1.Еволюція поняття дипломатія.

Основні історичні типи дипломатії

(з презентаций)

Дипломатія — це здійснення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх

використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або
мистецтво дипломата.
Дипломатия-це официйна дияльнисть органив зовнишних зносин та инших представництв з
реализаций цилей,завдань зовнишной политики держави на мижнародний арени.
Ознаки дипломатий:
-належнисть до сфери мижнародних видносин,сфер зовн. политики держави
-застосування переговорив як основного инструменту ведення миждержавних стосункив
-наявнисть инистуту держслужбовцив-дипломатив
Основни методи дипломатий:
-официйни та инши визити на вищому та високому ривнях
-дво- та багатосторонни переговори
-пидготовка та укладнення мижнародних договорив та инших дипломатичних документи
-дипломатични конгреси,конференций,наради,зустричи
-представництво держави за кордоном
-участь у роботи мижнародних организаций та йх органив
-дипломатичне спилкування,публикация дипломатичних документив
Керивництво дип. дияльнистю держави здийснюэться йй главою та урядом ,безпосередне оперативне
керивництво-видомством закордонних справ.

(з интернету,модульной)

З поняттям диплома́тія пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи

врегулюванняконфліктів, пошуківкомпромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення
міжнародного співробітництва. Слово "дипломатія" походить від грецького "diploma" (документ,
складений удвоє), у Стародавній Греції так називалися здвоєні дощечки, на воскових поверхнях яких
писали текст грамот про повноваження посланця або послання іншого важливого змісту. Потім
дощечки складали докупи цими поверхнями, щоб не пошкодити текст. Особливим видом
повсякденної державної діяльності дипломатія стала на зламі XVI—XVII ст. з появою при дворах
монархів постійних дипломатичних представників, а в системі державних органів — спеціальних
відомств, головними завданнями яких були листування і підтримка контактів між володарями,
прийом іноземних делегацій і послів, ведення переговорів. Так, наприклад, в Англії вперше слово
"дипломатія" використано у 1645 році. 1693 року відомий німецький філософ, математик і
мовознавець Г. Лейбніц опублікував працю "Зведення дипломатичного права", де було вжито
латинське слово "diplomaticus", яке з того часу почало означати "той, що стосується міжнародних
відносин". Термін "дипломатія" у сучасному розумінні вперше подав Франсуа де Кальєр, видатний
французький дипломат доби Людовіка XIV, у своїй книзі "Про способи ведення переговорів з
монархами", опублікованій 1716 року. Ф. де Кальєр був послом Людовіка XIV у кількох
європейських країнах, учасником складних, однак успішних для Франції переговорів. Найчастіше
слово "дипломатія" вживається для окреслення: державної діяльності в галузі зовнішніх відносин;
сукупності установ та осіб, які займаються державною діяльністю в галузі зовнішніх зносин;
професіїдипломата.
Історію сучасної, тобто класичної, дипломатії можна поділити на три великі етапи, кожен з
яких, у свою чергу, ділиться на окремі періоди та півперіоди. Початком першого етапу вважається
Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи
дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції
дипломатичного церемоніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила
геополітики та дипломатії. Ще в XVI ст. італійський вчений і дипломат Франческо Гвіччардіні вивів
правило зовнішньої політики держави, в якому стверджувалося: «Не варто давати можливості своєму
маленькому сусідові стати більшим, а великому сусідові стати ще більшим». Острівна Англія у своїй
дипломатичній діяльності виходила саме з цього постулату. Вона пильно стежила за тим, щоб на
узбережжях, близько розташованих до «острова», та на головних морських шляхах, що простягалися
до Альбіону, виникали б лише невеликі держави і щоб ці держави, не доведи Господь, не стали
більшими, або не були захоплені іншими. Якраз через це Англія так переймалася незалежністю
Голландії і Португалії'. Утвердженню суверенітету цих країн вона всіляко сприяла і, насамперед, не
стільки військовими, скільки дипломатичними методами. Лондон сприяв також відокремленню
Норвегії від Швеції в 1905 р.
Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914—
1918 рр. та облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із
головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося
врятувати людство від вселенської катастрофи 1939—1945 рр., вона стала більш зрілою, набула
певних усталених міжнародно-правових форм.
Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного
та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські
функції, у 1928 р.— Гаванську конвенцію про консульських чиновників. Водночас було прийнято
«кодекс Бустаманте» (1928),названий за ім'ям його основного укладача — відомого кубинського
вченого-міжнародника, професора А. Бустаманте. Цей документ став важливим колективним
міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували
більшість країн Центральної та Південної Америки.
Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх
цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових
технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інфор-
маційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому
середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-
х років, коли світова теорія і практика тоталітаризму зазнали історичної поразки і перед людством
надзвичайно гостро постало питання —як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не
скотитись у провалля загального хаосу?
Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії,
«правила гри» стають універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Статуту ООН у 1945 р..
Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946р.. Віденської конвенції про дипломатичні зносини
в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р.. Конвенції про спеціальні місії 1969
р., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями
універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова
дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних
умовах.

2.Дипломатія і сучасні міжнародні відносини

(з презентацій)

Хокинг:дип. середовище наповнене зростаючими акторами(2004)

Держава-ЕС,ММУО,ТНК,Региональни влади,Диаспори,МНУО.
Участь субнациональних акторив в МВ знаходить свий вигляд у розвитку дипломатий
регионив(парадипломатия,протодипломатия).
Купер и Хокинг зазначають ,що держави бильше не можуть виконувати ряд функцій у тому обсязи
,якого потребує суспільство,и таки органи заповнюють цю програму .МНУО змогли заповнити цей
простир ,оскільки э бильш гнучкими,видповидальними та ефективними,ниж бюрократична державна
система.Переваги МНУО,яки дають можливість виробляти ришення ,аналізувати подий та
формувати:
1)МНУО мають можливість залучати бильшу килькисть експертив ниж державна дипломатична
служба
2)перебирають досвід традицийной дипломатий в организаций роботи та спилку ванни.
3)швидше реагують на змини у ИКТ та активніше имплементують йх у свою роботу,ниж держави
,яким заважаэ власний бюрократичний механізм.
4)гармонійно спивпрацюють з іншими новими акторами .
ТНК-комерцийни пидприемства,организовани в одний держави ,яки ведуть свою дияльнисть або
мають в інших державах.
Диаспори-невикористанний потенціал у дипломатий як інструменту реализаций державних
интересив.
Одниэю з найбільш видиленою формою сучасной дипломатий э економічна дипломатия у всих йй
вимирах.За умов економизаций дипломатий невидемною складовою практики стаэ активна
підтримка та просування економічних интересив крайни в цилому та бизнесу зокрема.Не менш
важливим напрямом сучасной дипломатий э розвиток такой йй форми як культурна
дипломатия(обмин идеями,информ.,витворами мистецтва тощо миж націями та народами в цилях
зміцнення взаэморозуминня миж народами).

(з модульной)

Проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики або того, що відбувається на міжнародній

арені, і того, що необхідно зробити в цій області, завжди перебували в центрі уваги політиків,
аналітиків, журналістів. 
Існує безліч визначень дипломатії. Так, Г. Нікольсон, ґрунтуючись на визначенні, даному в
Оксфордському словнику, пише, що дипломатія - це "ведення міжнародних відносин за
допомогою переговорів; метод, за допомогою якого ці відносини регулюються й ведуться послами й
посланниками; робота або мистецтво дипломата". 
Переговори є діючим інструментом побудови й регулювання міжнародних відносин, що з особливою
очевидністю виявилося в другій половині XX сторіччя.
Це обумовлено цілим рядом причин, головна з яких - різко зросла взаємозалежність миру, а також
поява в ньому глобальних проблем.
 Дійсна необхідність вирішувати сучасні проблеми дипломатичними засобами внесла
в процес міжнародних переговорів цілий ряд нових моментів. Насамперед у зв'язку з ростом
кількості глобальних проблем і їхньої актуальності в другій половині XX сторіччя у світі в цілому
зросло значення міжнародних переговорів як засобу рішення міжнародних проблем, а також
збільшилося число переговорів, що ведуться у світі. Розширилася проблематика міжнародних
переговорів, у них стало утягуватися велика кількість людей, що як безпосередньо беруть участь
у переговорах, так і виконують функції експертів; ускладнилися й обговорювана тематика й
структура переговірних форумів. 
Врегулювання конфліктів і кризових ситуацій - одне з найбільш актуальних завдань сучасної
дипломатії. Критичним моментом став розвиток локальних конфліктів після закінчення холодної
війни, коли безліч різних конфліктів виявилися важко керованими. Все це стимулювало
концептуальні й практичні розробки, що у свою чергу, сприяли виділенню самостійної області
досліджень і дипломатичної практики. Мова йде про дипломатію по врегулюванню конфліктів і криз
(керуванню ними). Кінець же 90-х років поставив перед дипломатією цілий ряд нових проблем,
пов'язаних з гуманітарним втручанням у конфлікти, перебудовою діяльності міжнародних
організацій, примусом до миру й т.п. Новою рисою сучасної дипломатії є, зокрема, її
багатоплановість. Якщо раніше регулювання міжнародних відносин дипломатичними засобами
фактично зводилося до питань зовнішньої політики й торгівлі, то в другій половині XX ст. коло
питань різко розширилося. Об'єктом обговорення й регулювання стали такі області, як
роззброювання, екологія, тероризм, соціальні питання й багато інших, у тому числі й згадувані
раніше внутрішні конфлікти. У результаті предмети дипломатичного обговорення, значно
ускладнилися, а самим дипломатам довелося освоювати нові, раніше незнайомі їм сфери. Як
слідство, при підготовці дипломатичних кадрів у навчальних програмах поряд із традиційними
курсами (країнознавчими, історичними, правовими, економічними, мовними) з'явилися зовсім нові. 

3.Становлення та розвиток української дипломатії

(з интернету)

Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це,
був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова,
після походу на Константинополь у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.
Наступним кроком на шляху становлення дипломатичних відносин треба вважати укладення у 873 р.
між імператором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом договору про умови торгівлі між
Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов
договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території
Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним
канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними.
Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньоруської держави досягли в період правління
Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи
сформувалася велика слов'янська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кавказу до
Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої
політики багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.
Дипломатія Галицько-Волинського князівства, завдяки його географічному розташуванню, була,
передусім, скерована на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною,
Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції,
що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії
повалення татаро-мон-гольської навали. Відчутні дипломатичні відносини налагодилися між
Галицько-Волинським князівством і Римом в особі п
апи Інокентія IV.
Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і
багатогранні-ша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і падінь — від цілеспрямованої
дипломатії Романа Мстиславовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої
політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди
була важливим фактором політичного життя Європи того часу.
Після розпаду Київської Русі її землі, внаслідок феодальної роздробленості, потрапили переважно
під владу Великого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську
дипломатію в цей історичний період не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би
виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблення конфліктів на українських землях значною
мірою зумовило появу козацтва.
Офіційними представниками Запорізької Січі виступали кошовий отаман, а пізніше — гетьман.
Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські
універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладалися на
військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання
універсали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовнішню політику як самостійна і
незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі.
Особливо активними були дипломатичні відносини України під час визвольної війни 1648—1657 рр.
Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних
необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-українського
договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали результатом домовленостей між українською
делегацією та російським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа,
що складається з 23 статей, по-ровуміння було досягнуте по 16, а згідно з іншими кожна сторона
залишилася на своїх позиціях, плануючи розв'язати ці проблеми згодом. Спроби російського царя
обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвели до того, що Богдан
Хмельницький, нехтуючи ст. 5 договору, проводив незалежну зовнішню політику. Виступаючи як
глава держави, він не лише здійснював активне і пасивне право дипломатичних відносин з іншими
державами, але й укладав міжнародні договори, які закріплювали відповідні права та обов'язки, не
повідомляючи про це царя. На початку 1657 р. в Чигирині були акредитовані посли Швеції,
Угорщини, Молдови, Туреччини, Польщі, Волощини, що засвідчує активну дипломатичну діяльність
України.
Характерною рисою української дипломатії кінця 50— 70-х років було формування представницьких
посольств для вироблення змісту найважливіших міжнародних договорів, що стосувалися статусу
держави чи їх ратифікації. Такі посольства складалися, головним чином, зі старшини та козаків від
кожного полку. Інколи такі посольства налічували до 400 осіб [10, с. 128]. Зміст договорів не
розголошувався, відтак залишався відомим лише обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним
старшинам і полковникам).
Однак після смерті Богдана Хмельницького Москва грубо втручається в українські справи, що
призводить у кінцевому підсумку до укладення у 1659 р. Переяславського договору, який, по суті,
поклав кінець незалежній Українській державі козацької доби і перетворив її на автономне політичне
утворення під владою Російської імперії. Але й цю автономію російський уряд поступово обмежував,
і наприкінці XVIII ст. вона була ліквідована.
Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія пройшла складний шлях розвитку, який збігся з
формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-
визвольної війни. Попри всі невдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реалізацію
головного напряму Богдана Хмельницького на створення незалежної Української держави.
Події, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя
та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони ліквідували владу монарха й
старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви [10, с. 128]. Джерелом
суверенних прав націй став народ.
Усе це стало прикладом для наслідування новими національно-визвольними рухами, що
поширювалися на початку XIX ст. по всій Європі.
У період "Весни народів" український народ здобув неоціненний досвід політичного самовизначення
і пошуку союзників для свого майбутнього державотворення.
Початок XX ст. ознаменував особливе загострення суперечностей між багатьма "цивілізованими
державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з
Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний
воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дипломатичних відносинах принаймні трьох
держав — Німеччини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць.
Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю історичну спробу встановлення власної
державності, суверенності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існування Української
Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних від-
носин, а розглядало її як автономію Росії.
Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р.
делегація Центральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. За Брест-
Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина
визнали незалежність УНР. Проте повноцінним суб'єктом міжнародного права Україні так і не
вдалося стати, оскільки вона опинилася в стані окупації Німеччиною та її союзниками.
У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася
налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією,
Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. Загалом Українська держава встановила
дипломатичні відносини з 12 країнами і відкрила за кордоном 50 консульств різного класу. Для
прискорення цього процесу навесні 1918 р. почали діяти 10-тижневі курси консульських працівників
для осіб з вищою юридичною та економічною освітою.
Надалі через погіршення міжнародної ситуації стосовно України її дипломатична діяльність
послаблюється і нерідко приносить негативні результати. Із Польщею, яка погодилася визнати
самостійність УНР, довелося укладати угоду від 21 квітня 1920 p., яка позбавляла нашу державу
західноукраїнських земель (Галичини та Волині). Невдалим, зокрема, виявилося клопотання уряду
УНР про прийняття України до Ліги Націй, яке остання відхилила 17 грудня 1920 р.
ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прийняли декларацію і підписали договір про
створення Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу
у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах оголошення війни
та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства і дипломатичні
представництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи
змоги здійснювати власну закордонну політику, керівники радянської України вдалися до активізації
дозволеної їм міжнародної діяльності на етнічних землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У
PCP були обмежені.
Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим
і значним поштовхом до створення простору для виявлення демократичних тенденцій, розширення
повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. 1 лютого 1944 p. X сесія Верховної
Ради СРСР прийняла закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх
відносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із
загальносоюзного на союзно-республіканський комісаріат". Розширення суверенітету союзних
республік насправді було "паперовим". Проте, незважаючи на незначні функції, які виконував
Наркомат Закордонних Справ України у цей час, саме його існування відігравало значну політичну
роль на шляху до суверенної української державності.
Починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основних суперечливих питань, українська делегація
прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-засновниця. У
післявоєнний період Україна, як і всі країни, що підписали Статут ООН, стала наполегливо
домагатися здійснення основних принципів і напрямів, що закріплені в ньому. Основні зусилля
української дипломатії були спрямовані на визнання возз'єднаних західноукраїнських земель і
західних кордонів. 10 лютого 1947 р. Україна взяла участь у підписанні Паризьких мирних договорів
з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де було підтверджено включення
західноукраїнських земель до УРСР.
У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60
міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається постійне представництво України
при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньополітичної
діяльності України у післявоєнні роки.
Участь УРСР у створенні ООН мала важливе морально-політичне значення і далекосяжні наслідки.
Зокрема, причетність до створення першої універсальної міжнародної організації підвищувала її
авторитет. Це також був своєрідний прорив української дипломатії на якісний рівень. Українська
дипломатія пройшла певне "хрещення" в діяльності міжнародної організації, виробила певні методи
ведення переговорів із захисту державних інтересів. І найважливіший урок, який випливає з цього,
полягає в тому, що саме через участь в ООН Україна заклала міцний фундамент майбутній будові —
незалежній і самостійній державі.
На першій сесії ООН 1946 р., а також 1984—1985 рр. Україна брала участь у роботі Ради Безпеки
ООН. Крім цього, вона обиралася членом Економічної і Соціальної Ради ООН (1946, 1977—1979
рр.), Комісії ООН з прав людини (1946—1971 рр., 1983—1985 рр.), Соціальної Комісії ООН зі
становища жінок (1981—1984 рр.), Адміністративної ради Міжнародної організації праці (1963—
1966, 1972—1975 та 1981 — 1984 рр.), Виконавчої Ради ЮНЕСКО (1980— 1985 рр.) та інших
органів міжнародних організацій.
Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний
суверенітет України. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалежності України українська
дипломатія продовжила справжню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої
держави.
Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочалося широке офіційне визнання України державами
світу і встановлення дипломатичних відносин. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України
визнала Польща і вирішила встановити дипломатичні відносини, а вже станом на 27 січня 1992 р. 91
держава визнала її незалежність, із 27 було встановлено дипломатичні відносини.
За рік незалежності зі 106 державами було встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі.
Зазначимо, що впродовж XX ст., по суті, було небагато держав, визнання яких світом відбувалося б
так швидко, як щодо України.
Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., —
"Про основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ чітко визначив фундаментальні
загальнонаціональні інтереси нашої держави, відповідно до яких формулювалися принципи,
напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.
Одним з головних завдань української дипломатії було утвердження й розвиток України як
незалежної демократичної держави. Органічними складовими цього процесу стали: гарантування
стабільності міжнародного становища України; збереження цілісності держави та недоторканності її
кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів
громадян України, її юридичних осіб за кордоном.
У процесі реалізації своєї дипломатії Україна вважає себе, порівняно з усіма колишніми радянськими
республіками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу
для жодної з держав-пра-вонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.
Дипломатія України у другій половині 90-х років XX ст. спрямована на розширення і розвиток
інтеграції нашої держави з європейськими структурами та забезпечення вагомої підтримки з боку
США. А тому цілком очевидно, що саме Україна першою з країн СНД підписала Угоду про парт-
нерство і співробітництво з Європейським Союзом.
У процесі здійснення дипломатичної діяльності Україна керується принципами примату права у
зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами
національного права.
Завершуючи питання про основні етапи розвитку української дипломатії, потрібно зазначити, що за
останні 15 років зроблені суттєві зрушення у напрямі виведення української зовнішньої політики за
межі протокольно-бюрократичної дипломатії, здатної лише на прийняття порожніх політичних
декларацій, і поставлено її на рейки політичного практицизму та економічної доцільності.
07.06.2018 закон про дипломатичну службу.

4. Особливості розвитку теорії дипломатії

(з інету)
У своїй книзі «Дипломатія і світ» професор Моуат розрізняє три періоди у розвитку теорії
дипломатії в Європі. Перший період охоплює "темні віки" з 476 по 1475 рр., коли дипломатія була
абсолютно не організована. Другий період - з 1475 до 1914 рр. - представляє ту стадію в історії, коли
дипломатична теорія відображала систему політики, відому як система "Європейські держави".
Третій період був відкритий президентом Вільсоном, і в результаті з'явилося те, що іноді називають
«демократичною дипломатією». Існує три теорії дипломатії – класична теорія дипломатії, новітня
(посткласична) інноваційна теорія дипломатії.
В VII ст. до н. е Найважливіша регіональна конференція відбулася на острові Делос.
Головною метою цих конференцій, як і постійного «секретаріату» при них, була охорона свят і
коштовностей, вони також займалися спільними для всієї Еллади політичними питаннями та суттєво
виконували важливу дипломатичну функцію. Введено важливе дипломатичне нововведення: вони
вимагали для себе те, що ми зараз називаємо "дипломатичними привілеями".
Держави, які були членами ліги, взяли на себе зобов'язання ніколи не руйнувати міста інших
членів ради і не позбавляти їх води ні в війну, ні в мирний час. Якщо союзник порушив цю статтю
договору, то він автоматично став ворогом для всіх інших членів ліги, які обіцяли піти на нього
війною.
Греки безуспішно намагалися здійснити ідею співдружності народів, загальні інтереси яких
важливіші та цінніші, ніж локальні інтереси окремих держав. Римляни ввели поняття міжнародного
права і дякуючи величезним розмірам імперії вони зуміли залишити у віках спогади про велику
державу. З занепадом могутності імперії теорія дипломатії стала візантійською і Константинополь
залишив італійські державі теорією про те, що дипломатія швидше за все союзник, ніж ворог, сили і
беззаконня.
В подальшому, склалися два основних напрямки в теорії дипломатії: перше - це теорія
воєнно-політичної касти, що є перевиданням Середньовіччя, друге - більш буржуазна концепція,
розвинулася на грунті торговельних зв'язків. Послідовники першого потоку підтримували політику
сили і приділяли багато уваги питанням національного престижу, статусу, первенству; приверженці
другого цікавилися політикою, даючи прибуток, і займалися, головним чином, умиротворенням,
примиренням, компроміссами та питаннями репутації.
(з модуля)
Перехід від старої (абсолютистської, військово-феодальної) до нової (буржуазно-демократичної)
дипломатії; основні характерні риси старої дипломатії. Розвитокдипломатії й дипломатичної служби
до Вестфальского миру. Зверніть особливу увагу на фактори, що вплинули на розвиток теорії й
формування дипломатії Нового часу: колоніальна експансія, порушення принципу рівноваги сил;
гостра торгова конкуренція, промисловий розвиток і боротьба за ринок збуту й ресурсів; поява
засобів звʼязку і комунікацій та їх вплив на методи міжнародних переговорів. Таємна й відкрита
дипломатія. Формування механізму дії нової дипломатії та фактори впливу. Практика й теорія
дипломатії від Вестфальского (1648) до Віденського конгресів (1815). Які зміни відбулись у
дипломатії після Віденського конгресу (1815)? Демократичний контроль над зовнішньою політикою.
14 пунктів В. Вільсона та його концепція відкритої дипломатії. Створення Ліги націй та ії вплив на
теорію й практику дипломатії. Переваги й недоліки демократичної дипломатії. Чинники, що
вплинули на розвиток демократичної дипломатії новітнього періоду. Протиріччя та взаємозалежність
спільності міжнародних інтересів та виключної важливості національних прав держав.
2.17. Принципи й доктрини в теорії дипломатії. Принцип Res kommunis (спільного надбання) та
принцип Res nullius (нейтральної (нічийної) території). Принцип наднаціональності. Принцип
субсидіарності як механізм розподілу компетенцій у міжнародних відносинах. Доктрина Джеймса
Монро (1823) щодо інтервенції проти США з боку Священого Союзу та про невтручання США у
європейські справи. Доктрина Генрі Стимсона (1932) щодо невизнання японської експансії в
Манчжурії. Доктрина Тобара- Вільсона щодо міжнародного визнання держав. Доктрина Гаррі
Трумена (або доктрина «roll-back», 1947), та теорія доміно Дуайта Ейзенхауера (1954) щодо
стримання комуністичної загрози у світі. Доктрина Вальтера Хальштейна (1951) щодо визнання ФРН
як єдиної представниці німецького народу та доктрина Віллі Брандта «Ostpolitik». Доктрина Леоніда
Брежнєва щодо примату «соціалістичного інтернаціоналізму» (1968). Гуамська доктрина Річарда
Ніксона (1969) про вивід американських військ з Вʼєтнаму та інші. Реанімація Р. Ніксоном принципу
«національного інтересу» як базового критерія довгострокової зовнішньополітичної стратегії США.
«Новий радікалізм» Генрі Уоллеса й політика «стримання». «Теорія конвергенції» Дж. Гелбрейта та
ії вплив на глобальну ситуацію в світі. «Концепція умовлення» Генрі Кісінджера. Розрядка
напруженості і нова «структура забезпеченя миру» – трикутник: США – СРСР – КНР.
Переговори з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО). Кінець «холодної війни». Доктрина Р.
Рейгана щодо допомоги антикомуністичним режимам з метою обмеження радянського впливу в
Латинській Америці, Африці та Індокитаю. Від політики конфронтації до політики
взаємовиживання, від концепції протистояння до концепції «загальноєвропейського дому» Михайла
Горбачова. Світ на порозі ХХI століття. Кінець «епохи Монро» і перехід до політики рівноправного
партнерства Дж. Керрі.

