1. Найважливіші етапи розвитку теорії ідеалізму.

Спільність і відмінність
філософського, теологічного, правничого та політичного ідеалізму.

Теорія ідеалізму, який ще іноді називали утопізмом, а в ширшому контексті

загальносуспільної теорії — лібералізмом, як напрям наукової думки починала
формуватись в Античні часи. Роздуми з цього приводу знаходимо у працях Платона
й Арістотеля, Конфуція, Ціцерона, Ульпіана та інших. Античні вчені зосереджували
увагу на сутності держави та проблемах вій ни і миру, які, зрештою, і в пізніші часи
були головним об'єктом дослідження теорії міжнародних відносин. Уже тоді
формулювалися твердження про анормальність вій н та їх справедливий чи
несправедливий характер, а агресивність держав пояснювали особливостями
їхнього внутрішнього політичного устрою.

Особливе значення для розвитку засад ідеалізму мали погляди двох великих
давньогрецьких філософів — Платона та й ого учня Арістотеля.

Платон (429—347 рр.) став автором досить цікавої концепції форм політичного

правління держав, учення про їхню послідовну деградацію та кругообіг. За
Платоном, держава виникає із закономірної потреби людини в організації
взаємодій серед подібних до себе. Організація цих взаємодій має на меті
запровадження певного справедливого порядку людських взаємовідносин.
Справедливість у стосунках між людьми можлива лише за умови існування
держави, оскільки "...ті, хто дотримується справедливості, дотримуються її через
неспроможність творити несправедливість, а не через власне бажання".
Най важливішими формами держави є: аристократія, тимократія, олігархія,
демократія і тиранія. Форми політичного правління визначають не лише
внутрішню, а й зовнішню політику держави, оскільки вона обмежує та спрямовує
волю людей .

Серед усіх форм Політичного правління най більш схильною до зовнішньої

агресії є тимократія як "змішаний лад, ознаками якого є наслідування частково
аристократії (для тимократії характерне пошанування влади...), частково олігархії
(люди тут жадібні до грошей і, як дикуни, шанують золото та срібло); при цьому
владі не залишається прямих та простосердних людей , правити будуть не мудрі, а
ті, хто простіший , — народжені для вій н, наділені запеклим духом, там будуть у
пошані воєнні хитрощі, і така держава буде вічно воювати".

Поєднання хоробрих і вой овничих правителів з меркантильним суспільством, в

інтересах якого вони діють, за Платоном, є най важливішою причиною агресивності
держав та вій н між ними. У тимократії визначальним у політичному управлінні є
прагнення "...щоб мудрі мужі не прий шли до влади, тому що там уже немає... щирих і
рішучих людей .; там тягнутимуться за тими, хто є несамовитий духом, і за тими, хто
менш досконалий і схильний більше до вій ни, ніж до миру".
 Арістотель (384—322 pp. до Р. X.) — автор однієї з перших праць, у якій
узагальнено досвід державного управління, — "Політики". В основу сприй няття
держави він ставить твердження про те, що "держава належить до того, що існує за
природою, і що людина (за своєю природою) є істота політична". Існування людини
поза спільнотою, яку репрезентує держава, — немислиме, позаяк одиниця без
цілого існувати не може.

Міжнародний контекст існування держави Арістотель виклав у семи

твердженнях: 

1. Остаточна мета політики держави полягає у досягненні щастя її громадян,

що визначається правом, добрими звичаями та вихованням. Однак, на відміну
від Платона, він вважав, що ідеальна держава не може існувати, оскільки факт її
сусідство з іншими державами змушувало б її адаптуватись до цього (не завжди
приязного) середовища.
2. Основа  взаємовідносин між державами 
має вилучати нав'язування їх одна одній , оскільки це суперечить 
добрим звичаям та праву.
3. Вій ни  та загарбання не є метою  держави, хоч вона мусить бути 
готовою до вій ни для власного  захисту.
4. Територія  держави має бути важкодоступна для ворогів, але мати
достатньо шляхів (сухопутних чи морських), які можна використати у воєнних і
торгових цілях.
5. Люди  поводяться відповідно до кліматичних  умов свого проживання.
В Європі  вони активні та незалежні, а  в країнах зі спекотним кліматом — мляві
та нерішучі, хоча й наділені творчою уявою.
6. Воєнна  сила потрібна державі лише  під час вій ни,
і тому її посідання не є най важливішою  метою державної політики, а лише 
засобом застосувати її в критичних  ситуаціях.
7. Володіння  зброй ними силами та особливо воєнно-морським флотом для
деяких держав необхідне і в мирний час, тому що це дає змогу будити повагу та
страх у ворогів, а крім цього, допомагати дружнім державам.

      Основна ідея Платона та Арістотеля, яка пізніше стала фундаментом не лише

ідеалізму, а й усієї класичної школи теорії міжнародних відносин, полягала у
твердженні про суб'єктивний характер держави та її політики. Цю політику, яка
мала б відповідати критеріям мудрості та справедливості, вони розуміли як
наслідування добрих звичаїв та ідей .

      Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну

концепцію Томи Аквінського (1225—1274), який причину вій ни вбачав у
гріховності людей та світської влади, а засобом досягнення та збереження миру
вважав поєднання в політиці звичаєвого та канонічного права, тобто — людського
та божого порядку.
       Для визнання вій ни справедливою потрібно три умови: 
1)вона має бути офіцій но оголошена законним урядом; 
2)вона має бути обґрунтована справедливою причиною (lista causa); 
3)її мета має визначатися справедливим наміром (recta іп-tentio). 

Концепція Т. Аквінського стала офіцій ною доктриною католицької церкви,

оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну політику щодо тогочасних
європей ських держав.

Ідея повного вилучення вій ни із міжнародних відносин у Нові часи призвела до

намагання теоретично обґрунтувати т. зв. "Вічний мир", що ґрунтувався на ідеї
створення загальноєвропей ської конфедерації як способу досягнення миру та
уникнення вій н через подолання свавілля феодальних правителів.
Най різноманітніші проекти конфедерації висунули П. Дюбуа, герцог де Сюллі, Е.
Роттердамський, В. Пен, Ж.-Ж. Руссо та чимало інших мислителів. Ці проекти були
пов'язані із пошуками оптимального політичного устрою Європи. Виразною
особливістю їхніх поглядів стало обґрунтування потреби створення певної
наддержавної інституції, що могла б не-заангажовано вирішувати спори між
європей ськими державами. Раду монархів запронував П. Дюбуа, Європей ський
парламент — В. Пен, Раду конфедерації — Ж.-Ж. Руссо. В усіх випадках їхні
компетенції включали не лише арбітраж у міждержавних спорах, а й зброй не
"покарання" агресора спільнотою держав, очолюваною наддержавними
інституціями.

