Тема 4.

СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

План:
1. Поняття і властивості суб’єкта міжнародного права.
2. Види суб’єктів міжнародного права.
3. Держави – основні суб’єкти міжнародного права.
4. Види держав.
5. Міжнародна правосуб’єктність націй і народів, що борються за національне
визволення.
6. Правосуб’єктність міжнародних організацій.
7. Обмеження міжнародної правосуб’єктності і міжнародна правосуб’єктність
державоподібних утворень.

1. Поняття і властивості суб’єкта міжнародного права

Суб’єкт міжнародного права – це носій певних міжнародних прав і

обов’язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права
або розпоряджень міжнародно-правових актів.
Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється
міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні
(міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи – учасники міжнародних
відносин, що можуть бути носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.
Для того щоб бути суб’єктами міжнародного права, ці особи повинні
мати певні властивості, до яких належать:
 певна зовнішня відособленість;
 персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у
вигляді єдиної особи);
 здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю;
 брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з
цими нормами.
Слід мати на увазі, що всі суб’єкти міжнародного права – це такі особи,
які набули властивостей суб’єкта через те, що їхня поведінка підлягає дії норм
міжнародного права і визначена такими нормами. Іншими словами, норми
міжнародного права утворюють обов’язкову правову основу їхньої діяльності
як суб’єктів міжнародного права.
Будь-який суб’єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і
деліктоздатність.
Правоздатність – це здатність суб’єкта міжнародного права мати
суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки. Таку здатність мають держави з
моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну
незалежність – із моменту їх визнання як таких; міжнародні міжурядові
організації – із моменту набирання чинності документами (статутами) про їх
заснування; фізичні особи – при настанні ситуацій, чітко оговорених у
відповідних міжнародних договорах.
До поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб’єктами
міжнародного права своїх прав і обов’язків. Наприклад, відповідно до Договору
про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року (до якого 16 листопада 1994
року приєдналася й Україна) сторони, що мають ядерну зброю, зобов’язуються
не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також
контроль за такою зброєю або вибуховими пристроями ні прямо, ні побічно, а
також ніякими способами і засобами не допомагати, не заохочувати і не
примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або
одержання будь-яким іншим способом ядерної зброї чи інших ядерних
вибухових пристроїв. Кожна з держав – учасниць цього Договору, що не має
ядерної зброї, зобов’язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші
ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю або вибуховими
пристроями ні прямо, ні опосередковано; не робити і не одержувати будь-яким
способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, як і не домагатися і не
приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних
вибухових пристроїв.
Деліктоздатність суб’єктів міжнародного права означає їх здатність
нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до
ст. 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року
приєдналася Україна, держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або
збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь
військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у
некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються
проходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм
міжнародного права.
Міжнародна правосуб’єктність (право – і дієздатність) є основною
ознакою суб’єкта міжнародного публічного права. Вона виявляється, як
правило, у наявності прав і обов’язків, установлюваних звичаєвими і
договірними нормами міжнародного права.
Міжнародна правосуб’єктність містить у собі ряд елементів, що
характеризують суб’єкта міжнародного права:
 право виступати на міжнародній арені від свого імені;
 право вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного
права;
 право брати участь у створенні норм міжнародного права;
 «підпадання» поведінки суб’єкта під дію норм міжнародного права;
 визнання суб’єкта міжнародного права як такого іншими
суб’єктами міжнародного права й ін.
Суб’єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну
правосуб’єктність. Загальна і галузева правосуб’єктність властива
загальновизнаним суб’єктам міжнародного права.
Загальна правосуб’єктність – це здатність певних осіб і pso facto (у силу
факту свого існування) виступати як суб’єкти міжнародного права. Таку
правосуб’єктність мають тільки суверенні держави і нації, що борються за
національне визволення.
Галузева правосуб’єктність – це здатність суб’єктів міжнародного права
бути учасниками у певній сфері міждержавних відносин. Таку
правосуб’єктність мають міжнародні міжурядові організації (ММУО).
Наприклад, Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки і культури
(ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що
стосуються освіти, науки і культури, в інтересах забезпечення загальної поваги,
справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод,
проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і
релігії.
Отже, правосуб’єктність ММУО обмежується тільки певним колом
проблем, що закріплюються в їх статуті.
Спеціальна правосуб’єктність – це здатність осіб бути учасниками
тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права.
Спеціальну правосуб’єктність мають, наприклад, фізичні особи і міжнародні
неурядові організації (МНУО).
Відповідно до домінуючого в сучасній вітчизняній доктрині
міжнародного права погляду фізичні особи (індивіди) не є суб’єктами
міжнародного публічного права. Вони перебувають під винятковою
юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їх
правовий статус.
Водночас зазначені суб’єкти є активними суб’єктами міжнародного
приватного права. Крім того, у передбачених міжнародним правом випадках,
фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми при
захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього
громадянства, і таким чином стають носіями певних міжнародних прав і
обов’язків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної
правосуб’єктності.
Відповідно до Європейської конвенції про права людини 1950 року будь-
яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, гарантовані
Конвенцією, може звернутися до Європейського суду з прав людини, якщо вона
вичерпала усі можливості захисту своїх прав у власній країні – учасниці
Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи було передано
більше 30 тисяч скарг, в основу яких покладено порушення прав і свобод
людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини
закріплено і ст. 55 Конституції України для осіб, які перебувають на її
території.
Слід зазначити, що правосуб’єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді
міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 6);
у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (ст. 2 і
далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і
членів їхніх сімей 1990 року (ст. 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим
говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин,
урегульованих нормами права, тобто, в певному значенні, суб’єктами
міжнародного права. Це ж стосується і МНУО, причому міжнародна
правосуб’єктність як індивідів, так і МНУО обмежується лише
правозастосовчою сферою, у той час як функцію міжнародної правотворчості
на міжнародній арені мають тільки загальновизнані суб’єкти міжнародного
права.
Таким чином, можна погодитися з думкою Я. А. Ушакова, який вважає,
що суб’єкти міжнародного права повинні мати здатність самостійно брати
участь в урегульованих міжнародним правом міжнародних відносинах,
безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або
зобов’язаними міжнародним правом особами.

