Відповіді на питання до іспиту з МПП

1. Предмет міжнародного приватного права

Під міжнародним правом розуміють сукупність загальнообов’язкових
принципів та норм, що якнайчастіше, закріплені в міжнародних угодах і є
спільними для всіх країн, тобто знаходяться поза межами окремої держави.
Коли мова йде про міжнародне приватне право, то термін «міжнародне»
означає, що воно регулює відносини, які не замикаються у межах однієї країни, а
містять іноземний елемент. МПрП є галуззю національного права, і кожна
держава має свою власну, відмінну від інших, систему норм МПрП.
Предметом регулювання є приватноправові відносини, ускладнені
іноземним елементом. Приватноправовими правовідносинами, ускладненими
іноземним елементом, є такі:
де іноземним є суб’єкт правовідносин;
де іноземним є об’єкт правовідносин;
де ускладнення здійснюється на рівні юридичного факту (громадянин
України помер закордоном).

2. Колізійно-правовий метод правового регулювання

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою
способів впливу на певну групу відносин. У міжнародному приватному праві це
питання чи не найменш вивчене. Для міжнародного приватного права
характерним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї галузі.
Крім нього, для врегулювання відносин з "іноземним елементом" застосовуються
два юридико-технічні методи: колізійний та матеріально-правовий. Вони
характеризують і зовнішню форму джерел міжнародного приватного права, тобто
національно-правових і міжнародно-правових.
Колізійний метод є необхідним для регулювання цивільно-правових
відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір
між нормами права. Виникнувши наприкінці середніх віків, колізійний метод став
похідним від колізії статутів, які діяли на певних територіях. Згодом виникло
колізійне право.
стає зрозумілим, що у деяких правових системах колізійне право
вважається значною частиною міжнародного приватного права чи повністю
ототожнюється з ним. Водночас навряд чи правильно вважати, що колізійний
метод є специфічним і притаманним саме цій галузі права. Адже колізії можуть
виникати й поза її сферою. їх вирішення хоч і залежить від застосування
колізійних норм, проте вони не матимуть міжнародного приватно-правового ха-
рактеру.
Отже, потреба в застосуванні колізійного методу може виникати як у
випадку неідентичності законодавства різних правових систем з одного і того ж
питання, так і у випадку їх абсолютної схожості. Тобто, для винесення рішення на
основі законодавства певної держави суд повинен, насамперед, зробити вибір між
законодавством цих держав, тобто звернутися до колізійної норми. Власне,
існування правових систем, між нормами правових джерел яких необхідно
зробити вибір, породжує потребу в застосуванні колізійного методу. Останній
застосовується також за відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових
норм із певного питання. Вказаний метод покликаний вирішити колізійну
проблему, яка виникає у міжнародному приватному праві, її вирішення
здійснюється різними способами.

3. Матеріально-правовий метод регулювання

матеріально-правовий метод полягає у застосуванні норм матеріального
права, які містяться у міжнародних договорах, внутрішньому законодавстві
конкретної держави. Тобто, правовідносини регулюються безпосередньо
юридичними нормами без відсилання до іноземної правової системи.
Приклад. Відповідно до Конвенції Організації Об'єднаних Націй про
договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р., яка набула
чинності для України 1 лютого 1991 р., порушення договору, допущене однією із
сторін, є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що
остання значною мірою позбавляється того, на що вона мала право розраховувати
на підставі договору, крім випадків, коли сторона, що порушила договір, не
передбачала такого результату, і розумна особа, що діє в тій самій якості за
аналогічних обставин, не передбачала б його.
Матеріальні норми містяться і в Законі України "Про міжнародне приватне
право". Відповідно до ст. 31, зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією
стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в
письмовій формі незалежно від місця його укладення.

4. Система мпп як галузі права та навчальної дисципліни

Система МПрП як науки співпадає з курсом МПрП в підручниках, а
система МПрП як галузі права виглядає так:
Загальна частина МПрП:
предмет;
система;
принципи дії;
джерела;
вчення про колізійну норму;
суб’єкти МПрП.
Особлива частина МПрП:
колізії в сфері права власності;
колізії в зобов’язальних відносинах;
колізії в сфері інтелектуальної власності;
колізії в сфері спадкових правовідносин;
колізії в сфері шлюбно-сімейних правовідносин;
колізії в сфері трудових правовідносин;
питання процесу.
5. Співвідношення мпп з іншими галузями національного права та
міжнародного права
МПрП є галуззю національного права, і кожна держава має свою власну,
відмінну від інших, систему норм МПрП. Тобто воно є частиною національних
галузей права, норми інших законів, що стосуються приватно-правової сфери
також мають важливе значення для врегулювання правовідносин з іноземним
елементом. Наприклад, якщо колізійна привязка встановлює право України щодо
врегулювання якогось питання, то застосвуються відповідні норми українського
законодавства, тобто, наприклад, ЦКУ, СКУ тощо.
Спільні риси та відмінності міжнародного приватного права від
міжнародного публічного права
1. Стосується змісту регульованих відносин. У МП головне місце займають
політичні відносини держав – питання забезпечення миру й міжнародної безпеки,
суверенітету держав, невтручання, проблеми роззброєння. Тобто регламентовані
ним відносини мають не цивільноправовий, а міждержавний характер. МПрП
регулює особливу сферу приватноправових відносин міжнародного характеру. Це
насамперед майнові відносини, крім цього виникають і немайнові відносини, які
також належать до сфери регулювання МПрП.
2. Стосується суб’єктів відносин. Основним суб’єктом МП є держави.
Визнається також правосуб’єктність міждержавних організацій, що є вторинними
суб’єктами. Основним суб’єктом МПрП є не держава, хоча воно може виступати
в цій якості, а окремі особи – фізичні і юридичні (державні організації, акціонерні
товариства, приватні фірми, підприємства, науководослідні й інші організації).
3. Основне джерело права в МП – міжнародний договір. У МПрП
міжнародні договори також мають велике значення, але їхні правила в одних
державах входять до складу правової системи цієї країни, вони повинні
застосовуватись безпосередньо, хоча й не розчиняються в цій системі, а займають
у ній особливе місце, а в інших – вони можуть застосовуватись лише після того,
як це буде у певній формі санкціоновано державою. Під міжнародним правом
розуміють сукупність загальнообов’язкових принципів та норм, що якнайчастіше,
закріплені в міжнародних угодах і є спільними для всіх країн, тобто знаходяться
поза межами окремої держави. Коли мова йде про міжнародне приватне право, то
термін «міжнародне» означає, що воно регулює відносини, які не замикаються у
межах однієї країни, а містять іноземний елемент. МПрП є галуззю національного
права, і кожна держава має свою власну, відмінну від інших, систему норм
МПрП.
1. Розвиток науки мпп в країнах Європи.
Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного,
пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародавнє, зокрема староримське, право.
Проте останньому так і не була відома розгорнута система колізійних норм. Вона
починає формуватися в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби
врегулювати торговельні відносини. Вважається, що засновниками доктрини
міжнародного приватного права були Бартол (1314-1357, Італія), Бальд (1327-
1400, Італія), які коментували тексти римського права. В основному ці коментарі
стосувалися контрактів, деліктів і заповітів.
 Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про
"автономію волі" сторін, за яким сторони могли застосовувати до договорів
обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500- 1566, Франція); твердження про
безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості
(Бертран д'Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про застосування
територіального принципу та принципу "ввічливості" ("соткав"), яка полягає у
тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки "міжнародній ввічливості"
(Ульрік Губер, 1634-1694; Павло Вут, 1619-1667; Иоганнес Вут, 1647-1714; усі -
Голландія).
У зв'язку з пошуком термінології та з інших причин, учені активно
розвивали доктрину міжнародного приватного права. Визначний внесок у її
розвиток зробив Альберт Дайсі (1835-1922, Англія), деякі інші вчені. Доктрина
права була доповнена, зокрема, теорією Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779-1861,
Німеччина), за якою кожне правовідношення можна тісно пов'язати з певним
місцем. Паскуале Манчіні (1817-1888, Голландія) вважав, що "власний"
національний закон повинен слідувати за кожною особою, яка перебуває у межах
іноземної держави. Згодом важливе місце у розвитку доктрини права посідають
праці Е. Бартена (1897, Франція), Ф. Кана (1891, Німеччина). Розвивається
доктрина міжнародного приватного права в західних державах і нині. Так, у
сучасній правовій доктрині держав Східної Європи важливе місце посіли праці
Ж. Сталева (Болгарія) - зокрема, про природу та функції міжнародного
приватного права; І. Сассі (Угорщина) - щодо колізійних норм у міжнародному
приватному праві, питань міжнародного трудового права, міжнародного
цивільного процесу, М. Сосняка (Польща) - щодо відповідальності; В. Кнаппа
(колишня Чехословаччина) - питання загальної частини вказаної галузі права.
Доктрину міжнародного приватного права держав колишньої СФРЮ
представляють Б. Айзнер, Т. Бендевський, Б. Благоєвич, Т. Вараді, Н. Катічич, М.
Рочкоманович, К. Сайко, М. Єздич та деякі інші.
Українську доктрину розвивали В. М. Корецький, Г. К. Матвеев, Ю. Г.
Матвеев, праці яких є актуальними й нині. В останні десятиріччя XX ст.
проблеми уніфікації колізійних норм правових актів нашої держави досліджував
А. Г. Хачатурян. Питання кодифікації міжнародного приватного права, шлюбно-
сімейних відносин з "іноземним елементом", комерційних з виходом за межі
однієї держави та деякі інші є предметом дослідження В. І. Кисіля; проблеми
іноземних інвестицій - В. М. Коссака; трудові правовідносини з "іноземним
елементом" - А. С. Довгерта. Вітчизняна доктрина вказаної галузі права збагачена
також працями О. А. Підопригори, О. О. Підопригори, М. М. Сибільова, В. Л.
Мусіяки. Незважаючи на чималу кількість наукових досліджень, доктрина
правової системи нашої держави потребує вивчення та аналізу багатьох питань,
актуальних для суверенної України.

6. Розвиток науки МПП у країнах Європи

Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного,
пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародавнє, зокрема староримське, право.
Проте останньому так і не була відома розгорнута система колізійних норм. Вона
починає формуватися в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби
врегулювати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, у договорах,
укладених із греками 911р. князем Олегом і 944 р. князем Ігорем, у "Руській
правді", інших джерелах. Значно пізніше, з кінця середніх віків, почала
формуватися практика й доктрина про колізії статутів (місцевих законів). Із
статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово виникала назва нового
вчення - міжнародне приватне право.
Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приватного права
були Бартол (1314-1357, Італія), Бальд (1327-1400, Італія), які коментували тексти
римського права. В основному ці коментарі стосувалися контрактів, деліктів і
заповітів.
Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про
"автономію волі" сторін, за яким сторони могли застосовувати до договорів
обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500- 1566, Франція); твердження про
безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості
(Бертран д'Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про застосування
територіального принципу та принципу "ввічливості" ("соткав"), яка полягає у
тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки "міжнародній ввічливості"
(Ульрік Губер, 1634-1694; Павло Вут, 1619-1667; Иоганнес Вут, 1647-1714; усі -
Голландія).
У XIX ст. вказані теорії, зокрема вчення про "comitas", підтримав Джозеф
Сторі (1779-1845, США). У його "Коментарях конфліктного права" (1834 р.) було
вжито термін "міжнародне приватне право", який і донині викликає заперечення.
Вказувалось, наприклад, що термін "міжнародне" не відображає характеристики
джерел цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний
характер. Важко заперечити несправедливість цих зауважень. Водночас інші
терміни: "конфліктне право", "колізійне право" у правовій системі США та інших
країн зазвичай повністю не охоплюють предмета галузі.
Не відповідала реальності й критика терміна "приватне" з боку радянських
вчених, які вважали, що радянське право не знало поділу на публічне та приватне.
Проте такий поділ об'єктивно існує у будь-якій правовій системі, хоч може не
проводитись формально та не відображатись доктриною права.
Зрештою, вчені не згідні з терміном "право", стверджуючи, що мова йде
винятково про технічні правила вибору застосовуваного права, яке регулює
конкретні цивілістичні відносини з "іноземним елементом".
У зв'язку з такою критикою, яка іноді лунає й сьогодні, у другій половині
ХГХ ст. розпочинається еволюція цього терміна. Пропонується використовувати,
наприклад, терміни "право приватних відносин" - Зітельман) , "право меж" -
Ленхард і Франкенштейн, "зовнішнє приватне право" - Раапе і Шнітцер. Але
вживання цих термінів не було тривалим. Внаслідок творчих пошуків у
європейських державах: Франції, Бельгії, Італії, Іспанії та інших,- у державах
Латинської Америки все ж поширився термін "приватне міжнародне право".
Використовується він і в Австралії. У США поряд з цим терміном все частіше
вживаються і стають загальновизнаними терміни "колізійне право" та
"конфліктне право". Проте ця термінологія є коректною, якщо, по-перше, не
йдеться про матеріально-правові норми, наявність яких необхідна відповідно до
деяких концепцій про джерела міжнародного приватного права; по-друге, якщо
брати до уваги лише відмінність між правом двох країн з одного й того ж
питання. Недоречно, наприклад, вживати ці терміни у разі однаковості норм
права двох держав, однакового їх тлумачення, однакового результату кваліфікації
норм права чи правовідношення.
У Росії з кінця XIX ст. і до сьогодні переважно використовується термін
"міжнародне приватне право". У науковій літературі України термін "міжнародне
приватне право" з'явився лише у XX ст. В Україні, як і в Росії, терміни "колізійне"
та "конфліктне" право менш поширені.
Загалом юристами було запропоновано понад 20 термінів, якими
позначалося поняття "міжнародне приватне право". Проте вони так і не отримали
широкого визнання. Водночас, хоч назви "приватне міжнародне право",
"колізійне право", "конфліктне право" не є повністю вичерпними і коректними в
усіх випадках, все ж вони стали загальновідомими та зрозумілими всім. При
цьому найчастіше доводиться приймати умовний термін "міжнародне приватне
право".
У зв'язку з пошуком термінології та з інших причин, учені активно розвивали
доктрину міжнародного приватного права. Визначний внесок у її розвиток зробив
Альберт Дайсі (1835-1922, Англія), деякі інші вчені. Доктрина права була
доповнена, зокрема, теорією Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779-1861, Німеччина),
за якою кожне правовідношення можна тісно пов'язати з певним місцем.
Паскуале Манчіні (1817-1888, Голландія) вважав, що "власний" національний
закон повинен слідувати за кожною особою, яка перебуває у межах іноземної
держави. Згодом важливе місце у розвитку доктрини права посідають праці Е.
Бартена (1897, Франція), Ф. Кана (1891, Німеччина). Розвивається доктрина
міжнародного приватного права в західних державах і нині. Так, у сучасній
правовій доктрині держав Східної Європи важливе місце посіли праці Ж. Сталева
(Болгарія) - зокрема, про природу та функції міжнародного приватного права; І.
Сассі (Угорщина) - щодо колізійних норм у міжнародному приватному праві,
питань міжнародного трудового права, міжнародного цивільного процесу, М.
Сосняка (Польща) - щодо відповідальності; В. Кнаппа (колишня Чехословаччина)
- питання загальної частини вказаної галузі права. Доктрину міжнародного
приватного права держав колишньої СФРЮ представляють Б. Айзнер, Т.
Бендевський, Б. Благоєвич, Т. Вараді, Н. Катічич, М. Рочкоманович, К. Сайко, М.
Єздич та деякі інші.
У Росії наприкінці ХГХ - на початку XX ст. великою популярністю
користувалися праці Д. Мейєра, Н. Іванова, К. Малишева, Ф. Мартенса, А.
Пиленко, П. Казанського, Б. Нольде, М. Бруна. Радянський період у розвитку
доктрини міжнародного приватного права ознаменований творчим доробком С. Б.
Крилова, І. С. Перетерського, Л. А. Лунца. Сьогодні, на початку XXI ст.,
класичними стали праці російського вченого М. М. Богуславського, за якими
вчаться студенти багатьох держав світу. Аспіранти та наукові працівники беруть
їх до уваги, готуючи свої наукові праці. До їх праць звертаються практикуючі
юристи. Нині російську доктрину міжнародного приватного права представляють
також Л. Н. Галенська, Г. К. Дмитрієва, Т. М. Нешатаєва, І. О. Хлєстова та інші
вчені.
 Українську доктрину розвивали В. М. Корецький, Г. К. Матвеев, Ю. Г.
Матвеев, праці яких є актуальними й нині. В останні десятиріччя XX ст.
проблеми уніфікації колізійних норм правових актів нашої держави досліджував
А. Г. Хачатурян. Питання кодифікації міжнародного приватного права, шлюбно-
сімейних відносин з "іноземним елементом", комерційних з виходом за межі
однієї держави та деякі інші є предметом дослідження В. І. Кисіля; проблеми
іноземних інвестицій - В. М. Коссака; трудові правовідносини з "іноземним
елементом" - А. С. Довгерта. Вітчизняна доктрина вказаної галузі права збагачена
також працями О. А. Підопригори, О. О. Підопригори, М. М. Сибільова, В. Л.
Мусіяки. Незважаючи на чималу кількість наукових досліджень, доктрина
правової системи нашої держави потребує вивчення та аналізу багатьох питань,
актуальних для суверенної України.

7. Поняття та види джерел МПП

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці
розуміють форми, у яких знаходять вираження правова форма.
Джерелами міжнародного приватного права виступають:
1. Міжнародні договори;
2. Внутрішнє законодавство;
3. Судова та арбітражна практика;
4. Звичаї.

8. Міжнародні договори як джерела МПП

Міжнародний договір – це важливе джерело міжнародного приватного
права, який створює для держав, які домовляються, єдине регулювання
визначених видів відносин з іноземним елементом. Таке регулювання досягається
шляхом включення у договори єдиних колізійних або уніфікованих матеріально-
правових норм.
Держави учасники міжнародного договору зобов’язані привести своє
внутрішнє законодавство у відповідність з міжнародними договорами. Це
робиться у формі прийняття спеціального закону або у формі відсилки вищою
законодавчою владою до договору, або у формі ратифікації. При використанні
міжнародного договору як джерела права необхідно визначити, чи застосовується
цей міжнародний договір до відносин, які підлягають врегулюванні (тобто чи є
Україна учасницею даного договору; чи набрав чинності договір, чи діє він
стосовно конкретних учасників правовідносин).
Навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участь, може у деяких
випадках застосовуватися українським судом для врегулювання правовідносин
(як частина національного права іноземної держави – учасника договору, якщо до
цього права відсилає вітчизняна колізійна норма або воно було обрано
безпосередньо учасниками правовідносин).
При роботі з міжнародним договором обов’язково слід враховувати
застереження, які зроблені різними державами-учасницями, оскільки вони
можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Венської конвенції про
договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року передбачена
можливість укладання договору в усній формі, проте Україна зробила
застереження відповідно до ст.ст. 12 та 96 Конвенції про незастосування усної
форми договору у тих випадках, коли хоча б одна із сторін договору має своє
комерційне підприємство в Україні.
Оскільки міжнародний договір охоплює своєю дією декілька держав (дві та
більше), то завжди виникає питання про автентичність перекладу. При
застосуванні міжнародного договору необхідно з’ясувати, екземпляр на якій мові
є оригінальним текстом договору.
Класифікація міжнародних договорів:
1. По предмету регулювання (в області деліктних відносин, сімейного
права, трудового права, цивільного процесу).
2. За кількістю учасників (двосторонні, багатосторонні).
3. За суб’єктами-учасниками (держава, а також юридичні або фізичні
особи). Договори про надання правової допомоги у цивільних справах підписані
з: КНР 1993, Польща 1993, Литва 1993, Молдова 1993, Грузія 1993, Латвія 1995,
Естонія 1995, Узбекистан 1998 та ін.

9. Багатосторонні та двосторонні договори про надання правової

допомоги
Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і
кримінальних справах.
Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається
громадянам договірних держав та їх юридичним особам. Ця правова допомога
полягає в зносинах центральних органів держав таких, як: Міністерства юстиції,
Офісу генпрокурора, з метою використання певних процесуальних дій на
території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду.
Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати
для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність
юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною,
визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті,
укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові
стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку
й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування,
трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду.
За час незалежності Україна уклала двосторонні договори про правову
допомогу в цивільних та сімейних справах із Китайською Народною Республікою
(1992 р.), Литвою (1993 р.), Польщею (1993 р.), Грузією (1995 р.), Латвією (1995
р.), Молдовою (1995 р.), Естонією (1996 р.), Македонією (2000 р.), Румунією
(2002 р.), Кіпром (2005 р.) та іншими державами. Чинними для України
залишаються договори, укладені між Радянським Союзом та Албанією (1958 р.),
Болгарією (1975 р.), В'єтнамом (1981 р.), Іраком (1973 р.), КНДР (1957 р.),
Республікою Куба (1957 р.), Монголією (1958 р.), Грецією (1981 р.), Кіпром (1984
р.), Сирійською Арабською Республікою (1984 р.) та ін.
В окремих випадках, за умови наявності певних інтеграційних відносин,
питання правової допомоги вирішують на підставі багатосторонніх угод. Україна,
наприклад, бере участь у двох таких системах міжнародної правової допомоги —
СНД і Раді Європи. У рамках СНД це один багатосторонній договір — Конвенція
про правову допомогу у правових відносинах із цивільних, сімейних та
кримінальних справ 1993 р.
Крім того, Україна є учасником багатосторонніх договорів, які також, як
правило, регламентують окремі питання міжнародної правової допомоги та
міжнародного правового співробітництва у цивільних або кримінальних справах.
Участь в цих міжнародних інструментах встановлює одноманітні правила
одночасно у відносинах з багатьма державами. Так, учасниками конвенцій Ради
Європи є більшість європейських держав. Сторонами конвенцій, розроблених в
рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права, є держави світу.

10. Внутрішнє законодавство як джерело МПП

Норми МПрП знаходяться в таких нормативно-правових актах:
1. Цивільному кодексі України (Розділ 8), де вирішено: проблему
правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб (право - і дієздатність); питання
угод, їхньої форми; питання деліктних зобов’язань, строку дії і форми
довіреності. Також у цьому розділі встановлено норми щодо позовної давності;
норми, які частково вирішують колізії права власності; норми, що регулюють
спадкові правовідносини.
2. У сімейному кодексі розглянуті такі питання : укладення і розірвання
шлюбів із іноземцями; сімейну право- і дієздатність; встановлення батьківства
(батьківство встановлюється, якщо чоловік спільно проживає і веде спільне
господарство з родиною, бере участь у вихованні дитини, бере участь у її
матеріальному забезпеченні, існують незаперечні докази того, що чоловік визнав
своє батьківство); питання усиновлення дітей іноземцями, встановлення опіки чи
піклування.
3. Кодексі торгововельного мореплавства України.
4. Повітряному кодексі України.
5. Цивільному кодексі України (книга 8).
6. Законі «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Серед спеціальних законів головним джерелом міжнародного приватного
права на Україні слід визнати Закон України «Про міжнародне приватне право»,
який створювався з урахуванням останніх кодифікацій міжнародного приватного
права в східних країнах.. В ньому містяться загальні поняття (поняття колізійної
норми, зворотне відсилання, правова кваліфікація, автономія волі, взаємність
тощо), а також колізійні норми, які визначають право, що підлягає застосуванню
щодо статусу осіб, форми та змісту правочинів, речових прав, зобов'язального
права, сімейних, спадкових, трудових, процесуальних та інших відносин.
Крім спеціального закону повністю присвячені регулюванню міжнародних
приватних відносин також закони України «Про правовий статус іноземців та
осіб без громадянства» в, економічній сфері спеціальними є закони України «Про
режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р., «Про зовнішньоекономічну
діяльність» від 16.04.1991 р.
На рівні закону норми міжнародного приватного права є також в законах
«Про соціальні послуги» від 19.06.2003 р., «Про свободу пересування та вільний
вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р., «Про зайнятість населення»
від 01.03.1993 р., «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р., «Про
захист прав споживачів» від 15.12.1993 р., «Про державну реєстрацію юридичних
осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. тощо.
Спеціальними підзаконними нормативно-правовими актами, які повинні
детальніше урегулювати певні відносини, є: Консульський статут України від
02.04.1994 р.; Про затвердження Правил оформлення віз для в’їзду в Україну і
транзитного проїзду через її територію від 01.03.2017 р. тощо.

11. Значення кодифікації норм внутрішнього права в галузі МПП

та її види.
Підходи до кодифікації норм МПрП (це стосується насамперед колізійного
права) зазвичай розрізняють за критерієм форми закріплення відповідних
положень у національному законодавстві (типу та форми відповідного
законодавчого акта).
Як правило, національні кодифікації МПрП йдуть одним із двох шляхів: а)
включення норм МПрП у цивільні кодекси або у вступні закони до цих кодексів
та в інші кодекси у різних сферах (умовно - галузева кодифікація) або б)
прийняття окремих законів про МПрП (автономна кодифікація). Прийняття
спеціальних комплексних законів є переважною тенденцією кодифікаційного
процесу другої половини XX ст. і сьогодення. Існує також третій шлях -
запровадження комплексу спеціальних законів у сфері МПрП або наявність
розрізнених норм МПрП у багатьох нормативних актах (альтернативні варіанти
кодифікації") - порівняно рідке явище.
Автономна кодифікація. Прийняття окремих законів з питань МПрП
фактично є черговим, новітнім етапом розвитку процесів кодифікації колізійного
права у світі. Законодавча робота йшла у цьому напрямі поступово - від
включення розрізнених колізійних норм у різноманітні акти (наприклад, з питань
правового статусу іноземців) у другій половині XIX ст., від закріплення
колізійних норм у цивільних кодексах на початку та в середині XX ст. до
"відокремлення" цих норм МПрП у другій половині XX ст.
Очевидно, МПрП регулює весь комплекс приватноправових відносин,
ускладнених іноземним елементом, включаючи цивільні, сімейні, трудові
відносини, специфічні питання зовнішньоекономічної діяльності, торговельного
мореплавства, повітряного права тощо. Сфера дії МПрП не зводиться виключно
до питань цивільного права (якщо цивільне право розуміти як складову
приватного), отже, в цьому разі систематизація усього комплексу колізійних норм
певної держави в окремому законі видається логічною.
Так само до всього комплексу колізійних норм у різних сферах
правовідносин застосовуються загальні положення, що обумовлюють порядок дії
колізійних норм і обмежень в інтересах суверенної держави, певних випадків
застосування іноземного права (норми щодо правової кваліфікації, відсилання,
застереження про публічний порядок, обходу закону тощо). Зрозуміло, що
закріплення таких положень в окремому законі забезпечує можливість їх
застосування до будь-якої сфери матеріального приватного права.
 Автономні кодифікації МПрП зазвичай мають чітку структуру. У першому
розділі викладено загальні поняття МПрП. Наступні розділи містять колізійні
норми, структуровані, як правило, за сферою регулювання. Дедалі частіше у
закони про МПрП включаються також розділи, присвячені питанням
міжнародного цивільного процесу.
Галузева кодифікація. Характерними ознаками кодифікації МПрП за
галузевим принципом є, як правило, набагато менший, порівняно із автономними
кодифікаціями, обсяг регулювання, менша увага до загальних положень МПрП, а
також фіксація колізійних норм та положень міжнародного цивільного процесу у
різних нормативних актах - зазвичай відповідно у цивільних та цивільних
процесуальних кодексах.
Альтернативні варіанти кодифікації. Альтернативою двом основним
формам кодифікації МПрП нині є втілення фрагментарних колізійних норм і
подекуди загальних положень МПрП у розрізнених нормативних актах. Тепер
такий підхід передусім притаманний державам, у яких закон не вважається
першочерговим джерелом права (США, Велика Британія та країни Британської
Співдружності). Фрагментарне колізійне регулювання діє сьогодні у Нідерландах
та Ізраїлі. У доктрині і практиці США часто робляться посилання на неофіційну
компіляцію - другий Звід правил про конфлікт законів (Restatement II), яка, втім,
не має сили закону.

12. Сфера застосування та структура ЗУ «Про міжнародне

приватне право»
Цей Закон встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин,
які хоча б через один із своїх елементів пов’язані з одним або кількома
правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.
Цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері
приватноправових відносин з іноземним елементом:
1) визначення застосовуваного права;
2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без
громадянства та іноземних юридичних осіб;
3) підсудність судам України справ з іноземним елементом;
4) виконання судових доручень;
5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Структура закону подібна до інших законів, спочатку йде розділ, який
стосується загальних положень, надалі йде інформація про колізійні норми щодо
правового статусу фізичних та юридичних осіб, колізійні норми щодо правочинів,
довіреності, позовної давності, колізійні норми щодо прав інтелектуальної
власності, колізійні норми речового права, колізійні норми щодо договірних
зобов’язань, колізійні норми щодо недоговірних зобов’язань, колізійні норми
щодо трудових відносин, колізійні норми сімейного права, колізійні норми щодо
спадкування, провадження у справах за участю іноземних осіб, підсудність та
виконання іноземних судових доручень, визнання та виконання рішень іноземних
судів.
 13. Правовий звичай як джерело МПП
Звичаї - це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і
не вимагає своєї фіксації у певній правовій формі. Звичаї, як правило
застосовуються в торгівельній практиці (правила ІНКОТЕРМС )
Звичаї застосовуються: 1) коли їх застосування обумовлено в договорі, з
якого виник спір; 2) коли до звичаю відсилає норма права, яку належить
застосовувати до спірних правовідносин; 3) коли застосування звичаїв
засновується на положеннях міжнародних договорів, які діють у відносинах між
державами, до яких належить сторони в спорі. Від міжнародних звичаїв слід
відрізняти узвичаєння (рос. обыкновения).
Узвичаєння, як правило, регулюють взаємовідносини лише у тих випадках,
коли сторони в якійсь формі визнали за необхідне застосовувати певне правило
поведінки. Вони можуть використовуватися, наприклад, при тлумачення
юридичних угод. Ці правила хоч і є виразником волі учасників правовідносин та
використовується у міжнародній торгівлі, банківській справі, при морських
перевезеннях, у морських портах, проте вони не є правовими нормами. Отже,
узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права.

14. Значення судової та арбітражної практики та доктрини у

регулюванні відносин мпп.
Судова та арбітражна практика — це погляди суддів на певне питання,
зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне
значення для вирішення судами аналогічних питань у майбутньому. Судова та
арбітражна практика є джерелом права у державах "сім’ї загального права".
Розгорнута система судових прецедентів склалася у Великобританії. Менше
застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво
вплинули на формування прецедентних правил Австралії, Канади, ПАРГ Ізраїлю,
Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові прецеденти і є джерелом
права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною
системою Великобританії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення
виявляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з
іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності,
капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом
права, спостерігається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним
елементом" через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими
нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж
нормам права, дати різне тлумачення.
Дещо іншим є характер судової та арбітражної практики в державах "сім'ї
континентального права". Тут вона може здійснювати суттєвий вплив на
правотворчість тлумаченням законів, як це є у Франції; або ж рішення суду
розглядаються як додаткове джерело права, як це є у Скандинавських країнах. У
більшості з цих держав значення мають не стільки судові рішення з окремих
справ, скільки узагальнення судової практики з певних категорій таких справ.
 В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом права, в
т. ч. міжнародного приватного. Проте тлумачення правових норм із допомогою
судової практики має місце і в зазначеній галузі права.
Доктринальні джерела – це опубліковані праці юристів, які мають, як
правило, практичну спрямованість та отримали загальне визнання. Робота може
розглядатися як визнана в якості джерела права, якщо на неї роблять посилання в
декількох судових рішеннях. Більш всього мова йде пор публікації, які схожі на
вітчизняні коментарі до чинного законодавства, або приватних кодифікаціях
прецедентного права. Роботи академічного характеру та університетські
підручники судами як правило не цитуються. Так, у Великобританії джерелами
міжнародного приватного права є праці Дайсі, а також Чешира та Норта, у США
– приватна кодифікація прецедентів «Свод законів про конфлікт законів», в
основу якого покладено трьохтомний курс Білля. Довгий час доктрина відігравала
важливу роль у тлумаченні та застосуванні норм міжнародного приватного права
– внаслідок нерозвиненості правового регулювання в цій галузі судові органи при
розгляді конкретних справ часто зверталися до її положень.
В Україні доктрина не є джерелом права.

15. Концепція lex mercatoria та її вплив на судову та арбітражну

практику.
lex mercatoria – це частина міжнародного права, що походить від
комерційних узвичаєнь суб'єктів підприємницької діяльності та правозастосовних
установ і являє собою сукупність загальних принципів і традиційних норм, що
існують незалежно або розроблені в рамках міжнародної торгівлі без прив’язки
до будь-якої конкретної національної правової системи.
Головною правовою проблемою відносно цієї концепції є питання щодо
можливості визнання lex mercatoria автономною системою права (поряд з
міжнародним і внутрішньодержавним правом). В деяких національних правових
системах наголошується на можливості сприйняття такої позиції (на підтримку
автономності lex mercatoria висуваються наступні аргументи: а) lex mercatoria є
реальною правовою дійсністю; б) lex mercatoria є реальною альтернативою
(поряд з міжнародним і національним правом) при виборі сторонами договору
застосовного права; в) національне право ряду країн може виявитися
недосконалим і не здатним врегулювати відносини між сторонами), в інших - lex
mercatoria не визнається такою з наступною аргументацією- а) lex mercatoria не
містить повною мірою всіх необхідних норм, які були б здатні сформуватися в
самостійну систему поряд з національним правом; б) lex mercatoria має
застосування тільки в окремих сферах підприємницької діяльності, де вже
сформовані усталені торгові звичаї та узвичаєння (насамперед в сфері
міжнародної купівлі-продажу); в) зміст lex mercatoria є суперечливим, що
призводить до неможливості належної класифікації джерел правового
регулювання та їх ієрархії).
Узагальнюючи численні наукові підходи до цієї концепції, слід
констатувати, що джерелами lex mercatoria можна вважати:
1) торгові звичаї;
 2) загальні принципи права, стандартні умови;
3) типові контракти, модельні контракти;
4) міжнародну арбітражну практику;
5) комерційну практику в сфері міжнародній торгівлі;
6) уніфіковані акти (наприклад, Віденська конвенція про договори
міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р.),
7) рекомендаційні документи міжнародних організацій(резолюції,
рекомендації і кодекси поведінки, прийняті міжнародними організаціями,
включаючи ЮНСІТРАЛ та УНІДРУА);
В цілому, в сучасних правових доктринах держав світу та судовій
(арбітражній) практиці отримала поширення точка зору про визнання lex
mercatoria правовою дійсністю. Норми lex mercatoria (торгові звичаї, загальні
принципи права та інші.) є відносно незалежними від національних
правопорядків держав. Проте, говорити про lex mercatoria як про автономний
правопорядок, що сформувався та здатен повністю замінити національні
правопорядки в частині правового регулювання відносин в сфері міжнародної
торгівлі передчасно.

16. Поняття та види гармонізації та уніфікації МПП.

