УДК 34:37.091.

26
П68

Рецензенти:
Ю. Л. Бошицький, ректор Київського університету права НАН України, Заслужений
юрист України, професор, кандидат юридичних наук;
М. М. Тараненко, кандидат юридичних наук, доцент кафедри публічного права НТУУ
«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Укладачі:

М. В. Пономаренко, Л. О. Чернов

Ргауогпо : навч. посіб. / уклад.: М. В. Пономаренко, Л. О. Чернов. -Хар- П68 ків :

Право, 2021. - 328 с.
ІЗВК 978-966-998-182-0
Посібник укладено відповідно до чинної програми ЄФВВ.
Видання містить матеріали з 8 базових правничих дисциплін та ТЗНПК, призначене для якісної
підготовки бакалаврів до проходження єдиного фахового вступного випробування.
УДК 34:37.091.26

© Пономаренко М. В., Чернов Л. О., укла-

дання, 2021
І5В1Ч 978-966-998-182-0 © Оформлення. Видавництво «Право», 2021
 ЗМІСТ

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

1. Конституційне право як основа національного права .................................................................. 8
2. Джерела конституційного права .................................................................................................. 10
3. Конституціоналізм та конституційний лад України .................................................................. 13
4. Україна як демократична республіка: конституційні засади .................................................... 14
5. Унітарність Української держави в системі засад
конституційного ладу ..................................................................................................................... 20
6. Конституційні засади функціонування
національно-культурної сфери в Україні ..................................................................................... 20
7. Конституція України та громадянське суспільство ................................................................... 21
8. Конституційний статус людини в Україні .................................................................................. 22
9. Законодавча влада в Україні: конституційна характеристика .................................................. 29
10. Конституційний статус Президента України ............................................................................ 32
11. Виконавча влада в Україні: конституційна характеристика .................................................... 34
12. Правосуддя в Україні: конституційна характеристика ............................................................ 35
13. Охорона Конституції. Конституційна юстиція в Україні ........................................................ 36

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

1. Адміністративне право як галузь публічного права ................................................................... 41
2. Принципи адміністративного права ............................................................................................ 43
3. Суб’єкти адміністративного права .............................................................................................. 44
4. Інструменти публічного адміністрування ................................................................................... 46
5. Адміністративна процедура. Адміністративна послуга ............................................................. 48
6. Захист прав приватної особи у сфері публічного адміністрування .......................................... 50
7. Службове право ............................................................................................................................. 53
8. Адміністративне деліктне право .................................................................................................. 57
9. Адміністративне судочинство в Україні ..................................................................................... 61

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

1. Цивільне право в системі права України ..................................................................................... 64
2. Джерела цивільного права України ............................................................................................. 65
3. Цивільні правовідносини .............................................................................................................. 65
4. Фізичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин ................................................................ 67
5. Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин ............................................................ 70
6. Об’єкти цивільних прав ................................................................................................................ 73
7. Правочини ...................................................................................................................................... 75
8. Представництво в цивільному праві ............................................................................................ 76
9. Строки та терміни в цивільному праві. Позовна давність ......................................................... 77
10. Особисті немайнові права фізичної особи ................................................................................ 79
11. Право власності. Загальні положення........................................................................................ 80
12. Набуття та припинення права власності ................................................................................... 81
13. Право спільної власності ............................................................................................................ 85
14. Захист права власності ................................................................................................................ 86
15. Речові права на чуже майно ....................................................................................................... 86
16. Право інтелектуальної власності: загальні положення ............................................................ 87
17. Авторське право та суміжні права ............................................................................................. 88

З
18. Патентне право ............................................................................................................................ 90
19. Юридичні засоби індивідуалізації учасників
цивільного обороту, товарів і послуг ......................................................................................... 91
20. Загальні положення про зобов’язання ...................................................................................... 92
21. Забезпечення виконання зобов’язань ....................................................................................... 93
22. Припинення зобов’язань ............................................................................................................ 96
23. Правові наслідки порушення зобов’язань.
Відповідальність за порушення зобов’язань ............................................................................. 96
24. Загальні положення про договір ............................................................................................... 97
25. Договір купівлі-продажу: загальні положення ........................................................................ 98
26. Окремі види договору купівлі-продажу ................................................................................... 99
27. Договір дарування .................................................................................................................... 100
28. Договори ренти та довічного утримання (догляду) ............................................................... 101
29. Договір найму (оренди) ........................................................................................................... 103
30. Договір найму (оренди) житла ................................................................................................ 105
31. Договір позички ........................................................................................................................ 106
32. Договір підряду......................................................................................................................... 107
33. Договір про надання послуг: загальні положення ................................................................. 109
34. Договори в сфері надання транспортних послуг .................................................................. ПО
35. Договір зберігання .....................................................................................................................ПО
36. Договір страхування ................................................................................................................. 113
37. Договори доручення, комісії та управління майном ............................................................ 115
38. Договір позики.
Кредитний договір ..................................................................................................................... 117
39. Договір банківського вкладу. Договір банківського рахунка ............................................... 118
40. Договір факторингу .................................................................................................................. 118
41. Договори у сфері інтелектуальної власності .......................................................................... 119
42. Договір про спільну діяльність ............................................................................................... 120
43. Недоговірні зобов’язання з односторонніх правомірних дій.
Зобов’язання зі створення загрози життю, здоров’ю, майну
фізичної особи або майну юридичної особи. Кондикційні зобов’язання ............................. 121
44. Зобов’язання з відшкодування шкоди (деліктні зобов’язання) ........................................... 122
45. Загальні положення про спадкування .................................................................................... 125
46. Здійснення права на спадкування.
Оформлення права на спадщину .............................................................................................. 127
47. Спадковий договір .................................................................................................................... 128

ЦИВІЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

1. Загальні положення цивільного процесуального права ........................................................... 130
2. Принципи цивільного судочинства ........................................................................................... 131
3. Суд як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин ....................................................... 131
4. Учасники справи ......................................................................................................................... 133
5. Представники .............................................................................................................................. 134
6. Інші учасники судового процесу ............................................................................................... 135
7. Цивільна юрисдикція ................................................................................................................. 137
8. Докази та доказування ............................................................................................................... 138
9. Процесуальні строки .................................................................................................................. 139
10. Судові виклики та повідомлення ............................................................................................. 140
11. Судові витрати .......................................................................................................................... 140

4
12. Заходи процесуального примусу ..............................................................................................141
13. Позовне провадження ................................................................................................................143
14. Наказне провадження ................................................................................................................151
15. Окреме провадження .................................................................................................................152
16. Перегляд судових рішень ..........................................................................................................153
17. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у
цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб).
Судовий контроль за виконанням судових рішень .................................................................160
18. Відновлення втраченого судового провадження ....................................................................162
19. Визнання та виконання рішень іноземних судів.
Судові доручення про надання правничої допомоги ..............................................................163

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

І. Загальна частина .......................................................................................................................165
1. Загальні засади кримінального права України ..........................................................................165
2. Поняття та ознаки кримінального правопорушення
за кримінальним правом України. Класифікація злочинів
за ступенем їх тяжкості в Кримінальному Кодексі України .................................................... 167
3. Склад кримінального правопорушення як явище
в кримінальному праві: загальні положення ............................................................................. 169
4. Основи кваліфікації кримінальних правопорушень .................................................................171
5. Об’єкт кримінального правопорушення ....................................................................................172
6. Об’єктивна сторона складу кримінального правопорушення .................................................172
7. Суб’єкт кримінального правопорушення ..................................................................................174
8. Суб’єктивна сторона складу кримінального правопорушення ...............................................176
9. Стадії кримінального правопорушення .....................................................................................177
10. Співучасть у кримінальному правопорушенні ........................................................................179
11. Причетність до кримінального правопорушення ....................................................................181
12. Множинність кримінальних правопорушень ..........................................................................181
13. Обставини, що виключають кримінальну протиправність діяння ........................................183
14. Кримінальна відповідальність: загальні питання....................................................................185
15. Заходи кримінального права: загальні положення .................................................................186
16. Звільнення від кримінальної відповідальності ........................................................................186
17. Покарання та його види ............................................................................................................188
18. Призначення покарання ............................................................................................................191
19. Звільнення від покарання та його відбування .........................................................................193
20. Обмежувальні заходи ................................................................................................................197
21. Судимість ...................................................................................................................................197
22. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування ........................................198
23. Спеціальна конфіскація ............................................................................................................199
24. Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб ........................................199
II. Особлива частина .....................................................................................................................200
1. Основні різновиди норм та наскрізні юридичні поняття
і юридичні конструкції Особливої частини КК України ......................................................... 200
2. Злочини проти основ національної безпеки України .............................................................. 201
3. Кримінальні правопорушення проти особи ............................................................................. 202
4. Кримінальні правопорушення проти виборчих, трудових
та інших особистих прав і свобод людини та громадянина ................................................... 205

5
5. Кримінальні правопорушення проти власності ...................................................................... 206
6. Кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності .......................................... 207
7. Кримінальні правопорушення проти громадської безпеки .................................................... 208
8. Кримінальні правопорушення проти безпеки руху
та експлуатації транспорту ........................................................................................................... 209
9. Кримінальні правопорушення
проти громадського порядку та моральності ............................................................................ 209
10. Кримінальні правопорушення у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів
та інші злочини проти здоров’я населення ............................................................................. 210
11. Кримінальні правопорушення проти авторитету органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян ..................................................... 211
12. Кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності
та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг ................................... 211
13. Кримінальні правопорушення проти миру,
безпеки людства та міжнародного правопорядку .................................................................... 212

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

1. Загальні положення кримінального процесуального права ..................................................... 213
2. Засади кримінального провадження .......................................................................................... 214
3. Суд та учасники кримінального провадження .......................................................................... 216
4. Докази та доказування в кримінальному провадженні ............................................................ 221
5. Процесуальні документи, строки та витрати ............................................................................ 223
6. Заходи забезпечення кримінального провадження ................................................................... 224
7. Досудове розслідування .............................................................................................................. 226
8. Слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії ............................................................ 228
9. Повідомлення про підозру .......................................................................................................... 230
10. Зупинення та закінчення досудового розслідування ............................................................ 230
11. Судове провадження у першій інстанції ................................................................................ 231
12. Судові рішення ........................................................................................................................... 234
13. Провадження в суді апеляційної інстанції ............................................................................... 235
14. Провадження з виконання судових рішень ........................................................................... 239
15. Провадження в суді касаційної інстанції ............................................................................... 239
16. Провадження за нововиявленими або виключними обставинами ....................................... 242
17. Особливі порядки кримінального провадження ..................................................................... 243
18. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження .................................... 245

МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

1. Поняття, правова природа та сфера дії
сучасного міжнародного публічного права .............................................................................. 249
2. Співвідношення міжнародного публічного права
та національного права ............................................................................................................... 249
3. Система й структура міжнародного публічного права ........................................................... 250
4. Норми міжнародного публічного права .................................................................................... 251
5. Основні принципи міжнародного публічного права ................................................................ 252
6. Джерела міжнародного публічного права ................................................................................. 253
7. Міжнародний правотворчий процес та реалізація
норм міжнародного публічного права ....................................................................................... 254
8. Суб’єкти міжнародного публічного права ................................................................................ 255

6
9. Визнання у міжнародному публічному праві ..........................................................................256
10. Правонаступництво у міжнародному публічному праві .......................................................257
11. Відповідальність за міжнародним публічним правом ...........................................................258
12. Концепція естоппеля в міжнародному публічному праві
та перспективи застосування до порушень
міжнародно-правових зобов’язань ............................................................................................ 261
13. Населення в міжнародному публічному праві ........................................................................ 261
14. Міжнародне гуманітарне право ................................................................................................ 263
15. Міжнародне кримінальне право ............................................................................................... 265
16. Територія в міжнародному публічному праві ......................................................................... 266
17. Міжнародне морське право....................................................................................................... 268
18. Право міжнародних договорів .................................................................................................. 269
19. Право зовнішніх зносин ............................................................................................................ 270
20. Право міжнародних організацій ............................................................................................... 271
21. Мирне вирішення міжнародних спорів ................................................................................... 274
22. Право міжнародної безпеки...................................................................................................... 275
23. Міжнародне економічне право................................................................................................. 276
24. Міжнародне екологічне право .................................................................................................. 278

МІЖНАРОДНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Загальні положення про права людини.....................................................................................279
2. Захист прав людини в рамках ООН ..........................................................................................280
3. Захист прав людини в Європі ....................................................................................................283
4. Інші регіональні системи захисту прав людини ......................................................................286
5. Право на життя ............................................................................................................................ 287
6. Заборона катувань, нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження чи покарання .....................................................289
7. Право на свободу та особисту недоторканність ......................................................................290
8. Право на повагу до приватного й сімейного життя,
житла та кореспонденції ............................................................................................................... 292
9. Свобода думки, совісті та релігії................................................................................................ 294
10. Свобода вираження поглядів .................................................................................................... 295
11. Свобода зібрань та об’єднання ................................................................................................. 296
12. Право на власність ..................................................................................................................... 298
13. Заборона дискримінації ............................................................................................................. 299
14. Право на справедливий суд
та на ефективний засіб юридичного захисту ........................................................................... 299
15. Правомірне обмеження прав людини та відступ держав
від своїх зобов’язань у сфері прав людини
під час надзвичайного стану, становища або ситуації ............................................................ 300
16. Міжнародний захист прав людини під час збройних конфліктів .......................................... 301

ТЕСТ ЗАГАЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ПРАВНИЧИХ

КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ (ТЗНПК) ................................................................................................ 304
Аналітичне мислення ......................................................................................................................... 305
Логічне мислення ............................................................................................................................... 310
Критичне мислення ............................................................................................................................ 318

Використані джерела 323

 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

1. Конституційне право як основа національного права

Конституційне право України - провідна (фундаментальна) галузь національного права,
являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які
закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і
принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу
людини і громадянина.
Конституційне право України відноситься до галузей публічного права, оскільки предмет
правового регулювання цієї галузі права пов’язаний з публічним здійсненням влади народу,
держави та територіальної громади.
Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні
відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.
Предмет конституційного права можна поділити на чотири групи:
1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.
2. Відносини, які складають побудову та устрій держави як організації влади народу і для
народу.
3. Відносини, які складають основоположні засади функціонування держави.
4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою.
Принципи конституційного права України - це керівні засади, ідеї, ідеали, які визначають
сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.
Конституційні принципи - це закріплені в Конституції України загальні основоположні
засади, відповідно до яких вона виступає як система правових норм і здійснюється регулювання
суспільних відносин. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні
конституційно-правові норми і втілюються в цих нормах та в правозастосовній діяльності органів
влади.
Загальні принципи, шо декларуються Конституцією: державного суверенітету; демокра-
тизму; соціальної держави; правової держави; унітаризму; гуманізму; республіканізму; народного
суверенітету; поділу державної влади; законності; верховенства права; політичної, економічної та
ідеологічної багатоманітності суспільного життя тощо. Загальні принципи потребують
конкретизації через відповідні конституційно-правові норми, інакше залишаться
конституційними деклараціями.
Спеціальні принципи, що мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо за-
стосовуються в державній діяльності: принципи вільного мандата, депутатської недоторканності,
незворотності дії законів, презумпції невинуватості.
Елементи системи конституційного права:
1. Конституційні принципи.
2. Конституційно-правові інститути - це певна система конституційно-правових норм, що
регулюють однорідні та взаємопов’язані суспільні відносини, і утворюють відносно самостійну
групу.
Види-.
1) загальні конституційно-правові інститути — мають комплексний характер і регулюють
великі сфери суспільних відносин;
2) головні конституційно-правові інститути — в межах загальних інститутів об’єднують
правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин;
3) початкові конституційно-правові інститути - в межах головних інститутів, об’єднують
декілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин.

8
 3. Конституційно-правові норми — це загальнообов’язкові правила поведінки, що вста-
новлюються чи санкціонуються державою з метою охорони і регулювання певних суспільних
відносин, що здійснюються через конкретні права і обов’язки та забезпечуються державним
примусом.
Види;
1) За функціональною направленістю:
- установчі — фіксують статус суб’єктів конституційного права, насамперед вищі державні
органи. За своєю суттю це не є конкретні правила поведінки;
- регулятивні - наділяють суб’єктів правами та обов’язками;
- охоронні - встановлюють юридичні заборони.
2) За способом впливу на суб’єкти права:
- уповноважуючі',
- зобов’язуючі',
- забороняючі.
3) За характером регулювання суспільних відносин:
- матеріальні - безпосередній вплив на суспільні відносини;
- процесуальні - форма в якій реалізується матеріальна норма.
4) За дією в часі:
- постійні;
- тимчасові;
- виключні - встановлюються на випадок надзвичайного стану. Такі норми призупиняють на
цей час дію деяких постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового
регулювання.
1.4. Інститути конституційного права: поняття, критерії класифікації та види.
Інститут конституційного права - це певна система конституційно-правових норм, що
регулюють однорідні та взаємопов’язані суспільні відносини, і утворюють відносно самостійну
групу.
За предметом слід виділяти:
- Інститут парламентаризму - визначає основні принципи парламентаризму, поняття
парламенту, порядок його формування, склад і структуру, функції та повноваження, порядок його
роботи та основні парламентські процедури.
- Інститут глави держави - визначає конституційно-правовий статус глави держави,
порядок його обрання, функції та повноваження Президента України, взаємовідносини Пре-
зидента України як глави держави з іншими гілками влади.
- Інститут виконавчої влади - визначає конституційно-правовий статус органів вико-
навчої влади в Україні та їх роль і місце в системі органів державної влади, систему органів
виконавчої влади в Україні, порядок формування і структуру органів виконавчої влади, їх функції
та повноваження.
- Інститут судової влади - визначає конституційно-правовий статус судів загальної
юрисдикції в Україні, основні принципи судоустрою і судочинства, систему судів загальної
юрисдикції, тощо.
- Інститут конституційної юстиції - об’єднує норми конституційного права, що ре-
гламентують принципи конституційного судочинства, порядок формування та склад КСУ, функції
та повноваження КСУ та порядок його діяльності.
- Інститут місцевого самоврядування - визначає загальні засади місцевого самовря-
дування, систему органів і посадових осіб місцевого самоврядування, порядок формування органів
і посадових осіб місцевого самоврядування.

9
 2. Джерела конституційного права
Джерело конституційного права - це нормативний акт, в якому містяться конституцій-
но-правові норми.
Система джерел конституційного права України:
1. Конституція України - головне джерело Конституційного права.
2. Закони України - мають найвищу після Конституції України юридичну силу, приймаються
Верховною Радою України або Всеукраїнським референдумом і є найбільш поширеним джерелом
конституційного права України.
Органічний закон - це закон, що приймається за прямим приписом конституції і в склад-
нішому порядку, ніж звичайні закони.
3. Інші акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові норми і прийма-
ються Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, наприклад, Декларація про
державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), яка встановила загальні принципи
конституційно-правового розвитку України.
4. Нормативні укази Президента України, що містять конституційно-правові норми.
5. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові
норми.
6. Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.
Такі договори згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства
України.
7. Акти органів місцевого самоврядування та акти місцевих референдумів.
8. Нормативний договір - угода між правотворчими (не менше двох) суб’єктами права, що
має нормативний характер.
В юридичній літературі іноді відносять до системи джерел конституційного права:
- СУДОВИЙ прецедент - це рішення суду в конкретній справі, юридичне обґрунтування якого
надалі стає правилом, обов’язковим для всіх судів тієї ж або нижчої інстанції при розгляді ними
аналогічних справ.
- Конституційний звичай - це правило державно-політичної практики, що має усний ха-
рактер і ґрунтується на згоді її учасників. Він є різновидом правового звичаю і не може бути
примусово здійснений через суд, тобто не має юридичного характеру.
Конституція - це система правових норм певної держави, яка приймається в особливому
порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини в сфері
організації та функціонування органів державної влади, державно-територіального устрою та
правового статусу людини і громадянина.
Юридичні властивості Конституції України:
1) Конституція України є Основним Законом держави.
2) Конституція України має найвищу юридичну силу. Найвища юридична сила Конституції
України закріплена у ч. 2 ст. 8 Основного Закону нашої держави та проявляється у двох аспектах:
- усі нормативно-правові акти приймаються органами, передбаченими Конституцією
України та в установленому нею порядку;
- норми конституції мають пріоритет над нормами законів та інших нормативно-правових
актів.
3) Конституція України є юридичною базою законодавства. Це проявляється у тому, що вона:
- визначає зміст усіх нормативно-правових актів, що приймаються у державі;
- встановлює види нормативно-правових актів, що приймаються на розвиток її положень;

10
 - визначає ієрархію нормативно-правових актів;
4) Конституція України передбачає особливий порядок прийняття та внесення змін до неї.
5) Конституція України має особливий зміст та структуру.
6) Конституція України характеризується прямою дією норм, тобто для реалізації кон-
ституційних норм не потрібні спеціальні акти, які б їх конкретизували.
Функції.
- Політична функція - Конституція закріплює засади конституційного ладу, політичного
режиму, проголошує народовладдя.
- Юридична функція - Конституція є Основним Законом держави, базою системи на-
ціонального права.
- Установча функція - Конституція встановлює основні політико-правові інститути
держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему органів державної
влади, органів місцевого самоврядування тощо.
- Ідеологічна функція - Конституція закріплює основоположні цінності (демократія,
суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), орієнтує громадян і посадових на
виконання законів, шанування закріплених у ній цінностей.
- Обмежувальна функція - конституційні норми створюють основу і визначають межі
діяльності державних органів, стримують узурпацію і монополізацію влади певними владними
структурами держаної влади.
- Зовнішньополітична функція - інші держави й народи за змістом Конституції можуть
робити висновки про рівень демократизму держави.
Нормативно-правовий акт - це письмовий офіційний документ, прийнятий у встановленому
законом порядку і формі уповноваженими на те суб’єктами правотворчості, який закріплює
правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.
Нормативний договір - це угода між двома і більше суб’єктами правотворчості, що
встановлює правові норми, обов’язкові для невизначеного кола осіб і розраховані на багатократне
застосування. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного права, і все
ширше використовується в національних системах права
Судовий прецедент - це рішення судів у конкретних справах, які мають обов’язкове
юридичне значення для нижчих або рівних за рангом судових установ при розгляді ними
аналогічних або подібних справ.
Рішення Конституційного Суду України — це рішення які встановлюють конституцій-
ність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, подається офіційне тлумачення Конституції та законів України.
Конституційний звичай - це правило державно-політичної практики, що має усний характер
і ґрунтується на згоді її учасників.
Конституція України була прийнята 28 червня 1996 р.
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і
судову. Єдиним органом законодавчої влади є парламент - Верховна Рада. Главою держави є
Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.
Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується
розвиток і збереження мов національних меншин.
Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та
перехідних положень.
Преамбула - це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі
прийняття Конституції, її основні принципи.

11
 Відповідно до розділу XIII Конституції України:
- Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної
Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від
конституційного складу Верховної Ради України(450 депутатів).
- Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади»,
розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»,
попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається
прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не
менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
- Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори.
Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради
України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом,
який призначається Президентом України.
- Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII цієї Конституції
з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
- Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою
України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту
таким вимогам:
• Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи
обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію
незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.
• Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
• Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною
Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не
раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
• Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й
ті самі положення Конституції України.
Україна визнає для себе верховенство міжнародного права, але в обмеженому обсязі.
В Україні визнаються частиною національного законодавства норми міжнародних договорів,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Це насамперед договори,
ратифіковані Верховною Радою України.
Відповідно до Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України»
норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
слід застосовувати у внутрішньому правопорядку України в порядку, передбаченому для норм
національного законодавства. Іншими словами, норми таких міжнародних договорів України
повинні мати силу не меншу, ніж закони України, але не силу Конституції України. Як випливає з
ч. 2 ст. 9 Конституції України, необхідної умовою укладання міжнародного договору, що
суперечитиме Конституції України, є попереднє внесення необхідних змін до неї. Отже, у
внутрішньому правопорядку міжнародний договір, обов’язковий для України, не може суперечити
Конституції України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою
України, встановлені інші правила, ніж передбачені законом України, повинні застосовуватися
правила міжнародного договору. Це твердження ґрунтується на статті 27 Віденської конвенції про
право міжнародних договорів 1969 р., учасницею якої є Україна.

12
 3. Конституціоналізм та конституційний лад України
Конституціоналізм - це політико-правова категорія, яка опосередковує місце і роль кон-
ституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері
впливу на суспільні відносини.
Конституційний лад України - це система суспільних відносин, передбачених і гаран-
тованих Конституцією і законами України, прийнятими на її основі і відповідно до неї.
Основні принципи конституційного ладу України, які є базою для конституційного ре-
гулювання найважливіших суспільних відносин, закріплені у першому розділі Конституції
України „ Загальні засади”. Він складається з 20 статей.
Порядок зміни конституційного ладу України:
Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади» подається до Верховної Ради
України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом,
який призначається Президентом України.
Державний суверенітет — верховенство держави на своїй території і незалежність у між-
народних відносинах.
Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка
визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі
всього населення території.
Незалежність держави в міжнародних відносинах - це її непідпорядкованість будь-якій
зовнішній владі, владі інших держав.
Законодавча влада в Україні належить Верховній Раді України, яка має право видавати закони
і виступати як представник народного суверенітету.
Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою.
Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.
Судова влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами. Суди у своїй
діяльності керуються тільки законами України і здійснюють правосуддя з метою захисту законних
прав і інтересів від будь-яких порушень.
Для взаємних стримувань і противаг різних гілок державної влади передбачені:
- право Президента України за певних умов достроково припинити повноваження Верховної
Ради або накласти вето на закон, прийнятий Верховною Радою;
- повноваження Верховної Ради України по ухваленню резолюції недовіри Кабінету Мі-
ністрів України, що тягне за собою його відставку, а також по зміщенню Президента з його поста у
порядку імпічменту;
- обов’язковість скасування будь-якого державного акту після того, як Конституційний Суд
встановив їх невідповідність діючої Конституції, а також можливість оскарження рішень органів
державної влади і результату виборів Президент або депутата ради будь якого рівня в судовому
порядку.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства
права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту консти-
туційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України
гарантується.

13
 4. Україна як демократична республіка: конституційні засади.
Народовладдя - це широка й активна участь громадян в управлінні справами держави і
суспільства та створення найсприятливіших умов для надання всієї повноти влади народу.
Відповідно до Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування.
Отже, народовладдя в Україні здійснюється у двох формах:
- прямої демократії - народ виражає свою волю у визначених Конституцією і законами
процесуальних формах;
- представницької демократії - народ виражає свою волю через представників, яких народ
обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Референдум - це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або
певної його частини (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань
державного і суспільного життя.
Всеукраїнський референдум є формою безпосередньої демократії в Україні, способом
здійснення влади безпосередньо Українським народом, що полягає у прийнятті (затвердженні)
громадянами України рішень шляхом голосування в порядку, встановленому Конституцією
України та цим Законом.
Всеукраїнський референдум щодо затвердження змін до розділу І «Загальні положення»,
розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» Кон-
ституції України призначається Президентом України відповідно до Конституції України.
Всеукраїнський референдум щодо зміни території України призначається Верховною Радою
України відповідно до Конституції України.
Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошується Президентом України
відповідно до Конституції України.
Порядок призначення всеукраїнського референдуму про внесення змін до Конституції
України
Законопроект, який передбачає внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України,
приймається в порядку, встановленому Конституцією України, та затверджується всеукраїнським
референдумом.
Призначення всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до розділів І, III, XIII
Конституції України здійснюється указом Президента України.
Порядок призначення всеукраїнського референдуму про зміну території України
Всеукраїнський референдум щодо зміни території України - це форма прийняття гро-
мадянами України, які мають право голосу, рішення щодо затвердження прийнятого Верховною
Радою України закону про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України.
Призначення всеукраїнського референдуму щодо зміни території України здійснюється
постановою Верховної Ради України.
Порядок проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою
Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошується на вимогу не менш як
трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо
призначення всеукраїнського референдуму зібрано не менш як у двох третинах ад-
міністративно-територіальних одиниць, зазначених в частині другій статті 133 Конституції
України, і не менш як по сто тисяч підписів у кожній з них.
Проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою здійснюється указом
Президента України.

14
 Виборче право:
Об’єктивне виборче право - система конституційно-правових норм, що регулюють суспільні
відносини, пов’язані з виборами органів держави і місцевого самоврядування.
Суб’єктивне виборче право - гарантована державою можливість громадянина брати участь у
виборах в органи державної влади та місцевого самоврядування.
Активне виборче право - право громадян брати участь у виборах голови держави, пред-
ставницьких органів влади.
Пасивне виборче право - право громадянина бути обраним до представницьких органів
держави.
Принципи виборчого права:
- Загальність - виборчі права визнаються за всіма дорослими і психічно здоровими гро-
мадянами;
- Вільна участь у виборах - виборець сам вирішує, чи брати участь йому у виборчому процесі
і якщо так, то якою мірою.
Абсентеїзм - неучасть виборців у виборах .
- Рівне виборче право - це встановлені законом рівні для кожного виборця можливості
впливати на результат виборів та однакові можливості бути обраним відповідно до умов закону
(«одна людина - один голос»).
- Прямі та непрямі вибори.
Прямі вибори - право обирати і обиратися безпосередньо у виборний орган або виборну
посаду.
Непрямі вибори - виборець вибирає лише членів колегії, яка потім вже обирає виборний
орган.
- Таємне голосування.
Виборча система - це спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності
від результатів голосування виборців.
Види виборчих систем.
Мажоритарна виборча система - це голосування за кандидата по виборчому округу і
визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців.
Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За системою абсолютної
більшості перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під
час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат,
який одержує більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців,
які взяли участь у голосуванні.
Пропорційна виборча система - це голосування за списки кандидатів від політичних партій
або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до
кількості голосів, відданих за списки.
Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за зви-
чайний список кандидатів і жорсткий список.
Звичайний список кандидатів - це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному
порядку.
Жорсткий список кандидатів - це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному
порядку.
Відкритий список - виборець, хоча і голосує за список в цілому, проте визначає, якому з
кандидатів у середині списку він надає перевагу.
Закритих списків - такої можливості виборцю не надає, розподіл місць у виборчому списку
здійснюють партії на власний розсуд.

15
 Порядок формування та організація діяльності рад регламентуються Конституцією України,
Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, іншими законами, а також статутами
територіальних громад.
Рада вважається правомочною за умови обрання не менш як двох третин депутатів від
загального складу ради. У разі якщо до ради обрано менш як дві третини її складу, до обрання
необхідної кількості депутатів продовжує здійснювати повноваження рада попереднього
скликання.
Виборний процес здійснюється на засадах вільного і рівноправного висування кандидатів,
рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до
кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і
службових осіб цих органів; контролю за джерелами фінансування та витратами на виборчу
кампанію; гласності й відкритості виборчої кампанії; свободи агітації.
Відповідно до статті 77 Виборчого кодексу України вибори Президента України призна-
чаються Верховною Радою України шляхом прийняття відповідної постанови.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року
повноважень глави держави. У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори
проводяться в період 90 днів з дня припинення повноважень.
Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за дев’яносто днів до
дня виборів.
Він складається з кількох послідовних етапів:
1) утворення територіальних виборчих округів;
2) утворення виборчих дільниць;
3) утворення окружних та дільничних виборчих комісій;
4) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення;
5) висування та реєстрація кандидатів;
6) проведення передвиборної агітації;
7) голосування у день виборів Президента України;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів
Президента України.
У разі необрання Президента у першому турі можливі ще дві стадії:
9) повторне голосування;
10) підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та ре-
зультатів виборів. Підготовку і проведення виборів глави держави здійснюють Центральна
виборча комісія, окружні й дільничні виборчі комісії.
Висування кандидатів на пост Президента України партією здійснюється на її з’ їзді (зборах,
конференції), а блоком - на міжпартійному з’їзді (зборах, конференції) партій, що входять до
блоку. У з’їзді (зборах, конференції), на якому здійснюється висування кандидата, повинно брати
участь не менше 200 делегатів.
Громадянин України, який відповідає конституційним вимогам щодо кандидата на пост
Президента, має право на самовисунення шляхом особистого подання до Центральної виборчої
комісії засвідченої в установленому законом порядку відповідної заяви про самовисунення
кандидатом на пост Президента.
Реєстрацію кандидатів на пост Президента України здійснює Центральна виборча комісія.
Перед реєстрацією партія (партії, що входять до блоку), яка висунула кандидата, або сам кандидат
має внести грошову заставу в розмірі шістсот п’ятдесяти мінімальних заробітних плат, визначених
у місячному розмірі (станом на день початку виборчого процесу) на спеціальний рахунок ЦВК. Ця
застава повертається партії (партіям, що входять до блоку) чи

16
кандидату, якщо він набрав достатньо голосів у першому турі. У противному випадку застава
перераховується до Державного бюджету України.
Кандидат на пост Президента наступного дня після його реєстрації може розпочинати
проведення передвиборної агітації, яка здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету
України, що виділяються на підготовку і проведення виборів, та коштів виборчих фондів
кандидатів.
Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 8.00 до 20.00.
На закордонних виборчих дільницях голосування проводиться за місцевим часом країни, де
утворені ці дільниці.
Підрахунок голосів виборців проводиться безпосередньо членами дільничної виборчої
комісії, про що складається протокол.
Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах
більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Якщо до бюлетеня у день виборів було включено не більше двох кандидатів і жоден не був
обраний, ЦВК приймає рішення про звернення до Верховної Ради України з поданням про
призначення повторних виборів.
Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено більше двох
кандидатів на пост Президента і за результатами голосування у день виборів жоден кандидат не
був обраний, ЦВК приймає рішення про проведення повторного голосування, яке проводиться у
третю неділю після дня виборів за двома кандидатурами, які одержали найбільшу кількість голосів
у першому турі.
За підсумками повторного голосування обраним вважається кандидат, що отримав більшу,
ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У разі коли
повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним
Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів виборців, що взяли участь у
голосуванні.
Новообраний Президент вступає на посаду не пізніш як через 30 днів після офіційного
оголошення ЦВК результатів виборів і набуває повноважень з моменту складення на урочистому
засіданні парламенту присяги Українському народові, текст якої міститься у Конституції України.
Президент України обирається за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості
(а при повторному голосуванні - відносної більшості).
Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого
року повноважень Верховної Ради України.
Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з
дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень
Верховної Ради України, виданого відповідно до Конституції України.
Виборчий процес поділяється на кілька стадій:
1) висування кандидатів у депутати;
2) утворення виборчих комісій (крім Центральної виборчої комісії);
3) реєстрація кандидатів у депутати;
4) проведення передвиборної агітації;
5) утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі;
6) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення;
7) голосування;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;
9) встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;
10) припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.

17
 Факультативні етапи:
11) повторне голосування;
12) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків повторного голосування.
Виборчий процес завершується через п’ятнадцять днів після дня офіційного оприлюднення
Центральною виборчою комісією результатів виборів депутатів.
Вибори народних депутатів України здійснюються на засадах пропорційної системи за
єдиними списками кандидатів у депутати у загальнодержавному виборчому окрузі, з яких
формуються регіональні виборчі списки кандидатів у депутати від партій.
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність
територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів
кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб
місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як
безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через
районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ,
міст.
Система місцевого самоврядування:
- територіальна громада — первинний суб’єкт місцевого самоврядування, основний носій
його функцій і повноважень ;
- сільські, селищні, міські ради - є органами місцевого самоврядування, що представляють
відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і
повноваження місцевого самоврядування;
- сільський, селищний, міський голова - є головною посадовою особою територіальної
громади відповідно села, селища, міста;
- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради - є їх виконавчі комітети, відділи,
управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних,
міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань
здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними
відповідним органам виконавчої влади;
- староста - є виборною посадовою особою місцевого самоврядування;
- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст - є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст;
- органи самоорганізації населення - сільські, селищні, міські, районні в місті ради можуть
дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи
самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Види місцевих виборів:
- чергові;
- позачергові;
- повторні;
- проміжні;
- додаткові;
- перші.
Чергові місцеві вибори проводяться одночасно на всій території України в останню неділю
жовтня п’ятого року повноважень рад, голів, старост, обраних на попередніх чергових місцевих
виборах.

18
 Рішення про проведення чергових виборів депутатів обласних, районних, міських, районних у
містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів, старост приймається
Верховною Радою України.
Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового
припинення повноважень, обласної, районної, міської, районної у місті, сільської, селищної ради,
сільського, селищного, міського голови, а також в інших випадках, передбачених законами
України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про добровільне об’єднання територіальних
громад». Таке рішення приймається Верховною Радою України не пізніше ніж у дев’яностоденний
строк з дня дострокового припинення повноважень відповідної місцевої ради, сільського,
селищного, міського голови.
Позачергові вибори старости призначаються радою відповідної об’єднаної територіальної
громади в разі дострокового припинення повноважень старости.
Повторні вибори депутатів (депутата) у відповідному багатомандатному, одномандатному
виборчому окрузі призначаються відповідною територіальною виборчою комісією, у разі
визнання відповідних виборів у цьому виборчому окрузі такими, що не відбулися, чи в разі
визнання особи, обраної у відповідному одномандатному виборчому окрузі депутатом, такою, яка
відмовилася від депутатського мандата у відповідному одномандатному виборчому окрузі.
Повторні вибори сільського, селищного, міського голови, старости призначаються від-
повідною територіальною виборчою комісією, у разі визнання відповідних виборів такими, що не
відбулися, чи в разі визнання особи, обраної сільським, селищним, міським головою, старостою,
такою, яка відмовилася від посади сільського, селищного, міського голови, старости.
Проміжні вибори депутата сільської, селищної ради призначаються в одномандатному
виборчому окрузі територіальною виборчою комісією, у разі дострокового припинення по-
вноважень депутата сільської, селищної ради, обраного у відповідному одномандатному ви-
борчому окрузі.
Додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад від територіальної громади, що
приєдналася до об’єднаної територіальної громади в порядку, визначеному Законом України «Про
добровільне об’єднання територіальних громад», призначаються Центральною виборчою
комісією.
Перші вибори депутатів, сільських, селищних, міських голів призначаються Центральною
виборчою комісією.
Перші вибори старости призначаються відповідною радою об’єднаної територіальної
громади.
Особливості місцевих виборів:
- У селах і селищах з населенням до 90 тис. вибори відбуваються за мажоритарною сис-
темою.
- Вибори до райрад, міськрад та облрад проходять за пропорційною системою.
- Міських голів населених пунктів з населенням більше 90 тисяч обирають абсолютною
більшістю (50 %+1 голос). Передбачена можливість проведення другого туру.
- Блоки партій у виборах участі не беруть.
- Якщо партія набрала 5 % голосів, кількість кандидатів від неї які пройшли, визначається
відповідно до кількості голосів, поданих безпосередньо за депутата в окремому окрузі.
- Обов’язковість присутності у списку партії не менше 40 % представників однієї статі.

19
 5. Унітарність Української держави в системі засад
конституційного ладу
Унітаризм — це форма державно-адміністративного устрою, де діють єдина загальнодер-
жавна конституція, єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові
органи, які здійснюють керівництво відповідними місцевими органами.
На території унітарної держави діє єдина конституція, проводиться обов’язкова для всіх його
складових частин загальна податкова і кредитна політика. Вищі органи влади володіють
абсолютним суверенітетом на всій території країни, діє єдине громадянство.
В унітарній державі повноваження делегуються центральною владою територіальним
органам самоврядування. Незалежно від того, централізоване воно чи децентралізоване, де-
мократичне або авторитарне, унітарна держава характеризується пануванням єдиної системи
органів влади та правосуддя, які керуються єдиними правовими та конституційними нормами.
Відповідно до Конституції України суверенітет поширюється на всю її територію. Україна є
унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Адміністративно-територіальний устрій - поділ території країни на окремі частини -
адміністративно-територіальні одиниці, залежно від якого створюються і діють органи державної
влади та місцевого самоврядування.
Згідно з Конституцією України систему адміністративно-територіального устрою України
складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.
До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпро-
петровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська,
Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська,
Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська
області, міста Київ та Севастополь.
Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

6. Конституційні засади функціонування

національно-культурної сфери в Україні
Відповідно до Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.
- Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах
суспільного життя на всій території України.
- В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України.
- Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
- Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України.
Правовий статус національних меншин в Україні регулюється Конституцією та законом «Про
національні меншини в Україні».
Національні меншини - це групи громадян України, які не є українцями за національністю,
виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.
Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні
політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної
правосвідомості й самовиявлення.

20
 Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.
Представникам національних меншин в Україні гарантується користуватися й навчатися
рідною мовою, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, спо-
відувати свою релігію тощо. Вони мають також рівні з іншими громадянами право на управління
державними справами, можуть обиратися і призначатися на будь-які посади в органи
законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування.
Громадяни України всіх національностей зобов’язані дотримуватися Конституції та законів,
не порушувати гарантованих законом прав національних меншин.

7. Конституція України та громадянське суспільство

Згідно з Конституцією України суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної,
економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політична багатоманітність - можливість створення і діяльності різних об’єднань
громадян (партій, рухів, конгресів тощо), які мають головною метою участь у виробленні
державної політики, формуванні і функціонуванні органів державної влади і місцевого само-
врядування.
Економічна багатоманітність - можливість рівноправного існування різних форм
власності і господарювання, однакову їх підтримку з боку держави.
Ідеологічна багатоманітність - право різних суб’єктів (окремих осіб та їх об’єднань)
безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати й втілювати в практику суспільних
відносин різноманітні ідеї, теорії, погляди, які стосуються різних аспектів життя держави,
суспільства, цивілізації в цілому.
Об’єднання громадян - це добровільне громадське формування, створене на основі єдності
інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо)
визнається політичною партією або громадською організацією. Мінімальна кількість засновників
громадського об’єднання дві особи.
Політична партія - це об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної
програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної
політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво
в їх складі.
Громадська організація - це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних
соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших
спільних інтересів.
Особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України
«Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Створення політичної партії.
Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції,
зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч громадян України, які
відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох
третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш
як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.
На установчому з’їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і
програма політичної партії, обираються її керівні та контрольно-ревізійні органи. Політична партія
створюється групою громадян України у складі не менш як 100 осіб.

21
 Рішення про створення політичної партії приймається на установчому з’їзді (конференції,
зборах) політичної партії, що оформлюється протоколом, який підписують головуючий та
секретар.
Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається
діяльність незареєстрованих політичних партій.
З моменту реєстрації політичної партії у визначеному законом порядку вона набуває статусу
юридичної особи. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.
Відповідно до Конституції України утворення і діяльність політичних партій та громадських
організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної
цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни,
насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і
свободи людини, здоров’я населення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах
виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових
формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних
установах і організаціях.
Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

8. Конституційний статус людини в Україні

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина - це основоположні
засади та ідеї, відповідно до яких здійснюється правове регулювання відносин між особою та
державою.
Відповідно до Конституції України конституційними принципами правового статусу
людини і громадянина є наступні:
- усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчу-
жуваними та непорушними;
- конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті
нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу
існуючих прав і свобод;
- кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не
порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому
забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості;
- громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може
бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за
мовними або іншими ознаками.
Конституція України містить такий перелік особистих прав людини:
1) право на вільний розвиток особистості - кожна людина має право сама визначати свою
долю, ставити перед собою визначені нею самою цілі, обирати засоби для досягнення цих цілей;
2) право на життя - Конституція України закріплює право на життя за допомогою заборони
незаконного позбавлення життя. Верховна Рада України скасувала кримінальне покарання у
вигляді смертної кари, ніхто не може бути позбавлений життя навіть за рішенням державного
органу;

22
 3) право на повагу людської гідності - це особисте право теж забезпечується встанов-
ленням заборон на протиправні дії, що посягають на людську гідність: катування, жорстоке,
нелюдське таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусові медичні або наукові
дослідження на людині;
4) право на свободу і особисту недоторканність - в Україні заборонені будь-які форми
особистої залежності, а саме - рабство і подібні до нього інститути. Недоторканність особи є
важливою гарантією свободи людини, насамперед свободи від свавільних дій посадових осіб
держави. Відповідно до Конституції України ніхто не може бути заарештованим чи триматися під
вартою інакше як за рішенням суду;
5) недоторканність житла - Конституція України зазначає, що проникнення до житла,
проведення в ньому огляду або обшуку можуть здійснюватися тільки за рішенням суду. Винятки з
цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна, а також з метою
переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення;
6) таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції
- ця норма Конституції України теж є однією з гарантій свободи особи. Винятки можуть бути
встановлені тільки судом з метою запобігти кримінальному правопорушенню чи встановити
істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими засобами одержати інформацію
неможливо;
7) невтручання в особисте і сімейне життя - Конституція України забороняє збирання,
збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім
випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту
і прав людини;
8) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний в’їзд в
Україну і виїзд з України - це особисте право поширюється тільки на осіб, що перебувають в
Україні на законних підставах. Іноземний громадянин чи підданий, що порушує закони України,
може бути висланий за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозволі на в’їзд до
України. У той же час громадянин України не може бути позбавлений права в будь- який час
повернутися до України, не може бути висланий за межі України;
9) право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і пере-
конань;
10) свобода світогляду і віросповідання - це право включає свободу сповідати будь-яку
релігію або не сповідати ніякої (бути атеїстом), правити релігійні культи і ритуальні обряди,
здійснювати релігійну діяльність.
Політичні права та свободи - це можливості людини брати участь у державному та гро-
мадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, органів місцевого
самоврядування, політичних партій та інших об’єднань громадян політичного спрямування.
До політичних прав і свобод громадян України належать:
- право на участь в управлінні державою - громадяни мають право брати участь в
управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і
бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни
користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах
місцевого самоврядування;
- право на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій — громадяни мають право
збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення
яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування;
- свобода думки і слова - кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, ви-
користовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір;

23
 - право на об’єднання в політичні партії та громадські організації- громадяни України
мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і
захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та
інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей;
- право на індивідуальні та колективні скарги - усі мають право направляти індивідуальні
чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк;
Конституцією України передбачена можливість організації та проведення громадянами
таких публічних заходів:
- зборів;
- мітингів;
- походів;
- демонстрацій.
Також має бути виконано дві умови:
1) публічний захід має мати виключно мирний характер і учасники його повинні бути без
зброї;
2) такий захід має бути санкціонований - попередньо погоджений і дозволений органами
влади на місця.
Обмеження для реалізації цього конституційного права можливі лише за рішенням суду і
мають на меті запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони
здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації:
- громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські
організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних,
соціальних, культурних та інших інтересів;
- політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян,
беруть участь у виборах;
- членами політичних партій можуть бути лише громадяни України;
- громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів;
- ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян;
- ніхто не може бути обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних
партій або громадських організацій;
- усі об’єднання громадян рівні перед законом;
- політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Економічні права громадян:
- право на підприємницьку діяльність;
- право на працю;
- право на страйк та його реалізація;
- право на відпочинок що включає вихідні дні та відпустки.
Соціальні права громадян:
- право на соціальне забезпечення;
- право на житло;
- право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування,
одяг, житло;

24
 - право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;
Культурні права громадян:
- право на освіту;
- право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.
Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують
ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.
Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України,
заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах
природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
Суб’єктом, на якого покладаються обов’язки щодо гарантування прав і свобод людини і
громадянина, є держава.
Особливе місце в цій системі посідає Президент України - гарант прав і свобод людини і
громадянина. Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через
відповідну законодавчу діяльність, призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини. Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо
забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і гро-
мадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі
здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадянина в правовій державі
відіграють суди. Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина за-
хищаються судом.
Відповідно до Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не
можуть бути обмежені, окрім певних випадків.
Конституцією України передбачені наступні обмеження прав і свобод людини і громадянина:
- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з
метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров’я
населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню
інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості
правосуддя;
- в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту
прав і свобод інших людей.
Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в
Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або
природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до
людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі
захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і
передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам
місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення
безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також
допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод
людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих
обмежень.
Надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або
конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим.

25
 Порядок введення надзвичайного стану.
Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента
України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту
звернення Президента України.
Пропозиції щодо введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях
Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України. В разі необхідності
введення надзвичайного стану з підстав виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій
техногенного та природного характеру, що створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств
населення, пропозиції щодо його введення подає Кабінет Міністрів України.
Надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більш як ЗО діб і не більш як 60
діб в окремих її місцевостях.
У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не
більш як на ЗО діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає
чинності після його затвердження Верховною Радою України.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її
місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України,
її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади,
військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування
повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення
національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її
територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних
прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням
строку дії цих обмежень.
Порядок введення воєнного стану.
Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях на розгляд
Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України.
У разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в
окремих її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в
окремих її місцевостях і негайно звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження
та подає одночасно відповідний проект закону.
Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях,
затверджений Верховною Радою України, підлягає негайному оголошенню через засоби масової
інформації або оприлюдненню в інший спосіб.
У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного стану в Україні або в
окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у дводенний строк без
скликання та розглядає питання щодо затвердження указу Президента України про введення
воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного стану в Україні або в
окремих її місцевостях керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій усіх форм власності зобов’язані сприяти негайному прибуттю
народних депутатів України на засідання Верховної Ради України та здійсненню їхніх
повноважень.
Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях,
затверджений Верховною Радою України, офіційно оприлюднюється разом із законом щодо
затвердження такого указу Президента України та набирає чинності одночасно з набранням
чинності таким законом.
Основні обов’язки людини і громадянина - це закріплені в Конституції України вимоги, які
пред’являються кожній людині та громадянину, аби він діяв певним, чітко визначеним

26
конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення
інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за
собою юридичну відповідальність.
Громадяни України теж мають обов’язки відносно держави та один одного. До основних
таких обов’язків належать:
- захист держави та військова служба;
- підтримка громадського порядку та загального миру;
- повага національної гідності інших осіб, укріплення дружби між націями та народами
України;
- піклування батьків про дітей;
- піклування дітей про батьків;
- не спричиняти шкоди природі, історико-культурним пам’яткам, та відшкодовувати завдані
збитки;
- сплачувати податки і інші збори;
- дотримання вимог Конституції, законів України;
- шанувати її державні символи.
Громадянство - це постійний правовий зв’язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних
правах та обов’язках.
Громадянство України як специфічний правовий зв’язок особи і Української держави
базується на певних принципах, що визначені в Конституції України та Законі України «Про
громадянство України».
Основні принципи громадянства України:
- принцип єдиного громадянства;
- принцип неможливості позбавлення громадянства України;
- принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства;
- принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи
особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття
громадянства його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України
одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення шлюбу другим із подружжя;
- рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту
набуття ними громадянства України;
- збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина України.
Набуття громадянства України за народженням:
Відповідно до Закону України «Про громадянство України», особа є громадянином України
якщо:
- батьки або один з батьків на момент її народження були громадянами України;
- народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах
проживають на території України;
- народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої
держави;
- народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на
території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків;
- народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи
притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за
народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в
Україні;

27
 - народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з
батьків, який є іноземцем;
- є новонародженою дитиною, знайденою на території України, обоє з батьків якої невідомі
(знайда);
Набуття громадянства України за територіальним походженням.
Відповідно до Закону України «Про громадянство України», особа без громадянства або
іноземець, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подав заяву про набуття
громадянства України, а також його неповнолітні діти, реєструються громадянами України, якщо
така особа:
- сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи
сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на
території, яка стала територією України відповідно до Закону України Закону України «Про
правонаступництво України»;
- сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні брат чи сестра народилися або постійно
проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного
проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної
Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки,
Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Прийняття до громадянства України.
Відповідно до Закону України «Про громадянство України», іноземець або особа без
громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами
прийняття до громадянства України є:
- визнання і дотримання Конституції України та законів України;
- подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства)
або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);
- безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх
п’яти років;
- отримання дозволу на імміграцію;
- володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;
- наявність законних джерел існування;
- видання Указу Президента України.
Набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення
Відповідно до Закону України «Про громадянство України», дитина, яка є іноземцем або
особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про
усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.
Повнолітня особа, яка є особою без громадянства, що постійно проживає на території України
стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення.
Громадянство України припиняється:
1) внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком
від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою);
2) внаслідок втрати громадянства України:
- якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув грома-
дянство іншої держави;
- якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іно-
земного громадянства або декларацію про відмову від нього;

28
 - якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки,
які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
- якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих
відомостей чи фальшивих документів;
- якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на
військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи
державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим)
іншої держави або держав.
Особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не
вважає своїм громадянином.
Відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»:
- іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і гро-
мадяни України;
- іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно
від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб’єктності та основних прав і
свобод людини;
- іноземці та особи без громадянства зобов’язані неухильно додержуватися Конституції та
законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність
інших людей, інтереси суспільства та держави.
Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати
жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства
(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за
межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або
не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства
(підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може
чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Правовий статус біженців в Україні має такі особливості:
- вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де
їхньому життю або свободі загрожує небезпека.;
- Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців;
- біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального
забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом,
наданим у місці проживання.

9. Законодавча влада в Україні: конституційна характеристика

Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -
Верховна Рада України.
Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади і загальнонаціональних або
місцевих, крім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх
законодавчих повноважень.
Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п’ятдесят народних депутатів
України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом
таємного голосування строком на п’ять років.

29
 Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів
досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку.
Структура Верховної Ради України.
1. Керівні особи: Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник голови
Верховної Ради України, що обираються та відкликаються Верховною Радою України зі свого
складу. Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує
підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради та ін.
2. Комітети Верховної Ради України. Вони здійснюють розгляд питань, належних до
повноважень Верховної Ради України, здійснюють законопроекту роботу, сприяють втіленню в
життя законів України й інших рішень парламенту та ін.
3. За рішенням Верховної Ради України для розгляду питань, які мають тимчасовий характер
або не належать до профілю вже наявних комітетів, можуть створюватися тимчасові спеціальні
комісії.
4. За необхідності проведення розслідувань, пов’язаних з питаннями, що торкаються ін-
тересів усього суспільства, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії (за
це повинні проголосувати не менш як 150 народних депутатів).
5. Апарат Верховної Ради України - на нього покладається здійснення правового, на-
укового, організаційного, документального, інформаційного, фінансово-господарського, ма-
теріально-технічного, соціально-побутового й іншого забезпечення діяльності парламенту та
народних депутатів України.
До повноважень Верховної Ради України належить:
- призначення всеукраїнського референдуму;
- прийняття законів;
- затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;
- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
- призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;
- оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру;
- усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);
Головними функціями Верховної Ради є:
- законодавча - Верховна Рада може приймати закон з будь-якого питання за винятком тих,
які вирішуються виключно всеукраїнським референдумом та належать до повноважень інших
органів державної влади;
- представницька - вид діяльності парламенту України, що полягає в представництві
Українського народу у здійсненні законодавчої влади шляхом виявлення, узагальнення, узго-
дження, формування, реалізації та захисту його інтересів;
- установча - формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади;
- функція парламентського контролю - дає змогу парламентові отримувати достовірну й
об’єктивну інформацію про фактичне виконання своїх обов’язків і повноважень відповідними
органами влади та їх посадовими особами, належним чином реагувати на виявлені порушення;
- бюджетно-фінансова функція;
- зовнішньополітична функція.
Парламентські процедури - це встановлений нормами права порядок розгляду і прийняття
рішень у парламенті.

ЗО
 Види парламентських процедур:
- законодавча;
- установча;
- здійснення парламентського контролю.
Законодавча процедура.
Стадії:
- внесення законопроектів;
- розгляд і прийняття законопроекту за процедурою трьох читань;
- підготовку прийнятих законів до направлення на підпис Президенту України;
- підписання та оприлюднення закону.
Установча процедура охоплює собою процедури надання згоди та призначення Президентом
Прем’єр-міністра, прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів; призначення суддів
Конституційного Суду.
Здійснення парламентського контролю. Верховна Рада відповідно до своїх повноважень
безпосередньо або через свої органи здійснює парламентський контроль за забезпеченням
конституційних прав, свобод та обов’язків громадян України, додержанням законів та інших актів,
за виконанням загальнодержавних програм і бюджету, діяльністю органів, а також посадових осіб,
яких вона обирає, призначає або затверджує.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини - посадова особа, що здійснює
парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свободи людини і громадянина
в Україні (омбудсман).
Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та по-
садових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і
свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів,
які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.
Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення
строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного
або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.
Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм
найменуванням.
Рахункова палата є державним колегіальним органом, який від імені Верховної Ради
України здійснює контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх
використанням.
Рахункова палата підзвітна Верховній Раді України та регулярно її інформує про результати
своєї роботи.
Рахункова палата є юридичною особою, має печатку із своїм найменуванням і зображенням
Державного Г ерба України.
Народний депутат України - це обраний відповідно до Закону України «Про вибори
народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і
уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження,
передбачені Конституцією України та законами України.
Народним депутатом України може бути лише громадянин України, який на день виборів
досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Народний
депутат повинен мати громадянство України.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Це
означає, що вони повинні відмовитись від іншого представницького мандата і не можуть

31
перебувати на державній службі, їм забороняється займатись будь-якою діяльністю, крім наукової
та викладацької.
Повноваження народних депутатів України набувають чинності з моменту складання ними
перед Верховною Радою України відповідної присяги. Якщо народний депутат відмовляється
складати присягу, то він втрачає депутатський мандат, і у відповідному виборчому окрузі мають
відбутися нові вибори до Верховної Ради України.
Г арантії:
Непорушність повноважень народного депутата України - ніхто не має права обмежувати
повноваження народного депутата, крім випадків, передбачених Конституцією України та
законами України.
Недоторканність народного депутата України — народний депутат не може бути без
згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи
заарештований.
Звільнення народного депутата України від призову на військову службу.
Державне страхування народного депутата України - життя і здоров’я народного депутата
підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних призначень на
забезпечення діяльності Верховної Ради України на суму десятирічного грошового утримання
народного депутата.
Фінансування видатків, пов ’язаних з депутатською діяльністю - Міністерство фінансів
України щомісячно зобов’язане перераховувати на рахунок Верховної Ради України не менше
однієї дванадцятої частини суми бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної
Ради України.
Помічники-консультанти народного депутата України — народний депутат може мати
до тридцяти одного помічника-консультанта.
Припинення повноважень народного депутата України відбувається одночасно з
припиненням повноважень Верховної Ради України, тобто від моменту відкриття першого
засідання Верховної Ради України нового скликання.
Повноваження народного депутата України можуть бути припинені й достроково: за рі-
шенням Верховної Ради України, Президента України або за рішенням суду.
Верховна Рада України приймає рішення про дострокове припинення повноважень народного
депутата в разі:
- складення повноважень за його особистою заявою;
- набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
- визнання його судом недієздатним чи безвісно відсутнім;
- припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;
- смерті.
Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України,
якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, відповідно
припиняються повноваження і народних депутатів.
На підставі рішення суду повноваження народного депутата України припиняються до-
строково у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами
діяльності; повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за
рішенням суду.

10. Конституційний статус Президента України

Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
32
 Конституційно-правовий статус Президента України за Конституцією України визначається
як глава держави і глава виконавчої влади. Інститут Президента України належить до виконавчої
гілки влади.
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти
років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та
володіє державною мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в
органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або
підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради
підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року
повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента
України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення
повноважень.
Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави держави є його
установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів,
міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.
Повноваження Президента України можуть припинятися достроково у таких випадках:
- якщо задоволене його прохання про відставку. Президент повинен особисто проголосити
заяву про відставку на засіданні Верховної Ради;
- при неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров’я. Таке рішення приймає
конституційна більшість Верховної Ради на підставі письмового подання Верховного Суду
України і на основі медичного висновку;
- усунення з поста в порядку імпічменту;
- у випадку смерті.
Імпічмент - це особлива процедура обвинувачення вищих посадових осіб держави у вчиненні
злочинів та службових порушень.
У разі дострокового припинення повноважень Президента виконання його обов’язків на
період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Прем’єр-міністра. Ці
обов’язки Прем’єр-міністр може виконувати до 90 днів, але при цьому Прем’єр-міністр не може
виконувати ряд повноважень, які є винятковою компетенцією Президента - призначати
всеукраїнський референдум, припиняти повноваження Верховної Ради, здійснювати
помилування.
Рада національної безпеки і оборони України відповідно до Конституції України є ко-
ординаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Рада національної безпеки і оборони координує і контролює діяльність органів виконавчої
влади у сфері національної безпеки і оборони.
Головою Ради національної безпеки і оборони є Президент України, він же формує її
персональний склад.
До складу Ради національної безпеки і оборони за посадою входять прем’єр-міністр, міністр
оборони, голова Служби безпеки, міністр внутрішніх справ і міністр закордонних справ. У
засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь голова Верховної
Ради України.

33
 Функції, структура і чисельність апарату Ради національної безпеки і оборони України
визначаються Президентом України.
Забезпечення діяльності Ради здійснює секретар Ради, якого призначає Президент України.
Секретар Ради безпосередньо підпорядковується Президентові України.

11. Виконавча влада в Україні: конституційна характеристика

Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний,
предметний і організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів
законодавчої влади.
Основна функція виконавчої влади - організація виконання законів, прийнятих законодавчою
владою.
Президент і уряд керують системою підпорядкованих їм органів державного управління та
інших органів виконавчої влади, забезпечують виконання Конституції та законів.
Система органів виконавчої влади складається з таких рівнів:
1. Кабінет Міністрів України - вищий орган у системі органів виконавчої влади.
2. Центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, органи, статус яких
прирівняний до державних, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
3. Місцеві органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації та територіальні органи
центральних органів виконавчої влади.
Згідно Конституції України до Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший
віце-прем’єр-міністр України, три віце-прем’єр-міністри, міністри закордонних справ, юстиції,
фінансів, оборони, внутрішніх справ, інші міністри.
Загальна чисельність членів Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою
України виходячи з його посадового складу на підставі подання про призначення на посади членів
Кабінету Міністрів України
Прем’єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням
Президента України.
За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає міністрів, керівників
інших центральних органів виконавчої влади, а також осіб, які не очолюють міністерство чи інший
центральний орган виконавчої влади.
Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право
голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не можуть бути призначені на посади членів
Кабінету Міністрів України особи, які мають судимість, не погашену і не зняту в установленому
законом порядку.
Члени Кабінету Міністрів України, крім Міністра оборони України і Міністра закордонних
справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням
Прем’єр-міністра України. Міністр оборони України і Міністр закордонних справ України
призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, яке
вноситься не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання пропозиції коаліції депутатських
фракцій у Верховній Раді України щодо кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України.
Акти Кабінету Міністрів України.
Згідно Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає
постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України
підписує Прем’єр-міністр України.

34
 Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних
органів виконавчої влади підлягають реєстрації.
Президент України має право зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів
невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх
конституційності.
Конституційний Суд також наділений повноваженням перевіряти конституційність актів
КМУ на підставі подання Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів,
Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Верховної Ради
Автономної Республіки Крим.
Постанови приймаються на засіданнях КМУ шляхом голосування більшістю голосів від його
посадового складу. Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини складу КМУ і за цей
проект проголосував Прем’єр-міністр України, рішення вважається прийнятим.
Постанови публікуються в Офіційному віснику України, газеті «Урядовий кур’єр», а також на
офіційному веб-сайті Уряду.
Місцевими органами виконавчої влади є:
— місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції — місцеві державні адміністрації;

- місцеві органи виконавчої влади спеціальної компетенції — територіальні органи мініс-

терств, інших центральних органів виконавчої влади.
Місцеві державні адміністрації входять до єдиної системи органів виконавчої влади.
Керівництво місцевою державною адміністрацією здійснює її голова. Він також формує і її склад.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади
Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України.
У здійсненні своїх повноважень голови місцевих державних адміністрацій відповідальні
перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам
виконавчої влади вищого рівня.
На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і де-
легованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає
розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.
Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворю-
ються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.
Керівників територіальних органів міністерства призначає на посади та звільняє з посад у
встановленому порядку міністр, іншого центрального органу виконавчої влади - керівник цього
органу.

12. Правосуддя в Україні: конституційна характеристика

Згідно Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи по-
садовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне
обвинувачення. Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання
спору.

35
 Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.
Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд.
Систему судоустрою складають:
- місцеві суди;
- апеляційні суди;
- Верховний Суд.
Для розгляду окремих категорій справ в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.
У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої та апеляційної інстанції
з розгляду окремих категорій справ.
Вищими спеціалізованими судами є:
- Вищий суд з питань інтелектуальної власності;
- Вищий антикорупційний суд.
У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати для розгляду
окремих категорій справ у першій інстанції, а також утворюється апеляційна палата для розгляду
справ в апеляційній інстанції.
Судову палату очолює секретар судової палати, який обирається з числа суддів цього суду
строком на три роки.
Відповідно до Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються
Конституцією і законами України.
Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою
чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або
відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за
винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Судця обіймає посаду безстроково.
Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє
з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.
Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не
може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль.
Відповідно до Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні
діє адвокатура.
Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кри-
мінального обвинувачення.

13. Охорона Конституції. Конституційна юстиція в Україні

Охорона Конституції - сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується
реалізація конституційних норм і дотримання режиму конституційної законності.
Захист конституції здійснюють правоохоронні органи, зокрема суди і прокуратура. У сфері
захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина велику роль відіграє інститут
Уповноваженого парламенту з прав людини (омбудсмена).
Суб’єкти охорони Конституції України-.
- Український народ;
- Президент України;
- Верховна Рада України;
- Конституційний Суд України.

36
 Конституційна відповідальність - самостійний вид юридичної відповідальності, визначений
нормами конституційного права, що передбачає заохочення державою позитивного діяння
суб’єкта конституційно-правових відносин, наслідки якого перевищують вимоги кон-
ституційно-правових приписів або негативну реакцією держави на конституційний делікт, що
передбачає зазнавання суб’єктом конституційного правопорушення визначених санкцій у межах
чинного конституційного законодавства.
Загальні ознаки конституційно-правової відповідальності:
- конституційно-правова відповідальність є видом соціальної відповідальності;
- конституційно-правова відповідальність є наслідком конституційного делікту;
- конституційно-правова відповідальність є інститутом відповідної галузі права.
До особливих ознак конституційно-правової відповідальності слід відносити:
- конституційно-правова відповідальність має системоутворюючий характер, тобто кон-
ституційно-правова відповідальність визначає загальні принципи для інших видів юридичної
відповідальності;
- конституційно-правова відповідальність через особливості предмета конституційно-
правового регулювання має чітко виявлений політичний характер, оскільки відповідальність
настає за порушення суспільних відносин, пов’язаних зі здійсненням влади в державі;
- конституційно-правова відповідальність передбачає конституційні санкції як міру
юридичної відповідальності;
- суб’єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути виключно орган
публічної влади або його посадова особа (об’єднання громадян, державні органи й органи
місцевого самоврядування).
Конституційний контроль - будь-яка форма перевірки на відповідність конституції актів і
дій органів публічної влади, а також громадських об’єднань, що здійснюють публічні функції.
Органи конституційного контролю:
- глава держави;
- парламент;
- уряд;
- суди;
Конституційний контроль, здійснюваний президентом, парламентом, урядом і подібними до
них органами, називається іноді політичним, тому що зазначені органи здійснюють політичну
діяльність.
Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує
верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України
законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює
офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції
України.
Повноваження Конституційного Суду:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів
України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумачення Конституції України;
3) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних
депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до
Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
4) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних
депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) пи

37
тань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
5) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конститу-
ційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в
порядку імпічменту;
6) надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною
Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
7) вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України норма-
тивно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента
України;
8) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів
України (їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в
остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України.
Пріоритетним напрямом діяльності Конституційного Суду є здійснення конституційного
судочинства в Україні, також виділяють функції конституційного контролю, офіційного тлу-
мачення, арбітражну та функцію конституційного правосуддя.
Склад Конституційного Суду становить 18 суддів.
Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість
судців Конституційного Суду.
Суд є повноважним здійснювати конституційне провадження, якщо у його складі є що-
найменше 12 суддів Конституційного Суду.
Порядок призначення судді Конституційного Суду Президентом України.
За результатами конкурсного відбору Президент України видає указ про призначення на
посаду судді Конституційного Суду.
Президент України призначає особу на посаду судді Конституційного Суду не пізніше трьох
місяців із дня припинення повноважень або звільнення з посади судді Конституційного Суду,
якого призначив Президент України.
Порядок призначення судді Конституційного Суду Верховною Радою України вста-
новлюється Регламентом Верховної Ради України.
Порядок призначення судді Конституційного Суду з’їздом суддів України.
За результатами конкурсного відбору З’їзд відкритим голосуванням більшістю голосів
присутніх делегатів З’їзду включає кандидатури на посаду судді Конституційного Суду до
бюлетеня для таємного голосування.
Призначеним на посаду судці Конституційного Суду вважається той кандидат, який у ре-
зультаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів З’їзду.
Якщо за результатами голосування суддя Конституційного Суду не призначений, про-
водиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які набрали більшу кількість голосів
порівняно з іншими кандидатами.
З’їзд призначає особу на посаду судці Конституційного Суду не пізніше трьох місяців із дня
припинення повноважень або звільнення з посади судді Конституційного Суду, якого призначив
З’їзд.
Суддя Конституційного Суду призначається на дев’ять років без права бути призначеним
повторно.
Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України»:
1. У складі Суду діють Велика палата, два сенати та шість колегій.
2. Велика палата, сенати, колегії у межах визначених цим Законом повноважень щодо
конституційного провадження діють як Конституційний Суд.

38
 3. Представницькі, організаційні, розпорядчі функції здійснюють Голова Суду, заступник
Голови Суду, секретарі колегій.
4. Велика палата, Сенат, Колегія мають статус органів Суду.
Формами звернення до Конституційного Суду є конституційне подання, конституційне
звернення, конституційна скарга.
Конституційне подання - це подане до Суду письмове клопотання щодо:
- визнання акта (його окремих положень) неконституційним;
- офіційного тлумачення Конституції України.
Відповідно до Конституції України суб’єктами права на конституційне подання є: Президент
України, щонайменше сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Конституційне звернення — це подане до Суду письмове клопотання про надання висновку
щодо:
- відповідності Конституції України чинного міжнародного договору України або між-
народного договору, що вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його
обов’язковість;
- відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для
винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з поста в порядку імпічменту;
- порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або
законів України;
- відповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим
Конституції України та законам України.
Суб’єктами права на конституційне звернення є:
- Президент України;
- Верховна Рада України;
- Кабінет Міністрів України;
- щонайменше сорок п’ять народних депутатів України.
Конституційна скарга - це подане до Суду письмове клопотання щодо перевірки на
відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих ПОЛОЖЕНЬ),
що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну
скаргу.
Суб’єктом права на конституційну скаргу є особа, яка вважає, що застосований в остаточному
судовому рішенні в її справі закон України (його окремі положення) суперечить Конституції
України.
До суб’єктів права на конституційну скаргу не належать юридичні особи публічного арава.
Види актів.
Суд ухвалює рішення, надає висновки, постановляє ухвали, видає забезпечувальні накази.
Акти з питань, не пов’язаних із конституційним провадженням, Суд ухвалює у формі
■останови.
Рішення Суду ухвалює:
1) Велика палата — за результатами розгляду справ за конституційними поданнями щодо
конституційності законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів
Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Ав

39
тономної Республіки Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції України, а також за
результатами розгляду справ за конституційними скаргами у разі відмови Сенату в розгляді
справи за конституційною скаргою на розсуд Великої палати;
2) Сенат - за результатами розгляду справ за конституційними скаргами.
Висновок Суду надає Велика палата у справах щодо:
1) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих
міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов’язковість;
2) відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для
винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з поста в порядку імпічменту;
4) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або
законів України;
5) відповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим
Конституції України та законам України.
Ухвала Суду - для вирішення питань, пов’язаних із відкриттям, відмовою у відкритті, за-
криттям провадження у справі, іншими процесуальними діями, клопотаннями, процедурою
розгляду справ, Суд постановляє відповідні ухвали.
Суд може видати забезпечувальний наказ про вжиття заходів щодо забезпечення консти-
туційної скарги.
Суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов’язати
відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.
За невиконання рішень та недодержання висновків Суду настає відповідальність згідно із
законом.

40
 АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

1. Адміністративне право як галузь публічного права.

Адміністративне право - це галузь права, регулююча з метою реалізації завдань і функцій
держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і
розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньо організаційної діяльності інших
державних органів, а також в процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами
зовнішніх юридично владних повноважень.
Мета адміністративного права - закріплення таких форм і напрямів діяльності зазначених
органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин
на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Предмет адміністративного права - суспільні відносини, які виникають з метою реалізації і
захисту прав громадян, створення нормальних умов для функціонування громадянського
суспільства й держави.
Такі відносини пов ’язані з:
- діяльністю органів виконавчої влади;
- внутрішньо-організаційною діяльністю інших державних органів, підприємств, установ,
організацій;
- управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування;
- здійсненням іншими недержавними суб’єктами делегованих повноважень органів ви-
конавчої влади;
- здійсненням правосуддя у формі адміністративного судочинства.
Система адміністративного права — це його внутрішня структура, сукупність адміні-
стративно-правових інститутів та норм.
До системи адміністративного права входять:
- адміністративно-правові інститути - групи норм адміністративного права, які ре-
гулюють взаємопов’язані тісно однорідні суспільні відносини;
- й<).шшс/я/»а»іивн0-и/>ав0вш0/шм-конкретніформально-визначенізагальнообов’язкові
правила поведінки у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого са-
моврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а
також в процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й
адміністративно-політичного розвитку та охорони громадянського порядку.
Види публічного адміністрування:
- втручсиїьне - пов’язане з обмеженням прав, свобод та законних інтересів приватної особи,
яке проявляється у покладанні на неї обов’язків або обтяжень. Наприклад, прийняття органом
виконавчої влади рішення про примусовий викуп земельної ділянки, яка належить громадянину;
- сприяльне - має на меті сприяння приватним особам у реалізації наданих їм прав, свобод та
законних інтересів. Воно пов’язується з наданням суб’єктами публічного управління приватним
особам послуг, дозволів, пільг, довідок;
- забезпечувальне — пов’язане із забезпеченням нормального (повноцінного) існування
приватних осіб. Воно спрямовується на вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням населення
водою, електрикою, газом; наданням інформаційних, освітніх послуг тощо.
Джерела адміністративного права - це прийняті уповноваженими органами акти пра-
вотворчості, які цілком складаються з адміністративно-правових норм чи містять хоча б одну з
таких норм.