5. Класична теорія дипломатії

(презентация)
Класична теорія дипломатії розглядкається як державоцентрична, для якої держава – основний та
головний актор, тому прихильники даної теорії вбачають, що держава та її дипломатичні інститути –
найголовніші політичні одиниці сучасногго дипломатичного середовища.
Представники: Дж. Бессідж (дипломатія від Н. Макіавеллі до Г. Кіссінджера), Ф. де Кальсо («Як
домовитися з государями»), Г. Нікольсон (Дипломатія), Г. Кіссінджер (Дипломатія), Е. Сатоу
(Керівництво з дипломатичної практики)
М. Вайт (Дослідження дипломатії)
(модуль)
Класичне визначення дипломатії: «Дипломатія — це здійснення міжнародних відносин шляхом
переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення
переговорного процесу; праця або мистецтво дипломата». Англійський дипломат Е. Сатоу говорить,
що дипломатія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між
урядами незалежних держав».
Важлива роль в поширенні дипломатії належить французькому дипломату Франсуа де Кальер
(представник класичної теорії дипломатії). Він у 1716 році опублікував працю «Способи ведення
переговорів з главами держав». Сам він був одним з основоположником дипломатичного мистецтва.
Основний метод Кальєр вбачав у переговорах і говорив про те, що переговори повинні
здійснюватися без використання обману, підступу, шантажу, підкупу.
Існує дискусія з приводу того, чи дипломатія є наукою, чи мистецтвом. З початку теорії дипломатії
термін вживається в декількох значеннях: перше значення – це офіційна діяльність державних
організацій з компетенцією у сфері міжнародних відносин що є головними дипломатичними
представниками і які реалізують зовнішню функцію держави. Друге значення, це сукупність
науково обґрунтованих засобів і методів за допомогою яких реалізується власне дипломатична
діяльність. Третє значення, це певні категорії кваліфікованих осіб, співробітників дипломатичної та
консульської служби, які призначаються на свої посади з метою реалізації зовнішньої політики
держави.
Історію класичної дипломатії можна поділити на декілька етапів. Початком першого етапу
вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 p., які вперше встановили поділ
на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і
традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні
правила геополітики та дипломатії.
Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни та
облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків
яких було утворення Ліги Націй. Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали
основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську
конвенцію про консульські функції, у 1928 р.— Гаванську конвенцію про консульських чиновників.
Водночас було прийнято «кодекс Бустаманте» (1928). Цей документ став важливим колективним
міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували
більшість країн Центральної та Південної Америки.
Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх
цивілізаційних спіралей розвитку людства.Саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-
правовий кодекс дипломатії, «правила гри» стають універсальними і чітко визначеними. З
прийняттям Статуту ООН у 1945 p., Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 p., Віденської
конвенції про дипломатичні зносини в 1961 p., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963
p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з
міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-
правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ.
Класична дипломатія переважно є спілкуванням між країнами, шляхом формування союзів між
певним колом політичних акторів. Класична теорія дипломатії являється державоцентричною.
Тільки держава реалізує дипломатію. Представниками класичної теорії дипломатії є: Ф. де Кальєр,
Дж. Беррідж, Сатоу, Нікольсон.

6. Новітня теорія дипломатії

(презентация)
Новітня (посткласична) теорія дипломатії базується на розумінні дипломатії не як форми лише
міждержавного спілкування, а і як недержавне спілкування, неофіційна дипломатія.
(модуль)
Еволюція системи міжнародних відносин вимагає адаптації та змін від традиційної дипломатії, її
форм ведення та структурної організації. Але, в свою чергу, основні постулати дипломатії
залишаються незмінними, лише адаптовуються до сучасних вимог. Це свідчить про важливість
усталеної століттями практики ведення зовнішніх справ та про її невід’ємність незалежно від
інтенсивності сучасних процесів трансформації світу. В умовах інформаційної революції стає
популярною ідея підтримання відносин з іншими державами безпосередньо з міністерств
закордонних справ.
Нові тенденції в міжнародних відносинах свідчать про те, що фігура професійного дипломата в
найближчий час залишатиметься необхідною для забезпечення формату двосторонніх відносин в
країні перебування.
Сучасна дипломатія винаходить і підбирає свій інструментарій так, щоб вона відповідала умовам
матеріального і духовного буття, що існують в світі. Ефективне здійснення функцій дипломатії
безпосередньо залежить від достовірності і якості інформації, що здобувається нею. А швидкість
надходження і розповсюдження інформації, гласність, відвертість, прозорість цілей і намірів
зовнішньої політики і дипломатії — один з найнадійніших показників рівня цивілізованості держави
і суспільства в цілому.
Дипломатична діяльність сучасності стає більш різноманітною, ніж вона була, наприклад, століття
тому: сучасна дипломатія включає багато нехарактерних для неї раніше сфер, таких як взаємодія з
громадськістю, координація зусиль по врегулюванню конфліктів. Форми дипломатичної діяльності
також стають все більш різноманітними і сьогодні не зводяться тільки до діяльності посольств.
Характерні риси «новітньої» дипломатії:
- відкритий характер міждержавних стосунків, що грунтується на основі довіри та відвертості
партнерів
- оперативність
- інформатизація дипломатичної діяльності
- охоплення дипломатією, крім політчнох сфери, інших сфер суспільного життя, таких як економіка,
наука, культура, екологія.
До напрямів нової дипломатії належить:
- багатостороння дипломатія
- спеціальні дипломатичні місії
- економічна дипломатія
- зустрічі на вищому рівні

7. Інноваційна теорія дипломатії

У сучасній практиці зовнішніх зносин є актуальною проблема ефективного використання цифрової
дипломатії, що надає можливість ведення дипломатичних переговорів із застосуванням інноваційних
підходів.
Термін електронна дипломатія використовується з 2012 року. Австрійський науковець Ф.Хансон
визначив електронну диплрматію, як можливість використання світової павутини для підтримки і
реалізації зовнішньополітичних цілей.
На прикладі роботи департаменту США вчений виділив 8 пріоритетних напрямів її діяльності:
⁃ управління знаннями
⁃ публічна дипломатія
⁃ управління інформацією
⁃ консульська підтримка
⁃ реагування у надзвичайних ситуаціях
⁃ свобода інтернету
⁃ зовнішні ресурси
⁃ політична планування
Російський вчений вживає термін «інноваційна дипломатія», що, на його думку, є інструментом
зовнішнього впливу держави, спрямованим на вироблення суспільної думки за допомогою
використання сучасних ІКТ.
У рамках цифрової дипломатії використовуються соціальні мережі, блоги і подібні медіамайданчики
у глобальній мережі.
В електронній дипломатії беруть участь державні відомства, зовнішньополітичні, урядові органи, а
також неурядові організації, чия діяльність пов’язана з реалізацією зовнішньополітичного порядку.
Головні цілі цифрової дипломатії –просування зовнішньополітичних інтересів, інформаційна
пропаганда через Інтернет-телебачення, соціальні мережі та мобільні телефони, спрямована на
масову свідомість і політичні еліти.
Можна виділити кілька загальних напрямків, де цифрова дипломатія як ресурс
зовнішньополітичного відомства особливо ефективна:
• здійснення публічної дипломатії при встановленні контактів із онлайн-аудиторією та формуванні
нових інструментів комунікації (забезпечує можливість звернення безпосередньо до цільової
аудиторії з конкретними повідомленнями);
• електронна дипломатія сприяє налагодженню діалогу у форматі «громадянин-громадянин, людина-
людина», який може бути ініційований як самими учасниками громадянського суспільства, так і
державою, що може виконувати функції модератора діалогу;
• у галузі управління інформацією, в тому числі накопиченими знаннями та досвідом: акумулювання
й аналіз колосального обсягу інформації, що може бути з успіхом використаний у політичних
прогнозах і стратегічному плануванні;
• здійснення консульської діяльності: обробка та підготовка візової документації, прямі контакти з
громадянами, які перебувають за кордоном;
• при виникненні надзвичайних ситуацій: використання ІКТ для здійснення екстреного зв’язку з
посольством держави за кордоном.
8.Еволюція дипломатичного середовища
Дипломатичне середовище: діаспори,ТНК, МНУО,ММУО, ЄС і т.д., Регіональні влади.
( презентація)
Початок ХХІ ст. визначив нові завдання та перспективи української дипломатії, адже значну частину
дипломатичних функцій сьогодні доповнює соціальний сегмент Інтернету, чим забезпечує
відкритий, безпосередній, динамічний діалог.
Нині співробітники посольств є представни- ками найрізноманітніших відомств – військових,
розвідувальних, комерційних, інформаційних, аг- ропромислових і так далі. На початок нового XXI
століття в американському посольстві в Лондоні налічувалися не більше 20% працівників, що нале-
жать до зовнішньополітичного відомства як такого.
З появою нових глобальних викликів, таких як питання охорони навколишнього середовища, між-
народного тероризму, глобалізаційні процеси структура зовнішньополітичного відомства зміню-
ється відповідно до потреб країни. Для забезпе- чення оптимізації виконання функцій з’являються
нові відділи, департаменти, які потребують відпо- відного рівеня знань та обізнаності від спеціалістів
у тій чи іншій сфері.
Деякі посольства сьогодні нагадують невеликі військові містечка або гарнізони, де розташовані
офіси, резиденція посла, житлові будинки для дипломатів, їхніх сімей, а також родичів, магазини,
спортивні споруди, басейни, клуби і культові бу- дівлі. Усе це перетворило дипломатичну службу на
надзвичайно дорогу галузь державного управління.
На сьогодні за структурою посольства поді- лені, як правило, на кілька підрозділів, груп чи сек- цій,
що займаються певною проблематикою країни, в якій перебуває посольство. Це, як правило, група
зовнішньої політики, економічних питань, внут- рішньої політики, двосторонніх відносин, тобто
відносини із країною перебування, двостороннього культурного співробітництва, а також
консульські питання.
Нові глобальні виклики, такі як питання охо- рони навколишнього середовища, міжнародного
тероризму, глобалізаційні процеси, видозмінюють структуру диппредставництв відповідно до потреб
і завдань країни.
У 2010 році урядом Франції була висунута ідея посольств ХХІ ст., так звані регіональні
посольства. Згідно з цієїю концепцією, посольства ділитимуться на посольства в країнах ЄС,
посольства в країнах з перехідною економікою, посольства в країнах, що розвиваються, та
розглядатиметься можливість діяльності одного посольства на регіон або кілька країн, тим самим
значно зменшивши кількість посольств у світі і, відповідно, фінансування зовнішньополітичних
відомств. Таким чином, уряд Франції намагається вирішити питання оперативної діяльності
посольств, а також фінансового забезпечення.
Разом зі змінами центрального апарату забезпечення дипломатичної діяльності держави
еволюціонують і закордонні дипломатичі установи. З’являються нові відділи, інститути відповідно
до сучасних реалій, розширюється масштаб діяль- ності посольства та його функції. З появою нових
напрямів дипломатії формуються нові інститути при посольстві, такі як культурні інститути, які
покликані пропагувати мову і культуру держави, а також формувати позитивний іміжд своєї країни в
країні перебування. Не менш важливим є сучасний аспект взаємодії посольства з представництвами
бізнесових структур своєї країни, сприяння їм, що демонструє еволюцію функцій посольтва та ролі
дипломатичного представнитва за кордоном.
Аналізуючи трансформаційні тенденції в сучасній дипломатії, варто торкнутися такої складної теми,
як роль посла в сучасній політиці і сучасній дипломатичній службі. Ha нашу думку, саме поcол е
ключовою фігурою, роль і місце якої визначають роль, місце і значення дипломатії як такої.
Відповідно за рівнем кваліфікації та професійності посла судять про професійність дипломатичної
служби країни, яку він представляє.
Зрештою за суворими правилами протоколу лише посол та у певних ви- падках його заступник є
«надзвичайним і повно- важним» представником глави держави за кордоном, a решта очолюваної
ним місії лише допомага- ють йому у виконанні цього відповідальноrо завдання.
Посол все більше має справу з мас-медіа, a якщо вони не виявляють цікавості до посла, тo це
має стати приводом замислитися, чи доходить його діяльність взагалі до людей за межами
очолюваної ним місії. Статс-секретар МЗС ФРН В.Ішингер за- являв, що «в майбутньому Німеччині
потрібні будуть посли, здатні політичними методами зсередини впливати на процес формування і
прийняття рішень у країні перебування. Він має не лише володіти мовою країни перебування. Він
повинен бути в змозі брати участь у публічних політичних дискусіях і ток-шоу. Він повинен бути
PR-агентом нової генераціі» [12, с. 130].
Сьогодні посол є не лише посередником між двома урядами. Хороший, активний посол
перетворюється на посередника між двома націями в широкому розумінні цього слова. За даними
Ш.Кроненбурга, більша частина робочого часу «середньостатистичного» німецького посла витрача-
ється на зустрічі з представниками партій, профспілок, церков, армії тощо, в той час як у політичній
сфері їх функції часто зводяться до суто адміністративного рівня.
Зникає й інша риса, властива традиційній дипломатії : прив’язка посла до столиці, де він акреди-
тований. Про застарілість такої практики свого часу було добре сказано в листі президента Дж. Ф.
Кеннеді американським послам від 29 травня 1961 р., який є, на нашу думку, одним із найбільш
повчальних документів такого роду протягом повоєнного періоду. Дж.Ф.Кеннеді писав зокрема:
«Практика сучасної дипломатії вимагає детального розуміння не лише урядів, а й народів, їх культур
та інституцій. Тому сподіваюся, що ви сплануєте свою роботу таким чином, щоб мати час для
подорожей за межами національної столиці. Лише в такий спосіб ви досягнете близьких, особистих
зв’язків, які виходять за межі офіційних дипломатичних кіл і створюють передумови для
співчутливого і коректного розуміння всіх сегментів країни акредитаціі».
Завдання менеджменту інформації, яке лягає нині на посла, передбачає, що він повинен вияв-
ляти більшу активність в обох напрямках – інформуючи свій уряд і поширюючи інформацію про
власну країну в країні перебування. Використання можливостей сучасних засобів комунікації, таких
як Інтернет, повинно поєднуватися з компетентні- стю та обізнаністю, без яких сучасний посол не
зможе добре орієнтуватися в інформаційному вирі.
Одночасно посол продовжує залишатися представником власного уряду в країні акредитації, який у
будь-якій ситуації має забезпечувати пере- бування делегацій, що прибувають із «центру».
Репрезентативна роль посла, як і менеджмент інформації, також має два виміри. Він повинен гідно
представляти інтереси власного уряду при одночасному дотриманні лояльності відносно країни
перебування, без чого він не користуватиметься там достатнім рівнем довіри і, відповідно, не зможе
достатньо ефективно виконувати покладені на нього функції. Користуючись «економічно-
дипломатичною» термінологіею колишнього посла ФРН y США статс-секретаря МЗС ФРН Б. фон
Штадена, «посол, звичайно, не є неупередженою стороною, але незважаючи на це, він до певної міри
є «чесним брокером» між двома країнами.
Розширення сфери дипломатії привело до використання в дипломатичній роботі спеціалістів різних
напрямів. Наприклад, у Німеччині, Великобританії, США зовнішньополітичні відомства запрошують
на роботу психологів, математиків,
лікарів, фінансистів, екологів та активістів громадських організацій.
Зміна засобів ведення дипломатії веде за собою і зміну ролі посла. Очевидно, що в ХХІ столітті
вимоги до дипломата значно підвищаться.
Не маючи рутинної діяльності щодо збору інформаційних даних, дякуючи технологічному
прогресу, дипломат нової формації повинен проявляти себе переду- сім як досвідчений аналітик,
менеджер та координатор. Значною стає його роль посередника між офіційною та неурядовою
дипломатією, його здатність виявити та мобілізувати неурядові ре- сурси для досягнення державних
цілей. Та понад усе дипломат нового покоління повинен розраховувати, коли і яким чином урядові
дипломатичні ре- сурси можуть бути представлені іншим акторам для реалізації їх цілей на
міжнародній арені.

9. Недержавні актори і дипломатія

Серед недержавних учасників міжнародних відносин виділяють міжурядові організації, неурядові
організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені.
Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у міжнародних відносинах,
характерним для післявоєнного часу.
(ООН, Рада Європи, МВФ, ЮНЕСКО, НАФТА, НАТО)
Виділяють міжнародні міжурядові організації із співробітництва та наднаціональні організації.
Організації із співробітництва у повному обсязі зберігають суверенітет держав, які входять до їх
складу.
Наднаціональна організація користується переданими їй повноваженнями, завдяки чому вона може
звертатися окрім самих держав-учасниць безпосередньо до вихідців з цих держав.
Неурядові організації розрізняються за своїми розмірами, структурою, направленістю діяльності та її
завданнями. На відміну від держав і міжурядових організацій, їхні рішення не мають для держав
юридичної сили. Основною "зброєю" неурядових організацій у галузі міжнародної політики є
мобілізація міжнародної громадської думки
Спеціалісти виділяють три основні риси міжнародних організацій: 1) політична воля до співпраці,
яка зафіксована в установчих документах; 2) наявність постійного управлінського апарату; 3)
автономність компетенцій і рішень.
Такі риси повністю відповідають критеріям міжнародних, міждержавних і міжурядових організацій,
їх можна визначити як об'єднання суверенних держав, які на основі міжнародного договору або
хартії переслідують загальну мету. Тому, за висловом Б. Жак'є, "міжнародна організація володіє
міжнародною правосуб'єктністю і власним волевиявленням".
Окреме місце серед недержавних учасників міжнародних відносин належить транснаціональним
корпораціям – великим структурам, підприємствам, закладам, організаціям, що мають за мету
отримання прибутку та діють через свої закордонні філії одночасно в кількох державах, в той час як
центр управління (материнська компанія) знаходиться в одній з них. Такі організації є об′єктивними
виразниками процесу інтеграції, сприяють процесу лібералізації економіки в державах, де вони
розташовані. Водночас дослідники стверджують, що транснаціональні корпорації можуть бути
джерелами економічних і соціальних потрясінь, екологічних та інших проблем.
Транснаціональні корпорації, володіючи міжнародним характером капіталу, керівництва та
організації, можуть бути засновані на стратегії регулювання первинних ресурсів (нафта, газ,
агроіндустрія), на стратегії виробництва (електроніка, фармацевтика, машинобудування, хімія),
комерційній стратегії (банки, транспорт, туризм, технології). Дослідники стверджують, що у світі
нараховується близько 40 тисяч материнських транснаціональних компаній, які контролюють
близько 250 тисяч їх дочірніх організацій та відділень за кордоном. На них працють 73 мільйони
працівників. На транснаціональні компанії приходиться більше ¼ світового валового продукту, тобто
доля ТНК у світовому ВВП за останні 30 років зросла з 17 до 30%, а їх кількість за чверть століття
збільшилась вп’ятеро.

