Тема 1.1.

Загальні положення про людські права

1. Природа та сутність людських прав.

2. Класифікація людських прав.

3. Універсальність людських прав.

4. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй.

1. Природа та сутність людських прав.

Ідея про права людини отримала свій початок у сферах релігії і філософії
стародавніх часів. Найдревніші релігії включали зводи правил, які можуть
розглядатися як визнання певних прав людини. Наприклад, описання й заповіді, що
містить Біблія, яка складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту ,
фіксують певні права і обов’язки людини, які вона мала або повинна була
виконувати у минулому і які впливають на сучасне життя. Десять Заповідей Біблії
були призначені, щоб бути застосованими універсально як правила для моральної і
духовної поведінки людини, як виділення деяких її основних прав. Набагато
пізніше релігійний універсаліст Августін говорив про рівність людей перед Богом,
таким чином підтверджуючи наявність універсальних прав, але в контексті
релігійних, а не юридичних прав.
Свій подальший розвиток ідея про права людини отримала в працях
мислителів, філософів, державних діячів середньовіччя та класицизму. В
епоху Просвітництва перш за все враховувалися поняття світського
морального універсалізму, і саме від цього коріння ми можемо прослідити
розвиток ідеї стосовно прав людини, які ми визнаємо нині. Поняття прав
людини зазвичай прослідковують, починаючи зі Стародавніх Греції та Риму.
Важко визначити перших творців прав людини в історії людства, однак
відомо, що Платон (427-348 до н.е розвивав ранню версію універсалізму сто-
совно етичних стандартів, маючи на увазі справедливе, рівне становлення до
всіх людей, чи є вони громадянами, чи ні. Аристотель (384-322 до н.е.)
обговорював важливість правосуддя і прав політичного співтовариства.
Концепція держави і права Епікура (341—270 до н.е.і передбачала , зокрема,
рівність, свободу і незалежність людей, які гарантуються законами, що мають
відповідати справедливості (природному праву).
У західній філософії середньовіччя основна увага приділялася обгрунтуванню
і визначенню божественного права королів. Згідно з цією концепцією за бажанням
Бога, владу мали тільки монархи. Всі інші індивіди були підвладні монарху. Ці ідеї
були ясно сформульовані- Томасам Гоббсом "(1588-1679 рр.) в творі «Левіафан або
Матерія, форма і влада держави церковної і цивільної», виданому у 1651 р Гоббс
стверджував, що свобода, про яку часто і з такою повагою йдеться в історичних і
філософських працях стародавніх греків і римлян,є свобода не приватних осіб, а
держави. Свобода підданих полягає лише в тих речах, які суверен при регулюванні
їх дії обійшов мовчанням, наприклад: свобода купувати і продавати й Іншим чином
укладати договори" один з одним; обирати своє місце перебування їжу, спосіб

1
життя, Філософ зазначає, що свобода підданого поєднується з необмеженою
владою суверена.

Значний внесок_установлення прав людини вніс голландський юрист Гуго

Гроцій (1583-1645). Для захисту всіх жителів планети він запропонував
використовувати право народів. Закони для кожної національної держави на його
переконання, мають відповідати стандартам такого права,_яке передусім повинно
застосовуватися для запобігання швидкому збільшенню кількості несправедливих
воєн між державами, захищати військовополонених тощо. Таким чином, Гроцій
ставив права людини під захист як внутрідержавного права, так і права народів,
тобто міжнародного права.

Інший підхід до прав людини запропонував видатний англійський мислитель,

філософ, політик Джон Локк (1632- 1704). Його концепція природних прав
залишається однією з провідних у сучасних доктринах національного і
міжнародного права. До природних прав Локк відносить права, які є природніми
нашими на основі того факту, що ми є Людськими істотами і належать всім
людям, вони є невіємні, не можуть бути відмінені ніякою політичною владою. Локк
стверджував, що певні права безсумнівно належать індивідам, оскільки ці права
існували в «стані природи» до того, як людство набуло стану громадянського
суспільства, основними серед цих прав є: право на життя, свободу (свободу від
свавільних законів) та власність. Вся політична система за Локком базується на
теорії суспільного ДОГОВОРУ, який людство уклало для захисту своїх невід’ємних
прав і свобод, у першу чергу права на власність. Для створення гарантій природних
прав і законів, вважав Локк, люди відмовились від права власноручно
забезпечувати ці права і закони.