X. Ґроцій (1583—1645)
сформулював концепцію гармоній них та безконфліктних міжнародних відносин за 
допомогою  створення та впровадження системи міжнародного права.

      В одній із своїх перших праць "Mare liberum" ("Вільне море") він намагається
дослідити дилему вій ни і миру через призму моральних принципів, що визначають
собою взаємовідносини між державами світу. На й ого думку, для розв'язання
зброй них конфліктів варто застосовувати універсальні моральні принципи, яких
мають дотримуватись уряди всіх країн світу. Й деться про:

 —принцип самозбереження, що полягає у взаємній повазі до законних і

необхідних для існування держав інтересів;
 —принцип протиставлення свавіллю та несправедливості, тобто
солідарність урядів щодо недопущення політики, яка базується на
необґрунтованих самозбереженням інтересах і цілях.

      Ці ідеї X. Ґроцій філософськи обґрунтовує і розвиває у своїх подальших

працях. Ґ. Гофман-Льорцер зводить й ого міркування до п'яти основних положень:

1. Людство може досягти справедливого і щасливого життя лише під керівни
цтвом "правдивого Бога", наміри якого  завжди справедливі. 
 2. Людство підкоряється двом принципам:

 а) міжнародному праву (jus gentium);

 в) природному праву (Jus naturae).

3. .Бог  дав християнам особливе право (jus voluntarium divi-пит). 

4. Jus naturae та jus gentium за певних обставин суперечать праву, створеному
людиною (jus voluntairum humanum).
5. Божественному  образу, який є досконалим, відповідає людський образ,
визначений не лише справедливими намірами, але й соціальними інтересами.

      Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних

відносинах, що, на й ого думку, унеможливило б зброй ні конфлікти і загарбницькі
вій ни, спричинені релігій ними та пріоритетними суперечками, тиранією однієї
нації щодо іншої, корисливими інтересами владних еліт. Політичні еліти звикли за
будь-яких обставин послуговуватись зброй ною силою, незважаючи на те, що така
політика суперечить інтересам народів, схильних до миру та гармонії.

      Обмежити застосування збройної сили у міжнародних відносинах, за Дж.

Бентамом, можливо за таких умов:

 —введення особистої відповідальності членів уряду за втягнення народів

у вій ну;
 —припинення мілітаризації, послаблення впливу армії на суспільство та
загальне роззброєння;
 —припинення практики "таємної" дипломатії;
 —створення міжнародної організації у складі делегацій європей ських
держав, уповноважених розв'язувати суперечки між ними.

      Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко

сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804)
"До вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е. Канта
вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за й ого ідею, метою
розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який
розуміють як систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану
випливає з потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених владою. їх
безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності, манії величі, що штовхає
народи до вій ни, якої всі вони не бажають. Це можливо зробити лише за умов
створення громадянського суспільства, створення громадського контролю за діями
і рішеннями влади та залучення громадян до активного керування державою,
наслідком цього стане постій ний мир. Він виникне завдяки тому, що якщо для
"вирішення питання: бути чи не бути вій ні? — вимагається згода громадян, то...
вони добре подумають, перш ніж починати настільки погану гру. Тому, що весь
тягар вій ни їм доведеться взяти на себе: самим воювати, оплачувати воєнні
витрати своїх держав з власної кишені, та на завершення відбудовувати
спустошення, причинені вій ною". Стан постій ного миру мають підтримувати
розвиток взаємовигідних торгових стосунків і система міжнародного права. Це
дасть змогу згладити суперечності та недовіру між народами, створити моральну
та легальну основу для їхнього гармоній ного розвитку.

      До початку XX ст. окремі концепції ідеалістів щодо характеру та змісту

міжнародних відносин висловлюються або у роздумах політиків, або у
периферійних працях філософів, що не дає підстави вважати ідеалізм цілісним
науковим напрямом, що ґрунтується на стрункій системі поглядів. Теорія
міжнародних відносин не отримала систематичного розвитку аж до завершення
Першої світової вій ни, а її об'єкт дослідження посідав марґінальне місце у філософії,
історії, правовій науці та соціології. Досі більшість учених виходили із незмінності
міжнародної спільноти, тобто розглядали її з метафізичних позицій . Вивчення
процесів у міжнародному середовищі взагалі не визначалось як предмет
дослідження, оскільки було відсутнє хоча б примітивне їх розуміння.

      Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. як

систематизована сукупність поглядів інтелектуалів — ідеалістів, які поділяли
позицію Президента США В. Вільсона стосовно Ліги Націй та сучасних
міжнародних відносин. Й ого погляди сформувались під значним впливом ідей Дж.
Бентама та були, виражені у програмних гаслах кардинальної трансформації
міжнародних відносин: "мир через право", "гармонія інтересів", "світова гармонія",
"міжнародне право як світовий скарб моральних вартостей ". Знамениті 14 пунктів,
які запропонував президент США на Версальській мирній конференції, стали
фактичним втіленням теоретичних принципів ідеалізму в реальні міжнародні
відносини.

