МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Факультет міжнародних відносин
Кафедра міжнародних відносин

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
З ДИСЦИПЛІНИ
«ІСТОРІЯ ТА ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН»
для студентів спеціальності
291 «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії»

Розробник:
Ластовський В.В.,
доктор історичних наук,
професор кафедри міжнародних
відносин

Київ-2020
 ЗМІСТ
1.1. Історія міжнародних відносин як наука.
1.2. Міжнародні відносини на Стародавньому Сході.
1.3. Міжнародні відносини держав Стародавньої Греції
1.4. Міжнародні відносини епохи Стародавнього Риму
1.5. Міжнародні відносини в ранньому Середньовіччі
1.6. Міжнародні відносини у класичному Середньовіччі
1.7. Міжнародні відносини у пізньому Середньовіччі
2.1. Міжнародні відносини у середині ХVII ст.
2.2. Міжнародні відносини у другій половині ХVІІ – на
початку ХVIII ст.
2.3. Міжнародні відносини у ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
2.4. Віденська система міжнародних відносин

2.5 Криза Віденської системи міжнародних відносин

2.6. Система міжнародних відносин наприкінці ХІХ – на початку ХХ
ст.
2.7. Міжнародні відносини в роки Першої світової війни
3.1 Міжнародні відносини як явище: поняття, структура, історична
логіка розвитку
3.2. Теорія міжнародних відносин як наука
3.3. Теорії міжнародних відносин в античності і середньовіччі
3.4 Теорії міжнародних відносин в європейській традиції ХVІ-ХVIII
ст.
3.5. Теорії міжнародних відносин ХІХ – початку ХХ ст.
3.6. Теорії міжнародних відносин у ХХ ст.
4.1 Структурні особливості міжнародних відносин
4.2. Міжнародні системи
4.3. Учасники міжнародних відносин
4.5. Міжнародні конфлікти
4.6 Міжнародне співробітництво і міжнародна безпека

2
 ТЕМА 1.1. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ЯК НАУКА.
ТЕМА 1.2. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НА СТАРОДАВНЬОМУ СХОДІ
План
1. Предмет історії міжнародних відносин. Методологія науки і курсу історії
міжнародних відносин.
2. Джерела і періодизація історії міжнародних відносин. Література з історії
міжнародних відносин.

1. Предмет історії міжнародних відносин. Методологія науки і курсу історії

міжнародних відносин.
Історія міжнародних відносин належить до циклу теоретичних дисциплін і за
своїм характером вона є історичною наукою. Водночас ця наука тісно пов’язана з
іншими дисциплінами, зокрема із всесвітньою історією, політологією, теорією
держави і права, історією вчень про державу і право.
Історія міжнародних відносин досліджує виникнення та розвиток системи
міжнародних відносин, функціонування міжнародних структур, що впливали
на історію розвитку міжнародних стосунків взагалі. Але, на відміну від інших
дисциплін, вона вивчає конкретні процеси розвитку міжнародних відносин, у
тому числі зачіпає проблеми виникнення і розвитку міжнародних організацій,
міжнародного права тощо.
Отже, історія міжнародних відносин вивчає систему міжнародних
стосунків країн світу в процесі їх розвитку і взаємодії у конкретно-історичній
обстановці, за принципом хронологічної послідовності, на основі виявлення як
загальноісторичних закономірностей цих процесів, так і закономірностей, що
діють у рамках тих історичних епох, котрі є найважливішими ступенями в
розвитку міжнародного суспільства.

2. Джерела і періодизація історії міжнародних відносин. Література з історії

міжнародних відносин.
Слід відмітити, що вивчення історії міжнародних відносин неможливе лише
способом механічного накопичення фактичного історичного матеріалу. Наукове
пізнання цієї дисципліни можливе лише за допомогою спеціальних методів
дослідження, до яких належать:
1) діалектичний метод, за допомогою якого аналізується зміст
історичного процесу і властивих йому причинно-наслідкових зв’язків;
2) історичний метод, за допомогою якого аналізується зміст історичного
процесу і властивих йому причинно-наслідкових зв’язків;
3) системно-структурний метод, за допомогою котрого виявляються
елементи, що забезпечують єдність системи, вивчається взаємозалежність цих
елементів;
4) порівняльно-історичний метод, за допомогою якого конкретні
міжнародні явища вивчаються шляхом співставлення і порівняння;
5) статистичний метод, за допомогою котрого досліджуються кількісні
характеристики історичного процесу (темпи росту, поширення і т. ін.).

3
 Позитивні результати при вивченні історії міжнародних відносин може
дати лише комплексний підхід у використанні методології.
При вивченні історії міжнародних відносин необхідно враховувати, що
основними джерелами цієї науки є як власне пам’ятки історії тієї чи іншої
епохи або країни (міжнародні угоди, закони, кодекси, конституції, інші
офіційні документи), так і твори, що носять описовий (і, відповідно,
суб’єктивний) характер, але містять цінну інформацію щодо міжнародних
стосунків держав, їх систем, особливостей історичного розвитку (хроніки,
твори сучасників, епістолярна спадщина тощо).
Історія міжнародних відносин хронологічно поділяється на такі основні
періоди (у традиційно історичному вимірі):
- історія міжнародних відносин Стародавнього світу (IV тис. до н.е. –V ст.
н.е.); у цей період панує рабовласницький тип держави;
- історія міжнародних відносин Середніх віків (V – сер. XVII ст.); у цей
період панує феодальний тип держави;
- історія міжнародних відносин Нового часу (сер. XVII – поч. ХХ ст.); у
цей період формується і панує буржуазний тип держави;
- історія міжнародних відносин Новітнього часу (ХХ – ХХІ ст.); у цей
період відбувається формування сучасного (демократичного) типу держави.
Разом з тим, періодизація історії міжнародних відносин може визначатися
й іншим шляхом, за критеріями системності міжнародних відносин:
- міжнародний світоустрій до Вестфальського миру 1648 р.,
- Вестфальська система міжнародних відносин 1648-1789 рр.,
- Віденська система міжнародних відносин 1815-1914 рр.,
- Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин 1919-1939
рр.,
- Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин 1945-1987 рр.,
- сучасна (постбіполярна, багатополярна) система міжнародних відносин.

4
ТЕМА 1.2. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НА СТАРОДАВНЬОМУ СХОДІ
План
1. Розвиток міжнародних відносин на Близькому Сході.
2. Міжнародні відносини у Південній Азії.
3. Міжнародні відносини у Східні Азії.

1. Розвиток міжнародних відносин на Близькому Сході.

На Стародавньому Сході виникають перші державні утворення (монархії і

протореспубліки).
Стародавній Схід у глобальному вимірі став творцем зовнішньої політики
як інструменту міжнародних відносин та міжнародного права.
Міжнародні відносини на Стародавньому Сході мали локальний характер.
Зовнішня політика держав Стародавнього Сходу мала яскраво виражений
експансіоністський характер.
Головна мета - завоювання або підпорядкування чужої території і
перерозподіл на свою користь природних ресурсів.
Головне призначення дипломатії - організація військово-політичної
розвідки, встановлення союзницьких стосунків з партнерами по коаліціях і
розмежування сфер впливу у разі неможливості добитися силового
переважання над супротивником.
Основні засоби зовнішньої політики:
1) війна (переможена сторона, як правило, втрачала незалежність);
2) міжнародні договори;
3) утворення коаліцій;
4) династичні шлюби;
5) інститут заручників (зберігали значущість упродовж усієї історії
Стародавнього світу і Середніх віків).
На Стародавньому Сході виникають і перші норми міжнародного права.
Наприклад, у дипломатичних стосунках закріплюється звичай забезпечення
недоторканості послів і посольств.
Головні суб’єкти міжнародних відносин – Аккад, Елам, Вавилон, Єгипет,
Хетське, Миттанійське, Ассірійське, Перське царства.
Об’єкти міжнародних відносин - Сирія, Фінікія і Палестина.

2. Міжнародні відносини у Південній Азії

Перші державні утворення у Південній Азії виникли в долині р. Інду в
другій половині III тис. до н.е. Це були міста-держави (Хараппа, Мохенджо-
Даро), подібні до Межиріччя. Вони підтримували стосунки з містами-
державами Месопотамії (зокрема, з Уром). Очевидно, їх стосунки мали такий
же характер, як і в Межиріччі. До середини ІІ тис. до н.е. цивілізація перестає
існувати. Один із факторів (але не вирішальний), який на це вплинув –
вторгнення індо-арійських племен.

5
 Нова цивілізація починає розвиватися вже у долині р. Гангу, де виникає
більше 20 держав. Це були монархії (як виборні, так і спадкові), серед яких
панівну роль відігравали Магадха та Кошала.
Наприкінці VI ст. до н.е. області Гандхара та Хінду були захоплені
Персією, щов результаті розширило контакти Південної Азії на захід.
Найбільш активну і агресивну зовнішню політику проводили Магадха і
Кошала. В результаті їх протистояння переможницею вийшла з цієї боротьби
Магадха. Вона стала серцевиною майбутньої імперії Нандів.
Крах Персії і вторгнення в північно-західні райони Індії військ
Олександра Македонського призвели до зміни політичної ситуації на
півострові. У 320 р. до н.е. у Пенджабі повстання проти македонських військ
підняв Чандрагупта, а у 317 р. до н.е. він розгромив імперію Нандів і заснував
власну династію Маур’їв. При ньому були встановлені дипломатичні стосунки
із Селевкідами. У ІІІ ст. до н.е. між цими державами відбувався інтенсивний
обмін посольствами і навіть було зафіксовано династичний шлюб.
Найбільшої могутності і територіального розширення держава Маур’їв
досягла за часів Ашоки (268-231 рр. до н.е.), хоча її військова активність у цей
час і була мінімальна. У 260 р. до н.е. ним було завойоване царство Калінгі.
У зовнішній політиці Ашока вперше почав використовувати релігійне
місіонерство як засіб політичного впливу. Пропагувалася релігійна
віротерпимість.
Особливістю політики держави Маур’їв було те, що на завойованих
територіях вона зберігала місцеву еліту, адміністративно контролюючи лише
Магадху.
У 180 р. до н.е. в державі Маур’їв був здійснений військовий переворот:
воєначальник Шунга скинув останнього представника династії і заснував
власну династію. Однак, досить швидко територія держави зменшилася до меж
Магадхи.
Стан політичної роздробленості зберігався на півострові Індостан
впродовж ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е. Почергово то одна, то інша держава займала
тут провідні позиції.
У ІІ ст. до н.е. найбільш впливовою державою було Греко-Бактрійське
царство.
Після його занепаду частина земель була захоплена кочовими племенами
саків.
У І-ІІ ст. н.е. досить впливовим було Кушанське царство, яке здійснювало
тісні політичні контакти із Парфією, китайською державою Хань та Римською
імперією. Інтенсивно розвивалися і торгівельні стосунки.
На початку IV ст. об’єднавчий процес індійських земель розпочинає
держава Гуптів (її центр – Магадха). Вона контролювала також Непал,
Камарун та «лісові царства». Найбільшої могутності досягла за часів
Чандрагупти ІІ Вікрамадітьї (380-415 рр.). Активні дипломатичні стосунки
здійснювалися із Сасанідським Іраном.
Проте, державі Гуптів не вдалося завершити процес об’єднання. У III - V
ст. значну могутність мала також і держава Вакатаків. Були й інші незалежні

6
від Гуптів держави. На початку VI ст. під тиском кочових гунів-ефталітів
держава Гуптів занепадає.
3. Міжнародні відносини у Східній Азії
Перші державні утворення (міста-держави) виникають в долині р. Хуанхе
у другій половині II тис. до н.е. Найзначнішим з них було місто Шан, навколо
якого сформувалася держава Інь. Інформація про більш рані державні
утворення (зокрема, наведена у праці китайського історика Сима Цяня) має
напівлегендарний характер.
Усі міжнародні відносини цього періоду зводяться до постійних війн та
торгівлі (олово, мідь). Головню метою війн було захоплення рабів для масових
жертвоприношень. Об’єктом нападів Шан-Інь була варварська периферія.
У IV ст. до н.е. у варварській державі Цинь було проведено цілий ряд
реформ (реформи Шан Яна), які дозволили досить швидко створити
централізовану державу із сильною армією, сильним бюрократичним апаратом
і єдиним політичним устроєм.
Наприкінці IV ст. до н.е. держава Цинь отримала значну сировинну базу
покладів заліза і сільськогосподарської продукції, розгромивши державу Чу.
На противагу діям Цинь 6 сусідніми державами Хань, Чжао, Вей, Чу, Ци,
Янь) була створена антицинська коаліція. Проте, її характеризувала відсутність
єдиної стратегії і взаємодії. Кожна з держав-учасниць зазнала поразки і стали
частиною Цинь.
У 221 р. до н.е. першим імператором Цинь став Ін Чжен (Цинь Шіхуанді).
Держава була розділена на 36 адміністративних одиниць. Вона вважається
класичною централізованою деспотичною імперією – втіленням ідеалу
універсальної імперії. Цинь проіснувала 14 років, проводячи агресивну
зовнішню політику: були приєднані в’єтнамські держави Намв’єт та Аулак,
розгромили кочові племена сюнну на півночі, розпочалося будівництво
Великої китайської стіни.
Після смерті Цинь Шіхуанді (210 р. до н.е.) імперію потрясли масові
повстання і у 206 р. до н.е. держава перестала існувати.

Література: 1; 2; 4; 5; 6; 8; 10; 29; 47; 50; 56; 59; 62; 64; 77; 115.

7
 ТЕМА 1.3. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ДЕРЖАВ СТАРОДАВНЬОЇ
ГРЕЦІЇ
План
1. Міжнародні відносини у Середземноморському регіоні: особливості та
характерні риси.
2. Міжнародні відносини до елліністичного періоду.
3. Міжнародні відносини елліністичного періоду.

1. Міжнародні відносини у Середземноморському регіоні: особливості та

характерні риси.
Специфіка:
1) полісний устрій; кожен поліс був незалежний від інших; і при цьому –
рівноправний (не зважаючи на розбіжності в соціально-політичному чи
економічному розвитку);
2) грецька колонізація.
У політичному житті Стародавньої Греції існували дві тенденції: з одного
боку - прагнення полісів до єднання, а з іншого боку – до самостійності.
При цьому і політичний світогляд стародавніх греків концентрувався в
основному навколо місцевого патріотизму, а не загальногрецького. Тому
зовнішня загроза від іншого поліса чи від держави із Азії сприймалася
однаково.
На подальший розвиток МО в балканській Греції істотний вплив зробили
два явища - т.з. "Велика колонізація" і греко-перські війни.
Наслідки грецької колонізації (VII - V ст. до н.е.):
- утворення великої кількості нових грецьких міст-держав на узбережжі
Середземного і Чорного морів;
- ускладнення системи відносин між ними в період VII - VI вв. до н.е.
- поява перших міжполісних договорів політичного, економічного,
релігійного і військового характеру
- виникнення системи союзів, що виходили за межі балканської Греції.
Іноді як чинник міжнародних відносин Стародавньої Греції називаються
греко-персидські війни, особливо у зв’язку із зростанням патріотизму.
Водночас також вважається цей фактор дещо перебільшеним. Підставою для
цього служить те, що значна частина грецьких міст-держав (в Малій Азії,
північній і середній Греції) взагалі не чинили опору Персії. Скоріше, навпаки,
цей фактор був використаний для вирішення політичних завдань у боротьбі
між грецькими містами. Разом з тим, саме похід Ксеркса у 480 р. до н.е. став
підґрунтям для створення могутніх військово-політичних союзів - сіммахій.
Вже у IV ст. до н.е. починають створюватися союзи загальногрецького
типу (Беотійський союз, Другий Афінський морський союз). Цьому сприяло
розширення політичного кругозору греків і розуміння необхідності політичної
інтеграції полісів та безуспішності активної і самостійної зовнішньої політики
невеликих держав. Водночас цьому перешкоджали, по-перше, внутрішні
протиріччя і, по-друге, підривна діяльність Персії (за допомогою грошових
субсидій).

8
 2. Міжнародні відносини до елліністичного періоду.
Проксенія (гр. προξενία – гостинність) – найдавніша форма відносин у
Стародавній Греції. Застосовувалася досить широко: при встановленні
контактів між окремими особами, родами, племенами, містами-державами.
Принцип гостинності реалізовувався через спеціальних осіб – проксенів.
Функції проксенів:
- надання посередницьких послуг представникам інших полісів,
- захист інтересів полісу місця перебування перед владою свого міста,
- дипломатичні переговори.
У свою чергу той поліс, інтереси якого відстоював проксен, надавав йому
ряд привілеїв у сфері торгівлі, оподаткування, судочинства і т.п.
Аналоги проксенії спостерігаються також у Месопотамії та
Стародавньому Римі.
Амфіктіонія (гр. Ἀμφικτίων, или Ἀμφικτύων – жителі навколишніх
територій) – релігійно-політичний союз у Стародавній Греції. Виникали, як
правило, навколо певного святилища чи культу бога. Етнічна належність не
мала значення.
В рамках усіх амфіктіоній були вироблені правила міжнародного
спілкування, за порушення яких накладалися різноманітні і досить дієві
санкції. Будь-які суперечки розглядалися третейською комісією. Остання
накладала на винуватців грошові штрафи (досить значні: 10 талантів і більше)
на користь храму. Могли застосовуватися і примусові заходи, аж до
оголошення «священної війни». При цьому амфіктонія не мала права
втручатися у внутрішні справи держави-учасниці.
Дельфійсько-Фермопільська амфіктонія – одна з найдавніших. Утворилася
в результаті злиття Дельфійської (при храмі Аполлона) і Фермопільської (при
храмі Деметры) амфіктіоній. Верховний орган – загальна рада. Збори
відбувалися 2 рази на рік. Місця проведення – почергово Фермопіли і Дельфи.
Кожен з учасників мав 2 голоси. Наприкінці VI ст. до н.е. була введена посада
пілагорів – політичних представників держав-учасниць. Зобов’язання
скріплювалися клятвами.
Діяльність амфіктіоній започаткувала формування міжнародного права як
системи. Зокрема, були розроблені правила ведення війни:
- заборонялися методи ведення бойових дій, спрямовані на втрати мирного
населення (відведення води від міст під час облоги, отруєння джерел, отруєння
фортеці трупами тварин),
- були розроблені правила поводження з військовополоненими,
- заборонялося повне знищення переможених полісів і анексія їх території,
- дозволялося стягнення контрибуції,
- допускалася певна демілітаризація переможеного (руйнування міських
стін, ліквідація військового флоту).
Фактично в рамках амфіктоній стародавніми греками була розроблена
система рівноваги і балансу сил в рамках регіональної субсистеми
міжнародних відносин.

9
 Сіммахія (гр. σιμμαχία – разом б’юся) – військово-політичний
наступальний союз грецьких полісів.
Формально усі учасники античних сіммахій були рівноправні і зберігали
свою повну незалежність і суверенітет. Реально ж в них домінували найбільш
потужні держави:
- у Пелопоннеському (Лакедемонському) союзі - Спарта,
- у Делоському - Афіни.

3. Міжнародні відносини елліністичного періоду

Міжнародна політика імперії Олександра Македонського. У 336 р. до

н.е. Філіп Македонський був убитий. На чолі держави став його син Олександр
Македонський (336-323 до н.е.). У 334 р. до н.е. він очолив похід на схід своєї
армії, що складалася в основному з греків і македонців.
За 10 років Олександр Македонський створив імперію від Іллірії до
Паміру і долини Інду, та від Фракії до 1-го порогу на р. Нілі.
Після смерті Олександра Македонського імперію очолив його
полководець Пердікка. Але до 321 р. до н.е., після ряду заколотів і конфліктів,
імперія розпадається.
Міжнародна політика елліністичних держав. Розпочалася 20-річна
боротьба діадохів за контроль над окремими територіями імперії, яка
закінчилася у 301 р. до н.е. битвою при Іпсі. Було утворено 3 держави: царство
Птолемеїв у Єгипті, царство Селевкідів у Передній Азії та на Середньому
Сході, і царство Антигонідів у Македонії. Пізніше з’являються й інші
елліністичні держави – Греко-Бактрійскье царство, Пергам.
У зовнішній політиці елліністичні монархії продовжували стратегію
імперської експансії. Фактично все III ст. до н.е. велися постійні війни
Птолемеїв та Селевкідів за переважання в Келесирії і Малій Азії.
Зовнішня політика держав балканської Греції. Після Олександра
Македонського в історії Греції намітилися тенденції до формування квазі-
федеративних державних утворень – союзів полісів. В умовах агресивної
зовнішньої політики елліністичних монархій, Римської республіки та
Карфагену грецькі поліси (які переживали ще й внутрішню кризу внаслідок
безперервних війн; були втрачені ринки збуту) фактично були тільки об’єктами
міжнародних відносин. Для подолання кризових явищ поширилася практика
ісополітії (гр. ισοπολιτεία) – обміну громадянством.
Так з’явилися Ахейський та Етолійський союзи.
Література: 1; 6; 17; 18; 27; 29; 32; 40; 41; 53; 54; 47; 50; 56; 74; 108; 119.

10
 ТЕМА 1.4. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ЕПОХИ СТАРОДАВНЬОГО
РИМУ
План
1. Міжнародні відносини республіканського періоду.
2. Міжнародні відносини імператорського періоду.

1. Міжнародні відносини республіканського періоду.

Рим зробив істотний вплив на формування усієї структури і архітектури
міжнародних відносин Стародавнього світу:
- створив єдиним середземноморський регіон,
- став зразком універсальної імперії,
- став прикладом ефективної імперської політики,
- сприяв поширенню світових релігій (у першу чергу – християнства),
- продемонстрував можливість синтезу і успішного співіснування західних
і східних культур та державних традицій,
- заклав фундамент під різноманітні проекти побудови «єдиної Європи».
Після закріплення позицій в Середній Італії об’єктом римської експансії
стали грецькі колонії південної частини Апеннінського півострова.
Формальним приводом для активізації дій стало звернення міста Фурії, яке
попросило у Риму підтримки у війні з плем’ям луканів.
Боротьбу з Римом очолило місто Тарент, що створило сильну антиримську
коаліцію грецьких міст і запросило на допомогу епірського царя Пірра. В
результаті коаліція здобула кілька перемог.
Рим змушений був активізувати свої стосунки з Карфагеном, який також
був стурбований посиленням греків на півдні Італії і особливо в Сицилії.
Результатом переговорів стало укладення військового союзу проти Пірра, який,
проте, не перешкодив останньому провести вдалу експедицію на о-в Сицилія і
підготувати десантну операцію проти африканських володінь Карфагена.
Однак, неприховані плани Пірра створити елліністичну імперію у Західному
Середземномор'ї відштовхнули від нього союзників. Протиріччя в коаліції
вдало використала і римська дипломатія. В результаті коаліція розвалилася.
У 265 р. до н.е. римляни підпорядкували місто Вольсіній в Етрурії –
останню незалежну державу Італії. Тепер вся Італія (крім населеної галлами
долини р. По) була підпорядкована Римській республіці.
Після перемоги над Карфагеном домінування Риму у Західному
Середземномор’ї стало практично абсолютним. Завойовані території в Іспанії
були оголошені римськими провінціями (Ближня (Тарраконська) і Далека
(Бетика) Іспанії).
Крім того, вперше у римському суспільстві (а не тільки у сенаті)
розгорнулася дискусія майбутнього зовнішньої політики Риму. Дискусія
точилася навколо полісної відкритості (космополітизму) і полісної закритості
(шовінізму). Представниками цих двох напрямів були Публій Корнелій Сціпіон
Африканський Старший (Publius Cornelius Scipio Africanus Maior; 235-183 рр.
до н.е.), полководець, переможець Карфагену, і Марк Порций Катон Старший
(Marcus Porcius Cato Major; 234-149 рр. до н.е.), письменний і державний діяч.

11
Перший вважав за необхідне розвивати стосунки з іншими державами за
схемою «патрон – клієнт», використовуючи протиріччя між ними та
романізуючи місцеву еліту, але поважати їх традиції, вірування тощо; другий
же вважав усю варварську периферію «законною здобиччю», яку Рим як центр
всесвіту має повне право грабувати. Перемогла остання позиція. Однак і ідеї
Сціпіона Африканського досить широко використовувалися в римській
дипломатії. Так, в результаті, з’явилася ідея, відома як Pax Romana – ідея
римського світу у середземноморському регіоні.
Стародавній Рим вважається колискою міжнародного права. Елементи
міжнародно-правових встановлень містилися вже у феціальном праві (jus
fetiale). У міру ускладнення взаємин з сусідами разом із старовинним
«цивільним правом» (jus civile) з’являється і «право народів» (jus gentium), яке
регулювало стосунки між римлянами і іноземцями. Елементи міжнародного
морського права з’явилися ще у рамках елліністичного світу (на о. Родосі була
зроблена спроба його кодифікації на поч. ІІ ст. до н.е. – Родоський кодекс), але
водночас відстоювалося (зокрема, Етолійським союзом; для своїх союзників
він надавав асілію – гарантію захисту від морського грабежу етолійських
піратів) право на морське піратство. Фактично ж саме Рим в період пізньої
республіки став родоначальником міжнародного морського права, оскільки вів
велику міжнародну торгівлю і був зацікавлений у забезпеченні торговельного
мореплавства. Тому боротьба з піратством стала пріоритетним напрямом його
діяльності.
2. Міжнародні відносини імператорського періоду.
Управління зовнішньою політикою. Ведення справ зовнішньої політики
поступово зосереджується в канцелярії принцепса. Відповідно, зовнішня
політика перестає бути предметом обговорення широкого кола осіб. На
початковому етапі принципату це мало позитивний характер і сприяло більшій
чіткості стратегії і цілеспрямованості зовнішньої політики, але пізніше
перетворило на закритий кулуарний процес.
Головну роль відігравали принцес та його рада (consilium principus). І
тільки потім вже (але не завжди) міг брати участь у вирішенні питань Сенат.
Оновлення концепції Pax Romana і трансформація курсу зовнішньої
політики Риму. У ІІ ст. н.е. відбулася зміна стратегії у зовнішньополітичній
діяльності Риму. Він перейшов від зовнішньої експансії до оборони на всіх
кордонах. Ідеологічною основою цього переходу стала оновлена концепція
«римського світу» (Pax Romana).
Основні позиції Pax Romana:
- об’єднання в рамках імперії усіх цивілізованих народів;
- синонім розвиненої державності, матеріального благополуччя,
витонченої культури, забезпечення стабільності і процвітання;
- єдина альтернатива «варварській свободі» (barbarorum libertas) і
«східному деспотизму»;
- протилежністю є bellum omnium contra omnes («війна усіх проти усіх»)та
discordiae (розбрат, безлад);

12
 - основне завдання зовнішньої політики – боротьба з варварською
периферією.
Корінним поворотом в політиці імперії ознаменувалося правління у 117-
138 рр. імператора Адріана (Publius Aelius Traianus Hadrianus; 76-138 рр.).
Стратегічною лінією зовнішньої політики стало зміцнення кордонів.
Ще імператор Доміциан почав створювати оборонні системи, зокрема в
районі Десятинних полів. При Адриані ж цей напрям діяльності став
загальнодержавним. В результаті був створений лімес (лат. Limes – дорога,
кордон) – система прикордонних фортифікаційних споруд та укріплених
таборів. Одночасно лімес був місцем активних прикордонних торговельних
обмінів.
Другий напрям діяльності Риму був орієнтований на створення
«клієнтських» державних утворень, які брали на себе відповідні зобов’язання:
- не вступати в союзи проти Риму,
- не пропускати через свої землі племена, що рухалися до Дунаю і Рейну,
- дозволяти вільний прохід римської армії,
- забезпечувати римські війська продовольством і військовою допомогою.
Рим, у свою чергу, також зобов’язувався:
- виплачувати субсидії,
- надавати підтримку місцевій знаті у внутрішньополітичній боротьбі.
Формально клієнтські держави зберігали повну самостійність і власний
державний устрій.
За часів правління у 161-180 рр. Марка Аврелія (Marcus Aurelius
Antoninus; 121-180 рр.) завершився період військового переважання римлян
над варварською периферією.
Зовнішня політика Східної Римської імперії. Головні проблеми –
боротьба з нападами варварів на Дунаї і прикордонні конфлікти з Сасанідським
Іраном.
Зовнішня політика Західної Римської імперії. Столицею стало місто
Равенна.
У V ст. переживала період важкої внутрішньої кризи і не змогла
протистояти численним нашестям варварів. На її території почали
утворюватися варварські королівства.
418 р. – утворення Тулузького королівства вестготів на території
Аквітанії.
429 р. – утворення королівства вандалів в Африці. У 435 р. уклали мирний
договір із Валентиніаном ІІІ (Flavius Placidus Valentinianus; 419-455) і стали
союзниками Риму.
443 р. – утворення королівства Бургундов у південно-східній частині
Галлії.
451 р. – утворення королівства англо-саксів у Британії.
Нові держави проводили повністю незалежну від імперії внутрішню і
зовнішню політику. Імперія намагалася втілювати в життя принцип «боротися
з варварами руками варварів». Найбільшим успіхом цієї політики став розгром

13
об’єднаною варварсько-римською армією війська вождя гунів Аттіли на
Каталаунских полях в 451 р.
Література: 1; 6; 17; 18; 29; 32; 40; 41; 47; 50; 56; 60; 63; 65; 74; 84; 109.

14
 ТЕМА 1.5. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В РАННЬОМУ
СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
План
1. Основні особливості та хронологія міжнародних відносин
середньовіччя.
2. Міжнародні відносини у період раннього середньовіччя.

1. Основні особливості та хронологія міжнародних відносин

середньовіччя.
Міжнародні відносини в Середньовіччі розвивалися відповідно до тих
процесів, які були характерні для суспільств цього періоду. І цим визначаються
ті особливості, які відрізняють їх від відповідних стосунків більш раннього або
більш пізнього часу.
1. Дискретність (роздільність) природних умов. Всі суспільства,
сформовані в Середньовіччі на основі попередніх спільнот, продовжували свій
розвиток, спираючись передовсім на ті умови ведення господарства та
природне середовище (включно з природними ресурсами), в яких вони
існували. Цьому сприяла відокремленість завдяки природним перешкодам, що
їх роз’єднували – водним та сухопутним умовам.
2. Натуральність господарства. Спрямованість господарств на
задоволення внутрішніх потреб, а не на продаж зовні.
3. Відносна ізольованість регіонів. Відносини в рамках окремих регіонів
фактично не впливали на інші регіони.
4. Суб’єкти міжнародних відносин – держави і народи (останні – на
стадії формування державних інститутів).
5. Вплив конфесійного чинника. Панівні релігії у Середньовіччі –
християнство та іслам.
6. Успадкування від античності традиційних методів ведення
міжнародної діяльності. Головним засобом залишалася війна, а основні цілі –
це ресурси, здобич, колонізація нових територій.
7. Ідея рівноправної співпраці в міждержавних стосунках. Зокрема, на
основі належності до однієї конфесії.
8. Принцип рівності глав держав. Принцип обґрунтовувався волею Бога:
перед Богом всі рівні.

2. Міжнародні відносини у період раннього середньовіччя.

З падінням Західної Римської імперії у 476 р. (в результаті перевороту
керівника загоном найманців Одоакра, котрий проголосив себе королем Італії)
завершився процес розпаду Середземноморської регіональної системи
міжнародних відносин.
Результатом цього стало руйнування відносин між центром та периферією
та наступний розпад імперії. На її місці утворилося кілька варварських
держав, для яких були характерні наступні риси:
- залишки общинно-племінної організації та внутрішня нестабільність,

15
 - проведення завойовницької політики,
- запозичення римських політичних інститутів.
Королівство свевів (Іберійський п-ів) – 409-585 рр. – знищене
вестготами.
Королівство бургундів (лівий берег Рейну) – 413-534 рр. – знищене
франками.
Королівство вестготів (між Піренеями і Луарою) – 418-718 рр. – знищене
арабами.
Королівство вандалів-аланів (північна Африка) – 429-534 рр. – знищене
Візантією.
Королівство франків (Галлія) – 481 р.
Королівство остготів (Італія, Сицилія, Далмація, Прованс) – 488-555 рр. –
знищене Візантією.
Королівство лангобардів (Італія, Істрія, Корсика) – 566-774 рр. –
знищене франками Карла Великого.
Англосаксонські королівства (Британія) – бл. 500-850 рр. – основне
населення: англи, сакси, юти, фризи. Основні держави (Гептархія –
Семицарство): Вессекс, Сассекс, Ессекс, Мерсія, Нортумбрія, Східна Англія,
Кент). Існували й більш дрібні держави.
Із усіх варварських держав, утворених внаслідок розвалу Західної
Римської імперії тільки королівство франків змогло поступово
трансформуватися в регіонального лідера, а потім розвинутися в імперію.
У 800 р. Карл Великий був коронований на імператора папою Левом ІІІ.
Після цього у 802 р. він спеціально ввів до присяги для підданих слова про
необхідність виконувати службу Богу, а «імператор наречений після Господа
Бога і святих покровителем і захисником над усіма».
Наступний імператор франків у 814-840 рр. Людовік Благочестивий (778-
840) вже був повністю залежним від католицького духовенства, а державу
постійно трясли внутрішні вари. Наслідком його правління стала війна між
спадкоємцями трону і наступний розділ всієї імперії на три частини за
Верденським договором 11 серпня 843 р., в результаті чого почався процес
формування трьох народностей – французької, німецької та італійської.
За договором Лотарю (795-855), імператору у 840-855 рр., дісталася
серединна частина імперії, яка включала в себе Італію, Ломбардію, Прованс,
Фрізію, Бургундію та ін. Його брат Людовік ІІ Німецький (804/805-876), король
Східно-Франкського королівства, отримав землі на схід від Рейну (Франконія,
Саксонія, Алеманія, Баварія та ін.) , а майбутній імператор у 875-877 рр. Карл
ІІ Лисий (823-877) – території на захід від земель Лотаря (Нейстрія, частина
Австразії, Аквітанія, Септиманія та ін.).
Розпад імперії призвів до того, що останній із династії Каролінгів король у
986-987 рр. Людовік V Лінивий (967-987) мав владу, що обмежувалася
фактично лише невеликою територією навколо Парижу. Після його смерті
внаслідок падіння з коня на короля був обраний знаттю у 987 р. Гуго Капет
(940-996), засновник династії Капетінгів.

