4. Згідно із ч.1 ст.

55 ЗУ «Про МПП» право на шлюб визначається особистим

законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення
шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо
підстав недійсності шлюбу.
Нормативне регулювання процедури подачі заяви на реєстрацію шлюбу та
порядок реєстрації визначені Законом України «Про державну реєстрацію актів
цивільного стану», Сімейним кодексом України та Правилами реєстрації актів
цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції
України від 18 жовтня 2000 року Шлюбний вік в Україні для жінки
встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років.
Так, іноземець, який не досяг за чинним законодавством шлюбного віку, не має
права вимагати реєстрації шлюбу, хоч за законом своєї країни він уже вправі
вступити в шлюб.
Відповідаючи на питання чи могли ці громадяни зареєструвати шлюб у
консульській установі Парагваю, слід зазначити, що так, адже відповідно до ст.
57 ЗУ шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за
межами України, може укладатися в консульській установі або дипломатичному
представництві України згідно з правом України.
Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або дипломатичному
представництві відповідних держав в Україні регулюється правом акредитуючої
держави.
Отже, дії співробітника РАГС – правомірні.

5. Вiдповiдно до ч.1 ст.49 ЗУ «Про МПП» права та обов'язки за зобов'язаннями,

що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій
мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про
відшкодування шкоди.
Дана позиція висвітлюється і в ст.35 договору між Україною і Республікою
Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних
справах, де зазначено, що відповідальність за заподіяну шкоду, яка не виникає з
договірних відносин (недозволені дії) визначається законодавством тієї
Договірної Сторони, на території якої мав мiсце випадок, що є джерелом
зобов'язання. Однак, коли позивач і відповідач є громадянами однієї Договірної
Сторони, застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.
Вiдповiдно до ст.3 конвенції про право, що застосовується до дорожньо-
транспортних пригод правом, що застосовується, є внутрішнє право Держави, у
якій відбулася пригода.
Таким чином, при вирішенні спору слід застосовувати право України.

6. Поясніть, чи спостерігається у наведених нижче прикладах обхід закону і чи

є такі дії протиправними:

а) громадянка України виїжджає на територію США, де 18 народжує з метою

отримання дитиною громадянства США;
Немає законів, які б забороняли іноземцям подорожувати до США, щоб
народити там дитину. Діти, народжені на території Сполучених Штатів,
автоматично є американськими громадянами відповідно до Конституції.

б) усиновитель та усиновлена ним донька, громадяни України, виїжджають в

іншу країну на постійне проживання, де укладають шлюб;
У даних діях спостерігається обхід закону, оскільки згідно із ч.5 ст.26 СК. У
шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина.
Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути
зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

в) громадяни України та Болгарії з метою уникнення необхідності нотаріального

посвідчення договору дарування житлового будинку, що знаходиться в Україні,
укладають договір на території країни, законодавство якої не вимагає
нотаріального посвідчення такого договору;
Вiдповiдно до п.9 ч.1 ст.1 ЗУ «Про МПП» обхід закону - застосування до
правовідносин з іноземним елементом права іншого, ніж право, передбачене
відповідним законодавством. В даному випадку є обхід закону, оскільки
сторони діяли з метою уникнення необхідності нотаріального посвідчення
договору, як вимагає законодавство України.

г) підприємство, зареєстроване на території України, та підприємство, створене

за законодавством Республіки Білорусь, при укладенні договору купівлі-
продажу закріпили положення, згідно з яким права та обов'язки сторiн
визначаються правом Греції;
У даних діях не спостерігається обхід закону. Так як сторони договору згідно із
статтями 5 та 10 ЗУ «Про МПП» можуть обрати право, що застосовується до
договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.
(ст.43 ЗУ) «Про міжнародне приватне право».

7. Розгляньте наведені ситуації і дайте відповіді на запитання, поставлені до

них нижче:

- при складаннi заповіту на території України громадянин Білорусі Р. встановив

у ньому, що спадкові відносини, які виникнуть після його смерті, регулюються
правом Франції;
Вiдповiдно до ч.1 ст.5 ЗУ «Про МПП» у випадках, передбачених законом,
учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права,
що підлягає застосуванню до змісту правових відносин.
ч.1 ст.72 ЗУ «Про МПП» де зазначено, що здатність особи на складання і
скасування заповіту, а також форма заповіту і i акта його скасування
визначаються правом держави, якій спадкодавець мав постійне місце
проживання в момент складация акта або в момент смерті, не дозволяє
стверджувати, що закон дозволяє використати принцип автономії волі та
дозволити учаснику правовідносин самостійного вибрати право країни.
- громадянин України П. та його дружина Р., громадянка Канади, уклали угоду,
у якій закріпили, що майнові наслідки їх шлюбу регулюються правом Російської
Федерації;
Даний правочин не буде визнаний в Україні, оскільки стаття 60 ЗУ «Про МПП»
(Правові наслідки шлюбу) встановлює
1. Правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом
подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало
останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще
має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого правом, з яким
обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.
2. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що
буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має
спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не
збiграється з правом держави їхнього спільного місця проживання.
3. Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений лише правом
особистого закону одного з подружжя без застосування частини другої статті 16
цього Закону. Угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон
подружжя стає спільним.

