1.

Теоретичний і прикладний (емпіричний) рівні наукового дослідження міжнародних

відносин. Роль та основні завдання теорії міжнародних відносин.

Застосування окремих методів та прийомів дослідження міжнародних відносин відрізняється

значною специфікою на кожному з двох рівнів їх дослідження: емпіричному (прикладному) та
теоретичному.

Теоретичний рівень дослідження в науці про міжнародні відносини полягає у вивченні найважливіших
особливостей і закономірностей міжнародноїсистеми, що передбачає розгляд пов'язаної з нею
реальності в абстрагованій формі. Власне тому в теорії міжнародних відносин усі застосовані
методимають високий ступінь наукової абстракції. У теоретичному дослідженні його висновки та
результати характеризуються значною формалізацією,абстрактністю та узагальненістю.

ТЕОРЕТИЧНИЙ рівень певною мірою визначає компонентна структура ТМВ,

форуючистадії: (ДАЛі ЧИСТО ПРОЧИТАТИ І ЗРОЗУМІТИ)
1.Дефініювання проблеми полягає в тому, що дослідник на підставі первинного аналізу емпіричного
матеріалу доходить висновку про існування в теорії певного складного питання, яке потрібно розв'язати.
Це питання прецизійно окреслюється та, зазвичай, спрощується додилеми, з якої власне і починається
дослідження.

2.Висунення ідеї та формулювання принципу розуміння об'єкта дослідження - дослідник, з огляду на власний
емпіричний досвід та науковий світогляд, обирає явища чи процеси, які, на його думку, є засадничими в
міжнародних відносинах. Тобто через них можна їх зрозуміти,пояснити та розв'язати окреслену наукову
проблему.
- являє собою формалізоване твердження про зміст і вирішальні чинники міжнародних
відносин.
3. Висунення гіпотези полягає у формуванні системи поглядів дослідника на міжнародні відносини
загалом або на їх окремі елементи. Погляди мають характер припущень та визначаються
взаємопов'язаністю. Не може існувати внутрішніх суперечностей між окремими положеннями однієї
гіпотези, тому що її автор намагається створити цілісну та несуперечливу модель реальних явищ і
процесів. Саме тому на підставі одного принципу може виникнути одразу декілька гіпотез, кожна з яких
його по-своєму інтерпретує.
4. Верифікацію гіпотез та значні труднощі, пов'язані з цією стадією дослідження. типи:
Ендоверифікація є способом перевірення гіпотези через її порівняння з
авторськими уявленнями про реальність міжнародних відносин,
структуруміжнародної системи. Якщо ж у гіпотезі містяться певні
невідповідності чи недоречності, дослідник коригує її або відмовляється від
неї.
Екзоверифікація — складніший і триваліший процес, пов'язаний з апробацією
гіпотези та аргументації, що свідчить на її користь, у зацікавленихнаукових
колах. Гіпотеза підлягає критичному аналізові з боку великої кількості вчених,
кожен з яких керується власним емпіричним досвідом тазнаннями про
реальність. Екзоверифікація також виявлялась у перевірці гіпотези в часі щодо
її відповідності об'єктивній реальності. Тоді гіпотезавидозмінюється та
модифікується, на її основі виникають нові ідеї.
Можна стверджувати, що більше контроверз породила гіпотеза, то більш значущою
вона ставала в наукових колах та швидше утверджувалась .
5. Формулювання концепції — наступна послідовна стадія дослідження, яка полягає у трансформації
гіпотези у систему поглядів автора, а також тієї групи науковців, які її поділяють, на міжнародні
відносини та міжнародну систему. Концепція та гіпотеза, залежно від особливостей верифікації,
можутьбути тотожними або трохи відрізнятися за змістом.
6. Формулювання парадигми — завершальна стадія теоретичного дослідження, яка пов'язана з
узагальненням великої кількості наукових концепцій,подібних за змістом. Це узагальнення
здійснюється добиранням близьких ідей та гіпотез, їх генералізацією та зведенням до декількох
взаємопов'язаних таспрощених тверджень.
Теоретичний рівень дослідження полягає у вивченні найважливіших особливостей і
закономірностей міжнародної системи. Результатом дослідження на теоретичному рівні є
формулювання ідеалізованого об'єкта досліджень, який є науковим відображенням реального
для того, щоб вже потім проводити дослідження на емпіричному рівні.

Методи теоретичного рівня:

- Аналітичний метод (аналогія, порівняння, групування окремих елементів, структуризація)

- Синтетичний метод узагальнення (зіставлення висновків та узагальнення)

- Абстрагування (спрощення і зведення у потрібну форму)

Емпіричний рівень узагальнює та дає загальну характеристику реальним міжнародним

відносинам, для формулювання їх найважливіших закономірностей.

Методи емпіричного рівня:

- Загальні (спостереження, вивчення документів, порівняння),

- Експлікативні (практичний аналіз, вивчення статистики, аналітика),

- Конструктивні (експеримент, моделювання ситуацій чи подій)

- Прогнозні (передбачення майбутніх подій після опитування думок експертів, побудова

сценаріїв).

Роль: Теорія міжнародних відносин має узагальнюючий характер, тому її доречніше назвати
"загальною теорією міжнародних відносин". Вона

· містить загальні основи знань про міжнародні явища та процеси

· можна вважати фундаментом усіх конкретизуючих наук, (досліджують об'єкт зовнішньої

політики, історії міжнародних відносин, міжнародного права, міжнародної економіки тощо).

Завданням теорії міжнародних відносин є:

· осмислення чи переосмислення ідей теорій міжнародних відносин;

· впорядкування та систематизація знань про міжнародні відносини

· розвиток і вдосконалення аналітичних систем, розробка апарату стратегічного планування і

прогнозування, розширення та структуризація уявлень про міжнародне середовище, аналіз
потенціалу зовнішньої політики.

2. Проблеми наукового дефініювання міжнародних відносин як суспільного явища.

Головні причини розбіжностей у існуючих визначеннях.

Проблема є досить складною. У сучасній теорії досі немає визначень, які були б у змозі як
найточніше відображати зміст цього багатогранного суспільного явища, та поєднували б
найрізноманітніші його аспекти і прояви.

Поняття "міжнародні відносини" ввів у науковий обіг англійський філософ та юрист Дж.
Бентам.
 ★ стосунки, що існують між монархами та громадянами різних держав.

Відтоді наукові уявлення про сутність міжнародних відносин постійно розширювались,

включаючи у них щораз нові сфери суспільної діяльності.

Р. Арон вважає, що міжнародні відносини

★ не мають чітко окреслених меж у реальності, вони невіддільні й не можуть бути

відокремлені від інших суспільних явищ.

Визначення міжнародних відносин до цього часу просто не можливе. Вони є діями у

міжнародному середовищі, а їх природа є відкритим питанням.

Ще однією суттєвою проблемою дефініювання є труднощі, пов'язані з їхнім сприйняттям. Якщо

вони є реальністю, то повинні виявлятися в часі та просторі, мати у цих вимірах своє місце і
межі. Часові межі міжнародних відносин визначити досить просто: вони починаються від
моменту появи їхніх учасників і зникають услід за ними. А от окреслити їх геопросторові межі
значно важче, оскільки саме тлумачення поняття "міжнародний" – не відбуваються в реальному
географічному просторі (бо він розподілений між територіями окремих держав). Загалом
міжнародні відносини охоплюють весь географічний простір, оскільки їхні учасники розташовані
практично всюди. Отже МВ є позбавлені конкретності. Їх можна чітко простежити у потоках
товарів, грошей, осіб, зонах воєнних конфліктів тощо.

Проблемою сучасної ТМВ є величезна кількість найрізноманітніших визначень і брак їх

узагальнень. МВ мають комплементарний характер і тому неправильно звужувати їх лише до
однієї сфери суспільної діяльності — політичної, військової, економічної чи будь-якої іншої. Їх
можна розглядати як особливий тип суспільних стосунків, оскільки охоплюють практично всі
види людської діяльності — від економічних обмінів до спортивних змагань.

Отже, міжнародні відносини — це система стосунків, що виникає та існує завдяки процесові

взаємодій між державами, а також іншими учасниками.

3.Обєкт, предмет та основні функції тмв.

Об'єкт дослідження ТМВ спільний для всіх дисциплін про МВ, відмінність полягає лише в тому,
що конкретні дисципліни зосереджують свою увагу на окремих елементах або виявах
міжнародних відносин, а теорія — на їх загальних закономірностях.

Предмет ТМВ складають:

● методологічні принципи й основні методи історичного дослідження;

● напрямки історії розвитку ТМВ, їх особливості;
● міжнародні відносини та їх закономірності;
● система міжнародних відносин та її середовище;
● учасники міжнародних відносин, їх цілі та засоби;
● зовнішньополітична діяльність суб’єктів МВ та процес прийняття
зовнішньополітичного рішення;
● національні інтереси й міжнародна безпека;
● правове та моральне регулювання міжнародних відносин;
● конфлікти і співробітництво в міжнародних відносинах;
● міжнародний порядок та його характерні риси.
Предметом ТМВ є теоретичне узагальнення цих проблем, які в цілому відображають загальні
закономірності, структуру, функціонування і розвиток системи міжнародних відносин.

ОБ’ЄКТ:
Традиційно об’єктом МВ вважають середовище, у якому панує анархічне, невпорядковане поле, що
характеризується відсутністю центральної влади і, відповідно, монополії на легітимне
регулювання сфери міжнародних відносин різноманітними способами і методами. У зв’язку з цим Р.
Арон вважав специфічною рисою міжнародних відносин те, що вони розгортались і розгортаються в тіні війни.
Слід зазначити, що середовище міжнародних відносин – як об’єкт науки – не завжди є повною анархією,
адже друга половина ХХ і початок ХХІ століть характеризується виникненням і розвитком міжнародних
інститутів, поширенням й посиленням міжнародних режимів, що вносить все більшу впорядкованість і
урегульованість у відносини між міжнародними акторами. Виходячи з неї, об’єктом ТМВ можуть
виступати будь-які соціальні відносини і потоки, які пересікають кордони і які уникають єдиного
державного контролю.
Це значно звужує розуміння поняття об’єкта науки про міжнародні відносини до
міждержавних взаємодій і зводить до чисто кількісних відмінностей:
об’єктхарактеризується:
ü дуалізмом урегульованості і порядку
ü значною часткою непередбаченості, яка витікає із плюралізму суверенітетів і психологічних
особливостей осіб, що приймають рішення і здатні впливати на хід розвитку подій та процесів.

ПРЕДМЕТ:
Зазначимо, що з першої половини ХХ ст. і до сьогодні постійно точаться дискусії навколо
предмета ТМВ, специфіки предметного поля і основнихдослідницьких методів. Про
існування предмета теорії міжнародних відносин свідчить наявність різноманітних явищ
та видів людської діяльності, якірозвиваються за специфічними законами, володіють
власною динамікою.

Таким чином, предметом ТМВ є перш за все теоретичне

узагальнення проблем міжнародних явищ та процесів, які в
цілому відображаютьзагальні закономірності, структуру,
функціонування і розвиток системи МВ

Складовою частиною предметного поля ТМВ, з одного боку, є центральні поняття

політології (наприклад, "політична влада”, "політичний процес”,”політичний режим”,
"громадянське суспільство” та ін.), з іншого боку, наукові поняття і проблеми, у яких
відображається специфіка міжнароднихвідносин, а саме "плюралізм суверенітетів”,
"баланс сил”, "біполярність” і "мультиполярність”, "дипломатія”, "стратегія” та ін.

ТМВ виконує функції:

Наукові (виконує у науці) – констатація та пояснення.

1. Описова функція - надзвичайно важлива, акумулює інформацію про об'єкт

дослідження і створює його ідеалізовану модель. (Особливо вона потрібна через
відсутність конкретної наукової дисципліни, яка б вивчала міжнародні відносини на
емпіричному рівні).
 2. Експланаційна функція - для ТМВ основна, пояснює реальні процеси та явища у
міжнар. системах.

Прикладні (виконує в суспільстві) - практичне значення теорії.

1. Прогностична функція – практична, конструктивна (бо визначає ймовірні наслідки

процесів та явищ, які досліджує ТМВ). Наукове передбачення ситуацій у
міжнародному середовищі обов'язкове для виконання теорією інструментальної
функції.

2. Інструментальна функція на підставі її наукового аналізу є змога прогнозувати та

адекватно реагувати на ситуації у МВ (вона їх передбачає).

