1. Поняття та зміст міжнародного права.

Міжнародне право– це система міжнародних принципів і норм, що створюються державами та іншими

суб’єктами міжнародного права, направлені на підтримання миру, безпеки і співробітництва.
ОЗНАКИ: договірне, владні відносини між державами, нема наддержавного примусу
Суб’єктна сфера дії: держави, міжнародні міжурядові організації, нації та народи, що борються за національне
визволення, та державоподібні утворення
Об'єктна сфера міжнародні відносини, які зачіпають інтереси держав чи міжнародного співтовариства
Просторова сфера всі відомі види територій (сухопутні, морські, повітряні, космічні).
Темпоральна сфера(дія в часі) не мають зворотної дії, окрім деяких винятків

2. Функції міжнародного права.

 Соціальна: забезпечення відносин між суб'єктами міжнародного права
 Юридична: визначення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права стосовно один одного, встановлення
статусу різних категорій суб'єктів, їх правосуб'єктності
 взаємодії з іншими управлінськими системами внутрішньодержавним правом, політикою, релігією, етикою)
 програмування розвитку міжнародних відносин
 гармонізації національних інтересів держав і їх інтересів з інтересами загальнолюдськими.
 попередження небажаного розвитку подій(конфілктів)
 інтернаціоналізації, інтеграції для розширення і поглиблення взаємозв'язку між державами
 Інформаційно-виховна

3. Система сучасного міжнародного права.

Система міжнародного права– це порядок розташування принципів і норм у логічній послідовності або за
предметом регулювання.
Структура багаторівнева: структура норми, компонентна структура на рівні інституту і галузі
Галузь міжнародного права – це сукупність норм і принципів, які регулюють якісно однорідну сферу
міжнародних відносин. Наприклад:
 право міжнародних договорів,
 право міжнародних організацій,
 право зовнішніх зносин,
 міжнародне морське право,
 міжнародне гуманітарне право,
 міжнародне кримінальне право,
 міжнародне право прав людини
Інститут міжнародного права – це система відокремлених норм у межах певної галузі міжнародного права,
що регулюють окрему групу взаємозалежних міжнародних відносин (інститут правонаступництва, інститут
міжнародно-правової відповідальності, інститут договірного права).
Норма міжнародного права – це правила поведінки суб’єктів міжнародного права, створені ними на основі їх
добровільного волевиявлення з метою урегулювання міжнародних міждержавних відносин у різних сферах
міжнародного співробітництва.
Норма складається з гіпотези і диспозиції
Класифікація норм:
За джерелами: договірні та звичаєві
За сферою дії:
універсальні — між усіма державами-членами світового співтовариства (норми, що містяться в Статуті ООН);
партикулярні, які діляться на:
 регіональні — закріплені в угодах між державами визначених географічних регіонів
 локальні —в угодах, укладеними групою держав усередині географічного регіону (в рамках зони (ЧЕС))
За юридичною силою:
імперативні — основні принципи міжнародного права; та диспозитивні
За змістом правил поведінки:
матеріальні — містять у собі права й обов'язки сторін;
процесуальні — регламентують діяльність Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН.
4. Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права
Міжнародне право є системою права, сутність якої полягає у неможливості примусити суб'єкта до
виконання норм, згоду на обов'язковість яких він не надав.
Доказом юридично обов'язкової сили міжнародного права є наявність такої імперативної норми, як принцип
добросовісного виконання зобов'язань, що витікають з принципів і норм міжнародного права.
Отже, на відміну від нац права, у міжнародному праві немає вищої влади за самих суб'єктів.
В доктрині є такі концепції: Концепція заперечення, Теорія «зовнішньодержавного права», Теорія
«самообмеження держав» Теорія основної норми.
Основні аргументи, що засвідчують юридично обов'язкову силу міжнародного права:
 Виконання норм міжнародного права забезпечується санкціями.
 Створення Міжнародного суду ООН. Хоча юрисдикція Суду поширюється тільки на спори
юридичного характеру, вона охоплює всі міжнародні спори. Таким чином, діяльність Суду
покликана забезпечити верховенство права у міжнародних відносинах.
 Принцип взаємності (держави дотримуються норм про імунітети і привілеї дипломатів, оскільки їхнє
недотримання спричинило б таку саму реакцію з боку інших держав)
 Держави дотримуються норм міжнародного права, щоб не опинитися в міжнародній ізоляції.
 Держави завжди, вчиняючи певні дії на міжнародній арені намагаються аргументувати їх з точки
зору міжнародного права(по суті виправдатись)
 Більшість конституцій містять посилання на норми міжнародного права

5. Теорії співвідношення міжнародного права з національним правом.

Є 2 теорії щодо співвідношення міжнародного і національного права: моністична та дуалістична.
Моністична теоріястверджує, що міжнародне і національне право - два елементи однієї цілісної системи. Є
дві течії: монізм з приматом національного права і монізм з приматом міжнародного права. Зараз непопулярна,
але її люблять тоталітарні держави аби доказати вищість своєї системи.
Дуалістична теорія тут дві правові системи, котрі розвиваються паралельно, тобто міжнародне право і
внутрішньодержавне право покликані регулювати різні групи суспільних відносин: міжнародне право -
міжнародні, а національне право - відносини між фізичними та юридичними особами. Дуалістична теорія
ближча до існуючої реальності, хоча і вона має ряд спірних моментів. Одним з таких є теза про те, що норми
двох правових систем не можуть вступати в конфлікт між собою, або про те, що такі системи є абсолютно
незалежними. Але нині починає домінувати думка, що міжнародне право є чужим для національного, однак
його норми в окремих випадках можуть застосовувати в національних правових системах. Проте в такому разі
вони діють лише з дозволу норм національного права.

6. Міжнародне публічне та міжнародне приватне право.

Розмежування між МПрП і МПП можна здійснювати на таких підставах:
 за суб'єктами: у МПП суб'єктами є держави і нації, що борються за незалежність, міжнародні організації, а
в МПрП - фізичні та юридичні особи.
 за предметом правового регулювання: у МПП - це міждержавні міжвладні відносини, а в МПрП -
міжнародні приватноправові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);
 за джерелами: міжнародний договір, міжнародний звичай у МПП, а також національне законодавство,
міжнародні договори та в МПрП;
 за методом правового регулювання: МПП - узгодження волі держав; МПрП - подолання колізій;
 за відповідальністю: МПП міжнародно-правова відповідальність, МПрП цивільно-правова;
 за сферою дії: МПП глобальна (охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного права), а в МПрП має
національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).
В системі МПрП існує колізійне право, яке є частиною міжнародного приватного права. Суб'єкти правовідносин
в рамках МПрП повинні визначити, який закон і якої країни буде діяти в конкретному відношенні. У МПП
відсутнє колізійне право. Тут суб'єкти міжнародних відносин беруть участь тільки в тих міжнародних угодах, в
яких вони зацікавлені.
спільні риси:
 МПрП і МПП виходять за рамки внутрішньодержавного права;

7. Міжнародне право та політика.

Зовнішня політика - поняття широке, бо включає зовнішньополітичний курс держави, зовнішньополітичні
доктрини, концепції, органи, які здійснюють зовнішньополітичні функції, і, головне - зовнішньополітичну
 діяльність, або зовнішньополітичну поведінку держави. Саме в процесі зовнішньополітичної діяльності
держав створюються і реалізується норми міжнародного права.
Взаємозв’язок зовнішньої політики і міжнародного права - оскільки міжнародне право функціонується в
рамках міжнародної системи і, тут же реалізується зовнішня політика держави, то їх співвідношення набуває
особливих рис. По суті, всі міжнародно-правові акти мають не тільки юридичний, але і політичний характер, а
породжені ними відносини є і політичними і правовими.
Дотримання і порушення норм міжнародного права виражається в зовнішньополітичних діях, а
відповідні рішення держави це зовнішньополітичні рішення. В результаті взаємодії зовнішньої політики
держав складаються міжнародні і політичні відносини, вимагаючи для свого регулювання адекватних,
політичних по своїй природі норм. Якщо все юридичне в міжнародній системі має політичну природу, то не
все політичне є юридичним, і, звичайно, не будь-яка зовнішньополітична поведінка держави є міжнародно-
правовою поведінкою.

8. Міжнародне право та мораль.

Є декілька підходів співвідношення моралі та міжнародного права.
Перший підхід представлений теоріями юридичного позитивізму та реалізму, автори яких скептично
ставляться до моральних цінностей як джерел права та обґрунтовують відмежування моралі від
права. Оскільки моральними аргументами часто зловживають, щоб приховати корисні політичні мотиви, а для
виправдання війни часто прикриваються інтересами людства та зверненням до загальнолюдських цінностей.
Представники другого підходу вбачають у міжнародному праві засіб для утвердження моральних
універсальних цінностей (людської гідності, добробуту людини або індивідуальній автономії), які мають бути
основою міжнародного права.
Третя група представлена соціологічним підходом. Вони наділили норми, що включають такі моральні
цінності, як людська гідність і норми у галузі прав людини в цілому, привілейованим статусом «світового
публічного порядку».
У межах соціологічного підходу актуальною є психологічна теорія міжнародного права. На думку Л.
Петражицького, головна відмінність між правом і мораллю полягає в тому, що моральні імпульси мають
суто імперативний характер, а право має імперативно-атрибутивний характер. Під «імперативністю»
вчений розуміє індивідуально-особистісне усвідомлення обов’язку, під «атрибутивністю» – усвідомлення
«свого права», яке виступає назовні, як вимога.

9. Міжнародне право та релігія.

Релігія може вплинути на міжнародне право через політику держав, суспільну свідомість, за допомогою їх
морального виховання. Впливаючи на мораль, релігія впливає і на право.
Дедалі більше стає міжнародних релігійних організацій і фондів, релігійних партій і рухів, діяльність яких
має міжнародний характер. Міжнародні релігійні організації розробляють і ухвалюють свої міжнародні угоди,
які повинні враховуватися світовою спільнотою й державами під час вироблення нових міжнародно-правових
стандартів із питань релігії
Християнство зробило великий внесок у розвиток міжнародного права: завдяки йому в міжнародно-правовій
системі з’явилися норми про заборону агресивної війни, гуманність під час ведення воєнних дій, про гідність
людини, уявлення про глобальне співтовариство як сім’ю націй тощо
Релігія та релігійні організації впливають на політику і право також і в наші часи. Більше чотирьох десятків
конституцій держав світу привілейоване становище закріплюють певної релігії. Перше місце як державна
релігія посідає іслам, який знаходить відбиття і в міжнародно-правових актах мусульманських держав.
Міжнародне право та релігія взаємодіють на різних рівнях:
 Міжнародне право визнає право на свободу віросповідання як основоположний принцип.
 Вплив релігійних цінностей на створення міжнародних правових норм
 Релігійні розбіжності можуть викликати конфлікти між різними державами або в межах однієї країни.
Міжнародне право відіграє важливу роль у регулюванні цих конфліктів шляхом встановлення правил про
захист прав людини, національної самовизначеності, запобігання етнічній та релігійній дискримінації тощо.
 Релігійні лідери та організації можуть впливати на розвиток міжнародного права та міжнародних відносин.
Вони можуть сприяти вирішенню конфліктів, просувати ідеї про справедливість та мир, а також залучатися
до глобальних ініціатив з питань прав людини, розвитку та гуманітарної допомоги.

10. Поняття та особливості основних принципів міжнародного права.

 Принципи міжнародного права – це керівні правила поведінки суб’єктів міжнародного права, що виникають
як результат спільної практики. Принципи міжнародного публічного права виконують 2 функції:
o сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;
o закріплюють нове, що з'являється в рамках міжнародних відносин, і так сприяють їхньому розвитку.
ОСОБЛИВОСТІ:
 є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;
 мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав;
 мають пріоритет стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;
 вони, як виняток, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що
виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків;
 тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних злочинів;
 можуть виступати основою для регулювання міждержавних відносин при відсутності прямого регулювання.

11. Принцип суверенної рівності держав.

Принцип суверенної рівності держав був проголошений Статутом ООН: «Організація заснована на принципі
суверенності всіх її членів» Зміст цього принципу розкривається в таких міжнародно-правових актах:
Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.
Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.
Зміст принципу суверенної рівності держав:
 кожна держава має право на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність;
 держава вільно вибирає і розвиває свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;
 самостійно встановлює свої закони та адміністративні правила;
 визначає і здійснює на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права;
 при необхідності змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю;
 держави мають право належати або не належати до міжнародних організацій, а також бути учасниками
союзних договорів;
 кожна держава має право на нейтралітет.

12. Принцип невтручання у внутрішні справи.

Закріплений Статутом ООН, без істотних змін цей принцип перенесений в Декларацію про принципи
міжнародного права і підтверджений та розвинутий у Заключному акті Наради безпеки і співробітництва в Європі.
Зміст принципу невтручання у внутрішні справи держав:
 утримуватися від будь-якого втручання, прямого або непрямого, індивідуального або колективного у
внутрішні або зовнішні справи, що є внутрішньою компетенцією іншої держави;
 утримуватися від будь-якої форми збройного втручання або погрози такого втручання проти іншої держави;
 утриматися від будь-якої іншої дії, воєнної або політичної, економічного або іншого примусу підкорити своїм
власним інтересам здійснення іншою державою прав, властивих її суверенітету;
 утримуватися від надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності або підривний чи інший
діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави.
Принцип невтручання у внутрішні справи не поширюється на випадки, передбачені Статутом ООН, зокрема
якщо Рада Безпеки ООН вирішить, що наявна ситуація вимагає застосування примусових заходів для
підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки.

13. Принцип незастосування сили чи погрози силою.

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. встановлює основні зобов’язання для держав а
також для інших суб’єктів міжнародного права.
Зміст принципу:
 агресивна війна є злочином проти миру, що тягне відповідальність за нормами міжнародного права;
 держави зобов’язані утримуватися від пропаганди агресивних війн;
 кожна держава зобов’язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення
державних кордонів іншої держави або в якості засобу вирішення міжнародних суперечок;
 кожна держава зобов’язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення
міжнародних демаркаційних ліній;
 держави зобов’язані утримуватися від актів репресалій, пов’язаних із застосуванням сили;
 кожна держава зобов’язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх
прав на самовизначення, свободу і незалежність;
 кожна держава зобов’язана утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або
озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави;
 кожна держава зобов’язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах
громадянської війни або терористичних актів в іншій державі.
Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій завжди буде неповним сучасне міжнародне право у
Статуті ООН чітко визначає всі випадки можливого правомірного застосування сили:
 застосування збройної сили з метою самооборони
 застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії

14. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів.

Зміст принципу мірного врегулювання міжнародних спорів:
 держави вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі
міжнародний мир і безпеку;
 розв’язання спорів здійснювати шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення,
арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами на
свій вибір;
 як що сторони використали всі вищезгадані мирні засоби, але не досягли згоди вони повинні прагнути до
врегулювання суперечки шляхом інших узгоджених між ними мирних засобів;
 держави, що є сторонами міжнародного спору, а також інші держави повинні утримуватися від будь-яких
дій, що можуть загострити конфлікт і поставити під загрозу міжнародний мир та безпеку;
 міжнародні суперечки вирішуються на основі суверенної рівності держав і у відповідності до принципу
вільного вибору засобів.
Відповідно до Статуту ООН Організація може застосовувати відповідну процедуру для врегулювання
міжнародних спорів. Рада Безпеки ООН у разі виникнення спору або ситуації уповноважена «рекомендувати
належну процедуру або методи врегулювання», зважаючи на процедуру, яка вже була прийнята сторонами.
Спори правового характеру повинні, за загальним правилом, передаватися сторонами в Міжнародний суд ООН.

15. Принцип рівноправності та самовизначення народів.

Закріплений в Статуті ООН, де вказано, що ООН буде «розвивати дружні відносини між націями на основі
поваги принципу рівноправності і самовизначення народів...».
У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. дається таке тлумачення: «У силу принципу
рівноправності і самовизначення народів, закріпленого в Статуті, усі народи мають право вільно визначати
без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний
розвиток, і кожна держава зобов’язана шанувати це право відповідно до положень Статуту».
Зміст принципу самовизначення народів
 обов’язок держави поважати рівність народів і націй;
 поважати право самостійно розпоряджатися власною долею;
 право народів жити в умовах повної свободи;
 право народу визначати, коли захочуть і як захочуть, свій внутрішній і зовнішньополітичний статус;
 право кожного народу, нації вільно розпоряджатись своїми природними багатствами і ресурсами;
 право просити та отримувати підтримку відповідно до цілей та принципів Статуту ООН, у разі
позбавлення їх права на самовизначення насильницьким шляхом.

16. Принцип співробітництва.

Закріплений в Статуті ООН, а зміст цього принципу розкривається цих міжнародно-правових актах:
Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.
Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.
Зміст принципу співробітництва держав:
 обов’язок держав «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні народних проблем економічного,
соціального, культурного і гуманітарного характеру»
 розвивати співробітництво між державами; у всіх галузях відповідно до цілей і принципів Статуту ООН;
 співробітництво здійснюється на засадах рівності, співпраці, взаєморозуміння і довіри розвиваючи дружня
і добросусідські відносини між собою;
 прагнути до розширення свого співробітництва, розвивати більш тісні взаємовідносини на благо народу
 звільнення від дискримінації
 загальний добробут народів
У сучасному міжнародному праві існує поняття саме обов’язку держав до співробітництва між собою і з ООН.
До 1945 р. співробітництво між державами 22 залежало від їх доброї волі, але з прийняттям Статуту ООН у
міжнародну практику і увійшов саме принцип співробітництва держав.

17. Принцип добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом.

Цей принцип закріплено в пункті 2 ст. 2 Статуту ООН: «всі члени Організації Об´єднаних Націй
добросовісно виконують взяті на себе за цим Статутом зобов´язання, щоб забезпечити їм всім у
сукупності права і переваги, які випливають із належності до складу членів Організації».
Може застосовуватись до всіх суб´єктів міжнародного права, а також до всіх видів міжнародних зобов´язань
Міжнародними документами, крім Статуту ООН, у якому закріплено цей принцип, є Віденська конвенція
про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами та
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Віденська конвенція про
право міжнародних договорів передбачає, що «Кожний чинний міжнародний договір є обов´язковим для його
учасників і повинен ними добросовісно виконуватися» та встановлюється, що «Учасник не може посилатися
на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Це правило
спрямовано на заборону односторонньої довільної відмови від виконання зобов´язань за договором.
Відповідно до Статуту ООН для держав переважними є зобов´язання за цим Статутом, тобто якщо існують
суперечності між статутними зобов´язаннями та зобов´язаннями за іншими міжнародними договорами,
виконуватися повинні перші.
Принцип добросовісного виконання зобов´язань за міжнародним правом знайшов закріплення і в Декларації
про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами
відповідно до Статуту ООН 1970 р. і Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.
Виходячи зі змісту принципу добросовісного виконання зобов´язань за міжнародним правом, можемо
визначити такі зобов’язання суб’єктів міжнародного права:
1) Кожна держава зобов´язана добросовісно виконувати свої зобов´язання:
 за Статутом ООН;
 відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;
 за міжнародними договорами, які дійсні відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;
2) у разі суперечностей між зобов´язаннями за міжнародними договорами і зобов´язаннями як членів ООН за
його Статутом, перевага надається статутним зобов´язанням;
3) кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, в тому числі і такі, як установлення власних законів і
адміністративних правил, повинна забезпечити, щоб такі закони і адміністративні правила, так само, як і
практика і політика їх застосування, відповідали її зобов´язанням за міжнародним правом.

18. Принцип територіальної цілісності держав.

Принцип територіальної цілісності концептуально бере свій початок з доктрини (володій тим, що маєш).
Спочатку виник як регіональний, став загальновизнаним принципом сучасного міжнародного права.
У міжнародному праві принцип територіальної цілісності вперше був закріплений у Статуті Ліги Націй,
члени якої зобов´язувалися поважати й захищати від зовнішнього нападу територіальну цілісність і
політичну незалежність учасників цієї організації. Пізніше він був затверджений з ухваленням Статуту
ООН у 1945 р., хоча сам Статут ООН формулює цей принцип через заборону погрози силою або її
застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої
держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями ООН.
У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., держави затвердили на універсальному рівні основні
елементи принципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам принцип):
 обов´язок держави утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на порушення національної єдності і
територіальної цілісності будь-якої держави;
 територія держави не повинна бути об´єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в
порушення Статуту ООН;
 територія держави не повинна бути об´єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою або її
застосування;
 територіальні набуття, отримані через силу або погрозу її застосуванням, не повинні визнаватись.
 Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі містить таке формулювання:
 Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав- учасниць.
 Відповідно до цього вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами
Статуту Організації Об´єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності
будь-якої держави-учасниці, зокрема від будь-яких таких дій, що являють собою застосування сили або
погрозу силою.
 Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на
об´єкт військової окупації, або інших безпосередніх чи опосередкованих заходів застосування сили в
порушення міжнародного права або на об´єкт набуття за допомогою таких заходів чи погрози їх здійсненням.
 Жодна окупація або набуття такого типу не будуть визнаватися законними
Принцип територіальної цілісності покладає на суб’єктів міжнародного права зобов’язання
утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями і принципами Статуту ООН, стосовно:
 територіальної цілісності;
 політичної незалежності;
 єдності будь-якої держави;
 перетворення території на об´єкт воєнної окупації;
 погрози перетворенням території в об´єкт набуття прямо або опосередковано, застосовуючи силу в
порушення міжнародного права.

19. Принцип непорушності державних кордонів.

Суть полягає в тому, що держави зобов´язані дотримуватися існуючого режиму кордонів. Не дозволяється
довільно переміщувати лінію кордону на місцевості, не допускається його незаконний перетин. Водночас
держави мають право здійснювати контроль за перетином кордону людьми і транспортними засобами.
Незаконні в´їзд, виїзд і перехід кордону та переміщення товарів і цінностей караються залежно від
внутрішнього права держави у кримінальному або адміністративному порядку. Якщо державна межа
порушується іноземним військовим кораблем або прикордонним загоном, можуть бути вжиті заходи щодо
припинення порушення або заявлено протест іноземній державі.
Принцип непорушності кордонів означає обов´язок держав поважати встановлені у відповідності до
міжнародного права межі кожної іноземної держави. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в
Європі 1975 р. міститься зобов´язання держав-учасників утримуватися від будь-яких зазіхань на кордони один
одного та кордони всіх країн Європи. Визнання кордонів вважається відмовою від будь-яких
територіальних домагань країн Європи. Зміна меж може здійснюватись лише у відповідності до
міжнародного права.
Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. не можна посилатися на
докорінну зміну обставин як на підставу припинення договору, якщо цей договір установлює межі.
Принцип непорушності кордонів є тісно взаємопов´язаним із принципом територіальної цілісності. Кордони є
священними і недоторканними. Силове порушення, одностороння зміна кордону є недопустимими. У цьому
полягає запорука міжнародного миру та безпеки.
Виходячи зі змісту принципу непорушності кордонів, можна визначити такі зобов’язання суб’єктів
міжнародного права:
 визнавати існуючі кордони як юридично встановлені відповідно до міжнародного права;
 визнавати непорушність кордонів усіх держав;
 відмовлятись від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або
всієї території будь-якої держави на цей момент і в майбутньому;
 змінювати свої кордони лише за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.

20. Принцип поваги до прав людини та основних свобод.

Формування принципу поваги до прав людини й основних свобод безпосередньо пов´язується з Лігою Націй
та ООН, діяльність яких заклала підвалини для подальшого формування міжнародно-правової та інституційної
основи в цій сфері.
Колосальні втрати і трагедії, яких зазнало людство в Другій світовій війні, призвели до того, що в преамбулі
Статуту ООН зазначено «знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи,
в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй...» Однією з цілей ООН є
міжнародна співпраця в гуманітарній сфері, а також «у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й
основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії.»
 У статті 55 Статуту ООН проголошується, що «з метою створення умов стабільності і благополуччя,
необхідних для мирних і дружніх відносин між націями... Організація Об´єднаних Націй сприяє загальному
поважанню і дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії».
У розвиток положень Статуту ООН щодо захисту прав людини й основних свобод міжнародне співтовариство
розробило й ухвалило Хартію (Білль) про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини
1948 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права 1966 р. та Додаткових протоколів до них.
У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. був закріплений як самостійний принцип
поваги до прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії та переконань. У ній,
зокрема, проголошується: «Держави-учасниці заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне забезпечення
громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які випливають із
гідності, властивої людській особі, і є важливими для її вільного і повного розвитку».
Аналіз вищезгаданих міжнародно-правових актів дозволяє виділити такі основні зобов’язання суб’єктів
міжнародного права:
o визнання гідності, властивої всім членам людського суспільства, а також їх рівних і невід´ємних прав є
основою свободи, справедливості і всеосяжного миру;
o кожна держава зобов´язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальному поважанню і дотриманню
прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;
o права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок,
людина не буде змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і диктатури;
o держава зобов´язана шанувати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її юрисдикції, права і
свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якого розрізнення щодо раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження тощо;
o держава зобов´язана вживати законодавчих та інших заходів, необхідних для забезпечення загальновизнаних
прав людини;
o держава зобов´язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушено, ефективні засоби правового захисту;
o держава зобов´язана забезпечити право людини знати свої права й діяти відповідно до них.

21. Поняття та види джерел міжнародного права.

Термін «джерела права» є у двох значеннях - матеріальному і формальному.
Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Формальні
джерелаправа найбільше цікавлять правознавців - це ті форми, в яких знаходять своє вираження норми права.
Лише формальні джерела права є юридичною категорією і є предметом вивчення юридичних наук, у тому числі
й міжнародного права. Отже, під терміном «джерела міжнародного права» слід розуміти форми
зовнішнього вираження міжнародно-правової норми.
Джерела міжнародного права відрізняються від джерел національного права:
 норми міжнародного права встановлюються його суб´єктами шляхом укладення міжнародних угод між ними,
що виражають їх узгоджену спільну волю, саме тому такі міжнародні угоди і є джерелами міжнародно-
правових норм; це свідчить про те, що правотворчість у міжнародному праві здійснюється «по горизонталі»,
тобто між рівноправними суб´єктами, тоді як у національному праві існує «вертикальний» порядок
правотворчості - зверху вниз.
 суб´єктивному праву суб´єктів, передбачених нормами міжнародного права, завжди протистоять юридичні
зобов´язання інших суб´єктів міжнародного права, тоді як у національному праві така ситуація зустрічається
не дуже часто.
Міжнародно-правові акти не містять вичерпного переліку джерел. Орієнтовний перелік джерел, який багатьма
науковцями сприймається як список джерел міжнародного права, міститься у статті 38 Статуту Міжнародного
суду ООН, яка передбачає, що «Суд, який зобов´язаний вирішувати передані йому спори на підставі
міжнародного права, застосовує:
 міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, визнані державами, що спорять;
 міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;
 загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
 судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй як допоміжний
засіб для визначення правових норм
Під загальними міжнародними конвенціями розуміються договори, в яких беруть чи можуть брати участь
усі держави і які містять норми, обов´язкові для всього міжнародного співтовариства, тобто норми загального
міжнародного права. До спеціальних належать договори з обмеженою кількістю учасників, для яких є
 обов´язковими положення цих договорів. Міжнародним звичаєм може стати таке правило поведінки суб´єктів
міжнародного права, яке утворилося в результаті повторюваних однорідних дій і визнається як правова норма.
Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання
й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових
установ; норми "м'якого" права, односторонні акти та інші акти.
Класифікація джерел:
 Матеріальні(декларації, конвенції) і нематеріальні(звичай)
 Кодифіковані та некодивфіковані
 Універсальні та локальні
 Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони
виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх
зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права

22. Міжнародний договір, як основне джерело міжнародного права.