-громадянка України С. та громадянин Японії Г. звернулися до відділу

реєстрації актів громадянського стану України із заявою про укладення їх
шлюбу за формою і в порядку, передбаченому законодавством Японії; Мають
право на підставі ст.60 ЗУ «Про МПП», за умов що подружжя не має спільного
особистого закону.

-українське і білоруське підприємства уклали договір оренди обладнання. Як

застосовне в договорi вказувалося право США. Під час розгляду спору
українська сторона (орендодавець) просила застосувати українське право,
вказуючи, що право США не пов'язано з відносинами сторін.
Білоруська компанія наполягала на застосуванні американського права,
відзначаючи, що воно містить деталізоване регулювання відповідних відносин і,
крім того, є правом третьої держави, "нейтральноï" по відношенню до сторін, що
сперечаються;
Даний договір буде визнаватися в Україні, оскільки в ст.43 ЗУ «Про МПП»
вказано, що сторони договору згідно iз статтями 5 та 10 цього Закону можуть
обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права
прямо заборонено законами України.
-підприємство, зареєстроване у Нідерландах, та українське підприємство уклали
договір оренди нерухомого майна, яке знаходиться на території України. У
вказаному договорі сторони зазначили, що до тлумачення змісту договору
застосовується право Індії;
Даний договір буде визнаний на території України.
Виключення ч.2 ст.44 про те, що правом, з яким договір найбільш тісно
пов'язаний, вважається щодо договору про нерухоме майно - право держави, у
якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, - право
держави, де здійснена реєстрація - не поширюються на даний договір.
-дві українські фірми уклали договір у м. Мінську. Застосовним правом обрали
білоруське, проте у договорі сторони цього не зазначили, хоча зробили вказівку
на юрисдикційний орган, компетентний вирішувати спори, - господарський суд
України. При вирішенні спору, який виник, український суд застосував
українське право, вказавши у рішенні, що вибір українського суду свідчить про
наявність згоди сторiн про вибір українського права.
Згідно із ч.2 ст.5 ЗУ «Про МПП» вибір права згідно з частиною першою цієї
статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину,
умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо
iнше не передбачено законом.
Професор Діковська І.А. погоджується, що вибір права є явно вираженим і в тих
випадках, коли сторони в договорі не вказують право конкретної країни, а
зазначають загальний принцип визначення такого права.

8. Відповідно до ст. 9 ЗУ «Про МПП» будь-яке відсилання до права іноземної

держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке
регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних
норм, якщо інше не встановлено законом.
У випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи,
зворотне відсилання до права України приймається. Тобто приймається
зворотне відсилання до права України, якщо йдеться про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, у випадках опіки,
піклування, якщо йдеться про умови та форму укладення шлюбу, припинення
шлюбу та визнання його недійсним, встановлення й оскарження батьківства і в
низці iнших випадків.
Таким чином, український законодавець, в цілому зайняв позицію невизнання
інституту зворотного вiдсилання. З одного боку передбачає прийняття
зворотного відсилання при визначенні особистого та сімейного стану фізичної
особи, а з другого - приписує розглядати будь-яке відсилання до іноземного
права як відсилання до матеріального, а не до колізійного права відповідної
країни.

9. Наявність однакових колізійних норм у праві різних держав не гарантує

однаковий вибір права. Він залежатиме від того, за правовими поняттями якої
держави тлумачитиметься колiзiйна норма на предмет її співвідношення з
фактичними обставинами.
Ілюстрацією цієї проблеми слугує приклад, який належить до i кваліфікації
понять обсягу колізійної норми і на сьогодні вже є класичним.
Отже, для того щоб застосувати колізійну норму і вибрати i право, яке підлягає
застосуванню, необхідно кваліфікувати колізійну норму на предмет з'ясування
змісту юридичних з понять, з яких вона складається, і її співвідношення з з
фактичними обставинами, до яких - бути застосована.
Можливі варіанти розв'язання конфлікту
1) кваліфікація за законом суду
2) кваліфікація з а тим правопорядком, до якого відсилає колізійна норма
3) кваліфікація за принципом «автономної кваліфікації»
Відповідно до ст. 7 ЗУ «Про МПП» при визначенні права, що підлягає
застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять
відповідно до права i України, якщо інше не передбачено законом Якщо норми і
поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або
відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені
шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також
враховується право іноземної держави.
Таким чином, у аналогічний ситуації суд повинен був тлумачити норми і
поняття відповідно до права України, якщо проблему вирішить не вдалося б -
необхідно було б застосувати право іноземної держави.

