1.

Поняття та історичні передумови європейської

інтеграції.
Європейська інтеграція (інтеграція від лат. integer:стан
пов’язаності окремих диференційованих частин в ціле; процес відновлення
цілісності, воз’єднання, взаємного зближення і утворення взаємозв’язків,
який призводить до такого стану) – це політичний, соціально-
економічний процес налагодження тісного співробітництва
європейських держав у політичних, юридичних, економічних, соціально-
культурних сферах. Особливістю інтеграції є її регіональність (в рамках
певного чітко окресленого регіону, який утворюють території держав-
членів), що з одного боку сприяє глобалізації, адже спричиняє посилення
взаємозалежності національних економік, створення єдиного ринку в рамках
регіону, а з другого, регіональна інтеграція є своєрідним захисним
механізмом від негативних наслідків тієї ж глобалізації шляхом
запровадження преференціального економічного, торговельного і
політичного режиму для держав-членів.
Історичні передумови європейської інтеграції можна умовно
поділити на такі групи: економічні, політичні, духовно-культурні,
ідеологічні
Економічні передумови утворення Європейського Союзу полягають в
процесі інтернаціоналізації господарських зв’язків, в результаті якого
відбувається формування міжнародного ринку і його головних складових,
транснаціональних корпорацій і банків, міжнародної кооперації та поділу
праці, закордонних інвестицій капіталу і валютних операцій; міграції робочої
сили та ін. Об’єктивною перешкодою розвитку міжнародного ринку були і
частково залишаються кордони, мита, візи та інші бар’єри. Тому головним
завданням для держав постає необхідність об’єднання з метою досягнення
спільних економічних цілей, спрямованих на послаблення або навіть
уникнення таких перешкод. Вихід господарських зв’язків за межі державних
кордонів поставив питання про формування ще більшої політичної
організації народів Європи. Нею і стали Європейські співтовариства, першим
великим починанням яких стало створення саме спільного ринку (за
допомогою скасування всіх національних бар’єрів на рух товарів, робочої
сили, капіталів та послуг). Інтеграція в економіці поступово поширюється і
на інші сфери суспільного життя: політичну, інформаційну, соціальну,
культурну і т.д., які з часом також включаються до сфери відання ЄС.
Економічні передумови мають вирішальне значення.
 Політичні передумови залежно від територіальної сфери дії умовно
можна поділити на дві групи: внутрішні і зовнішні. Внутрішні політичні
передумови характеризують особливості взаємин європейських країн одна з
одною (протягом багатьох століть європейські народи воювали один з
одним), зовнішні – визначають положення Європи, перш за все західної її
частини, відносно інших (неєвропейських ) країні і регіонів планети (що
зумовлювало необхідність формувати та вибудовувати стратегії оборони або
конкуренції проти них). Обидві групи факторів сприяли усвідомленню
необхідності інтегруватися.
Духовно-культурні передумови європейської інтеграції, або ж спільні
культурні традиції, незважаючи на усю різноманітність національних
культур Європи, зберігають своє значення і до сьогодні. Серед
найважливіших духовно-культурних чинників можна назвати наступні:
1) Християнство (релігійний фактор)( в 1306 г. французький юрист
П. Дюбуа запропонував створити в Європі «Християнську республіку». Ця
ініціатива вважається історично першим проектом в рамках «європейської
ідеї») . Християнське віросповідання в середньовічний період служило в
якості обґрунтування домагань римських пап на політичну владу в рамках
всієї Європи (їм протидіяли спроби німецьких монархів, які намагалися
об’єднати Європу в рамках Священної римської імперії). Роль релігійної
складової європейського інтеграційного на поступово слабшає сьогодні не є
визначально.
2) Загальна правова культура, яка у всіх країнах Європи, в більшій
(на континенті) або меншому ступені (в Англії), зазнала впливу римського
права і римської правової культури.
3) Європейські за походженням ідеї конституціоналізму, прав
людини і поділу влади разом утворюють той фундамент, на якому
здійснюється функціонування політичних установ як в рамках окремих
держав Європи, так і всього Європейського Союзу.
Для успішного просування інтеграції важливе значення має ідеологія.
В якості об’єднавчої концепції у Європі виступає «пан’європеїзм»
(сукупність концепцій добровільного об’єднання народів Європи в єдину
політичну організацію).
У міжвоєнний період (1919–1945) відбувається організаційне
об’єднання прихильників концепції пан’європеїзму. Зароджується
пан’європейський рух, в який увійшли політичні, громадські діячі,
представники культури, філософи з різних країн Європи (1923 р.). Головним
 ідеологом виступив австрійський політик, граф р.-Н. Куденхофе-Калергі.
У пан’європейському маніфесті 1924 р., який став головним програмним
документом руху проголошувалася необхідність створення на території
Західної Європи «політичного, економічного і військового альянсу» та
Сполучених Штатів Європи. Серед учасників руху були – Арістід
Бріан У. Черчіль.
Таким чином, Серед найважливіших причин європейської інтеґрації
можна виділити наступні:
 необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому
господарстві
 потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між
Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у
Європі прийшов час на нову якість у європейській політиці – час на спільне
функціонування та співіснування усіх народів Європи;
 потреба миру та безпеки.
 сподівання на економічний розвиток та добробут.
 утримання економічного та політичного значення на міжнародній
арені.

2. Реалізація ідеї європейської інтеграції після Другої

світової війни.
Ідею створення «Сполучених Штатів Європи» уперше висловив у
вересні 1946 року Прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у
Цюріху.
Першим кроком до цього мало стати утворення Ради Європи.
Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом
Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не
інтеґруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача. У травні
1948 року на Конґресі в Гаазі, скликаному з ініціативи європейських
політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка
закликала усі європейські країни до об’єднання.
Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 року
Ради Європи – першої Європейської організації співпраці. Країнами-
засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Нідерланди,
Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням Ради
Європи було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка
європейської культурної ідентичності.
 Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею
завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.
«Холодна війна» та слабкість Ради Європи призвели до того, що
з’явилися пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося,
насамперед, про економічне «зв’язування» Франції та Німеччини, що
гарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени
французького Уряду Жан Моне та Роберт Шуман.
Міжнародна ситуація, яка склалася на початку 50 років, призвела до
того, що все частіше почали вести мову про економічну інтеґрацію. США все
більше і більше домагалися швидкої відбудови Німеччини та приєднання цієї
країни до Західного блоку. Американські політичні кола вважали, що
відбудована Німеччина становитиме протидію комунізмові. Водночас новий
канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив, що його країна має намір стати
членом Ради Європи та НАТО.
У травні 1950 року в Парижі Міністром закордонних справ Франції
Робертом Шуманом було запропоновано новий план часткової економічної
інтеґрації. Ініціатором цього плану був Жан Моне. У його Декларації,
виголошеній 9 травня 1950 р., можна знайти наступні пропозиції:
 передання французької та німецької видобувної та металургійної
галузей під спільне наддержавне керівництво;
 створення спільної економічної бази як передумови утворення
європейської федерації;
 звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі
між країнами-членами новоствореної організації;
 скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що
міститиме вищезгадані пропозиції.
План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було
підписано Паризький договір про створення Європейського співтовариства
вугілля і сталі (ЄОВС), який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був
підписаний на термін 50 років.
Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Нідерланди,
Бельгія та Люксембург.
Наступні роки принесли ряд інтеґраційних ініціатив у різних
площинах. У Парижі – 1952 р. був підписаний Договір про створення
Європейського оборонного союзу (ЄОС). Ідею цього Договору Франція
висловлювала ще в 1950 році, т. зв. План Плевена (Pleven).
Членами нового Співтовариства мали стати країни-члени ЄСВС, а його
структура була схожа до структури організації-попередниці. Згідно з
Договором, солдати ЄОС мали мати єдину військову форму, а військові
частини були б перемішані з огляду на національність. Передбачено було
також одноосібне керівництво над 40 військовими частинами Спільноти.
Однак після підписання Договору, Франція його не ратифікувала. Внаслідок
бурхливих дебатів, головним арґументом яких було обмеження суверенітету,
парламент Франції не ратифікував Договору про ЄОС, результатом чого була
відмова від цілої ініціативи. Через два роки, зі схожою ініціативою виступив
Міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Еден. Як результат, 23
жовтня 1954 р. був підписаний договір про утворення Західноєвропейського
Союзу (ЗЄС). Це мала би бути міжнародна організація, яка би займалася
військовими справами, водночас не будучи пов’язаною з ЄСВС та з
утвореним згодом Європейським економічним союзом.

3. Створення та функціонування Європейських

співтовариств (1950-ті – 1980-ті роки ХХ ст.)
В 1951 ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створил
и Європейське об'єднання вугілля та сталі, метою якого стало об'єднання
європейських ресурсів з виробництва сталі та вугілля, яке, на думку його
творців, повинно було запобігти черговій війні в Європі. Велика
Британія відмовилася брати участь в цій організації з міркувань
збереження національного суверенітету.
27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Договір
про заснування Європейського оборонного співтовариства (ДЄОС), який
підтримала навіть Велика Британія.  
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС
доручають Спільним зборам ЄСВС розробити проект Статуту Європейського
політичного співтовариства (ЄПС). Проект Договору про європейське
політичне співтовариство, підготовлений «Асамблею ad hoc», був готовий у
лютому 1953 р. і передбачав створення повноцінно інституціональної
структури влади, що максимально була наближена до національної моделі і
мала функціонувати відповідно до принципу поділу влади. Так, законодавчий
орган влади – двопалатний парламент (палата народів і Сенат), нижня палата
якого мала обиратися шляхом загального голосування, що здійснював
законодавчу діяльність і схвалював бюджет простою більшістю голосів обох
палат, а також забезпечував демократичний контроль. Європейський
виконавчий комітет мав здійснювати керівництво Співтовариством і володів
правом законодавчої ініціативи. Він мав стати своєрідним урядом, що за
функціями нагадує сучасну Європейську Комісію. На Раду національних
міністрів покладався обов’язок гармонізувати діяльність Європейського
виконавчого комітету і урядів держав-членів. Суд мав виступати в ролі
своєрідного Касаційного Суду, до якого могли звертатися як юридичні, так і
фізичні особи. Соціально-економічна рада виконувала консультативні
функції.
Договір ЄОС не набув чинності, оскільки не пройшов ратифікації у
національних парламентах. Таким чином, спроба утворити організацію з
елементами наднаціонального управління у сфері оборони і політики зазнала
поразки, оскільки реально випереджала темпи інтеграційного процесу, на які
могли погодитися всі його учасники.  
З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав у 1957
році заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний
ринок) та Європейське співтовариство з атомної енергії. ЄЕС був створений
в першу чергу як митний союз шести держав, покликаний забезпечити
свободу переміщення товарів, послуг, капіталів та людей. Євроатом повинен
був сприяти об'єднанню мирних ядерних ресурсів цих держав.
Найважливішим з цих трьох європейських співтовариств було
Європейське економічне співтовариство, так що пізніше (в 1990-ті роки) воно
стало іменуватися просто Європейським співтовариством. ЄЕС було
засновано Римським договором 1957 року, який набрав чинності 1
січня 1958. В 1959 членами ЄЕС був створений Європейський парламент —
представницький консультативний, а пізніше і законодавчий орган.
Процес розвитку та перетворення цих європейських співтовариств в
сучасний Європейський союз відбувався шляхом одночасної структурної
еволюції та інституційної трансформації в більш згуртований блок держав з
передачею все більшого числа функцій керування на наднаціональний рівень
(так званий процес євроінтеграції, або поглиблення союзу держав), з одного
боку, і збільшення числа учасників європейських співтовариств (і пізніше
Європейського союзу) з 6 до 27 держав (розширення союзу держав).
У січні 1960 Велика Британія і ряд інших країн, що не увійшли до ЄЕС,
сформували альтернативну організацію — Європейську асоціацію вільної
торгівлі. Велика Британія, однак, незабаром зрозуміла, що ЄЕС — набагато
більш ефективне об'єднання, і прийняла рішення про вступ до ЄЕС. Її
приклад наслідували Ірландія та Данія, чия економіка істотно залежала від
торгівлі з Великою Британією. Аналогічне рішення прийняла й Норвегія.
1967 року три європейські співтовариства (Європейське об'єднання
вугілля та сталі, Європейське економічне
співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії)
об'єдналися в Європейські співтовариства.

4. Заснування Європейського Союзу та поглиблення

інтеграційних процесів (1992-2007 рр.).
27 лютого 1992 р. держави-члени Європейського Співтовариства
уклали Договір про заснування ЄС (Маастрихтський договір), який набув
чинності в листопаді 1993 р. Договір про ЄС вніс зміни і доповнення до
Паризького і обох Римських договорів, а також оформив створення
Європейського Союзу.
Європейський Союз не мав міжнародної правосуб’єктності, а отже діяв
опосередковано, через Європейські співтовариства і державичлени ЄС.
Передбачена Маастрихтським договором структура функціонування ЄС
отримала найменування системи трьох «опор». Її сутність полягала в
наступному: Європейський Союз був створений не як єдина конструкція з
єдиною правосуб’єктністю і компетенцією, а як система трьох автономних
правопорядків (трьох «опор»). При цьому такі «опори» охоплюють усі
держави-члени ЄС, управляються єдиною системою інститутів, але
функціонують за різними правилами (ступінь обмеженням державного
суверенітету максимальна в рамках першої «опори» (Європейські
співтовариства) і мінімальна у другій (спільна зовнішня політика та політика
безпеки) і третій (співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ)
«опорах»).
Підписання Маастрихтського договору започаткувало дуалізм
Європейське співтовариство – Європейський Союз, який проіснував до
набуття чинності Лісабонським договором. При цьому інститути ЄС більшу
частину своїх повноважень здійснювали саме в рамках Європейського
співтовариства.
В історії європейської інтеграції Маастрихтський договір позначився
тим, що закріпив основні принципи права ЄС і непорушність правового
надбання – aquis communautaire, а також передбачив створення Економічного
і валютного союзу; формування спільної соціальної політики та розширення
співробітництва в соціальній сфері, а також в сфері культури і освіти;
запровадження громадянства ЄС і надання громадянам держав-членів права
обирати і бути обраними до Європарламенту і місцевих органів влади;
демократизацію процесу прийняття рішень в ЄС і розширення повноважень
Європарламенту, а також визначив строки введення єдиної валютної
системи.
Труднощі, які були пов’язані із застосуванням Маастрихтського
договору, а також проблеми із територіальним розширення ЄС зумовили
потребу у внесенні змін до установчих договорів ЄС. 2 жовтня 1997 р. було
підписано Амстердамський договір, який набув чинності у травні 1999 р.
Амстердамський договір містив наступні важливі положення,
спрямовані на поглиблення і розширення співпраці держав-учасників в
рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу: закріплення
обов’язку держав-членів ЄС дотримуватися принципів демократії, прав
людини і верховенства права; підвищення ролі Європарламенту в ухваленні
рішень і формуванні законодавства ЄС; розширення переліку питань, з яких
рішення в Раді ЄС приймаються кваліфікованою більшістю; передбачено
можливість застосування санкцій до держави-члена, яка допускає серйозні
неодноразові порушення основоположних засад побудови і функціонування
ЄС (Рада ЄС може ухвалити рішення про призупинення деяких прав
державипорушниці); здійснення протягом п’ятирічного періоду заходів,
спрямованих на забезпечення вільного пересування громадян державчленів в
рамках ЄС; активізацію соціальної політики ЄС; формування загальної
політики безпеки і оборони; розширення міжурядової співпраці в галузі
боротьби зі злочинністю; інтеграцію Шенгенських угод в систему права
Співтовариств; уточнення принципів субсидіарності та пропорційності.
26 лютого 2001 р. був підписаний Ніццькій договір, який набув
чинності 1 травня 2003 р. Головною метою Ніццького договору була
підготовка ЄС до прийому нових держав-членів з регіону Центральної
і Східної Європи. Ніццький договір уточнив процедур застосування санкцій
до держав-членів, а також певною мірою реформував інституційний механізм
ЄС (змінено чисельний склад і повноваження Європарламенту, внесено зміни
в процедуру голосування тощо).
У грудні 2001 р. Європейська рада ухвалила рішення про скликання
Конвенту про майбутнє Європи, який мав розробити проект Договору, що
встановлює Конституцію для ЄС, а 29 жовтня 2004 р. Договір був підписаний
керівниками держав-членів ЄС. Головні нововведення Конституції для
Європи зводилися до наступного: ліквідація структури трьох «опор»;
кодифікація всіх установчих договорів, а також документів, що доповнюють
та / або змінюють їх, у єдиний конституційний договір ЄС; визнання Хартії
ЄС про основні права невід’ємною складовою Конституції, а отже і надання
їй вищої юридичної сили у праві ЄС; модернізація зовнішньополітичної,
правоохоронної та ряду інших сфер компетенції ЄС; більш чітке
розмежування предметів ведення і повноважень між ЄС і державами-членами
за рахунок визнання різних видів компетенції ЄС (виняткова, спільна і ін.)
при збереженні залишкової компетенції за державами-членами; проведення
інституційної реформи; наділення парламентів держав-членів додатковими
важелями впливу на правотворчий процес ЄС тощо
Договір, що встановлює Конституцію для Європи, був ратифікований
вісімнадцятьма державами-членами. Франція і Нідерланди провалили
ратифікацію Конституції, після чого решта держав-членів зупинили
процедуру ратифікації.

5. Модернізація ЄС за Лісабонським договором 2007 р. та

його функціонування на сучасному етапі.
Зважаючи на те, що Договір про запровадження Конституції для
Європи так і не зміг набрати чинності з огляду на негативні результати
референдуму у Франції і Нідерландах, а також беручи до уваги особливу
важливість документу у контексті його потенційної здатності оптимізувати
подальше розгортання європейських інтеграційних процесів, пошук форматів
впровадження майбутньої реформи не припинявся, що врешті-решт
ознаменувало підписання 13 грудня 2007 р. тексту Лісабонського договору
про внесення змін до Договору про Європейський Союз і Договір про
заснування Європейського Співтовариства (далі – Лісабонський договір),
який набрав чинності 1 грудня 2009 р.
Лісабонський договір відтворив низку фундаментальних положень
Конституційного проекту, водночас уособлюючи собою вже традиційний
підхід до перегляду базових засад функціонування Союзу. На відміну від
Конституції, Договір мав ревізійний характер, тобто обмежувався тільки
внесенням змін до Договору про ЄС та Договору про заснування
Європейського Співтовариства, перейменованого на Договір про
функціонування ЄС. Порівняно з Конституцією, Лісабонський договір не
містив положень, присвячених символіці Союзу, примату права Союзу над
правом держав-членів , законам та рамковим законам – правовим актам
інститутів, не передбачалася інкорпорація тексту Хартії ЄС про
основоположні права до структури установчих договорів, натомість
відповідно до ст. 6 ДЄС Хартія наділялася однаковою з Договорами
юридичною силою.
Зміни, запровадженні Лісабонським договором, умовно можливо
систематизувати в декілька тематичних блоків. Так, часткового
переформатування зазнав комплекс базових, загальних положень Договорів,
які стосуються політико-правового статусу та компетенції Європейського
Союзу, зокрема, до тексту ДЄС інтегровано ст. 2, присвячену цінностям, на
яких засновано Союз, розширено перелік цілей ЄС, скасовано трьохопорну
будову Союзу, Європейський Союз отримав статус юридичної особи й набув
міжнародної правосуб’єктності. Значним досягненням Договору стало
визначення чіткого переліку предметів відання ЄС й упорядкування його
компетенції (виключна, спільна та доповнююча). Закріплено й у загальному
вигляді визначено процедуру виходу держав з ЄС.
Договором впроваджено численні зміни інституційного характеру.
Відтак, Європейська Рада та ЄЦБ набули статусу інститутів Союзу.
Запроваджено посаду Голови (Президента) Європейської Ради, що
обирається нею кваліфікованою більшістю на 2,5 роки з правом переобрання
на один строк. Уже традиційно в контексті попередніх раундів реформування
Союзу розширювався перелік питань, стосовно яких Рада могла приймати
рішення кваліфікованою більшістю (одностайному голосуванню підлягають
рішення, що стосуються оподаткування, зовнішньої політики, безпеки,
окремих аспектів соціальної політики). Крім того, Договором передбачалося
запровадження нової процедури голосування кваліфікованою більшістю
в Раді – так званий метод «подвійної більшості»2 . Кількість депутатів
Європейського Парламенту зросла до 751, а число мандатів, що припадає на
кожну державу-члена, почало визначатися за принципом дигресивної
пропорційності (фіксований мінімум складає 6 депутатів від держав з
найменшою чисельністю населення – Мальта, Люксембург, Естонія, Кіпр,
максимум – 96 депутатів, які сьогодні в Парламенті представляють
Німеччину).
Імпульсом для подальшого розвитку спільної зовнішньої політики та
політики безпеки мало слугувати запровадження посади Верховного
представника Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки, на
якого покладалися повноваження заступника Голови Комісії та очільника
Ради закордонних справ. При ньому ж започатковувалася Європейська
служба з питань зовнішньої діяльності, уповноважена здійснювати загальне
керівництво зовнішніми зв’язками Союзу, зокрема, управляння
представництвами ЄС у третіх державах та при міжнародних організаціях.
У межах спільної безпекової та оборонної політики передбачалася
можливість запровадження постійної структурної співпраці для держав, що
бажають взяти одна щодо одної поглиблені зобов’язання у відповідній сфері
й військовий потенціал яких відповідає встановленим критеріям (11 грудня
2017 року Рада ухвалила рішення, на підставі якого започатковувалася
поглиблена співпраця у сфері безпеки й оборони (Permanent Structured
Cooperation – PESCO), до якої долучилися 25 держав-членів Союзу, за
винятком Данії та Мальти)
За Лісабонським договором зазнали змін окремі правила стосовно
процедури прийняття правових актів Союзу. Зокрема, посилювалася роль
Європейського Парламенту в законодавчому процесі, що обумовило
розширення кола питань, стосовно яких встановлювалася процедура
спільного ухвалення рішень, яка нині іменується звичайною законодавчою
процедурою. Спрощено процедуру прийняття щорічного бюджету ЄС, у
контексті якої Рада та Європарламент наділялися рівними повноваженнями.
Багаторічні фінансові програми набули обов’язкового характеру й
потребують попереднього схвалення Парламентом. Передбачено спрощену
процедуру перегляду окремих положень установчих договорів.
Демократизації діяльності Союзу мало слугувати запровадження інституту
громадянської ініціативи, за якою громадяни ЄС отримало право
висловлювати пропозиції Комісії стосовно питань, що, на їхню думку,
потребують ухвалення правового акту Союзу (ч. 4 ст. 11 ДЄС). Завдяки
Договору значно посилювалася роль національних парламентів держав-
членів одразу в двох напрямах: по-перше, парламенти наділяються правом
здійснювати моніторинг за законодавчими пропозиціями Комісії задля
забезпечення контролю за дотриманням принципу субсидіарності; по-друге,
парламент держави-члена може висловити заперечення проти рішень
Європейської Ради стосовно уповноваження Ради діяти кваліфікованою
більшістю у таких сферах, щодо яких установчі договори вимагають
одностайності, або ухвалення актів Союзу за звичайною законодавчою
процедурою, замість передбаченої договорами спеціальної.
Оцінюючи загальний результат Лісабонської реформи, можливо
констатувати, що інструменти та ініціативи, запроваджені Договором,
загалом сприяли демократизації, підвищенню прозорості й ефективності
Союзу. Утім численні виклики, які постали перед об’єднанням останніми
роками, зумовили жваві дискусії стосовно майбутнього Європи. Референдум
2016 р. про вихід Сполученого Королівства з Європейського Союзу слугував
каталізатором для проведення низки раундів неформальних переговорів між
лідерами 27 держав-членів Союзу стосовно ймовірних сценаріїв подальшого
розгортання європейських інтеграційних процесів. Так, у Білій книзі
Європейської Комісії про майбутнє Європи, оприлюдненої в березні 2017 р.,
пропонується п’ять сценаріїв ймовірного розвитку об’єднання: a)
«продовжуємо роботу» – зосереджується на реалізації раніше запланованих
реформ; в) «нічого, крім єдиного ринку» – розвиток єдиного європейського
ринку, згортання проектів інтеграції в інших сферах; с) «ті, хто бажають
більшого, роблять більше» – посилення інтеграції тільки в тих сферах, у
яких зацікавлені держави-члени бажають брати на себе поглиблені
зобов’язання; d) «робити менше, але ефективніше» – концентрація ресурсів
та зусиль на пріоритетних сферах з метою досягнення суттєвого прогресу
насамперед в них; е) «робити більше разом» – тісніша інтеграція між усіма
державами-членами в кожній із сфер політики Союзу

6. Цінності Європейського Союзу: поняття та правове

значення.
Категорія «цінності» покликана відобразити моральні (етичні) начала
сучасної європейської цивілізації, що існує в рамках Європейського Союзу.
Використання цього терміну покликано підкреслити, що європейське
інтеграційне об’єднання і створюване на його основі право мають
відповідати моралі. Надзвичайно щільна економічна інтеграція, а тим паче
інтеграція з політичних питань, стали можливими лише завдяки тому, що
держави-члени об’єдналися навколо спільних цінностей. Їхнє недотримання
однією з держав не тільки унеможливлює їх подальшу співпрацю, але і
створює загрозу національній ідентичності інших держав-членів.
Новий етап євроінтеграції відзначений в Амстердамському договорі,
який включив в Маастрихтський договір ст. 6, в якій встановлювалося, що
«Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги прав людини та
основних свобод, а також верховенства права, принципах, спільних для всіх
держав-членів». Повага до цих принципів є умовою прийому нових членів
до Союзу (ст. 46 Маастрихтського договору), і в Договорі передбачена
можливість застосування санкцій у разі їх порушення яким-небудь
державою-членом (ст. 7).
Ці принципи потім були підтверджені, розширені і перетворені в
«цінності», тобто положення більш вищого порядку, ніж просто
принципи, про що вперше було заявлено в преамбулі Хартії основних прав,
яка встановлювала, що Союз ґрунтується на загальних і неподільних
цінностях - людській гідності, свободи, рівності і солідарності; він
спирається на принцип демократії та принцип верховенства права.
Стаття 2 Лісабонського договору, що замінила аналогічну статтю
Маастрихтського договору, в абз. 1 містить короткий перелік
фундаментальних європейських цінностей, до яких належать: повага до
людської гідності, свобода, демократія, рівність, верховенство права та
дотримання прав людини, включаючи права осіб, що належать до
меншин. Ці цінності є спільними для держав-членів в рамках
суспільства, характеризується плюралізмом, недискримінацією,
терпимістю, справедливістю, солідарністю і рівністю жінок та чоловіків.
У своїх відносинах з іншим світом Союз стверджує і просуває свої
цінності і інтереси й сприяє захисту своїх громадян. Він сприяє миру,
безпеки, сталого розвитку планети, солідарності і взаємної поваги народів,
вільну та справедливу торгівлю, викорінення бідності і захист прав людини,
зокрема прав дитини, а також неухильного дотримання і розвиток
міжнародного права, особливо дотримання принципів Статуту ООН.

7. Мета та завдання Європейського Союзу: поняття та

правове значення.
Чинні установчі договори ЄС не містять систематизованого переліку
завдань і цілей Союзу. Більшість з них сформульовані в преамбулі та перших
статтях ДЄС, інші можна віднайти за текстом договорів.
Так, стратегічне завдання заснування ЄС полягає в утворенні як ніколи
тіснішого союзу народів Європи, де рішення приймають якомога відкритіше
та ближче до громадян (ч. 2 ст. 1 ДЄС). Для цього мета Союзу –
підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів (ст. 3 ДЄС).
Одночасно Союз прагне поглиблювати солідарність своїх народів, при цьому
поважаючи їхню історію, культуру та традиції (преамбула ДЄС).
Серед цілей ЄС можна виокремитицілі створення та цілі діяльності
(загальні та спеціальні). Власне цілі створення мають переважно
декларативний характер і свого юридичного значення набувають чрез цілі
діяльності.
Загальні цілі діяльності:
1) соціально-економічні – забезпечення сталого розвитку, що
ґрунтується на збалансованому економічному зростанні та ціновій
стабільності, конкурентоспроможній соціальній ринковій економіці,
спрямованій на цілковиту зайнятість та соціальній прогрес через створення
спільного ринку. Сюди ж можна віднести – боротьбу проти соціального
вилучення та дискримінації, підтримку соціальної справедливості та захист,
рівність жінок і чоловіків, зв’язок між поколіннями, захист прав дитини.
Завданням Союзу також є зміцнення і зближення економік держав та,
підтримання єдиної та стабільної валюти. Для досягнення цих цілей в
межах ЄС засновано економічний та валютний союз, валютою якого є євро
2) гуманітарні – захист прав і свобод людини, у т.ч. через
запровадження інститут громадянства ЄС;
3) правоохоронні – забезпечення функціонування ЄС як простору
свободи, безпеки і правосуддя без внутрішніх кордонів, в межах якого
забезпечено вільний рух осіб разом з належними заходами, пов’язаними із
контролем на зовнішніх кордонах, притулком, імміграцією та
попередженням і боротьбою зі злочинністю.
4) зовнішньо-політичні – утвердження своєї ідентичності на
міжнародній арені (зокрема, через реалізацію спільної закордонної та
безпекової політики, що включає поступове формування спільної оборонної
політики). У своїх відносинах зі світом Союз підтримує та поширює свої
цінності та інтереси, сприяє захисту своїх громадян. Союз підтримує мир,
безпеку та сталий розвиток планети, солідарність та взаємну повагу народів,
вільну справедливу торгівлю, викорінення бідності та захист прав людини,
зокрема прав дитини, а також суворе дотримування й розвиток міжнародного
права, зокрема дотримання принципів Статуту ООН.
5) організаційні – розвиток і поглиблення євроінтеграції через систему
інституцій, органів, агенцій Союзу та правових механізмів, передбачених
установчими договорами ЄС, зокрема шляхом поширення досягнень,
здобутків Союзу – acquis communautaire). Під acquis communautaire
розуміється вся сукупність юридично обов’язкових і рекомендаційних актів,
що діють у ЄС, тт. правова система ЄС у найширшому розумінні.
У Лісабонській редакції установчих договорів особливий наголос
зроблено на цілях у галузі екології – забезпеченні високого рівня захисту і
дедалі кращого стану довкілля. Слід додати, що ЄС сприяє науково-
технічному прогресові, підтримує економічну, соціальну та територіальну
єдність держав-членів та солідарність між ними. Союз поважає своє багате
культурне та мовне розмаїття й забезпечує захист та подальше збагачення
культурної спадщини Європи. Так, в ЄС немає однієї офіційної мови. Кожна
держава-член визначила національну мову, яка буде використовуватися нею
на рівні ЄС.
Спеціальні цілі ЄС визначаються в межах окремих політик
Європейського Союзу (наприклад, цілі спільної сільськогосподарської
політики (ст. 39 ДФЄС): підвищення продуктивності с/г; забезпечення
розвитку с/г; стабілізація ринків; забезпечення доступності постачання
тощо). Союз досягає своїх цілей належними засобами відповідно до
повноважень, наданих йому Договорами.
Правове значення завдань і цілей Союзу полягає в тому, що вони
повинні враховуватися:
1) при прийнятті рішення про запровадження посиленої співпраці з
певного питання (ч. 1 ст. 20 ДЄС);
2) при застосуванні принципів пропорційності та субсидіарності у
зв’язку з реалізацією ЄС своєї компетенції (ст. 5 ДЄС);
3) при застосуванні принципу солідарності: держави-члени сприяють
виконанню завдань Союзу й зобов’язані утримуватися від дій, що
можуть наразити на небезпеку досягнення цілей Союзу (ч. 3 ст. 4
ДЄС);
4) при здійсненні державами-членами своїх економічних політик (ст.
120 ДФЄС);
5) при застосуванні механізму домислюваних повноважень Союзу (ст.
352 ДФЄС);
6) при визначенні предметної компетенції Союзу.
7) при тлумаченні права ЄС. Суд ЄС неодноразово постановляв
важливі рішення прецедентного характеру, вдаючись до так званого
телеологічного (від грец. τέλεος – мета) тлумачення установчих
договорів.

8. Правова природа Європейського Союзу: основні

концепції.
Європейський Союз – це якісно нове міждержавне інтеграційне
об’єднання, з приводу правової природи якого серед науковців не
сформувалося єдиного бачення. «Долісабонський» Євросоюз був одночасно
міждержавним об’єднанням і міжнародною організацією.
Європейський Союз як міжнародна організація. Євросоюзу властиві
окремі риси міжнародної організації: ЄС заснований на принципі суверенної
рівності держав; йому властива організаційно-правова єдність держав-членів;
він створений на основі установчих договорів як різновиду міжнародних
договорів; правоздатність Європейських співтовариств спочатку мала
переважно функціональний характер; ЄС є постійно діючим об’єднанням,
проявом чого є стабільна інституційна структура; держави-члени пов’язані
рішеннями інститутів і органів Союзу, прийнятими в межах їхньої
компетенції; Союз виступає в міжнародному спілкуванні виключно від свого
імені і в межах наданих йому повноважень; як юридична особа ЄС володіє
необхідним комплексом прав і обов’язків; їм властиві привілеї та імунітети.
Разом з тим європейському Союзу властиві ознаки, які роблять його
подібним до конфедерації та федерації.
Європейський Союз як конфедерація. Історії європейської інтеграції
відомі проекти розбудову об’єднаної Європи на конфедеративних засадах.
Однак, поняття «конфедерація» повно не відображає природу і сутність ЄС,
який є більш ніж конфедерацію, але при цьому не перетворюється на
федеративну державу. ЄС робить схожим на конфедерацію наявність у нього
наступних ознак: ЄС, як і конфедерація, – це не держава, а тимчасове
міждержавне об’єднання, до складу якого входять суверенні держави, без
згоди яких рішення союзної влади не мають сили на їх території; договірна
форма утворення ЄС; конфедерація утворюється з метою координації і
спільного здійснення діяльності в певних сферах суспільного життя,
щоправда ЄС ставить перед собою значно амбітніші цілі, перелік яких
нагадує систему цілей національної держави; наявність системи
взаємовідносин між державами-членами, що врегульовані установчими
договорами; наявність системи органів влади, в особі яких ЄС здійснює
делеговані йому державами-членами повноваження.
В той же час ЄС відрізняється від конфедерації наступним: акти,
прийняті органами конфедерації, мають рекомендаційний характер і
адресовані не громадянам, а органам влади держав-членів, тоді як в рамках
ЄС сформувався власний правопорядок, в рамках якого право ЄС володіє
верховенством над нормами національного права, якщо воно було прийняте в
межах компетенції Союзу; якщо для конфедерації характерна відсутність
спільної території, то у випадку з ЄС можна говорити про наявність єдиної
території і кордонів Союзу; на відміну від конфедерації в ЄС існують власні
фінансова і валютна системи; на відміну від конфедерації в ЄС створено
простір, де реалізуються чотири свободи: товарів, осіб, капіталів і послуг; на
відміну від конфедерації в ЄС існує союзне громадянство.
Прояви федерації в правовій природі ЄС. Аналіз законодавства ЄС
засвідчує, що у порядку організації і функціонування Євросоюзу
простежується прояв основних ознак федеративної держави: відповідно до
Лісабонських договорів Європейський Союз володіє власною
правосуб’єктністю; в основі організації ЄС лежить «конституція» Союзу,
зміст якої утворюють установчі договори ЄС; територія ЄС складається з
території держав-членів, яка може бути змінена лише з їх згоди; дуальна
система організації влади, яка представлена, з одного боку, інституційною
системою ЄС, а з другого – системою вищих органів державної влади
держав-членів; в ЄС існує дворівнева ієрархічна система законодавства, що є
класичною рисою федерації; здатність Союзу певною мірою розширювати
свою компетенцію без внесення поправок до установчих договорів;
використання процедури голосування кваліфікованою більшістю голосів;
створення Європейського Парламенту як органу представництва народів
державчленів, функції якого наближаються до функцій національного
парламенту; існування дворівневої судової системи; наявність дворівневої
системи оподаткування, подвійного громадянства і власної валюти;
формування бюджету відбувається переважно прямим шляхом. У той же час
Євросоюзу не властиві наступні ознаки федерації: держави-члени
залишаються повністю суверенними; інститути ЄС не мають повноважень
для здійснення власної зовнішньої політики, яка залишається прерогативою
національних урядів; у ЄС немає єдиних збройних сил і правоохоронних
органів, управління якими б здійснювалося його інститутами
Прояв наднаціональності в правовій природі ЄС. Європейський Союз
окремі дослідники характеризують як наднаціональне інтеграційне
об’єднання, про що свідчить наявність у Союзу таких рис: держави-члени
добровільно делегують ЄС повноваження і наділяють відповідною
компетенцією для їх реалізації; інтереси Євросоюзу не в усьому збігаються з
інтересами держав-членів, оскільки у своїй діяльності вона виходить з
власних пріоритетів, в яких відображаються його цілі та завдання; рішення в
ЄС можуть прийматися не одностайно, а більшістю голосів всупереч позиції
окремих держав-членів; наднаціональні інститути ЄС формуються з
міжнародних чиновників, які не пов’язані позицією уряду держави, яка
висунула їхню кандидатуру; право ЄС створюється органами, які юридично
непідконтрольні державам-членам, має пріоритет перед національним
правом, діє на всій території об’єднання і є юридично обов’язковим для всіх
суб’єктів національного права; окремі сфери правового регулювання
повністю або частково (конкуруюча компетенція) виключені з відання
національних урядів; здатність ЄС втручатися в реалізацію питань, що
становлять внутрішню компетенцію держави.
 9. Політична природа Європейського Союзу. Проблема
«дефіциту демократії» в Європейському Союзі.