16
 Священна Римська імперія. Основою для появи нової імперії стало
Східно-Франкське королівство (843-919 рр.), останній король якого Конрад І
(881-918) заповів обрати на своє місце герцога Саксонії Генріха Птахолова
(876-936). Вибори (головну роль в яких відіграли герцоги Саксонії, Тюрінгії,
Баварії, Франконії та Швабії) відбулися у травні 919 р. у Фріцларі і так
з’явилася Саксонська династія.
До 921 р. Генріху Птахолову вдалося відновити єдність свого королівства.
Після цього було поставлене завдання повернути Лотарингію (у 913 р. вона
стала частиною Західно-Франкської держави). В результаті походу та
династичного шлюбу дочки короля з герцогом Гідельбертом це вдалося
здійснити лише у 925-928 рр. Крім того, король здійснював військові походи
проти угорців, полабських слов’ян та лужицьких сербів. Для закріплення
успіхів на нових територіях для контролю за ними будувалися укріплені місця
– бурги (напр., бург Мейсен на землях лужицьких сербів). Також королем було
проведено військову реформу, в результаті якої королівство отримало власну
кінноту.
У 936 р. новим королем стає Оттон І Великий (912-973). Для закріплення
своєї власної влади він заручається передовсім підтримкою католицького
духовенства. Для цього: 1) церкві було передано ряд земель по Рейну, який був
торговим шляхом і на берегах якого знаходилися міста, 2) церква наділялася
імунітетом, 3) до церкви застосовувалася світська інвеститура (передання
земель в користування на умовах васалітету). У відповідь духовенство
зобов’язувалося надавати підтримку королю проти герцогів, забезпечувати
його збройними загонами та провіантом.
Головні цілі, які ставив Оттон І перед собою у зовнішній політиці – 1)
захоплення Італії з її багатими землями та містами, 2) захоплення Риму з метою
панування над церквою.
951 р. – 1-й похід на територію Італії, в результаті якого Оттон І
коронувався як король лангобардів.
962 р. – 2-й похід, в результаті якого він був коронований папою Іоанном
ХІІ як імператор Священної Римської імперії. Ця імперія офіційно проіснувала
до 1806 р.
В часи Оттона І до складу його держави входило загалом 2/3 від усіх
земель колишньої франкської імперії Карла Великого. Відомо також про те, що
посольство до нього із Києва відправляла княгиня Ольга у 959 р.
Встановлення опіки над римським папським престолом та Італією все ж
було номінальним. Адже наступні імператори змушені були здійснювати
воєнні походи на Рим з метою коронування.

Література: 1; 6; 13; 14; 19; 29; 32; 33; 37; 40; 42; 47; 50; 56; 58; 61; 65; 69; 70;
80; 81; 91; 92.

17
 ТЕМА 1.6. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У КЛАСИЧНОМУ
СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
План
1. Країни Західної Європи у міжнародних відносинах XI–XIII ст.
2. Арабський халіфат та Конійський султанат.
3. Візантія у міжнародних відносинах XI–XIII ст.
4. Хрестові походи.

1. Країни Західної Європи у міжнародних відносинах XI–XIII ст.

У Західній Європі розвиток централизаторських начал, що підготував
перехід до політики державних інтересів, парадоксальним чином обернулося в
XIV - XV ст. посиленням універсалістських тенденцій. Їх виразником
виступили держави, що випередили інші країни регіону на шляхи подолання
сепаратизму знаті і автономії міських комун, відділення влади короля від її
сеньйоріальної основи. Отримавши у своє розпорядження централізований
адміністративний апарат і такий засіб координації політичних інтересів
суспільства, як станово-показні установи, західноєвропейські монархи визнали
себе підготовленим до здійснення універсалістських задумів, що відкладалися
із-за слабкості влади усередині країни, але що не переставали займати уяву
представників правлячих династій.
Серед західноєвропейських країн найбільш сприятливі початкові умови
для процесу централізації мала Англія. Багато в чому ці умови були створені
норманським завоюванням. Вони зумовили прагнення нового правлячого
шару, оточеного іноетнічним населенням, до консолідації, відсутність в
середовищі знаті жорстких бар'єрів, що відділяли в інших європейських
країнах великих сеньйорів від середнього і дрібного рицарства, обов'язок
васалів приносити присягу королеві і нести в його користь військову службу,
підпорядкування міст королівській владі. До кінця XIII ст. Англія підійшла як
станово-показна монархія з регулярно скликаним двопалатним парламентом,
єдиними податковою і судовою системами, з інститутами місцевого
самоврядування. Особливо успішна справа централізації було просунуто в
Англії реформами Генріха II Плантагенета (1154-1189). Проте Генріх II, граф
Анрі Анжуйський, залишив продовжувачам династії не лише укріплену
державу, але і права на частину території Франції, а разом з ними міцно
укорінену у Плантагенетоів ідею відтворення імперії і об'єднання Анжуйської
англійської і французької корон в одних руках.
При Генріху II в його володіння у Франції входили Анжу, Нормандия,
Аквитания, Мін і Турень, що приблизно дорівнювало території, що залишалася
під суверенітетом Капетингов. Французька спадщина Генріха II значною мірою
була витрачена вже на початку XIII ст. Іоанном безземельним. У самій Англії
він відступив перед вимогами опозиції і в 1215 р. підписав Велику хартію
вільностей, у Франції неудачливого короля втратило майже усіх територій,
насилу зберігши під ударами військ Філіпа II Серпня лише Аквитанию. Проте,
і невеликого осколка колись великих континентальних володінь Плантагенетов

18
вистачало, щоб закріпити ситуацію конфлікту територіальних інтересів Англії і
Франції.
У XII - XIII вв., на стадії відносної стабілізації, конфлікт почав придбавати
риси загальнорегіонального. Франція, наслідуючи відому максиму "Ворог мого
ворога - мій союзник", притягнула на свою сторону Шотландію, вимушену
вести з Англією тривалу боротьбу за незалежність. У свою чергу Англія
знайшла на континенті союзника в особі Фландрії, що ворогувала з державою
Капетингів. З початком Столітньої війни система військово-політичних союзів,
що створюються Англією і Францією, істотно розширилася за рахунок
включення в неї на тому або іншому етапі Священної Римської імперії,
папства, держав Піренейського півострова, Нідерландів і інших учасників
європейської політики.

2. Арабський халіфат та Конійський султанат

На поч. VII ст. в умовах кризи родового ладу, в середовищі арабських
племен виникло нове релігійне вчення – іслам (“покірність”), засновником
якого був пророк Мухаммед (570 – 632). Ідея монотеїзму стала ідеологічним
обгрунтуванням утворення нової держави. До кінця життя Мухаммеда
утворилася ісламська теократична держава (імамат), що охопила всю Аравію і
вже у 30-х рр. VII ст. вона завдала поразки Візантії та Ірану, а пізніше захопила
Палестину, Сирію, Єгипет, Північну Африку, Закавказзя, Середню Азію,
південь Піренейського півострова.
Боротьба за престол спадкоємців Мухаммеда призводила до розгортання
громадянських воєн, в процесі яких влада переходила до династії Омейядів (661-750)
зі столицею в Дамаску і династії Абасидів (750-1258) зі столицею в Багдаді. Ця
боротьба супроводжувалася виникненням в ісламі трьох окремих течій – шиїтів,
сунітів і хариджитів.
Найбільшої могутності халіфат досяг за династії Абасидів у VIII-IX ст.,
але тоді ж намітилася й тенденція до розпаду держави на незалежні емірати.
Вже в Х ст. халіфи втрачають реальну владу і вона переходить до
командуючих гвардією. У 1055 р. Арабський халіфат, що вже розпався на
самостійні емірати, був захоплений турками-сельджуками і їхній представник
отримав від халіфа титул султана. Остаточно халіфат був знищений монголами
(1258).
Феодалізм халіфату мав деякі особливості: ступінь його розвитку в
окремих регіонах держави не була однаковою. Вона знаходилася в прямій
залежності від рівня соціально-економічного розвитку земель на момент їх
завоювання. Якщо в Сирії, Іраці чи Єгипті феодалізм панував практично в усіх
сферах, то в більшій частині Аравії зберігалися значні пережитки
родоплемінного устрою.
Суспільний устрій Арабського халіфату мав специфічні особливості, що
зближали його зі старосхідною деспотією (зокрема, вся земля вважалася
власністю держави). Верхівку суспільства складали феодали: халіф з родичами,
чиновники, місцева знать, воєначальники, духовенство, землевласники. До
найнижчих верств суспільства належали селяни, дрібні ремісники, бедуїни,

19
раби. Правове положення людини в суспільстві багато в чому визначалося
належністю до мусульманської релігії. Зокрема, мусульманин звільнявся від
сплати подушної податі, сплачував менше мито та ін. Правителем держави міг
бути тільки мусульманин. Іноплемінець, приймаючи іслам, вже не міг зайняти
однакове положення з арабом і ставав “клієнтом”, у якого був покровитель.
Інститут покровительства склався ще в VI ст., але тоді він існував для деяких
арабських племен і окремих осіб (мавла). Правоздатність мусульман була
ширшою за правоздатність іновірців. Останні мали обмежені права у виборі
місця проживання, професії, пересуванні.
За формою правління халіфат – теократична монархія. Вже Мухаммед
зосередив у своїх руках усю духовну і світську владу; при ньому існувала рада
із найближчих сподвижників, що мала дорадчі функції. Утворена армія була
організована за племінним принципом. Після смерті Мухаммеда деякий час
посада халіфа (заступник, посланець Аллаха) була виборною, а потім стала
спадковою.
Главою держави був халіф, у руках якого зосереджувалася вся духовна і
світська влада: він виступав як верховний імам і головний емір. Він же вважався
власником усіх земель і головнокомандуючим армії. При династії Абасидів у
державному управлінні з’явилася посада візира (755) – заступника халіфа в
цивільних справах. Він вважався правою рукою і першим радником халіфа,
керував роботою диванів (відомств) та ін. Йому безпосередньо
підпорядковувались канцелярія халіфа, його двір, дипломатична служба, гвардія,
фінанси тощо. Помічником халіфа в духовних справах був головний каді, котрий
мав владу над суддями міст, провінцій і окремих місцевостей. Управління
фінансами було вдосконалене організацією Вищої рахункової палати. Через
поштове відомство здійснювався контроль за діяльністю місцевого державного
апарату. Держава поділялася на намісництва, і місцеве управління знаходилося в
руках намісників, а у великих провінціях – в руках емірів, котрі виконували
адміністративні і військові функції; їхня діяльність була практично
безконтрольною. Кожен емір мав свій чиновницький апарат і свою армію.
Містами управляли спеціальні чиновники (хакіми), котрим допомагали міські
голови (раїси); кожне місто мало свого суддю і свої чиновницькі відомства. Але
самоврядування не існувало, усі посади були призначуваними.
Конійський султанат – це турецька монархічна держава, яка виникла в
Малій Азії на територіях, відвойованих у Візантійської імперії. Період
існування – 1077-1307 рр. Очолювали її султани із династії Сельджуків.
Столиця – міста Нікея (1077-1096) та Конія (1096-1307).
Найбільшого розквіту султанат досяг у першій половині ХІІІ ст. за часів
султана Кей-Кубада I (1219–1236). Занепав внаслідок міжусобиць і вторгнення
монголів. 1307 року розпався. Один із його бейліків перетворився на
Османську імперію.

3. Візантія у міжнародних відносинах XI–XIII ст.

Знову повернути собі положення провідної держави Східного
Середземномор'я імперія змогла в другій половині IX - X вв., перейшовши до

20
нової форми соціально-економічної організації, фемного усторою, що
стадіально відповідало феодальним стосункам раннього середньовіччя.
Поступальний розвиток економіки, господарські успіхи країни служили
передумовою внутрішньополітичної стабільності: майже на два століття в
Константинополі затверджується Македонська династія (867-1056 рр.).
Сильними сторонами державного і військового устрою Візантії за часів
правління імператорів Македонської династії були висока міра політичної
централізації, постійний приплив в державну казну значних податкових
вступів, збереження серед селянства великого числа вільних власників, що
дозволяло мати численну армію, складену з крестьян-стратиотов і загонів
найманців-професіоналів.
Від тривалого періоду поразок і оборони Візантія перейшла до
наступальної зовнішньої політики. На східних рубежах візантійська армія
перемагала арабів, витіснивши їх з частини Малої Азії і Верхньої Месопотамії.
Імперія повернула собі Північну Сирію з Антиохией, змусила Вірменію і
Грузію визнати свій протекторат. На Балканському півострові Візантія
здійснила свою давню зовнішньополітичну мету і знищила як самостійне
політичне утворення Болгарське царство - її північна межа знову пролягла по
Дунаю. На заході візантійці вигнали арабів з Кіпру і Кріта, істотно зміцнивши
тим самим безпеку своїх морських комунікацій і розширивши свободу дій
торговельного і військового флоту.
На період Македонської династії доводиться найблискучіша епоха в
історії візантійської дипломатії. Основою зовнішньополітичної доктрини
імперії стає концепція єдності християнських народів під егідою влади
імператора і константинопольської церкви. У цій концепції, найбільш
послідовно розробленій патріархом Фотієм, з'єдналися традиційний
візантійський ойкуменизм з ідеєю Константинополя як богообраного граду,
заснованого імператором Костянтином в якості християнської столиці імперії,
до певної міри на противагу язичницькому Риму. У другій половині IX - X вв.
особливо широкий розмах придбаває місіонерська діяльність
Константинополя, спрямована на християнізацію слов'ян і поширення впливу
візантійської церковної організації, культури на суміжних з імперією
територіях. Від константинопольської церкви прийняли хрещення Болгарія,
Древня Русь, сербські землі, що стало одночасно великим
зовнішньополітичним досягненням імперії. Впливу Візантії в міжнародній
політиці сприяли також її економічна перевага над Західною Європою і
провідне положення в морській торгівлі в Середземномор'я, що зробило
візантійський солид загальновизнаною одиницею міжнародних торговельних
розрахунків.
Після золотого століття візантійської державності тим більше загострено
сприймалися ті, що очікували імперії вже в другій половині XI ст. важкі
невдачі в зовнішній політиці. На Сході до меж імперії підійшов новий ворог,
турки-сельджуки, що розгромили халіфат. У 1071 р. армія візантійського
імператора Романа IV Диогена і її союзники зустрілася з сельджукским
військом в битві під Манцикертом і зазнала нищівної поразки. Воно коштувало

21
Візантії втрати Вірменії, а незабаром і частини території Малої Азії, де
сельджуки створили свою державу, Румский султанат, із столицею в Нікеї,
розташованій на відстані декількох піших переходів від Константинополя. У
тому ж 1071 р. інші завойовники, нормани, обрушилися на Південну Італію і на
півдні Апеннінського півострова, що перейшов до них від Візантії, заснували
герцогства Апулії і Калабрії, а на початку XII ст. - Сицилійське королівство.
Напередодні латинського завоювання 1204 р. імперія пережила ще один,
останній у своїй історії підйом зовнішньополітичної могутності, що дозволив
їй брати участь в міжнародній політиці в якості світової держави. Цей підйом
був пов'язаний з династією Комнинів (1081-1180 рр.). На початок правління
засновника династії, імператора Олексія I положення Візантії представлялося
багатьом сучасникам, особливо на заході, безнадійним. Туркам-сельджукам зі
сходу, норманам, що проникли на узбережжя Адріатики, печенігам у північних
стін Константинополя, здавалося, залишається завдати завершального удару і
розділити спадщину поверженої імперії. Проте вже при Олексії I Візантія
зуміла запобігти катастрофі, а далі і переламати зовнішньополітичну ситуацію
у свою користь. Як завжди, імперія мобілізувала повний арсенал засобів
силової політики і дипломатичного мистецтва : щоб зупинити на Балканах
норманів, вона пішла на безпрецедентні доти поступки Венеції, одному зі своїх
найнебезпечніших конкурентів в Середземноморській торгівлі; печенізька
небезпека була усунена зброєю половців, Нікею Візантія повернула завдяки
перемогам хрестоносців, учасників першого хрестового походу.
За безпрецедентно стислі терміни, близько 10 років, імперія, що впритул
підійшла до риси розвалу, на рівних повернулася в круг основних учасників
європейської політики. Відтворивши сильну армію і флот, Олексій I (1081-
1118), його наступники Іоанн II (1118-1143) і Мануїл I (1143-1180) рядом
вдалих зовнішньополітичних дій майже повністю витіснили турок-сельджуків
з малоазійського узбережжя, затвердилися на Балканах, тимчасово змусивши
Сербію і Угорщину підкорятиметься імперії, не залишали спроб зміцнити свої
позиції в Італії.
Проте, в Константинополі не могли не усвідомлювати, що знову придбане
Візантією місце в міжнародних відносинах підкріплене дуже хисткою основою
- країна переживала господарський підйом, але одночасно її розривали
відцентрові тенденції, в провінція посилювалася влада великих
землевласників, швидкими темпами йшов процес скорочення числа вільних
платників податків і, відповідно, падіння прибутків казни. У 1176 р. в битві з
турками-сельджуками при Маріокефалії візантійська армія зазнала важкої
поразки. Воно стало поворотом до стрімкого наростання не лише
зовнішньополітичних негараздів, але і загальної кризи візантійської
державності. У 1204 м. Константинополь ліг під ударом війська хрестоносців,
існування Візантії урвалося більш ніж на півстолітті (1204-1261).
Відновлена при Михайлі VIII Палеологу Візантійська імперія була вже не
в змозі претендувати на минулий зовнішньополітичний вплив. Власне кажучи,
і сама імперія мала більше підстав іменуватися Нікейською, чим
Візантійською, оскільки ні створене на Балканах за часів розпаду Візантії

22
царство Епірське, ні імперія Трапезунда, ще один центр грецької державності,
не увійшли до складу пізньовізантійської держави. Епирське царство вдалося
приєднати тільки в першій половині XIV ст., при Андроніку III Палеологу, але
цей успіх не компенсував втрати в Малій Азії, майже повністю зайнятій на
початок XIV ст. турками-османами.
У другій половині XIII - середині XV ст. територія Візантії істотно
скоротилася. До її традиційних зовнішньополітичних ворогів на сході і на
півночі приєдналися латиняни, що не втрачали надій на повернення володінь
Латинської імперії і мали в розпорядженні підтримку папського престолу. У
міжнародній торгівлі Візантія була не в силах конкурувати з Венецією і
Генуєю, та і усередині країни італійське міста-республіки вигравали
економічне суперництво у візантійського виробництва і торгівлі, руйнуючи
міські торговельно-ремісничі шари. На завершальній стадії історії Візантія
майже не знала періодів мирного життя, ведучи на своїх рубежах постійні
битви, що неодноразово супроводжуються запеклими громадянськими
війнами.
4. Хрестові походи
Хрестові походи були викликані до життя складним поєднанням
конфесійних, зовнішньополітичних, господарських, демографічних чинників.
Їх дія на міжнародні відносини середньовіччя також виявилася
багатоплановою.
Хрестові походи – це рух військової колонізації макрорегіонального рівня.
Вони, поза сумнівом, виражали усвідомлення спільності католицького світу,
що формується в його протистоянні з «невірними» - мусульманами. Не буде
перебільшенням сказати, що почавшись під знаком ідеї захисту християнської
церкви від невірних, хрестові походи увінчалися непримиренною розбіжністю
західного і східного християнства, розділеного захопленням лицарями-
хрестоносцями столиці православного світу – Константинополя (1204 рік).
Велику частину війська хрестоносця складало рицарство Північної і
Південної Франції, Німеччини, Англії, Італії, Фландрії. Очолювали його
государі найбільших європейських країн. Так, під час другого хрестового
походу (1147-1149) командування прийняли німецький імператор Конрад II і
король Франції Людовик VII, в третьому поході (1189-1192) хрестоносцями
командували імператор Фрідріх I Барбаросса, король Франції Філіп II і король
Англії Генріх II, місце якого зайняв потім його син Річард I Левове Серце.
Найвагоміший політичний виграш від хрестових походів припав на долю
католицької церкви, в економічних відносинах велика частина здобичі,
захопленої на Сході, залишилася у великих сеньйорів, що розділили завойовані
біля турок-сельджуків землі, хоча і матеріальні інтереси папства не були
обійдені, у тому числі завдяки активності безпосередньо підлеглих римським
понтифікам військово-чернечих орденів. Свою, і чималу частину прибутку від
починів хрестоносців отримали міста Північної Італії, монополії, що практично
добилися в державах хрестоносців, на зовнішню торгівлю.
Основну канву історії руху хрестоносця визначили перший (1096-1099) і
четвертий (1202-1204) походи. На другому, завершальному етапі рух

23
хрестоносця йшов на спад, завершившись декількома невдалими «паломництва
ми» у Святу Землю і північними походами проти язичницьких народів Східної
Прибалтики.
Закликом до першого хрестового походу прозвучала знаменита проповідь
папи Урбана II після закінчення церковного собору в Клермоне у 1095 р. Вона
отримала небувалий відгук в усіх станах західноєвропейського суспільства,
впавши на підготовлений грунт екзальтованих очікувань швидкого кінця світу,
поширюваних пілігримами відомостей про скарби Сходу, про страждання
християн під владою невірних, і готовністю рицарства до завойовних походів в
ім'я захоплення нових земель - головного багатства середньовіччя.
Перший хрестовий похід виділявся серед наступних експедицій
хрестоносців масовістю і особливо широкою участю селянства і городян. Їх
загони, що стихійно сформувалися і були погано озброєні, попрямували до
Святої Землі, не чекаючи рицарського ополчення, були винищені сельджуками
незабаром після вступу в Малу Азію. Основна ударна частина армії
хрестоносця виступила в похід декількома місяцями пізніше і, переправившись
за допомогою Візантії на територію еміратів Малої Азії, вщент розбила в 1097
р. турок-сельджуків у битві при Дорілеї. Перемога відкрила хрестоносцям
дорогу на Антіохію, а в 1099 р. була досягнута і головна мета походу -
рицарське військо узяло Єрусалим.

Література: 1; 6; 7; 13; 14; 19; 20; 28; 29; 32; 33; 38; 40; 43; 47; 50; 56; 58; 61;
66; 67; 69; 70; 80; 81; 82; 92.

24
 Тема 1.7. Міжнародні відносини у пізньому Середньовіччі
План
1. Міжнародні відносини XIV–XVI ст.: основні протиріччя і напрями
розвитку.
2. Столітня війна (1337-1453).
3. Геополітична революція ХV ст.

1. Міжнародні відносини XIV–XVI ст.: основні протиріччя і напрями

розвитку

Від ХIV століття у Європі поширюються і укріплюються універсалістські

тенденції. Відроджується ідея універсальної імперії.
Головним підсумком Столітньої війни став перехід до формування
національної держави.
Характерна риса всього ХVI століття – релігійні війни.
Реформація 1517 р. зруйнувала єдність римсько-католицької церкви і,
починаючи з Тридентского собору в XVI ст. до Вестфальского світу 1648 р.,
поставила боротьбу католицизму і протестантизму в центр європейської
політики.
Від Тридентського собору починається період Контрреформації.
1555 р. – Аугсбургський мирний договір.
На початку ХVII століття релігійний фактор у міжнародних відносинах
фактично зникає як домінуючий. Це не означає, що він не продовжує
відігравати певну роль на міжнародній арені, але він уже не є визначальним.
1618-1648 рр. – Тридцятирічна війна.

2. Столітня війна (1337-1453)

Безпосередній привід для Столітньої війни (1337-1415 рр.), затяжній фазі
вирішального зіткнення англійської і французької монархій, був створений з
припиненням у Франції династії Капетингів, що дозволило Едуарду III
Плантагенету, прямому нащадкові Філіпа IV, відкрити в 1337 р. військові дії в
захист прав на французький престол. На першому етапі війни, завершеному в
1360 р. підписанням світу в Бретітньі, виявилася військова перевага Англії.
Перемоги в битві при Креси в 1346 р. і в битві при Пуатьє в 1356 р., де
англійці, що чисельно поступалися супротивникові, узяли в полон короля
Іоанна II, продемонстрували слабкість французької армії. Франції не
залишалося іншого вибору, окрім як домагатися мирного передиху, уклавши
договір на продиктованих Едуардом III умовах. Англійський монарх, маючи в
розпорядженні позицію сили, йому не менш визнав нереалістичним
скріплювати договором свої династичні права на французьку корону, але
змусив Францію підтвердити поступку Плантагенетам земель, що складали
третину території країни.
При підготовці до наступного неминучого етапу боротьби (1369-1396)
французький король Карл V зосередив основні зусилля на перевлаштуванні

25
армії і проведенні податкової реформи, що відразу позначилося на ході
військової компанії. Оновлена і посилена французька армія не вступала у
великі битви з супротивником, але більшість зіткнень із загонами англійців
стали закінчуватися в її користь. Франція повільно і неухильно повертала собі
південно-західні землі, поки під контролем англійської монархії не залишилася
порівняно вузька смуга узбережжя. Повне витіснення вимагало від Парижу
різкого нарощування військових зусиль і концентрації сил, оскільки англійська
армія закріпилася в декількох добре захищених містах - Бордо, Байонне, Кале -
і підготувалася до тривалої оборони. Проте події у Франції розвивалися таким
чином, що вона не лише погодилася на перемир'я в 1396 р., але і після поразок
в ході третього етапу війни, 1415-1420 рр., була відкинута до грані втрати
суверенітету.
17 липня 1453 року між англійськими та французькими військами біля
містечка Кастійон в Гасконі відбулась остання битва Столітньої війни, яка
завершилась повним розгромом англійських військ, що дало можливість
французам оволодіти містом Бордо.
Мирний договір за підсумками Столітньої війни був підписаний лише в
1475 році. Столітня війна вирішила нескінченну територіальну суперечку двох
країн на користь Франції, але її результати зробили тривалу і глибоку дію на
політичні процеси далеко від епіцентру конфлікту.

3. Геополітична революція ХV ст.

У ХV ст. збіглися в часі цілий ряд подій, які, з першого погляду, між
собою зовсім непов’язані і досить далекі як за змістом, так і за географією (в
яких брали участь держави як суб’єкти міжнародних відносин, будучи
виразниками волі своїх етносів):
1) закінчення Столітньої війни між Францією та Англією (1453),
2) падіння Константинополя внаслідок завоювання Мехмеда ІІ (1453),
3) відкриття Америки Христофором Колумбом (1492),
4) перша документальна згадка про українських козаків (1492),
5) завершення Реконкісти в Іспанії (1492),
5) проголошення доктрини ІІІ Риму в Москві (за однією з версій, у 1492 р.
її вперше висловив митрополит Зосима, а вже потім у 1520-х рр. відшліфовував
і доводив до ідеалу старець псковського монастиря Філофей).
Всі ці події – складова частина єдиного процесу «своєрідної геополітичної
революції», суть якої проявилася у падінні або зменшенні ролі імперій на
світовій арені і переміщенні центру економічного життя в Західну Європу
(Т. Орлова). «Політичні зміни ХIV-ХV ст. створили передумови для зовнішньої
експансії європейців. А вона, у свою чергу, привела до формування світового
ринку, що сприяло розвитку капіталізму як у самій Європі, так і в інших
регіонах світу».
7 червня 1493 року в іспанському місті Тордесільяс підписано договір між
Іспанією та Португалією, згідно з котрим всі землі на захід від меридіану,
проведеного на 600 кілометрів західніше островів Зеленого Мису,
оголошувались власністю Іспанії, а східніше - Португалії.

26
 Пізніше монопольне право Португалії та Іспанії на відкриті ними землі не
було визнане протестантськими країнами (Англія та Голландія), а також
Францією, які поставили під сумнів право папи римського вирішувати питання
географічних відкриттів і з XVII століття ці країни почали вести власну
активну колонізаційну політику, не рахуючись з положеннями
Тордесільяського і Сарагоського договорів. З ослабленням іспано-
португальського могутності Тордесільяський договір зберіг свою чинність
лише в Південній Америці і втратив чинність з підписанням в 1777 році
договору в Сан-Ільдефонсо, за яким Португалія відмовилась від претензій,
зокрема, на Філіппіни і Маріанські острови.

Література: 1; 6; 7; 13; 14; 19; 20; 28; 29; 32; 33; 38; 40; 43; 47; 50; 56; 58; 61;
66; 67; 69; 70; 80; 81; 82; 92.

27
 ТЕМА 2.1. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У СЕРЕДИНІ ХVII СТ.
План
1. Вестфальский мир (1648). Діяльність кардинала Рішельє (Армана-Жана
дю Плессі).
2. Державний інтерес в міжнародних відносинах європейських держав.
3. Політика меркантилізму в міжнародних відносинах. Торгівельні війни.

1. Вестфальский мир (1648). Діяльність кардинала Рішельє (Армана-

Жана дю Плессі).

Вестфальский мир, досягнутий в 1648 р. ознаменував собою важливий

етап в еволюції міжнародних відносин. Виняткова важливість тих, що сталися
в середині XVII ст. трансформацій полягає в тому, що виникла система
стосунків, основні принципи якої, хай і з істотними змінами і деякими
обмовками, продовжують існувати і функціонувати досі.
Ключовими особливостями виниклої системи МВ стало домінування в ній
сучасних "національних" держав (що мали повний суверенітет, єдині
механізми адміністративного управління, постійні професійні армії,
раціональну бюрократію, певні і міжнародно-визнані межі і так далі), своєрідна
деідеологизація, тобто усунення конфесійного чинника як одного з основних
чинників політики, а також поступове формування балансу сил (рівноваги сил)
у відносинах між найбільш сильними європейськими державами або їх
коаліціями.
Що стосується держави в сучасному розумінні цього слова, то, на думку
цілого ряду західних авторів, усі необхідні передумови для його виникнення
повною мірою сформувалися в надрах централізованих, абсолютистських
монархічних держав. Ч. Тіллі, Е. Гідденс, С. Роккан прямо пов’язували
виникнення сучасних європейських держав з еволюцією владних стосунків.
Формування структур абсолютизму в Європі створювало абсолютно нову
внутрішню і зовнішньополітичну ситуацію. Суперництво, в першу чергу
військове, між династичними державами і прагнення влади мобілізувати
необхідні для цього ресурси підштовхували монархічні режими до цілого ряду
економічних і адміністративних заходів, що сприяли формуванню сучасних
національних держав.
З Вестфальского миру система МВ остаточно оформилася як
державоцентристська система. Головним суб'єктом міжнародних відносин з
цього періоду стає суверенна держава. Кожна з держав мала повний
внутрішній суверенітет, самостійно визначаючи власну форму правління,
принципи внутрішньої організації, стосунки з релігійними конфесіями і так
далі і не визнавало над собою ніякої іншої верховної влади. Поступово
принцип суверенної рівності держав став загальноприйнятим в системі МВ,
регулюючи поведінку держав в стосунках один з одним незалежно від
пануючих в кожному з них форм правління і переважання тих або інших
конфесій. Цей принцип поступово перетворився на стержневий елемент
сучасного міжнародного права.