3. Світоглядна функція – формує науково обґрунтовану систему поглядів на

характер і зміст міжнародних процесів та явищ.

Сучасна ТМВ здійснює ці функції нерівномірно, оскільки щодо її характеру і меж дослідження
досі триває гостра полеміка.

4.Поняття теорії міжнародних відносин та її місце у системі наук. Проблема

теоретико-методологічної орієнтації.

ТМВ формується як синтетична наукова дисципліна, в системі суспільних наук посідає особливе
місце; тісно взаємодіє з суспільними науками у вивченні міжнародного середовища, явищ та
процесів, що в ньому відбуваються. Для теорії міжнародних відосин важливе значення мають
зв'язки з різними суспільними науками, саме в аспекті обміну інформацією про результати
досліджень, запозичення окремих методів, ідей, поглядів та концепцій, що стосуються об'єкта
дослідження теорії міжнародних відносин.

Суспільні науки можуть бути пов'язані з тмв як опосередковано, так і безпосередньо.

● Опосередковані зв'язки – здійснюються через ту чи іншу дисципліну, що розвинулась

на межі наукових інтересів і дотично зачіпає проблематику міжнародних відносин.
● Прямі зв'язки – визначаються або близькістю об'єктів дослідження, або значним
методологічним впливом на теорію міжнародних відносин.

Теорію міжнародних відносин варто розглядати не як моно дисциплінарну науку, а як

міждисциплінарну.

Я. П'єтрась виокремлює такі орієнтації в теорії мв:

а) філософську (зводить мв до елемента теорії суспільного розвитку, розглядається на дуже

високому рівні абстракції);

б) історичну (розглядає міжнародні відносини як частину всесвітньої історії, аналізує та

узагальнює історичний матеріал, пов’язаний зокрема із зовнішньою політикою, дипломатією,
військовою справою)

в) соціологічну (зводить міжнародні відносини до концепції суспільства та його діяльності у

міжнародному середовищі)

г) юридичну (розглядає міжнародні відносини як міждержавні правничі відносини)

ґ) економічну (визначає міжнародні відносини як вияв функціонування міжнародного ринку)

д) праксеологічну, або кібернетичну (зводить міжнародні відносини до проблеми ефективних

дій у сфері зовнішньої політики та їх системної організації)

До цих орієнтацій варто додати географічну та політологічну орієнтації

Географічна орієнтація виходить зі сприйняття чинника географічного простору як настільки

важливого, що переважає над усіма іншими – геополітика.

Політологічний теорія міжнародних відносин конкретизує теорію політики, враховуючи дуже

виразну специфіку досліджуваних суспільних відносин.. Політика як специфічна сфера людської
діяльності є однією з найважливіших складових міжнародних відносин, вона великою мірою
визначає їх характер та зміст, що, однак, не дає підстав для змішування цих понять.

Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин, що призвела до її методологічної

недосконалості, є різне трактування об'єкта дослідження різними науковцями.Ідеться,
передусім, про розбіжність між принципами суб'єктивізму та об'єктивізму.

Суб'єктивізм каже, що МВ позбавлені об'єктивної основи і випливають з людської натури.

Об'єктивізм полягає в тому, що МВ мають реальний характер, а їхні рушійні сили та

закономірності не залежні від волі людини.

Ще однією проблемою методології є полеміка щодо суб’єктів у міжнародному середовищі.

Врешті, методологію ТМВ не можна розглядати як систему підходів і методів дослідження, а
радше як множину окремих методологій.

5.Особливості зародження і розвитку науки про міжнародні відносини як

академічного напряму.

Науковий інтерес до проблематики міжнародних відносин почав виникати ще на зламі IV—V ст.
до н. є., коли вони вперше почали розглядатися у працях давньогрецьких істориків і філософів.

Як наукова дисципліна ТМВ почала формуватися лише після Першої світової війни починаючи з
1919 р., коли у Валлійському університеті (Велика Британія) була заснована перша кафедра
міжнародної політики, розпочався процес інституціалізації теорії міжнародних відносин.
Важливим для становлення ТМВ у цей час було заснування у 1922 р. журналу International
Affairs (Міжнародні справи).

Доробок наукових шкіл представлено насамперед у працях: Г. Морґентау, P. Apoна, Дж. Розенау,
Дж. Зінґера, П. Циганкова, тощо.

Становлення і розвиток теорії міжнародних відносин започатковано у першій половині XX ст.,

що можна вважати надто коротким часом для становлення науки.

➔ Це цілком пояснює брак концептуальних узагальнень та відповідного

літературного підґрунтя в сучасній теорії міжнародних відносин.

Попри відродження інтересу до теорії міжнародних відносин і світової політики в Україні,

доводиться констатувати незначну кількість українських видань, присвячених цій
проблематиці. Серед праць українських авторів виокремимо книжку А. Камінського "Вступ до
міжнародних відносин". Проблеми теорії міжнародних відносин висвітлені у працях В. Мадісона і
В. Шахова "Політологія міжнародних відносин", С. Трояна "Вступ до теорії міжнародних
відносин", М. Шепєлєва "Теорія міжнародних відносин", В. Хонина "Теория международньїх
отноше-ний".

6. Ідеалістичний характер науки про міжнародні відносини на початках

становлення та його причини. Вплив теорії ідеалізму на політику провідних
держав світу у першій половині ХХ ст.
Ідеалізм як система наукових поглядів на міжнародні відносини сформувався на
початковому етапі розвитку теорії та розвивався , передусім, у США та Великій
Британії. Криза Ліги Націй та Друга світова війна поклали край багатьом ілюзіям
науковців і наочно продемонстрували неадекватність реальності міжнародних відносин
їхнім уявленням про неї тож виявилась необхідність у іншій теорії.

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко

сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804) "До
вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е. Канта
вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що метою
розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який розуміють як
систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану випливає з
потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених владою.
Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. Його погляди
сформувались під значним впливом ідей Дж. Бентама та були, виражені у програмних
гаслах "мир через право", "гармонія інтересів", "світова гармонія", "міжнародне право як
світовий скарб моральних вартостей".

У період між світовими війнами на принципи ідеалізму опирався також Пакт

Бріана—Келлога, підписаний 27 серпня 1928 р. у Парижі. "Пакт загальної відмови від
війни" складався з двох статей, у яких сторони урочисто зобов'язувались не
застосовувати воєнну силу у відносинах між собою та розв'язувати всі можливі
суперечки мирним шляхом.
Теоретичні погляди ідеалістів на міжнародні відносини зводяться до таких
тверджень:
1.Міжнародні відносини, як і будь-які суспільні відносини, випливають із
характеру та прагнень людини, і тому їх доцільно розглядати й пояснювати
крізь призму її поведінки. Людина, як і будь-який створений нею колектив,
зацікавлена у гармонійних та безконфліктних стосунках, оскільки вони
гарантують розвиток і процвітання.
2.Держави є макроявищем будь-якої людської спільноти, і їхню зовнішню
політику можна порівняти з людською поведінкою, тобто вона може бути
моральною чи аморальною, доброю чи злою. Критерієм моральності є
універсальні людські норми поведінки, що матеріалізуються у сфері
міжнародних відносин як гармонійність та безконфліктність.
3.Національний інтерес психологічно виражає суб'єктивне розуміння потреб
суспільства, яке завжди відмінне від реальності. У міжнародних відносинах
наявна гармонія інтересів їхніх учасників, а розбіжності їхніх поглядів та
суперечності не мають істотного характеру, оскільки гармонізуються
"невидимою рукою" (Бога, розуму тощо), що запозичено з екон. теорії А. Сміта.
4. Конфлікти на об'єктивній основі не можуть виникати, тому що будь-які
суперечності без об'єктивної основи можна врегулювати за допомогою
переговорів.

7. Хронологічна періодизація науки про міжнародні відносини та її взаємозв’язок

з розвитком методологічних підходів.

Довестфальський період – від появи держав до 1648 року. Характерна роздрібленість

учасників МВ. Безсистемність взаємодій цивілізацій (Вавілонська, Єгипетська, Індійська,
Римська, Китайська, Перська, Грецька). Головні прояви взаємодії – короткочасні збройні
сутички. Історія конкуруючих імперій.
Вестфальська система – 1648 – 1815. Виникнення “національної держави”. Принцип
національного суверенітету. Ієрархія держав, нерівність. Формування євроцентричного світу.
Європейська історія = світова історія. Занепад монголотатар в Азії і Сxідної Римської імперії в
Європі. Зростає вплив Росії і Османської імпреії. Іспанія, Португалія, Голандія, Англія, Франція і
Швеція починають боротьбу за розподіл світу.
Віденська система – 1815 – 1914. Між державами встановлюються кордони. Початок
антиколоніальних воєн. Завершення територіального розподілу світу, початок боротьби за його
перерозподіл.
Версальська система – 1919 – 1939. Розпад імперій (Російська, Османська, Австро-Угорська,
Німецька), утворення ряду нових держав. Перерозподіл колоніальних володінь. Виникнення
регіональних підсистем МВ (Лат. Америка, Близький Схід, Далекий Схід, Африка).
Потсдамська система – 1945 – 1991 – Розподіл сфер впливу і прагнення порушення рівноваги.
Децентралізація насильства.

8. Ідейні та методологічні особливості наукових дискусій у науці про

міжнародні відносини.

Дискусії:

Протиставлення окремих теорій, конфронтація наукових ідей і концепцій завжди були

рушійною силою розвитку теорії міжнародних відносин. Урамках її досліджень
періодично виникали істотні, для розвитку наукового знання, дискусії між
представниками різних наукових шкіл та окремих теорій.Можна наголосити на
особливій експланаційній значущості чотирьох великих дискусій.

Перша з них спалахнула ще в 40-х роках XX ст. між представниками

класичних теорій ідеалізму та політичного реалізму.Особливості:
-ідейні суперечки про зміст основних понять та категорій науки, першопричини та рушійні
сили міжнародних відносин.
- методологічні суперечки з приводу зовнішньополітичних цілей та засобів їх досягнення
ідеалізм зазнав поразки, а реалізм став домінуючою парадигмою. школа політичного
реалізму наклала свій надзвичайно глибокий відбиток на інші напрями теорії
міжнародних відносин, але її ключові положення стали беззастережною
 детермінантою в мисленні політиків, дипломатів та військових Відголоси і зараз -
продовжуються послідовниками ідей класичної школи — неореалістами та
неолібералістами(проблематика дискусії між ними залишається близькою до тієї, щодо
якої сперечались їхні попередники на початку XX ст.).

Друга дискусія, - "Велика дебата", розпочалась у 1960—1970-х

роках - розкол на традиціоналістів та біхевіористів. Особливості:
- полеміка, щодо методології дослідження міжнародних відносин, хоча зміст
дискусії має значно глибший характер (! - про суб'єктивний чиоб'єктивний
характер міжнародних явищ та процесів, а ще вужче — про роль та значущість
людини у суспільних процесах.)
- реалізм дуже швидко був спотворений і зазнав значної ідеологічної компрометації.
Натомість представники модерністського напряму, заперечуючиісторико-філософський
та політико-стратегічний підхід традиціоналістів, рекламували власні теоретичні
побудови як ідеологічно незаангажовані.(Традиціоналісти - через осмислення
специфічної природи людини, інтересів та цінностей, властивих людським спільнотам.
біхевіористи, відкидаючи суб'єктивізм, формулювати закони та закономірності
міжнародних відносин і опиратись на точні (у тому числі іматематичні) методи
досліджень
спроба сконструювати нову суспільну дисципліну на основі методології точних і
природничих наук зазнала невдачі, призвівши до численних ілюзій таглибоких
розчарувань (традиціоналісти широко критикували зловживання застосування новітніх
методів дослідження – «аби використати»)

Третя дискусія - з гострою критикою теорій класичної школи з боку неомарксистів.

Особливісті : : проблеми суб'єктності та змісту міжнародних відносин.
- ідейні розбіжності: неомарксисти казали, що класична теорія невідповідна
реальності.казали про ТНК як важливого учасника.
За теорією класичної школи ТМВ держава є головною в різних сферах:
економ,сок,культ,інформаційна\\ неомарксисти – тнк впливають на все!

Четверта дискусія - у 1980—1990 pp- проти класичної теорії досить активно

виступили "альтернативні" напрями: постмодернізму, фемінізму та критицизму.
(інтерпарадигматичної дебати - що відобразило намагання вчених висунути певні
експланаційні концепції нових реалій, які склалися усучасному світі, а з іншого —
претензію молодої генерації теоретиків на висунення нових та нетрадиційних парадигм у
теорії міжнародних відносин.