41
 Система джерел адміністративного права:
- Конституція України;
- міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;
- акти України, що мають силу закону:
1. закони України;
2. кодекси, а також інші кодифіковані акти;
3. Декрети Кабінету Міністрів України;.
- постанови Верховної Ради України;
- укази та розпорядження Президента України;
- постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;
- нормативні накази керівників центральних органів виконавчої;
- розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;
- рішення органів місцевого самоврядування, що містять адміністративно-правові норми.
Конституція України займає перше місце у системі джерел адміністративного права, є
Основним Законом України. Закріплені в ній норми мають пряму адміністративно-правову
спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади,
розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права
і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління, участь громадських
організацій в управлінні державними та громадськими справами тощо.
Конституція України як джерело адміністративного права забезпечує діяльність органів
виконавчої влади, місцевого самоврядування й, разом з тим, визначає способи захисту прав
громадян від зловживань з боку владних структур.
У Основному Законі окреслено систему органів виконавчої влади, їх найважливіші по-
вноваження, організацію діяльності, зовнішні форми правових актів тощо. Поряд з цими
положеннями в Конституції містяться норми, що встановлюють адміністративно-правовий статус
громадян, обов’язки й відповідальність представників влади, а також фіксують форми контролю
за діяльністю органів і посадових осіб виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Закони - є найістотнішим джерелом адміністративного права в міру того, наскільки вони
містять норми, що стосуються цієї галузі, закріплюють механізм реалізації державної виконавчої
влади, інших органів держави. Окремо серед джерел, які мають силу закону, можна виділити
кодекси.
Підзаконні нормативно-правові акти - результат нормотворчої діяльності компетентних
органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об’єднань.
Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.
Практика Європейського суду з прав людини - відповідно до положень Конституції України
Європейський суд з прав людини можна вважати міжнародною судовою установою, до якої за
захистом прав і свобод може звертатися кожна людина, що використала в Україні всі гарантовані
вітчизняним законодавством засоби правового захисту. Передбачено обов’язок судів України при
розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і
практику ЄСПЛ як джерело права.
Рішення Конституційного Суду України безпосередньо норм права не містять, але їх
положення є підставами для встановлення, зміни чи припинення дії правових норм, у тому числі
адміністративно-правових.
Рішення Верховного Суду України - виробляє деякі нові правоположення, які не є нормами
права, але можуть враховуватися судами при розгляді однорідних справ. Такий «пре

42
цедент» не має нічого спільного з прецедентним правом, до якого право України ставиться
негативно. Постанови Пленуму Верховного Суду України не є нормативними актами. Вони
роз’яснюють порядок застосування закону і забезпечують єдність його застосування.

2. Принципи адміністративного права

Принципи адміністративного права - основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких
базується діяльність суб’єктів адміністративного права, забезпечуються права та свободи людини
і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави.
Загальні принципи'.
- принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина;
- принцип верховенства права та правового закону;
- принцип рівності однорідних суб’єктів адміністративного права перед законом;
- принцип демократизму;
- принцип взаємної відповідальності суб’єктів публічної адміністрації і об’єктів публічного
управління;
- принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між суб’єктами публічної ад-
міністрації та об’єктами публічного управління.
Спеціальні принципи:
- служіння публічної адміністрації суспільству й людині;
- обмеженість втручання публічної адміністрації в громадянське й особисте життя лю-
ДННИ*
- повноту прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері;
- зв’язаність публічної адміністрації законом і підконтрольність їх суду;
- оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів ви-
конавчої влади з повноваженнями органів місцевого самоврядування;
- принципи гласності, відповідальності, самостійності діяльності публічної адміністрації.
Принцип верховенства права характеризується такими рисами:
- найвищою цінністю визнається людина, її права і свободи, усі інші цінності, зокрема
держава і закон, є вторинними;
- нормативно-правовий акт, який порушує права і свободи людини, є неправовим і не
підлягає виконанню, його виконання є карним;
- законодавство, яке відповідає теорії природного права, підлягає беззаперечному ви-
конанню, його невиконання є карним;
- принцип верховенства права визначає зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема
судців та суб’єктів публічної адміністрації.
Отже, принцип верховенства права означає, що органи публічної виконавчої влади ви-
значають право як найвищу цінність, що забезпечує права і свободи людини та громадянина.
Складові верховенства права:
- законність;
- юридична визначеність;
- запобігання зловживанню повноваженнями;
- рівність перед законом;
- доступ до правосуддя.

43
 3. Суб’єкти адміністративного права
Суб’єкт управління - система, наділена певного компетенцією і державно-владними по-
вноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень,
обов’язкових для виконання.
Адміністративний орган - орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування,
підприємство, установа, організація, що на виконання закону надає адміністративну послугу.
Ознаки суб’єктів адміністративного права:
- володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати або
реалізовувати (безпосередньо або через представника) права та юридичні обов’язки у сфері
державного управління, тобто володіння адміністративною правосуб’єктністю;
- володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових
відносинах;
- зовнішня самостійність у реалізації своїх прав та обов’язків у сфері державного управ-
ління.
Не належать до жодної гілки влади такі органи:
- Конституційний Суд;
- прокуратура;
- Рахункова Палата;
- виборчі комісії;
- Антимонопольний комітет;
- Національна рада з питань телебачення та радіомовлення.
Компетенція - це елемент правового статусу, який встановлює сукупність юридично
встановлених прав та обов’язків органу виконавчої влади або його керівника, реалізація яких
забезпечує виконання їх основних функцій.
Види адміністративних повноважень.
- розпорядчі - власники мають право приймати рішення, обов’язкові для виконання тими,
кого вони стосуються;
- рекомендаційні;
- представницькі - дозволяють їх власникам діяти від імені адміністрації;
- погоджувальні.
Також виділяють:
Контрольно-звітні повноваження надають можливість їх носіїв здійснювати перевірку
діяльності інших співробітників, вимагати від них надання необхідної інформації, аналізувати її і
направляти результати разом з власними висновками у відповідні інстанції.
Координаційні повноваження реалізуються в процесі вироблення і прийняття спільних
рішень.
Делеговані повноваження - повноваження органів виконавчої влади, надані органам міс-
цевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які
передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних
рад.
Рівні органів виконавчої влади представлені:
- рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади - Кабінетом Міністрів України
(урядом);
- рівень центральних органів виконавчої влади - міністерствами, іншими центральними
органами виконавчої влади. До центральних органів виконавчої влади відносяться: служби,
агентства, інспекції, а також Адміністрація Державної прикордонної служби, Пенсійний фонд
України, Національне агентство з питань запобігання корупції;

44
 - рівень місцевих органів виконавчої влади - місцевими органами загальної компетенції: Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні
державні адміністрації та місцевими органами спеціальної компетенції.
Згідно Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» система місцевого са-
моврядування :
- територіальна громада - первинний суб’єкт місцевого самоврядування, основний носій
його функцій і повноважень ;
- сільські, селищні, міські ради - є органами місцевого самоврядування, що представляють
відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження
місцевого самоврядування;
- сільський, селищний, міський голова — є головною посадовою особою територіальної
громади відповідно села, селища, міста;
- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради — є їх виконавчі комітети, від діли,
управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних,
міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань
здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними
відповідним органам виконавчої влади;
- староста - є виборною посадовою особою місцевого самоврядування;
- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад січ,
селищ, міст - є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст;
- органи самоорганізації населення - сільські, селищні, міські, районні в місті ради можуть
дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи
самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Військово-цивільні адміністрації - це тимчасові державні органи у селах, селищах, містах,
районах та областях, що діють у складі Антитерористичного центру при Службі безпеки України (у
разі їх утворення для виконання повноважень відповідних органів у районі проведення
антитерористичної операції) або у складі Об’єднаного оперативного штабу Збройних Сил України
(у разі їх утворення для виконання повноважень відповідних органів у районі здійснення заходів із
забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської
Федерації у Донецькій та Луганській областях) і призначені для забезпечення дії Конституції та
законів України, забезпечення безпеки і нормалізації життєдіяльності населення, правопорядку,
участі у протидії актам збройної агресії, диверсійним проявам і терористичним актам, недопущення
гуманітарної катастрофи в районі відсічі збройної агресії Російської Федерації, зокрема проведення
антитерористичної операції.
Військово-цивільні адміністрації утворюються у разі потреби за рішенням Президента
України.
Приватна особа як суб’єкт адміністративного права.
Адміністративна правоздатність - здатність особи бути носієм прав і обов’язків. Пра-
воздатність фізичних осіб виникає в момент народження і припиняється зі смертю.
Адміністративна дієздатність - здатність особи своїми діями здійснювати права й обов’язки.
Частковою дієздатністю володіють неповнолітні громадяни, що не досягли 14 років (малолітні
громадяни) і неповнолітні у віці від 14 до 18 років.
Повний обсяг дієздатності настає з моменту повноліття - 18 років, але адміністративної
відповідальності підлягають особи, що досягли на момент здійснення правопорушення 16 річного
віку.

45
 Адміністративна деліктоздатність - здатність особи нести юридичну відповідальність за
шкоду, заподіяну її протиправними діями.
Адміністративна деліктоздатність у фізичних осіб, за загальним правилом, настає з 16 років.
Часткова деліктоздатність виникає з моменту зарахування дитини до навчального закладу.
Суб’єктивні публічні права регулюють відносини приватних осіб із державою. Вони є
складовим елементом їх адміністративно-правового статусу. До галузі адміністративного права
належать усі ті права і свободи громадянина, які він використовує у сфері державного управління і
не може реалізувати без вступу у відносини з органами виконавчої влади.
Відповідно до Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави. Ці правові норми можна вважати конституційною основою регулювання
публічних відносин між людиною та державою.
Суб’єктивні публічні права:
- право на участь в ухваленні рішень;
- право на звернення;
- право на доступ до публічної інформації;
- право на свободу мирних зібрань, право на свободу об’єднань.

4. Інструменти публічного адміністрування

Правові акти суб’єктів публічної адміністрації - це владні, прийняті згідно з вимогами
законів приписи суб’єктів публічної адміністрації з питань компетенції усіх органів (посадових
осіб), установ, що породжують юридичні наслідки.
Акти є засобом практичної реалізації завдань публічного адміністрування.
Вимоги до нормативного акта:
- оптимальність, доцільність, ефективність, соціальна справедливість',
- відповідність юридичним вимогам:
1. законність - правовий акт суб’єкта публічної адміністрації має підзаконний характер, він
повинен відповідати усім вимогам законів та інших актів вищих органів як за змістом, так і за
порядком видання і формою закріплення;
2. презумпція законності акта - акт вважається законним з моменту прийняття, якщо він не
скасований в порядку встановленому законом;
- відповідність організаційно-технічним вимогам:
1. щодо мови акта (чіткість, лаконічність, доступність, грамотність, конкретність, зрозу-
мілість для виконавців);
2. щодо форми акта (письмовий або усний); обов’язкова наявність реквізитів;
3. своєчасність доведення до відома заінтересованих осіб;
4. реєстрація.
Адміністративний акт — це прийняте суб’єктом рішення індивідуальної дії, спрямоване на
набуття, зміну чи припинення прав та обов’язків особи.
Види адміністративних актів.
За юридичними властивостями:
- нормативні (правовстановлюючі, акти загального характеру);
- ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, право виконавчі, окремі адміністративні,
акти реалізації норм адміністративного права).

46
 За межами дії:
- що діють на всій території без обмежень у часі;
- що діють на всій території протягом певного терміну;
- що діють на частині території без обмежень у часі;
- що діють на частині території протягом певного терміну.
За характером компетенції органів, які видають акти :
- загального управління - регулюють управлінські відносини в усіх сферах і галузях (акти
Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій);
- галузевого управління - відносини, пов’язані з якоюсь однією галуззю державного
управління (акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керівників
галузей і служб місцевих державних адміністрацій);
- функціонального управління - регулюють одну чи кілька державних функцій (акти
функціональних органів управління).
За положенням органів, які приймають акти:
- Президент України видає укази і розпорядження;
- Кабінет Міністрів України - постанови і розпорядження.
Набуття адміністративним актом чинності є доведення його до відома осіб, яких він
стосується.
Способи доведення акта до відома осіб:
- проголошення - це усне повідомлення особі прийнятого рішення;
- вручення полягає в особистій видачі особі адміністративного акта;
- направлення адміністративного акта особі поштою.
Виконання адміністративного акта передбачає добровільну або примусову реалізацію рі-
шення відповідними суб’єктами.
Адміністративний договір - це заснована на нормах адміністративного права угода,
прийнята на основі узгодження воль сторін між двома або більше суб’єктами управлінських
відносин, одним з яких є орган державного управління або його законний представник. Ознаки
адміністративного договору.
- є різновидом правового договору;
- ґрунтується на нормах адміністративного права;
- укладається між двома або великою кількістю суб’єктів;
- одним з його учасників виступає орган державного управління або його законний
представник;
- є результатом взаємного узгодження думок його учасників;
- розрахований на певний термін дії;
- полягає відповідно до встановленої процедури;
- не допускається в односторонньому порядку відмова від виконання договірних
зобов’язань одним з його учасників;
- недотримання його умов тягне настання негативних юридичних наслідків;
- метою є реалізація публічно-правових інтересів його учасників;
- забезпечується за допомогою системи правових засобів.
Види адміністративних договорів.
- договір про розмежування повноважень та предметів відання;
- договір забезпечення державних потреб;
- договори з управління об’єктами державної власності;
- трудові угоди з державними службовцями;
- фінансові та податкові угоди;
- договори про спільну діяльність та співробітництво;

47
 - договори про надання деяких послуг державних органів та органів місцевого самовря-
дування приватним особам;
- інвестиційні угоди;
- договори про співпрацю.
Недотримання вимог законності та доцільності зумовлює визнання адміністративних до-
говорів нікчемними.
Планування - це вид управлінської діяльності, який визначає перспективу і майбутній стан
організації, шляхи і способи його досягнення, процес вироблення і прийняття рішень, які
дозволяють забезпечити ефективне функціонування і розвиток.
Види планів:
- генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові
вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту;
- детальний план території— містобудівна документація, що визначає планувальну ор-
ганізацію та розвиток території;
- план зонування території - це вид містобудівної документації місцевого рівня, який
розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий
документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних
потреб у межах визначених зон;
- бюджет - основний фінансовий план держави;
- концепція розвитку.
Види фактичних дій:
- інформування населення;
- проведення перевірки;
- здійснення моніторингу;
- надання довідок;
- виплата грошових коштів;
- адміністрування реєстрів.
Адміністративний розсуд - надання певному органу (посадовій особі) права на свій розсуд
оцінювати не тільки юридичний факт, але й видати акт на основі вільного вибору одного з
рівноцінних з точки зору законності варіантів вирішення справи, передбаченого
адміністративно-правовою нормою.
Умови застосування адміністративного розсуду:
- наявність законодавчого уповноваження на адміністративний розсуд;
- оприлюднення норм, що уповноважують на адміністративний розсуд;
- достатність юридичної визначеності уповноважень на адміністративний розсуд;
- обов’язок дотримуватися мети уповноваження;
- обов’язок ретельно з’ясовувати обставини в справі;
- обов’язок дотримуватися принципу пропорційності;
- обов’язок дотримуватися принципу рівності;
- обов’язок дотримуватися критеріїв розсудливості;
- обов’язок мотивувати свої рішення.

5. Адміністративна процедура. Адміністративна послуга

Адміністративна процедура - це порядок адміністративного провадження.
Адміністративне провадження - це сукупність послідовно здійснюваних адміністративним
органом процедурних дій і прийнятих процедурних рішень із розгляду та вирішення

48
адміністративних справ, що завершується прийняттям адміністративного акта і його виконанням.
Види адміністративної процедури.
Реєстраційна процедура - це передбачений законом порядок дій, що вчиняються органом
державної реєстрації з метою фіксації юридичних фактів, що відображають виникнення, зміну або
припинення статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
Дозвільна процедура - сукупність дій, що здійснюються адміністраторами та дозвільними
органами під час проведення погодження (розгляду), оформлення, надання висновків, які
передують отриманню документа дозвільного характеру.
Інші види адміністративних процедур:
- інспекційні процедури;
- процедури щодо притягнення до відповідальності;
- процедури за заявою особи;
- процедури за службовим обов’язком.
Адміністративний орган - це орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх
посадові чи службові особи, які уповноважені розглядати та вирішувати адміністративні справи,
інший державний орган, а також підприємство, установа, організація, їх посадові чи службові
особи, інший суб’єкт, який згідно із законом уповноважений здійснювати владні управлінські
(виконавчі та розпорядчі) функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, щодо
розгляду адміністративних справ.
Адресат - особа, на права та обов’язки якої спрямовано адміністративний акт, в тому числі:
- яка з метою реалізації своїх прав і законних інтересів, а також виконання обов’язків,
звертається до адміністративного органу із заявою про видання адміністративного акта (заявник);
- яка з метою захисту своїх прав і законних інтересів звертається до адміністративного
органу зі скаргою (оскаржувач).
Заінтересовані особи - особа, законні інтереси якої може зачепити адміністративний акт.
Адміністративні послуги - це публічні послуги, що надаються органами виконавчої влади,
виконавчими органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими суб’єктами, і
надання яких пов’язане з реалізацією владних повноважень.
Ознаки адміністративних послуг:
- адміністративна послуга надається за заявою особи;
- надання адміністративних послуг пов’язано із забезпеченням умов для реалізації
суб’єктивних прав конкретної особи;
- адміністративні послуги надаються адміністративними органами і обов’язково через
реалізацію владних повноважень;
- результатом адміністративної послуги у процедурному значенні є адміністративний
акт.
Надаються виключно адміністративними органами.
Суб’єкт звернення - фізична особа, юридична особа, яка звертається за отриманням
адміністративних послуг.
Суб’єкт надання адміністративної послуги - орган виконавчої влади, інший державний
орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові
особи, державний реєстратор, суб’єкт державної реєстрації, уповноважені відповідно до закону
надавати адміністративні послуги.
Центр надання адміністративних послуг - це постійно діючий робочий орган або
структурний підрозділ місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядуван

49
ня, в якому надаються адміністративні послуги через адміністратора шляхом його взаємодії з
суб’єктами надання адміністративних послуг.
Стадії провадження щодо надання адміністративних послуг:
- подання заяви та прийняття її до розгляду державним органом, посадовою особою;
- розгляд справи, вибір відповідних матеріальних правових норм;
- винесення рішення;
- виконання рішення;
- оскарження рішення.
Суб’єктом надання адміністративних послуг на кожну адміністративну послугу, яку він надає
відповідно до закону, затверджуються інформаційна і технологічна картки, а у разі якщо суб’єктом
надання є посадова особа, - органом, якому вона підпорядковується.
Інформаційна картка адміністративної послуги - надається територіальним органом
центрального органу виконавчої влади, іншого державного органу, їх посадовими особами, які
уповноважені відповідно до закону надавати адміністративну послугу, затверджується на підставі
типової інформаційної картки, затвердженої відповідним центральним органом виконавчої влади,
іншим державним органом.
Технологічна картка адміністративної послуги містить інформацію про порядок надання
адміністративної послуги.
Відповідно до Закону України «Про адміністративні послуги» при наданні адміністративних
послуг у випадках, передбачених законом, справляється плата (адміністративний збір).
Надання адміністративних послуг у сфері соціального забезпечення громадян здійснюється
на безоплатній основі.
Плата за надання адміністративної послуги (адміністративний збір) зараховується до
державного або відповідного місцевого бюджету.
Внесення відомостей до реєстрів, інших інформаційних баз, що використовуються для
надання адміністративних послуг і є їх складовою, здійснюється безкоштовно.
Відповідно до Закону України «Про адміністративні послуги» суб’єкт надання адміні-
стративних послуг може видавати організаційно-розпорядчі акти про встановлення власних вимог
щодо якості надання адміністративних послуг (визначення кількості годин прийому,
максимального часу очікування у черзі та інших параметрів оцінювання якості надання ад-
міністративних послуг).
У разі якщо суб’єктом надання адміністративної послуги є посадова особа, вимоги щодо
якості надання адміністративних послуг визначаються органом, якому вона підпорядковується.

6. Захист прав приватної особи у сфері публічного адміністрування

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про
їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право подати заяву про перегляд судового
рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили, за нововиявленими або виключними
обставинами.
Заява про перегляд судового рішення суду першої інстанції подається до суду, який ухвалив
судове рішення.
Заява про перегляд судових рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій подається до суду
тієї інстанції, яким змінено або ухвалено нове судове рішення.
Заява про перегляд судового рішення з підстави встановлення міжнародною судовою
установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних

50
зобов’язань при вирішенні цієї справи судом подається до Верховного Суду і розглядається у
складі Великої Палати Верховного Суду.
Медіація - це переговорний процес, що має добровільний характер і може бути перерваний у
будь-який час, при цьому сторони самостійно напрацьовують рішення та можуть впливати на
результат.
Медіації притаманні такі особливості:
- переговори проводить третя особа із спеціальною підготовкою - медіатор;
- процедура медіації має особливу структуру, яка відкриває можливості спільного зна-
ходження взаємовигідного рішення;
- на відміну від класичного судового розгляду медіація не обмежується процесуальним
предметом спору.
Способи оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення:
- оскарження постанови прийнятої органом адміністративно-деліктної юрисдикції до
вищестоящого органу або посадовій особі;
- оскарження постанови прийнятої органом адміністративно-деліктної юрисдикції до
адміністративного суду;
- оскарження постанови суду у справі про адміністративне правопорушення до вищес-
тоящого суду (апеляційного суду).
Предмет адміністративного оскарження::
- спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження
його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи
бездіяльності;
- спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з
публічної служби;
- спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері
управління, у тому числі делегованих повноважень;
- спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи ви-
знання нечинними адміністративних договорів;
- спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Консти-
туцією та законами України;
- спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.
Суб’єкти розгляду скарг:
- органи державної влади;
- органи місцевого самоврядування;
- підприємства, установи, організації;
- об’єднання громадян;
- засоби масової інформації;
- прокурори.
Загальною особливістю адміністративно-процесуального статусу цих суб’єктів є те, що юни
не можуть відмовити у прийнятті та розгляді звернень.
Процедура розгляду скарги:
- порушення справи за скаргою;
- перевірка змісту скарги;
- розгляд та прийняття рішення за скаргою;
- оскарження рішення, прийнятого за скаргою до вищого органу (суду);
- виконання рішення за скаргою.
За результатами перевірки скарги складається мотивований висновок, який має містити
об'єктивний аналіз зібраних матеріалів. Якщо під час перевірки виявлені порушення прав

51
громадян, недоліки в діяльності органів внутрішніх справ, зловживання посадових осіб владою
або службовим становищем, то у висновку слід зазначити, яких конкретно заходів вжито щодо
усунення цих порушень. Висновок підписується особою, яка проводила перевірку, і за-
тверджується керівником органу.
Скарга вважається вирішеною, якщо розглянуті всі поставлені питання, вжиті необхідні
заходи і заявникам подані вичерпні відповіді.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи безді-
яльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу
місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою,
Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих
органів.
У Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи
органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Способи відшкодування шкоди:
- матеріальні збитки - грошима або в натурі/
- моральна шкода — грошима, іншим майном або в інший спосіб..
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне
вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав,
свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів
владних повноважень.
Система адміністративних судів.
Відповідно до Кодексу про адміністративне судочинство місцеві адміністративні суди
вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім окремих випадків:
- Апеляційному адміністративному суду в апеляційному окрузі, що включає місто Київ, як
суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності Центральної
виборчої комісії, дій кандидатів на пост Президента України, їх довірених осіб;
- Апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції підсудні справи за
позовами про примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, інших
об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, а також спори за участю суб’єктів владних
повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного
партнерства та спори, що виникають у зв’язку з проведенням та/або визначенням результатів
конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу;
- Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Цен-
тральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за
позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи
щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої
ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Відповідно до Кодексу про адміністративне судочинство апеляційні адміністративні суди
переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів, які знаходяться у межах їхньої
територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної
інстанції судові рішення у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції.
Відповідно до Кодексу про адміністративне судочинство Верховний Суд переглядає судові
рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної
інстанції.

52
 Юрисдикція адміністративних судів.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах,
зокрема:
- спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження
його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім
випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового
провадження;
- спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з
публічної служби;
- спорах між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у
сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
- спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи
визнання нечинними адміністративних договорів;
- за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для
вирішення публічно-правового спору надано такому суб’єкту законом.
Адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та
інтересів у публічно-правових відносинах.
Порядок звернення до адміністративного суду та розгляд адміністративних спорів регла-
ментується Кодексом адміністративного судочинства України.
До адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка
вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

7. Службове право
Публічна служба - це професійна, політично нейтральна діяльність осіб, на адміністративних
посадах в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування.
Види публічної служби:
- в органах державної влади (державна служба);
- служба в органах місцевого самоврядування (муніципальна служба).
Державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із
практичного виконання завдань і функцій держави.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в
органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну
плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади
повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій такого державного
органу, а також дотримується принципів державної служби.
Класифікація публічних службовців згідно з адміністративно-правовим розподіленням:
- представники влади;
- посадові особи;
- допоміжно-технічний або обслуговуючий персонал.
Публічний службовець - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних
органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують
заробітну плату за рахунок державних коштів.
Публічний службовець має право на:
- повагу до своєї особистості, честі та гідності, справедливе і шанобливе ставлення з боку
керівників, колег та інших осіб;
- чітке визначення посадових обов’язків;

53
 - належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення;
- оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу
державної служби та рангу;
- професійне навчання, зокрема за державні кошти, відповідно до потреб державного
органу;
- просування по службі з урахуванням професійної компетентності та сумлінного виконання
своїх посадових обов’язків;
- участь у професійних спілках з метою захисту своїх прав та інтересів;
- оскарження в установленому законом порядку рішень про накладення дисциплінарного
стягнення, звільнення з посади державної служби, а також висновку, що містить негативну оцінку
за результатами оцінювання його службової діяльності;
- безперешкодне ознайомлення з документами про проходження ним державної служби, у
тому числі висновками щодо результатів оцінювання його службової діяльності;
- проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на
його думку, звинувачень або підозри.
Публічний службовець зобов’язаний:
- дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в межах повно-
важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
- дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки;
- поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина;
- з повагою ставитися до державних символів України;
- обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових
обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її
дискримінації;
- забезпечувати в межах наданих повноважень ефективне виконання завдань і функцій
державних органів;
- сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов’язки;
- виконувати рішення державних органів, накази (розпорядження), доручення керівників,
надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України;
- додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції;
- запобігати виникненню реального, потенційного конфлікту інтересів під час проходження
державної служби.
Обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища.
Перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу злочину або адміні-
стративного правопорушення є дисциплінарним проступком.
Публічним службовцям забороняється використовувати свої службові повноваження або своє
становище та пов’язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи
інших осіб, у тому числі використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти в
приватних інтересах.
Обмеження щодо одержання подарунків.
Публічним службовцям забороняється безпосередньо або через інших осіб вимагати,
просити, одержувати подарунки для себе чи близьких їм осіб від юридичних або фізичних осіб:
- у зв’язку із здійсненням такими особами діяльності, пов’язаної із виконанням функцій
держави або місцевого самоврядування;
- якщо особа, яка дарує, перебуває в підпорядкуванні такої особи.

54
 Запобігання одержанню неправомірної вигоди або подарунка та поводження з ними.
Особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування,
прирівняні до них особи у разі надходження пропозиції щодо неправомірної вигоди або по-
дарунка, незважаючи на приватні інтереси, зобов’язані невідкладно вжити таких заходів:
- відмовитися від пропозиції;
- за можливості ідентифікувати особу, яка зробила пропозицію;
- залучити свідків, якщо це можливо, у тому числі з числа співробітників;
- письмово повідомити про пропозицію безпосереднього керівника (за наявності) або
керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації, спеціально уповноважених
суб’єктів у сфері протидії корупції.
Якщо особа, на яку поширюються обмеження щодо використання службового становища та
щодо одержання подарунків, виявила у своєму службовому приміщенні чи отримала майно, що
може бути неправомірною вигодою, або подарунок, вона зобов’язана невідкладно, але не пізніше
одного робочого дня, письмово повідомити про цей факт свого безпосереднього керівника або
керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації.
Обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності.
Публічним службовцям забороняється:
- займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної
практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю,
якщо інше не передбачено Конституцією або законами України;
- входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради
підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
Обмеження спільної роботи близьких осіб.
Публічні службовці не можуть мати у прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути
прямо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам.
Обмеження після припинення діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави,
місцевого самоврядування.
Публічним службовцям, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого
самоврядування, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням
функцій держави або місцевого самоврядування, забороняється:
- протягом року з дня припинення відповідної діяльності укладати трудові договори
(контракти) або вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з юридичними особами
приватного права або фізичними особами - підприємцями;
- розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала
їм відома у зв’язку з виконанням службових повноважень;
- протягом року з дня припинення відповідної діяльності представляти інтереси будь- якої
особи у справах (у тому числі в тих, що розглядаються в судах), в яких іншою стороною є орган,
підприємство, установа, організація, в якому (яких) вони працювали на момент припинення
зазначеної діяльності.
Запобігання та врегулювання конфлікту інтересів.
Публічні службовці зобов’язані:
- вживати заходів щодо недопущення виникнення реального, потенційного конфлікту
інтересів;
- повідомляти не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли особа дізналася чи
повинна була дізнатися про наявність у неї реального чи потенційного конфлікту інтересів
безпосереднього керівника, а у випадку перебування особи на посаді, яка не передбачає наявності
у неї безпосереднього керівника, або в колегіальному органі - Національне агентство

55
чи інший визначений законом орган або колегіальний орган, під час виконання повноважень у
якому виник конфлікт інтересів, відповідно;
- не вчиняти дій та не приймати рішень в умовах реального конфлікту інтересів;
- вжити заходів щодо врегулювання реального чи потенційного конфлікту інтересів.
Національне агентство з питань запобігання корупції у випадку одержання від особи по-
відомлення про наявність у неї реального, потенційного конфлікту інтересів упродовж семи
робочих днів роз’яснює такій особі порядок її дій щодо врегулювання конфлікту інтересів.
Фінансовий контроль щодо публічних службовців.
Публічні службовці зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офі-
ційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання
функцій держави або місцевого самоврядування за минулий рік за формою, що визначається
Національним агентством.
Вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на
посаду державної служби за результатами конкурсу.
Особа, яка вступає на посаду державної служби вперше, набуває статусу державного
службовця з дня публічного складення нею Присяги державного службовця, а особа, яка
призначається на посаду державної служби повторно, - з дня призначення на посаду.
Державна служба припиняється:
- у разі втрати права на державну службу або його обмеження;
- у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби;
- за ініціативою державного службовця або за угодою сторін;
- за ініціативою суб’єкта призначення;
- у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін;
- у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв’язку із
зміною її істотних умов;
- у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено
законом.
Зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних
органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним
службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.
Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності
є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи
прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним
службовцем своїх посадових обов’язків та інших вимог, за яке до нього може бути застосоване
дисциплінарне стягнення.
Обставинами, які обтяжуватимуть відповідальність державного службовця, визначено:
- вчинення дисциплінарного проступку у стані алкогольного сп’яніння або у стані, ви-
кликаному вживанням наркотичних або токсичних засобів;
- вчинення дисциплінарного проступку повторно, до зняття в установленому порядку
попереднього стягнення;
- вчинення проступку умисно на грунті особистої неприязні до іншого державного
службовця, у тому числі керівника, чи помсти за дії чи рішення щодо нього;
- вчинення проступку умисно з мотивів неповаги до держави і суспільства, прав і свобод
людини, окремих соціальних груп;
- настання тяжких наслідків або заподіяння збитків внаслідок вчинення дисциплінарного
проступку.
Відповідно до обставинами, що пом’якшують відповідальність державного службовця, є:

56
 - усвідомлення та визнання своєї провини у вчиненні дисциплінарного проступку;
- попередня бездоганна поведінка та відсутність дисциплінарних стягнень;
- високі показники виконання службових завдань, наявність заохочень та урядових відзнак,
урядових і державних нагород;
- вжиття заходів щодо попередження, відвернення або усунення настання тяжких наслідків,
які настали або можуть настати в результаті вчинення дисциплінарного проступку, добровільне
відшкодування заподіяної шкоди;
- вчинення проступку під впливом погрози, примусу або через службову чи іншу залежність;
- вчинення проступку внаслідок неправомірних дій керівника.
Штраф не може застосовуватись до державних службовців, як дисциплінарне стягнення.

8. Адміністративне деліктне право

Адміністративне правопорушення (проступок) - це протиправна, винна (умисна або
необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи
громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну
відповідальність.
Ознаки адміністративного проступку.
- суспільна шкідливість;
- протиправність;
- винність;
- карність.
Адміністративна відповідальність - застосування уповноваженим органом чи посадовою
особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм
характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.
Відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення суб’єктами адміністративної
відповідальності є лише фізичні особи. Однак, на законодавчому рівні встановлено адмі-
ністративну відповідальність і юридичних осіб.
Юридичний склад правопорушення - це юридична конструкція, що складається із системи
ознак (елементів) акта поведінки, необхідних і достатніх для кваліфікації його правопорушенням і
притягнення правопорушника до юридичної відповідальності.
Суб’єкт правопорушення - фізична або юридична особа, що вчинила правопорушення і є
деліктоздатною, тобто має здатність нести юридичну відповідальність.
Об’єкт правопорушення - охоронювані нормами права суспільні відносини, соціальні блага,
права і законні інтереси суб’єктів права, природне становище, яким при здійсненні
правопорушення заподіюється шкода.
Суб’єктивна сторона правопорушення - сукупність ознак, що характеризують психічне
ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Ознаками
суб’єктивної сторони правопорушення є вина (основна ознака); мотив, мета (факультативні
ознаки).
Об’єктивна сторона правопорушення - сукупність ознак, що характеризують зовнішню
сторону правопорушення.
У справах про адміністративні правопорушення, зафіксовані в автоматичному режимі,
постанова може виноситися без участі особи, яка притягається до адміністративної відпо-
відальності.

57
 Постанова надсилається фізичній або юридичній особі.
Адміністративне стягнення - це міра відповідальності, яка застосовується з метою виховання
особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з додержанням законів України, поваги до
правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим
правопорушником, так і іншими особами.
Види адміністративних стягнень:
- попередження;
- штраф;
- оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення;
- конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом ад-
міністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного
правопорушення;
- позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування
транспортними засобами, права полювання);
- позбавлення права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю;
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- суспільно корисні роботи;
- адміністративний арешт;
- арешт з утриманням на гауптвахті.
Оплатне вилучення, конфіскація предметів та позбавлення права керування транспортними
засобами можуть застосовуватися як основні, так і додаткові адміністративні стягнення;
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю - тільки як додаткове;
інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні.
За одне адміністративне правопорушення може бути накладено основне або основне і до-
даткове стягнення.
За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до
вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу:
- зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
- попередження;
- догана або сувора догана;
- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд
педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
Обставинами, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення,
визнаються:
- щире розкаяння винного;
- відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування
збитків або усунення заподіяної шкоди;
- вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу
тяжких особистих чи сімейних обставин;
- вчинення правопорушення неповнолітнім;
- вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного
року.
Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення,
визнаються:
- продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб
припинити її;

58
 - повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було
піддано адміністративному стягненню;
- вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила кримінальне правопорушення;
- втягнення неповнолітнього в правопорушення;
- вчинення правопорушення групою осіб;
- вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;
- вчинення правопорушення в стані сп’яніння.
Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру
адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.
Стадії провадження в справі про адміністративний проступок:
- порушення справи та адміністративне розслідування;
- розгляд і прийняття рішення у справі;
- оскарження та опротестувати прийнятого рішення;
- виконання постанови.
Звичайне провадження передбачає складання протоколу, визначає зміст, запобіжні заходи
та порядок їх застосування, права та обов’язки учасників провадження, порядок розгляду справ,
факти, обставини, що є доказами.
Спрощене провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх опера-
тивністю. Протокол правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопору-
шення, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження) на місці
вчинення правопорушення. Спрощена процедура не застосовуються при провадженні у справах
про порушення митних правил.
При вчиненні адміністративного правопорушення особами, які досягли віку, з якого настає
адміністративна відповідальність, уповноважені на те посадові особи органів внутрішніх справ
складають протокол про адміністративне правопорушення.
З метою складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості
скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим,
порушника може бути доставлено до органів внутрішніх справ.
У справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами протоколи про
правопорушення мають право складати:
- уповноважені на те посадові особи:
- голова, заступник голови, секретар, інші члени виборчої комісії, комісії з референдуму;
- кандидати, уповноважені особи, офіційні спостерігачі;
- посадові особи, уповноважені на те обласними, Київською та Севастопольською міськими
державними адміністраціями;
- власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган;
- працівники, які здійснюють охорону підприємств, установ, організацій;
- державні виконавці;
- секретар судового засідання, секретар суду;
- судовий розпорядник;
- слідчий;
- уповноважені особи секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
або представники Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
- представники громадських організацій або органів громадської самодіяльності.
Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких
віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері
забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.

59
 Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається
і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення.
Законами України може бути передбачено й інше місце розгляду справи про адміністративне
правопорушення.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається у п’ятнадцятиденний строк з дня
одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про
адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи.
Орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне
правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з
таких рішень:
- залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;
- скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;
- скасовує постанову і закриває справу;
- змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за
адміністративне правопорушення, щоб стягнення не було посилено.
Основні етапи розгляду справи про адміністративний поступок:
- підготовка справи;
- аналіз зібраних матеріалів;
- прийняття постанов;
- доведення постанови до відома.
Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором,
особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.
Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено:
- постанову адміністративної комісії - у виконавчий комітет відповідної ради або в районний,
районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом
адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими Кодексом про ад-
міністративні правопорушення;
- рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради - у відповідну раду або в
районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом
адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими Кодексом про
адміністративні правопорушення;
- постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення,
постанову по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки
дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі - у вищестоящий орган (вищестоящій
посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку,
визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими
Кодексом про адміністративні правопорушення.
Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову по справі про адмі-
ністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скаргу на
постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів
з дня винесення постанови, а щодо постанов по справі про адміністративні правопорушення у
сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі,
— протягом десяти днів з дня вручення такої постанови. В разі пропуску зазначеного строку з
поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено
органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.
Постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її
винесення.

60
 При оскарженні постанови про накладення адміністративного стягнення постанова підлягає
виконанню після залишення скарги без задоволення, за винятком постанов про застосування
заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується
на місці вчинення адміністративного правопорушення.
Порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу
за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному
режимі, або про порушення правил ЗУПИНКИ, стоянки, паркування транспортних засобів,
зафіксоване в режимі фотозйомки ('вілсозагіисуі
У разі сплати відповідальною особою або громадянином (резидентом) України, який ввіз на
територію України транспортний засіб, зареєстрований за межами України, 50 відсотків розміру
штрафу протягом 10 банківських днів з дня набрання законної сили постановою про накладення
адміністративного стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху,
зафіксоване в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування
транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), така постанова вважається
виконаною.
Постанова про накладення адміністративного стягнення за порушення зупинки, стоянки та
паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), також
вважається виконаною у разі сплати штрафу за повідомленням про притягнення до адмі-
ністративної відповідальності, залишеним уповноваженою посадовою особою на місці вчинення
правопорушення на лобовому склі транспортного засобу, у тому числі шляхом сплати 50 відсотків
розміру штрафу протягом 10 банківських днів з дня вчинення відповідного правопорушення.
У разі несплати штрафу особами протягом ЗО днів з дня набрання законної сили постановою
про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сферах безпеки дорожнього
руху та паркування транспортних засобів така постанова підлягає примусовому виконанню.
У разі оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу
за правопорушення у сферах безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів
перебіг строків зупиняється до розгляду скарги.
Примусове виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді
штрафу за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху не звільняє від сплати пені.

9. Адміністративне судочинство в Україні

Адміністративне судочинство - це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і
вирішення адміністративних справ, тобто публічно-правових спорів, в яких хоча б однією
стороною є суб’єкт публічної адміністрації.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних
осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб,
інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в
тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та
своєчасного розгляду адміністративних справ.
Принципи адміністративного судочинства закріплено у Конституції України, Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних договорах, згоду на
обов’язковість яких надано Верховною Радою України, КАСУ.

61
 Форми адміністративного судочинства.
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та
інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші
обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно- правові спори, зокрема на:
• спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження
його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи
бездіяльності;
• спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з
публічної служби;
• спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері
управління, у тому числі делегованих повноважень;
• спори, які виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи ви-
знання нечинними адміністративних договорів;
• спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Консти-
туцією та законами України;
• спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.
Склад суду.
Визначення судді, а в разі колегіального розгляду - судді-доповідача для розгляду конкретної
справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою під час
реєстрації документів, а також в інших випадках визначення складу суду на будь-якій стадії
судового процесу, з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді,
за принципом випадковості та в хронологічному порядку надходження справ.
Справа, розгляд якої відповідно до цього Кодексу здійснюється колегією суддів в
обов’язковому порядку, розглядається постійною колегією суддів відповідного суду, до складу
якої входить визначений Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою
суддя-доповідач. Персональний склад постійних колегій суддів визначається зборами суддів
відповідного суду.
Підстави для відводу (самовідводу) судді.
Суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і підлягає відводу (само-
відводу):
- якщо він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник,
адвокат, секретар судового засідання або надавав правничу допомогу стороні чи іншим учасникам
справи в цій чи іншій справі;
- якщо він прямо чи опосередковано заінтересований в результаті розгляду справи;
- якщо він є членом сім’ї або близьким родичем сторони або інших учасників судового
процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій
справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу;
- за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності
судці.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта
владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи безді-
яльності покладається на відповідача.

62
 Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви в суд першої інстанції, де вона
реєструється та не пізніше наступного дня передається судці.
Справи, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження.
За правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної
складності.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального по-
зовного провадження суд враховує:
- значення справи для сторін;
- обраний позивачем спосіб захисту;
- категорію та складність справи;
- обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати екс-
пертизу, викликати свідків тощо;
- кількість сторін та інших учасників справи;
- чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес;
- думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного
провадження.

63
 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

1. Цивільне право в системі права України

Цивільне право як галузь права— це системна сукупність правових норм, що становлять
основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові й майнові відносини, які
грунтуються на юридичній рівності; вільному волевиявленні, майновій самостійності їх
учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.
Цивільне право - це приватне право, метою існування його є захист приватних інтересів. У
відносинах, які опосередковує приватне право, держава як влада не бере участі. Приватне право
регулює суспільні відносини на засадах координації суб’єктів.
Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його
нормами.
Предмет цивільного права складають:
- майнові відносини- відносини, які складаються з приводу певних майнових благ та має
певний економічний зміст;
- особисті немайнові відносини, не пов’язані с майновими (наприклад, право на ім’я,
здоров’я, місце проживання);
- особисті немайнові, пов’язані смайновими відносинами (наприклад, інтелектуальне
право, авторське право).
Метод цивільно-правового регулювання - це сукупність правових засобів і прийомів
впливу на майнові та особисті немайнові відносини, які дістали відображення в цивільно-
правових нормах.
Принципи цивільного права - основні засади, на яких здійснюється регулювання ци-
вільно-правових відносин.
Галузеві принципи цивільного права:
- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією
України та законом;
- свобода договору;
- свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
- судовий захист цивільного права та інтересу;
- справедливість, добросовісність та розумність.
Система цивільного права - це систематизована сукупність його структурних елементів,
розміщених у певній послідовності та ієрархії.
До основних елементів системи цивільного права належать норми й інститути, до фа-
культативних - субінститути та підгалузі.
Норма цивільного права - це правило поведінки приватних осіб у сфері цивільного обігу,
встановлене їх угодою, корпоративним рішенням, актом законодавства або таке, що випливає з
приписів природного права.
Цивільно-правовий інститут - це сукупність правових норм, які регулюють певну групу
взаємопов’язаних суспільних відносин.
Субінститут - складова цивільно-правового інституту, яка є групою цивільно-правових норм,
що регулюють однорідні відносини у межах певного інституту.
Підгалузь цивільного права - сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні
відносини.

64
 2. Джерела цивільного права України
До системи цивільного законодавства належать:
- Конституція України, у нормах якої закладені засади регулювання відносин власності,
особистих немайнових прав, відносин інтелектуальної власності, підприємницької діяльності;
- Цивільний кодекс України, прийнятий 16.01.2003 р.;
- інші кодекси, які містять цивільно-правові норми: Сімейний кодекс України, який визначає
правовий режим майна подружжя та порядок укладення шлюбного контракту; Житловий Кодекс
— норми, якого регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у
власність; Земельний кодекс України - визначає правила щодо оренди земельних ділянок,
виникнення та реалізація права власності на них;
- закони України, норми яких спрямовані на регулювання відповідних цивільно-правових
відносин;
- підзаконні нормативно-правові акти Президента та Кабінету Міністрів України;
- нормативно- правові акти інших органів державної влади України, тобто ті, які видаються
міністерствами та держкомітетами, іншими центральними органами виконавчої влади та
регулюють діяльність у певній галузі або правовий статус певних категорій суб’єктів цивільного
права;
- міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, які становлять окрему
частину національного законодавства. Міжнародні договори мають пріоритет перед національним
законодавством.
Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.
Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є
усталеним у певній сфері цивільних відносин.
Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.
Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах
не застосовується.
Звичай ділового обороту - це правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного
законодавства, але є усталеним у сфері ділового обороту.
Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов’язковість
якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства
України.
Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом
порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного зако-
нодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

3. Цивільні правовідносини
Цивільні правовідносини - врегульовані нормами цивільного законодавства суспільні
відносини особистого немайнового та майнового характеру. їх учасниками є будь-які суб’єкти
права: держава, територіальні громади, юридичні особи, громадяни.
Всі вони у цивільних правовідносинах виступають як самостійні, майново відокремлені,
юридично рівні між собою.
Цивільні правовідносини можуть існувати тільки за наявності певних елементів, до яких
відносять:

65
 - учасників або суб’єктів правовідносин, тобто осіб, які беруть участь у них;
- об’єкти правовідносин, що являють собою немайнове або майнове благо, стосовно якого
виникає певний зв’язок між суб’єктами певного правовідношення;
- зміст правовідносин, який складають суб’єктивні цивільні права та суб’єктивні цивільні
обов’язки їх учасників.
Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні гро-
мадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, коо-
перативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська
держава, інші організації (наприклад, релігійні організації, спільні підприємства за участю
українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації).
Елементами правосуб’єктності є:
Цивільна правоздатність - це здатність особи мати цивільні права та обов’язки. Виникає з
моменту народження.
Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і
створювати для себе цивільні обов’язки. Виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто
після досягнення 18-річного віку.
У складі дієздатності слід виділити такі елементи:
- правочиноздатність - здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення
цивільних прав та обов’язків;
- деліктоздатність - це здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільного
правопорушення;
- тестаментоздатність - це здатність особи залишати заповіт і бути спадкоємцем;
- трансдієздатність - здатність особи своїми діями створювати для інших суб’єктів права і
обов’язки і її здатність приймати на себе права і обов’язки, що виникають у результаті дій інших
осіб.
Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і
цивільну дієздатність.
Дієздатність юридичних осіб виникає водночас з правоздатністю.
Об’єкт цивільно-правових відносин - це те, на що спрямовано суб’єктивне право і
суб’єктивний обов’язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій.
Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії, у тому числі послуги, результати
духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага.
Суб’єктивне цивільне право - це можливості відповідного суб’єкта.
Суб’єктивний цивільний обов’язок - це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для
задоволення інтересів уповноваженої особи.
Залежно від характеру вимог, що належать управомоченій особі, виділяють речові та
зобов’язальні правовідносини.
У речових правовідносинах управомочена особа має права, об’єктом яких виступає без-
посередньо річ, а в зобов’язальних правовідносинах таким об’єктом будуть дії боржника.
Залежно від об’єкта правовідносини класифікуються на особисті немайнові та майнові.
Особисті немайнові правовідносини утворюються з приводу нематеріальних благ.
Об’єктом майнових правовідносин постають предмети матеріального світу, майнові права та
обов’язки.
Цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного
законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують
цивільні права та обов’язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є:
- договори та інші правочини;

66
 - створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної,
творчої діяльності;
- завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
- інші юридичні факти.
Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законо-
давства.

4. Фізичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
Здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні
особи.
Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.
Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.
Фізична особа має усі майнові та особисті немайнові права, встановлені Конституцією
України та Цивільним Кодексом.
Фізична особа здатна мати обов’язки як учасник цивільних відносин.
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати
ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе
цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе
цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років.
Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:
- самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.
Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи,
відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має
невисоку вартість;
- здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності,
що охороняються законом.
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти
років.
Фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:
- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
- самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що
охороняються законом;
- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або
установчими документами юридичної особи;
- самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом,
внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклу-
вальників.

67
 Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або
частково іншими особами у фінансову установу на її ім’я, за згодою органу опіки та піклування та
батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на пси-
хічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними
напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить
себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне
матеріальне становище.
Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили
рішенням суду про це.
Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи.
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.
Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні
побутові правочини.
Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої
обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником.
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення
нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними
засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.
Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про
поновлення цивільної дієздатності.
Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного,
стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про
це.
Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною.
Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.
Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун.
Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в
місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання
немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за
обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного
нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою
від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій
техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи
спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного
характеру.
Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом
померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням

68
конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього
строку, але не раніше спливу шести місяців.
Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.
Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою.
Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових на-
слідків, які настають у разі смерті.
Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом
п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини.
Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно,
накладає на нього заборону відчуження.
У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, від-
шкодовується вартість цього майна.
Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і
майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом
здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки.
Опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського
піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.
Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені
батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.
Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає
опікуна за поданням органу опіки та піклування.
Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності і
призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено,
що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та
піклування.
Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде
встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає піклувальника за по-
данням органу опіки та піклування.
Права та обов’язки опікуна.
Опікун зобов’язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов,
забезпечення його доглядом та лікуванням.
Опікун малолітньої особи зобов’язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток.
Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної
підстави.
Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.
Опікун зобов’язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.
Правочини. які не може вчиняти опікун.
Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть
укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором
дарування або у безоплатне користування за договором позички.
Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від
його імені порукою.
Права та обов’язки піклувальника.
Піклувальник над неповнолітньою особою зобов’язаний дбати про створення для неї
необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток.

69
 Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов’язаний
дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.
Піклувальник зобов’язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів
підопічного.
Правочини. на вчинення яких піклувальник не може давати згоду.
Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю
дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному
у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.
Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:
- відмовитися від майнових прав підопічного;
- видавати письмові зобов’язання від імені підопічного;
- укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реє-
страції, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
- укладати договори щодо іншого цінного майна.
Припинення опіки.
Опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам).
Опіка припиняється у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа,
яка здійснювала обов’язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.
Опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була
визнана недієздатною.
Припинення піклування.
Піклування припиняється у разі:
- досягнення фізичною особою повноліття;
- реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;
- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
- поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була об-
межена.

5. Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом
порядку.
Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем
та відповідачем у суді.
Основними ознаками юридичної особи є:
- участь у цивільному обороті від свого імені;
- наявність відособленого майна;
- кожна юридична особа має своє найменування;
- юридична особа повинна мати місцезнаходження;
- здатність бути позивачем або відповідачем у суді;
- правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає з моменту її державної реєстрації;.
- юридична особа набуває прав та здійснює свої обов’язки через свої органи;
- юридична особа є суб’єктом господарювання;
- органи державної влади також є юридичними особами публічного права.

70
 Види юридичних осіб.
Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.
Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб при-
ватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів.
Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного
статуту в порядку, визначеному законом.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України,
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування.
Організаційно-правові форми юридичних осіб.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах,
встановлених законом.
Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право
участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не
встановлено законом.
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не
беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення
мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та
наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені
лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з
обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі
кооперативи.
Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання
прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
Непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об’єднання громадян тощо) та
установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність,
якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були
створені, та сприяє її досягненню.
Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі до-
кументи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо
законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного
статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає
установчим документом.
Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть у
встановленому законом порядку затвердити статут, який є установчим документом, та провадити
діяльність на його підставі.
Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький
договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.
Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, скла-
деного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті.
Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.
Установчі документи юридичних осіб:
- статут товариства;
- засновницький договір товариства;

71
 - установчий акт установи.
Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для
загального ознайомлення.
До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму
юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представ-
ництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
Правосуб’єктність - це передбачена нормами права здатність виступати учасником пра-
вовідносин, вона складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності разом узятих.
Цивільна правоздатність юридичної особи - це її здатність мати цивільні права і обов’язки,
яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення запису до
Єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.
Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється
законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії-).
Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з
дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Цивільна дієздатність юридичної особи - це її здатність набувати власними діями цивільні
права і брати на себе цивільні обов’язки.
Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до
закону, інших правових актів і установчих документів.
Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону
виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не
перевищувати своїх повноважень.
Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу,
перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки
переходять до правонаступників.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру
запису про її припинення.
Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або
банкрутства встановлюється законом.
Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням
його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у
випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.
Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.
У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов’язки
попередньої юридичної особи.
Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної
особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.
Юридична особа ліквідується:
- за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими
документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну
особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених
установчими документами;
- за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні
порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу
державної влади;

72
 - за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом,
- за позовом відповідного органу державної влади.
Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої по-
ділений на частки між учасниками.
Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командит- ного
товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.
Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа.
Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене
однією особою, яка стає його єдиним учасником.

6. Об’єкти цивільних прав

Об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові
права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а
також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Річ - це предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та
обов’язки.
Тварини є особливим об’єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі,
крім випадків, встановлених законом.
Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту
лише у випадках та порядку, встановлених законом.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також

об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та
зміни їх призначення.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна
внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній
реєстрації.
Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими
ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.
Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.
Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж
роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.
Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє
існувати у первісному вигляді.
Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому
свій первісний вигляд протягом тривалого часу.
Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошко-
дження або істотного знецінення.
При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.
Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призна-
ченням, вони вважаються однією річчю (складна річ).

73
 Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з
речі або приноситься річчю.
Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором
або законом.
Законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій
території України, є грошова одиниця України - гривня.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених
законом.
Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові
права та обов’язки.
Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення
підприємницької діяльності.
До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені
для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар,
сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше
позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.
Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.
Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних
носіях або відображені в електронному вигляді.
Цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує
грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка
видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов’язань
за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним
папером іншим особам.
Групи цінних паперів:
- пайові цінні папери, які засвідчують участь власника таких цінних паперів (інвестора) у
статутному капіталі та/або активах емітента (у тому числі активах, які знаходяться в управлінні
емітента) та надають власнику зазначених цінних паперів (інвестору) право на отримання частини
прибутку (доходу), зокрема у вигляді дивідендів;
- боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання
емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до
зобов’язання;
- похідні цінні папери, механізм розміщення та обігу яких пов’язаний з правом на придбання
чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або)
товарних ресурсів;
- товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися
майном, вказаним у цих документах.
До особи, яка набула право на цінний папір, одночасно переходять у сукупності всі права, які
ним посвідчуються (права за цінним папером).
Права на цінний папір та права за цінним папером, що існують у документарній формі,
належать:
- пред’явникові цінного папера (цінний папір на пред’явника);
- особі, зазначеній у цінному папері (іменний цінний папір);
- особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама реалізувати такі права або призначити
своїм наказом іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).
Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є:
здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода

74
літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються
цивільним законодавством.

7. Правочини
Правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та
обов’язків.
Ознаки правочинів'.
- правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового ре-
зультату;
- правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин;
- правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни
регульованих цивільних правовідносин;
- воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо
цивільних прав та обов’язків;
- правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб’єктами
права.
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або
кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.
Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках,
встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного за-
конодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені
НИМ.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та
інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він
не визнаний судом недійсним.
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право
обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається
вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових
наслідків.
У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може
виражатися її мовчанням.
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх
вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній
реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх
недійсність.
Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою
стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових
коштів.
Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю
сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

75
 Правочин вважається таким, що вчинений письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в
одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими
обмінялися сторони.
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у
випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою,
яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на
документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий
правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених Цивільним Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний
судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша
заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий
правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

8. Представництво в цивільному праві

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або
має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні
особи.
Представництво за законом.
Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної неді-
єздатною.
Комерційне представництво.
Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником
підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих
сторін та в інших випадках, встановлених законом.
Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором
між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.
У відносинах представництва беруть участь три суб’єкти: особа, яку представляють,
представник і третя особа.
Особою, яку представляють може бути будь-який суб’єкт цивільного права - громадянин,
юридична особа, незалежно від наявності у них дієздатності.
Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення
юридичних дій від імені особи, яку представляють.
Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або
припиняються цивільні права та обов’язки, може бути будь-який суб’єкт цивільного права.
Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для пред-
ставництва перед третіми особами.
Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку пред-
ставляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

76
 Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися
правочин.
Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений,
вона зберігає чинність до припинення її дії.
Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної
довіреності, на підставі якої вона видана.
Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.
Представництво за довіреністю припиняється у разі:
- закінчення строку довіреності;
- скасування довіреності особою, яка її видала;
- відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
- припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
- припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
- смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною
або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності;
- смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною
або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.
У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно по-
вернути довіреність.
Скасування довіреності.
Особа, яка видала довіреність може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.
Відмова від цього права є нікчемною.
Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це
представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана
довіреність.

9. Строки та терміни в цивільному праві. Позовна давність

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне
значення.
Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне
значення.
Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або
рішенням суду.
За правовими наслідками строки поділяються на:
- правовстановлюючі;
- правоприпиняючі;
- правозмінюючі.
За підставами встановлення строки розрізняють:
- законні;
- судові;
- договірні.
За ступенем самостійності сторін у встановленні строків:
- імперативні - строки, що не можна змінити за домовленістю сторін;
- диспозитивні — строки, які можуть бути змінені за погодженням сторін.

77
 За ступенем визначеності:
- визначені строки;
- невизначені строки.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання
події, з якою пов’язано його початок.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про
захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність:
скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
- про стягнення неустойки (штрафу, пені);
- про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.
- про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення пере-
важного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
- у зв’язку з недоліками проданого товару;
- про розірвання договору дарування;
- у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;
- про оскарження дій виконавця заповіту.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися
про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під
впливом насильства, починається від дня припинення насильства.
Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину
починається від дня, коли почалося його виконання.
У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність
починається від дня досягнення нею повноліття.
За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі
спливом строку виконання.
За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги,
перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу
про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої
вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
За регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання
основного зобов’язання.
Перебіг позовної давності зупиняється:
- якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов
подія (непереборна сила);
- у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених
законом;
- у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює від-
повідні відносини;
- якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших
створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

78
 Позовна давність не поширюється:
- на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, вста-
новлених законом;
- на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
- на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я
або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим
майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна,
включаючи електроенергію;
- на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової
виплати (страхового відшкодування).

10. Особисті немайнові права фізичної особи

Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.
Особисті немайнові права тісно пов’язані з фізичною особою. Фізична особа не може від-
мовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Особистими
немайновими правами фізична особа володіє довічно.
Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи:
- право на життя;
- право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю;
- право на охорону здоров’я;
- право на медичну допомогу;
- право на інформацію про стан свого здоров’я;
- право на таємницю про стан здоров’я;
- право на свободу;
- право на особисту недоторканність;
- право на сім’ю;
- право на опіку або піклування;
- право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.
Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи:
- право на ім’я;
- право на зміну імені;
Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє
прізвище та (або) власне ім’я.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або)
власне ім’я за згодою батьків.
- право на використання імені;
- право на повагу до гідності та честі;
- повага до людини, яка померла;
- право на недоторканність ділової репутації;
- право на індивідуальність;
- право на особисте життя та його таємницю;
- право на інформацію;
- право на особисті папери;
- розпоряджання особистими паперами;

79
 - право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів;
- право на таємницю кореспонденції;
- захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок;
- охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх
творах;
- право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості;
- право на місце проживання;
- право на недоторканність житла;
- право на вибір роду занять;
- право на свободу об’єднання;
- право на мирні зібрання;
- право на свободу пересування.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування
по території України і на вибір місця перебування.
Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території
України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі
осіб, які уповноважені ними.
Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в
Україну.
Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі
України.
Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за
згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які
уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних
посягань інших осіб.
Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно
до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

11. Право власності. Загальні положення

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за
своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону
або договору управління майном.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження
майна.
Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин.
Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи
місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

80
 Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності
Українського народу відповідно до закону.
Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.
У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи
державної влади.
Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у
випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.
У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній
громаді.
Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна
громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

12. Набуття та припинення права власності

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із право- чинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або
незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у ре-
зультаті користування річчю, переданою у найм.
Привласнення загальнодоступних дарів природи.
Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі
тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального
дозволу власника відповідної земельної ділянки.
Набуття права власності на безхазяйну річ.
Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав
на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони
розміщені.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою
органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути
передана за рішенням суду у комунальну власність.
Знахідка.
Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана
передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа,
якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ.
Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування
невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку Національній поліції
або органові місцевого самоврядування.
Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання
Національній поліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку
вони вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими
порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових
доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі,
підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

81
 Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в
межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.
Набуття права власності на знахідку.
Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з
моменту заявлення про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування,
якщо:
- не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення за-
губленої речі;
- власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про
своє право на річ особі, яка її знайшла, Національній поліції або органові місцевого само-
врядування.
Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування
письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність
територіальної громади.
Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання Національній поліції, про що ро-
биться оголошення в друкованих засобах масової інформації.
Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша
особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не
заявлять про свої права на транспортний засіб, Національна поліція має право продати його, а суму
виторгу внести на спеціальний рахунок у банку.
Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме пере-
дання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території
якої було знайдено транспортний засіб.
Бездоглядна домашня тварина.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це
власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його
перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про
це органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника за-
лишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може
забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати
її органові місцевого самоврядування.
Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або по-
шкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.
Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину.
Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або
великої рогатої худоби і протягом двох місяців - щодо інших домашніх тварин не буде виявлено
їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини
переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.
У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в корис-
туванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної
громади, на території якої її було виявлено.
Набуття права власності на скарб.
Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні
речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.
Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.

82
 Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка
виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право
спільної часткової власності на нього.
У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на
це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього
майна.
У разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, право
власності на нього набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до
двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила
Національній поліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його
відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.
Якщо скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій
особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти
відсотків від вартості скарбу кожна.
Положення не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що
проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.
Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно
володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п’яти років,
набуває право власності на це майно (набувальна давність).
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набу-
вальною давністю з моменту державної реєстрації.
Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення
строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за
набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно - через п’ять років
з часу спливу позовної давності.
Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі
повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його
витребування.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні
папери набувається за рішенням суду.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо
інше не встановлено договором або законом.
Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку
тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.
До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого
документа на майно.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у
набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про
визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої
реєстрації відповідно до закону.
Право власності припиняється у разі:
- відчуження власником свого майна;
- відмови власника від права власності;
- припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
- знищення майна;

83
 - викупу пам’яток культурної спадщини;
- примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів неру-
хомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;
- звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
- реквізиції;
- конфіскації;
- припинення юридичної особи чи смерті власника.
Відмова від права власності.
Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші
дії, які свідчать про її відмову від права власності.
У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації,
право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.
У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації,
право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного
запису до державного реєстру.
Припинення права власності внаслідок знищення майна.
Право власності на майно припиняється в разі його знищення.
У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це
майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.
Викуп пам’ятки культурної спадщини.
Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки культурної спадщини їй загрожує
пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику
пам’ятки відповідне попередження.
Якщо власник пам’ятки культурної спадщини не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у
зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу
охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп.
У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки культурної
спадщини позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження.
Викуплена пам’ятка культурної спадщини переходить у власність держави.
Викупна ціна пам’ятки культурної спадщини визначається за згодою сторін, а в разі спору -
судом.
Реквізиція.
У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою
суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в
порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості
(реквізиція).
В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у
власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.
Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.
Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна,
може бути оскаржена до суду.
У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого
майна, якщо це можливо.
Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій
воно належало, має право вимагати його повернення у судовому порядку.
У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно
вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з
реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

84
 Конфіскація.
До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як
санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.
Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

13. Право спільної власності

Спільне майно - це майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм
на праві спільної власності.
Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної
власності.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є
спільною частковою власністю.
Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи,
держава, територіальні громади.
Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за
домовленістю співвласників або законом.
Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі
позову інших співвласників, якщо:
- частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
- річ є неподільною;
- спільне володіння і користування майном є неможливим;
- таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови
попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Поділ майна, що є у спільній частковій власності.
Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками
за домовленістю між ними.
У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на
нього припиняється.
Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності
є спільною сумісною власністю.
Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а
також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше
не встановлено договором або законом.
Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою
спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій
формі.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності.
Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за
домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у
праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними
або законом.

85
 За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням
обставин, які мають істотне значення.
У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього при-
пиняється.
Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

14. Захист права власності

Віндикація - спосіб захисту прав власності, за допомогою якого власник може витребувати
своє майно з чужого незаконного володіння - від недобросовісного володільця, а якщо воно
придбане безоплатно, то і від добросовісного набувача незалежно від того, як це майно вибуло з
володіння власника.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової
підстави заволоділа ним.
Негаторний позов - це позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним
права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов’язані з
позбавленням права володіння.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування
та розпоряджання своїм майном.

15. Речові права на чуже майно

Речовими правами на чуже майно є:
- право володіння;
- право користування (сервітут);
- право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітев-
зис);
- право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Суб’єкти права володіння чужим майном.
Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.
Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.
Право володіння припиняється у разі:
- відмови володільця від володіння майном;
- витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
- знищення майна.
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної
ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для
задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також
іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання
користуватися цією земельною ділянкою.
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (ем-
фітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

86
 Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сіль-
ськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено
до статутного фонду, передано у заставу.
Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва
промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель -
суперфіцій.
Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на
визначений або на невизначений строк.
Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови
не може перевищувати 50 років.
Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:
- поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
- спливу строку права користування;
- відмови землекористувача від права користування;
- невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.
Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням
суду в інших випадках, встановлених законом.

16. Право інтелектуальної власності: загальні положення

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої
діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності.
Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної
власності та (або) майнові права інтелектуальної власності.
Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права
інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності.
Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.
Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності
на річ.
Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної
власності.
До об’єктів права інтелектуальної власності належать:
- літературні та художні твори;
- комп’ютерні програми;
- компіляції даних (бази даних);
- виконання;
- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
- наукові відкриття;
- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
- раціоналізаторські пропозиції;
- сорти рослин, породи тварин;
- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),
географічні зазначення;
- комерційні таємниці.

87
 Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інте-
лектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті
немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.
Право інтелектуальної власності на результат творчої діяльності виникає внаслідок його
створення, якщо такий об’єкт відповідає вимогам закону, а саме він має бути новим, втіленим в
матеріальний об’єкт, придатним для використання, та відповідати іншим вимогам встановленим
законодавством. Законом можуть бути передбачені й інші підстави виникнення права
інтелектуальної власності на об’єкт, а саме з моменту реєстрації майнових прав або внаслідок
використання. Внаслідок створення виникають авторські і суміжні права.
Право інтелектуальної власності на об’єкти суміжних прав виникають, щодо виконань - з
моменту їх першого здійснення, щодо фонограм і відеограм - з моменту їх вироблення, щодо
передач - з моменту їх першого здійснення. Майнові права на об’єкти інтелектуальної власності
можуть переходити до третіх осіб на підставі цивільно-правових договорів. Такі права можуть
бути передані повністю або частково. Також окремою підставою виникнення права
інтелектуальної власності може бути перехід такого права у спадщину.

17. Авторське право та суміжні права

Об’єктами авторського права є твори, а саме:
- літературні та художні твори, зокрема:
- комп’ютерні програми;
- компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових
частин є результатом інтелектуальної діяльності;
- інші твори.
Твори є об’єктами авторського права без виконання будь-яких формальностей щодо них та
незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо, а також способу чи форми їх
вираження.
Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні
концепції як такі.
Комп’ютерні програми охороняються як літературні твори.
Компіляції даних (бази даних) або іншого матеріалу охороняються як такі. Ця охорона не
поширюється на дані або матеріал як такі та не зачіпає авторське право на дані або матеріал, що є
складовими компіляції.
Не є об’єктами авторського права:
акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови,
рішення тощо), а також їх офіційні переклади;
державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної
влади;
повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес- інформації;
Первинним суб’єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого ав-
тором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або
примірнику твору (презумпція авторства).
Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на
твори відповідно до договору або закону.
Співавторство.
Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно
від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна
з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається
такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших
частин цього твору.
Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має
самостійне значення.
Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого
договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.
Авторське право виникає з моменту створення твору.
Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати
спеціальний знак, встановлений законом.
Автору твору належать особисті немайнові права:
- вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично
можливо;
- забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору;
- обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;
- на недоторканність твору.
Майновими правами інтелектуальної власності на твір є:
- право на використання твору;
- виключне право дозволяти використання твору;
- право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке
використання.
Майнові права на твір належать його авторові, якщо інше не встановлено договором чи
законом.
Твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь- якою
особою:
- як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і те-
лепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв,
зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі та в обсязі,
виправданому поставленою метою;
- для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому
цією метою.
Особа, яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я автора твору та джерело запо-
зичення.
Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років,
що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів,
який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом.
Об’єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об’єктів та
незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є:
- виконання;
- фонограми;
- відеограми;
- програми (передачі) організацій мовлення.
Первинними суб’єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник
відеограми, організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником
фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення вважається особа, ім’я (на-
йменування) якої зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а
також під час передачі організації мовлення.

89
 Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого його здійснення.
Право інтелектуальної власності на фонограму чи відеограму виникає з моменту її ви-
роблення.
Право інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення виникає з
моменту її першого здійснення.
Особа, яка має суміжне право, для сповіщення про свої права може використовувати
спеціальний знак, встановлений законом.
Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на виконання спливає через
п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого запису
виконання, а за відсутності такого запису - з 1 січня року, наступного за роком здійснення
виконання.
Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на фонограму, відеограму спливає
через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її опублікування, а за
відсутності такого опублікування протягом п’ятдесяти років від дати її вироблення - з 1 січня року,
наступного за роком вироблення фонограми, відеограми.
Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на передачу (програму) організації
мовлення спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її
першого здійснення.

18. Патентне право

Патентне право - підгалузь цивільного права, що регулює правовідносини, пов’язані зі
створенням та використанням (виготовлення, застосування, продаж, інше введення в цивільний
оборот) об’єктів інтелектуальної власності, що охороняються патентом.
Основні об’єкти патентування:
- винахід - технічне рішення, що є новим, корисним у господарській діяльності і може бути
практично застосоване;
- корисна модель — нове технічне рішення, що не випливає із існуючого рівня техніки і є
промислово придатним;
- промисловий зразок - результат творчої діяльності людини у галузі художнього кон-
струювання, характеризується будь-яким новим видом форми, конфігурації, кольору чи су-
купності цих елементів у продукті, що створює естетичне враження і є промислово придатним.
Не видаються патенти на винаходи, шо:
- суперечать законам держави;
- суперечать принципам гуманності і моралі;
- шкодять публічному порядку.
Винахід вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо
він, відповідно до закону, є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового
використання.
Об’єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій
сфері технології.
Корисна модель вважається придатною для набуття права інтелектуальної власності на неї,
якщо вона, відповідно до закону, є новою і придатною для промислового використання.
Об’єктом корисної моделі може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у
будь-якій сфері технології.

90
 Промисловий зразок вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на
нього, якщо він, відповідно до закону, є новим.
Об’єктом промислового зразка можуть бути форма, малюнок чи розфарбування або їх
поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу.
Суб’єктами патентного права є автори винаходів та корисних моделей (винахідники), а також
автори промислових зразків, які є фізичними особами.
Суб’єктами можуть бути патентовласники - фізичні та юридичні особи, які не є авторами,
однак одержали окремі патентні права за законом або договором.
Припинення дії патенту.
Власник патенту в будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на
підставі заяви, поданої до Установи. Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації
відомостей про це в офіційному бюлетені Установи.
Установа - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
інтелектуальної власності(«Укрпатент»),
Умови визнання патенту недійсним:
- невідповідності запатентованого винаходу (корисної моделі) умовам патентоздатнос- ті,
що визначені Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» ;
- наявності у формулі винаходу (корисної моделі) ознак, яких не було у поданій заявці;
- видачі патенту внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб.

19. Юридичні засоби індивідуалізації

учасників цивільного обороту, товарів і
послуг
Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість
вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її
діяльності.
Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого
використання цього найменування та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи
його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної
марки.
Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману спо-
живачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.
Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:
- право на використання комерційного найменування;
- право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найме-
нування, в тому числі забороняти таке використання.
Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припи-
няється у разі ліквідації юридичної особи та з інших підстав, встановлених законом.
Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень,
які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від
товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть
бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.
Суб’єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні
особи.

91
 Право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно
кільком фізичним та (або) юридичним особам.
Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:
— право на використання торговельної марки;
— виключне право дозволяти використання торговельної марки;
— виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому
числі забороняти таке використання.
Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти
років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом
порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на
десять років у порядку, встановленому законом.

20. Загальні положення про зобов’язання

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на
користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу,
сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор
має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.
У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька
осіб.
Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається
боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кре-
дитором у тому, що вона має право вимагати від неї.
Зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором,
зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
Множинність осіб у зобов ’язанні.
Сторони у зобов’язанні кредитор і боржник - можуть бути представлені як однією особою,
так і кількома особами.
При цьому множинність осіб може мати місце як на одній стороні, так і на кожній із сторін
зобов’язання. Відповідно до цього прийнято розрізняти активну, пасивну та змішану множинність
осіб у зобов’язанні.
Активна множинність має місце у разі, якщо на стороні кредитора бере участь кілька осіб
при одному боржника. Активна множинність характеризується тим, що кілька суб’єктів
цивільного права мають право вимагати від боржника вчинення діяння, передбаченого
зобов’язанням.
Якщо існує множинність осіб на боці боржника, а на стороні кредитора бере участь тільки
одна особа, говорять про пасивну множинність. У цьому разі кредитор вправі вимагати
виконання від усіх співборжників, які беруть участь у зобов’язанні.
При участі в зобов’язанні одночасно декількох боржників і кредиторів має місце змішана
множинність. Змішана множинність може виникати як при множинності учасників на одній
стороні зобов’язання, якщо зобов’язання взаємне, так і за участю кілька кредиторів і кілька
боржників в односторонніх зобов’язаннях.
Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог
Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -
відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що ставляться.