2. Види суб’єктів міжнародного права

Всі суб’єкти міжнародного права поділяються на основні (первинні) і

похідні (вторинні):
Основні (первинні) суб’єкти – це держави, нації і народності, що
борються за своє національне визволення і створення власної національної
держави.
Їх поява є об’єктивною реальністю, результатом природно-історичного
процесу. Завдяки властивому їм державному або національному суверенітету
вони визнаються носіями міжнародних прав і обов’язків.
Створені як суб’єкти соціального буття, вони неминуче вступають у
контакт один з одним, визначаючи при цьому для себе правила взаємного
спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично
обов’язковими для суб’єктів міжнародного права. Суверенітет надає цим
суб’єктам незалежності від інших суб’єктів міжнародного права і визначає
можливість їх самостійної участі в міжнародних відносинах.
Похідні (вторинні) суб’єкти – це міжнародні міжурядові організації,
специфічні державоподібні утворення (раніше це були так звані «вільні міста»
– Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у наш час – міста-держави Ватикан, Монако,
Сан-Маріно та інші).
Похідні суб’єкти міжнародного права створюються первинними. Тому
обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить
від наміру і бажання їх створювачів – держав-фундаторів, що наділяють їх
правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

3. Держави – основні суб’єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб’єктами міжнародного права, тому

що міжнародна правосуб’єктність властива їм через самого факту їх існування.
Держави відіграють провідну роль на міжнародній арені не тільки тому,
що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна
влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над
ними якогось іншого суб’єкта політичної влади і робить їх юридично рівними
між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.
Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність
держави при вирішенні питань внутрішнього і зовнішнього життя.
До елементів суверенітету держави належать:
а) територіальна цілісність, яка означає, що ніхто не вправі змінити
територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її
народу;
б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави
діють закони тільки цієї держави;
в) нероздільність державної влади, що передбачає визнання всіма
гілками влади верховенства законодавчої влади, яка формує систему органів
держави і визначає їх повноваження;
г) незалежність державної влади як усередині країни – від будь-яких
фізичних і юридичних осіб, так на міжнародній арені від інших держав і
міжнародних організацій.
Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад,
вона не має повного верховенства на своїй території), то її обмежують і в обсязі
міжнародної правосуб’єктності.