В міжнародному приватному праві суттєве значення має узгодження норм,
що містяться в нормативних актах різних держав, з метою досягнення
одноманітності в правовому регулюванні відносин з іноземним елементом.
Розрізнюють такі підходи до узгодження:
1) зближення законодавства, тобто визначення загальних програм,
напрямів, етапів та способів зближення законодавства в певній сфері; 2) його
гармонізація, що полягає в запровадженні спільних правових принципів наукових
концепцій. Гармонізація може здійснюватися в односторонньому порядку або на
основі взаємності.
Прикладом односторонніх дій з метою зближення національного
законодавства з іноземним є Закон України від 18 березня 2004 року «Про
загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу», яким, як випливає з його назви, затверджена програма,
що визначає адаптацію національного законодавства, утворення відповідних
інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективної правотворчості та
правозастосування, як складової механізму набуття Україною членства в
Європейському Союзі.
Відповідно до програми адаптація законодавства України є планомірним
процесом, що включає декілька послідовних етапів, на кожному з яких повинен
досягатися певний ступінь відповідності законодавства України
до acquis Європейського Союзу.
На першому етапі необхідно забезпечити розробку глосарію термінів acquis
communautariete для адекватності їхнього розуміння та уніфікованого
застосування у процесі адаптації, а також розробити і запровадити єдині вимоги
до перекладів актів acquis communautariete на українську мову, створити
централізовану систему перекладів.
 На підставі вивчення та узагальнення відповідного досвіду держав
Центральної та Східної Європи створити ефективний загальнодержавний
механізм адаптації законодавства, в тому числі щодо перевірки проектів законів
України та інших нормативно-правових актів на предмет їх
відповідності acquis Європейського Союзу; створити загальнодержавну
інформаційну мережу з питань європейського права; вжити заходів щодо
опрацювання та затвердження спільного з Європейським Союзом механізму
підготовки планів-графіків адаптації та моніторингу їх виконання.
2) його гармонізація, що полягає в запровадженні спільних правових
принципів наукових концепцій. Гармонізація може здійснюватися в
односторонньому порядку або на основі взаємності.
При гармонізації законодавства на основі взаємності країни в
міжнародному договорі визначають обов’язки сторін по гармонізації тієї чи іншої
сфери правового регулювання;
3) уніфікація законодавства, тобто використання правотворчого процесу
для встановлення правових норм, тотожних законодавству інших країн.
В міжнародному приватному праві уніфікація означає процес створення у
різних державах одноманітних загальнообов’язкових правових норм для двох чи
більше держав, а також забезпечення їх однакового тлумачення і застосування.
Мета уніфікації – усунути колізії, розходження між національними правовими
актами, які перешкоджають розвитку відносин в міжнародному приватному
праві.
Засобами уніфікації є:
а) міжнародні договори – найбільш поширений засіб здійснення уніфікації;
б) типові (модельні) закони. Прикладом є Модельний цивільний кодекс,
прийнятий 7 лютого 1996 року Міжпарламентською Асамблеєю держав–учасниць
СНД (розділ VII цього ЦК містить норми міжнародного приватного права); в)
кодифіковані зводи міжнародних торговельних звичаїв також сприяють
досягненню одноманітності у розумінні і застосуванні міжнародних торгових
звичаїв.
Міжнародна уніфікація правових норм, що регулюють відносини за участю
іноземних елементів, розробка проектів відповідних міжнародних угод ведеться,
зокрема, під егідою ООН. Провідна роль в забезпеченні цього процесу належить
таким організаціям як Комісія ООН з прав міжнародної торгівлі – ЮНСІТРАЛ,
яка функціонує з 1968 року. Завданням цієї комісії є сприяння узгодженню і
уніфікації правил міжнародної торгівлі.
Крім цієї комісії значну роль в уніфікації законодавства різних країн
відіграють такі організації як Гаазька Конференція з міжнародного приватного
права. Постійний Статут конференції був прийнятий у 1951 році. Відповідно до
нього завданням Конференції є прогресивна уніфікація правил міжнародного
приватного права. Серед документів, прийнятих конференцією, Конвенція з
питань цивільного процесу 1954 року, Конвенція про збір за кордоном доказів по
цивільним і торговельним справам 1970 року, Конвенція про полегшення доступу
до правосуддя за кордоном 1980 року, Конвенція про укладення шлюбу і
визнання його недійсним 1978 року та інші.
 Міжурядовою організацією, яка складає проекти уніфікованих документів є
Міжнародний інститут з уніфікації приватного права, створений в 1926 році. Цим
інститутом розроблена Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж
1961 року, Конвенції про лізинг і факторинг 1988 року, Принципи міжнародних
комерційних договорів 1994 року та інші.

17. Поняття та структура колізійної норми

Основний зміст міжнародного приватного права зводиться до колізійної
проблеми та її вирішенню. Тому колізійні норми, за допомогою яких головним
чином вирішується така проблема, є центральним інститутом цієї правової галузі
незалежно від того, як у доктрині визначаються її поняття, зміст, джерела та ін.
Передумовами виникнення колізійної норми є посилення процесів міграції
населення за кордон, розширення господарських зв'язків між державами тощо.
В ЗУ «Про МПП» в п.3 ч.1 ст. 1 надано поняття колізійної норми, поняття
якої вироблено доктриною МПП. Отже, колізійна норма - це правова норма, що
визначає право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з
іноземним елементом.
Колізійна норма складається із двох елементів - обсягу та прив'язки. Обсяг
(в літературі також можна зустріти слово «об’єм») являє собою вказівку, яка
міститься в нормі, на групу правовідносин з іноземним елементом, до яких ця
норма застосовується. Прив'язка - це вказівка на право, яке підлягає застосуванню
до даного правовідношення. Така структура колізійної норми відповідає
структурі правових норм взагалі: гіпотезі й диспозиції. Наприклад, в ст. 34 ЗУ
«Про МПП» передбачено, що порядок видачі, строк дії, припинення та правові
наслідки припинення довіреності (обсяг) визначаються правом держави, у якій
видана довіреність (прив’язка). Традиційно обсяг відповідає конкретному
приватноправовому інституту: спадкові відносини, договірні зобов'язання,
деліктні зобов'язання, укладання шлюбу і т. д.

18. Застосування права держав із множинністю правових систем.

У разі якщо підлягає застосуванню право держави, у якій діє кілька
територіальних або інших правових систем, належна правова система
визначається відповідно до права цієї держави. За відсутності відповідних
правових норм застосовуються норми тієї правової системи, яка має більш тісний
зв’язок із правовідносинами.

19. Загальна класифікація колізійних норм

Існують різні види колізійних норм.
1) Найбільш істотна й важлива їхня класифікація проводиться за типом
колізійної прив'язки. За цією підставою розрізняють односторонні та двосторонні
колізійні норми.
Одностороння колізійна норма - така норма, прив'язка якої прямо називає
право країни, яке підлягає застосуванню. Як правило, одностороння норма вказує
на країну, у законі якої ця норма міститься. Наприклад, відповідно до ч.3 ст. 42
ЗУ «Про МПП» захист права власності та інших речових прав, які підлягають
державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.
Відповідно односторонні колізійні норми більш типові для
внутрішньодержавного законодавства. Рідко до односторонніх норм звертаються
міжнародні договори, для яких більш характерне використання норм
двосторонніх.
Двостороння колізійна норма - це норма, прив'язка якої прямо не називає
право конкретної держави, а формулює загальний принцип, використовуючи
який, провадиться вибір конкретної правової системи (наприклад, принцип
«останнє постійне місце проживання спадкодавця», «місце знаходження майна»,
«місце укладання правочину», «місце перебування» та ін.). Прив'язку
двосторонньої норми називають формулою прикріплення.
2) За способом регулювання колізійні норми поділяються на імперативні,
диспозитивні й альтернативні.
Імперативні - норми, що містять категоричні приписи, які стосуються
вибору права; норми, які не можуть бути змінені за розсудом сторін
правовідносин. Наприклад, згідно зі ч.2 ст. 42 ЗУ «Про МПП» захист права
власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до
права держави, у якій це майно знаходиться.
Диспозитивні - норми, які, встановлюючи правило про вибір права,
залишають сторонам можливість відмовитися від нього, замінити іншим
правилом. Наприклад, правила типу «якщо інше не встановлено угодою або
договором сторін». Так, згідно зі ст. 41 ЗУ «Про МПП» право власності та інші
речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі,
визначаються правом держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не
встановлено за згодою сторін. Альтернативні - норми, які передбачають кілька
правил по вибору права для вказаних в обсязі норми правовідносин.
3) В залежності від кількості прив’язок колізійні норми поділяються на
однозначні та множинні. Під однозначними розуміються норми, що містять одну
прив'язку. Під множинними розуміють норми, що мають дві, три і більше
колізійних прив'язок, котрі, у свою чергу, можуть бути альтернативними чи
кумулятивними.
Альтернативні норми розрізняються між собою залежно від характеру
зв'язку між альтернативами та поділяються на прості та складні. У простій
альтернативній колізійній нормі всі альтернативні прив'язки рівнозначні — кожна
з них може бути застосована. При цьому вибір однієї з прив'язок виключає
подальше використання інших. Зазвичай вони з'єднуються сполучником «або».
Прикладом такої колізійної норми слугує ч. ч.1 ст. 42 ЗУ «Про МПП» захист
права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно
до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави
суду.
Складна альтернативна колізійна норма – це така норма, в якій
альтернативні прив'язки супідрядні між собою. При цьому виокремлюються
основна (генеральна) прив'язка, яка формулює загальне головне правило вибору
права (призначене для першочергового застосування), і субсидіарна, - яка
формулює ще одне або кілька правил і застосовується тоді, коли головне правило
з будь-яких причин не було застосоване або виявилося недостатнім для вибору
компетентного правопорядку. Наприклад, ч.3. ст. 16 ЗУ «Про МПП» особистим
законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має
місце проживання, а за його відсутності - місце перебування.
Кумулятивні — це такі норми, в яких до одних правовідносин
застосовується одночасно кілька прив'язок. Причому застосування однієї з
прив'язок не виключає подальшого використання іншої. В ЗУ «Про МПП» в ст.
55 передбачено, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з
осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні
застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності
шлюбу.
4) Необхідно також вказати й на такі колізійні норми, як міжнародні та
міжобласні (інтерлокальні). їх виділяють згідно з критерієм дії колізійних норм у
просторі. На цей час існує багато норм, які стосуються колізії законів, що
повністю або в якійсь частині є загальними для кількох держав (як правило,
йдеться про уніфіковані норми).
У випадку інтерлокальних колізійних норм прийнято говорити про
колізійні норми складових частин держави. Відомо, що в багатьох держав,
насамперед з федеральним устроєм, в суб'єктах федерації або адміністративних
одиницях є свої правові системи. У разі відсилання колізійної норми до права
такої держави постає запитання про те, яке законодавство або яке право повинно
бути застосоване. право регулюється не федеральним законодавством, а
законодавством штатів. Право, що застосовується на практиці, у ряді випадків
визначається не тільки стосовно якої-небудь території, а й стосовно осіб
(інтерперсональне право) і часу (інтертемпоральне право)

20. Основні формули прикріпленні. Гнучкі та жорсткі колізійні

прив’язки.
Формули прикріплення є результатом узагальнення найрозповсюдженіших
двосторонніх колізійних прив’язок, визначення їхніх основних різновидів, які
прийнято позначати латинською мовою. найвідомішими формулами
прикріплення є такі:
1. Особистий закон фізичної особи (lex personalis), згідно з яким
визначається правовий статус фізичної особи, її право- та дієздатність, а також
особисті та інші права. Різновидами особистого закону фізичної особи такі: 
закон громадянства (lex patriae, lex nationalis) – означає застосування права тієї
держави, громадянином якої є певна особа;  закон місця проживання (lex
domicilii) – означає застосування права тієї держави, де певна особа постійно чи
переважно проживає.
2. Закон «національності» юридичної особи (lex societatis) –
використовується під час вирішення колізій законів, які пов’язані з правовим
положенням іноземної юридичної особи. Ця формула прикріплення передбачає
застосування права тієї держави, якій належить юридична особа. Міжнародній
практиці відомі різноманітні варіанти визначення «національності» юридичної
особи, тобто при виборі ознак для визначення особистого статусу юридичної
особи серед вчених немає єдиної думки.
 3. Закон місця знаходження речі (lex rei setae) – одна з стародавніх
колізійних прив’язок, за допомогою якої визначається речово-правовий статут
правовідносин і означає застосування права тієї держави, на території якої
знаходиться річ для врегулювання відносин в сфері права власності, інших
речових прав
4. Закон країни продавця (lex venditoris) – означає застосування права тієї
держави, де заснована, має місце проживання або основне місце діяльності
сторона – продавець. Це прив’язка вважається загальною субсидіарною щодо всіх
зовнішньоекономічних правочинів. Таким чином центральною стороною в
договорі купівлі продажу є продавець, а всі інші зовнішньоекономічні правочини
конструюються за моделлю цього договору і як, наприклад, в договорі щодо
надання послуг центральною стороною буде право країни виконавця (ст. 44
Закону Україні «Про міжнародне приватне право»).
5. Закон місця здійснення акту (lex loci actus) – прив’язка, що широко
використовується в зобов’язальній сфері й означає застосування права тієї
держави, на території якої був здійснений акт. Приватноправовий акт – це широке
поняття, що охоплює різні приватноправові дії. Основними різновидами загальної
формули прикріплення закону місця здійснення акту є закон місця укладення
договору й закон місця виконання зобов’язань. Ці формули прикріплення мають
субсидіарний характер стосовно автономії волі сторін під час регулювання
питань зобов’язального статуту й застосовуються виключно за відсутністю згоди
сторін щодо вибору права.
а) Закон місця укладення договору (lex loci contractus) – означає
застосування права держави, де укладено договір, та застосовується в сфері
зобов’язального права.
б) Закон місця виконання договору (lex loci solutionis) – означає
застосування права тієї держави, де зобов’язання, які містяться у договорі,
підлягають виконанню і вважається оптимальним варіантом регулювання питань
зобов’язального статуту.
6. Закон місця укладення шлюбу (lex loci celebrationis) – застосовується в
законодавстві деяких країн, що регулює сімейні відносини й означає застосування
права тієї держави, на території якої укладений шлюб;
7. Закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti commissi) – означає
застосування права тієї держави, на території якої була заподіяна шкода, і
застосовується для регулювання деліктних зобов’язань.
8. Закон місця роботи (lex loci laboris) – означає застосування права країни,
де здійснюється трудова діяльність, і застосовується в сфері міжнародних
трудових відносин (найважливішим винятком із цього правила є форма трудового
договору).
9. Закон прапору (lex flagi) означає застосування права тієї країни, під
прапором якої, наприклад, ходить судно. Цей колізійний принцип становить
трансформацію прив’язки «особистий закон» застосовне до повітряних, водних та
космічних об’єктів. Ці об’єкти є «умовною територією» держави прапору, тому
для регулювання більшості відносин, які виникають на їхньому борту, в першу
чергу, застосовується закон прапору. Основна сфера застосування – це сфера
торгівельного мореплавства, міжнародні морські та повітряні перевезення.
 10. Закон суду, який вирішує суперечку (lex fori) – це прив’язка
односторонньої колізійної норми й означає застосування права тієї держави, суд
якої розглядає справу з іноземним елементом. Колізійне питання вирішується
судом на користь застосування власного національного права.
Загальноприйнятою сферою застосування закону суду є міжнародний цивільний
процес. Право країни суду цілком може бути застосовне до певного виду
приватноправових відносин і може виступати альтернативою усім останнім
формулам прикріплення.
11. Закон, обраний особою, яка здійснила правочин (lex voluntatis) –
становить застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони. Ця формула
прикріплення, яка також має назву «автономія волі сторін», спрямована на
врегулювання договірних відносин з іноземним елементом і санкціонована
законодавством сучасних держав і міжнародними конвенціями універсального та
регіонального характеру.
12. Закон найтіснішого зв’язку (proper law) – означає застосування права
тієї держави, з якою правовідносини найтісніше пов’язані, й застосовується як в
зобов’язальному праві, так і в сфері деліктів, під час регулювання
шлюбносімейних, спадкових, трудових відносин. Це приклад «гнучкої»
колізійної норми, що належить новому поколінню колізійних правил, і має своє
закріплення в Конвенції про право, що застосовано до договірних зобов’язань,
1980 р. У законі України «Про міжнародне приватне право» зазначений вище
принцип також відобразився, а саме в ч. 3 ст. 4 підкреслюється, що визначене
згідно з колізійними нормами право не застосовується, якщо за всіма
обставинами правовідносини мають незначний зв’язок із визначеним правом і
мають найтісніший зв’язок з іншим правом.
Сучасна особливість колізійного права полягає у відмові від «жорстких»
колізійних норм, які засновані на одному критерії вибору права і застосуванні
«гнучких» правил, які враховують усі обставини справи. Під час поділу
правовідносин на статути до кожного окремого з них застосовується певне
самостійне колізійне регулювання, тобто право тієї держави, з яким певна
частина правовідносин найтісніше пов’язана. У такий спосіб передбачається
врегулювання відносин, що містяться в альтернативних колізійних нормах.

21. Автономія волі сторін.

У випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин
можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту
правових відносин.
Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим
або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи,
які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.
Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його
окремої частини.Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно
вираженим.
Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені
учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на
різних стадіях його виконання тощо. Вибір права або зміна раніше обраного
права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну дію і є дійсними з
моменту вчинення правочину, але не можуть:
1) бути підставою для визнання правочину недійсним у зв’язку з
недодержанням його форми;
2) обмежити чи порушити права, які набули треті особи до моменту вибору
права або зміни раніше обраного права.
Вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у
правовідносинах.

22. Конфлікт кваліфікацій. Вирішення конфлікту кваліфікацій у

національній доктрині МПП.
В ст. 7 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачена
процедура правової кваліфікації, де зазначається, що під час визначення права,
яке підлягає застосуванню, суд повинен тлумачити норми й поняття відповідно
до права України. Якщо юридичні поняття невідомі праву країни суду чи відомі
під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом
тлумачення за правом країни суду, то при їхній правовій кваліфікації може також
враховуватись право іноземної країни. Отже, правова кваліфікація може
проводитися, по-перше, за законом суду і, по-друге, за іноземним законом.
Особливості тлумачення колізійних норм пояснюються вирішенням
колізійної проблеми, тобто визначенням застосовного права (вибір
компетентного правопорядку). У цьому полягає мета «первинної» кваліфікації
колізійної норми. Безпосередньо з процесом вибору права пов’язані проблеми
кваліфікації, зворотного відсилання (зокрема відсилання до права третьої країни),
обхід закону тощо «Вторинна» кваліфікація передбачає застосування норм
обраного правопорядку й безпосередньо пов’язана з тлумаченням норм
іноземного права, з встановленням їхнього змісту, з обмеженням застосування
іноземного права тощо.
Взагалі правова кваліфікація здійснюється автоматично без будь-яких
перешкод, однак іноді можуть виникати складні випадки, коли досить складно
визнати, під яку правову категорію необхідно підвести відповідні
правовідносини. Тому під час визначення права, що підлягає застосуванню до
правовідносин з іноземним елементом, виникає проблема «конфлікту
кваліфікації».
Проблема кваліфікації підлягає розгляду у двох основних напрямках:
кваліфікація понять обсягу колізійної норми (до них належать «форма заповіту»,
«форма правочинів», «позовна давність» та ін.) та кваліфікація понять, які
складають її прив’язку (такі юридичні поняття, як «місце укладання угоди»,
«закон місця вчинення правопорушення» та ін.). Отже, кваліфікація понять
колізійної норми ускладнюється «конфліктом кваліфікацій», що виникає
внаслідок відмінностей у визначенні тих самих понять різними правовими
системами. Тобто юридичні поняття, з яких складаються обсяг і прив’язка
колізійних норм різних держав, можуть за формою збігатися, але мати різний
зміст.
 Отже, для того, щоб застосувати колізійну норму й вибрати право, яке
підлягає застосуванню, необхідно кваліфікувати колізійну норму на предмет
з’ясування змісту юридичних понять, з яких вона складається, і її співвідношення
з фактичними обставинами, до яких вона має бути застосована. Світовій практиці
також відома і правова кваліфікація за принципом «автономної кваліфікації».
Отже, на думку більшості представників доктрини, існує три можливих варіанти
вирішення конфлікту кваліфікацій, а саме:
1. Кваліфікація за законом суду (lege fori).
2. Кваліфікація за тим правопорядком, до якого відсилає колізійна норма
(lege causae).
3. Кваліфікація за принципом «автономної кваліфікації».

23. Поняття зворотнього відсилання та відсилання до права третьої

країни.
Зворотне відсилання – повторне відсилання колізійної норми права
іноземної держави до правопорядку держави, колізійна норма якого відіслала до
цього іноземного правопорядку.
Зворотне відсилання – це наслідок зіткнення колізійних норм двох або
більше правових систем різних держав, коли кожна з них відсилає назад або до
права іншої держави. Тобто, колізійна норма однієї держави відсилає до норм
законодавства іншої, а норми законодавства останньої, не вирішуючи справу по
суті, відсилають до права першої держави.
Розрізняють зворотне відсилання першого (англ. – remmission) та другого
(англ. – transmission) ступеня. Зворотне відсилання першого ступеня – це,
наприклад, коли українська колізійна норма відсилає до права французького, а
колізійні норми Франції – до права України. Зворотне відсилання другого ступеня
(трансмісія) – українська колізійна норма відсилає до права французького, а
колізійні норми Франції – до права Німеччини тощо.
Будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як
відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини,
виключаючи застосування його колізійних норм. У випадках, що стосуються
особистого та сімейного статусу фізичної особи зворотне відсилання до права
України приймається (ст. 9 Закону України "Про міжнародне приватне право").
Приклад. Правовий статус фізичних осіб відповідно до Закону України
"Про міжнародне приватне право" визначається відповідно до колізійної
прив'язки – держави-громадянства. Відповідно, правовий статус алжирського
громадянина, який постійно проживає на території України, має визначатися за
алжирським громадянством, однак колізійні норми Алжиру зазначають, що
особистим законом фізичної особи є місце його проживання. Колізійні норми
Алжиру відсилають назад – до законодавства України. У цьому випадку
зворотне відсипання приймається, тому застосовним буде українське право.

24. Інститут «обходу закону» в МПП.

Обхід закону – це такі дії учасників відносин, за яких сторонами свідомо
створюється прив’язка до іноземного права з метою уникнення використання до
цього правовідношення примусового закону, якому воно підпорядковано
(здебільшого закону своєї країни). Отже, необхідно з’ясувати: чи дійсно має місце
факт зловживання правом та свідомого, недобросовісного вилучення
правовідносин зі сфери дії правопорядку, з яким воно найтісніше пов’язано й
застосування права іноземної країни, яке є найбільш сприятливим. Наслідком
обходу закону є те, що така штучна колізійна прив’язка до іноземного закону
спричиняє недійсність відповідної угоди.
Ця загальна доктрина вперше була опрацьована у 1878 р. на підставі
рішення французького касаційного суду у справі Бофремон: громадянка Франції
для того, щоб обійти існуючу тоді у Франції заборону розлучення,
натуралізувалася в Німеччині, де домоглася судового розлучення та вступила у
новий шлюб. Цей шлюб був оголошений французьким судом недійсним; суд
вирішив, що розірвання першого шлюбу було здійснено шляхом обходу
французької норми, що забороняє. Цим рішенням суд постановив, що у
міжнародному приватному праві необхідно застосовувати принцип fraus omnia
corrumpit (обхід закону породжує недійсність акту в цілому) .
В українському законодавстві інститут обходу закону відображений у ст..
10 Закону України «Про міжнародне приватне право», де зазначається, що дії
учасників приватноправових відносин, спрямованих на підпорядкування їх
іншому праву в обхід положень закону, є нікчемними, тобто закріплюється
положення щодо наслідків обходу закону.
У класичній теорії загальновизнано, що «обходиться» не колізійна норма, а
внутрішня матеріальна норма закону, тобто колізійна норма є лише засобом щодо
«обходу», а первинним все - таки є нікчемність угоди, тобто предметом
регулювання норми щодо обходу закону є відносини нікчемності угоди, а
об’єктом правовідношення, яке виникло, буде сама вказана угода. Необхідно
зазначити, що існують різні підходи до визначення цього інституту у
законодавстві держав. Але саме від цього й залежить визначення його предмету
регулювання.
Однак є і зовсім інша думка авторів щодо закріплення цього інституту в
законодавстві, а саме вони відзначають, що наслідки обходу закону суперечать
загальним принципам правового регулювання, що склалися в міжнародному
приватному праві, оскільки «штучна криміналізація» обходу закону, переведення
його у статус протиправного суперечить самому змісту цього поняття – обхід
закону становить легальне ухилення від його дії (а не порушення закону).

25. Правила встановлення змісту норм іноземного права відповідно

до ЗУ «Про міжнародне приватне право».
У процесі правозастосування колізійної норми виникає проблема
кваліфікації юридичних понять, які використовуються у формулюванні колізійної
норми. Суддя не зобов’язаний заздалегідь знати зміст іноземного права, до якого
відсилає вітчизняна колізійна норма. Однак якщо колізійне питання вирішене на
користь застосування іноземного права, то діє правило згідно якого суд повинен
тлумачити та застосувати іноземне право так, як воно застосовується «у себе на
батьківщині».
 Обсяг застосування права іноземної держави визначений ст. 6 Закону
України «Про міжнародне приватне право», в якій встановлено, що застосування
права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні
правовідносини.
Виходячи зі змісту цієї статті такими нормами є: норми міжнародних
договорів, закони, підзаконні правові акти іноземної держави, норми звичаєвого
права, прецеденти та інші джерела права, що визнаються іноземною державою.
Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій
підставі, що ця норма належить публічному праву.
Застосування іноземного права – це правозастосовний процес, який
здійснюється судом та іншими правозастосовними органами (нотаріусами,
органами державної виконавчої влади тощо) на підставі та в межах національного
права у відповідності із загальновизнаними принципами міжнародного права.
Орган держави, який застосовує норми іноземного права, встановлює їхній
зміст у відповідності з офіційним тлумаченням, практикою застосування та
доктриною у відповідній іноземній державі з метою визнання
нормативноправової основи майбутнього судового рішення.
З метою встановлення змісту норм іноземного права суди та інші
правозастосовні органи мають право звертатися за співпрацею і роз’ясненням до
Міністерства юстиції України та до інших компетентних органів і установ в
Україні та за кордоном або залучити експертів.
Одним із способів встановлення іноземного права є правова допомога.
Нормативною базою для її здійснення (тобто встановлення інформації про
іноземне право) є Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного
законодавства від 07.06.1968 р. (набула чинності в Україні 14.09.1994 р.), яка
визначає процедуру та механізм, які призначені полегшити судам доступ до
інформації щодо іноземного права.
Відповідно до положень цієї конвенції, мета відповіді на запит щодо
надання інформації стосовно змісту іноземного права полягає в тому, щоб надати
об’єктивну інформацію судовому органу від якого йде запит щодо законодавства
країни, про яке запитується. Відповідь, коли це необхідно, повинна містити
відповідні юридичні тексти та судові рішення.
Сприяння сторін – це є їхнім правом, а не обов’язком, а тягар доведення
змісту іноземного права може бути покладено на сторони тільки у суперечках, які
пов’язані з підприємницькою діяльністю. Документи, що видані уповноваженими
органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні
в разі їхньої легалізації. У тих випадках, коли зміст норм іноземного права,
незважаючи на вжиті заходи, не встановлено, застосовуються норми права
України.

26. Інститут публічного порядку в МПП.

Застереження про публічний порядок. Одним із основних етапів
застосування іноземного права є визначення можливості його дії в Україні з
урахуванням правил, які отримали назву «застереження про публічний порядок».
Оскільки колізійна норма може обирати право будь-якої держави, а передбачити
всі наслідки цього вибору неможливо, то з метою запобігання настання можливих
негативних наслідків і вживається застереження про публічний порядок. Загальна
концепція «публічного порядку» вперше склалась у французькому праві.
Стаття 12 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що
норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її
застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним
правопорядком (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується
право, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право
визначити або застосувати неможливо, застосовується право України. Відмова в
застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності
правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від
правової, політичної або економічної системи України.
Отже, застереження про публічний порядок можна визначити як заборона
застосування норм іноземного права, які не сумісні з основним правопорядком
(публічним порядком) України.
На сьогодні доктрина міжнародного приватного права розглядає два види
застереження про публічний порядок: позитивне та негативне застереження.
Концепція позитивного застереження про публічний порядок заснована на
матеріально-правових нормах національної правової системи, відповідно до яких,
виходячи із важливості певних правовідносин для забезпечення захисту
суспільних інтересів, такі правові норми застосовуються завжди, незалежно від
відсилання до норм іноземного права. Тобто іноземний закон не застосовується,
оскільки вітчизняний законодавець вважає певні власні юридичні норми
особливо важливими, принциповими. Останні й використовуються для
регулювання правовідносин незалежно від можливого відсилання до іноземного
закону.
Концепція негативного застереження про публічний порядок виходить із
того, що неможливість застосування норм іноземного права заснована на
властивостях самої норми. Відповідно до негативного застереження іноземне
право не застосовується, якщо воно суперечить добрим звичаям, добропорядку,
суспільним засадам, основним принципам правового порядку, суспільному ладу
та ін. Результат застосування іноземної правової норми несумісний з основами
моралі або права даної держави.
Відмінність у зазначених варіантах застереження про публічний порядок
полягає в тому, що позитивна концепція не викликає питання, закон якої держави
слід застосовувати. Це питання виникає із застосуванням негативної концепції та
може вирішуватися на користь закону суду чи закону іншої держави. Негативне
застереження про публічний порядок на сьогодні набуло значного поширення в
законодавстві більшості держав.
Проте, негативне застереження про публічний порядок (хоча воно і значно
поширене), як і позитивне, не має чіткого змісту. Категорія «публічного порядку»
залишається невизначеною, тому на практиці виникають труднощі, пов'язані з її
застосуванням.

27. Імперативні норми закону суду та закону третьої держави

Закон суду, який вирішує суперечку (lex fori) – це прив’язка односторонньої
колізійної норми й означає застосування права тієї держави, суд якої розглядає
справу з іноземним елементом. Колізійне питання вирішується судом на користь
застосування власного національного права. Загальноприйнятою сферою
застосування закону суду є міжнародний цивільний процес. Право країни суду
цілком може бути застосовне до певного виду приватноправових відносин і може
виступати альтернативою усім останнім формулам прикріплення. У законодавстві
більшості держав передбачено, якщо зміст норм права іноземної держави в
доцільні строки не встановлений, суд вирішує справу на підставі свого
національного права. У сучасній практиці й доктрині визнано, що «закон суду» –
це «жорстка» колізійна прив’язка й варто максимально намагатися відмовлятися
від її застосування.
Під час правової кваліфікації може виникнути проблема, що в доктрині
отримала назву «зворотне відсилання та відсилання до закону третьої держави». Її
суть полягає в відсиланні колізійної норми законодавства однієї держави до
закону іншої держави. При цьому закон останньої, не вирішуючи питання по суті,
своєю чергою, відсилає до закону попередньої держави. Якщо ж до вирішення
спору залучається правова система третьої держави, то мова йде про відсилання
до закону третьої держави.

28. Взаємність і реторсії

Взаємність передбачає надання фізичним і юридичним особам іноземної
держави певних прав за умови, що фізичні та юридичні особи України
користуватимуться такими самими правами в тій країні.
Таким чином, наша держава забезпечує своїм суб'єктам користування
певним комплексом прав у зарубіжній країні, де вони перебувають. У
внутрішньодержавні нормативні акти та міжнародні договори часто включаються
застереження про взаємність.
У міжнародному приватному праві два види взаємності: матеріальна –
надання особам певної іноземної держави тієї ж суми конкретних прав та
повноважень, якими користуються вітчизняні громадяни в певній іноземній
державі. формальна – іноземцям надаються права та повноваження, які виходять
місцевого закону, вони можуть бути поставлені у рівне положення місцевими
громадянами та юридичними особами – при умові, що такий же підхід
застосовується при визначенні статусу вітчизняних осіб в певній іноземній
державі.
У внутрішньому законодавстві взаємність виявляється головним чином як
формальна. За загальним правилом, фізичні і юридичні особи з інших держав не
можуть мати в Україні прав більше, ніж вітчизняні (навіть якщо законодавство
їхньої країни надає нашим суб'єктам подібні права). Інший підхід часто
встановлюється в міжнародних договорах, особливо двосторонніх. На основі
взаємності ті чи інші права даються нашим суб'єктам у закордонній державі і,
відповідно, іноземцям цієї держави в Україні. У даних випадках правило про
взаємність (застереження) прямо закріплюється в нормах того чи іншого
міжнародного договору.
Так, стаття 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає,
що суд чи інший орган застосовує право іноземної держави незалежно від того,
чи застосовується у відповідній іноземній державі до подібних правовідносин
право України, крім випадків, якщо застосування права іноземної держави на
засадах взаємності передбачене законом України або міжнародним договором
України. Якщо застосування права іноземної держави залежить від взаємності,
вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше.
Мета цієї статті — звернути увагу органів влади, які мають справу з
правозастосовною практикою на те, що застосування іноземного права, до якого
відсилає колізійна норма, не обумовлено взаємністю. Це значить, що взаємність
не може бути умовою застосування іноземного права. І суд чи інший орган, що
застосовує іноземне право, не повинен досліджувати та встановлювати,
застосовується чи ні у відповідній державі українське право. Такий підхід
характерний для сучасного стану правового регулювання приватноправових
відносин у світі: застосування в одній країні права іншої країни не ставиться в
залежність від того, чи в цій другій країні застосовується право першої країни.
У ст. 11 немає відповіді на питання, хто і яким чином має доводити
відсутність взаємності в іноземній державі. Наприклад, в угорському
законодавстві передбачено, що у випадку необхідності доведення в суді факту
взаємності, відповідний документ, що підтверджує наявність взаємності, видає
міністр юстиції (§ 6 Указу «Про міжнародне приватне право»). У Законі Румунії
також передбачено запитувати докази наявності взаємності у Міністерства
юстиції, яке шляхом консультації з Міністерством закордонних справ виявляє
дійсний стан речей зі взаємністю у конкретній іноземній державі (ст. б Закону
1992 p.).
На принципах взаємності в міжнародних відносинах іноді застосовуються
реторсії — заходи примусового впливу у відповідь на недружні дії іншої
держави.
Метою реторсії є домогтися скасування обмежень встановлених окремою
державою, якщо ця держава вчинила заходів, що несуть необґрунтовану, в
порядку дискримінації, шкоду інтересам іншої країни або її громадян (наприклад,
така мета реторсії прямо вказана у ст. 1194 ЦК РФ).
Тому в доктрині МПП реторсію називають зворотною взаємністю. Право
кожної держави випливає із принципів суверенної рівності, поваги суверенітету,
рівноправ’я і недискримінації. Хоча суть зворотної взаємності і полягає в тому,
що дана держава звичайно відповідає на несправедливість аналогічними
заходами, у неї не має обов’язку щодо дотримання паритетності заходів –
точності повторення того, що дало привід до реторсії. Необхідно розрізняти
реторсії та репресалії.

29. Поняття «особистий закон фізичної особи» та сфера його дії.

Особистий закон фізичної особи (lex personalis), згідно з яким визначається
правовий статус фізичної особи, її право- та дієздатність, а також особисті та інші
права. Різновидами особистого закону фізичної особи такі:
 закон громадянства (lex patriae, lex nationalis) – означає застосування
права тієї держави, громадянином якої є певна особа;
 закон місця проживання (lex domicilii) – означає застосування права тієї
держави, де певна особа постійно чи переважно проживає. На сьогодні lex
domicilii визнається усіма державами тільки з різницею, що в одних державах він
має першочергове значення (в країнах англо-американської системи права), а в
інших – другочергове.
Щодо цього інституту, то lex domicilii буває двох різновидів, а саме: за
походженням і за вибором. Domicilii за походженням отримує кожна особа в
момент народження, а domicilii за вибором може вільно отримати будь-яка особа
замість domicilii за походженням. Для отримання domicilii за вибором необхідно,
щоб особа фактично проживала у державі, яку вона обрала з наміром залишитися
в ній назавжди. Щодо першочергового застосування закону громадянства (lex
patriae), то на його захист вказує той факт, що у разі його застосування набагато
легше встановити особистий статус фізичної особи, тобто зв’язок із державою
громадянства найбільш стабільний. Проте велика кількість людей немає взагалі
громадянства або має декілька, в внаслідок чого й виникає багато проблем як для
цих людей так і в межах міжнародних відносин. У цих випадках є необхідність
застосування закону постійного місця проживання, тобто lex domicilii

30. Колізійні аспекти подвійного громадянства та безгромадянства

фізичних осіб.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України» одним із
принципів законодавства України про громадянство є принцип єдиного
громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість
існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України.
Проблема біпатридів актуалізується, якщо вони знаходяться на території
держави, громадянством якої не володіють. Якщо біпатрид знаходиться в третій
країні, то виникає питання, громадянином якої країни його визнавати?
Чинне законодавство України вирішує питання про стан біпатридів, які не
мають українського законодавства, осіб без громадянства, біженців в ст.16 Закону
України «Про міжнародне приватне право», так:
ч. 2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її
особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш
тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною
діяльністю.
ч. 3. Особистим законом особи без громадянства вважається право
держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності — місце
перебування.
ч. 4. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має
місце перебування.
Стаття 5 Конвенції, яка регулює деякі питання, що пов’язані з колізією
законів про громадянство від 12 квітня 1930 року (Україна не приймає участі),
встановлює, що особа в будь-якому випадку вважається такою яка має
громадянство тільки однієї держави. Третя держава на своїй території визнає
громадянство або тієї країни, в якій особа звичайно та переважно мешкає, або
громадянство тієї країни, з якою вона найбільш тісно пов’язана, з урахуванням
фактичних обставин в яких вона знаходиться.
Ці принципи, як ми бачимо, відображені в ЗУ «Про міжнародне приватне
право». Класифікація іноземців, що перебувають на території України: 1)
іноземці, які постійно проживають в Україні (іммігранти); 2) іноземці, які
тимчасово перебувають на території Україні; 3) іноземці, які іммігрували для
тимчасового працевлаштування (трудові мігранти); 4) іноземці, які користуються
дипломатичними і консульськими імунітетами і привілеями; 5) іноземці, які
отримали притулок на території України; 6) біженці; 7) нелегальні іммігранти.
Сукупність прав і свобод іноземців у державі перебування залежить: 1) від
правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства,
особи з кількома громадянствами, біженці та ін.); 2) від терміну перебування у
державі (постійно проживають, тимчасово перебувають); 3) мети перебування у
державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання
певної роботи, навчання», підвищення кваліфікації, стажування, лікування,
знаходження у приватних справах тощо); 4) притаманності особам імунітетів і
привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).
Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди
повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам
конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців іншим
нормативним актам.
На іноземців може поширюватись і дія законодавства держави їх
громадянства, на осіб без громадянства - законодавство держави їх постійного
проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами. До них
належать, зокрема. Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р.,
Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р.,
міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних
правовідносинах. Перебуваючи на території тієї чи іншої держави іноземні
громадяни та особи без громадянства мають права і обов'язки, які встановлені
законодавством країни проживання, тобто кажучи мають правовий статус. Обсяг
прав, свобод та обов’язків іноземців залежить від режиму їх здійснення, який
встановлюється національним законодавством або міжнародними договорами.