92
 Виконання зобов’язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному
зобов’язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у
зобов’язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі
обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.
Місце виконання зобов’язання встановлюється у договорі.
Якщо місце виконання зобов’язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:
- за зобов’язанням про передання нерухомого майна - за місцезнаходженням цього майна;
- за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору пере-
везення, - за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
- за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших право- чинів,
- за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на
момент виникнення зобов’язання;
- за грошовим зобов’язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є
юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор
на момент виконання зобов’язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про
це боржника, зобов’язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням)
кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання;
- за іншим зобов’язанням - за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
Зобов’язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного
законодавства або випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

21. Забезпечення виконання зобов’язань

Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою,
притриманням, завдатком.
Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання
зобов’язання.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової
форми, є нікчемним.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен
передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно
виконаного зобов’язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового
зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих не-
виконанням або неналежним виконанням зобов’язання. Проценти на неустойку не нараховуються.
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір
збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Правові наслідки сплати (передання) неустойки.
Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі.

93
 Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків,
завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним
свого обов’язку.
Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі.
Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Правові наслідки порушення зобов’язання, забезпеченого порукою.
У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель
відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено
додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату
основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено
договором поруки.
Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не
встановлено договором поруки.
Банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором
(бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку.
Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
Гарантія діє протягом строку, на який вона видана.
Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
Правові наслідки порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією.
У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний
сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії
пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії.
У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому
полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією.
Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на
який її видано.
Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено
гарантією.
Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:
- сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
- закінчення строку дії гарантії;
- відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом
подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.
Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у
рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на за-
безпечення його виконання.
Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є
завдатком, вона вважається авансом.
Правові наслідки порушення або припинення зобов’язання, забезпеченого завдатком.
Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.
Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути
боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

94
 Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на
яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.
У разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його
виконання завдаток підлягає поверненню.
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником
(заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок
заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не
встановлено законом (право застави).
Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.
Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Окремі види застав.
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої
особи.
Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його
наказом - у володіння третій особі.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права),
що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави
(майбутній урожай, приплід худоби тощо).
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе
власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).
Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також
особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з
правом їх застави.
Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні
заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави.
Правові наслідки невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою.
У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право
звернення стягнення на предмет застави.
За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою
вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів,
неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на
утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги,
якщо інше не встановлено договором.
Право застави припиняється у разі:
- припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;
- втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;
- реалізації предмета застави;
- набуття заставодержателем права власності на предмет застави.
Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі,
вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або
відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у
себе до виконання боржником зобов’язання.
Обоє ’язки кредитора, який притримує річ у себе.
Кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника.

95
 Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе,
якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

22. Припинення зобов’язань

Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Зобов’язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові
відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного
встановлюються сторонами.
Зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання
яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом
пред’явлення вимоги.
Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
Зобов’язання припиняється за домовленістю сторін.
Зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання
новим зобов’язанням між тими ж сторонами (новація).
Новація не допускається щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров’я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках,
встановлених законом.
Новація припиняє додаткові зобов’язання, пов’язані з первісним зобов’язанням, якщо інше не
встановлено договором.
Зобов’язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від
його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
Зобов’язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку
жодна із сторін не відповідає.
Зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його
особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою.
Зобов’язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з
особою кредитора.
Зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім
випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання
ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями
про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

23. Правові наслідки порушення зобов’язань.

Відповідальність за порушення зобов’язань
Цивільно-правова відповідальність - це самостійний вид юридичної відповідальності, який
полягає у застосуванні державного примусу до правопорушника шляхом позбавлення особи
певних благ чи покладення обов’язків майнового характеру.
Ознаки цивільно-правової відповідальності:
— майновий характер;
- стягується на користь потерпілої сторони;

96
 - компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової сфери потерпілого.
Види цивільно-правової відповідальності:
- договірна - виникає на підставі цивільно-правового договору;
- недоговірна - виникає у випадку, якщо санкція застосовується до правопорушника, який не
має договірних відносин з особою, якій завдано шкоди;
- дольова або часткова - кожний із боржників несе відповідальність перед кредитором лише
у тій долі, яка припадає на нього відповідно до законодавства;
- солідарна - кредитор вправі притягти до відповідальності як усіх боржників разом, так і
кожного з них окремого, причому як повністю, так і в частині боргу;
- субсидіарна - застосовується, коли у зобов’язанні беруть участь два боржника, один з яких
є основним, а другий - додатковим.
Особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення
зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної
сили.
Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника,
відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника
необхідних коштів.

24. Загальні положення про договір

Договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або
припинення цивільних прав та обов’язків.
Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною
вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без
виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.
Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.
До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), за-
стосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому
характеру цих договорів.
Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті
договору.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з
урахуванням вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового
обороту, вимог розумності та справедливості.
У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про
захист прав споживачів.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та
умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змі-
шаний договір).
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягай згоди з усіх істотних умов
договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як
істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою
хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття
пропозиції (акцепту) другою стороною.

97
 Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не
встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
Момент укладення договору.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти
договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також
передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного
майна або вчинення певної дії.
Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не вста-
новлено договором або законом.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі
істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором
або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга
сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Правові наслідки зміни або розірвання договору.
У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо
предмета, місця, строків виконання тощо.
У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.
У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюється або припиняється з моменту
досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено
договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у
судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду
про зміну або розірвання договору законної сили.
Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням
до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

25. Договір купівлі-продажу: загальні положення

За договором купівлі-продажу одна сторона {продавець) передає або зобов’язується
передати майно (товар) у власність другій стороні {покупцеві), а покупець приймає або
зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового
будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій
заставі.
Права продавця:
- вимагати від покупця прийняти та оплатити товар, або відмовитися від договору, якщо
покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти;
- вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошима у разі
прострочення оплати товару;
- відмовитися частково, або в повному обсязі від задоволення вимог покупця щодо кількості,
якості, асортименту, комплектності, тари та (або) упаковки товару за певних умов;

98
 - вимагати повернення неоплаченого товару, якщо покупець прострочив оплату товару,
проданого в кредит.
Обов’язки продавця:
- передати товар покупцеві у власність. Передача може здійснюватися або шляхом без-
посереднього вручення, або здачею товару для перевезення чи пересилання органам транспорту
або пошти.
- передати покупцеві необхідні документи на товар, які передбачені законом чи договором;
- забезпечити виникнення у покупця права власності на товар;
- інформувати покупця про недоліки речі;
- попередити покупця про права третіх осіб;
- зберігати продану річ в тих випадках, коли право власності переходить до покупця до її
передачі;
- виступити на боці покупця, якщо треті особи звернулися до покупця з позовом про
витребування речі.
Права покупця:
- на отримання у власність товару;
- на перевірку додержання продавцем умов договору купівлі-продажу;
- на належну якість товару.
Обов’язки покупця:
- сплатити обумовлену грошову суму за товар;
- вчинити дії, необхідні для забезпечення передачі товару;
- прийняти товар або забезпечити зберігання товару, який покупець відмовився прийняти;
- оглянути товар і перевірити його якісні і кількісні характеристики;
- притягнути продавця до справи, якщо треті особи звернулися з позовом про витребування
речі.

26. Окремі види договору купівлі-продажу

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку
діяльність з продажу товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається
для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою
діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і оплатити його.
Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним.
За договором найму-продажу до переходу до покупця права власності на переданий йому
продавцем товар покупець є наймачем (орендарем) цього товару.
Покупець стає власником товару, переданого йому за договором найму-продажу, з моменту
оплати товару, якщо інше не встановлено договором.
За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку ді-
яльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для
використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим,
сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти
товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не
встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у
власність один товар в обмін на інший товар.

99
 Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем
товару, який він одержує взамін.
Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на
товар меншої вартості.
Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).
До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про
договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі
міни, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

27. Договір дарування

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в
майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника
будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Форма договору дарування.
Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути
укладений усно.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному
посвідченню.
Договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у
майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є
нікчемним.
Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій
формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що
обдаровуваний заволодів нею незаконно.
Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню.
Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава
Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.
Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних.
Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право
здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Це положення
не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви.
Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на
укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним.
Обов’язки дарувальника.
Якщо дарувальникові відомо про недоліки речі, що є дарунком, або її особливі властивості,
які можуть бути небезпечними для життя, здоров’я, майна обдаровуваного або інших осіб, він
зобов’язаний повідомити про них обдаровуваного.
Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості подарованої речі і
який не повідомив про них обдаровуваного, зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану майну, та
шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю в результаті володіння чи
користування дарунком.
Обов’язок обдаровуваного на користь третьої особи.
Договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію
майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати

100
грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного
користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення
тощо).
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути
у нього в майбутньому.
Прийняття дарунка.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Дарувальник, який передав річ підприємству, організації транспорту, зв’язку або іншій особі
для вручення її обдаровуваному, має право відмовитися від договору дарування до вручення речі
обдаровуваному.
Якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є прийнятим,
якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття.
Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших до-
кументів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі
(ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
Пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів,
особам для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети.
Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви.
До договору про пожертву застосовуються положення про договір дарування, якщо інше не
встановлено законом.
Права пожертвувана.
Пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до
мети, встановленої договором про пожертву.
Якщо використання пожертви за призначенням виявилося неможливим, використання її за
іншим призначенням можливе лише за згодою пожертвувана, а в разі його смерті чи ліквідації
юридичної особи - за рішенням суду.
Пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати розірвання договору про
пожертву, якщо пожертва використовується не за призначенням.

28. Договори ренти та довічного утримання (догляду)

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові
ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати
одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.
Договором ренти може бути встановлений обов’язок виплачувати ренту безстроково
(безстрокова рента) або протягом певного строку.
Договір ренти укладається у письмовій формі.
Договір ренти та договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягають
нотаріальному посвідченню.
Сторонами у договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи.
Договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність
платника ренти за плату або безоплатно.
Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника
ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні

101
положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, - положення про договір
дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.
Форма і розмір ренти.
Рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт
або надання послуг. Форма виплати ренти встановлюється договором ренти.
Розмір ренти встановлюється договором.
Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти
встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не
встановлений договором ренти.
Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку
України, якщо інше не встановлено договором.
Рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не вста-
новлено договором ренти.
Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі,
якщо:
- платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на один рік;
- платник безстрокової ренти порушив свої зобов’язання щодо забезпечення виплати ренти;
- платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які
явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором.
Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти також в інших
випадках, встановлених договором ренти.
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій
стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно
або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати
відчужувана утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нота-
ріальному посвідченню.
Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно
від її віку та стану здоров’я.
Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна
фізична особа або юридична особа.
Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм
за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, їх обов’язок
перед відчужувачем є солідарним.
Обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду).
У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального
забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати від-
чужувана.
Якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби
забезпечити відчужувана іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має
вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.
Набувач зобов’язаний у разі смерті відчужувана поховати його, навіть якщо це не було
передбачено договором довічного утримання (догляду).
Якщо частина майна відчужувана перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання
мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.

102
 Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду:
- на вимогу відчужувана або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі не-
виконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини;
- на вимогу набувача.
Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувана.

29. Договір найму (оренди)

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві
майно у користування за плату на певний строк.
Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму
(оренди).
Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка
зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору
найму.
Предметом договору найму можуть бути майнові права.
Плата за користування майном.
За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється до-
говором найму.
Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої
якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній
формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму.
Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію)
розміру плати за користування майном.
Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає,
можливість користування майном істотно зменшилася.
Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане
ним через обставини, за які він не відповідає.
Строк договору найму.
Договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизна- чений
строк.
Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від
договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі
найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший
строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих
видів майна.
Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не
відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом
максимального строку договору.

103
 Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вва-
жається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.
Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не вста-
новлено договором або законом. Договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи,
яка була наймачем або наймодавцем.
За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з пере- дання
речей у найм, передає або зобов’язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату
на певний строк.
Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови
договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів,
встановлених законом.
Умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що вста-
новлено типовими умовами договору, є нікчемними.
Договір прокату є публічним договором.
Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових
невиробничих потреб.
Предмет договору прокату може використовуватися для виробничих потреб, якщо це
встановлено договором.
Плата за прокат речі встановлюється за тарифами наймодавця.
Особливості договору прокату.
Наймач не має права на укладення договору піднайму.
Наймач не має переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем.
Капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не
доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.
За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати
наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за
плату.
Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами,
водоймами, які знаходяться на ній, або без них.
Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у
письмовій формі.
Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три
роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини),
складається з плати за користування нею і плати за користування земельною ділянкою.
Предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові
судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо.
Договором найму транспортного засобу може бути встановлено, що він передається у найм з
екіпажем, який його обслуговує.
Сторони можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для
забезпечення нормального використання транспортного засобу.
Договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.
Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному
посвідченню.
За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати
другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві
власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг),
або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника)

104
відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на
певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними
ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, а
також інші речі, встановлені законом.

ЗО. Договір найму (оренди) житла

За договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає
або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний
строк за плату.
Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об’єктом
права державної або комунальної власності, встановлюються законом.
Договір найму житла укладається у письмовій формі.
Договір оренди житла з викупом підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи.
Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у
ньому фізичних осіб.
Наймач та особи, які постійно проживають разом з ним.
У договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці
особи набувають рівних з наймачем прав та обов’язків щодо користування житлом.
Наймач несе відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, які
проживають разом з ним.
Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхні обов’язки за договором найму житла є солідарними.
Порядок користування житлом наймачем та особами, які постійно проживають разом з ним,
визначається за домовленістю між ними, а у разі спору - встановлюється за рішенням суду.
Тимчасові мешканці.
Наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, за їхньою взаємною згодою та з
попереднім повідомленням наймодавця можуть дозволити тимчасове проживання у помешканні
іншої особи (осіб) без стягнення плати за користування житлом (тимчасових мешканців).
Тимчасові мешканці не мають самостійного права користування житлом.
Тимчасові мешканці повинні звільнити житло після спливу погодженого з ними строку
проживання або не пізніше семи днів від дня пред’явлення до них наймачем або наймодавцем
вимоги про звільнення помешкання.
Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її
частина, житловий будинок або його частина.
Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому.
Наймач житла у багатоквартирному будинку має право користування майном, що обслуговує
будинок.
Плата за користування житлом.
Розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла.
Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за користування житлом, плата,
встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру.

105
 Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Якщо строк внесення плати за користування житлом не встановлений договором, наймач
вносить її щомісяця.
Строк договору найму житла.
Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк
не встановлений, договір вважається укладеним на п’ять років.
Обов’язки наймача житла.
Наймач зобов’язаний використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати
збереження житла та підтримувати його в належному стані.
Наймач не має права провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди най-
модавця.
Наймач зобов’язаний своєчасно вносити плату за житло. Наймач зобов’язаний самостійно
вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.
У разі спливу строку договору найму житла наймач має переважне право на укладення
договору найму житла на новий строк.
Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наймодавець може
запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередити
наймача про відмову від укладення договору на новий строк.
Якщо наймодавець не попередив наймача, а наймач не звільнив помешкання, договір
вважається укладеним на таких самих умовах і на такий самий строк.
Якщо наймодавець відмовився від укладення договору на новий строк, але протягом одного
року уклав договір найму житла з іншою особою, наймач має право вимагати переведення на
нього прав наймача та (або) відшкодування збитків, завданих відмовою укласти з ним договір на
новий строк.
У разі продажу житла, яке було предметом договору найму, наймач має переважне перед
іншими особами право на його придбання.
Наймач житла має право за згодою інших осіб, які постійно проживають разом з ним, у
будь-який час відмовитися від договору найму, письмово попередивши про це наймодавця за три
місяці.
Якщо наймач звільнив помешкання без попередження, наймодавець має право вимагати від
нього плату за користування житлом за три місяці, якщо наймодавець доведе, що він не міг
укласти договір найму житла на таких самих умовах з іншою особою.
Наймач має право відмовитися від договору найму житла, якщо житло стало непридатним для
постійного проживання у ньому.

31. Договір позички

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується
передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.
Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або
якщо це випливає із суті відносин між ними.
Договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно.
Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою
укладається у письмовій формі.

106
 Договір позички транспортного засобу (крім наземних самохідних транспортних засобів), в
якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню.
Позичкодавцем може бути фізична або юридична особа.
Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника.
Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у
безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу
управління або контролю.
Право позичкодавця на відчуження речі.
Позичкодавець має право на відчуження речі, яка передана ним у користування.
До набувача речі переходять права та обов’язки позичкодавця.
Користувач не має переважного права перед іншими особами на купівлю речі, переданої йому
у користування.
Обов’язки користувача.
Користувач несе звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в
користування.
Користувач зобов’язаний:
- користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі;
- користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором;
- повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому вона була
на момент її передання.
Користувач має право повернути річ, передану йому у користування, в будь-який час до
спливу строку договору. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач
зобов’язаний повідомити позичкодавця про відмову від договору (позички) не пізніш як за сім днів
до повернення речі.
Позичкодавець має право вимагати розірвання договору і повернення речі у разі, якщо:
- у зв’язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібного йому самому;
- користування річчю не відповідає її призначенню та умовам договору;
- річ самочинно передана у користування іншій особі;
- в результаті недбалого поводження з річчю вона може бути знищена або пошкоджена.

32. Договір підряду

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну
роботу за завданням другої сторони {замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити
виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт
речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Для виконання
окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов’язаний одержати
спеціальний дозвіл.
Підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи
інших осіб {субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої
роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед
субпідрядником - як замовник.
Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне
виконання замовником своїх обов’язків за договором підряду, а перед замовником - за порушення
субпідрядником свого обов’язку.
У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі
підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рі

107
шенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням
необхідних витрат, визначених сторонами.
Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за
виконану ним роботу.
Права замовника під час виконання роботи.
Замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у ді-
яльність підрядника.
Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що за-
кінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та
вимагати відшкодування збитків. Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не
буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення
недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та
вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок
підрядника. Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору
підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому
збитки, завдані розірванням договору.
Права замовника у разі порушення підрядником договору підряду.
Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив
інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення
цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх
витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не
встановлено договором. За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або
інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування
збитків.
Обов’язок замовника прийняти роботу, виконану підрядником.
Замовник зобов’язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору
підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших
недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він
втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній
роботі. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки
роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки). Якщо
замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має
право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням
усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса, нотаріальної контори на ім’я
замовника, якщо інше не встановлено договором. Якщо ухилення замовника від прийняття
виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на
виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її
передання.
Право підрядника на притримування.
Якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у
зв’язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а
також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у
підрядника.
Обов’язок підрядника передати інформацію замовникові.
Підрядник зобов’язаний передати замовникові разом з результатом роботи інформацію щодо
експлуатації або іншого використання предмета договору підряду, якщо це передба

108
чено договором або якщо без такої інформації використання результату роботи для цілей,
визначених договором, є неможливим.
За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність,
зобов’язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для
задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов’язується прийняти та
оплатити виконану роботу.
Договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав
замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Відсутність у
замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту
укладення договору або його умов.
За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати і здати у вста-
новлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної
документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт
робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не
покладається на підрядника, прийняти об’єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального
ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових
будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно
пов’язаних з місцезнаходженням об’єкта.
За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник
зобов’язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та
(або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити їх.

33. Договір про надання послуг: загальні положення

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням
другої сторони {замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або
здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу,
якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити
надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця,
замовник зобов’язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати
договір виникла з вини замовника, він зобов’язаний виплатити виконавцеві плату в повному
обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання
послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному
обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання
послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо
не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше
не встановлено договором або законом.
Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання
послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох нео-
податковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності виконавця не
встановлений договором.

109
 34. Договори в сфері надання транспортних послуг
За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити
довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його
особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити
за перевезення вантажу встановлену плату.
Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.
Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної на-
кладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (ста-
тутами).
За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти
другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити
багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир
зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його
провезення.
Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно
квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів
(статутів).
Пасажир має право:
- одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;
- провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею
окремого місця;
- купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою
ціною;
- перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспорт-
ними кодексами (статутами);
- зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних
документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби;
- відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість
квитка - залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними
кодексами (статутами);
- отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного
засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.
За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати
другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох
транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу,
пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.
За договором транспортного експедирування одна сторона {експедитор) зобов’язується
за плату і за рахунок другої сторони {клієнта) виконати або організувати виконання визначених
договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.
Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.
Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання
його обов’язків.

35. Договір зберігання

За договором зберігання одна сторона {зберігай) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй
другою стороною {поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

ПО
 Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах
підприємницької діяльності (професійний зберігай), може бути встановлений обов’язок зберігана
зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб’єктом підпри-
ємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
Договір зберігання укладається у письмовій формі.
Обоє ’язок прийняти річ на зберігання.
Професійний зберігай, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального
користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього
такої можливості.
Зберігай звільняється від обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами,
які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності.
Якщо річ мала бути передана на зберігання в майбутньому, зберігай звільняється від
обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення,
він не може забезпечити її схоронності.
За згодою поклажодавця зберігай має право змішати речі одного роду та однієї якості, які
передані на зберігання.
Обов’язок зберігана щодо забезпечення схоронності речі.
Зберігай зобов’язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими
актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.
Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігай зобов’язаний піклуватися про річ, як про
свою власну.
Поклажодавець зобов’язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.
Обоє ’язок зберігача повернути річ.
Зберігай зобов’язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або
відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.
Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на
зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.
Зберігай зобов’язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від речі.
Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві,
може підтверджуватися свідченням свідків.
За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігай відповідає на
загальних підставах.
Професійний зберігай відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе,
що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігай,
приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності
поклажодавця.
Зберігай відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку
зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов’язані зі збері-
ганням, на засадах підприємницької діяльності.
Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших
нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов’язаний приймати на зберігання товари
від будь-якої особи.
За договором складського зберігання товарний склад зобов’язується за плату зберігати
товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним
договором.

111
 Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору
складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад
посвідчене складським документом.
Товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських до-
кументів:
- складську квитанцію;
- просте складське свідоцтво;
- подвійне складське свідоцтво.
Товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, може бути
предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього свідоцтва.
Зберігання речі у ломбарді.
Договір зберігання речі, прийнятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею
іменної квитанції.
Ціна речі визначається за домовленістю сторін.
Ломбард зобов’язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на
зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки.
Зберігання цінностей у банку.
Банк може прийняти на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння,
інші коштовності та цінності.
Банк може бути уповноважений поклажодавцем на вчинення правочинів з цінними паперами,
прийнятими на зберігання.
Укладення договору зберігання цінностей у банку засвідчується видачею банком покла-
жодавцеві іменного документа, пред’явлення якого є підставою для повернення цінностей
поклажодавцеві.
Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком.
Банк може передати поклажодавцеві індивідуальний банківський сейф (його частину або
спеціальне приміщення) для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними.
Банк видає поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший
знак або документ, що посвідчує право його пред’явника на доступ до сейфа та одержання з нього
цінностей.
Банк приймає від поклажодавця цінності, контролює їх поміщення у сейф та одержання їх із
сейфа.
Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком.
До договору про надання особі банківського сейфа без відповідальності банку за вміст сейфа
застосовуються положення про майновий найм (оренду).
Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту.
Камери схову загального користування, що перебувають у віданні організацій, підприємств
транспорту, зобов’язані приймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від
наявності у них проїзних документів.
На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (крім автоматичних камер)
поклажодавцеві видається квитанція або номерний жетон.
Збитки, завдані поклажодавцеві внаслідок втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до
камери схову, відшкодовуються протягом доби з моменту пред’явлення вимоги про їх від-
шкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої при переданні її на зберігання.
Зберігання речей у гардеробі організації.
Якщо річ здана у гардероб організації, зберігачем є ця організація.

112
 Зберігай речі, зданої до гардеробу, незалежно від того, чи здійснюється зберігання за плату чи
безоплатно, зобов’язаний вжити усіх необхідних заходів щодо забезпечення схоронності речі.
Зберігання речей пасажира під час його перевезення.
Перевізник зобов’язаний забезпечити схоронність валізи (сумки), особистих речей пасажира
(крім дорогоцінностей та грошей), які пасажир перевозить у відведеному місці.
Зберігання речей у готелі.
Готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому.
Річ вважається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана працівникам готелю або
знаходиться у відведеному для особи приміщенні.
Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за
умови, що вони були окремо передані готелю на зберігання.
У разі втрати чи пошкодження речі особа зобов’язана негайно повідомити про це готель.
Якщо до закінченім строку проживання особа не пред’явила свої вимоги до готелю, вва-
жається, що її речі не були втрачені чи пошкоджені.
Зберігання автотранспортних засобів.
Якщо зберігання автотранспортних засобів здійснюється суб’єктом підприємницької ді-
яльності, такий договір є публічним.
За договором зберігання транспортного засобу в боксах та гаражах, на спеціальних стоянках
зберігай зобов’язується не допускати проникнення в них сторонніх осіб і видати транспортний
засіб за першою вимогою поклажодавця.
Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-
будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або
статутом кооперативу.
Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером,
жетоном).
За договором охорони охоронець, який є суб’єктом підприємницької діяльності,
зобов’язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються.
Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов’язані виконувати передбачені
договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену
плату.

36. Договір страхування

За договором страхування одна сторона {страховик) зобов’язується у разі настання певної
події (страхового випадку) виплатити другій стороні {страхувальникові) або іншій особі,
визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується
сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і
пов’язані з:
- життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);
- володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);
- відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
Договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого
страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.

113
 Співстрахування.
За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним
договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та
обов’язків кожного із страховиків.
За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співсграховиків може
представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись від-
повідальним перед ним у розмірах своєї частки.
Договір перестрахування.
За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого
страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником.
Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед стра-
хувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування.
Договір страхування укладається в письмовій формі.
Договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком страхувальникові
страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).
У разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним.
Страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової ді-
яльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Вимоги, яким повинні відповідати страховики, порядок ліцензування їх діяльності та
здійснення державного нагляду за страховою діяльністю встановлюються законом.
Страхувальником може бути фізична або юридична особа.
Страховик зобов ’язаний:
- ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;
- протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку,
вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення
страхової виплати страхувальникові;
- у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений
договором.
- відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з
метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором;
- за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик,
або у разі збільшення вартості майна внести відповідні зміни до договору страхування;
- не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім
випадків, встановлених законом.
Страхувальник зобов’язаний:
- своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором;
- при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому
обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його
про будь-які зміни страхового ризику;
- при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страху-
вання, укладені щодо об’єкта, який страхується.
- вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх
зменшення;
- повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

114
 Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий
випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату у разі
настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати,
строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.
Договір страхування припиняється у випадках, встановлених договором та законом.
Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом
десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового
платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено
договором.

37. Договори доручення, комісії та управління майном

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за
рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки
довірителя.
Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від
імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У
договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є
чинним виключне право повіреного.
Повірений має право на плату за виконання свого обов’язку за договором доручення, якщо
інше не встановлено договором або законом.
Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати,
вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.
Повірений зобов’язаний:
- повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення;
- після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання
негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання
доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером
доручення;
- негайно передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення.
Довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій,
передбачених договором доручення.
Довіритель зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором:
- забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;
- відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення.
Договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договору, а також у разі:
- відмови довірителя або повіреного від договору;
- визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності
або визнання безвісно відсутнім;
- смерті довірителя або повіреного.
Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час.
Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

115
 За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони
(комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок
комітента.
За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій
стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за
плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або
вказаної ним особи (вигодонабувача).
Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої
власності на отримане в управління майно.
Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий
комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно.
Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли
право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.
Договір управління майном укладається в письмовій формі.
Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню.
Істотними умовами договору управління майном є:
- перелік майна, що передається в управління;
- розмір і форма плати за управління майном.
Строк управління майном встановлюється у договорі управління майном.
Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним
на п’ять років.
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління
майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на
таких самих умовах.
Установником управління є власник майна.
Якщо власником майна є фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано
безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування.
Якщо власником майна є малолітня особа або фізична особа, яка визнана недієздатною,
установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування.
Якщо власником майна є неповнолітня особа, установником управління є ця особа за до-
зволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
Управителем може бути суб’єкт підприємницької діяльності.
Управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим
або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом.
Вигодонабувач не може бути управителем.
Управитель діє без довіреності.
Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником
цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору
управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до
управителя на майно, передане в управління.
Особа, яка набуває вигоди від майна, що передане в управління.
Вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління.
Установник управління може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від
майна, переданого в управління (вигодонабувача).
Права та обов’язки управителя.
Управитель управляє майном відповідно до умов договору. Управитель може відчужувати
майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника
управління.

116
 Управитель має право на плату, встановлену договором, а також на відшкодування не-
обхідних витрат, зроблених ним у зв’язку з управлінням майном.
Управитель майном, якщо це передбачено законом або укладеним відповідно до нього
договором, має право відраховувати належні йому грошові суми безпосередньо з доходів від
використання майна, переданого в управління.
Договір управління майном припиняється у разі:
- загибелі майна, переданого в управління;
- припинення договору за заявою однієї із сторін у зв’язку із закінченням його строку;
- смерті фізичної особи - вигодонабувача або ліквідації юридичної особи - вигодонабу- вача,
якщо інше не встановлено договором;
- відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором;
- визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної ді-
єздатності або смерті;
- відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв’язку
з неможливістю управителя здійснювати управління майном;
- відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в пункті 6 цієї частини,
причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором;
- визнання фізичної особи - установника управління банкрутом;
- повного завершення виконання сторонами договору управління майном;
- дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим договором, або за
рішенням суду.

38. Договір позики.

Кредитний договір
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні
{позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник
зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж
кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів
перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у
випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується
надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а
позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредитний договір укладається у письмовій формі.
Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором
кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника
банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові
кредит своєчасно не буде повернений.
Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі,
повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше
не встановлено договором або законом.

117
 39. Договір банківського вкладу. Договір банківського рахунка
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона {банк), що прийняла від другої
сторони {вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати
вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку,
встановлених договором.
Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі.
У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є ні-
кчемним.
За договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на
рахунок, відкритий клієнтові {володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять,
виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та
проведення інших операцій за рахунком.
Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право
безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.
Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка:
- якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, залишилася меншою від
мінімального розміру, передбаченого банківськими правилами або договором, якщо така сума не
буде відновлена протягом місяця від дня попередження банком про це;
- у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, якщо інше не встановлено
договором;
- у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та
протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню
тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.
Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою чи в порядку,
встановленому законом, перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені
банківськими правилами.
Банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі
відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку
грошових коштів на цьому рахунку.

40. Договір факторингу

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна
сторона {фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої
сторони {клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або
зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи {боржника).
Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою
настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.
Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом
підприємницької діяльності.
Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право
здійснювати факторингові операції.

118
 41. Договори у сфері інтелектуальної власності
Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких
договорів:
- ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
- ліцензійний договір;
- договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної
власності;
- договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у
письмовій формі.
У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами
інтелектуальної власності такий договір є нікчемним.
Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної
власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй
право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об’єкта
права інтелектуальної власності).
Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності може бути виключною,
одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання
ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та
видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі лі-
цензіаром іншим особам ліцензій на використання об’єкта права інтелектуальної власності у
сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього
об’єкта у зазначеній сфері.
Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об’єкта права
інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам
ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.
За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове по-
вноваження на використання об’єкта права інтелектуальної власності іншій особі (сублі- цензію).
За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні {ліцензіату) дозвіл
на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за
взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.
Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об’єкта права
інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.
За договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна
сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному
складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.
За договором про створення за замовленням і використання об’єкта права інте-
лектуальної власності одна сторона {творець) зобов’язується створити об’єкт права інте-
лектуальної власності відповідно до вимог другої сторони {замовника) та в установлений строк.
Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у
власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір за

119
лишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором. Умови договору про створення
за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право
творця цього об’єкта на створення інших об’єктів, є нікчемними.
За договором комерційної концесії одна сторона (право воло ділець) зобов’язується надати
другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом
належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або)
надання послуг.
Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інте-
лектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних
таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.
Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової
форми договору концесії такий договір є нікчемним.

42. Договір про спільну діяльність

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без
створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
Спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів учасників (просте
товариство) або без об’єднання вкладів учасників.
Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.
Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або
ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття
витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за
домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов’язання об’єднати свої
вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Договір простого товариства припиняється у разі:
- визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної ді-
єздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших
учасників;
- оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено
збереження договору щодо інших учасників;
- смерті фізичної особи - учасника або ліквідації юридичної особи - учасника договору
простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору
щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його
спадкоємцями (правонаступниками);
- відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання
договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не передбачено
збереження договору щодо інших учасників;
- спливу строку договору простого товариства;
- виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домовленістю між учасниками не
передбачено збереження договору щодо інших учасників;
- досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало
неможливим.

120
 43. Недоговірні зобов’язання з односторонніх правомірних дій.
Зобов’язання зі створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної
особи або майну юридичної особи. Кондикційні зобов’язання
Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного
результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо).
Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або
іншим чином невизначеному колу осіб.
У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце
його виконання, форма та розмір винагороди.
Зобов ’язання у зв ’язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:
- закінчення строку для передання результату;
- передання результату особою, яка першою виконала завдання.
Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення
завдання.
У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має
право на їх відшкодування.
Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юридична особа (засновник конкурсу).
Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс
може бути зроблено іншим чином.
Засновник конкурсу має право запросити до участі в ньому персональних учасників (закритий
конкурс).
Відмова від проведення конкурсу.
Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу
стало неможливим за обставин, які від нього не залежать.
У разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має
право на відшкодування витрат, які були ним понесені для підготовки до участі у конкурсі.
Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної
особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, яка без
відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну
цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.
Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози
майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього
майна з урахуванням його матеріального становища.
Шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна,
якому завдана шкода.
Розмір відшкодування шкоди не може перевищувати вартості майна, яке рятувалося.
Фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа,
майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.
У разі неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної
особи заінтересована особа має право вимагати:
- вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;
- відшкодування завданої шкоди;
- заборони діяльності, яка створює загрозу.

121
 Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без
достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це
майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом
відпала.

44. Зобов’язання з відшкодування шкоди (деліктні зобов’язання)

Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого.
З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка
завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, по-
лагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до
реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних
для відновлення пошкодженої речі.
Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала
шкоди.
Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.
Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то
залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, - також залежно від
ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.
Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її
матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.
Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань,
у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не
відшкодовується.
Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода
має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту,
які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується
особою, яка вчинила протиправну дію.
Шкода, завдана особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що
загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю
небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність),
відшкодовується особою, яка її завдала.
Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної
Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою,
Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих
органів.
Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи безді-
яльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повнова

122
жень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого
самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу,
що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного при-
тягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу,
незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту
чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і
службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування,
прокуратури або суду.
Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою.
Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її
батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах
здійснює виховання малолітньої особи, - якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком
несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою
особою.
Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою.
Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею
шкоду самостійно на загальних підставах.
У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої
нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками
(усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої
вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції
піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в
повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав.
Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені
батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не
доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов’язків.
Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою.
Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом,
який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його
вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не
припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.
Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена.
Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею
на загальних підставах.
Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій
та (або) не могла керувати ними.
Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх
дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища
потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею
цієї шкоди частково або в повному обсязі.

123
 Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або
утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням
хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів,
службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи,
яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я
фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок
втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові
витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування,
придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого.
У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які
були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а
також дитина потерпілого, народжена після його смерті.
Школа відшкодовується:
- дитині - до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту - до закінчення навчання,
але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);
- чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого
законом, — довічно;
- інвалідам - на строк їх інвалідності;
- одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї
незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми,
братами, сестрами, внуками померлого, - до досягнення ними чотирнадцяти років;
- іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, - протягом п’яти років
після його смерті.
Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, робіт (послуг).
Виготовлювач товару, що є нерухомим майном, виконавець робіт (послуг) зобов’язаний
відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, тех-
нологічних, рецептурних та інших недоліків товару, робіт (послуг), а також недостовірної або
недостатньої інформації про них.
Особи, зобов ’язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт
(послуг).
Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, підлягає відшко-
дуванню виготовлювачем товару.
Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є
складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію, підлягає
відшкодуванню виготовлювачем товару або іншою особою, визначеною відповідно до закону.
Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем.
Строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, робіт (послуг).
Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, робіт (послуг), підлягає
відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановленого строку служби (строку придатності)
товару, результатів робіт (послуг), а якщо він не встановлений, — протягом десяти років з дня
виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).

124
 45. Загальні положення про спадкування
Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла
{спадкодавця), до інших осіб {спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується
померлою.
Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної,
спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.
Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них
небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли
одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезна-
ходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна -
місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт має фізична особа з повного цивільною дієздатністю.
Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не до-
пускається.
Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова
(вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка
належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).
Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин
між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої
обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має
право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї
як до спадкоємця.
Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ.
Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа
спадкоємців за законом.
Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність
або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу
спадщини.
На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або
нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування
ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим
майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.
Право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов’язків.
Заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру,
зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення
ритуалу поховання.
Заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення
суспільно корисної мети.

125
 Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.
Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами.
Посвідчення заповіту нотаріусом.
Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою
загальноприйнятих технічних засобів.
Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою
загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний
заповідачем і підписаний ним.
Посвідчення нотаріусом секретних заповітів.
Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.
Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На
конверті має бути підпис заповідача.
Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності
заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.
Посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування.
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений
уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою.
Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі
охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може
бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем
цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров’я, а також начальником
госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.
Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під
прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.
Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений
начальником цієї експедиції.
Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ,
військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також
заповіт працівника, члена його сім’ї і члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчений
командиром (начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.
Заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, може бути посвідчений
начальником такої установи.
Заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником
слідчого ізолятора.
Посвідчення заповіту при свідках.
На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.
Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.
Свідками не можуть бути:
- нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;
- спадкоємці за заповітом;
- члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
- особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на
ньому.

126
 У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.
Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено
пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.
Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав
перед ним.
Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.
Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням
вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає
заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не
відповідало його волі. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був
позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних
підставах.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті
за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та
батьки.
У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його
баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спад-
кодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого
ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права
спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї
спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для
неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом
їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі,
дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім
матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за
законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час
відкриття спадщини.

46. Здійснення права на спадкування.

Оформлення права на спадщину
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття
спадщини.

127
 Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу
відкриття спадщини.
Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або
відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встанов-
люється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її
прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.
Якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від
заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.
Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини.
Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених
пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за
місцем відкриття спадщини.
Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття
спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.
Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від
прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та пі-
клування.
Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної
малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її
прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття
обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах про-
тягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується
до трьох місяців.
У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спад-
кування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого са-
моврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно
- за його місцезнаходженням, зобов’язаний подати до суду заяву про визнання спадщини
відумерлою.
У разі якщо на об’єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться рухоме
майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної
громади, якій передано нерухоме майно.
Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не
розподілив спадщину між ними.
Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.
Перерозподіл спадщини.
Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями
спадщину прийняли інші спадкоємці, вона підлягає перерозподілу між ними.

47. Спадковий договір

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження
другої сторони (відчужувана) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувана.

128
 Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.
Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.
Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а
також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів
України.
Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або
немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.
Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві
спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.
Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина
переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за
договором.
На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає
заборону відчуження.
Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.
Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням
спадкового договору після його смерті.
У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює
нотаріус за місцем відкриття спадщини.

129
 ЦИВІЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

1. Загальні положення цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право - це система правових норм, за допомогою яких встанов-
люється порядок провадження в цивільних справах у судах та регулюються правовідносини, які
складаються як між судом та іншими учасниками процесу, так і учасниками процесу між собою,
але під контролем суду при здійсненні правосуддя у цивільних справах.
Предмет цивільно-процесуального права визначається системою процесуальних дій, які
виконуються судом, учасниками процесу, змістом, формою, умовами виконання процесуальних
дій, системою цивільно-процесуальних прав і обов’язків суб’єктів правовідносин, гарантіями
реалізації цивільно-процесуальних прав і обов’язків.
Систему цивільного процесу сприймають у відповідності до структури Цивільного про-
цесуального кодексу України, яка складається з двох частин - загальної і особливої.
Загальна частина об’єднує норми й інститути цивільного процесу, які мають значення для
всієї галузі в цілому, всіх видів проваджень і стадій цивільного процесу.
Особлива частина містить норми й інститути, які врегульовують порядок розгляду і ви-
рішення справ у різних провадженнях цивільного судочинства та стадіях процесу.
Цивільне судочинство - це врегульований нормами цивільного процесуального права
порядок розгляду і вирішення цивільних справ.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і
вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав,
свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Види цивільного судочинства:
- позовне провадження, яке ґрунтується на спорі про право;
- наказне провадження - це спрощений порядок розгляду цивільних справ, що засновуються
на беззаперечних вимогах;
- окреме провадження, яким є вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого
розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів,
що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею
особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності
неоспорюваних прав.
Стадія цивільного судочинства - це сукупність процесуальних дій, що об’єднуються
найближчою процесуальною метою.
Можна виділити такі сім стадій цивільного судочинства:
- провадження по справі у суді першої інстанції - розгляд і вирішення цивільних справ у
районних, районних у містах, міських та міськрайонних судах;
- апеляційне провадження - оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції;
- касаційне провадження - оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції після їх
перегляду в апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду;
- провадження у зв’язку з винятковими обставинами - оскарження до Верховного Суду
України судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку у зв’язку з
виявленням певних обставин, визначених цивільно-процесуальним законодавством;
- провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами - перегляд рішень, ухвал суду,
якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судового наказу у зв’язку з
виявленням певних обставин, визначених цивільно-процесуальним законодавством;

130
 — виконавче провадження - звернення судових рішень до виконання; вирішення про-
цесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень
інших органів (посадових осіб); і судовий контроль за виконанням судових рішень;
- відновлення втраченого судового провадження - відновлення повністю або частково
втраченого судового провадження у цивільній справі, по якій вже було ухвалено рішення або
закрито провадження.

2. Принципи цивільного судочинства

Принципи цивільного процесуального права - це закріплені в нормах цивільного про-
цесуального права основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і
зміст даної галузі права.
Гласність судового процесу.
Розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито. Будь-яка особа має право бути при-
сутньою у відкритому судовому засіданні.
Мова цивільного судочинства.
Цивільне судочинство в судах провадиться державною мовою. Суди забезпечують рівність
прав учасників судового процесу за мовною ознакою.
Змагальність сторін.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають
рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом.
Диспозитивність цивільного судочинства.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Цивільного
процесуального Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками
справи або витребуваних судом.
Право на перегляд справи та оскарження судового рішення.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про
їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у
визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Обоє ’язковість судових рішень.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових
осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за
її межами.

3. Суд як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин

Визначення складу суду
Визначення судді, а в разі колегіального розгляду - судді-доповідача для розгляду конкретної
справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою під час
реєстрації документів
Персональний склад постійних колегій суддів визначається зборами суддів відповідного суду.

131
 До складу об’єднаної палати входять по два судді, що обираються зборами суддів Каса-
ційного цивільного суду, зі складу кожної із судових палат Касаційного цивільного суду та голова
Касаційного цивільного суду.
Якщо справа має розглядатися колегією у складі більше трьох суддів, до складу такої колегії
входять судді зі складу постійної колегії суд дів, до якої входить визначений Єдиною судовою
інформаційно-телекомунікаційною системою суддя-доповідач, та судді, додатково визначені
Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою.
Якщо справа в Верховному Суді має розглядатися колегіально у складі відповідної палати, -
головуючим на засіданнях палати є суддя-доповідач, визначений Єдиною судовою
інформаційно-телекомунікаційною системою при первісному розподілі справ.
Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система не застосовується для визначення
судді (складу колегії суддів, якщо справа розглядається колегіально) для розгляду конкретної
справи виключно у разі настання обставин, що об’єктивно унеможливили її функціонування та
тривають понад п’ять робочих днів.
Справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута
цим же суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, що унеможливлюють участь судді у
розгляді справи.
У разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається
спочатку.
У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд
справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого
провадження.
Розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснюється
тим самим складом суду, який ухвалив рішення, що переглядається, якщо справа розглядалася
суддею одноособово або у складі колегії суддів.
Розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснюється
палатою, об’єднаною палатою або Великою Палатою, якщо рішення, що переглядається, ухвалено
відповідно палатою, об’єднаною палатою або Великою Палатою.
Склад суду.
Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є го-
ловуючим і діє від імені суду.
Цивільні справи у судах першої інстанції можуть розглядатися колегією у складі одного судді
і двох присяжних, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.
Перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснюється колегією
суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів.
Перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанції здійснюється колегією суддів
суду касаційної інстанції у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.
Підстави для відводу (самовідводу) судді.
Суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо:
- він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха,
син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений,
опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників
судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу
у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу;
- він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат,
секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в
цій чи іншій справі;

132
 - він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;
- було порушено порядок визначення судді для розгляду справи;
- є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності судді.
Наслідки відводу суду (судді).
У разі задоволення заяви про відвід судді, який розглядає справу одноособово, справа
розглядається в тому самому суді іншим суддею.
У разі задоволення заяви про відвід одному із суддів або всьому складу суду, якщо справа
розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним
складом колегії судців без участі відведеного судді або іншим складом суддів.

4. Учасники справи

Склад учасників справи.

У справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
При розгляді вимог у наказному провадженні учасниками справи є заявник та боржник.
У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи.
У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися
до суду в інтересах інших осіб.
У справах про оскарження рішення третейського суду, оспорювання рішення міжнародного
комерційного арбітражу та про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення
третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу учасниками справи є учасники
(сторони) третейського розгляду, особи, які не брали участі у третейському розгляді, якщо
третейський суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, а також сторони арбітражного
розгляду.
Права та обов’язки учасників справи.
Учасники справи мають право:
- ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії
судових рішень;
- подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом;
брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам,
експертам, спеціалістам;
- подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування
щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань,
доводів і міркувань інших осіб;
- ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового за-
сідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх
неправильності чи неповноти;
- оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках.
Учасники справи зобов’язані:
- виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;
- сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин
справи;
- з’являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов’язковою;
- подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не
приховувати докази;

133
 - надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також
учасниками справи в судовому засіданні;
- виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника,
заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні
особи.
Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в
суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також
юридичні особи.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Процесуальні права та обов’язки сторін.
Сторони користуються рівними процесуальними правами:
- позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має
право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу;
- позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого
засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку
спрощеного позовного провадження;
- відповідач має право подати зустрічний позов.
Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів.
Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно.
Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допус-
кається, якщо:
- предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів;
- права та обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;
- предметом спору є однорідні права і обов’язки.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у
справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо
справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або
декількох сторін.
Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма
правами і несуть усі обов’язки позивача.
Після вступу у справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору,
справа за клопотанням учасника справи розглядається спочатку.
У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у
зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд
залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій
стадії судового процесу.
Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так
само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив.

5, Представники
Особи, які можуть бути представниками.
Представником у суді може бути адвокат або законний представник.

134
 Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних
спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має
цивільну процесуальну дієздатність.
Органи або інших осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах малолітніх
чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена,
представляють у суді їх посадові особи, крім випадків, коли такі органи та особи є стороною чи
третьою особою у справі.
Одна й та сама особа може бути одночасно представником декількох позивачів або декількох
відповідачів або декількох третіх осіб на одній стороні, за умови відсутності конфлікту інтересів
між ними.
Особи, які не можуть бути представниками.
Не може бути представником в суді особа, яка бере участь у справі як секретар судового
засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок або є помічником судді, який розглядає
справу.
Особа не може бути представником, якщо вона у цій справі представляє або представляла
іншу особу, інтереси якої у цій справі суперечать інтересам її довірителя.
Судді, прокурори, слідчі, працівники підрозділів, що здійснюють оперативно-розшуко- ву
діяльність, не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють від імені
відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.
Повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені
такими документами:
- довіреністю фізичної або юридичної особи;
- свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклу-
вальником чи охоронцем спадкового майна.
Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом
випадках, іншою особою.
Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим
підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим
відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

6. Інші учасники судового процесу

Учасниками судового процесу, крім учасників справи та їхніх представників, є помічник
судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, експерт з питань права,
перекладач, спеціаліст.
Помічник судді забезпечує підготовку та організаційне забезпечення судового процесу.
Помічник судді:
- бере участь в оформленні судових справ, за дорученням судді готує проекти запитів, листів,
інших матеріалів, пов’язаних із розглядом конкретної справи, виконавчих документів;
- здійснює оформлення копій судових рішень для направлення сторонам у справі та іншим
учасникам справи відповідно до вимог процесуального законодавства, контролює своєчасність
надсилання копій судових рішень;
- виконує інші доручення судді, що стосуються організації розгляду судових справ.
Помічник судді за дорученням судді (головуючого у судовій колегії) може за відсутності
секретаря судового засідання здійснювати його повноваження.

135
 Секретар судового засідання:
- здійснює судові виклики і повідомлення;
- перевіряє, хто з учасників судового процесу з’явився в судове засідання, хто з учасників
судового процесу бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, і доповідає про це
головуючому;
- забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами і
проведенням судового засідання в режимі відеоконференції;
- забезпечує ведення протоколу судового засідання;
- забезпечує оформлення матеріалів справи;
- виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи.
Секретар судового засідання може уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного
відображення в протоколі судового засідання.
Секретар судового засідання виконує обов’язки судового розпорядника у випадку його
відсутності.
Судовий розпорядник:
- забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників судового
процесу;
- з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає
можливу кількість осіб, які можуть бути присутні у залі судового засідання;
- оголошує про вхід і вихід суду із зали судового засідання та пропонує всім присутнім
встати;
- слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;
- виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;
- під час судового засідання приймає від присутніх у залі учасників судового процесу
документи та інші матеріали і передає до суду;
- запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо
приведення їх до присяги;
- виконує інші доручення головуючого, пов’язані зі створенням умов, необхідних для
розгляду справи.
Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.
Не можуть бути допитані як свідки:
- недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у
психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно
сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
- особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у
зв’язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг посередництва (медіації) під час
проведення позасудового врегулювання спору, - про такі відомості;
- священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
- судді та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під
час ухвалення судового рішення, або про інформацію, що стала відома судді під час врегулювання
спору за його участю;
- інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним
договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.
Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої
згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.
Експертом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями, необхідними для
з’ясування відповідних обставин справи.

136
 Експерт може призначатися судом або залучатися учасником справи.
Експерт зобов’язаний дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на поставлені
йому питання.
Призначений судом експерт може відмовитися від надання висновку, якщо надані на його
запит матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків. Заява про відмову
повинна бути вмотивованою.
Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками, необхідними для
застосування технічних засобів, і призначена судом для надання консультацій та технічної
допомоги під час вчинення процесуальних дій, пов’язаних із застосуванням таких технічних
засобів (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення
експертизи тощо).
Допомога та консультації спеціаліста не замінюють висновок експерта.
Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне
судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї
мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

7. Цивільна юрисдикція
Цивільна юрисдикція - це компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного
судочинства.
Суд першої інстанції.
Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються
місцевими загальними судами як судами першої інстанції.
Справи щодо оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних
комерційних арбітражів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень тре-
тейських судів розглядаються апеляційними судами як судами першої інстанції за місцем
розгляду справи третейським судом (за місцезнаходженням арбітражу).
Суд апеляційної інстанції.
Апеляційні суди переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих судів, які
знаходяться у межах відповідного апеляційного округу (території, на яку поширюються
повноваження відповідного апеляційного суду).
Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів,
ухвалені ними як судами першої інстанції.
Суд касаційної інстанції.
Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та
апеляційної інстанцій.
Підсудність справ за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача.
Позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом
порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним
державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Підсудність справ за вибором позивача.
Позови про стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів,
зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з
трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи
перебування позивача.

137
 Позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання
чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти
або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця
проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим
місцем проживання чи перебування будь-кого з них.
Позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або
смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину, можуть пред’являтися
також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за місцем заподіяння
шкоди.
Підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її
межами.
Підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її
межами, а також справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або
особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається суддею Верховного
Суду одноособово.
Виключна підсудність
Позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням
майна або основної його частини. Якщо пов’язані між собою позовні вимоги пред’явлені
одночасно щодо декількох об’єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням
об’єкта, вартість якого є найвищою.
Позови про зняття арешту з майна пред’являються за місцезнаходженням цього майна або
основної його частини.
Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями,
пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини.
Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу,
пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника.
Справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядаються
судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно або до якого
прямує, або порту реєстрації судна.
Зустрічний позов та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору,
незалежно від їх підсудності пред’являються в суді за місцем розгляду первісного позову. Це
правило не застосовується, коли відповідно до інших визначених у цій статті правил виключної
підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний позов.
У випадку об’єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання
правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного
зобов’язання, спір розглядається судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною
основного зобов’язання.
Вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій розглядаються
судом, визначеним за правилами підсудності щодо розгляду спору, похідними від якого є такі
вимоги.
Спори між судами про підсудність не допускаються.

8. Докази та доказування
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин
(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають
значення для вирішення справи.

138
 Ці дані встановлюються такими засобами:
- письмовими, речовими і електронними доказами;
- висновками експертів;
- показаннями свідків.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному,
повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність,
допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок
доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі
однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу
(групи доказів).

9. Процесуальні строки
Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі
строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій.
Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для
вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню цивільного судочинства.
Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також
можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної
дати або настання події, з якою пов’язано його початок.
Закінчення процесуальних строків.
Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року
строку.
Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку.
Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного
числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця.
Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім
днем строку є перший після нього робочий день.
Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка повинна неминуче настати, за-
кінчується наступного дня після настання події.
Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити про-
цесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення
цього часу.
Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи
матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку.
Зупинення процесуальних строків.
Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. З дня відновлення
провадження перебіг процесуальних строків продовжується.
Поновлення та продовження процесуальних строків.
Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений
законом, якщо визнає причини його пропуску поважними.

139
 Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника
справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена
процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк.
Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

10. Судові виклики та повідомлення

Суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної
дії, якщо визнає їх явку обов’язковою.
Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення
відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов’язковою.
Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.
Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.
У випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані
фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі,
яка розписується про одержання повістки.
Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день
особами, які її вручали, повертається до суду.
Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під
розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. У такому
випадку особа, якій адресовано повістку, вважається належним чином повідомленою про час, дату
і місце судового засідання, вчинення іншої процесуальної дії.
У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім’ї") особа, яка доставляє
судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і
цій особі.
Якщо особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути
надіслана за місцем її роботи.
Особам, які проживають за межами України, судові повістки вручаються в порядку, ви-
значеному міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.
У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну
помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку,
вважається повідомленою.

11. Судові витрати

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються
законом.
До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати:
- на професійну правничу допомогу;
- пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням
експертизи;

140
 - пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням,
забезпеченням доказів;
- пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або
підготовки до її розгляду.
Попереднє визначення суми судових витрат.
Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний)
розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв’язку із розглядом
справи.
У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може від-
мовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею
судового збору.
Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої
фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду
справи.
Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу
допомогу), пов’язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо
визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які
підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити
сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до
ухвалення судового рішення у справі.
Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява залишається без
розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була
відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.
У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір
судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про
забезпечення доказів або позову.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються:
- у разі задоволення позову - на відповідача;
- у разі відмови в позові - на позивача;
- у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задо-
волених позовних вимог.

12. Заходи процесуального примусу

Заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом з метою
спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання
процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню
протиправних перешкод у здійсненні судочинства.
Заходи процесуального примусу застосовуються судом шляхом постановлення ухвали.
Заходами процесуального примусу є:
- попередження;
- видалення із залу судового засідання;
- тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;
- привід;
- штраф.

141
 Попередження і видалення із залу судового засідання.
До учасників судового процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, за порушення
порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого
застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій - видалення із зали
судового засідання.
Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом.
У разі неподання письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, без
поважних причин або без повідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про
тимчасове вилучення цих доказів державним виконавцем для дослідження судом.
Ухвала про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом є виконавчим документом,
підлягає негайному виконанню та має відповідати вимогам до виконавчого документа,
встановленим законом.
Привід свідка.
Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з’явився на судове засідання або не
повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через відповідні органи Національної
поліції України з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.
Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім’я фізичної особи, яка підлягає приводу,
місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа
повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу.
Ухвала про привід у суд передається для виконання до відповідного органу Національної
поліції України за місцем провадження у справі або за місцем проживання, роботи чи навчання
особи, яка підлягає приводу.
Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані, а також малолітні та
неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди І і II груп, особи, які доглядають дітей віком до шести
років або дітей-інвалідів.
Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує.
У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу На-
ціональної поліції України негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання.
Штраф.
Суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи
штрафу у сумі до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у
випадках:
- невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених
судом на учасника судового процесу;
- зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою
перешкоджання судочинству;
- неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання
таких доказів без поважних причин;
- невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов,
апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у
встановлений судом строк.
У випадку повторного чи систематичного невиконання процесуальних обов’язків, повторного
чи неодноразового зловживання процесуальними правами, повторного чи систематичного
неподання витребуваних судом доказів без поважних причин або без їх повідомлення, триваючого
невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів суд з урахуванням конкретних обставин
стягує у дохід державного бюджету з відповідного учасника судового

142
процесу або відповідної іншої особи штраф у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового
мінімуму для працездатних осіб.
У випадку невиконання процесуальних обов’язків, зловживання процесуальними правами
представником учасника справи суд з урахуванням конкретних обставин справи може стягнути
штраф як з учасника справи, так і з його представника.
Ухвалу про стягнення штрафу може бути оскаржено в апеляційному порядку до суду вищої
інстанції. Оскарження такої ухвали не перешкоджає розгляду справи. Постанова суду апеляційної
інстанції за результатами перегляду ухвали про накладення штрафу є остаточною і оскарженню не
підлягає.
Ухвала Верховного Суду про стягнення штрафу оскарженню не підлягає.
Ухвала про стягнення штрафу є виконавчим документом та має відповідати вимогам до
виконавчого документа, встановленим законом. Стягувачем за таким виконавчим документом є
Державна судова адміністрація України.
Суд може скасувати постановлену ним ухвалу про стягнення штрафу, якщо особа, стосовно
якої її постановлено, виправила допущене порушення та (або) надала докази поважності причин
невиконання відповідних вимог суду чи своїх процесуальних обов’язків.

13. Позовне провадження

Позов - процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді.
Підстави для забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії
розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити
виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав
або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
За заявою сторони у справі, яка передана на розгляд міжнародного комерційного арбітражу,
третейського суду, суд може вжити заходів забезпечення позову.
Види забезпечення позову.
Позов забезпечується:
- накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають
передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб;
- забороною вчиняти певні дії;
- встановленням обов’язку вчинити певні дії;
- забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або
передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;
- зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права
власності на це майно і про зняття з нього арешту;
- зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником
у судовому порядку;
- передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу
в результаті вирішення спору;
- зупиненням митного оформлення товарів чи предметів;
- арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги.
Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.
Суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити
відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне
забезпечення).

143
 Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову.
Суд зобов’язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо:
- позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання
(перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території
України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть
бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові;
- суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи
інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування
збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у
позові.
При розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають
письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору
виключно у заявах по суті справи.
Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив;
заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Суд може зобов’язати державний
орган чи орган місцевого самоврядування подати відповідну заяву по суті справи (крім позовної
заяви).
У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його
представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах
іншої особи.
Якщо позовна заява подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до
закону, у ній зазначаються підстави звільнення позивача від сплати судового збору.
У разі пред’явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах
іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення
спору.
Пред’явлення позову.
Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона
реєструється та не пізніше наступного дня передається судді.
Позивач має право в позовній заяві заявити клопотання про розгляд справи за правилами
спрощеного позовного провадження.
Залишення позовної заяви без руху, повернення заяви.
Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог протягом п’яти днів з
дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без
руху.
В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб
і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення
позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з
підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен
зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).
Відмова у відкритті провадження у справі
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:
- заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;
- є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у
справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий
наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами;

144
 - у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той
самий предмет і з тих самих підстав;
- є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими
самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд
відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або
скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому самому третейському суді виявився
неможливим;
- є рішення суду іноземної держави, визнане в Україні в установленому законом порядку,
щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
- настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу,
які звернулися із позовною заявою або до яких пред’явлено позов, якщо спірні правовідносини не
допускають правонаступництва.
Про відмову у відкритті провадження у справі постановляється ухвала не пізніше п’яти днів з
дня надходження заяви. Така ухвала надсилається заявникові не пізніше наступного дня після її
постановлення.
Ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі може бути оскаржено. У разі скасування
цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду.
За відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи
відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п’яти днів з дня
надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків.
Якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває
провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому
частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку
місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача.
Про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє
ухвалу.
Завданнями підготовчого провадження є:
- остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог
та складу учасників судового процесу;
- з’ясування заперечень проти позовних вимог;
- визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних
доказів;
- вирішення відводів;
- визначення порядку розгляду справи;
- вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного
розгляду справи по суті.
Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується за-
криттям підготовчого засідання.
У підготовчому засіданні суд постановляє ухвалу (ухвали) про процесуальні дії, що необхідно
вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті.
За результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про:
- залишення позовної заяви без розгляду;
- закриття провадження у справі;
- закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
За результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову
відповідачем.

145
 Суд з’ясовує думку сторін щодо дати призначення судового засідання для розгляду справи по
суті.
Відзив.
У відзиві відповідач викладає заперечення проти позову.
Відзив підписується відповідачем або його представником.
До відзиву, підписаного представником відповідача, додається довіреність чи інший до-
кумент, що підтверджує повноваження представника відповідача.
Відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п’ятнадцяти днів з
дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк
подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим
учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.
У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд
вирішує справу за наявними матеріалами.
У відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо на-
ведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення.
Заперечення.
У запереченні відповідач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених
позивачем у відповіді на відзив пояснень, міркувань і аргументів і мотиви їх визнання або
відхилення.
Заперечення підписується відповідачем або його представником.
Зустрічний позов.
Відповідач має право пред’явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.
Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва
позови взаємопов’язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних
правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково
задоволення первісного позову.
Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об’єднуються в одне провадження з первісним
позовом.
У випадку подання зустрічного позову у справі, яка розглядається за правилами спрощеного
позовного провадження, суд постановляє ухвалу про перехід до розгляду справи за правилами
загального позовного провадження.
Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем.
Позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії
провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у
справі.
У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює
рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або
порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті
визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій
особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він
представляє.
Мирова угода сторін.
Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних
поступок і має стосуватися лише прав та обов’язків сторін. У мировій угоді сторони можуть

146
вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних
законом інтересів третіх осіб.
Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову
заяву, на будь-якій стадії судового процесу.
До ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди суд
роз’яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін
вчинити відповідні дії.
Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої
зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває
провадження у справі.
Суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий
розгляд, якщо:
- умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права чи охоронювані законом
інтереси інших осіб, є невиконуваними; або
- одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать
інтересам особи, яку він представляє.
Завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у
підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.
Суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття
провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше
наступного дня з дня закінчення такого строку.
Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.
У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання та оголошує,
яка справа розглядатиметься.
Секретар судового засідання доповідає суду хто з учасників судового процесу з’явився в
судове засідання, хто з учасників судового процесу бере участь у судовому засіданні в режимі
відеоконференції, чи повідомлено тих учасників судового процесу, хто не з’явився, про дату, час і
місце судового засідання.
З оголошенням головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по
суті.
Порядок з’ясування обставин справи та дослідження доказів.
Суд, заслухавши вступне слово учасників справи, з’ясовує обставини, на які учасники справи
посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та досліджує в порядку, визначеному в
підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються.
З урахуванням змісту спірних правовідносин, обставин справи та зібраних у справі доказів
суд під час розгляду справи по суті може змінити порядок з’ясування обставин справи та порядок
дослідження доказів, про що зазначається у протоколі судового засідання.
Дослідження доказів.
Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися
з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи,
викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені
судом в основу ухваленого судового рішення.
Учасники справи можуть давати свої пояснення з приводу письмових, речових і електронних
доказів або протоколів їх огляду, ставити питання експертам. Першою ставить питання особа, за
клопотанням якої було викликано експерта.

147
 Дослідження письмових доказів.
Письмові докази, у тому числі протоколи їх огляду, складені за судовим дорученням або в
порядку забезпечення доказів, за клопотанням учасника справи оголошуються в судовому
засіданні або пред’являються йому, а в разі необхідності - також свідкам, експертам, спеціалістам
чи перекладачам для ознайомлення.
Учасники справи можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх
огляду. Учасниками справи з приводу зазначених доказів можуть ставитися питання свідкам, а
також експертам, спеціалістам.
Дослідження речових та електронних доказів.
Речові та електронні докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, а
також пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних
випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред’явлено для ознайомлення
речові та електронні докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з
оглядом. Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання.
Судові дебати.
У судових дебатах виступають з промовами (заключним словом) учасники справи. У цих
промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні.
Кожному учаснику справи надається однаковий час для виступу з промовою в судових
дебатах.
У судових дебатах першим надається слово позивачеві та його представникові.
Треті особи без самостійних вимог виступають у судових дебатах після особи, на стороні якої
вони беруть участь.
Третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги щодо предмета спору, та її представник у
судових дебатах виступають після сторін.
За клопотанням сторін і третіх осіб у судових дебатах можуть виступати лише їхні пред-
ставники. Суд може зобов’язати учасника справи визначити, чи буде виступати з промовою тільки
такий учасник чи тільки його представник.
Органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб,
виступають у судових дебатах першими. За ними виступають особи, в інтересах яких відкрито
провадження у справі.
Тривалість судових дебатів визначається головуючим з урахуванням думки учасників справи
виходячи з розумного часу для викладення промов. Головуючий може зупинити промовця лише
тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється, або істотно
виходить за визначені судом межі часу для викладення промов у судових дебатах. З дозволу суду
промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить
відповідачеві та його представникові.
Вихід суду для ухвалення рішення.
Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для
ухвалення судових рішень приміщення) для ухвалення рішення, оголосивши орієнтовний час його
проголошення.
Якщо під час ухвалення рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку обставину шляхом
повторного допиту свідків або вчинення певної процесуальної дії, суд, не приймаючи рішення,
постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду.
Розгляд справи у випадку, встановленому частиною другою цієї статті, проводиться ви-
ключно в межах з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.
Після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває
судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для
ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому
засіданні виявилося неможливим, оголошує перерву.

148
 Судовими рішеннями є:
- ухвали;
- рішення;
- постанови;
- судові накази.
Процедурні питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви
осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви,
зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших
випадках вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям
постанови.
Суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового
розгляду.
Рішення та постанови приймаються, складаються і підписуються в нарадчій кімнаті складом
суду, який розглянув справу.
Якщо в одному провадженні об’єднані кілька взаємопов’язаних самостійних вимог, суд може
ухвалити щодо будь-якої вимоги часткове рішення та продовжити провадження в частині
невирішених вимог. Якщо за вимогами, об’єднаними в одне провадження, відповідачем є одна
особа, ухвалення часткового рішення не допускається у разі обґрунтованих заперечень з боку
відповідача.
Суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухва-
лення рішення за результатами розгляду справи по суті.
Ухвали суду, які оформлюються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті,
інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.
Ухвали суду, постановлені окремим документом, підписуються суддею (суддями) і при-
єднуються до справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до
протоколу судового засідання.
У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (по-
станови) суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у
порядку спрощеного провадження - не більш як п’ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Складання повного тексту ухвали, залежно від складності справи, може бути відкладено на
строк не більш як п’ять днів з дня оголошення вступної та резолютивної частин ухвали.
Судове рішення, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім
складом суду і приєднане до справи.
Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді.
Усі судові рішення викладаються письмово у паперовій та електронній формах.
Судові рішення викладаються в електронній формі з використанням Єдиної судової
інформаційно-телекомунікаційної системи шляхом заповнення відповідних форм процесуальних
документів, передбачених Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну
систему, і підписуються електронним цифровим підписом судді (в разі колегіального розгляду -
електронними цифровими підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).
Рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи,
публічно. Суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення суду.
Головуючий у судовому засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.

149
 У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи,
або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його
проголошення.
Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення
проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності
учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин рішення
суд повідомляє, коли буде складено повне рішення.
Рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його укладення і
додається до справи.
Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це
рішення.
Ухвали суду проголошуються негайно після їх постановлення за правилами проголошення
рішень суду.
В ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошуються висновок суду
та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги
всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили
після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження
або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні
платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи
припинення, кожна сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни
розміру, строків платежів або звільнення від них.
У порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи:
- малозначні справи;
- що виникають з трудових відносин.
У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа,
віднесена до юрисдикції суду.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи .у
спорах:
- що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна
подружжя;
- щодо спадкування;
- щодо приватизації державного житлового фонду;
- в яких ціна позову перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних
осіб.
Суд відмовляє у розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження або
постановляє ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, якщо
після прийняття судом до розгляду заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог або
зміни предмета позову відповідна справа не може бути розглянута за правилами спрощеного
позовного провадження.
Суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного
строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Умови проведення заочного розгляду справи.
Суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного
існування таких умов:

150
 - відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;
- відповідач не з’явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення
причин;
- відповідач не подав відзив;
- позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку
неявки в судове засідання всіх відповідачів.
У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд
відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.
Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу.

14. Наказне провадження

Судовий наказ може бути видано, якщо:
- заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми за-
робітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку;
- заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника,
дитини або транспортних засобів боржника;
- заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг,
телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції
та 3 відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості;
- заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох
дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів,
але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо
ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та
необхідністю залучення інших заінтересованих осіб;
- заявлено вимогу про стягнення аліментів на дитину у твердій грошовій сумі в розмірі 50
відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із
встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших
заінтересованих осіб;
- заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду,
яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене
на користь невизначеного кола споживачів;
- заявлено вимогу до юридичної особи або фізичної особи - підприємця про стягнення
заборгованості за договором (іншим, ніж про надання житлово-комунальних послуг, телеко-
мунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення), укладеним у письмовій (в тому числі
електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для
працездатних осіб.
Суд розглядає заяву про видачу судового наказу протягом п’яти днів з дня її надходження, а
якщо боржником у заяві про видачу судового наказу вказана фізична особа, яка не має статусу
підприємця, - протягом п’яти днів з дня отримання судом інформації про зареєстроване у
встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи — боржника.
Розгляд проводиться без судового засідання і повідомлення заявника і боржника.
За результатами розгляду заяви про видачу судового наказу суд видає судовий наказ або
постановляє ухвалу про відмову у видачі судового наказу.
Судовий наказ оскарженню в апеляційному порядку не підлягає, проте може бути скасований.

151
 У разі відсутності підстав для повернення заяви про скасування судового наказу, суддя не
пізніше двох днів після її подання постановляє ухвалу про скасування судового наказу, в якій
роз’яснює заявнику (стягувану) його право звернутися до суду із тими самими вимогами в порядку
спрощеного позовного провадження. В ухвалі про скасування судового наказу суд за клопотанням
боржника вирішує питання про поворот виконання судового наказу.
У разі ненадходження до суду заяви від боржника про скасування судового наказу протягом
п’яти днів після закінчення строку на її подання судовий наказ набирає законної сили.
Суд протягом п’яти днів з дня набрання судовим наказом законної сили надсилає його копію
(текст), що містить інформацію про веб-адресу такого судового наказу в Єдиному державному
реєстрі судових рішень та Єдиному державному реєстрі виконавчих документів, стягувану на його
офіційну електронну адресу або рекомендованим чи цінним листом у разі відсутності офіційної
електронної адреси.

15. Окреме провадження

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого
розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів,
що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення
нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності
неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:
- обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною
та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
- визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
- усиновлення;
- встановлення фактів, що мають юридичне значення;
- відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;
- передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
- визнання спадщини відумерлою;
- надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
- примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та
фізичних осіб.
У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб,
про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо
один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за
заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.
Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити учасникам справи
їхні права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами
України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного,
повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.
З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні
докази.
Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
Справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення волі, може бути
розглянута судом за участю представника такої особи.

152
 Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не
можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди.
Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який
вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює
заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено
законом.
У рішенні суду про розірвання шлюбу зазначається про вибір прізвища тим з подружжя, який
змінив прізвище під час державної реєстрації шлюбу, що розривається.

16. Перегляд судових рішень

Судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного
округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду)
знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів,
ухвалені ними як судами першої інстанції.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про
їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку
рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі
у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, така особа
користується процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки учасника справи.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду -
протягом п’ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового
рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників
справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга подається у письмовій формі.
Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи.
Апеляційна скарга реєструється у день її надходження до суду апеляційної інстанції та не
пізніше наступного дня передається судці-доповідачу.
Про відкриття апеляційного провадження у справі суд апеляційної інстанції постановляє
ухвалу.
Питання про відкриття апеляційного провадження у справі вирішується не пізніше п’яти днів
з дня надходження апеляційної скарги або заяви про усунення недоліків.
Якщо апеляційна скарга подана з пропуском строку, суд у випадку поновлення строку на
апеляційне оскарження зупиняє дію оскаржуваного рішення в ухвалі про відкриття апеляційного
провадження.
Закриття апеляційного провадження.
Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо:
- після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила
клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які
приєдналися до апеляційної скарги;

153
 - після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано,
подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її
підписувати;
- після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з
підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, встановлено,
що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки такої особи не
вирішувалося.
Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка
може бути оскаржена в касаційному порядку.
Підготовка розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду:
- з’ясовує питання про склад учасників судового процесу;
- визначає характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює;
- з’ясовує обставини, на які посилаються учасники справи як на підставу своїх вимог і
заперечень;
- з’ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються учасниками справи;
- вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції;
- за клопотанням сторін та інших учасників справи вирішує питання про виклик свідків,
призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів,
залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача;
- за клопотанням учасників справи вирішує питання щодо вжиття заходів забезпечення
позову.
Призначення справи до розгляду в суді апеляційної інстанції.
Після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка
вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій у разі необхідності та призначення
справи до розгляду.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими
доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів
та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи
посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових
випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з
причин, що об’єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під
час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою
підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або
необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апе-
ляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави
позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Строк розгляду апеляційної скарги.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шіст-
десяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна
скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про
відкриття апеляційного провадження.

