ЛЕКЦІЯ 1. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.

1.          Тенденції міжнародних відносин: суть та особливості.

2.          Трансформація суб’єктного виміру міжнародних відносин.

3.          Демократизація політичних систем як тенденція сучасних міжнародних відносин.

4.          Глобалізація як сучасна тенденція міжнародних відносин.

1.                 Тенденції міжнародних відносин: суть та особливості.

Епохальні зміни в міжнародних політичних та економічних відносинах наприкінці ХХ ст.

під впливом багатьох факторів і тенденцій зумовили модифікацію політичної структури
світу і сприяли розширенню участі в глобалізаційних процесах більшості держав, регіонів
світу, впливових урядових та неурядових учасників міжнародної взаємодії.

Серед основних тенденцій, які визначають напрям трансформації сучасної системи

міжнародних відносин і характеризують сучасну міжнародно-політичну та соціально-
економічну ситуацію в світі, поряд з глобалізацією, слід виокремити: інтеграцію,
регіоналізацію, децентралізацію, фрагментацію та демократизацію, а також послаблення
статусу держави-нації, “розмивання” суверенітету, зростаючий вплив недержавних
організацій, подальшу маргіналізацію країн що розвиваються, природно-екологічні зміни.

Серед сучасних тенденцій міжнародних відносин назвемо такі.

1) тенденцію до розмивання кордонів між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Висновок про прозорість кордонів між ними поряд з висновком про втрату державами
монополії на роль звершувала долі міжнародної політики відіграв вирішальну роль у
становленні транснаціоналізму як теоретичного напряму у вивченні міжнародних
відносин.

2) тенденцію, спрямовану на демократизацію як міжнародних відносин, так і

внутрішньополітичних процесів. Вона спостерігається у всіх країнах незалежно від
пануючого в них типу політичного режиму. Всесвітнє поширення отримує таке явище як
прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі у
прийнятті політичних рішень, покращення свого матеріального становища і якості життя.

3) тенденцію, пов'язану з розширенням складу і ростом багатоманітності політичних

акторів. Тільки за останні 50 років кількість держав -- членів ООН зросла з 60 до 185.
Водночас поряд з державами зростає кількість і неоднорідність інших діючих осіб на
міжнародній арені. Серед них -- регіональні адміністрації, сепаратистські сили. релігійні
рухи. незалежні профспілки, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні
об'єднання, нарешті, міжнародні організації. У результаті, як підкреслює Дж. Розенау,
виникають контури нової, "постміжнародної політики".

4) тенденція, яка стосується змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття
безпеки. Той же Дж. Розенау відзначає, що світ "постміжнародної політики"
характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності,
переорієнтацією традиційних зв'язків авторитету і лояльності. Іншими словами, ріст числа
учасників вносить у систему міжнародних відносин велику невпевненість. Тому
забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням.
Причому до нього додаються виклики, пов'язані із зростанням ставок у сфері
економічного змагання, проблемами тероризму в міжнародному масштабі, екології,
інформації, культури. Сьогодні стає все більш очевидним, що ставка на силовий тиск в
цілях національної самооборони перестає бути ефективною. Система колективної
безпеки дозволяє розраховувати в боротьбі з агресором на багатонаціональні сили,
військовий і економічний потенціал інших країн. Це істотно скорочує національні витрати
на військові потреби, обмежуючи їх рівнем розумної достатності.

5) тенденція спрямована на виявлення феномену економічної, соціальної, політичної

інтеграції та дезінтеграції, які спостерігаються сьогодні практично у всіх регіонах
світу. Прикладом можуть служити, з одного боку, процеси "об'єднання Європи", а, з
другого, процеси розпаду на просторі колишнього CРCP і світу соціалізму взагалі.
Теоретики й аналітики міжнародних відносин правомірно звертають увагу на ту
обставину, що формування цілісного світу супроводжується не тільки інтеграційними
процесами, але й створює умови для виключення, відкидання на периферію всіх, хто не
здатний включитися до міжнародних взаємозв'язків і справляти вплив на їх розвиток. З
одного боку, сучасний світ багатоманітний, складний, динамічний, суперечливий. З
іншого, він характеризується єдністю, цілісністю. Тому необхідно враховувати дві групи
тенденцій розвитку сучасного світу: зростання багатоманітності; зростання цілісності.

6) глобалізація - дискусійним залишається питання щодо її суті та змісту. В одних

дослідженнях наголошується, що глобалізаційні процеси супроводжуються інтеграцією і
стоять поряд з регіоналізацією та фрагментацією, в інших акцентується на їхньому
паралельному розвиткові. Суперечливість цих підходів найкраще відображає
запропонований Дж. Розенау термін “фрагміграція”. Він означає взаємопов’язаність і
взаємодоповнювання фрагментації та інтеграції, які найкраще описують сучасні
трансформаційні процеси. Інший термін, “глокалізація”, запропонований Р. Робертсоном,
також акцентує увагу на взаємопов’язаності та взаємообумовленості глобалізації та
локалізації. Але як би ми не називали процеси, що змінюють сучасну ситуацію в світі, усі
вони стосуються кількісних та якісних змін в усіх сферах життя, і з цього погляду
глобалізація є синонімом трансформації системи міжнародних відносин і включає всі
суперечливі процеси, тенденції та фактори.

7) демілітаризація в своїй основі спрямована на всезагальне роззброєння, ліквідацію

військово-політичних союзів; корінну перебудову промисловості, що виконує військові
замовлення;

8) гуманізація міжнародних політичних відносин означає, що політика і держава стають

знаряддям і засобом задоволення потреб людей, захисту їх прав і свобод, інтересів. З
гуманізацією міжнародних політичних відносин пов’язане підвищення ролі і значення в
системі цих відносин недержавних суб’єктів і учасників, особливо представників народної
дипломатії (діячів науки, культури і мистецтва, господарських, релігійних і інших
організацій).
9) розосередження влади, обумовлене скасуванням біполярної системи міжнародних
відносин, при якій панівне становище в світі займали дві наддержави - США і СРСР, в
орбіту протистояння яких були втягнуті практично всі учасники світової політики. В даний
час формуються нові світові центри економічного і політичного впливу. При цьому одні
аналітики вважають, що сьогодні складається система колективного лідерства США,
Західної Європи і Японії, інші говорять про становлення регіональних центрів впливу
(Канада - США - Мексика), треті визнають США єдиним світовим лідером. Існують і інші
прогнози щодо виникнення тих чи інших «центрів сили» в міжнародному житті.

10) деідеологізація міжнародних відносин - подолання конфронтаційного уявлення про

світ, заснованого на принципах протилежності і боротьби двох суспільно-політичних
систем. Звільнення від ідеологічних забобонів і стереотипів, пов'язаних з тривалим
періодом «холодної війни», поділом народів і держав на два ворожих табори, передбачає
визнання взаємозалежності і цілісності сучасного світу, відмови від спроб вирішувати
проблеми міжнародних відносин силовим шляхом, прагнення узгоджувати і знаходити
спільні підходи до вирішення ключових проблем світової політики.

11) розвиток нових форм міжнародного політичної взаємодії, пов'язаних з розробкою

методів попереджуючого впливу світової спільноти на учасників конфліктів. В сучасних
умовах все більше значення надається створенню системи дієвих гарантій забезпечення
миру. З цією метою утворюються такі організації, як міждержавні, регіональні центри з
попередження військових конфліктів, формуються механізми постійних переговорів,
незалежної експертизи у військово-політичній сфері. В даний час переговори все частіше
розглядаються як процес пошуку взаємоприйнятних рішень, коли сторони йдуть на
взаємні поступки і виявляють прагнення до усунення основи конфлікту.

12) загострення глобальних проблем. Поряд з технічним прогресом з'явилися проблеми,

які умовно можна розділити на політичні, економічні, екологічні та соціальні. Такі
проблеми, як міжнародний тероризм, збереження навколишього середовища,
неможливо вирішити кожній країні самостійно. З'явилися нові спільні проблеми в
соціальній сфері. До них відносяться важкі захворювання, шкідливі пристрасті і т.д. Також
гостро стоїть проблема розриву в рівні життя населення різних країн світу. Зростає рівень
злочинності.

13) політичне управління поступається місцем правовому регулюванню суспільного життя

за допомогою демократичних заходів. Ця тенденція характерна як для окремих країн, так
і для всього світового співтовариства.

При всьому розмаїтті поглядів і думок у світовому співтоваристві дедалі більше

утверджується позиція, що виключає абсолютне лідерство окремих держав. Домінуючою
тенденцією стає формування багатополюсного світу, що породжує альтернативи розвитку
і відкриває нові можливості для мирного вирішення міжнародних суперечок і конфліктів.

Розвиток тенденцій міжнародних політичних відносин буде залежати від того, якою
мірою їх підтримують суб’єкти міжнародних політичних відносин, а також від
вдосконалення механізму формування і функціонування самих відносин.

Основними факторами, що впливатимуть на трансформацію міжнародної системи, є:

демографічні тенденції; природні ресурси і навколишнє середовище; наука і технологія;
світова економіка і глобалізація; національні та інтернаціональні владні системи; роль
США у трансформації міжнародної системи.

2.                 Трансформація суб’єктного виміру міжнародних відносин.

Окреме місце у теорії міжнародних відносин займає аналіз міжнародних відносин з точки
зору функціонування та діяльності суб’єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин,
їх взаємодій та діяльності. Окрім згаданих термінів у дослідженнях використовуються такі
поняття, як суб’єкт міжнародного права, учасник, партнер, винуватець, сторона. В
більшості випадків, особливо у прикладних дослідженнях для аналізу конкретних
взаємодій, за основу класифікації береться поняття суб’єкт. Суб’єкт (від латинського, той,
хто впливає на зовнішній світ, є носієм ознак чи якостей) має причинний характер, він
може здійснювати вплив на міжнародні відносини, а учасник має характер виконавчий,
ним може бути носій будь-якої активності на міжнародній арені. Учасником можна бути
поза власною волею, не формуючи міжнародні відносини.

Часто в теорії міжнародних відносин використовують поняття актор (від латинського, той,

хто діє). Д.Догерті під актором розуміє суспільну одиницю, яка характеризується достатнім
рівнем організації та самостійністю діяльності. Для Дж.Розенау актор є цілістю, що
впливає на світові процеси. Ф. Брайар, М.-Р.Джалілі визначають актором будь–яку особу,
яка приймає активну участь, грає важливу роль в сфері міжнародних відносин. Часто під
актором розуміють будь–який авторитет, будь–яку організацію, будь–яку групу і навіть
будь–якого індивіда, здатного грати певну роль, здійснювати вплив на міжнародні
взаємодії [31, с. 111].

Термін «суб’єкт міжнародного права» також використовують для позначення учасників

міжнародних відносин, однак не завжди суб’єкт міжнародних відносин може бути
суб’єктом міжнародного права. Дослідниками окремо виділяють критерії, за якими
ідентифікують суб’єкта міжнародного права. До них відносять здатність до правової
діяльності, здатність до діяльності, що має правові наслідки в системі міжнародних
відносин, здатність до самостійного набуття прав та обов’язків в системі міжнародних
відносин. Ю.Кукулка основною характеристикою суб’єкта міжнародного права вважає
здатність до правових дій.

До основних ознак суб’єкта міжнародних відносин можна віднести його здатність до

сталої та незалежної, свідомої діяльності та взаємодій, можливість впливати на
міжнародні відносини, усвідомлюючи власне місце та власні інтереси у системі
міжнародних стосунків. М.Каплан виділяє 3 основні ознаки суб’єкта міжнародних
відносин. По–перше, здатність здійснювати вплив на міжнародні відносини, по–друге,
визнання іншими суб’єктами міжнародних відносин, по–третє, автономія у прийнятті
власних рішень.

Н.Косолапов вважає, що суб’єкт на відміну від інших складних систем, володіє так званим
керуючим уентром, який допомагає коректувати його поведінку. Таким чином, цей
дослідник трактує суб′єкта як таку реальну форму соціальної структури, яка володіє
одночасно та в цілісності об′єктивною внутрішньою структурно–організаційною єдністю
(об′єктивною системністю), усвідомлює себе як цілісне та неподільне утворення
(системною самосвідомістю та ідеологією), має здатність до цілепокладання, що
відрізняється від суми цілей її компонентів та підсистем (системним цілепокладанням),
здатністю формувати та реалізовувати довготривалі, розраховані на досягнення
віддалених макроцілей, стратегії поведінки (системними стратегіями), та володіє
розвинутим зворотнім зв′язком всередині системи, який дає змогу підкорити діяльність
такої організації та її структуру досягненню загальносистемних цілей (системним
зворотнім зв′язком) [22, с. 127].

Перша тенденція розвитку міжнародних відносин - розосередження влади. Питання про

майбутнє системи міжнародних відносин відкритий. Деякі політологи вважають, що в
даний час відбувається формування системи колективного лідерства США, Західної
Європи і Японії. Інші стверджують, що США треба визнати єдиним світовим лідером. Треті
бачать можливість відродження біполярної системи, де проте замість СРСР в
ідеологічному і військово-політичному протистоянні зі США буде перебувати Китай.
Однак принципова своєрідність сучасної епохи полягає в тому, що зараз не можна
говорити про абсолютний лідерстві тих чи інших держав у системі міжнародних відносин.
Зміни в розстановці політичних сил на світовій арені, формування багатополюсного світу
створюють безліч альтернатив розвитку та надають більш широке поле для пошуку
способів вирішення міжнародних глобальних та регіональних конфліктів, міждержавних
суперечок.

Вважається, що власне міжнародні (міждержавні) відносини зародилися в період

формування національних держав на відносно аморфному просторі Римської імперії. За
точку відліку приймається завершення «тридцятирічної війни» в Європі та висновок
Вестфальського миру в 1648 р. З тієї пори весь 350-річний період міжнародної взаємодії
аж до наших днів розглядається багатьма, особливо західними дослідниками, як історія
єдиної Вестфальської системи міжнародних відносин. Домінуючими суб'єктами цієї
системи є суверенні держави. У системі відсутній найвищий арбітр, тому держави
незалежні у проведенні внутрішньої політики в межах своїх національних кордонів і в
принципі рівноправні Суверенітет припускає невтручання в справи один одного. Згодом
держави виробили заснований на цих принципах звід правил, що регулюють міжнародні
відносини, - міжнародне право.

Більшість вчених сходиться на думці, що основною рушійною силою Вестфальської

системи міжнародних відносин було суперництво між державами: одні прагнули
збільшити свій вплив, а інші - не допустити цього. Колізії між державами визначалися тим
фактом, що національні інтереси, сприймаються як життєво важливі одними державами,
вступали в конфлікт з національними інтересами інших держав. Результат цього
суперництва, як правило, визначався співвідношенням сил між державами або союзами,
в які вони вступали для реалізації своїх зовнішньополітичних цілей. Встановлення
рівноваги, або балансу, означало період стабільних мирних відносин, порушення балансу
сил в кінцевому підсумку вело до війни і відновлення його у новій конфігурації, що
відображає посилення впливу одних держав за рахунок інших. Цю систему для наочності
і, природно, з великою часткою спрощення порівнюють з рухом більярдних куль.
Держави стикаються один з одним, утворюючи мінливі конфігурації, і потім рухаються
знову в нескінченній боротьбі за вплив або безпеку. Головний принцип при цьому -
власна вигода. Головний критерій - сила.

Вестфальський епоху (або систему) міжнародних відносин розбивають на декілька етапів

(або підсистем), об'єднаних спільними, зазначеними вище закономірностями, але
відрізняються один від одного особливостями, характерними для конкретного періоду
відносин між державами. Звичайно історики виділяють кілька підсистем Вестфальської
системи, які часто розглядаються в якості як би самостійних: систему переважно англо-
французького суперництва в Європі та боротьби за колонії в XVII - XVIII ст.; Систему
«європейського концерту націй» або Віденського конгресу в XIX в.; більш глобальну з
географії Версальсько-Вашингтонську систему між двома світовими війнами; нарешті,
систему холодної війни, або, за визначенням деяких учених, Ялтинсько-Потсдамську.
Очевидно, що в другій половині 80-х - початку 90-х років XX ст. в міжнародних
відносинах відбулися кардинальні зміни, які дозволяють говорити про завершення
холодної війни і формування нових системоутворюючих закономірностей.
Очевидними відмінними моментами що зароджується сьогодні системи в порівнянні з
попередньою є зняття політико-ідеологічного протистояння між «антикомунізмом» і
«комунізмом» зважаючи стрімкого і майже повного зникнення останнього, а також
згортання військової конфронтації блоків, що групувалися в роки холодної війни навколо
двох полюсів - Вашингтона і Москви.

В теорії міжнародних відносин існують різноманітні підходи до класифікації міжнародних

акторів. Найзагальніша класифікація поділяє їх на дві основні
групи: державні та недержавні. До державних відносять суверенні держави, а також
створені суверенними державами міжнародні, міжурядові, міжпарламентські організації,
у тому числі наднаціональні (зразком яких слугує Європейський Союз). До цієї групи
також додають суб'єкти федерації, органи регіонального управління та місцевого
самоврядування, національно-визвольні та сепаратистські рухи. До недержавних
міжнародних акторів належать неурядові міжнародні організації, транснаціональні
корпорації, політичні партії та їх об'єднання, громадські, релігійні та інші організації,
соціальні групи, світові клани.

Дж.Розенау у своїй роботі «Турбулентність у світовій політиці» виділяє у міжнародних

відносинах два основні світи: світ держави, який дослідник вважає домінуючим, та світ
акторів поза суверенітетом, до якого відносить міжнародні суб’єкти, які не володіють
суверенітетом – міжнародні організації, транснаціональні корпорації, національні рухи,
етнічні групи, територіальні спільноти, бюрократичні структури, окремих осіб. Відносини
між цими акторами мають суперечливий характер: вони діють під юрисдикцією держави,
але не в її інтересах, діяльність таких акторів одночасно стабілізує міжнародну систему і
дестабілізує міжнародні відносини. Аналізуючи міжнародних акторів Дж.Розенау окрім
держави, виділяє підсистеми, тобто органи місцевої адміністрації, які володіють певною
автономією й у міжнародній сфері, трансаціональні організації (наприклад, компанія по
виробництву мікросхем «Європейські кремнієві структури»), когорти (етнічні групи,
церкви), рухи [46].

Схожу позицію займають і дослідники, які з процесами глобалізація пов′язують появу на

світовій арені нових акторів, які претендують якщо не на пріоритет, то на рівність із
традиційними суб′єктами міжнародних відносин – державами. Таких нових суб’єктів
налічується сім типів:

·               Міжнародні організації (МВФ, Світовий Банк, ЮНЕСКО, СОТ, «Велика вісімка»

тощо),

·               Регіональні організації (яких налічують длизько 60–ти),

·               Багатонаціональні корпорації (їх близько 60-ти тисяч),

·               Інституційні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії),

·               Неурядові організації (рух «зелених», «лікарів без кордонів»),

·               Великі міста (Лондон, Нью–Йорк, Токіо, Франкфурт, Париж),

·               Індивіди (наукові спіробітники, університетські професори, артисти, окремі

особистості) [25, с. 14].

І.Галтунг поділяє суб’єкти міжнародних відносин на територіальні та позатериторіальні.

Для М.Каплана існує 3 типи суб’єктів – національні суверенні держави, транснаціональні
міжнародні організації (наприклад, НАТО), універсальні організації (ООН, Світовий банк).

М.Мерль серед основних акторів виділяє державу, міжнародні організації та

транснаціональні сили (мультинаціональні організації та громадянська думка). Ф. Брайар,
М.-Р.Джалілі додають до них ще тип так званих потенційних акторів (національно–
визвольні рухи, регіональні і локальні спільноти, наприклад, Європейська Рада комун,
Європейська Конференція місцевих органів влади).

Таким чином, сучасною тенденцією розвитку міжнародних взаємодій є різке збільшення

суб’єктів міжнародних відносин, зростання впливу недержавних акторів, тенденції
переосмислення (розмивання) суверенітету держави.

Дослідники до недержавних акторів включають такі транснаціональні організації, як

багатонаціональні корпорації, міжнародні об′єднання, в основі яких лежать релігія,
інтереси, наукові організації, а також приватні групи, які взаємодіють через державні
кордони [52, с. 90]. До недержавних учасників міжнародних відносин ми відносимо
міжнародні організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили й рухи, які
діють на світовій арені.

У науковій літературі зазначається, що дослідження міжнародних організацій повинні

проводитися на двох рівнях. Перший з них пов′язаний із вивченням сутності, загальних
рис, міжнародно–правових характеристик та особливостей недержавних учасників
міжнародних відносин та інституту міжнародних організацій в цілому, включаючи
міжнародні урядові та неурядові організації, універсальні, регіональні, спеціалізовані
тощо. Другий підхід акумулює дослідження конкретних аспектів функціонування
міжнародних організацій, до яких відносять спеціалізацію їх компетенції, характер
членства, географічну сферу діяльності, міру конкретного значення та впливу на розвиток
певних сфер міжнародних відносин, на політику окремих держав. В цьому випадку до
уваги беруться різноманітні внутрішньополітичні, економічні, військові, геополітичні та
інші фактори. Окрім вищеперерахованих у сферу дослідження міжнародних організацій
включають і такі проблеми, як визначення міри їх відповідності життєвим інтересам
людства у сфері збереження миру та розвитку міжнародного співробітництва,
організаційні аспекти інтеграційно–поілтичних та економічних об′єднань, діяльність у
сфері охорони прав та свобод людини, вирішення екологічних та інших глобальних
проблем [15, с. 124].
У теорії міжнародних відносин склались різноманітні, а часом і протилежні, уявлення про
місце та роль міжнародних організацій у світовому політичному процесі. Наприклад,
представники реалістичного напрямку (політичний реалізм та неореалізм) стверджують
про другорядність міжнародних організацій у міжнародних відносинах. вважаючи ці
організації полем, на якому держави можуть відствоювати свої інтереси, або ж
інстументом зовнішньої політики оеремої держави чи групи держав. Наприклад,
Ст.Хоффман порівнював міжнародні організації із дзеркалом, в якому відображається
палітра державних інтересів [34, с. 125]. Представники ліберального напрямку
(політичний ідеалізм, неолібералізм) навпаки вважають, що міжнародні організації
відіграють самостійну роль у міжнародній політиці, а з часом відтіснять держави на
периферію такої політики, що призведе до перебудови всієї системи та структури
міжнародних відносин. Обидві ці точки зору мають право на існування, відображаючи
різні сторони розвитку світового політичного процесу.

В теорії міжнародних відносин визначають два види міжнародних організацій:

1) міжурядові (міждерджавні) організації, які складаються з представників
національних урядів та створюються шляхом укладення договорів між державами,
2) неурядові міжнародні організації, що складаються з національних організацій,
асоціацій, індивідів. Рисами таких організацій є політична воля до співробітництва, яка
зафіксована в установчих документах, наявність постійного апарату, який забезпечує
наступність в розвитку організації, автономність компетенцій та рішень.

Ідеї створення міжнародних організацій існували досить давно (ще з 13 століття), однак їх
втілення та виникнення таких організацій характерне тільки для 19 століття. Причинами
виникнення цих організацій було усвідомлення того, що використання військової сили не
може бути регулятором міжнародних відносин та способом вирішення глобальних
проблем, необхідність виконання цими організаціями певних посередницьких функцій.
Окрім того виникнення системи міжнародних організацій було обумовлено самим
розвитком системи міжнародних відносин та необхідністю більш свідомого регулюваняя
відносин між її елементами.

Міжнародну (міжурядову) організацію, що є відображенням взаємозалежності держав,

трактують як засноване на договорі співтовариство держав, що діють для досягнення
спільних цілей. Таке співтовариство має установчий акт та постійні колективні органи,
правоздатність, відмінну від правоздатності держав-членів, є суб'єктом міжнародного
права і наділене правом укладати міжнародні угоди.

Основними ознаками міжурядових організацій є:

·               Постійна участь щонайменше трьох держав, які переслідують загальні цілі,

·               Утворення та діяльність згідно з міжнародним правом,

·               Відносна автономія стосовно держави, неможливість прийняття та реалізації

рішень без участі тих чи інших держав,

·               Договірне походження, що є результатом узгодження інтересів і волі суверенних

держав, та проявляється у існуванні установчого документа (статуту), що має характер
багатостороннього договору та визначає правові форми процесу діяльності органів
міжнародної організації,
·               Відносини між організацією та державами–членами побудовані на принципах
суверенної рівності (кожна держава має один голос та володіє правом виходу, рішення
організації мають рекомендаційний характер.

Міжурядові організації виконують низку функцій.

1.      ці організації є ареною спілкування незалежних держав, де обговорюються питання,

які з певних причин не можна обговорити в інших місцях. Таке спілкування дає
можливість визначити й сформулювати спільні цілі стосовно міжнародного
співтовариства і сприяти їх реалізації, а іноді і запобігти війні або домовитися про її
припинення.

2.      такі організації виконують регулювальну функцію під час розв′язання низки

проблем: від охорони здоров′я до послуг пошти, метоорологічних спостережень, атомної
енергетики тощо.

3.      вони здійснюють контроль за дотриманням нормативних вимог міжнародного

права (можливість застосування санкцій, колективних дій стосовно держав, які
порушують право),

4.      виконують розподільчу та координуючу функцію (особливо у сфері збереження

миру, контролю за озброєнням, у сфері торгівлі, відносно дефіцитних ресурсів та послуг),

5.      важливою є і оборонна функція та функція сприяння об′єднанню збройних сил і

посиленню військових можливостей всіх держав,

6.      міжурядові організації здійснюють функцію посередництва та збереження миру,

створюють системи колективної безпеки,

7.      такі організації здійснюють координацію зусиль держав по вирішенню глобальних

проблем, виступають засобом інституалізації інтеграційних процесів,

8.      гуманітарна функція проявляється у допомозі країнам, які розвиваються,

прискоренні процесів демократизації та модернізації, у розвитку та організації допомоги
в разі катастроф.

9.      в окремих випадках виконують так звані наднаціональні функції, які полягають у
застосуванні сили щодо окремих держав–членів такої організації, відповідно до
отриманих повноважень на такі дії [43, с. 536].

Міжнародні організації є найбльш розвинутими та різноманітними механізмами

впорядкування міжнародного життя. Саме тому вважається, що збільшення їх активності,
поряд із зростанням загальної кількості міжнародних організацій є одним із
найпоказовіших феноменів міжнародного розвитку. Праобрази міжнародних організацій
знаходять ще у стародавній Греції, в період Середньовіччя. Першою міжнародною
організацією у сучасному розумінні вважають Постійну комісію по судноплавству по
Рейну, що виникла в 1815 році. Згодом міжнародні організації стають помітними
акторами міжнародних відносин: у 1853 році утворюється Міжнародна санітарна
конвенція, у 1865 році – Міжнародний телеграфічний союз, у 1874 році – Всесвітній
поштовий союз, у 1875 році – Міжнародне бюро ваг і мір, у 1883 році – Союз захисту
промислової власності тощо. У другій половині 20 століття кількість міжнародних
організацій зростає ще більш помітними темпами, передусім через виникнення таких
організацій як Ліга Націй, а у 1945 році – Організації Об′єднаних Націй. Причиною такого
зростання кількості міжнародних організацій дослідники вбачають у якісних змінах
взаємозалежності суверенних держав, що виражається передусім у інтернаціоналізації
економічного життя, у визнанні небезпеки поширення зброї масового ураження тощо.

Дослідники визначають, що неможливо дати уніфіковане визначення міжнародної

організації, оскільки існують різноманітні критерії їх класифікації, які дають змогу
визначити багатоманітність характеристик таких організацій. Серед сукупності
міжнародних організацій можна виділити такі їх типи:

·               за геополітичним критерієм міжнародні організації поділяють на універсальні

(Ліга Націй, ООН), міжрегіональні (Ісламська конференція), регіональні
(Латиноамериканська Економічна система), субрегіональні (держави Бенілюксу),

·               за спрямованістю сфери діяльності виділяють загальноцільові (ООН),

економічні (Європейська Асоціація Вільної торгівлі), воєнно–політичні (НАТО), фінансові
(Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній Банк), наукові (Еврика) та технічні (МАГАТЕ),
вузькоспеціалізовані (Міжнародне Бюро міри та ваги) організації.

·               за мірою автонономії виділяють координаційні та наднаціональні організації.

Для координаційних, що виникли після 2 світової війни, характерним є, що поділена
компетенція в середині організації залишається спільною. В рамках наднаціональних
(владноорієнтованиз) організацій деякі питання передаються у ведення виключно цієї
організації.

·               за ступенем відкритості міжнародні організації поділяють на відкриті, кули

приймають будб–яку державу, що відповідає вимогам членства в них (наприклад,
Всесвітня організація охорони здоров′я), та закриті як об′єднання держав з прийняттям
нових членів тільки за згоди засновників (наприклад, НАТО).

Ще одним різновидом міжнародних організацій є неурядові організації,

які характеризуються міжнародним характером складу і мети, недержавним характером
представництва, добровільним характером діяльності. До цих ознак додають також
солідарність учасників та георафічну розпорошеність. Окремі дослідники представляють
ці організації як суб′єктів міжнародних відносин, що реалізують інтереси (економічні,
освіті чи професійні). Ще такі організацій називають групами тиску, адже основним
засобом їх впливу є мобілізація міжнародної громадської думки та тиск через неї на
міжнародне співтовариство.

Об’єктивними причинами появи таких організацій дослідники вважають процеси, що пов

′язані з глобалізацією світової системи, із різноманітними транскордонними взаємодіями.
Низка дослідників вважає, що в переспективі міжнародні неурядові організації можуть
призвести до створення «глобального громадянського суспільства», яке буде впливати на
систему міжнародних відносин не менш суттєво, аніж громадянське суспільство в
національних рамках на державу [35, с. 244].

Ф.Брайар, М.-Р.Джалілі під неурядовими міжнародними організаціями розуміють

структури співробітництва в специфічних сферах, які об′єднують недержавні інститути та
індивідів декількох країн: релігійні організації (Екуменічна Рада церков), організації учених
(Пагоушський Рух), спортивні (ФІФА), профсоюзні (МФП), правові (Міжнародна Амністія)
тощо.

Ш.Зоргбіб вважає, що неурядові організації є трьох видів: 1) сили громадської думки

(політичні – Соцінтерн, релігійні – Екуменічна Рада Церков, гуманітарні – Міжнародний
червоний хрест), 2) приватні транснаціональні влади, тобто організації і інститути, які
символізують появу на світовій арені нових економічних, окультних і неконтрольованих
сил (транснаціональні підприємства і тарнснаціональний синдикалізм), 3) асоціаліції
держав–виробників, які є міжурядовими по структурі і складу, але транснаціональними за
характером діяльності, та прагнуть утвердити свій економічний вплив в міжнародній
спільноті (міжурядова рада країн експортерів міді, організація країн експортерів заліза,
міжнародна асоціація бокситу, організація країн експортерів нафти).

Ознаками міжнародних неурядових організацій є:

·               некомерційна мета діяльності,

·               визнання хоча б однією з держав чи наявність консультативного статусу при

міжнародних урядових організаціях,

·               діяльність щонайменше у двох державах, отримання коштів більш ніж з однієї

країни,

·               юридична сила рішень цих організацій поширюється лише на членів організації.

Праобразами неурядових організацій дослідники вважають ще масонські ложі, хоча як

актори міжнародних відносин ці організації почали проявляти себе у 19 столітті.
Наприклад, Британська та міжнародна спільнота боротьби проти рабства з′явилась у 1840
році, а Міжнародний Червоний Хрест – у 1870–ті роки. 

Дослідники міжнародних організацій виділяють такі основні напрями діяльності

міжнародних організацій :

1.      У системі відносин «людина - природа» привернення уваги та розв'язання проблем,

що пов′язані із:

·               населення Землі та його життєзабезпечення (продовольча, енергетична,

сировинна, демографічна та інші проблеми.);

·               захистом навколишнього середовища (екологічна);

·               освоєнням Світового океану та космічного простору;

·               запобіганням стихійним лихам та боротьбою з їх наслідками.

2.      У системі відносин «людина - людина» міжнародні організації націлені на

розв'язання проблем:

·               ліквідації відсталості (економічної, культурної тощо) країн, що розвиваються;

·               захисту і розвитку духовного середовища, примноження духовної культури;

·               вдосконалення освіти, інформатики, науково-технічного потенціалу;

·               боротьби зі злочинністю, наркоманією та іншими негативними соціальними

явищами, зокрема з міжнародним тероризмом;

·               боротьби з найнебезиечнішими захворюваннями, голодом;

·               збереження миру, розв'язання міжнародних конфліктів,

·               роззброєння;

·               забезпечення прав та свобод людини, подолання її відчуженості від природи,

суспільства [58, с. 305].

До функцій неурядових організацій дослідники відносять:

·               висловлення інтересів членів організації, 

·               формування міжнародної громадської думки,

·               налагодження зв′язків та співробітництва між національними організаціями, що

існують поза впливом урядових структур,

·               поширення інформації про різного рівня актуальні проблеми, які уряди

тримають в секреті.

Таким чином, міжнародною неурядовою організацією вважають будь–яку міжнародну

організацію, що не заснована на базі міжурядового договору. Водночас ці організації
часто наводять тісні контакти з міжурядовими організаціями: останні залучають експертів
із неурядових організацій з метою збору інформації, думок кваліфікованих експертів, що
дає змогу опиратися на думку громадськості при прийнятті тих чи інших рішень.
Неурядові організації в свою чергу мають можливість впливати на процес прийняття
потанов міжурядовими організаціями, висловлюючи свою думку щодо певних проблем.

Таким чином, міжнародні організації є невід′ємною частиною системи світової політики.

Сьогодні світова спільнота постійно шукає нові механізми системної стабільності. Йдеться
про відродження ідеї «всесвітнього уряду», однак глобальні міжнародні організації часто
демонструють свою неефективність як у політиці, так і у економіці. Відомо, що сучасні
глобальні проблеми вимагають глобальних зусиль та зв′язків, втім на практиці регіональні
інститут, які в більшій мірі прив′язані до місцевих проблем, мають більше можливостей
впливати на їх вирішення.

Окреме місце серед недержавних учасників міжнародних відносин

надежить транснаціональним корпораціям – великим структурам, підприємствам,
закладам, організаціям, що мають за мету отримання прибутку та діють через свої
закордонні філії одночасно в кількох державах, в той час як центр управління
(материнська компанія) знаходиться в одній з них. Такі організації є об′єктивними
виразниками процесу інтергації, сприяють процесу лібералізації економіки в державах,
де вони розташовані. Водночас дослідники стверджують, що транснаціональні корпорації
можуть бути джерелами економічних та соціальних потрясінь, екологічних та інших
проблем.

Транснаціональні корпорації, володіючи міжнародним характером капіталу, керівництва

та організації, можуть бути засновані на стратегії регулювання первинних ресурсів (нафта,
газ, агроіндустрія), на стратегії виробництва (електроніка, формацевтика,
машинобудування, хімія), комерційній стратегії (банки, транспорт, туризм, технології).
Дослідники стверджують, що у світі нараховується біля 40 тисяч материнських
транснаціональних компаній, які контролюють біля 250 тисяч їх дочірніх організацій та
відділень за кордоном. На них працює 73 мільони працівників. На транснаціональні
компанії приходиться більше ¼ світового валового продукту, тобто доля ТНК у світовому
ВВП за останні 30 років зросла з 17 до 30%, а їх кількість за чверть століття збільшилась
вп’ятеро [44. с. 38].

Дослідники зазначають, що сучасні багатонаціональні корпорації виробили чотири

основні стратегічні установки протоглобалістичного типу: по–перше, забезпечення
власного виробництва іноземною сировиною, по–друге, укріплення на іноземних ринках
збуту через створення там своїх філіалів, по–третє, раціоналізація виробництва через
його переміщення (делокалізацію) в країни, де витрати виробництва менші, аніж на
національній території, по–четверте, орієнтація на техно–фінансову стратегію, яка
передбачає використання своїх закордонних інвестицій для створення таких форм
закріплення на іноземних ринках як організація субпідрядних підприємств, укладення
довгострокових партнерських угод з іншими фірмами, відмова від частини старих
виробництв та розширення нових видів діяльності, перш за все у сфері науково–технічних
досліджень та розвитку, пошуки прибутку на міжнародних фінансових ринках, в тому
числі через участь у спекулятивних операціях [25, с. 15].

В сучасних умовах зростаючої взаємозалежності інтереси держав як основних акторів

міжнародних відносин пов’язані передусім із регулюванням цієї взаємозалежності та
подолання її негативних наслідків. Координувати зусилля держав й покликані міжнародні
організації всіх рівнів, що є основним імперативом сучасного етапу розвитку системи
світової політики.

Міжнародні відносини часто трактують як процес та результат діяльності людей, що

наділені свідомістю, волею, індивідуальними фізичними та психологічними
особливостями, гідністю та слабостями, піддаються впливу різноманітних обставин та
настроїв [34, с. 12]. Це стосується простих громадян, а найчастіше – осіб, які приймають
рішення, від яких залежить доля багатьох людей (державні та політичні діячі, керівники
міжнародних організацій та транснаціональних корпорацій, підприємств, медіахолдингів,
лідерів громадської думки, керівників терористичних груп та мафіозних структур).

Таким чином, у теорії міжнародних відносин особливо наголошується на суб'єктивному

чиннику у міжнародних відносинах, що проявляється у впливі людей, їх формальних і
неформальних об'єднань та створених ними інституцій на прийняття рішень, з метою
досягнення певних цілей, реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.

Дослідники виділяють низку проблем, що стосуються ролі індивідів у міжнародних

відносинах: це і визначення, які групи індивідів або індивіди можуть бути суб’єктами
міжнародних відносин, і виявлення умов для цього, і врахування випадкових й
мотивованих підстав для такої діяльності, визначення типів суспільств та політичних
режимів, що здатні забезпечувати вплив окремих індивідів на міжнародні відносини. 

У теорії міжнародних відносин виділяють три типи індивідів, що беруть участь та

впливають на міжнародні відносини:

1) політичні і державні діячі, глави держав, воєначальники, вищий істеблішмент. Для цієї
групи особисті мотивації участі мають переважаючий вплив.

2) особистості, які не пов’язані з певними офіційними структурами, не мають механізмів і

засобів примусу, але своїми ідеями, діяльністю (неофіційною), професійними якостями
можуть помітно вплинути на розвиток міжнародних відносин. М.Мерль таких людей
називає «неозброєними пророками», відносячи до них А.Печеї, Дж.Сороса, Б.Гейтса,
А.Сахарова.

3) прості індивіди, які в силу свого соціального та професійного становища, своєї

зацікавленості впливають на міжнародні відносини.

До умов, що визначають індивідуальний вплив у міжнародних взаємодіях, відносять

певний статус у структурі політичного чи державного правління (насамперед це
стосується першої групи), належність до певної соціальної групи, володіння достатньо
значним потенціалом, навиками, які можуть викликати міжнародний інтерес, здатність
індивіда чи групи індивідів опинитися в центрі уваги (особливо ЗМІ). Такі впливи індивідів
можуть бути мотивованими і випадковими.

Цікавою щодо особистості у міжнародному середовищі є концепція Г. і М.Спраутів, які

запропонували поняття «екологічної тріади», яка складається з особистості певного
характеру (державний діяч), умов, які її оточують (оточення) та взаємодій особистості й
оточення. Ці науковці виділяють три основні типи взаємодій:

1.            Environmental possibilism, тобто можливості, які представляють умови, в яких

діє особистість, що приймає рішення. Як приклад цього вони наводять аргументи, що
Наполеон не міг загрожувати Москві ядерною зброєю, римляни не могли перемістити
свої легіони з Італії в Британію впродовж кількох годин чи днів тощо. В цьому випадку
йдеться про те, що особистості, які приймають рішення, обмежені можливостями, які
надаються їм оточуючим світом.

2.            Environmental probabilism, тобто вірогідність, з якою буде відбуватися та чи

інша подія. Йдеться про визначення вірогідності дій особистості певним чином в умовах
певного оточуючого середовища. Наприклад, якою є вірогідність взаємодій Бірми та
Болівії, маленьких держав у різних регіонах світу, що розділені тисячами кілометрів.

3.            Cognitive behaviorism, тобто поведінка особистості, що приймає рішення,

базується на пізнанні оточуючого середовища. Ця особистість взаємодіє з оточуючим
світом через сприйняття образів цього світу, яке часто може дуже відрізнятися від
реальності [60].

Таким чином, міжнародні відносини часто персоніфікуються у вчинках та заявах індивідів,

що діють від імені та на основі повноважень, отриманих від міжнародних акторів, що
накладає на відносини між останніми відбиток особистих якостей людей, тобто робить
суб'єктивний чинник визначальним у міжнародних відносинах. Окремі дослідники
(зокрема М.Ніколсон) для позначення такого феномену використовують поняття
«парадокс участі», відповідно до якого зростання відкритості міжнародної системи
вносить безлад у міжнародні відносини, сприяє зростанню їх хаотичності, що призводить
до труднощів у досягненні ефективних рішень.

Але в будь-якому випадку має сенс підкреслити три обставини.

По-перше, навіть якщо розглядати міждержавні організації як вторинні, похідні суб'єкти

міжнародного права, вони залучені (і в деяких випадках дуже активно) в процес
формування та здійснення міжнародно-правових норм. Більш того, ефективність останніх
все більше залежить від того, якою мірою вони санкціоновані міждержавними
організаціями.

По-друге, діяльність цих організацій відчутним чином впливає на міжнародно-політичну

поведінку беруть участь у них держав і в більш широкому сенсі, причому навіть у тих
випадках, коли мова не йде про формування деяких правових норм, прийнятих до
обов'язкового виконання. Можна сказати, що сама участь у міждержавних організаціях
стає для держав чинником їх міжнародної соціалізації.

По-третє, хоча держави (загальним числом близько двохсот) і є головними дійовими

особами на міжнародній арені, міждержавних організацій значно більше, і вони в
сукупності утворюють досить розгорнуту мережу, яка охоплює практично всі сегменти
сучасних міжнародних відносин.

Загальними тенденціями у розвитку міждержавних організацій можна вважати наступні:

а) відносне посилення регіональних аспектів у їх діяльності, що дозволяє сфокусуватися
на більш конкретні проблеми; б) значне зростання числа організацій спеціальної
компетенції для регулювання специфічних сфер міжнародної взаємодії; в) більш часте і
більш широке наділення міждержавних організацій наднаціональними повноваженнями.

Таким чином, міжнародну систему можна трактувати як складну систему суперництва та

узгодження інтересів та цінностей все більшої кількості учасників. До неї все частіше
долучаються прості громадяни, які часто не відповідають вимогам компетентності та
професіоналізму «творців міжнародної політики». Отже, йдеться про необхідність
інтенсивної дослідницької, освітньої та просвітницької роботи у сфері міжнародно–
політичних знань, з метою формування ініціативної, самостійної, творчої особистості, яка
володіє інформацією та політико–управлінськими навиками, володіє ціннісними
гуманістичними орієнтаціями, здатна проявити індивідуальну волю. Така людина буде
здатна вирішувати у згоді з іншими людьми завдання, які стоять не тільки перед її
власною країною, а й перед світовим співтовариством. Йдеться про формування
«людини міжнародної», тобто людини, яка виходитиме у своїй свідомості, ціннісних та
життєвих орієнтаціях, практичній діяльності за межі однієї держави.

В умовах глобалізації держава втрачає частину свого суверенітету і прагне поширити свій
вплив, взяти під контроль зовнішні фактори та укріпити етнічну й політичну ідентичність
громадян тієї політико-територіальної одиниці з чіткими й визнаними міжнародною
спільнотою кордонами, яку вона представляє. У світі продовжує існувати чітка силова
ієрархія держав які прагнуть зміцнити свій суверенітет. Кордони держав проведені з
мінімальним урахуванням етнічних та культурних бажань населення, що спонукає сили
націоналізму до самоствердження. Діяльність транснаціональних акторів на відміну від
держави може обмежуватися часом та відповідальністю.

Трансформація інституту держави-нації супроводжується такими негативними факторами,

що сприяють хаосу, як релігійний фундаменталізм, націоналізм, расизм, підривання
авторитету міжнародних організацій, пріоритет місцевого самоврядування, релігійне
самоствердження, етнічна нетерпимість, розповсюдження зброї, розширення військових
блоків, формування центрів міжнародного тероризму та організованої злочинності,
насильницька реалізація принципу самоствердження меншості, економічна нерівність,
некероване зростання населення, міграційні процеси та крах екологічних систем.

Сучасний етап міжнародних відносин характеризується стрімкістю змін, нові форми

розподілу влади. Пішло в минуле протистояння двох наддержав - СРСР і США.
Зруйнувалася стара система міжнародних відносин, яка отримала назву біполярної -
двополюсний. У строкатій картині ломки старих і будівництва нових міжнародних
відносин все ж таки можна виділити кілька просматривающихся тенденцій розвитку.

За модулем полярності можна виділити три класи систем міжнародних відносин.

Однополярна, двухполярной і багатополярним. У однополярної системі домінує один
центр сили, один полюс. Не часто це буває. Згадаймо Стародавній Рим. Далі - велика
пауза. І початок XXI століття - Сполучені Штати Америки. У однополярній міжнародній
системі (імперського типу) панує єдина наддержава, за своєю сукупною
могутністю далеко випереджає всі інші держави (показниками цієї могутності є рівень
озброєнь, економічний потенціал, запаси природних ресурсів, розміри території і
т.д.).Однополюсний світ цілком зручний. Напад на цей самий «полюс» виключено майже
за визначенням. Порядок, дисципліна, рівновага на політичній поверхні часто
приховують розбрід і невдоволення під цією поверхнею.

Абсолютно очевидно, що в цей період у світі існує лише одна наддержава - Сполучені
Штати Америки. (Самі американські теоретики люблять називати її гіпердержавою.) Такий
статус дозволяє США не лише поводитися досить самовпевнено на світовому силовому
полі, але і диктувати/нав'язувати іншим учасникам світового гуртожитку правила
поведінки на міжнародній арені, а в деяких випадках - навіть і правила діяльності уряди
тієї або іншої держави у межах його власної країни.

"Узгодженню" частково сприяє і те, що американські війська нині розміщені у більшості

регіонів нашої планети. Як правило, вони не втручаються безпосередньо у внутрішні
справи тих держав, на території яких вони знаходяться. Але сама їх присутність вже є
одним із способів впливу США на відповідну країну. Америка одноосібно присвоїла собі
"права і обов'язки" міжнародного поліцейського, покликаного стежити за поведінкою
усіх інших держав.

Цей однополярний світ має чіткий, ясно помітний ідеологічний образ: це тоталітарне
нав'язувана космополітична ліберал-капіталістична модель. На стратегічному рівнях
однополярний світ спирається на військову могутність США. Загалом це нероздільні речі:
стратегічний потенціал США (і специфіка його конфігурації) і ліберал- капіталістична
система у політиці, економіці, соціальному аспекті.
Однополярність підтверджується на обох рівнях (стратегічному й ідеологічному) тим,
що ще сьогодні немає жодної військової сили, симетрично зрівняної з військовою
міццю США, навіть немає єдиної ідеологічної конструкції, так само універсальної,
поширеної, загальновизнаною і загальноприйнятої, як ліберал- капіталістична.

Однополярний світ — даність. Якщо не будемо визнавати цієї даності, будь-які наші
побудови залишаться поза сферою реальності. Визнання цього факту є стартова риса
відповідального міркування такому стані, де знаходиться людство на межі тисячоліть.

Ця констатація, проте, як така несе ніякої етичної оцінки. Твердження у тому, що є, ще

означає, що це щось є благо.

Однополярний світ — це узагальнюючий стратегічний, геополітичний і світоглядний

тезис. " Теза Заходу " , має свою генеалогію, свою історію, свої етапи. Однополярний світ
виникло аж ніяк невипадково і раптом. Це результат становлення " тези Заходу "
універсальної категорієї, перемігшої історичні цивілізаційні альтернативы.

Теза Заходу втілився в однополярний світ як раз через процес подолання різноманітних
історичних альтернатив, котрі на різних етапах виступали то, як традиційні суспільства, то,
як націоналістичні режими, то, як соціалістична система.

До того у " тези Заходу " існувала формальна альтернатива і на стратегічному й на

світоглядному рівнях. Суперечливі планетарні інтереси великих держав У першій
половині сучасності, двухполярный світ (соціалістичний Схід — капіталістичний Захід) у
другій половині сучасності — вишиковувалися в системи противаг і протистоянь, готових
будь-якої миті вилитись у прямий світової конфлікт за невизначеним результатом,
оскільки силовий потенціал різних полюсів у цілому сопоставимым.

Однополярний світ є така реальність, де перевага тези Заходу над можливими

альтернативними моделями розвитку цивілізації стає закріпленим і очевидным.

Вище ми сказали, визнання факту однополярності значить визнання його правомочності,

позитивного змісту, позитивності. Людська свобода дозволяє нам інтерпретувати будь-
який факт в дуальної системі етики. Якщо ми оцінюємо його як добро, поділяємо його
фактичність нашою моральною силою. Але ми можемо визнати цей цілком реально
існуючий момент і злом, несправедливістю, негативним явищем. Тоді — не заперечуючи
його наявності — ми шукати способи, як він викоренити, виправити, змінити на краще.

Монополярна система характеризується наявністю однієї наддержави, могутність і вплив

якої на систему є визначальним, формуючи взаємозв'язки та окреслюючи характер дій
держав нижчих ієрархічних рівнів. Така система, зазвичай, жорстко субординована згори
донизу. Досить чітко можна виділити підтипи монополярних систем: просту,
структуризовану та змішану.

Проста монополярна система характеризується відносинами "наддержава — залежні

(слабкі) держави", тобто І—IV рівні ієрархії. За наявності одного "полюса" різниця в
могутності держав значна, що робить систему надзвичайно стабільною;, у ній можуть
виникати окремі конфлікти, зазвичай, на найнижчих щаблях ієрархії, але
загальносистемний конфлікт не можливий, що пояснюється відсутністю хоча б порівняно
більш-менш сильних суперників, що могли б створити загрозу для єдиної наддержави.
Структуризована монополярна система, на відміну від попередньої, характеризується
наявністю сильних регіональних центрів II рангу (не обов'язково в усіх регіонах світу), які
безпосередньо впливають на держави III та IV рангів у регіоні, але й самі перебувають під
доволі значним впливом світових наддержав, що окреслююють межі їх функціональної
активності. Ієрархічні відносини в таких системах визначаються зв'язком "наддержава —
регіональний центр — держави — залежні держави". Структуризована монополярна
система досить стабільна, хоча у ній уже починають створюватися умови для загаль-
носистемної конфронтації.

Змішана монополярна система є своєрідним поєднанням попередніх підтипів. Тут існує

два типи ієрархічних зв'язків: "наддержава — залежні держави" та "наддержава —
регіональний центр — держави — залежні держави". Такий тип найбільш поширений у
реальних міжнародних відносинах, порівняно з іншими типами монополярних систем, що
пояснюється неоднорідністю розвитку окремих регіонів світу. В розвинених регіонах світу
існує значно більша ймовірність виникнення сильних регіональних центрів, ніж у
відсталих.

Двополюсний світ ще тривожніше. Адже мова йде не просто про дві держави, а про два
протиборчих ідеологіях, двох антагоністичних соціальних системах. Мирне співіснування
СРСР і США теоретично не виключало винищувальну війну між ними. Двополюсний світ
характеризується жорсткою блокової дисципліною, дисципліною інтересів та ідеологій.
Головна небезпека суперництва двох центрів сили - постійна гонка озброєнь.

Науковець М. Каплан виділяє 2 різновиди біполярної міжнародної системи:

1.      гнучка біполярна система – це система, в якій існують актори-держави і новий тип

акторів – союзи і блоки держав, а також універсальні актори (міжнародні організації).
Варіантами такого типу можуть бути сильно ієрархізовані та авторитарні системи, і
неієрархізовані системи.

2.      жорстка біполярна система – це система, за якої обидва блоки організовані строго

ієрархізованим способом. В її рамках атрофується роль універсальних організацій та
невраховується роль держав, що не приєднались до блоків.

Біполярна система визначається наявністю двох наддержав, могутність і вплив яких

ділить міжнародну систему на дві відносно відмежовані підсистеми. Вони формуються у
той самий спосіб, що й монополярна. Тобто у складі глобальної міжнародної системи
співіснують дві монополярні системи. Така ситуація виникає в тому випадку, якщо дві
держави одночасно досягають найвищого рівня могутності, або тоді, коли одна з держав
II чи III рангу, швидко зростаючи, переходить у статус наддержави, стикаючись з іншою,
яка домінувала до цього часу.

Кожна з підсистем біполярної системи характеризується тими ж особливостями, що й

монополярна, тому вона також може бути проста (тобто поєднуються дві монополярні
прості), струк-туризована чи змішана. Інакше кажучи, біполярна система складніша,
позаяк складається з двох паралельних систем.

Біполярній системі притаманна конфронтативність, яка зумовлюється як об'єктивними,

так і суб'єктивними передумовами. Об'єктивною передумовою конфронтації є наявність
двох приблизно однаково могутніх наддержав, а суб'єктивною — їх політика, яка
переважно протилежно спрямована. Одна з наддержав спрямовує свої зусилля на
трансформацію системи у власних інтересах, а інша — на збереження status-quo, що,
зрозуміло, також відповідає її інтересам. Через це біполярна система характеризується як
відвертими, так і прихованими формами конфронтації, що виявляється у майже постійній
напруженості та численних локальних конфліктах. У всесвітній історії періоди біполярного
протистояння виникали досить часто, починаючи зі стародавнього світу. Але класична
ситуація склалася в 50—90-х роках XX ст., коли сторонами, що конфронтували між собою,
були США та СРСР.

Тривала боротьба за лідерство призводила до послаблення одного з центрів

міжнародних відносин та до утвердження нової наддержави. У деяких випадках
конфронтуючі сторони послаблювались настільки, що роль "полюса" переходила до
третьої держави, а якщо такої не існувало, система набувала ознак муль-типолярності або
опинялася в стані хаосу з притаманними йому випадковими орієнтаціями та практично
повною руйнацією ієрархії.

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991) мала певні

основнхарактеристики та особливості.

1.      Мова йде про вищезгадану біполярність структури повоєнних міжнародних

відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США. Значний відрив
військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей
цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих
„центрів сили", що здійснювали системоформуючий вплив на структуру і характер всієї
міжнародної системи.

2.      Повоєнна система носила конфронтаційний характер. Мова йшла про системне,

комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших
сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової
взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили,
балансування на грані реальної, „гарячої" війни отримав назву „холодної війни" (1948-
1953, 1958-1962, 1981-1984 рр.). Періоди конфронтації малої інтенсивності,
конфронтаційної стабільності та спроб подолати „холодну війну" на шляхах посилення
елементів співробітництва, кооперативності та мирного врегулювання існуючих
суперечностей отримала назву „розрядки" міжнародної напруги (середина 50-их, друга
половина 60-их-перша половина 70-их, друга половина 80-их років).

3.      Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що призвело до революції

як у військових так і в політичних стратегіях. Ця революція сприяла поступовій
трансформації стратегій та доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу та
ультиматумів (середина 50-их - початок 60-их років) в особливий механізм попередження
світової ядерної війни (модель конфронтаційної стабільності) на основі доктрини
взаємного ядерного стримування на базі ядерного паритету та „рівновазі страху" (кінець
60-их — 70-ті роки), а потім й виключення ядерної війни як засобу здійснення політики та
концепцій однакової безпеки, розумної достатності та стриманості в ядерній сфері (друга
половина 80-их - початок 90-их рр.).

4.      Розподіл світу на сферу впливу двох наддержав як в Європі так і на периферії,

виникнення „поділених" країн (Німеччина, Корея, В'єтнам, Китай) та становлення
військово-політичних блоків під проводом СРСР та США призвело до глобалізації та
поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння та
конфронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та США дозволяли через механізми
„блокової дисципліни" домагатися достатньо високого ступеню „керованості"
міжнародних процесів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю
над озброєннями, врегулювання конфліктних ситуацій тощо.

5.      Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного протистояння,

ідеологічної конфронтації між „вільним світом" країн західної демократії на чолі із США та
„соціалістичним світом" на чолі з СРСР. З одного боку ідеологічний антагонізм
віддзеркалював месіанський характер зовнішньополітичних настанов Заходу та Сходу:
США прагнули встановлення в світі американської гегемонії під гаслом „Рах Апіегісапа",
СРСР - твердив про невідворотність перемоги соціалізму у світовому масштабі.
Ідеологічна конфронтація, „боротьба ідей" призводила до взаємної демонізації
протилежної сторони і залишалась важливою рисою повоєнної системи міжнародних
відносин. Радянсько-американське протистояння виглядало насамперед як суперництво
системи політичних та етичних ідеалів, соціальних та моральних принципів. З іншого боку
ідеологічний антагонізм здебільшого маскував глибинні геополітичні наміри
протилежних сторін: досягнення світового лідерства та гегемонії з боку Вашингтона
(глобалізація „доктрини Монро") та Москви (панування на євразійському континенті).

6.      Повоєнний світ перестав бути переважно євроцентристським, міжнародна система

перетворилася в глобальну, загальносвітову. Руйнація колоніальних систем, становлення
регіональних та субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впливом
горизонтального розповсюдження системного біполярного протистояння та тенденцій
економічної й політичної глобалізації. Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні
сприяла децентралізації насильства та посиленню конфліктогенності на регіональному та
субрегіональному рівнях, множенню регіональних конфліктів.

7.      Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. Первісні

домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або усними, офіційно не
зафіксованими, або були закріплені переважно в декларативній формі, або ж їх
повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією
між основними суб'єктами повоєнних міжнародних відносин.

Так, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати

головним механізмом координації зусиль з метою виключення з міжнародного життя
війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення глобальної
системи колективної безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних
відносин між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН зреалізовувати свої
уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджувалося на
попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на глобальному, так і, переважно,
на регіональному рівнях, тобто на підтриманні стабільності радянсько-американських
відносин в якості основної передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.

На думку ряду вчених і політичних діячів, зникнення ідеологічного збудника світової

політики у вигляді протиборства «комунізм - антикомунізм» дозволяє повернутися до
традиційної структурі відносин між національними державами, характерної для більш
ранніх етапів Вестфальської системи. У цьому випадку розпад біполярності припускає
утворення багатополярного світу, полюсами якого повинні стати найбільш могутні
держави, що скинули з себе обмеження корпоративної дисципліни в результаті
дезінтеграції двох блоків, світів або співтовариств.

Коротше кажучи, після закінчення холодної війни геополітична карта світу зазнала
очевидні зміни. Але багатополюсність пояснює радше форму, чому суть нової системи
міжнародної взаємодії. Чи означає багатополюсного відновлення в повному обсязі дії
традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки її суб'єктів на
міжнародній арені, характерних більшою чи меншою мірою для всіх етапів Вестфальської
системи?

Що стосується багатополярного світу, то світове співтовариство, що спирається на

взаємодію, рівновагу кількох центрів сили, незрівнянно складніше, потенційно
небезпечніше, ніж світ, що тримає рівновагу на один або два центри. Не випадково
обидві світові війни виникли як наслідок порушення, зриву саме багатовимірного
балансу, який був покликаний утримувати великі держави тих років від різких рухів [2, с.
75-176]. Але існує й інша точка зору на багатополюсний світ - він є і вихідної гранню, і
основною нормою стану міжнародних відносин, так як він відповідає формаційним і
загальноцивілізаційних процесів сучасності, інтересам всієї світової спільноти [20, С. 31].

Найбільш вірогідною і відповідає сучасним реаліям є точка зору, згідно з якою основною
тенденцією міжнародних відносин є перехід від однополярності до
багатополярності. Можна стверджувати, що протягом століття трансформація глобальної
структури міжнародних відносин зробила повний цикл. Від багатополярності, яка
склалася до кінця XIX століття, вона пройшла через двухполярной, яка обіцяла
закінчитися однополярності і на початку XXI століття повернулася до багатополярності.

Події останніх років поки не підтверджують таку логіку багатополюсного світу. По-перше,
Сполучені Штати ведуть себе значно стриманіше, ніж вони могли б дозволити собі за
логікою балансу сил за нинішньої позиції в економічній, технологічній та військовій
галузях. По-друге, при певній автономізації полюсів у західному світі не проглядається
поява нових скільки-радикальних розділових ліній протиборства між Північною
Америкою, Європою та АТР.

Сучасні міжнародні відносини відрізняє не тільки безпрецедентна динаміка, але й

складність і багатовимірність. Біполярний світ холодної війни канув у Лету, і на зміну йому
прийшла не монополярності (як би це не марилося іншим політикам і теоретикам), а
динамічно розвивається - причому в різних векторах і вимірах - Нова складна світова
система, по суті своїй багатополярної і багатомірна. Прийшла пора куди більш складних і
багатовимірних політичних рівнянь, причому їх багато змінні й досі остаточно не
визначені.

Нарешті, слід звернути увагу і на те, що становлення сучасної системи міжнародних

відносин, незважаючи на нові глобальні тенденції, подолання поляризаційних конфліктів і
формування елементів єдиного світового співтовариства аж ніяк не рівнозначні
остаточного приходу у світову політику стабільності і гармонії, порядку і прогресу.
З'явилися нові дестабілізуючі сили та тенденції, «Прокинулися» старі, часто в своїй основі
архаїчні конфлікти, народилися конфлікти «нового покоління». Нові локальні, насамперед
етнополітичні конфлікти, нові напруги по лінії Північ - Південь, різноманіття нових, не
завжди поєднуються один з одним міжнародних режимів, нові міграційні потоки, ведучі,
зокрема, до появи нового, не інтегрованого в розвинені суспільства нижчого класу,
політична та інша дестабілізація в результаті глобальних режимних змін (тобто «хвилі
демократизації») тощо - все це ми теж повинні враховувати при аналізі та спробах
концептуалізації сучасних міжнародних відносин.

Бельгійський учений А. Самюель навіть вважає, що людство уже вступило в "новий

міжнародний світ". Швидкість і глибина змін, які спостерігаються, мають як мінімум два
головних наслідки. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного.
По-друге, цей перехідний світ став непередбачуваним і в ньому вже неможливе
вирішення питань міжнародної безпеки старими військово-силовими методами.

На думку ряду вчених і політичних діячів, зникнення ідеологічного збудника світової

політики у вигляді протиборства «комунізм - антикомунізм» дозволяє повернутися до
традиційної структурі відносин між національними державами, характерної для більш
ранніх етапів Вестфальської системи. У цьому випадку розпад біполярності припускає
утворення багатополярного світу, полюсами якого повинні стати найбільш могутні
держави, що скинули з себе обмеження корпоративної дисципліни в результаті
дезінтеграції двох блоків, світів або співтовариств.

Іншим виміром багатополярності можна вважати регіоналізм. При всій різноплановості,

неоднакових темпах розвитку і ступеня інтеграції регіональні угруповання вносять
додаткові особливості у зміну геополітичної кар ти світу. Прихильники «цивілізаційної»
школи схильні розглядати багатополярність під кутом зору взаємодії або зіткнення
культурно-цивілізаційних блоків. На думку самого модного представника цієї школи
американського вченого С. Хантінгтона, на зміну ідеологічній біполярності холодної війни
гряде зіткнення багатополярності культурно-цивілізаційних блоків: західного - іудео-
християнського, ісламського, конфуціанського, слов'янсько-православного, індуїстського,
японського, латиноамериканського і, можливо, африканського. Дійсно, регіональні
процеси розвиваються на різних цивілізаційних фонах. Але ймовірність принципового
поділу світової спільноти саме за цією ознакою на даний момент видається вельми
умоглядної і поки не підкріплюється скільки-конкретними інституційними чи
політікообразующімі реаліями. Навіть протиборство ісламського «фундаменталізму» з
західною цивілізацією з часом втрачає свою гостроту.

Більш матеріалізованим є економічний регіоналізм у вигляді високоінтегрірованную

Європейського союзу.

Коротше кажучи, після закінчення холодної війни геополітична карта світу зазнала
очевидні зміни. Але багатополюсність пояснює радше форму, чому суть нової системи
міжнародної взаємодії. Чи означає багатополюсного відновлення в повному обсязі дії
традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки її суб'єктів на
міжнародній арені, характерних більшою чи меншою мірою для всіх етапів Вестфальської
системи?

У самому загальному плані склалися два принципово різні уявлення про що формується в
90-ті роки системі міжнародних відносин і, відповідно, ролі в ній військової сили. Перше
виходить з того, що після краху біполярної системи мир розпадається на якісь великі
освіти або спільності, які в цивілізаційному, культурному та політичному відносинах все
більше розходяться один з одним і тому рано чи пізно зіткнуться в запеклих
суперечностях і конфліктах. Найбільш відома концепція такого роду належить великому
американському вченому С. Хантінгтоном. Він охарактеризував майбутню світову
політику як зіткнення цивілізацій, відмінних один від одного мовою, історією, релігією,
традиціями, інститутами та суб'єктивної самоідентифікацією людей. Якщо ця версія
справедлива, то тоді військова сила, може бути, не тільки повернеться до своєї
традиційної ролі, але, можливо, навіть придбає нове, більш важливе значення.

Вона також перегукується з ідеєю багатополюсного світу. Фактично там йдеться про те,
що формуються кілька самостійних «центрів сили» - США, Європа, Росія, Китай і Японія, а
також кілька інших, більш низького рівня - Бразилія, Індія та ін, відносини яких будуть
визначати світову політику. Остання може відтворювати, зрозуміло, стосовно до нових
умов, модель балансу сил, що існувала в Європі в XVIII - XIX ст. Для цієї системи були
характерні нестійкі коаліції, а головний мотив зовнішньої політики - недопущення
військового домінування якогось одного «центру сили». При цьому, однак, у даній системі
періодично виникали збройні конфлікти і війни, в результаті яких встановлювалося
нестійка рівновага, таівшее небезпека нових зіткнень і воєн.

Інше бачення майбутніх міжнародних відносин засноване на концепції американського

філософа Ф. Фукуями. На його думку, виникає універсальна цивілізація, яка охоплює
найважливіші регіони земної кулі, заснована на торжестві ліберальних цінностей,
властивих західному суспільству. Якщо прав Фукуяма, то військова сила неминуче буде
втрачати своє значення - вона буде застосовуватися лише за межами «ліберального
світу», в тих частинах планети, які залишаються поза зоною торжества цивілізації,
заснованої на ліберальних принципах.

Виникають природні запитання: яка концепція - зіткнення цивілізацій, багатополярного

світу або кінця історії - адекватна реальностей світового розвитку?

3.                 Демократизація політичних систем як тенденція сучасних міжнародних

відносин.

Трансформація недемократичних політичних режимів і перехід до демократії значного

числа держав – це одна з найсуттєвіших складових сучасного світового політичного
процесу, який переживає третю і саму потужну хвилю демократизації. (див. табл.9.2).

Отже, третя хвиля демократизації, яку зараз переживає людство, почалася в середині 70-х
років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки
збанкрутували диктаторські режими в Чілі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї,
на Філіпінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік- рік оксамитових і не тільки
оксамитових ( Румунія ) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи.
Нарешті, на початку 90-х років з тоталітарними режимами покінчили країни СРСР. Усього
з комуністичним тоталітаризмом порвали 28 держав, що входили до складу СРСР і так
званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.

Таблиця

Три хвилі демократизації за Хангтінтоном

Перша тривала хвиля 1828- США, Франція, Італія, Німеччина,
демократизації 1926 Аргентина
Перша хвиля зворотного 1922- Італія, Німеччина, Аргентина
руху (відкату) 1942
Друга короткочасна хвиля 1943- Австрія, ФРН, Італія, Японія,
демократизації 1962 Ізраїль, Аргентина, Перу, Індія,
Південна Корея
Друга хвиля зворотного руху 1958- Бразилія, Аргентина, Чілі
(відкату) 1975
Третя хвиля демократизації Триває з Португалія, Іспанія, Греція, низка
1974 країн Латинської Америки, Азії,
року Африки, країни Центральної та
Східної Європи і колишнього
СРСР
Вивчення загальних і специфічних рис переходу до демократії у цих країнах здійснюється
на основі двох теоретичних підходів: інституційного і генетичного. Перший допомагає
одержати відповідь на запитання, які інститути найбільше сприяють стабілізації демократії
в тій чи іншій країні, а отже, дає змогу окреслити підходящий для неї інституційний
дизайн. Другий аналізує молоду демократію, що формується в перехідних суспільствах,
під кутом зору її зародження і розвитку, намагається передбачити можливі стадії
переходу.

В межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в

різних країнах, стадії та фази трансформації. Враховується значення політичної і правової
традиції, навичок громадянського життя  для утвердження демократичних інститутів.
Пропонуються найбільш підходящі форми демократичного правління та робляться
прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть, передусім, пояснити чому перехід до
демократії, що починається одночасно і при зовні однакових чи дуже подібних умовах, в
одних країнах відбувається успішно, а в інших ні; від чого залежить тривалість і специфіка
руху до демократії; в чому полягає і від чого залежить її остаточний успіх.

Природним наслідком закінчення в основному протистояння між «першим» і «другим»

світами стало ослаблення, а потім і припинення підтримки авторитарних режимів -
клієнтів двох таборів, протиборствували в роки холодної війни в Африці, Латинській
Америці, Азії. Оскільки одним з головних достоїнств таких режимів для Сходу і Заходу
була, відповідно, «антиімперіалістична» або «антикомуністична» орієнтація, із
закінченням протистояння між головним антагоністами вони втратили свою цінність як
ідеологічні союзники і в результаті позбулися матеріальної і політичної підтримки. За
падінням окремих режимів такого роду в Сомалі, Ліберії, Афганістані пішли дезінтеграція
цих держав та громадянська війна. Більшість же інших країн, наприклад Ефіопія,
Нікарагуа, Заїр, почали рух, щоправда, різними темпами, від авторитаризму. Це ще
більше скоротило світове поле останнього.

На 80-ті роки, особливо на їх другу половину, доводиться прямо не пов'язаний з

закінченням холодної війни широкомасштабний процес демократизації на всіх
континентах. Бразилія, Аргентина, Чилі перейшли від військово-авторитарних до
цивільним парламентською формами правління. Дещо пізніше ця тенденція поширилася
на Центральну Америку. Аналогічні процеси демократизації, зрозуміло, з азіатською
специфікою, спостерігалися в цей час в АТР - на Філіппінах, Тайвані, в Південній Кореї,
Таїланді. У 1988 р. обраний уряд прийшло на зміну військовому режиму в Пакистані.
Великим проривом до демократії не тільки для Африканського континенту з'явився
відмова ПАР від політики апартеїду. В інших країнах Африки відхід від авторитаризму
йшов більш повільними темпами. Однак падіння самих одіозних диктаторських режимів в
Ефіопії, Уганді, Заїрі, певне просування демократичних реформ в Гані, Беніні, Кенії,
Зімбабве свідчать про те, що хвиля демократизації не оминула і цей континент.

Глобальний процес зміни соціально-політичних моделей проходив наприкінці 80-х -

початку 90-х років в різних країнах з різних стартових позицій, мав неоднакову глибину,
його результати в ряді випадків неоднозначні, і не завжди є гарантії проти рецидивів
авторитаризму. Але масштабність цього процесу, його одночасний розвиток у ряді країн,
той факт, що вперше в історії поле демократії охоплює більше половини людства і
території земної кулі, а головне, найпотужніші в економічному, науково-технічному і
військовому плані держави - все це дозволяє зробити висновок про якісну зміну
соціально-політичного поля світової спільноти. Демократична форма організації
товариств не скасовує суперечності, а іноді й гострі конфліктні ситуації між відповідними
державами.

Під демократизацією світу, по-перше, розуміється зростання кількості демократичних

держав, по-друге, посилення і розвиток демократичних інститутів і процедур у різних
країнах.

Поява демократичних держав в світі йшло не лінійно. Хантінгтон виділив періоди у

світовій історії, пов'язані з розвитком демократичних процесів і своєрідні демократичні
відкати.

Демократизація спостерігається в усіх країнах незалежно від пануючого в них типу

політичного режиму. Із завершенням «холодної війни» навіть в умовах найбільш
авторитарних режимів значно звузилися можливості приховувати, а тим більше
легітимізувати порушення особистої свободи громадян, їх природних і політичних прав.
Всесвітнє поширення отримує таке явище, як прогресуюча політизація мас, повсюдно
потребують доступу до інформації, участі у прийнятті що стосуються їхніх рішень,
поліпшення свого матеріального добробуту та якості життя. Досягнення
постіндустріальної революції - супутниковий зв'язок та кабельне телебачення, телефакси і
електронна пошта, глобальна мережа Інтернет, що уможливлює майже миттєве
поширення та отримання необхідної інформації чи не з усіх сучасної людини питань, -
стали ознаками повсякденному житті людей не тільки в економічно найбільш розвинених
державах, а й отримують все більш широке поширення у всьому світі. Різко
розширюється склад і різноманіття політичних чинників. У результаті розробка та
реалізація зовнішньополітичних установок перестають бути справою вузької групи людей
спеціального державного відомства, стаючи надбанням сукупності найрізноманітніших
інститутів, - як урядових, так і неполітичного характеру. У свою чергу це надає глибокі
наслідки на політичні відносини з точки зору їх безпосередніх учасників [13, с. 202-210].

Слід, однак, підкреслити, що демократизація не є якимось однозначним і поступальним

процесом. З особливою виразністю це постало в результаті останньої «хвилі»
демократизації, коли стали утворюватися неліберальні демократії, гібридні режими,
імітаційні демократії. Їх суть полягає в тому, що демократичні інститути та процедури в
ряді держав використовуються лише як зовнішня форма, що служить часом для
прикриття недемократичних за своєю суттю механізмів реалізації влади [8, с. 137-138].
Таким чином, проходження демократичним принципам і традиціям для все більшого
числа учасників є певним позитивним прикладом. Залишатися поза всесвітнього
«демократичного клубу» в сучасному глобалізованому світі означає бути якимсь «ізгоєм»
- поза системою, поза «сучасності». Це спонукає все нові й нові держави орієнтуватися на
демократичні цінності. Кінець XX ст., Який співпав з третьою «хвилею» демократизації, яка
за кількістю держав, і за ступенем їх залучення в демократичні процеси є, мабуть,
особливо бурхливою, приніс із собою й інші тенденції світового розвитку -
багатополюсність і глобалізацію, розглянуті вище.

Розвиток демократизації відбувається нерівно і не прямолінійно, в протиборстві з

авторитаризмом і з різновидами тоталітаризму. Крім цього, своєрідність Півдня
виявляється в наявності перехідних, змішаних і проміжних структур політичної організації
соціумів, які ще не достатньо зміцнили, включаючи такі екзотичні симбіози, як
“демократичний авторитаризм” або “авторитарна демократія”.

Спостерігається гуманізація світу. Це виявляються в поглибленні світової співпраці,

збільшенні числа учасників міжнародних зв'язків, розвитку найрізноманітніших контактів
між представниками політичних партій, громадських рухів, церковних, культурних,
спортивних та інших організацій.

Це також означає співробітництво, довіру і взаємодопомога вільних правових держав і

громадянських суспільств; пріоритет загальнолюдських цінностей; обмін науковими
результатами і культурним надбанням; подолання відсталості і убогості; гармонізацію
відносин між людиною, суспільством і природою; встановлення нового світового
політичного, економічного, інформаційного порядку.

Гуманізація міжнародних відносин проявляється сьогодні і в конкретних справах, коли

світова спільнота надає допомогу голодуючим, хворим, біженцям, жертвам природних
катастроф, насильства, політичної дискримінації, всім зазнали лиха в будь-яких куточках
земної кулі. Все частіше світова спільнота виступає проти різних антигуманні явища -
тероризму, екстремізму, релігійного фанатизму, націоналізму і т. п. Звернення,
рекомендації, які приймаються міжнародною громадськістю, іноді роблять певний вплив
на позиції тих чи інших держав.

Дієвий демократичний контроль над зовнішньою політикою і системою міжнародних

відносин сьогодні розглядається як одна з важливих умов усунення військової загрози та
забезпечення безпеки народів і всіх учасників світової політики.

Той факт, що демократії воюють з авторитарними режимами і нерідко починають такі

конфлікти, але ніколи не доводили до війни протиріччя з іншими демократичними
державами. Треба визнати, що є певні підстави для скептицизму у тих, хто вказує на те,
що за роки існування Вестфальської системи поле взаємодії демократичних держав було
відносно вузьким і на їх мирне взаємодія впливало загальне протистояння перевершує
або рівною за силою групи авторитарних держав. Ще не зовсім ясно, як поведуть себе
демократичні держави у відношенні один до одного при відсутності або якісному
скорочення масштабу загрози з боку авторитарних держав.

Якщо все ж закономірність мирного взаємодії демократичних держав не буде порушена

в XXI в., То відбувається зараз у світі розширення поля демократії буде означати і
розширення глобальної зони миру. У цьому, мабуть, полягає перша і головна якісна
відмінність нової формується системи міжнародних відносин від класичної Вестфальської
системи, в рамках якої переважання авторитарних держав зумовлювало періодичність
воєн як між ними, так і за участю демократичних країн.
Якісна зміна співвідношення між демократією та авторитаризмом в глобальному
масштабі дало підставу американському досліднику Ф. Фукуямою проголосити остаточну
перемогу демократії і в цьому сенсі оголосити про «завершення історії» як боротьби між
історичними формаціями. Однак, як видається, масштабне просування демократії на
рубежі століть ще не означає її повну перемогу. Комунізм як соціально-політична
система, хоча і з певними змінами, зберігся в Китаї, В'єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, на
Кубі. Його спадщина відчувається у ряді країн колишнього Радянського Союзу, в Сербії.

Особливе місце серед авторитарних режимів займають країни «ісламської державності»

екстремістського толку - Іран, Судан, Афганістан. На відміну від збережених
комуністичних режимів, які (за винятком Північної Кореї) шукають шляхи зближення з
демократичними державами, принаймні в економічній області, і ідеологічний заряд яких
згасає, ис-Ламский політичний екстремізм є динамічним, масовим і реально загрожує
стабільності режимів Саудівської Аравії , країн Перської затоки, деяких держав Магріба,
Пакистану, Туреччини, Центральної Азії.

Збереження і можливість збільшення числа авторитарних режимів не виключають

ймовірності військових зіткнень як між ними, так і з демократичним світом. По всій
видимості, саме в секторі авторитарних режимів і в смузі зіткнення останніх зі світом
демократії можуть розвиватися в майбутньому найбільш небезпечні, чреваті військовими
конфліктами процеси. Небезконфліктним залишається і «сіра» зона держав, що відійшли
від авторитаризму, але ще не завершили демократичних перетворень. Однак загальна
тенденція, рельєфно проявилася останнім часом, все ж свідчить про якісну зміну
глобального соціально-політичного поля на користь демократії, а також про те, що
авторитаризм веде ар'єргардні історичні бої.

4.                 Глобалізація як сучасна тенденція міжнародних відносин.

Глобалізація є ключовим поняттям, що характеризує процеси світового розвитку на

початку 21 століття. Її суть дослідники зводять до різкого розширення та ускладнення
взаємозв’язків і взаємозалежностей народів й держав. Глобалізацію трактують як нову
стадію суспільного розвитку у загальнопланетарному масштабі, нову якість соціальних зв
′язків та суспільних процесів, яка стала можливою завдяки досягненням науки і техніки.
Процес глобалізації складається із багатьох глибинних трансформацій, які відбуваються в
різноманітних сферах людської діяльності.

Глобалізація (від латинського globus – куля, англійського global – всезагальний) – це

процес становлення світу як єдиного простору, в якому долаються обмеження, що
накладаються географією, а просторово роз′єднані елементи взаємодіють між собою.

Термін «глобалізація» вперше вийшов з–під пера Т.Левітта у 1983 році для позначення
феномену злиття ринків певних продуктів, що виробляються великими
багатонаціональними корпораціями. Сьогодні цей термін набув широкого використання
та наповнився більшим набором трактувань.
Процес глобалізації має всеоб′ємний характер, його різні грані належать до предмета
вивчення майже всіх суспільних наукових дисциплін, кожна з яких використовує власну
понятійну мову, свій набір категорій, які часто не стикуються між собою, і водночас часто
перетинаються.

Наприклад, економічна наука концентрує увагу таких напрямках фінансової глобалізації,

як становлення глобальних багатонаціональних корпорацій, регіоналізації економіки,
інтенсифікації світової торгівлі, тенденціях до конвергенції. Соціологія враховує факти, які
свідчать про зближення способів життя людей різних країн та регіонів під впливом
універсалізації культури, її гібридизації. Представники технічних наук обговорюють
техноглобалізм, поєднання нововведень, нових технологій, що виникають у окремих
країнах, у єдиний комплекс технічних знань, виникнення технічних макросистем у сферах
зв′язку, транспорту, виробництва, створення інтернету та перетворення всіх людей у
жителів єдиного «планетарного села» (термін ввів М.Маклюен у 1962 році). Філософія
акцентує увагу на універсалізації людських цінностей тощо.

Наука про міжнародні відносини, досліджуючи процес глобалізації, основну увагу звертає
на завершення періоду холодної війни, на пришвидшення процесів транснаціоналізації,
посилення взаємозалежності країн, на становлення міжнародного порядку за допомогою
ООН та інших міжнародних організацій.

Професор Парижського інституту політичних досліджень Б.Баді виділяє три виміри

глобалізації, які інтегрують в собі всю різноманітність підходів до цього явища:

·               Глобалізація як історичний процес, який розвивається напротязі багатьох

століть. Дослідники вважають, що реальний процес глобалізації розпочався у XV столітті,
а найактивніше проявлявся у період з 1870 р. до середини 20 століття. Сьогодні процеси
глобалізації супроводжуються загостренням проблем виживання людства,
багатоетнічності та багатокультурності.

·               Глобалізація як гомогенізація світу, життя за єдиними принципами, прихильність

до одних цінностей, підкорення загальним звичаям та нормам поведінки.

·               Глобалізація як прояв зростаючої взаємозалежності, головним наслідком якої є

руйнування державного суверенітету, зростаючий вплив транснаціональних недержавних
утворень – етнічних діаспор, релігійних рухів, глобальних фірм, мафіозних угрупувань [20,
с. 14].

До цих підходів можна додати трактування глобалізація як становлення всесвітнього

фінансово–економічного простору, ринку планетарного масштабу, злиття окремих
економік у глобальну систему. Окремим аспектом глобалізації є інформаційна революція,
яка призводить до формування всесвітньої мережі спілкування на базі новітніх
комп’ютерних та медіатехнологій, глобального телебачення.

Окрім вищенаведених трактувань глобалізація уявляється дослідникам як взаємодія трьох

її основних форм. По–перше, це об’єктивне наближення держав на основі економічної,
інформаційної та культурної взаємодії. По-друге, це дискурс, який обґрунтовує гегемонію
США у світі з відкритими кордонами та вільним рухом капіталів. По–третє, це діяльність
агентів глобалізму, транснаціональних корпорацій та міжнародних фінансових інститутів,
що направлена на реалізацію даного процесу [11, с. 90].
Деякі дослідники глобалізацію трактують як неминучу проблему сучасного світу, що
проявляється у становленні світу як єдиного (спільного) простору, а рух до такого світу -
як процес, що розпочався ще на ранніх етапах історії і нині став майже нездоланним [35,
с. 566]. Інші дослідники вважають, що в наші дні існує реальна єдність людства, яка
полягає в тому, що ніде не може відбутись нічого суттєвого без того, щоб це не
торкнулося всіх. Наприклад, Е.Гідденс вважає глобалізацію процесом інтенсифікації
світових відносин, які пов’язують віддалені один він другого місця таким чином, що
локальні події формуються подіями, які відбуваються за багато миль звідси, і навпаки [23,
с. 160]. Таким чином, глобалізація сьогодні позначає новий етап інтеграційних процесів у
світі та веде до втягування великої частини людства в єдину відкриту систему фінансово–
економічних, суспільно–політичних та культурних зв′яків на основі найновіших засобів
інформатизації та комунікації.

У контексті вищесказаного, виділяють природну чи горизонтальну глобалізацію та

глобалізацію по-вертикалі. Про перший тип йдеться коли певні досягнення одних
культур засвоюються іншими культурами по мірі встановлення контактів між народами, а
другий тип є наслідком спроб насильницького нав’язування однією стороною, партією чи
релігією тих чи інших уявлень в інші соціокультурні регіони та традиції [24, с. 81].

До основних проявів глобалізація сьогодні відносять інтенсифікацію транскордонних

економічних, політичних, соціальних та культурних зв’язків, трансформацію світової
економіки, тріумф західної системи цінностей, технологічну революцію з чисельними
соціальними наслідками, нездатність національних держав справитись з глобальними
проблемами, які вимагають глобальних рішень тощо.

Глобалізація є процесом, що формує людство через зв'язки всіх видів і порядків. Таким
чином, відбувається трансформація світу, що проявляється у еволюції суспільств,
економік та світового порядку й має наслідком поступове руйнування відмінностей між
внутрішнім та зовнішнім, між політикою, економікою та культурою.

М.Косолапов в контексті взаємозв’язку процесів глобалізації і світового устрою трактує

глобалізацію як триєдиний процес, який по–перше, включає утворення цілісної
глобальної економіки, що спирається на транснаціональні корпорації, по–друге,
міжнародно–політичне оформлення цієї цілісності, яке знаходиться поки–що в початковій
стадії, по–третє, прагнення економічно провідних держав скористатись глобалізацією, з
метою максимального задоволення власних інтересів [19].

Загалом процес глобалізації має чотири основні виміри:

1.            господарсько–технологічний,

2.            фінансовий (інтернаціоналізація грошових потоків),

3.            інституціональний, що проявляється в уніфікації міжнародних та

внутрішньополітичних інституцій, правових законодавчих актів, які регулюють міжнародні
відносини, економічних відносин, впливів принципів міжнародного права на
законодавство національних держав,

4.            духовно–інтелектуальний – поширення і сприйняття нових ідей, знань,

технологій.
Глобалізація - це більш тісна та широка взаємодія держав та міжнародних організацій в
оцінці стану і пошуках рішень загострюються, які зачіпають інтереси не тільки окремих
держав, а й усього людства, становлять сутність всеосяжної безпеки і самим
безпосереднім чином впливають на життєздатність біосфери.

На основі даних визначень сутності глобалізації ми можемо зробити висновок, що це

досить складне, багатогранне і динамічне явище, що зачіпає політичну, економічну,
соціальну, екологічну, культурну сторони життєдіяльності не лише окремих держав, а й
конкретної людини.

Таким чином, глобалізація полягає в інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної

системи світової зв'язку, зміну та ослабленні функцій національного держав, активізації
діяльності транснаціональних недержавних утворень. На цій основі формується все більш
взаємозалежний і цілісний світ; взаємодії в ньому прийняли системний характер, коли
більш-менш серйозні зрушення в одній частині світу неминуче дають відгук в інших його
частинах, незалежно від волі, намірів учасників таких процесів. У міжнародній області ця
тенденція стрімко реалізується у формі вибухонебезпечного зростання міжнародного
співробітництва, впливу міжнародних інститутів - політичних, економічних, гуманітарних,
- а також створення за своєю суттю наднаціональних органів. Визнання факту
взаємозалежності учасників міжнародних відносин було багато в чому обумовлено
загостренням глобальних проблем.

Дослідники стверджують, що глобалізація як об’єктивний історичний процес має як

позитивні, так і негативні наслідки для держав та народів світу. Саме тому стверджується
про необхідність спільних дій держав та міжнародних організацій, з метою пошуку
способів зменшення негативного впливу глобалізації на загальний клімат міжнародних
зв’язків та на конкретні соціальні та економічні процеси.

Протягом останніх десятиліть визначився ряд спонукальних чинників глобалізації. По-

перше, – це технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і
комунікаційних витрат, значного зниження витрат на обробку, зберігання та
використання інформації. Інформаційне обслуговування безпосередньо пов’язане з
успіхами в електроніці. По-друге – це глобалізація торгівлі та інші форми лібералізації, що
зробили міжнародну торгівлю значно свобіднішою. Внаслідок цього були зменшені
тарифи, усунено багато інших бар’єрів у торгівлі товарами і послугами. Третім чинником
глобалізації можна вважати значне розширення діяльності виробничих і торгівельних
фірм і корпорацій на базі нових засобів комунікації. Багато компаній, які раніше
орієнтувалися тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості,
вийшовши на міжнародний рівень. Четвертою причиною глобалізації є досягнення
певного глобального мислення в оцінці ринкової економіки. Початок цьому було
покладено оголошеною в 1978 р. економічною реформою в Китаї, потім почалися
політичні та економічні перетворення в державах Центральної і Східної Європи та розпад
СРСР. П’ята причина криється в особливостях культурного розвитку – формування
«однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, поп-культури, повсюдного вико-
ристання англійської мови як засобу спілкування.

Безумовно, глобалізація має свої переваги. Загострення міжнародної конкуренції,

розширення ринку сприяють поглибленню спеціалізації та міжнародному поділу праці,
які, в свою чергу, стимулюють зростання виробництва не тільки на національному, а й на
світовому ринку. Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах
виробництва, що потенційно може обумовлювати скорочення витрат і зниження цін, а
відтак – і стійке економічне зростання. Глобалізація може привести до підвищення
продуктивності праці внаслідок раціоналізації виробництва на глобальному рівні і
поширення передових технологій, а також конкурентного тиску на користь
безперервного впровадження інновацій світового масштабу. Однак глобалізація має й
негативні наслідки чи потенційні проблеми, в яких дослідники вбачають велику
небезпеку. Однією з основних є проблема, пов’язана з питаннями, хто виявляється у
виграші від глобалізації. Фактично основну частину переваг отримують багаті країни чи
індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на
регіональному, національному та міжнародному рівнях. Отже, глобалізація здатна
радикально змінити не тільки економічне, а й політичне, соціальне, культурне життя
усього світу.

Схожу позицію займає і В.Іноземцев, який вважає, що існує принаймні три причини, чому
процес, який називають глобалізацією, є нонсенсом. По–перше, будь–які глобальні зміни
породжуються найбільш розвинутими господарськими системами певної епохи. По–
друге, як і раніше, так і сьогодні ці зміни не знищують бар’єрів, які поділяють світовий
економічний та політичний простір, а ущільнюють їх, замінюючи умовні політичні
кордони економічними перешкодами, які все складніше долати. По–третє, всі ці процеси
є об’єктивними та підкореними тільки господарським закономірностям, в той час як
політичним факторам відводиться роль фіксації вже досягнутих результатів. Таким чином,
глобалізація, на думку цього дослідника, є ідеєю, яку використовують для позначення
процесів формування однополюсного світу, в якості справедливої моделі світового
порядку.

Враховуючи вищесказане, особливого поширення сьогодні набувають різноманітні

протестні рухи, що отримали назву «антиглобалістський рух» чи «антиглобалізм» та
виступають проти негативних наслідків процесів глобалізації, які здійснюються для
втілення вузьких інтересів транснаціональних компаній та міжнародного фінансового
капіталу. Для позначення таких рухів також використовують поняття «альтерглобалізм»
– альтернативний глобалізм, що позначає модель глобалізації знизу та в інтересах
громадян.

Основними завданнями антиглобалістських рухів є привернення уваги світової спільноти

до недоліків неоліберальної моделі розвитку, що проявляється у соціальних, економічних,
політичних, екологічних та культурних наслідках глобалізації, пошук альтернативи
глобалізаційним процесам. Представники таких рухів пропонують реформування
міжнародних економічних та політичних інститутів (СТО, МВФ, СБ), пропагують активну
участь громадян у процесі прийняття політичних рішень та контролю за діяльністю
транснаціональних корпорацій, надають визначальну роль неурядовим організаціям, які
становлять основу антиглобалістського руху тощо. Таким чином, такі організації вважають
необхідним запропонувати альтернативну концепцію побудови світу та по–іншому
подивитись на світові проблеми. Вони заперечують право керівників багатих країн
керувати світом не беручи до уваги думку простих громадян. Для цього вони проводять
масові мітинги, демонстрації та маніфестації, з метою привернення уваги громадськості
до негативних проявів глобалізації та особливостей самого руху. Найчастіше
антиглобалісти намагаються перешкодити проведенню певних зустрічей представників
міжнародних політичних, фінансових, економічних та торгівельних кругів, а також
проводять різноманітні соціальні форуми, де обговорюються важливі питання світового
економічного, політичного та соціального розвитку.

Антиглобалісти трактують себе як глобальний суспільний протестний рух, метою якого є

реформування глобального громадянського суспільства, а не створення нової політичної
влади. Вони вказують на неможливість світового прогресу шляхом поширення західних
інституційних форм на все світове співтовариство, вважаючи, що це вигідно лише для
Заходу та суперечить інтересам більшості країн світу. Наприклад, М.Цорн стверджує, що
термін «глобалізація» не враховує тої обставини, що процеси об’єднання, на які зазвичай
посилаються її прихильники, поки охоплює не більше 30% країн світу, а значить не є
істинно «глобальними». Для інших противників глобалізації остання є лише на третину
реальна, а на 2/3 – це віртуальний винахід її адептів та ідеологів [27, с. 83].

У XXI столітті людям доведеться впритул зіткнутися з дилемою глобалізації, з важкою

необхідністю відокремлювати зерна від полови - її позитивні аспекти від
негативних. Проблема в тому, що за сприятливими короткостроковими ефектами
глобалізації люди в силу своїх психологічних особливостей не помічають згубних
довгострокових наслідків, і це активно використовується деякими акторами міжнародних
відносин у власних інтересах. Щеплення людству через посередництво мас-медіа
культура споживацтва і гедонізму є необхідною умовою існування неоліберальної моделі
з усіма її короткостроковими «плюсами», найбільш помітними лише в полюсах
розвиненого капіталізму. Проте найбільшим її довгостроковим мінусом, крім шкоди, що
завдається навколишньому середовищу і наростаючої маргіналізації цілих регіонів світу,
що розвивається, є щоденна, буквально щохвилинна криміналізація суспільного життя на
основі лозунга «прибуток зараз і за всяку ціну», розвиток, зміцнення та прискорена
інтернаціоналізація транснаціональних кримінальних структур.

Таким чином, глобалізація - не благодійність, а природно-історичний процес. Вона,

розуміється як інтернаціоналізація життя на нашій планеті, рухається вперед, долаючи
одні протиріччя і породжуючи нові, ламаючи опір одних соціальних груп і виводячи їм на
зміну інші.

Підсумовуючи можна дійти наступного висновку щодо оцінки реального впливу

глобалізаційних тенденцій на суспільно-політичний розвиток постсоціалістичних країн.
Поза всяким сумнівом зазначені тенденції надають досить потужний імпульс приєднанню
цих країн до інтеграційних форм взаємодії розвинених держав. Йдеться насамперед про
створення умов і появу можливостей для доволі вільного доступу до світових
економічних, фінансових, інформаційних і культурних ринків з боку раніше ізольованих
суспільств.

Разом з тим глобалізаційні тенденції загалом не забезпечують реалізацію сподівань щодо

швидкого приєднання постсоціалістичних країн до світу сталих західних демократій із
їхнім економічним рівнем і якістю життя. Навпаки, не в останню чергу завдяки
зазначеним тенденціям, постсоціалістичні країни все відчутніше зміщуються, а певною
мірою витискуються, на світову напівпериферію, а в окремих випадках - у периферійні
зони, на світовий маргінес. Виходячи із історичних традицій та особливостей
самоідентифікації населення країн зазначеного регіону, тенденції до закріплення цих
суспільств у таборі аутсайдерів сучасного світу може призвести до перетворення їх на
потужне джерело протесних настроїв.
Багато соціологи, філософи, політики відзначають суперечливий характер процесів
глобалізації. З одного боку, відкриваються нові можливості для економічного та науково-
технічного прогресу, розвитку високих технологій і нових засобів комунікації, підвищення
інтелектуального потенціалу особистості, поглиблення міжнародного співробітництва,
розширення світових зв'язків і відносин, з іншого - збільшується розрив між багатими і
бідними країнами, зростає загроза суверенітету окремих держав, підриваються
національні валюти та економіки, загострюються економічні проблеми, створюються
умови для маніпулювання масовою свідомістю за допомогою новітніх інформаційних
технологій.

У зв'язку з цим деякі експерти і аналітики ставлять питання про необхідність

демократизації міжнародних відносин, створення світової системи стримувань і противаг,
розвитку мережі недержавних організацій, екологічних та пацифістських рухів як основи
«глобального громадянського суспільства», «космополітичної демократії». Подібні
міжнародні об'єднання громадян могли б чинити тиск на інститути транснаціонального
бізнесу, вимагати від корпорацій дотримання принципів соціальної відповідальності,
порятунку навколишнього середовища, вирішення інших загальнолюдських проблем.

У світі ХХІ століття, таким чином, одночасно відбуваються два взаємозалежних процеси.
По-перше, наростання важливості загальних світових проблем і зростання розуміння
необхідності співпраці в інтересах їх вирішення веде до появи по зовнішньому контуру
взаємодії країн і народів єдиних правил, стандартів та практик, підпорядкованих логіці
співробітництва в інтересах стабільного розвитку всієї планетарної системи. Виник і
розвивається «обрамляє» і синтезуючий пласт загальносвітових відносин, витримуємо в
такому ключі.

По-друге, всередині цієї «рамки» розвивається процес ускладнення, зростання

різноманіття соціальних, економічних і політичних відносин в рамках окремих держав і
між ними. Цей другий процес, як правило, як і раніше підпорядкований головним чином
«національним інтересам» на рівні країн, і відповідно, груповим та індивідуальним
інтересам на рівні взаємодій всередині держав. Логіка і мотиви загальносвітової
доцільності та солідарності на цих рівня часто не спрацьовують або спрацьовують не
досить ефективно.

Наслідки глобалізації дуже суперечливі. Ось деякі з них:

·  протиріччя між універсалізацією (гомогенізацією) суспільного життя і прагненням

народів зберегти свою самобутність.

·  геоекономічне розмежування світу: поглиблення розриву за техніко-економічними

показниками і рівнем життя Півночі (розвинуті країни) і Півдня (країни "периферії")- Про
поляризацію світового співтовариства говорять такі цифри: у середині 90-х років XX ст.
80% світового ВВП присвоювалося двадцятьма чотирма країнами, в яких проживало
14,5% населення. Якщо багато країн Заходу орієнтуються на дохід в три тисячі доларів у
рік на душу населення, то в іншій частині світу цей дохід не перевищує дев'ятсот
п'ятдесяти доларів. Нерівність, яка ділить світ, проявляється і у сфері освіти, наприклад,
78% населення Ефіопії, Танзанії, Бангладеш, Конго неграмотні або напівграмотні. Для
деяких дослідників і політиків країн, що розвиваються, подібна маргіналізація "периферії"
світової системи є безпосереднім наслідком глобалізації. З їх боку звучать протести
подібної моделі міжнародних економічних зв'язків і передбачення конфлікту між
"бідним" Півднем і "багатою" Північчю. Хоча з такою радикальною оцінкою глобалізації
згідні далеко не всі, необхідно визнати, що подібна економічна поляризація небезпечна
міжнародною нестабільністю і можливими вибухами націоналізму;

·  посилення взаємозалежності у світі йде паралельно з процесами регіоналізації

міжнародного простору і дезинтеграції окремих територій. Процеси регіональної
господарської і політичної інтеграції спостерігаються не тільки у Європі, але й у
Латинській і Північній Америці (Андська угода, Північноамериканська зона вільної
торгівлі - MERCOSUR), в Азії і Африці. В той же час спостерігається фрагментація деяких
регіонів світу: пострадянського простору, Югославії тощо. На думку С.Хантінгтона,
дезинтеграція сучасного світового простору здійснюється не стільки за економічними,
скільки за цивілізаційними кордонами. Мова йде про виділення різних культурних
суперрегіонів (ісламського, християнського тощо), між якими, згідно з позицією ученого, і
спостерігаються головні конфлікти сучасності;

·  посилення неконтрольованих процесів у міжнародній сфері, що пов'язано з

фрагментацією світу, ростом релігійного фундаменталізму та націоналізму, поширенням
зброї масового знищення і звичайного озброєння, формуванням центрів міжнародного
тероризму й організованої злочинності. Ці процеси стали "другою стороною медалі"
процесу глобалізації;

·  одним з наслідків сучасних глобальних змін стало формування асиметричної

багатополярності. Це свого роду перехідний етап від однополярної моделі з
домінуванням США до нового перерозподілу влади і можливому формуванню нових
центрів сили і стратегічних союзів, покликаних стримувати цю державу. До традиційного
суперництва у трикутнику США - Західна Європа - Японія приєднується суперництво з
Китаєм, Індією та Росією, які намагаються утвердити свій вплив в окремих регіонах.
 ЛЕКЦІЯ 2. МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ.

1.     Історичні аспекти розвитку порівняльної політології.

2.     Особливості порівняльного методу дослідження.

3.     Різновиди порівняльних досліджень.

1.                     Історичні аспекти розвитку порівняльної політології.

Варто наголосити на тому, що порівняльний метод має певну історію свого застосування для
аналізу політичних феноменів. Уже Аристотель, описуючи загальні та специфічні риси
відомих йому держав, спирається на синхронний та діахронний методи і аналізує фактичний
матеріал створеної за його безпосередньої участі серії з 158 історичних доробок, створюючи
свою типологізацію трьох основних систем правління. Значну увагу він приділив і
порівняльному вивченню конституцій грецьких полісів.

Пізніше компаративний (порівняльно-історичний) аналіз використовують для порівняння

політичних режимів Англії та Франції. У ХV ст. його застосував англієць Дж. Фортеск’ю, а в
ХVІІ — француз Ш.-Л. Монтеск’є. Блискуче поєднав традиційне моралізаторство та
філософську дедукцію при побудові моделі держави, складеної на основі спостережень та
історико-порівняльного аналізу матеріалів з політичного розвитку Італії, Франції, Персії,
Туреччини, античного світу Н. Макіавеллі [3, с. 28].

Якісний порівняльний аналіз виходить на перший план в ХІХ ст., коли з’являються роботи
А. де Токвіля, Дж. Мілля, К. Маркса і Ф. Енгельса, в яких проводяться паралелі і порівняння
між основними європейськими державами, а також формами правління в Європі та Америці.
Окремі елементи компаративного методу були притаманні історичній школі права Савіньї, а
також тевтонській школі в історіографії. Під впливом останньої наприкінці ХІХ ст.
сформувалася методологія порівняльної політики. Її засновник Е. Фрімен у своїй книзі
«Порівняльна політика», використовуючи методи порівняльної філософії та політики для
вивчення історії конституційних установ, намагався виявити та пояснити подібні риси різних
народів і держав їх походженням із спільних коренів.

Особливу популярність методологія порівняльної політики отримала в США. Основним

методом академічної політичної науки, що виникла в США у другій половині ХІХ ст., стає
порівняльно-історичний та правовий аналіз політичних інститутів (Г. Адамс, Д. Берджес). У
Європі вищезазначений аналіз втілювали О. Гірке і М. Ковалевський.

У цілому, порівняльно-історичний метод як певний самостійний спосіб наукового

дослідження сформувався у ХІХ ст. Так, Р. Гнейст порівнював політичні інститути Пруссії та
Англії, А. де Токвіль— США та Франції.

На початку ХХ ст. для того, щоб порівняльні дослідження набули наукової обґрунтованості,
багато зробив М. Вебер, що дозволило йому у своїх дослідженнях уникати проведення
формальних аналогій. У середині ХХ ст. найбільш помітний інтерес до порівняльних
досліджень проявився в соціальній антропології та історичній соціології. А. Радкліфф-Браун
як рівнозначні застосовував терміни «соціальна антропологія» та «порівняльна соціологія»
[4, с. 46]. На базі порівняльної культурології у 40-і роки виділяється філософська
компаративістика, яка вже давно визрівала в надрах порівняльних культурологічних та
історичних досліджень [5, с. 17].
Головна особливість політичної науки, подібно як і багатьох інших суспільствознавчих
дисциплін, полягає у тому, що, розвиваючись, вона не може опиратися на дані
експериментальних досліджень та експериментально перевіряти отримані висновки, як це
роблять у природничих науках. Це пов’язано з макро - та мікрорівнем політичного життя.
Тому головним засобом, механізмом отримання наукових знань про політичне життя та
політичні процеси стали порівняльні дослідження. Незалежні держави (понад двісті) і
нагромаджений ними політичний досвід (успішного та проблемного розвитку) є тією базою,
яка допомагає перевіряти існуючі теоретичні концепти, виробляти на підставі практичного
аналізу нові залежності, виділяти тенденції та формулювати теорії, шукати варіанти
розв’язання актуальних політичних ситуацій тощо. Отож, порівняльний метод слугує
головним методом для багатьох складових сучасної політичної науки. Як зазначив П.Меєр,
порівняльний метод започаткував самостійну галузь політичної науки – порівняльну
політологію (компаративістику): “...порівняльна політика не є дисципліною, яка може бути
чітко визначена в термінах окремого, незалежного поля дослідження. Це, швидше, акцент на
самому порівнянні і на тому, як і чому політичні явища можуть порівнюватися, який виділяє
її як окрему галузь політології” [1, 309]. Водночас порівняльна політологія має власний
предмет – іноземні щодо дослідника держави. У цьому полягає відомий парадокс визначення
предмета порівняльної політології, який використовували вже вчені: дослідника з держави
“А”, який вивчає державу “В”, розглядають як компаративіста, а дослідника з держави “В”,
який так само вивчає державу “В”, – ним вже не вважають. Зрозуміло, що одного іноземного
статусу щодо дослідника явно недостатньо для окреслення предмета порівняльної
політології.

Сьогодні існує багато варіантів визначень предмета порівняльної політології особливо серед
науковців з розвинених демократичних країн світу. Подати уніфіковане визначення досить
складно, оскільки розвиток політичної науки в усіх її дисциплінах відбувається за
допомогою, або на підставі порівняльного аналізу. Ми виділимо лише декілька, в яких
окреслюються її головні ознаки. Г.Віарда визначив порівняльну політику як систематичні
дослідження та порівняння політичних систем світу. Системність полягає в тому, що
шукають зразки, закономірності та тенденції щодо всіх цих систем, це порівняння з метою
пояснення подібностей, відмінностей, а також змін, пов’язаних з розвитком цих систем та
між цими системами [ 2, 1]. Д.Менк та Р.Снайдер розглядають порівняльну політологію як
сферу, яка не може бути окреслена на підставі лише одного виміру або узагальнена з
допомогою простих понять, тому що вона (порівняльна політологія – А.Р.): а) звертається до
важливих питань про політичний порядок, політичні режими, соціальні сили, демократичні
та державні інститути, економічні процеси та наднаціональні процеси у всіх регіонах світу;
б) значно більше зорієнтована на емпіричний аналіз, ніж на вироблення теорії; в)
намагається продукувати описове та казуальне знання майже в рівній пропорції; г) не
ставить собі за мету забезпечити знання для прямого впливу на публічну політику; д)
виробляє теорії головно за допомогою індукції; е) опирається значною мірою на якісні
методи емпіричного аналізу [3, 5-31]. Отже, ми під порівняльною політологією розуміємо
самостійну галузь політичної науки, в якій досліджується політичний простір країн
(державна та громадська складові) в різних кількісних комбінаціях, від однієї до всіх
існуючих на момент дослідження, а також в історичній перспективі з допомогою
порівняльного методу для виявлення та пояснення існуючих подібностей і відмінностей,
їхніх причин, чинників та політичних наслідків для досліджуваних країн і для інших.

Порівняльна політологія внаслідок своєї специфіки виконує такі суспільні функції1 :

отримання нових знань у політичній науці, відповідно її подальший розвиток; верифікація
емпіричних даних і теоретичних концепцій, узагальнень, що дає змогу пояснювати явища та
процеси, тестувати та коригувати теоретичні розробки; запозичення позитивного досвіду та
уникнення негативних наслідків у політичній практиці, внаслідок вивчення досвіду інших
країн; відпрацювання нових методик і технік дослідження політичного простору;
знаходження інструментів, шляхів/алгоритмів розв’язання актуальних політичних проблем,
завдань на підставі досвіду інших країн, або історичних прикладів; систематичний
порівняльний аналіз згідно з Дж.Сарторі допомагає контролювати [ 5, 70] за процесами
всередині власної країни стосовно лінійки подібних явищ/процесів/інститутів та інших країн
тощо.

Становлення порівняльної політології як самостійної наукової дисципліни відбувалося

протягом значного періоду. Д.Е.Аптер за критерій виділення етапів розвитку порівняльної
політології взяв розвиток порівняльного підходу і виділив: інституціоналізм,
девелопменталізм 2 і неоінституціоналізм [ 6, 374]. Етап інституціоналізму він розглядав з
моменту формування політичної науки як самостійного предмета. У часовому вимірі етап
девелопменталізму збігається з початком п’ятдесятих років, неоінституціоналізм – з рубежем
70-80-их років. Ми вважаємо, що варто розглянути також пропозицію, яку запропонував
Р.Макрідіс, який наприкінці 50-их років виділив два етапи у розвитку порівняльної
політичної науки: традиційний і з початку 50-их років – ”новий етап” розвитку саме
порівняльної політології [ 7, 43].

Л. Сморгунов виділив чотири основні етапи розвитку порівняльної політології:

перший – становлення порівняльної політології як самостійної галузі знання (друга половина

ХІХ ст.);

другий – етап накопичення потенціалу, “традиційна порівняльна політологія” (перша

половина ХХ ст.);

третій – етап оновлення та експансії, “нова порівняльна політологія” (з початку 50-их до

кінця 70-их років);

четвертий – етап кризи та відділення субдисциплін, “плюралістична порівняльна

політологія” (з середини 70-их років до сьогодні) [ 8, 13].

Близькими є погляди й іншого відомого російського дослідника М.Ільїна [ 9]. Ми можемо

констатувати, що існує погодженість, згідно з якою одночасно з розвитком політичної науки
у другій половині ХІХ ст. відбувається розвиток порівняльної політології. Першою працею
присвяченою порівняльному вивченню політичних інститутів і процесів була книга
Е.Фрімена “Порівняльна політика”, яка побачила світ у 1873 р. До авторів, праці яких
сприяли становленню порівняльного методу дослідження і відповідно компаративістики у
першій половині ХХ ст., належали Ф. Лібер, В.Вільсон, Д. Берджес, Д.Брайс. Вони своїми
працями сформували “традиційний”, або описовий підхід до політичних явищ, приділяючи
головну увагу вивченню державних інститутів. Згідно з Г.Д.Віардом на рубежі 20-их та 30-их
років порівняльна політологія перетворилася в один з головних напрямів у політичній науці
[10, 3]. Початок тридцятих років ХХ ст. ознаменувався зародженням нових методів у
політичній науці, формуванням нових шкіл, зокрема Чиказької під керівництвом
Ч.Мерріама, що вплинуло і на порівняльну політологію. Багато авторів зазначають про
вагоме значення праці А.Тойнбі “Дослідження історії” (скорочений варіант
дванадцятитомного твору було видано в Україні [11]) для формування сучасного бачення
порівняльного методу та компаративістики взагалі.

Традиційний етап (відповідно класифікації Д.Аптера – інституціоналізм) характеризувався

такими властивостями: 1) предметом вивчення слугували лише окремі країни Західного
світу, де функціонувала представницька демократія – Великобританія, Франція, Німеччина
та колишній Радянський Союз; 2) об’єктом вивчення були державні інститути та політичні
партії, які діяли відповідно до визначених норм конституції, внаслідок цього досить часто
цей напрям політичної науки називали “порівняльне управління” (“comparatiwe
gowernment”); 3) сам метод порівняльного дослідження переважно мав описовий характер і
реалізовувався в історичній та юридичній площинах.

Спільним для всіх авторів є погляд, що початок п’ятдесятих років був визначальним у
формуванні сучасної моделі порівняльної політичної науки, або, використовуючи
термінологію Девіда Аптера, – “нової” порівняльної політики. Цей висновок пов’язують із
проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північнозахідному університеті (США),
головою та ініціатором якого був Р. Макрідіс [ 12]. Семінар фактично дав поштовх процесу,
який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах. Активному
розвиткові порівняльної політології з початку 50-их років сприяло багато чинників.
Передусім розвиток порівняльного методу був пов’язаний із необхідністю оволодіти
коректними знаннями про політичний устрій і механізми функціонування існуючих держав
світу. Парадокс полягав у тому, що (як зазначали у статті “Пропонована стратегія
дослідження західноєвропейського урядування і політики” Г.А.Алмонд, Т. Коль та
Р.К.Макрідіс) на той момент науковцям були доступні лише знання про державні інститути
та механізми управління у США, Англії та частково Франції, решта держав, враховуючи
навіть європейські, були невідомим полем [ 13, 53].

По-друге, політика ізоляціонізму, яку провадило вище керівництво США напередодні

Першої світової війни і частково у міжвоєнний період, виявила свою хибність у світлі нових
викликів у міжвоєнний період, під час Другої світової війни та після неї. Події, які
відбувалися у міжвоєнний період у СРСР, Німеччині, Італії, засвідчили не лише зростаючу
взаємозалежність держав, а й відчутний вплив внутрішніх подій в одній державі на події в
інших. Уроки тоталітарних режимів, гострий характер ідеологічної боротьби після
закінчення Другої світової війни, загроза виникнення третьої світової війни детермінували
необхідність глибокого вивчення сутності існуючих політичних режимів у різних державах
світу.

По-третє, звільнення багатьох країн Африки та Азії від колоніальної залежності в 50-их – на
початку 60-их років призвело не тільки до зміни традиційного порядку речей для
“провідних” держав світу, а й мало своїм наслідком – створення Руху неприєднання,
зростання кількості держав в ООН і зміну розкладу сил між державами-членами ООН під час
голосувань. Денкворт А.Рустов у 1957 р. констатував: “...обсяг нових націй збільшується в
переліку незалежних держав і їхня глобальна важливість перевіряється сьогодні
перспективними програмами економічної підтримки, поступовим переміщенням фронту
холодної війни від Європи до Азії й Африки і недавнім перерозподілом голосуючих сил в
Об’єднаних Націях. ...Не так давно Захід керував світом, сьогодні він вивчає його” [ 14, 58].

По-четверте, відчутну роль відіграв також суб’єктивний чинник, який полягав у впливі
значної частини суспільствознавців, які виїхали напередодні та під час Другої світової війни
до США, на розвиток порівняльної політології3. Серед емігрантів були вчені зі світовим
ім’ям: Ханна Аренд, Карл Дойч, Люіс Козер, Пол Лазарсфельд, Лео Лоуенталь, Ганс
Моргентау, Герберт Маркузе, Франц Нойман, Лео Стросс, Йозеф Шумпетер та ін. Вони,
безумовно, сприяли залученню до наукового аналізу в США політичної проблематики
європейських країн, звідки приїхали самі особисто.

По-п’яте, на поширення порівняльної політології вплинула сама логіка розвитку науки.

Розширення географічної та історичної емпіричної бази давало змогу перевіряти теоретико-
методологічні конструкції, напрацьовані вченими компаративістами, що стимулювало
наступні зміни теоретичних парадигм і подальшу потребу перевіряти теоретичні висновки на
широкому емпіричному матеріалі. Тобто, розширення емпіричної бази стимулювало
відповідне вдосконалення та подальший розвиток, вироблення нових концептуальних
конструкцій і парадигм.
По-шосте, після Другої світової війни в сферу порівняльної політології прийшло багато
молодих спеціалістів, які мали базовою освітою-політичну науку, що було принциповою
відмінністю від вчених, які займалися політичною наукою на попередньому етапі, оскільки
більшість з них здобули юридичну освіту. Одразу після Другої світової війни Американська
асоціація політичних наук налічувала близько 3 тис. членів, а в середині 60-их років їх будо
вже 10 тис. Нове покоління політологів стало головними ентузіастами розвитку порівняльної
політології.