      У період між світовими війнами на принципи ідеалізму опирався також

Пакт Бріана—Келлога, підписаний 27 серпня 1928 р. у Парижі. "Пакт загальної
відмови від вій ни" складався з двох статей , у яких сторони урочисто
зобов'язувались не застосовувати воєнну силу у відносинах між собою та
розв'язувати всі можливі суперечки мирним шляхом. Доктрина державного
секретаря США Стай мсона логічно випливала зі статей пакту і полягала у
невизнанні територіальних змін, досягнутих воєнною силою. Досить скептично
оцінюючи значущість правової заборони на застосування воєнної сили, Ж. Б.
Дюрозель зауважив: ''Цей пакт ознаменував апогей пацифістської хвилі та
характерної на той час для дипломатії "пактоманії". Багато людей вірили тоді, якщо
буде підписано більше пактів, навіть невинних, то ті, хто їх підписав, будуть
пильніше дотримувати свого слова. Це була, безперечно, небезпечна ілюзія"

      Ідеалісти вважали, що вій на є результатом політики, яку здій снюють

егоїстичні, жорстокі та некомпетентні політичні лідери і підпорядкована їм влада.
Такій політиці та зумовленій нею загальній підозрілості й агресивності суттєво
сприяють таємна дипломатія і мілітаризм, широко практиковані державами.  
 2. Ідеалістична парадигма в науці про міжнародні відносини. В.Вільсон,
Н.Енджелл, А.Ціммерн, Дж.Е.Мур.

Ідеалізм, або ліберально – ідеалістична пізнавальна традиція, починає

формуватися в античні часи і пов’язана зі спадщиною давньогрецьких і
давньоримських філософів і мислителів. Уявлення про політичну демократію,
права громадянина і політичну справедливість (Арістотель), про ідеальний
державний устрій (Платон), правові засади міжнародної політики і гуманізм
(Цицерон) дали поштовх розвитку ідеалістичної парадигми. Елементи
ідеалістичного бачення світу держав, політичних процесів і явищ наявні в
трактатах середньовічних теологів і мислителів епохи Просвітництва та Нового
часу (Т. Аквінський , Альберт Великий , Т. Мор, Т. Кампанелла, Х. Гроцій , Дж. Локк,
Жан – Жак Руссо).

На рубежі XVIII і XIX ст. створюються сприятливі умови для розвитку

ліберально – ідеалістичних теорій і формування політичних програм. Домінуюче
положення в європей ських дослідженнях того часу зай няв політичний  ідеалізм.
Ідей ні джерела цього напряму базуються на моральних принципах,
загальнолюдських цінностях і ідеалах. Необхідність досягнення «вічного миру»,
правового регулювання міждержавних відносин та розвитку
міжнародних інститутів як механізму усунення вій ни стали предметом наукових
досліджень філософів і правознавців того періоду. Зокрема, слід відмітити І. Канта
— автора ідеї «загального громадянського стану», Дж. Бентама — автора поняття
«обмеження сили» у міжнародних відносинах та Дж. Мілля, який висунув ідею
індивідуальної свободи та суспільного суверенітету, а також Г. Гегеля з й ого
концепцією «громадянського суспільства» та міжнародних стосунків, що
грунтовані на дотриманні правових норм. Саме на поглядах цих та інших учених XIX
ст. будувалися дослідження політичного ідеалізму в XX ст. Проте референтним
історичним досвідом цієї парадигми став період між двома світовими вій нами.

Ідеалізм як система наукових поглядів на міжнародні відносини розвивався

передусім у США та Великобританії. Політичний ідеалізм наголошував на
міжнародно – правовому регулюванні міжнародних суперечок, на необхідності
нової системи колективної безпеки, що стримує амбіцій ні устремління до
домінування будь-якої держави. Принципи самовизначення націй , відкритості
дипломатії та орієнтації зовнішньо-політичної діяльності на демократію та
міжнародне співробітництво знай шли відображення в програмі президента США
Вудро Вільсона, яку він запропонував на Версальській мирній  конференції 1919 р.
Програма передбачала створення в Європі системи колективної безпеки для
запобігання конфліктам і забезпечення гармонії інтересів великих і малих держав.
Гарантом дотримання всіма державами універсальних норм міжнародного права та
інструментом попередження конфліктів повинна була виступати спеціально
створена для цього Ліга націй . Проте доктрина світового порядку, що була
сконструй ована на засадах ідеалізму, виявилась несумісною з міжнародно-
політичними реаліями 20–30 – х рр. ХХ ст.

Криза Ліги націй та Друга світова вій на поклали край багатьом ілюзіям
представників цього напрямку, продемонструвавши неадекватність реальності
міжнародних відносин їхнім уявленням про них. Однак ця наукова традиція,
незважаючи на жорстку критику з боку представників різних шкіл міжнародних
відносин, продовжує залишатися теоретичною основою багатьох сучасних
наукових ідей і політичних концепцій .

Характеризуючи теоретичні погляди ідеалістів стосовно міжнародних відносин,

слід зауважити, що представники цього напряму вважають людину рушій ною
силою міжнародних відносин. Оскільки, на їхню думку, людина фактично здій снює
міжнародні відносини, вона безпосередньо зацікавлена в гармоній ному та
безконфліктному розвитку міжнародної системи завдяки діяльності міжнародних
організацій , верховенству міжнародного права, які повинні встановлювати й
регулювати взаємовідносини між державами.

У системі уявлень представників ідеалістичної традиції в політології

міжнародних відносин слід відмітити такі структурні елементи, як принцип
прогресу, який тлумачиться як здатність держави тотально змінити світ на краще,
а також принцип облаштування постісторичного стану. Під останнім принципом
розуміється формування світового суспільства з системою уніфікованих цінностей і
єдиним суспільним ладом на глобальному та національному рівнях. У
цьому контексті ідеалістична парадигма є проекцій но-трансформуючим баченням
міжнародних відносин і світової політики.

Ральф Норман Енджелл (Лейн), британець, поліглот, який також жив у

Франції і США, став відомий завдяки своїй книзі «Велика ілюзія», яка вий шла з
друку в 1911 році. В цій праці, яка пізніше принесла й ому Нобелівську премію, він
стверджував, що ціна вій ни стала настільки високою, що переважає будь-які
можливі вигоди від неї. Він писав, що країни стали занадто взаємозалежними
економічно і що це робить вій ну між ними невигідною справою. Аргументація
Енджелла привернула величезну увагу. В той час як великі Європей ські держави,
схоже, сповзали дедалі ближче до вій ни, Енджелл нібито доводив раціональними
економічними аргументами, що така велика вій на була би безглуздою.

В очах багатьох спостерігачів Друга світова вій на рішуче перекреслила усі

економічні аргументи борців за мир і популярного письменника Нормана Енджелла
з й ого послідовниками.