154
 У виняткових випадках за клопотанням сторони з урахуванням особливостей розгляду справи
суд апеляційної інстанції може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п’ятнадцять
днів, про що постановляє відповідну ухвалу.
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право:
- залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення;
- скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове
рішення або змінити рішення;
- визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково і закрити
провадження у справі у відповідній частині;
- скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити про-
вадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або
частково;
- скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції
за встановленою підсудністю;
- скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити
справу для продовження розгляду до суду першої інстанції;
- скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про на-
правлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю
Постанова суду апеляційної інстанції складається з:
1) вступної частини із зазначенням:
- дати і місця її прийняття, номера справи;
- найменування суду апеляційної інстанції, прізвищ та ініціалів судців і секретаря судового
засідання;
- імен (найменувань) сторін і особи, яка подала скаргу;
- найменування суду першої інстанції, рішення якого оскаржується, дати ухвалення рі-
шення, прізвища судці (суддів); часу і місця його ухвалення, дати складання повного тексту
рішення;
2) описової частини із зазначенням:
- короткого змісту позовних вимог і рішення суду першої інстанції;
- короткого змісту вимог апеляційної скарги;
- узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу;
- узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи;
3) мотивувальної частини із зазначенням:
- встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, вста-
новлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин;
- доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду
першої інстанції;
- мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в
апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу;
- чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом
яких особа звернулася до суду;
- висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права,
якими керувався суд апеляційної інстанції;
4) резолютивної частини із зазначенням:
- висновку суду апеляційної інстанції по суті вимог апеляційної скарги;
- нового розподілу судових витрат, понесених у зв’язку з розглядом справи у суді першої
інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення;

155
 - розподілу судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у суді апеляційної
інстанції;
- строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд..
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про
їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:
- рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду
апеляційної інстанції;
- ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку;
- ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного
провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забез-
печення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову
ухвалити додаткове рішення, про роз’яснення рішення чи відмову у роз’ясненні рішення, про
внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд
судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті
провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про
накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального
права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його про-
голошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового
рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників
справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або
складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо
касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Касаційна скарга подається у письмовій формі.
Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи.
До касаційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший
документ, що посвідчує повноваження представника.
Відкриття касаційного провадження у справі, відмова у відкритті касаційного про-
вадження у справи
Одержавши касаційну скаргу суддя-доповідач (колегія суддів) вирішує питання про від-
криття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо:
- касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню;
- є ухвала про закриття касаційного провадження у зв’язку з відмовою цієї особи від поданої
раніше касаційної скарги на це саме судове рішення;
- є постанова про залишення касаційної скарги цієї особи без задоволення або ухвала про
відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове
рішення;

156
 - скаржником в строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на ка-
саційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на касаційне оскарження,
визнані судом неповажними.
Незалежно від поважності причин пропуску строку на касаційне оскарження суд касаційної
інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у разі, якщо касаційна скарга подана
після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків:
- подання касаційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою
до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки;
- пропуску строку на касаційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної
сили.
У справі з ціною позову, що не перевищує п’ятиста розмірів прожиткового мінімуму для
працездатних осіб, а також у випадку оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд
справи) суд може визнати касаційну скаргу необгрунтованою та відмовити у відкритті касаційного
провадження, якщо:
- Верховний Суд вже викладав в своїй постанові висновок щодо питання правильного
застосування норми права, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув
судове рішення у відповідності з таким висновком;
- правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо
її застосування чи тлумачення.
Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви
позивачеві (заявникові), про розгляд скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої
служби, приватного виконавця, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої
скарги не має значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана касаційна скарга є обґрунтованою, він
відкриває провадження, про що постановляє відповідну ухвалу.
У разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана касаційна скарга є необгрунтованою,
вирішення питання про відкриття провадження здійснюється постійною колегією суддів, до
складу якої входить суддя-доповідач.
Провадження відкривається, якщо хоча б один суддя із складу колегії дійшов висновку про
необхідність його відкриття.
Якщо жоден суддя із складу колегії не дійде висновку про необхідність відкриття касаційного
провадження через необгрунтованість скарги, колегія суддів постановляє ухвалу про відмову у
відкритті касаційного провадження.
Ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд
дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
За відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної
скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суддя-доповідач постановляє ухвалу про
відкриття касаційного провадження у справі, в якій вирішує питання про витребування матеріалів
справи. Вказана ухвала надсилається скаржнику та учасникам справи, яким додаються копії
касаційної скарги та доданих до неї документів.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначається строк для подання учасниками
справи відзиву на касаційну скаргу. Якщо разом з касаційною скаргою подано заяви чи
клопотання, суд в ухвалі про відкриття касаційного провадження встановлює строк, протягом
якого учасники справи мають подати свої заперечення щодо поданих заяв чи клопотань.
За наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує
питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.

157
 Ухвалу про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті касаційного про-
вадження суд касаційної інстанції постановляє не пізніше ніж через десять днів з дня надходження
касаційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.
Закриття касаційного провадження.
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:
- після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила
клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які
приєдналися до касаційної скарги;
- після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано,
подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права н
підписувати;
- після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з
підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси
та (або) обов’язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та
(або) обов’язки такої особи не вирішувалося.
Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Після отримання справи суддя-доповідач протягом десяти днів готує доповідь, у якій ви-
кладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції.
Межі розгляду справи судом касаційної інстанції
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги
правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи
процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не
були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або
недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог,
заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи
буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для
скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Порядок розгляду справи судом касаційної інстанції.
У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Розгляд справи в суді касаційної інстанції починається з відкриття першого судового
засідання або через п’ятнадцять днів з дня відкриття касаційного провадження, якщо справа
розглядається без повідомлення учасників справи.
Головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою та на судове
рішення якого суду розглядається.
Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного судового рішення та
доводи касаційної скарги і відзиву на касаційну скаргу.
Сторони та інші учасники справи дають свої пояснення, першою дає пояснення сторона, яка
подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили обидві сторони, першим дає пояснення
позивач. Суд може обмежити тривалість пояснень, встановивши для всіх учасників справи рівний
проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання.
У своїх поясненнях сторони та інші учасники справи можуть наводити тільки ті доводи, які
стосуються підстав касаційного розгляду справи.
Вислухавши пояснення учасників справи, суд виходить до нарадчої кімнати.
У разі потреби під час розгляду справи може бути оголошено перерву або розгляд її від-
кладено.

158
 Строки розгляду касаційної скарги
Касаційна скарга на судові рішення має бути розглянута протягом шістдесяти днів, а на
ухвали - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного про-
вадження у справі.
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:
- залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу
без задоволення;
- скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і
передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю
або для продовження розгляду;
- скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній
частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд;
- скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі
рішення суду першої інстанції у відповідній частині;
- скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і
закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині;
- визнати нечинними судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або
частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
Постанова суду касаційної інстанції складається з:
1) вступної частини із зазначенням:
- дати і місця її прийняття;
- найменування суду касаційної інстанції, прізвищ та ініціалів судців і секретаря судового
засідання;
- найменування (ім’я) учасників справи і найменування (ім’я) особи, яка подала касаційну
скаргу;
- найменування суду першої та (або) апеляційної інстанції, судове рішення якого оскар-
жується, номера справи, дати ухвалення судового рішення, прізвища та ініціалів судці (судців);
2) описової частини із зазначенням:
- короткого змісту позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій;
- короткого змісту вимог касаційної скарги;
- узагальнених доводів особи, яка подала касаційну скаргу;
- узагальненого викладу позиції інших учасників справи;
3) мотивувальної частини із зазначенням:
- мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та
відзиві на касаційну скаргу;
- доводів, за якими суд касаційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду
першої та (або) апеляційної інстанції;
- висновків за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими
керувався суд;
- дій, що їх повинні виконати суд першої та (або) апеляційної інстанції у разі скасування
судового рішення і передачі справи на новий розгляд;
4) резолютивної частини із зазначенням:
- висновку суду касаційної інстанції по суті вимог касаційної скарги і позовних вимог;
- нового розподілу судових витрат, понесених у зв’язку із розглядом справи у суді першої
інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або
зміни рішення;
- розподілу судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної
інстанції;

159
 - повороту виконання у разі скасування рішень судів за наявності відповідної заяви та
підстав.
У постанові палати, об’єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися
висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не по-
годилася колегія судців, палата, об’єднана палата, що передала справу на розгляд палати,
об’єднаної палати, Великої Палати.
Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої
та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апе-
ляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних
доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення
має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними
рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та
подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної
сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
Підстави для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами:
- істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути
відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;
- встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звіль-
нення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання за- відомо
неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного
перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що призвели до ухвалення
незаконного рішення у даній справі;
- скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що
підлягає перегляду.
Підстави для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами:
- встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність)
закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом
при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане;
- встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною,
порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;
- встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину,
внаслідок якого було ухвалено судове рішення.

17. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у

цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб). Судовий
контроль за виконанням судових рішень
Суд допускає негайне виконання рішень у справах про:
- стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;
- присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;
- відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю
фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;

160
 - поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;
- відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;
- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та
фізичних осіб;
- примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до проти-
туберкульозного закладу;
- встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території
України, визначеній Верховною Радою України;
- надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку;
- видачу або продовження обмежувального припису.
Виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом,
який розглядав справу як суд першої інстанції.
Виконавчий лист, судовий наказ, ухвала суду є виконавчими документами. Виконавчий лист,
судовий наказ, ухвала мають відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим
законом.
Протягом п’яти днів після набрання судовим рішенням законної сили виконавчий документ
вноситься до Єдиного державного реєстру виконавчих документів, а його копія (текст), що містить
інформацію про веб-адресу такого документа у Єдиному державному реєстрі виконавчих
документів, надсилається стягувану на його офіційну електронну адресу, або, у разі її відсутності,
рекомендованим чи цінним листом.
Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих документів затверджується спільним
нормативно-правовим актом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації
України.
За заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або
розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувана чи виконавця (у випадках, встановлених
законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або роз-
строчення виконання судового рішення розглядається у десятиденний строк з дня її надходження
у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або
розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання
рішення або роблять його неможливим.
Розстрочка та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з
дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
При відстроченні або розстроченні виконання судового рішення суд може вжити заходів щодо
забезпечення позову.
Про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, встановлення чи зміну
способу та порядку його виконання або відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій
постановляється ухвала, яка може бути оскаржена. У необхідних випадках ухвала надсилається
установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю, приватному
виконавцю.
Суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити
виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає
примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала.
Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового
рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

161
 Суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот
виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він:
- закриває провадження у справі;
- залишає позов без розгляду;
- відмовляє в позові повністю;
- задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.
Суд вирішує питання про поворот виконання, якщо за результатами перегляду судового
рішення за нововиявленими або виключними обставинами він:
- закриває провадження у справі;
- залишає позов без розгляду;
- відмовляє в позові повністю;
- задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.
Якщо скасовано рішення третейського суду, боржникові повертається все те, що з нього
стягнуто на користь стягувана за вказаним рішенням.
Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони.
При вирішенні питання про поворот виконання судового рішення суд може вжити заходів
щодо забезпечення позову.
Заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня ухвалення
відповідного рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції або з дня ухвалення рішення при
новому розгляді справи. Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням стягувана
та боржника у двадцятиденний строк з дня надходження заяви, проте їх неявка не перешкоджає її
розгляду.

18. Відновлення втраченого судового провадження

Втрачене судове провадження у цивільній справі може бути відновлене за заявою учасника
справи або за ініціативою суду.
Заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який розглядав
справу як суд першої інстанції.
При розгляді заяви про відновлення втраченого судового провадження суд бере до уваги:
- частину справи, яка збереглася (окремі томи, жетони, матеріали з архіву суду тощо);
- документи, надіслані (видані) судом учасникам судового процесу та іншим особам до
втрати справи, копії таких документів;
- матеріали виконавчого провадження, якщо воно здійснювалося за результатами розгляду
справи;
- будь-які інші документи і матеріали, подані учасниками судового процесу, за умови, що
такі документи і матеріали є достатніми для відновлення справи;
- відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень;
- дані, що містяться в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі;
- будь-які інші відомості, документи тощо, отримані у законний спосіб з інших офіційних
джерел.
Суд може допитати як свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій,
учасників справи (їх представників), а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду,
що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення, та
вчиняти інші процесуальні дії з метою відновлення втраченого судового провадження.

162
 Розгляд заяви про відновлення втраченого судового провадження здійснюється за правилами
спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи з урахуванням
особливостей, передбачених цим розділом, протягом тридцяти днів з дня надходження заяви до
суду.
На підставі зібраних і перевірених матеріалів суд постановляє ухвалу про відновлення
втраченого судового провадження повністю або в частині, яку, на його думку, необхідно
відновити.

19. Визнання та виконання рішень іноземних судів.

Судові доручення про надання правничої допомоги
Рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних
держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в
Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу вза-
ємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше.
Рішення іноземного суду може бути пред’явлено до примусового виконання в Україні
протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення
періодичних платежів, яке може бути пред’явлено до примусового виконання протягом усього
строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні,
якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
У разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази,
провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з
відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної
держави у порядку, встановленому Цивільним Кодексом або міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Доручення суду України надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або
міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо
міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення
Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Суди України виконують доручення іноземних судів про надання правової допомоги щодо
вручення викликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків, проведення експертизи
чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, переданих їм у порядку, встановленому
міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо
міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами.
Судове доручення не приймається до виконання, у разі якщо воно:
- може призвести до порушення суверенітету України або створити загрозу її національній
безпеці;
- не належить до юрисдикції цього суду;
- суперечить законам або міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України.

163
 На прохання іноземного суду процесуальні дії можуть вчинятися під час виконання судового
доручення із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законам
України.
У разі надходження від іноземного суду прохання щодо особистої присутності його упо-
вноважених представників чи учасників судового розгляду під час виконання судового доручення
суд України, який виконує доручення, вирішує питання про надання згоди щодо такої участі.
У разі якщо немає можливості виконати доручення іноземного суду, суд України у порядку,
встановленому міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою
України, або якщо міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами, повертає таке
доручення іноземному суду без виконання із зазначенням причин та подає відповідні документи,
що це підтверджують.

164
 КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

І. Загальна частина
1. Загальні засади кримінального права України
Кримінальне право як галузь законодавства - це сукупність кримінально-правових норм,
сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави
та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння є
кримінальними правопорушеннями і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.
Основні ознаки кримінального права:
- його норми встановлює лише вищий орган законодавчої влади - Верховна Рада України;
- воно набуває прояву в законах;
- метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому закону -
це покарання особи за порушення кримінально-правової заборони.
Предмет кримінального права - відносини, що виникають у результаті вчинення кримі-
нального правопорушення та застосування відповідного покарання за його вчинення.
Завдання кримінального права - правове забезпечення охорони прав і свобод людини та
громадянина, власності, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного
устрою України від кримінально протиправних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а
також запобігання кримінальним правопорушенням.
Принципи кримінального права - найзагальніші засади кримінального законодавства, що
встановлені законом або безпосередньо з нього випливають і які мають пряму дію, пряму
регулятивну функцію.
Принцип пиііит сгітеп зіпе Іеае.
За Римським Статутом, ніхто не може підлягати відповідальності, якщо тільки інкриміноване
діяння на момент його вчинення не визнавалося кримінальним правопорушенням, що підпадає під
юрисдикцію Суду.
Джерелами кримінального права є:
- Конституція України;
- Кримінальний кодекс України;
- Рішення Конституційного Суду;
- Постанови Пленуму Верховного Суду України;
- міжнародні угоди;
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;
- практика Європейського суду з прав людини.
Єдиним джерелом кримінального права, що визначає кримінальну протиправність і караність
діяння, є Кримінальний кодекс України.
Кримінальний кодекс України.
Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс
України, де сукупність кримінально-правових норм об’єднана у відповідні глави та система-
тизована у певній послідовності.
Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 року. Він є єдиним джерелом
кримінального права, яке визначає кримінальну протиправність і караність діяння.

165
 Складається з двох частин - Загальної частини, 15 розділів і Особливої частини, 20 розділів.
Крім того, кодекс має «Прикінцеві та перехідні положення» і додаток, в якому є перелік майна, що
не підлягає конфіскації за судовим вироком.
Рішення Конституційного Суду України як джерела кримінального права.
Джерелами кримінального права, згідно з Конституцією України, можуть бути і рішення
Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих
положень.
Міжнародні конвенції, угоди та протоколи як джерела кримінального права.
Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» передбачає набуття
статусу джерела кримінального права України міжнародними договорами, які укладені і належним
чином ратифіковані Україною.
Кримінально-правова норма має таку структуру.
- гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК
описують не текстуально, а контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна;
- диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти за-
бороненої (кримінально протиправний) поведінки певного виду;
- санкції використовуються для визначення виду і розмірів покарання.
Часом вчинення кримінального правопорушення визнається час вчинення особою пе-
редбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Визначення часу вчинення окремих різновидів кримінальних правопорушень:
- кримінальних правопорушень із матеріальним складом - час вчинення особою суспільно
небезпечної дії або бездіяльності, незалежно від часу настання їх суспільно небезпечних наслідків,
що зазначені в законі. Настання останніх свідчить про закінчення кримінального правопорушення;
- триваючого кримінального правопорушення - час вчинення дії або бездіяльності, з яких
починається так званий «кримінально протиправний стан» особи (залишення в небезпеці, втеча з
місця позбавлення волі, незаконне зберігання зброї);
- продовжуваного кримінального правопорушення - час вчинення останньої дії з числа
кількох тотожних дій, які об’єднані єдиним наміром і які лише у сукупності складають єдину
«дію» (крадіжка останньої деталі автомобілю, що викрадається по частинах);
- кримінальних правопорушень із ускладненим діянням - час вчинення особою всіх пе-
редбачених законом складових дій.
Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі — поширення дії нового
закону на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання ним чинності.
Застосовується м’якший закон, в якому встановлюється більш м’який вид покарання, ніж у
законі, що діяв під час вчинення кримінального правопорушення;
Закон про кримінальну відповідальність не має зворотної сили, коли визначає кримінальну
протиправність діяння або встановлює більш суворе покарання чи іншим чином погіршує правове
становище особи.
Територіальний принцип чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність полягає в
тому, що особи, які вчинили кримінальне правопорушення на території України, підлягають
кримінальній відповідальності на підставі Кримінального Кодексу України.
Такими особами є громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства.
Кримінальне правопорушення вважається вчиненим на території України у випадках, коли:
- він розпочатий і закінчений на території України;
- він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території
України;

166
 - суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або
кримінально протиправний наслідок настав на території України.
Принцип громадянства означає, що громадяни України та особи без громадянства, що
постійно проживають в Україні, які вчинили кримінальне правопорушення за її межами, під-
лягають кримінальній відповідальності за Кримінальним Кодексом України, якщо інше не
передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.
Якщо громадянин України або особа без громадянства, яка постійно проживає в Україні, за
вчинений за кордоном кримінальне правопорушення зазнали кримінального покарання за межами
України, то вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці кримінальні
правопорушення.
Згідно з Кримінальним Кодексом, у разі вчинення зазначеними особами нового кримі-
нального правопорушення на території України, при його кваліфікації, призначенні за нього
покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання суд має врахувати правові
наслідки вироку суду іноземної держави.
Універсальний принцип полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не
проживають постійно в Україні, які вчинили кримінальне правопорушення за її межами,
підлягають в Україні відповідальності у випадках, передбачених міжнародними договорами.
Реальний принцип полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що постійно не
проживають в Україні, підлягають кримінальній відповідальності за вчинені за її межами
особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Місце вчинення кримінального правопорушення - це певна територія або інше місце, де
відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки.
Зв’язок кримінально протиправне діяння з місцем його вчинення може бути таким:
- діяння вчинюється у певному місці;
- діяння полягає у залишенні того чи іншого місця;
- діяння посягає на певне місце.

2. Поняття та ознаки кримінального правопорушення

за кримінальним правом України. Класифікація злочинів
за ступенем їх тяжкості в Кримінальному Кодексі України
Кримінальне правопорушення - це передбачене Кримінальним Кодексом України сус-
пільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального
правопорушення.
Ознаки кримінального правопорушення:
- це діяння, вчинене суб’єктом кримінального правопорушення;
- це діяння суспільно небезпечне - воно завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої
шкоди об’єктам, що охороняються чинним законодавством;
- це порушення особою конкретної кримінально-правової норми;
- це винне діяння, тобто таке, що вчинене умисно чи з необережності;
- це каране діяння, за яке чинним Кримінальним Кодексом України передбачено певний вид,
термін або розмір покарання.
Кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини.
Кримінальним проступком є передбачене Кримінальним Кодексом діяння (дія чи без-
діяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не

167
більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не
пов’язане з позбавленням волі.
Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить
ознаки будь-якого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не
заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або
державі.
Тільки суд може призначати покарання за вчинене кримінальне правопорушення, за інші
правопорушення - й інші представники влади можуть визначати розмір стягнення.
Виключно злочин тягне покарання, що має обов’язковий наслідок - судимість особи, а інші
правопорушення тягнуть різні види стягнення за відсутності вказаного наслідку.
Класифікація злочинів:
Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини:
- невеликої тяжкості;
- середньої тяжкості;
- тяжкі;
- особливо тяжкі.
Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення
волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання за винятком основного
покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.
Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді
штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
позбавлення волі на строк не більше п’яти років.
Тяжким є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше
двадцяти п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на
строк не більше десяти років.
Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу
в розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення
волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Класифікація злочинів:
- нетяжкі;
- тяжкі;
- особливо тяжкі.
Нетяжким злочином є передбачене Кримінальним Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за
вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти
років.
Тяжким злочином є передбачене Кримінальним Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за
вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п’яти
тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше
десяти років.
Особливо тяжким злочином є передбачене Кримінальним Кодексом діяння (дія чи безді-
яльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад
двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк
понад десять років або довічного позбавлення волі._
За родовим об’єктом посягання можна виділити двадцять видів кримінальних проступків та
злочинів - відповідно до назв розділів Особливої частини Кримінального Кодексу.

168
 За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити кримінальні правопо-
рушення з наслідками:
- матеріального характеру - кримінальні правопорушення, наслідком яких є майнова чи
фізична шкода;
- нематеріального характеру - кримінальні правопорушення, наслідки яких полягають у
психологічній шкоді.
За формою вини:
- умисні кримінальні правопорушення;
- необережні кримінальні правопорушення;
- кримінальні правопорушення, які можуть бути вчинені як умисно, так і через необе-
режність;
- кримінальні правопорушення зі складною виною.
За суб’єктом кримінального правопорушення:
- кримінальні правопорушення із загальним суб’єктом;
- кримінальні правопорушення із спеціальним суб’єктом.

3. Склад кримінального правопорушення як

явище в кримінальному праві: загальні
положення
Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному
законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно
небезпечне діяння як кримінальне протиправне.
Елементи складу кримінального правопорушення:
Об’єкт кримінального правопорушення - це те, на що завжди посягає кримінальне пра-
вопорушення і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охоро-
няються кримінальним законом.
Ознаки об’єкту кримінального правопорушення:
- важливість та цінність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального
закону;
- тяжкість заподіюваної кримінальним правопорушенням шкоди у сфері цих суспільних
відносин;
- предмет - матеріальна річ, кримінально протиправним впливом на яку заподіюється
суспільно-небезпечна шкода в сфері тих суспільних відносин, що існують з приводу цієї речі.
Об’єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого
законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту
кримінального правопорушення.
Ознаки об’єктивної сторони:
- дія - суспільно значима поведінка особи, яка складається з рухів, а також використання
машин, механізмів, властивостей речовин, температури, фізіологічних процесів;
- бездіяльність - невиконання особою своїх юридичних обов’язків;
- кримінально протиправні наслідки - ті, які мають характер суспільно небезпечної шкоди і
мають вид порушення чи знищення суспільних відносин, що охороняються кримінальним
законом;
- причинний зв’язок - між дією чи бездіяльністю і тими кримінально протиправними
наслідками, які настали;
- місце, час, спосіб, обстановка вчинення кримінального правопорушення та використані
для вчинення кримінального правопорушення знаряддя.
169
 Суб’єкт кримінального правопорушення - це особа, яка вчиняє кримінальне правопо-
рушення. Суб’єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила
кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до Кримінального Кодексу може на-
ставати кримінальна відповідальність.
Юридичні особи не можуть бути суб’єктами кримінальних правопорушень.
Ознаки суб’єкта кримінальних правопорушень:
- фізична особа - тільки фізичні особи визнаються суб’єктами кримінального правопо-
рушення, оскільки лише вони є кримінально-відповідальними;
- вік особи - досягнення встановленого кримінальним законом віку, з якого починається
кримінальна відповідальність (загальна дієздатність - з 16 років; виключна дієздатність - з 14
років);
- осудність - здатність особи усвідомлювати та оцінювати суспільне значення своєї дії чи
бездіяльності або керувати ними.
Суб’єктивна сторона - це внутрішня сторона кримінального правопорушення, бо вона
включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення
кримінального правопорушення.
Ознаки суб’єктивної сторони:
- вина — психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченого
Кримінальним Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності;
- мотив кримінального правопорушення - внутрішні спонукання, які є усвідомленою
дійсною чи гаданою потребою;
- мета кримінального правопорушення - ідеальні зміни в оточенні суб’єкта, яких він на-
магається досягнути вчиненням кримінального правопорушення.
1. Умисел поділяється на прямий та непрямий.
Прямий умисел - особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи
бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямий умисел - особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи
бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо
припускала їх настання.
1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість - особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Злочинна недбалість - особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна і могла їх передбачити.
Залежно від способу описання кримінального правопорушення в законі розрізняють:
- простий склад кримінального правопорушення містить опис ознак одного суспільно
небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт, вчиняється однією дією і характеризується
однією формою вини;
- складний склад кримінального правопорушення характеризується наявністю:
• двох і більше безпосередніх об’єктів;
• двох форм вини - складної (змішаної);
• двох або більше дій, що утворюють об’єктивну сторону складу кримінального право-
порушення;
• різних способів учинення кримінального правопорушення або настанням різних наслідків.
За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) розрізняють склад кримінального
правопорушення:

170
 - простий склад кримінального правопорушення містить основні ознаки кримінального
правопорушення без обтяжуючих та пом’якшуючих обставин;
- кваліфікований -це склад кримінального правопорушення з обтяжуючими обставинами,
тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію;
- особливо кваліфікованим є склад кримінального правопорушення з особливо кваліфі-
куючими обставинами, тобто такими, які надають кримінального правопорушення особливої
суспільної небезпечності;
- склад кримінального правопорушення з пом’якшуючими обставинами (привілейований)
- це склад кримінального правопорушення з обставинами, що значною мірою знижують суспільну
небезпеку даного виду кримінального правопорушення і відповідно караність за нього.
Залежно від особливостей конструкції і моменту закінчення кримінального право-
порушення розрізняють:
- матеріальний склад кримінального правопорушення - це юридичний склад, що пе-
редбачає наслідки як обов’язковий елемент його об’єктивної сторони;
- формальний склад кримінального правопорушення - це юридичний склад, який не
передбачає наслідки як обов’язковий елемент об’єктивної сторони;
- усічений склад кримінального правопорушення - це юридичний склад, в якому момент
закінчення кримінального правопорушення пов’язується з вчиненням діяння, що за своїм
загальним кримінально-правовим змістом є попередньою кримінально протиправної діяльністю.

4. Основи кваліфікації кримінальних правопорушень

Кваліфікація кримінальних правопорушень - це встановлення та юридичне закріплення
точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу кримінального
правопорушення, передбаченого законом про кримінальну відповідальність.
Форми кваліфікації кримінальних правопорушень.
Офіційна (легальна) кваліфікація - це кваліфікація кримінальних правопорушень, котру
здійснюють уповноважені на те державою особи (працівники органів дізнання, слідчі, прокурори
та судді).
Неофіційна (доктринальна) кваліфікація — це відповідна правова оцінка, що дають її
окремі громадяни, адвокати, журналісти, науковці в наукових статтях, монографіях, підручниках,
навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях.
Така кваліфікація не має обов’язкового характеру, але може братися до уваги суб’єктами
офіційної кваліфікації, впливати на розвиток науки кримінального права та законодавчу ді-
яльність, формувати правові погляди суспільства.
Формула кваліфікації - це вказівка на статті Особливої, а в певних випадках і Загальної
частини кримінального закону, якими передбачене вчинене діяння, шляхом використання
скорочених, умовних позначень.
Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують на статті (а
також їх частини та пункти) Загальної та Особливої частини кримінального закону, за якими
кваліфікується діяння.
Юридичне формулювання обвинувачення - це юридичне «розшифрування» та конкретизація
формули кваліфікації.
У процесуальних документах, в яких закріплюється результат кваліфікації кримінальних
правопорушень, відображається сутність обвинувачення, пред’явленого особі, тобто вказу

171
ється, у скоєнні якого кримінального правопорушення (яких кримінального правопорушення)
обвинувачується особа.
Юридичне формулювання обвинувачення описується словами та за допомогою формули
кваліфікації.

5. Об’єкт кримінального правопорушення

Об’єкт кримінального правопорушення - це суспільні відносини між людьми, що існують
у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства.
Види об’єктів кримінального правопорушення:
- загальний об’єкт утворює сукупність усіх суспільних відносин, що поставлені під охорону
чинного закону про кримінальну відповідальність;
- родовий об’єкт - об’єкт, яким охоплюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю
соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися
єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм;
- безпосередній об’єкт кримінального правопорушення — конкретні суспільні відносини,
які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини Кримінального Кодексу
і яким завдається шкоди кримінальним правопорушенням, що підпадає під ознаки конкретного
складу кримінального правопорушення.
Потерпілий від кримінального правопорушення - це особа, яка наділена ознаками, що
прямо названі у кримінальному законі чи які випливають з інших ознак складу кримінального
правопорушення, і стосовно якої здійснюється кримінально протиправне посягання.
Ознаки:
- потерпілим є фізична особа - людина;
- ознаки потерпілого від кримінального правопорушення прямо зазначені у диспозиції статті
Особливої частини, яка передбачає відповідальність за відповідне правопорушення, або
випливають з інших ознак складу кримінального правопорушення;
- Кримінальне правопорушення полягає у впливі на потерпілого - його вбивстві, заподіянні
тілесних ушкоджень, незаконному поміщенню до психіатричної лікарні тощо.
Предмет кримінального правопорушення - будь-які речі матеріального світу, з певними
властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов’язує наявність у діях особи ознак
конкретного складу кримінального правопорушення.
З цього визначення випливає, що до предмета кримінального правопорушення необхідно
відносити тільки певні речі, а не будь-які інші цінності. Оскільки ж предметом кримінального
правопорушення може виступати лише певна річ, то предмет завжди є речовою (матеріальною)
ознакою кримінального правопорушення. Крім того, предмет кримінального правопорушення - це
така ознака складу кримінального правопорушення, яка названа безпосередньо в самому законі. У
цьому разі він є обов’язковою ознакою складу кримінального правопорушення.

6. Об’єктивна сторона складу кримінального правопорушення

Об’єктивна сторона кримінального правопорушення - це зовнішня сторона (зовнішнє
вираження) кримінального правопорушення, що характеризується суспільно небезпечним
діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком

172
між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а
також засобами вчинення кримінального правопорушення.
Діяння повинне бути суспільно небезпечним і протиправним, конкретним, свідомим і во-
льовим актом поведінки людини.
Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке визнається
кримінальним правопорушенням, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоро-
нюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.
Дія чи бездіяльність не може розглядатися як кримінальне правопорушення тому що вони
позбавлені такої властивості, як суспільна небезпечність.
Діяння - це конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і
часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності.
Дія - це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб’єкта.
Бездіяльність - це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної
дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах.
Дія або бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть за собою кримі-
нальну відповідальність лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності.
Непереборна сила - це такий вплив об’єктивних чинників (стихійних сил природи, тварин,
хворобливих процесів), у силу котрих людина позбавлена можливості фізично діяти.
Непереборна сила виключає кримінальну відповідальність тому, що особа не в змозі пе-
ребороти перешкоди на шляху до виконання покладеному на ньому обов’язку діяти.
Фізичний примус (насильство) - це протиправний фізичний вплив на людину з метою
примусити її вчинити кримінальне правопорушення.
Непереборним визнається такий фізичний примус, при якому особа цілком позбавлена
можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).
Психічний примус - це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння
матеріальної або моральної шкоди із метою спонукати її вчинити кримінальне правопорушення.
Види суспільно небезпечних наслідків (шкоди):
- фізична - вбивство, тілесні ушкодження, проведення аборту;
- майнова - зменшення майна, заподіяння майнових збитків;
- моральна - приниження гідності, честі, глум над могилою, над державним прапором,
приниження авторитету представника влади;
- політична - підрив державної самостійності, незалежності, економічної та політичної
системи.
Причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком - обов’язкова ознака
об’єктивної сторони в кримінальних правопорушеннях із матеріальним складом.
Якщо в цих кримінальних правопорушеннях відсутній такий зв’язок, кримінальна відпо-
відальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається.
Причина - це об’єктивний зв’язок між фактом матеріального світу й наслідком від цього
факту.
Наслідок - результат від діяння, суспільно небезпечна шкода.
Спосіб вчинення кримінального правопорушення виступає як обов’язкова ознака складу
кримінального правопорушення у випадках, коли він:
- прямо зазначений у законі;
- однозначно випливає із змісту закону, про що свідчить характер дії, опис якої містить
диспозиція статті.
Засоби вчинення кримінального правопорушення - це предмети матеріального світу, що
застосовуються суб’єктом кримінального правопорушення при вчиненні суспільно небезпечного
діяння.

173
 Місце вчинення кримінального правопорушення - це певна територія або інше місце, де
відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки.
Час вчинення кримінального правопорушення - це певний відрізок (проміжок) часу,
протягом якого відбувається суспільна небезпечне діяння і настають суспільна небезпечні
наслідки.
Обстановка вчинення кримінального правопорушення - це конкретні об’єктивно-
предметні умови, в яких вчиняється кримінальне правопорушення.

7. Суб’єкт кримінального правопорушення

Суб’єкт кримінального правопорушення - фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне
правопорушення у віці, з якого відповідно до Кримінального Кодексу може наставати кримінальна
відповідальність.
Відповідно до чинного Кримінального Кодексу суб’єктами кримінального правопорушення
можуть бути:
- громадяни України;
- особи без громадянства;
- іноземці, що не володіють дипломатичним імунітетом.
Види суб’єкта кримінального правопорушення:
- загальний суб’єкт - фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці,
з якого відповідно до Кримінального Кодексу може наставати кримінальна відповідальність;
- спеціальний суб’єкт кримінального правопорушення - фізична осудна особа, яка вчинила у
віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, кримінальне правопорушення,
суб’єктом якого може бути лише певна особа.
Види спеціальних суб’єктів.
За соціальною роллю і правовим положенням суб’єкта виокремлюють такі ознаки:
- громадянство - громадянин держави, іноземний громадянин або особа без громадянства;
- службове положення особи - службова особа; директор, суддя, прокурор;
- професія, рід діяльності, характер виконуваної роботи - працівник залізничного
транспорту, лікар, працівник торгівлі або сфери обслуговування;
- відношення до військової служби - військовослужбовець, військовозобов’язаний,
призовник;
- участь у судовому процесі - свідок, експерт, перекладач; засуджений чи взятий під варту;
- наявність судимості.
За фізичними властивостями суб’єкта:
- вік;
- стан здоров’я;
- працездатність.
За взаємовідносинами суб’єкта з потерпілим:
- родинні відносини суб’єкта з потерпілим і іншими особами;
- службові відносини;
- інші відносини - особа, від якої потерпілий залежить матеріально; опікун.

174
 Вік, із якого може наставати кримінальна відповідальність.
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення кримінального пра-
вопорушення виповнилося шістнадцять років.
Особи, що вчинили кримінальні правопорушення у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти
років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство, посягання на життя
державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця,
судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням
правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням
правової допомоги, представника іноземної держави, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне
середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення
заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом,
крадіжку, грабіж, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження
шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу,
повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом,
хуліганство.
До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом
можуть бути застосовані такі основні види покарань:
- штраф;
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- арешт;
- позбавлення волі на певний строк.
Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягай до вчинення кримінального
правопорушення вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років,
в за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини - не більше
п’ятнадцяти років.
Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних
виховних установах.
Осудність - це психічний стан особи, який полягає у її здатності за станом психічного
здоров’я, за рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усві-
домлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння
кримінального правопорушення і нести у зв’язку з цим кримінальну відповідальність.
Критерії осудності:
- юридичний критерій осудності характеризує її як здатність особи усвідомлювати
фактичний характер скоєного суспільно небезпечного діяння і керувати цим діянням під час його
вчинення;
- медичний (біологічний) критерій осудності означає такий рівень розвитку психічних
функцій особи, який обумовлює здатність цієї особи під час скоєння кримінального право-
порушення усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
Осудною визнається особа, яка під час вчинення кримінального правопорушення могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небез-
печного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (без-
діяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового
розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.
До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного
характеру.

175
 Не підлягає покаранню особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності,
але до постановлений вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного
характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така,
яка під час вчинення кримінальне правопорушення, через наявний у неї психічний розлад, не була
здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може
бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Неосудність - це неспроможність особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння
усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового
розладу психічної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.
Критерії неосудності.
Медичний (біологічний) критерій неосудності пов’язаний із хворобливою природою
психічного розладу здоров’я людини. Це хронічна психічна хвороба, тимчасовий розлад психічної
діяльності, слабоумство чи інший хворобливий стан.
Для наявності медичного критерію достатньо одного із зазначених видів психічного розладу
здоров’я людини.
Юридичний (психологічний) критерій неосудності - вказує на ступінь або глибину розладу
психічної діяльності як наслідок психічного захворювання.
Юридичний критерій неосудності означає нездатність особи усвідомлювати свої дії або
керувати ними внаслідок психічного захворювання або розладу психічної діяльності.
Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відпові-
дальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи
можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Відповідно до Кримінального Кодексу підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана
судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення кримінального правопорушення через
наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) та (або) керувати ними.
Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може
бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Є пом’якшуючою
обставиною.

8. Суб’єктивна сторона складу кримінального правопорушення

Суб’єктивна сторона - це внутрішня сторона кримінального правопорушення, бо вона
включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення
кримінального правопорушення.
Ознаки суб’єктивної сторони:
- вина - психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченого
Кримінальним Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності;
- мотив кримінального правопорушення - внутрішні спонукання, які є усвідомленою
дійсною чи гаданою потребою;
- мета кримінального правопорушення - ідеальні зміни в оточенні суб’єкта, яких він на-
магається досягнути вчиненням кримінального правопорушення.

176
 2. Умисел поділяється на прямий та непрямий.
Прямий умисел - особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи
бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямий умисел - особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи
бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо
припускала їх настання, необережність.
2. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість - особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Злочинна недбалість - особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна і могла їх передбачити.
Змішана форма вини - різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до
різних об’єктивних ознак одного і того ж кримінального правопорушення.
При змішаній формі вини щодо одних ознак складу кримінального правопорушення має місце
умисел (прямий чи непрямий), щодо інших - необережність (злочинна самовпевненість чи
злочинна недбалість).
Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення.
Мотив — це те внутрішнє спонукання, яке штовхнуло особу на вчинення кримінального
правопорушення.
Мета кримінального правопорушення - це результат, якого прагне досягти винний, вчинюючи
посягання.
На відміну від мотиву, який характеризує те, чим керується особа, здійснюючи кримінальне
правопорушення, мета визначає те, чого хоче добитися суб’єкт кримінального правопорушення.
Мета прямо пов’язана з вольовим ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків свого
діяння. Якщо мета і наслідки збігаються, то однозначно особа бажає цих наслідків і має місце
прямий умисел.
Емоційний стан особи.
Закон надає кримінально-правове значення не будь-якому емоційному стану, а лише
стану сильного душевного хвилювання, спричиненого неправомірними або аморальними
діями потерпілого.
Помилка у кримінальному праві - це неправильне уявлення особи про дійсний юридичний
або фактичний характер учиненого нею діяння та його наслідки.
Залежно від змісту неправильного уявлення особи розрізняють:
- юридична помилка - це неправильне уявлення особи про юридичну природу вчиненого
діяння, його правову оцінку та наслідки;
- фактична помилка - це неправильне уявлення особи про обставини, що утворюють
об’єктивні ознаки конкретного складу кримінального правопорушення.

9. Стадії кримінального правопорушення

Стадії вчинення кримінального правопорушення - певні етапи готування і здійснення
навмисного кримінального правопорушення, що різняться характером дій на кожному етапі
(готування, замах, закінчене кримінальне правопорушення).
Готування до кримінального правопорушення — це підшукання чи пристосування засобів
чи знарядь, чи інше умисне створення умов для вчинення кримінального правопорушення.

177
 Підшукання - це придбання, відшукування, виявлення різних засобів чи знарядь вчинення
кримінального правопорушення.
Пристосування - це дії, що змінюють форму, якості засобів чи знарядь кримінального
правопорушення, їх ремонт.
Інше умисне створення УМОВ - це пошук співучасників, розроблення плану, вивчення місця
вчинення кримінального правопорушення.
Готування до кримінального правопорушення за загальним правилом підлягає кримінальній
відповідальності.
Замах на кримінальне правопорушення - це навмисна дія, безпосередньо спрямована на
вчинення кримінального правопорушення, але не доведена до кінця через обставини, що не
залежали від волі винного.
Замах на кримінальне правопорушення майже завжди підлягає кримінальній відпові-
дальності.
Закінчене кримінальне правопорушення має місце тоді, коли наявні всі ознаки складу
кримінального правопорушення, вказані в законі, і настав шкідливий результат.
Момент закінчення окремих складів кримінальних правопорушень:
- якщо в диспозиції вказані суспільно небезпечні наслідки посягання (кримінальне пра-
вопорушення з матеріальним складом), то кримінальне правопорушення визнається закінченим з
моменту настання таких наслідків;
- якщо в диспозиції вказано лише суспільно небезпечне діяння, а наслідки посягання не
названо (кримінальне правопорушення з формальним складом), то кримінальне правопорушення
визнається закінченим з моменту виконання діяння;
- якщо в диспозиції вказано підготовчі до кримінального правопорушення діяння (кри-
мінальне правопорушення з усіченим складом), то кримінальне правопорушення визнається
закінченим з моменту початку виконання відповідного діяння.
Готування до кримінального правопорушення - це підшукування чи пристосування
засобів або знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення кримінального пра-
вопорушення, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення кримі-
нального правопорушення.
Види готування до кримінального правопорушення:
- підшукування засобів або знарядь для вчинення кримінального правопорушення;
- пристосування засобів чи знарядь для вчинення кримінального правопорушення;
- підшукування співучасників;
- змова на вчинення кримінального правопорушення;
- усунення перешкод;
- інше умисне створення умов для вчинення кримінального правопорушення.
Підшукування засобів або знарядь для вчинення кримінального правопорушення - це
будь-які дії з придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку засобів або знарядь
для вчинення кримінального правопорушення тощо. Спосіб підшукування засобів чи знарядь
може бути як кримінально протиправним, так і не кримінально протиправним.
Знаряддя вчинення кримінального правопорушення - це предмети, призначені для без-
посереднього виконання дій, що утворюють об’єктивну сторону складу закінченого кримі-
нального правопорушення.
Пристосування засобів або знарядь для вчинення кримінального правопорушення - це
будь-які дії з виготовлення чи зміни предметів, унаслідок яких вони стають придатними, більш
зручними або більш ефективними для відповідного застосування.
Підшукування співучасників — це будь-які дії з притягнення, залучення до вчинення кри-
мінального правопорушення інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача чи
пособника.

178
 Змова на вчинення кримінального правопорушення - це згода двох або більшої кількості осіб
на спільне вчинення кримінального правопорушення.
Усунення перешкод - це усунення перепон, які заважають вчиненню кримінального пра-
вопорушення.
Замах на кримінальне правопорушення - вчинення особою з прямим умислом діяння (дії
чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального Кодексу, якщо при цьому
кримінальне правопорушення не було доведено до кінця з причин, які не залежали від її волі.
Об’єктивні ознаки замаху на кримінальне правопорушення:
- учинення діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення кри-
мінального правопорушення;
- у часі відбувається після готування до кримінального правопорушення;
- є логічним продовженням створення умов для вчинення кримінального правопорушення;
- діяння є суспільно небезпечними, тому що відбувається створення реальної загрози для
заподіяння шкоди суспільним відносинам або така шкода завдається частково;
- діяння частково чи повністю охоплюються об’єктивною стороною задуманого кримі-
нального правопорушення, передбаченого Особливою частиною Кримінального Кодексу;
- діяння безпосередньо наближені до об’єкта кримінального правопорушення;
- кримінально протиправна діяльність діяльність не доводиться до кінця з причин, які не
залежать від волі винного;
- охоплює попередні дії зі створення умов для вчинення кримінального правопорушення
(готування до кримінального правопорушення).
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до
кримінального правопорушення або замаху на кримінальне правопорушення, якщо при цьому
вона усвідомлювала можливість доведення кримінального правопорушення до кінця.
Особа, яка добровільно відмовилася від доведення кримінального правопорушення до кінця,
підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння
містить склад іншого кримінального правопорушення.
Добровільна відмова від кримінального правопорушення відрізняється від дійового каят- тя в
здійсненні кримінального правопорушення.
Дійове каяття - дії особи, що свідчать про щире засудження особою вчиненого кримінального
правопорушення та про прагнення зменшити розмір завданої шкоди.
Об’єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка особи, що вчинила кри-
мінальне правопорушення, а суб’єктивною ознакою - засудження нею своїх дій.
За добровільної відмови особа звільняється від кримінальної відповідальності, а дійове каяття
є обставиною, що пом’якшує покарання. Добровільна відмова може бути діянням, а дійове каяття -
завжди активна поведінка.

10. Співучасть у кримінальному правопорушенні

Співучастю у кримінальному правопорушенні є умисна спільна участь декількох суб’єктів
кримінального правопорушення у вчиненні умисного кримінального правопорушення.
Об’єктивні ознаки співучасті:
- співучасть наявна лише, якщо в кримінальному правопорушенні беруть участь кілька осіб
(хоча б дві);

179
 - співучасть - це діяльність спільна.
Суб’єктивні ознаки співучасті:
- співучасть можлива лише в умисних кримінальних правопорушеннях;
- усі особи, що беруть участь у кримінальному правопорушенні (всі співучасники), діють
умисно.
Види співучасників:
Виконавець (співвиконавець) - це особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами кримінального
правопорушення безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не
підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила кримінальне правопорушення,
передбачене Кримінальним Кодексом.
Організатор - це особа, яка організувала вчинення кримінального правопорушення або
керувала його підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила органі-
зовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінан-
сування чи організовувала приховування кримінально протиправної діяльності організованої
групи або злочинної організації.
Підбурювач - це особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином
схилила іншого співучасника до вчинення кримінального правопорушення.
Пособник - це особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням
перешкод сприяла вчиненню кримінального правопорушення іншими співучасниками, а також
особа, яка заздалегідь обіцяла переховати суб’єкта кримінального правопорушення, знаряддя чи
засоби вчинення кримінального правопорушення, сліди кримінального правопорушення чи
предмети, здобуті кримінально протиправним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або
іншим чином сприяти приховуванню кримінального правопорушення.
Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування суб’єкта кримінального право-
порушення, знарядь і засобів вчинення кримінального правопорушення, слідів чи предметів,
здобутих кримінально протиправним шляхом, або придбання чи збут таких предметів.
Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення кримінального правопорушення непові-
домлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюване кримінальне правопорушення.
Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння
містить ознаки іншого кримінального правопорушення.
Кримінальне правопорушення визнається таким, що вчинене групою осіб, якщо у ньому
брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
Кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб,
якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку
кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.
Кримінальне правопорушення визнається вчиненим організованою групою, якщо в його
готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у
стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) кримінального правопорушення,
об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення
цього плану, відомого всім учасникам групи.
Кримінальне правопорушення визнається вчиненим злочинною організацією, якщо воно
скоєне стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (п’ять і більше), члени якого або
структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою
безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або
керівництва чи координації кримінально протиправної діяльності інших осіб, або забезпечення
функціонування як самої злочинної організації, так і інших кримінально протиправних груп.

180
 11. Причетність до кримінального правопорушення

Причетність до кримінального правопорушення - це дія чи бездіяльність, яка хоча і

пов’язана з вчиненням кримінального правопорушення, але не є співучастю в ньому.
Види причетності до кримінального правопорушення:
- заздалегідь не обіцяне приховування кримінального правопорушення;
- заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого кримінально протиправним
шляхом;
- легалізація (відмивання) доходів, одержаних кримінально протиправним шляхом;
- заздалегідь не обіцяне потурання кримінального правопорушення;
- неповідомлення про кримінальне правопорушення.
Форми причетності до кримінального правопорушення.
Приховування кримінального правопорушення — це активна діяльність особи з прихо-
вування суб’єкта кримінального правопорушення, засобів і знарядь вчинення кримінального
правопорушення, його слідів або предметів, здобутих кримінально протиправним шляхом.
Якщо ж приховування було обіцяне до початку чи в процесі вчинення кримінального
правопорушення, але до його закінчення, таке приховування розглядається як співучасть у
кримінальному правопорушенні, зокрема, пособництво.
Придбання чи збут майна, здобутого кримінально протиправним шляхом - це активна
діяльність особи, що виявляється в купівлі чи іншій оплатній передачі майна, здобутого
кримінально протиправним шляхом, чи у зберіганні такого майна.
Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про кримінальне правопору-
шення, що готується або вже вчинене.
На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність).
Потурання проявляється в тому, що особа, яка зобов’язана була та могла перешкодити
вчиненню кримінального правопорушення, такому кримінальному правопорушенню не пе-
решкоджає: кримінальне правопорушення відбувається.

12. Множинність кримінальних правопорушень

Множинність кримінальних правопорушень - це вчинення особою двох чи більшої
кількості суспільно небезпечних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу
кримінального правопорушення.
Види множинності кримінальних правопорушень:
- повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більшої
кількості кримінальних правопорушень, передбачених тією ж статтею або частиною статті
Особливої частини Кримінального Кодексу;
- сукупністю кримінальних правопорушень визнається вчинення особою двох чи більшої
кількості кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями чи різними частинами
однієї статті Особливої частини Кримінального Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено;
- рецидивом кримінальних правопорушень визнається вчинення нового умисного кри-
мінального правопорушення особою, що має судимість за умисне кримінальне правопорушення.
Одиничні кримінальні правопорушення поділяються на прості й ускладнені одиничні
кримінальні правопорушення.

181
 Під простим одиничним кримінальним правопорушенням в теорії кримінального права
розуміється кримінальне правопорушення, який характеризується відносною нескладністю
законодавчого визначення його об’єктивних та суб’єктивних елементів.
Ускладнені одиничні кримінальні правопорушення характеризуються більш складною
структурою складу, в них більш складні об’єктивні та суб’єктивні сторони вчиненого.
Види ускладнених одиничних кримінальних правопорушень:
- триваюче кримінальне правопорушення можна визначити як одиничне кримінальне
правопорушення, яке, розпочавшись дією чи бездіяльністю особи, далі вчиняється безперервно
протягом тривалого часу.
Початком триваючого кримінального правопорушення є вчинення особою певної дії чи
бездіяльності.
- продовжуване кримінальне правопорушення — кримінальне правопорушення, який
складається з декількох тотожних кримінально протиправних діянь, спрямованих на єдину мету,
що складають єдине кримінальне правопорушення.
- складений кримінальне правопорушення - це кримінальне правопорушення, яке
складається з двох або більшої кількості кримінально протиправних діянь, кожне з яких, якщо
розглядати їх відокремлено, є єдиним самостійним кримінальним правопорушенням, але
внаслідок їх органічної єдності утворюють одне одиничне кримінальне правопорушення, що
охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) Кримінального Кодексу України.
Кримінальне правопорушення, склад якого передбачає альтернативні діяння - це різновид
складного складу кримінального правопорушення, при якому, наявність складу кримінального
правопорушення пов’язується з вчиненням будь-якого діяння, яке передбачається у диспозиції
кримінально-правової норми як альтернативне.
Об’єктивна сторона альтернативного складу кримінального правопорушення може ви-
ражатися в кількох діях чи способах дії, або в різних наслідках.
Сукупністю кримінальних правопорушень визнається вчинення особою двох або більше
кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями або різними частинами однієї
статті Особливої частини Кримінального Кодексу, за жодне з яких її не було засуджено.
При цьому не враховуються кримінальні правопорушення, за які особу було звільнено від
кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.
При сукупності кримінальних правопорушень кожне з них підлягає кваліфікації за відпо-
відною статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального Кодексу.
Види сукупності кримінальних правопорушень:
- ідеальна сукупність наявна, якщо одним діянням особи вчинено два чи більшу кількість
кримінальних правопорушень;
- реальна сукупність наявна, якщо винний різними самостійними діями вчиняє два чи
більшу кількість кримінальних правопорушень.
За реальної сукупності є дві чи більше дії, кожна з яких є самостійним кримінальним
правопорушенням.
Конкуренція кримінально-правих норм - це зумовлена наявністю в кримінальному
законодавстві принаймні двох кримінально-правових норм, спрямованих на врегулювання одного
питання коли при кримінально-правовій оцінці одного суспільно небезпечного діяння на
застосування претендують дві (або більше) функціонально пов’язані чинні кримінально- правові
норми
Повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше
кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої
частини Кримінального Кодексу.

182
 Повторність відсутня, якщо за раніше вчинене кримінальне правопорушення особу було
звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо
судимість за це кримінальне правопорушення було погашено або знято.
Види повторності:
- повторність кримінальних правопорушення, не пов’язана із засудженням винного за раніше
вчинене ним кримінальне правопорушення (повторність однорідних кримінальних
правопорушень);.
- повторність кримінальних правопорушень, пов’язана із засудженням винного за раніше
вчинене ним кримінальне правопорушення (повторність кримінальних правопорушень).
Цей вид повторності в теорії кримінального права іноді ототожнюють із рецидивом. Це
пов’язано з тим, що особа є засудженою за кримінальне правопорушення і знову вчиняє кри-
мінальне правопорушення.
Повторність тотожних кримінальних правопорушень наявна, якщо кримінальні право-
порушення, що утворюють її, містять ознаки того ж складу кримінального правопорушення.
Обидва кримінальні правопорушення, що утворюють таку повторність, охоплює одна стаття
Кримінального Кодексу, в якій встановлена відповідальність за повторне вчинення цього
кримінального правопорушення.
Рецидивом кримінальних правопорушень визнається вчинення нового умисного кри-
мінального правопорушення особою, яка має судимість за умисне кримінальне правопорушення.
Загальний рецидив - це такий рецидив, у який входять різнорідні кримінальні правопо-
рушення, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об’єктом і ті, що мають різні форми вини.
Спеціальний рецидив - це такий рецидив, у який входять тотожні або однорідні кримінальні
правопорушення, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні
об’єкти і вчинені при одній і тій же формі вини.
Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості.
Складний рецидив - це рецидив кримінальних правопорушень, при якому особа має три і
більше судимості.
Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі,
знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення
волі.
Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів — це рецидив, при якому особа, маючи
судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же
злочин.
Рецидив визнається обставиною, яка обтяжує покарання.

13. Обставини, що виключають кримінальну протиправність діяння

Під обставинами, що виключають кримінальну протиправність діяння, слід розуміти
передбачені Кримінальним Кодексом зовнішньо подібні з кримінальними правопорушеннями
соціально прийнятні та правомірні вчинки, які здійснені за певних умов і не визнаються
кримінальними правопорушеннями у зв’язку з тим, що були спрямовані на захист правоохо-
ронюваних інтересів особи, суспільства чи держави.
До них КК України відносить такі обставини:
- необхідна оборона;

183
 - уявна оборона;
- затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення;
- крайня необхідність;
- фізичний або психічний примус;
- виконання наказу або розпорядження;
- діяння, пов’язані з ризиком;
- виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття кримінально протиправної
діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав
та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів
держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди,
необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання,
якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли
реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії
потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках,
коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне
посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
Не визнаються кримінально протиправними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після
вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила кримінальне пра-
вопорушення, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено
перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.
Не є кримінальним правопорушенням заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у
стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи
охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи
інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими
засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду
правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок
якого особа не могла керувати своїми вчинками.
Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається
правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.
Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному
порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не
пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно кри-
мінально протиправний наказ або розпорядження.
Не є кримінальним правопорушенням діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду
правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для
досягнення значної суспільно корисної мети.
Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в
даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик,
обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди
правоохоронюваним інтересам.

184
 Не є кримінальним правопорушенням вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в
організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх кримінально
протиправної діяльності.

14. Кримінальна відповідальність: загальні питання

Кримінальна відповідальність - це передбачені Кримінальним Кодексом вид та міра
обмеження прав і свобод суб’єкта кримінального правопорушення, що індивідуалізується судом
та здійснюється спеціальними органами держави.
Види кримінальної відповідальності:
- позитивна кримінальна відповідальність - це обов’язок особи не вчиняти кримінальних
правопорушень;
- негативна кримінальна відповідальність - це обов’язок особи піддатися кримінально-
правовим обмеженням.
Підстави кримінальної відповідальності'.
- фактична - це вчинення особою в об’єктивній реальності суспільно небезпечного діяння;
- юридична - це передбаченість діяння Кримінальним Кодексом;
- матеріальна — це вчинення кримінального правопорушення;
- процесуальна - це обвинувальний вирок суду.
Форми реалізації кримінальної відповідальності:
- призначення покарання;
- звільнення від покарання.
При цьому суд зважає на три обоє ’язкові обставини:
1) особа вчинила проступок або нетяжкий злочин;
2) особа після вчинення кримінального правопорушення поводилася бездоганно та сумлінно
ставилася до праці;
3) на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною;
- звільнення від відбуття покарання.
Звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш
м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або
пом’якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може
застосовуватися тільки судом.
Призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується
до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.
Особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, крім
корупційних кримінальних правопорушень, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо
вона після вчинення кримінального правопорушення щиро покаялася, активно сприяла розкриттю
кримінального правопорушення і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула
заподіяну шкоду.
Якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, при
призначенні покарання у віщі виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців,
обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість
кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про
можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про
звільнення від відбування покарання з випробуванням.

185
 Суд приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку
затвердження угоди про примирення або про визнання вини, якщо сторонами угоди узгоджено
покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження
волі, позбавлення волі на строк не більше п’яти років, а також узгоджено звільнення від
відбування покарання з випробуванням.
Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

15. Заходи кримінального права: загальні положення

Заходи кримінально-правового впливу - це передусім, але не завжди кримінальна від-
повідальність і її складова - кримінальне покарання.
До таких заходів, які, як і покарання, обмежують права і свободи того, хто вчинив кримі-
нальне правопорушення, треба відносити обов’язки, які покладає суд на особу, звільнену від
відбування покарання з випробуванням, примусові заходи виховного характеру, примусові заходи
медичного характеру.
До структури кримінально-правового впливу входять:
- кримінальна відповідальність, яка знаходить свою реалізацію в різних формах;
- інші засоби кримінально-правового впливу, зокрема такі як примусові заходи медичного та
виховного характеру, примусове лікування;
- звільнення від кримінальної відповідальності за нормами Загальної та Особливої частин
Кримінального Кодексу України.

16. Звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності - це врегульована кримінальним і кри-
мінально-процесуальним законодавством відмова держави в особі компетентних органів від
засудження особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, від застосування до неї кримі-
нально-правових засобів примусового характеру.
Звільнення від кримінальної відповідальності необхідно відмежовувати від виключення такої
відповідальності, яке має місце у випадках, коли в діях особи відсутній склад кримінального
правопорушення, тобто підстава кримінальної відповідальності.
Виключення кримінальної відповідальності має місце при малозначності діяння, вчиненні
особою в стані неосудності суспільне небезпечного діяння, при наявності обставин, що
виключають кримінальну протиправність діяння, а також у випадках прибуття в Україну іноземців
чи осіб без громадянства для використання права притулку, а також з метою набуття статусу
біженця, відмова особи давати показання щодо себе, а також членів сім’ї та близьких родичів,
заздалегідь не обіцяне приховування суб’єкта кримінального правопорушення членом сім’ї чи
близьким родичем особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
У зазначених випадках така особа не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне.
На осіб, що вчинили корупційне кримінальне правопорушення, не поширюються, перед-
бачені чинним Кримінальним Кодексом України гарантії, пов’язані зі звільненням від кримі-
нальної відповідальності.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.
Особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, крім
корупційних кримінальних правопорушень, звільняється від кримінальної відповідаль

186
ності, якщо вона після вчинення кримінального правопорушення щиро покаялася, активно
сприяла розкриттю кримінального правопорушення і повністю відшкодувала завдані нею збитки
або усунула заподіяну шкоду.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з по-
терпілим.
Особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, крім
корупційних кримінальних правопорушень, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо
вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.
Особу, яка вперше вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім корупційних
кримінальних правопорушень, та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної
відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за
їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру
колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського
порядку.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки.
Особу, яка вперше вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім корупційних
кримінальних правопорушень, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде
визнано, що на час кримінального провадження внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння
втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримі-
нального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
- два роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання менш
суворе, ніж обмеження волі;
- три роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді
обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді
позбавлення волі на строк не більше двох років;
- п’ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у пункті 2
цієї частини;
- десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;
- п’ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення,
ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється
з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання, а з часу вчинення кримінального проступку -
п’ять років. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу
вчинення кримінального правопорушення минуло п’ятнадцять років.
Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів
виховного характеру.
Неповнолітнього, який вперше вчинив кримінальний проступок або необережний нетяжкий
злочин, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе
без застосування покарання.
У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив кримінальне правопорушення, від застосування
до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до
кримінальної відповідальності.

187
 Звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до непо-
внолітнього лише у разі його засудження до арешту або позбавлення волі. Іспитовий строк
установлюється тривалістю від одного до двох років. У разі звільнення неповнолітнього від
відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її
прохання, обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

17. Покарання та його види

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до
особи, визнаної винного у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому
законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання
вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Кримінальне покарання Кримінальна відповідальність

Винесення (набрання чинності) Вчинення передбаченого кримінальним

Момент виникнення обвинувального вироку суду законом діяння

Спосіб вираження Види, строки і розміри примусового Засудження протиправної (схвалення

впливу правомірної) поведінки
Санкція норми, відображеної в
статті Особливої частини
Законна підстава Диспозиція норми, відображеної в статті
Кримінального Кодексу
(діяння, яке містить всі ознаки складу
кримінального правопорушення)

Правозастосовний орган Тільки суд Дізнання, слідство, прокуратура, суд

Система покарань - це встановлений у кримінальному законі вичерпний, загально-

обов’язковий перелік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою
єдністю та узгодженістю.
Види покарань:
- штраф;
- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
- позбавлення права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю;
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- службові обмеження для військовослужбовців;
- конфіскація майна;
- арешт;
- обмеження волі;
- тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
- позбавлення волі на певний строк;
- довічне позбавлення волі.

188
 Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в
Особливій частині Кримінального Кодексу.
Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання,
ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу,
чину або кваліфікаційного класу.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути
призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на
строк від одного до трьох років.
Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час
безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і
відбуваються не більш як чотири години на день.
Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи,
вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової
служби.
Виправні роботи встановлюються на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за
місцем роботи засудженого.
Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави
у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.
Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці
по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що
досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу
Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників
правоохоронних органів, нотаріусів, приватних виконавців, суддів, прокурорів, адвокатів,
державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.
Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд
може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
Службові обмеження для військовослужбовців застосовуються до засуджених військо-
вослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох
років у випадках, передбачених Кримінальним Кодексом, а також у випадках, коли суд,
враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження
волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той
самий строк.
Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться від-
рахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до
двадцяти відсотків.
Конфіскація майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави
всього або частини майна, яке є власністю засудженого.
Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна кон-
фіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
Арешт полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від
одного до шести місяців.
Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.
Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які
мають дітей віком до семи років.

189
 Обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого
типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням
засудженого до праці.
Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.
Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей
віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової
служби та до інвалідів першої і другої групи.
Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової
служби, військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, особам
офіцерського складу, які проходять кадрову військову службу, особам офіцерського складу, які
проходять військову службу за призовом, військовослужбовцям, призваним на військову службу
під час мобілізації, на особливий період (крім військовослужбовців-жінок), на строк від шести
місяців до двох років у випадках, передбачених Кримінальним Кодексом, а також якщо суд,
враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення
волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.
Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не
може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.
Позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до
кримінально-виконавчої установи закритого типу.
Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років.
Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і за-
стосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним Кодексом, якщо суд не
вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і
до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину
або на момент постановлений вироку.
До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом
можуть бути застосовані такі основні види покарань:
- штраф;
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- арешт;
- позбавлення волі на певний строк.
До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для
військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину
або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть
застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.
За одне кримінальне правопорушення може бути призначено лише одне основне покарання,
передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу.
До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та
порядку, передбачених Кримінальним Кодексом.

190
 18. Призначення покарання

Загальні засади призначення покарання - можуть бути визначені як закріплені у кри-

мінальному законі і покликані забезпечувати реалізацію принципів призначення покарання
відправні правила, якими зобов’язаний керуватись суд, призначаючи покарання кожній особі,
винуватій у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення.
Обставини, які пом’якшують покарання:
- з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю кримінального
правопорушення;
- добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
- надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення кри-
мінального правопорушення;
- вчинення кримінального правопорушення неповнолітнім;
- вчинення кримінального правопорушення жінкою в стані вагітності;
- вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи
інших обставин;
- вчинення кримінального правопорушення під впливом погрози, примусу або через ма-
теріальну, службову чи іншу залежність;
- вчинення кримінального правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
- вчинення кримінального правопорушення з перевищенням меж крайньої необхідності;
- виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням кримінального право-
порушення у випадках, передбачених Кримінальним Кодексом.
Обставини, які обтяжують покарання:
- вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
- вчинення кримінального правопорушення групою осіб за попередньою змовою;
- вчинення кримінального правопорушення на ґрунті расової, національної, релігійної
ворожнечі чи розбрату або на грунті статевої приналежності;
- вчинення кримінального правопорушення у зв’язку з виконанням потерпілим службового
або громадського обов’язку;
- тяжкі наслідки, завдані злочином;
- вчинення злочину щодо особи похилого віку, особи з інвалідністю або особи, яка пере-
буває в безпорадному стані, або особи, яка страждає на психічний розлад, зокрема на недоумство,
має вади розумового розвитку, а також вчинення злочину щодо малолітньої дитини або у
присутності дитини;
- вчинення кримінального правопорушення щодо подружжя чи колишнього подружжя або
іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах;
- вчинення кримінального правопорушення щодо жінки, яка завідомо для винного пере-
бувала у стані вагітності;
- вчинення кримінального правопорушення щодо особи, яка перебуває в матеріальній,
службовій чи іншій залежності від винного;
- вчинення кримінального правопорушення з використанням малолітнього або особи, що
страждає психічним захворюванням чи недоумством;
- вчинення злочину з особливою жорстокістю;
- вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших
надзвичайних подій;
- вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

191
 - вчинення кримінального правопорушення особою, що перебуває у стані алкогольного
сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
При призначенні покарання за незакінчене кримінальне правопорушення суд враховує
ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення кримінально протиправного наміру
та причини, внаслідок яких кримінальне правопорушення не було доведено до кінця.
За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати
половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого
санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу.
За вчинення замаху на кримінальне правопорушення строк або розмір покарання не може
перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання,
передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини Кримінального
Кодексу.
Довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не
застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України,
проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.
Призначення більш м ’якого покарання, ніж передбачено законом.
За наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь
тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умо-
тивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне право-
порушення, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції
статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, або перейти до іншого,
більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті)
Особливої частини Кримінального Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку
суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду
покарання в Загальній частині Кримінального Кодексу.
Призначення покарання за наявності обставин, що пом ’якшують покарання.
За наявності обставин, що пом’якшують покарання, відсутності обставин, що обтяжують
покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може
перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання,
передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини
Кримінального Кодексу.
Призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень.
При сукупності кримінальних правопорушень суд, призначивши покарання (основне і
додаткове) за кожне кримінальне правопорушення окремо, визначає остаточне покарання шляхом
поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового
складання призначених покарань.
При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень
визначається в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини
Кримінального Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання.
Призначення покарання за сукупністю вироків.
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив
нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю
або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може пе-
ревищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині
Кримінального Кодексу.

192
 При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно
призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку,
якщо хоча б одне із кримінальних правопорушень є особливо тяжким, загальний строк
позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти
п’яти років.
При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих
покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається
шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення.
При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид
покарання переводиться в більш суворий вид виходячи з такого їх співвідношення:
1) одному дню позбавлення волі відповідають:
- один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;
- два дні обмеження волі;
- три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
- вісім годин громадських робіт;
2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту
відповідають:
- два дні обмеження волі;
- три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обмеження для військо-
вослужбовців або три дні виправних робіт;
4) одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.

19. Звільнення від покарання та його відбування

Звільнення від покарання - означає притягнення винного до кримінальної відповідальності,
призначення судом покарання, але усунення засудженого від фактичного відбування цього
покарання.
Звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати зі звільненням від
покарання. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що
діяння було кримінально протиправним на момент вчинення і залишається таким під час
вирішення питання про звільнення.
Різновиди звільнення від покарання та його відбування:
- звільнення від покарання у зв’язку зі втратою особою суспільної небезпечності;
- звільнення від відбування покарання з випробуванням;
- звільнення від відбування покарання з випробовуванням вагітних жінок і жінок, які мають
дітей віком до семи років;
- звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання
обвинувального вироку;
- умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;
- заміна невідбутої частини покарання більш м’яким;
- звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох
років;
- звільнення від покарання за хворобою;
- звільнення від відбування покарання на підставі закону про амністію;
- звільнення від відбування покарання на підставі указу про помилування.

193
 Особи, які відбувають покарання за корупційні кримінальні правопорушення можуть бути
звільнені від відбування покарання лише після фактичного відбуття ними строків, необхідних для
застосування умовно-дострокового звільнення.
Звільнення у порядку помилування засуджених за вчинення корупційних кримінальних
правопорушень можливе лише після відбуття строків, необхідних для застосування умовно-
дострокового звільнення.
Зняття судимості до закінчення строків не допускається.
Види звільнення від покарання.
При безумовному звільненні перед особою не ставляться вимоги в зв’язку з її звільненням.
Умовне звільнення пов’язане з пред’явленням особі визначених законом вимог, які вона має
виконати протягом певного іспитового строку. їх порушення тягне за собою скасування
застосованого судом звільнення від покарання.
Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності.
Особа, яка вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім корупційних
кримінальних правопорушень, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде
визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час
розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, при
призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців,
обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість
кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про
можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про
звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Суд приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку
затвердження угоди про примирення або про визнання вини, якщо сторонами угоди узгоджено
покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження
волі, позбавлення волі на строк не більше п’яти років, а також узгоджено звільнення від
відбування покарання з випробуванням.
Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають
дітей віком до семи років.
У разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам
або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк
більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також за корупційні кримінальні
правопорушення, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і
додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з
законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення
дитиною семирічного віку.
Нагляд за засудженими здійснюється уповноваженим органом з питань пробацїї.
Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання
обвинувального вироку.
Особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним
вироком його не було виконано в такі строки:
- два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;
- три роки - у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за
злочин невеликої тяжкості;

194
 - п’ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за нетяжкий злочин, а
також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;
- десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять
років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти
років за особливо тяжкий злочин;
- п’ятнадцять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше
десяти років за особливо тяжкий злочин.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.
До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для вій-
ськовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання.
Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування
додаткового покарання.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо
засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.
У мовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після
фактичного відбуття засудженим:
- не менше половини строку покарання, призначеного судом за кримінальний проступок або
нетяжкий злочин, крім корупційних кримінальних правопорушень, а також за необережний
тяжкий злочин;
- не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за корупційний нетяжкий
злочин, умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо
особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисне кримінальне пра-
вопорушення і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисне кримінальне право-
порушення, за яке вона засуджена до позбавлення волі;
- не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо
тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-до-
строково і знову вчинила умисне кримінальне правопорушення протягом невідбутої частини
покарання.
Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким.
Особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина
покарання може бути замінена судом більш м’яким покаранням. У цих випадках більш м’яке
покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині Кримінального
Кодексу для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання,
призначеного вироком.
У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким засудженого може бути
звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права займати певні посади чи
займатися певною діяльністю.
Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким можлива після фактичного відбуття
засудженим:
- не менше третини строку покарання, призначеного судом за кримінальний проступок або
нетяжкий злочин, крім корупційних кримінальних правопорушень, а також за необережний
тяжкий злочин;
- не менше половини строку покарання, призначеного судом за корупційний нетяжкий
злочин, умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі,

195
якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисне кримінальне пра-
вопорушення і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисне кримінальне право-
порушення, за яке вона була засуджена до позбавлення волі;
- не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий
злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і
вчинила нове умисне кримінальне правопорушення протягом невідбутої частини покарання.
Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до
трьох років.
Засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або
народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк
більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування
покарання в межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у
зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку.
Звільнення від покарання за хворобою.
Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу,
що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.
Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про по-
милування.
На підставі закону про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю
або частково звільнений від основного і додаткового покарань.
Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із за-
кінченням строків давності.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримі-
нального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки::
- два роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання менш
суворе, ніж обмеження волі;
- три роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді
обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді
позбавлення волі на строк не більше двох років;
- п’ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину;
- десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;
- п’ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Строки виконання обвинувального вироку:
- два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;
- три роки - у разі засудження до покарання у виді обмеження волі;
- п’ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за нетяжкий злочин, а
також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;
- десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять
років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти
років за особливо тяжкий злочин;
- п’ятнадцять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше
десяти років за особливо тяжкий злочин.