Міжнародний договір — це письмова угода, що регулюється міжнародним правом, укладена між двома або
декількома суб'єктами міжнародного права.
 Міжнародний договір може бути складений у вигляді одного чи декількох документів.
 Договір складається або на мовах усіх договірних сторін, або на одній чи декількох узгоджених між ними мовах.
 Договори, укладені в рамках міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій.
 Договори мають різні назви, починаючи з конвенції, пактів, актів, хартій аж до статутів і декларацій, та угоди.
 Сторони, які не підписали і не ратифікували конкретного договору, не є зв'язані його положеннями.
 Договори є нормативними домовленостями, що окреслюють принципи розвитку, яких необхідно
дотримуватися. Прикладом таких договорів може бути Статут ООН або Конвенція про запобігання злочину
геноциду і покарання за нього 1948 р. Міжнародні договори можуть мати установчий характер, оскільки вони
фіксують факт утворення міжнародної організації й виступають їхніми «конституціями».
Міжнародний договір характеризується як основне джерело міжнародного права завдяки трьом обставинам.
Договірна форма дозволяє досить чітко сформулювати правочини і зобов´язання сторін, що сприяє
тлумаченню та застосуванню договірних норм.
Договірним регулюванням охоплено нині всі без винятку галузі міжнародних відносин, держави послідовно
замінюють звичаї договорами.
Договори найкращим чином забезпечують узгодження та взаємодію міжнародних норм і норм
внутрішньодержавного законодавства.
●ЗНАЧЕННЯ ДОГОВОРІВ●
–договори в заново створених нормах регулюють такі відносини, які не врегульовані звичаєвим
міжнародним правом. Лише міжнародним договором можна врегулювати процес виникнення нових
міжнародних відносин у відповідній сфері.
– Важливою якістю договорів є стабільність їх норм, які впродовж тривалого терміну дії забезпечують велику
передбачуваність у поведінці учасників,
– чітка визначеність договірних норм полегшує їхнє застосування та забезпечує контроль за їх виконанням.
– Особлива державно-правова процедура оформлення згоди на обов'язковість договору у формі ратифікації,
підписання надає договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері, полегшує їх
взаємодію з національним правом

23. Міжнародно-правовий звичай.

Міжнародно-правовий звичай — це правило поведінки, що склалося у міжнародній практиці, за яким суб’єкти
міжнародного права визнають характер юридично обов’язкових норм. (є джерелом міжнародного права)
Потрібна згода всіх членів міжнародного співтовариства щодо основних елементів, наявність котрих є
необхідна для констатації звичаєвих норм міжнародного права:
 Наявність практики
 Визнання практики у вигляді правової норми
Практика держав, яка формує міжнародний звичай, складається внаслідок взаємодії домагань, які
висувають держави у міжнародній сфері, та є результатом їх міжнародно-правової позиції з конкретних
проблем, а також їх активної чи пасивної реакції на ці домагання з боку інших держав. Тривалість такої
практики завжди була принциповим питанням, але коли йдеться про звичаї, то не тривалість, а розумність
їх існування повинна слугувати визначальним фактором. Час, який необхідний для створення звичаю, залежить
від конкретних обставин і може змінюватися, крім тривалості практики, також потрібно звертати увагу на її
 загальність і правомірність
●ЗВИЧАЙ vs ЗВИЧКА●
Від міжнародного звичаю треба відрізняти міжнародну звичку як правило поведінки держав, що
використовується ними у взаємовідносинах, стосовно якого вони не визнають обов'язкової юридичної сили.
Порушення міжнародної звички розглядається як недружній акт. До міжнародних звичок відносять, наприклад,
правила міжнародної ввічливості, зокрема, правила дипломатичного етикету чи дипломатичного протоколу.
●ВИДИ ЗВИЧАЄВИХ НОРМ●
 – можна виокремити два види звичаєвих норм.
 Перші - неписане правило, що склалося у практиці, за яким суб'єкти визнають юридичну силу.
 Інші також вважають неписаними, однак створюють їх не внаслідок тривалої практики, а через визнання
декількох або навіть одного попереднього акту. (наприклад: резолюція Генеральної Асамблеї ООН може
слугувати доказом існування та змісту звичаєвих норм міжнародного права)
●ХАРАКТЕРИСТИКА ЗВИЧАЮ●
 характерна відносна нечіткість нормативного змісту
 де є відсутнє договірне регулювання, незамінним інструментом стає міжнародний звичай.
 норма може бути створена практикою незначної кількості держав (з космічного права), але може бути
визнана як правова норма всіма державами.
 Здебільшого міжнародний звичай веде до створення норм універсального характеру.
 звичай виступає первинним джерелом регулювання у тих випадках, коли через певні обставини держави
взагалі не закріплюють свої зобов'язання у зазначеній сфері відносин у договірній формі.
 дії принцип «мовчазної згоди», але якщо окрема держава не згідна зі звичаєвою нормою, котру приймає
більшість, відповідно, вона повинна наполегливо та послідовно висловлювати свій протест.
 Припинення звичаєвої норми загального міжнародного права можливе зі згоди міжнародного
співтовариства загалом. Причому застереження до звичаєвої норми міжнародного права не допускаються.

24. Загальні принципи права, як джерело міжнародного права.

Загальні принципи права - це загальні юридичні правила, котрі використовують при застосуванні конкретних
правових норм, що визначають права й обов'язки суб'єктів права.
– якщо не існує норм права, котрі б регулювали відповідну проблему ні з позиції нормативно-правових актів
держави, ні судового прецеденту → за таких обставин використовуються загальні принципи права, які
випливають з ідеї справедливості, рівності чи з огляду суспільної безпеки.
– Статут Міжнародного суду ООН як джерело міжнародного права виокремлює "загальні принципи права,
визнані цивілізованими націями. Вони покликані усунути прогалини, котрі можуть виникати у
міжнародному праві.
Джерелами міжнародного права є ЛИШЕ такі принципи права, які є загальними як для національних
правових систем, так і для системи міжнародного права. Наявність загальних принципів, котрі властиві
лише національним правовим системам, ще не означає, що вони вже перетворилися у загальні принципи в
міжнародному праві.
ПРИКЛАДИ ЗАГАЛЬНИХ ПРИНЦИПІВ
 питання вирішене судом, а тому не може бути розглянуте цим же судом або судом паралельної юрисдикції
 ніхто не може передати іншому більше прав, ніж він сам має
 тягар доказів покладається на сторону, яка висунула позов
 порушення права не створює права
Міжнародний Суд ООН жодного разу не обґрунтовував свої рішення загальними принципами
міжнародного права. У низці випадків ці принципи застосовувалися без згадування їх як загальних
принципів права.

25. Рішення міжнародних судів, як допоміжне джерело міжнародного права.

Згідно зі змістом ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, судові рішення повинні бути допоміжним джерелом
встановлення норм права, а не фактичним їх джерелом, вони можуть мати велике значення. Із тексту цієї статті
випливає, що, по-перше, йдеться про судові рішення самого Міжнародного суду ООН, оскільки, згідно зі ст. 59
Статуту, рішення Суду є обов'язковим лише для сторін, що беруть участь у справі, й, по-друге, таке рішення не
повинно змінювати або доповнювати чинне міжнародне право.
Але як, наприклад, судді в Англії творять право у процесі його інтерпретації, так і судді Міжнародного суду ООН
інколи роблять дещо більше, ніж виключно "кваліфікують норми права". Одним із найвідоміших прикладів
такого прогресу було рішення у справі Британсько-Норвезького спору щодо рибальства, яке встановлювало
критерії визначення ліній, від яких відраховується ширина територіального моря. Ці критерії в подальшому
були прийняті до уваги у Женевській конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р
Необхідно зауважити, що джерелом міжнародного права є не лише рішення Міжнародного суду ООН, а й
рішення інших міжнародних чи регіональних судів (наприклад, Міжнародного кримінального суду,
Європейського суду з прав людини)

26. Наукова доктрина, як допоміжне джерело міжнародного права.

Про спеціалістів в публічному праві говориться і у статті 38 Статуту Міжнародного Суду Організації
Об’єднаннях Націй. Дана норма вказує, що суд зобов’язаний вирішувати спори на основі міжнародного права
і застосовувати доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з проблем публічного права як допоміжного
засобу для визначення правових норм. Поряд з тим, як свідчить практика, жодного разу Міжнародний Суд
Організації Об’єднаннях Націй у своїх рішеннях не посилався на доктрину міжнародного права.
Тлумачення цієї норми Статуту дозволяє стверджувати, що доктриною, яка є допоміжним джерелом
міжнародного права, можуть вважатися висловлювання далеко не всіх фахівців з міжнародного права.
Допоміжним джерелом міжнародного права повинні вважатися теоретичні розробки, визнані на офіційному
рівні (експертні висновки вчених, їх офіційні відповіді на запити судових та інших компетентних органів).
При цьому необхідно враховувати, що у всіх цивілізованих державах існує право розбіжностей - право вчених
вільно висловлювати і відстоювати найрізноманітніші позиції з будь-яких юридичних проблем. Якщо суди
користуються доктриною як допоміжним джерелом права, то вибір тієї чи іншої наукової концепції
здійснюється на основі суддівського розсуду.
У Статуті підкреслюється вимога справедливого географічного представництва - "доктрина ... фахівців ...
різних націй". В даний час найсерйозніші доктринальні розробки в галузі міжнародного права здійснюються
в рамках Інституту міжнародного права та Комісії міжнародного права.

27. Роль рішень міжнародних організацій у створення міжнародно-правових норм.

Рішення міжнародних органів та організацій часто називають «м´яким» міжнародним правом, бо суб'єкти:
 можуть не мати первинного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають документу
відповідної форми. Про відсутність наміру укласти договір можуть свідчити відсутність у документі
преамбули, заключних положень із вказівкою на аутентичність текстів, норми про реєстрацію документу в
Секретаріаті ООН, положень про строк дії, порядок припинення тощо.
 або ж не хочуть встановлювати для себе чіткі права й обов'язки, проте прагнуть письмово зафіксувати
певний рівень відносин, що склалися між ними.
До актів «м'якого» права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в
Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи ОБСЄ, Рамочний Документ «Партнерство заради
миру», Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.
У міжнародній доктрині щодо основ для правотворчого процесу міжнародної організації є 2 позиції. Одні
думають, що міжнародна організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у випадку, якщо
про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотворчий потенціал
міжнародної організації повинний базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна
організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися ними.
Звідси для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак:
 правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на
прогресивний розвиток міжнародного права;
 правотворчість в повному обсязі властива лише міжнар організаціям, що мають міжнар правосуб’єктність;
 міжнародні організації мають обсяг і напрямки правотворчості, як це передбачено в їх установчих актах.

28. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права.

Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнар-правових норм, здійснювана
суб'єктами міжнародного права.
Кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:
 установлення точного змісту і чіткого формулювання вже існуючих і діючих принципів і норм міжнародного
права в певній сфері відносин між державами;
 зміни або перегляду застарілих норм;
 розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу, актуальних потреб
міжнародних відносин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем людської цивілізації;
 закріплення у вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті або в ряді актів.
У науковій літературі зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Однак
міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим
процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виступає в якості міждержавної діяльності.
Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер.
Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить
положення про те, що «Генеральна Асамблея ООН організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)
заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації».
Прикладом кодифікації є ухвалення Конвенції ООН з морського права 1982 р., у межах якої об´єднано в
єдиний узгоджений документ чинні норми Женевських конвенцій з морського права 1958 р.; там отримали
договірне закріплення звичаєві норми, були розроблені нові положення, а саме режим виключної економічної
зони, режим «району» та його ресурсів, порядок морських наукових досліджень.

29. Поняття і види суб’єктів міжнародного права.

Суб’єкт міжнародного права – це носій певних міжнародних прав і обов’язків, що виникають відповідно
до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.
Суб'єктами міжнародного права є:
 держави;
 народи (нації), що борються за незалежність;
 міжнародні організації;
 державоподібні утворення.
Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.
Правоздатність - здатність мати суб'єктивні права і нести юр обов'язки. Нею володіють держави з моменту
створення; нації і народності, що борються за національну незалежність - із моменту визнання; міжнародні
міжурядові організації - із моменту вступу документів про їхнє заснування в силу; фізособи - при настанні
ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах.
Дієздатність - самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків.
Деліктоздатність - здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.
Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта:
 право виступати на міжнародній арені від свого імені;
 право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права;
 право брати участь у створенні норм міжнародного права;
 врегулювання поведінки суб'єкта нормами міжнародного права;
 визнання суб'єкта міжнародного права в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права
Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність.
Загальна правосуб'єктність – це здатність певних осіб виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Цим
володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення.
Галузева правосуб'єктність – це здатність суб'єктів виступати в якості учасників у певній сфері
міждержавних відносин. Такою правосуб’єктністю володіють міжнародні міжурядові організації.
Спеціальна правосуб'єктність – це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках
окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і
міжнародні неурядові організації.
Види суб'єктів міжнародного права:
- основні (первинні) – держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення
власної національної держави.
- похідні (вторинні) – міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення
Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної
правоздатності залежить від наміру і бажання їхніх створювачів – держав-фундаторів, що наділяють їх правом
виступати в міждержавних відносинах від власного імені.
Дестинатори - це особи, які не володіють усіма елементами міжнародної правосуб'єктності, але можуть
брати участь в окремих правовідносинах, урегульованих нормами міжнародного права. Проте, як правило,
така участь не є безпосередньою, а опосередковується яким-небудь іншим суб'єктом міжнародного права. Так,
фізична особа бере участь у міжнародних правовідносинах за посередництвом держави, хоча, як виняток,
можлива безпосередня участь. Найчастіше зазначається, що дестинатори не беруть участі у створенні норм
міжнародного права. До дестинаторів варто віднести фізичних та юридичних осіб.
 30. Держава, як суб’єкт міжнародного права.
Держави – основні суб'єкти міжнародного права.
Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, це означає повну самостійність і
незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.
До елементів суверенітету держави належать:
 територіальна цілісність, котра означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її
вищих органів державної влади або її народу;
 територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави;
 нероздільність державної влади, що включає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади,
що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження;
 незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на
міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.
Якщо державу обмежено в суверенітеті, то вона обмежується й в міжнародній правосуб'єктності.
Держава являє собою сполучення трьох елементів:
а) визначеної території;
б) населення, на ній проживаючого;
в)організації публічної влади.
Розрізняють прості і складні держави.
Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком
підпорядковані органи влади на місцях.
Складні держави являють собою об'єднання декількох територіальних одиниць, що користуються певною
політико-правовою самостійністю (деякими суверенними властивостями).
●Суверенітет●
– виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. – на
нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього.
– ніким не може бути обмежений, крім самої держави.
– принципи суверенітету:
Рівність (ніяка з держав не може нав’язувати свою волю іншій державі)
Незалежність (можливість вирішувати усі питання внутрішнього та зовнішнього життя без впливу на цей
процес інших суб'єктів)
мирне співіснування (недотримання цього принципу завжди порушує суверенітет держави, оскільки позбавляє
іншу державу можливості незалежно здійснювати управління своєю територією)

31. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій.

Суб'єктами міжнародного права визнають виключно міжурядові організації, тобто такі, які створені державами.
Питання про визнання суб'єктами міжнародного права міжнародних неурядових організацій і надалі
залишається спірним.
●Характеристика міжнародних організацій●
 є вторинними (ПОХІДНИМИ) суб'єктами міжнародного права
 міжнародна правосуб'єктність є похідною від правосуб'єктності держав. (характерна ГАЛУЗЕВА
ПРАВОСУБЄКУТНІСТЬ — виступати в якості учасника У ПЕВНІЙ СФЕРІ МІЖН ВІДНОСИН)
 засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші суб'єкти
міжнародного права;
 наявність постійно діючих органів
 не мають суверенітету і своєї території
 вперше організацію було визнано суб’єктом після Другої світової війни.
 Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в
установчих документах. Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна
робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:
o права на привілеї та імунітети;
o права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з
державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права;
o права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;
o обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.
 o Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та
деякі її спеціалізовані установи.
●Міжнародні Неурядові організації●
 – утворюються юридичними та фізичними особами.
 – не наділені правом укладати міжнародні угоди.
 Не володіє якісною характеристикою статусу суб’єкта міжнар правовідносин, що виражає його здатність
самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам МП та володіти міжнар
правами і обов’язками
☼ КРИТЕРІЇ ☼
– мати некомерційний характер. В ООН некомерційний характер мається на увазі у силу вимоги про
фінансування організації самими членами чи добровільними внесками.
– не повинна використовувати чи пропагувати насильницькі методи.
– не повинна приймати участь у політиці з метою досягнення влади.
Основними правами ММУО:
 право брати участь у створенні міжнародно-правових норм;
 право органів організації користуватися певними владними повноваженнями, у тому числі право на
прийняття рішень, обов'язкових для виконання;
 право користуватися привілеями й імунітетами, наданими як організації, так і її співробітникам;
 право розглядати спори між учасниками, або і з державами, що не беруть участь у даній організації.

32. Державоподібні утворення, як суб’єкти міжнародного права.

Державоподібне утворення - це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-
територіальна одиниця (Ватикан, Мальтійський орден).
●Характеристика державоподібних утворень●
– як і міжнародні організації, є вторинним (ПОХІДНИМ) суб'єктом міжнародного права.
– не мають суверенітету і створюються державами, які визначають їхній статус і обсяг правосуб'єктності.
– можуть вступали лише в ті відносини, які передбачені документами про їхнє заснування.
ↆ Особливості:
– незалежність та самоуправління,
– визначення їх статусу на основі угоди, яка виконує роль основного закону,
– гарантії збереження їх статусу з боку держав або міжнародних організацій,
– наявність угоди з державою, на території якої воно знаходиться,
– особливий, визначений міжнародною угодою порядок здійснення зовнішніх зносин.
– нейтральний статус такого утворення або він узагалі оголошувався демілітаризованою зоною.
– Як правило, державоподібні утворення з'являлися за угодою двох і більше держав, які не могли вирішити
питання про приналежність певної території.
Мальтійський орден
державоподібне утворення, що знаходиться на території Італії, яка визнає існування Мальтійського ордену на
своїй території як суверенної держави.
∟глава ордену - великий магістр,
∟глава виконавчої влади - канцлер.
∟Має близько десяти тисяч підданих.
– підтримує дипломатичні відносини з 81 державою.
– має статус спостерігача при ООН та декількох інших міжнародних організаціях.
На відміну від більшості суб'єктів, його правосуб'єктність виводять не з прав і обов'язків, якими він володіє,
а з міжнародного звичаю, відповідно до якого Мальтійський орден має статус суб'єкта міжнародного права.
Ні своєї території, за винятком Мальтійського палацу на одній з вулиць Рима та стародавнього особняка на
території Мальти, ні свого населення Орден не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб’єктність
Мальтійського ордена є правовою фікцією.
Ватикан
– місто-держава, розмішене на території Рима.
– столиця і адміністративний центр Римської католицької церкви і резиденція її глави.
– сучасний правовий статус Ватикану встановлено у 1929 р. на основі Лютеранської угоди між Святішим
престолом та Італією. Тепер цей договір замінив конкордат 1984 р.
– підтримує дипломатичні зносини з багатьма державами,
– володіє статусом спостерігача в ООН.
 – учасник багатьох універсальних міжнародних договорів, особливо тих, які стосуються захисту прав людини.
– Територія Ватикану вважається іноземною для Італії, тому тут не поширюється кримінальна й
адміністративна юрисдикція цієї держави.
– Представники Ватикану володіють статусом, аналогічним статусу дипломата.
 Громадянство у Ватикані не переходить за спадком і не може бути набуто внаслідок народження у місті. Воно
може бути отримано лише на основі служіння Святому Престолу. Але якщо особа перестає бути громадянином
Ватикану і не має громадянства будь-якої іншої держави, йому надається італійське громадянство.
 Обраному кардиналами по життєво Папі, належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади

33. Міжнародна правосуб’єктність народів, які борються за самовизначення.

І хоча народи та нації, що борються за незалежність, є первинними суб'єктами міжнародного права, їх
міжнародна правосуб'єктність до цього часу оспорюється деякими авторами.
Суб'єктами міжнародного права є народи (нації), що знаходяться в колоніальній залежності від метрополії,
але що борються за незалежність і створення суверенної держави шляхом реалізації права на самовизначення.
(ПРЕДСТАВЛЕНІ В ООН В ЯКОСТІ СПОСТЕРІГАЧІВ!!!)
Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна:
- знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;
- мати в наявності військові формування;
- мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із
населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;
- бути визнана певним чином міжнародними структурами
Міжнародною правосуб’єктністю володіють не всі народи та нації, а лише ті , що борються за створення
власної держави. Тепер міжнародна правосуб'єктність народів та націй, що борються за незалежність,
визнається за арабським народом Палестини. Деякі автори стверджують, що аналогічним статусом володіє
народ Західної Сахари.
У зв'язку з цим народ (нація) має основні права, в тому числі право укладати з державами, міжнародними
організаціями, з іншими реалізуючий свій національний суверенітет народами міжнародні договори,
приєднуватися до багатосторонніх міжнародних угод. Одним з основних прав народу (нації) є право на
міжнародно-правовий захист і отримання підтримки від інших суб'єктів міжнародного права.

34. Проблема правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб.

Фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони перебувають під
винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їх правовий статус.
На користь визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного публічного права свідчать такі факти:
 фізичні особи можуть виступати стороною в суді проти дервави. У рішеннях Європейського суду по правах
людини вказується: «Співтовариство закріплює новий правовий порядок у міжнародному праві, відповідно
до якого переваги держав у частині їхніх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнаються не тільки
держави, а й громадяни»;
 міжнародні права та обов'язки фізособи формулюються в ряді міжнародно-правових документів
Супротивники визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного права висувають наступні аргументи:
 індивіди знаходяться під юрисдикцією відповідної держави й виступають суб'єктами внутрішньодержавних
правових відносин, тому вони не мають самостійного міжнародного статусу
 суб'єкти міжнародного права виступають його творцями, їхньою волею створюються норми міжнародного
права. Фізичні особи не можуть виступати творцями міжнародного права;
 права й свободи фізичних осіб, закріплені в міжнародно-правових документах, є проявом суверенної волі
держав. Більшість же міжнародних норм у сфері прав людини є абстрактними й вимагають для своєї
реалізації прийняття внутрішньодержавних актів.

35. Поняття, форми та види визнання у міжнародному праві.

Визнання – це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:
 прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір
підтримувати з нею офіційні відносини, або
 про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території,
достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави.
У міжнародному праві існують такі форми визнання:
— de facto;
 — de jure;
— ad hoc.
Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана
держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Це практичне визнання, що включає в себе економічні
і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але у цих
відносинах держава, у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен.
Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права
міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування.
Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для
розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку
говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі)
Види визнання розрізняють у залежності від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види
визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації
опору й урядів в еміграції /вигнанні).

36. Визнання держав.

Визнання держав - це коли на міжнародну арену виходять нова незалежна держава, що виникла в результаті
революції, війни, об'єднання або поділу держав. Основним критерієм визнання в даному випадку виступає
незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. До таких критеріїв слід
віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю
слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади.

37. Визнання урядів та інші види визнання.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт
визнання безпосередньо адресується йому.
Умови такого визнання:
 уряд здійснює дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею;
 у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво порушені права людини.
Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими
юридичними відносинами.
Визнання нового уряду виражається різноманітними засобами:
 визначеною заявою;
 підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене значення;
 підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д.
Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:
а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;
б) наявності підпорядкованих такому уряду військових формувань, що борються за визволення своєї країни.

38. Поняття правонаступництва та його підстави.

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта
міжнародного права до іншого внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.
Правонаступництво виникає:
 при розпаді федерації;
 при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні
території однієї держави до складу іншої);
 при соціальних революціях;
 при розпаді колоніальної системи.
Об'єктами правонаступництва можуть бути:
 територія;
 договори;
 державна власність;
 державні архіви;
 державні борги;
 членство в міжнародних організаціях.
Існують такі види правонаступництва:
  повне – універсальне – коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки правопопередника
(наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);
 неповне (часткове) – коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи
обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питань ядерної зброї);
 відсутність правонаступництва (tabula rasa – чиста дошка) – коли новий суб'єкт міжнародного права
відмовляється від усіх прав і обов'язків правопопередника.

39. Правонаступництво стосовно міжнародних договорів.

 основним документом, що це регулює, є Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів
 Є особливості правонаступництва щодо договорів залежно від того, багатостороннім чи двостороннім
він є. Щодо багатосторонніх, то тут можливі такі випадки:
1. Новостворена незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір або ставати його
учасницею через виключно той факт, що в момент правонаступництва держав цей договір діяв щодо
території, що є об'єктом правонаступництва держав. Тут можливі два випадки:
 Якщо держава була утворена шляхом від'єднання колонії від метрополії, то застосовують принцип "tabula
rasa". Таким шляхом пішли прибалтійські держави при виході з СРСР, бо на їхню думку, вони були
незаконно анексовані СРСР, а отже, фактично колоніями.
 Зовсім по-іншому вчинила Україна, котра заявила, що вважає себе правонаступницею УРСР, а,
відповідно, всі договори, які діяли на території цієї республіки, продовжують діяти й надалі.
2. У випадку об'єднання двох держав усі договори, які діяли на території кожної з держав, продовжують діяти,
якщо тільки це не суперечить предмету та цілям договору або сторони не домовилися про інше.
3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої - для цієї території договори
держави-попередниці перестають діяти і починають діяти договори держави-правонаступниці. Проте з цього
принципу можливі винятки. Так, зокрема, норми міжнародного права дозволяють укласти спеціальну угоду, яка
передбачатиме інше вирішення такого питання. Прикладом того є Гонконг, на території якого продовжують
діяти договори, укладені до входження його території у КНР.
40. Правонаступництво стосовно державної власності, архівів та боргів.
Перехід власності, архівів і боргів при правонаступництві регулюється угодами між державою-
попередницею і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила:
 При передачі частини території держави іншій державі до правонаступника переходять:
o усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно, пов'язане з
діяльністю держави на даній території;
o частина архівів, що стосується відповідної території і необхідна для й нормального управління;
o державний борг (у справедливій долі).
 При створенні нової незалежної держави на території держави-попередниці до держави-правонаступниці
переходять:
o нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить державі-попередниці і
знаходиться за кордоном. До правонаступника переходить також рухоме майно, що знаходиться на
території держави-попередниці;
o архіви, що належать її території, а також частина інших архівів, необхідних для нормального управління.
Державні борги до правонаступника не переходять.
 При об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника переходять: уся власність держав-
попередників, їхні архіви і борги.
 При відділенні частини території від держави до правонаступника переходять:
o нерухоме майно, що знаходиться на даній території, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і частин»
іншого рухомого майна (у справедливій долі);
o частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необхідні для управління нею;
o державний борг (у справедливій долі).
 При поділі держави, коли частини території утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, до
правонаступників переходять:
o нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що належить їй;
o частина архівів, що стосується території, а також інші архіви, що мають безпосереднє відношення до неї;
o державний борг (у справедливій долі).