На думку багатьох компаративістів [16, 4], які досліджують історію розвитку порівняльної
політології, поворотним пунктом у становленні компаративістики як наукової дисципліни
була публікація у 1955 р. праці Р.Макрідіса “Вивчення порівняльного управління» (“The
Study of Comparative Government”). Він звинуватив попередній етап розвитку порівняльної
політології у винятковій концентарації на вивченні країн Західної Європи, описовості, а не
аналітичності, формалістичності та легалістичності, замість концентрації на динамічних
політичних процесах. Відповідно він окреслив нові перспективи розвитку порівняльної
політології.

Активному розвиткові порівняльного методу та порівняльних досліджень сприяли активний

розвиток біхевіорального та системного методів. Поєднання у реальній практиці обидвох
підходів щодо порівняльних досліджень сприяло відкриттю нових методологічних
можливостей порівняльної політології. Зокрема, системний метод сприяв тому, що поряд з
державою та класичними політичними інститутами, предметом дослідження стали усі
можливі варіанти політичних інститутів і суспільних утворень, які були здатні впливати на
політику як групи тиску, громадська думка тощо. Біхевіоральний метод стимулював активне
вивчення проблем процесуального характеру політики та поліваріатності політичної
поведінки у різних країнах світу.

Суттєво на розвиток компаративістики на цьому етапі вплинула теорія модернізації.

Активний розвиток національно-визвольних процесів у колишніх колоніальних країнах
Африки та Азії, пошуки шляхів розвитку, відмінних від авторитаризму, більшістю країн
Латинської Америки та Центральної Америки сприяли появі потреби в окресленні моделей
демократичного розвитку цих країн. Відсутність досвіду та інструментарію дослідження
нових країн одночасно відкривала широке поле для нових досліджень, відповідно залученню
цих країн в сферу наукового аналізу, що мало сприяти подальшому розвитку порівняльної
політології загалом. Базою для теорій розвитку слугували праці М.Вебера та Т.Парсонса.
Поряд з працями В.Ростоу відчутний внесок в формування політичної теорії
розвитку/модернізації мали публікації К.Дойча [ 17], С.М.Ліпсета [18]. Вони обґрунтували
висновок, що демократичний розвиток передбачає наявність певних передумов. До цих
передумов вони зараховували економічний і соціальний розвиток, певний рівень освіченості,
розвиток комунікації в суспільствах. Принциповою працею щодо модернізаційних процесів
у країнах Третього світу була книга Г.Алмонда та Д.Колемана “Політика просторів, що
розвиваються”, яка сформулювала новий напрям у дослідженнях означених країн протягом
наступного десятиріччя [ 19]. В цій праці зроблено наголос на переході від дослідження
формально-юридичних інститутів до більш динамічних факторів та від фокусування на
країнах Європи до країн Третього світу.

Також обґрунтовано необхідність функціонального підходу до політики замість

традиційного інституціоналізму. Зокрема, Г.Алмонд підкреслив важливість політичних
систем, незалежно від того чи вони є розвинутими, чи такими, що розвиваються, вони мали
виконувати тотожні функції у суспільстві ( сім функцій “входу” і “виходу” – А.Р.). Фактично
теорія модернізації стала методологічною базою дослідження нових країн, а також моделлю
для їхнього розвитку. Як зазначив Г.Віарда, теорія модернізації була не лише нейтральною
політологічною концепцією, а й мала зрозуміле зовнішньо-політичне значення, особливо
важливе в період Холодної війни, будучи “американською альтернативою марксизму-
ленінізму радянського типу” [20, 8]. С. Верба так охарактеризував якісні зміни у
компаративістиці на цьому етапі: “ Революція у порівняльній політології розпочалась з
проголошення багатьох принципових засад: бачити за описом теоретично більш релевантні
проблеми, бачити за одним прикладом порівняння багатьох фактів, бачити за формальними
інститутами управління політичні процеси і політичні функції, бачити за країнами Західної
Європи нові держави Азії, Африки та Латинської Америки”

Серед принципових праць, які вийшли протягом цього етапу і зумовили якісний подальший
розвиток порівняльної політології, були дослідження Г.Алмонда і Д. Пауелла [ 22], С.
Роккана [ 23; 24], Р. Даля [ 25; 26] та В.Райкера [ 27]. У їхніх працях ми знаходимо
систематичне порівняння існуючих тоді суспільств і державних систем, вивчення широкого
спектру політичних інститутів та складових елементів політичних систем різних країн світу.
Підставою для їхніх досліджень став аналіз значного емпіричного матеріалу, тому ці та інші
науковці мали змогу зробити багато важливих концептуальних висновків. Характеризуючи
бурхливий розвиток порівняльної політології в цей час, відомий російський вчений
компаративіст М.Ільїн дійшов висновку, що на початок 70-их років “...порівняльна
політологія, потіснивши багато інших галузей політичної науки, зайняла провідне місце і
певною мірою почала ототожнюватися з цілою дисципліною.” [ 28, 169].

Розвиток третього етапу порівняльної політичної науки, який розпочався з середини 70-их
років, збігся з кризою біхевіоризму і поширенням постбіхевіорального методу у політичних
дослідженнях. Цьому передувала своєрідна криза в порівняльній політології. Її сутність
полягала в тому, що попри суттєве нагромадження матеріалу / інформації про країни світу,
розуміння політичних процесів, здатність використовувати отримані знання для покращення
передбачення політичного розвитку не відбувалося. Патрік О’Нейл стосовно цього
рубіжного етапу виділив дві найбільш проблемні/критичні площини порівняльної
політології. По-перше, значна увага до біхевіорального методу призвела до зміни акцентів,
коли головним було дотримання вимог методу, що робилося досить часто за рахунок
розуміння явищ і процесів, які досліджували. По-друге, гострої критики зазнало
застосування теорії модернізації. Критика цієї теорії передбачала, що компаративісти “...були
зацікавлені не в розумінні світу, а в поширенні західної моделі модернізації”, що давало
підстави “...розглядати їхні праці як звичайне обслуговування зовнішньої політики
розвинутих країн” [ 29, 12].

Перехід до третього етапу характеризувався суттєвими змінами в методологічному плані.

Згідно з Г.Віардом до 70-их років порівняльна політологія була досить цілісним утворенням,
яке засновувалось на домінуючому дотриманні всіма науковцями певних загальних вимог
під час проведення компаративних досліджень: біхевіоризм, функціоналізм,
девелопменталізм /модернізація та теорія систем. Гостра критика біхевіоризму та теорії
модернізації призвели до того, що в подальшому в розвитку порівняльної політології не
простежувалося жодного домінуючого підходу, або парадигми, головною характеристикою
третього етапу став плюралізм підходів [30, 11]. На актуальності подібного плюралізму та
універсалізму порівняльних досліджень на сучасному етапі розвитку компаративістики
наголошував і Н.Смелзер : “...найкраща методологічна стратегія компаративного аналізу
полягає у набутті точки опертя будь де, де тільки можливо. Тобто в тому, щоб опираючись
на всі можливі дані та методи – кількісні та якісні, жорсткі та м’які, об’єктивні та інтуітивні,
– використовувати та зважувати кожен з них для вдосконалення нашого розуміння та
пояснень” [ 31, 6].

У концептуальному плані М.Ільїн виділив у цьому етапі три основні тенденції: перша –
можна назвати радикальною і пов’язана з постмодерною та феміністичною політико-
теоретичною орієнтацією; друга – асоціюється з відновленням значення історико-
порівняльної методології, що пов’язано з сучасним розумінням праць К.Маркса та М.Вебера;
третя – трактується як оновлювальна, тобто розширено інструментарій наукового
порівняльного аналізу, що досягається за рахунок звернення до нових концептуальних
підходів, які можна застосувати та розвивати нагромаджений комплекс засобів
статистичного аналізу, водночас вирішувати проблему єдності кількісних та якісних
досліджень [32].

Поряд із зазначеними напрямами варто виділити активне застосування в порівняльних

дослідженнях теорії залежності, неокорпоративізму та неоінституціоналізму. Водночас, на
нашу думку, варто виділити домінуючу в методологічному плані тенденцію поступового
становлення і наступного широкого використання у порівняльному аналізі теорій
раціонального вибору та певною мірою похідного продукту застосування цих теорій –
зростання економічної складової в порівняльних дослідженнях. Останній напрям передбачав,
що дослідники будуть активно поєднувати формальні та дедуктивні методи з кількісними
методами емпіричного аналізу. Справді, дослідження Д.Манка та Р.Шнайдера щодо аналізу
публікацій у провідних компаративістських наукових журналах “Порівняльні політичні
дослідження”, “Порівняльна політологія”, “Світова політика” протягом 1989 – 2004 рр.
свідчать, що абсолютна більшість публікацій 95,6 % були емпірично орієнтованими. Подібне
дослідження Дж.Махоуні та Т.Ларкіна стосовно публікацій в “Огляді американської
політичної науки” ( American political science review (APSR), “Американському журналі
політичної науки” (American journal of political science (AJPS) та “Журналі політики” (Journal
of politics (JOP) також підтвердили домінацію в публікаціях результатів кількісних
досліджень, які становлять на загал від 88% до 95 % [33, 32-38].

Більшість дослідників погоджуються, що не відбулося прогнозованого “економічного

повороту” порівняльної політології, оскільки автори поряд з кількісними дослідженнями
активно застосовують і якісні дослідження. Від вчених очікують не лише зведених таблиць, а
й висновків, узагальнень, прогнозів. Все це у сукупності актуалізує вивчення окремих країн
та регіональні дослідження.

Дев’яності роки характеризувалися також своєрідною реіновацією теорії модернізації, яка

відбулася значною мірою завдяки краху соціалістичної системи в СРСР і колишніх
соціалістичних країнах Центральної та Південної Європи. Застосування алгоритмів процесу
демократизації щодо колишніх держав “реального соціалізму”, успішність процесів
“лібералізації” та “демократизації” дало своєрідний поштовх новому розвитку цієї теорії.
Додатковим матеріалом для компаративістики стали події в багатьох країнах Латинської
Америки, які відійшли в цьому часовому проміжку від авторитарного шляху розвитку і
заявили про своє прагнення розвивати демократію. Активний економічний розвиток багатьох
азіатських країн – Китай, Південна Корея, В’єтнам, трохи раніше – Тайвань, Сингапур, який
відбувався в умовах відсутності демократичних перетворень, спонукав політиків і науковців
розглянути питання про джерела цього швидкого економічного розвитку, які не вкладалися в
формат теорій модернізації.
Додатковим викликом у межах цього етапу можна вважати події 11 вересня 2001 р., коли
відбулася найбільш масштабна терористична атака на США, яка знаменувала “реальність
терористичної загрози” для країн розвинутого світу. Шок від події зумовив наступний
прискіпливий аналіз, спрямований у тім числі і на порівняльну політологію. Першими
наслідками ми можемо вважати: інтенсивне звернення уваги вчених компаративістів на
арабські країни [34] та країни, що розвиваються в Азії та Африці; відбувається подальше
розширення спектра суспільних інститутів та явищ, які потребують порівняльного аналізу
[ 35].

Ми не можемо говорити про розширення географії досліджень, оскільки практично всі

існуючі незалежні країни світу, хоча різною мірою, стали предметом аналізу. Водночас
простежується тенденція зростання уваги науковців до вивчення країн окремих регіонів, в
такому випадку є підстави стверджувати про наявність політичних замовлень щодо окремих
країн і конкретних проблем (фундаменталізм, тероризм тощо). Дослідження Д.Манка та
Р.Шнайдера щодо публікацій в провідних компаративістських наукових журналах
“Порівняльні політичні дослідження”, “Порівняльна політологія”, “Світова політика”
протягом 1989 – 2004 років засвідчили, що аналізу країн Західної Європи у цих журналах
присвячено 41 % статей, Латинській Америці – 27,2%, Східній Азії – 20,2 %, Північній
Америці – 17 %, регіону Сахари Африки – 11,5 %, Радянському Союзу та пострадянським
республікам – 11,8 %, Близькому Сходу та Північній Африці – 11,5 %, Східній Європі – 10,8
%, Океанії – 8,2 %, Південно-Східній Азії – 6,9 %, Південній Азії – 5,9 %, країнам басейну
Карибського моря – 5,5 % ( сума відсотків перевищує 100 %, оскільки багато статей
присвячено одразу аналізу багатьох країн) [ 36]. Цей аналіз свідчить про комплексне
охоплення всіх основних регіонів світу, водночас простежується збереження абсолютної
домінації у вивченні політичних процесів та явищ в країнах Західної Європи та Північної
Америки ( США, Канада – А.Р.).

Отож, порівняльна політологія почала розвиватися одночасно зі становленням політичної

науки. В своєму розвитку вона пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в
самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50 –
их роках ХХ ст., цей етап характеризується поступовою абсорбацією порівняльного методу
більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини
70–их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій,
які використовують для проведення порівняльних досліджень.

2.                     Особливості порівняльного методу дослідження.

У рамках порівняльної політології розгорнулись дослідження політичної культури різних

країн та регіонів. З’явилась серія праць, присвячених розробленню методологічних
принципів порівняльної політології. У 80-і роки індійський дослідник П. Шаран у праці
«Порівняльна політологія» (1984) дійшов принципового висновку, що для функціонування
політичних систем важливе значення має розуміння тих процесів, які відбуваються всередині
самої системи, насамперед ті, що трансформують імпульси, які поступають на вхід системи,
в легітимні політичні рішення.

У 90-ті роки Дж. Сарторі у названій вище праці «Порівняльна конституційна інженерія:
Дослідження структур, мотивів і результатів» здійснив глибоке дослідження важливих
сегментів, що стосуються функціонування політичних систем, дослідивши тенденції в
розвитку виборчих систем, різницю між президентським і парламентським правлінням, а
також проблемні ситуації сучасного політичного розвитку.

Порівняльний аналіз може бути також цінним і в умовах розгляду політичних реформ чи їх
проектів. Вивчення досвіду інших країн допомагає краще зро зуміти їх переваги та недоліки.
Відповідно, увага порівняльно-політологічних досліджень в останні десятиліття переважно
зосереджена довкола пошуку моделей адміністративно-державного управління, виходячи з
динаміки реформ, які останнім часом здійснюються у західних та постсоціалістичних
країнах.

У той же час, необхідно окремо зупинитися на тих проблемах, які, як видно з проведеного
аналізу основних наукових підходів до обраної теми, постають у процесі порівняльного
дослідження.

По-перше, постає проблема «культурної обмеженості» дослідника. Він, природно, є

представником певної культури, і саме ця обставина може обмежити його здатність до
розуміння певних явищ. При проведенні дослідження цілком природною є небезпека
потрапити в пастку етноцентризму, але в той же час порівняння якраз і є найкращим засобом
проти цієї небезпеки. Сприйняття існуючих розбіжностей неухильно підводить дослідника
до усвідомлення відносності знання, а отже, допомагає позбутись культурних нашарувань.
Тільки в порівнянні з іншими культурами можна усві домити небезпеку культурної ізоляції.

По-друге, відносно обмеженим є число конкретних прикладів, якими може оперувати

дослідник-компаративіст. У світі існує понад 200 незалежних держав, але ми не можемо
розраховувати на їх вичерпне компаративне дослідження. У більшості випадків шлях
вирішення проблеми — збільшити число конкретних випадків, ситуацій, що відносяться до
досліджуваного предмета. Ряд пропозицій з цього приводу вніс А. Ліпгарт [6, с. 31]. Один із
підходів полягає у збільшенні числа досліджуваних ситуацій за рахунок історичних
прикладів. Такий підхід має серйозні недоліки:

а) фрагментарний характер будь-якої історичної інформації; б) перекручення, що внесені

істориками, а також фундаментальні розбіжності між однаково трактованими явищами.
Інший підхід зорієнтований на ідентифікацію областей дослідження в кожній з країн. Третя
стратегія зводиться до вироблення робочих понять, достатньо гнучких, щоб охопити спектр
подібних ситуацій. Але статистичні переваги ми ризикуємо отримати за рахунок зниження
чіткості використовуваних понять.

По-третє, важливе значення має обґрунтований відбір параметрів для порівняння. Їх існує

безліч: можна порівнювати політичні системи за кількістю населення, за кількістю
радіоприймачів чи автомобілів на душу населення, за кількістю та якістю металургійних
підприємств чи аеродромів. Але такі порівняння ма ло наближають нас до розуміння
сутнісних характеристик самих систем. Отже, головна проблема полягає в тому, щоб обрати
для аналізу такі компоненти та елементи, які б взяті окремо чи в сукупності дозволяли
дослідити ті чи інші сутнісні якості порівнюваних об’єктів.

По-четверте, перед дослідником постає проблема того, який саме зміст вкладається в

конкретні політологічні поняття та терміни. Наприклад, ми не можемо не враховувати того,
що республіка в античному світі мала зовсім інший зміст, ніж його мають президентська чи
парламентська республіка в сучасному світі, а монархія Хаммурапі чи Рамзеса ІІ якісно
відрізняється від сучасної монархії Великобританії чи Швеції.

По-п’яте, викликом для компаративіста є проблема функціональної еквівалентності.

Уявлення про те, що кожна політична система обов’язково виконує деякі основні завдання,
дозволило дійти дуже важливого висновку: а) різні суспільні структури можуть виконувати
одну й ту саму функцію; б) одна й та сама структура може мати декілька різних функцій.
Виявлення функціональних еквівалентностей здійснюється шляхом аналітичного поділу
ролей та функцій. Один і той же вид діяльності може виконуватись у різних країнах різними
органами, в той же час однакові або подібні інститути в різних країнах можуть виконувати
різні завдання. Так в одних місцях функція залучення політичних прихильників може
належати клану чи релігійній громаді, тоді як в інших цю функцію виконує добре
організована партія, хоча нерідко те, що називають «партією», є лише номінальним
еквівалентом того, що партія являє собою деінде. Коли виділені з політичної системи ії
частини функціонують в абсолютно різних контекстах, є небезпека, що вони виявляться
подібними лише за назвою. Так, наприклад, порівняння муніципалітетів в Бангладеш та
Швеції виявилось би штучним і, в кінцевому рахунку, безсенсовим.

По-шосте, існує проблема врахування історичного минулого політичних систем. Поділяючи

єдине ціле на відносно обмежені сектори, дослідник ризикує залишити поза увагою
історичний досвід, що є серйозною небезпекою. Досліджувані факти, інститути та події
завжди мають історичне забарвлення, котре зникає, коли вони вивчаються поза контекстом.
Не слід забувати, що суспільство перебуває в постійному русі від минулого до майбутнього,
його сучасне — просто фаза між тим, що відбулося, і тим, що відбудеться. У сучасному
мають місце відгуки, сліди минулого і потенційні паростки майбутнього. Очевидно, в таких
випадках мова повинна йти про синтез методів системного та компаративного аналізу,
основних постулатів структурного функціоналізму з елементами історико-генетичного
методу.

По-сьоме, стикаючись із складністю та різноманітністю політичної системи, дослідник-

компаративіст, якщо тільки він не є чистим теоретиком, опиняється перед необхідністю
поділу цілого на частини та вибору того явища, що стане об’єктом його порівняльного
аналізу. Квантифікація, або поділ системи на сегменти є узвичаєною практикою
компаративістського підходу. Різниця між сегментацією та глобальним підходом має
рівневий характер. Між секторальним дослідженням та глобальним підходом, який
переходить у абстрактну теорію, існує ряд проміжних рівнів, які являють собою поступовий
перехід від часткового до загального. У цьому контексті в якості об’єктів порівняльного
аналізу можна брати політичні системи у всій їх цілісності, ії типи та різновиди, але можна
зосереджувати увагу і на її конкретних складових, таких як державні інститути, законодавчі
органи, партії, виборчі системи тощо. Об’єктом таких «секторальних» досліджень скоро
стали сфери, які значно складніше ідентифікувати, ніж парламенти та уряди. Як тільки
політична наука вийшла за межі своїх первісних та виключних інтересів — офіційних
інститутів — вона почала вивчення нових сфер та сегментів суспільства. Групи тиску, партії,
профспілки, бюрократичний апарат та армії привернули увагу багатьох вчених і стали
об’єктами порівняльних досліджень. На більш високому рівні концептуалізації стало
проводитись вивчення угруповань, які з великими складнощами можуть бути ідентифіковані
як «опозиції».

По-восьме, проблемою для компаративіста є верифікація прогнозів дослідження. Окрім

абсолютної верифікації, тобто емпіричного підтвердження або заперечення правильності
гіпотези (що, по суті, означає не що інше, як здійсненність прогнозу) існує відносна
(попередня) верифікація, котра дозволяє розвивати наукове дослідження і практично
використовувати його результат ще до того, як буде можлива абсолютна верифікація.
Способи відносної верифікації загально відомі: це, зокрема, перевірка отриманих, але ще не
підданих абсолютній верифікації результатів дослідження повторними або паралельними
дослідженнями.

Принципово значущим є той факт, що за сучасних умов на характер системного дослідження

суспільства вирішально впливає т. зв. Ситуація постмодерну. Вона привносить у трактування
суспільства нові елементи, які виходять за рамки чітко фіксованих структурних компонентів
взаємодії і взаємо зв’язків інститутів і функцій. До таких принципово нових елементів
відомий український соціолог Н. Черниш, зокрема, відносить: ускладнення соціальних
структур зі зростанням ролі нетрадиційних соціальних груп; зростання соціаль них впливів
нових соціальних рухів; ускладнення соціальних зв’язків, зростаюче переважання в них
індивідуалістичних мотивів [7, с. 152].

На переконання автора, варто враховувати таку важливу тенденцію сучасної науки, як її

переорієнтація від одно дисциплінарних, предметно-орієнтованих досліджень до досліджень
міждисциплінарних, проблемно-орієнтованих. «Межі більшості дисциплін стали настільки
неясними та розпливчастими, а запозичення настільки масштабними, що якщо у дослідника
широкий погляд на сферу своїх занять — він фактично працює міждисциплінарно» ,
зазначив з цього приводу відомий американський соціолог Н. Смелзер на ХV міжнародному
соціологічному конгресі у 2002 р. [8, с. 10].

Ще однією важливою тенденцією сучасних досліджень є утвердження принципово нових

підходів, виникнення яких пов’язується з розробкою нелінійних методів дослідження. За цих
умов одним з найбільш дієвих інструментів сучасних політологічних досліджень виступає
синергетика, яка репрезентує «новий підхід до пізнання кризових явищ, нестабільності і
хаосу, до створення засобів управління ними» [9, с. 8]. До того ж, синергетика як важлива
складова тенденції «нелінійності» сучасних досліджень дотична до попередньо
сформульованої нами — міждисциплінарної тенденції. Складність пошуку істини, яку
пропонує синергетика, передбачає звернення до історичних, психологічних, математичних,
статистичних, соціологічних та інших методик.

Таким чином, ми розглянули специфіку і здобутки порівняльно-політологічного методу на

тлі сучасних підходів, які його суттєво збагачують і доповнюють. Можна зробити висновок,
що особливу увагу при проведенні порівняльно-політологічних досліджень треба приділити
саме методологічним проблемам порівняльного аналізу, названим зокрема у цій статті.
Одночасно, новітні тенденції (ситуація постмодерну, міждисциплінарний характер
соціальних досліджень, застосування синергетичного підходу) рельєфно проявляються при
порівняльному аналізі, а тому також мусять обов’язково враховуватись при його
застосування в політологічних дослідженнях. З урахуванням цих зауважень, зазначений
метод є одним з найбільш перспективних у сучасних політологічних дослідженнях, зокрема
щодо кращого розуміння закономірностей пострадянського політичного розвитку.

3.                     Різновиди порівняльних досліджень.

Опис порівняльного методу у політичному науці слід додати зазначенням на розмаїття видів
порівнянь, що сьогодні у ній практикуються. Види порівнянь встановлюються з допомогою
різних критеріїв (метод, кількість досліджуваних країн, орієнтація), але насправді складно
з'ясувати деяку єдину міру диференціації. У разі звернемо увагу тих види порівнянь, які
найчастіше згадуються і дискутуються у літературі: «case-study», бінарну, регіональне,
глобальне, кросс-темпоральное порівняння.

Згідно з М.Доганом та Д.Пелассі головними методами порівняльного аналізу є: метод

окремого випадку (“case-study” порівняння), бінарний аналіз, порівняння подібних держав і
порівняння контрастних за своїми системними параметрами держав [41, 168-207]. На думку
українських дослідниць М.Кармазіної та О.Могилевець, до названих різновидів
порівняльних досліджень варто долучити – регіональні, тематичні, крос-національні та крос-
темпоральні порівняння [42, 6-11]. Останній тип порівняння передбачає вивчення об’єктів,
або процесів у часі, тобто порівнюються характеристики однієї або групи держав у різні
історичні періоди.

Б.Петерс виділив п’ять основних різновидів порівнянь [43, 10]: аналіз одиничних держав;
аналіз подібних процесів та інститутів, які належать до обмеженої кількості держав,
відібраних за певними аналітичними критеріями; використання типологій та інших
класифікаційних схем для порівняння груп держав і для вивчення внутрішньої політики в
окремих державах; статистичний або дескриптивний аналіз сукупності держав,
виокремлених переважно на підставі географічних або еволюційних показників, для
перевірки гіпотези щодо змінних у вибірці, яку вивчаємо; статистичний аналіз
загальносвітового рівня, спрямований на виявлення структур і/або тестування відносин щодо
цілого масиву політичних систем.

Л.Сморгунов виділив такі різновиди порівнянь: “case-study” порівняння, бінарне,

регіональне, глобальне та крос-темпоральне порівняння [44, 57-60]. М.Ільїн виділив:
морфологічні, субстанційні, міфологічні та інтегральні, темпоральні та еволюційні різновиди
порівнянь [45]. Морфологічне порівняння передбачає зіставлення за формою і стосується
переважно структур і функцій. Предметом субстанційного порівняння є вже не форма, а
зміст, складові елементи систем. Міфологічний тип порівняння передбачає вироблення
певної синтетичної конструкції, яку надалі використовуватимуть як інструмент аналізу
(європейська та азіатська цивілізації, варварство). Інтегральні порівняння передбачають
максимальне охоплення внутрішнього та зовнішнього середовища, комплексну оцінку
характеру та ступеня впливу на політичні інститути, процеси окремих факторів.
Темпоральний тип ґрунтується на врахуванні накопичення різних властивостей і
характеристик у процесі функціонування політичних утворень та змінюючих одна одну
модифікацій. Еволюційний характер порівняння передбачає дослідження у ретроспективній
та перспективній послідовності.

Розглянемо основні методи з перелічених варіантів, які будемо використовувати у нашому

дослідженні. Метод вивчення окремого випадку досить часто застосовують щодо вивчення
держав, які становлять оригінальний або особливий випадок. Це може бути відхилення від
стандартної ситуації. Цей метод також широко використовують для перевірки раніше
сформульованих узагальнень, теорій на основі масиву даних подібних між собою держав.
Зіставлення висновків, одержаних на підставі порівняння подібних між собою держав з
державою винятком, дає змогу не лише перевірити зроблені раніше узагальнення, а й ліпше
дослідити багато інших параметрів, враховуючи дію різних змінних. За допомогою цього
типу порівняння відбувається перевірка, поглиблення та подальший розвиток верифікованої
теорії (гіпотези). Варто зазначити, що з самого початку оформлення “нової”
компаративістики “case-study” метод постійно критикували, виділяли його обмежувальні
характеристики. Зокрема, Н.Смелзер зазначав, що робота дослідника у форматі “конкретного
випадку” призводить до нехтування ним теорією, перебільшуванні значення “випадку”,
внаслідок чого “...дослідник може загубити або відкинути низку наочних проблем
компаративного соціально-наукового аналізу” [46, 6]. Водночас згадуване дослідження, яке
провів Д.Л.Манк і Р.Снайдер, щодо вивчення основних напрямів у сучасній порівняльній
політичній науці на підставі статей, надрукованих в провідних світових журналах, свідчить,
що 45,7 % надрукованих у цих журналах статей присвячені вивченню однієї окремої країни
[47]. На нашу думку, це є природним явищем, оскільки детальний аналіз того чи іншого
політичного феномену передбачає поєднання кількісних та якісних методів, що зручніше
зробити на прикладі однієї конкретної країни, стосовно якої науковцю легше бути
спеціалістом, ніж щодо декількох країн. Тому такий метод буде провідним і актуальним і
надалі в порівняльній політології.

Бінарний аналіз передбачає аналіз двох держав. Розрізняють непрямий (опосередкований) і

прямий бінарний аналіз. Непряме порівняння передбачає, що певну державу вивчають через
призму іншої держави. У цьому випадку дослідник може вивчати окрему державу через
“окуляри особистого бачення дослідником власної держави” ( прикладом такого підходу
слугує праця А.де Токвіля “Демократія в Америці”) або за допомогою “ідеального типу”
держави.

Порівняння подібних країн дає змогу отримати матеріал для пояснення причинно-
наслідкових зв’язків, з’ясувати особливості дії окремих змінних і виділити маргінальні
особливості, які можуть виявлятися у подібних системах.
Порівняння контрастних країн передбачає зіставлення політій, які мають протилежні,
відмінні характеристики. Ці відмінності повинні бути загальнозначимими. Таке порівняння
переважно передбачає, що об’єктом дослідження вибирають країни з показовими
відмінностями, які повинні становити певний тип, або клас явищ. Шляхом протиставлення
маємо змогу з’ясувати основні особливості властиві політичним системам різних країн і
одночасно визначити сутність, напрям розвитку певного суспільного/політичного процесу.

Отож, порівняльний аналіз передбачає вивчення навіть і однієї країни, але у певному
контексті. Переважно його застосовують щодо двох і більше країн. Одночасно кількість
взятих до аналізу об’єктів може стати обмежувальним чинником щодо порівняльного
аналізу. Невелика кількість країн дає змогу зробити порівняння за максимально можливою
кількістю параметрів, відповідно збільшення завжди призводить до зменшення кількості
параметрів аналізу. Це питання безпосередньо пов’язане з проблемою концептуальної
правдивості. Сутність концептуальної правдивості полягає у тому, що будь-які теорії, або
теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо
певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного
життя. Це зумовлює існування компромісу, коли, з одного боку, дослідник прагне поширити
вироблені гіпотези або прийняті ним теорії на максимальну кількість випадків, з іншого –
поширення теорій або гіпотез на всю існуючу кількість прикладів може призвести до
ситуації, коли результати дослідження не будуть кореспондуватися з прийнятою теорією або
гіпотезою. Як ми зазначали раніше, домінуючими дослідженнями є вивчення однієї, або
декількох країн. Оскільки абсолютна більшість порівняльних досліджень передбачає аналіз
емпіричних матеріалів, то ми вважаємо, що порівняльне дослідження стосується трьох груп
емпіричних явищ. Перша група – це явища, які безпосередньо вивчають і на підставі яких
роблять узагальнення/ висновки. Друга група – явища, які за своїми параметрами подібні з
тими, які безпосередньо були предметом дослідження. Третя група – весь комплекс явищ,
щодо яких існує принаймні певна подібність у характеристиках. На нашу думку, результати,
які отримують на конкретному масиві даних, можуть бути валідними для подібних явищ,
навіть коли їх не розглядали під час дослідження. Водночас вони можуть бути умовно
достовірними, або навіть і не коректними для всієї лінійки явищ, оскільки для певної групи
явищ отримані висновки можуть не бути достовірними/важливими. Прикладом цього
можуть слугувати дослідження таких політичних категорій, як політичні системи. В цьому
випадку висновки, одержані щодо політичних систем європейських країн, можуть добре
кореспондуватися щодо інших демократичних країн (США, Канада, Нова Зеландія,
Австралія тощо) і слабо відповідати стану справ для країн, які лише переходять від
авторитаризму до демократії і роблять перші кроки в політичному розвитку. Спроба
застосувати єдиний категоріальний ряд щодо всіх можливих прикладів у порівняльному
аналізі Дж.Сарторі ввів термін “концептуальних натяжок”, розуміючи під ним спроби
застосувати/ поширити концепти, отримані на підставі аналізу конкретної групи явищ
стосовно аналізу широкого спектра явищ, в середовищі якого існують суттєві відмінності.
Результатом такого порівняльного аналізу виступає втрата точності, поява розмитих значною
мірою невизначених, аморфних концептуалізацій [ 48, 69 -70].

Варто звернути увагу ще на одну особливість порівняльного методу - його переважно

вестернізований характер (про що стверджує Н.Смелзер). Дослідник зазначає, що
порівняльний аналіз до останнього часу характеризувався своєрідним накладенням західних
категорій на незахідні суспільства. Це він пояснює тим, що в західному світі генерується
домінуюча частка компаративної думки, яка пізніше з допомогою наукових дослідницьких
праць, а також менталітету тих членів незахідних суспільств, які вивчали на заході суспільні
науки, переноситься на решту світу [49, 6].
 ЛЕКЦІЯ 3. МОДЕЛІ ТА РІЗНОВИДИ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ.

1.    Суть та структура політичної системи суспільства.

2.    Функціональна характеристика політичної системи суспільства.

3.    Моделі політичної системи.

4.    Підходи до типології політичних систем.

1.                     Суть та структура політичної системи суспільства.

Аналізуючи політичну систему як наукову категорію, Кирилюк Ф. М. зазначає, що «це

цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів,
принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним,
соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і
засадам політичного режиму даного конкретного суспільства» . Політична система вміщує
в себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою,
характеризує перебіг політичних процесів, зокрема інституалізацію влади, стан політичної
діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті
[8, с. 126137].

Галлей С. Д. та Рутар С. М. вважають, що категорія «політична система» відтворює

політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя. Система – це
певна кількість взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні
інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільності.
Система характеризується також стійкими зв’язками елементів, які досягаються внаслідок
структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований
функціональний стан [5].

Політична система – це одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона
взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною,
правовою, культурною. Центральне місце політичної системи визначається
організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система
суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою,
формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні),
політико-правовим статусом держави та іншими факторами.

Політична система – стійка форма людських відносин, за посередництва якої ухвалюються

і втілюються в життя авторитетні владні рішення у конкретному суспільстві, − зазначає
Дзюбка І. С. [14]. Сучасне наукове знання про політичні системи умовно можна поділити
на два підходи. У першому з них політична система подається як теоретичний, ідеальний
компонент, який дає змогу виявляти і описувати системні властивості різних політичних
явищ. Політична система розглядається не як відтворення політичної дійсності, а як засіб
(інструмент) системного аналізу політики. За такого визначення поняття «політична
система» може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного
політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичні рухи тощо,
кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.
У другому, більш конкретному тлумаченні, поняття «політична система» визначає
реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у
суспільстві. Цей механізм включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними
політичними суб’єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять
держави, партії, політичні асоціації, політичні та правові норми, політична свідомість і
політична культура тощо.

Спираючись на зазначені підходи, під час аналізу політичних систем різних суспільств
варто враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі
взаємозв’язки між ними, а саме:

• інвайроментальні (взаємозв’язок середовища і системи);

• інституціональні (організаційні властивості елементів системи – держава, партії,

громадські організації, масові об’єднання, які беруть участь у політичному житті);

• регулятивні (правові й політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів

системи);

• комунікативні (внутрішні системні властивості, зв’язки та відносини);

• функціональні (політичний режим і процес, що утворюються в результаті діяльності з

елементів системи);

• культурнотворчі й ідеологічні (політична культура і свідомість);

• рольові (призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і

на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи) [10, с. 445
463].

Зупинимося на найпоширенішому визначенні політичної системи, яке наводить С. С.

Андрєєв: «Політична система суспільства – це сукупність взаємозв’язаних і
взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється
завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до
досягнутого рівня його політичної культури» [2]. Політична система суспільства
характеризується властивими їй ознаками і особливостями, які відрізняють її від
економічної, соціальної, правової та інших систем. До характерних ознак і особливостей
політичної системи, зокрема, належать такі:

• забезпечення формування та здійснення політичної, державної влади;

• підтримка органічного зв’язку насамперед із соціальною, економічною та культурною

системами;

• притаманна найбільша інституціоналізія;

• здійснення більш глибокого впливу порівняно з іншими системами (економічною,

моральною, ідеологічною тощо) на все суспільство;
• є наймобільнішою системою [15].

Розрізнені політологічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки створенню,

насамперед науковцями США, теорії політичної системи суспільства.

Система відповідно до найпоширенішого її розуміння — це «сукупність елементів, що

перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність,
єдність»1. Уже з цього елементарного визначення видно, що система складається з певної
сукупності елементів, тобто має власну структуру, причому ці елементи перебувають між
собою у таких відносинах і зв'язках, що утворюють певну цілісність.

Системні утворення існують як у суспільстві, так і в природі. Головною особливістю

соціальних систем, на відміну від природних чи технічних, є те, що вони пов'язані з
вольовою, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей та їх різноманітних об'єднань.

Конкретизуючи загальні характеристики системи стосовно соціальних систем, можна

виокремити характерні ознаки структурних елементів системи. По-перше, це прямий,
безпосередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх якісна визначеність. По-
друге, однопорядковість, однорідність і субстанційна сумісність структурних елементів.
По-третє, вияв структурних елементів як мінімальних за своєю внутрішньою будовою і
змістом компонентів даної системи стосовно обраного способу поділу. По-четверте,
органічний зв'язок кожного структурного елемента з іншими елементами системи. По-
п'яте, структурні елементи є основою, на якій розвиваються решта елементних
властивостей і структурні зв'язки. Виходячи з зазначених ознак структурних елементів
системи, можна дійти висновку, що політична система суспільства як різновид соціальної
системи не тотожна політичному життю суспільства, в основі якого хоча й лежать певні
закономірності, але яке все ж таки є неупорядкованою сукупністю подій. Політична
система суспільства відрізняється від його політичного життя саме своєю системністю,
тобто цілісністю та упорядкованістю взаємопов'язаних елементів. Системний підхід до
аналізу суспільних, зокрема політичних, явищ і процесів вимагає розгляду їх як цілісної
сукупності взаємопов'язаних елементів, що функціонує відповідно до притаманних їй
закономірностей.

У 50-х роках XX ст. системний і тісно пов'язаний із ним структурно-функціональний

підходи стали широко використовуватися для дослідження політики. Цьому значною
мірою сприяла й загальна теорія систем, що виникла на Заході з потреб природничих
наук, а згодом поширилася на інші науки, склавши, зокрема, теоретичну основу
кібернетики.

Дослідження політичних систем та їх вплив на системність теорії міжнародних відносин

(Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч) Найбільш значні теоретичні моделі політичної системи були
розроблені в основному в 1950-60-і рр. американськими політологами Д. Істоном, Г.
Алмондом і К. Дойчем. Концепція політичної системи, по-перше, розширила горизонт
політологічної теорії, оскільки вивела на перший план розглядаються лише на периферії в
рамках традиційного державознавства проблеми взаємодії громадської структури і
політичних інститутів, соціального середовища і центрів прийняття рішень. По-друге, ця
концепція адаптувала загальносистемний і структурно-функціональний підходи до аналізу
політичного життя. По-третє, вона надала функціонально-динамічного характеру
вивченню сукупності інститутів держави, як активної взаємодії останніх з спільнотою
людей. І по-четверте, концепція політичної системи вибудовує в єдину модель державні
(виконавчі, законодавчі і судові) і недержавні інститути (партії, групові об'єднання, ЗМІ і т.
д.), макро-і мікроструктури політичного світу.

До основних ознак політичної системи належать:

·             визначальна роль владних відносин;

·             поширення владних відносини на всіх членів суспільства, з метою його інтеграції,

утвердження соціальної стабільності та злагоди;

·             високий рівень інституалізації;

·             політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами та

визнання суспільством права приймати авторитетно-владні рішення;

·             історична, економічна, соціальна, ціннісно-культурна детермінація політичної

системи;

мобільність як здатність реагувати на впливи зовнішнього середовища та змінювати свою

структуру.

Політична система об’єднує:

• політичні інститути (держава, політичні партії, громадські організації);

• політико-правові норми, що визначають їх організацію і повноваження;

• систему взаємодії між соціальною і політико-управлінськими структурами з приводу

політичної влади, а саме:

• процеси, пов’язані з діяльністю панування;

• рольову структуру влади, політичні цінності, орієнтації та зразки політичної поведінки.

Такої точки зору дотримуються деякі польські політологи. Зокрема, професор А. Лопатка
у праці «Держава та її політичне середовище» зазначає, що політична система
складається з трьох елементів:

• ідей і політичних цінностей (наприклад, ідеї народовладдя, суспільного прогресу);

• організацій та інститутів;

• партій, які регулюють втілення в життя ідей та діяльність інститутів [14].

К. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях: державному та суспільному. На

рівні держави вона об’єднує державні й політичні організації, норми (передусім правові) і
ролі, які реалізуються в політичній поведінці. На рівні суспільства до політичної системи
входять стандарти індивідуальної політичної поведінки, норми (насамперед етичні), ролі
та організації (політичні партії, групи тиску), які або прагнуть політичної влади, або
впливають на процес її здійснення [13, с. 253266].
Складові елементи політичної системи посткомуністичного суспільства ще чекають на
докладне вивчення в їх нинішніх реаліях, в історичному ракурсі виникнення і
функціонування. Проте вже сьогодні утвердилося розуміння структури, особливостей
структурних елементів, функцій та інших вимірів політичної системи національного
суспільства, існує порівняльний аналіз, дедалі більший інтерес викликає проблема
упорядкованості світової політичної системи. Зважаючи на відмінності визначень різних
наукових підходів, автори в основному близькі щодо наукового осмислення явища. Одні
автори надто розширено тлумачать політичну систему, ототожнюючи її з політичним
життям, а інші – надто звужують, зводячи політичну систему до політичної організації
суспільства.

Аналіз політичної системи дає змогу визначити її структуру. Отже, структурними

компонентами політичної системи є:

• внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв’язку і

взаємодії компонентів, що її утворюють;

• стійка впорядкованість елементів;

• закономірні зв’язки між елементами.

Структура дає можливість зрозуміти, яким чином організована системна цілісність.

Елементами політичної системи, тобто її складовими, є:

• суб’єкти (носії) політики;

• політичні норми та принципи;

• політичні відносини (стосунки);

• політичні погляди, політична свідомість та політична культура;

• зв’язки, що об’єднують зазначені компоненти.

Різність елементів політичної структури забезпечує достатню усталеність зв’язків між

ними. Це властиво складним, багатовимірним системам. Така складність відтворює
наступну закономірність: чим розвиненіше суспільство, тим складнішою є його політична
система. Кожна політична система ґрунтується на певних чинниках, що визначають
характер і напрям її розвитку. Такими чинниками є: політичний інтерес соціально-
політичних, етнічних спільнот; цілеспрямованість і визначеність цілей; суб’єкт політики;
економічні зв’язки. Кожний з чинників, що утворює політичну систему, діє як самостійно,
так і у сукупності з іншими. Якщо ж з системи чинників випадає хоча б один, відбувається
руйнація, тобто послаблюється чи навіть розвалюється вся система або окремі її
структурні елементи. Залежно від зазначених чинників, історично складається певний тип
політичної системи тієї чи іншої країни. Найрізноманітніші політичні системи можна
класифікувати за принциповими, корінними ознаками.

Політична система є інтегративним утворенням, яке має свою структуру, внутрішню

організацію, компоненти якої у сукупності творять політичну самоорганізацію суспільства,
забезпечують його функціонування. Структуру політичної системи творять такі основні
елементи:

·             Політична влада як центральний елемент, стрижень політичної системи, що

забезпечує стабільність та розвиток соціальної системи.

·             Політична організація суспільства – це система інститутів та організацій, в

межах яких здійснюється політичне життя суспільства, та які творять матеріальну основу,
каркас політичної системи. Ця підсистема включає в себе державу, політичні партії,
політичні рухи, профспілки, суспільно-політичні об'єднання тощо, які мають свою власну
структуру та виконують певні функції для досягнення загальносуспільних цілей.

·             Політичні відносини – позначають вертикальні та горизонтальні взаємини між

елементами політичної системи, первинними та вторинними суб'єктами політики щодо
завоювання та здійснення влади, обміну її ресурсами.

·             Засоби масової комунікації – розгалужена мережа установ, які займаються

збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові
норми.

·             Політичні та правові принципи й норми, які регулюють політичні відносини у

рамках існуючої політичної системи, формують політичну поведінку та свідомість людини
відповідно до цілей та завдань політичної системи (конституція, статути та програми
політичних партій, політичні традиції та процедури регуляції політичних процесів).

·             Політична свідомість та культура – сукупність політичних ідей, відображених у

політичних документах, правових нормах, зразках поведінки, що опосередковують
процес творення та відтворення всіх частин політичної системи. Політична свідомість
відображає сприйняття політичної дійсності суб’єктами політики та генетично пов’язана з
політичною культурою, історичним досвідом, пам’яттю суспільних спільнот та окремих
особистостей у сфері політики (політичні знання, почуття, переживання, оцінки, які
здійснюють значний вплив на поведінку людей у політиці та політику в цілому).

·             важливим елементом політичної системи є сама людина як носій усіх видів

політичної діяльності та відносин.

Всі елементи політичної системи є взаємопов’язаними, взаємообумовленими, вони

активно взаємодіють між собою та у своїй сукупності творять єдине ціле. Водночас кожен
з цих компонентів має власну структуру, форми внутрішньої та зовнішньої організації та
способи прояву. Таким чином, політична система є цілісною, впорядкованою сукупністю
політичних інститутів, ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації
суспільства, що ґрунтуються на певних політичних і правових нормах, цінностях та
традиціях політичної культури.

2.                     Функціональна характеристика політичної системи суспільства.

Загальний вплив політичних систем, здатність їх до саморозвитку, саморегулювання,
самоуправління виявляються у їхньому функціонуванні. Вітчизняні дослідники визначають
наступні функції політичних систем [12, с.155-188]:

1) забезпечення цілісності громадянського суспільства;

2) владно-політична;

3) народної, національної інтеграції;

4) управління, організації (функціонування як самоціль);

5) відтворення політичного життя;

6) демократизації життєдіяльності суспільства;

7) організації й упорядкованості політичного життя;

8) консолідації соціально-політичних сил;

9) соціально-політичної модернізації;

10) стабілізації соціально-політичного життя.

Чітке уявлення щодо змісту, функції, місця кожного з елементів у структурі політичної
системи, у їхньому взаємозв’язку й взаємозумовленості дає змогу визначати регулюючі
можливості політики.

Політична система характеризується взаємозв’язком елементів у процесі свого

функціонування. Д.Істон, наприклад, головним у політичній системі вважав не те, як вона
побудована (її структуру), а те, як вона діє (її функції). Функціями політичної системи
вважають будь-які дії, які сприяють збереженню та розвитку досягнутого стану, взаємодії
із середовищем. Протилежністю такому стану є дисфункціональні процеси, які призводять
до руйнування стабільності та стійкого стану системи, порушення внутрішніх
взаємозв’язків та перешкоджають нормальному її функціонуванню. Саме тому однією з
найважливіших функцій політичної системи вважають виявлення та вирішення протиріч
як між політичною системою та зовнішнім середовищем, так і всередині самої політичної
системи.

Таким чином, можна виділити такі основні функції політичної системи:

1.          інтегративна – об’єднання всіх елементів суспільства в єдине ціле навколо єдиних

для всього народу соціально-політичних інтересів, цілей та цінностей;

2.          функція артикуляції та агрегування інтересів, тобто визначення, узгодження та

вираження інтересів індивідів та груп, попередження конфліктних ситуацій, що
загрожують цілісності та нормальній життєдіяльності соціальної системи;
3.          функція політичного керування суспільством, вироблення та визначення цілей
та завдань розвитку суспільства, вироблення програм їх реалізації, узгодження інтересів
різних соціальних груп, їх мобілізація для виконання цілей та завдань суспільства;

4.          функція легітимізації політики – забезпечення суспільного визнання політики та

влади, узаконення цілей й завдань політичної програми держави, залучення громадян до
суспільно-політичної діяльності, що орієнтуються на виконання політичних цілей, завдань
відповідно до суспільних ідеалів та цінностей;

5.          функція політичної комунікації між складовими політичної системи через

сприйняття та організацію потоків зовнішньої інформації, що дає змогу своєчасно та
адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в самій політичній системі та
навколишньому середовищі (інших системах).

Усі перераховані функції перебувають у стані постійної координації й субординації і, в

окремих випадках, можуть не збігатися з функціями окремих компонентів системи.
Водночас функції політичної системи динамічно видозмінюються у залежності від
особливостей політичного простору та часу, конкретно-історичних умов розвитку
суспільства, досягнутого рівня економічного, культурного розвитку, політичної
стабільності тощо. Таким чином, виникають нові підфункції та трансформуються ті, що
вже існують. Серед функцій політичної системи дослідники виділяють
низку постійних (перманентних) функцій, які є невіддільними від самого поняття
політична система (наприклад, функція представництва, інтеграції інтересів чи
регулятивна функція). До ситуативних функцій, які є однією з форм реалізації
перманентних функцій, відносять, наприклад, функцію мобілізації та організації збройної
боротьби тощо.

3.                     Моделі політичної системи.

Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський

політолог Д. Істон у працях «Політична система» (1953 р.), «Концептуальна структура для
політичного аналізу» (1965 р.) і «Системний аналіз політичного життя» (1965 р.) [7].
Політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди у
межах, призначених для них ролей, і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей
у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої
суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи – виконувати
функції розподілу цінностей та примусити більшість членів суспільства погодитися з цим
на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання
напруженості в системі аж до її руйнування.

У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років.
Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський
політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953),
«Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Системний аналіз
політичного життя» (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної
теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї
теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації
теоретичних положень.
Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав
біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні
системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для
самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних
систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи —
економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно
відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність
певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні
переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і
дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи.
Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив
взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім
середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована
насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.

На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які

здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на
авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки
владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення
політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та
примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час.
Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і
навіть до її руйнування.

Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і внутрі

самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході — це
вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході — рішення і
дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг,
регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження
думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги
надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої
системи.

Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами
та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою.
Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і
проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні
законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і
підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади
та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.

Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки

— вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом,
системи є авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії
для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги,
інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тощо. Продукт
функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або
наслідків реалізації прийнятих рішень.
Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою яких вимоги за підтримки
суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична система
забезпечує мобілізацію суспільних ресурсів на досягнення цілей і координацію зусиль
членів суспільства у вирішенні політичних, економічних, соціальних і культурних проблем.
Механізм функціонування політичної системи має в собі й елементи зворотного зв'язку,
через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний
зв'язок є основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити це
можна лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до
системи.

Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та

модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації
вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у
саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи,
дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему,
спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких
можна уникнути напруження в політичній системі, ЇЇ кризового стану, є зміни,
пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична
система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як
функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється.

Так, американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979 рр.), представник структурно-

функціональної школи у праці «Соціальна система» (1951 р.), розглядав суспільство як
систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у
структурі кожного суспільства є: суспільні цілі, норми, цінності, ролі [14].

Сучасне наукове знання про політичну систему є результатом тривалого розвитку. У

суспільствознавство системний аналіз був впроваджений одним із головних
представників структурно-функціональної школи, американським соціологом Толкоттом
Парсонсом (1902—1979). У своїй праці «Соціальна система» (1951) він розглядав
суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими
елементами у структурі кожного суспільства пули суспільні цілі, норми, цінності та ролі.
Елементами суспільства як системи є інститути, кожен з яких виступає підсистемою
великої суспільної системи. Кожній суспільній системі (підсистемі) властиві чотири
основні функції, що забезпечують збереження й виживання будь-якої системи. Такими
функціями є, по-перше, адаптація, тобто специфічний різновид взаємодії соціальних
суб'єктів із середовищем, в результаті і в процесі якої відбувається пристосування її вимог
до навколишнього середовища. Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують
політична та економічна підсистеми. Другою функцією соціальної системи є досягнення
цілей. Цю функцію забезпечує політична підсистема, політика. Третя функція соціальної
системи — інтеграція, тобто досягнення стану зв'язаності окремих диференційованих
елементів, наявність упорядкованості, безконфліктності відносин між соціальними
суб'єктами — індивідами, соціальними спільностями, організаціями тощо. Функцію
інтеграції забезпечують правові інститути, владні структури, норми права, звичаї.
Четвертою функцією соціальної системи є підтримання системи, котра забезпечується
віруваннями, мораллю, органами соціалізації (сім'я, школа, мистецтво тощо).

Завершальною фігурою у ряді «батьків-засновників» теорії політичної системи стоїть

колишній Президент Міжнародної та Американської асоціацій політичних наук К. Дойч, в
1950-70-ті роки розробляв так звану «інформаційно-кібернетичну модель»., що називає
«нервами державного управління» політичні комунікації, що з'єднують верховну владу
суверена з виконавчими, судовими та іншими органами. К. Дойч використовує
основоположну ідею функціональної аналогії Т. Гоббса в своїй головній праці «Нерви
управління: моделі політичної комунікації та контролю» (1963), визначаючи політичну
систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків. У рамках розробленого
інформаційно-кібернетичного підходу К. Дойчем робиться смілива спроба
інтерпретувати політичне життя крізь призму кібернетичного аналізу та комунікативних
механізмів. Нагадуючи про те, що і латинське «gubernare» (від якої похідним є англійське
«government»), і грецьке «kubernan» (відповідно - англійське «cybernetics») походять від
однієї смислової основи, пов'язаної з «мистецтвом управління», а спочатку з морехідної
навігацією, управлінням кораблем. На думку Дойча, уряд (як суб'єкт державного
управління) мобілізує політичну систему шляхом регулювання інформаційних потоків і
комунікативних взаємодій між системою і середовищем, а також окремими блоками
всередині самої системи.  К. Дойчем розробляється в «Нерви управління» дуже складна і
ешелонована модель функціонування політичної системи як сукупності інформаційних
потоків, побудована на принципі зворотного зв'язку. У сильно спрощеному варіанті
(відбиває лише її принциповий пристрій) вона виглядає наступним чином.  У його моделі
політичної системи виділяються чотири блоки, пов'язані з різними фазами проходження
інформаційно-комунікативних потоків:  1) отримання і відбір інформації,  2) обробка і
оцінка інформації;  3) прийняття рішень, і нарешті,  4) здійснення рішень зі зворотним
зв'язком.

По-перше, політична система приймає інформацію через так звані «рецептори»

(зовнішньополітичні та внутрішньополітичні), до яких відносять інформаційні служби
(урядові і приватні), центри вивчення громадської думки (урядові приймальні, агентурна
мережа і т. д.). Тут відбувається селекція, систематизація і первинний аналіз даних, що
надійшли. По-друге, на наступній фазі відселектований нова інформація підлягає обробці
в рамках блоку «пам'яті і цінностей», де вона, з одного боку, порівнюється з уже наявною,
старої інформацією, а з іншого, проходить оцінювання крізь призму цінностей, норм і
стереотипів. Скажімо, інформація про введення в 1979 році радянських військ в
Афганістан природно оцінювалася по-різному в країнах НАТО і Варшавського договору.
По-третє, після одержання підсумкової оцінки ступеня відповідності політичній ситуації
своїм пріоритетам і цілям уряд (як центр прийняття рішень) приймає відповідне рішення
щодо регулювання поточного стану системи. І нарешті, так звані «ефектори» (виконавчі
органи та ін) на останній фазі реалізують рішення, а потім їх результати служать новою
інформацією через «зворотний зв'язок» для «рецепторів», виводять систему на новий
цикл функціонування.  

К. Дойч виділяє при цьому три основних типи комунікацій в політичній системі:  1)
особисті, неформальні комунікації (face-to-face), як, наприклад, персональний контакт
кандидата в депутати з виборцем у невимушеній обстановці,  2) комунікації через
організації, коли контакт з урядом здійснюється за допомогою партій, груп тиску та інші,
3) комунікації через ЗМІ, друковані півдня електронні, роль яких у постіндустріальному
суспільстві постійно зростає.  

Концепція політичної системи К. Дойча піддалася анітрохи не меншою критиці, ніж

підходи Г. Алмонда і Д. Істона, хоча при цьому вона впровадила в аналіз такий
найважливіший і активний компонент владних відносин як інформаційні потоки і
комунікативні зв'язки. Якщо ж підвести деякі підсумки аналізу цих трьох варіантів
побудови макрополітичному системи, то можна помітити, що популярність класичної
теорії політичної системи в 1970-і роки пішла на спад, а в 1980-90-і рр.. багато її
положень, які претендували на універсальність, стають швидше аналітичними
інструментами або таксонами (характеристиками технології).  

"Комунікаційний" підхід Карла Дойча  Перша в американській політології спроба ввести в

аналіз процесу міжнародної інтеграції теорію комунікацій пов'язана з появою в 1954 р.
книги К. Дойча "Політичне співтовариство на інтернаціональному рівні: проблеми
визначення та вимірювання". "Політичне співтовариство і Північноатлантичний район",
"Аналіз міжнародних відносин" та інших роботах. Дойч використовував теорію систем,
спираючись на кібернетичні уявлення М. Вінера і конструкції Т. Парсонса, поєднуючи це з
звичайними ідеологічними і політичними штампами капіталістичної інтеграції.
"Комунікаційний" підхід Дойча заснований на принципі "ізоморфізму". Усі соціальні
процеси, включаючи відносини між окремими групами людей і навіть націями,
підпорядковуються ідентичним закономірностям, логічно виведеним кібернетикою. Дойч
визначив головним показником цих взаємин обсяг обміну між сторонами. При цьому
висувається теза: якщо рівень обміну є фіксованим на якійсь точці, тоді в кінцевому
рахунку при наявності деяких заздалегідь обумовлених попередніх умов виникає
"політичну спільноту".

Підхід з позиції теорії комунікацій передбачає, що розвиток зв'язків між державами веде
до утворення більш тісного "спільноти" за умови, що тягар і можливості, що
відкриваються для кожної держави виявляться врівноваженими. Такі фактори, як дружба,
довіра, взаємодоповнюваність і здатність до дій у відповідь контактам, грають роль
допоміжних.  За Дойчем, суб'єкти МО - нації, держави. Дойч розглядає народ як велику
групу осіб, об'єднаних можливістю повідомлятися, а країну як "скупчення населення,
об'єднане сіткою з потоків комунікацій і транспортних систем і роз'єднане слабко
заселеними або майже порожніми територіями". Одна з основних вихідних позицій
Дойча - розгляд соціальних груп, дії яких він вважає найважливішим чинником процесу
інтеграції. Він аналізує поведінку цих груп у "мережі комунікацій". Інтеграція - це
головним чином розвиток мережі соціальних зв'язків, що розуміються як комунікація.
Реальним шляхом досягнення інтеграції Дойч вважає створення "спільнот безпеки".
"Спільнота безпеки", за визначенням Дойча, - це група людей, яка стала інтегрованою.
Під інтеграцією він розуміє досягнення в межах якої-небудь території "почуття спільноти",
створення інститутів і звичаїв, досить сильних і достатньо широко поширених, щоб
гарантувати на "довгий" час очікування "мирних змін" серед населення. "Спільнота
безпеки", уточнює Дойч, - це спільнота, в якому існує реальна впевненість у тому, що
члени його не будуть боротися один з одним фізично, але будуть вирішувати спори
іншим шляхом.

Дойч конструює два види "спільнот безпеки", "амальгованих", в яких дві або більше
незалежних раніше політичних одиниць утворюють нову, більш велику одиницю з
загальним унітарною або федеральним урядом, і "плюралістичні", в яких зберігаються
окремі уряду з юридичною незалежністю.  У дослідженні Дойча "Аналіз міжнародних
відносин", що з'явився в 1969 р., він наполегливо проводить думку про те, що всі біди, які
загрожують людству, пов'язані з існуванням та діяльністю національних держав. Дойч
намагається дати визначення інтеграції в двох аспектах, пов'язаних з теорією комунікацій
і теорією систем. Він бачить в інтеграції "взаємовідношення між одиницями, в якому вони
взаємозалежні і спільно здійснюють системні якості, якими окремо не мали б". У той же
час "політична інтеграція, - відзначає Дойч, - є інтеграція політичних дійових осіб чи
політичних одиниць, таких, як індивіди, групи, муніципалітети, регіони або країни, щодо їх
політичної поведінки".

Головними цілями інтеграції Дойч вважає: збереження миру; досягнення великих

можливостей; виконання якої-небудь специфічної задачі; досягнення нової ідентифікації
ролей (нового позначення ролей).  Процес інтеграції, на думку Дойча, нагадує збірку на
конвеєрі.  Теорія комунікацій дала можливість Дойче кілька просунутися в аналізі
інтеграції в порівнянні з "федералістами".  Нове, внесене їм у дослідження інтеграції,
полягає в тому, що він розглядає її як процес, аналізуючи всі змінні (фактори) саме під
цим кутом зору.  Однак Дойч мислить не тільки абстрактними категоріями теорії
комунікацій або теорії систем. Він політолог, і думка його носить перш за все політичний
характер. Абстрагуючись зовні від суто ідеологічних концепцій "федералізму", Дойч все ж
будує свою концепцію політичної інтеграції на матеріальній і ідеологічній основі
"атлантичної" і "західноєвропейської" інтеграції. Ідеологія і політика капіталістичної
інтеграції пронизують його концепцію, проривають крихку оболонку "деідеологізованої"
підходу з позицій теорії комунікації.  "Комунікаційна" концепція і модель Дойча
володіють багатьма серйозними вадами в теоретичному і методологічному планах. Не
можна повно, всебічно і точно охарактеризувати процес інтеграції в тих вузьких і
еклектично підібраних показниках "потоку комунікацій" які аналізує Дойч. Вони не
розкривають і не здатні розкрити соціальну і політичну природу, зміст і протиріччя, що
лежать в основі процесу капіталістичної інтеграції. Просте перерахування змінних,
розглянутих Дойчем, підтверджує відсутність у його аналізі корінних категорій
економічного, соціального та політичного аналізу. Процес капіталістичної інтеграції не
відтворено адекватно реальності і науково у його концепції.

На відміну від концепції Д. Істона, де приділено відносно менше уваги такій проблемі, як
політична культура, Г. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і
культур, вказуючи на їхню взаємодію. Г. Алмонд розглядає політику як цілісну систему зі
складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні
функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Це система взаємодії, що виконує
функції інтеграції й пристосування за допомогою застосування або загрози застосування
більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як
усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими
суспільствами. Політична система є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює
перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність. Як і будь-яка
інша система політична система виконує два базових набори функцій – входу і виходу .

Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурно-

функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як
цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і
здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і
структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють
один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує
увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на функціях
цих елементів і системи в цілому.
Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції
і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш
законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині
кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими
суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує
порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і
цілісність.

Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових
набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу —
це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція
інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам;
агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це
розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу
здійснюються недержавними формуваннями — політичними партіями, групами тиску,
засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так,
функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування
норм – органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові
органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація —
передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична
система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур

політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню
діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей
називається роллю. Ролі — це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у
тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи.
Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури.

Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд

вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив
певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали
поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів
досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід
до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають
мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових
підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, шо виникають всередині її. Суть
другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, шо
він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а
саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між
політичною системою та навколишнім середовищем.

Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому

варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві
авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому — як система ролей або
взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та
асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г.
Алмонд).

Г. Алмондом робиться масштабна й амбітна спроба поєднати макро-і мікропідходів і

відповідні теоретичні концепти політики. З одного боку, Г. Алмонд, як і Д. Істон, виходить
з припущення про існування макрополітичної системи, зануреної у внутрішнє і
міжнародне середовище проживання, перебуваючи під впливом ідей Парсонса, Радкліф-
Брауна і Малиновського. А з іншого, він намагається вмонтувати в макромодель
мікроконструкти, що розроблялися плюралістами (А. Бептлі, Д. Труменом і ін), такі, як
діяльність партій і групових об'єднань, політичну соціалізацію і рекрутування громадян. У
відомому сенсі «алмовдіанская» модель має деяку схожість з «істоніанською»
теоретичною конструкцією, хоча при цьому у них є суттєві відмінності.

У своїй моделі політичної системи Г. Алмонд виділяє три аналітичні рівні (або блоки),
пов'язуючи групи функцій (або різні функції) макросистеми з діяльністю окремих
інститутів, груп і навіть індивідів, включених у системну організацію як її елементи.
Перший блок, так званий «рівень процесу» (process functions), пов'язаний з «входом»,
тобто з впливом середовища на політичну систему, Це проявляється у здійсненні
політичними інститутами тих чи інших функцій, причому в динамічному, процесуальному
розрізі:

1) артикуляції інтересів (групові об'єднання), 2) агрегування інтересів (партії), 3)

вироблення політичного курсу (парламент), 4) здійснення політики (виконавча
адміністрація); 5) арбітражу (судові органи). Взаємодія соціального середовища з
інституціональної системою, таким чином, становить динаміку політичного процесу
(більш докладно ця частина концепції Г. Алмонда описана в розділі IX, спеціально
присвяченій структурі політичного процесу). На тому ж рівні у Алмонда відбувається по
суті й «конверсія» інтересів індивідів і груп у відповідні рішення і дії державних органів.

У другому блоці, "рівні системи» (system functions), відбувається адаптація суспільства до

політичної системи, від якої залежать перспективи її стабільного відтворення або навпаки
радикальної зміни. По-перше, це функція соціалізації індивідів до стандартів і цінностей
політичної системи, пов'язана з соціальними інститутами церкви, сім'ї і школи. По-друге,
це функція рекрутування прихильників або супротивників системи, активних і пасивних
громадян, включаючи тих, хто потім професійно займатиметься політичною діяльністю. І
нарешті, по-третє, це функція політичної комунікації, яка забезпечується завдяки
інформаційній, пропагандистської та маніпулятивної роботі ЗМІ та інших організацій. У
перехідний період колишня політична система слабшає перш за все із-за недолугого
характеру старих інститутів, що не забезпечують адекватну соціалізацію, рекрутування та
ефективну пропаганду.

І в завершальному третьому блоці, "рівні управління» (policy functions), вирішуються вже

останні в цьому циклі завдання, пов'язані з управлінням колективними ресурсами
суспільства:

1) їх «добуванням» (або освоєнням), як це відбувається зі збором податків в країні;

2) їх структурним регулюванням (перекиданням з одних соціальних сфер і галузей

економіки в інші), і нарешті,
3) їх розподілом (роздачею соціальних допомог і пенсій, організацією економічних
заходів і т. д.).

Далі, через зворотний зв'язок «цикл» замикається, як і в моделі Д. Істона, оскільки

результати діяльності «блоку управління», регулювання суспільних ресурсів повинні
якимось чином змінити соціальне середовище, що в підсумку посилить чи послабить
стійкість керуючої, тобто політичною , системи. При всьому розмаху й завершеності
теоретичної моделі Г. Алмонда вона також була піддана критиці за етноцентризм і
статичність, оскільки по суті справи непогано демонструвала лише стабільну роботу
американської політичної системи в післявоєнні роки, мимохідь на якийсь «кругообіг
води в природі», циклічний механізм.

Цікаво, що дана концепція політичного «круговороту», циклічного функціонування

політичної системи була особливо поширена в США і Європі саме в 1950-60-і роки, і як
це на перший погляд не парадоксально, не менш популярна в 1970 - першій половині 80-
х років в СССР. У 50-і роки в США і Європі повоєнний соціально-економічний розвиток і
функціонування західних режимів характеризувалося певним ступенем стійкості і
стабільності. Певна лібералізація тоталітарних, автократичних режимів в СРСР і Східній
Європі в 60-70-ті роки також давала відома основа і навіть оптимізм розглядати
функціонування соціалістичної політичної системи і радянської моделі як щось на кшталт
«вічного руху». Але вже наприкінці 1960-х і особливо в першій половині 70-х років навіть
самі «батьки-засновники» загальносистемної та функціональної теорій політичної
системи починають ревізію деяких її основ під впливом розгорнулися в третьому світі
бурхливих процесів політичного розвитку. Наприклад, Г. Алмонд пропонує з'єднати
функціональну політичну теорію з динамічним підходом «розвитку» (developmental
approach), переносячи тим самим акценти з виживання і відтворення політичної системи
на її трансформацію і зміна.

Функції політичної системи за Г. Алмондом.  Всі системи виконують два базових набори
функцій:  1) Функції «входу»:  - політична соціалізація та залучення до участі;  -
артикуляція інтересів;  - агрегування інтересів;  - політична комунікація;  2) Функції
«виходу»:  - розробка норм-законів;  - застосування норм;  - контроль над дотриманням
норм  Функції «входу» здійснюються переважно неурядовими підсистемами, функції
«виходу» - прерогатива уряду.  

Політична система, на нашу думку, виконує в суспільстві такі функції:  - формування

внутрішньої і зовнішньої політики;  - політичне керівництво та управління суспільством в
економічній, політичній, соціальній та інших сферах;  - регулювання та гармонізація
суспільних відносин між соціальними групами, партіями, організаціями, громадянами;  -
забезпечення економічних, політичних, громадянських прав;  - організація виборів,
переформування органів влади;  - передача політичних традицій, підтримка наступності
політичного життя суспільства;  o реакція на суспільну думку;  - вдосконалення
законодавства;  - коригування, реформа самої політичної системи;  - підтримання діалогу
з громадянським суспільством.  

Типологія політичних систем Г. Алмонда  В основу типологізації покладено комплексний,

інтеграційний критерій, який включає  - облік не тільки ступеня або форм централізації
(децентралізації) влади,  - а й тип поширених в державах і суспільствах цінностей і
політичної культури.  В якості базової, синтетичної характеристики політичних порядків
він розглядає ступінь відповідності політичних ідеалів, на які було зорієнтовано
суспільство, зі сформованими в ньому основними формами організації влади.  

На цій підставі Габріель Алмонд виділив такі політичні системи:  - англо-американського

типу (США, Великобританія, Канада, Австрія);  - континентально-європейського типу
(Франція, Німеччина, Італія);  - доіндустріальних і частково індустріальних країн (Мексика,
Бразилія);  - тоталітарні політичні системи.   

Політичні системи англо-американського типу: - норми і цінності політичної культури

поділяється більшістю суспільства і державними інститутами (свобода особистості,
зростання добробуту, індивідуальна безпека);  - протиріччя між групами відкрито
заявляються, а дії влади оскаржуються їх супротивниками;  - існує чітка диференціація
політичних ролей партій і груп інтересів, елітарних і неелітарних шарів;  - забезпечене
панування легальних форм політичної боротьби, що зумовлює високу стабільність
режиму і політичних порядків в цілому.

Політичні системи континентально-європейського типу: - наявність менш однорідних

політичних культур, які включають у себе не тільки сучасні демократичні орієнтації, а й
елементи старих вірувань, традицій, стереотипів; - суспільства більш сегментовані, в них,
незважаючи на повне верховенство закону, дію потужних громадянських традицій, в
більш гострій формі йдуть процеси ідеологічної боротьби, міжпартійної конкуренції,
політичного суперництва за владу;  - типовими формами державного устрою є коаліційні
уряди, інтенсивна міжблокове конкуренція; - політична стабільність досягається шляхом
більш гострого і складної взаємодії суб'єктів.

Політичні системи доіндустріального та частково індустріального типу: - висока

еклектичність політичної культури - традиції часом бувають прямо протилежними, що
надає вкрай суперечливий характер політичного процесу;  - орієнтація громадян на
лідера, а не на програмні цілі уряду;  - виконавчі органи влади постійно перевищують
повноваження, беручи під контроль навіть законодавчі функції, відкрито втручаються в
судові процедури;  - права і свободи громадян суттєво обмежені;  - авторитарні форми
організації влади, практикуючі жорсткі, силові методи регулювання суспільних відносин.
Тоталітарні політичні системи (жорсткі гегемонії):  - ідеологічна та адміністративна
монополія влади над суспільством;  - влада гранично централізована, політичні ролі
примусово, насильство є основним способом взаємодії держави і суспільства; - політична
участь громадян має скоріше ритуальний і декоративний характер; - досягається таким
чином стабільність політичних порядків існує тільки в інтересах пануючих верств.

4.                     Підходи до типології політичних систем.

Як визначає Горлач М. І., існує три основні моделі політичних систем: командна;
змагальна; соціо-примирлива [16].

Кожна з моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолют
но «чистому» вигляді. Типи політичних систем неоднаково виявляли себе у конкретному
часовому періоді й історичному просторі. Тому проблема ефективності їхнього
функціонування завжди буде актуальною. Говорити про історичну життєздатність
зазначених вище типів політичних систем у сучасному світі можна, виходячи з певних
індикаторів ефективності. Індикаторами ефективності політичної системи є
загальнолюдські цінності: суспільний прогрес, демократія, політичні права й свободи
людини, соціальна справедливість, людський вимір політики, всебічний розвиток особи.
Зазначені цінності визначають ефективність функціонування політичної системи [11, с.51-
61].

Моделі політичної системи, залежно від особливостей політичної культури і характеру

взаємодії різних політичних інститутів, запропонував Г. Алмонд, який поділив їх на чотири
типи:

• англо-американський (Канада, США, Великобританія, Австралія);

• континентально-європейський тип (Франція, Німеччина);

• доіндустріальний (частково індустріальний) – Африка і Латинська Америка;

• тоталітарний тип (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба) [16].

Системний підхід у політичній науці дає змогу виділити чимало типів та модифікацій
політичних систем, що визначаються своєрідністю співвідношення інститутів політичної
системи, політичних сил, гілок влади, стилів керівництва, форм влади тощо.

Наприкінці 50-х років ХХ століття американський політолог Г.Алмонд, беручи до уваги

соціокультурні аспекти, риси політичних культур низки країн, виділив чотири типи
політичних систем: англо-американський, континентально-європейський,
доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний.

Характерними рисами англо-американської політичної системи (Канада, США,

Великобританія, Австралія) є чіткий розподіл влад, наявність дієвого механізму
стримувань та противаг, висока організованість, стабільність. Такий тип системи
характеризується відсутністю активного втручання держави у життя суспільства, базується
на індивідуалізмі та плюралізмі переконань, інтересів та позицій. Наріжним каменем такої
політичної системи є ідея свободи людини та різноманітність позицій, в основі яких
лежать цілі та засоби політики, що поділяються усіма членами суспільства.

У континентально-європейських політичних системах (Франція, Німеччина, Австрія,

Швейцарія) домінують елементи, притаманні англо-саксонській політичній системі, але
тут помітнішими є впливи традицій етатизму, авторитаризму.

Доіндустріальний (Африка та Латинська Америка) і тоталітарний (Китай, Північна

Корея, В'єтнам, Куба) типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю,
нестабільністю, низьким рівнем політичної культури. Ці системи трактуються як такі, що
розвиваються чи стоять перед перспективою розвитку.

За типом суспільства політичні системи поділяють на:

·             традиційні – що базуються на звичаях, з спадкоємною авторитарною владою,

інерційні та застійні – монархії Перської затоки (Саудівська Аравія, Оман, Катар);
·             модерні демократії – розвинуті країни Європи та Північної Америки, які
досягнули високого рівня соціально-економічного розвитку.

За характером розвитку та орієнтацією на стабільність чи зміни політичні системи

поділяють на

·             динамічні (ті, що трансформуються), що орієнтуються на зміни, реформи у всіх

сферах суспільного життя. Такі системи можуть бути реакційними чи прогресивними
залежно від мети та орієнтирів суспільного розвитку;

·             статичні (консервативні), що орієнтовані на традиції та існуючий стан речей у

політичній, економічній та культурній сферах.

За характером здійснюваних цілей системи бувають

·             інструментальні – що прагнуть до політичної та економічної ефективності

(ліберальні демократії та реформаторські авторитарні режими);

·             ідеологічні – що націлені на втілення у життя певної ідеології (комуністичної,

фашистської, релігійної тощо).

За характером взаємодії із зовнішнім (зовнішньополітичним та зовнішньоекономічним)

середовищем поділяють політичні системи на відкриті та закриті. Відкриті системи
вільно взаємодіють з оточуючим середовищем, є демократичними, базуються на
конкуренції індивідів та соціальних груп у боротьбі за владу та ресурси, динамічно
розвиваються у всіх сферах суспільного життя (сучасні ліберальні демократії). Закриті
(авторитарні чи тоталітарні системи) відгороджені від світу, консервативні, з
безконтрольною владою, що придушує свободу індивіда.

Окремо виділяють демократичні та авторитарні політичні системи. Демократична

політична система характеризується наявністю представницьких органів влади, що
формуються на основі загальних, рівних, вільних та чесних виборів. У рамках такої
системи пріоритетне значення надається правам та свободам людини й громадянина.
Державний апарат у демократичній політичній системі функціонує згідно принципів
конституційності, законності, розподілу влад, гарантування вільного існування та розвитку
опозиційних партій та організацій. Дослідники зазначають, що політична система не є
певним сталим зразком, ознаки якого автоматично повторюються у різних країнах. Саме
тому при характеристиці демократичної системи слід враховувати низку факторів,
зокрема економічний та соціальний рівень розвитку держави, політичний курс її
керівництва, форму правління тощо.

Для авторитарної політичної системи притаманна відмова від принципу поділу влад,
посилення виконавчої влади, обмеженість виборності державних органів влади, суттєве
обмеження основних демократичних прав та свобод людини, заборона опозиційних
партій та організацій тощо. Такі системи характеризуються мілітаризацією суспільства,
застосуванням політичних репресій.

Таким чином, багатовимірність політичного життя, значна кількість критеріїв аналізу

політичних систем стали передумовою їх класифікації. До таких критеріїв дослідники
відносять характер політичної влади, направленість суспільного розвитку, тип політичної
культури, рівень економічного добробуту, міру реалізації громадянами своїх прав та
свобод.

 
 ЛЕКЦІЯ 4. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ.

1.     Суть, особливості, структура та функції політичної культури суспільства.

2.     Порівняльна характеристика політичної культури зарубіжних країн.

3.     Політичні цінності: суть, різновиди та характеристика.

4.     Основні політичні ідеології.

1.     Суть, особливості, структура та функції політичної культури суспільства.

Політична свідомість є активним чинником формування певної політичної культури, в

якій виявляється взаємодія знань, цінностей та зразків практичної поведінки людей. Від
типу політичної культури неабияк залежить характер і наслідки політичної діяльності
окремих осіб, груп тиску, політичних партій тощо. Вона є одним із визначальних чинників
забезпечення стабільного функціонування як окремих політичних інститутів, так і
політичної системи суспільства загалом.

Те, що нині називають політичною культурою, свого часу було предметом особливої
уваги Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля та багатьох інших видатних
учених. Саме поняття "політична культура" впровадив у науковий обіг німецький
мислитель епохи Просвітництва Й. Г. Гердер наприкінці ХУІПст.

Проте активне осмислення цього феномену розпочалося лише з 50-х років XX ст., коли
американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної
культури.

Нині в науковій літературі утвердилося декілька засадничих підходів до трактування

поняття "політична культура":

— по-перше, політичну культуру вважають системою цінностей соціуму та його

громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів колективної та
індивідуальної політичної діяльності;

— по-друге, політична культура — це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій

та зразків поведінки.

— по-третє, політична культура характеризується як система переконань, ідей, уявлень,

установок, моделей масової поведінки, що формувалися історично.

Політична культура, як відзначає американський політолог Д. Дівайн, це історична

система поширених фундаментальних цінностей політичної поведінки. Вона передбачає
вивчення таких понять, як "влада", "свобода", "соціальна справедливість" тощо.

Зрозуміло, що кожна історична епоха інтерпретує їх по-своєму. Скажімо, якщо в епоху

Середньовіччя державну владу розглядали як порядок панування і підпорядкування,
установлений Богом, у Новий час — як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то
нині її трактують насамперед як інструмент узгодження соціальних інтересів, регулювання
громадських стосунків.

Функціонування політичної культури передбачає взаємодію суб'єкта та об'єкта.

Суб'єктами політичної культури є індивіди з їхніми ціннісними орієнтаціями, громадські
організації, політичні партії, регіональні та етнічні спільноти, соціальні групи,
держави. Об'єктами політичної культури можуть бути політична система загалом та
окремі її елементи. Залежно від того, на якому рівні виявляється політична культура,
можна виділити політичну культуру суспільства, політичну культуру соціальної групи чи
спільноти й політичну культуру особистості. Класифікацію політичної культури за рівнем
спільності та за відношенням до влади зображено на рис. 6.7. У кожному випадку
політична культура має складну багаторівневу структуру, що зображено на рис. 6.8.

До найпоширеніших структурних компонентів політичної культури належать: політичні

уявлення; політичні переконання; політичні традиції; політичні установки; політичні
орієнтації.

Політичні уявлення — це образи політичних об'єктів, які формуються свідомістю

людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою
соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об'єктивному
політичному знанні або бути у вигляді політичних почуттів та настроїв, справжніми або
помилковими.

Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що

спонукають її до певних дій у царині політики.

Важливу роль у формуванні політичних переконань відіграють політичні цінності —

моральні принципи, норми та ідеали політичного життя, що мають значення для певних
індивідів та соціальних спільнот.

Стійкості політичній культурі надають політичні традиції — нормативні зразки політичної

поведінки, які історично виникли, передаються з покоління в покоління та зберігаються
упродовж тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими чи новими,
національними чи світовими, динамічними чи статичними, з високою чи слабкою
стійкістю.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх

практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій.
Політичні установки характеризують схильність суб'єкта до певних форм активності в
певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтації. Політичні
орієнтації — це установки, що ґрунтуються на системному уявленні об'єкта про цілі,
плани та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.

Типові характеристики різних політичних культур виявляються через національну

політичну мову, "мову політики". Йдеться про не спеціалізовану, а певним чином
організовану загальну лексику, яку найбільш активно використовують у політичних
текстах та виступах. Мова політики відображає певну ідеологію, домінуючу політичну
культуру. Наприклад, політична мова, в якій багато висловів і окремих слів, запозичених з
військової сфери ("боротьба з", "приймати", "наступ на", "похід проти" тощо) вказує на
мілітаризований тип політичного мислення, тоталітарну політичну культуру. Водночас
перевага в політичній мові таких термінів як "взаємовигідні інтереси", "взаємоповага",
"співпраця", "політична стабільність" тощо вказує на демократичну політичну культуру.

Важливою складовою політичної культури є політична символіка. Політичний символ —

це чуттєво-наочний, або абстрактний образ, що уособлює націю, державно-політичні
інститути, політичні режими. Основними формами політичної символіки є:

— предметна (прапор, герб, архітектурні споруди на честь певних політичних подій);

— словесна (конституція, гімн, патріотичні пісні, документи історико-правового

характеру);

— поведінкова (паради, демонстрації, святкові церемонії).

3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її

структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених,
типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її
складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності,
оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній
культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні
знання, політична ідеологія і переконання.

Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в

суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і
досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді
стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів.

Залежно від суб'єкта політики розрізняють політичну культуру суспільства, соціальної

спільності (суспільного класу, соціальної групи, нації, народності, територіальної,
демографічної спільності тощо) та індивіда. Політична культура індивіда — це поєднання
політичних знань, поглядів, уявлень, переконань, оцінок, орієнтацій і поведінки окремої
людини. Вона формується під впливом як політичної культури суспільства в цілому, так і
тієї соціальної спільності, до якої належить індивід. Політична культура суспільства є
синтезом політичних культур усіх наявних у ньому соціальних спільностей за домінуючої
ролі однієї з них — тієї, що посідає панівне місце в системі суспільних, насамперед
економічних, відносин. Загальнолюдські політичні ідеї і цінності, такі, наприклад, як
свобода, рівність, справедливість, демократія тощо, є елементами загальнолюдської
політичної культури.

Уявлення про основні функції політичної культури подано на рис. 6.6.

Роль політичної культури в житті суспільства більш конкретно проявляється через

виконувані нею функції. Основними функціями політичної культури є вираження й
реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча, виховна, комунікативна і
прогностична.

Визначальна функція політичної культури — вираження й реалізація соціальних

інтересів. У політичній свідомості, передусім у її найважливішій складовій — політичній
ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в
суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку
соціальних спільностей та окремих їх представників. Для завоювання й використання
державної влади, здійснення впливу на неї вони створюють політичні партії, об'єднуються
в громадські організації, тим чи іншим чином ведуть себе у виборчих кампаніях, інших
політичних процесах.

Призначення політики в цілому, політичної культури зокрема, — узгодження

багатоманітних соціальних інтересів, забезпечення єдності й цілісності суспільства. В
узгодженні соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого і динамічного
функціонування політичної системи знаходить свій вияв нормативно-регулююча
функція політичної культури. Реалізується вона за допомогою формування і закріплення
в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм
поведінки. Як правило, вони втілюються в нормативних політичних рішеннях держави і
надають можливість ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку
як держави, так і громадянського суспільства. Завдяки нормативно-регулюючій функції
політичної культури досягається соціальний і в цілому — суспільний консенсус.

Виховна функція політичної культури, або функція політичної соціалізації, спрямована

на формування й розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Відбувається це на
основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому
або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей. Засвоюючи
політичну культуру, індивід набуває знань про політичну систему, свої права та обов'язки
як громадянина, стає активним учасником політичного процесу. Виховна функція
політичної культури, отже, спрямована на розвиток політичної активності людей.

Суть комунікативної функції виявляється в тому, що політична культура виступає

засобом ідейно-політичного і правового зв'язку громадян з політичними інститутами та
між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників політичного процесу на базі
використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки.
Вона дає змогу встановити зв'язки між учасниками політичного процесу як у просторі,
тобто в межах існуючої політичної системи, так і в часі — транслюючи надбання
політичної культури від покоління до покоління і тим самим забезпечуючи спадковість
політичного досвіду різних поколінь.

Прогностична функція політичної культури полягає в тому, що на основі знання

особливостей і стану політичної культури різних соціальних спільностей, притаманних їм
ціннісних орієнтацій та оцінок політичних явищ і процесів можна передбачити можливі
варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях.
Реалізація цієї функції потребує постійного вивчення і врахування в діяльності всіх
владних структур стану політичної свідомості різних соціальних спільностей, притаманних
їм інтересів і прагнень. У західній політології цінність вивчення політичної культури
вбачається саме у її здатності передбачати політичну поведінку людей.

Перелічені функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються

неоднаковою мірою. Так, у перехідних суспільствах, особливо в процесі здійснення
соціально-економічних перетворень в інтересах лише окремих соціальних спільностей,
значною мірою послаблюється комунікативна функція політичної культури. В результаті
загострюються соціальні суперечності, втрачаються взаєморозуміння між окремими
спільностями, довіра до політичних інститутів, насамперед органів державної влади.
Особливо небезпечною для суспільної злагоди є однозначно негативна оцінка минулого
суспільства, хоч би яким воно було. Така оцінка призводить, зокрема, до втрати
порозуміння між старшим і молодшим поколіннями, породжує в середовищі останнього
неповагу до старших, апатію і нігілізм. І навпаки, абсолютизація значення минулого,
історичного досвіду робить провідним елементом політичної культури ритуал, коли
політика перетворюється на систему суворо регламентованих дій із малозрозумілим для
основної маси людей сенсом.

Одним із основних каналів впливу культури на політику є політична соціалізація особи,

яка дає можливість участі в політичному житті. Політична соціалізація відіграє важливу
роль у подоланні фрагментарності політичної культури, забезпеченні наступності
політичної культури поколінь.

2.                Порівняльна характеристика політичної культури зарубіжних країн.

Одним із засобів усебічного пізнання різних політичних культур є їх типологізація за

багатьма критеріями (табл. 6.1).

Таблиця 6.1. Типологізація політичних культур за критеріями оцінки

Типи політичних
Критерій оцінки
культур
-українська
Особливості нації як суб'єкта політики
-американська
-патріархальна

-підданська
Рівень політичної участі
-активістська

-громадянська
-гомогенна

-інтегрована
Рівень збігу ціннісних орієнтацій
-фрагментарна
населення
-змішана

-уніфікована
-ринкова
Механізм соціального регулювання
-етатистська
Геополітичний критерій -західна
 -східна

-маргінальна
-інтравертна
Рівень відкритості-закритості
-екстравертна
-республіканська
Форма державного правління
-монархічна
-конфронтаційна
Тип поведінки в конфліктах
-консенсусна
-гегемоністська

-мілітарна
Вияв у зовнішній політиці
-миролюбна

-шовіністична тощо
-прогресивна

-реакційна

-динамічна
Ставлення до суспільного прогресу
-застійна

-оптимістична

-песимістична
Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні
орієнтації суб'єктів політики, можна виокремити інші види політичної культури: правова
культура, культура політичного мислення, культура політичної організації, культура
політичної активності, культура електоральної політичної діяльності, культура політичного
лідерства тощо.

В американській політології поширеним є підхід до типологізації політичної культури, за

яким останніх розрізняють на підставі різноступеневого залучення особистості до
політичного процесу. Дотримуючись такого підходу, Г. Алмонд і С. Верба визначили три
"чистих" типи політичних культур:

— патріархальний, носії якого відзначаються низьким рівнем зацікавленості в політичних

процесах і зазвичай вилучені з них;

— підданський, носії якого беруть участь у політичному житті, але позбавлені будь-якої
можливості впливати на загальнообов'язкові політичні рішення;

— активістський, носії якого повністю залучені до політичного процесу, визначають його

перебіг і розвиток.
Прикладом змішаного типу політичної культури, що формується на основі трьох чистих
типів, є так звана громадянська культура, основними рисами якої (за Г. Алмондом і С.
Вербою) є:

— переконаність громадян у тому, що вони мають брати участь у політиці, та їхня віра у
власну здатність впливати на уряд;

— потенційна політична активність громадян, готовність, за потреби, взяти участь у

політиці за відносної політичної пасивності громадян, непріоритетності політичної сфери
у їхньому житті;

— віра політичних еліт, котрі приймають політичні рішення, у силу та впливовість

громадської думки і громадської участі;

— прихильне ставлення громадян до існуючої політичної системи (культура підтримки);

— панування відносин взаємної довіри та співпраці між громадянами, поміркованості та

здатності погоджуватися на компроміси.

Громадянська культура є різновидом демократичної політичної культури. Остання може

бути у двох ідеологічних різновидах: консервативно-ліберальному та ліберально-
демократичному. Водночас різновиди демократичної культури суттєво відрізняються від
тоталітарної політичної культури, що зображено у табл. 6.2.

Нерідко для опису політичної культури суспільства використовують терміни "субкультура"

та "домінуюча політична культура". Виокремлення домінуючої політичної культури
ґрунтується на тому, що в реальному політичному житті більш чи менш систематично
відбувається ротація влади. Політична субкультура як правлячої, так і контреліти, що
прагне до влади, формується спочатку як конфліктна, конфронтаційна (політична ж
культура правлячої еліти за певних умов може навіть набувати репресивних рис), і лише
згодом набуває компромісних обрисів. Загальна політична культура суспільства вбирає
саме ті цінності та зразки поведінки, які залишилися сталими у процесі ротації влади.
Отож, демократичний зміст політичних процесів впливає на формування
функціонального, а не конфліктного типу політичної культури.

Таблиця 6.2. Порівняльна характеристика тоталітарної та демократичної по літичної

культури

Тоталітарна Демократична
Деструктивність способів регулювання
Стимулювання свободою і матеріальним
людських взаємовідносин: заборони,
зацікавленням, самостійність та
покарання, "стимулювання" страхом,
відповідальність особи
залежність особи
Підозрілість у стосунках між людьми Взаємна довіра
Установка на демократичне
Культ влади, сакралізація людей при владі,
функціонування, скептицизм щодо
патерналістські уявлення про роль держави,
"добрих намірів влади", покладання на
яка усіх "утримує" і все "дає"
власні сили
"Ідейні" культури: культ боротьби, культ Прагматизм, орієнтованість на моральну
непримиренності, культ принципів тощо поведінку
Відкритість політичного і суспільного
Тоталітарне засекречування
життя
Інструментальне ставлення до людини як до Суверенність і автономність особи,
"гвинтика системи" гідність простої людини
Беззастережне підкорення владі; відсутність Віра людей у власну компетентність,
напруженості у відносинах особи та держави напруженість у їх стосунках з державою
Зрілість, ініціативність та підприємливість
Інфантивність особи
особи
Культ майбутнього, віра в можливість Цінування теперішнього часу, відсутність
ідеалізованих стосунків між людьми та повної віри в диво та ідеальних людей та їх
суспільної гармонії безконфліктне співіснування
Найвідомішою в сучасній політології єтипологія політичної культури, здійснена Г.
Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які
існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США,
Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура»
три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи
характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами
організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної
спільності.

Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім,

господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним»)
характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними
рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо
держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній
солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але
зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян
обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією

громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у ЇЇ
функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною
ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в
сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною

заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому,
щоб відігравати у ній активну роль.

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної

культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-акти-
вістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це
активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської
культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх
функціонуванню.

Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що

суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише
окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура
спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади
демократії.

Деталізовану типологію політичної культури запропонував Є. Вятр. Залежно від

суспільно-політичних формацій і притаманних їм політичних систем він виокремив три
основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і
соціалістичний. Тип mpadu~ цінної політичної культури відповідає рабовласницькому і
феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має священний
характер; б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають
із твердження: «так було завжди»; в) політична система та ЇЇ основні норми є незмінними.

Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах:

1. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та істотні
обмеження влади вождя.

2. Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або намісником Бога і його
влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога. Ця культура притаманна тим
народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій.

3. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря грунтується на

визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними. Володар є паном над
усіма підданими і їх власником.

Ці різновиди політичної культури в історії переплітаються. Поряд з традиційною

політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип — політична культура станової
демократії, за якої значна частина, навіть більшість, населення повністю відсторонена від
участі в політичній системі і найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні
права існують лише для меншості з привілейованих станів. Історії відомі два різновиди
політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст,
республіканського Рима й деяких італійських міст середньовіччя, а
також дворянська політична культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії епохи пізнього
середньовіччя і раннього періоду нової історії.

Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя

створили масову політичну культуру — культуру не якоїсь класової меншості, а широких
верств суспільства. Буржуазне суспільство знає два основних типи політичної
культури: демократичний та автократичний. Для першого типу характерні активність
громадян, їх включення у політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, а
також принципу контролю громадян за діяльністю держави.

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох основних різновидах:

консервативно-ліберальній і ліберально-демократичній. Консервативно-
ліберальна культура визнає основними цінностями громадянські права і свободи, але
заперечує суспільно-реформаторський аспект політичної культури. В ліберально-
демократичній політичній культурі, навпаки, визнання основних цінностей і зразків
поведінки, типових для системи буржуазної демократії, поєднується з очікуванням
соціальних реформ, здійснюваних державою.
Автократичний тип буржуазної політичної культури є запереченням буржуазно-
демократичного типу. Ідеалом держави він визнає сильну й неконтрольовану владу, яка
виключає демократичні права і свободи громадян. Цей тип втілився в різного роду
мілітаристських і фашистських режимах XX ст. і має два
різновиди: авторитарну й тоталітарну політичну культуру. Перша відрізняється від другої
тим, шо не передбачає активної участі мас, їх політичної мобілізації і використовує
ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас. Тоталітарна
політична культура, супутня фашистським і напівфашист-ським системам, поєднує культ
лідера, сильної влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті
відповідно до принципів, установлених лідером.

Цитована праця Є. Вятра була написана ще в 70-х роках і, звісно, не відбиває тих
політичних змін, які відбулись у колишніх соціалістичних країнах. За цей час концепція
тоталітаризму, започаткована ще в 50-х роках американськими політологами К. Фрідріхом
і 3. Бжезін-ським. знайшла свій подальший розвиток. Було, зокрема, визнано, шо ті
політичні режими, які утвердились у соціалістичних країнах, с різновидом тоталітаризму.
А значить, політична культура соці&пістичної демократії, про яку говорив Є. Вятр, є
різновидом тоталітарного типу політичної культури. Слід зауважити, шо поділ політичної
культури за характером реалізації владних відносин у суспільстві на демократичну,
авторитарну й тоталітарну, започаткований Є. Вятром і розвинутий стосовно нових
політичних реалій, у сучасній політології досить поширений.

Розглянемо детальніше особливості демократичної політичної культури. Головною з цих

особливостей є плюралізм, який передбачає політичну, економічну та ідеологічну
багатоманітність. Багатоманітність в економічному житті означає існування різних форм
власності, насамперед приватної, різних форм господарювання, вільного підприємництва.
Економічна багатоманітність виступає основою політичного плюралізму, який означає
визнання в політичному житті багатоманітності інтересів різних соціальних і політичних
груп. Політичний плюралізм заперечує монополію будь-якої соціальної спільності,
організації чи особи на владу. Відповідно, не може займати монопольне становище будь-
яка ідеологія.

Визнання плюралізму соціальних і політичних інтересів передбачає визнання ідей

політичного представництва й виборності. Остання покликана забезпечити народний
суверенітет і представництво інтересів усіх суспільних груп у системі влади через
політичні партії. Чергування партій і посадових осіб при владі вважається цілком
нормальним і навіть необхідним явищем. Політична конкуренція є однією з основних
ознак демократичної політичної культури.

Принцип плюралізму, багатоманітності суспільного життя — основа демократизму не

лише політичної культури, а й суспільства в цілому. Водночас він передбачає дію іншого
принципу — консенсусу. Демократична політична культура характеризується
встановленням у суспільстві консенсусу стосовно основних цінностей суспільства, його
цілей і шляхів їх досягнення, визнанням легітимності демократичних процедур, готовністю
добровільно підкорятися встановленим політичним правилам.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за національно-територіальною

ознакою виокремлюються європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за
характером взаємозв'язків і контактів між людьми — конфронтаційний і консенсусний
типи, за ідеологічною ознакою розрізняють ліберальний, консервативний, комуністичний
і соціал-демократичний типи політичної культури.

Отже, запропонована типологія політичної культури визначається ступенем розвитку

громадянських якостей членів суспільства.

Польський учений Є. Вятр запропонував використати функційний підхід до типології

політичної культури, який підтримали багато дослідників. За цим підходом тип політичної
культури визначається через її взаємовідносини з політичним режимом. Відповідно
виділяється тоталітарна, авторитарна і демократична політична культура. Ці базові типи
політичної культури можуть слугувати основою для формування проміжних політичних
культур, таких як тоталітарно-авторитарна або авторитарно-демократична, що
характерно для суспільств, які трансформуються.

Прихильники структурного підходу до аналізу політичної культури підкреслюють

наявність у політичній культурі будь-якого суспільства утворень, властивих окремим
соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним та іншим групам. За
характером стосунків цих утворень американські дослідники виділяють гомогенний
тип політичної культури, який характеризується відсутністю домінуючої культури. Такий
тип політичної культури притаманний утворенням, які мають спільні цінності,
незважаючи на різницю в поглядах на владу, на ставлення до правлячої еліти. Такі
утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підґрунтя — домінуючої
культури.

Домінуюча культура— комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості

соціальних груп даного суспільства. Відповідно політико-культурні утворення, які не
мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультурні.

Англійський дослідник К. Поппер обґрунтував комунікативний критерій типології

політичної культури, виділивши: 1) закритий тип політичної культури, зорієнтований
лише на власні локальні цінності, зразки та соціальні норми, такі як традиціоналізм,
неспроможність продуктивного обміну з іншими політичними системами тощо. Такий тип
культури характерний для патріархальних і тоталітарних суспільств; 2) відкритий тип
політичної культури, здатний до комунікацій модернізації, до врахування і збагачення
інокультурним досвідом. Цей тип притаманний демократичним суспільствам.

Таким чином, різноманітні підходи в дослідженні політичної культури збагачують

уявлення і знання про багатогранність цього важливого соціального явища.

Політична культура— інтегративний якісний показник розвитку суспільства. Вона включає

в себе культуру політичного пізнавання й поведінки громадян та їхніх формувань,
культуру організації й функціювання політичних інституцій, громадянського суспільства.

Структура політичної культури складається з політичних знань, політичної ідеології та

психології, політичного досвіду і традицій, політичних інституцій, норм і цінностей та
засобів політичної діяльності. Усі складові політичної культури відіграють важливу роль як
у світоглядній орієнтації громадян, так і у визначенні індивідуальних позицій практичної
участі в політичному житті суспільства.

Політична культура виконує ряд функцій, до яких відносять:

—                    забезпечення реалізації інтересів відповідних соціальних спільностей людей
і політичної стабільності суспільства;

—                    — пізнавання й оволодівання політичними відносинами;

—                    — нормативно-регулююча функція;

—                    — реалізація політичної соціалізації;

—                    — комунікативна, прогностична та інші функції.

Характерні риси й особливості виконання політичною культурою відповідних функцій у

суспільному житті зумовлюються конкретно-історичними, економічними, соціально-
класовими, національно-етнічними, регіональними й іншими чинниками.

3.                Політичні цінності: суть, різновиди та характеристика.

Політичні цінності виконують роль орієнтирів у складному світі політики, визначають її

сенс і зміст. Сутність поняття “політичні цінності” розкривається так: найвищі принципи,
які забезпечують злагоду в суспільстві чи соціально-політичних групах по відношенню до
головних цілей і проблем.

Енциклопедія з політології трактує політичні цінності як “сукупність ідей, уявлень і

відповідних соціопсихологічних утворень (настанов, орієнтацій, переживань, стереотипів),
що визначають цілеспрямування, стратегію і тактику політичної діяльності”.

Цінностям із політиці призначено сприяти процесу інтеграції соціальної групи як частини

більш осяжної соціальної цілісності; мотивувати політичну участь і діяльність через
утворення умов, за яких соціально-політичні цілі становляться безпосередніми стимулами
суб’єктів політичного процесу; визначити ієрархію різноманітних цілей і завдань із
політиці та впливати на вибір заходів і методів їх досягнення та реалізації.

У змісті політичних цінностей – відбиваються політичні ідеали, бажання та інтереси

соціальних суб’єктів, тому, як підкреслюється в методології М. Вебера, система цінностей
слугує т. зв. “ідеальними конструктами”, за допомогою яких здійснюється пізнання світу
політики. Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки (стандартизації)
кожної політичної дії, вчинку та їх наслідків; вони здатні певним чином орієнтувати будь-
яких учасників політичного процесу (партію, політичний рух, клас, політичну групу, особу)
по відношенню до всіх інших суб’єктів політики.

Комплекс політичних цінностей досить осяжний і різноманітний, тому існують в їх

систематизації й типології. Насамперед, це визначається тим, що у сучасній політиці все
більшого значення набувають загальнолюдські цінності й інтереси, реалізація яких у
політичній цілісності відбувається вкрай суперечливо і непослідовно. Пояснюється це
гетерогенністю (розрізненістю) кінцевих інтересів і цілей членів, багатьох політичних
коаліцій, які формально виступають з позицій загальногуманних ідеалів; вузькокорисними
домаганнями політичних партій; загостренням суперництва за владу між політичними
лідерами і елітними групами; помилками в оцінці політичної кон’юнктури тощо. Найбільш
типові критерії, що можна застосувати до типології політичних цінностей це – система
уявлень і вірувань людей щодо бажаного і найкращого типу політичної системи, режиму
влади; потреби і умови, що забезпечують посилення соціально-політичних зв’язків у
групі, соціальній спільноті чи організації (політична інтеграція); здатність політичного
інституту ефективно виконувати свої функції; відповідність політичних феноменів
структурі соціальних потреб і жадань; наповнення каталогу політичних благ, які повинні
забезпечувати чинні та майбутні політичні інститути; врешті, набір певних ідеалів
(принципів, непорушних постулатів, традицій), які наповнюють ціннісним змістом сучасні
ідеологічні системи.

За сучасних умов політичні цінності відбиваються у змісті т.зв. політичних універсалій –

найзагальніших політичних утворень і понять, які трактуються через сукупність рис і
проявів у політичній культурі, діяльності та ідеології. До найбільш оформлених
загальнолюдських політико-культурних універсалій відносяться:

  загальнолюдські політичні принципи та ідеали – Мир, Свобода, Правопорядок,

Демократія, Суверенітет, Права Людини, Рівність (соціально-правова), Братерство тощо,
які хоча б декларативно визнаються у масштабах світового співтовариства;

  міжнародна політична мова, в якій закріплено поняттєво і лексично все різноманіття

політичних явищ, процесів, і зокрема – цінностей;

  міжнародна політична символіка, яка володіє найсуттєвішими емоційно-

психологічними механізмами впливу на політичну свідомість: це і відомі символічні
емблеми та знаки; і музичні твори чи теми, символізуючи певні політичні настрої; і навіть
символіка кольорів (білий – символ допомоги, чистоти дій і думок; блакитний – знак
захисту, мирочинства; зелений – життя планети, природи, людства, колір екології;
рожевий - захист дитини і материнства);

  міжнародні політичні організації, діяльність і саме існування яких затверджує

загальнолюдську політику культури та координує спрямованість глобальної політики;

  глобальна політична інтеграція – ціннісний процес, який ще діє як тенденція та

безпосередньо визначається поглиблення глобальних проблем сучасності;

  всесвітня розповсюдженість держави як універсальної форми політичної організації

народів, що історично утвердився в якості політико- інституційного “фундаменту”
людської цивілізації;

  міжнародне право – нормативна система, визнана як політична ціннісна універсалія,

завдяки механізмам регулювання відносин між державами, світовими організаціями і
спільнотами, яка спирається на досягнення політичної культури і історичний досвід
політичних стосунків.

Крім того, політологія виокремлює також негативні політичні універсалії (анти-цінності),

які отримали розповсюдження в політичному житті. Це – політичний нігілізм; політичний
абсентеізм (пасивність, аполітизм); популізм у політиці;політична істерія і фанатизм
(крайні вирази політичного ідеалізму);політичний екстремізм (вкрай радикальна позиція);
політичний регіоналізм (противага глобальній політичній інтеграції); політичне (перш за
все, нелегітимне) насильство.
“Людина подоба” політики у значній мірі, залежить від світу цінностей – суб’єктивних
уподобань людей, їх уявлень про бажані або небажані події, явища, політичні процеси
тощо. Фундаментальне підгрунтя політичних цінностей полягає, як не дивно, поза межами
політики і тяжіє до найгрунтовніших сфер буття: моралі, релігій та економіки. Але все
рівно, системи цінностей екстраполюються звідти в політичну сферу, де вони набувають
форми і практичної реалізації.

Так, в ідеології політичні цінності та групові переконання є ідеальними конструктами,

відмінними рисами й ознаками:

  в політичній культурі вони виявляються через моделі та стандарти поведінки,

орієнтацій в політиці, що містять знання, емоції, оцінки та слугують критерієм відбору
політичної інформації;

  в політичній системі – через ціннісні принципи побудови і функціонування інститутів,

що реалізують ресурси і механізми влади (демократії, політичного плюралізму, соціальної
справедливості, верховенства права тощо);

  в самій політиці як феномену, що постійно співвідносять з мораллю, наукою і

мистецтвом; отже, їх ціннісні системи виступають мірилом відповідності політики до
етичних, науково-методичних принципів чи досконалості й неперевершеності істинного
мистецтва.

Слід розуміти, якщо суб’єктивні регулятори політичної мотивації (серед яких політичні
цінності – найголовніші) є відсутніми, то політика і галузь влади перетворюється на “поле
гри” егоїстичних політичних інстинктів, що неминуче веде суспільство до краху, а
політичну систему – до руйнування. Відомий російський історик В.С.Соловйов,
підкреслюючи значення ціннісної мотивації в політиці, суттєво наголосив: “Є в народа
інтерес, є в нього і сумління”* , - що означало неможливість встановити поза цими
духовними кордонами якісь важливі речі для людини чи соціальної спільноти.

Завдяки системі визнаних і діючих політичних цінностей здійснюється добір та

ієрархізація політичних пріоритетів, визначається характер політичної аргументації,
формується інструментарій та технології (антитехнології) політичної діяльності;
утворюються і насичуються змістовними акцентами програми політичного життя. Саме з
цих можливостей ціннісного впливу політолог А.І.Демідов виокремлює ціннісні домінанти
політики, які фактично є тенденціями виявлення духовно-ідеальних сторін (характеристик)
у політичному процесі. Серед них:

Сакралізація політичної сфери: формування уявлень про політичну реальність через її

трактування, як богоугодну чи, навпаки, боговідступну справу, як особливий засіб
реалізації вказівок, які визначив Всевишній. Вплив цієї домінанти надзвичайно поляризує
політику, замість плюралізму позицій виникає жорстка дихотомія “божественого” і
“диявольською”, ідеологічні постулати підмінюються релігійними догматами, увесь
політичний процес ірраціоналізується.

Під впливом етнічного фактору, актуалізуються цінності патріотичної і національної

спрямованості. Цінності національного пріоритету стають домінантними в політиці (та
навіть організуються у націоналістичні ідеології) за певних умов – захист від зовнішньої
агресії (акцентує патріотизм), національно-культурний ренесанс, захист національно-
етнічної ідентичності, прагнення зрілих етносів (народностей, що вже усвідомлюють себе
як націю) до утворення власної національної держави.

Гуманітарна домінанта пов’язана з ідеєю захисту і реалізації прав людини. Вона суттєво

впливає на механізм політичної влади, посилюючи особистісний вимір усіх
соціополітичних реалій, засобів рішення соціальних проблем і досягнення політичних
цілей. Дана ціннісна домінанта збагачує зміст традиційних політичних цінностей (напр.,
демократії, плюралізму, стабільності тощо). Зокрема, в безпеці особи увага
концентрується на її людяному розумінні, а змістовне розуміння поширюється, завдяки
врахуванню економічного, правового, психологічного, культурного й екологічного
аспектів.

Екологічна домінанта особливо насичує політику в ХХ ст.; вона впливає на цілі та

програми політичних партій і рухів, стає компонентом прогресивної, "рефлексивної”
державної політики, лягає у підгрунтя глобальних світових екологічних рухів. Але слід
враховувати, що зворотна сторона цієї ціннісної домінанти – це загроза технологічного
регресу та екологічної стагнації, тому “спекуляція” та популізм на цій ідеї – неприпустимі;
вона потребує фахової і сумлінної політичної уваги.

Політичні цінності характеризуються трьома ознаками: 1) реалізація їх можлива лише

в ході спільних дій (зусиль) людей; 2)активний характер впливу на всі сторони і механізми
державної влади; 3) мають безпосередній зв’язок із єдиним інтересом соціальної
спільності.

Згідно засобів впливу і глибини включення до політичного буття, їх поділяють на дві

групи: цінності – цілі та цінності – засоби.

Серед найбільш значних цінностей - цілей слід назвати: добробут; безпеку (правову,
екологічну, техногенну, військову, інформаційну, економічну); порядок (державно-
політичний, соціальний, правовий); прогрес (розвиток соціальний, технологічний,
культурний); справедливість соціальна і моральна; рівність ( у можливостях, у правах,
політична, соціальна); легітимність; легальність (законність); свобода.

Доцільно відмітити, що цінності – цілі мають значні відмінності у змістовному

навантаженні в різних ідейно – політичних системах. Так, наприклад, інтерпретація
“свободи” чи “рівності” в “лівих” ідеологіях (комунізму, “демосоціалізму”) принципово не
співпадає з розумінням їх у неоліберальній чи неоконсервативній традиції.

Відомо, що неоконсерватизм значно зблизився наприкінці ХХ ст. із лібералізмом у

розумінні деяких ціннісних пріоритетів, і цім чимало сприяв трансформації останнього в
неолібералізм. Тепер їх ціннісні позиції щодо соціального прогресу, прав людини, її
соціально-економічної активності та доктрини “відповідальної рефлексуючої держави”
майже співпадають.

З іншого боку, вважається неподоланою суперечлива опозиція “свободи” і “рівності”.

Ідеологи наголошують, що лібералізм захищає свободу на шкоду рівності, а соціалізм
(комунізм)- відстоює рівність за рахунок свободи. Але ж сучасний соціалізм
(демосоціалізм) і неолібералізм шукають можливості розв’язання цього протиріччя.
Сучасний лібералізм будує рішення цієї проблеми, утворюючи нову теорію соціальної
справедливості, яка прагне поєднати право і мораль. Соціалізм же кінця ХХ ст. рішення
проблеми сполучення свободи і рівності бачить через реалізацію принципу громадської
власності, тобто реальної рівності людей в їх праві на власність; “свободний розвиток
кожної за ідеалами соціалізму, - є умовою свободного розвитку всіх”. Логіка цих ідейних
та політико- практичних пошуків все більше зближує за принциповими позиціями
неолібералів і соціал-демократію сучасності, що відкриває оптимістичні прогнози на
майбутнє.

Цінності - засоби та їх політичне втілення виступає умовою реалізації тих чи інших

фундаментальних ідеалів, що визначають характер політичного процесу.

До цінностей такого розряду відносять феномен влади, мир, війну, революцію, реформу,
насильство і авторитет. Політичні цінності не відповідали б своїй природі та
призначенню, якщо б їх тлумачення та використання цілком не залежало від характеру
тих політичних сил чи персон, що їх застосовують. Отже, головне розуміти, що саме в
ціннісній системі координат люди обирають “канали” взаємодії з політичним
середовищем, тут укладаються грунтовні постулати ідеологічних систем, і тут формуються
найважливіші ознаки всіх типів політичних культур і субкультур.

Політичні цінності, як вже зазначалось, не вичерпуються лише духовно високими,

позитивними категоріями. Доцільно розібратися в сутності деяких анти-цінностей в
політиці, які, нажаль, є нерідким явищем.

Політичний і правовий нігілізм має відношення до таких анти-цінностей. Як не

парадоксально, нігілізм діалектично сполучається з іншою анти-цінністю наївним
політико–правовим ідеалізмом. Ці різновекторні за суттю і майже несумісні феномени
досить “мирно” зживаються і разом утворюють тяжку картину політико-юридичної
безкультурності, неуцтва і темряви.

Нігілізм як родове поняття відображає негативне відношення суб’єкта до певних

цінностей, норм, поглядів, ідеалів. Це одна з форм соціальної поведінки та
світосприйняття. Нігілізм – різноманітний, він може бути моральним, релігійним,
ідеологічним, політичним і правовим. Загальною рисою всіх форм нігілізму є
заперечення. Але нігілістичне заперечення не співпадає з діалектичним запереченням:
останнє як закон діалектики обов’язково веде до утворення нової якості (форми) тощо;
нігілістичне ж заперечення є нищівною позицією до будь-якого об’єкта. Крім того, тут
акцентується не стільки факт заперечення, скільки його ступінь: інтенсивність,
категоричність, безкомпромісність характеру самого заперечення.

Політичний і правовий нігілізм є різновидами соціального нігілізму. Політичний нігілізм

не заперечує всю політику взагалі, а скоріше окремі її усталені форми та інститути
(державність, плюралізм, ідеологію, політичну свідомість тощо). В силу цього нігілістична
позиція в політиці веде до екстремізму, до неприйняття курсу реформ, до різних форм
соціального протесту та принципового абсентеїзму; політичним нігілізмом були насичені
анархістські програми та ідеї, сьогодні ж він виступає рисою політиків, що схильні до
популізму, до вкрай радикальних методів політичної дії (як правого, так і лівого крила).

Правовий нігілізм полягає в загально-негативному, неповажному ставленні до права, у

запереченні його верховенства, первинності закону та необхідності нормативного
порядку.
Витоками і важливими чинниками розростання політико-правового є не тільки
соціально-економічна криза, політична невлаштованість і громадські негаразди
“транзитних” суспільств, але й деформації у політичній і правовій свідомості людей, їх
неосвіченість у цій сфері, серйозні вади у слідчо-прокурорській та міліцейській практиці
та, часто, безпорадність і “мнима незалежність” судів. Форма виявлення правового
нігілізму такі: навмисні безпосередні порушення чинного законодавства;
розповсюдження масового невиконання і недотримання юридичних приписів (норм)
будь-якого характеру; зростання числа юридичних колізій, “війна законів”, тобто видання
суперечливих чи взаємовиключних правових актів; навмисна підміна законності
політичною, ідеологічною чи державно-прагматичною доцільністю; конфронтація
представницької та виконавчої гілок влади на всіх рівнях; порушення конституційних прав
і свобод людини, громадянина (особливо природних); національно-етнічний нігілізм,
який на рівні правової політики дозволяє ущемлювати культурні потреби національних
меншин; врешті, теоретичні форми нігілізму в правознавстві та політології виявляються у
псевдо-наукових підходах – догматизму і вульгаризації наукових ідей, доктрин. Отже, як
видно з цих форм – виявів, змістовні вирази нігілізму в праві та політиці надзвичайно
близькі й по суті споріднені.