196
 20. Обмежувальні заходи

В інтересах потерпілого від кримінального правопорушення, пов’язаного з домашнім на-

сильством, одночасно з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або
звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка
вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого
(яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов’язки:
- заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від до-
машнього насильства;
- обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно
дитини або у її присутності;
- заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від
домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично
перебувати у зв’язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин;
- заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього
насильства, інших контактів через засоби зв’язку чи електронних комунікацій особисто або через
третіх осіб;
- направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми.
Контроль за поведінкою засуджених, до яких застосовано обмежувальні заходи, здійснює
орган пробації за місцем проживання засудженого, а в разі вчинення кримінального
правопорушення військовослужбовцем - командир військової частини.

21. Судимість
Судимість - це певний правовий стан особи, зумовлений обвинувальним вироком, яким за
вчинений нею злочин призначається покарання і настають у зв’язку з цим відповідні пра-
вообмеження.
Правові наслідки судимості.
Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним
вироком і до погашення або зняття судимості.
Судимість має правове значення у разі вчинення нового кримінального правопорушення.
Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або із звільненням від по-
карання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом,
визнаються такими, що не мають судимості.
Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.

Обчислення строків погашення судимості

Строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового по-
карання.
До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано,
якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано,
судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку.
Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення
судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та
додаткового).

197
 Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, то строк
погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого покарання (основного та
додаткового).
Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить
кримінальне правопорушення, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється
заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожне кримінальне
правопорушення після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останнє
кримінальне правопорушення.
Зняття судимості.
Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою
поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї
судимість до закінчення строків, зазначених у Кримінальному Кодексі.
Зняття судимості до закінчення строків не допускається у випадках засудження за умисні
тяжкі та особливо тяжкі, а також корупційні злочини.
Зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку по-
гашення судимості.
Порядок зняття судимості встановлюється Кримінальним процесуальним кодексом України.

22. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної
допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки
діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального Кодексу, в спеціальний лікувальний
заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно
небезпечних діянь.
Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру:
- які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
- які вчинили у стані обмеженої осудності кримінальні правопорушення;
- які вчинили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.
Види примусових заходів медичного характеру:
- надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
- госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;
- госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
- госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути
застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно не-
безпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до
психіатричного закладу.
Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована
судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно
небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому
порядку.
Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована
судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з
посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для сус

198
пільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого
нагляду.
Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована
судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням
на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером
вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і
потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.
Примусове лікування - захід кримінально-правового примусу, що може бути застосований
судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення
та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі примусове
лікування здійснюється за місцем відбування покарання.
У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється в спеціальних
лікувальних закладах.

23. Спеціальна конфіскація

Спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду
у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених Кримінальним
Кодексом, за умови вчинення умисного кримінального правопорушення або суспільно
небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною
Кримінального Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або
штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інші діяння.
Конфіскація майна як вид покарання відрізняється від спеціальної конфіскації, яка не є
покаранням і полягає у примусовому вилученні у засудженого предметів, що були засобом
вчинення кримінальне правопорушення або одержані внаслідок його вчинення.
Спеціальна конфіскація застосовується на підставі:
- обвинувального вироку суду;
- ухвали суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності;
- ухвали суду про застосування примусових заходів медичного характеру;
- ухвали суду про застосування примусових заходів виховного характеру.

24. Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб

Застосуванням заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб - діяльність
суду щодо прийняття та закріплення у відповідному процесуальному документі остаточного
рішення про призначення юридичній особі кримінально-правового заходу у вигляді конкретного
розміру штрафу, конфіскації майна або ліквідації.
Підстави для звільнення юридичної особи від застосування заходів кримінально-пра-
вового характеру.
Юридична особа звільняється від застосування до неї заходів кримінально-правового
характеру, якщо з дня вчинення її уповноваженою особою будь-якого кримінального право-
порушення, зазначеного у Кримінальному Кодексі, і до дня набрання вироком законної сили
минули такі строки:

199
 - три роки - у разі вчинення кримінального проступку;
- п’ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину;
- десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;
- п’ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Види заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб:
- штраф;
- конфіскація майна;
- ліквідація.
До юридичних осіб штраф та ліквідація можуть застосовуватися лише як основні заходи
кримінально-правового характеру, а конфіскація майна - лише як додатковий.
При застосуванні заходів кримінально-правового характеру юридична особа зобов’язана
відшкодувати нанесені збитки та шкоду в повному обсязі, а також розмір отриманої неправомірної
вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою.
При застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру судом
враховуються ступінь тяжкості вчиненого її уповноваженою особою кримінального правопо-
рушення, ступінь здійснення кримінально протиправного, розмір завданої шкоди, характер та
розмір неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою, вжиті
юридичною особою заходи для запобігання кримінального правопорушення.
За сукупністю кримінальних правопорушень в межах одного провадження суд, застосувавши
до юридичної особи заходи кримінально-правового характеру за кожне кримінальне
правопорушення окремо, визначає остаточний основний захід шляхом поглинення менш суворого
заходу більш суворим.
При застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру за кри-
мінальне правопорушення за наявності невиконаного заходу за попереднім вироком (вироками)
суду кожне з них виконується самостійно, крім випадків застосування судом ліквідації юридичної
особи згідно з Кримінальним Кодексом.

II. Особлива частина

1. Основні різновиди норм та наскрізні юридичні
поняття і юридичні конструкції Особливої частини КК
України
Роз'яснювальні норми Особливої частини - це норми, що містять тлумачення тих чи інших
кримінально-правових понять стосовно одного чи групи кримінальних правопорушень.
Заборонні норми Особливої частини - це кримінально-правові норми, в яких зафіксовано
видові ознаки окремих кримінальних правопорушень (ознаки юридичних складів кримінального
правопорушення) та встановлено вид і розмір покарань за їх вчинення.
Ці норми складаються з диспозицій, у яких викладено ознаки юридичних складів кримі-
нальних правопорушень як підстави кримінальної відповідальності, та санкцій, які описують вид і
розмір потенційного покарання за вчинення діяння, котре містить відповідний склад.
Заохочувальні (стимулюючі) норми Особливої частини - це кримінально-правові норми, в
яких передбачено спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності
Виняткові норми Особливої частини - це кримінально-правові норми, в яких передбачено
відступ від загальних правил притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення того чи
іншого кримінального правопорушення.
200
 Обмежувальні виняткові норми Особливої частини - це кримінально-правові норми, в яких
передбачено відступ від загальних правил притягнення до кримінальної відповідальності за
вчинення того чи іншого кримінального правопорушення в бік обмеження сфери дії окремих
заборонних норм.
Розширювальні виняткові норми Особливої частини - це кримінально-правові норми, в яких
передбачено відступ від загальних правил притягнення до кримінальної відповідальності за
вчинення того чи іншого кримінального правопорушення в бік розширення сфери дії окремих
заборонних норм.

2. Злочини проти основ національної безпеки України

Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду сувере-
нітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній
чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період
збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх
представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Шпигунство - передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії
вчинені іноземцем або особою без громадянства.
Посягання на життя державного чи громадського діяча — це посягання на життя Пре-
зидента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр- міністра
України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи члена Вищої ради правосуддя, Голови чи
члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови чи судді Конституційного Суду
України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального
прокурора, Директора Національного антикорупційного бюро України, Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини, Голови або іншого члена Рахункової палати, Голови
Національного банку України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною чи
громадською діяльністю.
Особливості об’єкта та об’єктивної сторони посягання на життя державного чи
громадського діяча.
Основним безпосереднім об’єктом злочину є безпека держави у політичній сфері (у сфері
здійснення вищої державної влади, яка забезпечує її нормальне функціонування, та у сфері
діяльності політичних партій).
Крім того, цей злочин має обов’язковий додатковий об’єкт - життя людини.
З об’єктивної сторони розглядуваний злочин полягає у посяганні на життя державного чи
громадського діяча.
Посягання на життя означає вбивство або замах (як закінчений, так і незакінчений) на
вбивство державного чи громадського діяча, які можуть проявитися у діях або у бездіяльності.
Диверсія - вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спря-
мованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому
здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи
оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне
забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій.
Епізоотія - це такий, що характеризується безперервністю на значній території за відносно
короткий проміжок часу, процес масового поширення заразних (інфекційних та паразитарних)
захворювань.

201
 Епіфітотія полягає у значному поширенні грибкових, вірусних чи бактеріологічних за-
хворювань сільськогосподарських рослинних культур, лісових насаджень, водних та інших
рослин.
Звільняється від кримінальної відповідальності за державну зраду громадянин України, якщо
він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх
представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок
з ними та про отримане завдання.
Звільняється від кримінальної відповідальності за шпигунство особа, яка припинила ді-
яльність, передбачену частиною першою цієї статті, та добровільно повідомила органи державної
влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди
інтересам України.

3. Кримінальні правопорушення проти особи

Вбивство - це протиправне позбавлення життя.
З суб’єктивної сторони вбивство може бути вчинене як з умислом (прямим або непрямим),
так і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість).
Види умисного вбивства:
- двох або більше осіб;
- малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
- заручника або викраденої людини;
- вчинене з особливою жорстокістю;
- вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;
- з корисливих мотивів;
- з хуліганських мотивів;
- особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або гро-
мадського обов’язку;
- з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;
- поєднане із згвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті не-
природним способом;
- вчинене на замовлення;
- вчинене за попередньою змовою групою осіб;
- вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство;
- з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.
Вбивство через необережність.
- Об’єктом злочину є життя особи.
- Об’єктивна сторона злочину характеризується: діянням - посяганням на життя іншої
людини; наслідками у вигляді й смерті; причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.
Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи.
- Суб’єкт злочину загальний.
- З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною само-
впевненістю або злочинною недбалістю.
Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння смерті (казусу),
коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від
своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

202
 Тілесне ушкодження - це протиправне заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини, що
виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини.
Умисне тяжке тілесне ушкодження - умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в
момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну
хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на
одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.
Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження - тілесне ушкодження, яке не є не-
безпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню,
але спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менше як на
одну третину. Тривалий розлад здоров’я виявляється в порушенні функцій будь- якого органу.
Умисне легке тілесне ушкодження - тілесне ушкодження, яке не спричинило коротко-
часного розладу здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності, скороминущі наслідки,
тривалістю не більше як шість днів.
Кваліфікованим видом умисного легкого тілесного ушкодження є таке, що спричинило
короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності.
Розлад здоров’я як ознака окремих видів тілесних ушкоджень.
Легке тілесне ушкодження характеризується тим, що при його заподіянні потерпілому
спричиняються короткочасний розлад здоров’я або незначна стійка втрата працездатності.
Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більш як три
тижні (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної
працездатності до 10%.
Умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням визнається умисне тілесне
ушкодження, яке:
- не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків;
- є таким, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності
менш як на одну третину.
Тривалим слід вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день),
Тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження, що спричинило:
- втрату будь-якого органа або його функцій;
- психічну хворобу;
- інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну
третину;
- переривання вагітності;
- непоправне знівечення обличчя.
Є небезпечним для життя в момент заподіяння.
Побої і мордування - умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій,
які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.
Побої- це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило
тілесних ушкоджень.
Катування - умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального
страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити
потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або
іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або
іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи
дискримінації його або інших осіб.

203
 Залишення в небезпеці - завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в не-
безпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через
малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив
без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також
у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.
Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при мож-
ливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи
особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження карається кримінальним законом.
Незаконне позбавлення волі або викрадення людини.
Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі не бажає або більше
не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає
цього.
Викрадення людини передбачає:
- відкрите заволодіння нею;
- таємне заволодіння;
- заволодіння людиною, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою;
- заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільноі передачі її винному під
погрозою насильства над її батьком, усиновителем, опікуном, піклувальником, вихователем тощо,
або під погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей,
що їх ганьблять, пошкодження чи знищення їхнього майна.
Захоплення заручників.
Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити,
спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати
далі.
Захопленням особи — напад, пов’язаний з й затриманням із наступним істотним обмеженням
вільного руху, пересування чи поведінки особи. Захоплення може бути таємним або відкритим, із
застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування.
Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини.
Продаж людини - угода, за якою одна особа (продавець) передає людину у фактичну не-
законну власність іншої (покупця), а остання зобов’язана прийняти її та сплатити за неї певну
грошову суму.
Під іншою незаконною угодою щодо людини слід розуміти два види фактичних угод:
- дарування, надання у безоплатне користування та будь-які інші, за якими особа безоплатно
передається у фактичну власність або для тимчасового використання (експлуатації);
- купівля або одержання людини внаслідок міни, найму, застави, іншої угоди, за якої винний
одержує людину від іншої особі у фактичну власність або тимчасово за матеріальну винагороду чи
без такої.
Зґвалтування — статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його
застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.
Статеві зносини - природний (гетеросексуальний) статевий акт.
Мається на увазі коїтус - сполучення чоловічих і жіночих статевих органів, здатне, як
правило, викликати вагітність.
Злочин є закінченим з моменту початку статевого акту всупереч волі потерпілої особи. При
цьому не вимагається обов’язкової дефлорації (порушення цілісності дівочої пліви), еякуляції
(закінчення статевого акту у фізіологічному розумінні) та оргазму.
Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом.
Задоволення статевої пристрасті неприродним способом - будь-які дії сексуального характеру
незалежно від їх гетеро або гомосексуальної спрямованості (крім природного статевого акту), які
здатні задовольнити статеву пристрасть чоловіка або жінки.

204
 Це, зокрема, мужолозтво, лесбіянство, орогенітальний контакт (соіїиз рег оз) жінки з чо-
ловіком або чоловіка з чоловіком, аногенітальний контакт (соіїш рег апит) чоловіка з жінкою,
сурогатні форми статевих зносин, які імітують природний статевий акт, садистські дії
сексуального характеру, сексуальний мазохізм, при якому задоволення статевої пристрасті
винного відбувається в процесі заподіяння потерпілій особі фізичних мордувань.
Примушування до вступу в статевий зв ’язок.
Примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв’язок природним або неприродним
способом особою, від якої жінка чи чоловік матеріально або службове залежні карається законом.
Матеріальна залежність передусім означає, що матеріальна допомога з боку суб’єкта злочину
виступає єдиним, основним або істотним джерелом існування потерпілої особи, і позбавлення
такої допомоги здатне поставити жінку або чоловіка у скрутне становище.
Службова залежність означає, що потерпіла особа є підлеглою винного по роботі; потерпіла
особа підлягає службовому контролю з боку винного; реалізація істотних інтересів потерпілої
особи залежить від поведінки винного по службі.

4. Кримінальні правопорушення проти виборчих,

трудових та інших особистих прав і свобод людини та
громадянина
Об’єктивна сторона злочину у формі перешкоджання здійсненню виборчого права:
- перешкоджання вільному здійсненню громадянином свого виборчого права або права
брати участь у референдумі; •
- перешкоджання діяльності іншого суб’єкта виборчого процесу, ініціативної групи ре-
ферендуму, комісії з референдуму, члена виборчої комісії, члена ініціативної групи референдуму,
члена комісії з референдуму або офіційного спостерігача при виконанні ними своїх повноважень;
- ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин;
- втручання службової особи з використанням службового становища у здійснення ви-
борчою комісією чи комісією з референдуму їх повноважень, установлених законом.
Об’єктивна сторона злочину у формі неправомірного використання виборчих бюлетенів
або неправильний підрахунок голосів, чи неправильне оголошення результатів виборів:
- незаконне виготовлення виборчих бюлетенів, бланків відкріпних посвідчень, бюлетенів
для голосування на референдумі; зберігання завідомо незаконно виготовлених виборчих
бюлетенів, бланків відкріпних посвідчень, бюлетенів для голосування на референдумі; ви-
користання таких бюлетенів чи бланків;
- підробка виборчих документів, документів референдуму; використання завідомо під-
роблених виборчих документів, документів референдуму;
- незаконна передача іншій особі виборчого бюлетеня виборцем;
- викрадення виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, виборчого
протоколу чи протоколу комісії з референдуму або скриньки з бюлетенями; приховування цих
предметів; незаконне знищення чи псування скриньки з бюлетенями;
- надання неправдивих відомостей до органу Державного реєстру виборців;
- розпорядження щодо внесення завідомо неправдивих відомостей до бази даних Дер-
жавного реєстру виборців;
- внесення неправдивих відомостей до бази даних Державного реєстру виборців; не-
санкціоновані дії з інформацією, що міститься у базі даних Державного реєстру виборців; інше
несанкціоноване втручання у роботу Державного реєстру виборців.

205
 Об’єктивну сторону кримінального правопорушення у формі порушення таємниці голо-
сування утворює діяння, яке спрямоване на розголошення відомостей про зміст волевиявлення
громадянина на виборах або референдумі.
Порушення недоторканності житла - незаконне проникнення до житла чи до іншого
володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення
чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян.
Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої корес-
понденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер - вчинення будь-яких дій, що
полягають у незаконному ознайомленні з відомостями та повідомленнями приватних осіб, що
передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, без згоди громадянина або з недотриманням
встановленого законом порядку ознайомлення з такими відомостями чи повідомленнями, або їх
неправомірному розголошенні.
Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) - протиправне розкриття такої таємниці і
поширення відомостей, що її становлять, серед осіб, яким не було відомо про факт усиновлення
(удочеріння).
Порушення авторського права і суміжних прав - це незаконне відтворення, розповсю-
дження творів науки, літератури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само
незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх
незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях
інформації, камкординг, кардшейрінг або інше умисне порушення авторського права і суміжних
прав, а також фінансування таких дій, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі.

5. Кримінальні правопорушення проти власності

Загальні ознаки кримінальних правопорушень, пов’язаних з незаконним оберненням
чужого майна на користь винуватого чи третіх осіб:
— дію (таємне, незаконне, безоплатне, поза волею власника вилучення чужого майна);
- наслідок, який полягає в заволодінні чужим майном;
— причинний зв’язок між дією та наслідком;
- спосіб учинення злочину, що характеризується таємністю.
Крадіжка - таємне викрадення чужого майна.
Крадіжка є кримінальним правопорушенням із матеріальним складом.
Крадіжка вважається закінченою з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну
можливість розпоряджатися чи користуватися ним.
Грабіж - відкрите викрадення чужого майна.
Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну
можливість розпорядитися чи користуватися ним.
Розбій - напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним
для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства
Розбій - усічений склад злочину.
Він вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або з погрозою
застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, незалежно від того, чи заволоділа
винна особа чужим майном.
Вимагання — вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких тій
майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими роди

206
чами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього
майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей,
які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.
Шахрайство - заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи
зловживання довірою.
Обман полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або приховування
певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з
метою введення в оману потерпілого.
Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого:
для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірчі
стосунки, які склалися між ним та власником чи володільцем майна.

6. Кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності

Контрабанда - переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з
приховуванням від митного контролю культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових
речовин, радіоактивних матеріалів, зброї або боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї
або бойових припасів до неї), частин вогнепальної нарізної зброї, а також спеціальних технічних
засобів негласного отримання інформації
Обов’язковою ознакою складу злочину є місце його вчинення - це митний кордон.
Умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) - вчинене
службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності або
особою, що займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи
будь-якою іншою особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного
ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах карається
законом.
Фіктивне підприємництво - створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності
(юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо
яких є заборона.
Протидія законній господарській діяльності - протиправна вимога припинити займатися
господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду,
виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи
інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднана з погрозою насильства над
потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна або
захоплення цілісного майнового комплексу, його частини, будівель, споруд, земельної ділянки,
об’єктів будівництва, інших об’єктів та незаконне припинення або обмеження діяльності на цих
об’єктах та обмеження доступу до них за відсутності ознак вимагання.
Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом — вчинення фінансової
операції чи правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно
небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також
вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів
або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження,
місцезнаходження, переміщення, зміну їх форми (перетворення), а так само набуття, володіння
або використання коштів чи іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного
протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів.

207
 Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що ста-
новлять комерційну або банківську таємницю — умисні дії, спрямовані на отримання відо-
мостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого
використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це
спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності.
Розголошення комерційної або банківської таємниці-умисне розголошення комерційної
або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з
професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих
мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.

7. Кримінальні правопорушення проти громадської безпеки

Створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а
також керівництво такою організацією або участь у ній, або участь у злочинах, вчинюваних такою
організацією, а також організація, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників
злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення
злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об’єднань
злочинних організацій або організованих груп караються законом.
Звільняється від кримінальної відповідальності особа, крім організатора або керівника
злочинної організації, за вчинення злочину, якщо вона добровільно заявила про створення
злочинної організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю.
Банда - це озброєна організована група або злочинна організація, яка попередньо створена з
метою вчинення кількох нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб або
одного такого нападу, який потребує ретельної довготривалої підготовки.
Збройним формуванням є воєнізована група, яка характеризується такою специфічною
рисою: незаконно має на озброєнні придатну для використання вогнепальну, вибухову або іншого
виду зброю.
Воєнізовані формування — ті, які мають організаційну структуру військового типу, а саме:
єдиноначальність, підпорядкованість та дисципліну, і в яких проводиться військова, стройова чи
фізична підготовка.
Терористичний акт — застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які
створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи
настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської
безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з
метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи
органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян,
юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи
інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.
Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів.
З об’єктивної сторони злочин характеризується недбалим зберіганням вказаних предметів
злочину, воно має місце тоді коли не виконані передбачені нормативними актами умови
зберігання зброї або бойових припасів, насамперед ті, які спрямовані на убезпечення їх від
сторонніх осіб.
Обов’язковою ознакою злочину є суспільно небезпечні наслідки у вигляді:
- загибелі людей;
- інших тяжких наслідків.

208
 8. Кримінальні правопорушення проти безпеки
руху та експлуатації транспорту
Родовим об’єктом кримінальних правопорушень проти безпеки руху та експлуатації
транспорту є суспільні відносини, які покликані забезпечувати безпеку руху та експлуатацію
різних видів транспорту.
Додатковим безпосереднім об’єктом даних кримінальних правопорушень може виступати
життя і здоров’я особи, власність.
Предмети кримінальних правопорушень проти безпеки руху та експлуатації транспорту:
- транспортні засоби;
- шляхи сполучення;
- споруди на них;
- транспортні комунікації;
- вокзали;
- засоби зв’язку;
- сигналізації.
Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які
керують транспортними засобами.
Діяння може вчинятися шляхом дії або бездіяльності і полягати у:
- вчиненні дій, які заборонені правилами;
- невиконанні дій, які особа може і зобов’язана вчинити відповідно до вимог правил безпеки
руху й експлуатації транспорту.
Суб’єкт кримінального правопорушення - спеціальний, тобто осудна особа, котра досягла 16-
річного віку та керує транспортним засобом.
При цьому не мають значення наявність або відсутність в особи права володіння чи ко-
ристування цим транспортним засобом, посвідчення на право управління транспортним засобом.

9. Кримінальні правопорушення
проти громадського порядку та
моральності
Хуліганство - грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до сус-
пільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
Групове порушення громадського порядку відрізняється від хуліганства відсутністю
обов’язкового мотиву (явної неповаги до суспільства), притаманного хуліганству.
Також групове порушення громадського порядку потребує наявності щонайменше 2 суб’єктів
кримінального правопорушення, що не є обов’язковим для хуліганства.
Масові заворушення - це завжди дії юрби, яка діє стихійно, хоча може бути й керованою
цілком, чи в окремих своїх частинах.
Об’єктивна сторона злочину полягає в:
— організації масових заворушень;
- активній участі у них.
Організація масових заворушень - це об’єднання людей для участі у масових заворушеннях,
керівництво натовпом, підбурювання до вчинення дій, які являють собою масові заворушення,
провокаційні дії, вчинені з метою викликати відповідну поведінку великих груп людей.

209
 Під активною участю у масових заворушеннях розуміють безпосереднє вчинення дій, в яких
виражаються масові заворушення, виконання вказівок організаторів і залучення до цього інших
осіб.

10. Кримінальні правопорушення у сфері обігу наркотичних засобів,

психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини
проти здоров’я населення
Наркотичні засоби - це включені до Переліку речовини природного чи синтетичного
походження, препарати, рослини, які становлять небезпеку для здоров’я населення у разі зло-
вживання ними. До них належать, зокрема, гашиш, марихуана, опій, кокаїн.
Психотропні речовини - це включені до Переліку речовини природного чи синтетичного
походження, препарати природні матеріали, які здатні викликати стан залежності та чинити
депресивний або стимулюючий вплив на центральну нервову систему або викликати порушення
сприйняття, або емоцій, або мислення, чи поведінки і становлять небезпеку для здоров’я
населення у разі зловживання ними. До них належать, наприклад, ЛСД, мескалін,
тетрагідроканнабінол,
Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин — це заборонені до обігу в Україні
речовини природного чи синтетичного походження, не включені до Переліку, хімічна структура і
властивості яких подібні до хімічної структури і властивостей наркотичних засобів ї психотропних
речовин, психоактивну дію котрих ці речовини відтворюють.
Прекурсори - це речовини та їх солі, що використовуються при виробництві, виготовленні
наркотичних засобів і психотропних речовин, включених до Переліку (зокрема етиловий ефір,
ацетон, ефедрин; ангідрид оцтової кислоти, соляна і сірчана кислоти).
Діяння у складах кримінальних правопорушень, предметом яких є наркотичні засоби,
психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори:
- контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або
фальсифікованих лікарських засобів;
- використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи
сильнодіючих лікарських засобів;
- незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання
чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів;
- викрадення, привласнення, вимаганім наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем.
Діяння у складах кримінальних правопорушень, що сприяють поширенню наркоманії:
- незаконне виробництво;
- виготовлення;
- придбання;
- зберігання;
- перевезення;
- пересилання;
- збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів.

210
 11. Кримінальні правопорушення проти авторитету
органів державної влади, органів місцевого самоврядування
та об’єднань громадян
Предметом злочину наруги над державними символами є державні символи України -
Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний гімн України, які виражають
державний суверенітет України. При цьому не має значення, офіційно встановлені чи ні
Державний Прапор України і Державний Герб України, офіційно виконується чи ні Державний
Гімн України.
Потерпілим від певних кримінальних правопорушень проти авторитету органів державної
влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян є близькі родичі:
- працівника правоохоронного органу;
- державного чи громадського діяча;
- представника влади;
- службової особи;
- громадянина, який виконує громадський обов’язок;
- фізичної особи, яка має цивільно-правові зобов’язання.
Суспільна небезпека кримінальних правопорушень проти авторитету органів державної
влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян полягає в тому, що вони
протидіють нормальній управлінській діяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та об’єднань громадян, призводять або можуть призвести до послаблення їх
авторитету, спричиняють або можуть спричинити шкоду здоров’ю, гідності чи власності громадян
та іншим об’єктам, що охороняються законом.

12. Кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності та

професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг
Зловживання владою або службовим становищем - умисне, з метою одержання будь- якої
неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання
службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно
завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян
або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.
Тяжкими наслідками кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності та
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг можуть бути:
- повний розвал діяльності підприємства, установи, організації;
- банкрутство;
- катастрофа;
- масове отруєння людей;
- смерть однієї або більшої кількості осіб;
- заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи декільком особам;
- доведення особи до самогубства;
- виникнення масових заворушень.
Службове підроблення - складання, видача службовою особою завідомо неправдивих
офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше
підроблення офіційних документів.

211
 Неправомірна вигода — грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, не-
матеріальні активи, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав.
Суб’єктом одержання неправомірної вигоди може бути лише службова особа.

13. Кримінальні правопорушення проти миру,

безпеки людства та міжнародного
правопорядку
Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни.
Планування агресивної війни чи воєнного конфлікту означає розроблення системи діяльності,
яка передбачає порядок, послідовність, строки та інші суттєві умови щодо їх підготовки та
розв’язування.
Підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту - це дії, пов’язані з попереднім го-
туванням засобів ведення війни, зосередженням збройних сил на певних напрямках, проведенням
розвідувальних заходів, схилення населення до ненависті до народів інших держав та інші дії,
спрямовані на усунення можливих перешкод для вторгнення збройних сил на територію іншої
країни або для іншого акту агресії, створення умов для успішного розв’язування агресивної війни
чи воєнного конфлікту.
Піл розв’язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту треба розуміти знищення
останніх ідеологічних, політичних, дипломатичних та інших перешкод, надання можливостей для
розвитку агресії.
Порушення законів та звичаїв війни.
Об’єктом злочину є встановлений відповідними міжнародними актами порядок ведення
війни.
Формами нього ЗЛОЧИНУ Є:
- жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням;
- вигнання цивільного населення для примусових робіт;
- розграбування національних цінностей на окупованій території;
- застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом;
- віддання наказу про вчинення таких дій.
Геноцид — діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої
національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи
чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих
на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій
групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.
Об’єктом геноциду є безпека існування національних, етнічних, расових та релігійних груп.
Формами геноциду є:
- позбавлення життя членів національної, етнічної, расової чи релігійної групи;
- заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень;
- створення для національної, етнічної, расової чи релігійної групи життєвих умов, роз-
рахованих на повне чи часткове її фізичне знищення;
- скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі;
- насильницька передача дітей з однієї національної, етнічної, расової чи релігійної групи в
іншу;
- публічні заклики до вчинення перелічених дій;
- виготовлення матеріалів із закликами до вчинення перелічених дій;
- розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення перелічених дій.

212
 КРИМІНАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

1. Загальні положення кримінального процесуального права

Кримінальне процесуальне право - це одна із галузей права, яка становить собою су-
купність правових норм, що регулюють досудове розслідування кримінальних правопорушень,
судовий розгляд кримінальних справ, перегляд судових рішень та вирішення процесуальних
питань, пов’язаних із їх виконанням.
Кримінальні процесуальні відносини мають юридичний і фактичний зміст.
Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримінального процесуального
права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників.
Фактичний зміст процесуальних відносин - це реально здійснювані їх учасниками дії,
спрямовані на реалізацію своїх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що визначаються
інтересами у кримінальному провадженні (публічними чи приватними).
Єдиним джерелом кримінального процесуального права України є закон. Отже, кримі-
нально-процесуальні норми, що регулюють порядок провадження в кримінальних справах,
розміщуються в нормативно-правових актах, які мають силу закону.
До джерел кримінального процесуального права України належать:
- Конституція України як акт, який має найвищу юридичну силу, а його норми є нормами
прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального процесу,
закріплює його принципи;
- Кримінальний процесуальний кодекс України - систематизоване зведення криміналь-
но-процесуальних норм, які докладно регламентують увесь порядок провадження в кримінальних
справах;
- інші закони України. Ці закони мають переважно комплексний характер і кожен з них має
власний основний предмет правового регулювання;
- міжнародні угоди та договори з питань правової допомоги у кримінальних справах,
учасником яких є Україна та які ратифіковані Верховною Радою України;
- рішення Конституційного Суду України, якими визнаються неконституційними повністю
чи в певній частині закони й інші правові акти, на підставі яких органи досудового розслідування,
прокурор або суд здійснюють провадження у кримінальних справах;
- рішення Європейського суду з прав людини щодо питань, пов’язаних з тлумаченням
відповідності законодавства, на підставі якого національним судом вирішена кримінальна справа,
вимогам міжнародних актів з прав людини;
Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, а також накази, інструкції та вказівки
Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України належать до нормативних
актів, які встановлюють і роз’яснюють порядок застосування певних кримінально-процесуальних
норм, а тому вони не є джерелами кримінально-процесуального права.
Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії
у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.
Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від
кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримі-
нального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслі-
дування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був
притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвину-

213
Бачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному
примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна
правова процедура.
Кримінально-процесуальні функції - виражені у законі основні напрями криміналь-
но-процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального
судочинства суб’єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для
активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.
Основні функції у кримінальному процесі:
- функція обвинувачення (кримінальне переслідування);
- функція захисту;
- функція вирішення справи по суті (чи правосуддя).
Функції кримінального процесу завжди виконують певні суб’єкти процесу, при цьому один
суб’єкт не може виконувати одночасно дві та більшу кількість функцій.

2. Засади кримінального провадження

Кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права,
відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають
зміст і спрямованість діяльності держави.
Законність.
Під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу до-
судового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані
неухильно додержуватися вимог Конституції України, Кримінального процесуального Кодексу,
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог
інших актів законодавства.
Рівність перед законом і судом.
Не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах, передбачених Кримінальним
процесуальним Кодексом, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.
Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності,
прав і свобод кожної особи.
Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність.
Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим
або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або
обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку,
передбачених Кримінальним процесуальним Кодексом.
Недоторканність житла чи іншого володіння особи.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них
огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених
Кримінальним процесуальним Кодексом.
Під час кримінального провадження кожному гарантується таємниця листування, те-
лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування.
Під час кримінального провадження кожному гарантується невтручання у приватне
(особисте і сімейне) життя.

214
 Недоторканність права власності.
Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здій-
снюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, перед-
баченому Кримінальним процесуальним Кодексом.
Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини.
Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути
піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому
Кримінальним процесуальним Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав
законної сили.
Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї.
Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального
правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для
підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.
Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме пра-
вопорушення.
Ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за
яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили.
Забезпечення права на захист.
Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у
наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи
обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному
провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші
процесуальні права, передбачені Кримінальним процесуальним Кодексом.
Доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень.
Кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки
незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.
Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх переконливості.
Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне
обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і
законних інтересів засобами, передбаченими Кримінальним процесуальним Кодексом.
Безпосередність дослідження показань, речей і документів.
Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд
отримує усно.
Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності
суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому Кримінальним
процесуальним Кодексом.
Диспозитивність.
Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у
спосіб, передбачених Кримінальним процесуальним Кодексом.
Гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними
засобами.
Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у кримінальному
провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, не

215
можуть бути обмежені у праві на отримання в суді як усної, так і письмової інформації щодо
результатів судового розгляду та у праві на ознайомлення з процесуальними рішеннями й
отримання їх копій. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді інформації про
дату, час і місце судового розгляду та про ухвалені в ньому судові рішення, крім випадків,
установлених законом.
Розумні строки.
Під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення
повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є
об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень.
Розумні строки не можуть перевищувати передбачені Кримінальним процесуальним Кодексом
строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.
Мова, якою здійснюється кримінальне провадження.
Кримінальне провадження здійснюється державною мовою. Сторона обвинувачення, слідчий
суддя та суд складають процесуальні документи державною мовою.

3. Суд та учасники кримінального провадження

У кримінальному провадженні правосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами,
передбаченими Кримінальним процесуальним Кодексом.
Відмова у здійсненні правосуддя не допускається.
Кримінальне провадження в суді першої інстанції здійснюється суддею одноособово.
Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких пе-
редбачено покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, здійснюється
колегіально судом у складі трьох суддів.
Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких пе-
редбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох суддів, а за
клопотанням обвинуваченого - судом присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних.
Кримінальне провадження стосовно кількох обвинувачених розглядається судом присяжних
стосовно всіх обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд.
Кримінальне провадження в апеляційному порядку здійснюється колегіально судом у складі
не менше трьох суддів.
Кримінальне провадження в касаційному порядку здійснюється колегією суддів Кримі-
нального касаційного суду Верховного Суду у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.
У визначених Кримінальним процесуальним Кодексом випадках кримінальне провадження в
касаційному порядку здійснюється судовою палатою Касаційного кримінального суду (палатою),
об’єднаною палатою Касаційного кримінального суду (об’єднаною палатою) або Великою
Палатою Верховного Суду (Великою Палатою).
До складу об’єднаної палати входять по два судді, які обираються зборами суддів Каса-
ційного кримінального суду зі складу кожної із судових палат Касаційного кримінального суду, та
голова Касаційного кримінального суду.
Слідчий суддя - це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення
судовою контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у перебігу досудо- вого
розслідування.

216
 Функцію судового контролю покладено на слідчого суддю.
Визначення слідчого судді відбувається автоматизованою системою документообігу суду.
Слідчий суддя має такі права:
- у межах граничного строку встановлювати процесуальні строки для забезпечення ви-
конання сторонами кримінального провадження вимог розумного строку;
- за клопотанням сторін кримінального провадження або за власного ініціативою заслухати
будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питань про
тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, про арешт майна, про залучення
експерта стороною захисту.
Присяжний.
Статус присяжних та гарантії їх діяльності визначено Законом України «Про судоустрій і
статус суддів».
Для затвердження списку присяжних територіальне управління Державної судової ад-
міністрації України звертається з поданням до відповідної місцевої ради, що формує і затверджує
у кількості, зазначеній у поданні, список громадян, які постійно проживають на території, на яку
поширюється юрисдикція відповідного суду і дали згоду бути присяжними.
Народним засідателем, присяжним може бути громадянин України, який досяг тридцяти-
річного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.
Територіальна підсудність.
Кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено
кримінальне правопорушення. У разі якщо було вчинено кілька кримінальних правопорушень,
кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено більш
тяжке правопорушення, а якщо вони були однаковими за тяжкістю, — суд, у межах територіальної
юрисдикції якого вчинено останнє за часом кримінальне правопорушення.
Якщо місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне
провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено досудове
розслідування.
Інстанційна підсудність.
Кримінальне провадження у першій інстанції здійснюють місцеві (районні, міські, районні у
містах, міськрайонні) суди. Кримінальне провадження в апеляційній інстанції здійснюють
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і
Севастополя.
Кримінальне провадження у касаційній інстанції здійснює Верховний Суд. Кримінальне
провадження за нововиявленими обставинами здійснюється судом, який ухвалив рішення, що
переглядається.
Учасники кримінального провадження - це усі суб’єкти, які під час кримінального
провадження вступають між собою у правовідносини, здійснюючи певну процесуальну функцію.
Види:
- державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальне провадження
(суд, суддя, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий);
- учасники, які мають власний інтерес у кримінальному провадженні (підозрюваний, об-
винувачений, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач);

217
 - учасники, які залишають або представляють інтереси інших осіб (захисник, представник
потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, законний представник);
- інші учасники (особи, які не мають інтересу у кримінальному провадженні).
До цієї групи належать: заявник; свідок; експерт; керівник експертної установи; спеціаліст;
перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого; поняті; поручителі; педагог; лікар; батьки
або інші законні представники неповнолітнього свідка, які присутні при його допиті; особи, разом
з якими особа пред’являється для впізнання; особи, які беруть участь у слідчому експерименті,
обшукуваний; особа, в якої беруться зразки для експертного дослідження; особи, що займають
приміщення, в якому провадяться обшук, огляд; особи, присутні при провадженні обшуку; особа,
котрій передано на зберігання майно, на яке накладено арешт; секретар судового засідання.
Прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог Кримінального процесу-
ального Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не
мають на те законних повноважень, забороняється.
Повноваження прокурора:
- починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених Кримінальним
процесуальним Кодексом;
- мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються
досудового розслідування;
- доручати органу досудового розслідування проведення досудового розслідування;
- доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений про-
курором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших проце-
суальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних
випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному
Кримінальним процесуальним Кодексом;
- доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій
відповідним оперативним підрозділам;
- скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови слідчих;
- ініціювати перед керівником органу досудового розслідування питання про відсторонення
слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності
підстав для його відводу, або у випадку неефективного досудового розслідування;
- приймати процесуальні рішення, у тому числі щодо закриття кримінального провадження
та продовження строків досудового розслідування за наявності підстав, передбачених
Кримінальним процесуальним Кодексом;
- погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про
проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних
дій чи самостійно подавати слідчому судді такі клопотання;
- повідомляти особі про підозру;
- звертатися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових
заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної
відповідальності;
- підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від підтримання державного
обвинувачення, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення.
Органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство)
є:
1) слідчі підрозділи:
- органів Національної поліції;
- органів безпеки;

218
 - органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;
- органів державного бюро розслідувань;
- органів Державної кримінально-виконавчої служби України;
2) підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупцій- ного
бюро України.
Підозрюваним є особа, якій повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у
вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про
підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито
заходів для вручення.
Обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду.
Підозрюваному, обвинуваченому вручається пам’ятка про його процесуальні права та
обов’язки одночасно з їх повідомленням особою, яка здійснює таке повідомлення.
Виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду
щодо якого набрав законної сили.
Засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду
щодо якого набрав законної сили.
Захисником є адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого,
виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного
чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно
якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію).
Захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру ад-
вокатів України або стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про
зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю.
Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальнім
правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій
кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.
Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням
завдана шкода і у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про
залучення її до провадження як потерпілого.
Потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як представнику юридичної
особи чи певної частини суспільства.
Потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у
кримінальному провадженні має право бути захисником.
Представником юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її керівник, інша особа,
уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за дові-
реністю, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні.
Представник користується процесуальними правами потерпілого, інтереси якого він
представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і
не може бути доручена представнику.
Заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про
кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого розпочати до- судове
розслідування, і не є потерпілим.
Цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним
правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної
шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно
небезпечним діянням завдано майнової шкоди, та яка пред’явила цивільний позов.

219
 Цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична
особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально
протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка
вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред’явлено цивільний позов.
Свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають
доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань.
Експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або
іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову
експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і
процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати
висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань.
Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від
сторін кримінального провадження або потерпілого.
Спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та
навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час
досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних
знань і навичок.
Спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фо-
тографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо)
сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового
розгляду.
Секретар судового засідання:
- здійснює судові виклики і повідомлення;
- перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і
доповідає про це головуючому;
- забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами;
- веде журнал судового засідання;
- оформляє матеріали кримінального провадження в суді;
- виконує інші доручення головуючого в судовому засіданні.
Судовий розпорядник:
- забезпечує належний стан зали судового засідання і запрошує до неї учасників кримі-
нального провадження;
- оголошує про вхід суду до зали судового засідання і вихід суду із неї;
- стежить за дотриманням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;
- приймає від учасників кримінального провадження та передає документи і матеріали суду
під час судового засідання;
- виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги свідка, експерта;
- виконує інші розпорядження головуючого, пов’язані із забезпеченням умов, необхідних
для здійснення судового провадження.
У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його функції виконує секретар судового
засідання.
Підстави для відводу прокурора, слідчого.
Прокурор, слідчий не має права брати участь у кримінальному провадженні:
- якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, членом
сім’ї або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або цивільного
відповідача;

220
 - якщо він брав участь у цьому ж провадженні як слідчий суддя, суддя, захисник або
представник, свідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач;
- якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім’ї заінтересовані в результатах
кримінального провадження або існують інші обставини, які викликають обгрунтовані сумніви в
його неупередженості.
Підстави для відводу захисника, представника.
Захисником, представником не має права бути особа, яка брала участь у цьому ж кримі-
нальному провадженні як слідчий суддя, суддя, присяжний, прокурор, слідчий, потерпілий,
цивільний позивач, цивільний відповідач, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу
пробації, перекладач.
Наслідки відводу слідчого судді, судді.
У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) слідчого судці кримінальне провадження
передається на розгляд іншому слідчому судці.
У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) судді, який здійснює судове провадження
одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею.
У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) одного чи кількох суддів із складу суду або
всього складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому
самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведених суддів із заміною
останніх іншими суддями або іншим складом судців.
Наслідки відводу слідчого, прокурора, захисника, представника, експерта, спеціаліста,
представника персоналу органу пробації, перекладача.
У разі задоволення відводу слідчого, прокурора у кримінальному провадженні повинні бути
невідкладно призначені відповідно інший слідчий - керівником органу досудового розслідування
або інший прокурор - керівником органу прокуратури.
У разі задоволення відводу експерта, спеціаліста, представника персоналу органу пробації або
перекладача до кримінального провадження повинні бути залучені інші учасники у строк,
визначений слідчим суддею, судом.
У разі задоволення відводу захисника, представника слідчий суддя, суд роз’яснює під-
озрюваному, обвинуваченому, потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу його
право запросити іншого захисника, представника та надає йому для цього під час досудового
розслідування не менше двадцяти чотирьох годин, а під час судового провадження - не менше
сімдесяти двох годин.

4. Докази та доказування в кримінальному провадженні

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані на підставі яких слідчий, прокурор,
слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення
для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, по-
терпілого, підозрюваного, обвинуваченого, протоколах слідчих (розшукових) дій та інших
документах, висновку експерта. Загальним для особистих доказів є сприйняття людиною і
передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для
кримінального провадження.
До речових доказів належать матеріальні об’єкти, які мають властивості, що відображають
обставини кримінального правопорушення у вигляді слідів, походження тощо. Інформа

221
ція, що міститься в матеріальних об’єктах, передається шляхом безпосереднього сприйняття ознак
предмета.
Обвинувальними є докази, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення кримі-
нального правопорушення певною особою або обтяжують її покарання.
Виправдувальними є докази, що спростовують вчинення кримінального правопорушення
певною особою або пом’якшують її покарання.
Первинні докази ще називаються першоджерелами. Наприклад, це показання свідка, який
був очевидцем вчинення кримінального правопорушення, оригінал документа.
Коли ж свідок дає показання з чужих слів, це - похідний доказ. Похідним джерелом є копія
документа.
Прямі докази безпосередньо вказують на ту чи іншу обставину предмету доказування або ж
на її відсутність.
Непрямі (побічні) докази вказують на обставини, з яких можна зробити висновок про інші
факти, що встановлюються у кримінальному провадженні.
Види процесуальних джерел доказів:
- показання;
- речові докази;
- документи;
- висновки експертів.
Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту
підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у
кримінальному провадженні, що мають значення для цього провадження.
Показання підозрюваного - це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений під час
досудового розслідування.
Різновиди показань підозрюваного:
- повне або часткове визнання вини;
- повне чи часткове заперечення вини;
- самообмова;
- обмова;
- алібі.
Повне або часткове визнання вини - це показання підозрюваного, в якому він визнає себе
винуватим у вчиненні кримінального правопорушення та повідомляє слідчому, прокурору про
обставини його вчинення.
Повне чи часткове заперечення вини - це показання підозрюваного, в яких він не визнає себе
винуватим у вчиненні кримінального правопорушення та повідомляє слідчому, прокурору про
обставини, що встановлюють його невинуватість, спростовують докази, на яких грунтується
підозра.
Самообмовою є такі показання підозрюваного, в яких він зізнається у вчиненні кримі-
нального правопорушення, якого не вчиняв.
Алібі - це твердження підозрюваного, що він не міг вчинити кримінальне правопорушення,
оскільки в момент його вчинення перебував в іншому місці.
Показання обвинуваченого - це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений під час
судового провадження.
Закон не передбачає його відповідальності за дачу завідомо неправдивих показань.
Кримінально-процесуальне доказування - це поєднання практичних дій і мислення
учасників кримінально-процесуальної діяльності.
Елементи доказування:
- збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, про-
курором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установа

222
ми, організаціями і громадянами. Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії
досудового слідства, однак суд із власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може
доповнити матеріали досудового слідства;
- закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та
судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені Кримінальним
процесуальним Кодексом;
- перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об’єктивно перевірити особа,
яка провадить дізнання, - слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться
шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових
слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки,
спростування доказів, вже зібраних по справі;
- оцінка доказів - це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі вста-
новлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення
для вирішення певної справи.
Предмет доказування - це така сукупність передбачених кримінальним процесуальним
законом обставин, встановлення яких необхідно для вирішення кримінального провадження.
Суб’єкти доказування - це державні органи та посадові особи, на яких законом покладено
обов’язок щодо збирання, перевірки та оцінки доказів, а також інші особи, які вправі брага участь у
такій діяльності.
Суб’єкти доказування поділяються на дві групи'.
- державні органи та посадові особи, які зобов’язані збирати, перевіряти, оцінювати докази:
слідчий, керівник органу досудового розслідування, співробітник оперативного підрозділу,
прокурор, слідчий суддя, суд;
- учасники кримінального провадження, які мають право брати участь в доказуванні:
підозрюваний, обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий, цивільний позивач,
цивільний відповідач, їх представники та законні представники.
Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг доказового
матеріалу, який забезпечує повне, надійне і достовірне встановлення всіх обставин, які входять до
предмета доказування.

5. Процесуальні документи, строки та витрати

Процесуальні строки - це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим
суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов’язані
(мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії.
Строки, встановлені Кримінальним процесуальним Кодексом, обчислюються годинами,
днями і місяцями. Строки можуть визначатися вказівкою на подію.
При обчисленні строку годинами строк закінчується в останню хвилину останньої години.
При обчисленні строку днями строк закінчується о двадцять четвертій годині останнього дня
строку.
При обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число останнього місяця.
Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має
відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.
При обчисленні строків днями та місяцями не береться до уваги той день, від якого по-
чинається строк, за винятком строків тримання під вартою, проведення стаціонарної психі

223
атричної експертизи, до яких зараховується неробочий час та які обчислюються з моменту
фактичного затримання, взяття під варту чи поміщення до відповідного медичного закладу.
При обчисленні процесуального строку в нього включаються вихідні і святкові дні, а при
обчисленні строку годинами - і неробочий час. Якщо закінчення строку, який обчислюється днями
або місяцями, припадає на неробочий день, останнім днем цього строку вважається наступний за
ним робочий день, за винятком обчислення строків тримання під вартою та перебування в
медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи.
Види процесуальних витрат:
- витрат на правову допомогу;
- витрат, пов’язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового про-
вадження;
- витрат, пов’язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та екс-
пертів;
- витрат, пов’язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.
У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого
всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в
обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються
потерпілому за рахунок Державного бюджету України.

6. Заходи забезпечення кримінального провадження

Заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення
дієвості цього провадження.
Види заходів забезпечення кримінального провадження:
- виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід;
- накладення грошового стягнення;
- тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом;
- відсторонення від посади;
- тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;
- тимчасовий доступ до речей і документів;
- тимчасове вилучення майна;
- затримання особи;
- запобіжні заходи.
Заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються на підставі ухвали слідчого
судді або суду.
Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі
ухвали слідчого судді подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого
знаходиться орган досудового розслідування.
Для оцінки потреб досудового розслідування слідчий судця або суд зобов’язаний врахувати
можливість без застосованого заходу забезпечення кримінального провадження отримати речі і
документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у
кримінальному провадженні.
Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження
сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді або суду докази обставин, на
які вони посилаються.

224
 До клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну або скасування заходу забез-
печення кримінального провадження додається витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань
щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання.
Запобіжними заходами є:
- особисте зобов’язання;
- особиста порука;
- застава;
- домашній арешт;
- тримання під вартою.
Тимчасовим запобіжним заходом є затримання особи, яке застосовується з підстав та в
порядку, визначеному Кримінальним процесуальним Кодексом.
Слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не
доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів
обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не може
запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам.
При цьому найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш
суворим - тримання під вартою. Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового роз-
слідування - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за
клопотанням прокурора, а під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора.
Порядок продовження строку тримання під вартою.
Клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор,
слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п’ять днів до закінчення дії попередньої
ухвали про тримання під вартою.
Слідчий суддя зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку тримання під
вартою до закінчення строку дії попередньої ухвали згідно з правилами, передбаченими для
розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу.
Слідчий суддя зобов’язаний відмовити у продовженні строку тримання під вартою, якщо
прокурор, слідчий не доведе, що обставини виправдовують подальше тримання підозрюваного,
обвинуваченого під вартою.
Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися до слідчого судді,
суду із клопотанням про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування, зміну або
покладення додаткових обов’язків чи про зміну способу їх виконання.
Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором також має право подати клопотання про
дозвіл на затримання особи, яке розглядається слідчим суддею, судом.
Підозрюваний, обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід, його захисник, має
право подати до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове
розслідування, клопотання про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування чи зміну
додаткових обов’язків, покладених на нього слідчим суддею, судом, чи про зміну способу їх
виконання.
Слідчий судця, суд зобов’язаний розглянути клопотання підозрюваного, обвинуваченого
протягом трьох днів з дня його одержання згідно з правилами, передбаченими для розгляду
клопотання про застосування запобіжного заходу. Слідчий суддя, суд має право залишити без
розгляду клопотання про зміну запобіжного заходу, подане раніше тридцяти днів з дня
постановлення попередньої ухвали про застосування, зміну або відмову у зміні запобіжного
заходу, якщо у ньому не зазначені нові обставини, які не розглядалися слідчим суддею, судом.
Порядок звільнення особи з-під варти.
У разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання підозрюваний,
обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно.

225
 У разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки підозрюваний, об-
винувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно після надання його по-
ручителями визначеного зобов’язання.
У разі застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту підозрюваний,
обвинувачений, який був затриманий:
- негайно доставляється до місця проживання і звільняється
з-під варти, якщо згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено залишати
житло цілодобово;
- негайно звільняється з-під варти та зобов’язується невідкладно прибути до місця свого
проживання, якщо згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено залишати
житло в певний період доби.
Підозрюваний, обвинувачений звільняється з-під варти після внесення застави, визначеної
слідчим суддею, судом в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під
вартою, якщо в уповноваженої службової особи місця ув’язнення, під вартою в якому він
перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо передбачає тримання
цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою.
Після отримання та перевірки документа, що підтверджує внесення застави, уповноважена
службова особа місця ув’язнення, під вартою в якому знаходиться підозрюваний, обвинувачений,
негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і
письмово слідчого, прокурора та слідчого судцю, а якщо застава внесена під час судового
провадження, - прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може
тривати більше одного робочого дня. З моменту звільнення з-під варти у зв’язку з внесенням
застави підозрюваний, обвинувачений вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у
вигляді застави.
У разі постановлення слідчим суддею, судом ухвали про відмову у продовженні строку
тримання під вартою, про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або
його зміну на інший запобіжний захід, про звільнення особи з-під варти або у випадку закінчення
строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою підозрюваний, обвинувачений
повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової особи місця ув’язнення, під
вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо
передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою.

7. Досудове розслідування
Досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту
внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових
розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду
обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного
характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Форми досудового розслідування - врегульований кримінальним процесуальним законом
порядок здійснення кримінального провадження в залежності від ознак кримінального
правопорушення.
Дізнання - форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних
проступків.
Досудове слідство - форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування
кримінальних правопорушень.

226
 Строки досудового розслідування.
Досудове розслідування повинно бути закінчено:
- протягом сімдесяти двох годин - у разі повідомлення особі про підозру у вчиненні
кримінального проступку;
- протягом двадцяти діб - у разі повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального
проступку у випадках, якщо підозрюваний не визнає вину або необхідності проведення
додаткових слідчих (розшукових) дій, або вчинення кримінального проступку неповнолітнім;
- протягом одного місяця - у разі повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального
проступку, якщо особою заявлено клопотання про проведення експертизи;
- протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.
Строк досудового розслідування може бути продовжений, при цьому загальний строк
досудового розслідування не може перевищувати:
- одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;
- шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні нетяжкого злочину;
- дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо
тяжкого злочину.
Ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення.
Слідчий, прокурор зобов’язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника
юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надати їм матеріали досудового
розслідування для ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки
щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з
якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню.
Відмова у наданні для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого зна-
ходиться в матеріалах досудового розслідування, не допускається.
Недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування.
Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу
слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у
зв’язку з участю в ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості без його дозволу.
Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну
відповідальність, встановлену законом.
Розгляд клопотань під час досудового розслідування.
Клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника,
представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будь-яких
процесуальних дій слідчий, прокурор зобов’язані розглянути в строк не більше трьох днів з
моменту подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав.
Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про
повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія
якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об’єктивних
причин - надсилається їй.
Спеціальне досудове розслідування здійснюється стосовно одного чи декількох під-
озрюваних згідно із загальними правилами досудового розслідування.
Спеціальне досудове розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді у
кримінальному провадженні стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується
від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у
міждержавний та/або міжнародний розшук.

227
 8. Слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії

Слідчі дії - це регламентовані кримінально-процесуальним законом процесуальні дії, що

спрямовані на збирання, фіксацію та перевірку доказів. їх значення полягає в тому, що вони є
основним способом збирання доказів і звідси - основним засобом всебічного повного та
об’єктивного дослідження всіх обставин кримінальної справи, досягнення завдань кримінального
судочинства.
Слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку
вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.
Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що
вказують на можливість досягнення її мети.
Проведення слідчих (розшукових) дій у нічний час (з 22 до 6 години) не допускається, за
винятком невідкладних випадків, коли затримка в їх проведенні може призвести до втрати слідів
кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного.
У разі отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказувати на
невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов’язаний
провести відповідну слідчу (розшукову) дію в повному обсязі, долучити складені процесуальні
документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у випадку звернення з
обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи
виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Слідча (розшукова) дія, що здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого,
представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проводиться за участю
особи, яка її ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли через специфіку
слідчої (розшукової) дії це неможливо або така особа письмово відмовилася від участі в ній.
Слідчий, прокурор зобов’язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб (понятих)
для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов’язаного з
ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Винятками є випадки застосування
безперервного відеозапису ходу проведення відповідної слідчої (розшукової) дії.
Обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи здійснюються з
обов’язковою участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів
фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії.
Допит проводиться за місцем проведення досудового розслідування або в іншому місці за
погодженням із особою, яку мають намір допитати. Кожний свідок допитується окремо, без
присутності інших свідків.
Допит не може продовжуватися без перерви понад дві години, а в цілому - понад вісім годин
на день. Слідчий, прокурор має право провести одночасний допит двох чи більше вже допитаних
осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях. На початку такого допиту
встановлюється, чи знають викликані особи одна одну і в яких стосунках вони перебувають між
собою. Свідки попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань
і за давання завідомо неправдивих показань, а потерпілі - за давання завідомо неправдивих
показань.
Допит малолітньої або неповнолітньої особи проводиться у присутності законного
представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря. Допит малолітньої або не-
повнолітньої особи не може продовжуватися без перерви понад одну годину, а загалом - понад дві
години на день.

228
 Перед тим, як пред’явити особу для впізнання, слідчий, прокурор попередньо з’ясовує, чи
може особа, яка впізнає, впізнати цю особу, опитує її про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а
також про обставини, за яких вона бачила цю особу, про що складає протокол. Якщо особа
заявляє, що вона не може назвати прикмети, за якими впізнає особу, проте може впізнати її за
сукупністю ознак, у протоколі зазначається, за сукупністю яких саме ознак вона може впізнати
особу. Забороняється попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути
пред’явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи.
Допит осіб, впізнання осіб чи речей під час досудового розслідування можуть бути проведені
у режимі відеоконференції при трансляції з іншого приміщення (дистанційне досу- дове
розслідування) у випадках:
- неможливості безпосередньої участі певних осіб у досудовому провадженні за станом
здоров’я або з інших поважних причин;
- необхідності забезпечення безпеки осіб;
- проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка, потерпілого;
- необхідності вжиття таких заходів для забезпечення оперативності досудового розслі-
дування.
Обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення
кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна,
яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження
розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді.
З метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального право-
порушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.
З метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин
кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент
шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи
випробувань.
За необхідності слідчий експеримент може проводитися за участю спеціаліста. Під час
проведення слідчого експерименту можуть проводитися вимірювання, фотографування, зву- ко-
чи відеозапис, складатися плани і схеми, виготовлятися графічні зображення, відбитки та зліпки,
які додаються до протоколу. До участі в слідчому експерименті можуть бути залучені
підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, представник.
Слідчий, прокурор здійснює освідування підозрюваного, свідка чи потерпілого для ви-
явлення на їхньому тілі слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для
цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу. Освідування здійснюється на підставі
постанови прокурора та, за необхідності, за участю судово-медичного експерта або лікаря.
Освідування, яке супроводжується оголенням освідуваної особи, здійснюється особами тієї ж
статі, за винятком його проведення лікарем і за згодою особи, яка освідується. Слідчий, прокурор
не вправі бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це пов’язано з необхідністю
оголювати особу, що підлягає освідуванню.
Негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та
методи проведення яких не підлягають розголошенню.
Систему негласних слідчих (розшукових) дій складають:
- аудіо-, відеоконтроль особи;
- накладення арешту на кореспонденцію;
- огляд і виїмка кореспонденції;
- зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж;
- зняття інформації з електронних інформаційних систем;
- обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи;

229
 - установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу;
- спостереження за особою, річчю або місцем;
- аудіо-, відео-контроль місця;
- контроль за вчиненням кримінального правопорушення;
- виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи
злочинної організації;
- негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження.
Умови проведення негласних слідчих (розшукових) дій - якщо відомості про кримінальне
правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.
Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове
розслідування кримінального правопорушення, або за його дорученням -уповноважені оперативні
підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за
додержанням податкового і митного законодавства, органів Державної пенітенціарної служби
України, органів Державної прикордонної служби України. За рішенням слідчого чи прокурора до
проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи.

9. Повідомлення про підозру

Випадки повідомлення про підозру:
- затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо
після його вчинення;
- обрання до особи одного з запобіжних заходів;
- наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа на
прохання підозрюваного зобов’язані детально роз’яснити кожне із зазначених прав.
Вручення письмового повідомлення про підозру.
Письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або про-
курором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений для вручення
повідомлень.
Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше двадцяти
чотирьох годин з моменту її затримання.
У разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з
моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню.
Зміна повідомлення про підозру.
У випадку виникнення підстав для повідомлення про нову підозру або зміну раніше пові-
домленої підозри слідчий, прокурор зобов’язаний виконати дії, щодо врученння письмового
повідомлення про підозру. Якщо повідомлення про підозру здійснив прокурор, повідомити про
нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру має право виключно прокурор.

10. Зупинення та закінчення досудового розслідування

Досудове розслідування може бути зупинене після повідомлення особі про підозру у разі,
якщо:

230
 - підозрюваний захворів на тяжку хворобу, яка перешкоджає його участі у кримінальному
провадженні, за умови підтвердження цього відповідним медичним висновком;
- оголошено в розшук підозрюваного;
- слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання про здійснення спеціального досу-
дового розслідування;
- наявна необхідність виконання процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва.
Якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для зу-
пинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити його
стосовно окремих підозрюваних.
Зупинене досудове розслідування відновлюється постановою слідчого, прокурора, якщо
підстави для його зупинення перестали існувати (підозрюваний видужав, його місцезнаходження
встановлено, завершено проведення процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва), а
також у разі потреби проведення слідчих (розшукових) чи інших процесуальних дій. Копія
постанови про відновлення досудового розслідування надсилається стороні захисту, потерпілому,
представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.
Зупинене досудове розслідування також відновлюється у разі скасування слідчим суддею
постанови про зупинення досудового розслідування.
Закінчення досудового розслідування - заключний етап стадії досудового розслідування, в
межах якого підбиваються підсумки проведеної роботи, аналізуються усі зібрані докази,
завершується провадження процесуальних дій, приймається підсумкове рішення, учасникам
процесу надається можливість реалізувати своє право на ознайомлення з матеріалами про-
вадження.
Форми закінчення досудового розслідування:
- закриття кримінального провадження;
- звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності;
- звернення до суду:
• з обвинувальним актом;
• з клопотанням про застосування примусових заходів медичного характеру;
• з клопотанням про застосування примусових заходів виховного характеру.
Вказані дії прокурор, а у визначених законом випадках - слідчий, зобов’язані здійснити у
найкоротший строк після повідомлення особі про підозру.

11. Судове провадження у першій інстанції

Після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів
медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від кримінальної відпо-
відальності суд не пізніше п’яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове
засідання, в яке викликає учасників судового провадження.
У підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти такі рішення:
- затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне про-
вадження прокурору для продовження досудового розслідування;
- повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів ме-
дичного або виховного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам Кримінального
процесуального Кодексу;

231
 - направити обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів ме-
дичного або виховного характеру до відповідного суду для визначення підсудності у випадку
встановлення непідсудності кримінального провадження;
- призначити судовий розгляд на підставі обвинувального акта, клопотання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру;
- доручити представнику персоналу органу пробації скласти досудову доповідь.
Ухвала про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових
заходів медичного або виховного характеру може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Після завершення підготовки до судового розгляду суд постановляє ухвалу про призначення
судового розгляду.
Судовий розгляд має бути призначений не пізніше десяти днів після постановлення ухвали
про його призначення.
Загальні положення судового розгляду - сукупність (система) процесуальних дій, що
спрямовані на виконання основних завдань кримінального судочинства:
- реалізація засад кримінального провадження під час судового розгляду;
- безперервність судового розгляду;
- незмінність складу суду при розгляді справи;
- гласність судового розгляду;
- наслідки неявки учасників судового розгляду до суду;
- загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження та
проведення слідчих (розшукових) дій під час судового розгляду;
- об’єднання, виділення та зупинення судового провадження;
- процесуальний порядок застосування режиму відеоконференції в судовому провадженні.
Кількість присутніх у залі судового засідання може бути обмежена головуючим лише у разі
недостатності місць у залі судового засідання. Близькі родичі та члени сім’ї обвинуваченого і
потерпілого, а також представники засобів масової інформації мають пріоритетне право бути
присутніми під час судового засідання.
Зупинення судового провадження.
У разі якщо обвинувачений ухилився від суду або захворів на психічну чи іншу тяжку тривалу
хворобу, яка виключає його участь у судовому провадженні, суд зупиняє судове провадження
щодо цього обвинуваченого до його розшуку або видужання і продовжує судове провадження
стосовно інших обвинувачених, якщо воно здійснюється щодо декількох осіб. Розшук
обвинуваченого, який ухилився від суду, оголошується ухвалою суду, організація виконання якої
доручається слідчому та/або прокурору.
Судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в
межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта. Під час судового розгляду
прокурор може змінити обвинувачення, висунути додаткове обвинувачення, відмовитися від
підтримання державного обвинувачення, розпочати провадження щодо юридичної особи.
З метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її осно-
воположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в
обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення,
якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Структурні елементи судового розгляду:
- підготовча частина судового засідання;
- судовий розгляд;

232
 - судові дебати;
- останнє слово підсудного;
- постановляння і проголошення судового рішення.
Підготовча частина судового засідання, має на меті встановити фактичну можливість
розпочати судовий розгляд кримінального провадження.
Судовий розгляд є основною частиною, оскільки судове рішення може грунтуватися лише
на доказах, які були розглянуті і досліджені в ході судового розгляду.
Порядок:
- початок судового розгляду;
Після закінчення підготовчих дій головуючий оголошує про початок судового розгляду, який
розпочинається з оголошення прокурором короткого викладу обвинувального акта, якщо
учасники судового провадження не заявили клопотання про оголошення обвинувального акта в
повному обсязі. Якщо в кримінальному провадженні пред’явлено цивільний позов, цивільний
позивач або його представник, а в разі їхньої відсутності - головуючий, оголошує короткий виклад
позовної заяви, якщо учасники судового провадження не заявили клопотання про її оголошення в
повному обсязі.
- роз’яснення обвинуваченому суті обвинувачення;
Після оголошення обвинувачення головуючий встановлює особу обвинуваченого,
з’ясовуючи його прізвище, ім’я, по батькові, місце і дату народження, місце проживання, заняття
та сімейний стан, роз’яснює йому суть обвинувачення і запитує, чи зрозуміле воно йому, чи визнає
він себе винним і чи бажає давати показання
- визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження;
Головуючий з’ясовує думку учасників судового провадження про те, які докази потрібно
дослідити, та про порядок їх дослідження.
- розгляд судом клопотань учасників судового провадження;
Клопотання учасників судового провадження розглядаються судом після того, як буде
заслухана думка решти учасників судового провадження, про що постановлюється ухвала.
Відмова в задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному заявленю з інших підстав.
- закінчення з ’ясування обставин та перевірки їх доказами;
Після з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх
доказами головуючий у судовому засіданні з’ясовує в учасників судового провадження, чи
бажають вони доповнити судовий розгляд і чим саме. За відсутності клопотань або після
вирішення клопотань, якщо вони були подані, суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування
обставин та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.
Судові дебати й останнє слово підсудного.
Під час судових дебатів та останнього слова підсудного учасники кримінального про-
вадження остаточно висловлюють свою правову позицію та викладають суду аргументи на її
користь, аналізуючи та співставляючи дослідженні під час судового розгляду докази.
Порядок:
- судові дебати;
У судових дебатах виступають прокурор, потерпілий, його представник чи законний
представник, цивільний позивач, його представник чи законний представник, цивільний від-
повідач, його представник, обвинувачений, його законний представник, захисник. Учасники
судового провадження мають право в судових дебатах посилатися лише на ті докази, які були
досліджені в судовому засіданні.
- репліки;

233
 Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками. Право
останньої репліки належить обвинуваченому або його захиснику.
- останнє слово обвинуваченого;
Після оголошення судових дебатів закінченими суд надає обвинуваченому останнє слово.
Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова обвинуваченого певним часом.
Задавати запитання обвинуваченому під час його останнього слова не дозволяється.
Постановлення судового рішення.
Прийняття судом судового рішення, в результаті чого досягається мета кримінального
процесу, а саме: здійснюються захист особи, суспільства та держави від кримінальних право-
порушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також
забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування з тим, щоб кожний, хто вчинив
кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден
невинуватий не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана
необгрунтованому процесуальному примусу.
Порядок:
- вихід суду для ухвалення судового рішення;
- проголошення судового рішення;
- звільнення обвинуваченого з-під варти.
Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку.
Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали.
Спрощене провадження щодо кримінальних проступків.
Суд за клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором, має право роз-
глянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового
розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників судового провадження, якщо
обвинувачений, що був представлений захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не
оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального
акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду.
Суд у п’ятиденний строк з дня отримання обвинувального акта з клопотанням про його
розгляд у спрощеному провадженні вивчає його та додані до нього матеріали і ухвалює вирок.

12. Судові рішення

Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку.
Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали.
Суд касаційної інстанції приймає постанови.
Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з
дотриманням вимог щодо кримінального провадження.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які
підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його
ухвалення.
Порядок ухвалення судових рішень, їх форма.
Суд ухвалює вирок іменем України безпосередньо після закінчення судового розгляду.
Вирок ухвалюється в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий розгляд.

234
 Ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться секретарем судового
засідання в журнал судового засідання.
Виправлення в судовому рішенні мають бути засвідченні підписами суддів того складу суду,
який його ухвалив.
Усі судові рішення викладаються письмово у паперовій та електронній формах.
Ухвалення судового рішення і окрема думка судді
Судове рішення ухвалюється простою більшістю голосів суддів, що входять до складу суду.
Якщо рішення ухвалюється в нарадчій кімнаті, відповідні питання вирішуються за ре-
зультатами наради суддів шляхом голосування, від якого не має права утримуватися ніхто з
суддів. Головуючий голосує останнім. У разі ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті його
підписують усі судді.
Кожен суддя з колегії суддів має право викласти письмово окрему думку, яка не оголо-
шується в судовому засіданні, а приєднується до матеріалів провадження і є відкритою для
ознайомлення.
Проголошення судового рішення.
Судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати.
Головуючий у судовому засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.
Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постанов- лення.
Про ухвалення вироку щодо особи, яка є державним виконавцем, не пізніше наступного дня
після ухвалення повідомляється Міністерству юстиції У країни, а шодо особи, яка є приватним
виконавцем, - Міністерству юстиції України та Раді приватних виконавців України.

13. Провадження в суді апеляційної інстанції

В апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами
першої інстанції і не набрали законної сили, а саме:
- вироки;
- ухвали про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або
виховного характеру;
- інші ухвали у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним Кодексом.
Апеляційну скаргу мають право подати:
- обвинувачений, стосовно якого ухвалено обвинувальний вирок, його законний пред-
ставник чи захисник - в частині, що стосується інтересів обвинуваченого;
- обвинувачений, стосовно якого ухвалено виправдувальний вирок, його законний пред-
ставник чи захисник - в частині мотивів і підстав виправдання;
- підозрюваний, обвинувачений, його законний представник чи захисник;
- законний представник, захисник неповнолітнього чи сам неповнолітній, щодо якого
вирішувалося питання про застосування примусового заходу виховного характеру, - в частині, що
стосується інтересів неповнолітнього;
- законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про засто-
сування примусових заходів медичного характеру;
- прокурор;
- потерпілий або його законний представник чи представник - у частині, що стосується
інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

235
 - цивільний позивач, його представник або законний представник - у частині, що стосується
вирішення цивільного позову;
- цивільний відповідач або його представник - у частині, що стосується вирішення ци-
вільного позову;
- представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, - у частині, що
стосується інтересів юридичної особи;
- фізична або юридична особа - у частині, що стосується її інтересів під час вирішення
питання про долю речових доказів, документів, які були надані суду; третя особа - у частині, що
стосується її інтересів під час вирішення питання про спеціальну конфіскацію.
Апеляційна скарга подається:
- на судові рішення, ухвалені судом першої інстанції, - через суд, який ухвалив судове
рішення;
- на ухвали слідчого суд ді - безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
- на вирок або ухвалу про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів
медичного або виховного характеру - протягом тридцяти днів з дня їх проголошення;
- на інші ухвали суду першої інстанції - протягом семи днів з дня її оголошення;
- на ухвалу слідчого судді - протягом п’яти днів з дня її оголошення.
Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з
моменту вручення їй копії судового рішення.
Вимоги до апеляційної скарги.
Апеляційна скарга подається в письмовій формі.
Якщо особа не бажає брати участь у апеляційному розгляді, вона зазначає це в апеляційній
скарзі.
Якщо в апеляційній скарзі зазначаються обставини, які не були досліджені в суді першої
інстанції, або докази, які не подавалися суду першої інстанції, то в ній зазначаються причини
цього.
Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає. Якщо апеляційну скаргу подає за-
хисник, представник потерпілого, то до неї додаються оформлені належним чином документи, що
підтверджують його повноваження відповідно до вимог Кримінального процесуального Кодексу.
До апеляційної скарги та доданих до неї письмових матеріалів надаються копії в кількості,
необхідній для їх надіслання сторонам кримінального провадження та іншим учасникам судового
провадження, інтересів яких стосується апеляційна скарга. Цей обов’язок не поширюється на
обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом або тримається під вартою.
Залишення апеляційної скарги без руху, її повернення або відмова відкриття прова-
дження.
Суддя-доповідач, встановивши, що апеляційну скаргу на вирок чи ухвалу суду першої
інстанції подано без додержання вимог постановляє ухвалу про залишення апеляційної скарги без
руху, в якій зазначаються недоліки скарги і встановлюється достатній строк для їх усунення, який
не може перевищувати п’ятнадцяти днів з дня отримання ухвали особою, яка подала апеляційну
скаргу. Копія ухвали про залишення апеляційної скарги без руху невідкладно надсилається особі,
яка подала апеляційну скаргу.
Якщо особа усунула недоліки апеляційної скарги у строк, встановлений суддею-доповідачем,
вона вважається поданою у день первинного її подання до суду апеляційної інстанції. Протягом
трьох днів після усунення недоліків апеляційної скарги і за відсутності перешкод суддя-доповідач
постановляє ухвалу про відкриття апеляційного провадження.