Питання політичної природи Європейського Союзу перебуває у

площині передусім політичних наук і ґрунтується на основних підходах щодо
визначення природи влади у інтеграційному об’єднанні. Зокрема мова йде
про встановлення джерел установчої влади, що зрештою визначають
легітимність ЄС та обсяг його компетенції.
Такими джерелами влади виступають:
– держави-члени ЄС, саме вони наділяють Європейський Союз
повноваженнями, визначають його правосуб’єктність та через принципи
субсидіарності та пропорційності забезпечують дотримання Союзом
встановлених рамок компетенції;
– громадяни ЄС, коли вони наділені установчими повноваженнями,
зокрема у процесі формування Європейського Парламенту;
– в окремих випадках інститути ЄС, які зокрема можуть реалізовувати
установчі повноваження під час створення інших органів, агенцій Союзу.
Отже, Європейський Союз не має власної політичної влади. Як
видно із Установчих договорів вона походить від держав-членів ЄС (ст. 5
ДЄС) та реалізується головним чином через Європейську Раду
(складається з глав держав або урядів), яка визначає загальні політичні
орієнтири та пріоритети Союзу (ст. 15 ДЄС), та Раду ЄС (складається з
представників держав-членів на рівні міністрів), що здійснює функції з
розробки політики ЄС та приймає відповідні нормативні акти для її реалізації
(ст. 16 ДЄС). Тобто у процесі прийняття рішень беруть участь міжурядові, а
не наднаціональні органи ЄС (насамперед Комісія ЄС), хоча вони можуть
впливати на зміст політичних рішень. До процесу прийняття таких рішень
залучається Європейський Парламент, однак він не може ухвалювати їх без
погодження з Радою ЄС. Європарламент не є єдиним, самостійним
законодавчим органом, він лише поділяє законодавчі повноваження з
Комісією і Радою міністрів ЄС.
У зв’язку з тим, що Європарламент як єдиний легітимно створений, на
демократичних засадах, інститут Союзу, що безпосередньо представляє
громадян держав-членів, не має виняткової компетенції у визначенні
загальної політики ЄС, громадяни держав-членів позбавлені суттєвих
повноважень впливати на зміст рішень, які приймаються на рівні Союзу.
Тобто інституційна будова ЄС свідчить про те, що громадяни
залишаються «відірваними» від процесу ухвалення рішень стосовно
стратегічного розвитку ЄС. У зв’язку з цим в теорії права ЄС було
закріплено поняття «проблема дефіциту демократії»
Дефіцит демократії – явище, притаманне сучасним демократичним
режимам або міжнародним організаціям, яке характеризується недостатнім
рівнем демократичної легітимності їх інститутів та певною невідповідністю
їх діяльності, механізмів та процедур сучасним демократичним стандартам.
Поняття «дефіцит демократії» було введено в науковий обіг та практичний
вжиток французьким юристом, експертом з економічних питань
Європейських Співтовариств Жоржем Веделем 1972 р. у Доповіді,
присвяченій необхідності розширення законодавчих повноважень
Європарламенту. Європарламент на той момент мав лише дорадчо-
консультативні повноваження. Законодавча функція переважно належала
Раді Міністрів. Ведель звернув увагу на необхідність демократизації
Співтовариств і залучення громадян до політичного життя. Згодом, за його
пропозиціями було змінено процедуру формування Європейського
Парламенту та вперше у 1979 р. громадяни держав-членів реалізували право
на прямі вибори до цього органу (раніше депутати призначалися державами-
членами).
Проблема «дефіциту демократії» є центральною проблемою
політико-правової природи ЄС, існування якої підриває легітимність
Союзу. Вона полягає у відсутності у громадян держав-членів права
безпосередньо впливати на зміст політичних рішень, що приймаються
на рівні ЄС. Політичні рішення, як вказувалося, приймаються державами-
членами через Європейську Раду і Раду ЄС. Ця проблема загострюється, коли
позиція громадян держав-членів ЄС з політичних питань не збігається з тими
рішеннями, що ухвалюються на рівні ЄС. Так, громадяни держав-членів
можуть гальмувати або унеможливлювати процес прийняття важливих
нормативних актів щодо поглиблення інтеграції в ЄС. Яскравий приклад:
проект Конституції для Європи 2004 р. – *громадяни Франції та Нідерландів
на референдумі проголосували проти його прийняття і відповідно він не
набрав чинності (конституційне законодавство переважної більшості держав-
членів вимагає поряд з ратифікацією провести референдум щодо змін
установчих договорів ЄС). *Наслідком незгоди підданих Великої Британії з
політикою економічної підтримки «депресивних» держав-членів ЄС
(насамперед Греції) стало ініціювання виходу Британії зі складу ЄС (23
липня 2106 р. щодо цього був проведений референдум, вихід заплановано на
29 березня 2019 р.).
Кожні зміни до установчих договорів Співтовариств та Союзу
супроводжувалися введенням механізмів щодо мінімізації проблеми
«дефіциту демократії». Лісабонський договір, прийняття якого в якості
однієї із цілей переслідував подальше скорочення дефіциту демократії,
також закріпив деякі положення:
– прийняття рішень у Раді ЄС за принципом подвійної більшості
(враховується не тільки кількість голосів держав-членів (55%), а й кількість
населення, яку вони представляють (65%);
– право законодавчої ініціативи громадян;
– участь в законодавчому процесі національних парламентів держав-
членів;
– розширення законодавчих повноважень Європарламенту. Однак ці
зміни остаточно проблему «дефіциту демократії» в ЄС не вирішили. Важливу
роль у процесі подолання дефіциту демократії відіграє Комітет регіонів,
основним завданням якого є донесення на наднаціональний рівень думки
місцевих і регіональних органів влади.

10. Правосуб’єктність Європейського Союзу.

Передумовою для повноцінної участі ЄС в міжнародних відносинах є

наявність у нього якості самостійного суб'єкта міжнародного характеру,
міжнародної правосуб'єктності - здатності набувати і здійснювати права і
обов'язки на міжнародній арені, нести відповідальність по відношенню
до інших країн та міжнародних організацій, самостійно укладати і
виконувати міжнародні договори.
Правосуб’єктність ЄС вперше була закріплена Лісабонським договором
2007 р (ст. 24 ДЄС), й ще раз підтверджена Декларацією № 24 «Про
правосуб’єктність Європейського Союзу». Норма ст. 24 ДЄС в редакції
Лісабонського договору тлумачиться як така, що надає ЄС міжнародну
правосуб’єктність, тобто здатність мати права та обов’язки згідно з
міжнародним правом (право укладати міжнародні договори від власного
імені). Тому ЄС є суб’єктом міжнародного права, а саме міждержавною
міжнародною організацією. Правосуб’єктність ЄС має похідний характер, а
тому її зміст і обсяг визначені домовленістю держав-членів й обмежені
виконанням покладених на ЄС завдань.
Правосуб'єктність Союзу в рівній мірі поширюється на питання його
внутрішньої політики, в тому числі на участь у майнових та інших
правовідносинах на території кожної держави-члена, і на
зовнішньополітичну діяльність Союзу, його участь в міжнародних
правовідносинах з третіми країнами, міжнародними організаціями та іншими
суб'єктами міжнародного права.
Відповідно до ст. 1 ДЕС сучасний (постліссабонскій) Європейський
Союз також є повним правонаступником ліквідованого Європейського
співтовариства. Як наслідок, міжнародні угоди, укладені в минулому від
імені Європейського співтовариства, в даний час вважаються міжнародними
угодами ЄС.
З принципу єдності міжнародної правосуб'єктності ЄС є два винятки. 
По-перше, оскільки Євратом de jure є окремим суб'єктом права (ст. 184
Договору про Евратоме) угоди з третіми країнами і міжнародними
організаціями про співпрацю в галузі ядерної енергії як і раніше повинні
укладатися інститутами ЄС від імені Євратому. За загальним правилом (ст.
101 Договору про Евратоме), подібні угоди укладає Європейська комісія за
згодою Ради ЄС.
Другий виняток обумовлено наявністю в інституціональному механізмі
ЄС підрозділів, які наділені статусом юридичної особи. Подібним статусом в
даний час володіє Європейський центральний банк, а також допоміжні
інстанції ЄС, що позначаються в установчих документах терміном
"установи", наприклад, Європол або Європейське оборонне агентство.
Наявність статусу юридичної особи дозволяє зазначеним інстанціях укладати
від свого імені угоди, в тому числі на міжнародній арені. Наприклад,
Російська Федерація уклала в 2003 р угоду про співпрацю з Європолом;
Таким чином, міжнародна правосуб'єктність ЄС може розглядатися як
що охоплює:
 угоди, офіційно укладаються від імені ЄС в цілому ( «міжнародні
угоди Союзу»);
 угоди, які укладаються від імені Євратому («міжнародні угоди
Євратому»);
  угоди окремих інститутів і установ ЄС, які наділені статусом
юридичної особи ( «міжнародні угоди Європолу» тощо).
Для укладення і вступу в силу всі подібні угоди потребують
затвердження керівними органами (інститутами) Союзу - як правило, Радою
ЄС. Найважливіші угоди також вимагають схвалення (ратифікації) з боку
Європейського парламенту.

11. Місце Європейського Союзу серед інших міжнародних

організацій (Ради Європи, Організації північноатлантичного
договору, Організації з питань безпеки і співробітництва у
Європі, Європейської асоціації вільної торгівлі).
Особлива правова природа Європейського Союзу (sui generis)
обумовлює таке ж його особливе місце серед інших міжнародних
організацій. ЄС є самостійним суб’єктом міжнародних відносин.
Рада Європи забезпечує високі європейські правові стандарти та
акумулює кращі практики їхньої реалізації, посідаючи чільне місце в
інституційній архітектурі європейського міжнародного права, становлячи
частину міжнародного інституційного права. РЄ та Європейський Союз
плідно співробітничають, передусім у сфері захисту прав людини, поступово
формуючи новий формат співробітництва в широкому
загальноєвропейському контексті. У Копенгагенських критеріях 1993 р., які
містять умови вступу нових держав-членів у ЄС, Рада ЄС чітко
посилається на стандарти Ради Європи щодо розбудови стабільних
інституцій, які гарантуватимуть повагу до демократії, верховенства права
та прав людини.
Співробітництво між ЄС та Радою Європи базується на Меморандумі
порозуміння, підписаного між Сторонами у травні 2007 р., який закликає до
розвитку їх посиленого партнерства та взаємного доповнення з урахуванням
компетенції обох організацій. Відповідно до Меморандуму ЄС та Рада
Європи консультуються на регулярній основі на найвищому політичному
(чотирьохсторонні зустрічі – Рада ЄС, Єврокомісія, Комітет Міністрів та
Генеральний секретар Ради Європи) та технічному рівнях (зустрічі експертів
різноманітних служб) у пріоритетних сферах, до яких відносяться і СБЮ,
співпрацюють через спеціалізовані структури Ради Європи та відповідні
інституції ЄС.
Початком офіційних взаємовідносин між ЄС і НАТО вважається 2003-й
рік, коли був укладений комплексний пакет угод між Організацією
Північноатлантичного договору та Європейським Союзом. Але ще до
офіційного співробітництва організації підтримували між собою тісний
зв'язок, зокрема основні їх дії були спрямовані на підвищення європейської
відповідальності в питаннях оборони. У 1990-х роках європейські країни у
більшій мірі почали приділяти увагу загальноєвропейській безпеці: вони
визнали необхідність розробки в організації спеціальної «Європейської
системи безпеки та оборони», яка одночасно була б складовою частиною
адаптації військово-політичних структур НАТО і важливим фактором
розвитку європейських оборонних можливостей. На сьогодні ці дві структури
активно співпрацюють в різноманітних сферах.
Співробітництво ЄС з Організацією з безпеки та співробітництва в
Європі, започатковане з часів підписання Гельсінського заключного акту
1975 р., базується на спільності інтересів та цілей, а також на суттєвому
співпадінні порядку денного обох організацій у сфері безпеки, що визначено
у Стратегії безпеки ЄС "Безпечна Європа у кращому світі" та Стратегії ОБСЄ
«Щодо загроз безпеці і стабільності у 21-му столітті» Розвиток
співробітництва ЄС – ОБСЄ знайшов своє вираження у прийнятті Висновку
Ради ЄС "Про співробітництво ЄС – ОБСЄ у попередженні конфліктів,
врегулюванні кризових ситуацій та пост-конфліктній реабілітації", 2003 р. та
оціночного звіту Ради ЄС "Про роль ЄС у відносинах з ОБСЄ", 2004 р.
Взаємодія між ЄС та ОБСЄ здійснюється через регулярні зустрічі, як на рівні
ЄС – ОБСЄ міністерська трійка, так і на рівні персоналу організацій. Галузеві
зустрічі відбуваються з залученням відповідної галузевої місії ОБСЄ та
представників ЄС та дер- жав-членів, включаючи делегації Комісії ЄС чи
спеціальних представників ЄС.
Важливою подією і для ЄАВТ, і для західноєвропейської інтеграції в
цілому стало утворення спільно з ЄС Європейського економічного простору
– ЄЕП. Угода про ЄЕП була підписана в м. Порто в 1992 р., а вступила в силу
в 1994 р. До цього об’єднання входять держави-члени ЄС і три – від ЄАВТ;
Швейцарія до угоди не приєдналася. Відносини між двома інтеграційними
об’єднаннями країн Західної Європи до цього часу вже регулювалися
Угодою про зону вільної торгівлі щодо товарів, що вступили в дію в 1977 р.
(ЗВТ ЄЕС – ЄАВТ, 1977).
В угоді про ЄЕП передбачається: вільний рух товарів, послуг,
капіталу та робочої сили; координація політики в таких галузях, як
дослідження, освіта, споживання, довкілля, соціальна сфера; розробка і
втілення спільних норм і правил правової системи. З набранням чинності
Угоди про ЄЕП країни-члени ЄАВТ стали включати у свої національні
законодавства правила, вироблені у ЄС, що стосуються вільного рухи
товарів, капіталів і послуг1 , а також політики Союзу в сфері конкуренції

12. Правове регулювання відносин Європейського Союзу з

Європейською асоціацією вільної торгівлі. Правовий статус
Європейського економічного простору.
Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) – це торгово-економічне
об’єднання створене в 1960 р. за ініціативою Великобританії, на основі
підписаної в Стокгольмі конвенції від 04.01.1959 р., як альтернатива
Європейському економічному співтовариству (ЄЕС).
На сучасному етапі ЄАВТ об’єднує митні території чотирьох
європейських країн, які не вступили до Європейського Союзу, зокрема,
Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та
Швейцарської Конфедерації. На відміну від спільного ринку, ЄАВТ є «малою
зоною вільної торгівлі» В ЄАВТ відсутні наднаціональні органи, наділені
правом ухвалювати юридично обов’язкові акти. В межах ЄАВТ усунуто всі
митні тарифи, але щодо третіх країн (за виключенням країн ЄС), то кожний
член зберігає свою митну політику. На відміну від ЄС, Асоціація не
передбачає політичного згуртування.
Важливою подією і для ЄАВТ, і для західноєвропейської інтеграції в
цілому стало утворення спільно з ЄС Європейського економічного простору
– ЄЕП. Угода про ЄЕП була підписана в м. Порто в 1992 р., а вступила в силу
в 1994 р. До цього об’єднання входять держави-члени ЄС і три – від ЄАВТ;
Швейцарія до угоди не приєдналася. Відносини між двома інтеграційними
об’єднаннями країн Західної Європи до цього часу вже регулювалися
Угодою про зону вільної торгівлі щодо товарів, що вступили в дію в 1977 р.
(ЗВТ ЄЕС – ЄАВТ, 1977).
В угоді про ЄЕП передбачається: вільний рух товарів, послуг,
капіталу та робочої сили; координація політики в таких галузях, як
дослідження, освіта, споживання, довкілля, соціальна сфера; розробка і
втілення спільних норм і правил правової системи. З набранням чинності
Угоди про ЄЕП країни-члени ЄАВТ стали включати у свої національні
законодавства правила, вироблені у ЄС, що стосуються вільного рухи
товарів, капіталів і послуг1 , а також політики Союзу в сфері конкуренції.
ЄЕП має спільну організаційну структуру. Вищим органом є Рада
ЄЕП, яка складається з членів Ради Європейського Союзу і Європейської
комісії – з одного боку, та міністрів держав ЄАВТ – з іншого.
 Виконавчим органом є Об’єднаний комітет ЄЕП, який складається з
представників ЄС і ЄАВТ; він відповідає за поточну діяльність ЄЕП.
Крім того, є дорадчі органи: Консультативний комітет ЄЕП – готує
рекомендації з економічних питань і надає їх на розгляд Об’єднаного
комітету; Об’єднаний парламентський комітет – складається з
парламентарів ЄС і ЄАВТ (по 33 депутати від кожної сторони). Він також дає
пропозиції Об’єднаному комітету.
Нагляд і контроль за реалізацією та дотриманням Угоди про ЄЕП з
боку ЄС покладені на Комісію ЄС і Суд ЄС, з боку ЄАВТ для цього були
засновані Орган з нагляду (Наглядовий орган) і Суд ЄАВТ.
Не дивлячись на достатньо розвинуту систему органів, що
забезпечують нормальне функціонування та досягнення цілей ЄЕП, Угода
про Європейський Економічний простір не створює міжнародної організації,
а запроваджує певний режим. ЄЄП на сьогодні є найбільшою у світі зоною
вільної торгівлі, яка охоплює 27 держав-членів ЄС (після виходу Великої
Британії) та 3 держави-учасниці ЄАВТ (Швейцарія не ратифікувала
відповідну Угоду).
 13. Поняття, принципи та види компетенції ЄС.

Компетенція ЄС – це сукупність прав і повноважень, необхідних для

досягнення цілей і діяльності Союзу. Вони стосуються питань, що
знаходяться у віданні ЄС (предметна компетенція) та здатності Союзу
впливати на вирішення питань предметної компетенції (регулююча
компетенція). Різновидом регулюючої компетенції є юрисдикційна
компетенція.
Компетенція ЄС має делегований (передається державами-членами на
основі установчих договорів), обмежений (цілями та завданнями) та
функціональний (спрямована на реалізацію функцій об’єднання) характер.
Про делеговане походження компетенції ЄС нагадує Декларація про
розмежування компетенції, схвалена урядами держав-членів при підписанні
Лісабонського договору. У Декларації наголошується, що при перегляді в
подальшому установчих документів ЄС вони можуть прийняти рішення не
тільки про збільшення компетенції ЄС, а й про її скорочення.
Установчі договори ЄС не тільки встановлюють межі компетенції
Союзу (принцип наділення повноваженнями), але і передбачають засоби її
реалізації (принципи субсидіарності і пропорційності) (ст. 5.1 ДЄС).
Умовно компетенцію ЄС можна поділити на внутрішню і зовнішню.
Окремі сфери внутрішньої політики, передбачають зовнішню діяльність
Союзу (освіта, професійна підготовка, молодь і спорт, культура, охорона
здоров’я, захист споживачів, трансєвропейські мережі, навколишнє
середовище), а певні сфери повноважень установчі договори не відносять ані
до внутрішньої, ані до зовнішньої діяльності (недискримінація і
громадянство Союзу, асоціація з заморськими країнами і територіями,
інституційне право ЄС).
Лісабонський договір, метою якого було в тому числі і вирішення
питання щодо розподілу компетенції між Союзом і державами членами,
виокремлює такі види компетенції ЄС: виключну (ст. 3 ДФЄС), спільну
(конкуруючу) компетенцію ЄС та держав членів ЄС (ст. 4 ДФЄС), допоміжну
(ст. 6 ДФЄС). Ці види компетенції можна умовно назвати «явно
вираженими», адже вони прямо передбачаються установчими
документами. Також виділяють домислювану та спеціальну компетенцію
ЄС.
 Установчі договори про ЄС відносяться до не багатьох міжнародно-
правових документів, в яких знайшла своє віддзеркалення домислювана
компетенція, тобто така, яка не є явно вираженою, але наявність якої
припускається для виконання цілей установчих договорів. Домислювана
компетенція закріплена у ст. 352 ДФЄС а також визначається в результаті
практики Суду ЄС. В ній наголошується: «Якщо в межах напрямків політики,
визначених у Договорах, виникає потреба у діях з боку Союзу з метою
досягнення однієї з цілей, передбачених Договорами, і якщо останні не
надали для цього необхідних повноважень, Рада, на підставі одноголосно
прийнятого рішення, за пропозицією від Комісії та після схвалення
Європейського парламенту, ухвалює необхідні пропозиції…». ст. 352 надає
широкі повноваження Європарламенту, оскільки для ухвалення відповідних
постанов Радою необхідно отримати його схвалення.
Спеціальною компетенцією Союз наділений у сфері координації
економічної політики держав-членів і політики зайнятості. Для здійснення
такої координації Союз може ухвалювати головні орієнтири та інші заходи
(ст.ст. 2.3 та 5 ДФЄС). Інша сфера спеціальної компетенції – визначення та
здійснення спільної закордонної політики та політики безпеки включно з
поступовим формуванням спільної безпекової та оборонної політики.
До основних принципів функціонування ЄС належать:
 принцип єдиної правосуб'єктності,
 принцип наділення повноваженнями,
 принцип поділу компетенції,
 принцип субсидіарності,
 принцип пропорційності,
 принцип сумлінної співпраці,
 принцип інституційної рівноваги.

14. Виключна компетенція ЄС: перелік сфер та

співвідношення повноважень ЄС і держав-членів.
Виключна компетенція ЄС – це питання повністю вилучені з відання
держав-членів та вирішуються лише інститутами Союзу.
Це, наприклад:
 митний союз;
  встановлення правил конкуренції, необхідних для
функціонування внутрішнього ринку;
 монетарна політика – для держав-членів, валютою яких є євро;
збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної
політики в сфері рибальства;
 спільна торгівельна політика.
Рішення Суду ЄС уточнюють межі реалізації виключної компетенції.
Лісабонський договір передбачає можливість повернення компетенцій
до держав-членів. Але це дуже складний процес через внесення змін до
договорів.

15. Спільна (конкуруюча) компетенція ЄС: сфери та

особливості розподілу повноважень ЄС і держав-членів.
Переважна більшість комунітарних компетенцій належить до категорії
спільних. Спільною є та компетенція, яка реалізується Союзом разом з
державами-членами, в залежності від сфери та способу регулювання окремих
питань.
Це:
 внутрішній ринок;
 соціальна політика;
 економічна, соціальна та територіальна єдність;
 сільське господарство та рибальство, за винятком збереження
морських біологічних ресурсів;
 довкілля;
 захист прав споживачів;
 простір свободи, безпеки та справедливості;
 спільні проблеми безпеки у сфері охорони здоров’я.
Цей перелік не є вичерпним і формується за залишковим принципом:
сфери компетенції ЄС, які не охоплені його виключною та допоміжною
компетенцією, є сферами спільної компетенції.
Варто звернути увагу на те, що паралельне здійснення одних і тих
самих повноважень державами-членами ЄС та самими органами ЄС не
допускається. Так, держави-члени можуть реалізувати свою
компетенцію доти, поки Союз не скористався своєю компетенцією.
Якщо Союз вирішив зупинити використання своєї компетенції, то
держави-члени можуть знову здійснювати свою компетенцію. Таке
правило сприяє досягненню гомогенності системи європейського права,
дозволяє запобігти міжвідомчим конфліктам та ефективно застосовувати
зацікавленим сторонам принцип правової визначеності. Питання щодо того,
який орган (національний чи Союзний) здійснюватиме ті чи інші
повноваження, віднесені до сфери спільної компетенції, вирішується за
допомогою принципу субсидіарності.

16. Допоміжна компетенція ЄС: перелік сфер та

співвідношення повноважень ЄС і держав-членів.
Допоміжна компетенція (ст. 6 ДФЄС) – це повноваження ЄС, що
спрямовані для підтримки, координації та доповнення дій держав-членів.
Сферами таких дій на європейському рівні є:
 охорона та здоров’я людини;
 промисловість;
 культура;
 туризм;
 освіта, професійне навчання, молодь та спорт;
 цивільний захист;
 адміністративне співробітництво.
У наведених сферах ЄС може здійснювати заходи, спрямовані на
підтримку, координацію або доповнення дій держав-членів, але не підміняти
їх компетенцію. У статті 2(5) Договору про функціонування ЄС чітко
зазначено, що юридично обовʼязкові норми ЄС, прийняті на основі положень
договорів, що стосуються цих сфер, не повинні призводити до гармонізації
законодавства чи правил у державах-членах ЄС. Таким чином, компетенція
ЄС у зазначених сферах досить обмежена.

17. Принцип надання повноважень у праві ЄС: поняття,

особливості дії, гарантії захисту інтересів держав-членів.
Установчі договори ЄС не тільки встановлюють межі компетенції
Союзу (принцип наділення повноваженнями).
Принцип наділення повноваженнями (d'atribution de competence)
означає, що ЄС має діяти тільки в межах своєї компетенції, наданої йому
державами-членами для досягнення цілей, встановлених договорами (ст. 5.2
ДЄС). Межі повноважень ЄС мають поважатися як органами Союзу, так і
державами-членами. Як підкреслив Суд ЄС, принцип наділення повноважень
має поважатися як у зовнішній, так і у внутрішній діяльності
Співтовариства.
Принцип наділення повноваженнями також означає, що будь-яка
компетенція, не надана Союзу у Договорах, належить державам-членам
(статті 4.1 та 5.2 ДЄС). На відміну від участі держав у міжнародних
організаціях, членство у Союзі веде до обмеження державами-членами своїх
суверенних прав, частину яких вони передають ЄС.
З іншого боку, принцип наділення повноваженнями обмежує свободу
дій ЄС. Це проявляється в тому, що презумпція повноважень виходить від
держав-членів. Євросоюз не може самостійно змінювати свою компетенцію -
на це уповноважені тільки держави-члени.

18. Принцип субсидіарності у праві ЄС: поняття,

особливості дії, гарантії захисту інтересів держав-членів.
Субсидіарність – це доволі старий принцип, який стосується
насамперед організації державного устрою в демократичних державах. Його
зміст пов’язаний з процесом постійного перерозподілу повноважень між
управлінськими структурами різного рівня на основі визнання їх
рівноправності та рівнозначності.
В рамках європейського інтеграційного процесу субсидіарність є
відображенням концепції, згідно з якою всі проблеми, які можуть ефективно
вирішуватися в Європейському Союзі, повинні перебувати в компетенції тих
органів, як найбільшою мірою наближені до населення (ст. 1 ДЄС). Таким
чином, кожен вищий рівень влади є допоміжним (субсидіарним) відносно
нижчого і вирішує ті завдання, з якими він може впоратися найбільш
ефективно.
Зміст принципу субсидіарності вперше, хоча і з обмеженням стосовно
сфери застосування, був викладений в ЄЄА: Співтовариство докладає
зусиль у сфері навколишнього середовища тією мірою, в якій цілі,
передбачені § 1, можуть бути реалізовані на рівні Співтовариства
ефективніше, аніж державами-членами самостійно.
У повному обсязі принцип субсидіарності отримав нормативне
закріплення в Маастрихтському договорі, де він згадується у Преамбулі
(держави-члени сприяють створенню тісного союзу європейських
народів, в якому рішення приймаються відповідно до принципу
субсидіарності) та в
ст. 2 (цілі Союзу досягаються при дотриманні принципу
субсидіарності), яка робить відсилання до ст. 5 ДЄСпв, в якій дається
тлумачення його змісту: у сферах, які не підпадають під його виключну
компетенцію, Співтовариство діє відповідно до принципу субсидіарності,
якщо цілі не можуть бути досягнуті достатньою мірою державами-
членами, і тому через масштаби і результати передбаченої дії можуть
бути більш успішно здійснені Співтовариством. При тлумаченні змісту
субсидіарності враховується зв’язок, який існує між нею і принципами
пропорційності, лояльної співпраці та солідарності.
Таким чином, принцип субсидіарності визначає правові рамки для
реалізації компетенції Союзу. Суть принципу субсидіарності полягає в тому,
що у сферах, які не належать до його виключної компетенції, Союз діє лише
тоді і настільки, наскільки цілі передбачених дій не можуть бути повною
мірою досягнуті державами-членами на центральному, регіональному або
місцевому рівнях, проте, зважаючи на масштаби і наслідки передбачених дій,
можуть бути краще досягнуті на рівні Союзу (ст. 5.3 ДЄС). З цього
визначення випливає, що субсидіарність обмежена випадками, коли
компетенція Союзу доповнює компетенцію держав-членів. Тобто
субсидіарність означає доповнення.

19. Принцип пропорційності у праві ЄС: поняття,

особливості дії, гарантії захисту інтересів держав-членів.
Принцип пропорційності відноситься до загальних принципів права
ЄС. Він був запроваджений у правову систему ЄС Судом Європейських
співтовариств (Case 11/70, Internationale Verhaltnismassigkeit) і вперше
закріплений у ДЄС (ст. 3b).
Принцип пропорційності також визначає засоби реалізації компетенції
Союзу. Він доповнює принцип субсідіарності. Згідно з принципом
пропорційності зміст і форма дій Союзу не повинні виходити за межі того,
що є необхідним для досягнення цілей Договору (ст. 5.4 ДЄС). Йдеться про
таке співвідношення цілей та засобів, у рамках якого обрані заходи мають
відповідати або бути пропорційними закріпленим у договорах цілям.
Зі змісту принцип пропорційності випливає дві важливі вимоги:
 – Європейський Союз має здійснювати свої повноваження відповідно і
для досягнення цілей та завдань, які закріпленні в установчих договорах;
– кожен з інститутів ЄС зобов’язаний діяти чітко в межах своєї
компетенції, визначеної установчими договорами і нормами вторинного
законодавства. Вихід за межі компетенції є безумовною підставою для
визнання Судом ЄС прийнятого акту недійсним.
Хоча субсидіарність і пропорційність – це два самостійних
принципи, однак їх застосування на практиці взаємообумовлене і
послідовне. Так, якщо буде встановлено, що реалізація певних дій через
видання відповідних норм необхідна на рівні ЄС, то на цьому дія принципу
субсидіарності припиняється і починається дія принципу
пропорційності, який відповідає на питання, які заходи (дії, норми)
повинні бути прийняті, тобто, якою мірою повинен діяти Союз. Це
означає, що застосування принципу пропорційності не передбачає
визначення необхідності або недоцільності діяльності ЄС в певній ситуації,
так само як він не визначає рівень, на якому владному рівні повинні
прийматися відповідні рішення.

20. Механізм імпліцитних (домислюваних) повноважень

ЄС: поняття, особливості застосування, гарантії забезпечення
інтересів держав-членів.
Лісабонські договори про ЄС відносяться до небагатьох міжнародно-
правових документів, в яких знайшла своє відображення домислювана
(імпліцитна) компетенція, тобто така, яка не є явно вираженою, але наявність
якої допускається для виконання цілей установчих договорів.
Домислювана компетенція закріплена у ст. 352 ДФЄС, а також
визначається в результаті практики Суду ЄС. У ній наголошується: «Якщо в
межах напрямків політики, визначених у Договорах, виникає потреба у
діях з боку Союзу з метою досягнення однієї з цілей, передбачених
Договорами, і якщо останні не надали для цього необхідних повноважень,
Рада, на підставі одноголосно прийнятого рішення, за пропозицією від
Комісії та після схвалення Європейського парламенту, ухвалює необхідні
пропозиції…». Стаття 352 надає широкі повноваження Європарламенту,
оскільки для ухвалення відповідних постанов Радою необхідно отримати
його схвалення.
Повноваження, надані на основі цієї статті, використовувались у сфері
охорони навколишнього середовища, для підписання міжнародних угод про
торгівлю і співробітництво, створення таких міжнародних організацій, як
Європейський банк реконструкції та розвитку тощо. Однією з важливих
передумов застосування цієї статті є відповідність ухвалених на її основі
заходів положенням договору, що забороняють гармонізацію, або відносять
те чи інше питання до сфери СЗППБ.
Домислювані повноваження дозволяють Союзу регулювати
питання, безпосередньо не віднесені до його відання, але такі, що мають
значення для євроінтеграції.

21. Посилене співробітництво держав-членів ЄС.

Посилене співробітництво, або, як його ще називають, розширене/
поглиблене/тісніше співробітництво (англ. Enhanced/closer cooperation) – це
особлива форма співробітництва декількох державчленів ЄС з певних
політичних чи економічних питань. Виникнення такої форми
співробітництва пов’язана з ідеєю «Європи різних швидкостей» (англ. Multi-
speed Europe) що передбачає можливість різних темпів інтеграції для різних
країн і дозволяє більш тісну інтеграцію для держав, які мають відповідні
бажання й можливості.
Метою запровадження інститут посиленого співробітництва є надання
державам, які прагнуть до поглиблення інтеграції в певних сферах,
можливості більш тісного співробітництва (в тому числі взяття на себе
певних додаткових зобов’язань) без отримання згоди на всіх держав-
членів ЄС, чи їх залучення до такого співробітництва. Іншими словами,
цей інститут дозволяє уникнути необхідності досягнення консенсусу між
всіма державами-членами ЄС щодо посилення співробітництва в певній
сфері й запобігти блокуванню відповідного рішення державою або
державами, які не бажають брати на себе певні додаткові зобов’язання. Всі
акти, які приймаються в рамках посиленого співробітництва, мають
обов’язкову силу тільки для держав-учасниць співробітництва (п. 4 ст.20
ДЄС).
Процедура участі держав у посиленому співробітництві визначена
Договором про Європейський Союз (ДЄС) й Договором про функціонування
Європейського Союзу (ДФЄС) зі змінами, внесеними Ніццьким договором.
Держави (їх повинно бути не менше восьми), які бажають посилити
співробітництво в певній сфері, подають запит до Комісії, яка подає до
Ради відповідну пропозицію. Рада, на пропозицією Комісії та після
консультацій з Європарламентом, кваліфікованою більшістю може
надати дозвіл на запровадження посиленого співробітництва між
державами, які виявили бажання прийняти в ньому участь (ч.2 ст. 20
ДЄС).
При цьому, рішення, що санкціонує посилене співробітництво, може
бути прийняте Радою лише як крайня міра, у випадку, якщо переслідувані
таким співробітництвом цілі не можуть бути в розумний строк досягнуті
Союзом в цілому (п. 2 ст.20 ДЄС).
Запропоноване державами співробітництво має відповідати наступним
умовам:
– бути спрямованим на досягнення цілей Союзу, захист та служіння
його інтересам і на посилення процесу інтеграції;
– бути відкритим для всіх Держав-членів;
– відповідати Договорам та єдиній інституційній структурі Союзу;
– відповідати acquis communautaire;
– знаходиться в межах компетенції Союзу чи Співтовариства та не
стосується сфер, що входять до виключної компетенції Співтовариства;
– не підривати умови внутрішнього ринку, економічного та соціального
згуртування;
– не створювати конкуренції між державами-членами, чи перешкод у
торгівлі між ними;
– не зачіпати компетенції, прав та обов’язків тих держав-членів, що не
беруть у ньому участі (ст. 43 Ніццького договору) ;
– не зачіпати співробітництва у сферах військового чи оборонного
характеру (ст. 27b Ніццького договору).
На сьогодні, держави-члени ЄС здійснюють посилене співробітництво
в чотирьох сферах, а саме, в сфері законодавчого регулювання розірвання
шлюбу, уніфікації патентного права, єдиної європейської прокуратури та
визначення правового режиму майна подружжя, члени якого мають
громадянство різних держав.

22. Роль національних парламентів у функціонуванні ЄС.