Ще один феномен, що підпитується політичною і юридичною неосвіченістю є політико-

правовий ідеалізм як анти-ціннісна позиція. Він означає надзвичайну, необгрунтовану
переоцінку інститутів політики і права через деформовану правосвідомість, дефіцит
політико-правової культури чи належність до фанатично-ідеалістичної субкультури в
політиці.

Із зовнішньої сторони правовий ідеалізм не є дуже помітним, але він є не менш

шкідливим для держави і суспільства, та має деструктивні наслідки. Ідеалістична
переоцінка права веде до його фетишизації, або волюнтаризму деяких
правозастосовників у їх професійній діяльності; свою уседозволеність вони
виправдовують незайманістю, “чистотою” і силою Права. А їх належність до його
“легіонів” ніби-то надає неосяжних можливостей та прав на безпечну істину. Такі дії та
позиції, зрозуміло, лише компрометують Право, винищують його соціально-ціннісну
компоненту.

Правовий ідеалізм деяких юристів, депутатів народив у певної частини нашого

суспільства “кризу довіри” щодо законодавства, чи ширше – конституційно-
парламентських шляхів розв’язання застарілих і гострих нових проблем: ”найкращій закон
нічого не вартий, якщо він практично не виконується” – саме так зіткаються правовий
нігілізм з правовим ідеалізмом.

Правовим ідеалізмом страждають чимало відданих політиків, коли вони перетворюють

на широкомасштабні та резонансні політичні кампанії програми дій по боротьбі з
корупцією, злочинністю, чи возводять у головні цілі досить кризових держав негативне
оновлення всього законодавства (конституції, законів, кодексів тощо) у “політично-
ангажовані строки”.

Зовсім вже безпорадною виступає така ідеалістична політична утопія, як прагнення до

утворення Раю на Землі політичними засобами. Така ідеалістична абсолютизація світу і
технологій політики певним чином надає їм благородства і шляхетності; але реально –
веде до відриву політичної надбудови від базисних відносин, від практичних подій,
деформує політичні засоби, посилює популістські тенденції в політичному процесі,
винищує варіативність політичних технологій, адже на користь будівництва цього “Раю”
стає можливим пожертвувати конкретними завданнями поточної політики. Врешті,
політичний ідеалізм може привести до вкрай несприйнятливих ірраціональних форм
політико-ідеологічного фанатизму.

Невід’ємною частиною формування, фіксації та відтворення ідентичності будь-якої нації

та держави як соціокультурної та політичної спільноти є національно-державні символи
та ідеали. Вони виступають своєрідними елементами зв’язку в політичній культурі. Символ
являє собою концентрований вираз основної ідеї, явища чи поняття, який заснований на
його структурній схожості з цими останніми. Однією з форм символу є емблема, до якої
видатний російський філософ О.Ф.Лосєв відносив і державну символіку. Окремим видом
емблеми є герб, прапор та інші атрибути, які втілюють перш за все ідею національно-
державної єдності та величності. Символи можна зображувати умовно-графічно
(християнський хрест, серп та молот, нацистська свастика тощо), фігурами людей або
іншими (Маріана у Франції, дядя Сем у США, ведмідь в Росії, страус в Австралії).

На поведінку людей часто значно більше впливають не стільки самі дії уряду, політичних
партій та діячів, скільки пануюча у суспільстві система символіки, що орієнтує людей на
конкретний тип соціальних відносин. Самі по собі символи, не пов’язані з реальністю, з
центральною ідеєю, пануючою у суспільній свідомості, не можуть правильно пояснити
істинні механізми та мотиви, які визначають та регулюють поведінку окремих індивідів та
соціально-політичних угруповань. Часто різного роду символи створюються штучно, на
основі неповного, упередженого трактування тих чи інших соціальних та суспільно-
політичних процесів та явищ. І все ж таки загальна мова символіки свідчить про єдність
політичної культури даного суспільства.

Як відмічав О.Шпенглер, єдність будь-якої культури базується на загальній мові її

символіки. Кожний народ створює та шанує власні національно-державні символи. Вони
будуються на традиції, в якій важливе місце посідає різного роду прапори, герби, інші
атрибути самоідентифікації. Частина символів формується спонтанно в процесі
життєдіяльності всіх або більшості членів національного співтовариства, а друга частина
створюється і цілеспрямовано впроваджується елітами. Від моменту виникнення
національної держави політичні лідери створювали та використовували національні
символи для обгрунтування власного політичного курсу. Те ж саме можна сказати і про
більшість держав сучасного світу.

Гімни представляють собою офіційні патріотичні символи, знаки, за допомогою яких

народи відрізняють себе один від одного або підтверджують межі своєї ідентичності.

Прапор в поєднанні з гімном та іншими атрибутами державності в багатьох країнах

перетворився в емоційне втілення нації. Не випадково, що коли громадяни однієї
держави бажають виказати своє незадоволення та протест діями іншої держави, вони
публічно спалюють прапор цієї держави, а будь-яке зневажання прапора в більшості
країн розглядається як кримінальний злочин. Поряд з прапором та чи інша держава в
уявленнях як її громадян, так і іноземців, ототожнюється з її гербом. Часто центральним
елементом гербів виступають зображення рослин і дерев, тварин, птахів.
Національно-державні символи та ідеали більш-менш тісно пов’язані між собою, вони
взаємодоповнюють та підтримують одне одного.

Таким чином, політико-правові цінності та ідеали відбивають ціннісний зміст політичного

процесу, аксіологічну компоненту політики та логічно підводять нас до розуміння
феноменів ідеології та політичної культури.

Вищі цінності та їх роль у суспільстві.  Класифікація цінностей залишається науковою

проблемою. Єдиного підходу до вирішення питання немає. Вважається, що
найзагальнішою основою класифікації цінностей виступають: сфери громадського життя,
носії цінностей, ієрархія цінностей. Основні сфери громадського життя звичайно
розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні і духовні.

  Матеріальні цінності — це ціннісне значення природних об'єктів і предметних цінностей,

тобто засобів праці і речей — безпосереднього споживання. Природні цінності:
природне благо, укладене в природних багатствах. Предметні цінності, створені
людиною: споживча вартість продуктів праці (корисність взагалі), культурна спадщина
минулого, що виступає у вигляді предметів багатства, сучасників і предметів релігійного
поклоніння.

  Соціально-політичні цінності — це ціннісне значення соціальні і політичні явища, подій,

політичних актів та дій.

Соціально-політичні цінності: соціальне благо, що є в суспільно-політичних явищах, і

прогресивне значення історичних подій (революцій, угод, договорів та ін.). Критеріями
ціннісного значення в таких випадках виступають суспільне благо, політична воля,
братерство, світ та ін.

Духовні (суб'єктивні) цінності — це нормативна, рекомендаційно-оціночна сторона явищ

суспільної свідомості, що виражається через відповідні форми, служить нормативною
формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності. Відомо, що ідеї, погляди
можуть бути справжніми, істинними і помилковими, але від цього вони не перестають
бути цінностями. Всі ідеї у сфері цінностей виконують яку-небудь функцію, регулюють ті
чи інші відносини людей, виступаючи засобами й об'єктами їх діяльності. Особливе місце
займає культура як цінність інтегрального порядку. По-перше, тому, що культура поєднує
матеріальні, соціально-політичні і духовні цінності, створені працею людини для
задоволення своїх потреб. По-друге, тому, що культура — це не тільки сукупність
створених цінностей, але й спосіб створення і засвоєння цінностей, тобто спосіб реалізації
творчого потенціалу людини у сфері матеріальної і духовної діяльності. Інакше кажучи, це
не просто сума предметів і цінностей, але й процес розкриття здібностей і дарувань
людини, формування в нього відповідних ціннісних орієнтацій. Культура як цінність — це
все те, що сприяє розвитку людини, її гуманності, шляхетності і творчих здібностей, що
сприяє зростанню її волі, збільшенню влади над природою, суспільними відносинами і
самим собою.

4.                Основні політичні ідеології.

Особливе місце в структурі політичної свідомості посідає політична ідеологія. Вперше
поняття "ідеологія" ввів в науковий обіг французький філософ Дестюд де Трасі (1754—
1836). В праці "Елементи ідеології" він розглядав ідеологію як науку про закони
походження людських ідей із почуттєвого досвіду. Тож поняття "ідеологія" походить від
поняття "ідея". Власне Д. де Трасі розглядав ідеологію як науку про ідеї, їх виникнення та
функціонування.

Політична ідеологія — складне і суперечливе духовне утворення. Вона покликана

розкрити специфіку двох видів розвитку — політичного та ідеологічного — і водночас
показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес.
Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідеології
лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. Ніколи політика без ідеології не
існувала (і не буде існувати), бо ідеологія є необхідним структурним елементом політики.
В традиційному (аграрному) суспільстві ідеологія, як правило, збігалася з релігією і
розвивалась у релігійній оболонці. Завдяки секуляризації, тобто відокремлення церкви
від держави, влади духовенства від світської влади, ідеологія дедалі набувала світського
характеру. З'являлись її різновиди, що і спричинило посилення впливу ідеології на
політичну поведінку громадян, посилило політичне розмежування в суспільстві, сприяло
інституційним змінам.

Зрозуміло, що за цих умов виникла потреба осягнення сутності ідеології, і згодом

з'явилось чимало неоднозначних тлумачень цього суспільного феномену. Назвемо деякі з
підходів.

1) Виникнення політичної ідеології пов'язується з потребою легітимації влади (Г. Моска, Р.

Міхельс, В. Парето). Тобто з допомогою ідеології можновладці обґрунтовують законність і
справедливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в
суспільстві. Завдяки ідеології вже на рівні ідей виникає взаємовизнання еліти і мас.

2) К. Маркс і Ф. Енгельс у своїй спільній праці "Німецька ідеологія" наголошували, що

ідеологія — це: а) ідеалістична концепція, згідно з якою світ постає як втілення думок,
принципів; б) тип мислення, коли не усвідомлюється залежність особистих ідей від
матеріальних ідей (інтересів) класів; в) хибне, ілюзорне відображення дійсності в
політичних, філософських, релігійних, моральних та інших формах. Висновок К. Маркса
категоричний: конкретні інтереси (матеріальні) породжують ту чи ту суспільну теорію.
Така теорія — це тільки ідеологічне (словесне) прикриття матеріальних інтересів. Тому
ідеологія — це феномен мислення, зумовлений соціальними, життєвими інтересами. Хоча
цей груповий, частковий інтерес часом ретельно маскується гаслами загальної
справедливості. Отже, згідно з тезою К. Маркса, ідеологія — це сукупність ідей, поглядів,
теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій інтересів конкретних
класів, приховуючи відносини панування і підкорення.

3) К. Мангейм (1893—1947) у своїй праці "Ідеологія та утопія" не поділяв марксистську

ортодоксію і наголошував, що суспільне буття не зводиться до економічних відносин у
сфері матеріального виробництва. На соціальну поведінку впливають не тільки
матеріальні інтереси, а й інші чинники, зокрема релігія визначала "соціальне буття" в добу
Середньовіччя. Тому ідеологія — це не обов'язково свідоме обдурювання. Ідеологія — це
обґрунтування, апологія (захист) існуючого устрою. Вона здатна з'єднувати людей,
акумулювати їх політичну енергію, та, за певних умов, можливі ідеологічні диверсії.
4) Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у другій половині XX ст. вимагали відмови від "ідеології",
оскільки ідеологія не може містити об'єктивних реальних знань. Такі знання дає тільки
наука, а ідеологія виражає суб'єктивні соціально-класові інтереси. Згадані мислителі
виступали за деідеологізацію (відмова від ідеології), вважаючи, що сучасне індустріальне
суспільство здатне вирішувати свої проблеми "за межами ідеологічних догм" (С. Ліпсет).

5) Р. Арон наголошував, що ідеологія виражає історичну перспективу, прагнення

майбутнього. Тому ідеологія не може бути істинною чи хибною. Це проект майбутнього, в
який постійно вносяться корективи. Тож ідеологія радше безперервний діалог, аніж щось
остаточно доведене, стверджене.

6) Ідеологія — система уявлень, в якій практичне спрямування переважає над

теоретичним, тобто вона спрямована більше на вдосконалення суспільного життя, аніж
на теоретичне обгрунтування існуючого (Л. Альтюссер).

7) О. Лемберг у праці "Ідеологія і суспільство" висуває ідеологію як систему певних ідей,

цінностей та норм. Вона призначена об'єднувати людей, щоб вони були здатні спільно
жити та діяти. Політичні партії, рухи, суспільство не можуть існувати без ідеології, позаяк
ідеологічний вакуум нестерпний для людини. Ідеологія сприяє розумінню світу. Жити без
ідеології — це жити в незрозумілому для себе світі, без цінностей та норм, які є основою
поведінки та способу життя людини.

8) Ідеології — такі системи цінностей, які стають актуальними у час глибоких суспільних
криз (німецький політолог У. Матц). Тоді вони перетворюються в суспільний світогляд з
великим потенціалом віри, орієнтації та сенсів. Хоч політичні переконання і різняться від
релігійних за змістом, але й вони ґрунтуються"на вірі. Віра й сенси спрямовують людину у
майбутнє. Якщо релігія пропонує "рай на небі", то ідеологія — "рай на землі", але обидві
орієнтують на майбутнє. Ідеологи сьогодні відіграють чималу роль в суспільстві, та
майбутнє відкрите суспільство повинно остаточно звільнитись від "цих сурогатів істинної
громадянської віри".

9) Ідеологія — результат масової свідомості (неоанархісти).

Отже, спектр поглядів на ідеологію досить широкий — від негативного до позитивного

полюсів. Негативи ідеологи пов'язують з її груповою суб'єктивністю, груповим егоїзмом.
За такого погляду ідеологія протиставляється раціональному, науковому осягненню
соціальної дійсності. Тоді ідеологія не стільки відображає і несе істину, скільки є
"спотвореною свідомістю" (К. Маркс), "кристалізацією хибної свідомості" (В. Па-рето),
"добровільною містифікацією" (К. Мангейм), "секуляризованою релігією" (Д. Белл),
"невпізнаною брехнею" (Б.-А. Леві). Позитивний бік ідеології вбачають в її здатності
об'єднувати людей на рівні ідей, пропонувати гуманістичні цінності, ідеали, норми,
прищеплювати людям віру в можливість розбудови суспільства на найбільших
всезагальних і оптимальних засадах та принципах.

Ідеологія тісно пов'язана із соціальною структурою суспільства. Сучасні ідеології є

продуктами індустріального суспільства. В ньому ідеологія набуває розвинутих форм, бо
з'являється її соціальна основа — класи, нації та партії. Класам, націям ідеологія потрібна
на високій стадії їх розвитку. Поки соціальна група слаборозвинута, вона не усвідомлює
свій груповий інтерес. її світогляд, ціннісні орієнтації перебувають ще тільки у формі
колективної психології. Це групові настрої, загальні почуття, вірування, очікування, надії,
прості, малоуз-годжені між собою словесні кліше. Тут переважають емоції, аніж логічна
впорядкованість ідей, обґрунтованість висновків. Це тільки напівфабрикат, а не
ідеологічний продукт. Ідеологією він стає тоді, коли теоретики-ідеологи надають: 1)
системності, цілісності цим аморфним уявленням, ідеям, настроям; 2) логічно
обґрунтовують поняття, висновки, принципи; 3) пропонують свої поради, рецепти
суспільних змін, гасла; 4) виробляють ціннісне ставлення до світу, наголошуючи на тих чи
тих цінностях (свобода, рівність, справедливість, патріотизм, демократія, любов і
ненасильство, братерство). Наявність ідеології прискорює соціальне дозрівання групи, її
індивідуалізацію. Група усвідомлює своє соціальне становище, самоідентифікується, сам
©організовується, обґрунтовує і теоретично виражає свій інтерес, визначає своїх
партнерів та опонентів, інтерпретує минуле, сьогодення, майбутнє. Соціальна група
еволюціонує, а відтак еволюціонує і її ідеологія. Коли група перебуває на висхідній ділянці
свого розвитку, її ідеологія є більш критична щодо існуючого ладу, оптимістична,
революційна. Коли група зменшується кількісно і її роль у суспільстві падає, то її ідеологія
стає більш консервативною, апологетичною, прагнучи зберегти існуючий стан.
Прийшовши до влади, соціальна група змушена враховувати інтереси інших соціальних
груп та спільнот, її ідеологія стає поміркованішою. Якщо це вдається, то ідеологія сприяє
суспільному розвитку всіх. Якщо ж груповий егоїзм бере гору, то соціальна група
самоізолюється, породжуючи революційні настрої. Революційний клас, як правило, ще не
достатньо соціально зрілий, щоб підпорядкувати свій протест історичній перспективі.
Натомість він готовий покращити свій стан за рахунок інших класів, груп, націй. Він не
бачить ближчої перспективи і перескакує в своїй уяві за видимий історичний горизонт.
Його орієнтація — це суміш викривальної і бунтівної ідеології та далекосяжної
перспективи, яка за даних умов самосвідомості громадян є утопією. Тож у соціально-
світоглядному аспекті ідеологія, як і релігія, є формою дозрівання людської свідомості до
стану вселюдської єдності. Такий стан передбачає відмову від особистого, групового
(національного, класового, расового, релігійного, державного, цивілізаційного, навіть
планетарного) егоїзму. А це дещо важче, аніж перебудова економічних, політичних,
соціальних (освіта, медицина), духовних (релігія, мораль, право) інститутів та засад, хоча
вона (перебудова) нагально потрібна. Цим частково й пояснюється криза сучасних
ідеологій. Адже глобалізаційній добі напевно відповідатимуть дещо інші ідеологічні
орієнтації, ніж ті, що запропонувала доба індустріалізму.

Ідеологія — це посередник (медіатор) між політичними інтересами і політичною

діяльністю. Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити їх на чітку
програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють усі сфери
суспільного життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Тому ідеологія зачіпає
всю палітру суспільних проблем. Вона формує ставлення до влади, механізмів її
функціонування, до проблем власності, виробництва, розподілу, до взаємостосунків між
людьми.

Специфіка ідеології в тому, що вона в структурі свідомості посідає проміжне місце між її
емпірично-буденним та науковим рівнями. Тому вона більше залежить від емоцій,
почувань, пристрастей, переживань, ніж наука. Відмінність між ідеологією і наукою в
тому, що наука (науково-теоретичний рівень свідомості) прагне розкрити внутрішні
закономірні риси явищ та процесів. Ідеологія ж відображає ці явища і процеси через
призму групових інтересів. Тобто об'єкт і науки, і ідеології може бути один і той же. Але
якщо між об'єктом і наукою немає посередників, то між об'єктом та ідеологією таким
посередником є інтерес групи (окрім методів та засобів пізнання). Ідеологія відображає
певне ставлення до предмета знання (явищ, процесів), дає оцінку на основі цінностей, а
наука переважно несе знання. Наука безпристрасна, ідеологія завжди пристрасна. Наука
не може підлаштовуватись під смаки і вподобання когось, бо тоді вона
вироджуватиметься, а ідеологія може змінювати свої акценти залежно від смаків і
вподобань політичних та партійних лідерів, носіїв ідеології. Тож ідеологія більше
спотворює, деформує реальність порівняно з наукою.

Ідеологія має свої різновиди — релігійна, правова, економічна, політична ідеологія.

Політична ідеологія є стрижнем ідеологічної системи. Вона покликана згладити, узгодити
суперечності інтересів класів, соціальних груп в їх боротьбі за державну владу чи участь в
ній. Таким чином, ідеологія — це система ідей, поглядів, ідеалів, цінностей, які виражають
та захищають інтереси, цілі, світорозуміння певних соціальних груп громадян з
використанням політичної влади чи впливу на неї. Й поки суспільство поділятиметься на
групи за інтересами, залишатиметься потреба у владному регулюванні їх відносин. Групи
підтримуватимуть або протистоятимуть владі, формуючи групові образи щодо їх (груп)
місця у суспільстві і відстоюючи власний погляд на світ як найдостовірніший. Коли ж
групи дозрівають до почуття і усвідомлення всеєдності, тоді партикулярні (часткові)
ідеології втрачають свою міць і привабливість. На їх місці утворюється універсальна
ідеологія, яка вбирає в себе все цінне своїх предтеч. В історії людства такі ідеології мали
релігійну оболонку і збігалися із світоглядом. Груп, які претендують в сучасному
суспільстві на власне світобачення, багато, їх інтереси часто не збігаються, отож
ідеологічний плюралізм та ідеологічна боротьба притаманні сучасним соціумам.

Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування цілей, принципів,

цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується образ дійсності, тобто узагальнене уявлення
групи про свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи

перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної
еліти. На цьому рівні відбувається поєднання загальних політичних поглядів з
повсякденними потребами, які громадяни та їх об'єднання висувають до влади. Означені
принципи, лозунги, програми, документи складають ідейно-політичну основу для
прийняття рішень, орієнтації та стимулювання поведінки громадян.

3) актуалізований (чи поведінковий), який свідчить про міру засвоєння громадянами

цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології, наскільки вони втілені в діях
громадян.

Між цими рівнями можуть існувати суперечності в трактуванні одних і тих же ідей,
наприклад, між ідеалами (свободи, рівності, братерства) і засобами їх реалізації (терор і
насильство якобінців у Франції, більшовизму в Росії, військові акції США у В'єтнамі, Іраку).

Структурними складниками політичної ідеології є:

1) політичні ідеї;

2) політичні теорії, концепції, доктрини;

3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;

4) оцінка політичних процесів;

5) гіпотези, гасла, програми.

Політична ідея — вихідний момент теоретичного пізнання і перетворення політичної

реальності. Час від часу між попередніми ідеями, способами пояснення дійсності і
новими фактами виникає суперечність. Якщо ця суперечність не розв'язується в нових
ідеях, то старі ідеї гальмують прогресивні зміни. Політична ідея — це результат осягнення
думкою предмета пізнання — політичного процесу. Ідея містить в собі як ідеальний стан
об'єкта, так і план (проект) його реалізації. Ідея є містком між думкою і дією, дозволяючи
енергії думки перетворюватись в конкретну активну дію. Тут потреба (дефіцит чогось)
завдяки ідеї (миттєвому осягненню дійсності думкою) перетворюється в інтереси, цілі й
мотиви соціальних спільнот і стає посібником для подальших дій. Тому не ідеї (свободи,
братерства, загального блага, миру, рівності, демократії) погані, а люди недосконалі, бо,
осягаючи ідеї своєю свідомістю, ми їх деформуємо своєю корисливістю. Ідея
президентської форми правління працює в США вже сотні років, а в Україні викликає
сумніви й застереження. Тож духовна чистота (чи її відсутність) може суттєво впливати на
реалізацію будь-якої ідеї. Так, ідея поділу влади була висунута ще в античності,
відновлена Дж. Локком, а концентровано викладена Ш. Монтеск'є. Надати ідеї поділу
влади концептуального виразу вдалось тільки в XIX ст., коли теоретики демократичного
лібералізму системно опрацювали її постулати. Зусиллями теоретиків XX ст. вдалося
досягти задовільного теоретичного стану політичної концепції поділу влади.
Політологічна наука в своїх скарбничках містить чимало концепцій (парламентаризму,
плебісцитарної демократії, різних типів демократичного правління, політичних еліт,
партій, лідерів).

Політична гіпотеза спонукає відшуковувати можливі та ймовірні причинно-наслідкові

зв'язки між явищами. Вона дозволяє продуктивніше формувати концепції.

Політична концепція логічно поєднує ідею чи кілька ідей в систему суджень. Хоча
концепція містить глибокі і конкретні знання, вона поступається політичній доктрині та
політичній теорії своєю повнотою.

Політична доктрина — це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають

суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні
тенденції її розвитку. Кожна держава опрацьовує власну політичну, військову доктрини, в
яких розкривається стратегія і тактика політичної діяльності на історичний період.
Доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер політичного режиму,
основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, розкриває
зміст політичних, ідеологічних цінностей. Чинна конституція уособлює політичну
доктрину у формі беззастережних і обов'язкових для виконання норм.

Претендуючи на всезагальність, універсальність, знання та відображення істини, ідеологія

включає в себе теоретичне знання. Вона зазнає впливу не тільки нижнього психолого-
емоційного рівня, але й прагне дотягтись до науково-теоретичного рівня. Власне її ніхто
саме як ідеологію не виробляє. Більшість шукає істину в формі теорії. Тому логіко-
концептуальною основою ідеології є соціальні і природничі теорії. Політична теорія —
вища, найбільш розвинена форма організації наукового політичного знання, яка дає
цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв'язки політичної сфери дійсності. Але якщо
наукова теорія набуває ідеологічного відтінку, то вона втрачає свою академічну чистоту,
формальну безсторонність і запліднюється колективною (груповою) волею та груповим
інтересом.

Політичний ідеал спрямовує ідеологію на пошук досконалих форм суспільного життя,

оцінює сучасні форми життєустрою з позицій майбутнього.

Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки кожної політичної дії, вчинку,
їх наслідків. Тобто наскільки дана дія, вчинок демократичний, відповідає цінності миру,
свободи, суверенітету, плюралізму, відкритості, чесності тощо. Цінності впливають на
добір та ієрархію політичних пріоритетів, визначають характер аргументації (прихильники
плюралізму відстоюватимуть право політичної опозиції на свободу слова в межах
демократичного закону, а ті, кому властива віронетерпимість, знаходитимуть аргументи
для заборони діяльності "чужинців").

Структурним компонентом політичної ідеології є також політичні гасла. Політичні гасла —

це керівні ідеї, завдання, вимоги та директиви політичних перетворень. Вони є спонуками
до безпосередньої дії, закликом до змін (ліберальним гаслом Французької буржуазної
революції було "Свобода, братерство, рівність"; комуністичної ідеології — "Пролетарі всіх
країн, єднайтеся!", "Вся влада Радам"; помаранчевої революції — "Свободу не спинити!").
Гасла транслюють політичну ідеологію в масову свідомість, активізують творчість людей.
їх прийняття чи відхилення вказує на дієвість політичної теорії.

Більш швидкоплинними є політичні лозунги ("Ми разом, нас багато, і нас не подолати",
"Схід і Захід разом!", "Суддям честь!"). Вони можуть мати ситуативний характер і менш
прив'язані до ідеологічних ідеалів та цінностей.

Ідеологіям притаманні також політичні міфи і політичні утопії.

Політична утопія — це сукупність ідей та уявлень, які є продуктом абстрактного мислення,

не ґрунтуються на знанні реальних політичних процесів і пропонують принципово
нездійсненний за даних умов проект (заклики до побудови комунізму за два—три десятки
років).

Означені складники політичної ідеології (ідеї, гіпотези, концепції, доктрини, теорії, ідеали,
цінності, гасла, міфи та утопії) в своїй сукупності формують програму політичної діяльності
політичних суб'єктів.

Політична програма — це насамперед план, за яким готові діяти та чи та партія, блок,

соціальна група, клас, нація, світове співтовариство. В ній наголошені засадові принципи
бачення проблем, цілей, завдань та шляхів їх розв'язання в усіх сферах суспільного життя.
Програмою намічають послідовність дій, засоби, методи суспільних перетворень,
передбачають темпи й терміни трансформацій.

Другий з основних структурних елементів політичної свідомості — політична

ідеологія. Для визначення місця ідеології в політичній культурі, її ролі в політичному
житті суспільства з'ясуємо спочатку, що таке ідеологія взагалі. Ідеологія, зазначається у
«Філософській енциклопедії», — це «сукупність ідей і поглядів, які відображають у
теоретичній більш чи менш систематизованій формі відношення людей до навколишньої
дійсності та один до одного і служать закріпленню або зміні, розвитку суспільних
відносин. Основою ідеологічного відображення дійсності є певні суспільні інтереси.

Відповідно до наведеного визначення політична ідеологія виступає як система ідей і

поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення
влади.

Сутнісними рисами політичної ідеології є систематизований, теоретичний характер і

цілісне відображення інтересів суспільних класів. Суб'єктами основних політичних
ідеологій сучасності — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є
саме суспільні класи.

Відмінності в інтересах суспільних класів породжують відмінності в їх ідеології. А оскільки

в суспільстві завжди є класи з відмінними інтересами, то демократична держава, тобто
така держава, яка стоїть над класовими інтересами, прагне виражати інтереси всього
народу, а не передусім певного суспільного класу, не може ставати на позиції тієї чи іншої
ідеології. Так звана державна ідеологія завжди є вираженням інтересів лише певного
суспільного класу.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і

остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й
розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих
феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву,
приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В
основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень
лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б.
Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та
природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією
угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від
народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя,
свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме
свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто
все те, що притаманне буржуазії.

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зокрема, у працях Б.

Констана. Він розрізняв свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку,
народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому
праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте
людина за таких умов не знала особистої, громадянської свободи, бо вся її
життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка
проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у
нього низки особистих прав, з'являється лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності

людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму
державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три
відносно самостійних гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута
спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є.
В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації,
позаекономічних форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода
грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на
нерегульованому ринку. Держава має керуватись принципом «laissez faire» (франц. —
«дозвольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати
лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим
самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як
неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у

французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в
американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками
лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до європейського суспільно-політичного

лексикону. Як найменування політичного угруповання воно вперше з'явилось 1812 р. в
Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів у кортесах. Згодом
увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У
XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які
функціонували вже не як аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові
організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у
європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали
провідні позиції в політичному житті західних країн.

Проголошення і конституційне закріплення права на свободу, приватну власність і вільну

економічну діяльність, втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і поділу
влади забезпечили прискорений розвиток продуктивних сил, сприяли звільненню від пут
абсолютизму, становленню правової держави, парламентаризму й демократії. В цьому
полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

Однак давно помічено, що свобода — ворог рівності. Проголошена лібералізмом

свобода для всіх виявилась свободою лише для небагатьох — для власників, тобто для
буржуазії. Держава, яка дала рівні права всім громадянам і усунулась від втручання в
економіку, залишила слабких без захисту і зробила їх здобиччю сильних. Замість
цивілізованого індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли кожен діяв лише у
власних інтересах, не зважаючи на інтереси інших людей і суспільства в цілому.
Збагачення одних здійснювалось за рахунок зубожіння інших. Загострилась класова
боротьба, про що свідчать численні виступи робітників на захист своїх прав та інтересів. У
Франції, наприклад, через 82 роки після прийняття Декларації прав людини і
громадянина, у 1871 р. відбулось повстання робітників Парижа проти безправ'я і
злиденного існування, яке увійшло в історію під назвою Паризької Комуни.

Особливо наочно криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX—XX ст. з

настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання
стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з
ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств
призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання
безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками
засобів виробництва.
У такій обстановці ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких
найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних
обмежити свавілля монополій і полегшити становите найбільш знедолених верств
населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які в
сукупності склали так званий соціальний лібералізм. Мова йде насамперед не лише про
формальне визнання права кожного на життя, свободу і власність, а й про реальне
забезпечення соціальних прав людей — на працю, відпочинок, добробут, охорону
здоров'я, освіту тощо. Для обмеження свавілля власників капіталістичних монополій,
приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання
держави в економіку й соціальні відносини.

Визначним теоретиком соціального лібералізму був англійський економіст Джон

Мейнард Кейнс (1883—1946). Ще на початку XX ст. він виступив з теорією
«регульованого капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах держава має
відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-
економічних відносин. Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монополізацію
виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні
підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття,
допомагати незахищеним верствам населення.
Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип
державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика
економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «новому
курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати
найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта
сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як
соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією.

На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних країн значною мірою

вплинуло те, шо в 50-ті роки у США сформувався своєрідний консенсус між лібералами та
представниками поміркованого крила консерваторів стосовно низки важливих питань
соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й
соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу ліберали досягли з соціал-
демократами та консерваторами. Ліберально-консервативно-соціал-демократичний
консенсус не ставив під сумнів існування капіталізму, а був спрямований лише на
реформування окремих його сторін. Мова йшла про те, шо держава повинна захищати
інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну нерівність шляхом
перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров'я,
освіти, культури, житлового будівництва тошо. Післявоєнне економічне піднесення та
реалізація ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу сприяли
підвищенню добробуту широких верств населення. Набула поширення концепція
«держави загального благоденства». Та сталося так, що основні ідеї лібералізму в межах
досягнутого консенсусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами —
зліва. Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й ліберальних партій,
соціальна база яких звузилась, оскільки вони опинились між соціал-демократичними і
консервативними таборами.

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо

оновлення лібералізму, пристосування до нових історичних реалій зумовили появу
багатьох його різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох варіантів лібералізму
можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями, які
відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-
економічних проблем. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє
до лібертаризму (від франц. liberte — свобода). Для нього характерні абсолютизація
індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні
відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських
країнах іноді називається неолібералізмом, у СІЛА відповідає так званій чиказькій школі,
або школі монетаризму. В центрі її — ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса.
Представники цієї школи, передусім американський економіст Мілтон Фрідмен (нар.
1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон
Хайєк (1899—1988), вважають, шо грошовий обіг і його закони складають центральний
елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні
економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристских засобах,
фінансовому регулюванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи, зазначений
напрям лібералізму — це економічний консерватизм, який повторює з певними
модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає

проміжне становише між консерватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з
першим справа, а з другим — зліва. Грунтуючись на таких цінностях класичного
лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, цей напрям водночас
визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення
соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і

консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, шо перший визнає
необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий,
навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія
більшості сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напрямів лібералізму, але в
різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій
своєчасно відгукнутися на назрілі суспільні потреби.

Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова conservare, що означає

«охороняти», «зберігати». Щоправда, з'явилась вона дещо пізніше, ніж сама доктрина, а
саме 1818 p., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних
кіл Франсуа Шатобріан (1768—1848) почав видавати журнал «Консерватор».

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і

Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху
феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-
аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному
способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і

публіцист Едмунд Берк (1729—1797), який у своїх численних працях засуджував
Французьку революцію. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала
своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед
святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції,
дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відповідно до природного ходу явиш,
вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої

склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо,
шоб ця рівновага в подальшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у
збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти
з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові.-Так повільна, поступова
еволюція поєднується з принципом збереження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, шо вони не мають
порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи: якщо перші змінюють
сутність об'єктів, то другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на
превеликий жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентивним
реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка у тогочасній Європі були

французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 —1840), Жозе де
Местр (1753—1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773—1859), а в США —
«батьки-засновники» цієї держави Джон Адамс (1735—1826), Александер
Гамільтон (1757-1804).

Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, шо повернутись у дореволюційні часи неможливо.

Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка
морально розклалася. Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у
духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували республіку, як форму
державного правління; зразком «конституційова-ного суспільства» вважали феодалізм.
На відміну від Е. Берка, котрий припускав реформи, але поєднував їх з традицією, вони
протиставляли традиції і авторитет реформам. На їхню думку, новації завжди вносять
велику смуту в суспільне життя.

К. Меттерніх виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи європейських держав,

заснованої на дотриманні балансу між наймогут-нішими державами. Таку систему він
вбачав у Священному союзі, створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і
Пруссії. Зовнішньополітичний еквілібріум найтіснішим чином пов'язаний із
внутрішньополітичним пануванням консервативних сил.

Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висунутим європейським

Просвітництвом і Великою французькою революцією, засновники консерватизму
протиставили погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей,
гадали вони, передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне
руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому існуючим інститутам
потрібно віддавати перевагу перед навіть найдосконалішими теоретичними схемами.

Якщо лібералізм відразу виник як буржуазна політична ідеологія, то консерватизм

спочатку відбивав інтереси феодально-аристократичних кіл у їхній боротьбі проти
буржуазії і лише згодом став щоразу більше використовуватись буржуазією для захисту
власних інтересів. Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після
революцій
1848—1849 pp. і чітко проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької
імперії Отто фон Бісмарка (1815—1898), прем'єр-міністра Великобританії, лідера
Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін.

О. фон Бісмарк соціальну базу своєї консервативної політики вбачав передусім у

соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень — селянах, ремісниках,
торговцях. Він намагався довести, шо великі землевласники є природними союзниками
цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею «однієї нації»,
яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою
консервативної партії.

О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ і стояли біля їх

витоків. Особливо наочно ця необхідність виявилась з переростанням капіталізму в
імперіалістичну стадію, коли загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух. За
цих умов, відстоюючи єдину мету — зміцнення економічного й політичного панування
буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення. Прибічники
реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та
поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси
землевласницької аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних
торговців, які зазнавали утисків від монополістичних конкурентів, відстоювали старі
цінності.

За всіх відмінностей між різними напрямами консерватизму аксіомою консервативної

ідеології й політики було і є визнання природної та соціальної нерівності людей.
Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи, j Через те вони, як і
представники класичного лібералізму, виступають проти втручання держави в економіку
й 1 соціальні відносини. Але якщо для лібералів держава — це т «нічний сторож»,
надкласовий арбітр-примирювач, то для І консерваторів — це поліцейський, який твердо
стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності —
жорсткими, репресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної

політики були < запозичені фашистами. Тому Друга світова війна, що завершилась
розгромом фашизму, істотно послабила позиції консерваторів і примусила їх
пристосовуватись до нової обстановки у світі. Після війни центр міжнародного
консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з
лібералами і досягнення між ними консенсусу.

Соціально-економічна політика консервативно-ліберального консенсусу спиралась на

методи державно-монополістичного регулювання, запропоновані Дж. Кейнсом. Згоду
між консерваторами й лібералами США на грунті буржуазного реформізму відкидали
правоконсервативні сили, які заперечували будь-яке втручання держави в економіку й
соціальні відносини, всіляко підносили вільне підприємництво. Подібне розмежування
було і в Європі, де склався своєрідний консенсус між консерваторами, лібералами й
соціал-демократами. Економічна криза середини 70-х років, яка ослабила позиції
соціальних лібералів і соціал-демократів, сприяла піднесенню впливу
правоконсервативних сил. Вони прийшли до влади у Великобританії, Франції, ФРН, США.
Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку,
а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при
надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така
політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо
кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі. Однак
послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика
спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на принципах
класичного лібералізму, а саме — поглиблення соціального розшарування, зростання
відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться
або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем
іншим політичним силам.

Неоднорідність консерватизму як ідейно-політичної течії проявляється в наявності

декількох його різновидів. Найчастіше виокремлюються три: традиціоналізм, лібертаризм
і неоконсерватизм. Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і
дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й
феодалізму. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму (від
франц. etat — держава), необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму
вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне
втручання в економіку неприпустиме. Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення
найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального
лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і
політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин.
Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного
втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак
вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В цілому в основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить

орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим — на
підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До таких засад належать,
зокрема, приватна власність як гарант особистої свободи, наявність соціального
розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії в державному управлінні
тощо.

Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками
суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до соціалізму й
комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в докапіталістичну епоху.
Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної течії належить до епохи зародження
капіталізму, періоду першопочат-кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась
експропріація дрібних виробників, унаслідок чого створювались великі
сільськогосподарські підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з
перших стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в Англії
уперше з'явились систематизовані комуністичні ідеї як відображення протесту мас проти
капіталістичного гніту. Виник утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний
англійський гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга, настільки ж
корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», відома
під скороченою назвою «Утопія» (1516), і дала назву домарксистському етапові
соціалістичних учень. У ній розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає
ні багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені матеріальними благами.
Громадяни республіки, керівники якої обираються демократичним шляхом, усім
володіють спільно, у них немає ніякої особистої власності.

Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники раннього утопічного

соціалізму — Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі, Ж. Мельє, Г. Маблі.

Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму був критичний утопічний соціалізм,

представлений трьома великими критиками капіталізму — А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є і Р.
Оуеном.

Вони фактично виражали інтереси робітничого класу, але не усвідомлювали класового

змісту свого вчення. Більше того, критичні соціалісти-утопісти заперечували будь-яку
свою партійність, стверджуючи, що виступають від імені розуму, всього людства, яке в їх
особах уперше усвідомило свої завдання.

Завдяки критичному утопічному соціалізму з'явився сам термін «соціалізм» (від

лат. socialis — суспільний, socius — товариш, societas — суспільство). Уперше цей термін
було використано 1827 р. у США в журналі «Кооператив мегезін» для позначення
поглядів послідовників Р. Оуена. Вчення про соціалізм як суспільний устрій, заснований
на колективістських, товариських засадах, було реакцією на ліберальний індивідуалізм.

На відміну від соціалістів-утопістів К. Маркс і Ф. Енгельс відкрито й чітко заявили про

свою позицію захисту інтересів робітничого класу. Спираючись на вчення А. Сен-
Сімона, III. Фур'є та Р. Оуена, вони створили цілісну теорію соціалізму й комунізму, яка
дістала назву «науковий соціалізм», або «науковий комунізм».

Принципове значення для розвитку наукового комунізму має «Маніфест Комуністичної

партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму
— про історичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника
комунізму, соціалістичну революцію й диктатуру пролетаріату, комуністичну партію як
політичний авангард робітничого класу.

Ці основні ідеї К. Маркс і Ф. Енгельс розвинули в наступних працях. Особливо важливе

значення для історичної долі соціалізму і комунізму має праця К. Маркса «Критика
Готської програми» (1875), написана у формі критичних зауважень на Проект програми
Німецької робітничої партії. В ній висунуто положення про перехідний період від
капіталізму до соціалізму, дві фази комуністичного суспільства — нижчу (соціалізм) і вищу
(комунізм). Ці положення конкретизовані Ф. Енгельсом у працях «Анти-Дюринг» і
«Розвиток соціалізму від утопії до науки».

За вченням К. Маркса і Ф. Енгельса, комунізм — це безкласове суспільство, засноване на

засадах колективізму (звідси походить і його назва: латинське слово communis означає
«спільний»), суспільній власності на засоби виробництва, планомірному розвиткові,
розподілі за потребами. За соціалізму внаслідок недостатньо високого рівня розвитку
продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава у формі диктатури
пролетаріату зберігається лише на нижчій фазі комунізму, а на вищій — відмирає.

Сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні положення про соціалізм і комунізм

лягли в основу уявлень В. Леніна про нове суспільство. Грунтуючись саме на цих
положеннях, він керував Російською соціал-демократичною робітничою партією у
здійсненні Жовтневої революції і побудові соціалізму. Про це наочно свідчить написана
ним напередодні революції — в серпні—вересні 1917 р. — праця «Держава і революція»,
в якій на основі детального аналізу, зокрема положень про перехідний період і дві фази
комуністичного суспільства з праці К. Маркса «Критика Готської програми», робляться
висновки щодо революції і будівництва соціалізму.

Отже, Жовтнева революція і будівництво соціалізму здійснювались відповідно до

розробленої К. Марксом і Ф. Енгельсом загальної теоретичної схеми. Однак при цьому ні
В. І. Ленін, ні очолювана ним партія більшовиків в цілому не мали більш-менш чітких
уявлень про конкретні шляхи, методи й засоби побудови соціалізму. Твердження про те,
що після перемоги Жовтневої революції В. І. Ленін розробив чіткий план побудови
соціалізму в Росії, який передбачав проведення індустріалізації, колективізації і культурної
революції, є виданням бажаного за дійсне, бо в жодній його праці про такий план не
йдеться, якщо, звісно, не враховувати окремих тез, висловлювань чи гасел. Цим
пояснюється експериментування в ході соціалістичного будівництва, дія за методом
спроб і помилок.

У перші роки після перемоги Жовтневої революції реалізація марксистських теоретичних

положень про соціалізм здійснювалася в Росії у формі політики «воєнного
комунізму». Суть її полягає в тому, що за допомогою продроз-верстки у селян примусово
забирались так звані надлишки продовольства. Захисники цієї політики обґрунтовують її
необхідність умовами громадянської війни та економічної розрухи. Та насправді це була
практична реалізація поглядів багатьох революціонерів, які вважали, що за допомогою
командно-адміністративних методів можна вирішувати не лише воєнні, а й господарські
завдання, забезпечивши високі темпи побудови нового суспільного ладу. На їхнє
переконання, держава повинна взяти на себе повністю всі функції, пов'язані з
організацією виробництва й розподілу.

У межах політики «воєнного комунізму» були націоналізовані не лише всі великі й

середні промислові підприємства, а й більша частина дрібних підприємств. Були також
здійснені централізація промислового виробництва й розподілу, повна заборона
приватної торгівлі, постачання населення через карткову систему, введено загальну
трудову повинність і зрівняльність в оплаті праці.

Згубність цих перетворень не забарилася дати про себе знати: різко скоротились обсяги
виробництва, особливо сільськогосподарської продукції, закрились багато заводів і
фабрик, населення Росії, особливо великих міст, жило впроголодь, у багатьох регіонах
відбулися збройні виступи селян, незадоволених реквізицією хліба.

В. І. Ленін прийшов до висновку про необхідність зміни політики на селі, деяких поглядів
на проблеми соціалістичного будівництва взагалі. Розроблена ним нова економічна
політика, прийнята в 1921 р. X з'їздом РКП (б), замінила продрозверстку продовольчим
податком, дозволяла приватну торгівлю і дрібні капіталістичні підприємства, припускала
державний капіталізм у вигляді концесій, оренди дрібних промислових підприємств і
землі під контролем держави. Натуральна оплата праці була замінена грошовою за
кількістю і якістю праці. Селянство отримало можливість продавати хліб і купувати
промислову продукцію.
По суті, нова економічна політика означала деяке повернення до капіталізму, але її
позитивні економічні результати далися взнаки відразу. Проте з кінця 20-х років партія
більшовиків під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна (1879—1953) зробила
ставку на згортання нової економічної політики, товарно-грошових відносин,
приниження матеріальних стимулів до праці, застосування командно-адміністративних
методів, особливо на селі. В результаті реалізації цієї політики, ціною величезних
нестатків і жертв в СРСР був «побудований соціалізм». Політичним знаряддям здійснення
сталінської політики виступала диктатура пролетаріату, яка фактично означала
необмежену владу партійного керівництва, його глави і використовувала терористичні
методи управління країною. «Побудований соціалізм» виявився суспільством
казармового типу, в якому всі сфери і сторони життєдіяльності жорстко регламентувались
державою. Прагнення до соціальної рівності призвело до ліквідації свободи.

Водночас незаперечними є й досягнення соціалізму. В економічно відсталій, аграрній

країні, якою була Росія до Жовтневої революції, в обстановці ворожого оточення, у стислі
строки було здійснено індустріалізацію, ліквідовано безробіття і масову неписьменність,
введено безплатну освіту, охорону здоров'я, державне забезпечення житлом тощо. В
соціальному відношенні соціалізм вигідно відрізнявся від тогочасного капіталізму. Це
сприяло ще більшому поширенню ідей соціалізму й комунізму, особливо популярних з
кінця XIX ст.

Комуністичний рух став впливовою політичною силою. Особливо зріс його вплив під час
Другої світової війни, в якій комуністи проявили себе послідовними й самовідданими
борцями з фашизмом. Після війни у низці країн Європи та Азії були встановлені
комуністичні режими, які здійснили соціалістичні соціально-економічні перетворення.
Утворилась світова соціалістична система. За цих умов Комуністична партія Радянського
Союзу (КПРС), яка претендувала на авангардну роль у комуністичному русі, особливого
значення надавала зміцненню його єдності, виробленню єдиної політичної лінії на основі
її настанов та набутого досвіду. До Другої світової війни це завдання розв'язувалось у
межах Комуністичного Інтернаціоналу (1919—1943), після війни — у межах міжнародних
нарад комуністичних партій.

В 1957 р. відбулась Міжнародна нарада комуністичних і робітничих партій соціалістичних

країн. У прийнятій на ній Декларації на основі узагальнення досвіду будівництва
соціалізму в СРСР та інших країнах були сформульовані головні закономірності
соціалістичного будівництва: керівництво трудящими масами з боку робітничого класу і
марксистсько-ленінської партії; встановлення диктатури пролетаріату; союз робітничого
класу з основною масою селянства та іншими верствами трудящих; усуспільнення
власності на основні засоби виробництва; соціалістичне перетворення сільського
господарства; планомірний розвиток народного господарства; культурна революція та
ін.! Ці закономірності було проголошено загальними для всіх країн, які будують соціалізм.
По суті, радянська модель соціалізму проголошувалась універсальною, а будь-які
відхилення від неї вправо чи вліво, як це сталося в Югославії, Чехо-Словаччині чи Китаї,
різко засуджувались як ревізіонізм, відступництво від марксизму-ленінізму і
пролетарського інтернаціоналізму.

В 1961 р. КПРС прийняла свою третю програму — побудови комуністичного суспільства,

яка передбачала розв'язання трьох основних завдань комуністичного будівництва:
створення матеріально-технічної бази, формування комуністичних суспільних відносин і
виховання нової людини. Розв'язання цих завдань мало означати досягнення головної
мети комунізму — встановлення соціальної рівності.
Згідно з програмою комуністичне суспільство в СРСР мало бути побудоване в основному
до початку 80-х років. Нереальність цього задуму виявилась уже на початку 70-х. КПРС
була змушена вносити корективи у свою стратегію, поклавши в її основу концепцію
розвинутого соціалістичного суспільства як історично закономірного і довготривалого
етапу на шляху до комунізму. З урахуванням цієї концепції скоригували свою стратегію
комуністичні партії інших соціалістичних країн. Проте це вже не могло запобігти кризі
комуністичних ідей, розпадові світової соціалістичної системи й самого СРСР.

Головна комуністична ідея — ідея соціальної рівності — виявилась не тільки недосяжною,

а й утопічною. Напевне, це той ідеал, до якого потрібно рухатись, але якого не можна
досягти. Намагання прискорити цей рух обертаються

Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами, особливо з К.

Каутським і В. І. Леніним. Останній назвав ці погляди ревізіонізмом і продовжував
обґрунтовувати неминучість соціалістичної революції. Ленінська концепція революції,
сформульована з урахуванням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку
імперіалістичної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на чолі з
революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення диктатури пролетаріату
і швидке усуспільнення економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демократами і марксистами.

У серпні 1914 р. парламентська фракція німецьких соціал-демократів проголосувала за
надання урядові кредитів на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську
політику. Слідом за цим уряди своїх країн підтримали інші соціал-демократичні партії. II
Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціалістичних партій припинив своє існування.
Під час війни соціал-демократи проголошували гасла «класового миру» й «захисту
Вітчизни». Російські ж більшовики вели боротьбу спочатку за припинення війни, мир без
анексій і контрибуцій, а згодом — за поразку у війні царизму і пролетарську революцію.

Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення розмежування соціал-

демократів на правих, лівих і центристів.

В цілому перед Другою світовою війною соціал-демократія була впливовою політичною

силою. Як правлячі партії або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи
здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Великобританії, Австрії, Швеції, Чехо-
Словаччині, Болгарії, Данії, Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р.
соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного фронту, який підтримали
комуністи. У Західній Європі лише італійська, голландська і швейцарська соціалістичні
партії не мали своїх представників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму ослабили позиції соціал-
демократії. В ряді країн вона зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-
демократичні партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-демократії
активізувалась. Зросла кількість соціал-демокра-тичних партій, в країнах Західної Європи
їх представники увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З початком «холодної
війни» більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму.
Ідейним обгрунтуванням цього переходу стала концепція «третього соціальним
експериментуванням, в жертву якому приносяться цілі покоління.

Ідейна криза комунізму зумовила його політичну кризу. На початку 80-х років
комуністичні партії діяли в 97 країнах світу, в 15 з них вони були правлячими. В лавах
компартій налічувалось близько 80 млн чоловік. На початку 90-х років комуністичні партії
перестали бути правлячими в 10 колишніх соціалістичних країнах, а деякі з них,
наприклад КПРС (більш як 18 млн членів), взагалі припинили своє існування. Зменшились
кількісний склад і політичний вплив комуністичних партій у капіталістичних країнах.
Сьогодні жодна з комуністичних партій світу не висуває ідей комуністичного будівництва,
більшість із них відмовилась від формаційного бачення соціалізму й уже перейшла або
переходить на соціал-демократичні позиції. Соціал-демократизм, зародки якого також
кореняться в марксизмі, виявився більш стійкою і перспективною ідейно-політичною
доктриною.

Шляхи й методи боротьби за соціалізм були предметом гострих дискусій від самого
початку виникнення організованого робітничого руху. Як зазначалось вище, К. Маркс і Ф.
Енгельс виходили з необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у
праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій соціал-демократії
революційний шлях до соціалізму через завоювання політичної влади і встановлення
диктатури пролетаріату. В ході гострих дискусій, які точились між соціал-демократами
навколо цих пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна концепція
революції, яка передбачала: завоювання державної влади робітничим класом,
представленим соціал-демократією, як у мирній, парламентській, так і в немирній формі;
утворення пролетарської держави у формі демократичної парламентської республіки;
усуспільнення засобів виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності;
добровільне усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих колективних
господарств тошо. Концепція стала так званою справою марксистів другого покоління,
особливо одного з лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії Карла
Каутського (1854—1938).

Наприкінці 90-х років у соціал-демократії виникли інші погляди на революцію і соціалізм,

опозиційні щодо марксистської концепції. Найвідоміший представник нового напряму,
видатний діяч німецької соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850—1932) висунув та
обгрунтував ідею про те, шо перехід від капіталізму до соціалізму буде довготривалим
процесом поступового переростання старого суспільства в нове. Він віддавав перевагу
еволюційному шляхові переходу до соціалізму перед революційним, вважав, що
робітничий клас деякий шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у
концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був відновлений Соціалістичний

Інтернаціонал, який прийняв декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму» —
програмний документ соціал-демократичного руху. Декларація означала відмову від
розуміння соціалізму як ладу, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва,
офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою соціал-демократичного руху і
проголошувала демократію найвищою цінністю, одночасно метою й засобом її
досягнення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізовані в боротьбі за
демократичний соціалізм, проголошувались політична, економічна, соціальна й
міжнародна демократія.
Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму, соціал-демократичні партії
домоглися значних успіхів в економічному та особливо соціальному розвиткові своїх
країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або є правлячими. Незаперечні,
наприклад, соціальні досягнення у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою
вже декілька десятиліть.

Однак незаперечне й те, що наслідками здійснюваного соціал-демократами курсу на

націоналізацію, перерозподіл доходів через високі податки на прибуток, створення
широкої системи соціальних виплат були уповільнення темпів економічного розвитку,
зниження підприємницької активності, відплив капіталів за кордон, поширення
споживацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою

політику, шукати найоптималь-ніші варіанти практичного поєднання соціальної
захищеності та економічної ефективності. Про це свідчать і рішення XVIII конгресу
Соціалістичного Інтернаціоналу, який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі була
прийнята нова програма Соцінтерну — «Декларація принципів», в якій переглянуто
попередні погляди на деякі методи економічної діяльності, котрі раніше вважались
незаперечними. Зокрема, в ній зазначається, що націоналізація не є панацеєю від
соціальних хвороб; ні приватна, ні державна власність не є гарантією економічної
ефективності або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати економічне
піднесення, оскільки воно завдає соціальної та екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як міжнародний рух за свободу,

соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися такого
мирного міжнародного устрою, за якого можна буде зміцнити ці цінності, а кожна
людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських
і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпли-вовіших ідейно-політичних

течій. Наприкінці 90-х років XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних партій,
з яких більш як 30 партій були правлячими або входили до урядових коаліцій. Понад 70
найбільших і най-впливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічується близько
17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах
Західної Європи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-
демократів розширились за рахунок трансформації в соціалістичні багатьох колишніх
комуністичних партій.

Фашизм (від лат. fasio, італ. fascismo — пучок, зв'язка, об'єднання) — це

правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої
світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи
виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді
комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто
Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко
поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії,
Німеччині, деяких інших країнах.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла.

Використовуючи невдоволення суспільства масовим безробіттям та інфляцією, він
знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини
робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на
уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом
фашистський рух іде на угоду з монополістичним капіталом, який, прагнучи використати
його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до
влади.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і

шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе
місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої
на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У
фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої
політики ця теорія расової зверхності слугувала обгрунтуванням політики
імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Здійснення імперських планів
покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й
колонізацію захоплених земель.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується

відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно
класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність
сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує
тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необхідною умовою політичного
панування визнається культ вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за
інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади,
фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими
своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи

та інститути. Відбулась мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над
суспільством здійснювався не лише з допомогою державних структур, а й партійних
воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя. Воно
виявилось у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в роки Другої
світової війни — у створенні гітлерівських таборів смерті, геноциді, масових злочинах
проти людськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав
нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край
фашизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах — ФРН, Італії, США,
Великобританії, Франції — він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм
проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж
соціальну базу — верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя,
маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські заклики неофашистів і
поповнюють лави їхніх організацій.
 ЛЕКЦІЯ 5. НОРМАТИВНА ПІДСИСТЕМА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА.

1.     Конституції зарубіжних країн.

2.     Права і свободи людини та особливості їх реалізації.

3.     Інститут омбудсмена в зарубіжних країнах.

4.     Громадянство та його особливості.

1.     Конституції зарубіжних країн.

Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів
або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина,
основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й
управління на місцях, державну символіку та столицю. Конституція у формальному
значенні – це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичну силу щодо решти
законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції.

Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від звичай_ них законів, встановлено
особливий ускладнений порядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див.,
наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 5
Конституції Республіки Болгарія, ст. 64 Конституції КНР). Особ_ ливий порядок зміни
конституції зумовлений тим, що вона закріплює основоположні засади життєдіяльності
людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається на «трьох китах»:
а) правах і свободах людини; б) формах власності – наріжному камені суспільного ладу; в)
організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що
регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від
того, що являють собою ці три основоположні конституційні засади. Отже, не випадково
у багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів,
найвищим авторитетом усього законодавства. Академік С. С. Алексєєв порівнює (цілком
слушно, як на нашу думку) конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути
налагоджено все правове й політико-державне життя країни. У підготовці та прийнятті
конституцій беруть участь найрізноманітніші соціально_класові, політичні, національні,
релігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення
узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних
верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально_політичний аспект зарубіжних
конституцій, не можна не враховувати і той факт, що на певних історичних етапах
розвитку будь-якої країни якісь політичні сили домінують, а інші залишаються в тіні (у
стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на момент її прийняття – це
не тільки підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення
співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально_політична сутність
будь-якої конституції. Ще в середині XIX ст. таку думку першим у науці висловив
німецький вчений_соціаліст Фердінанд Лассаль. Він наголосив, що «конституція тоді лише
міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил». Із
розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичних сил у ньому деякі
конституційні положення можуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для
реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною.
1. Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод
людини – «конституції людини». За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у
конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер
держави і суспільства.

2. Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що виявляються у

проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності,
визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті, тощо.

3. Значну частину конституційного матеріалу відведено ви_ значенню форми правління

(республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція
конституцій з питання взаємовідносин вищих державних органів полягає в закріпленні
тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень
парламенту.

4. Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний період, стало регулювання інституту

конституційного контролю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у США (1802 р.) і
тривалий час функціонував лише в деяких країнах – Бразилії, Норвегії, Греції. За умов
дедалі зростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого законодавства ризик
їх суперечності та неконституційності постійно зростає. Усе це робить конституційну
регламентацію даного інституту актуальною й доцільною. Крім того, поширення інституту
конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої конституції.

5. Демократичною новелою конституційного розвитку зарубіжних країн після Другої

світової війни стало регулювання низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося:
по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного курсу (ст. II Конституції
Італійської Республіки 1947 р., ст. І Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 р.);
по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції
Республіки Болгарія 1991 р.); по-третє, у закріпленні примату міжнародного права щодо
внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки); по-четверте, у визначенні
повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжнародних
договорів (статті 93–96 Конституції Іспанії 1978 р.).

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм.

Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо основний закон являє
собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конституційного характеру,
він є кодифікованою конституцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії,
Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюються
кількома актами, така конституція належить до розряду некодифікованих. За приклад
може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів:
«Форми правління Фінляндії» 1919 р., «Акта про Едускунт» (парламент) 1928 р., «Акта про
право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера
юстиції» 1922 р., «Акта про державний суд» 1922 р. Усі перераховані акти мають вищу
юридич_ ну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великобританії, Швеції,
Ізраїлі та інших державах.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих
конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні
й додаткові положення.
Преамбула (лат. ргаеambulus – той, що передує) – це вступна частина конституції. У ній,
зазвичай, викладені завдання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття
конституції, про_ голошуються основні принципи, покладені в основу конституційного
матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преамбула може бути надзвичайно
короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 р.), великою (Конституція Японії 1947 р.)
або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 р.). Усі преамбули мають ідеологічну
спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули
не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи. Основна
частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу,
організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також
організацію території держави. У заключних, перехідних і додаткових положеннях
встанов_ люється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни
видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми
тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо.

Більшість із чинних зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято

демократичним шляхом. Одним з таких способів є підготовка і прийняття конституції
установчими зборами. Установчі збори – це виборний орган, який створюється з єдиною
метою – підготувати і прийняти конституцію. Після виконання цього завдання збори
розпускаються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з
конституційного та інших галузей права, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті
установчими зборами, характеризуються професіоналізмом підготовки та чіткістю
структури і змісту; як правило, вони – найбільш демократичні. Після прийняття
установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб
були підготовлені і схвалені у ході референдуму Конституція Франції 1946 р., Конституція
Італійської Республіки 1947 р. та ін.

Референдум (лат. referendum – те, що має бути повідомлене) – це інститут безпосередньої

демократії; він проводиться як всенародне голосування з якого_небудь нагального
питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати значення
цього інституту не слід. Референдум лише тоді може надати «високої якості» конституції,
коли вона була підготовлена установчими зборами або парламентом, а потім винесена
на всенародне голосування. Якщо ж конституція розробляється келейно, в уряді, а тим
більше пристосовується до конкретного політичного лідера, в ній чітко простежується
порушення демократичних принципів і закріплюються авторитарні способи здійснення
державної влади. Під час підготовки і проведення референдуму з приводу такої
конституції велике значення надається ідеологічному впливу на виборців. Ці
референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов
авторитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмежена. У кризовій політичній
ситуації проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки
1958 р., підготовленої «під» генерала Шарля де Голля. Демократичними слід визнати
підготовку і прийняття конституції парламентом, виборним представницьким органом.
Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кортесів (парламенту), яка
складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на
пленарних засіданнях парламенту, а потім – на загальнонаціональному референдумі.
Парламентом була підготовлена і прийнята нині діюча Конституція Японії 1947 р. Не
можна залишити без уваги так звані октроїрувані консти_ туції і октроїрування як спосіб їх
прийняття (франц. осtгоі – дарування, надання). Октроїрувана конституція – це
конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у
вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між
монархом і підприємницькими верствами суспільства.

Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Класичним прикладом такої конституції
слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юридично оформила
союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржу_ азією країни.
За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конституції, – це країни,
де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія
(Конституція 1952 р.) і Непал (Конституція 1990 р.). В обох країнах влада монарха
залишається дуже сильною і впливовою, але все ж таки обмеженою конституцією.

У зв’язку зі змінами в суспільному житті, мінливим співвідношенням політичних сил у

країнах конституції потребують поправок і доповнень або ж постає питання про
прийняття нових конституцій. З погляду можливостей внесення поправок, доповнень і
змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані «гнучкі»
конституції, другу – «жорсткі». Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий
спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму,
змінює або доповнює попередній, а прийняття його відбувається у тій послідовності, що й
для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані
конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення

доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама
жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність
конституційного ладу. Щодо суб’єктів права ініціативи конституційного перегляду статей
або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і в звичайному законодавчому процесі. До
розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції
США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Конституції Італійської Республіки,
ст. 96 Конституції Японії). У багатьох основних законах зазначено, які конституційні
положення не можуть підлягати перегляду: це статті, що закріплюють республіканську
форму правління, особисті права і свободи громадян, принцип поділу влади тощо (ст. 110
Конституції Греції 1975 р., ст. 89 Конституції Французької Республіки 1958 р. тощо).

2.     Права і свободи людини та особливості їх реалізації.

Природні права та свободи. Аналіз юридичних норм, заснованих на природній сутності

людини, дозволяє виділити два види таких норм. Перший вид складають норми,
зумовлені фізич_ ними якостями і потребами людини, тобто норми, які регулюють
відносини між людьми щодо продовження роду: шлюбні стосунки, батьківське піклування
про дітей тощо. Другий вид об’єднує нор_ ми та принципи, зумовлені інтелектуальними
якостями людини, розумінням таких понять, як добро і зло, свобода і рабство, спра_
ведливість і несправедливість, правда й неправда.

Найважливішим з природних прав людини є право на життя. Це природне право людини

передусім містить принципи, які за_ безпечують фізичне існування людини і людства в
цілому, тобто право на мир. Сучасне розуміння права на життя передбачає скасування
смерт_ ної кари. Від смертної кари відмовились або не застосовують її фак_ тично понад
80 держав світу. До них належать 13 штатів США, деякі країни Латинської Америки
(Венесуела, Коста_Ріка, Бразилія, Мексика, Колумбія), 40 держав–членів Ради Європи.
Згідно зі ст. 1 шостого протоколу Європейської конвенції з прав людини: «Смертна кара
скасовується. Жодна людина не може бути засуд_ жена до такого покарання або
страчена». «Держава може передба_ чити у своєму законодавстві смертну кару за діяння,
вчинені під час війни або у період неминучої загрози війни...» (ст. 2). У той же час ст. 2
згаданої конвенції передбачає, що позбавлення життя не розглядається як порушення цієї
статті, коли воно є наслідком не_ минучості застосування сили: а) для захисту будь_якої
людини від незаконного насильства; б) для здійснення законного арешту або запобігання
втечі людини, що законно перебуває під вартою; в) у діях, законно вчинених з метою
придушення бунту або заколоту. Загальна декларація прав людини 1948 р. серед
невід’ємних природних прав людини називає також право приватної власності: «Кожна
людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не
може бути безпідставно позбавлений свого майна» (п. 1 ст. 1.7).

Право приватної власності визнається у конституціях майже всіх сучасних держав.

Володіння, користування і розпорядження приватною власні_ стю можуть бути ефективно
реалізовані лише за умов свободи підприємницької діяльності й ринку. Тому деякі
конституції за_ кріплюють і ці свободи у додаток до права приватної власності (див.: ст. 49
Конституції Хорватії; ст. 42 Конституції України). Права, які держава надає громадянам
шляхом видання кон_ ституцій та інших нормативних і законодавчих актів, можуть бути
скасовані державною владою. Але щодо природних прав людини, демократичні держави
визнають їх невід’ємність. Так, ст. 22 Кон_ ституції України закріпила принцип:
конституційні права і сво_ боди ... не можуть бути скасовані. Таким чином, стосовно
природних прав доходимо висновку, що природа наділяє людину певними невід’ємними
фундаментальни_ ми правами, які можуть бути протиставлені уряду, але мають ним же
охоронятися; права людини – основоположні умови гідного людського існування. Термін
«невід’ємні фундаментальні права» засновує підвалини національних конституцій. Це
означає, що в ієрархії правових норм дані норми мають вищу юридичну силу, а інші, – що
мають той самий предмет регулювання, повинні відпо_ відати положенням
Концептуальних конституційних норм. Проте як міжнародні документи з питань прав
людини, так і національні конституції не встановлюють ані повного переліку невід’ємних
прав людини, ані ієрархії норм із точки зору їхньої юридичної сили.

Економічні, соціальні та культурні права. З достовірних джерел відомо, що

конституційні документи XVIII– XIX ст. проголошували, насамперед, так звані класичні,
тобто громадянські й політичні права. Але навіть за цих часів деякі видатні економісти і
філософи вважали, що громадяни мають право сподіватися зусиль з боку державних
органів, спрямованих на покращення їх життєвих умов. З огляду на наведені факти не
можна погодитися з твердженням, що каталог прав людини доповнився економічними,
соціальними та культурними пра_ вами лише з середини XX ст. Це сталося значно раніше,
і каталог прав людини доповнювався соціально_економічними правами по вільно, крок
за кроком, з початку XX ст. Загальна декларація прав людини (10.12.1948 р.) містила
громадянські, політичні, економічні та соціальні права. У ході опрацювання обов’язкової
до виконання Хартії з прав людини більшість держав погодилася з тим, що для
трансформації міжнародно визнаних норм у національне право, достатнім є прийнят тя
відповідного законодавчого акту; для реалізації соціальних і економічних прав потрібно
дійти відповідного рівня економічно_ го розвитку. Саме тому Міжнародний пакт про
громадянські й політичні права однозначно встановлює як повинність кожної держави
виконувати взяті на себе обов’язки: «Кожна держава – сторона цього пакту зобов’язується
поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її
юрисдикцією, права, що визнаються в цьому пакті...» (ст. 2). Міжнародний пакт про
економічні, соціальні та культурні пра_ ва формулюється як побажання, як завдання на
майбутнє: «Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов’язується в
індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема
в економічній і технічній галузях, вжити у максимальних межах заходів щодо
забезпечення поступового повного здійснення прав, що визнаються в цьому Пакті, усіма
належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів» (ст. 2). І все ж
таки органічний зв’язок між класичними політични ми та економічними, соціальними та
культурними правами оче видний. Особа, яка, наприклад, не має відповідних
елементарних знань, не може скористатися своїми політичними правами згідно зі своїми
інтересами. У той самий час відсутність свободи і рівності перед законом не може дати
гарантії життя, гідного людини. Саме тому Віденська декларація, прийнята на Всесвітній
конференції з прав людини у 1993 р. встановила: «Усі права людини універсальні,
неподільні, взаємозалежні та взаємозв’язані. Міжнародне співтовариство повинно
ставитися до прав людини глобально на справедливій і рівній основі... держави,
незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, зобов’язані заохочувати
і захищати права людини і основні свободи».

Судовий та інший юридичний захист прав і свобод

Фундаментальні права людини мають переду_ мовою свого існування, з одного боку,
державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого – протистояння саме цієї держави основним
пра_ вам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага
потрібно враховувати у процесі виправдовуван_ ня основних прав. Держава має
захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів.
Для реал_ ізації прав людини потрібні не тільки міжнародно визнані й закрі_ плені
конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжна_ родні механізми і
процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від
свого імені в дійсно незалежно_ му суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції.
До таких механізмів належить, насамперед, суд. «Кожна людина має право на ефективне
поновлення у правах компетентними національни_ ми судами у разі порушення її
основних прав, наданих їй консти_ туцією і законом», – проголошує ст. 8 Загальної
декларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування
визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових
органів об’єднуються у дві основні групи. 1. Континентально-європейська система
(Австрія, Італія, Німеччина, Франція та ін.). У країнах цієї групи діють загальногромадянські
суди, що розглядають позови про порушення прав громадян іншими громадянами, а
також адміністративні суди, що розглядають позови про порушення прав людини
державою, її органами чи посадовими особами.

2. Англосаксонська система (Великобританія, Австралія, США, Індія та ін.) не передбачає

виділення окремої адміністративної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної
компетенції. Створені нещодавно Претензійний і Податковий спеціалізовані суди
підконтрольні судам загальної юрисдикції, які здійснюють безпосередній контроль за
законністю адміністративних актів із допомогою судових наказів. Судовий наказ, що
зобов’язує посадову особу виконати дію чи видати акт, укладення якого входить до її
компетенції, називають мандамус; судовий наказ, який заборо_ няє певні дії посадовій
особі, називають інджанкш. Суд – остання «фортеця» громадянина, який обстоює свої
права і свободи. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці Украї_ ни трапляються
досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від
виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада
держави ще не набула належної сили й авторитету. Позбавити країну від
самодурів_можновладців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідальність за
невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання
судових рішень, не будуть виконані обов’язки, які взяла на себе Україна, що ратифікувала
Пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправним членом Ради Європи.

Міжнародно-правовий захист прав людини Сучасне міжнародне право розглядає

права людини як природні і невід’ємні. Тобто права людини не є дарунком держави.
Визнається, що сфера захисту прав людини не є виключною компетенцією держави.
Міжнародне співтовариство вживає усіх заходів для запобігання і ліквідації порушень
прав людини в тій чи іншій державі. Склалися й існують міжнародно-правові засоби і
способи контролю за дотриманням прав людини. Створений спеці альний міжнародний
механізм захисту прав людини – спеціальні міжнародні органи, які мають компетенцію
розглядати випадки порушення прав людини у державах. Серед них можна назвати
кілька найавторитетніших: Комісія ООН з прав людини – функціональна комісія Еконо_
мічної і соціальної ради (ЕКОСОР) ООН, складається з 53 представників держав—членів
ООН. В її рамках діють різні робочі групи, спеціальні доповідачі з питань прав людини.
Серед функцій Комісії треба зазначити проведення досліджень, подання рекомендацій
ЕКОСОР. Комісія сприяє кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права в
галузі прав людини, готуючи проекти міжнародних декларацій, угод та інших документів.
Під егі_ дою Комісії діє процедура розгляду приватних скарг на підставі резолюції ЕКОСОР
1503 від 27 травня 1970 р., яка є універсальною і не залежить від згоди держави, до неї
може звернутися громадянин з будь-якої держави. На підставі Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативного протоколу до нього працює
Комітет з прав людини, який складається з 18 експертів. У Комітеті розглядаються
індивідуальні скарги на порушення передбачених у пакті прав з держав, що ратифікували
Факультативний протокол. Отримавши скаргу, Комітет доводить цей факт до відома
держави-порушника, яка має протягом 6 місяців надати письмові пояснення щодо
порушення і заходів, що будуть вжиті для відновлення прав. Європейський суд з прав
людини був створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних
свобод 1950 р., укладеної в рамках Ради Європи. З набранням чинності у 1998 р.
Протоколу № 11 до Конвенції відбулося реформування первісно створеного механізму
розгляду індивідуальних скарг з метою спрощення і підвищення ефективності. Рішення
Суду є обов’язковими для держави. За виконанням рішень слідкує Комітет міністрів Ради
Європи. Відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової
дискримінації діє Комітет з ліквідації расової дискримі_ нації (18 експертів), Конвенції про
права дитини – Комітет з прав дитини (10 експертів), Конвенції проти тортур й інших
жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження – Комітет
проти тортур (10 експертів) тощо. Усі ці комітети створені для аналізу здійснення
відповідних конвенцій. Вони отримують і розглядають доповіді про законодавчі, судові та
інші заходи, що вживаються державами-учасниками з метою виконан_ ня їх зобов’язань
за конвенціями.

Традицiйне для зарубiжного конституцiоналiзму тлумачення свободи полягає в тому, що її

звичайно сприймають як вiдсутнiсть широких обме-жень дiяльностi особи. Але це не
означає абсолютної свободи. Держава встановлює певнi вимоги, яким повинна
вiдповiдати дiяльнiсть кожної осо-би. Межею свободи будь-якої людини є свобода iнших
людей.

В англомовних країнах велику роль у визначеннi змiсту процесуальних гарантiй

вiдiграють судовi пре-цеденти. Як би там не було, конституцiйне закрiплення
процесуальних гарантiй надає їм вищого авторитету i полiтичної значущостi.

Значення судового захисту прав i свобод особи передусiм зумовле-не характером i

змiстом прийнятих принципiв судочинства, зокрема гласнiстю судового розгляду,
доступнiстю суду, презумпцiєю невинностi тощо. Конституцiйне i в цiлому юридичне
оформлення демократичних принципiв судочинства є одним iз досягнень суспiльно-
полiтичного роз-витку. Однак це не означає, що тут усi проблеми вже вирiшенi. Наприк-
лад, iснує проблема суду присяжних, який прийнято розцiнювати як на-очне
пiдтвердження демократизму судоустрою i судочинства.

Принцип рiвностi вiдображений практично в усiх конституцiях. <Усi люди рiвнi перед
законом. Чоловiки i жiнки рiвноправнi. Нiкому не може бути завдано шкоди або вiддано
перевагу за ознаками його статi, йо-го походження, його раси, його мови, його вiтчизни i
мiсця народження, його вiросповiдання, його релiгiйних або полiтичних переконань>, -
за-писано в ст. З Основного закону ФРН.

З принципом рiвностi пов'язаний i факт проголошення в новiтнiх конституцiях

державного захисту прав та iнтересiв нацiональних меншин. Кожний має право зберiгати
свою нацiональну належнiсть. В iнших випадках встановлюється принцип так званої
нацiонально-культурної автономiї вiдповiдних меншин. Водночас застережено, що
використання усiх цих прав не повинно становити загрози суверенiтету i територiальнiй
цiлiсностi держави чи призводити до дискримiнацiї iнших її громадян.

Завершуючи аналiз змiсту конституцiйного статусу особи, слiд звер-нути увагу на

проблему взаємозв'язку прав та обов'язкiв особи. В теорiї i практицi зарубiжного
конституцiоналiзму наявнiсть такого зв'язку нерiдко заперечується. Хоч iснування
обов'язкiв не вiдкидається, але во-ни не сприймаються в органiчному взаємозв'язку з
правами. Деякi держа-вознавцi вважають, що такий взаємозв'язок призвiв би до
обмеження прав особи. Теза про вiдсутнiсть взаємозв'язку прав i обов'язкiв звичайно
аргу-ментується тим, що невиконання особою того чи iншого обов'язку не по-збавляє її
прав. Такий пiдхiд дещо спрощує природу прав i обов'язкiв осо-би. Водночас немовби
знiмається питання про обов'язки держави щодо за-безпечення проголошених у
конституцiях прав i свобод особи.

Однак у змiстi новiтнiх конституцiй виявляються новi пiдходи до цьо-го питання. Так, у ст.
12 Конституцiї Португалiї (<Принцип єдностi прав i обов'язкiв>) записано, що <всi
громадяни користуються правами i мають обов'язки, закрiпленi за ними Конституцiєю>.
Аналогiчнi за характером по-ложення можна знайти в основних законах держав
Центральної i Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Проблема взаємозв'язку прав i обов'язкiв має ще один аспект. У теорiї зарубiжного

конституцiоналiзму акцент у взаємовiдносинах особи i держави, врегульованих на основi
вiдповiдних положень, ставиться на обов'язках держави. Конституцiйнi права особи
розглядаються як формаль-на межа здiйснення державної влади. Обов'язки держави
також визнають-ся межею здiйснення її влади: встановлюючи права i свободи особи,
держа-ва обмежує себе i бере вiдповiднi обов'язки.

Подiбнi надмiрно узагальненi визначення обов'язкiв особи перед державою певною

мiрою деформують природу її прав i свобод i об'єктив-но створюють грунт для
довiльного тлумачення їх у конкретних ситу-ацiях взаємовiдносин держави i особи.

До сказаного слiд додати, що деякими теоретиками встановлення конституцiйних

обов'язкiв особи перед державою розцiнюється як намiр позначити межу вiдповiдних
вимог державної влади, тобто знову ж таки як самообмеження держави щодо особи та її
прав i свобод. З цiєю думкою навряд чи можна погодитись, адже iснують зафiксованi в
конституцiях i деталiзованi в законодавствi обов'язки особи захищати батькiвщину,
сплачувати податки тощо. Такi обов'язки не зумовленi самообмеженням державної влади
i мають, по сутi, об'єктивний характер.

Конституцiйне закрiплення драв i свобод особи в рiзних країнах має свої особливостi,
зумовленi нацiональними традицiями в розвитку полiтико-правової теорiї i практики.
Переважна бiльшiсть конституцiй мiстить спецiальнi роздiли, в яких фiксуються права i
свободи i якi звичайно пере-дують роздiлам, присвяченим регламентацiї основ
органiзацiї i дiяльностi державного механiзму.

Принципово iнший пiдхiд до регламентацiї прав i свобод у Велико-британiї. Тут немає

акта конституцiйної значущостi, у якому б закрiпля-лися основи правового статусу особи.
Окремi законодавчi акти вiдповiдно-го змiсту, прийнятi в ходi iсторичного розвитку,
здебiльшого застарiли i не створюють цiлiсної картини. Прийнято вважати, що права i
свободи у Великобританiї формулюються судами. Останнi в ходi судового розгляду
приймають рiшення (судовi прецеденти), що обмежують дiї особи. Поза цими
обмеженнями i перебуває сфера реалiзацiї прав i свобод.

Наведена схема формально вiдповiдає вiдомому принципу <все, що не заборонено, -

дозволено>. Вона зовнi забезпечує майже абсолютний об-сяг прав i свобод. Однак
подiбний висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти.
Це призводить до довiльного ви-значення ними обсягу правового статусу особи та його
окремих елементiв. До того ж, як свiдчить практика, далеко не всi права i свободи можуть
бу-ти реально встановленi та ефективно забезпеченi в такий спосiб.

Подiбний пiдхiд до регламентацiї прав i свобод, на вiдмiну вiд прийнятого в iнших країнах,
називають негативним. У цьому випадку норми конституцiйного права не встановлюють
конкретнi права i свобо-ди, а шляхом заборон визначають сферу їх iснування.

Конституцiйнi права i свободи особи, залежно вiд характеру вiдоб-ражених в них

суспiльних вiдносин, у зарубiжнiй науцi конституцiйного права звичайно класифiкують як
особистi та полiтичнi. iнодi сюди додають i соцiально-економiчнi права, розглянутi вище.
Наведена класифiкацiя є де-що умовною, оскiльки не сприяє точному визначенню
групової належностi окремих прав i свобод. Наприклад, право на страйк мiстить
елементи, поєднанi з полiтичним i соцiально-економiчним станом особи.

Особистi права i свободи - категорiя прав i свобод, що прямо не стосується стану

громадянства iндивiда. Тому iнодi такi права визначає ються як iндивiдуальнi права або
свободи фiзичної особи. Як зазначало-ся, їх також називають громадянськими правами,
але така назва може призвести до непорозумiння, коли йдеться про конституцiйну
(полiтичну) правоздатнiсть осiб, якi не є громадянами вiдповiдної держави. У текстах
конституцiй прийнятi рiзноманiтнi формулювання особистих прав i сво-бод, але вони
пiддаються узагальненням.

До категорiї особистих прав i свобод передусiм належить особиста не-доторканнiсть

(особиста свобода). Її головний змiст - захист вiд необгрун-тованих арештiв. Не викликає
сумнiвiв той факт, що зазначенi правовi положення вiдiграють iстотну роль у формуваннi
конституцiйного статусу особи. Проте їхня дiя може бути призупинена. Певну загрозу
недоторкан-ностi особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституцiях
визначенi загальнi засади регламентацiї надзвичайного стану.

До змiсту поняття особистих прав i свобод входять також так званi свободи приватного
життя - недоторканнiсть житла, таємниця кореспон-денцiї, свобода вибору мiсця
проживання, свобода пересування, права i свободи, пов'язанi iз шлюбним станом та
сiмейними вiдносинами тощо. Серед них слiд видiлити таємницю кореспонденцiї.

Однiєю з особливостей сучасної конституцiйної регламентацiї таємницi кореспонденцiї є

те, що захистом забезпечуються не тiльки окремi, дещо ста-тичнi за формулюваннями
права i свободи, що становлять змiст цього понят-тя (таємниця листування, телефонного
зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначена як свобода вiд посягань на iвформацiю
приватного характеру. По-няття цiєї свободи має свої вiдмiнностi в рiзних країнах, але
практично всю-ди посяганням визнають не лише перехоплення вiдповiдної iнформацiї, а
й неофiцiйне збирання iнформацiї у так званих банках даних та її використан-ня проти
волi i на шкоду iнтересам особи, чиї права порушенi.

Конституцiйнi положення про свободу вiд посягань на iнформацiю приватного характеру

конкретизуються вiдповiдними законами. Бiльшiсть з них встановили право
заiнтересованої особи на ознайомлення з iнфор-мацiєю, яка збирається та зберiгається в
державних органах. Це право та-кож проголошене в деяких новiтнiх конституцiях.
Визначаючи його безумовно прогресивний характер, слiд вказати i на об'єктивну
обмеженiсть, яка передусiм зумовлена рiзними застереженнями, встановленими в зако-
нодавствi. Тi ж закони, в яких проголошено право iндивiда на ознайомлен-ня з
iнформацiєю, нерiдко фактично заперечують його посиланнями на не-обхiднiсть
забезпечення функцiонування державних органiв, збереження державної таємницi тощо.

До цього слiд додати, що свободи приватного життя є об'єктом постiйних посягань з боку
каральних органiв. У боротьбi зi злочиннiстю технiчне перехоплення iнформацiї, зовнiшнє
спостереження або iншi ви-ди подiбної дiяльностi є звичайною полiцейською практикою.
Її основи встановлюються спецiальними законодавчими актами. Однак завжди iснувала й
iснує проблема розмежування легальної та нелегальної прак-тики полiцiї, iнших
каральних органiв, що безпосередньо зачiпає свобо-ди приватного життя. Нерiдко
розв'язанню цiєї проблеми перешкоджа-ють самi законодавчi акти, невизначенiсть
окремих положень яких доз-воляє припускатися рiзних тлумачень. Згадана проблема
нерiдко має не тiльки юридичний, а й полiтичний характер.

Характеризуючи особистi права, необхiдно також визначитися що-до права приватної

власностi, яке зарубiжнi дослiдники слушно вiдносять до вказаної категорiї прав i свобод.
Як зазначалося, у старих консти-туцiях право на приватну власнiсть проголошувалось як
одне з природ-них прав людини, що має невiдчужуваний характер. У цiлому ж це пра-во
слiд сприймати не тiльки як одне з прав особи, а й як своєрiдну осно-ву, стрижень
сукупностi її прав i свобод, що визначає змiст останнiх.

Іншу категорiю прав i свобод становлять полiтичнi права i свободи. У поєднаннi з

особистими правами i свободами вони утворюють так званий традицiйний каталог прав i
свобод. У рiзних формах та обсязi вони прого-лошуються практично в усiх конституцiях.
Для нормального розвитку полiтичного життя кожної країни найбiльше значення мають
свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборiв,
мiтингiв та процесiй, свобода асоцiацiй (право на утворення об'єднань), право петицiй
(звернень до державних органiв), виборче право та деякi iншi. Бiльшiсть з них може бути
подiлена на елементи, якi також нерiдко сприймаються як окремi права i свободи.
Наприклад, поняття виборчого права охоплює пра-во обирати, бути обраним, право на
участь у виборчiй кампанiї тощо. Сво-бода асоцiацiй передбачає право на утворення
полiтичних партiй, профспiлок тощо.

Складний характер має також спiввiдношення мiж окремими полiтичними правами i

свободами. Так, свобода слова - це i самостiйне правове явище i елемент свободи друку
або свободи зборiв. Предметнiшим є поняття свободи висловлення своїх думок, яке
означає, що особа може вiльно висловлювати думки у приватних бесiдах i листуваннi, на
мiтин-гах i зборах, через засоби масової iнформацiї тощо.

Наведений перелiк полiтичних прав i свобод не є вичерпним. Зокре-ма, аналiз новiтнiх

конституцiй дозволяє зробити висновок, що сюди може бути вiднесене право на участь у
вирiшеннi державних справ, право на са-моврядування, право на посаду на державнiй
службi тощо. Визнання цих прав i свобод розширює сферу конституцiйного регулювання
вiдповiдних вiдносин, сприяє суспiльним iнтересам i iнтересам окремої особи.

На особливу увагу заслуговує таке полiтичне право, як виборче. Наслiдком реалiзацiї його
є формування таких ланок державного ме-ханiзму, як парламент i нерiдко глава держави.
Як зазначалося, саме з наявнiстю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її
громадянства. Однак у деяких країнах припускається можливiсть участi у голосу-ваннi на
мiсцевих i навiть загальних виборах iноземцiв.

Саме ж виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) подiляється на активне

i пасивне виборче право. Активне виборче право - це встановлене законом право
громадянина брати участь у виборах в орга-ни державної влади насамперед шляхом
голосування. Пасивне виборче пра-во означає право балотуватись на вiдповiднi посади,
тобто право бути обра-ним. Можливiсть надання активного i пасивного виборчого права
завжди зумовлювалась певними вимогами до потенцiйних учасникiв виборiв. Щ вимоги
визначено в конституцiях i виборчому законодавствi.

3.     Інститут омбудсмена в зарубіжних країнах.

Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Інститут уповноважених з прав людини

сформувався у Скандинавських країнах наприкінці XIX ст. Практика підтвердила
ефективність цього інституту. Більшість демократичних держав доповнила цим інститутом
існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де він був
заснований, уповноважений з прав людини називається омбудсмен, в Іспанії – народний
захисник, у Португалії – гарант справедливості, у Великобританії – парламентський
комісар з прав людини, в Україні – уповноважений Верховної Ради України з прав
людини. Призначений на посаду рішенням парламенту, уповноважений з прав людини є
незалежним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень
входить розслідування будь-яких протизаконних дій і зловживань виконавчою владою та
її посадовими особами. Розслідування провадяться як з власної ініціативи
уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень приймати
обов’язкові для виконавчої влади рішення стосовно поновлення порушених прав і
відшкодування збитків. Але його рекомендації щодо вжиття заходів з Метою захисту прав
і свобод людини, як правило, враховуються виконавчою владою.

Омбудсмен, рідко Омбудсман (від швед. ombudsman «представник») — посадова особа,

на яку покладаються функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів
громадян в діяльності органів виконавчої влади і посадових осіб. Офіційні назви посади в
різних країнах розрізняються. На сучасному етапі посада омбудсмена існує в понад 100
країнах світу.

В Україні посада Омбудсмена існує з 1998 року і називається «Уповноважений Верховної

Ради України з прав людини». Її з 1998 року й до 27 квітня 2012 обіймала Ніна Карпачова.
З 24 квітня 2012 цю посаду обіймає Валерія Лутковська.

Історія

Вперше посаду «парламентського омбудсмена» заснував риксдаг Швеції 1809 року,

відповідно до прийнятої того року конституції.

Довгий час посада омбудсмена не була поширена в інших правових системах, окрім
шведської. Проте з часом такий пост за шведським зразком запровадили в інших країнах
Північної Європи: в Фінляндії (1919), Норвегії (1952), Данії (1953). Першою
неєвропейською державою, яка запровадила посаду Омбудсмена, стала Нова
Зеландія (1962), першою соціалістичною — Польща (1987)[1]).

Світова практика

У найбільш розвинутих демократичних країнах розглядуваний нами інститут займає

важливе місце в системі органів, що здійснюють контроль за діяльністю апарату
управління і ефективно захищають права і свободи людини та громадянина від
незаконних дій адміністрації. Вперше його було засновано у Швеції в 1809 p. Є думка, що
цьому сприяла лібералізація суспільних відносин на початку XIX ст., обумовлена появою у
Швеції конституційних норм. Шведський риксдаг (парламент) прийняв у 1809 p. Документ
про правління. Цей конституційний акт було розроблено під впливом принципу поділу
влади Ш. Монтеск'є і спрямовано на урівноваження широких повноважень короля з
повноваженнями парламенту.

Здійснення контролю за цим покладалося на спеціального парламентського комісара —

омбудсмена. Останній був зобов'язаний стежити за додержанням законодавчих актів
парламенту органами державної влади і місцевого самоврядування. Його було наділено
повноваженнями, пов'язаними із захистом прав громадян від свавілля адміністрації.
З 1919 p. подібні посади почали запроваджуватись й в інших країнах. Учасники
конференції ООН 1959 p. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу.

У різних країнах існує понад 100 омбудсменів. В одних державах дана посадова особа
іменується омбудсменом, в інших — посередником або парламентським уповноваженим
з прав людини. Це пояснюється насамперед різним історичним середовищем,
неоднаковою правовою культурою, впливом конституційно-правових систем.

Можна виділити певні ознаки, що об'єднують усіх омбудсменів. Вони полягають у тому,
що статус такої особи характеризується:

1.                  незалежним становищем в системі державних органів;

2.                  незмінюваністю протягом усього строку повноважень парламенту, який її

призначив;

3.                  відкритістю та доступністю для усіх громадян, які потребують захисту своїх

прав і свобод;

4.                  відсутністю формалізованих процедур розгляду скарг і звернень;

5.                  безоплатністю надання допомоги;

6.                  зв'язаністю не тільки правовими нормами, а й уявленнями про

справедливість і «здоровий глузд».

Нині у світі існують дві моделі інституту омбудсмена — шведська та англійська. У Швеції є
чотири омбудсмена — шеф-омбудсмен, омбудсмен
юстиції, омбудсмен, що здійснює нагляд за збройними силами та відносинами з різними
цивільними структурами, і омбудсмен з нагляду за
законністю в галузі соціального забезпечення та податків.

Шеф-омбудсмен займається питаннями доступу громадськості до офіційних документів і

здійснює адміністративні функції. До повноважень омбудсмена юстиції належать
контроль за діяльністю органів правосуддя та питання, пов'язані з роботою поліції,
адміністрації тюрем. У 1986 р. у зв'язку з прийняттям Закону проти расової дискримінації
був призначений омбудсмен з питань боротьби з порушеннями прав у галузі трудових і
соціальних відносин (заробітної плати, звільнень, приймання на роботу тощо).

Повноваження омбудсмена у Швеції є досить широкими. Він має право:

1.                  пред'являти обвинувачення державним посадовим, а віднедавна і

муніципальним особам;

2.                  доступу до будь-якої документації;

3.                  одержання інформації з будь-яких джерел.

У Великобританії інститут омбудсмена запроваджено у 1967 р. Законом про

парламентського комісара з адміністративних питань (парламентського омбудсмена).
Згідно з цим документом омбудсмена наділено статусом, рівнозначним статусу судді
Високого суду. Він призначається на посаду королевою і має право займати її до
досягнення 65 років. До його компетенції входить розгляд скарг громадян на будь-які дії
центральних органів виконавчої влади, якщо вони не можуть бути оскаржені в суді або
трибуналі. Ці скарги подаються не особисто омбудсмену, а через одного з членів
парламенту, який офіційно звертається до нього з проханням про проведення
розслідування. Розпочати останнє з власної ініціативи омбудсмен не може. Таку норму
запроваджено, щоб він не захлинувся у великому потоці скарг. Останні повинні
подаватися у письмовому вигляді і лише громадянами Великобританії не пізніше 12
місяців з часу порушення їх прав. Однак і після закінчення цього строку омбудсмен може
прийняти скаргу до розгляду, якщо вважатиме за потрібне зробити це. Він сам визначає
порядок проведення розслідування. Це може бути і неофіційна бесіда, і відкрите слухання
з правом сторін мати їх законних представників. Після закінчення розслідування
омбудсмен повинен скласти звіт з відповідними рекомендаціями. Цей документ
надсилається членові парламенту, через якого подавалася скарга, громадянину, чиї права
були порушені, а також посадовій особі, яка їх порушила, і керівнику відповідного
відомства, який і повинен повідомити омбудсмена про заходи, яких передбачається
вжити для відновлення порушених прав.

Між розглянутими нами моделями є значні відмінності. Важко сказати, яка з них більш
досконала. Адже вони враховують демократичні традиції своїх країн, менталітет їх
народів. Колишні європейські соціалістичні держави намагаються під час запровадження
інституту омбудсмена пристосувати його до своїх умов.

Види Омбудсменів

Омбудсмен новин («представник читачів», «адвокат читачів» або «громадський

редактор») — це людина з вищого керівництва ЗМІ (у більшості випадків), що має справу
з скаргами і що намагається знайти взаємоприйнятні рішення. Омбудсмен новин отримує
і досліджує скарги від читачів газети, слухачів радіо, глядачів телевізійних станцій щодо
точності, справедливості, збалансованості і гарного смаку новин. Він рекомендує способи
реакції для виправлення або роз'яснення новин. Працюючи в ЗМІ (засобах масової
інформації), омбудсмен сприяє їх поліпшенню, розумінню і допомагає формувати довіру
у аудиторії, збільшуючи відповідальність ЗМІ перед телеглядачами, читачами та іншої
публікою. Омбудсмени новин розглядають і вирішують деякі скарги, які могли б вилитися
в дорогі судові розгляди. Деякі омбудсмени контролюють підготовку виправлень. Інші
пишуть внутрішні інформаційні бюлетені щодо поглядів читачів і скарг. Багато
омбудсмени новин ведуть регулярні колонки, що стосуються проблем, що цікавлять
широку громадськість або вузьке коло людей з певними поглядами. У колонці омбудсмен
може критикувати, пояснювати або хвалити, якщо вважає за потрібне. Інші омбудсмени
організують або координують громадський форум або читацьке консультативне
правління, щоб бути ближче до читачів. Багато хто виступає перед різними громадськими
та приватними об'єднаннями, пояснюючи принципи роботи ЗМІ. Деякі посилають анкети
людям, чиї імена згадувалися у новинах з проханням про коментарі. У кілька менших
службах новин омбудсмени беруть на себе і інші пов'язані з новинами обов'язки. Але в
кожному разі омбудсмен новин зазвичай має функцію консультанта, а не контролера.

Банківським омбудсменом — є незалежне у своїй діяльності фізична особа, яка

здійснює врегулювання розбіжностей, що виникають з договору іпотечної позики, між
банком, організацією, яка здійснює окремі види банківських операцій, і
позичальником — фізичною особою за його зверненням з метою досягнення згоди про
задоволення прав і охоронюваних законом інтересів позичальника і банку, організації,
яка здійснює окремі види банківських операцій.

Регіональні / Місцеві омбудсмени. Практика показує, що омбудсмен може

функціонувати як централізований інститут на національному рівні, а також і як
регіональний / місцевий інститут. Інститут регіональних омбудсменів використовується
частіше в державах з федеральної формою правління, де функціонують сильні автономні
одиниці, а створення місцевих омбудсменів обумовлюється частіше конкретними
потребами та історичною традицією. Подібні інститути функціонують у ряді держав,
незалежно від наявності або відсутності національного омбудсмена. Їх повноваження
схожі на ті, які має національний омбудсмен, але обмежені до здійснення контролю за
діяльністю лише адміністрації в даній складової частини держави або її адміністративно-
територіальної одиниці (провінція, регіон, область, громада).

Спеціалізовані омбудсмени. У багатьох випадках певні суспільні групи чи інтереси

потребують додаткового або спеціалізованої захисті через специфіку їх положення в
суспільстві або через значущості суспільних відносин, в яких вони беруть участь. З цієї
причини в ряді країн поряд з національними, регіональними та місцевими омбудсменами
і часто поза їх системи, діють і різні спеціалізовані омбудсмени.

Омбудсмен з питань рівних можливостей. Розвинений спочатку у скандинавських

країнах, цей спеціалізований інститут має своєю метою створення додаткових гарантій
рівності двох статей у всіх сферах державного і суспільного життя. Він є відповіддю на те,
що за силою як історичної традиції, так і з огляду незрілість сьогоднішньої політичної
культури, в цій сфері продовжуються порушення прав людини, ще не подолано
дискримінацію за ознакою статі ні в області правових відносин праці, ні в суспільному
житті, ні в політиці. Показовим є той факт, що саме скандинавські країни досягли
величезного прогресу в області статевої рівності, і це не мотивувало їх зняти цю
відповідальність з омбудсмена. У той же час в нових демократіях, обтяжених великим
числом історичних і патріархальних нашарувань це питання ще шукає свого вирішення.

Омбудсмен з прав дітей. Спеціальний захист прав дітей потрібно через страхітливих та
масових порушень прав дітей та передбачається в ряді актів найвпливовіших
міжнародних організацій. Ця проблема варто з особливою гостротою в найбідніших
країнах. На жаль, вона виявилася значною і в ряді країн перехідного періоду. Деякі з них,
під впливом досвіду розвинених країн і власної оцінки ситуації, прийняли спеціалізовані
закони про захист прав дітей (серед них і Болгарія). Незважаючи на те, що на основі
законодавства створені спеціалізовані адміністративні структури, залишається відкритим
питання про ефективні гарантії захисту прав дітей. У цьому сенсі створення
спеціалізованого омбудсмена з прав дітей не тільки доведена можливість, а й
необхідність. Затверджена практика в цій сфері існує в Норвегії. В іспанській автономній
області Каталонії вже довгі роки в рамках інституту захисника народу, існує і окремий
захисник прав дітей. Омбудсмен Греції має право здійснювати розслідування навіть
фізичних та юридичних осіб приватного сектора у випадках порушення прав дітей, а
захист прав дітей покладено на його першого заступника.
Військовий омбудсмен. У специфічних умовах і в різний час в різних країнах (Швеції,
Норвегії, Німеччини, Чехії та ін) введено омбудсмен спеціалізованої компетентності щодо
здійснення контролю за дотриманням прав військовослужбовців. Вперше військовий
омбудсмен був введений на батьківщині парламентських омбудсмена — у Швеції, в
1915 р., який діючи паралельно з ним, зіграв сильну роль під час двох світових воєн. Після
Другої світової війни, проте, випадки скарг до військового омбудсмену, сильно
зменшилися і в 1968 р. його повноваження переходили до загального парламенських
омбудсмену. У наші дні з дуже сильними повноваженнями відрізняється військовий
омбудсмен у Федеральній Республіці Німеччини. Згідно зі змінами Основного закону,
внесенниі з приводу приєднання до НАТО, і шляхом спеціального закону, в Німеччині
створено повноважний Бундестагу з питань оборони в якості допоміжного органу при
здійсненні парламентського контролю у сфері оборони та безпеки. Призначається
президентом, після того як він отримав підтримку більше половини членів Бундестагу
шляхом таємного голосування, військовий омбудсмен має статус федерального міністра,
може бути сезірован будь-яким солдатом, але може діяти і за своєю ініціативою, за
вказівкою Бундестагу або Комітету оборони. У Норвегії, де давно вже затверджений
інститут парламентського омбудсмена, йому передував інститутом військового
омбудсмена, який продовжує успішно діяти. У Нідерландах і донині діє генеральний
військовий інспектор. У Чехії після демократичних змін створюється громадський
захисник з питань збройних сил.

Омбудсмен з питань меншин. В Угорщині поряд з парламентською уповноваженим з

цивільних прав та його помічником, діє і спеціалізований омбудсмен по захисту прав
національних та етнічних меншин. Він обраний парламентом на підставі спеціального
конституційного тексту і діє відповідно до Закону про права національних і етнічних
меншин (1993 р.). До нього можуть звертатися у випадках порушення їх прав,
гарантованих Законом про права національних і етнічних меншин, громадяни
(наприклад, в зв′язку з правом використання рідної мови, право на вільне об'єднання, на
навчання рідною мовою, забороною дискримінації і т. д.), спільності меншин (наприклад,
у зв'язку з правом на самоврядування, на представництво в парламенті і т. д.) або органи
самоврядування меншин.

Міжнародний інститут омбудсмена

Поширення служб омбудсмена в світі стало поштовхом до створення у 1976 р.

Міжнародного інституту омбудсмена, який об'єднує національні інституції більш ніж 50
країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмена в світі за допомогою досліджень,
освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і
міжнародних конференцій.

У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення

наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена
омбудсмена в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської
організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмена. Основними напрямами
діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмена в Європі,
підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному,
європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських
інституцій омбудсмена. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмена було
прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.
У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського
Союзу було запроваджено посаду омбудсмена в ЄС. Йому було надано право приймати
до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни- члена ЄС та
проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за
винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться
активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу
встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмена.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав

людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в
концепцію омбудсмена, оскільки позбавлена такого важливого права, як право
провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною
ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше
здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках
діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його
компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсменом Ради Європи став
Альваро Хиль-Роблес — в минулому Захисник народу Іспанії.

На сьогодні інституція омбудсмена на національному, регіональному та місцевому рівнях

існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

4.     Громадянство та його особливості.

Становище iндивiда в суспiль-ствi, вiдображене i закрiплене в основ-ному законi,

визначається як консти-туцiйний статус особи. Його змiст на-самперед виявляється в
iнститутi гро-мадянства, принципах i власне кон-ституцiйних правах i свободах.

Сучасне поняття громадянства iсторично пов'язане з французькою революцiєю XVIII ст.

Полiтико-пра-вова концепцiя <вiльного громадяни-на> прислужилася обгрунтуванню
лiквiдацiї феодального ладу, розвит-.ку нових полiтичних та економiчних вiдносин. Ця
концепцiя заступила категорiю пiдданства, яка за часiв феодалiзму позначала васальнi
вiдно-сини залежностi окремого iндивiда вiд держави, персонiфiкованої в особi монарха.
В нашi днi категорiя пiд-данства iнодi застосовується в дер-жавно-полiтичнiй практицi
країн з монархiчними формами правлiння. В розвинутих країнах за своїм юридич-ним
значенням вона практично не вiдрiзняється вiд громадянства i, по сутi, лише фiксує
вiдповiдну форму правлiння.

Громадянство є засобом iнсти-туцiоналiзацiї принципiв взаємовiдно-син держави i особи.

Стан громадян-ства створює взаємнi права i обов'яз-ки, Держава поширює свою владу на
громадянина як на своїй територiї, так i поза її межами, i може вимагати вiд нього
виконання певних дiй. Вод-ночас громадянин може претендувати на захист своїх
законних iнтересiв з боку держави або на їх захист вiд протизаконних дiй самих
державних ор-ганiв. Тiльки на основi громадянства особа надiляється всiєю повнотою
кон-ституцiйних прав i свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг ЇЇ
правоздатностi у сферi вiдносин владарювання.

Найбiльш поширеним у зарубiжнiй юридичнiй науцi є визначення громадянства як

особливого правового зв'язку мiж особою i державою, що породжує для них взаємнi
права i обов'язки. Конституцiйна теорiя i прак-тика розрiзняє двi сторони громадянства -
державно-правову i мiжнарод-но-правову. У сферi мiжнародно-правових вiдносин
прийнято вживати термiн <державна належнiсть>, який означає, що мiж особою i
державою iснує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа мо-же i
не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належнiстю, полiтичне пiдвладна
вiдповiднiй державi i має право на мiжнародно-пра-вовий захист з її боку. Але якщо ця
особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права i свободи у
повному обсязi.

Поняття державної належностi є ширшим за громадянство. Законо-давство може

визначати рiзнi рiвнi такої належностi, вiднесенi до рiзних ка-тегорiй населення. Це,
зокрема, має мiсце у Великобританiї щодо населення її нинiшнiх i колишнiх залежних
територiй, яке з тих чи iнших причин збе-регло вiдповiдний правовий зв'язок. Разом з
тим для повноправних громадян державна належнiсть не створює додаткових прав i
обов'язкiв. У цьому ви-падку змiст понять державної належностi i громадянства
збiгається.

Подiбний дуалiзм стану громадянства вiдомий праву розвинутих країн, хоч у теорiї
термiни <громадянство> i <державна належнiсть> розрiзняють не завжди. У будь-якому
випадку змiст цих термiнiв пов'яза-ний з юридичне встановленими правами й
обов'язками, з певним спiввiдно-шенням мiж особою i державою, яке у конкретних
випадках може бути рiзним. Водночас треба пiдкреслити, що для визначення самого
сенсу гро-мадянства важливим є не тiльки сполучення прав i обов'язкiв особи i дер-жави,
а й наявнiсть у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, яки-ми є полiтичнi права i
передусiм виборче право. Останнє довгий час взагалi розглядалось як своєрiдна ознака
наявностi стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слiд також вказати на сталiсть вiдповiдного

правового зв'язку, що виникає мiж особою i держа-вою. Така сталiсть iснує у просторi i в
часi. У просторi вона насамперед ви-являється в тому, що стан громадянства зберiгається
за особою i в разi виїзду її за кордон. Разом з тим деякi зумовленi цим станом права i
обов'яз-ки особи пiд час її перебування за кордоном фактично не реалiзуються. Це не
означає, однак, що особа втратила такi права. Окремi ж права та обов'яз-ки особи
реалiзуються саме пiд час її перебування за кордоном.

Сталiсть громадянства виявляється в його безперервностi. Безпе-рервнiсть громадянства

означає його наявнiсть з моменту набуття i до мо-менту припинення. Змiст стану
громадянства рухливий i залежить вiд змiсту вiдповiдного законодавства, хоча сам стан
при цьому залишається везмiнним. Разом з тим ця незмiннiсть не означає нерозривностi
грома-дянства. Сталiсть громадянства е головною ознакою, яка вiдрiзняє його вiд
правових зв'язкiв, що виникають мiж державою та iноземцями, якi постiйно або
тимчасово мешкають на її територiї.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грун-гується на фактичному

зв'язку особи i держави. Але ця риса не має абсо-лютного значення. Наявнiсть у особи
фактичного зв'язку з державою не завжди свiдчить про те, що вона має громадянство. З
iншого боку, iсну-ють випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зi своєю державою, але
зберiгає громадянство.
Змiст конституцiйно-правового iнституту громадянства виявляється при аналiзi
вiдповiдного законодавства. Закони про громадянство i деякi конституцiї визначають
порядок набуття i припинення громадянства.

Головним i об'єктивно найбiльш реальним способом набуття грома-дянства є фiлiацiя,

або набуття громадянства за народженням. Фiлiацiя пов'язана з моментом народження, а
її змiст визначається двома принци-пами - <права кровi> i <права грунту>. Однак у рядi
країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку фiлiацiї не має прямого вiдно-
шення до моменту народження. Тут стан громадянства у вiдповiдних ви-падках виникає з
моменту повнолiття i пов'язується з наявнiстю в особи полiтичних прав, насамперед
виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної
належностi.

iсторично першим був прийнятий принцип <права кровi>. Вiн ста-новив ще принцип
римського права. У феодальну епоху народження на територiї, пiдвладнiй конкретному
суверену, призводило до встановлення правового зв'язку пiдданства. Звiдси i виник
принцип <права грунту>, що домiнував у Європi до кiнця XVIII ст. <Право кровi> знову
набуло значен-ня пiсля його закрiплення у французькому Цивiльному кодексi 1804 р.
(кодексi Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної бiльшостi країн встановило

змiшаний принцип, за яким домiнуючим є <право кровi>, що узгоджується з елементами
<права грунту>. Так, за <правом грунту> визначається громадянство дiтей, батьки яких
невiдомi. <Право грунту> зберiгає домiнуюче або рiвне з <правом кровi> значення в
лати-ноамериканських країнах, а також у країнах, право яких iсторично по-ходить вiд
англiйської правової системи.

Наявнiсть у законодавствi рiзних пiдходiв до визначення громадян-ства за народженням

призводить до явища подвiйного громадянства (бiпатризму). Причинами такого явища
також можуть бути розбiжнiсть змiсту законодавства рiзних країн про порядок набуття
громадянства за волевиявленням, територiальнi змiни тощо. Але нерiдко тут головну роль
вiдiграє саме наявнiсть колiзiй мiж <правом кровi> i <правом грунту>.

Наприклад, згiдно з чотирнадцятою (XIV) поправкою до Конституцiї США, фiлiацiя

вiдбувається за принципом <права грунту>. Цей принцип не поширюється на дiтей
дипломатiв, консулiв i деяких iнших категорiй iно-земцiв. Однак припускається
можливiсть набуття громадянства на основi <права кровi>: американським
громадянином є особа, яка народилася за кордоном у батькiв, якi є американськими
громадянами. Характерно, що в такому випадку фiлiацiя обмежена тiльки одним
поколiнням народжених за кордоном. Це застереження зумовлене намiром запобiгти
практицi бi-патризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема,
громадянин США, який за законом набув цього стану за <правом кровi>, народившись на
територiї iншої держави, де дiє <право грунту>, за звичай-них умов буде вважатись i
громадянином цiєї держави. З iншого боку, осо-ба, яка народилася на територiї США у
громадян iноземної держави, де домiнує <право кровi>, також може стати бiпатридом.

У законодавствi бiльшостi країн не визначаються юридичнi наслiдки подвiйного

громадянства. Водночас передбачаються рiзнi заходи щодо запобiгання цьому явищу.
Так, для запобiгання випадкам бiпатриз-му майже в усiх розвинутих країнах законодавче
встановлено, що одру-ження жiнки з iноземцем автоматично не впливає на її
громадянство. Для лiквiдацiї бiпатризму нерiдко використовується практика оптацiї, тобто
вибору громадянства. Порядок оптацiї встановлюється в законо-давствi i мiжнародних
договорах. Найчастiше оптацiя має мiсце у зв'яз-ку з територiальними змiнами та
укладанням спецiальних мiждержавних угод про запобiгання подвiйному громадянству та
усунення його.

Існують, проте, й угоди, якi припускають можливiсть подвiйного громадянства. Про це

прямо зазначається в конституцiях деяких держав. При цьому, як правило, робляться
посилання на iснуючi мiж вiдповiдни-ми країнами так званi особливi зв'язки iсторичного
характеру. Прикла-дами таких угод є договори про подвiйне громадянство мiж iспанiєю
та рядом латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституцiї iспанiї застере-жено, що <в
цих країнах, навiть якщо вони не визнають за своїми грома-дянами такого права на
взаємнiй основi, iспанцi можуть натуралiзуватись без втрати свого громадянства за
народженням>. У ст. 62 Конституцiї Росiї записано, що <громадянин Росiйської Федерацiї
може мати громадянство iноземної держави (подвiйне громадянство) вiдповiдно до
феде-рального закону або мiжнародного договору Росiйської Федерацiї>. Подiбний
пiдхiд до подвiйного громадянства є майже винятком. Бiпат-ризм звичайно розглядається
як аномалiя не тiльки в нацiональному, а й у мiжнародному правi.

Особливостi такого способу набуття громадянства, як фiлiацiя, вияв-ляються у розв'язаннi

питань громадянства дiтей, народжених у так званих змiшаних шлюбах, тобто коли їхнi
батьки є громадянами рiзних держав. За-конодавство цiлого ряду розвинутих країн для
таких випадкiв передбачає фiлiацiю за принципом <права кровi> батька (Бельгiя, Грецiя,
iспанiя, Японiя тощо). iншими словами, дитина стає громадянином держави грома-
дянства батька. У бiльшостi країн у цьому вiдношеннi визнано рiвнiсть ста-тей, i
громадянство дитини встановлюється за узгодженням мiж батьками.

Іншим способом набуття громадянства є натуралiзацiя, або набут-тя громадянства за

волевиявленням особи. Водночас натуралiзацiя - це процедура, яка здiйснюється
компетентним органом вiд iменi держави i виявляється в наданнi громадянства цiєї
держави особi на її прохання або за її згодою.

Натуралiзоване громадянство, як правило, надається особi, яка не є громадянином iншої

держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну
втрату попереднього громадянства. У бiльшостi ж країн втрата попереднього
громадянства настає лише за рiшенням компетентних органiв. Надання натуралiзованого
громадян-ства звичайно здiйснюється в iндивiдуальному порядку, хоча трапляють-ся
випадки колективної натуралiзацiї. Останнi насамперед пов'язанi з оп-тацiєю
громадянства. Щодо цього саму оптацiю слiд розглядати як рiзно-вид натуралiзацiї.

Надання громадянства в порядку натуралiзацiї звичайно потребує чiтко вираженого (у

формi вiдповiдної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних
обставин таке волевиявлення практич-но вiдсутнє, i лише домислюється згода на
натуралiзоване громадянство. Це має мiсце при набуттi натуралiзованого громадянства
неповнолiтнiми. Загальноприйнятим є принцип, за яким дiти до досягнення певного вiку
автоматично змiнюють своє громадянство разом iз своїми батьками (довiльна
натуралiзацiя).
Індивiдуальна натуралiзацiя практично завжди пов'язана з певними умовами, або
вимогами. Щ вимоги можуть як обмежувати можливостi на-туралiзацiї, так i полегшувати
її. Головною умовою натуралiзацiї є так зва-не укорiнення. Згiдно з цiєю умовою, особа,
яка претендує на здобуття гро-мадянства конкретної держави, повинна до подання
вiдповiдної заяви протягом певного часу проживати на її територiї. Встановлення
вiдповiдного строку має на метi надання iноземцевi можливостi iнтегруватись у нове для
нього суспiльне середовище i належним чином проявити себе.