Тези Енджелла піддавались серй озним сумнівам. Альфред Тей єр Меген,

провідний американський фахівець з морської стратегії, критикував Енджелла за
ігнорування некількісних чинників. Він погоджувався з Енджелом щодо сумнівного
співвідношення ціна - вигода у великих вій нах, але попереджав, що вій ни не
виникають лише за економічних причин.

«Велика ілюзія» стала спробою Енджелла застосувати раціональні аргументи в

й ого боротьбі проти поширеного фаталізму щодо «неминучої» вій ни з Німеччиною.
Проте й ого потужна проза не могла приховати того, що й ого аргументація
наврядчи виходила за межі цікавої добірки фактів і міркувань. Щодо англо-
німецьких відносин, Енджелл занадто сильно покладався на культурну схожість
двох націй , недооцінюючи їх різні стратегічні інтереси.

Альфред Ціммерон є одним з провідних представників ідеалізму в теорії

міжнародних відносин. Він розглядав міжнародні відносини як систему, в якій
держави взаємодіють на основі спільних інтересів та загальноприй нятих норм
поведінки.

Згідно з Ціммероном, держави повинні дотримуватися міжнародного права та

етичних норм у своїх діях на міжнародній арені. Він вважав, що держави повинні
діяти не лише відповідно до своїх власних інтересів, але також враховувати
інтереси інших держав та співпрацювати з ними для досягнення спільних цілей .

Що стосується поглядів А. Цiммерна на Лігу Націй та її роль в історії, то вони

були менш оптимістичними, ніж у інших ідеалістів. Значну увагу він приділяє
критиці цієї організації. На й ого погляд, значною вадою цієї організації була
відсутність налагодження діалогу між великими державами по сценарію ХІХ ст. На
протязі 30-х років цей науковець ще більше розчарувався у здатності цієї
організації вирішувати міждержавні конфлікти.

Говорячи про демократичні режими, А. Ціммерн відзначає, що вони "сьогодні

живуть поряд із іншими націями чи правителями націй , чиї ідеї належать не ХХ
століттю, а допотопній епосi...". Для А. Ціммерна різниця між вільними та
авторитарними державами полягає у тому, що демократичний соціальний устрій
створює небажання й ти до вій ни тільки тому, що люди, зацікавленістю яких є
контроль над урядом, володіють май ном, яке не можна нажити вій ною.
Авторитарні держави були спроможними боротися за владу заради власноï вигоди,
включаючи воєнні засоби, тільки тому, що вони можуть примусити своїх громадян
робити необхідні пожертвування у сфері багатства.

Він бачив міждержавну систему на даному етапі історії, як таку, що розділена

між демократичними "Державами добробуту" ("welfare states") та агресивними,
недемократичними "силовими державами" ("power states"). Під останніми
британський історик сучасності розумів Німеччину, Італію та Японію. Що
стосується Радянського Союзу, то ця держава, на думку А. Ціммерна, зай мала
проміжне положення між цими двома категоріями.
 Джордж Едвард Мур (1862-1940) був відомим британським філософом і
представником ідеалізму в теорії міжнародних відносин.

Мур вважав, що міжнародні відносини повинні базуватися на моральних

принципах, таких як справедливість та правда, а не тільки на реалістичних і
політичних обставинах. Він вважав, що держави повинні діяти не тільки власних
інтересах, але й враховувати інтереси інших держав та загальних моральних норм.

У своїх працях, зокрема у книзі "Правда про міжнародні відносини" (The Truth
about International Relations), Мур аргументував, що конфлікти між державами
можуть бути вирішені шляхом діалогу та переговорів, замість вій ськових дій . Він
підкреслював, що міжнародний порядок повинен базуватися на рівноправності та
співробітництві між державами.

Мур також підтримував ідею міжнародного права, яке б мало бути прий нято
всіма державами як обов'язкове для виконання. Він вважав, що міжнародне право
повинно бути основою для регулювання міжнародних конфліктів та
співробітництва між державами.

Отже, Джордж Едвард Мур був відомим представником ідеалізму в теорії

міжнародних відносин, який підтримував ідеї міжнародного права та
співробітництва між державами на основі моральних принципів.

3. Основні етапи розвитку теорії політичного реалізму. Теоретичні

концепції Н.Макіявеллі та Т.Ґоббса. Соціологічний підхід М.Вебера та його
значення у теорії політичного реалізму.