31. Особливості правового статусу іммігрантів, біженців та осіб,

яким надано політичний притулок, в МПП.
Правовий статус біженців на території України врегульовано Законом
України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового
захисту» від 08.07.2011,11 Законом України «Про приєднання України до
Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від
10.01.2002 та Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують
додаткового або тимчасового захисту» біженець – особа, яка не є громадянином
України й внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за
ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства),
належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за
межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися
захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких
побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами
країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає
повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, якій надано статус біженця, відповідно до законодавства України не
може бути вислана або примусово повернута до країн, де її життю або свободі
загрожує небезпека через її расу, віросповідання (релігію), національність,
громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні
переконання.
Якщо особи, які мають намір набути статусу біженця, перетнули державний
кордон України у порядку, встановленому законодавством України, то вони
повинні протягом п’яти робочих днів звернутися до відповідного органу
міграційної служби із заявами про надання їй статусу біженця; ті ж особи, які
намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон
України, повинні подати таку заяву без зволікань. Після розгляду звернення
зазначених осіб та прийняття рішення щодо надання їм статусу біженця,
органами міграційної служби видаються посвідчення біженця встановленого
зразка. Зазначені посвідчення видається строком на один рік, а продовжується
їхня дія під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем
його проживання.
Ст. 15 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового
або тимчасового захисту» передбачає випадки втрати й позбавлення статусу
біженця. Особа, яка не скористалася правом на оскарження рішення про втрату
або позбавлення її статусу біженця повинна залишити територію України в
установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в
Україні.
Загальним правилом є надання біженцям національного правового режиму
(тобто вони користуються однаковими правами й свободами, а також несуть такі
самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими
Конституцією та законами України); але в окремих випадках передбачено
надання біженцям додаткових прав (наприклад, права на одержання грошової
допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку,
встановленому законодавством України, права на користування житлом, наданим
у місці проживання).
Відповідно до ст. 26 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про
правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземцям та особам без
громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Необхідно зазначити, що право фізичної особи на отримання притулку закріплено
також у ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р. відповідно до
якої кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах
та користуватися цим притулком. Це право не може бути використано у разі
переслідування, заснованого на вчиненні неполітичного злочину або діяння, що
суперечить цілям та принципам Організації Об’єднаних Націй. Зазвичай рішення
щодо надання політичного притулку приймається індивідуально головою
відповідної держави або уповноваженим їм органом.
Особа розглядається такою, яка отримала політичний притулок, якщо: 1.
вона переслідується за свою громадянсько-політичну діяльність; 2.
переслідування мають індивідуальний характер; 3. надання притулку
безпосередньо пов’язано з недопустимістю висилки іноземця з території держави
(здійснення екстрадиції), навіть якщо міжнародними договорами встановлено
обов’язок держави видавати злочинцівіноземців, що знаходяться на його
території на законних або незаконних підставах.

32. Особливості визнання іноземця обмежено дієздатним та

недієздатним.
Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або
обмеження цивільної дієздатності фізичної особи регулюються особистим
законом цієї особи (ч.2 ст.18 ЗУ «Про МПП).
Ознайомимося зі ст. 24 «Визнання особи обмежено дієздатною або
недієздатною. Відновлення дієздатності» Конвенції про правову допомогу і
правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993
р.:
«1. У справах про визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною, за
винятком випадків, передбачених пунктами 2 і 3 цієї статті, є компетентним суд
Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. У випадку, коли суду однієї Договірної Сторони стануть відомими
підстави визнання обмежено дієздатною або недієздатною особи, що проживає на
її території, яка є громадянином іншої Договірної Сторони, він повідомить про це
суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
3. Якщо суд Договірної Сторони, якого повідомили про підстави для
визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, протягом трьох місяців
не розпочне справи чи не повідомить про свою думку, справу про визнання особи
обмежено дієздатною або недієздатною розглядатиме суд тієї Договірної
Сторони, на території якої цей громадянин має місце проживання. Рішення про
визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною надсилається
компетентному суду Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
4. Положення пунктів 1-3 цієї статті застосовуються відповідно і до
відновлення дієздатності».
Аналогічно, але з певними нюансами цей аспект регламентовано у ст. 22
«Обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною (повне і часткове
визнання недієздатним)» Договору між Україною і Республікою Польща про
правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від
27 травня 1993 р.
Наводимо текст зазначеної статті:
«1. Якщо цей Договір не передбачає інше, при обмеженні в дієздатності або
визнаній особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони,
громадянином якої є особа, яка має бути обмежена в дієздатності або визнана
недієздатного. Цей суд застосовує законодавство своєї держави.
2. Якщо суд однієї Договірної Сторони встановить, що є підстави для
обмеження в дієздатності або визнання недієздатним громадянина іншої
Договірної Сторони, місце проживання якого знаходиться на території першої
Договірної Сторони, він повідомляє про це відповідний суд другої Договірної
Сторони.
 3. Якщо суд другої Договірної Сторони, повідомлений відповідно до пункту
2, заявить, що надає право виконати подальші дії суду за місцем проживання цієї
особи або не висловиться протягом трьох місяців, суд за місцем проживання цієї
особи може провести справу про обмеження в дієздатності або визнання особи
недієздатною відповідно до законодавства своєї держави, якщо причина
обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною передбачається також
законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа. Рішення
про обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною пересилається
відповідному суду іншої Договірної Сторони.
4. У невідкладних випадках суд, зазначений в пункті 2, може винести
тимчасове розпорядження, необхідне для охорони цієї особи або її майна. Копії
цих розпоряджень пересилаються відповідному суду тієї Договірної Сторони,
громадянином якої є ця особа.
5. Положення пунктів 1-4 застосовуються також при скасуванні обмеження
в дієздатності або відновленні громадянина в дієздатності».

33. Колізійні аспекти опіки та піклування.

Опіка та піклування. Відповідно до ст. 24 Закону України «Про міжнародне
приватне право»
1. Встановлення і скасування опіки та піклування над малолітніми,
неповнолітніми, недієздатними особами, особами, цивільна дієздатність яких
обмежена, регулюються особистим законом підопічного.
2. Обов’язок опікуна (піклувальника) прийняти опікунство (піклування)
визначається особистим законом особи, яка призначається опікуном
(піклувальником).
3. Відносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка перебуває під
опікою (піклуванням), визначаються правом держави, орган якої призначив
опікуна (піклувальника). Якщо особа, яка перебуває під опікою (піклуванням),
проживає в Україні, застосовується право України, якщо воно є більш
сприятливим для цієї особи.
4. Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, які
проживають за межами України, визнається дійсною в Україні, якщо проти
встановлення опіки (піклування) або проти її визнання немає законних
заперечень відповідної консульської установи або дипломатичного
представництва України.
5. Щодо особи, яка не є громадянином України і перебуває в Україні, або її
майна, що знаходиться на території України, у разі потреби в інтересах опіки чи
піклування можуть бути вжиті заходи для захисту прав та охорони майна
відповідно до права України. Про це невідкладно сповіщається дипломатичне
представництво або консульська установа держави, громадянином якої є
відповідна особа.
Міжнародні договори припускають передачу опіки (піклування)
компетентним органам країни громадянства особи, яка знаходиться під опікою
(піклуванням), компетентному органу країни місце проживання, перебування або
знаходження майна іноземця. Цей орган здійснює опіку або піклування у
відповідності до свого національного законодавства.
 34. Оголошення іноземця безвісти відсутнім чи померлим та його
наслідки в Україні та закордоном.
Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою
або оголошення її померлою регулюються останнім з відомих особистих законів
цієї особи (ст. 20 ЗУ «Про МПП»).
Виходячи зі змісту даної статті та принципу надання іноземцям
національного режиму, в Україні можуть бути визнані безвісно відсутніми чи
оголошені померлими в порядку, встановленому законодавством України (ст. 43-
48 Цивільного кодексу України), тільки іноземці, які постійно проживають на
території України (іммігранти), особи без громадянства, що мають місце
проживання чи перебування в Україні, та біженці, які мають місце перебування в
Україні.
Угодами України про правову допомогу, насамперед двосторонніми, більш
детально регламентується порядок та наслідки визнання іноземців безвісно
відсутніми чи оголошення померлими. Ознайомимося зі ст. 25 "Визнання особи
безвісно відсутньою та оголошення померлою" Конвенції про правову допомогу і
правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993
р., укладеної в Мінську.
"1. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення
померлою і у справах про встановлення факту смерті є компетентними установи
юстиції Договірної Сторони, громадянином якої була особа у той час, коли вона
за останніми даними була жива, а щодо інших осіб — установи юстиції за
останнім місцем проживання особи.
2. Установи юстиції кожної з Договірних Сторін можуть визнати
громадянина іншої Договірної Сторони та іншу особу, яка проживала на її
території, безвісно відсутньою або померлою, а також встановити факт її смерті
за клопотанням зацікавлених осіб, які проживають на її території, права та
інтереси яких засновані на законодавстві цієї Договірної Сторони.
3. При розгляді справ про визнання особи безвісно відсутньою або
оголошення померлою і справ про встановлення факту смерті установи юстиції
Договірної Сторони застосовують законодавство своєї держави".
Спеціальні закони, що регулюють порядок та наслідки визнання фізичної
особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою, прийняті у Німеччині,
Австрії, Італії та деяких інших державах. Разом з тим праву окремих держав
(наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно відсутньої особи
померлою. У таких країнах можливе лише оголошення особи безвісно відсутньою
у порядку судової ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове
введення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання шлюбу безвісно
відсутнього. Праву Великобританії та США взагалі невідомий інститут безвісної
відсутності: можливим є лише встановлення для даної конкретної справи
презумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей протягом семи
років
Оголошення померлою – має такі ж наслідки як і смерть, відкривається
спадащина. Однак є обмеження щодо відчуження майна.
 35. Питання особистого закону юридичної особи та сфера його
застосування.
Правовий статус юридичної особи визначається насамперед її державною
належністю (національністю), адже лише внутрішнім законодавством певної
держави визначається:  статус організації як юридичної особи;  порядок її
створення;  організаційно - правовова форма;  обсяг правоздатності; 
внутрішньо-корпоративні відносини;  порядок припинення, реорганізації та
ліквідації.
Взагалі у світовій практиці існує декілька основних критеріїв, які
дозволяють визначити особистий закон юридичної особи: за місцем створення
(теорія інкорпорації), за місцем знаходження адміністративного центру (теорія
осілості), за місцем її основної діяльності (теорія центру експлуатації) та за
місцем, з якого здійснюється контроль за діяльністю юридичної особи (теорія
контролю).
З усіх розглянутих вище підходів щодо визначення особистого закону
юридичної особи найпоширенішими у світі є теорії «інкорпорації» та «осілості»,
проте вони дуже рідко використовуються ізольовано одна від іншої.
Наприклад, ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право»,
передбачає такі положення:
1. Особистим законом юридичної особи вважається право держави
місцезнаходження юридичної особи.
Поняття «національність юридичної особи» є умовним, але досить часто
використовується в міжнародних договорах.
2. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи є держава,
у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом
цієї держави.
3. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити,
застосовується право держави, в якій знаходиться виконавчий орган управління
юридичної особи.
Отже, при загальному закріпленні теорії осілості (місцезнаходження
юридичної особи) в ч. 1 ст. 25, визначальним є критерій інкорпорації (держава, в
якій юридична особа зареєстрована), передбачений ч. 2 ст. 25; як додатковий
використовується критерій місцезнаходження виконавчого органу управління (ч.
3 ст.25). Наявність таких різноманітних підходів до розуміння особистого закону
юридичної особи негативно впливає на розвиток міжнародних економічних
відносин, адже може призвести до виникнення проблеми «подвійної
національності» юридичної особи, подвійного оподаткування, або відсутності
податкового доміцілію.
З метою подолання зазначених проблем здійснюються спроби встановлення
одноманітних підходів на міжнародному рівні. Особливе значення мають
двосторонні міжнародні угоди щодо заохочення та взаємного захисту інвестицій
та угоди про правову допомогу.
 36. Критерії визначення особистого закону юридичної особи
Так, у світовій практиці існує декілька основних критеріїв, які дозволяють
визначити особистий закон юридичної особи: за місцем створення (теорія
інкорпорації), за місцем знаходження адміністративного центру (теорія осілості),
за місцем її основної діяльності (теорія центру експлуатації) та за місцем, з якого
здійснюється контроль за діяльністю юридичної особи (теорія контролю).
 Теорія інкорпорації: особистим законом юридичної особи вважається
право тієї держави, в якій ця особа зареєстровано (Великобританія, Росія, Китай,
Індія, США);
 Теорія осілості: юридичну особу належить тій державі, на чиїй території
знаходиться його адміністративний центр (Франція, Бельгія, Україна). Місце
знаходження основного органу управління зазвичай визначається відповідно до
статутними документами. Якщо в статуті відсутня вказівка місця знаходження
основного органу управління, то їм, як правило, є фактичне (ефективне) місце
знаходження такого органу;
 Теорія ефективного (основного) місця діяльності (центру експлуатації):
юридична особа має національність тієї держави, на чиїй території воно веде
основну господарську діяльність (Сирія, Алжир). Критерій ефективного місця
діяльності оптимальний для визначення національної приналежності офшорних
компаній;
 Теорія контролю: юридична особа має національність тієї держави, з
території якого контролюється і управляється його діяльність (законодавство
більшості країн, що розвиваються, Вашингтонська конвенція 1965, Договір до
Енергетичної хартії (1994)). Теорія контролю - найкращий критерій для
встановлення дійсної національності ТНК;
 Змішаний критерій: як доповнюють один одного встановлюються
прив'язки до права держави інкорпорації, місця знаходження та місця здійснення
діяльності, застосовується і теорія контролю (Італія, Канада, Єгипет). У
законодавстві Ліхтенштейну та Швейцарії закріплена можливість
підпорядкування компанії місцевого права без ліквідації та нової реєстрації.

37. Організаційно-правові форми діяльності іноземних юридичних

осіб в Україні. Представництва та філії.
Діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється внутрішнім
законодавством (цивільним, господарським, фінансовим, податковим) та
міжнародними угодами України.
Згідно ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземними
визнаються юридичні особи, які створені та зареєстровані відповідно до
іноземного законодавства, а також мають місцезнаходження за кордоном.
Необхідно зазначити, що поряд із поняттям «іноземна юридична особа», в
митному, податковому та валютному законодавствах також використовується
термін «нерезидент», який, щодо юридичних осіб, визначається за тими самими
критеріями – місцезнаходження за межами України та утворення відповідно до
законодавства іноземної держави 16 . Законодавство України передбачає наступні
форми, в яких іноземні юридичні особи можуть здійснювати діяльність на її
території: (1) шляхом створення юридичної особи або її відокремленого
підрозділу та (2) без створення юридичної особи.
Діяльність у формі створення юридичної особи або її відокремленого
підрозділу може здійснюватися шляхом заснування спільного з місцевим
партнером підприємства, придбання вже існуючого підприємства або частки в
його статутному капіталі (дочірня компанії), а також реєстрації представництва,
філії або іншого відокремленого підрозділу іноземної компанії.
Унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством
України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних
юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих
осіб, відповідно до ст. 117 ГК є іноземним підприємством. Відповідно до ч. 2
зазначеної вище статті, іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях,
визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.
Іноземці також не можуть стати засновниками фермерських господарств в
Україні.
Відповідно до інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних
суб’єктів господарської діяльності в Україні, іноземний суб’єкт господарської
діяльності, що прагне відкрити представництво без наміру здійснення
господарської діяльності на території України, подає до Міністерства економіки
України заяву про реєстрацію представництва, що складається в довільній формі.
Представництво суб’єкта господарської діяльності не є юридичною особою
і не здійснює самостійно господарської діяльності, у всіх випадках воно діє від
імені і за дорученням іноземного суб’єкта господарської діяльності, зазначеного у
свідоцтві про реєстрацію, і виконує свої функції згідно із законодавством
України. Представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності в Україні
може здійснювати функції, пов’язані з виконанням представницьких послуг,
тільки в інтересах іноземного суб’єкта господарської діяльності, зазначеного у
свідоцтві.
Формами здійснення господарської діяльності без створення юридичної
особи є також торговельна діяльність без реєстрації представництва на підставі
цивільно-правових договорів із місцевими партнерами (договори купівліпродажу,
поставки, тощо), безпосереднє придбання нерухомого та рухомого майна, якщо
це прямо не заборонено національним законодавством, придбання цінних
паперів, прав на використання природних ресурсів, інших майнових прав, прямо
незаборонених національним законодавством, здійснення різних видів спільної
інвестиційної діяльності на підставі відповідних договорів, провадження
концесійної діяльності на підставі договорів концесії та інша діяльність,
незаборонена національним законодавством.
Іноземним юридичним особам в Україні надається національний режим,
який прямо закріплений у ч. 2 ст. 129 ГК України, ст. 29 Закону «Про міжнародне
приватне право», в чисельних двосторонніх угодах про надання правової
допомоги, та в системі договорів СОТ, членом якої є наша держава, зокрема у ст.
ІІІ Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ).
Надання національного режиму означає, що іноземні суб’єкти
господарської діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти
господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо всіх
видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності, пов’язаної з
їхніми інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних
операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять
разом з Україною до економічних союзів.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», крім національного
режиму, передбачає також можливість запровадження таких режимів:  режиму
найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб’єкти господарської
діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів,
якими користується та/або буде користуватися іноземний суб’єкт господарської
діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим.
Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб’єктам
господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами
України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;  спеціального режиму,
який застосовується до територій спеціальних економічних зон згідно зі ст. 24
цього Закону, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в
разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними
договорами за участю України відповідно до ст. 25 цього Закону.
Свою діяльність іноземні юридичні особи здійснюють через філії,
представництва чи дочірні компанії. Філії і представництва, на відміну від
дочірніх компаній, не є юридичними особами, не мають самостійної цивільної
правосуб'єктності, а виступають як відокремлені підрозділи юридичної особи,
представляють і захищають її інтереси. Дочірні компанії, натомість, мають усі
ознаки юридичних осіб, однак є підконтрольними материнській компанії, яка
здійснює контроль, як правило, завдяки володінню материнською компанією
істотним обсягом корпоративних прав (паїв, часток, акцій) в дочірніх компаніях.

38. Основні проблеми правового статусу транснаціональних

корпорацій в міжнародному приватному праві.
Поняття "транснаціональна корпорація" включає в себе різні
транснаціональні структури, у тому числі фінансово-промислові групи, компанії,
концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною
участю тощо.
Корпорація створюється добровільно як на основі міжурядових угод, так і
іншим, не забороненим законодавством Сторін способом. Порядок реєстрації
корпорації визначається законодавством держави - місця її реєстрації. За
зобов'язаннями корпорації та/чи головного підприємства (центральної компанії),
що виникли внаслідок участі в діяльності корпорації, учасники несуть
відповідальність відповідно до законодавства Сторін, юридичні особи яких
входять до корпорації. Оподаткування юридичних осіб, що входять у корпорацію,
здійснюється за їх місцезнаходженням відповідно до законодавства держави -
місця перебування.
Проте одностороннє регулювання діяльності ТНК має чимало недоліків,
оскільки завдяки своїй організаційній структурі дані компанії здатні уникати
контролю з боку однієї держави. Крім того, підрозділи ТНК реалізують політику
головного підприємства, тому необхідно враховувати той, вплив, що здійснює
законодавство країни їх базування. Нерідко країни-експортери капіталу
намагаються поширити внутрішнє законодавство на підрозділи національної
компанії, що знаходяться за кордоном. Найбільш типовим прикладом можуть
слугувати США, де дана позиція закріплюється в теорії «транснаціонального
права». У 1982 році Акт про управління експортом 1979 року був поширений на
закордонні відділення американських транснаціональних компаній, що призвело
до прийняття країнами-імпортерами законодавчих актів, спрямованих на
зміцнення національного суверенітету. Рекомендації Організації Об’єднаних
Націй щодо ТНК виходять з того, що як тільки філія багатонаціональної компанії
створюється в іншій країні, закони країни базування припиняють свою дію і
застосовується закони країни, що приймає
Другий рівень регулювання складають двосторонні інвестиційні та інші
угоди, що укладаються між зацікавленими державами. Такі угоди мають
тенденцію до уніфікації, в них часто містяться майже однакові за змістом норми,
хоча вони і не є ідентичними. Україною укладено більше 50 угод про сприяння та
взаємний захист інвестицій, які гарантують сприятливі, стабільні і прозорі умови
для інвесторів іншої країни.
Третім рівнем регулювання діяльності ТНК є міжнародні багатосторонні
угоди, універсальне регулювання здійснюється під егідою ООН на підставі
рекомендацій спеціально створених органів – Міжурядової комісії по ТНК і
Центру по ТНК. У 1975 році ними був розроблений Кодекс поведінки ТНК,
положення якого забороняють застосовувати дискримінаційні заходи по
відношенню до партнера. ТНК повинні сприяти розвитку науково-технічного
потенціалу країни, що приймає, надавати звіти про свою діяльність, виконувати
вимоги фінансового та податкового характеру. Але Кодекс до цих пір не
прийнято і головною причиною цього є розбіжності в питаннях правил
націоналізації майна ТНК, юрисдикції врегулювання спорів та ін.
Економічна могутність ТНК, їх вплив на світову політику обумовлює появу
концепцій про визнання за ТНК міжнародної правосуб’єктності, формування
міжнародного права корпорацій. Досить гострою є проблема боротьби між
транснаціональною олігархією та національними державами. Тому регулювання
діяльності ТНК має здійснюватися перш за все на міжнародному рівні, компанії
діють відповідно до норм приватного законодавства і міжнародна юрисдикція за
їх діяльністю має здійснюватися незалежно від їх бажання. Але на сьогодні
проблема міжнародного регулювання діяльності ТНК не вирішена, оскільки не
прийняті універсальні правила, а існуючі нормативні акти носять декларативний
характер, бо не створені механізми їх реалізації. Ця проблема вимагає кропіткої
роботи як теоретичної так і практичної

39. Проблеми, пов’язані з правовим регулювання господарської

діяльності компаній, розташованих в офшорних зонах
Офшорна компанія є компанією, що має місце реєстрації в офшорній зоні, на
території, де міжнародному бізнесу надаються пільги ведення господарської
діяльності, що проводиться поза межами території країни у вигляді низького
рівня оподаткування (в деяких випадках його відсутність), послабленість
валютного та фінансового контролю.
На сьогодні, механізми офшорних юрисдикцій створюють для підприємців
сприятливий податковий, валютно-фінансовий режими здійснення господарської
діяльності, що також пов'язане із високим рівнем комерційної та банківської
таємниці.Наявність таких особливостей вплинуло на посилену увагу з боку
міжнародного співтовариства, яке здійснює боротьбу проти незаконних
фінансових операцій та операцій з відмиванням грошей. Функціонування
офшорних юрисдикцій пов'язане зі створенням офшорних компаній на їх
території.На сьогоднішній день, поняття «офшорна компанія» не знайшла свого
міжнародного, правового або комерційного визначення.
Попри наявність всіх пільг, головною особливістю, що відрізняє компанію з
офшорним статусом від звичайної є місце ведення своєї господарської діяльності.
Так, офшорна компанія має право здійснювати свою господарську діяльність
виключно поза межами країни своєї реєстрації, надаючи послуги особам-
нерезидентам. Зокрема, таку вимогу висувають самі країни, де діють офшорні
зони. Проте, така вимога має своє пояснення. Країна, яка дає право на реєстрацію
на її території офшорної компанії, через наявність вищезгаданих пільг для
ведення бізнесу, не може забезпечити однакових умов його ведення на рівні з
компаніями, що є резидентами цієї країни, які не мають офшорного статусу.
За загальним правилом офшорні компанії за своїм статусом не відрізняються
від інших юридичних осіб: вони реєструється у встановленому законодавством
порядку, мають організаційно-правову форму, визначену структуру управління,
рахунки в банках та інші ознаки.При цьому, враховуючи особливі ознаки
офшорних компаній, останні, як правило, не мають керівного офісу в країні
реєстрації, юридична адреса надається місцевими фірмами.
Головною ознакою, що може на перший погляд виокремити офшорну
компанію, є організаційно-правовий статус такої компанії, який спрямований на
максимальне зменшення податкового «тягаря». Незважаючи на такий статус,
офшорні компанії є повноправними суб'єктами правових відносин, які реалізують
свою правоздатність на рівні з іншими юридичними особами.
Негативними сторонами діяльності офшорних зон є: – недобросовісна
податкова конкуренція та, відповідно, уникнення від сплати податків; –
нестабільність економіки у зв’язку з перспективою акумуляції в офшорних зонах
великих обсягів капіталу; – відтік капіталу; – зростання тінізації економіки; –
зростання безробіття в країнах-донорах
Поміж далекосяжних шляхів вирішення проблем, пов’язаних з офшорними
зонами, можна виділити такі: – розвиток продуктивної нормативно-правової бази
стосовно діяльності офшорних зон; – зростання регулюючих і контролюючих
заходів стосовно офшорного бізнесу; – оптимізація податкового навантаження
залежно від певного стану діяльності ринку; – посилення співпраці з
міжнародними організаціями з метою гармонізації національного законодавства.

40. Міжнародні юридичні особи

Міжнародні підприємства - це підприємства, що виникають у внаслідок
укладання міжнародного договору (Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку
- МБРР) або на підставі внутрішнього закону однієї або двох держав, прийнятого
відповідно до міжнародного договору (Банк міжнародних розрахунків - БМР). На
думку більшості вчених, такі юридичні особи мають міжнародний характер і не
мають національності. Але існує й інша точка зору: оскільки міжнародне
підприємство стає суб'єктом права тільки після відповідного офіційного
оформлення, то держава, де мало місце це оформлення, визнається місцем
створення підприємства й, таким чином, визначає його національність та
особистий статус.

41. Особливості правового становища держави в міжнародному

приватному праві.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про міжнародне приватне право»,
держава може бути учасником приватноправових відносин. У разі держава не
користується жодними перевагами, а має ті ж самі права та обов’язки. До таких
відносин застосовуються норми цього закону (ті самі норми, що визначають
правове регулювання за участю інших суб’єктів). Держава має повну владу на
своїй території, тобто має юрисдикцію.
Міжнародне співробітництво, різноманітне за формами, сферами
здійснення, реалізується різними суб’єктами, серед яких важливе місце посідають
і держави. До того ж останні виконують функцію не тільки суб’єкта
міждержавних відносин публічно-правового характеру, що регулюються
міжнародним правом, а й суб’єкта цивілістичних відносин майнового та
немайнового характеру, які підпадають під дію міжнародного приватного права.
У міжнародній приватній сфері держава може виступати в різноманітних
різновидах відносин. Її партнерами можуть бути інші держави та міжнародні
організації.
Держава може вступати в майнові відносини з іноземними юридичними та
фізичними особами.21 Крім того, держава може виступати в цивільному обороті
як спадкоємець так званого відумерлого майна (ст. 1277 Цивільного кодексу
України) або спадкоємець за заповітом (ст. 1235 ЦК України). Різним є
становище держави в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові
(міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації).

42. Поняття «імунітет держави» в МПП. Теорії абсолютного,

функціонального та обмеженого імунітету, їх уплив на
формування національного законодавства про імунітет іноземних
держав.
Здавна іноземна держава вважається особливим суб’єктом права, до якого є
неприпустимими будь-які примусові заходи (накладення арешту на майно,
примусове стягнення, вчинення позову тощо), вважається що іноземна держава
володіє імунітетом.
Імунітет (від лат. звільнення від чого-небудь) – право держави на
звільнення від юрисдикції інших держав, право на незастосування до цієї держави
різних примусових заходів зі сторони судових, адміністративних та інших органів
інших держав.
 Різновиди імунітетів, в залежності від обсягу тих положень, які можуть
визначатися державою відповідно до її внутрішнього законодавства:
- абсолютний імунітет – це такий різновид імунітету, коли держава
користується імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами, й положення
цього імунітету розповсюджуються на будь-яку діяльність держави і на всю її
власність (СРСР);
- функціональний імунітет – це такий різновид імунітету, який заснований
на принципіальному поділі функцій держави на публічно-правову та
приватноправову;
- обмежений імунітет це імунітет, який не використовує формальних
критеріїв, а формулює перелік конкретних випадків, коли держава не
користується імунітетом.
Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року
встановлюється судовий імунітет усіх іноземних держав. Аналогічні положення
підтверджуються статтею 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»,
відповідно до якої пред`явлення позову до іноземної держави, залучення
іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення
арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території
України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і
звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою
компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено
міжнародним договором України або законом України
Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює
судовий імунітет іноземної держави щодо юрисдикції будь-яких судових органів
за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до
участі у справі у національному суді іншої держави. В українському
законодавстві втілено принцип обмеженого імунітету іноземних держав.

43. Види імунітету держав у МПП.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1)
судовий імунітет, 2) імунітет від попереднього забезпечення позову; 3) імунітет
від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності) імунітет.
Судовий імунітет означає, що позови до іноземної держави не можуть
розглядатися без її згоди в судах іншої держави. Причини притягнення до
відповідальності значення не мають. До держав, зазвичай, не можуть бути
пред'явлені позови у іноземних судах, якщо тільки ці держави з власної волі не
підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане стосується позовів, які
порушуються безпосередньо проти іноземних держав, та «непрямих» позовів, як,
наприклад, позовів про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.
Імунітет від попереднього забезпечення позову передбачає, що не можна у
порядку дострокового забезпечення позову приймати без згоди держави будь-які
примусові заходи щодо його майна
Імунітет від примусового виконання судового рішення полягає в тому, що
без згоди держави не можна здійснити примусове виконання рішення, винесеного
проти певної держави.
 Імунітет власності держави означає, що власність держави має
недоторканність. Вона не може підлягати примусовому відчуженню, арешту та
іншим примусовим заходам, її не можна силою утримувати на іноземній
території. Вона не може бути піддана примусовому відчуженню, арешту та іншим
примусовим заходам, її не можна насильно утримувати на іноземній території. До
власності держави не можуть застосовувати не тільки примусові заходи судового
характеру, але й адміністративні заходи. Воно не може бути об'єктом стягнення за
будь-якого роду судовими вимогами. Державна власність користується
імунітетом, навіть якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітету.
Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній
міжнародно-правовий практиці.

44. Міжнародні договори щодо імунітету держав. Норми про

імунітет іноземної держави в законодавстві України.
На міжнародному рівні було зроблено декілька спроб уніфікації
міжнародно-правових норм про юрисдикційні імунітети держави та її власності.
Хронологічно першими багатосторонніми міжнародними договорами з цього
питання були Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил стосовно
імунітету державних суден 1926 р. (додатковий протокол до неї 1934 р.) та
Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил, які стосуються арешту
морських суден, 1952р. Обидві конвенції базувалися на позиціях теорії
обмеженого імунітету держави.
Першою багатосторонньою міжнародною угодою, яка врегулювала
проблему державного імунітету в цілому, стала Європейська конвенція про
імунітет держав, прийнята Радою Європи 16 травня 1972 р. у м. Базелі (далі -
Європейська конвенція 1972р.). Конвенція набула чинності 11 червня 1976 р.,
проте широкого застосування не отримала. Європейська конвенція 1972 р.
встановлює, що іноземній державі імунітет не надається, якщо вона відмовилася
від нього. Також конвенція визначає, у якій формі така відмова с можливою (ст.
2). Так, держава не вправі посилатися на імунітет, якщо вона явно відмовилася від
нього на підставі: 1) міжнародного договору; 2) положення контракту, укладеного
у письмовій формі; 3) явної згоди, яка була надана після виникнення спору за її
участю.
Крім "явно вираженої відмови від імунітету", Європейська конвенція 1972
р. закріплює також форми "відмови від імунітету, яка передбачається". Приміром,
іноземна держава не вправі посилатися на імунітет, якщо вона подала позов,
вступила у судовий процес або подала зустрічний позов в суді іншої держави (п.
1, 2, 3 ст. 1).
У 1978 році, відповідно до резолюції 32/51 Генеральної Асамблеї ООН від
19 грудня 1977 р., Комісія міжнародного права включила до програми своєї
роботи тему: "Юрисдикційні імунітети держав та їх власності". У Комісії
розгорнулася гостра боротьба стосовно того, яку з двох теорій - абсолютного
імунітету або обмеженого (функціонального) імунітету - має бути покладено в
основу проекту конвенції, який у 1991 р. передано Генеральній Асамблеї ООН.
Проте через розбіжності між державами у низці статей, його прийняття затяглося
на декілька років. Як наслідок, Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети
держав та їх власності було прийнято лише 2 грудня 2004 р. і відкрито для
підписання з 17 січня 2005 р.
Конвенція складається з (а) норм-визначень вживаних у конвенції термінів,
(б) норм про порядок вручення документів про судовий розгляд справи за участю
держави, (в) норм, які регламентують застосування до держави примусових
заходів до та після ухвалення судового рішення, (г) норм, які надають державі
імунітет і визначають форми відмови від нього, та (д) норм, що встановлюють
винятки із загального правила про імунітет держави і визначають конкретні
випадки, коли держава не має права посилатися на імунітет.
Ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» містить правило
щодо неможливості без згоди компетентних органів відповідної держави вчиняти
певні дії (пред’являти позови, залучати іноземну державу до участі у справі як
відповідача або третьої особи, накладати арешт на майно іноземної держави, що
знаходиться на території України, застосовувати щодо цього майна засоби
забезпечення позову, звертати стягнення на це майно
Указом Президента України від 25 червня 2002 р. № 581/2002 затверджено
Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час урегулювання
спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за участю
іноземного суб’єкта та України.
Цей Порядок визначає механізм взаємодії органів виконавчої влади,
підприємств, установ та організацій України для забезпечення захисту прав та
інтересів України під час урегулювання суперечок за участю іноземного суб’єкта
(іноземної держави, юридичної, фізичної особи), розгляду у закордонних
юрисдикційних органах справ, учасником яких є Україна. Згідно Указу, у разі
одержання інформації щодо пред’явлення закордонного юрисдикційного органу
позову до України, Міністерство закордонних справ України готує і доходить
висновку щодо наявності імунітету України у справі, порушеній у закордонному
юрисдикційному органі за позовом до України, а також погоджені з
Міністерством юстиції України пропозиції щодо забезпечення такого імунітету.