Конституцiї i законодавство про громадянство встановлюють рiзнi строки укорiнення.

Звичайним є п'ятирiчний строк, хоча в деяких країнах вiн сягає десяти рокiв (Бельгiя,
iспанiя). У Скандинавських країнах строк укорiнення визначений у сiм рокiв. З iншого
боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорiвнює двом рокам. Водночас у
бiльшостi країн при-пускається можливiсть скорочення перiоду укорiнення. Наприклад, в
iспанiї вiн може бути зменшений до п'яти рокiв i навiть до двох рокiв для осiб, якi
претендують на натуралiзоване громадянство i зробили <значнi по-слуги> цiй державi. У
Францiї п'ятирiчний строк укорiнення може бути скорочений до двох рокiв для тих, хто
протягом цих двох рокiв провчився у французькому унiверситетi або iншому вищому
навчальному закладi, <зробив або може зробити важливi послуги своїми талантом або
здiбностя-ми>. В Норвегiї припускається можливiсть скорочення строку укорiнення для
громадян iнших Скандинавських держав та Фiнляндiї.

З юридичної точки зору, умова укорiнення пов'язується з так зва-ним домiцилiєм, який у
даному випадку означає факт постiйного прожи-вання особи у вiдповiднiй країнi, а також
намiр обрати її мiсцем свого постiйного проживання, одруження i, як наслiдок,
натуралiзацiї.

Законодавство й адмiнiстративна практика визначають також iншi умови, що обмежують

можливостi натуралiзацiї. Серед них слiд назвати на-явнiсть певного рiвня матерiального
добробуту, квалiфiкацiї та професiйної пiдготовки, повагу до закону, вiдсутнiсть
заборгованостi щодо сплати по-даткiв тощо. Звичайною є вимога знання державної
мови.

З iншого боку, порядок натуралiзацiї може бути спрощений. Спро-щеним є порядок

реiнтеграцiї, тобто поновлення в громадянствi. У дея-ких країнах полегшена процедура
натуралiзацiї встановлена для осiб корiнної нацiональностi (Болгарiя, Грецiя, iзраїль, ФРН
та iншi). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вiрнiсть.

Однак навiть виконання всiх формальних вимог процедури нату-ралiзацiї не гарантує

набуття громадянства. Законодавство зарубiжних країн не визнає за особою права на
натуралiзацiю. Натуралiзацiя є дозвiльною за своїм характером процедурою, пов'язаною
з принципом дер-жавного суверенiтету. В рiзних країнах цю процедуру здiйснюють рiзнi
ор-гани. Звичайно вiдповiднi повноваження належать мiнiстерству внутрiшнiх справ, але
iнодi вони вiднесенi до судових органiв або до глави держави. iснують також i iншi
способи набуття громадянства, однак голов-ними є фiлiацiя i натуралiзацiя.

Для характеристики iнституту громадянства важливими є питання припинення

громадянства, а саме: вихiд iз громадянства, власне втрата громадянства i позбавлення
громадянства.
Вихiд iз громадянства здiйснюється у вiльному або дозвiльному порядку. У бiльшостi країн
прийнята дозвiльна процедура виходу з гро-мадянства. Заяву про вихiд розглядають
компетентнi органи. Вони врахо-вують юридичнi й фактичнi обставини, що склалися у
зв'язку з цiєю за-явою, i за певних умов можуть вiдмовити. Проте в жоднiй з розвинутих
країн можливiсть виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританiї та в деяких iнших країнах визнаний прин-цип вiльного виходу з

громадянства. Вiн здiйснюється у формi односторон-ньої вiдмови особи вiд свого
громадянства i не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений
цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорiй осiб.
Наприклад, у ФРН такi обмеження визначенi для суддiв, державних службовцiв та iнших.
Практич-но завжди не припускається або суворо, обмежується можливiсть виходу з
громадянства в той час, коли вiдповiдна країна перебуває у станi вiйни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату грома-дянства, тобто

автоматичну втрату громадянства за певних умов. Най-частiше умовою такої втрати
громадянства є натуралiзацiя в iншiй дер-жавi. Звичайно, в країнах, де встановлений
дозвiльний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У
країнах, де визнаний принцип вiльного виходу з громадянства, автоматична втрата його є
звичайною процедурою.

Однiєю з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбав-лення

громадянства, набутого в порядку фiлiацiї, називається де-нацiоналiзацiєю, а позбавлення
натуралiзованого громадянства - денату-ралiзацiєю. Денатуралiзацiя є досить звичайною
процедурою. Вона нерiдко пов'язана з рiзного роду протиправними дiями, зокрема з
набуттям особою громадянства з порушенням закону. Вiдносно ординарний характер
денату-ралiзацiї зумовлений тим, що в зарубiжнiй полiтико-правовiй теорiї пошире-на
концепцiя, за якою юридичний зв'язок мiж державою i натуралiзованим громадянином
вужчий за обсягом встановлених прав i обов'язкiв i менш стiйкий, нiж зв'язок мiж
державою та її природженим громадянином.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливiсть пов'язується з державним

суверенiтетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа
може бути позбавлена французького грома-дянства у разi засудження її за злочини проти
безпеки держави, за ухи-лення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову
повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в
деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiналь-но-правової i
конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодав-ство переважної бiльшостi
країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язу-ючи це з тим, що громадянство за
народженням є одним з невiдчужува-них, природних прав людини.

Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до

виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадян-ства (апатризм). Як i подвiйне
громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається
негативно.

З iнститутом громадянства пов'язанi iнститути полiтичного при-тулку та екстрадицiї

(видачi). Вони також спiввiднесенi як з нацiональ-ним, так i з мiжнародним
правом. Конституцiї багатьох держав встановлюють основи правової регла-ментацiї
притулку. <iноземець, позбавлений у своїй країнi можливостi ре-ально користуватися
демократичними свободами, гарантованими iталiй-ською Конституцiєю, має право
притулку на територiї Республiки>, - запи-сано в ст. 10 Конституцiї iталiї. У ст. 27
Конституцiї Болгарiї зазначено, що <Республiка Болгарiя надає притулок iноземцям,
переслiдуваним за їхнi пе-реконання або дiяльнiсть на захист мiжнародне визнаних прав i
свобод>. Водночас у деяких конституцiях прямо забороняється видача iноземцiв, якi
переслiдуються за полiтичну дiяльнiсть. Нерiдко в основних законах також забороняється
видача iноземним державам своїх громадян. Окремi конституцiї встановлюють загальнi
засади правового режиму iноземних громадян.
ЛЕКЦІЯ 6. ІНСТИТУЦІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА.

1.                 Політичні інститути: суть, різновиди та особливості.

2.                 Державна влада та особливості її функціонування.

3.                 Держава – системоутворюючий інститут політичної системи.

4.                 Структура державного апарату країн світу.

1.                       Політичні інститути: суть, різновиди та особливості.

Політичні інститути - політичні установи з організаційною структурою,

цілеспрямованими виконавчими структурами та апаратом. Політичні інститути - спосіб
організації політичного життя суспільства, що втілює ті або інші політичні норми,
обумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. Політичні
інститути - це, по суті, певні політичні установи (сукупність політичних партій, органів
суспільного громадського самоуправління та ін.), що визначають спільність людей, які
мають особливі повноваження і виконують спеціальні функції в політичному житті
суспільства (військові комітети, комісії), певну діяльність (президентське правління).
Специфіка політичних інститутів, у порівнянні з багатьма явищами політичного життя,
полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх регламентована
відповідними законами, рішеннями й іншими юридичними актами. Кожний із політичних
інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність,
шар, групу, спеціалізовану на її виконанні; політичні норми, регулюючі відносини
всередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і непо-
літичними інститутами; матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої
мети. Політичні інститути: держава, політичні і правові норми, політичні партії, групи
інтересів та ін.

В політичній системі держава - основний політичний інститут, що організує, спрямовує і

контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних груп, класів,
асоціацій, груп інтересів. Держава - політична форма організації суспільства, що
здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфер,
культури. Держава - основне знаряддя влади, основний інститут влади в суспільстві і
концентроване здійснення владою політики.

Держава - політична організація, такий суспільний механізм, що покликаний захищати

інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм
взаємовідносини між ними, використовуючи за необхідністю спеціальні органи примусу.
Виступаючи суб'єктом конституції, держава відображає публічний характер людської
діяльності, і чим більше розвинута держава, тим більше відділена, відокремлена від
суспільства, здобуває якість громадянського на противагу суспільству політичному.
Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним
характером та індивідуальною формою реалізації. Становлення державності
завершується відокремленням держави від суспільства і від індивіда в ролі самостійного
суб'єкта. Дальший розвиток державності пов'язаний із народженням бюрократії. У
внутрішній структурі держава поступово створює особливу соціальну верству, що
безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Пізніше розвиток
державності зв'язаний із установленням суспільного громадянського контролю над
бюрократією. В процесі обмеження всевладдя бюрократії відбувається формування нації.
Такий суперечливий процес здійснює подвійний вплив на становище індивіда і
становище суспільства, індивід визначає себе часткою певної цілісності, що складається з
окремих індивідів, і обмежує свою свободу заради цілісності. індивід стає особистістю і
громадянином.

Політичний інститут політичної системи суспільства - політичні партії - представляють

інтереси громадян і ставлять метою їхню реалізацію шляхом завоювання державної
влади або участі в її здійсненні.

Групи інтересів - найрізноманітніші організовані групи, спільності людей (профспілки,

молодіжні і жіночі рухи, творчі союзи і об'єднання, етнічні і релігійні спільності,
організації ветеранів війни, асоціації підприємців і фермерів та ін.).

Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної

діяльності в суспільстві, збереження ідентичності політичної спільності, незважаючи на
зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньогрупову згуртованість,
здійснюють контроль за політичною поведінкою своїх членів, заохочуючи бажане і
припиняючи відхилення від норм поведінки. Політичні інститути - важливе джерело
соціальних і політичних змін - створюють багатоманітність каналів політичної активності
людей, соціальних спільностей, шарів і груп, індивідуумів, формують альтернативи
соціального і політичного розвитку суспільства.

В демократичних суспільствах держава як провідний інститут політичної

системи зосереджує максимальну політичну владу. Держава, політичні партії і групи
інтересів автономні і успішно реалізують свої функції. Політичні партії і групи інтересів
впливають на формування державних і владних структур, корегують політичну мету,
спрямовують політичний розвиток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах
політичні інститути створені для відображення і репрезентації інтересів людей, які входять
до них. Політичні партії суворо підкорені правлячій еліті та бюрократичному апарату, їх
природні функції деформовані. Виступаючи представником всього суспільства, володіючи
сувереном, тобто верховенством влади в межах території країни, держава діє самостійно.
Існування державної влади знаходить вираження в чиновниках, армії, адміністрації,
органах правосуддя та ін. Держава - соціально орієнтована організація політичного
панування, об'єднуюча сила цивілізованого суспільства. Держава характеризується як
всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Відповідно диференціюються
задачі і функції держави. З одного боку, держава - виразник інтересів та волі економічно
панівної верстви, оберігає її становище в суспільстві, охороняє умови використання всіх
ресурсів, людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, всіх його
членів, утримує в узді непокірних, тих, хто чинить опір і піклується про вчасне усунення
соціальних протиріч, а з другого, держава - офіційний представник громадянського
суспільства, здійснює реалізацію загальних справ, що випливають з природи будь-якого
суспільства. Природно, держава виконує дві групи функцій, їх співвідношення в діяльності
держави не залишається раз і назавжди заданим, статичним, а залежить від природи
суспільства і держави, від конкретно-історичних умов.
Багатоманітність політичних інститутів визначається диференціацією політичної діяльності
і політичної влади на різноманітні види. За характером мети виділяються політичні
інститути законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких притаманна
багатофункціональність. Парламент, зокрема, вирішує завдання виконавчої влади, уряд
здійснює певні види законодавчої діяльності та ін. За питомою вагою і значимістю
політичної діяльності виділяються власне політичні інститути, орієнтовані на здійснення
політичної влади, вплив на неї, і соціально-політичні інститути (суспільно-політичні рухи),
що задовольнять не тільки політичні, але і соціальні інтереси, а також духовні потреби - в
спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін.

2.                       Державна влада та особливості її функціонування.

Шукаючи способів уникнути зосередження влади в одних руках та не допущення

зловживання нею, філософи Нового часу запропонували принципи децентралізації та
розподілу влад. У XVIII столітті Ш.Л.Монтеск’є активно виступав за реалізацію цих
принципів як необхідної умови забезпечення свободи у суспільстві та попередження
деспотизму й тиранії. Сутність потрійного розподілу влади
на законодавчу, виконавчу та судову полягає у тому, що ці гілки повинні взаємно
доповнювати, стримувати та контролювати одна одну.

Законодавча влада покладається на парламент країни (Конгрес, Верховна Рада, Великі

збори тощо) та базується на принципах конституції та верховенства права, формується
через вільні вибори. До її функцій належить внесення поправок до конституції,
визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики держави, затвердження
держбюджету, прийняття законів, контроль за їх виконанням. Прийняті цією гілкою влади
закони є обов’язковими для виконавчих органів влади та громадян. Законодавча влада
контролюється виборцями через народне волевиявлення, вільні демократичні вибори,
взаємодію з судовою та виконавчою владами.

Виконавчу владу здійснюють президент та уряд, які вирішують питання у сфері

господарства, культури, освіти, фінансування, забезпечення повсякденного життя та
потреб населення тощо. Виконавча влада не тільки виконує закони, а може сама
видавати нормативні акти чи виступати із законодавчою ініціативою. Таким чином,
можна виділити дві основні функції виконавчої влади: перша з них стосується
безпосереднього керівництва діяльністю всього державного апарату щодо здійснення
внутрішньої та зовнішньої політики, а друга – стосується регламентації цієї діяльності у
встановлених законодавством межах.

Судова влада включає суди – установи, які є самостійними структурами державної

організації. Суди у своїй діяльності повинні виходити з конституції, існуючих законів та не
можуть виступати у ролі законодавця. Суди здійснюють правосуддя, визначають
відповідність дій організацій, політичних інститутів, людей встановленим законом нормам
та приписам, а при необхідності застосовують санкції для попередження незаконної
діяльності.

Відомий політолог та економіст Б.Гаврилишин виділив такі три форми сучасної політичної
влади:
1. Влада типу противаги, яка характеризується існуванням в суспільстві правлячої групи
та опозиції, чітким розподілом влади та реалізацією принципу контролю та рівноваги,
періодичністю виборів та прийняттям рішень згідно волевиявлення більшості. Така форма
влади переважає у англосаксонських та англомовних країнах.

2. Колегіальна влада проявляється у високій мірі суспільної згоди (консенсусу) у

суспільстві, відсутності гострих чвар та конфліктів, участі населення у прийнятті політичних
рішень, що поєднується з їх активною прихильністю до вироблених владою політичних
курсів, які, зазвичай, реалізуються ефективно. Такий тип влади притаманний для
Швейцарії та Японії.

3. Унітарна влада характеризується концентрацією влади в одних руках, відсутністю

реальної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням владних рішень. Такий тип
влади може бути ефективним під час криз, воєн, подолання економічних труднощів, втім
за зростання масової освіченості, політичної свідомості така влада демонструє свою
неефективність.

Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна

опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).

Державна влада:

-є владою публічної ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і

політичної, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами
й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів,
етносів, націй, національних меншостей і т.п.), керує їм в інтересах тої його частини, більш
або меншої, котра опанувала цією владою (служить інструментом реалізації волі
політичних чинностей, вартих у влади);

-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й

незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його
межами;

-здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом);

-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);

-має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території

держави ( для формування бюджету - скарбниці держави );

-поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), що перебувають на території держави

(виключення: наприклад, іноземні дипломати); 

-видає нормативно-правові акти.

Державну владу й державу не можна ототожнювати, це не те саме ( у літературі термін

«публічна влада» іноді використається як синонім «держави»).Державна влада - це спосіб
керівництва (керування) суспільством, а держава - спосіб (форма) організації суспільства.
Державна влада - це атрибутивна ознака держави, його необхідний елемент як
системного утворення, оскільки фундаментальні ознаки державно організованого
суспільства (держави) : державна влада (управлінська основа держави),державний народ
(соціальна основа держави),державна територія (матеріальна основа держави).Держава -
це організація суспільства як єдиного цілого, керованого спеціальним апаратом влади,
що поширюється на все населення країни і її територію.

ДЕРЖАВНА ВЛАДА – найважливіша форма політичної влади, її концентроване ядро,

яка має класовий характер, спирається на спеціальний апарат примусу й наділена
монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов’язкові для
всього населення.

Поняття влади державної є значно вужчим від поняття політичної влади.

СПЕЦИФІКА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ:

– державна влада виникла пізніше за політичну (яка виникла ще в додержавну добу).

– будь-яка державна влада – завжди політична, хоча не кожна політична влада є владою
державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій).

– тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо (та державна
влада не обов'язково застосовує примус для виконання її настанов, а може домагатися
своїх цілей також іншими засобами – економічними, соціальними, ідеологічними тощо).

– державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за

допомогою спеціального апарату;

– поширюється на всю територію країни;

– функціонує за політико-mepumopіальним принципом: вона не визнає ніяких родових

відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює
його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка);

– державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах

державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ:

– вироблення стратегії управління державою;

– розробка та прийняття докладних рішень з основних напрямків розвитку держави;

– оперативне управління та регулювання суспільними процесами;

– контроль за найважливішими параметрами стабільності та спрямованості розвитку

суспільства.

АКСІОМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ – їх сформулював російський політичний мислитель Іван

Ільїн (1882–1954):
1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове
повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка
породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а
тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має
й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона – єдине
організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі
державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина.

Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й

політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який
принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги – його
провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають

загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а
воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна
втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних
накреслень.

6. Державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю. Однак влада має

право і зобов’язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття
народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи

державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати
навіть у громадянську війну.

СТІЙКІ РИСИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ відображені на рис. 7.5.

Влада присутня у тій чи іншій формі у будь-якому суспільстві, де є стійкі об’єднання

людей: у родині, у виробничих колективах, у державі, тобто там, де є реальні можливості
й здатність впливати на поведінку людей за допомогою певних засобів. Саме тому влада
– явище соціальне.

Влада це завжди вольові відносини: влада над собою, між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між державами та ін. Реалізується вона як у
сфері особистої, так і суспільної діяльності – політичної, економічної, правової, релігійної.

Основними складовими влади є: суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і процес, що приводить

до руху всі її елементи. Соціальна влада це завжди двостороння взаємодія суб’єкта і
об’єкта, яка означає відносини залежності між людьми.

Сутністю влади є вольові відносини (управління, панування – підкорення). Влада

припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення, обов’язкові й
значимі для об’єкта й здатність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно має потребу у владі, оскільки воно
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального
організму. Основними засобами, за допомогою яких влада здатна здійснювати свою
волю, реалізовує владу це авторитет, право, насильство.

Соціальна (публічна) влада – вольові (керівництва – підпорядкування) відносини між

людьми із приводу організації їх спільної діяльності, вироблення й здійснення загальної
для даного соціального колективу волі (інтересу).

Різновидами соціальної влади є політична, державна, економічна, духовна, релігійна

та ін. особливим різновидом є державна влада.

„Політична влада” і „державна влада” – поняття не тотожні, однак усяка державна влада є
політичною. Державна влада – головний спосіб здійснення політичної влади. Державна
влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства,
пом’якшує їх протиборство, виконує „спільні справи”. Держава постає центральним
інститутом політичної влади.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках

різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної
влади реалізуються життєво важливі інтереси великих і впливових груп суспільства
(класів, націй, етнічних спільнот та ін.).

Політична й державна влада мають різні механізми здійснення. Так державна влада
характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу.

Політична влада – публічні, вольові (керівництва – підпорядкування) відносини, що

складаються між суб’єктами політичної системи суспільства, у тому числі державою, на
основі політичних і правових норм.

Державна влада – публічно-політичні, вольові (керівництва – підпорядкування)

відносини, що складаються між державним апаратом і суб’єктами політичної системи
суспільства на основі правових норм, зі спиранням у разі потреби, на державний примус.
Державна влада відносно самостійна й становить основу функціонування державного
апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади різний: пряме насильство, схований

примус, організація, переконання або їх поєднання. При систематичному насильстві,
використанні примусу влада вважається антидемократичною. І навпаки, при спиранні на
переконання, авторитет, служіння суспільству, дотриманні загальнолюдських цінностей
влада є демократичною.

Державна влада характеризується наступними ознаками:

1) публічна влада, оскільки виступає від імені всього суспільства і має „публічну” основу
своєї діяльності; 2) апаратна влада – концентрується і здійснюється державним апаратом;
3) верховна влада, тобто юридично уособлює загальнообов’язкову волю всього
суспільства; 4) універсальна влада – поширює владні рішення на усе суспільство; 5)
суверенна влада – відділена від всіх інших видів влади і є незалежною від них; 6)
легітимна влада – юридично обґрунтована і визнана народом країни; 7) легальна влада –
узаконена у своїй діяльності, у тому числі у застосуванні сили в межах держави.

Адекватне виконання підставових функцій передбачає наявність системи владних органів,

які утворюють структуру держави. До неї входять:

— за ознакою поділу влади — система законодавчих (представницьких) установ,

виконавчі та судові органи;

— за ознакою виконання функцій:

а) органи, що здійснюють внутрішні функції:

— адміністративного управління (чиновницько-бюрократичний апарат);

— органи охорони правопорядку та безпеки (міліція, суд, прокуратура);

— органи соціально-економічного регулювання (фінансово-податковий апарат, органи

зв'язку, комунікації, транспорту);

— духовне виробництво (освіта, наука, культура, ЗМІ);

б) органи, що здійснюють зовнішні функції:

— збройні сили;

— розвідка;

— органи міждержавних відносин (див. рис. 9.2).

3.                       Держава – системоутворюючий інститут політичної системи.

Держава є головним інститутом політичної системи, вона є складним та багатоаспектним

суспільним утворенням. Її можна трактувати у двох значеннях:

-               як сукупність інститутів, установ, організацій, що наділені верховною владою на

певній території;

-               як сукупність людей, які проживають на певній території і об’єднані в єдине ціле
органами влади.

Під державою розуміють структуровану і правовим шляхом унормовану суверенну

публічну владу, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього
суспільства при здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій.

Держава як політична форма організації влади виникає на певному етапі розвитку

суспільства. Тому для розуміння суті та призначення держави необхідно проаналізувати
основні концепції, що обґрунтовують походження держави.
 Основні теорії походження держави

Теорії
походження Представники Основні положення
держави
Патріархальна Конфуцій, Держава виникає у результаті
Аристотель, ускладнення форм спілкування людей:
Р.Філмер розростання сімей у роди, родів у
племена, племен у народи, що творять
державу. На чолі держави стоїть
нащадок глави сім’ї, що здійснює
патріархальну владу від імені всіх і для
загального блага.
Теологічна А.Блаженний, Держава виникає як результат надання
Т.Аквінський Богом права певній особі чи групі
здійснювати управління, реалізувати
божу волю на Землі. Тому владі
держави повинні всі підкорятися. В
свою чергу світська влада є похідною і
підпорядковується духовній владі.
Договірна Г.Гроцій, Т.Гобс, Держава виникає в результаті договору
(конвенціональна Дж.Локк, між громадянами і правителем.
) Ж.Ж.Руссо Основне її завдання – захист природних
прав людини, досягнення загального
блага. Заради цього люди свідомо
йдуть на обмеження своєї свободи на
користь спільних інтересів.
Класова К.Маркс, Держава є результатом історичного
Ф.Енгельс, розвитку суспільства, його
В.Ленін закономірної диференціації на класи,
що відбувається під впливом розвитку
продуктивних сил. Держава виступає
інструментом у руках панівного класу
для експлуатації інших класів.
Завойовницька Л.Гумплович, Держава виникає в результаті
(насильницька) Є.Дюрінг, завоювання сильнішими людськими
К.Каутський спільнотами слабших. Держава
створюється як особливий апарат
примусу для підкорення завойованих
народів.
Психологічна Дж.Фрезер, Держава виникає внаслідок поділу
Л.Петражицьки людей на тих, хто має психологічну
й схильність до влади, і тих, хто, бажаючи
уникнути відповідальності, підкоряється
владі.
Органічна Г.Спенсер Держава – суспільний організм, який
складається з окремих людей, подібно
до того, як живий організм складається
 з клітин. Держава ґрунтується на
диференціації (вона виникає і згодом
ускладнюється, розростається) та
спеціалізації (її формування
супроводжується об'єднанням індивідів
у групи-органи, кожна з яких здійснює
певну, тільки їй властиву функцію). У
результаті складається система органів
держави.
Кожна з вищезгаданих концепцій розкриває якусь особливість, сторону створення та
функціонування держави. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною.
Вона пов’язує виникнення держави з правами людини, розглядає її як правову форму
організації і функціонування політичної влади.

Однак сьогодні, коли історичний метод в політичних дослідженнях не відіграє такої

важливої ролі, дискусії навколо проблеми виникнення держави поступово припиняються.
На думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами і на їх утворення
впливали різноманітні фактори та чинники. У сучасній науці виділяють, як правило,
наступні основні причини виникнення держави:

1.     Майнова диференціація населення, виникнення приватної власності і утворення

класів.

2.     Розвиток виробництва і суспільного поділу праці, ускладнення організації суспільства

і як наслідок, поява соціальної групи, що здійснює управлінські функції.

3.     Завоювання одних народів іншими, воєнно-територіальна експансія.

Демографічні причини (перехід до осілого способу життя, збільшення кількості

населення).

Вивчення держави передбачає передусім з'ясування притаманних їй ознак, функцій,

прерогатив, структури, форм. Не менш важливим є ознайомлення з теоріями походження
держави, концепціями сучасної держави, ознаками правової держави та механізмами її
співвідношення з громадським суспільством.

Нині у світі є близько 200 держав, які відрізняються одна від одної історією, рівнем
соціально-економічного та культурного розвитку, соціально-політичною організацією,
розміром території, кількісним та якісним складом населення, ступенем впливу на
міжнародній арені. Однак кожна з цих держав є найголовнішим системоутворюючим
елементом політичної системи, її ядром, що охоплює сукупність безпосередніх суб'єктів
політики.

Дослідники різних епох демонстрували сталий інтерес до природи держави, при чому
погляди на державу змінювались історично. У країнах Стародавнього Сходу державу
розглядали як щось святе, що виникає внаслідок Божої волі, а тому потребує
беззаперечного підкорення. До початку XX ст. таке розуміння збереглося в суспільствах з
одноособовою (монархічною) формою влади, що передавалася у спадок. Проте ще у
Стародавній Греції різні філософи та філософські течії починають пов'язувати державу з
вимогами справедливості (піфагорійці), законності (Сократ), турботи про суспільне благо
(Демокріт). Арістотель трактував державу як вищу форму спілкування між людьми. На
думку Арістотеля, держава виникає не лише для господарського обміну і протидії
несправедливості. "Вона з'являється тільки тоді, коли створюється спілкування заради
благого життя між сім'ями і родинами, заради досконалого і достатнього для себе самого
життя". У багатотомній праці "Політика" Арістотель описав 158 грецьких і варварських
державних устроїв. Найбільш вдалою формою держави він вважав конституційну
помірковано-демократичну республіку (політію), що спирається на середні верстви
суспільства, на вільних людей середнього статку і передбачає правління більшості в
інтересах усього суспільства.

Розвиток історичної думки призвів до появи значної кількості іноді навіть протилежних
думок про походження, суть та основне призначення держави. У середні віки, коли
визначальну роль у житті суспільства відігравала Церква, панівною була теологічна
теорія, яка трактувала виникнення держави та державної влади з Божої волі. Звідси
випливає святість, недоторканність держави, покора всіх підданих державній владі.
Патріархальна теорія обґрунтовує патріархально-патерналістичну концепцію держави,
згідно з якою держава — це результат історичного розвитку сім'ї. Природний процес
розростання сім'ї у роди, потім у племена призводить до появи великих спільнот, якими і
стали держави. За цією теорією, спадковий монарх — це нащадок племінних вождів, які
ведуть свій родовід від Адама.

У XVII—XVIII ст. чималої популярності набуває теорія суспільного договору, яка доводить,
що держава виникає на певному етапі історичного розвитку людства як наслідок
укладання угоди між народом і правителем. Держава тут є органом загального
примирення людей, які перебували у природному стані, коли тривала "війна всіх проти
всіх". Концепція суспільного договору існувала у двох різновидах. У першому випадку
наголос на тому, що народ добровільно віддав право керувати суспільством монархові й
тому має добровільно підкорятися, виправдовував абсолютизм. Інша концепція
наголошувала на тому, що в разі невиконання правителем своїх обов'язків, занедбаності
умов угоди народ має право на супротив правителю.

Є ще й інші теорії походження держави. Зокрема, органічна трактує виникнення держави

як наслідок природної диференціації органів "суспільного організму"; психологічна
пояснює походження держави особливими властивостями психіки визначних осіб; теорія
завоювання трактує появу держави як результат завоювання та поневолення одних
племен іншими і встановлення на завойованій території влади завойовника; класова
теорія пов'язує появу держави з поділом унаслідок майнового розшарування суспільства
на класи, з яких один панує, а інші підкоряються. Сучасна загальна теорія походження
держави є юридичною. Вона пов'язує виникнення держави з правами людини, розглядає
як правову форму організації та функціонування політичної влади. v

Сьогодні, коли історичний метод у політичних дослідженнях не відіграє важливої ролі,

дискусії довкола проблеми виникнення держави припинилися.

На думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами, і на їх утворення

впливали різноманітні чинники.
Погляди вчених на суть й основне призначення держави теж відрізнялися
неоднорідністю та суперечливістю. На думку Т. Мора, держава — це змова багатих проти
бідних (таке розуміння держави згодом було притаманне марксистам та анархістам);
німецький філософ Г. Гегель трактував державу як втілення моральної ідеї, "образ і
дійсність Розуму", "ходу Бога в світі"; інший німецький філософ І. Кант вважав, що
призначенням держави є забезпечення максимальної відповідності державного устрою
принципам права. На думку К. Маркса і Ф. Енгельса, мораль, право і заснована на них
держава у класовому суспільстві повинні бути повністю підпорядковані інтересам
панівного класу. У розумінні Г. Кельзена, держава — це "позитивний правопорядок, який
примусово регулює суспільство людей", звідси, кожна держава вже за означенням є
правовою. Іншою є думка українського вченого Б. Кістяківського, який вважав, що
наявність законів не є підставою для ототожнення держави з правом, і що "тільки маючи
справу з уповноваженими особами, котрі можуть виставляти правові вимоги до самої
держави, державна влада виявляється змушеною незмінно дотримуватися законів". Отже,
розмаїття підходів до сутності та призначення держави дає кардинально відмінні
трактування: від розуміння держави як апарату насильства — "чудовиська, що пожирає
людей" (Т. Гобс, Ф. Ніцше, В. Ленін) — до трактування її як інструмента здійснення
солідарних планів людей, втілення їх спільної волі та досягнення "загального блага".

З метою систематизації різноманітних підходів до розуміння суті держави та її стосунків з

неполітичною сферою суспільства в політології використовують поняття парадигми.
Парадигма — це концептуальна схема, модель теоретичного осмислення явища та його
сприйняття суспільною свідомістю. Для пояснення суті та призначення держави в
сучасній політології прийнято використовувати три парадигми держави, які виділив
іспанський політолог X. Карраседо.

Парадигма справедливої держави — традиційна формула технократичних і

раціоналістичних концепцій від Платона до Гегеля і Маркса — нгіні практично втілена у
країнах Сходу та в державах ісламського світу. Концепція "справедливої держави"
декларує: держава — це все, вона наділена вищою мудрістю, знанням одвічних і
незмінних законів, вона втілює у собі і у своїй діяльності абсолютний порядок, який
встановлює остаточно, а громадяни повинні лише безапеляційно його виконувати.
Держава повністю підпорядковує собі громадянське суспільство, втручається і
регламентує всі сфери життя суспільства, поширює вплив на сімейні та приватні
відносини, на релігію і мораль. Критикувати діяльність такої держави заборонено. Не
підлягають перегляду абсолютні (наприклад, класові) інтереси, встановлені абсолютні
етичні межі, яких не можна порушувати. Така держава — це наставник, опікун, а и
політика — це певна педагогіка. Держава вирішує всі проблеми своїх громадян, а останні,
своєю чергою, завдячують усім, що мають, державі. На практиці така держава тяжіє до
деспотизму і тоталітаризму (колишній

СРСР). Її стосунки з громадянами мають патерналістичний характер (від лат. pater —

батько), що призводить до того, що держава контролює не лише поведінку людей, а й їхні
думки, переконання, ціннісні орієнтації.

Парадигма держави політичного реалізму притаманна ліберальним демократіям і

передбачає щонайменше державності, яка є гарантом особистої свободи кожного члена
суспільства в її "негативному" трактуванні (як "свободи від...", перш за все, від втручання в
особисте життя) і використовує механізми примусу лише за необхідності. Мета такої
держави — створення завжди тимчасової рівноваги між протилежними інтересами
різних суспільних груп, що сприяє запобіганню конфліктів. Найбільшим політичним
досягненням такої держави є ефективні дії, які дають бажані результати, при цьому
політичні настанови постійно модифікуються, а на шляху досягнення політичних цілей
немає жодних моральних обмежень. У суспільстві панує прагматичне ставлення до
держави, яке опирається на тезу про етичну нейтральність влади. Крайнім виявом
держави політичного реалізму стала наприкінці ХVISІ — у першій половині XIX ст. у СІНА
концепція "держави — нічного сторожа", яка не втручається в повсякденні справи
громадян, а лише оберігає їхні спокій і майно, коли вони сплять.

Парадигма "правової держави" передбачає раціональне співвідношення індивідуальної

та громадянської свободи з державною владою, яка функціонує згідно з принципом
верховенства права, опираючись на усталені правові норми, встановлені у визначеному
конституцією порядку, що виникає на основі консенсусу. Правова держава не лише
гарантує права людини, а й відповідає за рівномірний розподіл первинних благ. Метою
державної політики є забезпечення автономії особи поєднанням вимог свободи (як
позитивної, так і негативної) з рівністю (права людини в їх динаміці та розвитку). Правова
держава — це вища форма державного буття, найдосконаліший ступінь державної
організації (рис. 9.1).

Незважаючи на наявність різноманітних теорій держави, поглядів і підходів до розуміння

її суті та призначення, політологи визнають підставові характеристики державної
організації, серед яких:

— наявність публічної влади, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні

якої є особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління
(чиновництво) та захисту населення (військо, правоохоронні органи тощо);

— утримання системи суспільної влади і державного апарату управління за рахунок

податків з населення;

— територіальна організація населення і верховенство державної влади над цією

територією;

— наявність системи правових норм, санкціонованих державою й обов'язкових для

всього населення;

— право представляти інтереси всього суспільства і виступати від його імені як усередині
країни, так і на міжнародній арені (суверенність влади) (рис. 9.2).

Виділяють наступні ознаки:

1.     Територія – частина суші, земних надр, територіальних вод та повітряного простору,

на яку дана держава поширює свою владу. Межі території держави визначаються її
кордонами, а втрата території означає припинення існування самої держави.

2.     Населення – людська спільнота, що проживає на території держави і підкоряється її

владі.
3.     Публічна влада, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є
особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління
(державно-бюрократичний апарат) та захисту населення (армія, правоохоронні органи
тощо).

4.     Наявність правової системи, яка закріплює санкціоновані державою норми, що

регулюють суспільне життя і яким повинні підкорятися всі громадяни держави.

5.     Суверенітет – верховенство, повнота та неподільність влади всередині держави та її

незалежність у зовнішніх стосунках. Суверенітет має внутрішній і зовнішній аспекти:

-         внутрішній – можливість для держави розпоряджатися своєю територією та

ресурсами, примушувати підлеглих до виконання норм та вимог держави;

-         зовнішній – неподільність і єдність території, недоторканість державних кордонів,

невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, можливість держави
проводити незалежну політику, вступати до міжнародних організацій, встановлювати
дипломатичні відносини з іншими державами та ін. Тут важливим є визнання
міжнародною спільнотою за державою права вступати у відносини з іншими державами
на юридично рівних засадах.

Володіючи суверенітетом, держава використовує певні прерогативи, до яких належить:

-       право на організований примус, яке може застосовуватись не лише стосовно

громадян держави, а й щодо всіх, хто знаходиться на її території. Для реалізації цієї
прерогативи держава володіє особливою системою органів та установ (правоохоронні
органи, суди, армія, тюрми);

-       управління суспільством з метою стабілізації суспільної системи та збереження

цілісності суспільства;

-       збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну. Податки є

обов’язковими виплатами населення та суб’єктів економічної діяльності, що примусово
стягуються державою у встановлених розмірах і фіксовані терміни. Вони
використовуються як для утримання державного апарату, так і для вирішення
різноманітних соціальних завдань;

-       монопольне право на видання законів, що поширюються на всю територію і є

загальнообов’язковими для всіх громадян;

використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

Головне призначення держави полягає в управлінні суспільними справами, забезпеченні

цілісності суспільства, узгодженні суспільних інтересів. Своє суспільне призначення
держава здійснює через виконання своїх функцій, які можна класифікувати за
різноманітними критеріями.

Найбільш загальним є поділ функцій держави на дві групи: внутрішні і зовнішні. Тому ми
більш детально зупинимося на характеристиці різновидів внутрішніх і зовнішніх функцій
держави.
До зовнішніх функцій держави належать:

-       оборонна функція – забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового

потенціалу;

-       дипломатична – спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для

розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співробітництва з іншими
країнами, інтеграцію у світове співтовариство.

Внутрішні функції держави включають:

-      адміністративно-управлінську – управління суспільством з допомогою державно-

бюрократичного апарату;

-       нормотворчу – видання нормативних актів, що регулюють всі сфери суспільного

життя;

-      правозахисну – захист конституційних прав і свобод громадян;

-      виконання загальносуспільних робіт;

-      розв’язання конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;

-      здійснення політичного керування;

-      інтеграційну – об’єднання індивідів в групи, асоціації, спілки, організації;

національно-консолідуючу – об’єднання різних територій, регіонів в межах державних

кордонів, консолідація суспільства в єдину націю.

Суверенітет як верховенство державної влади вирізняє державу від інших інститутів

політичної системи, стосовно яких вона є самостійною і незалежною. Лише держава
представляє все суспільство, інтереси всіх соціальних груп, захищає права й свободи
громадян та забезпечує їхні загальносоціальні потреби. Суверенність державної влади
виражається у монополії на продукування загальнодержавних актів, виробленні та
реалізації внутрішньої і зовнішньої політики. З іншого боку, диференціація суспільства на
різні групи, які мають власні інтереси і прагнуть їх задовольнити оволодінням державною
владою, призводить до того, що держава як сукупність владних та адміністративних
органів може здійснювати управління в інтересах певної групи, найбільш наближеної до
влади, або такої, що володіє нею монопольно.

Держава використовує певні прерогативи, до яких належать:

— управління суспільством задля стабілізації суспільної системи та збереження цілісності

суспільства;

— застосування організованого примусу;

— збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну;

— використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої та зовнішньої
політики.

Отже, держава — це структурована і правовим шляхом унормована суверенна суспільна

(публічна) влада, що здійснює контроль над конкретною територією та виступає від імені
всього суспільства при вирішенні внутрішніх і зовнішніх питань. Вона є основним
системоутворюючим елементом політичної системи.

Суспільне призначення держава здійснює через виконання своїх функцій, які традиційно
поділяють на внутрішні та зовнішні. Такий поділ певною мірою є умовним, оскільки
кожна функція держави охоплює і внутрішні, і зовнішні аспекти.

До зовнішніх належать функції:

— оборонна, яка забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового

потенціалу;

— дипломатична, спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для

розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співпраці з іншими
країнами, інтеграцію у світове співтовариство.

Виконуючи зовнішні функції, держава прагне забезпечити реалізацію національних

інтересів на міжнародній арені.

Серед внутрішніх функцій виділяють:

— адміністративно-управлінську;

— нормотворчу;

— правозахисну;

— виконання загальносуспільних робіт;

— вирішення конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;

— здійснення політичного керування;

— інтеграційну;

— національно-консолідуючу тощо.

2.       Структура державного апарату країн світу.

Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється

державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання
держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує
управління державними і громадськими справами.
Разом із удосконаленням суспільства ускладнюється процес управління та
удосконалюється діяльність державного апарату. Від простого примітивного панування
держави він розвивається до різних форм — до законодавчої, адміністративної, судової,
поліцейської, фіскальної, фінансової, культурної діяльності.

В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни

покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості
внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При
цьому необхідно зазначити, що апарат держави є не простим об'єднанням різноманітних
структур, а упорядкованою, єдиною, чітко організованою системою.

До факторів, що забезпечують функціонування державного апарату як системи, слід

віднести: єдність економічної основи функціонування держави; єдність політичної основи
функціонування суспільства; наявність єдиних принципів побудови і функціонування
органів; спільність мети і завдань, що здійснюють органи держави; єдність підходів до
розуміння соціальної основи суспільства; забезпечення діяльності апарату єдиними
організаційними, фінансовими та правовими засобами; відображення у діяльності
апарату єдиної волі всього суспільства, держави чи певної соціальної групи.

Категорія «державний апарат» має самостійне значення і визначається як окреме

юридичне поняття. При цьому повинно враховуватися і те, що, будучи структурним
елементом механізму держави у широкому значенні даного поняття, апарат держави
характеризують ті ж ознаки, що і механізм. Однак, ототожнюючи категорії «механізм» і
«апарат» в рамках вузького розуміння механізму держави та зважаючи на самостійне
значення категорії «апарат держави», можемо визначити наступні особливі його ознаки:

— це система створених державою структур, що мають форму органу держави;

— наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне

призначення органу;

— наявність чиновників, що реалізують повноваження від імені держави на професійній

основі;

— наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень

(компетенції);

— зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від

її імені;

— фінансування з бюджету;

— забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;

— система органів, розподілених за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу

та судову;

— система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що

забезпечують реалізацію повноважень.
Таким чином, наведені ознаки категорії «апарат держави» надають можливість
відокремити її від таких категорій, як:

Політична система
Механізм держави Орган держави
суспільства
Комплекс
Сукупність
різноманітних Колектив
різноманітних
державних і службовців,
державних структур,
недержавних чиновників, який
що забезпечують
структур, що є структурним
економічні, соціальні,
реалізують політичну елементом
політичні та
владу та забезпечують апарату держави
правоохоронні функції
політичні інтереси
Особливості розуміння характерних ознак та визначення основних з них зумовлюють
відсутність єдиного розуміння апарату держави в сучасній юридичній літературі. Так, на
думку проф. О. В. Петришина, державний апарат — це «сукупність державних органів, їх
ланок та підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які
спираються на можливість застосування примусу»; професор О. Ф. Скакун характеризує
апарат держави у вузькому значенні як апарат виконавчої влади та широкому — як
сукупність владних структур, збройних сил, міліції, дипломатичних представництв тощо;
проф. М. Н. Марченко визначає його як систему органів, що здійснюють державну владу;
а проф. В. Авер'янов характеризує державний апарат як сукупність органів, за допомогою
яких практично здійснюється державна влада. Деякі підручники взагалі не вміщують
поняття державного апарату, замінюючи його механізмом держави.

На нашу думку, апарат держави — це конституційно передбачена система державно-

владних структур, наділених визначеними повноваженнями представницького,
управлінського та судового характеру.

Апарат держави є структурованою категорією. Структура апарату являє собою його

внутрішню будову, порядок взаємодії та співвідношення складових елементів апарату.
Основними серед них є: система органів державної влади; система органів державного
управління; система судових органів. Кожна з цих систем — носій відповідної державної
влади.

Необхідно зазначити, що у юридичній літературі до органів державного апарату

відносять також систему органів прокуратури, главу держави, збройні сили, міліцію,
дипломатичні представництва за кордоном, правоохоронні органи, установчу владу та
контрольну владу. На нашу думку, ці елементи суттєво розширюють поняття апарату
держави і не забезпечують можливості відокремлення категорій «апарат» та «механізм
держави».

Основним призначенням органів законодавчої влади є законодавча діяльність. У

демократичних державах вони займають центральне місце у апараті держави.
Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти,
однією з функцій яких є прийняття законів. Однак у деяких випадках парламент передає
частину повноважень іншим структурам. Виникаюча при цьому система актів іменується
делегованим законодавством.
Обсяг повноважень парламенту залежить від належності держави до певного виду за
формою правління. У парламентських країнах вищий законодавчий орган перебуває під
значним впливом уряду. Іноді уряд наділяється законодавчою ініціативою і значно
впливає на всі напрями діяльності парламенту.

У президентських республіках парламент у формально-юридичному значенні є більш

незалежним. Законодавча ініціатива належить депутатам, парламент не може бути
розпущений президентом, хоча виконавча влада має багато шляхів впливу на парламент.
Наприклад, відповідно до Конституції США президент володіє правом вето на акти, що
приймаються Конгресом, є ініціатором скликання спеціальних сесій Конгресу. Єдиним
органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75
Конституції). Вона працює сесійно та реалізує повноваження стосовно внесення змін і
доповнень до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму, прийняття
законів, затвердження Державного бюджету України, надання згоди на призначення
Президентом Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України; призначення
Голови Рахункової палати; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо
(ст. 85 Конституції). На конституційному рівні встановлено коло питань, які визначаються
виключно законами України та встановлюються виключно законами України (ст. 92).

Місцеві органи влади забезпечують здійснення влади на місцях. Необхідно зазначити, що

у федеративних державах законодавчі органи можуть мати трьохрівневу структуру —
загальнофедеральні, суб'єктів федерації та місцеві.

Виконавчо-розпорядчу діяльність здійснюють органи виконавчої влади. Систему органів

виконавчої влади, наприклад, в Україні створюють Кабінет Міністрів України, міністерства,
відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації. Для здійснення
повноважень з конкретизації законодавчих положень та прийняття підзаконних актів ці
органи наділяються оперативною самостійністю. Призначення і роль органів управління
визначаються конституційними та звичайними законами. Відповідно до Конституції
України Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113).
Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів
до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, розробляє і здійснює
загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального та
культурного розвитку України, здійснює заходи до забезпечення обороноздатності і
національної безпеки, організує та координує роботу міністерств й інших органів
виконавчої влади (ст. 116).

Органи управління складають систему підпорядкованих структур. Залежно від

територіальної дії розрізняють центральні органи управління, діяльність яких
поширюється на територію держави, та місцеві органи, діяльність котрих обмежується
межами однієї чи декількох адміністративно-територіальних одиниць.

За обсягом повноважень органи виконавчої влади поділяють на загальні, що

забезпечують керівництво суспільством (уряд); відомчі (галузеві), які здійснюють
керівництво окремими галузями державного управління (міністерства, відомства,
державні комітети); місцеві (виконавчі комітети місцевих органів влади, муніципалітети)
та локальні, що забезпечують управління певними колективами працівників
(адміністрація підприємств, установ та організацій).
Особливе місце у структурі державного апарату належить системі судових органів.
Основним їх призначенням є здійснення правосуддя. Назва та структура судових органів у
різних країнах неоднакова, проте схожими є завдання та принципи організації цих
органів. Діяльність елементів судової системи більшості країн засновується на принципах
незалежності суддів, самостійності у вирішенні передбачених законодавче питань,
гласності судочинства. Відповідно до Конституції судочинство в Україні здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і

спеціалізації. Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний
Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди.
Згідно із законами діють апеляційні і місцеві суди (ст. 125 Конституції).

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного,

господарського, адміністративного судочинства (ст. 1) Закону «Про судоустрій України».

Важливе значення для функціонування апарату держави має посада Президента. В Україні
він є главою держави і виступає від її імені (ст. 102). Він — гарант державного
суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод
людини та громадянина.
 ЛЕКЦІЯ 7. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ.

1.     Форма держави та її складові.

2.     Монархічна форма правління та особливості її реалізації у країнах світу.

3.     Різновиди та особливості республіканської форми правління.

1.     Форма держави та її складові.

Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є форма

держави, в якій виявляються особливості організації влади, відбивається співвідношення
окремих ланок державного механізму. Форма держави - це сукупність найбільш
загальних ознак держави, які зумовлені інституціональними і територіальними способами
організації влади.

Нерідко форма держави сприймається як сукупність саме таких способів. Елементами

форми держави, що прямо стосуються змісту конституційного права, є форма
державного правління (інституціональні характеристики організації влади) і форма
державного устрою (територіальні характеристики).

В різних державах її структура має переважно однакове призначення, однак практична

реалізація впливу органів влади на особисте і суспільне життя громадян має різні
наслідки і часто є доволі відмінною у різних країнах. З метою виокремлення та
систематизації різноманітних держав в політичній науці використовують поняття форма
держави – сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені різними
способами організації влади.

Термін „форма держави” є складним, синтетичним поняттям і розкривається через три

вужчі характеристики:

-        форму державного правління (інституціональна характеристика організації влади);

-        державно-територіальний устрій (територіальна характеристика організації влади);

-        політичний режим (функціональна характеристика організації влади).

Форма державного правління – певний спосіб організації верховної влади в державі,

який визначається джерелами походження, порядком формування та правовим статусом
вищих органів влади і обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і
співвідношення сфер компетенції кожного з них.

Державно-територіальний устрій – територіально-політична організація держави, що

визначається політико-правовим статусом її територіальних складових частин та
принципами їх взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.
Політичний режим – спосіб функціонування державної влади, система методів і
прийомів її реалізації, які визначають характер відносин між владою та народом, рівень
правової захищеності особи, виявляють ставлення владних структур до правових основ
своєї діяльності.

У різних державах ці структури мають переважно однакове призначення, однак

практична реалізація їх впливу на особисте й суспільне життя громадян має різні наслідки
і часто є вкрай відмінною у різних країнах. Тому в політичній науці існує поняття форми
держави, в якому відображається специфіка державної організації, що формується під
впливом історичних, географічних, соціокультурних та інших умов розвитку окремих
країн.

На творення певної форми держави має вплив низка чинників, серед яких:

а) співвідношення політичних сил. В умовах встановлення рівноваги між основними

політичними силами, жодна з яких не може забезпечити собі політичного панування,
часто виникає цезаристська (особиста) диктатура;

б) історичні традиції, політична культура, сукупність інститутів минулого, що перейшли у

спадщину. Наприклад, притаманні американському суспільству демократичні традиції не
дозволили ідеям фашизму чи комунізму проникнути до США;

в) геополітичне становище країни. Так, віддаленість від потенційних ворогів, природна

захищеність кордонів держави забезпечує її мирний розвиток, сприяє демократизації;

г) особа державного лідера теж може мати великий вплив на форму держави. Наприклад,
такі особистості як Дж. Вашінгтон, Т. Джеферсон, А. Лінкольн відіграли чималу роль у
становленні президентської форми правління у СІЛА.

Оскільки термін "форма держави" є складним, синтетичним поняттям, то він

розкривається через три вужчі характеристики, як-от:

— форма державного правління;

— державно-територіальний устрій;

— політичний режим.

2.     Монархічна форма правління та особливості її реалізації у країнах світу.

Форму правління можна розуміти у вузькому смислі або тлумачити розширено. Форма
правління, що існує у конкретній державі, залежить від організації верховної державної
влади, точніше, від визначення правового становища глави держави. Демократизм або
реакційність, агресивність або миролюбність, централізація або децентралізація, ступінь
злиття правлячої партії з державним апаратом, політичний режим та інші чинники не
мають прямої залежності від форми правління.

Форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений

принципами взаємовідносин вищих органів держави.
Монархія як форма правління характеризується тим, що влада глави держави (монарха)
не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править
за власним правом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе
відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля,
імператора, царя, султана тощо) і формально вважається осередком усієї державної влади
країни. Прерогатива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне
управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок престолонаслідування
визначається звичайно конституціями або конституційними чи органічними законами, які
доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені
особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії.
Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки
«добровільного» зречення престолу. Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій
країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються
повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у
парламенті тощо. Більше того, монарх не несе відповідальності й за свої власні акти,
оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який
покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад главу уряду), яка
своїм підписом скріпила цей документ. Монархи не можуть брати шлюбу без згоди
парламентів, а престолонаступники – без згоди монархів, а фактично, уряду, інакше вони
позбавляються права на трон. На утримання монарха і його двору, а також наступника
престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім
того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність
монархові. Так, англійська королівська сім’я – одна із найбагатших у світі, її члени –
найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає
близько 1,2 млрд. фунтів стерлінгів.

У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір

глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані й неписані, що вказують
на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користується довірою
нижньої палати парламенту. Ситуація, коли жодна з партій не має абсолютної більшості
місць у нижній палаті парламенту, є досить характерною для ряду європейських монархій,
наприклад Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії. У такій ситуації глава держави, перш ніж
зробити свій вибір на користь певної особи, проводить серію консультацій з лідерами
найбільш впливових політичних партій. Потім монарх пропонує кандидатуру на пост
прем’єр-міністра, як зазначено у ст. 99 Конституції Іспанії. Аналогічне положення
міститься у ст. 6 Конституції Японії.

Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо,

якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у
ст. 115 Конституції Іспанії. Конституції Бельгії, Нідерландів, Данії вказують на необхідність
контрасигнації указів глав держав про розпуск парламенту. Згадана форма правління
свідчить: незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно приймати рішення з
державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей процес. Маючи, як правило,
значний досвід державної діяльності, добру особисту репутацію, монархи часто
висловлюють свою думку, на яку звертають увагу. Таким чином, думка про те, що монарх
не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди відповідає дійсності. У деяких державах,
що входять до Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії,
формально також зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми
міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від імені
британського монарха генерал-губернатор – посадова особа, яка призначається
британським монархом на пропозицію уряду відповідних країн.

Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему ви_ щих органів влади на зразок
парламентарної монархії, посада глави держави заміщується незвичним для монарха
шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісний різновид
конституційної монархії – виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно
називають Янг ді Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку престолонаслідування, а
завдяки обранню терміном на п’ять років. Глава держави обирається нечисленною
колегією – Радою правителів, яка складається з правителів, що входять до федерації
дев’яти монархічних держав. Чотири губернатори зі складу Ради в обранні Верховного
правителя участь не беруть. Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у
порядку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх
може подати у відставку або бути усуненим з посади Радою правителів. Власне, він має
звичайні повноваження парламентарного монарха. Таким чином, форма правління у
Малайзії являє собою поєднання монархічної та республіканської форм правління за
очевидної переваги першої.

Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління, прийнята в ряді

країн - колишніх колоніальних володіннях Великобританії. Ці країни за традицією іноді
називають домініонами. Серед них насамперед слід назвати Австралію, Канаду і Нову
Зеландію. В останні десятиліття внаслідок проведених конституційних реформ кількість
домініонів серед країн, що розвиваються, помітно зменшилася.

Домініони не тільки сприйняли головні засади британської конституційної моделі, а й

зберегли певні, що існували ще за колоніальних часів, державно-правові зв'язки з
колишньою метрополією.. Зокрема, всі вони вважаються парламентарними монархіями,
але власних монархів не мають. Британський монарх є номінальним главою держави, а
його функції в кожному з домініонів здійснює генерал-губернатор. Генерал-губернатор
формально призначається британським монархом за поданням уряду домініону, хоча
такий порядок узвичаївся не відразу. Наприклад, у Канаді лише в другій половині 20-х
років XX ст. відповідні призначення стали робити за попередньою згодою місцевого
уряду, а з 50-х років - тільки за поданням останнього. Вирішальну роль у процедурі
призначення генерал-губернатора відіграє прем'єр-міністр, який фактично і визначає її
результати. Строк повноважень генерал-губернаторів - 5-6 років.

3.     Різновиди та особливості республіканської форми правління.

Республіка – це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або
обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою.
Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній
державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як
форма правління є найзручнішою і досконалою фор_ мою здійснення державної влади.
Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види
республіканської форми правління – президентську та парламентарну.
Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних
країнах виникла, насамперед, у вигляді президентської республіки. Теоретично
президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У
конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими
органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки
структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного. Такий вид
республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані
повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака
президентської республіки – відсутність посади прем’єр-міністра. Глава держави
обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається
президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права
розпуску парламенту. Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до
Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком
для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської
Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці,
Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.). Система вищих органів США базується на
принципі «стримувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд
наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.

У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній

особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють
єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне,
індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави. Суттєвою ознакою, що характеризує
президентську республіку, є незалежне становище президента і парламенту щодо один
одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом,
а законодавча – в руках загальнонаціональної представницької установи: їх влада
здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Навіть якщо між ними немає
спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом
усього терміну повноважень. Як правило, така ситуація не призводить до будь-яких
серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який,
своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості
шантажувати один одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання
конституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш
підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці
відносини спрощено.

Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціативи, звертається до

парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений
адміністрацією для розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопроект
передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави
може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Так,
згідно з Конституцією США (ст. ІІ розд. 7) президент може у десятиденний термін
повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпису. До тексту додаються
пояснення, які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект.
Якщо ця ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві тре_ тини (у
кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж законопроект потрапив до
президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до Конгресу,
супроводжуючи відповідним обґрунтуванням свою відмову в підписі. Законопроект
залишається в «кишені» у президента, тобто йдеться про так зване «кишенькове вето».
Вето – дієва зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути «відкладального
вето» складно, а «кишенькового» – практично неможливо. Відсутність парламентської
відповідальності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути
до відповідальності. Дострокове усунення президента з посади можливе лише у двох
випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку. Імпічмент –
особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які
перебувають на службі США, у тому числі й Президента (ст. ІІ розд. 4 Конституції). Рішення
щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься палатою представників.
Сенат виступає як суд, де і виноситься виправдувальний або звинувачувальний вердикт
більшістю голосів у дві третини.

Президент є главою політичної партії, яка перемогла на президентських виборах,

керівником уряду США, у зв’язку з чим займає становище, яке уможливлює його вплив на
громадську думку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США. Президент
наділений і судовою владою. До повноважень, наданих йому конституцією, належить
призначення важливих посадових осіб: федеральних суддів, включаючи суддів
Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме, право, яким
наділений президент, – це право повного або умовного помилування будь-якої особи,
звинувачуваної у порушенні федерального закону (за винятком випадків імпічменту).
Право помилування охоплює право зменшення термінів ув’язнення і розмірів штрафів.

Відповідно до Конституції президент є федеральною посадовою особою, яка несе

головну відповідальність за відносини США із зарубіжними державами. Він призначає
послів, посланників і консулів, кандидатури яких підлягають затвердженню у Сенаті,
приймає іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом із Державним секретарем він
здійснює керівництво всіма офіційними контактами з іноземними урядами. Президент
може особисто брати участь у зустрічах на вищому рівні, які провадяться з метою
безпосередніх консультацій між главами держав. Так, президент Томас Вільсон очолював
американську делегацію на Паризькій конференції наприкінці Першої світової війни;
президент Франклін Рузвельт брав участь у конференціях з главами союзних урядів на
судні, а також у Криму, в Азії та Африці під час Другої світової війни; президенти Гаррі
Трумен, Дуайт Ейзенхауер, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Річард Ніксон, Джералд Форд,
Рональд Рейган, Білл Клінтон – зустрічалися з державними діячами зарубіжних країн з
метою обговорення питань послаблення міжнародної напруженості та скорочення гонки
озброєнь. Перше місце у США серед співпрацівників президента посідає віце_президент.
Проте це не означає, що він є його найближчим соратником і помічником. Іноді цей пост
посідає один із суперників президента в боротьбі всередині партії за висунення
кандидата на цей пост, що сприяє згуртованості партійних лав. У цілому віце_президент
може відігравати активну роль у випадку вступу на посаду президента, якщо сам
президент залишив посаду до закінчення терміну повноважень. Так сталося в США у 1945
р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974 р. (Д. Форд).

У багатьох президентських республіках Латинської Америки застосовується система

прямих виборів президента. Обрання глави держави прямим голосуванням часто
використовується як доказ на користь установлення сильної президентської влади, тому
що у цьому разі свій мандат він одержує «прямо від народу». Внаслідок цього багато
президентських республік у Латинській Америці часто називають
«суперпрезидентськими», тим самим підкреслюючи їх відмінності від класичної форми
правління у США. Але історична практика свідчить про те, що пост глави держави у таких
країнах частіше заміщався не шляхом виборів, а в результаті державних переворотів. За
150 років незалежного існування латиноамериканських республік у них відбулося 535
державних переворотів. Крім того, прямі вибори президента, незважаючи на їх зовнішній
демократизм, створюють інколи певні передумови для появи авторитарних тенденцій у
здійсненні президентом своєї влади. Президент, який вважається обраним безпосередньо
населенням, може не тільки протиставити себе Конгресу, а й поставити його іноді у
залежне від себе становище. Цьому значною мірою сприяє велике коло прерогатив, які
має президент.

Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської
відповідальності, президент, як правило, є також головнокомандуючим збройними
силами республіки, що у сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайне або
військове становище перетворює його, власне, на «суддю останньої інстанції, на
верховного арбітра у державі». Широкі повноваження у сфері законодавства, значна у
низці країн залежність судових органів і органів місцевого управління від глави
виконавчої влади – усе це сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента.
Часто він очолює і найвпливовішу партію у державі. Президент має право відкривати й
закривати чергові сесії Конгресу, скликати Конгрес на надзвичайні сесії, припиняти
чергові сесії, коли палати не доходять загальної згоди. Крім того, глава держави наділений
широкими законодавчими повноваженнями. Так, президенту належить виключне право
внесення бюджетних законопроектів, законопроектів з питань судової системи,
державної служби тощо, а також право видання декретів, що мають силу закону, з
допомогою яких регулюються найважливіші сфери соціально-економічного та
політичного життя країни (Конституція Бразилії 1969 р.).

Право вето президента у республіках Латинської Америки ширше за право вето

президента США, оскільки президенти в цих країнах уповноважені відхиляти
законопроекти як у цілому, так і в будь_яких їх частинах. Останнє, тобто вибіркове, вето
Конституцією США не передбачене. Шляхом одного або навіть двох повернень
законопроекту Конгресу президент може домогтися внесення у текст вигідних для нього
змін. Глава держави може втручатися і в межі законодавчої компетенції Конгресу. Цьому
значною мірою сприяє поширена практика делегованого законодавства. Контролювати
практику президентського делегованого законодавства складно, тому що глава держави
часто поступається своїм правом іншим, нижчим органам виконавчої влади. У результаті
такої субделегації нормотворчістю займаються члени уряду, глави міністерств, керівники
різних відомств. Їхня діяльність навіть формально не підпадає під контроль Конгресу.
Втілюючи у життя закони, прийняті парламентом відповідної країни, президент повинен
забезпечити «їх точне виконання» (ст. 80, п. І Конституції Мексики 1917 р.). З цією метою
він видає різні акти, які на практиці не тільки «сприяють» реалізації законів, а й нерідко
змінюють сенс і значення окремих положень чинних законів. Наведені положення
свідчать про те, що сильна президентська влада, досить широкі повноваження глави
держави у галузі законодавства деякою мірою обмежують функції загальнонаціональної
представницької установи навіть за умов режиму демократії. У той самий час не слід
вважати, що парламенти повністю втратили своє значення як нормотворчі органи. Дарма
що президент має широкі повноваження, йому в цілому ряді випадків доводиться
зважати на позицію парламенту.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна

посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої
палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з’явилася у
Франції у 70-х роках XІX ст. Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в
питаннях державного будівництва у той період призвели до появи «тимчасової»
республіки, побудованої на зразок конституційної монархії. «Тимчасова» парламентарна
республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить довговічною. У подальшому
схожа форма правління була встановлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час
така форма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі,
Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є проголошення принципу

верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою
діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем’єр-
міністра. Звідси «дуалізм виконавчої влади», тобто поділ її на безвідповідального главу
держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем’єром. Головним
засобом впливу парламенту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який
призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на
достроковий розпуск нижньої палати парламенту. Іншою особливістю є те, що уряд
формується парламентарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на
парламентських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті. Участь президента у
формуванні уряду має суто номінальний характер. Вибір глави держави, як раніше
згадувалося, відзначається результатом парламентських виборів. Тому правління у
парламентарній республіці носить партійний характер. Глава держави у парламентарній
республіці може обиратися по-різному, найчастіше – парламентським шляхом. Так, у
Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині – Федеральними
зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто
парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за
мажоритарною системою абсолютної більшості. Якщо жоден з кандидатів не набирає
потрібної більшості у першому турі, то на другий тур допускаються кандидати тільки двох
партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактернішою
ознакою парламентарної республіки є політична відповідальність уряду перед
парламентом. Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх
парламентарних республік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відповідальність,
дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження
діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду.

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є

активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не
може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на
процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У більшості парламентарних
республік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт президента набуває
юридичної сили тоді, коли він підписаний міністром, з відомства якого видається, або
прем’єр-міністром. Президент може висловлювати свою дум_ ку щодо виданого акта,
проте вирішального голосу не має. Ця обставина певною мірою пояснює принцип
політичної безвідповідальності глави держави, якого можна притягнути до кримінальної
відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого злочину.

Змішані форми правління

В історії розвитку деяких зарубіжних країн, а також у практиці сучасного державного
будівництва зустрічаються такі форми правління, які поєднують у собі елементи як
президентських, так і парламентарних республік. У низці країн Східної Європи та
Латинської Америки періодично виникали подібні форми правління. Цьому варіанту
змішаної форми правління притаманні дві основні ознаки. По-перше, існування поста
глави уряду поряд з посадою президента; по-друге, визначений ступінь відповідальності
Ради Міністрів перед законодавчим органом, наприклад у Перу з 1933 р. аж до
державного перевороту 1968 року. Але різновиди цієї форми правління у певних країнах
виявлялися по-різному.

Відповідно до Конституції Перу 1933 р. поряд з президентом у структурі виконавчої влади

існував і такий орган, як голова Ради Міністрів. Він призначався президентом після
консультації з лідерами політичних партій, які мали більше місць у парламенті. Глава
уряду мав певні повноваження, які у країнах Латинської Америки зосереджені в руках
президента або, як у США, здійснюються главою держави за згодою з Сенатом. Так,
призначати і звільняти членів уряду президент міг лише за згодою з головою Ради
Міністрів. Сформувавши Раду Міністрів, президент не міг у подальшому здійснювати
будь-які зміни в її складі, без згоди на це глави уряду. Рада Міністрів, а не президент,
призначала на вищі посади в армії і на флоті, скликала Конгрес на надзвичайні сесії,
розробляла бюджет, укладала міжнародні договори тощо. Характерною рисою форми
правління Перу було подвійне становище уряду стосовно глави держави і Конгресу. Рада
Міністрів несла політичну відповідальність як перед президентом, так і перед
парламентом. Отже, посада президента у цій країні була не настільки значущою, як в
інших країнах.

Ще один приклад з історії державного будівництва країн Американського континенту. У

Панамі за Конституцією 1972 р. існувала змішана форма правління, властивістю якої було
особливе становище уряду в системі державних органів. Основною фігурою в
державному механізмі був не президент, а глава уряду. Він мав великі повноваження
відповідно до ст. 227 Конституції 1972 р. Найважливішим було право командувати
Збройними Силами, призначати і звільняти членів уряду, призначати командирів різних
родів військ, присвоювати офіцерські звання, призначати за згодою з урядом суддів
Верховного Суду, Генерального прокурора, укладати міжнародні договори тощо.
Особливістю форми правління в Перу була наявність двох державних органів, які
здійснювали законодавчі функції. За конституцією нормотворчість належала до
компетенції парламенту і національної законодавчої ради у складі глави уряду,
президента, віце_президента, голови Національних зборів, міністрів і членів законодавчої
комісії. Отже, президент посідав не основне місце у структурі органів державної влади
Перу.

Найтиповішим прикладом змішаної форми правління, що існує за сучасних умов, є

Франція. За Конституцією 1958 р. Центральною фігурою в системі вищих органів
державної влади є президент. Він наділений дуже великими повноваженнями і
обирається з 1962 р. шляхом прямих виборів. Уряд формується президентом і несе перед
ним політичну відповідальність. Парламент фактично позбавлений можливості
контролювати уряд. Це положення закріплене у ст. 23 Конституції 1958 р.: «Функції члена
уряду несумісні з парламентським мандатом, з будь_якою посадою професійного
представництва загальнонаціонального характеру, з будь-якою державною службою...».
Президент головує у Раді Міністрів, а прем’єр_ міністр, який виконує підготовчу роботу – у
Раді Кабінету. Поряд з повноваженнями, властивими главі президентської республіки,
президент наділений і правами президента парламентської держави. Так, президент має
право розпуску парламенту і фактично перевершує главу держави у президентській
республіці. Наведені положення дозволяють зробити висновок про деякі найхарактерніші
ознаки президентської республіки. Для напівпрезидентської республіки типовим є
обрання президента загальним голосуванням; наділення глави держави власними
прерогативами; незалежність президента від уряду; наявність відповідального перед
парламентом уряду на чолі з прем’єр_міністром. В Європі існують держави, які можуть
бути віднесені до парламентарних республік досить умовно. Так, в Австрії, Ісландії,
Ірландії на практиці глави держав не виконують багатьох своїх повноважень, наданих їм
конституціями. У Португалії і Фінляндії урядова влада реально зосереджена в руках як
президента, так і прем’єр-міністра. Аналогічне положення існує в Болгарії, Польщі,
Румунії. Досить своєрідна форма правління склалася в Швейцарії. Функції глави держави
тут здійснює колегіальний орган – Федеральна рада. До її складу входять сім членів, які
обираються терміном на чотири роки Федеральними зборами (парламентом) і виконують
одночасно функції глави держави та уряду. Керує роботою Федеральної ради президент,
який обирається на один рік з-поміж членів ради Федеральними зборами. Отже, функції
глави держави виконує Федеральна рада на чолі з президентом. Виникнення змішаних
форм правління часто пов’язують з прагненням послабити сильну президентську владу,
перешкодити встановленню режиму особистої влади. Деякі автори вказують на спроби
відмовитися від президентської форми правління і здійснити перехід до парламентарної
республіки. Певною мірою можна погодитися з наведеними доказами, однак слід
нагадати, що удавання до змішаної форми правління скоріше пояснюється прагненням
правлячих кіл одночасно використати у своїх цілях різні сторони як президентської, так і
парламентської форми правління. Історичний досвід свідчить про поступову
трансформацію змішаних форм правління в одну з чітко встановлених державних форм.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська

республіка. Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-
республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а
також у деяких інших зарубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог

жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2)
обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і
глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою
участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту

контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за
них відповідальність.

Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її класичному варіанту

притаманна наявність двох центрів влади - президента і парламенту. У США це найбільш
наочно виявляється у періоди так званого розділеного правління, коли президент і
парламентська більшість репрезентують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків
практичної реалізації принципу поділу влад у класичній президентській республіці є і те,
що виконавча влада має порівняно невеликі можливості для втручання у сферу
компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби контролю за діяльністю
першої. При цьому обидві влади залишаються незалежними одна від одної, що, будучи
поєднаним із взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне
управління державними справами.

Певні відмінності характеризують президентсько-республіканську форму державного

правління, що існує в країнах Латинської Америки. Тут, за умови формального
проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у державному механізмі
відіграють органи виконавчої влади, а саме президент. Останній наділений такими
повноваженнями, які дозволяють йому активно втручатись у сферу законодавчої і
впливати на функціонування судової влади. До того ж свої повноваження президент
здійснює нерідко в умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні
політичні засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що
прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді
визначається як суперпрезидентська республіка.

Запроваджений у названих країнах варіант президентської республіки за деякими

ознаками навіть формально відрізняється від свого класичного прототипу, яким є
президентська республіка в США. На відміну від США, де президент обирається
непрямими виборами, тут відповідні вибори мають, як правило, прямий характер.
Конституції багатьох держав Латинської Америки не припускають переобрання
президента на наступний строк, хоч у практиці відповідних країн таке обмеження далеко
не завжди має реальне значення. Нарешті, у деяких з них відсутня посада віце-
президента, що, без сумніву, сприяє посиленню особистої влади самого фактичного глави
виконавчої влади.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні республіка і

монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в монархіях глава держави
визначається в порядку престолонаслідування, в республіках - шляхом виборів.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. Їхніми ознаками

є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними
особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність
реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування
уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже
номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та
індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як
правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою
уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є
також те, що глава держави - президент - обирається не на загальних виборах, а
парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж
парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами

правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної
влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у
парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою
якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний
характер має тут звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості
або, у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу
керівництва однієї з партій правлячої коаліції.

Тому не дивно, що в зарубіжній політологічній літературі парламентарні форми правління

нерідко визначаються як правління партій. У будь-якому випадку ефективне
функціонування державного механізму за умови сприйняття парламентарних форм
правління здійснюється лише тоді, коли суспільство має досить високий рівень політичної
організації і, зокрема, характеризується наявністю розвинутої партійно-політичної
структури.

Порівняно менш поширеною є парламентарно-республіканська форма державного

правління. На європейському континенті до неї без будь-яких застережень можна
віднести Албанію, Грецію, Естонію, Італію, Латвію, Словаччину, Угорщину, Чехію, ФРН та
Югославію, хоч і названі країни мають помітні відмінності. Майже винятком є форма
парламентарної республіки для конституційної практики країн, що розвиваються
(наприклад Індія).

Що ж до порядку заміщення посади президента в парламентарних республіках, то він

також має відмінності. У Греції, Ізраїлі, Латвії, Мальті, Словаччині, Туреччині, Угорщині,
Чехії та Югославії президентів обирають самі парламенти. В Естонії президента обирає
парламент, а в разі його невдачі - колегія вибірників. До складу цієї колегії входять
депутати парламенту і представники рад місцевого самоврядування. Кожна рада
місцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегії вибірників не
менше одного представника. Для виборів президентів у парламентарних республіках
звичайно потрібна кваліфікована більшість у першому турі й абсолютна або навіть проста
більшість в усіх наступних турах голосування.

У ФРН президента обирає спеціальна колегія (федеральні збори), до складу якої входять у
рівній кількості члени нижньої палати парламенту і делегати, обрані законодавчими
органами суб'єктів федерації - земель. В індії до складу колегії, що обирає президента,
входять виборні члени обох палат парламенту і виборні члени законодавчих органів
штатів. В Італії президент обирається на спільному засіданні членів парламенту. У виборах
також беруть участь по три делегати від кожної з областей, які, в свою чергу, обираються
обласними радами. Від однієї з областей обирається один делегат. існують і інші варіанти
заміщення політичної посади президента в парламентарних республіках, але у будь-
якому випадку відповідні вибори проводяться за участю парламенту.

Значними особливостями характеризується республіканська форма правління, прийнята в

Швейцарії. Нерідко цю країну ідентифікують як парламентарну республіку. Але це не
точно. Відповідну форму можна визначити як директоріальну республіку.

На рівні федерації органом виконавчої влади в Швейцарії є союзна рада (уряд), яка
обирається строком на чотири роки на об'єднаному засіданні палат парламенту. Кожний
з членів союзної ради очолює окремий департамент (міністерство). Зі складу союзної
ради парламент щорічно обирає президента союзу і віце-президента. Останні на цих
посадах здійснюють окремі представницькі й почесні функції, зокрема, президент веде
засідання союзної ради. Водночас президент і віце-президент виконують функції
керівників окремих департаментів, включених до структури уряду.
За Конституцією Швейцарії встановлена несумісність депутатського мандата і членства у
складі союзної ради, хоч усі без винятку члени ради можуть брати участь у
парламентських дебатах без права вирішального голосу.

Члени союзної ради (міністри) не йдуть у відставку у випадках, коли їхні пропозиції не
знаходять підтримки в депутатів представницького органу. Більше того, швейцарська
конституція не знає інституту політичної відповідальності уряду перед парламентом, хоча
союзна рада повинна звітувати на кожній сесії представницького органу. Уряд функціонує
протягом усього періоду парламентських повноважень. Такий консенсус між
законодавчою і виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союзної ради
звичайно обираються представники всіх основних політичних партій. Характерно, що ні
союзна рада, ні президент не мають права вето на рішення парламенту. Не наділені вони
і правом його розпуску.

У цілому прийнята в Швейцарії форма державного правління в унікальною. Її особливості

пов'язані з відмінним від інших розвинутих країн балансом між законодавчою і
виконавчою владою. Юридичні передумови існування цієї форми правління
доповнюються широким спектром політичних передумов. До останніх у першу чергу
належать глибокі демократичні традиції у сфері державно-політичного життя країни,
зумовлені загальними економічними і соціальними факторами її розвитку. За словами
відомого державознавця XІX ст. А. Есмена, незважаючи на захоплення, яке швейцарська
система державного управління викликає у багатьох, вона не придатна для пересадження
на інший грунт. На сьогодні форма директоріальної республіки залишається однією з
головних індивідуальних ознак державного ладу саме Швейцарії.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана
республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані
республіканські форми правління, які нерідко називають парламентарно-
президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало,
напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і

парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають
на загальних виборах. іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої
влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами
виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед
представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить
поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія,
Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і
більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними

підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є
співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими
володіють президент і прем'єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною
республіканською формою правління мало чим відрізняються від парламентарних
(Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща, Румунія, Франція) республік.
Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу
форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і
прем'єр-міністром. Це пов'язано з невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих
конституційних положень щодо виконавчої влади. Подібна якість основних законів не
може сприйматися однозначно. Як результат, статус президента і прем'єр-міністра може
змінюватися залежно від суспільно-політичних обставин, що склалися на даний момент, і
навіть від авторитету політиків, які займають відповідні посади.

Розглянуті форми державного правління не є характерними для переважної більшості

країн, що розвиваються. Пояснення полягає в тому, що форма правління, як і будь-яка
інша загальна ознака державного ладу, має відповідати реаліям суспільно-політичного
життя кожної конкретної країни, потребам її розвитку, традиціям тощо.

На сьогодні в країнах, що розвиваються, існують як монархічні, так і республіканські

форми правління, хоча домінують останні. Найбільш поширеною в молодих незалежних
країнах е форма так званої монократичної республіки. Президентська посада тут
заміщується (за нечисленними винятками) шляхом загальних виборів. При цьому
президент звичайно сам призначає віце-президента. Як правило, президент концентрує в
своїх руках усю виконавчу владу, а уряд вважається допоміжним органом. У ряді країн
запроваджено посаду адміністративного прем'єр-міністра, який виступає в ролі не глави
уряду, а помічника президента. Адміністративний прем'єр-міністр здійснює функції з
координації діяльності міністерств і діє лише в межах повноважень, делегованих йому
президентом. У більшості країн, що розвиваються, уряд формується президентом і несе
перед ним відповідальність. У переважній більшості країн президент має право розпуску
представницького органу.

Монократична республіка практично повністю відкидає принцип поділу влад. Тут відсутні
функціональний розподіл між вищими органами держави та більш-менш збалансована
система стримувань і противаг. Водночас для монократичної республіки характерною є
також відмова від багатьох засад парламентаризму, зокрема від участі парламенту у
формуванні уряду та від інституту відповідальності уряду перед представницьким
органом. Президент концентрує в своїх руках усі основні владні повноваження. Його
конституційний статус посилюється тим, що він, як правило, очолює правлячу партію, яка
є єдиною в країні. В умовах юридичне або фактично встановленого однопартійного
режиму відбувається зрощення партійного апарату з державним механізмом. Це також
відбивається на позиціях президента і може сприйматись як характерна ознака значної
частини монократичних республік.

У так званих мусульманських країнах збереглась і така реліктова форма правління, як

абсолютна монархія (Оман, Саудівська Аравія). Для деяких з цих країн характерна
історично перехідна форма - дуалістична монархія (Йорданія, Кувейт, Марокко тощо).
Загальною ознакою дуалістичних монархій є те, що тут реальні владні повноваження
розподілені між монархом і парламентом, хоча монарх звичайно зберігає домінуючі
позиції.

Крім монархій, у мусульманських країнах прийняті і республіканські форми правління.

Найбільш цікавою серед них є теократична (ісламська) республіка, прикладом якої може
бути Іран. Конституція цієї країни встановила засади побудови державного механізму, які
за багатьма ознаками можна порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними
республіканськими формами. Однак поряд з такими інститутами, як президент і
парламент, вона фіксує наявність так званого керівника. Останній наділений верховною
духовною і політичною владою і здійснює функції вождя нації, яка сприймається як
громада мусульман. Неординарними слід визнати і деякі інші конкретні форми
державного правління, прийняті у зарубіжних країнах.

Отже, характер форми правління в тій чи іншій країні відображає особливості

державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про конституційне визначені
взаємовідносини вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої
влади. іноді в конституціях прямо визначається форма правління. <Політичною формою
іспанської держави є парламентарна монархія, - записано р ст. 1 Конституції Іспанії.
<Формою державного ладу Ірану є ісламська республіка>,- свідчить ст. 1 Конституції
Ірану. У Конституції Греції зазначено, що тут прийнята форма парламентарної республіки
(ст. 1). У такому або у більш загальному вигляді форма державного правління визначена в
основних законах Болгарії, Данії, Ісландії, Латвії, Литви, Молдови, Норвегії, Румунії та
інших. Однак у переважній більшості випадків про характер і особливості форми
правління можна говорити, лише проаналізувавши ті розділи конституцій, в яких ідеться
про повноваження вищих органів держави. Багато дає і вивчення відповідної державно-
політичної практики.
Лекція 8
ЛЕКЦІЯ 8. ДЕРЖАВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ.

1.     Унітарна держава та особливості її функціонування у зарубіжних країнах.

2.     Складні форми державно-територіального устрою.

3.     Система місцевого самоврядування країн світу.

1.     Унітарна держава та особливості її функціонування у зарубіжних країнах.

Під політико_територіальним устроєм слід розуміти національно-територіальну організацію

держави, що охоплює правове становище складових частин держави (республік, штатів,
провінцій, земель, кантонів тощо) і порядок взаємовідносин між центральними та місцевими
органами влади. Політико-територіальний устрій вивчає проблеми з питань організації
території держави, її складових частин, їх правове становище, взаємовідносини між
центральними й місцевими державними органами влади. Розрізняють дві основні форми
політико-територіального устрою: унітарну та федеративну. Вибір конкретної форми
політико-територіального устрою залежить від багатьох чинників: соціально-економічних,
географічних, історичних, національних, площі території тощо.

Унітарною називається єдина централізована держава, з територією, що розподілена на

звичайні адміністративно-територіальні або національно-територіальні одиниці, до складу
яких не належать державні утворення. У сучасному світі більша частина держав – і
однонаціональних, і багатонаціональних як республіканських, так і монархічних – є
унітарними. Унітарна форма закріплена деякими конституціями. Так, у Конституції Іспанії
зафіксовано, що вона ґрунтується на непорушній єдності іспанської нації, яка є єдиною і
неподільною для всіх іспанців. Вона визнає і гарантує право на автономію національностей і
регіонів, де вони проживають, а також відносини солідарності між ними. Конституція
Італійської Республіки проголошує: «Республіка єдина і неподільна, визнає та заохочує
місцеві автономії; здійснює найширшу адміністративну децентралізацію у тих сферах
діяльності, які входять до компетенції держави; координує принципи й методи законодавства
стосовно вимог автономії та децентралізації». Китайська Народна Республіка є, як відомо,
багатонаціональною державою. Проте за формою адміністративно-територіального устрою
КНР це – унітарна держава. Конституція КНР 1982 р. проголошує її єдиною
багатонаціональною державою, яка була утворена загальними зусиллями народів різних
національностей усієї країни, а автономія надається національним меншостям, що компактно
мешкають на її території. А ось Конституція Республіки Болгарія 1991 р., на території якої
проживає національна меншість (турки), проголошуючи Болгарію єдиною з місцевим
самоврядуванням, додає, що у державі утворення територіальної автономії вважається
неприпустимим. Більшість конституцій зарубіжних держав безпосередньо не закріплює
унітарної форми державного устрою. Унітаризм прийшов на зміну феодальній
роздрібненості й тому в історичному сенсі зіграв прогресивну роль. На сучасному
історичному етапі є змога простежити тенденцію щодо зміцнення центральної влади у
державах, посилення контролю центральних органів влади за місцевими органами та
органами самоврядування. З погляду на управління державою унітарній формі віддається
перевага перед федерацією. Як політико-територіальна форма устрою унітаризм має такі
головні ознаки: на території всієї країни діє єдина конституція; функціонує єдина система
вищих органів державної влади й управління, а її юрисдикція поширюється на всю
територію країни; правосуддя здійснюється у межах централізованої системи на підставі
єдиних норм матеріального та процесуального права; діє єдина структура органів
конституційного контролю (нагляду); територія розподіляється, як правило, на прості
адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, округи, воєводства тощо), а іноді
й на автономні адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці,
правове становище яких регулюється конституцією й нормативними актами (КНР, Італія,
Іспанія); права органів влади і самоврядування встановлюються в однобічному порядку
центральною владою; встановлене єдине громадянство. Унітаризм певною мірою
зумовлюється також потребами ринкової економіки.

2.     Складні форми державно-територіального устрою.

Федеративна форма політико_територіального устрою менш поширена порівняно з

унітарною формою. Сьогодні у світі існують такі федеративні держави, як Росія, США,
Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка Югославія, Аргентина,
Бразилія, Мексика, Індія та ін., тобто країни, які відіграють провідну роль в економіці світу.
Вони розташовані на різних континентах, вирізняються площами своїх територій (від
Австралії, яка займає весь континент, до невеликих – Австрії та Бельгії) та є унікальними за
ступенем свого політичного й культурного розвитку, а також за національним складом
населення. Загальна кількість їх населення наближається до півтора мільярди громадян.
Спочатку федерація виникла у США (1787 р.). Політико-територіальний устрій окремих
країн не є сталим. Про це свідчить досвід деяких європейських держав. Так, протягом XX ст.
Чехословаччина була унітарною державою (1918 – 1968 рр.), федеративною державою (1969
– 1992 рр.), а з січня 1993 р. Чехословацька Федерація взагалі припинила своє існування. На
її території утворилися дві унітарні держави – Чеська Республіка і Словацька Республіка
(Словаччина).

У 1946 р. була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили шість республік і
два автономних краї. Події кінця 80_х – початку 90_х років XX ст. призвели до розпаду
федерації у тому вигляді, який був передбачений Конституцією 1974 р., і утворена нова
Югославська Федерація – Союзна Республіка Югославія, суб’єктами якої стали лише дві
республіки – Сербія та Чорногорія. Решта колишніх суб’єктів Югославської Федерації тепер
існує як самостійні національні держави. У 1993 р. завершився довгий процес перетворення
Бельгії з унітарної держави на федеративну.

Федерація – це союзна держава, що складається з окремих державних утворень (республік,

штатів, земель, провінцій). До скла_ ду Російської Федерації входять різноманітні суб’єкти
федерації: республіки; краї; області; автономна область; Москва, Санки-Петербург – міста
федерального підпорядкування – та автономні округи. Ці державні утворення мають назву
«суб’єкти федерації». Правове становище республік, штатів, земель, провінцій регулюється
конституцією федерації та власними конституціями суб’єктів федерації, що мають
відповідати конституціям спілки (союзу). В Індії, наприклад, тільки один штат з 25 (Джамму
й Кашмір) має власну конституцію. Обов’язковість відповідності конституцій суб’єктів
федерації конституції союзу передбачена у законах Німеччини, Австрії та інших
федеративних держав. Так, ст. 28 Основного Закону ФРН проголошує, що конституційний
устрій земель має відповідати основним завданням республіканської, демократичної та
соціальної правової держави згідно з вимогами сучасного Основного За_ кону. Суб’єктам
федерації надається право в межах їх компетенції приймати закони, що не суперечать
загальнофедеративному законодавству.

В окремих федераціях (США, Бразилія, Мексика, Австралія та ін.) утворені своєрідні

територіальні одиниці. Так, у США, Мексиці та інших федеративних державах існують
федеральні округи, є острівки, рифи, континентальний шельф, внутрішні морські води, які не
є суб’єктами федерації. Конституції федеративних держав не надають суб’єктам федерації
права виходу з федерації, тобто права сецесії. Проте, як свідчить історія федералізму, інколи
цього не досить, щоб стати перешкодою для виходу з федерації окремих суб’єктів за їх
бажанням. Так, Конституція Югославії 1974 р. і Конституційний закон про Чехословацьку
Федерацію 1968 р. не надавали суб’єктам федерації права на вихід з неї. Проте колишні
суб’єкти федерації, зокрема Хорватія, Словенія та інші суб’єкти, розірвали федеративну
спілку, провівши референдум. Чехословацька Федерація припинила своє існування на під_
ставі прийнятих Федеральними зборами Чехословаччини низки конституційних законів.
Політичній історії відомі інші випадки виходу з федерації та створення незалежних держав.
Це розпад СРСР та утворення суверенних незалежних держав, вихід Бангладеш із
Пакистанської Федерації, а Сінгапуру – з Федерації Малайзії. Однак у деяких випадках
спроба вийти зі складу федерації придушувалася зброй_ ними федеральними силами.
Закінчилася поразкою у жовтні 1995 р. спроба з допомогою референдуму вийти зі складу
пере_ важно англомовної Канадської Федерації франкомовної провінції Квебек.

Принципи устрою федерації. 1. Федерація побудована за територіальним принципом. Це

США, Бразилія, Мексика, Австрія, Німеччина, Австралія та ін. Так, жоден із 50 штатів США
не був утворений за національною ознакою, однак на півдні країни темношкіре населення
складає більшість; у Мексиканських Сполучених Штатах існують три національні групи і 31
штат; в Аргентині утворено 22 штати, де є дві національні групи; у Німеччині є одна нація, а
суб’єктів федерації після об’єднання з НДР – 16; в Австрії проживає одна нація, проте
земель, які є суб’єктами федерації, – 9.

2. Федерація, побудована за національним принципом. Суб’єктами федерації Союзної

Республіки Югославія за Конституцією 1992 р. є дві республіки – Сербська Республіка та
Республіка Чорногорія. Незважаючи на дуже велику відмінність у кількості населення,
суб’єкти федерації мають рівні права. Досить сказати, що коли президентом СРЮ буде
обраний серб, то прем’єр_ міністром буде чорногорець, і навпаки; республіки мають свої
конституції і громадянство. Рівноправними суб’єктами бельгійської федерації, починаючи з
1993 р., коли завершилася трансформація Бельгії від унітарної до федеративної держави, є
община Фландрія, населення якої розмовляє нідерландською мовою, община Валонія, що
застосовує французьку мову, та Брюсельський регіон, де вживають обидві мови. Суб’єкти
цієї федерації рівноправні. Утворенням федерації були припинені сепаратистські тенденції
серед фламандців, які складають близько 60% десятимільйонного населення Бельгії. Індія –
багатонаціональна держава, що об’єднує понад десять націй, велику кількість народностей та
етнічних груп. Період з 1956 по 1960 рр. відзначено як добу реорганізації індійської
федерації за національною основою. Значну частину багатонаціональних штатів було
реорганізовано в однонаціональні. У 1989 р. функціонувало 25 штатів і кілька союзних
територій. У цілому національний принцип побудови федерації в Індії виправдав себе.

3. Федерація, побудована за змішаним принципом: національним і територіальним. Згідно з

Конституцією Російської Федерації до складу держави входять утворені за національним
принципом – 21 республіка, одна автономна область і 10 автономних округів, за
територіальним принципом – 49 областей і два міста федерального значення. Суб’єкти
федерації мають свої законодавчі, виконавчі та судові органи. Називаються вони по_різному.
Так, законодавчий орган штатів в Індії є легіслатурою, у США – законодавчою чи
генеральною асамблеєю, у Мексиці – законодавчим органом, у Німеччині та в Австрії –
ландтагом землі тощо. Законодавчі органи суб’єктів федерації обираються виборчим
корпусом штату (землі). За своєю структурою вони або однопалатні (Німеччина, Австрія,
більшість штатів Індії та один штат – Небраска – у США), або двопалатні. Виконавчу владу
уособлює губернатор, який обирається повнолітніми громадянами (США, Мексика та ін.)
або призначається президентом (Індія). Іноді це робить уряд землі, який обирається
ландтагом землі (Німеччина, Австрія). Суб’єкти федерації мають, як правило, особисте
громадянство. Характерною формальною ознакою федеративної держави є по_ двійне
громадянство. Подвійне громадянство зафіксовано у конституціях США, Німеччини,
Австрії.

Так, розділ І і поправка XІV до Конституції США передбачають, що особи, народжені або
натуралізовані у США та підлеглі їх владі, є громадянами США і штатів, де вони
проживають. У конституціях латиноамериканських федерацій (Мексика, Бразилія,
Аргентина, Венесуела) закріплюється союзне громадянство та громадянство суб’єктів. Але
відносини у галузі громадянства регулюються переважно законами федерації. У Конституції
Австрії (п. 1 ст. 6) записано, що для кожної землі існує своє громадянство. Головною
передумовою громадянства землі є належність до однієї з її общин. З набуттям громадянства
землі набувається й громадянство федерації. Кожен громадянин федерації має у будь_якій із
земель такі самі права й обов’язки, що й громадяни цієї землі. Конституція ФРН відносить до
компетенції федеральних органів встановлення громадянства федерації (п. 2 ст. 73), а ст. 74
п. 8 встановлення громадянства земель відносить до конкуруючого законодавства. Кожен
німець має у кожній землі однакові громадянські права та обов’язки (п. 1 ст. 33). З набуттям
федерального громадянства автоматично надається громадянство окремої землі. Конституція
Індії встановлює тільки союзне громадянство.

Федеральний парламент, як правило, будується за двопалатною схемою. Верхні палати

відбивають інтереси суб’єктів федерації. Вони мають різні назви: Сенат (США, Мексика,
Бразилія, Канада); Рада штатів (Індія), Федеральна Рада (Австрія), Рада федерації (Росія).
Нижні палати є органами загальносоюзного представництва, вони обираються за
територіальними виборчими округами на менш тривалий строк повноважень, ніж верхні
палати. Верхні палати є представниками інтересів суб’єктів федерацій, вони обираються на
довший термін, ніж нижні палати. Існують різні способи утворення верхніх палат. Перший
спосіб полягає у тому, що вони обираються у фіксованому складі, незалежно від кількості
населення суб’єктів федерації, площі їхніх територій та інших критеріїв. Так, усі 50 штатів
США обирають до Сенату по два сенатори; кожен штат і федеральний округ Мексиканських
Сполучених Штатів також обирає по два члени палати сенаторів, а кожен штат Бразилії – по
три сенатори. Другий спосіб утворення верхніх палат передбачений, наприклад,
конституціями Австрії та Індії. Кількість членів Федеральної ради Австрії та Ради штатів в
Індії, які обираються відповідно землями та штатами, залежить від кількості населення
суб’єктів федерації. Так, найчисленніша земля Австрії обирає до Федеральної ради 12
представників, а значно більший за кількістю населення Індійський штат – 34 члени до Ради
штатів. Менш населені суб’єкти цих федерацій, відповідно, – 3 і 4 представники. Характерну
рису утворення Ради штатів в Індії становить призначення 12 її членів президентом
республіки. Третій спосіб притаманний Сенату Канади та Бундесрату Німеччини.
Конституції цих держав установили різні норми представництва, які залежать від кількості
населення провінцій у Канаді (4–24) та земель у Німеччині (3–6). Сенатори у Канаді
призначаються генерал_губернатором, а члени бундесрату призначаються та відкликаються
урядами земель; нарешті, останній спосіб – розмежування компетенції між союзом і
суб’єктами федерації – має велике значення, оскільки від принципів розподілу такої
компетенції залежать правове становище суб’єктів федерації, їхні відносини поміж собою та
з центром. Ці питання вирішуються неоднаково в різних федераціях і на різних ступенях їх
розвитку. Усе залежить не тільки від відносин поміж класами й націями всередині країни, а й
від причин, що диктуються міжнародним становищем.

Федерації розрізняються за ступенем централізації або децентралізації влади. Конституції

передбачають розмежування компетенції між центром і державними утвореннями.
Компетенція – це сукупність закріплених у правових нормах повноважень у різних сферах
діяльності, розподіл прав між федерацією в цілому та її суб’єктами. Такий розподіл
забезпечується нормативними актами в різний спосіб. Часто компетенція має кілька видів:
виключну компетенцію федерації (тобто таку, яка виконується тільки союзними органами);
виключну компетенцію суб’єктів федерації; сумісну, або збіжну, компетенцію федерації та її
членів; залишкову компетенцію (в Австрії та у Німеччині існує поняття «конкуруючої
компетенції», остання являє собою різновид збіжної, або сумісної, компетенції). У деяких
країнах (США, Канаді, Латиноамериканській Федерації) існують два види компетенції:
виключна компетенція союзу та залишкова компетенція суб’єктів федерації. До виключної
компетенції США належить регулювання поміжштатної та зовнішньої торгівлі; карбування
монет, встановлення стандарту міри та ваги; оголошення війни; призов до військової служби
та утримання армії; створення та утримання Військово-Морського Флоту; здійснення
зовнішніх відносин; укладення позик від імені США; видання законів для забезпечення цих
повноважень (ст. 1 розд. 8 тощо). Решта питань, не згаданих у цьому переліку, згідно з
поправкою X, стосуються виключної компетенції штатів (проведення виборів, встановлення
органів місцевого самоврядування, охорона здоров’я і громадського порядку, прийняття та
внесення змін до Конституції штату та його органів влади й управління, ратифікація
поправок до Конституції США). Конституція Індії закріплює такі види компетенції:
виключну компетенцію союзу, виключну компетенцію штатів і сумісну компетенцію союзу і
штатів. До виключної компетенції союзу Конституція Індії відносить 97 питань, у тому числі
всі питання щодо організації і здійснення оборони країни; зовнішньої політики (відносини з
іноземними державами; дипломатичне, консульське й торгове представництва; участь у
міжнародних конференціях; укладення угод з іноземними державами; питання війни та
миру; громадянство, натуралізація та іноземні піддані. До них належать також питання щодо
залізничних, морських і повітряних шляхів сполучення, засобів зв’язку; грошового обігу;
монетарної системи, іноземної валюти, банківської справи, фондових і товарних бірж;
розвитку основних галузей промисловості; розвитку й керівництва культурними установами
національного значення тощо). До виключної компетенції штатів належать: забезпечення
громадського порядку і поліцейська служба; здійснення правосуддя; місцеве
самоврядування; охорона здоров’я, освіта (за винятком питань, віднесених до компетенції
союзу); засоби зв’язку, а також велике коло питань, пов’язаних із сільським господарством.
Проте за умов надзвичайного стану союзний парламент має право приймати рішення з будь-
яких питань. До сумісної компетенції союзу і штатів віднесено: кримінальне право і
кримінальний процес; законодавство про шлюб, сім’ю та опіку; значну частину цивільного
права і цивільного процесу; законодавство про профспілки, промислові й трудові конфлікти;
контроль за цінами. Питання, що не передбачені жодним із видів компетенції, на_ лежать до
повноважень штатів.

У сучасному світі нараховується близько двох тисяч великих і малих народів. Серед них
більш як 320 перевищують мільйонне населення. На планеті немає держави, де разом з
основною нацією, яка дала своє ім’я державі, не жили б представники інших націй,
народностей або етнічних груп. Одні національні меншості проживають компактно, інші –
розсіяні серед основної нації. Конституції держав з демократичними традиціями
проголошують рівність громадян, незалежно від їх расової та національної належності, а
національні меншості, що проживають компакт_ но, представлені у різних видах автономії.
Іноді рівноправність у всіх сферах суспільно_політичного, економічного та культурного
життя декларується в інший спосіб. Автономія – це внутрішнє самоврядування певної
держави, яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія
притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Великобританія, Данія, КНР, Португалія,
Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам. За характером автономія буває
національно_територіальною та адміністративно-територіальною.

До національно_територіальної автономії належать союзні території й автономні округи в

Індії; автономії німецького населення в Італії (область Трентино-Альто-Адидже), в Іспанії
(Країна Басків, Каталонія, Галісія тощо), Аландські острови у Фінляндії (заселені шведами),
Гренландія у Данії (заселена ескімосами). У КНР утворено кілька видів національно-
територіальних автономій. Адміністративно-територіальна автономія утворюється з
урахуванням історичних, географічних, господарських та інших умов стосовно різних частин
держави, наприклад Азорські острови та острови Мадейри (Португалія); Шотландія та
Північна Ірландія (Великобританія). Адміністративно_територіальна автономія має більше
прав, ніж звичайна адміністративна одиниця. Правове становище автономних утворень
закріплене в конституціях, а також в окремих статутах (положеннях про національно-
територіальну автономію).

Федерація - це держава, територія якої складається з територій її членів - суб'єктів

(державних утворень). Федеративні держави звичайно кваліфікують як складні. Нині їх
налічується близько 20, Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних
причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В
Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як Чехословаччина.
Водночас на засадах федералізму відбувалося реформування державного устрою такої
країни, як Бельгія.

існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню

загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося, територія федеративної
держави розглядається як сукупність територій суб'єктів федерації - штатів (Австралія,
Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина,
Канада, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів
(Швейцарія) тощо.

Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні федерації. Прикладом такої
федерації може бути Росія, в якій, крім республік, до суб'єктів федерації віднесені за
Конституцією 1993 р. краї, області, міста федерального значення (Москва і Санкт-
Петербург), а також автономна область і автономні округи. і хоч усі названі суб'єкти
визнаються рівноправними, статус республік визначається федеральною конституцією і
конституціями самих республік, а статус інших суб'єктів - федеральною конституцією і
статутами цих суб'єктів, прийнятими відповідними законодавчими (представницькими)
органами. До цього слід додати, що деякі суб'єкти російської федерації входять до складу
інших, наприклад, автономні округи у складі країв і областей.

Проте всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх
політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є
державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного
суверенітету. іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну
внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане і те, що за суб'єктами
федерацій не визнається право виходу - так зване право сецесії.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що

суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні
конституції, які повинні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною
рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих,
виконавчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації.

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування

компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чотири основних принципи
розмежування відповідної компетенції.

1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії і Югославії визначена

сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом
передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями
до виключно федеральних.
2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції - сферу федерації і сферу
суб'єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесені відповідно до
повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут
визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-
політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до
компетенції федерації.

3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом
визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері
конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи
земель. За суб'єктами федерації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих
питань, які не включені до двох відповідних переліків.

Пріоритет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності, завжди

залишається за федерацією. Її органи взагалі можуть паралізувати діяльність органів
суб'єктів. Так, у ст. 72 Основного закону ФРН прямо вказано, що <у сфері конкуруючої
компетенції землі володіють правом законодавства лише тоді і остільки, коли і оскільки
федерація не використовує свої права законодавства>. Тут послідовно проводиться лінія на
встановлення верховенства федеральної влади над землями: <Федеральне право має перевагу
над правом земель> (ст. 31). Крім то-го, згідно зі ст. 37, федеральний уряд може за згодою
парламенту застосувати заходи примусу, щоб спонукати землі до виконання їхніх
<федеральних обов’язків. Зважаючи на неясність змісту цієї статті, слід, однак, підкреслити,
що вона чітко проводить принцип субординації між федерацією та її суб'єктами.

Аналогічний принцип покладений в основу розмежування компетенції органів влади

федерації та ії суб'єктів у Росії. Тут конституція встановила сферу виключної компетенції
федерації і сферу спільної компетенції. Проте і в останній сфері вирішальну роль об'єктивно
відіграє федерація. Як записано в ст. 76, <за предметами спільного ведення Російської
Федерації і суб'єктів Російської Федерації видаються федеральні закони і закони та інші
нормативні правові акти суб'єктів Російської Федерації, що приймаються відповідно до
федеральних законів (виділено мною. - В. Ш.}*. А далі прямо сказано, що акти суб'єктів
федерації не можуть суперечити федеральним законам, прийнятим з питань, які віднесені до
сфер виключної компетенції федерації і спільної компетенції. У випадках виникнення такого
протиріччя діє федеральний закон.

Конституція Росії також визнає наявність сфери так званих залишкових повноважень, які
перебувають поза предметне визначеними сферами виключної компетенції федерації і
спільної компетенції. Але тут домінують суб'єкти федерації: в цитованій статті основного
закону прямо застережено, що у випадку виникнення протиріччя між федеральним законом і
нормативно-правовим актом суб'єкта, виданим з питань, які віднесені до сфери залишкових
повноважень, діє нормативно-правовий акт суб'єкта федерації.

4. Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в такій федерації,

як Індія. Її конституція встановила три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію
федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та
штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну регламентацію змісту
відповідних сфер. Зокрема, перелік питань, що віднесені до законодавчої компетенції
федерації, містить близько 100 пунктів. Деталізованими є і два інших переліки
конституційних повноважень.

У випадках, коли будь-яке з питань у переліку повноважень федерації частково збігається з

питаннями, зазначеними в інших переліках, пріоритетною вважається компетенція
відповідного федерального органу. Так само й у сфері конкуруючої компетенції, коли
виникає колізія між федеральним законом або намірами законодавців і відповідною
практикою на рівні штатів. До сказаного слід додати, що залишкові повноваження, які не
знайшли свого конкретного відображення в конституції, здійснюються федеральними
органами.

Принципи розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами відіграють вагому

роль у визначенні політико-правового статусу відповідних державних утворень. Проте
найбільше значення тут мають фактичний обсяг і предметний зміст владних повноважень,
віднесених до органів суб'єктів тієї чи іншої федерації, а також характер практики реалізації
цих повноважень, що залежить від економічних і суспільно-політичних умов, які
супроводжують виникнення і розвиток .кожної конкретної федерації. Однак завжди
найважливіші повноваження, природа яких пов'язана із самою суттю державного
суверенітету, надані федеральним органам.

Найширшою за обсягом і предметним змістом слід визнати компетенцію суб'єктів

децентралізованих федерацій. Відомо, що так звані класичні федерації (США, Швейцарія)
утворилися на засадах міждержавного союзу.

Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до федерації (союзної держави). Саме
утворення союзу було результатом дій окремих держав - майбутніх суб'єктів федерації. В
Австралії до утворення федеративної держави спричинилося об'єднання самоврядних
колоній, які згодом стали штатами. Подібне відбулось і в Канаді, хоча рівень волевиявлення
населення колоній у процесі формування федерацій у цих двох випадках був різним. Саме до
вищеназваних країн має бути віднесений термін <союзна держава>, який часто невиправдано
застосовується до всіх без винятку федерацій.

За своєю політичною і юридичною природою федерації, що утворилися на союзних засадах,

відрізняються від конфедерацій, хоч, як зазначалося, між ними нерідко існував еволюційний
зв'язок. Конфедерація є міждержавним об'єднанням з певними, визначеними звичайно в
установчому акті цілями. Члени конфедерації передають об'єднанню частину своїх
суверенних прав, на підставі чого конфедерація може виступати як окремий суб'єкт
міжнародного права. Проте конфедерація не наділена якістю суверенності. Незважаючи на
передачу частини прав, суверенними залишаються тільки держави - члени відповідного
об'єднання. Спільні органи, що формуються в конфедерації, наділені обмеженою
компетенцією (звичайно у сфері міжнародних відносин). До того ж держави-члени мають
право скасовувати акти цих органів і право виходити зі складу конфедерації.

Класичними прикладами конфедерацій вважаються США з 1776 до 1787 р., Швейцарія до

1848 р.. Германський союз з 1815 до 1867 р. Практика конфедеративних об'єднань відома і
новітній історії. Зокрема, за останні 40 років були утворені і самоліквідувалися такі
конфедерації, як Об'єднана Арабська Республіка (Єгипет і Сирія) та Сенегамбія (Сенегал і
Гамбія). У розвинутих країнах подібного не траплялося.

Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія - об'єднання двох

держав під спільною короною одного монарха. В XІX ст. унія мала місце між Нідерландами і
Люксембургом, з 1814 до 1905 р. - між Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. - між Данією
та Ісландією. У конкретних випадках унія мала різний юридичний характер і наслідки, але
завжди її учасники зберігали право діяти самостійно у сфері зовнішньої та внутрішньої
політики і залишалися суверенними державами.

Конфедерація е гнучкою і багатоваріантною формою міждержавного об'єднання. Окремі

конфедерації мало чим відрізнялися від міжнародних організацій. Відмінність тут можна
було простежити лише на рівні намірів тих, хто об'єднується, проголошених у відповідних
документах, і змісту повноважень, наданих спільноутвореним органам. Однак на сьогодні
така відмінність майже відсутня. Це, зокрема, пояснюється наслідками процесу
міждержавної інтеграції та утворенням таких складних за своїми характеристиками
міждержавних об'єднань, як Європейський Союз, динаміка політичної еволюції якого не дає
змоги на сьогодні чітко відмежувати його від традиційних міжнародних організацій та
конфедерацій.

Іноді можна знайти реальне сполучення якостей федералізму і конфедералізму. В наші дні
прикладом такого сполучення є Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ). За чинною Конституцією
1971 р., ОАЕ визнаються федеративною державою, до складу якої входять сім еміратів.
Згідно зі ст. 1, кожна незалежна арабська держава може за певних умов приєднатися до ОАЕ.
Самі ж ОАЕ проголошені <частиною великої арабської батьківщини> (ст. 6). За основним
законом емірати суверенні. При цьому зберігається дія всіх міжнародних договорів,
підписаних окремими еміратами до створення ОАЕ, а при укладанні нових договорів, що
зачіпають інтереси або <особливе становище> конкретного емірату, федеральний уряд
повинен враховувати позицію останнього.

Що ж стосується федерацій, утворених на союзних засадах, то значення цих засад втрачає

свій сенс майже відразу після завершення відповідного процесу. Розширення складу
федерацій тут звичайно відбувається на основі інших принципів. Так, у США новоутворені
штати входили до складу федерації на підставі прийняття конгресом спеціального закону.
Частина з цих штатів була створена шляхом перерозподілу територій колишніх суб'єктів
федерації, інші - внаслідок окупації і захоплення спірних територій або територій сусідніх
держав. Територію деяких нових штатів було просто куплено в іноземних держав.

В окремих, утворених на союзних засадах федераціях суб'єкти наділені порівняно широкою

за обсягом і важливою за значенням компетенцією.

На відміну від розглянутих країн, федеративна форма державного устрою в країнах

Латинської Америки, а також у країнах, що розвиваються, майже завжди мала і має, по суті,
штучну природу. Відповідні федерації звичайно утворювались директивне, за рішенням
центральних органів. При цьому в деяких випадках форму державного устрою змінювали по
кілька разів (Аргентина, Мексика). В результаті іноді важко визначити різницю між обсягом
і значенням компетенції суб'єктів вказаних федерацій та повноваженнями органів автономій,
утворених в деяких унітарних державах (наприклад, в Іспанії, Італії).

Особливості федеративної форми державного устрою визначаються політико-правовим

статусом суб'єктів як державних утворень. Проте у багатьох федераціях територія держави
не є сумою територій відповідних утворень, оскільки, крім державних утворень -
повноправних суб'єктів федерацій, є одиниці, що не мають такого статусу. Наприклад, у
США виділений федеральний округ Колумбія, де розташована столиця цієї держави. В
Канаді, крім десяти провінцій, до складу федерації включено дві спеціальні територіальні
одиниці - Північно-Західні території та Юкон. Є подібні одиниці в Австралії, Бразилії, індії
та в деяких інших федераціях.

За своєю політико-правовою природою подібні територіальні одиниці не є державними

утвореннями. Функції державного управління тут здійснюються на засадах, близьких до
засад автономії або місцевого самоврядування, що позначається на обсязі повноважень
відповідних органів. Відрізняється також організація влади: якщо в державних утвореннях
вона в цілому відображає принципи, прийняті на федеральному рівні, то для територіальних
одиниць, які не мають такого статусу, характерна більш жорстка субординація щодо
федеральних органів.

Іншою формою державного устрою є унітарна форма. Держава звичайно вважається

унітарною (простою), якщо жодна з частин її території не наділена статусом державного
утворення. В унітарній державі існує лише одна конституція, одна система права і одна
система органів влади. Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. Її складові
частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальні одиниці - це частини території держави, організаційно

відокремлені для виконання загальних завдань державного управління. Вони є
територіальною базою для здійснення функцій такого управління. Однак у межах
адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного
управління у вузькому значенні цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні
політичні функції.

Адміністративно-територіальні одиниці не є суто географічним явищем. Це матеріальна

основа організації публічної влади, що склалася на окремій частині державної території.
існує кілька систем адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн
звичайними є дво- і триланкові системи. Зустрічаються й чотириланкові (Франція). Порядок
формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і
федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та
зміна цих одиниць здійснюються централізовано, то у федерації відповідні питання, як
правило, вирішуються на рівні суб'єктів.

Існуючі системи адміністративно-територіального поділу в основному склалися ще в XІX

ст., хоча вони постійно еволюціонують. У 60-80-х роках XX ст. в багатьох розвинутих
країнах були проведені реформи адміністративно-територіального поділу. Щ реформи
характеризувалися двома підходами: скороченням кількості наявних територіальних одиниць
шляхом збільшення їх розмірів або створенням нової, укрупненої ланки адміністративно-
територіального поділу - регіону. Проблема регіоналізації пов'язувалася з необхідністю
практичного розв'язання питань реалізації загальних соціально-економічних програм на
національному і місцевому рівнях, узгодження інтересів, підвищення ефективності в роботі
державного механізму тощо. В теоретичному плані регіоналізація нерідко розглядається як
складова більш широкого процесу децентралізації влади. існують різні погляди на юридичну
природу регіону.

Усе це ускладнює визначення такого явища, як автономія. Звичайно автономія супроводжує

унітарну форму державного устрою і за таких умов розглядається як засіб децентралізації. За
своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території
держави, що звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих
повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць відмінний від
правового положення звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей
статус надається не всім, а лише окремим частинам держави. Виняток становлять автономії в
Іспанії та Італії.

Автономії утворюються за адміністративним і національним принципами з урахуванням

історичних та географічних факторів. Прикладами адміністративних автономій є більшість
областей в Іспанії та Італії, а також автономні області в Португалії (острови Мадейра та
Азорські). До національних автономій слід віднести Гренландію і Фарерські острови в Данії,
Аландські острови в Фінляндії, Басконію і Каталонію в Іспанії, а також області Трентіно-
Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія і Валь д'Аоста в Італії. існують національні автономії і
в деяких інших країнах (Молдова, Узбеки-стан та інші). У Росії вони мають особливий
статус. Входячи до складу країв і областей, які е суб'єктами федерації, автономна область
(Єврейська) і автономні округи самі включені до федерації як рівноправні суб'єкти.

Своєрідністю відзначається політико-територіальна організація Великобританії. У Північній

Ірландії (Ольстері) віднедавна представницький орган та інші органи автономії розпущені.
Управління територією здійснює британський уряд. У Шотландії з початку XVІІІ ст.
представницького органу взагалі не існує. Водночас тут прийнятий принцип спеціального
представництва цього національно-історичного регіону в британському парламенті. До того
ж Шотландія має власну судову систему і регіональний орган виконавчої влади.

Характеризуючи особливості організації автономій за рубежем, слід зазначити, що у кожній

відповідній одиниці утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу
функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган автономії формує виконавчі
органи, які несуть перед ним політичну відповідальність. Водночас діяльність цього органу
досить ефективно контролюється центральною владою, зокрема, глава держави звичайно має
право розпускати його.