Джерела політичного реалізму, як і його наукового опонента — ідеалізму,

сягають античних часів. Й ого засновником вважають давньогрецького історика
Фукідіда (близько 460—400 pp. до Р. X.), відомого як автора "Пелопоннеської
війни" — першої ґрунтовної праці, присвяченої міжнародним відносинам. Причини
суспільних процесів він шукає не у сфері розуму та ідей (у їх ідеалістичному
розумінні), а пов'язує з: "особливостями людської природи, із ...прагненнями до
здій снення своїх надій , інтересів, до влади, намаганням позбутись бідності чи
збільшити свій достаток". Фукідід пропонує розрізняти причини та приводи до подій ,
що відбувались у Стародавній Греції часів вій ни між Пелопоннеським та Афінським
союзами. Серед усіх й ого висновків най важливішими є два:
1. Від най давніших часів зіткнення між племенами та народами відбувались
за володіння най ціннішими для господарства землями.
2. Стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між
ними, а вій ни виникають через її порушення. Зокрема, вибух Пелопоннеської
вій ни Фукідід пояснює страхом багатьох міст-держав перед зростаючою
могутністю та намаганням не допустити до гегемонії Афін у Греції.
Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському
мислителеві епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469— 1527). Він сформулював
низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного реалізму. Свої
теоретичні висновки він будував на дослідженні історії та узагальненні особистого
досвіду, отриманого на посту канцлера Флорентій ської республіки.
Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно
егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями,
егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони
"прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатства". Політика має бути
побудована на моральних принципах, але така її якість доцільна доти, доки вона
ефективна
Успішна зовнішня політика держави має ґрунтуватись на дотриманні семи
най важливіших правил:
1. Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратися на достатній рівень сили
та можливостей , оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не
маючи для цього відповідних засобів, — нерозумно та небезпечно.
2. Дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе
дисбалансу сил у най ближчому оточенні, як традицій но робили мудрі римляни.
Вони "підтримували менш могутніх сусідів, не даючи їм змоги посилюватись, і
заважали усталенню в їхніх країнах впливу могутніх іноземців".
3. Держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об'єднання
своїх ворогів, навіть тоді, коли такі дії створюють небезпеку втягнути її у вій ну.
4. Жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є,
абсолютно надій ною запорукою її безпеки, позаяк кожен із них є об'єднанням
сильних і слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують
слабші, підпорядковують їх собі.
5. Жодна держава не повинна допомагати іншій , якщо це сприятиме значному
зростанню могутності останньої, оскільки вона лише ускладнює власне
становище.
6. Жоден тріумф над іншою державою не буває абсолютним, щоб дати підстави
переможцеві принижувати переможених та "порушувати будь-які умови, й
особливо умови справедливі".
7. Виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь
призму їхньої відповідності ситуації.
Відомий англій ський мислитель Т. Гоббс (1588—1679) виклав своє бачення
суспільства у праці "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і
громадської" (1651). На й ого думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні,
наділені однаковими потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей
між ними та розуміння собі подібних як ворогів і конкурентів на шляху до
задоволення власних інтересів. "
У природі людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три най важливіші причини
вій ни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави
та престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані вій ни всіх проти всіх.
Держави, які він порівнював з біблій ним морським чудовиськом Левіафаном, за
внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій , що не допускає до відвертого
насильства та гарантує своїм громадянам їхні фундаментальні права.
 Німецький філософ Ґ. Геґель (1770—1831) визначав серед основних
обов'язків держави самозбереження репрезентованого нею суспільства.
Самозбереження він вважав об'єктивною реальністю, що функціонує у полі власних
інтересів, незалежних від волі та прагнень окремих громадян та будь-яких
філантропічних ідей . На й ого думку, вій ни породжуються "природою речей ", а саме,
неможливістю поєднати інтереси народів і держав.
Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний
німецький соціолог М. Вебер (1864—1920), який розглянув питання про зовнішню
політику (як і політику взагалі) у працях "Покликання до політики" та "Політичні
спільноти і господарство". Й ого міркування щодо їхньої сутності випливають із
твердження про те, що "головним засобом політики є насильство". Змістом політики є
боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи
політичними спільнотами (тобто державами).
Іншою надзвичай но важливою для розвитку теорії реалізму думкою Вебера,
було й ого твердження про залежність економічних процесів від силових політичних
інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику опосередковано, хоч і
стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та експансіоністські
держави взагалі існували без спільного ринку та не мали розгалужених економічних
інтересів, що могло б спричинити об'єднання їх частин, як, наприклад, Німеччина у
XIX ст., навіть усупереч їм.
М. Вебер рішуче заперечував визначальний вилив моралі на політику, яка у
вигляді абсолютної етики (тобто безвідносних до ситуації чи сфери діяльності
норм людської поведінки) не може застосовуватись до політики. Вплив абсолютної
етики на зовнішню політику завжди негативний , тому що "етика має справу з
політично безплідними - з огляду на неможливість їх розв'язання - питаннями про
вину в минулому. Зай матись цим - це і є політична вина, якщо вона взагалі існує.
Окрім цього, тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї проблеми
завдяки впливу цілком матеріальних інтересів: зацікавленості переможця у
най більшому виграші (моральному та матеріальному) і надій переможеного
виторгувати собі певні переваги визнанням своєї вини, - якщо тут і є щось "підле"
то саме це"

М. Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного

реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер суспільної діяльності
та неможливість застосувати мораль у її абстрактному розумінні до політики.

4. Формування нового світового порядку після Другої світової війни й

утвердження реалізму (Р.Нібур, Е.Карр, Дж.Кеннан, Р.Арон). Принципи
політичного реалізму у концепції Г.Морґентау.

Після закінчення Другої світової війни політичний реалізм стає класичним

напрямом у дослідженні міжнародних відносин, що побудований на критиці
постулатів політичного ідеалізму. У межах цього напряму, який згодом
перетворився на наукову школу, плідно працювали такі відомі американські та
європей ські дослідники, як Р. Нібур, Н. Спай кман, Г. Моргентау, Дж. Кеннан, А.
Волферс, Р. Арон, Г. Кіссінджер, З. Бжезінський та ін.

Сам термін «політичний реалізм» вказує на те, що реалісти, на противагу

ідеалістам, вважають неприй нятним будувати свої дослідження на абстрактних
ідеалах і принципах «абсолютного добра». Вони чітко позначають свій
дослідницький інтерес «до реального стану речей , реальної людської природи,
реальних історичних процесів».

Протестантський теолог Р. Нібур виходив у своїх міркуваннях із концепції

людини, обтяженої першородним гріхом і через це здатної на зло. Гріховність
людини випливає з її страху, а конфлікти між людьми пов'язані з проявами сили і
гордості. "У людському житті присутнє і духовне і грубе плотське начало. Вічною
трагедією людської історії є те, що культивування духовної складової завжди
відбувається відірвано від проблематики колективного життя і через невірне
розуміння цієї проблематики, але власне у ній спостерігаються низькі сторони
людства... Історія людства завжди буде продовженням історії природи". Р. Нібур
вважав, що конфлікт у міжнародних відносинах неминучий , а застосування сили
може бути як моральним, так і неморальним. Най вища мораль полягає у тому, що
силу треба застосовувати як інструмент справедливості, задля реалізації інтересів,
які виходять за межі егоїстичних.

Е.Х. Карр най більш відомий своєю книгою "Двадцятирічна криза", яка поєднує в
собі гостру критику західної дипломатії між двома світовими вій нами з впливовою
системою аналізу. Робота Карра допомогла встановити умови, на яких міжнародна
теорія обговорювалася у ХХ столітті, а саме як постій ні дебати між "реалістами" та
"ідеалістами" або "утопістами". Карр не розпочинав цих дебатів, і він чітко не
визначив свою власну позицію в них. Він лише продемонстрував, як дві протилежні
концепції історичного прогресу проявляються в міжнародній думці та практиці.
Крім того, май стерність, з якою він поєднав філософську рефлексію, історичний
аналіз та коментарі щодо поточних подій , забезпечила цій книзі статус однієї з
класичних у цій галузі.