41. Поняття і види території у міжнародному праві.

У міжнародному праві під територією розуміють:
  природні простори земної кулі (сушу, надра, морське дно, водяні простори),
 повітряний простір в атмосфері Землі,
 космічний простір, небесні тіла
 штучні об’єкти та споруди (космічні об’єкти, стаціонарні морські платформи)
На землі не існує нічийних територій
Під правовим статусом території розуміють її базисну правову характеристику, визначення її основної
приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія,
міжнародна територія й ін.).
Правовий режим виступає як визнаний міжнар праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик
певної території, що в сукупності визначають певний, відмінний від інших, порядок її використання.
Виділяють два види територій:
а) державну;
б) міжнародну.
в) території зі змішаним
г) території з особливим режимом.
ↆДержавна територіяↆ
Правовий режим державної території визначають головним чином норми національного права. Статус окремих
частин державної території, як і території загалом, можуть регулювати норми міжнародно-правових актів.
ↆТериторія зі змішаним режимомↆ
континентальний шельф,
прилеглу зону,
виключну економічну зону
+ В ОКРЕМИХ ВИПАДКАХ:
міжнародні ріки,
міжнародні протоки, що перекриваються територіальним морем прибережних держав,
міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.
↑ Тобто мають на увазі території морських просторів, що не входять до складу державної території, на які не
поширюється суверенітет прибережної держави.
– Особливість такого виду територій полягає у тому, що їх правовий режим регулюється нормами як
національного, так і міжнародного права. Акти національного законодавства, прийняті відповідно до норм
міжнародного права (зокрема, Конвенція з морського права 1982 р.), визначають суверенні права держав щодо
розвідки і розробки природних ресурсів, охорони навколишнього середовища континентального шельфу,
виключної економічної зони тощо.
ↆТериторія з міжнародним режимомↆ
відкрите море,
повітряний простір над відкритим морем,
міжнародний район морського дна, космічний простір,
Місяць та інші небесні тіла,
Антарктика (НЕ АРКТИКА)
ґрунтується виключно на нормах міжнародного права.
З точки зору міжнародного права міжнародні території становлять спільну спадщину людства. Така
концепція передбачає, з одного боку, можливість вільного дослідження і використання всіма державами
міжнародного співтовариства цих територій, а з іншого - заборону поширення державного суверенітету.
ↆТериторії з невизначеним статусомↆ
– виділяють деякі вчені на тлі загострення проблем територіального розмежування
- Серед таких територій потрібно виокремити, наприклад самопроголошені території (Південна Осетія,
Абхазія, Косово, Нагірний Карабах, Придністров'я), які частково отримують міжнародно-правове визнання
ↆДемілітаризовані територіїↆ
– Демілітаризована територія — це така частина державної території, у відношенні якої держава прийняла
міжнародне зобов’язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів
озброєнь і збройних сил.
– такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з
метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки
– У своєму обсязі демілітаризація може бути повною або частковою.
Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних військових об’єктів і заборону спорудження нових
військових об’єктів і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утримання збройних сил, крім
поліцейських, а також заборону ввозу і провозу військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків.
Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територіях реалізується один або декілька з таких заходів:
А) ліквідація визначених військових об’єктів,
Б) заборона будівництва таких нових об’єктів,
В) заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення
нових частин і т.п.
►Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла.
► У Кореї в зв’язку з укладанням перемир’я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї
паралелі, що розділяє КНДР і Республіку Корею.
ↆНейтралізовані територіїↆ
– Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею
розуміється встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її
використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.
∟Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського договору від 1 грудня 1959 року, у
якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-
які заходи військового характеру.

42. Державна територія, її склад.

 територія становить матеріальну основу функціонування держави.
 один із необхідних критеріїв, яким повинна відповідати держава як суб'єкт міжнародного права
– Дефініція "державна територія" розкривається за допомогою:
А) суверенітету
Б) складових частин державної території.
► Суверенітет передбачає стан повноти влади держави в межах її території, а також незалежність у
зносинах з іншими державами. Реалізація суверенітету відбувається у двох площинах - внутрішній і зовнішній.
 Повноту влади держави в межах її території забезпечують система законодавчих, виконавчих і судових
органів, які наділені юрисдикцією щодо громадян, іноземців, юридичних осіб, що знаходяться на її території.
↑АЛЕ юрисдикція держави не обмежується дією на території держави, а може поширюватись і за її межі.
Так, існує категорія квазідержавної території, що допускає здійснення юрисдикції держави щодо цих об'єктів
за межами її території:
1) морські судна, повітряні та космічні судна, які здійснюють навігацію під прапором відповідної держави,
2) приміщення дипломатичних представництв,
3) підводні кабелі та трубопроводи у відкритому морі, якщо вони з'єднують дві частини однієї держави
●СКЛАД ДЕРЖАВНОЇ ТЕРИТОРІЇ●
– До складу державної території входить:
сухопутна,
морська
повітряна територія.
А) Сухопутна територія держави охоплює:
- її материкову частину,
- архіпелаги
- острови, які знаходяться в межах її територіального моря,
- анклави
- надра
Б) Морська територія держав складається із:
- внутрішніх вод
- внутрішніх морських вод
- територіального моря (територіальні води)
В) Повітряну територію держави становить:
- повітряний простір, який знаходиться над сухопутною і водною територією
↑ Звідси випливає, що повітряною територією держави потрібно вважати повітряний простір не лише над
материковою частиною, а й - над внутрішніми і територіальними водами держави.
– Верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від космічного простору дотепер
конвенційно не визначена.
∟АЛЕ: існує звичаєва норма, що верхня межа повітряного простору, а відтак межа, до якої держава
здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100-110 км2. Саме ця межа є умовним
 розмежуванням між повітряною територією держави і відкритим космосом, що вже належить до територій із
міжнародним режимом.

43. Способи набуття та зміни території у міжнародному праві.

У міжнародному праві вважається, що держава володіє територією, якщо:
— здійснює над нею державну владу;
— організує на ній господарську діяльність;
— повідомляє іншим державам про приєднання цієї території (нотифікує територію).
До договірних способів придбання державної території належать:
- цесія,
- обмін,
- дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особами,
- продаж території.
ЦЕСІЯ
– передбачає добровільну передачу частини державної території іншій державі.
– передбачає укладення між державами міжнародно-правового акта щодо передачі державної території.
– Сьогодні у більшості держав обов'язковою передумовою для здійснення цесії, як і будь-якого іншого правового
способу зміни державної території, є проведення референдуму з цього питання.
– Існують два види цесії:
А) відплатна (купівля-продаж території або обмін територіями)
Б) безвідплатна (дарування)
– ПРИКЛАДИ ЦЕСІЇ:
) продаж Росією США Аляски у 1867 р.,
*оренда території*
Оренда території — один зі способів тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі
міжнародного публічно-правового договору оренди.
∟є специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає
частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.
Б) АКРЕЦІЯ
зміну державної території, що відбувається внаслідок дії природних катаклізмів або антропогенної діяльності
людини ∟НАПРИКЛАД: Акрецією варто вважати утворення в результаті виверження вулкану острова в
територіальних водах держави.
Г) АД’ЮДИКАЦІЯ
– спосіб зміни державної території, що відбувається відповідно до рішення:
) міжнародного арбітражу,
) Міжнародного суду
) міжнародної конференції.
Д) ІНШІ СПОСОБИ
– Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить – але зараз цей спосіб втратив свою
актуальність, оскільки у світі не залишилось нічийних територій + але гіпотетично можливий, якщо наприклад
десь у відкритому морі виникне острів внаслідок землетрусу. Ефективна окупація можлива в тих випадках,
коли держава не має договірного чи судового підтвердження володіння частиною своєї території.
● НЕЗАКОННІ СПОСОБИ●
– будь-які способи зміни державної території, пов'язані із застосуванням або погрозою силою, наприклад,
анексія або військова окупація, є протизаконними.
►анексію становлять дії, які супроводжуються застосуванням сили щодо території третьої держави з метою її
приєднання до складу іншої держави. Акт анексії не має юридичної сили, оскільки нормативні приписи
основних принципів міжнародного права, зокрема принципу територіальної цілісності, прямо забороняють
визнавати легітимність територіальних змін, здійснених через застосування сили або погрози нею.
►Військова окупація — це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території іншої. На
відміну від анексії військова окупація не спричиняє зміни приналежності (титулу) території.

44. Поняття, види та правовий режим державних кордонів.

У теорії державний кордон розглядають як позначену на картах і закріплену маркуванням на місцевості лінію та
вертикальну площину, що проходить по ній і визначає зовнішні межі державної території.
●ВИДИ КОРДОНІВ
 Залежно від особливостей проходження лінії державного кордону кордони поділяють на:
1) Орографічні (лінію державного кордону, яка визначається відповідно до особливостей рельєфу місцевості
(по берегах озер, по гірських хребтах тощо).
2) геометричні (встановлення державного кордону відбувається за рахунок проведення з однієї точки в іншу
прямих ліній без урахування рельєфу місцевості)
3) астрономічні (збігаються із паралеллю чи меридіаном географічної сітки. В Африці, наприклад, 40 %
кордонів є саме астрономічними)
4) Іноді, в результаті завершення процедури встановлення державних кордонів, у держави з'являються
комбіновані кордони
2) Залежно від складових частин державної території:
сухопутні
повітряні
водні.
●ВИЗНАЧЕННЯ ЛІНІЇ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ●
– відбувається між зацікавленими державами у договірному порядку.
Перший етап – ДЕЛІМІТАЦІЯ
Визначення договірними сторонами лінії державного кордону відповідно до характерних ознак рельєфу на
місцевості з одночасним її нанесенням на карту, що становить невід'ємну частину двостороннього договору.
Другий етап – ДЕМАРКАЦІЯ
відбувається встановлення лінії проходження державного кордону на місцевості

45. Правовий режим міжнародних річок, проток та каналів.

Міжнародні ріки в міжнародному праві - це ріки, що протікають по територіях чи розділяють територію
двох або більше держав і використовуються для різних потреб за згодою між цими державами. їх поділяють
на такі види: багатонаціональні, міжнародні, прикордонні. Особливість правового статусу міжнародних рік
полягає в тому, що відповідні ділянки рік входять до складу державної території, але разом з тим виступають
частиною єдиної водної системи.
Багатонаціональними прийнято вважати ріки, що не мають безпосереднього з'єднання з морем,
несудноплавні або судноплавні лише для каботажного плавання між пунктами прибережних держав, і в їх
використанні заінтересовані виключно прибережні держави.
Міжнародними називаються ріки, що мають судноплавне з'єднання з морем.
До прикордонних належать ріки, що є природним кордоном між двома або кількома державами.
Міжнародні канали - це штучні спорудження, які з'єднують моря й океани, розташовані на шляхах
інтенсивного морського судноплавства і використовуються всіма державами відповідно до міжнародного
права і національних законодавств.
Режим судноплавства більшістю каналами характеризується тим, що канали в мирний час відкриті для всіх
невоєнних суден і військових кораблів усіх держав; адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і
приналежність судна; установлюються правила походження каналу.

46. Міжнародно-правовий режим Арктики.

Арктика охоплює простори Земної кулі, розташовані довкола Північного полюса, включно з Північним
льодовитим океаном, прилеглими частинами Атлантичного і Тихого океанів.
 Дотепер у географічній та юридичній науці НЕМАЄ загальновизнаного визначення цього поняття.
На відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, що визначає статус арктичного регіону в цілому.
2 підходи до правового режиму:
1) міжнародно-правовий режим
2) секторальний (Канада і Росія прихильники. Відповідно до положень канадського законодавства суверенітет
Канади поширюється на землі й острови, розташовані в межах сектори, вершиною якого є Північний полюс)
Територія поділена на полярні сектори між приарктичними державами - США, Канадою, Данією, Норвегією і РФ.
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ АРКТИКИ визначається головним чином національним законодавством
приарктичних держав і стосується таких питань, як захист навколишнього середовища, судноплавство тощо.
) Існуючий правовий режим в Арктиці передбачає також дію норм і принципів міжнародного морського
права у морських просторах секторів Арктики.
) Арктична рада — міжнародна регіональна організація, покликана сприяти співробітництву в галузі охорони
навколишнього середовища й забезпечення сталого розвитку приполярних районів. В 1989 році з ініціативи
 Фінляндії вісім приарктичних країн — СРСР (пізніше Росія), США, Канада, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія
й Ісландія — почали об’єднувати зусилля для захисту унікальної природи північної полярної зони.

47. Міжнародно-правовий режим Антарктики.

Антарктика - це територія, розташована довкола Південного полюса Землі, яка включає прилеглий до неї
материк Антарктиду, шельфові льодовики й острови.
Серцем Антарктики є материк Антарктида
1) В умовах боротьби за націоналізацію територій Антарктики та її природних ресурсів визріла потреба у
встановленні міжнародно-правового режиму Антарктики. З цією метою у 1959 р. держави підписали
ДОГОВІР ПРО АНТАРКТИКУ, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами.
2) На сьогодні сторонами Договору є 47 країн. Договір набув чинності для України з 28 жовтня 1992 р
Антарктика - територія південніше 60-ї паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики
Одним із найбільших здобутків Договору варто вважати призупинення висунення територіальних претензій
на простори Антарктики з боку держав на строк дії Договору.
 Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер.
- Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може
бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін
До ВАЖЛИВИХ ПОЛОЖЕНЬ ДОГОВОРУ можна віднести наступне:
Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового
характеру, такі, як створення військових баз i укріплень, проведення військових маневрів, а також
випробування будь-яких видів зброї.
Антарктика перетворена в район нашої планети, де діють режими немілітаризації та нейтралізації.
 Свобода наукових досліджень в Антарктиці i співробітництво з цією метою, а також обмін даними й
результатами наукових спостережень в Антарктиці й забезпечується вільний доступ до них (ст. ІІ—III ).
 Оголошення Антарктики без’ядерною зоною. В ст.V Договору зазначено, що «будь-які ядерні вибухи в
Антарктиці i ліквідація в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються».
 Була створена перша в світі ефективно функціонуюча без’ядерна зона, територія вільна від ядерної зброї.
До інших угод, що стосуються Антартики, належать:
1. Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику (Мадрид, 1991)
2. Конвенція про збереження тюленів Антарктики (КОАТ, Лондон, 1972)
3. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ, Канберра, 1980)

48. Поняття населення у міжнародному праві.

Конвенція про права та обов'язки держав: наявність постійного населення є однією з ознак держави.
Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність усіх індивідів, які проживають у конкретний
момент на території тієї чи іншої держави і підпорядковуються її юрисдикції.
 Дипломатичні представники хоч і проживають на території держави, але не підпадають під її юрисдикцію
Загальноприйнято поділяти все населення на декілька категорій:
 Громадян
 іноземців (громадян інших держав)
 та осіб без громадянства (апатридів).
 Таким чином, ключовою ознакою, необхідною для віднесення тієї чи іншої особи до населення держави, є
поширення на цю особу юрисдикції держави. Остання здійснює стосовно свого населення три види
юрисдикції: законодавчу, адміністративну та судову.
 Правовий статус населення на території певної держави в основному зумовлює її національне законодавство.

49. Міжнародно-правові питання громадянства.

Громадянство визначають як стійкий правовий зв'язок фізичної особи з певною державою, який
проявляється у наявності встановлених законом взаємних прав та обов'язків.
 Громадянство вказує на певні юридичні та фактичні зв'язки між особою і державою.
 Класичним проявом такого зв'язку є постійне проживання особи на території держави.
 Громадянин, що знаходиться за межами території держави, продовжує володіти всіма правами, якими він
наділений у ній, також зобов'язаний виконувати всі покладені на нього обов'язки. Зі своєї сторони держава
зобов'язана надати громадянину весь необхідний йому (в тому числі дипломатичний) захист.
 Громадянство також можна розглядати як суб'єктивне право індивіда.
 У деяких державах із монархічною формою правління замість "громадянства" - "підданство".
  Своєрідним правовим явищем є громадянство Європейського Союзу. Воно має додатковий
(субсидіарний) характер стосовно громадянства держави-учасниці та може враховуватися міжнародним
правом лише у певних випадках
Основні універсальні міжнародні договора:
 Конвенцію про врегулювання деяких питань, пов'язаних з колізією законів про громадянство 1934 р.;
 Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 р. та деякі ін.
 Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 p.,
 НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА
a) філіація передбачає, що особа отримує громадянство за народженням.
Держави використовують або принцип ґрунту (дитина отримує громадянство держави, на території якої вона
народилася, незалежно від громадянства батьків) або принцип крові (навпаки).
b) натуралізація
 це вторинний (похідний) спосіб набуття громадянства.
 Цей спосіб належить до вольових, оскільки потребує виконання певних формальностей з боку такої особи.
Є три основні види натуралізації:
1) за клопотанням особи;
2) на підставі закону чи іншого внутрішньодержавного акта;
3) на підставі міжнародного договору.
ПРИПИНЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА
1) вихід чи відмова особи від громадянства;
2) втрата громадянства;
3) припинення громадянства на підставі міжнародного договору;
4) припинення громадянства внаслідок припинення існування держави як суб'єкта міжнародного права.
 Вихід з громадянства (експатріація) - Добровільне або примусове залишення батьківщини, пов'язане, як
правило, із втратою громадянства.
 Таке право гарантоване нормами міжнародного права, однак потрібно враховувати, що воно не повинно
дозволятися у випадках, коли призведе до безгромадянства особи.
 Втрата громадянства (денатуралізація) - це припинення громадянства за ініціативою держави.
 Є заборона безпідставного позбавлення особи її громадянства.
 Іноді такий вид припинення громадянства поділяють на позбавлення громадянства та втрату на
підставі закону.
 Позбавлення завжди є наслідком вчинення певних дій, які є небажаними чи взагалі забороненими.
 До таких можна віднести набуття громадянства іноземної держави або вступ на добровільну службу в
іноземне військове формування.
 Припинення громадянства на підставі міжнародного договору має місце тоді, коли настає ситуація,
передбачена у такому документі, як правило, передбачають втрату громадянства у зв'язку зі зміною території.

50. Правовий статус іноземців, апатридів та біпатридів.

 Іноземцем вважають особу, яка знаходиться на території певної держави і не є її громадянином, але
перебуває у громадянстві іншої держави. Залежно від тривалості знаходження іноземці поділяються:
1) тих, що постійно проживають на території держави (понад 5 років);
2) тих, що тимчасово проживають на території держави (понад 90 днів);
3) тих, що тимчасово перебувають на території держави (до 90 днів).
 Іноземець одночасно підпорядкований двом правопорядкам: держави місцеперебування (вів знаходиться під
її територіальною юрисдикцією) та держави громадянства (особистою юрисдикцією).
 Іноземець, який на законних підставах перебуває на території держави, може бути висланий з її території
тільки на підставі рішення компетентного органу, винесеного відповідно до закону.
 Заборонені масові видворення іноземців, що законно перебувають на території держави.
 Правовий статус іноземців на території держави досить часто називають режимом іноземців
 Три основні режими: національний, найбільшого сприяння та спеціальний.
 Національний режим прирівнює іноземців до громадян держави і передбачає, що вони користуються тими
самими правами і свободами та зобов'язані виконувати такі самі обов'язки, що і громадяни держави
перебування, за винятком випадків, передбачених законодавством. ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ В УКРАЇНІ
 Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям обсягу прав і обов'язків, який жодним чином
не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих громадянам будь-якої третьої держави.
 Спеціальний режим передбачає надання іноземцям спеціальних прав або покладення на них додаткових
 обов'язків порівняно із власними громадянами та громадянами інших держав.
Кожна держава самостійно вирішує питання про допуск іноземця на її територію через видачу або
відмову у видачі дозволу на в'їзд (візи) та визначає його правовий статус.
ОБМЕЖЕННЯ ІНОЗЕМЦІВ:
 іноземці не можуть бути членами політичних партій;
 брати участь у виборах чи референдумах; фінансувати передвиборні кампанії чи політичні партії;
 обмежено їх доступ до державної та військової служби;
 вони не можуть займатися окремими видами діяльності;
 їх може бути обмежено в праві пересування територією держави, праві в'їзду і виїзду з держави;
 для іноземців встановлюють межі кримінальної,адміністративної та цивільної юрисдикції;
 у більшості держав є види майна, якими можуть володіти виключно громадяни, тощо.
Особами без громадянства (апатридами) вважаються особи, які не володіють громадянством жодної держави.
НЕ МАЮТЬ постійного правового зв'язку із жодною державою і не користуються правом дипломатичного захисту.
Особи стають апатридами, як правило, З ТАКИХ ПРИЧИН:
 при позбавленні громадянства;
 при одруженні жінки з іноземцем, коли відповідно до чинного законодавства держави її громадянства вона
автоматично втрачає громадянство, а законодавство держави чоловіка не надає жінці громадянства чоловіка;
 при втраті громадянства, якщо особа добровільно вийшла чи втратила громадянство, а іншого не набула;
 при виході із громадянства з метою отримання іншого; при народженні від батьків, які є апатридами;
 в певних випадках унаслідок територіальних змін та в інших випадках.
 Як і правовий статус іноземця, статус особи без громадянства в основному визначається законодавством
тієї держави, на території якої вона перебуває, ОДНАК З УРАХУВАННЯМ ВИМОГ, ВСТАНОВЛЕНИХ
НОРМАМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА.
Правовий статус особи без громадянства часто прирівнюють до статусу іноземця, але він не ідентичний.На
відміну від іноземця, який одночасно перебуває під юрисдикцією двох держав - держави громадянства і держави
місцеперебування, особа без громадянства завжди знаходиться виключно під владою останньої держави.
 Особливості правового статусу біпатридів особа володіє двома громадянствами.
 Часто ВИНИКАЄ ВНАСЛІДОК КОЛІЗІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАКОНОДАВСТВ ДЕРЖАВ.
 У міжнародному праві заборони множинного громадянства не існує. Вирішення цього питання повністю
належить до внутрішньої юрисдикції держави і знаходиться під її виключним суверенітетом.
 Біпатриди не користуються дипломатичним захистом іншої держави громадянства.
 Біпатриди мають ідентичні права й обов'язки відносно кожної держави громадянства, як і звичайні громадяни.
 У зв'язку з цим досить часто виникають ПРОБЛЕМИ, ОСОБЛИВО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ВІЙСЬКОВОЇ
СЛУЖБИ ТА СПЛАТИ ПОДАТКІВ.

51. Правовий статус біженців.

«біженець» іноземець (апатрид), що внаслідок обґрунтованих побоювань став жертвою переслідувань за
ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежності до
певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави,
громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися
захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань.
Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів.
Джерела регулювання:Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців та Конвенція про
статус біженців 1951 р
 біженці нарівні з іншими категоріями населення незалежно від того, законним чи незаконним є їхнє
перебування на території, користуються основними правами людини, які мають універсальний характер

52. Правовий статус внутрішньо-переміщених осіб.

Внутрішньо переміщені особи – це люди або група людей, які були вимушені або зобов’язані тікати або
залишити свої домівки чи місця проживання виключно для того, щоб уникнути наслідків воєнного конфлікту,
ситуації масового насильства, порушень прав людини або природних чи антропогенних катастроф, і які не
перетнули міжнародно-визнаних державних кордонів.
ДЖЕРЕЛА РЕГУЛЮВАННЯ
До універсальних угод, які встановлюють загальні принципи забезпечення прав внутрішньо переміщених
осіб, належить Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та
політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. До цих
 угод можна віднести також Конвенцію про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу
біженців 1967 р., що стосується статусу біженців, адже багато процедур щодо захисту біженців застосовується
за аналогією й до внутрішньо переміщених осіб. Важливу роль у забезпеченні прав внутрішньо переміщених
осіб відіграють Женевські конвенції 1949 р. та додаткові протоколи до них 1977 р., які є фундаментальними
документами для міжнародного гуманітарного права.
До спеціалізованих міжнародних актів, які регулюють відносини за участю внутрішньо переміщених осіб,
слід віднести Керівні принципи з питання переміщення осіб усередині країни, ухвалені у 1998 р.
структурами ООН.
 Важливим є положення про те, що влада зобов’язана видавати внутрішньо переміщеним особам усі
документи, необхідні для визнання та реалізації їхніх прав, спростити заміну втрачених документів і не
вимагати повернення в місця попереднього проживання за залишеними там документами.
 Внутрішньо переміщеним особам гарантується свобода пересування, тобто можливість шукати безпечне
місце на території своєї держави, а також вільний виїзд за межі держави та пошук притулку за кордоном

53. Поняття та види міжнародних спорів.

►Статут ООН закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні
спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість».
Типовий перелік зобов’язань за принципом мирного вирішення:
• вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами;
• вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду;
• вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки;
• не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку рішень;
• використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір;
• утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість і не наражати на небезпеку
міжнародний мир та безпеку;
• вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості;
• виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.
У 1970 році при обговоренні декларації про основні принципи виокремилися принципи мирного врегулювання:
1) Всі відомі засобами є одинакові і рівноправні: держави в будь який момент можуть звернутися до будь якого
засобу і врегулювати спір
2) якщо він їх не влаштує можуть відмовитися
3) Замінити засіб який не підходить на новий
4) якщо Жоден не влаштовує, нехай придумають свій засіб
Система мирних засобів вирішення спорів МАЄ ТАКІ ЗАСОБИ:
 переговори,
 посередництво,
 "добрі послуги",
 арбітраж,
 слідчі та погоджувальні процедури,
 примирення,
 звернення до МО та ін.
Якщо переконані, що міжнародний суд ООН чи арбітраж не задоволить повністю наші інтереси пробуєм
врегулювати спір дипломатичними засобами
Правові засоби: МІЖНАРОДНИЙ арбітраж МІЖНАРОДНИЙ суд ООН
●ВИДИ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ●
А) За кількістю сторін: двосторонні та багатосторонні
Б) за предметом - на економічні, територіальні, юридичні, політичні тощо.
спори юридичного характеру, за загальним правилом, передаються в Міжнародний суд, вони стосуються:
 тлумачення договору,
 будь-якого питання міжнародного права,
 наявності факту, який, якщо він буде встановлений, означатиме порушення міжнародного зобов'язання,
 характеру та розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання.