В Італії таке право президент реалізує за умов, якщо обласна рада діє не у відповідності до
конституції або грубо порушує закон. Він може розпустити раду і в разі її недієздатності, а
також з міркувань національної безпеки. У Португалії президент наділений правом розпуску
представницьких органів автономії або припинення їхньої діяльності, якщо така діяльність
суперечить конституції. У всіх країнах, де є автономії, діють призначені центральною
владою її представники (губернатори, спеціальні міністри, урядові комісари тощо). До їхньої
компетенції віднесено здійснення від імені держави управління в автономній одиниці і
координації діяльності всіх існуючих тут владних структур.

Компетенцію органів автономій звичайно встановлюють спеціальні закони, прийняті

національними парламентами. У Фінляндії такий закон може бути змінений у порядку,
встановленому для конституційних законів. У Молдові статус автономій має бути
визначений органічними законами.

В Іспанії, Італії і Португалії компетенція органів автономій визначена і в спеціальних актах -

статутах. Як зазначалося, порядок введення цих статутів дещо різниться, але у будь-якому
випадку відповідні процедури потребують взаємодії представницьких органів автономії та
національного парламенту. Так, в Іспанії розроблені в автономіях проекти статутів
приймаються парламентом у вигляді органічних законів. В Італії статути вводяться рішенням
обласних рад, а парламент лише їх затверджує. Для цього він приймає звичайні або
конституційні закони.

В Росії компетенцію органів автономних одиниць встановлює федеральна конституція і

статути, прийняті законодавчими органами самих автономій. Згідно з конституцією, за
поданням законодавчих і виконавчих органів автономної області, автономного округу може
бути прийнятий федеральний закон про автономну область чи автономний округ. Відносини
автономних округів, що входять до складу краю чи області, можуть бути врегульовані
федеральним законом і договором між органами автономного округу і, відповідно, органами
краю чи області.

Зміст і обсяг повноважень органів автономій у різних країнах не однакові. Найширшою і

найзмістовнішою компетенцією наділені органи автономних областей Іспанії та Італії.
Зокрема, в Іспанії, за винятком енергетики, оборонної та атомної промисловості, всі питання
економічного розвитку областей вирішуються органами автономій у відповідності до вимог
загальнодержавної економічної політики. Заслуговують на увагу і такі повноваження, як
право португальських автономій брати участь у переговорах про укладення окремих
міжнародних договорів або право датських автономій вирішувати питання їх віднесеності до
процесу європейської інтеграції.

3.     Система місцевого самоврядування країн світу.

В історичній та юридичній науках виникнення місцевого самоврядування пов'язують із
зростанням міст, яке розпочалося у Західній Європі в XІ столітті і тривало впродовж ХІІ-XІІІ
століть.

Однією з причин розвитку міст було відродження європейської торгівлі, тож, як наслідок,
ринки, які виникали навколо феодального замку чи єпископського палацу, ставали ядром
нових міст. Сюди прибувало надлишкове сільське населення, яке ставало ремісниками і
переробляло продукцію сільського господарства. Розвитку міст сприяло те, що в них не було
феодальної залежності, на відміну від сіл.

Більшість європейських міст виникли внаслідок правового акту – хартії вольностей, — тобто
вони не виникали стихійно, а були засновані. Хартія вольностей визначала права громадян і,
зокрема, широке право самоврядування. Наприклад, це означало, що всі люди давали клятву
комуні щодо надання взаємодопомоги, сплачували податки в міську казну, були
військовозобов'язаними щодо захисту міста.

Правове оформлення місцевого самоврядування тісно пов'язане із поняттям "магдебурзького

права". Саме у німецькому місті Магдебург у 1188 році було видане перше писане
муніципальне законодавство, присвячене, насамперед, розв'язанню спорів між міщанами.
Надання місту Магдебурзького права означало відміну дії звичаєвих норм, виведення міста
з-під юрисдикції місцевої адміністрації (намісників, воєвод тощо) і запровадження міського
самоврядування з виборною адміністрацією та виборним судом. Упродовж XІІ-XІV століть
норми Магдебурзького права були прийняті у 80 містах Центральної і Східної Європи,
включно українських.

Власне поняття "самоврядування" почало використовуватися у період Великої Французької

революції, щоб відобразити факт самостійності общин (громад) стосовно держави.
Виникнення терміна пов'язане з міністром Пруссії бароном фон Штейном (1757—1831), який
бачив у самоврядуванні більше, аніж просто форму участі громадян в управлінні справами
держави на місцевому рівні, а насамперед спільноти людей, які у частині своїх справ є
незалежними від держави.

У науковий обіг поняття "місцеве самоврядування" було введено у XІX столітті німецьким
вченим Рудольфом Гнейстом для позначення такого управління на місцях, при якому
територіальні громади, що історично склалися, були наділені правом самостійно (в межах
законів) вирішувати місцеві справи. При цьому діяльність громад залишалася вільною від
втручання представників державної адміністрації.

У кожній державі залежно від її устрою, історичних, національних, географічних та інших

особливостей місцеве самоврядування має специфічну правову форму. Тому загальне
поняття місцевого самоврядування, як про це свого часу зазначив відомий західний
державознавець українського походження Юрій Ланейко, можна осягнути лише шляхом
індукції, емпірично узагальнюючи усталені правові форми самоврядування в окремих
державах.

Західні вчені Г. Холіс і К. Плоккер розуміють під поняттям "місцеве самоврядування" право
демократичної автономної одиниці субнаціонального рівня управління регулювати значну
частину проблем громадськості в її інтересах.

Відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування, яка була схвалена Радою

Європи 15 жовтня 1985 року, під місцевим самоврядуванням розуміється право і
спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і
управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в
інтересах місцевого населення.
Водночас у сучасній системі суспільних наук поняття "місцеве самоврядування" за суттю
відрізняється від поняття "місцеве управління", яке визначає управлінську діяльність у
місцевій територіальній одиниці, що здійснюється центральною владою або адміністрацією
вищестоящого рівня управління. Здійснюється місцеве управління, як правило, через
адміністративні органи, що призначаються владою вищого рівня. Місцеве управління
насамперед спрямоване на вирішення узгодження загальнодержавних, регіональних і
місцевих інтересів.

Окрім того існує декілька теорій, які пояснюють сутність місцевого самоврядування.

Першою, у XІX столітті, була обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав
громади), яка базувалася на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право
територіальної громади самостійно вирішувати свої справи має такий самий природний і
невідчужуваний характер, як і права та свободи людини. Таким чином, місцеве
самоврядування розглядалося як автономна щодо державної влади публічна влада
територіальної громади.

Пізніше поширення набуває громадівська теорія місцевого самоврядування. На перший план

висувається не природний характер прав громади, а недержавна природа виникнення та
діяльності місцевого самоврядування. Дана теорія ґрунтується на протиставленні характеру
державної влади та місцевого самоврядування, з тих міркувань, що місцеве самоврядування
має громадський, а не публічно-правовий характер.

Модифікацією громадівської теорії стала громадсько-господарська теорія. її представники

спробували обґрунтувати статус самоврядної громади як відмінного від держави суб'єкта
права та наголосити на господарському змісті комунальної діяльності. Територіальна
громада розглядається як елемент громадянського суспільства, а тому місцеве
самоврядування є недержавним за природою, володіє власною компетенцією у неполітичній
сфері, тобто у місцевих громадських та господарських справах, у здійснення яких держава не
втручається.

У середині XІX століття набуває поширення державницька теорія місцевого самоврядування,

основні положення якої були розроблені вже згадуваним Рудольфом Гнейстом.
Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономний вид публічної
влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого
значення, а як одну з форм організації місцевого управління, або ж як один із способів
децентралізіції державної влади на місцевому рівні.

Спробою поєднання сильних сторін громадівської та державницької теорій є теорія

муніципального дуалізму. Дана теорія виходить з подвійного характеру муніципальної
діяльності як самостійного вирішення місцевих справ і, водночас, здійснення на місцевому
рівні певних державних функцій.

На основі вищезгаданих теорій у практиці управління склалися дві моделі демократичної

організації влади на місцях:

1) європейська, яка використовує, насамперед, положення державницької теорії;

2) англо-американська, що бере за основу громадівську теорію.

Для європейської моделі місцевого самоврядування характерним є поєднання на одному

територіальному рівні місцевого самоврядування з місцевим управлінням. При цьому на
місцеві органи управління покладаються певні функції щодо місцевого самоврядування. В
минулому, це була, насамперед, функція адміністративної опіки, яка передбачає, що рішення
органів місцевого самоврядування не можуть вступити в силу, поки не дістануть схвалення
місцевого адміністратора, призначеного чи уповноваженого органами державної влади
(префекта, бургомістра, губернатора).

У сучасній управлінській практиці переважає функція адміністративного нагляду, яка

обмежується перевіркою законності рішень органів місцевого самоврядування.
Адміністратору дається для перевірки невеликий термін, по закінченні якого рішення
вступає в силу, якщо не надійшло заперечень.

Англо-американська модель характеризується дією місцевого самоврядування на всіх

територіальних рівнях нижче держави, суб'єкта федерації чи автономного регіону.

Батьківщиною цієї моделі є Велика Британія. Саме в цій країні склалася традиція
самостійності громад та більш крупних історичних спільнот людей щодо управління
місцевими справами в межах законів, але без втручання центральної державної адміністрації
та її представників на місцях. Саме місцеве управління такого роду було названо Рудольфом
Гнейстом місцевим самоврядуванням.

Наприкінці XX століття почала формуватися так звана новітня концепція (модель) місцевого
самоврядування, для якої є притаманним:

1) зростання значення громадянських ініціатив, впливу жителів громади на діяльність

органів місцевого самоврядування;

2) органи місцевого самоврядування допомагають окремим громадянам та суспільним

групам самим задовольняти свої потреби і тому передають право на надання частини
публічних послуг неурядовим організаціям та бізнесу;

3) органи місцевого самоврядування вишукують джерела фінансування розвитку громади в

інших організаціях та установах.

У Європі більшість країн імплементують у національному законодавстві норми вже

згадуваної Європейської хартії місцевого самоврядування. Відповідно до хартії:

1) принцип МС має бути визнаний в законодавстві і, по можливості, в Конституції країни;

2) право місцевого самоврядування здійснюється радами або зборами, що складаються з

членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування;

3) ради чи збори можуть мати підзвітні їм виконавчі органи.

Окрім того, прийнято також виділяти форми місцевого самоврядування, якими є:

1) парламентська;

2) президентська.

Для парламентської форми притаманними є вибори місцевої адміністрації (місцевого уряду)

місцевим представницьким органом (радою) із свого складу. Нерідко глава адміністрації
(мер) е одночасно головою представницького органу.

Для президентської форми типовими є вибори не лише членів представницького органу

(депутатів), але й глави адміністрації (мера), а також деяких інших посадових осіб
(прокурора, шерифа, казначея).
Специфічною є американська форма місцевого самоврядування: місцева рада обирає мера,
який виконує, насамперед, представницькі функції, а главою адміністрації є професійний
менеджер, якого рада наймає на роботу.

Здебільшого форми місцевого самоврядування збігаються з формою правління даної

держави.

Таким чином, сутнісні форми місцевого самоврядування залежать від поєднання багатьох
факторів, найбільш важливими з яких є історичні традиції самоврядності, територіальний
устрій держави, форма правління, рівень політичної культури населення.
Лекція 9
ЛЕКЦІЯ 9. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

1.     Суть та особливості політичного режиму.

2.     Демократичний політичний режим.

3.     Тоталітаризм: особливості та різновиди.

4.     Авторитаризм та різноманітність його форм у світі.

1.     Суть та особливості політичного режиму.

Учення про політичний режим посідає надзвичайно важливе місце в системі

державознавства. Воно сполучає і об’єднує у собі характеристики соціальної сутності
держави та її політичної форми. Ось чому поняття «політичний режим» є досить
складним і вельми значущим для визначення сучасної держави. Під політичним режимом
слід розуміти особливості політичного панування певних соціальних сил, що здійснюється
правлячими угрупованнями, які з допомогою спеціальних методів, засобів та заходів
безпосередньо управляють державою. У навчальних і наукових виданнях породжують
заперечення поширені погляди на політичний режим тільки як на один (поряд з формою
правління і формою державного устрою) з елементів форми держави; на його
характеристику виключно як на сукупність методів, форм і засобів здійснення політичної
влади, не торкаючись її соціальної основи; на протиставлення політичного режиму
державному.

Щоб детермінувати характер державного режиму в окремих країнах, користуються

різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і
одноособової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський,
парламентський і диктаторський, дво_ і багатопартійний, тоталітарний і режим законності,
теократичний і військової диктатури, верховенства права і расистський. Така
різноманітність пов’язана з тим, що в певних країнах режими відрізняються один від
одного за численними ознаками. До них належать: методи впливу державної влади на
економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфесійні, ідеологічні відносини; ступінь
державної захищеності особи; характер соціальної бази державної влади; становище
законності; ступінь централізації або децентралізації і в цілому характер організації влади;
характер партійного спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного
управління і державного устрою тощо.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми

держави, він має значно ширший зміст. Методи, які застосовуються пануючими
соціальними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного
устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві
особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують
відмінності у політичних режимах за умов президентської і парламентарної республіки,
конституційної та абсолютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звідси
випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто розглядає політичний режим не як
елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину
політичного режиму.

По-друге, поняття «політичний режим» узагалі виходить за межі особливостей методів і

засобів здійснення влади і поняття «форма держави» в цілому, тому що має більш
глибокий зміст, оскільки характеризується, крім застосованих державною владою засобів,
ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку
соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє державна влада, залежать
методи її здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання,
партія, суспільний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу. Методи
здійснення державної влади, що разом з її соціальною базою становлять основу
характеристики політичного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використовується у
діяльності держави сукупно, окремі можуть превалювати. До методів здійснення
державної влади належать організаційна і виховна робота, застосування примусу
(силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення,
переконання, соціальна демагогія. Держава може спиратися на методи парламентської
боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інформації,
встановлювати режим терору, використовувати набір політичних прав і свобод людини
тощо. Державні методи можуть бути законними (конституційними), незаконними,
загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існування чи відсутність у країні

системи партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних
угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв’язку з державною забороною на їх
існування, яка може тривати постійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово
через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в
деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталітаризму (Куба,
КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). Поширеними є двопартійні (США,
Великобританія, Нігерія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи,
кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте вони суттєво впливають на

здійснення політичної (державної) влади. Щоб визначити характер політичного режиму,
слід з’ясувати, яка партія є правлячою і в чому саме виявляється її провідна роль. Прихід
до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері
політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і
державний режими. Здійснення політичної влади розуміється як державна монополія,
завдяки чому політичний режим є завжди режимом державним.

Політичний режим – це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися

незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної
влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з
цих чинників неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть
може спричинити зміну режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої
країни, до уваги слід брати конкретно-історичний етап її розвитку. Основне значення для
встановлення характеру режиму має властива йому соціальна база та наявність
безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення
влади, властиві тому чи іншому режиму. Усі види політичних режимів, що існують у різних
країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демократичні та ре_ жими
авторитарні.

2.     Демократичний політичний режим.

Наявність певних ознак громадянського суспільства зумовлює створення демократичного

режиму. Необхідно також, щоб у країні склалися конкретні форми самоврядування. Його
існування й розвиток є однією з ознак і важливим напрямом функціонування та
поширення демократії. За умов демократії має бути виключене зловживання владою.
Свобода кожної людини поєднується зі свободою всіх громадян. У суспільстві право
панує як міра свободи, загальної і рівної для всіх. У сучасному розумінні демократичний
режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід’ємних прав людини, на
участі населення у формуванні й діяльності державних органів, прямої його участі у
вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками демократичної
держави є визнання найвищої цінності особистості, захищеність її природних і
невід’ємних прав, належне забезпечення всіма економічними, політичними,
ідеологічними та юридичними гарантіями, у тому числі судовим захистом проти будь-
яких порушень (у тому числі й з боку державних структур). Демократичний режим, що діє
в інтересах громадян, є обов’язково конституційним. Належить, щоб його функціонування
було засноване на визнанні примату права перед державою, обмеженості останньої
правом, неухильному дотриманні законності, спрямованості на додержання принципів
правової держави (наприклад, верховенство правового закону, відповідальність не тільки
людини перед державою, а й держави перед людиною).

Винятково важливим для демократичного режиму є здійснення принципу поділу влади.

Він не обмежується констатуванням існування законодавчої, виконавчої, судової та
наглядово-контрольної гілок влади. Кожна гілка здійснює певні функції. Відносини між
ними засновані на взаємних стримуваннях і противагах, що гарантує певну рівновагу
цими гілками. Це виключає узурпацію влади будь-якою з її гілок і забезпечує захист
інтересів кожної особи. Демократичний режим характеризується економічною,
політичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не допускає монополізації в
будь-якій з цих сфер. Рівень демократії при цьому безпосередньо не залежить від
кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійного чи
коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої
підтримки суспільством окремих партій, рівня політичної культури партійних
функціонерів і громадян. Політичне життя у країнах з демократичним режимом має
проходити на засадах гласності та врахування громадської думки. Дуже важливо, щоб
поряд з підкоренням меншості рішенням, прийнятим у конституційному порядку
більшістю, проводилися консультації і дебати між окремими суб’єктами політичних
відносин з метою узгодження різних точок зору, досягнення компромісу або консенсусу,
запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охорону прав усіх громадян,

включаючи й представників меншостей. Тому більшість не повинна тиснути на меншість.
За меншістю – етнічною, політичною, релігійною – зберігаються визначені законом
права. На неї поширюється принцип рівності всіх перед законом. Меншість має право
висувати власні ініціативи, бути репрезентованою у різних державних органах (наприклад
парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати
виконання прийнятих рішень тощо. Більшість не може просто ігнорувати меншість, а
зобов’язана уважно розглядати й обґрунтовано відповідати на її критичні зауваження.
Саме в інтересах меншості найважливіші політичні рішення приймаються кваліфікованою
більшістю голосів.

Звичайно, демократичний режим існує і за відсутності тих чи інших властивих йому ознак.
Наприклад, під час буржуазної революції в Англії і після неї, коли виникла вкрай
обмежена елітарна цензова демократія, така її важлива ознака, як конституційність
режиму, складалася і реалізувалася без наявності системи партій, що, як вже
підкреслювалось, є однією з головних ознак демократії. Можливі різні рівні і зміст
демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами розгорнутої або
обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є невеликий прошарок
суспільства, а державне керівництво здійснюється вузьким колом осіб (аристократія,
верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень демократизму залежить від питомої ваги примусу в
процесі здійснення державної політики. Щодо розвинутої демократії, то її виникнення
можна очікувати лише тоді, коли влада здійснюється безпосередньо або через
представницький орган широкими верствами населення і коли права кожної особи
надійно захищені, незалежно від того, хто саме у даний момент при владі. Ця захищеність
має спиратися, в першу чергу, не на державний примус, а на високу свідомість
представників державного апарату й усього населення.

Від філософів Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо) до політичних ідеологів сучасності (Ш. де

Голль) усі наголошують на перевазі демократичного режиму, що спирається, головним
чином, на пряме здійснення народовладдя всім населенням через референдуми, петиції,
народні обговорення тощо, порівняно з таким, основою діяльності якого є народне
представництво, тобто парламентський режим, деякі переваги якого слід, однак, визнати.
Лише він уможливлює прийняття рішень на належному професійному рівні, узгодження в
рамках представницького органу, різноманітних поглядів за допомогою компромісу.
Парламентаризм дозволяє враховувати в ході державного управління переконання і
права меншості. Саме тому представницьке правління більш сприяє формуванню
корисного, обґрунтованого, ефективного законодавства і становить вищий рівень
демократичного режиму. Усе це не виключає корисності, а в деяких випадках і
необхідності поєднувати парламентське правління з безпосереднім народовладдям.
Останнє є пріоритетним тоді, коли вирішуються особливо важливі державні питання,
прямо віднесені до компетенції суверенного народу, проведення референдуму з яких
визначено законом як обов’язкове. Уможливлюється й те, що з появою сумнівів стосовно
відповідності волі вищого представницького органу до волі народу, виникає необхідність
проведення референдуму за народною ініціативою. У зв’язку з цим воля народу
фактично перевершує над волею народного представництва.

Одним з різновидів демократичного режиму є ліберально-демократичний режим, в

умовах якого передбачається суворе обмеження міри втручання держави в суспільні і,
особливо, економічні відносини. Так, на ранньому етапі розвитку капіталізму державна
влада фактично виконувала функцію «нічного вартового» суспільних відносин. За останні
роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються у США. У Великобританії поворот
до лібералізму був пов’язаний з правлінням консервативного на чолі з М. Тетчер уряду,
який розгорнув активну діяльність щодо денаціоналізації націоналізованих
лейбористським урядом підприємств. Через зменшення політичної ваги лівих сил у
Франції за наших часів там розпочалися аналогічні процеси. Ряд авторів, констатуючи
існування ліберальних режимів у розвинених країнах у XІX ст., зазначає їх виникнення за
сучасних умов у деяких країнах, що розвиваються (Індія, Філіппіни). Як ознаки цього
режиму вони підкреслюють наявність вузької соціальної бази правлячої еліти,
неспроможність більшості населення користуватися демократичними інститутами
внаслідок його культурної відсталості. У певних країнах, що розвиваються, політичні
режими дійсно мають згадані особливості, але навряд чи це є підставою для їх належності
до ліберально-демократичних режимів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що

він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного
керівництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання
чинного, правового за змістом, законодавства. Безумовно, навряд чи можна говорити
про існування в сучасному світі моделі ідеальної демократії. За наших часів в окремих
країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів
демократії чи відхилення від них. Це, на_ приклад, порушення власного законодавства,
спроба занадто обмежити окремі права людини, вводити без істотних підстав режим
президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збереження
переважної частини ознак і принципів, притаманних демократичному режиму, не може
розглядатися як знищення цього режиму, не виключає його існування, хоча й у вужчих
рамках.

Політичний плюралізм, визнання множинності інтересів суспільних груп та автономності

особи, необхідності захисту її індивідуальних прав і політичних свобод зумовлюють
особливості методів і прийомів функціонування політичної влади в сучасних демократіях.
Але це не заперечує наявності спільних корінних рис, притаманних демократичним
політичним режимам.

Найпершою ознакою демократії є визнання суверенності народу як єдиного джерела

влади. Народний суверенітет реалізується через пряме народовладдя — безпосередню
участь громадян у розробленні та ухваленні політичних рішень (народні ініціативи,
референдуми, плебісцити, участь у виборах) та делегування владних повноважень
представницьким і виконавчим структурам.

Суверенність народу виявляється також у можливості змінити уряд без застосування сили,
виборами. У демократичних суспільствах влада народжується лише з виборів. Уряд
утворюється, відправляється у відставку, періодично замінюється на безпосередню волю
виборців або на обраний ними представницький орган.

Вибори мають бути регулярними, загальними, чесними і конкурентними. Чесність виборів

забезпечує наявність механізмів, які створюють перешкоди для виборчих махінацій;
підтасувань; однакові фінансові можливості; доступ до засобів масової інформації;
громадський контроль за перебігом виборів та підрахунком їхніх результатів. Конкуренція
забезпечується наявністю багатопартійної системи, гарантованими можливостями для
політичних партій, громадських організацій, груп і окремих громадян вільно висувати та
підтримувати своїх кандидатів, а також контролювати процес голосування і підрахунку
голосів.
Конкуренція політичних сил реалізується не лише під час здобуття влади, а й за її
здійснення. Принцип змагальності забезпечується через легалізацію політичної опозиції.
У суспільстві досягається згода стосовно того, що переможець на виборах не
використовує владу для усунення з політичної сфери тих, хто програв вибори. Опозиція,
відтак, зобов'язується поважати право переможців приймати рішення, навіть якщо вони
не узгоджуються з їхніми поглядами. Тобто йдеться про лояльну (системну) опозицію.

Конкурентність у боротьбі за владу та можливість контролю за діяльністю владних

структур забезпечує вільна преса, яка гарантує альтернативність інформації та
висловлення різних ставлень, оцінок, критики навіть найвищих посадових осіб у державі.

Міра демократичності режиму визначається гарантіями прав і свобод людини, політико-

правовим статусом особистості, захищеності індивіда, мірою набуття ним рис
громадянина. Законодавче гарантування прав та свобод людини й громадянина обмежує
всевладдя держави.

Відносини між народом і обраними ним представниками базуються на основі контролю

(переважно електорального), довіри, конституційного обмеження компетенції органів
влади, її невтручання у справи громадянського суспільства.

Вагомою рисою демократії є висловлене через вибори волевиявлення більшості. Проте

право більшості на прийняття рішень треба поєднувати з захищеністю меншості, яка
повинна мати право стати більшістю. Ознакою демократії також є широке громадянство і
високий рівень участі населення в політиці.

Типологія демократичних режимів (моделі демократії)

Порівняльний аналіз демократичних режимів та притаманних їм форм правління

становить важливий напрямок сучасної політології. Вагомий внесок у його розвиток
зробив голландський політолог А. Лійпхарт. Йому належить, зокрема, спроба
типологізації демократичних режимів та визначення найбільш придатних моделей
демократії й форм врядування для молодих демократичних держав. Він відніс країни, в
яких демократичні режими проіснували неперервно 50 і більше років (з кінця Другої
світової війни), до стабільних демократій. Згідно з підрахунками А. Лійпхарта, 1980 р.
таких держав налічувалося 21. Водночас існувало ЗО (новоутворених та нестабільних)
демократій. Разом вони охоплювали приблизно 37 % населення земної кулі.

На думку А. Лійпхарта, стабільність демократії характеризується високим ступенем

відповідальності урядів перед своїми виборцями (уряди відгукуються на вимоги і
враховують преференції (побажання) тих суспільних груп, за допомогою яких вони
прийшли до влади). Аби перекласти преференції людей на мову політики,
використовують різноманітні формальні й неформальні інститути та зразки практики.
Відмінності ж між ними, як і спільні, повторювальні риси, дають змогу виділити певні
моделі демократії, або типи демократичних режимів, які функціонують у сучасному світі і
до певної міри можуть бути використані країнами, що тільки-но зробили чи роблять свій
вибір на користь демократичної системи врядування.

Посилаючись на означення демократії як поліархії, А. Лійпхарт вирізняє дві діаметрально

протилежні її моделі (два типи демократичних режимів): мажоритарну або
Вестмінстерську модель, взірцем якої є Великобританія, і консенсусну модель, котра може
бути найвиразніше представлена через політичну систему Швейцарії.

Суть Вестмінстерської моделі — правління більшості (всі важливі питання вирішуються

голосуванням за принципом більшості голосів). Вона, як наголошує А. Лійпхарт, є
найбільш придатною для гомогенних суспільств. Суть консенсусної моделі — поділ влади
між якомога більшою кількістю людей (через надання меншинам права вето з питань, що
зачіпають їхні інтереси та через інші механізми). Консенсусна модель допоможе
вирішувати проблеми гетерогенних (поділених, сегментованих, багатоскладникових)
суспільств.

Кожній із цих моделей відповідає певний тип взаємовідносин між виконавчою і

законодавчою владами, спосіб створення урядових коаліцій, ступінь концентрації влади в
законодавчих органах, ті чи інші типи виборчих систем, конституційного і державно-
територіального устроїв.

Загалом їх можна подати у вигляді табл. 10.2.

Виокремлення цих двох моделей є певною теоретичною абстракцією. Сучасний

політичний дизайн різних країн є значно строкатішим. Проте наявність цієї типології
допомагає упорядкувати відомості про розмаїття режимів.

Таблиця 10.2. Діаметрально протилежні моделі демократії

Мажоритарна модель Консенсусна модель

Концентрація влади у виконавчих структурах:
однопартійні кабінети абсолютної більшості
Злиття влади за домінуючої ролі Кабінету
Міністрів
Антисиметрична двопалатність законодавчого
органу
Одна основна лінія партійного розмежування
Плюральна (мажоритарна) система виборів
Гнучка (неписана) конституція і суверенність
парламенту
Унітарна, централізована система управління
країною
Винятково репрезентативна демократія
(неможлива пряма демократія)
Поділ влади у межах виконавчих
структур, інститут "великих коаліцій"
Розподіл влади: формальний і
неформальний
Збалансована двопалатність і
представництво меншостей
Багатовимірна система політичних
розмежувань
Пропорційне представництво
Негнучка (писана) конституція і вето
меншості
Територіальний або інший федералізм і
децентралізація
Використання інститутів прямої
демократії залежить від традиції

3.     Тоталітаризм: особливості та різновиди.

Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі –

найбільш жорстокому його різновиді.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної)

верхівки, державно_партійної номенклатури, верхівки чиновницької та військової
бюрократії. За умов тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби
виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського
суспільства, небачено підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних
структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом із партією вона виступає в
ролі адміністративно-командної системи, яка має необмежену владу. Найважливішою
ознакою тоталітарного режиму є здійснення цією системою монопольного керівництва і
контролю над усіма сферами життя суспільства – економікою, політикою, соціальним
життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям. Роль особистості зводиться
нанівець і людина розглядається як знаряддя досягнення мети, проголошеної правлячою
верхівкою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії й держави. Ті мізерні
права людини, що формально проголошуються, вважаються подарованими державою.
Держава намагається контролювати навіть думки підданих, широко пропагуючи лише
програмні положення панівної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та
теократичні теорії, програмування «соціалістичних» перетворень). Великого розмаху
набуває соціальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму. Державна
ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов’язковий характер
(ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньому СРСР,
мусульманського соціалізму в Іраку, Лівії, ісламського фундаменталізму в Ірані). Правлячі
структури здійснюють монополію на інформацію. Будь-які думки, що розходяться з
офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи – своєрідного

некоронованого абсолютного монарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад
у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі влади за спадщиною.
Одноособова влада ідеологічно підтримується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди тоталітарних держав, що існували у XX ст., – класичний

фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-командної
системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за
режиму Мао Цзедуна, колишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тоталітарні
режими складаються також на базі панування верхівки мусульманського духовенства.
Тоталітарні держави характеризуються широким застосуванням насильства. Воно
спрямоване на створення атмосфери загального страху, проти потенційних ворогів
усередині країни. За тоталітаризму особливо широко розвинута система каральних
органів, що мають великі повноваження, в’язниць і концентраційних таборів.
Характерним є створення розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У більшості
таких країн складається мілітаризована й контрольована державою економіка,
провадиться агресивна зовнішня політика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика

фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних убивств,
ув’язнення, примусового переселення і довголітньої примусової, фактично рабської,
праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику
відкритого геноциду навіть проти власного народу – фізично було знищено понад
мільйон кампучійців. Держава за умов тоталітаризму стоїть над правом, не обмежена
ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого антиправовий характер, вони
виконують роль простого знаряддя здійснення державної (партійної) політики,
встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і усталеного способу
життя. Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держава, а партія, лідер якої
(вождь, фюрер, дуче, каудильйо, аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади.
Партійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий
план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбувається змішування
партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена
правляча партія безпосередньо через свій апарат застосовує державний примус.
Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну
діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, за умов тоталітаризму складається своєрідна діалектична суперечність у розвитку

суспільства. З одного боку, спостерігається небувале зростання ролі держави, що має
тотальний характер, її управлінського апарату. Особливо поширюється роль каральних
органів і армії. Але, з другого боку, держава втрачає функцію одноособового керівника,
оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правлячої партійної (або релігійної)
верхівки. У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних
ознак. У певних країнах спостерігається різноманітність у рамках цього режиму і за
характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві
економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки
тоталітарна держава лише інколи провадить повну або часткову націоналізацію засобів
виробництва. Тому за умов тоталітарної економіки в одних країнах в основу була
покладена керована державою велика приватна власність, у других – так звана змішана
приватно_державна власність, у третіх – відбувалося повне усуспільнення засобів
виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаскувати свою антинародну сутність.
Зберігається суто формальне існування деяких демократичних установ (насамперед
парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, урочисте прийняття
«демократичних» конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо
нібито здійснення принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах

необмеженої монархії до демократичного конституційного парламентського правління. З
цієї точки зору установлення за сучасних часів таких режимів, як фашистський,
расистський, теократичний, військової диктатури тощо є поверненням у новій формі від
демократії до авторитаризму, тобто вияв соціального регресу.

У «чистому» вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток у межах демократичного

режиму деяких ознак авторитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму –
окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних
режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, за умов перехідного періоду для
демократичних перетворень корисними можуть бути навіть такі елементи авторитаризму,
які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності
реформаторської діяльності держави і які поступово зникатимуть з вирішенням головних
завдань цього періоду. Так, саме існування тих чи інших демократичних інститутів і
установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до
демократичного режиму шляхом поступового реформування старої системи під тиском
громадської думки і політичних конкурентів або з власної ініціативи державної влади. У
цілому перехід від вищого ступеня авторитаризму до нижчого і далі – до демократичного
режиму може відбуватися мирним шляхом, як це було з переходом від фашистського до
демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського
режиму в ПАР.
Об’єктивною основою демократизації влади є поступове формування елементів
громадянського суспільства, розширення соціальної бази держави. Можливе й
протилежне, коли дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з
волею народу, тобто влада втрачає легітимність. У таких випадках на базі різкого
загострення політичної боротьби на порядку денному може постати питання про
повалення старого режиму шляхом застосування насильницьких методів. Саме так
розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія – у Грузії.

4.     Авторитаризм та різноманітність його форм у світі.

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демократичного. Він характеризується

такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або
повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні
силових методів; обмеження плюралізму; формальність або недостатній рівень
гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авторитарного
режиму провідне місце посідають примусові методи державного керівництва, завжди
панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичайні
методи державного керівництва, відкрите насильство. У системі державних органів немає
поділу влади, знецінюється значення народного представництва, встановлюється
пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об’єднання останньої з владою
державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів.
Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до авторитарного. У деяких
випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до
влади антидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на загальних виборах.
Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині
націонал_соціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Авторитарний режим
установлюється шляхом державних переворотів (режими Піночета у Чилі, Перона в
Аргентині, Ююб-Хана у Пакистані, так званих «чорних полковників» у Греції). В Іспанії 30_х
років минулого століття авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко,
було встановлено через антидержавний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади

антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками
правлячого демократичного режиму нового коаліційного уряду. У результаті утворення
такої коаліції можуть скасовуватися інститути колишньої демократичної системи. У такий
спосіб може скластися режим авторитарності державної влади відносно низького рівня.
Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом
конституції країни.

Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж демократичної і завжди

становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної
бюрократії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансової або земельної
аристократії, расової меншості, група заколотників тощо. Залежно від соціальної основи
влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна
в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної
диктатури (численні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок
військових переворотів) тощо. За авторитарного режиму повністю або здебільшого
відсутні ознаки громадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умовах демократичного режиму.

Це, наприклад, концентрація влади, обмеження плюралізму, посилення центральних
державних органів, надмірні вимогливість до державної дисципліни та відповідальність за
її порушення. У цілому ця тенденція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди
перетворює демократичний режим на авторитарний. Більше того, вимоги до підвищення
рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються переконаними
прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для поліпшення
організаційних засад державного керівництва. Із застосуванням у рамках демократичного
режиму відповідних заходів нерідко складаються сприятливі умови для посилення
ефективності впливу держави на розвиток економіки країни, підвищення відповідальності
виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення
революційних перетворень. Отже, згадані заходи за деяких умов можуть стати
необхідними і корисними. Це має особливо велике значення у так звані перехідні періоди
або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування
однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді
сучасних африканських країн). Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми
авторитаризму, який можна назвати твердим, або передтоталітарним. Ці досить
різноманітні форми засновані на підвищеній концентрації державної влади, пріоритеті
держави, відсутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації
політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні,
значному обмеженні ряду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи
інформації тощо); поширеному застосуванні репресивних заходів щодо противників
існуючого режиму (режим Піночета у Чилі) і т. ін. Якщо деякі інститути демократії
формально зберігаються за такого режиму (легальна опозиція, представницькі установи
тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади.

Авторитарні політичні режими є найпоширенішими як в історії людства, так і в сучасному

світі. Серед них можна виділити наступні різновиди:

1.Теократичні авторитарні режими. Характерні для країн, в яких до влади прийшли

релігійні клани. Наприклад – Іран, де після революції 1979р. владу отримали ісламістські
фундаменталісти.

2.Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових

переворотів. Такий різновид авторитаризму функціонував у Греції (правління "чорних
полковників"), а також в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

3.Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому

режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. За
султанізму при владі перебувають родичі та близькі друзі диктатора. Персональна тиранія
була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Самоси в
Нікарагуа.

4.Абсолютні монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в

яких монарх наділений необмеженою владою, уряд призначається монархом і йому
підзвітний, виборні представницькі органи відсутні.
5.Неототалітарні режими. Такий режим функціонує при наявності багатьох
політичних партій, опозиції, періодичних виборів, але реально влада зберігається в руках
однієї партії. Довготривале перебування при владі однієї партії забезпечується
різноманітними маніпуляціями. Такі режими існують в Мексиці (правляча партія –
Інституційно-революційна партія), в Сирії (правляча партія–БААС).

Наближеним до цього різновиду є політичний режим в Білорусії та в деяких країнах –

колишніх республіках СРСР. Варто відзначити, що в деяких країнах (Чілі, країни Південно-
Східної Азії) авторитарні режими довели свою економічну ефективність, спроможність
мобілізувати ресурси для розв’язання актуальних суспільно-політичних проблем. В
посткомуністичних країнах стадії авторитарного правління зумовили більш успішний
перехід до демократії.
Лекція 10
ЛЕКЦІЯ 10. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПАРЛАМЕНТІВ КРАЇН СВІТУ

1.     Парламенти як представницькі органи: загальна характеристика.

2.     Структура парламентів зарубіжних країн.

3.     Функціональна характеристика парламентів.

4.     Особливості статусу парламентаріїв.

1.     Парламенти як представницькі органи: загальна характеристика.

Парламент є представницькою установою країни. Колегіальний за своєю внутрішньою

структурою та принципами діяльності він представляє різноманітні групові, партійні та
національні інтереси. Виборці делегують повноваження депутатам через вибори. Тому, у
світлі сказаного, «палати парламенту, що створюються шляхом призначення, не є
представницькими установами (наприклад, палата лордів Великобританії, члени якої
призначаються монархом; Сенат Канади, що призначається генерал-губернатором).
Представницькі установи наділені безпосередніми повноваженнями, обсяг і зміст
компетенції представницької установи визначаються конституцією. Вони можуть
функціонувати лише за умов демократичного режиму.

Отже, парламент – це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими,

фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму.
Парламентаризм у широкому розумінні – це система формування та діяльності верховного
представницького органу, держави, а також політико_державних відносин та інститутів,
прямо чи непрямо пов’язаних з ним за умови існування у суспільстві демократичного
режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти та існує політичний режим,
створюються сприятливі умови для формування системи парламентаризму. Парламент і
парламентаризм є показником рівня стану демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня
демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх
функцій, не формується система парламентаризму. Парламентаризм – це цілісна політико-
державна система, що складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і
зв’язків, що взаємодіють між собою. Вони містяться у державній структурі, закріплюються
конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму
розгалужується. До неї включаються елементи та взаємовідносини, що не входять до
державної системи; до них належить, наприклад, участь політичних партій у формуванні
парламенту тощо. Парламентаризм є установою, що являє собою важливу частину
політичної системи суспільства. Парламентаризм – це форма державного керівництва
суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів
держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та
виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.

Підвищений інтерес до парламентів зумовлений і тим, що вони є представницькими

органами. В основі формування і роботи парламентів лежать ідеї народного представництва,
впровадження яких у політичне життя пов'язане із становленням сучасної державності
зарубіжних країн. Такі ідеї склали чи не найголовніший зміст конституційної теорії, що
виникла і домінувала у початковий період розвитку цієї державності. З часом сенс та
значення їх дещо змінилися, але вони і сьогодні зберігають характер політико-правового
постулату, непересічної соціальної і духовної цінності.

Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представницькими органами державної

влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від
інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів - так званих установчих
зборів (конституційних конвентів, асамблей), - діють на постійній основі.

Представницька природа парламентів не пов'язується лише з їх виборністю. У багатьох

країнах шляхом загальних виборів заміщується пост глави держави - президента. Однак
лише парламент звичайно претендує на роль своєрідного <дзеркала суспільства>. З цим
пов'язана така притаманна всім без винятку парламентам риса, як колегіальність.
Колегіальність парламентів визначає особливості порядку прийняття ними різного роду
офіційних рішень.

Парламенти - це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах

демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості. В
унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях -
також і на рівні їхніх суб'єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів
двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.

Аналізуючи практику передусім країн з парламентарними формами правління, частина з них

називають парламент органом, який має за завдання не прийняття політичних рішень, а лише
обговорення дій виконавчої влади. На їхню думку, основною функцією парламентів є не
законотворчість, а коментар і критика урядової діяльності. Характерним є і те, що замість
традиційної формули <парламентське правління> нерідко використовують такі формули, як
<правління кабінету (Уряду)>, <правління прем'єр-міністра> тощо.

Проте було б надмірним спрощенням абсолютизувати ті негативні моменти, що

супроводжують розвиток сучасного парламентаризму. Тенденція до падіння ролі
парламентів виявляється далеко не в усіх країнах.

У президентських республіках конституції встановили досить жорсткий розподіл основних

функцій вищих органів держави. Внаслідок цього парламенти діють як юридично і фактично
незалежні органи з властивими тільки їм важливими повноваженнями.

Прикладом можуть бути США, де конгрес не тільки суто законодавчий орган, а й виступає
як один з центрів концентрації політичної влади. Сучасна історія цієї країни наочно свідчить,
що за певного розкладу партійно-політичних сил конгрес ефективно конкурує з президентом
у здійсненні державних функцій.

У країнах з парламентарними формами правління уряд майже завжди контролює парламент

за допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він спирається. Але і в
цих країнах парламенти нерідко <володіють ситуацією>. Це найбільшою мірою стосується
тих випадків, коли жодна з партій не має більшості депутатських місць, і виникають
труднощі при формуванні коаліції. Коаліційні уряди нерідко мають нестійкий характер. Ще
більшою нестабільністю відзначаються так звані уряди меншості, які утворюються однією з
партій у разі неможливості створити коаліцію. 1 хоча питання про формування та діяльність
таких урядів звичайно виноситься за межі парламентів, саме останні виконують роль тієї
офіційної структури, яка приймає остаточне рішення.

Характеризуючи сучасний стан парламентаризму, слід зазначити, що сам державно-правовий

розвиток країн світу зумовлює необхідність певної корекції наведених оцінок ролі і значення
представницьких органів. Зацікавлені у збереженні іміджу цих органів та сталості всього
державного механізму в цілому, правлячі кола багатьох країн вдалися до парламентських
реформ. Наприклад, було розширено повноваження представницьких органів з контролю за
діяльністю органів виконавчої влади. У деяких країнах виникли нові парламентські
структури - спеціальні комісії, які контролюють діяльність органів виконавчої влади. Там, де
такі структури вже існували, коло їх повноважень було розширене.

Новацією є також введення в цілому ряді країн посади парламентського уповноваженого з

питань прав людини, до компетенції якого входить розгляд скарг на дії органів виконавчої
влади. і хоч усі ці та деякі інші нововведення не слід переоцінювати, сам факт практичного
визнання їхньої необхідності є симптоматичним. Він свідчить про намагання правлячих кіл
заблокувати негативні процеси в розвитку парламентаризму або, щонайменше, згладити їхні
наслідки.

Важливим моментом для характеристики сучасного стану парламентаризму є й те, що

представницькі органи продовжують відігравати значну роль у сфері ідеології, ідеологічного
впливу на населення. В багатьох країнах парламент уособлює укорінення національної
традиції, його діяльність та сприймання її населенням визначають особливості політичної
культури. і це не можна не враховувати. Водночас парламенти є ареною для узгодження
суперечностей і можуть використовуватись політичними партіями для активної пропаганди
своїх програм та демократичної боротьби за владу.

Отже, явище парламентаризму ще не вичерпало себе, хоча надто оптимістичним було б

говорити про якийсь <ренесанс> парламентаризму. Реальні процеси суспільно-політичного і
державно-правового розвитку зарубіжних країн свідчать, що відбувається пристосування
представницьких органів до потреб сьогодення. Все це і зумовлює оцінки змісту
парламентаризму.

2.     Структура парламентів зарубіжних країн.

За своєю структурою вищі представницькі органи є одно та двопалатними (бікамеральними).

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам,
проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з
унітарною державою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата у двопалатному
парламенті називається по-різному: Палата представників (Австралійський Союз, США,
Японія та ін.), Палата депутатів (Італія, Мексика), Національна рада (Австрія), Державна
Дума (Російська Федерація), Народна палата (Індія), Сейм (Польща), Палата громад
(Великобританія, Канада), Віче республік (Союзна Республіка Югославія), Національні
збори (Франція) і т. ін.

Найпоширеніші назви верхньої палати парламенту – Сенат (Бразилія, Аргентина, Іспанія,

Італія, Польща, Румунія, Франція та ін.); Палата сенаторів (Мексика); Палата радників
(Японія); Рада штатів (Індія); Палата лордів (Велика Британія); Федеральна рада (Австрія);
Віче громадян (Союзна Республіка Югославія); Рада Федерації (Російська Федерація).
Однопалатна система парламенту є характерною для мононаціональної держави, що займає,
як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах
однопалатна структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної
держави. Так, у Болгарії після закінчення болгаро-турецької війни була прийнята Тирновська
Конституція 1879 р., яка передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структура
парламенту закріплювалася конституціями (1947, 1971 рр.) та нині чинною (1991 р.).

Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція,
Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет, Нова Зеландія, Еквадор та інші країни.
Однопалатній структурі парламенту надала перевагу Об’єднана Республіка Танзанія. На
думку деяких політологів і державознавців, однопалатний парламент більше відповідає
демократичному устрою та однонаціональному складу населення. Він простіший та
ефективніший, законодавча процедура не настільки складна, як у двопалатному парламенті.

Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як правило,

шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників утворюються
багатоступеневими виборами. Вони складаються з представників, обраних від провінцій,
автономних областей, міст центрального підпорядкування та збройних сил (ст. 59
Конституції КНР). Верхня палата формується по_різному. Сенати у Польщі, Румунії, США,
Бразилії, Палата радників у Японії обираються прямими виборами.

Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із 47 воєводств обирає по два,
а два найбільших за кількістю населення воєводства – по три сенатори; Сенат США
обирається безпосередньо населенням штату за принципом: від кожного штату по два
сенатори. За такими самими принципами обираються сенатори в Австралії, але норма
представництва від кожного штату збільшена до десяти сенаторів. У такому самому порядку
обираються сенатори мексиканського парламенту: по два від кожного штату і по два від
федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються безпосередньо
населенням кантону, а в одному з кантонів – кантональним парламентом. В Австрії верхня
палата – Федеральна рада – обирається ландтагами земель залежно від кількості населення
землі. Земля з найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша земля – таку
частину від цього числа, яка пропорційна відношенню чисельності її громадян до зазначеної
найбільшої їх чисельності, причому остача, що кількісно перевищує половину квоти,
вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три представники (ст. 34
Федерального конституційного закону від 20 листопада 1920 р.). В Індії Рада штатів
обирається легіслатурами (законодавчими зборами) штатів.

Своєрідною палатою за порядком її формування є Бундесрат Німеччини, з допомогою якого

землі беруть участь у законодавстві та управлінні федерацією. Він складається з членів
урядів земель, які їх призначають і відкликають. Кожна земля володіє не менш як трьома
голосами, землі з населенням понад два мільйони мають чотири, а з населенням понад п’ять
мільйонів – п’ять голосів. Сенат у Франції обирається непрямим голосуванням депутатами
Національних зборів, депутатами Генеральних рад департаментів і делегатами
муніципальних рад. В окремих країнах верхня палата не обирається, а формується за
принципом спадкування чи за призначенням усього складу або частини його главою
держави. До таких палат належить англійська Палата лордів, яка продовжує функціонувати
та збільшується, незважаючи на те, що понад 80 років тому парламент прийняв рішення про
її заміну. У даний час Палата лордів кількісно перевищує 1200 осіб, серед яких спадкові
пери, довічні пери, пери за апеляцією, духовні пери. Палата лордів являє собою
конституційний анахронізм, пережиток феодалізму, один із самих недемократичних
інститутів у англійській системі демократії. Сенатори в Канаді призначаються генерал-
губернатором, а в Йорданії – королем.

Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання нижньої та
верхньої палат. Так, депутатами до нижньої палати італійського парламенту – палати
депутатів – може бути обраний будь-який виборець, якому на день виборів виповнилося 25
років, а до верхньої палати – після досягнення 40 років; депутатами Палати представників
США і сенаторами можуть бути обрані громадяни після досягнення відповідно 25 та 30
років; до Національних зборів Франції – після досягнення 23 років, а сенаторами – 35 років.

Термін повноважень однопалатного парламенту складає чотири або п’ять років. В окремих
країнах з двопалатною структурою парламенту (Італія, Іспанія, Польща) термін повноважень
палат збігається. У деяких двопалатних парламентах строк функціонування нижньої та
верхньої палат різний. Так, Палата представників США обирається на 2 роки. Сенат – на 6,
Палата депутатів Мексики – на 3, а Палата сенаторів – на 6, Національні збори Франції – на
5, Сенат – на 9 років, в Японії Палата представників – на 4, а Палата радників – на 6 років і т.
ін. Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одночасно, а поновлюється по
частинах: Сенат США, Рада штатів Індії – кожних два роки на одну третину; Сенат Франції –
кожних три роки на одну третину; Палата радників Японії – на половину кожних три роки.
Часткове оновлення складу верхньої палати під час чергових виборів зберігає принцип
наступності в її діяльності. Кількісний склад парламенту визначається безпосередньо
конституціями або іншими законодавчими актами. Конституція, наприклад, Італії закріпила
у кількісному складі палати депутатів 650 чоловік, а сенаторів – 315. Сейм Польщі
складається із 460 депутатів, а Сенат – із 100 сенаторів. Конституції Греції, Іспанії
встановлюють: нижчу та вищу межі кількісного складу парламенту. Кількість членів палати
депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік (ст. 51
Конституції). Конгрес Іспанії нараховує мінімум 300 і максимум 400 депутатів (ст. 68
Конституції).

Закон про вибори до Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП) і місцеві збори
народних представників різних ступенів 1986 р. визначає верхню межу депутатів ВЗНП: вона
не повинна перевищувати 3 тис. чоловік (ст. 13). Кількість членів парламенту Японії та
Франції визначається не Конституцією, а законом. Конституції зарубіжних країн
закріплюють термін повноважень парламенту, протягом якого він виконує покладені на
нього функції. Цей термін залишається незмінним або може тривати, скорочуватися за
власним рішенням або рішенням глави держави чи уряду. Так, за конституціями, наприклад,
США, Мексиканських Сполучених Штатів, КНР, Республіки Куба, не існує інституту до_
строкового розпуску парламенту; не може бути розпущена достроково й Національна рада
Швейцарії. Дострокові вибори Національної ради можливі тільки за повної зміни
федеральної конституції, прийнятої лише загальнонаціональним референдумом. Конституція
Австрії надала Національній раді права приймати рішення про свій розпуск (ст. 29, п. 2) до
закінчення строку повноважень на основі звичайного закону.

Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відносини між законодавчою та
виконавчою владою Республіки Польща, а також про місцеве самоврядування («Мала
Конституція» 1992 р.): «Сейм може бути розпущений власною постановою, прийнятою не
менш як двома третинами голосів загального складу депутатів» (ст. 4, п. 3). Палата депутатів
Греції розпускається у випадку необрання Президента навіть у третьому турі (ст. 32 п. 4
Конституції). Право розпуску парламенту в цілому чи нижньої його палати належить главі
держави або уряду за виняткових обставин. Так, Президент Італії може розпустити Палату
представників і Сенат або одну з цих палат, заслухавши думку голів палат (ст. 88
Конституції); Президент Республіки Польща може розпустити Сейм після заслуховування
Маршала Сейму та Маршала Сенату; одночасно з розпуском Сейму припиняється термін
повноважень Сенату (ст. 4, п. 4 Конституції).

Право розпуску нижньої палати належить, наприклад, президентам Франції, Індії, Австрії.
Палата представників Японії роз_ пускається імператором за пропозицією та схвалення
Кабінету; англійська Палата громад розпускається королевою за пропозицією Кабінету і т.
ін. У деяких країнах, наприклад, у Франції, Японії тощо, верхні палати розпуску не
підлягають. Не можуть бути розпущені також Рада штатів Індії, Федеральна рада Австрії, які
формуються законодавчими органами суб’єктів федерації. Це положення стосується також
своєрідної палати Німеччини – Бундесрату, – утвореної урядами земель; не підлягають
розпуску й палати, члени яких не обираються (Палата лордів, Сенат Канади). Конституції
окремих країн можуть приймати рішення про продовження терміну своїх повноважень за
наявності своєрідних умов. Такими умовами були в одних країнах війна (Італія),
надзвичайний стан (КНР, Індія), війна, військовий або інший над_ звичайний стан (Болгарія).
Якщо вибори парламенту збіглися з настанням надзвичайного стану, то вибори
відкладаються на строк дії цих умов, а розпущений парламент скликається знову. У
конституціях деяких країн указані підстави для розпуску парламенту.

Шведський Ригсдаг розпускається главою держави, якщо він чотири рази відхилив
пропозицію Тальмана (голови) Ригсдагу про обрання прем’єр-міністра (розд. 6 § 3
Конституції). Генеральні кортеси Іспанії розпускаються королем, якщо протягом двох
місяців після першого голосування жоден з кандидатів на посаду глави уряду не дістав
довіри Конгресу. Підставою для розпуску президентом Народних зборів Болгарії є
неможливість сформувати Раду Міністрів як представника третьої парламентської групи. У
цьому разі президент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори та призначає нові
вибори. Під час дії Конституції Республіки Болгарія 1991 р. президент двічі розпускав
Народні збори та призначав нові вибори. Президент Республіки Польща може розпустити
Сейм, якщо той протягом трьох місяців не прийняв закон про бюджет (ст. 21 «Малої
Конституції»). Сейм може виявити недовіру Раді Міністрів і обрати нового голову Ради
Міністрів і запропонований ним склад уряду. Якщо Сейм виявив недовіру Раді Міністрів і не
обрав її голову, то президент має право прийняти відставку уряду або розпустити Сейм (ст.
57– 62 «Малої Конституції»). Так, у 1993 р. президент розпустив Сейм і призначив нові
вибори. Президент Німеччини може розпустити Бундестаг у випадку необрання
федерального канцлера.

Конституції окремих країн закріплюють умови, що виключають право глави держави

приймати рішення про розпуск парламенту в цілому чи його нижньої палати. Так, Президент
Болгарії не може розпускати Народні збори протягом трьох місяців до закінчення строку
свого мандата; Президент Італії – протягом шести останніх місяців своїх повноважень (ст. 99
п. 7 Конституції); Президент Франції не може розпустити Національні збори під час
здійснення ними надзвичайних повноважень (ст. 16 Конституції) та протягом року після
обрання Національних зборів у ході дострокових виборів (ст. 12 Конституції). Не можуть
достроково бути розпущені парламенти Іспанії, Польщі, Португалії та інших країн під час
надзвичайного стану, а Сейм Польщі – особою, яка тимчасово заміщує президента. Основні
закони Австрії, Угорщини, Греції обмежують право президента розпускати парламент.
Федеральний Президент Австрії може розпустити Національну раду, а Президент Греції –
Палату депутатів з однієї підстави лише один раз. Президент Угорщини протягом терміну
своїх повноважень може скористатися наданим йому правом розпуску Державних зборів не
більш як двічі. Цілі дострокового розпуску парламенту можуть бути різноманітними:
подолання кризи у діяльності парламенту, намагання однопартійного чи коаліційного уряду
використати політичну обстановку, що склалася, для зміцнення своєї позиції у майбутньому
парламенті та завдати поразки опозиції в процесі наступних виборів. Термін повноважень
парламенту – це встановлений конституцією даної держави період часу, протягом якого
орган державної влади здійснює свої конституційні функції складом депутатів, обраних під
час проведення виборів. Це визначення притаманне як однопалатному, так і двопалатному
парламенту, верхня палата кожного з яких обирається на один і той самий термін, що й
нижня палата і розпускається разом з нею.

Характеристика парламентаризму - набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються

структура і організація, зміст компетенції і головні напрями діяльності самих
представницьких органів. Розгляд цих питань дає змогу скласти об'єктивне уявлення про те,
як реалізуються засади теорії народного представництва, наскільки їхня природа відповідає
політичним потребам сьогодення. Тільки завдяки аналізу загальних закономірностей
побудови і визначенню основних функцій парламентів та врахуванню відповідних
особливостей, властивих конкретним країнам, можна встановити реальну роль
представницьких органів у здійсненні державної влади, справжнє місце їх у державному
механізмі.
Термін <парламент> має узагальнююче значення. Представницькі органи нерідко мають інші
офіційні назви. Наприклад <національні збори>. Ця назва досить вдало передає характерні
риси парламенту як загальнодержавного органу. Близькими за змістом до неї є назви
<народні збори> (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або <державні збори>
(Естонія та Угорщина). У деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного
устрою - <федеральні (союзні) збори> (Росія, Швейцарія). Нарешті, є країни, представницькі
органи яких мають такі назви, як <законодавчі збори (асамблея)> або <палата представників
(депутатів)>.

Усі ці назви прямо вказують на одну з головних формальних прикмет представництва -

колегіальність. Те саме можна сказати і про таку назву, як <конгрес>. За прикладом США
така офіційна назва парламентів встановлена в більшості країн Латинської Америки.

Парламенти в Скандинавських країнах мають зовні суто індивідуальні назви. Наприклад, у

Данії це Фолькетинг, в Ісландії - Альтинг, у Норвегії - Стортинг, у Швеції - Рикстаг. Сюди ж
можна віднести й такі назви, як сейм (Латвія, Литва), Кнессет (Ізраїль), Сабор (Хорватія),
Меджліс (деякі країни Азії). Усі ці назви мають значення офіційних термінів, якими
позначають парламенти та їх представницький характер. Але перебільшувати оригінальність
цих термінів не слід. Наприклад, датський Фолькетинг українською мовою перекладається
як народні збори.

Парламенти в окремих країнах зберегли історичні назви, які мали ще станово-представницькі

установи часів феодалізму. Так, представницький орган в Іспанії і в наші дні називають
кортесами, а в Нідерландах - Генеральними штатами. У Великобританії парламент також
зберіг свою первісну назву - власне парламент. Парламентами називаються представницькі
органи у більшості англомовних країн, що взяли за взірець британську конституційну
систему (Австралія, Канада, Нова Зеландія тощо).

У конституціях Бельгії, італії, Казахстану, Молдови, Франції, Чехії, Японії та ряду інших
держав також використовується термін <парламент>. Водночас основні закони Австрії,
Польщі та ФРН такого терміну не знають. Конституції цих держав не позначають обидві
палати як єдиний законодавчий орган - парламент. Це, однак, не означає, що він тут не існує.
Про це свідчать зміст повноважень палат і порядок їх взаємодії, передбачені в
конституційних текстах.

Одним з вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища та

визначенні особливостей представницьких органів конкретних країн є їх побудова. У свою
чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є двопалатність, або
бікамералізм.

Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламентаризму. історично створення або
збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і
феодальним класом в їхній боротьбі за політичну владу. В наш час існування верхніх палат
передусім пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент звичайно
ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати
їй високого професійного рівня. Нерідко пишуть, що діяльність верхніх палат має
стримувати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений
законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і
зберігатиметься рівновага в державному механізмі.

У федеративних державах двопалатна побудова парламентів вважається чи не обов'язковою і

пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів
суб'єктів федерації та їхнього населення. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат
парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх - тільки свій
штат, провінцію тощо.

Історично верхні палати сприймалися і певною мірою сприймаються нині як консервативний

за своєю політичною природою елемент парламентаризму. Цьому сприяють різні державно-
правові фактори, які супроводжують їх формування і діяльність, про що йтиметься нижче.
Проте все це є не більше, ніж загальна схема. Реальність не завжди відповідає такій схемі.

Сьогодні двопалатність вже не має значення типової риси явища парламентаризму. До другої
світової війни- однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного
правління існували лише в Люксембурзі й Фінляндії. У повоєнні роки на засадах
однопалатності були реформовані парламенти в таких європейських країнах, як Греція,
Данія, Португалія і Швеція. Не прийняли принцип бікамералізму у переважній більшості
молоді незалежні країни Азії і Африки. Однопалатні представницькі органи були утворені в
країнах Центральної та Східної Європи (за винятком Югославії). Проте характерно, що в
наші дні Польща, Румунія, Словенія, Чехія і Хорватія звернулися до двопалатної форми
побудови парламентів.

У двопалатних парламентах палати мають різні назви. Однією з найбільш поширених назв
нижніх палат є <палата представників>. Таку назву встановили конституції Австралії,
Бельгії, Ірландії, Уругваю, Філіппін, США, Японії та деяких інших держав. Для парламентів
більшості президентських республік Латинської Америки, Іспанії, Італії та інших
характерною назвою нижніх палат є <палата (асамблея, конгрес) депутатів>. Конституції
фіксують і інші назви нижніх палат: <національні збори> (Франція), <палата громад>
(Великобританія, Канада), <сейм> (Польща) тощо.

Для верхніх палат майже універсальною назвою є <сенат>. Її мають верхні палати
парламентів США і президентських республік Латинської Америки, а також Австралії,
Канади, Філіппін та інших. В Європі таку назву мають верхні палати парламентів Бельгії,
Ірландії, Іспанії, Італії, Польщі, Румунії, Чехії і Франції. Такі назви верхніх палат, як <палата
лордів> (Великобританія), <палата округів> (Хорватія) або <палата радників> (Японія) є
винятком із загального правила. В окремих федераціях назви палат парламентів
відображають не тільки відповідну форму державного устрою, а й різний характер
представництва. Так, в Австрії нижня палата має назву Національної Ради, а верхня -
Союзної Ради. У Швейцарії - відповідно Національна рада і Рада кантонів, у Росії - Державна
Дума і Рада Федерації, в Індії - Народна палата і Палата штатів. Назви палат парламенту
ФРН - союзні збори і союзна рада - засвідчують лише федеральний устрій цієї держави. (У
вітчизняній літературі палати парламенту ФРН називаються відповідно бундестаг і
бундесрат, що є транскрипцією з німецької мови.)

Інколи в назвах палат лише умовно позначається формальне положення їх у рамках

представницького органу. Так, у Нідерландах верхню палату парламенту називають першою
палатою, а нижню - другою.

Істотне значення в характеристиці побудови парламентів має порядок формування палат.

Нижні палати двопалатних парламентів, як і однопалатні парламенти в цілому, практично
повсюдно формуються на основі прямих виборів. При цьому в законодавстві звичайно
фіксується норма представництва, тобто визначається середня кількість виборців, від якої в
палату (парламент) обирається один депутат. Такий порядок формування нижніх палат іноді
забезпечує представницький характер парламенту в цілому.

Порядок формування верхніх палат має істотні відмінності і звичайно відрізняється від
прийнятого для нижніх. В ряді країн застосовуються прямі вибори. Їх нерідко проводять не
тільки на основі виборчого права з більш високим віковим цензом, а й з використанням
інших виборчих систем. Зокрема, так формують іспанський, італійський, польський,
румунський і чеський сенати, а також палату радників парламенту Японії.

Свої особливості мають прямі вибори у верхні палати парламентів деяких федеративних
держав. Представництво в таких палатах насамперед враховує наявність суб'єктів федерації.
Від кожного суб'єкта обирається рівна кількість депутатів. Так, сенат конгресу США
обирається безпосередньо виборчим корпусом за принципом <по два сенатори від кожного
штату>. На таких самих засадах відбуваються вибори верхніх палат парламентів Венесуели,
Мексики і Бразилії. У Швейцарії до ради кантонів обирають по два представники від
кожного суб'єкта федерації. Для цього у 22 кантонах проводять прямі вибори, в одному
відповідна процедура відбувається в рамках кантонального представницького органу.

Представництво у верхній палаті парламенту Австралії забезпечують 12 сенаторів від

кожного штату і два сенатори від кожної з так званих територій, що не мають статусу штату.
В Югославії до складу верхньої пала-ти входять 40 депутатів, обраних у рівній кількості від
республік - суб'єктів цієї федерації (Сербії і Чорногорії). За аналогічними або близькими
принципами формується повністю або частково склад верхніх палат парламентів таких
федеративних держав, як Малайзія та Нігерія.

Суб'єкти федерацій мають різну чисельність населення і, отже, різняться кількісним складом
виборчого корпусу. Тому розглянута практика формування верхніх палат призводить до
фактичного порушення принципу рівного представництва у масштабах усієї країни. Проте ці
порушення вважаються об'єктивними.

Існують країни, де принцип рівного представництва суб'єктів федерацій у верхніх палатах

парламентів трансформувався у рівне представництво від адміністративно-територіальних
одиниць. Так, у Хорватії до палати округів обирають по три представники від кожної
відповідної одиниці.

В окремих країнах склад верхніх палат формується шляхом непрямих, або

багатоступінчастих виборів. Прикладом може бути сенат парламенту Франції, який за
конституцією забезпечує представництво <територіальних колективів> республіки, а також
французів, що мешкають за межами країни.

Сенаторів обирають спеціальні колегії, що утворюються в департаментах - одиницях

адміністративно-територіального поділу. До складу кожної такої колегії входять депутати
національних зборів (нижньої палати) від департаменту, генеральні радники (члени
представницького органу самоврядування) і делегати від муніципальних органів комун -
найнижчої ланки адміністративно-територіального поділу. Враховуючи те, що депутати
національних зборів і генеральні радники департаментів самі обрані населенням, а делегатів
від комун обирають муніципалітети, тобто обрані населенням відповідних територій
представницькі органи самоврядування, вибори в сенат французького парламенту слід
визнати дво- і триступінчастими.

У Нідерландах верхня (перша) палата формується на основі двоступінчастих виборів. Її

члени обираються провінційними штатами, які є представницькими органами
самоврядування. З використанням процедури непрямих виборів заміщуються всі або частина
місць у верхніх палатах парламентів деяких інших країн.

Свої особливості мають непрямі вибори у верхню палату парламенту Австрії. Законодавчі
органи (ландтаги) земель обирають своїх представників до федеральної ради. Кількість цих
представників залежить від чисельності населення суб'єктів федерації і варіюється від трьох
до дванадцяти. При цьому члени федеральної ради обираються на строки власних
повноважень ландтагів. Враховуючи, що пі строки різняться, депутати верхньої палати
федерального парламенту перебувають не в рівному становищі.

Своєрідним є порядок формування верхньої палати парламенту Словенії - національної ради.

Її члени також займають свої місця у представницькому органі за результатами непрямих
виборів. Однак найважливішим є те, що представництво в цій палаті має, по суті,
корпоративний характер: з 40 радників по чотири обирають від підприємців, від осіб,
зайнятих за наймом, від фермерів, представників так званого малого бізнесу і <вільних>
професій, шість - від різного роду громадських об'єднань і установ, що займаються
неприбутковою діяльністю, і 22 - від територій. Усі радники є обраними на п'ять років, хоч
порядок виборів їх не однаковий. Подібне представництво іноді називають реальним. Воно
відоме історії парламентаризму. Проте на сьогодні така практика майже унікальна. Тому не
дивно, що конституційні повноваження верхньої палати парламенту Словенії мають
обмежений характер.

У формуванні верхніх палат використовуються і деякі інші виборчі процедури. В цілому слід
підкреслити, що виборні верхні і нижні палати діють у різних умовах. Як зазначалося, на
виборах у верхні палати віковий ценз для пасивного виборчого права звичайно вищий, ніж у
нижні. Відмінності виявляються і в тому, що строк повноважень (так званий строк
легіслатури) членів верхніх палат нерідко більш тривалий. Так, у конгресі США членів
нижньої палати обирають на два роки, а верхньої - на шість. У парламенті Австралії -
відповідно на три і шість років, у Чехії і Японії - на чотири і шість, у Франції - на п'ять і
дев'ять.

Більш тривалий строк повноважень членів верхніх палат ставить їх у меншу залежність від
виборців у порівнянні з членами нижніх палат. Крім того, це зумовлює більшу стабільність в
роботі, забезпечує депутатам верхніх палат більші можливості для політичного маневру.
Слід також пам'ятати, що в країнах з парламентарними формами правління достроковому
розпуску підлягають, як правило, тільки нижні палати.

Однак головною особливістю парламентів з різними строками повноважень палат є те, що

склад верхніх палат частково оновлюється. У США і Чехії кожні два роки обирається
третина членів сенату, у Франції це відбувається кожні три роки. В Австралії та Японії кожні
три роки оновлюється половина складу верхніх палат. На думку теоретиків зарубіжного
парламентаризму, такий порядок має на меті забезпечити спадковість у роботі
представницького органу.

Разом з тим принцип часткового переобрання членів верхніх палат створює їм певні
організаційно-функціональні переваги перед нижніми палатами в процесі парламентської
діяльності. Щ переваги можуть мати суттєве значення, наприклад коли верхня палата
відхиляє законопроект, прийнятий нижньою палатою незадовго до закінчення строку її
повноважень. Природно, що немає ніяких гарантій вчасного узгодження цього
законопроекту палатами. Ще більш проблематичним є повторне прийняття законопроекту
новим складом нижньої палати. В умовах часткового переобрання верхня палата набуває
якості постійного елементу парламентської побудови.

У ряді країн, де верхні палати повністю або частково формуються на основі виборчих
процедур, встановлені однакові строки повноважень обох палат. У Бельгії, Іспанії,
Нідерландах, Польщі, Румунії, Хорватії, Швейцарії і Югославії це чотири роки, в Італії та
Ірландії - п'ять років.

Для членів однопалатних парламентів тривалість легіслатури вста-новлена, як правило, в

межах чотирьох-п'яти років. Прикладом може бути парламентська практика європейських
країн. Чотирирічний строк повноважень парламентів визначений конституціями Албанії,
Болгарії, Греції, Естонії, Ісландії, Данії, Норвегії, Португалії, Фінляндії та деяких інших
держав. На такий самий строк обираються депутати до нижніх палат парламентів ряду
федерацій, де верхні палати повністю або частково формуються на невиборних засадах
(Росія, ФРН) або де цей строк неможливо встановити через різні умови виборів депутатів від
окремих суб'єктів (Австрія).

П'ятирічний строк повноважень прийнятий для парламентів Кіпру, Люксембургу, Мальти й

Угорщини та для нижньої палати парламенту Великобританії. Серед європейських країн
тільки в Латвії парламент обирається на три роки. З цього можна зробити висновок, що в
державно-політичному житті країн світу сформувались оптимальні підходи до періодичності
скликань представницьких органів.

Проте абсолютизувати вищерозглянуті риси парламентської побудови не слід. Значення їх

треба пов'язувати з більш загальними факторами, що супроводжують державно-правовий
розвиток тієї чи іншої країни. Зрештою форми парламентської організації та діяльності
завжди наповнюються певним суспільно-політичним змістом.

Сказане стосується і тих парламентів, верхні палати яких формуються на невиборній основі,
наприклад шляхом призначення. Саме так заміщуються місця в бундесраті ФРН: його члени
призначаються урядами земель із свого власного складу. Кількість членів бундесрату від
кожної землі залежить від кількості її населення і встановлена в межах від трьох до шести.
Під час голосування в бундесраті всі голоси від окремої землі подаються як один голос.

Спосіб призначення членів верхніх палат парламентів застосовується і в деяких інших

розвинутих країнах. У Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією
прем'єр-міністра. Сенатори можуть займати своє місце до досягнення ними 75-річного віку.
В основу формування сенату покладений принцип нерівного представництва від різних
провінцій. Зокрема, по 24 місця в палаті мають такі провінції, як Онтаріо і Квебек. Від інших
провінцій може бути призначено десять, шість або чотири сенатори.

Такий розподіл місць у палаті враховує кількість населення різних провінцій, рівень їх
економічного розвитку та багато інших факторів.

У Росії в ст. 95 Конституції передбачено, що до складу Ради Федерації мають входити по два
представники від кожного суб'єкта федерації: по одному від представницького органу і
органу виконавчої влади. По суті це означає формування верхньої палати парламенту на
змішаній основі.

На змішаній основі формуються верхні палати і в деяких інших країнах, де в різних

співвідношеннях сполучаються вибори, призначення, а також заміщення депутатських місць
за посадою або навіть за власним правом. Так, в Ірландії на строк повноважень верхньої
палати прем'єр-міністр може призначити одинадцять сенаторів, які мають ті самі права, що і
їхні обрані колега. Як правило, у такий спосіб до парламенту проводяться ті керівники
правлячої партії, які не були обрані в нижню палату. В Італії і Хорватії до обраного складу
верхньої палати президент може ввести ще п'ять сенаторів. Він призначає (в Італії - довічно)
тих громадян, які уславили батьківщину видатними заслугами в різних сферах суспільного
життя. Членами верхніх палат парламентів у цих країнах за власним правом і довічно є
колишні президенти.

Особливе місце серед верхніх палат займає палата лордів парламенту Великобританії. Тут
сполучаються практично всі невиборні способи заміщення депутатських місць. До того ж
при формуванні цієї палати застосовуються принципи суто феодального походження. За
своїм складом палата лордів е формально найчисельнішою серед верхніх палат парламентів
країн світу: право займати її лави має приблизно 1200 чоловік. Певні порівняння тут можливі
лише з Всекитайськими зборами народних представників, які за Конституцією КНР є вищим
органом державної влади. До їх складу входить близько трьох тисяч депутатів.

Переважну більшість членів палати лордів становлять так звані спадкові лорди. Зараз їх
приблизно вісімсот, і вони, як і раніше, передають свої титули герцогів, маркізів, графів і
віконтів у спадщину разом з місцем у палаті. З кінця 50-х рокі> XX ст. поступово утворилася
досить значна (нині понад 350 чоловік) група довічних лордів. Такий титул надається
монархом за поданням прем'єр-міністра відставним політикам, діячам науки, культури тощо.
Свій титул і місце в палаті вони зберігають довічно, але не мають права передавати
нащадкам. Довічні лорди є найбільш динамічним елементом палати. Фактично (але вони
забезпечують її збереження як державного інституту, беручи більш-менш активну участь у
парламентській роботі.

Членами палати лордів є також так звані судові лорди, або лорди-юристи, яких призначає
монарх здебільшого з числа суддів одного з вищих судів - апеляційного іуду, та лорди, які є
членами палати на підставах успадкування або довічного призначення і які раніше обіймали
певні судові посади. Статус судового лорда має і лорд-канцлер, який являє собою унікальну
державно-правову фігуру. Він обіймає ряд судових посад, очолює палату лордів в цілому і є
членом кабінету міністрів (уряду), якому підпорядковане державне управління у сфері
юстиції. В його особі поєднуються функції органів трьох влад - законодавчої, виконавчої,
судової.

Лорди-юристи формально наділені тими самими правами, що й інші члени палати. Але
фактично вони не беруть участі в загальних засіданнях палати, якщо там не розглядаються
питання організації судоустрою і судочинства. Засідання самих лордів-юристів визначаються
як форма діяльності вищого суду Великобританії - суду палати лордів.

Нарешті, до складу палати лордів входять так звані духовні лорди. Це ієрархи церкви, які
репрезентують її тут. Наявність такого представництва в палаті відображає особливий
характер зв'язків, що існують між церквою і державою.

Палата лордів парламенту Великобританії - унікальне явище в сучасному державно-

політичному житті розвинутих країн. Вона не має вагомих владних повноважень, а її
конституційне становище чи не найбільш умовне серед усіх верхніх палат парламентів.

Розглядаючи побудову парламентів зарубіжних країн, варто звернутися до відповідного

досвіду Норвегії. Представницький орган тут формується як єдина колегія на основі
загальних виборів. Але після його обрання самі депутати вирішують шляхом голосування,
хто з них буде засідати в одній палаті, а хто - в другій. Конституція встановлює пропорцію
між чисельністю складу палат. Усі депутати парламенту Норвегії обираються на чотири
роки.

Існує певна закономірність: чим ближчий спосіб формування верхніх палат до прямого
волевиявлення народу, тим ширше коло їхніх повноважень, тим ближче вони до обсягу
компетенції нижніх палат. Аналіз змісту реальної компетенції палат та їх співвідношення
дозволяє визначити місце кожної з них у парламентській організації та справжню роль
представницьких органів у здійсненні державної влади.

Велике значення для характеристики організації парламентів мають питання їхнього складу.
За своєю природою парламенти є колегіальними органами, що вже саме по собі створює
умови для їх певної чисельності, яка нерідко прямо визначається в основних законах. У
Греції, Іспанії, Македонії, Португалії, Хорватії та деяких інших країнах встановлено
чисельний мінімум і максимум складу представницького органу.
У федеративних державах чисельність парламентів, точніше їхніх верхніх палат,
визначається по-різному. В тих країнах, де в конституціях фіксується конкретне і рівне
представництво суб'єктів федерації у верхніх палатах (Австралія, США, Швейцарія та інші),
склад останніх, по суті, завжди визначений і залежить лише від самого факту існування цих
суб'єктів. Принцип визначеної норми представництва прямо встановлений в основних
законах Австрії та ФРН. Як зазначалося, тут зафіксовані норми представництва у верхніх
палатах від окремих суб'єктів федерації залежно від чисельності населення останніх.

У цілому ряді країн питання визначення чисельності складу виборних палат парламентів
вирішується на інших засадах. Зокрема, самі конституції або спеціальні закони визначають
норму представництва, тобто середню кількість виборців, яких має представляти в
парламенті один депутат. При цьому норма представництва звичайно періодично
збільшується, що забезпечує більш-менш постійне число членів палати. іноді змінюється
чисельність складу палат, що впливає на саму. норму представництва. У тих випадках, коли
палати формуються іншими, невиборними способами, відповідне число, як правило,
фіксується в конституціях або в законодавстві.

Чисельність парламентів та їхніх палат відбиває певні закономірності. По-перше, кількісний

склад нижніх палат практично завжди є більшим і навіть значно більшим, ніж у верхніх
палатах. По-друге, чисельність нижніх палат певною мірою відповідає кількості населення
тієї чи іншої країни, хоча така залежність відносна. Так, в Європі найменш чисельними є
парламенти в таких країнах, як Ісландія, Кіпр, Люксембург і Мальта. Вони налічують від 60
до 80 депутатів. До складу парламентів Латвії, Естонії, Молдови і Словенії входять від 90 до
101 депутата. Від 130 до 200 депутатів мають парламенти або нижні палати парламентів
Австрії, Данії, Ірландії, Литви, Нідерландів, Норвегії, Чехії, Словаччини, Фінляндії,
Швейцарії та Югославії. Склад парламентів (нижніх палат) Албанії, Бельгії, Болгарії і
Португалії визначений у межах від 201 до 260 депутатів. У решті країн з відносно невеликим
населенням можна знайти значно вищі цифри. Зокрема, у Швеції до складу
представницького органу входять 349 депутатів, в Угорщині - 386.

Найчисельнішими за складом є нижні палати парламентів США (435), Росії (450), Польщі
(460), Японії (512), Франції (577), Італії (630), Великобританії (650) та ФРН (662 депутати).
Верхні палати парламентів деяких з цих країн також мають значний чисельний склад.
Наприклад, в Японії, Італії та Франції вони нараховують відповідно 252, 315 і 319 де-путатів
(станом на 01.01.97 р.).

Одна з особливостей верхніх палат парламентів у країнах з федеративною формою

державного устрою полягає в тому, що палати, які є органами призначеного представництва,
мають невеликий кількісний склад.

Так, у сенаті парламенту Канади нараховується 112 місць. Водночас у палаті громад (нижня
палата) засідають 295 депутатів. Ще більша диспропорція між кількісним складом палат
парламенту ФРН.

Незначна кількість місць у верхніх палатах, які формуються за принципом рівного

представництва кожного з суб'єктів федерації. Наприклад, у верхній палаті парламенту
Швейцарії лише 46, Австралії - 76 депутатів. Не можна визнати чисельним і сенат конгресу
США, до складу якого входять 100 членів. Характерною рисою такого представництва є, як
зазначалося, ігнорування чисельністю населення суб'єктів федерацій.

Характеризуючи загальну організацію роботи парламентів у розвинутих країнах, слід

зазначити, що вони працюють посесійне. Початок і черговість засідань встановлені за
принципом <осінь - весна>. Перерви між першою і другою сесіями або в одній сесії
називаються парламентськими канікулами і в розвинутих країнах звичайно приурочені до
великих християнських свят - Різдва Христового та Великодня.

За тривалістю сесії у різних країнах неоднакові. Так, у Фінляндії парламент засідає 120 днів,
у Данії, Португалії - 8 місяців, у Великобританії сесія палати громад триває в середньому 175
днів. Осіння сесія палат іспанських кортесів триває 3-4, весняна - 4-5 місяців. У
національних зборах Франції тривалість першої сесії становить 80, другої - 90 днів. У всіх
парламентах літній період є часом відпусток.

Крім чергових, проводяться надзвичайні, або позачергові, сесії, які, у разі потреби,
скликаються під час канікул або літньої відпустки депутатів. їхні строки обмежені початком
чергових сесій або вирішенням питань порядку денного. На відміну від чергових, які
скликаються за власним правом палати або за формальною ініціативою глави держави,
згідно з датами і строками, встановленими в конституціях, порядок скликання надзвичайних
сесій пов'язаний з волевиявленням ширшого кола суб'єктів конституційно-правових
відносин.

В окремих республіках (Ісландія, Португалія) та монархіях (Нідерланди, Норвегія) скликання

позачергової сесії здійснюється виключно главою держави, хоча реальним ініціатором такої
дії здебільшого виступає уряд. У Данії відповідне право належить прем'єр-міністру або 2/5
загальної кількості депутатів, у Швеції - уряду, голові парламенту або 150 його членам, в
Іспанії - уряду, постійним комісіям або абсолютній більшості членів кожної з палат, у
Франції - прем'єр-міністру або такій самій більшості членів нижньої палати. У Швейцарії
можливими ініціаторами надзвичайної сесії визнані уряд, будь-які п'ять суб'єктів федерації
1/4 складу нижньої палати.

Наведений порядок скликань надзвичайних сесій свідчить, що в більшості випадків у країнах

зі змішаною республіканською і парламентарними формами ця подія не відбувається без
участі уряду. Відповідне право уряду ставить парламент у залежність від нього. З іншого
боку, недемократичним є значне обмеження або відсутність права депутатів (точніше
парламентських фракцій) на скликання надзвичайних сесій. Встановлена в окремих
конституціях вимога підтримки ініціативи про скликання позачергової сесії парламенту
абсолютною більшістю членів палати не тільки позбавляє опозицію відповідного права, а й
ставить під сумнів його зміст. Практично в подібних випадках скликання позачергової сесії
визнається суто урядовою прерогативою.

Сесійний характер роботи представницьких органів є свідченням їх професійного характеру.

Однак тривалість сесій парламентів не слід переоцінювати. У Бельгії, Швейцарії, Японії та
деяких інших країнах палати засідають в середньому не більше 80 днів на рік. Головне, щоб
парламенти здійснювали реальні владні повноваження і посідали належне місце в
державному механізмі.

Сесійні засідання палат звичайно мають відкритий характер. Водночас припускається

проведення і закритих парламентських засідань. Кворум для проведення засідань
встановлений різний: від трьох і сорока депутатів відповідно у верхній і нижній палаті
парламенту (Великобританія), до однієї третини (Австрія, Туреччина, Чехія і Японія) або
половини складу палати (майже всі інші країни).

У двопалатних парламентах припускається можливість спільних засідань обох палат. У

Норвегії, де внутрішню побудову парламенту лише умовно можна вважати двопалатною,
спільні засідання звичайно проводяться для усунення розбіжностей, що виникають у процесі
обговорення і прийняття законопроектів. У Росії такі засідання передбачені для
заслуховування послань президента і конституційного суду та виступів керівників іноземних
держав. У деяких країнах спільні засідання палат скликають з приводу важливих питань
державно-політичного життя, наприклад щоб призначити членів уряду (Швейцарія), щоб
прийняти присягу в обраного президента (Австрія) тощо.

Характеристика парламентів передбачає детальний розгляд структури їхніх палат.

Найважливішими елементами цієї структури є парламентські фракції, керівні органи і комісії
(комітети). Усі вони своєю діяльністю забезпечують функціонування представницького
органу та реалізацію його завдань.

Парламентські фракції (групи, клуби) утворюються за принципом належності депутатів до

тієї чи іншої політичної партії, репрезентованої у представницькому органі. Угруповання
депутатів за іншими принципами звичайно забороняються, хоч існують країни, де, крім
фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів на основі спільних професійних
інтересів, регіональної належності тощо.

Парламентські фракції звичайно формуються з членів однієї політичної партії, хоч у ряді
розвинутих країн існує практика утворення спільних фракцій з представників кількох партій,
що проводять єдину або близьку лінію в політиці. У деяких країнах (Австрія, Італія)
створюють так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами
будь-якої партії або які не побажали стати членами фракцій, що утворилися на партійній
основі.

Фракції мають свою внутрішню організацію. Вони звичайно утворюють керівні органи. Для
розв'язання питань поточної парламентської роботи фракції у своєму складі формують так
звані робочі групи, які, зокрема, вивчають ті питання, що є предметом окремих
законопроектів з порядку денного. Робочі групи мають тимчасовий характер і діють до
розв'язання відповідних питань. Фракції орієнтуються на рекомендації робочих груп, до
складу яких призначають найбільш компетентних депутатів.

Фракції виконують суттєву роль у підготовці і прийнятті практично всіх парламентських

рішень. Від них залежать зміст порядку денного роботи палати, хід законодавчого процесу,
ініціативи щодо контролю за урядом тощо. Фракції беруть активну участь у формуванні
інших парламентських структур - постійних і спеціальних комісій (комітетів), а також
керівних органів палат. У країнах із змішаною республіканською і парламентарними
формами правління в тих випадках, коли жодна з партій не завоювала більшості місць у
представницькому органі, фракції відіграють вагому, а нерідко і вирішальну роль у
формуванні уряду. Через фракції політичні партії впливають на уряд, якщо вважають, що дії
останнього суперечать їхнім настановам.

Проте не всі фракції володіють такими можливостями в повному обсязі. Зазначені

можливості притаманні правлячим партіям. Більш-менш реально реалізувати свої політичні
настанови можуть фракції великих партій. Що ж стосується інших партій, то вплив їхніх
фракційна роботу парламентів і урядів визначається лише тим, наскільки їхні вимоги і
пропозиції відповідають загальному курсу домінуючих політичних сил.

Питання організації та діяльності парламентських фракцій вирішуються в ряді новітніх

конституцій. існування фракцій визнається конституціями Болгарії, Греції, Данії, Естонії,
Іспанії, Італії, Румунії, Словенії,

Швеції та Югославії. При цьому звичайно йдеться про пропорційне представництво фракцій
у парламентських структурах. У Конституції Порту-галії ці питання регламентуються
докладніше. Вона містить ст. 183 <Парламентські групи>, де визначено головні напрями
їхньої діяльності і права. У Швейцарії питання організації і діяльності парламентських
фракцій врегульовано у спеціальному законі. У більшості країн відповідне регулювання
здійснюється на основі парламентських регламентів.
Однак не завжди існування фракцій передбачено навіть у парламентських регламентах.
інколи в них, як у вищезгадуваних основних законах, про фракції йдеться лише у зв'язку з
функціонуванням парламентських .комісій (Нідерланди, Норвегія, Фінляндія). Причому це
робиться в такій самій непрямій формі, як і у конституційних текстах. іноді в нормах
конституційного права взагалі не згадується про фракції, що, однак, не заперечує Їх. Нині
фракції є невід'ємним елементом парламентської структури практично в усіх країнах з
демократичними політичними режимами.

У більшості випадків визначається мінімальна кількість депутатів, яка є достатньою для

створення фракцій. Цей мінімум у різних країнах неоднаковий і певною мірою залежить від
чисельного складу самих па-, лат. Так, для створення фракцій у нижніх палатах парламентів
встановлено таку кількість депутатів: Бельгія - 3, Австрія та Швейцарія - 5, | Італія і Франція
- 20, Росія - 35. У ФРН створення фракції можливе 1 за умови, якщо вона нараховує не
менше 5% загальної кількості членів ! бундестагу. Разом з тим у деяких країнах для
утворення фракцій вважається за достатнє саме існування будь-якої за чисельністю групи
депутатів за умов визнання ними своєї спільної партійної належності.

Значні особливості характеризують партійну організацію парламентів англомовних країн. У

США кожна з політичних партій у палатах конгресу також має свої фракції. Вони слабо
пов'язані з іншими партійними структурами поза конгресом і в питаннях своєї діяльності
повністю самостійні. Фракції тут - неформалізований конституцією елемент парламентської
структури, що ні в якому разі не заважає відповідній партійно-політичній активності.

У переважній більшості інших країн з парламентарними формами правління лідерів (голів)

партій визначають на з'їздах або конференціях, і їхня роль тут дещо інша. Навіть якщо лідер
буде обраний у парламент, а це за існуючим виборчим правом практично йому гарантовано,
він не очолює автоматично парламентську фракцію своєї партії. На це місце може бути
обраний інший авторитетний парламентарій - член партії. Що ж до заміщення в таких
випадках посади прем'єр-міністра, то на цю посаду претендує або обраний на з'їзді партії й
лідер, або там же висунутий один з партійних керівників.

У Великобританії, крім лідерів, у складі парламентського представництва головних

політичних партій утворюються спеціальні керівні комітети. У період перебування партій в
опозиції такі комітети мають назву тіньових кабінетів. Порядок формування останніх у
консерваторів і лейбористів різниться. Лідер консервативної партії практично сам визначає,
хто з парламентаріїв буде входити до його складу. При цьому він звичайно рахується з
внутрішньопартійною розстановкою сил і передусім на її найвищому рівні. Тіньовий кабінет
лейбористської партії обирає її парламентська організація. За кожним з членів тіньових
кабінетів визначається певний напрям політичної діяльності, який відповідає сфері
компетенції того чи іншого міністерства. У парламентських дебатах члени тіньового
кабінету сприймаються як своєрідні візаві відповідних міністрів.

Розгляд партійної організації парламентів був би неповним без характеристики фракційної

дисципліни у представницьких органах. Зокрема, в парламентах розвинутих країн у
структурі фракцій виділяються партійні організатори - секретарі або інші особи, які
зобов'язані підтримувати дисципліну в палаті. Секретарі контролюють парламентську
діяльність членів своєї партії. Вони стежать за тим, щоб депутати відвідували засідання
палати, а також виступали і голосували згідно з наданими керівництвом фракції
інструкціями. За недотримання інструкцій чи інші порушення на депутата накладають
дисциплінарні стягнення аж до виключення зі складу фракції. У Великобританії та в деяких
інших англомовних країнах з парламентарними формами правління відповідні організатори
вважаються членами уряду в тих випадках, коли їхні партії є правлячими.
Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентів є їхні керівні органи -
одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво
палатами здійснюється одноосібне їхніми головами. В однопалатних парламентах і в нижніх
палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії. Проте реально вони завжди
залишаються на своєму місці протягом усього періоду роботи парламенту даного скликання.

В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламенту або нижньої палати зветься
спікером. Його повноваження і фактичне становище в палаті в різних країнах помітно
різняться. Так, спікер палати громад парламенту Великобританії має широкі повноваження в
питаннях процедури. Він стежить за дотриманням регламенту, керує парламентськими
дебатами, організовує виконання внутрішньопарламентських рішень тощо. Спікер несе
відповідальність за роботу адміністративно-допоміжних служб палати. Важливим є його
право самотужки встановлювати правила парламентської процедури. Так звані правила
спікера становлять важливу частину офіційних регламентів палати громад. Вони діють доти,
поки сама палата спеціальним рішенням їх не скасує.

Особа спікера вважається політичне нейтральною. Депутат, обраний спікером, відразу ж

припиняє всі формальні зв'язки зі своєю партією. Самі ж вибори спікера проводяться на
непартійній основі. іноді спікер репрезентує опозиційну партію. У виборчому окрузі, де
балотується спікер, не прийнято висувати кандидата-конкурента. Новий склад палати майже
завжди знову обирає на строк своїх повноважень <старого> спікера. Все це має бути
запорукою його політичної неупередженості. Через це спікер не бере безпосередньої участі в
парламентських дебатах і голосує тільки тоді, коли під час голосування голоси депутатів
розділились нарівно.

Крім спікера, в палаті громад парламенту Великобританії працює ще одна важлива особа -
лідер палати. Його призначає прем'єр-міністр з числа політичних діячів - членів кабінету
(уряду). Лідер палати завжди виступає від імені уряду і несе відповідальність тільки перед
його главою. Лідер наділений різноманітними повноваженнями, серед яких слід виділити
право брати участь у визначенні порядку денного роботи палати. Він також інформує палату
про всі урядові справи, що мають загальнодержавне значення.

Дещо вужчими правами наділені спікери в парламентах інших англомовних країн. Різниться
і їхній загальний статус. Так, спікера палати громад парламенту Канади за традицією
обирають з лав правлячої партії, хоча можливі і винятки. На відміну від нижньої палати
британського парламенту, де спікер звичайно займає посаду на весь час його обрання як
депутата, в Канаді строк перебування на цій посаді, як правило, обмежений одним
скликанням, що пов'язано з прийнятим принципом послідовної ротації на посаді спікера
представників англо- і франкомовного населення. До претендента на посаду спікера
ставиться вимога знати обидві державні мови - англійську і французьку. Якщо обраний
палатою спікер є представником однієї з двох мовно-етнічних груп, то його заступник має
обов'язково репрезентувати іншу групу.

Спікер палати представників конгресу США реально є представником своєї партії і діє
відповідно. Тому на цю посаду завжди обирається конгресмен від тієї політичної партії, яка
має більшість у палаті. Спікер палати представників є однією з найважливіших осіб, які
забезпечують реалізацію законодавчих програм партії більшості. і хоча він офіційно не
очолює цю більшість, його рішення і дії користуються великим авторитетом і орієнтують
поведінку багатьох парламентаріїв. На відміну від спікера британської палати громад, він
голосує і тим самим визначає свою партійну позицію.

Як і кожний одноосібний голова палати, спікер має широкі повноваження в забезпеченні

нормальної діяльності палати представників згідно з встановленою процедурою. Водночас у
цій сфері він користується і значними дискреційними повноваженнями, тобто практично діє
на свій власний розсуд. Це передусім стосується вирішення питань надання слова і
парламентської дисципліни. В англо-американській юридичній і політологічній літературі
існує вираз <спіймати погляд спікера>, або <бути визнаним спікером>, який означає, по суті,
довільну поведінку спікера в ході парламентських дебатів.

Спікеру палати представників конгресу США належить право призначати членів

узгоджувальних та інших об'єднаних комітетів, а також комітетів з розслідування. Саме
спікер вирішує, який постійний комітет буде розглядати законопроект, а від цього нерідко
залежить доля останнього.

У верхніх палатах одноосібний керівник, як правило, також обирається. Проте існує й інша
практика. У Канаді відповідна посада заміщується за рішенням генерал-губернатора з
рекомендації прем'єр-міністра. У США офіційним головою верхньої палати є віце-президент.
Водночас сенат обирає так званого тимчасового голову, який, за деякими винятками, веде
засідання палати. У Великобританії керівництво палатою лордів здійснює лорд-канцлер. Як
зазначалося, він займає і ряд судових посад, а також є членом британського уряду (кабінету).

Повноваження голів верхніх палат нерідко більш обмежені у порівнянні з одноосібними

керівниками нижніх палат. У першу чергу це стосується тих парламентів, де палати
нерівноправні, і домінує або переважає за своєю загальною компетенцією нижня палата.

У більшості країн керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні

органи (бюро, президія, правління тощо). Голову цього органу, як правило, обирає палата і
він є водночас її головою. Значну частину функцій керівництва палатою голова здійснює
самостійно. Титули він має різні: власне голова (у більшості країн), маршалок (у Польщі),
президент (в Австрії, Норвегії, ФРН), тальман (у Швеції) тощо.

Значними особливостями характеризується порядок заміщення посади голови у верхніх

палатах парламентів таких федеративних держав, як Австрія та ФРН. Так, в Австрії у
федеральній раді заміна головуючого відбувається через кожні півроку: головують по черзі
представники різних земель, розташованих за алфавітом. Такий самий принцип заміщення
посади голови встановлений і в бундесраті ФРН з тією лише різницею, що строк
повноважень кожного з головуючих становить один рік.

Кількісний склад колегіальних керівних органів палат істотно різниться. У цілому ряді країн
він визначений у межах від трьох до п'яти осіб. Частіше ж колегіальні органи являють собою
більш чисельні і навіть громіздкі структури. Так, у Швейцарії бюро нижньої палати
складається з десяти осіб, а верхньої - з п'яти, у Франції - з двадцяти двох і двадцяти
відповідно. В Італії бюро кожної з палат складається з шістнадцяти членів. Президія
бундестагу ФРН нараховує дев'ятнадцять чоловік. Такі цифри пояснюються тим, що до
складу колегіальних органів палат тут входять не тільки голови та їхні заступники, а й так
звані секретарі і квестори.

Секретарі виконують в основному організаційно-технічну роботу в ході парламентських

засідань. Квестори займаються питаннями парламентського персоналу та організації
офіційних церемоній. Усі ці посадові особи обираються із складу представницького органу
звичайно з урахуванням пропорцій партійного представництва в ньому.

Роль колегіального органу в керівництві палатою досить обмежена.

Головну відповідальність за ведення парламентських справ несе голова цього органу.

Важливо й те, що колегіальні керівні органи палат парламентів звичайно розглядаються
лише як робочі органи палат. Вони не мають повноважень приймати будь-які рішення за самі
палати ні під час сесій, ні в періоди парламентських канікул. До того ж колегіальні керівні
органи в переважній більшості країн не виконують політичні функції загального характеру і
обмежуються лише внутрішньопарламентськими справами.

Голови палат (парламентів) здійснюють церемоніальні функції і [ представляють палату у

відносинах з іншими державними органами, а також у сфері міжпарламентських відносин. і
хоча вони майже повсюдно не зобов'язані зрікатися своєї партійної належності, від них
вимагається керувати парламентською роботою без будь-якої політичної упередженості.

Водночас за головами палат закріплені і важливі політичні функції. У більшості республік

голови парламентів (нижніх палат) особисто або спільно з іншими посадовими особами
заміщують президента в разі його і тимчасової відсутності. В Італії, Франції, ФРН та
Югославії право такого } заміщення належить головам верхніх палат. В Австрії функції
президента переходять спочатку до глави уряду - канцлера. Якщо пост президента
залишається вакантним понад 20 днів, або якщо главу держави усунуто з поста за
результатами спеціально проведеного референдуму, то його функції здійснює керівний орган
нижньої палати парламенту. В деяких країнах голови палат (парламенту) входять до складу
спеціальних колегій, що у відповідних ситуаціях заміщують президента. В Ірландії до складу
такої колегії входять голови палат і голова верховного суду, в Ісландії - голова парламенту,
голова верховного суду і прем'єр-міністр.

Здійснюють голови палат і деякі інші політичні функції. У Казах-стані та Франції голови
обох палат парламенту разом з президентом призначають відповідно по два і три члени
конституційної ради кожний і тим самим формують склад цього органу, що здійснює функції
конституційного контролю. Ці повноваження голів палат, безумовно, надають їм значної
політичної ваги.

Повноваженнями політичного характеру наділені й голови парламентів у ряді країн, що

утворилися на терені колишнього СРСР. Наприклад, за конституцією голова Олій Мажлісу
(парламенту) Узбекистану здійснює загальне керівництво підготовкою питань порядку
денного, координує діяльність парламентських комітетів і комісій, організовує контроль за
виконанням законів і постанов парламенту, керує роботою у сфері міжпарламентських
зв'язків тощо (усього тринадцять пунктів). У відповідних країнах до складу колегіальних
керівних органів парламентів, крім голів палат та їхніх заступників, входять голови
постійних комісій представницьких органів. Тим самим зберігається підхід до організації
цих органів, що був прийнятий за часів існування СРСР.

Крім керівних органів палат, у парламентах нерідко утворюються й інші колегіальні

структури, що також вирішують суто організаційні питання і, зокрема, займаються
парламентською процедурою. Це конференції голів, ради голів тощо. До їхнього складу, крім
керівників палати (парламенту), входять голови постійних парламентських комісій
(Фінляндія) або керівники фракцій (Австрія, Бельгія, Португалія) або ті й інші (Швеція).

Прикладом подібних парламентських структур може бути і рада старійшин, що утворюється

в бундестазі ФРН. Рада старійшин відіграє досить помітну роль у вирішенні організаційних
питань роботи палати. До її складу входить голова бундестагу, його чотири заступники,
адміністратор (директор) бундестагу, представник уряду в ранзі міністра і двадцять три
депутати, які репрезентують парламентські фракції. Рада старійшин збирається щотижня для
затвердження детального порядку денного засідань палати і прийняття окремих рішень
неполітичного характеру. Бундестаг затверджує всі її рішення практично без обговорення.

На відміну від інших країн, де відповідні парламентські структури діють на постійній основі,
в Італії конференція голів парламентських груп (фракцій) створюється з приводу виникнення
конкретних ситуацій і скликається за ініціативою голови палати, уряду або однієї з груп.
Вона наділена найширшими повноваженнями з питань роботи палати і її постійних комісій.
Завершуючи розгляд парламентських структур, які забезпечують роботу самого
представницького органу, зупинимося на характеристиці адміністративно-допоміжних
служб. Такі служби діють в усіх парламентах, хоча форми і масштаби їхньої діяльності в
різних країнах неоднакові. У Великобританії, Італії, Нідерландах, США, Японії та в ряді
інших країн кожна з палат парламенту має свої окремі адміністративно-до-поміжні служби.
Головна особливість юридичного статусу фактично всіх співробітників цих служб полягає в
тому, що вони визначаються як парламентські службовці і займають свої посади за наймом.
Дещо осторонь стоять фігури керівників таких служб. Вони мають спеціальний титул
генерального секретаря, директора, клерка палати тощо.

Під загальним керівництвом генерального секретаря, директора або клерка парламенту

перебувають усі адміністративні служби, що здійснюють матеріально-технічне забезпечення
представницького органу. Разом з тим він очолює і певні інформаційні структури, зокрема,
бібліотеку та різного роду аналітичні підрозділи, що постачають парламентаріям потрібну
інформацію. Відповідні підрозділи є практично в усіх парламентах. Вони не тільки готують
аналітичні й оперативні матеріали для внутрішньопарламентського використання, а й
задовольняють різного роду публічні потреби.

Як правило, в рамках допоміжних служб готуються офіційні публікації, в тому числі

бюлетені із законодавчими текстами і стенограми парламентських дебатів. При кожному
парламенті працює спеціальна служба зв'язку із засобами масової інформації та деякі інші.
Все це сприяє забезпеченню гласності в діяльності представницьких органів.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (комітети).

Теоретично їхня роль визначається як попередня підготовка питань, які потім мають
розглядатись на сесійних засіданнях. Фактично ж комісії самі вирішують наперед багато з
цих питань, а палати і парламенти в цілому нерідко майже автоматично затверджують їхні
пропозиції. При цьому вважається, що діяльність комісій дає змогу швидше, ніж у самих
палатах, і на вищому професійному рівні вирішувати парламентські справи.

Парламентські комісії бувають кількох видів. Чи не основними з них є постійні комісії. В

англомовних та деяких інших країнах вони називаються постійними комітетами. У
двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат.
Постійні комісії звичайно працюють протягом сесії парламенту, але в цілому ряді країн вони
утворюються на весь строк скликання парламенту. На практиці ця різниця не має великого
значення, тому що формування комісій на початку кожної сесії здебільшого не призводить
до значних змін у їхньому складі.

Однією з головних функцій постійних комісій є детальний розгляд законопроектів. Ця

діяльність становить зміст окремої стадії законодавчого процесу. В Італії постійні комісії
мають право не тільки розглядати, а й затверджувати законопроекти, що виключає подальшу
парламентську процедуру їх прийняття. і хоча з ініціативи уряду або визначеного числа
депутатів законопроект до затвердження його комісією тут може бути повернутий для
розгляду і прийняття в палату, постійні комісії в багатьох випадках виступають як основний
центр законодавчої діяльності.

До функції постійних комісій також віднесено обговорення інших питань порядку денного
парламенту. В багатьох країнах утворюються постійні комісії, діяльність яких пов'язана з
роботою самого представницького органу: з питань процедури і регламенту, депутатської
етики тощо. Нерідко постійні комісії здійснюють функції зв'язку з міністерствами і контролю
за діяльністю органів виконавчої влади. Тому не дивно, що постійні комісії звичайно мають
спеціалізований характер, а предметна компетенція їх у цілому відповідає загальній
структурі уряду.
Кількість постійних комісій у парламентах помітно різниться: від шести в кожній з палат
парламенту Франції до двадцяти чотирьох у бундестазі ФРН. Число постійних комісій
зафіксоване в конституціях або в парламентських регламентах. Проте в ряді країн комісії
утворюються в такій кількості, яку сам парламент і контролююча його партійна більшість
вважають за доцільну.

Різним є і кількісний склад постійних комісій. Так, у Франції за регламентом нижньої палати
максимальний склад кожної з комісій становить 1/8 або 2/8 загальної кількості членів палати.
Однією з особливостей внутрішньої структури палат парламентів у зв'язку з реалізацією
ними своєї законодавчої компетенції є те, що в деяких з них передбачено створення так
званих секцій. Наприклад, у Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі склад парламенту чи нижньої
палати розподіляється на п'ять або (в останньому випадку) на три секції, які розглядають усі
або окремі законопроекти. Право брати участь у засіданнях кожної секції теоретично має
будь-який депутат, хоча практично здійснити таке право майже нереально: депутат не може
одночасно бути присутнім у кількох місцях, де проходять засідання секцій. Система секцій
палат не підміняє постійні комісії, а діє паралельно з ними. Механізм взаємодії секцій і
комісій у процесі законодавчої роботи має складний характер. Головним призначенням
секцій, як і відповідних комісій, визнається раціоналізація цього процесу.

Крім постійних комісій, в парламентах створюються спеціальні, слідчі та деякі інші комісії
(комітети). Вони здебільшого діють на тимчасовій основі, тобто до вирішення поставленого
завдання.

Спеціальні комісії (комітети) можуть мати найрізноманітнішу предметну компетенцію. В

інших країнах предметом розгляду в спеціальних комісіях буває розробка проектів
конституційних реформ, офіційних програм і планів тощо. В усіх випадках спеціальні комісії
функціонують на тимчасовій основі і припиняють свою діяльність після завершення роботи
та підготовки відповідної доповіді.

Ще одним різновидом відповідних парламентських структур є слідчі комісії, або комітети з

розслідування. Створення таких тимчасових структур передбачено практично в усіх країнах.
Слідчі комісії займаються питаннями державно-політичного життя, які мають певний
суспільний резонанс:

Від розслідування зловживань окремих парламентаріїв та урядовців до масштабних

політичних скандалів. Їм звичайно надано широкі повноваження: викликати свідків та
експертів, вести протоколи, фіксувати докази тощо. Нерідко припускається створення
слідчих комісій на вимогу певної кількості членів парламенту, які становлять меншість.

У двопалатних парламентах існує практика створення об'єднаних, спільних комісій

(комітетів) на паритетних, рівних засадах представництва обох палат. У Норвегії, де
побудову парламенту можна назвати двопалатною лише умовно, постійні комісії звичайно
працюють як об'єднані. Одним з різновидів об'єднаних комісій є так звані узгоджувальні
комісії. Їх створюють на паритетних, рівних засадах для розв'язання розбіжностей між
палатами в процесі прийняття конкретного законопроекту. Звичайно до складу
узгоджувальних комісій входять члени тих постійних комісій, в яких розглядався
законопроект під час його проходження в палатах. Такі комісії діють до вирішення справи і
мають тимчасовий характер.

Інші, об'єднані за своїм характером комісії звичайно також є тимчасовими утвореннями. В

деяких парламентах з рівноправними палатами функціонують постійні об'єднані комісії
(США, Швейцарія). Компетенція об'єднаних комісій різна. Нерідко вони займаються
адміністративними питаннями, зокрема, управлінням парламентськими службами. іноді
також формуються об'єднані слідчі комісії (Італія).
Що ж до складу парламентських комісій і насамперед постійних та спеціальних комісій, то
слід підкреслити, що звичайно депутати мають право бути членами двох або навіть кількох
комісій. Виняток становлять представницькі органи Норвегії, Франції, Швеції та деяких
інших країн, де подібне суміщення не припускається.

Для керівництва своєю роботою самі комісії або палати обирають голів комісій. Нерідко для
цього навіть створюється колегіальний орган - бюро комісії. В парламенті Японії голів
постійних комісій обирають палати, а спеціальних - самі комісії. В палаті громад парламенту
Великобританії голів постійних і спеціальних комітетів призначає спікер. Але найбільш
характерним є порядок заміщення місць голів постійних комітетів палат конгресу США.
Призначення голів комітетів залежить від спеціальних органів, створених у рамках
парламентських фракцій, - так звані комітети комітетів. Ці призначення звичайно
здійснюються з урахуванням правила старшинства. Згідно з цим правилом, місце голови
комітету посідає той законодавець, який має найбільший стаж роботи в даному комітеті.
Палата лише формально затверджує зроблене призначення.

При формуванні всього складу постійних, спеціальних та слідчих комісій також

застосовуються різні способи. У більшості країн членів комісії призначає голова палати з
урахуванням пропозицій парламентських фракцій. У Норвегії, Фінляндії, а також у
Великобританії та в більшості інших англомовних країн склад комісій (комітетів) визначає
спеціальна відбіркова комісія палати. Порядок формування останньої у різних країнах має
свої особливості. У США членів постійних і спеціальних комітетів, а також комітетів з
розслідування в більшості випадків формально призначають голови палат і затверджують
палати, хоча практично відповідні призначення робляться парламентськими структурами
політичних партій. У будь-яко-му випадку в розвинутих країнах склад постійних,
спеціальних і слідчих комісій палат визначається з огляду на співвідношення партійно-
політичних сил у парламенті.

Завершуючи розгляд питань внутрішньої структури парламентів, слід згадати про існування
в деяких країнах спеціальних органів палат, які за певних умов беруть на себе окремі функції
останніх. Так, в Австрії нижня палата обирає зі свого складу на основі пропорційного
представництва фракцій так званий головний комітет. Його призначенням є сприяння
контролю представницького органу за органами виконавчої влади на рівні федерації. У
зв'язку з цим певні урядові постанови можуть бути прийняті лише за згодою головного
комітету. У разі потреби головний комітет скликається в період, коли сесія парламенту не
проводиться. Головний комітет обирає зі складу своїх членів постійний підкомітет, який
реалізує його функції, а також деякі повноваження всієї палати здебільшого після
дострокового розпуску палати і до обрання ії нового складу.

В Іспанії і Португалії також створюються подібні парламентські структури. Відповідно до

іспанської конституції, в кожній з палат створюють постійну депутатську комісію. До її
складу входить не менше 21 депутата, обраного палатою з урахуванням співвідношення сил
між і  фракціями. Постійну депутатську комісію очолює голова палати. Комісія діє не тільки
між сесіями, а й у період після дострокового розпуску палати або закінчення строку її
повноважень і до скликання нового складу. Так, у цей період постійна депутатська комісія
нижньої палати іспанського парламенту може здійснювати окремі повноваження самої
палати. Зокрема, комісія затверджує акти уряду - так звані декрети-закони - і дає йому
санкцію на проголошення надзвичайного стану. Після початку роботи парламенту нового
скликання постійна депутатська комісія нижньої палати звітує перед нею про прийняті
рішення. Аналогічна за характером і близька за обсягом повноважень постійна комісія
створюється і в португальському парламенті.

Основний закон ФРН припускає можливість створення так званого загального комітету. Він
не має постійного характеру і може бути сформований лише за надзвичайної ситуації, коли
скликання повного складу бундестагу або наявність його кворуму неможливі. До такої
надзвичайної ситуації віднесено констатацію урядом факту озброєної агресії щодо території
держави або безпосередньої загрози такої агресії. В цьому випадку бундестаг або за його
відсутності загальний комітет проголошує стан оборони, що тягне за собою відповідну
перебудову організації державного управління. Загальний комітет складається на дві третини
з депутатів бундестагу і на одну третину - з членів бундесрату, яких призначають палати.

Розглянуті та інші подібні парламентські структури не тільки тимчасово заміняють сам

представницький орган, а  й фактично можуть підміняти його. Діючи в періоди, коли
парламент не функціонує, вони виступають як самостійний елемент механізму здійснення
державної влади. Тому важливо, щоб повноваження таких парламентських структур були не
тільки розумно обмежені, а й чітко визначені. Сам парламент повинен мати ефективні й
оперативні засоби контролю за виконанням рішень цих структур і завжди залишати за собою
останнє слово.

3.     Функціональна характеристика парламентів.

Конституція та інші нормативні акти закріплюють за державними органами права й

обов’язки та сферу їхньої діяльності. Найширшою компетенцією наділяються парламенти.
Компетенція парламенту – основний чинник, що визначає його правове становище, роль в
юридично-політичному житті та взаємовідносини з іншими державними органами.
Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяльності, прийняття закону про
бюджет, формування вищих органів держави, контроль за діяльністю уряду та здійснення
зовнішньополітичних функцій.

Законодавчі повноваження. Прийняття законів є головним завданням парламенту,

основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи. Існують такі
види законів: Конституція (Основний Закон), конституційний закон, органічний закон,
звичайний закон. Законодавство США та Великобританії розрізняє закони (біллі) публічні та
приватні. Поширення набуло делеговане законодавство, що розглядається, наприклад,
Асамблеєю Республіки Португалія як законодавча діяльність парламенту. Обсяг
повноважень парламенту залежить від ряду чинників: форми правління, форми політико-
територіального устрою, розстановки політичних сил, що склалася у період прийняття
конституції, і традицій. Конституції різними способами закріплюють компетенцію
парламентів у законодавчій сфері: а) через перелік питань, за якими парламент може
здійснювати законодавчу діяльність; б) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент
може здійснювати законодавчі функції; в) через встановлення відносно визначеної
компетенції у сферах, що стосуються взаємовідносин законодавчих органів федерації та її
суб’єктів. До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламент
законодавствує, належать, наприклад, конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Так, у ст.
1 розд. 8 Конституції США перераховані питання, з яких Конгрес має право
законодавствувати: встановлювати та стягувати податки; забезпечувати спільну оборону та
загальний добробут; одержувати позики; регулювати торгівлю з іноземними державами та
між окремими штатами; карбувати монету, регулювати її цінність і цінність іноземної
валюти; оголошувати війну, набирати, формувати й утримувати армію, флот, поліцію тощо.
Розділ 9 тієї ж статті містить перелік того, чого Конгрес не може здійснювати. З усіх інших
питань (так звані остаточні повноваження) закони приймаються штатами. Федеральний
конституційний закон Австрії від 10 листопада 1920 р. називає питання, за якими федеральні
збори уповноважені приймати закони (ст. 10, 11), а за якими – лише загальні принципи
законів (ст. 12). Конституційний Суд скасовує такий закон (ст. 140, п. 3) у разі порушення
меж повноважень, встановлених Федеральним конституційним законом, федеральними
органами або органами земель.
У федеративних державах розмежування повноважень у законодавчій сфері здійснюється
між федеральними органами та органами суб’єктів федерації. Конституція Болгарії 1991 р.
(статті 84, 85) містить перелік питань, що належать до компетенції Народних зборів, а спірні
питання повноважень між Народними зборами, Президентом і Радою Міністрів вирішує
Конституційний Суд. Такий спосіб закріплення повноважень заведено називати в юридичній
літературі абсолютно визначеною компетенцією парламенту. Деякі конституції
(Великобританії, Нової Зеландії, Португалії, Польщі та ін.) дуже широко закріплюють
повноваження парламенту в законодавчій сфері. У Великобританії верховна влада в галузі
законодавства доручається парламенту в цілому. Це – «королева у парламенті», тобто
королева та дві палати парламенту. Законопроект, прийнятий обома палатами, стає законом
лише після ухвалення його королевою. Принцип верховенства парламенту означає, що він не
зв’язаний жодними нормативними актами, ніхто не може обмежити його верховенство у
законодавчій владі. Він приймає та змінює будь-який закон у звичайному порядку, ніхто не
може брати під сумнів конституційність акта, навіть суд.