45. Колізійні питання права власності

Найважливішим, історично сформованим колізійним принципом є lex reі
sіtae (закон місцезнаходження речі). Саме відповідно до нього визначаються,
зокрема, коло й зміст речових прав, умови їхнього виникнення, зміни, момент
переходу та припинення, суб’єктний склад власників й інших осіб, охорона права
власності тощо. У більшості країн світу колізійна формула lex reі sіtae є основною
під час вирішеня питань щодо прав і обов’язків на нерухоме майно.
Відповідно до цього принципу в правопорядках вирішується також
проблема кваліфікації, яка виникає у разі зарахування майна до категорії
рухомого чи нерухомого.
Ст. 40 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплює
правило про те, що до права власності та інших речових прав на нерухомі речі, а
також до об’єктів на які може бути застосовано цей режим (повітряні та морські
судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти), а саме підлягають
державній реєстрації, застосовується право країни, де це майно зареєстроване. Це
пов’язано з особливим характером цих нерухомих речей та їхньою значимістю
для країни, що зумовлює встановлення спеціальних вимог щодо форм та порядку
укладання угод із ними
Визначений у ст. 40 Закону України «Про міжнародне приватне право»
варіант формули прикріплення для визначення права власності та інших речових
прав на майно, відомості про яке підлягають внесенню до держаних реєстрів є
відомим у світовій колізійній практиці.
В МПрП використовуються спеціальні колізійні норми для регулювання
права власності на рухоме майно, зокрема особистий закон власника. Отже, якщо
особа правомірно придбала за кордоном будь-яку річ, то у разі переміщення в
іншу державу за нею зберігається право власності на це майно у тому випадку,
якщо в останній країні не передбачений такий порядок набуття права власності.
Але обсяг правомочностей власника в усіх випадках визначатиметься на підставі
закону тієї держави, у якій на цей момент ця річ перебуває. У цьому разі не має
значення, які права належали власникові речі до її переміщення в іншу країну.
З аналогічного правила виходить як законодавство України (ст. 39 Закону
України «Про міжнародне приватне право»), так і нормативні акти більшості
іноземних держав, визнаючи речові права на майно, що виникли або припинились
в іноземній країні на підставі норм іноземного права.
У зв’язку зі своєю поширеністю у багатьох країнах, потребує уваги
спеціальна норма, на підставі якої вирішується питання про застосування
відповідного закону до виникнення права власності внаслідок набувальної
давності. Згідно з положеннями ч. 3 ст.39 Закону України «Про міжнародне
приватне право» виникнення права власності та інших речових прав на майно в
силу набувальної давності визначається правом держави, у якій це майно
знаходилось на момент спливу набувальної давності.
Цим правопорядком також визначаються умови виникнення права
власності в силу набувальної давності, перелік майна, що підлягає набуттю та
строки такої набувальної давності. Досить цікавим є питання про перехід ризику
випадкової загибелі або псування майна від відчужувача до набувача у тих
випадках, коли придбання права власності відбувається за договором (зокрема за
договором купівліпродажу). Проблема полягає в тому, що законодавство різних
країн по-різному визначає момент такого переходу.
Нормативно-правові акти багатьох країн світу, зокрема України (ст. 323
Цивільного Кодексу України), пов’язують момент переходу ризику
безпосередньо з моментом переходу права власності (res perіt domіno – ризик несе
власник). У цьому разі сам момент переходу права власності визначається не
однозначно. Ст. 334 Цивільного Кодексу України визначає, що «право власності у
набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не
встановлено договором або законом».
Водночас, момент переходу права власності та момент переходу ризику є
різними цивільноправовими категоріями. Перший має пряме відношення до
речових прав, другий – до зобов’язальних правовідносин. Тому й колізійні
проблеми, що виникають у зв’язку з цими категоріями, будуть вирішуватись на
підставі різних колізійних норм. 60 Колізійні питання відносин, що випливають із
права власності, регулюються також і окремими міжнародними угодами, серед
яких двосторонні угоди про правову допомогу в цивільних справах укладених з
Литовською Республікою (1993 р.), Республікою Молдова (1994 р.), Латвійською
Республікою (1995 р.), Республікою Польща (1993 р.), та ін.
Колізійні питання права власності регулюються зазвичай так:  правові
відносини, що стосуються права власності на нерухоме майно, визначаються за
законодавством тієї країни, на території якої воно знаходиться;  право власності
на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається
за законодавством тієї країни де знаходиться орган, який здійснив реєстрацію
транспортного засобу (виняток із правила «закон місцезнаходження речі»; 
виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно,
що є предметом угоди, визначається за законодавством місця укладання угоди,
якщо інше не передбачено угодою сторін.

46. Право власності та інші речові права на рухоме майно, що

перебуває в дорозі
Труднощі виникають у правовому регулюванні права власності та інших
речових прав, коли предметом угоди є рухоме майно, що знаходиться в дорозі
(res in transitu). Це пов’язано з тим, що для врегулювання таких правовідносин
стає неможливим застосування традиційної колізійної прив’язки – закону місця
знаходження речі (lex rei sitae), оскільки в такій ситуації під час укладання угоди
сторонам може бути невідоме місце перебування цього предмета.
Під майном, що перебуває в дорозі, розуміють речі, що знаходяться у
процесі транспортування здебільшого на підставі зовнішньоекономічних
договорів.
У міжнародному приватному праві існують декілька прив’язок, які
дозволяють продавцю та покупцю визначити правову систему для врегулювання
правовідносин по переходу права власності в подібних випадках: закон країни
місця призначення речі, закон країни місця відправлення речі, закон проміжного
пункту, закон прапора транспортного засобу та ін. Згідно зі ст. 41 Закону України
«Про міжнародне приватне право», право власності та інші речові права на
рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом
держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою
сторін»29. Отже, диспозитивний характер цієї норми дозволяє учасникам
правовідносин самостійно вирішити питання щодо встановлення права чи інших
речових прав на майно, що перебуває в дорозі. Колізійне правило, яке закріплене
в ст. 41 Закону України «Про міжнародне приватне право» стосується рухомого
майна, що перебуває в дорозі за будь- яким правочином та є спеціальним за
відношенням до привила, що закріплене в ч. 1 ст. 38 Закону України «Про
міжнародне приватне право».
Схожим чином вирішено питання і в Гаазькій конвенції про закон, що може
бути застосовний до передачі права власності при міжнародній купівлі- продажу
товарів 1958 р.30 В ст. 6 зазначено, що для цілей застосування положень цієї
конвенції, за деякими винятками, продані предмети, що перебувають транзитом
на території будь-якої країни або поза межами території буд-якої держави,
вважаються такими що знаходяться у країні відправлення.
 У міжнародній торгівлі купівля-продаж товарів зазвичай здійснюється з
дотриманням певних базисних умов поставки, якими визначаються права та
обов’язки сторін, пов’язані з передачею товарів та встановленням моменту
переходу ризику. В Україні під час укладання подібних зовнішньоекономічних
угод найчастіше використовують базисні умови, сформульовані в Інкотермс 2010.

47. Правове регулювання іноземних інвеститцій в МПП. Гарантії

майнових прав іноземних інвесторів в угодах СОТ.
Іноземні інвестиції представляють собою довгострокові вкладення
капіталу закордонними власниками в різні галузі економіки будь-якої держави.
Система правового регулювання іноземних інвестицій є досить консервативною в
теорії міжнародного приватного права, оскільки здійснюється одночасно на двох
рівнях міжнародно-правовому та національно-правовому. На міжнародно-
правовому рівня правова регламентація здійснюється шляхом укладання
багатосторонніх та двосторонніх угод. Національно-правовий рівень
представлений поєднанням загального (цивільного та господарського
(підприємницького) і спеціального законодавства (про іноземні інвестиції).
Національна правова регламентація іноземних інвестицій відрізняється
розмаїтістю, що визначається істотними розходженнями в державній політиці
країн щодо іноземного капіталу. Так, в одних випадках іноземні
капіталовкладення можуть обмежуватися, піддаватися державному контролю, та
навіть націоналізуватися, а в інших – заохочуватися шляхом надання певних пільг
і гарантій, що безумовно зачапає і права іноземних інвесторів 229. Це пов’язано
тим, що держави, потребуючи гостру нестачу фінансових ресурсів, змушені
прибігати до залучення зовнішніх капіталовкладень, при цьому інтереси
іноземних монополій-інвесторів найчастіше йдуть врозріз із національними
інтересами таких країн.
З метою обмеження іноземних капіталовкладень держава може заборонити
діяльність іноземного інвестора в певних галузях економіки; встановити
особливий державний контроль за залученням іноземних капіталовкладень у
розробку надр та природних ресурсів; застосувати спеціальний фіскальний режим
(оподаткування, обмеження на репатріацію та ін..) або встановити концесійну
політику.
Правовий режим для іноземної власності визначається насамперед
внутрішнім законодавством країн (спеціальними інвестиційними законами
(кодексами), гірським законодавством, законами про розробку надр та ін.). У цій
галузі міжнародного приватного права застосовується матеріально-правовий
метод регулювання, оскільки норми такого законодавства безпосередньо
регулюють відносини між іноземними приватними інвесторами та державою, до
якої надходять інвестиції (державою-реципієнтом). Іноземним інвестиціям у
приймаючій державі, як правило надаються такі режим, як: національний режим,
режим найбільшого сприяння, та привілейований режим.
У зв’язку з цим важливе значення має законодавче визначення поняття
іноземних інвестицій, оскільки воно окреслює коло осіб і відносин, які
підлягають відповідному правовому врегулюванню. Здебільше обсяг цього
поняття встановлюється законодавцями різних країн відповідно до державної
інвестиційної політики, яку проводять уряди цих країн. Прикладом такого
національного регулювання є прийняті: в Україні – Закон України „Про режим
іноземного інвестування” від 19.03.1996р. №93/96-ВР
На першій Конференції міністрів країн-СОТ в Сінгапурі розвинені країни
спробували розширити участь СОТ в регулюванні іноземних інвестицій
(прагнули включити відповідне питання до порядку денного, та після
обговорення прийняти новий документ). Але вони зустріли сильну протидію з
боку держав, що розвиваються, і домоглися лише створення Робочої групи з
питань взаємодії торгівлі й інвестицій .
Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМС), умовно,
складається із двох основних частин. У першій частині вона зобов’язує країни-
члени СОТ не застосовувати в галузі регулювання іноземних інвестицій заходи,
що перешкоджають розвитку міжнародної торгівлі, а в другій частині,
встановлює конкретні заходи в цій галузі. Дія Угоди поширюється тільки на
інвестиційні заходи, що пов’язані з торгівлею товарами (регулювання іноземних
інвестицій у сферу послуг здійснюється ГАТТ).
У преамбулі Угоди вказується, що вона покликана „сприяти розширенню й
поступовій лібералізації світової торгівлі й полегшенню іноземних інвестицій,
щоб прискорити економічне зростання всіх торговельних партнерів, особливо
країн-членів, які розвиваються забезпечуючи в той же час конкуренцію”.
Іншими словами, акцент у цьому документі робиться на сприяння розвитку
іноземних інвестицій і на забезпечення вільної конкуренції, у чому зацікавлені
насамперед і найбільше економічно розвинені країни (незважаючи на формальне
застереження на користь держав, які розвиваються).
Відповідно до поставленої мети країни-члени СОТ, як зазначено в ст. 2
Угоди, зобов’язуються утримуватися від інвестиційних заходів, несумісних з
положеннями ГАТТ-1994, що стосуються національного режиму (ст. ІІІ) і
заборони на застосування кількісних обмежень у торгівлі (ст. XІ). Маються на
увазі обов’язкові й примусові заходи, які можуть бути застосовані до підприємств
із іноземним капіталом на підставі національних законів або адміністративних
розпоряджень.
У Додатку до Угоди міститься „ілюстративний” перелік заборонених
інвестиційних заходів, які розглядаються як несумісні із зазначеними вище
нормами ГАТТ, включаючи так звані вимоги місцевого компонента виробництва,
балансування імпорту та експорту підприємства з іноземними інвестиціями,
регулювання напрямів та обсягів експорту та імпорту такими підприємствами.
Застосування таких заходів забороняється незалежно від того, чи є вони
обов’язковою умовою створення підприємств із іноземним капіталом або їхнє
дотримання необхідно для одержання останнім будь-яких пільг, наприклад у
вигляді субсидій або тимчасового звільнення від податків (від зазначеного
зобов’язання частково звільняються країни, що розвиваються).
У той же час ст. 3 Угоди не перешкоджає членам СОТ використовувати
заборонені інвестиційні заходи, що підпадають під категорію так званих
загальних виключень; виходячи з міркувань охорони життя й здоров’я населення,
національної безпеки, платіжного балансу та ін. Не розглядаються як,
спотворюючи умови торгівлі вимоги до інвесторів щодо передачі технології, ноу-
хау та ін.
Велике значення в Угоді (ст. 6) надається зобов'язанням гласності і
„прозорості” в застосуванні інвестиційних заходів, надання відповідної
інформації. Подальша еволюція ТРІМС регламентується ст.9, яка містить
положення про можливість доповнення Угоди положеннями з інвестиційної та
конкурентної політики.
Значення ТРІМС полягає в тому що ця угода включає елементи більшої
передбачуваності й дисципліни в практику застосування пов’язаних з торгівлею
інвестиційних заходів, а тому сприяє створенню сприятливого клімату для
іноземних інвесторів у країнах-членах СОТ. Угода не обтяжує ці країни новими
зобов’язаннями в порівнянні з тими, які випливають зі згадуваних статей ГАТТ
(ІІІ й XІ).
Необхідно відзначити, що в Угоді немає ні чіткого визначення поняття
„пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи”, ні об’єктивних критеріїв для
вирішення питання про сумісність тих чи інших заходів з вимогами нового
документа. Отже, рішення зазначених питань фактично залишено на розсуд
країни-члена СОТ. Це відкриває можливість для різної інтерпретації навіть тих
заборонених заходів, які наведені в переліку Додатка. Що стосується не
зазначених у переліку заходів, то вони, можливо, вважаються припустимими.
Угода ТРІМС припускає для всіх країн-членів СОТ (в тому числі і для
України) застосування однакових правил стосовно інвестиційних заходів, що
обмежують торгівлю товарами, тобто виключає можливість використання таких
заходів з метою дискримінації. Тому виконання умов ТРІМС повинно
стимулювати приплив закордонних капіталовкладень в Україну та інвестицій
українських підприємців закордон.

48. Правове становище власності України за кордоном

Водночас за кордоном перебувають різни види майна, яке належить
посольствам, представництвам України при міжнародних організаціях,
консульствам, торгівельним представництвам та іншими органам держави,
внески Національного банку України та «Ексімбанку», експортні товари, що
тимчасово перебувають за кордоном, морські судна, літаки та ін.
Щодо державного майна, яке перебуває поза межами України,
застосовується правило, згідно з яким правовий статус державної власності, що
знаходиться за кордоном, визначається як законодавством України, так і
законодавством країни місцезнаходження майна, а також на підставі
міжнародних угод за участю України.
Власність держави має особливий статус, бо вона наділена імунітетом.
Імунітет власності держави припускає наявність особливого режиму такої
власності, у зв’язку з особливим положенням суб’єкта права власності –
суверенної держави. Власність держави користується недоторканістю – це майно
не може бути об’єктом примусових заходів із боку тієї держави, де це майно
перебуває.
Відповідно до концепції імунітету держави, яка розповсюджується на
власність іноземної держави, не допускається здійснення таких дій:
  пред’явлення позовів безпосередньо до такої власності;
 накладення арешту на власність для забезпечення будь-якого позову,
незалежно від того, чи пов’язані ці вимоги з таким позовом, чи ні;
 примусове виконання рішення суду, яке стосується власності.
Відповідно до Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р.
іноземна держава не користується імунітетом у судах іншої держави –
учасника суперечок, що стосуються права іноземної держави на нерухому
власність, яка перебуває на території держави суду.
Водночас, користування імунітетом є правом, а не обов’язком держави.
Отже, держава в низці випадків не може посилатися на імунітет власності. Крім
того, кожна держава самостійно визначає режим своєї власності: вона може
передати власність або її частину в господарське відання або оперативне
управління господарюючим суб’єктам.
Відповідно до ст. 136 Господарського Кодексу України, право
господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє,
користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником
(уповноваженим ним органом), із обмеженням правомочності розпорядження
щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим
Кодексом та іншими законами.
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом
підприємництва, здійснює контроль використання та збереження належного йому
майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в
оперативно-господарську діяльність підприємства.
Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення
закону, встановлені для захисту права власності. Суб’єкт підприємництва, який
здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має
право на захист своїх майнових прав також від власника.
Поняття та ознаки права оперативного управління сформульовані в ст.
137 Господарського Кодексу України, відповідно до якої, право оперативного
управління визначається як речове право суб’єкта господарювання, який володіє,
користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником
(уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської
діяльності у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також
власником майна (уповноваженим ним органом).
Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за
суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням
переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через
уповноважений ним орган і має право вилучати у суб’єкта господарювання
надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що
використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління
захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права
власності.
На майно, що знаходиться в господарському віданні або оперативному
управлінні національних юридичних осіб не розповсюджується імунітет держави.
 49. Територіальний характер інтелектуальної власності та
особливості її регулювання в міжнародному приватному праві
Територіальний характер прав інтелектуальної власності довгий час
перешкоджав їхньому нормальному використанню як об'єктів цивільного
обороту, приводив до порушень прав авторів, винахідників і інших суб'єктів прав
інтелектуальної власності. У зв'язку з цим ще наприкінці XІ століття з'являються
міжнародні договори, спрямовані на усунення або пом'якшення територіального
характеру прав інтелектуальної власності. Сьогодні діє значна кількість
міжнародних договорів з питань охорони прав інтелектуальної власності, і з
кожним роком їхнє число неухильне зростає - з'являються нові об'єкти правової
охорони і нові способи порушення прав, росте рівень кооперації і взаємодії між
різними країнами з питань охорони прав інтелектуальної власності.
Згідно ст. 2 Конвенції "інтелектуальна власність" включає права, що
відносяться до: - літературних, художніх та наукових творів: - виконавчої
діяльності артистів, звукозапису, радіо- та телевізійним передачам; - винаходів у
всіх галузях людської діяльності; - наукових відкриттях; - промислових зразкам; -
товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних
позначень; - захисту проти недобросовісної конкуренції, - а також всіх інших
прав, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій,
літературній і художній областях. Донедавна даний термін на території нашої
держави практично не використовувався. Замість поняття "право інтелектуальної
власності" вживалися терміни "авторське право" і "патентне право"
Особливість прав інтелектуальної власності полягає в тому, що вони мають
строго територіальний характер, на відміну від права власності й інших речових
прав. Право інтелектуальної власності, що виникло на території однієї держави,
визнається і діє тільки на території цієї держави. В іншій державі такі права не
визнаються і не охороняються, якщо міжнародним договором не встановлене
інше.
 50. Стокгольмська конвенція Всесвітньої організації
інтелектуальної власності 1967
Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної
власності була підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 року і змінена 2 жовтня
1979 року.
Мета організації:
- сприяти охороні інтелектуальної власності у всьому світі шляхом
співпраці держав і у відповідних випадках у взаємодії з будь-якою іншою
міжнародною організацією;
- забезпечувати адміністративне співробітництво Союзів.
Функції організації:
- сприяє розробці заходів, розрахованих на поліпшення охорони
інтелектуальної власності в усьому світі і на гармонізацію національних
законодавств в цій галузі;
- виконує адміністративні функції Паризького союзу, спеціальних Союзів,
утворених у зв'язку з цим Союзом, і Бернського союзу;
- може погодитися прийняти на себе адміністрацію по здійсненню будь-якої
іншої міжнародної угоди, котра покликана сприяти охороні інтелектуальної
власності, або брати участь в такій адміністрації;
- сприяє укладенню міжнародних угод, покликаних сприяти охороні
інтелектуальної власності;
- пропонує свою співпрацю державам, запитуючою юридико-технічну
допомогу в області інтелектуальної власності;
- збирає і поширює інформацію, що відноситься до охорони інтелектуальної
власності, здійснює і заохочує дослідження в цій області і публікує результати
таких досліджень;
- забезпечує діяльність служб, що полегшують міжнародну охорону
інтелектуальної власності і в відповідних випадках здійснює реєстрацію в цій
області, а також публікує відомості, що стосуються даної реєстрації;
- робить будь-які інші належні дії

51. Міжнародно-правова охорона авторських прав

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р.
Бернська конвенція являє собою перший міжнародний багатосторонній
договір, присвячений питанням охорони авторського права. Вона неодноразово
переглядалася на різних конференціях: 1896, 1908, 1914, 1928, 1948, 1967, 1971
років. Часто іменується Паризьким актом від 24 липня 1971 року, оскільки в 122
1971 році в текст Конвенції були внесені істотні зміни. СРСР у Бернській
конвенції не приймав участі. 31 травня 1995 р. був прийнятий Закон України
"Про приєднання до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх
творів". Держави - учасники Бернської конвенції (загальне число - 128) утворили
Бернський союз. Бернська конвенція містить значну кількість матеріально-
правових норм. Авторські права охороняються при житті автора і протягом років
після його смерті. На кінофільми, фотографії, переклади та інші об'єкти терміни
охорони знижені.
Всесвітня конвенція про авторське право, підписана в Женеві 6
вересня 1952 р. Всесвітня конвенція має більш універсальний характер у
порівнянні з Бернської. Конвенція містить невелику кількість матеріально-
правових норм і по багатьом питанням передбачає застосування національного
законодавства країн-учасниць. Це уможливило участь у ній держав з істотними
розходженнями в системах охорони авторських прав і різним рівнем
економічного розвитку - учасниками Конвенції є більш 90 держав. Дана
конвенція діяла для СРСР із 1973 року.
Україна підтвердила свою участь у 1993 році. Відповідно до Конвенції,
термін охорони авторських прав складає 25 років після смерті автора. Істотні
пільги по використанню об'єктів авторського права встановлені для країн, що
розвиваються. Конвенцією було введене використання спеціального знака
охорони авторських прав (copyright) у виді символу ©. При необхідності
перевидання або перекладу твору з таким знаком зацікавлені особи повинні
звернутися за дозволом до видавництва та/або автору, зазначеним рядом з цим
знаком.
Договір ВОІС по авторському праву 1996 р. (Україна не бере участь)
відбиває новий етап у розвитку правового регулювання питань охорони
авторських прав. Серед предметів охорони називаються комп'ютерні програми,
бази даних. Уперше відзначається необхідність балансу між приватними
інтересами авторів і інтересами суспільства в області доступу до нової
інформації.
Конвенція про охорону інтересів артистів-виконавців, виробників
фонограм і віщальних організацій 1961 р. (Римська конвенція).
Конвенція передбачає мінімальний термін охорони суміжних прав - 20
років. Уводиться використання міжнародного знака захисту прав виробників
фонограм ®. Конвенція вимагає винагороди за публічне програвання грамзаписів,
у тому числі по радіо і телебаченню. Конвенція не одержала широкого
поширення - її учасниками є близько 40 держав.
Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від
незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р.
Держави-учасники конвенції зобов'язуються забезпечувати охорону
інтересів виробників фонограм від незаконного виробництва, ввозу та поширення
копій фонограм.

52. Особливості міжнародно-правової охорони прав промислової

власності.
У відношенні промислової власності територіальний характер відповідних
прав виявляється найбільше яскраво. Будь-який об'єкт права промислової
власності одержує визнання і правову охорону лише в результаті ухвалення
рішення про його визнання патентним відомством визначеної держави й
одержання охоронного документа, що діє тільки на території держави, яка його
видало. В інших країнах винахід, промисловий зразок, модель чи товарний знак
законом не охороняються і можуть бути вільно використані будь-якими особами.
Щоб одержати правову охорону на території 124 іноземних держав, власник
патенту змушений патентувати свої винаходи в кожній з цих держав, виконуючи
всі передбачені місцевим законом формальності і сплачуючи мито за кожен
виданий патент. Основним засобом охорони прав на промислову власність за
межами держави, на території якого вони виникли, є міжнародні договори.
З питань охорони прав промислової власності діють: Паризька конвенція
по охороні промислової власності від 20 березня 1883 р. Дана конвенція є
першою універсальною конвенцією в області охорони промислової власності.
Учасники Конвенції заснували Міжнародний союз по охороні промислової
власності, куди входять більш 100 держав. Офіційною заявою прем'єр-міністра
України від 26 серпня 1992 р. була підтверджена участь України в даній
Конвенції.
До об'єктів промислової власності, що підпадає під регулювання Конвенції,
відносяться: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки
обслуговування, фірмові найменування і вказівки на походження або
найменування місця походження. Об'єктом охорони названо також попередження
недобросовісної конкуренції.
Мета Паризької конвенції - створення більш пільгових умов для
патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків
громадянами та організаціями одних держав в інших. Конвенція не передбачає
створення міжнародного патенту чи міжнародної реєстрації товарних знаків.
Установлює національний режим у відношенні охорони промислової власності
іноземців, а також вводить правило про конвенційний пріоритет - особа, яка
подало заявку на винахід в одній з держав, в інших державах-учасниках протягом
року з дня подачі першої заявки користується пріоритетом для подачі заявки.
Новизна буде визначатися всіма учасниками на день подачі першої заявки. Для
промислових зразків і товарних знаків термін дії конвенційного пріоритету - 6
місяців. Закріплюється принцип незалежності патенту, можливість видачі
примусової ліцензії чи анулювання патенту у випадку зловживань з боку його
власника.
Вашингтонський договір про патентну кооперацію від 19 червня 1970
р. (РСТ). Вашингтонський договір є наступним кроком по поглибленню
кооперації держав в області охорони промислової власності. Його учасниками є
більш 30 країн, що утворять Міжнародний союз патентної кооперації. Передбачає
можливість складання і подачі міжнародної заявки, що полегшує, прискорює
закордонне патентування і зменшує витрати на його проведення. Передбачає
проведення міжнародного пошуку і попередньої міжнародної експертизи. СРСР
ратифікував РСТ у 1977 р. (договір вступив у дію з 1978 р.).
Заявою прем'єр-міністра України від 26.08.1992 р. була підтверджена участь
України в договорі.
Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 м, і
Протокол до нього 1989 р.
СРСР брав участь у Мадридській угоді з 1976 року. Заявою прем'єрміністра
України підтверджена її участь. Конвенція передбачає охорону знаків у всіх
країнах-учасниках без їхньої реєстрації в кожній з цих країн. У Міжнародне бюро
в Женеві подається заявка на товарний знак, і потім цей знак одержує охорону у
всіх країнах - учасницях конвенції.
Крім Мадридської угоди в області охорони товарних знаків діють
Віденський договір про реєстрацію товарних знаків 1973 р. і Женевський договір
про закони по товарним знакам 1994 р. Товарний знак, що користується
міжнародною охороною відзначається спеціальним символом - ®. Для реєстрації
знаків використовується Міжнародна класифікація товарів і послуг (МКТП).
У рамках СНД у 1993 р. була укладена Угода про заходи для охорони
промислової власності та створення Міждержавної Ради з питань охорони
промислової власності. Учасниками даної Угоди є: Вірменія, Бєларусь. Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Узбекистан, Україна.

53. Загальна характеристика угоди СОТ щодо торговельних

аспектів права інтелектуальної власності
Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності — ТРІПС
(TRIPS - Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights) стала
одним із найважливіших результатів Уругвайського раунду переговорів (1986—
1994 рр.) у рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі. Неабияка цінність
Угоди визначається принаймні двома фактами, зокрема: ставши органічною
складовою пакета документів щодо створення Світової організації торгівлі, Угода
значно розширила сферу регулювання міжнародних торговельно-економічних
процесів; базуючись на багатосторонніх міжнародних угодах (які існували
раніше) з питань захисту окремих видів прав інтелектуальної власності. Угода
суттєво вдосконалила систему захисту прав інтелектуальної власності,
встановивши мінімальні стандарти щодо їх захисту.
Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Додаток 1С
до Марракеської Угоди про заснування Світової організації торгівлі) на
сьогоднішній день є найбільш всеосяжною багатосторонньою угодою з
інтелектуальної власності і функціонує на таких принципах: встановлення
стандартів охорони та виконання прав інтелектуальної власності; надання
національного режиму охорони; надання режиму охорони країнам найбільшого
сприяння; додержання міжнародних конвенцій щодо охорони інтелектуальної
власності.
У преамбулі до Угоди ТРІПС визначено п'ять основних напрямів, з яких
виникла необхідність застосування нових норм та правил. Тому можна сказати,
що методологічно Угода ТРІПС поділяється на п'ять частин для розв'язання таких
проблем: застосування в міжнародній торговельній практиці принципів ГАТТ
1994 та міжнародних угод або конвенцій з інтелектуальної власності, які мають
відношення до ТРІПС; забезпечення відповідними стандартами та принципами,
що стосуються можливості надання, а також сфери дії і використання пов'язаних
з торгівлею прав інтелектуальної власності; забезпечення ефективними та
відповідними примусовими засобами захисту прав інтелектуальної власності, що
пов'язані з торгівлею, з урахуванням розбіжностей, які існують у національних
законодавчих системах з цього питання; створення ефективних і швидких
процедур для багатостороннього запобігання та врегулювання суперечок між
урядами; розробка заходів перехідного періоду, спрямованих на максимально
повну участь у кінцевих результатах переговорів.
А з юридичного погляду, як міжнародний правовий документ, Угода ТРІПС
складається із семи частин і містить 73 статті.
У першій частині Угоди ТРІПС сформульовано загальні положення й
основні принципи міжнародної торгівлі результатами творчої праці, зокрема
принцип національного режиму, відповідно до якого громадянам інших держав
надається режим не менш сприятливий, ніж той, що надається власним
громадянам (спеціально сформульований у контексті захисту прав
інтелектуальної власності).
У другій частині Угоди ТРІПС подано різноманітні види інтелектуальної
власності. Щодо кожного об'єкта правової охорони Угода домагається гарантій
того, щоб як відправну точку для відповідних стандартів захисту інтелектуальної
власності, що існують у всіх країнах-учасницях цієї Угоди, були взяті основні
зобов'язання чинних міжнародних конвенцій з питань захисту прав окремих видів
інтелектуальної власності, прийнятих у різний час, зокрема Паризької Конвенції
про захист промислової власності (1967 р.) та Бернської Конвенції про захист
літературних і художніх творів (1971 р.).
Частина III Угоди присвячена найактуальнішій проблемі міжнародної
торгівлі — захисту прав інтелектуальної власності. В ній сформульовано загальні
зобов'язання сторін, а також визначено процедури і засоби захисту прав
інтелектуальної власності.
Наступна частина Угоди регулює процес набуття та підтримання чинності
прав інтелектуальної власності і здійснення відповідних процедур між сторонами.
Це передусім стосується запобіжних заходів щодо скорочення захисту прав
інтелектуальної власності, їх охорони щодо знаків послуг, застосування загальних
принципів до процедур у сфері прав інтелектуальної власності, а також порядку
перегляду рішень. Як і у всіх Угодах СОТ, у ТРІПС передбачено заходи
запобігання, а в разі необхідності — врегулювання суперечок (Частина V). Згідно
з принципом прозорості, ці заходи передбачають публікації і надання країнам-
членам СОТ інформації (крім конфіденційної) та повідомлення про них Ради
ТРІПС.
Домовленості про перехідний період (Частина VI) стосуються різних
термінів приведення національних законодавств, інструкцій і правил у
відповідність до положень Угоди, деяких винятків для країн, що розвиваються, а
також вимоги не вживати будь-яких заходів, які б спровокували зниження рівня
захисту прав інтелектуальної власності.
Останній (VII) розділ Угоди ТРІПС «Інституційні домовленості: заключні
положення» включає положення і домовленості щодо створення Ради з
торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, міжнародного
співробітництва, порядку та процедури внесення змін до Угоди, а також умов і
правил вжиття винятків задля безпеки.

54. Колізійне регулювання форми правочину в МПП.

У чинному Цивільному Кодексі України (ст. 205) встановлено, що правочин
може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати
форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Нововведенням,
запропонованим українським законодавцем у чинному Цивільному Кодексі
України можна вважати визначене правило, згідно з яким правочин вважається
вчиненим в усній формі, якщо воля виражається не словесно, а через поведінку
сторін, яка засвідчує їхню волю на настання відповідних правових наслідків, або
ж мовчанням.
Законодавець закріплює можливість вчинення правочинів в електронній
формі (ч. 2 ст. 207 Цивільного Кодексу України). Така позиція є
загальновизнаною і загальновживаною як в практиці міжнародного (Директива
2000/31/ЄС щодо електронної комерції31), так і внутрішньодержавного
регулювання (§ 312b Цивільного уложення Германії) форми правочину. Окрім
того, регулювання питань електронної форми правочину відбувається в Законі
України «Про електронні документи та електронний документообіг» від
22.05.2003 р., прийняття якого є вдалим прикладом трансформації норм
міжнародної угоди у внутрішнє законодавство держави.
У деяких країнах існують норми, що передбачають можливість укладати
правочин у будь-якій зручній для сторін формі.
Ст. 31 Закону України «Про міжнародне приватне право» містить правило,
згідно з яким форма правочину має відповідати вимогам того правопорядку, який
застосовується до змісту правочину. Водночас визначено, що для дотримання
вимог стосовно форми правочину є достатнім дотримання вимог права місця його
вчинення, а у випадках знаходження сторін правочину в різних державах
достатнім є дотримання вимог права місця проживання сторони, яка зробила
пропозицію (запропоновану кумуляцію колізійних прив’язок).
Новою для українського законодавства є і позиція стосовно форми
правочину щодо нерухомого майна. Відповідно до положень ч. 2 ст. 31 Закону
України «Про міжнародне приватне право» форма такого правочину визначається
за правопорядком тієї держави, у якій це майно знаходиться, а щодо нерухомого
майна, яке зареєстроване на території України – за правом України, що є
імперативним правилом.
Особливі вимоги пропонує українське законодавство щодо форми
зовнішньоекономічного договору. Відповідно до правила ч. 3 ст. 31 Закону
України «Про міжнародне приватне право» зовнішньоекономічні договори за
участю українських громадян та юридичних осіб мають укладатися в письмовій
формі незалежно від місця їхнього укладення, якщо інше не встановлено законом
або міжнародним договором України. До того ж це правило діє також стосовно
зміни, продовження або розірвання договору. Вимога щодо простої письмової
форми зовнішньоекономічного договору міститься і в ч. 2 ст. 6 Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.32.
Відповідно до Віденської конвенції 1980 р. про договори міжнародної
купівлі-продажу не вимагається дотримання обов’язкової письмової форми під
час укладання договору і вважається, що наявність договору може доводитися
будь-якими засобами, зокрема показанням свідків. Однак згідно зі ст. 96
Конвенції, держава може зробити заяву про незастосування до неї цього
положення Конвенції у випадку, якщо власне законодавство містить обов’язкову
вимогу щодо письмової форми зовнішньоекономічного договору (зокрема
Україна зробила таку заяву згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про
приєднання УРСР до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу
товарів» від 23 серпня 1989 р.). Отже, в законодавстві України діє імперативне
правило – всі зовнішньоекономічні угоди мають бути укладені в письмовій
формі.

55. Колізійне регулювання змісту правочинів в МПП.

У міжнародному приватному праві під час визначенні змісту правочину
значну функцію виконує принцип автономії волі сторін, закріплений у правових
системах більшості країн світу.
У законодавстві України питання автономії волі сторін у договірних
відносинах вирішуються згідно за правилами ст. 5 та 10 Закону «Про міжнародне
приватне право», крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами
України (ст. 43 Закону «Про міжнародне приватне право»).
У міжнародній практиці законодавчого регулювання договірних відносин
спостерігається тенденція, за якою у разі застосування принципу автономії волі
сторін прийнято відсилати не до певного правопорядку, а до
«загальноприйнятих принципів і норм права» або до «права міжнародної
торгівлі»33. Таке відсилання в доктрині міжнародного приватного права є
відсиланням до положень концепції «Lex mercatoria».
Якщо сторони самостійно не здійснили вибір права, що підлягає
застосуванню до змісту правочину, його зміст визначається згідно з правом тієї
держави, яке має найтісніший зв’язок із правочином. Цей принцип закріплений у
внутрішньому законодавстві практично всіх Європейських країн, оскільки
вони приймають участь у Римській конвенції про право, що застосовне до
договірних зобов’язань 1980 р.
Законодавство України також виходить із принципу найтіснішого зв’язку
правочину з правом певної країни. Це правило юридично сформульоване в Законі
України «Про міжнародне приватне право» (ст. 32).
Критеріями визначення права країни, з якою договір найтісніше пов’язаний,
є такі:
 місце проживання фізичної особи, яке законодавством України
формулюється як місце постійного, переважного або тимчасового проживання
(ст. 28 Цивільного Кодексу України);
 місцезнаходження юридичної особи, яке визначається Законом України
«Про міжнародне приватне право» (ст. 25) як місце реєстрації такої особи (теорія
інкорпорації) або місцезнаходження її виконавчого органу (теорія осілості).
Визначення змісту правочину в доктрині МПрП тісно пов’язано з поняттям
«зобов’язальний статут». У міжнародному приватному праві зобов’язальний
статут визначається як право, що підлягає застосуванню до зобов’язальних
відносин, що виникають на підставі угод, укладених сторонами. Зобов’язальний
статут вважається встановленим, коли сторони в угоді визначили право, що
підлягає застосуванню, а у разі відсутності такого волевиявлення сторін,
встановлюється компетентним правозастосовним органом на підставі колізійних
норм. Треба зазначити, що «під зобов’язальний статут підпадають далеко не всі
аспекти правочину з іноземним елементом і тому важливим є визначення сфери
дії зобов’язального статуту (тобто обраного права)»34.
У законодавстві України сфера дії права, що застосовується стосовно
правочину, визначена в ст. 33 Закону України «Про міжнародне приватне право».
У цій нормі вирішуються питання дійсності правочину (матеріальна й формальна
сторони правочину) його тлумачення (тлумачення його юридичної сутності та
умов, які в ньому містяться), та правові наслідки його недійсності (загальні
правила щодо правових наслідків недійсності правочину). Під час вирішеня цих
питань законодавець відсилає до застосування відомих в МПрП принципів –
автономії волі та локалізації договору (ст. 32 Закону України «Про міжнародне
приватне право»). Крім того, право, що застосовується до змісту правочину, не
може розповсюджуватися на питання правосуб’єктності сторін (ст. 16, 30 Закону
України «Про міжнародне приватне право»), речового права (ст. 38-42 Закону
України «Про міжнародне приватне право»), на вимоги щодо форми правочину
(ст. 31 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Щодо наслідків
недійсності правочину, то за законодавством різних держав вони можуть
відрізнятися.