54. Роль і значення безпосередніх переговорів.

Сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню
міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів,
 обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів
або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.
●БЕЗПОСЕРЕДНІ ПЕРЕГОВОРИ●
– є ОСНОВНИМ засобом мирного вирішення міжнародних спорів.
– Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір.
Недоліки:
 більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону;
 переговори можуть завершитися безрезультатно;
 досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою
– Процес та процедура проведення переговорів включають такі елементи, як:
► згода на переговори
► визначення кола учасників,
►предмета та мети,
► місця, часу, форми, регламенту, мови тощо.
↑Без спеціальних повноважень переговори уповноважені вести глави держав, а також, як правило, міністри
закордонних справ, глави дипломатичних представництв.
– За підсумками проведених переговорів сторони можуть:
 обмінюватись нотами,
 підписувати протоколи
 закріплювати результати у будь-який інший спосіб, погоджений самими сторонами.
↑Переговори можуть проводитись як усно, так і в письмовій формі
Слід підкреслити, що у міжнародному праві відсутня норма, яка б наказувала проводити переговори у
кожному випадку. Крім того, деякі міжнародні договори прямо зобов'язують сторони до проведення
переговорів перед застосуванням інших способів вирішення спору.
– основні принципи проведення переговорів:
 Рівності
 Доброї волі
 Добросовісного пошуку сторонами вирішення спору
Окремим видом переговорів є консультації. Відповідно до раніше досягнутої домовленості держави
зобов'язуються періодично або у випадку виникнення певного роду обставин консультуватися одна з
одною для усунення можливих розбіжностей. Метою консультацій є попередження виникнення
міжнародних спорів.

55. Добрі послуги і посередництво.

Мета - сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору.
●ДОБРІ ПОСЛУГИ●
Інколи сторони спору не можуть вести переговори у зв'язку з відсутністю прямих контактів між ними. Інші
держави, що не є сторонами спору, можуть пропонувати свої "добрі послуги", або виступати у такій ролі на
запрошення однієї із сторін спору. У цей спосіб третя держава може вести перемовини зі сторонами спору з
метою спонукати їх до початку переговорного процесу, обміну первинними умовами щодо умов проведення
таких переговорів, проте УЧАСТІ У САМИХ ПЕРЕГОВОРАХ НЕ БЕРЕ.
Окрім держав, добрі послуги можуть надавати:
 міжнародні організації,
 посадові особи міжнародних організацій або держав,
 приватні особи (зазвичай відомі громадські діячі).
●ПОСЕРЕДНИЦТВО●
якщо третя держава пропонує чи передає сторонам умови можливого вирішення спору, - ПОСЕРЕДНИК.
На посередництво третьої сторони необхідна згода всіх держав, що є сторонами спору. Воно має на меті:
– сприяти переговорному процесу за суттю,
– обміну первинними позиціями щодо спору
– вирішенню спору як такого.
►Посередник може у деяких випадках давати свої пропозиції щодо вирішення спору, а не лише
передавати взаємні пропозиції сторін спору.
– Жодна держава НЕ МАЄ обов'язку виступати посередником.
Часто посередниками виступають і фізичні особи, зокрема глави держав. Відома роль Генерального
секретаря ООН як посередника у вирішенні низки міжнародних спорів.
 – Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що
підписується всіма сторонами.
●РІЗНИЦЯ●
– На відміну від посередника, особа, що надає ДОБРІ ПОСЛУГИ не бере участь у переговорах і не
пропонує шляхи вирішення спору. Її головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у
переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є
обов’язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.
– ПОСЕРЕДНИК займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь
у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти
вирішення спору, які, проте, не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого
варіанту не вважається недружнім актом.
– для здійснення ПОСЕРЕДНИЦТВА необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі
послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного
учасника спору.

56. Слідчі та узгоджувальні комісії.

У Статуті ООН створення слідчих комісій називається обслідування, а узгоджувальних – примирення, як
способи вирішення міжнародних спорів. Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння
фактичних обставин, що стали підставою для спору.
↑ Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити
його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які
підлягають застосуванню до суперечки.
►Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що:
А) відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії)
Б) на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).
●СЛІДЧІ КОМІСІЇ●
►Мета СЛІДЧОЇ комісії - виявити та встановити факти, що стосуються спору.
– створюються на паритетних засадах із представників учасників спору (2+2+1) для створення умов
врегулювання спору
– створюються спеціальною угодою між сторонами спору
– у кінці своєї діяльності складають ДОПОВІДЬ, яка не має обов’язкової сили для учасників спору
●ПОГОДЖУВАЛЬНІ КОМІСІЇ●
►Мета ПОГОДЖУВАЛЬНОЇ комісії – виробити шляхи врегулювання спорів.
∟тобто, на відміну від слідчої комісії, погоджувальна не обмежується встановленням фактів, а може
пропонувати і розробляти варіанти розв’язання спорів, АЛЕ такі пропозиції не обов’язковими для сторін.
– Комісія складається на паритетній основі з 5-ти членів (1+1+3):
 По одному члену від сторін спору (1+1)
 Три члени з числа громадян третіх держав, які призначаються за спільною згодою сторін спору і з тих трьох
обирається голова (+3)
 ∟Члени такої комісії є посередниками.
 – За результатами роботи, погоджувальна комісія складає ПРОТОКОЛ

57. Міжнародні третейська (арбітражна) процедура.

 Міжнародний арбітраж відносять до судових засобів мирного вирішення міжнародних спорів.
 Відповідно до Гаазької конвенції 1899 р., метою міжнародного арбітражу є вирішення спорів між
державами суддями, що обрані самими державами, на основі дотримання права.
 Звернення до міжнародного арбітражу покладає обов'язок добровільно виконувати його рішення.↓
 Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами
особливої міжнародної угоди, що називається компромісом.
 Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, має місце АРБІТРАЖ AD HOC.
Також є попередня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в
договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж - ПОСТІЙНИЙ АРБІТРАЖ.
 Його юрисдикція може бути обов’язковою або факультативною (добровільною).
 Арбітражний суд діє у повній відповідності з арбітражною угодою сторін спору.
ФОРМУВАННЯ АРБІТРАЖУ:
 Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою.
  Вибір арбітрів – справа самих заінтересованих сторін.
 Іноді арбітраж складається з одного арбітра.
 Як правило, сторони у справі призначають рівну кількість суддів (арбітрів).
 Потім обирається суперарбітр з представників країн, які не є учасниками спору і громадянина якої
не обрано вже до арбітражного суду. ( лекція)
 Сторони визначають компетенцію суду
 Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не
погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
 Арбітражне судочинство ведеться, як правило,в усній і письмовій формі.
 Рішення приймають більшістю голосів
 Рішення є остаточним і обов’язковим для сторін спору
 Сторони маю право звернутися до арбітражного суду з проханням переглянути справу.
 Арбітражному розгляду підлягають спори з участю міжнародних організацій.
 Витрати на арбітражний розгляду несуть учасники спору, якщо не буде прийнято іншого рішення.
Міжнародному праву відомі наступні ВИДИ МІЖНАРОДНОГО АРБІТРАЖУ:
— ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що
сперечаються, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій;
— інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом.
Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь
зобов'язуються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони.
Прикладом постійного арбітражу є ПОСТІЙНА ПАЛАТА ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ
 В Україні функціонують Міжнародний комерційний арбітражний суд (ICAC) та Морська
арбітражна комісія (UMAC) при Торгово-промилосвій палаті

58. Роль міжнародних судових органів у вирішенні міжнародних спорів.

Міжнародні спори можуть бути передані за взаємною згодою держав на вирішення міжнародного судового
органу. Як правило, такі судові органи утворюються на основі договору при МО як універсального, так і
регіонального характеру.
Існує певна відмінність при вирішенні спорів міжнародними судами й арбітражами.
 Склад міжнародного арбітражу для кожного спору значною мірою залежить від волі держав, які є
учасниками спору, тоді як міжнародний суд складається незалежно від волі сторін.
 При арбітражному розгляді сторони самі визначають на компромісній основі компетенцію третейського
суду та процедуру розгляду спору. Стосовно правової компетенції і діяльності міжнародного суду - вони
знаходять своє відображення у стабільному правовому акті який визначає його статус. А окремі деталі
функціональної регламентації встановлюються самим судом.
Отже, міжнародний судовий орган характеризується ТАКИМИ ОЗНАКАМИ:
 створюється та діє на підставі міжнародного договору або рішення міжнародної організації, що
ґрунтується на повноваженнях, наданих міжнародним договором;
 склад суддів визначається до моменту передачі спору на розгляд;
 має юрисдикцію щодо спорів, однією із сторін яких є суб’єкт міжнародного права;
 вирішує спір згідно з наперед встановленою процедурою, що не може бути змінена сторонами;
 його рішення ґрунтуються на чинному міжнародному праві та є юридично обов’язковими для сторін.
У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення:
а) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН,Економічний Суд СНД);
б) як міждержавних спорів, так і справ, порушуваних фізичними і юридичними особами проти
держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини);
в) трудових спорів у рамках міжнародних органі зацій (Адміністративний трибунал МОП);
г) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзький трибунал);
д) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).

59. Поняття та кодифікація права міжнародних договорів.

Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, норми та принципи якої визначають порядок
укладення, умови дійсності, дії та припинення міжнародних договорів.
Міжнародними договорами є лише такі угоди, дії яких регулюються міжнародним правом.
"договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану
 міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох
зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування;
●ДЖЕРЕЛА ПРАВА МІЖНАРОЖНИХ ДОГОВОРІВ●
→ Національне право не є джерелом права міжнародних договорів, але його норми визначають:
 порядок укладення договорів,
 компетенцію відповідних органів держави,
 види договорів, що підлягають обов'язковій ратифікації,
 порядок виконання міжнародних договорів та ін.
Договірні відносини за участі міжнародних організацій регулюються Віденською конвенцією 1986 р., а
також установчими актами цих організацій.
→ Істотний вплив мають рішення міжнародних міжурядових організацій, у тому числі:
 резолюції Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН,
 рішення Міжнародного суду ООН,
 міжнародних арбітражів,
 доктрина, наприклад, праці відомих юристів-міжнародників,
 резолюції міжнародних неурядових організацій наукового спрямування (Інституту міжнародного права
та Асоціації міжнародного права).
Виключне значення для права договорів має Статут ООН, який закріпив основні принципи міжнародного права.
Ці принципи мають імперативну силу. Договір, що суперечить ним, є недійсним.
→ основним джерелом, попри кодифікацію, є НОРМИ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА
●КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА МІЖНАРОЖНИХ ДОГОВОРІВ●
→ перші спроби кодифікації були зроблені вченими. Такий вид отримав назву доктринальної.
→ Офіційна кодифікація норм договірного права розпочалася фактично на початку XX ст. кодифікацією
займались експерти Комітет з кодифікації міжнародного права Ліги Націй:
 На той час були відсутні чіткі та зрозумілі визначення права міжнародних договорів.
 Вказана галузь містила в собі нашарування минулого і не мала єдиних стандартів та правил.
спроби Ліги Націй провести кодифікацію права міжнародних договорів так і не дали позитивних результатів
→ Першим офіційним актом кодифікації була КОНВЕНЦІЯ ПРО МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ 1928 р.,
котра так і не набула чинності!!!!!!.
→ Справжня кодифікація зазначеної галузі розпочалася з моменту утворення ООН, ініціатором якої
виступила Комісія міжнародного права. Так і була створена
. Віденська конвенція про право міжнародних договорів була прийнята в 1969 р. і набула чинності з 1980 р.
→ Наступним етапом у роботі Комісії міжнародного права був розгляд питання про право договорів за
участі міжнародних організацій = Віденську конвенцію про право договорів між державами і
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.
Конвенції мають ряд НЕДОЛІКІВ:
 По-перше, конвенції кодифікували не усі норми галузі, що зазначається в їх текстах.
Норми міжнародного звичаєвого права будуть як і раніше регулювати питання, які не знайшли вирішення в
положеннях конвенції. Конвенції обумовлюють, що вони не вирішують питання, які можуть виникнути з
міжнародної відповідальності держави чи організації, із припиненням існування останньої, із початком
військових дій між державами і деяких інших.
 По-друге, конвенції стосуються лише договорів у письмовій формі, а також договорів за участю виключно
держав чи міжнародних міжурядових організацій

60. Поняття та види міжнародних договорів.

"договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану
міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох
зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування;
Характерні ознаки:
► По-перше, міжнародним договором може бути угода лише між суб’єктами міжнародного права.
► По-друге, міжнародна угода є результатом, утіленням узгодженого волевиявлення сторін.
►По-третє, до міжнародних договорів слід відносити лише ті, дія яких регулюються міжнародним правом
Міжнародний договір — це родове поняття, що об’єднує міжнародні угоди з різними назвами:
 «договір» використовується для таких актів, що регулюють найважливіші сфери міжнародних відносин, які
звичайно підлягають ратифікації;
 «угоди», для менш важливих відносин, які частіше за все укладаються від імені уряду або якщо однією із
 сторін є міжнародна міжурядова організація.
 Дефініція «пакт» використовується задля того, щоб підкреслити морально-політичне значення угоди.
 «Конвенція» — багатостороння угода для врегулювання проблем економічного, технічного, юридичного чи
гуманітарного характеру.
 «Хартія» використовується для позначення особливо урочистих актів, таких як засновницькі акти
міжнародних міжурядових організацій.
 «Статут» - назва міжнар договору, що засновує і регулює діяльність міжнародних організацій або їх органів.
 «Протокол» — додаткова міжнародна угода, що змінює або доповнює основний міжнародний договір.
 «Обмін нотами» — різновид угоди, назва якої відображає особливий спосіб його укладання. (Обмін нотами
представляє собою вид міжнародного договору з конкретного питання. Оформлюється шляхом обміну
однаковими за змістом нотами, як правило, в один і той же заздалегідь обумовлений день, з якого угода вва-
жається такою, що набула чинності, якщо інше не вказане в нотах.)
 «Компроміс» — угода між державами про передачу спору, який виник або спорів, що можуть виникнути, на
розгляд міжнародного арбітражу чи суду.
 «Контракт» - угода щодо окремих економічних питань, між державами, взаємовідносини яких неврегульовані.
 «Конкордат» використовується, якщо стороною міжнародної угоди є Ватикан
 Modus vivendi — тимчасова угода з питань, що вимагають негайного врегулювання.
основні елементи поняття «міжнародний договір»:
– суб’єкти міжнародного договору, тобто його сторони
– об’єкт, який не повинен суперечити основним принципам міжнародного права,
– зміст, тобто взаємоузгоджені позиції суб’єктів
Об’єктом є все те, з приводу чого суб’єкти міжнародного права вступають у договірні відносини:
 матеріальні та нематеріальні блага,
 конкретні дії або утримання від дій.

●КЛАСИФІКАЦІЯ ДОГОВОРІВ●
А) за колом учасників:
 двосторонні
 Багатосторонні, які поділяються на:
1) універсальні, в них беруть участь більшість суб’єктів міжнародного права та які мають світове значення;
2) регіональні, в яких беруть участь держави та організації певного регіону, тобто чи з Європи, чи з Африки
3) локальні — угоди, в яких беруть участь обмежене коло суб’єктів, які розташовані у безпосередній близькості
4) партикулярні — як правило двостронні міжнародні договори в яких беруть участь обмежено коло суб’єктів,
які розташовані у різних регіонах планети
За можливістю участі у договорі виділяють:
 Закриті, участь в яких обмежується тільки сторонами, які уклали договір.
 Відкриті, тобто договори, до яких можуть долучитися будь-які держави.
 Напівзакриті, участь у яких інших держав повинна ухвалюватися згодою всіх учасників договору (статут)
За формою:- усні («джентльменські угоди») та письмові
За строком дії:
- строкові (угоди про обмеження викидів в атмосферне повітря тощо.)
- безстрокові договори
→ Існують також класифікації договорів в залежності від:
А) змісту норм (категоричні, рекомендаційні),
Б) суб’єкту укладання (міждержавні, міжурядові, міжвідомчі),
В) від характеру норм (договір, що має імперативну норму має перевагу)
– За юридичним змістом норм договори поділяються на:
1) правові, які містять універсальні, загальновизнані норми;
2) контрактні, в яких фіксують поточні зобов’язання держав.

61. Стадії укладення міжнародних договорів.

Порядок укладення, дії і припинення договорів, укладених між державами, регулює Віденська конвенція
про право міжнародних договорів 1969 р.
► держава виступає учасником міжнародного договору загалом, незалежно від того, який орган
держави уклав міжнародний договір (глава держави, уряд чи відомство).
► Лише держава несе відповідальність згідно з договорами, укладеними її органами.
 ●ПРЕДСТАВНИЦТВО●
– Віденська конвенція 1969 р. визначає порядок представництва держав на всіх стадіях укладення договору.
– Державу представляють:
 особи згідно зі своїми повноваженнями на посаді (Н: глава держави)
 особа, якій надані повноваження у вигляді окремого документа, виданого відповідним компетентним органом
●СТАДІЇ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ●
1* Договірна ініціатива та з’ясування повноважень
► АЛЕ Є ВИНЯТКИ: Ст. 7 Віденських конвенцій 1969 та 1986 років передбачає можливість
укладення договорів без з’ясування повноважень. Такими особами є:
– глава держави,
– глава Уряду,
– міністр закордонних справ.
↑Можуть здійснювати будь-які дії з метою укладання договору;
– глави дипломатичних представництв з метою прийняття тексту договору між державами
перебування і державами акредитації;
– представники держави, уповноважені репрезентувати її на міжнародній конференції в
міжнародних організацій або в її органах.
1** ПІДГОТОВКА ТЕКСТУ ДОГОВОРУ
1. Прийняття тексту
2. Встановлення автентичності тексту
3. Вираження згоди щодо обов'язковості договору
А) Підписання договору
Підписання надає договору обов’язкової сили у трьох випадках, якщо:
1) договір передбачає, що підписання має таку силу;
2) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що
підписання повинне мати таку силу;
3) намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень її представника або був
виражений під час переговорів.
– Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється за принципом альтернату
(чергування). При підписанні багатостороннього договору підписи ставляться в абетковому порядку.
Б) Обмін документами, що складають договір
В) ратифікація:
– це затвердження міжнародного договору вищим органом держави.
– процедура ратифікації не є обов'язковою при укладенні міжнародних договорів,
Г) приєднання:
– згода на обов'язковість договору суб'єкта, котрий підписав його хоч не брав участі у його підготовці.
– Держави, які приєдналися, є рівноправними сторонами у договорі.
4. Обмін ратифікаційними грамотами і документами про прийняття, затвердження або приєднання чи
депонування таких грамот і документів
При укладенні двосторонніх договорів обмінюються ратифікаційними грамотами, а при укладенні
багатосторонніх договорів їх передають депозитарію. Вказані дії належним чином фіксують у формі протоколу.
– Обмін і передачу на зберігання ратифікаційних грамот здійснює міністр закордонних справ або його заступник,
але найчастіше дипломатичний представник у відповідній державі або постійний представник при МО.

62. Депозитарій міжнародного договору.

Депозитарій це - держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій
здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору
функції, передбачені міжнародним правом.
Депозитарієм можуть бути:
- держава,
- уряд,
- міжнародна організація або її найвища посадова особа.
Депозитарія договору може бути призначено державами, які брали участь у переговорах, або в самому договорі
або яким-небудь іншим порядком. Депозитарієм може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або
головна виконавча службова особа такої організації.
 Функції депозитаріїв
 у зберіганні автентичного тексту договору і переданих депозитарієві повноважень;
 у підготовці засвідчених копій з автентичного тексту і підготовці будь-яких інших текстів договору такими
іншими мовами, які можуть бути передбачені договором, а також у надсиланні їх учасникам та державам, які
мають право стати учасниками договору;
 в одержанні підписів під договором та одержанні і зберіганні документів, оповіщень і повідомлень, які
його стосуються;
 у вивченні питання про те, чи є підписи, документи, оповіщення або повідомлення, які стосуються
договору, у повному порядку і належній формі, і, у разі потреби, в доведенні цього питання до відома
відповідної держави;
 в інформуванні учасників і держав, які мають право стати учасниками договору, про документи,
оповіщення і повідомлення, які стосуються договору;
 в інформуванні держав, які мають право стати учасниками договору, про те, коли кількість підписів
ратифікаційних грамот або документів про прийняття, затвердження або приєднання, потрібну для набрання
договором чинності, було одержано або депозитовано;
 у реєстрації договору в Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй;
ЩОДО ПОМИЛОК:
Якщо йдеться про договір, який здається на зберігання депозитарієві, то останній повідомляє держави, які
підписали договір, і договірні держави про помилку, а також про пропозиції про її виправлення і встановлює
відповідний період часу, протягом якого може бути зроблено заперечення проти цієї пропозиції. Якщо до
скінчення цього періоду:
а) не надійшло заперечень, депозитарій вносить виправлення до тексту і парафує це виправлення,
складає протокол про виправлення і надсилає копію його учасникам і державам, які мають право стати
учасниками договору;
b) було висловлено заперечення, депозитарій доводить це заперечення до відома держав, які підписали
договір, і договірних держав.

ЩОДО РЕЄСТРАЦІЇ:
Відповідно до загального положення, реєстрація багатосторонніх договорів проводиться їх депозитарієм. В
ООН розрізняються обов'язкова реєстрація та добровільна реєстрація.
Обов'язкова реєстрація передбачена в ст. 102 Статуту, яка покладає обов'язок, при першій нагоді, реєстрації
договорів на держави - члени ООН в її Секретаріаті.
Ігнорування обов'язку позбавляє їх права посилатися на незареєстрований договір в будь-якому органі ООН.
Добровільна реєстрація застосовується до міжнародних договорів, які не входять до числа підлягають
обов'язковій реєстрації. Це договори, передані державою, яка не є членом ООН; договори, укладені
Організацією Об'єднаних Націй або її спеціалізованими установами, тобто договори між міжнародними
організаціями, і деякі інші.
ДЕПОЗИТАРІИЙ В УКРАЇНІ:
В Україні зберігачем текстів міжнародних договорів є Міністерство закордонних справ України.

63. Форма та структура міжнародного договору.

Міжнародний договір може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі. Усна форма міжнародного
договору іменується "джентльменською угодою".
Більшість міжнародних договорів складається з таких структурних елементів:
- преамбули,
Преамбула є вступною частиною договору, в якій сторони визначають мету договору і принципи її досягнення.
- основної
Основна (центральна) частина містить взаємні права і обов'язки сторін, тобто ті правила поведінки, якими вони
повинні керуватися при виконанні договору.
- і заключної частин.
Заключна частина включає положення про порядок набуття договором чинності, його дію і припинення.
Додатки зазвичай містять якісь технічні відомості, наприклад, озброєнь, що скорочуються, чи опис
процедур, пов'язаних з виконанням договору, переважно технічного характеру, зокрема технології
ліквідації ракет або порядку проведення інспекцій на місцях та ін.
ВНУТРІШНЯ СТРУКТУРА:
У праві міжнародних договорів прийнято положення угод поділяти на статті, які у свою чергу групуються в
розділи або частини.
Зазвичай двосторонні угоди укладаються в двох екземплярах мовами договірних сторін. При цьому сторони
використовують правило альтернату (чергування), згідно з яким у екземплярі двостороннього договору,
призначеному для конкретної договірної сторони, найменування цієї сторони в переліку сторін, підписи її
уповноважених, печатка, а також текст договору офіційною мовою держави цієї сторони поміщаються на
першому місці і для підпису залишається місце з лівого боку.
У правилі альтернату виявляється повага до суверенітету держав. Тексти договору мовою кожної з договірних
сторін є юридично рівнозначними (автентичними).
Тексти багатосторонніх договорів укладаються офіційними мовами ООН або офіційними мовами конкретної
міжнародної конференції, визначеними учасниками конференції

64. Дія міжнародних договорів у часі та просторі.

 НАБУТТЯ ЧИННОСТІ договором означає, що він є юридично обов'язковим для сторін і

породжує відповідні права та обов'язки.
 Однак на практиці чимало є випадків, коли договір, що набув чинності, зобов'язує застосовувати його
положення у певних випадках.
 Так, у Женевській конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час війни зазначено: "Дана
Конвенція буде застосовуватись з початком будь-якого конфлікту або окупації... На території сторін,
що знаходяться у конфлікті, застосування конвенції припиняється після загального завершення
воєнних дій" (ст. 6).
 Звідси можна стверджувати, що терміни "набуття чинності" та "застосування договору" близькі
за значенням, АЛЕ НЕ тотожні.
 Усе залежить від характеру договору та інших обставин.
 Зокрема, багатосторонні договори здебільшого передбачають набуття чинності після згоди на їх
обов'язковість відповідної кількості держав.
 Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначила цю кількість у 35 учасників
і набула чинності лише з 27 січня 1980 р.
 Чимало багатосторонніх договорів передбачають відповідний термін набуття чинності після
висловлення згоди на їх обов'язковість.
 Зокрема, Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила цей термін у 12 місяців.
 Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок про те, ЩО УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ ТА
НАБУТТЯ НИМ ЧИННОСТІ -- ЦЕ РІЗНІ ПОНЯТТЯ.
 Віденські конвенції закріпили ЗАГАЛЬНУ НОРМУ, згідно з якою договір набуває чинності в
порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь
у переговорах (п. 1 ст. 24).
 СТОСОВНО ПРИЄДНАННЯ ДО ДОГОВОРУ, який набув чинності, передбачено, що він набуває
чинності для відповідного суб'єкта з тієї дати, коли він виразив згоду на обов'язковість договору,
якщо у договорі не передбачено інше.
 Відповідно до Віденської конвенції 1969 p., договори після набуття ними чинності надсилають до
Секретаріату ООН для реєстрації або для зберігання у справах і занесення до переліку, залежно
від випадку, та для опублікування.
 РЕЄСТРАЦІЮ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ, УЧАСНИКАМИ ЯКИХ Є УКРАЇНА, ЗДІЙСНЮЄ
МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ.
 Згідно зі ст. 26 Віденської конвенції, всі чинні договори є обов'язковими для його учасників і
повинні ними добросовісно виконуватись.
 ПРИНЦИП ДОТРИМАННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ ("pacta sunt servanda) є одним із
основних принципів міжнародного права (сформовано 1871 року)
 Важливе місце у забезпеченні виконання міжнародного договору належить ПРИНЦИПУ
ДОБРОСОВІСНОСТІ, який протидіє зловживанню договором.
 Згідно зі ст. 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, ДОГОВОРИ НЕ МАЮТЬ
ЗВОРОТНОЇ СИЛИ.
 Це означає, що положення договору не є обов'язкові для учасника стосовно будь-якої дії чи факту,
котрі мали місце до дати набуття договором чинності, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала
існувати до цієї дати. АЛЕ:
 Але міжнародне право не перешкоджає учасникам договору умовитися про те, щоб договір
розповсюджувався по відношенню до будь-якої дії чи факту, які мали місце до набуття їм чинності,
або по відношенню до ситуації, яка перестала існувати до цієї дати. (ст. 28 Віденської конвенції)
 Термін дії договорів залежить від характеру відносин, що регулюються ними, та намірів сторін.
 А тому залежно від терміну дії міжнародні договори можна класифікувати на три групи:
 Срокові - заздалегідь чітко обумовлений календарними датами термін, який також може бути подовжено.
 Безстрокові - укладаються на «вічні часи» і не містять ніяких вказівок на термін дії та можливість денонсації.
 невизначено-строкові - діють до настання відповідних подій чи умов, під виконання яких вони були укладені.
 Найчастіше термін дії договору передбачено у тексті договору.
 Договір, що укладений на певний термін, автоматично припиняє свою дію з його закінченням, якщо
сторони спеціально не домовляться про продовження цього терміну або відновлення дії договору.
 До безстрокових відносять здебільшого мирні договори, договори про кордони, про роззброєння.
 Пролонгація — це продовження дії договору, здійснюване до закінчення його строку.
 Пролонгація відбувається на умовах, передбачених договором, або за домовленістю сторін.
 Розрізняють пролонгацію
c) ініціативну (коли необхідне позитивне волевиявлення сторін)
d) автоматичну (коли для продовження договору досить того, щоб сторони утрималися від його припинення).
 Якщо договір припинив (призупинив) свою дію та сторони спеціально домовилися про продовження його
дії, то таке продовження називається поновленням дії договору. (реновація)
 Реновація (відновлення) договору може відбуватися автоматично (наприклад, після припинення воєнних
дій), мовчазливо або через обмін нотами
 За сферою дії (у просторі) виокремлюють:
універсальні договори, в яких передбачена участь держав усього світу;
регіональні, в яких беруть участь держави певного регіону;
локальні, сфера дії яких обмежена невеликою кількістю держав та двосторонні договори.
 У міжнародному праві ІСНУЄ МАКСИМА: договір не створює зобов’язань або прав для
третьої держави без її на те згоди (pacta tertiis nec nocent nec prosunt).
 Якщо за певних обставин учасники договору мають намір зробити положення договору
обов’язковими для третьої держави, то для цього необхідна письмова згода третьої сторони.