4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;
б) населення, що на ній проживає;
в) організації публічної влади.
Територіально-організаційна структура держави може бути
різноманітною. Розрізняють прості і складні держави.
Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів
державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія
унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що
не мають політичної самостійності і тому не можуть від свого імені виступати
на міжнародній арені. Вважається, що коли йдеться про унітарну державу, то
питання про міжнародну правосуб’єктність її частин узагалі не виникає. Тому
унітарна держава як єдине утворення є єдиним суб’єкт міжнародного права, що
має повну міжнародну правосуб’єктність.
Більшість з існуючих у наш час держав, у тому числі й Україна, є
унітарними.
Складні держави являють собою об’єднання декількох територіальних
одиниць, що мають певну політико-правову самостійність (деякі суверенні
властивості).
До історичних форм складних держав належать:
• особиста унія – об’єднання двох або декількох держав під
скіпетром одного монарха. При цьому суб’єктом міжнародного права є не унія,
а кожна з держав, що входить до її складу. Держави, що входять до складу
особистої унії, мають право вступу в зносини з іншими державами незалежно
одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії є
польсько-литовська унія 1386–1669 років, англо-ганноверська унія 1714–1838
років, нідерландо-люксембурзька 1815–1890 років;
• реальна унія – це об’єднання держав не тільки під владою єдиного
глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне
об’єднання держав. Суб’єктом міжнародного права при реальній унії є унія в
цілому, а не держави, що до неї входять. Прикладами реальної унії можуть бути
шведсько-норвезька унія 1814–1905 p., австро-угорська з 1867 р. до 1918 p.;
датсько-ісландська 1918–1944 років.
У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав, як
федерація і конфедерація.
Федерація (від фр. federation – об’єднання, союз) – це союзна держава,
яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з
державних утворень, є єдиним суб’єктом міжнародного права.
Федерація має такі ознаки:
• територія федерації складається з територій її суб’єктів;
• верховна законодавча, виконавча і судова влада належить
федеральним державним органам;
• компетенція між суб’єктами федерації і самою федерацією
розмежовується союзною Конституцією;
• суб’єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі,
виконавчі і судові органи;
• вищий законодавчий (представницький) орган федерації має
двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб’єктів федерації, і
палата, що представляє інтереси населення всієї країни).
Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу
(штати, землі, провінції та ін.), є суб’єктами федерації і, маючи свій
адміністративно-територіальний поділ, наділені певною самостійністю.
Водночас самостійність суб’єктів федерації не надає їм права визнаватися
суб’єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб’єкти федерації не
є державами у повному значенні, оскільки вони:
1) не мають суверенітету;
2) не мають права сецесії – права одностороннього виходу з федерації;
3) юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних
відносинах.
Водночас державні утворення, що входять до федерацію, можуть мати
більший або менший ступінь правосуб’єктності. Так, суб’єкти Російської
Федерації мають певну міжнародну правосуб’єктність, що припускає їх участь
у міжнародних економічних, культурних, соціальних та інших контактах
договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою
федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати
США в цьому відношенні мають меншу правосуб’єктність.
Міжнародна діяльність суб’єктів федерацій розвивається в таких
основних напрямках: укладання міжнародних угод; відкриття представництв в
інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій
макро- і субрегіонального характеру (наприклад, Спілка регіонів Європи, рух
Єврорегіонов і т.д.).
Обсяг міжнародної правосуб’єктності суб’єктів федерації залежить від
виду федерації. Розрізняють територіальні і національні федерації.
Територіальна федерація має такі ознаки:
- державні утворення, що складають даний вид федерації, не є
суверенними утвореннями;
- суб’єкти такої федерації позбавлені конституцією права прямого
представництва в міжнародних відносинах;
- установлена заборона одностороннього виходу зі спілки;
- управління збройними силами здійснюється федеральними
органами.
Територіальними федераціями є США, Мексика, ФРН.
Національна федерація, на відміну від територіальної, характеризується
такими ознаками:
- суб’єкти федерації є національно-державними утвореннями;
- суб’єкти федерації об’єднуються за принципом добровільності;
- гарантується суверенітет великих і малих націй;
- вищі органи державної влади формуються в певній частині з
представників суб’єктів федерації;
- в конституції або інших документах (наприклад, договорах про
поділ компетенції між федерацією та її суб’єктами і т.д.) закріплені права
суб’єктів федерації на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком
політичної;
- затверджені права націй на самовизначення.
До національних федерацій можна віднести Російську Федерацію, Індію.
На сьогодні у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг
міжнародної праводієздатності суб’єктів коливається від володіння правом
укладати міжнародні договори або угоди з дуже обмеженого кола питань з
аналогічними або нижчими суб’єктами інших держав (економічні, прикордонні,
культурні, поліцейські зв’язки міжнародного, регіонального, субрегіонального
характеру) під контролем федеральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія,
ФРН) до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність.
Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене таке
правило: «Держави – члени федеративного союзу можуть мати правоздатність
укладати міжнародні договори, якщо така правоздатність допускається
федеральною конституцією й у межах, нею встановлених». І хоча це правило в
такому вигляді не було прийняте Віденською конференцією з права
міжнародних договорів 1968–1969 років, воно залишається єдиним достатньо
авторитетним прикладом з цього питання.
Історії відомі дві федерації – Союз PCP і Соціалістична Федеративна
Республіка Югославія, суб’єкти яких були за конституцією суверенними
державами і могли претендувати на статус суб’єктів міжнародного права.
Правосуб’єктність двох союзних радянських республік – України і Білорусії –
хоча й дістала міжнародне визнання завдяки їх участі в створенні ООН і
наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на
практиці переважно мала формально-юридичний характер.
Конфедерація (лат. confoederatio – спілка, об’єднання) – це така форма
об’єднання держав, при якій держави, що входять до союзу, зберігають свій
суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав має тимчасовий
характер, створюється для вирішення певних спільних завдань, у ньому будь-
яка з держав-учасниць не перестає бути самостійним суб’єктом міжнародного
права, і новий єдиний суб’єкт міжнародного права у вигляді конфедерації не
утворюється.
Зазначена характеристика дає можливість виділити такі риси
конфедерації:
- конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних
договорів;
- суб’єкти конфедерації мають право сецесії – право безумовного і
вільного виходу зі складу конфедерації в будь-який час;
- суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до її
складу, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов’язкової сили без
згоди суб’єктів конфедерації;
- до предмета ведення конфедерації входить невелике коло питань
(зазвичай питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної
системи безпеки, єдиної армії і т.д.), за винятком яких суб’єкти конфедерації
зберігають повну самостійність;
- у конфедерацію входять не всі органи державної влади й
управління держав – суб’єктів конфедерації, а тільки ті, що необхідні для
вирішення завдань, які були метою створення такого союзу (міністерства
оборони, міністерства закордонних справ і т.д.); причому серед таких органів
ніколи немає органів судової влади;
- постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних
повноважень і приймають рішення на погоджувальній основі;
- парламент конфедерації формується представницькими органами
(парламентами) її суб’єктів, що зобов’язують свої делегації точно
дотримуватись одержаних інструкцій і вказівок;
- суб’єктам конфедерації належить право нуліфікації – право відмови
у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади. Причому за таку
відмову правова відповідальність суб’єктів не передбачена;
- на відміну від федерації бюджет конфедерації формується за
рахунок добровільних внесків її суб’єктів; у конфедерації, як правило, відсутні
єдина система грошового обігу, єдине союзне громадянство; військові
формування конфедерації набираються її суб’єктами, причому нерідко
зберігається їх подвійне підпорядкування органам конфедерації та її суб’єктам.
Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація поєднує у собі
риси як міжнародно-правового об’єднання, так і державної організації. У наш
час, на думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що має
ознаки конфедерації – Європейський Союз, у якому його держави-члени
зберігають повну міжнародну правосуб’єктність. Щоправда, після підписання
17 червня 1997 року Амстердамського договору Європейський Союз, очевидно,
увійшов у стадію створення федеративної держави.
В історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США –із
1776 по 1787 роки, Німеччина – 1815–1866 роки, Швейцарія – із 1815 по 1848
роки. Новій історії відома конфедерація Об’єднана Арабська Республіка, яку із
1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, та Сенегамбія, до якої із 1982 по
1989 роки входили Гамбія і Сенегал.
З нетривалості існування конфедерацій слідує, що такі союзи мають дуже
нестійкий характер. На практиці вони функціонують як перехідна форма від
співіснування незалежних держав до їх федерації або до утворення унітарної
держави. У своєму розвитку етап конфедерації мали США, Нідерланди,
Швейцарія, яка і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично
вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична
Республіка запропонувала створити конфедерацію як перехідну стадію до
об’єднання двох корейських держав.