56. Сфера дії права, що застосовується до договору в міжнародному

приватному праві
Окремо законодавець визначає сферу дії права, що застосовується до
договору (зобов’язальний статут). Ст. 47 Закону України «Про міжнародне
приватне право» визначає її так: «право, що застосовується до договору,
охоплює такі критерії:
 дійсність договору;
 тлумачення договору;
 права та обов’язки сторін;
 виконання договору;
 наслідки невиконання або неналежного виконання договору;
 припинення договору;
 наслідки недійсності договору;
 відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором».
Однак визначений у ч. 1 ст. 47 цього Закону перелік меж застосування
зобов’язального статуту не є вичерпним. Необхідно також зазначити, що до
сфери дії зобов’язального статуту не належать питання, які стосуються права,
застосовного до форми договору (таке право визначається відповідно до
положень ч. 3 ст. 47 Закону України «Про міжнародне приватне право», на
підставі спеціальної колізійної норми – ст. 31 Закону України «Про міжнародне
приватне право»).
 57. Уніфікація правового регулювання в галузі міжнародних
комерційних угод. Віденська Конвенція ООН «Про договори
міжнародної-купівлі продажу товарів»
Практика міжнародної торгівлі характеризується значним ступенем
правової уніфікації, метою якої є скорочення юридичних перешкод у
міжнародній торгівлі шляхом розробки і застосування міжнародно-правових
документів, прийнятих на міждержавному рівні. Це стосується насамперед
міжнародних договорів купівлі-продажу товарів.
Уніфікацією та гармонізацією міжнародного торгового права займаються
такі міжнародні економічні організації як ЮНСІТРАЛ, УНІДРУА, ГОНКТАД,
ЄЕК ООН.
Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) розроблена
Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, з метою
уніфікувати умови міжнародних торговельних угод, що укладаються, і усунути
істотні розбіжності в національних законодавствах. Ця Конвенція прийнята в
1980р. на Конференції ООН з договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, що
проходила у Відні і тому названа Віденської. У Конференції брало участь 48
країн. З 1 січня 1988р. Конвенція набрала чинності.
Віденська конвенція ООН від 1980 р. становить сукупність міжнародно-
правових норм, головною метою яких є створення єдиного правового режиму
угод міжнародної купівлі-продажу товарів. Вона має універсальний характер,
тому що вона охоплює принципи й інститути, властиві різним правових
системам, а також принципи рівності й взаємної вигоди.
Договорами міжнародної купівлі-продажу товарів згідно за цією
Конвенцією є «договори купівлі-продажу, які укладають контрагенти, комерційні
підприємства яких перебувають у різних державах». До того ж Конвенція
встановлює, що, якщо держава має кілька комерційних підприємств, то
положення Конвенції застосовуються до комерційного підприємства, з яким
договір має найтісніший зв’язок.
Норми Конвенції мають також диспозитивний характер, зокрема такі:
 сторони можуть виключити застосування положень Конвенції
повністю або відступати від них (ст. 6 Конвенції).
 держава під час приєднання до Конвенції може зробити застереження
стосовно того, що для нього не буде юридично обов’язкової або ч.
II«Укладання договору», або ч. III «Купівля-продаж товарів» (так, приєднуючись
до Конвенції у 1989 р. УРСР зробила заяву про обов’язковість письмової форми
для цієї категорії договорів 37).
Регулюючи процедуру укладення договорів міжнародної купівлі-продажу
товарів, а також права та обов’язки сторін, які зазначені у контракті, Конвенція не
застосовується щодо продажу товарів для особистого користування, з аукціону,
під час виконавчого провадження, фондових і забезпечувальних паперів, акцій,
оборотних документів та грошей, суден водного й повітряного транспорту, суден
на повітряній подушці, електроенергії (ст. 2). Крім того, вона не охоплює питань
дійсності самого договору, його положень чи будь-якого звичаю та наслідків, які
може мати договір щодо права власності на проданий товар (ст. 4).
 58. Право, що застосовується до договору споживання
Стаття 45 ЗУ «ПРО МПП»
1. До договорів споживання належать договори щодо придбання товарів та
одержання послуг особою (споживачем) не для цілей підприємницької діяльності.
2. Вибір права сторонами договорів споживання не може обмежити захист
прав споживача, який надається йому імперативними нормами права держави, у
якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо:
1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та
споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій державі; або
2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; або
3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою
укладення договору щодо придбання товарів.
3. У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору споживання, у
тому числі щодо його форми, застосовується право держави, у якій споживач має
місце проживання або місцезнаходження.
4. Положення частин другої і третьої цієї статті не застосовуються до
договорів перевезення, надання послуг, якщо місцем укладення та виконання
таких договорів є держава, інша ніж держава місця проживання або
місцезнаходження споживача (крім договору у сфері туризму, який передбачає
комбіноване перевезення та розміщення).

59. Міжнародні транспортні організації та їх роль в унфікації

законодавства про міжнародні перевезення.
В організації правової регламентації міжнародних перевезень важливу роль
відіграють міжнародні транспортні організації. Їх повноваження в правовій
області досить різноманітні. До компетенції міжнародних транспортних
організацій входить розробка проектів міжнародних договорів, підготовка
транспортних і техніко-регламентаційних правил перевезення вантажів,
пасажирів і багажу, проформ транспортних договорів. Вони дають висновки та
рекомендації щодо застосування міжнародних норм. До функцій таких
організацій відносяться також тлумачення чинних угод, врегулювання спорів
шляхом посередництва та арбітражу.
Особливо значна роль міжнародних транспортних організацій у галузі
права, пов'язаної з підготовкою та прийняттям міжнародних транспортних
конвенцій. Зазвичай ці правові акти підписуються на дипломатичних та інших
конференціях. Однак цьому передує кропітка робота з узгодження ряду позицій
учасників, виробленні компромісних формулювань, усуненню протиріч, яка
проводиться в робочих групах і юридичних комітетах міжнародних транспортних
організацій. Така робота, по суті, зумовлює якість міжнародних конвенцій і
повноту охоплення ними регульованих питань.
Процес створення міжнародних транспортних організацій почався в кінці
XIX ст. і розвивався досить активно. В даний час створена і функціонує вельми
розгалужена система цих організацій. Так, тільки в області повітряного
транспорту діють близько 30 міжнародних транспортних організацій.
 Організаційні основи, характер і обсяг повноважень міжнародних
транспортних організацій мають суттєві відмінності, що дозволяє дати їх
класифікацію.
Так, залежно від організаційної форми можна виділити міжурядові та
неурядові транспортні організації. Головні завдання міжурядових транспортних
організацій полягають у виробленні стратегії міжнародних транспортних зв'язків,
їх оптимізації, а також у забезпеченні належного виконання міжнародних
конвенцій. До таких міжурядовим транспортним організаціям відносяться,
наприклад, ИМКО, ІМО, ІКАО, Центральне бюро міжнародних залізничних
сполучень.
Компетенція неурядових міжнародних транспортних організацій - розгляд
головним чином організаційних, а також техніко-юридичних питань транспортної
діяльності на міжнародному ринку транспортних послуг. Серед неурядових
транспортних організацій помітну роль відіграють такі: на морському транспорті
- БІМКО, Міжнародна асоціація незалежних власників танкерів (ІНТЕРТАНКО);
на залізничному транспорті - Міжнародний комітет залізничного транспорту в
Берні; на автомобільному транспорті - ІРУ; на повітряному транспорті - ІАТА.
Залежно від характеру питань можна виділити міжнародні організації,
компетентні розглядати поряд з різними аспектами міжнародної діяльності
пов'язані з ними спільні проблеми функціонування міжнародного транспорту, і
міжнародні транспортні організації, повноважні вирішувати тільки питання
діяльності міжнародного транспорту, здійснення ним транспортних послуг. До
першої групи належить ЮНСІТРАЛ. Її основне завдання полягає в забезпеченні
прогресивної гармонізації та уніфікації права в області як міжнародної торгівлі,
так і міжнародного транспорту. Цю групу складають також УНІДРУА, Комітет з
внутрішнього транспорту Європейської комісії ООН та деякі інші.
Другу групу представляє значну кількість міжнародних транспортних
організацій. Вельми авторитетної міжнародної транспортної організацією цієї
групи є ІКАО, яка, будучи спеціалізованою установою ООН, покликана
вирішувати проблеми, пов'язані з нерозумною конкуренцією на повітряному
транспорті, а також розробляти міжнародні конвенції з регулювання повітряних
перевезень. До цієї групи належить також ІРУ, однією з цілей діяльності якого є
розгляд питань про використання в міжнародних автомобільних перевезеннях
міжнародних транспортних документів і вироблення рекомендацій щодо їх
застосування. На залізничному транспорті діє Центральне бюро міжнародних
залізничних сполучень в Берні, яке в основному займається веденням справ,
пов'язаних зі спорами учасників міжнародних конвенцій по залізничних
перевезеннях. На морському транспорті - це Міжнародний морський комітет
(ММК), створений спеціально для вивчення правових проблем торгового
мореплавання і вироблення необхідних рекомендацій.
На початку 1960-х рр. почався активний процес створення регіональних
міжнародних транспортних організацій. Як приклад можна назвати такі
організації, як Асоціація далекосхідних авіакомпаній (1966 г.), Арабська рада
цивільної авіації (1967 р), Східно-Африканська залізнична корпорація (1969 р),
Європейська конференція з пасажирських тарифів (ЄПК) (1975 г .), Асоціація
авіакомпаній Європейського співтовариства (1980 г.) і багато інших. Цілком
зрозуміло, що їх діяльність обмежується рамками відповідних регіонів.
Можлива класифікація міжнародних транспортних організацій в залежності
від видів транспорту, функціонування яких є об'єктом їхньої діяльності. У рамках
цього критерію слід виділити п'ять класифікаційних груп міжнародних
транспортних організацій, що представляють такі види транспорту:
1) автомобільний;
2) залізничний;
3) повітряний;
4) морської;
5) річковий.

60. Міжнародні морські перевезення. Конвенція ООН про морське

перевезення вантажів 1978.
Морський транспорт є основним засобом перевезення зовнішньоторгових
вантажів, що пов’язано з його відносною дешевизною. На морському транспорті
сформувалися два різновиди його експлуатації: трампове судноплавство (за
якого робота вантажних суден не пов’язана з певними постійними районами
плавання, портами навантаження і розвантаження, не обмежена певними видами
вантажів, а ціна перевезення встановлюється за згодою сторін) та лінійне
судноплавство (така форма регулювання судноплавства, яка обслуговує напрямки
перевезень із стабільними пасажиро- та вантажопотоками і передбачає
організацію руху закріплених за лінією суден за розкладом з оплатою за
тарифом). Особливістю лінії є постійний оборот суден на підставі існуючого
розкладу.
Міжнародні морські перевезення здійснюються за договором морського
чартеру або на підставі коносаментів.
Чартер є документом, який посвідчує наявність і зміст договору
фрахтування, укладеного між фрахтовиком або фрахтувальником, і розрахований
на перевезення великих партій вантажів, насамперед масових. Під час перевезень
за чартером надається все судно, частина або певне його приміщення.
У залежності від умов перевезення різних видів вантажів застосовуються
певні форми стандартних чартерів. Зазвичай у міжнародному торговому
мореплавстві використовуються типові форми чартерів, які розроблені, ухвалені
або рекомендовані міжнародними морськими організаціями або національними
палатами судноплавства. Майже всі чартери складаються з основної (стандартної)
частини та адендумів. В останніх закріпляються особливі умови фрахтування
суден та перевезення вантажів. Усі чартери мають різні застереження. Положення
чартерів є диспозитивними, що дає можливість сторонам змінювати їх на свій
розсуд.
Коносамент – документ, який видається перевізником власнику
відправленого морем вантажу як посвідчення факту прийняття його до
перевезення і зобов’язання передати в порту призначення вантажоотримувачу.
Коносамент може бути підписаний особою, яка наділена відповідними
повноваженнями від імені перевізника.
 За критерієм визначення особи, яка має право вимагати видачі вантажу,
коносаменти бувають іменними, ордерними та на пред’явника.
Коносамент може бути у таких формах:
 офіційною квитанцією судновласника (перевізника), що підтверджує
факт прийому вантажу з метою відправки;
 меморандумом договору перевезення, який докладно повторює умови
договору;
 товаророзпорядчим документом на вантаж (товар), який дозволяє
покупцю розпорядитись ним шляхом передаточного надпису й надання
коносаменту.
Міжнародне регулювання коносаменту закріплено в Міжнародній конвенції
про уніфікацію деяких правил про коносамент 1924 р. Конвенції ООН про
морські перевезення вантажів 1978 р. і в національних законодавчих актах. Згідно
зі ст. 138 Кодексу торговельного мореплавства України (КТМ України)
коносамент повинен містити такі реквізити: найменування судна; найменування
перевізника; місце приймання або навантаження вантажу; найменування
відправника; місце призначення вантажу; найменування одержувача вантажу;
найменування вантажу, його маркування, кількість місць або кількість та/або
міра; фрахт та інші належні перевізнику платежі; час і місце видачі коносаменту;
кількість складених примірників коносамента; підпис капітана чи іншого
представника перевізника. За згодою сторін в коносамент можуть бути внесені
інші умови та застереження.
Міжнародне перевезення вантажів морем здійснюється на підставі
договору. За договором міжнародного морського перевезення вантажів
перевізник зобов’язується доставити вантаж, який йому передав або передасть
відправник, в порт призначення і видати його особі, уповноваженій на отримання
вантажу, а відправник або фрахтувальник зобов’язується сплатити встановлену
плату (фрахт).
Договір морського перевезення вантажів може бути укладеним за умови
надання для морського перевезення вантажу всього судна, його частини або
певних судових приміщень (чартер) або без такої умови.
Сторонами такого договору є перевізник та фрахтувальник.
Положення Конвенції ООН щодо морського перевезення вантажів мають
імперативний характер і застосовуються незалежно від національної належності
судна, перевізника, фактичного перевізника, вантажовідправника,
вантажоотримувача або будь-якої зацікавленої особи.
Найдетальніше угода регулює питання відповідальності перевізника й
вантажовідправника. Відповідальність перевізника презюмується, тобто
обов’язок доказування зазвичай покладається на перевізника. Відповідальність
перевізника за вантаж охоплює період, на протязі якого вантаж знаходиться у
віданні перевізника в порту навантаження, під час перевезення і в порту
розвантаження. Він відповідальний за збитки, які виникли внаслідок втрати або
пошкодження вантажу
Перевізник не несе відповідальності, крім випадків загальної аварії, коли
вони виникли внаслідок доцільних заходів щодо спасіння життя або майна на
морі.
Для розрахунків використовується розрахункова одиниця «спеціального
права запозичення», яка була визначена Міжнародним валютним фондом (МВФ).
Отримані суми переводяться в національну валюту держави відповідно до
вартості цієї валюти на дату судового рішення або на дату, узгоджену сторонами.
Вартість в одиницях «спеціального права запозичення» національної валюти
держави - учасника Конвенції, яка є членом МВФ, розраховується відповідно до
методу визначення вартості, який застосовується МВФ на належну дату для його
власних операцій та розрахунків.
Будь-який позов щодо перевезень за Конвенцією 1978 р. погашається
давністю, якщо судовий або арбітражний розгляд не були розпочаті на протязі
двох років. Термін позовної давності починається у день, коли перевізник передав
вантаж чи його частину, або коли вантаж взагалі не був переданий, – в останній
день, коли вантаж мав бути переданий. День початку строку позовної давності не
входить до цього строку.
Договір морських перевезень вантажів має бути укладений у письмовій
формі. Наявність та зміст такого договору може підтверджуватись чартером,
коносаментом або іншими письмовими доказами.

61. Міжнародні залізничні перевезення. Угода про міжнародні

залізничні перевезення КОТІФ 1980.
Порівняно з іншими видами транспорту, залізничний транспорт має низку
переваг. По-перше, перевезення залізними дорогами мають відносно низьку
собівартість та високу безпеку доставки вантажів. По-друге, залізниця здійснює
перевезення на великі відстані за порівняно високої швидкості перевезень. По-
третє, він може виконувати масові перевезення пасажирів та вантажів.
Головним договором щодо регулювання залізничних перевезень в Європі є
Угода про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1980 р., що затвердила
Організацію міжнародного залізничного транспорту (зокрема Україна
приєдналася до цього договору в 2003 р. із відповідними застереженнями)49.
Перевезення в прямому міжнародному сполученні регулюються
«Єдиними правилами до договору про міжнародне залізничне перевезення
пасажирів і багажу (ЦІВ)», що становлять Додаток А до Конвенції; «Єдиними
правилами до договору про залізничне перевезення вантажів (ЦІМ)», що
становлять Додаток В до Конвенції. Єдині правила ЦІВ і ЦІМ разом із двома
додатками є невід’ємною частиною Конвенції.
Особливістю договору перевезення залізничним транспортом є те, що
залізниця зобов’язана укласти цей договір із кожною особою. Як угода ЦІМ, так і
ЦІВ передбачають детальне та широке регулювання прав та обов’язків за
договором перевезення залізничним транспортом. Ця конвенція визначає
граничний розмір відповідальності залізних доріг у випадках несхоронності
вантажів у розрахункових одиницях МВФ – «спеціальних правах запозичення»
(17 СПЗ, або 51 старий золотий франк на 1 кг ваги брутто). Він може бути
зменшений сторонами в контракті за умови зниження звичайних ставок оплати за
перевезення. Термін для заяви вимог – один рік. Однак у разі навмисного
пошкодження вантажу або неправдивих дій залізної дороги термін позовної
давності визначений ЦІМ у два роки.
Під час перевезення пасажирів та їхнього вантажу застосовуються правила
ЦІВ, які розрізняють особисту шкоду, завдану пасажиру (смерть або каліцтво), і
пошкодження вантажу. У випадку смерті особи або каліцтва залізна дорога несе
сувору відповідальність, тільки якщо не доведе, що ці події настали внаслідок
нещасного випадку:
 який не пов’язаний із експлуатацією залізничного транспорту та
функціонуванням залізної дороги і якого неможливо було уникнути або
попередити;
 який повністю або частково викликаний провиною самого пасажира;
 який заподіяний діями третіх осіб, які не можна було попередити або
перебороти залізною дорогою.
За пошкодження або втрату зареєстрованого багажу, а також за
прострочення у доставці, завдані перевізником, залізна дорога несе
відповідальність у всіх випадках, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок
однієї із перерахованих нижче причин:
 провини самого пасажира;
 вказівок, наданих пасажиром;
 характеру багажу;
 обставин непереборної сили;
 особливих ризиків, пов’язаних із неналежним або відсутнім
пакуванням.
Право висунення вимог до залізної дороги втрачається в тих випадках,
якщо особа на протязі трьох місяців не повідомить перевізника про випадки
смерті або каліцтва пасажира. У випадку пошкодження, втрати або несвоєчасної
доставки вантажу, вимоги повинні бути заявлені в такому самому порядку, що і
за правилами ЦІМ. КОТІФ передбачені граничні терміни доставки вантажів.
Наприклад загальні терміни доставки вантажів складають для вантажів великої
швидкості 400 км, а для вантажів малої швидкості – 300 км на добу.
Укладення договору перевезення вантажу, пасажирів та їхнього багажу в
рамках цієї конвенції здійснюється на підставі накладної затвердженої форми та
квитка, а також плацкарти (проїзного документу) для проїзду у спальному вагоні
та провозу безоплатно 35 кг ручної поклажі. Багаж зверх вказаної ваги
перевозиться за наявності багажної квитанції.
Перевізна плата стягується з вантажовласників згідно з внутрішніми
тарифами доріг країни відправлення та призначення, а за умови транзитного
слідування – у відповідності з узгодженими транзитними тарифами.
Позови до залізних доріг подаються в суд із обов’язковим попереднім
поданням претензії перевізнику.
Україна бере також участь в Угоді про міжнародні залізничні сполучення
1951 р. (переглянуто в 1992 р.). Ця угода встановлює пряме залізничне
сполучення для перевезення вантажів між залізницями Китаю, КНДР, Монголії,
Росії, України та низки інших країн.
 62. Міжнародні автомобільні перевезення. Конвеція про договори
міжнародного перевезення вантажів (КДПВ) 1956.
На початку XX ст. міжнародні автомобільні перевезення регламентувала
Конвенція про врегулювання автомобільного руху між країнами, встановлення
технічних вимог до автомашин у міжнародному сполученні, прав управління
автомобілем, уніфікації сигналів на автошляхах (Париж, 1926 р.). Поширення
міжнародних автомобільних перевезень призвело до розробки Конвенції про
дорожній рух та до Протоколу про дорожні знаки й сигнали (Женева, 19 вересня
1949 р.) До них приєдналися майже 150 держав, зокрема колишній СРСР був їх
учасником з 1959 p., а Україна як правонаступниця продовжує брати участь у цих
конвенціях.
Умови договору міжнародного автомобільного перевезення вантажів між
європейськими державами визначає Конвенція про договір міжнародного
перевезення вантажів, підписана у Женеві 19 травня 1956 p. (КДПВ)50.
Конвенція про договір міжнародного перевезення вантажів була прийнята з
метою уніфікації умов, що регулюють міжнародне перевезення вантажів
автотранспортом, зокрема щодо документів, які застосовують для перевезення, а
також відповідальності перевізника. Ця конвенція застосовується, по-перше, до
перевезень автомобілями, автомобілями-тягачами, причепами, напівпричепами
тощо. По-друге, до будь-якого платного договору перевезення вантажів, коли
місце прийняття вантажу до перевезення та місце доставки вантажу знаходяться у
різних державах, з яких хоч би одна є учасницею Конвенції. По-третє, до
перевезень вантажів між державами, коли частину шляху проходить морем,
залізницею, внутрішніми водно-повітряними шляхами. Якщо втрата чи
пошкодження або прострочення доставки мали місце під час перевезення іншими
видами транспорту й не були викликані дією або бездіяльністю автоперевізника,
його відповідальність регулюють норми зазначеної Конвенції тільки у разі
відсутності іншого відповідного міжнародного договору.
Згідно з Конвенцією для здійснення автотранспортного перевезення
укладається єдиний договір навіть у випадку його реалізації кількома
перевізниками. Перевізники мають укладати додаткові угоди між собою, однак
умови цих додаткових угод не повинні відхилятися від положень єдиного
договору та зазначеної Конвенції. В протилежному випадку вони вважатимуться
недійсними.
Конвенція передбачає, що договір перевезення вантажу автотранспортом
підтверджується накладною на перевезення вантажу, яка засвідчує прийняття
вантажу перевізником. Відсутність накладної чи її дефект не повинні впливати на
дійсність договору.
До автотранспортної накладної відправник додає всі необхідні документи.
Наприклад, пакувальні листи, відвантажувальні специфікації, сертифікати якості,
інші документи, необхідні для проходження товаром митного контролю.
Відповідно до норм Конвенції перевізник відповідає, якщо вантаж втрачено
повністю або частково чи заподіяно шкоду в період із моменту прийняття
вантажу до перевезення і до моменту його доставки, а також унаслідок
затримання доставки. Перевізник завжди відповідає у таких випадках: втрата,
пошкодження чи затримання в доставці викликані несправністю транспортного
засобу; мала місце неправомірна поведінка чи недбалість особи, у якої
транспортний засіб було орендовано, або службовців транспортної організації.
Перевізник звільняється від відповідальності, якщо доведе, що втрата,
збитки чи затримання доставки вантажу виникли унаслідок:
 неправомірних дій чи недбалості позивача;
 вказівок позивача, які не пов’язані з неправомірними діями чи
недбалістю перевізника;
 недоліків вантажу, що зумовлені його специфічними властивостями;
 настання обставин, яких перевізник не міг уникнути, і наслідків, яких
він не міг відвернути.

У цьому випадку перевізник має довести розсудливість своїх дій та

неможливість уникнення шкоди. Про втрату чи пошкодження вантажу одержувач
повинен повідомити перевізника. Факт приймання вантажу є доказом того, що
вантажоодержувач отримав вантаж у стані, описаному в накладній. Якщо у
накладній не зазначено умов, який стан повинен мати вантаж під час його
отримання перевізником, то зазвичай презюмується його належний стан, а також
непошкодженість упаковки, відповідність маркування й номерів вантажу
відомостям, вказаним у накладній.
Компенсація перевізником збитків, завданих повною чи частковою втратою
вантажу, обмежена максимальним розміром. За незбереження вантажу
максимальна відповідальність перевізника сягає 25 золотих франків за 1 кг ваги
брутто (ст. 23 КДПВ). Крім того, перевізник повністю відшкодовує витрати,
пов’язані з перевезенням, мито тощо.
Конвенція регламентує перелік спеціальних ризиків, які звільняють
перевізника від відповідальності. Наприклад використання відкритих (без
брезентового покриття) вантажних машин, якщо це було узгоджено у накладній.
Держави-учасниці зазначеної Женевської КДПВ, у 1978 р. уклали Протокол
до цієї Конвенції. У ньому по-іншому трактується розмір відповідальності,
зазначений у згаданій ст. 23 КДПВ. Встановлено, що розмір відповідальності не
може перевищувати 8,33 розрахункових одиниці за 1 кг відсутньої ваги брутто.
Ця стаття доповнена нормами, у яких роз’яснено поняття та застосування
розрахункової одиниці. Нею вважають одиницю спеціальних прав запозичення,
яка визначається Міжнародним валютним фондом. Зазначений розмір
розрахункової одиниці перераховують у національну валюту держави, суд якої
розглядає справу на підставі вартості цієї валюти у день винесення рішення або у
день, визначений домовленістю сторін. Виражена в одиницях спеціальних прав
запозичення, вартість національної валюти держави, що є членом МВФ,
обчислюється у відповідності з методом оцінки, який використовує МВФ для
своїх операцій та угод на час їхнього вчинення. Якщо держава не є учасницею
цієї організації, для обчислення застосовують метод, встановлений державою, у
якій воно відбувається.
Серед міжнародних договорів є такі, що регулюють перевезення
специфічних вантажів, або таких, що вимагають спеціальних застережних заходів
й особливих умов під час транспортування. Такими є, наприклад, Європейська
конвенція про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів від 1957
p., яка набула чинності 29 січня 1968 p. (її учасницями є близько 20 країн); Угода
про міжнародні перевезення харчових продуктів, що швидко псуються, і про
спеціальні транспортні засоби, призначені для цих перевезень 1970 p., яка набула
чинності 21 листопада 1976 p. (до дії Угоди приєдналися Франція, Іспанія, ФРН,
колишній СРСР та деякі інші держави).

63. Міжнародні повітряні перевезення. Монреальська конвенція

про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень
1999 року.
Повітряне перевезення - це перевезення пасажирів, багажу, вантажу або
пошти, яке здійснюється повітряним судном. Відповідно,повітряні
перевезення виконуються на підставі договору між авіаперевізником та
пасажиром або вантажовідправником.
Зауважимо, що більшість держав - учасників Монреальської конвенції
одночасно беруть участь в одній або декількох конвенціях, які є різними
редакціями Варшавської конвенції 1929 р. Наприклад, більшість держав -
учасників Монреальської конвенції (74) водночас задіяні у Варшавській
конвенції, зміненій Гаазьким протоколом. Положення ні однієї, ні іншої
Конвенції не забороняють державам брати участь у різних системах повітряних
перевезень. Причому для держав, задіяних у Монреальській конвенції, її норми,
правила та положення мають переважне значення порівняно з нормами,
правилами і положеннями інших правових систем права (стаття 55). Тобто таким
державам немає необхідності денонсувати свою участь в інших документах
Варшавської системи, а потрібно лише застосовувати положення Монреальської
конвенції під час міжнародних польотів між державами - учасниками цієї
Конвенції.
Цілі й завдання Монреальської конвенції відображені в преамбулі до
документа. Тут держави - учасники Монреальської конвенції визнають внесок
Варшавської конвенції у справу впорядкування норм міжнародних повітряних
перевезень. Одночасно зазначено, що назріла необхідність модернізації та
консолідації документів Варшавської системи, передусім - на користь споживачів
послуг повітряного транспорту. Крім того, постає завдання гармонізації й
кодифікування правил, котрі регулюють міжнародні повітряні перевезення.
Монреальська конвенція викладена в семи розділах, які містять загалом 57
статей. На відміну від Варшавської конвенції статті мають назви.
Розглянемо тепер детальніше сферу застосування Конвенції. Вона подана
в перших двох статтях розділу І "Загальні положення", і її застосовують до
договорів міжнародного перевезення вантажу за допомогою повітряного судна - і
за сплату, і без такої (пункт 1 статті 1). Під юрисдикцію Конвенції підпадає будь-
який договір повітряного перевезення у процесі виконання однієї з двох основних
умов (пункт 2 статті 1):
 - пункт відправлення та пункт призначення розташовані на території
двох держав, і обидві беруть участь в Монреальській конвенції;
  - пункт відправлення та пункт призначення розміщені на території
однієї й тієї самої держави - учасника Конвенції, але передбачена договором
зупинка (перерва в русі, перевантаження) знаходиться на території іншої
держави, яка може і не брати участі в Конвенції.
Під час виконання однієї з двох названих умов Конвенцію застосовують,
якщо договір перевезення виконують послідовні перевізники не обов'язково за
одним договором, але в межах однієї операції з доставки вантажу (пункт 3 статті
1), або якщо договір перевезення виконується особою, котра не є стороною
договору перевезення, тобто фактичним перевізником (пункт 4 статті 1, стаття
39). Отже, згідно з угодою вантаж, що перевозять на повітряному судні, повинен
перетнути державний кордон країни - учасниці Конвенції. Конвенція має
"закритий" характер, оскільки під її юрисдикцію потрапляють лише перевезення,
в яких і пункт відправлення, і пункт призначення розташовані в країнах -
учасницях Конвенції.
Конвенція допускає, що договір перевезення можуть реалізовувати держава
або юридичні особи публічного права (пункт 1 статті 2). її, однак, не
застосовують під час перевезення поштових відправлень (пункт 3 статті 2). Знову
ж таки наголосимо: вона не привнесла нічого нового, що відрізняло б її сферу
застосування від сфери застосування Варшавської конвенції. І по суті, і за змістом
тексти документів практично ідентичні, порівнюючи з Варшавською конвенцію,
зміненою Гаазьким протоколом. А положення стосовно фактичного перевізника
та перевізника за договором для цілей застосування Конвенції повністю
відповідають поправкам, внесеним Гвадалахарською конвенцією 1961 р.
Договір перевезення, перевізні документи, зобов'язання
сторін. Перевезення вантажу оформляють авіавантажною накладною (пункт 1
статті 4). Замість звичайної авіавантажної накладної (авіанакладної), оформленої
на паперовому носієві, можна використовувати так звану електронну накладну.
Такий термін у Конвенції не згаданий, але зазначено, що можна використовувати
засоби, які зберігають запис про перевезення. У цьому випадку перевізник на
прохання відправника видає останньому квитанцію на вантаж (пункт 2 статті 4).
Названі положення частково запозичені зі статті 5 Монреальського протоколу №
4 1975 р.
Авіанакладна або квитанція на вантаж виконують дві стандартні функції -
підтверджують укладання договору перевезення і засвідчують прийняття вантажу
перевізником. Окрім того, ці перевізні документи містять умови перевезення
(пункт 1 статті 11).
Конвенція не дає визначення договору перевезення вантажу, не називає
істотних сторін такого договору. Вона проголошує свободу договору (стаття 27):
ніщо не перешкоджає перевізникові відмовитися від укладання договору
міжнародного повітряного перевезення вантажу або запропонувати умови, котрі
не суперечать положенням Конвенції. Нічого, однак, не йдеться про усну або
письмову форму договору. Немає жодних кваліфікаційних ознак, які давали б
змогу вважати договір перевезення реальним або консенсусним. Очевидно лише
те, що спочатку сторонами договору є відправник і перевізник.
Обов'язковими відомостями, які повинні міститися в авіавантажній
накладній або в квитанції на вантаж, названо три позиції. Вказівка пунктів
відправлення та призначення має значення для договору перевезення. Згідно з
ними, зокрема, визначають відстань перевезення і рівень тарифу.
Значення таких відомостей цим не обмежується. Йдеться про
підпорядкування договору перевезення правилам і умовам Конвенції, якщо
пункти відправлення та призначення розташовані в країнах -учасницях. У
випадку, коли пункти відправлення і призначення розміщені в одній країні, то у
накладній зазначають пункт зупинки на території іншої країни. Третій
обов'язковий параметр авіавантажної накладної - вага вантажу, що перевозять за
однією накладною. Це потрібно не лише для зарахування провізних платежів за
договором перевезення, а головно для визначення межі відповідальності
перевізника, які визначають, враховуючи вагу відправлення. Три позиції,
обов'язкі в накладній, також відповідають положенням Монреальського
протоколу № 4 (стаття 8).
Які інші відомості повинні бути в накладній, Конвенція не називає. Побічно
це можна уявити зі змісту пункту 2 статті 11. Тут перелічено, крім ваги вантажу,
розміри й упаковка, число місць, кількість, об'єм і стан вантажу. Дані про вагу,
розміри та упаковку вантажу, кількість місць є інформацією, повідомленою
відправником повітряному перевізникові. Вони не вимагають підтверджень
перевізником. А ось відомості про кількість, об'єм і стан вантажу можуть бути
використані проти перевізника, якщо про це зроблено відповідний запис у
накладній. Отже, необхідна сумісна перевірка відправника та перевізника, крім
очевидного стану вантажу. Перевізник, вносячи до накладної або у квитанцію на
вантаж певні відомості, несе перед відправником відповідальність за вчинену
шкоду (пункт 3 статті 10).
Міжнародні повітряні перевезення також регулюються багатосторонніми
договорами. Серед них Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію від
1944 р., ратифікована Україною 10 серпня 1992 р 53. Встановивши принцип
визнання державного суверенітету, Конвенція декларувала право кожної держави
регулювати повітряні перевезення у межах своєї території, комерційну діяльність
автотранспортних підприємств та здійснювати юрисдикцію щодо перевезень.
Конвенція є основою для національних норм. Чиказька конвенція встановила
загальні вимоги до діяльності цивільної авіації під час здійснення міжнародних
польотів. Мова йде про принципи та правила польотів, реєстрацію повітряних
суден та їхню документацію; розслідування повітряних пригод, порядок
встановлення технічних норм.