65. Підстави недійсності міжнародних договорів.

Договір вважається недійсним, якщо:
1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції і
порядку укладення договору
Якщо згода держави на обов’язковість договору була висловлена в порушення якого-небудь положення
внутрішнього права, що стосується компетенції укладання договорів, то вона не може посилатися на це як на
підставу недійсності договору. Таке посилання можливо лише у разі, коли це порушення стосувалося норми
внутрішнього особливо важливого значення та було явним.
2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли помилка стосується
факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і були істотною
основою для її згоди на обов'язковість договору
3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах
4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або
непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь у переговорах
5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті примусу її
представника діями або погрозами, спрямованими проти нього
6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на порушення
принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН
7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального міжнародного права
На відміну від цивілістичної теорії, недійсність одного положення у договорі в міжнародному праві тягне
за собою недійсність усього договору
 У випадку укладання договору в результаті підкупу, обману, помилки чи в порушення норми
внутрішнього права виключного значення дійсність договору може бути лише оскаржена.
 Таким чином, НЕДІЙСНІСТЬ міжнародних договорів може БУТИ ВІДНОСНА АБО АБСОЛЮТНА.
 3) Ознаками відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх конституційних норм,
помилку, обман, підкуп представника держави. (=шантаж)
4) До ознак абсолютної недійсності варто віднести: примус держави або її представника; договір
суперечить основним принципам або імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens").
 Виходячи із вищевикладеного, необхідно зауважити, що абсолютна недійсність тягне за собою
недійсність договору, в той час як відносна недійсність перетворює договір лише у такий, що може
бути заперечений.
 Після встановлення недійсності договору кожен учасник може вимагати від будь-якого іншого
учасника відновлення попереднього стану ("status gua ante").
 Однак при цьому вчинені добросовісні дії не можуть вважатися неправомірними лише через недійсність
договору, якщо ці дії за своїм змістом не суперечать іншим нормам міжнародного права.

66. Застереження до міжнародних договорів.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ— це одностороння заява держави чи міжнародної організації під будь-якою
назвою, зроблена при висловленні згоди з договором, що призначене виключити чи змінити юридичну
дію визначених положень договору в їх застосуванні до автора застереження.
Застереження – це заява будь якого форми і змісту зроблена на будь-якому етапі МД, мета якої –
видозмінити чи припинити дію окремих положень МД
Держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті або затвердженні договору, або
приєднанні до нього формулювати застереження, ЗА ВИНЯТКОМ ВИПАДКІВ КОЛИ:
 це застереження забороняється договором;
 договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до числа яких це
застереження не належить; або
 застереження є несумісним з об'єктом і цілями договору.
Застереження можна робити при на будь-якому етапі.
ВИМОГИ ДО ЗАСТЕРЕЖЕННЯ:
1)Воно не повинно посягати на мету і цілі МД не повинно їм суперечити відповідно є 2 підходи:
1) сторони які погоджуються щодо застереження — зобовязання виникають з врахуванням застереження
2) Якщо сторона не погоджується із застереженням – зобовязання по договору не виникають
Момент вираження своєї позиції щодо застереження – Міжнар суд ООН розглядаючи певну проблему застеріг
що згода чи незгода із застереженням має бути виражнна чітко зрозуміло і доступно тій стороні яка
висловила заст, щоб вона орієнтувалась на поведінку щодо договірної сторони
– застереження, згода із застереженням чи заперечення проти нього – ПОВИННІ БУТИ В ПИСЬМОВІЙ
ФОРМІ і доведені до відома договірних держав та інших держав, які мають право стати учасниками договору.
●ПРИЙНЯТТЯ ЗАСТЕРЕЖЕНЬ І ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ НИХ●
– за загальним правилом – застереження не потребує прийняття іншими державами
1. Застереження, яке напевне допускається договором, не потребує якого-небудь наступного
прийняття іншими договірними державами, якщо тільки договір не передбачає такого прийняття.
∟використовується принцип мовчазної згоди:
Якщо договір не передбачає інше, застереження вважається прийнятим державою, якщо
вона не висловить заперечень проти нього до кінця ДВАНАДЦЯТИМІСЯЧНОГО ПЕРІОДУ
після того, як її було повідомлено про таке застереження, або до тієї дати, коли вона виразила свою згоду
на обов'язковість для неї договору, залежно від того, яка з цих дат є більш пізньою.
– НАСЛІДКИ застереження:
 прийняття застереження іншою договірною державою робить
державу, яка сформулювала застереження, учасником цього договору відносно держави, яка прийняла
застереження, якщо договір є чинним або коли він набирає чинності для цих держав;
 заперечення іншої договірної держави проти застереження не перешкоджає набранню договором
чинності між державою, яка заперечує проти застереження, і державою, яка сформулювала
застереження, якщо держава, яка заперечує проти застереження, певно не заявить про протилежний намір;
 акт, який виражає згоду держави на обов'язковість для неї договору і містить застереження, набирає
чинності, як тільки принаймні одна з інших договірних держав прийме це застереження
– застереження і заперечення проти застереження МОЖЕ БУТИ ЗНЯТО у будь-який час і для цього НЕ
ПОТРІБНО ЗГОДИ ДЕРЖАВИ + обов’язкова письмова форма
– Положення Віденської конвенції про застереження стосуються лише багатосторонніх договорів, оскільки
у двосторонніх договорах вони не можуть бути.
 67. Припинення та призупинення дії міжнародних договорів.
Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив чинність у відносинах між його
учасниками і перестав породжувати права та обов'язки між ними.
припинення договору або вихід з нього учасника можуть мати місце:
а) відповідно до положень договору; або
б) У будь-який час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами.
 За будь-яких умов сторона, яка вирішила припинити або призупинити дію договору, зобов'язана
завчасно повідомити про це іншу сторону.
 Припинення дії договору може мати суб'єктивний або об'єктивний характер.
1) Об'єктивний характер стосується таких причин, як завершення терміну дії договору, виконання прийнятих
зобов'язань, настання зобов'язань, з якими пов'язується припинення договору.
2) До суб'єктивних підстав відносять денонсацію, вихід із договору, порушення зобов'язань, перегляд договору.
 ДЕНОНСАЦІЯ ДОГОВОРУ означає правомірну односторонню відмову держави від договору
відповідно до умов, передбачених угодою сторін у самому договорі з попередженням, що зроблено в
порядку і в строки, які передбачені в умовах договору
 Учасник повинен повідомити про намір денонсувати договір не менш ніж за 12 місяців
 У багатосторонніх договорах найчастіше вживається термін "вихід із договору", ХОЧА ЮРИДИЧНОЇ
РІЗНИЦІ МІЖ НИМИ НЕМАЄ.
 При такій ситуації може виникнути питання про анулювання міжнародного договору. Порівняно з
денонсацією, анулювання є односторонньою відмовою від договору, не передбаченою його змістом.
 Багато міжнародних договорів відносять до тих, в яких нічого не йдеться про можливість їх денонсації.
 Денонсацію міжнародних договорів здійснює той орган у державі, якому це право надано згідно з
внутрішнім законодавством.
 Скасування або зупинення дії договору відповідно до його положень відбувається за згодою всіх учасників
після консультації з іншими договірними державами та міжнародними міжурядовими організаціями.
 Перегляд договору або новація — це спосіб розірвання договору, який випливає з укладання наступного
договору. Договір вважається припиненим, якщо всі його учасники укладуть наступний договір з того самого
питання і мають на увазі припинення попереднього або якщо положення договорів є абсолютно несумісними.
 ОДНИМ ІЗ СПОСОБІВ ПРИПИНЕННЯ дії міжнародного договору є припинення існування держави
або зміни її статусу.
Виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права
 Важливою підставою припинення дії міжнародного договору є докорінна зміна обставин :
 наявність таких обставин становила істотну підставу згоди учасників на обов'язковість для них договору;
 наслідок зміни обставин докорінно змінює сферу дії зобов'язань, які підлягають виконанню за договором.
 З моменту об’явлення стану війни
Припинення міжнародного договору означає, що він припинив породження зобов’язань у майбутньому,
АЛЕ не впливає на права, зобов’язання або юридичне становище учасників, які виникли в результаті
виконання договору, — вони зберігаються і після припинення договору.Якщо договором не передбачається
інше, багатосторонній договір не припиняється з причини тільки того, що кількість його учасників стала
меншою від кількості, потрібної для набрання договором чинності.
 Від припинення міжнародного договору необхідно відрізняти ПРИЗУПИНЕННЯ ЙОГО ДІЇ, тобто
тимчасову перерву в дії договору на певний проміжок часу.
 Призупинення міжнародного договору за різних обставин може привести в подальшому до його припинення
або до поновлення.
 Призупинення дії договору тягне за собою такі НАСЛІДКИ (якщо учасники не погодились на інше):
А) звільняє учасників, у взаємовідносинах яких призупиняється дія договору, від зобов'язання виконати
його впродовж періоду призупинення;
Б) не впливає на інші передбачені договором правові відносини між учасниками
ПІДСТАВА: Так, із початком війни може припинятися або призупинятися дія міжнародних договорів.
 ПІДСТАВА ЗУПИНЕННЯ ДІЇ ДОГОВОРУ: Істотне порушення договору одним з його учасників дає
підставу учаснику, вельми постраждалому від цього порушення, зупинити дію договору у цілому або в
частині, що стосується порушеної умови договору.
 Під час призупинення дії договору сторони повинні утримуватися від дій, які могли б перешкодити
відновленню дії такого договору.
68. Поняття права зовнішніх зносин та система органів зовнішніх зносин держави.
►Право зовнішніх зносин - це галузь сучасного міжнародного права, яка складається із
системи юридичних норм, які виражають узгодження волі суб'єктів міжнародного права
стосовно:
 прав та обов'язків їх офіційних органів у міжнародних відносинах,
 регулюють їх статус та діяльність при здійсненні зовнішніх зносин згідно з основними
принципами сучасного міжнародного права.
Органи зовнішніх зносин, можна класифікувати насамперед із точки зору їхнього
розташування, як дві окремі групи:
 центральні органи зовнішніх зносин держави,
 закордонні органи зовнішніх зносин держави.
Щодо закордонних державних органів зовнішніх зносин, то, вони поділяються на дві головні
категорії — постійні та тимчасові.
 Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи і захищаючи
інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, представництва в міжнародних
організаціях.
 Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі представники за кордоном, а
також спостерігачі на міжнародних конференціях, тощо.

69. Правовий статус та функції дипломатичних представництв.

►Дипломатичне представництво - закордонний орган зовнішніх зносин держави,
завданням якого є підтримка і розвиток офіційних стосунків з державою перебування, захист
прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб.
– Функції дипломатичного представництва полягають зокрема у:
а) представництві акредитуючої держави в державі перебування;
б) захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян у межах,
що допускаються міжнародним правом;
в) веденні переговорів з урядом держави перебування;
г) з'ясуванні всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомленні
про них уряду акредитуючої держави;
ґ) заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в
розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

70. Передумови та порядок призначення глави дипломатичного представництва.

Передумови - домовленості між державами про встановлення дипломатичних відносин на
певному рівні.
 Порядок призначення глав дипломатичних представництв регулюється
нормами національного та міжнародного права. Процедура призначення глави
дипломатичного представництва називається "АКРЕДИТУВАННЯМ" і
складається із декількох стадій:
1. Підбір кандидатури посла або посланника (досвід, знання мови, стан здоров’я)
2. Запит агреману.
∟агреман – згода країни майбутнього перебування на призначення певної особи
послом, посланником чи постійним повіреним у справах
↑Отже, держава може призначити главою дипломатичного
представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючій державі. Дозвіл
приймаючою державою розглядається як підтвердження згоди щодо запропонованої особи.
↑АЛЕ: Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд
або відмовити без зазначення причин.
3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляється призначення.( у нас це указ
ПУ)
4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про призначення, яке
відбулося.
5. Видача вірчих грамот.
∟вірчі грамоти - це документ, який засвідчує представницький характер
дипломатичного представника і дає право на його акредитацію в іноземній державі.
6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ держави перебування після
прибуття посла або посланника і подання йому копії вірчих грамот.
7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування.
∟Офіційна діяльність глави дипломатичного представництва у країні перебування
починається з часу вручення вірчих грамот.

71. Структура та персонал дипломатичного представництва.

– Згідно з Віденською конвенцією 1961 року ДИПЛОМАТИЧНИЙ АГЕНТ – це глава
представництва або член дипломатичного персоналу представництва.
► Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, "акредитуюча держава може вільно
призначити членів персоналу представництва". Чисельний склад персоналу
дипломатичного представництва наперед узгоджується в процесі переговорів про
встановлення дипломатичних відносин.
– Віденська конвенція про дипломатичні зносини поділяє співробітників дипломатичних
представництв залежно від функцій, які вони виконують, на три категорії:
1) дипломатичний персонал;
►особи, які мають дипломатичний паспорт і ранг
2) адміністративно-технічний персонал;
►особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування (завідувачі
канцелярії, референти, шифрувальники, стенографісти, бухгалтери).
► Названі працівники не мають дипломатичного паспорта й дипломатичного
рангу і не значаться у списку членів дипломатичного корпусу.
3) обслуговуючий персонал
► співробітники представництва, які виконують обов'язки з його обслуговування:
водії, кур'єри, кухарі, садівники, двірники, охоронці
КЛАСИ VS РАНГИ
А) Класи:
Глави дипломатичних представництва поділяються на 3 класи, а саме:
А) клас послів і нунції (як правило очолюють посольства)
Б) клас посланників і інтернунціїв (як правило очолюють дипломатичні місії)
В) клас повірених у справах (можуть керувати як роботою посольства, так і місії)
Б) Ранги:
– За своїм правовим статусом члени дипломатичного персоналу наділені повноваженнями
щодо здійснення офіційних зносин від імені своєї держави з іноземними державами і мають
дипломатичний ранг та відповідну спеціальну підготовку.
∟Згідно з Закону України "Про дипломатичну службу":
Стаття 24. Перелік дипломатичних рангів
1. Дипломатичний ранг - це спеціальне звання, яке відповідно до Конституції України та
цього Закону присвоюється дипломатичним службовцям.
2. Встановлюються такі дипломатичні ранги:
 Надзвичайний і Повноважний Посол;
Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;
Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;
↑присвоюються Президентом України
радник першого класу;
радник другого класу;
перший секретар;
другий секретар;
третій секретар;
аташе.
↑присвоюються Міністром закордонних справ

72. Дипломатичний корпус.

ДИПЛОМАТИЧНИЙ КОРПУС – це сукупність глав іноземних дипломатичних
представництв, які акредитовані у країні перебування.
– Очолює його ДУАЄН (doyen, decanus, dean), яким відповідно до традиції стає переважно
старший за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі глава
одного з акредитованих у ній дипломатичних представництв.
↑Дуаєн виступає консультантом колег з питань місцевого протоколу та
етикету, й особливо тих, хто прибув як глава дипломатичного представництва, в їх
взаємовідносинах з державними органами країни перебування.
73. Дипломатичні привілеї та імунітети.
►Під імунітетом слід розуміти вилучення з-під юрисдикції держави перебування офіційних
представництв іноземної держави, їх персоналу та інших осіб, які користуються
міжнародним захистом, і дотримання стосовно них принципу недоторканності.

► Привілеї — це певні пільги та переваги, які надаються державою перебування органам

зовнішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення
найсприятливіших умов для їх функціонування.
Дипломатичний імунітет гарантує:
1. Особисту недоторканність, а також недоторканність службових приміщень і майна.
2. Звільнення від місцевої кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції.
3. Свободу зносин та недоторканність дипломатичної пошти та кореспонденції, яка
перевозиться дипломатичними кур'єрами.
– Серед ПРИВІЛЕЇВ необхідно виокремити:
- звільнення від сплати державних та місцевих прямих податків та
обов'язкових платежів,
- право піднімати прапор над офіційною резиденцією,
- користуватися відповідними державними символами на будівлях і
транспортних засобах дипломатичного представництва,
- митні привілеї та ін.
74. Правовий статус та функції консульських установ.
Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин,
що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання
консульських функцій у визначеному консульському окрузі.
ФУНКЦІЇ КОНСУЛЬСЬКОЇ УСТАНОВИ
 перелік консульських функцій, за Віденською конвенцією 1963 р. не є
вичерпним, і з її положень випливає, що консул може виконувати також інші функції,
покладені на нього акредитуючою державою. Тому більш докладно консульські функції
закріплені в Консульських статутах держав. (КОНСУЛЬСКИЙ СТАТУТ УКРАЇНИ)
 1) Однією з найважливіших функцій консульської установи, що має адміністративний
характер, є функція щодо юридичних осіб і громадян.
 Згідно з Консульським статутом України, консул зобов'язаний вживати заходів для
того, щоб юридичні особи та громадяни України користувалися в повному обсязі всіма
правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами,
учасниками яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями.
2) Консул веде облік громадян України, які постійно проживають або тимчасово
перебувають у його консульському окрузі.
3) Консул сприяє проведенню загальноукраїнського референдуму, виборів
Президента України, народних депутатів України відповідно до законодавства України та
країни перебування.
4) РОЗПОРЯДЖЕННЯ КОНСУЛА, видані ним у межах його повноважень з питань,
що стосуються перебування громадян України за кордоном, мають для них обов'язкову
силу.
5) Відповідно до ст. 41 Консульського статуту України, консул має право видавати,
продовжувати, погашати візи на в'їзд в Україну, виїзд з України і транзитний проїзд
через її територію, а також вносити зміни до виданих віз.
6) Норми консульського права уповноважують консула вчиняти функції щодо
укладення та розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення батьківства,
опіки та піклування, реєстрації актів громадянського стану.
7) Консул вчиняє відповідні функції щодо громадян України, які перебувають під
арештом, затримані чи позбавлені волі в іншій формі, відбувають покарання або пропали
безвісти.
8) Значний обсягу діяльності консульських посадових осіб займають нотаріальні
функції.
 Консул легалізує документи й акти, складені за участю властей консульського
характеру, або такі, що виходять від цих властей.
9) Наступну групу утворюють функції консула щодо морських і повітряних суден.
 Відповідно до ст. 58 Консульського статуту, консул зобов'язаний усіляко сприяти
українським військовим кораблям і військово-допоміжним суднам, які перебувають у
портах, територіальних і внутрішніх водах держави перебування в межах його консульського
округу, в питаннях зв'язку з берегом, взаємовідносин з місцевою владою, матеріально-
технічним забезпеченням тощо.
 У РАЗІ АВАРІЇ, ЗІТКНЕННЯ КОРАБЛІВ ТА ІНШИХ МОРСЬКИХ ПОДІЙ консул
вживає всіх залежних від нього заходів, дозволених місцевим законодавством, щодо
захисту вантажу та судна, його інвентаризації та збереження.
10) Стосовно функції консула щодо цивільних повітряних суден, то він має надавати
допомогу командирові екіпажу та пасажирам цивільного повітряного судна своєї
держави у зносинах з владою держави перебування, а також вживати всіх заходів для
повернення у разі потреби повітряного судна, його екіпажу та пасажирів у власну
державу або ж для продовження польоту.

75. Порядок призначення глави консульської установи. Консульський округ.

ПРИЗНАЧЕННЯ ГЛАВИ КОНСУЛЬСЬКОЇ УСТАНОВИ:
 У міжнародній практиці існує правило:
 глав консульських установ призначає акредитуюча держава
 і допускає до виконання своїх функцій держава перебування.
I.ЕТАП: ПОПЕРЕДНЄ УЗГОДЖЕННЯ + ПАТЕНТ
Після попереднього узгодження щодо глави консульської установи акредитуюча держава
забезпечує його документом, що має форму патенту або подібного до цього акта, який
1. посвідчує його посаду і зазначає його повне ім'я та прізвище,
2. категорію або клас, до якого вів належить,
3. консульський округ і місце розташування консульської установи.
  За своїм змістом консульський патент - це документ, який підтверджує, що вказана
особа призначається на посаду глави консульської установи.
 Цей патент видається при кожному призначенні глави консульської установи навіть у
тих випадках, коли відбувається нове призначення тієї самої особи на новий термін на
території тієї держави і навіть у ту саму консульську установу.
 В Україні глав консульських установ усіх рангів призначає Міністерство закордонних
справ України.
II.ЕТАП: ОТРИМАННЯ ЕКЗЕКВАТУРИ (згода на призначення)ВІД ДЕРЖАВИ
ПЕРЕБУВАННЯ.
 У формі окремого документа або у формі напису на патенті
 У п. 2 ст. 12 Віденської конвенції про консульські зносини зазначається, що держава,
що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов’язана повідомляти акредитуючій державі
мотиви такої відмови.
Консульські округ
 Консульський округ — це певна територія держави перебування, на якій
консульська посадова особа виконує покладені на неї консульські функції.
 Місцеперебування консульської установи і межі консульського округу
зазначається у консульському патенті або іншому документі про призначення глави
консульської установи та визначається урядом країни, що призначила консула, за згодою з
урядом країни призначення.
 Остання може виключати з цих округів адміністративні одиниці, де вона взагалі не
бажає допускати іноземну консульську діяльність.
 Звичайно кожний консульський округ включає одну чи декілька територіально-
адміністративних одиниць даної країни.
 Консул має право виконувати консульські функції лише у межах свого
консульського округу.
Одна й та сама держава може мати кілька консульських округів на території країни
перебування. Їх кількість визначається за взаємною згодою держав. Зміна округу та
виконання консульських функцій поза його межами можуть здійснюватися лише за згодою
держави.

76. Консульські привілеї та імунітети.

 Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:
1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин
держави;
2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та
імунітети).
Імунітети:
1) недоторканність консульських приміщень.
2) Недоторканність архівів і документація консульської установи в будь-який час і
незалежно від місця знаходження.
 Імунітет від реквізиції розповсюджується як на самі консульські приміщення, так і на
предмети їх обстановки, засоби пересування і все майно.
 консульські установи звільняються від обкладання чи стягнення податків або
зборів будь-якого виду на: земельні ділянки, будинки чи частини будинків, що
використовуються винятково для консульських цілей, якщо зазначене майно знаходиться у
власності чи орендується від імені держави, яку представляють, чи якої-небудь фізичної чи
юридичної особи, яка діє від імені цієї держави; угоди чи документи, що стосуються
придбання зазначеного нерухомого майна, якщо держава, яку представляють, здобуває це
майно винятково для консульських цілей.
 Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види
обслуговування (ст. 18).
 Віденська конвенція про консульські зносини закріплює у ст. 10 право вивішувати
прапор і встановлювати емблему держави, яку представляють, на приміщенні, де
розташована консульська установа, а також на резиденції голови цієї установи та на його
засобах пересування
ПРИВІЛЕЇ
ПОЧИНАЮТЬСЯ: з моменту його вступу на територію держави перебування при
прямуванні до місця свого призначення або, якщо він вже знаходиться на цій території, з
моменту, коли він приступив до виконання своїх обов'язків у консульській установі.
ЗАКІНЧУЮТЬСЯ: Коли функції працівника консульської установи припиняються, його
привілеї та імунітети, а також привілеї та імунітети члена його сім'ї, який проживає разом з
ним, або його приватного домашнього працівника зазвичай припиняються в момент, коли ця
особа залишає державу перебування, або по і розумного терміну, щоб це зробити, залежно
від того, який із цих моментів настане раніше, але до цього часу вони продовжують існувати
навіть у разі збройного конфлікту.
ВІДНОСЯТЬ: податкові пільги; митні привілеї; право користуватися своїм державним
прапором і гербом у державі перебування.
 Імунітети і привілеї членів персоналу консульської установи мають функціональний
характер.
 Згідно з п. 1 ст. 41 Віденської конвенції, консульські посадові особи не підлягають ні
арешту, ні попередньому ув'язненню, ІНАКШЕ ЯК на підставі постанов компетентних
судових органів у випадку вчинення тяжких злочинів.
 Згідно зі ст. 44 Віденської конвенції, консульська посадова особа може бути
викликана в суд як свідок під час ведення судових або адміністративних справ. Якщо
консульська посадова особа відмовляється давати свідчення, щодо неї не можуть
застосовуватися жодні заходи примусу або покарання.

77. Міжнародно-правові основи організації та діяльності спеціальних дипломатичних

місій.
– Правовою основою діяльності спеціальних дипломатичних місій є КОНВЕНЦІЯ ПРО
СПЕЦІАЛЬНІ МІСІЇ, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 8 грудня 1968 р.
∟Згідно зі ст. 1 Конвенції, Спеціальна місія є тимчасовою місією, яка за своїм
характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою
останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.
– питання щодо направлення та приймання спеціальної місії належить до компетенції
сторін і розв’язується за їх взаємною згодою.
●ОЗНАКИ●
– ключовою ознакою спеціальної місії є її ТИМЧАСОВИЙ характер:
–має ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ характер
– направляти місії можна НЕЗАЛЕЖНО ВІД НАЯВНОСТІ дипломатичних або
консульських відносин між державами.
– Акредитуюча держава НА СВІЙ РОЗСУД може призначити главу і членів спеціальної
місії.
– На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії НЕ
ПОТРІБНО ОТРИМУВАТИ АГРЕМАН
–ФУНКЦІЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОМІСІЇ розпочинаються з моменту встановлення місією
офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої
держави, щодо якого є домовленість.