28
 Арма́н-Жан дю Плессі́ де Рішельє (1585-1642) – кардинал Католицької
церкви. Допоміг королю Людовику XIII зробити Францію могутньою
державою. Його метою було зробити монархію абсолютною, він жорстоко
розправився з опозицією знаті і придушив політичну владу гугенотів, проте
зберіг релігійну свободу. 3а межами Франції прагнув установити верховенство
в Європі, зруйнувавши владу Габсбургів, тому підтримував шведського короля
Густава Адольфа і німецьких князів-протестантів у боротьбі проти Австрії. У
1635 р. привів Францію до участі у Тридцятирічній війні.

2. Державний інтерес в міжнародних відносинах європейських

держав.
Політика провідних європейських держав з XVII ст. вже абсолютно ясно
не обмежується більше рамками зносин з сусідніми державами. Їх
зовнішньополітична активність поширюється на Європу і навіть на весь світ.
Основні європейські держави поступово переходять до сучасної системи
організації дипломатичної служби. Розвитку дипломатії сприяла також та
обставина, що більшість європейських воєн XVII - XVIII вв. були
коаліційними. У багатьох державах Європи створюються відомства
закордонних справ з чіткою і усе більш складною структурою, в яку
включаються тепер перекладачі, шифрувальники і архівісти. Збільшується
кількість дипломатичних представництв і місій, укомплектованих
висококваліфікованим персоналом.
Отже, в основі зовнішньополітичної активності віднині лежав державний
інтерес. Проте в кожному конкретному випадку державний інтерес мав деякі
специфічні риси. На його сприйняття накладали істотний відбиток особливості
місцевих культурно-історичних особливостей і традицій, характер самої
держави. Насправді, що було державою тієї пори? Його форми правління
варіювали від абсолютної монархії Людовика XIV і більшості інших
континентальних держав до бюргерських республік Швейцарії, Італії і
Ганзейських міст. Ні у одній з цих країн більшість населення не брали участь в
процесі управління. Саме тому політика ранніх національних держав була в
основі своєю династичною або класовою. Іншими словами суть і зміст
державного інтересу вистачає довільно визначалися правлячими монархами
або правлячою торгово-промисловою олігархією.
На відміну від конфесійних, династичні інтереси в цьому сенсі
продовжували грати упродовж XVII - XVIII вв. досить істотну роль. Погляд на
державу, характерний для середньовіччя, коли государі-сеньйори по суті
справи не провели відмінності між державою і маєтком, між
публічноправовими і приватноправовими функціями, поступово відходив в
минуле. Проте що переважали в Європі даного періоду абсолютні монархії
були такою формою організації державної влади, у рамках якої верховний
носій влади - абсолютний монарх, - зовні мав найбільшу автономію у
визначенні зовнішньополітичного курсу тієї або іншої країни, чим до того або
коли-небудь пізніше. У Франції, як і в інших абсолютистських монархіях тієї
пори воля суверена була законом. Уявлення монархів про "славу" і "честь"

29
нерідко виявлялися дієвішим засобом залучення тих або інших держав в
загальноєвропейські справи, чим торговельні або інші державні інтереси. На
думку ряду дослідників, в умовах абсолютизму в Європі XVII - XVIII вв.
династичні домагання в певному значенні навіть перейняли на себе функцію
ідеологічного обгрунтування і мотивації зовнішньої політики. Захист честі і
гідності государя і, відповідно, державних інтересів (згадаємо знамениту
"державу - це я" Людовика XIV) нерідко визначала дії дипломатичних відомств
європейських країн, залучаючи
3. Політика меркантилізму в міжнародних відносинах. Торгівельні
війни.
Кінець XVII і XVIII вв. стали епохою меркантелізму, як пізніше назвали
пануючу течію економічної думки того часу. Політика меркантилізму була
деяким різновидом економічного націоналізму, йдучи рука в руку з
адміністративною уніфікацією і формуванням сучасних європейських держав.
Суть цієї політики досить чітко сформулював американський дослідник Дж.
Камерон: "В епоху середньовіччя міські уряди і інші місцеві органи управління
мали широкі повноваження у сфері економічного контролю і регулювання.
Вони стягували мита з товарів, що ввозяться і вивозяться з відповідних
територій. Місцеві гільдії купців і ремісників фіксували рівні заробітної плати і
цін, а також регулювали умови праці. Політика економічного націоналізму
була перенесенням цих функцій з місцевого на загальнонаціональний рівень, за
допомогою якого центральний уряд намагався уніфікувати державу, як в
економічних, так і в політичних відносинах. Одночасно із спробами об'єднати
своїх підданих економічно і політично правителі країн Європи активно
конкурували один з одним в розширенні території і контролю за
трансокеанськими володіннями і торгівлею. Це було обумовлено бажанням
зробити свої держави самозабезпеченими на випадок війни, але сама спроба
розширення території і торгівлі за рахунок інших часто призводила до воєн".
Корелятом державного інтересу в зовнішньополітичній сфері поступово стає
поняття державного інтересу як підстави зовнішньоекономічної діяльності.
Таким чином, економічний націоналізм йшов на зміну або посилював
протиріччя, породжені династичним суперництвом і релігійною ворожнечею.
При цьому необхідно відмітити, що в переслідуванні власних цілей суб'єктам,
що формують і формулювали державну політику, вільно або мимоволі
доводилося враховувати спрямування своїх підданих.
Меркантилістські доктрини, не були цілісною соціально-економічною
теорією. Вони були швидше набором практичних рекомендацій, що
грунтуються на переконанні, що головною сферою створення громадського
багатства є міжнародна торгівля. Державні діячі і підприємці тієї пори
винайшли т.з. "теорію сприятливого торговельного балансу", згідно якої будь-
яка країна повинна якомога більше продавати за межу і при цьому якомога
менше купувати. В якості основного інструменту забезпечення найбільш
сприятливих умов зовнішньої торгівлі для власної країни виступала політика
державного протекціонізму. Для стимулювання національного виробництва
імпорт зарубіжних товарів був заборонений, або обкладений високими

30
тарифами, які у свою чергу були важливою статтею вступів в державну казну.
Уся державна машина, закони, що регламентують споживання, були
орієнтовані на скорочення ввезення іноземних товарів і заохочення
споживання товарів місцевого виробництва. Крім того, в якості важливої
переваги розглядалася наявність великого торговельного флоту, оскільки він
здешевлював власні експортні товари, а також дозволяв робити гроші
буквально ні з чого (у представленні сучасників) - за рахунок транзиту
іноземних товарів. Окрім цього уряду стимулювали розвиток рибальства як
галузі, що забезпечує підготовку моряків, що пред'являє попит на продукцію
суднобудування, а також сприяючою самозабезпеченню країни продуктами
харчування і розширенню експортного потенціалу.

Література: 1; 2; 3; 6; 8; 9; 14; 20; 21; 29; 32; 34; 38; 40; 44; 47; 50; 56; 57; 70;
78; 89; 90; 93; 110; 113; 114; 118.

31
 ТЕМА 2.2. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVII –
НА ПОЧАТКУ ХVIII СТ.
План
1. Основні учасники міжнародних відносин у другій половині XVII ст. і
специфіка їх поведінки на світовій арені.
2. Міжнародні відносини у Європі другої половини XVII ст.
3. Аугсбургська ліга.

1. Основні учасники міжнародних відносин XVII–XVIII ст. і

специфіка їх поведінки на світовій арені.
Вестфальский мир, що формально поклав край виснажливій
Тридцятирічній війні не приніс закінчення війни в Європі. Упродовж 50-х рр.
XVII ст. тривали військові дії між Францією і Іспанією. Причому через ту
обставину, що іспанські володіння були розкидані по усій Італії, по берегах
Рейну і в Південних Нідерландах війна фактично тривала на території сучасних
Бельгії і Західній частині Німеччини. Тільки у 1659 р. після того, як військові
дії остаточно виснажили сили сторін, Франція і Іспанія пішли, нарешті, на
ув'язнення т.з. Піренейського мирного договору. Договір був скріплений у дусі
часу шлюбним контрактом між французьким королем і дочкою іспанського
короля Філіпа IV Марією-Терезою. При цьому шлюбним контрактом, зокрема,
передбачалася відмова інфанта і її нащадків від прав на іспанський престол в
обмін на виплату мадридським двором 500 тисяч екю. Ця виплата зроблена не
була, що дозволило згодом французам скористатися цією обставиною, щоб
обгрунтувати домагання Людовика XIV на ряд іспанських володінь.
До середини XVII ст. ранг великих держав на європейській арені мали
такі держави як Франція, Англія, Голландія, Австрійська імперія Габсбургів,
Швеція і Іспанія. Не таку значну, але все-таки самостійну роль в європейській
політиці грали суверенні німецькі держави - Баварія, Бранденбург і Саксонія, а
також Данія на півночі і Португалія і Венеція на півдні. Росія в XVII ст.
знаходилася на периферії європейської системи і підтримувала стосунки в
основному зі своїми найближчими сусідами. Конфлікти між європейськими
державами в цей період часу вже повністю звільнилися від нальоту
клерикалізму і були засновані передусім на політичних і торговельно-
економічних протиріччях сторін.
Основну групу протиріч склали на той момент торговельні протиріччя і
конфлікти з приводу зон рибальства об'ємів транзитних морських перевезень
між Англією і Голландією. Голландський військовий флот був до цього часу
одним з найсильніших в Європі, а голландський торговельний флот за різними
даними приблизно в 5-10 разів перевищував по числу кораблів флоти усіх
інших європейських країн разом узятих. Голландія зосередила у своїх руках
транзитні транспортні потоки в північній і Західній Європі, по річках Рейну і
Маасу. Амстердам був найбільшим фінансовим і банківським центром Європи.
Голландські Ост-Індська і Вест-Індська компанії активно вели
зовнішньоторговельну експансію по всьому світу. Між тим найбільш жорстку

32
конкуренцію голландським товарам і послугам складали англійська морська
потужність і торговельно-фінансовий потенціал. Англо-голландские
протиріччя вилилися в 50-70-х рр. XVII ст. в три війни між цими державами
(1652-54, 1664-67 і 1672-74 рр.). Найбільш запеклий характер носили дві
останні війни, які набули загальноєвропейського політичного значення,
оскільки союзником Голландії в цих війнах виступала Франція.
Голландія була дуже важливим традиційним союзником Франції,
оскільки мала потужний флот і тим самим компенсувала відносну слабкість
Франції на морі. Проте в надрах союзу ще в період Тридцятирічної війни зріли
серйозні протиріччя. Пов'язані вони були з експансіоністськими планами
Франції відносно південних Нідерландів, що знаходилися під владою Іспанії.
Перехід південних Нідерландів під владу Франції зовсім не входив при цьому в
плани Голландії. Голландці не лише справедливо побоювалися, що Франція,
будучи непоганим союзником, з часом може перетворитися на небезпечного
сусіда, але і прагнули не допустити відродження Антверпена в якості
торговельного і фінансового центру світового значення, що конкурує з
Амстердамом, що цілком могло б статися під егідою французької монархії. В
результаті союзників в не меншій мірі, чим перемога над супротивником,
турбували успіхи один одного у війні, що починалася.
До останньої чверті XVII століття однієї з цілей французької політики
стало впорядкування французьких меж. Під цим розумілося придбання нових
територій з наступною ліквідацією анклавного положення ряду володінь
французької корони, що дозволило б створити єдиний ланцюг
фортифікаційних споруд по лінії Рейну і в південних Нідерландах. Для
виконання цієї мети Людовик XIV затіяв справжню судову кампанію,
спрямовану на те, щоб довести древні або знову придбані по Вестфальскому
миру "права" на ті або інші території. Уподобані "королем-сонцем" володіння
негайно окуповувалися французькими військами, іноді навіть не чекаючи
відповідних судових рішень. У тих, що набули широкого поширення в
Німеччині антифранцузьких памфлетах того часу небезпідставно відзначалося,
що після укладення миру Людовик примудрився приєднати до своїх володінь
більше територій, чим перейшло під його скіпетр в ході війни.є

2. Міжнародні відносини у Європі другої половини XVII – початку

XVIII ст.
Вестфальский мир, що формально поклав край виснажливій
Тридцятирічній війні не приніс закінчення війни в Європі. Упродовж 50-х рр.
XVII ст. тривали військові дії між Францією і Іспанією. Причому через ту
обставину, що іспанські володіння були розкидані по усій Італії, по берегах
Рейну і в Південних Нідерландах війна фактично тривала на території сучасних
Бельгії і Західній частині Німеччини. Тільки у 1659 р. після того, як військові
дії остаточно виснажили сили сторін, Франція і Іспанія пішли, нарешті, на
ув'язнення т.з. Піренейського мирного договору. Договір був скріплений у дусі
часу шлюбним контрактом між французьким королем і дочкою іспанського
короля Філіпа IV Марією-Терезою. При цьому шлюбним контрактом, зокрема,

33
передбачалася відмова інфанта і її нащадків від прав на іспанський престол в
обмін на виплату мадридським двором 500 тисяч екю. Ця виплата зроблена не
була, що дозволило згодом французам скористатися цією обставиною, щоб
обгрунтувати домагання Людовика XIV на ряд іспанських володінь.
До середини XVII ст. ранг великих держав на європейській арені мали
такі держави як Франція, Англія, Голландія, Австрійська імперія Габсбургів,
Швеція і Іспанія. Не таку значну, але все-таки самостійну роль в європейській
політиці грали суверенні німецькі держави - Баварія, Бранденбург і Саксонія, а
також Данія на півночі і Португалія і Венеція на півдні. Росія в XVII ст.
знаходилася на периферії європейської системи і підтримувала стосунки в
основному зі своїми найближчими сусідами. Конфлікти між європейськими
державами в цей період часу вже повністю звільнилися від нальоту
клерикалізму і були засновані передусім на політичних і торговельно-
економічних протиріччях сторін.
Основну групу протиріч склали на той момент торговельні протиріччя і
конфлікти з приводу зон рибальства об'ємів транзитних морських перевезень
між Англією і Голландією. Голландський військовий флот був до цього часу
одним з найсильніших в Європі, а голландський торговельний флот за різними
даними приблизно в 5-10 разів перевищував по числу кораблів флоти усіх
інших європейських країн разом узятих. Голландія зосередила у своїх руках
транзитні транспортні потоки в північній і Західній Європі, по річках Рейну і
Маасу. Амстердам був найбільшим фінансовим і банківським центром Європи.
Голландські Ост-індська і Вест-Индская компанії активно вели
зовнішньоторговельну експансію по всьому світу. Між тим найбільш жорстку
конкуренцію голландським товарам і послугам складали англійська морська
потужність і торговельно-фінансовий потенціал. Англо-голландские
протиріччя вилилися в 50-70-х рр. XVII ст. в три війни між цими державами
(1652-54, 1664-67 і 1672-74 рр.). Найбільш запеклий характер носили дві
останні війни, які набули загальноєвропейського політичного значення,
оскільки союзником Голландії в цих війнах виступала Франція.
Утрехтский мир 1713 року і Раштадский мир 1714 р., якими завершився
цей виснажливий і кровопролитний батальний марафон, найсерйознішим
чином змінили розстановку сил на європейському континенті. По суті, було
покінчено з планами Версаля на встановлення французької гегемонії в Європі.
І хоча син Людовика XIV Філіп V зберіг іспанську корону, система, створена
умовами договорів, зробила згодом нереальним висунення гегемоністських
домагань з боку Франції. До 1715 року, коли помер Людовик XIV, Франція
мало нагадувала ту державу, яка очолювала в Європі в 60-80-і роки XVII
століття. Фактично втратила статус великої держави Голландія, вимушена
упродовж декількох десятиліть вести затяжні і дуже дорогі війни на континенті
і на торговельних шляхах у світовому океані, чим був остаточно підірваний її
статус провідної світової фінансової держави. Мабуть, в положенні тих, що
виграли опинилися деякі відносно другорядні європейські держави
(королівство Пруссія, наприклад) і Англія. Утрехтский мир знаменував
економічне і політичне посилення Англії, яка виявляла очевидну

34
зацікавленість в тому, щоб на європейському континенті жодна з держав не
зайняла пануючого положення і в тому, щоб самій грати роль арбітра в
міжнародних спорах. У зв'язку з цим англійські політики незалежно від
внутрішньополітичної орієнтації на довгі роки стають одними з найтвердіших і
зацікавленіших прибічників доктрини "балансу сил" в Європі.
3. Аугсбургська ліга.
До літа 1690 року Франція знаходилася у стані війни з потужною
коаліцією, що об'єднувала у своїх рядах велику частину Європи. У французів
практично не було шансів на перемогу. Від нищівної поразки Версаль
врятувала взагалі властива широким міжнародним коаліціям неузгодженість
дій його супротивників.
Війна, що дістала назву війни Франції проти ліги Аугсбургской,
розтягнулася на 9 років (1688-1697). І хоча головна мета ліги полягала в тому,
щоб не дати Франції захопити гегемонію в Європі і отримати іспанські
Нідерланди, великого значення набули в ході війни питання торгівлі і боротьби
за колонії. У 90-х рр. XVII ст. Версаль робив активні спроби по досягненню
сепаратного миру з окремими учасниками ліги Аугсбургской, здійснював
заходи по внесенню розколу в дії супротивної коаліції. Ці спроби не увінчалися
помітним успіхом (коаліцію під впливом щедрих французьких субсидій
покинуло лише герцогство Савойя). Проте Франції вдалося вистояти в боротьбі
з великим числом своїх супротивників і зберегти за собою статус
найпотужнішої держави Європи.
У вересні 1697 р. був підписаний Рісвікский мирний договір Франції з
Англією, Іспанією і Голландією. За угодою Францію фактично зберегла за
собою велику частину своїх придбань і завоювань в Німеччині і в південних
Нідерландах, у тому числі Франш-Конте. У договорі було формально
зафіксовано визнання Людовиком XIV законних прав Вільгельма Оранского на
англійський престол. З підписанням Рісвікского договору було встановлено
майже класичну "рівновагу сил" в Європі. Проте він не вирішив центрального
питання, від якого залежали перспективи збереження "балансу сил", що
сформувався, а саме, питання про "іспанський спадок", а також ніяк не вирішив
проблем боротьби за колоніальне переважання, що розгорнулася в цей період
між Англією або Францією.
Література: 1; 2; 3; 6; 8; 9; 14; 20; 21; 29; 32; 34; 38; 40; 44; 47; 50; 56; 57; 70;
78; 89; 90; 93; 110; 113; 114; 118.

ТЕМА 2.3. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ у ХVIIІ – НА ПОЧАТКУ ХІХ СТ.

План

1. Коаліційний характер війн. Боротьба за колонії.

2. «Прагматична санкція» Карла VI (1719).
3. Міжнародна політика Фрідріха ІІ та Семилітня війна (1756-1761).
4. Революційні і наполеонівські війни (1792–1815 рр.).
5. Особливості взаємодії провідних країн світу в ХIX ст.

35
1. Коаліційний характер війн. Боротьба за колонії.
Склад коаліцій зазнавав певні зміни залежно від ряду ситуативних і
кон'юнктурних чинників. Змінною складової будь-яких коаліцій виступали, як
правило, малі європейські держави (німецькі князівства і так далі). З великих
держав того часу, мабуть, тільки Пруссія часів правління "короля-філософа" -
Фрідріха Великого - дозволяла собі найнеймовірніші зигзаги
зовнішньополітичного курсу і зміну партнерів по коаліціях.
Нарешті, значно важливіше місце в протистоянні європейських держав
стала грати боротьба за колонії. Військові кампанії за океанами, кінець кінцем,
набули не менш важливого значення, чим розстановка сил безпосередньо на
європейському континенті.
Першим підбурництвом спокою на європейській арені після укладення
миру Утрехтского виявилася держава, що остаточно випала в ході війни за
Іспанський спадок з числа великих держав. Втрачені за договором
Утрехтскому іспанські володіння в Нідерландах і Італії перейшли до Австрії.
Проте новий король Іспанії Філіп V визнав ці поступки вимушеними і
розраховував на швидкий реванш. Повернути Південні Нідерланди було
справою нереальною, тому найбільш гостра боротьба розгорнулася на
території Італії. До 1717 року Іспанія відвоювала Сардинію і потіснила
австрійців на Сицилії.
Ця ситуація, що загрожує порушити баланс сил в Європі, привела до
появи т.з. Четвертного союзу за участю Англії, Голландії, Австрії і Франції
(стосунки між бурбонськими дворами після смерті Людовика XIV виявилися
досить складними). Іспанія досить швидко зазнала поразки на морі від
англійського флоту, її експедиційні армії в Італії виявилися відрізаними від
метрополії. В результаті офіційний Мадрид був вимушений піти на переговори
з країнами-учасниками коаліції і після не занадто довгих дискусій передав
Австрії захоплену раніше іспанськими військами Сардинію в обмін на
Сицилію.
Слід сказати, що свого роду жертвою військово-дипломатичної активності
Четвертного союзу трохи не стала Росія під кінець Північної війни.
Прихильність англійців і їх партнерів по коаліції підтримці європейської
рівноваги поширилася і на північ Європи, де союзники зажадали від Росії
повернення Швеції більшої частини завойованих в ході війни територій. Тільки
неузгодженість дій членів коаліції врятувала Росію від неминучих ускладнень і
повної політичної ізоляції. В результаті план спільного виступу Англії,
Франції, Австрії, імперії Османа і Швеції проти Росії в 1719-20 рр. так і
залишився на папері, а в 1721 р. був ув'язнений звитяжний для нашої країни
Ништадтский мир.
Між тим, Четвертний союз очевидно був тимчасовою коаліцією, що
покоїться виключно на хисткій англо-французском співпраці і прагненні цих
двох провідних європейських держав до збереження європейського status quo
на основі положень Утрехтского миру. Вичікувальна тактика сприяла появі в
20-і рр. ряду дуже неміцних дипломатичних комбінацій за участю Мадрида,

36
Парижу, Відня. Зокрема Мадрид намагався заручитися підтримкою Версаля,
потім Відня і, нарешті, знову французького двору. Політичні комбінації цього
часу наочно свідчили про те, що у основних європейських держав не було
постійних друзів або ворогів. Більше того, досить ефемерно визначалися і їх
інтереси. Ситуація почала помалу вияснюватися лише в другій чверті XVIII ст.
І проблемою, що структурувала супротивні коаліції стало питання про
престолонаслідування австрійських Габсбургів.

2. «Прагматична санкція» Карла VI (1719).

У австрійського імператора Карла VI не було синів. Проте дочка Карла
могла отримати у спадок тільки частину фамільних володіння Габсбургів.
Значна частина власне імперських земель випадала б з під їх контролю. У
зв'язку з цим і щоб офіційно забезпечити права престолонаслідування Карл VI
видав в 1719 р. т.з. "Прагматичну санкцію", згідно якої Марія Терезия
оголошувалася єдиною спадкоємицею австрійського престолу. Під її скіпетр
повинні були перейти усі володіння Габсбургів в Австрії, Угорщині, Чехії,
південних Нідерландах, Італії і на Балканах. Дипломатична боротьба за
визнання заявленого порядку престолонаслідування (боротьба за визнання
Прагматичної санкції) стала основною метою австрійської дипломатії на
наступні десятиліття.
У 1731 м. Англією був укладений договір з Австрійською імперією, одним
з основних пунктів якого була згода Британії на порядок престолонаслідування
австрійських володінь. Ще раніше (у 1726 р.) Прагматична санкція була
визнана Росією. В результаті став вимальовуватися досить міцний блок
Британії, Австрії, Росії і ряду німецьких князівств, спрямований на
стримування Франції і імперії Османа. З іншого боку до 1733 р. був
відновлений т.з. "Сімейний союз" Іспанії і Франції (у обох державах на троні
знаходилися представники різних гілок династії Бурбонів). Обидва союзи
пройшли перевірку в період т.з. війни за Польський спадок (1733-35 рр.) і
війни з Туреччиною (1735-39 рр.). Англія поводилася під час цих конфліктів
досить пасивно, обмежуючись в основному лише субсидіями на ведення
військових дій своїм союзникам. Англійців на континенті цікавили тільки дві
речі - підтримка рівноваги при послабленні по можливості Франції і оборона
німецьких володінь Британської корони (з 1714 р. на англійському престолі
знаходилися представники Ганноверської династії). Військової потужності
Росії виявилося недостатньо для балансування військової активності
Блискучою Порти на Балканах. В результаті Австрії довелося вести війну на
два фронти. Країна була досить швидко виснажена, передусім у фінансовому
плані і вимушена піти на укладення сепаратного Бєлградського миру з
Туреччиною і Віденського миру з Францією. Відповідно до цих договорів
Австрія зазнала досить істотних територіальних втрат. За Віденським
договором 1738 року Лотарингією в якості компенсації поступилося вигнаному
з Польщі Станіславу Лещинскому, на дочці якого був одружений Людовик XV,
і фактично перейшла під контроль Франції. Неаполь був переданий іспанцям в
обмін на деякі дрібніші володіння в Італії. Цей украй несприятливий для

37
Австрії договір був доповнений Бєлградським миром з Туреччиною 1738 р.,
ув'язненим сепаратно від Росії, по якому була загублена значна частина
придбаних на Балканах територій (включаючи Боснію і Сербію).
Переплетення англо-французского протиборства і австро-прусского
суперництва мало наслідки, що далеко йдуть, для німецьких земель. Воно
постійно перетворювало останні на театр військових дій. Приводом для воєн
40-х років XVIII століття послужило очевидне виснаження Австрії в
попередніх військових конфліктах і невизнання Прагматичної санкції багатьма
європейськими країнами, що ставило під загрозу збереження Австрійської
імперії як єдиної держави. У 1740 м. Пруссія починає війну за австрійський
спадок.
У 1756 році у відповідь на дії англійців в Північній Америці Францію
захопила острів Менорку в Середземному морі, контрольований з часів
Утрехтского миру Англією. У 1757 році англійські війська були розбиті
французами в Ганновері і тільки наступного року їм вдалося повернути
контроль над цими територіями. В ході війни виявилися глибокі відмінності в
обраній кожною із сторін стратегії дій. Франція розраховувала скрушити
потужність Британії за рахунок знищення континентальних союзників Англії і
захоплення її європейських володінь (Ганновера). Передбачалося, що розгром
Британії на континенті змусить англійців, кінець кінцем, піти на поступки в
колоніальних питаннях. Англійці ж під керівництвом видатного державного
діяча В. Пітта-старшого навпроти сконцентрували зусилля на боротьбі за
колонії. Як показав час, ця тактика виявилася дієвішою. Війна в колоніях
велася із змінним успіхом, проте, поступово позначилася економічна і морська
могутність Англії. У 1758 р. англійцями були зайняті Луїсбург і Монреаль.
Канада фактично перейшла під їх повний контроль. Роком раніше англійські
війська захопили Бенгалію, зробивши тим самим важливий крок до повного
панування в Індії, а в 1761 р. оволоділи Пондішером, що був центром
французьких володінь на індійському субконтиненті. Були завойовані і деякі
французькі колонії в Західній Африці. Крім того, підтримка великих
торговельних зв'язків з колоніями привела до того, що Англія в період війни не
лише не скоротила свої торговельні зв'язки, але і істотно розширила їх.

3. Міжнародна політика Фрідріха ІІ та Семилітня війна (1756-1761).

Положення Пруссії перед початком війни було далеко не блискучим.
Фактично Пруссія виявилася повністю ізольованою на континенті (наявність
декількох союзників в основному з числа перекуплених на англійські субсидії
німецьких князівств не в рахунок). Проти Пруссії на континенті повинна була
діяти щонайпотужніша коаліція, що включила до свого складу три найбільш
могутніх сухопутних держави того часу. Проте, Фрідріх II вважав за краще
діяти в наступальному дусі. Війна починається із захоплення Пруссією
Саксонії. Незважаючи на перші перемоги Пруссія не могла розраховувати на
довготривале везіння, а різниця потенціалів супротивників була занадто
очевидна. В результаті вже до кінця 1757 м. Пруссія була вимушена перейти до
оборони по усіх азимутах. Положення королівства стало безнадійним після

38
прибуття на театр військових дій російської армії, що окупувала Східну
Пруссію і що нанесла військам прусського короля ряд чутливих поразок. В
ході Семирічної війни Росія практично уперше у своїй історії виступила чи не
вирішальним елементом підтримки "європейської рівноваги".
Після цілого ряду поразок на полях битв в 1758-60-х рр. врятувати
Пруссію міг тільки розпад супротивної коаліції. І він насправді стався в 1762 р.
найслабкішою ланкою Потрійного союзу виявилася Росія. Смерть імператриці
Єлизавети і вступ на російський трон імператора Петра III, гарячого
прихильника Фрідріха Великого, змішали вже було європейський політичний
пасьянс, що склався. Росія не лише вийшла з війни, але і голосно заявила про
своє прагнення стати союзником Пруссії. Це підштовхнуло Австрію і Францію,
що знаходилися на межі повного фінансового виснаження, до ув'язнення 15
лютого 1763 р. Губертсбургского миру з Пруссією на умовах збереження
ситуації status quo.
У квітні 1761 року почалися переговори між Англією і Францією, але до
миру насправді не прагнула жодна із сторін. Положення посилювалося тією
обставиною, що Іспанія в 1761 р. погодилася на відновлення т.з. "Сімейного
договору" (французьких і іспанських Бурбонів), прекрасно розуміючи, що
після Франції Англія візьметься за іспанський колоніальний спадок. Французи
не були схильні переоцінювати потенціал Іспанії, проте розраховували, що
іспанцям вдасться відвернути на себе частину британських військових сил. У
1762 м. Мадрид почав війну проти Англії з агресії проти Португалії, тісно
пов'язаної з Англією. Проте погано підготовлений вступ війну закінчилося для
Іспанії повним крахом. Просування в Португалії було незначним, тоді як
англійці у відповідь стали захоплювати одну іспанську колонію в Північній
Америці за іншою. Виснажена тривалою і напруженою боротьбою Франція
була вимушена відновити переговори з Англією. 10 лютого 1763 р. був
підписаний Паризький мирний договір. Згідно з його умовами Англія
повернула лише частину із захоплених нею французьких і іспанських колоній,
зберігши за собою Канаду і більшість придбань в Індії, а також іспанську
Флоріду. Франція повернула собі Мартинику і Гваделупу, Куба була повернена
Іспанії. Не дивлячись на те, що Пондішері був повернений Франції, питання
про того, хто контролюватиме Індію був фактично вирішений наперед в ході
війни. Крім того, Францію втратило усіх своїх колоніальних володінь в
континентальній частині Північної Америки.
У результаті Семирічної війни політична карта Європи істотних змін не
зазнала. Після Паризького миру аж до кінця XVIII століття на європейському
континенті не було воєн між провідними державами. Це пояснювалася цілим
рядом причин. По-перше, формуванням свого роду "здійсненої рівноваги сил",
у рамках якої у політичних еліт європейських країн переважаючим стало
уявлення про те, що війна, кінець кінцем, не окупає колосальної розтрати
ресурсів, що відбувається в її ході. По-друге, збереженням австро-
французского союзу. Йосип II, що увійшов на престол, зберіг спадкоємність
основним принципам зовнішньої політики Кауница, орієнтуючись на союз з
Францією, який був підкріплений Віднем і Версалем в 1770 р. браком

39
спадкоємця французького престолу з австрійською принцесою Марією
Антуанетою. По-третє, зближенням Росії, Пруссії і Австрії що покоївся на
загальних інтересах по розділу Польщі (перший розділ Польщі стався в 1772
р.). По-четверте, відсутністю непримиренних протиріч між усіма провідними
континентальними державами. По-п'яте, розвитком міжнародного права і що
сформувався в епоху Просвітництва в Європі особливим інтелектуальним і
моральним кліматом, що утрудняли як правове, так і моральне обгрунтування
необхідності військових дій.
Війна американських колоній, що почалася в 1775 р., за свою незалежність
наклала глибокий відбиток на стосунки Англії і Франції. Версальський двір
розглядав американську революцію як зручний момент для здійснення
реваншу за поразки і приниження часів Семирічної війни. На думку міністра
закордонних справ Франції Вержена, війна на стороні колоністів проти Англії
була б найбільш реальним і прийнятним способом повернути Франції її велич,
"престиж і переважаючий вплив". Тим паче, що Франція могла б досягти
усього цього не вступаючи у відкритий військовий конфлікт з Англією
(останнє було б небезпечне зважаючи на серйозні фінансові утруднення, з
якими стикався французький уряд). Коли в Америку в 1776 р. відправилися
французькі добровольці на чолі з маркізом де Лафайетом, вони керувалися не
стільки симпатією до руху колоністів, скільки прагненням боротися проти
англійської гегемонії на морі. На думку цілого ряду американських
дослідників, колоністи навряд чи змогли б добитися успіху, коли б не допомога
ряду європейських держав, передусім Франції. 8 лютого 1778 м. Версаль уклав
союзний договір з повсталими колоніями і фактично вступив у війну на їх
стороні.
Іспанія, що не бажала допомагати Англії, відносилася до цього конфлікту
настороженіше, справедливо вважаючи, що в недалекому майбутньому самі
американські колонії перетворяться на дуже небезпечного супротивника
Мадрида в Новому Світі. Що стосується Австрії, то Йосип II прагнув,
прикрившись "монархічною солідарністю", отримати максимальні вигоди в
ситуації, що склалася. Росія, з якою наполегливо намагалися домовитися з
приводу відправки військ за океан англійці, заявила про свій нейтралітет,
утворивши Лігу озброєного нейтралітету, куди також увійшли Австрія і
Пруссія.
Усе на що міг розраховувати Лондон в умовах європейської ізоляції і
навіть відкритої допомоги повстанцям з боку деяких європейських країн так це
на військове сприяння другорядних держав в обмін на компенсації політичного
або чисто фінансового характеру. У цих обставинах успіх колоній в боротьбі за
незалежність був цілком передбачуваний. За Паризьким договором 1783 м.
Англія була вимушена визнати незалежність американських колоній.
Сучасники розглядали досягнення колоніями незалежності як ознака
прийдешнього заходу британської потужності. На ділі визнання реального
стану речей, безповоротності результатів революції в Північній Америці
відкрило шлях до відновлення позицій Англії на світовій арені, основою якого

40
став прискорений промисловий розвиток країни і посилення її морської
потужності.
Між тим війна за незалежність північноамериканських колоній від
Британської імперії відкрила епоху революційних воєн, що підірвали на рубежі
XVIII, - XIX вв. систему європейської рівноваги зсередини і що спричинили за
собою глибоку трансформацію міжнародних відносин.
Основні дипломатичні колізії і війни на усьому протязі XVIII ст. так чи
інакше були пов'язані з взаємним переплетенням усіх протиріч і конфліктів.
Наприклад, Австрія, якій у той час належали південні Нідерланди, неминуче
втягувалася в протистояння з Францією, яка не переставала претендувати на
цю територію, і так же природно тяжіла до союзу з традиційним
супротивником французів - Англією. Одночасно співпадаючі інтереси по
стримуванню імперії Османа вели до зближення Австрії і Росії. Пруссія, як
найбільш сильний і непоступливий конкурент Австрії в боротьбі за
переважання на території Німеччини, упродовж тривалого періоду часу досить
послідовно тяжіла до союзу з Францією (тим паче, що союз цей щедро
оплачувався французькими субсидіями) і так далі. Проте, формування нової
системи союзів зайняло приблизно півтори десятки років після Утрехта, і
супротивні коаліції остаточно оформилися не раніше початку 30-х рр. XVIII ст.
Переважну більшість воєн і конфліктів в XVIII ст. носили коаліційний
характер. Причому якщо в XVII столітті коаліції були спрямовані проти однієї,
найбільшої європейської держави, то в новому столітті ситуація змінилася.
Війни і конфлікти XVIII ст. стали війнами супротивних коаліцій. Коаліційність
стала наслідком відносного послаблення двох провідних континентальних
держав - Франції і Австрії. Зникнення після Вестфальского миру загрози
домінування Габсбургів в Європі і зникнення примари гегемонії французьких
Бурбонів після укладення миру Утрехтского украй ускладнили політично і
економічно лідируючій державі - Англії - консолідацію загальноєвропейських
коаліцій проти своїх континентальних супротивників. Усунення
безпосередньої загрози континентального домінування з боку Франції
викликало до життя нові або відродило старі розбіжності між колишніми
учасниками коаліцій проти Людовика XIV. Створення широкої
загальноєвропейської коаліції в таких умовах було неможливим, та і не мало
сенсу. Інтереси збереження європейської рівноваги вимагали тепер складніших
комбінацій політичних сил у рамках двох протиборчих коаліцій.