236
 Апеляційна скарга повертається, якщо:
- особа не усунула недоліки апеляційної скарги, яку залишено без руху, в установлений
строк;
- апеляційну скаргу подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу;
- апеляційна скарга не підлягає розгляду в цьому суді апеляційної інстанції;
- апеляційна скарга подана після закінчення строку апеляційного оскарження і особа, яка її
подала, не порушує питання про поновлення цього строку або суд апеляційної інстанції за заявою
особи не знайде підстав для його поновлення.
Суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження лише, якщо апеляційна скарга подана на
судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
Копія ухвали про повернення апеляційної скарги, відмову у відкритті провадження не-
відкладно надсилається особі, яка подала апеляційну скаргу, разом з апеляційною скаргою та усіма
доданими до неї матеріалами.
Ухвала про повернення апеляційної скарги або відмову у відкритті провадження може бути
оскаржена в касаційному порядку.
Залишення апеляційної скарги без руху або її повернення не позбавляють права повторного
звернення до суду апеляційної інстанції у межах строку на апеляційне оскарження.
Подання апеляційної скарги на вирок або ухвалу суду зупиняє набрання ними законної сили
та їх виконання.
Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили,
але не зупиняє її виконання.
Якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за ре-
зультатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обви-
нуваченим підтвердження наявності поважних причин та надсилає апеляційну скаргу' разом із
матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції.
Заперечення на апеляційну скаргу.
Особи мають право подати до суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу на
вирок чи ухвалу суду першої інстанції в письмовій формі протягом встановленого судом
апеляційної інстанції строку.
У запереченні на апеляційну скаргу зазначається, чи бажає особа взяти участь в апеляційному
розгляді.
Заперечення на апеляційну скаргу підписується особою, яка його подає.
Відмова від апеляційної скарги, зміна і доповнення апеляційної скарги під час апеляційного
провадження.
Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення апе-
ляційного розгляду. Захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник потерпілого можуть
відмовитися від апеляційної скарги тільки за згодою відповідно підозрюваного, обвинуваченого
чи потерпілого.
Якщо вирок або ухвала суду першої інстанції не були оскаржені іншими особами або якщо
немає заперечень інших осіб, які подали апеляційну скаргу, проти закриття провадження у зв’язку
з відмовою від апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції своєю ухвалою закриває апеляційне
провадження.
До початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має право змінити
та/або доповнити її. У такому разі суд апеляційної інстанції за клопотанням осіб, які беруть участь
в апеляційному розгляді, надає їм час, необхідний для вивчення зміненої апеляційної скарги і
подання заперечень на неї.
Внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення становища обви-
нуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається.

237
 Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апе-
ляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується
становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування
примусових заходів медичного або виховного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає
підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли,
суд апеляційної інстанції зобов’язаний прийняти таке рішення.
За клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний
повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що
вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити
докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких
доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої
інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Суд апеляційної інстанції не має права розглядати обвинувачення, що не було висунуте в суді
першої інстанції.
За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції
суд апеляційної інстанції має право:
- залишити вирок або ухвалу без змін;
- змінити вирок або ухвалу;
- скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок;
- скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу;
- скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження;
- скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду на підставі угоди суд апе-
ляційної інстанції має право скасувати вирок і направити кримінальне провадження:
- до суду першої інстанції для проведення судового провадження у загальному порядку,
якщо угода була укладена під час судового провадження;
- до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в за-
гальному порядку, якщо угода була укладена під час досудового розслідування.
За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної
інстанції має право:
- залишити ухвалу без змін;
- скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.
Підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апе-
ляційної інстанції є:
- неповнота судового розгляду;
- невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам
кримінального провадження;
- істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
- неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути також не-
відповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі об-
винуваченого.
Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів
істотного порушення прав обвинуваченого. Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати ухвалу
про незастосування примусових заходів медичного або виховного характеру лише з мотивів
істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування таких
заходів.

238
 14. Провадження з виконання судових рішень
Вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді набирає законної сили після
закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної
сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок чи ухвала суду,
ухвала слідчого судді не набрала законної сили.
Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту
їх проголошення.
Ухвали слідчого судді та суду, які не можуть бути оскаржені, набирають законної сили з
моменту їх оголошення.
Вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов’язкові для осіб, які беруть участь у
кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій
території України.
У разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому
судовому рішенні.
Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає
безумовному виконанню.
Виправдувальний вирок або судове рішення, що звільняє обвинуваченого з-під варти, ви-
конуються в цій частині негайно після їх проголошення в залі судового засідання.
У разі поновлення судом апеляційної інстанції строку апеляційного оскарження одночасно
вирішується питання про зупинення виконання вироку або ухвали.
Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні,
вирішує суддя суду першої інстанції одноособово.

15. Провадження в суді касаційної інстанції

У касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або
відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої
інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної
інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої інстанції.
Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду
апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають
подальшому кримінальному провадженню.
Вирок суду першої інстанції на підставі угоди після його перегляду в апеляційному порядку, а
також судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на
такий вирок можуть бути оскаржені в касаційному порядку:
- засудженим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення
судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без згоди
засудженого на призначення покарання;
- потерпілим, його представником, законним представником виключно з підстав: при-
значення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без
згоди потерпілого на призначення покарання; нероз’яснення потерпілому наслідків укладення
угоди;

239
 - прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання менш суворого, ніж
узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому угода не може
бути укладена.
Ухвала слідчого судці після її перегляду в апеляційному порядку, а також ухвала суду
апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на таку ухвалу оскарженню в
касаційному порядку не підлягають.
Касаційну скаргу мають право подати:
- засуджений, його законний представник чи захисник - у частині, що стосується інтересів
засудженого;
- виправданий, його законний представник чи захисник - у частині мотивів і підстав
виправдання;
- підозрюваний, обвинувачений, його законний представник чи захисник;
- законний представник, захисник неповнолітнього чи сам неповнолітній, щодо якого
вирішувалося питання про застосування примусових заходів виховного характеру, - в частині, що
стосується інтересів неповнолітнього;
- законний представник чи захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про засто-
сування примусових заходів медичного характеру;
- прокурор;
- потерпілий або його законний представник чи представник - у частині, що стосується
інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;
- цивільний позивач, його представник або законний представник - у частині, що стосується
вирішення цивільного позову;
- цивільний відповідач або його представник - у частині, що стосується вирішення ци-
вільного позову;
- представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, - у частині, що
стосується інтересів юридичної особи.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Касаційна скарга на судові рішення може бути подана протягом трьох місяців з дня про-
голошення судового рішення судом апеляційної інстанції, а засудженим, який тримається під
вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Вимоги до касаційної скарги.
Касаційна скарга подається в письмовій формі.
Якщо особа не бажає брати участі у касаційному розгляді, вона зазначає це в касаційній
скарзі.
Касаційна скарга підписується особою, яка її подає. Якщо касаційну скаргу подає захисник,
представник потерпілого, до неї додаються оформлені належним чином документи, що
підтверджують його повноваження.
До касаційної скарги додаються копії судових рішень, які оскаржуються.
Залишення касаційної скарги без руху або її повернення.
Суд касаційної інстанції, встановивши, що касаційну скаргу подано без додержання вимог
постановляє ухвалу про залишення касаційної скарги без руху, в якій зазначаються недоліки
касаційної скарги і встановлюється строк, необхідний для їх усунення, що не може перевищувати
п’ятнадцяти днів з дня отримання ухвали особою, яка подала касаційну скаргу.
Якщо особа усунула недоліки касаційної скарги у строк, встановлений судом, вона вва-
жається поданою у день первинного її подання до суду касаційної інстанції. Протягом п’яти днів
після усунення недоліків касаційної скарги чи закінчення строку, встановленого для усунення
недоліків касаційної скарги, суд касаційної інстанції вирішує питання про відкриття касаційного
провадження.

240
 Касаційна скарга повертається, якщо-.
- особа не усунула недоліки касаційної скарги, яку залишено без руху, в установлений строк;
- її подала особа, яка не має права подавати касаційну скаргу;
- вона подана після закінчення строку касаційного оскарження і особа, яка її подала, не
порушує питання про поновлення цього строку або суд касаційної інстанції за заявою такої особи
не знайшов підстав для його поновлення.
Залишення касаційної скарги без руху або її повернення не позбавляє права повторного
звернення до суду касаційної інстанції у межах строку на касаційне оскарження.
Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної
інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права
досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені
в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у
межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо
цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося
питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Якщо
задоволення скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не
надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов’язаний прийняти таке рішення.
Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право:
- залишити судове рішення без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення:
- скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної
інстанції;
- скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження;
- змінити судове рішення.
Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної
інстанції є:
- істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
- неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність;
- невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі
засудженого.
Суд касаційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок, ухвалу про відмову у
застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру, ухвалу про закриття
кримінального провадження лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого або особи,
стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або
виховного характеру.
Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги по суті ухвалює судові
рішення у формі постанов.
Процедурні питання, пов’язані з рухом кримінального провадження, клопотання та заяви
учасників справи, питання про відкладення розгляду кримінального провадження, оголошення
перерви, зупинення кримінального провадження вирішуються судом касаційної інстанції шляхом
постановлення ухвал.
Постанова або ухвала суду касаційної інстанції оформлюється суддею-доповідачем (іншим
суддею, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою/ухвалою) і підписується всім складом
суду, який розглядав кримінальне провадження.

241
 16. Провадження за нововиявленими або виключними обставинами
Судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або
виключними обставинами.
Нововиявленими обставинами визнаються'.
- штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу висновку і пояснень
експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на
яких ґрунтується вирок;
- скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення вироку чи постанов-
лення ухвали, що належить переглянути;
- інші обставини, які не були відомі суду на час судового розгляду при ухваленні судового
рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність
вироку чи ухвали, що належить переглянути.
Виключними обставинами визнаються:
- встановлена Конституційним Судом України неконституційність, конституційність за-
кону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні
справи;
- встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною,
порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;
- встановлення вини судді у вчиненні кримінального правопорушення або зловживання
слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження, внаслідок якого
було ухвалено судове рішення.
Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами у разі прийняття нових законів,
інших нормативно-правових актів, якими скасовані закони та інші нормативно-правові акти, що
діяли на час здійснення провадження, не допускається.
Учасники судового провадження мають право подати заяву про перегляд за нововиявленими
або виключними обставинами судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної
сили.
Строк звернення про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами.
Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано
протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися
про ці обставини.
За наявності обставин, які підтверджують вчинення особою більш тяжкого кримінального
правопорушення, ніж те, за яке вона була засуджена, судове рішення може бути переглянуто за
нововиявленими обставинами протягом строку давності притягнення до кримінальної
відповідальності за більш тяжке кримінальне правопорушення.
За наявності обставин, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш
тяжкого кримінального правопорушення, перегляд судового рішення за нововиявленими
обставинами строками не обмежено.
Заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано
протягом ЗО днів.
Порядок подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключ-
ними обставинами.
Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами
подається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування
таких обставин.

242
 Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами у разі вчинення суддею
кримінального правопорушення, внаслідок якого ухвалено незаконне або необгрунтоване
рішення, подається до суду тієї інстанції, суд дею якого він був.
Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами у разі встановлення
міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною
міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї справи судом подається до Верховного Суду для її
розгляду у складі Великої Палати.
Суд має право скасувати вирок чи ухвалу і ухвалити новий вирок чи постановити ухвалу або
залишити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами
без задоволення. При ухваленні нового судового рішення суд користується повноваженнями суду
відповідної інстанції.
За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними об-
ставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або
частково і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції.
Судове рішення за наслідками кримінального провадження за нововиявленими або ви-
ключними обставинами може бути оскаржене в порядку оскарження судових рішень суду
відповідної інстанції. З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну
силу судові рішення інших судів у цьому кримінальному провадженні.

17. Особливі порядки кримінального провадження

У кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:
- угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим;
- угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.
Угода про примирення може бути укладена за ініціативою потерпшого, підозрюваного
або обвинуваченого. Домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися са-
мостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за
допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального провадження (крім слідчого,
прокурора або судді).
Угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або під-
озрюваного чи обвинуваченого.
Укладення угоди про примирення або про визнання винуватості може ініціюватися в
будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для
ухвалення вироку.
Наслідком укладення та затвердження угоди про примирення є:
- для підозрюваного чи обвинуваченого - обмеження права оскарження вироку;
- для потерпілого - обмеження права оскарження вироку та позбавлення права вимагати в
подальшому притягнення особи до кримінальної відповідальності за відповідне кримінальне
правопорушення і змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди.
Суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо:
- умови угоди суперечать вимогам Кримінального процесуального Кодексу та/або закону, в
тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є
більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди;
- умови угоди не відповідають інтересам суспільства;
- умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;
- існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або
сторони не примирилися;

243
 - очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов’язань;
- відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.
У такому разі досудове розслідування або судове провадження продовжуються у загальному
порядку.
Повторне звернення з угодою в одному кримінальному провадженні не допускається.
Якщо суд переконається, що угода може бути затверджена, він ухвалює вирок, яким за-
тверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання.
У разі невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості потерпілий чи
прокурор відповідно мають право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням
про скасування вироку. Клопотання про скасування вироку, яким затверджена угода, може бути
подано протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної
відповідальності за вчинення відповідного кримінального правопорушення.
Умисне невиконання угоди є підставою для притягнення особи до відповідальності.
Кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може
бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого.
Потерпілий має право подати до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу,
уповноваженого на початок досудового розслідування, заяву про вчинення кримінального
правопорушення протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за
вчинення певного кримінального правопорушення.
Відшкодування шкоди потерпілому у кримінальному провадженні у формі приватного
обвинувачення може відбуватися на підставі угоди про примирення або без неї.
Письмове повідомлення про підозру здійснюється:
- адвокату, депутату місцевої ради, депутату Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
сільському, селищному, міському голові - Генеральним прокурором, його застулни- ком,
керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень;
- народному депутату України, кандидату у Президенти України, Уповноваженому Вер-
ховної Ради України з прав людини, Голові або іншому члену Рахункової палати, прокурору
Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Директору або іншому працівнику Національного
антикорупційного бюро України, заступникам Генерального прокурора, члену Національного
агентства з питань запобігання корупції - Генеральним прокурором (виконувачем обов'язків
Генерального прокурора);
- судді, судді Конституційного Суду України, присяжному на час виконання ним обов'язків
у суді, Голові, заступнику Голови, члену Вищої ради правосуддя, Голові, заступнику Голови,
члену Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, працівникам Національного
антикорупційного бюро України - Генеральним прокурором або його заступником;
- Генеральному прокурору - заступником Генерального прокурора.
Затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом здійснюється за згодою Вищої
ради правосуддя.
Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою
чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або
відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України, його затримання
або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього
арешту не може бути здійснено без згоди Верховної Ради України.
Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру,
передбачених законом України про кримінальну відповідальність, здійснюється за наявності
достатніх підстав вважати, що:

244
 - особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну
відповідальність, у стані неосудності;
- особа вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну
хворобу до постановлення вироку.
Досудове розслідування та судове провадження у кримінальному провадженні, яке містить
відомості, що становлять державну таємницю, проводяться з дотриманням вимог режиму
секретності.
Процесуальні рішення не повинні містити відомостей, що становлять державну таємницю.
До участі у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну
таємницю, допускаються особи, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми та
яким надано доступ до конкретної секретної інформації (категорії секретної інформації) та її
матеріальних носіїв.
Службовими особами, уповноваженими на вчинення процесуальних дій, є:
- керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України - у разі
вчинення кримінального правопорушення на території дипломатичного представництва чи
консульської установи України за кордоном;
- капітан судна України - у разі вчинення кримінального правопорушення на повітряному,
морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з роз-
пізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.
Керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України, капітан судна
України зобов’язаний призначити іншу службову особу, уповноважену на вчинення
процесуальних дій, якщо він є потерпілим внаслідок вчинення відповідного кримінального
правопорушення.
Службові особи, які здійснювали процесуальні дії, залучаються як свідки до кримінального
провадження після його продовження на території України. Вони зобов’язуються надавати
пояснення слідчому, прокурору щодо проведених процесуальних дій.
На місцевості (адміністративній території), на якій діє правовий режим воєнного, над-
звичайного стану, проведення антитерористичної операції, у разі неможливості виконання у
встановлені законом строки слідчим суддею повноважень, ці повноваження виконує відповідний
прокурор.

18. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

Міжнародна правова допомога - проведення компетентними органами однієї держави
процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду
або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою
установою.
Видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа
розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.
Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території
запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що
можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під
юрисдикцію запитуючої держави.
Перейняття кримінального провадження - здійснення компетентними органами однієї
держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності за
кримінальні правопорушення, вчинені на території іншої держави, за її запитом.

245
 Запитуюча сторона - держава, компетентний орган якої звертається із запитом, або
міжнародна судова установа.
Запитувана сторона - держава, до компетентного органу якої направляється запит.
Уповноважений (центральний) орган - орган, уповноважений від імені держави розглянути
запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з
метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання
міжнародної правової допомоги.
Компетентний орган - орган, що здійснює кримінальне провадження, який звертається із
запитом згідно з цим розділом або який забезпечує виконання запиту про надання міжнародної
правової допомоги.
Екстрадиційна перевірка - діяльність визначених законом органів щодо встановлення та
дослідження передбачених міжнародним договором України, іншими актами законодавства
України обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила кримінальне
правопорушення;
Екстрадиційний арешт - застосування запобіжного заходу у вигляді тримання особи під
вартою з метою забезпечення її видачі (екстрадиції);
Тимчасовий арешт - взяття під варту особи, розшукуваної за вчинення кримінального
правопорушення за межами України, до отримання запиту про видачу (екстрадицію).
Тимчасова видача - видача на певний строк особи, яка відбуває покарання на території однієї
держави, іншій державі для проведення процесуальних дій з її участю та притягнення до
кримінальної відповідальності з метою запобігання закінченню строків давності або втраті доказів
у кримінальній справі.
Генеральна прокуратура України звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у
кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запита
іноземних компетентних органів, крім досудового розслідування кримінальних правопорушень,
віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України, яке у таких випадках
здійснює функції центрального органу України.
Міністерство юстиції України звертається із запитами судів про міжнародну правову до-
помогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні
запити судів іноземних держав.
Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України у триденний строк
надсилають до Національного антикорупційного бюро України отримані (надані) у рамках
надання міжнародної правової допомоги матеріали, які стосуються фінансових та корупцій- них
кримінальних правопорушень, у вигляді довідки.
Запит про видачу особи (екстрадицію) направляється за умови, якщо за законом України
хоча б за один із кримінальних правопорушень, у зв’язку з якими запитується видача, передбачено
покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або особу
засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох
місяців.
Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено
міжнародним договором України, є відповідно Генеральна прокуратура України та Міністерство
юстиції України.
Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції)
підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування.
Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції)
підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або ви-
конання вироку.

246
 Межі кримінальної відповідальності виданої особи.
Видана в Україну особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї
може бути виконано вирок суду лише за ті кримінальні правопорушення, за які здійснена видача
(екстрадиція).
Обмеження, висловлені компетентним органом іноземної держави під час прийняття рішення
про видачу особи в Україну, є обов’язковими при прийнятті відповідних процесуальних рішень.
Якщо застереження компетентного органу іноземної держави щодо обмежень у видачі особи
стосується виконання вироку, суд, який ухвалив вирок, вирішує питання про приведення його до
виконання лише за ті діяння, за які відбулася видача.
У разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого кримінального правопорушення, не
зазначеного у запиті про видачу, притягти таку особу до кримінальної відповідальності або
виконати вирок суду за це кримінальне правопорушення можна лише після отримання згоди
компетентного органу іноземної держави, що видала особу.
Запит про надання такої згоди готується та надсилається в порядку, передбаченому для запиту
про видачу особи (екстрадицію).
У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності за кримінальне правопорушення,
вчинений нею після видачі, отримання такої згоди не вимагається.
Відмова у видачі особи (екстрадиції).
У видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:
- особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час
прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України;
- кримінальне правопорушення, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді
позбавлення волі за законом України;
- закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кри-
мінальної відповідальності або виконання вироку за кримінальне правопорушення, за який
запитано видачу;
- компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України
додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу
(екстрадицію);
- видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними до-
говорами України.
Особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй
надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а
також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси,
віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної
соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним
договором України.
Порядок і умови перейняття кримінального провадження від іноземних держав.
Клопотання компетентних органів інших держав про перейняття Україною кримінального
провадження розглядається центральним органом України щодо міжнародної правової допомоги
або органом, уповноваженим здійснювати зносини, протягом двадцяти днів з дня його
надходження.
Кримінальне провадження, в якому судовими органами іноземної держави не було ухвалено
вирок, може бути перейняте Україною за таких умов:
- особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і
перебуває на її території;

247
 - особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або особою без
громадянства і перебуває на території України, а її видача неможлива або у видачі відмовлено;
- запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні особа, яка
притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у запитуючій державі
державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;
- діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законом України про
кримінальну відповідальність.
У разі перейняття кримінального провадження Генеральна прокуратура України доручає
здійснення досудового розслідування відповідному прокурору, про що повідомляє державу, яка
надіслала запит.
При відмові перейняти кримінальне провадження Генеральна прокуратура України повертає
матеріали відповідним органам іноземної держави з обґрунтуванням підстав відмови.
Наслідки передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави.
З моменту перейняття компетентним органом іншої держави кримінального провадження
відповідні органи України не мають права здійснювати будь-які процесуальні дії щодо особи у
зв’язку з кримінальним правопорушенням, щодо якого передано кримінальне провадження,
інакше, ніж на підставі запиту про надання міжнародної правової допомоги з боку держави, яка
перейняла кримінальне провадження.
Закриття компетентним органом іноземної держави переданого кримінального провадження
на стадії досудового розслідування не перешкоджає відновленню провадження в Україні та
подальшому розслідуванню, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, не встановлено інше.

248
 МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

1. Поняття, правова природа та сфера дії

сучасного міжнародного публічного права
Термін «міжнародне публічне право» закріплений у статті 38 Статуту Міжнародного суду
ООН, а також у резолюції Генеральної Асамблеї ООН про прогресивний розвиток міжнародного
права та його кодифікацію від 11 грудня 1946 р.
Термін «міжнародне публічне право» уперше запропонував І. Бентам наприкінці XVIII
століття.
Міжнародне право - сукупність норм, що виникають внаслідок угоди між державами, що
досягається в результаті взаємних поступок та компромісів, з метою підтримання міжнародного
правопорядку та організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена
заходами вимушеного характеру.
Міжнародне публічне право - це особлива правова система, що складається з юридичних
принципів і норм, які регулюють відносини між державами, а також між іншими учасниками
міжнародних відносин у політичній, економічній, культурній та інших галузях.
Сфера дії міжнародного права - сфера застосування міжнародно-правових засобів і способів
впливу на об’єкт міжнародно-правового регулювання.
Види:
- сфера суб’єктна - обумовлена колом суб’єктів міжнародного права;
- сфера об’єктна - обумовлена колом регульованих міжнародно-правових відносин, які є
об’єктом міжнародного права;
- сфера просторова - територіальна.
Об’єкт міжнародних правовідносин - усе те, з приводу чого суб’єкти міжнародного права
вступають у правовідносини на основі принципів і норм міжнародного права. Такими об’єктами
можуть бути матеріальні і нематеріальні блага, дії або стримування від дій.
Предмет міжнародного права - це міжнародні правовідносини взагалі, а об’єкт - це між-
народні правовідносини, що стосуються до якогось конкретного питання, точніше, ті, що
регулюють якісь конкретні дії або бездіяльність.
Функції міжнародного права - це способи та форми впливу міжнародного права на
міжнародні відносини, які зумовлені об’єктом, предметом і методом правового регулювання,
правами та обов’язками суб’єктів і його джерелами.
Головною функцією міжнародного права є забезпечення нормального функціонування
міждержавної системи в межах, визначених нормами міжнародного права.
Різновиди функцій міжнародного права:
- гармонізація національних інтересів держав із загальнолюдськими інтересами;
- відвернення небажаного розвитку подій;
- інтернаціоналізація, інтеграція;
- інформаційно-виховна функція.

2. Співвідношення міжнародного публічного

права та національного права
Моністична теорія стверджує, що міжнародне і національне право - це два елементи однієї
цілісної системи. У рамках монізму залежно від місця норм в ієрархії прийнято виді

249
ляти дві течії: монізм з приматом національного права і монізм з приматом міжнародного права.
Виникнення моністичної теорії з приматом національного права, як правило, пов’язують з
іменем Г. Гегеля.
Дуалістична теорія стверджує, що існують дві правові системи, котрі розвиваються па-
ралельно.
Загальні положення такої теорії були викладеш Г. Тріпелем у праці «Право міжнародне і
внутрішньодержавне».
Дуалістична теорія ближча до існуючої реальності, але нині починає домінувати думка, що
міжнародне право є чужим для національного, однак його норми в окремих випадках можуть
застосовувати в національних правових системах. Проте в такому разі вони діють лише з дозволу
норм національного права.
Форми взаємодії національного і міжнародного права:
- національне право служить джерелом міжнародного права, оскільки норми останнього
створюються в результаті угоди між його суб’єктами - суверенними державами, переважно з
метою задоволення національних інтересів.
За структурою міжнародне право наближається до структури національної системи права
(поділ на приватне і публічне, наявність галузей права - економічне, космічне, повітряне, морське,
охорони довкілля, кримінальне право та ін.);
- міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і нормативну основу на-
ціонального права. Загальнолюдські принципи і норми, що містяться в міжнародному праві,
вимагають від національного права, законів країни бути їх хранителями.
Захист прав людини на внутрішньодержавному рівні менш ефективний, якщо внутрішнє
право не відкрите нормам і принципам міжнародного права. У національному праві мають
законодавчо закріплюватися дія норм міжнародного права та умови їх реалізації.

3. Система й структура міжнародного публічного права

Система міжнародного права - внутрішньо єдина, цілісна сукупність взаємопов’язаних
галузей міжнародного права, що мають свої принципи і поділяються на підгалузі, інститути і
норми.
Система сучасного міжнародного права має об’єктивний характер і включає в себе основні
принципи міжнародного права і його галузі: право міжнародних договорів; міжнародне морське
право; міжнародне повітряне право; міжнародне космічне право; право зовнішніх зносин; право
міжнародних організацій; мирні засоби вирішення міжнародних спорів;, міжнародне гуманітарне
право; міжнародне екологічне право, міжнародне економічне право; право міжнародної безпеки;
міжнародний захист прав людини; принципи і норми, що встановлюють режим державної та
інших територій, та інші.
Галузь міжнародного права - це основний підрозділ цієї системи права, що охоплює якісно
відособлену сферу міжнародних відносин, урегульованих спеціальними нормами та інститутами
Юридичним критерієм розмежування норм і принципів міжнародного права на галузі права є
специфічний предмет міжнародного права, що регламентує правовідносини суб ’єк- тів права у
певній галузі.
Публічне право регулює правовідносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного
права. Воно регламентує найбільш глобальні сфери правовідносин, до числа яких

250
можна віднести питання міжнародного співробітництва у галузі забезпечення миру й безпеки,
забезпечення прав людини, охорони навколишнього середовища.
Приватне міжнародне право регулює цивільно-правові відносини, у котрих звичайно
фігурує іноземний елемент.
Публічне право поділяється на дві частини - загальну й особливу.
Загальна частина охоплює питання загального значення, до яких варто віднести: основні
принципи міжнародного права, його систему, юридичну природу і сферу дії, міжнародну
правосуб’єктність держав, механізм міжнародно-правового регулювання та ін.
До особливої частини входять питання, що визначають право міжнародних договорів, права і
свободи людини, правові аспекти території і територіального верховенства, міжнародних
організацій, охорони навколишнього середовища, а також норми різних галузей міжнародного
права.
Інститут міжнародного права - це сукупність правових норм, що регулюють певну сукупність
однорідних правовідносин.
Інститути міжнародного права можуть бути класифіковані на дві групи:
- загальні для всього міжнародного права інститути, наприклад, міжнародно-правової
відповідальності, міжнародного правонаступництва;
- галузеві інститути, тобто функціонуючі лише в рамках однієї галузі міжнародного права,
наприклад, інститути територіального і відкритого моря в міжнародному морському праві.

4. Норми міжнародного публічного права

Норма міжнародного права - це правило поведінки, що створюється державами й іншими
суб’єктами міжнародного права шляхом узгодження їх позицій і визнається ними як юридично
обов’язкове.
Серед міжнародно-правових норм особливо виокремлюються основні принципи міжна-
родного права, тобто юридичні норми, що утворюють фундамент міжнародного права. Решта
міжнародно-правових норм повинна їм відповідати. Основні принципи є загальновизнаними
юридичними нормами, що мають імперативний характер (]из со§еш).
Універсальні норми призначені для регулювання відносин між усіма суб’єктами міжна-
родного права й утворюють у сукупності загальне міжнародне право.
Імперативні норми міжнародного права ()ш со§епз) - це такі правила поведінки, відхилення
від яких неприпустиме і які можуть бути змінені тільки наступною нормою загального
міжнародного права, що має такий самий.
Диспозитивні норми допускають відступ від них за взаємною згодою суб’єктів міжна-
родного права, при цьому не можна заподіювати збиток правам і законним інтересам третіх
держав. Після досягнення вказаної угоди такі норми стають так само обов’язковими для ви-
конання суб’єктами міжнародного права, як і імперативні.
Матеріальні норми регулюють міжнародні відносини, що складаються з приводу до-
сягнення певних благ.
Процесуальні норми покликані створити найсприятливіші умови для реалізації розпо-
ряджень матеріальних норм у різних умовах правової діяльності суб’єктів міжнародного права.
Основне завдання процесуальних норм - вироблення юридичної технології застосування норм
матеріальних з метою досягнення максимального результату з мінімальними витратами.

251
 Щодо норм рішень міжнародних організацій, то вони закріплюються в нормативних
резолюціях міжурядових організацій. Більшість резолюцій таких організацій має рекомендаційний
характер, проте деякі з них містять обов’язкові правила поведінки суб’єктів міжнародного права,
яким вони адресовані.
Кодифікація - це вид нормотворчої діяльності суб’єктів міжнародного права, направлений на
переробку чинних міжнародно-правових норм, усунення прогалин і суперечностей у
міжнародному праві та створення на цій основі нових кодифікуючих актів, що замінюють усі
колишні акти, які діяли в певній сфері міжнародних відносин. За допомогою кодифікації
відбувається і формальне закріплення міжнародних звичаїв.
Юридичною формою кодифікуючих актів є міжнародний договір.

5. Основні принципи міжнародного публічного права

Основні принципи міжнародного права - це найбільш загальні, основоположні та ім-
перативні його норми, котрі містять зобов’язання, мають універсальну сферу дії і комплексний
характер.
Головним універсальним джерелом, у якому знаходять своє нормативне закріплення основні
принципи міжнародного права, є Статут ООН.
Зміст указаних принципів розкритий у Декларації про принципи міжнародного права, які
стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970
р, що проголосили сім основних принципів міжнародного права:
— незастосування сили або погрози силою;
— мирного вирішення міжнародних спорів;
— невтручання у справи, які входять до внутрішньої компетенції; співробітництва;
— рівноправності та самовизначення народів;
— суверенної рівності держав;
— добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом.
Ознаки основних принципів:
1. Є найбільш загальними та основоположними його нормами.
2. Є імперативними нормами щз со§епз, які володіють вищою юридичною силою та від-
хилення від яких недопустиме. Всі інші норми міжнародного права повинні їм відповідати.
3. Містять зобов’язання ег§а отпез, а отже, вказані принципи стосуються всіх членів між-
народної спільноти та є для них обов’язковими.
4. Мають універсальну сферу дії, тобто поширюються на всі міжнародні відносини, які
виникають між суб’єктами міжнародного права.
5. При тлумаченні та застосуванні є комплексними і взаємопов’язаними й кожен із них
повинен розглядатися з урахуванням інших основних принципів.
Функції основних принципів міжнародного права:
— зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному роз-
виткові;
— сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і
шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил;
— закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права,
визначення основ їхньої взаємодії шляхом установлення правових статусів;
— забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів;
— зміцнення міжнародної законності, визначення її сутності;

252
 - укріплення системи міжнародного правопорядку та визначення напрямів його розвитку;
- заповнення прогалин у міжнародному праві;
- формування і розвитку міжнародної правосвідомості.

6. Джерела міжнародного публічного права

Джерела права - певна сукупність об’єктивно існуючих умов (обставин), що породжують
право; правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; літературні джерела, що
містять необхідні відомості про право.
Види джерел:
- міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно
Визнані державами, які є сторонами спору;
- міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;
- загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
- судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного
права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.
Міжнародний договір - це врегульована міжнародними правом угода, укладена державами
та іншими суб’єктами міжнародного права у письмовій формі, незалежно від того, чи міститься
така угода в одному, двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від
її найменування.
Держави-члени міжнародної організації можуть шляхом міжнародної угоди створювати для
неї права і обов’язки.
Договори зобов’язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав, шо не беруть
участь, вони не створюють ні прав, ні зобов’язань. Договір може встановити правові налітта для
третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо така держава користується правами, що витікають з
договору, вона повинна дотримуватись і пов’язаних з цим обов’язків.
Протокол (договірний) - офіційний документ (як правило, додаток до основного), яким
доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції, що має силу між-
народного договору.
Факультативний протокол - різновид багатостороннього міжнародного договору, що існує
самостійно або як додаток до іншого, в якому окремі учасники фіксують домовленість щодо
питань, з яких не змогли дійти згоди всі учасники основного договору.
Участь сторін основного договору в такій додатковій угоді не обов’язкова (факультативна).
Комюніке - офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди, важливі події
у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з назв міжнародного договору.
Модус вівенді - тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку укладають, коли обставини
не створюють умов для досягнення постійного або довготривалого договору. У подальшому така
домовленість має стати постійною.
Трактат - багатосторонній договір між усіма суб’єктами міжнародного права стосовно
політичних, військових, економічних питань.
Картель - міжнародний договір, предметом якого є обмін військовополоненими, або про
видачу злочинців.
Конкордат - міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі сторін
якої є Ватикан.

253
 Міжнародно-правовий звичай - це стійке правило поведінки держав , що склалося в
практиці, й за яким держави визнають юридичну силу, тобто виражають свою злагоджену волю.
Міжнародно-правовий звичай, як і міжнародний договір - це угода між державами, що
покладає на них юридичні зобов’язання, він виступає джерелом міжнародного публічного права, а
у внутрішній сфері держави його дія опосередковується національно-правовими формами.
Рішення міжнародних органів та організацій ще часто називають «м'яким» міжнародним
правом.
Резолюції Генеральної Асамблеї ООН визнаються обов'язковими для держав-членів.
Суд застосовує судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з пу-
блічного права різних націй в якості допоміжного засобу для визначення правових норм.
Ані судова практика, ані доктрина не можуть створювати правові норми, а можуть лише
доводити існування звичаєвих чи договірних норм, або загальних принципів права.
Доктрина міжнародного права - це система поглядів та концепцій про сутність та при-
значення міжнародного права у певних історичних умовах.
Згідно Статуту Міжнародного суду ООН, його рішення мають обов’язкову силу виключно для
сторін і лише в межах справи, що розглядається.
Таким чином, рішення Міжнародного суду ООН не створює прецедент, обов’язковий при
майбутньому вирішенні аналогічних справ, і являє собою акт судового правозастосування. Судова
практика має важливе значення для встановлення змісту норми міжнародного права.

7. Міжнародний правотворчий процес та

реалізація норм міжнародного публічного
права
Односторонні акти держав є «неформальними міжнародними угодами»,
на них розповсюджуються вимоги міжнародного договірного права.
Односторонні акти держави мають юридичну силу, якщо вони проголошуються відкрито, що
є однією з умов боротьби з таємною дипломатією і перевірки їх на відповідність принципам і
нормам міжнародного права.
Реалізація норм міжнародного права (імплементація) - процес впровадження між-
народного права в поведінку і діяльність держави та інших суб’єктів міжнародного права.
Можна виділити чотири форми імплементації норм міжнародного права: виконання, ви-
користання, дотримання, застосування.
Застосування норм міжнародного права не є простою дією, воно вимагає вияснення
фактичних обставин правопорушення, їх оцінки, встановлення норм, які можуть бути застосовані,
визначення сфери дії таких норм і співставлення їх з конкретною поведінкою (чи відсутністю
такої) суб’єкта міжнародного права, вияснення змісту відповідної норми, можливостей і способів
її застосування до встановлених обставин, забезпечення відповідного рішення тощо.
Дотримання норм міжнародного права полягає в утриманні від дій, заборонених міжна-
родно-правовим актом. Це виконання нормативних розпоряджень забороняючого характеру,
реалізація норм заборони.
Виконання норм міжнародного права передбачає активну дію суб’єкта по реалізації
нормативних зобов’ язань. При виконанні суб’ єкти міжнародних правовідносин зобов’язані
своїми діями цілеспрямовано здійснювати нормативні розпорядження і тим самим сприяти
добросовісній реалізації права.

254
 Використання характерне для норм, що встановлюють правосильність суб’єкта міжна-
родного права. Це, як правило, диспозитивні норми міжнародного права.

8. Суб’єкти міжнародного публічного права

Міжнародна правосуб’єктність є основною ознакою суб’єкта міжнародного публічного
права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов’язків, установлюваних звичаєвими і
договірними нормами міжнародного права.
Міжнародна правосуб’єктність включає в себе такі елементи:
- міжнародна правоздатність;
- міжнародна дієздатність;
- міжнародна деліктоздатність;
- участь у міжнародній нормотворчості.
Міжнародна правоздатність - це здатність суб’єкта міжнародного права мати суб’єктивні
права і нести юридичні обов’язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення;
нації, що борються за незалежність, - з моменту їх визнання; міжнародні міжурядові організації - з
моменту вступу документів про їх заснування в силу; фізичні особи.
До поняття міжнародної дієздатності входить самостійне здійснення суб’єктами міжна-
родного права своїх прав і обов’язків. Міжнародна деліктоздатність суб’єктів міжнародного права
означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.
Міжнародна деліктоздатність - це здатність суб’єкта міжнародного права нести міжнародну
відповідальність за свої протиправні вчинки.
Суб’єкти міжнародного права - це учасники міжнародних правовідносин, яким при-
таманні елементи міжнародної правосуб’єктності, а саме: вони здатні володіти та безпосередньо
здійснювати міжнародні права й обов’язки, створювати норми міжнародного права та нести
відповідальність за їхнє порушення.
Держави та народи (нації), що борються за незалежність, є первинними суб’єктами. Вони
виникли у результаті історичного розвитку суспільних відносин.
Вторинні суб’єкти створюють внаслідок діяльності первинних суб’єктів, найчастіше
держав. До вторинних суб’єктів відносять міжнародні організації та державоподібні утворення,
їхньому створенню найчастіше передує прийняття міжнародно-правового акта, як правило,
договору.
Суверенітет притаманний виключно державі.
Загальновизнаними суб’єктами міжнародного права є:
- держави;
- народи (нації), що борються за незалежність;
- міжнародні (міжурядові) організації;
- державоподібні утворення;
- юридичні та фізичні особи.
Міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати міжнародні договори, яка
необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. При цьому практика укладення
міжнародних договорів з державами або між собою повинна відповідати їх установчим актам.
Міжнародна правосуб’єктність міжнародної організації базується на положеннях, що за-
кріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із
завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові
організації мають міжнародну правосуб’єктність.

255
 Про зміст міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій можна робити висновки
на основі аналізу міжнародних прав та обов’язків, а саме щодо їх:
- права на привілеї та імунітети;
- права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з
державами, міжнародними організаціями, іншими суб’єктами міжнародного права;
- права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;
- обов’язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.
Основними аргументами, які засвідчують наявність у фізичних осіб міжнародної
правосуб’єктності, є такі:
- здатність фізичної особи володіти правами і виконувати обов’язки, що безпосередньо
виникають із норм міжнародного права;
- можливість брати участь у міжнародних правовідносинах. Фізична особа стає безпо-
середнім учасником міжнародних відносин у випадку, коли звертається у міжнародні органи,
наприклад, Європейський суд прав людини.;
- здатність фізичної особи нести відповідальність, що виникає безпосередньо із норм
міжнародного права.

9. Визнання у міжнародному публічному праві

Міжнародно-правове визнання — односторонній акт держави, яким юридично визнається
виникнення нового суб’єкта міжнародного права з метою встановлення з ним дипломатичних або
інших відносин. Визнання нових держав або урядів є виключною прерогативою інших суверенних
держав.
Основні види міжнародно-правового визнання:
- визнання держави (державоподібного суб’єкта міжнародного права). Визнання держави,
що було здійснене іншою державою, свідчить про те, що нова держава визнається незалежною і
суверенною державою, повноправним учасником міжнародних відносин;
- визнання уряду (у тому числі й уряду у вигнанні або такого, що ще не володіє реальною
державною владою, але має намір володіти нею у майбутньому). Таке визнання свідчить про те, що
новий уряд тепер розглядається як законний уряд даної держави, що представляє його на
міжнародній арені;
- визнання повсталої (воюючою) сторони;
- визнання націй чи національно-визвольних рухів які борються за незалежність;
- визнання організацій опору.
Визнання де-факто - це визнання офіційне, але неповне, яке, як правило, через деякий час
визнання де-факто трансформується в визнання де-юре.
Визнання де-юре - визнання повне й остаточне. Воно передбачає встановлення між
суб’єктами міжнародних відносин у повному обсязі і супроводжується, як правило, заявою про
офіційне визнання і встановлення дипломатичних відносин.
Визнання ай Ьос (визнання на даний випадок) - відбувається, коли одна держава вступає з
іншою державою або урядом у якісь «разові» відносини при політиці офіційного невизнання.
Іноді визнання виступає у формі дій, які явно свідчать про визнання («мовчазне визнання»').
Прикладами можуть служити встановлення дипломатичних відносин з новою державою,
укладення двостороннього договору або продовження відносин з новим урядом, які прийшли до
влади в результаті революції.

256
 10. Правонаступництво у міжнародному публічному праві

Правонаступництво - це перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта міжнародного права до

іншого внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території. Межі
правонаступництва визначаються суверенною волею держави відповідно до загальновизнаних
норм і принципів міжнародного права.
Питання про правонаступництво постає в наступних випадках:
- при територіальних змінах - розпаді держави на два і більш за держави; злитті держав при
входженні території однієї держави до складу іншого;
- при соціальних революціях;
- при відділенні від метрополій і утворенні нових незалежних держав.
Об’єкт правонаступництва - це права і обов’язки держави-попередниці, які через норми про
правонаступництво стають правами і обов’язками держави-наступниці.
Предметом правонаступництва є договори між державами, державна власність, державні
архіви і державні борги, окремі вчені до предмету правонаступництва відносять також членство в
міжнародних організаціях.
Це питання регулюється Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо
державної власності, державних архівів і державних боргів.
Державна власність держави-попередниці означає майно, права та інтереси, які на момент
правонаступництва держав, відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, належали
цій державі.
Державні архіви держави-попередниці означають сукупність документів будь-якої давності
та роду, вироблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, які на момент
правонаступництва держав належали державі-попередниці згідно з її внутрішнім законодавством і
зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви для різних цілей.
Державний борг означає будь-яке фінансове зобов’язання держави-попередниці відносно
іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб’єкта міжнародного права, що
виникло відповідно до міжнародного права.
За загальним правилом, правонаступництво держав, державної власності, державних архівів і
державних боргів відбувається на підставі угоди між державою-попередницею і дер-
жавою-правонаступницею, а коли перша припинила існування - між державами-правонас-
тупницями.
При створенні нової держави все рухоме і нерухоме державне майно, що знаходиться на
території держави-правонаступниці, переходить у її власність. Що ж до архівів, то всі вони
необхідні для нормального функціонування певної держави, а також ті, що стосуються її території,
переходять до держави-правонаступниці. При цьому зазвичай передбачається вільний доступ до
архівів усіх заінтересованих держав. Борги держави-попередниці, як правило, не переходять до
держави-правонаступниці, крім випадків, коли вони є боргами місцевих адміністрацій чи виникли
внаслідок діяльності конкретної території.
У випадку об’єднання двох держав уся державна власність, державні архіви і державні борги
кожної із держав-попередниць переходять до держави-правонаступниці.
У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої усе нерухоме
майно, яке знаходиться на цій території, а також пов’язане з нею рухоме майно переходить до
держави-правонаступниці. Всі архіви, необхідні для нормального функціонування конкретної
території, а також ті, що стосуються цієї території, переходять до держави-правонаступниці. Борги
держави-попередниці розподіляються в справедливих частинах між державою- попередницею і
державою-правонаступницею.

257
 11. Відповідальність за міжнародним публічним правом

Міжнародно-правова відповідальність - це сукупність правових відносин, що виникають у

зв’язку з правопорушенням, вчиненим якою-небудь державою чи іншим суб’єктом міжнародного
права, чи через збитки, заподіяні однією державою іншій у результаті правомірної діяльності.
Міжнародно-протиправне діяння суб’єкта тягне його міжнародно-правову відповідальність.
Ознаками, що характеризують міжнародну відповідальність, є такі:
- полягає в застосуванні до держави-правопорушниці санкцій міжнародно-правових норм;
- настає за здійснення міжнародного правопорушення;
- спрямована на забезпечення міжнародного правопорядку;
- пов’язана з визначеними негативними наслідками для правопорушника;
- реалізується в міжнародних правоохоронних правовідносинах, що виникають між дер-
жавою-правопорушницею і потерпілою державою, а іноді також між державою-правопоруш-
ницею і міжнародним співтовариством.
У міжнародному праві немає терміну давності щодо відповідальності за міжнародні злочини.
За характером наслідків і ступенем виділяють такі основні види:
- ординарні міжнародні правопорушення;
- серйозні міжнародні правопорушення;
- найтяжчі міжнародні правопорушення.
Ординарні міжнародні правопорушення випливають із недодержання умов партикулярних
(обмеженого кола дії) міжнародних зобов’язань. Вони завжди мають локальний характер.
Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього міжнародного това-
риства. Безпосередньо не ставлячи під загрозу мир і безпеку держав і народів, вони впливають на
стабільність і прогнозованість міжнародних зносин.
Найтяжчі міжнародні правопорушення ставлять під загрозу існуючий міжнародний
порядок, порушують права та інтереси всього світового співтовариства, зазвичай здійснюються з
неправомірним застосуванням збройних сил, інших неправомірних примусових заходів.
цілеспрямовано й систематично вчиняють дії, які ставлять під загрозу існування держав і народів
тощо. При найтяжчих міжнародних правопорушеннях їхні ознаки мають чітке між-
народно-правове визначення: вчинення їх завжди супроводжується порушенням основних
принципів міжнародного права.
Згода, яку дала одна держава іншій державі на поведінку, що не відповідає міжнародному
зобов'язанню останньої, виключає протиправність щодо цієї держави. Згода має бути чітко
виражена та висловлена до здійснення відповідних дій. Також згода має бути юридично дійсною,
тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства.
Відповідні заходи - це дії однієї держави, викликані міжнародно-правовим діянням іншої
держави. Відповідні заходи мають відповідати принципу пропорційності та режиму міжнародної
відповідальності.
Самооборона. Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони
відповідно до Статуту ООН, яка закріплює невід'ємне право держави на застосування збройної
сили у відповідь на збройний напад. Законність самооборони означає відповідність певним
критеріям: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до вжиття заходів
Радою Безпеки ООН, про неї має бути повідомлено Раду, заходи самооборони

258
не мають підміняти повноважень Ради Безпеки ООН. Наявність агресії - перша та безперечна
умова правомірності самооборони. Самооборона також передбачає дотримання принципу
пропорційності.
Форс-мажор і непередбачений випадок. Протиправність діяння виключається, якщо це
діяння було викликане непереборною силою або непередбаченою подією, яка не піддавалася
контролю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного
зобов'язання. У разі непереборної сили держава повністю позбавлена можливості запобігти
завданню шкоди іншій державі, змінити ситуацію.
Стихійне лихо - це ситуація, коли представники держави під впливом сил природи або аварії
змушені не дотримуватися міжнародного зобов'язання, оскільки не мають іншої можливості
врятувати своє життя або життя довірених їм осіб.
Стан необхідності. Посилання на стан необхідності як на підставу для виключення про-
типравності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було єдиним засобом захисту від
тяжкої та неминучої загрози та не завдало значних збитків іншій державі, щодо якої існує
міжнародне зобов'язання. Посилання на стан необхідності можливе за наявності сукупності таких
критеріїв: неминучої небезпеки, що загрожує життєвим інтересам держави; надзвичайної ситуації
держави, за якої вона не може поводитися інакше; тимчасового характеру вимушеної поведінки.
Суб’єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб’єкти міжнародного
публічного права.
У визначених випадках ними можуть стати фізичні особи, наприклад, при здійсненні ними
злочинів проти людства.
Існує два види суб’єктів правовідносин, що виникають у випадку міжнародно-правової
відповідальності: суб’єкти міжнародного правопорушення і суб’єкти міжнародних претензій.
До першого відносяться держави-правопорушники, що безпосередньо несуть міжнарод-
но-правову відповідальність.
До другого відносяться потерпілі в результаті здійснення міжнародного правопорушення, у
широкому розумінні це ті, хто вимагають відшкодування заподіяного правопорушенням збитку чи
вживають заходів відносно держави-правопорушника.
Суб’єктами міжнародного правопорушення можуть бути і міжнародні організації.
Нематеріальна (політична) відповідальність настає за приниження честі, гідності та
престижу потерпілої сторони (держави чи міжнародної організації).
Матеріальна відповідальність настає у двох випадках - коли правопорушення заподіяло
матеріальну шкоду іншим суб’єктам або коли така шкода заподіяна правомірними діями.
Спеціальним різновидом матеріальної відповідальності є об’єктивна матеріальна від-
повідальність, тобто відповідальність за правомірні дії. Зміст такої відповідальності полягає, з
одного боку, в обов’язку держави на підставі міжнародних договорів чи рішень міжнародних
судових органів відшкодувати шкоду, заподіяну їх правомірною діяльністю, а з іншого - у праві
потерпілих сторін вимагати відшкодування такої шкоди.
Форми міжнародно-правової відповідальності — це конкретні способи, за допомогою яких
реалізуються заходи міжнародної відповідальності.
Виділяються такі форми нематеріальної (політичної) відповідальності:
- ресторація - відновлення державою-правопорушницею колишнього стану (зіаїш цію) і
ліквідація нею усіх несприятливих наслідків;
- ординарна сатисфакція - задоволення нематеріальних вимог потерпілої сторони щодо
відшкодування шкоди, заподіяної її честі, гідності та політичним інтересам;

259
 - надзвичайна сатисфакція - тимчасове обмеження суверенітету і міжнародної право-
суб’єктності держави-правопорушниці;
- репресалії - примусові заходи, що здійснюються державою, права та інтереси якої були
порушені, щодо держави-правопорушниці;
- реторсії - акції у відповідь на недружні дії, що не мають ознак міжнародного право-
порушення, наприклад, тимчасове відкликання свого посла внаслідок недружніх заяв з боку країни
його перебування;
- санкції - колективні дії, які застосовуються щодо держав, котрі своїми діями створюють
загрозу миру, міжнародній безпеці чи порушують права і свободи людини;
- виключення держави зі складу міжнародної організації за вчинення державою дій, не-
сумісних з принципами та завданнями відповідної міжнародної організації;
- субституція - передача потерпілому суб’єкту майна, рівноцінного втраченому, зни-
щеному чи пошкодженому за значенням та вартістю;
- ординарна репарація - грошова чи натуральна компенсація збитків потерпілої сторони;
- надзвичайні репарації - обмеження права держави-правопорушника вільно розпоря-
джатися своїми матеріальними ресурсами;
- анексія - насильне приєднання території однієї держави чи її частини до території іншої
держави;
- контрибуція - виплата переможеною стороною державі-переможцю витрат, пов’язаних із
веденням війни, незалежно від того, з чиєї ініціативи війна була розпочата.
Анексія та контрибуція як форми міжнародної відповідальності сучасним міжнародним
правом розглядаються як незаконні і не застосовуються.
Міжнародно-правові санкції є засобом, за допомогою якого відновлюють порушені права та
домагаються відшкодування завданих збитків. Це форма міжнародно-правової відповідальності,
форма дозволеного примусу в міждержавних стосунках.
Мета - відновлення функціонуючого механізму міжнародно-правового регулювання. За-
стосування санкцій - односторонній процес. Суб’єкт, який вдається до санкцій, не може бути
стороною-правопорушницею. Санкції можуть застосовуватися лише у відповідь на право-
порушення - у цьому їх відмінність від неправомірного застосування сили в міжнародних
відносинах і правомірних превентивних примусових заходів.
Право на примусові заходи належить кожному суб’єкту міжнародного права.
Кожному з типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми і способи їх
застосування. Санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги - це самооборона,
репресалії, реторсії, розрив дипломатичних і консульських відносин, невизнання.
Контрзаходи - заходи, які потерпілу держава вправі застосувати до держави, відповідальний
за міжнародні-протиправне діяння, з метою спонукати його виконати покладені на нього
правовідносинами відповідальності зобов’язання і які в іншому випадку були б протиправними.
Контрзаходи мають застосовуватися лише щодо держави, яка вчинила міжнародно- про-
типравне діяння, в результаті якого потерпілому суб’єкту міжнародного права (державі чи
міжнародній організації) заподіяно шкоду.
Контрзаходи можуть застосовуватися лише потерпілою державою чи міжнародною між-
урядовою організацією або від їх імені.
Протиправний характер діяння, що є підставою для застосування у відповідь на нього
контрзаходів, має визначатися виключно на основі норм міжнародного права, а не національного
права держави, що має намір застосувати контрзаходи. При цьому застосування

260
контрзаходів не повинно створювати умов для порушення основних принципів міжнародного
права чи порушення прав і свобод людини.
Єдиною метою застосування контрзаходів є відновлення правомірних прав та інтересів
потерпілого суб’єкта, в т.ч. і відшкодування матеріальної шкоди. Застосування контрзаходів з
будь-якою іншою метою не допускається і само по собі є міжнародним правопорушенням.
Режим контрзаходів має забезпечувати повернення до попереднього стану, що існував до
вчинення міжнародного правопорушення і не повинен заподіювати державі-правопорушни- ці,
щодо якої і застосовуються контрзаходи, незворотної шкоди.
Контрзаходи мають тимчасовий характер і можуть застосовуватися лише до моменту початку
інших, передбачених міжнародним правом, процедур мирного вирішення спору.

12. Концепція естоппеля в міжнародному публічному

праві та перспективи застосування до порушень
міжнародно-правових зобов’язань
Естоппель - правовий принцип, відповідно до якого особа втрачає право посилатися на
які-небудь факти в обґрунтування своїх домагань. У міжнародному праві зстоппель означає втрату
державою права посилатися на які-небудь факти або обставини в обґрунтування своїх
міжнародних домагань.
Внаслідок застосування естоппеля держава може, відповідно до Віденської конвенції про
право міжнародних договорів, втратити право посилатися на підстави недійсності або припинення
міжнародного договору або виходу з нього.
Віденська конвенція не передбачає можливості посилань на естоппель в випадках, якщо
міжнародний договір був укладений під впливом сили або суперечності з імперативними нормами
міжнародного права. Естоппель зазвичай застосовується в тих випадках, коли є значна
розбіжність між попереднім і нинішнім ставленням держави до якого-небудь питання.

13. Населення в міжнародному публічному праві

Населення у міжнародному праві — сукупність людей, які проживають на території кон-
кретної держави і підлягають її юрисдикції.
Населення будь-якої держави складається з: громадян своєї держави; іноземців, включаючи
іноземців - дипломатів; осіб з подвійним громадянством (біпатриди); осіб без громадянства
(апатриди)».
Експатриація - тимчасове або постійне видворення людини за межі країни (своєї географічної
чи культурної батьківщини), зазвичай поєднане з позбавленням громадянства.
Громадянство - стійкий правовий зв’язок фізичної особи з певною державою, який про-
являється у наявності встановлених законом взаємних прав та обов’язків.
У деяких державах із монархічною формою правління замість терміна «громадянство»
використовують «підданство».
Правовий статус громадян визначається національним законодавством (конституцією,
законами та іншими нормативно-правовими актами).
Єдиного кодифікованого акта, який би регулював питання громадянства, немає. Серед
основних універсальних міжнародних договорів, які нині регулюють питання громадянства, варто
назвати такі: Конвенцію про врегулювання деяких питань, пов’язаних з колізією зако

261
нів про громадянство 1934 р.; Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 р. та деякі ін.
Існує також низка регіональних угод у цій сфері. Однією із таких є Європейська конвенція про
громадянство від 6 листопада 1997 р., яка була прийнята в рамках Ради Європи і тепер є основним
джерелом для європейських держав, у тому числі й України.
Іноземні громадяни (іноземці) - це особи, які перебувають на території держави, грома-
дянами якої вони не є, і мають докази належності до громадянства іноземної держави.
Іноземець може користуватися правами або виконувати обов’язки, що випливають з його
громадянства, лише доти, доки це допускається державою перебування. Це зумовлено принципом
територіального верховенства держав в межах своїх кордонів. Держава перебування при цьому не
повинна порушувати загальновизнаних міжнародних принципів і взятих на себе міжнародних
зобов’язань при регулюванні правового статусу іноземців на своїй території.
Правове становище іноземних громадян визначається внутрішнім законодавством держави з
урахуванням міжнародно-правових норм. Іноземець має право розраховувати на дипломатичний
захист держави громадянства, якщо законно перебуває на території іноземної держави. Якщо ж
перебування є незаконним, то можливі різноманітні несприятливі наслідки (відповідальність,
видворення за межі країни тощо).
Види правових режимів іноземців:
- режим недискримінації - надання іноземному громадянину певної загальних умов пе-
ребування, прав, свобод та обов’язків, у будь-якому разі не гірших, що надаються громадянам
будь-якої іншої іноземної держави;
- режим найбільшого сприяння - обов’язок держави надати іноземному громадянину умови
перебування, права, свободи та обов’язки, які вона встановлює чи встановить у майбутньому для
громадян будь-якої третьої держави;
- національний режим - надання іноземним громадянам же умов перебування, прав, свободі
обов’язків, якими володіють її власні громадяни, за винятком випадків передбачених
законодавством держави перебування чи міжнародними договорами. Зокрема, іноземні гро-
мадяни, як правило, не наділяються виборчими правами, правом на державну службу, на них не
покладається військовий обов’язок;
- спеціальний режим встановлення пільгових умов діяльності для іноземних громадян в
межах спеціально визначених територій (вільних та спеціальних економічних зон, прикордонних
територій, технопарків тощо). Такий режим надається, наприклад, членам екіпажу морських
суден, жителям прикордонних територій (спрощений порядок переходу кордону), та іншим
категоріям осіб у випадках, передбачених міжнародними угодами;
- преференційний режим - встановлення певних пільгових (преференційних) умов діяльності
для громадян окремих держав. Такі пільги стосуються комерційної чи інвестиційної діяльності і
надаються громадянам держав, що розвиваються, або громадянам держав-учас- ниць
міжнародного інтеграційного об’єднання на території інших держав-учасниць такого об’єднання.
Біженець - іноземець (або особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побо-
ювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до
релігії або громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань
вимушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він
постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок
вказаних побоювань.
Завдяки наявності цього статусу біженці можуть отримувати певну допомогу (грошові
виплати і пенсії, отримання освіти, охорону здоров’я, відправлення релігійних культів, судовий
захист) від держави, що надала такий статус.

262
 Перемішені особи - це люди, насильно вивезені під час подій Другої світової війни фа-
шистською Німеччиною та її союзниками з окупованих ними територій для використання на
різних роботах.
Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і корис-
туватися цим притулком.
Це право не може бути використано у разі переслідування, насправді заснованого на вчиненні
не політичного злочину, або діяння, що суперечить меті та принципам Організації Об’єднаних
Націй.
Вчинення особою, що просить притулок, політичного злочину не передбачає автоматичного
права на його отримання.
Види притулку:
- територіальний - надання державою будь-якій особі (особам) можливості сховатися від
переслідувань політичного характеру на своїй території;
- дипломатичний - надання державою такої можливості, але в межах дипломатичного
представництва, консульської установи або на військовому кораблі, що перебувають на території
іншої держави.

14. Міжнародне гуманітарне право

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосо-
вуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних
засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встанов-
люють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.
Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні
відносини, що склалися між його суб’єктами під час збройних конфліктів.
До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так
зване «право Женеви» (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в
діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі
складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного
населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і «право Гааги» (Гаазькі
конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про
права й обов’язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція
про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).
Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій.
Принципи міжнародного гуманітарного права:
- гуманізація збройних конфліктів;
- обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;
- міжнародно-право вий захист жертв війни;
- охорона цивільних об’єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних
держав;
- дії військових з’єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав
людини;
- заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або
послаблення його військової могутності.
Міжнародний збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами, між націо-
нально-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду відповідної
держави.

263
 Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих
антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї
держави.
Міжнародне гуманітарне право (МГП) накладає рівні зобов’язання на обидві сторони в
конфлікті, проте не надає будь-якого правового статусу залученим у конфлікт збройним
опозиційним групам.
Неміжнародний (внутрішній) збройний конфлікт - ситуація насильства, при якій на
території тієї чи іншої держави відбуваються тривалі збройні зіткнення між урядовими силами та
однією або декількома організованими збройними групами або між самими такими групами, що
не відносяться до урядових сил.
Неміжнародний збройний конфлікт відповідає наступним критеріям:
- збройні групи, що беруть участь у військових діях, повинні проявляти хоча би мінімальну
ступінь організованості;
- збройні зіткнення повинні досягати мінімального рівня інтенсивності. Факт виконання цих
критеріїв встановлюється при розгляді кожного окремого випадку, яке передбачає вивчення
цілого ряду фактичних показників.
Сторони збройного конфлікту при проведенні військових операцій повинні дотримуватися
норм:
- заборона прямих нападів на цивільних осіб;
- заборона нападів невибіркового характеру;
- зобов’язання дотримуватися принципу пропорційності при здійсненні нападу;
- зобов’язання вживати всіх можливих заходів обережності при плануванні і проведенні
військових операцій з метою запобігти, наскільки це можливо, втратам серед цивільного на-
селення.
Сторони збройного конфлікту - держави та інші суб’єкти міжнародного права, які фор-
мально або фактично є учасником воєнних дій проти однієї або декількох держав, чи інші суб’єкти
міжнародного права.
Учасники збройного конфлікту - нації, що борються за свою державність, державопо- дібні
утворення та міжурядові організації.
Учасниками можуть бути виключно фізичні особи.
Міжнародне гуманітарне право поділяє учасників збройних конфліктів на дві групи:
- комбатантів (воюючі);
- некомбатантів (невоюючі).
Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що
безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках.
Сприяючи посиленню захисту цивільного населення від наслідків воєнних дій, комбатанти
зобов’язані відрізняти себе від цивільного населення під час нападу або воєнної операції, що є
підготовкою до нападу.
Правовий статус комбатанта поширюється також на цивільне населення неокупованих
територій, яке при наближенні ворога стихійно, на власний ризик береться за зброю для боротьби
з противником, не встигнувши сформуватись у регулярні війська, якщо воно носить зброю
відкрито й дотримується законів та звичаїв війни.
Некомбатантами є особовий склад, що правомочно перебуває у структурі збройних сил
воюючої сторони, надає їй усебічну допомогу заради досягнення успіхів у бойових діях, але не
бере безпосередньої участі в таких діях.
Особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони
збирає або намагається зібрати інформацію на території, контрольованій супротивною

264
стороною, і носить формений одяг своїх збройних сил, називається розвідником. У разі захоплення
противником така особа наділена статусом військовополоненого.
Засоби ведення війни - зброя та інші засоби, що застосовуються збройними силами воюючих
сторін для завдання шкоди і поразки противникові.
Методи ведення війни - порядок і способи використання засобів ведення війни.
Недозволеними засобами ведення війни є всі види зброї, застосування яких суперечить
принципам і нормам міжнародного права, що діє під час війни.
Заборонено вбивати, завдавати поранень або брати в полон противника, вдаючись до ві-
роломства.
Заборонено віддавати наказ не залишати нікого в живих, погрожувати цим противнику або
вести воєнні дії таким чином.

15. Міжнародне кримінальне право

Міжнародне кримінальне право - це галузь міжнародного публічного права, яка скла-
дається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними
злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.
Принципи міжнародного кримінального права:
- заборона агресивної війни;
- невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним
правом як злочинне;
- незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності;
- якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до
злочинів проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної
кримінальної відповідальності;
- виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний
злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;
- будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного
характеру, має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;
- забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної від-
повідальності.
Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні
злочинні дії пов’язані зі злочинною діяльністю держави. Офіційний статус особи (голова держави,
уряду тощо) не звільняє її від кримінальної відповідальності.
Порушення міжнародного права породжує індивідуальну відповідальність. Саме люди, а не
абстрактні організації, вчинюють злочини, зупинення яких необхідне як санкція міжнародного
права.
Серед цілей індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного
права слід назвати, саме мету покарання винної у скоєнні міжнародного злочину особи у вигляді
застосування до неї конкретних негативних наслідків, передбачених санкціями норм
міжнародного права.
Важливою метою кримінальної відповідальності є превенція - тобто запобігання повторення
скоєного злочину.
На відміну від міжнародних злочинів, злочини міжнародного характеру - це протиправні
діяння, які зазіхають на міжнародні відносини, міжнародний правопорядок, тобто зачіпають
інтереси декількох держав, але вчиняються індивідами поза зв’язком з політикою якої-не- будь
держави, для досягнення власних інтересів. За скоєння злочинів міжнародного характеру фізичні
особи несуть відповідальність за внутрішнім кримінальним правом.
265
 Першими міжнародними кримінальними судовими органами стали Нюрнберзький та
Токійський воєнні трибунали, які були створені після закінчення Другої світової війни з метою
«справедливого і швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців». Вони стали першими
судовими органами, в яких відбувалося притягнення індивідів до відповідальності на основі
міжнародного права. Безсумнівно, такі трибунали зробили вагомий внесок у подальший розвиток
системи міжнародної кримінальної юстиції.
Основні міжнародні кримінальні судів та трибунали:
- Міжнародний трибунал для колишньої Югославії;
- Міжнародний трибунал для Руанди;
- Міжнародний кримінальний суд.
Для координації національних поліцейських структур боротьби зі злочинністю створено
спеціальну Міжнародну організацію кримінальної поліції Інтерпол. Україна є членом цієї
організації і має структурний підрозділ - Національне Центральні Бюро Інтерполу в Україні.
У межах Європейського Союзу на підставі конвенції, укладеної між його членами, діє
відповідні організація регіонального характеру - Європол.
Відповідно до міжнародних договорів можна виділити наступні форми правової допомоги у
кримінальних справах:
1) виконання процесуальних дій за запитами іноземної держави;
2) виклик осіб, які перебувають па території іноземної держави, для участі у виробництві
процесуальних дій;
3) вручення документів, пов’язаних з провадженням у кримінальних справах;
4) надання інформації, речових доказів, документів у кримінальних справах;
5) встановлення особи і місцезнаходження певних осіб;
6) заходи але накладення арешту на майно, передачу майна, отриманого злочинним шляхом;
7) видача осіб для притягнення до кримінальної відповідальності або для приведення вироку
у виконання (екстрадиція). Передача особи органам міжнародної кримінальної юстиції;
8) виконання доручень, пов’язаних з питаннями виконання судових рішень:
- про вручення документів про приведення у виконання вироку, стягнення штрафу або
оплати судових витрат;
- заходи, пов’язані з призупиненням винесення або виконання вироку, умовним звільненням,
відстрочкою початку виконання вироку або перериванням такого виконання.
Екстрадиція - заснована на нормах міжнародного права і національного законодавства
юридична процедура, що складається в процесі доставки особи, яка вчинила злочин, під
юрисдикцію запитуючої держави для цілей притягнення його до кримінальної відповідальності
або виконання покарання.
Екстрадиція, як і інша правова допомога, є офіційною діяльністю, яку здійснюють лише
спеціально уповноважені органи держави. В Україні такими повноваженнями наділена Гене-
ральна прокуратура України.

16. Територія в міжнародному публічному праві

Територія у міжнародному праві - це простори земної кулі з її сухопутною і водною
поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір і небесні тіла, що
знаходяться в ньому.

266
 З погляду правового режиму території можна поділити на такі види:
- державна територія - це простір, у межах якого певна держава здійснює свою верховну
владу, свій суверенітет;
- міжнародна територія - це простір за межами державних територій, який не належить
жодній окремій державі, а перебуває у спільному користуванні світового співтовариства і його
правовий режим визначається виключно міжнародним правом. На міжнародну територію не
поширюється суверенітет якоїсь держави, вона відкрита для використання всіма державами
відповідно до норм міжнародного права. До таких територій можна віднести Антарктику, відкрите
море і повітряний простір над ним, дно морів і океанів за межами національної юрисдикції
(міжнародний район морського дна), комічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.
- територія зі змішаним правовим режимом - це територія, на якій діють одночасно норми
міжнародного права і національного законодавства прибережних держав.
Сучасне міжнародне право проголошує принципи непорушності кордонів і територіальної
цілісності, що, у свою чергу, забороняють насильницьку зміну державної території.
Територія держави недоторканна і не може бути об’єктом військової окупації або інших
примусових дій.
Правомірними способами територіальних змін є:
Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними
(поступка території). Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи в іншій формі.
Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної приналежності певній території.
Голосування може проводитися як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до
міжнародного договору.
Ад’юдикація — підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін
спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів, чиї
рішення обов’язкові для сторін (Міжнародний суд ООН).
Неправомірними способами територіальних змін є:
Дебеляція - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті збройних
конфліктів;
Анексія - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій
державі або народу, грубе порушення норм міжнародного права.
Інтервенція - насильницьке втручання однієї чи кількох держав у внутрішні справи іншої
держави, спрямоване проти її територіальної цілісності або політичної незалежності.
Окупація - зайняття збройними силами однієї держави частини або всієї території іншої
держави без отримання суверенних прав на неї.
Територіальний спір - це спір між державами з приводу юридичної приналежності певної
території.
Суб’єктами територіального спору можуть бути тільки держави. Спір між індивідом та
державою не ставить питання про державну приналежність території і через це не є терито-
ріальним спором. Також не є територіальним спором боротьба нації за здійснення права на
самовизначення та створення незалежної держави на певній території. Оскільки міжнародні
організації не мають власної території, вони також не можуть бути суб’єктами територіального
спору.
Держава, яка висуває претензію на певну частину території іншої держави, не оспорює
суверенітет даної держави над певною територією. Тобто не піддає сумніву юри

267
дичну приналежність певної території даній державі, проте вважає, що ця територія має належати
їй.
Демілітаризація - це особливий, договірно встановлений правовий режим певних районів,
територій, просторових сфер і космічних тіл, відповідно до якого там забороняються всі види і
форми військової діяльності, такі, наприклад, як розміщення збройних сил і озброєнь, створення
військових баз, споруд і установок, випробування, розміщення і зберігання зброї масового
знищення та її носіїв, іншого зброї, проведення військових маневрів і навчань, а також інша
діяльність військового характеру.
Демілітаризація може бути повного або частковою, обсяг демілітаризації безпосередньо
обумовлюється в самих міжнародних договорах про демілітаризацію.
Частково демілітаризовану є дно Світового океану за межами 12-мильної зони прибережних
держав і космічний простір. Повністю демілітаризованою є Антарктика, Місяць і інші небесні тіла.
Без’ядерна зона - різновид часткової демілітаризації.
Нерідко демілітаризація доповнюється нейтралізацією.
Нейтралізація - це особливий, договірно встановлений правовий режим певних територій,
просторових сфер і космічних тіл, відповідно до якого там забороняються ведення військових дій і
використання їх в якості бази для ведення війни. Нейтралізованими є: архіпелаг Шпіцберген,
Антарктика, Місяць і інші небесні тіла, зони Суецького і Панамського каналів.

17. Міжнародне морське право

Міжнародне морське право - це сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які
встановлюють правове становище просторів і природних ресурсів Світового океану і регулюють
відносини суб’єктів міжнародного права, пов’язані з морською діяльністю.
Джерела:
- Женевські конвенції ООН з морського права про територіальне море та прилеглу зону, про
континентальний шельф, про риболовство, про охорону живих ресурсів відкритого моря;
- Конвенція ООН з морського права;
- ряд універсальних конвенцій зі спеціальних питань та локальні багатосторонні і дво-
сторонні договори з різних питань морської діяльності;
- внутрішньодержавні законодавчі акти.
Принципи:
- свободи судноплавства для всіх суден всіх держав у відкритому морі;
- принцип використання морського простору в мирних цілях і забезпечення безпеки мо-
реплавства;
- принцип охорони морського середовища - формулює обов’язки держав стосовно захисту та
збереження, запобігання та скорочення забруднення морського середовища.
Класифікація морських просторів:
- простір, що знаходяться під суверенітетом різних держав і складові територію кожного з
них (внутрішні морські води, територіальне море (води), архіпелажні води);
- простір, що не входять до складу території прибережної держави, але підлеглі його
юрисдикції (прилегла зона, виняткова економічна зона, континентальний шельф);
- простір, на які не поширюються ні суверенітет, ні юрисдикція якого б то не було держави
(відкрите море, міжнародний район морського дна).