Вивчення міжнародних відносин, на й ого думку, перебувало під надмірним

впливом набору ідей , які самі по собі були продуктом певного балансу сил, в якому
Британія відігравала домінуючу роль. Таким чином, вона була віддана зусиллям,
спрямованим на досягнення міжнародного миру на основі норм і принципів, які
насправді були обмежені історичним досвідом внутрішньої політики та економіки
Британії, і не могли бути застосовані на міжнародному рівні у світі, розділеному між
державами з дуже різним ступенем могутності та прихильності до міжнародного
статус-кво. Головною з них була віра в природну гармонію інтересів та колективну
безпеку. Зокрема, остання розглядала вій ну як наслідок "агресії" через кордони.

Якщо їх скасувати, то виникне потреба у створенні міжнародної організації;

держави зобов'яжуться дотримуватися верховенства права і будуть готові
співпрацювати для стримування і, в разі необхідності, покарання "агресорів",
використовуючи спектр заходів від дипломатії та економічних санкцій до
застосування колективної сили для надання допомоги жертвам агресії. Карр
стверджував, що віра і оптимізм щодо колективної безпеки, а також інститут Ліги
Націй , який був створений для її забезпечення, ґрунтувалися на помилковому
припущенні, що територіальний і політичний статус-кво задовольняв усі великі
держави міжнародної системи. У світі окремих суверенних держав з нерівною
силою це навряд чи коли-небудь станеться. Конфлікт між державами, таким чином,
був не просто наслідком нездатності зрозуміти один одного, а неминучим
результатом несумісних прагнень, які можна вирішити лише на основі переговорів
з урахуванням балансу сил, а не шляхом апеляції до "універсальних" принципів
моральної поведінки. Тому він відкидав ідею про те, що мир може бути результатом
копіювання державами судових або законодавчих процесів, які можуть бути
застосовані державою на внутрішній арені.

Джордж Фрост Кеннан народився у Вісконсині в 1904 році (того ж року, до речі,
що і й ого колега-реаліст Ганс Моргентау). Він най більш відомий як один з головних
розробників зовнішньої політики США часів Холодної вій ни, а також як запеклий
критик цієї політики.

Як і багато класичних "реалістів", Кеннан завжди мав трагічний погляд на

людський стан. У своїй книзі "Навколо скелястого пагорба" він описує людей як
"тріснуті посудини", приречені бути посередниками між нашою тваринною
природою і май же божественним натхненням вирватися з непередбачуваності
людських обмежень. Це завжди постій на боротьба за контроль над нашими ницими
пристрастями та розвиток цивілізації. Хоча він погоджується з іншими реалістами,
що ми не можемо уникнути боротьби за владу, яка нерозривно пов'язана з
людською природою, ми не тварини, і наша здатність до розуму і моралі зобов'язує
нас розвивати чесноти, які не можуть бути гарантовано проявлені в будь-якій
політичній системі. Й ого занепокоєння щодо таких демократичних країн, як
Сполучені Штати, полягає в тому, що державні службовці завжди мають спокусу
робити те, що популярне, а не те, що є правильним і доброчесним. Аналогічно, у
більшості своїх робіт Кеннан глибоко підозріло ставиться до капіталізму вільного
ринку, який процвітає на основі власних інтересів і жадібності.

Раймон Арон був і журналістом, і соціологом, а коло й ого інтелектуальних

інтересів виходило далеко за межі інтересів більшості студентів, які вивчають
міжнародні відносини. У сфері міжнародних відносин Арон най більш відомий своєю
книгою "Мир і вій на", яка вперше з'явилася англій ською мовою в 1966 році. Арон
також запам'ятався своїм гострим аналізом дилем стратегії в ядерну епоху.

Коли справа доходила до вивчення міжнародних відносин, Арон надихався

роботами Гоббса і Клаузевіца. Певною мірою він поділяв реалістичний погляд на те,
що існує фундаментальна різниця між внутрішніми та міжнародними відносинами,
і що ця різниця має бути основою для всієї міжнародної теорії. Для Арона зовнішня
політика складається з дипломатично-стратегічної поведінки, а міжнародні
відносини відбуваються в тіні вій ни. Під цим він не мав на увазі, що вій на завжди
й мовірна, а лише те, що легітимність насильства для забезпечення державних цілей
поділяється між державами і не може бути монополізована, як це було в межах
територіальних кордонів держави. За й ого най відомішою фразою, міжнародні
відносини - це "відносини між політичними одиницями, кожна з яких претендує на
право брати правосуддя у свої руки і бути єдиним арбітром у прий нятті рішення
воювати чи не воювати". Звичай но, такий аргумент, здається, відносить Арона
безпосередньо до табору реалістів, але при ближчому розгляді робота Арона
набагато тонша, ніж, скажімо, Ганса Моргентау. Хоча він погоджувався з Моргентау,
що міжнародні відносини в певному сенсі є боротьбою за владу між державами,
концепція влади була надто розмитою, щоб слугувати головним ключем до
розуміння міжнародних відносин.

Ганса Моргентау, який помер у 1980 році у віці 76 років, називають "батьком"
міжнародних відносин. Він, безумовно, є най відомішим, хоча часто стверджував, що
й ого най менше розуміють, з класичних реалістичних мислителів ХХ століття. Поряд
з Е.Х. Карром і Джорджем Кеннаном, Моргентау най більше пам'ятають як одного з
тих, хто намагався розробити всеосяжну теорію "політики сили" на філософській
основі реалістичних принципів людської природи, сутності політики, балансу сил і
ролі етики у зовнішній політиці. Як єврей ський біженець з нацистської Німеччини,
він прагнув навчити американців цим принципам, щоб Сполучені Штати могли
навчитися проводити свою зовнішню політику як активна, велика держава в
міжнародній системі. Як і Кеннан, у 1950-х роках він визнав, що не зміг значною
мірою сформувати зовнішню політику США. Але й ого вплив на вивчення
міжнародних відносин, незважаючи на те, що й ого аргументи часто критикували,
був більшим, ніж у будь-якого іншого "ключового мислителя".