10. Із рішенням суду можна погодитись, проте у даному випадку існує проблема
в аргументації відповідного рішення. У даному випадку існує обхiд закону.
Відповідно до п.9 ч.1 ст.1 ЗУ «Про МПП» обхід закону - застосування до
правовідносин з іноземним елементом права іншого, ніж право, передбачене
відповідним законодавством. В даному випадку є обхід закону, оскільки особа
дiяла з метою уникнення порядку спадкування, як вимагає законодавство
України.
Відповідно до ч.1 ст.10 ЗУ «Про МПП» правочин та інші дії учасників
приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування цих відносин праву
іншому, ніж те, що визначається згідно із цим Законом, в обхід його положень, є
нікчемними. У цьому разі застосовується право, яке підлягає застосуванню
відповідно до норм цього Закону.
Посилання на ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про МПП» є недоречним, оскільки у нас є
можливість встановити право що підлягає застосуванню.

11. 1. Ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що при
застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його
норм згідно з їхнім офіційним тлумаченням, практикою застосування і
доктриною у відповідній іноземній державі. Вказана стаття також визначає
правові механізми, за допомогою яких може бути з'ясований зміст норм
іноземного права.
По-перше, суд чи інший орган може звернутися в установленому законом
порядку до Міністерства юстиції України чи до інших компетентних органів та
установ в Україні та за кордоном або залучити експертів з іноземного права.
По-друге, особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи,
що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони
посилаються в обгрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти
суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.
Відповідаючи на питання які організації можуть визнаватися компетентними
органами та установами, слід зазначити, що у п.9 Листа Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних від
16.05.2013 № 24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з
іноземним елементом, вказано, що виходячи із змісту консульських функцій
відповідно до статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року
свідчить, що консульські установи можуть надавати інформацію про іноземне
право судам держави перебування.
Тому якщо суду необхідно з'ясувати дані про право певної країни, він може
звернутися до консульської установи іноземної держави, консульський округ
якої охоплює територію юрисдикції суду. У тому випадку, якщо консульська
установаної держави на території країни відсутня, суд може звернутись до
дипломатичного представництва. Окрім того, суди України можуть звертатися
до української дипломатичної чи консульської установи закордоном або до МЗС
з метою з'ясування змісту іноземного права.
2. Вiдповідно до ч.1 ст.73 ЦПК як експерт з питань права може залучатися
особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права. Рішення
про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його
висновку до матеріалів справи ухвалюється судом Експерт з питань права
зобов'язаний з'явитися до суду за його викликом, відповідати на поставлені
судом питання, надавати роз'яснення. За відсутності заперечень учасників
справи експерт з питань права може брати участь в судовому засіданні в режимі
відеоконференції.
Згідно iз ч.1 ст.114 ЦПК (аналогічне положення міститься і в ГПК) учасники
справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1)
застосування аналогії закону чи аналогії права; 2)змісту норм іноземного права
згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою
застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.
3. Дієвими є механізми обміну правовою інформацією, що передбачені
двосторонними договорами про правову допомогу, укладеними між Україною
та іншими країнами. Як правило, вони містять положення про взаємне надання
правової допомоги та органи, що її здійснюють. За загальним правилом
клопотання про правову допомогу мають надсилатися через органи юстиції.
4. Суд не зобов'язаний у разі безуспішності звернення в Міністерство юстиції
України вживати всiх передбачених даною нормою заходів, оскільки у ст.8 ЗУ
«Про МПП» встановлена можливість альтернативного вибору, можна
звернутися до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та
установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду ц і кримінальних у листі від
16.05.2013 № 24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з
іноземним елементом» визначає ще й альтернативні способи здобуття
інформації про іноземне право, до них суд відносить: 1) власне з'ясування змісту
іноземного права суддею, у провадженні якого є справа; 2) використання
експертних висновків; 3) дипломатичний порядок отримання такої інформації;
4) офіційний запит через Міністерство юстиції; 5) отримання довідок через
систему правової допомоги; 6) обмін правовою інформацією; 7) безпосередні
зносини судів різних держав та з іншими компетентними органами; 8)
встановлення іноземного права сторонами тощо.