5. Міжнародна правосуб’єктність націй і народів, що борються за

національне визволення

Правосуб’єктність націй, що борються, як і правосуб’єктність держав, має

об’єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.
Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і
затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення
народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип
закріплений як загальновизнана норма міжнародного права. Така позиція ООН
обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І
якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування
до поліетнічних народів було б некоректним.
Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового
співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині
міжнародного права більш як 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі
світової практики, здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й
у тих випадках, коли це відбувалося під наглядом ООН, поняття «народ»
охоплює плем’я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність,
мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо
про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну
націю (при поліетнічності народу), що претендує на реалізацію свого права на
самовизначення.
Нація – це історична спільність людей, які мешкають на певній території
і мають єдиний політичний, економічний, соціально-культурний уклад життя і
спільність мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного
часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і
фіксовану самоназву. У такого співтовариства з’являється менталітет, що
відрізняє його від інших людських співтовариств.
Політико-юридичною основою міжнародної правосуб’єктності націй є
національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний
міжнародний статус лише ті нації і народності, які ще не набули власної
державності і не реалізували право на самовизначення у формі створення
суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь
держави.
У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам,
прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється,
що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що
завдяки праву на самовизначення вони за своєю вільно вираженою волею
встановлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи
міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширене
тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно
визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій
економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана
шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».
У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в
правовідносини, об’єктом цих відносин є, головним чином, питання утворення
суверенної держави. Відповідно основні права нації, народу, що бореться,
безпосередньо виникають із принципу самовизначення. Серед них
найважливішими є права:
- вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;
- направляти офіційних представників для ведення переговорів із
державами і для їх участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних
конференцій;
- брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно
реалізовувати чинні норми;
- застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії,
користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати
необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших
націй і народностей, що борються.
Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що
окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних
національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно
до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29
листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує
міжнародну правосуб’єктність свого народу, одержала статус постійного
спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, з цього кола проблем
підтримує зв’язки і співробітничає з Ізраїлем – державою, що контролює цю
територію, та багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і
державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що
бореться, набуває додаткових прав і захисту.
 Для того щоб нація могла бути визнана суб’єктом міжнародного права,
вона повинна:
- знати і визначати територію, на якій вона передбачає організувати
свою державу;
- мати військові формування;
- мати політичний центр або організацію, визнану як таку, що має
тісний зв’язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені
військові формування;
- бути визнана певним чином міжнародними структурами.
Розрізняють права, які вже має нація (вони випливають із національного
суверенітету), і права, за здобуття яких вона бореться (випливають із
державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і
створення національної держави нація як суб’єкт міжнародного права припиняє
своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені як держава.
Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення,
характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб’єктом
міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються
міжнародним правом; нація від свого імені вправі вжити примусових заходів
проти порушників її суверенітету.

6. Правосуб’єктність міжнародних організацій

Не всі міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права. До таких

відносять тільки ММУО, що створюються первинними суб’єктами
міжнародного права.
ММУО – стабільна форма міжнародних відносин між її членами –
суверенними державами, що має узгоджені учасниками цілі, компетенцію
діяльності і свої органи, а також специфічні інституції (статут, процедуру,
членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних
організацій цієї категорії визначається насамперед офіційною участю в них
держав і урядів, а також важливістю завдань, що покликані вирішувати ММУО.
МНУО, загальна кількість яких перевищила 4 тисячі (до них належать,
наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і
об’єднаних міст, Міжнародний союз місцевих влад, Amnesty International та
ін.), засновуються, як правило, юридичними і фізичними особами (групами
осіб) і є організаціями міжнародної громадськості, суспільними об’єднаннями
«з іноземним елементом». Статути таких організацій не є міжнародними
договорами. Але вони мають спеціальну правосуб’єктність через те, що їм
надається консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних
міжурядових організаціях. Так, наприклад. Міжпарламентський союз має
статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР).
Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «Заходи щодо
консультацій із неурядовим організаціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії
ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в статті 71
Статуту ООН, відповідно до якого «ЕКОСОР уповноважений проводити
належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в
питаннях, що входять до його компетенції. Такі заходи можуть бути
встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби – із
національними організаціями після консультації з зацікавленими членами
організації».
Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі створювати
норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всіх елементів міжнародної
правосуб’єктності, яка ніколи не буде виявлятися в повному обсязі і ніколи не
буде рівною з правосуб’єктністю не тільки держав, але й інших
загальновизнаних суб’єктів міжнародного права.
Розрізняють міжнародні організації універсального характеру
(наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європейський Союз) і
субрегіональні (наприклад, Організація Чорноморського економічного
співробітництва).
За напрямками діяльності можна виділити політичні, економічні,
соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші
міжнародні організації.
Міжнародні міжурядові організації належать до категорії вторинних
суб’єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки
їхніми фундаторами, але згодом стають членами цих організацій.
Особливостями ММУО є те, що вони завжди створюються на основі
міжурядової угоди, у той час як МНУО створюються з ініціативи міжнародної
громадськості. Крім того, ММУО, на відміну від держав, не мають суверенітету
і своєї території. Міжнародна правосуб’єктність ММУО обмежується їхнім
статутом, тобто тими правами й обов’язками, що надаються їм державами-
фундаторами і фіксуються в установчих документах. Таким чином,
правосуб’єктність ММУО має функціональний характер, тобто обмежена
їхніми статутними цілями і завданнями. Спеціальна правоздатність ММУО
полягає також і в тому, що вони не можуть бути однією із сторін в суперечці,
яка розглядається Міжнародним Судом ООН (такою стороною може бути
тільки держава).
Відносно установчих документів ММУО діє Віденська конвенція про
право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її
створення, передбачає наявність певної організаційної структури (системи
органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб
організації, організаційно-правові форми її діяльності. Наявність постійних
органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється у виступі
ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що її
створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що
ММУО має свою власну волю, відмінну від волі держав-учасниць.
Міжнародну організацію, крім названих ознак, відрізняє постійний або
регулярний характер її діяльності; використання як основного методу
діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прийняття
рішень щодо спеціальної процедури шляхом голосування або консенсусом, а
також вид цих рішень, що дуже часто мають рекомендаційний характер.
 Україна бере активну участь у діяльності міжнародних організацій,
будучи учасником понад 130 ММУО.
Основними правами ММУО є такі:
- право брати участь у створенні міжнародно-правових норм;
- право органів організації користуватися певними владними
повноваженнями, у тому числі право на прийняття рішень, обов’язкових для
виконання;
- право користуватися привілеями й імунітетами, наданими як
організації, так і її співробітникам;
- право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з
державами, що не беруть участі в даній організації.