64. Міжнародні річкові перевезення. Будапештська конвенція про

договір перевезення вантажів внутрішніми водними шляхами від
22 червня 2001 р.
Річкові перевезення - найдавніший вид перевезень. Вони до появи
трансконтинентальних залізничних перевезень (друга половина XIX ст.)
залишалися найважливішим видом перевезень. Навіть примітивне парусне судно
за добу долало у чотири-п'ять разів більшу відстань, ніж караван. Вантаж, що
перевозився, був більшим, витрати на експлуатацію - менші.
Річкові перевезення до цих пір зберігають важливу роль. Завдяки своїм перевагам
(річковий транспорт - найдешевший після трубопровідного), річкові перевезення
охоплюють близько 60- 67 % усього світового вантажообігу. Внутрішніми
водними шляхами перевозять здебільшого вантажі (будівельні матеріали, вугілля,
руду), які не потребують особливих швидкостей (тут позначається конкуренція з
автомобільним та залізничним транспортом).
До складу річкового транспорту належать:
- підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів
і вантажів;
- порти і пристані;
- судна;
- суднобудівельно-судноремонтиі заводи;
- ремонтно-експлуатаційні бази;
- підприємства шляхового господарства;
- підприємства зв'язку;
- промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства;
- прректно-конструкторські організації;
- інші підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, що
забезпечують роботу річкового транспорту.
До міжнародних річкових перевезень належать перевезення, які здійснюють
судноплавними ріками на території двох і більше держав.
Проте останнім часом, наприклад в Європі, річковий транспорт перебуває в
кризовому стані. Спад темпів розвитку економіки призводить до зниження
обсягів перевезень річковим транспортом, що завдає збитків річковому флоту ЄС.
До міжнародних річкових перевезень належать перевезення судноплавними
ріками, що знаходяться на території двох і більше держав. У зв'язку з цим на
особливу увагу заслуговує нова система класифікації внутрішніх водних шляхів
Європи. У листопаді 1992 р. основна робоча група Комітету внутрішнього
транспорту Європейської економічної комісії при ООН ухвалила резолюцію, на
підставі якої введено нову систему класифікації внутрішніх водних шляхів.
Система ґрунтується на стандартних параметрах суден, які рухаються одночасно.
Вона замінила діючу з початку 60-х років систему, основану на
вантажопідйомності суден.
Будапештська конвенція про договір перевезення вантажів внутрішніми
водними шляхами, 22 червня 2001 р., застосовується до будь-якого договору
перевезення вантажів, у відповідності з яким порт навантаження або місце
приймання вантажу та порт розвантаження або порт здачі вантажу розташовані
на території двох різних країн, хоча одна з яких є учасницею Конвенції. Остання,
насамперед, врегульовує права та обов’язки сторін договору: перевізника та
відправника вантажу, та порядок розірвання договору. Як і більшість інших
міжнародних актів, що просвічено міжнародному перевезенню пасажирів та
вантажів, дана Конвенція передбачає можливість здійснення такого перевезення
фактичним перевізником. Відповідно до її положень, за умови здійснення
міжнародного перевезення вантажів внутрішніми водними шляхами, перевізник
залишається відповідальним за все перевезення у відповідності з положеннями
даної Конвенції. У тих випадках і у тій мірі, у якій перевізник та фактичний
перевізник несуть відповідальність, їх відповідальність є солідарною.
За Конвенцією "договір перевезення" - це "будь який договір, незалежно від
його кваліфікації, згідно з яким перевізник за сплату фрахту зобов'язується
перевезти вантаж внутрішніми водними шляхами". Конвенція розрізняє
перевізника і фактичного перевізника. Перевізник - будь-яка особа, яка або від
імені якої було укладено договір перевезення з вантажовідправником. Фактичний
перевізник - будь-яка особа, що не є службовцем чи агентом перевізника, якій
ним доручено здійснити повністю або частину перевезення. Всі положення
Конвенції стосовно вантажовідправника поширюються і на перевізника, а
положення щодо перевізника застосовуються до фактичного перевізника
Конвенція встановлює максимальну межу відповідальності.
Відповідальність перевізника обмежується 666,67 розрахунковими одиницями за
кожне вантажне місце або іншу одиницю відвантаження (одиниця "спеціальних
прав запозичення" за визначенням МВФ) або двома розрахунковими одиницями
за кожний кілограм вказаної у транспортному документі ваги втраченого або
пошкодженого вантажу, залежно від того, яка сума більша. Якщо вантажним
місцем є контейнер, і у документі не вказано кількість цих місць або одиниць
відвантаження, упакованих у контейнері, то сума 666,67 замінюється на 1500
розрахункових одиниць за контейнер, що не має вантажу, і додатково на суму 25
000 розрахункових одиниць за вантаж, що міститься в контейнері. У п.2 ст.20
зазначено, що засоби для транспортування, якщо вони не є власністю перевізника
або не надані ним, у разі їх пошкодження розглядаються як окрема одиниця
відвантаження.

65. Міжнародні змішані перевезення. Конвенція ООН про

міжнародні змішані перевезення вантажів від 1980.
Міжнародні змішані (комбіновані) перевезення передбачають перевезення
вантажів , як мінімум, двома різними видами транспорту на підставі договору
змішаного перевезення з пункту в одній країні, де вантажі надходять у відання
оператора змішаного перевезення, до обумовленого місця доставки в іншій країні.
Головним організатором змішаного перевезення є оператор, який виконує
функції експедитора та перевізника. Під час змішаного перевезення зв’язку між
вантажовласником і перевізником не виникає, тому що перевізника заміняє
оператор.
Цей вид перевезень регулюється Конвенцією ООН про міжнародні змішані
перевезення вантажів від 24.05.1980 р. Згідно з конвенцією, якщо укладений
договір змішаного перевезення і він підпадає під дію цієї Конвенції, то її
положення мають обов’язкову силу для учасників.
Конвенція визначає такі правові терміни:
«Оператор змішаного перевезення» – будь-яка особа, яка від власного імені
або від її імені іншої діючої особи укладає договір змішаного перевезення,
виконує функцію сторони договору та приймає на себе відповідальність за
виконання договору;
 «Договір змішаного перевезення» – це договір, на підставі якого оператор
змішаного перевезення за сплату провізних платежів зобов’язується здійснити
або забезпечити здійснення міжнародного перевезення;
«Документ змішаного перевезення» – це документ, який засвідчує договір
змішаного перевезення, прийняття вантажу оператором змішаного перевезення
до свого відання, а також його зобов’язання доставити вантаж у відповідності до
умов договору;
«Вантаж» містить будь-який контейнер, піддон чи аналогічний пристрій
для транспортування або упакування, якщо вони надані вантажовідправником.
Конвенція не обмежує права кожної держави регулювати та контролювати
на національному рівні операції зі змішаного перевезенні та операторів
змішаного перевезення.
Згідно з Конвенцією наступні відомості містяться в документі змішаного
перевезення: загальний характер вантажу, основні марки, які необхідні для
ідентифікації вантажу; зовнішній стан вантажу; назва та місцезнаходження
основного комерційного підприємства оператора змішаного перевезення; назва
вантажовідправника й вантажоодержувача; місце та дату прийняття операторами
вантажу до свого відання; місце та дату видачі документа змішаного перевезення.
Конвенція 1980 р. встановлює межі відповідальності оператора за втрату
або пошкодження вантажу.
Позовна давність у міжнародних перевезень становить два роки.

66. Види позадоговірних зобов’язань, ускладнених іноземним

елементом, та колізійні підходи до їх регулювання. Сфера дії права,
що підлягає застосуванню до зобов’язань, які виникли внаслідок
завдання шкоди.
За законодавством України (підрозділ 2 розділу ІІІ ЦК України), до
позадоговірних зобов’язань відносяться:
 зобов’язання із завдання шкоди;
 публічна обіцянка винагороди;
 вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;
 рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або
юридичної особи.
Закон України «Про міжнародне приватне право» у ст. 48 визначає, що до
зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49
- 51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія. Отже
будь-яке не договірне зобов’язання з іноземним елементом підлягає регулюванню
за законодавством тієї країни де воно виникло.
Однак у міжнародному приватному праві, говорячи про позадоговірні
зобов’язання, основну увагу приділяють саме питанням деліктної
відповідальності.
Підставою виникнення деліктних зобов’язань є правопорушення, або делікт
(від латинського delictum – провина, проступок). Серед правопорушень що
породжують зобов’язання, частіше всього фігурує завдання шкоди. За одним із
визначень: делікт – це незаконна дія, яка завдає шкоди іншій особі, на підставі
чого виникає зобов’язання у особи яка завдала шкоду, відшкодувати її. Звичайно,
що завдання шкоди можливе і в результаті невиконання зобов’язань однією із
сторін за договором, проте такі відносини будуть регулюватись нормами
договірної відповідальності. Інститут деліктної відповідальності направлений на
врегулювання відносин між особами, які не пов’язані договірними відносинами
та передбачає за певних умов відшкодування особою, що заподіяла шкоду,
потерпілому.
За допомогою колізійних норм, які визначають право, що підлягає
застосуванню до зобов’язань із заподіяння шкоди, формується статут деліктного
зобов’язання.
Статут деліктного зобов’язання - це сукупність матеріально-правових
норм, які регулюють це зобов’язання на підставі відсилання колізійної норми.
Слід зазначити, що коло питань підпорядкованих статуту деліктного
зобов’язання, а також межі підпорядкування їх статуту визначаються правовими
системами різних країн неоднаково.
Для визначення статуту деліктного зобов’язання застосовують наступні
прив’язки:
 закон місця заподіяння шкоди;
 закон країни суду;
 закон прапора;
 закон місця реєстрації транспортного засобу;
 особистий закон;
 закон обраний сторонами (стороною) деліктного зобов’язання.
Загальним, та таким, що історично склався, є принцип за яким зобов’язання
із заподіяння шкоди повинні розглядатися за правом тієї країни де відбувся акт
(подія) заподіяння шкоди. Тобто, це закон місця заподіяння шкоди (скоєння
делікту) - lex loci delicti commissii. Частина 1 ст. 49 Закону України «Про
міжнародне приватне право» визначає, що права та обов'язки за зобов'язаннями,
що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій
мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про
відшкодування шкоди.
Принцип lex loci delicti commissii був і залишається основним на протязі
сторіч. Він застосовується для визначення відповідальності за заподіяння шкоди,
якщо ця шкода виникла в результаті будь-яких протиправних дій що мають
міжнародний характер. Вчені називають цей принцип універсально-сприйнятим
принципом в результаті підтвердження на практиці його переваг.
Проте, в результаті ускладнення суспільних відносин у міжнародній сфері,
виник більш тісний зв'язок зобов’язань, які виникають з договорів, не договірних
зобов’язань, деліктів. У Зв’язку з цим, в даний час принцип lex loci delicti
commissii неможна вважати єдиним можливим та прийнятним при розгляді різних
ситуацій заподіяння шкоди в міжнародних приватноправових відносинах. Вчені
юристи навіть говорять про «розвінчування» принципу lex loci delicti commissii.
Відповідним результатом стало те, що в сфері санкцій за завдання шкоди, яка
викликана неправомірними діями, стало неможливим розглядати делікти
виключно на конструкції loci delicti (місце делікту).
 Українське законодавство у галузі міжнародного приватного права є досить
молодим і воно ввібрало в себе всі нові тенденції, які розвивались на протязі
довгого часу як на американському континенті та в Європі. Так ч. 2 ст. 49 Закону
України «Про міжнародне приватне право» визначається, що Права та обов'язки
за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо
сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі,
визначаються правом цієї держави. Це ж положення закріплено і в ст. 42
Конвенції країн СНД 1993 р. «Про правову допомогу та правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах»: «Якщо заподіював шкоди та
потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується
законодавство цієї Договірної Сторони».
Тобто, як ми бачимо, у Конвенції 1993 р. за основу взято принцип
громадянства осіб, які приймають участь у деліктних відносинах, а в Законі
України «Про міжнародне приватне право» закон місця проживання для фізичних
осіб (доміциль), або місцезнаходження для юридичних осіб.
Іншим ключовим питанням при визначенні права, яке підлягає
застосуванню в деліктних відносинах є принцип автономії волі (lex voluntatis).
Тобто, чи можуть сторони деліктних відносин самостійно обирати право, яким
вони будуть керуватися. Українське законодавство дещо позитивно ставиться до
автономії волі в деліктних відносинах. Так у ч. 3 ст. 49 Закону України «Про
міжнародне приватне право» зазначається: «Сторони зобов'язання, що виникло
внаслідок завдання шкоди, у будь-який час після його виникнення можуть обрати
право держави суду». Тобто ми бачимо, що в даному випадку можна говорити
про обмежену автономію волі, оскільки сторони деліктного зобов’язання можуть
обрати тільки закон суду (lex fori). До того ж такий вибір права за принципом lex
fori можливо здійснити тільки після виникнення зобов’язання внаслідок завдання
шкоди. Це обумовлено самою природою позадоговірних зобов’язань, як правило
сторони до настання шкоди не мають будь-яких зв’язків і тим більше не можуть
знати де, коли і як між ними виникнуть деліктні відносини.
В сучасних умовах, певні аспекти відносин з заподіяння шкоди все більше
підлягають регулюванню за допомогою положень двосторонніх та
багатосторонніх договорів, які укладаються між державами. Така практика
отримала в наш час особливий розвиток у взаємовідносинах між країнами СНД.
Основні особливості регламентації деліктних відносин, які забезпечуються за
допомогою міжнародно-правових документів багатостороннього характеру,
можуть бути проілюстровані положеннями Мінської конвенції про правову
дорогу і правові відносини по цивільним, сімейним та кримінальним справам
1993 р. країн СНД, а також угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі
здійсненням господарської діяльності 1992 р., яке було укладено у Києві.
Провідним колізійним принципом, закріпленим у цих угодах (ст.. 42
Мінської конвенції, п. «ж» ст. 11 Київської угоди) є принцип lex loci delicti
commissii. Обмеженням цього принципу служило право, що застосовується до
договірних зобов’язань, якщо завдання шкоди пов’язано з договором або іншими
правомірними діями. Певну регламентацію отримують колізійні питання
зобов’язань з відшкодування шкоди у договорах про правову допомогу укладені
як колишнім СРСР так і Україною з деякими державами.
 67. Право, що застсосовується до відшкодування шкоди, завданої
внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг.
Право, що застосовується до відшкодування шкоди, завданої внаслідок
недоліків товарів, робіт (послуг)
1. До вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого
застосовується:
1) право держави, у якій знаходиться місце проживання, місцезнаходження
або основне місце діяльності потерпілого;
2) право держави, у якій знаходиться місце проживання або
місцезнаходження виготовлювача товару або виконавця роботи (послуги);
3) право держави, в якій потерпілий придбав товар або в якій для нього була
виконана робота (надана послуга).

68. Роль міжнародних угод у колізійно-правовому регулюванні

зобов’язань із завдання шкоди.
На даний момент в області міжнародно-правового регулювання
позадоговірних відносин відсутнє будь-яке єдине універсальне угоду. Однак
існують окремі міждержавні договори з питань відшкодування шкоди.
Спроба уніфікувати питання деліктних зобов’язань була зроблена в 70-і
роки. Так, проект Конвенції про право, що застосовується до договірних
зобов’язань, включав в себе положення про позадоговірну відповідальність.
Проект передбачав у якості основної прив’язки закон місця, де виникли
обставини, які були підставою для позову, проте обумовлював положення, що
повинно застосовуватися інше право при відсутності істотного зв’язку між
становищем, що склалося внаслідок правопорушення, і державою, в якої настала
шкода, або при наявності істотного зв’язку з іншою державою, право якої буде
застосовуватися. Однак при прийнятті Конвенції з предмета її регулювання були
виключені питання позадоговірних відносин, тому що було прийняте рішення про
поділ договірної та позадоговірної відповідальності та включення їх у різні
конвенції.
Тільки 22 липня 2003 р. Комісія Співтовариства представила остаточний
проект регламенту «Про право, що застосовується до позадоговірних відносин»
(«Рим II»), покликаний заповнити існуючу прогалину в єдиному європейському
регулювання в цій сфері Регламент покликаний регулювати в основному
деліктні та квазіделіктние зобов’язання, ускладнені іноземним елементом
Відповідно до загального правила Регламенту правом, яке застосовується до
позадоговірних зобов’язань, що виникають з делікту, є право місця настання
шкоди незалежно від держави, де мало місце шкідлива дія, а також незалежно від
держави, де виявилися обставини, що є другорядними по відношенню до
основного заподіяння шкоди. Таким чином, основною прив’язкою Регламенту
виступає lex loci injuriae (прив’язка до місця настання наслідків)
Правом, яке застосовується до деліктних зобов’язань, які виникають у
результаті заподіяння шкоди товаром або послугою, є право країни постійного
перебування потерпілого, у разі, якщо в цій країні винний також має постійне
місце перебування або був придбаний товар чи надана послуга. У всіх інших
випадках застосуванню підлягає право країни здійснення протиправного діяння.
Зобов’язання, що виникли в результаті заподіяння шкоди навколишньому
середовищу, регулюються правом країни, де настали або можуть настати
шкідливі наслідки.
Незважаючи на відсутність в області позадоговірних відносин єдиного
універсального акту, певні досягнення в сфері уніфікації колізійних норм з
питань деліктних зобов’язань, виражених в чинних міжнародних договорах,
існують уніфіковані колізійні норми щодо окремих видів деліктної
відповідальності. Наприклад, Конвенція про право, яке застосовується до
дорожньо-транспортних пригод (Гаага, 4 травня 1971 р.), Конвенція про право,
яке застосовується до відповідальності виробника (Гаага, 1973 р.).
Багатосторонні міжнародні договори з питань цивільної відповідальності
за окремими видами правопорушень, скоєних, як правило, джерелами підвищеної
небезпеки, регулюють деліктні відносини переважно не колізійним, а прямим
методом, включаючи уніфіковані матеріально-правові норми. Для такого роду
міжнародних договорів характерні введення інституту об’єктивної
відповідальності для заподіювача шкоди, обмеження обсягу відшкодування за
заподіяну шкоду, обов’язкове страхування деяких видів відповідальності. Серед
таких договорів — Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за
шкоду від забруднення моря нафтою 1969 р. з Протоколом 1976 р. і до
Протоколу 1992 р.; Міжнародна конвенція про створення Міжнародного фонду
для компенсації збитків від забруднення нафтою 1971 р.; Міжнародна конвенція
щодо втручання у відкритому морі у разі аварій, що призводять до забруднення
нафтою 1969 р. З вступу в силу цих конвенцій почав діяти в повному обсязі
уніфікований режим відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням нафтою з
суден.

69. Представництво, довіреність та позовна давність у

міжнародному приватному праві.
У зв’язку з розширенням експортно-імпортних відносин за участю
українських осіб як юридичних, так і фізичних, інтенсивною інтеграцією України
у світову спільноту, в тому числі її вступом у Світову організацію торгівлі,
особливе значення набуває інститут представництва. Завжди важливим аспектом
залишається вірна кваліфікація набуття та реалізації цивільних прав, виконання
обов’язків. Це зумовлює необхідність з’ясувати низку питань теорії
представництва і повноваження, зокрема, кваліфікації представництва,
довіреності, що розглядаються в контексті представництва у комерційних
відносинах, яка в свою чергу є окремим випадком представництва в цілому.

За своєю сутністю представництво – це реалізація правосуб’єктності під час

правочинів та інших юридичних дій, що здійснює представник в межах наданих
йому повноважень, з яких, як з юридичних фактів, випливають правовідносини за
участю того, кого представляють, і третіх осіб. В свою чергу представник
залишається за межами відносин, породжених його діями, не набуває ніяких прав
і не несе ніяких обов’язків. Таким чином дії представника породжують юридичні
наслідки для того, кого представляють, однак не для самого представника.
В міжнародних приватноправових відносинах виділяються такі загальні
види представництва, як законне представництво й представництво, що виникає в
силу спеціального уповноваження особи. Останній вид представництва
традиційно для вітчизняного законодавства має назву просто “представництво”
або “уповноважене представництво”, тоді коли, наприклад, італійський закон
“Реформа італійської системи міжнародного приватного права” 1995 року
класифікує представництво як таке, що виникло на підставі припису закону, і
“добровільне представництво”.
У свою чергу добровільне представництво може використовуватись у виді
представництва за довіреністю, комерційного представництва та інших. Зокрема
комерційне представництво заслуговує на особливу увагу, оскільки його
регулювання є досить новим для українського права (ст. 243 ЦК), а застосування
у приватноправових відносинах з іноземним елементом навпаки досить
поширеним і суперечливим. Для галузі комерційного представництва
характерною є різноманітність класифікації його відносин, що надані різними
правовими системами. З урахуванням цього, вибір права підпорядкування у
кожному конкретному випадку комерційного представництва може не тільки
вплинути на зміст такого представництва, але й сприятиме позбавленню в
подальшому недійсності певних положень договору. Зокрема слід визначити,
право якої держави може бути застосовано до конкретного правочину, чи може
бути застосована автономія волі (принцип, що знайшов своє відображення у ст.
31 Закону України “Про міжнародне приватне право”), чи припустимі обрані
види договорів. Наприклад, законодавство деяких країн забороняє діяльність
представників, що не є їх громадянами або юридичними особами.
Певним чином ускладнює ситуацію відсутність колізійних норм, що
регулюють інститут представництва в цілому. Окремі питання цього інституту
можуть бути вирішені в межах норм, регулюючих порядок видачі, строки дії
довіреності, що визначені у ст.34 Закону України “Про міжнародне приватне
право”.
Колізійні питання довіреності.
Колізійною нормою українського права щодо безпосереднього
врегулювання питання довіреності є ст. 34 закону “Про міжнародне приватне
право”, згідно з якою порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки
припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.
Відповідно до ст.31 зазначеного закону форма правочину має відповідати
вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо
дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину
знаходяться в різних державах, - місця проживання сторони, яка зробила
пропозицію, якщо інше не встановлено договором. В свою чергу зміст правочину
згідно із ст. 32 може регулюватися правом, яке обрано сторонами. У разі
відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має
найбільш тісний зв’язок із правочином.
Колізійні та матеріально-правові і норми щодо позовної давності.
Відносно визначення позовної давності для учасників міжнародного
комерційного обігу підлягає вирішенню традиційне для всіх правовідносин за
участю іноземного елемента питання – «право якої держави застосовується в
тому чи іншому випадку?»
Отже, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до
суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Колізійні норми щодо
врегулювання питань позовної давності містить Закон України «Про міжнародне
приватне право», згідно із ст. 35 якого позовна давність визначається правом, яке
застосовується для визначення прав та обов’язків учасників відповідних відносин.
Відповідно до тієї ж статті вимоги, на які позовна давність не поширюється,
визначаються правом України, якщо хоча б один з учасників відповідних
відносин є громадянином України або її юридичною особою.
Виходячи з того, що норми українського права з питань позовної давності є
матеріально-правовими, їх застосування можливо як у випадках, коли право
України обрано сторонами у якості права правочину, так і у випадках, коли
відсутня угода сторін і його застосування визнається в силу колізійної норми.
Ускладнення виникають при застосуванні норм іноземного права, це
пов’язано із тим, що законодавство різних країн містить норми, в яких не
співпадають ні тривалість строків позовної давності, ні порядок їх обчислення. До
того ж в країнах континентальної системи права позовна давність кваліфікується
як інститут матеріального права, коли законодавство англо-американської
правової системи відносить його до процесуального права. Також до значної
невизначеності у правовому регулюванні призводить розрізненість та недостатня
кількість джерел інформації про норми іноземного законодавства щодо
тривалості строків позовної давності. оків.
Окрім того, як і в Україні, законодавство багатьох країн визначає як
загальні, так і спеціальні строки позовної давності за позовами окремих категорій.
Зазначені строки можуть бути скороченими або більш тривалими.

70. Колізійне регулювання міжнародних трудових відносин

Закон України «Про міжнародне приватне право» називає таку основну
колізійну прив’язку – право держави, де виконується робота. (ст.52).
Звичайно, в законодавстві інших країн закріплені не тільки такі але і
відмінні правила. А тому в сфері трудових відносин склались такі основні
колізійні принципи:
1) Закон країни праці (lex loci laboris) – це основний принцип законодавства
про міжнародне приватне право Австрії, Угорщини, Іспанії, Швейцарії, Бразилії
та ін. У відповідності до цього принципу до іноземців застосовується закон
країни праці. Цей принцип визначається по-різному. В одних випадках – закон
країни місця знаходження підприємства, де працює особа.
2) Вільний вибір права (автономія волі – lex voluntatis). Ряд країн
дозволяють сторонам трудової угоди обирати закон для її врегулювання .
3) Закон місця знаходження працедавця. Цей колізійний принцип
застосовується в тих випадках, коли виконання трудових функцій проводиться на
території декількох держав і тоді застосовується закон місця знаходження, місця
проживання або місця комерційної діяльності працедавця.
 4) Закон прапора судна (lex flagi). Трудові відносини працівника, який
виконує службові обов’язки на водному або повітряному транспорті,
регламентуються законом країни, де зареєстрований транспортний засіб.
5) Особистий закон роботодавця – фізичної або юридичної особи (lex
personalis / lex societalis). Застосовується принцип тоді, коли відряджений
працівник виконує свої трудові функції за кордоном або коли місце роботи
практично неможливо встановити. Деколи у випадку відрядження працівника в
іншу країну для виконання тих або інших трудових завдань застосовується
принцип закон країни установи, яка відрядила працівника (lex loci delegationis).
6. Закон країни укладення угоди про найом (lex loci contractus) . Деякі
країни у своєму законодавстві визначають, що до трудових відносин, які укладені
в цих країнах застосовується місцеве право (Англія, США).

71. Міжнародно-правове регулювання праці. Роль Конвенцій

міжнародної організації праці (МОП).
Основне значення у правовому регулювання праці іноземців належить
Загальній декларації прав людини 1948 р., яка визнає за кожною людиною право
на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці та
на захист від безробіття (ст. 23). Крім того, міжнародно-правове регулювання
праці здійснюється Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні
права 1966 р.
Під егідою ООН була прийнята та схвалена Конвенція про захист прав
працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 р. Конвенція передбачає
утворення міжнародного Комітету із захисту прав працівників-мігрантів і членів
їхніх сімей.
Найбільшу кількість нормативних актів, що регулюють умови праці та
життя працюючих, розроблені під егідою спеціалізованої установи ООН –
Міжнародної Організації Праці, що створена в 1919 р. відповідно до
Версальського мирного договору. Сьогодні членами МОП є 174 держави.
Відповідно до Статуту МОП від 28.06.1919 її членом може бути кожна держава,
що є членом ООН.
МОП вирішує широке коло соціально-трудових проблем зокрема проблему
зайнятості, захисту трудових мігрантів, усунення прогалин, та ін. Норми МОП є
вираженням світового прогресивного досвіду в галузі праці. МОП, як міжурядова
організація, є тристоронньою: до неї належать уряди, представники підприємців і
працівників. Її документи є наслідком детального обговорення належних питань
на щорічних сесіях Міжнародних Конференцій Праці (МКП), на яких присутні по
чотири делегати від кожної країни – два від уряду, один від підприємців та один
від працівників (профспілок). Ці делегати мають однакові права, виступають і
голосують окремо.
Конвенції і рекомендації, прийняті Міжнародною конференцією праці
мають загальний характер, це означає, що вони застосовуються до всіх
працівників, незалежно від громадянства. Серед них такі: «Про
припиненнятрудових відносин» 1982 р.55, «Про оплачувані відпустки» 1970 р.56,
«Про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства в сфері
соціального забезпечення» 1962 р.57.

72. Працевлаштування іноземців в Україні.

На території України діє законодавство, яке загалом прирівнює трудові
права іноземців до прав громадян України. Регулювання праці іноземців
здійснюється насамперед конституцією України, а також КЗпП України, де в ст. 8
закріплена норма стосовно того, що трудові відносини громадян України, які
працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян
регулюються законодавством держави, в якій здійснюється працевлаштування
(наймання) працівника, і міжнародними договорами України. Ст. 81 Кодексу
законів про працю України визначено співвідношення міжнародних договорів
про працю і законодавства України, а саме якщо міжнародним договором або
міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж
правила законодавства України щодо праці, то застосовуються правила
міжнародного договору або міжнародної угоди. Такими міжнародними
договорами є конвенції МОП. Це зазначено у Законі України «Про міжнародні
договори України». Включаючи в наше законодавство норми міжнародного
трудового права (конвенції і рекомендації МОП), необхідно забезпечити їхнє
виконання.
Іноземні громадяни, вступаючи в трудові відносини на території України,
поділяються на низку категорій, в кожній з яких правовий режим у сфері праці
має свої особливості. За різними критеріями можуть бути виділені такі основні
категорії іноземних громадян:
1) за критерієм терміну перебування на території України:
 іноземні громадяни, що постійно проживають на території;
 іноземні громадяни, що тимчасово проживають на території;
 іноземні громадяни, які тимчасово перебувають на території, зокрема
іноземна робоча сила, що залучається на певний час із інших держав.
2) за підставами в’їзду в Україну:
 працівники-мігранти;
 біженці;
 особи, що прибувають з метою навчання.
3) за видами організацій і підприємств, з якими іноземні громадяни
перебувають у трудових відносинах:
 ті, хто працюють в українських організаціях;
 ті, хто задіяні на підприємствах і в організаціях з іноземними
інвестиціями, зокрема з пайовою участю іноземних інвестицій, що повністю
належать іноземним інвесторам, у філіях іноземних юридичних осіб;
 ті, хто працюють на підприємствах і в організаціях, розташованих у
вільних економічних зонах (ВЕЗ);
 ті, які відряджаються на певний час іноземними юридичними особами
до України для виконання певних робіт;
 працівники дипломатичних представництв іноземних держав в Україні.
Ця класифікація, безумовно, не є вичерпною, проте дає змогу зрозуміти
різноманіття категорій іноземців
 Ст. 26 Конституції України визначає, що іноземці та особи без
громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються
тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і
громадяни України – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України. Зазначений принцип щодо здійснення прав,
свобод і обов’язків іноземцями закріплено також у Законі України «Про правовий
статус іноземців». Іноземці можуть реалізувати ці права й обов’язки так само, як і
громадяни України.
Закон України «Про міжнародне приватне право» вказує на особливості
регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють
в Україні (ст. 54). Зокрема, визначено два випадки, коли трудові відносини
іноземців та осіб без громадянства, не регулюються правом України:
а) іноземці та особи без громадянства працюють у складі дипломатичних
представництв іноземних держав або представництв міжнародних організацій в
Україні;
б) іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з
іноземними роботодавцями а (фізичними чи юридичними особамиє0 трудові
договори щодо виконання роботи в Україні. Названі вище положення можна
змінити за допомогою міжнародних договорів.
Національний режим стосовно цивільної правоздатності іноземців має
беззаперечний характер. Це означає, що цей режим надається іноземцям у
кожному із зазначених випадків без вимоги взаємності, незалежно від того, чи
надаються такі самі права громадянам країни на батьківщині іноземців.

73. Трудові права українців за кордоном.

Кількість українських громадян, які постійно працюють за межами
України, безупинно зростає. Дискримінацію громадян України, що працюють
за кордоном, є доведеним фактом, і тому держава здійснює заходи щодо
покращення захисту своїх заробітчан.
Громадяни України мають право на укладання трудових контрактів із
іноземними наймачами, що перебувають за кордоном, для виконання роботи на
території України. Це право спричинено економічною волею індивіда, що лежить
в основі демократії, правової держави, справжнього цивільного суспільства. Це
важливе положення, як частина економічної незалежності індивіда означає
свободу продажу громадянином за своїм розсудом своєї робочої сили як товару.
Але у більшості випадків наші громадяни працюють в іноземних наймачів
за кордоном за трудовим договором. Під час влаштування на роботу трудові
відносини виникають і регулюються трудовим законодавством відповідної
іноземної держави.
Значна кількість громадян України працює за кордоном офіційно, а
кількість осіб, що працює нелегально в декілька разів більша. Нелегальній
міграції сприяє комерційна діяльність різноманітних посередницьких організацій,
що з’явилися нещодавно і які займаються питаннями працевлаштування наших
громадян за кордоном.
За Конституцією України, кожен має право на працю, що передбачає
можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку
вільно погоджується (ст. 43). Для реалізації цього принципу громадяни України
мають право, зокрема, укладати трудові договори з іноземними наймачами
як на території України, так і за кордоном. У ст. 8 КЗпП України закріплена
норма стосовно того, що трудові відносини громадян України, які працюють за її
межами, а також трудові відносини іноземних громадян регулюються
законодавством держави, у якій здійснюється працевлаштування (наймання)
працівника, і міжнародними договорами України. Крім того, ст. 53 Закону
України «Про міжнародне приватне право» передбачає два випадки, коли праця
громадян України за кордоном буде регулюватись правом України:
а) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах
України;
б) громадяни України уклали з роботодавцями – фізичними або
юридичними особами України трудові договори щодо виконання роботи за
кордоном, зокрема в їхніх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить
законодавству держави, на території якої виконується робота.
Отже, для українських громадян, які працюють за кордоном з іноземним
наймачем вітчизняне колізійне право встановлює прив'язку до права країни
працевлаштування. Додатково питання трудової міграції можуть бути
врегульовані двохсторонніми угодами.

74. Особливості правового регулювання шлюбно-сімейних

відносин у праві різних держав.
Сфера шлюбно-сімейних відносин у цьому сенсі є унікальною, оскільки ні
процес уніфікації, ні існування міжнародних звичаїв не можуть нівелювати ту
специфіку в регулюванні, що зумовлюється національними нормами. На
регулювання шлюбно-сімейних відносин дуже сильний вплив справляють
історичні традиції, релігійні настанови, місцеві звичаї, соціально-економічні та
побутові особливості тощо, що й породжує специфічну регламентацію даних
відносин. Відмінним у різних державах є і співвідношення норм різного
характеру. Так, однакова за змістом норма у різних спільнот може бути
закріплена як норма етична, релігійна чи правова, окрім того, різні нормативні
фактори набувають різного значення у різних культурах (наприклад, у
мусульманських державах переважним є вплив релігійних норм, в інших (Японія,
Китай) – етично-світоглядних традиційних норм, у європейських державах –
правових норм).
До шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві належить
вирішення колізій щодо: укладання та розірвання «шлюбу з іноземним
елементом», тобто шлюбу між особами різної державної приналежності або
здійснення вказаних дій за кордоном; регулювання відносин подружжя у шлюбах
з іноземним елементом; «міжнародне усиновлення», тобто усиновлення дитини
особами з іншою державною приналежністю; аліментні зобов’язання батьків і
дітей та ін. У сучасних умовах у сфері правового регулювання сімейних відносин
також набуває гостроти проблема регулювання так званих «нових» відносин,
пов’язаних з науковими досягненнями та змінами ціннісних орієнтирів у деяких
суспільствах (наприклад, відносини щодо «цивільних» шлюбів, одностатевих
шлюбів, сурогатного материнства тощо).
Підставою виникнення колізій у галузі шлюбно-сімейних відносин є
застосування у різних державах різного правового регулювання до однакових
фактичних обставин. Правова система кожної держави закріплює такий інститут
сімейного права, як укладання шлюбу. При цьому національне законодавство
звичайно містить як власне поняття шлюбу (шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-
партнерство)309, так і власні вимоги щодо його дійсності. Дані вимоги можна
поділити на окремі групи:
1. Вимоги до осіб, які укладають шлюб (шлюбний вік, стать, наявність й
ступінь споріднення, добровільна згода на шлюб сторін, їх батьків чи інших осіб,
відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, стан здоров’я та ін.). Такі вимоги
ще називають матеріальними. Недотримання матеріальних вимог тягне за собою
визнання шлюбу недійсним. Разом із тим наявність у кожній державі власних
матеріальних вимог до осіб, які укладають шлюб, сприяє виникненню
«кульгаючих відносин» - таких відносин, які отримали неоднакову оцінку у праві
різних держав, тобто в одній державі визнаються юридично дійсними, а в іншій –
вважаються нікчемними і не породжують жодних правових наслідків.
У законодавстві різних держав містяться великі розбіжності щодо
шлюбного віку осіб, які укладають шлюб. Наприклад, за законодавством Франції
шлюбний вік для чоловіків становить 18 років, жінок – 15 років, в Японії –
відповідно 18 і 16, в Іспанії – 14 років і 12, у США в різних штатах шлюбний вік
може коливатись від 15 до 21 для чоловіків і від 14 до 18 для жінок. У деяких
державах взагалі не встановлено вікового цензу для осіб, які укладають шлюб:
зокрема, шлюбний вік не передбачено законодавством Ємену.
Взаємна згода сторін на укладання шлюбу є обов’язковою у більшості
європейських держав (Франція, Англія) та США, проте у мусульманських
державах така умова укладання шлюбу не передбачена. Відповідно до сімейного
законодавства Ємену, Ірану, Пакистану від імені нареченої шлюбний договір
укладає її батько або опікун, який може видати заміж неповнолітню дівчину без її
згоди.
Одношлюбність – обов’язкова умова укладання шлюбу в Україні, США,
країнах Європи та Латинської Америки. У мусульманських країнах шлюби
залишаються полігамними (чоловік може мати до чотирьох дружин). Звичаєве
право окремих африканських племен взагалі не містить обмежень полігамії щодо
кількості жінок або чоловіків.
Відсутність між сторонами прямого споріднення чи відносин свояцтва є
обов’язковою умовою укладання шлюбу за законодавством більшості держав.
Забороняються також шлюби між двоюрідними братами і сестрами,
племінниками і тітками (дядьками) та між усиновителями та усиновленими ними
дітьми. У деяких державах шлюб припиняє відносини з усиновлення (Німеччина,
Франція), а у деяких державах (Україна) такий шлюб можливий при скасуванні
усиновлення.
У сімейному законодавстві різних держав можуть міститися й інші
матеріальні вимоги до осіб, які укладають шлюб: задовільний стан здоров’я (у
деяких державах необхідним є проходження спеціального медичного огляду до
укладання шлюбу (Іспанія)); відсутність тимчасової заборони на укладання
шлюбу – «жалобний строк» після смерті чоловіка або строк «після розлучення»
встановлюється для жінок з метою уникнення можливих спорів про батьківство
(300 днів у Франції, Швейцарії, 302 дні у Німеччині); інші заборони (у
мусульманських країнах заборона шлюбів з іновірцями (Ірак), обітниця ченця
тощо).
2. Вимоги до процедури укладання шлюбу - формальні вимоги -також є
досить різними за законодавством різних держав: а) визнається лише цивільна
форма реєстрації шлюбу у компетентних органах держави (Україна, Росія,
Франція, Німеччина, Японія та ін.); б) дозволеною є як цивільна, так і релігійна
форма шлюбу у таких державах, як Англія, Італія, Бразилія тощо; в) лише
релігійна форма шлюбу є правомірною і породжує правові наслідки у більшості
мусульманських держав (Ірак, Іран) та Ізраїлі, Греції, Ліхтенштейні; г)
дозволяються юридично не оформлені шлюби, тобто шлюби за загальним або
звичаєвим правом, «common law marriage» (відомі у деяких штатах США, ряді
провінцій Канади). У цьому випадку достатніми є наявність добровільного
волевиявлення стати чоловіком і дружиною та існування фактичних шлюбних
відносин. Як порівняння – за правом Об’єднаних Арабських Еміратів спільне
проживання чоловіка і жінки без укладання шлюбу, і навіть поцілунок на людях
караються тюремним ув’язненням.
Різними є й підходи щодо визначення підстав розірвання шлюбу: у деяких
державах воно є можливим лише за умови винної поведінки одного із подружжя,
при чому у законодавстві цих держав, як правило, міститься вичерпний перелік
підстав розірвання шлюбу, до яких взаємна згода подружжя не відноситься
(Англія, деякі штати США); закони інших держав є більш ліберальними і
дозволяють розірвання шлюбу за різними підставами, включаючи і взаємну згоду
подружжя. Наприклад, за законодавством Швеції допускається можливість
негайного розірвання шлюбу без будь-яких додаткових умов, підстав чи доказів
розпаду шлюбу у випадку наявності взаємної згоди подружжя. Виключення
складають випадки, коли у подружжя є діти, які не досягли 16-річного віку. У
такому випадку розірвання шлюбу є можливим лише після закінчення 6-
місячного строку. Проте дана умова не застосовується, якщо подружжя жило
окремо протягом двох років.
В окремих державах обов’язковим етапом, що передує розірванню шлюбу,
чи окремою підставою такого розірвання виступає сепарація - роздільне
проживання подружжя протягом певного проміжку часу (Англія, Італія, більшість
держав Латинської Америки, деякі штати США, Франція). Так, за законодавством
Франції однією з підстав розірвання шлюбу, поряд зі взаємною згодою подружжя,
винною поведінкою одного із подружжя та ін., є окреме проживання протягом
останніх шести років.