268
 18. Право міжнародних договорів

Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об’єднує сукупність

правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.
Об’єктом права міжнародних договорів є власне міжнародний договір. Він укладається для
конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов’язків сторін договору. Договірна форма
закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку.
Сторонами у міжнародних договорах виступають суб’єкти міжнародного права.
Основними суб’єктами сучасного міжнародного права є держави.
Усі держави наділені рівним правом брати участь при вирішенні міжнародних проблем, в
яких вони мають законні інтереси.
Згідно з Віденськими конвенціями про право міжнародних договорів, існують такі поняття
залежно від стадії оформлення участі у договорі:
- «держава або організація», які беруть участь у переговорах, складанні та прийнятті тексту
договору;
- «договірна держава або організація», які погодились на обов’язковість для них договору,
незалежно від того, чи набрав договір чинності, чи ні;
- «учасник» означає державу чи організацію, які погодились на обов’язковість для неї
договору і для якої договір є чинним.
Серед інших суб’єктів права міжнародних договорів необхідно виокремити Святий
Престол (Ватикан).
Ватикан не може брати участь у політичних та економічних угодах. Двосторонні договори,
що укладаються ним з державами, називають конкордатами, котрі регулюють становище
Католицької церкви у відповідній державі.
Суб’єктом права міжнародних договорів, також є повстанці, які представляють націо-
нально-визвольний рух в особі відповідного органу, який його очолює.
Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:
- складання і ухвалення тексту договору;
- встановлення аутентичності текстів договорів;
- вираження згоди на обов’язковість договору.
Встановлення аутентичності означає, що текст договору остаточний і змінам не підлягає.
Парафування міжнародного договору - попереднє підписання міжнародного договору
ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його розробленні. Можливе парафування
всього тексту договору і певних його статей.
Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжна-
родного договору, що означає згоду на обов’язковість для неї договору, який набуває юридичної
сили лише після ратифікації.
Після ратифікації договору здійснюється обмін ратифікаційними грамотами або здача їх
депозитарію. Депозитарій - держава або міжнародна організація, що бере на себе зобов’язання
зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію, про приєднання до
договору інших держав тощо. Депозитарій визначається під час ведення переговорів.
Дійсним є такий міжнародний договір, що укладений відповідно до норм міжнародного
права й у якому втілене щира угода суб’єктів міжнародного права, не суперечним основним
принципам і іншим імперативним нормам міжнародного права

269
 Поняття «дія міжнародного договору» і «дійсність міжнародного договору» співзвучні, але по
суті різні.
Дія договору характеризується тимчасовим фактором, а дійсність визначається його
відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично значимі наслідки для
суб’єктів міжнародного права можуть тільки дійсні міжнародні договори
Недійсність міжнародного договору залежно від ступеня його невідповідності нормам
міжнародного права може бути двох видів: абсолютна й відносна.
Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об’єктивний характер і не залежить
від волевиявлення суб’єктів, його що уклали. Такий договір увижається юридично незначним аЬ
іпіііо (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать
імперативним нормам загального міжнародного права (;ш со§еш), наприклад основним
принципам міжнародного права.
У багатьох договорах передбачається можливість їх денонсації, тобто одностороннього
правомірного припинення договору на умовах, вказаних у ньому.
Анулювання міжнародного договору означає одностороннє правомірне припинення до-
говору на умовах, які в ньому не передбачені.
Підставами для анулювання міжнародного договору є істотне порушення його положень
іншими учасниками, неможливість виконання договору, докорінна зміна обставин, виникнення
нової імперативної норми загального міжнародного права (щз со§епз).
Припинення міжнародного договору звільняє його учасників від подальшого виконання
зобов’язань за ним. Проте припинення не зачіпає прав і зобов’язань, що з’явилися внаслідок
виконання договору.
Призупинення міжнародного договору означає тимчасове припинення його дії і може
здійснюватися як відносно всіх учасників договору, так і щодо якогось окремого учасника
відповідно до положень договору або з відома всіх учасників.

19. Право зовнішніх зносин

Зовнішні зносини - частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної
діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих
державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державами та іншими суб'єктами
міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до
основних принципів міжнародного права.
Джерелами права зовнішніх зносин є численні міжнародні договори, як двосторонні, так і
багатосторонні, найважливішими з яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини,
Віденська конвенція про консульські зносини, Конвенція про спеціальні місії та Віденська
конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями уні-
версального характеру, а також міжнародні звичаї та внутрішнє законодавство держав (наприклад,
кількісний склад дипломатичних представництв, повноваження органів державної влади, які
вступають в зовнішні зносини, порядок ввезення призначених для дипломатичних представництв
предметів і звільнення їх від усіх митних зборів тощо).
Органи зовнішніх зносин - державні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з
іншими державами і міжнародними організаціями.
Види органів зовнішніх зносин:
1. Закордонні — органи, які знаходяться за межами території держави. Вони в свою чергу
поділяються на:

270
 Постійні:
- дипломатичні представництва держав (посольства і місії);
- консульські представництва;
- постійні представництва держав при міжнародних організаціях.
Тимчасові:
- спеціальні місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах,
ведення переговорів тощо;
- делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях;
2. Внутрішньодержавні — органи, які постійно знаходяться на території держави. Вони в
свою чергу поділяються на:
- органи, що представляють державу з усіх питань (парламент, глава держави, глава уряду,
відомство іноземних справ);
- органи, що представляють державу тільки в одній галузі його зовнішніх зв’язків (мі-
ністерство зовнішньої торгівлі; інші міністерства і відомства в межах встановлених законом).
Дипломатичне право - сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють
офіційні відносини між суб’єктами міжнародного права і визначають правовий статус і функції
органів зовнішніх зносин держав за кордоном і їх персоналу, а також імунітети і привілеї
міжнародних організацій, їх посадових осіб і службовців.

20. Право міжнародних організацій

Право міжнародних організацій - сукупність норм, що регулюють процес утворення,
діяльності та припинення діяльності організації, взаємодії з іншими суб’єктами міжнародного
права та міжнародних відносин.
Джерелами цієї галузі є засновницькі документи міжнародних організацій. Віденська
конвенція про представництво держав в їх відносинах з міжнародними організаціями
універсального характеру, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжна-
родними організаціями або між міжнародними організаціями, угоди про привілеї і імунітети
міжнародних організацій.
Міжнародна (міжурядова) організація - це постійно діюче об’єднання держав, створене на
основі міжнародного договору з метою вирішення певних завдань, що має необхідну для цього
систему органів і самостійні права й обов’язки.
Ознаками міжнародної організації:
- договірна основа, що відповідає основним принципам міжнародного права;
- наявність певних цілей;
- система органів, необхідних для досягнення цілей організації;
- міжнародна правосуб’єктність.
Організація Об’єднаних Націй (ООН) - універсальна міжнародна організація, створена з
метою підтримки миру і міжнародної безпеки і розвитку співробітництва між державами.
Статут ООН- це багатосторонній універсальний договір особливого роду і значення. Він не
тільки визначив права і обов’язки держав - членів ООН, а й закріпив загальновизнані принципи і
норми міжнародного права.
Найбільш важливе значення для забезпечення цілей і принципів ООН має Генеральна
Асамблея як найширший міжнародний форум, на якому представлені всі країни - члени ООН, і
Рада Безпеки - як орган, на який покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного
миру та безпеки і який при виконанні своїх обов’язків діє від імені всіх членів

271
Організації. Генеральна Асамблея і Рада Безпеки - незалежні органи, які не підпорядковані один
одному та іншим органам системи ООН.
Рада по опіці та ЕКОСОР здійснюють свої функції під керівництвом і контролем Гене-
ральної Асамблеї і в деяких випадках - Ради Безпеки.
Міжнародний суд є головним судовим органом ООН, що складається з колегії незалежних
суддів.
Секретаріат як головний адміністративно-технічний орган покликаний обслуговувати ді-
яльність всіх інших органів.
Генеральна Асамблея ООН складається з усіх держав - членів ООН, представлених на її
сесіях не більше ніж п’ятьма представниками. До складу кожної делегації можуть входити також
п’ять заступників представників та необхідну кількість радників і експертів. Незалежно від числа
представників кожна держава має один голос.
Генеральна Асамблея наділена в рамках ООН широкою компетенцією. Вона уповноважується
обговорювати будь-які питання або справи в межах Статуту ООН або стосуються повноважень і
функцій любого з органів ООН і робити в їх відношенні рекомендації держа- вам-членам та Раді
Безпеки.
Рада Безпеки - найважливіший постійно діючий орган, на який держави - члени ООН поклали
головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки.
До складу Ради входять 15 держав, що мають статус постійних і непостійних членів.
Відповідно до Статуту ООН постійними членами є Росія, США, Великобританія, Франція і
Китай. На них лежить особлива відповідальність за підтримання міжнародного миру. Десять
непостійних членів обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін.
Асоціація держав Південно-Східної Азії - регіональна міжурядова організація країн
Південно-Східної Азії.
Основними органами АСЕАН є: Саміт лідерів (глав держав і урядів, вищий орган, скликається
раз на рік); Нарада міністрів закордонних справ (розробляє основні напрямки діяльності АСЕАН,
скликається також раз на рік); Постійний комітет (здійснює повсякденне керівництво і складається
з міністра закордонних справ головуючої країни і послів інших країн-членів, акредитованих в
країні голови); Постійний секретаріат, очолюваний генеральним секретарем (надає
адміністративно-технічне сприяння Асоціації). Штаб-квартира АСЕАН знаходиться в Джакарті
(Індонезія).
Європейський союз (ЄС) - регіональне політичне і економічне інтеграційне об’єднання
держав Західної Європи, що поєднує в собі ознаки федеральної наддержави і міжнародної
організації.
Основними інститутами ЄС є: Рада ЄС (Рада міністрів), Європейська Рада, Європейський
парламент, Європейська комісія, Європейський Суд.
Рада ЄС є головним політичним і правомочним інститутом Союзу, за яким закріплена функція
прийняття рішень по всіх основних питаннях життєдіяльності ЄС. Рада збирається на рівні
міністрів, які очолюють відомства, питання ведення яких обговорюються на зборах. Рішення в
Раді з питань, які мають особливо важливе значення для держав, таким як оподаткування, питання
імміграції, безпеки та ін., Приймаються на основі одностайності. Всі інші рішення приймаються
більшістю голосів, при цьому кожна країна-член ЄС має кількість голосів, що відбиває в цілому
розміри її населення, з ухилом на користь малих країн.
Європейська комісія є виконавчим інститутом ЄС. Вона складається з 28 членів (комі-
сіонерів), що призначаються національними урядами на п’ятирічний строк за погодженням з її
президентом і підлягає затвердженню Європарламентом. Кандидатура президента Комісії
визначається за погодженням між державами-членами і підлягає схваленню Європарламентом.
Роботі Комісії надає адміністративно-технічне сприяння 24 000 цивільних службовців,

272
більшість з яких працює в Брюсселі. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу діяльності
(політики) ЄС.
Європейський парламент є консультативним і дорадчим інститутом ЄС, що складається з 766
депутатів, що обираються безпосередньо населенням згідно з квотою на п’ятирічний термін.
Європейський Суд є судовим органом ЄС вищої інстанції. Суд складається з 28 суддів і
восьми генеральних адвокатів. Судді і генеральні адвокати призначаються за згодою дер-
жав-членів на шестирічний термін з правом переобрання. Генеральні адвокати сприяють роботі
Суду, представляючи свої незалежні висновки але у справах, порушених ним з цією метою.
Штаб-квартира Суду знаходиться в Люксембурзі. Головним завданням Суду є забезпечення
однакового тлумачення і застосування права ЄС.
Ліга арабських держав (ЛАГ) - регіональна організація, що об’єднує арабські і дружні їм
неарабським країни (Сомалі).
Основними цілями ЛАГ є: забезпечення тісних відносин між державами-членами; коор-
динація їх політичних дій; організація співробітництва в економічній, фінансовій, торговельній,
культурній, соціальній та інших областях; забезпечення їх незалежності і суверенітету; розгляд
загальних питань, які зачіпають арабські країни і їхні інтереси.
Вищий орган ЛАД - Рада Ліги, в якому кожна з держав-членів має один голос. Рада збирається
на чергові сесії двічі на рік. Рішення Ради, прийняті одноголосно, обов’язкові для всіх
держав-членів.
Організація американських держав (ОАД) - регіональна організація, що об’єднує 35
держав Американського континенту, включаючи США і Канаду.
Відповідно до Статуту основними цілями ОАГ є: підтримка миру та безпеки в Західній
півкулі; врегулювання суперечок між державами-членами; організація спільних дій проти агресії;
розвиток співпраці в політичній, економічній, соціальній, науково-технічній і культурній сферах
(ст. 4). Основними принципами ОАД є: взаємна повага незалежності, суверенітету, територіальної
цілісності, невтручання у внутрішні справи, вирішення спорів мирними засобами, відмова від
загрози застосування сили.
Основними органами ОАГ є: Генеральна асамблея (вищий орган, що складається з пред-
ставників усіх держав-членів; визначає загальну діяльність ОАГ і її політику, затверджує бюджет
Організації; скликається щорічно); Консультативна нарада міністрів закордонних справ (розглядає
проблеми термінового характеру, в тому числі пов’язані зі збройним нападом на державу - член
ОАД); Постійна рада (складається з представників держав-членів, акредитованих при ОАД;
виконує завдання, покладені на нього Асамблеєю і Консультативною нарадою міністрів; сприяє
державам членам в мирному вирішенні спорів між ними); Генеральний секретаріат (забезпечує
організаційно-технічну роботу, очолюється генеральним секретарем ОАД); Міжамериканський
юридичний комітет (є консультативним органом з правових питань міжнародного характеру, його
штаб-квартира знаходиться в Буенос-Айресі (Аргентина)); Міжамериканська комісія з прав
людини.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) є найбільшою регіональну
організацію з безпеки, до складу якої входять 57 держав, в тому числі і Росія. Основними
завданнями ОБСЄ є: контроль над розповсюдженням озброєнь; дипломатичні зусилля щодо
запобігання конфліктів; заходи з побудови довірчих відносин і безпеки; захист прав людини;
розвиток демократичних інститутів; моніторинг виборів; економічна та екологічна безпека.
Нарада глав держав і урядів є вищим органом ОБСЄ і скликається кожні два роки. Нарада
визначає пріоритети та основні напрямки діяльності ОБСЄ.
Особливістю ОБСЄ є те, що вона заснована не міжнародним договором, а на підставі ряду
політичних рішень.

273
 Організація Північноатлантичного договору (НАТО). З метою протидії загрозам безпеки і
створення загальної системи оборони п’ять західноєвропейських держав (Бельгія, Великобританія,
Люксембург, Нідерланди і Франція) підписали Брюссельський пакт, який поклав початок
існуванню Західноєвропейського союзу.
Потім послідували переговори цих держав з США і Канадою про створення Північно-
атлантичного союзу, приєднатися до якого були запрошені Данія, Ісландія, Італія, Норвегія і
Португалія.
Головним і єдиним, згаданим в Північноатлантичному договорі органом НАТО є Пів-
нічноатлантична рада (САС), також відомий як Рада НАТО. Всі інші органи НАТО були створені
Радою. САС збирається на сесії двічі на рік в складі міністрів оборони, закордонних справ або глав
урядів.
Співдружність Незалежних Держав (СНД) було створено державами з числа колишніх
республік СРСР.
Цілями Співдружності є: здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній,
гуманітарній, культурній та інших галузях; створення загального економічного простору;
забезпечення вдачу і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів
міжнародного права і документами НБСЄ; співробітництво між державами-членами в забез-
печенні міжнародного миру і безпеки та здійсненні роззброєння; сприяння громадянам дер-
жав-членів у вільному спілкуванні, контактах і пересуванні в Співдружності; взаємна правова
допомога і співробітництво в інших сферах правових відносин; мирне вирішення спорів та
конфліктів між державами Співдружності.
Головними органами СНД відповідно до Статуту є: Рада глав держав, Рада глав урядів, Рада
міністрів закордонних справ, Рада міністрів оборони, Рада командувачів прикордонними
військами, Економічна рада, Економічний суд, Міжпарламентська асамблея, Виконавчий комітет.

21. Мирне вирішення міжнародних спорів

Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь міжнародного права, норми та
принципи якої встановлюють порядок врегулювання спорів між суб’єктами міжнародного права
мирними засобами.
Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у Статуті ООН і в
подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного, а також у
Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів.
Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів,
стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН.
Мирне вирішення міжнародних спорів є принципом загального міжнародного права,
обов’язковим для всіх держав світу.
Міжнародний спір - це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його
учасників та інших заінтересованих суб’єктів міжнародного права реалізації принципу мирного
вирішення міжнародних спорів.
Статут ООН зобов’язує держави вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами таким
чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку та справедливість.
Статуту ООН серед мирних засобів вирішення міжнародних спорів вказує переговори,
обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних
органів або угод. Цей перелік не є вичерпним і сторони можуть обрати інші мирні засоби на
власний вибір.

274
 Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН.
Статут Суду є невід’ємною частиною Статуту ООН.
Суд складається з колегії незалежних суддів (15 суддів), обраних з числа осіб високих
моральних якостей, що задовольняють вимогам, які висуваються в їхніх країнах для призначення
на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.
Склад суддів в цілому повинен забезпечити представництво найголовніших форм цивілізації і
основних правових систем світу.
Члени Суду обираються на дев’ять років і можуть бути переобрані.
Місцезнаходженням Суду є Гаага.
Тільки держави можуть бути сторонами у справах, розбираємо Судом.
За суб’єктно-просторовою сферою:
- універсальні, що охоплюють міжнародне співтовариство в цілому (Міжнародний Суд
ООН, Міжнародний трибунал з морського праву);
- регіональні (Європейський Суд, Економічний суд СНД).
За предметним змістом:
- загальної юрисдикції (Міжнародний Суд ООН, Європейський Суд);
- спеціальної юрисдикції (Міжнародний трибунал з морського права, Європейський Суд з
прав людини).
За суб’єктно-юрисдикційним орієнтирам:
- для вирішення міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН, Економічний суд СНД);
- для розгляду індивідуальних та колективних звернень осіб (Європейський Суд з прав
людини);
- для кримінального переслідування осіб, що скоїли міжнародні злочини (Міжнародний
трибунал по колишній Югославії).

22. Право міжнародної безпеки

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють
взаємодію суб’єктів в цілях забезпечення миру і безпеки.
Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у
значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про
запобігання злочину геноциду та покарання за нього, Декларацію про принципи міжнародного
права, Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом, Конвенцію ООН з морського права.
Проте існує низка міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують відносини,
пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна розглядати в якості джерел права
міжнародної безпеки. Систему таких джерел складають:
- Статут ООН.
- Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на конкре-
тизацію положень Статуту ООН і стосуються питань міжнародної безпеки.
- міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування ядерних озброєнь у
просторовому відношенні.
- міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування озброєнь у кількісному та
якісному відношеннях.
- міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих видів зброї та лік-
відацію наявних запасів таких видів зброї.

275
 - міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового (несанкціонованого)
виникнення війни.
- міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем безпеки.
Під системою колективної безпеки потрібно розуміти засновану співтовариством держав на
універсальному чи регіональному рівні систему співробітництва з метою підтримання миру на
універсальному або регіональному рівнях.
Для систем колективної безпеки властиві такі ознаки:
- закріплення загальновизнаних принципів та норм міжнародного права щодо заборони
застосування чи погрози силою, недоторканності кордонів, невтручання у внутрішні справи;
- закріплення зобов’язання держав-членів щодо мирного врегулювання спорів;
- наявність механізмів колективної реалізації санкцій стосовно порушників.
Міжнародні операції з підтримання миру та безпеки - міжнародні дії або заходи, спря-
мовані на виконання миротворчих чи гуманітарних завдань, які здійснюються за рішеннями Ради
Безпеки ООН відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, ОБСЄ, інших міжнародних
організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно
з положеннями Статуту ООН, а так само дії і заходи багатонаціональних сил, багатонаціональних
військових формувань високої готовності, які проводяться під загальним контролем Ради Безпеки
ООН.
Рада Безпеки має право застосовувати збройні сили для здійснення своїх рішень про усунення
загрози миру або будь-якого його порушення.
Миротворчі сили ООН характеризуються наступними рисами:
- їх персонал надається і оснащується державами-членами;
- миротворчі сили застосовуються за рішенням Ради Безпеки і в рамках цього рішення;
- миротворчі сили діють під прапором ООН;
- миротворчі сили використовуються при наявності бажання сторін у конфлікті його
припинити;
- миротворчі сили підпорядковуються Генеральному секретарю ООН.

23. Міжнародне економічне право

Міжнародне економічне право - це система норм і принципів, які регулюють відносини, що
виникають між державами та іншими суб’єктами міжнародного публічного права у сфері
економічного співробітництва.
Предмет міжнародного економічного права складають міжнародні економічні відносини,
тобто форма зв’язків між державами, між державами та міжнародними організаціями у різних
сферах міжнародного економічного співробітництва. Ці відносини є багатоаспек- тними і
розрізняються за суб’єктами та предметним складом.
Система міжнародного економічного права складається із загальної та особливої частин.
До загальної частини входять норми та принципи, що визначають загальні положення
правового регулювання міжнародних економічних відносин, незалежно від їх конкретного змісту.
Особлива частина міжнародного економічного права поділяється на підгалузі, основними
серед яких є:
- міжнародне торгове право;
- міжнародне валютно-фінансове право;
- міжнародне транспортне право;
- міжнародне митне право;
- міжнародне право інтелектуальної власності.

276
 Система джерел МЕП включає міжнародні договори і, зокрема, міжнародні економічні
договори, а також міжнародно-правові звичаї, рішення (акти) міжнародних організацій, між-
народні кодекси поведінки.
Найвідомішою такою організацією є Організація Об’єднаних Націй (ООН).
Економічна діяльність ООН включає чотири головні напрями:
- вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;
- сприяння економічному співробітництву держав із різними рівнями соціально-еконо-
мічного розвитку;
- сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;
- вирішення проблем регіонального економічного розвитку.
Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) координує всю діяльність Організації в соці-
ально-економічній сфері. Членами Ради є 54 країни - члени ООН, які обираються Генераль- ною
Асамблеєю ООН, причому п’ять постійних членів Ради Безпеки є незмінними членами Ради.
Секретаріат ООН - третя основна ланка в системі органів економічного співробітництва. Це
адміністративно-виконавчий орган, який обслуговує нормальне функціонування інших інститутів
ООН та установ і виконує конкретні доручення. Переважна більшість співробітників центрального
апарату працюють на економічну службу. До складу економічного апарату ООН входить також
декілька спеціальних підрозділів, найбільшим із яких є Департамент з економічних і соціальних
питань.
Організація Об’єднаних Націй із промислового розвитку (ЮНІДО) - спеціалізована
установа ООН для сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, їх промислового розвитку
шляхом мобілізації національних і міжнародних матеріальних і фінансових ресурсів.
Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК) сконцентрувала свою діяльність головним
чином у галузях екології, особливо в питаннях транскордонного характеру й ефективного
використання енергії; транспорту (з позицій екології) і лісових ресурсів.
У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави
законодавству та юрисдикції іншої.
У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету:
- судовий;
- від попереднього забезпечення позову;
- від примусового виконання рішення;
- майновий (власності).
Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої.
Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди
держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна.
Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна
здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави.
Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному
принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Держава
завжди є єдиним суб’єктом, хоча вияв її правосуб’єктності може бути різним. Тому, як суб’єкт
міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а
продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом.
У більшості держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого) імунітету.
Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава
діє як приватна особа, то в цих випадках вона імунітетом не володіє.

277
 Світова організація торгівлі (СОТ) - міжнародна організація, яка була створена з метою
лібералізації міжнародної торгівлі та регулювання торгово-політичних відносин країн- членів.
Цілі СОТ визначено в преамбулі Марракеської Угоди про утворення СОТ:
- підвищення життєвого рівня;
- забезпечення повної зайнятості;
- постійне зростання доходів і ефективного попиту;
- розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними;
- оптимальне використання світових ресурсів згідно з цілями сталого розвитку;
- захист і збереження навколишнього середовища;
- забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в
міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку.

24. Міжнародне екологічне право

Міжнародне право навколишнього середовища - є галуззю міжнародного права, су-
купністю міжнародних принципів і норм, якими регулюються суспільні відносини між: його
суб’єктами щодо охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і
забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь.
Предметом міжнародного права навколишнього середовища є екологічні відносини, що
складаються між відповідними суб’єктами у сфері їх взаємодії з навколишнім середовищем та
його елементами.
До об’єктів міжнародного права навколишнього середовища належать:
- навколишнє середовище як цілісна природно-антропогенна система, з якою зв’язані саме
життя на Землі, умови життя і добробут людей у будь-якій країні світу;
- природні ресурси і об’єкти як складові частини навколишнього середовища.
Суб’єктами міжнародного права навколишнього середовища виступають безпосередньо
держави, міжурядові і неурядові організації, а у передбачених цим правом випадках - також
юридичні й фізичні особи, пов’язані з міжнародною екологічною діяльністю.
Засад:
- запобігання забрудненню та іншим формам деградації навколишнього середовища;
- встановлення на міжнародному рівні режиму раціонального природокористування;
- забезпечення прав людини на безпечні умови життя в оточуючому її навколишньому
середовищі.
Систему джерел міжнародного права навколишнього середовища складають договори,
конвенції декларації, хартії, резолюції, директиви, протоколи програми дій
Міжнародний екологічний суд виконує функції примирення, арбітражу та дає консуль-
тативні висновки.
Основними формами організації його роботи є:
- еколого-правовий аналіз спірної ситуації та надання сторонам за їх проханням юридичних
консультацій;
- застосування процедур примирення сторін спору;
- здійснення за бажанням сторін власне арбітражного процесу із винесенням рішення, яке
сторони попередньо погодились визнати обов’язковим.
Розглядаючи спір та ухвалюючи рішення суд керується не лише нормами міжнародного
права, а й нормами національного законодавства, беручи до уваги також судові й дипломатичні
рішення.

278
 МІЖНАРОДНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Загальні положення про права людини

Права людини - це соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї
поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом
користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.
Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як свобода людини
приймати рішення незалежно від держави.
Політичні права і свободи пов’язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням
органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав
і свобод людини і громадянина, вони пов’язані з концепцією соціальної держави та стосуються
таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні
потреби людини тощо.
Для міжнародного права велике значення має поділ всієї групи прав на універсальні та
спеціальні.
До універсальних прав належить весь каталог прав людини й основних свобод. Цей каталог
повторюють Загальна декларація прав людини та всі найважливіші міжнародно-правові акти про
права людини.
Сутність спеціальних прав полягає не в наданні кому-небудь додаткових прав, а в забез-
печенні правовими засобами умов, за яких усі могли б рівною мірою користуватися універ-
сальними правами та свободами.
Покоління прав людини - це класифікація прав людини, відповідно до їх історичного
розвитку.
Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних
ліберальних цінностях права і свободи, які визначали межі втручання державної влади у сфери
громадянського суспільства і особистого життя людей — право на свободу думки, совісті і релігії,
на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи. Відлік
першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли
зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства.
Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов’язане з боротьбою людей за по-
ліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. Ці вимоги виникли після
Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн
світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку
виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Становлення третього покоління прав людини пов’язано з національно-визвольним рухом
країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої
світової війни.
Права третього покоління:
- на політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення;
- на економічний та соціальний розвиток;
- на користування спільним спадком людства;
- на мир;

279
 - на здоров’я та безпечне довкілля;
- на гуманітарну допомогу.
У XXI ст. можна говорити про становлення четвертого покоління прав людини, котре
пов’язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики (наприклад, право
людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення і виношування дитини
для іншої сім’ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин).
Згідно зі Статутом Ліги Націй, який спочатку був підписаний 44 державами, розпочинати
війну можна було лише за наявності обставин, зафіксованих в цьому документі. У межах Ліги
Націй було укладено цілу низку угод, спрямованих на боротьбу з рабством, торгівлею людьми,
розроблено спеціальні міжнародно-правові заходи для захисту релігійних, етнічних і мовних
меншин. Договори про меншини не мали універсального характеру, а створювали певний
спеціальний режим лише для незначної кількості малих держав. Статут Ліги Націй не вміщував
ніяких постанов про обов’язки держав - членів Ліги Націй дотримуватися права меншин або
здійснювати міжнародне співробітництво з розвитку поваги до прав людини та забезпечення
особистих, політичних, економічних, соціальних прав. Члени Ліги Націй брали на себе лише
обов’язок «докладати зусиль» по забезпеченню «справедливих і гуманних умов праці». Держави -
члени Ліги Націй не ставили перед собою завдання з розробки універсального міжнародного
документа, який включав би положення про поважання і дотримування найпростіших і
найпоширеніших прав і свобод людини.

2. Захист прав людини в рамках ООН

Статут ООН - міжнародна угода, що засновує міжнародну організацію ООН; підписаний 26
червня 1945 року в Сан-Франциско на заключному засіданні Конференції Об’єднаних Націй зі
створення Міжнародної Організації п’ятдесятьма державами і набув чинності 24 жовтня 1945
року, після того, як був ратифікований постійними членами Ради Безпеки ООН.
Всі країни, які підписали Статут, зобов’язані дотримуватися його статей, крім того, їх
зобов’язання за Статутом ООН превалюють над усіма іншими зобов’язаннями, які випливають з
інших міжнародних договорів. Статут був ратифікований більшістю країн світу; єдиний виняток
серед загальновизнаних країн становить Святий престол, який волів зберегти за собою статус
постійного спостерігача, у зв’язку з чим не є стороною, яка підписала документ у повному обсязі.
Рада Безпеки ООН - постійно діючий орган Організації Об’єднаних Націй, на який, від-
повідно до Статуту ООН, покладено відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки.
П’ять постійних членів - Велика Британія, Китай, Російська Федерація, СІЛА, Франція - і
десять членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на два роки за географічною ознакою.
П’ять з десяти непостійних членів переобираються щороку.
На відміну від інших органів ООН, тільки Рада Безпеки має право приймати рішення,
обов’язкові для виконання всіма членами ООН.
Рада Безпеки проводить свої засідання у Нью-Йорку.
Кожен член Ради має один голос. Для прийняття рішень з питань діяльності ООН потрібно
дев’ять голосів, включаючи голоси всіх п’яти постійних членів Ради. Це і є так зване правило
одностайності великих держав, або право вето. Якщо постійний член не підтримує рішення, але не
хоче блокувати його прийняття, він не голосує проти, а утримується при голосуванні. Як правило,
рішення РБ ООН оформляються у вигляді резолюцій.

280
 Генеральна Асамблея ООН - головний дорадчий, директивний та представницький орган
Організації Об’єднаних Націй, створений у 1945 р. згідно зі статутом ООН. Генеральна асамблея
складається з 193 членів ООН і є форумом для багатостороннього обговорення всього спектру
міжнародних питань, викладених у Статуті. Вона також грає велику роль в процесі встановлення
та кодифікації норм міжнародного права.
Кожна держава-член має в Асамблеї один голос. Рішення з окремих важливих питань, таких,
як рекомендації щодо миру та безпеки та вибори членів Ради Безпеки, приймаються більшістю у
дві третини держав-членів; рішення з інших питань приймаються простою більшістю голосів.
Загальна декларація прав людини - декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10
грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо. Декларація стала результатом безпосереднього
досвіду Другої Світової Війни і представляє глобальне вираження невід’ємних прав, які мають усі
люди.
Генеральна Асамблея проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до ви-
конання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган
суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню
цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів,
загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав- членів Організації, так
і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права - пакт, прийнятий
Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і набрав чинності 3 січня 1976 року.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права -пакт Організації Об’єднаних
Націй, в основу якого покладено Загальну декларацію прав людини.
Рада ООН з прав людини здійснює загальні дослідження, готує рекомендації та проекти
міжнародно-правових актів у сфері захисту прав людини, заслуховує доповіді спеціально
створених нею допоміжних органів.
Рада була утворена у 2006 році на базі Комісії ООН з прав людини, яка діяла з 1946. Разу
очолює Верховний Комісар ООН з прав людини. Рада з прав людини є допоміжним органом
Генеральної Асамблеї ООН. Вона є головною в обговоренні і співпраці з прав людина.
Рада складається з 47 держав-членів, які обираються згідно регіонального представництва.
Інші держави мають статус спостерігача.
Резолюція про створення Ради визначила її основне завдання - проведення всеосяжних
періодичних оглядів та виконання кожною державою її зобов’язань у сфері прав людини, які
забезпечують універсальність і однакове ставлення до всіх держав, тобто універсальні періодичні
огляди.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини - орган ООН, уповноважений
заохочувати та захищати права людини в усьому світі.
Очолює Управління Верховний комісар ООН з прав людини. Цю посаду було утворено в
грудні 1993 року рішенням Генеральної Асамблеї ООН. Верховний комісар є головною посадовою
особою ООН у галузі прав людини, покликаної забезпечити правозахисну діяльність в усьому
світі.
Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН та затверджується Ге-
неральною Асамблеєю ООН на чотири роки згідно з принципом географічної представленос- ті.
Посада Верховного комісара відповідає статусу Заступника Генерального секретаря ООН.
Щорічно Верховний комісар подає на розгляд Генеральної Асамблеї доповідь з дотримання прав
людини.
Процедура 1235 - це процедура, яка передбачає публічні дебати на тему серйозних порушень
прав людини в державі. В результаті цієї процедури, якщо ситуація як і раніше не

281
поліпшується, ЕКОСОР може прийняти резолюцію, яка засуджує владу цієї держави за порушення
прав людини. Така резолюція є серйозним ударом по престижу керівників держави.
Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР) - головний орган з координації економічної
діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов’язаних з ООН.
Процедура 1503 - це конфіденційна процедура, яка отримала свою назву від номера
резолюції ЕКОСОР. Підставою для її застосування є спрямоване до Комісії повідомлення (скарга)
про серйозні і повторювані порушення прав людини і основних свобод, в тому числі таких, як
геноцид, апартеїд, расова або етнічна дискримінація, торгури, масові тюремні ув’язнення без суду,
приведення до масової міграції.
Повідомлення (скарга) не може бути анонімним. Провадження у процедурі 1503 може бути
порушено без згоди зацікавленої держави. Комісія приймає рішення про спосіб здійснення впливу
на дану державу.
Комітет з прав людини ООН - організація, що займається наглядом за виконанням
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права в країнах-учасницях пакту. Складається з
18 експертів, що обираються на термін у 4 роки.
Комітет оцінює доповіді про виконання Пакту, що подаються країнами-учасницями, складає
коментарі до Пакту («зауваження загального порядку») і висловлює міркування за скаргами
держав і приватних осіб про порушення Пакту країнами.
Комітет з економічних, соціальних та культурних прав - це організація, що займається
розглядом періодичних доповідей держав про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до
досягнення дотримання прав, визнаних у Пакті, які вони зобов’язані представляти кожні чотири
роки.
Комітет складається з 18 експертів, які виступають в особистій якості і володіють визнаною
компетенцією в галузі прав людини.
Комітет подає доповіді про свою діяльність ЕКОСОР.
Організаційно-технічне забезпечення діяльності Комітету здійснює Генеральний секретар
ООН.
Важливою формою роботи Комітету є зауваження загального порядку, які роз’яснюють
положення Пакту і вказують шляхи і способи більш повного дотримання державами-учасни- цями
своїх зобов’язань.
Головним обов’язком Комітету із ліквідації дискримінації щодо жінок є розгляд доповідей
держав - учасників Конвенції про законодавчі, судові, адміністративні або інші заходи, вжиті ними
для виконання її положень, і про прогрес, досягнутому в зв’язку з цим.
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні жінок було засновано у 1981 р. на підставі
положень Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
Комітет складається з 23 експертів. В момент вступу Конвенції в силу експертів було 18;
потім, після її ратифікації 35 державами, їх число було збільшено.
Члени Комітету обираються державами - учасницями з числа своїх громадян і виступають в
особистій якості. При цьому враховується справедливий географічний розподіл і представництво
різних форм цивілізації, а також основних правових систем.
До Комітету входять 18 експертів, які діють в особистій якості і обираються таємним
голосуванням у ході наради країн - учасниць Конвенції з числа громадян цих країн з урахуванням
принципу справедливого географічного розподілу і представництва головних правових систем.
Організаційно-технічне забезпечення діяльності Комітету здійснює Секретаріат ООН.
Генеральний секретар надає необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення
Комітетом своїх функцій відповідно до Конвенції.

282
 Комітет проти катувань був створений в 1987 р. у відповідності з положеннями Конвенції
проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і
покарання 1985 р.
Комітет складається з 10 експертів, які діють в особистій якості і обираються державами -
учасниками Конвенції на їхніх нарадах, які проводяться раз у два роки.
Щороку Комітет подає доповіді за підсумками своєї роботи Генеральної Асамблеї ООН і
державам - учасникам Конвенції.
Комітет проти катувань розглядає доповіді держав - учасниць Конвенції про вжиті заходи
щодо здійснення зобов’язань по ній.
По закінченні розслідування Комітет направляє державі його результати, а також власні
зауваження та пропозиції. Після консультацій із зацікавленим державою Комітет може прийняти
рішення про включення короткого звіту про результати роботи у свою щорічну доповідь.
Комітет із ліквідації расової дискримінації - перший договірний орган з прав людини.
Він був утворений в 1970 р. згідно з положеннями Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації 1965 р.
Комітет складається з 18 експертів.
Щорічно через Генерального секретаря ООН Комітет подає Генеральній Асамблеї доповідь
про свою діяльність.
Комітет розглядає періодичні доповіді, які держави - учасниці Конвенції зобов’язані подавати
раз на два роки та на вимогу Комітету.
Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) - агентство
системи Організації Об’єднаних Націй, що займається захистом та підтримкою біженців, сприяє їх
місцевій інтеграції, добровільному поверненню на батьківщину чи переселенню до третьої країни.
Агентство було створене Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 4 грудня
1950 р.
Функцією УВКБ ООН є забезпечення поваги до базових прав людини та гарантування того,
що жодна особа не буде недобровільно повернута до країни, в якій вона має підстави побоюватися
переслідувань.

3. Захист прав людини в Європі

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод прийнята відповідно до
Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради
Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини. Конвенція
була відкрита для підписання 4 листопада 1950 року, набула чинності 3 вересня 1953. Вона
запровадила судовий механізм захисту визнаних міжнародним правом загальних стандартів
політичних, економічних, соціальних і культурних прав та свобод людини в країнах-членах Ради
Європи.
Рада Європи - міжнародна організація 47 держав-членів у європейському просторі. Мета Ради
Європи - досягти більшої єдності між її членами для захисту та впровадження ідеалів і принципів,
які є їх спільною спадщиною, і сприяння їх економічному та соціальному прогресу.
Не слід плутати з Радою Європейського Союзу - законодавчою гілкою влади Європейського
Союзу.
Не слід плутати з Європейською радою - інституцією Європейського Союзу.

283
 Європейський суд із прав людини - міжнародний судовий орган, юрисдикція якого
поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав
людини і основоположних свобод, і включає всі питання, які стосуються тлумачення і
застосування конвенції, включаючи міждержавні справи і скарги окремих осіб.
До складу Суду входять 47 суддів, по одному від кожної держави - члена.
Суд розглядає справи:
- першої інстанції, подані фізичними та юридичними особами;
- позови, пов’язані з порушеннями юридичними, приватними особами та державами -
учасниками рішень і директив Союзу.
Офіційними мовами Суду є англійська та французька, але за бажанням можна звертатися до
Секретаріату Суду офіційною мовою однієї з держав, що ратифікували Конвенцію.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України виконання рішень Європейського суду
з прав людини здійснює Міністерство юстиції України, а саме Урядовий уповноважений у справах
Європейського суду з прав людини та його Секретаріат.
Після того, як рішення набуває остаточного статусу, секретаріат Європейського суду з прав
людини пересилає його заявнику, а також Державній виконавчій службі, яка протягом десяти днів
відкриває виконавче провадження.
Протягом місяця з дня відкриття виконавчого провадження Секретаріат Урядового Упо-
вноваженого надсилає до Державної казначейської служби постанову про відкриття виконавчого
провадження разом з оригінальним текстом і перекладом рішення.
Європейська соціальна хартія - міжнародний договір, що захищає та встановлює окремі
соціальні та економічні права громадян країн, що приєдналися до Хартії. Європейська соціальна
хартія відкрита для підписання в квітні 1961 року, набула чинності 26 лютого 1965.
Європейська соціальна хартія (переглянута) - це міжнародна угода, яка поєднала всі права,
закріплені в Хартії 1961 р., Додаткових протоколах 1988 та 1995 рр., а також поправки, які
стосуються цих прав, та нові права. Всього Переглянута європейська соціальна хартія містить
гарантії захисту 31 права людини.
Визначає соціальну орієнтацію економічного розвитку європейських країн.
Фіксує високі матеріальні стандарти життя, які можна досягнути в умовах ефективного
функціонування соціально спрямованої ринкової економіки, взаємодії державних органів влади,
підприємців та найманих працівників у вирішенні суперечливих питань організації сучасних форм
виробництва.
«Московський механізм» - це метод роботи ОБОЄ у сфері людського виміру з ініціативи
країн-учасниць. Включає створення місій експертів або доповідачів для роботи з положенням з
людським виміром в певній країні. Експерти і доповідачі не можуть бути призначенцями,
громадянами або резидентами відповідної країни або країн-ініціаторів місії.
У рамках ОБОЄ термін «людський вимір» використовується для визначення системи норм та
видів діяльності, пов’язаних із правами людини та демократією, які розглядаються в ОБОЄ в
якості одного із трьох вимірів безпеки, разом з військово-політичним та економіко-екологічним
вимірами. Даний термін свідчить також про те, що норми ОБСЄ, що належать до людського
виміру, охоплюють більш широку сферу, ніж традиційне право прав людини.
Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) - один з інститутів
ОБСЄ, метою якого є забезпечення поваги прав і основоположних свобод людини, зміцнення та
захист демократичних інститутів.
Штаб-квартира знаходиться у Варшаві, Польща.
БДІПЛ сприяє проведенню демократичних виборів шляхом організації всебічного спо-
стереження за виборчими процесами, виконанню державами-учасницями ОБСЄ своїх

284
зобов’язань щодо людського виміру шляхом надання експертних оцінок та практичної підтримки у
будівництві демократичних інститутів.
Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин - посадова особа ОБСЄ. Пост
Верховного комісара створений у 1992 році на Гельсінському саміті РБСЄ.
Управління Верховного комісара знаходиться в Гаазі, Нідерланди.
Верховний комісар призначається на трирічний період, який може бути продовжений не
більше ніж на один строк.
Основним методом роботи Верховного комісара є «тиха дипломатія», завданням якої є
попередження конфліктів та термінові дії щодо запобігання переростання міжетнічної на-
пруженості в конфлікт.
Відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Єв-
ропейського суду з прав людини»: рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) є
обов’язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини
та основоположних свобод.
Протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття рішенням статусу
остаточного Уповноважений готує та надсилає для опублікування в газеті «Урядовий кур’єр»
стислий виклад рішення українською мовою.
Виконання Рішення здійснюється за рахунок Державного бюджету України.
Протягом десяти днів від дня отримання повідомлення ЄСПЛ про набуття рішенням статусу
остаточного Уповноважений:
—» надсилає стягувачеві повідомлення з роз’ясненням його права подати до державної
виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити
банківського рахунка для перерахування коштів;
—> надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текс і переклад резолютивної
частини остаточного рішення суду у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції,
оригінальний текст і переклад резолютивної частини остаточного рішення суду щодо справедливої
сатисфакції у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення суду щодо дружнього
врегулювання у справі проти України, оригінальний текст і переклад рішення суду про схвалення
умов односторонньої декларації у справі проти України. Автентичність перекладу засвідчується
Уповноваженим.
Справа Бурмич та інші проти України 2017р.
Велика Палата Європейського суду з прав людини 12 жовтня 2017 року прийняла рнпен- ня у
справі «Бурмич та інші проти України», яким виключила із списку заяв, що підлягають розгляду,
12 143 заяв проти України.
Більше того, усі наступні заяви з «групи Іванова» (невиконання рішень національних судів)
виключатимуться ЄСПЛ із списку тих, що підлягають розгляду.
В пілотному рішенні у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» ЄСПЛ визнав
системною проблему невиконання рішень національних судів в Україні. У резолютивній частині
зазначено, що порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає
в систематичному невиконанні Україною рішень національних судів, за виконання яких вона несе
відповідальність та у зв’язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів
правового захисту.
Усі заяви передано до Комітету Міністрів Ради Європи з метою їх оброблення в рамках
заходів загального характеру, визначених у пілотному рішенні.
Рішення усіх цих справ має обов’язково бути охоплене заходами виконання загального
характеру, які повинна вжити Україна під наглядом Комітету Міністрів.
Усі ці справи слід розглядати у рамках процедури виконання рішення у справі Іванова та
передавати до Комітету Міністрів, як органу, відповідальному за забезпечення справедливості і
виплату відшкодування всім потерпілим від системної проблеми.

285
 Враховуючи те, що інтереси реальних і потенційних жертв згаданої системної проблеми
доречніше захищати у рамках процедури виконання, Суд вирішив, що продовження розгляду
схожих справ буде не кращим чином слугувати цілям Конвенції.
Тому він дійшов висновку, що подальший розгляд таких заяв є невиправданим.
Таким чином, заявники, що отримали остаточні судові рішення, які не виконані, не зможуть
отримати компенсацію, поки Україна не забезпечить ефективний механізм їх виконання.
У справі «Бочан проти України №2» заявниця, посилаючись на винесене їй рішення
Європейським судом, подала до ВСУ скаргу про перегляд рішень у зв’язку з винятковими об-
ставинами, у якій просила скасувати рішення національних судів у її справі і прийняти нове
рішення, яким задовольнити її вимоги у повному обсязі.
ВСУ відхилив цю скаргу, зазначивши, що вона не містила доводів, які б могли слугувати
підставами для перегляду її справи у зв’язку з винятковими обставинами.
Заявниця знову звернулась до Європейського суду. Вона скаржилась на несправедливий
спосіб, у який ВСУ розглянув її скаргу, оскільки останній не взяв до уваги висновки Євро-
пейського суду.
Європейський суд зазначив, що ВСУ у своїй ухвалі грубо викривив висновки рішення
Європейського суду. Європейський суд зробив висновок, що оскаржуване провадження не
відповідало вимозі пункту 1 статті 6 Конвенції щодо «справедливого суду» і що було порушення
цього положення.

4. Інші регіональні системи захисту прав людини

Правовий базис міжамериканської системи захисту прав людини одночасно утворюють
Статут ОАД, Американська декларація прав і обов’язків людини 1948 р та Американська
конвенція з прав людини 1969 р
Американська декларація 1948року - перший міжнародний документ, в якому були про-
голошені основні політичні, громадянські, економічні, соціальні і культурні права. У Аме-
риканську декларацію 1948 нарівні з прав включені обов’язки людини по відношенню до
суспільства і держави, дітям і батькам.
22 листопада 1969 року була прийнята Американська конвенція з прав людини (Пакт
Сан-Хосе), орієнтована переважно на захист політичних і громадянських прав людини. Пакт
Сан-Хосе передбачає дволанковий контрольний механізм, що складається з:
- Межамериканской комісії з прав людини;
- Міжамериканського суду з прав людини.
Міжнародна комісія ГОТУЄ рекомендації і доповіді, проводить розслідування, виїжджає до
конкретних держав, розглядає індивідуальні петиції і міждержавні суперечки.
Міжамериканський СУД З прав людини розглядає петиції, передані йому державами -
учасниками Конвенції 1969 року і Міжамериканський комісією, готує консультативні висновки,
тлумачить положення Конвенції 1969 року і інших договорів, що стосуються захисту прав
людини.
Основний документ африканської регіональної системи захисту прав людини - Аф-
риканська хартія прав людини і народів від 27 червня 1981 р.
Серед основних новел Хартії 1981 р.:
- визнання прав народів ( «третє покоління» прав людини);
- доповнення прав людини його обов’язками по відношенню до сім’ї, громаді, суспільству,
державі;
- гарантії права на розвиток як окремого права людини.

286
 Хартія 1981 р заснована на ідеї пріоритету інтересів громади над інтересами приватної особи.
Хартія 1981 року передбачає створення Африканської комісії з прав людини і народів,
яка складається з 11 членів, що обираються строком на шість років. Комісія здійснює моніторинг
ситуації з правами людини в регіоні, готує доповіді і рекомендації; тлумачить положення Хартії
1981 року і розглядає скарги за умови, що вони «свідчать про існування численних випадків
масових і грубих порушень прав людини і прав народів».
У 1998 р в Аддіс-Абебі був прийнятий Протокол про створення Африканського суду з прав
людини і народів. Суд працює в складі 11 суд дів, готує консультативні висновки і розглядає
міждержавні суперечки про порушення прав людини, гарантованих відповідно до Хартії 1981 р.
У травні 2004 р на саміті Ліги Арабських Держав держави схвалили Арабську хартію прав
людини - першу міжурядову угоду, що спирається на іслам.
У квітні 2009 р пройшла перша сесія Комітету з прав людини, який складається з семи
незалежних експертів, що обираються строком на чотири роки. Комітет розглядає періодичні
доповіді держав про заходи, вжиті ними для забезпечення прав і свобод людини відповідно до
Арабської хартії.
15 лютого 1988 року в Нью-Делі держави регіону прийняли Азіатсько-Тихоокеанську
декларацію прав людини і народів. Заохочення і захист прав людини, а також соціальної
справедливості - один з принципів АСЕАН, реалізацію якого забезпечує Міжурядова комісія з
прав людини - консультативний орган для держав - членів АСЕАН.
18 листопада 2012 року була прийнята Декларація прав людини АСЕАН.

5. Право на життя
Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду,
винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке
покарання.
Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення, якщо воно є
наслідком виключно необхідного застосування сили:
- при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;
- при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається
під вартою;
- при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Право на життя гарантується Загальною декларацією прав людини.
Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на
життя, додаючи, що це право «має бути захищене законом», а також, що «ніхто не може бути
позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов’язок держави
гарантувати це право визнається ст. 6 Конвенції ООН про права дитини.
Конституція України зазначає, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недотор-
канність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3) та «Кожна людина
має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (ст. 27).
Під негативними обов’язками держави розуміють обов’язок не перешкоджати в реалізації
права - не позбавляти життя.
За загальним правилом застосування сили, у тому числі вогнепальної зброї, навіть з метою
забезпечення правопорядку, становлять грубе порушення права на життя.

287
 Заборона смертної кари є важливою гарантією виконання державою її негативних зобов’язань
у цій сфері.
До позитивних обов’язків держави з реалізації права на життя належить зобов’язання
держави створювати належні умови для реалізації цього права.
Держава повинна розробити правила, які б зобов’язували державні та приватні лікарні
вживати належних заходів для захисту життя пацієнтів. Позитивні зобов’язання також вимагають
запровадження ефективної незалежної системи розслідування з метою одержання інформації і
забезпечення відповідальності з боку медичних працівників за смерть пацієнтів.
Показовим є рішення Європейського суду з прав людини у справі «Макканн та інші проти
Сполученого Королівства».
Відповідно до фабули цієї справи, владі Сполученого Королівства, Іспанії і Гібралтару стало
відомо, що Ірландська республіканська армія (ІРА) планує терористичний акт у Гібралтарі.
З аналізу розвідувальних даних британська влада і влада Гібралтару дійшли висновку, що
група ІРА (особи учасників вже були встановлені) вчинить терористичний акт, заклавши бомбу з
механізмом дистанційного керування в легковий автомобіль.
Було вирішено заарештувати членів групи після того, як вони доставлять автомобіль у Гі-
бралтар, що дало б можливість забезпечити докази для наступного судового розгляду.
Було встановлено, що один із фігурантів справи, Севідж, припаркував автомобіль у Гі-
бралтарі. Пізніше спостерігачі помітили, що він разом з Д. Макканном і М. Фаррелл обстежив те
місце, де перебував припаркований ним автомобіль. Після того, як усі троє відійшли від машини,
експерт із знешкодження бомб доповів після швидкого візуального огляду автомашини, що, на
його думку, у ній, можливо, закладена бомба.
Було прийнято рішення про арешт трьох зазначених осіб.
Двоє військовослужбовців прямували за Макканном і Фаррелл. Коли Макканн озирнувся,
один з них вихопив пістолет і наказав зупинитися. Макканн зробив рух рукою до внутрішньої
кишені, рука Фаррелл швидко ковзнула до сумочки.
Думаючи, що обоє потягнулися за механізмом дистанційного керування, щоб підірвати
бомбу, закладену в автомобіль, співробітники 8А8 вистрелили кілька разів з близької відстані,
убивши обох.
За Севіджем ішли двоє інших військовослужбовців. Коли пролунали постріли по Мак- канну і
Фаррелл, він різко повернувся й віч-на-віч зіштовхнувся зі співробітниками 8А8, що прямували за
ним. Один з них голосно наказав йому зупинитися і витяг пістолет. Права рука Севіджа рушила до
стегна. Побоюючись, що він хоче пустити в хід механізм дистанційного керування, співробітники
8А8 вистрелили з близької відстані і вбили Севіджа. Ні зброї, ні дистанційного пристрою ні в кого
із трьох підозрюваних виявлено не було.
У результаті огляду було встановлено, що в машині, раніше припаркованій Севіджем, також
не було вибухового пристрою або бомби.
Європейський суд з прав людини ретельно вивчив не тільки питання про сувору домірність
сили, застосованої військовослужбовцями з метою захистити людей від протиправного
насильства, а й про те, чи планувалася та проводилася владою антитерористична операція так, щоб
звести до мінімуму застосування сили, що призвело до позбавлення життя.
У підсумку Суд указав, що позбавлення життя трьох терористів не становило застосування
сили, абсолютно необхідної для захисту людей від протиправного насильства.
Суд констатував, що Сполучене Королівство порушило статтю 2 Європейської Конвенції
1950 р.

288
 Справа «Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії» стосувалася смерті чоловіка заявниці
після операції видалення поліпу та наступних процедур. Заявниця стверджувала, зокрема про
порушення права на життя її покійного чоловіка.
Заявниця скаржилася за статтею 2 Конвенції на смерть свого чоловіка в лікарні від інфекції,
якою його там заразили, а також на недбалість та халатність медичних працівників.
Вона також скаржилася на те, що органи влади, до яких вона зверталася, не змогли з’ясувати
точні причини раптового погіршення стану здоров’я її чоловіка. Посилаючись на пункт перший
статті 6 та статтю 13 Конвенції, заявниця також скаржилася на тривалість та результати
національних проваджень, які вона ініціювала у цьому зв’язку.
Суд постановив, що порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції не було; однак, мало
місце порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
Суд також зобов’язав упродовж трьох місяців держава-відповідач має виплатити заявниці
відшкодування моральної шкоди, а також будь-які податки, що можуть нараховуватись з цієї суми.

6. Заборона катувань, нелюдських або таких, що

принижують гідність, видів поводження чи покарання
Європейська Конвенція забороняє не будь-яке насильство чи примус.
«Погане поводження» передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з
незаконною метою чи нерозмірно з законною метою, а це іноді вимагає оцінки складної
сукупності обставин. Певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід'ємний елемент
законних дій або викликатися необхідністю.
Забороняючи «нелюдське» чи «таке, що принижує гідність» покарання, має на увалі від-
мінність між таким покаранням і покаранням взагалі. Для того, щоб покарання було «таким що
принижує гідність», пов’язані з ним образа чи приниження мають сягати особливого ступеня і
відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцінка залежить від усіх обставин справи,
зокрема, від характеру покарання та способу й методу його виконання.
Значний тягар доведення лягає на державу, якщо стверджується порушення у зв’язку з
невиконанням державними органами позитивних обов’язків. Суд виходить із презумпції
невиконання обов’язків.
Держава несе не тільки обов’язок утримуватися від застосування заборонених видів по-
водження і покарання, але також і позитивний обов’язок провести «ефективне і негайне»
розслідування.
Держава зобов’язана забезпечити, щоб людина трималася в умовах, сумісних з її людською
гідністю, щоб спосіб і методи виконання покарання не заподіювали їй страждань і тягот такої
інтенсивності, яка перевищує неминучий ступінь страждань, притаманних триманню під вартою, і
щоб, з огляду на практичні потреби тюремного ув’язнення, її здоров’я та благополуччя належним
чином забезпечувалися, у тому числі і шляхом надання необхідної медичної допомоги.
Виходячи з особливої небезпеки форм нелюдського поводження не тільки для окремої
людини, а й для суспільства в цілому, віддаючи пріоритет захисту права кожного на повагу до його
гідності, міжнародна спільнота закріпила в статті 3 Європейської Конвенції заборону жодній
державі-учасниці висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні
підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань.
У справі «Сорінг проти Сполученого Королівства» (1989р.)» Суд дійшов висновку, що
екстрадиція особи, яка обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, до Сполучених Штатів

289
Америки, де до неї може бути застосований смертний вирок, є порушенням Конвенції про захист
прав людини та основоположних свобод, оскільки перебування її протягом довгого часу в камері
смертників в екстремальних умовах, у стані постійної пригніченості та очікування приведення до
виконання смертного вироку тягне за собою страждання виключної сили та тривалості, що
перевищує поріг, встановлений Конвенцією.
У справі «Каеерзін проти України» заявника було затримано за підозрою у вчиненні низки
злочинів. Під час затримання до заявника були застосовані заходи фізичного впливу з боку
працівників УБОЗ УМВС України у Харківській області. В подальшому заявника було доставлено
до відділу міліції, де, як стверджує заявник, він був підданий катуванню з боку невстановлених
працівників міліції з метою отримання від нього зізнання у вчиненні злочинів, та поміщено до
ізолятора тимчасового тримання. Як стверджується, внаслідок катування заявник отримав
ушкодження ока, в результаті чого він в подальшому втратив зір.
Порушення ст. З Конвенції було встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено
завдання заявнику тілесних ушкоджень працівниками міліції після його затримання, зокрема,
медичним оглядом від 13 січня 2001 року та судово-медичною експертизою від 19 січня 2001 року,
і що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З
огляду на тяжкість тілесних ушкоджень заявника та умисний характер їх завдання Європейський
суд дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник з боку працівників міліції,
прирівнюється до катування.
У справі «Гефген проти Німеччини» заявника помістили під нагляд і затримали після
одержання ним особливо великого викупу за викрадену одинадцятирічну дитину.
Взявши до уваги обставини, заступник начальника поліції віддав наказ співробітникам, які
проводили допит, щоб ті попередили заявника про очікувані ним значні страждання, завдані
спеціально навченими особами. В результаті чого заявником було вказано точне місце
знаходження викраденого дитини. Пізніше, прибувши на місце події, поліція виявила тіло дитини,
а заявник зізнався у скоєному викраденні і вбивстві.
Суд, розглядаючи дану справу, не визнав в якості доказу визнання і заяви, отримані під час
ведення слідства з причини тиску на заявника, проте допустив докази, які були отримані внаслідок
визнання.
Європейським Судом було визнано, що жорстоке поводження щодо заявника, порушило
статтю 3 Конвенції.

7. Право на свободу та особисту недоторканність

Європейська конвенція гарантує право кожного на свободу та особисту недоторканність.
Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої
законом, і в таких випадках, як:
- законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом;
- законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для
забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;
- законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до вста-
новленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею
правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею
правопорушення чи її втечі після його вчинення;
- затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування на-
глядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою при-
провадження його до встановленого законом компетентного органу;

290
 - законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне
затримання психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
- законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду
в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.
Кожного заарештованого має бути негайно проінформовано зрозумілою для нього мовою про
підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення проти нього.
Європейська Конвенція гарантує кожному, хто законно перебуває на території будь-якої
держави, в межах цієї території право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.
Нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів,
з території держави, громадянином якої він є. Нікого не може бути позбавлено права в’їзду на
територію держави, громадянином якої він є.
Держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без
наміру провести такий розгляд.
У справі «Харченко проти України 2011 р.» прокурор санкціонував взяття заявника під варту
та в подальшому продовжив строк застосування цього запобіжного заходу.
Деснянський районний суд м. Києва та Голосіївський районний суд м. Києва продовжували
тримання заявника під вартою, посилаючись головним чином на тяжкість пред’явленого
обвинувачення та ризик ухилення заявника від слідства і суду.
Повертаючи справу на додаткове слідство, суд також не вказував визначений строк, на який
він продовжує тримання заявника під вартою.
Загальний строк досудового тримання заявника під вартою становив приблизно два роки та
чотири місяці.
Заявник скаржився до Європейського суду з прав на умови його тримання під вартою; на
незаконність та надмірну тривалість тримання його під вартою; на відсутність ефективних засобів
юридичного захисту стосовно його скарг щодо тримання під вартою та надмірну тривалість
провадження в його справі, а також на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо
цього.
Порушення статті 3 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що умови тримання
становили таке, що принижує гідність, поводження.
Порушення пункту 3 статті 5 Конвенції було констатовано з огляду на те, що рішення судів
про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних підстав для такого
тримання та що національні органи влади не розглядали жодних альтернативних триманню під
вартою запобіжних заходів.
Порушення пункту 4 статті 5 Конвенції було констатовано, оскільки суд не забезпечив
швидкий розгляд скарг заявника про звільнення з-під варти та не надав належного обґрунтування
їх відхиленню.
Європейський суд зобов’язав Україну протягом шести місяців з дня, коли це рішення набуде
статусу остаточного, надати Комітету Міністрів Ради Європи план заходів щодо вирішення
вказаних проблем.
У справі «Остін та інші проти сполученого королівства» перша заявниця залишила свою
11-місячну доньку в яслах, плануючи забрати її о 16.30 годині, та поїхала з Ессекса в центр
Лондона зі своїм партнером. Вони взяли участь в акції протесту проти глобалізації, яка відбулася
навпроти, а потім рушили з іншими протестуючими до Оксфорд-серкус, куди вони прибули о 14
годині. Приблизно о 15.45 годині пані Остін треба було залишити демонстрацію, щоб забрати
свою доньку з ясел. Вона пояснила про свою ситуацію двом поліцейським, які утримували кордон,
але їй сказали, що вона не може залишити кордон, і що невідомо, скільки часу сплине, перш ніж
вона зможе його залишити.

291
 Як зазначив уряд поліція вирішила застосувати захід стримування для того, щоб взяти натовп
під контроль, замість того, щоб вдатися до більш важких методів, які, можливо, призвели б до
більшого ризику травмування людей, що знаходилися в натовпі Суд постановив, що порушення
статті 5 Конвенції не було.

8. Право на повагу до приватного й сімейного

життя, житла та кореспонденції
Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці
кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із
законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської
безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для
захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Право на приватність гарантується низкою міжнародних документів:
- Загальна декларації прав людини;
- Європейська конвенція з прав людини та основоположних свобод;
- Конвенція ООН про доступ до інформації.
Європейська Конвенція не дозволяє особам вимагати права на сімейне життя, шляхом вступу
у шлюб чи шляхом одержання можливості мати дітей; не ставить за обов’язок державі надавати
іноземному громадянину в’їзд на свою територію з метою створення там нових сімейних відносин.
Держава повинна вказати мету, заради якої вона втручалася у права позивача.
Щодо збору персональних даних про приватних осіб державними структурами, то практика
Європейського суду вказує, що такі втручання загалом сумісні з гарантією приватності, але тільки
за умови, що вони переслідують законну мету і супроводжуються достатнім захистом.
У справі «Денисов проти України» суд визнав неприйнятною скаргу відповідно до статті 8
(право на повагу до приватного та сімейного життя).
Після перегляду свого прецедентного права Суд зазначив, що на захист приватного життя
відповідно до статті 8 Конвенції можливо також покладатися в спорах, пов’язаних з трудовою
діяльністю. Проте його неможливо застосувати в особливій справі пана Денисова, оскільки
причини його звільнення не були пов’язані з його приватним життям і саме звільнення не мало
значного впливу на його приватне життя після цього. Наприклад, наслідки, від яких він
постраждав з точки зору втрати престижу, оскільки він вже не був головою суду або через втрату
заробітної плати тому, що вони не були достатньо суворими для того, щоб викликати застосування
цього положення Конвенції.
У справі «Німітц проти Німеччини» ЄСПЛ зазначив, що професійна діяльність адвоката
дуже тісно пов’язана з приватним життям в розумінні ст. 8 Конвенції. Згідно з п. 37 вказаного
Рішення суд встановив, що при здійсненні обшуку офісу адвоката відбулося посягання на
професійну таємницю в тій мірі, що не співвідноситься з обставинами; в зв’язку з чим суд
наголосив, що посягання на професійну таємницю адвоката може мати негативні наслідки при
здійсненні правосудця і тим самим порушувати права, гарантовані ст. 6 Конвенції. В додаток до
цього, ЄСПЛ зазначив, що супутній розголос факту проведення обшуку адвокатського офісу може
негативно вплинути на професійну репутацію в очах як клієнтів адво

292
ката, так і суспільства в цілому. Тому обшук приміщення адвоката в даному випадку становить
порушення ст. 8 Конвенції.
У справі «Роман Захаров проти Росії» заявник стверджував, що система таємного пе-
рехоплення мобільних телефонних повідомлень у Російській Федерації не відповідала вимогам
статті 8 Конвенції, порушила його право на повагу приватного життя і листування і що він не мав
жодних ефективних засобів правового захисту по відношенню щодо цього. На його думку, він є
жертвою порушення статті 8 унаслідок самого існування законодавства про таємне
спостереження, що дозволяє службам безпеки перехоплювати за допомогою технічних засобів
повідомлення будь-якої особи без попереднього отримання на це судового дозволу.
Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, виходячи з того, що російські правові
норми, що регулюють перехоплення повідомлень, не передбачають ефективних гарантій проти
свавілля та ризику зловживання владою під час таємного нагляду, хоча зловживання було
особливо виражено в такій системі перехоплення даних, як в Росії, де спецслужби та поліція мали
безпосередній доступ до інформації з мобільних телефонів громадян.
У справі «Барбулеску проти Румунії» працівник створив аккаунт у месенджері на вимогу
роботодавця для спілкування з клієнтами. Керівником було заборонено використовувати
месенджери для особистих цілей, проте заявник використовував для особистого спілкування. За це
його було звільнено
Аналізуючи положення статті 8 ЄСПЛ дійшов до висновку, що роботодавець контролюючи
роботу працівників не може зводити їх соціальне життя на мінімум, а повага ло приватного життя
та кореспонденції має існувати, навіть якщо вона обмежена.
У справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» заявниця та заявник були прописані до
квартири пані Є.Б. Пізніше заявниця була включена до заповіту пані Є.Б. Після смерті пані Є.Б.
Ленінградський районний суд м. Києва визнав заповіт недійсним та заявником було виселено.
Європейський суд встановив порушення ст. 8 Конвенції, оскільки заявники були позбавлені
адекватних процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення щодо їхнього права на житло з
огляду на те, що суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників
стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті
пропорційності застосування такого заходу
У справі «Савіни проти України» обидва заявники є сліпими з дитинства. Заявники
скаржилися, що рішення про встановлення опіки над дітьми приймалися на тій підставі, що
заявники є інвалідами, і стверджували, що держава не виконала свого обов’язку із забезпечення
належних умов задля збереження їхньої сім’ї.
Вони посилалися на статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції Уряд напо-
легливо доводив, що дітей відібрали не з огляду на інвалідність заявників. Уряд посилався на те,
що чимало інших сліпих громадян виховували своїх дітей самі, забезпечуючи їх належним
піклуванням.
Суд визнав скарги за статтями 8 та 6 прийнятними.
У справі «М.Р. ТА Д.Р. ПРОТИ УКРАЇНИ» рішенням районного суду м. Прага першому
заявнику та його колишній дружині було надано право поперемінного виховання їх сина, другого
заявника. У 2009 році без згоди першого заявника вона виїхала до України з другим заявником
До Європейського суду заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод на незабезпечення органами влади України повернення другого
заявника до першого заявника, який проживає у Чеській Республіці.
Суд постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

293
 У справі «У. ТА МАРПЕР ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА» заявники були взяті
під варту, а потім їм пред’явили звинувачення в скоєнні злочинів. У них взяли відбитки пальців і
зразки ДНК. Після того як у справах обох заявників були винесені виправдувальні вироки, вони
просили знищити взяті у них відбитки пальців і зразки ДНК. їх прохання були відхилені, оскільки
згідно із законом ці дані могли зберігатися безстроково.
Європейський Суд зазначив, що закон не обумовлював умови і порядок зберігання відбитків
пальців і зразків ДНК; він не надавав гарантій, що виключають їх нецільове використання, а також
не давав можливості брати до уваги індивідуальні обставини кожної конкретної справи.
Тому Суд встановив факт порушення вимог статті 8 Конвенції.

9. Свобода думки, совісті та релігії

Право на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання забезпечується:
- можливістю вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,
письмово або в інший спосіб:
- правом на свободу віросповідання, безперешкодно відправляти релігійні культи та обряди;
- правом на відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Європейська конвенція гарантує свободу думки, совісті і віросповідання.
Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу
змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або
переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні,
ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів.
Держава не зобов’язана дозволяти певній релігійній секті визначати свій офіційний статус в
існуючій правовій структурі на власний розсуд, тому що члени секти можуть виявляти свої
релігійні переконання поза межами обраної структури.
Від держави вимагається впровадження механізмів, які дозволятимуть особі відійти від
церкви.
Держава не має права накладати на особу зобов’язання підтримувати державну церкву
фінансово шляхом сплати податків чи в інший спосіб.
Жодна особа не повинна бути покараною за критичні або образливі зауваження щодо нації,
держави або її символів, уряду, його установ, або окремих урядовців, або іноземної нації, держави
або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців, хіба що такі зауваження прямо
спрямовані та матимуть імовірним наслідком спалахи насильства.
У справі «Коккінакіс проти Греції 1993 р.» у будинку православних християн пана і пані
Кіріакакі поліція заарештувала прихильників Свідків Єгови пана і пані Кокінакіс. Згідно фактам,
які згодом були встановлені судами, подружня пара Кокінакіс вступила в дискусії з пані Кіріакакі.
Г-н Кокінакіс імовірно спробував звернути її в свою віру. Тоді чоловік пані Кіріакакі по-
дзвонив в поліцію.
Головне питання, яке повинен був вирішити Суд з Прав Людини, полягав в тому, чи є вирок
пану Кокінакіс порушенням його права на свободу думки, совісті і релігії, яка гарантується ст. 9
ЄКПЛ.
В обставинах даної справи Суд визнав, що вирок, постановлений національними судами, є
втручання в здійснення паном Кокінакіс права на свободу сповідувати свою релігію і переконання
(ст. 9і ЄКПЛ).

294
 Суд вказав, що, відповідно до статті 9 Європейської Конвенції з прав людини, держава не має
втручатися в процес прозелітизму.
Прозелітизм - конфлікт між тими, хто навертає, та тими, кого навертають до релігії.
У справі «Евейда та інші проти сполученого королівства» пані Евейда звернулася з
позовом до Європейського суду по тому, як компанія заборонила їй носити хрестик на робочому
місці - під час реєстрації авіапасажирів.
Суд вважає, що поведінка пані Евейди була сповідуванням її релігійних переконань у вигляді
поклоніння та виконання релігійних практик і ритуальних обрядів, та як така підлягала захисту за
статтею 9.
У справі «А8 проти Франції» заявниця - громадянка Франції - мусульманка стверджувала,
що їй через набуття чинності законом №2010-1192 забороняється носити паранджу, що закриває
все обличчя, оскільки цей закон забороняє закривати обличчя в публічних місцях.
Більшістю голосів було вирішено, що у справі не було порушення статей 8 та 9 Конвенції, а
також одноголосно, що не було порушення статті 14 Конвенції.
На думку Суду, повага до мінімальних стандартів цінностей відкритого демократичного
суспільства, умови співжиття, зокрема закритість обличчя, сприймається державою як порушення
прав інших людей жити у просторі соціалізації, яка робила співжиття легшим.

10. Свобода вираження поглядів

Свобода вираження поглядів включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і
передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Держави вимагають ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематогра-
фічних підприємств.
Здійснення свободи вираження поглядів, оскільки воно пов’язане з обов’язками і від-
повідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що
встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської
безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для
захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації
або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному
суспільстві.
У справі Лінгенс проти Австрії перед Судом вперше було поставлене питання про мож-
ливість кримінальної відповідальності щодо журналіста за критику ним голови уряду, а саме
тодішнього австрійського канцлера Крайського, здійснену образливим чином. Заявника було
визнано винним національними судами через те, що він описав Крайського як «аморального»,
«негідного» і такого, який діє з «підлим опортунізмом».
Заявник критикував канцлера Крайського через те, що його підтримував інший австрійський
політик, Петер, голова політичної партії, яка, ймовірно, у відповідний час разом із партією
Крайского (соціалістичною) могла сформувати коаліційний уряд. Пан Петер зазнав критики від
Візенталя, президента Єврейського центру документації, як особа, яка була колишнім нацистом і
служила у бригаді піхотинців СС. В інтерв’ю Крайского рішуче підтримав Петера і згадував
організацію Візенталя та її діяльність як «політичну мафію» і «методи мафії». У ході вирішення
цього питання, Суд відзначив, що оскільки справа має відношення до Крайського як політика, слід
звернути увагу на той фон, на якому ці статті були написані. Саме тому оскаржені вислови
розглядалися на фоні політичної полеміки. У цій боротьбі кожен

295
використовував зброю, яка була у його розпорядженні і в цьому не було нічого незвичного для
запеклих політичних сутичок.
Суд розкритикував національні суди за прагнення визначити, чи підсудний стверджував
правду у своєму вислові. Оскаржувані вирази «підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний»
були оціночними судженнями, а не ствердженням факту. Незважаючи на існування фактів, які
може бути доведено, правдивість оціночних суджень неможливо довести. Суд вирішив, що
покарання заявника було невідповідним законній цілі, яка переслідується.
У справі «Аксель Шпрінгер АГ проти Німеччини» ЄСПЛ одноголосно визнав таким, що
порушує свободу висловлення думки судову заборону перепублікації частини статті з питанням
про те, чи було рішення Герхарда Шредера покинути на рік раніше терміну пост Федерального
канцлера, викликано пропозицією очолити комітет акціонерів компанії-оператора «Північного
потоку».
ЄСПЛ дійшов висновку, що відомості про особисте життя Герхарда Шредера були опу-
бліковані газетою не з метою задоволення цікавості читачів. Вони стосувалися дій Шредера на
посаді Федерального канцлера і його спірного призначення головою комітету акціонерів
німецько-російського консорціуму незабаром після звільнення зі своєї посади. Відтворений у
статті коментар пана Тіле, що стосується причин ініціювання Шредером національних виборів,
був ближче до оціночного судження, ніж твердженням про факт, який вимагає доказів.
У справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» Конституційний суд
відхилив запит УСГС щодо надання доступу до скарги, поданої депутатом, який вимагав ви-
ключення з Кримінального кодексу деяких злочинів, пов’язаних з наркотиками.
Угорська спілка громадянських свобод (УСГС) виграла справу проти Угорщини у зв’язку зі
свободою інформації. Вперше право на доступ до державної інформації, передбачене статтею 10
Європейської конвенції з прав людини, було визнане офіційно, що знайшло своє відображення у
цій постанові.
Стразбурський суд визнав, що приховування інформації, яка є необхідною для участі у
громадській дискусії з державно важливих питань, могло спричинити порушення свободи
вираження поглядів.