7. Обмеження міжнародної правосуб’єктності і міжнародна

правосуб’єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб’єктів міжнародного права належить до суб’єктів з

обмеженою міжнародною правосуб’єктністю (дієздатністю). Відійшли в
минуле відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і
протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і
правову значимість, території, що не мають самоврядування, підмандатні і
підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом (sub
judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні
утворення характеризувалися або відсутністю, або істотним обмеженням
суверенітету і, отже, міжнародної правосуб’єктності. Вони існували тривалий
час і на початку сторіччя почали поступово відмирати й переважно зникли до
середини XX сторіччя.
Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і
численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і тривали фактично до
набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як
один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах
держава-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну
державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладалися між державою-
сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної авто-
номії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом
Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.
Історично колонії – це заморські володіння якоїсь держави, території
поселень у чужих землях, залежні більшою чи меншою мірою від метрополії –
країни, що заснувала ці поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.
Розрізняють внутрішню колонізацію, що має на меті як заселення
(освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення
національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом,
як це мало місце в Древньому Римі при розселенні ветеранів війни у
приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні
демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж
періоду – румунів у Бессарабію. Слід мати на увазі, що за усіх варіантів процес
внутрішньої колонізації не створює в регіоні її здійснення статусу, відмінного
від всієї іншої території держави.
Колонізація зовнішня у своїй основі передбачає не тільки освоєння і
заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до
складу території цієї держави не входили, але й формальне залучення нових
земель до юрисдикції держави-метрополії. Найбільш відомі приклади
колоніальних територій – Макао (Аоминь) – колишня «заморська провінція»
Португалії, що перебувала під її управлінням до кінця 1999 року, нині –
територія Китаю; Гонконг (Сянган) – колишнє колоніальне володіння
Великобританії, з 01 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю як
особливий адміністративний район.
Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонах її поширення
особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення
привнесеної ззовні юрисдикції незалежно від того, чи мала ця територія раніше
іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті колоніальної держави або
частіше за все взагалі не мали права виступати на міжнародній арені від свого
імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі до колоній за своїми
правовими характеристиками і території, стосовно яких здійснюються спільні
суверенітети, насамперед, кондомініуми.
Захоплення колоній з метою пограбування, економічної експлуатації і
поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами
(Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи
з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею на початку XX сторіччя, коли
велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих
колоніальних держав на цей час додалися нові – США, Німеччина, Італія,
Бельгія, Японія.
Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням
національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті Другої світової
війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали
незалежними і суверенними державами. У 1960 році Генеральна Асамблея
ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і
народам, у якій колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.
Останньою значною колоніальною територією, що набула незалежності,
стала в 1990 році Намібія. Сьогодні під владою США, Великобританії, Франції,
Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином,
острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих
територій мають права, аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії,
вони користуються широкими правами у сфері місцевого самоврядування,
одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій,
що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його
класичному вигляді.
Залежно від ступеня самоврядності колонії поділяють на групи:
- самоврядні колонії (домініони);
- колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої
політики;
- колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;
- протекторати;
- підмандатні території.
Домініони – це території, на яких складається протистояння старого,
часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, який ще
тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної
державності на таких територіях складається народний суверенітет, населення
цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а
потім у тій чи іншій формі реалізації свого права на самовизначення.
Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус
домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.
Міжнародна правосуб’єктність домініону проходить свій розвиток від
повної відсутності такої до часткової правосуб’єктності, а потім до повної
правосуб’єктності з усіма властивими їй елементами.
Статус домініону мали самоврядні території Британської імперії –
Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз,
Ньюфаундленд.
Протекторат (заступницькі відносини) – це договірні відносини між
двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні
обов’язки і права, у результаті яких слабка держава перебуває під владою
сильної держави-протектора. Згідно з договором більш сильна держава повинна
була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій
суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов’язання, визначені
договором. Недотримання умов договору будь-якою зі сторін вело до
звільнення від зустрічних зобов’язань й іншої сторони.
Протекторати були колоніями, стосовно яких метрополія здійснювала
зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні
доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб’єктом
міжнародного права була держава-протектор, а не держава, що
протегується.
Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки
ховаються в ранньофеодальних ленних зобов’язаннях. З ленних відносин
пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із
1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в
1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793–
1814 роках включала Монако до складу державної території).
Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував у
бік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому
сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (за
Андріано-польським миром, укладеним за підсумками російсько-турецької
війни 1828–1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими
васальними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У
XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід
оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково
Африканська конвенція 1885 року поєднала поняття протекторату на
африканській території з окупацією.
Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть
свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (ст. 22) уперше
ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що
спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і
згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливого статусу певним
територіям і жителям, що проживали на них.
Мандат Ліги Націй надавав право на управління територіями, якими
раніше володіли Німеччина й Оттоманська імперія, що зазнали поразки в
Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і
затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три
категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-
мандатаріїв.
Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально
визнавалися самостійними державами, які перебувають «під керівництвом»
держави-мандатарія доти, поки вони не зможуть самоврядовуватися без
сторонньої допомоги і порад. До таких територій належали території колишньої
Османської імперії: Сирія, Палестина, Ліван, Месопотамія.
Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в
мандатарія в адміністративному управлінні за умови певних зобов’язань
місцевого населення (наприклад, у непритягненні його до військової служби,
забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). До кола
таких територій належали колишні німецькі колонії в Середній Африці:
Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді й ін.
За наявності мандата категорії «С» мандатарію через «віддаленість від
центрів цивілізації» дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну
керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До
таких територій були віднесені колишні тихоокеанські володіння Німеччини і
Південно-Західна Африка, що перебувала раніше під її владою.
Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про
декларативну міжнародну правосуб’єктність території, яку на практиці
здійснював мандатарій, то території, що мали категорії «В» і «С» такої
правосуб’єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному
обсязі представляли мандатарії. З цього приводу суддя Міжнародного суду П.
Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в
припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в
якості незалежної держави... суверенітет відновиться і належатиме новій
державі».
Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути
включені до неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за
цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (ст.
75). Така система опіки ООН поширювалася на території трьох категорій, що
могли бути включені до неї угодами про опіку:
 а) території, що перебували на той момент під мандатом;
б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у результаті
Другої світової війни;
в) території, добровільно включені до системи опіки державами,
відповідальними за їх управління.
Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути застосована до
підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді,
де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головним завданням
керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може при-
пускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її
жителів, через що система опіки не може поширюватися на держави – члени
ООН, відносини між якими відповідно до Статуту ООН «повинні ґрунтуватися
на повазі принципу суверенної рівності» (ст. 78).
Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на
діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII
Статуту ООН).
Наприкінці XX століття з 11 підопічних територій (Гана, Сомалі,
Камерун, Об’єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея,
Танганьїка, Того й ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення.
Мікронезія (Тихоокеанські острови), що перебувала під опікою США з 1945
року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного
спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови
шляхом плебісцитарних референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі
США.
У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія
мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року
плебісциту народ Палау набув статусу держави, що вільно приєдналася до
США. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі
підопічні території. У наш час ці території ввійшли до складу різноманітних
держав, що є суб’єктами міжнародного права (наприклад, французька частина
Камеруна конституювалася в 1960 році в незалежну державу Камерун, а
англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні
1960 року до Федерації Нігерії, а південна – у жовтні 1961 року – до
Республіки Камерун).
Території, що не мають самоврядування, відповідно до радянської
доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних
держав».
Декларація щодо народів, які не мають самоврядування, включена главою
XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління
територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно
до ст. 73 Статуту держави – члени ООН «визнають той принцип, що інтереси
населення цих територій є першорядними, і як священний обов’язок
зобов’язуються максимально сприяти добробуту населення цих територій у
рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомагати їм
у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів відповідно до
специфічних обставин, властивих кожній території та її народам...».
З цього формулювання можна зробити висновок, що території, які
несамоврядовуються, не мають міжнародної правосуб’єктності, і на
міжнародній арені їх представляє керуюча держава. У першому списку,
складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією,
Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, налічувалося 72 території,
що перебувала під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали
незалежними державами – суб’єктами міжнародного права і набули повної
міжнародної правосуб’єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Гренландія,
Пуерто-Ріко) де-факто втратила режим несамоврядованих з різних причин,
часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що
залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953
року набула статусу заморського амта (губернії) і була оголошена
«рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році була
проголошена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).
До несамоврядованих територій відразу ж були віднесені колоніальні
володіння країн антигітлерівської коаліції, що не набували статусу
підмандатної або підопічної території. З 1960 р. до 1990-х років 53 із цих
територій одержали ту чи іншу форму самоврядування. До 1995 року
збереглося 17 несамоврядованих територій. Серед них Західна Сахара, яка
управлялася до 1975 року Іспанією (у наш час під егідою ООН проходить
процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тімор, щодо якого
Португалія в квітні 1977 року проінформувала Генерального секретаря ООН,
що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в
серпні 1975 року.
Залишилися в режимі несамоврядованих територій і перебувають під
управлінням США Американське Самоа, Гуам і Віргінські острови США;
Великобританії – Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови
острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів
Святої Єлени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії – Токелау; Франції –
Нова Каледонія.
Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) не
припускає наявності над нею суверенітету держави, що володіє цією
територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус
території, що не визначений, слід визнати за територією, що перебуває під
окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація триває
до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому – до досягнення
міждержавної домовленості.
Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається тим, що:
а) такі території вільні для загального користування й експлуатації
усіма;
б) збереженням правового захисту світового співтовариства за
особами, які на них проживають. Відсутність суверенітету якої-небудь держави
не є цьому перешкодою. До Паризької конференції 1920 року нічийною
територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією,
Норвегією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 09 лютого 1920
року, учасниками якого були Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди,
Норвегія, США, Франція, Швеція і Японія, за архіпелагом Шпіцберген був
закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору
приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над
островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору
були закріплені права у сферах мореплавання, рибальства, полювання і
гірського промислу; громадянам держав – учасниць договору гарантувалася
свобода виробничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправності.
Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного
права 1970 року при проголошенні принципу рівноправності і самовизначення
народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої
несамоврядованої території має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і
відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і
відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або
несамоврядованої території не здійснить своє право на самовизначення
відповідно до Статуту, і особливо до його цілей і принципів.
Суб’єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки
різноманітного роду території, але і державоподібні суб’єкти (квазідержави).
Основною особливістю таких суб’єктів є те, що вони не тотожні
державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, будучи немов міні-
державами), не мають державного суверенітету, але виконують роль
самостійних, хоча й певного мірою обмежених учасників міжнародно-правових
відносин.
Такий спеціальний міжнародно-правовий статус державоподібних
суб’єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їх
міжнародна правосуб’єктність визначається тим, що вони спроможні
самостійно і незалежно від держав та інших суб’єктів міжнародного права
здійснювати встановлені права й обов’язки.
До квазідержав раніше належали «вільні міста». Західний Берлін; у наш
час – Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що перебувають під протекто-
ратом суміжних держав, і Мальтійський орден.
У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус,
їх правоздатність визначалася відповідними міжнародними договорами. Так,
відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком
нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815–1846); Версальський
мирний договір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг (1920–
1939); мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної
території Трієст», що так і не була створена, а її частини ввійшли до складу
Італії і Югославії.
Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії
свідчать про такі характерні риси їх міжнародної правосуб’єктності:
- вільні міста були похідними суб’єктами міжнародного права, оскільки
їх статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами
договорі;
- реалізація міжнародних прав і обов’язків була опосередкована
участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнародної організації
(Краків перебував «під заступництвом» трьох держав – Росії, Австрії і Пруссії;
Данциг був поставлений під захист Ліги Націй, а його дипломатичне
представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста має забезпечуватися
Радою Безпеки ООН);
- демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як
невід’ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв’язку з чим
заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз,
розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста до
військових союзів.
Особливий статус має Західний Берлін, який відповідно до
чотиристоронньої угоди 1971 року між СРСР, США, Великобританією і
Францією ставав специфічним суб’єктом міжнародного права. За цією угодою
західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були
об’єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами
влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді
підтверджувалося, що західні сектори Берліна, як і раніше, не є складовою
частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Західного
Берліна була передана частина повноважень, наприклад право на нормотворчу
діяльність. Ряд правочинностей здійснювався владою держав-переможниць.
Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного
Берліна і ФРН з різноманітних питань. Зокрема, такими угодами був
урегульований порядок зовнішніх відносин цього утворення (насамперед із
НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних
відносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах
представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після
об’єднання Німеччини дію чотиристоронньої угоди було припинено й у червні
1991 року Берлін був проголошений столицею єдиної німецької держави.
Ватикан – місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром
римсько-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем
Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин
Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії.
У 1870 році, у ході завершення об’єднання Італії папська держава припинила
своє самостійне існування одночасно з іншими державами Апеннінського
півострова.
Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії Рима, на
пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану
належать три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Латерно і Сан-
Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 кв. км. У Ватикані
розташована резиденція глави католицької церкви – Папи Римського. Постійне
населення Ватикана досягає 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями
ватиканських установ.
 Ватикан – абсолютна теократична монархія. Глава держави – Папа
Римський, якому належить законодавча і судова влада. Виконавча влада
належить уряду – Римській курії, до якої входять Державний секретаріат, 9
конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші
відомства. Функції прем’єр-міністра виконує Державний секретар.
Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний
папою.
Ватикан – виборна монархія. Папа обирається довічно колегією
(конклавом) серед кардиналів католицької церкви.
Правове положення Ватикана визначене Латеранськими угодами,
підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в
міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір, що поклав
кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом, був укладений з
ініціативи глави фашистського уряду Б. Муссоліні, який після приходу до
влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька
церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником
Гаспарі.
У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус
держави «Місто Ватикан» визначений таким чином: для забезпечення
абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний
суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави»
Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність,
виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання
Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде брати участь
у «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли
сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого
престолу».
Відповідно до цих документів Ватикан має певні суверенні права: свою
територію, законодавство, громадянство (громадянами /підданими/ Ватикана є
більше 700 чоловік), квазівійськові сили (рота швейцарських гвардійців) і т. ін.
У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті в бік зниження
формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так,
католицизм уже не визнається єдиною релігією Італійської держави,
італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).
Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базуються на
величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн.
чоловік (у т.ч. 280 млн. – у Європі, 390 – в Америці, 60 – в Африці, 65 – в Азії і
близько 5 млн. – в Австралії й Океанії). Провідником його політики є
католицьке духовенство (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн.
священиків), майже 2 тис. чернечих орденів, найбільшими з яких є ордени
єзуїтів (26 тис.), францисканців (40 тис.), салезіанців, капуцинів,
бенедиктинців, домініканців.
Ватикан бере активну участь у міжнародних відносинах, засновує в інших
державах постійні представництва (представництво Ватикана є і в Україні),
очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), бере участь у
діяльності міжнародних організацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, МСЕ,