78. Початок та закінчення функцій спеціальної місії.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що ФУНКЦІЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ
КОМІСІЇ розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з
міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є
домовленість.
 ∟Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав
урядів або міністрів закордонних справ.
●ПРИПИНЕННЯ МІСІЇ●
– Стаття 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави
для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:
а) за домовленістю зацікавлених держав;
б) після виконання завдання спеціальної місії;
в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не
продовжений;
г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність
спеціальної місії або відкликає її;
ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної
місії припиненою.

79. Привілеї та імунітети спеціальних дипломатичних місій.

– Правовою основою діяльності спеціальних дипломатичних місій є КОНВЕНЦІЯ ПРО
СПЕЦІАЛЬНІ МІСІЇ, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 8 грудня 1968 р.
∟Згідно зі ст. 1 Конвенції, Спеціальна місія є тимчасовою місією, яка за своїм
характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою
останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.
– питання щодо направлення та приймання спеціальної місії належить до компетенції
сторін і розв’язується за їх взаємною згодою.
●ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ ●
– загальні переваги, які надаються спеціальній місії, закріплені у Конвенції
Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія– недоторканні.
– імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій користуються:
 предмети облаштування та інше майно, що використовують для роботи,
 транспортні засоби
– Архіви і документи спеціальної місії недоторканні у будь-який час та незалежно від їх
місцезнаходження.
– Пошта спеціальної місії прирівнюється до дипломатичної пошти і не підлягає ні
розкриттю, ні затриманню.
– дії принцип особистої недоторканності глави і членів дипломатичного персоналу
спеціальної місії.
∟Вони не підлягають арешту або затриманню у будь-якій формі.
∟Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її
дипломатичного персоналу користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної
та цивільної юрисдикції держави перебування.
80. Правовий статус постійних представництв держав при міжнародній організації
Зв'язок з міжнародними організаціями держави здійснюють за допомогою постійних
представництв держав при таких організаціях.
Держави насамперед мають постійні представництва при ООН та її спеціалізованих установах, а також
при регіональних організаціях. Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть
відкривати тільки держави - члени таких організацій. Держави, які не є членами таких організацій, але
зацікавлені в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо така можливість
передбачена у засновницьких документах організацій.
Відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її
обов'язком.
Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення має бути
узгоджене з приймаючою державою, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. Зазвичай з цього
приводу укладається угода між організацією і державою перебування.
 81. Делегації та місії спостерігачі держав на міжнародних конференціях.

Делегація — це тимчасовий закордонний орган зовнішніх зносин держави, сформований для

виконання певних, як правило, чітко окреслених завдань у ході роботи міжнародної
конференції, що припиняє існування після завершення своєї місії".

 Можна виділити спеціальні ознаки:

1) представницький характер таких органів зовнішніх зносин;

2) тимчасовий характер;

3) конкретно-цільовий характер виконуваних завдань. Делегація, яку відряджають до органу

міжнародної організації або на конференцію, складається з одного або кількох
представників держави, яка їх направляє. З-поміж відряджуваних осіб призначається глава
делегації, у складі якої може бути також дипломатичний, адміністративно-технічний і
обслуговуючий персонал.

 ДІЄ принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При

цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є
розумними й нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного
представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (ст. 14).
 Повноваження глави представництва видаються від імені
1. глави держави,
2. глави уряду,
3. міністра закордонних справ
4. або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом
акредитуючої держави.
 Глава представництва, з огляду на свої функції і без пред'явлення повноважень,
вважається таким, що представляє державу з метою прийняття тексту договору
між цією державою й організацією.
 Акредитуюча держава повідомляє:
1) про призначення, посади, звання і старшинство співробітників представництва,
2) їх прибуття і остаточний від'їзд або припинення їхніх функцій у представництві,
3) а також про будь-які інші зміни, що позначаються на їхньому статусі, які можуть
відбутися під час їхньої діяльності у представництві;
4) про прибуття і остаточний від'їзд приватних домашніх працівників, що
перебувають на службі у співробітників представництва, і про припинення їхньої
служби;
5) про місцезнаходження житлових приміщень представництва і приватних
резиденцій, що наділені недоторканністю.
 Організація переадресовує відповідні повідомлення державі перебування
для того, щоб остання включила їх до переліку осіб, які мають
відповідні привілеї та імунітети.

82. Поняття, ознаки та юридична природа міжнародної міжурядової організації (ММО).

Міжнародна міжурядова організація - це постійно діюче об´єднання держав, створене на основі

міжнародного договору з метою виконання певних завдань, яке має внутрішньоорганізаційну структуру
та володіє відповідними правами й обов´язками.

Права й обов´язки міжнародної міжурядової організації відрізняються від прав та обов´язків

держав-членів, саме тому міжнародні міжурядові організації є самостійними суб´єктами міжнародного
права. Їх міжнародна правосуб´єктність має вторинний, або похідний характер, оскільки міжнародні
міжурядові організації визнаються суб´єктами міжнародного права на основі угоди первинних суб´єктів-
держав.

Ознаками міжнародної міжурядової організації є такі:

1. ММУО створюється державами, які фіксують свій намір в установчому акті — статуті, що є
спеціальним різновидом міжнародного договору.
2. ММУО існує і діє в межах прийнятого установчого акта, який визначає її статус і повноваження.
3. ММУО є постійно діючим об'єднанням з такими невід'ємними рисами, як стабільність структури,
наявність системи постійних органів тощо.
4. ММУО створюється виходячи з принципу суверенної рівності держав — членів організації.
5. У результаті практичної діяльності ММУО держави — члени організації зобов'язані неухильно
виконувати резолюції її органів.
6. ММУО як юридична особа має сукупність прав, що фіксуються в її установчому акті або спеціальній
конвенції.
7. ММУО має привілеї та імунітети, що забезпечують її ефективну повсякденну діяльність.- договірна
основа, що відповідає основним принципам міжнародного права;

Зазвичай міжнародні міжурядові організації створюються на основі міжнародного договору (статуту,

конвенції, угоди, протоколу). Створення міжнародної міжурядової організації має відбуватися на
правомірній основі. Це означає, що її установчий документ повинен відповідати загальновизнаним
принципам і нормам міжнародного права.

Міжнародні міжурядові організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій галузі,
наприклад у військовій (НАТО), науково-технічній, економічній ЄС, валютно-фінансовій Міжнародний
валютний фонд, соціальній МОП, у сфері медицини ВООЗ. Водночас на міжнародній арені існують
організації, уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх сферах, наприклад ООН.

83. Компетенції, функції та структура ММО.

Міжнародна міжурядова організація - це постійно діюче об´єднання держав, створене на основі

міжнародного договору з метою виконання певних завдань, яке має внутрішньоорганізаційну структуру
та володіє відповідними правами й обов´язками.

Міжнародна міжурядова організація має відповідну організаційну структуру. Особливістю

компетенції міжнародної міжурядової організації є те, що її права й обов´язки є похідними від прав та
обов´язків держав-членів. Жодна організація без згоди держав-членів не може вдатися до дій, що
стосуються інтересів своїх членів. Права й обов´язки будь-якої організації в загальній формі
закріплюються в її установчому акті. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і
їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що згодом мають бути нею реалізовані.
Держави також мають право заборонити організації вдаватись до тих або інших дій, і вона не може
перевищити свої повноваження.

Отже, слід відзначити, що правосуб´єктність будь-якої міжнародної міжурядової організації

визначається тими конкретними завданнями і цілями, які передбачено державами в установчому
документі, що створює організацію. У зв´язку з цим кожна міжнародна міжурядова організація має своє,
властиве лише їй коло прав та обов´язків, тобто кожна така організація володіє властивим лише обсягом
правосуб´єктності.

У науці міжнародного права виділяють такі основні функції міжнародних міжурядових

організацій: контрольна, оперативна, регулятивна.

Контрольна функція полягає в здійсненні контролю за відповідністю поведінки держав нормам

міжнародного права.
 Оперативна функція зводиться до досягнення цілей організації шляхом безпосередньої діяльності
власними засобами організації. Організації надають економічну, науково-технічну й іншу допомогу та
консультаційні послуги.

Регулятивна функція передбачає ухвалення рішень, що визначають цілі, принципи та правила

поведінки держав-членів.

84. Порядок прийняття актів ММУ.

Міжнародна міжурядова організація - це постійно діюче об´єднання держав, створене на основі

міжнародного договору з метою виконання певних завдань, яке має внутрішньоорганізаційну структуру
та володіє відповідними правами й обов´язками.

Є - установчі акти. Установчі акти є результатом переговорів між зацікавленими державами, які
проводяться у формі міжурядових конференцій або при прийомі в міжнародну організацію нових членів
і з точки зору процедури укладення та введення в дію є міжнародні договори.

І є акти, які видаються цими організаціями. Порядок прийняття актів міжнародних

міжурядових організацій (ММО) може відрізнятися в залежності від конкретної організації та її
правового статусу. Проте, зазвичай порядок прийняття актів включає етапи:

1. Розробка проектів актів: Цей етап передбачає підготовку проектів, вони можуть бути
розроблені спеціальними робочими групами, комітетами, експертами та іншими органами ММО.
2. Обговорення та погодження проектів: вони обговорюються та погоджуються
міжнародними міжурядовими органами, зокрема, спеціалізованими комітетами, робочими групами,
конференціями чи засіданнями виконавчого органу ММО.
3. Прийняття актів: вони приймаються на певному рівні, зокрема, на рівні конференції
ММО, засідання виконавчого органу, рішення спеціалізованого комітету. Прийняття актів може
відбуватися шляхом голосування, домовленості чи інших процедур, визначених статутом ММО.
4. Ратифікація та виконання актів: вони підлягають ратифікації та виконанню державами-
учасницями ММО.

85. Організація Об’єднаних Націй та її спеціалізовані установи.

– Організація Об’єднаних Націй — це універсальна міжнародна організація, створена для
підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного
співробітництва між державами
– ООН це вже ДРУГА СПРОБА створення універсальної (всесвітньої) системи забезпечення
миру ↑Першою була Ліга Націй і її досвід був врахований при створенні ООН
– Статут ООН був прийнятий на конференції в Сан-Франциско 26 червня 1945 р.
↑У цьому документі закріплені основні принципи взаємовідносин держав, які є
обов'язковими для дотримання всіма державами світу, незалежно від їх членства в ООН. За
Статутом, основними цілями ООН є (стаття 1):
 підтримання міжнародного миру і безпеки,
 прийняття ефективних колективних заходів для відвернення загрози миру;
 розвиток дружніх відносин між державами;
 налагодження міжнародного співробітництва в подоланні проблем економічного,
соціального, культурного та гуманітарного характеру
 заохочення поваги до прав людини.
– У Статуті ООН зафіксовано шість головних органів:
 Генеральна Асамблея,
 Рада Безпеки,
 Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР),
 Рада по опіці,
  Секретаріат,
 Міжнародний суд.
ГЕНЕРАЛЬНА АСАМБЛЕЯ ООН
– це єдиний з головних органів ООН, у якому представлені всі держави - члени Організації.
– До компетенції Генеральної Асамблеї входить обговорення та прийняття рішень з будь-
яких питань діяльності Організації в межах Статуту ООН.
– ГА ООН має важливі повноваження у внутрішньо-організаційній сфері.
 до виключних повноважень ГА належать вибори непостійних членів РБ ООН,
 вибори членів ЕКОСОР,
 призначення Генерального секретаря ООН,
 остаточні рішення з питань членства,
 прийняття бюджету Організації.
– Спільно з Радою Безпеки Генеральна Асамблея ООН вибирає членів Міжнародного
суду ООН..
– Генеральна Асамблея ООН працює у сесійному порядку.
∟Щорічні сесії Асамблеї проводяться з кінця вересня кожного року.
∟ можуть скликатись надзвичайні сесії.
∟Статут передбачає також проведення спеціальних сесій, присвячених
конкретним питанням забезпечення миру. (наприклад, традиційно періодично скликаються
сесії по роззброєнню.
РАДА БЕЗПЕКИ ООН
– це другий важливий головний орган ООН, який відіграє основну роль у підтриманні
міжнародного миру і безпеки.
– Ради Безпеки, на відміну від Генеральної Асамблеї, працює на постійній основі.
– Рада Безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір щодо визначення ступеня його
загрози міжнародному миру і безпеці.
∟Спір може бути розглянутий як на прохання сторін спору, так і з ініціативи
Ради Безпеки, якщо вона буде вважати, що продовження такого спору загрожує миру і
безпеці.
↑За результатами розгляду РБ, ООН може рекомендувати
сторонам спору такі умови його вирішення, які буде вважати адекватними.
–Рада Безпеки ООН, може вирішувати, які заходи необхідні для відновлення
міжнародного миру і безпеки.
↑ РБ ООН може вимагати від сторін виконання таких заходів. Рішення Ради
Безпеки ООН у цьому випадку є обов'язковим для всіх держав - членів ООН.
– Рада Безпеки ООН складається з 15 держав:
 п'яти постійних членів.
 десяти непостійних, яких обирає Генеральна Асамблея ООН на два роки з щорічним
переобранням п'яти членів, термін повноважень яких завершився.
ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА РАДА
– складається з 54 членів ООН, яких обирає Генеральна Асамблея на три роки з щорічним
переобранням 18 членів, тобто третини складу.
– Кожний член ЕКОСОР має один голос.
– Рада працює у сесійному порядку: в рік проводиться одна організаційна сесія і дві чергові.
– основне завдання ЕКОСОР полягає у налагодженні співпраці в економічній, соціальній,
культурній, гуманітарній сферах як важливих факторах, що сприяють підтриманню миру та
безпеки.
– Важливою характеристикою діяльності ЕКОСОР є розробка проектів конвенцій, які
приймаються під егідою ООН.
– При ЕКОСОР діють п’ять регіональних економічних комісій ООН:
1. Економічна комісія ООН для Європи,
2. Економічна комісія ООН для Африки,
3. Економічна комісія ООН для Західної Азії,
РАДА ПО ОПІЦІ
– це єдиний з головних органів ООН, який з самого початку заснування Організації
створювався як тимчасовий.
– Основне завдання цієї Ради - управління та спостереження за територіями, які ввійшли в
систему опіки.
∟Підопічні території - це колонії держав, які програли у світовій війні і,
відповідно, до індивідуальних угод були передані окремим державам під управління.
– Основна ціль системи опіки - підготувати ці території до незалежності чи самоуправління.
СЕКРЕТАРІАТ ООН
– Секретаріат ООН покликаний забезпечувати нормальне функціонування всього
механізму ООН. – Секретаріат складається з:
 Генерального Секретаря (призначається ГенАсамбл. за реком. Ради Безпеки)
 персоналу, необхідного для ООН.
МІЖНАРОДНИЙ СУД ООН
– це головний судовий орган ООН.
– складається з 15 суддів, яких обирає одночасно Генеральна Асамблея та Рада Безпеки з
кандидатур, внесених у список національними групами.
↑в складі МС ООН не повинно бути двох громадян від однієї держави.
– Обраними вважаються кандидати, які отримали абсолютну більшість голосів в обох
органах.
– Термін повноважень суддів - дев'ять років з можливістю наступного переобрання.
∟Кожні три роки п'ять суддів, термін повноважень яких завершився,
переобираються. – Під час виконання своїх функцій судді не можуть займати інші посади.
– У своїй діяльності Міжнародний суд керується власним Статутом, який одночасно є
невід'ємною частиною Статуту ООН.
– Міжнародний суд розглядає спори між державами.
– Рішення є обов'язковим для сторін спору. АЛЕ: таке рішення не може відігравати роль
прецедента, воно обов'язкове лише для учасників спору і лише у цьому випадку.
– Крім розгляду спорів, іншим важливим напрямом реалізації повноважень є дача
консультативних висновків з будь-яких юридичних питань на запит Генеральної
Асамблеї, Ради Безпеки чи іншого органу ООН згідно з його Статутом.
●СПЕЦІАЛІЗОВАНІ УСТАНОВИ ООН●
1) Міжнародна організація праці (МОП)
– була заснована урядами для цілей міжнародного співробітництва у справі забезпечення
тривалого миру в усьому світі й усунення соціальної несправедливості за допомогою
поліпшення умов праці.
– МОП стала першою спеціалізованою установою ООН.
– МОП складається з:
• Генеральної Конференції;
• Адміністративної Ради;
• Міжнародного Бюро Праці.
– Генеральна Конференція скликається час від часу щоразу, коли цього потребують
обставини, але не рідше одного разу на рік.
2) Міжнародне агенство по атомній енергії
– Міжнародне агенство по атомній енергії (далі — МАГАТЕ) — автономна міжурядова
організація створена під егідою ООН.
– Статут МАГАТЕ -1956 року.
– Цілями МАГАТЕ є:
1) прагнення досягти більш швидкого і широкого використання атомної енергії для
підтримання миру, здоров’я і добробуту в усьому світі;
2) забезпечення в міру можливості, щоб допомога, яка надається ним, або на його вимогу,
або під його наглядом чи контролем не була використана так, щоб сприяти якій-небудь
воєнній меті.
– Для їх досягнення МАГАТЕ уповноважується:
• сприяти і допомагати науково-дослідній роботі в галузі атомної енергії;
• відповідно до Статуту забезпечувати послуги, матеріали, устаткування і технічні
засоби для задоволення потреб науково-дослідної роботи в галузі атомної енергії, розвитку
атомної енергії і практичного її застосування в мирних цілях;
• сприяти обміну науковими і технічними відомостями;
• зведення до мінімуму небезпеки для життя і майна.
– МАГАТЕ складається з:
 Генеральної Конференції (вищий орган),
 Ради Управляючих (виконавчий орган),
 Науково-консультативного комітету
 Секретаріату.
3) Всесвітня організація охорони здоров’я
– спеціалізованою установою ООН та створена з метою досягнення усіма народами
найбільш можливо високого рівня здоров’я.
– Для досягнення мети свого створення ВООЗ наділена такими функціями:
• діяти в якості керівного та координуючого органу у міжнародній роботі з охорони праці;
• встановити та підтримувати ефективне співробітництво з ООН, зі спеціалізованими
установами, урядовими установами з охорони здоров’я, професійними групами та іншими
організаціями, які виявляться для цього підходящими;
• допомагати урядам за їх проханням у зміцненні служб охорони здоров’я;
• здійснювати необхідне технічне сприяння та в екстренних випадках надавати необхідну
допомогу на прохання чи зі згоди відповідного уряду;
• заохочувати та розвивати роботи по боротьбі з епідемічними, ендемічними та іншими
хворобами;
• сприяти розвитку охорони материнства та дитинства;
• заохочувати роботу у галузі психічного здоров’я;
– Робота ВООЗ виконується її органами:
1) Всесвітньою асамблеєю охорони здоров’я;
2) Виконавчим комітетом;
3) Секретаріатом.
4) Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО)
– створена з метою сприяння зміцненню миру та безпеки шляхом розширення
співробітництва народів у галузі освіти, науки та культури в інтересах забезпечення
загальної поваги до справедливості, законності та прав людини, а також основних свобод,
проголошених у Статуті ООН, для всіх народів незалежно від раси, статі, мови чи релігії.
– Для досягнення мети свого створення ЮНЕСКО:
• заохочує розвиток народної освіти та поширення культури . ідеалу доступності
освіти для всіх, незалежно від раси, статі чи будь-яких інших соціально-економічних
відмінносте;
• допомагає збереженню, збільшенню та поширенню знань шляхом забезпечення
збереження та охорони світового спадку книг, витворів мистецтва та пам’ятників
історичного та наукового значення тощо.
– Органами ЮНЕСКО є:
• Генеральна конференція;
• Виконавча рада;
• Секретаріат.
86. Загальна характеристика, структура та функції регіональних міжнародних
організацій (Рада Європи, ОБСЄ, НАТО, Ліга Арабських держав, Африканський Союз).
Рада Європи.
 створена 5 травня 1949 р. в 1995 Україна вступила
 Штаб-квартира РЄ знаходиться у м.Стразбурзі (Франція).
 Членом Ради Європи може стати лише європейська держава, що чітко позиціонує
організацію як регіональну європейську.
 нині її членами є 47 європейських держав.
 Основні завдання, -"досягнення більшої єдності її членів для захисту і втілення ідеалів
та принципів, які є їх спільним надбанням, і сприяння їх економічному та соціальному
прогресу".
 компетенцію Ради Європи можна охарактеризувати як універсальну. Вона
передбачає діяльність в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та
інших сферах. Особлива увага звертається на захист прав людини і основних свобод,
утвердження принципів верховенства права.
КОМІТЕТ МІНІСТРІВ - керівний (вищий) орган Ради Європи, в якому всі держави-члени
представлені міністрами закордонних справ за традиційним принципом "одна держава - один
голос".
 Цей орган працює на сесійній основі.
 В його компетенцію входить розгляд усіх питань діяльності Організації,
передбачених установчим актом, у тому числі так званих питань виключної
компетенції.
 Як керівний орган Організації Комітет міністрів від імені Організації приймає
рішення, адресовані державам-членам. Вони мають рекомендаційний
характер. Рішення з питань забезпечення повсякденної діяльності
(внутрішньо-організаційні) є обов'язковими.
ПАРЛАМЕНТСЬКА АСАМБЛЕЯ - дорадчий орган Організації.
 В цьому органі засідають представники всіх держав-членів.
 Кількість депутатів від держав коливається залежно від кількості населення та
деяких інших факторів.
o Повноваження таких представників набирають чинності з відкриттям
чергової сесії, яка відбувається після їхнього призначення, і закінчуються з
відкриттям наступної або іншої чергової сесії, якщо члени Ради не
зроблять нових призначень у зв’язку з парламентськими виборами.
o Кількісне представництво визначається Комітетом міністрів безпосередньо
перед вступом (максимум - 18 представників, мінімум - 3).
o Україна в Парламентській Асамблеї має 12 представників Верховної
Ради України.
o Парламентська Асамблея стала першим у світі органом міждержавної
організації, в рамках якого співпрацюють національні парламенти.
o Однак назвати цей орган традиційним представницьким, таким, який
представляє держави, не можна.
1) Конгрес місцевих і регіональних властей став ще одним органом, у створенні якого Рада
Європи була першопрохідцем.
2) Секретаріат Ради Європи виконує функції, які забезпечують повсякденну роботу
Організації. У цьому сенсі він не відрізняється від адміністративних органів інших МО.
3) У структурі Ради Європи також варто згадати Уповноваженого Ради Європи з прав
людини.
ОБСЄ - Організація з безпеки та співробітництва в Європі.
∟Згідно з Гельсінкським Заключним актом, до основних напрямів діяльності Організації
відносяться наступні:
- питання, що стосуються безпеки в Європі;
- співробітництво в галузі економіки, науки, технологій та довкілля;
- співробітництво в гуманітарній та інших сферах (права людини, інформація,
культура, освіта).
– учасницями ОБСЄ є 57 країн.
Основні інститути ОБСЄ:
Зустрічі на найвищому рівні (Саміти) є представницькими форумами за участю глав держав
та урядів країн-учасниць, які проводяться для обговорення стану справ у галузі забезпечення
стабільності та безпеки в регіоні відповідальності ОБСЄ, прийняття відповідних рішень,
спрямованих на їх зміцнення, окреслення головних напрямків діяльності Організації у
коротко- та довгостроковій перспективі.
Рада Міністрів (РМ) ОБСЄ, в засіданнях якої беруть участь міністри закордонних справ
держав-учасниць, є центральним директивним та керівним органом ОБСЄ.
Постійна Рада (ПР) ОБСЄ - постійно діючий орган, у рамках якого на рівні постійних
представників держав-учасниць проводяться політичні консультації, приймаються рішення з
усіх питань поточної діяльності ОБСЄ. Пленарні засідання ПР ОБСЄ відбуваються
щочетверга у Відні.
Форум із співробітництва у галузі безпеки (ФСБ) проводить свою роботу на постійній
основі у Відні. Він займається обговоренням питань контролю над озброєннями, роззброєння,
зміцнення заходів довіри та безпеки.
Парламентська Асамблея (ПА) ОБСЄ - пленарні засідання проводяться раз на рік за
підтримки Секретаріату ПА.
Секретаріат ОБСЄ, роботою якого керує Генеральний секретар здійснює:
 керівництво роботою місій та центрів Організації, що розгорнуті у державах-
учасницях,
 обслуговує діяльність інших керівних органів ОБСЄ,
 забезпечує проведення різноманітних конференцій,
 займається адміністративно-бюджетними питаннями, кадровою політикою,
Спеціальний представник та координатор ОБСЄ з питань боротьби з торгівлею
людьми надає допомогу державам-учасницям в імплементації зобов’язань та застосуванні
рекомендацій, передбачених у Плані дій ОБСЄ щодо боротьби з торгівлею людьми.
Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) – сприяє проведенню
демократичних виборів у державах-учасницях, включаючи направлення спостережних місій.
Верховний комісар у справах національних меншин (ВКНМ) - забезпечує раннє
попередження конфліктів, пов’язаних із проблемами національних меншин.
Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ - сприяє виконанню країнами-учасницями своїх
зобов’язань у галузі свободи засобів масової інформації, яка є критично важливою для
забезпечення нормального функціонування відкритого демократичного суспільства, а також
системи підзвітності урядів своїм громадянам.
Місії ОБСЄ (15) .
– Сьогодні ОБСЄ є найбільшою регіональною організацією, яка об’єднує 57 держав Європи,
Центральної Азії та Північної Америки для розвитку політичного діалогу та
співробітництва у сфері безпеки в усіх її вимірах – військово-політичному, економіко-
довкільному та гуманітарному.
ОБСЄ і Україна. 21 березня 2014 року за результатами тривалих переговорів держави-
учасниці ОБСЄ прийняли рішення про направлення в Україну Спеціальної
моніторингової місії ОБСЄ (СММ ОБСЄ).