Третю групу складають парламенти з відносно визначеною компетенцією. До цієї групи

належить Конституція Індії, яка встановлює три види повноважень: а) виключну
компетенцію союзу, за якою може законодавствувати лише федеральний парламент; б)
компетенцію законодавчих органів штатів; в) спільну компетенцію федерального парламенту
та законодавчих зборів штатів. Основний Закон Німеччини та Конституція Швейцарії
встановлюють виключну компетенцію федеральних органів і конкуруючу законодавчу
компетенцію земель або кантонів. У сфері конкуруючої законодавчої компетенції землі
наділяються правом законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація
використовує свої права законодавства.

Прийняття законів. Прийняття звичайних законів відбувається згідно з процедурою,

встановленою конституцією та регламентами палати або палат у двопалатному парламенті.
Ця процедура схожа в основних рисах. Початковою стадією законодавчого процесу є
внесення законопроекту до парламенту (або до однієї з його палат, або лише до нижньої
палати).

Суб’єктами права законодавчої ініціативи є як один, так і група парламентаріїв (кількість

парламентаріїв, що володіють правом законодавчої ініціативи звичайно передбачається
регламентом), постійні комісії (комітети), парламентські групи (клуби, фракції), уряд. В
окремих країнах (у Мексиці, Польщі, Росії, Білорусі) президент країни наділений правом
законодавчої ініціативи з усіх питань, пов’язаних із здійсненням своїх функцій, а Президент
США – лише з питань щодо проекту державного бюджету. Право законодавчої ініціативи у
федеративних країнах належить вищим законодавчим органам суб’єктів федерації
(наприклад, у Німеччині, Мексиці, в Австрії), а в Італії, Фінляндії та інших країнах – вищим
органам влади автономних областей; у Російській Федерації – Конституційному Суду; у
КНР, на Кубі та деяких країнах Латинської Америки – Верховному Суду, Генеральній
прокуратурі, крім того, в КНР – Центральній військовій раді, на Кубі – Центральному
комітету профцентру трудящих Куби та національним керівним органам громадських
організацій з питань їх компетенції. У деяких країнах (США, Швейцарії, в Іспанії, Італії,
Австрії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого поля_ гає у тому, що
громадяни, які зібрали встановлену конституцією кількість голосів виборців, можуть
вимагати від парламенту розгляду законопроекту. Коло суб’єктів права законодавчої
ініціативи досить широке, проте практично здійснення законодавчої ініціативи зосереджено
в руках уряду, їх проекти розглядаються в першу чергу, вони можуть вносити законопроекти
до парламенту будь_коли, в той час, як депутати, наприклад парламенту Фінляндії, можуть
вносити законопроекти лише протягом 14 днів після відкриття чергової сесії.

Порядок реалізації права законодавчої ініціативи. У двопалатних парламентах

законопроекти вносяться до нижньої палати, а якщо палати рівноправні (Італія, Мексика,
Швейцарія та ін.), – до будь_якої. Законопроекти приймаються на сесіях парламенту двома
читаннями (у Болгарії на різних засіданнях Народних зборів), трьома читаннями (в Австрії,
Італії, Польщі, США та ін.). Голова палати, до якої направлений законопроект, розглядає і
вирішує питання про його подальшу долю. У разі позитивного рішення він дає
розпорядження про його розмноження та про передачу тексту депутатам і включення його до
порядку денного. Іноді ця процедура називається «першим читанням». Далі законопроект без
дебатів передається в постійну комісію або починаються дебати щодо його загальних
принципів, вносяться поправки і доповнення. Такі процедурні дії називаються іноді «другим
читанням». Комісія після розглядання повертає законопроект до парламенту, де знову
починаються дебати щодо його прийняття. Під час «третього читання» законопроект
приймається остаточно. Законопроект має бути прийнятий палатами за ідентичною
редакцією, при цьому використовується метод «човна» («човника») – передача тексту
законопроекту від однієї палати до другої до того часу, поки він не набуде однакової
редакції. Для усунення розбіжності тексту законопроекту іноді створюється комісія з
представників обох палат.

Важливе місце у діяльності парламенту посідає прийняття закону про бюджет. Проект
закону про бюджет, на відміну від інших законопроектів, складається і вноситься на розгляд
до нижньої палати парламенту з нерівноправними палатами тільки урядом. На відміну від
інших законів, що діють протягом тривалого часу, закон про бюджет функціонує лише один
фінансовий рік. Парламенти Угорщини, Греції, Словаччини, Чехії та інших країн обирають
президента, формують уряд, органи конституційного контролю й нагляду, Верховний Суд, їм
належать повноваження у сфері оборони країни та зовнішньої політики. Вони здійснюють
контроль за діяльністю уряду. Види контролю парламенту за діяльністю уряду залежать від
форми правління. У президентських республіках, де уряд формується президентом і не
відповідає перед парламентом, контрольні повноваження останнього не настільки великі, як
у парламентарних республіках. Конституції розрізняють дві форми відповідальності уряду:
політичну й судову. Політична відповідальність означає висловлення недовіри уряду або
його окремим міністрам, внаслідок чого вони мають залишити посади, які обіймають.
Судова відповідальність означає притягнення до суду уряду в цілому або якогось його члена
за вчинений злочин під час виконання своїх обов’язків. Формами контролю за діяльністю
уряду є постановка питання про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про
вираження уряду недовіри; інтерпеляція; усні та письмові запитання; спеціальні форми
парламентського контролю. Відмова парламенту в довірі уряду тягне за собою відставку
останнього.

Група, що кількісно складає від однієї десятої до однієї четвертої всіх депутатів палати, може
внести резолюцію недовіри уряду, за яку має висловитися абсолютна більшість депутатів.
Президентові на_ дається право у разі вираження недовіри уряду прийняти його відставку
або розпустити парламент і призначити нові вибори. Інтерпеляція являє собою звернення у
письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливіших
питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має
загальнодержавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленарному засіданні палати
і може завершитися прийняттям резолюції недовіри. Запитання письмові та усні є, як
правило, засобом одержання інформації, надання палаті тих або інших документів, критики
діяльності уряду в цілому або окремих міністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи письмово,
негайно або на наступному засіданні.

Конституційна відповідальність урядів (органів виконавчої влади)

Важливе значення для характеристики урядів і з'ясування природи взаємозв'язків органів

законодавчої і виконавчої влади мають питання конституційної відповідальності. Сюди
насамперед слід віднести політичну відповідальність уряду перед парламентом і
відповідальність у порядку так званого імпічменту або в рамках подібних до нього процедур.
Власне політичну відповідальність уряду перед парламентом нерідко називають
парламентською відповідальністю, пов'язуючи це її визначення з тим, що всі відповідні
процедури відбуваються у представницькому органі. Можливість такої відповідальності
припускається в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами
правління. В президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед
президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій.

На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її підстави прямо встановлені в

конституціях, власне політична відповідальність уряду значною мірою суб'єктивна.
Необхідність застосування такої форми відповідальності уряду визначається не критеріями
законності, а потребами конкретної політики, відображеними у волевиявленні
парламентаріїв. Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, останній
здійснює свої функції до тих пір, поки його діяльність задовольняє парламент. При цьому
уряд діє за власним правом, і його члени не розглядаються як довірені особи парламенту, що
виконують його волю. В дійсності характер і значення такої відповідальності визначаються
реальними політичними інтересами.

У конституційній теорії і практиці відомо два різновиди власне політичної відповідальності

уряду - колективна та індивідуальна. Питання про їх взаємозв'язок звичайно не
регламентується у праві і має бути віднесене до сфери реальної політики. В Іспанії,
Казахстані, Росії, ФРН, Чехії, Японії та в деяких інших країнах припускається тільки
колективна відповідальність урядів. З іншого боку, принцип колективної відповідальності
уряду навіть у наведених випадках теоретично не суперечить індивідуальній
відповідальності його членів. Наведені умови колективної та індивідуальної відповідальності
віднесені і до тих країн, де обидва різновиди власне політичної відповідальності уряду прямо
передбачені в конституціях. Однак основні закони не дають прямої відповіді на запитання,
як взаємовіднесені індивідуальна і колективна відповідальність, якою мірою перша може
бути наслідком другої.

Ця проблема не лише теоретична. Вона має вагоме державно-політичне значення.

Невизначеність характеру взаємозв'язків двох різновидів політичної відповідальності уряду
призводить до того, що повноваження щодо вирішення питання про відставку уряду
узурпуються його верхівкою і насамперед прем'єр-міністром. Це об'єктивно принижує роль
самого представницького органу і ставить під сумнів його можливості в контролі за
урядовою діяльністю.

Аналізуючи зміст власне політичної відповідальності уряду, слід пам'ятати, що у переважній

більшості країн з двопалатними парламентами і відповідними формами правління уряд несе
відповідальність тільки перед нижньою палатою. У ряді розвинутих країн прийняті
різноманітні способи постановки питання про політичну відповідальність уряду.

У більшості відповідних країн встановлені і використовуються тільки формалізовані

процедури притягнення уряду до політичної відповідальності. Ці процедури мають назву
вотуму недовіри. За їхнім змістом питання про недовіру уряду не може ставитися і
розглядатися спонтанно. Вирішення цього питання пов'язується з необхідністю розгляду
його парламентом за ініціативою опозиції з використанням визначеної в основному законі
спеціальної процедури. У країнах, де прийнято таку форму парламентського контролю за
урядовою діяльністю, як інтерпеляція, результатом її внесення може бути прийняття
парламентом резолюції з оцінкою діяльності уряду. Конкретно ж формалізовані процедури
притягнення уряду до політичної відповідальності у кожній країні мають свої особливості.

Так, в Італії кожна палата парламенту може прийняти вмотивовану резолюцію про довіру
або недовіру уряду на підставі поіменного голосування. Резолюція має бути підписана не
менш, ніж 1/10 складу палати, вона не може бути поставлена на розгляд до закінчення
триденного строку з моменту її внесення. Це дає змогу уряду мобілізувати своїх
прихильників у парламенті. При цьому в основному законі прямо вказується на різницю між
вотумом недовіри уряду, що обов'язково тягне за собою його відставку, та іншими
голосуваннями в палатах проти будь-якої урядової пропозиції.

У Франції недовіра уряду може бути виражена шляхом прийняття нижньою палатою
резолюції осуду. Така резолюція розглядається лише в тому випадку, коли її підпишуть не
менш, ніж 1/10 загальної кількості депутатів. Голосування можна проводити лише через дві
доби після внесення проекту резолюції. Підраховуються тільки голоси, подані за резолюцію
осуду, а сама резолюція може бути прийнята лише абсолютною більшістю голосів. Усе це
значною мірою зменшує ефективність відповідної процедури і обмежує значення самого
інституту політичної відповідальності уряду.

В усіх країнах з відповідними формами правління рішення про недовіру уряду має бути
прийняте абсолютною більшістю депутатів. Недовіра главі уряду означає недовіру усім його
членам і тягне їх відставку. У більшості країн в основних законах передбачено можливість
розгляду питання про довіру за ініціативою самого уряду. Процедура його розгляду
аналогічна або близька до процедури вотуму недовіри.

Конституції ряду держав обмежують можливості повторного внесення питання про недовіру
уряду протягом певного часу. В Португалії, Румунії і Франції питання про недовіру не може
бути поставлене повторно у період однієї парламентської сесії, у Болгарії і Греції
відповідний строк дорівнює шести, а в Естонії, Хорватії і Польщі трьом місяцям. Разом з тим
у Польщі повторна пропозиція про недовіру уряду може бути внесена достроково за умови її
підтримання 1/4 депутатів від складу нижньої палати.

Резолюція осуду уряду в Швеції може бути прийнята за результатами обговорення урядової
діяльності або розгляду інтерпеляції. існуюча у Швеції практика полягає в тому, що уряд
ніколи не ставить питання про довіру у зв'язку з внесенням ним законодавчих або інших
пропозицій і не йде у відставку, коли парламент відхиляє ці пропозиції. До того ж в усіх
Скандинавських країнах, на відміну від багатьох інших країн, відмова парламенту схвалити
урядові законопроекти не пов'язується з довірою ; уряду. Це не тільки сприяє стабільності
урядів, а й дає змогу депутатам вільно керуватися власними переконаннями у процесі
законотворчості.

Значні особливості притаманні процедурі притягнення уряду до політичної відповідальності

у ФРН. Бундестаг шляхом вотуму недовіри ; може усунути з посади канцлера і тим самим
примусити піти у відставку увесь уряд. Однак для цього одного голосування про недовіру
замало. Бундестаг водночас повинен протягом двох діб більшістю голосів свого складу і
обрати наступника канцлера і лише після цього звернутись до президента з проханням
здійснити відповідні кадрові зміни. Президент повинен задовольнити прохання і призначити
на посаду канцлера обрану особу. Розглянута процедура вирішення питання про недовіру
уряду називається в німецькій конституційній теорії конструктивним вотумом. Її сенс
державознавці вбачають передусім у тому, що нарівні з можливостями політичної
відповідальності уряду ця процедура сприяє становленню відповідальної опозиції. Практика
свідчить, що усунути з посади канцлера за допомогою конструктивного вотуму можна лише
за наявності паритету головних партійно-політичних сил у бундестазі. За роки існування
ФРН така процедура була використана дише один раз.

Подібний порядок притягнення уряду до політичної відповідальності встановлений в

Угорщині. Пропозиція щодо вотуму недовіри главі уряду може бути запропонована від імені
п'ятої частини депутатського корпусу разом з альтернативною кандидатурою на посаду
прем'єр-міністра. Обговорення цієї пропозиції у парламенті має бути проведене не раніше
трьох і не пізніше восьми діб після її висунення. Вираження недовіри водночас означає
обрання нового глави уряду. Близькі за змістом положення містять конституції Іспанії,
Польщі і Словенії.

Аналізуючи проблеми власне політичної відповідальності уряду, слід зазначити, що

своєрідною противагою праву постановки питання про недовіру уряду вважається право
розпуску парламенту. У співвідношенні цих прав зовні встановлюється ніби рівновага між
представницьким органом і урядом. Але дійсність свідчить, що подібний висновок був би
спрощенням. Згідно з положеннями конституцій, прийнятих у країнах з парламентарними і
змішаною республіканською формами правління, право розпуску парламенту (звичайно його
нижньої палати) належить главі держави. Однак майже завжди здійснення цього права
главою держави зумовлене діяльністю уряду та її оцінкою в парламенті.

Звичайно глава держави не має реальних можливостей виступати в ролі арбітра між
парламентом та урядом і майже автоматично розпускає парламент за поданням прем'єр-
міністра. Однак виникають ситуації, коли розклад партійно-політичних сил у парламенті
уможливлює існування лише коаліційного уряду, а парламентські фракції не можуть дійти
згоди. Тоді глава держави може відіграти вирішальну роль не тільки у формуванні такого
уряду, а й у вирішенні питання про розпуск парламенту.

За звичайних обставин можливість розпуску парламенту залежить передусім від позиції

уряду. і справа тут не в тому, що уряд у своїй діяльності може задовольняти парламент і не
доводити свої відносини з ним до кризи. Як вже зазначалось, у відповідних країнах уряд
звичайно контролює представницький орган за допомогою більшості депутатів, які його
підтримують. За таких умов вотум недовіри уряду і подальший розпуск парламенту
виглядають як малореальна гіпотеза. На практиці загроза розпуску парламенту тут нерідко
використовується для того, щоб підняти рівень партійної дисципліни серед парламентаріїв
більшості, згуртувати ряди правлячої партії або коаліції. Така загроза впливає і на опозицію,
особливо коли вона не передбачає більш-менш надійних перспектив на дострокових
виборах.

У деяких країнах право розпуску парламенту багато в чому втратило зв'язок з інститутом
власне політичної відповідальності уряду. Сказане передусім стосується Великобританії, де
уряд фактично в будь-який момент може звернутися до глави держави з проханням
розпустити нижню палату і призначити вибори нового її складу, а глава держави має
задовольнити це прохання. Достроковий розпуск палати тут звичайно пов'язаний не з
відповідальністю уряду, а з його намірами використати сприятливу політичну ситуацію для
проведення виборів з метою забезпечення собі знову парламентської більшості. Знаменно,
що у Великобританії протягом XX ст. жоден склад палати громад не проіснував повний
строк своїх повноважень.

Таким чином, залишаючись в цілому конституційним засобом врегулювання відносин між

представницьким органом і урядом, розпуск парламенту набув якостей більш загального
інституту. Його значення поширюється на всю сферу міжпартійних і внутрішньопартійних
парламентських відносин. Сам факт розпуску представницького органу призводить до такої
суспільно-політичної події, якою є парламентські вибори.

Іншою формою конституційної відповідальності органів виконавчої влади є відповідальність

з використанням імпічменту або інших подібних процедур. Характерною рисою такої
відповідальності є те, що вона завжди індивідуалізована: до відповідальності в цьому
випадку притягаються лише окремі особи, а не уряд у цілому. До того ж відповідальності у
порядку імпічменту іноді підлягають не тільки носії виконавчої влади,

Що ж до самої процедури імпічменту, то її порядок визначений по-різному. У

Великобританії палата громад формулює звинувачення і порушує справу, а палата лордів
розглядає її і виносить остаточне рішення. В останній раз процедуру імпічменту щодо членів
уряду в цій країні було використано на початку XІX ст.

У цілому подібний порядок імпічменту встановлений Конституцією США та в більшості

інших президентських республік. Як і у Великобританії, нижня палата конгресу США
виступає в ролі слідчого та обвинувача. Для цього вона створює комітет з розслідування, і на
основі його доповіді приймає рішення про обвинувачення. Порушену в такий спосіб справу
на закритому засіданні розглядає верхня палата, рішення приймається 2/3 її складу.
Наслідком може бути усунення з посади і позбавлення права займати <почесну,
відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів> будь-якої федеральної
посадової особи, якщо її, згідно зі ст. 2 (розділ четвертий) Конституції, буде викрито у
<зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і кримінальних вчинках>.

Однак на цьому юридичні наслідки скоєного не закінчуються. В подальшому проводять

розслідування загального характеру, справу передають до звичайного суду і винний несе
покарання. За всю історію США мав місце тільки один випадок (у XІX ст.) застосування
процедури імпічменту щодо президента, але останній був підтриманий сенатом. Найчастіше
до відповідальності з використанням такої процедури притягували суддів федеральних судів.

Процедури імпічменту встановлені конституціями і в деяких країнах із змішаною

республіканською формою правління. У Росії в ст. 93 Конституції визначено, що президент
може бути усунутий з поста тільки на підставі висунутого нижньою палатою парламенту
обвинувачення у державній зраді або у вчиненні іншого тяжкого злочину. При цьому
обвинувачення має бути підтверджене висновком верховного суду про наявність у діях
президента ознак злочину і висновком конституційного суду про додержання встановленого
порядку обвинувачення.

Рішення нижньої палати про висунення обвинувачення і верхньої палати про усунення
президента Росії повинні бути прийняті 2/3 голосів їх загальної кількості. Відповідна
пропозиція розглядається в нижній палаті з ініціативи 1/3 її складу і при наявності висновку
спеціальної комісії, утвореної цією палатою. Саме рішення верхньої палати про усунення
президента з поста має бути прийняте не пізніше, ніж у тримісячний строк після висунення
нижньою палатою обвинувачення. Якщо протягом цього строку рішення верхньої палати не
буде прийняте, обвинувачення проти президента вважається відхиленим.

В Ірландії, згідно зі ст. 12 Конституції, <президент може бути відданий до суду парламентом
за встановлену негідну поведінку>. Обвинувачення формулює будь-яка з палат парламенту.
Пропозиція про таке обвинувачення повинна бути прийнята не менш, ніж 2/3 складу
відповідної палати. Якщо одна з палат висуває обвинувачення проти президента, інша палата
веде розслідування або дає розпорядження про таке розслідування. За результатами цього
розслідування вона може прийняти більшістю у 2/3 голосів ЇЇ' складу резолюцію про
усунення президента з поста.

Класична процедура імпічменту здійснюється у двопалатних парламентах. Вона пов'язана з

конституційною відповідальністю президентів, хоч у СЦіА її застосовують і до інших
суб'єктів виконавчої влади. Теоретично не виключена відповідальність членів уряду у
порядку імпічменту в тих країнах з парламентарними формами правління, де вона визнана. В
усіх країнах застосування процедури імпічменту є оцінкою діяльності суб'єктів виконавчої
політичної влади з позицій визначення її конституційності і законності.

Значно відмінні від процедури власне імпічменту парламентські.

Свої особливості має процедура зміщення президентів парламентами спільно з органами

конституційної юстиції, яку також неточно визначають як імпічмент. Ця процедура
встановлена в конституціях у ряді країн з парламентарно-республіканською і змішаною
республіканською формами правління. Тут парламенти беруть активну участь у вирішенні
питання про усунення президентів з поста, хоч не менш важливу роль у і відповідному
процесі відіграють і конституційні суди.

Подібні процедури передбачені основними законами Болгарії, Італії, Македонії, Словенії,

Словаччини, Хорватії та деяких інших держав. Щодо цих процедур правильно буде говорити
не про парламентську відповідальність президентів, а про їх спеціальну судову
відповідальність, ініційовану представницькими органами. Характерно, що застосування
відповідних процедур не виключає можливості притягнення у подальшому за ті самі дії до
відповідальності у загальному суді. У такий спосіб може сполучатися конституційна і
кримінальна відповідальність.

Від процедури імпічменту та інших розглянутих процедур реалізації конституційної

відповідальності суб'єктів виконавчої політичної влади слід відрізняти спеціальний порядок
притягнення їх до кримінальної відповідальності. За цих умов засудження суб'єктів
виконавчої влади тягне усунення їх з посади, а не навпаки. Послідовність сполучення
конституційної і кримінальної відповідальності тут зворотна: друга передує першій і
зумовлює її.

У Бельгії і Нідерландах нижні палати парламентів формулюють обвинувачення проти членів

урядів у вчиненні злочинів. У Швеції такі обвинувачення висуває одна з постійних комісій
парламенту, що має назву конституційної. В Литві для притягнення членів уряду до
кримінальної відповідальності потрібна згода парламенту, а у період між його сесіями -
президента. В Естонії президент і члени уряду можуть бути притягнені до кримінальної
відповідальності за поданням канцлера юстиції (генерального прокурора) і за рішенням,
прийнятим абсолютною більшістю членів парламенту. В Швейцарії для цього потрібне
рішення, прийняте на спільному засіданні палат парламенту. В Румунії рішення про
обвинувачення і судове переслідування членів уряду може приймати президент або кожна з
палат парламенту. У Португалії і Молдові рішення про обвинувачення у вчиненні злочину
самого президента має прийняти парламент 2/3 його складу. В усіх названих країнах
відповідні кримінальні справи розглядають загальні суди (як правило, суди вищих
інстанцій).

Справи за подібними обвинуваченнями у ряді країн розглядають спеціальні суди (Греція,

Данія, Норвегія, Фінляндія тощо). При цьому парламенти не тільки формулюють
обвинувачення, а й відіграють досить активну роль у формуванні цих судів.

У Франції рішення про притягнення до кримінальної відповідальності президента і членів

уряду мають прийняти обидві палати парламенту абсолютною більшістю голосів. Саму
справу розглядає так звана висока палата правосуддя, членів якої у рівній кількості обирають
палати парламенту з власного складу. Підставою для притягнення президента до
відповідальності є вчинення дій, які кваліфікуються як державна зрада. Члени уряду можуть
бути притягнені до відповідальності, якщо їм інкриміновано участь у заколоті проти безпеки
держави.

У Польщі президент може бути звинувачений у вчиненні злочину за рішенням національних

зборів (спільного засідання палат парламенту), прийнятим 2/3 їхнього складу. Далі справою
повинен займатися державний трибунал, членів якого обирає нижня палата на строк її
власних повноважень. На відміну від Франції, самі депутати не можуть бути членами ото
трибуналу.

Практично в усіх розвинутих країнах після висунення проти президента або членів уряду
обвинувачення у вчиненні злочину відповідні) би призупиняють здійснення своїх
повноважень. Це має забезпечити невтручання їх у кримінальний процес і об'єктивний
розгляд справи. і. Загальна картина така: процедури притягнення до конституційної
(кримінальної відповідальності суб'єктів виконавчої політичної влади ревізуються завжди за
участю парламентів. Нерідко ця участь має важливе і навіть вирішальне значення. Наявність
у конституціях і законодавстві відповідних процедур слід пояснити намаганням правлячих
кіл балансувати головні компоненти державного механізму, якими є органи законодавчої і
виконавчої влади.

Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади

Взаємовідносини органів законодавчої та виконавчої влади виявляться і у формах контролю

перших за другими. Визначена в конституціях контрольна компетенція реалізується самими
парламентами і їхніми деякими внутрішніми структурами. До того ж відповідна діяльність
парламентів га їхніх структур набуває різноманітних форм. Останні, в свою чергу, залежать
від прийнятої в тій чи іншій країні форми державного правління.

Головною формою парламентського контролю нерідко називають постановку питання у

представницькому органі про довіру уряду. Однак такі дії мають контрольний характер у
випадку, якщо перед голосуванням у парламенті про довіру уряд звітує. А це буває далеко не
завжди. результатом постановки питання про довіру уряду може бути, як зазначалося, його
відставка. Тому в такому випадку слід говорити не про парламентський контроль за урядом,
а взагалі про відповідальність уряду та [ро її механізм (див. попередній параграф).

Найпоширенішою формою такого контролю в країнах з парламентарними і змішаною

республіканською формами правління є запитання депутатів, звернені до глави уряду або
окремих міністрів. Запитання можуть бути як усні, так і письмові. Для оголошення усних
запитань у парламентах звичайно встановлюється спеціальний час. У Великобританії
відповідні процедури відбуваються у так звану годину запитань: усним запитанням і
відповідям на них відведено годину на початку щоденних засідань палати громад, крім тих,
що відбуваються у п'ятницю. В Австрії та ФРН кожне засідання нижніх палат починається з
години, коли члени уряду відповідають на усні запитання депутатів. В Італії для цього
відведено щодня по сорок хвилин у нижній палаті парламенту і один день засідань щотижня
у верхній палаті. Процедура усних запитань деталізується в регламентах палат і передбачає
порядок виступів опонентів, черговість тих, хто запитує, і тих, хто відповідає, тощо.

Щодо письмових запитань, то порядок їх подання і підготовки відповідей на них е

складнішим. Насамперед для відповіді на письмові запитання члени уряду завжди мають
певний час. Наприклад, у Бельгії, Франції та Фінляндії відповіді на письмові запитання
належить давати не пізніше, ніж через тридцять днів. У Франції на такі запитання
обов'язково даються письмові відповіді, а для відповіді на складні запитання строк
подвоюється. У Фінляндії форму відповідей - письмову чи усну - члени уряду обирають самі.
В Італії відповіді на письмові запитання дають не пізніше двох тижнів, а якщо депутат
вимагає саме письмової відповіді, то цей строк збільшується до двадцяти днів. У Японії для
відповіді на запитання надається тиждень. Усні запитання тут можливі лише за згодою
палати і в термінових випадках. У цілому ряді країн взагалі припускається подання
термінових письмових запитань, що скорочує час, встановлений для відповідей.

Проте реальне значення такої форми контролю, як запитання, не слід переоцінювати. У

більшості випадків все зводиться до критики урядової політики в цілому або її окремих
напрямів чи певних заходів, і відповідна процедура аж ніяк не впливає на подальшу долю
самого уряду. Депутатські запитання є засобом отримання необхідної інформації. Вони не
тягнуть за собою будь-яких санкцій, які застосовувалися б до уряду та його окремих членів.
Але, як свідчить практика, запитання відіграють певну роль у політичному житті. Нерідко
від уміння в гострій ситуації правильно і вдало відповісти на запитання залежить подальша
кар'єра конкретного міністра.

Більш ефективним засобом впливу парламенту на уряд є інтерпеляція і наближені до неї

процедури. Якщо запитання і відповіді на них мають інформативний характер, то
інтерпеляція фактично спричиняє звіт одного з членів уряду. За своєю суттю інтерпеляція -
це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до
окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань
загальної політики.

На відміну від звичайних депутатських запитань, які можуть бути поставлені в процесі
роботи обох палат, інтерпеляції, за деякими винятками, вносяться тільки в нижні палати,
перед якими уряди несуть політичну відповідальність. За процедурою інтерпеляції завжди
проводиться обговорення питання, яке є її предметом. Після цього відбувається голосування,
і приймається резолюція. Наслідком інтерпеляції може бути застосування санкцій до уряду:
за її результатами нерідко в парламенті ставиться питання про недовіру уряду. У Франції, де
процедура інтерпеляції була запроваджена ще в кінці XVІІІ ст., вона практично
ототожнюється з порядком внесення і розгляду резолюції осуду уряду.

Зміст процедури інтерпеляції в різних країнах має свої відмінності. При цьому звичайно
встановлюються різного роду застереження, щоб зменшити можливість використання цієї
процедури для дестабілізації парламентської та урядової діяльності.

Так, у Франції інтерпеляція має бути підтримана 1/10 складу національних зборів. Глава
уряду чи міністр повинні дати відповідь не пізніше п'ятнадцяти днів з моменту її внесення.
Якщо ж авторами інтерпеляції є менша кількість депутатів, у палаті проводиться
обговорення і ї приймається рішення щодо доцільності започаткування відповідної
процедури. Член уряду, до якого звернена інтерпеляція, може повідомити і про свою
неспроможність дати на неї відповідь. Його відмова має бути і вмотивованою і підлягає
розгляду на сесійному засіданні. Палата може прийняти рішення про підготовку
попереднього висновку за змістом і інтерпеляції однією з її постійних комісій. Але в будь-
якому випадку не припускається перенесення розгляду інтерпеляції на наступну сесію.

У Швеції парламент своїм рішенням визначає особу, якій передається інтерпеляція для
підготовки відповіді у чотиритижневий строк. Припускається можливість обмеження
реалізації депутатами свого права на інтерпеляцію. Зокрема, остання інтерпеляція може бути
внесена не пізніше кінця квітня, тобто за місяць-півтора до закінчення парламентської сесії.
Якщо голова парламенту не вважає за потрібне обговорювати інтерпеляцію, він може
запропонувати представницькому органу відхилити її. В свою чергу, член уряду, до якого
звернена інтерпеляція, може, давши пояснення, затримати свою відповідь на невизначений
час. В такому випадку інтерпеляція втрачає, по суті, своє значення. інтерпеляція анулюється,
якщо на неї не було дано відповіді на тій самій сесії, на яку її внесено.

В Італії в нижній палаті парламенту відповідь на інтерпеляцію має бути дана після
закінчення двотижневого строку з правом уряду на такий самий додатковий строк. За згодою
авторів інтерпеляції відповідь може бути перенесена ще на пізніший строк. У сенаті дату
відповіді на інтерпеляцію встановлює голова палати, а у випадку незгоди з нею авторів
інтерпеляції - сама палата. Уряд може відмовитися відповідати, вмотивувавши причину такої
відмови.

Подібні процедури передбачені основними законами Литви, Словаччини, Словенії та інших

держав. Процедура інтерпеляції прийнята і в Швейцарії, хоча там не існує інституту
політичної відповідальності уряду перед представницьким органом. інтерпеляція вноситься в
нижню палату від імені одинадцяти депутатів, а у верхню - чотирьох. Голови палат самі
вирішують її долю, голосування з цього приводу не проводиться. У випадку, коли
приймається рішення реалізувати інтерпеляцію, від імені палати формулюється доручення
уряду негайно або на найближчому засіданні палати дати на неї усну відповідь. Звичайно
члени парламенту використовують цю процедуру з метою зробити публічною критику уряду
або окремих міністрів.

У ряді країн відповідні процедури офіційно визначаються як запит. У Болгарії окремі

депутати парламенту можуть звертатися із запитами до уряду в цілому або до окремих
міністрів. На пропозицію 1/5 складу парламенту за змістом запитів проводяться обговорення
і приймаються спеціальні рішення. В Австрії запит вноситься в нижню палату парламенту
від імені п'яти депутатів. Уряд повинен дати відповідь на нього в усній або письмовій формі
протягом двох місяців. Якщо уряд не може повідомити необхідну інформацію, то він
зобов'язаний обґрунтувати це у своїй відповіді на запит. У ФРН, де запит вноситься від імені
ЗО депутатів, дата відповіді на нього погоджується з самим урядом. За умов, коли уряд
відмовляється відповідати або ухиляється від відповіді протягом 15 днів, питання про дату
обговорення запиту вирішує палата.

Парламентська практика Великобританії та інших англомовних країн не знає процедури

інтерпеляції. Своєрідним її замінником тут є так звана пропозиція. За формою пропозиція -
це проект резолюції, в якій визначається позиція нижньої палати з певного питання.
Пропозиція обґрунтовується і ставиться на голосування в палаті. Вона створює можливості
для критики уряду. Саме тому пропозиції звичайно пропонуються опозицією. Одним з
варіантів пропозиції може бути проект резолюції, що має на меті висловити недовіру уряду.
Частіше у пропозиціях, пропонованих опозицією, формулюється оцінка конкретної ситуації.
Уряд, користуючись підтримкою парламентської більшості, завжди може відхилити подібні
пропозиції або внести до них потрібні йому зміни. Більше того, він сам використовує
процедуру пропозиції для обговорення в палаті важливих питань і формального схвалення
свого курсу.

Ще однією формою контролю з боку представницького органу за діяльністю уряду є робота

так званого омбудсмана - спеціальної посадової особи, до компетенції якої входить розгляд
скарг громадян на діяльність органів влади і посадових осіб. Водночас омбудсман звичайно
має право з власної ініціативи здійснювати перевірку законності актів – заяви складається в
основному з пропозицій щодо оподаткування. В ній також подається огляд загального стану
національної економіки. Пропозиції уряду щодо податків реалізуються у спеціальному
законопроекті про фінанси. Водночас приймається закон про асигнування, в якому
встановлюються витрати кожного з міністерств і відомств. Розгляду в парламенті
законопроектів про фінанси та асигнування передує схвалення палатою громад резолюцій,
що санкціонують державні прибутки і видатки.

Близькими до викладених є принципи процедури прийняття бюджету в Конгресі США.

Президент звертається з посланням про бюджет до Конгресу, воно обговорюється в палатах.
За результатами цього обговорення конгрес схвалює спеціальну резолюцію. Остання є
підставою для прийняття так званих фінансових біллів, зокрема законів про державні
прибутки й асигнування. На подібних засадах здійснюється бюджетна процедура в
парламенті Японії.

Не сприймається як закон бюджетний акт в Ісландії, Норвегії, ; Фінляндії та Швейцарії. Тут

бюджету надається форма спеціального урядового акта, що потребує затвердження в
парламенті. Але принципово важливим є те, що бюджет завжди розглядається і
затверджується у представницькому органі. Готує ж проект бюджету в усіх випадках уряд.

Процедура прийняття державного бюджету парламентом має свої особливості практично в

кожній країні. Проте щодо характеристики цієї процедури можна зробити певні
узагальнення. Зокрема, в парламентах з нерівноправними палатами проект бюджету
звичайно вноситься в нижню палату. Верхні палати нерідко значно обмежені у праві його
розгляду або взагалі такого права не мають. Так, у Великобританії фінансові законопроекти
передаються в палату лордів тільки після того, як їх прийняла палата громад. Але вони
можуть бути підписані главою держави через місяць після їх одержання палатою лордів і
набувають чинності незалежно від того, схвалила їх верхня палата чи ні. В Австрії, Словенії і
Чехії верхня палата не має права заперечувати бюджет, прийнятий нижньою палатою
парламенту. В Японії за умов, коли узгоджувальна комісія не може досягти компромісу або
коли палата радників не винесла свого рішення протягом 30 днів після одержання нею
проекту бюджету, рішення палати представників стає рішенням самого парламенту.

По-іншому визначені взаємовідносини палат в процесі прийняття бюджету в країнах, де

палати парламентів є рівноправними. У США фінансові законопроекти спершу передаються
на розгляд Палаті представників, але Сенат має право вносити до них поправки. У будь-
якому випадку ці законопроекти вважаються прийнятими лише після затвердження їх обома
палатами. В Австралії палата представників також розглядає фінансові законопроекти
першою. Сенат може їх відхилити, однак він обмежений у праві вносити до них поправки. У
Бельгії, Італії та Швейцарії обидві палати парламенту наділені рівними правами у вирішенні
бюджет-но-фінансових питань. У перших двох з названих країн ця рівноправність
підкреслюється тим, що кожна з палат розглядає рівно половину бюджетних пропозицій. На
наступний рік та половина, яку розглядала одна палата, стає предметом обговорення і
прийняття в іншій, і навпаки.

Що ж стосується прав окремих депутатів у прийнятті бюджету, то в більшості розвинутих

країн вони у відповідній ситуації наділені тими самими можливостями, що й у звичайному
законодавчому процесі. Парламентарії можуть вносити поправки до бюджету і навіть
пропонувати нові статті державних витрат.

В англомовних країнах (крім США) депутат може лише внести пропозицію про скорочення
або скасування того чи іншого податку або збору, але він не вправі пропонувати нові
податки або збільшення ставок вже існуючих податків понад визначені у відповідній заяві
міністра фінансів. Водночас сам представницький орган не вправі змінити запропоновані
урядом статті асигнувань або збільшити суму державних витрат. Він може лише відмовити у
встановленні будь-якого асигнування або зменшити конкретну суму витрат.

Практично в усіх країнах у структурі парламентів створено одну або кілька постійних
комісій (комітетів) з бюджетно-фінансових питань. В них здійснюється відповідна стадія
проходження бюджету в парламенті. Членство в цих комісіях звичайно вважається найбільш
престижним для депутатів. іноді до повноважень спеціально утворюваних комісій відносять
контроль за сферою бюджетно-фінансової діяльності уряду.

4.     Особливості статусу парламентаріїв.

Вільний мандат у зарубіжній конституційній теорії розглядається як такий, що найповніше

забезпечує для депутатів можливості займатися тими справами, які віднесені до компетенції
загальнонаціонального представницького органу. Він надає їхній діяльності політичного
характеру і не зводить її до рівня роботи уповноважених з місцевих справ. З іншого боку, в
умовах прийняття імперативного мандата зовні встановлюється більш тісний зв'язок між
парламентаріями та їхніми виборцями. Проте значення останньої тези не слід переоцінювати.
Відсутність імперативного мандата в депутатів парламенту зовсім не означав, що між ними
та їхніми безпосередніми виборцями не існує прямих зв'язків. Ці зв'язки мають
різноманітний і тривкий характер, а робота з виборцями займає багато часу у парламентаріїв
та їхніх помічників. Зрештою від активності депутата у виборчому окрузі багато в чому
залежить його подальша парламентська кар'єра.

До умов, що забезпечують ефективність роботи депутатів і визначають їхній статус, слід

насамперед віднести індемнітет та імунітет парламентаріїв.

Поняття депутатського індемнітету означає, що член парламенту не несе юридичної

відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов'язків у
представницькому органі. В теорії і практиці англомовних країн термін <індемнітет>
замінений поняттям привілею свободи слова.

Принцип депутатського індемнітету прийнятий в усіх країнах. Проте іноді йому надають
дещо звуженого значення. Зокрема, в Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть
відповідальність за наклеп, а в Литві - за наклеп і образу. У Греції подібне звинувачення є
підставою для судового переслідування депутатів лише з дозволу самого парламенту.

Що ж до поняття депутатського імунітету, то воно означає, що члени парламенту

користуються захистом з боку представницького органу від арешту і деяких інших
процесуальних дій, пов'язаних з обмеженням особистих прав і свобод, а також від судового
переслідування на підставі порушення кримінальної справи та відповідного звинувачення.
Нерідко парламентарії захищені і від порушення проти них таких справ. Зміст і обсяг
депутатського імунітету в різних країнах неоднакові, але ніде він не має абсолютного
характеру.

У цілому ряді країн депутати користуються імунітетом лише під час парламентських сесій. У
Бельгії і Люксембурзі розгляд кримінальної справи депутата може бути припинений на
період сесії за вимогою палати, а сам депутат тимчасово звільнений. В Японії депутат,
заарештований у канікулярний період, повинен бути безумовно звільнений за рішенням
палати. У Франції депутат, переслідуваний за вчинення злочину у період між сесіями, може
бути заарештований лише з санкції бюро палати.

Практично в усіх країнах депутат позбавляється імунітету у випадку затримання його на

місці злочину. Арешт депутата в такому випадку здійснюється без санкції парламенту. У
Фінляндії арешт депутата і порушення проти нього кримінальної справи без санкції
парламенту можливі у випадку, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого
передбачено позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців. У Швеції дозволу
парламенту на арешт і переслідування депутата не потрібно, якщо відповідна міра покарання
визначена у два роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії - п'ять років
позбавлення волі. Проте і в таких випадках парламенти можуть до винесення судом вироку
вимагати звільнення депутатів, посилаючись на наявність у них імунітету.

В англомовних країнах статус депутата щодо цього мало чим відрізняється від юридичного
становища звичайних громадян. У Великобританії депутат не може бути позбавлений волі
без санкції палати громад у зв'язку з цивільним процесом у суді (відомо, що в деяких країнах
закон припускає позбавлення волі банкрутів та боржників) у період сесії і сорока днів до її
початку та після її закінчення. Однак він не користується імунітетом проти арешту у зв'язку з
порушенням і розслідуванням кримінальної справи. Зокрема, для арешту парламентарія тут
достатньо формальної згоди голови палати. Аналогічні або близькі за змістом положення
містяться в праві інших країн, що сприйняли засади британської конституційної системи.

У США депутатський імунітет зафіксовано в розділі шостому ст. 1 Конституції. Тут,

зокрема, записано, що <сенатори і представники... в усіх випадках, крім зради, тяжкого
кримінального злочину і порушення миру, не можуть бути заарештовані під час присутності
на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати і під час повернення з неї>. Проте
проголошений конституцією імунітет є абстракцією і на практиці не сприймається через те,
що її положення, по суті, охоплюють будь-який випадок протиправної поведінки. В цілому
можна зазначити, що тут, як і в інших англомовних країнах, недоторканності депутатів у
сфері кримінально-правових відносин, по суті, не існує.

Суттєвим елементом статусу депутата є винагорода. В наш час принцип неоплачуваної

депутатської діяльності відкинутий практично в усіх розвинутих країнах. У деяких з них
необхідність винагороди депутатів за їхню діяльність у представницькому органі визнається
в конституціях. Депутатська діяльність розглядається як покликання, почесна політична
служба, а не спосіб здобуття матеріальних благ. У зв'язку з цим винагорода сприймається як
часткова компенсація тих доходів, які б депутат мав, працюючи за фахом або займаючись
бізнесом як приватна особа. Однак її призначенням практично є не тільки компенсація
витрат парламентарія на представницьку діяльність, а й забезпечення йому певного
добробуту. Це має важливе значення у зв'язку з тим, що обрана до парламенту особа нерідко
не може виконувати свою попередню роботу. Особливо це стосується тих випадків, коли за
законом колишня професія депутата несумісна з членством у парламенті.

Депутатська винагорода встановлюється як фіксована грошова сума, звичайно сплачувана

щомісяця. За розміром вона відповідає заробітній платі вищих категорій державних
службовців. У багатьох країнах до фіксованої суми, що визначена на рік або місяць,
додаються добові, що, як правило, сплачуються тільки в разі присутності депутата на
засіданні палати або її органів. Тим самим встановлюється прямий зв'язок між
парламентською активністю депутата і розмірами його винагороди.

іноді цей зв'язок набуває ще більш спрямованого характеру. Зокрема, згідно з регламентом
національних зборів Франції, участь депутата менше, ніж у 2/3 загальної кількості
голосувань, що мали місце на засіданнях під час сесії, є підставою для вирахування
відповідної частини винагороди. Якщо ж депутат брав участь менше, ніж у половині таких
голосувань, то вирахування подвоюється. Проте слід зауважити, що в більшості країн члени
парламенту одержують винагороду незалежно від їхньої присутності на засіданнях або їхньої
роботи в парламентських органах.

В окремих випадках добові є єдиною формою винагороди депутатів. Така практика існує в
палаті лордів парламенту Великобританії. До цих добових також додаються кошти для
компенсації витрат членів палати на дорогу до місця розташування палати і на наймання
квартири під час парламентської сесії тощо. Різні доплати введені і в інших країнах. Зокрема,
парламентарії безкоштовно здійснюють деякі поштові відправлення або отримують
відповідну компенсацію. іноді враховуються їхні витрати на наймання допоміжних
приміщень для роботи секретарів або помічників, а також на утримання самих цих осіб.

У більшості розвинутих країн встановлені спеціальні депутатські пенсії. Практично кожний

депутат, який засідав у парламенті протягом встановленого періоду (звичайно 8-10 років), з
часом має право на таку пенсію. Пенсійний вік при цьому звичайно нижчий, ніж при
встановленні пенсії на загальних підставах.

Зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв визначає та-кож принцип

несумісності депутатського мандата і певних посад. Згідно з цим принципом, депутат
протягом усього строку своїх повноважень не може займати визначені законом посади, що
повинно сприяти його незалежності під час роботи у представницькому органі. Цей принцип
доповнює умови дискваліфікації на виборах кандидатів у депутати (принцип не-виборності).
На відміну від таких умов, несумісність мандата і певних посад стосується не кандидата, а
вже обраного депутата, який мусить відмовитися від своєї попередньої посади аби посісти
місце в парламенті.
Принцип несумісності в різних країнах визнається у різному обсязі. іноді до змісту цього
принципу відносять заборону сумісництва членства у двох палатах парламенту. З принципом
несумісності пов’язують неприпустимість поєднання депутатського мандата з постом
президента та посадами поза парламентом, крім урядових. Несумісними завжди є мандат
депутата і судові посади. Однак звичайно принцип несумісності віднесений до державної
служби.

У багатьох країнах депутатам парламенту заборонено займати невиборні посади на

державній службі і навіть посади в установах, що контролюються державою або певним
чином співвідносяться з нею У Конституції США записано, що жоден член конгресу на
період його мандата не може займати <публічну посаду на службі Сполучених Штатів> яка
була утворена або платня на якій була збільшена у відповідний період (розділ шостий, ст. 1).

Звичайно за особами, обраними в парламент, попередні місця роботи на державній службі не

зберігаються. Тим самим підкреслюється професійний характер діяльності депутатів. Разом з
тим в немало винятків з такого правила. Наприклад, в Італії державні службовці на період
обрання їх депутатами зараховуються в тимчасовий запас. По закінченні строку мандата
депутати можуть повернутись на попередні місця роботи У ФРН, Франції державні
службовці на період обрання і діяльності в парламенті можуть бути тимчасово звільнені від
виконання своїх обов'язків Для цього вони оформляють відпустку або відрядження і таким
чином за ними зберігаються відповідні права, зокрема, на просування по службі та пенсію.
Однак юридичних гарантій повернення саме на свою колишню посаду депутати не мають. У
Швеції депутати, які займають посади на державній службі, повинні на час засідань
парламенту йти у відпустку

Принцип несумісності депутатського мандата і посад на державній службі у ряді країн

визначений більш вузько. Наприклад, в Австрії державному службовцю, якщо він обраний у
парламент, надається час для депутатської діяльності і водночас зменшується посадовий
оклад на 25 % У разі практичної неможливості суміщення він звільняється з відповідної
посади. В окремих країнах робляться винятки з принципу несумісності для посад вчителів і
викладачів вузів. іноді для зайняття парламентаріями посад на державній службі потрібний
дозвіл самого представницького органу. існує і практика зайняття таких посад лише на
обмежений, визначений законом строк.

У розвинутих країнах практично повсюдно визнано несумісність депутатського мандата і

професійної служби в армії, поліції та службі безпеки. З іншого боку, принцип несумісності
звичайно припускає обрання депутата парламенту членом місцевого представницького
органу -муніципалітету. Виняток становить законодавство і політична практика Бельгії,
Італії, Казахстану, Росії та деяких інших країн.

Питання про несумісність має ще один аспект, який безпосередньо стосується членів уряду.
В президентських республіках несумісність депутатського мандата та членства в уряді і
взагалі в системі органів виконавчої влади є однією з основ державного ладу, побудованого
на засадах жорсткого поділу влад. У парламентарних за формою правління країнах, навпаки,
більш-менш послідовно діє правило, за яким міністри повинні бути членами парламенту
(звичайно нижніх палат). Вважається, що тим самим створюються умови для реалізації
принципу політичної відповідальності уряду та окремих його членів перед представницьким
органом. Це саме правило прийняте і в багатьох країнах з так званою змішаною
республіканською формою правління.

Проте існують і винятки з такого правила. Зокрема, в Казахстані, Люксембурзі, Македонії,

Нідерландах, Словаччині, Франції та Швейцарії членство в парламенті визнається абсолютно
несумісним з міністерським і портфелем. В Австрії така несумісність стосується тільки
членства в нижній і палаті. Все це не означає, що депутат не може бути призначений членом
уряду, але у випадку такого призначення він повинен відразу або у визначений строк
звільнити своє місце в палаті. В Болгарії, Естонії і Португалії в таких випадках депутати
тимчасово припиняють свої повноваження. В Люксембурзі і Нідерландах передбачено
заповнення вакансій у парламентах за рахунок так званих заступників депутатів (у
Нідерландах - надзвичайних членів). Заступників обирають на тих самих виборах, що й
депутатів. В Естонії повноваження резервних членів парламенту припиняються після
поновлення депутатських повноважень тих, хто тимчасово був членом уряду.

Інститут заступників депутатів існує також у Норвегії, Швеції та деяких інших країнах, але
має тут дещо інше призначення. Наприклад, у Швеції заступник депутата тимчасово займає
місце в палаті, коли депутат з поважних причин не може брати участь у роботі сесійних
засідань, постійних комісій чи інших парламентських структур більше місяця. Рішення про
таку заміну приймає парламент. В Австрії існує інститут запасних депутатів, яких обирають
понад визначене число членів нижньої палати. Місце в палаті вони займають лише після
появи там вакансії і користуються звичайним статусом депутата аж до закінчення строку
легіслатури.

Розглянемо питання припинення повноважень депутатів. Крім звичайної ситуації, коли

повноваження парламентаріїв припиняються у зв’язку з закінченням строку скликання
представницького органу або його дострокового розпуску чи саморозпуску, можливі й інші,
наприклад, у разі несумісності депутатського мандата і певних позапарламентських посад.
Практично в усіх країнах депутат сам може відмовитись від свого мандата. Лише в Норвегії
така відмова не припускається. В деяких країнах ця відмова має бути формально прийнята
самим парламентом (палатою) або його керівним органом (Італія, Туреччина, Фінляндія,
Швеція і Японія). У Великобританії відповідне бажання депутата може бути реалізоване
шляхом призначення його на одну з номінальних посад на <королівській службі>. Усі
відповідні посади вважаються несумісними з членством у парламенті, і тим самим питання
вирішується з урахуванням бажання депутата.

Припинення повноважень може відбуватись і у зв'язку з позбавленням депутата його

мандата. В більшості випадків це має місце, коли депутат обраний з порушенням норм права.
Підставою є рішення суду. В Португалії і Туреччині депутат втрачає свій мандат, якщо він не
бере участі в роботі парламенту або перебільшив кількість неявок туди без поважних
причин, встановлену конституцією або регламентом, або вступив до партії, від якої не
балотувався на виборах.

Існує також практика тимчасового усунення депутата, застосовувана як дисциплінарна

санкція за грубі порушення регламенту і порядку в палаті. Звичайно строк такого усунення
обмежений і не перевищує двох тижнів. Однак у будь-якому разі застосування таких санкцій
і позбавлення депутатських мандатів нетипове для державно-правового життя розвинутих
країн. По-перше, депутати звичайно дотримуються вимог культури політичної поведінки,
визначених парламентськими регламентами і традиціями. З іншого боку, згадані заходи
застосовуються обережно, з урахуванням того, що вони не повинні заперечувати принципи
парламентаризму, саму ідею народного представництва.
Лекція 11
ЛЕКЦІЯ 11. ВИКОНАВЧА ВЛАДА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ.

1.     Правовий статус глави держави країн світу.

2.     Особливості повноважень глав держав зарубіжних країн.

3.     Особливості та структура виконавчої влади.

4.     Повноваження уряду зарубіжних країн.

1.     Правовий статус глави держав країн світу.

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є

глава держави. Він начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і
юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн
функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми
правління – це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з
монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності
короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською – громадянами. Винятковим є
виконання функції глави держави колегіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави
держави згідно з чинною Конституцією 1999 р. виконує Федеральна рада, яка одночасно
є й урядом країни. Молоді національні держави, що утворилися в ході національно-
визвольних революцій і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут
одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго та ін.). У постсоціалістичних країнах
також конституційним правом закріплений інститут одноособового глави держави
(Болгарія, Чехія, Польща та ін.).

Державне право зарубіжних країн розглядає главу держави як носія вищої виконавчої
влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Однак
між тими значними повноваженнями, якими наділяє главу держави Конституція, і тією
реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни,
нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед, від форми
правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від
історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища,
яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів – й від порядку їх
обрання.

Більш широкими і реальними владними повноваженнями володіє глава держави тієї

країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія).
Дещо меншою мірою помітний його вплив на формування державної політики у
парламентарних монархіях (Великобританія, Японія) і парламентарних республіках
(Німеччина, Італія, Угорщина). Але не можна дану тезу розглядати як обов’язкову
закономірність, тому що на різних етапах історичного й соціально-економічного розвитку
зарубіжних держав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих
вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть виявлятися у згладженій
формі. Так, у сучасній Іспанії, яка за формою правління є парламентарною монархією,
глава держави – король Хуан Карлос І – посідає вельми помітне місце у вирішенні
соціально-економічних і політичних проблем країни.

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави - особа, яка

займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює
функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави
розглядається як один з вищих органів держави.

Інститут глави держави виник і сформувався у період становлення сучасної державності.

Але його генеза пов'язана з феодальною державою і навіть з більш ранніми часами, коли
монарх (правитель) не тільки виступав у ролі верховного носія влади, а й ототожнювався
з самою державою. Юридичний статус і політичне значення сучасного глави держави
залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні. Його реальна
роль у здійсненні влади багато в чому зумовлена також існуючим у країні політичним
режимом.

Статус монарха характеризується насамперед тим, що він владарює за власним правом.

Його влада є непохідною від волевиявлення якогось іншого державного органу або
виборчого корпусу, що притаманне республікам. У конституціях більшості монархій
містяться положення про те, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як
глави держави або як формального глави виконавчої влади. Вважається, що він діє за
порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Механізм таких взаємовідносин
глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнування актів монарха главою
або членами уряду. Водночас проголошується недоторканність особи монарха, яка
насамперед означає, що він не може бути звинувачений у порушенні норм права і є
непідсудним. Недоторканність монарха знаходить вияв і в тому, що посягання на його
особу звичайно відносять до тяжких злочинів. Так, у Великобританії такі посягання
кваліфікуються як державна зрада. Все це відбиває сучасне сприйняття феодального
принципу, за яким <монарх не може бути неправий, і його дії не можуть бути
неправомірними>.

Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування його влади представниками

правлячої династії. Порядок престолонаслідування, як правило, визначається
конституціями. В розвинутих країнах з парламентарно-монархічною формою правління
прийняті три системи престолонаслідування: салічна (Бельгія, Норвегія, Японія),
кастильська (Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція) та австрійська (Нідерланди).

За салічною системою наслідування престолу здійснюється тільки чоловіками за правом

первородства. Кастильська система віддає перевагу чоловікам, хоч визнає право
наслідування престолу і за жінками. Австрійська ж система зумовлює наявність такого
права у жінок лише в тому випадку, коли відсутні законні претенденти на престол
чоловічої статі. Питання престолонаслідування лише здаються малозначущими. Від їх
вирішення може залежати політична доля самої монархії. історія знає випадки
виникнення кризових і навіть конфліктних ситуацій у суспільстві через вакантність
престолу монарха.

Вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певні юридичні наслідки.
Одним з таких наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового
правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. Конституції
багатьох парламентарних монархій регламентують порядок встановлення регентства та
його здійснення. Регентство може бути встановлене і за умов тимчасової недієздатності
монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. іноді воно виконує роль гнучкого
політичного інституту.

Конституції більшості парламентарних монархій відносять вирішення питання про

заміщення вакантного престолу монарха за умов відсутності законних спадкоємців до
компетенції парламентів. Усунути монарха з престолу юридичними засобами практично
неможливо, але його можна примусити зректися престолу. Новітня історія знає також
немало випадків, коли монарха усували з престолу за наслідками кардинальної зміни
політичної системи і державного ладу (Болгарія, Греція, Італія, Румунія тощо).

До особливостей конституційного статусу монарха слід також; віднести наявність у нього

спеціальних особових прав, пільг і привілеїв, зокрема права на титул. Прийняті такі титули
монархів, як імператор, король, великий герцог, князь, султан, емір тощо, до яких
звичайно додають різні почесні іменування монарха, назви територіальних володінь, та в
яких вказують на династичні зв'язки. В наші дні значення монаршого титулу в розвинутих
країнах суто формальне.

Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за , рахунок так званого
цивільного листа - особливої статті у державному : бюджеті, де визначені кошти на
утримання монарха, а також звичайно і його найближчих родичів та двору. Передбачає
цивільний лист і деякі | інші витрати, пов'язані з інститутом монархії. За своєю природою
він не стосується майна, що є у власності монарха та його сім'ї.

Однією з особливостей статусу монарха є те, що в конституціях деяких держав

встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія,
Норвегія, Швеція). Аналогічні положення можна знайти в конституціях, прийнятих у так
званих мусульманських країнах, форма правління яких визначається як дуалістична
монархія (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко). Цієї умови додержуються і в
абсолютних монархіях, де не існує конституцій (Оман, Саудівська Аравія). Нерідко
монархи проголошуються духовними лідерами на теренах своїх країн.

Правове становище монарха, на відміну від президента, характеризується двома

основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається незалежною
від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Він владарює безстроково
(обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної
влади у країні. По-друге, влада монарха спадкова й переходить від одного представника
царюючої династії до другого за встановленим законом порядком. Новелою державного
права теперішнього дня є «виборна» монархія. Так, згідно з Конституцією Малайзії 1957 р.
глава держави обирається на п’ять років із султанів дев’яти штатів (у Федерації є 13 штатів,
з яких дев’ять очолюються султанами-наступниками). Виборною є й посада глави
держави – шейха в ОАЕ. Його обирає на п’ять років Верховна рада емірів – вищий орган
влади у країні. Монарх як глава держави, на відміну від президента, володіє рядом прав і
прерогатив. Це і суто зовнішні атрибути монаршої влади, і така досить серйозна
прерогатива, як абсолютне вето. До зовнішніх атрибутів монаршої влади належить право
на титул і особливу назву: «король» чи «королева» у Великобританії, Швеції, в Іспанії;
«імператор» в Японії; «емір» у Кувейті; «султан» в Омані; «князь» – у Монако і
Ліхтенштейні. Титул зумовлює й обов’язкову форму звертання до монарха: «Ваша
величність». У титулі звичайно перераховуються володіння монарха, підкреслюється
божественне походження його влади тощо. У всіх монархічних державах за їх главами
визнається право на утримання двору, тобто особливого штату посадових осіб, які
відають не державними, а особистими справами монарха. Цей штат досить великий і
коштує платникам податків дуже дорого. Грошове утримання монархів складається з
прибутків від їх особистого майна й асигнувань з державного бюджету. Розмір суми на
утримання монарха, а також членів його родини звичайно встановлюється законом
парламенту на початку кожного царювання і сплачується за цивільним листом.

Мимоволі постає питання, чому практичні англійці дозволяють собі витрачати мільйони
на утримання королівської родини та ще й з повним набором середньовічних інститутів і
атрибутів? Головна причина збереження інституту монарха за умов сьогодення полягає в
тому, що він є вигідним певним політичним силам. Незважаючи на те, що в усіх
парламентарних монархіях (а їх абсолютна більшість порівняно з дуалістичними й
абсолютними) спостерігається практична нуліфікація повноважень монарха, сили, що
зацікавлені в монархові, доводять і домагаються збереження цього анахронізму
попередньої епохи. Справа полягає у тому, що прерогативи монарха значно ширші за
президентські. Це й абсолютне вето, яке, на відміну від президентського скасувати не
можна, це й достроковий розпуск нижньої палати парламенту, це й усунення уряду.
Навіть наділений широкими повноваженнями Президент США всім набором таких дієвих
прерогатив не володіє. Збереження монархії і великих повноважень монарха дозволяє у
кризових ситуаціях, за умов різкого загострення соціальних проблем і конфліктів
використовувати цей інститут владними силами. Крім того, слід зазначити, що політичні
сили, які перебувають при владі, за сучасних умов виробили інші шляхи впливу на
вирішення питань зовнішньої та внутрішньої політики в обхід монарха (делеговане
законодавство, лобізм тощо). Саме тому в багатьох країнах монархові прерогативи нібито
перебувають у стані летаргійного сну. Але не викликає сумніву те, що коли цього
вимагатимуть обставини, вони негайно будуть використані. Правлячим колам вигідне
збереження монархів і їхніх широких повноважень на випадок завоювання
демократичними силами більшості у парламенті, представництва в уряді й зміни ними
державного курсу в певному напрямі. Тоді вони зможуть скористатися повноваженнями
монарха як дієвим конституційним резервом.

Говорячи про причини збереження монархії як форми правління і монарха як глави

держави при цій формі організації влади, не можна не згадати й такий чинник, як данина
традиції, консерватизму в організації функціонування державної влади. У даному випадку
не можна не враховувати, що засоби масової інформації повсякчас і цілеспрямовано
підтримують у свідомості народу імідж монаршої нейтральності, імідж монарха, що стоїть
над усіма класами й політичними течіями, імідж неупередженого вирішення монарших
справ і проблем. Вони доводять, що монарх – символ єдності нації, особа, яка піклується
про її згуртованість, тощо. Безперечно, допомогу тут їм надає служба «паблік рілейшнз».
Головна відмінність президента від монарха полягає у тому, що президент – це посада
виборна – по-перше, і строкова – по-друге. Зазвичай, президентів обирають згідно з
конституцією на строк від 4 до 7 років. На 4 роки обирається президент у США, Колумбії,
Коста-Ріці, на 5 років – у Німеччині, Китаї, Болгарії, Індії, Угорщині, Чехії; на 6 років – в
Австрії, Фінляндії; на 7 років – в Італії.
Безумовно, перевагою президентської посади порівняно з монаршою, з позиції
демократії, є те, що на цю посаду може бути обраний будь-який громадянин республіки,
який відповідає встановленим цензам, згідно з його заслугами і достоїнствами в очах
співвітчизників. Разом із тим, необхідно враховувати, що вирішальне значення мають не
демократичні конституційні декларації, які нерідко виявляються формальними, а те, що
правлячі політичні сили використовують усі засоби, щоб ретельно відібрати і провести на
вищий державний пост лише тих кандидатів, чия діяльність збігається з інтересами
соціальних кіл, в чиїх руках сконцентрована економічна могутність країни. Внаслідок
цього безперервно зростає вартість виборчих кампаній, які обходяться сьогодні вже в
сотні мільйонів доларів, марок, франків, фунтів стерлінгів тощо.

Нині у зарубіжних країнах склалося кілька способів обрання президентів: прямі,

посередні, внутрішньопарламентські вибори. На цьому питанні слід спинитися
докладніше, оскільки спосіб обрання президента має велике політичне значення, впливає
на відносини президента з парламентом і урядом. Під час прямих виборів президента
(Франція, Австрія, Болгарія, Польща, Румунія, Чехія) останній одержує мандат на посаду
глави держави від виборчого корпусу, який його обрав. Це дозволяє йому проводити
незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти всупереч
волі парламенту. Ці обставини створюють сприятливі умови для використання
авторитарних методів управління у країні (наприклад у Франції). Таким чином, прямі
вибори президента при всьому їхньому зовнішньому демократизмі є найменш
демократичним способом заміщення посади глави держави.

При посередніх виборах президент обирається без участі парламенту. Яскравим

прикладом таких виборів можуть бути вибори у США, де президент призначається на
посаду колегією виборщиків, які, своєю чергою, обираються прямим голосуванням по
штатах. Згідно зі ст. ІІ (розд. 1) та поправками 12 і 23 до Конституції США 1787 р. кожний
штат обирає кількість виборщиків, що дорівнює загальній кількості сенаторів і
представників, яких штат має право направляти до Конгресу. Посередні вибори
президента, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від
парламенту, а в деяких випадках і протиставити себе такій установі. Про це свідчить той
факт, що найширше право вето в зарубіжних країнах використовують ті президенти, які
стали главами держав внаслідок прямих або посередніх виборів (США, Франція, Польща).
Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (багатоступеневі вибори)
характерний для парламентарних республік (винятки становлять Австрія, Ірландія,
Ісландія, де вибори прямі). І якщо за прямих виборів виборець висловлює свою волю,
безпосередньо голосуючи «за» або «проти» президента, якщо при посередніх виборах
його воля опосередкована колегією виборщиків, то за багатоступеневих виборів воля
виборців опосередковується депутатами парламенту.

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президента є однією з конституційних

гарантій того, що глава держави не протиставлятиме себе парламенту, не прагнутиме до
розширення своїх повноважень у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Цьому сприяє
і контрасигнатура актів глав держав у всіх парламентарних республіках. Державне право
зарубіжних країн наділило главу держави властивістю безвідповідальності за його
діяльність. Монарх не несе парламентської (тобто політичної) відповідальності за свої дії
довічно, президент – на строк свого обрання. У парламентарних монархіях і
парламентарних республіках це обґрунтовується тим, що глава держави діє за порадами
своїх міністрів, які й несуть відповідальність за них – інститут контрасигнатури. Будь-який
акт, що виходить від глави держави, набуває юридичної сили тільки тоді, коли він
одержує скріпу (підпис – контрасигнатуру) відповідного міністра, до ведення якого цей
акт належить. Без скріпи міністра або прем’єр-міністра акт глави держави недійсний.
Таким чином, жоден акт глави держави не набуває юридичної сили, якщо не відповідає
волі уряду. Таке становище є правовою основою для концентрації виконавчо-
розпорядчої влади в руках уряду парламентарних держав. Інститут контрасигнатури
закріплюється і в напівпрезидентській республіці, класичним прикладом чого є Франція
(ст. 19 Конституції Франції).

У деяких постсоціалістичних країнах також пішли шляхом введення в практику

конституційно-правових відносин контрасигнатури актів глави держави. У ст. 102 (2)
Конституції Республіки Болгарія говориться, що акти, які підписує президент, «підписує
також голова Ради Міністрів або відповідний міністр». Винятками із загального правила
про безвідповідальність глави держави за дії щодо виконання ним своїх функцій, є три
випадки, коли його можна буде судити в порядку окремої процедури – імпічменту.
Імпічмент – у дослівному перекладі означає «брати під сумнів», «притягувати до суду». Це
трапляється у разі державної зради, порушення Конституції і законів, хабарництва.
Імпічмент як процедура притягнення до відповідальності й суду вищих державних осіб у
державній ієрархії з’явився вперше у Великобританії наприкінці XІV ст. За сучасних умов –
це досить тривала процедура, що складається з кількох стадій: порушення справи,
притягнення до кримінальної відповідальності й суду над главою держави (в порядку
імпічменту можуть притягатися до відповідальності віце-президент, міністри, члени
органів конституційного нагляду, голови палат парламентів).

На відміну від монарха, главу держави в республіці - президента - обирають. Як

зазначалося, порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного
правління. У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською
формою правління главу держави обирають . шляхом проведення загальних виборів, які
звичайно мають прямий характер, хоча трапляються і винятки.

Конституції і виборче законодавство визначають і деякі інші цензи. Так, кандидат у

президенти Литви повинен мешкати в країні протягом трьох останніх перед виборами
років. Кандидат у президенти Греції повинен бути громадянином цієї країни і мати батька
- грецького громадянина. При цьому відповідного громадянства він має набути не
пізніше, ніж за п'ять років до свого балотування. Кандидат у президенти Болгарії
зобов'язаний мешкати в країні протягом останніх п'яти років перед балотуванням. В
Узбекистані відповідний строк вдвічі, а в Киргиз-стані - втричі більший. В Казахстані,
Молдові і Росії вимога постійного проживання кандидата у президенти не пов'язується з
датою проведення виборів. У США не може балотуватися на виборах президента особа,
яка не є громадянином цієї держави за народженням і не проживала постійно на її
території протягом 14 років.

Строк повноважень президентів звичайно варіюється від чотирьох до семи років.

Зокрема, чотирирічний строк встановлений в конституціях Ісландії, Молдови, Росії,
Румунії, Угорщини і США, п'ятирічний - Греції, індії, Кіпру, Португалії, ФРН, більшості країн
Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР,
шестирічний - Австрії, Мексики і Фінляндії, семирічний - Ірландії, Італії, Туреччини і
Франції. В Європі тільки в Латвії строк повноважень президента становить три роки.
У країнах, що розвиваються, прийняті аналогічні строки повноважень глав держав. Однак
новітня історія знає немало прикладів, коли конкретна особа проголошувалася
президентом безстрокове (Філіппіни) або довічним президентом (Екваторіальна Гвінея,
Туніс, Уганда тощо). У деяких випадках під час проголошення республіканської форми
правління певну особу прямо в конституції визнавали президентом (Гамбія, Замбія, Кенія,
Малаві тощо). іноді цю особу з часом також проголошували довічним президентом.

Конституції багатьох держав встановлюють обмеження на переобрання президентів. У

Мексиці не припускається навіть повторне обрання однієї і тієї самої особи. В Ірландії,
США і в багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше
двох разів. В Австрії і ФРН, а також у більшості країн Центральної і Східної Європи
можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого
строку його перебування на цьому посту. Це не заперечує можливості з часом знову
балотуватися на виборах президента. Відповідні обмеження встановлені в конституціях
держав, що утворилися на терені колишнього СРСР. У Конституції Португалії застережено,
що третє обрання президентом однієї і тієї самої особи можливе лише тоді, коли після
закінчення другого строку перебування її на відповідному посту мине п'ять років.

Звичайно пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи,
що його займала. Достроково вакантним цей пост може стати внаслідок смерті,
недієздатності або добровільної відставки президента, а також усунення його з поста
через притягнення до відповідальності у порядку імпічменту або інших подібних
процедур.

Іноді встановлюється порядок дострокового усунення президента з поста на основі

результатів референдуму. В Ісландії такий референдум проводиться за рішенням
парламенту, прийнятим 3/4 його складу. В разі відхилення на референдумі пропозиції
парламенту, останній розпускається. В Австрії референдум про усунення президента
може бути проведений за вимогою так званих федеральних зборів, які є спільним
засіданням палат парламенту. Федеральні збори скликає глава уряду (канцлер) після того,
як це більшістю в 2/3 голосуючих вирішить нижня палата. Якщо вимога федеральних
зборів не одержить необхідної підтримки на референдумі, це означає переобрання
президента і призводить до розпуску нижньої палати. В обох країнах - в Ісландії і в Австрії
- у період між прийняттям рішення про відповідний референдум і проголошенням його
результатів президент не може виконувати свої функції.

Конституції по-різному визначають порядок заміщення поста президента, що став

достроково вакантним. У США прямим конституційним <спадкоємцем> президента є
віце-президент. Останній не тільки тимчасово заміщує президента під час його відсутності
або недієздатності, а й займає президентський пост у випадках його вакантності через
відставку чи смерть президента. Спікер палати представників конгресу є другим після
віце-президента на заміщення поста президента. Однак найхарактернішим є те, що на
відміну від переважної більшості країн, де заміщення поста президента здійснюється
тимчасово, до його дострокових виборів, у США віце-президент займає відповідний пост
до кінця встановленого строку повноважень. У Мексиці і в деяких інших президентських
республіках у таких випадках пост займає обраний парламентом тимчасовий президент.

У парламентарних республіках передбачається тимчасове заміщення поста президента

лише до нових виборів, які мають відбутися у найближчий, визначений конституцією, час.
У Болгарії та індії пост президента тимчасово заміщує віце-президент, у більшості країн -
голова парламенту (нижньої палати), у Польщі - голова нижньої, а за ним і верхньої
палати, в Італії, Казахстані, Румунії, Франції та Югославії - голова верхньої палати
парламенту. В Австрії, Росії, Словаччині і Фінляндії відповідне заміщення здійснює глава
уряду, а в Ірландії та Ісландії - спеціальна колегія, до складу якої входять голови палат
(парламенту), голова верховного суду (в Ісландії ще й глава уряду).

До особливостей конституційного статусу глави держави в деяких парламентарних

республіках і республіках із змішаною формою правління віднесене те, що тут
утворюються спеціальні органи, які покликані сприяти реалізації президентами своїх
повноважень: державна рада - в Ірландії і Португалії, рада республіки - в Греції. В
діяльності таких органів певною мірою долається дуалізм виконавчої влади, розподіленої
між президентом і урядом.

Так, в Ірландії президент може здійснювати свої повноваження тільки за пропозицією

уряду, за винятком випадків, коли глава держави за конституцією діє на власний розсуд
або за консультацією чи згодою з державною радою. Зокрема, після таких консультацій
президент може у будь-який час скликати парламент, звернутися до парламенту або нації
з посланням, винести законопроект на референдум, передати прийнятий парламентом
закон до верховного суду для визначення його відповідності конституції тощо.

В Португалії державна рада уповноважує президента на розпуск парламенту і

представницьких органів автономних областей, на проголошення війни та укладення
миру, а також на вирішення ряду інших важливих питань. На звернення президента вона
дає йому поради з проблем, що виникають у процесі реалізації ним повноважень.

Дещо відмінна за своєю природою рада республіки у Греції. Вона не є постійно діючим
інститутом і формується у випадках, передбачених конституцією, або тоді, коли глава
держави вважає це за доцільне. Рада республіки готує президенту висновки з питань
формування уряду, якщо жодна з політичних партій не має абсолютної більшості місць у
парламенті, а також з питань розпуску представницького органу.

До складу рад входять різні посадові та інші особи. Членами державної ради Ірландії є
прем'єр-міністр та його заступник, а також державний радник з юридичних питань, який
водночас представляє державу у судовому процесі (генеральний аторней). Сюди також за
згодою можуть бути введені ті особи, які раніше займали пости і посади президента,
прем'єр-міністра і голови вищого суду. Сам президент має право визначити ще сім членів
державної ради. У Португалії до складу відповідного органу входять голова парламенту,
прем'єр-міністр, голова конституційного суду, проведор юстиції (уповноважений
парламенту з питань прав людини), глави урядів автономій, а також усі колишні
президенти. У Греції потенційними членами ради республіки є прем'єр-міністр, голова
парламенту, лідер головної опозиційної партії і всі колишні президенти та прем'єр-
міністри. Очолюють ці ради глави відповідних держав.

2.     Особливості повноважень глав держав зарубіжних країн.

Численні повноваження глави держави можна звести до п’яти основних груп: а) у сфері
управління й формування уряду; б) у законодавчій галузі; в) у плані зовнішньої політики; г)
у судовій галузі; д) надзвичайні повноваження. Глава держави як одноособовий носій
влади щодо управління країною здійснює свою виконавчо-розпорядчу діяльність щодо
впровадження у життя економічного та політичного курсу, законів, спираючись на
урядові структури й адміністративний апарат держави. У зв’язку з цим виявлення його
ролі у справі формування уряду й адміністрації має істотне значення. У президентських
республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фактично особисто
формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в
ролі його радників і помічників, а прийняття політичних рішень залишається
прерогативою виключно глави держави. Глава держави за цих форм правління виступає
практично як одноособовий носій виконавчої влади.

У напівпрезидентській республіці глава держави особисто призначає прем’єр-міністра, а

за його поданням – членів уряду. При цьому на його дії не впливає згода парламенту або
однієї з палат. Водночас президент за даної форми правління не може не враховувати під
час формування уряду розстановку політичних сил у нижній палаті парламенту, оскільки
хоча й формально, але уряд несе відповідальність за свою діяльність перед парламентом
(ст. 20 Конституції Франції 1958 р.). В управлінні країною глави держав спираються на
широкий адміністративний апарат, очолюваний найбільшими прибічниками й
довіреними особами. Це апарат помічників і радників глави держави, які набувають
дедалі вагомішої сили в управлінні державою, ніж відповідні міністри.

Глави держав наділені широкою регламентарною владою. Видані ними нормативні акти
повинні мати підзаконний характер і загальнообов’язкову силу на всій території країни. У
конституційно_правовій практиці зарубіжних держав, згідно з нормами державного
права, склалися різні методи й форми участі глави держави у законодавчому процесі.
Порівнюючи політичну практику різних держав з урахуванням особливостей кожної
країни, не можна не дійти висновку, що глава держави в змозі чинити й чинить значний
вплив на розробку і прийняття політичних рішень, втілених у формі закону.
Повноваження глави держави у законодавчій галузі стосуються як законодавчої
ініціативи й утвердження законопроектів, так і промульгування (опублікування в
офіційному виданні) законів. Право законодавчої ініціативи глави держави за будь-якої
форми правління є невід’ємною частиною урядової ініціативи, але виявляється вона в
різних країнах по-різному.

Однак найбільш ефективним засобом впливу глави держави на законодавчий процес

слід визнати інститут «вето». Вето – це прерогатива глави держави відмовити у підписанні
законопроекту. Згідно із зарубіжними конституціями законопроект набуває нової якості –
силу закону – тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписати і ввести в дію
законопроект шляхом його промульгування. Для цього главі держави конституцією
конкретної країни визначається термін, протягом якого він повинен або схвалити
законопроект, або відмовити в його підписанні. Як правило, такий термін обмежений 10–
15 днями (ст. І розд. 7 Конституції США; ст. 10 Конституції Франції; ст. 88 розд. 3 Конституції
Болгарії).

Конституційному праву зарубіжних країн відомі такі види вето: а) абсолютне; б)

відкладальне; в) вибіркове; г) «кишенькове». Абсолютне вето (резолютивне) – це
виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково зветься абсолютним,
оскільки заборону монарха парламентарії подолати не можуть. Винятком із загального
правила, що абсолютне вето – це вето глав монархічних держав, є Королівство Норвегія,
де король має право лише відкладального вето. Відкладальне, або суспензивне, вето є
прерогативою глав держав із республіканською формою правління, тобто президентів.
Його специфіка, полягає у тому, що заборона глави держави може бути подолана
парламентом або може мати тимчасовий характер. Вибіркове вето являє собою,
порівняно з відкладальним, досить гнучку й тому більш цілеспрямовану зброю в руках
глави держави. Його закріплення і використання конституційним правом Аргентини,
Мексики, Франції дозволяє главі держави накласти заборону не в цілому на
законопроект, а на його окремий розділ, статтю, параграф. Правом вибіркового вето
наділені й широко користуються губернатори більшості штатів США. Це право забезпечує
губернаторам вплив на розподіл бюджетних коштів у штатах.

«Кишенькове» вето є специфікою конституційного права США. Воно використовується

тоді, коли десятиденний термін для розглядання законопроекту президентом
припиняється завершенням сесії Конгресу або перенесенням його засідань. Дана ситуація
використовується президентом, якщо конкретний законопроект його не влаштовує, він не
хоче його підписувати, а водночас він не хотів би скористатися відкладальним вето, тому
що стосовно такого законопроекту відкладальне вето може підірвати його авторитет. Тоді
президент відкладає законопроект («кладе до кишені»), він його не підписує під
приводом, що десятиденний термін порушено, Конгрес розпущено, й повертати
законопроект немає куди. У подібному випадку законопроект не набуває юридичної сили
(«кишенькове вето») й не одержує встановленої конституцією заборони (відкладальне
вето). Конгрес не має спроможності подолати «кишенькове вето», тому що жодної
процедури на цей випадок не передбачено. У такий спосіб президентська «бездіяльність»
набуває сили абсолютного вето.

Після повернення з канікул Конгрес знову може прийняти до розгляду даний

законопроект, але, починаючи з першої стадії законодавчого процесу – як новий
законопроект. Нерідко така ситуація завершується тим, що після закінчення досить
тривалого терміну відпадає потреба у подібному законопроекті. Інститут вето у будь-якій
формі не можна визнати демократичним, оскільки він становить діяльність виборного,
представницького органу в залежність від одноособового глави держави, за яким завжди
стоять певні політичні сили. Право вето скасовано в Іспанії, Швеції, Японії.
Зовнішньополітичні повноваження глави держави дуже широкі й різноманітні. Він
здійснює верховне представництво країни у міжнародних відносинах. Насамперед, він не
потребує особливого повноваження, воно випливає з його статусу. Як глава держави він
має право на особливо урочистий прийом, а дипломатична практика не розрізнює
монарха і президента. Главі держави надане право ведення міжнародних переговорів,
укладення міжнародних договорів і угод, а також їх денонсація (за згодою парламенту).
Він призначає і приймає послів, посланців та інших дипломатичних представників. Йому
(за санкцією парламенту) надане право оголошення війни та укладення миру (ст. ІІ розд. 2
Конституції США; ст. 87 Конституції Італії; ст. 14 Конституції Франції; ст. 7 Конституції Японії;
ст. 98 Конституції Болгарії; ст. 59 Конституції ФРН).

Повноваження глави держави в судовій сфері включають право помилування,

пом’якшення або заміни покарання, право амністії, призначення судів. Главі держави
надане право нагороджувати орденами, медалями та іншими відзнаками, право
присвоювати почесні звання та титули. Йому належить найперше місце у різноманітних
церемоніях і святах, включаючи національні свята, військові паради, відкриття
університетів, спортивних змагань тощо. Глава держави проголошується конституціями
зарубіжних держав головою або головнокомандувачем збройних сил країни (оперативне
керівництво різними родами військ здійснюють міністри оборони).

За умов стихійного лиха (землетруси, урагани, катастрофи, епідемії, аварії на АЕС) або під
час соціальних вибухів (масові заколоти, міжнаціональні конфлікти) главі держави надане
право на введення у країні або на частині її території надзвичайного стану (ст. 16
Конституції Франції; статті 87, 88 Конституції РФ). Наслідком введення надзвичайного
стану є розширення дискреційних повноважень глави держави, впровадження
авторитарних методів керівництва, заборона мітингів, вуличних процесій, введення
цезури, комендантської години, обмеження або заборона діяльності політичних партій.
Таким чином, глава держави наділяється згідно з нормами державного права зарубіжних
країн досить широкими повноваженнями, особливо у президентських і
напівпрезидентських республіках і дуалістичних монархіях. У парламентарних державах їх
повноваження менш широкі й обмежуються активною урядовою діяльністю.

Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг його

повноважень. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від
виборчого корпусу і завжди наділений широкими і реальними владними
повноваженнями. Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи
не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Це стосується і глав держав у
деяких країнах із змішаною республіканською формою правління.

У парламентарних республіках глава держави отримує мандат від парламенту, і його

влада є похідною. Він звичайно не має істотних владних повноважень і реалізує свою
компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента в цілому
аналогічний статусу глави держави у парламентарній монархії.

Що ж стосується більшості країн із змішаною республіканською і парламентарними

формами правління, то тут глави держав навіть формально відокремлені від виконавчої
влади. З іншого боку, вони наділені певними повноваженнями у зв'язку з
функціонуванням виконавчої влади, зокрема, беруть участь у формуванні урядів. Проте в
цілому реалізація повноважень глав держав звичайно не пов'язана з їх власною
ініціативою і зумовлена волевиявленням інших органів, насамперед уряду. Водночас
повноваження глав держав у цих країнах не слід сприймати як абсолютно фіктивні. Реалії
державно-політичного життя свідчать, що за певних обставин президент або монарх
може діяти на власний розсуд. В умовах кризової ситуації глава держави,
використовуючи свій авторитет у суспільстві і міжпартійні суперечності, іноді здатний
активно впливати на розвиток подій, приймати важливі політичні рішення.

В усіх державах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління,

крім тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, важливим засобом забезпечення
главою держави своєї компетенції є контрасигнування - скріплення підписом глави уряду
та (або) окремого міністра рішення, прийнятого главою держави. Без такого підпису
рішення не дійсне. У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування різна.
В країнах з парламентарними формами правління контрасигнуються всі або майже всі
акти президента (монарха), включаючи рішення про призначення глави і членів уряду,
про промульгацію закону, про повернення закону на повторний розгляд у парламент і
про розпуск парламенту.

Інститут контрасигнування, використовуваний у таких формах і обсязі, не позбавлений

суперечностей. Найбільше запитань виникає з приводу вимоги скріплення підписом
глави уряду рішення глави держави про його ж призначення. Особливо це стосується
ситуації, коли глава уряду контрасигнує акт про своє призначення ще до прийняття
присяги або до інших дій, які б свідчили про офіційне займання посади. Підпис
відповідної особи під актом про її призначення є по суті підтвердженням прийняття цього
призначення. Тому цілком виправданою є практика тих країн, де акт про призначення
глави уряду контрасигнується головою палати парламенту, перед якою уряд несе
політичну відповідальність (Іспанія).

Досить реальною є ситуація, пов'язана з контрасигнуванням акта глави держави про

розпуск парламенту, коли члени уряду, які скріплюють своїм підписом цей акт, не
користуються довірою представницького органу. В деяких країнах глава держави не
чекає ініціативи з боку уряду і сам пропонує йому визначитися з приводу розпуску
парламенту. Це підносить роль глави держави у використанні відповідного
повноваження на більш високий рівень.

У країнах, де глава держави наділений більш широкими і реальними повноваженнями,

сфера застосування інституту контрасигнування обмежена. Так, у Франції не потребують
контрасигнування рішення президента про призначення прем'єр-міністра, про
референдум, про розпуск нижньої палати, про заходи надзвичайного характеру
(надзвичайний стан), про призначення членів органу конституційного контролю -
конституційної ради та передання на її розгляд законопроектів тощо. У Польщі не
контрасигнують рішення президента про утворення уряду і призначення його глави, про
скликання засідань уряду і прийняття його відставки, про реалізацію права законодавчої
ініціативи, про розпуск нижньої палати парламенту тощо. Досить широке коло питань
вирішують самостійно глави держав у Португалії, Румунії і в цілому ряді інших країн.

Інститут контрасигнування не можна сприймати однозначно і пов’язувати його лише з

відсутністю у глав держав реальних владних повноважень. Як свідчить державно-правова
практика, такий зв'язок не завжди наявний. Призначення контрасигнування, яке має
досить давню традицію, виявляється насамперед у тому, щоб зняти політичну
відповідальність за прийняті рішення з глави держави і покласти її на уряд та окремих
його членів.

Існує інше тлумачення цього інституту, за яким контрасигнування забезпечує гарантії

проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи - глави
держави та уряду. В юридичній теорії також прийнято, що відповідний підпис
компетентного члена уряду може лише посвідчувати законність акта глави держави, його
відповідність вимогам основного закону. Отже, інститут контрасигнування є важливою
складовою державно-правової практики країн з парламентарними і змішаною
республіканською формами державного правління.

Конкретний зміст компетенції глави держави тією чи іншою мірою співвіднесений із

здійсненням законодавчої, виконавчої і судової влади. Її обсяг і вияви зумовлені формою
правління.
У сфері, пов'язаній з реалізацією законодавчої влади, одним з повноважень глав держав є
їхнє право скликати парламент на чергові сесії. Таким правом вони наділені в ряді країн з
парламентарними і змішаною республіканською формами правління. В Італії президент
визначає день початку роботи парламенту на кожній сесії, а у Фінляндії відкриває і
закриває його засідання. У Бельгії парламент збирається за власним правом, але глава
держави може скликати його зі своєї ініціативи. У Росії таке передбачено лише щодо
нижньої палати. У деяких країнах глава держави може відкласти на певний час початок
парламентської сесії. Визнається і право глави держави на скликання надзвичайної сесії.
Відповідні повноваження здійснюються главою держави на умовах, визначених у
конституціях.

У більшості країн Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені

колишнього СРСР, за главами держав визнається право законодавчої ініціативи. Таке
право є нетиповим для країн Західної Європи. У президентських республіках воно також
заперечується, виходячи з прийнятого тут тлумачення поділу влад як жорсткого. Право
глави держави на законодавчу ініціативу у парламенті об'єктивно посилює його статус.
Проте з цього не слід робити висновок про домінуюче положення глави держави
відносно інших вищих органів. Його співвідношення з парламентом у державному
механізмі можна визначити тільки на основі аналізу усіх повноважень, які формують так
звану систему стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою владою.

До найважливіших повноважень глав держав у сфері здійснення законодавчої влади слід

віднести право вето і право повернути закон для повторного розгляду до парламенту.
Реалізація цих прав пов'язана з процедурою промульгації і певною мірою є її
альтернативою.

Між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону, яка може бути
висунута главою держави до закінчення строку промульгації, процедурне менше зв'язує
парламент. Вона практично є пропозицією ще раз обговорити зміст закону і провести по
ньому голосування. При цьому парламент може обмежитися голосуванням. Повторно
закон має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів, хоч іноді для цього достатньо
простої більшості, тобто більшості кворуму. Прийнятий у такий спосіб закон передається
главі держави, який зобов'язаний його підписати і обнародувати у визначений
конституцією строк. Відповідні процедури встановлені основними законами більшості
держав з парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами
правління.

На відміну від повернення на повторний розгляд, вето на закон є більш активним

вторгненням у законодавчий процес. Застосування главою держави процедури вето
потребує повторного проходження закону у парламенті, хоча звичайно у дещо
спрощеному порядку. Остаточне рішення приймається за результатами голосування на
основі кваліфікованої більшості голосів. За цим вето глави держави вважається
подоланим.

Право вето глави держави має свої витоки в практиці владних стосунків часів феодалізму.
і в наші дні конституції більшості парламентарних монархій прямо встановлюють або
припускають його використання (Великобританія, Данія, Люксембург, Нідерланди та
Норвегія). Звичайно це вето має абсолютний характер, і у випадку його застосування
закон був би, по суті, скасований. Але на практиці від такого повноваження монарха
відмовились, що підтверджує природу відповідної форми державного правління. До того
ж рішення глави держави про використання права вето тут підлягає контрасигнуванню
урядом. Тим самим теоретично виникає парадоксальна ситуація: уряд, який спирається на
парламентську більшість і в основному ініціює законотворчість, наділяється засобом
стримування її. На думку одних дослідників, право вето монарха є конституційною
фікцією, інші ж вважають його своєрідною резервною зброєю правлячих кіл.

Дещо інший характер має право вето монарха, передбачене в Конституції Норвегії. Для
його подолання закон має бути знову прийнятий парламентом двох скликань, причому
засідання, на яких представницький орган розглядатиме його, повинні бути віддалені
одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. Подібне вето називається
відкладальним (суспензивним). У сучасному державно-політичному житті цієї країни були
випадки застосування главою держави вето і подолання його парламентом.

Право вето визнане і за конституціями ряду країн із змішаною республіканською формою

правління (Білорусь, Киргизстан, Польща, Португалія і Росія). Прийняті повторно на основі
кваліфікованої більшості закони президенти зобов'язані підписати і обнародувати. В
цьому полягає відмінність від процедури вето за Конституцією США, згідно з якою
прийнятий повторно закон не потребує санкції президента. В усіх названих країнах
рішення президентів про промульгацію контрасигнування не потребують. У Фінляндії
контрасигнування таких рішень є необхідним, що фактично означає участь уряду в
реалізації главою держави права вето.

В Ісландії існує своєрідний замінник вето президента. Якщо він не промульгує закон,
останній все ж стає законом і набуває чинності. Проте відповідний закон може бути
винесений на референдум, і у випадку відхилення за його результатами стає недійсним. В
Латвії президент наділений правом відкласти обнародування закону на два місяці.
Відповідний акт виноситься на референдум за вимогою десятої частини виборчого
корпусу. Референдум не проводиться за умов, якщо парламент повторно схвалить закон
більшістю у 3/4 його складу.

Не менш важливим повноваженням глав держав у сфері реалізації законодавчої влади є

право розпуску парламенту або його нижньої палати. У президентських республіках глави
держав такого права не мають, що зумовлено вимогами жорсткого поділу влад. Не
мають відповідних повноважень і глави держав у таких парламентарних монархіях, як
Норвегія і Швеція.

У деяких парламентарних монархіях (Великобританія, Бельгія, Данія, Люксембург)

вирішення всіх питань щодо розпуску парламенту формально вважається конституційною
прерогативою глави держави. Останнє не відповідає дійсності: монарх майже завжди
приймає відповідне рішення, виходячи з позиції глави уряду. В реальному державно-
політичному житті уряд і його глава намагаються не створювати ситуацій, за яких глава
держави мусив би вдаватися до розпуску парламенту, і будують свої стосунки з
представницьким органом в рамках усталених політичних традицій демократичного
характеру.

Особливістю деяких новітніх конституцій є те, що в них досить детально регламентується

реалізація главою держави свого права на розпуск парламенту у зв'язку з відсутністю
підтримки уряду з боку представницького органу. В Греції президент після консультації з
радою республіки може розпустити парламент, якщо представницький орган прийняв
резолюцію осуду щодо двох урядів протягом першого року після його обрання. Це його
рішення не потребує контрасигнування. В Румунії президент також на власний розсуд і
після консультацій з головами палат парламенту і лідерами фракцій може розпустити
парламент, якщо останній протягом шістдесяти днів після першого звернення двічі
відмовить уряду у довірі. В Росії президент може розпустити нижню палату парламенту,
якщо вона повторно протягом трьох місяців виразить недовіру уряду. Подібні положення
можна знайти в конституціях Литви, Молдови, Португалії, Словаччини, Угорщини і Чехії.

У багатьох новітніх конституціях передбачене право глави держави розпустити парламент

за умов, якщо вичерпана встановлена процедура формування уряду, і останній так і не
був сформований. У Болгарії, Греції, Польщі, Португалії, Росії, Туреччині та в деяких інших
країнах відповідні рішення глав держав не потребують контрасигнування.

Основні закони визначають також і інші передумови розпуску парламентів, Деякі з них
зовні не пов'язані з процедурами формування урядів і вираження їм довіри чи недовіри.
Так, у Греції президент, одержавши висновок ради республіки, може розпустити
парламент, якщо останній є <...у розбіжності з громадською думкою, або його склад не
забезпечує стабільності уряду> (ст. 41 Конституції). В Узбекистані, за умов виникнення у
парламенті <непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне
функціонування>, або <неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать
Конституції>, президент розпускає представницький орган, узгодивши це питання з
конституційним судом (ст. 95). Проте і в цих випадках реальною передумовою розпуску
парламенту можуть бути конфлікти між законодавчою і виконавчою владою, нездатність
відповідних органів дійти компромісу.

В окремих країнах можливості розпуску парламенту пов'язуються з процедурою

прийняття державного бюджету. Так, у Хорватії і Польщі глави держав можуть розпустити
нижні палати парламентів, якщо вони протягом одного і трьох місяців відповідно після
подання законопроекту про бюджет не приймуть його. Але якщо у Польщі глава держави
у цьому випадку діє на власний розсуд, то у Хорватії президент приймає рішення про
розпуск палати на пропозицію уряду. До того ж це його рішення потребує підтримки з
боку голови самої палати і контрасигнування з боку прем'єр-міністра. В Естонії президент
має право призначити позачергові вибори, якщо державний бюджет не буде прийнятий
парламентом протягом двох місяців з початку нового фінансового року.

іноді розпуск парламенту зумовлює можливості усунення з поста самого президента. В

Литві після проведення проголошених президентом дострокових парламентських
виборів новообраний представницький орган протягом тридцяти днів може своїм
рішенням, прийнятим 3/5 його складу, проголосити дострокові вибори президента. В
Латвії пропозиція президента про розпуск парламенту виноситься на референдум. Якщо
за результатами референдуму вона буде відхилена, президент вважається усунутим з
поста.

Інші конституційні застереження щодо можливостей розпуску представницького органу

пов'язані з діяльністю як президента, так і парламенту. В Австрії президент протягом
одного року може лише раз з однієї і тієї самої причини розпустити нижню палату
парламенту. В Італії, Казахстані, Молдові, Росії і Румунії президенти не можуть реалізувати
відповідне право в останні шість, а у Болгарії - три місяці своїх повноважень. У Казахстані,
Молдові і Румунії протягом одного року парламент може бути розпущений лише один
раз. У Франції нижня парламенту не може бути розпущена протягом року після
парламентських виборів. В Югославії представницький орган не може бути розпущений у
перші і останні шість місяців легіслатури. Подібні положення включені до основних
законів Греції, Португалії, Росії, Чехії та деяких інших держав.

Нарешті, звичайним є те, що не припускається розпуск парламентів у період

надзвичайного або воєнного стану. іноді навіть передбачається продовження строку
повноважень парламентів під час проголошення таких станів і до їх закінчення.

Усі вищевикладені застереження створюють певні юридичні гарантії функціонування

державного механізму на демократичних засадах.

Наділені глави держав і повноваженнями, пов'язаними зі сферою реалізації виконавчої

влади. Головні з них були розглянуті у попередньому розділі. Разом з тим слід вказати на
права глав держав як головнокомандувачів збройними силами. Відповідні положення
можна знайти в конституціях майже усіх держав. Виняток становлять тільки ФРН та
Японія, що зумовлено певними історичними чинниками.

У Франції президент є не тільки головнокомандувачем, а й головує в радах і вищих

комітетах оборони. Однак усі його дії в цій ролі контрасигнуються главою уряду, а в разі
необхідності - відповідним міністром. У Росії президент на свій розсуд затверджує
військову доктрину. Конституції ряду держав передбачають існування спеціальних
консультативних органів - національних (державних) рад оборони і рад безпеки, які діють
під безпосереднім керівництвом глав держав. До складу цих рад входять політичні
керівники вищого рівня, включаючи голів парламентів, міністрів тощо. В країнах зі
змішаною республіканською і парламентарними формами правління звичайно має місце
контрасигнування рішень глав держав з питань оборони і безпеки.

Главам держав також надане право призначати на найвищі посади на державній

(цивільній і військовій) службі.

Традиційними можна вважати повноваження глав держав, пов'язані зі сферою реалізації

судової влади. Серед них у першу чергу слід назвати право помилування, пом'якшення і
скасування кримінальних покарань, визначених судом. Конституції містять різні
визначення цього права, що зумовлює різний зміст і обсяг відповідних дій глав держав. У
Бельгії і Люксембурзі монархи позбавлені відповідних прав щодо міністрів, які вчинили
злочини. У Данії, Греції, Ісландії, Норвегії та Фінляндії глави держав приймають рішення
про помилування або зміну покарань міністрам тільки за погодженням з парламентами. В
Узбекистані, Словаччині та Чехії президенти мають право проголошувати амністію.

До повноважень глав держав, співвіднесених зі сферою судової влади, також належить

встановлене в конституціях багатьох держав право призначати суддів або брати участь у
процедурі таких призначень. Відповідні призначення в країнах із змішаною
республіканською і парламентарними формами правління здійснюються за пропозицією
уряду або спеціального органу, який звичайно називається вищою радою магістратури
(вищою судовою радою). Зокрема, створення таких органів передбачено основними
законами Болгарії, Греції, Іспанії, Молдови, Польщі і Румунії.
Вищі ради магістратури існують і в інших країнах. Тут вони безпосередньо призначають
суддів, займаються питаннями їхньої службової кар'єри, розглядають дисциплінарні
справи тощо. Склад вищих рад формується по-різному, хоча найпоширенішими є
процедури виборів, які проводяться палатами парламентів або самими суддями. До
винятків слід насамперед віднести Францію, де вищу раду магістратури очолює
президент. Міністр юстиції визнаний його заступником. Сам президент є <гарантом
незалежності судової влади>, в чому йому покликана допомагати вища рада магістратури
(ст. 64 Конституції). На практиці саме президент, наділений до того ж правом призначати
інших членів ради, виконує тут роль головної фігури.

У США глава держави також відіграє певну роль щодо судової влади. Президент
призначає суддів верховного та інших федеральних судів за <порадою і згодою> сенату.
Аналогічний порядок встановлений у Мексиці та в більшості інших президентських
республік. існує і порядок, за яким суддів вищого суду обирає парламент, а роль
президента полягає лише у представленні списку відповідних кандидатур (Венесуела,
Колумбія, Коста-Ріка).

В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої діяльності

держави. До таких повноважень слід насамперед віднести традиційне право глав держав
акредитувати і приймати дипломатичних представників. Конституції багатьох держав
прямо наділяють главу держави правом укладати (підписувати) міжнародні договори.
Однак на практиці глава держави нерідко делегує це право главі уряду або
компетентному міністру.

У Франції відповідні повноваження глави держави зафіксовані в ст. 52 Конституції так:

<Президент Республіки веде переговори про укладання договорів і ратифікує їх. Його
інформують про всі переговори відносно укладання будь-якої міжнародної угоди, що не
підлягає ратифікації>. Особливого значення надається саме праву глави держави на
самостійне ведення переговорів, реалізація якого на практиці прислужилася президенту в
проведенні зовнішньої політики держави і прийнятті ним багатьох рішень
найважливішого характеру.

До повноважень глав держав у зовнішньополітичній сфері слід віднести і визнане в

багатьох країнах право на ратифікацію міжнародних договорів або на участь у цьому
процесі. іноді щодо найважливіших договорів глава держави має право на ратифікацію
тільки за попереднім дозволом парламенту (Італія), за його делегуванням (Польща) або за
його схваленням (Норвегія). У Бельгії такого схвалення потребують торговельні угоди.
Водночас у Люксембурзі, Нідерландах і Португалії всі без винятку міжнародні договори й
угоди затверджуються і набувають сили після парламентського схвалення. В основних
законах Австрії та ФРН міститься більш загальне положення, за яким міжнародні
договори, що регулюють політичні стосунки або співвіднесені з предметом
законодавства, укладаються за ухвалою парламенту (в Австрії - нижньої палати). У
Фінляндії глава держави ратифікує всі міжнародні договори, крім тих, що віднесені до
відання законодавчої влади. Останні ратифікує парламент.

Серед інших повноважень глав держав слід назвати право ініціювати референдуми. Воно
встановлено в конституціях, прийнятих у цілому ряді країн з парламентарно-
республіканською і змішаною республіканською формами правління. Умови реалізації
цього права різняться.
У Франції президент на пропозицію уряду під час сесії парламенту або на спільну
пропозицію обох палат може винести законопроект на референдум. У Румунії після
консультацій з парламентом президент може призначити референдум з питань
<національної значущості>. У Польщі глава держави може зробити це за згодою
верхньої палати парламенту. В Греції, Киргизстані, Молдові й Угорщині глави держав
можуть самостійно призначати референдуми з важливих політичних питань або
ініціювати їх призначення парламентами. У Туреччині президент може виносити на
референдум поправки до конституції. В усіх цих випадках відповідні рішення глав держав
не потребують контрасигнування.

У Болгарії, Італії, Словаччині та в ряді інших країн роль глав держав обмежується
формальним правом призначати референдуми у випадках, прямо передбачених
основними законами.

Конституції надають главам держав право звертатися з посланнями до парламенту або до

народу. Наприклад, у Франції президент має право зноситись з обома палатами за
допомогою послань. Ці послання зачитуються в палатах, але не обговорюються. У період
між сесіями парламент спеціально збирається для заслуховування президентських
послань. Президент також має право звертатися з посланням до нації з приводу
встановлення надзвичайного стану. В Росії президент має право звертатися до
парламенту із щорічними посланнями про становище в країні і про основні напрями
внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Можливості звернення держави до народу (нації) або до парламенту передбачені

основними законами цілого ряду інших держав. У цілому слід підкреслити, що відповідні
форми спілкування глави держави з народом і представницьким органом засвідчують
його значущість як політичного і державного інституту.

Найширше практика послань глави держави використовується в президентських

республіках, зокрема у США. Юридичною основою відповідної діяльності президента є
положення ст. 2 (розділ третій) Конституції, де записано, що президент <періодично
представляє конгресу відомості про стан союзу і пропонує на його розгляд такі заходи, які
вважає необхідними і корисними>. Формально послання конгресу мають суто
інформаційний характер, але насправді вони є засобом впливу президента на
законодавчий процес. Кожне президентське послання містить не тільки аналіз певної
ситуації, а й конкретні пропозиції. і хоч послання юридичне не зобов'язує парламентаріїв,
фактично його зміст сприймається як законодавча програма виконавчої влади.

У державно-політичній практиці США відомо кілька різновидів президентських послань.

Послання про стан союзу (федерації) надсилаються конгресу на початку кожної сесії. За
своєю природою вони є зверненнями не тільки до депутатів обох палат, а й до всього
населення країни. Ці послання звичайно мають міжнародний резонанс. На початку
кожної сесії президент надсилає в конгрес і послання про бюджет. У січні кожного року
він звертається до конгресу з посланням про економічний стан. існують і інші різновиди
президентських послань. При цьому найважливіші послання глава держави зачитує на
спільних засіданнях палат безпосередньо. інші послання у письмовому вигляді
передаються в конгрес, де їх оголошують посадові особи палат.
Важливе значення мають повноваження глав держав, що виникають у зв'язку з
оголошенням надзвичайного стану. Саме оголошення такого стану звичайно віднесено
для прав глав держав. Так, за текстом ст. 16 Конституції Франції, в умовах, коли
національна незалежність, державні інститути, цілісність території держави або виконання
й міжнародних зобов’язань перебувають перед <серйозною і безпосередньою
загрозою>, а нормальне функціонування органів державної влади порушено, президент
після офіційних консультацій з прем'єр-міністром, головами палат парламенту і
конституційною радою вживає заходи, що <диктуються обставинами>. Конституція не
встановлює ніяких строків і лише визначає, що в основі відповідних заходів повинно
лежати намагання забезпечити у <найкоротший термін> виконання завдань органів
державної влади.

У конституціях Білорусі, Болгарії, Польщі, Португалії і Румунії оголошення главою держави

надзвичайного стану потребує санкції парламенту. В Росії указ президента про введення
надзвичайного стану має бути затверджений верхньою палатою парламенту. У Греції
відповідне рішення потребує лише контрасигнування з боку прем'єр-міністра.

Відповідні конституційні положення несуть потенціал загрози демократичному розвитку

політичних і державних інститутів, а також правам і свободам особи. Разом з тим
застосування цих положень в реальному державно-політичному житті розвинутих країн
украй обмежене. Наприклад, у Франції президент використав своє повноваження,
встановлене у ст. 16 Конституції, лише один раз. Це мало місце в 1961 р. під час спроби
військового путчу. Подібні положення іноді розглядають як своєрідну пересторогу тим,
хто здатний удатися до насильницьких методів у політичній боротьбі.

3.      Особливості та структура виконавчої влади.

Центральною ланкою всього державного механізму, його найважливішою складовою

частиною є уряд. У зарубіжних країнах вищий орган урядової влади може мати різні
найменування. Найбільш поширені такі: Рада Міністрів, Кабінет, Кабінет Міністрів,
Державна рада, Федеральна рада тощо. Термін «уряд» використовується як збиральний.
Уряд у більшості зарубіжних країн здійснює загальне управління всіма справами держави,
керує її внутрішньою та зовнішньою політикою. Уряд – колегіальний орган, до якого
входять особи (міністри, секретарі), що очолюють державні відомства (міністерства,
департаменти) з окремих галузей управління (збройні сили, фінанси, юстиція, іноземні
справи тощо). У деяких випадках до складу уряду входять також особи, які не очолюють
будь-які міністерства (міністри без портфелів, або державні міністри). У президентських
республіках функції глави уряду виконує сам президент. У парламентарних країнах
(республіках і монархіях) є посада глави уряду, що заміщується особою, яку найчастіше
називають прем’єр-міністром. Слід зазначити, що офіційно глава уряду може називатися
й інакше: в Італії, наприклад, він офіційно іменується головою Ради Міністрів, у Швеції та
Норвегії – Державним міністром, у Німеччині та Австрії – Канцлером тощо. У всіх
зарубіжних країнах уряд відіграє головну роль у розробці, формуванні та здійсненні
основних напрямів політики держави, визначенні шляхів і засобів їх досягнення. Міністри
без портфелів – особи, які очолюють відомства, що не прирівнюються до міністерств, або
виконують окремі доручення глави уряду та є при цьому його помічниками.
При розгалуженні функцій сучасної держави посилюється вплив урядової влади на всі
сфери життя суспільства. За обґрунтування зростаючого впливу уряду править теорія
«самостійного мандата», що дістала певного поширення. Сутність цієї теорії полягає в
тому, що виборці на загальних виборах висловлюються не стільки за того чи іншого
кандидата в депутати, скільки за урядову політику в цілому. Тим самим вони дають
певний мандат уряду, який здійснює виконавчу владу за волею виборців. Це зменшує
роль парламентських дебатів при оцінці діяльності уряду. Відомо, що парламентська
процедура характеризується складністю і перешкоджає оперативному прийняттю рішень.
Урядова ж влада менш схильна до впливу громадської думки. За сучасних умов, коли
держава активно втручається в економіку, втілюючи у життя намічені програми,
зростання ролі урядової влади стає об’єктивною передумовою. Уряд часто є ініціатором
законодавства з питань державного регулювання економіки. У цьому разі парламент
виступає як орган, що «реєструє» урядові законопроекти. Залежно від політичної
практики, історичних умов і національних традицій процес посилення позицій уряду
набуває різноманітних форм, що в кінцевому підсумку зумовлюється існуючими формами
правління (парламентською, президентською та змішаною). У парламентських країнах
піднесенню уряду над парламентом сприяє та обставина, що формування уряду
здійснюється партією (партіями), яка має більшість місць у парламенті. У поєднанні з
жорсткою партійною дисципліною непарламентська більшість керує урядом, а уряд –
парламентською більшістю. Слід підкреслити, що роль і значення парламентської
опозиції можуть активно виявлятися тільки тоді, коли формується коаліційний уряд або
«уряд меншості». Президентська форма правління характеризується тим, що президент є
одночасно главою уряду, який не несе відповідальності перед парламентом. Змішана
(дуалістична) модель уряду існує в сучасній Франції. Особливість її полягає в тому, що
згідно з Конституцією (статті 8, 9) президент призначає прем’єр-міністра і головує у Раді
Міністрів, а прем’єр-міністр (ст. 21) керує діяльністю уряду. Суттєвим моментом, що
визначає стосунки уряду з парламентом, є втручання останнього у сферу законодавства, а
також антиконституційну нормотворчість уряду. Він широко використовує своє право
законодавчої ініціативи, і кількість законопроектів, внесених урядом, перевищує число
проектів самого парламенту. Крім цього, уряд видає власні нормативні акти (виконавчі
накази президента, розпорядження тощо), які також сприяють посиленню позицій уряду
в системі вищих органів держави. У зв’язку з цим неабияке значення має характер
взаємовідносин уряду з вищим органом конституційного нагляду, який чималою мірою
залежить від способу формування останнього, обсягу його повноважень і партійного
складу.

У країнах, де орган конституційного нагляду формується за прямої (Японія, США) чи

непрямої участі уряду, останній має змогу суттєво впливати на прийняття рішень цим
органом. Створення органу конституційного нагляду без участі уряду (Італія, Німеччина)
дозволяє йому бути відносно більш незалежним від урядової влади. Обсяг компетенції і
ступінь обов’язкової сили його рішень також чинять вплив на його взаємовідносини з
урядом. Органи конституційного нагляду з обмеженою компетенцією не мають
можливості протистояти уряду. Наділення органів конституційного нагляду великою
компетенцією (за якою рішення його носять завершувальний характер) створює
конфліктні ситуації між урядом і органом конституційного нагляду, хоча цим зіткненням
здебільшого властивий не юридичний, а політичний характер.

Закономірністю суспільно-політичного і державно-правового розвитку країн світу є

концентрація найголовніших повноважень в органів виконавчої влади. Це явище є
загальновизнаним, і більшість учених трактує його як об'єктивний результат еволюції
сучасної державності. іноді навіть пропонує відмовитись від самого терміна <виконавча
влада> як такого, що не відображає реальний зміст діяльності відповідних органів, і
вважає за доцільне характеризувати ці органи як управляючі, що здійснюють загальне
керівництво державними справами. Посилання на зміну функцій органів виконавчої
влади є вихідним і для різноманітних концепцій технократичного характеру, автори яких
розглядають ці органи як суто технічне знаряддя суспільного або державного управління.

Виконавча влада - це сукупність державних органів і установ, які здійснюють владно-

політичні і владно-адміністративні функції. Це своєрідна система, в якій кількісно
домінують органи і установи, що діють у сфері вузько визначеного державного
управління. Для їх позначення нерідко використовують термін <адміністративний
апарат>, або <апарат державного управління>. Відповідні органи й установи займаються
адміністративною (управлінською) діяльністю, однак за своєю природою вони не є
такими, що здійснюють політичні (урядові) функції. Водночас треба підкреслити, що
адміністративний апарат нерідко розглядається як складова частина уряду. У будь-якому
випадку між ними існує тісний взаємозв'язок, вони являють собою органічну єдність.

Своєрідною верхівкою системи виконавчої влади є уряд - звичайно один з вищих органів
держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів,
здійснення завдань у сфері управління. Уряду належить виконавча політична влада, яка за
своєю суттю є чи не найважливішою владою в державі.

У президентських республіках систему виконавчої влади очолює президент, який

сприймається як її уособлення і безпосередній носій цієї влади. У США взагалі не
виокремлюють поняття уряду, а використовують для відповідних цілей терміни
<виконавча влада> або <президентська адміністрація>.

У країнах з парламентарними формами правління, а також у багатьох республіках із

змішаною формою правління глава держави не входить до системи виконавчої влади.
Природа його повноважень зумовлена саме статусом глави держави. З іншого боку,
компетенція такого глави держави включає і певні повноваження у сфері виконавчої
влади, хоча більшість з них він може реалізувати тільки через уряд або з його санкції.

В окремих країнах із змішаною формою правління, зокрема у Франції і Росії, положення

глави держави щодо системи виконавчої влади має значні особливості. Взаємовідносини
президента, уряду і його глави в цих країнах прийнято визначати як дуалізм виконавчої
влади.

Конституції і законодавство визначають різноманітні назви урядів - власне уряд, кабінет,

кабінет міністрів, рада міністрів, державна рада тощо. У подальшому для позначення
відповідного колегіального органу як загального явища користуватимемося терміном
<уряд>. Організація уряду характеризується суттєвими відмінностями, зумовленими
національними особливостями державно-правового розвитку окремих країн.

Характерною рисою організації виконавчої політичної влади в Данії, Ісландії і Норвегії є

наявність поряд з урядами так званих державних рад. Ці ради є спеціальними урядовими
колегіями, які працюють з участю глави держави і під його формальним головуванням.
Вони виступають здебільшого як урочиста форма існування самого уряду.
Аналізуючи природу органів виконавчої влади і насамперед уряду, слід звернути увагу на
питання їх формування. У розвинутих країнах залежно від форми правління уряди
створюються по-різному.

У країнах із змішаною республіканською формою, а також з парламентарними формами

правління застосовується так званий парламентський і спосіб утворення уряду. Суть його
полягає в тому, що представницький орган безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні
процедури. У такій країні, і як Швейцарія, цей спосіб формування уряду набув зовні
майже абсолютної і форми. Члени уряду (союзної ради) обираються на строк
повноважень нижньої палати парламенту на спільному засіданні обох палат. Склад уряду
поновлюється повністю після закінчення строку легіслатури нижньої палати. Усі вакансії,
що відкриваються у складі уряду протягом відповідних чотирьох років, заміщуються
парламентом лише на той строк, який залишився до кінця повноважень даного уряду.
Характерно, що від одного і того ж кантону може бути обраний лише один член уряду.