4. Революційні і наполеонівські війни (1792–1815 рр.).

З початком Великої французької революції в 1789 р. фактична влада в
країні опинилася в руках Засновницьких зборів, більшість яких представляли
інтереси великої столичної буржуазії і ліберального дворянства. Головним
своїм завданням депутати вважали введення у Франції конституційного
правління. Король Людовик XVI і його сім'я опинилися в заручниках революції
: монархія неохоче приймала усі нові обмеження її влади. У ніч на 21 червня
1791 р. королівська сім'я безуспішно намагалася бігти з Парижу до східної
межі, де концентрувалися сили контрреволюції. Пізнаний одним місцевим

41
жителем, король і його супутники були затримані у містечка Варенн і
перепроваджені назад. Пропагований помірними конституціоналістами союз
нації і монарха дав течу - їх версія про "викрадення" короля була сущою
безглуздістю. З усією очевидністю підтвердився зв'язок династії з
контрреволюційною еміграцією і підтримувальними її іноземними дворами
(Австрією і Пруссією в першу чергу).
Єдиним чинником стабільності в цих умовах була армія Республіки.
Створена якобінцями на передових принципах вона звитяжно билася проти
військ європейських держав. За 1795 р. від коаліції відпали, уклавши мир з
Францією, спочатку Пруссія, що визнала її права на лівий берег Рейну, а потім
Іспанія. На території Голландії Францію створила першу "дочірню" (васальну)
Батавскую республіку, а Бельгію анексувала. В ході компанії 1796-1797 рр.
завдяки діям італійської армії під керівництвом 27-річного генерала Наполеона
Бонапарта Франция взяла верх над Австрією, вимушеною підписати умови
миру біля Кампо-Формио, визнати французьку межу по Рейну і анексію
Бельгії. Компенсацією за це стала передача Австрії територій скасованої
Венеціанської республіки (окрім Іонічних островів, захоплених Францією). У
Італії і Швейцарії засновувалася черга "дочірніх" республік, усі багатства яких,
від художніх трофеїв до багатомільйонних контрибуцій, звернулися в надбання
французьких генералів, можновладців і їх кредиторів.
Перша коаліція розпалася, але Англія продовжувала війну проти Франції
на морі. У 1798 р. за її ініціативою була створена друга антифранцузька
коаліція, до якої увійшли Росія, Австрія, Швеція, Неаполітанське королівство,
Туреччина і сама Англія. Об'єднані австрійські і російські війська під
командуванням А. В. Суворова завдали поразки французам в Італії, "дочірні"
республіки пали. А російсько-турецька флотилія на чолі з Ф. Ф. Ушакова
звільнила Іонічні острови. Армія Бонапарта, відправлена до Єгипту, з тим щоб
підірвати морську могутність Британії і зв'язок з найбагатшою з усіх її колоній
- Індією, - ще раніше опинилася в капкані: французький флот знищила ескадра
англійського адмірала Нельсона.
Військові невдачі прискорили державний переворот, рушійною силою
якого стала армія, а символом - прославлений генерал Бонапарт, що
повернувся з Єгипту. 18-19 брюмера VIII р. (9-10 листопада 1799 р.) влада
Директорії була повалена, а конституція 1795 р. скасована. Це означало кінець
революції.
Розгром Імперії поставив перед країнами-переможницями непросте
завдання: як поступити із спадщиною французької революції і
"наполеонівських воєн"? Головним принципом врегулювання вважався
принцип легітимізму (від латинського legos - закон), згідно з яким має бути
відновлена уся законна влада. Але він вступав в протиріччя з очевидною метою
того, що замиряє Європи, припинення воєн і революцій. Зміни минулої чверті
століття були такі радикальні і одночасно адекватні реальності, що повне
відновлення старого порядку і означало фактично новий революційний вибух і
нову війну. Необхідно було знайти належну міру компромісу і створити

42
стійкий баланс сил на континенті з урахуванням претензій на переважання
чотирьох великих держав : Англії, Росії, Австрії і Пруссії.
5. Особливості взаємодії провідних країн світу в ХIX ст.
епоха Великої французької революції і наполеонівських воєн поклала край
хисткому балансу сил, що ситуативно складався, в Європі. Проте, підірвавши
основи "старого режиму", в нашому контексті старого режиму європейської
рівноваги, наполеонівська Франція не змогла добитися повного
континентального домінування або забезпечити на тривалий термін власне
переважання в Європі. Революційні події у Франції, ідеї Великої французької
революції, зробили серйозний вплив на європейське суспільство і на військово-
політичне положення в Європі в XIX столітті. Вже з весни 1792 року почалася
черга воєн, що розтягнулася майже на чверть століття і поступово охопила усю
Європу. Тривалі і кровопролитні війни виснажили старий континент.
Скрушивши Наполеона, що ведуть європейські держави виявили очевидне
прагнення до досягнення міцного миру на основі певного балансу інтересів
країн-учасниць антинаполеонівської коаліції, і передусім - Австрії, Британії,
Пруссії і Росії. Дипломати, монархи і політичні діячі, що стали свідками
тектонічних геополітичних переміщень на європейській арені і
кровопролитної, виснажуючої боротьби провідних європейських держав,
закономірно прийшли до думки про те, що встановлення загальноєвропейської
рівноваги не можна довіряти грі випадку. Уперше в історії Європи, та і всього
світу була зроблена цілеспрямована спроба створення механізму пошуку і
інституціоналізації своеобразного політичного эквилибриума, такого
міжнародного порядку, який забезпечував би відносну рівновагу провідних
європейських держав, закріплюючи той, що склався на той момент status quo.
Контури подібного відносно стійкого світопорядку були узгоджені на
Віденському конгресі, що відкрив нову сторінку в історії міжнародних
відносин. Створена у Відні система міжнародних відносин виявилася досить
стабільною, проіснувавши з відомими модифікаціями понад напівстоліття.
Завдяки віденській системі на декілька десятиліть Європу вдалося позбавити
від фронтальних зіткнень великих держав. Вирішальну роль в міжнародних
справах стала грати не війна як засіб виявлення реального співвідношення сил
конкуруючих держав, а дипломатія і міжнародне право. В результаті долі світу,
принаймні, в першій половині XIX ст. вершилися швидше не на полях битв, а
на дипломатичних конгресах.
Епоха наполеонівських воєн мала і ще одне не менш важливе слідство.
Революційна Франція висунула на авансцену історії політичний принцип
суверенітету народу. Одночасно в результаті воєн сталося радикальне
перекроювання меж в Центральній Європі, була здійснена свого роду
"консолідація" німецьких державних утворень, число яких зменшилося на
порядок - з більш ніж 300 до менше 30. Поєднання цих обставин стимулювало
розвиток ліберально-націоналістичних рухів спочатку в Італії і Німеччині, а
потім і у ряді інших країн Європи. У цьому сенсі дев'ятнадцяте століття
характеризується перетворенням націоналізму на політичний чинник і в
чинник міжнародних відносин. Мабуть, найяскравішими прикладами

43
з'являються процеси об'єднання Італії і Німеччини і виникнення нових держав
на Балканському півострові. Національна держава остаточно стає не лише
політичним ідеалом ліберальної європейської інтелігенції, але і основним
суб'єктом міжнародних відносин на європейському континенті.
Література: 2; 6; 8; 11; 14; 22; 29; 32; 38; 40; 44; 45; 47; 50; 56; 57; 71; 73; 78;
105; 110.

44
 ТЕМА 2.4. ВІДЕНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
План
1. Створення Віденської системи.
2. Міжнародні відносини у Європі в період Віденської системи.
3. Криза Віденської системи.

1. Створення Віденської системи.

Розгромивши наполеонівську Францію, лідери провідних європейських
держав дійшли висновку, що оптимальним варіантом рішення завдань, що
стояли перед післявоєнною Європою, буде скликання загальноєвропейського
конгресу, де б і можна було обговорити усі проблеми і виробити консенсусний
варіант післявоєнного врегулювання. Весною 1814г. Росія перша
запропонувала ідею конгресу, але союзники прагнули відтягнути його початок
до осені.
Конференція відкрилася першого жовтня 1814 року і тривала до липня
1815 року.
В ході складних дискусій вдалося домовитися про загальні принципи, на
яких будувалася нова модель міжнародних відносин.
У - перших, необхідно було створити бар'єр навколо Франції, який
дозволяв би у разі яких, - або ускладнень ізолювати її.
У - других, важливо було зберегти баланс сил, який склався в результаті
перемоги союзників над Наполеоном.
У - третіх, було вирішено, що члени антифранцузької коаліції повинні
отримати компенсацію за участь в боротьбі проти Наполеона.
У - четвертих, в основу міждержавних відносин був покладений принцип
легітимізму.
На базі цих загальних принципів вирішувалися конкретні питання
післявоєнного врегулювання.
9 липня був підписаний "Завершальний Акт" Віденського конгресу, що
складався з 121 статті і 17 застосувань, суть яких зводилася до наступного.
Окрім територіальних проблем на Віденському конгресі розглядалася
низка економічних і дипломатичних запитань. Так було прийнято рішення про
запрещениии работоргівлі ("Декларація про заборону торгівлі неграми" від 8
лютого 1815 р.), підписана конвенція про свободу судноплавства по
європейських річках, досягнута домовленість про повагу прав власності
іноземних громадян. 19 березня 1815 року було підписано "Положення про
ранги дипломатичних представників". Воно діє досі, і поклало край спорам з
приводу дипломатичних конфесій. По йому встановлювалися дипломатичні
ранги:
1) посол, папський легат і нунцій;
2) посланець (з 1818 р. також вводився ранг міністра-резидента);
3) повірений в справах.
2. Міжнародні відносини у Європі в період Віденської системи.
Створення Священного Союзу не вирішило тих протиріч, які існували між
провідними європейськими державами.

45
 У - перших, австро-русские. Меттерних боявся як революційного руху, так
і Росії, причому остання представляла для Австрії навіть велику небезпеку.
Також австрійців турбував франко-росіянин союз. Коли королем Франції став
Карл X, а російським імператором Микола I, цей союз став ще ближчий. Росія
також побоювалася і революційного руху (повстання декабристів і польські
повстання) і посилення інших учасників Священного Союзу (у тому числі і
Австрії);
У - других, позиція Пруссії не була стабільною. Там теж побоювалася
можливості революцій і франко-росіянина союзу, тому Пруссія почала
зближення з Австрією і віддалятися від Росії.
Усі члени Союзу боялися Росії, оскільки вважали, що вона може
розповсюдити свою гегемонію на увесь європейський континент. Таким чином,
протиріччя проявилися з перших років існування Священного Союзу і
відволікали його від первинних цілей. Наступні події серйозно випробували на
міцність Віденську систему міжнародних відносин.
У 1848 р. по Європі прокотилася потужна хвиля революційних виступів,
що породили цілу серію нових конфліктів у сфері міждержавних відносин.
Почало революціям 1848 року поклала Франція. 22 лютого в Парижі
почалися революційні виступи, а вже в березні вони розгорнулися в
Австрійській імперії, Пруссії, в усіх містах Німецького союзу. У Франції була
повалена монархія і оголошена республіка. 14 березня 1848 р. вийшов маніфест
Миколи I, спрямований проти західноєвропейських революціонерів. Також
Росія розірвала дипломатичні відносини з Францією. У тому ж році
президентом французької республіки був обраний Луї Наполеон. Але
республіканський лад в країні протримався всього чотири роки і Францій знову
стала імперією. Проте ці процеси не допомогли нормалізувати двосторонні
відносини між імперіями.
Головний підсумок бурхливих революційних подій 1848-1849 рр. в
німецьких землях - невдача революційного варіанту об'єднання Німеччини
"знизу". Тому причиною стали слабкість німецького демократичного руху, і що
особливо важливе - позиції провідних держав, яким об'єднана Німеччина була
не потрібна, оскільки в її особі вони б отримали серйозного конкурента.
Майбутній програш Відня в боротьбі з Берліном можна зв'язувати з куди
успішнішими кроками Пруссії по шляху буржуазного прогресу і
міжнаціональними протиріччями, що послабляли Австрію.
3. Криза Віденської системи.
Нові сили, що виходили на європейську арену в процесі "індустріальної
революції", ще не змогли зруйнувати гегемонію старої еліти, але очевидно, що
Європа після бурхливих подій 1848-1849гг. стала вже не тією, якою вона була в
період розквіту Віденської системи. Розвиток європейської цивілізації
неминуче народжував нові проблеми, і знайти їх розв'язку у рамках
колишнього світопорядку ставало все складніше.
Ледве встигли затихнути революційні баталії, впродовж двох років що
приголомшували Європу, як сталося чергове різке загострення східного

46
питання, причому протиріччя між європейськими державами на Близькому
Сході придбали цього разу форму політико-релігійного конфлікту.
Загострення цього питання почалося з подій 1847 р., коли представники
релігій, що змагалися, чинили справжню бійку у Віфлеємі.
Переломним моментом не лише у взаєминах європейських держав по
відношенню до близькосхідного регіону, але і в долі Віденської системи
з'явилася Кримська (Східна) війна (1853-1856 рр.).
Кримська війна відкрила цілу серію локальних військових конфліктів, які
прокотилися по всьому світу. В ході цих, як правило, короткострокових,
недостатньо жорстких зіткнень силовим шляхом знаходилися розв'язки тих
заплутаних проблем, які були породжені попереднім розвитком системи
міжнародних відносин. Після завершення Кримської війни східне питання на
якийсь час відійшло на другий план, а на авансцену європейської політики
вийшли проблеми, пов'язані з об'єднанням Італії і Німеччини .
У квітні 1860 р. почалося повстання на Півдні Італії. З Генуї на Сицилію
на двох кораблях відправився загін добровольців під буттям на чолі Гарібальді.
У лічені місяці гаібальдійская "тисяча" (на Сицилію відправилися 1100
чоловік) розгромила збройні сили Бурбонів і зайняла Неаполь. Фантастичний
успіх Гарібальді, що не квапився передавати Південь П'ємонту і що мав намір
йти походом на Рим, відродив надії на демократичний варіант об'єднання і
страшенно злякав Кавура. Він тут же отримав дозвіл у Наполеона III і ввів
війська ще в дві провінції Папської держави, Марке і Умбрію, зупинивши
просування Гарібальді.
У 1861 р. було проголошено Італійське королівство, за межами якого
залишалися тільки Рим з областю Лаціо, зайнятий французькими військами, і
Венецію.
Після створення Італійського королівства на початку 60-х років зона
конфліктів з Європи перемістилася в Америку.
У Сполучених Штатах давно назріваючий конфлікт між Північчю і
Півднем переріс в Громадянську війну (1861 - 1865 рр.). 9 квітня 1865 року
мешканці Півдня вимушені були капітулювати.
У 1862 р. Наполеон III вирішив завоювати Мексику і перетворити її на
васальну державу. А оскільки в США йшла громадянська війна, то
Великобританія, Іспанія і Франція уклали конвенцію про інтервенцію в
Мексику з метою добитися виплати цією північноамериканською країною
зовнішнього боргу. Але незабаром коаліція розпалася. Союзників Франції не
влаштовувало те, що Наполеон III хотів зробити з Мексики опорний пункт для
створення "латинської імперії" і вони вивели свої війська з країни. Французи
одні продовжили війну. У 1863 р. вони захопили столицю Мексики, а в 1864 р.
проголосили нового мексиканського імператора Максиміліана I, який походив
з роду Габсбургів. Але населення Мексики на прийняло нового правителя.
Почалася визвольна війна. 10 січня 1867 р. французький експедиційний корпус
почав евакуацію. У травні того ж року Максиміліан I, влада якого трималася
тільки на французьких багнетах, був розстріляний. Мексиканська авантюра
Наполеона III стала ще однією його зовнішньополітичною невдачею.

47
Література: 2; 6; 8; 11; 14; 15; 22; 23; 26; 30; 31; 32; 35; 38; 39; 40; 45; 47; 50;
56; 57; 78; 87; 95; 96; 111; 117.

48
 ТЕМА 2.5. КРИЗА ВІДЕНСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ
ВІДНОСИН
План
1. Кримська війна (1853-1856) та Паризький мирний договір (1856).
2. Міжнародна політична діяльність Отто фон Бісмарка.
3. Зміна розстановки сил на міжнародній арені.

1. Кримська війна (1853-1856) та Паризький мирний договір (1856).

У жовтні 1853 р. почалася Кримська війна. Вона пройшла два етапи:

перший - з жовтня 1853 р. по березень 1854 р., - коли Росія воювала з однією
Туреччиною, і другий - з квітня 1854 р. по лютий 1865 р. - війна йшла між
Російською імперією і коаліцією у складі Англії, Франції, імперії Османа і
Сардинського королівства. Перший етап війни закінчився поразкою
Туреччини, другої, - як і усієї Кримської війни - Росії.
30 березня 1856 р. був підписаний Парижский мирний договір. Його
основний зміст зводився до наступного. Росія повертає Туреччині місто Карс,
Франція, Англія і Сардинське королівство повертають Росії міста і порти
Севастополь, Балаклаву, Очерет, Євпаторію, Керч, Еникале, Кинбурн, а також
усі території займані союзними військами. Росія, Австрія, Франція,
Великобританія, Пруссія, Сардинія беруть на себе на зобов'язання шанувати
незалежність і цілісність імперії Османа. Султан повинен видати фирман про
рівноправне положення християнського населення Туреччини. Країни, що
підписали Паризький договір, підтвердили Конвенцію від 13 липня 1841 р. про
закриття Босфору і Дарданелл для військових судів. Чорне море
оголошувалося нейтральним і відкритим для торговельного мореплавання усіх
країн. Плавання військових судів як прибережних, так і усіх інших країн
назавжди заборонялося. Росія дала згоду на проведення нової межі в Бесарабії,
і частиною Бесарабії поступилося Росією, приєднувалася до князівства
Молдавському під владою Порти. Князівство Валахское повинне знаходитися
також під владою Туреччини. Сербське князівство зберігало своє незалежне і
національне управління і повну свободу віросповідання, законодавства,
торгівлі і судноплавства, але визнавало верховну владу султана. Що стосується
Азії. Те усі володіння Росії і Туреччини зберігалися в тому складі, в якому вони
були до війни.
Підписання і реалізація Паризького договору стало важливою віхою в
начавшем-ся процесі перебудови Віденської системи. Росія зазнала у війні
поразки, і її військово-політичні позиції були ослаблені. Послаблення Росії не
могло не позначитися на общеев-ропейском балансі сил : він був порушений.
Росія, являвшая-ся в першій половині XIX століття одним з основних центрів
сили, на якийсь час втратила можливість виконувати цю функ-цию. А це, у
свою чергу, звужувало загальні можливості Вен-ской системи в справі
підтримки стабільності на конти-ненте.
Кримська війна відкрила цілу серію локальних військових конфліктів, які
прокотилися по всьому світу. В ході цих, як правило, короткострокових,

49
недостатньо жорстких зіткнень силовим шляхом знаходилися розв'язки тих
заплутаних проблем, які були породжені пред-шествовавшим розвитком
системи міжнародних відносин. Після завершення Кримської війни східне
питання на якийсь час відійшло на другий план, а на авансцену евро-пейской
політики вийшли проблеми, пов'язані з об'єднанням Італії і Німеччини .
2. Міжнародна політична діяльність Отто фон Бісмарка.
Пруссія наполегливо домагалася об'єднання німецьких земель під своєю
егідою. Рішення цієї задачі пов'язане з ім'ям Отто фон Бісмарка, який в 1862 р.
очолив уряд Пруссії. Він цілеспрямовано і послідовно йшов до поставленої
мети. Будучи прекрасним стратегом, він ясно розумів, що вирішувати цю
задачу слід поетапно, щоб передчасно не збудити підозри великих держав.
Також йому було ясно, що одних дипломатичних маневрів для досягнення
головної мети - об'єднання Німеччини явно недостатньо. Об'єднання німецьких
земель навколо прусської корони можна було здійснити лише спираючись на
сильну і боєздатну армію. Будучи міністром - президентом Пруссії Отто фон
Бісмарк провів військову реформу не озираючись на виниклі конституційні
утруднення.
У 1863 р. під час польського повстання Пруссія у певній мірі допомогла
Росії добитися утихомирення повсталих поляків, чим забезпечила її
доброзичливу позицію в последую-щих конфліктах, пов'язаних з об'єднанням
Німеччини.
Під час польського повстання 1863 року Бісмарк оприлюднив зміст
Петербурзької Конвенції, по якій російським військам дозволялося
переслідувати польських повстанців навіть на прусській території. Наполеон
III і Англія заявляли, що Польща стала предметом правових угод і
дипломатичних переговорів Росії і Пруссії, і що вони бажають вступити з
Олександром II в переговори з приводу Польщі. Французький уряд під
приводом заступництва за Польщу бажав розв'язати війну, щоб зробити
територіальні захоплення на лівому березі Рейну і зміцнити гегемонію Франції
в Європі. Перші ноти Франції, Англії і Австрії Горчаков відхилив, і була
урочисто оголошена амністія, за умови, що у вказаний строк буде складено
зброю. Англійські і французькі посли в Росії доповіли своїм урядам, що
Олександр II не поступиться без озброєної боротьби, і якщо вони не
збираються воювати потрібно кинути цю небезпечну затію. Але Англія і
Франція відправили повторні ноти, вимоги яких були вже рішуче і безумовно
відхилені. Польське питання оголошувалося справою, що стосується виключно
Росії.
26 вересня 1863 року Англія заявила, що ніщо не змусить її почати із-за
Польщі війну з Росією. Так справа кінчилася дипломатичною перемогою Росії.
Результати цього повстання для Польщі і поляків виявилися просто
катастрофічними. Царство Польське як автономна освіта припинила своє
існування.
У тому ж 1863 р. Данія ліквідовувала автономію Шлезвіга і Гольштейна,
що дало Бісмарку привід для втручання. Пруссія, природно, могла б і сама
легко покінчити з Данією, але для того, щоб нейтралізувати Австрійську

50
імперію, Бісмарк запропонував їй виступити спільно в якості за-щитников
"гноблених Данією німців". Австрія погодилась, і в 1864 р. пруссько-
австрійські війська легко розбили Данію.
Привід незабаром знайшовся. Італійське королівство наполегливо
домагалося приєднання Венеції. Бісмарк запропонував італійському королеві
діяти спільно проти Австрії. Загальна ситуація в Європі сприяла планам
Бісмарка. Росія не бачила в них нічого небезпечного для себе. Англія була
зайнята проблемами колоніальної експансії і традиційно уникала залучення без
крайньої необхідності в континентальні конфлікти. Вирішального значення
набувала позиція Франції.
Літом 1866 р. почалася австро-прусская війна, яка виявилася на рідкість
швидкоплинною. 3 липня 1866 р. в битві під Садовою австрійці зазнали
жорстокої поразки. Ця битва вирішила результат усієї кампанії. Бісмарк міг
диктувати умови миру. У результаті створювався Північно-німецький союз, в
якому домінувала Пруссія. Причому, не просто домінувала, а на чолі союзу
стояв прусський король зі значними повноваженнями центральної влади.
Австрія ж відмовлялася від своїх домагань на гегемонію в германських землях.
Розгром Австрії викликав серйозну внутрішньополітичну кризу в цій країні.
Імператор, щоб зняти напругу, вимушений був піти на проведення серйозних
внутрішніх реформ: під тиском опозиційних сил він погодився на
перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію - Австро-
Угорщину. У ній залишався єдиний монарх, який здійснював контроль над
зовнішньою політикою, йому ж підкорялися збройні сили. У вирішенні ж
внутрішніх питань угорська частина імперії отримувала автономію.
Після австро-прусської війни стержнем усієї європейської політики стає
франко-прусський конфлікт. Кінець 60-х років був заповнений складними
дипломатичними маневрами. Бісмарк прагнув до того, щоб в зіткненні
Францію, що насувається, опинилася в ізоляції і виглядала стороною, що має
агресивні наміри. Бісмарк добився того, що саме Франція оголосила 19 липня
1870 р. війну Пруссії. Проте цей крок обернувся катастрофою для Франції. 2
вересня 1870 р. французька армія на чолі з Наполеоном III капітулювала.
Підведення підсумків війни, проте, затягувалася, бо у Франції військова
катастрофа викликала революційний вибух, центром якого став Париж. 4
вересня 1870 м. Франція була проголошена республікою.

3. Зміна розстановки сил на міжнародній арені.

Франко-прусська війна, що закінчилася поразкою Франції, відкрила нову
сторінку в історії міжнародних відносин, змінивши розстановку сил на світовій
арені. Цьому сприяли цілий ряд чинників:
- об'єднання Німеччини, що сприяло збільшенню її економічного
потенціалу і, внаслідок цього, активізації її зовнішньої політики, як в
Європі, так і в колоніях;
- завершення об'єднання Італії, яка з моменту свого виникнення в
якості єдиної держави, так само як і Германію, проявляла велику

51
 зовнішньополітичну активність, перетворившись на конкурента Франції
в басейні Середземного моря;
- зближення Німеччини і Австро-Угорщини, зацікавленої в
німецькій підтримці своєї політики на Балканах.
Таким чином, в результаті франко-прусської війни положення держав, що
домінували в Європі і колоніях впродовж практично усього XIX століття, було
порушене. На світовій арені з'явилася нова держава, що динамічно
розвивається, також претендує на домінування у світових економічних і
політичних стосунках. Цим новим центром сили стала Німецька імперія. Це
призвело до зміни політичної ситуації у світі.

Література: 2; 6; 8; 11; 14; 15; 22; 23; 26; 30; 31; 32; 35; 38; 39; 40; 45; 47; 50;
56; 57; 78; 87; 95; 96; 111; 117.

52
 ТЕМА 2.6. СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НАПРИКІНЦІ
ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
План
1. Потрійний (четвертний) союз.
2. Розвиток англо-німецьких протиріч у період 1904–1907 рр.
3. Утворення Антанти. Політика двох ворожих блоків на балканах.
4. Балканські війни.

1. Потрійний (четвертний) союз.

Активізація зовнішньої політики Німеччини і її союзників викликала
обгрунтовану тривогу в правлячих кругах Франції і Великобританії. Обидві
країни не могли не випробовувати певні побоювання за майбутнє своїх
колоніальних імперій у зв'язку із зростаючими апетитами Німецької імперії і її
союзників. У умовах, що створилися, представники французкого і англійського
кабінетів були вимушені шукати можливості налагодження конструктивної
політичної співпраці з Росією. Франція перша зробила кроки до налагодження
такої співпраці.
Незважаючи на існування певних протиріч, пов'язаних, зокрема з
відмінностями в політичних системах двох країн, Росія і Франція були
зацікавлені в розвитку двосторонніх стосунків. Вже з 1887 р. між цими
державами стали інтенсивно розвиватися фінансові стосунки: уряд Росії
потребував іноземних інвестицій для розвитку промисловості і
інфраструктури, а французькі фінансисти були зацікавлені в розширенні свого
проникнення на російський фондовий ринок. Як не дивно, саме німецьке
керівництво сприяло посиленню цих зв'язків, заборонивши продаж російських
цінних паперів на Берлінській валютній біржі у відповідь на введення
російським урядом податку на нерухомість, що знаходиться у власності
іноземних громадян.
До встановлення союзницьких стосунків прагнули і політичні і військові
круги обох країн. Французька дипломатія, стурбована посиленням впливу
Німеччини на економічні і політичні процеси в Європі, а також розвитком її
можливостей у військовій сфері, прагнула створити своєрідну противагу
Германії в особі Росії, існування якого неминуче повинне було створити для
німецького керівництва загрозу війни на два фронти. Росія ж, у разі укладення
союзу, могла отримати "свободу рук" на Балканах, оскільки Німеччина,
зіткнувшись із загрозою війни на два фронти, навряд чи стала б підтримувати
антиросійську політику Австро-Угорщини на Балканському п-ове. Крім того,
союз з Францією, нейтралізуючий Німеччину і певний баланс сил, що
забезпечує, в Європі, міг сприяти тому, що Росія дістала б можливість розвитку
далекосхідного напряму своєї політики і зробити ряд дій для подальшого
освоєння Сибіру.
Усі ці питання обговорювалися на досить численних зустрічах російських
і французьких дипломатичних і військових представників, які закінчилися
підписанням в 1892 р. військової угоди, яка було ратифіковано впродовж зими
1893-94 рр. В угоді вказувалося, що якщо Франція піддасться нападу з боку

53
Німеччини або Італії, підтримуваної Німеччиною, то Росія розгорне проти
Німеччини військові дії. Аналогічні зобов'язання брала на себе французька
сторона у разі нападу на Росію Німеччини або Австрії, підтриманої
Німеччиною. Термін дії договору не вказувався. Таким чином, спроби
Бисмарка запобігти франко-русское зближенню виявилися неефективними, і
укладений союз став своєрідним протиставленням Потрійному союзу.
Проте, незважаючи на усю важливість політики таких двох держав, як
Франція і Росія, найбільше значення у визначенні розстановки сил, на думку
фахівців, мала позиція Великобританії оскільки в якості основної групи
протиріч, що розвивалися на міжнародній арені на початку XX вв., поступово
стали розглядатися вже не германо-французские, а германо-британские
протиріччя, що визначили розвиток міжнародних відносин аж до Першої
світової війни.
На самому початку століття Британської імперії вдалося, нарешті,
розв'язати руки для проведення активнішої і цілеспрямованої політики в
Європі. Успіхи зброї і дипломатії Британії виявилися безперечні. Імперії
вдалося укласти англо-японский морський союзу (1902 р.), що забезпечив
інтереси країни на Далекому Сході і 2) закінчити англо-бурську війну, що дало
Британії можливість відмовитися від політики підтримки дружніх стосунків з
Німеччиною за всяку ціну.