10. Міжнародні організації в системі міжнародних відносин

ПЕРЕВАГИ МО (Дж. Берідж)
 Участь або членство держави в ММУО надає їй більшого авторитету на міжнародній арені
 Такі майданчики для спілкування дають можливість спостерігати за конкуруючими
державами, називаючи ММУО інструментом, що дає змогу державам спікуватись з найбільш
небезпечними суперниками
 ММУО надають можливості для ведення агітації чи пропаганди- держави можуть публічно
демонструвати своє занепокоєння чи рішучість
 ММУО- це можливість проводити одночасно переговори з великим колом сторін

ММУО – найбільш поширена форма багатосторонньої дипломатії

1. 1909р- 37
2. 1962 – 162
3. 2006- 1963

ТНК- комерційні підприємства, організовані в одній державі, які ведуть свою діяльність або мають
філії в інших державах.
На поч 21 ст більш ніж 53000 ТНК, які мали філій. Загальні активи оцінюються понад 13 трлн
Традиція засновувати постійні представництва (місії) при міжнародній організації виникла
одночасно зі створенням самих міжнародних організацій та втілилася після Першої світової війни в
рамках Ліги Націй і в рамкаї деяких міжнародних універсальних організацій спеціалізованого
характеру. Перщою країною,яка відкрила в 1920 постійне представництво при Лізі Націй, була
Польща. Цьому приклад наслідувати й інші держави, і в 1922 р інувало вже 25 постійних місій, а в
1930 близько 40
Кодифікація провових норм, регулюючих положення представництва держав у їх відносинах х
міжнародними організаціями, відбулася на Віденській конференції 1975 р.
«Ми бачим, що дипломатичне середовище наповнене зростаючою різноманітністю акторів, що
формує набагато більш комплексну модель міжнародного спілкування, ніж традиційні міжурядові
зносини»
МНУО можуть використовувати інструменти, які держава не може або не хочу задіяти. Дж Купер та
Б. Хокінг зазначають, зо держави більше не можуть виконувати ряж функцій у тому обсязі, якого
потребує суспільство, і такі організації якраз заповнюють цю прогалину
 МНУОмають можливість залучати більшу кількість експертів ніж держава дипломатична
служба
 МНУО перебирають досвід традиційної дипломатії в організації роботи та спілкуванні
 МНУО швидше реагують на зміни у ІКТ та активніше імплементують їхз у свою роботу, ніж
держави, якими заважає власний бюрократичний механізм
 МНУО гармонійно співпраціюють з іншими новими акторами, наприклад, ММУО

11. Особливості взаємодії з діаспорою

ДІАСПОРИ-Це невикористаний потенціал у дипломатії як інструменту реалізації державних
інтересів.
Для деяких відносно невеликих держав, діаспора іноді може мати більшу чисельність, аніж
населення самої держави – наприклад , Ірландії і Мальти
Тенденції співпраці з діаспорами :
 розширення кола питань , якими може займатись діаспора ;
 розробка двосторонньої політики , використовуючи діаспору як фактор позитивного впливу
на вирішення питань ;
 пошук новаторських шляхів залучення діаспори в різних сферах діяльності , важливих для
країни походження , таких , як наука , технології або інші професійні галузі ;
 робота держави з розбудови сталих та міцних відносин з наступними поколіннями діаспори ,
як додатковий інструмент державної політики

12. Роль дипломатичних спеціалістів у реалізації зовнішньополітичних завдань

(інет)
Виходячи з того, наскільки серйозно відносяться держави до підбору кадрів на дипломатичну
службу, варто зауважити, що посол залишається не менш важливою фігурою в дипломатичній
практиці, єдине, що змінюється, як і у всій дипломатії – це його функції та методи їх
виконання.Посол - це єдиний представник держави, який нa регулярній основі має практично прямий
доступ до всіх керівних кабінетів і осіб, що приймають рішення в країні перебування. B умовах
України це єдиний представник держави, що може за кордоном запросити ключових діючих осіб в
будь-якій сфері, цікавої з точки зору національних інтересів, на прийом, фуршет, ланч чи робочий
сніданок, обговорити з ними у неформальній обстановці спільні теми. Це єдиний представник
держави, який може регулярно з'являтися в ЗМІ країни перебування, пояснюючи політику власної
держави [7, с. 26]. Врешті, єдиний представник держави, який ледь не щодня має можливість
сприяти створенню її позитивного іміджу в країні акредитації. Від вправності та професійності посла
залежить, наскільки йому це вдається.
Сьогодні посол є не лише посередником між двома урядами. Хороший, активний посол
перетворюється на посередника між двома націями в широкому розумінні цього слова. За даними
Ш.Кроненбурга, більша частина робочого часу «середньостатистичного» німецького посла
витрачається на зустрічі з представниками партій, профспілок, церков, армії тощо. B той час як в
політичній сфері їх функціі часто зводяться до суто адміністративного рівня [8]. Зникає й інша риса,
властива традиційній дипломатії : прив'язка посла до столиці, де він акредитований. Про застарілість
такої практики свого часу було добре сказано в листі президента Дж.Ф.Кеннеді американським
послам від 29 травня 1961 р., який є, на нашу думку, одним з найбільш повчальних документів
такого роду протягом повоєнного періоду. Дж.Ф.Кеннеді писав зокрема: "Практика сучасної
дипломатії вимагає детального розуміння не лише урядів, але й народів, їх культур та інституцій.
Тому сподіваюся, що ви сплануєте свою роботу таким чином, щоб мати час для подорожей за
межами національної столиці. Лише в такий спосіб ви досягнете близьких, особистих зв'язків, які
виходять за межі офіційних дипломатичних кіл і створюють передумови для співчутливого і
коректного розуміння всіх сегментів країни акредитаціі"
Розширення сфери дипломатії призвело до використання в дипломатичній роботі спеціалістів різних
напрямків. Наприклад, в Німеччині, Великобританії, США зовнішньополітичні відомства
запрошують на роботу психологів, математиків, лікарів, фінансистів, екологів та активістів
громадянських організацій. Зміни засобів ведення дипломатії веде за собою і зміну ролі посла.
Очевидно, що в ХХІ столітті вимоги до дипломата значно підвищаться. Не маючи рутинної
діяльності щодо збору інформаційних даних дякуючи технологічному прогресу, дипломат нової
формації повинен проявляти себе передусім як досвідчений аналітик, менеджер та координатор.
Значною стає його роль посередника між офіційною та неурядовою дипломатією, його здатність
виявити та мобілізувати неурядові ресурси для досягнення державних цілей [10]. Та понад усе,
дипломат нового покоління повинен розраховувати, коли і яким чином урядові дипломатичні
ресурси можуть бути представлені іншим акторам для реалізації їх цілей на міжнародній арені.

13. Економізація зовнішньополітичної діяльності

За умов глобалізації посилюється співпраця в економ, торгов, науковій та інших сферах. Оскільки
відбувається економізація дипломатії, невід’ємною складовою стає активна підтримка та просування
економ.інтересів країни в цілому та бізнесу зокремаю.
Форми багатостор. співпраці включають: форуми, що сприяють проведенню зустрічей, обміну інф-ю
і досвідом (ОЕСР, ФАО), інститути з чіткими цілями і значними засобами (СОТ, МВФ, МБРР),
фонди автономного значення тощо.
Державні актори екон.дипломатії: МЗС, МЕРТ, МО, сільс.госп-ва, промисловості тощо.
Нові актори: місцева влада, регіональні об’єднання, неурядові орг-ції.
Важливі елементи: закордонна мережа торгових палат, торг-економ комісії в складі
посольств, економ відділи посольств, консульські установи.
Моделі економ.дипломатії: під егідою МЗС; частково об’єднана модель (торг-екон місії в
складі посольств з подвійним підпорядкуванням); делегування завдань з орг-ції торг-економ
відносин третій стороні.
На даний час саме на МЗС України покладені завдання участі у забезпеченні у межах
повноважень реалізації державної зовнішньоекономічної політики, політики інтеграції економіки
України у світову економічну систему, а також участі у формуванні та реалізації державної політики,
спрямованої на інтеграцію України в європейський політичний, економічний, правовий простір з
метою набуття членства в Європейському Союзі.
Країна без відповідної дипломатії не може посісти помітне місце у міжнародній економіці.
Поряд з традиційними функціями, а саме, сприянням торговельному та економічному обміну з
іноземними країнами, вона охоплює багато інших сфер, таких як інвестиційна співпраця,
взаємовідносини з міжнародними економічними організаціями та фінансовими інститутами,
регіональними структурами, участь у здійсненні аналізу та досліджень глобальних економічних
проблем. Окрема увага в галузі економічної дипломатії приділяється роботі з транснаціональними
корпораціями. Наразі їхня кількість сягає сімдесяти тисяч, а кількість закордонних філій
наближається до мільйонної позначки. Між тим, роль держави, як і раніше, залишається помітною
(навіть, «визначальною»), проте кількість акторів на «дипломатичній сцені» збільшується і розподіл
сил між ними та набір інструментів змінюються.
 14. Культура як інструмент дипломатії та міжкультурне співробітництво

Культурна дипломатія передбачає перш за все обмін ідеями, інфою, витворами мист-ва. Є одним з
елементів публічної дипломатії, частиною політики «м’якої сили». Американський політолог Мілтон
Каммінгс називає культурною дипломатією "обмін ідеями, інформацією, цінностями, переконаннями
та іншими аспектами культури з метою зміцнення взаєморозуміння"
На державному рівні культурна дипломатія застосовується для просування національних
інтересів через уряди або інші політично мотивовані організації. На суспільному рівні неурядові
організації і індивідууми за допомогою культурної дипломатії заохочують створення і розвивають
платформи для взаємного культурного обміну. Приватний рівень передбачає культурну дипломатію
здійснювану приватними акціонерними компаніями, зацікавленими в розвитку міжкультурної
комунікації.
Можна виділити три основні моделі культ дипл.: французька (institute francaise), британська
(british council), німецька (gete institute) ак історично склалося, що до створення культурних
інституцій, діяльність яких направлена назовні, причетні дипломати: 1883 року з ініціативи Поля
Камбона – посла в Тунісі, Іспанії та Великобританії – була заснована громадська організація "Альянс
Франсез", а біля витоків Британської Ради стояв сер Реджинальд Ліпер, співробітник британського
МЗС, посол. Французький інститут підпорядковується МЗС, за кордоном ФІ є культурним відділом
посольства і директор Інститут завжди є радником посла. Французькі інститути в усіх країнах
спираються на мережу "Альянс Франсез" – громадську культурно-просвітницьку організацію, яка
також пропагує та поширює французьку мову і культуру.
Культурна дипломатія – це заснування або полегшення обмінів між державами з метою
вироблення переваг на довгий термін, або ж підтримки національних інтересів, побудови відносин
або посилення соціокультурного розуміння. Мета культурної дипломатії полягає в тому, щоб
іноземці розуміли ідеали та інституції іншої нації, підтримували економічні та політичну співпрацю.
По суті «культурна дипломатія розкриває душу нації», що, в свою чергу, створює вплив.
Незважаючи на те, що культурна дипломатія часто ігнорується, вона може і не може відігравати
важливу роль у досягненні зусиль національної безпеки. Культурна дипломатія грає важливу роль в
досягненні цілей національної безпеки. В Україні культурна дипломатія здійснюється
Міністерством культури і туризму, Міністерством закордонних справ, Міністерством з питань сім’ї,
молоді та спорту, Міністерством освіти і науки, Державним комітетом телебачення і радіомовлення
України, неурядовими громадськими організаціями і приватними особами.
15. Концепція публічної дипломатії та дип елементи м’якої сили

М’яка сила за Дж. Наєм включає політичну, публічну та культурну дипломатію. Окремо
виділяють також гуманітарну дипломатію.
Під "м'якою силою" мається на увазі здатність держави домагатися своїх цілей за рахунок
привабливості власної культури, суспільно-політичних цінностей — на противагу "жорсткій силі",
ґрунтованій на військовому і економічному тиску. Це поняття уперше сформулював Джозеф Най-
молодший, професор Гарвардського інституту державного управління імені Джона Ф. Кеннеді.
"Країна може досягати бажаних для себе результатів у світовій політиці, тому що інші країни —
захоплюючись її цінностями, наслідуючи її приклад, прагнучи до її рівня процвітання і відкритості -
хочуть йти за нею.
Більшість дослідників сходяться на тому, що "м'яка сила" має спиратися на ліберальний режим, на
розвиненість, універсальність культури і потужні засоби її поширення, прогресивну систему освіти,
передову комунікаційну систему, національну та соціальну монолітність суспільства, а також на
політичну волю і вміння користуватися цією могутністю і, як результат, на здатність утверджувати і
обстоювати свою національну самобутність і свої законні інтереси. Нещодавно Дж. Най у
співавторстві з колишнім першим заступником держсекретаря США Р. Армітіджем зробили доповідь
для Центру стратегічних і міжнародних досліджень США, в якій упровадили в обіг нове поняття
"розумна сила". Вони, зокрема, зазначають: "Розумна сила – це здатність впливати на інших людей
для досягнення бажаного результату... Розумна сила – це здатність перетворити ресурси на
стратегію, що веде до бажаних результатів".
 "М'яка сила" підвищується, якщо держава ефективно бере участь у врегулюванні різних
кризових ситуацій, міжнародних і локальних конфліктів. Безсумнівно, що репутація держави
поліпшується, якщо вона бере участь у наданні допомоги іншим країнам, яка сприяє не тільки
налагодженню відносин між державами, формуванню позитивного іміджу держави-донора в
суспільній свідомості громадян держави-реципієнта, а й підвищенню авторитету в міжнародному
співтоваристві.
Ще одним інструментом "м'якої сили" є надання гуманітарної допомоги. Тому позитивно слід
оцінити той факт, що Україна надає гуманітарну допомогу нужденним країнам. Так, наприклад, 26
вересня 2012 року Президент В. Янукович доручив Кабміну забезпечити через механізми ООН
надання гуманітарної допомоги Сирії. 7 листопада 2012 року Кабінет Міністрів виділив Міністерству
надзвичайних ситуацій 1 млн грн на надання гуманітарної допомоги окремим країнам регіону
Близького Сходу.

16)Гуманітарні аспекти дипломатії та фактор релігії.

(Інтернет і лекція)
Концепція гуманітарної дипломатії бере свій початок зі складного і визначного досвіду, здобутого
Міжнародним комітетом червоного хреста під час Другої світової війни.
Основним завданням постає гарантія гуманного ставлення до усіх людей; і ця потреба лежить в
основі гуманітарної дипломатії, яка опирається на три стовпи Міжнародного комітету червоного
хреста: репутація, неупередженість і нейтральність.
мета, до якої має прагнути гуманітарна дипломатія полягає у, зокрема, наданні кращого піклування
про інтереси найбільш соціально незахищених шарів населення з боку осіб, котрі приймають
рішення і з боку впливових політиків; встановленні більш тісного зв’язку з людьми, котрі приймають
рішення, формуючи здатність впливати на них; підвищенні здатності до діалогу як на
національному, так і на міжнародному рівнях; покращенні прозорості і здатності до обговорення тих,
хто працює у галузі гуманітарної дипломатії; посиленні здатності керувати усіма корисними
ресурсами; співпраці з іншими суб’єктами, які переслідують ту ж гуманітарну мету. Крім того,
стверджують, що до складу гуманітарної дипломатії входять «захист», «переговори», «спілкування»,
«формальні угоди» та будь-які інші заходи, котрі здатні принести користь для досягнення
поставленої мети. Іншими словами, кінцева мета гуманітарної дипломатії полягає у її здатності
скеровувати осіб, здатних приймати рішення, для роботи заради найбільш «вразливих» людей ,
цілком дотримуючись основоположних гуманітарних принципів. гуманітарні дії – котрі
застосовуються під час будь-якої кризи, в тому числі спричинені епідеміями чи природними
катастрофами, можуть віднайти подальшу важливу рушійну силу в духовних цінностях, що лежать в
основі релігійних організацій. Таке спостереження відкриває нові та цікаві перспективи, які, за умови
належної координації, здатні створити безпрецедентні поєднання для подолання критичних ситуацій,
таких як бідність, хвороби і війна.
Релігійні переконання можуть виступати в якості клею і надавати безмежне натхнення організаціям,
що працюють в гуманітарній сфері. Втім, це ніколи не повинне ставати причиною дискримінації
нужденних. «Гуманітарна дипломатія» насправді може відображувати можливість впровадження
політичних заходів задля здобуття гуманітарних цілей, збагачення і посилення принципів
міжнародного гуманітарного права, супроводжуючи їх духом і справжніми, потужними цінностями
людей, які зазнають страждань.
Рівні гуманітарної дипломатії : громадяни та всебічна допомога їм; гуманне ставлення до країн, що
знаходяться в кризових явищах.

17)Особливості практичної діяльності дипломатичних місій та делегацій.

(Інтернет)
Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має
повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода
потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеціальну
місію в іншу державу для розв'язання питання, яке становить для них спільний інтерес.У
дипломатичній практиці досить часто трапляються випадки, коли спеціальні місії (особливо на
вищому рівні) послідовно відвідують декілька країн упродовж короткого терміну. Це, найчастіше,
один географічний район. Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною
складовою для скерування або прийняття спеціальної місії. Крім цього, відряджання і приймання
спеціальної місії не пов'язані також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною
передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам використовувати
таку форму дипломатії за будь-яких умов. При цьому держави вільні від будь-яких зобов'язань, крім
тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії. Акредитуюча держава може призначити
главу і членів спеціальної місії на свій розсуд, попередньо надавши приймаючій державі необхідну
інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір
призначити. Причому приймаюча держава може не дати згоди на відряджання спеціальної місії,
чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови у приймаючій державі та
потреби цієї місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не дати згоди на призначення
будь-якої особи як члена спеціальної місії (ст. 8). Однак сьогодні дипломатична практика засвідчує,
що більшість держав не ставить будь-яких кількісних рамок для спеціальних місій, за винятком
випадків, коли в договорі подається застереження щодо кількості спеціалістів. Приймаюча держава
може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу
державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший
член персоналу місії неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відкликати цю особу або
припинити її функції в місії. Причому та чи інша особа може бути оголошена persona non grata або
неприйнятною до прибуття її на територію приймаючої держави. Вирішальна роль у діяльності
спеціальної місії належить главі місії. Якщо скеровуюча держава його не призначила, то один із
представників скеровуючої держави, зазначений останньою, уповноважений діяти від імені
спеціальної місії і вести листування з приймаючою державою. Приймаюча держава адресує всю
кореспонденцію, що стосується спеціальної місії, главі місії або, якщо глава місії не призначений,
уповноваженому представнику чи через постійне дипломатичне представництво.Усі офіційні справи
з приймаючою державою, доручені спеціальній місії акредитуючої держави, ведуться з Міні-
стерством закордонних справ або з іншим органом приймаючого уряду, щодо якого є домовленість.

18)Особливості дипломатичної діяльності в МО.

(Інтернет і лекція)

Міжнародні організації – найбільш поширена форма багатосторонньої дипломатії. До переваг

Міжнародних організацій належать :

1)надання більшого авторитету на міжнародній арені.

2)змога спілкуватись з найбільш небезпечними суперниками

3)ведення агітації чи пропаганди (можливість публічно демонструвати своє занепокоєння)

4)ММУО – можливість одночасно проводити переговори за круглим столом

У процесі діяльності можна виокремити дві категорії місій держав при МО: постійні та тимчасові
представництва. Якщо йдеться про функції постійної місії, відповідно до Віденської конвенції 1975
р., держави-члени можуть засновувати постійну місію при організації для того, щоб забезпечити
єдність між акредитованими державами й організацією, проводити переговори з організацією і
всередині організації, захищати інтереси акредитуючої держави в організації, а також залучатися до
реалізації мети і завдань, поставлених перед організацією і її членами. У конвенціях, які були
прийняті у 1946-1947 рр., були врегульовані важливі питання, які стосуються привілеїв та імунітетів
ООН та її спеціалізованих установ. Але поряд з цим чимало питань, які стосувалися
багатосторонньої дипломатії, тривало так і не були врегульовані на конвенційному рівні. І лише в
1975 р. у Відні була прийнята конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із МО
універсального характеру. Вона охоплює такі сфери діяльності держав у їхніх відносинах з МО і в
рамках міжнародних конференцій:

 1) сфера діяльності постійних представництв держав-членів при МО;

 2) делегації держав в органах і на сесіях МО, а також на міжнародних конференціях;
 3) делегації спостерігачів в органах і на сесіях МО та на міжнародних конференціях.

а. представництва та місії при міжнародних організаціях;

Кожний член міжнародної організації має право засновувати при ній постійні представництва або
постійні місії наглядачів для виконання таких функцій: забезпечення представництва держави, що
посилає; підтримання зв´язку між державою, що посилає, і міжнародною організацією;
забезпечення участі держави, що посилає, в діяльності організації і захисту її інтересів тощо.
Призначення членів представництва і його глави не потребують згоди або дозволу організації.
Держава, що посилає, лише повідомляє організацію про призначення, посаду і звання глави або
членів представництва, про прибуття й остаточне відбуття членів представництва, місцезнаходження
приміщення представництва.

в. привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних

організацій і конференцій.