12. Дане завдання розраховане на питання щодо застереження про публічний

порядок.
Застереження про публічний порядок означає, що застосування іноземного
права обмежується або виключається узагалі у випадках, коли наслідки такого
застосування суперечать або можуть зашкодити місцевому «публічному
порядку». Ось чому права та обов'язки, які засновані на такому іноземному
законі, не визнаються в державі, де не може бути застосовано такий закон.
Згідно зі ст. 12 Закону України "Про міжнародне приватне право", норма права
іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування
спричинює наслідки, явно несумісні з основами правопорядку (публічним
порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш
тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати
неможливо, застосовується право України. Відмова у застосуванні права
іноземної держави не може грунтуватися лише на відмінності правової
політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової,
політичної або економічної системи України.
Вітчизняне законодавство дозволяє укладення лише одного шлюбу для однієї
особи. Полігамний шлюб суперечить основам українського правопорядку, який
стоїть на принциповій позиції моногамії, іноземець, який має шлюб, не може
розраховувати на реєстрацію в Україні іншого шлюбу, незважаючи на те, що
його національне право може надати йому таку можливість.
Суд чи інший орган правозастосування може звернутися до застереження про
публічний порядок, якщо застосування норми права іноземної держави
призводить до наслідків, "явно несумісних" з основами правопорядку України.
Така вимога "явної несумісності" зобов'язує суддю вимагати доказів, щоб
переконатися, що така несумісність має безсумнівний характер. По суті, це
положення закону орієнтує суддів на застосування цього застереження лише у
виняткових випадках безсумнівної упевненості судді у тому, що застосування
норми іноземного права викличе результат, недопустимий з погляду української
правосвідомості, а також обмежує сферу звернення до застереження, виключає
його широке застосування.
Саме тому, український суд у разі смерті чоловіка, не повинен застосовуючи
застереження про публічний порядок, визнати спадкові права на нерухоме
майно, що знаходиться в Україні та за кордоном, лише третьої дружини,
тобто громадянки України, оскільки це порушить права інших жінок, і
спадкування щодо 3 осіб ніяк не суперечать основам українського правопорядку.

13. Дане завдання торкається такого інституту МПП як «обхід закону».

Відповідно до п.9 ч.1 ст.1 ЗУ «Про МПП» обхід закону - застосування до
правовідносин з іноземним елементом права iншого, ніж право, передбачене
відповідним законодавством.
З метою запобігання подібним ситуаціям французькі суди і звертаються до
концепції обходу закону, не враховуючи репудіацію, як: здійснюється за
кордоном. Так, у рішенні Касаційного суду Франції від 1 березня 1988 р. було
зазначено: «Влада обох держав (і Марокко, і Франції) компетентна розглядати
справи про розлучення, де б не знаходився доміцилій подружжя в момент
порушення справи, однак вибір з національних юрисдикцій не може бути
здійснено виключно з метою обходу закону».
В національному законодавстві інститут обходу закону відображено в ст. 10
ЗУ «Про МПП», де вказано, що правочин та інші дії учасників
приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування цих відносин праву
іншому, ніж те, що визначається згідно із цим Законом, в обхід його положень,
є нікчемними. У цьому разі застосовується право, яке підлягає застосуванню
відповідно до норм цього Закону.

14. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1993

року № 706 «Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування
спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та
дратівної дії» дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових пістолетів і
револьверів та патронів до них видаються органами внутрішніх справ
громадянам, які досягли 18 річного віку, за умови наявності висновку (довідки)
медичного закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми про
те, що за станом здоров'я вони можуть володіти (користуватися) спеціальними
засобами самооборони та ознайомлені з порядком їх зберігання (носіння) і
застосування. Кількість газових пістолетів (револьверів), які можуть бути у
власності громадян, не обмежується.
Дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів)
підписуються начальником органу внутрішніх справ або особою, яка виконує
його обов'язки:
громадянам - за місцем проживання.
Дозволи на придбання газових пістолетів (револьверів) видаються органами
внутрішніх справ терміном на три місяці. Не використаний у цей термін дозвіл
повертається до органу внутрішніх справ, який його видав.
Для отримання дозволу на придбання газових пістолетів (револьверів)
громадяни подають до органу внутрішніх справ:
заповнену картку-заяву;
дві фотокартки розміром 3 х 4 сантиметри; висновок (довідку) медичного
закладу лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми (крім осіб, які
мають дозвіл органу внутрішніх справ на зберігання і носіння мисливської та
відомчої вогнепальної зброї);
квитанцію про оплату послуг, пов'язаних з оформленням документів для на
придбання газових пістолетів (револьверів) (за кожну одиницю).
Орган внутрішніх справ не бiльш як у місячний термін розглядає документи і
видає дозвіл на придбання газових пістолетів (револьверів) або мотивовано
відмовляє у ньому. Відмову у видачі дозволу може бути оскаржено відповідно
до чинного законодавства у удовому порядку.
Підставами відмови для видачі дозволу на придбання є: висновок (довідка)
медичного закладу (лікувально кваліфікаційної комісії) встановленої форми,
який свідчить про те, що така особа за станом здоров'я не може володіти
спеціальними засобами самооборони;
відомостей про систематичне порушення особою громадського порядку,
зловживання спиртними напоями, вживання наркотичних речовин без
призначення лікаря;
повідомлення такій особі про підозру у вчиненні кримінального
правопорушення, а також засудження до позбавлення волі;