Одним із суттєвих здобутків Лісабонського договору стало посилення
ролі національних парламентів у системі Європейського Союзу. Активне
залучення законодавчих органів держав-членів до різних сфері діяльності
ЄС, зумовлюючи переформатування зв’язків між різними рівнями
управляння європейськими справами, загалом слугує демократизації,
посиленню відкритості та прозорості Союзу
Базові положення, які стосуються участі національних парламентів у
сучасній діяльності Союзу, закріплюються в ст. 12 ДЄС, Протоколі № 1 про
роль національних парламентів у Європейському Союзі (далі – Протокол
№ 1) та Протоколі № 2 про застосування принципів субсидіарності та
пропорційності (далі – Протокол №2).
Відповідно до ст. 12 ДЄС «національні парламенти сприяють
належному функціонуванню Союзу», що забезпечується такими способами:
 отримання парламентами проектів законодавчих актів та
пов’язаної з цим інформації від установ Союзу;
 здійснення контролю за належним дотриманням принципу
субсидіарності;
 участь у механізмах оцінки впровадження політики ЄС у сфері
простору свободи, безпеки і правосуддя, політичний контроль за
Європолом та оцінка діяльності Євроюсту;
 участь у процедурах перегляду установчих договорів;
 отримання повідомлень про подання заявок на приєднання до
Союзу;
 участь у міжпарламентській співпраці.
Будь-який національний парламент протягом восьми тижнів з
моменту надходження йому проекту законодавчого акту може надати
Парламенту, Раді та Комісії (тій інституції, установі або групі держав-
членів, які ініціювали проект) обґрунтований висновок стосовно
невідповідності пропозиції принципу субсидіарності.
У разі, якщо висновки про недотримання принципу субсидіарності
представляють щонайменше третину голосів, які надаються національним
парламентам, проект має бути переглянуто (механізм «жовтої картки»). За
результатами перегляду Комісія може вирішити зберегти, змінити або
відкликати відповідну пропозицію.
У випадку, якщо висновки стосовно порушення принципу
субсидіарності представляють більше половини голосів національних
парламентів (механізм «помаранчевої картки»), Комісія за результатами
перегляду пропозиції може прийняти рішення стосовно її збереження тільки
за відсутності висновку Ради або Парламенту про несумісність проекту з
принципом субсидіарності.
Крім того, держави-члени ЄС від імені своїх парламентів або їхніх
палат мають право звернутися з позовом до Суду Справедливості з приводу
порушення вже ухваленим законодавчим актом принципу субсидіарності
(механізм «червоної картки-»)
Національні парламенти держав-членів ЄС також залучаються до
процесу внесення змін в установчі договори Союзу у межах звичайної
процедури перегляду шляхом:
а) ознайомлення з проектами про внесення поправок, запропонованих
урядом держави-члена, Парламентом або Комісією;
б) участі їхніх делегатів у Конвенті, яким розглядаються ревізійні
проекти й приймаються рекомендації, адресовані Конференції представників
урядів держав, на якій затверджується остаточний текст договору;
в) прийняття національного акту про ратифікацію договору, яким
передбачається внесення змін до установчих актів.
У межах спрощеної процедури парламент держави-члена може
висловити заперечення проти рішення Європейської Ради, за яким Рада
уповноважується голосувати кваліфікованої більшістю, замість передбаченої
установчими договорами одностайності, або на підставі якого санкціонується
прийняття законодавчих актів відповідно до звичайної законодавчої
процедури у тих сферах, у яких установчими актами вимагається
застосування спеціальної.
Вагомого практичного значення у контексті підтримання ефективного
політичного діалогу між законодавчими органами державчленів та
Європейським парламентом набувають різні форми міжпарламентського
співробітництва. Так, відповідно до Протоколу №1 обмінові інформацією та
найкращим досвідом між національними парламентами та Європарламентом
сприяє Конференція парламентських комітетів з європейських справ
(COSAC), а також щорічні й неформальні конференції голів національних
парламентів. Крім того, за ініціативою кожної із сторін можуть скликатися
міжпарламентські конференції для розгляду окремих питань (наприклад, у
сфері спільної зовнішньої та безпекової політики). Доповіді, які
затверджуються за результатами конференцій не мають обов’язкового
характеру, проте можуть доводитися до відома Парламенту, Ради та Комісії.
 23. Правові засади набуття членства в ЄС. Критерії
членства в ЄС.
Загальні критерії набуття членства в ЄС визначені у ст. 49 ДЄС.
Так, держава, що претендує на членство, повинна бути (1) європейською
(географічний критерій) та (2) поважати і дотримуватися цінностей, на яких
ґрунтується ЄС (ст. 2 ДЄС) (політичний критерій).
Географічний критерій: членами ЄС можуть бути тільки держави,
географічно розташовані у Європі. Головна проблема в цьому питанні
полягає у відсутності нормативно визначених кордонів Європи. На сьогодні
домінує позиція, що поняття «європейська держава» слід розглядати не лише
з позиції географічного розташування, але й з урахуванням тісного
цивілізаційного зв’язку з Європою. Відтак розташування навіть незначної
частини території держави в Європі або поблизу Європи може бути
підставою для кваліфікації держави за цим критерієм.
Політичний критерій: держава повинна поважати цінності, на яких
ґрунтується ЄС: людську гідність, свободу, демократію, рівність,
верховенство права, повагу до прав людини й основоположних свобод тощо
(ст. 2 ДЄС).
Згідно зі ст. 49 Європейська Рада може додавати нові критерії
членства. Зокрема, у 1993 р. було запроваджено так звані «Копенгагенські
критерії»:
– стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство
права, права людини та повагу і захист меншин (політичний критерій);
– наявність діючої ринкової економіки, а також здатність
протистояти конкурентному тиску й ринковим силам у межах ЄС
(економічний критерій);
– спроможність взяти зобов’язання щодо членства, включаючи
відданість цілям політичного, економічного та валютного союзу (правовий
критерій, критерій спроможності прийняття acquis communautaire).
У 1995 р. їх доповнено «Мадридськими критеріями», що передбачають
необхідність «створити умови для поступової, гармонійної інтеграції,
зокрема, через розвиток ринкової економіки, виправлення адміністративних
структур, створення стабільного економічного і валютного середовища».
Крім того, існують «приховані» («латентні») критерії членства, які
прямо не закріплені, однак опосередковано випливають з офіційно
визначених критеріїв. Так, держава має бути членом низки міжнародних
організацій та належним чином виконувати свої членські зобов’язання.
Йдеться про участь у Раді Європи та ухваленій в її рамках Конвенції про
захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.; Світовій організації
торгівлі; Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1997 р. Крім
того, держава повинна здійснити денонсацію усіх своїх міжнародних
угод, що містять зобов’язання, несумісні із членством в ЄС, а також
вирішити усі свої територіальні спори з сусідніми країнами та здійснити
демаркацію та делімітацію державних кордонів з огляду на специфіку
міграційного та митного режиму в ЄС.

24. Процедура набуття членства в ЄС.

У ст. 49 ДЄС процедура вступу визначена лише в найзагальніших
рисах; на практиці вона є набагато складнішою. Процес вступу до ЄС
відбувається в чотири основні стадії, що не мають часових обмежень:
1) Аплікаційна стадія – найперша стадія, що відкриває процедуру
вступу. Вона розпочинається з офіційного подання заяви із проханням про
набути членство в Союзі. Зазвичай, це відбувається шляхом надіслання
представником держави (зазвичай міністром закордонних справ) листа на
адресу голови Ради ЄС. Європейському Парламенту та національним
парламентам повідомляється про таку заяву. З моменту офіційного подання
такого звернення держава вважається державою-заявницею. Процесу вступу
передують переговори між ЄС та державою-претендентом. Перед
поданням заявки на вступ, як правило, укладається угода про асоціацію, що
передбачає інтенсивне співробітництво з ЄС. Вона містить багато
положень, дотримання яких забезпечує кращу відповідність держави
критеріям членства у ЄС.
2) Оцінювальна стадія (скрінінг) – передбачає оцінювання держави на
предмет її відповідності критеріям членства в ЄС, що здійснюється
Європейською Комісією. У результаті комплексного дослідження
Європейська Комісія ухвалює так званий «попередній» висновок, у якому
детально зазначається стан готовності держави-заявниці до вступу у ЄС та
надається відповідна рекомендація: 1) розпочати переговори
(найпоширеніший варіант); 2) зумовити відкриття переговорів виконанням
заявницею певних вимог; 3) не відкривати переговори. Висновок
Європейської Комісії не є юридично обов’язковим. Остаточне рішення
про відкриття переговорів про вступ приймає Рада ЄС через міністрів від
держав-членів, що представляють офіційну позицію своїх країн. У  разі
прийняття позитивного рішення, яке має бути підтримано Радою ЄС
одностайно, держава набуває статусу держави-кандидата
3) Переговорна стадія – передбачає активний політичний діалог між
державою кандидатом і ЄС щодо умов та особливостей членства держави в
Європейському Союзі. Право на ведення переговорів належить
Європейській Раді, яка діє від імені всіх держав-членів. Проте зазвичай це
право делегується Європейській Комісії. Завершуються переговори
ухваленням акту про попередню згоду ЄС в особі Ради ЄС, що діє
одностайно, та Європейського Парламенту, що діє більшістю. До цього
акту додається узгоджений проект договору про вступ держави до ЄС.
Навіть упродовж цієї стадії процес реформування країни не припиняється.
Європейська Комісія продовжує здійснювати моніторинг стану прогресу
країни у досягненні відповідності критеріям членства в ЄС та викладає його
у щорічних доповідях, про які повідомляються інституції ЄС та держави-
члени
4) Ратифікаційна стадія передбачає надання офіційної згоди на
обов’язковість договору про вступ до ЄС з боку держави-кандидата і
кожної держави-члена. Порядок та строки ратифікації визначається
національним конституційним правом держави. З моменту набуття чинності
договором про вступ, держава-кандидат набуває статусу держави-члена
Європейського Союзу

25. Правова природа та зміст договорів про приєднання до

ЄС нових держав.
Правова природа: Стаття 49 ДЄС чітко визначає суб’єктний
склад договору про вступ, який є двостороннім міжнародним договором,
що укладається між державами-членами ЄС і державами-кандидатками (або
державою-кандидаткою, що мало місце при вступі Греції).
За юридичною силою договори про вступ знаходяться на одному рівні
з установчими договорами. Як постановив Суд ЄС, «Вступ нових держав-
членів здійснюється за допомогою актів, які мають силу первинного права і
які можуть, за загальним правилом, змінювати попередній стан acquis
communautaire в будь-якій галузі права Співтовариства»
Таким чином, договори про приєднання нових держав-членів є
первинним писаним джерелом права ЄС
 Зміст Стаття 49 ДЄС визначає, що предмет договору про вступ
складають умови прийняття до Союзу та поправки до установчих
договорів. Перший компонент зводиться до встановлення взаємних
зобов’язань сторін, що гарантуватимуть дотримання новою державою-
членом усього обсягу acquis communautaire. Через складності цього завдання
абсолютна більшість положень зводиться до встановлення тимчасових
винятків як для нових, так і для старих держав-членів (так звані перехідні
положення). Крім того, на нових членів покладається обов’язок укласти або
денонсувати певні міжнародні угоди з третіми країнами, і навіть можливе
зобов’язання припинити участь у міжнародних організаціях. Другий
складник включає зміни до установчих договорів Союзу з чотирьох питань:
кількісний склад членів інституцій та інших органів ЄС; кількість голосів
членів Ради ЄС для цілей прийняття рішень кваліфікованою більшістю;
територіальна сфера застосування установчих договорів; розширення
переліку офіційних мов Союзу.
Договір про вступ має складну структуру. Він містить всього декілька
статей, в яких констатується набуття членства в ЄС та приєднання до
договорів, на яких ґрунтується Союз, а також викладаються порядок набуття
договором чинності. Основні умови вступу викладаються в акті, який
додається до договору про вступ і становить його невід’ємну частину.
Домовленості про умови вступу технічного характеру (приміром, ставки мит
і обсяги квот на торгівлю товарами і послугами) встановлюються в
численних додатках (англ. Annex) до цього акту. Навіть більше, за потреби
деталізації умов, окремі додатки супроводжуються доповненнями (англ.
Appendices). Завершується договір протоколами, які нарівні з актом також
становлять його невід’ємну частину. Відповідно, обсяг договору про вступ
доволі значний, причому його переважну частину становлять додатки і
доповнення[42].
Окремі держави, що підписали договір, можуть заявляти декларації,
які, проте, не мають юридично обов’язкової сили. Вони використовуються
при тлумаченні положень договору про вступ.

26. Особливості правового статусу держави-члена ЄС.

З набуттям членства в ЄС змінюється правовий статус держави:

 1. Держава-член втрачає частину суверенних повноважень, передає їх
Союзу або спільно з ним здійснює такі повноваження.
Розподіл повноважень між ЄС та державами-членами є досить
складним. Розрізняється виключна/залишкова, паралельна та конкуруюча
компетенція ЄС та держав-членів. При цьому враховуються положення
принципів субсидіарності та пропорційності (ст. 5 ДЄС). Так, відповідно до
принципу субсидіарності у сферах, що не належать до його виключної
компетенції, Союз діє лише якщо та у такому обсязі, в якому держави-члени
не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на
центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще
здійснити на рівні Союзу з огляду на масштаби або результати
запропонованих заходів. Відповідно до принципу пропорційності заходи
Союзу за змістом та формою не виходять за межі того, що є необхідним для
досягнення цілей Договорів.
2. Держава-член має право вносити зміни до установчих договорів
Союзу, може вийти із Союзу з урахуванням вимог, передбачених ст. 50 ДЄС.
3. На державу-члена покладено два головні зобов’язання (ч. 3 ст. 4
ДЄС):
- вживати усіх належних заходів, загальних або спеціальних, щоб
забезпечити виконання зобов’язань, що постають з Договорів або
випливають з актів установ Союзу;
- сприяти виконанню завдань Союзу й утримуються від будь-яких дій,
що можуть загрожувати досягненню цілей Союзу.
4. ЄС координує економічну, торговельну політику держав, розробляє
спільні принципи закордонної, безпекової політики, правохоронної
діяльності тощо, які повинні обов’язково враховуватися державами.
5. У разі порушення своїх зобов’язань за установчими договорами,
держави-члени притягуються до юридичної відповідальності. Як крайній
захід можливе припинення членства держави в ЄС з урахуванням вимог,
передбачених ст. 7 ДЄС.
6. Водночас забороняється будь-яка дискримінація, у т.ч. за
національною належністю, а Союз повинен поважати розмаїття культур і
традицій народів Європи, національну ідентичність держав-членів та
організацію їхніх органів державної влади на національному, регіональному
та місцевому рівнях (преамбула Хартії про основоположні права ЄС). Таким
чином, ураховується унікальність кожної держави, що входить до ЄС. З
метою недопущення порушень прав та законних інтересів держав-членів
запроваджено механізм зверення за захистом до Суду ЄС.
7. Усі держави-члени ЄС мають однаковий правовий статус, що
проявляється в рівній можливості реалізовувати свої права та виконувати
зобов’язання за установчими договорами. Разом з тим з огляду на те, що
Союз побудовано передусім як Союз народів, а не Союз держав, враховуючи
більш густонаселені держави (Німеччина, Франція тощо), таким державам
надається більше місць в деяких інституціях ЄС (Європейському парламенті,
Раді ЄС). Така модель вважається більш легітимною, оскільки кількісно
краще враховує інтереси громадян, що проживають в таких країнах.

27. Правові підстави, процедура та юридичні наслідки

призупинення окремих прав держави-члена ЄС.
Призупинення членства в ЄС – це особливий, негативний за своїм
змістом міжнародно-правовий стан держави – члена ЄС, в якому вона
опиняється після застосування до неї спеціальної процедури притягнення до
відповідальності за ст. 7 Договору про ЄС за її внутрішню та/або зовнішню
політику, не сумісну з основними цінностями ЄС, передбаченими ст. 2
Договору про ЄС.
Процедура Призупинення членства розглядається як вид
відповідальності держави-члена за несумлінну поведінку в ЄС. Цей порядок
визначений ст. 7 ДЄС, відповідно до якої за обґрунтованою пропозицією
1/3 держав-членів Європейського Парламенту або Європейської
Комісії Рада, діючи більшістю у 4/5 її членів, після отримання згоди
Європейського Парламенту, може встановити, що існує явний ризик
тяжкого порушення державою-членом цінностей, зазначених у ст. 2
ДЄС. Перш ніж прийняти таке рішення, Рада заслуховує відповідну державу-
члена та може направити їй рекомендації, діючи відповідно до тієї ж
процедури.
Рада постійно перевіряє, чи продовжують існувати підстави для такого
рішення.
Європейська Рада, діючи одностайно на пропозицію 1/3 держав-членів
або Комісії та після отримання згоди Європейського Парламенту, може
встановити існування постійного та істотного порушення однією з держав-
членів цінностей, зазначених у ст. 2, запропонувавши відповідній державі-
члену подати свої пояснення (ч. 2 ст. 7 ДЄС).
 У разі прийняття рішення відповідно до ч. 2 Рада може кваліфікованою
більшістюв вирішити призупинити певні права відповідної держави-члена,
що випливають із застосування Договорів, включаючи право голосу
представника уряду держави-члена у Раді. Вживаючи таких заходів, Рада
враховує можливі наслідки такого призупинення для прав та обов’язків
фізичних і юридичних осіб.
У будь-якому разі ця держава-член повинна і надалі виконувати свої
зобов’язання за цим Договором.
Рада, діючи кваліфікованою більшістю, може в подальшому вирішити
змінити або скасувати заходи, вжиті відповідно до ч. 3, у відповідь на зміну
ситуації, що спричинила вжиття таких заходів.
Положення щодо держави, щодо якої прийнято рішення про
припинення права голосу у Європейському Парламенті, Європейській Раді та
Раді для цілей цієї статті встановлені в ст. 354 ДФЄС.
Так, члени Європейської Ради або Ради, які представляють відповідну
державу-члена, не беруть участі у голосуванні, а відповідна держава-член не
враховується під час обрахунку 1/3 або 4/5 держав-членів, зазначених у ч. 1
та 2 ст. 7. Утримання членів, які присутні особисто, або представлених членів
не перешкоджає ухваленню рішень, зазначених у ч. 2 зазначеної статті.
Вперше процедуру притягнення до відповідальності на підставі ст. 7
Договору про ЄС була ініційована Європейською комісією щодо Польщі 20
грудня 2017 р. Комісія заявила про невідповідність 13 законів, прийнятим
польським Сеймом з питань судової реформи, принципам верховенства
права і судової незалежності. Рішення Комісії було підтримано
Європейським парламентом 1 березня 2018 р. У листопаді 2018 р. Польща їх
виконала, чим запобігла введенню щодо неї санкційного режиму.

28. Припинення членства у Європейському Союзі: правові

підстави, процедура, юридичні наслідки.
Припинення членства в ЄС – це новела в Договорі про ЄС і взагалі в
установчих актах ЄС. До набуття чинності Лісабонським договором право
на добровільний вихід із членського складу ЄС не було передбачено.
Вважалося, що держави-члени ЄС, як суверенні утворення, володіють таким
правом, але навряд чи ним скористаються.
 Правова підстава та процедура: Згідно зі ст. 50 Договору про ЄС будь-
яка держава-член може ухвалити рішення про вихід зі складу Союзу
відповідно до своїх конституційних вимог. Про таке рішення
повідомляється Європейська рада. ЄС, враховуючи думку Європейської
ради, ухвалює рішення щодо проведення переговорів і укладає з даною
державою угоду, за якою формулюються положення про її вихід з
урахуванням рамок майбутніх відносин з ЄС. Від імені Союзу угоду про
вихід укладає Рада на підставі кваліфікованої більшості після
отримання згоди Європейського парламенту.
Дія установчих договорів припиняється стосовно держави, яка
виходить з ЄС, або з моменту набрання чинності угоди про вихід, або, якщо
така угода не була укладена, через два роки після повідомлення Європейської
ради про вихід, якщо тільки Європейська рада за узгодженням з державою-
членом, що виходить, не продовжать одностайно цей строк.
Юридичні наслідки: вихід держави зі складу ЄС означає припинення
дії на її території права ЄС і участі в органах ЄС. Якщо держава, яка вийшла
зі кладу ЄС, побажає повернутися, вона не буде користуватися будь-якими
пільгами при повторному вступі. Їй знову потрібно буде пройти процедуру
вступу у загальному порядку, що прямо зазначено у п. 5 ст. 50 цього
Договору

29. Загальна характеристика інституційної системи ЄС:

поняття, складові, принципи функціонування.
Як і будь-яка організація Європейський Союз здійснює свою
компетенцію через власні органи. Саме за допомогою своїх інститутів і
інших органів та агенцій Союз забезпечує досягнення поставлених перед ним
цілей і реалізацію своїх повноважень у різних сферах суспільних відносин.
Європейський союз має досить складну інституційну систему.
Відповідно до ст. 13 ДЄС інституційний механізм Європейського Союзу
покликаний забезпечувати втілення у життя цінностей ЄС, досягнення його
цілей, служити його інтересам, інтересам його громадян та держав-членів, а
також забезпечувати послідовність, ефективність та спадкоємність його
політики і його дій.
Інститути – це керівні органи Європейського Союзу, які створені та
діють на основі установчих актів ЄС, уповноважені приймати
загальнообов’язкові рішення, на них покладається головна
відповідальність за досягнення цілей ЄС. Лісабонський Договір (ст. 13) дає
вичерпний перелік інститутів, серед яких: Європейський Парламент,
Європейська Рада, Рада ЄС, Європейська Комісія, Суд ЄС, Європейський
Центральний Банк, Рахункова Палата.
Серед інститутів ЄС прийнято розрізняти інститути політичного та
неполітичного характеру. До політичних належить Європейська Рада, Рада
ЄС, Комісія та Парламент. Вони приймають рішення не одноособово, а
спільно з іншими інститутами, й оформляють їх у вигляді нормативно-
правових актів. Контроль за цим принципом покладений на Суд ЄС, котрий
наділений повноваженнями анулювати будь-який нормативно-правовий акт,
прийнятий з порушенням компетенції.
Складові: Слід зазначити, що елементами інституційної системи є не
лише інститути, а й органи та агенції (які ще називають установами,
відомствами, бюро тощо).
Поняття «орган» у праві ЄС має більш вузьке (формально-юридичне)
значення у порівнянні з загальним традиційним терміном, що
використовується у теорії держави і права. Органами у ЄС називають
допоміжні і консультативні утворення, які покликані сприяти
інститутам ЄС у вирішенні різних питань. До них належать: Комітет
регіонів, Економічний і соціальний комітет, Комітет з соціального захисту;
Європейський Омбудсмен; Європейський контролер з захисту даних;
Верховний представник Союзу з питань закордонних справ і політики
безпеки, тощо. Органи ЄС, на відміно від інститутів можуть
створюватись як на базі установчих актів, так і на основі актів прийнятих
інститутами, а тому, на відміну від інститутів, система органів ЄС не є
фіксованою. Рішення органів, як правило, не мають загальнообов’язкової
сили.
Категорія «агенції» як ще одного допоміжного елемента інституційного
механізму ЄС була запроваджена Лісабонським договором 2007 р. До агенцій
Союзу відносяться утворення, що наділяються спеціальними
повноваженнями в окремих сферах і статусом юридичної особи. Саме
наявність статусу юридичної особи є специфічною ознакою установ ЄС,
який відрізняє їх від інститутів і органів, які не мають такого статусу (за
винятком ЄЦБ). Основною метою їх діяльності є забезпечення та
впровадження найбільш ефективної реалізації галузевих політик Союзу і
надання допомоги інституціям у здійсненні нагляду за реалізацією
законодавства ЄС у державах-членах. Як і в випадку органів ЄС, кількість
установ не є фіксованим, а самі установи, переважно, створюються і діють
на основі правових актів інститутів. Повноваження установ завжди
мають спеціальний характер, тобто відносяться до певних питань
суспільного життя. На це прямо вказують їх назви: Європейське оборонна
агенція, Європейське агенція з навколишнього середовища тощо).
На правах установ Союзу функціонують науково-дослідні та освітні
заклади ЄС, іноді звані інститутами: Інститут з досліджень безпеки
Європейського Союзу, Європейський інститут з інновацій та технологій,
Європейський інститут з питань рівності чоловіків і жінок, Європейський
поліцейський коледж тощо. Особливою різновидом установ ЄС
виступають виконавчі агенції, яким Європейська комісія делегує частину
своїх повноважень із виконання програм, що фінансуються з бюджету
ЄС.
Принципи інституційної системи ЄС – це керівні засади побудови та
функціонування усього інституційно-організаційного механізму
Європейського Союзу.
Принцип правосуб’єктності. Даний принцип можна віднести до
основоположних принципів функціонування Європейського Союзу. В той же
час він є і принципом інституційної системи, що пов’язано з тим, що окрім
правосуб’єктності Європейського Союзу, що передбачена в ст. 47 ДЄС,
самостійна правосуб’єктність також надана Європейському Центральному
Банку (ч. 3 ст. 282 ДФЄС), власну правосуб’єктність мають агенцій та
Європейське Співтовариство з атомної енергії, утворене за Римським
договором 1957 р., який залишається в силі, що було підтверджено при
укладені Лісабонського договору 2007 року
Принцип наділення повноважень. Кожна інституція діє в межах
повноважень, покладених на неї Договорами, та згідно зі встановленими в
них процедурами, умовами та цілями (ч. 2 ст. 13 ДФЄС).
Принцип забезпечення балансу між інститутами і органами
міжнаціонального (міждержавного) і наднаціонального характеру. Серед
інститутів ЄС одні виступають виразниками та носіями міжнаціонального
начала – Європейська Рада та Рада Європейського Союзу, – а інші –
Єврокомісія, Європарламент та Суд ЄС – наднаціонального. Повязаним із
цим принципом є принцип збалансованого розподілу повноважень
(компетенції), який реалізується по горизонталі (між інституціями ЄС) та по
вертикалі (між інститутами ЄС та органами держав-членів). Принцип
збалансованого розподілу повноважень не тотожний принципу розподілу
влад. Його зміст полягає у тому, що переважна більшість повноважень у ЄС
не здійснюється якимось із інститутів одноособово (крім судових).
Наприклад законодавчі повноваження реалізуються такими органами як
Комісія ЄС, Рада ЄС та Європейський парламент (законодавчий трикутник).
Принцип пропорційності і субсидіарності фактично забезпечують
збалансований розподіл повноважень по вертикалі – між інститутами ЄС та
органами держав-членів. Ці принципи закріплені безпосередньо в установчих
договорах, а також в доданому до них спеціальному Протоколі про принципи
пропорційності і субсидіарності.
Принцип сумлінної співпраці (солідарності, лояльної співпраці)
стосується не лише співробітництва між ЄС та державами-членами (ч.3 ст.
4ДЄС), державами-членами між собою (ч. 7 ст. 42 ДЄС), але й кооперації
інституцій ЄС. Зокрема, ч. 2 ст. 13 Договору про Європейський Союз
передбачає, що інституції взаємодіють на засадах сумлінної співпраці. На
інституції покладається обов’язок забезпечення примату права ЄС щодо
національного права держав-членів, недопущення прийняття норм
національного права, які суперечать праву ЄС та притягнення до
відповідальності держав-членів за порушення норм права ЄС.
Принцип ефективності. Принцип ефективності передбачає однаковий
підхід до виконання актів ЄС, прийнятих відповідними інституціями ЄС. Ця
вимога тісно пов’язана із координацією діяльності урядів держав-членів
Європейською Комісією, ефективності комунікації та якістю діяльності
держав-членів на національному, регіональному та місцевому рівнях.
Європейський Парламент: склад, порядок формування, повноваження,
порядок роботи і прийняття рішень.
Принцип інституційної рівноваги, проявляється в тому, що кожна
інституція може діяти лише на підставі повноважень, які визначені
в Договорах. Жодна інституція не може підмінити іншу у виконанні її
повноважень та сама приймає свій внутрішній регламент і жоден інший
орган не може вплинути на зміст цього регламенту.
Принцип прозорості та відкритості. Згідно ст. 1 ДЄС всі рішення ЄС
приймаються якомога відкритіше та ближче до громадянина. З метою
сприяння належному врядуванню та забезпечення участі громадянського
суспільства інститути, органи, служби та агенції Союзу працюють у
найвідкритіший спосіб (ч. 1 ст. 15 ДФЄС). Кожен громадянин Союзу, кожна
фізична або юридична особа, яка проживає або має юридичну адресу на
території держави-члена, має право доступу до документів інститутів,
органів, служб та агенцій Союзу, відтворених на будь-якому носієві (ч. 3 ст.
15 ДФЄС). Кожна інституція, орган, служба, агенція Союзу забезпечує
прозорість своїх процедур та встановлює в своєму Регламенті спеціальні
положення стосовно доступу до їхніх документів відповідно до регламентів
Принцип представницької демократії. Європейський Парламент є
тією інституцією, яка представляє інтереси громадян ЄС. Проявом даного
принципу є і те, що держави-члени представлені в Європейській Раді
головами держав або урядів, а в Раді – їхніми урядами, демократично є
підзвітними національним парламентами або їхнім громадянам (ст. 10 ДЄС).
Принцип поліцентричності. Сутність принципу зводиться до того, що
інститути ЄС знаходяться в різних європейських країнах. Так Парламент,
Європейська Рада, Європейська Комісія та Рада ЄС – Брюссель (Бельгія); Суд
ЄС, Рахункова Палата – Люксембург; Парламент також може засідати
в Страсбурзі (Франція); штаб квартира Європейського Центрального Банку –
Франкфурт-на-Майні. Сутність цього принципу зводиться до того, що кожен
європейський центр робить свій внесок в розбудову Європи

30. Європейський Парламент: склад, порядок формування,

повноваження, порядок роботи і прийняття рішень.
Європейський Парламент – це інститут, що представляє громадян
Європейського Союзу. Існує з часу заснування Асамблеї Європейського
Співтовариства вугілля та сталі, яку у 1987 р. Єдиним Європейським актом
було перейменовано в Європейський Парламент.
Тривалий час члени Європейського Парламенту делегувались від
національних парламентів держав-членів. У 1976 р. було прийнято «Акт про
вибори представників в Асамблею шляхом загального прямого голосування»,
а 1979 р. відбулись перші прямі вибори.
Строк повноважень Європейського Парламенту становить 5 років. До
його складу входять представники громадян Союзу. Їх кількість не може
перевищувати сімсот п’ятдесяти плюс Голова. Представництво громадян є
дегресивно-пропорційнім з мінімальним порогом 6 представників від
держави-члена та максимальним 96. Кількість місць в Європейському
Парламенті для держави-члена залежить від кількості населення
Принципи та правила виборчої системи встановлені Актом про вибори
1976 року та деталізовані національним законодавством держав-членів. Акт,
зокрема передбачає пропорційну виборчу систему; правила щодо
несумісності депутатського мандату (заборона одночасно бути членом будь-
якої іншої інституції, органу, агенції ЄС, уряду держави-члена); вимоги щодо
єдиних термінів проведення виборів (з четверга по неділю того самого
тижня, на практиці послідній тиждень червня); можливість введення
загороджувального пункту, який ні в одній з держав-членів не повинен
перевищувати 5% поданих голосів.
Достроковий розпуск, саморозпуск або відкликання депутатів
актами ЄС не передбачені.
Щорічні сесії Європейського Парламенту проводяться в м. Страсбург.
Чергова сесія проводиться у другий вівторок березня (ч. 1 ст. 229 ДФЄС).
Позачергові сесії проводяться в м. Брюсселі на вимогу більшості депутатів,
на вимогу Ради ЄС чи Комісії (ч. 2 ст. 229 ДФЄС) і як правило не довше двох
днів.
Згідно ст. 14 ДЄС Європейський Парламент разом з Радою виконує
законодавчу та бюджетну функції. Він здійснює функції політичного
контролю та консультативну
Щодо законодавчої функції, яку Європейський Парламент ділить
з Радою, слід зазначити, що реалізує він її шляхом загальної законодавчої
процедури (ст. 294 ДФЄС) або спеціальної законодавчої процедури (ст. 289
ДФЄС). Загальна законодавча процедура означає, що акт ініціюється
Європейською Комісією, Парламент та Рада повинні прийняти його за
допомогою двох читань, в противному випадку створюється
Погоджувальний Комітет, який представить остаточний текст і відбудеться
останнє третє читання. Спеціальна процедура означає ухвалення
регламентів, директив, або рішень Європейським Парламентом за участю
Ради, або Радою за участю Європейського Парламенту (її ще називають
процедура санкціонування). Застосування тієї чи іншої процедури залежить
від сфери питання.
Роль Європейського Парламенту в бюджетній сфері проявляється в ст.
314 ДФЄС, за якою річний бюджет Союзу встановлюється Європейським
Парламентом та Радою, які діють згідно зі спеціальною законодавчою
процедурою. Парламенту належить останнє слово у прийнятті або відхиленні
бюджету. Якщо він його відхилить вся процедура розпочинається з початку.
Європейський Парламент не лише бере участь у розробці проекту бюджету
ЄС та його прийнятті, а й разом з Радою контролює виконання кошторису
Серед контрольних повноважень Європейського Парламенту слід
відмітити оголошення вотуму недовіри Європейській Комісії (однак
Європейський Парламент не може відправити у відставку окремого
комісара). Ще одним контрольним повноваженням є застосування інституту
інтерпеляції, коли Європейська Комісія відповідає усно чи письмово на
запитання, поставлені депутатами. Контроль за діяльністю Ради і
Європейської Ради є вужчим. Вони самі визначають процедури, відповідно
до яких будуть заслуховуватись Європейським Парламентом (ст. 230 ДФЄС).
Для здійснення контрольних функцій Європейський Парламент
наділений повноваженнями проводити розслідування. Так, на вимогу чверті
його членів він може створити тимчасову слідчу комісію, для того щоб
перевірити чи мав місце факт правопорушення або порушення порядку
управління під час застосування права ЄС (за винятком коли такі факти є
предметом судового розгляду і доки не завершиться судова процедура ст. 226
ДФЄС).
Європейський Парламент також надає згоду на початок переговорів
про прийняття держави-члена до Європейського Союзу або про вихід з нього
(ст. 49, 50 ДЄС). Він залучений до проведення спільної зовнішньої політики
та політики безпеки. Консультує Верховного представника Союзу з питань
закордонних справ та політики безпеки та організовує щорічні дискусії про
стан справ у цих сферах (ст. 36 ДЄС).
Європейський Парламент обирає Голову Європейської Комісії (ст. 14
ДЄС), наділений правом звертатись до Суду ЄС стосовно законності актів
Союзу (ст. 263 ДФЄС), а також отримання від суду висновку щодо
відповідності проекту міжнародної угоди положенням Установчого Договору
(ч. 1 ст. 218 ДФЄС).
За загальним правилом, Європейський Парламент приймає рішення
простою більшістю голосів. В окремих випадках Установчі акти вимагають
абсолютну більшість (наприклад п. b-с п. 7 ст. 294 ДФЄС). Засідання
Європейського Парламенту вважаються правомочним, якщо на ньому
присутні не менше 1/3 обраних членів.

31. Європейська Рада: склад, повноваження, порядок

роботи, юридична сила рішень.
Рішення про створення Європейської Ради як органу Європейських
співтовариств було ухвалено в 1974 р. До цього, з 1961 по 1974 рр., існувала
практика проведення неформальних зустрічей (самітів) голів держав або
урядів держав-членів Європейських співтовариств.
 До складу Європейської Ради входять глави держав або урядів
держав-членів ЄС. Членами Європейської ради є також її Голова і Голова
Європейської комісії. Якщо того вимагає порядок денний, члени
Європейської Ради можуть вирішити, що кожному з них мають допомагати в
роботі міністри, а Голові Європейської Комісії – член Комісії. У роботі
Європейської Ради бере участь Верховний представник Союзу з питань
закордонних справ і політики безпеки, однак він не є її членом.
Голова Європейської Ради обирається кваліфікованою більшістю
голосів строком на два з половиною роки (не більше двох термінів підряд) за
неписаним правилом з колишніх членів Європейської Ради (голів держав чи
урядів або голів Комісії). Голова працює на постійній основі. Як і голова
Комісії він не володіє правом голосу на засіданнях Європейської Ради, коли
остання приймає рішення. У разі виникнення перешкод або вчинення
серйозного проступку Європейська Рада може припинити повноваження
Голови згідно з тією самою процедурою.
Хоча Європейська Рада – це окремий інститут ЄС, у нього немає своєї
адміністрації. Адміністративну підтримку їй надає Секретаріат Ради ЄС. При
Голові діє кабінет радників, який формується з колишніх дипломатів і
досвідчених політиків і допомагає Голові в підготовці (формування порядку
денного) і скликанні засідань Європейської Ради.
Первісно цілі і функції Європейської Ради не були визначені
нормативно, оскільки рішення про її створення мало характер політичної
угоди між лідерами держав-членів, яку не було формально інкорпоровано в
законодавство ЄЕС. Лише згодом місце і роль Європейської Ради в
інституційному механізмі ЄС були формалізовані.
Статус і функціональне призначення Європейської Ради визначено ст.
15 Договору про ЄС: вона надає Союзові необхідні для його розвитку
імпульси і визначає його загальні політичні орієнтири та пріоритети.
Трансформація статусу Європейської Ради позначилася на її
повноваженнях у нормотворчій сфері: якщо раніше вона могла приймати
документи під назвою «висновки», які були політичними документами, а
тому не мали юридичної сили і не входили до переліку джерел права ЄС, то
тепер вона може приймати правові акти у формі «рішення» (ст. 26 ДЄС), які,
щоправда, на відміну від директив і регламентів, не можуть бути спрямовані
на уніфікацію чи гармонізацію права держав-членів (ст. 31 ДЄС). Крім того,
Лісабонський договір встановив пряму заборону Європейській Раді брати
участь у законодавчому процесі Союзу (ст. 15 ДЄС).
 Європейська Рада виступає прообразом «глави держави» і як така
виконує притаманні їй функції. Так, шляхом прийняття рішень вона вирішує
широкий спектр питань організаційного характеру, спрямованих на:
 уточнення і доповнення норм установчих договорів з питань
запровадження критеріїв відповідності щодо вступу до ЄС країн-
кандидатів (ст. 49 ДЄС);
 визначення критеріїв, у рамках яких відбуваються переговори і
укладається угода про вихід держави зі складу ЄС, прийняття
рішення про продовження строку дії Договорів стосовно такої
держави (ст. 50 ДЄС);
 визначення квот держав-членів при формуванні Європарламенту
(п. 2 ст. 14 ДЄС);
 встановлення порядку ротації держав-членів в Комісії, коли
кількість комісарів буде менше за кількість держав-членів (п. 5
ст. 17 ДЄС, ст. 244 ДФЄС);
 прийняття рішення про перелік інших формацій Ради, окрім тих,
що вказані у п. 6 ст. 16 ДЄС, та головування в них (ст. 236
ДФЄС);
 розширення повноважень Європейської прокуратури (ст. 86
ДФЄС).
Слід зазначити, що вказаними повноваженнями не вичерпується роль
Європейської Ради у нормотворчому процесі Союзу. Договір про ЄС надає їй
повноваження у процесі внесення поправок до установчих договорів. Так, їй,
зокрема, належить вирішальне слово в питанні започаткування процедури
перегляду установчих договорів.
Окрім нормотворчих Європейській Раді притаманні й інші
повноваження, реалізація яких дозволяє інтерпретувати її статус як «глави
держав». Так, їй належить
 прерогатива визначати кандидатуру на посаду Голови Комісії і
вносити її на розгляд Європарламенту (п. 7 ст. 17 ДЄС);
 призначати і звільняти за згодою Голови Комісії Верховного
представника Союзу з питань закордонних справ і політики
безпеки (п. 1 ст. 18 ДЄС);
 Європейська Рада може констатувати значне і стале порушення
певною державою-членом цінностей Союзу, що за певних умов
дає підстави Раді застосувати санкції до такої країни (п. 2 ст. 7
ДЄС);
  Європейська Рада також реалізує арбітражну функцію стосовно
Ради, коли остання неспроможна прийняти необхідне рішення.
Рішеннями Європейської Ради визначаються стратегічні інтереси
і цілі зовнішньополітичної діяльності ЄС, а також спеціальні
принципи і орієнтири для загальної зовнішньої політики і
політики безпеки ЄС (ст. 22 і 26 ДЄС).
Європейська Рада збирається двічі кожні шість місяців; її скликає
Голова. У разі потреби Голова скликає спеціальне засідання Європейської
Ради. Засідання Європейської Ради носять закритий характер. Європейська
Рада приймає рішення консенсусом (ст. 15 ДЄС). Разом з тим в установчих
договорах нерідко вказується на прийняття рішення одноголосно (наприклад,
ч. 5 ст. 15, ч. 7 ст. 17 ДЄС). У деяких випадках допускається прийняття
рішень кваліфікованою (ч. 5 ст. 15 ДЄС) або простою більшістю (ч. 3 ст. 48
ДЄС). У випадках мажоритарного голосування в Європейській Раді (простою
або кваліфікованою більшістю), як і при одностайному ухваленні рішень,
право голосу мають лише голови держав або урядів.
Підсумки роботи Європейської Ради викладаються в комюніке, у
якому наводяться загальні оцінки і узгоджені ініціативи, що підлягають
реалізації на рівні Союзу в цілому і його держав-членів.