- як окремих методологічних питань, так і проблем, пов'язаних із розумінням та

науковим тлумаченням найважливіших явищ і процесів МВсучасності.
альт закидають класичній теорії здатність логічно пояснювати лише конфронтативні
періоди історії .

Згадані дискусії виникали в теорії міжнародних відносин переважно під впливом важливих
суспільних проблем сучасності, на які наука намагалась реагувати, а також під впливом
розвитку методології інших суспільних та точних наук. Вони також сприяли
становленню та розвитку великої кількості експлана-ційних теорій, класифікація яких є
однією з найскладніших проблем сучасної науки.

9. Нормативно-ціннісні основи ідеалізму.

Теорія ідеалізму, як напрям наукової думки починала формуватись в Античні часи.

Роздуми з цього приводу знаходимо у працях Платона й Арістотеля, Конфуція, Ціцерона,
Ульпіана та інших. Античні вчені зосереджували увагу на сутності держави та проблемах
війни і миру, які, зрештою, і в пізніші часи були головним об'єктом дослідження теорії
міжнародних відносин
Основи ідеалістичного розуміння сформульовані у працях видатного німецького філософа Е.
Канта (1724—1804) "До вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е.
Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що метою
розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який розуміють як
систему представницької демократії.
Ідеалістами, за сутністю поглядів на міжнародні відносини, були також: Е. Роттердамський,
Е.ДеВаттель, Дж. Локк, Ш. Де Сен-П'єр, Т. Пейн, Дж. Мілл, які, незважаючи на деякі
розбіжності, "об'єднані способом бачення світу, виразною вірою в сумління та раціональність як
передумови миру та універсальної гармонії".
Теорія ідеалізму базується на припущеннях про те, "що людську поведінку формує середовище,
але його можна змінити.., що людство здатне до самовдосконалення... політичне середовище
може бути трансформоване розвитком нових установ, таких як Ліга Націй та Об'єднані Нації".
Гармонія зацікавленості у спокої на рівні спільноти або нації-держави ґрунтується на
зацікавленості індивіда у спокійному світі. Діяльність будь-яких учасників міжнародних відносин
визначається певними принципами, а вони самі можуть підлягати моральному вдосконаленню.
Актори держави, міжнар. організації. недержавні актори
Цілі акторів співпраця та універсальні ідеали
засоби створення МО , норми МП
Майбутнє мв Демократичний мир
природа мв обмеження анархії за доп МО та МП
людська природа людина з моральним цінностями

10. Нормативно-ціннісні основи реалізму.

Джерела політичного реалізму сягають античних часів. Засновником вважають

давньогрецького історика Фукідіда, серед усіх його висновків найважливішими є:
1. від найдавніших часів, зіткнення між племенами і народами відбувалися за володіння
найціннішими для господарства землями.
2. стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між ними, а війни
виникають через її порушення
актори-держави
цілі акторів - захист нац інтересів та нац безпека
засоби - сила і баланс сил
природа мв- анархія
людина егоїстична
Особливості: реалісти намагалися подати об’єктивну оцінку тим реальним фактам і процесам,
які відбувалися в світі.
Об’єкт дослідження – реальний світ, такий, який він і є.
Головний суб’єкт- держава.
Суть – конкуренції та конфлікти. Зовнішня політика – реалізація національних інтересів держав
(лорд Пальместон).
Сутність МВ – баланс сил на міжнародній арені.
Представники: макіавеллі, гобс, фукідід, гегель, вебер, морегнтау
Макіавеллі. Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно
егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та
матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони "прагнуть досягнути
однакової мети — слави і багатства".
Гоббс. На його думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні, наділені однаковими
потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей між ними та розуміння собі
подібних як ворогів і конкурентів на шляху до задоволення власних інтересів. У природі
людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три найважливіші причини війни: по-перше,
суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави та престижу. Внаслідок
цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав "bellum omnium contra omnes", тобто
війни всіх проти всіх Доцільність існування держави полягає у забезпеченні внутрішньої і
зовнішньої безпеки. Кінцевою метою людей (які від природи люблять особисту свободу і
панування над собі подібними) є турбота про самозбереження, яку власне і гарантує держава,
яка є меншим злом порівняно із анархією. Гоббс дійшов тих же висновків: для підтримання
світового порядку потрібен єдиний для всіх народів суверен, або політична інституція, тобто
міжнародна організація.
Геґель. визначав серед основних обов'язків держави самозбереження репрезентованого нею
суспільства. Вебер. "головним засобом політики є насильство". Змістом політики є боротьба за
владу.Морґентау. Моральні принципи не можуть бути дотримані повністю, але до них можна
наблизитись, намагаючись встановити баланс інтересів, який, однак, завжди буде тимчасовим.
Метою реалізму є пошук "найменшого зла", а не пошук «абсолютного добра»

​11. Ідеалістично-реалістична природа інституціоналізму

Засновники : т. веблен, д.коммонс, у. мітчел

Міжнародні угруповання та інститути грають вагому роль у підтримці миру та регулюванні

світопорядку (за Кантом —федерація вільних держав). Міжнародна спільнота усвідомлює,
що необхідна колективна безпека, здатна попередити конфлікти будь-якого характеру.
Велика перевага об’єднань — полегшення комунікації, міжнародний форум та можливість
отримати необхідну експертну оцінку та інформацію, розширення горизонтів співпраці.
Завдяки цьому держави можуть будувати відносини на основі довір’я, шукати взаємовигідний
компроміс та домовлятися під наглядом авторитетних інститутів.

Приклади інституту: Саме з такою метою були створені відомі всім нам міжнародні
організації, як ООН та її дочірні органи, СОТ, ЮНЕСКО тощо, а також неурядові угруповання
(від Human RightsWatch до Amnesty International). Прикладом інституту може бути й така абстрактна
річ, як суверенітет. ЄС (виступає як правила, так і організація, створена для їх утілення).

Під інститутом сьогодні мається на увазі стійка норма, правило, спосіб дій, а не тільки конкретне їх
втілення у вигляді міжнародної організації.

Міжнародне право: держави домовляються між собою, враховуючи міжнародно-правові норми та

принципи.

Ліберальний (ІДЕАЛІСТИЧНИЙ) інституціоналізм охоплює ті теорії, які стверджують, що

міжнародні інституції відіграють важливу роль у координації міжнародного співробітництва.

Реалісти (Р) припускають, що держави зосереджуються на відносних вигодах і потенціалі

конфлікту, ідеалістичні (ліберальні)(ІД) інституціоналісти припускають, що держави
зосереджуються на абсолютних вигодах і перспективах співпраці.

- ліберальні(ІДЕАЛ) інституціоналісти вважають, що потенціал для конфлікту завищений

реалістами і припускають, що існують протилежні сили, такі як повторні взаємодії, які
стимулюють держави до співробітництва.
Реалістичною природа інституціоналізму все ж відчувається у тому, що конфліктність не
є виключенням з правил. Визнано, що у надзалежному світі вже не можливий конфлікт
двох сторін. Проблема одного виявляється проблемою всього світу. Але головна умова
успіху інституціоналізму — дієвість цих міжнародних організацій, що нині вкрай обмежена.

12. Реалістична й ідеалістична сторони структуралізму

Термін "структуралізм" може відноситися до нового напрямку в реалістичній теорії

міжнародних відносин, що склалися під впливом К.Уолтца. (ДЕ Є САМОСТІЙНИМ,АЛЕ
ЧІТКО ВИЗНАЧАЄТЬСЯ СИСТЕМОЮ) –
-Війна і нестабільність не стільки наслідок зіпсованої людської природи або поганого
державного устрою, скільки результат мінливого співвідношення сил між
державами в анархічній міжнародній системі.

Структуралізм категорично заперечує навіть відносну самостійність у політиці

держав. Й. Ґальтунґ, Е. Валлерстайн, П. Баран, П. Суізі, А. Франк висловлюють думку про
те, що держава повністю залежна від світової капіталістичної системи(СИСТЕМНІСТЬ Є
ТАКИ РИСОЮ ІДЕАЛЗМУ), а їхня роль залежить лише від місця у ній

- Це місце окреслюється як центральне чи периферійне, залежно від того, інтереси яких

економічних груп (фінансово-промислових, ТНК) вона виражає та захищає.

- Держава як політична одиниця повністю залежна від структури міжнародних

економічних відносин, у якій домінують могутні економічні групи. (СУПЕРЕЧИТЬ
ПОГЛЯДАМ РАННІХ РЕАЛІСТІВ, АДЖЕ САМЕ ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА БУДЕ ВИЗНАЧАТИ
ЕКОН ЗВ’ЯЗКИ ДЕРЖАВИ).

Представники: Маркс, енгельс,каутський,ленін

13. Суть меркантилізму й економічного лібералізму та їх зв’язок з реалізмом

й ідеалізмом.

Меркантилізм (фр. mercantile — торговець, від лат. mercari — торгувати) — у широкому розумінні —
переважання матеріальних, фінансових інтересів над усіма іншими. У більш вузькому, конкретному
значенні — торгова та фінансова політика абсолютистських держав 16-18 ст. та відповідна ідеологія.

Меркантилізм відображав (зв’язок із реалізмом):

• компромісні інтереси сильної централізованої державної влади та торговельної буржуазії з метою
збільшення національного багатства
• визнавав пріоритетність державних інтересів над особистими
• активний протекціонізм (з лат. - захист), змістом якого було перевищення експорту над імпортом
• розвиток мореплавства і флоту, захоплення колоній
• В епоху меркантилізма, тобто до початку 18 ст. держава розглядала розвиток промисловості лише
як засіб для свого політичного переважання над іншими країнами.
• Економічна конкуренція була, головним чином, засобом політичної конкуренції.
• Бажання буржуазії розглядались через призму бажань королівської влади.

A. Ідеї ранніх меркантилістів належать до металістичної теорії грошей, відповідно до якої

грошова сутність золота і срібла пояснюється їх природними властивостями.
 B. Представники пізнього меркантилізму, коли після географічних відкриттів нагромадження
грошей перестало бути актуальним, були прихильниками ідеї активного торговельного балансу,
згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більша різниця між експортом та імпортом
товарів.

Економічний лібералізм - це ідеологія, що є складовою частиною класичного лібералізму.

Економічний лібералізм (зв’язок із ідеалізмом):

• підтримує і пропагує економіку Laissez-faire («принцип невтручання» — економічна доктрина,
згідно з якою державне втручання в економіку повинне бути мінімальним, зосереджене на захисті
людей та їх власності, національній безпеці, та надання обмеженої кількості суспільних благ)
• вірять, що політична свобода і соціальна справедливість невіддільні від економічної свободи
• використовують філософські аргументи на підтримку економічного лібералізму і вільного ринку.
• ідеологія засуджує втручання уряду у вільний ринок і підтримує максимальну свободу торгівлі і
конкуренції

14. Суть функціоналізму та його зв’язок з ідеалізмом й

інституціоналізмом.

Функціоналізм - теорія міжнародних відносин, яка виникла в 1930-х роках. Її творцем є британський
соціолог Д. Мітрані, а продовжувачем - американський дослідник Е. Б. Хаас.

• Процес європейської інтеграції спричинив виникнення функціоналізму

• Як досягти миру між державами? - через функціональну інтеграцію
• У центрі були не силові розрахунки держав, а економічні та соціальні питання
• Ефект переливання (spill-over effect) - поступово позитивні ефекти від зміцнення інтеграції
охоплюють сусідні сектори
• Державний суверенітет - рудимент (втратив своє значення)
• ключовим є збереження стабільності
• порушення стабільності у вигляді нелегітимних форм політичної участі, соціальних конфліктів
та революцій визнавалось основоположниками функціоналізму як “хвороба” суспільства
• щоб реформи не призвели до зміни самої системи, тобто не порушили існуючого балансу сил між
владою та групами інтересі

На відмінну від функціоналізму, ідеалізм розглядає міжнародні відносини,як такі суспільні відносини,що
випливають з характеру та прагнень окремої людини, в той час коли в першому явища в міжнародних
відносинах обґрунтовуються беручи до уваги поведінку суспільства в цілому, а не одного індивідуума.

Порівнюючи функціоналізм з інституціоналізмом, варто зазначити, що представники останнього

оцінюють ситуативну картину міжнародних відносин ще загальніше , як таку,що залежить не від
поведінки особистості чи суспільства, а від більш масштабних суб’єктів (міжнародних інститутів).