Для безперешкодного виконання своїх функцій персонал представництв при міжнародних

організаціях і на міжнародних конференціях наділяються привілеями та імунітетами. Привілеї слід
розглядати як сукупність особливих прав, які мають дипломатичні й консульські представники, але
не мають громадяни країни перебування; імунітети — сукупність обов´язків, від яких звільняються
дипломатичні й консульські представники, але не звільняються власні громадяни.Якщо
представництва при міжнародних організаціях очолюються главою держави, главою уряду або
міністром закордонних справ держави, що посилає, такі особи користуються не тільки всіма
привілеями та імунітетами, які надаються дипломатичному персоналу, але й "перевагами,
привілеями та імунітетами, які визнаються міжнародним правом за главами держав" або іншими
переліченими посадовими особами.Специфіка надання привілеїв й імунітетів органам зовнішніх
зносин за участю міжнародних організацій і їхнього персоналу полягає у тристоронньому
виникаючих відносин. Привілеї й імунітети надаються не міжнародного організацією, що посилає, а
державою, на території якої розташовані її органи. Тому крім загальних договорів про привілеї й
імунітети представництв, що укладаються державами з організацією, остання укладає ще і
спеціальну угоду із приймаючою державою. Саме вона є визначальною в разі виникнення спорів про
обсяг і зміст привілеїв й імунітетів.Представництва держав при міжнародних організаціях
користуються зазвичай недоторканністю приміщень, це абсолютний імунітет приміщень постійного
представництва, але не службових приміщень делегації в органах організації та на конференціях.
Абсолютно недоторканними є архіви та документи представництва. Вони не підлягають ані
розкриттю, ані затримці. Представництво держави при міжнародній організації має також фіскальні
привілеї, митні імунітети. їм належить право користування прапором і емблемою своєї держави. Для
здійснення своїх функцій представництво має свободу зносин зі своєю державою та свободу
пересування співробітників представництва на території країни перебування. Представництва
міжнародних організацій і їхні головні органи зазвичай також користуються на території держав-
членів привілеями й імунітетами, наданими дипломатичним місіям.До особистих привілеїв і
імунітетів членів представництв при міжнародних організаціях належить насамперед особиста
недоторканність у тому самому обсязі, що і для дипломатичних агентів. Абсолютну недоторканність
зазвичай мають також особиста резиденція члена представництва, офіційні документи та
кореспонденція. Юрисдикційний імунітет члена представництва при міжнародній організації
відрізняється від статусу дипломатичного агента, особливо щодо імунітету від кримінальної
юрисдикції, що поширюється лише на дії, вчинені при виконанні офіційних функцій. Аналогічно
надаються особисті юрисдикційні імунітети вищим представникам держав-членів у головних
органах організацій. У той же час вищим посадовим особам міжнародних організацій можуть бути
надані привілеї й імунітети дипломатичних агентів. Посадові особи мають більш скромні
юрисдикційні імунітети. Обсяг фіскальних привілеїв і митних імунітетів, а також право голови
представництва користуватися прапором і емблемою організації загалом відповідають тому, що
надано відповідно до міжнародного права дипломатичним агентам.Слід мати на увазі, що статус
представництв держав при міжнародних організаціях і статус посадових осіб організацій у державах-
членах урегульований численними міжнародними договорами держав з міжнародними
організаціями. Тому для встановлення точного обсягу привілеїв й імунітетів у зовнішніх зносинах за
участю міжнародних міжурядових організацій слід звертатися до конкретних міжнародних
договорів.

19. Особливості спеціальних місій

(З презентації)

= дипломатія ad hoc

Ст. 1 Конвенції про спеціальні місії 1969 р. визначає: “Спеціальна місія є тимчасова місія, яка за
своїм характером представляє державу і скеровується однією державою в іншу за згодою останньої
для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання”.

Міністерство закордонних справ повідомляється:

- про склад спеціальної місії і про будь-які наступні його зміни
- про прибуття і остаточне відбуття членів місії та про припинення їх функцій в місії
- про прибуття і остаточне відбуття будь-якої особи, яка супроводжує члена місії
- про призначення глави спеціальної місії
- про місцезнаходження приміщень, займаних спеціальною місією, і особистих приміщень, що
користуються недоторканністю

(з інету)

дипломатичні представництва і спеціальні місії мають спільну основу — суверенне право держав на
участь у міжнародному спілкуванні, —їхня діяльність відбувається у спільному правовому колі,
хоча, звичайно, спеціальні місії мають власну сферу дії.
У Конвенції про спеціальні місії, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 8 грудня 1969 р.,
зазначається, що «спеціа.аьна місія» є тимчасовою місією, яка за своїм характером представляє
державу, направляється однією державою до іншої, за згодою останньої, для спільного розгляду
певних питань або для виконання певного завдання». Таким чином, спеціаіьна місія, як і
дипломатичне представництво, виконує, насамперед, представницьку функцію. Саме ця функція дає
можливість чітко відрізняти спеціальні місії від різного роду недержавних, хоча й офіційних певною
мірою, місій та візитів, наприклад, громадських, профспілкових організацій тощо. Іншого харак-
терною ознакою спеціальної місії є те, що вона має, як наголошується в Конвенції 1969 р.,
тимчасовий характер. Це не означає, що діяльність спеціальної місії є обов'язково
короткотерміновою. Відомі випадки, коли їхня робота тривала по декілька років, проте існування
місії завжди визначалось терміном, що вважався необхідним для виконання поставлених перед нею
завдань. Ще однією особливістю спеціальної місії є її конкретно-цільовий характер, що, звичайно, не
свідчить про обмеженість її завдань. Наприклад, за відсутності постійного дипломатичного
представництва в державі, що приймає спеціальну місію, а також у тих випадках, коли йдеться про
спеціальні місії на найвищому рівні, завдання і коло питань, що вирішуються такою місією, можуть
охоплювати проблеми як двосторонньото, так і глобального характеру.

Безпепечно. в сучасних умовах надзвичайно важливу роль відіграє такий вид дипломатії спеціальних
місій, як дипломатія на найвищому рівні. Державні візити, офіційні зустрічі, безпосередні
переговори та підписання відповідних міжнародних угод або політичних домовленостей, що
здійснюються главами держав, урядів та міністрами закордонних справ, стали повсякденною нормою
міжнародного життя, звичним явищем, хоча предметом переговорів на найвищому рівні є не
ординарні, буденні питання, а життєво важливі, доленосні як на двосторонньому, так і глобальному
рівнях. Слід наголосити, що в сучасній дипломатичній практиці зустрічі на найвищому рівні,
зберігаючи власне, принципово важливе значення, розглядаються з точки зору міжнародного права
як різновид спеціальних місій.

Як же здійснюється спеціальна місія? На це запитання чітку відповідь дає ст. 2 Конвенції' про
спеціальні місії: «Держава може направити спеціальну місію в іншу державу за умови згоди
останньої, попередньо отримавши ії через дипломатичні чи інші узгоджені або взаємоприйнятні
канали». Слід зауважити, що спосіб, яким висловлюється згода на направлення, точніше, заснування
постійного дипломатичного представництва, відрізняється від висловлення згоди у зв'язку з
направленням спеціальної місії. У першому випадку згода має бути висловлена обов'язково офіційно
в письмовій формі, тоді як у другому вона може мати різні, довільні форми — від офіційної до
мовчазної згоди.
У дипломатичній практиці зустрічаються випадки направлення однієї спеціальної місії до двох чи
навіть кількох держав. Ст. 4 Конвенції 1969 р. тлумачить: «Держава, яка бажає направити одну й ту
ж саму спеціальну місію до двох або кількох держав, повідомляє про це кожну приймаючу державу,
коли звергається до неї за згодою

Трапляються випадки направлення спільної спеціальної місії двома або декількома державами. Така
ситуація регламентується ст. 5 Конвенції 1969 р.: «Дві або декілька держав, які бажають направити
спільну спеціальну місію в іншу державу, повідомляють про це приймаючу державу, коли
звертаються до неї за згодою».
Одна з найсуттєвіших відмінностей спеціальних місій від регулярної дипломатії, тобто діяльності
дипломатичного представництва, зафіксована у ст. 7 Конвенції. В ній наголошується, що «наявність
дипломатичних або консульських відносин не є необхідною для відправлення чи прийняття
спеціальної місії». Відправлення або прийом такої місії не пов'язані також із процедурою чи фактом
визнання. Більше того, саме такі ситуації дають можливість використовувати дану форму дипломатії
за будь-яких умов; держави вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що пов'язані з конкретною
спеціальною місією, і прийом та відправлення останньої не зобов 'язують їх до визнання де-юре
держави, до якої направлено місію, якщо такого не було раніше. Інша справа, що саме за допомогою
спеціальних місій може бути підготовлено грунт для засіву «зерен визнання» між державами, які до
цього не підтримували ніяких дипломатичних контактів.
Ст. 8 Конвенції про спеціальні місії регулює питання щодо призначення членів спеціальної місії. В
ній, зокрема, наголошується, що для призначення глави спеціальної місії не є обов'язковим
отримання агремана як для нього самого, так і для інших членів місії. Таким чином, персонал
спеціальних місій вільно визначається державою, що направляє таку місію, проте прізвища та посади
членів місії попередньо повідомляються приймаючій державі. Така нотифікація про прибуття, а
потім відбуття місії є звичайним правилом щодо всіх дипломатичних агентів — як постійних, так і
тимчасових. При цьому варто зауважити, що «приймаюча держава може не дати своєї згоди на
направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною з огляду на обставини та
умови в приймаючи державі, а також потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи
причинсвоєї відмови, не дати згоду на призначення будь-якої особи членом спеціальної місії. 

Стосовно кількісного складу спеціальних місій, його категорій, то це питання чітко регламентується
ст. 9 Конвенції 1969 р.: «1. Спеціальна місія складається з одного або декількох представників
держави, що направляє місію, з числа яких ця держава може призначити главу місії. До спеціальної
місії може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. 2.
Коли члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, які перебувають
у приймаючій державі, включаються до складу спеціальної місії, вони зберігають свої привілеї та
імунітети як члени дипломатичного представництва чи консульської установи, крім тих привілеїв та
імунітетів, що надаються цією Конвенцією».
Надзвичайно важливим аспектом діяльності спеціальної місії є процедурний момент, який знайшов
своє відображення в ст. 11 Конвенції' 1969 р. під назвою «Повідомлення». В ній, зокрема,
говориться: «1. Міністерству закордонних справ чи іншому органові приймаючої держави, щодо
якого існує домовленість, повідомляється: а) про склад спеціальної місії та про будь-які наступні в
ньому зміни; в) про прибуття та остаточне відбуття членів місії та про припинення їхніх функцій в
місії; с) про прибуття та остаточне відбуття будь-якої особи, що супроводжує члена місії... f) про
місцезнаходження приміщень, в яких розташовується спеціальна місія, та особистих приміщень, які
користуються недоторканністю... 2. Повідомлення про прибуття та остаточне відбуття має робитися
попередньо, якщо це не є неможливим».
Наступним етапом після повідомлення є власне початок діяльності спеціальної місії, або, як
зазначається у ст. 13 Конвенції 1969 р., «початок функцій спеціальної місії»: «1. Функції' спеціальної
місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закор-
донних справ або з іншим органом приймаючої держави, щодо якого існує домовленість. 2. Початок
здійснення функцій спеціальної місії не залежить від представлення ЇЇ постійним дипломатичним
представництвом держави, що направила місію, а також вручення вірчих грамот чи повноважень». У
переважній більшості випадків спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав
урядів або міністрів закордонних справ, а іноді й від керівників окремих установ держави, що
направляє місію. Спеціальні місії церемоніального характеру мають, як правило, вірчі грамоти на
даний конкретний випадок.

Ст. 20 Конвенції 1969 р. регламентує припинення функцій спеціальної місії. Нею визначено п'ять
чітких ситуацій, створення яких недвозначно свідчить про припинення існування правових підстав
для діяльності спеціальної місії. «1. ...а) за домовленістю заінтересованих держав; в) після виконання
завдання спеціальної місії; с) після завершення терміну, встановленого для спеціальної місії, якщо
його спеціально не продовжено; d) після повідомлення держави, яка направила місію, про те, що
вона припиняє або відкликає спеціальну місію; е) після повідомлення приймаючої держави про те,
що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою. 2. Розірвання дипломатичних або
консульських відносин між державою, що направляє, і державою, що приймає місію, само по собі не
може спричинити припинення діяльності спеціальних місій, що існують в момент розірвання
відносин».
Прикладом із сучасної дипломатичної практики припинення функцій спеціальної місії на підставі
пунктів «с» та «е» згаданої статті 20 може слугувати випадок, який трапився в ніч з 12 на 13 серпня
1997 р. з представництвом ОВП у Вашингтоні. Саме опівночі зазначеної доби, згідно з рішенням
держдепартаменту США, у Вашингтоні, на вулиці Кей-стріт, було призупинено його діяльність. У
листі держдепартаменту главі палестинської місії приписувалось «не займатися дипломатичною
діяльністю, не користуватися офіційними паперами з грифом ОВП і навіть, відповідаючи на
телефонні дзвінки, не казати: «Вас слухає палестинське представництво...». Не вдаючись до аналізу
дійсних причин, що призвели до такої ситуації, зауважимо лише, що формальним приводом для
припинення діяльності даної спеціальної місії було те, що конгрес США пішов на канікули, не
продовживши дію закону («Акт сприяння миру на Близькому Сході», 1993), який давав змогу США
підтримувати офіційні контакти з ОВП.
Як уже згадувалося, спеціальні місії можуть очолюватись і вищими керівниками держави. Варто
зазначити, що саме в Конвенції про спеціальні місії вперше кодифіковані звичайні норми
.міжнародного права, які здавна передбачали особливий статус глав держав та урядів у
міжнародному спілкуванні. Ст. 21 Конвенції' 1969 р., яка називається «Статус глави держави та осіб
високого рангу», передбачає: «1. Глава держави, який очолює спеціальну місію, користується в прий-
маючій держачі аоо в ірепи державі перевагами, привілеями     д та імунітетами, що визнаються
міжнародним правом за главами держав, які відвідують іншу державу з офіційним візитом. 2. Глава
уряду, міністр закордонних справ та інші особи високого рангу, які беруть участь у спеціальній місії,
користуються в приймаючій державі або в третій державі, крім того, що їм надається в силу даної
Конвенції, перевагами, привілеями та імунітетами, які визнаються за ними міжнародним правом».

20. Дипломатичне забезпечення міжнародних конференцій

(З презентації)
 Міжнародні конференції (конгреси) – традиційна форма багатосторонньої дипломатії – наради
або зустрічі делегацій різних країн, що скликаються з метою вивчення і вирішення проблем, що
становлять взаємний інтерес.

Протягом останніх століть відбулося безліч міжнародних конференцій та конгресів, на яких були
прийняті необхідні рішення і усунені кризові та конфліктні ситуації, що існували в різні періоди.

Конференційна дипломатія зазвичай передбачає залучення широкого кола офіційних осіб за

участі представників недержавних інститутів та слугує майданчиком, на якому посадові особи перш
за все збираються для обговорення важливих для суспільства тем, а не для ведення переговорів,
адже нерідко саме в такого роду формувальних дискусіях можна знайти оптимальні варіанти
вирішення своїх державних питань (Давоський форум, Мюнхенська конференція з безпеки тощо).

Центральне місце серед керівних посадових осіб займає голова конференції: 1) головування на
планерних засіданнях конференції, відкриття та закриття їх; 2) керування дебютами, надання слова,
постановка питань на голосування та оголошення рішень.

Голова може запропонувати конференції обмежити час, що надається доповідачам для виступів,
обмежити кількість виступів кожного представника з будь-якого питання, припинити запис
доповідачів, перервати або припинити дебати, перервати або припинити засідання тощо.

Міжнародні конференції можуть бути класифіковані за різними критеріями залежно від: 1)

загальних та оперативних цілей 2) завдань 3) сфери діяльності їх учасників 4) рангу учасників 5)
форми організації та проведення тощо

(З інету)
Помітну роль у сучасній багатосторонній дипломатії відіграють міжнародні конференції. В
залежності від статусу учасників міжнародні конференції діляться на урядові та неурядові. Сучасна
міжурядова конференція — це тимчасовий колективний орган суверенних держав-учасниць, який
створюється для досягнення узгоджених ціасй. Мета і діяїьність будь-якої міжурядової конференції
мають відповідати загаіь-новизнаним нормам сучасної дитоматичної практики в райках
міжнародного права. Відмінності в назвах міжурядових конференцій — з'їзд, конгрес, нарада тощо
— суттєвого юридичного значення не мають.
За кількістю учасників міжурядові конференції поділяються на універсальні, в роботі яких має право
брати участь будь-яка держава світу, та регіональні, учасниками яких є держави певного регіону.
В залежності від рівня проведення конференції, який визначається важливістю питань або мірою
їхньої готовності для обговорення та врегулювання, делегації на міжурядових конференціях
очолюються главами держав та урядів, міністрами закордонних справ чи іншими офіційними
особами. Міжурядові конференції скликаються міжнародними організаціями (в рамках останніх чи
під їх егідою) або державами-ініціаторами. Деякі конференції' є періодичними і тривають по декілька
років. Наприклад, Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі триває з 1975 р.
В залежності від цілей скликання міжурядові конференції' діляться на мирні, політичні, економічні,
екологічні, дипломатичні та змішані.Конференції скликаються з метою підготовки та підписання
міжнародних договорів, зокрема, статутів міжурядових організацій, обговорення певних між-
народних проблем, обміну думками та інформацією, а також для вироблення рекомендацій.
З ініціативою щодо скликання конференції може виступати одна чи декілька держав, або міжнародна
організація. Підготовка конференції розпочинається з визначення мети її ск.шкаішя, що
исзііоссредньо впливає на формування порядку денного. Досить часто практикується попереднє
узгодження.Визначаючи коло учасників конференції, а також рівень представництва на ній, держави
виходять із цілей та характеру конференції.Не менш важливу роль відіграє загальна підготовка до
проведення міжнародної конференції. Вона включає забезпечення приміщеннями, транспортом,
допоміжними службами, узгодження процедурних та протокольних моментів тощо.
Кожна держава проводить значну і різноманітну дипломатичну роботу по підготовці до участі в
роботі конференції. Ця робота здійснюється через органи зовнішніх зносин шляхом проведення
двосторонніх та багатосторонніх консультацій, листування..
На прохання будь-якої делегації пропозиція або поправка може ставитися на голосування частинами
(роздільне голосування). Якщо не прийнято жодної частини, пропозиція в цілому на голосування не
ставиться. Якщо голосуванням прийнято кілька частин документа, то він обов'язково ставиться на
голосування в цілому. Правила процедури часто використовуються делегаціями з метою тактичної
боротьби для прийняття документа або його відкликання більшістю голосів.
Мови, якими здійснюється робота конференцій, поділяються на офіційні та робочі.
Більшість міжнародних міжурядових конференцій провощіться з метою укладення міжнародних
договорів і тому їх прийнято називати дипломатичними. Разом з тим метою Деяких конференцій є
прийняття декларацій, заяв, резо-Ф^репціях приймається й такий документ, як підсумковий) акт, в
якому вказуються назва та мета конференції, учасники, час і місце її проведення, містяться дані про
підсумки та досягнення конференції (наприклад, про прийняття конвенції', декларації, резолюції і т.
ін.).
Глава делегації та інші делегати наділяються повноваженнями від Імені глави держави, глави уряду,
міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації', інших компетентних
органів держави, що направляє делегацію на конференцію.
Центральне місце серед керівних посадових осіб займає голова конференції. В його обов'язки
входить головування на пленарних засіданнях конференції, відкриття та закриття їх; керування
дебатами, надання слова, постановка питань на голосування та оголошення рішень. Голова може
запропонувати конференції обмежити час, що надається доповідачам для виступів, обмежити
кількість виступів кожного представника з будь-якого питання, припинити запис доповідачів,
перервати або припинити дебати, перервати або припинити засідання тощо. Виконуючи, по суті,
роль посередника, голова допомагає делегаціям у подоланні тих чи інших відмінностей в їхніх
позиціях. Зокрема, йдеться про такі види допомоги: надання часу для інформаційних переговорів;
активне сприяння неформальним переговорам без особистої участі в них; активне сприяння
неформальним переговорам з особистою псістю в них; дослідницьке посередництво.
Конференції вважаються такими, що завершили свою роботу, коли досягнуто головної мети —
прийняті ті чи інші узгоджені рішення, або коли учасники переговорів доходять висновку про
неможливість досягнення спільної угоди через непримиренність позицій представлених делегацій.
Завершення роботи конференції оформлюється, як правило, підсумковим (заключним) актом або
протоколом, який підписується всіма учасниками. Існують й інші форми завершення роботи
конференцій, наприклад декларації, заяви.

21. Роль самітів в сучасній дипломатії.

(З інету)
Зустрічі у верхах - це частина багатосторонньої дипломатії особливого роду. Хоча наради у верхах
можуть носити і двосторонній характер, як, наприклад, франко-німецькі саміти, які проводяться з
1963 р. У 1985 р. була досягнута угода такого ж роду про зустрічі між президентом Франції і
прем'єром Іспанії. Лідери арабських країн крім регулярних зустрічей часто збираються у разі
загострення відносин на Близькому Сході.
Ефективність самітів, які з кожним роком набувають все більшого поширення, безперечна. Їм
приділяється велике місце в дипломатії. По-перше, вони можуть бути єдиним засобом для вирішення
найбільш складних питань, коли потрібні екстраординарні компроміси і коли рішення може
прийняти тільки вища влада. По-друге, вони (особливо саміти Захід-Схід у минулому) дають
можливість їхнім лідерам показати світу і своїм власним країнам прихильність керівників
роззброєння, а саміти союзних держав - рекламувати і пропагувати їх солідарність. По-третє, завдяки
повітряним повідомленнями будь-яка країна стала більш доступною, і деякі політики зуміли
подолати спокусу брати участь у міжнародній дипломатії, тим більше що кожен з них вважав, що він
зробить це краще дипломатів і, крім того, підніме престиж країни і, звичайно, свій власний. По-
четверте, в результаті самітів керівники країн можуть отримувати інформацію про становище в світі
з перших рук і самі визначати і коригувати зовнішню політику країни, якщо виникає потреба. Це в
майбутньому надасть їм допомогу у прийнятті правильного рішення, особливо в умовах кризи.
Саміти як би доповнюють освіта президентів у сфері зовнішньої політики і дипломатії. По-п'яте, як
говорив міністр закордонних справ Ізраїлю К. Ебан, хоча, з одного боку, саміти свідчать про
"монархізаціі" держав, в той же час вони показують, як це не дивно на перший погляд,
"демократизацію дипломатії". Зустріч дипломатів, навіть міністрів, можна приховати від
громадськості, а президентів і прем'єрів - ні. До неї прикута увага всіх засобів масової інформації.
Лідери держав змушені зустрічатися з журналістами, давати інтерв'ю, відповідати на запитання.
Саміти наддержав часто перетворюються на публічні торжества або свята. На них збирається
величезна кількість народу. Досить сказати, що економічний саміт 1989 р. у Парижі, коли
відзначалося 200-річчя Французької революції, зібрав тисячі журналістів.