непогашеної або незнятої у встановленому порядку з особи судимості за тяжкий

злочин або злочин, скоєний із застосуванням вогнепальної зброї, вибухових
матеріалів або спецiальних засобів самооборони, заряджених речовинами
сльозоточивоï та дратівної дії;
умовного засудження особи з іспитовим терміном або засудження до виправних
робіт;
вироку суду щодо такої особи, виконання якого відстрочено.
Придбані газові пістолети (револьвери) протягом десяти днів з дня придбання
подаються для реєстрації та оформлення дозволу на їх зберігання (носіння).

Громадяни подають газові пістолети (револьвери) до органу внутрішніх справ

для реєстрації та оформлення дозволу на їх зберігання (носіння) громадянами -
за місцем проживання. Для отримання дозволу на зберігання (носіння) газових
пістолетів (револьверiв) їх власники (користувачі) подають до органу
внутрішніх справ також корінець дозволу на придбання з відміткою
спеціалізованого магазину про продаж газового пістолету (револьверу) та
квитанцію (платіжне доручення) про оплату послуг, пов'язаних з оформленням
документів для ва зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів).
Дозвіл на зберігання і носіння газових пістолетів Дозвіл на зберігання і носіння
газових пістолетів (револьверів) видається органом внутрішніх справ терміном
на три роки. Дозвіл на зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів)
може бути виданий кожному членові сім'ї власника газового пістолету
(револьверу), який має на це право. Дозвіл на зберігання (носіння) газового
пістолету (револьверу) може бути виданий не більш як трьом працівникам
суб'єкта підприємницької діяльності, установи і організації на кожний газовий
пістолет (револьвер). Дозвіл на зберігання і носіння енерних або саморобних
газових пістолетів (револьверів) органами внутрішніх справ не видається.
Отже, за умовами задачi нам не відомо про причини вiдмови, якщо була якась з
причин зазначена в постанові, то відмова правомірна.

15. За загальним правилом, судове рішення, яке набрало законної сили, може
бути виконано лише в межах тієї держави, суд якої постановив це рішення. У
той же час з розвитком співпраці міжнародної спільноти дедалі актуальнішим
стає питання захисту прав та основоположних свобод людини на території будь-
якої держави.
В Україні виконання рішень іноземних судів регулюється розділом VIII
Цивільного процесуального кодексу України.
Стаття 390 ЦПК визначає, що рішення іноземного суду визнаються та
виконуються в Україні, тобто легалізуються, якщо їх визнання та виконання
передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
Стаття 81 ЗУ "Про міжнародне приватне право” Рішення іноземних судів, які
можуть бути визнані та виконані в Україні
1. В Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у
справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських
правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині,
що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення
іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких
належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили,
крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
2. В Україні не можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у
справах щодо стягнення заборгованості з підприємства оборонно-промислового
комплексу, внесеного до переліку об'єктів державної власності, що мають
стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на користь юридичної
особи держави-агресора та/або держави окупанта або юридичної особи з
іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства держави-агресора та/або
держави окупанта.
Стаття 82 ЗУ “Про міжнародне приватне право”. Порядок визнання рішень
іноземних судів
1. Визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону,
здійснюється у порядку, встановленому законом України.
Отже, іноземний суд мав право так вчинити.

16. Ч. 2 Стаття 17 ЗУ “Про міжнародне приватне право” цивільна правоздатність

фізичної особи
Іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні
нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або
мiжнародними договорами України.
Отже, в даній ситуації буде діяти законодавство України.