11. Свобода зібрань та об’єднання

Згідно Європейської конвенції з прав людини кожен має право на свободу мирних зібрань та
на свободу об’єднання з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для
захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які
встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або
запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших
осіб і є необхідними в демократичному суспільстві.
Держава залишає за собою право запроваджувати законні обмеження на здійснення цих прав
особами, які входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.
Європейський Суд з прав людини визнає існування практичних перешкод, пов’язаних із
проведенням публічних зібрань, і надають державам певні дискреційні повноваження для
подолання цих ускладнень, які можуть реалізуватися або через встановлення режиму дозволу на
проведення конкретної демонстрації, або ж через забезпечення поліцейського захисту від
демонстрації антагоністичного характеру, або за допомогою інших засобів, однак з якими б
труднощами не зустрічалася держава при забезпеченні права на свободу мирних зібрань, окрема
особа не може бути покарана за участь у такій демонстрації, якщо вона не чинила протиправних
дій.

296
 У справі «Веніамін Тимошенко та інші проти України» суд визнав порушення права на
свободу зібрань через заборону страйку працівників та членів профспілки ЗАТ «Авіакомпанія
«АероСвіт»». Ця заборона ґрунтувалась на положеннях Закону України «Про транспорт» від 1994
року, які передбачали, що страйки були заборонені у випадках, пов’язаних з «перевезенням
пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить
загрозу життю і здоров’ю людини».
Суд дійшов висновку, що це положення суперечило Закону України «Про порядок вирішення
колективних трудових спорів (конфліктів)» від 1998 року, який не забороняв страйків у випадках,
пов’язаних з перевезенням пасажирів та обслуговуванням безперервно діючих виробництв.
Він зазначив, що до відповідного законодавства зміни не вносились протягом багатьох років,
незважаючи на відповідні рекомендації Комітету з питань свободи об’єднань МОП, проекту
закону та декларації Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зробленої в той
період часу. В результаті, Суд констатував, що втручання в право заявників на свободу зібрань не
ґрунтувалось на достатньо чіткому та передбачуваному законодавстві.
У справі Тимошенко та інші проти України підставою для констатації порушення була
недосконалість національного законодавства. Зокрема положення Закону України «Про тран-
спорт» від 10 листопада 1994 року та Закону України «Про порядок вирішення колективних
трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року є суперечливими.
У справі «Баранкееич проти Росії» заявник, що проживає в м. Чехові Московської області, є
пастором церкви євангельських християн «Благодать Христова». У 2002 році він звернувся до
міської державної адміністрації за дозволом на проведення публічного богослужіння й отримав
відмову, яку оскаржив у суді.
Суд обґрунтував відмову тим, що, оскільки церква євангельських християн сповідує релігію,
відмінну від віросповідання більшості населення місцевості, та з урахуванням того, що в районі
проживають представники 20 організацій різних конфесій, проведення однією з них публічного
богослужіння в населеному пункті може викликати незадоволення інших мешканців міста і
призвести до громадських заворушень.
У своїй заяві до ЄСПЛ заявник стверджував про порушення статей 9 та 11 Конвенції
Європейський Суд згоден з тим, що заявнику було завдано моральної шкоди - він відчував
душевні страждання і почуття відчаю, викликані забороною влади на проведення релігійних
зборів, який був виданий в порушення статті 11 Конвенції витлумаченій в статті 9.
Суд зазначив, що відповідно до російського законодавства публічні богослужіння про-
водяться в порядку, встановленому для проведення публічних зборів, а тому в цій справі питання
щодо свободи релігії не може бути розглянуто окремо від питання про свободу зібрань.
Європейський суд дійшов висновку, що стаття 11 Конвенції має перевагу як Іех specialis над
іншими нормами щодо питань регламентації проведення зборів, а отже буде розглядати цю справу
головним чином у контексті статті 11 Конвенції, даючи їй тлумачення в світлі положень статті 9
Конвенції (пункт 15)-1.
У справі «Букша та інші проти Угорщини» на телебаченні було оголошено про відвід-
ування прем’єром на наступний день одного із офіційних заходів. Певна (відносно невелика)
кількість осіб зібралась навпроти місця проведення заходу з метою висловлення незгоди з участю
у ньому прем’єра.
Демонстрантів було відтіснено працівниками поліції, після чого вони розійшлися. Підставою
таких дій було те, що вони не повідомили органи влади за три дні до проведення демонстрації, а
також шум під час демонстрації.
Суд вказав, що з огляду на те, що зібрання було спонтанним, учасники дізналися про подію,
яка була його причиною, лише за день, жодних протиправних дій під час зібрання

297
вчинено не було, такі дії органів влади були незаконними. При цьому, Суд відзначив, що шум з
боку демонстрантів є звичним атрибутом такого роду заходів, а відтак, органам влади треба
проявляти у цьому відношенні певну терпимість.

12. Право на власність

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах,
передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте положення Конвенції про захист прав людини не обмежують право держави вводити в
дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном
відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або
штрафів.
Держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна
«в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом». Вона може також вводити в дію такі
закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно
до загальних інтересів або для забезпечення сплати різних штрафів, податків.
У справі «Лоізіду проти Туреччини» заявниця, Тітіна Лоізіду, - громадянка Кіпру, де
володіла ділянкою землі. У 1972 році вона одружилася та переїхала з чоловіком до Нікосії. Від
1974 року її не допускали до вищезгаданої власності у зв’язку з присутністю турецьких військ на
території Кіпру.
Турецький уряд висловив думку, що заявниця втратила право власності внаслідок дії
Конституції Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК), яка передбачала експропріацію
власності в межах її кордонів, що вважалася залишеною.
Суд не знайшов жодної причини, яка б виправдовувала цілковите заперечення майнових прав
Лоізіду в формі повної та тривалої відмови в доступі до майна, а також свідомої його експропріації
без компенсації. Тобто мало місце порушення Першого протоколу до Конвенції.
У справі «Фонд батьківська турбота проти України» заявник є благодійною організацією
яка мала права власності на частину санаторію, який вона придбала у відділу майна Федерації
профспілок України в 2002 році. Сама Федерація отримала контроль над приміщенням за
допомогою процесу, який розпочався в Радянську епоху та її право власності на майно було
підтверджене в рішенні суду від 1997 року.
Проте у 2011 році прокурор вимагав повернення майна державі. Національні суди в кінцевому
підсумку постановили, що Федерація не мала права продавати приміщення, оскільки санаторій
залишився державною власністю та скасували право організації-заявника.
У рішенні Палати у справі Фонд «Батьківська турбота» проти України Європейський суд з
прав людини одноголосно встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності)
Європейської конвенції з прав людини.
У справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» обидві заяви стосуються наслідків
довгострокових дозволів на експропріацію та заборони щодо будівництва на території
правосуб’єкта «Маєток покійного Е. Спорронґа» та на ділянці пані І. М. Льоннрот, яким належить
ця власність.
Уряд надав муніципалітетові раді зональний дозвіл на експропріацію, який стосувався 164
приватних маєтків, серед них і маєтку п. Спорронґа.

298
 Заявники не заперечують, що дозволи на експропріацію та заборони на будівництво, про які
йдеться, були самі по собі законними. З іншого боку, вони скаржилися на тривалість строків
обмежили їхнє право володіти та розпоряджатися своїм майном і виключали будь-яку можливість
компенсації
Суд Постановляє десятьма голосами проти дев’яти, що було допущено порушення статті 1
Протоколу N 1.

13. Заборона дискримінації

Загальна декларація прав людини передбачає, що кожна людина повинна мати всі права та
свободи, проголошені Загальною декларацією, незважаючи на расову приналежність, колір шкіри,
стать, мову, релігію, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження,
майнове, станове або інше становище.
Всі люди рівні перед законом і мають право, незважаючи ні на що, на рівний захист закону.
Усі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації та підбурювання до такої
дискримінації.
Права всіх людей, які перебувають під юрисдикцією держави, незважаючи на расові ознаки,
колір шкіри, стать, мову, релігію, політичні й інші погляди, національне або соціальне
походження, майнове становище, народження або за будь-якою іншою ознакою.
Обов’язок держави - забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма
громадянськими та політичними правами.
У справі «Пічкур проти України» викладена правова позиція, відповідно до якої позбав-
лення громадянина, який виїхав на постійне місце проживання за кордон права на пенсійне
забезпечення в Україні, де він набув відповідний стаж і сплачував страхові внески, та або
обмеження такого права є порушенням принципу недискримінації, визначеного у ст. 14 Конвенції,
та порушенням права особи мирно володіти своїм майном, визначеним у Протоколі першому до
Конвенції.
У справі «ОН і інші проти Чеської Республіки» заявники, вісімнадцять громадян Чеської
Республіки циганського походження, скаржилися, крім іншого, на те, що в результаті їх
приміщення в «спеціальні школи» вони стали жертвами дискримінації за ознакою раси або
національного походження в порушення принципів статті 14 Конвенції у взаємозв’язку зі статтею
2 протоколу N 1 (право на освіту) до Конвенції, так як зазнали менш сприятливому зверненням,
ніж інші діти в аналогічному становищі, без будь-яких об’єктивних і розумних обгрунтувань.
Велика палата, прийнявши справу до провадження за клопотанням заявників і розглянувши
подання кількох профільних міжнародних правозахисних організацій, 13 голосами «за» і 4
голосами «проти» встановив порушення владою Чеської Республіки зазначених норм Конвенції.

14. Право на справедливий суд та на

ефективний засіб юридичного захисту
Європейська конвенція про захист прав людини гарантує право на справедливий судовий
розгляд. Згідно з її положеннями кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та
обов’язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення,

299
висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного
строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
При розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду
порівняно з розглядом кримінальної справи, однак суд при цьому послідовно дотримується
жорстких стандартів, коли йдеться про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких
вимагають особи, котрі отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.
Справа Олександр Волков проти України 2013 р.
Заявника було призначено на посаду судді місцевого суду. На той час законодавство не
передбачало вимоги щодо складання суддею присяги при призначенні на посаду.
З’їзд суддів України призначив заявника членом Вищої ради юстиції України (далі - ВРЮ),
проте заявник фактично не обійняв цієї посади у зв’язку з незабезпеченням Головою Комітету
Верховної Ради України з питань правосуддя (далі - парламентський комітет), можливості
складання ним присяги.
ВРЮ вирішила рекомендувати Верховній Раді України звільнити заявника з посади судді.
Заявник не був присутнім у цьому засіданні, стверджуючи, що отримав повідомлення про його
проведення з запізненням.
Парламентський комітет розглянув відповідні подання та прийняв рішення рекомендувати
звільнити заявника з посади судді.
Європейський суд встановив порушення Конвенції у зв’язку з відсутністю незалежності та
безсторонності ВРЮ з огляду на об’єктивні (процедура формування та персональний склад) та
суб’єктивні (особиста упередженість членів) критерії.
Процедуру формування Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції,
оскільки на той час більшість членів призначалась органами законодавчої та виконавчої влади.
Європейський суд зазначив, що констатовані ним порушення свідчать про наявність
системної проблеми функціонування судової влади в Україні, зокрема, судової дисципліни, в
тому, що стосується незабезпечення її належного відділення від інших гілок влади, що, у свою
чергу, не гарантує незалежності суддів і захисту від порушень і свавілля при застосуванні
дисциплінарних заходів.
У рамках вжиття заходів індивідуального характеру Європейський суд вказав про необ-
хідність якнайшвидшого поновлення заявника на посаді судді.

15. Правомірне обмеження прав людини та відступ

держав від своїх зобов’язань у сфері прав людини під час
надзвичайного стану, становища або ситуації
Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зазначає, що обмеження
свободи вираження поглядів можливе лише у випадках, передбачених законом, коли воно
необхідне у демократичному суспільстві для досягнення однієї із законних цілей.
Такими цілями можуть бути:
- забезпечення національної безпеки;
- забезпечення територіальної цілісності, громадського спокою або економічного добробуту;
- охорона порядку та запобігання злочинам;
- охорона здоров’я чи моральності;
- захист репутації, прав і свобод інших осіб;

300
 - запобігання розголошенню конфіденційної інформації;
- забезпечення авторитету і безсторонності суду.
Тобто усі зазначені обмеження можна поділити на такі, які покликані захищати: а) суспільні
інтереси; б) інші права осіб; в) авторитет і безсторонність суду.
Міжнародне право дозволяє державам відступати під час надзвичайних ситуацій від ви-
конання деяких своїх міжнародних зобов’язань щодо захисту прав людини, призупиняти дію
національного законодавства (право на дерогацію).
Це право закріплено в універсальних і регіональних документах з прав людини, таких як
Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права, Європейська конвенція про захист прав
людини і основоположних свобод, Американська конвенція про права людини.
Найбільш адекватною обставиною для виправдання відступу держави від своїх міжнародних
зобов’язань у сфері прав людини є стан необхідності.
Стан необхідності - це така ситуація, коли держава для захисту свого істотного інтересу,
загроза якому є безпосередньою і неминучою, змушена вдатися до такого варіанту поведінки, що
суперечить його міжнародному зобов’язанню по відношенню до іншої держави (інших держав).
Процесуальними гарантіями правомірності надзвичайного стану є: офіційне оголошення
надзвичайного стану; повідомлення (наприклад, Генерального секретаря ООН або Генераль- ного
секретаря Ради Європи); парламентський контроль.

16. Міжнародний захист прав людини під час збройних конфліктів

Права осіб, що належать до меншин, викладені у Декларації ООН про права осіб, які
належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин.
Відповідно до зазначеної Декларації належать до меншин особи мають такі права:
- користуватися надбанням своєї культури;
- сповідувати свою релігію;
- використовувати свою мову в приватному житті та публічно;
- брати активну участь у культурному, релігійному, суспільного, економічного і державного
життя;
- брати участь у прийнятті рішень на національному та регіональному рівні;
- створювати свої власні об’єднання в рамках національного закону;
- підтримувати контакти з громадянами інших держав, з якими вони зв’язані національними,
етнічними, релігійними або мовними узами.
Міжнародно-правовим актом, присвяченим меншинам, є європейська Рамкова конвенція про
захист національних меншин, в якій закріплено право будь-якої особи, яка належить до
меншості, вільно розглядати чи не розглядати себе таким. Така приналежність не впливає на
рівність перед законом і не тягне за собою будь-якої дискримінації.
Корінні народи - народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є
нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна,
споконвіку, у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних
кордонів.
Статут ООН вперше закріпив в якості одного з базових принципів сучасного міжнародного
права принцип рівноправності і самовизначення народів.
Загальна декларація прав людини 1948 р. закликає всі держави гарантувати ефективне
визнання і дотримання прав кожної людини на рівність, недискримінацію, освіту і участь у
політичному та культурному житті суспільства.

ЗОЇ
 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права встановив, що у тих країнах, де
існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може
бути відмовлено в праві спільно з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою,
сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися своєю рідною мовою. Її
дія повною мірою поширюється і на корінні народи.
Конвенція про політичні права жінок передбачає право жінок голосувати на всіх виборах
нарівні з чоловіками, обирати і бути обраними, обіймати посади на державній службі.
Відповідно до Конвенції про згоду на вступу шлюб, шлюбний вік і реєстрацію шлюбу не
допускається укладення шлюбу без повної згоди обох сторін.
Встановлюється обов’язкова офіційна реєстрація шлюбу. Шлюб повинен укладатися
особисто, у присутності свідків і представника влади, що має право на оформлення шлюбу.
Держави зобов’язалися прийняти законодавчі акти, що встановлюють мінімальний шлюбний вік.
За Конвенцією про громадянство заміжньої жінки ні висновок, ні розірвання шлюбу між
ким-небудь з її громадян і іноземцем, ні зміна громадянства чоловіком у шлюбі не відображаються
автоматично на громадянство дружини. Встановлюється спрощений порядок натуралізації
іноземок, що складаються заміжня за громадянином держав-учасниць.
Держави - учасниці Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
зобов’язалися забороняти будь-які форми дискримінації щодо жінок і з цією метою:
- включають принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої конституції і законодавство;
- встановлюють юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками;
- забезпечують, щоб державні органи та установи діяли відповідно до зобов’язань держав по
Конвенції.
Відповідно до Конвенції про права дитини дитиною є кожна людська істота до досягнення
нею 18-річного віку, якщо за законом дитина не досягає повноліття раніше.
Держави зобов’язалися забезпечувати всім дітям всі права, передбачені Конвенцією, не-
залежно від раси, кольору шкіри, мови, релігії чи будь-яких інших обставин, у тому числі поглядів
і переконань самого дитини і членів його сім’ї. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того,
здійснюються вони державними чи приватними установами, першочергова увага повинна
приділятися забезпеченню інтересів дитини.
Держави повинні надавати всім дітям як загальні права людини, так і спеціальні права, які
випливають із специфіки даного суб’єкта права право на ім’я та набуття громадянства, право не
розлучатися зі своїми батьками.
Передбачаються також гарантії при залученні дітей до кримінальної відповідальності.
Створено Комітет по звичаям дитини.
Всі інваліди мають право на свободу від дискримінації в здійсненні їх прав. Це включає право
на свободу від дискримінації за ознакою інвалідності, а також по будь-яким іншим ознакам, таким,
як раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне
походження, майнове, становище або інше положення.
Конвенція про права інвалідів є міжнародним договором, в якому визначаються права осіб з
інвалідністю, а також зобов’язання держав-учасників Конвенції в цілях сприяння, захисту і
забезпечення цих прав.
Конвенція також встановлює два механізми реалізації: Комітет з прав інвалідів, створений
для контролю за здійсненням, а також Конференція держав-учасників, створена для розгляду
питань, що стосуються здійснення положень конвенції.
Зусилля з встановлення і проведення справедливої політики щодо робітників-мігрантів та їх
родин очолює Міжнародна організація праці (МОП).

302
 Конвенції і рекомендації МОП є прикладом того, якими повинні бути національні закони, а
також судові й адміністративні процедури, що стосуються робітників-мігрантів.
Завдяки своїм проектам у сфері технічного співробітництва МОП сприяє забезпеченню прав
людини робітників-мігрантів.
Двома основними конвенціями МОП, що стосуються робітників-мігрантів, є Конвенція про
робітників-мігрантів (переглянута) і Конвенція про робітників-мігрантів (додаткові
положення).
У Конвенції міститься ряд положень, покликаних сприяти забезпеченню прав робітни-
ків-мігрантів. Конвенція зобов’язує держави, що ратифікували її, надавати відповідну інформацію
іншим державам-членам МОП і самій Організації, вживати заходів проти всякої пропаганди, що
вводить в оману, а також заходи для полегшення від’їзду, переїзду і прийому мігрантів..
Держави зобов’язані розробляти і здійснювати політику, спрямовану на забезпечення рівності
поводження щодо праці і занять, соціального забезпечення, профспілкових і культурних прав.
Біженець - це особа, яка в силу обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у
зв’язку з расовою чи релігійною приналежністю, громадянством, політичними переконаннями
знаходиться поза межами країни свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом
цієї країни. Держава зобов’язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі.
Верховний комісаріат з питань біженців, що належить до Організації Об’єднаних Націй,
стежить за застосуванням Конвенції про статус біженців та надає біженцям гу манітарну
допомогу.
Стандарти захисту прав засуджених - сукупність прийнятих на міжнародному рівні
відповідних принципів, конвенцій, рекомендацій та норм стандартів організації різних сфер
діяльності установ виконання покарань. їх підґрунтям є Загальна декларація прав людини,
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Декларація про захист всіх осіб від
катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і
покарання, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
гідність, видів поводження і покарання, Європейська конвенція з прав людини, конвенція про
захист прав людини і основоположних свобод, Мінімальні стандартні правила поводження з
ув’язненими (не мають обов’язкового статусу в міжнародному праві), Європейські пенітенціарні
правила.
Європейські пенітенціарні правила дають центральне місце виховного впливу саме зв’язкам
із зовнішнім світом: задля повернення засуджених до життя в суспільстві при кожному закладі
необхідно мати соціального працівника, залучати до співпраці громадськість, підтримувати
зв’язок з сім’ями засуджених.
Декларація про розвиток прав пацієнтів в Європі здійснила оформлення концепції прав
пацієнтів і внесла ясність у більшість юридичних визначень з прав пацієнтів. У Декларації вперше
були сформовані принципи з прав пацієнтів, в основі яких лежить повага до прав людини і
людських цінностей в охороні здоров’я.
Представниками найбільших організацій громадського суспільства Італії, Німеччини, Бельгії,
Португалії, Іспанії, Греції, Ірландії, Данії, Нідерландів, Австрії, Великобританії було розроблено
документ з прав пацієнтів, який було прийнято в Римі у 2002 р. під назвою «Європейська Хартія
пацієнтів».

303
 ТЕСТ
ЗАГАЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ПРАВНИЧИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ
(ТЗНПК)

Фундаментальними особливостями світу, в якому ми сьогодні існуємо, є зміни, які стрімко

прискорюються, що пов’язані з розвитком інформаційного суспільства. В цих умовах актуальною
є перспектива зростання значущості методів та інструментів роботи з усе більш об’ємними і
складними за формою і змістом інформаційними потоками, причому не тільки за допомогою
різноманітних штучних засобів і систем, але і засобів природного інтелекту, який
самовдосконалюється.
З середини 2015 р. в Україні було розпочато масштабне професійне тестування фахівців
юридичних спеціальностей. Окрім професійного тестування, починаючи з 2016 р. в освіті
використовують технології ЗНО для проведення вступних випробувань на магістерські програми
за спеціальністю 081 «Право». Це було закріплено на загальнодержавному рівні наказом МОН
України № 1236 від 13.10.2016 р., згідно з яким з 2017 р. обов’язковим є складання тесту загальних
навчальних правничих компетентностей (ТЗНПК) при вступі до магістратури. ТЗНПК є тестовим
інструментом, призначеним для диференціації учасників тестування за рівнями сформованості в
них загальних навчальних правничих компетентностей і дозволяє встановити не лише здатність до
вирішення певних завдань, а й визначити здатність це робити в умовах обмеженого часу. ТЗНПК
передбачає вимірювання рівня сформованості таких компетентностей, як аналітичне мислення,
критичне мислення та логічне мислення. Виділення даних трьох компонентів пов’язане з тим, що
саме вони найбільшою мірою корелюють із важливими особливостями навчальної й професійної
діяльності, пов’язаної з юриспруденцією.
Аналіз результатів по країні в цілому, зокрема, ТЗНПК в освіті і рейтингових списків
кандидатів другого етапу відкритого конкурсу на заміщення посад керівників нових місцевих
прокуратур, їх перших заступників та заступників в професійній діяльності, дає підставу зробити
висновок, що при досить високому рівні професійних знань як бакалаврів за спеціальністю 081
«Право», так і юристів - кандидатів на керівні посади, рівень їх культури мислення необхідно
вдосконалювати. Психотести показали, що в розумовій діяльності юристів в нашій країні, на жаль,
логічна формалізація не знаходить широкого і регулярного застосування і прагматична цінність
формальної логіки не відповідає тим зусиллям, які необхідні для оволодіння нею і підтримки
вироблених умінь після завершення курсу навчання. Отже, зміни в соціальній практиці поставили
питання щодо термінової належної підготовки студентів і фахівців в сфері права до таких
випробувань. Відповідь на це питання знаходиться в площині визначення ефективної методології
та методики для підготовки правознавців до психометричного тестування. Для її пошуку доцільно
звернутися до структури та основних характеристик ТЗНПК, які репрезентовані командою
розробників цих тестів і включає наступні компоненти:
1. Аналітичне мислення - включає здатність людини до використання логіки при аналізі
масивів інформації і прийнятті рішень. З практичної точки зору воно може бути представлено у
вигляді наступного алгоритму: аналіз і синтез інформації в цілому - відновлення відсутньої
інформації за допомогою побудови умовиводів і отримання висновків, які відповідають правилам
логіки -> пошук на основі попередніх кроків кількох варіантів вирішення завдання аналіз і оцінка
отриманих формальних моделей ситуацій з ціллю вибору найоптимальнішого варіанту рішення.
Мета тестових завдань цієї секції - вимірювання здатності вступника ана

304
лізувати дані й правила оперування з ними з метою визначення, що є істинним або що може бути
істинним.
2. Критичне мислення - це особливе мислення, яке має ціллю оцінку ідей. Вужче - його
пов’язують з перевіркою точності тверджень і обґрунтованістю міркувань. Його можна розуміти і
як систематичну оцінку аргументів, яка базується на ясних раціональних критеріях. Критичне
мислення є інтелектуально упорядкованим процесом активного і вмілого аналізу,
концептуалізації, застосування, синтезування та / або оцінки інформації, отриманої або
породженої спостереженням, досвідом, роздумами або комунікацією, як орієнтир для переконання
і дії. Мета тестових завдань цієї секції - виміряти здатність вступника ефективно застосовувати
навички критичного мислення при роботі з великими за обсягом і складними за змістом текстами
різної тематики.
3. Логічне мислення - визначає здатність особи аналізувати інформацію на відповідність
законам і методам побудови коректних міркувань. Мета тестових завдань цієї секції - виміряти
здатність вступника аналізувати, оцінювати, доповнювати судження, міркування, аргументацію,
викладені природною мовою.
Аналіз цієї структури ТЗНПК дає підстави стверджувати, що її стрижнем є наука логіка. Але
не будемо забувати, що навіть в високо абстрактних галузях знань метод формалізації та
формалізовані обчислення не мають безумовного значення. Згідно теоремам, які були доведені
австро-американським вченим Куртом Геделем в 30-х роках XX ст. щодо неповноти арифметичної
формальної системи, відомо, що метод формалізації не є абсолютною зброєю пізнання, а
формалізовані системи - безумовним ідеалом представлення результатів. Що тоді ж має бути
орієнтиром для підготовки юриста до подібних випробувань?
Структура ТЗНПК охоплює ряд дисциплін логічного циклу, які не викладаються в про-
фільних ВНЗ країни. Тому й результати, які отримують юристи як при професійному тестуванні
загальних здібностей, так і при проходженні ТЗНПК студентами по всій країні невисокі. Це
поставило перед логіками завдання знайти ефективні методики, які б допомогли юристам
подолати цю проблему.

АНАЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ
Розв’язання будь-якого завдання з цієї секції потрібно починати з кодування інформації, яка в
ньому міститься. Для економії часу зручно кодувати поняття, які використовуються в умовах
завдань однією буквою, яка відповідає першій букві поняття.
Для формалізації умов завдання та відповідей на тестові запитання будемо використовувати
мову логіки висловлювань. Завдання, які можуть бути представлені в цій секції зазвичай
розв’язуються логічними методами з використанням таблиць, графіків, діаграм, елементарними
численнями тощо.
Для розв’язання деяких завдань необхідно формалізувати відповіді та використовувати
найпростіші перетворення класичних формул.
В узагальненому вигляді етапи рішення завдань з цієї секції можна представити наступним
чином:
1. Кодування інформації, яка міститься в умовах завдання.
2. Кодування інформації, яка міститься в запитаннях до завдання.
3. Кодування інформації, яка міститься в відповідях на тестові запитання.
4. Вибір найелементарнішого метода рішення конкретного завдання (відповідно до умов): за
допомогою таблиць, графіків, діаграм Ейлера-Венна.
5. Надавання відповідей на запитання.

305
 Ситуація № 1
Студент Максим, який навчається в юридичному університеті, планує відвідати впродовж
року п ’ять одеських музеїв: історичний, літературний, морський, природничий і художній.
Максим вирішив, що буде дотримуватися таких умов:
1) кожен музей відвідає лише один раз;
2) літературний музей відвідає раніше, ніж художній;
3) морський музей відвідає першим або другим;
4) між відвідуваннями морського та історичного музеїв відвідає лише один музей;
5) якщо історичний музей відвідає третім, то літературний відвідає раніше, ніж іс-
торичний.
Методологія:
Оскільки нам дано в умовах всього 5 музеїв, то число можливих комбінацій буде досить
великим. Тому, розв’язувати завдання табличним методом немає сенсу - потрібно відразу
переходити до формалізації умов та перевірки відповідності цим умовам кожного з варіантів
відповідей на тестове завдання.
1) Який із наведених нижче варіантів може відображати послідовність, у якій Максим
відвідає музеї?
А морський, історичний, літературний, художній, природничий
Б морський, художній, історичний, літературний, природничий
В морський, літературний, історичний, художній, природничий
Г природничий, морський, історичний, художній, літературний
Д природничий, літературний, морський, художній, історичний
Методика:
Перевіряємо кожну з умов задачі (1-5) на відповідність до кожного з поданих варіантів
відповідей (А-Д).
1) Жоден музей не повторюється більше одного разу у всіх варіантах.
2) У варіантах Б і Г літературний музей знаходиться після художнього - виключаємо їх.
3) У варіанті Д морський музей стоїть не на першому або другому місцях - виключаємо його.
4) У варіанті А морський та історичний музеї стоять підряд - виключаємо його.
5) Правильний варіант - В.

2) Яке з наведених нижче тверджень може бути істинним?

А Максим відвідає художній музей першим.
Б Максим відвідає художній музей другим.
В Максим відвідає літературний музей третім.
Г Максим відвідає літературний музей четвертим.
Д Максим відвідає літературний музей п’ятим.
Методика:
Перевіряємо кожен з варіантів відповідей (А-Д) на відповідність до кожної з поданих умов
(1-5).
A) Хибне. Максим повинен відвідати літературний музей раніше, відповідно до умови 2.
Б) Хибне. Раніше нього будуть морський і літературний відповідно до умов 2 та 3.
B) Може бути істинним.
Г) Якщо літературний буде четвертим, тоді морський не може бути другим відповідно до
умови 4. У цьому випадку морський може бути лише першим (умова 3), а це неможливо,

306
оскільки в такому разі історичний буде третім (умова 4), а відповідно до умови 5 у такому випадку
літературний має бути другим. Отже варіант Г не вірний.
Д) Хибне. Максим повинен відвідати літературний музей раніше, ніж художній відповідно до
умови 2.

3) Якщо природничий музей Максим відвідає четвертим, то яке / які з наведених нижче
тверджень істинне / істинні?
I. Літературний музей Максим відвідає другим.
II. Історичний музей Максим відвідає третім.
III. Художній музей Максим відвідає п’ятим.
А тільки І
Б тільки І та II
В тільки І та III
Г тільки II та III
ДІ, II, III
Методика:
Перевіряємо кожен з варіантів поданих у завданні (І—III) на відповідність до кожної з по-
даних умов (1-5).
І. Морський, літературний, історичний, природничий/художній.
Така послідовність відповідає усім умовам завдання, тому усі твердження є істинними.

Ситуація № 2
Для підготовки інтегрованого курсу з математичного моделювання фізичних процесів
викладач хоче організувати роботу п ’яти студентських пар (№ 1, № 2, № 3, № 4, № 5), до кожної
з яких входитиме один/одна студент/-ка- математик/-иня (Костянтин, Лариса, Мирон, Надія,
Орест) і один/одна студент/-ка-фізик/-иня (Петро, Раїса, Святослав, Тамара, Устим).
Під час формування студентських пар мають бути враховані такі умови:
1) Лариса та Святослав мають працювати в одній парі;
2) Тамара не може працювати ані з Мироном, ані з Надією;
3) . Надія має працювати або з Петром, або з Устимом.
4) . Костянтин працюватиме в парі № 1, Лариса —у парі № 2, Мирон —у парі № 3, Надія - у
парі № 4, Орест -у парі № 5.
Методологія:
Завдання такого типу зручно розв’язувати табличним методом. Відповідно до умови в таблиці
буде 2 рядки (математики та фізики) та 5 стовпчиків, що відповідає кількості пар студентів.
Відповідно до умови можемо скласти таку таблицю:

Мат.
Костя Лариса Мирон Надія Орест

Фіз. Тамара? Святослав Петро/Устам Тамара?

1) Хто, окрім Мирона, працюватиме в парі № 3, якщо Петро працюватиме в парі № 5?

307
 А Лариса Б Раїса В Святослав Г Тамара Д Устим Методика:
З урахуванням умов першого завдання таблицю буде мати такий вигляд:

Мат. Костя Лариса Мирон Надія Орест

Фіз. Тамара Святослав Раїса Устим Петро

Отже правильна відповідь «Б) Раїса».

2) Якщо Устим працюватиме в групі № 5, то з Тамарою працюватиме
А Костянтин
Б Лариса
В Мирон
Г Надія
Д Орест
Методика:
Відповідно до умов другого завдання таблиця буде мати такий вигляд:

Мат. Костя Лариса Мирон Надія Орест

Фіз. Тамара Святослав Петро Устим

Отже правильна відповідь «А) Костянтин».

3) Якщо Тамара працюватиме з Орестом, то яке / які з наведених нижче тверджень І-ІІІ
істинне / істинні?
I. Раїса може працювати в групі № 1.
II. Раїса може працювати в групі № 3.
III. Раїса може працювати в групі № 4.
А тільки І
Б тільки II В тільки І та II Г тільки І та III Д тільки II та III Методика:
Відповідно до умов третього завдання таблиця буде мати такий вигляд:

308
 Костя Лариса Миром Надія Орест

Святослав Петро/Устим Тамара

Спираючись на дані з таблиці, можемо стверджувати, що Раїса не може працювати в групі №

4, оскільки там мають бути Петро або Устим, тому Раїса може працювати тільки в групі № 1 або №
3.
Отже правильна відповідь «В) тільки І та II».

Ситуація № З
Викладач Правенко планує впродовж наступних 12 років читати курс криміналістики. Щоб
не набриднути студентам своїми жартами, він вирішив розповідати кожного року лише три
анекдоти.
1) Яку мінімальну кількість анекдотів потрібно приготувати викладачеві Правенкові, щоб
будь-яка пара анекдотів із підготовленої ним добірки не повторювалася два роки поспіль
упродовж 12 років?
А5
Б6
В9
Г10
Д 12
Методологія:
Для правильного розв’язання такого типу завдань в умовах дефіциту часу рекомендуємо
використовувати логічний метод перетворення класичних формул.
У широкому значенні під методом формалізації розуміється створення особливої штучної
(формалізованої) мови або мови знаків та символів.
Методика:
З умови ми розуміємо, що за перший рік викладач розповість 3 різні анекдоти (X, У, 2).
З них можна утворити такі пари анекдотів: ХУ, У2, Х2.
За умовою завдання ми розуміємо, що на другий рік жодна з цих пар не повинна повто-
рюватися, тому необхідно додати ще анекдотів.
За 2 роки викладач може розповісти максимум 6 анекдотів, тому спробуємо скласти нові пари
анекдотів на другий рік.
Припустимо, що викладач додав до своєї колекції анекдотів ще один (А).
Тепер зі списку анекдотів можна утворити такі пари: ХУ, У2, Х2, АХ, АУ, А2.
Відповідно до умови завдання, пари анекдотів не мають повторитися на другий рік, тому пари
ХУ, У2, Х2 - не можуть бути використані повторно.
Тому на другий рік він може використати тільки пари АХ, АУ, А2, але у разі їх використання
викладач розповість 4 анекдоти на рік, що суперечить умові.
В такому разі необхідно додати ще один анекдот (В) до нашої колекції.
Зараз зі списку анекдотів (X, У, 2, А, В) можна утворити такі пари: ХУ, У2, Х2, АХ, АУ, А2,
ВХ, ВУ, В2.

309
 Отже, якщо в перший рік викладач використав анекдоти X, У, 2 (пари ХУ, У2, Х2), то на
другий рік він має розповісти анекдоти А, В та (X або У або 2), щоб утворити такі пари: АВ, А(Х
або У або 2), В(Х або У або 2).
Відповідь: «А) 5» (X, У, 2, А, В)

2) Яку мінімальну кількість анекдотів потрібно приготувати викладачеві Правенкові, щоб

жоден анекдот із підготовленої ним добірки не повторювався два роки поспіль упродовж 12 років?
А5
Б6
В9
Г 10
Д12

З умови ми розуміємо, що за перший рік викладач розповість 3 різні анекдоти (X, У, 2). На
другий рік він має розповісти анекдоти (А, В, С).
Таким чином, викладачеві необхідно підготувати 6 анекдотів.
Відповідь: «Б) 6» (X, У, 2, А, В, С)
Методика:

3) Яку мінімальну кількість анекдотів потрібно приготувати викладачеві Правенкові, щоб

кожен з анекдотів із підготовленої ним добірки повторився впродовж 12 років лише два рази?
А6
Б 12
В 15
Г 18
Д 24
Методика:
За 12 років викладач має розповісти 36 анекдотів (12*3).
Враховуючи умову, що кожен анекдот має повторитися лише два рази, то кількість анекдотів
ділимо на кількість разів, яку їх розповість викладач - 36/2=18 унікальних анекдотів. Відповідь:
«Г) 18»

ЛОГІЧНЕ МИСЛЕННЯ
Для вдалого розв’язання завдань з даної секції бажано володіти елементарними знаннями з
формальної точки зору про поняття, методи їх визначення та перетворення, судження про них і
структури доказових міркувань.
Приведення судження до нормальної форми: логічні перетворення.
Привести судження до нормальної форми означає:
1. Встановити яке поняття є суб’єктом судження
2. Встановити яке поняття є предикатом судження
3. Замінити дієслово кероване суб’єктом судження, там , де це необхідно, поєднанням слів,
що починаються зі слів «Є» або «Не Є»
4. Визначати універсум судження - клас речей, до якого належать суб’єкт та предикат
судження
5. Визначити кількість судження, тобто встановити кванторне слово («всі», «жоден»,
«деякі») перед суб’єктом судження
6. Розташувати отриманні відомості в порядку в якому формуються всі прості судження:
кванторне слово - суб’єкт - зв’язка - предикат

310
 За кількістю, тобто за обсягом суб’єкта, категоричні судження поділяються на загальні,
часткові та одиничні.
Загальними називаються судження, в яких стверджується або заперечується наявність ознаки
у всього класу предметів. Кванторні слова (що вказують на кількість) - всі, жоден, будь-який,
кожен.
Структура загального судження: Всі 8 є (не є) Р Приклад: Всі люди (8) мають свідомість (Р).
Жоден кит (8) не є рибою (Р).
Кожен студент (8) є громадянином (Р).
Частковими називаються судження, в яких стверджується або заперечується наявність ознаки
у деяких предметів класу. Кванторні слова - деякі, не всі, більшість, меншість, існують і такі..., які.
Структура часткового судження: Деякі 8 є (не є) Р Приклад: Деякі гриби (8) є отруйними (Р).
Не всі метали (8) є такими, що тонуть у воді (Р).
Деякі війни (8) не є справедливими (Р).
Одиничним називається судження, суб’єктом якого є одиничне поняття.
Структура одиничного судження: Дане 8 є (не є ) Р або 8 є (не є) Р Приклад: Місяць (8) не є
зіркою (Р). Сонце (8) - джерело життя на Землі (Р).
Увага! Одиничні судження аналізуються як загальні, оскільки в таких судженнях ствер-
джується або заперечується наявність ознаки у всього класу предметів, а клас предметів скла-
дається з одного предмета.
За якістю, тобто за характером зв’язки, судження поділяються на стверджувальні та заперечні.
Стверджувальне судження - це судження, в якому констатується наявність ознаки у певного
предмета (чи множини предметів).
Приклад: Логіка (8) є наукою (Р). Усі леви (8) є ссавцями (Р).
Заперечне судження - судження, в якому констатується відсутність певної ознаки у певного
предмета (чи множини предметів).
Приклад: Кити (8) не є рибами (Р). Деякі свідки (8) не є чесними (Р).
Об’єднана класифікація суджень за якістю та кількістю
1. Загальностверджувальне судження - це судження, яке за кількістю є загальним, а за якістю
- стверджувальним. Позначається як А. Структура його: «Всі 8 є Р».
Наприклад, «Всі люди ... прагнуть до знання» (Аристотель). Суб’єкт судження - «люди»,
предикат - «прагнуть до знання». На те, що це судження є загальностверджувальним вказує:
кванторне слово «всі» - судження загальне та зв’язка «є» (її можна навести в явному виді - «є тими,
хто прагне зо знання») - судження стверджувальне.
2. Частковостверджувальне судження - це часткове за кількістю та стверджувальне за якістю
судження. Позначається як І. Структура такого судження: «Деякі 8 є Р».
Наприклад, «Деякі метали тонуть у воді». Суб’єкт - «метали», предикат - «тонуть у воді». Це
судження є частковостверджувальним: кванторне слово «деякі» - судження часткове та логічна
зв’язка «є» («деякі метали є такими, що тонуть у воді») — судження стверджувальне.
3. Загальнозаперечне судження - це судження загальне за кількістю та заперечне за якістю.
Позначається як Е. Структура: «Жодне 8 не є Р».
Наприклад, «Жоден лев не є травоїдним». Суб’єкт - «лев», предикат - «травоїдний». На те, що
судження є загальнозаперечним вказує: кванторне слово - «жоден» (судження загальне) та логічна
зв’язка - не є (судження за якістю є заперечним).

311
 4. Частковозаперечне судження - це судження часткове за кількістю та заперечне за якістю.
Позначається як О. Структура: «Деякі 8 не є Р».
Наприклад, «Деякі підручники не містять цікавої інформації». Суб’єкт - «підручники»,
предикат - «містять цікаву інформацію». Судження частковозаперечне, на що вказує: кванторне
слово «деякі» та логічна зв’язка «не є».
Логічні операції по перетворенню судження дозволяють зрозуміти його як цілісну думку, що
породжуються певною множиною оборотних трансформацій його частин - суб’єкта і предиката.
До цих операцій відносять: перетворення, обернення, протиставлення предикату, контрапозицію.
Ці логічні операції з судженням ведуть до зміни його форми і не змінюють його зміст, тобто вони
дозволяють знайти змістовно-еквівалентне до вихідного судження.
Логічна операція перетворення дозволяє по даному відношенню суб’єкта до предикату
(доповнення предикату) знаходити відношення того самого суб’єкта до доповнення предикату
(предикату). При операції перетворення відбувається зміна якості судження без зміни його
кількості.
Логічна операція обернення дозволяє по даному відношенню суб’єкта до предикату (до-
повнення предикату) знаходити йому зворотне відношення предикату до суб’єкта (суб’єкта до
предикату). Розуміння змісту судження досить часто вимагає його обов’язкового обернення, тобто
його зворотного «прочитання». Для цього необхідно та достатньо змінити місцями суб’єкт і
предикат і там, де це необхідно змінити знак кількості судження.
Частковозаперечні судження операції обернення не підлягають. Над ними потрібно спочатку
виконати операцію перетворення, щоб отримати частково-ствердне судження, потім виконати з
отриманим судженням обернення і нове перетворення для того, щоб привести до відповідності
результат обернення вихідному судження.
Операція протиставлення предикату полягає в двох послідовно виконаних операціях -
спочатку перетворення, потім - обернення. Частковоствердні судження операції протиставлення
предикату (доповнення предикату) не підлягають.
Операція протиставлення доповнення предикату до суб’єкту полягає в трьох послідовно
виконаних операціях - спочатку перетворення, потім - обернення, потім - перетворення.
Методика:
- Приводимо судження до нормальної форми;
- Визначаємо відношення між суб’єктом та предикатом судження;
- Виконуємо логічні операції над вихідним судженням, щоб знайти змістовно еквівалентне
йому судження.

Імплікативні судження, умовні силогізми

Імплікативне (умовне) судження складається з двох простих, які сполучені логічною зв’язкою
«якщо ... то», «коли ... тоді», «у випадку, якщо ... то», «оскільки .. .то», «там ... де» та інші.
Позначається імплікація А—>В, причому А - основа (антецедцет);
В - наслідок (консеквент).
Особливо важливо тут дотримуватися причинно-наслідкових зв’язків.
А є достатньою умовою для В. Якщо і тільки якщо в кожному випадку, коли відсутнє А, то
відсутнє і В.
А є достатньою умовою для виникнення явища В. Якщо і тільки якщо кожного разу, коли має
місце А, має місце В, тобто А невідворотно викликає В.
Умову вважають необхідною для певної події (ситуації, дії), якщо за її відсутності ця подія не
відбувається.

312
 Умову вважають достатньою для певної події (ситуації, дії), якщо кожного разу, коли ця
умова є наявною, ця подія (ситуація, дія) може відбуватися і у деяких випадках відбувається.
В імплікації істинність основи є достатньою умовою для істинності наслідку. Але наслідок
може мати місце і тоді, коли даної основи немає. Тому істинність основи не є необхідною умовою
істинності наслідку.
Приклад:
Якщо срібло - метал, то воно проводить електричний струм.
Оскільки іде дощ, то дорога стане мокрою.
У випадку, якщо вийде із ладу тепломережа, то ніколи будуть закрити на карантин.
Слід зазначити, що основа (антецедент - той, хто передує) розуміється так лише з логічної
точки зору, а в реченні може бути навпаки. Буває, що передує наслідок.
Приклад:
Відділення пошти зачинено, оскільки відсутній електричний струм. В даному випадку
основою є «відсутній електричний струм», а наслідком - «відділення пошти зачинено».
Краса врятує світ, якщо вона буде доброю. Основою буде -
«краса добра».
Еквівалентність (тотожність або подвійна імплікація)
Еквівалентними називають судження, в які об’єднуються прості судження зі взаємною
(прямою або зворотною) умовною залежністю. Еквівалентні судження утворюються з простих за
допомогою сполучників: «якщо і тільки якщо ... то», «тільки у тому випадку
... якщо», «тоді і тільки тоді... коли», «якщо ... тоді..., і навпаки», «... еквівалентне ...» та інші.
Позначаються еквівалентні судження як А<->В або А=В. Приклад:
Ромб є квадратом, якщо і тільки якщо усі кути ромба прямі.
Якщо число парне, то поділяється на 2 без залишку. Людоїд голодний, якщо він хоче їсти.
Методика:
1. Формалізувати засновки та висновки міркувань.
2. Визначити вид умовиводу та проаналізувати його на правильність.
3. Проаналізувати судження у засновках.
4. Проаналізувати відповіді.

Структура аргументації.
Доведення - це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за
допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези,
аргументів, демонстрації (форми доведення).
Теза - це судження, істинність якого треба довести.
Аргументи - це ті істинні судження, якими користуються при доведенні тези. Розрізняють
такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені
закони науки та теореми.
Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв’язку між тезою та
аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.
За формою доведення поділяються на прямі та непрямі. Прямим називають таке доведення, в
якому з відомих передумов за встановленими правилами безпосередньо витікає теза, тобто
істинність тези безпосередньо обґрунтовується наявними аргументами. Наприклад, довести, що
1992 р. був високосним, можна на основі аргументу-визначення, що таке високосний рік, тобто
діленням його двох останніх цифр на чотири. Непрямим називається таке доведення, в якому
потрібно довести хибність антитези і на цій основі зробити висновок про істинність тези. Інколи
непряме доведення називають доведенням за допомогою доведення

313
до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якщо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої
площини, то вони паралельні. Припустимо протилежне, тобто що перпендикулярні прямі
непаралельні. В такому разі вони перетинаються, тобто утворюють трикутник, в якому два кути
при основі складають 1800, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 1800.
Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.
Спростування - це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом вста-
новлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають су-
дження, за допомогою яких спростовується теза. Існують три засоби спростування: спростування
тези (пряме і непряме); критика аргументів; виявлення неспроможності демонстрації.
Спростування тези, у свою чергу, здійснюється: спростуванням фактами; встановленням хибності
(або суперечності) наслідків, що випливають з тези; спростуванням тези через доведення антитези.
Критика аргументів, які висунуті опонентом в обгрунтуванні його тези, здійснюється тим, що
доводиться їхня хибність або неспроможність. Але хибність аргументів ще не означає хибності
самої тези.
Методика:
1. Для вирішення завдань, де потрібно обрати найкраще підтвердження або спростування
тези, поданої в умові необхідно:
- Виділити тезу та структуру аргументації в міркуванні;
- Знайти в відповідях аргумент, який підтверджує або спростовує тезу;
- Проаналізувати форму аргументації.
2. Для вирішення завдань, в яких потрібно обрати логічно випливаючі висновки необхідно:
- Виділити аргументи в міркуванні;
- Проаналізувати судження у відповідях на логічне слідування з цих аргументів.

Умовні силогізми
Існують кілька видів умовиводів, серед них умовний, умовно- категоричний, умовно-роз-
діловий, розділовий, розділово-категоричний силогізми. Розглянемо умовно-категоричний
умовиводи.
Умовно-категоричний умовивід - це такий дедуктивний умовивід, в якому один із засновків є
умовним судженням, другій засновок і висновок є категоричними судженнями.
В умовно-категоричному умовиводі висновок робиться за наступним чотирма схемами:
1. Від ствердження підстави до стверджування наслідку.
2. Від заперечення підстави до заперечення наслідку.
3. Від ствердження наслідку до ствердження підстави.
4. Від заперечення наслідку до заперечення підстави.
Суто умовний умовивід - це такий дедуктивний умовивід, в якому обидва засновки і висновок
є умовними судженнями.
Розглянемо приклад:
Якщо виробництво товарів у державі є неефективним, то до її скарбниці не надходять
податки.
Якщо до скарбниці держави не надходять податки, то держава не має змоги виплачувати
пенсії.
Отже, якщо виробництво товарів у державі є неефективним, то держава не має змоги ви-
плачувати пенсії.
Методика:
Для вирішення завдань, де потрібно обрати твердження, за умови істинності якого теза є
логічно обгрунтованою необхідно:

314
 1. Формалізувати міркування.
2. Визначити вид умовиводу.
3. Проаналізувати умовивід на правильність.

Лематичні силогізми
Умовно-розділовий умовивід - це дедуктивне міркування з кількома імплікативними за-
сновками та одним диз’юнктивним засновком.
Від грецького слова «Іетта», що означає «припущення». Розрізняють різні види умовно-
розділових міркувань.
Так, за кількістю альтернатив у диз’юнктивному засновку умовно-розділові міркування
поділяються на:
1. дилеми (дві альтернативи);
2. трилеми (три альтернативи);
3. полілеми (чотири та більше альтернатив). Найпоширенішою серед лем є дилема.
За якістю судження, що виконує роль висновку, дилеми поділяються на конструктивні та
деструктивні.
Конструктивна дилема - це дилема, до висновку якої входять наслідки умовних засновків.
Деструктивна дилема - це дилема, висновок якої складається із заперечення підстав умовних
суджень-засновків.
За структурою висновку (тобто його складністю) дилеми поділяються на прості та складні.
Проста дилема - це дилема, висновок якої є простим судженням або запереченням.
Складна дилема - це дилема, висновок якої є складним (диз’юнктивним) судженням.
Об’єднана класифікація умовно-розділових умовиводів (дилем):
1. Прості конструктивні дилеми.
2. Складні конструктивні дилеми.
3. Прості деструктивні дилеми.
4. Складні деструктивні дилеми.
В простій конструктивній дилемі в першому (умовному) засновку стверджується, що із двох
різних підстав слідує один і теж засновок. В другому засновку (диз’юнктивному засновку)
стверджується, що один або інший з цих засновків істинний. В висновку стверджується наслідок.
Складна конструктивна дилема відрізняється від простої тільки тим, що обидва наслідки її
першого (умовного) наслідку відмінні.
В простій деструктивній дилемі засновок вказує на те, що із однієї і тієї ж підстави слідує два
різних наслідки. В другому наслідку міститься диз’юнкція заперечення обох цих наслідків.
Складна деструктивна дилема відрізняється від простої тільки тим, що обидві її підстави
різні, а висновком є диз’юнктивне заперечення обох підстав.
Методика:
Для вирішення завдань, де потрібно обрати твердження, яке найбільш точно відображає
висновок з міркувань необхідно:
- Визначити тезу і аргументи в міркуванні.
- Формалізувати міркування.
- Визначити форму аргументації.
- Проаналізувати на правильність.

315
 Категоричні силогізми
Фігури простого категоричного силогізму
Фігурами п.к.с. називаються форми силогізму, які розрізнюються за положеннями середнього
терміну (М) в засновках.
Першою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає місце суб’єкта в
більшому засновку і місце предиката - в меншому.
Другою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає місце предиката в
обох засновках.
Третьою називають таку фігуру, в якій середній термін займає місце суб’єкта в обох за-
сновках.
Четвертою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає місце предиката в
більшому засновку і суб’єкта - в меншому.
Кожна з фігур п.к.с. має свої спеціальні правила:
І фігура. Більший засновок має бути загальним, менший - стверджувальним.
П фігура. Більший засновок має бути загальним та один із засновків має бути заперечним.
Висновок теж є заперечним судженням.
Ш фігура. Менший засновок має бути стверджувальним, а висновок - частковим.
IV фігура. Якщо більший засновок є стверджувальним судженням, то менший засновок -
судження загальне. Якщо один із засновків є заперечним судженням, то більший засновок -
судження загальне. Якщо менший засновок є судженням стверджувальним, то висновок -
частковим судженням.
Модуси простого категоричного силогізму
Модусами п.к.с. називаються різновиди силогізму, які розрізняються один від одного якісною
та кількісною характеристикою засновків та висновку. Усього правильних модусів для чотирьох
фігур 19.
І фігура має наступні правильні модуси (літери позначають послідовно кількість та якість
більшого засновку, меншого засновку та виводу): ААА, ЕАЕ, АІІ, ЕЮ.
П фігура має такі правильні модуси: АЕЕ, АОО, ЕАЕ, ЕЮ.
Ш фігура має правильні модуси: ААІ, ЕАО, ІАІ, ОАО, АІІ, ЕЮ.
IV фігура має такі правильні модуси: ААІ, АЕЕ, ІАІ, ЕАО, ЕЮ. Алгоритм рішення простого
категоричного силогізму
1. Знаходимо суб’єкт та предикат висновку, позначаємо їх.
2. Суб’єкт висновку є меншим терміном, який, крім висновку, є в меншому засновку,
позначаємо його.
3. Предикат висновку є більшим терміном, який, крім висновку, є в більшому засновку;
знаходимо його і позначаємо.
4. Знаходимо в засновках середній термін, функції якого логічно зв’язати обидва засновки і
бути відсутнім у висновку.
5. Встановлюємо тип суджень засновків і виводу.
6. Знаходимо розподіленість термінів, замальовуємо в кругах Ейлера та позначаємо (+/-) в
силогізмі.
7. Встановлюємо: чи відповідає даний силогізм загальним правилам п.к.с.
8. Встановлюємо фігуру даного силогізму та чи відповідає даним силогізм спеціальному
правилу фігур п.к.с.
9. Робимо висновок про правильність силогізму.
Методика:
Для вирішення завдань, де потрібно обрати твердження, яке логічно випливає з наведеного
твердження необхідно:

316
 - Визначити фігуру силогізму.
- Проаналізувати на правильність.

Умовно-категоричний силогізм, ентимеми

Існують кілька видів умовиводів, серед них умовний, умовно- категоричний, умовно-роз-
діловий, розділовий, розділово- категоричний силогізми. Розглянемо умовно-категоричний
умовиводи.
Умовно-категоричний умовивід - це такий дедуктивний умовивід, в якому один із засновків є
умовним судженням, другій засновок і висновок є категоричними судженнями.
В умовно-категоричному умовиводі висновок робиться за наступним чотирма схемами:
1. Від ствердження підстави до стверджування наслідку.
2. Від заперечення підстави до заперечення наслідку.
3. Від ствердження наслідку до ствердження підстави.
4. Від заперечення наслідку до заперечення підстави.
Ентимема - скорочений силогізм, у якому один із засновків не висловлюється через його
очевидність.
Методика:
Для вирішення завдань, де потрібно визначити спрямованість висловлювання необхідно:
- Визначити тезу і аргументи в міркуванні.
- Формалізувати міркування.
- Визначити форму аргументації.
- Проаналізувати на правильність.

Умовний силогізм, аналогія

Суто умовний умовивід - це такий дедуктивний умовивід, в якому обидва засновки і висновок
є умовними судженнями.
Розглянемо приклад:
Якщо виробництво товарів у державі є неефективним, то до її скарбниці не надходять
податки.
Якщо до скарбниці держави не надходять податки, то держава не має змоги виплачувати
пенсії.
Отже, якщо виробництво товарів у державі є неефективним, то держава не має змоги ви-
плачувати пенсії.
Умовивід по аналогії - це виведення про приналежність одиничному предмету певної
прикмети, основане на схожості цього предмета в суттєвих прикметах з іншим одиничним
предметом.
Якщо позначити символами а і Ь два одиничних предмети або події, а Р, (ф 8, Т - їх прикмети,
то вивід по аналогії можна представити наступною схемою:
- а має прикмети Р, (ф 8, Т.
- Ь має прикмети Р, 0, 8.
- Отже, Ь, ймовірно, має прикмету Т.
Методика:
Для вирішення завдань, де потрібно визначити міркування подібне до аргументації поданої у
завданні необхідно:
- Визначити тезу і аргументи в умовах і відповідях.
- Формалізувати міркування.
- Порівняти формалізовану умову і кожну з відповідей.

317
 КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ

Логіко-структурний аналіз вербальних текстів розкриває логіку сенсу і може здійснюватися

на різному ступені «глибини». Все залежить від багатства логічного арсеналу, що заді- яний для
цієї мети, наявності часу та рівня аналітичного досвіду. Запропонований логічний аналіз не може
мати абсолютної закінченої форми, але є достатнім для урозуміння шляху вибору правильної
відповіді на поставлене запитання.
Оскільки тексти взяті з різних областей академічних знань, то будь-яка попередня інформація
і загальні питання з цих областей можуть виявитися корисними. Всі питання необхідно
вирішувати в умовах браку часу, тому рекомендуємо зосередитися на самих питаннях і спробувати
витягти з них максимум інформації.
Всі питання до текстів можна поділити на 3 групи:
1. Конкретні- відносяться до певної частини тексту. Наприклад визначення чого-небудь в
тексті, сенс будь-якого слова або речення. На ці питання бажано відповідати в першу чергу, тому
що інформація, необхідна для них відносно невелика: достатньо прочитати речення або максимум
абзац.
2. Питання на розуміння уривка - в них слід визначити, яка із відповідей суперечить, а яка
відповідає уривку. На них слід відповідати після того, як накопичилося достатньо інформації, що
дозволяє робити будь-які висновки щодо думки автора, або сенсу уривка.
3. Загальні питання перевіряють розуміння головної ідеї тексту, а також уміння підібрати
відповідну назву для уривка. Цими питаннями варто займатися в самому кінці, тому що ви вже
отримали необхідну інформацію для рішення, коли відповідали на попередні питання. Однак,
якщо вже після першого прочитання тексту з’ясована його основна ідея, то можна спробувати
відповісти на загальне питання на самому початку.
Питання на розуміння займають більше часу ніж конкретні питання. Слід звернути увагу на
питання, побудовані на запереченні, наприклад: яка з відповідей не слідує з уривку; яка з
відповідей суперечить уривку; яка з відповідей неможлива з уривку; всі відповіді вірні, крім... і тд.
У таких питаннях слід переконатися, що решта відповідей дійсно відповідають уривку. Якщо мало
часу, то можна ризикнути і відкинути найбільш нелогічну, на вашу думку, відповідь.
Як відповідати на запитання.
У відповідях на запитання можна покладатися на загальні знання і природну логіку. Оскільки
всі питання відносяться до наведеного тексту, який взятий з академічної, наукової, або
науково-популярної літератури, навряд чи в них з’являться свідомо невірні ідеї.
В першу чергу відповідайте на конкретні питання. Після цього постарайтеся скористатися
інформацією, придбаною при вирішенні для відповіді на загальні питання і питання на розуміння.
Це дозволить витратити менше часу на читання самого тексту. Відкидайте нелогічні, занадто
загальні та неетичні відповіді.
Слід обережно ставитися до занадто узагальнюючих відповідей. Автори академічних статей
не роблять категоричних заяв, а використовують більш гнучкі формулювання. Тому до слів типу:
все, завжди, ніколи, ніхто та аналогічним потрібно ставитися з особливою увагою.
Слід обережно ставитися до відповідей, які є цитатами з тексту. Якщо цитата точна, то цілком
можливо, що вона не відповідає на запитання. Якщо ж вона має відношення до запитання, слід
перевірити, чи не були в ній змінені деякі слова, які поміняли весь сенс. Таку відповідь потрібно
ретельно перевірити, перш ніж її вибирати.
Одним із способів знаходження правильної відповіді служить принцип елімінації. Не
втрачайте часу в нескінченних сумнівах. Якщо важко поставте знак питання поруч і пере

318
ходьте до наступного. Іноді вирішення інших питань допомагає вибрати правильну відповідь там,
де ви раніше сумнівалися.
Якщо дві відповіді схожі за побудовою, проте протилежні за змістом, то, швидше за все, одна
з них правильна.

1. Для визначення головної думки тексту, необхідно:

Методика:
- Знайти категорію серед інших понять;
- Категорія повинна бути підставою і метою міркування;
- Категорія повинна бути необхідною і достатньою;
- Категорія повинна бути у висновку в якості визначальної характеристики (предикату).
Методологія:
«Головною думкою» в доведенні, ширше - аргументації є теза, (окрім аргументів та де-
монстрації).
Теза - це твердження, істинність якого необхідно обгрунтувати. Теза є головним елементом
структури доведення або аргументації.
Характерні особливості тези:
- Теза містить категорію (або загальне поняття з найбільшим обсягом);
- Категорія є предикатом (з суттєвою ознакою з універсальним обсягом);
- Теза найчастіше є ствердним судженням;
- Теза може бути категоричним або некатегоричним умовним судженням;
- Теза повторюється у висновку і часто набуває форми визначення.
Категорія - це поняття з універсальним обсягом. Категоріальним обсягом обумовлюється
змістовна єдність будь-якого міркування або наукового знання окремої галузі.

2. Для відповіді на запитання, в якому необхідно визначити причину чого-небудь, необ-

хідно:
Методика:
- Визначити ключові слова в запитанні;
- Знайти судження, в якому є причинно-наслідковий зв’язок;
- Визначити причину (антецедент) і наслідок (консеквент) в його структурі;
- Причина повинна бути судженням з основним смисловим навантаженням;
- Причина повинна бути істинним судженням;
- Визначити характеристики відмінності предметів та суперечливі точки зору (через
диз’юнкцію);
- Знайти хибне та істинне судження, як суперечні наслідки щодо причини.
Методологія:
Імплікативне (умовне) судження складається з двох простих, які сполучені логічною зв’язкою
«якщо ... то», «коли ... тоді», «у випадку, якщо ... то», «оскільки .. .то», «там ... де» та інші.
Позначається імплікація А—»В, причому А - основа (антецедент); В - наслідок (консеквент).
Особливо важливо тут дотримуватися причинно-наслідкових зв’язків.
А є достатньою умовою для В. Якщо і тільки якщо в кожному випадку, коли відсутнє А, то
відсутнє і В.
А є достатньою умовою для виникнення явища В. Якщо і тільки якщо кожного разу, коли має
місце А, має місце В, тобто А невідворотно викликає В.

319
 Умову вважають необхідною для певної події (ситуації, дії), якщо за її відсутності ця подія не
відбувається.
Умову вважають достатньою для певної події (ситуації, дії), якщо кожного разу, коли ця
умова є наявною, ця подія (ситуація, дія) може відбуватися і у деяких випадках відбувається.
В імплікації істинність основи є достатньою умовою для істинності наслідку. Але наслідок
може мати місце і тоді, коли даної основи немає. Тому істинність основи не є необхідною умовою
істинності наслідку.
Приклад:
Якщо срібло - метал, то воно проводить електричний струм.
Оскільки іде дощ, то дорога стане мокрою.
У випадку, якщо вийде із ладу тепломережа, то ніколи будуть закрити на карантин.
Слід зазначити, що основа (антецедент - той, хто передує) розуміється так лише з логічної
точки зору, а в реченні може бути навпаки. Буває, що передує наслідок.
Приклад:
Відділення пошти зачинено, оскільки відсутній електричний струм. В даному випадку
основою є «відсутній електричний струм», а наслідком - «відділення пошти зачинено».
Краса врятує світ, якщо вона буде доброю. Основою буде - «краса добра».
Диз’юнктивні (розділові) судження утворюються з простих суджень за допомогою логічного
сполучника «або».
Виділяють два види диз’юнкції:
1) слабка диз’юнкція - утворюється за допомогою логічного сполучника «або, і» в
єднально-розділовому значенні;
2) сильна диз’юнкція - утворюється за допомогою логічного сполучника «або» в строго
розділовому значенні.

3. Для визначення підстави для припущення, необхідно:

Методика:
- Встановити основний предмет запитання;
- Знайти серед запропонованих відповідей судження, в якому йдеться про цей предмет;
- Вважаючи це судження підставою, встановити його смисловий причинно-наслідковий
зв’язок з судженням умови (наслідком);
- Встановити логічне значення імплікації.
Методологія:
Гіпотеза - це припущення, яке ми вважаємо істинним, для того, щоб вивести з нього наслідки,
погоджені з дійсними фактами або з іншими перевіреними положеннями. У гіпотезі
передбачається наявність причинно-наслідкового зв’язку між групами фактів.
Імплікація - складне умовне судження. Відображає причинно-наслідковий зв’язок.

4. Для того, щоб визначити антитезу (контраргумент), необхідно:

Методика:
- Визначити основну думку автора (тезу);
- Знайти серед відповідей таку, що є несумісною щодо авторської позиції;
- Перевірити відповідь, визначивши логічну зв’язку, несумісну щодо судження авторської
точки зору;
- Використати логіку оцінок і норм щодо запропонованої відповіді.
Методологія:
Антитеза - це несумісне щодо тези припущення, що використовується в непрямому до-
веденні. Антитеза може бути двох видів: суперечною або протилежною щодо тези.

320
 Контраргумент - це судження, що має протилежний зміст щодо аргументу.
Логіка оцінок досліджує етичні критерії, що формуються за допомогою абсолютних (добре,
погано, байдуже) та відносних (краще, гірше, рівноцінно) оціночних понять.

5. Для визначення відмінності між різними аспектами тексту, необхідно:

Методика:
- Визначити ознаки протилежності в кожній парі понять у відповідях;
- Знайти серед них пару з не протилежним відношенням, визначити його вид;
- Встановити смисловий зв’язок понятійних пар з основною думкою змісту порівнюваних
текстів;
- Встановити пару, в якій такий смисловий зв’язок не є коротким та прямим.
Методологія:
Поняття (концепт) - це форма думки, що відповідає об’єктам дійсності сукупністю їх
загальних суттєвих ознак.
Зміст поняття - це якісна характеристика поняття, що представляє сукупність суттєвих ознак
предмета думки.
Обсяг поняття - це кількісна характеристика поняття, що представляє сукупність (клас)
індивідів, які охоплюються думкою і постають як її предмет.
Контрарні (протилежні) поняття - не мають жодного спільного елементу обсягу, проти-
лежний зміст, але не вичерпують обсяг спільного родового поняття.

6. Для визначення тотожності думок різних текстів, необхідно:

Методика:
- Проаналізувати дані відповіді, знайти з них ймовірно істинні;
- Відкинути ймовірно істинні характеристики, що є спільними для позицій авторів обох
текстів;
- Знайти відповідь з хибним висловлюванням;
- Визначити логічну помилку з порушенням закону тотожності:
- Визначити тип порушення закону тотожності.
Методологія:
Логічна ймовірність - це відношення між висловлюваннями за умови, що одне з них має
підтвердити друге.
Закон тотожності: будь-яка думка в межах певного міркування повинна залишатися то-
тожною собі. Тобто не можна змінювати предмет міркування протягом доведення.
Одним з типів порушення закону тотожності є підміна поняття. Підміна поняття - це випадок,
коли одне слово може відповідати різним поняттям (омоніми).
Істинною є правильна думка, тобто така, що побудована за логічними правилами і законами.
Хибною є неправильна думка, що формується з порушенням правил або законів логіки.

7. Для визначення взаємозв’язку різних текстів, необхідно:

Методика:
- Визначити основний предмет обговорення в обох текстах;
- Звернути увагу на зміну предмету в часі;
- Знайти відповідь з таким предметом і темпоральною характеристикою;
- Поєднати характеристики обох текстів (кон’юктивну).
Методологія:
Темпоральна логіка (часу, змін) - розділ модальної логіки, що досліджує часовий предмет в
логічних формах.

321
 Закон непротиріччя: несумісні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них
обов’язково є хибним.
Протилежність — логічна характеристика співвідношення понять або суджень.
Кон’юнкція - це вид складного судження, в якому є логічний сполучник «і», за допомогою
якого утворюється єднальне судження. Воно буде істинним тоді, коли всі прості судження в його
складі є істинними.

8. Для відповідності тверджень змісту різних текстів, необхідно:

Методика:
- Визначити тематику обох текстів;
- Перевірити надані відповіді шляхом порівняння з тематикою обох текстів, використо-
вуючи закон тотожності;
- Знайти відповідь несумісну щодо хоча б одного тексту.
Методологія:
Порівняння - логіна операція, що визначає подібність та відмінність предметів у їх суттєвих
або несуттєвих ознаках.

322
 ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду ООН; Статут, Між-
народний документ від 26.06.1945

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права; ООН; Пакт, Міжнародний
документ від 16.12.1966

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; ООН; Конвенція,
Міжнародний документ, Заява від 21.12.1965

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; Рада Європи; Конвенція,
Міжнародний документ від 04.11.1950

Європейська соціальна хартія (переглянута); Рада Європи; Хартія, Міжнародний документ від
03.05.1996

Рамкова конвенція про захист національних меншин; Рада Європи; Конвенція, Міжнародний
документ від 01.02.1995

Віденська конвенція про право міжнародних договорів ООН; Конвенція, Міжнародний

документ, Заява від 23.05.1969

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; Рада Європи; Конвенція,
Міжнародний документ від 04.11.1950

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; ООН; Пакт, Міжнародний документ
від 16.12.1966

Загальна декларація прав людини (рос/укр); ООН; Декларація, Міжнародний документ від
10.12.1948

Конституція України, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

Кодекс України про адміністративні правопорушення; Кодекс України, Закон, Кодекс від
07.12.1984 №8073-Х

Кодекс адміністративного судочинства України; Кодекс України, Кодекс, Закон від

06.07.2005 №2747-ІУ

Цивільний кодекс України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01.2003 №435-ІУ

Цивільний процесуальний кодекс України; Кодекс України, Кодекс, Закон від 18.03.2004
№1618-ІУ

Сімейний кодекс України; Кодекс України, Кодекс, Закон від 10.01.2002 №2947-111

323
 Кримінальний кодекс України; Кодекс України, Кодекс, Закон від 05.04.2001 №2341-111

Кримінальний процесуальний кодекс України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 13.04.2012
№4651-VI

Про місцеві вибори; Закон від 14.07.2015 №595-УІІІ

Про вибори народних депутатів України; Закон від 17.11.2011 №4061-УІ

Про вибори Президента України; Закон від 05.03.1999 №474-ХІУ

Про всеукраїнський референдум; Закон від 06.11.2012 №5475-УІ

Про місцеве самоврядування в Україні; Закон від 21.05.1997 №280/97-ВР

Про добровільне об’єднання територіальних громад; Закон від 05.02.2015 № 157-УІП

Про національні меншини в Україні; Закон від 25.06.1992 №2494-ХІІ

Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності; Закон від 15.09.1999 № 1045-ХІУ

Про правовий режим надзвичайного стану; Закон від 16.03.2000 № 1550-ІІІ

Про правовий режим воєнного стану; Закон від 12.05.2015 №389-VIII

Про політичні партії в Україні; Закон від 05.04.2001 №2365-111

Про громадянство України; Закон від 18.01.2001 №2235-111

Про правонаступництво України; Закон від 12.09.1991 № 1543-ХІІ

Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; Закон від 22.09.2011 №3773-УІ

Про Конституційний Суд України; Закон від 16.10.1996 №422/96-ВР

Про центральні органи виконавчої влади; Закон від 17.03.2011 №3166-УІ

Про військово-цивільні адміністрації; Закон від 03.02.2015 № 141-УІІІ

Про громадські об’єднання; Закон від 22.03.2012 №4572-УІ

Про запобігання корупції; Закон від 14.10.2014 № 1700-УІІ

Про адміністративні послуги; Закон від 06.09.2012 №5203-УІ

Про державну службу; Закон від 10.12.2015 №889-УІІІ

Про адвокатуру та адвокатську діяльність; Закон від 05.07.2012 №5076-VI

324
 Про дію міжнародних договорів на території України; Закон від 10.12.1991 № 1953-ХІІ

Про судову експертизу; Закон від 25.02.1994 №4038-ХІІ

Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів ви-

конавчої влади; Президент України; Указ від 03.10.1992 №493/92

Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними

чинності; Президент України; Указ від 10.06.1997 №503/97

Конституційне право України. Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 2002.
- 734 с.

Фрицький О. Ф. Конституційне право України. Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 536 с.

Адміністративне право України: підручник для юрид. вузів і факультетів / Ю. П. Битяк, В. В.

Богуцький, В. М. Гаращук та ін. / За ред. Ю. П. Битяка. - X.: Право. 2000. - 602 с.

Адміністративне право України: Навч. посібник. - Тернопіль: Карт - бланк, 2004. - 579 с.

Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за редакцією Харито- ва Є. О. -

2004 р.

Цивільне право України: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. Т. 1. Загальна
частина. - К.: Концерн «Видавничий Дім „Ін Юре”», 2003. - 520 с.

Безлюдько І. О., Бичкова С. С., Бобрик В. І., Карпенко О. І., Кравченко О. С. Цивільне про-
цесуальне право України: Навч. посібник / С. С. Бичкова (ред.). - К.: Атака, 2006.

Штефан М. И. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - К.: Ін Юре, 2005.

Кримінальний кодекс України. Науково - практичний коментар/ За загальною редакцією

академіка Академії правових наук України, професора В. В. Сташиса. - X.: Одіссей, 2007. — 1181с.

Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. - К., 2004-367
с.

Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу

України. - К.: А. С. К., 2002. - 1056 с.

Молдован В. Кримінальний процес України. Практикум: навч. посібник для студ. юрид. спец,
вищих навч. закл. / Міжгалузевий ін-т управління. - К.: Алерта, 2006. - 297с.

Колосов Ю. М., Кривчикова Е. С. Міжнародне право: Підручник. - М.: Міжнародні відносини,

2000. - 720 с.

325
 Тихін В. Г., Павлова Л. В. Основи міжнародного права: Навчальний посібник. - Мн.:
Книжковий Дім, 2006. - 320 с.

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката: У 2 ч. / О. Д. Святоцький, Т Г. За-

харченко, С Ф. Сафулько та ін.; Зазаг. ред. С. Ф. Сафулька. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре»,
2008.-Ч. 1. — 616 с.

Юркевич О. М., Павленко Ж. О. Підготовка до складання ТЗНПК (Тест загальних навчальних

правничих компетенцій) в завданнях та рішеннях - Харків: Контраст, 2018. - 184 с.

Качурова С. В. Логіко-методичний аналіз завдань ТЗНПК / С. В. Качурова, О. П. Не-

вельська-Гордєєва // Вісник Національної академії правових наук України. - 2017. - №4. - С.
128-142.

Концепція тесту загальної навчальної компетентності (ТЗНК) випускників загальноосвітніх

навчальних закладів // Вісник. Тестування і моніторинг в освіті. - 2009. - № 9. - С. 28

326