32. Рада Європейського Союзу (Рада Міністрів): склад,

повноваження, порядок роботи, основні способи прийняття
рішень.
Спеціальну Раду Міністрів було створено у 1952 році Договором що
засновував Європейське Співтовариство вугілля та сталі. За цим Договором
до складу Ради входили по одному представнику від уряду держави-члена.
Вона ще не мала статусу законодавчого органу. Головним суб’єктом
здійснення законодавчої функції виступала Комісія, а роль Ради проявлялась
у висловлення згоди на прийняття рішень з обмеженого кола питань.
Набуття Радою статусу законодавчого органу відбулось у 1957 році із
прийняттям Римських Договорів. Паралельно у 1958 році, при Спеціальній
Раді Міністрів, було створено Комітет постійних представників
(COREPER), як допоміжний орган з метою забезпечення ефективної
законодавчої діяльності Ради. Сьогодні статус COREPER визначено ст.
240ДФЄС згідно з якою Комітет відповідає за підготовку роботи Ради та
виконання завдань, доручених йому Радою.
 Брюссельський Договір про злиття 1965 року зливши інституційний
механізм Співтовариств – започатковує одну Раду Міністрів, яка стала
іменуватись Рада Європейських Співтовариств та почала обслуговувала усі
три Співтовариства.
Подальші акти розширювали сфери відання Європейського Союзу, а
отже і повноваження Ради, зокрема розширювалась сфера питань з яких Рада
могла приймати рішення кваліфікованою більшістю та залишалось все менше
питань які приймаються в Раді одноголосно.
На сьогодні, згідно ст. 16 ДЄС до складу Ради входить один
представник від кожної держави-члена на рівні міністра, що може брати
зобов’язання та голосувати від імені уряду держави-члена, яку представляє.
Хоча формально Рада ЄС є єдиною інституцією її члени працюють
одночасно у декількох різних спеціалізованих конфігураціях (формаціях).
Конфігурація – це спосіб комплектування Ради ЄС в залежності від
профілю міністра. Установчі Договори передбачили тільки дві конфігурації
Ради ЄС, а саме Рада з загальних питань (GAC) яка займається питаннями,
що стосуються ряду політичних сфер Європейського Союзу, таких як
переговори про розширення, прийняття багаторічної фінансової програми,
питання інституційної структури ЄС. Дана конфігурація збирається один раз
на місяць і здійснює підготовку засідань Європейської Ради.
А також Раду з закордонних справ (FAC), що займається питаннями
пов’язаними з зовнішніми справами, політикою оборони та безпеки,
політикою співробітництва в галузі торгівлі та розвитку. Рада закордонних
справ складається з міністрів закордонних справ держав-членів та збирається
один раз на місяць. Залежно від порядку денного, Рада може об’єднати:
– міністрів оборони (спільна політика безпеки та оборони);
– міністрів розвитку (співробітництво в галузі розвитку);
– міністрів торгівлі (загальна комерційна політика).
Однак, Європейська Рада може збільшувати перелік конфігурацій Ради
ЄС (ст. 236 ДФЄС), у зв’язку з чим на практиці їх десять. Серед яких:
Рада з питань економіки та фінансів (ECOFIN), яка також збирається
один раз на місяць та розглядає питання щодо координації економічної
політики, моніторинг фінансової та бюджетної політики держав-членів, євро,
фінансові ринки, фінансові операції та відноси- 110 ни з третіми країнами.
Рада з питань сільського господарства та рибальства (AGRIFISH) несе
відповідальність за спільну сільськогосподарську політику, виробництво
продуктів харчування, розвиток сільських районів та управління
рибальством. Вона зустрічається зазвичай один раз на місяць та об’єднує
міністрів країн-членів ЄС, відповідальних за сільське господарство та
рибальство (на національному рівні ці дві сфери не завжди розглядаються
одним міністром).
Рада з питань навколишнього середовища (ENVI) займається
питаннями охорони, захисту та поліпшення якості навколишнього
середовища шляхом ефективного використання наявних природних ресурсів.
Зокрема, Рада ENVI відповідає за енергію, транспортні викиди, якість та
безпеку води та продуктів харчування. На міжнародному рівні бере участь у
глобальних викликах, таких як протидії кліматичним змінам.
Рада з питань транспорту, комунікацій та енергетики (TTE) працює над
досягненням цілей ЄС у сферах транспорту, телекомунікацій та енергетики
для створення сучасних, конкурентоздатних, ефективних ринків та
інфраструктури, а також створення транс’європейських мереж у своїх сферах
роботи. У роботі Ради беруть участь міністри транспорту (4 рази на рік),
енергетики (3 або 4 рази на рік) або міністри телекомунікацій (двічі на рік).
Рада з питань освіти, молоді, культури та спорту (EYCS) займається
питаннями культури, сприяє мобільності студентів та викладачів, стимулює
мистецтво, літературу та аудіовізуальний сектор. Залежно від порядку
денного об’єднує міністрів країн-членів ЄС, відповідальних за освіту,
культуру, молодіжну політику та спорт.
Рада з питань конкурентоспроможності (COMPET) міністри якої
зустрічаються приблизно п’ять-шість разів на рік та займаються питаннями
підвищення конкурентоспроможності.
Рада з питань працевлаштування, соціальної політики, здоров’я та
споживчих справ (EPSCO) діяльність якої покращує якість життя громадян
шляхом сприяння створенню зайнятості, високому рівню соціального
захисту, охороні здоров’я та інтересам споживачів.
Рада з питань правосуддя та внутрішніх справ (JHA) визначає політику
проти злочинності та тероризму займається питаннями правової співпраці,
імміграції, захисту зовнішніх кордонів та шукачів притулку. Рада також
приймає законодавчі акти стосовно вільного руху в рамках Шенгенської
зони. Вона збирається двічі кожні шість місяців і складається з міністрів
юстиції та внутрішніх справ.
 Тож якщо одні Ради збираються щомісяця, то інші 4–6 разів на рік.
Однак незалежно від того яка Рада ухвалила рішення – вони мають
однакову юридичну силу.
Головує в Раді ЄС протягом шести місяців представник однієї з
держав-членів відповідно до системи справедливої ротації, яку
встановлює Європейська Рада. У Раді з закордонних справ головує
Верховний представник Союзу з іноземних справ і політики безпеки (ч. 9
ст. 16 ДЄС).
Щодо прийняття рішень в Раді ЄС, то доцільно виділити три можливі
варіанти голосування, а саме: проста більшість (що становить 15 членів);
кваліфікована більшість ч. 4 ст. 16 ДЄС (55% членів, що представляють 65%
населення); суперкваліфікована більшість ч.2 ст. 238 ДФЄС (72% членів, що
представляють 65% населення) і на сам кінець одноголосно (коли всі члени
за, без можливості утримання). Слід зазначити також, що кваліфікована
більшість передбачає можливість блокуючої меншості, що становить
принаймні чотири члени Ради, інакше слід вважати, що кваліфікованої
більшості досягнуто.
 33. Європейська Комісія: склад, порядок формування,
організаційна структура, повноваження, юридична сила
рішень.
Європейська Комісія це інституція, що поєднує в собі виконавчі та
законодавчі повноваження, є одночасно «охоронцем» правопорядку ЄС та
Установчих актів, а також «двигуном» європейської інтеграції. Головним
призначенням Європейської Комісії є те, що вона обстоює загальний інтерес
Союзу та висуває незалежні ініціативи в цьому напрямі. Комісія забезпечує
виконання Установчих договорів, та заходів, які ухвалюються інституціями
на їх підставі. Під контролем Суду ЄС наглядає за застосуванням права ЄС.
Вона виконує бюджет та керує програмами. Здійснює координаційну,
виконавчу та управлінську функції. Забезпечує представництво Союзу в
зовнішніх зносинах, за винятком сфери спільної зовнішньої та безпекової
політики. Комісія ініціює щорічне та багаторічне планування діяльності
Союзу з метою досягнення між інституційних домовленостей.
Щодо складу Європейської Комісії, то з моменту створення (1958 р.) до
Європейської Комісії входили по одному представнику від кожної держави-
учасниці Європейського Співтовариства, за винятком Великої Британії,
Іспанії, Італії, Німеччини та Франції, що мали по два представники. Але
Ніццький договір змінив цей порядок.
Зараз до складу Європейської Комісії входять по одному
представнику від кожної держави-учасниці ЄС. До складу Комісії входить
Голова та 27 уповноважених (комісарів). Членами Комісії можуть бути
тільки громадяни держав-учасниць. При цьому вона не може включати
більше двох громадян від однієї країни.
Процедура формування Європейської Комісії складається з наступних
послідовних етапів:
1) Європейська Рада кваліфікованою більшістю пропонує
Європейському парламенту кандидата на пост Голови Європейської Комісії;
2) Цей кандидат вважається обраним якщо отримає підтримку
більшості депутатів Європейського Парламенту. Якщо кандидат не набирає
необхідну більшість голосів, то Європейська Рада, протягом 1 місяця
кваліфікованою більшістю пропонує нового кандидата;
 3) Коли кандидат на пост Голови отримує необхідну підтримку
Європейського Парламенту, Голова Комісії і Рада затверджують список
комісарів (підбір яких здійснюється на базі побажань державчленів);
4) Кожен кандидат проходить співбесіду в профільних парламентських
комісіях;
5) Схвалений склад Європейської Комісії призначається Європейською
Радою кваліфікованою більшістю.
Мандат Комісії – п’ять років. Члени Європейської Комісії обираються з
числа осіб компетентних і відомих своєю європейською ангажованістю
(бажанням і готовністю відстоювати загальносоюзні інтереси). Кандидат
повинен бути громадянином ЄС та мати високі морально-етичні якості.
Комісія повністю незалежна у своїй діяльності, що означає, що члени
Європейської Комісії не повинні вимагати або отримувати будь-які інструкції
від жодного з урядів чи інститутів, органів або організації. Порушення
принципу незалежності є підставою для примусової відставки комісара.
Окрім відставки окремого комісара існує процедура вотуму недовіри,
за якою Європейський Парламент може відправити у відставку весь склад
Європейської Комісії (ст. 234 ДФЄС). У випадки відставки всіх членів
Комісії, вони продовжують виконувати свої обов’язки і опікуватись
поточними справами, доки їх не буде замінено новообраною Комісією, на
термін, що недопрацювала попередня. В такій ситуації Верховний
представник Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки складає
повноваження, які він здійснює в Комісії.
Головні напрями діяльності Комісії являються:
– визначення завдань та пріоритетних напрямів діяльності;
– законодавча ініціатива у парламенті і Раді ЄС;
– управління і реалізації політики ЄС і бюджету;
– дотримання європейського права (спільно з Судом);
– представляти ЄС на міжнародній арені (переговори щодо
торговельних угод між ЄС та третіми країнами тощо).
Європейська Комісія має виключне право ініціювати прийняття
рішень у ЄС (ст. 17 Договору про ЄС), окрім випадків, визначених в ст.
289(4) Договору про діяльність ЄС. Вона може подавати свої пропозиції
стосовно будь-якого питання, що входить до компетенції ЄС. Рада
Міністрів та Європейський Парламент, не маючи права ініціювати
прийняття рішень в ЄС, можуть звернутися до Європейської Комісії із
спеціальним запитом представити свої пропозиції з приводу певного
питання. Проте навіть якщо Європейська Комісія готує пропозиції за
запитом іншого органу вона залишається політично відповідальною за
представлені пропозиції.
Європейська Комісія є гарантом дотримання законодавства
ЄС державами-учасницями ЄС, інститутами ЄС, іншими юридичними та
фізичними особами. У разі, якщо Європейська Комісія дійде висновку, що
держава-учасниця ЄС порушує законодавство ЄС, Європейська Комісія
може звернутися до відповідної держави з вимогою припинити порушення
своїх зобов’язань. Якщо держава-учасниця ЄС не відреагує на прохання
Європейської Комісії або вжиті нею заходи не задовольнять Європейську
Комісію, остання вповноважена передати справу на розгляд Європейського
Суду Правосуддя (ст. 258 Договору про діяльність ЄС).
Європейська Комісія може ініціювати справу проти Ради Міністрів і
Європейського Парламенту, якщо дійде висновку, що дії цих органів
суперечать законодавству ЄС (ст. 265 Договору про діяльність ЄС).
Європейська Комісія має певні повноваження щодо юридичних і
фізичних осіб. Так, вона може накладати штрафи та інші санкції за
порушення ними законодавства ЄС про конкуренцію та транспорт.
Європейська Комісія є головним виконавчим органом ЄС, який
забезпечує виконання рішень, затверджених Радою Міністрів. При цьому
вона має широкі повноваження щодо вибору форм і методів здійснення своїх
завдань.
Європейська Комісія відповідає за підготовку проекту бюджету ЄС.
Комісія відповідає за виконання бюджету ЄС та управління
програмами, що здійснюються всередині ЄС та за його межами і
фінансуються з боку ЄС (наукові, освітні, програми допомоги третім країнам,
включно з фінансовою). Вона готує звіт про виконання бюджету ЄС для
затвердження Європарламентом.
Координаційна, виконавча та управлінська функції Комісії
передбачають здійснення делегованих повноважень, схвалення виконавчих
актів, координацію дій держав-учасниць у сфері охорони здоров’я, збір
інформації, здійснення перевірок, проведення досліджень, організацію
консультацій.
 34. Верховний представник ЄС з питань спільної
закордонної політики і політики безпеки: порядок призначення
та основні повноваження.
Лісабонським договором було введено нову посаду в Європейському
Союзі – Верховного представника ЄС з питань спільної закордонної політики
і політики безпеки, що призначається кваліфікованою більшістю від
складу Європейської Ради за погодженням з Президентом Європейської
Комісії та Європейським Парламентом.
Відповідно до статей 18 і 27 Договору про Європейський Союз,
Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:
 проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;
 вносить пропозиції щодо її розвитку;
 головує в Раді закордонних справ;
 є одним з віце-президентів Комісії;
 забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;
 несе відповідальність в рамках покладених на нього в області
зовнішніх зв'язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності
Союзу повноважень;
 представляє Союз з питань, що належать до спільної зовнішньої
політики і політики безпеки;
 веде політичний діалог з третіми особами та країнами від імені Союзу
та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях та на
міжнародних конференціях.
З 1 грудня 2019 посаду обіймає Жозеп Боррель.

35. Законодавчий процес в Європейському Союзі: основні

процедури прийняття рішень.
Законодавчу процедуру Європейського Союзу, головним чином,
здійснюють Європейський Парламент та Рада Європейського Союзу. Ці дві
інституції формально називаються Об'єднаним законодавцем. Компетенція
створення та зміни законодавства поділена між ними в рівній частині, у той
час як можливість ініціювати закони належить Європейській Комісії.
 Звичайна законодавча процедура це основна процедура, яка
використовується для прийняття регламенті, директив, рішень та інших
документів. Раніше вона називалася процедурою спільного прийняття
рішень.
В Договорах Європейського Союзу звичайна законодавча процедура
описується таким чином. Комісія вносить законодавчу пропозицію до
Парламенту або Ради.
У першому читанні Парламент висловлює свою позицію. Якщо Рада
погодиться з думкою Парламенту, то такий акт вважатиметься прийнятим.
Якщо ні, то Рада має висловити свою власну думку з цього приводу та
відправити такий акт назад до Парламенту зі своїми поясненнями. Комісія,
також, інформує Парламент про свою позицію щодо даного питання.
У другому читанні, акт вважається прийнятим, якщо Парламент
затвердить текст, поданий Радою, або не прийме ніякого рішення. Парламент
може відхилити текст, поданий Радою, що призведе до відхилення акту, або
вдосконалити його та передати назад до Ради. Комісія висловлює свою думку
вдруге. Ті поправки, які Комісія відхилила, Рада може прийняти тільки
одноголосно, а не більшістю голосів.
Якщо протягом трьох місяців з моменту отримання нового варіанту
тексту Парламенту Рада його прийме, то такий акт вважається прийнятим.
Якщо ні, то Голова Ради за погодженням Голови Парламенту скликає
Комітет Примирення, що складається з Ради та відповідної кількості
представників Парламенту (з присутністю наглядача з Комісії). Комітет
складає спільний текст на основі двох висловлених позицій. Якщо протягом
шести тижнів спільний текст не буде погоджено, тоді акт буде відхилено.
Якщо буде прийнято і комітет погодить текст, тоді Рада та Парламент
(голосуючи більшістю) мають прийняти даний текст у третьому читанні.
Якщо вони цього не зроблять, акт буде відхилено.
Договори містять положення щодо використання спеціальних
законодавчих процедуру певних сферах – консультативна та процедура
згоди.
Консультаційна процедура
Згідно з цією процедурою, Рада, може приймати законодавство,
запропоноване Європейською комісією після погодження з Європейським
парламентом. Не дивлячись на те, що Рада має порадитися з Парламентом
щодо законодавчої пропозиції, Рада не зв'язана позицією Парламенту. На
практиці Рада зазвичай проігнорує думку Парламенту або навіть приймає
рішення до того, як Парламент висуне пропозиції. Однак Європейський суд
видав рішення, що Рада зобов'язана дочекатися позиції Парламенту, а
рішення, що були прийняті без участі Парламенту були скасовані. Діючи
таким чином, Парламент іноді саботує прийняття законодавчих актів, що
йому не подобається.
Процедура погодження
Процедура погодження передбачає, що Рада може приймати
законодавчі акти за пропозицією Європейської Комісії після отримання
погодження від Парламенту. Таким чином, Парламент має законну владу
приймати або відхиляти будь - які пропозиції. Тим не менш, Парламент
співпрацює з комітетом примирення та надає проміжні висновки, в яких він
висловлює своє занепокоєння Раді і може притримати своє рішення, доки
його міркування не будуть враховані. Це стосується прийняття в
члени,методів виходу, загально-правових основ тощо.
 36. Судова система Європейського Союзу: принципи
побудови, ланки і їх взаємодія
Особливістю судової системи Європейського Союзу є її постійна
еволюція. Якщо говорити про чинну судову систему Європейського Союзу,
то вона представлена Судом справедливості Європейського Союзу, який
складається із двох ланок: Суду справедливості, який функціонує з 1952 р.,
та Загального суду (попередня назва – Суд першої інстанції), який був
створений у 1986 р. Обидва суди знаходяться у м. Люксембург. Установчі
договори передбачають можливість створення третьої ланки в межах Суду
справедливості Європейського Союзу – спеціалізованих судів, які
створюються в окремих сферах правового регулювання для розгляду справ у
першій інстанції. На теперішній час такі спеціалізовані суди не
функціонують.
Тривалий час єдиним судовим органом Співтовариств залишався
безпосередньо Суд справедливості, але, зважаючи на розширення
компетенції Європейського Союзу, а отже і збільшення завантаженості Суду
справедливості, був створений Суд першої інстанції (загальний суд), який
розпочав свою роботу у 1989 р. До юрисдикції Суду першої інстанції був
переданий розгляд прямих позовів, ініційованих фізичними та
юридичними особами.
Можливість появи третьої ланки в судовій системі Європейського
Союзу була закладена Ніццьким договором 2001 р., який передбачив
можливість створення при Суді першої інстанції спеціалізованих судів з
окремих видів позовів або проваджень в особливих галузях. Відповідно до ст.
257 ДФЄС такі суди можуть створюватися за рішенням Європейського
Парламенту та Ради за пропозицією Комісії та після проведення консультацій
з Судом або на запит Суду після проведення консультацій з Комісією.
В історії Суду справедливості Європейського Союзу є приклади створення
такого спеціалізованого суду, а саме Трибуналу з питань цивільної служби
ЄС, який був компетентний вирішувати спори між Європейським Союзом
та його службовцями. Цей Трибунал був створений у 2004 р. та проіснував
до 2016 р.
З моменту створення Суду справедливості Європейського Союзу на
нього покладена функція забезпечення дотримання права при тлумаченні та
застосуванні установчих договорів Європейського Союзу. В межах судової
системи Європейського Союзу існує чітке розмежування юрисдикції.
Загальний суд розглядає всі позови від фізичних та юридичних осіб, а Суд
справедливості – всі інші. Зі створенням Загального суду Суд справедливості
отримав можливість розглядати справи, які стосуються фундаментальних
проблем функціонування Європейського Союзу та скоротити строки
вирішення справ.
Суд справедливості є апеляційною інстанцією стосовно Загального
суду. На відміну від рішень Загального суду, рішення Суду справедливості є
остаточними та оскарженню не підлягають.
Юрисдикція, порядок формування та функціонування судової системи
Європейського Союзу визначаються установчими договорами Європейського
Союзу, а юрисдикція Загального суду та спеціалізованих судів додатково
визначається ще й спеціальними рішеннями Європейського Парламенту та
Ради про їх створення. Суд справедливості Європейського Союзу має
власний Статут, який є спільним для Суду справедливості та для Загального
суду. Процедури судочинства деталізуються Регламентом Суду
справедливості та Регламентом Загального суду.
Слід відмітити, що хоча національні суди держав-членів
Європейського Союзу не входять до судової системи Союзу, але вони
забезпечують безпосереднє застосування норм права Європейського Союзу в
національних правових системах

37. Суд Справедливості Європейського Союзу: склад і

порядок формування, структура. Правовий статус суддів та
Генеральних адвокатів.
Правова регламентація організації Суду справедливості здійснена
безпосередньо в положеннях установчих договорів, а також у Статуті Суду
справедливості ЄС (який є невід’ємною частиною ДФЄС у вигляді
Протоколу № 3) та Регламенті Суду справедливості. До складу Суду
справедливості входить один суддя від кожної держави-члена. Судові
допомагають Генеральні адвокати, які допомагають Суду справедливості,
надаючи у відкритому судовому засіданні неупереджені й обґрунтовані
висновки щодо справ, які розглядаються. Висновки Генеральних адвокатів не
є обов’язковим для Суду справедливості, але у багатьох випадках судді
слідують висновкам Генеральних адвокатів. На теперішній час Суд
справедливості складається із 27 суддів та 11 Генеральних адвокатів.
 Судді та Генеральні адвокати Суду справедливості призначаються за
спільною згодою урядів держав-членів після консультації з колегією,
відповідальною за надання висновку щодо придатності потенційних
кандидатів для виконання відповідних обов’язків. Тобто чинна процедура
призначення суддів та Генеральних адвокатів має дві стадії: перша – підбір
кандидатів державами-членами, друга – ухвалення рекомендаційного
висновку колегією щодо придатності кандидатів, після якого уряди держав-
членів за спільною згодою роблять призначення. При цьому завданням
колегії є оцінка придатності запропонованого державою-членом кандидата та
в жодному разі не вибір між декількома кандидатурами. Основну
відповідальність за призначення суддів та Генеральних адвокатів несуть
держави-члени. Колегія оцінює кандидатів на посаду суддів чи Генеральних
адвокатів за такими основними критеріями: здатність кандидата до правового
аналізу, професійний досвід, можливість виконувати обов’язки судді, мовні
здібності, здатність працювати у команді у міжнародному середовищі, в
якому представлені декілька правових систем та чи не викликають сумнівів
незалежність, безпристрасність, справедливість та чесність особи.
Судді та Генеральні адвокати обираються з числа осіб, чия
незалежність не викликає сумнівів і які володіють кваліфікацією,
необхідною для призначення у до найвищих судових установ або осіб, які
є юристами визнаної компетентності.
Судді та Генеральні адвокати призначаються на шість років та можуть
бути переобрані. Кожні три роки частина суддів переобирається. Судді
наділені імунітетом від кримінальної та адміністративної юрисдикції.
З-поміж свого складу судді Суду справедливості обирають на
трирічний термін Голову та Віце-голову. Голова, окрім своїх безпосередньо
суддівських функцій, керує роботою Суду справедливості та головує на
слуханнях та обговореннях Великої палати та засідань Суду у повному
складі. Віце-голова допомагає Голові виконувати свої обов’язки та займає
його місце, коли це необхідно. Судді та Генеральні адвокати обирають також
Першого Генерального адвоката строком на один рік, який виконує як
адміністративні функції, такі як розподіл справ між Генеральним адвокатами,
а також нагляд за дотриманням єдності права ЄС
Суд справедливості призначає свого Секретаря, який діє під
керівництвом Голови Суду та забезпечує обіг процесуальних документів та
ведення протоколів судових засідань.
 Стаття 16 Статуту Суду справедливості Європейського Союзу
встановлює, що Суд справедливості засідає у палатах по три та п’ять
суддів, а кожна з них, у свою чергу, має обрати Голову зі свого складу.
Суд справедливості також може засідати у складі Великої палати, яка
складається з п’ятнадцяти суддів та головує у ній Голова Суду
справедливості. Статут Суду справедливості Європейського Союзу також
передбачає можливість засідання Суду справедливості у повному складі у
випадках, коли справа є винятково важливою.
У структурі судової системи ЄС важливе місце займають Генеральні
адвокати, які входять до корпусу Суду справедливості та можливість
призначення яких визначена також і для Загального суду. Стаття 252 ДФЄС
передбачає, що Суду справедливості допомагають 8 Генеральних адвокатів,
але з 2015 р. у Суді справедливості їх 11, оскільки Лісабонський договір
запровадив можливість збільшення їх кількості рішенням Ради за проханням
Суду. Деякі держави закріпили за собою право призначати від себе постійних
Генеральних адвокатів. Таким чином, корпус Генеральних адвокатів Суду
справедливості формують шість Генеральних адвокатів від Німеччини, Італії,
Іспанії, Франції, Великобританії та Польщі та п’ять Генеральних адвокатів,
призначених іншими державами-членами за ротаційною системою.
В установчих договорах прописано обов’язок Генеральних адвокатів –
надання Суду обґрунтованих позицій у справах, які вимагають їх участі.
Генеральні адвокати хоча і входять до складу Суду справедливості, але не
беруть участі у судових слуханнях. Натомість вони готують неупереджений,
незалежний висновок щодо того, яким чином має бути вирішена справа. Хоча
формально ці висновки є рекомендаційними, практика показує дуже часте
слідування їм. Висновки Генеральних адвокатів разом із рішеннями Суду
публікуються в Офіційному віснику ЄС.

38. Загальний суд: склад і порядок формування, структура,

юрисдикція. Оскарження рішень.
До складу Загального Суду входить щонайменше один суддя від
кожної держави-члена, а кількість суддів визначається Статутом Суду
справедливості Європейського Союзу. Статут також може передбачити те,
що Загальному суду допомагають Генеральні адвокати, але поки що цей
інститут не був створений, а у виключних випадках роль Генерального
адвоката може виконувати суддя Загального суду.
 З 2020 року до складу загального суду входить 54 судді, однак тільки
49 з них призначені.
Члени Загального суду призначаються за спільною згодою урядів
держав-членів після консультації з колегією, відповідальною за надання
висновку щодо придатності потенційних кандидатів для виконання
відповідних обов’язків. Тобто так само як і для Суду справедливості чинна
процедура призначення членів Загального суду має дві стадії: перша – підбір
кандидатів державами-членами, друга – ухвалення рекомендаційного
висновку колегією, після якого уряди держав-членів за спільною згодою
роблять призначення. При цьому завданням колегії є оцінка придатності
запропонованого державою-членом кандидата та в жодному разі не вибір між
декількома кандидатурами. Основну відповідальність за призначення суддів
та Генеральних адвокатів несуть держави-члени. Колегія оцінює кандидатів
на посаду суддів чи Генеральних адвокатів за такими основними критеріями:
здатність кандидата до правового аналізу, професійний досвід, можливість
виконувати обов’язки судді, мовні здібності, здатність працювати у команді у
міжнародному середовищі, в якому представлені декілька правових систем та
чи не викликають сумнівів незалежність, безпристрасність, справедливість та
чесність особи
Судді до Загального суду призначаються на шість років та можуть бути
переобрані. Судді Загального суду обирають зі свого складу Голову та Віце-
голову на трирічний термін. Голова, окрім своїх безпосередньо суддівських
функцій, керує роботою Загального суду та головує на слуханнях та
обговореннях Великої палати та засідань Суду у повному складі. Віце-голова
допомагає Голові виконувати свої обов’язки та займає його місце, коли це
необхідно.
Структура Суду справедливості та Загального суду певним чином
схожі, але із тією відмінністю, що Суд справедливості завжди засідає
колегіально, а у Загальному суді існує можливість вирішувати справи суддею
одноособово. Це відбиває різне функціональне призначення цих інстанцій.
Стаття 40 Статуту Суду справедливості Європейського Союзу
закріплює, що Загальний суд засідає у палатах по три та п’ять суддів. Палати
мають обрати зі свого складу голів. В окремих випадках, визначених
Регламентом Загального суду, він може засідати у повному складі або суддя
засідає одноособово. Регламент може встановлювати випадки, коли
Загальний суд засідає у Великій палаті, яка складається з п’ятнадцяти суддів
 Одноособовий розгляд справ у Загальному суді це – новаторство, яке
планувалося як таке, що дозволить подолати судову кризу у ЄС, пов’язану із
строками розгляду справ. Стаття 29 (3) Регламенту Загального суду
встановила виключний перелік випадків, коли справа може бути делегована
до одноособового розгляду судді (наприклад, у випадку спорів між ЄС та
його службовцями, позовів від фізичних та юридичних осіб, якщо на розгляд
виносяться питання, по яких вже існує практика). Відповідно до цієї статті,
коли справа передана на розгляд палати у складі трьох суддів та суддя-
доповідач вважає, що вона не становить складності по питаннях права або
фактів, а також, що вона не є важливою, то ця справа може бути делегована
до одноособового розгляду.
Загальний суд має юрисдикцію розглядає позови проти Європейського
Союзу, які ініційовані фізичними та юридичними особами, а саме:
– щодо скасування нелегітимних актів інститутів, органів,
служб, агенств ЄС (ст. 263 ДФЄС);
– щодо спорів по відшкодуванню збитків при позадоговірній
відповідальності ЄС (ст. 268 ДФЄС);
– щодо спорів між ЄС і його службовцями (ст. 270 ДФЄС);
– щодо апеляцій на рішення спеціалізованих судів, створених на
підставі ст. 257 ДФЄС.
На рішення Загального Суду на підставі питань права може бути
подано апеляцію до Суду справедливості. Підставами апеляції на рішення
Загального суду є відсутність компетенції, порушення процедури, а також
порушення права Європейського Союзу Загальним судом. Суб’єктом
апеляції може бути будь-яка сторона у справі, яка частково або повністю не
виграла справу, а також особа, яка залучена у справу у формі процесуальної
інтервенції. Апеляція може бути подана протягом двох місяців після
винесення оскаржуваного рішення (ст. 56 Статуту Суду справедливості
Європейського Союзу). Пропущення цього строку унеможливлює
оскарження рішення. Апеляція подається до секретаріату Суду
справедливості або Загального суду за вибором апелянта. Якщо апеляція
подана до Загального суду, то його секретаріат передає справу з матеріалами
до секретаріату Суду справедливості. Подальше рішення скасовує попереднє
повністю або частково.
 39. Рахункова палата: склад і порядок формування,
повноваження, юридична сила рішень.
Рахункова палата (раніше – Суд аудиторів) – це наділений
контрольними функціями за доходами і витратами Союзу і дотриманням
бюджету інститут. Рахункова палата була створена на вимогу
Європарламенту в 1975 р. Статус інституту Рахункова Палата набула після
набуття чинності Маастрихтським договором (1993 р.). Підняття статусу
Рахункової Палати підкреслило як важливість завдань ревізії, так і її
незалежність стосовно інших інститутів ЄС, а також національних урядів.
Слід зазначити, що жодне інше інтеграційне об’єднання не має подібного
органу фінансового контролю. Рахункова Палата ЄС представляє інтереси
платників податків і характеризується як «фінансова совість» Союзу.
Амстердамський договір розповсюдив її повноваження на Спільну
зовнішню політику і політику безпеки, а також на співробітництво в
сфері правосуддя і внутрішніх справ, а також підтвердив право
Рахункової палати звертатися до Суду першої інстанції для захисту своїх
прерогатив від посягання з боку інших інститутів ЄС.
Ніццький договір надав право створювати внутрішні палати як
структурні підрозділи Рахункової Палати заради зменшення
навантаження і підвищення ефективності роботи (п. 4 ст. 287 ДФЄС),
передбачив можливість збільшення ролі останніх при затвердженні
деяких видів звітів і заключень, аби Палата мала змогу не збиратися у
повному складі; підкреслив необхідність співпраці між Палатою і
вищими національними контрольними органами в рамках системи
фінансового контролю ЄС.
Рахункова Палата складається з представників держав-членів (по
одному від кожної держави-члена). Аудиторів призначає Рада ЄС шляхом
одностайного голосування після попередніх консультацій з Європейським
Парламентом. Аудитором може стати особа, що працює або працювала в
національних органах зовнішнього аудиту, або яка має необхідну
кваліфікацію для того, щоб зайняти цю посаду. Перебування на посаді
обмежується шістьма роками, але мандат може бути подовжено (ст. 286
ДФЄС). Члени Рахункової Палати не можуть займатися іншою оплачуваною
або неоплачуваної діяльністю, і навіть після відходу зі складу Рахункової
Палати повинні поводитися чесно і розсудливо при розгляді пропозицій, що
стосується певних призначень чи винагород. Член Рахункової Палати може
бути звільнений з посади лише Судом ЄС (ст. 286 ДФЄС).
 Очолює Рахункову Палату Голова, який обирається її членами зі
свого складу строком на три роки з правом переобрання на новий строк.
Голова є першим серед рівних: він головує на засіданнях Палати, слідкує за
виконанням прийнятих нею рішень, забезпечує компетентне управління
організацією і діяльністю Палати, представляє її у стосунках з інститутами,
органами і установами ЄС, а також органами національної влади.
В рамках своїх статутних повноважень Рахункова Палата виконує ряд
важливих функцій: виявлення порушень в бюджеті ЄС; аналіз причин
порушень; зміна діяльності об’єкту контролю за допомогою усунення причин
порушень; попередження подібних порушень у майбутньому; дотримання
норм і вимог законодавчих актів в області використання коштів бюджету ЄС.
Рахункова палата не має повноважень щодо притягнення до
відповідальності осіб, винних у порушеннях фінансової дисципліни.
У разі, якщо Рахункова палата виявляє ознаки вчинення шахрайства, корупції
чи іншої подібної незаконної діяльності, вона направляє матеріали в
Європейське бюро по боротьбі з шахрайством. Рахункова палата має право
принесення позову про нікчемність відповідно до ст. 263 ДФЄС в Суд ЄС з
питань, що входять в її компетенцію.

40. Особливості фінансування ЄС. Бюджет ЄС.