15. Теоретичне обгрунтування імперіалізму і розвиток геополітики

Імперіалізм — державна політика, практика і пропаганда розширення і панування держави,

звичайно, шляхом прямого захоплення території або за рахунок отримання політичного і
економічного контролю
 • використовує ідеологічне обґрунтування права підпорядкування собі інших держав,
територій та народів
• кін ХІХ – поч ХХ століття – «доба імперіалізму». Для цього часу характерна боротьба за
розподіл світу між могутніми імперіями, здебільшого європейськими. Серед цих держав:
Британська імперія, Французька колоніальна імперія, Німецька імперія, Італійська
імперія, Японська імперія та Сполучені Штати Америки.
• доки держава зміцнюється та розвивається, вона є експансивною, а припинення
експансії свідчить про початок її занепаду
• Імперіалізм як державна політика завжди передбачає використання сили: прямої
військової або у якийсь іншій формі.
• Імперіалізм часто вважається морально негожим, тому термін часто використовується в
міжнародній пропаганді, щоб засудити і дискредитувати зовнішню політику противника
• Термін використовується для характеристики політики країн незалежно від того, чи
називають вони себе імперіями

Два підходи до розуміння суті імперіалізму:

1. Перший підкреслює політичну роль і простежує імперіалізм від стародавніх

цивілізацій, заснованих на експансії, зокрема, від держави Александра
Македонського чи Римської імперії.
2.Другий виділяє економічні фактори й розглядає імперіалізм як особливість головним
чином епохи розвинутого капіталізму ХХ ст.

Виникнення в середині XIX в. марксизму зумовило появу ще однієї

традиції в поглядах на міжнародні відносини, яка не зводиться ні до
класичної, ні до ліберально-ідеалістичної традицій. Згідно з К. Марксом,
всесвітня історія починається з капіталізму, бо основою капіталістичного
способу виробництва є велика промисловість, створює єдиний світовий
ринок, розвиток засобів зв'язку та транспорту. Буржуазія шляхом
експлуатації світового ринку перетворює виробництво і споживання всіх
країн в космополітичне і стає панівним класом не тільки в окремих
капіталістичних державах, але і в масштабах всього світу. Але «в тій же
самій мірі, в якій розвивається буржуазія, тобто капітал, розвивається і
пролетаріат». Міжнародні відносини в економічному плані стають
відносинами експлуатації. У плані ж політичному вони стають
відносинами панування і підпорядкування і, як наслідок, відносинами
класової боротьби і революцій. Тим самим національний суверенітет,
державні інтереси вторинні, бо об'єктивні закони сприяють становленню
всесвітнього суспільства, в якому панує капіталістична економіка і
рушійною силою якого є класова боротьба і всесвітньо-історична місія
пролетаріату.

Геополітика - наука, яка становить систему знань про контроль над простором.
Передумова виникнення геополітики: необхідність осмислення нових політичних реалій, які
спостерігались у світі на межі 19-20 ст (світ був поділений і йшлося про перерозподіл між
центрами сили : Троїстий Союз (Німеччина, Австрія, Італія) проти Антанти (ВБ, Франція, Росія).

Причина виникнення: два полюси хотіли перерозподілити світ.

Шведський вчений Рудольф Челлен ввів поняття “геополітика” в 1916р. Визначив її як доктрину,
яка розглядає державу як геограічний організм або просторовий феномен.

Геополітика базується на 3-х основних підходах:

• Цивілізаційний підхід
• Воєнно-стратегічний підхід
• Підхід теорії географічного детермінізму

Цивілізаційний підхід:
Засновником цивілізаційного підходу у геополітиці є рос. Микола Данилевський. Його суть, він виклав
у своєму відомому творі “Росія та європа 1868”. Він стверджував що головними діючими акторами на
сцені історій є не держави та їх блоки, а величезні культурно-релігійні спільноти,які згодом почали
називати цивілізаціями.
Представники: Арнольд Тойнбі,Освальд Шпенглер, Самюель Гантінгтон

Воєнно- стратегічний підхід: (Макіавеллі,Мольтке, американ. вчений Альфред Мехен-

морська могутність)
Полягає в тому, що доля світу вирішувалась не під час миру, а під час воєн( воєн на морі).

Теорії географ. детермінізму:

(Як положення , яке займає держава, вплив клімату на життя народу)
Француз. вчений Жан Буден(найб. впливовості надавав клімату)
Найяскравіші представники нім. геополітичної школи: Фрідріх Ратцель, Рудольф Челлен,
Монтеск’є.
 16.Зовнішня політика держави у теоретичній концепції Л.
Гумпловича

- вважають одним із найавторитетніших представників соціального

дарвінізму в соціології
- праці: "Раса і держава" (1875), "Расова боротьба" (1883),
"Соціологія і політика"
- предметом дослідження можуть бути лише соціальні групи,
оскільки людина здатна ефективно боротися за своє існування,
лише перебуваючи в них
- зовнішня політика визначає внутрішню
- держава - панування меншини над більшістю.
- завжди перемагає меншина, доповнюючи свою недостатню
чисельність перевагою дисципліни і розуму.

Л.Ґумплович сформулював головні та вторинні закони зовнішньої

політики:

Основний, або первинний закон відносин між державами: постійна

боротьба між сусідами за прикордонну лінію.

Вторинні закони:
- прагнення держави збільшувати свою могутність та запобігати
посиленню могутності сусіда;
- контроль держави над торговельними шляхами методом
найменшого опору;
- основа зовнішньої політики: нарощування воєнної сили , яка
визначає її статус і активність на міжнародній арені.

17. Становлення геополітики у концепціях Ф.Ратцеля та Р.Челлена.

Засновник класичної геополітики - Фрідріх Ратцель.
- держава є "живою істотою, вкоріненою в грунті"

- "Антропогеографія" (1882), "Політична географія" (1897), "Про закони

просторового зростання держав" (1901) - концепція визначального
впливу географічного середовища на зовнішню політику держав.

- умова існування народу --- ЖИТТЄВИЙ ПРОСТІР, де він може

задовольнити свої потреби, а ДЕРЖАВИ — наявність території, на яку
може поширюватися її влада.
- Необхідна умова набуття статусу світової держави: розвиток
військово-морських сил і панування на морі.

7 законів просторового зростання держав:

1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури.

2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей,
торгівлі, виробництва, підвищенням суспільної активності.
3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи
поглинання менших держав.
4. Кордон є периферійним (вторинний) органом держави, який свідчить
про її силу чи слабкість і зміни в її внутрішньому організмі.
5. Держава намагається долучити до своєї території найцінніші
фізико-географічні елементи: берегові лінії, басейни річок, рівнини,
басейни корисних копалин.
6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами
рівня розвитку цивілізацій на сусідніх територіях.
7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до
держави та посилюється, що призводить до виникнення щораз більших
держав.

Р. Челлен, шведський географ, учень Ратцеля

Р. Челлен послуговувався ідеями Ф. Ратцеля.

- Держава як організм, вкорінений у просторі, що складається з п'яти
життєво важливих сфер: геопросторової, демографічної, економічної,
соціальної та політичної.

- чинники могутності: розмір і компактність території та зручність

комунікації. Могутніші за інших держави є надорганізмами, що
намагаються підпорядкувати собі або поглинути малі держави. Війна між
наддержавами є формою боротьби за існування та владу у світі.

- концепція "континентальної держави" – Німеччина має об'єднати навколо

себе європейців, втіливши в життя формулу "Німеччина = Європа" або
принаймні теорію "континентального блоку";

- концепція "молодих і старих народів":

Молоді народи – німці і росіяни
Старі – французи і англійці
Молоді мають витіснити старих і створити континентальну державу.

-три просторові фактори— розширення, монолітності території, свободи

переміщення населення. Були приклади країн: Велика Британія – не має
монолітної території, але має інші фактори. Росія – не має свободи
пересування. США – має 3 чинники.

18. Геополітична схема світу у концепції Х.Маккіндера.

Маккіндер – англійський геополітик

- у будь-яких суспільних процесах "ініціативу проявляє людина, а не
природа, але власне природа переважно здійснює регулювання".

- світова історія є результатом боротьби континентальних та

океанічних держав. Морські держави були приречені розриватись між
власною морською експансією та необхідністю захищатись від
континентальних загроз. Приклади: завоювання сухопутною Македонією
морських Афін та падіння Риму під ударами племен варварів.
- у доповіді "Географічна вісь історії" (1904) виклав власне бачення
історії та географії світу, яке визначило розвиток геополітики XX ст.
загалом.

- Картина нашої землі – подавав у формі світового острова. Острів

складається з Європи, Азії та Африки.
Центральна сфера, серцевина суходолу- Хартленд.
Хартленд – внутрішні райони Євразії.
Його оточує внутрішній півмісяць – Німеччина, Австрія, Туреччина, Індія,
Китай. Та зовнішній півмісяць – Велика Британія, США, Канада, Південна
Африка, Австралія. Говорив, що історія людства відбувалася в Хартленді.

- Постулати сили в геополітиці:

- хто керує Східною Європою, той керує Хартлендом;
- хто керує Хартлендом, той керує Світовим островом;
- хто керує Світовим островом, той керує світом".

- концепція північного атлантизму, яка базувалася на недовірі СРСР:

Рівновага між Хартлендом і басейном Північної Атлантики – називав його
серединний океан.
Серединний океан може обєднати США, Францію, Велику Британію, які
змогли б протистояти Хартленду.

19. Зміст теоретичної концепції А.Мехена та її вплив на зовнішню

політику США.

Мехен — американський військовий, контр-адмірал, один з

засновників геополітики.

- Найважливіша праця "Вплив морської сили на історію 1660—1783",

перевага морських (і особливо — океанічних) держав над сухопутними
(про силу держави свідчать три основні елементи: географічне положення,
національний характер та морська сила).

- Морська могутність – військовий флот + торговий флот +

військово-морські бази.
- Мехен передбачив могутність Америки
- “сила на морі вирішує долю історії”, “хто володіє морем, той володіє
всім”
- США - класичний приклад таласократичної держави (морська
могутність держав, що володіють потужним військово-морським і
торговим флотом).
- принцип анаконди – блокування ворожих територій з моря і по
береговим лініям, що змучує противника. Приклад: Гітлер застосував це
до Британії, але британці не здалися.

Він запропонував 6 критеріїв для аналізу позиції і геополітичного

статусу держави:
1. Географічне положення держави, тобто його відкритість морям давало
можливість морських комунікацій з іншими країнами.
2. Фізична будова держави – тобто кількість портів, гаваней, бухт, які
розташовані наузбережжі. Це впливає на розвиток торгівлі і на
захищеність.
3. Розміри території - дорівнюють протяжності берегової лінії і характеру
гаваней.
4. Кількість населення - вона оцінює здатність держави будувати кораблі та
обслуговуватиїх.
5. Національний характер – тут йдеться про здатність народу до
проведення торгівлі.
6. Політичний характер правління - від цього залежить правильне
оперування природними і людськими ресурсами для створення
могутньої морської сили. На це впливає мудрість, наполегливість уряду,
воля народу.

А. Мехен стверджував, що для того, щоб США стали світовою

державою, вони повинні виконати наступні пункти:
- активно співпрацювати з британською морською державою;
- перешкоджати німецьким морським претензіям;
- пильно стежити за експансією Японії в Тихому океані і протидіяти їй;
- координувати разом з європейцями спільні дії проти народів Азії.

А. Мехен говорив, що США потрібно перейти з політики ізоляціонізму до

активної зовнішньої політики. Він стверджував, що США полягає в тому,
щоб, інтегрувати весь американський континент і зайняти провідні позиції
в економічному, військовому і навіть ідеологічному відношенні і
встановити повне світове панування.

20. Особливості корекції геополітичної схеми світу в концепції

Н.Спайкмена.

Спайкмен – американський геополітик голландського походження.

- Основна теза – Маккіндер переоцінив значення Хартленду.

- Спайкмен за найважливішу сферу вважав не Хартленд, а Рімленд –

відповідає внутрішньому півмісяцю за Маккіндером, який охоплює
морські країни Європи, Близький та Середній Схід, Індію,
Південно-Східну Азію і Китай, - є ключем до світового панування

Хто контролює Рімленд, той контролює Євразію;

хто контролює Євразію, той контролює світ

10 критеріїв, що визначають геополітичну могутність держави:

1)поверхня території
2)природа кордонів
3)об’єм населення
4)наявність чи відсутність корисних копалин
5)економічний і технологічний розвиток
6)фінансова міць
7)етнічна однорідність
8)рівень соц.інтеграції
9)політична стабільність
10)національний дух.
- «Серединний океан», який виступає у нього як «внутрішнє море», яким
у Стародавньому світі і в середні віки було Середземне море.