75. Колізійне регулювання укладання шлюбу в МПП.

Укладання шлюбу на території України. Відповідно до ст. 56 Закону
України «Про міжнародне приватне право» формальні умови (форма і порядок
укладання шлюбу) в Україні між громадянином України та іноземцем або особою
без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства
визначаються правом України. Щодо матеріальних вимог, то ст. 55 цього Закону
закріплює, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які
подали заяву про укладання шлюбу. В разі укладання шлюбу в Україні
застосовуються вимоги СК України щодо підстав його недійсності.
Укладання шлюбу за кордоном. Питання про визнання таких шлюбів в
Україні залежить від державної належності осіб, які укладають шлюб. Шлюб між
громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між
громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами
України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови
додержання стосовно громадянина України вимог СК України щодо підстав
недійсності шлюбу (ч. 1 ст. 58 Закону «Про міжнародне приватне право»).
Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без громадянства,
шлюб між особами без громадянства, що укладені відповідно до права іноземної
держави, є дійсними в Україні (ч. 2 ст. 58 цього Закону), тобто такі шлюби
визнаються в Україні і за формальними, і за матеріальними умовами відповідно
до права держави місця укладання шлюбу (прив'язка lex loci celebrationis). Дана
прив'язка традиційно використовується у шлюбно-сімейних відносинах, проте
найчастіше вона регулює саме формальні умови укладання шлюбу. До
матеріальних вимог з метою запобігання виникненню «кульгаючих відносин»
застосовується кумулятивна прив'язка — права держави місця укладання шлюбу
(прив'язка lex loci celebrationis) та особистого закону кожної з осіб, які укладають
шлюб (lexpersonalis). Так, відповідно до Закону Угорщини про МПП вимоги до
шлюбу регулюються спільним особистим законом осіб, що укладають шлюб.
Якщо особисті закони цих осіб є різними, то шлюб буде дійсним лише у разі
додержання умов дійсності шлюбу за особистими законами обох сторін.
Укладання шлюбу в консульській установі або дипломатичному
представництві. Такі шлюби одержали назву «консульські шлюби». Можливість
укладання консульських шлюбів виникає тоді, якщо обидві особи мають
національну належність держави, що призначила посла чи консула.
Відповідно до ст. 57 зазначеного Закону шлюб між громадянами України,
якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в
консульській установі або дипломатичному представництві України згідно з
правом України. Такі шлюби беззаперечно визнаються в Україні.
Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або
дипломатичному представництві відповідних держав в Україні регулюється
правом держави, що акредитує. Умовою визнання таких консульських шлюбів
може бути взаємність (в Україні визнаватимуться шлюби, укладені у
консульських установах тих держав, які визнають шлюби, укладені
консульствами України у цих державах). Ці питання вирішуються, як правило,
консульськими угодами між державами. Іноді консульські конвенції містять
застереження про те, що консул має право здійснювати реєстрацію шлюбів за
правом держави, що акредитує, якщо це не суперечить законам держави
перебування, чи про те, що консул здійснює реєстрацію шлюбів, якщо він
уповноважений на це своєю державою та за умови додержання законодавства
держави перебування. Обов'язковим є повідомлення місцевих органів про
реєстрацію шлюбу консулом, якщо цього вимагають місцеві закони.
 Взагалі у сфері колізійного регулювання сімейних відносин головним і
найбільш поширеним є принцип особистого закону (lexpersonalis). Усі найбільш
важливі питання регулювання сімейних відносин вирішуються за особистим
законом учасників цих відносин, що зумовлюється тісним зв'язком сімейних
відносин, по-перше, з особистим статусом людини, обсягом її правосуб'єктності,
і, по-друге, з соціокультурною традицією'. Тому цілком виправданим є
відсилання до правової системи, до якої належать учасники сімейних відносин.
Специфіка міжнародного приватноправового регулювання полягає у необхідності
в більшості випадків встановлення спільного особистого закону подружжя. Так,
відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» (статті 60, 63)
правові наслідки шлюбу, включаючи припинення шлюбу та правові наслідки
такого припинення, визначаються спільним особистим законом подружжя, а за
його відсутності — правом держави, в якій подружжя мало останнє спільне місце
проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання
у цій державі, а за відсутності такого — правом, з яким обидва з подружжя мають
найбільш тісний зв'язок іншим чином.
Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що
застосовуватиметься до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має
спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не
збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Однак у цьому
разі автономія волі є обмеженою, оскільки існує вибір лише між особистими
законами кожного з подружжя. Вибір права, здійснений подружжям, має бути
зафіксовано у письмовій формі або явно випливати з умов шлюбного договору. В
разі укладення угоди про вибір права в Україні необхідним є і"і нотаріальне
посвідчення (ст. 62 цього Закону).
Класичним прикладом комбінованого підходу до визначення спільного
особистого закону подружжя є так звана «шкала Кегеля», яку було закріплено у
Вступному законі до Цивільного уложення Німеччини. Ця шкала передбачає
наступні прив'язки у такій послідовності: закон спільного громадянства
подружжя; у разі його відсутності — закон останнього спільного громадянства,
якщо один із подружжя зберіг його; за його відсутності — закон звичайного
спільного місця проживання подружжя на даний момент; у разі відсутності
спільного місця проживання — закон останнього спільного місця проживання,
якщо один із подружжя і зараз там проживає; за відсутності всіх цих умов —
закон держави, з якою відносини мають найбільш тісний зв'язок. Така система
забезпечує можливість для гнучкого й ефективного розв'язання колізійних
проблем з урахуванням широкого кола можливих фактичних обставин і
можливості обрання прив'язок'. Подібний підхід щодо визначення спільного
особистого закону подружжя закріплено і у Мінській конвенції СНД про правову
допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах
від 22 січня 1993 р. (ст. 30).

76. Колізійне регулювання правових наслідків шлюбу. Форма

вибору права до правових наслідків шлюбу.
ЗУ «Про МПП» Стаття 60. Правові наслідки шлюбу
 1. Правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом
подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє
спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце
проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з
подружжя мають найбільш тісний зв’язок іншим чином.
2. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право,
що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має
спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не
збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання.
3. Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений лише
правом особистого закону одного з подружжя без застосування частини
другої статті 16 цього Закону. Угода про вибір права припиняється, якщо
особистий закон подружжя стає спільним.
Вибір права, передбачений частиною другою статті 60 та статтею 61 цього
Закону, має бути здійснений у письмовій формі або явно випливати з умов
шлюбного договору. Угода сторін про вибір права, що укладена в Україні, має
бути нотаріально посвідчена.

77. Майнові відносини подружжя в міжнародному приватному

праві.
Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі відносин
власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на спеціальних умовах,
визначених наперед фактом перебування їх у шлюбі. Породження шлюбом
майнових відносин подружжя є загальновизнаним фактом. При цьому найбільш
істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які
складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються
переважно нормами сімейного законодавства окремих держав.
Правові системи різних держав містять суттєві відмінності щодо
визначення правового режиму майна подружжя. У порівняльно-правовому
аспекті можна виділити три основні види правових режимів майна подружжя; а)
режим роздільності майна («separate property»), коли майно належить кожному з
подружжя окремо. Такий режим було встановлено в Англії законом 1882 р. і
прийнято іншими державами загального права; б) режим спільності майна
(«community property»), що передбачає об'єднання майна подружжя в єдиний
майновий масив і встановлення спеціальних правил щодо його володіння,
користування та розпорядження. При цьому кожний із подружжя зберігає право
власності на дошлюбне, успадковане та подароване майно. Цей режим (як і
режим роздільності) має у правовій культурі глибокі традиції, його елементи
можна знайти у Кодексі царя Хаммурапі, праві античних Єгипту і Греції тощо.
Класичний правовий режим спільності рухомого і придбаного майна подружжя
було встановлено Французьким Цивільним кодексом 1804 p.; в) режим
відкладеної спільності («deferred community») полягає в тому, що кожний з
подружжя визнається власником належного йому майна, яким він володіє,
користується і розпоряджається самостійно. У разі ж припинення шлюбу все
майно подружжя розподіляється між ними порівну. Такий правовий режим
встановлено у Німеччині, Данії, Фінляндії, Ісландії, Норвегії і Швеції.
У Законі України «Про міжнародне приватне право» міститься спеціальна
стаття (ст. 61), яка закріплює правило визначення компетентного правопорядку
для регулювання майнових відносин подружжя, ускладнених іноземним
елементом. Відповідно до закону за відсутності вибору права подружжям майнові
наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків
шлюбу (як уже зазначалося, першочергово застосовується прив'язка до спільного
особистого закону подружжя, потім до права місця останнього спільного
проживання). Тобто законом встановлюється автономія волі стосовно
регулювання майнових відносин подружжя. Однак у даному випадку автономія
волі є обмеженою, оскільки імперативно визначаються умови (відсутність
спільного особистого закону або спільного місця проживання) і види відносин, до
яких допускається застосування принципу автономії волі (правові наслідки
шлюбу (ст. 60), майнові відносини подружжя (ст. 61), укладання шлюбного
договору (ст. 59).
Також обмеженим є коло правопорядків, з поміж-яких можливий вибір —
подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу: 1) право
особистого закону одного з подружжя, або 2) право держави, в якій один із них
має звичайне місце перебування, або 3) стосовно нерухомого майна, право
держави, в якій це майно знаходиться. Вибране право припиняє застосовуватися
або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного
місця перебування того з подружжя, до особистого закону або звичайного місця
перебування якого було прив'язане обране право. Нове право застосовується до
правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не
встановлено подружжям. Закріплення у законодавстві обмеженої автономії волі
пов'язано насамперед з намаганням запобігти обходу закону і порушенню
внаслідок цього прав і свобод одного з подружжя або третіх осіб.

78. Міжнародне усиновлення та його наслідки. Функції

консульських установ України у галузі усиновлення та опіки й
піклування.
Інститут усиновлення міцно ввійшов у життя нашого суспільства і є у
певному сенсі мірилом гуманності будь-якого суспільства і держави. Цей
інститут має багату і цікаву історію, яка бере витоки з найдавніших часів. Норми
про усиновлення було закріплено у законах Хаммурапі, праві Стародавнього
Риму тощо. Особливого інтересу набуває усиновлення дітей іноземцями. Якщо у
середині 40-х pp. XX ст. мали місце лише одиничні випадки такого усиновлення,
то на кінець 80-х pp. таке усиновлення стало у більшості держав світу звичайною
практикою. У цей період починає широко використовуватися термін «міжнародне
усиновлення», що раніше об'єднував окремі поняття «усиновлення дітей-
іноземців» і «усиновлення дітей іноземцями».
У випадку міжнародного усиновлення зачіпаються інтереси декількох осіб,
які є громадянами різних держав, або осіб, які проживають на території різних
держав. У праві цих держав можуть закріплюватись різні, навіть протилежні
погляди на усиновлення. Ці розбіжності зумовлюються насамперед різними
цілями, що поставлені перед інститутом усиновлення у цих державах.
Так, у країнах Західної Європи законодавчо закріплено, що усиновлення
можливе лише з урахуванням інтересів дітей, але у той же час воно спрямоване
на те, щоб «забезпечити бездітних осіб спадкоємцями, зробити можливим
існування фірми», внаслідок чого у деяких державах допускаються шлюби між
усиновителем та усиновленою ним дитиною, а також усиновлення повнолітніх
осіб.
Оскільки у відносинах міжнародного усиновлення бере участь іноземний
елемент, то можливими є такі випадки усиновлення: 1) в Україні іноземець
усиновлює дитину-громадянина України; 2) в Україні громадянин України
всиновлює дитину-громадянина іншої держави; 3) в Україні іноземець всиновлює
дитину-іноземця; 4) за кордоном громадянин України всиновлює дитину-
іноземця; 5) за кордоном громадянин України всиновлює дитину- громадянина
України; 6) за кордоном іноземний громадянин усиновлює дитину- громадянина
України. Як бачимо, випадків немало, у зв'язку з чим виникає питання вибору
компетентного правопорядку.
Особливістю колізійного регулювання відносин з усиновлення в Україні є
застосування кумуляції, тобто одночасного використання права різних держав.
Відповідно до ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право»
усиновлення та його скасування регулюються особистим законом дитини та
особистим законом усиновлювача. Якщо усиновлювач — подружжя, яке не має
спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові
наслідки шлюбу. При цьому здатність особи бути усиновлювачем визначається
відповідно до її особистого закону. Щодо правових наслідків усиновлення або
його припинення, то вони визначаються особистим законом усиновлювача.
Нагляд та облік дітей, усиновлених відповідно до положень цієї статті,
здійснюються відповідно до особистого закону дитини.
Процедура усиновлення в Україні регламентується постановою Кабінету
Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 905, якою затверджено Порядок
провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням
прав усиновлених дітей, і Наказом Міністерства охорони здоров'я України від
27.12.2011 № 973, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на
усиновлення хворих дітей без дотримання строків перебування на обліку в
центральному органі виконавчої влади, до повноважень якого належать питання
усиновлення та захисту прав дітей, а також до досягнення дитиною п'яти років та
ін.
Усиновлення дітей проводиться на підставі рішення суду.
Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за її
межами, здійснюється консульськими установами чи дипломатичними
представництвами України в країні проживання дитини.
Порядком провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за
додержанням прав усиновлених дітей встановлюються також права й обов'язки
кандидатів в усиновлювачі та усиновлювачів, а також здійснення нагляду за
додержанням прав усиновлених дітей.
 Щодо наслідків усиновлення, то одним з них є одержання усиновленим
громадянства усиновителів. Закон України від 18 січня 2001 р. «Про
громадянство України» серед підстав набуття громадянства України,
встановлених ст. 6, окремо передбачає таку, як усиновлення. Згідно зі ст. 11
Закону дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють
громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а
другий — особою без громадянства або іноземцем, стає громадянином України з
моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того,
проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Як бачимо, в цьому Законі
містяться односторонні імперативні норми, в ньому відсутнє будь-яке колізійне
регулювання питань, пов'язаних з громадянством дитини у випадках народження
чи усиновлення, що мали місце у змішаних шлюбах. До речі, і в Законі України
«Про міжнародне приватне право» це питання залишилося невирішеним.
Відповідно до глави 6 Консульського статуту України: Консул провадить
усиновлення дитини, яка є громадянином України і проживає за межами
України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення
дитини, яка є громадянином України, необхідно одержати дозвіл
уповноваженого на те органу України. Консул за дорученням Міністерства
закордонних справ України веде облік дітей - громадян України, які усиновлені
іноземцями, та здійснює в установленому Кабінетом Міністрів України
порядку
нагляд за додержанням їх прав (стаття 31).
Консул провадить усиновлення дитини, яка є громадянином
України і проживає за межами України. Якщо усиновлювач не є громадянином
України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, необхідно
одержати дозвіл уповноваженого на те органу України. Консул за дорученням
Міністерства закордонних справ України веде облік дітей - громадян України, які
усиновлені іноземцями, та здійснює в установленому Кабінетом Міністрів
України порядку нагляд за додержанням їх прав.
Консул вживає заходів для встановлення опіки (піклування) над
неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності
громадянами України, які перебувають в його консульському окрузі і
залишилися без опіки (піклування). Опіка (піклування), встановлена над
громадянами України, що проживають за межами України, визнається дійсною в
Україні, якщо щодо встановлення опіки (піклування) або її визнання немає
заперечень консульської установи, в консульському окрузі якої
проживають такі громадяни.

79. Аліментні зобов'язання в міжнародному приватному праві.

Приєднання України до Нью-Йоркської Конвенції 1956 про
стягнення аліментів за кордоном.
Загальновизнаними у міжнародному приватноправовому регулюванні є
обов'язок батьків утримувати своїх неповнолітніх чи повнолітніх непрацездатних
дітей, які потребують матеріальної допомоги, та кореспондуючий обов'язок
повнолітніх дітей піклуватися про своїх батьків і утримувати непрацездатних
батьків, що потребують допомоги. В разі ухилення від виконання цього обов'язку
кошти на утримання можуть бути стягнуті у судовому порядку.
Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює, що права та
обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке
має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим
для дитини (ст. 66). Відповідно до ст. 67 цього Закону зобов'язання щодо
утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених ст.
66 цього Закону, регулюються правом держави, в якій має місце проживання
особа, яка має право на утримання. Якщо дана особа не може одержати аліменти
відповідно до вказаного права, застосовується право їхнього спільного
особистого закону. Якщо це неможливо і за останнім правом, то
застосовуватиметься право держави, в якій особа, яка зобов'язана надати
утримання, має місце проживання.
Окрему норму присвячено розв'язанню колізійної проблеми щодо
утримання родичів та інших членів сім'ї (крім батьків та дітей) (ст. 68).
Відповідно до закону вимога про утримання вказаних осіб не може бути
задоволена, якщо відповідно до права місця проживання особи, яка зобов'язана
надати утримання, такого зобов'язання про утримання не існує.
Україна є учасницею Конвенції про стягнення аліментів за кордоном від 20
червня 1956 p., яку було ратифіковано 20 липня 2006 р. На відміну від Конвенції
1973 р. ця Конвенція спрямована на матеріально-правове регулювання
аліментних відносин. На її виконання Наказом Міністерства юстиції України від
29 грудня 2006 р. було затверджено Інструкцію про виконання в Україні
Конвенції про стягнення аліментів за кордоном'.
Сфера дії Конвенції поширюється на стягнення аліментів, на які особа
(позивач), що перебуває на території однієї з Договірних Сторін, заявляє своє
право, з іншої особи (відповідача), яка підпадає під юрисдикцію іншої Договірної
Сторони. Ця мета досягається за допомогою установ і органів, які називаються
Органи, що передають, та Органи, що приймають. Функції цих органів в Україні
відповідно до Інструкції про виконання в Україні Конвенції про стягнення
аліментів за кордоном покладено на Міністерство юстиції України.
Інструкція відповідно до положень Конвенції закріплює порядок звернення
із заявою про стягнення аліментів з відповідача (боржника), який проживає за
кордоном; звернення з клопотанням про визнання і виконання рішення суду
України про стягнення аліментів на території іншої держави; опрацювання
звернень, що надходять від іноземних заявників, про стягнення аліментів та про
визнання і виконання рішення іноземного суду про стягнення аліментів з осіб, які
проживають в Україні; надання міжнародної правової допомоги у зв'язку з
розглядом справ на підставі Конвенції; функції Мін'юсту України як органу, що
приймає, та органу, що передає, а також територіальних управлінь юстиції.
Зокрема, у випадку одержання звернення із заявами (клопотаннями)
відповідно до Конвенції, що стосуються стягнення аліментів за кордоном,
територіальне управління юстиції перевіряє правильність оформлення одержаних
документів, в разі потреби вживає заходів для їх до оформлення і надсилає до
Міністерства юстиції України.
 Одержавши від Міністерства юстиції заяву (клопотання) іншої Договірної
Сторони про стягнення аліментів на території України та про визнання і
виконання рішення, територіальне управління юстиції: а) у необхідних випадках
вживає заходів для встановлення (уточнення) місцезнаходження боржника
(відповідача); б) надсилає заяву на розгляд суду за місцезнаходженням
відповідача; в) інформує Міністерство юстиції про стан розгляду заяви та
виконання рішення суду стосовно стягнення аліментів.
Після набрання законної сили судовим рішенням України, що задовольняє
заяву (клопотання), територіальне управління юстиції на підставі доручення
позивача одержує виконавчий лист і звертається до компетентного органу
Державної виконавчої служби з метою забезпечення стягнення коштів та їх
надіслання заявнику на підставі рішення суду України про стягнення аліментів
або ухвали суду України про надання дозволу на примусове виконання
іноземного рішення.
Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних,
сімейних та кримінальних справах 1993 р. також містить норми щодо розв'язання
колізійної проблеми у випадках виникнення аліментних зобов'язань. Так,
відповідно до ч. 2 ст. 32 цієї Конвенції у справах про стягнення аліментів з
повнолітніх дітей застосовується законодавство Договірної держави, на території
якої має місце проживання особа, що претендує на одержання аліментів.

80. Основні колізії у спадкуванні за МПП.

Спадкове право — це сукупність норм, які регулюють відносини, пов'язані з
переходом прав та обов'язків померлого до інших осіб.
Унаслідок міграції населення в усьому світі кількість спадкових справ,
ускладнених наявністю іноземного елемента, постійно збільшується. Переселенці
часто пов'язані родинними стосунками з громадянами країни свого походження,
ш;о і стає підставою для виникнення спадкових справ з іноземним елементом.
Різноманітність практики в цій галузі та труднощі, що виникають при вирішенні
конкретних спадкових справ, пояснюється значними розбіжностями у
матеріальному праві різних держав.
Інститут спадкування в системах загального та континентального права
розглядається по-різному: у першому випадку — як система норм, що регулюють
відносини, пов'язані з виконанням адміністратором (або виконувачем заповіту)
функцій особистого представника померлого; у другому — як система норм, що
регулюють правонаступництво, де права та обов'язки померлого переходять
безпосередньо до спадкоємців. Правові системи Великої Британії та США не
передбачають правонаступництва: майно померлого спочатку переходить за
правом довірчої власності до так званого особистого представника
— адміністратора, який передає спадкоємцям ту частку майна, що
залишається після розрахунків з кредиторами, або, навпаки, вимагає повернення
боргів з боржників померлого, а потім вирішує усі питання із спадкоємцями.
Адміністратор, а не спадкоємці, несе відповідальність за своєчасний та вірний
розрахунок за борги спадкодавця. Спадкоємці одержують від адміністратора свої
долі майна після того, як усі борги будуть повернуті.
 Спадкові відносини у системі континентального права базуються на
універсальному правонаступництві, що за своєю природою є близьким до
інституту спадкування, закріпленого в законодавстві України. Майно померлого
без «посередників» переходить до спадкоємців за законом або за заповітом.
Спадкоємці вже самі відповідають за зобов'язаннями спадкодавця.
Спадкування за заповітом є одним із видів спадкування. Заповіт являє
собою волевиявлення спадкодавця, яке спрямоване на визначення юридичної долі
його майна після смерті, що складене у формі, прописаної законом. Метою
регулювання спадкових відносин на законодавчому рівні є встановлення такого
порядку та вимог до заповіту, які б виключали будь-які сумніви стосовно
останньої волі заповідача. За законодавством майже всіх країн світу заповіт, який
було складено з порушенням формальних вимог, передбачених законом, може
бути визнаний недійсним.
У законодавстві кожної держави встановлюються власні вимоги до порядку
складання заповіту та його форми. Для законодавства більшості країн
континентальної Європи характерними є такі форми заповіту:
1) власноручний (олографічний) заповіт — документ, текст якого
складається, датується та підписується спадкодавцем власноруч, при цьому
друковані машинописні тексти не допускаються (Нідерланди, Іспанія, Італія,
Швейцарія, Німеччина);
2) заповіт у формі публічного акта — укладається згідно із
встановленою законодавством процедурою за участі офіційної посадової особи,
найчастіше нотаріуса. При участі двох нотаріусів або одного, але в присутності
двох свідків, укладається заповіт у Франції. Законодавством Швейцарії
закріплено, що заповіт має укладатися за участі одного нотаріуса та двох свідків.
Залучення свідків при укладанні забезпечує гарантії справжності заповіту і
подальшого його виконання, як того бажав спадкодавець;
таємний заповіт — заповіт складено спадкодавцем та переданий у
закритому вигляді на зберігання нотаріусу в присутності свідків (Франція,
Німеччина, Швейцарія). Заповіт у таємній формі має як позитивні, так і негативні
риси. Позитивним є те, що така форма заповіту гарантує забезпечення
конфіденційності та збереження документа. У свою чергу, негативним є те, що
заповіт складається самостійно спадкодавцем без допомоги фахівців та
компетентних посадових осіб. Таємний заповіт може містити розпорядження з
подвійним тлумаченням або взагалі протизаконні, що у подальшому призведе до
неможливості їх виконання;
4) усна (спрощена) форма заповіту — спадкодавець висловлює свою
останню волю усно, але обов'язково в присутності свідків. Таку форму заповіту
передбачено законодавством Великої Британії, Німеччини, і вона можлива в разі
виникнення надзвичайних життєвих ситуацій, наприклад: військовими, які
знаходяться на військових завданнях; моряками, які знаходяться у плаванні.
Законодавством України (ст. 1247 ЦК) закріплено, що заповіт складається у
письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто
підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими,
службовими особами у встановленому ЦК. Законом гарантується таємниця
заповіту або його скасування (яке може бути зроблено заповідачем у будь-який
час).
У ст.. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплено, що
здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форми заповіту і акта
його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне
місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт
його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання
форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або
права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у
момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій
знаходиться нерухоме майно. Отже, українське законодавство до форми заповіту
та здатності особи його складати застосовує колізійну прив'язку — право держави
постійного місця проживання спадкодавця, але в момент складання акта або в
момент смерті.
Заповіти, в яких відображено волю двох чи більше осіб, найчастіше між
подружжям — це спільні заповіти, які дозволяються законодавством Німеччини,
Великої Британії та США і заборонені у Франції, Польщі, Італії, Іспанії.
Українське законодавство закріплює (ст. 1243 ЦК), що подружжя має право
скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної
сумісної власності (так званий спадковий договір). Запроваджено своєрідне
двоступеневе спадкування: після смерті одного з подружжя спадщина переходить
до другого, а після його смерті — до тих, хто визначений у заповіті.
Згідно з українським законодавством (ст. 1241 ЦК) право на обов'язкову
частку у спадщині мають неповнолітні, повнолітні, але непрацездатні діти
спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Обов'язкова
частка складається із половини частки, яка належала б кожному з них у разі
спадкування за законом.
Спадкове право іноземних країн щодо змісту заповіту припускає
можливість зробити в його тексті не тільки розпорядження майном, а й визнання
позашлюбної дитини, призначення опікуна неповнолітній особі або виконавця
заповіту.
Система парантел. Парантела — група кровних родичів зі спільним
предком і його низхідними родичами. За законодавством Німеччини спершу
спадкують низхідні спадкодавця, а потім — батьки, їх низхідні родичі, дід і бабка,
їхні низхідні, прадід, прабабка, їхні низхідні. Всередині першої і другої парантел
майно поділяється порівну між дітьми спадкодавця та відповідно його батьками.
У третій та інших парантелах висхідні родичі усувають від спадкування
низхідних, майно поділяється порівну між родичами по батьківській та
материнській лініях, а у разі відсутності родичів у одній з парантел усе майно
поділяється всередині іншої; низхідні родичі спадкують за правом
представництва. Отже, у Німеччині кількість парантел необмежена, тому в разі
відсутності заповіту навіть далекі родичі можуть стати спадкоємцями. У
Швейцарії коло спадкоємців за законом обмежено першими трьома парантелами,
родичам четвертої парантели надається право користуватися майном спадкодавця
(узуфрукт).
 У законодавстві багатьох країн існує інститут негідного спадкоємця. За
законодавством Ірану спадкових прав позбавлено осіб іншого віросповідання та
осіб, які вчинили умисне вбивство спадкодавця (крім необхідної самооборони),
позашлюбні діти. Не можуть бути спадкоємцями подружжя, якщо у судовому
порядку один із них звинуватив другого у подружній зраді.
Законом Іспанії про спадкування (1981 р.) визначено коло осіб, які не мають
право на спадкування ні за заповітом, ні за законом: батьки, які покинули власних
дітей або вимагали від них займатися проституцією; особи, засуджені за дії,
вчинені проти спадкодавця або його подружжя; особи, які неправдиво
звинуватили спадкодавця у вчиненні злочину, внаслідок чого його було
засуджено, та ін.
Отже, внаслідок великих розбіжностей у матеріальному праві різних країн
на практиці для врегулюванні спадкових відносин традиційно використовують
такі колізійні прив'язки: особистий закон спадкодавця (як закон громадянства, так
і закон доміцилію); закон звичайного місця перебування спадкодавця (на момент
складання заповіту або на момент смерті); закон місця знаходження майна (в
основному застосовується у разі спадкування нерухомого майна); закон місця
складання заповіту.

81. Колізійні норми спадкового права в законодавстві України.

Колізійні питання спадкування були і залишаються у МПрП України
одними з найскладніших. Вирішення різних спадкових спорів, як правило,
породжує майнові відносини, що входять до системи відносин власності однієї
держави, і взаємодіють з системою власності іншої держави. Це дає підстави
кожному із правопорядків претендувати на врегулювання пий відносин.
З метою врегулювання відносин, які хоча б через один із своїх елементи
пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український
правопорядок, в Україні прийнято Закон "Про міжнародне приватне право".
Питанням спадкування присвячено розділ X "Колізійні норми щодо спадкування"
(статті 70-72).
Цей Закон визначає пріоритет норм міжнародного договору перед
внутрішніми колізійними нормами. Так, згідно зі ст. З цього Закону, якщо
міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим
Законом, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору.
До колізійних питань, які виникають у галузі спадкового права України,
передусім належать: загальне правило щодо визначення закону, що
застосовується до спадкових відносин; спадкування нерухомого майна і чайна,
що підлягає внесенню до державного реєстру; форми заповіту, а також
можливості реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.
Так, стаття 70 цього Закону передбачає, що досліджувані відносини
регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце
проживання. Отже, Україна належить до когорти держав, які використовуйсь для
врегулювання спадкових відносин закон місця проживання.
За допомогою цього закону вирішуються різні аспекти спадкових відносин,
зокрема такі, як: підстави спадкування, склад спадщини, час відкриття спадщини,
заповідальний відказ, заповіт з умовою, виконання заповіту, а також черговість
спадкування за законом та визначення часток у спадщині спадкоємців за законом,
особливості спадкування окремих видів рухомого майна, зокрема вкладів у
банку, страхові виплати тощо.
Слід зауважити, що у різних законодавчих актах держав з МПрП прив'язка
до місця проживання характеризується різними термінами, як: далеко не завжди
збігаються за змістом. Проте відомо, що будь-яка фізична особа набуває місця
проживання з народження. Вона також може набути доміцилій за вибором,
переїхавши в іншу державу.
У статті 70 Закону не розкривається зміст lex domicilii. Використання
терміна "останнє місце проживання" дає підстави для розгляду доміцилію за
вибором. Зазначимо, що у договорах про надання правової допомоги з цивільних
справах, які Україна уклала з іншими державами і ратифікувала, також
використовується цей принцип.
Відсилка до права держави, де спадкодавець мав останнє місце проживання,
на нашу думку, потребує кваліфікації цього поняття відповідно до права України
(ст. 7 Закону "Про міжнародне приватне право"). Розкриваючи це поняття, слід
брати до уваги ст. 29 ЦК України, оскільки спадкодавець є фізичною особою.
Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше
приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у
відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно,
переважно або тимчасово (ст. 29 НУ. України).
Необхідність з'ясування місця переважного проживання спадкодавця
виникає тоді, коли він проживав в декількох державах, і жодне з них на може із
впевненістю бути місцем його постійного проживання. У такому випадку
потрібно насамперед виключити із числа таких місць проживання ті держави, де
спадкодавець тимчасово перебував, а з місць, що залишилися, віддати перевагу
державі, з якою у нього склалися найбільш тісна зв'язки, насамперед з точки зору
тривалості проживання спадкодавця та наявності в ній "осілого" характеру
проживання (проживання разом із сім'єю, робота, житло тощо).
випадках, коли смерть не може бути підтверджена медичними документами
тому, що особа пропала безвісти, а засвідчується тільки публічними органами (в
Україні - судом) в силу того, що існує висока вірогідність фізичної смерті особи.
Оскільки строки відсутності особи в місці проживання, інші умови і порядок
оголошення фізичної особи померлою в законодавстві різних держав істотно
відрізняються, не виключено, що українському суду для кваліфікації поняття
"останнє місце проживання спадкодавця", оголошеного за кордоном померлим,
відповідно до ч. 2 ст. 7 зазначеного Закону потрібно буде врахувати право
іноземної держави.
Отже, загальним правилом для врегулювання спадкових відносин є право
держави останнього місця проживання спадкодавця. Проте в Законі України "Про
міжнародне приватне право" передбачено виняток -:спадкодавець у заповіті має
право обирати право держави, громадянином якої він був. Але такий вибір права
буде недійсним, якщо спадкодавець теля складання заповіту змінив
громадянство. Зауважимо, що відносини, пов'язані із спадкуванням нерухомого
майна, інакше врегульовуються у цьому Законі (ст. 71 Закону).
 82. Міжнародно-правове регулювання спадкових відносин.
Найуспішнішою формою уніфікації спадкових норм на сьогодні є їхня
уніфікація на регіональному рівні. Найвідомішими регіональними міжнародними
договорами залишаються: 1) Кодекс міжнародного приватного права 1928 р.
(Кодекс Бустаманте), учасницями якого є 15 країн Латинської Америки; 2)
Конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини по цивільних,
сімейних та кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), учасницями якої є
країни СНД, у тому числі Україна.
У Кодексі Бустаманте питанням спадкування присвячено підрозділи IIІ-V
розділу 111. Відповідно до нього правове регулювання спадкування здійснюється
згідно з англо-американською системою права: спадкове майно розподіляється
особистим представником спадкодавця. Призначення та повноваження
особистого представника регулюються особистим законом спадкодавця.
Успадкування як за законом, так і за заповітом теж регулюється особистим
законом спадкодавця. Сформульовано положення, згідно з яким низка
правовідносин у сфері спадкування належить до міжнародного публічного
порядку. Так, до міжнародного публічного порядку належать положення, що
забороняють сумісні або усні заповіти, норми відносно форми заповіту та акта
його скасування, здобуті під дією загроз або шахрайства.
У Мінській конвенції питанням спадкування присвячено ч. V, яка
складається із семи статей. Держави-учасниці (Україна також є учасницею) в
питаннях спадкування закріпили принцип рівності спадкуванні як за законом, так
і за заповітом, на територіях інших Договірних Сторін (принцип національного
режиму). Цей принцип означає, що громадяни будь-якої договірної держави
незалежно від того, на території якої з них вони закликаються до спадкування,
мають ті самі права, що і громадяни відповідної держави. Колізійною прив'язкою
у питаннях спадкування є закон останнього місця проживання спадкодавця. Так,
право успадкування визначається за законодавством Договірної Сторони, на
території якої спадкодавець мав постійне місце проживання.
Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спадкових
розпоряджень від 5 жовтня 1961 р. належить до уніфікованого міжнародного
договору. Конвенція в інтересах спадкодавця надає перелік правопорядків, за
приписами яких щодо форми може бути складено спадкове розпорядження. Так,
у ст. 1 Конвенції закріплено альтернативну колізійну норму, згідно з якою
спадкове розпорядження може бути складено у формі, передбаченій законом:
- держави місця складання заповіту;
- держави, громадянином якої був заповідач на момент складання
заповіту або смерті;
- держави місця проживання в час складання заповіту або в момент
смерті;
- держави, в якій заповідач мав постійне місце проживання в час
складання заповіту або в момент смерті;
- держави, на території якої знаходиться нерухоме майно, якщо воно є
предметом спадкового розпорядження.
 Згідно з Конвенцією кожна держава-учасниця може зробити застереження
стосовно того, що вона не визнаватиме спадкові розпорядження, зроблені в усній
формі. Застереження про публічний порядок закріплено у ст. 7 Конвенції, згідно з
якою держави мають право не застосовувати колізійні норми цієї Конвенції у
випадках, коли їх застосування суперечить публічному порядку. Застосування
колізійних норм, закріплених у цій Конвенції, не обумовлені вимогами
взаємності, тобто якщо колізійна норма цієї Конвенції зробила вибір на користь
законодавства України, незважаючи на те, що Україна не є учасницею,
застосовуватиметься право України.
Також до міжнародних договорів, які знаходяться на універсальному рівні,
належать: Гаазька конвенція 1989 р. про право, яке підлягає застосуванню до
спадкового майна, Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим
майном 1973 p., Вашингтонська конвенція про форму міжнародного заповіту
1973 р.
На жаль, Україна не бере участі в жодному багатосторонньому
міжнародному договорі з питань спадкування, але є учасницею близько 30
двосторонніх договорів про правову допомогу, якими і врегульовуються питання
іноземного спадкування.
Характерними рисами договорів про правову допомогу у спадкових справах
є те, що: 1) майже всі вони надають національний режим громадянам іншої
сторони у спадкових міжнародних відносинах щодо здатності до складання
заповіту і здатності одержувати майно та права; 2) договори виходять із
розщеплення спадкування згідно з категоріями майна, яке спадкується, тобто
сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон
громадянства чи закон постійного місця проживання, а до нерухомого — закон
місця його знаходження; 3) форма заповіту майже завжди визначається за
законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи на момент місця
складення заповіту.