Морґентау відстоює більш традицій ну метафізичну та релігій ну концепцію

"занепалої людини". Будь-яка політика - це боротьба за владу, оскільки те, що він
називає "політичною людиною", є вродженим егоїстичним створінням з
ненаситним прагненням домінувати над іншими. Людська природа має три виміри:
біологічний , раціональний і духовний . Хоча Моргентау визнає, що всі три виміри
разом визначають поведінку людини в різних контекстах, він зосереджується на
"силі волі" як визначальній характеристиці політики, відрізняючи її від економіки
(раціональне прагнення до багатства) та релігії (духовна сфера моралі). Оскільки
визначальною рисою політики є використання влади для панування над іншими, то
мораль і розум є підпорядкованими чеснотами в політиці, лише інструментами для
досягнення і виправдання влади.

Й ого масивний підручник "Політика між націями", вперше опублікований у 1948

році, залишається най більш систематичною спробою застосувати "реалістичні"
принципи до побудови емпіричної теорії міжнародної політики. Така теорія стала
можливою завдяки ролі сили у визначенні обсягу і характеру досліджуваної сфери,
а також завдяки повторюваним моделям діяльності держав, які боротьба за владу
породжує впродовж всієї історії. Крім того, хоча Моргентау стверджував, що й ого
теорія може бути застосована до всіх держав, він зосередився безпосередньо на
най потужніших з них, стверджуючи, що лише великі держави визначають характер
міжнародної політики в будь-який період історії.

На основі своєї інтерпретації історичних фактів Моргентау стверджує, що вся

зовнішня політика має тенденцію відповідати і відображати одну з трьох моделей
діяльності: підтримання балансу сил, імперіалізм і те, що він називає політикою
престижу (враження інших держав масштабами своєї могутності).

Теорія політичного реалізму набула логічної зв'язності й перетворилась на

струнку систему поглядів завдяки працям американського вченого Г. Морґентау.
Він пояснював поведінку націй -держав через об'єктивний раціональний інтерес,
тотожний силі. У фундаментальній праці "Politics among Nations" ("Політика між
націями"), підсумовуючи ідеї представників реалізму, Г. Морґентау писав: "Вони
вважають, що світ недосконалий з раціонального погляду, оскільки є результатом
дії сил, закладених у людській натурі. Для сучасного світу характерна
протилежність інтересів і, як наслідок, конфлікти між ними. Моральні принципи не
можуть бути дотримані повністю, але до них можна наблизитись, намагаючись
встановити баланс інтересів, який , однак, завжди буде тимчасовим. Ця
школа  розглядає у створенні системи стримування і противаг універсальний
принцип існування всіх плюралістичних співтовариств. Вона звертається до
історичних прецедентів, а не до абстрактних принципів; її метою є пошук
"най меншого зла", а не пошук абсолютного добра".

Основи теорії політичного реалізму Г. Морґентау зведено до шести

принципів, із яких випливають усі інші. До них належать:

1. Принцип залежності реальних явищ і процесів у сфері політики,  як і суспільства

загалом, від об'єктивних закономірностей , глибоко вкорінених у людській натурі,
яка не змінилася від най давніших часів. Удосконалювати суспільство та діяти в
міжнародному середовищі доцільно, лише розуміючи й ого закони, які не можна
інтерпретувати на свій розсуд, оскільки їх дія не залежить від волі людини.

2.Принцип ототожнення інтересу і сили,  а в міжнародній політиці — силове

узгодження інтересів між державами, який Г. Морґентау називає ключовим у теорії
реалізму. Розуміння інтересу як сили дає змогу визначити головну мету політики
досягнення влади. Власне це поняття "обумовлює специфіку політичної сфери, її
відмінність від інших сфер життя: економіки (яку розуміють у категоріях інтересу,
визначеного як багатство), етики, естетики чи релігії". Сила потрібна державі для
самозбереження (тобто підтримання влади на власній території), але її акумуляція
призводить до встановлення влади над іншими державами і народами.
3.Принцип нестабільності інтересу та його змінності залежно від обставин та
конкретної ситуації. Мається на увазі, що "тип інтересу, який визначає політичні дії
у конкретний історичний період, залежить від політичного та культурного
контексту, в межах якого формується зовнішня політика". Влада, так само як
інтерес, залежить від середовища і може включати як фізичне насильство, так і
культурний вплив, що дає змогу контролювати поведінку інших держав.

4.Принцип незастосовності моралі в її абстрактному розумінні до дій держав у

міжнародних відносинах. Політичний реалізм визнає значення впливу моралі на
політичні дії, але "універсальні моральні принципи не застосовні до державної
діяльності в абстрактному формулюванні. їх потрібно розглядати крізь призму
конкретних обставин місця і часу. Індивід може сказати: "Fiat justitia, pereat
mundus" (Хай згине світ, але торжествує закон), але держава не має такого права".
Мораль індивіда і держави відрізняється тим, що він може пожертвувати собою
заради власних принципів і переконань, але держава та її політична еліта,
відповідальні за долю своїх громадян, мусять вести політику так, щоб забезпечити
виживання та процвітання нації. Критерієм зовнішньої політики і моралі в ній є
результат, який вимірюється політичними наслідками.

5.Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними моральними

законами. Г. Морґентау стверджує: "Усі нації відчувають спокусу — і лише деякі з
них можуть опиратися їй тривалий час — подати власні цілі та дії як вияв
універсальних моральних принципів... Це ототожнення небезпечне і з політичного
погляду, адже воно може створити викривлений погляд на міжнародну політику і
призвести до того, що держави намагатимуться знищити одна одну нібито в ім'я
моральних ідеалів і навіть самого Господа".

Якщо політична еліта нації керується розумінням інтересу, визначеного як сила чи

влада, вона здатна адекватно сприй мати реальність, тому що оцінює інші нації як
свою, її політика ґрунтується на повазі до інтересів інших націй , вона захищає та
реалізує інтереси своєї нації і демонструє поміркованість.

6. Принцип автономності зовнішньої політики,  як і політики взагалі, від усіх інших

сфер міжнародних відносин. У політичній сфері діяльності, що визначається
прагненням влади, формуються специфічні стосунки, які не завжди відповідають
економічним інтересам, праву чи нормам моралі та релігії. Політичний реалізм
визнає важливість будь-яких сфер суспільної діяльності, але розглядає їх крізь
призму політики і потреб та інтересів у процесі її здій снення.