НАТО-Північноатлантичний альянс.
Організація Північноатлантичного договору (НАТО) є союзом вільних держав, що
ґрунтується на стабільних взаємовідносинах та взаємних гарантіях держав.
  створена 1949 року.
 Договір поважає індивідуальні права всіх держав-членів Альянсу та їх міжнародні
обов'язки. Альянс зобов'язує кожну державу взяти на себе ризик і відповідальність,
пов'язані з загальною безпекою, та одночасно дає можливість кожному члену Альянсу
користуватися перевагами спільної безпеки.
 Це міжурядова організація, у якій всі держави-члени зберігають суверенітет і
незалежність. Вона є форумом, де держави-члени консультуються з будь-яких питань і
приймають рішення з політичних і військових проблем, що стосуються їхньої безпеки. Ця
організація має необхідні органи, що забезпечують консультації і співробітництво між її
членами в політичній, військовій, економічній, науковій та інших невоєнних галузях.
 Договір також зобов'язує держав-учасниць не приєднуватися ні до яких міжнародних
зобов'язань, що йому суперечать.
 Першочергове завдання НАТО — захист свободи та безпеки всіх її членів політичними
і військовими засобами, відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй.
Керівні органи
1) Північноатлантична рада — основний орган прийняття політичних рішень НАТО,
що складається з постійних представників від країн-членів. Північноатлантична рада
виконує важливі представницькі функції, приймає декларації і комюніке, в яких
пояснюється політика і рішення Альянсу громадськості, а також країнам, які не є
членами НАТО
2) Група ядерного Планування - приймає рішення з питань ядерної політики Альянсу,
яка піддається постійному аналізу, коригується або адаптується в світлі останніх
подій.
3) Комітет оборонного Планування — утворений у 2010 р. орган НАТО, який
відповідає за процес оборонного планування НАТО
4) Генеральний секретар
 Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу після обговорення і консультацій
з країнами-членами Альянсу.
Військо́вий коміте́т НАТО — військовий орган НАТО найвищої інстанції. Також він
основним органом військової консультативно-дорадчої допомоги для цивільних керівних
органів НАТО — Північноатлантичної ради та Групи ядерного планування.

ЛАД- Ліга Арабських держав.

– Ліга арабських держав є регіональною міжнародною організацією арабських країн.
– Вона була створена 22 березня 1945 року
– Місцезнаходження штаб-квартири ЛАД — м. Каїр (Єгипет)
– Метою ЛАД є:
• забезпечення більш тісних стосунків між державами-членами ЛАД;
• координація їх політичних дій для досягняння тісного співробітництва;
• забезпечення їх незалежності та суверенітету;
• розгляд будь-яких питань, що стосуються арабських країн та їх інтересів.
– ЛАД має на меті забезпечити, не порушуючи режиму та внутрішніх умов, які існують у
кожній державі, тісне співробітництво між державамичленами ЛАД.
– Керівним органом ЛАД є Рада, до складу якої входять голови держав та урядів держав-
членів ЛАД. ∟Рада проводить сесії двічі на рік.
– Одностайно прийняті рішення стають обов’язковими для країн-членів ЛАД.
– При Раді функціонують:
 Політичний,
 Економічний
 інші комітети.
АС- Африканський Союз
– міжурядова організація, що складається з 55 африканських країн.
– Організація була заснована 9 липня 2002 року.
– Метою Союзу є допомога забезпечення в країнах Африки:
 демократії,
 прав людини і стабільної економіки
 припинення всіх міжафриканських конфліктів та створення ефективного спільного
ринку.
– Головними завданнями та принципами Африканського Союзу є:
 розбудова процвітаючої Африки;

 розвиток демократії, забезпечення прав і свобод населення країн континенту,

верховенство права;

 мир та безпека континенту;

 збереження культурної ідентичності, спільної спадщини і цінностей;

 сприяння міжнародному співробітництву відповідно до Статуту ООН та

Загальної декларації прав людини.

87. Кодифікація міжнародного морського права.

93. Поняття та зміст міжнародно-правового захисту прав людини.

Міжнародно-правовий захист прав людини - це система загальновизнаних принципів та

норм, що регулюють сферу забезпечення прав і свобод окремих індивідів та соціальних
спільностей (народів, націй), а також міжнародні установи і організації, які наділені
відповідними функціями та повноваженнями. Важливе значення в сфері забезпечення
реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина в сучасних умовах
розвитку людської цивілізації належить міжнародно-правовим гарантіям.

Основні напрями міжнародного захисту прав людини полягають:

1) у створенні рекомендацій, які адресуються державам і спрямовані нате, щоб привернути

їх увагу до тих чи інших проблем захисту прав людини, варіантів їх вирішення, тенденцій
розвитку цього інституту тощо. Роль таких рекомендацій - відображати позицію всього
світового співтовариства (якщо такі рекомендації виходять з ООН, МОП. ЮНЕСКО, інших
авторитетних інституцій всесвітнього масштабу). Таким способом для всіх держав
висувають спільні вимоги, орієнтири, створюють умови для досягнення певної мети. У той
же час рекомендації, які не є обов'язковими для держав, залишають за останніми свободу дій.

2) у розробці проектів міжнародних договорів, які накладають певні зобов'язання на їх

держави-учасниці і, відповідно, передбачають тісніше міжнародне співробітництво з
виконання міжнародних договорів;

3) у створенні спеціальних міжнародних механізмів з перевірки виконання державами своїх

міжнародних зобов'язань. Такі механізми поширюються тільки на ті держави, які дали на це
свою згоду

94. Джерела міжнародного права прав людини.

Міжнародне право прав людини — галузь, міжнародного права, спрямована на сприяння

та захист прав людини на міжнародному, регіональному та національному рівнях. Існує
значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від
мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.
До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний
характер. Перш за все, це Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права.

Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування

дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих осіб. До таких
відносяться: Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних
груп, наприклад, жінок, дітей, біженців. Такими договорами, наприклад, є: Конвенція про
політичні права жінок 1953 р.; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок 1979 р.; Декларація прав дитини 1959 р.; Конвенція про права дитини;

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного

права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних
конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції
про захист жертв війни 1949 р.+ Конвенція про захист цивільного населення під час війни.;
Конвенція про поводження з військовополоненими.

П’яту групу складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на

вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та
економічних прав людини. Найважливішими це Конвенцій МОП є: Конвенція про
примусову чи обов’язкову працю; Конвенція про скасування примусової праці.

+ звичаєвого міжнародного права — норм права, що випливають з послідовної поведінки

держав, яка ґрунтується на переконанні, що закон вимагає від них діяти таким чином. Інші
міжнародні документи з прав людини, не будучи юридично зобов'язуючими, покликані
сприяти реалізації, розумінню і розвитку міжнародного права в галузі прав людини та були
визнані як джерело політичних зобов'язань.

95. Класифікація основних прав та свобод людини.

Міжнародне право прав людини — галузь, міжнародного права, спрямована на сприяння

та захист прав людини на міжнародному, регіональному та національному рівнях.

Основні права і свободи — гарантовані державою права її громадян. Ці права і свободи

вважаються найважливішими в державі, вони обумовлюють зміст інших прав і свобод
громадян.

В залежності від приналежності особи до певної держави, права:

а) громадян;
б) іноземців;
в) осіб без громадянства;
г) осіб з подвійним громадянством.

За роллю держави у реалізації прав людини і громадянина:

а)Позитивні
б)Негативні

За сферою
 громадянські
 політичні
 економічні
  соціальні
 екологічні
 сімейні
 культурні.

За ступенем розповсюдження, права:

а) загальні – притаманні всім громадянам;
б) спеціальні – залежать від соціального, службового положення, статі, віку тощо. Це права
службовців, неповнолітніх, жінок, біженців, ветеранів тощо.

За кількістю суб’єктів, що реалізують, права:

а) індивідуальні (право на життя, труд);
б) колективні (право на мітинги, страйки).

96. Механізм контролю за дотриманням прав людини на універсальному рівні.

Міжнародне право прав людини — галузь, міжнародного права, спрямована на сприяння

та захист прав людини на міжнародному, регіональному та національному рівнях.

Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які поширюють свою

діяльність на увесь світ, незалежно від державних і реґіональних кордонів (Рада з прав
людини при Генеральній Асамблеї ООН, Комісія з прав людини ЕКОСОР ООН, Комітет з
прав людини, Верховний комісар ООН з прав людини.
Універсальні правозахисні органи поділяють на три види:
1) Постійні органи - Комісія ООН з прав людини, Комісія становища жінок.
2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН. На
виконання усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини, Комітет з економічних,
соціальних і культурних прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань. У
рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів: Конвенція про ліквідацію усіх
форм расової дискримінації, Конвенція про запобігання катуванням та іншому жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню.
3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй є постійно діючими
міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних статутів і угод з ООН.
Сьогодні існує 16 таких організацій, які займаються правами людини. До таких установ
відносяться насамперед Міжнародна Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних
Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

97. Європейський механізм захисту прав людини.

Україна є учасницею таких міжнародних договорів:
Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права;
Європейська конвенція захисту прав і свобод людини.
Відповідно до них особи, які перебувають під юрисдикцією України, можуть звернутися до
міжнародних органів з прав людини за захистом своїх прав.
До міжнародних правозахисних органів належать:
Комітет з прав людини ООН;
Європейський суд з прав людини.
Міжнародна співпраця держав у галузі прав людини відбувається у формі запровадження
певних стандартів щодо змісту правового статусу індивіда та прийняття державами
зобов’язань дотримуватися цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві та в
повсякденній діяльності. Ці норми закріплено у низці документів, прийнятих міжнародним
співтовариством у рамках діяльності ООН.
Європейський суд відіграє важливу роль у захисті прав людини в Україні. На відносини
українців зі своєю державою поширилась юрисдикція Європейського суду з прав людини з
11 вересня 1997 року, коли Україна ратифікувала Європейську конвекцію прав людини.
Сама Конвенція являє собою міжнародний договір, згідно з яким країни - члени Ради
Європи зобов’язались гарантувати деякі основоположні права людини всім особам, які
перебувають під їхньою юрисдикцією. Важливою функцією Європейського суду з прав
людини є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції державами-
учасницями. Суд стає на захист тільки тих прав, що прописані у Конвенції і протоколах.
Важливість Конвенції обумовлена не тільки широтою закріплених у ній прав, а й
механізмами захисту, створеними для розслідування можливих порушень і для забезпечення
виконання обов’язків, передбачених Конвенцією. Вона дає право громадянину держави, у
якій поширилась юрисдикція Європейського суду, звернутися до цього органу, якщо
громадянин вважає, що його права було порушено й суд виніс несправедливе рішення.
Конституція України надає право громадянам України звернутись із заявою до
Європейського суду.
98. Поняття права міжнародної безпеки.
► Під безпекою в міжнародному праві переважно розуміють стан захищеності інтересів:
 держави,
 групи держав
 міжнародного співтовариства
… від зовнішніх та внутрішніх загроз.
– Міжнародну безпеку розуміють в широкому і вузькому сенсі.
* В широкому значенні міжнародна безпека включає в себе комплекс
політичних,економічних, гуманітарних, інформаційних, екологічних та інших аспектів
безпеки.
* Міжнародна безпека у вузькому сенсі включає в себе лише її
військово-політичні аспекти.
– Гарантування міжнародного миру та безпеки і запобігання війни належить до основних
завдань міжнародного права.
↑ПРИ ЦЬОМУ:
 У сучасному світі жодна держава не може самостійно гарантувати свою безпеку.
 Спектр загроз міжнародній безпеці постійно розширюється. (міжнародні конфлікти,
зброя масового знищення, тероризм, організована злочинність)
 Міжнародна безпека є також необхідною умовою розвитку.
►Під правом міжнародної безпеки треба розуміти сукупність принципів та норм, які
регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права у галузі:
 гарантування міжнародного миру та безпеки,
 запобігання застосуванню збройної сили
 обмеження та скорочення озброєнь.
– Право міжнародної безпеки поділяють на два взаємопов'язані нормативні комплекси:
 норми міжнародного права, орієнтовані на забезпечення миру (позитивний
аспект),
 норми, спрямовані на відвернення війни та збройних конфліктів (негативний
аспект).
●ДЖЕРЕЛА●
1) Базовим документом є Статут ООН
* формує основу сучасного права міжнародної безпеки.
 *Також у Статуті закріплені основні принципи міжнародного права, які
формують юридичну основу права міжнародної безпеки:
1) заборона застосування сили чи погрози силою,
2) принцип мирного вирішення спорів
3) принцип роззброєння.
2) важливе місце займає Декларація про принципи міжнародного права
3) Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.
↑додав нові принципи (принцип територіальної цілісності, принцип недоторканності кордонів
та принцип поваги прав людини), які мають надзвичайно важливе значення для права
міжнародної безпеки.
4) Під егідою ООН було прийнято низку резолюцій та декларацій, орієнтованих на
закріплення правових основ та підвищення ефективності права міжнародної безпеки.
* Важливим є визначення агресії, закріплене Резолюцією ГА ООН від
1974 р. * Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про створення всезагальної
системи Міжнародного миру і безпеки 1986 р.

99. Протиправне та правомірне застосування сили.

 Можливість застосування збройної сили з метою гарантування міжнародного миру та

безпеки становить ключовий елемент універсальної та регіональних систем колективної
безпеки.
 Статут ООН врахував прогалини Статуту Ліги Націй, закріпивши загальну заборону
застосування сили та погрози силою.

 Статут ООН допускає три випадки правомірного застосування збройної сили

1) у рамках індивідуальної чи колективної самооборони;

якщо відбудеться збройний напад на Члена Організації, доти, поки Рада Безпеки не
вдасться до заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру й безпеки. Дії, вжиті
Членами Організації при здійсненні цього права на самооборону, мають бути негайно
повідомлені Раді Безпеки й жодним чином не повинні зачіпати повноважень і
відповідальності Ради Безпеки.

2) у межах колективних заходів примусового характеру у разі встановлення Радою Безпеки

факту загрози миру, порушення миру або акту агресії;

Рада Безпеки має повноваження вирішувати, які заходи, не пов’язані з використанням

збройних сил, повинні застосовуватися для виконання її рішень, і вона може зажадати від
Членів Організації застосування цих заходів. Ці заходи можуть включати

 повне або часткове припинення економічних відносин,

 залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів
сполучення,
 а також розрив дипломатичних відносин.

1. заборона втручання у внутрішні справи.

"Усі держави у своїх міжнародних відносинах зобов'язані утримуватись від погрози

силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної
незалежності будь-якої держави,.
"Жодна держава чи група держав НЕ МАЄ ПРАВА ВТРУЧАТИСЬ прямо чи
опосередковано з будь-якої причини у внутрішні й зовнішні справи іншої держави.

1) збройне втручання є протиправним, незалежно від його мотивів.

2) це положення розширює суб'єктний склад адресатів норми в тому
сенсі, що воно поширюється не лише на окремі держави, а й групи
держав, якою може бути, наприклад, НАТО.

"Ніякі міркування політичного, економічного, воєнного чи будь-якого іншого характеру не

можуть слугувати виправданням агресії"".

I. Право на індивідуальну самооборону.

 один із винятків допустимого застосування збройної сили в міжнародних відносинах

 допускає застосування збройної сили в рамках індивідуальної чи колективної
самооборони у випадку збройного нападу на територію держави - члена Організації.
 ця норма, яка має договірно-правову природу і закріплена в Статуті ООН, підтверджена
також звичаєвою нормою міжнародного права.

II. Превентивна самооборона.

У випадку очевидної загрози застосування щодо них особливо руйнівної зброї повинні мати
право застосувати силу першими з метою запобігання такому нападу.

III. Колективна самооборона.

У випадку застосування збройної сили в рамках реалізації права на самооборону не лише

державою, яка зазнала нападу, а й іншими державами та організаціями чи блоками з метою
надання допомоги жертві агресії та відсічі агресору.

 Надання такої колективної допомоги можливе лише після надання згоди або
прохання про це держави, яка зазнала нападу. Іншими словами, лише сама
держава, яка зазнала нападу, може визначити, чи справді вона стала жертвою
збройного нападу. Також лише ця держава може прийняти рішення про
необхідність допомоги збоку інших держав чи блоків і попросити про це.

 В інших випадках надання збройної допомоги не допускається.

IV. Силові збройні заходи з метою порятунку власних громадян за кордоном.

V. Інтервенція за запрошенням.

 За загальним правилом, держава може звертатись за зовнішньою збройною допомогою

лише у випадку збройного нападу на її територію, а тому інтервенція за запрошенням в
інших випадках у принципі вважається недопустимою.

VI. Гуманітарна інтервенція.

Як загальне правило - гуманітарну інтервенцію, що здійснюється окремими державами чи

групами держав без відповідного уповноваження Радою Безпеки ООН, вважають
неправомірною.

100. Універсальні та регіональні системи колективної безпеки.

► Під системою колективної безпеки потрібно розуміти засновану співтовариством
держав на універсальному чи регіональному рівні систему співробітництва з метою
підтримання миру.
↑таким чином, розрізняють ДВА ВИДИ міжнародної безпеки: універсальну та регіональну.
Вони забезпечуються колективними зусиллями усіх або більшості держав.
* Колективна безпека є базовим елементом в діяльності ООН обґрунтована у Статуті ООН.

Універсальна система колективної безпеки в рамках ООН

– перша спроба – системи колективної безпеки Ліги Націй:
1) часткова заборона ведення війни
2) обов'язок мирного вирішення спорів,
3) механізм колективних санкцій.
Закріплення принципу "один за всіх та всі за одного" повинно було відлякати
потенційних агресорів. Однак історія та Друга світова війна підтвердили нездатність
виконувати покладені на неї функції.
2) Система колективної безпеки ООН.
∟нині практично всі держави є членами універсальної системи колективної безпеки ООН.
 Статут ООН поклав на Раду Безпеки головну відповідальність з підтримання
міжнародного миру та безпеки (ст. 24),

1. Для забезпечення швидких і ефективних дій Організації Об'єднаних Націй її Члени

покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримання міжнародного миру
та безпеки і погоджуються в тому, що, при виконанні його обов'язків, що випливають з цієї
відповідальності, Рада Безпеки діє від їх імені.

– поняття «міжнародного миру» РБ тлумачить не лише як відсутність збройного

протистояння між державами, але як – наявність дружніх взаємовідносин між
державами, реалізація певних соціальних цінностей.
– З метою запобігання загостренню ситуації РБ ООН може закликати сторони до
здійснення тимчасових заходів, передбачених ст. 40 Статуту ООН:
 здійснюються в умовах існування загрози миру для того, щоб уникнути
перетворення цієї ситуації в явне порушення миру.
 Типовими прикладами таких заходів є вимога:
А) призупинити воєнні дії,
Б) вивести війська,
В) пропозиції домовитись про перемир'я,
Г) запрошення до переговорів.
– Якщо заходи, передбачені ст. 40 Статуту ООН, не дають бажаного результату і
ситуація продовжує погіршуватись, Рада Безпеки може прийняти рішення про
застосування примусових заходів.
→Такі заходи можуть бути як пов'язані із застосуванням військової сили (ст.
42), так і не пов'язані з ними (ст. 41).
– Реалізацію цих санкцій, здійснюють самі держави - члени Організації. Досить часто з
метою нагляду за дотриманням санкцій РБ ООН створювала спеціальні комітети.
МИРОТВОРЧІ ОПЕРАЦІЇ
– Терміном "миротворчість" здебільшого позначають діяльність з підтримання миру, яку
можна охарактеризувати як діяльність персоналу (військового чи поліцейського) на території
відповідної держави за наявності її згоди на це.
↑Вона охоплює діяльність зі:
 створення миру ("peace-making")
  заходи щодо розбудови миру ("peace-building").
– На думку науковці, можна виокремити 5 типів миротворчих операцій:
1) з підтримання миру;
2) з відновлення (примусового встановлення) міжнародного миру та безпеки;
3)з відвернення конфліктів;
4) зі створення миру (після початку конфлікту);
5) з розбудови миру.

Регіональні системи колективної безпеки

" Статут жодною мірою не перешкоджає існуванню регіональних угод чи органів для
вирішення таких спорів, які відносяться до підтримання міжнародного миру та безпеки,
які підходять для регіональних дій, за умови, що такі угоди чи органи і їх діяльність сумісні з
цілями та принципами Організації".

Регіональні системи колективної безпеки характеризуються такими рисами:

 - Закріплюється зобов'язання учасників договору вирішувати спори між собою

виключно мирними засобами;
 - Передбачається обов'язок учасників надавати індивідуальну або колективну
допомогу державі, що зазнав збройного нападу ззовні;
 - Про вжиті заходи колективної оборони негайно сповіщається Рада Безпеки ООН;
 - В договорі беруть участь, як правило, держави одного регіону, а сам договір діє в
межах заздалегідь визначеного району, зазначеного в угоді сторін;
 - Прийняття нових держав у встановлену договором систему безпеки можливе лише
за згодою всіх її учасників.

Стаття 53 дозволяє Раді Безпеки використовувати такі органи чи угоди для здійснення
примусових заходів та забороняє здійснення таких заходів без відповідного уповноваження.
А у ст. 54 закріплюється обов'язок інформувати про заплановані або здійснені З МЕТОЮ
ПІДТРИМАННЯ МІЖНАРОДНОГО МИРУ ТА БЕЗПЕКИ дії.
 Стаття 53 допускає створення відповідних регіональних органів та укладення
регіональних угод. Регіональну угоду потрібно розглядати як багатосторонній
міжнародний договір, учасниками якого є держави певного географічного регіону.
Основною ціллю таких угод є забезпечення співробітництва сторін у тій чи іншій сфері
в певному географічному регіоні.
 ВИМОГОЮ ДО регіональних ОРГАНІЗАЦІЙ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ є
 відповідність їх установчих документів та діяльності принципам та цілям
Статуту ООН,
 закріплення в їх установчих документах заборони застосування сили та погрози
силою,
 а також наявність орієнтованого всередину механізму мирного вирішення спорів.

101. Без’ядерні зони.

Правовий статус без’ядерної зони регулюють міжнародним договором. Встановлення
без’ядерних зон — одна з форм підтримання міжнародного миру й безпеки, відповідно до
принципів статуту ООН.
Без’ядерні зони можуть утворювати регіони, окремі держави, частини держав (окремі
адміністративно-територіальні одиниці).
Базові характеристики без'ядерної зони:
 демонтаж існуючої ядерної зброї;
заборона на володіння або ввезення ядерної зброї до визначеної зони;
заборона на використання або погрози використання ядерної зброї;
заборона володіння ядерною зброєю для «мирних цілей»;
запровадження стандартів для моніторингу ядерних об’єктів та перевірок дотримання
зобов’язань учасниками без’ядерної зони.
 Суттєвим поступом в обмеженні зброї масового знищення та, зокрема, ядерної
зброї стало створення без'ядерних зон у п'яти регіонах світу:
I.в Латинській Америці (Договір про заборону ядерної зброї у Латинській Америці)
II.у Південній частині Тихого океану (Договір про без'ядерну зону в Південній частині
Тихого океану, або Договір Раротанга від 6 серпня 1985 р.),
III.у Південно-Східній Азії (Договір про без'ядерну зону в Пів-денно-Східній Азії),
IV.в Африці (Договір про Африканську без'ядерну зону від 11 квітня 1996 р.)
V.та в Антарктиці (Договір про Антарктику 1959 р.).

102. Право регулювання роззброєння та обмеження озброєнь.

 Під роззброєнням потрібно розуміти сукупність заходів, спрямованих на зниження
воєнного потенціалу держав і скорочення, обмеження та ліквідацію засобів ведення
війни.
 Обмеження або контроль озброєнь не є безпосередньо орієнтованим на зменшення
воєнного потенціалу, однак він спрямований на обмеження озброєнь та їх запобігання
через встановлення кількісних чи якісних обмежень щодо окремих видів озброєнь
 Первинною ціллю роззброєнь є запобігання війні, гарантування воєнної безпеки
та мінімізація шкоди у випадку конфліктів.
 Статут ООН покладає певні права та обов'язки у сфері роззброєнь як на Генеральну
Асамблею, так і на Раду Безпеки.
 Статут ООН зараховує принципи, які визначають основи регулювання роззброєнь, до
загальних принципів співробітництва у сфері підтримання міжнародного миру та
безпеки (ст. 11). Розгляд таких принципів, а також розробку щодо них рекомендацій
РБ ООН та державам-членам віднесено до компетенції Генеральної Асамблеї.
 В міжнародному праві сформуватися універсальний принцип роззброєння, відповідно
до якого усі держави повинні :
1) суворо дотримуватися діючих норм міжнародного права щодо роззброєння;
2) брати участь у договорах і заходах із роззброєння;
3) прагнути до вироблення нових норм і правил щодо роззброєння.
 Рада Безпеки, несе відповідальність за формулювання планів створення системи
регулювання роззброєнь.
 При вирішенні цих завдань Раді Безпеки допомагає Воєнно-штабний комітет,
який надає поради та допомогу у питаннях, які стосуються "регулювання озброєнь
та можливого роззброєння" (п. 1 ст. 47).
 Питання роззброєння є предметом компетенції двох спеціалізованих органів Генасамблеї
ООН — Комітету із роззброєння і міжнародної безпеки (Першого комітету) і Комісії
ООН з питань роззброєння.
 Проблема роззброєння має дві складові
1) часткове
2) та загальне й повне роззброєння.
 зміст поняття загального й повного роззброєння:

 - розпуск збройних сил, ліквідація військових установ, включаючи бази, припинення

виробництва озброєнь, а також їх ліквідація або використання в мирних цілях;
 - ліквідація всіх запасів ядерної, хімічної, бактеріологічної та інших видів зброї
масового знищення й припинення виробництва такої зброї;
  - ліквідація всіх засобів доставлений зброї масового знищення;
 - скорочення організацій і установ, призначених для організації військової справи
держави, припинення військового навчання й закриття всіх військових навчальних
закладів;
 - скорочення витрат на військові цілі.

У сучасному міжнародному праві відсутня норма, яка б містила загальне зобов'язання

держав щодо роззброєння, такі домовленості було досягнуто між державами щодо окремих
видів озброєнь, тобто щодо здійснення часткових заходів із роззброєння.
Україна, успадкувавши ядерний потенціал від Радянського Союзу, проголосила в
односторонньому порядку без'ядерний статус та відмовилась від ядерної зброї.

103. Поняття, джерела та принципи міжнародного гуманітарного права.

Міжнародне гуманітарне право - система договірних і звичаєвих міжнародно-правових
норм, що застосовуються як у міжнародних, так і у внутрішніх збройних конфліктах,
визначають взаємні права та обов'язки суб'єктів міжнародного права щодо заборони або
обмеження застосування певних засобів і методів ведення збройної боротьби та
забезпечують захист жертв збройного конфлікту.
Є однією із найстарших галузей міжнародного публічного права, Однак сам термін
"міжнародне гуманітарне право" з'явився досить недавно. Характерною особливістю
міжнародного гуманітарного права є те, що воно поєднує дві різні концепції, одна з яких має
юридичний характер, а інша - етичний.., Міжнародне гуманітарне право, яке прагне досягти
компромісу між міркуваннями воєнної необхідності та вимогами гуманності, містить
відповідний етичний елемент, оскільки йдеться про те, щоб пом'якшити прояви насильства.
Воно покликане захистити всіх жертв війни, тобто осіб, що не беруть або перестали брати
участь у збройному конфлікті.
Гуманітарне право, вміщує низку основних принципів, за якими будується система цієї
галузі. Принцип гуманності є найбільш загальним принципом. Усі інші принципи
гуманітарного права є похідними від нього, їх зміст розкривається в конкретизації окремих
його аспектів. Ці принципи поділяють на три категорії:
1) принципи ведення воєнних дій;
2) принципи, що визначають поводження з особами, які перебувають під владою
противника;
3) принципи, що стосуються імплементації міжнародного гуманітарного права.