Всесвітній поштовий союз та ін.), або виконує при них роль постійного
спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).
Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що набрала
чинності 01 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на
міжнародній арені належить главі католицької церкви – Папі. Він же вправі
укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви стосовно
справ церкви (конкордати – Італійський конкордат /Латеранські угоди/,
Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан.
Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в
Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт
(багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.
Андорра – це держава, що може вважатися однією з найкращих
європейських демократій, що розташована на південному заході Європи між
Францією та Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру датуються 805
роком.
У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована
офіційна назва держави – Принципат (Князівство) Андорра. Така форма
правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення єпископа
Урхельського (Іспанія) і графа де Фуа (Франція), над нею був установлений
подвійний суверенітет Іспанії і Франції. У наш час від імені Іспанії правління
Андорри здійснює єпископ міста Сео-де-Урхеля, а від імені Франції –
президент цієї країни, який автоматично стає князем Андорри (до нього це
право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що став королем Франції,
Генріха IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні
повноваження. Згідно зі ст. 44 Конституції вони пов’язані зі «здійсненням
арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їх
діяльності». До 1993 року, перебувала під подвійним протекторатом, Андорра
сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і
епискому Урхельському – 460 песет, а також останньому данину в натурі – 12
голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували
посади французького й іспанського вікаріїв – представників президента
Франції і єпископа Урхельського.
Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в
1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році
– для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є
суверенним парламентським князівством, а фактично – республікою, тому що в
країні є законодавчий орган – однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після
Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним
прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів
проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськими
функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна
Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) міжнародних договорів
Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів, у т.ч. міністра
зовнішніх зв’язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі
поліцейські формування, що забезпечують охорону громадського порядку.
І хоча Андорра, що набула в 1993 році повного суверенітету, є членом
ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією договору саме глави
дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів) представляють
інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.
Князівство Монако – держава, розташована в південній Європі, на
узбережжі Середземного моря, оточена із суші територією Франції і фактично
перебуває під протекторатом цієї держави. Саме князівство, площа якого
становить лише 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, які злилися:
Монако, Монте-Карло і Кондаміна. Столиця князівства – місто Монако, у
якому мешкає 3 тис. чоловік (близько 10% населення країни), населення всієї
країни досягає 30 тис. чоловік, із яких лише 6 тис. є корінними жителями
країни – монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є
французька, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.
У минулому Монако перебувало під фактичним і юридичним
протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був
укладений франко-монегаський договір, за яким визнавалася політична
незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави князя
Монако була октрарована (дарована) перша конституція Монако – так званий
конституційний ордонанс. Проте у франко-монегаському договорі від 17 липня
1918 року знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до
договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і
суверенітету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні
відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між
двома урядами. Проте відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді
Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного
міністра.
Монако є конституційною монархією. Главою держави є представник
княжої династії Гримальді, який здійснює законодавчу владу разом із
Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які
обираються на 5 років шляхом загального, прямого і таємного голосування.
Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому
випадку, якщо виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого
або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією – ввійде до
її складу на правах територіальної автономії.
Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і
незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і
конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб’єктність цієї
країни реалізується Францією.
Сан-Марино – держава, розташована в північно-східній частині
Апеннінського півострова, в оточенні території Італії; має територію 61 кв. км.
Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість
санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином, в Італії, Франції та
США.
Сан-Марино – одна з найстаріших республік у Європі, заснована у 801
році, хоча перша згадка про «республіку Сан-Марино» з’являється тільки в
документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес)
виконують 2 рівноправних капітани-регенти, що обираються Великою
генеральною радою (парламентом) з її членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1
квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. До Державного
конгресу входять 10 міністрів, які одночасно є депутатами парламенту.
Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами 1906
року). З 1862 року Сан-Марино перебуває під протекторатом Італії (останній
договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет
республіки має обмежений характер: вона не має права збирати митні збори,
випускати повноцінні грошові знаки (перебуває в обігу італійська ліра, із 1972
року республіка чеканить з нумізматичною метою власну монету), вирощувати
тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй
території радіо- і телестанції, гральні будинки. За відмову від цих прав Сан-
Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. Сан-
Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни
найтіснішим чином пов’язана з економікою сусідньої держави.
У зовнішній політиці Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і
неприєднання (не бере участі у військових і економічних угрупованнях). Країна
бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу
європейського співробітництва в рамках СБСЄ – ОБСЄ, членом Ради Європи з
1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило до ООН.
Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суверенним утворенням.
Його виникненню передувало створення у XII столітті в Палестині духовно-
лицарського ордена іоаннітів (госпітальєрів). Початковою резиденцією ордену
був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці
XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на острів Мальта, де з 1530 до
1798 року функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року
після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.
Офіційною метою ордена є благочинність, він підтримує дипломатичні
відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком
стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має.
Тому суверенітет і міжнародна правосуб’єктність Мальтійського ордена є
правовою фікцією.