Конституції, прийняті в країнах із змішаною республіканською і парламентарними

формами правління, фіксують загальні процедури формування уряду, засновані на
спільних діях парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій мають
свої відмінності.

Тривалий час загальноприйнятою була процедура формування уряду, що склалася у

Великобританії, а потім поширилась у багатьох інших країнах. Згідно з цією процедурою,
глава держави призначає прем'єр-міністра і за пропозицією останнього - інших членів
уряду. Парламент у цьому прямої участі не бере. Вважається, що уряд має підтримку
нижньої палати доти, доки вона не проголосує проти його пропозиції з принципово
важливого питання або прямо не висловить йому недовіру. і хоча теоретично прем'єр-
міністр і очолюваний ним уряд можуть існувати і діяти проти волі палати, практично ж
їхні дії у такому випадку будуть швидко паралізовані через парламентську обструкцію.

У багатьох країнах глава уряду після його призначення повинен у встановлений основним
законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду й урядову програму з тим,
щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту приймають абсолютною більшістю
голосів. Така процедура називається інвеститурою уряду. У Бельгії та Італії довіру уряду
має виказати кожна з палат. У Румунії рішення про довіру приймають на спеціальному
засіданні палат більшістю від складу кожної з них. В Угорщині главу уряду обирав
парламент за пропозицією президента. Це означає прийняття парламентом урядової
програми.

Деякі конституції передбачають участь парламенту в процедурі формування уряду ще до

того, як його склад буде визначений. Проте парламенти тут залучені до вирішення
питання не про склад уряду, а про заміщення посади його глави. Так, в Ірландії президент
за пропозицією нижньої палати призначає прем'єр-міністра. інших членів уряду глава
держави призначає за пропозицією самого прем'єр-міністра, попередньо схваленою тією
ж палатою. В Японії імператор призначає прем'єр-міністра за поданням обох палат
парламенту. У випадках практичної неможливості висунення узгодженої палатами
кандидатури пріоритетною є пропозиція нижньої палати. Глава уряду визначає членів
свого кабінету, більшість з яких має бути депутатами парламенту.
Роль парламенту у формуванні уряду зовні досить активна і в деяких інших країнах. Але
тут запроваджені більш складні процедури відповідного характеру. Так, у ФРН глава уряду
(канцлер) обирається без обговорення нижньою палатою парламенту за пропозицією
президента. Після цього його формально призначає на посаду сам президент. Членів
уряду призначає президент за поданням канцлера. Але бундестаг може не погодитись із
пропонованою президентом кандидатурою. У такому випадку він повинен протягом двох
тижнів обрати канцлером іншу особу на основі абсолютної більшості голосів своїх членів.

Якщо ж і ця особа не буде обрана, то відразу проводять нові вибори канцлера. На цей
раз обраним вважається той, хто просто одержав найбільшу кількість голосів. У тому
випадку, коли ця більшість не є більшістю членів нижньої палати, президент повинен
протягом тижня або призначити відповідну особу канцлером, або розпустити бундестаг.
Тим самим у ФРН юридичне закріплена можливість утворення уряду меншості на підставі
так званої презумпції довіри.

Ця презумпція знайшла своє відображення і в Конституції Іспанії. Тут король проводить

консультації з парламентськими фракціями і за посередництвом голови нижньої палати
пропонує кандидатуру на посаду глави уряду. Рекомендована особа доповідає палаті
політичну програму уряду, який вона має намір сформувати, і звертається за довірою.
Якщо нижня палата абсолютною більшістю своїх членів висловить довіру кандидату,
король призначає його главою уряду.

За умов, коли кандидат на посаду глави уряду не одержує визначеної більшості голосів,
через дві доби проводиться нове голосування, і довіра вважається висловленою, якщо за
нового кандидата подана проста більшість голосів. У тому ж випадку, коли після цих двох
голосувань посада глави уряду залишиться не заміщеною, ставиться питання про нову
кандидатуру. Якщо протягом двох місяців жодна з пропонованих кандидатур не одержить
довіри нижньої палати, король розпускає парламент і призначає нові вибори. Подібні за
характером положення містять конституції Естонії, Польщі й Словенії.

Однак перебільшувати значення всіх цих конституційних процедур не слід. Незалежно від
співвідношення і послідовності дій глави держави \ парламенту вирішення питання про
формування уряду зумовлене насамперед не юридичними чинниками, а реальною
розстановкою партійно-політичних сил та їхнім представництвом у парламенті. При
цьому слід пам'ятати, що практична робота по висуненню й узгодженню кандидатур на
урядові посади, по суті, є прерогативою самих політичних партій та їхніх парламентських
фракцій.

Сказане стосується також визначення кандидатури на посаду прем'єр-міністра, яку

звичайно займає лідер партії парламентської більшості, або, за узгодженням між партіями
- членами коаліції, лідер однієї з цих партій. На підтвердження такої ролі політичних
партій треба зазначити, що в парламентарних за формою правління країнах до
призначення прем'єр-міністра глава держави практично завжди консультується з
керівниками найбільших фракцій у парламенті. Цілком зрозуміло, що до використання
відповідних конституційних процедур питання про утворення уряду вже, по суті,
вирішене.

Виняток становлять лише ті ситуації, коли жодна з політичних : партій не має більшості в
парламенті. Роль глави держави при визначенні прем'єр-міністра в таких випадках може
бути вирішальною. Саме ж існування уряду залежатиме від реакції парламенту. Особливо
це стосується утворення так званого уряду меншості. Проте і тут багато що вирішується в
процесі узгодження позицій між партіями, представленими у парламенті.

Політичний зміст розглянутих процедур формування урядів іноді сполучається з

особливостями конкретно-національного характеру. Наприклад, практика формування
уряду в Канаді ґрунтується на так званому принципі репрезентативності. Його сенс
виявляється в тому, що члени федерального уряду призначаються з урахуванням
територіально-географічних, національно-етнічних та релігійних факторів. Щ фактори
тією чи іншою мірою враховуються при утворенні урядів і в інших розвинутих країнах,
але тільки в Канаді вони є підвалинами хоч і неформалізованого, проте досить чіткого за
змістом принципу.

Вже з другої половини XІX ст. було узвичаєне обов'язкове членство у складі кабінету
представників усіх або майже усіх провінцій Канади, а також представників обох
головних мовних груп країни і адептів обох найпоширеніших тут релігійних конфесій -
протестантської і католицької. Нині принцип репрезентативності при формуванні уряду
набув деталізації. Зокрема, звичними стали призначення міністрами франко-канадців не
тільки з Квебеку, а й з будь-якої англомовної провінції, і навпаки. У складі кабінету мають
бути католики різного походження, включаючи франко-канадське. Частина міністрів
повинна бути призначена зі складу депутатів нижньої палати парламенту, обраних у
найбільших містах країни. Якщо неможливо виконати ці вимоги, до складу кабінету
призначаються члени верхньої палати.

Принцип репрезентативності доповнюється принципом так званого регіонального

прив'язування. Останній означає, що значна частина міністерських посад, по суті,
закріплюється за окремими провінціями. При цьому такий розподіл посад у цілому
пов'язується з економічною спеціалізацією різних регіонів країни. Не викликає сумнівів,
що дотримання всіх цих вимог значно ускладнює процедуру формування уряду. Проте, з
іншого боку, воно забезпечує необхідний рівень стабільності в складних політичних
умовах існування федеративної держави.

У зарубіжних державах залежно від форми правління уряди формуються двома

основними способами: парламентським і позапарламентським. Парламентський спосіб
формування уряду застосовується у країнах з парламентарними формами правління.
Мандат на формування уряду в цих країнах одержує та партія або партійна коаліція, яка
перемогла на виборах до парламенту, тобто одержала більшість місць у парламенті (у
нижній палаті). Це положення у конституціях зарубіжних країн викладене досить
поверхово або зовсім відсутнє.

У Великобританії глава держави має право призначати прем’єр-міністра, але дане право
суто номінальне, оскільки вибір корони визначається, як згадувалося раніше, партійністю
Палати громад. До складу уряду входять міністри (40–45 чол.) та їхні парламентські
секретарі (40–45 чол.) – разом близько 100 чол. Вживають кілька найменувань для
визначення посадових осіб, які входять до складу уряду. Найчастіше вживають терміни
«державний секретар» і «міністр». Найстаріші відомства (міністерство іноземних справ,
міністерство внутрішніх справ) очолюють державні секретарі. На чолі кількох відомств
стоять посадові особи, традиційну назву яких збережено (канцлер казначейства, генерал-
поштмейстер). Парламентські секретарі вважаються молодшими міністрами. У відомствах,
очолюваних державними секретарями, вони іменуються парламентськими помічниками
державного секретаря.

Зі складу уряду виділяється Кабінет – група найбільш впливових членів уряду (близько 20
чол.). Попередньо встановлених правил членства у Кабінеті немає. Міністри, яких
прем’єр-міністр запрошує стати членами Кабінету, змінюються залежно від зміни уряду.
Останніми роками поширилася практика створення неформального «внутрішнього
Кабінету». Це найбільш наближені до прем’єр-міністра посадові особи (канцлер
казначейства, лорд-охоронець печатки, канцлер герцогства ланкастерського та ін.), які
допомагають йому під час вирішення важливих і невідкладних питань. Рішення Кабінету
самі по собі не спричиняють юридичних наслідків. Якщо уряд має намір надати
юридичної сили рішенням Кабінету, які вимагають внесення змін у закони, він повинен
внести законопроект до однієї з палат парламенту і забезпечити його проходження у
парламенті. В інших випадках лише потрібне підтвердження рішень Кабінету на засіданні
Таємної ради. Фактично Таємна рада (сягає 300 чол.) існує головним чином для надання
юридичної сили «наказам короля у раді», тобто актам Кабінету і актам, що видаються на
підставі королівської прерогативи. У реальній дійсності акти Кабінету схвалюються
самими його членами, засідання оформлюються як засідання членів Таємної ради. Усі
міністри Кабінету та деякі інші міністри складають присягу як члени Таємної ради. До неї
належать і численні радники, що не є міністрами. Суди визнають правову силу за такого
роду актами.

Таким чином, у сучасних зарубіжних країнах залежно від форми правління уряди
формуються позапарламентським чи парламентським способами. Структура урядів дуже
різноманітна, але її можна звести до двох основних систем. Якщо до складу уряду входять
усі глави центральних виконавчих відомств, така система є континентальною. Поза
межами уряду не залишається будь-яких вищих посадових осіб, які очолюють
загальнодержавні виконавчі відомства. Англосаксонська система передбачає, що до
складу уряду у власному смислі слова, тобто Кабінету, входять не всі глави центральних
виконавчих відомств, а лише найважливіші з них. Однією з характерних рис урядової
влади є її централізація, що виявляється у концентрації владних функцій в руках глави
уряду. Це явище спостерігається за різних форм правління.

Питання місця і ролі глави уряду в здійсненні виконавчої влади має принципово важливе
значення для характеристики всього уряду в цілому. Досить суттєвим є і питання
організації самого уряду як колегіального органу. Зазначені питання мають бути віднесені
до сфери державного управління у вузькому значенні цього слова, оскільки
регламентується нормами адміністративного права. Але деякі з них набули певного
конституційного значення.

У переважній більшості випадків в основних законах нічого не сказано про структуру і

чисельний склад урядових колегій. Водночас в окремих країнах кількісний склад уряду
точно зафіксовано в конституції, в лих визначається мінімум і максимум або тільки
мінімум можливої кількості його членів. Номінальна чисельність складу урядів багатьох
країн досить невелика, і кількість міністрів у кабінетах або інших вузьких урядових
колегіях рідко перевищує двадцять. Однак, як зазначалося, до складу урядів (кабінетів)
нерідко офіційно не входять глави відомств, бюро, агентств та інших подібних органів
виконавчої влади, що мають загальнодержавну сферу компетенції. Хоч керівники цих
органів формально не є членами урядових колегій, вони у своїй діяльності звичайно
підпорядковані главі уряду. Компетенція цих органів за змістом і значенням нічим не
поступається функціям окремих міністерств.

Існує певний класичний перелік міністерств, які обов'язково входять до складу урядових
колегій. Це насамперед міністерства внутрішніх р закордонних справ, оборони, фінансів,
юстиції та деякі інші. Керівники відповідних міністерств традиційно формували склад
урядової колегії з самого початку розвитку сучасної державності. Проте в процесі цього
розвитку функції держави значно розширилися, і тепер звичайним є перебування в складі
уряду міністрів, до компетенції яких віднесені такі питання, як економіка, трудові
відносини, освіта, наука і техніка, охорона навколишнього середовища тощо.

До складу урядів у зарубіжних країнах можуть входити міністри, які очолюють окремі
урядові департаменти (міністерства), і міністри без портфеля. Останні виконують важливі
урядові функції постійного або термінового характеру. Вони не пов'язані організаційно з
жодним і міністерством чи відомством, але нерідко входять до складу уряду. Міністри
можуть мати різні офіційні титули, значення яких у різних країнах сприймається
неоднаково.

Організація урядів у кожному конкретному випадку має свої особливості. Однак існують і
певні загальні риси, серед яких - створення міжміністерських органів і органів при главі
уряду. Всі вони звичайно функціонують поза формалізованою структурою уряду і так чи
інакше присутні в державному механізмі розвинутих країн з парламентарними і
змішаною республіканською формами правління.

У Великобританії сюди мають бути передусім віднесені комітети кабінету - постійні і

створювані у конкретному випадку. Діяльність останніх звичайно пов'язана з
виникненням гострої політичної ситуації'. історія свідчить, що іноді такі комітети
відігравали роль головних урядових центрів у період політичної кризи. Всі комітети
кабінету утворюються та ліквідуються за рішенням прем'єр-міністра. Він же є головою
найважливіших з них. інші комітети за його призначенням очолюють міністри - члени
кабінету. Структуру і чисельність таких комітетів кабінету також визначав глава уряду.

Особливістю британської системи комітетів кабінету донедавна було і те, що відомості

про організацію, персональний склад конкретних комітетів і навіть їх кількість вважалися
таємницею. Однак добре відомо, що комітети відіграють суттєву роль у здійсненні
урядової політики. Вони не тільки готують проекти рішень кабінету, а й самі приймають
важливі політичні рішення на урядовому рівні. Така їхня діяльність свідчить про певне
зменшення ролі кабінету як колегіального органу. Рішення комітетів кабінету завжди
несуть на собі відбиток волевиявлення прем'єр-міністра.

Незважаючи на те, що прем'єр-міністр у Великобританії займає ключове положення в

системі виконавчої влади, при ньому формально немає спеціального органу, який би
здійснював функцію координації в межах самого уряду. Практично ж ці функції надані
секретаріату кабінету, що працює під загальним керівництвом прем'єр-міністра.
Секретаріат інформує міністрів, які не є членами кабінету, про рішення останнього,
розсилає документи кабінету та комітетів кабінету міністрам, контролює виконання
міністерствами рішень кабінету. До завдань секретаріату входить також підготовка
доповідей для прем'єр-міністра, розробка порядку денного засідань кабінету тощо.
Працює при прем'єр-міністрі і його особистий секретаріат. Останній займається
здебільшого підготовкою матеріалів для глави уряду.

Організація урядів у більшості англомовних країн з парламентарними формами правління

подібна до британської, але є тут і свої відмінності. Зокрема, в Канаді також існують
комітети кабінету, всі вони діють на постійній основі і мають проблемно-галузевий
характер. Частина питань, розглянутих на рівні комітетів, кабінетом навіть не зачіпається.
Він лише санкціонує відповідні рішення.

Значну роль у здійсненні урядових функцій у Канаді відіграють секретаріати прем'єр-

міністра і так званої таємної ради. Вони реалізують певні повноваження
адміністративного і навіть політичного характеру. Члени цих секретаріатів займаються
довгостроковим плануванням політики уряду, контролюють діяльність міністерств на
предмет її відповідності урядовому курсу, вивчають політичну ситуацію в країні тощо.
Персонал обох секретаріатів призначається прем'єр-міністром та його найближчими
співробітниками. Склад секретаріату прем'єр-міністра формується звичайно з активістів
правлячої партії, а склад секретаріату таємної ради - з професійних урядовців. Різниця
між цими секретаріатами полягає насамперед у тому, що перший займається суто
політичними питаннями, а другий - рештою.

Особливістю організації урядів у Великобританії та в інших англомовних країнах, що

сприйняли засади її конституційної системи, є номінальне існування таємної ради.
Традиція визнає таємну раду центром здійснення виконавчої влади. Сам уряд (кабінет)
вважається одним з комітетів цієї ради. Найважливішим урядовим актам у Великобританії
часто надають форми наказів короля (королеви) в таємній раді. Проте процедура
прийняття таких актів не передбачає якоїсь практичної діяльності таємної ради і участі в
ній монарха.

В Канаді таємна рада. є структурою декоративного характеру. Офіційно вважається, що

вона допомагає генерал-губернатору в управлінні країною. До її складу призначають
колишніх членів федерального уряду, прем'єр-міністрів урядів провінцій, членів
верховного суду та деяких ' інших осіб, діяльність яких була пов'язана із здійсненням
різних державних функцій. Як і у Великобританії, кабінет міністрів формально є комітетом
таємної ради. Сама ж рада за всю історію свого існування у повному складі збиралася
лише кілька разів, приводом для чого були найголовніші офіційні урочистості.

У ФРН так звані урядові комітети формуються на основі рішення федерального уряду. До
їхнього складу входять міністри за профілем проблем, які розглядаються в конкретних
комітетах. Головою кожного такого комітету є канцлер. Головним урядовим комітетом
вважаться федеральна рада з питань безпеки. До неї входять канцлер і найвпливовіші
міністри - оборони, закордонних справ, внутрішніх справ, фінансів, економіки. Рада може
приймати самостійні рішення, якщо це не пов'язане з виданням урядових постанов.

Формою відповідної урядової діяльності у ФРН є і міжміністерські комітети. Вони

утворюються за рішенням уряду або за домовленістю міністерств. Керівництво такими
комітетами здійснюють міністри. Головна їхня функція полягає в координації діяльності
міністерств. Урядові і міжміністерські комітети, утворення яких не передбачено
законодавством, виносять за межі кабінету міністрів значну частину урядової роботи.
Існує У ФРН і спеціальний орган - відомство федерального канцлера, яке безпосередньо
пов'язане з главою уряду і сприяє концентрації в його руках головних повноважень. Цей
орган координує діяльність усіх міністерств і займається узгодженням її з позицією
канцлера. Важливу роль відомство федерального канцлера відіграє і в законодавчому
процесі. Зокрема, в його структурах відбувається основна робота з підготовки урядових
законопроектів. Очолює відомство особа у ранзі міністра.

У Франції конституція передбачає створення спеціальних органів виконавчої влади поза

офіційною урядовою структурою. Президент очолює збройні сили. Він головує в радах і
вищих комітетах оборони (ст. 15). У разі необхідності засіданнями цих рад і комітетів
може керувати прем'єр-міністр.

Крім оборонних рад і комітетів, у Франції існує ціла система міжміністерських рад і
комітетів. Відповідні ради очолює президент, роботою комітетів керує прем'єр-міністр. До
їхнього складу входять також міністри і державні секретарі. і хоч утворення таких органів
конституцією не передбачено, вони відіграють важливу роль у сфері державного
управління. Міжміністерські ради і комітети не тільки готують відповідні проекти рішень
уряду Франції, а й у межах своєї компетенції приймають самостійні управлінські рішення.
Ці ради і комітети можна розглядати не тільки як робочі органи уряду, а й як допоміжні
структури при президентові та прем'єр-міністрі. В деяких випадках вони своєю діяльністю
можуть навіть підміняти уряд.

Важливу роль у здійсненні виконавчої влади відіграють так звані служби Єлисейського
палацу, назва яких пов'язана з офіційною резиденцією президента. Ці служби є штатом
його особистих співробітників. Частина з них наділена політичними функціями і
можливостями впливу на урядову діяльність. За своїм характером служби Єлисейського
палацу являють собою своєрідний канал зв'язку президента й уряду та один з важелів у
руках глави держави для реалізації його власних повноважень. Спеціальний апарат існує і
при прем'єр-міністрі.

Значними особливостями відзначається організація виконавчої влади в США -

Конституція не встановлює поділу компетенції у сфері виконавчої влади між
президентом, членами кабінету, іншими посадовими особами. Ця влада повністю
належить президентові. Більше того, саме існування кабінету конституцією навіть не
передбачене. Вважається, що він створений і діє на основі конституційних звичаїв.
Аналогічна ситуація має місце у Великобританії. Тут кабінет також існує ніби поза сферою
конституційно-правового регулювання. В юридичних джерелах конституції немає навіть
згадки про цей найважливіший державний орган.

Однак якщо у Великобританії кабінет є, по суті, вищим органом управління, процедур їх

прийняття, а також дій відповідних посадових осіб. У Фінляндії і Швеції омбудсмани навіть
наділені правом контролювати виконання законів і підзаконних актів.

4.      Повноваження уряду зарубіжних країн.

Становище уряду, де має місце верховенство в системі державних органів, знаходить своє
відображення в його повноваженнях. Для багатьох зарубіжних країн характерним є
розрив між юридичним і фактичним статусом уряду. У більшості конституцій цих країн
положення, що стосуються предметної компетенції уряду, відсутні або сформульовані
досить поверхово. Законодавець керується принципом поділу влади і вважає, що межі
між законодавчою, виконавчою і судовою владою абсолютно очевидні. Конституції
багатьох держав (парламентських) усі виконавчі повноваження доручають не уряду, а
главі держави, що не відповідає дійсності. При цьому уряд інколи наділяється суто
дорадчими функціями при главі держави. Наприклад, конституції Данії і Норвегії,
засновані на принципі поділу влади, надали широкі права у сфері управління
королівській владі. У них прямо зазначено, що виконавча влада належить королю (§ 3
Конституції Данії 1953 р. і § 3 Конституції Норвегії 1914 р.). Виходячи з цього король
вважається джерелом повноважень для всіх органів виконавчої влади. Взагалі це право
монарха сугубо номінальне і не може бути розтлумачене як дискреційне повноваження
корони, тому що вибір визначається результатами парламентських виборів. Не
відповідають реальному стану речей і ті положення Конституції Франції 1958 р., які
визначають компетенцію уряду: «Уряд визначає і здійснює політику нації. У його
розпорядженні знаходяться адміністративні органи і Збройні Сили» (ст. 20). Проте
загальновідомо, що реально влада зосереджена у руках глави держави. У деяких
конституціях містяться статті, що визначають компетенцію уряду, але тільки у загальних
рисах. У федеративних державах (крім Швейцарії), як правило, розмежовується
компетенція між союзом і суб’єктами федерації.

У зарубіжних країнах найважливіші функції уряду такі:

– виконання законів. За теорією поділу влади виконавча влада належить уряду. Він мусить
турбуватися про точне і неухильне дотримання законів, що приймаються;

– управління державним апаратом. Уряд здійснює добір і розстановку кадрів державних

працівників, спрямовує і контролює їх діяльність. Ця функція здійснюється через
міністерства, відомства, департаменти тощо. Уряд виступає як керівний центр щодо різних
ланок державного апарату в цілому;

– нормоустановча діяльність. Уряд видає різні нормативні акти на основі парламентських

законів у зв’язку з необхідністю втілення їх у життя. Ця діяльність здійснюється урядом за
уповноваженням парламенту. Уряд не втручається у сферу предметної компетенції
парламенту. Такі акти мають підзаконний адміністративний характер. В інших випадках
уряд видає нормативні акти з прямих або непрямих приписів парламенту, втручаючись у
його компетенцію. Але це відбувається внаслідок того, що парламент делегує (передає)
свої повноваження уряду. Подібні нормативні акти у даному разі не носять підзаконного
характеру, а мають таку ж юридичну силу, як і парламентські акти (закони). Делеговане
законодавство дістало поширення в урядовій практиці багатьох держав;

– контроль за законодавчою діяльністю парламенту. Уряд має право законодавчої

ініціативи й активно впливає на законодавчий процес. У парламентарних країнах уряд є
головним джерелом законодавчої ініціативи; у президентських республіках поза_
парламентський спосіб формування уряду дещо послаблює цю сторону діяльності уряду,
що компенсується правом вето глави держави, яке він активно використовує. У
парламентарних країнах у справі контролю за законодавством найсуттєвішим моментом є
керівництво партійними фракціями;
– підготовка, внесення і виконання бюджету. Складання прибуткової і видаткової частин
бюджету здійснюють різні ланки виконавчої влади. Законопроект вноситься урядом для
затвердження парламентом. Внесення поправок, доповнень і змін у проект бюджету
можливе лише за згодою уряду. Незатвердження бюджету протягом визначеного терміну
дає йому змогу ввести у дію власний законопроект, навіть якщо він не отримав схвалення
парламенту. Право контролювати виконання бюджету, яке належить парламенту, в
реальній дійсності має оманний характер;

– здійснення зовнішньої політики. Уряд керує здійсненням зовнішньої політики держави.

Питання зовнішньої політики посідає важливе місце у повсякденній діяльності уряду. Він
визначає напрями діяльності цих органів, з допомогою яких здійснюються
зовнішньополітичні функції держави. Формування дипломатичного і консульського
апарату, керівництво розвідувальними органами, укладення договорів, участь у
переговорах – усе це здійснюється безпосередньо урядом;

– надзвичайні повноваження. Умови здійснення урядом надзвичайних повноважень

досить чітко викладені у конституціях або містяться у спеціальних законах про
надзвичайний стан.

Підставою для введення надзвичайного стану є загроза зовнішній безпеці, внутрішні

заворушення тощо. Внаслідок введення надзвичайного (військового) стану припиняється
дія прав, свобод та їх гарантій, виникає юридично оформлена відмова від законності; до
відання уряду належить вирішення загальних питань і керівництво державною політикою
у сфері культури, освіти, науки й техніки, соціальних справ, охорони здоров’я. Він
контролює діяльність засобів масової інформації; призначає на виші цивільні та військові
посади, вирішує питання нагородження, присвоєння почесних звань і вжиття інших
заохочувальних заходів; здійснює загальне керівництво Збройними Силами країни; у
деяких країнах, наприклад в Японії, уряд має право помилування та амністії. Аналізуючи
загальне становище уряду в зарубіжних країнах, слід підкреслити підвищення ролі уряду і
його глави в системі вищих органів влади держави, ускладнення внутрішньоурядової
структури і зниження ролі колегіальності у виробленні і прийнятті рішень. Найважливіші
рішення приймаються главами урядів або готуються у комісіях і комітетах, а потім
подаються уряду.

 
Лекція 12
ЛЕКЦІЯ 12. СУДОВА ВЛАДА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ.

1.     Судочинство та його особливості.

2.     Загальна характеристика судових органів країн світу.

3.     Конституційний нагляд та особливості його реалізації у світі.

1.     Судочинство та його особливості.

Судова влада, відповідно до теорії і практики розподілу влади, є самостійною незалежною

сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя,
тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваження_ ми спеціально
уповноважених органів – судів. Один із перших мислителів, який створив теорію розподілу
влади, Дж. Локк виділяв законодавчу, виконавчу та федеративну владу (тобто владу держави
на міжнародній арені), і нічого не писав про судову владу. Шарль Луї Монтеск’є
виокремлював законодавчу і дві виконавчі влади. Одна виконавча влада – це аналог за Дж.
Локком, інша – судова, покликана вирішувати спори приватних осіб. Ш. Л. Монтеск’є
розробив систему стримувань і противаг між різними гілками влади, проте судовій владі
місця у ній не знайшлося. І лише у американській версії теорії розподілу влади, яку створили
«батьки-засновники» конституції США Дж. Вашингтон, Т. Джефферсон, О. Гамільтон, Дж.
Медісон та ін., судова влада стала повноправною гілкою у системі розподілу влади. І хоча
судову владу прийнято називати «третьою владою» після законодавчої і виконавчої гілок, це
жодною мірою не применшує її значення і чітко окресленої самостійності. Як відомо, кожній
гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. На відміну від законодавчої влади, суд
не створює загальні правила поведінки (виняток становить судовий прецедент, характерний
для країн англосаксонської правової сім’ї), не здійснює виконавчо-розпорядчих повноважень
(хоча у судових установах можуть існувати посади судових виконавців). Державна влада
суду має конкретний характер. А основною специфічною формою діяльності суду є
правосуддя, тобто вирішення на підставі чинного права із застосуванням особливої
процесуальної форми конкретних справ і спорів, які виникають внаслідок різних конфліктів
у суспільстві між людьми, між людиною і державою, між різним структурам держав. Отже,
судовій владі належить роль арбітра у спорах про право.

Схематично можна виділити такі напрями здійснення судової влади:

– охорона прав і законних інтересів громадян;

– охорона правопорядку від злочинних й інших правопорушень;

– контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі.

Конституційні принципи здійснення судової влади

Діяльність суду спирається на принципи, які закріплені у більшості зарубіжних конституцій.

Серед таких принципів виділяють ті, що стосуються, передусім, організації судових систем
(частину з них ми вже розглянули вище: здійснення правосуддя лише судом із забороною
надзвичайних судів, інстанційність, яка виявляється через загальне право на оскарження
судових рішень, принципи, які стосуються правового статусу судів (магістратів) –
незалежність, яка реалізується через гарантії незмінності та суддівського імунітету), а також
принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя. Це так звані принципи
судового процесу, тобто встановленого законом порядку розгляду і вирішення судових
справ. У певному обсязі ці принципи визначаються у судово-процесуальному законодавстві,
у розділах конституцій, в яких мова йде про судово-процесуальні гарантії прав людини. Такі
принципи, а також гарантії, закріплені у основних міжнародно-правових актах у галузі
захисту прав людини: Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про
громадянські і політичні права 1966 р., Європейській конвенції із захисту прав і основних
свобод людини 1950 р. Коротко зупинимося на деяких із основних принципів діяльності
суду.

1. Свобода доступу до суду означає заборону відмови у прийнятті справи з причин

відсутності закону або його незрозумілості. Суд зобов’язаний прийняти позов, або із
законних причин (непідсудність, непідвідомчість) відхилити його.

2. Гласність, тобто відкритий публічний суд. Закриті судові засідання проводяться лише у
строго визначених законом випадках (якщо зачіпаються питання державної таємниці,
інтимного життя сторін). Але у будь-якому випадку рішення суду оголошуються публічно.

3. Усний характер процесу дає більше можливостей для дослідження усіх обставин справи,
з’ясування позицій усіх учасників процесу (ст. 120 Конституції Іспанії, ст. 90 Конституції
Австрії).

4. Принцип змагальності означає, що сторони у процесі (обвинувач і підсудний, позивач і

відповідач) мають рівні права у процесі доказування, і рівні можливості в обстоюванні своїх
позицій, що дає можливість суду винести об’єктивне рішення.

5. Право на захист означає, що особа має право користуватися послугами адвоката з моменту
затримання (у більшості країн) або арешту. Право на захист може передбачати надання
безкоштовної юридичної допомоги у випадках, встановлених законом.

6. Презумпція невинуватості означає, що особа, яка звинувачується у вчиненні злочину,

вважається невинною, поки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку і
встановлена вироком суду, який вступив у законну силу. Із цього принципу витікають й інші
важливі правила процесу: обвинувачений не повинен сам доводити свою невинуватість,
свідчити проти самого себе; усі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого тощо.

7. Заборона подвійного покарання: ніхто не може бути засуджений повторно за один і той
самий злочин. Серед принципів діяльності суду називають також принцип мотивованості
судових рішень, принцип відповідальності держави за судову помилку, принцип
неможливості використання доказів, отриманих незаконним шляхом, незастосування
зворотної сили закону, що обтяжує відповідальність, тощо.

2.     Загальна характеристика судових органів країн світу.

Системи судових органів. Органи і посадові особи, які сприяють здійсненню судової влади.

Системи загальних судових органів у зарубіжних країнах можуть відрізнятися залежно від
форми державного устрою, тобто в унітарних та федеральних країнах вони можуть бути
неоднаковими. Наявність єдиної судової системи характерна для унітарних держав
(Франція). У федеративних державах може існувати як єдина система (Канада) так і
«подвійна» (США), коли діють і федеральна система судових органів, і система судових
органів суб’єктів федерації (хоча, по суті, останньою, кінцевою інстанцією – є вищий
федеральний суд). Як правило, у більшості країн система загальних судів побудована за
принципом ланковості (інстанційності): суд першої інстанції, апеляція, касація. Обсяг
повноважень судів, що розглядають справи як перша, апеляційна, касаційна інстанції,
здійснюють ревізію рішень нижчих судів, встановлюється поточним законодавством.
Структура судової влади окрім судів може охоплювати і деякі інші державні органи,
установи і посадових осіб, які обслуговують судову владу. Одним із завдань цих органів є
сприяння судовій владі. Це прокуратура, органи попереднього слідства, адвокати, нотаріуси,
судові виконавці, судова поліція.

Детально їх повноваження регулюються спеціальними законами і вивчаються іншими

галузями права. Прокуратура – орган, функції якого полягають у кримінальному
переслідуванні осіб, що скоїли злочини, у підтриманні публічного (державного)
обвинувачення у суді (крім справ приватного обвинувачення), а також нерідко у нагляді за
законністю попереднього розслідування злочинів і утримання осіб у місцях позбавлення
волі. Статус прокуратури, як правило, визначається і регулюється спеціальними законами та
судово-процесуальним законодавством.

Залежно від місця прокуратури у системі державних органів можна відмітити такі групи
країн:

а) країни, де прокуратура входить до складу міністерства юстиції (США, Польща, Франція).

Так, у Сполучених Штатах міністр юстиції (генеральний аторней) є одночасно і генеральним
прокурором, а у Франції загальне керівництво прокурорами, які діють при судах і не
утворюють єдину ієрархічну систему, покладено на міністра юстиції. Крім того, маючи
статус магістрату, діяльність прокурорів знаходиться у компетенції Вищої ради
магістратури;

б) країни, де прокуратура входить до складу суддівського корпусу (магістратури) і

знаходиться при судах (Італія, Іспанія). Так, у Іспанії прокуратура входить до складу системи
судової влади з функціональною автономією;

в) країни, де прокуратура виділена у організаційно відокремлену самостійну систему (Китай,

Угорщина). Прокуратура тут займає проміжне між судом та виконавчою владою положення;

г) країни, де прокуратура взагалі відсутня (Великобританія). Функції прокурорів виконує

адвокатський корпус, а у важливих справах обвинувачення підтримує директор публічних
слухань (переслідування).

Слідчі можуть підпорядковуватися прокурорам і складати з ними єдину систему,

функціонувати при судах (Болгарія), або ж утворювати окрему систему. Адвокатура –
незалежна і самоврядна організація кваліфікованих юристів, які надають професійну
юридичну допомогу. Конституції досить рідко згадують про адвокатуру, у більшості країн, її
статус регулюється законами. Комісії адвокатури можуть створюватися при окружних та
вищих судах. У країнах тоталітарного соціалізму – це єдина організація. У Великобританії
існують загальнодержавні об’єднання адвокатів (баристери), в організацію й діяльність яких
держава не втручається. Корпорація баристерів має справу лише із вищими судами. Актом
про соліситорів 1974 р. регулюється діяльність іншої корпорації, представники якої
(соліситори) виступають як обов’язкові посередники між клієнтами та баристерами, готують
справи для них, а нескладні справи ведуть самі. Апеляційні суди здійснюють нагляд за
соліситорами. Публічно-правовими корпораціями адвокатів, що діють у судових органах
вищих судів земель і при Федеральній судовій па_ латі, – є колегії адвокатів Німеччини, які
об’єднуються у Федеральну палату адвокатів. Судові поліції утворюються при судах, їх
завдання – збереження порядку в судових засіданнях. Судові виконавці виконують рішення
судів. Нотаріуси засвідчують угоди, які укладаються, юридичні факти, події; можуть
виконувати деякі досудові функції. Як правило, статус зазначених органів регулюється
законодавством.

Основа судової влади – це, передусім, сукупність судових органів, які можуть бути наділені
різною компетенцією. Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-
якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3–5 професійним суддям) або
«одноособовому» судді, які розглядають справу. Як правило, у країнах тоталітарного
соціалізму у процесі беруть участь один суддя та два народних засідателі, у багатьох
європейських країнах – суддя та 6–9 присяжних шеффенів, асизів (Німеччина, Франція), у
країнах англосаксонського права – суддя і 12 присяжних (США). Народні засідателі мають у
процесі однакові з суддею права, і приймають рішення на рівних із ним підставах (хоча, як
правило, фактично лише забезпечують присутність). Присяжні, за рідкісним винятком,
беруть участь лише у кримінальному процесі і вирішують більшістю голосів лише питання
наявності або відсутності вини підсудного (вирішують питання факту, а не права).

Кадровий склад судової системи – це, передусім, особливий професійний прошарок –

суддівський корпус, наділений особливим правовим статусом (як і судді, що до нього
входять). Наприклад, у ст. 92 Основного закону ФРН сказано: «Судова влада ввіряється
суддям». При розгляді, вирішенні тих чи інших конфліктів, які виникають у суспільстві,
судді повинні керуватися законом, правосвідомістю та внутрішнім переконанням.
Правосвідомість та внутрішнє переконання, передбачають не лише професійну підготовку, а
й певний життєвий досвід. Соціальна роль судової влади полягає в забезпеченні панування
права, в тому числі й щодо держави. Ніхто крім суду не може здійснювати правосуддя від
імені держави. Ніхто, у тому числі й держава в особі будь-яких її органів, не може
втручатися у діяльність суду під час здійснення правосуддя. Громадяни, їх організації та
об’єднання, усі державні і муніципальні органи, сама держава, яку представляють вищі
органи влади і управління, зобов’язані виконувати рішення судів. Атрибутами судової влади
є: широкі юрисдикційні повноваження, правовий статус судів як особливих органів
державної влади, власне виконання владних суддівських повноважень.

Незважаючи на відносну самостійність судової влади, її діяльність багато в чому залежить

від інших гілок влади і, передусім, від законодавчої. Адже саме остання визначає структуру
судової системи, компетенцію її окремих ланок, статус судів тощо. Основою законодавчої
регламентації є, передусім, конституція. Більшість сучасних конституцій містить принаймні
загальні положення щодо статусу судової влади («Про судову владу» – конституції Франції,
Іспанії, «Правосуддя» – конституція ФРН, «Суди» – конституція Португалії). Ці положення
визначають загальні конституційні засади судової влади конкретної країни і встановлюють:

а) визначення судової влади як однієї зі складових єдиної системи розподілу влади (місце
судової влади у загальній єдиній системі розподілу влад); б) основні принципи організації і
діяльності судової системи; в) правовий статус судів; г) судові гарантії прав і законних
інтересів громадян. Крім того, у багатьох країнах існує спеціальне законодавство, що
детально розвиває конституційні засади судової влади. Наприклад, це спеціальні закони про
судоустрій: «Закон про судоустрій» 1975 р. у ФРН; «Органічний закон про судову владу»
1981 р. в Іспанії; «Судоустрій і судове провадження» розд. 28 Зводу Законів США; або
закони, що визначають статус суддів: «Органічний закон про статус магістратури» 1978 р. у
Франції.

Роль виконавчої влади щодо судової системи у порівнянні з законодавчою владою дещо
менша. Вона зводиться здебільшого до матеріально-технічного забезпечення діяльності
судів. Ця роль значніша у тих країнах, де на міністерства юстиції покладено деякі функції
управління і керівництва прокуратурою. Наприклад, у Німеччині, на міністерства юстиції
земель покладається обов’язок з призначення значної частини суддів. Однак, необхідно
зауважити, що у другій половині XX ст. міністерства юстиції почали втрачати свою керівну
роль в управлінні судовою системою. Ця тенденція є свідченням посилення суддівського
самоуправління, а отже і самостійності судової влади. Вищі ради магістратури,
загальнодержавні ради суддів, вищі кваліфікаційні суддівські колегії – органи суддівського
самоврядування, створення яких передбачається багатьма новітніми конституціями. На ці
органи покладається вирішення питань формування суддівського корпусу і кар’єри суддів та
прокурорів, призначення на посаду, дисциплінарної відповідальності, реорганізації окремих
судів, інспектування судів у необхідних випадках. У Конституції Польщі 1997 р. у ст. 186,
наприклад, записано: «Всепольська Судова Рада стоїть на сторожі незалежності судів і
незалежності суддів». На відміну від органів виконавчої влади (міністерств юстиції), ради
судів, вищі ради магістратури, ради правосуддя та інші відносяться конституціями до органів
судової влади, хоча судові функції вони не виконують.

Особливістю судової влади як незалежної гілки є певна політична самостійність. Рівень

політичної самостійності судової влади зумовлений суспільно-політичним становищем, в
якому відбувається діяльність суду. На відміну від законодавчої влади, яка тісно пов’язана з
політикою (депутати парламенту, як правило, у більшості країн є представниками
політичних партій, а в деяких парламентах навіть на законодавчому рівні допускається
лоббізм), на відміну від виконавчої влади, яка також бере участь у політиці й підпадає під
політичний тиск із боку партій або ж інших об’єднань, здійснення судової влади має
абсолютно виключати політичний вплив, так само як і будь-який тиск із метою впливу на
рішення суду.

Суддя не повинен керуватися політичними мотивами або будь- якими мотивами поза
межами закону і своєї правосвідомості. Однак насправді це не завжди буває так, особливо у
діяльності вищих судових органів, конституційних судів. В умовах тоталітарного соціалізму
діяльність суду часто виступає продовженням партійної політики. У цих країнах широко
використовується т. з. «телефонне право». Не є вільним від впливу політики, суспільної
думки і суд у демократичних країнах. Положення судової гілки влади певною мірою є
суперечливим. З одного боку, це досить сильна влада, оскільки лише вона може здійснювати
такі заходи, які не в змозі здійснювати ані законодавча, ані виконавча влада (наприклад,
позбавити людину свободи, майна). З іншого боку – це досить слабка влада, оскільки не
опирається на безпосередню підтримку виборців, як законодавча влада, хоча у деяких
країнах судді нижчих судів, народні засідателі можуть обиратися громадянами (США, КНР).
Силові механізми судової влади, на відміну від виконавчої влади, або відсутні, або надто
слабкі (судові виконавці). Однак сила судової влади повинна ґрунтуватися на неухильному
дотриманні закону, повазі судового рішення. Таке ставлення до судової влади має
виховуватися протягом тривалого часу й існує, передусім, у країнах з усталеними
демократичними традиціями, де укорінився принцип верховенства права.

Загалом можна сказати, що самостійність судової влади, високий ступінь поваги до неї з
боку усіх членів суспільства – це свідчення руху країни до правової державності. Цілком
зрозуміло, що незалежна судова влада несумісна з самодержавством, авторитарним
(тоталітарним) режимом. У силу історичних особливостей, рівня правосвідомості
суспільства і деяких інших чинників ступінь самостійності, авторитету судової влади можуть
відрізнятися і в тих країнах, які встали на шлях побудови правової держави. Однак і там
очевидним є зростання ролі судової влади, чому сприяє тенденція розширення повноважень
судового контролю за конституційністю і законністю нормативних та інших правових актів.

Судові системи зарубіжних країн, їх структура. Конституції зарубіжних країн, як правило,

містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної
структури, інстанційності тощо. Здебільшого у нормах основного закону згадуються
верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди
створюються законом (Конституція США). Така лаконічність пов’язана, насамперед, із тим,
що хоча у сучасних демократичних країнах склалися та існують усталені, традиційні моделі
судової організації, може виникати об’єктивна потреба вносити зміни у судові структури, не
змінюючи при цьому конституційні тексти.

У зарубіжних країнах виділяють дві основні моделі судових систем: англо-американську

(англосаксонську), романо-германську (європейську континентальну). Інколи називають
також ще соціалістичну і мусульманську моделі. Для англосаксонської моделі характерною є
наявність системи судів, які розглядають усі основні види загальних судових справ. Вони
здійснюють кримінальне, цивільне, адміністративне судочинство, а в деяких країнах ще й
судовий конституційний контроль (Японія, США, Нідерланди). Хоча ця модель має
загальний, всеохоплюючий характер, вона не виключає створення у країні окремих
спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх),
патентних, митних, податкових та інших судів. Проте ці суди лише доповнюють основну
загальну судову систему, деякі з них мають квазісудовий характер. До так званих
квазісудових органів належать передбачені деякими конституціями особливі органи, які
вирішують питання про відповідальність глави держави, міністрів та інших посадових осіб.
Наприклад, Висока палата правосуддя та Суд республіки у Франції (перша вирішує питання
про відповідальність Президента, другий – членів уряду). Ці органи обираються палатами
парламенту із кола депутатів, тому їх називають особливими парламентськими
квазісудовими органами.

Як правило, система загальних судів має багатоступінчасту, ієрархічну структуру, покликану

гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як
фактичних так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове
застосування правових норм на всій території держави. Різновид англосаксонської судової
системи існує у деяких державах із федеративним устроєм, наприклад, у США, Мексиці. Тут
паралельно функціонують федеральна судова система і система судів кожного штату. Однак
в обох випадках суди здійснюють усі види судочинства. Компетенція федеральних судів і
судів штатів відрізняється, головним чином, тим, яка норма застосовується у конкретній
справі: федерального законодавства або законодавства штату. Особливістю судової системи,
наприклад, США є її дуалізм, оскільки на території кожного штату діють і суди даного
штату, і федеральні суди. Такий територіальний паралелізм виник історично, оскільки на
момент створення США у кожному штаті склалася своя судова система, яка застосовувала
власне законодавство. Зберігши цю систему, автори Конституції США, передбачили
федеральну судову систему, яка застосовує федеральне законодавство. Спеціально і досить
складно було відрегульовано взаємозв’язок двох систем, у результаті кожна з них зберігає
відносну автономію у юрисдикції, при цьому в окремих справах Верховний Суд США
визнаний вищим органом усієї національної системи. Багато в чому компетенція
федеральних судів перехрещується з компетенцією судів штатів і взаємозв’язок між цими
системами є досить складним, як і взаємозв’язок судових систем штатів між собою. Очолює
всю судову систему країни Верховний суд США.

Слід зауважити, що федеральний устрій не обов’язково передбачає обов’язкове існування

двох судових систем – федеральної і суб’єктів федерації. В Австрії, Німеччині, також
федеративних державах, суди земель і федеральні суди утворюють єдину централізовану
систему. Для англосаксонської моделі характерним є широке використання судового
прецеденту, що дещо ілімінує роль законодавця. Друга модель організації судової системи
передбачає існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних
спеціалізованих систем судів. Ця модель називається полісистемною. Судова система країни
складається із кількох автономних, незалежних одна від одної, систем загальних і
спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами. Найяскравіший приклад
полісистемності закріплений у Основному законі ФРН 1949 року. Відповідно до ст. 95 тут
діють п’ять автономних судових систем: загальних судів, на чолі яких стоїть Федеральна
судова палата, адміністративних судів, які очолює Федеральний адміністративний суд,
фінансових судів на чолі з Федеральною фінансовою палатою; трудових судів, які очолює
Федеральний суд по розгляду трудових спорів; соціальних судів із Федеральним соціальним
судом на чолі. Вищі федеральні суди з метою забезпечення єдності судової практики
утворюють спільний сенат (ч. 1, 3 ст. 95). Крім зазначених систем судів, відповідно до статей
92–94 Основного закону ФРН, передбачено створення Федерального конституційного суду і
конституційних судів земель.

У більшості країн, де існує романо-германська модель судової системи, найбільш значною із

систем, що співіснують із системою загальних судів (які розглядають головним чином
цивільні та кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміністративної
юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів
державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністративних
судів можуть належати й інші «управлінські» спори, наприклад між територіальними
одиницями. Систему адміністративної юстиції очолює орган, який зазвичай називають або
Державною радою (Франція, Італія), яка виконує також і деякі інші функції (наприклад, у
Франції Державна рада дає висновки щодо законопроектів та інших важливих нормативних
актів); або верховним адміністративним судом (Швеція). У Польщі Вищий адміністративний
суд входить до єдиної судової системи, яку очолює Верховний суд. Особливе місце у країнах
континентальної Європи, а також більшості постсоціалістичних країн належить
конституційним судам (Конституційний суд РФ, Конституційна рада Франції). Правовий
статус таких органів конституційної юрисдикції у деяких країнах закріплений у розділах,
присвячених конституційним гарантіям, а не судовій владі (Італія, Австрія). В деяких країнах
створюються також суди для розгляду справ про конституційну відповідальність вищих
посадових осіб (Високий суд правосуддя і Суд правосуддя Республіки у Франції, Державний
трибунал у Польщі).

Особливу гілку судів загальної юрисдикції можуть створювати військові суди, хоча у
більшості країн у мирний час вони не створюються. До судів загальної юрисдикції можуть
належати спеціальні суди: сімейні, патентні, фінансові тощо. Незалежно від моделі судової
системи, у всіх демократичних країнах конституції забороняють створювати надзвичайні
суди, тобто різного роду «особливі наради», «спеціальні трибунали» тощо, які б діяли поза
окресленою законом процедурою. Такі суди часто використовують диктаторські режими для
здійснення репресивної політики. Романо-германська модель судової системи
характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законодавством,
судовий прецедент використовується досить рідко, судова система має багатоступінчастий,
інстанційний характер (про що йтиметься нижче).

Соціалістична модель судової системи, яку також інколи виділяють, має деякі свої
особливості, зумовлені, передусім, специфікою формування суддівського корпусу –
виборність усіх суддів а також народних засідателів; їх особливим правом статусом –
рівність прав суддів, і народних засідателів. Обраний місцевою радою суд діє на одній з нею
території, тобто межі адміністративно-територіальних одиниць та судових округів
співпадають. Наприклад, статті 134–135 Соціалістичної конституції КНДР 1972 р.
визначають, що судді й народні засідателі Центрального суду обираються Постійною радою
Верховних народних зборів; судді й народні засідателі провінційних (міст центрального
підпорядкування) і народних судів – відповідними Народними зборами. Крім того, в межах
території, на якій діє обраний місцевою радою суд, діє і відповідний орган правлячої
(комуністичної) партії. Таким чином, критерієм відокремлення соціалістичної моделі судової
системи виступають особливості політичного режиму, якому не притаманний принцип
розподілу влади, де судова влада майже повністю підконтрольна партійній владі, а члени
суддівського корпусу входять до складу партійної номенклатури. Мусульманська модель
судової системи, яка існує у деяких мусульманських країнах, характеризується тим, що
поряд із державними судами діють суди шаріату. Зазначена модель має персональний
характер: мусульманському суду підлягають лише єдиновірці, або особи, що погодилися на
такий суд; народні засідателі, асизи, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за
канонами шаріату із специфічними формами відповідальності і у цивільному, і у
кримінальному праві. В деяких країнах відсутня процедура оскарження рішень суду,
звертатися можна лише до імама – вищої духовної особи, яким за сумісництвом може бути
монарх. У деяких країнах існують вищі мусульманські суди. До судової системи можуть
також входити суди звичаєвого права – племінні суди, в яких беруть участь вожді та
старійшини. Вони розглядають спори між сусідами, спори про використання земель,
пасовищ, лісів, деякі питання сімейного права на підставі звичаїв племені. Кримінальні
справи такі суди не розглядають. Рішення цих судів, що суперечать законам, є недійсними.
Рішення племінного суду може бути оскаржене у суді загальної юрисдикції.

У деяких країнах існують церковні суди, які, передусім, розглядають справи священиків,
однак можуть накладати стягнення і на прихожан (покаяння, відлучення від церкви). Деякі
завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду –
медіатори, консиліатори (посередники, примирителі) – що діють у Франції, Італії. Їх
розглядають як мирових суддів у незначних справах, їх, як правило, призначають органи
місцевого самоврядування (муніципалітети) із кола державних службовців у відставці, які
знайомі із основами права. В Індії існують народні суди, які розглядають справи про
транспортні порушення; у країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних
країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення. У
Італії також існують народні примирителі (у общинах) і комісії примирителів. При незгоді
сторін рішення посередників, громадських судів набувають сили лише після затвердження
державним судом першої інстанції. Функції досудового розгляду можуть виконувати суди
старійшин (аксакалів) та суди звичаєвого права (Казахстан, Киргизстан). Громадськими
судами з досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, що створюються при
установах (США). Це, по суті, адміністративні суди, але вони не утворюють єдину систему,
як, наприклад, у Німеччині. У Великобританії адміністративні трибунали розглядають не
лише суто адміністративні справи, а й трудові, податкові спори, спори про оплату житла
тощо. Члени трибуналів не є державними службовцями, а громадськими діячами.

Конституційний статус суддів у зарубіжних країнах

Статусу суддів у конституціях зарубіжних країн, у розділах, які стосуються судової

організації, як правило, приділяється найбільша увага. Статус суддів (магістратів) регулюють
також і спеціальні судді, прокурори, судові слідчі, які мають право брати участь у судовому
процесі, у багатьох зарубіжних країнах мають загальну назву – магістрати, інші – це
службовці судових установ. альні закони. Це пов’язано із тим, що суддям належать особливі
повноваження, в тому числі й щодо вирішення людських доль. До суддів, як правило,
висуваються високі вимоги як професійного плану (як правило, наявність вищої юридичної
освіти і певний стаж роботи на інших юридичних посадах), так і моральні (це не лише
відсутність судимості, а й бездоганна, незаплямована репутація), а також вимоги щодо
певного життєвого досвіду (як правило, підвищений вік для обіймання посади суддів). У
конституціях, як правило, сформульовані загальні принципи правового статусу суддів. До
таких принципів віднесені: призначення, незмінність, незалежність суддів та суддівська
несумісність.

У більшості країн суддівський корпус формується шляхом призначення (хоча існують

виключення, наприклад, виборність суддів у деяких штатах США; в країнах тоталітарного
соціалізму судді нижчих судів обираються громадянами або представницькими органами, як
правило, на термін переобрання останніх – 5 років). Процес призначення суддів ґрунтується
на юридично регламентованій процедурі професійного відбору, якій, в свою чергу, передує
спеціальна професійна підготовка і строгі правила проходження суддівської кар’єри. В
Іспанії і Франції, наприклад, судді призначаються за конкурсом органами суддівського
самоврядування – верховними радами магістратур. У Польщі, судді призначаються
Президентом за поданням Всепольської Судової Ради. У Великобританії – лордом-
канцлером, але без конкурсу, та за порадою комісії, яка знаходиться при ньому (склад комісії
не розголошується). У США федеральні судді, а також голова Верховного Суду
призначаються Президентом за згодою Сенату. У Мексиці судді штатів призначаються
законодавчими органами штатів. Принцип призначення покликаний, на відміну від принципу
виборності, забезпечувати професіоналізм судової діяльності. Оскільки, під час обрання
суддівський корпус формується громадянами і навіть представницькими органами, як
правило, при цьому діє політичний чинник. Виборці не настільки строго керуються суто
професійними, особистими якостями кандидатів, а передусім їх політичними
переконаннями. Звичайно, політичний момент існує і під час призначення суддів, тому більш
прийнятним є такий порядок призначення, який не є виключною прерогативою однієї гілки
влади. Порядок формування органів конституційної юрисдикції є дещо іншим.

Незмінність. Як правило, конституції не вказують, на який термін призначаються судді

(проте, досить рідко зустрічається призначення на певний строк, наприклад, 10 років у
Японії, або спочатку на певний строк, а згодом безстрокове – у Молдові). Як правило,
незмінність поєднується з такими поняттями, як «без_ строковість» та «пожиттєвість».
«Пожиттєвість» означає, що кар’єра судді закінчується із досягненням певної вікової межі (у
Великобританії – 72 роки, у Японії – 65). Кар’єра судді може закінчитися у зв’язку із
фізичним станом, який не дозволяє нормально здійснювати суддівські функції, із скоєнням
злочину, у зв’язку з його недостойною поведінкою (наприклад, у США судді виконують свої
повноваження, допоки їх поведінка є бездоганною). Новітні конституції, як правило,
встановлюють, що судді не можуть бути усунуті із посади, звільнені у відставку, окрім
випадків і при дотриманні гарантій, передбачених законом (наприклад, ст. 117 Конституції
Іспанії). Незалежність – один із самих широких принципів конституційно_правового
статусу суддів, який, як правило, закріплюється через таку формулу: «Судді – незалежні й
підкоряються лише закону». Економічною гарантією незалежності судді – є високий рівень
заробітної плати. Принцип несумісності забороняє суддям і всім, хто утворює корпус
магістратів, одночасно займати інші державні та громадські посади, а також займатися
іншою оплачуваною (крім викладацької та наукової) діяльністю. У судових установах
виключаються родинні зв’язки. Судовий імунітет – ще одна із гарантій незалежності суддів,
означає, що суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної й, більше того, до
кримінальної відповідальності за свої рішення у конкретних справах, за винятком випадків,
передбачених за_ коном.

Суддівське самоврядування. Завдання органів суддівського

самоврядування полягає у представництві і захисті інтересів суддів, у рішенні кадрових

питань та питань дисциплінарної відповідальності. Такі органи можуть здійснювати
інспектування судів, пропонувати кандидатури для призначення на суддівські посади або
навіть самі призначають суддів (Іспанія). В Італії, Франції, Румунії – Вища рада
магістратури, в Іспанії – Генеральна рада судового корпусу, у Болгарії – Вища судова рада.
До складу таких органів зазвичай входять голови верховних (касаційних) судів, вищих
спеціалізованих судів (наприклад, адміністративних), міністр юстиції, генеральний прокурор
тощо. Частина членів може призначатися головою держави (у деяких країнах за поданням
палат парламенту), частина обирається загальним з’їздом суддів.

3.     Конституційний нагляд та особливості його реалізації у світі.

Поняття конституційного контролю (нагляду)

Загальновизнаним у всіх країнах є те, що конституції мають вищу юридичну силу щодо
інших джерел права. З цього випливає принцип конституційної законності, з огляду на який
нормоустановча діяльність має здійснюватися згідно з конституцією та при неухильному її
дотриманні. Кожна правова норма, видана будь-яким державним органом, набирає
юридичної сили тільки тоді, коли правила поведінки, що містяться в ній, не суперечать
приписам конституції. У разі прийняття будь-яким державним органом закону чи іншого
нормативного акта, що суперечить конституційним нормам, він може бути визнаний
юридично зовсім незначуща. Ця функція покладається на інститут конституційного
контролю (нагляду). Розглядаючи поняття «конституційний контроль» (нагляд), слід мати на
увазі, що у конституціях зарубіжних країн використовуються різні найменування цієї
державної функції: конституційний контроль, конституційний нагляд, конституційна
юрисдикція, охорона конституції тощо. Існують також різні погляди з цього питання в
юридичних, наукових і навчальних виданнях. Щоб уникнути різночитань, надалі
застосовуватимемо термін «конституційний контроль», зважаючи на особливу функцію
влади, головним змістом якої є підтримка та забезпечення конституційної законності. У
цьому сенсі під конституційним контролем треба розуміти будь-яку форму перевірки на
відповідність конституції, тобто несуперечливість їй актів і дій органів публічної влади, а
також громадських об’єднань, які виконують публічні функції або беруть участь у здійсненні
публічної влади.

Зрозуміло, це визначення має узагальнюючий і відносний характер, тому що стосовно

окремих зарубіжних країн воно потребує конкретизації залежно від об’єктів конституційного
контролю, виду органів його здійснення та обсягу їх повноважень. Визначаючи поняття
конституційного контролю, необхідно з’ясувати його співвідношення з фундаментальними
гілками влади – законодавчою, виконавчою та судовою, – які становлять єдину верховну
державну владу. Конституції деяких зарубіжних країн відносять конституційний контроль до
судової влади незалежно від того, здійснюють його загальні суди чи спеціальні органи
конституційного контролю (нагляду). Так, Конституція Російської Федерації закріплює
основи правового статусу Конституційного Суду у гл. 7 «Судова влада», а у п. 2 ст. 118
прямо зазначено, що «судова влада здійснюється через конституційне, цивільне,
адміністративне та кримінальне судочинство». Аналогічним є становище Федерального
Конституційного Суду в Німеччині. У тому, що інститут Конституційного контролю
належить без_ посередньо до системи судів, є певна логіка. Адже існує поняття
конституційної юстиції, а судова влада як більш широке явище охоплює його.

У Грузії також Конституційний Суд текстуально інтегрований у конституції із загальними

судами. Проте у конституціях багатьох інших зарубіжних держав конституційний контроль
текстуально виділяється у самостійний інститут, який не належить до судової влади
(Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Франція, Іспанія та ін.). Це зумовлено тим, що
функції органів конституційного контролю мають певну специфіку. Згадані органи не можна
вважати просто органами правосуддя. Це підтверджується, зокрема, тим, що органи
конституційної юстиції мають повноваження розглядати так звані юрисдикційні справи,
наприклад, у спорах про компетенції між вищими органами держави. Такі спори часто
набувають політичного характеру. Це свідчить про те, що фундаментальні гілки влади не
виключають існування інших функціонально самостійних правових інститутів, зокрема
інституту конституційного контролю. Більш того, необхідність і важливість охорони
конституції, забезпечення відповідності законодавчих та інших нормативних актів
конституції, верховенства права в юридичній практиці та правозастостосовній діяльності,
стримування будь-якої гілки влади у випадках виходу за межі конституції та підтримування
балансу всіх гілок державної влади зумовлює об’єктивну потребу в особливій гілці влади –
контрольній (наглядовій).

Потреба у самостійно функціонуючому інституті конституційного контролю є особливо

очевидною у державах перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, для яких
властивими є гостра політична боротьба, протистояння різних гілок влади, втручання однієї
гілки влади у сферу діяльності іншої, ослаблення органів законодавчої та підсилення органів
виконавчої влади. За цих умов функціонування інституту конституційного контролю набуває
особливо демократичного характеру як гаранта конституції та конституційної законності. Це
підтверджує те, що функції конституційного контролю повинні здійснювати органи, які
посідають самостійне місце і є організаційно відокремленими від інших гілок влади.

Ідея конституційного контролю вперше зародилася на початку XVІІ ст. у Великобританії та

була реалізована в діяльності Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур (законодавчих
зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту та
загальному праву. Проте у сучасному вигляді доктрина конституційного контролю вперше
була сформульована й застосована Верховним Судом США. Хоча Конституція США не
наділила Верховний Суд правом установлення відповідності законів Конгресу до
Конституції, Верховний Суд ще у 1803 р. оголосив, що федеральна Конституція – вищий
закон країни, і будь-який закон Конгресу, який суперечить Конституції, може бути визнаний
судом як неконституційний. З того часу Верховний Суд США за свою більш як 200_річну
історію здобув практично безспірну репутацію суверенного національного арбітра і, власне,
являє собою «четверту владу в державі». Згодом цей приклад наслідували й інші держави:
1848 р. конституційний контроль був частково введений у Швейцарії, 1853 р. – в Аргентині,
1891 р. – у Бразилії, 1917 р. – в Уругваї. До Першої світової війни конституційний контроль
з’явився у Норвегії, Греції, а після її закінчення набув поширення в інших європейських
державах.

Слід зазначити, що соціалістична державно-правова наука та практика в основному

негативно ставилися до інституту конституційного контролю. Це пов’язувалося, насамперед,
з політико-ідеологічними причинами, формальним декларуванням повновладдя верховних
представницьких установ, єдності державної влади, запереченням парламентаризму,
принципу поділу влади тощо. Насправді це було зумовлено тим, що реальна влада належала
партійно-державному апарату, і для цієї влади інститут конституційного контролю був
стороннім. Застосування інституту конституційного контролю має свої особливості у ряді
держав. Так, це очевидно у деяких мусульманських країнах (наприклад, в Ірані), в яких,
власне, Основний Закон повинен грунтуватися на Корані, тобто він відповідає не тільки
конституції, а й Корану.

Види конституційного контролю

Конституційний контроль класифікується за різними підставами. Так, за часом здійснення

розрізняють попередній і подальший конституційний контроль. За попереднього контролю
акт перевіряється щодо відповідності конституції до набрання ним сили (Швеція, Фінляндія,
Франція), а подальший контроль стосується офіційно опублікованих чинних актів (США,
Італія, Німеччина). Конституційні ради, наприклад, здійснюють попередній контроль за
конституційністю законів до їх промульгування та видання, а загальні суди у країнах, де
вони мають відповідні повноваження (США, Канада, Австралія, Індія, більшість країн
Латинської Америки та ін.), – подальший. За характером правових наслідків конституційний
контроль може бути консультативним або ухвальним. Рішення органу конституційного
контролю, прийняте у порядку консультативного контролю, не набирає юридичної сили й
має рекомендаційний характер, його виконання грунтується на авторитеті органу
конституційного контролю. За ухвального контролю рішення є загальнообов’язковими як у
разі визнання акта відповідним конституції, так і в разі оголошення акта неконституційним,
тобто таким, що не має юридичної сили. За обов’язковістю проведення конституційний
контроль може бути обов’язковим або факультативним. Обов’язковий контроль проводиться
у тих випадках, коли це передбачено законом. Наприклад, у Російській Федерації для
залучення Президента до відповідальності обов’язково повинен бути висновок
Конституційного Суду про дотримання установленого порядку висування обвинувачення
Президента Російської Федерації у державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину.
Факультативний контроль здійснюється тільки у разі виявлення ініціативи уповноваженого
суб’єкта конституційного контролю. За формою конституційний контроль може бути
абстрактним або конкретним. Абстрактний контроль здійснюється при перевірці
конституційного акта чи його частини поза зв’язком з будь-якою конкретною справою.
Попередній контроль завжди є абстрактним. Конкретний контроль, навпаки, здійснюється
тільки у зв’язку з якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає
застосуванню конкретний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх конституційності. Тому
конкретний контроль завжди є подальшим. За змістом конституційний контроль може бути
формальним або матеріальним. При формальному контролі перевірці підлягає дотримання
конституційних умов і вимог, які належать до видання акта. При цьому визначається, чи
входить видання акта до компетенції даного органу, чи дотримуються процесуальні норми та
форма акта. Матеріальний контроль означає перевірку відповідності змісту акта приписам
конституції.

Органи конституційного контролю

Як уже зазначалося, конституційний контроль здійснюється загальними державними

органами – глава держави, парламент, уряд, омбудсмен, генеральний контролер, контрольна
(лічильна) палата, уповноважений з прав людини (народний захисник), прокуратура тощо під
час виконання своїх функцій або спеціально нарівні з іншими функціями – і
спеціалізованими органами конституційного контролю. У цьому зв’язку конституційний
контроль буває політичним і судовим. Політичний конституційний контроль здійснюється
президентом, парламентом, урядом та іншими державними органами, чия діяльність має
політичний характер. Складність та суперечність правозастосувального процесу, збільшення
кількості нормативних актів, суперечливість судових рішень зумовили необхідність
постійного контролю (нагляду) з боку компетентних органів конституційної юрисдикції. У
зарубіжних країнах розрізняють два різновиди судового конституційного контролю, які
умовно називаються американським та європейським.

За американською системою, поширеною в основному в країнах англосаксонського права,

конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції.
Особливістю цього конституційного контролю є те, що при розгляді судом справи будь-яка
із сторін може заявити про неконституційність застосовуваного закону. У цьому разі справа
направляється до Верховного Суду, рішення якого стає обов’язковим для всіх судів. Закон,
визнаний Верховним Судом як неконституційний, формально продовжує діяти, але не
застосовується судами, тобто втрачає судовий захист і, власне, юридичну силу. У такому разі
будь-який адміністративний орган формально зберігає право на застосування даного закону,
але не робить цього, тому що його рішення може бути оскаржене в суд та скасоване, бо для
суду зазначений закон немовби уже не існує. Тоді, як правило, парламент скасовує цей закон.

У деяких зарубіжних країнах (США, Аргентині, Японії, Норвегії) конституційність законів

має право перевіряти будь-який суд, а в інших це може здійснювати тільки Верховний Суд
після розгляду конкретної справи нижчими судами (наприклад, в Австралії, Індії, на Мальті).
Американська система конституційного контролю зумовлена особливостями існування у
США та інших країнах так званого загального, прецедентного права, коли рішення судів є
джерелом права. Для абсолютної більшості європейських країн властива система
континентального, писаного права, де джерелом права є закони та підзаконні нормативні
акти, а судова практика має підпорядкований характер. Тому система загальних судів, які
підлягають праву, не може здійснювати конституційний контроль. У зв’язку з цим
європейська система конституційного контролю передбачає заснування спеціальних судових
або квазісудових органів конституційного контролю. Такими органами є конституційні суди
Російської Федерації, Республіки Білорусь, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії,
Німеччини, Італії, Іспанії, Єгипту та ін., Конституційний трибунал Польщі, Конституційна
рада Франції. Конституційний контроль за управлінськими рішеннями у Франції здійснює
Державна рада, що очолює систему адміністративної юстиції.
Останнім часом деякі латиноамериканські держави пішли шляхом континентальної Європи і
створили для здійснення конституційного контролю конституційні суди або конституційні
ради (Бразилія, Колумбія, Коста-Ріка). У деяких країнах при здійсненні конституційного
контролю нарівні зі спеціальними органами використовуються також окремі елементи
системи загальних судів. Так, в Італії, поряд з Конституційним Судом, зберігається
можливість здійснення конституційного контролю загальними судами. Сторона у судовому
процесі або суддя, дійшовши висновку про неконституційність закону, що підлягає
застосуванню, можуть дане питання передати на розгляд Конституційного Суду. У
федеративних державах поряд з федеральними органами конституційного контролю
аналогічні органи створюються і суб’єктами федерації (Німеччина, СРЮ). Способи
формування органів конституційного контролю різні, але в основному розрізняються три їх
види: парламентський, позапарламентський і змішаний.

Парламентський спосіб застосовується у порівняно невеликій кількості зарубіжних країн.

Так, у Німеччині члени федерального Конституційного Суду обираються у рівній кількості
(по вісім) Бундестагом та Бундесратом (ч. І ст. 94 Основного Закону), а члени
конституційних судів земель – ландтагами. В Угорщині члени Конституційного Суду
обираються Державними зборами (п. «л» ч. 3 § 19 Конституції), а у Хорватії (ч. І ст. 122
Конституції) – нижньою палатою парламенту (Палатою представників) за поданням верхньої
палати (Палати жупанів). Прикладом позапарламентського формування органу
конституційного контролю є Японія, де 15 членів Верховного Суду призначає Кабінет
Міністрів, а Головного суддю – імператор за поданням Кабінету Міністрів. Члени
федерального Конституційного Суду Австрії призначаються за поданням Національної ради
та Федеральної ради. У більшості зарубіжних країн застосовується змішаний спосіб, за якого
у формуванні органів конституційного контролю беруть участь представники різних гілок
влади або самостійно, або разом. Наприклад, в Італії до складу Конституційного Суду
входять 15 суддів, що призначаються по одній третині президентом, парламентом на
сумісному засіданні палат і вищими судовими інстанціями (касаційний суд обирає трьох
суддів, Державна рада та Рахункова палата – по одному). Аналогічний порядок існує у
Болгарії, де Конституційний Суд складається з 12 суддів, одна третина яких призначається
президентом, одна третина обирається Народними зборами, і ще одна третина – загальними
зборами суддів Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду.

У Франції трьох членів Конституційної ради призначає Президент, трьох – голова

Національних зборів і ще трьох – голова Сенату. Крім того, до складу Конституційної ради
по праву входять колишні президенти республіки. Конституційний Суд Російської Федерації
складається з 19 суддів, призначених Радою Федерації за поданням Президента Російської
Федерації, а, наприклад, у Чеській Республіці суддів Конституційного Суду, навпаки,
призначає Президент Республіки за згодою Сенату. Уявляється, що змішаний спосіб
формування органів конституційного контролю є найбільш оптимальним і демократичним,
оскільки він найповніше забезпечує реалізацію принципу поділу влади та баланс усіх гілок
влади. Як правило, для суддів конституційних судів, на відміну від судів загальної
юрисдикції, установлюються тривалі терміни повноважень при забороні повторного обрання
суддів. Так, у Німеччині термін повноважень – 12 років, у Франції, Болгарії, Угорщині,
Іспанії, Італії, Югославії, Словенії, Македонії – 9, у Колумбії, Польщі, Хорватії – 8, у
Словаччині – 7, у Монголії, Португалії – 6 років.

У ряді країн для забезпечення спадкоємності та стабільності застосовується часткове

поновлення складу Конституційного Суду. Так, у Польщі та Колумбії кожні чотири роки
оновлюється половина членів конституційних судів, у Франції, Болгарії, Румунії, Іспанії
кожні три роки – третина складу органів конституційного контролю. У зв’язку з цим
необхідно розрізняти терміни повноважень, установлені для Конституційного Суду й окремо
для його членів. У деяких країнах повноваження органів конституційного контролю не
обмежуються певним терміном. Так, згідно зі ст. 4 Закону про Конституційний Суд
«повноваження Конституційного Суду Російської Федерації не обмежені терміном».
Законодавством Російської Федерації не передбачається розпуск Конституційного Суду або
припинення його діяльності. Припиняються тільки повноваження суддів Конституційного
Суду виключно через підстави, передбачені законом. Кількісний склад органів
конституційного контролю зарубіжних країн, як правило, невеликий і не залежить від
кількості населення або площі території країни. Так, якщо в Югославії 7 членів
Федерального Конституційного Суду, у Франції, Румунії, Словенії, Македонії, Монголії – 9,
то у Німеччині – 16, а в Росії – 19. У зв’язку з тим, що діяльність органів конституційного
контролю має свої особливості та специфіку, до їх членів у багатьох країнах ставляться певні
вимоги, а саме: підвищений віковий ценз, значний професійний стаж, особисті моральні
якості, заборона або обмеження політичної діяльності.

Компетенція органів конституційного контролю

Повноваження органів конституційного контролю за своїм обсягом різні в окремих країнах.

Це залежить як від виду даних органів, так і від об’єктів конституційного контролю,
визначених законодавством конкретних країн. Спільним для всіх органів конституційного
контролю є розгляд справ про відповідність (несуперечність) законів та інших актів
парламенту, актів президента, уряду, міністрів і деяких інших керівників центральних
органів виконавчої влади, місцевих державних органів і місцевого самоврядування
конституції та конституційним законам. При цьому слід зважати на те, що нормативні акти,
видані навіть одним органом, теж можуть мати свою ієрархію. Наприклад, закони, що
приймаються парламентом, поділяють за юридичною силою на конституційні, органічні та
звичайні. Тому органи конституційного контролю перевіряють відповідність звичайних
законів не тільки конституції, а й органічним і конституційним законам. Звичайно не
підлягають конституційному контролю закони, прийняті шляхом референдуму, адже вони
являють собою безпосередній прояв народного суверенітету. Акти органів виконавчої влади
та самоврядування також перевіряються не тільки на їх відповідність конституції та законам,
а й на дотримування їхньої внутрішньої ієрархії, установленої конституцією та законами.

Як уже зазначалося, цю функцію органи конституційного контролю виконують, зазвичай, у

тих країнах, де відсутня адміністративна юстиція. Конституції багатьох країн містять норми,
які установлюють пріоритет міжнародного права над національним. У зв’язку з цим органи
конституційного контролю перевіряють проекти міжнародних договорів або підписані
міжнародні договори до їх ратифікації. Якщо орган конституційного контролю виявить
суперечність міжнародного договору конституції, то він не підлягає введенню в дію і його
ратифікація чи схвалення стануть можливими тільки після внесення відповідних змін до
конституції (наприклад, ст. 95 Конституції Іспанії, ст. 54 Конституції Франції, п. 6 ст. 125
Конституції Російської Федерації). Конституційний контроль містить не тільки розгляд
питань конституційності законів та інших актів, а й перевірку на відповідність конституції і
законам дій державних органів і посадових осіб. Зрозуміло, що це, насамперед, стосується
вищих посадових осіб держави – президента, глави і членів уряду, суддів Верховного Суду
та ін. Рішення про неконституційність дій посадових осіб, як правило, спричинює їх
усунення від посади за процедурою імпічменту. При цьому треба мати на увазі, що в одних
країнах порушення конституції не вважається підставою для імпічменту (наприклад, США,
Франція, Російська Федерація), а в інших – вважається (Німеччина, Румунія, Болгарія).
Об’єктом конституційного контролю є акти та дії громадських організацій, які відповідно до
закону мають певні владні повноваження. Найчастіше конституційний контроль
поширюється на створення та діяльність політичних партій. Як правило, органи
конституційного контролю вирішують спори про компетенцію між вищими державними
органами, у федеративних державах – між федеральними органами державної влади
суб’єктів федерації, а також між вищими державними органами суб’єктів федерації.
За скаргами на порушення конституційних прав і свобод громадян і за запитами судів органи
конституційного контролю перевіряють конституційність закону, застосованого або
належного до застосування у конкретній справі. Важливим для правозастосовної діяльності є
право органів конституційного контролю давати загальнообов’язкове тлумачення
конституції. Крім викладених вище повноважень органи конституційного контролю у
багатьох зарубіжних країнах мають різноманітні специфічні функції. Так, відповідно до ст.
149 Конституції Болгарії Конституційний Суд виносить рішення у спорах про законність
обрання президента та віце-президента, народного представника. За Конституцією
Словаччини (статті 125–129) Конституційний Суд вирішує скарги на затвердження чи
незатвердження мандата депутата Національної ради, ухвалює рішення про конституційність
і законність виборів до Національної ради та до органів територіального самоврядування,
вирішує скарги щодо результатів референдуму. У Франції Конституційна рада здійснює
контроль за проведенням референдумів і виборів президента. Він може приймати рішення
про скасування виборів. Під час здійснення формального конституційного контролю
особливо виділяється дотримання конституційних умов і процедурних вимог, що
стосуються, наприклад, видання акта або установленого порядку висунення обвинувачення
Президента (наприклад, п. 7 ст. 125 Конституції Російської Федерації). Незважаючи на
численність повноважень органів конституційного контролю, основною їх діяльністю є
перевірка конституційності актів законодавчої влади.

Порядок розгляду та вирішення справ в органах конституційного контролю

Конституції, закони про конституційні суди та їх регламенти закріплюють загальну

процедуру органів конституційного контролю, яка визначає порядок підготовки справ,
суб’єктів конституційного контролю, ведення судових засідань і винесення рішень.
Конституційний контроль у конституційних судах здійснюється звичайно за правилами
судової процедури, а у конституційних радах – в іншому порядку. Коло об’єктів
конституційного контролю, тобто фізичних і юридичних осіб, а також державних органів, що
мають право звернення до Конституційного Суду, залежить як від підходу законодавця до
цього питання у кожній конкретній країні, так і від категорії справ, підвідомчих
конституційним судам. В одних зарубіжних країнах коло суб’єктів конституційного
контролю досить широке, а в інших, навпаки, – вузьке. Так, згідно зі ст. 125 Конституції
Російської Федерації Конституційний Суд вирішує справи про відповідність Конституції за
запитами Президента Російської Федерації, Ради Федерації, Державної Думи, однієї п’ятої
членів Ради Федерації чи депутатів Державної Думи, уряду, Верховного Суду та Вищого
Арбітражного Суду, органів законодавчої та виконавчої влади суб’єктів Російської
Федерації.

За Конституцією Республіки Болгарія (п. І ст. 150) Конституційний Суд діє за ініціативою не
менш як однієї п’ятої народних представників, Президента, Ради Міністрів, Верховного
касаційного суду, Верховного адміністративного суду та головного прокурора, а також
громадських рад у спорах між органами місцевого самоврядування та центральними
виконавчими органами. Досить широке коло суб’єктів конституційного контролю існує в
Австрії, Іспанії та деяких інших зарубіжних країнах. Скорочення кількості суб’єктів
конституційного контролю (Франція, Ірландія, Італія) приводить до того, що виконавча
влада (глава держави та уряд) уможливлює обмеження повноваження законодавчої влади. У
деяких зарубіжних країнах передбачена процедура розгляду в Конституційному Суді
індивідуальної скарги на порушення конституційних прав (Російська Федерація, Німеччина,
Словаччина та ін.). Як правило, конституційна скарга може бути подана особою,
конституційне право якої порушене, тільки після розгляду справи у звичайному судовому
порядку. Проте слід пам’ятати, що широке коло суб’єктів конституційного контролю
можливе за умов розвинутої правової системи. У тих країнах, де органами конституційного
контролю виступають загальні суди, оспорювати конституційність закону чи іншого акта
може будь-який громадянин, але тільки у зв’язку з розглядом конкретної справи, для
вирішення якої застосовується оспорюваний закон (США, Австрія, Індія та ін.). В Японії
громадяни мають право звертатися до загального суду з позовом про неконституційність
закону.

Виносячи рішення у справі, орган конституційного контролю може визнати суперечливим

конституції або весь закон, або окремі його положення. За загальним правилом (винятки
згадувалися вище) рішення органу конституційного контролю є остаточним і може бути
переглянуте тільки ним самим. Правовим наслідком визнання закону або іншого акта
неконституційним є те, що він повністю чи частково втрачає юридичну силу і не
застосовується судами. Це стосується тих країн, де конституційний контроль передбачається
конституціями і в яких застосовується подальший конституційний контроль. У решті країн
опротестований закон чи інший акт формально не скасовується (це повноваження
парламенту), але він не застосовується судами. Найчастіше закон чи інший акт, визнаний
органом конституційного контролю неконституційним, вважається недійсним з моменту
винесення рішення про це. Але, якщо застосування даного закону або іншого акта призвело
до серйозних порушень прав, накладення необґрунтованих чи надмірних санкцій завдало
істотних збитків, то опротестований закон чи інший акт визнається недійсним з того
моменту, коли він набрав сили. Розглянутий вище досвід зарубіжних країн в організації та
діяльності органів конституційного контролю дає змогу дійти висновку про те, що їх
існування об’єктивно зумовлене універсальністю контрольної функції, яка випливає з
сутності публічності державної влади. Ці органи покликані забезпечувати на
конституційному рівні, з одного боку, відповідність законодавчих та інших нормативних
актів конституції та конституційним законам, а з іншого – верховенство права в усій
юридичній практиці та правозастосовній діяльності органів виконавчої влади, у тому числі й
дотримання прав громадян.

Однією з особливостей державного ладу багатьох країн є наявність конституційного

контролю. Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. іноді конституційний
контроль визначають широко: як діяльність парламенту, глави держави, судів або інших
органів, пов'язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-
правових або тільки законодавчих актів. У деяких випадках йдеться про здійснення
конституційного контролю самим народом шляхом референдуму. Найбільш прийнятим є
вузьке трактування конституційного контролю, за яким. він сприймається насамперед як
оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет
їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих
актів або навіть їх існування.

Наведеному визначенню конституційного контролю відповідають реалії державно-

політичного життя. У багатьох країнах поняття конституційного контролю позначає не
тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється
з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію
та діяльність.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XІX
ст. Основою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний
звичай. У самому ж основному законі нічого немає про таку функцію судів. і хоч і сьогодні
тут дискутуються питання обсягу повноважень судів у сфері конституційного контролю,
реальність цих повноважень не ставиться під сумнів. Більше того, судова функція
конституційного контролю розглядається як один з найважливіших елементів системи
стримувань і противаг, що доповнює принцип жорсткого поділу влад.

До кінця XІX ст. судова функція конституційного контролю була сприйнята в ряді країн
Латинської Америки і Європи. Новий етап у розвитку конституційного контролю почався
після першої світової війни. Зокрема, в деяких країнах у 20-і роки XX ст. були утворені
конституційні суди. Але справжнє визнання цей інститут одержав після другої світової
війни, коли він знайшов відображення в більшості новітніх конституцій. Відповідний
інститут сприйнятий майже в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що
утворилися на терені колишнього СРСР.

Характер і зміст конституційного контролю багато в чому визначаються природою органів,

які його здійснюють. існує дві основні моделі організації конституційного контролю. Одна з
них має назву американської. За її умов відповідними повноваженнями наділені всі суди
загальної юрисдикції. Наприклад, у США рішення будь-якого загального суду з питань
конституційності закону або окремих його положень стає обов'язковим у межах його
територіальної юрисдикції. За умов апеляції остаточне рішення приймає верховний суд.
Воно є обов'язковим на всій території держави.

Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються

практично всіма судами загальної юрисдикції, називається також децентралізованою або
<дифузивною> моделлю. Її характеризує тлумачення конституційного контролю як суто
правової функції. В теорії це означає відмову від розгляду судами політичних питань,
пов’язаних із змістом законів та їх застосуванням. Формально все звичайно зводиться до
юридичної експертизи того чи іншого закону, здійснюваної судами у зв'язку з розглядом
конкретної цивільної або кримінальної справи.

У реальному житті суди, здійснюючи функцію конституційного контролю, впливають на

існуючий у країні політичний <клімат>. Особливо це стосується вищого суду. Як свідчить
досвід США, рішення верховного суду істотно впливають на зміст регламентації прав і
свобод особи та механізмів їхнього захисту. Крім США, відповідна модель прийнята в
Аргентині, Бразилії, Мексиці, Японії та в деяких інших країнах.

Різновидом американської моделі організації конституційного контролю є така модель, за

якою функція контролю належить не всім загальним судам, а тільки вищому суду. Ця модель
реалізована в Австралії, Естонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та в ряді інших країн.
Прийнята вона і в деяких країнах, що розвиваються. В усіх цих країнах оцінку
конституційності законодавчих актів дає верховний суд, який може мати й іншу назву
(наприклад, високий суд). У будь-якому випадку такий суд є органом загальної юстиції, і
конституційний контроль становить не єдину його функцію.

Іноді функція конституційного контролю надана не всьому верховному суду в цілому, а його
спеціальній палаті. існують країни, де для розгляду відповідних питань передбачене
створення спеціального складу верховного суду.

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або

австрійська модель, її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого
судового органу, відокремленого від судів загальної юрисдикції. Головним завданням цього
органу - конституційного суду - є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він
наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існувати й
інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

Так, у ФРН крім федерального верховного суду і федерального конституційного суду

існують федеральний адміністративний суд, федеральний фінансовий суд, федеральний суд у
сфері трудових відносин і федеральний суд із соціальних питань. Згідно зі ст. 92 Основного
закону, всі вони разом з судами земель здійснюють судову владу. Але найбільш престижним
є членство саме в конституційному суді.

Видатну роль в обґрунтуванні європейської моделі організації конституційного контролю

відіграв відомий теоретик права Ганс Кельзен. Він був і одним з творців конституційного
суду в Австрії. Це пояснює, чому відповідну модель іноді називають <кельзенівською>. За
цією моделлю контрольні повноваження належать єдиному органу конституційної юстиції,
який звичайно не має ієрархії підпорядкованих йому органів. Проте у ФРН та Югославії,
крім федерального конституційного суду, в більшості суб'єктів федерації також створені
конституційні суди. В Росії в окремих суб'єктах-республіках також діють конституційні
суди.

Органи конституційної юстиції, як правило, називаються конституційними судами, хоч

зустрічаються й інші назви. У Франції, Казах-стані та в ряді країн, що розвиваються,
відповідні повноваження належать органам квазісудового характеру - конституційним радам.

Порядок утворення органів, що здійснюють конституційний контроль, у різних країнах

неоднаковий і залежить від моделі його організації. За умов американської моделі посади
суддів верховних судів заміщуються, як правило, за рішеннями глави держави,
санкціонованими парламентами. Як зазначалося, у СПіА суддів верховного суду призначає
президент з <поради і згоди> сенату. В такому ж порядку призначаються судді інших
федеральних судів.

Федеральна судова система США складається з трьох головних ланок - верховного суду,
апеляційних судів і окружних судів. До складу верховного суду входять голова і вісім суддів.
Усі вони, як і судді інших федеральних судів, займають свої посади <доти, доки їхня
поведінка є бездоганною> (розділ перший ст. З Конституції). Судові системи штатів
характеризуються різноманітністю, хоч у кожному з них вищим судом є верховний суд. В
більшості штатів суддів обирає населення, в частині з них - призначає виконавча влада
(губернатори), в деяких - обирає законодавчий орган штату. В цілому ряді штатів суддів
верховних судів призначають довічно. Решта суддів займають посади на строк від чотирьох
до шести років.

Існують і інші порядки формування судів за умов американської моделі організації

конституційного контролю. Так, у Японії до судової системи насамперед входить верховний
суд, а також високі, районні і сумарні суди. Верховний суд складається з 15 суддів,
включаючи головного суддю. Головного суддю формально призначає імператор за поданням
уряду. Усіх інших суддів верховного суду призначає уряд. Свої посади вони займають до
досягнення 70-річного віку.

Водночас передбачене схвалення призначень суддів верховного суду виборцями під час
парламентських виборів. Така процедура повторюється через кожні десять років. Якщо
більшість виборців проголосує проти кого-небудь з суддів верховного суду, тим самим він
усувається з посади. Що ж стосується суддів інших судів, то їх призначає уряд за списком,
запропонованим верховним судом. Усі вони займають посади протягом десяти років і
можуть бути призначені повторно.

В індії до складу верховного суду входять головний суддя і не більше 17 інших суддів. Крім
цього, сюди на правах тимчасових суддів для вирішення конкретного питання можуть бути
включені колишні судді верховного суду, а також судді вищих судів штатів. Постійних
суддів верховного суду призначає президент, який у вирішенні цього питання
консультується з урядом і з самими суддями. Тимчасових суддів призначає головний суддя
за погодженням з президентом. Судді верховного суду йдуть у відставку після досягнення
65-річного віку.

У Швейцарії суддів союзного суду обирає федеральний парламент. При цьому діє вимога
представництва різних мовних груп населення країни. В Естонії голову державного суду
обирає парламент за поданням президента. інші судові посади також заміщують за рішенням
парламенту, але вже прийнятим за поданням голови самого державного суду.
Свої особливості має порядок формування органів конституційної юстиції. Відмінності
наявні і у принципах їх організації. Так, в Австрії до складу конституційного суду входять
голова, його заступник і 12 інших суддів, а також шість так званих запасних суддів. Голову
конституційного суду, його заступника, шість дійсних суддів і трьох запасних призначає
резидент за пропозицією уряду. Решту вакансій президент замішує з числа кандидатур,
запропонованих палатами федерального парламенту. Судді конституційного суду йдуть у
відставку у 70-річному віці.

В Австрії, як і в інших країнах, де створені органи конституційної юрисдикції, встановлені

певні кваліфікаційні вимоги до кандидатів на відповідні посади. Зокрема, судді
конституційного суду повинні мати вищу освіту за державно-правовим фахом і протягом
десяти років до призначення займати посаду, для якої необхідна ця освіта. До того ж вони
мають призначатися з числа інших суддів, урядовців і професорів-юристів університетів.

У ФРН федеральний конституційний суд складається з 16 осіб, яких рівній кількості

обирають бундестаг і бундесрат. Закон встановив процедуру обрання суддів конституційного
суду на основі кваліфікованої більшості голосів. Це призвело до того, що за неформальною
угодою кожна з політичних партій розраховує на таке число місць для своїх неформальних
представників у конституційному суді, яке відповідає її представництву в палатах
парламенту. За традицією частина з підтриманих партіями кандидатів у судді повинна бути
політичне нейтральною, решта може належати до партій. Такий порядок формування
конституційного су-у свідчить про гнучкість політичних механізмів прийняття важливих
Ділень, про толерантність головних політичних сил.

Характерною особливістю організації федерального конституційно-суду ФРН є те, що він

складається з двох сенатів (палат) з однаковою кількістю суддів. Один з сенатів займається
розглядом справ, пов'язаних і захистом прав та інтересів окремих індивідів. Другий
розглядає решту тань, віднесених до компетенції конституційного суду.

Судді конституційного суду ФРН обираються строком на 12 років і права бути

переобраними. Закон встановлює мінімальний і максимальний вік тих, хто може займати
посади суддів, 40 і 68 років відповідно. Крім цього, визначена вимога щодо професійних
якостей кандидатів. Ними насамперед можуть бути судді інших федеральних судів і 1, хто
має право займати судові посади.

В Іспанії до складу конституційного суду, який також складається з двох палат, входить 12
суддів. Усі вони формально призначаються королем: сім - за поданням палат парламенту, два
- за поданням уряду, два - за поданням головної ради судової влади. Судді конституційного
суду призначаються строком на дев'ять років, при цьому його склад оновлюється на третину
кожні три роки. Відповідні призначення роблять з числа інших суддів і прокурорів,
професорів університетів, державних службовців та адвокатів. Усі кандидати мають бути
юристами зі стажем понад 15 років.

В Італії конституційний суд діє в одному складі з 15 членів. По п'ять суддів призначають
президент, парламент на спільному засіданні палат і вища судова адміністрація. Судді
конституційного суду призначаються на дев'ятирічний строк без права займати посаду
повторно. Це можуть бути колишні і дійсні судді вищих судів та професори-юристи, а також
адвокати з 20-річним стажем.

У Франції дев'ять членів конституційної ради призначають строком на дев'ять років, і їхні
повноваження не можуть бути поновлені. По три члени ради призначають президент і голови
палат парламенту. Кожні три роки третина цих членів оновлюється. До складу
конституційної ради за власним правом і довічно входять також усі колишні президенти.
В країнах Центральної і Східної Європи, а також в тих, що утворились на терені колишнього
СРСР, органи конституційної юстиції також формують за різними процедурами. В
Киргизстані, Литві, Македонії, Польщі, Словенії, Угорщині і Хорватії членів цих органів
обирають парламенти або їх нижні палати. При цьому порядок висунення відповідних
кандидатур є різним. В Киргизстані і Словенії їх пропонує президент, у Хорватії - верхня
палата парламенту, в Литві - у рівній кількості президент, голова парламенту і голова
верховного суду, в Угорщині - спеціальна відбіркова комісія, до складу якої входять
представники усіх парламентських фракцій. В Росії суддів конституційного суду призначає
верхня палата парламенту за поданням президента.

існують й інші процедури формування органів конституційної юстиції. В Чехії суддів

конституційного суду призначає президент за згодою верхньої палати парламенту. В
Словаччині президент робить відповідні призначення за списком, складеним парламентом. В
Болгарії третину суддів конституційного суду призначає президент, третину обирає
парламент, і третину обирають на загальних зборах суддів вищих судів загальної і
адміністративної юрисдикції. В Молдові посади в конституційному суді заміщують нарівно
парламент, президент і вища рада магістратури, а в Румунії - кожна з палат парламенту і
президент.

Конституції і спеціальні закони встановлюють чисельний склад і строки повноважень

конституційних судів. В Молдові до його складу входять 6 суддів, в Югославії - 7, в
Киргизстані, Литві, Македонії, Румунії і Словенії - 9, Словаччині - 10, Хорватії - 11, Білорусі,
Болгарії і Польщі - 12, Чехії і Угорщині - 15, Росії - 19. Різними є і строки перебування суддів
на посаді: від шести років у Молдові, семи у Словаччині, восьми у Польщі і Хорватії, дев'яти
в Болгарії, Литві, Македонії, Румунії, Словенії та Югославії, до одинадцяти в Білорусі і
навіть п'ятнадцяти років у Киргизстані. Як правило, не припускається повторне переобрання
суддів конституційних судів. У Болгарії, Литві і Румунії кожні три роки за відповідними
квотами оновлюють третину складу відповідних органів.

Юридичне визначені і деякі інші вимоги щодо організації органів конституційної юстиції.
Практично в усіх країнах передбачена вимога наявності у кандидатів спеціальної
кваліфікації і стажу, встановлені вікові цензи для займання посад членів конституційних
судів. Як і в розвинутих країнах, голів судів обирають самі судді. Проте в Литві голову
конституційного суду з його ж складу призначає парламент за поданням президента. В
Словаччині відповідне призначення здійснює сам президент.

Головним повноваженням органів, що здійснюють конституційний контроль, е оцінка

конституційності законодавчих актів. Порядок здійснення цього повноваження залежить від
прийнятих у тій чи іншій країні форм конституційного контролю.

Існує дві основні форми контролю - попередній і наступний. Попередній контроль має місце
на стадіях парламентського розгляду законопроектів до промульгації їх главою держави. У
разі визнання їх неконституційними такі законопроекти не можуть стати законами.
Попередній контроль існує в Румунії, Польщі, Угорщині і у Франції. Він насамперед
віднесений до прийнятих парламентом і переданих президенту на підпис і обнародування
законів. Припускається і здійснення контролю на більш ранніх стадіях законодавчого
процесу у парламенті. При цьому попередньому контролю підлягають проекти як звичайних,
так і органічних законів. Попередній контроль припускається в Італії щодо так званих
обласних законів - актів, прийнятих представницькими органами автономій.

Своєрідним різновидом попереднього контролю, що здійснюється загальними судами,

можна вважати надання ними консультативної оцінки конституційності законопроектів у
процесі проходження їх через парламент. Така оцінка може бути дана вищим судом на
вимогу законодавчої або виконавчої влади. Подібна практика прийнята в Австралії, Канаді,
деяких штатах США, Норвегії та в ряді інших країн.

Наступний контроль здійснюють щодо законів, які прийняті парламентом, промульговані

главою держави і набули чинності. існує дві процедури такого контролю - шляхом дії і
шляхом заперечення. В першому випадку відразу ж після введення закону в дію і незалежно
від факту його застосування може бути ініційований розгляд питання про його
конституційність. У другому випадку розгляд цього питання прямо залежить від конкретного
застосування закону. В країнах, де функцію конституційного контролю здійснюють суди
загальної юрисдикції, це може мати місце у звичайному судовому процесі. Кожний учасник
такого процесу має право заперечувати можливість застосування закону або його окремих
положень, мотивуючи це їхньою неконституційністю.

Конституційний контроль шляхом дії нерідко називають абстрактним, а контроль шляхом

заперечення - конкретним. Абстрактний контроль характерний для країн, де відповідна
функція здійснюється органами конституційної юстиції. Конкретний контроль притаманний
насамперед державно-правовій практиці тих країн, де ця функція належить судам загальної
юрисдикції.

Однак здійснюють конкретний контроль і конституційні суди. Звичайним є положення, коли

загальний суд, розглядаючи цивільну або кримінальну справу, може дійти висновку про
неконституційність закону, що ним застосовується, і звернутися за відповідним висновком
до конституційного суду. У зв'язку з цим розгляд справи припиняється. Якщо
конституційний суд визнає таке звернення безпідставним, розгляд справи в загальному суді
буде продовжений. існує також конкретний контроль у формі розгляду спеціальної скарги,
що подається до конституційного суду.

Характеризуючи попередній і наступний контроль, зазначимо, що в деяких країнах

застосовуються обидві ці форми. Зокрема, це має місце в ряді країн Латинської Америки. Тут
сполучається попередній контроль з наступним контролем шляхом заперечення.

Відомі й інші класифікації форм конституційного контролю. Найчастіше виділяють

обов'язковий і факультативний контроль. Обов'язковий контроль здійснюється відповідними
органами на основі приписів конституції й законодавства і незалежно від волевиявлення
будь-якого іншого органу чи посадової особи. Така форма конституційного контролю
прийнята у Франції: всі органічні закони до їх офіційного опублікування і регламенти палат
парламенту до їх практичного застосування мають бути представлені конституційній раді,
яка висловлюється на предмет відповідності їх конституції. Процедура розгляду органічних
законів в органі конституційного контролю є, по суті, складовою законотворчості,
обов'язковою стадією законодавчого процесу, що передує промульгації.

Факультативний контроль здійснюється тільки з ініціативи тих, хто наділений відповідним

правом. Ця форма контролю є домінуючою.

Органи конституційної юстиції звичайно розглядають різного роду юрисдикційні справи,

тобто питання, пов'язані з розмежуванням компетенції. Ці справи можуть мати пряме
відношення до оцінки конституційності законів, які визначають повноваження різних органів
державної влади. Досить часто предметом відповідного розгляду є розмежування
компетенції вищих органів держави, іноді - органів державної влади і органів місцевого
самоврядування або самих органів самоврядування.

У федеративних державах конституційні суди розглядають справи щодо розмежування

компетенції між федерацією та суб'єктами, а також між самими суб'єктами. Аналогічними
повноваженнями наділені звичайні суди в тих країнах, де вони здійснюють функцію
конституційного контролю. Наприклад, у США відповідні повноваження визначені в ст. З
(розділ другий) Конституції. іноді органи конституційної юстиції розглядають питання
розмежування компетенції між вищими органами держави і органами автономій, а також між
самими автономіями (Іспанія, Італія).

Важливими повноваженнями органів конституційної юстиції ряду країн є повноваження

щодо контролю за функціонуванням механізмів прямої і представницької демократії. В
Румунії і Франції відповідні органи наглядають за проведенням виборів президента та
референдумів. В Казах-стані та Молдові це може бути здійснено по відношенню ще і до
парламентських виборів. У Литві конституційний суд робить висновки щодо порушення
законності на президентських і парламентських виборах. У Греції верховний спеціальний
суд перевіряє законність результатів референдумів.

У Греції, Словаччині, Франції і Чехії органи конституційного контролю розглядають

питання правильності обрання депутатів парламентів, у Болгарії - президента, в Хорватії і
Югославії - депутатів і президента, якщо законність таких обрань оскаржується. В Греції і
Чехії відповідні органи займаються ще і питаннями позбавлення депутатських мандатів у
зв'язку з порушенням принципів невиборності й несумісності. В Австрії конституційний суд
розглядає скарги у зв'язку з проведенням президентських і парламентських виборів, а за
клопотанням нижньої палати парламенту - питання про позбавлення депутатів їхніх
мандатів. У ФРН правильність проведення парламентських виборів перевіряє бундестаг,
рішення якого може бути оскаржене в конституційному суді.

Окремої згадки заслуговують повноваження органів конституційної юстиції у сфері

безпосереднього захисту прав особи. Відповідну діяльність цих органів нерідко називають
контролем за виконанням основних прав і свобод. Цей контроль здійснюється за
спеціальною скаргою. Так, відповідно до ст. 93 Основного закону ФРН, конституційний суд
розглядає скарги, внесені будь-якою особою, яка вважає себе обмеженою державною владою
у своїх правах. Близькі за змістом положення можна знайти в конституціях Австрії, Іспанії,
Македонії, Словаччини, Угорщини, Чехії.

З іншого боку, органи конституційної юстиції мають повноваження, наслідком реалізації

яких може бути обмеження і навіть позбавлення особи її прав. Як зазначалося, позбавлення
індивіда прав за рішенням конституційного суду в разі використання їх для <боротьби проти
основ вільного демократичного порядку> припускається ст. 18 Основного закону ФРН.

Основний закон ФРН припускає і можливості заборони політичних партій у разі визнання їх
протиконституційними. Подібне передбачене і конституціями Болгарії, Македонії, Молдови,
Румунії, Словаччини, Словенії, Чехії, Югославії та деяких інших держав. У ФРН відповідний
механізм був застосований двічі, що призвело до заборони конституційним судом
праворадикальної і комуністичної партій. Характерно, що ці партії поновили свою діяльність
після реєстрації під новими або дещо зміненими назвами.

Визначені й деякі інші повноваження органів конституційної юстиції. Зокрема, в ряді країн
вони розглядають справи у зв'язку із застосуванням процедур, подібних до імпічменту. В
Казахстані, Литві і Чехії конституційні суди роблять висновок, чи дозволяє стан здоров'я
президентів виконувати надалі їх функції. В Македонії конституційний суд встановлює
конституційність і законність колективних трудових угод, у Білорусі - нормативних актів
верховного суду і генеральної прокуратури, а також будь-якого громадського об'єднання.
Наведеним перелік повноважень органів конституційної юстиції не обмежується.

Особливості механізмів реалізації повноважень органів, що здійснюють конституційний

контроль, визначаються насамперед колом суб'єктів, що мають право його ініціювати.
Відповідна правосуб'єктність залежить від прийнятої в тій чи іншій країні форми
конституційного контролю. При наступному контролі шляхом заперечення питання
конституційності ініціюються під час розгляду в звичайному суді конкретної цивільної або
кримінальної справи однією з сторін цієї справи. Як правило, такою стороною є фізична або
юридична особа. індивід може бути ініціатором розгляду справи і в органі конституційної
юстиції за умов попереднього або наступного контролю шляхом дії у порядку подання
спеціальної скарги.

Проте звичайно суб'єктами права ініціювання конституційного контролю при попередньому

і наступному контролі шляхом дії є державні органи і посадові особи. Так, в Австрії, Росії та
ФРН таким правом наділені федеральний уряд і уряди суб'єктів федерації, у Болгарії, Литві,
Румунії, Словаччині та Угорщині - уряд, в Італії - також уряд, але щодо так званих обласних
законів, в іспанії, Казахстані і Франції - глава уряду.

У Білорусі, Болгарії, Казахстані, Росії, Литві, Румунії, Словаччині, Франції та Угорщині

ініціювати розгляд питань в органі конституційного контролю може глава держави -
президент. У Росії це можуть робити кожна з палат федерального парламенту, а також
законодавчі органи суб'єктів федерації. В Іспанії, Італії і Португалії відповідне право надане
органам автономій.

В деяких випадках воно належить органам місцевого самоврядування.

В Австрії, Білорусі, Румунії та Угорщині органи конституційного контролю можуть самі

ініціювати розгляд справи. В Австрії і Болгарії це мають право зробити вищі суди загальної
та адміністративної юрисдикції, а в Білорусі і Росії - верховний і вищий арбітражний
(господарський) суди. До того-ж, як зазначалося, майже в усіх країнах, де існує
конституційна юстиція, суд загальної юрисдикції може звернутися до органу
конституційного контролю в разі виникнення сумнівів щодо конституційності застосованого
ним закону.

Ініціатором розгляду справи в органі конституційного контролю може бути і певна частина
депутатського корпусу. В Австрії і ФРН - це третина складу нижньої палати парламенту, в
Болгарії, Казахстані, Литві, Словаччині і Росії - п'ята частина відповідно складу всього
представницького органу або кожної з палат. В Іспанії право ініціювати справу мають 50
депутатів у кожній палаті, в Румунії - 50 депутатів у нижній і 25 у верхній палаті, в Польщі і
Угорщині - 50 у нижній палаті і в цілому парламенті відповідно. У Франції кількість
депутатів у кожній палаті, яким надане таке право, дорівнює 60. Крім того, воно також
належить головам обох палат. В Білорусі та Угорщині до суб'єктів відповідного права
віднесені постійні комісії парламенту.

Іноді правом ініціювати конституційний контроль наділені посадові особи: прокурор

(Білорусь, Болгарія, Іспанія і Словаччина) і омбудсман (Іспанія, Польща).

Участь того чи іншого суб'єкта в процесі здійснення конституційного контролю нерідко

залежить від характеру справ, які вносять на розгляд відповідних органів, а також від
механізмів реалізації повноважень цих органів. Одним з таких механізмів є спеціальна, так
звана конституційна скарга. Звичайно така скарга має субсидіарний характер: вона подається
до конституційного суду тільки після того, як була розглянута в інших, загальних або
адміністративних судах, і результати цього розгляду не задовольнили заявника. Офіційному
розгляду конституційної скарги передує її прийняття. У ФРН цим займається спеціальна
комісія конституційного суду, до складу якої входять три його члени. В середньому вона
приймає до розгляду близько десяти відсотків скарг від щорічної їх кількості. У тих країнах,
де конституційний контроль здійснюється загальними судами, відповідні питання
розглядаються на основі звичайних норм судочинства.
Рішення органів, які здійснюють конституційний контроль, мають різний характер і
юридичні наслідки. Зокрема, законодавчі акти, визнані органами конституційної юстиції
неконституційними, скасовуються. Самі ж рішення цих органів є остаточними. У Польщі та
Румунії рішення органів конституційного контролю щодо конституційності законодавчих
актів можуть бути скасовані за результатами голосування в нижній палаті і в обох палатах
парламенту відповідно. Для цього потрібна кваліфікована більшість голосів.

У переважній більшості країн,, де прийнята американська модель організації

конституційного контролю, відповідні рішення віднесені тільки до конкретних судових
справ. Суди тут не анулюють закони, але, визнаючи їх неконституційними, відмовляються ці
закони застосовувати. У США, якщо верховний суд визнав той чи інший закон або (що буває
набагато частіше) окремі його положення неконституційними, останні не можуть бути
застосовані жодним судом. Тим самим положення закону, не будучи скасованими юридичне,
втрачають силу фактично.

У цілому слід зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визнаний як

одна з реалій їхнього державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити виконання
приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого значення набувають якості самої
конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.
Лекція 13
ЛЕКЦІЯ 13. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ.

1.     Передумови виникнення, ознаки та функції політичних партій.

2.     Типологія політичних партій та особливості їх функціонування у зарубіжних країнах.

3.     Класифікація партійних систем у сучасному світі.

4.     Особливості функціонування політичних рухів: зарубіжний досвід.

1.     Передумови виникнення, ознаки та функції політичних партій.

Політична партія (лат. раrs (рагtіs) – частина, група однодумців) – це добровільна, активна
й організована частина суспільства, створена для виявлення і захисту соціально-
економічних, національних, релігійних та інших інтересів політичними методами, тобто
шляхом завоювання влади, участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення. З
усіх громадських об’єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є «найбільш
політичними», оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за
посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі
посади, лідери та члени політичних партій здійснюють управління державою, а через
нього – всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних
і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм,

або багатопартійність. Політичний плюралізм – це легальна діяльність різних політичних
партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (ст. 3
Основного Закону ФРН 1949 р., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції
Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 р.).

За умов багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду)
називається правлячою, а партія, що перебуває в опозиції до неї – опозиційною (лат.
орроsіtіo – протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого
позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність
опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція,
опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона
вчить, як треба керувати країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям
демонструє, що опозиція здатна запропонувати свою концептуальну модель управління,
виходу з кризи, реформ тощо, якщо правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми
в державі. Що професійніша і авторитетніша опозиція, то сумлінніше й обачніше діє
правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про
наближення суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтвердженням цьому може слугувати
опозиційна діяльність Об’єднання за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 –
початку 90_х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.
У деяких країнах роль конструктивної опозиції виконують так звані тіньові кабінети.
Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. у Великобританії; у 1960 р. – у ФРН; у
1981 р. – у Франції. Члени «тіньових кабінетів» перебувають на утриманні державної
казни і мають деякі привілеї для діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти
вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості кваліфіковано розуміти
про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих
ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії),

лояльну (готова до підтримки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а
також деструктивну (руйнівну). Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання
політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють партійну систему країни. Це може
бути багатопартійна (Франція, Італія, Японія), двопартійна (США, Великобританія) або
однопартійна система (Куба, КНДР).

Функції політичних партій

Політичні партії виконують різноманітні функції, до основних з яких належать: а)

представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад
Шведська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому; б) розробка політичного
курсу, вирішення існуючих у суспільстві проблем: економічних, соціальних, національних,
міжнародних тощо; в) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи
передвиборних платформ; г) втілення в життя свого політичного курсу, коли партія
приходить до влади, діставши перемогу на виборах; д) контроль за діяльністю державних
органів, коли партія опозиційна; е) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді
партією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, а й у
суспільстві в цілому. У демократичному суспільстві не може бути монополії однієї партії,
навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільну конкуренцію; є) робота із залучення до
партії нових членів, прагнення до створення могутньої соціальної партії; ж) кадрова
політика в партії виховання активістів, добір лідерів і їх висування як у партійному апараті,
так і в державних структурах; з) регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення
різних внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзвичайно гострою є проблема
боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи
розбіжності у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають
гостріші й серйозніші, ніж між різними політичними партіями. Гостра міжфракційна
боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

Інституціоналізація політичних партій

Постійно зростаюча роль політичних партій у житті суспільства, ускладнення форм і

методів їх діяльності зумовили необхідність їхньої інституціоналізації, тобто надання
кожній конкретній партії статусу інституту, офіційно оформленого і визнаного державою.
Це правове закріплення ролі та місця партій у політичній системі суспільства,
регламентація порядку їх утворення і припинення діяльності, визначення їх внутрішньої
структури і принципів роботи, вимог щодо ідеології і програм, врешті, порядку
фінансування. Явище це досить нове. Тривалий час політичні партії діяли поза межами
правового регулювання з боку держави. Ні в конституції США, ні в поправках до неї
зовсім не йдеться про політичні партії. Щоправда, на рівні штатів така регламентація
існувала. В Європі перші кроки на цьому шляху були зроблені Великобританією у 1937 р.
У цілому ж у зарубіжних країнах законодавство щодо правової регламентації діяльності
політичних партій почало розвиватися після Другої світової війни. Інституціоналізація
політичних партій відбувається у двох напрямах: конституційному і законодавчому. Для
першого напряму характерне визначення правового статусу політичних партій
конституцією конкретної держави. Так, ст. 6 Конституції Іспанії 1978 р. гласить: «Політичні
партії відповідно до принципу політичного плюралізму конкурують у формуванні і
вираженні народної думки і є основним елементом політичної діяльності». Аналогічні
положення зустрічаються у конституціях ФРН, Італії, Франції, Португалії, Болгарії та ін.
Спеціальні закони розвивають і конкретизують конституційні принципи. Такими є закон
ФРН 1967 р., доповнений у 1969 і 1983 рр., закони Фінляндії 1969 р., США 1974 р., Франції
1988 р. та ін. Деякі закони дають визначення політичної партії. Закони про політичні партії
приділяють велику увагу порядку реєстрації партій, визначенню умов, необхідних для
цього, порядку створення партійних фракцій у парламентах тощо. Така детальна
регламентація характеризує, наскільки глибоко партії інтегровані у політичний механізм
реалізації влади. Відомо, що політичні партії у ході виборчих кампаній зазнають великих
витрат. Кошти вони отримують в основному з трьох джерел: а) членські внески; б)
відкриті та таємні пожертвування підприємців і банкірів; в) державне фінансування.
Членські внески надають реальну фінансову підтримку лише масовим партіям. У кадрових
партіях членські внески складають не більше 10–15 % їхніх витрат. Інколи вони мають суто
символічний характер. Наприклад, членство у Консервативній партії Великобританії
коштує всього один фунт стерлінгів на рік, а в партії Ліберальних демократів – три фунти
стерлінгів. Левова частка всіх матеріальних витрат партій покривається за рахунок
підприємницьких структур і спілок, які щедро фінансують партії, а потім вимагають від них
(у разі приходу партії до влади) додержання певного політичного курсу, прийняття
конкретних законів, перегляду податкової політики, просування своїх представників на
посади у державному апараті тощо. Державне фінансування партій регламентується як
законами про політичні партії, так і виборчими законами.

Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах дозволяє
зробити такі висновки: а) політичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм
влади, чинять дедалі більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що
відбуваються у суспільстві; б) висновки про діяльність партії слід робити не за назвою,
програмою, передвиборною платформою чи популярними гаслами, які вона висуває під
час виборчих кампаній, а за конкретними справами, коли партія приходить до влади,
працює у владних структурах на коаліційній основі або як опозиційна партія.

Феномен політичної партії досліджували Г.Бюрдо, К.фон Бойме, М.Дюверже,

Дж.Лапаламбара, Дж.Сарторі та інші. Нині серед політологів немає одностайності щодо
визначення поняття „політична партія”. До політичного лексикону слово „партія” увійшло
ще з часів Стародавнього Риму (від лат. pars – частина, група, відділ) і означає частину
більшої спільності або цілісності.

Політичні партій пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Перші політичні

угрупування партійного типу (протопартії) з’явились у найбільш розвинених країнах
Європи й Америки в період утвердження капіталізму і формування інститутів
представницької демократії (кінець XVІІ – перша половина ХІХ ст.). Соціальною
передумовою їх появи було протистояння інтересів земельної аристократії та торгово-
промислових кіл, боротьба станових угрупувань, які виражали інтереси різних груп
пануючого класу і боролись між собою за володіння державною владою або за вплив на
неї. Політичною передумовою формування багатопартійності було утвердження
конституційних режимів, представницьких органів влади, встановлення стосунків між
громадянами і владними інституціями на засадах правової держави. Утвердження
конституційних режимів у другій половині ХІХ ст. супроводжувалися виходом на
політичну арену робітничого класу та інших менш забезпечених верств населення.
Введення загального виборчого права дало змогу залучити до участі в політиці широкі
верстви населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій.
Першою масовою партією вважалося Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії,
засноване в 1861 р., а в 1863 р. виникла перша масова робітнича партія – Всезагальна
німецька робітнича спілка (сьогодні Соціал-демократична партія Німеччини). Вже до
кінця ХІХ ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході
континентальної частини Європи (соціал-демократи).