22. Форми співпраці держави з недержавними акторами на міжнародному рівні. Поняття

«дипломатія -каталізатор».
дипломатичні служби всіх країн відчувають потребу в контактах і взаємодії з дедалі більшим
числом неурядових організацій . Таким чином, завдяки взаємодії державних і недержавних
акторів між ними формується особливий комплекс взаємовідносин. Дослідники дипломатії
називають це «дипломатією-каталізатором» (catalytic diplomacy).
Дипломатія-каталізатор - це дипломатія, яка сприяє взаємодії державних і недержавних акторів.
В результаті взаємодії як державних, так і недержавних акторів світової політики відбувається
своєрідний симбіоз в сфері дипломатичної діяльності. Дипломатія перестає бути лише традиційним
способом здійснення державної політики. Діпломатія- каталізатор має на увазі наявність таких
якостей, як здатність швидко адаптуватися до ситуації, що змінилася, вміння, переслідуючи власні
інтереси, залучати на свій бік опонентів, а також гнучка реакція на всі ці трансформації. Опиняючись
не в змозі дати відповідь відразу на всі виклики, що з'являються в ситуації, що змінилася,
професійний дипломат розширює сферу своїх контактів, вступає у взаємодію з приватними особами
та організаціями, оптимізує можливості збору інформації. Дипломат, який працює в умовах
дипломатії-каталізатора, неодмінно повинен володіти якостями координатора і генератора ідей. З
одного боку, від нього вимагається здатність виявити і мобілізувати неурядові ресурси задля
досягнення державних цілей. З іншого - він повинен оцінити, в який момент і яким чином урядові
дипломатичні ресурси можна надати в розпорядження інших акторів, які займаються міжнародною
діяльністю.
Останнім часом все частіше говорять про нову форму міжнародної діяльності - громадянської
дипломатії (citizen diplomacy), оскільки прозорість кордонів і нові технології дозволяють
непрофесійним дипломатам (неурядовим організаціям, групам і індивідам) виходити на міжнародну
арену, минаючи держапарат. (Це призводить до необхідності переводити термін «citizen diplomacy»
як «громадянська дипломатія», оскільки зустрічається в нашій літературі термін «народна
дипломатія» швидше пов'язаний з реаліями радянської дипломатії.) У сфері цивільного дипломатії
велику роль у налагодженні міжцивілізаційного миру і злагоди грає Альянс цивілізацій. Зокрема,
значно розширити межцівілізаці- ційний діалог покликана його релігійна складова. Так, в рамках
ООН вже діють такі механізми, як Діалог високого рівня з міжрелігійного та міжкультурного
співробітництва за мир, Тристоронній форум з міжрелігійного співробітництва на благо світу,
Міністерські зустрічі з міжрелігійного діалогу і співпраці на благо миру. З ініціативи Росії
керівництвом ЮНЕСКО опрацьовується пропозиція про створення Групи високого рівня з
міжрелігійного діалогу. Подальший розвиток подій залежить у все більшій мірі від того, чи призведе
загострення релігійних конфліктів до збройних зіткнень, або ж релігійні ідеали стануть передумовою
мирного вирішення спорів в дусі справедливості і терпимості. Поряд з актуалізацією фактора релігії
набула поширення ідея конфесійної дипломатії (faith-based diplomacy).
У нових умовах учасники дипломатичного процесу повинні проявляти здатність до гнучкого
реагування і виробленні таких якостей, як уміння, пам'ятаючи про свої власні інтереси, залучати на
свій бік опонентів і швидко адаптуватися до ситуації, що складається. Зростаюча роль неурядових
організацій в сферах, що раніше вважалися «заповідною територією» офіційної дипломатії, веде до
змін багатьох традиційних підходів і вимагає неординарного і творчого державницького мислення.
Дипломати XXI ст. працюють в умовах поліцентричного світу, де співіснують різні культури,
цивілізації, вірування і де затребувана багаторівнева мережева дипломатія, що дозволяє здійснювати
гнучке співробітництво, спрямоване на гармонізацію співпадаючих інтересів.
Сукупність вищезгаданих процесів дозволяє говорити про так званої мережевої дипломатії.
Мережева дипломатія - дипломатія багатоформатна, максимально гнучка, зі змінною в залежності
від обставин геометрією спілок.
Мережева дипломатія неминуче веде до девальвації громіздких і негнучких альянсів старого зразка з
фіксованими зобов'язаннями навіть у випадку вже неіснуючих загроз. Неадекватність велінням часу
«старих альянсів» наочно проявляється в тому, що можливість мобілізувати їх членів на загальну
участь в тих чи інших односторонньо задуманих акціях стає все важче. Дієву багатосторонність
покликані забезпечити спільний аналіз і спільне прийняття рішень. І вже на цій основі слід
домагатися спільної відповідальності. Існує надія, що мережева дипломатія, яка не залишає місця для
національного егоїзму і цивілізаційної винятковості, в стані перешкодити чреватому збройними
конфліктами небезпечного розвитку. Такого роду дипломатія вимагає серйозної модернізації
дипломатичних структур, інструментів і методів. Нові загрози та виклики спричиняють тривожну
тенденцію мілітаризації політики, що суперечить позначилися контури нового світового порядку,
при якому престиж країни не зводиться до звичних кількісними показниками, таким як ВВП,
потужний військовий потенціал, значний зовнішньоторговельний оборот. Зрозуміло, країна, що
володіє високими показниками в цих сферах, як і раніше в стані чинити силовий тиск на інших
акторів світової політики або обіцяти їм високі дивіденди від економічної взаємодії. У той же час все
більше настійною стає новий підхід до визначення державної мощі в параметрах так званої «м'якої
сили» (soft power). В даний час саме ці параметри (культура, шкала цінностей, рівень розвитку науки
і освіти і миролюбна зовнішня політика) в першу чергу визначають імідж країни на міжнародній
арені. Важко заперечувати, що такий імідж володіє особливою привабливістю в очах громадської
думки, що дозволяє завойовувати союзників в широких верствах населення інших країн.
З усією визначеністю дипломатію можна віднести до одного з факторів «м'якої сили». На цьому тлі з
особливою очевидністю повинна проявитися роль дипломатії в якості справжнього носія ідей миру і
толерантності. Особливо в цьому контексті підкреслюється неприпустимість певних видів практики,
які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними
нетерпимості. Не випадково дослідники сучасної дипломатії виявляють величезний інтерес до ролі
ідей, оцінюють політиків, дипломатів та інших акторів міжнародних відносин з точки зору «етичного
виміру» їх повсякденній діяльності. Мається на увазі здатність дипломатів впливати на світову
громадську думку глибиною і привабливістю національної культури, умінням переконувати в своїй
правоті і завойовувати симпатії в дуже різних групах громадськості зарубіжних країн. Сучасна
дипломатія як би повертається до зразків античної Греції, де володіння ораторським мистецтвом
було неодмінною умовою включення в дипломатичні місії. Іншими словами, сучасному дипломату
важливо володіти якостями, властивими політичним діячам. Інакше кажучи - проявляти неабиякі
ораторські здібності, опановувати мистецтво публічного спілкування і піару, умінням залучати на
свій бік опонентів. Складність системи міжнародних відносин, глобальний масштаб більшості
проблем, зростаюча взаємна переплетення внутрішньої і зовнішньої політики призводять, зокрема,
до суттєвого ускладнення організаційної структури дипломатії. Все більшого значення набуває на
сучасному етапі багатостороння дипломатія, бо тільки на її основі можна вирішувати найскладніші,
стають глобальними проблеми міжнародних відносин. На наших очах відбувається значне
ускладнення організаційної структури багатосторонньої дипломатії. Міжнародні організації
(універсальні, регіональні, субрегіональні), створювані державами на основі багатосторонніх
договорів і відповідно до норм міжнародного права, набувають статусу найвищої форми
багатосторонньої дипломатії. Кожна приймає свій статут, формує бюджет, засновує штаб-квартиру і
секретаріат. Служба в цих організаціях називається міжнародною цивільною службою і
підпорядковується спеціальному нормативному регулюванню.
Новою формою багатосторонньої дипломатії є конференції, учасниками яких виступають самі
міжнародні організації. Постійне зростання ролі багатосторонньої дипломатії вимагає від учасників
суворого дотримання правил процедури, ясного розуміння взаємозалежності між багатосторонніми
структурами, вміння вибудовувати вигідні для себе політичні коаліції і мобілізувати їх діяльність для
досягнення поставлених цілей. В рамках багатосторонньої дипломатії особливого значення набуває
переговорний процес.
До дипломатам, які беруть участь в багатосторонньої дипломатії, висувають нові, більш жорсткі
вимоги. Такий дипломат повинен бути в змозі грамотно редагувати різні проекти, проявляти
здатність формулювати такі положення документа, які при голосуванні забезпечать найбільшу
кількість голосів. При цьому треба мати навички неабиякого переговірника, великим запасом
терпіння, наполегливості і разом з тим гнучкості. У той же час, якщо дипломат є членом делегації
своєї країни, йому потрібне вміння налагодити плідну співпрацю з усіма членами своєї делегації з
урахуванням інтересів різних груп і відомств, що мають відношення до дискутованих питань.
Сучасна дипломатія знаходить своє вираження і в почастішали самітах. Зустрічі в верхах є свого
роду поверненням до «класичної» дипломатії, коли послами ставали в основному люди, наділені
владою всередині країни і мають безпосередній можливістю впливати на її політичний курс. Частоті
нинішніх самітів, безперечно, сприяє і розвиток сучасних засобів зв'язку, що дозволяють головам
держав і урядів проводити неодноразові оперативні зустрічі і наради. Правда, при цих обставинах
завдання професійної дипломатичної служби набувають більш складний характер. Справа в тому, що
іноді глави держав схильні приймати несподівані рішення, які вимагають негайного осмислення і
розвитку. Не секрет, що часом зовнішньополітичному відомству доводиться дипломатично
коригувати спонтанні заяви лідерів, зроблені в ході саміту і не пройшли попередньої підготовки. При
цьому слід враховувати, що в гострих стадіях конфлікту ніхто, крім керівників найвищої ланки, не в
змозі оперативно і авторитетно подіяти на хід подій.
Підготовка зустрічей на вищому рівні вимагає від дипломатів колосальної підготовчої роботи,
переважно аналітичного плану. Це передбачає наявність нових підходів, широкий кругозір,
зацікавлену участь в обговоренні проблем, з якими стикаються партнери, готовність йти на свого
роду «інтелектуальний ризик», інакше кажучи - потрібен найвищий рівень професіоналізму.

23. Друга доріжка дипломатія та багатоканальна дипломатія як інструмент міжнародного

спілкування.
«Другою доріжкою дипломатії» прийнято називати дипломатію, яка здійснюється неурядовими
методами. Дана концепція відносно нова. 1980 року термін «ддд» вперше був використаний
американським дипломатом Джозефом Монтвілем. Він визначав її як офіційну, неформальну
взаємодію представників протилежних міжнародних груп або держав з метою вироблення стратегій,
організації людських та матеріальних ресурсів задля подолання міждержавних конфліктів.
В той час як учасниками механізмів «першої доріжки» є офіційні представники держав, учасниками
механізмів «другої доріжки» є представники професійних та академічних кіл, колишні дипломати й
політики.
В якості першого світового прикладу другої доріжки можна навести проведення колишнім
австралійським дипломатом Дж. Бертоном семінарів по врегулюванню прикордонного конфлікту
між Малайзією, Сінгапуром та Індонезією в 1965–1966 рр.
З часом такий спосіб врегулювання конфліктів прогресував і став одним з головних методів
міжнародної взаємодії на неурядовому рівні. При цьому інститути «ддд» діяли спочатку на
неурядовому рівні, а потім допомагали перейти на міжурядовий рівень, якщо це спершу було
проблематично. За минулі роки формат «ддд» значно вдосконалився. Учасниками є експерти, вчені,
а також офіційні представники – дипломати, політичні діячі. Всі учасники виступають в особистій
якості і виражають власну позицію.
Особлива увага приділяється комплексному аналізу проблеми. Визначальну роль відіграють
об’єктивні фактори, а не позиції держав. Учасники дотримуються принципу конфіденційності, всі
бесіди мають приватний характер.
Багатоканальна дипломатія:
Взаємозалежність і глобалізація світу зачіпають інтереси відразу багатьох учасників. Якщо до
Першої світової війни дипломатична діяльність здійснювалася головним чином на двосторонній
основі шляхом обміну посольськими місіями, то сьогодні дипломатія в значній мірі носить
багатосторонній характер, що передбачає участь більше двох сторін в обговоренні і вирішенні
проблем. В результаті в дипломатії сформувався самостійний напрямок - багатостороння дипломатія,
або, в більш вузькому вигляді, конференційна дипломатія. Розвиток багатосторонньої дипломатії,
зокрема багатосторонніх переговорів, обумовлено тим, що вона відкриває можливості для
«колективного управління взаємозалежністю» (В. Б. Луків). Як приклад можна привести форуми в
рамках НБСЄ (згодом НБСЄ) після підписання Заключного акту в Гельсінкі в 1975 р Кожна наступна
зустріч (Белград, 1977 - 1978 років народження .; Мадрид, 1980 - 1983 рр .; Відень, 1986 - 1989 гг. та
ін.) виконувала поряд з іншими і регуляционную функцію.

У другій половині XX ст. різноманітнішіми стали форми багатосторонньої дипломатії. Якщо в

минулому вона зводилися головним чином до переговорного процесу в рамках різних конгресів
(наприклад, Вестфальський конгрес 1648р., Карловицький конгрес 1698 -1699 рр, Віденський
конгрес 1914 - 1915 рр., Паризький 1856 р та ін.), то сьогодні багатостороння дипломатія
проводиться в рамках:
- Міжнародних універсальних (ООН) і регіональних (ОАЕ, ОБСЄ та ін.) Організацій;
- Конференцій, комісій і т. п., які скликаються або створюються для вирішення певної проблеми
(наприклад, Паризька конференція з В'єтнаму, Спільна комісія з врегулювання конфлікту в
Південно-Західній Африці);
- Багатосторонніх зустрічей у верхах (наприклад, зустрічей семи, а після приєднання Росії - восьми
провідних держав світу).
- Діяльності посольств (так, перший заступник державного секретаря США С. Телбот відзначає, що,
наприклад, американське посольство в Пекіні спільно з китайськими і японськими колегами
направляє значну частину своїх зусиль на пошук рішень проблем на Корейському півострові, а також
аналогічні дії робляться і в інших регіонах - в Латинській Америці, на Півдні Африки).
Багатостороння дипломатія і багатосторонні переговори породжують ряд нових моментів в
дипломатичній практиці. Так, збільшення кількості сторін під час обговорення проблеми веде до
ускладнення загальної структури інтересів, можливості створення коаліцій, а також появи країни-
лідера на переговорних форумах. Крім того, на багатосторонніх переговорах виникає велика
кількість організаційних, процедурних і технічних проблем, пов'язаних, наприклад, з узгодженням
порядку денного, місця їх проведення, виробленням і прийняттям рішень, головуванням на форумах,
розміщенням делегацій, наданням їм необхідних умов для роботи, забезпеченням копіювальної та
іншою технікою, автотранспортом і т. д. Все це, в свою чергу, сприяє бюрократизації переговорних
процесів, особливо що ведуться в рамках міжнародних організацій.
Ми стали свідками ерозії Вестфальської системи національних держав, коли поряд із державамина
міжнародну арену все активніше виходять недержавні учасники (транснаціональні компанії,
неурядові організації).

24. Роль інформаційно-комунікативних технологій в дипломатичній роботі .

У сучасному світі інформаційна сфера починає відігравати дедалі більш значущу та всеосяжну роль.
Як наслідок, для вироблення адекватної державної політики надзвичайно актуальним стає
визначення логіки і механізмів впливу інформаційного середовища на систему політико-
комунікативних відносин.
Світовий інформаційний простір пронизаний віртуальної дипломатією: Швеція, Бразилія та інші
країни відкрили віртуальні консульства в кіберпросторі, де колишній заступник держсекретаря США
але питань публічної дипломатії та зв'язків з громадськістю Джеймс Глассман вступив у дискусію з
єгипетськими блогерами. Американський сенатор Джон Керрі навіть запропонував призначити посла
для представлення інтересів країни в кіберпросторі.
Держава офіційно визначила свою зацікавленість у розвитку й удосконалюванні інформаційного
простору українського суспільства. Демократичні перетворення й нова правова база створили
сприятливі умови й для інформаційної діяльності.
Міністерства закордонних справ України і його закордонних представництв. Прес-служби МЗС і
українських посольств за кордоном не тільки підтримують постійні робочі контакти зі ЗМІ, але й
створюють нові форми інформаційної взаємодії, що відповідають потребам інформаційної сфери.
Збільшення швидкості передачі інформації, неухильний ріст кількості ЗМІ, поява й активний
розвиток Інтернет-комунікації й інтерактивного поширення інформації – все це ставить перед МЗС і
його прес-службою нові завдання. Результати подібного “реагування” очевидний: рішучий вихід
Міністерства й закордонних установ в Інтернет, створення сайтів і ряду “віртуальних”
інформаційних продуктів, реорганізація традиційних друкованих видань.
Подібна активізація інформаційного напрямку діяльності Міністерства закордонних справ України і
його закордонних установ стала можливої при оптимальному сполученні нових підходів з
узагальненням усього накопиченого досвіду інформаційно-роз’яснювальної роботи в справі
інформаційного супроводу зовнішньої політики.
Сьогодні інформаційно-роз’яснювальна робота українських представництв за кордоном стає одним з
основних напрямків у діяльності вітчизняної дипломатичної служби. Крім організаційного сприяння
представникам українських ЗМІ, відділ або прес-секретар посольства на регулярній основі
розробляють і реалізують інформаційно-роз’яснювальні заходи: прес-конференції
представниківпосольства, беруть участь у проведенні прес-конференцій українських офіційних
делегацій. Якщо розвиток двосто ронніх відносин вимагає посиленого інформаційного супроводу з
боку посольства, то прес-служба може ввести в практику регулярні (наприклад, щотижневі)
брифінги для місцевих ЗМІ по обговоренню найбільш актуальних питаннях міждержавних відносин.
Подібний режим брифінгів найбільш корисний у випадку проведення зовнішньополітичної акції,
кризових ситуаціях (евакуація громадян, погроза або початок воєнних дій тощо). Прес-відділ
посольства готує інформаційні матеріали для місцевих ЗМІ. Це можуть бути пресрелізи, що
випускають на постійній основі. У практику українських посольств введена підготовка щотижневих
оглядових матеріалів про внутрішнє становище в Україні й вітчизняній зовнішній політиці.

25. Питання використання інтернету та питання інформаційної безпеки

( инет)
Сучасний світ змінюється, формується в контексті ери четвертої промислової революції, що
передбачає комп’ютеризацію суспільства, злиття технологій і людської діяльності. Безумовно, дані
процеси є важливими при реалізації зовнішньої політики країни. Цифрова дипломатія в своїй місій
направлена на комунікацію, проведення зворотнього зв’язку, забезпечення національної безпеки.
Успішним прикладом політики реалізації цифрової дипломатії в світі є міжнародна інтернет-
комунікація США. Історія розвитку цифрової дипломатії США розпочинається з 1996 року зі
створення першого інтернет-журналу Washington Files. У 2001 році- створення мережевої дипломатії
— NetDiplomacy. У 2002-2003 роках перенесення традиційних радіо і телеканалів міжнародного
мовлення в Інтернет. У 2006 році — запуск першого офіційного блогу Держдепартаменту США під
назвою Dipnote та відкриття урядового порталу (America.gov) і декількох електронних журналів
(eJournal USA, Weekly Newsletter, Student Corner), місією яких було створення позитивного іміджу
країни. Протягом 2007-2008 років в США було сформовано 15 відділів в Держдепартаменті, ЦРУ,
Міністерстві оборони, які займаються аналізом міжнародних та національних соціальних мереж. У
2009 — 2010 роках заступником Держсекретаря з питань публічної дипломатії Дж. Макхейл
запропоновано стратегію нової публічної дипломатії США «Публічна дипломатія: закріплення
взаємодії Сполучених Штатів зі світом» та «Публічна дипломатія: національний стратегічний
імператив». В документах окреслені основні завдання цифрової дипломатії, направлені на підтримку
та популярізацію ідеології США. У 2010 році Держдепартаментом США розроблена іще одна
стратегія розвитку американської дипломатії «Стратегічний план розвитку інформаційних
технологій в 2011-2013 рр .: цифрова дипломатія». А в період 2012-2014 років публічна дипломатія
США отримує характер двостороннього діалогу, або «слухання» (listening), що забезпечує зворотний
зв’язок, а потім і швидку реакцію уряду США на формування громадської думки користувачів
мережі. Також успіхом користується хаб електронної дипломатії, розроблений Agence France Presse
(AFP), який візуалізує, аналізує і оцінює присутність і вплив дипломатичних акторів в «Твіттер» по
всьому світу і в режимі реального часу. Розроблені алгоритми дозволяють постійно оновлювати
рейтинг держав і окремих осіб. Бази даних включають тисячі акаунтів, починаючи від керівників
держав, міністрів, дипломатів, експертів, активістів і політично мотивованих хакерів. Цікавим є
приклад цифрової дипломатії країн Азії. В системі Міністерства закордонних справ Індії у 2010 році
був створений орган, метою якого стало позиціонування Індії в мережі Інтернет, представлення
інтересів індійського народу та контакти з аудиторією за кошти соціальних мереж через відкритий
рахунок у Twitter. Сторінка з більш ніж 100 000 передплатників є найбільш активною та підтвердила
свою ефективність при евакуації індійських громадян під час війни в Лівії. Не дивлячись на заборони
у використанні інтернет ресурсів, у Китаї також присутній активний розвиток цифрової дипломатії.
Популярність створеної в 2011 році в Китаї мобільної комунікаційної системи WeChat постійно
зростає, потроївшись за останні два роки до 500 млн. абонентів. Китайський сайт 51.com щодня
фіксує 160 тис. нових користувачів та є доступним на 15 мовах. Популярність мають китайські
аналоги західних сервісів обміну інформацією: QQ (аналог ICQ), Sina Weibo (аналог Twitter), WeChat
(WhatsApp, Viber), Renren (Facebook) і т.д. Для розширення аудиторії національних соціальних
мереж і месенджерів Китай пішов шляхом видання іншомовних версій таких програм. В Китаї
працює близько 300 000 людей, які для просування урядової лінії, розміщують відповідну
інформацію на форумах, сайтах, блогах, протистоячи негативній інформації про Китай. Цифрова
дипломатія Південної Кореї. Серед азіатських міст Сеул має найбільш розвинену демократичну
інфраструктуру. У 2012 році урядом України навіть була підписана угода з корейським неурядовим
агентством про навчання 500 студентів основам кібер дипломатії. Прикладами реалізаціі цифрової
дипломатії є також віртуальні посольства (створення посольства США в Тегерані, дипломатичного
віртуального простору Мальтійської республіки), такий досвід міг би стати в нагоді при ситуації
відсутності послів України в 20 дипломатичних установах за кордоном. В Україні на сьогодні
піднімаються питання застосування твітер-дипломатії для поширення інформації, отримання реакції
громадськості на неї, для зміцнення зв’язків країни з зовнішніми партнерами, а також для
полегшення процесу комунікації всередині українського дипкорпусу. Безумовно, впровадження такої
відкритої нової форми дипломатії як цифрова є м’якою та необхідною силою у формуванні
позитивного іміджу держави, передбачає удосконалення та забезпечення ефективної діяльності
дипломатів та посадовців. 