17. Ч. 1 стаття 20 ЗУ “Про міжнародне приватне право" визнання фізичної

особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою
Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або
оголошення її померлою регулюються останнім з відомих особистих законів цієї
особи.
Відповідно до ст.4 Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих
безвісти» особа набуває статусу такої, що зникла безвісти, з моменту подання
заявником заяви про факт зникнення особи безвісти та її розшук або за
рішенням суду.
Хто може подати заяву?
Заява про розшук особи, зниклої безвісти, може бути подана родичем такої
особи, представником військового формування, органом державної влади,
органом місцевого самоврядування, об'єднанням громадян або будь-якою іншою
особою, якiй стало відомо про зникнення.
Заява про розшук особи, зниклої безвісти, може бути подана Комісією з питань
осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (далі - Комісія), якщо зазначені
вище особи звернулися до неї з повідомленням про зникнення особи.
Куди подається заява?
Заява про розшук особи, зниклої безвісти, подається до відповідного
територіального органу Національної поліції України.
Що зазначається у заяві?

У заяві про розшук особи, зниклої безвісти, зазначається інформація, що може

сприяти розшуку такої особи. У разі отримання інформації про зникнення особи
за особливих обставин або заяви про розшук такої особи Національна поліція
України зобов'язана інформувати Комісію протягом трьох днів з моменту
отримання такої інформації або заяви. Відомості, зазначені у заяві про розшук
особи, зниклої безвісти за особливих обставин, підлягають внесенню до
Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (далі - Реєстр) в
порядку, передбаченому цим Законом, протягом 24 годин після отримання
Комісією від Національної поліції України інформації про зникнення особи за
особливих обставин або інформації про отримання заяви про розшук такої
особи.
Отже, iз заявою про особу, яка зникла безвiстi можна звертатися в будь-яку
країну, яка є останньою для проживання.

18. Згідно ч.2 ст. 81 Земельного кодексу України іноземці та особи без
громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки
несільськогосподарського призначення у разі:
придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими
цивільно-правовими угодами;
викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що
належать їм на праві власності; прийняття спадщини.
Відповідно ч. 5 ст. 22 Земельного кодексу України землi сiльськогосподарського
призначення не можуть передаватися у власність іноземцям, особам без
громадянства. Іноземці та особи без громадянства можуть отримати землі
сільськогосподарського призначення лише у спадок.
Якщо такі землі прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без
громадянства, то протягом року з моменту отримання права на них зазначені
особи мають їх відчужити (ч. 4 ст. 81, ст. 145 ЗК).
При цьому пункт 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК, яким встановлено
заборону купівлі-продажу або іншим способом відчуження земельних ділянок
сільськогосподарського призначення, не поширюється на ці правовідносини,
оскільки положення частини четвертої статті 81 ЗК є імперативним (Лист № 10-
71/0/4-13).
У випадках коли земельна ділянка не відчужена, право власності на неї
іноземців та осіб без громадянства припиняється, тобто вона підлягає
примусовому відчуженню (п. «е» ч. 1 ст. 140 3К). Примусове припинення права
власності на земельну ділянку здійснюється виключно в судовому порядку (п.
«д» ч. 1 ст. 143 3К).
Процедура оформлення спадкування (у т. ч. земельної ділянки) іноземцями та
особами без громадянства не відрізняється від процедури спадкування,
визначеної для громадян України. Тобто спочатку іноземець (особа без
громадянства) повинен прийняти спадщину у строки, встановлені Цивільним
кодексом України. Після закінчення шестимісячного строку, за відсутності
заперечень з боку iнших спадкоємців та за умови надання необхідних
документів, він отримує свідоцтво на право на спадщину (ст. 1268, 1269 ЦК).
Після отримання свідоцтва спадкоємцю необхідно зареєструвати свої права на
успадковане майно. Підтвердженням державної реєстрації права власності на
земельну ділянку - є Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме
майно. Отже, відлік річного строку для добровільного відчуження земельної
ділянки починається з дати отримання витягу.
Тобто відмовити в реєстрації права власності на земельну ділянку не мали
права.

19. Стаття 57 ЗУ "Про автомобільний транспорт” перевезення пасажирів і

вантажів на території України іноземними перевізниками
Перевезення пасажирів і вантажів між пунктами, розташованими на території
України, транспортними засобами, що належать іноземним перевізникам,
забороняється, якщо на це не було отримано дозволу центрального органу
виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань
безпеки на наземному транспорті.
Перевезення пасажирів та вантажів з третьої країни та/або в третю країну через
територію України нерезидентами забороняється без вiдповiдного дозволу
центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної
політики з питань безпеки на наземному транспорті.
Отже, якщо автомобільні перевезення по Україна іноземна юридична особа
буде здійснювати т/з, що належать українським перевізникам, то відмова
неправомірна.