2. Розвиток англо-німецьких протиріч у період 1904–1907 рр.

Одним з перших показників наростання напруженості між двома країнами
стала зміна позиції Великобританії по відношенню до німецького проекту
будівництва Багдадської залізниці. До цього моменту (кінець 1902 - початок
1903 р.) Англія не заперечувала проти здійснення цього проекту. Більше того,
між німецькими і англійськими діловими колами велися інтенсивні переговори
про взаємовигідну співпрацю в справі його реалізації. У 1903 р. переговори
були перервані і британське керівництво почало вживати заходи для того, щоб
перешкодити будівництву, проводячи відповідну обробку громадської думки
усередині країни і за кордоном. Британське керівництво прекрасно розуміло,
що активне проникнення німецьких концесіонерів на Близький Схід сприятиме
посиленню впливу Німеччини в цьому регіоні і створить, таким чином,
своєрідний стартовий майданчик для подальшого розвитку німецької експансії
у напрямі англійських колоніальних володінь в Азії; крім того, Англія була
стурбована посиленням німецького впливу в Європі. Вказані чинники ставили
на порядок денний питання про необхідність перегляду зовнішньополітичного
курсу Британської Імперії і розробки такої тактики дій на міжнародній арені,
яка відповідала б умовам, що змінилися, і найефективніше сприяла реалізації
британських державних інтересів.
Таким чином, посилення Німеччини і активізація німецької зовнішньої
політики викликали охолодження англо-германских стосунків і привели
британське керівництво до необхідності відмови від політики "блискучої
ізоляції" і зближення зі своїми давніми суперниками в боротьбі за вплив в
Європі і колоніях - з Францією і Росією. Англія, що не бажала допустити

54
переділу колоніальних володінь на користь Німеччини, розраховувала
позбавити Німеччину можливості будувати свою дипломатію на грі на англо-
російських і англо-французских протиріччях, домагаючись від англійського
уряду поступок в зовнішньополітичній і колоніальній сферах. Крім того, англо-
французское зближення диктувалося необхідністю забезпечити нейтралітет
Франції в російсько-японській війні, що спалахнула в 1904 р., тим паче, що
виступ Франції на стороні Росії в цьому конфлікті, за умовами англо-японского
договору, повинен був спричинити вступ у війну Англії. Необхідність же
англо-російського зближення диктувалася головним чином тим, що в
результаті поразки у війні з Японією, якої вистачає активно допомагала Англія,
Російська імперія цілком могла спробувати налагодити відносини з
Німеччиною, істотно посиливши тим самим німецькі позиції на світовій арені в
збиток англійському впливу.

3. Утворення Антанти. Політика двох ворожих блоків на балканах.

Для Франції питання про зближення з Великобританією в умовах, що
склалися, придбавало ще більшу гостроту, чим для самої Великобританії,
оскільки війна на Далекому Сході відвернула збройні сили Російської Імперії
від німецької межі, що не могло не викликати певного занепокоєння у
французьких правлячих кругах. Йдучи на зближення з Англією, Франція
активізувала також італійський напрям своєї зовнішньої політики, прагнучи
відірвати Італію від Потрійного союзу. У 1902 р. між двома країнами було
укладено угоду, згідно з якою сторони зобов'язалися дотримувати строгий
нейтралітет, у разі, якщо одна з них прямо або побічно стане об'єктом нападу з
боку однієї або декількох держав. Більше того, угода встановлювала, що
строгий нейтралітет поширюється і на той випадок, якщо одна із сторін
внаслідок прямого виклику виявиться вимушеною узяти на себе ініціативу
оголошення війни. Не суперечивши, в цілому, договору Потрійного союзу,
франко-итальянское угода по суті зводила до мінімуму його значення, оскільки
за умовами договору Італія обіцяла Німеччині військову допомогу тільки у
тому випадку, якщо та виявиться жертвою нападу Франції "без прямого
виклику". Тепер же, уклавши угоду з Францією, Італія зобов'язалася зберігати
нейтралітет за наявності прямого виклику з боку Німеччини, причому,
фактично, Італія залишала за собою право визначати наявність виклику з боку
учасників конфлікту.
Угода 1902 р. стала важливим досягненням французької дипломатії, проте,
нейтралітет слабкої італійської армії був поганою заміною російської
допомоги, надання якої ставало усе більш проблематичним у міру ускладнення
обстановки на Далекому Сході. З урахуванням цих умов, Франція в 1903 р.
ініціювала переговори з англійським зовнішньополітичним відомством, метою
яких було врегулювання колоніальних розбіжностей між двома державами.
Результатом переговорів стала відповідна угода, підписана в Лондоні 8 квітня
1904 р. З цієї миті в історичній літературі прийнято починати відлік історії
Антанти, - "сердечної угоди".

55
 Угода, підписана учасниками Антанти, складалася з двох основних
частин, одна з яких призначалася для публікації, а друга була конфіденційною.
Відкрита частина угоди передбачала розділ сфер впливу в Північній Африці,
визнаючи англійське домінування в Єгипті і дозволяючи французам захопити
велику частину Марокко. Що ж до закритої частини документу, то їй
передбачалися можливості зміни політичного положення, як Єгипту, так і
Марокко, здійснювався розділ сфер впливу в сіамі, а також улагоджувалася
низка другорядних колоніальних запитань.
В цілому, документ носив суперечливий, компромісний характер і не
вирішував корінних протиріч між Великобританією і Францією, проте він
відповідав інтересам двох держав в той період і дозволяв їм розділити ще
вільні території в Африці, улагодити ряд протиріч і створити основу для
спільної діяльності по протидії Німеччини. Відмітимо, що в самому тексті
договору відсутні які-небудь вказівки на його антинімецьку спрямованість.

4. Балканські війни.
У 1912 р. країни-учасниці балканського блоку (Сербія, Болгарія, Греція)
відкрили військові дії проти Туреччини, в ході яких турецька армія зазнала
швидкої і нищівної поразки. Вже 3 листопада 1912 р. уряд Османська імперія
звернувся до великих держав з пропозицією про посередництво в мирних
переговорах з південнослов'янськими державами і Грецією. На цю пропозицію
практично відразу відгукнулися Росія і Австро-Угорщина, що побоювалися,
що зміна розстановки сил на Балканах і Близькому Сході ударить по їх
державних інтересах.
Царський уряд виступив з пропозицією до воюючих сторін про
організацію міжнародної конференції, на якій, по думці російських дипломатів,
можна було б обговорити усі спірні питання і врегулювати виниклий
військовий конфлікт. Російська пропозиція була прийнята, і конференція
балканських країн і Туреччини зібралася в середині грудня 1912 р. в Лондоні.
Паралельно в Лондоні проходили засідання представників великих держав, на
яких також обговорювалося балканське питання. Як Туреччина, так і її
супротивники користувалися заступництвом того або іншого блоку провідних
країн Європи : захисниками інтересів Туреччини виступили Німеччина і
Австро-Угорщина, а покровителями балканських держав - країни Антанти і,
передусім Росія. Необхідно відмітити при цьому, що представники обох блоків
виступили в захист територіальних претензій Болгарії, що коливалася між
Антанти і Потрійного союзу, з метою притягнути її на свою сторону.
Мирний договір був підписаний в Лондоні 30 травня 1913 р. Згідно з цією
угодою, практично уся територія Європейської Туреччини, окрім
Константинополя і узбережжя проток відходила до держав балканського блоку.
Низка спірних запитань, що залишилися невирішеними на конференції,
передавалася на розгляд великим державам.
Балканська війна певною мірою ослабила позиції австро-німецьке
угрупування оскільки значне посилення Сербії змушувало Австро-Угорщину у
разі виникнення широкомасштабного конфлікту в Європі приділити більшу

56
увагу балканському фронту в збиток проведенню активних військових
операцій на російському фронті. Крім того, Туреччина, яку австро-німецький
блок розглядав як союзника в прийдешній війні, була ослаблена поразкою і
вже не могла ефективно діяти проти російських військ.
У ситуації країни австро-германского блоку, що створилася,
сконцентрували свої зусилля на тому, щоб зруйнувати балканський блок і
притягнути на свою сторону Болгарію, на чолі якої стояла німецька династія і
яка, крім того, не змогла реалізувати усі свої плани відносно територіальних
приростів за рахунок європейської частини Туреччини, внаслідок чого
ускладнилися сербо-болгарські стосунки. Необхідно відмітити, що умови для
діяльності австрійських і німецьких дипломатів на Балканах були досить
сприятливими, оскільки частина членів балканського блоку (Греція, Сербія,
Чорногорія, а також Румунія, що прилучилася до них) прагнули добитися
територіальних поступок з боку Болгарії, що надавало австро-німецькому
блоку додаткові можливості для каналізації зовнішньополітичного курсу
Болгарії в потрібному для себе руслі. Австро-Угорщина обіцяла надати
болгарському уряду заїм, дати Болгарії гарантії її територіальної цілісності, а
також організувати військову підтримку з боку Албанії у разі, якщо Болгарія
оголосить війну Сербії - основному суперникові Болгарії на Балканах.
Зусилля австрійських дипломатів увінчалися успіхом і 29 червня 1913 р.
болгарські війська, упевнені в підтримці австрійців, почали військові дії проти
Сербії і Греції, розв'язавши, таким чином, другу балканську війну. Проте,
незважаючи на свої обіцянки, Австрія не надала військової допомоги Болгарії,
що послужило одній з головних причин поразки болгарських військ. Зазнавши
поразки, Болгарія запросила мир і мирна конференція в Лондоні продовжилася.
10 серпня 1913 р. в Бухаресті був підписаний мирний договір, відповідно до
якого Болгарія втратила не лише велику частину завоювань, придбаних в ході
першої балканської війни, але і деякі території, що раніше належали нею.
Поразка Болгарії в другій балканській війні і відхід частини її територій до
балканських союзників Антанти сприяв закріпленню пронімецької орієнтації
болгарського керівництва.

Література: 2; 6; 8; 11; 14; 16; 23; 24; 32; 40; 45; 48-49; 50; 56; 57; 72; 83; 85;
87; 104.

57
 ТЕМА 2.7. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ
ВІЙНИ
План

1. Міжнародні відносини напередодні та в період Першої світової війни.

2. Початок та перебіг подій Першої світової війни.
3. Дипломатичні стосунки в роки Першої світової війни.
4. Версальський мирний договір (1918).

1. Міжнародні відносини напередодні та в період Першої світової війни.

Міжнародні кризи останнього передвоєнного десятиліття і війни на
Балканах сприяли крайньому загостренню основних імперіалістичних
протиріч: англо-германских, франко-германских, російсько-німецьких і
російсько-австрійських.
Напередодні війни англійський кабінет вступив в переговори з
Німеччиною з колоніальних питань. Була досягнута угода про розділ
португальських колоній в Африці (1913 р.) і угода про будівництво Багдадської
залізниці (1914 р.). Визнавши "спеціальні інтереси" Англії в районі
Персидської затоки, німецький уряд добився концесії на спорудження
південної ділянки дороги від Багдада до Басры. Англійці перестали чинити
перешкоди Німеччини по фінансуванню Багдадської дороги. Британська
дипломатія вела ці переговори в цілях замаскувати гостроту англо-германского
антагонізму, відтягнути момент зіткнення з Німеччиною. На практиці ця
політика призводила до заохочення німецьких прагнень до переділу світу і
вселяла Берліну ілюзорні надії на те, що Англія не вступить у війну.
На початок 1914 року гонка озброєнь у ворогуючих таборах досягла
небачених раніше розмірів. Лідерство в ній залишалося за Німеччиною.
Напередодні війни рейхстаг тричі ухвалював закони про збільшення складу
армії в мирний час. Маючи найбільші темпи розвитку економіки серед великих
імперіалістичних держав Європи, Німеччина встигла краще і швидше за усіх
підготуватися до війни.

2. Початок та перебіг подій Першої світової війни.

Світова війна почалася 1 серпня 1914 року і тривала до 11 листопада 1918
року. Масштаби її до кінця 1917 року безперервно розширювалися.
У Туреччині ще до початку війни армія була озброєна німецькою зброєю і
навчалася німецькими інструкторами. 2 серпня 1914 р. турецькі керівники
підписали таємний союзний договір з Німеччиною, вважаючи, що з німецькою
допомогою можна відновити могутність Туреччини, захопити ряд земель
сусідніх держав. 11 серпня в Константинополь прибули два німецькі крейсери.
Німецький уряд підкупив продажних сановників султана, які організували
піратський наліт германо-турецкой ескадри на російські порти. 4 листопада
1914 м. Росія, 5-го і 6-го Англія і Франція оголосили Туреччині війну. Головні
сили турецької армії у кінці 1914 р. атакували росіян в Закавказзі, але в

58
Сарыкамышском битві зазнали великої поразки. Провалилося і настання турок
на Суецький канал, зроблене в 1915 р.
Британські правлячі круги у кінці 1914 р. проголосили анексію Кіпру і
Єгипту і спрямували свої погляди на Палестину, Месопотамію і інші землі.
Загарбницькі плани на Ближньому і Середньому Сході мали і інші великі
держави. Тривалі переговори про розділ Азіатської Туреччини привели до
підписання декількох таємних угод, які, правда, не усунули взаємної недовіри.
Навесні 1915 м. Англія і Франція обіцяли царській Росії особливі права в
зоні чорноморських проток. В той же час, з лютого 1915 р. англійська ескадра,
підтримана французами, кілька разів марно намагалася форсувати Дарданелли.
Десант в районі Галлиполи обернувся важкими втратами британської армії і
завершився евакуацією експедиційних сил. Весною 1916 р. капітулював
британський експедиційний корпус, оточений турками в Месопотамії.
Таким чином, Антанта не зуміла швидко здолати навіть відносно слабкого
супротивника. Позначилися протиріччя, що роздирали її, і погана координація
дій у відмінності від німецького блоку, де затвердився домінуючий вплив
німецького верховного командування. Військово-політичне керівництво
Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії вимушене було підпорядковувати свої
задуми прямим вказівкам з Берліна.
3. Дипломатичні стосунки в роки Першої світової війни.
Ворогуючі коаліції гостро потребували нових союзників, особливо
Центральні держави. Вони всіляко намагалися залучити у війну інші держави. І
це Німеччині вдалося.
Невизначеної на початковому етапі війни виявилася позиція Італії. Війна
застала Італію в стані сильного внутрішнього бродіння і серйозних
економічних труднощів. Прибічники збереження нейтралітету спиралися на
німецький капітал, що контролював великий "Банко коммерчиале" і інші банки
і фірми. "Нейтралістів" очолював досвідчений політик, колишній прем'єр
Джолитти. Він вважав, що і без вступу у війну Італія досягне значних
результатів.
На приєднанні до Антанти наполягали "интервентисты", що прагнули
покінчити з Австро-Угорщиною, опанувати землі на Адріатиці і в Малій Азії.
Важливу роль грала та обставина, що французький капітал мав сильні позиції в
промисловості Італії, а Великобританія ефективно діяла у сфері торгівлі. Уряд,
що очолювався, Саландрой твердо мав намір не упускати "золотий випадок",
що представився. Прем'єр відкрито проголосив, що його кабінет
керуватиметься "священним егоїзмом". Ведучи одночасно переговори з
Антантою і центральними державами, він шантажував обидві воюючі сторони.
Ця хитромудра тактика мала деякий успіх - на початку 1915 р. світова
громадськість, що погано представляла істинні сили Італії, з напруженою
увагою чекала подальших кроків Риму. Італійський імперіалізм прагнув
встановити свій контроль над західною частиною Балканського півострова,
перешкодити - у разі розпаду монархії Габсбургской - створенню єдиної і
життєздатної югославської держави. Італійські домагання стимулювалися з

59
Лондона. Англія і Франція обіцяли Італії Трентино, Трієст і сферу експансії на
Балканах.
Німецький уряд всіляко намагався утримати Італію від зближення з
Антантою, майже нічого їй реально не обіцяючи.
Весною 1915 р. переговори Італії з Антантою пішли повним ходом. Англія
і Франція зломили опір російських дипломатів, що довгий час заперечували
проти передачі слов'янських земель під егіду Італії. 26 квітня в Лондоні був
підписаний секретний договір, що обіцяв Італії після війни ряд територій
держави Габсбургского, Албанії і Туреччини. 3 травня 1915 м. Італія розірвала
договір про Потрійний союз, а 23 травня оголосила Австро-Угорщині війну.
Майже рік вело закулісні "торги" з Німеччиною і Антантою уряд Болгарії.
Уряд царя Фердинанда Кобургского і націоналістичні фракції болгарської
політичної еліти мріяли про реванш за поразку в другій балканській війні і про
приєднання великих територій сусідніх з Болгарією країн. Німецька і
австрійська дипломатія всіляко розпалювала болгаро-сербские протиріччя, і
врешті-решт у вересні 1915 м. Болгарія офіційно прилучилася до німецького
блоку.
Таким чином в 1915 році Потрійний союз перетворився на Четвертний.
Італія остаточно перейшла на сторону Антанти, а до держав Центральної осі
(Німеччині і Австро-Угорщині) приєдналися Туреччина і Болгарія.
4. Версальський мирний договір (1918). Був підписаний у Парижі
(Версаль) 28 червня 1919 р. державами-переможницями (США, Британя,
Франція та ін.) та переможеною Німеччиною. З іншими державами були
підписані окремі договори. Договір був зареєстрований у секретаріаті Ліги
Націй 21 жовтня 1919 року.
Договір набув чинності 10 січня 1920 , після ратифікації його Німеччиною,
Британією, Францією, Японією, Італією. США підписали договір, але не
ратифіковували.
Найбільш спірним положенням договору було взяття Німеччиною на себе
відповідальності за початок війни. Окрім того, вона повинна була роззброїтися,
здійснити істотні територіальні поступки і платити репарації державаам
Антанти. Загальна вартість цих репарацій була оцінена на 132 млрд. марок.
Німеччина мусила платити їх до 1988 р.

Література: 2; 6; 8; 11; 14; 16; 23; 24; 32; 40; 45; 48-49; 50; 56; 57; 72; 83; 85;
87; 104.

60
 ТЕМА 3.1. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ЯК ЯВИЩЕ: ПОНЯТТЯ,
СТРУКТУРА, ІСТОРИЧНА ЛОГІКА РОЗВИТКУ
План
1. Проблема поняття міжнародних відносин. Співвідношення понять
«міжнародні відносини», «світова політика», «зовнішня політика».
2. Структура і види міжнародних відносин. Умови існування міжнародних
відносин. Історична логіка розвитку міжнародних відносин.
3. Література з теорії міжнародних відносин.

1. Проблема поняття міжнародних відносин. Співвідношення понять

«міжнародні відносини», «світова політика», «зовнішня політика».
Поняття "міжнародні відносини" ввів у науковий обіг англійський філософ
та юрист Дж. Бентам (1748—1832), який у 1789 р. вперше застосував його у
трактаті "Вступ до принципів моральності і законотворення". За його
допомогою він окреслював стосунки, що існуються між монархами та
громадянами різних держав. Відтоді наукові уявлення про сутність
міжнародних відносин постійно розширювались, включаючи у них щораз нові
сфери суспільної діяльності.
Однією з принципових проблем, що суттєво утруднює дефініювання
міжнародних відносин, є полеміка навколо питання про можливість чітко
відмежувати їх від інших суспільних явищ і процесів. Наприклад, Р. Арон
вважає, що міжнародні відносини "не мають чітко окреслених меж у
реальності, вони матеріально невіддільні й не можуть бути відокремлені від
інших суспільних явищ". На його думку, будь-які явища чи процеси
вирізняються в міжнародних відносинах специфікою, але не сутністю.
Виходячи з подібних міркувань та оцінок, Ф. Данн, X. Добросельскі та Р.
Вукадінович стверджують, що взагалі не варто точно визначати міжнародні
відносини, оскільки будь-яка спроба цього призводить до формулювання
"схоластичних" тверджень, які не мають нічого спільного з реальністю.
Міжнародні відносини настільки складні та взаємопов'язані з комплексом
інших суспільних взаємин, що намагання лаконічно їх окреслити приречені на
невдачу. Зокрема, К. Браун стверджує, що "визначення міжнародних відносин
до цього часу просто не можливе... вони є діями у міжнародному середовищі, а
їх природа є відкритим питанням".
Із таким твердженням можна погодитись лише частково, оскільки у
дефініціях міжнародних відносин, зрештою, зовсім не обов'язково шукати
якоїсь лише їм притаманної сутності, але принципово потрібно виокремлювати
їхні особливості. Будь-які суспільні відносини у міжнародному середовищі
виявляються інакше, ніж у внутрішньо-державному, що й має становити
науковий інтерес і закріплюватися у конкретних дефініціях, без яких розвиток
науки не можливий.
Ще однією суттєвою проблемою, що заважає чіткому розумінню
міжнародних відносин, є труднощі, пов'язані з їхнім сприйняттям як
об'єктивної реальності. Якщо вони є реальністю, то, як і кожний її вид, повинні
виявлятися в часі та просторі, мати у цих вимірах своє місце і межі. Питання,

61
пов'язані з їхнім окресленням, за позірної легкості відповідей на них,
призводять до аморфності уявлень про міжнародні відносини. Часові межі
міжнародних відносин визначити досить просто: вони починаються від
моменту появи їхніх учасників і зникають услід за ними. Окреслити їх
геопросторові межі значно важче, оскільки механістичне тлумачення поняття
"міжнародний" призводить до виникнення твердження про те, що вони не
відбуваються в реальному географічному просторі, позаяк він розподілений
між територіями окремих держав. Тоді міжнародні відносини є чимось
ірреальним, позбавленим конкретності, тим, що існує лише в уяві дослідника
чи політика, тобто чимось, що є ілюзією розуму.
Навіть якщо виходити з такого розуміння географічного виміру
реальності, то міжнародні відносини можна чітко простежити у потоках
товарів, грошей, осіб, зонах воєнних конфліктів тощо. Об'єктивно виділяються
і мають чітко окреслені межі, закріплені у міжнародному праві, міжнародні
води, протоки та повітряні коридори.
Загалом міжнародні відносини охоплюють весь географічний простір,
оскільки їхні учасники розташовані практично всюди. Очевидно, що вони
(міжнародні відносини) виявляються, з огляду на їхні масштаби, на кількох
геопросторових рівнях. Серед них можна виокремити: глобальний,
міжрегіональний, регіональний, субрегіональний та локальний.
Отже, міжнародні відносини є об'єктивним суспільним явищем,
дефініювання якого полягає у виокремленні його специфічних рис.
Визначення, сформульовані у сучасній теорії, переважно побудовані на
інтерпретації міжнародних відносин як явища, яке визначається
поліцентризмом.

2. Структура і види міжнародних відносин. Умови існування міжнародних

відносин. Історична логіка розвитку міжнародних відносин.
Н. Спайкмен уперше вжив поняття "міждержавні відносини" та визначив
їх як "відносини між особами (чи групами осіб1)» що представляють різні
держави"2. Із його дефініції випливає, що необхідною ознакою міжнародних
відносин є те, що їхні учасники є політично приналежними до різних держав
світу. Цю ідею досить влучно сформулював також Ю. Кукулка, стверджуючи,
що власне держави "матеріалізують можливість вважати... відносини
міжнародними"3. Держави у такому розумінні є не лише політичними
структурами влади, але й сприймаються як складні суспільні системи, що
діють поміж такими, як вони.
P. Арон зауважив, що "у формулі "міжнародні відносини" нація дорівнює
будь-якій політичній, територіально організованій спільноті'". Політичні
спільноти не обов'язково мусять мати моноетнічну ідентичність, але їхніми
особливими рисами завжди є легітимна політична організація та чітко
встановлені в географічному середовищі кордони.
Відомий французький дослідник М. Мерль узагалі вважає, що міжнародні
відносини є "сукупністю угод і потоків, що перетинають кордони або мають
тенденцію до їх перетину"2. Це зауваження можна вважати слушним, оскільки

62
держави взаємодіють між собою через кордони національних держав,
послуговуючись доступними їм шляхами сполучення і каналами передавання
інформації.
Міждержавний характер міжнародних відносин, очевидно, доцільно
трактувати як стосунки не лише між суверенними урядами держав, а й між
іншими представниками територіально відмежованих і політично
організованих спільнот людей. Ці спільноти політично підпорядковані власним
урядам, але репрезентанти (особи чи організовані групи осіб), виходячи із
власних особистих чи корпоративних інтересів, діють у міжнародному
середовищі автономно і переважно не з політичними цілями. Міжнародні
відносини, отже, можуть відбуватися лише між представниками різних держав
світу, хоч вони й не обов'язково мусять мати політичний характер.
Точніші дефініювання маємо у межах окремих теоретичних концепцій, де
вони є основою підходу до дослідження міжнародних відносин. Усі
визначення, що використовуються у сучасній теорії, можна поділити на три
групи, кожна з яких виділяється за критерієм спільності окреслення
визначальних, на думку їхніх авторів, особливостей міжнародних відносин.
Перша група об'єднує ті, що визначають міжнародні відносини як
"сукупність фактичних стосунків між їх учасниками". Дефініювання досить
популярне у сучасній науковій думці, оскільки дає змогу уникнути звуженого
погляду на міжнародні відносини, прихильники якого традиційно схильні
зводити їх до простої суми національних зовнішніх політик. Учені, що
дефініюють міжнародні відносини з такої позиції, виходять з того, що вони є
інтегральним поєднанням стосунків політичного, економічного, ідеологічного,
культурного, мілітарного та будь-якого іншого характеру.
Друга група авторів визначає міжнародні відносини як силове з'ясування
інтересів держав у міжнародному середовищі, що загалом характерно для
традиції політичного реалізму. Такі дефініції випливають із твердження одного
з класиків цієї теорії Г. Морґентау про те, що державами в міжнародних
відносинах керують "інтереси, виражені в термінах сили"3. Звідси випливає,
що міжнародні відносини є сферою протиборства держав, кожна з яких за
допомогою сили намагається реалізувати власні інтереси.
Третя група авторів визначає міжнародні відносини як стосунки між
децидентами, тобто особами, що приймають зовнішньополітичні рішення, та
структурами, які вони очолюють. Р. Шнайдер, X. Брук та Б. Сапін висунули
ідею про те, що міжнародні відносини треба розглядати через поведінку "тих
осіб, дії яких стають діями держави"1. їх визначення безпосередньо пов'язане з
тлумаченням міжнародних відносин як зовнішньої політики, а точніше, низки
прийнятих і впроваджених рішень у міжнародному середовищі. Оскільки така
діяльність є причиною виникнення певних ситуацій у міжнародних відносинах,
то їх необхідно розглядати як похідну від міжнародної політики.

Література: 1; 2; 3; 4; 5; 6; 23; 33; 38; 40; 96; 103-106; 109; 111.

63
 ТЕМА 3.2. ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ЯК НАУКА
План
1. Предмет і об’єкт теорії міжнародних відносин. Функції теорії
міжнародних відносин.
2. Методологія теорії міжнародних відносин. Парадигми теорії
міжнародних відносин.
3. Теорія міжнародних відносин як навчальна дисципліна.

1. Предмет і об’єкт теорії міжнародних відносин. Функції теорії

міжнародних відносин.
Міжнародні відносини характеризуються значними відмінностями від
інших форм суспільних відносин, оскільки охоплюють будь-які види
стосунків, що виникають у процесі людської життєдіяльності, пов'язаної з
міжнародним середовищем. Існування будь-яких людських спільнот, як
показує історичний досвід, завжди було пов'язане із фактором сусідства, що
неминуче призводило до виникнення розгалужених контактів у
найрізноманітніших сферах. Перетинаючи кордони держав, відносини завжди
зазнають фундаментальних трансформаційних змін і суттєво ускладнюються,
оскільки у міжнародному середовищі чинні принципово інші механізми їх
функціонування та регулювання.
Складність і багатогранність міжнародних відносин зумовлює формування
низки наукових дисциплін, що ставлять собі за мету досліджувати пов'язані з
ними явища та процеси. Ці наукові дисципліни формуються у межах
суспільних наук як результат їхньої спеціалізації у дослідженні тих чи інших
аспектів міжнародних відносин. Власне тому досі не склалась єдина
синтетична наука про міжнародні відносини, а доводиться говорити про
існування системи наукових дисциплін, що об'єднані спільним об'єктом, але
різняться предметом дослідження. Усі вони вивчають міжнародні відносини,
проте кожна зосереджує увагу на тих чи інших їх аспектах.
У сучасній науковій думці відсутня єдина позиція щодо того, які саме
наукові дисципліни безпосередньо вивчають міжнародні відносини, що,
насамперед, пов'язано зі складністю їх дефініювання як суспільного явища.
Професор А. Камінський серед наук, що вивчають міжнародні відносини,
виокремлює міжнародну економіку, міжнародне право (публічне та
приватне), загальну політологію і соціологію. Таке розуміння можна
охарактеризувати як занадто широке, оскільки потрібно конкретизувати зміст
двох останніх дисциплін і тлумачити їх як зовнішню політику та соціологію
міжнародних відносин. Загальна політологія та соціологія мають стосунок до
дослідження міжнародних відносин, але воно опосередковане тими частинами,
що предметно їх вивчають.
П. Циганков вважає, що до наукових дисциплін, які безпосередньо
вивчають міжнародні відносини, варто додати також історію (дипломатії) та
військову стратегію. Це твердження, без сумніву, перегукується з відомою
сентенцією Р. Арона про те, що головними дійовими особами у міжнародних
відносинах завжди є — дипломат та солдат, оскільки "...вони (міжнародні

64
відносини. — Прим, авт.), будучи міждержавними, ведуть до дипломатії і
війни".
Р. Арон до наук, що вивчають міжнародні відносини, зараховує теорію,
соціологію, історію та праксеологію:
— теорія вивчає суть, особливості та рушійні сили міжнародних
відносин, тобто констатує їх стан і формулює твердження про їх
першопричини;
—соціологія з'ясовує закономірності й випадковості, що визначають зміни
та еволюцію міжнародних відносин;
— історія акумулює знання про їхній фактичний розвиток;
— праксеологія є наукою про діяльність у міжнародному середовищі.
У цій схемі одразу впадає в око, що соціологія фактично підміняє собою
теорію та розглядається як наука про міжнародні відносини. Звідси випливає,
що теорія є частиною соціології міжнародних відносин, "предметом якої є
насамперед поведінка міжнародних акторів". На наш погляд, така постановка
питання суттєво звужує можливості науки про міжнародні відносини та її
теорії. Незважаючи на цілком очевидну наукову гнучкість соціології, що дає їй
змогу охопити практично всю проблематику міжнародних відносин, важливо
підкреслити, що вона є наукою про суспільство, а не про міжнародні
відносини.
Р. Арон також стверджує: "У будь-якій царині знань вирізняються
здебільшого лише раціональна теорія та праксеоло-гія". Якщо значущість
теорії визначається тим, що вона відповідає на питання "як?" і "чому?", то
праксеології — відповіддю на запитання "що робити?". Звужена до констатації
та пошуку причин тих чи інших явищ міжнародного життя теорія не може бути
значущою ні для науки про міжнародні відносини, ні для суспільної практики.
Теорія міжнародних відносин ґрунтується на соціології, що, однак, не дає
підстав вважати її частиною цієї науки.
Якщо ж розуміти міжнародні відносини широко, тобто як множину
різновидових стосунків між представниками різних держав світу, то можна
стверджувати, що їх дослідження зосереджене у значній кількості наукових
дисциплін, які вивчають переважно специфіку того чи іншого виду
міжнародних відносин, їх відображення у міжнародному праві та особливості
історичного розвитку. З огляду на це, міжнародні відносини безпосередньо
вивчають такі наукові дисципліни: історія (дипломатії та воєн), міжнародне
право (приватне та публічне), зовнішня політика, міжнародні економічні
відносини, міжнародна інформація8 та світова культура.