В результаті суспільної угоди гарантом природних прав і свобод стала

держава, що має право видавати закони, озброєні санкціями, використовувати силу
суспільства для втілення цих законів, а також здійснювати відносини з іншими
державами. Держава, на його думку, має отримати рівно стільки влади, скільки
необхідно й достатньо, щоб досягти головної мети політичного співтовариства:
збереження та реалізації громадських інтересів людей на життя, здоров’я, свободу
володіння власністю. Як пише Локк: «Добровільна згода дає політичну владу пра-
вителям на благо їх підданих, щоб забезпечувати їм володіння і користування
їхньою власністю».

Найвпливовіший діяч Просвітництва швейцарський філософ, письменник,

соціолог, історик Жан Жак РУССО (1712- 1778), відомий своїми творами «Думки
про походження та основи нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний
договір, або Принципи політичного права» (1762), розвинув ідею соціального
контракту поза спрощеним індивідуалізмом Гоббса і Локка. Людина народжується
вільною, але всюди перебуває в ланцюгах». Руссо вважав, що утворення держави
призвело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова

2
нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади
доповнило економічну нерівність політичною. Руссо впевнений, що політичний
устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство
не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Вся влада, таким чином,
переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто
народ. Суверенітет належить народові.

Таким чином, теорія «суспільного договору» між народом /(нацією) і урядом

передбачає два суттєві принципи: принцип поваги до природних і невід'ємних прав
людини та принцип покладання на публічну владу обов'язків їх поважати,
слугуючи всій нації.

Значний вплив на розвиток—філософії, соціології, правознавства мала праця

Шарля Луї Монтескье {1689—1755) «Про дух законів» (1748). У праці
відстоюються основоположні принципи політичного лібералізму як пріоритет
індивідуальної волі, яка 'базується на принципах природного права, відділення
держави від цивільного суспільства, існування незалежних одна від одної
виконавчої, законодавчої і судової влади) Ідея ліберального суспільства Монтеск’є
полягає у проголошенні свободи індивіда у всіх сферах життя як умови розвитку
суспільства, підтримці (у економіці) свободи приватного підприємництва і
конкуренції, підтримці (у політиці) правової держави, парламентської демократії,
розширення політичних і громадянських прав і свобод.

Наступним важливим етапом у розвитку прав людини стало XVII—XVIII ст.,

коли були прийняті Англійська петиція про права (1628 p.), Англійський Білль про
права (1689 p.), Американська декларація про незалежність (1776 p.), Вірджінська
декларація про права (1776 р.) тощо. В цьому переліку можемо назвати українську
Конституцію Пилипа Орлика (1710 р.) — першу демократичну Конституцію в
світі, яка гарантувала багато прав і свобод. Водночас, розуміння прав людини було
досить обмеженим. Навіть Томас Джефферсон не закликав до визнання рівності
жінок, чорних та корінних американців.

Ідея природних прав у кінці XVIII та протягом XIX ст. піддається

філософським і політичним атакам як справа, так і зліва. Так, ліберал Джеремі
Бентам, один із засновників утилітаризму, писав, що права є дитиною права;
реальне право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне право —
породжує уявні права. Природні права — це нонсенс.
Наступною хвилею в розвитку прав людини стало XX ст., і, на думку Г.
Бургерса, цей розвиток ще не досяг кульмінації. Термін "права людини" (англ.
human rights) було вперше вжито не так давно — у 1945 p., коли 26 держав-
союзниць у Декларації ООН виразили своє тверде переконання в тому, "що повна
перемога над ворогами є дуже важливою для захисту життя, свободи, незалежності
та релігійної свободи, а також для забезпечення прав людини і справедливості як
на власній території, так і на інших територіях"