20. Користування земельною ділянкою здійснюється на підставі договору

оренди землі, який укладається між власником земельної ділянки
(орендодавцем) та особою, яка має намір користуватися земельною ділянкою
(орендарем).
Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату
передати орендареві земельну ділянку у володіння користування на певний
строк, а орендар i зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до
умов договору та вимог земельного законодавства.
Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за
користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.
Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за
згодою сторін у договорі оренди. Виключенням є встановлення строків внесення
орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які
встановлюються відповідно до Податкового кодексу України.
Орендна плата не може бути нижчою мiнiмального розміру орендної плати - не
менше 3 відсотків визначеноï вiдповiдно до законодавства вартості земельної
ділянки, земельної частки (паю). Сторони не обмеженi встановленням виключно
мiнiмального ряплати у договорі. За домовленістю між сторонами може бути
встановлений будь який розмір орендної плати, але не нижче мінімального.
Орендна плата рахується від нормативної грошової оцінки землi ( далi -НГО).
Зміна НГО земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної
плати. Для зміни орендної плати необхідно ренди (укласти додаткову угоду до
договору оренди).
Сторони мають право за взаємною згодою визначити не лише розмiр орендної
плати, а і форму її виплати (як наприклад грошова або натуральна, що полягає у
передачі частини сільськогосподарської продукції орендодавцю). Вiдповiдно до
вимог частини 1 статті 22 Закону України "Про оренду землі" орендна плата
справляється у грошовій формі. Для ділянок власност на плата вказується у
гривнях із зазначенням способу її внесення. А за землi держаної та комунальної
власності орендна плата зазначається як відсоток суми НГО.
За згодою сторін розрахунки щодо орендної плати за землю можуть
здійснюватися у натуральній формі (частина 2 статті 22 Закону України "Про
оренду землі"). Орендна плата в натуральній формі може встановлюватися
виключно для земель, що перебувають у приватній власності. При цьому у
договорі необхідно зазначити перелік, кількість або частку продукції,
одержуваної із земельної ділянки, якісні показники продукції, місце, умови,
порядок, строки поставки. Крім того, розрахунок у натуральній формі має
відповідати грошовому еквіваленту вартості товарів за ринковими цінами
внесення орендної плати. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у
власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторiн.
Договір оренди земельної ділянки підлягає обов'язков державній реєстрації.
Саме з моменту державної реєстрації договору оренди землi виникає обов'язок
орендаря земельної дiлянки щодо виплати орендної плати.
Спори, пов'язані з орендою землі, у тому числі, ті що стосуються орендної плати
за земельну ділянку, вирішуються між сторонами у договірному порядку. Якщо
сторони не змогли досягнути згоди між собою щодо орендної плати спір
Вирішується у судовому порядку.
У разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана
орендодавцем орендна плата за Фактичний строк оренди землi не повертається.
Орендар зобов'язаний дотримуватися умов договору оренди та виплачувати
орендну плату у розмірі, на умовах і в строки, що передбачені в договорі. Серед
підстав припинення права користування земельною ділянкою (дострокове
розірвання договору оренди землi), зокрема, передбачено і систематичну
несплату земельного податку або орендної плати.
Отже, сторони даннi договору оренди та умови визначаються ними самими.

21. Чи правомірні вимоги позивача? Якими нормативними актами регулюється

статус представництва іноземної юридичної особи в Україні?
Діяльність представництв регулюють:
Цивільний кодекс України;
Податковий кодекс України;
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;
наказ Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України «Про
затвердження Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних
суб'єктів господарської діяльності в Україні» №30;
Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-
підприємців»;
наказ Міністерства економіки України «Про затвердження Стандарту надання
адміністративної послуги з реєстрації представництв іноземних суб'єктів
господарської діяльності» від 14.08.2009 р. №888;
постанова Національного банку України від 12.11.2003 р. № 492;
розпорядження Кабінету міністрів України від 19.12.1994 р. № 915-p;
рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. №671/831.
Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», представник не
відповідає за забов'язаннями компанії.