- “атлантичний континент” (Північна Атлантика), який пов’язаний

спільністю культури західноєвропейського походження, ліберальною
ідеологією, демократичним режимом і тд.

– в якості ізоляторів Хартленду створюються військові блоки зокрема

НАТО

21. Значення водного простору у концепції Л.Мєчнікова. Річковий,

морський та океанічний етапи розвитку людства.

Мечников – російський соціолог.

- водний простір відігравав обєднуючу роль у людських

спільнотах звідки випливає те, що чим більші водні простори опановувало
людство, тим більше виявлялась людська солідарність у формах
виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів

- перші держави - "оази" серед оточення набагато

примітивніших племен та майже не підтримували стосунків між собою

- Людська цивілізація розвивалася паралельно з освоєнням

ширших географічних просторів, аж поки у XIX ст. - закриття світу -
встановлення регулярного сполучення з усіма народами та державами
земної кулі

- Річки - «великі вихователі людства» - річка-годувальниця

змушувала населення об'єднувати свої зусилля в спільній роботі, вчила
солідарності, засуджувала лінощі і егоїзм. Річка була втіленням історичного
минулого і з нею пов'язувалася надія на майбутнє.

Погляди на розвиток суспільства - "Цивілізація та великі історичні

річки. Географічна теорія розвитку сучасного суспільства" (1889).
 В історії цивілізації Л. Мечников виділив три основні періоди:

1.Річковий період - виникнення перших розвинених суспільств в

долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії; Хуанхе та Янцзи в Китаї;
Тигру та Євфрату в Месопотамії; Нілу в Єгипті. Долини річок були зручні
для землеробства, найзручніший транспортний шлях. Люди об'єднувались
у спільноти, що пізніше призвело до виникнення перших держав.

2.Морський період, що охоплює 25 століть, починається від

заснування Карфагена й завершується в часи існування імперії Карла
Великого. У цей час виникають культури Фінікії, Карфагена, Греції, Риму,
Візантії. Спільна риса: розвиток не лише сільського господарства, але й
ремесла, та переважання морської торгівлі, що стала основним джерелом їх
добробуту і могутності. У ці часи люди освоюють не лише Середземне море,
але й Чорне та Балтійське моря, що розширює ареал європейської
цивілізації та поступово робить її могутнішою за інших.

3. Океанічний період розпочинається після розпаду імперії Карла

Великого, а його кульмінацією стає епоха великих географічних відкриттів.
Це час домінування західноєвропейської цивілізації, яка, завдяки
прискореному розвитку морського транспорту, опанувала фактично весь
світовий водний простір.

22. ​Критичне переосмислення імперіалізму в теорії

імпералізму. Дж.Гобсон, Р.Гільфердінг, К.Каутський,
Р.Люксембург, В.Ленін, Й.Шумпетер.
Виникнення в середині XIX в. марксизму зумовило появу ще однієї
традиції в поглядах на міжнародні відносини, яка не зводиться ні до
класичної, ні до ліберально-ідеалістичної традицій. Згідно з К.
Марксом, всесвітня історія починається з капіталізму, бо основою
капіталістичного способу виробництва є велика промисловість,
створює єдиний світовий ринок, розвиток засобів зв'язку та
транспорту. Буржуазія шляхом експлуатації світового ринку
перетворює виробництво і споживання всіх країн в космополітичне і
стає панівним класом не тільки в окремих капіталістичних державах,
але і в масштабах всього світу. Але «в тій же самій мірі, в якій
розвивається буржуазія, тобто капітал, розвивається і пролетаріат».
Міжнародні відносини в економічному плані стають відносинами
експлуатації. У плані ж політичному вони стають відносинами
панування і підпорядкування і, як наслідок, відносинами класової
боротьби і революцій. Тим самим національний суверенітет, державні
інтереси вторинні, бо об'єктивні закони сприяють становленню
всесвітнього суспільства, в якому панує капіталістична економіка і
рушійною силою якого є класова боротьба і всесвітньо-історична місія
пролетаріату.

Імперіалізм - це державна політика, спрямована на завоювання

територій, колоній, або встановлення політичного й економічного
контролю над іншими державами. Термін використовується для
характеристики політики країн, що володіють колоніями або домінують
над іншими країнами незалежно від того, чи називають вони себе
імперіями.

К. Каутський – німецький економіст, політик

- подолати імперіалістичну політику можна методами вільної торгівлі

і мирної демократії залишаючись у капіталізмі.

- імперіалізм - політика високорозвинених капіталістичних країн,

спрямована на підпорядкування, приєднання аграрних областей.

- «імперіалізм є тільки питанням сили, а не економічної

необхідності», відповідно ні імперіалізм, ні імперіалістичні війни в політику
соціал-демократії не повинні внести жодних змін »
 - Логічним продовженням теорії імперіалізму є концепція
ультраімперіалізму - формування нової міжнародної політики, де боротьба
національних капіталів замінюється на мирне співробітництво.

- прийшов до висновку, що картелі і трести в результаті змови між

ними поступово настільки укрупняться, що виникне нова стадія
ультраімперіалізму – де буде один єдиний світовий трест.

- утворюється єдиний інтернаціональний фінансовий капітал.

Завдання робочого класу буде полягати в тому, щоб замінити капіталістів,
керівних всесвітнім трестом і соціалістична революція буде здійснена. Поки
стадія ультраімперіалізму не наступила, умови для соціалістичної
революції не дозріли.

- відхиляє положення Маркса про класову боротьбу як рушійну силу

суспільного розвитку. Вважає, що суспільство розвивається шляхом
поступового вростання капіталізму в соціалізм на основі демократизації.

В. Ленін

формулює три основні особливості імперіалізму, який є:

- монополістичним капіталізмом;

- паразитичним, загниваючим капіталізмом;

- помираючим капіталізмом, передовсім шляхом соціалістичної

революції._

- Теорія соціалістичної революції базується на ленінській теорії

імперіалізму, викладеній у праці "Імперіалізм як найвища стадія
капіталізму". Імперіалізм - найвища й остання стадія капіталізму.
Економічну основу становлять монополії та їхнє панування в усіх сферах
життя.
 - імперіалістичний поділ світу може носити лише тимчасовий
характер, і за ним піде загострення боротьби у вигляді імперіалістичних
воєн для затвердження нового балансу сил.

- імперіалізм - капіталізм в новітній стадії його розвитку, в якому

надконцентрація промислового виробництва призводить до переростання
конкуренції в монополію

- у центрі імперіалізму - влада фінансового капіталу.

Р. Гільфердінг – австрієць, економіст

- необхідність перетворити диктатуру магнатів в диктатуру

пролетаріату

- наголошував на необхідності демократизації влади та поширення

впливу найманих робітників та їхніх профспілок на процес прийняття
управлінських рішень, для того щоб держава могла ефективно виконувати
свої функції
- "Фінансовий капітал"— узагальнено матеріал, що відображає зміни в
економіці й політиці капіталізму кінця XIX — початку XX ст.

- Він проаналізував якісно нові явища: розвиток капіталістичного

кредиту, збільшення кількості акціонерних товариств, утворення
фіктивного капіталу, діяльність фондової біржі, механізм біржової
спекуляції, концентрацію капіталу, фінансовий капітал та його вплив на
внутрішню й зовнішню політику імперіалізму.

- Сутність фінансового капіталу - панування банківського капіталу над

промисловістю, що дало змогу зробити висновок про можливість
перебудови капіталізму шляхом "соціалізації" сфери обігу: "захоплення
шести великих берлінських банків уже в теперішній час було б
рівносильне захопленню найважливіших сфер великої промисловості"

- наголошував також на можливості створення єдиного картелю, який

забезпечив би безкризовий розвиток економіки.

- «Організований капіталізм» - заміна капіталістичного принципу

вільної конкуренції соціалістичним принципом планомірного
виробництва. Це господарство, яке планомірно управляється,
підпорядковується впливу з боку суспільства ... через державу".

Гобсон – англійський економіст

- економічний стрижень імперіалізму був би неможливий без

ризику, агресії, проявів расизму, націоналізму. Імперіалізм
створює надто великі витрати для економічного розвитку, що в
подальшому призводить до війн.
 Дж. Гобсон був упевнений, що імперіалізм можна перемогти за
допомогою:

Дж. Гобсон піддав критиці імперіалізм за:

- установлення монопольних цін на засоби існування;
- підкуп монополістами суддів;
- одержання за гроші привілеїв;
- заперечення принципів вільної торгівлі.

Економічні погляди Гобсона - це лібералізм з реформізмом

- критикує розподіл, причому лише з етичних позицій.
- ігнорує роль виробничого споживання, головну причину криз
вбачає в недостатній споживацькій здатності мас. З метою
вирівнювання майнової нерівності вимагає зростання заробітної
плати і зменшення прибутків капіталістів.

Роза Люксембург - польсько-німецька революціонерка, теоретикиня

марксизму, економістка

- пропагувала економічне вчення К. Маркса та критикувала

бернштейніанство за спробу вдосконалити капіталізм.

- розвинула тезу про історичну приреченість імперіалізму та зробила

висновок про необхідність його революційного, насильницького повалення.
- Економічні витоки імперіалізму вбачала в особливостях розширеного
відтворення: капіталісти можуть забезпечити реалізацію додаткової
вартості лише частково, за рахунок особистого споживання, тому
необхідно, щоб існували некапіталістичні виробники та споживачі як
усередині власної держави, так і у відсталих країнах.

- Імперіалізм ототожнювався з процесом нагромадження

капіталу

- політична економія перестане існувати з того моменту, як анархічне

капіталістичне господарство буде змінене на планомірний, організований
і керований господарський устрій.

Й. А. Шумпетер – австрійський економіст

- природа людини (а не суспільство) призводить до неминучості

виникнення війни — і в цьому убачав «нормальність» розвитку суспільних
подій

- доводив, що клас воїнів є традиційною структурою суспільства

- монополії — це викривлення природи капіталізму

- імперіалізм виникає на підгрунті егоїзму фінансової олігархії. Тобто

імперіалізм, на його думку, не є необхідним етапом в еволюції
капіталістичних відносин, а являє собою результат випадкового поєднання
мілітаризму, монополії і фінансової олігархії.

- Імперіалізм - властиве державі прагнення необмеженої

насильницької експансії

- праця «Капіталізм, соціалізм і демократія» - капіталізм не зможе

вижити. Капіталістична система призводить до виникнення великого
бізнесу, але він загрожує існуванню приватної власності, яка є невід'ємною
частиною розвитку самої капіталістичної системи. Розшарування
суспільства і зникнення середнього класу, який «охороняє» капіталізм,
призводить до конфліктів.
23. Найважливіші етапи розвитку теорії ідеалізму. Спільність і відмінність
філософського, теологічного, правничого та політичного ідеалізму.

Філософський ідеалізм (Античний етап-Платон, Арістотель, Цицерон)

один з основних напрямків філософії, вихідним принципом якого є
твердження, що в основі речей і явищ реальності лежить не матеріальне,
а ідеальне, духовна першооснова: світовий розум, ідея, відчуття тощо.
При розв'язанні так званого основного питання філософії — про
відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання
первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Основна ідея Платона та Арістотеля, яка пізніше стала фундаментом не лише

ідеалізму, а й усієї класичної школи теорії міжнародних відносин, полягала у
твердженні про суб'єктивний характер держави та її політики. Цю політику, яка
мала б відповідати критеріям мудрості та справедливості, вони розуміли як
наслідування добрих звичаїв та ідей.

Теологічний ідеалізм-те, що пов’язане з Богом

(Ф.Аквінський)-Середньовіччя

Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну концепцію

Томи Аквінського (1225—1274), який причину війни вбачав у гріховності людей
та світської влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав
поєднання в політиці звичаєвого та канонічного права, тобто — людського та
божого порядку.

Для визнання війни справедливою потрібно три умови:

1)вона має бути офіційно оголошена законним урядом;

2)вона має бути обґрунтована справедливою причиною (lista causa); 3)її мета
має визначатися справедливим наміром (recta іп-tentio).

Концепція Т. Аквінського стала офіційною доктриною католицької церкви,

оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну політику щодо
тогочасних європейських держав.