3
 Вважається, що сучасний етап розвитку прав людини розпочався в середині
XX ст. Термін «права людини» (англ. human rights) у сучасному його значенні
використовується у міжнародно-правових актах з часу прийняття Статуту ООН.
Цей термін замінив термін «природні права» (англ. natural rights) і пізніший термін
«права людини» (англ. the rights of man).
Як стверджує Лаутерпахт Г., уперше право людини на основні особисті права
було проголошене в Статуті ООН.
В наші дні для багатьох країн права людини є вищою цінністю, визнаною
світовою спільнотою. Ефективний розвиток суспільства можливий, якщо
діяльність всіх органів держави спрямована на розкріпачення особи, затвердження
поваги до прав і свобод людини. Соціальна цінність прав і свобод індивіда
визначається тим, що це одна з форм прояву людської гідності, тобто визнання
людини вищою, ні з чим не порівнянною цінністю. їх забезпечення і захист є
необхідною умовою повного і усестороннього розквіту особи, саме в такому
середовищі людина самостійно обирає свій власний життєвий шлях, якнайповніше
реалізує свої інтереси і розвиває свої здібності.
Права людини, це дуже широка сфера її буття від основних особистих прав —
права на життя, недоторканності — до колективних прав на самовизначення,
економічний розвиток, права на довкілля.
Права людини мають складну структуру. Існують також певні відмінності в
поняттях «права людини» і «права громадянина», «права» і «свободи» людини,
«основні (фундаментальні) та інші «спеціальні» права людини», «права індивіда» і
«колективні права».
Права людини розрізняються за часом виникнення («покоління прав
людини»), за сферами реалізації: особисті (громадянські), політичні, економічні,
соціальні і культурні права і свободи.
Термін «права людини», як він нас цікавить, має декілька аспектів, зокрема
філософський, соціальний і власне правовий. З філософського погляду, за
визначенням Г.В.Ф. Гегеля, «Право полягає в тому, що наявне буття взагалі є
наявне буття вільної волі. Тим самим право є свобода як ідея. Тобто зі
становленням в різних країнах світу демократичних засад заохочення прав індивіда
філософський термін «природні-права» був замінений на правовий «права людини»
тотожного змісту.
Соціальний вимір цього поняття, на думку Андрусяка Т. полягає в тому, що
«це певні можливості, що Грунтуються на загальнолюдській моралі, та необхідні
людині для її існування і розвитку в конкретних історичних умовах», які мають
бути загальні та рівні для всіх.
В теорії права термін «права людини» має значення юридичних прав. Права
людини, як вважає Н. Мак-Кормік, — це юридичні права кожного індивіда, що
містяться у законі, який захищає їхні інтереси та гідність. Таким чином, фахівець
наголошує на позитивних правах кожної особи, які забезпечуються національними
та міжнародними законами. П. Рабінович визначає права людини як «певні
можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних
умовах, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і
мають бути загальними та рівними для всіх людей»
Як було зазначено, права людини регламентуються національним правом та
судовим прецедентом певної держави, а також міжнародним договірним та
звичаєвим правом. Словник Міжнародного права визначає права людини як