83. Спадкові права українців за кордоном. Роль консульських

установ України за кордоном у сфері захисту спадкових прав
громадян.
у зв'язку зі смертю за кордоном громадянина України, відкриттям
спадщини і наявністю за кордоном спадкового майна виникають спадкові
відносини, що регулюються на підставі або колізійних норм внутрішнього
законодавства певної держави, або норм міжнародної угоди. Україна визнає права
спадкування, що виникли під дією іноземного закону. Громадяни України як
спадкодавці за кордоном мають право заповідати своє майно і майнові права. Це
означає, що українські громадяни можуть виступати спадкоємцями певної черги
при спадкуванні за законом і мають право на одержання спадкової частки у разі
відкриття спадщини за кордоном за законом держави, в якій відкрилася
спадщина.
У більшості випадків внутрішнє законодавство, міжнародні угоди з
правової допомоги та консульські конвенції виходять із принципу розщеплення
режиму спадкування майна залежно від його категорії. Відносно нерухомого
майна застосовується закон місцезнаходження майна, а відносно рухомого —
закон громадянства спадкодавця (або закон місця проживання). Якщо, наприклад,
український громадянин помер на території іноземної держави, то його рухоме
майно передається консулу України для того, щоб він вчинив з ним за законом
своєї держави. На нерухоме ж майно поширюється закон держави, на території
якої воно знаходиться. Однак при успадкуванні майна в деяких країнах цей
принцип може не зберігатися. Так, відповідно до ЦК Іспанії спадкування
регулюється законом громадянства спадкодавця, що визначається на момент його
смерті, якими би не були природа майна і держава, де воно знаходиться.
Згідно з договорами про правову допомогу, які уклала Україна з КНДР,
Румунією, Чеською Республікою та ін., здатність особи складати або скасовувати
заповіт, а також визначення правових наслідків недоліків волевиявлення
встановлюються законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої був
заповідач на момент складання або скасування заповіту. Форма складання або
скасування заповіту визначається законодавством тієї Договірної Сторони,
громадянином якої був заповідач на момент складання або скасування заповіту.
Проте достатньо, щоб було додержане законодавство Договірної Сторони, на
території якої складено або скасовано, змінено заповіт.
Захист спадкових прав українських громадян за кордоном покладений на
консулів. Компетенцію дипломатичного представництва або консульської
установи визначено Консульським статутом України, затвердженим Указом
Президента України від 2 квітня 1994 p., а також положеннями консульських
конвенцій. Зазначеними актами на консулів відносно спадкування покладено
обов'язок вживати заходів щодо охорони майна, яке залишилося після смерті
громадянина України. Якщо консулу стане відомо про спадщину, що відкрилася
на користь громадян України, які проживають в Україні, він негайно передає у
МЗС відомі йому дані про таку спадщину і можливих спадкоємців. Консул має
право приймати спадкове майно для передання його спадкоємцям, які
перебувають в Україні, вчиняти нотаріальні дії — посвідчувати заповіти,
видавати свідоцтва про право на спадщину.
У справах про спадкоємство, у тому числі зі спадкових спорів,
дипломатичні представництва або консульські установи є компетентними
представляти (за винятком права на відмову від спадщини) без спеціальної
довіреності в установах інших держав громадян своєї держави, якщо вони
відсутні або не призначили представника.

84. Правовий режим відумерлої спадщини у міжнародному

приватному праві.
при спадкуванні майна в будь-якій державі світу можлива така правова ситуація,
за якої на спадкове майно, що залишилося після смерті спадкодавця, ніхто із
спадкоємців не претендує. Таке майно називається відумерлим.
В Україні правовий режим відумерлої спадщини врегульовано ст. 1277 ЦК
України, згідно з якою підставами визнання спадщини відумерлою є: 1)
відсутність спадкоємців за заповітом і за законом; 2) усунення їх від права на
спадкування; 3) неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття. За
наявності таких підстав майно за рішенням суду, яке може бути постановлене
після спливу одного року після відкриття спадщини переходить у власність
територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Спадкове право майже всіх країн передбачає перехід відумерлого майна до
державної казни, що унеможливлює втрату права власності на спадкове майно і
тим самим сприяє його захисту від можливого пошкодження або втрати. Для
набуття державою права на відумерле майно прийняття спадщини законом не
передбачено.
Разом з тим у різних правових системах існують дві різні концепції права
держави на спадкування відумерлого майна. Концепція «права окупації» означає,
що відумерле майно, яке знаходиться на території держави, переходить у її
власність як безхазяйне, вільне від будь-яких обтяжень на підставі принципу
місцезнаходження речі або місця смерті громадянина (Франція, Австрія, США).
Держава обертає таке майно на свою користь незалежно від зв'язків між нею і
спадкодавцем. Право окупації виключає можливість передання відумерлого
майна іноземній державі, яка претендує па нього за правом спадкування.
Отже, якщо громадянин помер за кордоном і в нього немає спадкоємців, то
за концепцією права окупації відумерле майно перейде до держави, в якій
громадянин помер або де знаходиться спадкова маса. Перехід же майна за правом
спадкування означатиме, що воно буде звернено державі, громадянином якої був
спадкодавець.
Різний правовий режим, як правило, передбачено при переході до держави
різних категорій майна. Рухоме відумерле майно передається державі,
громадянином якої був спадкодавець (особистий закон спадкодавця), а нерухоме
— за будь-яких умов переходить до держави, на території якої воно
знаходиться (закон місцезнаходження речі). Такий принцип роздвоєння статуту
спадкування відумерлого майна відображено у Мінській конвенції, згідно із ст. 46
якої якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при
спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить
Договірній Стороні, громадянином якої є спадкодавець у момент смерті, а
нерухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, на території якої воно
знаходиться.
Питання про те, яке майно вважається рухомим, а яке — нерухомим,
вирішується за правом держави, на території якої знаходиться майно.
З метою визначення права, яке необхідно застосовувати до зазначених
відносин, слід ураховувати двосторонні міжнародні договори про правову
допомогу у цивільних справах, де спадкуванню взагалі і спадкуванню
відумерлого майна приділено певну увагу і які мають пріоритет перед внутрішнім
законодавством. Наприклад, Угодою між Україною та Турецькою Республікою
про правову допомогу та співробітництво у цивільних справах встановлено, що
якщо померлий громадянин однієї з Договірних Сторін не має спадкоємця на
території другої Договірної Сторони, то його рухоме та нерухоме майно буде
передано у власність тієї держави, на чиїй території воно знаходиться.
Таким чином, доля відумерлого майна залежить: 1) від того, якої концепції
його переходу додержується конкретна держава; 2) від місцезнаходження
спадкової маси; 3) від належності майна до рухомого чи нерухомого.
 85. Процесуальна правоздатність та дієздатність іноземних осіб в
Україні.
Під іноземними особами в МЦП розуміються всі фізичні особи, що не є
громадянами даної країни (іноземці та особи без громадянства), усі юридичні
особи, що не мають «національності» даної країни (іноземні фірми та міжнародні
юридичні особи), а також іноземні держави та міжнародні організації (далі —
іноземні особи).
До цивільних процесуальних прав іноземних осіб передусім належить право
на звернення до суду і на засоби судового захисту, а також право на справедливий
і публічний розгляд у суді. Ці права закріплено як у двосторонніх договорах про
взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому законодавстві кожної держави.
Міжнародні договори закріплюють принцип надання іноземцям та особам
без громадянства захисту цивільних прав на засадах національного режиму. Цей
принцип означає, що іноземці в даній державі мають право на захист тих самих
цивільних прав тими самими засобами та в тому самому порядку, як і всі
громадяни цієї держави, і не можуть претендувати на винятки з місцевого закону.
Відповідно до ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб
без громадянства» іноземці і особи без громадянства мають право на звернення
до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та
інших прав.
Розділ X ЦПК, а також розділ XI Закону України «Про міжнародне
приватне право» присвячено, зокрема, цивільним процесуальним правам
іноземців і осіб без громадянства. Згідно З ч. 2 СТ. 410 ЦПК іноземні особи
мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними
особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами
України, а також міжнародними договорами, згода па обов'язковість яких надана
Верховною Радою України.
Наданий іноземним особам в Україні національний режим у судовому
провадженні є безумовним. Це означає, що суд, як правило, не повинен ставити в
кожному окремому випадку питання про наявність взаємності, тобто не повинен
з'ясовувати в процесі конкретної справи, чи передбачено законодавством
іноземної держави рівнозначні права для фізичних та юридичних осіб України.
Разом з тим, якщо в іноземній державі допущено обмеження цивільних
процесуальних прав фізичних осіб, установ, підприємств чи організацій, законом
України можуть бути встановлено відповідні обмеження (реторсії) щодо
фізичних та юридичних осіб тих держав, у яких допускаються такі спеціальні
обмеження (ч. 3 ст. 410 ЦПК України). Природно, якщо іноземна держава
скасовує спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або
юридичних осіб, Україна згідно із законом теж скасовує відповідні обмеження.
Цивільна процесуальна дієздатність іноземних осіб—це здатність особи не
тільки особисто здійснювати свої права в суді, а й доручати ведення справи
представникові. В силу принципу «закон суду» (lex fori), тобто відповідно до
цивільного процесуального законодавства України, особиста участь у справі
іноземної особи не позбавляє і"ї права мати за цією справою представника.
 Оскільки національний режим цивільного судочинства поширюється на
іноземних осіб, можна вважати, що їх представниками в суді теоретично можуть
бути всі особи, зазначені в ст. 40 ЦПК. Проте найчастіше представниками
іноземців у суді виступають адвокати України, а також інші повнолітні особи,
допущені судом, що розглядає справу, до представництва по справі, незалежно
від того, є вони громадянами України чи іноземцями. Стаття 41 ЦПК встановлює,
хто не може бути представником в суді, і не містить будь-яких обмежень за
ознакою громадянства.

86. Судовий імунітет та його види. Джерела регулювання імунітету

в трансграничних відносинах. Конвенція ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їх власності.
Видами судового імунітету є: імунітет від застосування заходів щодо
попереднього забезпечення позову; імунітет від примусового виконання судового
рішення (суд не має права застосувати примусові заходи щодо виконання
рішення по відношенню до держави та її власності, навіть якщо держава є
учасником процесу, оскільки участь у процесі не є висловлюванням згоди на
виконання рішення); імунітет власності (недоторканість державної власності за
кордоном); імунітет від застосування іноземного права (правочини, які укладені
державою з приватними особами, регулюються правом, яке вибране сторонами,
чи правом цієї держави).
Джерелами регулювання імунітету в трансграничних відносинах є
Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил щодо обмеження
відповідальності власників морських суден (Брюссель, 25 серпня 1924 року),
Європейська конвенція про імунітет держав (ETS N 74) (Базель, 16 травня 1972
року) та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власність від
02 грудня 2004 року.
У преамбулі Конвенції зазначається, що юрисдикційні імунітети держав та
їх власності є загальновизнаними як один із принципів звичаєвого міжнародного
права. Тому в якості загального правила Конвенція визнає, що держава
користується як щодо себе, так і щодо своєї власності імунітетом від юрисдикції
судів іншої держави з урахуванням положень конвенції (ст. 5). Разом з цим,
конвенцією визначено випадки, коли держава не може посилатися на імунітет.
Конвенція складається з (а) норм-визначень вживаних у конвенції термінів,
(б) норм про порядок вручення документів про судовий розгляд справи за участю
держави, (в) норм, які регламентують застосування до держави примусових
заходів до та після ухвалення судового рішення, (г) норм, які надають державі
імунітет і визначають форми відмови від нього, та (д) норм, що встановлюють
винятки із загального правила про імунітет держави і визначають конкретні
випадки, коли держава не має права посилатися на імунітет.
Згідно з останніми двома групами норм конвенції, держава не може
посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої держави,
якщо вона сама порушила розгляд справи або взяла участь у вирішенні справи по
суті (ч. 1 ст. 8). Не допускається посилання на державний імунітет при розгляді
справ: стосовно комерційної угоди між державою та іноземною фізичною чи
юридичною особами; стосовно укладеного державою трудового договору з
фізичною особою; стосовно грошового відшкодування у разі смерті або
заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди її майну;
стосовно будь-яких прав чи інтересів цієї держави щодо нерухомого майна, яке
знаходиться на території держави суду; стосовно визначення права цієї держави
на патент, промисловий зразок, торгове чи фірмове найменування, товарний знак,
об'єкт авторського права або будь-який інший об'єкт інтелектуальної власності;
стосовно участі цієї держави у компанії чи іншому об'єднанні.
Таким чином, як і Європейська конвенція 1972 р., Конвенція ООН 2004 р.
закріплює теорію обмеженого імунітету держави. Україна, на жаль, не приймає
участі у зазначених конвенціях.

87. Участь України в міжнародних договорах щодо підсудності

справ з іноземним елементом. Міжнародна підсудність у праві
України та в праві зарубіжних країн.
у практичному аспекті під міжнародною підсудністю цивільної справи з
іноземним елементом розуміють установлення таких її властивостей і ознак, за
якими її може бути віднесено до компетенції судових органів тієї чи іншої країни.
Таким чином, міжнародна підсудність — це розмежування компетенції між
судовими органами тієї чи іншої держави щодо розгляду і вирішення певних
категорій цивільних справ з іноземним елементом та здійснення окремих
процесуальних дій стосовно іноземної особи. При вирішенні питання про
міжнародну підсудність суд іноземної держави повинен встановити межі власної
компетенції та не зачіпати питання про те, чи компетентний вирішувати дану
справу будь-який інший іноземний суд або інший юрисдикційний орган.
Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди
України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального
законодавства, а й тими колізійними нормами, які містяться перш за все у
двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу та інших
міжнародних договорах.
Загальні правила підсудності цивільних справ з іноземним елементом
регулюються ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»:
підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент
відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ХОДІ провадження у
справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.
Зазначений закон передбачає два види міжнародної підсудності: виключну
та альтернативну.
Випадки альтернативної підсудності справ судам України, коли вони
можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним
елементом, встановлено ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне
право»:
1)якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним
елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього
Закону; 2)якщо на території України відповідач у справі має місце проживання
або
 місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти
стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи-
відповідача;
3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на
території України;
4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства
позивач має місце проживання в Україні;
5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач — фізична особа
має місце проживання в Україні або юридична особа—відповідач
місцезнаходження в Україні;
6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був
громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;
7) якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала
місце на території України;
8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення
померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;
9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу
або дієздатності громадянина України;
10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як
дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції,
відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;
11) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним
договором України.
Договірна підсудність, передбачена п. 1 ст. 76 зазначеного Закону,
найчастіше використовується у господарських правовідносинах, оскільки сторони
заздалегідь можуть домовитися про те, в якій юрисдикції та в якому суді
розглядатимуться можливі спори. Угоди сторін, у яких обирається установа, яка
буде компетентна розглядати можливі спори, у винятку із чинних правил щодо
підсудності називаються пророгаційними та дерогаційними. Такі угоди можуть
мати місце лише у випадку альтернативної, тобто невиключної, підсудності.
Угода, внаслідок якої непідсудний спір за загальними диспозитивними нормами
про підсудність стає підсудним, називають пророгаційною (від лат. pro rogatio —
продовження). Угода, внаслідок якої спір, що підлягає розгляду певною
установою на підставі загальних диспозитивних норм, вилучається із сфери її
юрисдикції та передається іншій судовій установі, називається дерогаційною.
Слід зазначити, що пророгаційні та дерогаційні угоди не можна ототожнювати з
арбітражними угодами, оскільки вони мають відношення лише до державного
судочинства.
Стаття 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» містить
перелік випадків, коли справи з іноземним елементом підсудні виключно судам
України і не можуть розглядатися за кордоном:
1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на
території України;
2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками,
обидві сторони мають місце проживання в Україні;
 3) якщо у справі про спадщину спадкодавець — громадянин України і
мав в ній місце проживання;
4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності,
яке потребує реєстрації чи видання свідоцтва (патенту) в Україні;
5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території
України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців;
6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі
України;
7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно
до законодавства України;
8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів,
оформлених в Україні;
9)) якщо справи стосуються усиновлення, яке було здійснено або
здійснюється на території України;
10) в інших випадках, визначених законами України.
Міжнародні договори України містять як загальні правила розмежування
підсудності, так і спеціальні правила стосовно підсудності окремих категорій
цивільних і сімейних справ. Договори встановлюють, на території і в органах
(судах, нотаріаті, РАЦС) якої саме країни належить здійснювати ті чи інші
юридичні дії.
Більшість договорів про правову допомогу передбачають загальне правило
розмежування підсудності — пред'явлення позовів за місцем проживання
(місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилію). Так, у ст. 21 договорів
України з Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською
Республікою зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кожної з
Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли
відповідач має на її території місце проживання; позови до юридичних осіб їм
підсудні, якщо на території цієї Сторони знаходиться орган управління,
представництво або філія юридичної особи.
Крім загального правила, в договорах рівною мірою застосовується
розмежування підсудності шляхом віднесення справи до ведення судів обох
держав (альтернативна підсудність), ведення судів конкретної держави (виключна
підсудність), укладання письмової угоди сторін (договірна підсудність). Зокрема,
в ч. 2 ст. 21 таких договорів зазначено, що суди держав розглядають справи і в
інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін. За наявності такої угоди
суд за місцем проживання відповідача припиняє провадження у справі за його
заявою, якщо таку заяву зроблено до подання заперечень по суті позову.
Виключну компетенцію судів не може бути змінено угодою сторін.
Конвенція держав — членів СНД від 22 січня 1993 р. містить також правила
визначення виключної підсудності. Зокрема, із позовами про право власності та
про інші речові права на нерухоме майно можна звертатися тільки до
компетентних судів за місцезнаходженням маії-на. Позови до перевізників, що
випливають із договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, подаються за
місцезнаходженням управління транспортної організації, до якої в установленому
порядку була пред'явлена претензія (ч. З ст. 20 Конвенції). Виключна компетенція
судів також не може бути змінена угодою сторін (ч. 1 ст. 21 Конвенції).
 Деякі міжнародні договори про правову допомогу містять спеціальні норми
про підсудність окремих категорії! справ, як правило, пов'язаних з особистим
статусом громадян. Ідеться про справи окремого провадження — про обмеження
дієздатності, визнання осіб безвісно відсутніми або оголошення померлими і
встановлення факту смерті; про сімейні справи — про розірвання шлюбу і
визнання шлюбу недійсним; про справи, які виникають із особистих і майнових
відносин подружжя, правовідносин між батьками і дітьми; а також про деякі
категорії цивільних справ — про власність, зобов'язання, що виникають
унаслідок заподіяння шкоди; у спадкових справах. При цьому передбачається
комбінування таких критеріїв, як громадянство, місце проживання сторін, місце
знаходження майна. Найчастіше критерієм виступає громадянство. Наприклад,
відповідно до ст. 22 договорів України з Республікою Молдова, Республікою
Польща, Корейською Народно- Демократичною Республікою при обмеженні в
дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної
Сторони, громадянином якої є особа, яка має бути обмежена в дієздатності або
визнана недієздатною.
Згідно зі ст. 23 наведених договорів справи про визнання особи відсутньою,
оголошення її померлою і встановлення факту смерті належать до компетенції
суду тієї Договірної Сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли
вона за останніми відомостями була живою.
За ознаками громадянства особи та її місця проживання договорами про
правову допомогу встановлюється підсудність у справах про розірвання шлюбу.
Так, за ст. 26 Договору між Україною і Республікою Польща у справах про
розірвання шлюбу компетентним є орган тієї Договірної Сторони, громадянами
якої є подружжя в момент порушення громадянином однієї Договірної Сторони, а
другий — громадянином іншої Договірної Сторони, компетентним є орган тієї
Договірної Сторони, на території якої подружжя має місце проживання. Якщо
один із подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий —
на території іншої Договірної Сторони, компетентними є органи обох Договірних
Сторін.

88. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

Судове рішення, яке набрало законної сили, за загальним правилом, може
бути виконано лише в межах тієї держави, суд якої постановив це рішення. Для
виконання рішення за межами цієї держави необхідно особливе розпорядження,
яке має назву «екзекватура» (від лат. exeguatur, що означає «нехай буде
виконано»). Екзекватура – це розпорядження суду про дозвіл виконання рішення
іноземного суду. Відповідно до ст. 82 Закону України «Про міжнародне приватне
право» визнання та виконання рішень іноземних судів, здійснюється у порядку,
встановленому законом України. В теперішній час порядок визнання та
звернення до виконання рішень іноземних судів, що підлягають примусовому
виконанню в Україні, визначається розділом УШ ЦПК, а також відповідними
міжнародними договорами України.
Визнання рішення іноземного суду – це поширення законної сили рішення
іноземного суду на територію України в порядку, встановленому ЦПК. Визнання
рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, означає, що
воно служить підтвердженням цивільних прав і обов'язків у такому ж ступені, що
і рішення власного суду. Виконання ж рішення іноземного суду означає
застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні
в порядку, передбаченому цим Кодексом. Визнання іноземного судового рішення
є необхідною передумовою його примусового виконання, яке можливо лише
внаслідок відповідного розпорядження компетентного суду тієї держави, у якої
запрошується дозвіл на таке виконання.
Рішення іноземного суду може бути пред’явлено до примусового
виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за
винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що
перевищує три роки, яке може бути пред’явлено до примусового виконання
протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за
останні три роки (ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження»).
Дуже важливим є питання про визначення міжнародної підсудності цієї
категорії справ. Відповідно до ч. 1 ст. 392 ЦПК клопотання стягувача про надання
дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за
місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника, тобто діє
правило загальної територіальної підсудності. Відповідно до Закону України
«Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11
грудня 2003 р. місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на
території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік; а місцем
перебування – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа
проживає строком менше шести місяців на рік (ст. 3).
У разі коли боржник не має місця проживання (перебування) або місця
знаходження на території України або його місце проживання (перебування) або
місце знаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем знаходження
в Україні майна боржника (ч. 2 ст. 392 ЦПК).
Питання про те, ким і куди подається клопотання про визнання і виконання
рішень іноземних судів вирішують міжнародні договори. Так, згідно зі ст. 53
Конвенції держав – членів СНД від 22.01.1993 р., ст. 50 Договору між Україною і
Республікою Молдова, ст. 51 Договору між Україною і Республікою Польща
клопотання про визнання і виконання рішення може бути подано безпосередньо
до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню.
Проте вказані договори передбачають, що таке клопотання може бути подано до
суду, який постановив рішення у справі по першій інстанції. Цей суд надсилає
клопотання суду, компетентному винести рішення про задоволення цього
клопотання або про відмову в його задоволенні.
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду може бути подано до компетентної установи не тільки
стягувачем, але й його представником, повноваження якого належним чином
посвідчені. Така можливість прямо випливає з п. 5 ч. 3 ст. 394 ЦПК.
Частина 2 ст. 393 ЦПК передбачає випадки, коли міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду тільки через органи державної влади України. У цьому
разі суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло саме через орган
державної влади України. Наприклад, згідно з договором між Україною та
Республікою Македонія клопотання про дозвіл на виконання рішення подається
особою, на користь якої воно винесено, Міністерству юстиції Договірної
Сторони, на території якої має бути визнане і виконане рішення (ст. 46).
Якщо клопотання надійшло безпосередньо від суду Договірної сторони чи
безпосередньо від стягувача компетентний суд повинен відмовити у прийнятті
клопотання.
Більшість міжнародних договорів про правову допомогу, як правило, не
містять реквізитів клопотання, а зазначають, що його форма і зміст
установлюються запитуваною договірною стороною. Про вимоги до клопотання
про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду йдеться,
наприклад, у договорі між Україною та Грецькою Республікою. Згідно зі ст. 21
цього договору запит (клопотання) має містити наступне: a) ім'я та адресу
заявника; б) зміст запиту; в) належний підпис.
Якщо міжнародними договорами не визначено вимоги до клопотання, то
щодо форми і змісту клопотання про визнання і виконання іноземних рішень в
Україні застосовуються положення частини першої ст. 394 ЦПК.
До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду додаються документи, які передбачені міжнародними
договорами про правову допомогу в цивільних справах. Майже кожний договір
про правову допомогу містить такий перелік документів. Так, відповідно до ст. 20
Договору між Україною та Республікою Болгарія до клопотання додається:
1) завірена належним чином копія рішення з підтвердженням суду про те,
що воно набрало законної сили та підлягає виконанню;
2) підтвердження про те, що відповідач, який не брав участі у процесі, був
належним чином і вчасно повідомлений про розгляд справи відповідно до
законодавства Договірної Сторони, на території якої постановлено рішення. У
випадку, коли відповідач на час розгляду справи був недієздатним або обмежено
дієздатним, має бути додане підтвердження, що він був належним чином
представлений у суді;
3) підтвердження того, що сторона, проти якої було постановлено рішення,
була повідомлена про прийняте рішення та про порядок його оскарження
відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої воно було
постановлено;
4) документ, що підтверджує часткове виконання рішення на момент
направлення клопотання;
5) засвідчений переклад клопотання про визнання та надання дозволу на
виконання рішення та документів, зазначених у цьому пункті мовою запитуваної
Договірної Сторони.
Якщо міжнародними договорами не визначено перелік документів, що
мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору (при
дотриманні принципу взаємності), до клопотання додаються документи,
передбачені ч. 3 ст. 394 ЦПК.
Компетентний суд України при вирішенні питання про прийняття
клопотань про визнання і виконання рішення іноземного суду повинен перевіряти
відповідність їх вимогам міжнародних договорів і національному законодавству
щодо форми, змісту, мови, переліку документів, які мають додаватися,
враховувати, що питання про виконання рішень може вирішуватися лише в
межах, визначених у клопотанні, а саме – подаватися лише особою, на користь
якої постановлено рішення, або належно уповноваженим її представником. Якщо
зазначене клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено
відповідно до вимог, передбачених цією нормою, або до клопотання не додано всі
перелічені документи, відповідний суд України , залишає його без розгляду та
повертає клопотання разом з документами, що додано до нього, стягувачеві (або
його представникові). Однак, це не позбавляє права стягувача на повторне
звернення до компетентного суду з відповідним клопотанням.
Компетентний суд при розгляді клопотання перевіряє його на предмет
відповідності встановленим формі та змісту і наявності підстав для визнання і
виконання рішення, але не може перевіряти його по суті справи, оскільки це
порушувало б суверенітет держави, суд якої ухвалив рішення.
Угодою про правову допомогу в цивільних справах між Україною та
Грецькою Республікою передбачено, що рішення судів, а також інших
компетентних установ у цивільних справах стосовно особистого статусу,
прийняті на території Договірних Сторін, визнаються без спеціального
провадження (Ст. 20).
Проте багато договорів зовсім не розрізняють рішення про визнання і про
виконання.
На відміну від розгляду клопотання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду, у справі про визнання рішення іноземного
суду основні учасники називаються заінтересованими особами, замість стягувача
та боржника. Це пов’язано перш за все з тим, що предметом визнання є рішення
не про присудження, а рішення про визнання певних прав, а також рішення по
деяких категорій справ окремого провадження (про встановлення фактів, що
мають юридичне значення, про визнання особи недієздатною, визнання безвісно
відсутнім, оголошення померлим та встановлення факту смерті та ін.).

89. Вручення судових документів за кордоном. Джерела

регулювання та основні способи транскордонної доставки судових
документів. Колізійні проблеми отримання доказів за кордоном.
Україна є країною-учасницею Гаазької Конвенції про вручення за кордоном
судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (від 15
листопада 1965 року) (надалі – Конвенція);
Україна ратифікувала зазначену Конвенцію 19 жовтня 2000 року з
відповідними заявами та застереженнями: o Відповідно до статті 2 Конвенції,
Центральним Органом в Україні є Міністерство юстиції України;
Україна заперечує проти вручення документів на її території через
дипломатичних або консульських агентів іншої держави, як це передбачено
статтею 8 Конвенції, крім випадків, коли документ підлягає врученню
громадянину Держави походження цих документів;
 Україна не використовуватиме на своїй території способів передачі
судових документів, передбачених статтею 10 Конвенції, а саме: надсилання
судових документів безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном;
вручення судових документів безпосередньо через судових працівників,
службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави; будь-якої
заінтересованої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових
документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших
компетентних осіб запитуваної Держави.
Відповідно до ст. 10 Конвенції способами транскордонної доставки судових
документів є: 1) надсилання судових документів безпосередньо поштою
особам, які перебувають за кордоном; 2) вручення судових
документів безпосередньо через судових працівників, службовців або
інших компетентних осіб запитуваної Держави; А також вручення може
здійснюватися у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави
для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її
території,

Згідно з Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних або

комерційних справах 1970 року У цивільних або комерційних справах судовий
орган Договірної Держави може відповідно до положень законодавства цієї
Держави шляхом надіслання судового доручення звернутися до компетентного
органу другої Договірної Держави з проханням отримати докази або
провести інші процесуальні дії. Механізм направлення прохання про отримання
доказів на підставі цієї Конвенції та її виконання аналогічний до механізму,
передбаченою Конвенцією про вручення судових і позасудових документів у
цивільних або комерційних справах, 1965р.

90. Міжнародне приватне право в діяльності міжнародного

комерційного арбітражу.
Міжнародний комерційний арбітраж — це будь-який арбітраж незалежно
від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи
здійснюється постійно діючою арбітражною установою. Тобто це недержавний
орган, який формується з осіб, що обираються сторонами або призначаються
відповідно до порядку, погодженого ними, або в порядку, встановленому
законом.
Міжнародний комерційний арбітраж відіграє важливу роль, як
альтернативний засіб вирішення спорів, що виникають у відносинах міжнародної
торгівлі та широко застосовується у практиці українських компаній та їхніх
іноземних партнерів. Вони активно використовують у своїх контрактах
арбітражні застереження, якими підпорядковують можливі спори різним
арбітражним інституціям.
Зазначений орган вирішує спори, що виникають з цивільно-правових
відносин, пов'язаних із здійсненням міжнародного економічного і науково-
технічного співробітництва. Суб'єкти такого роду спорів - фізичні та юридичні
особи різних або однієї країни. Арбітри вирішують спори на основі відповідних
норм міжнародного права, керуючись умовами контрактів, враховуючи
міжнародні торговельні звичаї.
Коли сторони зовнішньоекономічного контракту укладають арбітражну
угоду та підпорядковують спір арбітражу, вони виключають спори, що можуть
виникнути з таких контрактів, з юрисдикції державних судів. Державні суди не
мають права розглядати спори, що є предметом арбітражної угоди, коли про це
повідомили сторони, за винятком випадків, коли така угода є недійсною, втратила
чинність або не може бути виконана.
Це положення є одним з базових у системі міжнародного комерційного
арбітражу, оскільки забезпечує обов’язковість арбітражних угод, та знайшло
закріплення в основних міжнародних конвенціях з питань арбітражу. Зокрема,
ст.2 Нью-Йоркської конвенції 1958 р. встановлює, що «суд договірної держави,
якщо до нього потрапляє позов з питання, стосовно якого сторони уклали
арбітражну угоду, зобов’язаний … направити сторони до арбітражу…», ст. VІ
Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., а також у
ст.8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
У преамбулі Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»
вказано, що цей Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського
суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають
у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання
міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує
положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в
типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної
торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого
використання державами у своєму законодавстві.
Найбільшою популярністю для вирішення зовнішньоекономічних спорів
користується міжнародний комерційний арбітраж, що володіє рядом переваг:
відносна швидкість розгляду, добровільність підпорядкування спору арбітражу,
конфіденційність розгляду спорів (за умови включення відповідних застережень
до арбітражних угод), можливість здешевити арбітражний розгляд(відмовитися
досліджувати певні доказів, а саме документи та показання свідків). Оплата за
розгляд спору здійснюється окремо за погодинну роботу арбітрів, послуги
секретаріату, оренду залу та супутні витрати(послуги юристів).
Існує два види міжнародного комерційного арбітражу: інституційний та ad
hoc (для конкретного випадку/справи).
Інституційний комерційний арбітраж є постійно діючим органом,
створеним, як правило, при торговій палаті, торговельно-промисловому союзі або
асоціації. Такі органи діють на підставі своїх статутів, регламентів, мають
секретаріати, в них ведеться список арбітрів.
Арбітраж ad hoc створюється тільки для вирішення конкретного спору і
після винесення рішення припиняє своє існування.
На даний час арбітражний процес має змішаний континентально-англо-
американський характер, оскільки в більшості арбітражів спори розглядаються
колегіально та арбітри походять з різних країн.
Найбільш популярні центри Міжнародного комерційного арбітражу:
 - Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати (МТП, ІСС)
у Парижі, створений у 1923 році;
- Лондонський міжнародний арбітражний суд (ЛМАС, LCIA),
організований у 1892 році;
- Американська арбітражна асоціація (AAA), що виникла у 1926 році;
- Арбітражний інститут Стокгольмської торгової плати, заснований у 1917
році;
- Міжнародний центр з вирішення інвестиційних спорів (МУВС, ICSID), що
створений у 1966 році і входить до складу Всесвітнього Банку;
- Центр арбітражу та медіації Всесвітньої організації інтелектуальної
власності (ВОІВ, WIPO) - підрозділу ООН, що діє з 1994 року у Женеві.
Міжнародний комерційний арбітраж є одним з найбільш важливих
інститутів сучасного міжнародного приватного права, який деталізуються та
уніфікуються в першу чергу враховуючи тенденції вирішення комерційних
спорів, як інституційними арбітражами і арбітражами ad hoc.
Недержавна природа міжнародного комерційного арбітражу відрізняє його
від господарських судів в державі.
Подібний (альтернативний) порядок вирішення спорів зарекомендував себе,
як ефективний в сучасних умовах введення бізнесу чи комерційній діяльності.