Щодо війн між християнами ситуація виглядала дещо інакше. Вважалось

ганебним для християнина битись із християнином, і церква це постійно
засуджувала, та марно, як і в наші дні. Але християнські теологи погоджувались
із тим, що деякі війни були "справедливими". До цієї категорії потрапляли ті, які
велися на підставі 'законного пріоритету і зі справедливих причин"
Правничий ідеалізм-між право (Х. Гроцій)-Новий час

X. Ґроцій (1583—1645) сформулював концепцію гармонійних та безконфліктних

міжнародних відносин за допомогою створення та впровадження системи
міжнародного права. На його думку, для розв'язання

збройних конфліктів варто застосовувати універсальні моральні принципи, яких

мають дотримуватись уряди всіх країн світу. Йдеться про:

—принцип самозбереження, що полягає у взаємній повазі до законних і

необхідних для існування держав інтересів;

—принцип протиставлення свавіллю та несправедливості, тобто солідарність

урядів щодо недопущення політики, яка базується на необґрунтованих
самозбереженням інтересах і цілях.

Політичний ідеалізм-Новітній час ( В. Вільсон, Пакт

Бріана-Келога)

Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. як систематизована

сукупність поглядів інтелектуалів — ідеалістів, які поділяли позицію Президента
СІЛА В. Вільсона стосовно Ліги Націй та сучасних міжнародних відносин.

Ідеалісти вважали, що війна є результатом політики, яку здійснюють егоїстичні,

жорстокі та некомпетентні політичні лідери і підпорядкована їм влада. Такій
політиці та зумовленій нею загальній підозрілості й агресивності суттєво
сприяють таємна дипломатія і мілітаризм, широко практиковані державами.

Теоретичні погляди ідеалістів на міжнародні відносини зводяться до таких

тверджень:

1.Міжнародні відносини, як і будь-які суспільні відносини, випливають із

характеру та прагнень людини, і тому їх доцільно розглядати й пояснювати крізь
призму її поведінки. Людина, як і будь-який створений нею колектив,
зацікавлена у гармонійних та безконфліктних стосунках, оскільки вони
гарантують розвиток і процвітання.

2.Держави є макроявищем будь-якої людської спільноти, і їхню зовнішню

політику можна порівняти з людською поведінкою, тобто вона може бути
моральною чи аморальною, доброю чи злою. Критерієм моральності є
універсальні людські норми поведінки, що матеріалізуються у сфері
міжнародних відносин як гармонійність та безконфліктність. Держава, що є
ініціатором конфлікту, діє аморально та заслуговує на застосування до неї
адекватних заходів з боку міжнародної спільноти. Р. Каст назвав ініціатора
конфронтації "природним агресором, заколотником проти миру".
3.Національний інтерес психологічно виражає суб'єктивне розуміння потреб
суспільства, яке завжди відмінне від реальності.

4. Конфлікти на об'єктивній основі не можуть виникати, тому що будь-які

суперечності без об'єктивної основи можна врегулювати за допомогою
переговорів.

24. Політичний ідеалізм у концепціях Дж.Бентама та І.Канта.

Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних

відносинах, що, на його думку, унеможливило б збройні конфлікти і
загарбницькі війни, спричинені релігійними та пріоритетними
суперечками, тиранією однієї нації щодо іншої, корисливими інтересами
владних еліт. Політичні еліти звикли за будь-яких обставин
послуговуватись збройною силою, незважаючи на те, що така політика
суперечить інтересам народів, схильних до миру та гармонії.
Обмежити застосування збройної сили у міжнародних відносинах, за Дж.
Бентамом, можливо за таких умов:
—введення особистої відповідальності членів уряду за втяг-нення
народів у війну;
—припинення мілітаризації, послаблення впливу армії на суспільство та
загальне роззброєння;
—припинення практики "таємної" дипломатії;
—створення міжнародної організації у складі делегацій європейських
держав, уповноважених розв'язувати суперечки між ними.

Е. Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею,

що метою розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану",
який розуміють як систему представницької демократії. Прагнення досягти
такого стану випливає з потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб,
наділених владою. їх безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності,
манії величі, що штовхає народи до війни, якої всі вони не бажають. Це
можливо зробити лише за умов створення громадянського суспільства,
створення громадського контролю за діями і рішеннями влади та залучення
громадян до активного керування державою, наслідком цього стане постійний
мир
Стан постійного миру мають підтримувати розвиток взаємовигідних торгових
стосунків і система міжнародного права. Це дасть змогу згладити суперечності
та недовіру між народами, створити моральну та легальну основу для їхнього
гармонійного розвитку.
 Загалом, стосунки між державами можуть перманентно бути мирними за
умови дотримання їх урядами шести найважливіших принципів:

1.Міжнародний договір не може мати юридичної сили тоді, коли в ньому

зберігаються таємні пункти або угоди, оскільки міжнародні договори
покликані усувати причини війн між державами, а не створювати підстави
для їх виникнення у майбутньому.
2.Жодна самостійна держава не може бути анексованою чи переданою
(як спадок, у результаті купівлі, обміну чи династичного шлюбу) іншою.
Держава та її громадяни не можуть розглядатися як майно, оскільки
володіють національним суверенітетом, порушення якого завжди
призводить до війн.
3.Постійні армії з часом мають бути ліквідовані, оскільки постійно готові
до ведення війни, вони є серйозною загрозою існуванню іншим,
насамперед сусіднім, державам. їх існування спричиняє намагання
урядів озброюватись та збільшувати збройні сили до межі, за якою
"пов'язані із підтриманням миру воєнні витрати стають настільки
обтяжливішими від короткої війни, Що самі постійні армії стають
причиною воєнного нападу з метою позбавлення від цього тягаря"3.
4.Державні борги не повинні використовуватися для цілей зовнішньої
політики. Йдеться про накопичення урядами зовнішніх боргів, що може
дати їм необхідні кошти на ведення війни навіть із
державами-кредиторами.
5.Жодна держава світу не може втручатися силою у внутрішні справи
іншої держави. Таке втручання є порушенням суверенних прав народу і
не може викликати жодної іншої реакції, крім збройного опору
інтервентам.
6.Жодна держава не може використовувати у політичній боротьбі (навіть
у часи війни) безчесні способи: вбивство, порушення умов договорів чи
акту про капітуляцію, підбурювання іноземних громадян до зради чи
бунту проти своєї законної влади. Такі дії підривають довіру у стосунках
між урядами держав та авторитет влади, що до них вдається в очах своїх
власних громадян.

25. Теологічний ідеалізм Ф. Аквінського. Критерії справедливої

війни.
Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну
концепцію Томи Аквінського (1225—1274), який причину війни
вбачав у гріховності людей та світської влади, а засобом досягнення
та збереження миру вважав поєднання в політиці звичаєвого та
канонічного права, тобто — людського та божого порядку.Конфлікти і
війни випливають із людських слабкостей та гріхів (жадібність,
жорстокість, гординя тощо), які мають бути подолані чи регульовані
за допомогою сповідування lex aeterna, тобто вічного Божого закону.
Власне тому світська влада має бути доповнена духовною, що в
реаліях XIII ст. означало підпорядкування християнських монархів
Європи владі Папи Римського. Підпорядкування світської влади
духовній мало на меті повне вилучення із суспільного життя війни
між християнами та регулювання на основі lex helium (права війни)
війн в ім'я самооборони, перемоги "добра над злом", підтримання
християнства у боротьбі проти іновірців і варварів. Для визнання
війни справедливою потрібно три умови:
1)вона має бути офіційно оголошена законним урядом;
Війна повинна бути оголошена суверенною владою, тобто тільки глава
держави є суверенним і може вести війну. У своїй праці Ф. Аквінський
виділив дві основні цьому причини. По-перше, приватні особи не можуть
вести війну, навіть якщо для цього є якісь підстави. Правителі, які мають
менше влади, можуть звертатися до глави держави для вирішення спорів.
По-друге, тільки суверен може скликати людей для воєнних дій. Така
абсолютна влада пояснюється піклуванням про загальне благо. Таку роль
суверену надає сам Бог, тому він має абсолютне право оголошувати війну.
Вона може проявлятися і формі застосування сили проти агресорів для
захисту суспільства.
2) «Справедлива причина»

Згідно з цим критерієм, нація, яка була атакована, може законно напасти на
свого агресора. В цьому випадку, атакована нація «справедливо карає»
агресора, але не мстить. Таким чином, Ф. Аквінський робить акцент на
покаранні, а не на захисті. В даному випадку Ф. Аквінський посилається
на Августина, який вважав, що війна є справедливою тоді, коли вона є
відплатою за несправедливість, коли вона має покарати народ або державу
за відмову відшкодувати збитки або повернути те, що було несправедливо
захоплено.
3) Благий або справедливий намір
 Реальна мета всіх воєн: ведення відбувається заради миру. Ф.
Аквінський вважає, що війна не може бути морально виправдана,
якщо вона ведеться через бажання помститися, домінувати,
нашкодити людям і т.д. Також він захищає право на самозахист,
звісно якщо самозахист спрямований на порятунок життя, а не на
бажання вбивати. При цьому, той, хто забезпечує самозахист може
робити це, навіть якщо розуміє, що агресор може померти
Концепція Т. Аквінського стала офіційною доктриною католицької
церкви, оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну
політику щодо тогочасних європейських держав.

26.Теорія „демократичного миру” Е.Канта та її зв’язок з

ідеалізмом.

Вперше в європейській філософії загальні уявлення про можливості

мирного співіснування держав були відображені німецьким
мислителем і засновником ліберально-ідеалістичної парадигми в
міжнародних відносинах Е. Кантом в трактаті «До вічного миру»

Теорія демократичного миру - популярна теорія, згідно з якою

демократичні режими, або в більш вузькому трактуванні ліберальні
демократичні режими, не воюють один з одним.

Прихильники теорії демократичного світу виділяють кілька факторів,

що сприяють настанню світу між демократичними державами:

1) Демократичні лідери змушені визнати провину за поразку у

війні перед громадськістю;
2) Підзвітні суспільству державні діячі схильні створювати
дипломатичні інститути для вирішення міжнародної
напруженості;
3) Демократії не схильні розглядати країни із суміжною
політикою і доктриною управління як ворожі;
4) Демократії, як правило, володіють великим суспільним
багатством, ніж інші держави, і тому уникають війни щоб
зберегти інфраструктуру і ресурси.
27.Ідеалістична парадигма в науці про міжнародні відносини.
В.Вільсон, Н.Енджелл, А.Ціммерн, Дж.Е.Мур.

У січні 1918 року, в останній рік Першої світової війни, відбулася

надзвичайно важлива політична подія, що не могла пройти поза
увагою її сучасників - оприлюднення президентом США Вудро
Вільсоном знаменитих "14 пунктів". Сутність їх полягала в тому, що
вони закладали найважливіші, фундаментальні основи
післявоєнного миру. Їх зміст полягав у наступному:
1. Скасування таємних міжнародних угод, мирні договори та їх
обговорення мають бути відкритими.
2. Гарантування вільного і безпечного мореплавства поза
територіальними водами.
3. Усунення економічних бар'єрів і встановлення рівних умов
для торгівлі.
4. Справедливі гарантії того, що національні озброєння будуть
скорочені до граничного мінімуму, сумісного з державною безпекою.
5. Абсолютно неупереджене вирішення всіх колоніальних
суперечок.
6. Звільнення всіх російських територій і таке розв'язання
питань, в яких зацікавлена Росія, яке гарантує їй найбільш повне й
вільне сприяння з боку інших націй у справі отримання повної і
безперешкодної можливості ухвалити незалежне рішення щодо її
власного політичного розвитку та її національної політики та
забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних націй
при тому образі правління, який вона сама для себе обере.
7. Бельгія повинна бути звільнена і відновлена.
8. Вся французька територія повинна бути звільнена,
окуповані частини повернуті.
9. Виправлення кордонів Італії має бути зроблено на основі
ясно помітних національних кордонів.
10. Повинно бути створено незалежну Польську державу.
11. Турецькі частини Османської імперії, в сучасному її складі,
повинні отримати забезпечений і міцний суверенітет, але інші
національності, що нині знаходяться під владою турків, повинні
отримати недвозначну гарантію існування і абсолютно непорушні
умови автономного розвитку. Дарданелли повинні бути постійно
відкриті для вільного проходу суден і торгівлі всіх націй під
міжнародними гарантіями.
12. Румунія, Сербія і Чорногорія повинні бути звільнені. Зайняті
території повинні бути повернені Сербії .
13. Повинно бути утворено загальне об'єднання націй на основі
особливих статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної
незалежності і територіальної цілості як великих, так і малих держав.
14. Народи Австро-Угорщини повинні отримати найширшу
можливість автономного розвитку.