4
комплекс прав і свобод, суттєвих для характеристики правового статусу
особи.
Колектив визнаних фахівців з міжнародного та внутрішньодержавного права
зазна- чає, що «до міжнародного права належать лише зобов’язання поважати
права людини, самі ж права і свободи надаються індивідам державами через їхнє
внутрішнє право»1 На підставі викладеного можна зробити висновок, що при-
нципово на визначення поняття «права людини» впливає їх пояснення як
природних чи позитивних (юридичних) прав, тобто з одного боку, є право
природне, а з іншого — право волевстановлене, позитивне право.
'Позитивні права людини — це певні блага і можливості, які не
надаються, а лише охороняються і гарантуються державою», діють незалежно
від їх законодавчого закріплення і державних кордонів, якими людина
наділена внаслідок того, що вона є людиною від народження. У цьому випадку
термін «благо» розглядаємо як задоволення певних людських потреб.
В рамках ідеології лібералізму вони покликані забезпечити такі істотні
блага як недоторканність життя, честь і особисту гідність, особисту безпеку,
рівність всіх людей перед законом, свободу віри і совісті, блага приватного і
сімейного життя і ін. Такі права і свободи не в змозі надати нам юридичні
гарантії їх забезпечення, передбачається, що вони, відповідно до загально-
визнаного принципу справедливості, повинні захищати нас від принижень і
посягань на нашу гідність з боку державної влади і інших людей. Прихильники
ліберальної теорії відносять до них більшість громадянських права людини.
У позитивному, юридичному значенні права людини виражаються в
комплексі благ і можливостей особи, які гарантуються державою в
національному законодавстві та міжнародних договорах, та звичаях.
Таким чином , Права людини - це певні нормативно структуровані
властивості та особливості буття особистості, які висловлюють її свободу і є
невід’ємними й необхідними способами та умовами її життя, її взаємовідносин із
суспільством, державою, іншими індивідами. Права людини є невідчужувані -
ніхто не може позбавити людину її природних природжених прав - на життя, на
особисту недоторканність, вільний вибір способів своєї життєдіяльності, свободу
совісті, думок, переконань та інших прав. Концепція прав людини виходить з того,
що, з одного боку, права людини є об’єктивними принципами, на яких базується
правова система і державний устрій у цілому. Вони визначають у позитивному
сенсі головні напрямки діяльності держави та її органів і обмежують вплив
держави на соціальні процеси. З іншого боку, це суб’єктивні права особистості. Це
означає, що кожна особистість - суб’єкт комплексу належних їй прав і сама ви-
рішує, як ними користуватися. При цьому кожен має право вимагати від держави
захисту своїх прав.

У структурі прав людини головним сутнісним є фундаментальна якість -

гідність: визнання за людиною цінності як істоти, наділеної розумом, волею і
почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші.
Людська гідність понад усе - є абсолютною, не має ступенів, належить кожному і
висловлює абсолютну цінність і самоцінність особистості. Це вища людська
1
Словарь международного права. 2-е изд., перераб. и доп. / Бацанов
С.Б., Ефимов Г.К., Кузнецов В.И. и др. — М.: Междунар. отношения, 1986. - С. 288.

5
властивість, що належить індивіду від народження, - джерело конституювання всіх
прав, які покликані виявляти його і одночасно слугувати засобом захисту, боротьби
за нього. Ключовим правом людини в даній дво- єдинній вимозі постає природне,
незмінне і невідчужуване право на свободу і рівність (саме в нерозривності,
взаємозв’язку між собою), що є квінтесенцією гідності, яка повинна дотримуватися
завжди, в першу чергу законодавцем, тому що свобода і рівність, взяті порізно і
реалізовані незалежно один від одного, не ведуть до тотожності справедливості, а
значить і тотожності людських прав. І

Права людини грунтуються на принципі рівної гідності всіх людей. І належне

кожному представнику людського роду, право на повагу до його гідності
передбачає, що кожен повинен поважати гідність іншого і кожен вправі
розраховувати на повагу до своєї гідності з боку суспільства. У взаємозв’язку
особистості і суспільства гідність має і моральний аспект. З одного боку, в ній
проявляється почуття відповідальності індивіда, самооцінка своєї значущості,
взаємовідносин зі структурами суспільства та з іншими людьми. З іншого, -
виявляється визнання суспільством та індивідами цінності і неповторності кожної
конкретної людини. Всі права і свободи являють собою систему прав людини -
єдине ціле, що складається із взаємопов’язаних прав першого, другого і третього
поколінь. Система прав людини спільно з механізмами їх гарантій мають всесвітнє
значення для людини, так як постають засобом захисту, попередження і подолання
глобальних загроз, що створюють небезпеку її існуванню.