Політичну партію можна трактувати як політичну та юридичну одиницю, яка прагне

здобути владу. Останнє твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної
партії від усіх інших форм громадсько-політичних об’єднань громадян, оскільки мета
партії – влада, яка дає можливість реалізувати партійну програму.

Структуру політичної партії складають такі елементи: 1)партійне ядро (партійні лідери,

активісти); 2) рядові члени партії; 3) прибічники партії.

Американський політолог Ж.Лапаломбара виділяє чотири ознаки політичних партій: 1)

будь-яка партія є носієм ідеології або відображує конкретну орієнтацію, бачення світу й
людини; 2) це відносно тривале в часі об’єднання людей; 3) кожна партія прагне
забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства; 4)
мета партії – завоювання та здійснення влади.

В широкому розумінні політична партія є найпоширенішою формою організованої участі

громадян у політиці, відносно стабільною суспільною організацією, яка: 1) виражає
інтереси та і формулює політичні пріоритети певних суспільних груп; 2) змагається за
здобуття влади або за вплив на неї; 3) сприяє встановленню каналів зв’язку між
державою і громадянами; 4) виробляє власну ідеологію або заявляє про свою
прихильність до однієї з уже існуючих ідеологій, узгоджуючи з нею свої політичні вимоги.
Отже, політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що
виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету
здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.

Для повного розуміння сутності політичних партій та їхнього місця в політичній системі,
необхідно розглянути їхні суспільні функції. Первинною функцією політичних партій є
виявлення та представництво групових інтересів, їхнє врахування і реалізація через
курси державної політики. Саме політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між
народом і представницьким механізмом правління, що носить двосторонній характер.
По-перше, через партії уряд може практично звернутися до народних мас за підтримкою,
по-друге, маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

Інші функції політичної партії є вторинними, пов’язаними із реалізацією

представницької функції. До них належить:

-                     соціальна інтеграція (узгодження соціальних інтересів через взаємодію

політичних партій);
-                     розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

-                     боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

-                     участь у формуванні і діяльності всіх ланок державного апарату;

-                     участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

-                     політична соціалізація (сприяння засвоєнню індивідом певної системи

політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи);

-                     формування громадської думки;

-                     політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших

верств населення як її членів, прихильників і виборців;

-                     підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських

організацій.

Політичне призначення і функціональне навантаження партій значною мірою

визначається соціально-політичним устроєм держави.

В реальному суспільно-політичному житті діяльність політичних партій не є однозначною,

інколи вони можуть спричиняти деструктивний вплив на розвиток суспільства. Зокрема,
Р.Міхельс наголошує про тенденцію партій до олігархізації її структури та діяльності,
внаслідок чого влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і
протистояння між керівництвом і рядовими членами партії, відбувається зосередження
зусиль на реалізації проміжних, а не кінцевих цілей. Здебільшого партії починають дбати
про власний добробут і успіх. Як наслідок, у ХХ ст. загострилась міжпартійна боротьба, а
на історичні арені істотного впливу набули партії екстремістського спрямування –
комуністичні і фашистські, які в боротьбі за владу використовували насильні методи. Це
привело до формування критичної оцінки самої сутності і діяльності політичної партії як
серед частини політологів, так і серед політиків. З другого боку, історично доведено, якщо
суспільством не керують партії, тоді керівництво здійснюють мафіозні, кланові утворення.

Через поступове перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження

інтересів різних суспільних груп, поступово змінюється й сам характер політичної партії.
Вони є необхідним елементом демократичної політичної системи. Багатопартійність є
цивілізованим механізмом узгодження інтересів різних суспільних груп, підходів, поглядів,
мобілізації громадян на легітимізацію політичного ладу тощо.

2.     Типологія політичних партій та особливості їх функціонування у зарубіжних

країнах.

Класифікуючи політичні партії, слід враховувати, що будь-яка класифікація умовна. В

основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія,
принципи організації тощо. Чіткість класифікації значною мірою цікавить політологів. У
пропонованому виданні характеризуються ті політичні партії, які за сучасних умов є
найбільш популярними в зарубіжних країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і
муніципальних органів. Консервативні партії (лат. соnсervatіo – зберігання) є
прибічниками зберігання соціальних, економічних, політичних, моральних устоїв,
традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило,
критично ставляться до різних перетворень, реформ і схвалюють лише ті новації, які, на
їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих
партій належать Консервативна партія Великобританії, Ліберально-демократична партія
Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного спрямування стоять на позиціях збереження

механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції з мінімально необхідною
регулюючою функцією держави. Вони обстоюють помірний соціальний реформізм,
охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед у рамках
ЄС). Партіями ліберального напряму в політиці є Ліберальна Партія Великобританії,
Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Німеччини.
Соціал_демократичні партії, створені як партії робітничого класу, сьогодні змінили свій
соціальний склад і характер. Це пов’язано, насамперед, з динамікою соціальної структури
суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки трудящі, а й власники, чиновники
держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов
вони стали головними контрагентами консервативних партій, усунувши з цієї позиції
лібералів. Широка соціальна база таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною
основою соціал-демократів є доктрина демократичного соціалізму, основними
цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і
солідарність. У соціально-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над
економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх
форм гноблення, дискримінації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети
передбачається тільки мирними засобами, шляхом перетворень і реформ, без революцій
і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал_демократичні партії часто називають
реформістськими. У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні
(лат. соnfessіonalіs – віросповідний). Вони об’єднують членів партії на основі спільності
віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об’єднують католиків:
Християнсько_демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії,
Австрійська народна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій
католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять
клерикальні партії (лат. сlerіcalus –церковний). Лідери клерикальних партій намагаються
підпорядкувати державу впливові певної церкви. Усі конфесійні партії – це партії правого
консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республіканська партія
Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагу заслуговує діяльність японської партії
Комейто (партія «чистої політики»), що об’єднує представників буддійської релігії країни.
У програмі цієї партії зазначається, що Комейто веде боротьбу за забезпечення
добробуту всього народу і керується концепцією «гуманного соціалізму», закликає до
згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ. Партія широко представлена в обох палатах
японського парламенту.

Партії «зелених» (екологічні партії) утворилися в результаті злиття громадських

організацій, що виступають на захист навколишнього середовища. Це відносно нові
політичні об’єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р.
«зелені» завоювали 27 депутатських мандатів у Бундестазі. Сьогодні «зелені» працюють у
парламентах Великобританії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого,
демократичного напряму, що виступають, насамперед, з позицій захисту прав і свобод
людини, за чистоту довкілля. Новацією політичного життя останніх десятиріч стало
створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її
демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко
відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загальнолюдські цінності.
Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю
мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси – завдання, що їх висувають
гуманісти: підвищення життєвого рівня людини, інтенсифікація праці, боротьба за
соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики – роззброювання,
без’ядерний світ тощо. Серйозною загрозою демократичним інститутам і джерелом
політичної «напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascіsmo, від лат. fascіs
– зв’язка, об’єднання). Після закінчення Другої світової війни багатьом здавалося, що
фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність
неофашистських партій, неофашисти працюють не тільки в муніципальних органах, а й в
парламентах (Італія, Франція та ін.). У Франції на виборах президента у 2002 р. лідер
неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія
фашистів – це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, звеличування
тоталітарної держави, авторитарний режим, однопартійна система, загарбницькі війни
тощо. Після розпаду Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки
комуністичних партій зарубіжних країн різко зменшилися їх вплив і чисельність. Проте ці
партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки після Другої світової війни ніколи
не лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та деяких інших).
Основа їх діяльності – марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них
(наприклад, комуністи Франції та Італії) відмовилися від принципу демократичного
централізму, що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії перейшли на позиції соціал-демократів, інші – змінили свої

назви. Так, італійські комуністи називаються нині «Демократичною партією лівих сил».
Зберегли свої місця у парламентах комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн.

Щодо організаційної класифікації партії можна розподілити таким чином.

1. Кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які здебільшого є
професійними політиками. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх
підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і
Республіканська партія Франції.

2. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів

з метою забезпечення через членські внески фінансової підтримки своєї діяльності.
Такими є соціалістичні та соціал_демократичні партії.

3. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких

партіях визначені умови вступу, їх члени мають партійні квитки, зобов’язані
дотримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, виконувати партійні доручення і
регулярно сплачувати членські внески. До них належать Християнсько-демократичний
союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, комуністичні партії.

4. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членства, а належність до них являється

через голосування за її кандидатів на виборах. Вони є фактично апаратом професіоналів і
активістів, що розгортають діяльність під час підготовки і проведення виборчих кампаній.
По суті, такі партії можна вважати виборчими рухами. Члени організаційно
неформальних партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від
партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої
партії, то це робиться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених
партій належать дві провідні партії – Республіканська і Демократична.

Класифікація партій може здійснюватись насамперед за їх організаційною структурою,

відповідно до якої сучасні партії поділяються на: кадрові і масові. Кадрові партії: 1)
об’єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків; 2)
спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур; 3) є децентралізованими
об’єднаннями, які, як правило, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян
лише в період виборчої кампанії. Такими є, наприклад, консервативні і ліберальні партії
країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США. Масові партії: 1)
орієнтуються на залучення до своїх лав як найбільшого числа членів з метою
забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності; 2)
характеризуються фіксованим членством; 3) є розгалуженою організаційною структурою
із порівняно значною кількістю членів, між якими встановлюється тісний постійний
зв’язок; 4) цим партіям притаманна більш-менш чітка ідеологічна орієнтація. До них
належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських
партій. Кадрові і масові партії чітко відрізняються за кількісними показниками.

За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні та

легальні. Нелегальні – це партії, яким було відмовлено у реєстрації або вони самі від неї
відмовились через невизнання існуючого державного ладу. Легальні партії поділяються
на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх
виборах. Останні поділяються ще на декілька підтипів. Правлячі – це такі партії, що
самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють
державну владу. Опозиційні партії – це ті, які не є правлячими в даний момент і
перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного
курсу. Неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних і
авторитарних режимів (наприклад, комуністична партія в СРСР).

Відповідно до того, що послужило безпосередньою підставою для виникнення

партії (ідея, приваблива постать лідера, необхідність організувати вибори) розрізняють
ідеологічні партії; прагматичні або виборчі партії; харизматично-вождистські
партії. Ідеологічними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості:
комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, фашистські, християнські
тощо. Прагматичні – це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий
спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше
виборців. Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного
політика і діють як групи його підтримки. Ці партії мають також певну ідеологічну
спрямованість, але вони визначаються не стільки їхньою соціальною базою, скільки
лідерами.

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються

на загальнонаціональні та регіональні. Необхідно зазначити, що законодавство деяких
країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України). Регіональні партії
діють в регіональному масштабі і відображають інтереси населення певного
адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб’єкта федерації. В діяльності
таких партій часто проявляються сепаратистські і націоналістичні тенденції.

За стилем керівництва партії поділяються на демократичні і

авторитарні. Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і
контролюється партійними масами. Демократичною вважається партія, яка: дозволяє
своїм членам вільно висловлювати свої погляди; сприяє членству жінок; підтримує
залучення до роботи всіх членів; терпимо відноситься до різних ідей; дотримується
узгоджених правил та процедур прийняття рішень; робить лідерів підзвітним членам
партії та її прихильникам. Авторитарною є партія, за якої керівництво є незалежним від
партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом цього є фашистські партії.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні,

консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні. Для політичних партій
характерний різний рівень заідеологізованості. Так, високий рівень властивий
тоталітарним партіям, а нижчий – демократичним.

За відношенням програм і політичних курсів до статусу-кво і напрямку суспільного

прогресу партії поділяються на: революційні, реформістські, консервативні, реакційні
(контрреволюційні). Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть
замінити його іншим. Реформістські партії виступають за поступові, еволюційні зміни,
запровадження їх шляхом реформ. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад,
допускаючи лише найнеобхідніші зміни. Під реакційними партіями розуміються такі, які
борються за відновлення попереднього суспільно-політичного устрою.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та

екстремістські.

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у

політичному спектрі. Виділяють партії: ліві, праві, центристські, лівоцентристські та
правоцентристські, крайні ліві та крайні праві.

До центристів зараховують ті політичні партії, рухи та об’єднання, які: 1) підтримують

існуючий порядок (або обраний напрям змін у перехідних суспільствах); 2) виступають за
поступові, помірковані зміни на основі консенсусу; 3) толерантно ставляться до своїх
ідейних та політичних супротивників, здатні на угоди та компроміси. Лівоцентристи більш
схильні до інноваційної діяльності (у західних країнах це ліві ліберали та права частина
соціал-демократів), а до охоронної, стабілізуючої – право-центристи (політичні сили
консервативної орієнтації). Партії і рухи, що пропонують радикальні суспільні зміни в
напрямі розширення демократії, політичної і соціальної рівності, прийнято називати
лівими (від ліво-ліберальних до соціалістичних і комуністичних). Ті політичні сили, що
стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з
відносинами нерівності (соціальної, національної, расової), вважають правими.

Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяють найрадикальніші групи й
об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами. Вважається, що крайні ліві
позиції займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції „диктатури
пролетаріату” або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні
праві – непримиренні (фашистські та інші) угрупування, що поділяють ідеї національної
або расової винятковості та готові заради її впровадження на будь-які, у тому числі й
збройні методи захоплення влади. Як крайні праві, так і крайні ліві угрупування негативно
сприймають демократію і прагнуть встановити авторитарний чи тоталітарний режим, що,
на їхню думку, є синонімом сильної влади і порядку.

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до
соціальних проблем. Ліві вважають, що розв’язання соціальних проблем це прерогатива і
функція держави (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш
заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення
тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства
порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до
вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві

надають перевагу потужному приватному сектору. Одночасно, ліві не заперечують
необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності
контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у підходах до

системи оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів,
що призводить до зростання податку на прибуток, в той час як праві залишають особі
більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні
проблеми власноруч. Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити
податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня
прибутків – збільшення податкового відсотку.

Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та
розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).
Звичайно, що такі характеристики є відносними. Основні цінності та орієнтації лівих і
правих в останні десятиліття часто перетинаються. Наприклад, у 80-ті рр. соціал-
демократичні партії запозичили у лібералів орієнтацію на приватну власність і ринкове
регулювання економіки. Натомість ліберали і консерватори, наслідуючи соціал-
демократів, стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі
з безробіттям тощо.

Для країн з розвинутою плюралістичною демократією характерні політичні партії всього

спектру, але і чисельність і вплив кожної з них різні. Це залежить від багатьох факторів:
ступеня розвитку країни; гостроти назрілих політичних та соціально-економічних
проблем; історичних традицій; політичної культури населення тощо. Вважається, що
стабільна ситуація в країні сприяє встановленню широкого центру, до якого входять
консервативно та ліберально орієнтовані політичні сили. Натомість крайніх позицій
притримується лише незначна частина населення.

Типології політичних партій є надзвичайно важливим напрямком у сучасній політології,

оскільки вона дозволяє відійти від попередніх примітивних спроб класифікації політичних
партій за моральними і кількісними критеріями й сприяє можливостям орієнтації у
широкому розмаїтті партійних структур, які різняться побудовою, функціями і
особливостями діяльності.

 
3.     Класифікація партійних систем у сучасному світі.

Термін «партійна система» використовується як для характеристики відносин між

політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.
Поняття «багатопартійна система» близьке до поняття «багатопартійність», але не
тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, що функціонують у державі, то
«багатопартійна система» означає, що реальну можливість боротися за владу мають
більш як дві партії, оскільки «двопартійна система» – це також багатопартійність. За
наявності багатопартійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система – це не показник кількості партій, що діють на політичній арені

конкретної країни, їх завжди більше двох. Поняття «двопартійна система» лише
підкреслює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні партії володіють реальною
можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, – сформувати уряд. Одна з цих партій
стає правлячою, а друга – опозиційною. Як правило – це дві численні, давно сформовані
партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати
владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну
виборчу систему, яка не дозволяє перемогти на виборах нечисленним партіям. Вона
вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великобританії діють такі політичні
партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Демократична
партія лівих сил, Партія зелених, Національний фронт тощо. Але прийти до влади можуть
тільки представники Консервативної чи Лейбористської партії. Однопартійні системи
характерні для країн з авторитарним політичним режимом, наприклад, на Кубі, в КНДР,
Лаосі та ін. За умов однопартійної системи спостерігається зрощування партії з
державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття
«партія» як частина суспільства втрачає сенс. Заборонена діяльність політичних партій у
Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу.

Ідеологія (грец. іdea – поняття, уявлення; logos – слово, вчення) – це система поглядів та
ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Інколи – це цілісна теорія, що
містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та
ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндустріального суспільства, теорія
плюралістичної демократії, теорія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо.
Значне місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути.
Коли партія приходить до влади, то її концептуальну теорію закладають в основу
діяльності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою.
Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному
апараті. Зазвичай, ідеологія партії викладається у вступній частині партійної програми.

Програма партії – це цілі та завдання, які ставить перед собою політична партія і які вона
зобов’язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним документом
партії. Питання про партійні програми досить складне. Щоб залучити до партії
якнайбільше рядових членів (адже саме вони вирішують питання про прихід партії до
влади), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали
інтересам не тільки підприємницьких прошарків, що беруть на себе величезні матеріальні
витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що голосують за партійних лідерів і
забезпечують їх прихід до влади. Тому у партійних програмах і з’являються завдання
щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян,
захисту навколишнього середовища, роззброєння тощо. Передвиборна платформа партії
– це цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це – документ
тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати
виборців залежить перемога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій дуже строката. Як правило, до них входять

найрізноманітніші соціальні верстви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного
союзу Німеччини – однієї з масових партій у країні – є представники підприємницьких кіл,
дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина молоді часто
голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї
голосували їхні батьки й діди. Усі, хто голосує за представників конкретної партії на
парламентських, президентських або муніципальних виборах, є їх електоратом (лат.
еlector – виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.

Сучасна політологія розглядає партійні системи у двох площинах: 1) як сукупність

іс6нуючих політичних партій; 2) як організований за участю партій спосіб реалізації
політичної влади.

У політичній теорії класичним вважається визначення «партійної системи»,

запропоноване М.Дюверже, згідно якого партійна система – це форми та умови
співіснування партій у певній державі. Під терміном «партійна система» також розуміють:
1) право партій на формування власної системи правління; 2) сукупність політичних сил,
представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; 3)
сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у
спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві; 4) сукупність політичних партій,
що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституалізації згідно з
чинними законодавством. Отже, партійна система – це сукупність та механізм
взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають
вплив на вироблення державних курсів.

Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій,

але вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії,
що беруть реальну участь у боротьбі за владу, формуванні урядів, визначають тип
партійної системи, що склалася у даній країні. В політичній науці пропонується різна
типологія політичних систем. На думку Є.Вятра, важливим критерієм класифікації
партійних систем є можливість або неможливість змінити одну правлячу партію або
коаліцію іншою. На цій підставі партійні системи поділяються на альтернативні та
неальтернативні. Останні встановлюються в країнах з недемократичним режимом і
характеризуються відсутністю реальної боротьби за владу між політичними партіями, що
призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Неальтернативні
партійні системи поділяються на: однопартійну, фіктивна партійну (обмежена
багатопартійна), гегемоністську.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам (фашистському і

комуністичному) і характеризується: 1) необмеженим правлінням однієї партії, яка
зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; 2)
постанови центральних органів партії служать сурогатом законів, є обов’язковими для
всього суспільства, а партійні вожді є першими особами в державі; 3) створення і
діяльність інших партій забороняється. Однопартійна система у прямому розумінні цього
слова - це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій.
Такий тип функціонував в 20-40 рр. у фашистській Італії, в 30-40 рр. в гітлерівській
Німеччині, у 20-80 рр. в СРСР та деяких інших країнах соціалістичного табору (Китаї,
В’єтнамі, Румунії). Сьогодні у частині цих країн відбувається процес ліквідації тоталітарної
спадщини через утвердження системи роздрібненої багатопартійності, а також системи
однопартійного домінування (Китай, В’єтнам, деякі країни Середньої Азії, Білорусь).
Однопартійність зберігається на Кубі, у КНДР, у деяких країнах «третього світу» (Ірак,
Лівія).

Фіктивна партійна система (обмежена багатопартійна) притаманна авторитарним

режимам, встановленим внаслідок військових переворотів (наприклад, у Чилі часів
правління А.Піночета, Бразилії, Уругваї, Парагваї та інших латиноамериканських країнах).
Для неї характерні такі ознаки: 1) в країні існує декілька партій, які формально
продовжують діяти, але сфера їх діяльності дуже обмежена; 2) більшість політичних партій
розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль
сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу. Їм заборонено виступати
в ролі опозиції та боротися за владу, вони втрачають свої основні функції, а державою
керують позапартійні сили.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні)

багатопартійності як ширми для авторитарного режиму. Натомість при владі постійно
знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом
політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр.
влада знаходилася в руках Інституційно-революційної партії. До гегемоністських
відносилися і партійні системи тих країни Східної Європи (до 1989 р.), де формально
існувало по кілька партій (Болгарія, НДР, Польща), але всі вони виконували роль сателітів
комуністичної партії. У цих країнах збереглися елементи громадянського життя, але
політичний механізм був дуже схожий до того, що функціонував в однопартійних
системах. На сучасному етапі розвитку в цих країнах формуються альтернативні
багатопартійні системи.

 Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих

партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на
виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем: з домінуючою партією;
двопартійні; двоблокові; поляризовані і атомізовані.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за

наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в
даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними
обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю
цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем
довіри виборців до правлячої партії. Така партійна система домінувала протягом другої
половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії.
Типовим прикладом є також Індія та Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250
політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано
соціалістичною партією, котра перемогла на виборах.

Однією з найбільш простих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна

система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі,
змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Двопартійна система характеризується
такими рисами: 1) демократичним політичним режимом; 2) наявністю впливової
опозиційної партії, яка зазнала поразки під час виборів; 3) склад уряду формується з
однієї партії, що отримала перемогу на виборах; 4) характеризується наявністю багатьох
політичних партій, але лише дві з них здійснюють пріоритетний вплив на політичну
систему країни. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій
Британії (Лейбористська і Консервативна партії). Для таких партійних систем характерні
вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню
саме такої системи.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два

стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох)
партій. Зазначена система передбачає формування уряду двома політичними силами.
Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС/ВДП – блок СДПН / Партія зелених). Слід
зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала
досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”,
відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН
або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою)
схиляла шальки терезів на її користь.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної

роздрібненості, яку італійський політолог Дж. Сарторі поділяє на поляризовану і
атомізовану. На його думку, поляризована партійна система характеризується такими
ознаками: 1) наявністю в країні багатьох політичних партій, що не мають абсолютної
більшості і не утворюють стійких коаліцій; 2) гостротою ідеологічних розмежувань між
ними; 3) присутністю серед політичних партій позасистемних; 4) формування уряду
центристським партіями; 5) наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної
опозиції; 6) демократичним політичним режимом. Прикладом країн з поляризованою
системою у різні роки були Франція і Італія. Стабільність та ефективність системи
поляризованого плюралізму пропорційно залежить від стабільності і міцності коаліції
центристських сил.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками: 1) діє багато слабких,

мало популярних серед виборців партій, що борються за своє виживання; 2) уряди
формуються на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; 3) наявність серед
політичних партій позасистемних.

З одного боку, система багатопартійної роздрібненості дозволяє краще репрезентувати

інтереси різних соціальних груп, оскільки уряд формується представниками кількох
політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не
завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому
законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість
представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи,
висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть
слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають
подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з
боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних
країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній
системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським
суспільством і державою.

4.     Особливості функціонування політичних рухів: зарубіжний досвід.

Невід'ємним елементом політичного життя будь-якого демократичного суспільства є

різного роду громадсько-політичні об'єднання (громадські організації, рухи, органи,
політичні організації, громадсько-політичні організації, політичні партії тощо).

Громадсько-політичні об'єднання – це порівняно впорядкована діяльність значних груп

людей, спільність інтересів яких випливає з їх ролі в системі суспільних відносин.
Громадсько-політичні об'єднання виникають переважно як організації груп та окремих
громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво
заради досягнення певної мети на підставі спільних політичних інтересів.

Громадсько-політичні рухи – звичайно структурно не оформлені масові об'єднання

громадян різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких тимчасова і найчастіше
спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після вирішення поставлених
завдань такі рухи або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії.

У своїй діяльності громадсько-політичні рухи можуть керуватися вузькими,

загальнонаціональними або загальнолюдськими завданнями чи інтересами.

Стадії розвитку громадсько-політичних рухів:

1. Створення передумов виникнення громадсько-політичних рухів.

2. Артикуляція політичних прагнень, наслідком якої є поява певних програмних

документів.

3. Розвиток політичної діяльності – залучення до руху нових прихильників шляхом

пропаганди програмних настанов, цілей і методів їх досягнення.

4. Затухання руху – повне припинення діяльності руху або утворення на його основі
політичної партії.

Оскільки громадсько-політичні рухи різні за своїми характеристиками, їх можна

класифікувати по-різному. За Гідденсом, існують 4 типи громадсько-політичних рухів:

1. Трансформативні рухи – спрямовані на радикальні зміни в суспільствах, частиною яких

вони є.

2. Реформативні рухи – пов'язані з певними перетвореннями в суспільстві й спрямовані

на зміну лише деяких сторін існуючого порядку.

3. Рухи-порятунки – ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які
розцінюються як гріховні (наприклад, релігійні).
4. Альтернативні рухи – спрямовані на усунення якихось специфічних негативних рис
людей.

Згідно з Блумером, громадсько-політичні рухи бувають:

1. Загальними – робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир тощо. Ці рухи мають за

мету зміну людських цінностей та здійснення культурних перетворень.

2. Специфічними – реформаторські та революційні. Характеризуються чітко визначеною

метою та детальною організаційною структурою; формують «деякий корпус традицій і
переважаючий набір цінностей, певну філософію».

3. Експресивними – релігійні рухи. Не прагнуть змінити існуючий соціальний порядок,

зосереджуються на організації суб'єктивного життя людей.

Критерії відмінності рухів і партій:

1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив'язану

до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна
ідентифікація не обов'язкова або ж не чітко виявлена.

2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є багатоцільовим

відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення
окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформуватися у
загальнолюдську.

3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять мети завоювати державну

владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими
своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, однак, частиною
політичної системи суспільства.

4. Організація: на відміну від політичних партій, рухи звичайно не мають тривких

довгочасних організаційних структур. Рухи можуть об'єднувати людей різної партійної
належності для досягнення певних політичних цілей.

Функції громадсько-політичних рухів:

1. Структуруюча – на їхньому ґрунті виникають нові політичні партії, формування

контреліти тощо.

2. Комунікативна – своєрідні індикатори незадоволення суспільних потреб; компонент

груп тиску; інституціоналізовані канали залучення людей до політики;

3. Дестабілізуюча та стабілізуюча функції. Характерні риси громадсько-політичних рухів:

1. Об'єднання широких кіл населення навколо певної мети.

2. Відображення інтересів широких верств населення.

3. Рухи не є носіями єдиної ідеології.

4. Здебільшого не мають чітко виражених форм членства

5. Розмитість мети та завдань.

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які

виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для
задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань
і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів,

пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:

·  наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

·  загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

·  дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної

катастрофи;

·  реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які

намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;

·  актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за

їхнє практичне втілення в життя;

·  зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

·  стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та

сприяють їхньому об'єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути

співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може
займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони
звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного
життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще
відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в
обов'язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні
ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї
організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли
виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів
громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім
упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема,
можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).

Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за

ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та
діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність
людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує
збереження й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в
колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність, спілкування, обмін
послугами, користування спільними речами й цінностями.

Свідченням колективістського характеру діяльності громадських організацій і рухів є їхня

масовість, характер внутрішньої структури. Громадські організації та рухи надають широкі
можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки
демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою
мірою всім громадсько-політичним об'єднанням громадян - політичним партіям,
громадським організаціям і рухам. Такими принципами є: добровільність членства,
виборність усіх керівних органів, підзвітність і підконтрольність керівництва членам
організацій, гласність у роботі, колегіальність.

Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних

громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації
відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей
як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка
структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах
суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.

На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні

громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко
відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне
спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від
офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові
програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести,
наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні
організації, групи оздоровчо-духовних систем.

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи:
функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі;
функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна
виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність
громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної
централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна
організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних
громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й
допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур.
Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії
формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого
ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в
наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей
своїм членам вирішувати особисті проблеми.

Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об'єднань, треба зупинитись на їхній

топології. Насамперед, громадські організації та рухи можна поділити на традиційні та
нові. До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі,
молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні,
спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні;
альтернативні; громадської ініціативи; національні.
Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

·  за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що

працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі
спілки;

·  за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного,

гуманітарного напрямів, релігійні;

·  за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та

неформальні (наприклад, масонська ложа);

·  за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі,

самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

·  за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні,

опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й
туристські.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій.

Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так:

·  соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні
(Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні
(Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об'єднання приватних
підприємців та ін.);

·  ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, "Просвіта",

"Знання" та ін.;

·  соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конференція

профспілок, Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих, профспілка "Єднання",
Спілка офіцерів України та ін.;

·  асоціальні - мафіозні організації та подібні до них;

·  політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил, Українська ліга

християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.;

·  політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна, Громадянський

конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз, Соціалістичний конгрес молоді
України та ін.

Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових рухів. Від
громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями: відсутність чіткої
організаційної структури; спільність інтересів громадян, що приєднуються до рухів;
наявність у них груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань;
відсутність індивідуального членства.
Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим
політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних
громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть
участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення
влади.

Політичні рухи можна поділити на такі типи:

·  рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;

·  рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових

елементів;

·  міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;

·  політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного

устрою, - консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;

·  політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, -

високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.

Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні - проти загрози

руйнівної війни; екологічні - на захист навколишньої природи та умов існування людей;
на захист демократії, прав і свобод особи; статево-вікові - жіночі, молодіжні, дитячі,
ветеранські тощо; професійні - вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.;
альтернативні.

Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній системі, в суспільно-

політичному житті в цілому. Вони є своєрідною з'єднувальною ланкою між
функціонуванням державних органів і відповідними діями населення країни.

Громадські об'єднання надають велику допомогу владним структурам у виконанні

функцій управління. Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас
населення до гострих проблем, пропонують способи вирішення проблем. Основні
особливості політичного руху підкреслюють загальну відмітну характеристику його
природи. Вона полягає у цьому, що політичний рух, якщо він санкціонований пануючою
владою, постає як стихійно-свідоме і випадково-необхідне явище. Природний процес
зародження політичного руху відповідає саме такий характеристикам, бо життя
суспільства виявляється чреватого політичними рухами. Вони прориваються назовні
через зовні стихійні і випадкові події, які потім розподіляються на необхідну ланцюг
взаємозалежних явищ й лише поступово стають об'єктом свідомого керівництва.
Структурні особливості політичного руху: - відсутність жорсткої організаційної структури
(часто можна спостерігати використання рухом вже наявних структур); - рухливість
учасників (відсутність фіксованої членства); - посібник з ознакою лідерства (відсутність
чіткої організації заважає бюрократизації апарату).

1.3 Класифікація політичних рухів може здійснюватися різноманітні підставах. Наприклад,

за значимістю що у основі проблем, масштабам і глибині які у суспільства змін: а)
історичні (епохальні) політичні руху (руху рабів, луддитів, левеллерів, селянські війни,
пролетарські революції" і т, буд.); б) міжнародні (антивоєнні, екологічні); на національні
(за державного суверенітету); р) локальні (збереження Байкалу, Аралу), місцеві (за
відставку мера тощо. і) Класифікація може здійснюватися з походження політичного руху,
по ставлення до політичній системі, стосовно політичної влади й іншим підставах.

Характеристика суспільно-політичних рухів

При характеристиці суспільно-політичних рухів треба враховувати, що вони містять:

1) організації безпосереднього, прямого впливу політичні рішення, які створюються при

державних структурах (лобі, групи тиску) і полягала основна завдання яких полягає –
налагодження контактів із політичними діячами і чиновниками з наступним впливом з
їхньої рішення;

2) організації, котрим політична функція є стійкою, але з основний (профспілки, союзи

підприємців, споживчі руху, і т.д.);

3) масові руху, мають стихійну природу. Наприклад, демократичні за своїм характером

руху: антивоєнні, молодіжні, за охорони навколишнього середовища проживання і т.д.

Типологія суспільно-політичних рухів

Стосовно існуючому строю Консервативні;

реформаторські;

революційні
По ідеологічної основі Ліберально-демократичні;

консервативні;

соціалістичні
По національному ознакою Національно-визвольні;

за самовизначення нації;

закультурно-національну автономію
По демографічному ознакою Молодіжні;

студентські та інші
За рівнем організації Стихійні;

розрізнені;

слабоорганізовані,

високоорганізовані
За масштабами Міжнародні;

регіональні;

національні
За методами і способам дії Легальні / нелегальні;
 формальні / неформальні;

орієнтуються на мирні чи
насильницькі дії
Типологія сучасних суспільно-політичних рухів проводиться також із цілям (соціально-
політичні, культосвітні, етнополітичні, політико-екологічні за масовістю (елітні/масові), за
масштабом (місцеві, регіональні, національні, світові) тощо.

Ідейно-політична орієнтація рухів

Ідейно-політична орієнтація рухів набагато ширша, а мета набагато конкретніша, ніж в

партій.

Є різноманітні типи політичних партій. Під типом партії, у політології розуміється система
її істотних ознак, у яких виражаються соціальна природа, ідейна основа, головна
соціально-рольова функція партії, особливості її внутрішнього пристрої і переважний
характер методів діяльності. Слід зазначити, у цілому типологія політичних партій досить
умовна. У конкретної політичного сьогодення партія може мати характерні риси різних
типів партій.

Типологія (класифікація) партій

По соціальну спрямованість
програми
і правоохоронної діяльності
Соціал-демократичні;
ліберально-демократичні;
комуністичні;

класові;

націоналістичні;

расові;

фашистські;

релігійні;

державно-патріотичні;

народні
По ідейним підставах діяльності Доктринальні (захист своєї власної
ідеології);

прагматичні (орієнтуються на
практичну доцільність дій);

За методами виконання програми
харизматичні (об’єднюються
навколо конкретного політичного
лідера)
Революційні (котрі прагнуть
радикальному якісному

За характером політичних дій
По представництву найвищих
органах
державної влади відношенню
до офіційної політиці
За місцем з політичної спектрі
Стилістично спілкування між
партійними
лідерами й рядовими членами
По організаційну структуру
За характером членства
По виду партійного керівництва
перетворенню суспільства);
реформаторські (котрі прагнуть
поліпшенню життя без різких
структурні зміни)
Реакційні;
консервативні;
помірні;
радикальні;
екстремістські
Правлячі;
опозиційні (легальні, напівлегальні і
нелегальні)
Ліві;
центристські;
праві
Демократичні;
антидемократичні
Парламентські (як первинних
утворень виступають територіальні
комітети);
лейбористські (які становлять
різновид парламентських партій,
припускають колективне членство,
зокрема трудових колективів);
авангардні (побудовані за
принципами демократичного
централізму і територіально-
виробничого об'єднання своїх
членів)
Кадрові (характеризуються
нечисленністю, вільним членством,
організаційною
неструктурованістю);
масові (прагнуть притягнути до
своїх рядах більше членів, зміцнити
зв'язку, зміцнити структуру)
Колективного керівництва;
 керівництва з чітко вираженим
верховенством лідера;

особистісного керівництва;

консенсусного керівництва
Це дозволяє брати участь у русі людям, у яких політичні погляди, але які підтримують
конкретну політичну мета, для досягнення якої створюється і діє рух. Це ж обумовлює
здатність рухів набувати великий розмах.

У рухів, зазвичай, відсутня єдина програма, статут. Вони відрізняються непостійним

числом учасників, звичайно мають сильного центру, єдиної структури, дисципліни. Вони
спираються на неорганізовані маси, можуть також підтримуватися різними громадськими
організаціями та автономними асоціаціями деяких партій. Ядром рухів може бути як
самостійні ініціативні групи, і комітети чи комісії, створені партіями. А загалом основою
рухів є солідарність та добру волю їх учасників.

Розвиненість політичною системою, рівень її демократизації, масштабність інституцій

громадянського суспільства зумовлюють (і зумовлюються) різноманіттям форм та
запобігання проявам суспільно-політичного життя. Велику роль цих процесах грають
суспільно-політичні руху, намагаються впливати на влада, однак самі до неї не які
прагнуть.

Суспільно-політичні руху

Суспільно-політичні руху виконують важливі функції:

- агрегуют (об'єднують) інтереси, настрої широких різнорідних верств населення;

висувають мети, розробляють методи їхнього досягнення, створюють велику політичну
силу, зосереджена на рішенні конкретної політичної задачі; керують масовими
виступами; здійснюють контролю над діяльністю структур влади й допомагають у
реалізації інтересів конкретної особи і різних соціальних груп у життя.

Характерними рисами суспільно-політичних рухів є: гетерогенність або однорідність

(залежно від соціального спрямованості); розмаїтість що беруть участь соціальних верств;
організаційна нестійкість; розбіжності в взаємодії з офіційним владою.

Друга половина і особливо кінець XX в. характеризуються збільшенням кількості і

посиленням ролі суспільно-політичних рухів, що свідчить про залученні до політики
величезної кількості людей. Причинами виникнення суспільно-політичних рухів є: 1)
твердження плюралізму у різноманітних галузях життя; 2) різкі зміни політичної,
економічної, ідеологічної ситуації; 3) криза віри на політичну влада та інших.

Варіанти взаємовідносин суспільно-політичних рухів з партіями

Є різноманітні варіанти взаємовідносин суспільно-політичних рухів з партіями.

Суспільно-політичні руху можуть існувати самостійно, не беручи всякі стосунки з

партіями. Це відбувається у тому випадку, коли учасники рухів, маючи певний
політичного інтересу, невдоволені діяльністю партій (оскільки партії не висловлюють свої
інтереси, і навіть неспроможні знайти спільну мову з учасниками рухів і притягти їх у свій
бік). Чимало учасників рухів взагалі хочуть пов'язувати себе партійністю.

Деякі руху створюються з ініціативи окремих партій чи його блоку. Це відбувається у тому
випадку, коли партіям вдається залучити до боротьбу висунуту політичне завдання
широкий загал безпартійних. Партії можуть брати руху під контроль, керувати ними
(наприклад, за стихійними масовими виступами протесту, соціальної середовищем яких є
найменш соціально захищені верстви, можуть стояти партії, які дотримуються стратегії
дестабілізації громадської системи).

Домігшись на успіх рішенні поставлених завдань, політичні руху зазвичай припиняють

своє існування (це сталося, наприклад, з рухом проти розміщення крилатих ракет у Європі
ін.). Однак у деяких випадках, коли висунуті завдання занадто складні, а за їхнє рішення
вимагає тривалих, великих зусиль і доступу до важелів влади, політичні руху набувають
ознаки партії і перетворюються на неї (так, наприклад, сталося з рухом «зелених»).

У сучасному Росії є різні види суспільно-політичних об'єднань: Всеросійські політичне рух

«Духовну спадщину», «Уся Росія», комітет солдатських матерів та інших. Їх виникнення
багато чому пояснюється формалізмом і стереотипами у роботі багатьох офіційних
організацій, підвищенням рівня інформованості та освіченості росіян.
Лекція 14
ЛЕКЦІЯ 14. ІНСТИТУТ ВИБОРІВ ЯК АТРИБУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ.

1.     Інститут виборів: суть, різновиди та суспільні функції.

2.     Моделі голосування виборців.

3.     Абсентеїзм та шляхи його подолання.

4.     Референдум та його особливості.

1.     Інститут виборів: суть, різновиди та суспільні функції.

Одним з елементів демократії є вибори до різного роду центральних і місцевих

представницьких установ. Ці установи створюються правоздатними громадянами шляхом
голосування за кандидатів, яких висувають відповідно до встановлених законом правил. У
зарубіжних країнах існують й інші органи, що також обираються або населенням країни,
або населенням суб’єктів федерації чи адміністративно-територіальних одиниць. У всіх
цих випадках проводяться загальні, федеральні, місцеві та інші вибори, які являють собою
масові політичні кампанії.

Вибори – це процедура обрання представників влади, коли певна група людей (виборців)
висуває зі свого оточення одного або кількох членів для виконання будь-яких
громадських функцій. Питома вага і значення виборів у політичному житті різних країн
неоднакові. Так, у Великобританії обираються тільки нижня палата парламенту (палата
громад) й місцеві органи (ради адміністративних графств, міст-графств, муніципальних і
немуніципальних міст і парафій). У Франції коло виборних органів дещо ширше. Там
обираються глава держави, дві палати парламенту і органи місцевого самоврядування. У
Болгарії шляхом всенародного голосування обираються президент, Великі Народні збори
(спеціальний установчий орган), Народні збори (парламент), а також органи
самоврядування (ради громад) і органи виконавчої влади у громадах (кмети). Значна
кількість органів і посадових осіб обирається у США.

Проте вирішальне значення має не кількість виборчих кампаній, а сутність виборів.

Вибори певною мірою відбивають перебіг політичної боротьби між різними
спільностями людей у конкретній країні, виразниками інтересів яких є політичні партії,
суспільні рухи, національні політичні асоціації тощо. У ході виборів вони мають змогу
виступати з власними лозунгами й боротися за свої політичні цілі. Найбільш гострою і
послідовною є виборча боротьба, в якій беруть участь сильні та впливові партії з досить
високою свідомістю народних мас. При цьому у виборців з’являється справжня
альтернатива вибору: голосувати за партії, які з різними модифікаціями виступають за
збереження економічного й політичного статус-кво, або за реформістські (революційні)
партії, що вимагають докорінних змін існуючого ладу. Революційна боротьба партій у
ході виборів велася, наприклад, в Індії, Угорщині, Португалії, Польщі, Болгарії (у
недавньому минулому – і в інших країнах). Там, де згадані умови відсутні, вибори
перетворюються на фікцію (Куба, КНДР, В’єтнам, КНР, ОАЕ та ін.).
Вибори у переважній більшості сучасних зарубіжних держав відбивають складні процеси
у політичній системі суспільства. Вибори державних органів і посадових осіб
громадянами (підданими) – найпоширеніша форма безпосередньої демократії. Хоча
остаточно вони знаходять вияв в акті голосування, зміст цього інституту, як і його
безпосередньо демократична сутність, цим не вичерпуються. Вибори охоплюють цілий
процес, який називається виборчою кампанією, що починається від призначення дати
виборів і включає всі стадії підготовки до них: утворення виборчих округів, дільниць для
голосування, складання або перевірка списків виборців, формування виборних органів,
голосування та визначення його результатів. Порядок виборів, тобто система політичних
суспільних відносин, пов’язаних із виборами, називається виборчою системою, а система
правових норм, якими регулюються вибори, – виборчим правом. Поряд з цим значенням
термін «виборче право» має й інше, а саме: право громадянина (підданого) обирати
(право голосу, активне виборче право) і право бути обраним до державних органів,
посадовою особою (пасивне виборче право).

Ще з давніх часів у суспільстві існувала мрія побудувати такий державний лад, в якому всі
громадяни були б рівними, вільними, добровільно спільно здійснювали управління. В
сучасних умовах практично ця ідея є втілена в демократичному політичному режимі.
Останній вважається найвищим досягненням людського співтовариства. Сучасну
демократію важко уявити без наявності періодичних виборів, які є основним механізмом
формування владних структур.

Відомий американський науковець Р. Даль слушно зазначає: «Сьогодні ідея демократії

отримала всезагальне визнання. Більшість режимів претендує на право називатись
словом демократія. Ті ж, кому це не до снаги, наполягають на тому, що їхні особливі
різновиди недемократичного правління є необхідним щаблем на шляху до повної
«демократії». В наші дні навіть диктатори, схоже, вірять в те, що необхідна складова їхньої
легітимності – та чи інша словесна данина демократії» [Даль, С. 9].

Етимологічно термін «демократія» означає «влада народу», «народовладдя». На

сучасному етапі розвитку людства демократія існує, в основному, у формі
представництва, згідно якого народ як єдине джерело влади в державі здійснює її через
обраних представників. Звісно, представницька демократія не виключає можливості
використання форм прямого народовладдя (інколи, наприклад, як у Швейцарії – доволі
активно), однак все ж ключовим механізмом формування та реалізації влади в сучасних
умовах виступають вибори.

Вибори і демократія тісно пов’язані категорії політичної науки. Відомий український

дослідник А. Романюк влучно характеризує їхній взаємозв’язок та взаємовплив: «Вибори і
демократія є свого роду сіамськими близнюками, їх неможливо розділити, або
абстрагуватися при розгляді одного явища від іншого. Ми в рівній мірі можемо говорити
про те, що вибори є умовою становлення демократії, її ключовим індикатором і в певній
мірі її результатом… Тобто, лише за демократії вибори стають виборами».

З вищесказаного стає зрозуміло, що хоч вибори і демократія є дуже тісно

взаємопов’язаними категоріями, вони не тотожні. З одного боку це пояснюється тим, що
вибори можуть слугувати інструментом в руках недемократичної влади. З іншого боку,
наявність демократичних виборів ще не є гарантією реалізації народовладдя в певній
державі. Це найбільш характерно для незахідних суспільств, в яких через брак
демократичних традицій вибори можуть приводити до влади осіб, які проводять
недемократичну політику, становлять загрозу самій демократії: «Уряди, що виникли на
основі виборів, можуть бути неефективними, корумпованими, невідповідальними,
контрольованими різними групами інтересів та нездатними до запровадження політики,
необхідної для суспільного блага. Риси ці можуть характеризувати деякі уряди як
небажані, але вони не роблять їх недемократичними». Як ми бачимо, вибори можна
вважати атрибутивною ознакою демократії, однак далеко не єдиною. Проте їхнє важливе
значення для становлення та розвитку демократії ставить вибори на передові позиції в
структурі демократичного політичного режиму.

Ключова роль виборів для демократичного розвитку держави підтверджується позиціями

багатьох західних дослідників. Всім відоме трактування демократії А. Лінкольном як
правління народу, вибране народом і для народу. Також відомий зарубіжний дослідник
Й. Шумпетер, даючи визначення демократії (демократичного методу), трактує його як «…
інституційну систему для прийняття політичних рішень, в якій індивіди отримують владу
приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців».

Важливе місце у демократичному політичному режимі надає виборам і відомий

американський науковець Г. Алмонд. У своїй праці «Порівняльна політологія сьогодні:
світовий огляд» науковець трактує демократію як політичну систему, в якій громадяни
володіють всією повнотою прав і свобод, а політичні лідери вибираються в ході вільних і
чесних виборів.

Аналізуючи роль виборів у функціонуванні демократичного ладу, дослідник відзначає:

«Вибори належать до числа тих небагатьох демократичних механізмів, які дозволяють
виражати різноманітні інтереси шляхом опускання бюлетенів, і через агрегацію цих
голосів нація може прийняти колективне рішення, яке стосується її майбутніх лідерів та
державного курсу».

Про важливість виборів як елемента та індикатора демократії говорить і американський

науковець К. Джанда: «Електоральний процес складає основу демократичної політичної
системи. Чи проводяться в країні вибори – і якщо проводяться, то які, - цим визначається
критична відмінність між демократичною і недемократичною системами». З
вищенаведеного ми бачимо, що вибори слугують не тільки атрибутом демократичного
політичного режиму, але й лакмусовим папірцем, який дозволяє визначити рівень
демократії в конкретній країні, з’ясувати приналежність політичного режиму до певного
типу. Таке уточнення, на нашу думку, є вкрай важливим, оскільки дозволятиме
використовувати вибори в якості мірила, надавши якому певних кількісних величин,
можна вимірювати рівень демократії в певній країні.

Найбільш цінним для нас у контексті досліджуваної проблематики взаємозв’язку

демократії та виборів є підхід відомого американського науковця Р. Даля. Він вводить у
науковий обіг поняття «поліархія» для розмежування демократичного ідеалу і
демократичної практики. В розумінні вченого поліархія виступає набором політичних
інститутів, які необхідні для великомасштабної демократії. Поліархія, згідно підходу
Р. Даля, характеризується такими інститутами:

1)     виборна влада наділена правом контролю над урядовими рішеннями щодо

політичного курсу;
2)     влада обирається шляхом вільних і справедливих виборів, де зловживання є
порівняно рідкісними;

3)     практично все доросле населення володіє активним виборчим правом;

4)     майже все доросле населення має право балотуватися на виборні посади. При
цьому науковець допускає більш жорсткі обмеження щодо реалізації пасивного
виборчого права у порівнянні з активним;

5)     громадяни мають право виражати свою точку зору без остраху суворого покарання
за політичними мотивами; об’єктом критики громадян може виступати уряд, режим,
соціально-економічний порядок чи пануюча ідеологія;

6)     громадяни володіють правом пошуку альтернативних джерел інформації; останні

існують та захищені законами;

7)     громадяни мають гарантоване право утворювати самостійні асоціації та вступати в

них, включаючи політичні об’єднання, такі, як політичні партії та групи інтересів, які
прагнуть впливати на уряд, використовуючи для цього конкуренцію на виборах та інші
мирні засоби.

З вищесказаного чітко видно важливість виборів для функціонування демократії, адже

п’ять з семи інституційних ознак поліархії Р. Даля безпосередньо пов’язані з виборами, а
два інші – хоч і не мають прямого відношення до електорального процесу, все ж
опосередковано з ним пов’язані.

Називаючи інститути поліархії, Р. Даль чітко наголошує на тому, що вони потрібні для
найвищих досягнень в демократичному процесі управління державою. При цьому автор
розуміє, що необхідність інститутів поліархії не означає, що їх наявність є достатньою. Він
припускає можливість подальшої демократизації цих країн, які мають інститути поліархії.
Саму ж поліархію Р. Даль не вважає ідеальною, однак він акцентує на тому, що інститути
поліархії «… роблять малоймовірним те, що уряд буде мати змогу довго проводити
політику, яка серйозно зачіпає більшість громадян».

Взявши на озброєння методологічний підхід до демократії Р. Даля, ми вважаємо за

потрібне розробити модель демократичних виборів як важливу складову
демократичного режиму загалом. За умов дотримання елементів розробленої моделі в
нашій державі це буде свідченням якщо не демократичності політичної системи України,
то принаймні, ознакою того, що в нашій державі відбувається процес демократизації
політичного режиму.

Щодо трактування самих виборів теж існують два підходи. Перший підхід (процедурний)
трактує вибори як процес, формальну процедуру реалізації виборчих прав громадян
через виконання встановленого порядку дій та процедур. Даний підхід залишає поза
увагою суть самих прав громадян. Головним в рамках підходу є забезпечення формальної
відповідальності відповідності процедур, які проводяться, законодавству. Недолік
згаданого підходу в контексті розглядуваної нами проблематики очевидний, адже
виборчий процес не існує сам для себе. Тому ми вважаємо за доцільне у ході
дослідження використовувати другий підхід (ціннісний), згідно з яким «… виборчий
процес є формою реалізації політичної свободи громадян і суспільства в цілому,
процедурою реалізації виборчих прав і свобод людини і громадянина, а стадії виборчого
процесу, які традиційно виділяються, є не що інше, як форма реалізації виборчих прав і
свобод людини і громадянина». Іншими словами, вибори не є простим формальним
механізмом формування органів влади. Вони є інститутом народовладдя, способом
реалізації політичних прав громадян, конституційною платформою демократичного
суспільно-політичного ладу. Використання цього підходу дасть нам змогу розглядати
вибори як атрибут демократичного політичного режиму, а також сам виборчий процес
через призму демократичних/недемократичних характеристик.

Ключову роль, яку відіграють вибори у функціонуванні демократії, зумовлює необхідність

з’ясування впливу виборчого процесу на спосіб реалізації влади в державі. Носячи
демократичний характер, вибори призводять до конкретних політичних наслідків –
сприяють розвитку демократичного політичного режиму, реалізації прав і свобод
громадян, здійсненню управління в інтересах народу. Загалом вибори виконують такі
важливі функції в демократичному суспільстві:

1.     Вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету. Це

проявляється у тому, що народ як єдине джерело та носій влади в державі, делегує свою
волю обраним представникам, які від імені народу здійснюють управління суспільством.
«Віддаючи свій голос на виборах, громадянин республіки немовби укладає своєрідну
угоду з певною політичною силою (партією чи окремим депутатом) про тимчасове
передання їй частки влади».

2.     З допомогою виборів народ залучається до процесу управління державою. Звісно,

вибори є лише однією з форм політичної участі громадян, поряд із членством у
політичних партіях, рухах, організаціях; поряд із участю народу у таких формах прямої
демократії, як референдуми, мітинги, демонстрації і т.д. Однак для багатьох осіб вибори
виступають єдиною формою участі в політичному житті суспільства, уможливлюють
політичну участь для масового виборця.

3.     Як спосіб формування і вираження громадської думки, вибори є своєрідним

соціальним барометром політичного життя, оскільки через вибори проявляється
відношення громадян до політичних інститутів. За результатами виборів визначається
рівень впливу різних політичних сил, відношення громадян до правлячої еліти і опозиції,
політичного режиму в цілому, специфіки політичних уподобань громадян. Тобто, вибори
є своєрідним масштабним опитуванням громадської думки.

4.     Вибори виступають основним способом легітимації влади в демократичних

державах. Якщо в попередні епохи народ визнавав владу спадкового монарха, владу
завойовника, на сучасному етапі розвитку людства народ, як правило, визнає і підтримує
лише легально обрану владу. Саме тому завдяки виборам забезпечується стабільний
розвиток суспільства. Більше того, навіть недемократична влада намагається використати
вибори для збільшення рівня підтримки народом.

Однак, вибори виконуватимуть функцію легітимації влади лише в тому випадку, коли
відбуватимуться у відповідності до норм чинного законодавства та носитимуть
демократичний характер. В іншому випадку вони, навпаки, виконуватимуть функцію
делегітимації. Крім того, у випадку, коли діюча влада на виборах отримує незначну
підтримку громадян, це є свідченням кризи легітимності влади. Нарешті, треба
підкреслити це одну деталь: у країнах, де відсутня стабільна демократія, вибори часто не
здатні забезпечити тривалу легітимність влади, яка швидко втрачає довіру та підтримку
населення.

5.     Демократичні вибори сприяють послабленню соціальної напруги, досягненню

суспільного консенсусу, оскільки є своєрідним способом вирішення протиріч, конфліктів у
суспільстві. З допомогою виборів відбувається артикуляція інтересів виборців,
узгодження різних (часто – протилежних) позицій. Результати виборів ставлять все на свої
місця, показують, які суспільні групи мають підставу претендувати на роль правлячих.
Тому вибори виступають своєрідним стабілізатором політичної системи.

6.     Вибори дають можливість громадянам здійснювати періодичний контроль за

діяльністю влади. У випадку, якщо влада діє всупереч загальносуспільним та груповим
інтересам, виборці мають змогу «покарати» владу, віддаючи перевагу на виборах іншим
політичним силам. Це стимулює владу діяти в інтересах народу, не зловживати своїм
службовим становищем. Крім того, контрольна функція виборів полягає також у тому, що
шляхом виборів формується представницький орган, який здійснює контроль за
діяльністю виконавчих структур.

7.     Інститут виборів є своєрідним фільтром, який не допускає до влади непопулярних,

некомпетентних політиків, сприяючи підвищенню рівня ефективності державного
управління. Проте ефективність даної функції багато в чому залежить від рівня політичної
свідомості та культури електорату. Це можна пояснити тим, що під час виборчої кампанії
кандидати та політичні партії можуть використовувати маніпулятивні виборчі технології,
нав’язувати громадянам свою позицію, поширювати недостовірну інформації. І лише
компетентний виборець має змогу зробити під час голосування раціональний акт
волевиявлення.

8.     Вибори виконують просвітницьку функцію, оскільки політичні сили, беручи участь у

виборах, поширюють свою програму, доводять її значення та важливість до відома
виборців, пропагують і поширюють певну ідеологію та систему цінностей, пропонують
варіанти розв’язання суспільно значимих завдань та проблем, сприяючи, тим самим,
зростанню рівня політико-правової свідомості і культури громадян.

9.     Вибори сприяють представленню інтересів різних суспільних груп. Кандидати та

політичні партії (блоки) є представниками різних суспільних груп, вони мають свою
соціальну базу, електорат, який готовий віддати свої голоси на їхню підтримку,
вимагаючи, натомість, представлення своїх інтересів в ешелонах влади. З урахуванням
цього одним з важливих завдань виборчої системи є адекватне відтворення в
представницькому органі існуючої в державі соціальної структури суспільства.

10. Через вибори відбувається процес рекрутування політичної еліти. Саме завдяки

виборам громадяни мають можливість здійснювати оновлення складу політичної еліти,
обирати тих, кого вони вважають достойними реалізовувати владні повноваження. Проте
важливим аспектом реалізації даної функціє є наявність реального вибору в середовищі
осіб, які претендують на виборні посади. Важливо, щоб громадянам було забезпечено
можливість вибирати серед кращих представників політичної еліти, а не обирати, як
часто трапляється, «менше з двох зол».
11. В результаті виборів громадяни визначають напрям суспільного розвитку на певний
визначений термін. Здійснюючи акт волевиявлення, народ формує представницький
орган влади, визначає конфігурацію сил в ньому, опосередковано впливає на
формування виконавчої влади, закладає характер відносин між владою та опозицією.

Підсумовуючи аналіз ролі виборів у суспільному житті, ми вважаємо за доцільне

відзначити одну важливу деталь. Функції виборів можуть змінюватися та по-різному
спрацьовувати в умовах різних політичних реалій. Так, в недемократичних країнах вони
будуть ширмою для прикриття діяльності влади, в демократичних – атрибутом демократії.
У країнах із стабільною демократією функції виборів розкриватимуться в повному обсязі,
у перехідних суспільствах – можуть діяти фрагментарно та тимчасово. В гомогенних
суспільствах вибори стимулюватимуть політичну конкуренцію, в гетерогенних – функцію
представництва та стабілізації політичної системи. Крім того, вплив на реалізацію функцій
виборів справлятиме форма державного правління, державно територіальний устрій, тип
партійної та виборчої системи. Однак не зважаючи ні на що, демократичні вибори в
сучасних умовах є хоч і не достатньою, однак неодмінною умовою функціонування
демократичного політичного режиму. В Україні, яка знаходиться на шляху трансформації
політичного режиму в напрямку до демократії демократичні вибори повинні відіграти
ключову роль каталізатора демократичних перетворень.

Важливою для розуміння суті на значення інституту демократичних виборів є їх

класифікація за різноманітними ознаками

1.     За територіальною ознакою:

· загальнонаціональні (загальнодержавні) – проводяться на території всієї держави. В

Україні до загальнонаціональних виборів належать вибори Президента України та вибори
депутатів Верховної Ради України;

· місцеві (муніципальні) – вибори до органів місцевого самоврядування. На місцевих

виборах в Україні обирають депутатів сільських, селищних, міських рад, голів відповідних
рад, а також депутатів районних та обласних рад.

2.     За часом проведення:

· чергові (строкові) – проводяться в період закінчення строку повноважень виборного

органу чи посади;

· позачергові (дострокові) – проводяться в разі дострокового припинення повноважень

виборного органу чи посади;

· повторні – проводяться у випадку визнання виборів недійсними чи такими, що не

відбулися;

· довибори – проводяться для заміщення посад, що з певних причин стали вакантними,

для поповнення складу виборного органу за мажоритарної виборчої системи;

· вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

3.     За об’єктом обрання:

·  вибори до парламенту;

·  вибори глави держави;

·  вибори до органів місцевого самоврядування.

4.     За правовими наслідками:

· дійсні – вибори, що проведені згідно чинних норм виборчого законодавства;

недійсні – вибори, в ході яких мали місце порушення, які вплинули на результати
голосування.

2.     Моделі голосування виборців.

Проаналізувавши стан дослідження електоральної поведінки у зарубіжній політичній

науці, російський науковець Ю. Гудіна виділяє дві основні моделі, які, об’єднуючи різні
теорії виборчої поведінки, характеризують особливості поведінки виборців під час
виборчих кампаній:

1)     раціональні моделі виборчої поведінки (Е. Даунс, М. Фіорина, М. Ослон та ін.);

2)     експресивні моделі виборчої поведінки (П. Лазарсфельд, Г. Алмонд, С. Верба та ін.).

У межах раціональних моделей виділяють теорію “розрахунку голосів” Е. Даунса, яка

трактує електоральну поведінку виборця з погляду раціональної оцінки ним власних
перспектив у разі приходу до влади тієї чи іншої політичної сили. Відповідно до цього
голос виборця – це своєрідний “внесок”, який він робить для отримання бажаного
результату. Сама ж можливість участі у голосуванні вираховується виборцем із
співвідношення чинників “корисність-затрати”. Якщо час і зусилля, які витрачає виборець
для отримання і аналізу інформації про суб’єктів виборчого процесу та відвідування
виборчої дільниці переважають очікувану корисність від результату волевиявлення, то
виборець не бере участі у голосуванні.

Враховуючи очевидний факт, що освіченість дає змогу виборцю затрачати менше зусиль
для збирання та аналізу інформації про виборчий процес та його суб’єкти, прихильники
раціональної моделі голосування наголошують на тому, що ймовірність участі у виборах
освічених людей значно вища, ніж менш освічених.

На думку М. Фіорини, який переосмислив і доповнив теорію Е. Даунса, на вибір громадян

впливає стан економіки. При цьому виборець може оцінювати власне економічне
становище (егоцентричне голосування) або стан національної економіки загалом
(соціотропне голосування).

Аналізуючи модель раціональної поведінки, варто зазначити, що крім економічних

чинників, на волевиявлення громадян впливають також інші чинники, що приносять
користь від голосування (престиж, соціальний статус тощо). Однак відкритим залишається
питання: при прийнятті рішення про вибір під час голосування виборець керується
рівнем успішності економічної діяльності влади у минулому, чи очікуванням й
сподіваннями на майбутні економічні досягнення певної політичної сили в разі її
обрання?

У межах експресивних моделей науковці виділяють два основні підходи: демографічний і

соціально-психологічний. Демографічний підхід пояснює виборчу поведінку громадян
такими чинниками, як вік, стать, освіта, соціальний статус, місце проживання тощо.
Вважається також, що значний вплив на голосування справляє солідарність виборця з
певною суспільною групою. Крім того, особливо вагомим є вплив освіти на поведінку
виборця, оскільки від освіти залежить і характер багатьох інших чинників, що визначають
особливості волевиявлення громадян.

Представники соціально-психологічного підходу хоч і визнають за соціально-

економічними чинниками певний вплив на поведінку виборців, пріоритетність у
формуванні електоральної поведінки віддають внутрішнім установкам людини, які були
сформовані у процесі соціалізації. Тобто вирішальний вплив на поведінку виборців
здійснюють психологічні особливості людини, її досвід та рівень політичної культури.

У цьому контексті російська дослідниця В. Степанова звертає увагу на те, що особливості

абсентеїзму можуть бути виражені на основі трьох моделей поведінки:

1.     “На вибори не ходжу, тому що нікому не вірю”.

2.     “На вибори не ходжу, тому що мій голос нічого не змінить”.

3.     “На вибори не ходжу, тому що це мені взагалі не цікаво”.

Як бачимо, можна по-різному трактувати причини, що лежать в основі політичної

поведінки та абсентеїзму. Тому важливо з’ясувати, чому громадяни, які довго боролися за
отримання права голосу і здобули його, ухиляються від участі у виборах; які чинники
впливають на рівень абсентеїзму.

В електоральній соціології існує безліч підходів до визначення основних чинників, які

детермінують той чи інший вибір електорату. На основі досліджень електоральної
поведінки в галузі економіки, соціології, психології та інших суспільствознавчих наук
можна виділити основні моделі (а відповідно і детермінанти) голосування виборців.

1.                      Ретрорефлексія. Голосування “по традиції”, “за звичкою”. Об’єкти уваги

дослідника: політичні традиції країни та їх впливовість, історичний політичний досвід,
зацікавленість населення (особливо людей похилого віку) у поточних політичних подіях
чи байдужість до них, ставлення до самого процесу голосування (відповідальне чи
байдуже) та ін.

2.                      Іміджева модель. Орієнтація на особистість конкретного політичного

лідера. Дослідникам необхідно проводити опитування та експерименти у фокус-групах,
виявляти домінуючі в суспільстві системи цінностей (метод побудови шкал), розробити на
їх основі модель ідеального кандидата та спів ставити її з реально існуючими
політичними акторами.
3.                      Раціоналістична модель. Її основа – прагнення виборців перш за все до
реалізації власних потреб та максимізації своїх інтересів.  З огляду на це, доречно
проводити аналіз агрегованих даних та статистичні дослідження з метою виявлення
домінуючих в суспільстві (або в певній соціальній групі) інтересів та потреб. Наступний
крок – співставлення отриманих результатів з передвиборчими обіцянками, програмами,
гаслами та політичними орієнтаціями кандидатів на президентське чи парламентське
крісла (в т.ч. застосування контент-аналізу).

4.                      Ідеологічна модель. Заснована на ідеї про наявність у партій чи кандидатів

– прихильників певної ідеології – стійкої соціальної бази. Тому завдання дослідників –
виявити сталий відсоток голосів, відданих за цю політичну силу (якщо вона бере участь у
виборах не вперше), зміни у її рейтингах протягом всієї її політичної діяльності, виявити
політичні “лейбли” у всьому спектрі політичних сил, представлених на виборах, та їх
вплив на суспільство тощо.

5.                      Адміністративно-примусова модель. Йдеться про тиск з боку певних

владних структур: підкуп, погрози, фінансовий та фізичний тиск, обіцянки и т.д.
Дослідників в такому випадку має цікавити рівень корупції в країні, стан свободи слова,
наявність і розвиток громадянського суспільства, рівень дотримання чинного
законодавства та ставлення до нього громадян тощо.

6.                      Модель захисту. Полягає у виникненні у певної групи виборців прагнення

“захистити” кандидата (певну політичну силу), на якого було зроблено наклеп, а отже
віддати за нього свій голос. Об’єкти уваги дослідників: характерні емоційно-психологічні
та культурні риси електорату чи певної його частини, основні канали передачі інформації
та ступінь довіри до них тощо.

7.                      Модель навіювання. Йдеться про маніпуляцію свідомістю виборців.

Необхідні дослідження: моніторинг, відповідні експерименти та глибокий аналіз основних
способів нав’язування громадянам певного вибору, їх ефективності та специфіки.

8.                      Модель поведінкового стереотипу. Дослідникам необхідно виявити

наявність (чи відсутність) та основні особливості стереотипів соціальної (і політичної)
поведінки, поширені в даному суспільстві шляхом соціологічних опитувань,
експериментів, біхевіористичних досліджень, соціально-політичного моніторингу та ін.
методів.

9.                      Групова модель. Мова йде про приєднання до думки більшості, до

політичних преференцій референтної групи чи групи членства. Дослідникам необхідно
виявити рівень конформності громадян, поширеність групових цінностей в суспільстві,
наявність та впливовість суспільних авторитетів тощо.

10.                  Модель індивідуальної значущості. Йдеться переконаність виборця в тому,

що віддавши голос за певного кандидата чи політичну партію, він відіграє активну роль у
реалізації своїх експектацій та надій на майбутнє. Тому дослідників має зацікавити, на
кого виборці в основному покладають відповідальність за майбутнє, який ступінь довіри
до об’єктів виборчого процесу, наскільки значущими вважають ці вибори громадяни і т.п.

Отже, одночасно в суспільстві можуть діяти кілька (а то й майже всі) перераховані моделі
електоральної поведінки, але їх відсоткове відношення індивідуальне для кожного
окремого суспільства та історичного періоду. Тому виникає необхідність при дослідженні
електоральних пріоритетів населення країни враховувати основні фактори, які можуть
детермінувати той чи інший тип поведінки виборців, а також його поширення. Результати
таких дослідження можна застосовувати в прикладній політології для розробки стратегії
ведення передвиборчої боротьби, складання виборчих програм, формулювання
електоральних прогнозів та ін.

3.     Абсентеїзм та шляхи його подолання.

Із принципом вільних виборів, який передбачає добровільність електоральної участі,

безпосередньо пов’язане таке явище, як абсентеїзм, – байдуже ставлення громадян до
реалізації своїх політичних прав та обов’язків, яке проявляється передусім у формі
ухиляння від участі у голосуванні на виборах. Абсентеїзм може трактуватися з різних
позицій:

·        з позиції політичної участі – як неучасть у голосуванні на виборах громадян, які

наділені активним виборчим правом;

·        з позиції політичної поведінки – як форма протестної чи пасивної політичної

поведінки;

·        з правової позиції – як результат законодавчо встановленої добровільності

реалізації активного виборчого права;

·        з позиції рівня стабільності держави – як причина політичної слабкості держави,

нестабільності та хаосу в країні;

·        з позиції суспільства – як пасивність громадян, наслідок низького рівня політико-

правової свідомості й культури;

·        з позиції функціонування держави – як суспільна дисфункція, що йде всупереч з

інтересами держави;

·        з телеологічної позиції – як інструмент управління політичними процесами, засіб для

досягнення певних цілей.

Найпоширенішою і найважливішою є оцінка абсентеїзму як певного типу політичної

поведінки загалом та електоральної поведінки зокрема. Під електоральною поведінкою
розуміють: “… участь у здійсненні влади чи протидія у здійсненні влади, що охоплює
участь формальних організацій і масових рухів, включеність у різноманітні елементи
системи чи відстороненість від неї, публічна демонстрація поглядів з метою впливу на
суспільну думку чи на політичні інститути і керівні політичні органи”. У цьому контексті
важливо розглянути, що лежить в основі різних моделей політичної поведінки виборців.
Це дасть змогу з’ясувати причини поширення абсентеїзму.

Проаналізувавши усі чинники, які визначають рівень абсентеїзму, можна їх поділити на

чотири групи:
1)     суб’єктивні – чинники, які є характеристиками самих виборців і визначають рівень
їхньої політичної участі;

2)     об’єктивні – чинники, які характеризують ситуацію в країні загалом і виборчий

процес зокрема;

3)     кон’юнктурні – чинники, які складаються під впливом збігу обставин;

4)     ініціативні – чинники, які є результатом впливу на виборців інших суб’єктів

виборчого процесу.

Серед суб’єктивних чинників можна виділити такі дві підгрупи: демографічні і

ментально-психологічні. До демографічних чинників абсентеїзму ми зараховуємо:

а) вік – виборча практика більшості країн світу показує, що абсентеїзм є найпоширенішим

у середовищі молоді, і найменш поширеним – серед старшого покоління. Це можна
пояснити насамперед, тим, що у молоді не сформовано чітке уявлення про вибори як
демократичний механізм формування влади. Крім того, відсутність досвіду участі у
виборах теж негативно позначається на рівні волевиявлення молодого покоління;

б) стать – виборча практика, як правило, засвідчує, що чоловіки є активнішими

виборцями. На думку російського науковця З. Джандубаєвої, це можна пояснити тим, що
жінки, на відміну від чоловіків, консервативніші, скептичніше налаштовані щодо
можливих змін ситуації у країні за допомогою виборів. Водночас чоловіки, які є більше
від жінок зорієнтовані на кар’єру, велику увагу приділяють суспільно-політичним
питанням, оскільки вони пов’язані тією чи іншою мірою з їхньою професійною
діяльністю;

в) рівень доходів і соціальний статус – активнішими виборцями є переважно громадяни

з середнім і високим рівнем доходів. Це можна пояснити тим, що багаті люди більшою
мірою залежні від політичної ситуації в країні та від розстановки політичних сил. У той
самий час бідні прошарки населення значно меншою мірою залежать від наслідків
діяльності влади. Крім того, така категорія громадян постійно зайнята проблемами
матеріального виживання себе і своїх сімей, а отже, має значно менше часу для
зацікавлення політикою та участі у виборах;

г) місце проживання – виборча практика показує, що сільські виборці часто є значно

активніші, ніж виборці великих міст. Насамперед це пов’язано з тим, що міські жителі, як
правило, є критичніше налаштовані до діючої влади, тоді як жителі села переважно
консервативні та більшою мірою схильні підтримувати владу. Тому влада намагається
якнайбільше впливати на рівень участі сільського населення через різного роду
заохочення (підкупи) чи навіть тиск на нього. Варто зауважити, що у гетерогенних
поляризованих суспільствах на рівень абсентеїзму можуть також значний вплив
справляти релігійний, етнічний, мовний та інший чинники.

До ментально-психологічної підгрупи чинників абсентеїзму належать:

а) освіта – вищий рівень абсентеїзму притаманний, як правило, для виборців із низьким

рівнем освіти. Це пояснюється тим, що освічені люди мають змогу отримувати
інформацію з меншою затратою зусиль, реально оцінювати та розуміти корисність
приходу до влади певних політичних сил;

б) рівень політичної культури – виборча практика засвідчує, що лише виборці з високим

рівнем політичної культури можуть бути активними учасниками як сучасних
демократичних процесів загалом, так і виборчого процесу зокрема.

Більше того, виборці з високим рівнем політичної культури краще розуміють, що

неучасть у виборах не звільняє їх від відповідальності за дії майбутньої влади. Також вони
розуміють, що участь у виборах є їхнім громадянським обов’язком. Зрештою, високий
рівень політичної культури дає змогу виборцям брати кваліфіковану участь у виборчому
процесі не лише на стадії голосування, але і як члени виборчих комісій, спостерігачі,
довірені та уповноважені особи тощо.

Об’єктивні чинники, що впливають на рівень абсентеїзму, теж можна розділити на

кілька підгруп: соціальні, економічні та політичні.

Соціальні чинники – це стан та рівень розвитку самого суспільства. Абсентеїзм – це

результат кризового стану суспільства, який спричиняє розпад соціальних зв’язків, втрату
орієнтирів та суспільних ідеалів й зумовлює низьку участь громадян у виборах.

Економічні чинники – це стан та рівень розвитку економіки держави. У разі економічної

кризи рівень участі громадян у виборах зростає, оскільки виборці прагнуть змінити
ситуацію, змінити владу, що привела до економічного занепаду.

Найвагомішими як серед об’єктивних чинників, так і загалом, є політичні чинники. Їх

також можна поділити на:

1)     чинники, що характеризують стан політики у державі загалом;

2)     чинники, що характеризують особливості самого виборчого процесу;

3)     технічні чинники.

У першому випадку рівень абсентеїзму збільшує недовіра і неприйняття виборцями самої

політичної системи. Сприяє абсентеїзму також відсутність довіри до осіб, що знаходяться
при владі: народ не вбачає в них людей, які б могли ефективніше управляти державою.
Крім того, існує кореляція між рівнем абсентеїзму і типом партійної системи: з одного
боку, – дуже мала кількість політичних партій сприяє розвитку абсентеїзму, оскільки
наявні партії не охоплюють і не репрезентують інтересів усіх виборців; з іншого, – сприяє
абсентеїзму і надмірна кількість політичних партій, оскільки це дезорієнтує виборців, не
дає їм змоги зробити усвідомлений вибір.

У другому випадку серед чинників, що впливають на рівень абсентеїзму, необхідно

насамперед виділити характер самого виборчого процесу. Адже абсентеїзму сприяє
недемократичність виборчих процедур, застосування тиску, маніпуляцій та “брудних”
виборчих технологій. У такій ситуації виборець починає думати, що його голос нічого не
вирішує, а результат виборів визначений наперед.
Значний вплив на рівень абсентеїзму також справляє тип виборчої системи. Виборча
практика свідчить, що під час застосування мажоритарної чи змішаної виборчих систем
рівень абсентеїзму є вищим, ніж під час застосування пропорційної виборчої системи.
Пов’язано це з тим, що за мажоритарної системи з’являються сприятливіші умови для
фальсифікацій виборів. Виборці відповідно вважають, що цінність їхнього голосу є
незначною, а тому меншою мірою виявляють бажання брати участь у виборах. За
мажоритарної виборчої системи, крім того, знижується значущість самого об’єкта
обрання, оскільки виборці переважно пов’язують можливість кардинальних позитивних
змін у політиці передусім із політичними партіями, а не з окремими кандидатами-
мажоритарниками.

Іншим політичним чинником абсентеїзму виступає тип виборів: як правило, чим вищий
рівень виборів, тим більшою є участь громадян у голосуванні. Це пояснюється тим, що із
збільшенням рівня виборів зростає і цінність посади, а відповідно і рівень сподівань, які
покладають виборці на об’єкт обрання. Зменшує рівень абсентеїзму також одночасне
проведення виборів різних рівнів. Що ж стосується місцевих виборів, то попри близькість
місцевої влади до виборців, рівень абсентеїзму на місцевих виборах, як правило, є
найбільшим. Такий стан справ складається завдяки тому, зазначає З. Джандубаєва, що
більшість виборців зараховують цю владу до влади “другого сорту” і мало хто з них знає,
як вона функціонує.

Не менш важливий вплив на рівень абсентеїзму здійснюють перелік суб’єктів виборчого

процесу та їхній імідж. Враховуючи те, що часто причиною абсентеїзму виступає недовіра
виборців до чинної влади, рівень абсентеїзму може різко знижуватися з появою на
виборах нової політичної сили, в особі якої виборці вбачають реальну альтернативу
існуючій владі. При цьому реальність шансів цієї політичної сили на перемогу також має
чимале значення.

Рівень абсентеїзму прямо пропорційно залежить також від рівня конкуренції на виборах.
Якщо немає конкуренції і результат прогнозований, то цінність голосу виборця втрачає
значущість. Водночас високий рівень конкуренції дає виборцям можливість усвідомити,
що від їх голосів може залежати результат виборів.

До певної міри на рівень абсентеїзму впливають й технічні політичні чинники. Зростанню

абсентеїзму сприяє як утруднена процедура реєстрування (у разі, коли вона передбачає
ініціативу самого виборця), так і погано складені виборчі списки (у разі, коли вони
формуються без участі громадян). У цьому випадку річ не тільки у тому, що ініціативна
система реєстрації виборців становить для них додаткові клопоти, а це насамперед
спричиняє зростання абсентеїзму. Тут важливим є те, що сам рівень абсентеїзму залежить
від кількості зареєстрованих громадян, а не від загальної кількості виборців. У країнах, де
існує ініціативний спосіб реєстрації виборців, рівень абсентеїзму є набагато вищий,
оскільки далеко не усі потенційні виборці можуть бути включені до списків. Тому
потрібно розрізняти три різновиди виборчого корпусу:

1) загальний (сукупність усіх потенційних виборців);

2) формальний (сукупність усіх зареєстрованих виборців);

3) реальний (сукупність усіх виборців, які взяли участь у голосуванні).

З іншого боку, за обов’язкової реєстрації виборців виникає питання про те, наскільки
принцип вільних виборів відповідає тому, що громадян включають у виборчі списки
попри їхню згоду.

Рівень абсентеїзму зростає у разі, коли виборча дільниця знаходиться на великій відстані
від місця проживання виборців. Крім того, причиною низької електоральної участі може
бути незадовільна робота виборчих комісій чи відповідних органів державної влади
щодо виборів, які не інформують виборців про місце і час голосування тощо. Ще одним
технічним чинником, що збільшує рівень абсентеїзму, є відсутність у бюлетені графи
“проти всіх”. На рівень абсентеїзму також впливає такий технічний чинник, як
призначення дати виборів. Найоптимальнішим для участі у виборах, як засвідчує
практика, є призначення дати виборів на робочий день з наданням йому статусу
вихідного. У той самий час проведення голосування у робочий день сприятиме
зростанню рівня абсентеїзму.

Впливає на рівень абсентеїзму, хоч і незначною мірою, третя група чинників

– кон’юнктурні чинники (виникають за певного збігу обставин). Сприятиме абсентеїзму,
зокрема, погана погода під час голосування, або ж, навпаки, гарна погода у сезон
сільськогосподарських робіт. Необхідно враховувати завжди й те, що існуватиме певна
кількість виборців, які не прийдуть на виборчу дільницю через хвороби, смерть рідних та
близьких, загублені чи забуті документи тощо.

Рівень абсентеїзму до певної міри може залежати й від ініціативної групи чинників, під
якими розуміють цілеспрямований вплив окремих політичних сил на електорат з метою
збільшення чи зменшення явки на виборах. Наприклад, сприятимуть абсентеїзму заклики
бойкотувати вибори з боку тієї чи іншої політичної сили. Знижуватимуть показник участі у
виборах тиск на виборців, погрози, залякування електорату заворушеннями та
конфліктами під час голосування. З іншого боку, прямі заклики певних політичних сил
щодо мобілізації свого електорату, часто для уникнення декларованої загрози, можуть
позитивно вплинути на рівень участі у виборах. Політичні сили також можуть сприяти
“своїм” виборцям у можливості проголосувати (допомагати в реєстрації, забезпечувати
транспортом для прибуття на виборчу дільницю тощо). Однак такі дії є часто заборонені
законодавством багатьох країн. Тобто існує велика кількість чинників, які впливають на
рівень абсентеїзму у певній країні. До того ж їхній вплив може проявлятися по-різному. В
одних ситуаціях вони можуть по-одному впливати на рівень електоральної участі, а в
інших – призводити до протилежних результатів. Усе залежить від специфіки конкретної
ситуації, країни, електорату.

Серед найважливіших об’єктивних чинників абсентеїзму як їхній різновид необхідно

відзначити політичні чинники. Саме від ставлення і сприйняття виборцями як політичної
системи суспільства, так і конкретних механізмів та особливостей виборчої кампанії
значною мірою залежить рівень електоральної активності громадян. Сприяють
абсентеїзму, як зазначають вітчизняні дослідники: “… низький рівень політичної культури,
інфантильність або ж усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати
на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від
можливостей їх задовольнити, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам
тощо”.
Для кращого розуміння суті та особливостей абсентеїзму необхідно його класифікувати.
Так, можна виділити політичний і аполітичний абсентеїзм: перший тип абсентеїзму
породжений небажанням виборців брати участь у політиці, або утриманням від участі як
висловлення певної позиції; другий тип породжений певними обставинами або різними
демографічними причинами.

Подібної класифікації дотримується український науковець В. Кравченко. Він, зокрема,

виділяє такі різновиди абсентеїзму:

1)     політичний – ухилянням від виборів виборець висловлює свою недовіру суб’єктам

виборчого процесу та їх передвиборчим програмам. Політичний абсентеїзм також може
бути спричинений сумнівами виборця щодо можливості проведення чесних виборів,
можливості реально вплинути на результати голосування;

2)     економічний – пов’язаний із висловленням протесту в умовах складної економічній

ситуації в країні (безробіття, низький рівень добробуту, соціальна незахищеність громадян
тощо);

3)     аполітичний – полягає у байдужому ставленні, відсутності інтересу особи до виборів

та політики загалом.

Російська дослідниця проблеми Ю. Бушенєва виділяє два види абсентеїзму: нормативно-

правовий і добровільний. Нормативно-правовий абсентеїзм є примусовим і передбачає
неможливість для певних категорій осіб проголосувати навіть при бажанні. Тобто
нормативно-правовий абсентеїзм є величиною, яка регулюється органами влади. За
такого абсентеїзму виборчих прав позбавляються ті категорії людей, що не відповідають
виборчим цензам: як тільки у суспільному житті з’явилася виборність – зазначає вона, так
одночасно з нею виник і нормативно-правовий (примусовий) абсентеїзм. За
добровільного абсентеїзму громадяни свідомо не беруть участь у виборах під впливом
певних причин. Недоліком вищезгаданої класифікації, на нашу думку, є не зовсім
коректне зарахування до абсентеїстів осіб, що не мають виборчого права. Абсентеїзм –
це явище, яке характеризує неучасть у виборах лише тих громадян, які мають
законодавчо закріплене право голосу.

Крім того, Ю. Бушенєва пропонує ще й іншу класифікацію абсентеїзму. Беручи до уваги

такий критерій, як прояви абсентеїзму на різних рівнях виборів, вона виділяє
загальнодержавний, регіональний і місцевий абсентеїзми. Однак вказана типологія дає
змогу з’ясувати лише масштаби абсентеїзму на різних рівнях виборів, але її важко
застосувати для відстеження особливостей абсентеїзму та чинників, що визначають його
рівень.

Враховуючи трактування абсентеїзму як типу політичної поведінки, можна виділити

активний і пасивний абсентеїзм. Для пасивного абсентеїзму характерною є неучасть
громадян у виборах унаслідок відсутності зацікавленості політикою, причиною чого є
несформованість їхніх політичних уподобань. На відміну від цього, активний абсентеїзм
передбачає неучасть громадян у виборах як висловлення своєї політичної позиції. Інакше
кажучи, абсентеїзм може проявлятися у формі конформізму або ж у формі бойкоту. За
певних обставин бойкот може перерости у таку крайню форму, як екстремізм.
Досліджуючи проблему абсентеїзму, російський науковець А. Галкін абсентеїстів поділяє
на три групи:

1)     виборці, які не беруть участі у голосуванні з об’єктивних причин (хвороба, погана

погода тощо);

2)     виборці, які, не маючи серйозних претензій до наявної в суспільстві ситуації і не

прагнучи кардинальних змін, вважають для себе зайвою тратою часу участь у
голосуванні;

3)     виборці, які негативно ставляться до існуючого суспільного порядку, і або не вірять в

можливість щось змінити за допомогою виборів, або ж розглядають ухиляння від
голосування як форму негативної політичної дії.

Він, зокрема, зазначає, що перша категорія абсентеїстів характерна для більшості країн
світу і вона існуватиме завжди. Друга категорія притаманна лише економічно і політично
стабільним державам, де громадяни не беруть участі у виборах у результаті задоволеності
станом справ. Третя категорія зустрічається в країнах, що переживають глибоку кризу та
потрясіння. До цієї категорії науковець також зараховує виборців, які голосують “проти
всіх”.

Варто зауважити, що рівень абсентеїзму може мати і прихований характер. Такий

характер, зокрема, мав абсентеїзм у колишньому Радянському Союзі. В СРСР явка на
виборах становила майже 100 %, але це була лише видимість електоральної активності
громадян, оскільки вона мала примусовий характер.

Існують різні погляди на якісну характеристику абсентеїзму. Зокрема, інколи високий

рівень абсентеїзму трактують як позитивне явище, оскільки це означає, що громадяни, не
бажаючи витрачати зусилля і час для участі у виборах, засвідчують тим самим
задоволеність станом речей. Високий рівень абсентеїзму також може бути свідченням
ліберальної політики держави, відсутності примусу з боку державних структур щодо
участі громадян у виборах. Зрештою, позитив абсентеїзму можна вбачати і в тому, що він
передбачає вилученість з політики, як правило, саме тих суспільних груп, які вороже
ставляться до принципів функціонування демократії, не розуміють їхньої суті. Оскільки
абсентеїзм є невід’ємним елементом будь-якої сучасної демократії, не позбавлена певної
доцільності і точка зору про те, що його некоректно розглядати з позиції лише
негативних чи позитивних властивостей, а потрібно сприймати як даність.

Трактування абсентеїзму як негативного для розвитку держави і демократії явища є більш

правильним. Це пов’язано з тим, що демократія ґрунтується на максимально широкій
залученості громадян до управління державою, яке здійснюється через механізм виборів.
Теза про недоцільність участі певних категорій громадян у виборах заперечує рівність і
всезагальність виборів, і, зрештою, ставить під сумнів саму цінність виборів як демокра-
тичного способу формування влади.

4.     Референдум та його особливості.

Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демократії. Але ступінь його реального
демократизму залежить від політичного режиму країни, від існуючих політичних обставин
та умов, за яких референдум проводиться. Референдум – це голосування виборців з будь-
якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов’язані з призначенням і
проведенням референдуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, законами
про вибори чи спеціальними законами про референдум. Процедура референдуму дуже
схожа на процедуру виборів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці
процедури мають також відмінності. По-перше, вони відрізняються за об’єктом
волевиявлення виборців. Під час виборів таким об’єктом є людина (кандидат у депутати
чи на виборну посаду). При референдумі об’єктом волевиявлення є не людина (кандидат),
а певне питання, з якого проводиться референдум, – конституція, поправка до
конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнародного статусу
відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і
референдуму відрізняються за способом визначення результатів голосування. При
виборах вони можуть визначатися як за мажоритарною, так і за пропорційною системою,
а при референдумі – тільки за мажоритарною. Суб’єктами ініціативи проведення
референдуму є глава держави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві
референдуми). Ініціативу проведення референдуму можуть виявляти також і виборці.
Необхідна їх кількість і вся процедура такої ініціативи встановлюються законом.

Види референдуму і його правові наслідки. Розрізняють: а) обов’язковий референдум;

б) плебісцит; в) всенародне опитування (консультативний референдум). Обов’язковість
референдуму означає, що відповідне питання життя країни може бути вирішено тільки
шляхом проведення референдуму і ніяк інакше. Перелік таких питань установлює
Конституція (наприклад, про зміну правового статусу особистості, форми правління,
форми політико-правового устрою, принципів виборчої системи, в ряді країн з питання
вступу держави в міжнародні співтовариства тощо). Плебісцит – це голосування виборців,
але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави
або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан)
плебісцитом називають будь-який обов’язковий референдум. З юридичної точки зору
різниці між обов’язковим референдумом і плебісцитом немає. У обох випадках за
підсумками голосування настають обов’язкові для органів влади правові наслідки.
Рішення мають вирішальний характер і не підлягають затвердженню будь-яким органом
(наприклад у квітні 1993 року в Бразилії з ініціативи групи парламентарів-монархістів на
референдум було винесене питання про форму правління. Абсолютна більшість
громадян, що взяли участь у голосуванні, висловилася проти монархії, за збереження нині
існуючої республіканської форми правління. Рішення мало остаточний характер).
Всенародне опитування (консультативний референдум) являє собою лише з’ясування
думки виборців з будь-якого питання, яке буде предметом розгляду в парламенті.
Парламент враховує думку виборців (а може і не враховувати) при прийнятті закону.
Законодавство зарубіжних країн встановлює межі припустимого використання
референдуму. На голосування виборців не можуть виноситься питання надзвичайного і
невідкладного характеру, що вимагають спеціальних знань, а також такі, відповідь на які
відома заздалегідь (наприклад, про зниження податків, підвищення заробітної плати
тощо). Не можуть виноситися на референдум питання бюджету, амністії, кадрові питання,
питання про заходи для забезпечення суспільного порядку, здоров’я і безпеки населення.

Конституції і закони встановлюють певне коло суб'єктів референдної ініціативи. У різних

країнах до них віднесені глава держави або парламент. іноді ці суб'єкти мають
взаємодіяти. Наприклад, у Польщі референдум можуть призначати нижня палата
парламенту або президент за згодою верхньої палати. У деяких країнах правом
референдної ініціативи наділена визначена частина складу парламенту (1/3 у Словенії, 1/5
в Італії тощо).

У ряді країн референдум повинен бути проведений на вимогу певної кількості виборців
(петиційний референдум). Зокрема, у Білорусі референдум призначається президентом
на пропозицію не менш, як 450 тис. виборців. У Словаччині проведення референдуму
оголошує президент на пропозицію парламенту і на вимогу 350 тис. виборців. інститут
петиційного референдуму встановлений у конституціях Італії, Киргизстану, Латвії, Литви,
Словенії, більшості штатів США, Швейцарії та деяких інших держав.

У Великобританії та в інших англомовних країнах, де сприйняті засади британського

конституціоналізму, ставлення до інституту референдуму неоднозначне. Супротивники
практичної реалізації ідеї референдуму вважають, що вона підірве принцип верховенства
парламенту. Більш помірковані не вбачають невідповідності між цією ідеєю і
парламентським верховенством. Вони розглядають референдум як засіб додаткової
апробації спірних законопроектів, застосовуваний лише з дозволу самого парламенту,
гадаючи так: якщо парламент має верховенство, то він може приймати законодавство,
яке припускає проведення референдумів. Але парламент не буде зв'язаний результатами
таких референдумів, тобто останні матимуть не зобов’язуючий, а консультативний
характер. Саме такий характер мав загальнодержавний референдум, що відбувся у
Великобританії у 1975 р. з питань членства в Європейському економічному
співтоваристві.

Незважаючи на те, що у Великобританії проводились різні референдуми, а місцеві

референдуми визнані законодавче, тут, як і в деяких інших країнах, відсутній
законодавчий акт, який би встановлював цей конституційно-правовий інститут.

Оцінюючи характер і значення інституту референдуму, не слід сприймати його як

абстрактно демократичний. Головним фактором тут виступає розклад політичних сил у
суспільстві на момент проведення референдуму. Правлячі кола завжди мають можливості
впливати на свідомість і поведінку учасників референдуму та на його результати.
Політична історія знає немало прикладів, коли за результатами референдумів приймалися
рішення реакційного характеру. Зокрема, за роки існування в Німеччині так званого
третього рейху тричі на референдуми виносились принципові політичні питання. і
щоразу підтримку мала офіційна позиція.

Залишаються і певні проблеми щодо узгодженості ідеї референдуму з самою природою

представницької демократії. Як зазначалося, ці проблеми знаходили своє відображення у
творах ідеологів французької революції XVІІІ ст. З часом ідеї референдуму, сполучені з
різного роду концепціями так званої плебісцитарної демократії, почали протиставляти
парламентаризму. Референдум іноді розглядають як раціональний замінник
представницьких органів або навіть як засіб залучення виборців до розв'язання
конфліктів між вищими органами держави, насамперед між органами законодавчої і
виконавчої влади.

Усі ці погляди відображають зміни, що відбулись у структурі державного механізму. Їм

передувало об'єктивне послаблення позицій представницького органу, зміщення центру
владної діяльності до органів виконавчої влади. Водночас наведені і подібні оцінки
референдуму принижують роль парламенту, який є одним з найбільш демократичних
механізмів реалізації державної влади, одним з найважливіших виявів практичного
здійснення ідеї народного суверенітету.

Державно-правова практика зарубіжних країн свідчить про можливість узгодження

використання засобів прямої і представницької демократії. Багато що залежить від
характеру політичного режиму в тій чи іншій країні, від традицій у взаємовідносинах
виконавчої влади, яка в багатьох випадках має право ініціювати референдуми, і
законодавчої влади. За умов демократичного розвитку гострі протиріччя між
референдною формою прямої демократії та парламентаризмом не виникають, хоча
проблеми їх співвідношення і взаємодії є об'єктивними і завжди існують.

Референдарна форма прямої демократії має свої різновиди. Референдуми класифікують

за різними критеріями.

За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають

конституційними, законодавчими і з питань поточної політики.

Конституційний референдум - це голосування виборчого корпусу, яке звичайно

затверджує основний закон, його перегляд або внесення поправок до нього.
Конституційний референдум, що проводиться у федеративній державі, може бути
загальнодержавним і таким, що відбувається в межах окремих суб'єктів федерації.
Порядок проведення таких референдумів, їх узгодженість з іншими стадіями
конституційної нормотворчості в різних країнах мають свої відмінності.

Практика конституційних референдумів поширена в зарубіжних країнах. Найчастіше

конституційні референдуми відбувались у Швейцарії та в США. Проведення таких
референдумів у США передбачено конституціями сорока дев'яти штатів з п'ятдесяти (крім
Делаверу). За весь період існування північноамериканських штатів як незалежних держав,
конфедерації і федерації тут було винесено на референдуми кілька десятків проектів
конституцій і тисячі конституційних поправок, частина з яких була прийнята.

У деяких штатах перегляд конституції потребує проведення двох референдумів.

Законодавчі збори штату за своєю ініціативою ставлять питання про формування
конституційного конвенту. Це питання виноситься на референдум. За умов позитивного
його вирішення утворюється конвент, який і розробляє проект конституційної реформи.
Такий проект остаточно затверджується також на референдумі. Все це є прикладом
взаємозв'язків прямої і представницької демократії.

Законодавчий референдум - це голосування виборчого корпусу, яке звичайно

затверджує законопроект або скасовує закон, що набув чинності. Така форма
референдуму визнана конституціями Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Італії, Латвії,
Португалії, окремих штатів США, Швейцарії та інших. Вона знайшла своє відображення і в
основних законах, прийнятих в цілому ряді країн, що розвиваються.

Законодавчий референдум може мати попередній або наступний характер. У процесі

проведення попереднього референдуму на голосування виноситься законопроект. Такий
референдум практично завжди є затверджуючим, ратифікуючим. Предметом наступного,
так званого післяпарламентського референдуму є перегляд закону, який набув чинності.
Це скасовуючий референдум.

Попередній законодавчий референдум відрізняється різноманітністю відповідних

процедур. Наприклад, у Данії після прийняття законопроекту парламентом і до
промульгації одна третина представницького органу може подати на ім'я його голови
письмову вимогу про те, щоб цей законопроект був поставлений на народне
голосування. Парламент розглядає цю вимогу і в разі схвалення її повідомляє главу уряду
(прем'єр-міністра) про своє рішення. Останній проголошує проведення референдуму.

У Франції президент за пропозицією уряду під час сесії парламенту або за спільною
пропозицією обох палат може передати на референдум будь-який законопроект щодо
регулювання питань організації державної влади або щодо ратифікації відповідних
міжнародних договорів.

Своєрідний різновид попереднього референдуму існує в деяких кантонах Швейцарії. Тут

усі наділені виборчими правами громадяни обов’язково збираються раз або двічі на рік
для того, щоб своїм безпосереднім голосуванням ратифікувати прийняті законодавчим
органом законопроекти.

Основною процедурою проведення наступного референдуму є процедура так званого

народного вето. історично народне вето є однією з перших сучасних форм прямої
демократії. Вперше на практиці було реалізоване у 1831 р. в одному з кантонів Швейцарії.
Згідно з цією процедурою, якщо у визначений конституцією строк певна кількість
виборців в офіційній формі заявить про свою незгоду з прийнятим законом, останній
обов'язково виноситься на референдум. Залежно від наслідків референдуму такий закон
або скасовується, або зберігає силу.

Так, у Швейцарії конституційна процедура народного вето на рівні федерації ґрунтується

на передачі законів і парламентських постанов на референдум за вимогою 50 тис.
виборців або восьми кантонів. Аналогічний порядок введений щодо затвердження
міжнародних договорів. Саме ж народне вето далеко не завжди досягає своєї мети.
Починаючи з 1848 р. відповідна процедура в масштабах усієї країни була застосована
близько 100 разів, проте лише в третині випадків голосування призвело до скасування
законів. У США процедура народного вето визнана основними законами двадцяти
чотирьох штатів.

В Італії референдум призначається для повного або часткового скасування закону на

вимогу 500 тис. виборців або п'яти обласних рад. За період з 1945 по 1990 р. процедура
народного вето була використана в цій країні лише тричі, що пов'язано з відносно
великою кількістю виборців, які можуть стати ініціаторами відповідних референдумів.

Відомі й інші процедури наступного референдуму. Зокрема, в Ісландії встановлений

порядок, за яким багато що залежить від глави держави. Якщо президент не схвалює
законопроект, останній все ж таки набуває чинності і водночас передається на
референдум. У разі підтримки його на референдумі відповідний закон зберігає свою силу,
у противному випадку - скасовується. Таке право президента слід розглядати як
своєрідний замінник права вето.
Референдум з питань поточної політики - це голосування виборчого корпусу, що прямо
не стосується конституційної або законодавчої нормотворчості. Деякі з таких
референдумів за своїм значенням і наслідками нічим не поступаються законодавчим або
навіть конституційним референдумам.

Різновидом референдуму з питань поточної політики є плебісцит. Поняття плебісциту в

юридичній науці тлумачиться по-різному. Нерідко воно сприймається як синонім
загального поняття референдуму. З іншого боку, плебісцитами називають референдуми,
що не мають законодавчого і конституційного характеру. Термін <плебісцит>
використовується для позначення голосувань, які проводяться для визначення
політичного статусу територій. Зокрема, плебісцити проводяться з питань визначення
державної належності окремих територій. У міжнародному праві плебісцит
характеризується як засіб і юридична підстава територіальних змін. Плебісцитами є також
голосування з питань форми держави.

Прикладом плебісциту є голосування населення Саарської області на предмет включення

її до складу ФРН, яке відбулося в 1957 р. Після другої світової війни плебісцити з питань
визначення форми державного правління були проведені в Італії, Франції та Греції. При
цьому основні закони цих держав спеціально не виділяють плебісцит як окремий
різновид референдуму, а Конституція Греції взагалі не знає референдарної форми прямої
демократії. У ФРН плебісцити з питань територіальних змін у межах федерації визнані
єдиним з можливих різновидів загальнодержавних референдумів. Це зроблено шляхом
тлумачення федерального основного закону.

Конституційній теорії і практиці відомі обов'язкові і факультативні референдуми. Така

класифікація ґрунтується на врахуванні умов і підстав проведення референдуму.

Обов'язковий референдум - це голосування виборчого корпусу, яке обов'язково

проводиться з тих питань, що визначені в конституції або в законодавстві. Обов'язковий
характер мають плебісцити з територіальних питань. Обов'язковими є звичайно
конституційні референдуми.

Факультативний референдум - це народне голосування (голосування виборчого корпусу)

з питань, визначених у конституції або в законодавстві, що проводиться лише за певних
умов, встановлених там само. Таке голосування проводиться не автоматично, а за
ініціативою певного числа суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних
одиниць, державного органу (парламенту, президента тощо), частини депутатів або
частини виборчого корпусу.

Іноді класифікація референдумів з урахуванням умов і підстав їх проведення пов'язується

з питанням про юридичні наслідки відповідних голосувань. Окремі теоретики-
конституціоналісти вважають, що рішення, які приймаються за результатами обов'язкових
референдумів, мають пріоритетне значення і навіть вищу юридичну силу щодо
аналогічних за змістом рішень, прийнятих парламентами. На їхню думку, ці рішення
можуть бути скасовані або змінені лише за результатами нових референдумів. Рішення,
прийняті на факультативних референдумах, можуть бути предметом власне
парламентського перегляду, і самим парламентам вирішувати питання про такий
перегляд. Звідси рішення, прийняті за результатами факультативних референдумів,
сприймаються як такі, що за своєю юридичною силою нічим не відрізняються від
звичайних парламентських рішень.

Такий підхід ґрунтується на фактичному протиставленні референдарної форми

парламентаризму. Як зазначалося, ця форма не суперечить змісту теорії і практики
народного представництва. Навпаки, навіть за наявності певних розходжень між
концепціями прямої і представницької демократії відповідні механізми реалізації влади
звичайно поєднуються і доповнюють один одного. До того ж саме державно-політичне
життя зарубіжних країн не дає підстав говорити про будь-яку відмінність між
юридичними наслідками обов'язкових і факультативних референдумів.

За юридичними наслідками референдуми можна класифікувати як зобов'язальні і

консультативні. Рішення, прийняте за результатами зобов’язального референдуму, має
юридичне обов'язкове значення, а у випадку консультативного референдуму воно такого
значення не має і сприймається як політична порада, висловлена виборчим корпусом.
Проте хоча така порада не має юридичної сили, об'єктивно державні органи не можуть
не враховувати народне волевиявлення на референдумі.

Конституції переважної більшості держав визнають можливість проведення тільки

зобов'язальних референдумів. Досить поширеною є практика консультативних
референдумів у США. В конституційній теорії цієї країни прийняте тлумачення принципу
поділу влад, за яким формально не припускається будь-яке делегування повноважень
законодавчим органом. Тому проведення зобов'язальних попередніх референдумів за
ініціативою законодавчих органів окремих штатів звичайно розцінюється судами як таке,
що суперечить конституції. Водночас за ознакою відповідності конституції визначається
законність проведення попередніх консультативних референдумів.
Лекція 15
ЛЕКЦІЯ 15. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇН.

1.           Мажоритарна виборча система та особливості її застосування у світі.

2.           Зарубіжний досвід функціонування пропорційної виборчої системи.

3.           Змішана виборча система та її різновиди: світовий досвід.

1.     Мажоритарна виборча система та особливості її застосування у світі.

Залежно від способу визначення результатів голосування виборчі системи поділяють на

мажоритарні та пропорційні. Виборчі системи, в основу визначення результатів
голосування яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. За
правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається
той кандидат (чи список кандидатів), який дістав установлену більшість голосів.
Розрізняють три основних різновиди мажоритарної системи: абсолютної, відносної та
кваліфікованої більшості. Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості для
обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50% +1).
Наприклад, в окрузі балотуються чотири кандидати (А, Б, В, Г) до парламенту; 16000
поданих за них голосів розподілилися так: А – 4000, Б – 3000, В – 8100, Г – 900 голосів.
Обраним буде кандидат В, який набрав 8100 голосів, тобто абсолютну більшість.

Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Перший полягає у тому, що голоси,
подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В
після обрання представлятиме 8100 виборців, що проголосували за нього. Голоси, які
були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), стають недійсними, і виборці, що
проголосували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть. Другий
недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій
недолік – у тому, що вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить
абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то
питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та
зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є
перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня
вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним
вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів.
Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову
кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним
вважається кандидат, старший за віком. Інколи проводять другий, третій і т. д. тури
голосування, допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки результати
виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі результати визначають за
мажоритарною системою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах
президента у Франції, Болгарії, Польщі, а також під час виборів депутатів до Національних
зборів В’єтнаму, Народних зборів усіх ступенів у Китаї (Закон про вибори, ст. 38) та ін.
За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним
вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний
окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система
відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди
одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів,
то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у
країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує
стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців.
Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Великобританії, Індії та
інших країнах. Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшості вибори
проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного
кандидата, то голосування взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить
одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе). Якщо ж вибори проводяться
згідно з цією системою по поліномінальних округах, то голосування ще більше заходить у
суперечність з його результатами.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при

визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку
кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевершує кількість голосів
кандидата будь-якої іншої партії і наперед установлену чисельність або дорівнює їй
(наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо). У даному випадку більшість можна назвати
абсолютно кваліфікованою (понад половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).

1. Мажоритарна (лат. majorіte – більшість) – система визначення результатів виборів,

завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті
кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а всі інші кандидати
вважаються необраними. Тут головним суб’єктом виборів є особа (кандидат).

Залежно від способу встановлення переможця виділяють:

1) мажоритарну систему абсолютної більшості, при застосуванні якої переможцем стає

той кандидат, який набрав більше 50 % голосів виборців (діє своєрідна формула – 50 % +
1 голос). У випадку, коли жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів,
проводиться другий тур виборів, в якому беруть участь два чи більше кандидати, що
набрали найбільше голосів виборців, або ж подолали встановлену законом межу голосів.

2) мажоритарну систему відносної більшості, при застосуванні якої переможцем стає

кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів по відношенню до інших кандидатів,
але не обов’язково більше половини.

3) мажоритарну систему кваліфікованої більшості, при застосуванні якої кандидату

потрібно набрати встановлену законом кваліфіковану більшість (як правило, 2/3 чи 3/4)
голосів виборців.

Загалом можна назвати такі основні переваги мажоритарної виборчої системи:

1) наявність постійного зв’язку між кандидатом і виборцями округу;

2) персоніфікація виборів: виборці голосують за конкретну людину, яку можуть побачити

і оцінити;
3) потенційний демократизм, оскільки переможця підтримує більшість виборців;

4) простота у підрахунку голосів;

5) можливість контролю за діяльністю депутата, персональна його відповідальність перед

виборцями;

6) праця депутата в інтересах виборців округу;

7) сприяння проходженню в парламент великих політичних партій і, відповідно, сприяння

парламентській та урядовій стабільності;

8) свобода дій депутата, оскільки він залежить лише від виборців округу.

Разом з тим мажоритарна виборча система має і ряд недоліків:

1) значна розбіжність між кількістю отриманих голосів та кількістю депутатських мандатів,

тобто, викривлення результатів голосування;

2) неврахування голосів значної кількості виборців;

3) значна можливість для здійснення тиску на виборців, маніпуляцій та фальсифікацій;

4) в парламент потрапляють лише великі політичні партії, що, в свою чергу перешкоджає
розвитку малих і середніх партій;

5) проходження в парламент радикальних регіональних політичних партій;

6) праця депутата в інтересах лише виборців округу може відбуватися у розріз із

загальнодержавними інтересами.

2.     Зарубіжний досвід функціонування пропорційної виборчої системи.

Пропорційна (лат. proportіonalіs – співрозмірний) – система, за якої депутатські мандати

розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, отриманих кожною
з них в межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди
багатомандатні.

За можливістю впливом виборця на розташування кандидатів у списку розрізняють такі

види пропорційної системи:

1) із жорсткими списками (виборець голосує за партію в цілому і не може вплинути на

розташування кандидатів);

2) з напівжорсткими списками (передбачає для виборця можливість голосувати як за

список в цілому, так і віддавати перевагу певному кандидату);

3) з преференціями (виборець не лише голосує за список, але і віддає голоси кандидатам

із списку у порядку їх привабливості для виборця) .
Пропорційна виборча система передбачає застосування виборчого порогу (відсоткового
бар’єру), що являє собою мінімальну кількість голосів виборців (в процентах), яку
повинна зібрати партія, щоб прийняти участь в розподілі мандатів (в Україні до 2006 р.
виборчий поріг становив 4 %, згодом був знижений до 3 %).

Пропорційна виборча система має такі переваги:

1) голоси виборців розподіляються пропорційно, мінімізується їх втрата;

2) враховуються інтереси різних суспільних груп;

3) відбувається сприяння розвитку партійної системи та партійної ідеології;

4) існує менше можливостей для фальсифікацій результатів волевиявлення громадян;

5) не дозволяє проходженню в парламент радикальних регіональних політичних партій;

6) маючи за спиною підтримку політичної партії, депутат має набагато більше

можливостей, щоб виконати передвиборні обіцянки.

Однак пропорційна виборча система має і ряд негативних ознак:

1) виборці голосують не за конкретних людей, а за партійний список, в якому можуть

виявитися невідомі, некомпетентні, непопулярні політики;

2) відсутність тісного зв’язку, контактів між депутатами і виборцями, оскільки депутата

обирають не виборці конкретного виборчого округу, а виборчий корпус всієї країни;

3) доволі складна система підрахунку голосів;

4) до парламенту потрапляє багато політичних сил, що ускладнює процедуру формування

парламентської більшості і часто робить уряд у країні нестабільним;

5) відсутність персональної відповідальності депутата перед виборцями за свої дії;

6) обмеження свободи дій депутата, його залежність від партійного керівництва, якому
він завдячує своїм обранням;

7) покупка місць в партійних списках;

8) спотворення регіонального представництва.

3.     Змішана виборча система та її різновиди: світовий досвід

Ще одним різновидом виборчих систем є змішані системи, яким властиві елементи

мажоритаризму і пропорціоналізму. Характерним прикладом змішаної системи є виборча
система, встановлена законодавством ФРН. Половина депутатів нижньої палати
парламенту тут обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою
відносної більшості. інша половина обирається за пропорційною системою на основі
партійних списків, висунутих у землях - суб'єктах федерації. Відповідно кожному виборцю
надається два бюлетені. Один подається за конкретного кандидата, другий - за список
політичної партії.

Трапляються формальні сполучення мажоритаризму і про-порціоналізму. Наприклад, в

Австралії нижня палата парламенту обирається за мажоритарною системою абсолютної
більшості, а верхня - на основі пропорційного представництва. Змішані виборчі системи
поширені в зарубіжних країнах.

Змішана виборча система (Комбінована виборча система) — виборча система в основі

якої лежить принцип сполучення елементів мажоритарного та пропорційного
голосування. Вона діє у майже 20 державах світу, особливо тих, де триває пошук
найефективніших виборчих систем відповідно до національних та інших особливостей.
Пропорції сполучення мажоритарного та пропорційного компонента при цьому може
бути різними: врівноваженими — 50/50 (Росія донедавна, Україна) або з домінуванням
одного з компонентів — 3/2 (Японія, Мексика).

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при

застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:

·  Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в

багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за
список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);

·  Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного

бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

·  Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки
мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати
свої голоси лише за одного з кандидатів.

Змішана виборча система це система за якою частина депутатів обираються за

мажоритарною виборчою системою, а друга за пропорційною або ж вибори
відбуваються за одною системою а переможці визначаються за іншою.

Позитивні зміни змішаної виборчої системи:

- є компромісом між мажоритарною і пропорційною виборчими системами дозволяє

забезпечити водночас і представництво регіонів і соціально-етнічних груп, партій;

- в умовах становлення багатопартійності сприяє розвитку політичних партій;

- м’якіша

Недоліки змішаної виборчої системи:

1) достатньо складна в технічному плані;

2) проблема партійної єдності;

3) розподіл місць в парламенті не відповідає реальним вподобанням населення;

4) породжує депутатів з подвійним статусом;

5) є не стабільною

В залежності від повного або вибіркового застосування мажоритарної та пропорційної

складових на території всієї країни, виборчі системи бувають:

1) географічно однорідні (на всій території відбуваються вибори і за мажоритарною, і за

пропорційною виборчими системами);

2) географічно неоднорідні (на одній території депутати обираються за мажоритарною, а

на іншій – за пропорційною виборчими системами).

Від наявності паралельного чи послідовного комбінування мажоритарної та

пропорційної виборчих систем, вони бувають:

- послідовного комбінування (вибори відбуваються за однією схемою, а результати

встановлюються за іншою);

- паралельного комбінування (голосування відбувається одночасно за двома виборчими

системами).

Залежно від взаємозв’язку між визначенням переможців виборчі системи бувають:

1) зв’язані (вибори відбуваються одночасно за мажоритарною та пропорційною

системами, а підсумки або разом за двома системами, або з врахуванням результатів по
кожній окремо системі);

2) незв’язані (вибори і підсумки проводяться окремо по двох виборчих системах і

кандидати, як правило, не мають право балотуватися одночасно за мажоритарною та
пропорційною складовими).

Залежно від принципу, який домінує при голосуванні та визначенні переможців, виборчі
системи бувають:

1)      мажоритарно-пропорційні (домінуванням мажоритарної виборчої системи під час

розподілу мандатів в парламенті);

2)      пропорційно-мажоритарні (домінуванням пропорційної виборчої системи під час

розподілу мандатів в парламенті);

3)      врівноважені (однакове співвідношення мажоритарної і пропорційної складових

виборчої системи під час розподілу мандатів в парламенті).

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та

пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи
застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем
або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних
політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи

іншої виборчої системи.

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методові голосування при

застосуванні і пропорційного голосування виступають наступні змішані системи:

1) система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що в

багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за
список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї;

2) обмежене голосування, яке передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів

з одного бюлетеня, але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

3) кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки

мандатів у окрузі, і може її розподілити між всіма кандидатами, а може й віддати всі свої
голоси за тільки одного з кандидатів.

Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну

систему представництва.

Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують за

одного кандидата незалежно від числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому
виражають перевагу і щодо інших кандидатів.

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна

частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша — за
пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата —
Бундестаг — наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину — за
пропорційною. Такі ж чинники покладені в основу обрання парламентів Литви, Грузії,
Словенії, Болгарії.

В Україні також парламент обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого

права шляхом таємного голосування за змішаною мажоритарно-пропорційною
системою. Усього обирається 450 депутатів. Із них 225 — в одномандатних виборчих
округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від
політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.