Британський дослідник Н. Анджел, на відміну від більшості

ідеалістів, вважав ідею національного суверенітету та факт
розподілу людства на незалежні, ворогуючі держави науковим
абсурдом. Розвиваючи ідею Е. Канта про значення взаємовигідної
торгівлі для гармонізації міжнародних відносин, він стверджував,
що війна між високорозвиненими країнами світу неможлива.
Причиною він назвав вільну торгівлю, яка створила безпрецедентну
взаємозалежність та кооперацію, що стала основою індивідуального
та колективного добробуту держав світу (за це у 1933 р. йому була
присуджена Нобелівська премія Миру).
А.Ціммерн
 28.Основні етапи розвитку політичного реалізму.

Античність

- Джерела політичного реалізму сягають античних часів.

- Засновник - давньогрецький історик Фукідід - автор "Пелопоннеської війни".

Він поставив собі запитання - які причини багаторічної і виснажливої війни між
афінянами і лакедемонянами? Адже це були найбільш могутні і процвітаючі народи,
кожен з яких мав зверхність над своїми союзниками. Він пояснює це тим що коли
посилювалась одна з них то інша теж починала розвиватись адже боялась бути
слабшою. Тим самим держави втягувалися в конфліктний цикл, який в кінцевому
підсумку призводить до війни. Ось чому Фукідід звертає увагу на причини війни, а не на
приводи до неї.

Надалі ця традиція, що одержала назву класичної, була представлена ​в поглядах

Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, Емеріка де Ваттеля та інших мислителів,
придбавши в XVIII ст. найбільш закінчену форму в праці німецького генерала Карла
фон Клаузевіца.

Епоха Відродження:

Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському мислителеві

епохи Відродження Н. Макіавеллі.

- сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного

реалізму

- Природна сутність людини - незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси

зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Люди
прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатства.

- зіткнення людських чи державних інтересів породжує насильство, а єдиним

способом уникнути цього є жорстка політика, позбавлена тісного прив'язання до
моралі та релігійних канонів.

Нова Історія, Новий час

Т. Гоббс -

- людина за своєю природою - істота егоїстична. У ній приховано неминуще бажання

влади. Оскільки ж люди від природи не рівні у своїх здібностях, остільки їх суперництво
ведуть до постійної «війні всіх проти всіх і кожного проти кожного». Прагнучи уникнути
взаємного знищення в цій війні, люди приходять до необхідності укладення суспільного
договору, результатом якого, стає держава-Левіафан. Це відбувається шляхом
добровільної передачі людьми державі своїх прав і свобод в обмін на гарантії
громадського порядку, миру і безпеки.

- Єдиним «регулятором» міждержавних відносин є сила, яка допомагає стримувати

інших

У XIX ст. класична традиція найбільш послідовно знайшла своє втілення в

поглядах німецького генерала Карла фон Клаузевіца в його книзі «Про війну».

- Клаузевіц політику трактує як цілісну стратегічну лінію держави по відношенню до

зовнішнього світу, і говорить, що війна всього лише знаряддя політики, її інструмент.
- політичний намір є метою, війна ж тільки засобом, і ніколи не можна мислити засіб
без мети.

Новітній час

Макс Вебер:

- розглянув питання про політику у працях "Покликання до політики" та "Політичні

спільноти і господарство".

- "головним засобом політики є насильство"

- Змістом політики є боротьба за владу,

- теза про несумісність моралі та політики, а також про залежність економіки від
світової політики.

Моргентау:

Теорія політичного реалізму набула логічної зв'язності й перетворилась на

струнку систему поглядів завдяки працям американського вченого Г. Морґентау. Він
пояснював поведінку націй-держав через об'єктивний раціональний інтерес, тотожний
силі.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау

праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу".

- Є 6 принципів реалізму за Морґентау:

- 1-й принцип - пов'язаний з характером політичної діяльності в сфері міжнародних

відносин. Під політичним реалізмом Моргентау розумів таку політична складову, яка
основана на обліку суперечливих сторін людської природи і визнанні обмежених
можливостей для побудови справедливого і етичного політичного порядку.
Реалістична політика, крім того, заснована на тому, що всякі дія по удосконаленню
суспільства - це ризикована діяльність.

- 2-й принцип -- політичний реалізм ґрунтується на "понятті інтересу, вираженого у

термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона
мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики
залежить також від її моральних і практичних цілей.

- 3-й принцип -- політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ

можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом
підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що
відмовляється визнати такі закони.

-
- 4-й принцип -- визнання морального значення політичної дії, але при цьому
моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в
конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це
поміркованість і обережність.

- 5-й принцип -- відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з

універсальними моральними нормами. Одна справа -- знати, що нації
підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша --
претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

- 6-й принцип -- політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції

природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому
враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної,
моральної, релігійної).

Ключові положення:

1. Головними учасниками міжнародних відносин є суверенні держави. Причому

мова йде не про всі держави, а тільки про найбільші, конфліктні або кооперативні
відносини між якими і становлять істотну частину міжнародної політики. Слідом за
Фукідідом реалісти вважають, що сильні держави роблять те, що вони можуть, а слабкі
- то, що їм дозволяють сильні. Будь-який стан міжнародних відносин залежить від
взаємодій між нечисленними великими державами. Тільки зусиллями найбільших і
найбільш потужних учасників міжнародних відносин можуть бути збережені або
порушені міжнародна стабільність і світовий порядок.

2. Міжнародні відносини носять анархічний характер. Кожен учасник керується в

своїх діях перш за все своїми власними інтересами. Основний принцип поведінки
держав на світовій арені є принцип «допоможи собі сам».

3. Анархічний характер міжнародних відносин передбачає, що вони сповнені

небезпек і загроз для державних інтересів. Ось чому основна мета держави в
міжнародній політиці - забезпечення власної безпеки. Природно, великі держави мають
для цього більші ресурси, ніж всі інші. Однак і вони ніколи не можуть відчувати себе в
безпеці і постійно прагнуть до нарощування власних ресурсів і вдосконалення їх якості.
Подібне нарощування є причиною існування в міжнародних відносинах нерозв'язної
«дилеми безпеки», що виражається в тому, що чим більшої безпеки домагається для
себе одна з великих держав, тим менше її у інших.

4. Чи можна змінити природу міжнародних відносин? До тих пір, поки існують

держави, вони будуть залишатися головними учасниками міжнародної політики, що
функціонує за своїми незмінним законам. Іншими словами, можна змінити конфігурацію
політичних сил, пом'якшити наслідки міжнародної анархії, встановити більш стабільні і
більш безпечні міждержавні відносини, однак природу міжнародних відносин змінити
неможливо. Цей висновок цілком логічно випливає з основного положення політичного
реалізму про те що людська природа - незмінна.

29. Теоретичні концепції Н. Макіавеллі та Т. Ґобса

Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському мислителеві

епохи Відродження Н. Макіавеллі.

- основні праці Н. Макіавеллі: "Державець", "Роздуми на І декаду Тіта Лівія" та

"Історія Флоренції"

- сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного

реалізму

- природна сутність людини - незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси

зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Люди
прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатств.

- зіткнення людських чи державних інтересів породжує насильство, а єдиним

способом уникнути цього у крайніх формах чи захистити державу від зовнішніх
ворогів є жорстка політика, позбавлена тісного прив'язання до моралі та релігійних
канонів.

!!!Американський політолог В. Еденстайнипише: «До Макіавеллі для всіх

політиків-теоретиків головним питанням була мета держави. Влада мислилася тільки
засобом досягненя справедливості, добробуту, свободи або Бога. Макіавеллі
стверджує, що метою є сама влада, і обговорює тільки способи взяти, втримати і
поширити її. Макіавеллі відділяє владу від моралі, релігії і філософії, встановлюючи
державу як автономну систему цінностей, яка не залежатиме від інших джерел ».

Ідеї Макіавеллі входять в протиріччя з прийнятими в той час для Європи основними
принципами християнської моралі.

На його думку, всі ті лідери, які хотіли досягти сили і слави, в політичних питаннях не
повинні були керуватися християнською мораллю. Але це зовсім не означає, що
Макіавеллі закликав державних діячів бути альтер-моральними, було б правильніше
сказати, що він висував іншу парадигму моралі, де головним принципом моралі було
служіння державній вигоді / національним інтересам. Макіавеллі вважав, що лідер іноді
повинен вдаватися до аморальних дій з точки зору християнства, щоб зуміти запобігти
ряду загрозливих ситуацій, також відзначав, що мудрий правитель, грунтуючись на
християнській моралі, не повинен допомагати тим, хто в подальшому можуть викликати
серйозні загрози для нього і його держави.
- Макіавеллі висуває бачення аморальності, яке сьогодні аморальність вважається
одним з основних характеристик класичного реалізму.

- успішна зовнішня політика – та, яка спрямована на досягнення блага держави, яке,
відповідно, є благом громадян.

Успішна зовнішня політика держави має ґрунтуватись на дотриманні семи

найважливіших правил:

1.Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратися на достатній рівень сили та
можливостей, оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не маючи
для цього відповідних засобів, — нерозумно та небезпечно.

2.Дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе

дисбалансу сил у найближчому оточенні, як традиційно діяли мудрі римляни. Вони
"підтримували менш могутніх сусідів, не даючи їм змоги посилюватись, і заважали
усталенню в їхніх країнах впливу могутніх іноземців"2.

3.Держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об'єднання

своїх ворогів, навіть тоді, коли такі дії створюють небезпеку втягнути її у війну.

4.Жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є,

абсолютно надійною запорукою її безпеки, позаяк кожен із них є об'єднанням сильних і
слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують слабші,
підпорядковують їх собі.

5.Жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному

зростанню могутності останньої, оскільки вона лише ускладнює власне становище.

6.Жоден тріумф над іншою державою не буває абсолютним, щоб дати підстави
переможцеві принижувати переможених та "порушувати будь-які умови, й особливо
умови справедливі"3.

7.Виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму

їхньої відповідності ситуації.

Т. Гоббс – англійський мислитель

- основна праця - “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і

громадської”

- людина за своєю природою - істота егоїстична. У ній приховано неминуще

бажання влади.

- У природі людини закладені три найважливіші причини війни:

по-перше, суперництво;

по-друге, недовіра і страх;

по-третє, прагнення слави та престижу.

Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав "bellum omnium
contra omnes", тобто війни всіх проти всіх.

Прагнучи уникнути взаємного знищення в цій війні, люди приходять до необхідності

укладення суспільного договору, результатом якого, стає держава-Левіафан. Тобто
держави, які він порівнював з біблійним морським чудовиськом Левіафаном, за
внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій, що не допускає до відвертого
насильства та гарантує своїм громадянам їхні фундаментальні права.

Це відбувається шляхом добровільної передачі людьми державі своїх прав і свобод в

обмін на гарантії громадського порядку, миру і безпеки.

- Будучи незалежними, держави не зв'язані ніякими обмеженнями. Єдиним

«регулятором» міждержавних відносин є сила, яка допомагає стримувати один
одного.

- Дилема безпеки: Треба вирішити продовжувати війну або зробивши зусилля на

основі принципів розуму подолати війну

- І за Гоббсом - люди повинні прагнути до миру, але, якщо він неможливий, повинні
зробити все для того, щоб вижити. Ця дилема головна в умовах міжнародної
анархії.

30. Соціологічний підхід М.Вебера та його значення у теорії політичного реалізму.

Вебер – німецький соціолог, реаліст

- праці «Покликання до політики» та «Політичні спільноти і господарство»(в якій він

розглядає проблематику зовнішньої політики).

- заперечував вплив моралі на політику, яка у вигляді абсолютної етики (тобто

безвідносних до ситуації чи сфери діяльності норм людської поведінки) не може
застосовуватись до політики

- Сила та насильство основа політичного реалізму - Силова сутність політики

найбільш чітко проявляється у міжнародних відносинах, де будь-які політичні союзи,
альянси й об'єднання – це утворення, пов'язані з насильством.
- існує пряма залежність розвитку економічних процесів від силових політичних
інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику опосередковано, хоч і
стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та експансіоністські
держави взагалі існували без спільного ринку та не мали розгалужених економічних
інтересів, що могло б спричинити об'єднання їх частин, як, наприклад, Німеччина у
XIX ст., навіть усупереч їм.