До основних принципів ведення воєнних дій відносять:

 Заборона на застосування зброї, що завдає надмірних ушкоджень або страждань.
 Принцип захисту жертв війни.
Забороняються:
 а) посягання на життя і фізичну недоторканність, зокрема, будь-які види вбивства,
каліцтва, жорстоке поводження, тортури і мордування;
 б) взяття заручників;
 в) посягання на людську гідність, зокрема, образливе і принизливе поводження;
+ Надання гуманітарної допомоги. Гуманітарна допомога є одним із найбільш практичних
способів забезпечення дотримання міжнародного гуманітарного права.
Міжнародне гуманітарне право є однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного
права. Серед них: Женевські конвенції 1949 р. "Про поліпшення долі поранених і хворих у
діючих арміях Конвенція про заборону застосування, нагромадження, виробництва і
розповсюдження протипіхотних мін та їх знищення Конвенція про запобігання злочинам
геноциду і покарання за нього;
Важливе значення серед джерел міжнародного гуманітарного права відіграє міжнародний
звичай. Нині ми можемо назвати щонайменше 161 звичаєву норму, які були зібрані
експертами Міжнародного комітету Червоного Хреста й охоплюють зміст чотирьох
Женевських конвенцій 1949 р. Проте такий перелік звичаїв є далеко неповним, адже
дослідження не охопило правил ведення повітряної чи морської війни тощо.

104. Поняття агресії у міжнародному праві.

Паризький пакт 1928 року закріпив "агресію" як злочин проти миру та безпеки, потім було
закріплено і в статуті ООН.
У Резолюції ООН було закріплено нормативне визначення агресії. «Агресія» – застосування
збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної
незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним із Статутом
Організації Об’єднаних Націй.

Приклади агресії:
- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави
- будь-яка військова окупація,
- будь-яка анексія території іншої держави або її частини із застосуванням сили;
- бомбардування збройними силами держави території іншої держави
-застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; і тд (ше може
бути блокада портів збройними силами іншої держави)

105. Поняття збройного конфлікту та його види.

У міжнародно-правовій літературі останніх десятиріч багато авторів прагнули показати
певну різницю між поняттями "війна" і "збройний конфлікт". У Женевських конвенціях 1949
р. поряд з терміном "війна" використовують вираз "міжнародний збройний конфлікт" (ст. 2) і
"неміжнародний збройний конфлікт (ст. 3). Вважається, що поняття "збройний конфлікт" є
ширшим і включає поняття "війна". Але не кожний збройний конфлікт можна називати
війною, оскільки між ними існує суттєва відмінність.
З юридичної точки зору війна має такі ознаки:
 а) формальний акт оголошення;
 б) розірвання дипломатичних відносин між воюючими державами, що є наслідком
оголошення війни;
 в) анулювання двосторонніх договорів, особливо політичних;
 г) починає діяти спеціальний правовий режим, який характеризує часткові обмеження
прав людини тощо.
Таким чином, війна - це збройна боротьба двох і більше держав, це характеризується
формальним актом її оголошення. Початок війни - це момент фактичного відкриття воєнних
дій або формального оголошення війни.
Збройний конфлікт – це розв’язання протиріч між державами, народами, соціальними,
національними, етнічними та релігійними групами із застосуванням засобів збройної
боротьби, яка не переходить у війну (акт формального оголошення війни відсутній).

За характером збройний конфлікт може бути:

міжнародним (за участі двох або декількох держав)
внутрішнім (у межах території однієї держави).
Збройний конфлікт може виникнути у формах прикордонного конфлікту, збройного
інциденту, збройної акції та інших збройних сутичок, обмежених за масштабом.

106. Учасники збройних конфліктів.

Збройний конфлікт – це розв’язання протиріч між державами, народами, соціальними,
національними, етнічними та релігійними групами із застосуванням засобів збройної
боротьби, яка не переходить у війну (акт формального оголошення війни відсутній). У
міжнародному гуманітарному праві прийнято розділяти сторони та учасників збройних
конфліктів. Під сторонами розуміють держави та інші суб'єкти міжнародного права, які
формально або фактично є учасником воєнних дій проти однієї або декількох держав, чи
інші суб'єкти міжнародного права.
Під час збройних конфліктів населення, яке проживає на території держави, ділиться на дві
групи: стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.) і не стосується збройних
сил (цивільне населення).
МП розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін: що б'ються
(комбатанти) і не б'ються (некомбатанти).
Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що
безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках. Потрапивши у полон,
комбатанти набувають статусу військовополонених.
Некомбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил, безпосередньо не беруть
участь у бойових діях. Це - військові кореспонденти, юристи, духовенство. Некомбатанти
можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають
статусу комбатантів.
Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами, якщо вони: належать до
якогось військовим чином організованому загону, на чолі якого стоїть відповідальна
особа; носять відмітні знаки; відкрито носять зброю і виконують законів і звичаї війни.
Розвідники - особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять
військову форму і проникаючі в розташування ворога з метою збору відомостей про нього
для свого командування.
Не є комбатантами найманці. Найманець - це особа, яка:
а) спеціально завербована на місці військових дій або за кордоном для того, щоб брати
участь у збройному конфлікті; фактично бере участь у військових діях, керуючись, головним
чином, бажанням одержати особисту вигоду. не є ні громадянином сторони, що перебуває
в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, контрольованій стороною, що у
конфлікті; не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в
конфлікті; Найманці є військовими злочинцями
Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) - іноземних громадян, які в силу
політичних або інших переконань (а не матеріальних міркувань) надходять на службу в
армію якої-небудь воюючої сторони.
ОСОБА яка воює має:
 1) наявність особи, яка здійснює керівництво і відповідає за поведінку підлеглих;
 2) розпізнаваний і явно видимий здалеку розпізнавальний знак;
 3) відкрите носіння зброї;
 4) дотримання законів та звичаїв війни.
107. Міжнародно-правовий захист жертв війни.
Основним завданням сучасного гуманітарного права є захист жертв війни, до яких
відносять всіх осіб, які не беруть участі у збройному конфлікті або перестали брати таку
участь унаслідок поранення, хвороби чи інших причин. До таких осіб відносять поранених і
хворих воїнів, жертв корабельних аварій та цивільне населення.
Женевські конвенції про захист жертв війни — міжнародні багатосторонні угоди в
галузі законів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів.
1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у регулярних арміях —
зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим
супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин
статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і
хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них
повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал
і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і
напад на них забороняється.
2. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що постраждали в
корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі — встановлює правила поводження з
хворими та пораненими під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим
Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в регулярних арміях.
3. Конвенція про поводження з військовополоненими — встановлює правила, яких
повинні дотримуватися воюючі сторони при поводженні з військовополоненими.
4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни — передбачає гуманне
поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.
Під час міжнародного збройного конфлікту вагітні жінки і матері малолітніх дітей наділені
додатковим захистом. + Спеціальний режим захисту передбачено нормами міжнародного
гуманітарного права щодо дітей. У період міжнародних збройних конфліктів діти належать
до категорії осіб, що перебувають під захистом IV Женевської конвенції. Незважаючи на те,
що Конвенція містить багато положень про захист дітей, однак у ній нечітко викладений
принцип, на якому ґрунтуються норми, що стосуються дітей. А тому Додатковий протокол І
заповнює цю прогалину, констатуючи, що "діти користуються особливою повагою і їм
забезпечується захист від будь-яких непристойних посягань.

108. Засоби та методи ведення воєнних дій.

У доктрині міжнародного права під засобами ведення війни потрібно розуміти зброю та
інші засоби, що застосовуються збройними силами воюючих сторін для завдання шкоди і
поразки противникові, а під методами ведення війни - порядок і способи використання
засобів ведення війни.
Відповідно, всі засоби і методи ведення війни можна умовно поділити на дозволені
(законні) та недозволені (незаконні).
Недозволеними засобами ведення війни є всі види зброї, застосування яких суперечить
принципам і нормам міжнародного права, що діє під час війни. Зокрема, Гаазького
положення містить заборону застосування "зброї, снарядів або речовин, що здатні завдати
надмірних страждань". Під надмірними стражданнями потрібно розуміти наслідки, нічим не
виправдані з огляду воєнної необхідності. Заборона використання отрути й отруйної зброї,
"застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів, однаковою мірою, як і
всіх аналогічних рідин, речовин. Женевський протокол 1925 р. забороняє використання на
війні біологічної (бактеріологічної) зброї. Конвенція про заборону розробки, виробництва,
накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення 1993 р. Ця Конвенція забороняє
застосування всіх видів хімічної зброї і передбачає знищення всіх її запасів упродовж 10
років з моменту набуття нею чинності для держави, яка її ратифікувала. У1980 р. була
прийнята Конвенція про заборону й обмеження застосування конкретних видів звичайної
зброї, які можуть вважатись такими, що завдають надмірних ушкоджень чи мають
невибіркову дію (з трьома Протоколами до неї).
За останні роки багато збройних конфліктів були безпосередньо пов'язані з загрозою
навколишньому середовищу, зокрема з довготривалим хімічним забрудненням на суші,
забрудненням водного середовища й атмосфери, неможливістю використання земельних
ресурсів через наявність мін та інших небезпечних предметів, загрозою джерелам
водопостачання. Наслідки таких загроз впливають не лише на країни, що беруть участь у
конфлікті, а й на цивільних осіб, вони відчутні тривалий час після завершення збройного
конфлікту. 18 травня 1977 р. у Женеві була підписана спеціальна Конвенція про заборону
воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне
середовище.
У міжнародному гуманітарному праві заборонені засоби і методи ведення війни неподільні.
Заборонено вбивати, завдавати поранень або брати в полон противника, вдаючись до
віроломства. Ним вважаються дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і
примусити його повірити, що він має право на захист і зобов'язаний надати такий захист
згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, маючи
на меті обманути довіру.

109. Право неміжнародних збройних конфліктів.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру бувають двох різновидів: коли організована

збройна група не має контролю над територією.
НМЗК – це всі збройні конфлікти, що відбуваються на території будь-якої держави між її
збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під
відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який
дозволяє їм реалізовувати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення.
Таким чином, визначальними критеріями НМЗК є:
1) здійснення військових дій в межах території однієї держави
2) конфлікт відбувається між регулярними (урядовими) збройними силами і антиурядовими
або іншими організованими збройними групами або тільки між організованими збройними
групами без участі урядових сил;
3) опозиційні сили повинні знаходитися під єдиним відповідальним командуванням, що
дозволить їм дотримуватися норм МГП;
4) військові дії повинні носити безперервний, узгоджений та інтенсивний характер; окремі
випадки порушення внутрішнього порядку, виникнення обстановки внутрішньої
напруженості не належать до категорії НМЗК.
Правове регулювання НМЗК наступне:
– Загальна стаття 3, спільна у чотирьох ЖК 1949 р.
– Додатковий протокол II до Женевських конвенцій,
– Звичайне МГП.
– Спеціальні угоди між сторонами конфлікту.
110. Поняття міжнародного кримінального права.
Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка
складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі
міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.
Міжнародне кримінальне право - це комплексна галузь міжнародного права, яка
складається з таких під галузей, як:
 міжнародне матеріальне кримінальне право (міжнародне кримінальне право у
вузькому розумінні),
 міжнародне кримінально-процесуальне право,
 міжнародне кримінально-виконавче право
 норми, що регламентують оперативно-розшукову діяльність.
∟ + Іноді до їх переліку відносять і норми, які стосуються судоустрою.
Його метою є захист миру і безпеки, міжнародного правопорядку та забезпечення
співробітництва між державами для ефективного судового переслідування злочинців.
Предметом міжнародного кримінального права є встановлення відповідальності суб'єктів
міжнародного права і покарання осіб, винних у вчиненні злочинів, їх визначення,
запобігання їм, розслідування, судовий розгляд, організація відбування покарання, а також
відносини, які виникають у результаті вчинення таких злочинів та застосування покарання за
їх вчинення.
– Необхідно наголосити на тісному зв'язку міжнародного кримінального права з
внутрішньодержавним кримінальним, кримінально-процесуальним, кримінально-
виконавчим та нормами, які регламентують оперативно-розшукову діяльність.
↑ Саме під впливом указаних галузей внутрішньодержавного права було сформоване
міжнародне кримінальне право. Тому в них є досить схожі норми, які стосуються:
 вини,
 осудності,
 віку, з якого можлива кримінальна відповідальність,
 звільнення від кримінальної відповідальності,
 правового статусу підозрюваних, обвинувачених, прокурора та захисника,
 стадійності провадження по справі тощо.
↑АЛЕ: притягнення до кримінальної відповідальності осіб, а також їх
покарання виключно на підставі норм міжнародного права є неможливим.
∟Це пов'язано з:
1. недостатньо сформованим інституційним механізмом,
2. фактичною відсутністю у міжнародному праві санкцій за міжнародні злочини.
3. Міжнародні кримінальні суди та трибунали мають досить обмежену юрисдикцію.
– Тепер спостерігається тенденція, коли серйозне порушення основних галузевих принципів
і норм міжнародного гуманітарного права, права прав людини, повітряного, морського,
екологічного та деяких інших галузей міжнародного права стає міжнародним злочином.
– Основними джерелами міжнародного кримінального права є міжнародний договір та
звичай.

111. Поняття, види та форми відповідальності в міжнародному публічному праві.

Міжнаро́дно-правова́ відповіда́льність — це визначена нормами міжнародного права
відповідальність суб'єктів цього права, що настає за вчинення міжнародно-правового
делікту. Міжнародно-правова відповідальність реалізується в двох формах: політичної та
матеріальної.
До політичної відповідальності відносяться наступні види: репресалії, реторсії,
сатисфакції, санкції, декларативні рішення, обмеження суверенітету.
До матеріальної відповідальності відносяться: реституції, субституції, репарації.

112. Міжнародні злочини та індивідуальна кримінальна відповідальність за

міжнародним правом.
– розрізняють два поняття: міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру
МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ
– Під міжнародними злочинами розуміють такі злочини, які становлять підвищену
небезпеку всієї світової спільноти.
∟Така підвищена небезпека випливає з:
 тяжкості вчиненого діяння,
 із важливості порушеного зобов'язання
 наслідків скоєного злочину.
↑При вчиненні вказаних злочинів держави несуть міжнародну політичну та матеріальну
відповідальність, а керівники держав, вищі посадові особи та інші відповідальні особи
несуть індивідуальну кримінальну відповідальність, при чому вона настає перед світовою
спільнотою загалом.
– Уперше класифікація міжнародних злочинів у сучасному розумніні була дана Статутом
Нюрнберзького воєнного трибуналу. Всі міжнародні злочини поділяють на три групи:
1) злочини проти миру: планування, підготовка, розв'язування або ведення
агресивної війни і порушення міжнародних договорів, угод чи змова;
2) воєнні злочини, а саме порушення законів і звичаїв ведення війни::
 вбивство, катування чи викрадення в рабство або для іншої мета
цивільного населення окупованої території;
 вбивства чи катування військовополонених чи осіб, які зазнали
корабельної аварії на морі;
 вбивства заручників, пограбування громадської або приватної власності;
 безглузде руйнування міст та сіл, руйнування, не виправдані воєнною
необхідністю, тощо;
3) злочини проти людства: вбивства, катування, поневолення інші жорстокі злочини,
вчинені за політичними, расовими чи релігійними мотивами.
↓АЛЕ↓
Відповідно до Статуту Міжнародного Кримінального Суду, Суд володіє юрисдикцією
щодо таких злочинів:
a) злочину геноциду;
b) злочинів проти людства. проти ЛЮДЯНОСТІ !!!;
c) воєнних злочинів;
сі) злочину агресії.
Геноцид під ГЕНОЦИДОМ розуміють дії, які вчиняються з метою знищити, повністю або
частково, яку-небудь:
 національну,
 етнічну,
 расову
 релігійну групу.
Злочини проти людяності під ЗЛОЧИНАМИ ПРОТИ ЛЯДНОСТІ слід розуміти діяння,
які вчиняються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких
цивільних осіб, якщо такий напад вчиняється свідомо.
↑До діянь, належать:
 убивство;
 поневолення;
 депортація
 насильницьке переміщення населення;
  ув'язнений або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи за порушення основних
норм міжнародного права;
 тортури;
 зґвалтування. обернення в сексуальне рабство;
 насильницьке знищення людей; злочин апартеїду;
ВАЖЛИВО:
► Злочини проти людства можуть бути вчинені як під час збройного конфлікту, так
і у мирний час.
Воєнні злочини– Під воєнними злочинами треба розуміти серйозне порушення звичаєвих
та договірних норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовують під час збройних
конфліктів, іншими словами - серйозне порушення законів та звичаїв війни.
Агресія – застосування збройної сил проти суверенітету, територіальної цілісності чи
політичної незалежності іншої держави, або вчинення цих дій будь-яким способом, який не
відповідає Статуту ООН.
ЗЛОЧИНИ МІЖНАРОДНОГО ХАРАКТЕРУ
– Злочини міжнародного характеру – такі правопорушення індивідів, які вчиняються поза
зв'язком з тією чи іншою державною політикою, і посягають, крім внутрішньодержавного,
ще й на міжнародний правопорядок, становлячи небезпеку, як мінімум, для двох держав.
 Склади вказаних злочинів передбачаються окремими багатосторонніми
міжнародними договорами (тому іноді такі злочини називають "конвенційними'').
 До основних злочинів міжнародного характеру треба віднести:
- піратство;
- рабство, работоргівлю та інститути і звичаї, подібні до рабства;
- експлуатацію проституції третіми особами;
- незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин;
– Перша Міжнародна конференція щодо уніфікації кримінального законодавства у Варшаві
у 1927 році віднесла до таких злочинів піратство, торгівлю рабами, жінками та дітьми,
наркотиками тощо.
113. Міжнародні кримінальні судові установи.
– Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних
злочинів може здійснюватися:
 компетентними внутрішньодержавними органами, т
 міжнародними судовими органами.
– Міжнародні суди:
 застосовують міжнародні норми безпосередньо,
 обсяг застосовуваних норм не залежить від того, наскільки
добросовісно держава виконала свої міжнародні зобов'язання і імплементувала
відповідні норми міжнародного права.
 багатонаціональний склад таких судів, що дає змогу вести мову про
більшу неупередженість та об'єктивність судового розгляду порівняно з
національними судами.
– Сьогодні до основних міжнародних кримінальних судів та трибуналів потрібно віднести:
 Міжнародний трибунал для колишньої Югославії,
 Міжнародний трибунал для Руанди
 Міжнародний кримінальний суд.
3) На відміну від Трибуналів для Югославії та Руанди, Міжнародний кримінальний суд є
постійно діючим органом, який уповноважений здійснювати юрисдикцію щодо осіб,
відповідальних за найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародної
спільноти.
 – Особливості діяльності міжнародних кримінальних судів та трибуналів обумовлюються їх
юрисдикцією, тобто компетенцією міжнародних судових органів розглядати і вирішувати
кримінальні справи. Міжнародна кримінальна юрисдикція виступає комплексним поняттям,
охоплюючи собою:
 предметну ("ratione materiae"),
 персональну або за колом осіб ("ratione personae"),
 часову ("temporis")
 просторову чи територіальну ("ratione loci") юрисдикцію.
– У питаннях юрисдикції міжнародних кримінальних судів та трибуналів необхідно
наголосити на тому, що Міжнародний трибунал для колишньої Югославії та Міжнародний
трибунал для Руанди мають паралельну юрисдикцію з національними судами та
пріоритет стосовно юрисдикції національних судів.
– Щодо Міжнародного кримінального суду, то він має комплементарну (доповнюючу)
юрисдикцію. ∟Зокрема, відповідно до ст. 1 Статуту вказаного Суду, Міжнародний
кримінальний суд тільки доповнює національні органи кримінальної юстиції.
 Перш ніж приступити до розгляду справи за суттю, Міжнародний
кримінальний суд повинен визначити питання прийнятності справи до
провадження.
↑Справа не може бути прийнята до провадження, якщо:
а) справа розслідується чи стосовно неї порушено кримінальне переслідування державою,
яка має щодо неї юрисдикцію, за винятком випадків, коли ця держава не бажає чи не здатна
вести розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином;
б) справа розслідується державою, яка має щодо неї юрисдикцію, і ця держава вирішила не
порушувати відносно особи, якої це стосується, кримінальне переслідування, за винятком
випадків, коли це рішення стало результатом небажання чи неспроможності держави
порушити кримінальне переслідування належним чином;
г) справа не є достатньо серйозною, щоб виправдовувати подальші дії з боку Суду..

114. Форми співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю.

 Загальновизнаним центром з координації та розвитку міжнародних зв'язків є ООН.
У рамках цієї Організації здійснюється і співробітництво з боротьби зі злочинністю
передусім:
 під час Конгресів ООН з відвернення злочинності та поводження з
правопорушниками
 у роботі Комісії з запобігання злочинності та кримінального правосуддя
 у роботі Управління ООН з боротьби з наркотиками і злочинністю
 у роботі Міжрегіонального науково-дослідного інституту ООН з питань
злочинності та правосуддя
I. Конгреси ООН з відвернення злочинності та поводження з правопорушниками є
спеціалізованими конференціями ООН, які скликаються раз на п'ять років.
 їх метою є обмін практичними настановами, вдосконалення нормативної діяльності,
національної політики та правозастосовної практики у боротьбі зі злочинністю.
 Правову основу діяльності такого конгресу становлять резолюції Генеральної
Асамблеї та ЕКОСОР ООН.
 Відповідно до Правил процедури конгресу у його роботі беруть участь:
1) делегати, які офіційно призначені урядом своєї країни;
2) представники організацій, які мають постійне запрошення брати участь як
спостерігачі на сесіях і в роботі всіх міжнародних конференцій.
3) представники, призначені органами ООН і пов'язаними з нею установами;
4) спостерігачі, які призначені неурядовими організаціями, запрошеними на
конгрес;
5) окремі експерти, які запрошені на конгрес в їх особистій якості;
 6) експерти-консультанти, запрошені Генеральним секретарем.
 Останній Конгрес був 2021 року.
II. Комісія з запобігання злочинності та кримінального правосуддя в складі 40 держав-
членів є функціональним органом Економічнї і соціальної ради ООН.
 Вона розробляє міжнародну політику та координує дії з відвернення злочинності та
кримінального правосуддя.
III. Управління ООН з боротьби з наркотиками і злочинністю (ЮНОДК) є органом
ООН, відповідальним за відвернення злочинності, кримінальне правосуддя і реформу
кримінального законодавства. Управління приділяє особливу увагу боротьбі з
транснаціональною злочинністю, корупцією, тероризмом і торгівлею людьми.
IV. Міжрегіональний науково-дослідний інститут ООН з питань злочинності та
правосуддя діє як міжрегіональний підрозділ програми ЮНОДК з боротьби зі
злочинністю. Він проводить і організовує конкретні дослідження, спрямовані на
відвернення злочинності й питання поводження з правопорушниками.
V. Міжнародна організація кримінальної поліції (далі - Інтерпол).
 Метою Інтерполу є: забезпечення широкої взаємодії всіх органів (установ) кримінальної
поліції в рамках відповідного законодавства країни в дусі Загальної декларації з прав
людини та створення і розвиток установ, які можуть успішно сприяти відверненню
міжнародної злочинності та боротьбі з нею.
 Інтерпол включає в себе:
1) Генеральну Асамблею
2) Виконавчий комітет
3) Генеральний секретаріат
4) Національні центральні бюро
5) радників.
 Основними завданнями Укрбюро Інтерполу є:
- координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі зі злочинністю, що має
транснаціональний характер або виходить за межі країни;
- забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав -
членів Інтерполу в боротьбі зі злочинністю;
- оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і
загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном.

115. Юридична допомога та екстрадиція

Екстрадиція - процесуальна дія, що полягає в передачі особи державою, на території якої
вона перебуває, іншій державі (на її вимогу) з метою притягнення такої особи до
кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального судового вироку.
Види екстрадиції:
1) видача особи для притягнення її до кримінальної відповідальності;
2) видача особи для приведення судового вироку до виконання;
3) видача на певний термін.
+
1) обов’язкова — тобто така, яка стосується власних громадян держав-учасниць договору;
2) тимчасова — коли особа видається на певний строк, встановлений у договорі, або за
домовленістю сторін;
3) повторна видача, яка здійснюється, якщо видана особа ухилилася від кримінального
переслідування або від відбування покарання і повернулася на територію запитуваної;
4) видача з відстрочкою — якщо особа, видача якої запитується, притягнута до
кримінальної відповідальності або засуджена за вчинення іншого злочину на території
запитуваної держави, її видача може бути відстрочена до закриття кримінального
переслідування, приведення вироку до виконання або до звільнення від покарання;
5) звичайна видача, тобто така, яка передбачена міжнародними договорами і здійснюється
у звичайному порядку без застосування будь-яких додаткових умов.
Екстрадиція є суверенним правом кожної держави. Обов'язок екстрадиції виникає лише
на підставі взятих державою на себе міжнародних зобов'язань.
 Вимогу про видачу особи може пред'явити держава:
- громадянином якої є злочинець;
- на території якої вчинено злочин;
- якій завдано шкоду злочином.
Принципи, згідно з якими має здійснюватись екстрадиція:
1) злочин передбачений у міжнародному договорі про видачу;
2) принцип подвійної злочинності (злочин є караним як за законом держави, що вимагає
видачі, так і за законом держави, до якої звернено вимогу);
3) покарання тільки за той злочин, який був юридичною підставою видачі.
+
1. Принцип невидачі власних громадян. Конституції України закріплює, що громадянин
України не може бути виданий іншій державі.
2. Принцип подвійної кримінальності діяння
3. Територіальний принцип, який визначає можливість видачі залежно від місця вчинення
злочину.

 У видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв’язку з яким вимагається видача,
здійснено на території запитуваної сторони
6. Видача не здійснюється, якщо на момент розгляду запиту закінчився строк давності
притягнення особи.

 В деяких випадках строк давності не застосовується - наприклад, про Конвенцію

про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства.
7. Запитуюча сторона може видати третій державі видану їй особу у зв’язку із
правопорушеннями, вчиненими до її видачі, тільки за згодою запитуваної сторони.
8. Захисний принцип, зміст якого визначається у праві держави переслідувати тих осіб, дії
яких завдають істотної шкоди її інтересам, незалежно від місця вчинення злочину та
громадянства цих осіб.
9. загальновизнані міжнародні стандарти у галузі прав людини, зокрема щодо
забезпечення права на життя, свободу та особисту недоторканність, на судовий захист тощо.
10. принцип універсальної юрисдикції, який заснований на тому, що боротьба із
злочинами, що становлять для держав спільний інтерес, є сферою кримінальної юрисдикції
універсального характеру.
Джерела правового регулювання
 як багатосторонні, так і двосторонні договори.
 Двосторонній рівень правового регулювання екстрадиції відображений у договорах, які
укладені між двома різними державами.
 Договір між Україною і Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до
позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 23 травня 2005
р.
 Багатосторонні:
1) Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 p.
2) Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних,
сімейних та кримінальних справах 1993 р. (підписана в межах СНД),
учасником яких є й Україна.