Відносини фінансування ЄС регулюються цілим комплексом
нормативних актів первинного і вторинного права ЄС, що мають різні
правову природу і юридичну силу. Основне місце серед актів первинного
права посідають установчі документи ЄС, зокрема, Договір про
функціонування Європейського Союзу, який у ч. 6 Розділі II «Фінансові
положення» встановлює основні засади системи власних ресурсів та всього
бюджетного права ЄС. До джерел первинного права, що також містять
норми, які регулюють бюджетні відносини, належать і фінансові положення,
наведені в договорах про вступ до Євросоюзу нових членів
До актів вторинного права, які спрямовані виконувати положення
установчих документів щодо фінансування ЄС слід відносити: 1) Рішення
Ради «Про систему власних ресурсів Європейських співтовариств» від
7.06.2007 р. №2007/436; 2) Міжінституційну угоду про бюджетну
дисципліну, співробітництво у сфері фінансів і належне бюджетне
управління від 2.12.2013 р.; 3) Багаторічний фінансовий рамковий план на
2014–2020 рр., затверджений Регламентом Ради № 1311/2013; 4) Фінансовий
регламент Парламенту та Ради від 25.10.2012 р. №966/2012.
 Відповідно до ст. 310 Договору про функціонування Європейського
Союзу, усі статті доходів та видатків Союзу включають у кошторис, який
розробляють на відповідний фінансовий рік і відображають у бюджеті.
Натомість, ст. 311 Договору передбачає, що доходи ЄС складаються з
власних ресурсів та інших надходжень. «Власними» ці ресурси називають
тому, що вони формуються на підставі правових актів ЄС й надходять від
держав-членів без ухвалення будь-яких додаткових рішень органами держав-
членів. Відповідно до ст. 40 Фінансового регламенту, з моменту набрання
чинності бюджетом кожна держава-член ЄС набуває обов’язку з 1 січня
відповідного року сплатити необхідні платежі до бюджету ЄС. Тобто такі
зобов’язання виникають у держав-членів автоматично з моменту набуття
бюджетом чинності.
Сьогодні власні ресурси бюджету ЄС об’єднуються у три основні
групи. Зокрема, відповідно до Рішення Ради ЄС «Про систему власних
ресурсів Європейських співтовариств», джерелами формування власних
ресурсів Співтовариства є:
1) мито, додаткові чи компенсаційні внески, митні збори на основі
єдиного митного тарифу або інші збори, визначені інститутами ЄС стосовно
торгівлі з третіми країнами, митні збори на товари, визначені Договором про
заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі, чий термін дії
завершено, та інші збори, що передбачені в рамках спільної організації ринку
цукру;
2) надходження від застосування відсоткової ставки до обсягів ПДВ.
Ресурс ПДВ формується через відрахування уніфікованої відсоткової ставки
від гармонізованих баз ПДВ держав-членів, розрахованих за єдиною
методикою, визначеною Директивою Ради 2006/112/ ЄС «Про спільну
систему податку на додану вартість» від 28.11.2006 р.;
3) надходження від застосування відсоткової ставки до обсягів ВНП.
Цей ресурс формують шляхом відрахування уніфікованої відсоткової ставки
від ВНП держав-членів. Ставку відрахувань установлює й обґрунтовує
Комісія під час розроблення бюджету на певний фінансовий рік з
урахуванням обсягу очікуваних у цьому фінансовому році видатків і доходів
з усіх інших (окрім ресурсу ВНП) джерел
Згідно зі ст. 43 Фінансового регламенту, бюджет ЄС повинен
складатися із загального розпису доходів та видатків ЄС, а також розділів з
розписами доходів та видатків окремо для кожного інституту ЄС.
 В основу бюджету ЄС покладено кілька принципів, зокрема: 1)
принцип єдності означає, що доходи й видатки ЄС мають бути зведені в
єдиному документі з метою ефективного обліку та контролю за витратами
спільних коштів; 2) принцип щорічності означає розроблення бюджету лише
строком на один рік, а також те, що операції за зобов’язаннями та платежами
бюджету мають бути завершені упродовж поточного року; 3) принцип
рівноваги вимагає, щоб доходи відповідали видаткам бюджету. Тобто не
допускається дефіцитність бюджету, а також забороняється здійснення позик
для покриття видатків; 4) принцип єдиної одиниці обліку полягає у тому, що
бюджет складається, виконується та обліковується у єдиній одиниці – євро;
5) принцип універсальності передбачає незакріплення доходів бюджету за
окремими статтями видатків. Усі доходи та видатки повністю включаються
до бюджету ЄС без будь-якої прив’язки між собою; 6) принцип цільового
характеру видатків потребує, щоб кожна сума асигнувань мала власне
конкретне призначення й обґрунтування; 7) принцип ефективного
фінансового управління полягає у врахуванні закономірностей
функціонування економіки з метою досягнення ефективності формування та
використання ресурсів бюджету ЄС; 8) принцип прозорості, відповідно до
якого гарантується надання повної та точної інформації про складання й
виконання бюджету

41. Європейський Центральний банк: склад і порядок

формування, організаційна структура, повноваження, порядок
роботи, юридична сила рішень.
Європейський центральний банк (далі – ЄЦБ) – це міжнародна
кредитно-фінансова установа, яка об’єднує фінансово-грошові системи
держав, що входять до ЄС, створена з метою проведення єдиної та
незалежної політики країн-учасниць ЄС, забезпечення стабільності
європейської валюти та цін на території Єврозони, створення офіційних
валютних запасів, організації міжнародного кредитування та фінансової
взаємодії між країнами ЄС.
На відміну від Європейського парламенту, Європейської ради, Ради
ЄС, Європейської комісії та Суду ЄС, повноваження яких поширюються на
всі сфери суспільних відносин, що підвідомчі ЄС, ЄЦБ є інститутом
спеціальної компетенції. Повноваження ЄЦБ поширюються тільки на
питання, пов’язані з функціонуванням економічного і валютного союзу.
В рамках цих повноважень він самостійно або спільно з іншими інститутами
ЄС розробляє і визначає єдину грошову політику, яка віднесена до виключної
компетенції ЄС.
Діяльність ЄЦБ і Європейської системи центральних банків (далі –
ЄСЦБ) регулюється положеннями Договору про функціонування ЄС (далі –
Договір) і Статутом Європейської системи центральних банків і
Європейського центрального банку (далі – Статут). Згідно з ч. 2 ст. 107
Договору, ЄЦБ є суб’єктом права й користується в кожній державі-членові
найширшою право- та дієздатністю, що надає законодавство цієї держави
юридичним особам; він може, зокрема, набувати рухоме та нерухоме майно
та розпоряджатися ним, а також бути стороною у судовому процесі.
Відповідно до ст. 9.2 Статуту, ЄЦБ належить забезпечувати виконання
завдань, покладених на ЄСЦБ, яка, у свою чергу: 1) визначє та виконує
грошово-кредитну політику Спільноти; 2) проводить валютні операції, згідні
зі ст. 111 Договору; 3) утримує офіційні валютні резерви держав-членів та
керує ними; 4) сприяє усталеному функціюванню платіжних систем.
До числа інших повноважень ЄЦБ слід віднести:
1. Емісію банкнот.
2. Пруденційний нагляд.
3. Консультації та збір статистичної інформації.
– сприяти гармонізації приписів та практик збирання, впорядкування та
поширювання статистичної інформації у відповідних галузях (ст. 5 Статуту).
4. Міжнародне співробітництво та зовнішні операції. ЄЦБ і НЦБ з
його затвердження можуть брати участь у міжнародних валютних
організаціях (ст. 6 Статуту). Відповідно до ст. 23 Статуту ЄЦБ і НЦБ можуть:
– встановлювати стосунки з центральними банками та фінансовими
установами інших країн, а коли доцільно, з міжнародними організаціями;
– набувати та продавати негайно чи форвардно всі типи валютних
активів та банківських металів;
– володіти та керувати указаними активами;
– провадити банківські операції всіх типів у стосунках з третіми
країнами та міжнародними організаціями, зокрема позикові та кредитні
операції.
 ЄЦБ наділений нормотворчими повноваженнями, зокрема, щодо
видання різноманітних юридичних актів як нормативного, так і
ненормативного характеру. До числа основних інструментів регулятивного
характеру слід відносити регламенти та рішення (ст. 132 Договору та ст. 34
Статуту), що носять юридично обов’язковий характер, а також рекомендації
та висновки, які не є такими. Іншим прикладом інструментів, що
використовуються ЄЦБ і які є обов’язковими для виконання НЦБ, є вказівки
та інструкції, згадані в ст. 14 Статуту

42. Євроомбудсмен: порядок призначення, повноваження,

юридична сила рішень.
Європейський омбудсмен – це посадова особа Європейського Союзу,
яка контролює додержання прав та інтересів громадян, резидентів, а також
юридичних осіб на та території Союзу інституціями та установами ЄС.
Євроомбудсмен має статус дорадчого органу, а його акти носять
рекомендаційний характер.
Посаду Європейського омбудсмена було вперше передбачено
Договором про Європейський Союз (Маастрихтським договором) у 1993
році. Статус і порядок роботи Євроомбудсмена регулюється Рішенням
Європарламенту від 9 березня 1994 «Про правила та загальні умови
регулювання виконання обов’язків омбудсмена» (Правила).
Омбудсмен призначається після кожних виборів до Європейського
парламенту – новообраним парламентом і на строк дії його повноважень
(п'ять років), при цьому Європейський омбудсман має право на повторне
обрання. Кандидат повинен бути громадянином ЄС й відповідати
вимогам, що висуваються до кандидатів на обіймання найвищих посад у
судових органах його країни, або ж мати загальновизнану
компетентність та досвід для виконання обов'язків омбудсмана.

Європейський омбудсман, перебуваючи на своїй посаді, не може вести

будь-яку іншу діяльність – за винагороду чи без неї. На вимогу Європейського
парламенту, у разі, коли омбудсман більше не відповідає вимогам,
необхідним для виконання своїх обов'язків, або вчинив неправомірні дії, за
рішенням Суду ЄС, він може бути звільнений з посади.
 Відповідно до цього документа, до повноважень Євроомбудсмена
входять:
1. Приймати та розглядати скарги від громадян і резидентів ЄС, а також
юридичних осіб, розташованих на території ЄС, на адміністративні
порушення в усіх інституціях та установах Союзу за виключенням
Європейського Суду Справедливості та Загального Суду (ст. 2 Правил);
2. Проводити розслідування на підставі скарги або за власною
ініціативою. В процесі розслідування він може здійснювати відповідні запити
до інституцій ЄС, на які покладається обов’язок надавати йому будь-яку
інформацію і доступ до відповідних документів (ст. 3 Правил);
3. У випадку виявлення порушення, сповіщати установу, щодо якої
воно виявлено і надсилати їй свої рекомендації. Установа-адресат має три
місяці на те, щоб дати докладну відповідь; після чого омбудсмен направляє
остаточний звіт Європарламенту та відповідній установі. Крім того, він
сповіщає скаржника про результати свого розслідування (ст. 3 Правил).

43. Економічний і соціальний комітет: склад і порядок

формування, повноваження, юридична сила рішень.
Сьогодні вказаний Комітет розташований в Брюсселі та є унікальним
форумом для консультацій, діалогу, консенсусу між представниками різних
секторів громадянського суспільства, включаючи роботодавців, профспілки,
молодіжні організації, активістів з питань навколишнього середовища,
споживачів та багато інших.
Економічно-соціальний комітет в певній мірі є органом, що долає
дефіцит демократії в ЄС, адже його створення забезпечує більш
демократичне законодавство ЄС, яке дійсно відповідає потребам
громадян ЄС
Згідно ст. 301 ДФЄС кількість членів Економічно-соціального комітету
не перевищує 350. Подібно Європейському Парламенту представництво у
Комітеті відбувається шляхом встановлення квот, на показник яких впливає
кількість населення держави-члена. Для прикладу Федеративна Республіка
Німеччина, Франція та Італія мають по 24 місця в Комітеті, в той час як
Мальта, Люксембург, Кіпр по 5 місць. Члени Комітету призначаються на 5
років Радою ЄС, яка діє після консультації з Комісією та враховує пропозиції
кожної держави-члена. Працює Комітет сесійно та ухвалює свій власний
Регламент. Крім того обирає свого Голову та Президію з поміж своїх членів
строком на два з половиною роки (ст. 303 ДФЄС).
 Серед найважливіших завдань Комітету слід відзначити:
1) консультування Європейського Парламенту, Ради та Європейської
Комісії;
2) забезпечення в Брюсселі поглядів організацій громадянського
суспільства та поширення знань про те, як законодавство ЄС впливає на
життя громадян ЄС;
3) підтримка та зміцнення громадянського суспільства як всередині так
і за межами ЄС, тощо.
Як уже було зазначено Комітет є органом, що означає, що він не
вправі приймати загальнообов’язкових актів, а його висновки носять
рекомендаційний характер. Вплив Комітету на стан законодавства
проявляється в тому, що у випадках коли це передбачено Установчими
актами ЄС, Європейський Парламент, Рада та Європейська Комісія
зобов’язані проконсультуватись з Комітетом під час підготовки проектів
нормативно-правових актів (наприклад ст. 113 ДФЄС). Зазвичай така
консультація є необхідною в питаннях вільного пересування громадян,
охорони здоров’я, захисту прав споживачів, захисту навколишнього
середовища, політики зайнятості, гендерної рівності тощо
Комітет складається із трьох груп, а саме: роботодавці – група I;
працівники – група II; різних інтересів (наприклад фермери. споживачі) –
група III. Та шість секцій: 1) Секція економічного та валютного союзу та
економічної та соціальної єдності (ECO); 2) Секція єдиного ринку,
виробництва та споживання (INT); 3) Секція транспорту, енергетики,
інфраструктури та інформаційного суспільства (TEN); 4) Секція зовнішніх
зв’язків (REX); 5) Секція сільського господарства, розвитку сільських
районів та природного середовища (NAT); 6) Секція з питань зайнятості,
соціальних питань та громадянства (SOC)
Комітет створив три спеціалізовані центри моніторингу: Центр
Моніторингу Єдиного Ринку, Центр Моніторингу Ринку Праці, Центр
Моніторингу Сталого Розвитку, а також керівний Комітет, що координує
підтримку в рамках стратегії «Європа 2020», щодо зростання зайнятості та
робочих місць (Strategy for Growth and Jobs). Щороку Комітет публікує
більше 200 висновків на 24 мовах ЄС, які допомагають покращити
життя громадян ЄС
 44. Комітет регіонів: склад і порядок формування,
повноваження, юридична сила рішень.
Комітет Регіонів (КоР) – це консультативний орган ЄС, який
представляє інтереси субнаціональних одиниць (регіонів) держав-членів на
рівні Союзу.
Правову основу діяльності КоР становлять Договір про Європейський
Союз (ДЄС), Договір про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) зі
змінами, внесеними Амстердамським та Лісабонським договорами. Порядок
роботи Комітету визначається його Регламентом.
Метою діяльності Комітету є представництво місцевих і
регіональних інтересів на рівні ЄС.
Основним завданням КоР є здійснення ефективного впливу на
політику ЄС і участь у нормотворенні Союзу з метою урахуванням
інтересів субнаціональних одиниць державчленів.
Головними принципами діяльності Комітету є:
– принцип багаторівневого управління, відповідно до якого дії
загальносоюзного, національних і субнаціонального (регіональної і місцевої
влади) рівнів управління повинні координуватися на основі партнерства і
спрямованості на розробку і реалізацію політики ЄС;
– принцип доступності, який виражається в тому, що всі рівні
управління повинні бути максимально наближені до громадськості та
якомога більш прозорими для того, щоб забезпечити участь широких мас
населення в демократичному процесі;
– принцип субсидіарності, за яким рішення повинні прийматися на
тому рівні влади, який найкращим чином здатний задовольнити інтереси
суспільства. Іншими словами, це принцип поділу компетенції з вироблення
політики і правотворчості, між союзним, національним та субнаціональним
(регіональним і місцевим) рівнями влади.
До складу Комітету входить близько 350 членів та відповідне число їх
заступників, що представляють регіональні та місцеві влади 27 держав
Європейського Союзу (ст. 305 ДФЄС). Члени КоР обираються на
п’ятирічний строк з правом переобрання прямим голосуванням своїх
співгромадян і призначаються одноголосним рішенням Ради ЄС за
пропозицією Єврокомісії, що враховує рекомендацією держав-членів ЄС
(ст. 302 ДФЄС).
 До організаційної структури КоР входять: Пленарна асамблея, яка
визначає загальний напрям політики Комітету, приймає заяви і резолюції,
Президент, який здійснює керівництво КоР і представляє його у відносинах з
іншими структурами, Генеральний секретаріат, який здійснює
адміністративне забезпечення роботи КоР, Бюро, яке розробляє річну
політичну програму й координує роботу пленарних засідань і комісій, та,
власне, комісії – шість окремих груп членів КоР, компетенція яких охоплює
всі основні питання місцевого і регіонального значення (наприклад,
соціальна політика, охорона здоров’я; освіта і культура; захист довкілля,
транспорт та інфраструктура тощо).
КоР має такі повноваження:
1. Проводити консультації з місцевими та регіональними органами
влади. На етапі розробки Європейською Комісією законопроекту, який
стосується питань місцевого та регіонального значення, КоР організовує
консультації з місцевими та регіональними органами влади та співпрацює з
Європейською Комісією щодо оцінки його можливого впливу.
2. Приймати консультативні висновки і рекомендації щодо
законопроектів ЄС. На етапі прийняття та обговорення законопроекту в
інституціях ЄС КоР за своєю ініціативою чи за запитом інституцій ЄС
приймає консультативні висновки і рекомендацій щодо законопроектів, які
зачіпають регіональні і місцеві інтереси, та надає їх для ознайомлення
Європарламенту, Комісії і Раді ЄС.
3. Проводити моніторинг дотримання принципу субсидіарності й
подавати позов до Європейського Суду Справедливості у випадку його
порушення. На етапі імплементації нового законодавчого акту ЄС КоР
стежить за його впровадженням на регіональному та місцевому рівнях. Якщо
імплементований законодавчий акт порушує принцип субсидіарності, КоР
має право подати позов до Європейського Суду Справедливості на цій
підставі.
За юридичною силою висновки і рекомендації КоР не є обов’язковими
для врахування інституціями ЄС, але є обов’язковими для розгляду.
Недодержання інституціями ЄС вимоги консультації з КоР тягне за собою
недійсність акту Союзу. Це означає, що на Європарламент, Раду ЄС та
Єврокомісію покладено безпосередній обов’язок консультуватися з
Комітетом Регіонів з питань, які стосуються діяльності місцевого і
регіонального рівнів влади, але обов’язку враховувати точку зору КоР у них
немає.
 45. Поняття та види агенцій ЄС.
Агенції Європейського Союзу – це органи, розташовані на
території держав-членів ЄС, які створені на підставі вторинного права
ЄС (актів інституцій) та володіють власною правосуб’єктністю. Основною
метою їх діяльності є забезпечення найбільш ефективної реалізації галузевих
політик Союзу, здійснення технічних та наукових завдань і надання
допомоги інституціям в реалізації окремих сфер європейського врядування.
Офіційно такі установи не завжди іменуються агенціями (можливе й
найменування центр, інститут, офіс, фонд, управління, бюро, тощо). На
сьогодні їх чисельність становить більше сорока та представлені вони
практично у всіх державах членах ЄС.
В Європейському Союзі усі агенції умовно поділяють на наступні типи:
децентралізовані агенції; агенції суспільної безпеки та оборонної
політики; виконавчі агенції; агенції та органи Євратому; інші
організації.
Децентралізовані агенції створюються на невизначений строк та
здійснюють співробітництво між ЄС та національними урядами шляхом
об’єднання технічних та спеціальних знань. Вони допомагають зробити
Європу більш конкурентоспроможною, покращуючи тим самим рівень життя
громадян ЄС. Працюють над проблемами, що стосуються повсякденного
життя людей, проживаючих на території Європейського Союзу. Вказані
агенції надають інституціям та державам-членам інформацію в
найрізноманітніших сферах, що стосуються питань їжі, медикаментів, освіти,
навколишнього середовища, питання безпеки в транспорті тощо.
Виконавчі агенції створюються Комісією на певний час для здійснення
конкретних завдань, пов’язаних з програмами ЄС. Сьогодні такими
виконавчими агенціями є: Виконавча агенція з питань прав споживачів,
охорони здоров’я, сільського господарства та продовольства (CHAFEA);
Виконавча агенція з питань освіти, аудіовізуальної діяльності та культури
(EACEA); Виконавча агенція Європейської дослідницької ради (ERCEA);
тощо.
Агенції спільної безпеки та оборонної політики створені для виконання
дуже специфічних технічних, наукових і управлінських завдань у рамках
спільної безпеки та оборонної політики Європейського Союзу. До них
належать Європейське оборонне агентство (EDA); Інститут досліджень
безпеки Європейського Союзу (EUISS); Європейський супутниковий центр
(SatCen) тощо.
Агенції та органи Євратому були створенні для здійснення цілей
передбачених Договором що засновував Європейське Співтовариство з
атомної енергії. Їх метою є координація національних програм ядерних
досліджень в мирних цілях, забезпечення знань інфраструктури та
фінансування ядерної енергії, а також достатнього рівня та безпеки
постачання ядерної енергії (Fusion for Energy).

46. Агенція ЄС із захисту основних прав.

Агенція ЄС із захисту основних прав (FRA) – це незалежний
довідковий центр та центром передового досвіду для просування та захисту
прав людини в ЄС. Вона допомагає зробити Європу кращим місцем для
життя та роботи, допомагає захищати основні права всіх людей, які
живуть в ЄС.
Структуру FRA складають:
Правління, що складається з незалежних експертів, один
призначений кожною державою - членом, два представника
Європейської комісії і один незалежний експерт, призначений Радою
Європи. Правління несе відповідальність за визначення пріоритетів роботи
агентства, затвердження його бюджету та моніторинг його роботи. Правління
відповідає за визначення пріоритетів Агентства, формування бюджету та
моніторинг діяльності Агентства. Зокрема, Правління:
 приймає річну програму роботи агенції відповідно до Багаторічної
програми;
 приймає річні звіти агентства;
 призначає (а за необхідності звільняє) директора Агентства;
 приймає річний проект та остаточний бюджет агентства та
фінансові правила, що застосовуються до агентства;
 призначає та звільняє членів Наукової комісії.

Виконавча рада, яка складається з Голови та заступник Голови

Правління, два інших членів Правління та один з представників Європейської
комісії. Виконавча рада готує рішення Правління та консультує Директора.
 Науковий комітет, що складається з 11 висококваліфікованих
незалежних людей , які гарантують наукове якість роботи ОЛР в.
FRA очолює директор, який підтримується офісом директора та двома
радниками; один науковий і один з комунікацій. Офіс директора направляє та
керує FRA, забезпечуючи ефективне та результативне досягнення його цілей
та пов’язаних із ними завдань відповідно до вказівок Правління.
Крім офісу директора, підрозділами FRA є:
 Дослідження та дані
 Технічна допомога та нарощування потенціалу
 Комунікації та події
 Інституційне співробітництво та мережі
 Корпоративні послуги

47. Агенція ЄС з правоохоронної співпраці (Європол):

правовий статус та особливості співробітництва з Україною.
Агенція Європейського Союзу з правоохоронного співробітництва,
більш відома як Європол, колишній Європейський поліцейський офіс та
підрозділ наркотиків Європолу, є агенцією з правоохоронної співпраці
Європейського Союзу, створеною відповідно до Конвенції про Європол в 1998
р. для ведення кримінальної розвідки та боротьби з міжнародною
організованою злочинністю та тероризмом шляхом забезпечення співпраці
компетентних органів держав-членів.
Агентство не має виконавчих повноважень і його посадові особи не
мають права заарештовувати підозрюваних або діяти без попереднього
дозволу компетентних органів держав-членів. Основою діяльності є
підтримка держав-членів ЄС в боротьбі з тероризмом, кіберзлочинністю
та іншими серйозними і організованими формами злочинності. Агенція
також співпрацює з багатьма країнами-партнерами поза межами ЄС та
міжнародними організаціями.
Окрім зазначених, завдання Європолу включають аналіз та обмін
інформацією; координацію оперативних дій тастворення спільних слідчих
груп; підготовку оцінок можливих загроз та загальних звітів на основі
стратегічного та операційного аналізу; розробкуметодик та напрацювання
знань з питань попередження злочинності та нових криміналістичних технік
тощо.
 Європол координує та підтримує інші органи та агенції ЄС у сфері
свободи, безпеки та правосуддя, такі як Європейський поліційний коледж
(CEPOL), Європейське бюро з питань боротьби з шахрайством (OLAF) та
місії ЄС з врегулювання кризових ситуацій. Агенція також сприяє
Європейській раді та Європейській комісії в розробці стратегічних та
операційних пріоритетів.
Європол підзвітний Раді юстиції та внутрішніх справ. Рада
відповідає за контроль та керівництво Європолом. Нею призначається
виконавчий директор та його заступники, а також спільно з Європейським
Парламентом затверджується бюджет Європолу (є частиною загального
бюджету ЄС). Відповідна конфігурація Ради може разом із Європейським
Парламентом приймати положення, що стосуються роботи Європолу.
Щороку Рада представляє спеціальну доповідь Європейському Парламенту
щодо роботиагенції.
11 травня 2016 р. Європарламент проголосував за оновлення
повноважень, необхідних для забезпечення боротьби з тероризмом,
кіберзлочинністю та іншими серйозними та організованими формами
злочинності. 1 травня 2017 р., після вступу в силу нового Положення,
Європол офіційно став Агентством Європейського Союзу з правоохоронного
співробітництва. Нове положення посилює роль Європолу у підтримці
співпраці правоохоронних органів у Європейському Союзі.
22 листопада 2016 року Європейський парламент прийняв звіт щодо
проекту рішення Ради, яким затверджувалась Угода Європейського
поліцейського офісу (Європолу) «Про оперативне та стратегічне
співробітництво між Україною та Європолом». У звіті було зазначено, що, за
даними Європолу, Україна відіграє все більш важливу роль у боротьбі з
організованою злочинністю, зокрема наркотичними та економічними
злочинами, торгівлею людьми та контрабандою, а також у боротьбі з
мобільними (міграційними) організованими злочинними групами. Обмін
інформацією між Україною та Європолом дозволить ЄС, державам-членам та
Україні більш ефективно запобігати тероризму, організованій злочинності та
іншим формам її прояву, а також здійснювати боротьбу з нею. Окрім обміну
інформацією, угода також створить нові можливості для навчання та
превентивних заходів. У звіті також зазначалось, що підписання цієї угоди
про оперативне та стратегічне співробітництво стане підґрунтям для
подальшої координації стратегій, планів щодо злочинних сфер між ЄС і
його державами-членами та Україною. Крім того, тісніше співробітництво
між ЄС, його державами-членами та Україною є прикладом узгодженості,
взаємодоповненням та зближенням, яке відбувається і в інших сферах, таких
як мобільність європейських та українських громадян. У 2017 році набрала
чинності Угода між Україною та Європейським поліцейським офісом про
оперативне та стратегічне співробітництво, метою якої було окреслено
підтримку України та держав – членів Європейського Союзу в запобіганні і
боротьбі з міжнародною організованою злочинністю та тероризмом шляхом
обміну інформацією між Україною та Європолом. Європол може
запрошувати експертів з України для взаємодії з групами аналізу (ст. 17
Угоди). Україна і Європол пропонують одна одному надання підтримки у
створенні та функціонуванні спільних слідчих груп (ст. 18 Угоди).

48. Агенція ЄС із співпраці у сфері кримінального

судочинства (Євроюст): правовий статус та особливості
співробітництва з Україною.
Євроюст є агенцією Європейського Союзу, що займається питаннями
співробітництва щодо судочинства у кримінальних справах між установами
держав-членів. Він був створений відповідно до Рішення Ради ЄС
2002/187/JHA від 28 лютого 2002 р. про створення «Євроюсту з метою
посилення боротьби з транскордонною та організованою злочинністю
шляхом стимулювання розслідувальної і прокурорської координації».
Євроюст не уповноважений розслідувати злочини або переслідувати
осіб в судовому порядку, а замість цього координує розслідування і судове
переслідування між державами-членами ЄС в боротьбі з транскордонною
злочинністю. Агенція також сприяє розслідуванню і судовому
переслідуванню в справах, які зачіпають інтереси держав-членів ЄС і держав,
які не є членами, при наявності угоди про співпрацю або в разі крайньої
необхідності
Керівництво агенцією здійснює Колегія, що складається з суддів,
прокурорів або офіцерів поліції еквівалентної компетенції від кожної
держави-члена ЄС. Термін повноважень та обов’язки членів визначаються
державою, яка їх призначає.
Окрім Колегії Євроюсту управління агенцією здійснює
адміністративний директор, до компетенції якого входять усі питання
щоденного функціонування, включаючи бюджет і управління персоналом.
Адміністративна організація складається з підрозділів, служб і секретаріатів.
Відповідно до ст. 85 ДФЄС місія Євроюсту полягає у підтримці та
зміцненні координації та співпраці між національними органами у
розслідуванні серйозних злочинів, що зачіпають інтереси двох або більше
держав-членів або таких, що вимагають судового розгляду на загальних
підставах на основі проведених операцій та інформації, наданої владою
держав-членів та Європолом.
Україна підписала угоду про співпрацю з Європейською організацією з
питань юстиції 27 червня 2016 р. Метою угоди визначено посилення
співробітництва між Україною та Євроюстом у боротьбі з тяжкими
злочинами, зокрема організованою злочинністю та тероризмом.
Компетентним органом в Україні для виконання угоди є Генеральна
прокуратура України.
Угодою визначено, що Україна несе відповідальність згідно зі своїм
національним законодавством за будь-яку шкоду, заподіяну особі в
результаті юридичних чи фактичних помилок у даних, обмін якими був
здійснений з Євроюстом. Угода про співробітництво передбачає можливість
України відрядити до Євроюсту прокурора зі зв'язку, обсяг повноважень
якого визначається Україною.
Згідно з офіційною статистикою, оприлюдненою на веб-сайті
Євроюсту, у 2018 р. прокуратура України ініціювала 4 справи та брала
участь у відпрацюванні 24 справ, а також у 6 спільних слідчих групах. У
2019 р. Мирослава Красноборова ініціювала 22 справи та взяла участь у
розробці 55 справ, провела 23 координаційних зустрічі та взяла участь у
роботі 9 міжнародних слідчих груп.

49. Право Європейського Союзу: поняття, структура,

суб’єкти, дія в часі та просторі.

Право ЄС – особлива правова система, норми якої регулюють

суспільні відносини, що пов’язані з розвитком інтеграційних процесів у
рамках Європейського Союзу
За своєю спрямованістю право ЄС є інтеграційним, оскільки
запроваджує єдині, уніфіковані правила поведінки для всіх державчленів,
фізичних та юридичних осіб, що перебувають під юрисдикцією ЄС.
Право ЄС здійснює значний вплив на національні правові системи
третіх країн. Правовою основою такого впливу є міжнародні договори про
співпрацю, у тому числі угоди про асоціацію, що містять зобов’язання із
адаптації національного законодавства до норм права ЄС.
Право ЄС було сформоване на стику міжнародного права та
національного права. Поєднуючи правові інститути, принципи та механізми
міжнародного та національного права, воно являє собою окрему, особливу
правову систему – sui generis. Для права ЄС характерні власні структура і
джерела права, форми правотворчості й правозастосування, специфічні
юридичні механізми захисту від можливих порушень.
Право ЄС поділяється на інституційне право та матеріальне право. До
інституційного права ЄС відносять норми, що спрямовані забезпечити устрій
та компетенцію ЄС, розкривають засади співвідношення повноважень ЄС і
держав-членів, статус його керівних органів (інституцій) та інших установ.
Матеріальне право охоплює норми права, що регулюють суспільні відносини
у конкретних сферах правового регулювання (право внутрішнього ринку ЄС,
міграційне право ЄС, транспортне право ЄС, енергетичне право ЄС,
податкове право ЄС тощо).
Особливості дії норм права в часі є такими. По-перше, норми права ЄС
не мають зворотної дії в часі. При цьому для держав-членів після вступу до
Європейського Союзу діють будь-які чинні норми права ЄС, у тому числі ті,
що були укладені до моменту вступу. По-друге, більшість норм права ЄС є
безстроковими. Обмеження дії в часі норми права ЄС, як правило,
визначається у відповідному акті. Так, Договір про заснування Європейського
співтовариства вугілля і сталі 1951 р. укладався на 50 років. Угода про
партнерство і співробітництво між Україною, з однієї сторони, та
Європейськими співтовариствами та їхніми державами-членами, з іншої
сторони, 1994 р. укладалася на 10 років та продовжувалася щороку, доки в
повному обсязі не набрала чинності Угода про асоціацію (01.09.2018 р.). По-
третє, дія норми права ЄС може припинятися у зв’язку з прийняттям
наступної норми права ЄС такого ж або вищого рівня. При цьому
наступна норма національного права не може змінювати норми права ЄС.
Дія норм права ЄС у просторі має значну специфіку, що визначається
установчими договорами (ст. 52 ДЄС, ст. 355 ДФЄС). За загальним
правилом, норми права ЄС діють на території усіх держав-членів ЄС. З
цього принципу є деякі виключення, визначені протоколами до установчих
договорів. Так, норми про спільну монетарну політику ЄС не поширюються
на Данію та Швецію, а також деякі інші держави-члени ЄС, що не
відповідають критеріям участі у «зоні євро»; норми «Шенгенського права»
не поширюються на Болгарію, Румунію, Кіпр та Хорватію, що не
відповідають критеріям участі у «Шенгенській зоні».
Дія норм права ЄС за колом осіб зумовлена сферою дії юрисдикції
Союзу. Суб’єктами права ЄС є громадяни ЄС (громадяни державчленів),
юридичні особи, що зареєстровані в державах-членах ЄС, у тому числі
європейські юридичні особи, засновані на підставі норм права ЄС, держави-
члени ЄС та Європейський Союз. Суб’єктами права ЄС можуть бути треті
держави (недержави-члени ЄС), іноземні громадяни та апатриди, що
перебувають на території держав-членів ЄС, іноземні юридичні особи, що
здійснюють свою діяльність в межах ЄС. В окремих випадках норми права
ЄС можуть мати екстратериторіальну дію за межами території ЄС,
наприклад, норми Візового кодексу ЄС (Регламент 810/2009).
Поняття «європейське право» розглядається у широкому та вузькому
значенні. У найбільш широкому значенні поняття «європейське право»
розглядається як сукупність норм національного права держав,
розташованих в межах Європи, або на позначення системи юридичних
норм, що склалися у рамках європейських регіональних організацій
(передусім Ради Європи, ЄС, ОБСЄ). У вузькому значенні поняття
«європейське право» з огляду на цілісний характер на структурну
впорядкованість застосовується для позначення правової системи, що
сформувалася в результаті функціонування Європейського Союзу як
синонім права ЄС.

50. Поняття та зміст acquis communautaire (acquis ЄС).

Acquis communautaire (з фр. «здобуток співтовариства») або acquis
ЄС – одна з ключових концепцій в праві ЄС, що використовується на
позначення сукупності норм, що здійснюють регулюючий вплив у
правопорядку ЄС. Зазначений термін не має відповідника в українській мові і
є найбільш близьким до поняття «правова система ЄС». Він є ширшим, ніж
поняття «законодавство ЄС», оскільки охоплює не лише правові норми, а й
норми, що не мають юридично обов’язкової сили (норми рекомендаційного
характеру та політичні акти).
Acquis communautaire, за загальним правилом, є обов’язковим для усіх
держав-членів ЄС. Винятками можуть бути норми в окремих напрямках,
щодо яких держави-члени ЄС висловили спеціальні застереження. Так,
Шегенське acquis не поширює дію на Велику Британію та Ірландію на
підставі Протоколу №19, доданого до установчих договорів. Акти, ухвалені в
рамках посиленої співпраці, наприклад у сфері військового співробітництва,
зобов’язують лише держави-члени, що беруть участь у цій співпраці, та не
вважаються частиною acquis ЄС (ст. 20 ДЄС).
Концепція acquis communautaire (acquis ЄС) має правове значення для
третіх держав (не держав-членів ЄС). Так, одним із критеріїв членства
держави в ЄС є забезпечення відповідності її правової системи acquis ЄС
(так званий третій Копенгагенський критерій членства в ЄС). Обсяг та межі
acquis ЄС визначаються для кожної держави індивідуально і загалом
охоплюють 35 різних сфер (транспорт, енергетика, довкілля тощо). Крім
того, угоди про співпрацю з ЄС, передусім угоди про асоціацію,
передбачають зобов’язання із адаптації законодавства до acquis ЄС. Так,
відповідно до ст. 114 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС 2014 р.
«Сторони визнають важливість адаптації чинного законодавства України до
законодавства Європейського Союзу. Україна забезпечує, щоб існуючі
закони та майбутнє законодавство поступово досягли сумісності з acquis
ЄС».