22. Міжнародна конвенція про арешт суден 1999 року, стаття 2 Повноваження
на арешт
1.. Судно може бути арештоване чи звільнене від арешту тільки за постановою
Суду Держави-учасниці, в якій накладається арешт.
2. Судно може бути арештоване тільки за морською вимогою, але не за будь-
якою іншою вимогою.
3. Судно може бути арештоване з метою отримання забезпечення незалежно від
того, що згідно із застереженням про юрисдикцію чи арбітражним
застереженням, передбаченими відповідним договором чи iншим чином,
морська вимога, за якої накладається арешт, повинна розглядатися в суді
Держави іншої, ніж держава, у якій накладається арешт, або в арбітражі, або
згідно з законом іншої держави.
4. За умови додержання положень цієї Конвенції процедура арешту судна чи
його звільнення від арешту регулюється законом Держави, в якій арешт
накладений чи запитан.
Ст. 3 Здійснення права на арешт
1. Арешт будь-якого судна, щодо якого заявляється морська вимога,
допускається у випадку, якщо: а) особа, якій судно належало на праві власності
в момент виникнення морської вимоги, є відповідальна за такою вимогою і є
власником судна, коли арешт був накладений; або
b) фрахтувальник судна за димайз-чартером в момент виникнення морської
вимоги є відповідальним за такою вимогою і є фрахтувальником за димайз-
чартером або власником судна при накладенні арешту; або с) ця вимога
базується на заставі судна чи морської іпотеки судна чи обтяженні судна того ж
характеру; або d) вимога стосується права власності на судно чи володіння ним;
або е) вимога надається до власника, фрахтувальника за димайз-чартером,
управителя або оператора судна і забезпечується морською привілейованою
вимогою, яка встановлена чи виникла згiдно закону Держави, в якій арешт
запитан.
2. Дозволяється арешт також будь-якого іншого судна чи будь-яких інших
суден, котрі при накладені арешту належать особі, яка є відповідальною за
морською вимогою і яка в момент виникнення вимоги була:
а) власником судна, стосовно якого виникла морська вимога; або
b) фрахтувальником за димайз-чартером, тайм-чартером чи рейсовим чартером
такого судна.
Це положення не застосовується до вимог про право власності на судно чи
володіння ним.
3. Незалежно від положень пунктів 1 і 2 цієї статті арешт судна, яке не належить
особі, яка є відповідальною за вимогою, дозволяється лише у випадку, якщо у
відповідності з законом Держави, в якій запрошується арешт, судове рішення,
яке було винесене за такою вимогою, може бути виконано стосовно такого
судна шляхом продажу його за рішенням суду чи примусового продажу.
Отже, не мали права арештовувати судно України.

24. Так як кошти на будівництво виділяють місцеві бюджети, то відповідати за

борги повинні місцеві органи влади. І тому заява відповідач не є правомірною.
Стаття 49 ЗУ “Про міжнародне приватне право” право, що застосовується до зо
відшкодування шкоди
1. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання
шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина,
що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Юридично, територiя посольства є анклавом і належить до тієї держави, яку
представляє. Таким чином на нього не поширюються закони держави, яка
оточує посольство. Також можуть існувати консульства в інших, важливих
містах держави. Іноземні представництва, такі, як посольства і консульства як
правило, знаходяться у підпорядкуванні Міністерства закордонних справ.
Віденська конвенція про консульські відносини прийнята на Конференції ООН з
консульських відносин у Відні 24 квітня 1963 року, набрала чинності 19 березня
1967 року. Слідуючи практиці, що склалася в міжнародних, Віденська конвенція
передбачає, що встановлення консульських відносин між державами
здійснюється по взаємній згоді між ними.
Конвенція визначає, що згода на встановлення дипломатичних відносин означає
(якщо інше не обумовлене) згоду також і на встановлення консульських
відносин. Розрив дипломатичних відносин обов'язково тягне за собою розрив
консульських відносин. Якщо дипломатичні стосунки відсутні, для
встановлення консульських відносин потрібна спецiальна угода між державами.
Консульські відносини з іноземними державами регулюються двосторонніми
консульськими конвенціями, а також внутрішнім законодавством держав.
Віденська конвенція 1963 року визначає консульські функції: захист інтересів
представленої держави, її громадян (фізичних і юридичних осіб) в державі
перебування; сприяння розвитку торговельних, економічних, наукових і
культурних зв'язків між двома державами; надання необхідного сприяння у
виконанні службових обов'язків представникам міністерств і організацій та
іншим громадянам своєї держави, що знаходиться на території держави
перебування, інформування громадян представленої держави про закони і
постанови держави перебування, а також про місцеві звичаї; оформлення віз,
здійснення нотаріальних дій, консульська легалізація документів, облік
громадян держави, що представляється, що проживають в державі перебування;
сприяння емігрантам з представленої держави, а також повітряним і морським
засобам і їх персоналу на території держави перебування і т. д.
Консульські установи, консульські посадові особи і співробітники консульських
установ володіють консульськими імунітетом.