Політика може бути спрямована на збереження status-quo або на досягнення

світового панування, вона може визначатись цілями свободи, безпеки та
процвітання або ідеалами економічного, соціального чи філософського змісту, але у
будь-якому разі для їхньої реалізації потрібно володіти силою і послуговуватись
владою. На думку Г. Морґентау: "Політичну владу потрібно відрізняти від сили, що
розуміють як пряме застосування фізичного насильства. Загроза фізичного
насильства є органічним елементом політики, але її застосування означає відмову
від політичної влади на користь вій ськової або псевдо вій ськової. У міжнародній
політиці вій ськова сила — най важливіший матеріальний чинник, що забезпечує
політичну могутність держави. Застосування фізичного насильства підміняє
психологічні відносини між двома суб'єктами, які є основою політичної влади,
фізичними відносинами між ними, при яких один є досить сильним, щоб визначати
дії іншого".

5. Реалістичний зміст „дилеми безпеки” Г.Герца. Теорія “балансу сил” та її

вплив на політичний реалізм. Критичне переосмислення теорії „балансу сил” у
концепціях Г.Кісінджера та Н.Спайкмена.

Замість того, щоб апелювати до метафізики, Герц стверджує існування

"дилеми безпеки" як ключового чинника. Вона виникає зі свідомості індивіда,
що інші можуть прагнути й ого знищення, тому завжди існує певна потреба в
самозахисті, яка, в свою чергу, може зробити інших незахищеними. Те, що є
правдою між окремими людьми, однаково важливо для розуміння групової
поведінки. Герц стверджує, що дилема безпеки є більш гострою серед груп з тієї
простої причини, що групи можуть розвивати засоби самозахисту, які є набагато
більш руй нівними, ніж ті, що доступні окремим особам. Більше того, якщо люди
починають ототожнювати власну ідентичність і цінність з ідентичністю і цінністю
групи, до якої вони належать, вони можуть бути готові пожертвувати своїм життям
заради виживання групи. Таким чином, навіть якщо зробити най оптимістичніші
припущення щодо природи і мотивів окремих осіб і груп, дилема безпеки буде
існувати доти, доки існують групи, які не підпорядковані вищій владі. У сучасному
світі це суверенні держави.

Протягом наступних двох десятиліть Герц продовжував досліджувати природу

дилеми безпеки у повоєнних міжнародних відносинах. У 1959 році він опублікував
свою другу класичну працю "Міжнародна політика в атомну добу". Вона
познай омила читачів з поглядами Герца на зростання (і неминучий крах)
"проникності" суверенної держави. Книга складається з двох частин. У першій
розповідається про піднесення держави з акцентом на ролі вій ськових технологій , а
в другій описується криза держави в ядерну епоху. Якщо перша книга зосереджена
на ролі політичної філософії у формуванні нашого ставлення до міжнародної
політики загалом, то друга - на застосуванні "ліберального інтернаціоналізму" в
конкретному контексті ядерної біполярності та холодної вій ни.

Ще одним джерелом та історичною попередницею політичного реалізму

стала "теорія балансу сил, яку більше любили практикувати дипломати, ніж
академіки... Це було зібрання того, що здавалось більше загальними аксіомами, ніж
науковою теорією". Її основи спостерігалися ще у Стародавній Греції та Індії, а
окремі елементи викладені у поглядах Фукідіда, Н. Макіавеллі та М. Вебера. Д. Г'юм
зауважив, що теорія "балансу сил" ґрунтується на елементарному здоровому глузді
та очевидній розсудливості. Цієї теорії ніхто ніколи не формулював, і вона має
радше інтуїтивний характер, витворений емпіричним досвідом дипломатичної
діяльності, однак є універсальним принципом міжнародних відносин,
застосовуваним у всіх історичних епохах та у всіх культурних просторах.

Зміст теорії балансу сил зводиться до трьох тверджень:

1) основою нормальних міжнародних відносин є стабільність, що ґрунтується на

рівновазі сил держав, які потенцій но можуть воювати між собою;

2) причиною вій ни є порушення рівноваги сил між державами-ворогами, що дає

підстави сильнішій сподіватись отримати перемогу та робить її позицію
безкомпромісною, а поведінку – агресивною;

3) стабільність можна підтримувати, створюючи коаліції, спрямовані проти

най сильнішої із держав (порушника рівноваги), до того ж сумарна сила членів
коаліції має бути не менша за силу протилежної сторони.

Теорія "балансу сил" набуває наукової довершеності з формуванням наукових

основ теорії політичного реалізму, частиною якої вона стала.

У зовнішній політиці реалізація концепції «балансу сил" полягала в тому, щоб не

допустити переваг у тому чи іншому регіоні світу однієї з держав, яка б створила
ворожі їй коаліції.

Період XVIII-IX ст. в історії Європи, який називають "золотим віком" дипломатії,
пов'язаний в політичним маневруванням най могутніших держав, створенням ними
ворожих коаліцій , змістом діяльності яких було намагання не допустити панування
на континенті однієї з них. Упродовж досить короткого часу ці коаліції змінювали
свою конфігурацію (тобто склад учасників та спрямованість дій ) на діаметрально
протилежну, що лише поглиблювало нестабільність та у підсумку призвело до
вибуху Першої світової вій ни на початку ХХ ст.

Логічність, простота й очевидність - най сильніші елементи теорії "балансу сил",

що, однак, не означає й абсолютної правильності та здатності аргументувати дії
держав у будь-яких ситуаціях. Теорію "балансу сил" слушно критикував
американський реаліст Н. Спайкмен, який вважав, що "держави зацікавлені лише у
такій рівновазі сил, яка дає Їм хоч мінімальну перевагу. Насправді не рівновага, а
певна перевага сил є метою міжнародної політики. Реальна безпека полягає не в
тому, щоб бути так само сильним, як потенцій ні вороги, треба бути сильнішим.

Держава не має свободи дій , коли її сила блокована силою іншої держави.
Активна зовнішня політика можлива лише за умови, коли існує певний резерв сили,
який можна вільно застосувати".
 Один з най більш відомих реалістів Г. Кісінджер зауважив: "Теоретики системи
рівноваги сил часто подають справу так, ніби вона якраз і є природною формою
міжнародних відносин. Насправді система рівноваги сил в історії людства
спостерігається дуже рідко".