51. Співвідношення права ЄС і національного права

держав-членів (принцип верховенства права ЄС, принцип
прямої дії норм права ЄС, принцип прямого застосування
права ЄС).
Принципами, що визначають особливості співвідношення права ЄС і
національного права держав-членів є принцип верховенства права ЄС,
принцип прямої дії права ЄС та принцип прямого застосування норм права
ЄС.
Відповідно до принципу верховенства права ЄС будь-яка норма права
ЄС незалежно від форми її існування і закріплення має вищу юридичну силу
у національному праві кожної держави-члена відносно будь-якої норми права
такої держави, у тому числі її конституції.
Принцип верховенства права ЄС на сьогодні не отримав чіткого
нормативного закріплення в установчих договорах ЄС. У найбільш
загальному значенні він окреслений ч. 3 ст. 4 ДЄС, відповідно до якої
«держави-члени вживають усіх належних заходів, загальних або
спеціальних, щоб забезпечити виконання зобов’язань, що постають
з Договорів або випливають з актів установ Союзу. Держави-члени
сприяють виконанню завдань Союзу й утримуються від будь-яких дій, що
можуть загрожувати досягненню цілей Союзу».
 Принцип верховенства права ЄС означає абсолютний примат над
національним правом держав-членів. Принцип верховенства права ЄС має
універсальне значення, тобто стосується будь-яких норм права ЄС незалежно
від їхньої юридичної сили. При цьому не має значення, коли за часом було
прийнято норму національного права. Для держав, що вступили до ЄС, цей
принцип починає діяти з моменту набрання чинності договору про
приєднання, у тому числі в частині норм, що були ухвалені до моменту
вступу
Відповідно до принципу прямої дії право ЄС наділяє суб’єктивними
правами та обов’язками не лише держав-членів, але й безпосередньо
фізичних та юридичних осіб, які можуть захищати свої права, що
гарантуються нормами права ЄС, шляхом подання позовів до судів держав-
членів, тобто в рамках національної правової системи
В доктрині права ЄС виділяють два види прямої дії норм права ЄС:
– горизонтальна пряма дія – пряма дія норм права ЄС в
«горизонтальних» правовідносинах, тобто в правовідносинах між юридично
рівними суб’єктами (наприклад, правовідносини між контрагентами,
правовідносини між працівником і працедавцем);
– вертикальна пряма дія – пряма дія в субординаційних
правовідносинах, що характеризуються юридичною нерівністю сторін
(правовідносини «індивід – влада»)
На відміну від принципу верховенства права ЄС принцип прямої дії
не має універсального характеру. Його реалізація залежить від виду
джерела права, в якому закріплена відповідна норма права ЄС, і від її змісту.
Суд ЄС визначив критерії прямої дії норми права ЄС:
– така норма повинна бути чіткою, тобто формулювання дає
можливість зробити однозначний висновок про її зміст;
– така норма повинна бути безумовною, тобто її чинність не повинна
залежати від подальших дій з боку держав-членів або інституцій ЄС;
– має стосуватися безпосередньо фізичних або юридичних осіб.
З урахуванням цих критеріїв пряму дію мають:
– норми регламентів у повному обсязі;
– норми установчих договорів ЄС, якщо вони відповідають
вищевказаним вимогам;
 – норми директив, можуть мати вертикальну пряму дію, якщо вони не
імплементовані або неповністю імплементовані у визначений строк.
У такому разі фізичні та юридичні особи набувають прав, які вони могли би
мати, якби положення директиви були вчасно імплементовані.
У доктрині права ЄС поряд з принципом прямої дії виділяють принцип
прямого застосування права ЄС, відповідно до якого норми права ЄС стають
автоматично, тобто «напряму» без спеціальної імплементаційної процедури
частиною національного права держав-членів. Як і принцип прямої дії,
принцип прямого застосування застосовується не до всіх джерел права ЄС.
Зокрема, він не діє щодо директиви, яка потребує деталізації і конкретизації в
частині визначеного в ній результату, що має бути забезпечене шляхом
прийняття спеціального законодавства.
Національне право держав-членів не є джерелом права Союзу.
Водночас існує тісний зв’язок права ЄС з правопорядками держав-членів:
право ЄС виникло на основі національного права держав-членів, яке є
джерелом багатьох правових норм ЄС (наприклад, інститут Генерального
адвоката при Суді Правосуддя ЄС був запозичений з французького права);
право ЄС є частиною національного права держав-членів та може
отримувати примусове виконання у національних правопорядках

52. Принцип верховенства права Європейського Союзу

щодо національного права держав-членів.
Одним із принципів, що визначають особливості співвідношення права
ЄС і національного права держав-членів, є принцип верховенства права ЄС.
Відповідно до принципу верховенства права ЄС будь-яка норма права
ЄС незалежно від форми її існування і закріплення має вищу юридичну
силу у національному праві кожної держави-члена відносно будь-якої
норми права такої держави, у тому числі її конституції.
Принцип верховенства права ЄС на сьогодні не отримав чіткого
нормативного закріплення в установчих договорах ЄС. У найбільш
загальному значенні він окреслений ч. 3 ст. 4 ДЄС, відповідно до якої
«держави-члени вживають усіх належних заходів, загальних або
спеціальних, щоб забезпечити виконання зобов’язань, що постають
з  Договорів або випливають з актів установ Союзу. Держави-члени
сприяють виконанню завдань Союзу й утримуються від будь-яких дій, що
можуть загрожувати досягненню цілей Союзу». Держави-члени у
політичній Декларації щодо вищої юридичної сили №17, доданої до
установчих договорів, проголосили свій намір поважати цей принцип.
Принцип верховенства права ЄС означає абсолютний примат над
національним правом держав-членів. Норми національного права не
можуть змінювати норми права ЄС. Принцип верховенства права ЄС
має універсальне значення, тобто стосується будь-яких норм права ЄС
незалежно від їхньої юридичної сили. При цьому не має значення, коли
за часом було прийнято норму національного права. Для держав, що
вступили до ЄС, цей принцип починає діяти з моменту набрання
чинності договору про приєднання, у тому числі в частині норм, що були
ухвалені до моменту вступу.
Водночас у разі колізії норми права ЄС і національної норми права
остання не втрачає автоматично юридичної сили. Суд ЄС або будь-яка інша
установа ЄС не може скасовувати норми національного права або визнавати
їх недійсними. Це суверенне право лише держави-члена. Водночас така
ситуація може породжувати юридичну відповідальність у держави-члена на
рівні ЄС.
Загальний нагляд за дотриманням принципу верховенства права ЄС, у
тому числі шляхом забезпечення відповідності національного законодавства
нормам права ЄС, здійснює Європейська Комісія. Відповідно до ст. 258
ДФЄС вона має право ініціювати процедуру притягнення держави-члена до
відповідальності за порушення своїх зобов’язань за установчими договорами.
Важливим правовим механізмом забезпечення дотримання принципу
верховенства права ЄС у національному праві є механізм преюдиціальних
звернень, передбачений ст. 267 ДФЄС. Він передбачає можливість
національних судів звертатися до Суду Правосуддя ЄС із запитом про
тлумачення норм права ЄС або чинність нормативних актів Союзу з метою
правильного застосування права ЄС на національному рівні. Крім того,
національні суди зобов’язані здійснювати тлумачення норм
внутрішньодержавного права відповідно до норм права ЄС (так зване
«зобов’язання лояльної інтерпретації національного права у світлі букви і
цілі права ЄС»).
Винятки з дії принципу права ЄС чітко визначені у протоколах до
установчих договорів. Наприклад, відповідно до Протоколу №30 про
застосування Хартії основоположних прав Європейського Союзу до Великої
Британії та Польщі вказані держави можуть приймати нормативні акти,
які не відповідають положенням Розділу IV «Солідарність». У межах цього
розділу закріплено право працівників на інформацію та консультацію на
підприємстві (ст. 27), право на колективне ведення переговорів і колективні
дії (ст. 28), право на доступ до служб працевлаштування (ст. 29) тощо
Пріоритет права ЄС був поступово підтверджений у
конституційному праві держав-членів, що стало загальною тенденцією
розвитку національних правових систем.

53. Принцип прямої дії норм права ЄС у національних

правопорядках держав-членів.
Важливою характеристикою права Європейського Союзу є його
верховенство (пріоритет) щодо національного права держав-членів ЄС. Така
його властивість забезпечує не лише ефективне досягнення цілей Союзу, а й
однакове застосування права ЄС державами-членами.
Принцип верховенства права ЄС над національним правом тісно
пов’язаний зі спорідненими принципами прямого застосування та
прямої дії. Чіткого визначення цих принципів установчі договори не містять,
хоча обидва терміни у них застосовуються.
Відповідно до принципу прямої дії (direct effect) право ЄС наділяє
суб’єктивними правами та обов’язками не лише держав-членів, але й
безпосередньо фізичних та юридичних осіб, які можуть захищати свої
права, що гарантуються нормами права ЄС, шляхом подання позовів до
судів держав-членів, тобто в рамках національної правової системи. Завдяки
принципу прямої дії керівні органи (інститути) ЄС отримують
можливість безпосередньо регулювати суспільні відносини за участю
громадян і їх об’єднань, надавати їм права і покладати на них обов’язки.
В доктрині права ЄС виділяють два види прямої дії норм права ЄС:
 горизонтальна пряма дія – пряма дія норм права ЄС в
«горизонтальних» правовідносинах, тобто в правовідносинах між юридично
рівними суб’єктами (наприклад, правовідносини між контрагентами,
правовідносини між працівником і працедавцем);
 вертикальна пряма дія – пряма дія в субординаційних
правовідносинах, що характеризуються юридичною нерівністю сторін
(правовідносини «індивід – влада»).
На відміну від принципу верховенства права ЄС принцип прямої
дії не має універсального характеру. Його реалізація залежить від виду
джерела права, в якому закріплена відповідна норма права ЄС, і від її змісту.
 Суд ЄС визначив критерії прямої дії норми права ЄС:
1) така норма повинна бути чіткою, тобто формулювання дає
можливість зробити однозначний висновок про її зміст;
2) така норма повинна бути безумовною, тобто її чинність не повинна
залежати від подальших дій з боку держав-членів або інституцій ЄС (тобто
не вимагати додаткових актів з імплементації акту);
3) має стосуватися безпосередньо фізичних або юридичних осіб.
З урахуванням цих критеріїв пряму дію мають:
1) норми регламентів у повному обсязі;
2) норми установчих договорів ЄС, якщо вони відповідають
вищевказаним вимогам (наприклад, пряму дію мають норми ст. 30 ДФЄС,
відповідно до якої «заборонено ввізне та вивізне мито та збори еквівалентної
дії між державами-членами». При цьому не мають прямої дії положення ст.
151 ДФЄС, за якої «держави-члени повинні сприяти зайнятості, поліпшенню
умов життя, забезпечувати належне соціальне забезпечення»);
3) норми директив, можуть мати вертикальну пряму дію, якщо вони не
імплементовані або неповністю імплементовані у встановлений строк.
У такому разі фізичні та юридичні особи набувають прав, які вони могли би
мати, якби положення директиви були вчасно імплементовані.
У доктрині права ЄС поряд з принципом прямої дії виділяють принцип
прямого застосування (direct applicability) права ЄС, відповідно до якого
норми права ЄС стають автоматично, тобто «напряму» без спеціальної
імплементаційної процедури частиною національного права держав-членів і
можуть діяти у правопорядках держав-членів без потреби в подальшому
введенні їх в дію.

54. Право ЄС і міжнародне публічне право.

Право ЄС тісно взаємодіє з міжнародним публічним правом.
Органічний зв'язок між ними зумовлений тим, що норми міжнародного права
становлять основу правової системи Євросоюзу. Проте така взаємодія іноді
супроводжується конфліктами, що спричинені кількома факторами.
З одного боку, інститути інтеграційного об'єднання і, насамперед, Суд
ЄС роблять усе можливе, щоб забезпечити умови для автономного
функціонування права Євросоюзу, мотивуючи це необхідністю створення
єдиних правил для всіх суб'єктів, які діють на спільному ринку. З цією метою
оголошується про автономію правової системи Євросоюзу щодо
міжнародного права.
З іншого боку, саме право Євросоюзу являє собою складну систему
юридичних норм, частина якої - це норми міжнародного права, закріплені в
установчих договорах про Євросоюз, договорах про приєднання нових
держав до цих об'єднань, угодах, укладених ЄС з іншими суб'єктами
міжнародного права. Інша частина правової системи ЄС - це норми,
закріплені в актах інститутів Євросоюзу, які суттєво відрізняються за своєю
природою від актів традиційних міжнародних організацій. Це може
створювати проблеми щодо відповідності положень таких актів нормам
міжнародного права.
Взаємодію міжнародного права з правом Євросоюзу значною мірою
визначають також такі фактори, як розподіл договірної компетенції між ЄС
та державами-членами і пов'язане з цим існування двох груп міжнародних
угод, які по-різному впливають на правопорядок Євросоюзу, - угод,
укладених ЄС, та таких, що укладаються державами-членами з іншими
суб'єктами міжнародного права. Зокрема, є сфери регулювання зовнішніх
зносин, які перебувають у виключній компетенції ЄС завдяки передачі
державами-членами частини своїх повноважень Союзу. В інших сферах існує
спільна компетенція Співтовариства та держав-членів. Наявні також сфери, в
яких ЄС має доповнюючу компетенцію. Нарешті, є сфери, в яких держави-
члени самостійно здійснюють свої зовнішні повноваження, хоча наслідки
таких дій з боку держав-членів теж можуть впливати на правопорядок
Євросоюзу.
Для більш повного розкриття особливостей взаємовідносин між правом
ЄС та міжнародним правом необхідно враховувати як положення установчих
договорів про Євросоюз, так і практику Суду ЄС з цього питання.
Слід зауважити, що в договорах про ЄС немає відповідних положень,
які б свідчили про спробу чітко визначити взаємовідносини між правом
Євросоюзу та міжнародним правом подібно до того, як це закріплено в
національних конституціях. Але це зовсім не означає, що в праві Євросоюзу
не існує жодних норм, котрі б допомогли визначити ці відносини. Зокрема, в
установчих договорах про ЄС є положення, які визначають правові наслідки
для правопорядку Євросоюзу укладання міжнародних угод цими
об'єднаннями та їх державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного
права. В Договорі про функціонування ЄС закріплені положення, в яких
зазначено, що угоди, укладені Радою, мають обов'язковий характер для
інститутів Співтовариства та держав-членів (ст. 216.2). Обов'язковість
виконання всіма інститутами ЄС та його державами-членами міжнародних
угод може означати, що Співтовариство поважає такий основний принцип
міжнародного права, як pacta sunt servanda.
Проте міжнародні угоди, які укладаються інститутами Євросоюзу та
державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права, повинні
відповідати положенням установчих договорів про ЄС. Для перевірки такої
відповідності інститути Євросоюзу та держави-члени європейських
співтовариств можуть звертатися до Суду ЄС. Якщо висновки Суду ЄС є
протилежними, то така міжнародна угода може набути чинності у праві
Євросоюзу тільки після внесення відповідних змін до угоди або перегляду
ДФЄС (ст. 218.11). Відповідні процедури з перегляду установчих договорів
про ЄС закріплює ст. 48 ДЄС.
Міжнародне право та право Євросоюзу тісно взаємодіють між собою. З
розширенням участі Союзу у міжнародних відносинах зростає вплив
міжнародного права на право ЄС. Основні принципи міжнародного права,
норми багатьох універсальних, багатосторонніх та двосторонніх
міжнародних угод Союзу стали складовою права ЄС. Розгляд практики Суду
ЄС стосовно взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародними
правом дозволяє дійти висновку про те, що Суд ЄС намагається тлумачити
положення установчих договорів про ЄС та нормативно-правових актів, які
ухвалюють його інститути, таким чином, щоб забезпечити їх відповідність
нормам міжнародного права.

55. Поняття та класифікація джерел права ЄС.

Джерела права ЄС – офіційно встановлена зовнішня форма виразу
його правових норм. Коло джерел права ЄС є доволі широким і
різноманітним за своїм предметом та змістом. До нього відносять нормативні
акти і нормативні договори, а також судову практику (прецедентну практику
Суду Правосуддя ЄС та Загального Суду ЄС). В європейській доктрині до
джерел права ЄС відносять також рекомендаційні та політичні акти, які
формально не є юридично обов’язковими, що об’єднані родовим поняттям
«м’яке право». Усі джерела права ЄС становлять взаємопов’язану систему,
побудовану на ієрархічних засадах.
Джерела права ЄС можна класифікувати за багатьма критеріями:
1) за способом утворення: первинні (основні) та вторинні (похідні).
Первинні джерела охоплюють акти, укладені безпосередньо державами-
членами та Європейським Союзом як установчою владою вказаного
інтеграційного утворення (ДЄС, ДФЄС, договори, що вносять зміни до них,
Хартія про основоположні права ЄС, договори про приєднання нових держав
тощо). Вони мають вищу юридичну силу і їх юридична чинність не може
оспорюватися у Суді ЄС. Вторинні джерела приймаються інституціями ЄС
на підставі первинних і, відповідно, повинні їм відповідати. Ними є акти
інституцій ЄС, прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви,
рішення, висновки, рекомендації тощо). Поділ джерел права ЄС на первинні
та вторинні є умовним, оскільки може бути прийнятним не до всіх джерел
права ЄС. Зокрема, інші джерела (загальні принципи права ЄС, прецеденти
судових органів ЄС) одночасно можуть відноситися як до первинних джерел,
так і до вторинних.
2) за юридичною силою: обов’язкові та рекомендаційні. Ієрархія
юридично обов’язкових джерел права ЄС є такою:
– імперативні норми міжнародного права (jus cogens), загальні
принципи права (принцип верховенства права, принцип рівності, принцип не
зловживання правами);
– установчі договори ЄС (ДЄС 1992 р., ДФЄС 1957 р.), договори про
внесення змін до цих договорів (напр., Лісабонський договір 2007 р.), Хартія
про основоположні права ЄС 2000 р. та договори про приєднання нових
держав-членів (напр., Договір про вступ Хорватії;
– загальні принципи права ЄС та правові позиції судів ЄС у його
прецедентному праві;
– міжнародні договори ЄС, змішані угоди, як виняток, міжнародні
договори держав-членів;
– нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС (регламенти,
директиви, рішення тощо)
До рекомендаційних актів належать висновки, правові позиції,
загальні орієнтири, резолюції, декларації тощо.
3) за формою зовнішнього виразу: писані та неписані. Писаними є
установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та
договори про приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС;
нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС тощо. До неписаних
відносяться основні принципи права ЄС та прецеденти судів ЄС.
4) за сферою дії: внутрішні та зовнішні. Внутрішні джерела діють
виключно в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти інституцій
ЄС, прецеденти судових органів ЄС). Зовнішні джерела діють як у межах
правопорядку ЄС, так і в правопорядках третіх держав (міжнародні договори
ЄС, змішані угоди, наприклад, Угода про асоціацію між Україною та ЄС 2014
р.).
5) за суб’єктом прийняття: джерела, що приймаються державами-
членами (установчі договори ЄС); джерела, що приймаються ЄС як
суб’єктом права (міжнародні угоди ЄС); акти Ради ЄС, Європейського
Парламенту, Європейської Комісії, Європейської Ради, ЄЦБ тощо.

56. Первинні джерела права ЄС: види та юридична сила.

Первинні джерела охоплюють акти, укладені безпосередньо
державами-членами та Європейським Союзом як установчою владою
вказаного інтеграційного утворення (ДЄС, ДФЄС, договори, що вносять
зміни до них, Хартія про основоположні права ЄС, договори про приєднання
нових держав тощо). Вони мають вищу юридичну силу і їх юридична
чинність не може оспорюватися у Суді ЄС.
Джерела первинного права ЄС:
- усі установчі договори про ЄС
В силу своєї юридичної природи установчі акти займають вищу
сходинку в ієрархії джерел права ЄС.
До числа установчих актів відносяться, в першу чергу, Паризький
договір 1951 р. про створення ЄОВС (Європейське об'єднання вугілля та
сталі), Римські договори 1957 р., що поклали початок існуванню Євроатому і
Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), а також акти, що
доповнюють і змінюють дані договори і яким держави-члени Європейського
Союзу надають характер установчих актів. До їхнього числа належать
насамперед Єдиний європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір про
створення Європейського Союзу 1992 р. і Амстердамський договір 1997 р.,
що вступив в силу з травня 1999 р.
- всі договори про вступ до ЄС
- акт про прямі вибори до Європарламенту
- Хартія основних прав людини 2000 р. (визнається юридична сила
преамбули)
Поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні є умовним,
оскільки може бути прийнятним не до всіх джерел права ЄС. Зокрема,
інші джерела (загальні принципи права ЄС, прецеденти судових органів
ЄС) одночасно можуть відноситися як до первинних джерел, так і до
вторинних.

57. Вторинні джерела права ЄС: види та юридична сила.

Вторинні джерела приймаються інституціями ЄС на підставі
первинних і, відповідно, повинні їм відповідати. Ними є акти інституцій ЄС,
прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви, рішення,
висновки, рекомендації тощо).
Джерела вторинного права ЄС:
- регламенти (є нормативно-правовим актом загального характеру, що
у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом
прямої дії, тобто він підлягає застосуванню владою і судовими органами всіх
держав-членів незалежно від того, чи виступала дана держава за їхнє
прийняття чи ні.)
- директиви (їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що
в директиві, як правило, вказуються мета і результати, які повинні бути
досягнуті, однак національній владі надається право самій визначати, в якій
формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця мета може бути
досягнута.)
- рекомендації та висновки (не обов’язкові до виконання, проте Суд
ЄС постановив, що вони мають враховуватись при прийнятті рішень)
- рішення (це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи
обов'язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних,
вузьких, нерідко технічних питань і обов'язкові тільки для тих суб'єктів, яким
вони адресовані. Причому адресатом не обов'язково повинна виступати
держава, це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі
юридичні особи.)
Поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні є умовним,
оскільки може бути прийнятним не до всіх джерел права ЄС. Зокрема,
інші джерела (загальні принципи права ЄС, прецеденти судових органів
ЄС) одночасно можуть відноситися як до первинних джерел, так і до
вторинних.
 58. Міжнародні угоди як джерела права ЄС.
Ще одним джерелом права ЄС є його міжнародні договори, що
пов’язано з роллю співтовариства на міжнародній арені. У такий спосіб
співтовариство може укладати міжнародні угоди з країнами, які не входять
до його складу, а також з іншими міжнародними організаціями.
Ці угоди охоплюють велике коло відносин – від співробітництва у
сфері торгівлі, промисловості, технічної та наукової кооперації до торгових
угод щодо окремих товарів.
Можна виділити два основних види міжнародних договорів між
Європейським Союзом і країнами, які не входять до його складу: Угоди про
асоціацію закріплюють особливий вид відносин між ЄС і іншими країнами,
які не обмежуються лише торгівлею і включають також тісне економічне
співробітництво та фінансову допомогу.
Існує два різних види угод про асоціацію:
- по-перше, це угоди, які запроваджують особливі зв’язки між
окремими країнами-учасницями ЄС і країнами, які не входять до його
складу;
- по-друге, це угоди, метою яких є підготовка до вступу до ЄС або
створення митного союзу.
Основною причиною укладення угод про асоціацію першого типу
можна назвати існування тісних економічних, історичних і політичних
зв’язків між країнами-учасницями ЄС та іншими державами, як, наприклад,
зв’язки між Бельгією, Францією, Нідерландами, Італією і їхніми колишніми
колоніями. Запровадження в межах співтовариства єдиної системи тарифів
без преференцій серйозно ускладнило б розвиток торговельних відносин з
такими країнами. З огляду на це було укладено спеціальні угоди, покликані
обмежити дію деяких положень про вільну торгівлю у відношенні до таких
країн. Водночас було значно знижено тарифи на товари походженням із цих
країн.
Асоціація може також відіграти роль підготовчого етапу до вступу в
ЄС. Вона може слугувати попередньою стадією процесу приєднання,
протягом якої країна, що виявила бажання влитися до складу ЄС, може
працювати над перетворенням власної економіки відповідно до стандартів
співтовариства.
 Угоди про партнерство та співробітництво не ставлять такої
далекосяжної мети, як угоди про асоціацію; вони зорієнтовані головним
чином на інтенсифікацію економічного співробітництва. Яскравим
прикладом таких угод є договори, укладені з державами колишнього СРСР, у
тому числі з Україною.
Специфіка міжнародних договорів, що укладаються ЄС, полягає в
тому, що їхні положення не повинні суперечити установчим договорам.

59. Прецедентне право Суду ЄС.

Установчі договори не уповноважують Суд справедливості ЄС
встановлювати нові норми права, а отже і створювати прецеденти. Але
на практиці Суд не тільки надає тлумачення інтеграційного права, але й
виводить з нього нові норми, які в подальшому змінюють правопорядок
Союзу. Тобто ми маємо справу з офіційним невизнанням за рішеннями Суду
ЄС сили прецедентів, а на практиці – з існуванням такої властивості. На
даному етапі розвитку правової системи ЄС можна говорити про існування
сформованого прецедентного права, створеного Судом справедливості ЄС,
яке є одним із джерел права ЄС. Саме завдяки ньому правова система Союзу
стала мати характер інтеграційної правової системи.
Формально Суд справедливості ЄС не пов’язаний власними
попередніми рішеннями та може відступати від попередньої позиції. Суд
справедливості ЄС досить часто ґрунтує свої рішення на попередніх
рішеннях, хоча і без вказівки на це та прямого посилання на них. Таку
практику можна охарактеризувати як дотримання прецедентного права в
якості певного взірця, але без обов’язковості слідування йому. Але, не
зважаючи на фактично регулярне слідування своїм рішенням, сам Суд
закріпив можливість відступати від них, але при цьому він має ретельно
пояснювати підстави зміни своєї позиції для запобігання суперечностям
щодо нової правової позиції.
Правила, які встановлює Суд справедливості ЄС у своїх рішеннях,
є обов’язковими для всіх судів держав-членів. Хоча між ними та Судом
ЄС нема ієрархії, але це компенсується ієрархією європейської правової
системи над національними правовими системами.
Виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що рішення Суду ЄС
можна назвати «квазі прецедентами» через їх важливість та необхідність їх
дотримання в якості певного взірця без обов’язковості слідування або як
певного принципу, який використовується для вирішення спору з
різноманітними варіаціями.
Найголовнішим внеском, який зробив Суд справедливості ЄС у
встановлення інтеграційного правопорядку, є виробленні ним принципи, які
становлять базу функціонування права ЄС. Мова йде про розвиток Судом
справедливості ЄС основоположних принципів верховенства права ЄС та
його прямої дії. Наприклад, принцип прямої дії не закріплений в установчих
договорах і його існування – це суто заслуга Суду справедливості ЄС.
Правова дія рішень Суду визначається також порядком їх
оприлюднення. Публікуються рішення, висновки та накази Суду
справедливості ЄС на офіційному веб-сайті Суду в день їх ухвалення на
французькій мові та на мовах сторін по справі, а пізніше перекладаються на
всі офіційні мови ЄС та публікуються в Звіті Суду ЄС (European Court
Reports), Частина І котрого містить рішення Суду справедливості, а Частина
ІІ – Загального суду. Аутентичною версією рішення, на яку можна
посилатися, вважається та, що опублікована мовою судочинства. Крім того,
витяги з рішень публікуються в «Офіційному віснику ЄС» («Official Journal
of the European Union»).

60. «М’яке» право ЄС.

У Європейському союзі (ЄС) можуть використовуватися акти, які не
мають юридичної сили (рекомендації, висновки, резолюції, програми
майбутньої політики ЄС), такі акти відносяться до «м’якого права».
Найбільш прийнятним є погляд, згідно з яким «м’яке право»
формується з правил поведінки, які закріпленні в документах, які не
пов’язані юридично обов’язковою силою як такою, але тим не менш,
можливо, можуть мати деякі непрямі правові наслідки, які
здійснюються і можуть здійснювати практичний вплив.
У контексті ЄС, можна вказати на три основні елементи «м’якого
права».
По-перше, цей термін охоплює «правила поведінки» або
«зобов’язання».
По-друге, ці правила чи зобов’язання викладені в документах, які не
мають юридично обов’язкової силу як такої, але тим не менш не
позбавлені законної сили.
 По-третє, вони мають практичний ефект або вплив на поведінку
суб’єктів права.
За своєю суттю, «м’яке право» виконує три основні функції.
По-перше, норми «м’якого права» можуть фіксувати елементи
нормотворчого процесу або констатувати досягнення консенсусу щодо
майбутнього договору або акту.
По-друге, норми «м’якого права» можуть інтерпретувати і
доповнювати норми «жорсткого» права. Вони здатні відігравати важливу
роль не тільки в заповненні прогалин регулювання, а й у врегулюванні
суперечок між сторонами
По-третє, норми «м’якого права» можуть фіксувати згоду сторін з
певного питання без прийняття зобов’язань. У процесі її створення
волевиявлення суб’єктів стосується тільки змісту такої норми, але не
стосується питання про її обов’язковості, що дозволяє уникнути юридичної
відповідальності за невиконання такої.
Слід зазначити, що до норм «м’якого права» можна віднести акти
інституційних органів ЄС, а також спеціалізованих органів ЄС, а саме:
 Зелені книги Європейської Комісії, які мають на меті ініціювати
громадське обговорення та розпочати процес консультацій на європейському
рівні з певної тематики;
 Білі книги Європейської Комісії містять пропозиції щодо діяльності
ЄС.
 Кодекси поведінки Європейської Комісії.
 Резолюції Європейського Парламенту.
 Рекомендації Європейської Комісії.
 Повідомлення Європейської комісії.
 Акти Європейського омбудсмана, які мають рекомендаційних
характер.
 програми майбутньої політики ЄС, плани дій органів ЄС , а також
інші акти які можуть приймати форму висновків, резолюцій, декларацій.
Проаналізувавши вищезазначені акти «м’якого права» можна
визначити притаманні основні ознаки таких актів, серед яких:
 1) акти «м’якого права» є результатом активної нормотворчої
діяльності органів Європейського Союзу;
2) акти «м’якого права» поширюються на усіх учасників відносин, які
регулюються відповідним актом і мають багаторазовий характер;
3) акти «м’якого права» покликані поступово заповнювати прогалини у
законодавстві та приводити уже існуючі норми права у відповідність до
висунутих органами ЄС вимогами ти стандартами;
4) акти «м’якого права» не є формально визначеними і не породжують
для тієї сторони якій направляється конкретних, чітко визначених прав та
обов’язків. Норми «м'якого» права, зафіксовані в рекомендаційних
нормативних актах, можуть мати в своєму змісті різний ступінь визначеності
формулювання правил поведінки, проте сама форма закріплення цих норм
надає їм рекомендаційний характер, тобто такі норми не можуть
породжувати юридичні права і обов’язки

61. Загальні принципи права як джерело права ЄС.

Європейський суд правосуддя під загальними принципами права
ЄС розуміє неписане право ЄС, а саме – загальні принципи міжнародного
права та загальні правові принципи, що поділяються всіма державами-
членами ЄС.
Включення загальних принципів права до джерел права ЄС є однією з
важливих характеристик практики ЄСП та свідчить про високий ступінь
активності діяльності суддів.
ЄСП уповноважений розвивати судову практику з метою подолання
багатьох прогалин, які залишили установчі договори та вторинне законо-
давство ЄС.
Юридичною підставою включення загальних принципів права до
правової системи ЄС є такі статті установчих договорів ЄС:
 ст. 220 Договору про ЄС (про компетенцію ЄСП),
 ст. 263 Договору про діяльність ЄС (що уповноважує ЄСП переглядати
законність актів Ради Міністрів та Європейської Комісії) та
 ст. 340 Договору про діяльність ЄС (яка передбачає, що деліктна
відповідальність ЄС визначається відповідно до тих загальних
принципів права, які поділяються правовими системами держав-членів
ЄС).
 Щоб бути визнаним ЄСП як загальний, принцип права має поділятися
всіма державами-членами. Для цього достатньо, щоб відповідний принцип
права був сприйнятий правовими системами більшості держав-членів або
щоб він відповідав правовому розвитку держав-членів ЄС.
З метою тлумачення права ЄС національними судами держав-членів
також можуть тлумачитися загальні принципи права. Проте вони не можуть
мати пріоритет перед нормою установчого договору, що є чітко
сформульованою.
Загальні принципи права на сьогодні вже стали незалежним та
важливим джерелом права ЄС.
Вони включають:
1) принцип поваги фундаментальних прав людини;
2) принцип пропорційності;
3) принцип рівності, або недискримінації;
4) принцип правової певності;
5) принцип дотримання процесуальних прав;
6) принцип субсидіарності.

62. Оприлюднення джерел права ЄС. Офіційні мови ЄС.

Оприлюднення джерел права ЄС здійснюється в Офіційному віснику
Європейського Союзу (Official Journal of the European Union). Офіційний
вісник Європейського Союзу видається усіма офіційними мовами ЄС у двох
версіях: у друкованій (паперовій) і в електронній – через офіційний інтернет-
ресурс Союзу (EUR-Lex). З 1 липня 2013 р. електронна версія Офіційного
вісника ЄС прирівняна за юридичним статусом до його друкованої версії.
Електронна версія Офіційного вісника ЄС має два формати: HTML і PDF.
Структурно Офіційний вісник Європейського Союзу містить три серії:
серія «L» (Legislation – законодавство), серія «C» (Information and Notices –
інформація та повідомлення) і серія «S» (Supplement to the Official Journal of
the European Union – доповнення або додаток до Офіційного вісника ЄС)
Слід також зазначити, що Суд Справедливості ЄС має власне джерело
офіційного оприлюднення – Вісник Європейського Суду (European Court
Reports). З 1 січня 2012 р. European Court Reports публікується виключно у
цифровому форматі (PDF): на офіційному сайті Суду Справедливості ЄС
(CURIA) і на офіційному сайті Союзу (EUR-Lex).
Обов’язковому оприлюдненню підлягають: рішення повного складу
Суду Справедливості, Великої Палати Суду Справедливості і Великої Палати
Загального Суду, рішення палат у складі 3 або 5 суддів Суду Справедливості
і палат у складі 5 суддів Загального Суду, рішення з висновком
Генерального Адвоката, а також висновки Суду Справедливості щодо
сумісності з Договорами запланованих міжнародних угод між Союзом і
третіми країнами або міжнародними організаціями
Офіційні мови ЄС. З принципу рівності держав-членів перед
Договорами (стаття 4(2) ДЄС), а також на підставі суворого дотримання
Союзом принципів Статуту ООН, зокрема і принципу суверенної рівності
держав (стаття 3(5) ДЄС), логічно випливає, що офіційні мови усіх держав-
членів повинні мати статус офіційних мов Союзу. Разом з тим згідно зі
статтею 55(1) ДЄС статус офіційної мови Союзу мають лише 24 європейські
мови.
Менша кількість офіційних мов (24) у порівнянні з кількістю держав-
членів Союзу (27) пояснюється тим, що офіційні мови деяких держав-членів
співпадають. Зокрема, німецька мова є офіційною для Німеччини, Австрії,
Бельгії та Люксембургу, а грецька мова є офіційною для Греції та Кіпру.
Таким чином, статус офіційної мови Союзу мають лише 24 мови.
Правовий статус офіційної мови Союзу полягає у такому:
1) Офіційний вісник Європейського Союзу (Official Journal of the
European Union) публікується всіма офіційними мовами Союзу. Разом з тим
існує певне застереження щодо офіційних публікацій ірландською мовою –
цією мовою оприлюднюються лише регламенти, що були прийняті спільно
Європейським Парламентом і Радою ЄС;
2) Кожен громадянин Союзу може письмово звернутися до
Європейського Омбудсмена, до Європейського Парламенту, до будь-якої
іншої інституції, органу, служби або агенції Союзу, однією з офіційних мов
та отримати відповідь цією ж мовою (ст. 20(2d) ДФЄС, ст. 24 ДФЄС і ст.
41(4) Хартії про основоположні права ЄС);
3) Члени Європейського Парламенту мають право виступати будь-
якою з офіційних мов Союзу (правило 158(2) Регламенту Європейського
Парламенту);
 4) Судочинство у Суді Справедливості ЄС може здійснюватися будь-
якою офіційною мовою Союзу (ст. 44 Регламенту Загального Суду і ст. 36
Регламенту Суду Справедливості ЄС).

63. Юрисдикція Суду ЄС: поняття, особливості,

розмежування підсудності між Судом Справедливості і
Загальним Судом ЄС.
Відповідно до чинних установчих договорів Суд справедливості
Європейського Союзу забезпечує дотримання законодавства при тлумаченні
та застосуванні права Європейського Союзу. Джерелом юрисдикції судових
органів Європейського Союзу є установчі договори Союзу, а також
міжнародні угоди, які укладаються державамичленами та ЄС, і в яких
визначається наділення наднаціональних судів юрисдикцією вирішувати
певні види спорів.
Увесь масив проваджень Суду справедливості Європейського Союзу,
які виникають на підставі його юрисдикції, можна класифікувати на прямі,
непрямі (преюдиціальні) та провадження попереднього контролю.
Прямі провадження – це ті, які ініціюються безпосереднім учасником
спору та в рамках яких суди виносять рішення по суті спору. До прямих
проваджень відносяться вирішення спорів:
– позовів щодо забезпечення примусового виконання загальних
зобов’язань (ст. 258–260 ДФЄС) та зобов’язань у певних
окремо регламентованих сферах (ст. 108, 114, пп. a, d ст. 271,
348 ДФЄС);
– санкцій, передбачених у регламентах, прийнятих Парламентом
з Радою, Радою відповідно до положень установчого договору
(ст. 261 ДФЄС);
– скасування нелегітимних актів інститутів, органів, офісів,
агенцій ЄС (ст. 263 ДФЄС), заходів, ухвалених Радою
Керуючих або Радою Директорів Європейського
Інвестиційного Банку (пп. b, ст. 271 ДФЄС);
– оскарження незаконної бездіяльності інститутів, органів,
офісів, агенцій ЄС (ст. 265 ДФЄС); - спорів по відшкодуванню
збитків при позадоговірній відповідальності ЄС (ст. 268
ДФЄС);
– скасування нелегітимних актів, прийнятих Європейською
Радою або Радою, які стосуються визначення наявності
 тяжкого та постійного порушення державою-членом
принципів, на яких ґрунтується Союз (ст. 269 ДФЄС);
– винесення рішень відповідно до арбітражних застережень, що
містяться в контрактах, укладених ЄС (ст. 272 ДФЄС);
– будь-яких спорів між державами-членами, що стосуються
предмету договорів, у разі спеціальної про це угоди між
сторонами (ст. 273 ДФЄС);
– скасування легітимних актів Ради в сфері спільної зовнішньої
політики та політики безпеки, які накладають обмеження на
фізичних або юридичних осіб (ст. 275 ДФЄС).
Непрямі провадження – це провадження по розгляду преюдиціальних
запитів від національних судових установ держав-членів, які зіткнулися з
труднощами у тлумаченні чи застосуванні норм права Європейського Союзу.
До них відносяться провадження по винесенню преюдиціальних висновків
щодо дійсності нормативних актів інститутів, органів, агентств ЄС або
тлумачення установчих договорів Союзу, актів його інститутів (ст. 267
ДФЄС). В рамках цих проваджень не вирішується спір між суб’єктами, а
надається тлумачення праву, а тому іноді такі провадження називають
безспірними.
Юрисдикція розподіляється між Судом справедливості та Загальним
судом в залежності від того, хто є позивачем по справі. Так, якщо
позивачем виступає інститут ЄС або держава-член, то справа підвідомча
Суду справедливості, а якщо позивачем є фізична чи юридична особа –
Загальному суду.

64. Захист права ЄС у Суді Європейського Союзу.