- Інтереси (як матеріальні, так і духовні), а не ідеї визначають дії людей.

- політика – це боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми,

групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами).

- пропонував розмежувати "мораль переконання" (Кант) і "мораль відповідальності"

(Макіавеллі).

Отож М. Вебер стисло та досить логічно виклав засадничі принципи теорії

політичного реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер
суспільної діяльності та неможливість застосувати мораль у її абстрактному
розумінні до політики.

31. Формування нового світового порядку після Другої світової війни й

утвердження реалізму. Р.Нібур, Е.Карр, Дж.Кеннан, Г.Моргентау, Г.Герц,
Р.Арон, Г.Кісінджер.

Друга світова війна = неспроможність ідеалізму і системи створеної на його постулатах

ефективно діяти, тому на зміну ідеалізму прийшов політичний реалізм.

Основоположниками та лідерами політичного реалізму були дослідники Ганс Моргентау та

Реймон Арон. У 1948р. Моргентау опублікував книгу «Політичні відносини між націями.
Боротьба за владу», яка стала настільною книгою для багатьох вчених-політиків.

Відомими представниками цього напрямку є Рейнхольд Нібур, Фредерік Шуман, Джордж

Кеннан, Джордж Кеннет Томпсон, Генрі Кіссінджер, Едвард Карр, Арнольд Уолферс та ін.
Р.Нібур: (протестантський теолог) виходив у своїх міркуваннях із концепції
людини, обтяженої первородним гріхом і через це здатної на зло.Гріховність
людини випливає з її страху, а конфлікти між людьми пов'язані з проявами сили і
гордості. вважав, що конфлікт у МВ неминучий, а застосування сили може бути як
моральним, так і неморальним.
Е.Карр: «Двадцять років кризи 1919-1939 рр»- перша спроба повністю
переосмислити МВ у традиціях ПР+ заперчує, що мо можуть створити
гармонійних міжнародний порядок, адже їх інтереси залежать від тих, якими
послуговують їх члени. Велику роль надавав силі, але вказував, що якщо говорити
про силу тільки у військовому аспекті, то це неправильно,адже визначну роль має і
економічний фактор, також сила ідей і силу володаря.
Дж. Кеннан розвинув ідеї Г. Морґентау, що моральні принципи індивіда,
трансформовані посадовими обов'язками в державних структурах влади,мають
принципово інший характер. Як і Морґентау, категорично заперечував думку про
те, що інтереси однієї нації) можуть бути моральними, а іншої
— аморальними. Політика, як і людська природа, на його думку, є ірраціональною,
егоїстичною, впертою та прямує до застосування у тій чи іншій формі насильства,
вона є нескінченною боротьбою за владу.
Г.Моргентау:
1. Принцип залежності реальних явищ у політики, як і суспільства загалом,від
об'єктивних закономірностей, глибоко вкорінених у людській натурі, яка не
змінилася від найдавніших часів.
2. Принцип ототожнення інтересу і сили, а в міжнародній політиці — силове

узгодження інтересів між державами.Головна мета політики-досягнення влади.

3. Принцип нестабільності інтересу та його змінності залежно від обставин та

конкретної ситуації.
4. Принцип не застосовності моралі до дій держав у МВ. Мораль індивіда і держави

відрізняється тим, що він може пожертвувати собою заради власних принципів, але
держава, відповідальні за долю своїх громадян
5. Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними моральними

законами.
6. Принцип автономності ЗП, як і політики взагалі, від усіх інших сфер МВ. У
політичній сфері діяльності, що визначається прагненням влади, формуються
специфічні стосунки, які не завжди відповідають економічним інтересам, праву чи
нормам моралі та релігії.
 - найвагомішою ідеєю було твердження про силовий характер політичного
інтересу держави у МВ, що стало аксіомою теорії реалізму. (
найважливішим національним інтересом є акумуляція сили)
Г.Герц: увів поняття «дилема безпеки» у книзі«Політичний реалізм і політичний
ідеалізм» коли дії держави, які спрямовані на посилення безпеки, наприклад
збільшення своєї військової потужності або створення альянсів, може призвести до
того, що інші держави почнуть відповідати аналогічними заходами посилюючи
напругу, що призведе до конфлікту, навіть коли жодна із сторін не бажає цього.
Р. Арон поєднав старі та нові ідеї реалізму. Оперуючи поняттям сили, він водночас
пов'язує її з міжн системою
- гол завд будь-якої держави гарантування власної безпеки, а у підсумку —
виживання усередовищі, де у суперечці завжди є застосування збройних сил.
- поділив системи на: біполярні та багатополярні. Утім найважливішим Р. Арон
вважав критерій способу взаємовідносин між полюсами, за яким міжнародні
системи поділені на гомогенні (д одного типу, де ворожнеча не породжує
ненависть) та гетерогенні (д з різними принципами, різні цінності, тому
суперечки).
Кісінджер: рівновага сил у суч світі зустріч дуже рідко.
- ужив "міжн система", яку розумів як певний уклад стосунків, що тривалий час
зберігається між державами
- досягнення миру у сфері ЗП не є самоціллю,а виникає як результат стабільної,
на відміну від революційної, міжнсистеми.
- Обмеження, які застосовують щодо себе держави, унеможливлюють
катастрофу чи тріумф кожної з них, тобто баланс сил має тенденцію До
постійного відновлення рівноваги.

Положення Політичного реалізму:

1. Держави , мають політичне право і необхідні ресурси для здійснення тих чи інших
акцій на міжнародній арені: укладення договорів, оголошення війни та ін.. При цьому не всі
держави однаково втягнуті у світову політику. Ставлення держави до міжнародної політики
змінюється разом із зміною сили держави. Сильні держави роблять те, що можуть, а слабкі –
те, що їм дозволяють сильні. Отже, стан МВ залежить від взаємодій між великими державами, і
тільки їх зусиллями можуть бути збережені або порушені міжнародні стабільність і порядок.
2. Специфіка МВ полягає в тому, що вони носять анархічний характер і являють
собою арену гострого протиборства держав. Головними міжнародними процесами є
міждержавні конфлікти та війни. Оскільки, за твердженням Р.Арона, МВ розгортаються у тіні
війни, міжнародні конфлікти не є єдиним видом міжнародних процесів, держави постійно
укладають різноманітні військові та військово-політичні союзи з метою спільної боротьби.
Співробітництво у них відіграє другорядну роль.
3. Анархічний характер МВ сприяє виникненню небезпеки чи загрози для
державних інтересів. Тому в основі міжнародної діяльності держав, як відзначає Г. Моргентау,
лежить їх прагнення до збільшення влади, і, відповідно зменшення влади інших. На цій основі
забезпечується власна безпека.

На міжнародній арені держави забезпечують собі владу двома шляхами: військовою

стратегією і дипломатичною. Невід’ємною частиною влади є сила, яка є одним із
вирішальних засобів забезпечення національної безпеки: загроза фізичного насилля є
органічним елементом політики.
Результатом прагнення кожної держави до максимального задоволення своїх національних
інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги влади, яка є єдиним реальним
засобом забезпечити і зберегти мир. Стан миру – це стан рівноваги сил між державами.

32. Реалістичний зміст „дилеми безпеки” Г.Герца.

Дилема безпеки= Спіральна модель

Дії держави спрямовані на посилення безпеки (збільшення військової
потужності).Призводить до того що, інші держави починають відповідати аналогічними
заходами посилюючи напругу – це веде до конфлікту, навіть коли жодна із сторін не бажає
цього.

Термін був введений німецьким вченим Герцом у 1951 році в книзі «Політичний
реалізм і політичний ідеалізм».
Часто наводиться приклад безпекової дилеми після Першої світової війни. Прихильники цієї
точки зору стверджують, що головні європейські держави відчували себе вимушеними йти на
війну через почуття незахищеності від спілок своїх сусідів, не дивлячись на те, що вони
насправді не хотіли війни.

Зміст: оборонний реалізм, наступальний реалізм, наступально-оборонна теорія

Безпекова дилема є основним припущенням оборонного реалізму. Держави не
довіряють намірам інших держав і, як наслідок завжди намагаються максимізувати свою власну
безпеку, що призводить до ситуації безпекової дилеми.
Наступальний реалізм розглядає держави як агресивних максимізаторів влади, а не як
максимізаторів безпеки.
Наступально-оборонна теорія оборонного реалізму є потенційною теорією, що пояснює
рівень загрози випливаючи з безпекової дилеми

33. Принципи політичного реалізму у концепції Г.Морґентау.

Головними ідеологами і виразниками цього напряму стали американський учений Ганс

Моргентау і французький соціолог Раймон Арон. Концепція політичного реалізму пропонує
розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за
владу, силу і домінування - як універсальну для всіх часів і регіонів.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці
"Політичні відносини між націями. Боротьба за владу".
Є 6 принципів реалізму за Морґентау:

1-й принцип - пов'язаний з характером політичної діяльності в сфері міжнародних відносин.

Під політичним реалізмом Моргентау розумів таку політична складову, яка основана на обліку
суперечливих сторін людської природи і визнанні обмежених можливостей для побудови
справедливого і етичного політичного порядку. Реалістична політика, крім того, заснована на
тому, що всякі дія по удосконаленню суспільства - це ризикована діяльність.

2-й принцип -- політичний реалізм ґрунтується на "понятті інтересу, вираженого у термінах

влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та
максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і
практичних цілей.

3-й принцип -- політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише
за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування
політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

4-й принцип -- визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги
повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця
і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

5-й принцип -- відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними

моральними нормами. Одна справа -- знати, що нації підпорядковуються моральному закону в
своїй політиці, а зовсім інша -- претендувати на знання того, що добре і що погано в
міжнародних відносинах.

6-й принцип -- політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи

людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі
відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).

34. Теорія “балансу сил” та її вплив на політичний реалізм. Критичне

переосмислення теорії „балансу сил” у концепціях Г.Кісінджера та
Н.Спайкмена.

мир=стан невійни

Джерелом та історичною попередницею політичного реалізму стала теорія балансу

сил.
БАЛАНС СИЛ ВИНИКАЄ коли держави діючи за принципом розрахунку на власні
сили в умовах дилеми безпеки Герца, накопичують могутність і досягають цим
рівності, тобто баланс повязаний з намаганням максимізувати власну користь.

Згідно з концепцією політичного реалізму суттю міжнародних відносин є боротьба

за владу між суверенними державами, що прагнуть до глобального чи
регіонального домінування. У сфері міжнародних відносин кожна держава посідає
місце, що відповідає ЇЇ силі. При цьому сила держави визначається як її економічним
та воєнним потенціалом, так і союзницькими відносинами з іншими державами,
авторитетом на міжнародній арені.
Основним механізмом, що регулює відносини між державами на міжнародній арені,
за допомогою якого різноманітні елементи їх могутності приводяться до єдиного
знаменника, є «баланс сил» між блоками та союзами на чолі з наймогутнішими
державами світу.

Зміст теорії балансу сил зводиться до трьох тверджень:

1) основою нормальних міжнародних відносин є стабільність, що ґрунтується на рівновазі

сил держав, які потенційно можуть воювати між собою;

2) причиною війни є порушення рівноваги сил між державами-ворогами, що дає підстави

сильнішій сподіватись отримати перемогу та робить її позицію безкомпромісною, а
поведінку — агресивною;
3) стабільність можна підтримувати, створюючи коаліції, спрямовані проти найсильнішої
із держав (порушника рівноваги), до того ж сумарна сила членів коаліції має бути не
менша за силу протилежної сторони.
Теорію "балансу сил" слушно критикував американський реаліст Н. Спайкмен, який
вважав, що "держави зацікавлені лише у такій рівновазі сил, яка дає їм хоч мінімальну перевагу.
Насправді не рівновага, а певна перевага сил є метою міжнародної політики. Реальна безпека
полягає не в тому, щоб бути так само сильним, як потенційні вороги, треба бути сильнішим.
Держава не має свободи дій, коли її сила блокована силою іншої держави. Активна зовнішня
політика можлива лише за умови, коли існує певний резерв сили, який можна вільно
застосувати".
Один з найбільш відомих реалістів Г. Кісінджер зауважив: "Теоретики системи
рівноваги сил часто подають справу так, ніби вона якраз і є природною формою
міжнародних відносин. Насправді система рівноваги сил в історії людства спостерігається
дуже рідко".