2. Методологія теорії міжнародних відносин. Парадигми теорії

міжнародних відносин.
Теорія визначається особливим науковим характером та роллю, яку вона
відіграє у системі наук, що досліджують міжнародні відносини. Теорію
переважно розуміють як сукупність поглядів, ідей та концепцій, що тлумачать
найважливіші особливості та закономірності, функціонування і розвиток явищ
і процесів, пов'язаних з об'єктом дослідження науки. "Теорія — невід'ємна

65
частина будь-якої галузі знань, вона потрібна для розуміння суті явищ, для
осмислення їхніх взаємозв'язків, для проведення досліджень". Тобто вона
одночасно узагальнює емпіричний матеріал, акумулює знання про методи та
прийоми дослідження, формулює закономірності, що пов'язані з явищами та
процесами, які теорія вивчає.
Я. П'єтрась зауважує, що "теорія міжнародних відносин є теоретичною
частиною науки про міжнародні відносини". Із такого окреслення випливає
ствердження факту, що існує наука, в якій теорія міжнародних відносин
відіграє надзвичайно важливу концептуальну системотворчу роль, об'єднуючи
на сучасному етапі її розвитку різні суспільні наукові дисципліни у цілісну
систему досліджень. Теорія виникає не лише як наслідок започаткування
емпіричних досліджень певного інтуїтивно окреслюваного об'єкта, але досить
часто вона сама визначає цей об'єкт, моделює його межі та структуру,
актуалізуючи і спричиняючи його конкретні дослідження.
Таке розуміння змісту науки про міжнародні відносини дає змогу
моделювати її як органічне поєднання спеціалізованих у дослідженні
міжнародних відносин наукових дисциплін, об'єднаних міждисциплінарною
теорією, тісно пов'язаною із ними. Відповідно до цього всі наукові дисципліни,
які є складовими науки про міжнародні відносини, можна зарахувати до двох
рівнів наукового дослідження: теоретичного та емпіричного (рис. 1.1).
Дисципліни, що досліджують міжнародні відносини на конкретно-науковому
рівні, можуть генетично виходити з будь-яких галузей суспільних наук, якщо
об'єкт їхнього дослідження пов'язаний з міжнародним середовищем. Таку ж
позицію займає Ю. Кукулка, окреслюючи науку про міжнародні відносини як
таку, що "...намагається охопити всі явища та процеси, пов'язані з
міжнародною сферою суспільних стосунків".

3. Теорія міжнародних відносин як навчальна дисципліна.

Метою викладання навчальної дисципліни «Історія та теорія
міжнародних відносин» є ознайомлення з основами теорії міжнародних
відносин як науки, її основними положеннями, впливом на формування
уявлень щодо основних систем міжнародних відносин, вивчення її форм,
методів, інструментів та прийомів реалізації зовнішньої політики державами.
Завданнями вивчення дисципліни «Історія та теорія міжнародних
відносин» є:
- опанування навичок систематизації, дослідження та аналізу теорії
міжнародних відносин, формування системного підходу у вивченні основних
тенденцій міжнародних відносин.
Предметом вивчення навчальної дисципліни «Історія та теорія
міжнародних відносин» є підходи до розуміння історичних процесів у розвитку
міжнародних відносин на світовому рівні, визначення сутності історії та теорії
міжнародних відносин; тенденції розвитку теорії міжнародних відносин; місце
та специфіка історії та теорії міжнародних відносин в системі гуманітарних
наук: взаємозв’язок та взаємозалежність; комплексний характер історії та

66
теорії міжнародних відносин; структура навчальної дисципліни та її основні
завдання.
Для виконання своїх функцій «Історія та теорія міжнародних відносин»
використовує досягнення гуманітарних знань таких наук як: теорія держави і
права, міжнародне публічне право, політологія міжнародних відносин,
політична історія, історія політичних і правових вчень, всесвітня історія,
історія України.
В результаті вивчення курсу студент повинен знати:
- закономірності міжнародних відносин;
- теоретичні досягнення сучасних теоретиків міжнародних відносин;
- джерела і літературу з теорії міжнародних відносин.
В кінці вивчення курсу студент повинен оволодіти наступними
навичками:
- використовувати системні принципи у вивченні теорії міжнародних
відносин;
- визначати суб’єкти і об’єкти в теорії міжнародних відносин;
- прослідковувати причинно-наслідкові зв’язки в теорії міжнародних
відносин;
- характеризувати історичні процеси розвитку міжнародних відносин.
Програма навчальної дисципліни складається із таких розділів:
1. Предмет теорії міжнародних відносин.
2. Структура міжнародних відносин.
Курс викладається протягом другого семестру навчання. На його
вивчення відводиться 144 годин / 4 кредити ECTS.
Заключним етапом вивчення дисципліни «Історія та теорія міжнародних
відносин» у повному обсязі є підготовка до іспиту та його складання, що має
на меті перевірку знань і вмінь, здобутих студентами.

Література: 5; 6; 23; 33; 38; 40; 103-106; 111.

67
 ТЕМА 3.3. ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В АНТИЧНОСТІ І
СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
План
1. Античні витоки ідей війни і миру. Вплив християнства на
формування ідей світового порядку.
2. Ідеї міжнародного порядку в епоху Відродження. Погляди Данте
Аліг’єрі. Вчення Н. Макіавеллі.

1. Античні витоки ідей війни і миру. Вплив християнства на

формування ідей світового порядку.
Джерела політичного реалізму, як і його наукового опонента — ідеалізму,
сягають античних часів. Його засновником вважають давньогрецького історика
Фукідіда (близько 460—400 pp. до Р. X.), відомого як автора "Пелопоннеської
війни" — першої ґрунтовної праці, присвяченої міжнародним відносинам.
Причини суспільних процесів він шукає не у сфері розуму та ідей (у їх
ідеалістичному розумінні), а пов'язує з: "особливостями людської природи, із
...прагненнями до здійснення своїх надій, інтересів, до влади, намаганням
позбутись бідності чи збільшити свій достаток"1. Фукідід пропонує розрізняти
причини та приводи до подій, що відбувались у Стародавній Греції часів війни
між Пелопоннеським та Афінським союзами (431—404 pp. до Р. X.) та
намагається визначити їхню реальну основу, уникаючи суб'єктивних суджень
та опираючись на факти. Серед усіх його висновків найважливішими є два:
1.Від найдавніших часів зіткнення між племенами та народами
відбувались за володіння найціннішими для господарства землями.
2.Стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між
ними, а війни виникають через її порушення. Зокрема, вибух Пелопоннеської
війни Фукідід пояснює страхом багатьох міст-держав перед зростаючою
могутністю та намаганням не допустити до гегемонії Афін у Греції.
Наголошуючи на значенні ідей Фукідіда, Ю. Кукулка зауважив: "Він учив
своєю працею багатьох мислителів, політиків і вчених усебічності у вивченні
різних проявів міжнародних відносин. Його твердження вважали взірцем
реалісти XX сторіччя та неореалісти".
Полібій, незважаючи на його філософську концепцію "фатуму", у
"Всесвітній історії" категорично заперечує випадковість та "божественну"
природу подій, вважаючи, що вони завжди мають матеріальне пояснення.
Причини війн Полібій вбачає у зіткненні торгових та політичних інтересів
держав, які, незалежно від свого місцеперебування, взаємопов'язані між собою.
Найважливішу роль у суспільних відносинах відіграє державний апарат, тоді
як особа здатна прискорювати чи гальмувати суспільний процес, боротись
проти "долі", яка все ж неминуча та невблаганна.

2. Ідеї міжнародного порядку в епоху Відродження. Погляди Данте

Аліг’єрі. Вчення Н. Макіавеллі.
Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському
мислителеві епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469— 1527). Він

68
сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного
реалізму. Свої теоретичні висновки він будував на дослідженні історії та
узагальненні особистого досвіду, отриманого на посту канцлера
Флорентійської республіки.
Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона
незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими
пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей
визначається тим, що вони "прагнуть досягнути однакової мети — слави і
багатства".
На думку Н. Макіавеллі, зіткнення людських чи державних інтересів
породжує насильство, а єдиним способом уникнути цього у крайніх формах чи
захистити державу від зовнішніх ворогів є жорстка консеквентна політика,
позбавлена тісного прив'язання до моралі та релігійних канонів. Він
стверджував, що критерієм успішної зовнішньої політики може бути лише
доцільність, тобто її спрямованість на досягнення блага держави, яке,
відповідно, є благом громадян. Політика має бути побудована на моральних
принципах, але така її якість доцільна лише доти, доки вона ефективна. Інакше
кажучи, якщо політик в екстремальній ситуації мусить розв'язувати дилему, як
діяти — морально чи аморально, що призведе відповідно до катастрофи або
успіху, він має, не вагаючись, обрати інший шлях. "Застосовуючи в окремих
випадках жорстокість, монархи чинять милосердніше, ніж тоді, коли через
надмір поблажливості вони доводять справу до грабунків та насильства, тому
безчинства є лихом усього суспільства, а страти стосуються лише окремих
осіб".
За аналогією, у відносинах з іншими державами монарх, не вагаючись, має
застосовувати воєнну силу тоді, коли це потрібно для захисту держави від
загарбання. "Війна, воєнне мистецтво і дисципліна мають бути найважливішим
предметом турбот кожного монарха... Нехтувати воєнним мистецтвом —
означає йти до загибелі, досконале володіння ним є запорукою можливості
отримати верховну владу".

Література: 5; 6; 10; 31; 83; 93; 97; 107.

69
 ТЕМА 3.4. ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ
ТРАДИЦІЇ ХVІ-ХVIII СТ.
План
1. Трактати Еразма Роттердамського, Ф. де Віторіа, Гуго Гроція. Ідея
універсальної міжнародної організації (Е. Крюсе).
2. Теорія державного суверенітету Ж. Бодена. Погляди Дж. Локка і
Т. Гоббса.
3. Проекти Вічного миру (І. Бентам, І. Кант).
4. Вплив на розвиток теорій американської та французької революцій.

1. Трактати Еразма Роттердамського, Ф. де Віторіа, Гуго Гроція. Ідея

універсальної міжнародної організації (Е. Крюсе).
Г. Ґроцій (1583—1645) сформулював концепцію гармонійних та
безконфліктних міжнародних відносин за допомогою створення та
впровадження системи міжнародного права.
В одній із своїх перших праць "Mare liberum" ("Вільне море") він
намагається дослідити дилему війни і миру через призму моральних
принципів, що визначають собою взаємовідносини між державами світу. На
його думку, для розв'язання збройних конфліктів варто застосовувати
універсальні моральні принципи, яких мають дотримуватись уряди всіх країн
світу. Йдеться про:
—принцип самозбереження, що полягає у взаємній повазі до законних і
необхідних для існування держав інтересів;
—принцип протиставлення свавіллю та несправедливості, тобто
солідарність урядів щодо недопущення політики, яка базується на
необґрунтованих самозбереженням інтересах і цілях.
Ці ідеї X. Ґроцій філософськи обґрунтовує і розвиває у своїх подальших
працях. Ґ. Гофман-Льорцер зводить його міркування до п'яти основних
положень:
1. Людство може досягти справедливого і щасливого життя лише під
керівництвом "правдивого Бога", наміри якого завжди справедливі.
2.-Людство підкоряється двом принципам: а) міжнародному праву (jus
gentium); в) природному праву (Jus naturae).
3.Бог дав християнам особливе право (jus voluntarium divi-пит).
4.Jus naturae та jus gentium за певних обставин суперечать праву,
створеному людиною (jus voluntairum humanum).
5.Божественному образу, який є досконалим, відповідає людський образ,
визначений не лише справедливими намірами, але й соціальними інтересами.
Образ (натура) людини завжди недосконалий через трагічну розбіжність
між справедливими намірами та соціальними інтересами людини. Ця
розбіжність є першопричиною суспільних катаклізмів (насамперед, війн), які
виникають унаслідок порушення справедливості. Несправедливість, породжена
людськими пристрастями, завжди призводить до війни. Війни, однак, у його
концепції є марґінальним явищем, оскільки "немає такого спору, через який не
могла розпочатись війна... Сама ж війна призводить нас до миру як до своєї

70
остаточної мети"1. Отже, на думку X. Ґроція, війна порушує нормальний стан
міжнародних відносин і є тимчасовим явищем, оскільки вони завжди
повертаються до мирного співіснування між державами світу. Для
встановлення справедливого міжнародного порядку та елімінації війни
потрібно сформувати систему права, що має випливати з ідеї божої
справедливості.
В основній праці "De jure Belli ас Pacis" ("Про право війни і миру") він
розуміє систему міжнародного права як сукупність звичаєвих (природних) і
позитивних2 норм взаємовідносин між державами, їх кодифікація та
дотримання державами у своїй політиці, на його думку, є ефективним
інструментом гармонізації міжнародних відносин. Водночас держави мають
утримуватись від збройного насильства, а конфлікти, що виникають між ними,
розв'язувати за допомогою переговорів, добросовісного посередництва та в
судовому порядку. Останній спосіб розв'язання суперечностей особливо
цінний, позаяк урівнює права сильних та слабких держав і дає останнім змогу
сподіватися на справедливість.

2. Теорія державного суверенітету Ж. Бодена. Погляди Дж. Локка і

Т. Гоббса.
Відомий англійський мислитель Т. Гоббс (1588—1679) виклав своє
бачення суспільства у праці "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави
церковної і громадської" (1651). На його думку, люди за своєю природою
егоїстичні та жадібні, наділені однаковими потребами і пристрастями, що
призводить до суперечностей між ними та розуміння собі подібних як ворогів і
конкурентів на шляху до задоволення власних інтересів. "Якщо до природної
схильності людей шкодити один одному, що випливає із їх пристрастей, а
особливо з пустого самозвеличення, додати... право всіх на все, згідно з яким
один намагається законно щось захопити, а інший законно дати йому відсіч,
якщо оцінити, як важко, будучи у малому числі і маючи слабке озброєння,
захиститись від ворогів, що нападають з метою підпорядкування і
пригноблення, то не можна заперечити, що природним станом людей до того,
як вони об'єднались у суспільство, була війна, і не проста війна, а війна всіх
проти всіх".
У природі людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три найважливіші
причини війни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє,
прагнення слави та престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у
стані, який він назвав "bellum omnium contra omnes", тобто війни всіх проти
всіх. Держави, які він порівнював з біблійним морським чудовиськом
Левіафаном, за внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій, що не
допускає до відвертого насильства та гарантує своїм громадянам їхні
фундаментальні права. Доцільність існування держави полягає у забезпеченні
внутрішньої і зовнішньої безпеки, оскільки "мета держави — насамперед
гарантування безпеки... при становленні держави люди намагаються
позбавитись стану війни, який є наслідком їх власних природних пристрастей
там, де немає видимої влади, яка тримає їх у стані страху і під загрозою

71
покарання змушує виконувати свої зобов'язання та дотримуватись природних
законів". Кінцевою метою людей (які від природи люблять особисту свободу і
панування над собі подібними) є турбота про самозбереження, яку власне і
гарантує держава, яка є меншим злом порівняно із анархією.
Стосунки між державами, які нагадують військові табори, наїжачені
зброєю, є визначально ворожими, але, на відміну від внутрішніх, їх ніхто не
регулює і не стримує. Постійні війни між державами, як і між людьми,
виникають через суперництво, недовіру та міркування престижу. Угоди, які
вони укладають між собою й які не підтримують силою, стають лише
деклараціями.
Як це не парадоксально, але, відштовхуючись від діаметрально
протилежних оцінок сутності людини, Т. Гоббс дійшов тих же висновків, що і
його опоненти — ідеалісти, стверджуючи, що для підтримання світового
порядку потрібен єдиний для всіх народів суверен, або політична інституція,
тобто міжнародна організація.

3. Проекти Вічного миру (І. Бентам, І. Кант).

Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних
відносинах, що, на його думку, унеможливило б збройні конфлікти і
загарбницькі війни, спричинені релігійними та пріоритетними суперечками,
тиранією однієї нації щодо іншої, корисливими інтересами владних еліт.
Політичні еліти звикли за будь-яких обставин послуговуватись збройною
силою, незважаючи на те, що така політика суперечить інтересам народів,
схильних до миру та гармонії.
Обмежити застосування збройної сили у міжнародних відносинах, за Дж.
Бентамом, можливо за таких умов:
— введення особистої відповідальності членів уряду за втягнення народів
у війну;
— припинення мілітаризації, послаблення впливу армії на суспільство та
загальне роззброєння;
— припинення практики "таємної" дипломатії;
— створення міжнародної організації у складі делегацій європейських
держав, уповноважених розв'язувати суперечки між ними.
Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко
сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804)
"До вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е.
Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що
метою розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану",
який розуміють як систему представницької демократії. Прагнення досягти
такого стану випливає з потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб,
наділених владою. їх безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності,
манії величі, що штовхає народи до війни, якої всі вони не бажають. Це
можливо зробити лише за умов створення громадянського суспільства,
створення громадського контролю за діями і рішеннями влади та залучення
громадян до активного керування державою, наслідком цього стане постійний

72
мир. Він виникне завдяки тому, що якщо для "вирішення питання: бути чи не
бути війні? — вимагається згода громадян, то... вони добре подумають, перш
ніж починати настільки погану гру. Тому, що весь тягар війни їм доведеться
взяти на себе: самим воювати, оплачувати воєнні витрати своїх держав з
власної кишені, та на завершення відбудовувати спустошення, причинені
війною"1. Стан постійного миру мають підтримувати розвиток взаємовигідних
торгових стосунків і система міжнародного права. Це дасть змогу згладити
суперечності та недовіру між народами, створити моральну та легальну основу
для їхнього гармонійного розвитку.

4. Вплив на розвиток теорій американської та французької

революцій.
Французький народ повстав проти свого абсолютистського уряду в 1789
р., тобто всього лише через 6 років після укладення Версальського мирного
договору. І це не простий збіг. Обидві події - Війна за незалежність у
Північній Америці і Французька революція - настільки духовно, ідейно
споріднені між собою, що деякими істориками вони розглядаються як
послідовні епізоди одного і того ж історичного явища, яке вони називають
«Атлантичною революцією».У всякому разі, обидві вони - і війна, і
революція - багато в чому виходили з теорії національного суверенітету.
Але на відміну від Війни за незалежність у Північній Америці, яка з
самого початку викликала серйозні міжнародні потрясіння, оскільки йшлося
про відділення колоній від метрополії, тобто фактично одного народу від
іншого, революція у Франції розпочалася як явище внутрішнього життя цієї
країни. Конфлікт виник на ґрунті суперечностей з питання про доцільність,
форми, темпи і способи здійснення різних реформ внутрішнього
устрою. Напередодні революції величезного розміру досяг бюджетний
дефіцит, причому, він виник саме в роки Війни за незалежність у Північній
Америці. Франція допомогла повстанцям перемогти, відправила до Америки
експедиційний корпус і флот і сильно на цьому витратилася. Зростання
витрат не було компенсовано збільшенням доходів, і проблема дефіциту
стала одним із найгостріших питань внутрішньої політики, які призвели до
революції. Гостро стояли і більш загальні питання про привілеї дворянства і
духовенства, сеньйоріальні відносини на селі, про обмеження королівського
абсолютизму, народне представництво тощо. У будь-якому випадку питання
зовнішньої політики Франції та міжнародних відносин не займали
центрального місця в дискусіях напередодні і на початку революції.
Перші рік-два Французька революція протікала у вельми сприятливих
міжнародних умовах: Росія і монархія Габсбургів воювали на Сході проти
Османської імперії; у 1788 – 1790 рр. відбулася російсько-шведська війна;
війна в Південних Нідерландах (між Габсбургами і Пруссією).

73
 Це зумовило в цілому миролюбну зовнішню політику революційних
властей, які заявляли про своє прагнення підтримувати добросусідські
відносини з іншими державами. У конституції Франції, прийнятої 3 вересня
1791, що закріпила найважливіші досягнення перших років революції, в т.ч.
скасування станових привілеїв і сеньйоріального ладу на селі, утвердження
основних політичних та економічних свобод, поділ влади, представницьке
правління і т.д., особливий розділ був присвячений «відносинам французької
нації до іноземних націй». Конституція проголошувала: «Французька нація
відмовляється від ведення будь-яких завойовницьких війн і ні в якому разі не
стане звертати свої збройні сили проти свободи будь-якого народу».

Література: 5; 6; 10; 31; 42; 52; 83; 93; 107.

74
 ТЕМА 3.5. ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ
СТ.
План
1. Теорії прав людини і національного суверенітету у філософії Фіхте
та Гегеля.
2. Погляди К. Маркса та Ф. Енгельса. Праця К. Маркса «Викриття
дипломатичної історії ХVIII століття».
3. Теорія війни К. фон Клаузевіца.
4. Розвиток марксистських ідей в соціал-демократичній течії.
5. Принципи В. Вільсона.

1. Теорії прав людини і національного суверенітету у філософії Фіхте

та Гегеля.
Німецький філософ Ґ. Геґель (1770—1831) визначав серед основних
обов'язків держави самозбереження репрезентованого нею суспільства.
Самозбереження він вважав об'єктивною реальністю, що функціонує у полі
власних інтересів, незалежних від волі та прагнень окремих громадян та будь-
яких філантропічних ідей. На його думку, війни породжуються "природою
речей", а саме, неможливістю поєднати інтереси народів і держав. "У
відносини між державами, оскільки вони виступають у них
як особливі, привноситься в найвищій ступені бурхлива... гра... інтересів, цілей,
талантів... насильства, безправ'я... зовнішньої випадковості, — гра, в якій саме
моральне ціле, самостійність держави, підпадає під владу випадковості"1.
Війни є регуляторами міжнародного права, оскільки саме вони визначають, яка
саме система правових норм буде чинною у міжнародних відносинах. Війна не
з'ясовує істину, а лише визначає сильнішу державу, яка запроваджує вигідні
для себе порядки і закріплює їх у міжнародних договорах.
Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний
німецький соціолог М. Вебер (1864—1920), який розглянув питання про
зовнішню політику (як і політику взагалі) у працях "Покликання до політики"
та "Політичні спільноти і господарство". Його міркування щодо їхньої сутності
випливають із твердження про те, що "головним засобом політики є
насильство"2. Змістом політики є боротьба за владу, тобто право
розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи політичними спільнотами
(тобто державами). Силовий характер політики особливо помітний у сфері
міжнародних відносин, де будь-які політичні утворення — це утворення,
пов'язані з насильством. "Силі" політичних утворень притаманна своєрідна
динаміка: вона може стати підставою для специфічних "престижних" претензій
тих представників згаданих утворень, які впливають на їхню зовнішню
політику... Природними носіями таких "престижних" претензій є великі
кількісно політичні спільноти.
Усяке політичне утворення, звичайно, надає перевагу сусідству зі слабшим від
нього утворенням над сусідством із сильнішим. Велика політична спільнота, як
потенційний претендент на престиж, є джерелом потенційної загрози для всіх

75
сусідніх об'єднань і водночас вона постійно відчуває приховану загрозу собі тільки
тому, що вона більша й сильніша за інших".
Іншою надзвичайно важливою для розвитку теорії реалізму думкою Вебера,
було його твердження про залежність економічних процесів від силових
політичних інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику
опосередковано, хоч і стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та
експансіоністські держави взагалі існували без спільного ринку та не мали
розгалужених економічних інтересів, що могло б спричинити об'єднання їх частин,
як, наприклад, Німеччина у XIX ст., навіть усупереч їм.
М. Вебер рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику, яка у
вигляді абсолютної етики (тобто безвідносних до ситуації чи сфери діяльності
норм людської поведінки) не може застосовуватись до політики. Вплив абсолютної
етики на зовнішню політику завжди негативний, тому що "етика має справу з
політично безплідними — з огляду на неможливість їх розв'язання — питаннями
про вину в минулому. Займатись цим — це і є політична вина, якщо вона взагалі
існує. Окрім цього, тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї
проблеми завдяки впливу цілком матеріальних інтересів: зацікавленості переможця
у найбільшому виграші (моральному та матеріальному) і надій переможеного
виторгувати собі певні переваги визнанням своєї вини, — якщо тут і є щось
"підле", то саме це".
М. Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного
реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер суспільної діяльності
та неможливість застосувати мораль у її абстрактному розумінні до політики.
Основоположником класичної геополітики вважають німецького вченого Ф.
Ратцеля, який, однак, не застосовував це поняття, а використовував термін
"політична географія". У працях "Антропогеографія" (1882), "Політична географія"
(1897), "Про закони просторового зростання держав" (1901) він сформулював
концепцію визначального впливу географічного середовища на зовнішню політику
держав. Ф. Ратцель проповідував ідею прямого зв'язку еволюції народів із
географічним середовищем, у якому вони існують, і відповідно, держав — з
територією, якою вони володіють. Обов'язковою умовою існування народу є
життєвий простір, на якому він може задовольнити свої потреби, а держави —
наявність території, на яку може поширюватися її влада. На його думку,
географічний простір є тією об'єктивною реальністю, яка визначає собою історичні
долі народів. Ф. Ратцель зауважив, що "розумовий і культурний розвиток усього
того, що ми називаємо прогресом цивілізації, можна порівняти швидше з ростом
рослини, ніж із вільним польотом птаха... Як би людство не піднімало голову в
ефірні сфери, ноги його все ж торкаються землі".
Він визначав держави як біологічні організми, невід'ємною рисою яких є
"життєвий простір", за який вони ведуть боротьбу з подібними до себе.
Найважливішими параметрами держави є поєднання території і населення, а її
активність визначає співвідношення між життєвим простором і життєвою енергією
народу. Кожна держава мусить мати власне почуття географічного простору, і
якщо політична еліта його втрачає, це свідчить про початок регресу та занепаду.
Державні кордони віддзеркалюють внутрішній стан держав на цей час, оскільки,

76
подібно до живої істоти, вони народжуються, зростають, старіють та помирають.
Відповідно зменшення чи збільшення території держави є природним процесом,
пов'язаним із внутрішніми суспільними циклами. Молоді, сповнені суспільної
енергії держави експансивні та завжди намагаються розширюватися за рахунок
слабких сусідів. Ф. Ратцель вивів сім законів просторового зростання держав:
1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури.
2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей, торгівлі,
виробництва, підвищенням суспільної активності.
3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи
поглинання менших держав.
4. Кордон є периферійним органом держави, який свідчить про її силу чи
слабкість і зміни в її внутрішньому організмі.
5. Держава намагається долучити до своєї території найцінніші фізико-
географічні елементи: берегові лінії, басейни річок, рівнини, басейни корисних
копалин.
6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами
рівня розвитку цивілізацій на сусідніх територіях.
7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до
держави та посилюється, що призводить до виникнення щораз більших держав.

2. Погляди К.Маркса та Ф.Енгельса. Праця К.Маркса «Викриття

дипломатичної історії ХVIII століття».
На відміну від ідеалістичної діалектики Геґеля, марксистська діалектика є
матеріалістичною. За Марксом не свідомість чи Бог створюють матерію, а
навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість.
Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким
вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.
Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії,
формулюючи матеріалістичний погляд на історію. Не духовний процес, а
матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. У суспільному
виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих
відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил.
Сукупність цих виробничих відносин є економічним базисом суспільства, на
якому ґрунтуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та
духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне
буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили
виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними)
відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток
продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підґрунтя
для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни
суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі
альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне
вирішити. Буржуазне суспільство є останньою стадією передісторії —
останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.

77
 В історії людства нічого не трапляється випадково чи стихійно, а все є
наслідком чи пов'язано з розвитком економічних та торгових відносин
(товарного виробництва). Суспільний розвиток відбувається незалежно від
людського мислення, тобто є об'єктивним процесом. Передумовою виникнення
безкласового суспільства є, по-перше, розвиток універсальної робочої
здатності: універсальність робочої сили через відповідний розвиток навичок в
процесі виробництва. Таким чином, робочий клас усвідомлює факт свого
становлення універсальними виробниками світу. Другою передумовою
виникнення безкласового суспільства є зубожіння населення. Досягнувши
певного карколомного пункту, робочий клас скаже: «я є нічим, а мусів би бути
усім!». Тоді капіталізм руйнується та виникне соціалізм, а пізніше комунізм.
Релігію Маркс називав «опієм народу» — явищем, яке виникає на певній
(ранній) стадії розвитку людства.
Маркс писав, що соціалізм/комунізм буде найбільш вільним,
демократичним та соціальним суспільством. Після соціалістичної революції
держава поступово вмирає, виникає комунальне самоуправління,
децентралізована поліція, замість підприємств — об'єднання. Кожен працює
згідно з його можливостями, а отримує відшкодування згідно зі своїми
потребами. Такий суспільний стан вимагає як багатства матеріальних речей,
так і людей, які можуть контролювати свої потреби.
3. Теорія війни К. фон Клаузевіца.
Карл Філі́п Ґо́тліб фон Кла́узевіц (1 червня 1780 — 16 листопада 1831) —
пруський генерал, військовий реформатор та військовий теоретик.
Відомий завдяки незавершеній праці «Про Війну», присвяченій питанням
теорії війни. Розроблені ним теорії про стратегію, тактику, тафілософію мали
великий вплив на розвиток військової думки в країнах заходу. Його теорії досі
викладають у військових академіях та знаходять широке застосування, навіть в
керуванні підприємствами та маркетингу.
На думку Клаузевіца, теорія війни не може служити конкретним
керівництвом до дій для генералів. Натомість, він прагнув знайти загальні
принципи, які випливають із вивчення історії та умовиводів на основі логіки.
Він весь час намагався перевіряти відкриті принципи на реальному
історичному досвіді. Він вважав, що військові кампанії мало пристосовані до
планування, оскільки непередбачувані події та чинники, так звані «терття»,
через кілька днів зроблять марним навіть найретельніший план. На думку
Клаузевіца, воєначальник має бути здатен ухвалювати рішення в умовах
обмеженого часу та браку повної і достовірної інформації, оскільки, на його
думку, «туман війни» спотворює або приховує «три чверті того, на основі чого
побудована військова кампанія».
4. Розвиток марксистських ідей в соціал-демократичній течії.
Шляхи й методи боротьби за соціалізм були предметом гострих дискусій
від самого початку виникнення організованого робітничого руху. Як
зазначалось вище, К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з необхідності революційної

78
заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у праці «Критика Готської програми»
К. Маркс запропонував німецькій соціал-демократії революційний шлях до
соціалізму через завоювання політичної влади і встановлення диктатури
пролетаріату. В ході гострих дискусій, які точились між соціал-демократами
навколо цих пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна
концепція революції, яка передбачала: завоювання державної влади
робітничим класом, представленим соціал-демократією, як у мирній,
парламентській, так і в немирній формі; утворення пролетарської держави у
формі демократичної парламентської республіки; усуспільнення засобів
виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності; добровільне
усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих колективних
господарств тошо. Концепція стала так званою справою марксистів другого
покоління, особливо одного з лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії
Карла Каутського (1854—1938).
Наприкінці 90-х років у соціал-демократії виникли інші погляди на
революцію і соціалізм, опозиційні щодо марксистської концепції.
Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької соціал-
демократії Едуард Бернштейн (1850—1932) висунув та обгрунтував ідею про
те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде довготривалим процесом
поступового переростання старого суспільства в нове. Він віддавав перевагу
еволюційному шляхові переходу до соціалізму перед революційним, вважав,
що робітничий клас деякий шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена
згодом у концепцію демократичного соціалізму.
5. Принципи В. Вільсона.
Скасування таємних міжнародних угод, мирні договори та їх обговорення
мають бути відкритими, а дипломатія завжди буде діяти відверто на очах у
всіх.
Гарантування вільного і безпечного мореплавства поза територіальними
водами, крім випадків, визначених міжнародним законодавством.
Усунення економічних бар'єрів і встановлення рівних умов для торгівлі.
Справедливі гарантії того, що національні озброєння будуть скорочені до
граничного мінімуму, сумісного з державною безпекою.
Абсолютно неупереджене вирішення всіх колоніальних суперечок,
засноване на суворому дотриманні принципу, що при вирішенні всіх питань,
що стосуються суверенітету, інтереси населення повинні мати однакову вагу в
порівнянні із справедливими вимогами того уряду, права якого мають бути
визначені.
Звільнення всіх російських територій і таке розв'язання питань, в яких
зацікавлена Росія, яке гарантує їй найбільш повне й вільне сприяння з боку
інших націй у справі отримання повної і безперешкодної можливості ухвалити
незалежне рішення щодо її власного політичного розвитку та її національної
політики та забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних
націй при тому образі правління, який вона сама для себе обере. І більше, ніж
прийом, також і всіляку підтримку у всьому, в чому вона потребує і чого вона
сама собі бажає. Ставлення до Росії з боку націй, її сестер, в майбутні місяці

79
буде пробним каменем їхніх добрих почуттів, розуміння ними її потреб та
вміння відокремити їх від своїх власних інтересів, а також показником їхньої
мудрості і безкорисливості їхніх симпатій.
Бельгія повинна бути звільнена і відновлена, без спроби
обмежити суверенітет, яким вона користується нарівні з усіма іншими
вільними націями. Ніяке інше діяння не може більш, ніж це, послужити до
відновлення між народами довіри до тих законів, які вони самі встановили і
визначали в якості керівництва для своїх взаємних зносин. Без цього цілющого
акту вся побудова і дія(структура) міжнародного права буде назавжди
втраченою.
Вся французька територія повинна бути звільнена, окуповані частини
повернуті, а зло, нанесене Франції Пруссією в 1871 у в відношенні Ельзас-
Лотарингії, яке порушувало загальний мир майже 50 років, має бути
виправлено, щоб мирні відносини могли знову бути встановлені в інтересах
усіх зацікавлених сторін.
Виправлення кордонів Італії має бути зроблено на основі ясно помітних
національних кордонів.
Повинно бути створено незалежну Польську державу, яка повинна
включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якому
повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і
економічна незалежність, так само як і територіальна цілісність, повинні бути
гарантовані міжнародним договором.
Турецькі частини Османської імперії, в сучасному її складі, повинні
отримати забезпечений і міцний суверенітет, але інші національності, що нині
знаходяться під владою турків, повинні отримати недвозначну гарантію
існування і абсолютно непорушні умови автономного розвитку.
Дарданелли повинні бути постійно відкриті для вільного проходу суден і
торгівлі всіх націй під міжнародними гарантіями.
Румунія, Сербія і Чорногорія повинні бути звільнені. Зайняті території
повинні бути повернені Сербії . Повинен бути наданий вільний і надійний
доступ до моря. Взаємовідносини різних балканських держав повинні бути
визначені дружнім шляхом, відповідно до історично встановлених принципів
приналежності та національності. Повинні бути встановлені міжнародні
гарантії політичної і економічної незалежності і територіальної цілості різних
балканських держав.
Повинно бути утворено загальне об'єднання націй на основі особливих
статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і
територіальної цілості як великих, так і малих держав.
Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй ми хочемо бачити
огородженим і забезпеченим, повинні отримати найширшу можливість
автономного розвитку.