26.Віртуальне посольство в сучасній дип практиці

( очень мало нашла в нете)

Віртуальне посольство стає реальністю
У 2011 році США відкрили віртуальне посольство в Тегерані, адже відсутність дипломатичних
відносин між країнами позбавила амеркинаців можливостей для діалогу з громадянами Ірану. В
такій ситуації віртуальне посольство стало єдиним способом дипломатичної комунікації.
В період з 2007 по 2009 роки у сфері цифрової дипломатії спостерігався цікавий тренд –  зарубіжні
країни світу відкривали віртуальні посольства в Second Life – тривимірному віртуальному світі з
елементами соціальної мережі.
Віртуальний світ Second Life був розроблений у Сан-Франциско (США) компанією Linden Lab у 2003
році. Для того, щоб відвідати віртуальний світ Second Life, користувач повинен пройти триетапну
процедуру реєстрації: 1) заповнення анкети; 2) завантаження програми для роботи з Second Life; 3)
створення власного персонажу.
Державою, яка вперше “побудувала” віртуальне посольство в Second Life, стала Мальдівська
Республіка. Мальдівські урядовці вирішили, що створення дипломатичної установи такого формату
стане вагомим кроком до підвищення авторитету країни: Мальдіви мають обмеження в міжнародній
взаємодії, і для відкриття повноцінних посольств та консульств бракує місця. Як наслідок, 24 травня
2007 року в Інтернет-просторі було створено віртуальний Дипломатичний острів Мальдівської
Республіки.
Примітно, що Мальдівській Республіці вдалося випередити Швецію, яка претендувала на роль
першовідкривача. У Швеції віртуальне посольство Second House of Sweden відкрили 30 травня 2007
року за ініціативи Шведського Інституту –  державної установи, що займається поширенням
інформації про країну у світі. Стрічку на урочистій церемонії відкриття розрізав міністр закордонних
справ держави Карл Більдт, точніше його віртуальний персонаж. Віртуальне посольство побудували
за взірцем реального посольства Швеції  у Вашингтоні, США.

27. Соціальні медіа у структурі зовнішньої політики держави

( информации мало очень , с нета)

Соціальні медіа з технічних каналів передачі інформації стають впливовими учасниками взаємодії
держав 31 світовою спільнотою , зокрема , на думку експертів , у другій половині 2000 - х рр .
відбувся масовий перехід громадян 13 просто мережа в соціальні мережі , а вся громадськість
поділилась на дві категори : інтернет - мережеву і телеглядачів , при цьому друга категорія може
осмислювати події , але не може їх обговорювати , а перша - активно реагує на інформацію і вступає
в політичний діалог . Також дослідники стверджують , що власники інтернет - сервсів стають
власниками інформаш , таким чином , роль накопичувача і власника нформації переходить від
держав до приватних компаній [ 2 ] Фахівці у сфері міжнародної комунікації також вважають , що в
сучасному медіапросторі одержувачем інформації виступає середньостатистичний , масовий
споживач , а не « лідер думки » , здатний критично мислити й здійснювати раціональний аналіз
отриманої інформації , тому неправильне розуміння статусу й ролі одержувача інформаци
призводить до помилок у процесах кодування и декодування інформації в системі міжнародно -
нтернет – комунікації , а отже и до проблем адекватного сприйняття та інтерпретації масової
інформації , у неформальному просторі соціальних медіа формується світовий громадський порядок
денний , що являє собою ієрархію конкретних політичних проблем , які зачіпають інтереси
ситуативно - оформленої і територіально розосередженої громадськості в певний період часу , що
призводить до перенесення інформаційних інтересів , запитів мас - медіа і масової аудиторії зі сфери
« високої політики » , організованої урядовим представництвом , у сферу повсякденного життя й
поведінку окремих індивідів , створюючи нові форми політичного життя . У цьому контекст аналіз
міжнародно - політичних тем , представлених у просторі соціальних медіа , дає можливість
прогнозувати основні зовнішні та внутрішні політичні зміни [ 2-6 ] . тому Уряди країн поступово
переходять до діалогу , взаємодії та дискусій , враховуючи ошики й рекомендації громадськості при
прийнятті зовнішньополітичних рішень .
Глобальна мережа є звичним для всіх джерелом інформації безпрецедентних розмірів , до створення
якої залучений кожен актор . Проте питання дотримання приватності , ідентифікації інтернет -
акторів і можливості появи правових наслідків за дії , що обмежують права і свободи інших суб'єктів
або безпосередньо несуть пряму шкоду або загрозу їх життєдіяльності , залишаються відкритими .
Наявні Міжнародно - правові норми щодо заоезпечення права на дотримання приватності. У мережі
та гарантування того , що персональні дані не використовуватимуться третіми особами , містить
багато тонкощів та винятків . Понад 80 країн світу прийняли комплексне законодавство в цій сфері ,
у тому числі майже всі країни вропи , більшість країн Латинської Америки та Карибського басейну ,
Азії та Африки . Проте експерти висловлюють думку , що користувачі більше втратять , ніж
отримають від дотримання тотально ! приватност , оскільки вони залежать від інтернет - контенту ,
якии постино оновлюється , при цьому заборона на відстеження інформації обмежить доступ
користувачів до сайтів із безкоштовними сервісами [ 2 61 Вирішенням проблеми дотримання
приватності , розміщенням даних у інтернеті потрібно займатись не лише на національному , а и
міжнародному рівн , тому що глобальна мережа поступово перетворюється на динамічнии
міжнародно- політичний простір , який одночасно об'єднує мільйони осіб . Водночас недотримання
прав особи на конфіденційність , а точніше , прав контролю за складом і ступенем поширення
персональної інформації , призводить до втрати довіри . посилення контролю та можливого
зменшення інтенсивност ! та оося інформаційного обміну , тому потрібно на законодавчому рівні
підтримувати баланс між конфіденційністю та відкритістю даних , зручністю використання й
витоком приватної інформації 
У цьому контексті представники ОБСє з питань свободи мас - медіа розробили « Довідник із
соціальних медіа » , щоб допомогти зацікавленим особам у країнах- учасницях ОБСЕ забезпечити
свободу мас - медіа в інтернеті , зокрема , були окреслені рекомендації щодо потенціалу та викликів ,
пов'язаних із соціальними медіа та правом на свободу висловлення поглядав в умовах розвитку
нових медіа . Автори дослідження стверджують , соціальні медіа спростили проиеси поширення
інформаці , передачі новин , розміщення коментарів та участі у процесі створення контенту для
коаної особи , яка мас доступ до інтернету , однак незмінним залишилось право на свободу
висловлення поглядів та свободу мас - медіа , які не можуть мати різні параметри для традиційних і
новітніх мас - медіа . | нформація розміщена в соціальних меда , повинна бути захищена правом на
пошук і отримання інформації та ідей будь - якого роду , незалежно від кордонів , як в усній , так і в
друкованій формі , у формі мистецтва чи за допомогою будь - яких інших обраних засобів , тому
існує потреба в регулярному внесенні змін до законодавства задля врахування правових проблем ,
пов'язаних із технічними інноваціями та новими платформами комунікації . Простота та
масштабність соціальних медіа привели до того , шо інформацію , новини та інший контент ,
розміщений у мережі , неможливо ігнорувати , тому виникла потреба у правовому регулюванні
процесів використання сошальних медіа як ще одного каналу збирання та передавання нФормаш ,
тому сформована інфраструктура потребу € подальшого правого вдосконалення [ 7 ] . Серед
інструментів соціальних медіа автори виділили ведення блогів і відеоблогів , розміщення відео ,
добірки новин , поширення статей у мережі або придбання контенту , при цьому від комплексності їх
використання залежить популярність та подальше поширення авторської інформації в інтернеті , а
отже і ступінь охоплення аудиторії . Також розміщення інформації в сошальних медіа і перевірка
достовірності є надзвичайно важливими у сучасних умовах , оскльки з'явилась можливість особисто
вистежувати діяльність активістів , дисидентів . хакерів або публічних осіб задля отримання
інформації « з перших рук » , хоча " достовірність також потрібно завжди перевіряти [ 7 ] .
Враховуючи особливості правових систем кожної з країн ОБСЕ , експерти вважають , що у
перспектив складно ворити про приняття сино политики реулювання інтернету у сфері соціальних
медіа , оскільки кожна країна обирае власний спосіб вирішення цього питання , хоча вже почала
розвиватись тенденція щодо встановлення внутрішніх Правил коригування поведінки користувача в
соціальних ресурсах . контенту , у тому числі коментарів користувачів в 1нтернет , практично
неможливим та перешкоджав , забезпеченню права свободи висловлення полядав . 
Сучасне глобальне суспільство формується під впливом активної участі нетрадиційних міжнародних
акторів у публічних справах : за допомогою забезпечення рівних громадянських прав і обов'язків , а
також довіри та терпимості у світовому співтоваристві ; через існування добровільних міжнародних
недержавних і неполітичних громадських асоціацій , які підвищують рівень демократії . На
сучасному етапі розвитку глобального суспільства соціальні медіа стають одним з інструментів
створення горизонтальних громадських мереж на світовому рівні , оскільки подібні інтернет -
співтовариства вільні від вертикалі влади , а їх політико- економічний вплив на міжнародну політику
залежить як від ступеня розвиненості політичної системи тієї чи іншої країни , так і від м
географічних і технічних чинників . Для зовнішньополітичної сфери це означає , що інтернет -
аудиторію необхідно розглядати як багатомільйонну , масову громадськість , яка незабаром буде
збігатися з офлайновою більшістю , а інтернет- реальність виступає механізмом зворотног змогу
оперативно реагувати на запити світової спільноти [ 1 ] . іжнародних економічних , о зв'язку ,
управління потоками якої дає змогу оперативно реагувати на запити світової спільноти 
При використанні соціальних медіа в зовнішньополітичній сфері необхідно враховувати , що робота
інформаційного департаменту зовнішньополітичного відомства пов'язана з наданням різної
інформації , що становить державний інтерес ; партнер , з яким відбувається взаємодія , виступає як
незалежний актор , асоційований в яку - небудь організацію чи індивідуальний політичний суб'єкт ;
відомство не може довільно встановлювати правила відносин 13 громадськістю й бути повністю
відкритим для неї . Тому аналіз особливостей використання соціальних медіа для підтримки й
виконання зовнішньополітичних цілеи держави заслуговує спеціального дослідження вимагає
специфічно ! практичної діяльності . 1нтерактивні ресурси інтернету перетворюються нині на
важливий зовнішньополітичний інструмент впливу на громадськість , а об'єднання веб - сервісів в
єдине ціле дозволяють створити унікальну « сошальну політичну платформу » , за допомогою якої
можна здійснювати не лише ефективну міжособистісну комунікацію , а й створювати « глобальні
групи за інтересами » , для яких державні кордони не є більше стримувальним чинником . Додамо ,
що стрімкий розвиток сучасних комунікативних технологій привів до виникнення парадоксального
суспільно - політичного явища , коли кожен громадянин може створювати , поширювати та
отримувати інформацію за лічені хвилини і вважати себе повністю знаним , залишаючись
абсолютно неосвіченим .

28. Відмінності і нові виміри роботи дипломатичного агента

(Инет)
Дипломатичний агент - згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.
дипломат, тобто член дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, особа, яка за
посадою безпосередньо бере участь у здійсненні представницьких функцій. Особистість
Д.а.недоторканна. Він не підлягає арешту або затримці в який б то ні було формі. Держава
перебування зобов'язано ставитися до нього з винною повагою й ухвалювати всі належні заходи для
попередження яких-небудь зазіхань на його особистість, волю або гідність. Приватна резиденція Д.а.
користується тою же недоторканністю й захистом, що й приміщення дипломатичного
представництва. Д.а. користується повним імунітетом від карної юрисдикції держави перебування.
Він користується також імунітетом від цивільної й адміністративної юрисдикції, крім декількох
передбачених Віденської конвецинїй випадків. Д.а. не зобов'язано давати показання в якості свідка.
Д.а. не може займатися в державі перебування професійною або комерційною діяльністю з метою
особистої вигоди.

(Слайд)
Дипломатична служба сьогодення - унiкальний iнструмент, який за сучасних умов вiдкривае
особливо широкi можливостi найширшого кола питань.
Функції дипломатії, які раніше були прерогативою зовнішньополітичних відомств і в основному
здійснювалися посольствами, у наш час нерідко реалізуються через різні державні і часто навіть
через недержавні канали. 

29. Формування шкали пріоритетів та оцінювання результативності зовнішньополітичної

діяльності

(Слайд)

Формування шкали пріоритетів та оцінювання результативності ЗОВНішньополітичної діяльності.

(Наказ про «Порядок проведення щорічної оцінки виконання працівниками дипломатичної служби
покладених на них обов'язків та завдань) від 21.06.2004 

Основні положення: Органзаційне забезпечення проведення щорічної оцінки покладається на

Департамент персоналу

Щорічна оцінка дип працівника проводиться керівником

Результати щорічної оцінки враховуються при атестації працівників дипслужби. І при розгляді
питань просування по службі: присвоєння рангу, надбавок, премій, вирішення питань щодо
подовження терміну перебування на службі, формування кадрового резерву.

30. Головні принципи, правила і методи усного дипломатичного спілкування

(Инет)

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

 а) промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

 б) промови під час дипломатичних актів (угод, контактів, комюніке);
 в) промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;
 г) дипломатичне листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською

конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р.
Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну і
найбільшу частину його складають морально-етичні правила поводження і мовний етикет в різних
ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

 — знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має

іншомовне походження;
 —знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних,
адвербіальних) та умов використання їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;
 — володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів
співрозмовників і жанрів дипломатичного дискурсу;
 —володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різними видами синонімії) та
опозиційності, контрастивності, альтернативності (різними видами антонімії), яке дає
промовцеві можливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відповідей (вміння
не сказати ні "так", ні "ні");
 — володіння такими комунікативними якостями мовлення, як логічна послідовність, точність,
ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Для дипломатичних промов обов'язковим є етос "міжнародної ввічливості", поваги і шани всього, що
представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули
міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне
спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній
(дипломатичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії складалися віками, поєднуючи в
собі елементи міжнародної й національної етики.

31. Дипломатія як мистецтво ведення переговорів та укладання міжнародних договорів.

Однією з головних функцій дипломатії є ведення переговорів. При цьому під цим слід розуміти як
звичайні робочі контакти посольства з міністерством закордонних справ країни перебування, під час
яких обговорюються ті чи інші поточні питання взаємостосунків між двома країнами, так і власне
переговори, метою яких є підписання відповідного двостороннього міжнародного договору.
В першому випадку переговори веде, як правило, не сам посол, а відповідні співробітники з числа
дипломатичного персоналу представництва. Власне переговори веде посол особисто, причому для їх
ведення та прийняття тексту двостороннього договору, що є головним результатом таких
переговорів (включаючи парафування договору), від посла не вимагається спеціальних повноважень
—він має на це право в силу самого факту акредитації як посла в країні перебування. Проте для
підписання договору, якщо це доручено зробити послу, необхідні належним чином оформлені
повноваження (ст. 7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Це стосується
не тільки двосторонніх переговорів, а й тих, що проводяться в рамках багатосторонньої міжнародної
конвенції, якщо послу доручено брати участь у них як представникові своєї країни.
Безпосередні дипломатичні переговори є найбільш поширеним у міжнародній практиці ефективним і
гнучним засобом вирішення будь-яких справ та спорів між державами. За допомогою цього засобу
держави прагнуть розв'язати конкретні питання і проблеми, що не мають спірного характеру, хоча
інколи вони містять спірні елементи і навіть ознаки конфлікту. Такі переговори можуть бути
двосторонні і багатосторонні, або відбуватися у формі міжнародної конференції. Безпосередні
дипломатичні переговори за своїм предметом, відбуваються у двох формах: у першому випадку, як
урядові (офіційні) переговори з представниками акредитуючої держави, третьої держави,
міжнародних організацій з різних питань, що становлять взаємну зацікавленість сторін, особливо з
питань міжнародного договору; в другому - як спосіб і метод мирного вирішення міжнародних
спорів між зацікавленими сторонами.
Особливого значення в наш час набув такий вид дипломатії, як переговори на найвищому рівні
(summit). Ці переговори є найбільш ефективним засобом для вирішення найскладніших питань
міжнародного життя. Дипломатичні представництва проводять велику роботу з підготовки самих
зустрічей та переговорів на найвищому рівні, а також щодо міжнародно-правового оформлення
рішень, що на них приймаються.
Сучасне мистецтво ведення переговорів вимагає спеціальної кваліфікації і досвіду, а також
досконалого знання мови, якою ведуться переговори. Саме на такі аспекти потрібно звертати
особливу увагу у підготовці молодих спеціалістів - міжнародників. Кінцевим підсумком при цьому є
втілення обраної стратегії та елементів тактики переговорів під кутом досягнення закладеної мети.

32. Дипломатичні контакти в роботі дипломатичного агента

Створення контактів і підтримка з ними зв’язку – одна з головних задач діяльності дипломата. Саме
через ці контакти він може отримувати необхідну йому інформацію, яку він зможе використати на
своїй службі. Дипломатичні контакти можна поділити на офіційні і неофіційні.
До офіційних належать контакти з МЗС та іншими владними інститутами, з військовими,
регіональною та місцевою владою, парламентом та інш. Це базові контакти, які закладають основу
зав’язків дипломата.
До неофіційних контактів можна віднести експертів і викладачів, які надають більш об’єктивну
інформацію, представників ЗМІ (можуть гарно окреслити ситуацію у країні перебування або донести
думку людей щодо країни дипломата), публічні особи, діячи культури та мистецтва, діаспора та
навіть прості громадяни країни.
Дипломату необхідно мати контакти у всіх сферах, щоб найкраще розуміти ситуацію у країні, в якій
він працює, і знати багато точок зору на різні проблеми, щоб скласти єдину картину щодо життя
країни його перебування. Процес отримання цих контактів зветься нетворкінг – обов’язковий
елемент діяльності дипломатичного агента.

33. Вимоги до письмового оформлення результатів бесіди та зустрічі дипломата в країні

перебування.
Після проведення бесіди в обов’язковому порядку необхідно зробити запис бесіди або занотувати у
документах іншої форми.
Запис повинен точно віддзеркалювати сказане дипломатом.
За результатами бесіди можуть укладатися різні документи: звіт у вигляді запису бесіди
(щоденниковий запис); запис у журналі бесід (більш стислий, ніж звіт); проект телеграми на підпис
до посла, якщо бесіда мала важливий характер; стенографічний запис бесіди. Відомі записи бесід у
вигляді п'єс, сценарію, які, наприклад, оформляються за результатами бесід під час зустрічей на
вищому рівні.
Якість підготовки і проведення бесіди, а також належна підготовка документів на її основі свідчать
про професійний рівень дипломата. Документ, підготовлений за результатами бесіди, повинен
містити докладну інформацію про зміст розмови, розкривати суть основних питань, що
обговорювались, показувати досягнуті результати та існуючі розбіжності. Виклад власної позиції під
час бесіди дається стисло, без зайвої деталізації. Закордонні представництва регулярно (з черговою
дипломатичною поштою) направляють індивідуальні звіти співробітників про контакти з іноземними
представниками з коротким описом тематики бесід, викладенням важливих висловлювань, які
представляють інтереси для Центру. У супровідному листі до запису бесіди або в службовій записці
робляться висновки та вносяться пропозиції щодо результатів розмови.
Рекомендації повинні бути лаконічними, можна пронумерувати кожний висновок та рекомендацію.
Якщо бесіда відбувалася поза межами України, то порушені в ній важливі й термінові питання за
наявності відповідних технічних можливостей передають у Центр шифрованою телеграмою. Більш
докладна інформація, яка не має термінового характеру, пересилається дипломатичною поштою.
Запис бесіди проводиться з дотриманням певної форми, згідно з якою в обов’язковому порядку
необхідно:
а) вказати країну, місце, дату і тривалість бесіди, за чиєю ініціативою вона відбулася;
б) перерахувати кожного з учасників бесіди із зазначенням їхніх посад.
Доречно вказати, проводилася ця бесіда безпосередньо чи через перекладача; вручалися
(передавалися) при цьому якісь документи, їхні копії, інші матеріали. Як правило, бесіда записується
від третьої або від першої особи.
Залежно від посадового рівня осіб, які вели бесіду, змісту і кола порушених питань, обсяг документа,
який готується за її підсумками, може коливатися в межах від 1 до 5 сторінок. Чим нижчий
посадовий рівень співрозмовників, тим коротшим повинен бути відповідний документ. У ньому має
йтися лише про ті питання, які керівник доручав дипломату порушити під час бесіди.