Відповідно до чинних установчих договорів Суд справедливості
Європейського Союзу забезпечує дотримання законодавства при тлумаченні
та застосуванні права Європейського Союзу. Джерелом юрисдикції судових
органів Європейського Союзу є установчі договори Союзу, а також
міжнародні угоди, які укладаються державамичленами та ЄС, і в яких
визначається наділення наднаціональних судів юрисдикцією вирішувати
певні види спорів.
Увесь масив проваджень Суду справедливості Європейського Союзу,
які виникають на підставі його юрисдикції, можна класифікувати на прямі,
непрямі (преюдиціальні) та провадження попереднього контролю.
 Прямі провадження – це ті, які ініціюються безпосереднім учасником
спору та в рамках яких суди виносять рішення по суті спору. До прямих
проваджень відносяться вирішення спорів:
– позовів щодо забезпечення примусового виконання загальних
зобов’язань (ст. 258–260 ДФЄС) та зобов’язань у певних
окремо регламентованих сферах (ст. 108, 114, пп. a, d ст. 271,
348 ДФЄС);
– санкцій, передбачених у регламентах, прийнятих Парламентом
з Радою, Радою відповідно до положень установчого договору
(ст. 261 ДФЄС);
– скасування нелегітимних актів інститутів, органів, офісів,
агенцій ЄС (ст. 263 ДФЄС), заходів, ухвалених Радою
Керуючих або Радою Директорів Європейського
Інвестиційного Банку (пп. b, ст. 271 ДФЄС);
– оскарження незаконної бездіяльності інститутів, органів,
офісів, агенцій ЄС (ст. 265 ДФЄС); - спорів по відшкодуванню
збитків при позадоговірній відповідальності ЄС (ст. 268
ДФЄС);
– скасування нелегітимних актів, прийнятих Європейською
Радою або Радою, які стосуються визначення наявності
тяжкого та постійного порушення державою-членом
принципів, на яких ґрунтується Союз (ст. 269 ДФЄС);
– винесення рішень відповідно до арбітражних застережень, що
містяться в контрактах, укладених ЄС (ст. 272 ДФЄС);
– будь-яких спорів між державами-членами, що стосуються
предмету договорів, у разі спеціальної про це угоди між
сторонами (ст. 273 ДФЄС);
– скасування легітимних актів Ради в сфері спільної зовнішньої
політики та політики безпеки, які накладають обмеження на
фізичних або юридичних осіб (ст. 275 ДФЄС).
Непрямі провадження – це провадження по розгляду преюдиціальних
запитів від національних судових установ держав-членів, які зіткнулися з
труднощами у тлумаченні чи застосуванні норм права Європейського Союзу.
До них відносяться провадження по винесенню преюдиціальних висновків
щодо дійсності нормативних актів інститутів, органів, агентств ЄС або
тлумачення установчих договорів Союзу, актів його інститутів (ст. 267
ДФЄС). В рамках цих проваджень не вирішується спір між суб’єктами, а
надається тлумачення праву, а тому іноді такі провадження називають
безспірними.
Провадження попереднього контролю – це провадження по наданню
висновків стосовно сумісності передбачуваних міжнародних угод
установчому договору, яке ініціюється до надання згоди на вступ в силу
відповідних міжнародних угод (ст. 218 ДФЄС).
З огляду на статистику Суду справедливості Європейського Союзу
щодо розгляду ним справ найголовнішими є три категорії процедур, в яких
реалізується його юрисдикція:
1. Процедура за ст. 258–260 ДФЄС – забезпечення примусового
виконання зобов’язань державами-членами;
2. Процедура за ст. 263 ДФЄС – оскарження нормативних актів
інститутів, органів, офісів, агенцій ЄС;
3. Процедура за ст. 267 ДФЄС – ухвала преюдиціальних рішень.
Стаття 344 ДФЄС унеможливлює передачу державами-членами
спору стосовно тлумачення або застосування Договору до будь-якого
іншого способу врегулювання, ніж це передбачено в ньому. Це означає, що
спори між державами-членами не можуть бути вирішені іншими
способами (наприклад, звернення до іншого міжнародного суду чи
трибуналу). Це положення захищає Суд справедливості Європейського
Союзу від паралельної юрисдикції інших міжнародних судових установ

65. Провадження проти держав-членів ЄС, що порушують

свої зобов’язання.
Контроль за виконанням державами-членами своїх зобов’язань за
установчими договорами здійснюється Комісією, яка є основним
представником наднаціональних інтересів в інституційній структурі Союзу.
Положення ст. 258–260 ДФЄС встановили процедури припинення
невиконання своїх зобов’язань державами-членами та наслідки такого
невиконання.
Якщо Комісія виявить порушення зобов’язань з боку держави-члена,
яке може полягати у дії або бездіяльності (наприклад, дія або бездіяльність
законодавчих, виконавчих та судових органів держави-члена,
неімплементація або незастосування директиви, яку держава-член мала
імплементувати, але не зробила цього), вона починає процедуру
розслідування цього порушення.
Протягом процедури розслідування Комісія інформує державу-члена
про існування порушення з її боку та надає їй можливості надати свої
зауваження в чітко встановлений строк. На Комісію покладається обов’язок
роз’яснити державі-члену що саме становить її порушення. Якщо Комісія не
вдоволена відповіддю держави, то вона надає мотивований висновок із
зазначенням строків для усунення порушення (ст. 258 ДФЄС). Якщо
протягом встановленого строку задіяна держава-член не виконує висновку
Комісії, остання може передати справу до Суду справедливості.
Якщо Суд справедливості встановлює, що держава-член не виконує
своїх зобов’язань, то від такої держави вимагається вжиття необхідних
заходів для виконання присуду Суду справедливості (ч. 1 ст. 260 ДФЄС).
Рішення Суду носить декларативний характер, оскільки, наприклад,
скасувати національний нормативний акт, який протирічить праву
Європейського Союзу, він не має повноважень. Однак принцип верховенства
права ЄС вимагає, щоб такий акт не застосовувався жодним органом
держави-члена, тобто рішення Суду справедливості призводить до його
автоматичного незастосування. Більш того, незважаючи на відсутність
визначених строків для виконання рішень Суду справедливості, це має бути
зроблено у найшвидші строки в інтересах негайного та однакового
застосування права Союзу.
Можлива ситуація, коли держава-член і після винесення Судом
справедливості присуду про припинення порушення зобов’язань не почне їх
виконувати. В такому випадку Комісія, після надання державі можливості
представити свої міркування, може передати справу до Суду справедливості
для накладення штрафу або пені (ч. 2 ст. 260 ДФЄС). Штраф або пеня може
визначатися Комісією у розмірі, який вона вважає належним у конкретній
ситуації. При обчисленні розміру штрафу або пені Комісія керується трьома
основними критеріями: серйозність порушення, тривалість порушення та
необхідність існування гарантії того, що виплата є стримкою проти порушень
у майбутньому. Якщо Суд визнає невиконання державою-членом присуду, то
він може накласти на неї або штраф, або пеню чи обидва види матеріальних
санкцій одночасно.
Стаття 259 ДФЄС передбачає процедуру, за якою держави-члени
самостійно можуть ініціювати перед Комісією процедуру проти іншою
держави-члена, яка порушує свої зобов’язання, однак на практиці така
можливість використовувалася державами всього декілька разів.
 Невиконання зобов’язань держав-членів щодо імплементації
директив складають 2/3 справ, які розглядаються Комісією відповідно до
ст. 260–263 ДФЄС.
 66. Провадження проти інституцій ЄС: оскарження
правових актів та оскарження бездіяльності.

Позови проти інститутів щодо оскарження нелегітимних нормативних

актів (позови про анулювання) є механізмом недопущення зловживання
владою цими інститутами. За ст. 263 ДФЄС держави-члени, Європейський
Парламент, Рада, Комісія, Рахункова палата, Європейський
центральний банк та фізичні або юридичні особи можуть звернутися до
Суду справедливості або до Загального суду для визнання недійсними
актів нормативних актів інститутів, органів, служб, агенств ЄС.
Предметом оскарження можуть бути будь-які правові акти інститутів
ЄС, які мають обов’язкову силу, а також акти органів, агентств, установ,
спрямованих на створення правових наслідків для третіх сторін. Судова
практика показала, що оскарженню підлягають будь-які правових актів
інститутів Європейського Союзу, які мають обов’язкову силу незалежно від
їх форми.
Держави-члени ЄС та інститути Союзу можуть оскаржувати будь-які
нормативні акти і при цьому не зобов’язані доказувати, що вони зацікавлені у
предметі оскаржуваного акту. Ця група позивачів оскаржують нелегітимні
нормативні актів інститутів Європейського Союзу у Суді справедливості.
Фізичні або юридичні особи (приватні позивачі) подають позови по
оскарженню нелегітимних нормативних актів інститутів Європейського
Союзу до Загального суду. Приватні позивачі є непривілейованими
позивачами, оскільки можуть подавати позови до Загального суду лише
проти рішення, адресованого такій особі, або проти рішення, адресованого
іншій особі, але що прямо і персонально стосується першої особи. В усіх
інших випадках приватні особи, окрім наведення підстав для оскарження
акту, кожен раз повинні доводити, що цей акт зачіпає їх безпосередньо та
індивідуально. Безпосередній вплив акту на приватну особу означає наявність
причинного зв’язку між дією акту та його впливом на позивача.
Індивідуальний вплив акту означає, що він зачіпає особи чи в силу певних
притаманних їм особливостей, чи в силу обставин, через які вони
відрізняються від усіх інших осіб.
Підставою таких позовів може бути відсутність у установи компетенції
приймати цей акт, істотні процедурні порушення при прийнятті акту,
порушення положень установчих договорів або будь-якої норми права,
пов’язаної із її застосуванням, або зловживання повноваженнями.
Оскаржуватися можуть законодавчі акти, а також правові акти інститутів,
органів, служб, агентств ЄС, які мають обов’язкову силу.
Провадження за ст. 263 ДФЄС порушуються протягом двох місяців з
моменту публікації акту або з моменту його повідомлення позивачу, або, за
відсутності такого, з дня, коли йому стало відомо про такий акт.
Якщо позов є достатньо обґрунтованим, то Суд справедливості/
Загальний суд визнає оскаржуваний акт недійсним. Анулювання акту
призводить до того, що він виключається з дії правової системи Союзу з дати
свого вступу в силу, тому сторони повертаються в положення, яке вони
займали до його прийняття. Рішення Суду справедливості/Загального суду
щодо анулювання акту може бути підставою для позову про компенсацію
збитків, завданих інститутом, який прийняв цей акт, відповідно до ст. 268
та ст. 340 ДФЄС.
Оскарження нелегітимної бездіяльності інститутів ЄС (ст. 265 ДФЄС)
має на меті примушення інститутів ЄС (окрім Рахункової палати) до
виконання своїх обов’язків у галузях, що належать до їх компетенції, а саме
до прийняття рішень, які мають бути прийняті на думку позивача відносно
нього. Тобто предмет позову обмежений з’ясуванням того, чи була
бездіяльність інституту (наприклад, невинесення рішення) нелегітимною та
констатацією бездіяльності як порушення
Позов про бездіяльність може бути прийнятним, лише якщо задіяний
інститут спочатку був закликаний діяти, тобто була проведена попередня
досудова процедура. Якщо протягом двох місяців з моменту такого заклику
задіяний інститут не визначив своєї позиції, позов може бути поданий до
Суду справедливості або до Загального суду (в залежності від того, хто є
позивачем) протягом наступних двох місяців. Якщо ж рішення, якого вимагає
позивач, було прийняте інститутом, коли позов вже був переданий до Суду,
то провадження припиняється, оскільки зникають підстави такого позову.
Бездіяльність інститутів ЄС може бути визнана нелегітимною лише,
якщо інститут мав закріплений правом ЄС чіткий обов’язок приймати
відповідне рішення.
Позови щодо нелегітимної бездіяльності інститутів ЄС можуть бути
подані проти Європейського Парламенту, Європейської Ради, Ради, Комісії
або ЄЦБ. Крім того, на аналогічних умовах позов можна подати щодо
бездіяльності органів і установ ЄС, котрі утримуються від прийняття рішень.
 Позивачами за цим видом проваджень можуть бути держави – члени
ЄС та інші інститути ЄС (окрім Рахункової палати та Суду справедливості
ЄС), а також фізичні або юридичні особи.
Так само, як і випадку оскарження актів інститутів ЄС, позови по
оскарженню бездіяльності інститутів ЄС від приватних осіб можуть
стосуватися лише неприйняття акту, який би безпосередньо зачіпав правове
становище позивача. Приватні особи не можуть оскаржувати
неприйняття інститутом акту загальної дії.
Якщо Суд справедливості/Загальний суд визнає бездіяльність інституту
такою, що суперечить праву ЄС, то від інституту вимагається вжиття
необхідних заходів для виконання присуду. Крім того, такі заходи повинні
бути проведені в розумні терміни, інакше це теж буде вважатися
порушенням. Рішення Суду не може заміняти акта інституту, який не було
прийнято. Суд має лише встановлювати нелегітимність бездіяльності
інституту та може визначати який акт повинен бути прийнятий для
виконання свого рішення.

67. Преюдиціальні провадження у Суді Справедливості.

При розгляді справ у національних судах останні стикаються з
необхідністю застосування та тлумачення права ЄС для винесення рішення
по тій чи іншій конкретній справі. Національні суди не наділені
компетенцією по тлумаченню права ЄС, інакше це призвело б до виникнення
різних тлумачень у кожній державі-члені. Саме тому виключна юрисдикція
по тлумаченню права ЄС була надана Суду справедливості, а на національні
суди держав-членів покладений обов’язок неухильно дотримуватися рішень,
які винесені Судом справедливості.
Відповідно до ст. 267 ДФЄС Суд справедливості уповноважений
виносити за запитами національних судів або трибуналів преюдиціальні
рішення стосовно тлумачення установчих договорів, дійсності та
тлумачення актів інститутів, органів або установ ЄС. Поняття «суд чи
трибунал» тлумачиться Судом справедливості широко як таке, що включає
в себе будь-який інститут держави-члена, який виконує судові функції,
навіть якщо він не входить до національної судової системи.
Частина 2 ст. 267 ДФЄС встановлює, що коли питання тлумачення
установчих договорів, дійсності та тлумачення актів інститутів, органів або
установ ЄС порушено перед судом чи трибуналом держави-члена, то такий
суд чи трибунал може, якщо вважає, що рішення з цього питання є
необхідним для винесення ним рішення, вимагати від Суду справедливості
винести рішення з цього питання.
Частина 3 ст. 267 ДФЄС встановлює, що коли будь-яке таке питання
порушено у справі, що розглядається судом чи трибуналом держави-члена,
проти рішень якого не існує судового засобу захисту згідно з національним
правом, такий суд чи трибунал повинен передати справу до Суду
справедливості.
Таким чином розмежовуються ситуації коли суд чи трибунал
країни-члена ЄС може, а коли повинен звертатися до Суду
справедливості із запитом щодо винесення преюдиціального рішення.
Національні суди, які не є останньою інстанцією по цьому виду справ у своїй
країні, не зобов’язані звертатися до Суду справедливості, а на свій розсуд
вирішують чи необхідно це.
Підстави оскарження актів інститутів, органів чи установ ЄС за
преюдиціальною процедурою такі ж самі, як і за ст. 263 ДФЄС. Головною
відмінністю оскарження актів ЄС за цими двома статтями полягає в тому, що
преюдиціальна процедура не обмежується строками, встановленими для
процедури оскарження актів ЄС згідно з ч. 6 ст. 263 ДФЄС
Установчі договори не регламентують форму преюдиціального
запиту, але від національних судових установ вимагається викладення
фактичних та юридичних обставин справи, на яких базується запит

68. Порядок розгляду справ і ухвалення рішень Судом

Справедливості і Загальним Судом. Виконання рішень.
За загальним правилом судовий розгляд складається з письмової
та усної стадій.
Письмова стадія складається з обміну позицій між сторонами та
інститутами ЄС, рішення яких задіяне, відповідей, матеріалів тощо. За цей
обмін відповідальним є секретар. Позов пред’являється у Суді
справедливості ЄС шляхом подання письмової заяви на адресу секретаріату.
Заява має містити ім’я позивача та його постійну адресу, ім’я сторони/сторін,
проти яких пред’являється позов, позовні вимоги та короткий виклад
правових вимог, на яких ґрунтується позов.
Метою письмовою стадії є визначення предмету позову, аргументів
сторін, зацікавлених сторін або інших осіб, що мають бути залучені до
процесу, у той час як метою усної стадії є надання пояснень своїх вимог
сторонами та з’ясування питань, що залишилися у Суду.
Після надходження позову Голова Суду призначає суддю-
доповідача по справі, який формує звіт. У цьому звіті резюмуються
фактичні та правові аспекти справи та аргументи сторін. Також відбувається
розподіл справи до палати.
Після формування складу Суду для розгляду справи і надходження
до секретаря позову або звернення національного суду секретар вживає
заходів для інформування відповідача та подачі ним заперечень. До
оформлення заперечень висуваються ті самі вимоги, що й до позову. Ця
важлива частина письмової стадії провадження представляє собою перший
обмін позиціями (зауваженнями) сторін. Таких обмінів позиціями може бути
два.
Після обміну змагальними паперами письмова стадія провадження
закривається. Голова встановлює дату, коли суддя-доповідач представить
перед призначеною палатою попередній звіт. За результатами розгляду
Судом справедливості ЄС попереднього звіту, після заслуховування
Генерального адвоката Судом вирішується питання, які заходи підготовчого
характеру слід вживати відповідно до пропозицій судді-доповідача.
Усна стадія провадження відіграє лише факультативне значення,
особливо у Суді справедливості, зважаючи на те, що в основному він вирішує
питання щодо тлумачення права ЄС. Проведення усної стадії залежить від
волі сторін справи.
Усна стадія полягає у заслуховуванні представників, радників та
адвокатів сторін, а також свідків та експертів. У випадку призначення
Судом справедливості Генерального адвоката у справі до усної стадії
відноситься і представлення його висновку.
Усна стадія закривається Головою палати після оголошення висновку
Генерального адвоката, якщо він був призначений у справі. Якщо
Генерального адвоката не було призначено у справі, то усна стадія
закривається після закриття слухань.
Після закриття усної стадії Суд ухвалює рішення. Судові рішення
набувають чинності з дати ухвалення. Однак у випадку, коли рішення
скасовує регламент ЄС, то воно набуває чинності після дати спливу строку
подання апеляції або якщо апеляція була подана, то з дати відхилення
апеляції. Мова справи у прямих провадженнях за загальним правилом має
обиратися позивачем із офіційних мов ЄС (24).
За загальним правилом у Суді справедливості ЄС діє правило, що всі
сторони мають бути представлені представниками. Це правило стосується
всіх етапів процесу та всіх правових дій в межах прямих проваджень.
Стосовно преюдиціальних проваджень, то тут існують певні особливості
через специфічний склад сторін. Так, особи, які є сторонами провадження у
національному суді, від якого надійшло преюдиціальне звернення, можуть
представляти самі себе у разі, якщо національне процесуальне право
дозволяє таке. Представництво в Суді справедливості ЄС можуть
здійснювати власне представники та адвокати, яким можуть допомагати
радники. Правовий статус представників, радників та адвокатів є однаковим.

69. Відповідальність держав-членів перед фізичними та

юридичними особами за порушення норм права ЄС.
«Справа Франкович» має колосальне значення для розвитку права
Європейського Союзу. У ньому закріплено принцип про відповідальність
держав перед приватними особами за недотримання права Європейських
Співтовариств. Суд Співтовариств постановив, що за певних умов держава-
член мусить відшкодувати приватній особі збитки, завдані внаслідок
неімплементації або неналежної імплементації директиви Співтовариства.
Обов’язок держав-членів відшкодувати заподіяну шкоду заснований на
ст. 5 Договору ЄЕС, відповідно до якої держави-члени повинні вжити всіх
заходів загального або спеціального характеру, необхідних для виконання
зобов’язань, накладених на них правом Співтовариства. До такого роду
зобов’язань належить також усунення всіх наслідків неправомірного
порушення права Співтовариства.
Однак, оскільки мова йде про обмеження прав держав, Суд виробив
перелік умов, виключно за наявності яких можливе стягнення шкоди.
Загалом таких умов три:
1) Необхідно, щоб в результаті дії Директиви відбувалося наділення
правами приватних осіб;
2) Ці права повинні чітко випливати з Директиви;
3) Наявність причинного зв’язку між порушенням зобов’язання, що
накладається на державу, і збитку, понесеного постраждалою особою.
 При дотриманні цих умов держава-член зобов’язана відшкодувати
заподіяну шкоду відповідно до положень національного права про
відповідальність. Для цього кожна держава-член має розробити законодавчий
механізм такого відшкодування

70. Правове регулювання основ правового статусу людини

і громадянина в праві ЄС.
Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі можна
характеризувати як явище, джерелами якого є міжнародні акти.
4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв
Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод.
Положення Конвенції сформульовані у формі строгих зобов’язань держав і
безумовних прав індивідів, у той час як статті Хартії носять умовний
характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав мова
йде дійсно про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних
прав можна говорити про міжнародне співробітництво в справі заохочення й
розвитку поваги до цих прав. Цінність Конвенції визначається фактично її
механізмом, а не правами, які вона захищає. Уперше в історії людства існує
міжнародний механізм, що функціонує поза державою й виражає загальні
цінності всього людства. Цей механізм, по визначенню багатьох учених, є
унікальним, життєвим і таким, що розвивається. На основі Конвенції були
утворені й діють два органи: Європейська Комісія із прав людини і
Європейський суд по правах людини, які наділені повноваженнями по
розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.
У рамках Ради Європи в 1960 році в Туріні була прийнята Європейська
соціальна хартія, що вступила в силу в 1965 році. Безумовно, основним
джерелом, що визначає правовий статус людини й громадянина в
Європейському Союзі є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7
грудня 2000 р. Хартія визначає фундаментальні права людини в ЄС, такі, як
право на життя (включаючи заборону страти), право на цілісність особистості
(включно із забороною на селекцію людей і клонування). Хартія також
забороняє катування, рабство, примус до праці, торгівлю людьми.
В Європейському Союзі мають юридичну чинність також інші
міжнародно-правові акти, які за своєю суттю є джерелами, що визначають
правовий статус людини та громадянина. У той самий час можна привести
також міжнародні документи, що регламентують більше вузькі відносини:
  Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14
грудня 1960 року,
 Конвенція про захист прав культурних цінностей у випадку
збройного конфлікту від 14 травня 1954 року,
 Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації від 7 березня 1966 року,
 Конвенція про політика в області зайнятості від 9 липня 1964
року,
 Конвенція про охорону материнства від 28 червня 1952 року,
 Конвенція про права дитини від 22 листопада 1989 року,
 Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року та ін.

71. Хартія ЄС про основоположні права 2000 р.: юридична

сила та зміст.
На відміну від конституцій демократичних держав, чинні установчі
договори ЄС не містять систематизованого переліку основних прав людини.
Такий перелік на сьогодні визначений Хартією ЄС про основоположні права
2000 р., що являє собою так званий білль про права, що мають гарантуватися
як державами-членами, так і Союзом.
Хартія була прийнята як рекомендаційний акт і лише з набранням
чинності Лісабонським договором у 2009 р. набула вищої юридичної сили в
праві ЄС на рівні з установчими договорами. Відповідно, права, що в ній
проголошені, отримали юридичний захист.
Хартія складається з преамбули та 7 розділів, що об’єднують 54 статті.
Її головна особливість – новий, унікальний підхід щодо систематизації прав
та основних свобод людини. На відміну від класичного критерію, що
застосовується в конституціях багатьох держав або міжнародних договорах –
за поколіннями прав людини, права, проголошені Хартією, об’єднані за
цінностями, на яких ґрунтується ЄС: гідність, свобода, рівність,
солідарність, громадянство, правосуддя.
У розділі I «Гідність» проголошується недоторканність людської
гідності, необхідність її поваги і захисту, підтверджується цінність
людського життя. Крім того, гарантуються право на особисту
недоторканність; заборона катувань та інших жорстоких, нелюдських або
таких, що принижують гідність, поводження та покарання; свобода від
рабства і підневільного стану.
 Розділ II «Свобода» гарантує основні свободи, зокрема: право на
свободу та безпеку; повагу до приватного та сімейного життя; захист
персональних даних; право вступати в шлюб і створювати сім’ю; свободу
думки, совісті та віросповідання; свободу вираження поглядів та право на
інформацію; свободу зібрань та об’єднань; свободу мистецтва і науки; право
на освіту; свободу вибирати заняття і право на працю; свободу
підприємництва; право власності; право на притулок, на захист у разі
видворення, висилки або екстрадиції
Розділ III «Рівність» забезпечує рівність перед законом; заборону
дискримінації; культурне, релігійне і лінгвістичне розмаїття; рівність
чоловіка і жінки; права дитини; права літніх людей; інтеграцію
непрацездатних осіб.
Розділ IV «Солідарність» гарантує права солідарності, в тому числі
соціальну безпеку, охорону здоров’я, захист навколишнього середовища і
споживачів тощо.
Розділ V «Права громадян» закріплює право кожного громадянина ЄС
голосувати і балотуватися на виборах до Європейського парламенту або на
муніципальних виборах; право доступу до документів; право на звернення з
петицією; свободу пересування і вибору місця проживання.
Розділ VI «Правосуддя» закріплює права в сфері юстиції: право на
ефективний засіб правового захисту та справедливий суд; право на захист;
врахування принципів законності та пропорційності кримінального
правопорушення та покарання; право не буди засудженим або покараним
двічі за те саме кримінальне правопорушення
Останній, Розділ VII присвячений загальним положенням про сферу
застосування Хартії, її тлумачення, рівню захисту проголошених прав, її
співвідношенню з іншими джерелами права.
Хартія регламентує права не лише громадян ЄС, а кожного, хто
перебуває під юрисдикцією Союзу та його держав-членів, тобто будь-яких
фізичних та юридичних осіб, у тому числі України. Зокрема, громадяни
третіх країн, які мають дозвіл на працю на території держав-членів, мають
право на умови праці, еквівалентні тим, що діють для громадян Союзу (ст.
15(3)). Гарантується право на притулок (ст. 18) та заборона колективних
висилань (ст. 19).
У Хартії визначено її співвідношення з ЄКПЛ (ст. 52(3)): тією мірою,
якою ця Хартія містить права, що відповідають правам, гарантованим у
ЄКПЛ, значення та обсяг цих прав є тими самими, що їх встановлено
Конвенцією. При цьому в рамках ЄС може надаватися більш широкий зміст
правам та основним свободам та запроваджуватися більш високі
стандарти вказаних прав.
Більшість норм Хартії не є нормами прямої дії, тобто вони чітко не
визначають зміст суб’єктивного права і, відповідно, не можуть слугувати
достатньою підставою для захисту фізичною або юридичною особою
свого права або законного інтересу у національному суді. Наприклад,
свобода підприємництва, проголошена у ст. 16, визнається відповідно до
законодавства Союзу та національного законодавства і національною
практики. Для визначення змісту вказаної свободи на рівні ЄС варто
звертатися до низки директив, регламентів або інших актів у цій сфері.

72. Громадянство ЄС: поняття, зміст, особливості набуття

та втрати.
Ідея юридичного закріплення єдиного міждержавного громадянства
об’єднаної Європи висловлювалася задовго до заснування Європейських
співтовариств. Ідея запровадження європейського громадянства традиційно
розглядалася з позиції формування загальноєвропейської ідентичності як
важливої умови успішності інтеграційного процесу. Юридичному
закріпленню інституту громадянства ЄС передувала практика нормативного
закріплення в Паризькому і Римських договорах окремих соціально-
економічних прав (право на вільне пересування і проживання працівників у
межах територій держав-членів, принцип заборони їх дискримінації за
національною ознакою у питаннях працевлаштування, оплати й інших умов
праці і найму), необхідні для функціонування митного союзу та розбудови
спільного ринку.
У 1976 р. було ухвалено Акт про вибори представників до Асамблеї
(нині Європейського Парламенту) шляхом прямого загального
волевиявлення, який надав політичні права громадянам держав-членів
Європейських співтовариств.
Юридичне закріплення інституту громадянства ЄС, а також визначення
кола прав, які гарантувалися на наднаціональному та внутрішньодержавному
рівні у зв’язку із цим, пов’язане із підписанням Маастрихтського договору.
Запровадження інституту громадянства ЄС було спрямоване на вирішення
взаємопов’язаних завдань: забезпечення захисту прав та інтересів громадян
держав-членів, посилення правового зв’язку між ЄС та громадянами держав-
членів, легітимації Євросоюзу, бути символом європейської єдності та союзу
народів Європи. Із набранням чинності Маастрихтським договором його
положення стосовно громадянства ЄС почали поступово деталізуватися і
розвиватися в межах вторинного законодавства ЄС, практиці Суду
Правосуддя, а також у національному законодавстві держав-членів.
Амстердамський договір 1997 р. вносить нову редакцію даної статті:
«Сьогоденням установлюється громадянство Союзу. Кожна людина, що
має громадянство держави-учасниці, є громадянином Союзу.
Громадянство Союзу доповнює, а не заміняє громадянство держав-
учасниць».
Хартія ЄС про основоположні права (2000 р.) продублювала права
громадян, що містилися в чинних установчих договорах. Модернізація
інституту громадянства ЄС у напряму посилення політичних прав за умов
подолання проблеми «дефіциту демократії» в Європейському Союзі
здійснюється на підставі положень Лісабонського договору (2007 р.).
Громадянство ЄС характеризує політико-правовий зв’язок між
Європейським Союзом і його громадянами. Воно має додатковий
(субсидіарний) характер щодо національного громадянства. Як наслідок,
громадянами ЄС автоматично визнаються всі особи, які мають
громадянство будь-якої держави-членів. Набуття національного
громадянства держави-члена тягне за собою визнання особи громадянином
Союзу. Відповідно, втрата громадянства держави-члена означає одночасне
припинення громадянства ЄС. Підстави і порядок набуття і втрати
громадянства ЄС залишаються в компетенції держав-членів, яка
повинна здійснюватися із дотриманням права ЄС.
Набуття громадянства ЄС не перешкоджає особі реалізовувати в
повному обсязі всі права та свободи, що надані їй національним
громадянством, і разом з тим гарантує їй отримання комплексу нових,
додаткових прав і свобод. Союзне громадянство є основоположним
статусом особи в ЄС. Специфіка правового становища особи як громадянина
ЄС пов’язана із наявністю у такої особи певних прав, що надають додаткові
можливості в межах ЄС порівняно з іншими категоріями осіб.

73. Основні права громадян ЄС: види та загальна

характеристика.
Маастрихтський договір визначає основні права громадян Союзу в
статтях 17-21.
 Ст. 18 установлює право громадян Союзу на вільне пересування й
постійне проживання на території держав-учасниці.
Ст. 19 наділяє громадян Європейського Союзу правом обирати й бути
обраним у Європейський Парламент і в місцеві органи влади в тій державі, де
вони постійно проживають.
Ст. 20 надає право користуватися на території третіх країн
дипломатичним захистом з боку посольства або консульського
представництва кожного з держав-учасниць.
Ст. 21 Договору про ЄС проголошує право громадян Європейського
Союзу на звернення з петиціями в Європейський парламент або до
Омбудсмену Співтовариства. Відповідно до редакції ст. 21, внесеної
Амстердамським договором, таке звернення з петицією можливо на кожній з
12 офіційних мов Союзу.
Ст. 22 визначає, що Рада за пропозицією Комісії й після консультацій з
Європейським Парламентом одностайною ухвалою може приймати
положення, що мають метою усталити або доповнити права громадян Союзу.
Хартія містить у собі громадянські, політичні, економічні та
соціальні права, розділені на глави: гідність, свобода, рівність, солідарність,
права громадян, правосуддя тощо.
Примірний перелік прав визначений в установчих договорах:
 право на об’єднання у політичні партії на загальноєвропейському
рівні (ч. 4 ст. 10 ДЄС);
 право подання пропозицій щодо функціонування ЄС (право
громадської ініціативи) (ч. 4 ст. 11 ДЄС);
 право звертатися до інститутів і консультативним органам Союзу
на будь-якій з офіційних мов ЄС і отримувати відповідь на тій же
самій мові (ст. 20, 24 ДФЕС);
 право доступу до документів інститутів, органів і установ ЄС
незалежно від їх носія (ст. 15 ДФЕС);
 свобода висловлення поглядів з усіх сфер діяльності ЄС та право
прилюдно обмінюватися думками через установи ЄС (ч. 1 ст. 11
ДЄС);
 право брати участь в управлінні ЄС через наднаціональні та
міжурядові інститути (ст. 13 ДЄС);
 право користуватися захистом з боку дипломатичних і
консульських установ будь-якої держави-члена на території
 третьої країни, де не представлена держава-член, громадянами
якої вони, на тих же умовах, що і громадяни цієї держави (ст. 20
ДЄС);
 право на працю, на заснування та надання послуг у будь-якій
державі-члені (ст. 45 ДФЄС, ч. 2 ст. 15 Хартії) та ін.

74. Правовий статус громадян третіх країн у праві ЄС.

Загалом ідея громадянства ЄС спричинила чимало проблем, але однією
з найскладніших видається проблема правового статусу громадян інших
держав ЄС. У термінології ЄС такі особи називаються «громадяни третіх
країн».
Особи, які мають громадянство третіх країн, але законно мешкають на
території ЄС, не можуть вважатися громадянами ЄС, оскільки вони не
відповідають вимозі наявності політичного зв’язку з державою-членом ЄС
(тобто бракує громадянства держави-члена), що є найважливішою та єдиною
умовою громадянства ЄС. Із перелічених вище прав, що надаються
громадянам ЄС, Договір про діяльність ЄС надає громадянам інших країн
лише право звертатися з петицією до Європейського Парламенту та до
Омбудсмана.
Конвенція Ради Європи від 5 лютого 1992 р. про участь іноземців у
публічному житті на місцевому рівні гарантує всім іноземцям, що постійно
мешкають в європейських країнах-членах Ради Європи, певні базові
права, такі як свобода слова, право зборів і асоціацій, активне та
пасивне виборче право на місцевих виборах.
Загалом складається досить двозначна ситуація, коли мільйони
іноземців законно мешкають на території ЄС, працюють на користь ЄС,
сплачують податки та інші соціальні платежі так само, як і громадяни ЄС, і
при цьому мають обмежені права в ЄС.
Договір про діяльність ЄС поширює свободи Внутрішнього ринку ЄС
(свободи вільного пересування працівників, капіталу, ділового заснування та
надання послуг) винятково на громадян ЄС. Отже, громадяни інших держав
(включаючи громадян України) не мають права доступу до свобод
Внутрішнього ринку ЄС, окрім деяких випадків, що означені:
1) у первинному законодавстві ЄС (установчих договорах ЄС),
вторинному законодавстві ЄС, міжнародних угодах ЄС;
 2) у законодавстві ЄС, що регулює становище громадян ЄС (як і членів
їх родини);
3) у двосторонніх угодах, угодах про асоціацію між ЄС та іншими
країнами, угодах про доступ до Внутрішнього ринку ЄС на умовах
взаємності.

75. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в праві

ЄС.
Гарантії прав і свобод – це умови, засоби, заходи, спрямовані на
забезпечення практичного їхнього здійснення, охорону й захист.
У зв’язку із цим гарантії прийнято класифікувати на політичні,
економічні і юридичні. По джерелах гарантії діляться на міжнародно-правові
й внутрішньодержавні. По способу впливу на ті, що забезпечують, що
охороняють і захищають.
Гарантії прав і свобод, надавані громадянам в ЄС, по обсягу й
змісту менше, ніж такі ж гарантії, надавані державами-учасницями ЄС і
відносяться до міжнародно-правових.
Політичні й економічні гарантії забезпечуються в Європейському
Союзі волею й активними діями його членів, спрямованими на закріплення
власне прав і свобод, а також процедури їхнього здійснення, охорони й
захисту в міжнародних документах, імплементації цих положень у
національне законодавство, економічні – участю цих держав у забезпеченні
діяльності інститутів ЄС, покликаних гарантувати права й свободи.
Юридичні гарантії більшою мірою є захищаючими й найбільш яскраво
проявляються в діяльності таких інститутів як Європейський суд по правах
людини і Європейська комісія із прав людини.
Європейський Союз (ЄС) надає громадянам значну кількість
суб’єктивних прав, забезпечених судовим захистом.
Комунітарні права – тобто права й свободи, що виникають у приватних
осіб у силу права ЄС, – як правило, мають економічний і соціальний характер
і необхідні для ефективного функціонування єдиного ринку (вільного руху
товарів, робочої сили, послуг і капіталів). Мова йде, наприклад, про права на
вільне пересування працюючих у рамках Союзу і їхнє працевлаштування в
іншій державі-учасниці, на створення підприємств і економічну діяльність,
на надання послуг, на безперешкодний рух капіталів; про заборону
дискримінації по національній і статевій ознаці, кількісних обмежень у
торгівлі й еквівалентних їм заходів, монополістичних дій і т.д.
Система судового захисту комунітарних прав у ЄС має ряд відмінних
рис.
По-перше, безпосередній судовий захист названих прав здійснює не
Суд ЄС, а національні суди держав-учасниць, оскільки відповідно до
установчих договорів приватні особи, за рідкими вилученнями, не мають
процесуальну правоздатність у Суді ЄС. Таким чином, вони не мають
можливості оскаржити в Суд ЄС незаконні дії (бездіяльність) інститутів
Союзу, держав-учасниць і приватних осіб, що порушують їхні права й
законні інтереси. Проте, вони вправі звернутися в національний суд, і той
зобов’язаний надати приватним особам судовий захист їх комунітарного
права точно так само, якби вони звернулися за захистом суб’єктивного права,
наданого ним національним правом.
По-друге, право ЄС, за загальним правилом, не містить єдиних
процесуальних норм і способів захисту, спрямованих на судовий захист
саме комунітарних прав, а опирається в цих питаннях на національні
правові системи. Іншими словами, право ЄС породжує в приватних осіб
суб’єктивні права, а національні правові системи повинні забезпечити їхню
реалізацію способами захисту. Таким чином, судовий захист комунітарних
прав здійснюється відповідно до національного процесуального права й
способів захисту. Держави-учасниці володіють у даній сфері так званою
процесуальною автономією.
Гарантіями реалізації прав громадян ЄС на участь у демократичному
житті Союзу являються: обов’язок інститутів ЄС забезпечувати можливість
громадянам та представницьким асоціаціям доводити до відома про свої
думки і публічно обмінюватися ними з усіх сфер діяльності Союзу (ч. 1 ст. 11
ДЕС); обов’язок інститутів ЄС підтримувати відкритий, прозорий і
регулярний діалог з представницькими асоціаціями та громадянським
суспільством (ч. 2 ст. 11 ДЕС); обов’язок Комісії проводити широкі
консультації із зацікавленими сторонами для того, щоб забезпечити
послідовність і прозорість дій Союзу; обов’язок Союзу забезпечувати такий
стан справ, при якому наскільки це можливо, процес прийняття рішень є
відкритим і максимально наближеним до громадян (ч. 3 ст. 10 ДЕС).
 76. Поняття та принципи внутрішнього ринку ЄС.
Внутрішній ринок є основою розвитку інтеграційних процесів у рамках
Європейських співтовариств та Європейського Союзу, що був
запроваджений із набранням чинності Маастрихтським договором 01.11.1993
р. Правові засади внутрішнього ринку ЄС визначаються Розділами І, ІІ та IV
Частини ІІІ ДФЄС (статті 26–37; 45–66), на виконання яких прийнято низку
актів вторинного права ЄС. Крім того, важливе значення має практика Суду
ЄС, в якій розкривається низка базових правових категорій.
Внутрішній ринок ЄС – економіко-правовий режим, запроваджений
між державами-членами ЄС, що ґрунтується на принципах вільного руху
товарів, послуг, капіталів і платежів та осіб, а також передбачає єдині
правила торгівлі з третіми країнами. В європейській доктрині характеристику
внутрішнього ринку ЄС прийнято здійснювати через категорію «свобода»,
яка означає певне суб’єктивне право громадян ЄС та юридичних осіб,
зареєстрованих в державах-членах ЄС, щодо здійснення комплексу дій,
пов’язаних із відповідною свободою (свободою руху товарів, свободою руху
послуг, свободою руху капіталів і платежів та свободою руху осіб (робочої
сили)) та покладає на держав-членів відповідні зобов’язання щодо
забезпечення правових можливостей із реалізації такої свободи, що
ґрунтуються на принципі недискримінації між національними та іноземними
суб’єктами господарювання і працівниками з інших держав-членів ЄС.
Свобода руху товарів означає відсутність імпортних та експортних мит,
кількісних обмежень, а також заборону заходів еквівалентної дії (наприклад,
дискримінаційного оподаткування) у торгівлі товарами, що мають
походження держави-члена ЄС, в межах митної території ЄС. Таким чином,
для експортера з іншої держави-члена ЄС має запроваджуватися
національний режим. Поняття «товар» не розкривається в установчих
договорах ЄС. Воно розтлумачено у практиці Суду ЄС, зокрема у рішенні у
справі 7/68 Комісія проти Італії: товаром є будь-які речі або вироби, що
можуть буди оцінені в грошовому еквіваленті і таким чином стати об’єктом
торговельних операцій. Свобода руху товарів може бути обмежена на
підставі суспільної моралі, порядку або безпеки; захисту здоров’я та
життя людей, тварин або рослин; захисту національних скарбів, що мають
мистецьку, історичну або археологічну цінність; захисту промислової та
комерційної власності. Проте такі заборони або обмеження не повинні бути
засобами вибіркової дискримінації або прихованого обмеження торгівлі між
державами-членами.
 Свобода руху осіб у праві ЄС розглядається у широкому та вузькому
значенні. Свобода руху осіб у широкому значенні охоплює свободу руху як
громадян ЄС, так і громадян третіх країн, що на законних підставах
перебувають в ЄС, а також членів їхніх сімей; як тих, хто працює, так і
економічно неактивних осіб (учні, студенти, пенсіонери, інші непрацюючі
особи). У вузькому сенсі свобода руху осіб розглядається як свобода руху
працівників, тобто найманих осіб, а також членів їхніх сімей, та осіб, що
здійснюють самостійну підприємницьку діяльність. Відповідно до ст. 45
ДФЄС свобода руху працівників передбачає скасування будь-якої
дискримінації на підставі державної належності працівників держав-членів у
питаннях зайнятості, оплати праці та інших умов праці й працевлаштування
на території іншої держави-члена ЄС. Свобода руху передбачає право: a)
приймати фактично зроблені пропозиції про працевлаштування; b) вільно
рухатися в межах території держав-членів з цією метою; c) перебувати в
державі-члені з метою працевлаштування згідно з положеннями, що
регулюють працевлаштування громадян цієї держави, визначених законами,
підзаконними та адміністративними актами; d) залишатися на території
держави-члена після завершення трудової діяльності. Зазначена свобода не
поширюється щодо працевлаштування на державну службу. Особливості
реалізації свободи руху працівників в межах ЄС визначаються Регламентом
492/2011, Регламентом 1251/70, Директивою 2004/38/EC та ін.
Свобода руху послуг передбачає право на надання послуг громадянами
держав-членів в інших державах-членах ЄС на тих самих умовах, як
передбачено в цій державі для власних громадян. Послугою є будь-яка
самостійна економічна діяльність, що здійснюється за винагороду.
«Послугами», зокрема, є: a) діяльність промислового характеру; b) діяльність
торгівельного характеру; c) діяльність ремісників; d) діяльність осіб вільних
професій. Послуги, що підпадають під дію цієї свободи, можуть бути двох
видів: 1) послуги, що надаються на території іншої держави-члена; 2)
послуги, що надаються в державі-члені, громадянином якої є відповідна
особа, громадянам інших держав-членів ЄС.
Свобода руху капіталу передбачає право на здійснення фінансових
операцій, пов’язаних з фінансуванням між державами-членами ЄС;
інвестування ресурсів в іншу державу-член ЄС; неповернення в країну
першопочаткового знаходження в розумний строк інвестованих фінансових
ресурсів. Свобода руху капіталу тісно пов’язана зі свободою руху платежів,
що охоплює прості перерахування валюти однієї з держав-членів (держави
кредитора або держави-бенефіціара), які здійснюються між державами-
членами та є оплатою за надані послуги. Якщо платіж здійснюється у валюті
третьої держави, то він не підпадає під свободи руху платежів. Загальні
засади свободи руху капіталу і платежів визначаються ст. ст. 63–66 ДФЄС.

77. Загальні засади простору свободи, безпеки і

справедливості у праві ЄС.
Лісабонський договір вимагає активізації дій, спрямованих на
посилення запровадження загальноєвропейського простору, завдяки якому
люди зможуть вільно пересуваються та користуються належним правовим
захистом. Створення такого простору особливо важливо для тих сфер, де
очікування європейців є великі: імміграція, боротьба з організованою
злочинністю та тероризм. Зазначені проблеми мають транскордонний вимір
та потребують ефективної співпраці на європейському рівні. Лісабонський
договір об’єднує питання, що стосуються сфери свободи, безпеки та
справедливості, у чотири категорії, а саме:
 політики щодо прикордонного контролю, притулку та імміграції,
 судова співпраця у галузі цивільного права,
 судова співпраця у кримінальних справах,
 співпраця поліцейських служб.
Питання, пов’язані із співробітництвом у сфері судів та поліції, раніше
були у сфері впливу третьої опори Європейського Союзу (ЄС) і керувались
на рівні міждержавного співробітництва. Відповідно до третього стовпа,
європейські установи не мали повноважень і не могли видавати регламенти
чи директиви. Лісабонський договір припинив такі відмінності та дозволив
ЄС діяти у всіх сферах, що стосуються сфери свободи, безпеки та
справедливості.
Рада з питань справедливості та внутрішніх справ є однією з
конфігурацій Ради Європейського Союзу. Рада з питань правосуддя та
внутрішніх справ розвиває співпрацю та спільну політику з різних
транскордонних питань з метою побудови загальноєвропейського простору
свободи, безпеки та справедливості.
Рада з питань справедливості та внутрішніх справ (ПСВС) складається
з міністрів юстиції та внутрішніх справ з усіх країн-членів ЄС. Взагалі,
міністри юстиції займаються питаннями судової співпраці як в цивільному,
так і в кримінальному праві та фундаментальних правах, а міністри
внутрішніх справ відповідають за питання міграції, управління кордонами та
поліцейського співробітництва. Однак не всі країни-члени ЄС мають
однаковий розподіл завдань між міністрами. Рада ПСВС також відповідає за
цивільний захист.
Рада з питань справедливості та внутрішніх справ зазвичай збирається
кожні три місяці. Як було домовлено в договорах ЄС, Данія та Ірландія не
беруть повною мірою участі у здійсненні заходів, що стосуються правосуддя
та внутрішніх справ, або можуть брати участь лише за певних умов.
У областях, пов’язаних із шенгенським законодавством, обговорення
проводяться у змішаному форматі комітетів. До цього формату належать
країни-члени ЄС, а також чотири країни, які не є членами ЄС, але які є
частиною Шенгенської угоди (Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія).
Що стосується законодавчих заходів, то після обговорення в форматі
змішаного комітету, прийняття відбувається на засіданні Ради ПВС, за
винятком того, що Ірландія не голосує.
Рада приймає законодавство, в більшості випадків разом з
Європейським Парламентом, спрямоване на гарантування основних прав,
забезпечення вільного переміщення людей по всій території ЄС та надання
громадянам високого рівня захисту. Рада відповідає за політику надання
притулку та імміграції, правову співпрацю у цивільних та кримінальних
справах, цивільний захист та боротьбу з серйозною та організованою
злочинністю та тероризмом. Вона також займається питаннями, пов’язаними
із Шенгенською зоною Європи, яка не має кордонів.
Рада також відповідає за сприяння та посилення координації дій
держав-членів у сфері внутрішньої безпеки. Це робиться, займаючись
захистом зовнішніх кордонів та прагнучи посилити поліцейську та митну
співпрацю.
 

78. Поняття та загальна характеристика Шенгенського

права.
Одним із найбільших досягнень інтеграційних процесів у межах ЄС є
Шенгенський правовий простір. Формування Шенгенського права
розпочалося у середині 80- х років ХХ ст. у зв’язку із переходом до нової
форми економічної інтеграції – спільного ринку, в рамках якого
передбачалося запровадження свободи руху осіб, товарів, послуг та
капіталу. Функціонування єдиного міграційного простору потребувало
координації дій держав-членів Співтовариств щодо управління міграційними
потоками і забезпечення безпеки на зовнішніх кордонах. Ними було прийнято
низку правових актів, які пізніше, з набранням чинності Амстердамським
договором 1997 р., були включені до правової системи ЄС.
Шенгенське право – це система правових норм, що пов’язані із
скасуванням контролю на зовнішніх кордонах; гармонізацією умов в’їзду та
видачею короткострокових віз; процедурою перетину зовнішніх кордонів
держав-членів; співпрацею судових та правоохоронних органів держав-
членів у міграційній сфері; функціонуванням Шенгенської інформаційної
системи, Візової інформаційної системи тощо.
Шенгенський простір – форма поглибленої співпраці тих державчленів
ЄС, що підтримують ідею розширення наднаціонального регулювання у
міграційній сфері. Територія Шенгенського простору (так званої Шенгенсько
зони) не є тотожною сукупній території держав-членів ЄС. На сьогодні він
охоплює 26 держав, з яких 22 держави-члени ЄС, а також 4 асоційовані
країни (Швейцарія, Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія).
Шенгенське право є комплексним поняттям, що на сьогодні охоплює:
1) Шенгенські угоди, що визначили засади Шенгенського права –
Угоду по поступове скасування перевірок на спільних кордонах від
14.06.1985 р. та Конвенцію про застосування Шенгенської угоди про
поступове скасування перевірок на спільних кордонах 1990 р. Саме у
Конвенції 1990 р. закріплено принцип прозорості внутрішніх кордонів
держав-членів; запроваджені єдині вимоги і умови перетину зовнішніх
кордонів Шенгенської зони; містяться норми про співпрацю правоохоронних
органів держав-членів та запровадження Шенгенської інформаційної
системи;
2) акти Шенгенського виконавчого комітету – спеціального
координаційного органу, заснованого відповідно до Конвенції 1990 р., що
ухвалив низку правових актів щодо перетину внутрішніх та зовнішніх
кордонів та боротьби зі злочинністю. У 1999 р. зазначений Комітет було
ліквідовано, а його повноваження перейшли до Ради ЄС. На сьогодні
відбувається процес заміни Шенгенських угод та актів цього Комітету
нормативними актами ЄС;
3) нормативні акти, прийняті Радою ЄС та Європейським Парламентом.
Серед них найважливішими є:
– Регламент 2016/399 «Кодекс ЄС про норми, що регламентують рух
осіб через кордони» 2016 р.
– Регламент 810/2009 про Візовий кодекс ЄС 2009 р.,
 – Регламент 2018/1806, що визначає перелік третіх країн, громадяни
яких повинні мати візи при перетині зовнішніх кордонів і країн, громадяни
яких звільняються від такої вимоги, 2018 р.
– Регламент 767/2008 щодо Візової інформаційної системи та обміну
даними між державами-членами щодо довготермінових віз 2008 р.
Набуття членства державою в ЄС не призводить до автоматичного
приєднання до Шенгенського правового простору. Серед необхідних умов є
здатність належним чином застосовувати всі акти та правові заходи, що у
своїй сукупності становлять Шенгенське acquis; бути інтегрованими до
Шенгенської інформаційної системи, щоб не допускати в’їзду до інших
держав громадян, включених у «чорний список»; бути здатними
забезпечувати надійну охорону зовнішніх кордонів за для недопущення
нелегальних мігрантів.
Нині 4 держави-члени ЄС – Болгарія, Румунія, Кіпр та Хорватія –
перебувають у процесі вступу до Шенгенської зони та все ще залишаються
неспроможними виконати умови приєднання. Цілком протилежною є позиція
Великої Британії та Ірландії. Керуючись підходом opt-in (вибірковості), вони
мають право самостійно визначати свою участь у положеннях Шенгенського
acquis. Відповідно до Протоколу №19 до ДФЄС вони не беруть участі в
Шенгенській зоні. Однак за ст. 4 Протоколу Ірландія та Велика Британія
можуть в будь-який час звернутися з проханням взяти участь в деяких або
всіх положеннях цього acquis. На сьогодні обидві країни заявили про участь у
поліцейській та судовій співпраці у кримінальних справах, боротьбі проти
торгівлі наркотиками у межах Шенгенської інформаційної системи.

79. Становлення та розвиток співробітництва України та

Європейського Союзу.
У становленні та розвитку правовідносин між Україною та ЄС можна
виділити чотири основні історичні періоди:
1. Становлення співпраці України та Європейських співтовариств
(1991–1998 рр.);
2. Розвиток співпраці України та ЄС за Угодою про партнерство і
співробітництво 1994 р. (1998–2004 рр.);
3. Інтенсифікація співпраці України та ЄС після розширення
Європейського Союзу на Схід у 2004 р. (2004–2014 рр.);
 4. Поглиблення інтеграційних відносин між Україною та ЄС за Угодою
про асоціацію 2014 р. (2014 р. – наш час).
Європейські співтовариства одними з перших вступили в офіційні
зносини з Україною, переконавшись у демократичному характері проведення
загальнодержавного референдуму щодо проголошення її незалежності.
У Декларації Європейської Ради щодо України від 02.12.1991 р. містився
заклик підтримувати конструктивний і відкритий діалог. Зацікавленість
Європейських співтовариств у розвитку відносин із нашою державою
зумовлена низкою чинників, серед яких її особливе геополітичне становище
та бажання створити навколо себе зону стабільності, без якої неможливо
забезпечити сталий розвиток, економічне зростання та безпечне
співіснування своїх народів.
Розглядаючи євроінтеграцію стратегічним напрямком міжнародно-
правової діяльності України, що відповідає її національним інтересам,
02.07.1993 р. Верховною Радою було прийнято Постанову «Основні напрями
зовнішньої політики України» – перший законодавчий акт, в якому
перспективною метою вітчизняної дипломатії було визначено членство в
Європейських Співтовариствах. Згодом у Законі України «Про засади
внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 р. (ч. 2 ст. 11) було
підтверджено незмінність обраного пріоритету міжнародної дипломатії
нашої держави шляхом забезпечення інтеграції України в європейський
політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС.
Найпершим базовим міжнародним договором, укладеним з ЄС була
Угода про партнерство і співробітництво між Україною, Європейськими
співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 р. (УПС), що
набрала чинності 01.03.1998 р. Більшість її положень стосувалися
економічної сфери, однак не обмежувалися нею (наприклад, політичний
діалог, співробітництво в галузі науки і техніки, освіта та професійна
підготовка, охорона навколишнього середовища, охорона здоров’я,
регіональний розвиток, туризм, співробітництво в галузі культури тощо).
У взаємній торгівлі було запроваджено режим найбільшого сприяння. За ст.
51 УПС Україна взяла на себе одностороннє зобов’язання вжити заходів для
забезпечення того, щоб її законодавство було поступово приведене у
відповідність до законодавства ЄС.
Не зважаючи на те, що у жодній зі статей цієї Угоди не йшлося про
надання членства України в Співтовариствах, УПС визначила правові межі
співпраці та стала основою для поглиблення співробітництва сторін, а також
призвела до масштабних змін у вітчизняному законодавстві з огляду на
забезпечення його відповідності нормам права ЄС.
Новий етап у розвитку відносин розпочався після чергового
розширення Європейського Союзу у 2004 році, коли Україна стала
безпосереднім сусідом ЄС. У цей час ЄС починає реалізовувати нову
політичну стратегію – Європейську політику сусідства, метою якої є
посилення співпраці з 16-тьма сусідніми державами з метою створення на
Півдні і Сході від нових кордонів розширеного ЄС зони стабільності, миру і
добробуту. Це дало поштовх для розвитку тісніших відносин між Україною
та ЄС, які, як прогнозувалося, мали вийти за межі звичайного міждержавного
співробітництва у напрямі поступової економічної інтеграції та поглиблення
політичного співробітництва.
Паралельно із посиленням міжнародної співпраці у 2000-х рр.
активізувалося секторальне співробітництво з ЄС в окремих напрямках.
Серед найважливіших можна виділити:
– у сфері енергетики – Угоду про співробітництво у сфері мирного
використання ядерної енергії від 28.04.2005 р.; Протокол про приєднання
України до Договору про заснування Енергетичного співтовариства від
24.09.2010 р.;
– у транспортній галузі – Угоду між Україною та Європейським
Співтовариством про певні аспекти повітряного сполучення від 01.12.2005 р.;
– у сфері освіти, науки, технологій – Угоду між Україною та
Європейським співтовариством про наукове і технологічне співробітництво
від 04.07.2002 р.; Угоду про співробітництво щодо цивільної глобальної
навігаційної супутникової системи між Європейським співтовариством, його
державами-членами та Україною від 01.12.2005 р.;
– у сфері безпеки – Угоду між Україною та Європейським Союзом про
процедури безпеки, які стосуються обміну інформацією з обмеженим
доступом, від 13.06.2005 р.; Угоду між Європейським Союзом і Україною
про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського
Союзу із врегулювання криз від 13.06.2005 р.;
– у міграційній сфері – Угоду між Україною та Європейським
Співтовариством про спрощення оформлення віз від 18.06.2007 р., до якої
23.07.2012 р. було внесено зміни;
– у сфері боротьби зі злочинністю – Угоду між Україною та
Європейським співтовариством про реадмісію осіб від 18.06.2007 р.; Угоду
між Україною та Європейським поліцейським офісом про стратегічне
співробітництво від 04.12.2009 р., яка згодом була замінена Угодою між
Україною та Європейським поліцейським офісом про оперативне і
стратегічне співробітництво від 14.12.2016 р.

80. Загальна характеристика Угоди про асоціацію між

Україною та ЄС 2014 р.

Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським

Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми
державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода) визначає якісно новий
формат відносин з ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної
інтеграції» та є стратегічним орієнтиром системних реформ в Україні.
З початком застосування Угоди з Україною, ЄС започаткував процес
укладення нового типу угод про асоціацію з країнами-сусідами, які за своїм
змістом охоплюватимуть максимально широке коло питань взаємного
інтересу та пропонуватимуть поглиблену співпрацю на основі принципу
обумовленості (conditionality) (можливість переходу до нових етапів
інтеграції за умови виконання попередніх завдань)
Угода є унікальним двостороннім документом, який виходить далеко
за рамки угод про асоціацію, які були укладені ЄС свого часу з країнами
Центральної та Східної Європи. Угоду можна розглядати як важливий крок
на шляху наближення в перспективі до наступного етапу – укладення
договору про вступ до ЄС. Угода за своїм обсягом і тематичним охопленням
є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та
найбільшим міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь
укладеним ЄС.
Угода складається із преамбули та семи розділів:
1. «Загальні принципи»;
2. «Політичний діалог та реформи, політична асоціація,
співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики»;
3. «Юстиція, свобода та безпека»;
4. «Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею»;
5. «Економічне та галузеве співробітництво»;
 6. «Фінансове співробітництво»;
7. «Інституційні, загальні та прикінцеві положення».
Угода містить 486 статей, 44 додатки, 3 протоколи. Також до Угоди
додано одну декларацію, вчинену Україною
Значення Угоди про асоціацію для України слід розглядати крізь
призму двох напрямів: по-перше, поступової інтеграції України до ЄС, а, по-
друге, стратегії розвитку України.
Під «асоціацією» у праві міжнародних організацій прийнято розуміти
залучення певної держави до участі в міжнародній організації, яка за обсягом
прав та обов’язків такої держави є в будь-якому випадку вужчим від
повноправного членства. Проте у Євросоюзі не існує асоційованого членства.
Тому укладання угоди про асоціацією з третьою країною не надає такій
країні будь-яких прав та обов’язків держави-члена ЄС. Відповідно, не варто
говорити про «асоційоване членство», – натомість слід надавати перевагу
термінам «асоційована країна» та «відносини асоціації».
З іншого боку, Угода про асоціацію – особлива угода у системі
договорів Європейського Союзу. Вона укладається відповідно до статті 217
Договору про функціонування ЄС. Відповідно до існуючої практики, у
випадку укладення угоди про асоціацію з європейською державою в
розумінні статті 49 Договору про Європейський Союз, така угода може
трактуватись як така, що готує відповідну країну до вступу в ЄС. Угоди про
асоціацію – це угоди з множинністю учасників на стороні ЄС: Європейський
Союз, Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) та 28 держав-
членів ЄС.
Угодам про асоціацію притаманне створення «особливих
привілейованих з ЄС відносин та можливість, принаймні до певної міри,
брати участь у системі Союзу»2 , що дозволяє асоційованій країні долучатися
до реалізації завдань, покладених на Європейський Союз. Крім того, згідно з
існуючою судовою практикою угоди про асоціацію характеризуються тим,
що значна частина їх положень визнаються нормами прямої дії, що дозволяє
фізичним і юридичним особам отримувати захист своїх прав, передбачених в
угодах, у судових органах держав-членів ЄС і судах самого ЄС
На сьогодні ЄС продовжує дотримуватися позиції, що Угода про
асоціацію з Україною «не визначає наперед і залишає відкритим майбутній
розвиток відносин Україна – ЄС», тобто не передбачає, але й не виключає
майбутнього членства України в ЄС.
 Водночас зміст Угоди однозначно свідчить, що в економічній площині
вона має інтеграційний характер: за результатами імплементації Угоди
Україна інтегрується у внутрішній ринок ЄС і зможе підійти до виконання
Копенгагенських та Мадридських критеріїв членства в Євросоюзі.
У свою чергу, термін «політична асоціація» в контексті особливостей
угод про асоціацію, описаних вище, означає досягнення особливих відносин,
заснованих на спільних цінностях, цілях та завданнях, визначених в
установчих договорах ЄС.

81. Інституційний механізм співробітництва України та

ЄС.
З метою забезпечення належного виконання положень УА
запроваджено інституційний механізм співробітництва України та ЄС (ст. ст.
460–470 Розділу VII («Інституційні, загальні та прикінцеві положення»)) у
формі спільних органів: саміт Сторін – найвищий політичний орган; Рада
асоціації – контрольно-наглядовий орган, що може приймати юридично
обов’язкові акти; Комітет асоціації, виконавчий орган, в рамках якого можуть
утворюватися спеціальні тематичні підкомітети або органи; Парламентський
комітет асоціації – консультативно-дорадчий орган; Платформа
громадянського суспільства.
З метою належного виконання Україною своїх зобов’язань за УА було
прийнято низку нормативно-правових актів, серед яких найважливішим є
План заходів з виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї
сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з
атомної енергії і їхніми державами-членами, зіншої сторони, затверджений
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.10.2017 №1106, в якому
визначено строки виконання конкретних зобов’язань за УА, відповідальні
органи державної влади за виконання зобов’язань з боку України, а також
партнери з боку ЄС. Урядовий офіс координації європейської та
євроатлантичної інтеграції, що діє на підставі Положення, затвердженого
Постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.2017 р. №759, є
центральним органом у складі Кабінету Міністрів України, що забезпечує
координацію діяльності органів виконавчої влади з розроблення та
здійснення заходів, спрямованих на виконання УА та інших міжнародних
договорів у сфері європейської інтеграції; координацію процесу адаптації
законодавства України до acquis ЄС; планування, моніторинг та оцінку
результативності виконання завдань за УА.
 82. Правові засади поглибленої та всеохоплюючої зони
вільної торгівлі між Україною та ЄС за Угодою про асоціацію
2014 р.
Найбільшу кількість положень Угоди присвячено економічному
співробітництву. Головною особливістю УА в цій сфері є поступове,
упродовж 10 років, тобто від 01.01.2016 р., запровадження між Сторонами
економіко-правового режиму поглибленої та всеохоплюючої зони вільної
торгівлі (ст. 25), що передбачає повну або часткову свободу руху товарів,
послуг, капіталів і поточних платежів. У випадку належної імплементації
Угоди буде створено практично такі ж умови для торгівлі між Україною та
ЄС, що мають місце в рамках внутрішнього ринку всередині Союзу. При
цьому у регулюванні правового становища працівників договірних сторін УА
не скасовує загальні вимоги щодо отримання спеціального досвіду для
роботи на території договірних сторін та не надає жодних переваг
Поняття всеосяжної ЗВТ означає спрощення (лібералізацію) торгівлі не
лише значною частиною товарів (приблизно 95% груп товарів), а й
спрощення торгівлі послугами, спрощення руху капіталу та платежів.
Водночас під поглибленою ЗВТ розуміють поступову гармонізацію у
регуляторних (таких, що регулюють економічну діяльність) сферах, –
стандарти, оцінка відповідності товару стандартам, конкурентна політика,
державні закупівлі тощо
Тобто всеосяжність стосується доступу товарів чи можливість для
певної економічно-торговельної діяльності потрапити на ринок іншої
Сторони. А поглибленість – гармонізації внутрішніх правил економічної
політики, у т.ч. тих, що можуть створювати чи сприяти виникненню
економічних конкурентних переваг, з метою гарантування того, що бізнес
Сторін працює за наскільки це можливо подібними та рівними правилами.
Разом з тим, останнє значною мірою залежить від панівних в державі чи
об’єднанні держав уявленнях щодо цінностей та змісту, суті і мети соціально-
економічної моделі.
Окрім власне 15 розділів, Розділ IV «Торгівля та питання,
пов’язані з торгівлею» містить понад два десятки протоколів, додатків,
доповнень та декларацій, що більш детально визначають параметри
лібералізації двосторонньої торгівлі, наприклад ставки митних тарифів та
графік їх зниження, специфікацію положень щодо правил визначення країни
походження товарів та щодо митної співпраці, питання наближення
законодавства України у сферах нетарифного регулювання, санітарних та
фітосанітарних заходів, торгівлі послугами, електронної комерції, державних
закупівель, правил конкуренції тощо.

83. Захист прав фізичних та юридичних осіб за Угодою про

асоціацію між Україною та ЄС 2014 р.
УА як частина права ЄС так само може створювати права для фізичних
і юридичних (приватних) осіб, що обумовлює необхідність iснування
ефективних механізмів захисту цих прав. Питання виникнення прав у
приватних осіб на підставі УА пов'язано із питанням про пряму дію її
положень. Якщо говорити про пряму дію УА між Україною та ЄС у
правопорядку України, то така можливість закладена як у ч. 1 ст. 9
Конституції України («Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість
яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України»), так і в ст. 19 Закону України «Про міжнародні
договори України», де закріплено: «1. Укладені і належним чином
ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину
національного законодавства України і застосовуються у порядку,
передбаченому для норм національного законодавства. 2. Якщо міжнародним
договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено
інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то
застосовуються правила міжнародного договору України». Тож у випадку
виникнення розбіжностей між УА та нормами українського законодавства
мають застосовуватися норми УА.
Стосовно наміру акта наділити приватних осіб певними правами, то
при системному аналізі УА між Україною та ЄС можна зробити висновок
про ї спрямованість у тому числі і на правовий статус приватних осіб. Так,
УА між Україною та ЄС містить положення, які свідчать про певні
можливості прямої дії окремих її норм. Так, відповідно до ст. 471 «у рамках
сфери дії цієї Угоди кожна Сторона зобов'язується забезпечити фізичним та
юридичним особам другої Сторони доступ, вільний від дискримінації щодо
своїх власних фізичних та юридичних oсіб, до своїх компетентних судів та
адміністративних органів для захисту їх особистих та майнових прав». Щодо
другої частини тексту, то тут слід звертатися до тлумачення конкретних
статей. Серед уciх положень УА між Україною та ЕС можна виокремити ті,
що найбільше пов'язані із можливістю їх забезпечення у судовому порядку, а
також впливають на рух осіб, свободу надання послу, підприємницьку
діяльність та інвестиції, закрiплюють права та обов'язки для фізичних та
юридичних осіб щодо права на працевлаштування (статті 17, 18, 19 УА),
недискримінації компаній, зокрема тих, які надають послуги через
комерційну присутність (статтi 87, 88, 92, 93, 94 УА), права компаній брати
на роботу ключовий персонал (ст. 98 УА), права на доступ до ринку
морських, повітряних перевезень та перевезень на комерційній основі (ст. 87
УА) тощо.
Якщо для прикладу взяти ч. 1 ст. 17 УА між Україною та ЄС, то вона
встановлює: «Відповідно до законів, умов та процедур, шо застосовуються у
державі-члені та в ЄС, ставлення до працівників, які є громадянами України
та які законно працевлаштовані на території держави-члена, має бути
вільним від будь-якої дискримінації на підставі громадянства стосовно умов
праці, винагороди або звільнення порівняно з громадянами цієї держави-
члена». Ця стаття є майже аналогічною ч. 1 ст. 23 Угоди про партнерство та
співробітництво між Poсійською Федерацією та €вропейським
Співтовариством, яка у рішенні Суду справедливості у справі С-265/03
Simutenkov від 12.04.2005 була визнана такою, що має пряму дію. Тож
можливість української УА мати пряму дію є очевидною.
У випадку доведення існування прямої дії конкретної норми УА між
Україною та ЄС вона підлягає захисту за загальними судовими процедурами,
а їх обрання залежить від суб'єкта, який порушив права українських
приватних осіб. Якщо порушення прав відбувається з боку європейських
приватних осіб чи держав-членів ЄС, то слід звертатися до національних
механізмів захисту, які iснують у державах-членах ЄС, у тому числі судових.
Якщо буде ініційоване провадження в судовій установі держави-члена ЄС, то
в його рамках можливе звернення до Суду справедливості із преюдиціальним
зверненням (ст. 267 ДФЕС) задля тлумачення норм УА між Україною та ЕС.
Якщо порушення прав йде з боку європейських інститутів, органів,
aгенств, то національні механізми захисту є неприйнятними, оскільки
національні судові установи не наділені компетенцією з перегляду дій
наднаціональних інститутів. У цьому разі українські приватні особи можуть
скористатися механізмами захисту у Суді ЄС (приватні оcоби звертаються до
Загального суду). Це може бути пряме оскарження актів інститутів ЄС (ст.
263 ДФЕС) або бездіяльності інститутів ЄС (ст. 265 ДФЕС). Так, ч. 4 ст. 263
ДФЄС надає фізичним та юридичним особами можливість подати позов
проти рішення, яке адресоване цій особі, або проти рішення, що адресовано
іншій особі, але індивідуально та безпосередньо стосується позивача.
Підставами для оскарження таких актів можуть бути в тому числі й
порушення положень УА. При цьому приватні особи мають довести, що
оскаржуваний акт впливає саме на їх права, тобто акт інституту має бути
адресований безпосередньо українському суб'єкту або має стосуватися його
безпосередньо тa індивідуально. Ці умови характеризують так званий
«кваліфікований зв'язок» акта з особою і у випадку з УА позивач має довести
пряму дію норми УА.
Тож із набуттям чинності УА між Україною та ЄС та активізацією
торговельних відносин слід очікувати зростання кількості випадків звернення
до судових установ ЄС, держав-членів та України на підставі УА.

84. Наближення законодавства України до acquis ЄС:

поняття, правові засади та механізм забезпечення.
Одним із зобов’язань, які взяла на себе Україна за УА, є необхідність
приведення вітчизняного законодавства у відповідність до acquis ЄС. Acquis
communautaire ЄС  – одна з ключових концепцій в праві ЄС, що
використовується на позначення сукупності норм, що здійснюють
регулюючий вплив у правопорядку ЄС. Зазначений термін не має відповідника
в українській мові і є найбільш близьким до поняття «правова система ЄС».
Він є ширшим, ніж поняття «законодавство ЄС», оскільки охоплює не лише
правові норми, а й норми, що не мають юридично обов’язкової сили.
Адаптація законодавства України до acquis ЄС є пріоритетною
складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу. Крім
того, відповідність законодавства acquis ЄС є одним з критеріїв членства
держави в Європейському Союзі (так званий третій Копенгагенський
критерій членства).
Адаптація законодавства – це тривалий процес, певна послідовність
взаємопов’язаних дій щодо зміни існуючого правопорядку, що разом
формують програму саморозвитку правової системи держави. Вона має
динамічний характер та стосується як чинного, так і майбутнього
законодавства. Виділяють законодавчу, виконавчу та судову адаптацію. Вони
охоплюються загальним поняттям «імплементація». Участь національного
парламенту в процесі адаптації є однією з ключових, оскільки він визначає
загальні правові засади приведення національного права у відповідність до
acquis ЄС.
Правовою підставою адаптації законодавства України до acquis ЄС є
положення УА (ст. ст. 53, 56, 114, 153, 358, 403, 405, 474 УА та ін.).
Особливості реалізації зобов’язань із забезпечення відповідності
національної правової системи acquis ЄС визначаються Законом України
«Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства ЄС» від 18.03.2004 р., а також Планом заходів з
виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та
Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії
і їхніми державами-членами, зіншої сторони, затверджений Постановою
Кабінету Міністрів України від 25.10.2017 №1106, в якому визначено
нормативні акти, що мають бути ухвалені у процесі адаптації, строки їх
прийняття, відповідальні органи державної влади.
Обсяг законодавства України, яке підлягає адаптуванню, та обсяг
acquis ЄС, що виступає основою адаптації, визначається предметом Угоди
про асоціацію. Йдеться про 28 широких сфер, що охоплюються УА, серед
яких як політичні (верховенство права, зовнішня та безпекова політика,
юстиція, свобода, безпека), так і економічні (доступ товарів на ринки, засоби
захисту торгівлі, митні послуги, право інтелектуальної власності, транспорт
тощо).
УА Україна повинна адаптувати своє законодавство як до юридично
обов’язкових, так і рекомендаційних актів, політичних актів ЄС, а також
врахувати правові позиції Суду ЄС, практику дії нормативних актів ЄС, а
також зміст міжнародних актів, у тому числі ухвалених у рамках інших
міжнародних організацій (Угоди про енергетичне співтовариство 2005 р. (ст.
273 УА); стандартів МАГАТЕ (ст. 342 УА); міжнародних стандартів
регулювання та нагляду у сфері фінансових послуг та боротьби з ухиленням
від сплати податків (ст. 127 УА)).
Норми, зміст яких має бути взятий за основу у процесі адаптації,
можуть міститися безпосередньо в основному тексті УА, а також визначатися
додатками до неї. Переважно це директиви і регламенти. Наприклад, Додаток
ХХХVIII до Глави 17 «Сільське господарство і розвиток сільських
територій» містить посилання на 38 регламентів, 19 директив і 1
рекомендацію. Крім того, обов’язковим для адаптації може бути не увесь
нормативний акт ЄС, а його окремі положення.
Адаптація законодавства має поступовий характер. Строки адаптації
можуть бути безпосередньо визначені в УА, додатках до неї (вони
коливаються від 2 до 10 років), або не бути чітко визначеними. Наприклад,
відповідно до Додатку ХХХIX Глави 20 «Захист прав споживачів»
положення Регламенту 2006/2004 Європейського Парламенту та Ради від
27.10.2004 р. про співробітництво між національними органами влади за
виконанням положень у сфері захисту прав споживачів мають бути
імплементовані упродовж 5 років з дати набрання чинності цією Угодою.
Крім того, Рада Асоціації своїми рішеннями уповноважена визначати строки
імплементації відповідних положень УА.
Ступінь ідентичності вітчизняного законодавства, що має бути
досягнутий у процесі адаптації, чітко не визначений УА. Підхід ЄС з цього
приводу є спостережний: сама держава має сприяти максимально повному
забезпеченню відповідності свого законодавства нормам права ЄС. На
практиці досягти повної ідентичності неможливо, адже адаптація
законодавства має здійснюється з урахуванням умов розвитку держави та її
національної специфіки. Крім того, важливо забезпечити, щоб адаптована
норма «прижилася» та діяла в загальному національному масиві нормативно-
правових актів.
Важливу роль у процесі адаптації законодавства відіграє Урядовий офіс
координації європейської та євроатлантичної інтеграції, що є самостійним
структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України та діє на
підставі Положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України
від 04.10.2017 р. №759. До його повноважень віднесено координацію процесу
адаптації законодавства України до acquis ЄС; планування, моніторинг та
оцінку результативності виконання завдань, у тому числі щодо адаптації
законодавства; координацію діяльності органів виконавчої влади з
розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів у
сфері європейської інтеграції; проведення експертизи проектів
нормативноправових актів, інших документів, внесених Кабінетові Міністрів
України, на предмет їх відповідності зобов’язанням України у сфері
європейської інтеграції тощо.