Література: 5; 6; 10; 31; 83; 107.

80
 ТЕМА 3.6. ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У ХХ СТ.
План
1. Англо-американська школа «політичного реалізму». Концепція
Г. Моргентау. Дипломатично-стратегічний підхід Р. Арона.
2. Цивілізаційні теорії. А. Тойнбі. С. Хантінгтон.
3. «Кінець історії» Ф. Фукуями.

1. Англо-американська школа «політичного реалізму». Концепція

Г. Моргентау. Дипломатично-стратегічний підхід Р. Арона.
Теорія політичного реалізму набула логічної зв'язності й перетворилась на
струнку систему поглядів завдяки працям американського вченого Г.
Морґентау. Він пояснював поведінку націй-держав через об'єктивний
раціональний інтерес, тотожний силі. У фундаментальній праці "Politics among
Nations" ("Політика між націями"), підсумовуючи ідеї представників реалізму,
Г. Морґентау писав: "Вони вважають, що світ недосконалий з раціонального
погляду, оскільки є результатом дії сил, закладених у людській натурі. Для
сучасного світу характерна протилежність інтересів і, як наслідок, конфлікти
між ними. Моральні принципи не можуть бути дотримані повністю, але до них
можна наблизитись, намагаючись встановити баланс інтересів, який, однак,
завжди буде тимчасовим. Ця школа розглядає у створенні системи
стримування і противаг універсальний принцип існування всіх плюралістичних
співтовариств. Вона звертається до історичних прецедентів, а не до
абстрактних принципів; її метою є пошук "найменшого зла", а не пошук
абсолютного добра".
Основи теорії політичного реалізму Г. Морґентау зведено до шести
принципів (фундаментальних тверджень), із яких випливають усі інші. До них
належать:
1. Принцип залежності реальних явищ і процесів у сфері політики, як і
суспільства загалом, від об'єктивних закономірностей, глибоко вкорінених у
людській натурі, яка не змінилася від найдавніших часів. Удосконалювати
суспільство та діяти в міжнародному середовищі доцільно, лише розуміючи
його закони, які не можна інтерпретувати на свій розсуд, оскільки їх дія не
залежить від волі людини.
2.Принцип ототожнення інтересу і сили, а в міжнародній політиці —
силове узгодження інтересів між державами, який Г. Морґентау називає
ключовим у теорії реалізму. Розуміння інтересу як сили дає змогу визначити
головну мету політики — досягнення влади. Власне це поняття "обумовлює
специфіку політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя: економіки
(яку розуміють у категоріях інтересу, визначеного як багатство), етики,
естетики чи релігії"1. Сила потрібна державі для самозбереження (тобто
підтримання влади на власній території), але її акумуляція призводить до
встановлення влади над іншими державами і народами.
3.Принцип нестабільності інтересу та його змінності залежно від
обставин та конкретної ситуації. Мається на увазі, що "тип інтересу, який
визначає політичні дії у конкретний історичний період, залежить від

81
політичного та культурного контексту, в межах якого формується зовнішня
політика"2. Влада, так само як інтерес, залежить від середовища і може
включати як фізичне насильство, так і культурний вплив, що дає змогу
контролювати поведінку інших держав.
4.Принцип незастосовності моралі в її абстрактному розумінні до дій
держав у міжнародних відносинах. Політичний реалізм визнає значення впливу
моралі на політичні дії, але "універсальні моральні принципи не застосовні до
державної діяльності в абстрактному формулюванні. їх потрібно розглядати
крізь призму конкретних обставин місця і часу. Індивід може сказати: "Fiat
justitia, pereat mundus" (Хай згине світ, але торжествує закон), але держава не
має такого права"3. Мораль індивіда і держави відрізняється тим, що він може
пожертвувати собою заради власних принципів і переконань, але держава та її
політична еліта, відповідальні за долю своїх громадян, мусять вести політику
так, щоб забезпечити виживання та процвітання нації. Критерієм зовнішньої
політики і моралі в ній є результат, який вимірюється політичними наслідками.
5.Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними
моральними законами. Г. Морґентау стверджує: "Усі нації відчувають спокусу
— і лише деякі з них можуть опиратися їй тривалий час — подати власні цілі
та дії як вияв універсальних моральних принципів...

2. Цивілізаційні теорії. А. Тойнбі. С. Хантінгтон.

Цивілізація (від лат. civilis – громадський, державний) – це спосіб життя
великої спільноти людей, що посідає певну територію, сповідує свою релігію,
розвиває власні культурні традиції й систему цінностей, удосконалює
оригінальний комплекс суспільно-економічних відносин. Історично
сформована культурна спільність людей характеризується неповторним
способом життя.
Цивілізація розвивається за власними законами і характеризується такими
параметрами, як геополітичне становище, природні ресурси і господарська
діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад і політична система,
зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки. Саме цивілізаційний підхід
дає можливість дослідити конкретний фактичний матеріал, з’ясувати місце і
роль окремих країн і народів у регіональній і світовій історії.
А. Тойнбі у праці "Дослідження історії", категорично заперечив ідею про
єдність цивілізації. На його думку, найважливішим аргументом, що "сприяє цій
хибній теорії, є та очевидна істина, що наша західна цивілізація накинула сіть
своєї економічної системи мало не на цілий світ, і економічна уніфікація на
західний взірець спричинила, на цій основі, і політичну уніфікацію, яка зайшла
досить-таки далеко".
Реально світ складається з відносно великої кількості самодостатніх
цивілізацій, між якими досить мало спільного. Спочатку А. Тойнбі виділяв 21
цивілізацію, але пізніше зменшив їх кількість до 13. Поруч із ними існує
величезна кількість примітивних суспільств, які "живуть порівняно недовго,

82
вони розселяються на обмеженому географічному просторі й об'єднують не так
багато людських створінь".
Кожна цивілізація розвивається самостійно та проходить при цьому стадії:
виникнення, зростання, надламу та розкладу. Процеси розвитку цивілізацій не
відбуваються паралельно, що є основною причиною нерівномірності світового
розвитку та узалежнення і підкорення одних народів іншими.
3. «Кінець історії» Ф. Фукуями.
Фукуяма Френсіс (1952) – американський політолог, футуролог, автор
концепції “кінця історії”. Головна праця – “Кінець історії і остання людина”
(1992). Серед інших робіт: “Великий крах. Людська природа й відтворення
соціального порядку” (1999), “Наше постлюдське майбутнє. Наслідки
біотехнологічної революції” (2002); “Сильна держава: управління й світовий
порядок у ХХІ столітті” (2004).
«Кінець історії та остання людина» (1992) – одна з найпопулярніших
політичних праць кінця ХХ ст. Книга написана на основі статті «Кінець
історії?» (1989), у якій Фукуяма стверджував, що «за останні роки у світі виник
небувалий консенсус із приводу легітимності ліберальної демократії як
системи правління» (який підсилювався поступовою поразкою конкуруючих
ідеологій – фашизму, комунізму та ін.).
Прагнучи спрогнозувати характер і напрямок розвитку сучасного
світового політичного процесу, Ф. Фукуяма стверджує, що поширення по
всьому світу західних (демократичних) цінностей і ліберальних принципів
функціонування економіки неминуче приведуть до формування ліберальної
демократії, що являє собою «кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства».
Історія людства, за Фукуямою, закінчується разом із політичним
протистоянням періоду “холодної війни”, що давав найбільший імпульс
розвитку цивілізації. Вчений висуває модель повного домінування ліберальних
цінностей, реалізація якої призведе до «кінця історії» – закінчення періоду
політичного та ідеологічного протистояння, створення глобальної ліберально-
демократичної цивілізації.
Терористична атака 11 вересня 2001 р. на вежі Всесвітнього торгового
центру в Нью-Йорку і будинок Пентагона у Вашингтоні, що забрала життя
більше трьох тисяч мирних людей, змусила вченого переосмислити основні
положення своєї теорії, що базувалася на ідеї неминучості демократичних
перетворень у світі, і визнати, що, незважаючи на досягнення Заходу й поразку
комунізму та фашизму, світовий розвиток зовсім не відповідає оптимістичному
сценарію «кінця історії». У своїй останній роботі «Америка на розпутті» (2006)
Фукуяма підкреслює, що «кінець історії» не означає неминучий
транснаціональний рух до ліберальної демократії. «Кінець історії», за
Фукуямою, – це лише «розмова про модернізацію» (де ліберальна демократія
виступає одним із низки «побічних продуктів» процесу модернізації
політичних систем).

83
 “Ліберальна демократія може представляти собою «кінцевий пункт
ідеологічної революції людства» і «остаточну форму правління в людському
суспільстві», будучи тим самим «кінцем історії». Це означає, що в той час, як
більш ранні форми правління характеризувалися невиправними дефектами та
ірраціонально-стями, що зрештою приводили до їх катастрофи, ліберальна
демократія, як стверджується, позбавлена таких фундаментальних внутрішніх
протиріч. Хоча якісь сучасні країни можуть зазнати невдачі в спробі досягти
стабільної ліберальної демократії, а інші можуть повернутися до більш
примітивних форм правління, на кшталт теократії або військової диктатури,
але ідеал ліберальної демократії поліпшити не можна… Те, що, на мою думку,
підійшло до кінця, – це не послідовність подій, навіть подій серйозних і
великих, а Історія з великої букви – тобто історія, що розуміється як єдиний,
логічно послідовний еволюційний процес, що розглядається з урахуванням
досвіду часів і народів”
Література: 5; 6; 31; 43; 76; 89; 90; 92; 98; 99; 100; 103-107.

84
 ТЕМА 4.1. СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНИХ
ВІДНОСИН
План
1. Видова структура міжнародних відносин. Зовнішньополітичні відносини.
Міжнародні економічні відносини.
2. Міжнародні відносини у сфері культури. Міжнародні відносини у сфері
інформації.
3. Форми міжнародних відносин.

1. Видова структура міжнародних відносин. Зовнішньополітичні

відносини. Міжнародні економічні відносини.
Видова структура міжнародних відносин охоплює низку специфічних
взаємодій між їхніми учасниками, кожна з яких пов'язана з окремою, відносно
відмежованою від інших сферою діяльності людей. Серед видів міжнародних
відносин традиційно виокремлюють зовнішньополітичні та
зовнішньоекономічні, а починаючи з другої половини XX ст., також відносини
у сфері культури та інформації.
Найважливіші поняття видової структури міжнародних відносин широко
застосовуються як у спеціальній, так і в іншій літературі, незважаючи на те, що
їх трактування доволі розмите, межі визначені слабо, а питання щодо
співвідношення видів фактично не розв'язане.
Суттєвою проблемою наукового розуміння співвідношень видів
міжнародних відносин є досить поширене ототожнення зовнішньополітичних
відносин із міжнародними. У сучасній теорії міжнародних відносин
зовнішньополітичні стосунки між державами переважно ставлять на вершину
ієрархії, з огляду на ідею узагальнювального характеру політики. Водночас
специфіка і межі політичних відносин також визначені досить нечітко, а щодо
їх характеру та особливостей досі триває гостра полеміка.
Якщо виходити з того, що політика поєднує діяльність людей у галузях
економіки, соціальних відносинах, культурі, освіті, науці тощо, то можна дійти
висновку, що політичні відносини інтегрують усі інші їх види, кожен з яких
виступає як поодиноке явище. Політика узагальнює будь-які види людської
діяльності, позаяк суб'єкти у міжнародних відносинах завжди послуговуються
політичними засобами. Цей погляд поширений, насамперед, у політичних
науках, зокрема у працях Я. П'єтрася, А. Камінського та інших політологів.
Антитезою до такої позиції є твердження, що кожний із видів
міжнародних відносин має власну, відносно відмежовану (автономну) від
інших сферу, а саме їх поняття потрібно розглядати як узагальнювальне.
Зокрема, Г. Морґентау, формулюючи основні принципи реалізму, стверджував,
що зовнішня політика керується власними реаліями та закономірностями і
тому зберігає автономію від інших видів міжнародних відносин. У підсумку
вона завжди є боротьбою за владу в міжнародному середовищі, тобто за
легалізацію права впливати на зміст і характер процесів, що у ньому
відбуваються. На його думку, держави "можуть визначати свої цілі в термінах
релігійного, філософського, економічного чи соціального ідеалу. Вони можуть

85
сподіватися, що він матеріалізується завдяки внутрішній силі, божественному
втручанню чи природному ходові людської історії... Але завжди, коли вони
намагатимуться досягнути мети засобами міжнародної політики, це буде
означати боротьбу за владу"1. Звідси випливає, що суб'єкти міжнародних
відносин не завжди діють політично чи з політичних міркувань.
Водночас зауважимо, що зовнішня політика має обстоювати економічні,
культурні та будь-які інші інтереси держави, хоч Політичні цілі їм далеко не
завжди тотожні. Політичні відносини досить специфічні з огляду на завдання,
які постають перед суб'єктами у цій сфері діяльності:
— забезпечення, і дипломатичним шляхом також, національних інтересів,
які, насамперед, пов'язані з інтересами самозбереження держави (тобто
національної безпеки);
— встановлення та підтримання впливу на інших учасників міжнародних
відносин, щоб реалізувати будь-які національні інтереси за посередництвом
міжнародних відносин;
— боротьба за місце в ієрархії учасників міжнародних відносин, що дає
змогу реалізувати значно ширше коло інтересів.
Відносини, що здійснюються з метою реалізації таких завдань, спрямовані
на специфічну сферу, де діють особлигі закономірності та притаманні їй
реальності, що, однак, не означає відмежування політики від інших видів
міжнародних відносин, і навпаки. Міжнародні політичні відносини не
відокремлені від інших, але вони й не акумулюють усі різновиди відносин.
Вони взаємопов'язані з економічними, культурними та будь-якими іншими
видами й визначають зміст і характер військових та дипломатичних відносин.
Не йдеться про визначальність будь-якого виду міжнародних відносин, а про
логіку взаємозв'язку між ними, яка, на наш погляд, пов'язана з тим, що
політичні відносини, як і зовнішня політика, служать забезпеченню
різнопланових національних інтересів. Логічно також стверджувати, що у
будь-якій сфері міжнародних відносин існують досить виразні особливості та
закономірності, а тому досить часто виникає невідповідність між політичними,
економічними, культурними чи будь-якими іншими інтересами та цілями
держав.
2. Міжнародні відносини у сфері культури. Міжнародні відносини у
сфері інформації.
Культура та пов'язані з нею відносини — надзвичайно складне й
багатогранне явище, яке у сучасній науці досить важко точно визначити.
Латинське слово "cultura" (обробка, догляд, поліпшення) первісно означало
дотичність людини до природи, передусім, землі (cultura agri).
Марк Туллій Ціцерон серед перших надав цьому поняттю духовного
виміру, пов'язуючи з ним збереження історичної спадщини та суспільних
духовних цінностей. Пізніше з розширенням змісту розуміння цього поняття у
ньому виокремилися Духовна та матеріальна частини, що тісно взаємопов'язані
та характеризують спосіб життєдіяльності суспільства.
Багатогранність поняття культури як суспільного явища науково
дефініювати досить важко. Головною проблемою розуміння культури в

86
сучасній науковій думці залишається співвідношення її духовних і
матеріальних елементів, що й визначає специфічність того чи іншого її
розуміння.
Серед розмаїття ідей та концепцій, що функціонують у сучасній науковій
думці, можна виокремити низку найважливіших напрямів її розуміння.
1.Сприйняття культури як результату життєдіяльності людських спільнот,
тобто всього створеного людиною, на відміну від створеного природою.
Культура, з цього погляду, формується як наслідок спрямованої творчої
діяльності людей, вона завжди має соціальний характер. Так визначав поняття
культури К. Маркс, і чіткіше сформулював один із його послідовників Г.
Плеханов. Такої ж думки, з тими чи іншими застереженнями, дотримується
значна кількість культурологів.
2.Розуміння культури як духовного надбання людських спільнот, що
акумулює розумову діяльність, спрямовану на розвиток самоусвідомлення
(ідентичності), морально-етичних основ існування, системи символьних форм,
що відображають сприйняття середовища, знакових систем (передусім, мови),
наукового знання, мислення тощо. Ця позиція, починаючи від праць М. Вебера,
традиційно визначальна для "західної" науки, де культуру трактують як
різновид суб'єктивної діяльності людей, що відображає специфіку їх рефлексії
довкілля.
3.Аксіологічне розуміння культури пов'язане з її сприйняттям як
сукупності матеріальних і духовних цінностей, що є результатом
життєдіяльності людини. М. Чмихов визначив поняття культури як
"специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності,
реалізований у продуктах матеріальної та духовної праці, в системі суспільних
норм і засад, у духовних цінностях, у сукупності взаємин людей із природою і
між собою та у ставленні їх до самих себе"1. Виходячи з цього досить
широкого трактування, можна зауважити, що культура є способом адаптації
людських спільнот до того довкілля, в якому вони існують. Тобто матеріальна
та духовна частини культури взаємопов'язані та випливають одна з одної.
3. Форми міжнародних відносин.
Міжнародні відносини реалізуються через низку форм, кожна з яких є
способом їх реалізації, що визначається кількісним складом учасників тих чи
інших інтеракцій. Кількісне означення учасників щодо форм міжнародних
відносин має значно глибший зміст, ніж на перший погляд видається, оскільки
залежно від цього змінюються характер і особливості відносин. Що більше
учасників міжнародних відносин бере участь у конкретних інтеракціях, тим
вони складніші, позаяк вимагають складніших механізмів реалізації.
Виокремлюють три форми міжнародних відносин: двосторонні,
багатосторонні, колективні:
Двосторонні (білатеральні) відносини є найдавнішою, базовою формою
міжнародних відносин, яка поширена і в сучасному світі. Щоб сприйняти
відносини як такі, потрібно щонайменше дві сторонни
Багатосторонні (полілатеральні) відносини є формою, яка пов'язана з
участю у стосунках декількох, інколи багатьох сторін, які можуть бути

87
пов'язані між собою як безпосередньо, так і через одного з учасників, роль
якого в їх множині важливіша, ніж інших. Учасники міжнародних відносин
вступають між собою у такі стосунки тоді, коли розв'язання певної проблеми,
що становить спільний інтерес, неможливе або утруднене без участі декількох
сторін. Ця форма міжнародних відносин є значно складніша порівняно з
попередньою, оскільки передбачає використання багатосторонніх механізмів
координації дій держав.
Колективні відносини мають найвищий, порівняно з усіма іншими
формами, ступінь інтегрованості, оскільки для їх реалізації (що є визначальною
формальною ознакою) формується міжсуб'єктний центр, який виконує функції
координатора та організатора відносин усередині множини учасників
міжнародних відносин.
Література: 1; 2; 3; 4; 5; 6; 26; 88; 91; 94; 103-106; 109.

88
 ТЕМА 4.2. МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ
План
1. Поняття і структура міжнародних систем. Ієрархія і закономірності
міжнародних систем.
2. Типи міжнародних систем.
3. Еволюція міжнародних систем.

1. Поняття і структура міжнародних систем. Ієрархія і закономірності

міжнародних систем.
Системність як одну з найістотніших особливостей міжнародних відносин
більшість сучасних дослідників приймають a priori. "Концепція міжнародних
систем виросла на хвилі сцієнтизму та біхевіоризму. Фундаментальна теза цих
напрямів полягала у переконанні, що характер міжнародної системи
детермінує спосіб поведінки його учасників"1. Системний підхід, основи якого
розроблені у працях Л. фон Берталанфі, А. Рапо-порта, Д. Істона, виявився
надзвичайно доречним як у питаннях розуміння сутності об'єкта дослідження,
так і в методології його дослідження. Справді, важко уявити міжнародні
відносини як сукупність хаотичних зв'язків, а їх учасників чимось аморфним,
де вони функціонують відірвано один від одного. Системний підхід
ґрунтується на припущенні про міжнародні відносини як про єдиний організм,
що розвивається та вдосконалюється за певними законами. Переваги такого
підходу очевидні, оскільки він дає змогу застосовувати у дослідженнях
науковий аналіз і синтез, моделювати й прогнозувати майбутні явища та
процеси. Інакше дослідникам залишається лише функція констатації
реальності, а експланаційні та прогностичні можливості науки стають украй
обмеженими.
Міжнародні відносини є складною цілісністю елементів, що
взаємопов'язані між собою та обумовлюють функціонування один одного. Т.
Лось-Новак підкреслює, що "міжнародні системи існують об'єктивно, маючи в
собі потенційну динаміку перетворень, що випливає з поведінки акторів, їх
можливостей та ролі, яку вони відіграють"1. Отже, система — це макроявище
міжнародних відносин, складовими якого є елементарні явища нижчого
ієрархічного порядку: учасники та відносини між ними.
Характеризуючи міжнародні системи, можна визначити три основні
особливості для всіх їхніх типів:
1.Параметри міжнародних систем не є сумою параметрів їх елементів,
позаяк їх взаємозв'язок породжує якісно новий рівень цілісності.
2.Елементи міжнародних систем є системами нижчого ієрархічного рівня і
можуть розглядатись як такі лише в межах мак-росистеми, до якої вони
належать.
3. Міжнародні відносини як макросистема мають три рівні організації:
цілісний (макро), частинний (мезо) та елементарний (мікро), що відповідає
системам, підсистемам та елементам (складовим).
Теоретична модель міжнародних відносин може бути подана як схема
"елемент — взаємозв'язок — структура", кожна зі складових якої є предметом

89
окремого наукового дослідження. У будь-якому разі не варто забувати, що
міжнародна система є науковою абстракцією, певною понятійно-категорійною
моделлю реально існуючих міжнародних відносин, що створюється для їх
розуміння та пояснення.

2. Типи міжнародних систем.

Типології міжнародних систем, запропоновані у різні роки у працях Г.
Кісінджера, Р. Арона, М. Каплана, Дж. Моделскі, Ф. Ріґґса та багатьох інших
дослідників розглянуті у частині 3. Більшість типологій, незважаючи на їх
оригінальність, не відображає адекватно відмінності, що принципово
характеризують міжнародні системи, позаяк ґрунтується радше на
суб'єктивному сприйнятті, ніж на чітких критеріях відмінності.
Взявши за основу ідею глобальності міжнародної системи та спираючись
на особливості ієрархічної структури, німецький дослідник Е. Чемпель
запропонував оригінальну типологію ймовірних систем. Він вважав, що у
реальних міжнародних відносинах існує чотири ймовірні типи систем, які
різняться особливістю вертикальних зв'язків глобальної наддержави з
державами, що займають нижчі ієрархічні рівні.
Типологія Е. Чемпеля, без сумніву, досить цікава, особливо щодо
виділення типів систем на основі вертикальної залежності держав від
"полюсів". Однак будь-яка міжнародна система є ієрархічною, без чого вона
взагалі не може існувати, тому недоцільно виділяти ієрархічну систему як тип.
Крім цього, ситуація, коли всі держави в міжнародній системі перебувають на
одному рівні ієрархії, є радше ознакою хаосу, ніж існування системи. Важливо
також зауважити, що до цього часу в історії практично невідомі прецеденти
такого типу. Іншу точку зору з приводу егалітарності (принаймні формальної)
в міжнародних системах висунув 3. Бжезінський, який припускає, що в
майбутньому "поетапний і контрольований розподіл влади міг би призвести до
створення структури глобального співтовариства, заснованого на спільних
інтересах, що володіє своїми наднаціональними структурами, на які
покладались би щораз ширші спеціальні функції у сфері безпеки, які
традиційно належать національним державам".
З огляду на ці два суттєві застереження, виділені Е. Чемпе-лем, ієрархічна
та егалітарна системи можуть сприйматися як гіпотетичні, такі, що реально не
існують. Натомість гегемоніч-на та імперіальна системи значно ближчі до
існуючих у міжнародних відносинах, позаяк II і III ранги ієрархії міжнародної
системи можуть бути не заповнені через значну різницю у могутності держав.
Традиційно гегемонічність у міжнародній системі розумілась як істотна
перевага однієї з держав над іншими "насамперед, у трьох основних сферах:
економічній, військовій та політичній"2. Натомість імперіальність міжнародної
системи полягає у жорсткому контролі, підпорядкуванні та навіть
адмініструванні, з боку керівництва наймогутнішої держави, усіма країнами,
що є елементами певної системи її полюса.

3. Еволюція міжнародних систем.

90
 Процес еволюції міжнародних систем є послідовною зміною кількісних
параметрів учасників міжнародних відносин (наприклад, силового, ресурсного,
демографічного потенціалу), яка на певному етапі призводить до значних
якісних трансформацій, що стосуються, насамперед, структури систем і
можуть мати стрибкоподібний характер. Змінюючись, міжнародна система
постійно переходить зі стану в стан, від одного типу до іншого. Руйнування
однієї міжнародної системи неминуче призводить до виникнення іншої, яка,
своєю чергою, з часом руйнується і дає початок формуванню нової. Ситуацію,
при якій міжнародна система не існувала б, можна уявити лише в тому
випадку, якщо всі держави світу існують в умовах автаркії, що не можливо
навіть теоретично.
Еволюція міжнародних систем є конкретним різновидом еволюції
людства, його економічної, політичної та культурної організації. Міжнародні
системи формуються в процесі тривалого історичного розвитку, вони ніколи не
виникають і не зникають одномоментно.
З цієї позиції еволюцію міжнародних систем можна описати за допомогою
історичної логіки Д. Віко. Він порівняв розвиток суспільства з віковими
стадіями розвитку людини (як біологічної істоти): молодістю, зрілістю,
старістю. Його триступенева модель суспільного розвитку має три стадії:
виникнення, розвиток, занепад.
Згідно з концепцією Д. Віко, стадії, послідовно змінюючи одна одну,
прямують від виникнення до занепаду і знову до виникнення, здійснюючи
повний цикл суспільного розвитку. Тобто, як і в природі, у суспільстві
відбувається постійний кругообіг подій. Зауважимо, однак, що кругообіг подій
має спіралеподібний характер: жодна з відомих історії міжнародних систем не
була точною копією попередньої, а відзначалась, зазвичай, більшою
складністю, іншою специфікою відносин між державами та іншими
учасниками міжнародних відносин, розстановкою їх сил.
Ми модифікували підхід Д. Віко у чотириступеневий, тобто звели процес
розвитку міжнародної системи до таких фаз: виникнення, зміцнення, розквіт і
занепад.
Виникнення міжнародної системи пов'язане з посиленням могутності
однієї з держав до рівня, що перевищує могутність інших. Причому таке
перевищення має бути досить значним, хоча б дорівнювати сумарній
могутності інших держав. Тобто умовою існування елементарної системи є:
Fa = Fb + Fc + Fi.
Завдяки цьому, формується ієрархія системи, створюються сталі орієнтації
та взаємозв'язки між учасниками міжнародних відносин.
Література: 5; 6; 26; 55; 60; 61; 62; 74; 91; 103-106; 109.

91
 ТЕМА 4.3. УЧАСНИКИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
План
1. Суб’єкти міжнародних відносин. Актори міжнародних відносин, їх
типи.
2. Держава як основний суб’єкт міжнародних відносин. Міжнародна
стратифікація держав.
3. Міжурядові організації. Неурядові учасники міжнародних відносин.
Транснаціональні корпорації.
4. Зміна кількості і якості учасників міжнародних відносин.

1. Суб’єкти міжнародних відносин. Актори міжнародних відносин, їх

типи.
Поняття "учасник" є одним із найважливіших у теорії міжнародних
відносин, оскільки воно виражає узагальнену характеристику суспільних
одиниць, що їх практично здійснюють. У міжнародні відносини вступають та
взаємодіють між собою певні одиниці, які характеризуються тим, що:
— їхня діяльність у сфері міжнародних відносин зумовлена власними
практичними потребами та інтересами, що випливають із них;
— вони є джерелом функціональної активності, спрямованої на інших, їм
подібних;
— аналогічно вони самі стають об'єктом діяльності інших суспільних
одиниць.
Керуючись власними інтересами, учасники вступають у взаємодію між
собою, тобто у міжнародні відносини. Поняття "учасник" досить широко
вживається у теорії міжнародних відносин для окреслення будь-якої суспільної
одиниці, що в той чи інший спосіб бере участь у взаємодіях з іншими,
незважаючи на їхній активний чи пасивний характер. І. Поп'юк-Рисінська,
визначаючи критерії учасництва, стверджує, що "їх можна розуміти як
здатність до активності (діяльності) у міжнародних відносинах, або як
здатність до зміни чи збереження стану речей у міжнародному середовищі"1.
Учасник міжнародних відносин не завжди є джерелом активності у взаємодіях
з іншими, своїми діями він може провокувати певні ситуації або
опосередковано брати участь у їх створенні чи відігравати роль пасивного
об'єкта дій зі сторони інших учасників.
Оригінальну класифікацію учасників міжнародних відносин запропонував
польський дослідник К. Ваставський. Серед учасників міжнародних відносин
він виокремив суспільні суб'єкти, або великі суспільні групи, та операційні
суб'єкти, тобто держави, партії, міжнародні організації. Така класифікація
відображає глибинну сутність поняття "учасник" та досить добре співвідносить
суб'єкти інтересів та суб'єкти дій. У теорії міжнародних відносин, однак,
поширена класифікація, що ділить учасників міжнародних відносин на
державних та недержавних.
Практично тотожним за змістом є поняття "актор", яке найчастіше
вживають західні дослідники міжнародних відносин: Дж. Розенау, Дж. Догерті,

92
Б. Рассет, X. Старр, Ю. Кукулка та Р. Зємба, а останнім часом ним також
оперують російські науковці П. Циганков та К. Гаджиєв.
Б. Рассет та X. Старр розглядають походження цього поняття як результат
блискучої аналогії В. Шекспіра, що порівняв життя з театром, а людей з
акторами, що грають певні ролі. Це поняття має значні переваги, тому що дає
змогу одночасно охопити найрізноманітніші суспільні одиниці, які беруть
участь у міжнародних відносинах, їх поведінку та ступінь активності.
Активність акторів можна трактувати як незначну, і тоді вони відіграють роль
статистів, або — як значну та визначальну. Незважаючи на загальне розуміння
сутності та визначність цього поняття, у сучасній теорії міжнародних відносин,
однак, існують суттєві відмінності в його інтерпретації.
Дж. Догерті вважає, що актором є суспільна одиниця, яка
характеризується достатнім рівнем організації та самостійністю діяльності. Дж.
Розенау визначає актора як цілість, що впливає на світові процеси. Ще ширше
це поняття тлумачать Ф. Брайар і М. Р. Джалілі, які визначають актора як будь-
яку особу, що відіграє важливу роль у міжнародних відносинах. Інколи, як
його різновид, вживають поняття "гравець", що широко практикується у теорії
ігор, де міжнародні відносини розглядають як результат взаємодії двох або
більше стратегій.
Застосування поняття "гравець" цілком допустиме та може вважатись
науково коректним, коли йдеться про формалізацію міжнародних відносин до
динамічної моделі (за аналогією з віддавна практикованими у військових колах
командно-штабними іграми), хоча воно радше стосується самої формалізації,
ніж значно строгішої у дефініюванні понять та категорій теорії міжнародних
відносин.
У теорії міжнародних відносин, однак, відсутнє однозначне трактування
понять "учасник" чи "актор", як і не всі вчені використовують визнаний термін,
що їх лаконічно окреслює. Дослідники міжнародних відносин найчастіше
оперують поняттями "партнер", "фактор" (чинник), "сторона".
"Партнер" застосовують для означення учасників міжнародних відносин,
які у той чи інший спосіб співпрацюють між собою. З одного боку, це поняття
виявилося досить влучним, але з іншого — вузьким, тому що стосується
учасників міжнародних відносин лише у випадку конструктивної співпраці між
ними.
"Фактор" (чинник) міжнародних відносин як поняття має прикладний
характер, означаючи того учасника, який так чи інакше впливає чи навіть
визначає їх характер і зміст. Його застосовували, передусім, Г. Шахназаров, Ф.
Бурлацький та А. Галкін.
"Сторона" — поняття, що застосовувалося, насамперед, у працях Е.
Палиги та Р. Вендзеля, має конотативний характер, визначаючи відмінність
лише тих учасників міжнародних відносин, між якими вони відбуваються. Е.
Палига запропонував оригінальне розуміння цього поняття, вважаючи, що воно
окреслює головний елемент міжнародного співтовариства. Сторони залежно
від ступеня їх активност, він поділяє на суб'єкти та учасники.