34. Участь дипломатичного представництва у забезпеченні міждержавних переговорів

(інет)
Ведення переговорів з урядом країни перебування, найтісніше пов'язана з ідеєю дипломатії. При
цьому під веденням переговорів слід розуміти як звичайні робочі контакти посольства з
міністерством закордонних справ країни перебування, під час яких. обговорюються ті чи інші
поточні питання взаємостосунків між двома країнами, так і власне переговори, метою яких є
підписання відповідного двостороннього міжнародного договору.
В першому випадку переговори веде, як правило, не сам посол, а за його дорученням відповідні
співробітники з числа дипломатичного персоналу представництва. Власне переговори веде посол
особисто, причому для їх ведення та прийняття тексту двостороннього договору, що є головним
результатом таких переговорів (включаючи парафування договору), від посла не вимагається
спеціальних повноважень — він має на це право в силу самого факту акредитації як посла в країні
перебування. Проте для підписання договору, якщо це доручено зробити послу, необхідні належним
чином оформлені повноваження. Особливого значення в наш час набув такий вид дипломатії, як
переговори на найвищому рівні (summit). Ці переговори можуть бути найефективнішим засобом для
вирішення найскладніших питань міжнародного життя.
Віденська конвенція закріплює одну з найстаріших дипломатичних функцій, а саме ведення
переговорів. У межах цієї функції глава дипломатичного представництва має широкі можливості для
виявлення ініціативи у справі розвитку відносин у відповідних сферах, проведення попередніх пе-
реговорів тощо. За існуючою дипломатичною практикою держав при веденні переговорів,
висловлюванні поглядів і позицій, проголошенні ініціатив від імені акредитуючої держави щодо
держави перебування постійний дипломатичний представник не потребує для цього спеціальних
повноважень, оскільки вони виникають з його вірчих грамот. Однак для підписання договору, якщо
це доручено послу, потрібні вже належно оформлені повноваження (ст. 7 Віденської конвенції про
право міжнародних договорів).

Безпосередні дипломатичні переговори є найбільш поширеним у міжнародній практиці, ефективним

і гнучким способом вирішення будь-яких справ та спорів між державами. За допомогою цього
способу держави прагнуть розв'язати конкретні питання і проблеми, що не мають спірного
характеру, хоча інколи вони містять спірні елементи і навіть ознаки конфлікту. Такі переговори
можуть бути двосторонні і багатосторонні або відбуватися у формі міжнародної конференції. За
своїм предметом безпосередні дипломатичні переговори відбуваються у двох формах: у першому
випадку — як урядові (офіційні) переговори з представниками акредитуючої держави, третьої
держави, міжнародних організацій з різних питань, що становлять взаємну зацікавленість сторін,
особливо з питань міжнародного договору; у другому — як спосіб і метод мирного вирішення міжна-
родних спорів між зацікавленими сторонами.

Під час безпосередніх дипломатичних переговорів сторони користуються повною свободою і

самостійністю стосовно вираження свого ставлення до реального стану речей. У своїх діях вони
керуються принципами суверенної рівності та компромісу. Вирішальним елементом при цьому є
добра воля сторін та узгодження їх взаємного інтересу.

Сучасне мистецтво ведення переговорів вимагає спеціальної кваліфікації і досвіду, а також

досконалого знання мови, якою ведуться переговори. Саме на такі аспекти потрібно звертати
особливу увагу у підготовці молодих спеціалістів-міжнародників. Кінцевим підсумком при цьому є
втілення обраної стратегії та елементів тактики переговорів під кутом досягнення закладеної мети.

Що стосується консультацій, які мають назву "бесіди", "діалоги", "обмін думок", особливо між
міністрами закордонних справ, вони часто втілюються у міжнародних угодах. У підготовці та
проведенні консультацій активну участь бере глава дипломатичного представництва, розташованого
у цій державі.

35. Інформаційно-роз'яснювальна діяльність дипломатичних представництв в країні

перебування.

(інет)

ВАЖЛИВОЮ СКЛАДОВОЮ діяльності закордонних дипустанов є поширення в країні перебування

різноманітної інформації про свою країну: її історію і культуру, внутрішню і зовнішню політику,
місце і роль в світовому товаристві. «Забезпечення суттєвого підвищення ефективності
інформаційного забезпечення зовнішньополітичної діяльності,— наголошується в одному з
циркулярних листів МЗС України,— вважати одним із основних показників роботи закордонних ус-
танов». (1)

Вся інформаційно-роз´яснювальна робота в країні перебування проводиться під безпосереднім

керівництвом глави дипломатичного представництва, на якого покладається персональна
відповідальність за її стан. Глава дипломатичного представництва повинен: — координувати всю
інформаційно-роз´яснювальну роботу в країні перебування або в міжнародній організації, залучаючи
до цього представників інших українських організацій, акредитованих в даній країні;

- забезпечувати поточне і перспективне планування такої роботи;

- вивчати ефективність роботи в даному напрямі;

- надавати допомогу дружнім організаціям країни перебування (товариства, земляцтва, спілки

журналістів і т. п.) в організації роз´яснювальної роботи про Україну.

З метою забезпечення системності в організації інформаційно-роз´яснювальної роботи складаються

річні (квартальні або місячні) плани. В першу чергу при складанні планів треба враховувати
політичну обстановку в країні перебування, рівень двосторонніх відносин, ставлення до України.
Потім уже визначається конкретний перелік заходів з відміткою про час і місце їх проведення,
відповідальних осіб.

В планах інформашйно-роз´яснювадьної роботи ставляться завдання по вивченню існуючих форм і

методів інформаційної діяльності в країні перебування, передбачаються заходи щодо надання
допомоги дружнім товариствам і організаціям у справі проведення такої роботи шляхом
забезпечення їх своїми друкованими, відео- та аудіоматеріалами про сучасну Україну. При складанні
планів інформаційно-роз´яснювальної роботи необхідно враховувати можливості інших відомств
України (зокрема Міністерства культури і мистецтв, Комітету з питань спорту, молоді і туризму,
товариства «Україна» і т. п.).
В час бурхливого розвитку електронних засобів передачі інформації, особливо через Інтернет,
відбулася справжня революція щодо можливостей їх використання, в тому числі і кожним окремим
дипломатичним представництвом. Проте жоден електронний засіб не замінить живого слова і
широких можливостей його впливу на безпосередніх споживачів інформації. Тому найефективнішим
залишається пряме спілкування з представниками країни перебування. З цією метою
використовуються реферати, лекції, диспути, бесіди. Саме під час такого спілкування можна давати
зважені відповіді на різноманітні запитання, в тому числі на складні, а то і болючі питання дво-
сторонніх відносин. Це потребує серйозної теоретичної підготовки і глибокого знання політичної
ситуації в країні перебування.

Величезна роль у забезпеченні ефективності інформаційно-роз´яснювальної роботи належить

друкованим і електронним засобам масової інформації. Тому кожен дипломат повинен добре знати,
вивчати і використовувати засоби масової інформації країни перебування, бо вони є значним
доповненням до усної інформації. Саме через ЗМІ можна найбільш ефективно і масштабно впливати
на формування громадської думки про Україну у вигідному для нас напрямі.

Робота дипломатичного представництва з представниками ЗМІ складається з трьох основних частин:

—опрацювання матеріалів ЗМІ (преси, передач радіо і телебачення, матеріалів з Інтернету,

бюлетенів, книг і т. п.);

—робота з журналістами всіх видів ЗМЇ;

- підготовка спеціальних матеріалів для ЗМІ.

Про підготовку оглядів преси в диппредставництві вже йшлося вище, а тому зупинимося лише на
окремих питаннях, на яких слід зосередити особливу увагу.

При підготовці огляду преси насамперед необхідно опрацювати оціночні матеріали, тобто ті, у яких
викладаються коментарі подій, особливо, коли це стосується України.

36. Доктрина інформаційної безпеки України і дипломатія.

Мета та принципи Доктрини

Метою Доктрини є уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики,
насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах
розв'язаної нею гібридної війни.
Доктрина базується на принципах додержання прав і свобод людини і громадянина, поваги до
гідності особи, захисту її законних інтересів, а також законних інтересів суспільства та держави,
забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України.
Терміни, що вживаються у Доктрині, мають таке значення:
стратегічні комунікації - скоординоване і належне використання комунікативних можливостей
держави - публічної дипломатії, зв'язків із громадськістю, військових зв'язків, інформаційних та
психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави;
урядові комунікації - комплекс заходів, що передбачають діалог уповноважених представників
Кабінету Міністрів України з цільовою аудиторією з метою роз'яснення урядової позиції та/або
політики з певних проблемних питань;
 кризові комунікації - комплекс заходів, що реалізуються державними органами України у
кризовій ситуації і передбачають їх діалог із цільовою аудиторією з питань, що стосуються кризової
ситуації;
стратегічний наратив - спеціально підготовлений текст, призначений для вербального
викладення у процесі стратегічних комунікацій з метою інформаційного впливу на цільову
аудиторію.
Кабінет Міністрів України забезпечуватиме здійснення інформаційної політики держави,
фінансування програм, пов'язаних з інформаційною безпекою, спрямовуватиме і координуватиме
роботу міністерств, інших органів виконавчої влади у цій сфері.
На Міністерство інформаційної політики України мають бути покладені в установленому
порядку організація та забезпечення:
моніторингу засобів масової інформації та загальнодоступних ресурсів вітчизняного сегмента
мережі Інтернет з метою виявлення інформації, поширення якої заборонено в Україні;
моніторингу загроз національним інтересам і національній безпеці в інформаційній сфері;
сприяння Міністерству закордонних справ України щодо донесення офіційної позиції України
до іноземних засобів масової інформації;
формування поточних пріоритетів державної інформаційної політики, контролю їх реалізації;
координації діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері забезпечення
інформаційного суверенітету України;
урядових комунікацій;
кризових комунікацій, зокрема під час проведення антитерористичної операції та в особливий
період;
вжиття заходів в інформаційній сфері, пов'язаних із запровадженням правових режимів
надзвичайного чи воєнного стану;
розроблення стратегічного наративу і його імплементації;
вироблення і впровадження стратегії інформаційного забезпечення процесу звільнення та
реінтеграції тимчасово окупованих територій;
розроблення та впровадження єдиних стандартів підготовки фахівців у сфері урядових
комунікацій для потреб державних органів.
На Міністерство закордонних справ України має бути покладено в установленому порядку:
формування та реалізацію стратегії публічної та культурної дипломатії України;
координацію інформаційної діяльності державних органів у зовнішньополітичній сфері;
забезпечення просування інтересів України за кордоном інформаційними засобами;
забезпечення донесення позиції України до керівництва іноземних держав, парламентів та
урядів, зовнішньополітичних відомств, представників бізнесу та експертних кіл, широкої
громадськості, сприяння просуванню позитивного іміджу України;
сприяння просуванню українських телеканалів у кабельні та супутникові мережі за кордоном;
забезпечення налагодження взаємодії з міжнародними партнерами як на двосторонній, так і на
багатосторонній основі з метою застосування міжнародного досвіду та найкращих практик у
контексті протидії інформаційним загрозам.
37. Концепція популяризації України в світі як інструмент вітчизняної дипломатії

Концепція популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому

інформаційному просторі - це базовий документ, який має на меті: окреслення системного підходу
до поставлених задач; залучення широкого кола учасників та агентів впливу; формування
позитивного образу України шляхом висвітлення об’єктивної інформації про конкурентні переваги,
сильні сторони, вагомі досягнення держави; забезпечення постійної оперативної та скоординованої
діяльності з підготовки і розповсюдження у світовому інформаційному просторі правдивої та
об’єктивної інформації про Україну
Концепція популяризації в короткостроковому періоді дасть наступні результати: синергія зусиль
органів влади, бізнесу та громадянського суспільства посилення присутності України на
міжнародних заходах та інформаційних майданчиках, у міжнародному академічному, культурному і
громадському середовищі посилення інформаційно-комунікаційної підтримки та висвітлення для
світової спільноти успіху реформ посилення ролі регіонів в залученні агентів змін, в тому числі
міжнародних
РЕАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ :
проведення інформаційних кампаній, спрямованих на підвищення рівня поінформованості світу про
Україну; створення механізму системного відстеження і протидії інформаційним кампаніям та
дезінформації, спрямованим проти України; подальший розвиток системи іномовлення та
забезпечення інформаційного супроводу державної політики України за її межами; забезпечення
взаємовигідної співпраці з діаспорою, просування інтересів українців в інших державах; залучення
громадських неурядових організацій та експертів для реалізації проектів за визначеними цією
Концепцією напрямами; проведення регулярного відкритого діалогу між Кабінетом Міністрів
України та спільнотою світових лідерів, експертів, представників засобів масової інформації, які
висвітлюють або коментують українську тематику; використання можливостей українських
культурно інформаційних центрів України закордоном; створення привабливого образу бізнесової
діяльності у нашій державі в комплексі з постійною промоцією наявних можливостей та пропозицій
створення системних і комплексних умов для формування позитивного туристичного іміджу

38. Робота з засобами масової інформації в країні перебування

(інет)
Величезна роль у забезпеченні ефективності інформаційно-роз´яснювальної роботи належить
друкованим і електронним засобам масової інформації. Тому кожен дипломат повинен добре знати,
вивчати і використовувати засоби масової інформації країни перебування, бо вони є значним
доповненням до усної інформації. Саме через ЗМІ можна найбільш ефективно і масштабно впливати
на формування громадської думки про Україну у вигідному для нас напрямі.
Робота дипломатичного представництва з представниками ЗМІ складається з трьох основних
частин:
—опрацювання матеріалів ЗМІ (преси, передач радіо і телебачення, матеріалів з Інтернету,
бюлетенів, книг і т. п.);
—робота з журналістами всіх видів ЗМЇ;
- підготовка спеціальних матеріалів для ЗМІ.
Потрібним матеріалом, крім щоденних оглядів, є оціночні характеристики ЗМІ (яку лінію веде та
чи інша газета щодо уряду, опозиції, хто її власник, яка ЇЇ репутація в країні, хто найбільше її читає і
т. п), довідки про відомих журналістів та їх орієнтації.
При підготовці огляду преси насамперед необхідно опрацювати оціночні матеріали, тобто ті, у яких
викладаються коментарі подій, особливо, коли це стосується України.
Велике значення має встановлення, розширення і підтримка постійних контактів з власниками і
керівниками ЗМІ, провідними журналістами, спеціалістами, які пишуть на українську тематику, з
метою забезпечення виходу неупереджених публікацій та передач про Україну, її внутрішню та
зовнішню політику.
Форми спілкування з журналістами можуть бути най різноманітнішими — від прес-конференцій,
брифінгів до прийомів, коктейлів, які влаштовуються спеціально, або запрошення на прийоми з
певної нагоди (національне свято, приїзд делегації і т. п.).

39.Засоби підтримки позитивного іміджу Вітчизни в країні перебування

(інет)
1) забезпечення інформаційно-іміджевої та протокольної підтримки участі України у міжнародних
заходах, розміщення тимчасових експозицій, підготовки та демонстрації ознайомчих інформаційних
матеріалів, а також проведення інформаційно-іміджевих заходів (форумів, конференцій, експертних
засідань за круглим столом, прес-заходів), які мають політико-іміджеве спрямування
2) організація ознайомчих поїздок та прес-турів в Україну іноземних експертів, представників
засобів масової інформації та інших діячів, які є фахівцями з питань, пов’язаних з Україною, та
позитивно впливають на формування громадської думки в іноземних державах.
Участь у міжнародних заходах, що мають політичне спрямування, та у заходах з елементами
культурної дипломатії, важливих для донесення позиції України до закордонних цільових аудиторій,
відомих українських вчених, експертів, науковців, політологів, письменників, художників,
музикантів, громадських діячів і представників Автономної Республіки Крим, у тому числі
кримськотатарської громади.
3) розміщення публікацій та інформаційних матеріалів з української тематики і
зовнішньополітичного характеру у провідних зарубіжних засобах масової інформації, включаючи
електронні засоби масової інформації, інтернет-ресурси, а також у соціальних мережах
4) виготовлення та розміщення друкованих і аудіовізуальних інформаційних та іміджевих
матеріалів, теле- і радіопрограм та адаптації відповідної продукції для потреб цільової аудиторії з
метою формування позитивного іміджу України, а також доставки такої продукції до закордонних
дипломатичних установ;
5) створення, модернізацію та забезпечення функціонування тематичних веб-сайтів для
популяризації України
6) надання фінансової підтримки громадам закордонних українців для проведення за кордоном
науково-освітніх заходів, зокрема форумів, конференцій, семінарів за участю закордонних українців;

40. Мультимедійна платформа іномовлення України і дипломатія.

Інет:

UATV (проектна назва «Іномовна телерадіокомпанія України „Ukraine Tomorrow“») — український

телеканал іномовлення, виробництва ДП «Мультимедійна платформа іномовлення України».
Телеканал розпочав мовлення 1 жовтня 2015 року. Трансляція ведеться п'ятьма мовами: російською,
українською, англійською, арабською, та кримськотатарською. Щогодини відбуваються прем'єри
основних випусків новин: російською (6 разів на день), українською (тричі на день), англійською
(двічі на день), арабською (раз на день), та кримськотатарською (раз на день).

Канал створено відповідно до Закону України «Про систему іномовлення України», прийнятого 8
грудня 2015 року. Мета каналу UATV — забезпечення доступу іноземної аудиторії до об'єктивної,
актуальної та повної інформації про події в Україні та формування та підтримання позитивного
іміджу України у світі.[4] Основна цільова аудиторія каналу — україномовна іноземна аудиторія
(включно з українською діаспорою), російськомовна іноземна аудиторія (включно з російською
діаспорою) та кримськотатарськомовна іноземна аудиторія (включно з кримськотатарською
діаспорою).
Програма діяльності Кабінету Міністрів України, затверджена 11 грудня 2014 року, серед інших
заходів «нової оборонної політики» називає запуск іномовлення до кінця 2015 року[5]. Стратегія
сталого розвитку «Україна-2020», схвалена Президентом 12 січня 2015 року, передбачає програму
популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному простор.
Створення концепції окремого каналу іномовлення тривало принаймні з травня 2014 року, чим
опікувалася заступник секретаря РНБО Вікторія Сюмар.
Міністр інформаційної політики України Юрій Стець проанонсував створення мовника Ukraine
Tomorrow у лютому 2015 року. Проект закону «Про систему іномовлення України», що створював
правові основи діяльності державного підприємства — іномовника, був унесений до парламенту
Кабміном 13 липня 2015 року. Перший проект пропонував утворити державне підприємство
«Іномовна телерадіокомпанія України „Ukraine Tomorrow“» (ІНТУ) на базі державної
телерадіокомпанії «Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення“» та ТОВ
«Банківське телебачення» і підпорядкувати ІНТУ Мінінформполітики.

У розумінні законодавця, іноземне мовлення — це форма мовлення, скерована насамперед на

інформування громадян інших країн про події в Україні, що здійснюється через трансляції
інформаційних повідомлень, новин, різноманітних передач тощо. Таку функцію пропонується
покласти на державне підприємство, яким є МПІУ[20]. Згідно з прийнятим Законом, систему
державного іномовлення України складають державне підприємство «Мультимедійна платформа
іномовлення України» та Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ». Emblem of
the Ministry of Information Policy of Ukraine.png МПІУ створюється у формі державного підприємства
на базі державної телерадіокомпанії «Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення“» і
підпорядковується Мінінформполітики. Редакційна політика МПІУ визначається необхідністю
інформування іноземної аудиторії, в тому числі українців за кордоном, а також аудиторії, що
перебуває на тимчасово окупованих територіях України, територіях, на яких запроваджено
надзвичайний, воєнний стан, а також в районах проведення антитерористичних операцій.
Статут МПІУ затверджується Мінінформполітики. Воно ж на конкурсній основі призначає
генерального директора МПІУ і є розпорядником коштів.

Закон України «Про систему іномовлення України» було прийнято Верховною Радою в другому
читанні та в цілому 8 грудня 2015 року більшістю Ради (282-ма депутатами з 450-ти)

Презентація:

Мультимедійна платформа іномовлення України створюється , з метою задоволення інформаційних

потреб іноземної аудиторі . Зокрема українців за кордоном , захисту національних інтересів за
межами України , формування та підтримки позитивного іміджу України у світі шляхом
оперативного , об'єктивного інформування про події в Україні , офіційну внутрішню і зовнішню
політику та позицію держави.

41. Класифікація медіа та роль медіа в роботі дипломатичного агента.

Засоби масової інформації (ЗМІ), мас-медіа (Mass media) — преса (газети, журнали, книги), радіо,
телебачення, інтернет, кінематограф, звукозаписи та відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні
щити та панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії
зв'язку. Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують — звернення до масової аудиторії,
доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації.
Термін мас медіа застосовується також до організацій, які контролюють ці технології, наприклад,
телевізійних каналів або видавництв. Громадські медіа, часто пов'язані з «громадськими
комунікаціями» та можуть приймати різні форми, можуть стосуватись різних груп людей та бути
пов'язані з великою кількістю різних напрямків. Разом із тим, громадські медіа являють собою засіб
для створення дискусії та залучення звичайних громадян, що об'єднані певними цілями. Головна
риса громадських медіа полягає в тому, що вони не залежать від комерційних тенденцій та
популярних тем для обговорення. Це дозволяє створювати різні моделі громадських медіа, які
можуть пропонувати відкриту редакційну політику, або більш сфокусовану на залученні громадян.
Загалом засоби масової інформації є дієвою формою впливу громадськості на владу та її рішення[3].
Особливим видом засобів масової інформації є друковані парламентські видання, які діють у формі
парламентської газети та парламентського журналу. Головною метою їхньої діяльності є: 1)
об’єктивне і своєчасне висвітлення діяльності парламенту та його органів; 2) офіційне оприлюднення
прийнятих законів, нормативно-правових актів та іншої офіційної інформації; 3) роз’яснення з боку
авторитетних правників прийнятих законів або законопроектів, які ще знаходяться на стадії
обговорення чи будуть найближчим часом подані на розгляд парламенту; 4) підняття та розгляд
актуальних проблем державотворення, правотворення та соціально-економічних перетворень, які
мають місце у країні тощо[4].
Основою дипломатії протягом століть було особисте спілкування посланників або послів. Але термін
«дипломатія» пов'язаний також з вивченням документів, і, беручи до уваги історичну еволюцію
різних засобів комунікації, стає очевидним, що написане слово, особливо в пресі, значно впливає на
формулювання зовнішньої політики і процесів дипломатії. Сьогодні, в епоху супутникових антен,
цифрового зв'язку та Інтернету, вплив, який чинить аудіовізуальний образ, вимагає уваги
дипломатів.
Доступність телебачення привела до глобальної інформованості, що спонукає населення світу до
нового бачення і нових ідей.
Зовнішня політика кожної країни формується на основі трьох елементів: раціонального - того, що
міністр закордонних справ вважає найкращим для інтересів країни як їм здається або за порадою
своїх дипломатів;
політичного - того, що уряд вважає за можливе і відповідним; і
емоційного - того, чого очікує громадськість, а це в значній мірі ґрунтується на тому, що вона бачила
по телебаченню
Крім вищевказаних засобів медіа не варто забувати і про інтернет та соц мережі зокрема. На сьогодні
більшість іноземних представництв держав, та, навіть, міжнародних організацій маю власні сторінки
у соціальних мопедах, а що вже казати про сайти, які є, радше, «саме собою зрозумілим», ніж
необхілністю.