93
 3. Держава як основний суб’єкт міжнародних відносин.
Міжнародна стратифікація держав.
3. Міжурядові організації. Неурядові учасники міжнародних відносин.
Транснаціональні корпорації.
Міжнародні відносини ґрунтуються на взаємодіях величезної кількості
учасників, кожен з яких керується власними інтересами та мотиваціями.
Специфіка їхньої участі у процесах, що відбуваються в міжнародному
середовищі, безпосередньо залежить від типу учасника. З огляду на це, можна
визначати межі функціональної активності та особливості діяльності учасників
міжнародних відносин.
Типологія учасників міжнародних відносин є темою досить серйозної
полеміки між державоцентристами (етатистами) та транснаціоналістами. Вона
стосується не так виокремлення та дефініювання типів активних учасників
міжнародних відносин (суб'єктів), як співвідношення між ними.
Утім, не викликає особливих дискусій твердження про те, що учасниками
міжнародних відносин можна вважати держави, міжнародні організації та
суспільні групи. Значно рідше до них також додають і фізичних осіб, яких
переважно розуміють як децидентів, тобто осіб, що від імені тих чи інших
суспільних структур приймають рішення.
Поняття "фізична особа", що окреслює персоніфікований суб'єкт,
запозичене з міжнародного приватного права. У правовій науці це поняття
характеризує людину, яка є суб'єктом права, тобто перебуває у певних
взаємовідносинах з іноземними громадянами, характеризується дієздатністю та
керується нормами права.
У теорії міжнародних відносин фізичною особою визнається людина, дії
якої породжують певні наслідки у міжнародному середовищі.
Найпоширенішим поглядом на особливості та роль особи у міжнародних
відносинах є її інтерпретація як децидента у сфері зовнішньої політики чи
зовнішньоекономічної діяльності. У цьому випадку особи ініціюють і
призводять до реалізації у міжнародному середовищі певних дій, але водночас
стають їхнім об'єктом. Підхід до розуміння міжнародних відносин через
призму взаємодій між особами, як влучно зауважив Дж. Лі Рей "має
інтуїтивний характер. Пояснення важливих подій у термінах абстрактних
чинників, як, наприклад, громадська думка, біполярність, і навіть військово-
промисловий комплекс, здаються важкими для розуміння. Натомість,
пояснення, які роблять наголос на ролі лідерів, відіграні ними у цих подіях, —
виглядає більш цікавим та зводить їх до людського масштабу, який легший для
розуміння і пояснення".
Рівень, на якому фізичні особи взаємодіють між собою, можна вважати
елементарним рівнем міжнародних відносин. Усі інші суб'єкти міжнародних
відносин взаємопов'язані з цим рівнем взаємодій, оскільки будь-які суспільні
структури є асоціаціями людей, організованими за певним принципом.
Серед осіб, що активно діють у міжнародних відносинах, виокремлюють
політичних осіб (homo politicus). Їх розуміють як публічних політиків,
уповноважених до прийняття та реалізації рішень у сфері зовнішніх зв'язків

94
держави. Тобто, їхня компетенція у прийнятті рішень стосується не лише
зовнішньополітичних проблем, а й будь-яких інших, що пов'язані з інтересами
громадян у міжнародному середовищі.
Звідси випливає, що політичною особою є не лише політик, який тим чи
іншим способом бореться за владу, щоб реалізувати власну програму дій, а й
державний чиновник, котрий зобов'язаний ці дії конкретизувати та
здійснювати. У широкому розумінні політичною особою можемо вважати
людину, яка уповноважена приймати та реалізовувати рішення, пов'язані з
інтересами суспільства у міжнародному середовищі.

4. Зміна кількості і якості учасників міжнародних відносин.

Проблеми, пов'язані з дефініюванням і трактуванням поняття "інтерес",
надзвичайно важливі, що пояснюється його сприйняттям як визначальної
основи, на якій будується логіка дій учасників міжнародних відносин.
М. Вебер узалежнював будь-яку діяльність людей від особливостей їхніх
матеріальних або духовних інтересів. Якщо людина чи певна спільнота діють
раціонально, то їхня поведінка "орієнтується тільки на засоби, які (суб'єктивно)
визнаються адекватними для (суб'єктивно) однозначно зрозумілої мети". У
цьому розумінні мета, яку ставить перед собою суб'єкт, є первинною щодо
засобів, які він добирає, а сама вона будується на його інтересах.
Ще категоричніше висловився німецький філософ Ґ. Геґель, стверджуючи,
що "дії людей випливають з їхніх потреб, їхніх пристрастей, їхніх характерів та
здібностей, що спонукальними мотивами у цій драмі є лише ці потреби,
пристрасті, інтереси і лише вони відіграють головну роль".
Оскільки діяльність будь-яких організованих людських спільнот у теорії
міжнародних відносин досить часто порівнюється з діяльністю людини, цілком
доречно стверджувати, що вони так само керуються певними інтересами, які
змушують їх вступати у ті чи інші інтеракції у міжнародному середовищі.
Г. Морґентау наголошував, що проблематика, пов'язана з дослідженням
інтересів держав, є центральною, оскільки "це поняття пов'язує між собою
думку дослідника та явища міжнародної політики". У його розумінні, крізь
призму інтересів, якими керується учасник міжнародних відносин, можна
пояснити та передбачити його дії в майбутньому.
Незважаючи на простоту та очевидність сприйняття інтересу, що, на
перший погляд, мало б вилучати будь-які дискусії з цього приводу, в сучасній
теорії міжнародних відносин немає чіткості у розмежуванні понять, як відсутнє
і його (інтересу) однозначне сприйняття.
Д. Фельдман класично сформулював тезу про те, що інтерес є
усвідомленою потребою, з чим, однак, погоджуються не всі дослідники.
Ю. Кукулка пов'язує цілі, якими керуються учасники міжнародних
відносин, безпосередньо з їхніми об'єктивними потребами. Потреби держави,
передусім, полягають у забезпеченні власної екзистенції, політичної
незалежності, умов суспільного розвитку, досягнення та підтримання
престижу. У його інтерпретації визначення напрямів діяльності у

95
міжнародному середовищі — це пов'язання між об'єктивною потребою та
суб'єктивно сформульованою ціллю.
Література: 1; 2; 3; 4; 5; 6; 37; 54; 57; 64; 85; 91; 95; 103-106; 108; 109; 110.

96
 ТЕМА 4.4. МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ
План
1. Причини міжнародних конфліктів. Характер їх розвитку.
2. Структура і типологія міжнародних конфліктів. Фази міжнародних
конфліктів. Проблема розв’язання воєнних конфліктів.
3. Конфлікти і міжнародно-політична криза. Воєнні конфлікти в
міжнародних відносинах.

1. Причини міжнародних конфліктів. Характер їх розвитку.

Конфлікт є такою ситуацією в міжнародних відносинах, яка мас
властивість періодично повторюватись, чергуючись із більш чи менш
тривалими періодами стабільності. Закономірне чергування періодів
стабільності та конфронтації (а також конфліктів, що з неї випливають) є чи не
найважливішим питанням дослідження в теорії міжнародних конфліктів, тобто
власне теоретичний зміст проблеми полягає у визначенні місця конфлікту
серед причинно-наслідкових зв'язків, що становлять зміст міжнародних
відносин. Практичний зміст питання пов'язаний зі сприйняттям конфлікту як
деструктивного явища (в матеріальному і моральному розумінні) та вивченням
можливості його прогнозування, уникнення або формулювання концепцій, що
передбачають адекватні дії як з боку держав, так і з боку колективних
учасників міжнародних відносин.
Попри істотну суспільну значущість наукового дослідження міжнародних
конфліктів найважливіша проблема сучасної міжнародної конфліктології —
дефініювання поняття "міжнародний конфлікт" — не є розв'язаною і до цього
часу. Незважаючи на те, що кількість опублікованих наукових праць з цієї
проблематики невпинно зростає, єдиного і цілісного уявлення щодо конфліктів
та їх найважливіших особливостей досі не сформовано. Значна частина вчених
розуміє міжнародні конфлікти як етнічні зіткнення, репрезентовані
національними державами, тоді як їхні опоненти наполягають на соціальній
природі цього явища.
Однак найважливішою концептуальною проблемою дефініювання
міжнародних конфліктів потрібно визнати питання їх меж. При поширеному
розумінні того, що міжнародним конфліктом завжди є зіткнення протилежних
сторін — учасників міжнародних відносин, зміст розбіжностей переважно
зводиться до проблеми розмежування понять явищ конфлікту і конфронтації.
Йдеться про те, що вважати конфліктом — чи протиставлення сторін із
наслідками, які з цього випливають, чи, власне, безпосереднє зіткнення. Тобто
у підсумку однією з найважливіших проблем сучасної конфліктології є
труднощі розмежування та розуміння понять "криза" і "конфлікт".
На думку К. Боулдінга, це "ситуація суперництва, в якій сторони визнають
несумісність можливих позицій, і кожна сторона намагається посісти
положення, несумісне з тим, яке намагається зайняти інша"1. Звідси, очевидно,
конфлікт варто визначати як явище, що відбувається між появою суперечності
у стосунках сторін та її остаточним розв'язанням. Тоді конфлікт має активні та
пасивні періоди, а не є лише низкою ворожих дій і протидій конфліктуючих

97
сторін. Таке визначення широко застосовується у сучасній теорії конфліктів.
Німецький соціолог Р. Дарендорф надає поняттю конфлікт значення
суперечок, конкуренції, тертя і зіткнення. Приблизно так само визначають
міжнародний конфлікт Дж. Догерті і Р. Пфальцґраф, які стверджують, що
"термін "конфлікт",зазвичай, стосується ситуації, коли якась визначена група
людей (плем'я, етнічна чи будь-яка лінгвістична група) перебувають у свідомій
опозиції до однієї чи більше груп людей, оскільки ці групи переслідують
несумісні цілі (справжні чи уявні)".
Водночас, К. Райт вважав, що конфлікт у міжнародних відносинах є
проявом прихованої раніше ворожості сторін. На його думку, варто
принципово розрізняти ситуації конфлікту і конкуренції (у політичній сфері
конкуренцію потрібно окреслювати як суперництво), оскільки конфлікт — це
"протистояння соціальних одиниць, спрямованих одна проти одної, на відміну
від конкуренції як протистояння соціальних одиниць, що незалежно одна від
одної докладають зусиль до того, досягнення чого неоднаковою мірою
задовольнить усіх. Конфлікт, таким чином, характеризується взаємним
втручанням сторін, а їхня конкуренція — паралельною спрямованістю". На
думку К. Райта, конфлікт розпочинається з моменту якісного переходу від
протиставлення та ескалації напруженості у стосунках між потенційними
противниками до прямого зіткнення та активного протиборства між ними.
К. Дойч стверджував, що будь-який конфлікт може виникнути лише тоді,
коли очевидні несумісні дії двох чи більше сторін. За твердженням
американського соціолога Л. Козера, конфлікт — це "зіткнення між
колективними акторами з приводу цінностей, статусу, влади, у деяких
випадках ресурсів, у якому цілі кожної сторони полягають у тому, щоб
послабити або знищити суперників".
Розглядаючи конфлікт у найбільш спрощеному варіанті, наприклад, між
гіпотетичними сторонами А і В, можна стверджувати, що у будь-якому випадку
їх боротьба випливає з усвідомлення неможливості одночасної реалізації
власних життєво важливих, або принаймні принципових, інтересів. Тобто якщо
сторона А досягає мети, то сторонаВ не може її досягти. Така ситуація
спричинює активність обох сторін, спрямовану на реалізацію власних інтересів
та блокування можливості впливати на цей процес з боку протилежної
сторони. Оскільки інша сторона, активніше чи пасивніше, опирається, то між
ними розпочинається боротьба.

2. Структура і типологія міжнародних конфліктів. Фази міжнародних

конфліктів. Проблема розв’язання воєнних конфліктів.
За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як
політичні, економічні та ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам
взаємодії учасників міжнародних відносин.
Політичні конфлікти випливають із традиційного для сфери зовнішньої
політики протиставлення держав щодо розподілу влади (домінації) і престижу
у міжнародних відносинах. У міжнародній політиці влада будь-якої держави
намагається розв'язувати двоєдине завдання, з одного боку, реалізувати

98
власний суверенітет, а з іншого — встановити і підтримувати стійкий вплив на
владу інших держав. Таке розуміння змісту політичного конфлікту між
державами випливає із теорії реалізму, але з тими чи іншими нюансами воно
характерне для більшості сучасних учених. Навіть далекий від цього постулату
політичного реалізму Дж. Бартон уважав, що "не існує жодного спільного
знаменника для уявлень про міжнародні відносини, окрім припущення, що у
своєму існуванні держави залежать від влади і досягають мети за допомогою
влади"1. Політичний конфлікт між державами є конфліктом з приводу влади
чи впливу, який владні еліти держав прагнуть здійснювати як на території
власної держави, так і за її межами. Політичні конфлікти відбуваються
переважно з таких причин:
1. Юрисдикція над певною територією, тобто конфлікт щодо включення
певної ділянки суші, яка є предметом спору, у межі державних кордонів
держав — учасників конфлікту.
2. Суверенітет, тобто намагання однієї із сторін реалізувати чи захистити
власну політичну незалежність на противагу намаганню іншої сторони
зберегти контроль та не допустити зміни status-quo.
3. Домінування в міжнародній системі, як виявляється у прагненні
владних еліт декількох могутніх держав встановити чи зберегти свій
визначальний вплив на зовнішню і внутрішню політику інших держав світу.
Конфлікти з приводу домінування переважно стосуються проблеми лідерства у
міжнародній системі або її окремих частинах. Могутні держави світу
змагаються за розподіл і перерозподіл сфер впливу, а в кінцевому підсумку —
за глобальне лідерство. Провідні позиції у міжнародній системі дають змогу
державі не лише володіти значним політичним престижем, але й конструювати
вигідний для неї міжнародний порядок.
Економічні конфлікти порівняно із політичними характеризуються значно
ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть виступати
також і будь-які суб'єкти підприємництва, особливо ТНК, які мають
розгалужені інтереси за кордоном. Економічні конфлікти традиційно
виникають через такі причини:
1. Контроль за сировинно-енергетичними та рибопромисловими районами
світу, превалююча можливість експлуатації яких становить значну економічну
вигоду.
2. Конкуренція на ринках збуту готової продукції промислового
виробництва. У таких конфліктах провідну роль відіграють суб'єкти
підприємництва, але в них досить часто втягуються держави, коли їх торгова
політика має характер повного чи часткового протекціонізму.
3. Міжнародний економічний порядок, який, на думку політичних лідерів
цілої низки держав світу, дискримінує їхніх національних виробників та
ставить останніх у наперед незручне становище.
Ідеологічні конфлікти виявляються у ворожнечі між народами і
державами, причиною якої є несумісність домінуючих систем цінностей,
поглядів на суспільство та світ. Несумісність панівних ідеологій позначається
на настроях широких кіл громадян, позиціях політичних партій і рухів,

99
владних елітах конкуруючих між собою держав світу. Вона стає причиною
ворожості у стосунках між державами, а у випадку прямого зіткнення між
ними надає боротьбі антагоністичного характеру. На цій обставині
наголошував Р. Арон, стверджуючи, що війни в умовах ідеологічного
гетерогенізму завжди провадяться з метою повного знищення противника.
Владні еліти воюючих держав не зупиняються ні перед будь-якими (навіть
морально сумнівними) засобами для досягнення тріумфу. Вважаючи свою
боротьбу справедливою, вони можуть задовольнитись лише повною
катастрофою ворога та його моральним приниженням.
Г. Морґентау надавав ідеології характеру аргументації дій держав у сфері
зовнішньої політики. З огляду на це, ідеологія завжди є засобом маскування
реальних політичних (та будь-яких інших) інтересів держави. Коли у
міжнародному середовищі стикаються стратегічні політичні та економічні
інтереси держав, влада кожної з них, розпочинаючи боротьбу за їх реалізацію,
посилається на свою моральну вищість, історичну місію, об'єктивну потребу чи
закономірність, що завжди має на меті ствердити справедливий характер
власної позиції та несправедливість противника.
Міжетнічні конфлікти традиційно пов'язують із зіткненнями між
представниками різних етнічних спільнот, організованими рухами, групами та
навіть окремими особами. Конфліктність фактично закладена у взаємини між
етносами в умовах їхнього сусідства в межах вузького географічного ареалу їх
проживання. Зростання національної свідомості окремих осіб завжди пов'язане
із самоідентифікацією, що є не лише ототожненням себе з певною етнічною
групою, але й моральним виправданням зробленого вибору, який полягає у
підкресленні моральної вищості обраної особою етнічної групи, порівняно з
іншими, котрі в її очах представляються примітивнішими чи отримують
певний відтінок негативності. Тобто взаємини між представниками різних
етносів завжди містять значний елемент т. зв. побутового націоналізму, який
переважно є пасивним не-сприйняттям особою представників інших етнічних
груп.
Переростання міжетнічних конфліктів у гострі зіткнення між окремими
особами, громадськими рухами і навіть державами свідчить про процес
політизації взаємин між етносами. Формування і ріст впливу національно-
визвольних рухів та втручання іноземних держав сприяє радикалізації позицій
представників етнічних груп та наростанню антагоністичності їх поведінки.
Усе це породжує гострі конфлікти, як правило, пов'язані зі збройними
конфліктами та супутніми їм етнічними чистками.
За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та
незбройні, оскільки власне використання чи невикористання збройних сил у
розв'язанні міжнародних суперечностей визначає собою його найголовніші
специфічні риси.
Збройні конфлікти, тобто війни, є цілеспрямовано організованими
зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання
максимально можливої шкоди та знищення військового та господарського
потенціалу противника. Завдаючи великої руйнівної шкоди, воєнні засоби в

100
міжнародних відносинах є найбільш дієвим способом реалізації
зовнішньополітичних інтересів держави, що неодноразово призводило до
вибуху воєн. Практично впродовж усієї історії людства тільки близько 300
років минуло взагалі без воєн, що свідчить про періодичність такого суспільно-
політичного явища.
Проблема класифікації воєн не має значної наукової гостроти в теорії
міжнародних відносин, оскільки вона досить глибоко розроблена у воєнній
науці. Варто лише підкреслити необхідність ухилення від широко
практикованого поділу воєн на справедливі та несправедливі, як надуманого та
штучного. Це правильно хоча б тому, що оскільки війни завжди пов'язані зі
збройним насильством, тому справедливими бути не можуть за будь-яких
обставин. Крім цього, така класифікація недоречна також через два інших
міркування:
1)критерій агресивності вкрай спекулятивний та аморфний;
2)конфліктуючі сторони, переслідуючи власні національні інтереси, не
можуть вважатись правими чи винними, оскільки кожна сторона на
виправдання своєї позиції наводить безліч цілком доречних та вичерпних
аргументів.

3. Конфлікти і міжнародно-політична криза. Воєнні конфлікти в

міжнародних відносинах.
Загалом, розглядаючи повний хід конфлікту, тобто його класичний
варіант, потрібно докладно охарактеризувати його три основні фази:
загострення, ескалацію та деескалацію.
Фаза загострення (криза) для кожного конфлікту є початковою,
розвиваючись від часу появи усвідомленого протиріччя між учасниками
міжнародних відносин до початку активних силових дій. Поява протиріччя
пов'язана з тим, що два учасники (чи дві коаліції) усвідомлюють неможливість
одночасного задоволення своїх інтересів повністю. Власне таку ситуацію
можна розглядати як початок конфлікту, де гострота у стосунках між
гіпотетичними сторонами конфлікту А і В мінімальна, але спостерігається
тенденція до зростання через намагання сторін реалізувати власні інтереси та
одночасно елімінувати в цьому процесі участь одна одної. У цій фазі
створюється ситуація, коли кожна дія А звужує можливості В, і навпаки, що є
прямою причиною зростання напруженості у стосунках між ними. У міру того,
як розвивається цей процес, який можна охарактеризувати як ланцюг дій і
протидій між А і В, паралельно знижується ймовірність досягнення
компромісу, а натомість зростає ймовірність використання сили з метою
примусу одного з учасників до відмови від реалізації власних інтересів.
Досягнення рівня загострення, близького до максимуму (тобто критичного),
примушує обидві конфліктуючі сторони, усвідомлюючи ймовірність близького
зіткнення, прийняти одне з трьох принципових рішень: поступитися, піти на
загострення, спробувати шукати компромісне розв'язання протиріччя (тобто
діяти за II варіантом розвитку конфлікту). Прийняття одного з перелічених
вище рішень пов'язане, як доводив Р. Ґилпін, із калькуляцією кожною з

101
конфліктуючих сторін власних можливостей із можливостями протилежної
сторони, ймовірності успіху чи невдачі, затрат і надбань у результаті
застосування сили або відмови від цього.
Фаза деескалації є неминучою для будь-якого конфлікту, тобто після
досягнення сторонами максимально можливих масштабів боротьби наступає
логічний спад напруженості. Фаза ескалації розпочинається в момент
кульмінації, коли сторони конфлікту вичерпують необхідні для боротьби
ресурси, боротьба не призводить до очікуваних результатів, втрачається
соціальна підтримка дій уряду, витрати на продовження боротьби
неприпустимо зростають.
У цій фазі можливі два варіанти розвитку конфлікту.
У першому випадку результатом боротьби стає знесилення однієї зі
сторін, яка при цьому змушена поступатися на користь сильнішої. Тобто
протиріччя розв'язується на користь сторони, яка зуміла дієво вплинути на
протилежну, змусивши її до певних дій чи бездіяльності, або завдати поразки.
У другому випадку знесилення конфліктуючих сторін призводить до зниження
рівня протиборства, а, отже, й до загасання конфлікту. Така ситуація змушує
обидві сторони шукати компромісне рішення або просто зафіксувати status-quo
на певному рівні напруженості відносин.
Фаза згасання конфлікту починається в момент, коли ворогуючі
сторони припиняють застосування сили. З метою остаточного розв'язання
конфлікту вони вдаються до переговорів, які завершуються укладенням і
підписанням між ними мирного договору. Неостаточне розв'язання
суперечності, що призвела до конфлікту, або фіксування певного рівня
напруженості у стосунках між конфліктуючими сторонами (у вигляді
прийняття ними певного modus vivendi) є основою для ймовірної повторної
ескалації конфлікту. Власне такі конфлікти мають затяжний характер,
періодично загасаючи, вони знову вибухають із новою силою.

Література: 3; 4; 5; 6; 53; 56; 70; 91; 103-106; 109.

102
 ТЕМА 4.5. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО І МІЖНАРОДНА
БЕЗПЕКА
План
1. Зміст понять «мирне співіснування» та «мирна співпраця». Форми
міжнародної співпраці.
2. Поняття міжнародної безпеки. Концепції міжнародної безпеки.
3. Співвідношення національної і міжнародної безпеки.

1. Зміст понять «мирне співіснування» та «мирна співпраця». Форми

міжнародної співпраці.
Мирне співіснування та міжнародна співпраця тісно взаємопов'язані між
собою, позаяк перше є мінімально необхідною умовою другого. Справді, про
жодну міжнародну співпрацю не може бути мови, якщо сторони застосовують
силу або погрожують нею одна одній.
Традиційно мирне співіснування визначається як стан відносин між
державами, при якому вони не вдаються до застосування воєнної сили.
Зазначимо, що мирне співіснування можливе у двох випадках:
1. Сторони не мають між собою принципових суперечностей, оскільки їх
інтереси не є взаємовиключними. Тоді незастосування сили випливає зі
загального стану відносин і є їх логічним наслідком.
2. Між сторонами існують серйозні суперечності, але з тих чи інших
причин вони відмовляються від застосування воєнної сили, що не випливає зі
стану відносин між ними, а є результатом прагнення урядів держав ухилитись
від загострення стосунків та потенційного зіткнення.
Тобто у першому випадку сторони не мають потреби вдаватись до сили, і
такий стан стосунків між ними є тривалим і стабільним. У другому випадку
мирне співіснування є певною мірою вимушеним, таким, що може бути
порушене настільки швидко, наскільки швидко загострюватимуться їх
відносини.
Цілком очевидно, що мирне співіснування ґрунтується на дотриманні
сторонами основних принципів міжнародного права, які також можна називати
принципами мирного співіснування, їхній зміст викладений у Декларації про
принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці
згідно зі Статутом ООН, прийнятій Генеральною Асамблеєю у 1970 p., та у
Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 p., а
також в їх тлумаченнях, запропонованих в окремих рішеннях Міжнародного
Суду ООН.
Загальновизнаними у стосунках між державами вважають такі зафіксовані
у наведених вище міжнародно-правових документах принципи:
1. Принцип суверенної рівності держав полягає у визнанні факту
політичної незалежності урядів, їх виняткової юрисдикції на своїй території,
рівних прав усіх держав світу. Тобто йдеться про застосування в міжнародних
відносинах римського принципу par in parem поп habet potestatem (рівний над
рівним не має влади). Згідно із цим принципом, суверенна влада будь-якої
держави світу зобов'язана поважати суверенітет національної влади будь-якої

103
іншої держави світу, вважати її рівною собі та не намагатись нав'язувати їй тих
чи інших рішень, дій чи бездіяльності.
2. Принцип не застосування сили є свідомою відмовою влади суверенної
держави від використання проти іншої держави будь-яких силових дій, що
можуть становити загрозу її суверенітетові, територіальній цілісності, життю її
громадян. У міжнародному праві поняття "сила" переважно трактується як
збройне насильство, яке вважається репресалією та категорично заборонене, за
винятком законної самооборони у випадку агресії та на підставі відповідної
резолюції Ради Безпеки ООН. Вдавання до економічних, політичних та будь-
яких інших засобів тиску вважається реторсіями, які не мають чіткого
визначення та механізму застосування.
3. Принцип мирного розв'язання спорів пов'язаний зі свідомим вибором
владної політичної еліти держави коопераційної стратегії зовнішньої політики.
Йдеться про те, що розв'язання спорів між будь-якими .державами світу
здійснюється без застосування збройного насильства.
4. Принцип невтручання у внутрішні справи держав є одним із
фундаментальних принципів мирного співіснування, оскільки його дотримання
є запорукою самостійного вибору суспільством будь-якої країни власної
суспільно-політичної системи, що істотно зменшує ризик конфлікту. Цей
принцип традиційно полягає у винятковому праві урядів національних держав
підтримувати власну юрисдикцію на своїй території, при тому, що внутрішні
компетенції їх влади не підлягають будь-якому втручанню з боку урядів інших
держав чи міжнародних організацій.
5. Принцип територіальної цілісності держав полягає у свідомій відмові
держав від спроб включити у межі своїх кордонів частини території чи навіть
усю територію іншої держави за допомогою сили.
6. Принцип непорушності кордонів є логічним продовженням принципу
територіальної цілісності держав, оскільки він полягає у повазі урядів держав
до існуючих між ними кордонів.
7. Принцип поваги до прав людини серед усіх інших відносно новий,
визначений остаточно в Заключному акті НБСЄ (1975). Водночас, уже на час
завершення Другої світової війни проблема прав людини була предметом
тривалих переговорів, що відображено у численних міжнародно-правових
документах. Зокрема, у 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну
декларацію прав людини, в якій основними правами людини визнано: право на
свободу та особисту недоторканність (статті 3, 4), правосуб'єктність (стаття 6),
рівність перед законом та презумпцію невинності (статті 7, 8, 9,10), вільне
пересування (стаття 13), притулок у разі переслідування на батьківщині (стаття
14), свободу переконань, голосу, думки і совісті (стаття 19) та інших. Були
також прийняті два пакти: про громадянські та політичні права й про
економічні, соціальні та культурні права людини (1966).

2. Поняття міжнародної безпеки. Концепції міжнародної безпеки.

На думку Ю. Кукулки, у сфері національної безпеки держава намагається
реалізувати такі найважливіші цілі:

104
 1. Самозбереження, тобто самостійне існування держави і народу.
2. Територіальна інтегральність.
3. Політична незалежність і свобода дій у міжнародному середовищі.
4. Якість життя, тобто самостійний вибір політичного, економічного,
соціального устрою, як і забезпечення майбутнього на традиціях, культурі та
інших національних цінностях.
З іншого боку, сучасні держави світу не здатні самотужки протистояти
новітнім викликам і загрозам національній і міжнародній безпеці. На думку 3.
Бжезінського, "дилеми глобальної безпеки перших десятиліть XXI століття
якісно відрізняються від дилем століття XX. Традиційний зв'язок між
національним суверенітетом і національною безпекою розірваний".
Власне тому в сучасних умовах поняття національної безпеки трактується
дещо ширше, ніж ситуація відсутності безпосередньої чи, принаймні,
гіпотетичної загрози суспільству або його фундаментальним цінностям.
Поняття міжнародної безпеки не тотожне поняттю національної безпеки
як простої суми національних безпек держав світу. Тобто міжнародну безпеку
не можна уявити як ситуацію, при якій досягнення стану гарантованої безпеки
окремими державами світу автоматично призводить до стану всезагального
миру і стабільності.
Міжнародною безпекою можна вважати стан відсутності прямої чи
прихованої загрози виникнення конфліктів або здатність провідних держав
світу чи колективних міжнародних інституцій (міжнародних організацій)
ефективно їм протистояти. Вона є результатом складної взаємодії багатьох
держав, влада кожної з яких прагне, насамперед, реалізувати власну безпеку. У
кінцевому підсумку в міжнародних відносинах встановлюється певна система
безпеки, до якої кожна держава змушена адаптуватись.
Р. Зємба виокремив п'ять типів систем міжнародної безпеки:
1. Унілатеральна, що реалізується через індивідуальні зусилля однієї
держави. Тобто держава реалізує власну безпеку самостійно, застосовуючи
певний тип зовнішньої політики, яка може бути спрямована на гегемонію,
ізоляцію, нейтралітет, поза-блоковість чи навіть автаркію.
2. Рівноваги сил, що ґрунтується на відсутності однозначного полюса в
міжнародній системі та принципі взаємності загрози. Кожна держава у такій
системі вже фактом свого існування і могутністю є загрозою для інших держав,
а стабільність у стосунках між ними випливає із балансу загроз. Класичний
"концерт" держав чи біполярна система 50—90-х років XX ст. є варіантами
такої системи, тим, що Р. Арон називав "рівновагою страху".

3. Співвідношення національної і міжнародної безпеки.

Дослідження міжнародних конфліктів є важливою теоретичною основою
розробки концепцій національної та міжнародної безпеки, поняття яких
потрібно чітко розрізняти та розуміти. Поняття "безпека"традиційно
виводиться від латинського se-curitas (без турботи, страху) і фактично завжди
стосується "певного стану суб'єкта, особи, суспільної групи чи держави, в
якому вона не відчуває для себе загрози або може ефективно їй протидіяти".

105
 Національною безпекою у міжнародному середовищі можна вважати стан
відсутності прямої чи прихованої загрози для існування та розвитку держав чи
їх громадян або здатність останніх ефективно їй протистояти. Уряди
суверенних національних держав постійно намагаються реалізувати на
практиці комплекс заходів, метою яких є прагнення елімінувати можливі
загрози, а якщо це неможливо, то, використовуючи всі доступні заходи,
адекватно реагувати на них.
На думку польського вченого П. Міхальського, стратегія держави у сфері
безпеки полягає у "поєднанні дії політичних, організаційних і функціональних
чинників, що забезпечують умови для виконання державою її принципових
зовнішніх та внутрішніх функцій".
Література: 3; 4; 5; 6; 65; 68; 91; 101-106; 109.

106