42. Моніторинг і збір інформації як найважливіша функція дипломатичного представника.

Дипломатія є засобом реалізації зовнішньої політики держави. Розвиток медіа засобів став причиною
створення так званого Глобального Суспільства, яке підвищило почуття глобальної
взаємозалежності, а також створило для дипломатів новий вимір в традиційній дипломатії. У сфері
медіа дипломатична служба виконує два головних завдання: по-перше, збір та обробка інформації в
інтересах проведення державою зовнішньополітичного курсу, забезпечення своїй країні гідного
місця на міжнародній арені; по-друге, забезпечення інформаційної підтримки зовнішньої політики
своєї держави, причому як усередині країни, так і за кордоном. У даному контексті дипломатична
служба сама є важливим джерелом інформації.

Важливу роль відіграє інформаційна функція, яка полягає в з'ясуванні всіма законними засобами
умов і подій в країні перебування і доведенні інформації до відома свого уряду. Відповідно до
Віденської конвенції про дипломатичні зносини функції представництва повинні здійснюватися
таким чином, щоб заохочувати дружні відносини з державою перебування, розвиток з ним співпраці
в області економіки, культури, науки.
Зокрема, збирають інформацію з місцевих видань, сторінок локальни лідерів в інтернеті (соц.
мережах), з телебачення, з вуст осіб-громадян країни перебування (адже ніхто не забуває про усну
комунікацію), дослідження радіо програм, і т.д. Збір інформації може відбуватися про особистих
формальних чи неформальних бесідах з представниками різних професій та посад. Дипломати мають
передавати отриману інформацію центру з метою складання своєрідного дос‘є аби розуміти країну
перебування у багатьох проявах.
 43. Ведення моніторингу висвітлення в ЗМІ важливих подій у країні перебування.

Результати моніторингу являють собою не набір поверхових і порожніх даних, а детальний аналіз і
оцінку поточного рівня політичного та соціального розмаїття інформації у вітчизняних ЗМІ, що
поєднує кількісні та якісні компоненти медіамоніторингу. Кількісний компонент моніторингу
визначає чисельні розрахунки та показники, які можуть бути підраховані та проаналізовані. Якісний
компонент застосовано для оцінки роботи ЗМІ стосовно таких критеріїв, як етичні чи професійні
стандарти, які неможливо підрахувати кількісно. Кількісний моніторинг складається з аналізу
контенту репрезентативної вибірки конкретних ЗМІ і може застосовуватись для оцінки відповідності
стандартам, які самі мають кількісну природу. Наприклад, застосову- ючи кількісний показник часу,
можемо визначити, чи дотримуються мовники певних правових норм, таких як повага до
політичного плюралізму.

Система моніторингу передбачає накопичення, систематизацію й аналіз інформації: 

– про наявний стан об'єкта моніторингу; 
– про фактори впливу на об'єкт (тобто про причини спостережуваних явищ); 
– про ймовірні зміни стану об'єкта моніторингу (тобто про наслідки дії факторів впливу).

Перед проведенням моніторингу варто прояснити загальні характеристики об'єкта: 

– сфера діяльності об'єкта моніторингу, її особливості; правила і норми (формальні і неформальні),
які регулюють стан об'єкта в цілому; ступінь саморегуляції об'єкта (якою мірою його стан визнача-
ється зовнішніми факторами і внутрішніми причинами); 
– типовість конкретного об'єкта моніторингу для певного класу досліджуваних об'єктів; 
– загальна характеристика соціальної ситуації під час проведення спостереження (суспільна, еконо-
мічна і політична атмосфера; стан суспільної свідомості тощо); 
– класифікація учасників соціальних подій: за демографічними та соціальними ознаками; за змістом
діяльності (характер праці, сфера занять тощо); за статусом (керівник колективу, підлеглий, власник,
спонсор, політичний діяч тощо); за офіційними функціями на досліджуваному об'єкті (обов'язки,
права, реальні можливості їх дотримання; правила, яким підкоряються або які зневажають тощо); за
неофіційними відносинами і функціями (дружба, зв'язки, неформальне лідерство, авторитет, страх
утратити роботу тощо); 
– мета діяльності та соціальні інтереси суб'єктів і груп (загальні й групові цілі та інтереси офіційні та
неформальні, схвалювані й несхвалювані в даному середовищі; погодженість інтересів і цілей); 
– характеристики функціонування: зовнішні спонукання (стимули), внутрішні усвідомлені наміри
(мотиви), засоби досягнення цілей (зміст засобів та їх моральна оцінка); інтенсивність діяльності
(продуктивна, непродуктивна; напружена, спокійна) та її практичні результати (матеріальні та духов-
ні продукти); регулярність і частота спостережуваних подій.

(Презентація) 1) Оперативний огляд ЗМІ містить виклад повідомлень про, наприклад, Україну у ЗМІ
країни перебування або таких, що торкаються її стратегічних інтересів, а також висвітлення у ЗМІ
країни перебування найбільш резонансних подій, передусім тих, що торкаються національних
інтересів України. Готується і надсилається електронною поштою в Управління інформаційної
політики в максимально короткий термін. При необхідності до оперативного огляду ЗМІ додаються
переклади найбільш важливих статей, а також пропозиції диппредставництва щодо можливого
реагування на публікацію. 2) Узагальнений огляд ЗМІ містить аналіз подій в країні перебування на
основі низки публікацій місцевиї ЗМІ. Готується і надсилається електронною поштою в
територіальне управління та Управління інформаційної політики до кінця дня четверга кожного
тижня.

44. Завдання на особливості роботи прес-аташе дипломатичного представництва.

Сьогодні у посольствах обов'язки прес-аташе може виконувати дипломат будь-якого рівня. Кожен
дипломат має знати інформаційне середовище країни перебування. У його завдання входить
спілкування з пресою: надання офіційної інформації та висвітлення питань з боку представників ЗМІ.

Прес-секретар, прес-офіцер, прес-аташе - це всі різновиди однієї діяльності. Прес-аташе - це люди,

що працюють у спортивних організаціях, прес-офіцери служать у внутрішніх органах, прес-секретарі
- у міністерствах, організаціях, відомствах. Усі вони - як не називай посаду - забезпечують зв'язки зі
ЗМІ, а також з PR-організаціями, інформаційними агентствами. Прес-аташе займається просуванням
позитивного іміджу своєї країни.

Хороший прес-аташе не тільки повинен чудово знатися на своїй галузі, але й вміти просувати свою
країну. Крім того, прес-аташе доводиться регулярно вислуховувати масу телефонних дзвінків,
постійно надавати коментарі, відповідати на незліченну кількість запитань і давати пояснення із
різного приводу.

До завдань прес-аташе належать ще наступні:

- взаємодія зі ЗМІ та рекламними агентствами;
- ведення сайту в соціальних мережах;
- організація прес-заходів: конференцій, круглих столів, брифінгів, інтерв'ю;
- підготовка прес-релізів, буклетів, статей, промов.

45. Дипломатичний захист громадян акредитуючої держави.

Функція дипломатичного захисту передбачає захист прав і законних інтересів акредитуючої
держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на території країни акредитації посольства.
Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що посольство надає консультації своїм
громадянам з усіх питань, що стосуються їхнього перебування в даній країні, робить різноманітні
запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести
та подання органам влади країни перебування.
В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебувають (чи мають справи) за кордоном,
практично здійснюється на 99 відсотків консульськими відділами посольств або самостійними
консульськими установами конкретної держави, і лише в особливо серйозних та політичне вагомих
випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипломатичного представництва в цілому.
По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного захисту неприпустимо вдаватися до будь-
яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни
перебування. По-друге, перш ніж застосовувати всі передбачені засоби дипломатичного захисту,
посольство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його держави
відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни перебування,
або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпано, і
це не дало бажаних результатів. По-третє, дипломатичний захист може надаватись посольством
тільки фізичним та юридичним особам акредитуючої держави. Апатриди та біпатриди (тобто особи
без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами двох і більше країн одночасно), а також
громадяни і установи іноземної держави, як правило, не можуть розраховувати на заступництво чи
сприяння іншого посольства, якщо це не викликано крайньою необхідністю і не є предметом
спеціальної домовленості.

46. Листування, як форма спілкування з громадянами країни перебування

(інет)
Листування є корисною формою спілкування з громадянами країни перебування, разом з іншими
формами контактів і зв'язків працівників посольства воно є важливою складовою загального плану
роботи дипустанови.
 Однією з форм такого листування є Приватний (особистий) лист напівофіційного характеру –
лист, адресований знайомим офіційним особам і пов’язаний із особистими питаннями або
офіційними, порушувати які в офіційному порядку не бажано або не прийнято.

Зокрема адресант надсилає приватного листа, щоб висловити адресатові подяку за запрошення на
прийом, привітати його з особистою чи сімейною подією (днем народження, просуванням по службі,
отриманням ордена, народженням дитини), висловити співчуття або супроводити сувенір. Він також
може попрохати про сприяння у вирішенні питання, яке вже є предметом офіційного листування чи
переговорів, або підкреслити особисту зацікавленість у цьому питанні.

Приватний лист надсилають у відповідь на отриманий приватний лист.

47. Політичний дискурс. Різновиди політичних дискурсів.

(інет)
«Політичний дискурс» — це сукупність усіх мовних актів, які використовуються в політичних
дискусіях, а також правил публічної поведінки, які оформилися згідно з існуючими традиціями та
отримали перевірку досвідом. Функції політичного дискурсу: 1) поширення інформації – не менш
важлива одиниця політичного дискурсу (information dissemination) по відношенню до народу; 2)
визначення порядку денного (agenda setting). Суть цієї функції полягає в контролі за поширенням
інформації; 3) проекція в майбутнє та минуле, що заключається у прогнозуванні політики на
майбутнє, аналізуючи позитивний чи негативний досвід минулого.
Політичний дискурс існує в усній і письмовій формі. До усної форми можна віднести публічні
виступи політиків високого рангу, їх інтерв’ю, виступи на радіо і телебаченні, прес-конференції,
парламентські дебати, блоки політичних новин у теле- та радіопередачах. До письмової форми
політичного дискурсу належать різні документи – договори, протоколи, угоди, рубрики політичних
новин у пресі й такі форми політичної реклами, як політичні плакати і листівки. Згідно з вузьким
розумінням, політичний дискурс – це лише дискурс політиків. Його складають урядові обговорення,
парламентські дебати, партійні програми та виступи політиків. Прихильник такого трактування
голландський лінгвіст Т. А. ван Дейк зазначає, що дискурс є політичним, коли він супроводжує
політичний акт у відповідній політичній обстановці; тобто, політичний дискурс формується в
контексті функціонування політичних інститутів (сесії парламенту, засідання уряду, з’їзди партій).

48. Особливості аналізу політичних текстів.

Починаючи аналіз політичного тексту, необхідно визначити його стратегічні( ідеологічні,
переконання та мобілізація аудиторії, привернення уваги) та тактичні(укидання інформації,
проведення політичної лінії, спроби сприяння прийняттю або неприняттю певних рішень, вплив на
конкретних осіб) задачі.
Етапи аналізу політичних текстів:
1) Аналіз побудови політичного тексту:
  Як побудована стаття, яка її структура, з яких блоків складається?
 Як автор будує вступ – у вигляді загального погляду, огляду, чи одразу переходить до
проблем та їх розв’язання?
 Що являє собою основна частина – програму, полеміку з опонентом, виклад поглядів,
перерахування проблем?
 Як побудована кінцівка?
2) Політичний аналіз на рівні прямого слова
 Які проблеми автор виділяє в якості найважливіших?
 Які шляхи вирішення пропонує?
 Хто адресат тексту? (Формальний адресат, фактичний адресат, адресат, який мається
на увазі.
 Хто адресант тексту?
 Як автор визначає себе з політичної точки зору?
 Кого він бачить союзником, а кого противником?
 З ким автор вступає в полеміку, з яких питань?
3) Аналіз засобів і прийомів, використаних автором
 Які засоби використовує автор?:
а) риторичні(Образні засоби, паралельні образи-опозиції, прості речення без
складнопідрядних зворотів, інверсії, повтори, єдиний початок, заклики, оклики,
психологічне протиставлення, ампліфікація, риторичні питання)
б) стилістичні
в) графічні (лапки, різне шрифтове виділення, знаки оклику, запитання, багато крапок)
 Образ автора (Колективний/індивідуальний/репрезентативний), образ адресата, образ
опонентів, союзників
 Які засоби аргументації використовуються? ( -емоційно-ціннісні, побудовані на
образах, символах; - логічні, побудовані на основі логічних суджень; - тезисна форма
або розвиток думки; декларації, умовиводи)
 Яка модальність суджень? Модальність – віжношення автора до того, що він
висловлює.
4) Аналіз ідей і апріорних посилань (ідеї та апріорні посилання – автор виходить із них, як із
само собою зрозумілого, не декларуючи їх істинності).

49.Організація і значення документаційного забезпечення дипломатичної служби.

 50.Склад й оформлення реквізитів документа, формуляр-схема побудови документа в
установах дипломатичної служби.

51.Службові листи і службові записки.

(З презентації)
Вимоги до змісту інформаційно-аналітичних документів: 1) актуальність, важливість 2)
достовірність, вивіреність інформації 3) повнота інформації 4) лаконічнічть, щільність 5) новизна
інформації 6) чіткість, ясність 7) послідовність викладу

(С инета)
Службові листи

Службовий лист - загальна назва різних за змістом документів, які виділяються у зв'язку з
особливим способом передачі тексту - поштовою пересилкою. Службові листи належать до основних
засобів обміну інформацією між підприємствами та установами. На них припадає значна частина
вхідної та вихідної документації.

Службові листи надсилають аби спонукати адресата до дії, роз'яснити йому щось, переконати в
чомусь. Це досягається завдяки чіткості викладення та змістовності тексту.

Текст службового листа, як правило, складається із двох логічно пов'язаних частин: вступної та
основної. У вступній частині зазначають факти, події, обставини, документи, дати нормативних чи
інструктивних матеріалів. В останній частині тексту листа викладають його головну мету у формі
пропозиції, відмови, гарантії тощо.

Службовий лист оформлюють на спеціальному / фірмовому бланку (перевагу надають кутовому

розташуванню основних реквізитів) або на чистому аркуші паперу (в такому разі залишають місце
для відбитка кутового чи повздовжнього штампу адресата). Залежно від обсягу тексту
використовують бланки чи аркуші формату А4 або А5.

Реквізити службового листа:

 o назва організації-відправника листа;

 o довідкові дані про організацію-відправника листа;
 o номер листа (індекс) і дата;
 o адресат (одержувач) листа;
 o заголовок листа;
 o номер і дата листа, що правили за основу для складання відповіді;
 o текст;
 o перелік додатків із зазначенням кількості сторінок;
 o підпис керівника;
 o прізвище виконавця.

Службові листи - це єдина форма документів, де не вказується реквізит "вид документа", тобто
"Службовий лист" не назначають.

Існує багато видів службових листів:

 o інформаційні;
 o рекламні;
 o запрошення;
 o супровідні;
 o підтвердження
  o нагадування;
 o гарантійні;
 o ініціативні;
 o відповіді;
 o рекомендаційні та інші.

Інформаційні листи - це службові листи, в яких адресант інформує адресата про якісь факти чи
заходи. Як правило, адресант пропонує свої вироби чи послуги. Інформація, наведена в листах такого
типу, має бути якомога ширшою. Адресата можна зазначати узагальнено.

Рекламні листи - це різновид інформаційних листів. Вони містять детальний опис товарів чи
послуг і надсилаються конкретним адресатам, щоб спонукати їх скористатися запропонованим.
Незважаючи на те, що рекламні листи оформляють на фірмових бланках, поштову адресу, номери
телефонів, розрахункових рахунків також зазначають у тексті.

Листи-запрошення - це такі службові листи, в яких адресатові пропонують взяти участь в якихось
заходах. Листи-запрошення адресують конкретним особам, підприємствам, установам чи
організаціям. Починати ці листи можна такими зворотами: "Просимо взяти участь у ...";
"Запрошуємо ..."; "Запрошуємо Вас ...".

Далі розкривають характер заходів, умови участі в них, зазначають строки їх проведення.

Супровідні листи - це такі службові листи, в яких адресата інформують про відправлення йому
документів, що додаються до листа. Супровідні листи слід починати словами: "Надсилаємо ...";
"Направляємо..."; "Відправляємо..." тощо.

Перелік документів, надсилання яких супроводжується даним листом, оформлюють як додатки до

текста супровідного листа. Супровідним листом можна оформлювати й пересилання інформаційних
довідок службового характеру до вищих інстанцій.

Листи-підтвердження - це службові листи, в яких підтверджується той чи інший факт, наприклад

одержання переказів, цінних паперів тощо. Листи-підтвердження можуть містити також інформацію
про чинність раніше укладених договорів, угод, затверджених положень, інструкцій та ін. Текст
таких листів починається словами, утвореними від слова "підтверджувати". Своєчасність надсилання
листів-підтверджень (у разі потреби) усуває необхідність підготовки та направлення листів-
нагадувань, дає змогу адресатові зняти питання з контролю.

Листи-нагадування -це службові листи, в яких нагадується про наближення чи закінчення терміну
виконання якихось завдань (зобов'язань), проведення заходів і необхідність у наслідок цього вжити
відповідних заходив. Тексти таких листів можуть складатись з 1-2 речень і починаються словами,
утвореними від дієслова "нагадувати".

Гарантійні листи - це такі службові листи, в яких гарантується виконання чогось (наприклад,
оплати за послуги чи товари, забезпечення робочого місця тощо). Якщо гарантійний лист містить
відомості фінансового чи матеріального характеру, то, незважаючи на те, що банківські реквізити
адресата є на фірмовому бланку, необхідно продублювати їх у тексті. У такому разі гарантійні листи
підписують керівник і головний бухгалтер підприємства (організації, установи).

Ініціативні листи - це службові листи, що спонукають адресата дати відповідь адресантові.

Тематика ініціативних листів необмежена. Залежно від викладеного в листі, відповідь може бути
позитивною чи негативною. Ініціативні листи можуть направлятися від імені керівника, керівництва
чи трудового колективу.

Листи-відповіді - це такі службові листи, в яких дають відповіді на ініціативні листи. Якщо в
ініціативному листі викладено кілька питань, то в листах-відповідях відповідають на кожне із них,
незалежно від того, яка відповідь -позитивна чи негативна. Текст таких документів має бути чітким,
конкретним, у разі відмови - обгрунтованим.

Рекомендаційні листи - видаються при клопотанні про посаду, влаштуванні на нову відповідальну
роботу, поданні на здобуття гранту. Такі листи подаються тими, хто добре знає особу, її професійні
та людські якості, коло зацікавлень, наукові праці і має певний авторитет та визнання у своїй галузі.

Службові записки

Як уже зазначалося вище, дипломатичні документи поділяють на документи дипломатичного

(зовнішньо дипломатичного) та внутрішньовідомчого листування.

Документи внутрішньовідомчого листування — це документи, що стосуються зв’язку закордонних

дипломатичних представництв з Центром і включають у себе листування з МЗС та іншими
державними, рідше недержавними, структурами з конкретними проблемними відносинами з країною
перебування або у багатосторонніх міжнародних відносинах.

В свою чергу документи внутрівідомчого листування умовно можна поділити на документи, що

стосуються лише свого відомства, і документи міжвідомчого листування. До документів, які
готуються для використання в роботі лише свого відомства належать службова записка і доповідна
записка.

Службова записка — це форма службового документа, яким дипломат інформує керівництво

дипломатичної установи про події та факти, які мали місце або відбудуться в найближчому
майбутньому і матимуть безпосередній чи опосередкований вплив на діяльність закордонної
установи і вносить відповідні пропозиції.

+ деякі джерела включають в службові записки і доповідні записки, пояснювальні записки

Доповідна записка - це службовий документ, адресований керівникові даної чи вищої організації, в

якому автор інформує про ситуацію, що склалася, про події та факти, що мали місце, про виконану
роботу, а також наводить свої висновки та пропозиції.

Доповідні записки можуть готуватися як із власної ініціативи, так і за вказівкою керівництва.

Здебільшого мета ініціативної доповідної записки - спонукати керівника до прийняття конкретного
рішення. Тому текст доповідної записки'чітко поділяється на 2 частини: у першій, констатуючій,
наводять факти або описують ситуацію, а в другій - викладають пропозиції, прохання. Доповідні
записки, в яких керівника інформують про хід робіт, подають регулярно. Доповідні записки з
основних питань діяльності підприємства зберігаються 5 років.

Оформлення цих документів залежить; від адресата. Внутрішні доповідні записки (що подаються
керівникові структурного підрозділу або підприємства) оформляють на чистому аркуші паперу від
руки. Зовнішні доповідні записки (що виходять за межі підприємства) оформляють на загальних
бланках.

Пояснювальна записка - це службовий документ, в якому пояснюється зміст окремих положень

основного документа (плану, звіту, проекту) чи причини якихось подій, фактів тощо.

У залежності від змісту та призначення пояснювальні записки поділяють на 2 групи:

  o Записки, що супроводжують основний документ (план, звіт) і пояснюють зміст його
окремих положень. їх оформляють на загальних або спеціальних бланках установи
машинописним способом.
 o Записки із приводу якихось випадків та ситуацій, що склалися із провин та поведінки
окремих працівників тощо. Текст таких пояснювальних записок має бути переконливим і має
містити неспростовні докази. Оформляють їх на чистому аркуші паперу від руки.

Викладення тексту може бути прямим, тобто коли він містить у визначеній послідовності вступ,
доказову частину та висновки, та зворотним - коли доказова частина стоїть після висновків.

Пояснювальну записку використовують для пояснення ситуації, що склалася, фактів, дій або
вчинків працівника на вимогу керівника, у деяких випадках - за ініціативою підлеглого..