Права людини поділяються на основні, (конституційні) та інші. Основні на

рівні конституцій і основних міжнародних актів про права людини закріплюють
гуманістичні ідеали суспільства, обмежують владу і захищають людину від її
свавілля. У зв’язку з цим конституції держав, слідуючи усталеній у міжнародно-
правових актах термінології, кажучи про права людини, вживають слова «кожен
має право на ...», «ніхто не може бути позбавлений ...», «всі». Права людини
маються на увазі і в тих випадках, коли конституційний текст закріплює
знеособлений обов’язок держави щось «гарантувати», «визнавати» або
«охороняти». Коли ж мова йде про права, які надаються тільки особам, які мають
громадянство цієї держави, то вживається чітке формулювання «громадяни мають
право». Отже, за термінологічним розрізненням стоїть відмінність правового
статусу, тобто обсягу прав і обов’язків людини і громадянина.
Складові змісту прав людини:

1) ідеї та принципи, норми і цінності як теоретико-методологічні основи вивчення

прав і свобод людини;

2) політико-правові норми, закріплені у загальновизнаних міжнародних

документах, у національному законодавстві;

3) багаторівневу систему заохочення і захисту прав людини;

Обсяг прав людини – це сутнісна їх властивість, яка відображається показниками
відповідних можливостей, виражених у певних одиницях виміру;

6
 2. Класифікація людських прав.

Сучасна типологія прав людини достатньо різноманітна. Найбільш загальною

їх класифікацією є поділ всіх прав:

за суб’єктивною сферою дії на: права людини і права громадянина;

за об’ємом— на негативні (свободи) і позитивні(права)

за сферами реалізації — громадянські (особисті), політичні, економічні1

соціальні і культурника

за кількістю суб’єктів - індивідуальні і колективні;

за властивостями регулятивних функцій - матеріальні і процесуальні.

За характером потреб людини, які забезпечуються правами, П. М. Рабінович

пропонує поділяти права людини на фізичні (життєві), особистісні, культурні
(гуманітарні), економічні та політичні. Не виділяються як окрема група соціальні
права, що традиційно включались у ряд "соціальних, економічних та культурних
прав" згідно з відповідним Міжнародним пактом про економічні, соціальні та
культурні права (надалі — МПЕСКП) 1966 р. Як зазначає П. М. Рабінович, "всі
права людини є соціальними як за змістом, так і за способами їх здійснення,
оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством. З цієї точки зору несоціальних
прав людини (особи) взагалі існувати не може. Окрім зазначених прав людини,
доцільним видається виділяти в окрему групу процесуальні права людини, як це
робиться, зокрема, в Канадській Хартії прав та свобод .

Родове поняття "права людини" поділяється на видові поняття за різними

критеріями, і різні терміни використовуються для специфікації цього поняття.
Зустрічаємо терміни "права людини" і "права громадянина". Природно, викликає
подив, коли ці поняття використовуються в сполученні “права людини і грома-
дянина", так, ніби громадянин не є людиною. З іншого боку, очевидно, що поняття
"права людини" та "права громадянина" не є синонімами, оскільки не кожна
людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а, отже, не
користується деякими правами, які надаються тільки громадянам певної держави.

Права людини і права громадянина - тісно взаємозалежні, проте не є

тотожними поняттями. Громадянин - людина, що законом визнається юридично
приналежною даній державі. Відмінності між правами людини і правами
громадянина: Щодо відмінностей між правами людини і правами
громадянина, то права належать людині безпосередньо. Роль держави при цьому
зводиться до їх захисту та до забезпечення умов для їх реалізації. Права людини

7
пов’язані з її діяльністю та існуванням. Права громадянина встановлюються та
визначаються державою. Основне їх призначення – забезпечити участь.
Права людини:
1. Позатериторіальні – існують незалежно від державного визнання,
закріплені в законі і поза зв’язком їх носія з конкретною державою;
2. Загально соціальні – належать людині по факту народження як природні,
невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії
(наприклад, апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права
людини);
3. Не залежать від виконання будь – яких обов’язків. Зобов’язаною стороною
виступає сама держава, її органи, посадові особи;
4. Первинно закріплені в міжнародних актах, і їх реалізація здійснюється в
сфері будь – якого громадянського суспільства, де б не знаходилась людина.
Права громадянина:
1. Територіальні – передбачають наявність громадянства, тобто правовий
зв'язок людини і держави;
2. Юридичні (спеціально соціальні) – закріплюються в законодавстві і
перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа, тобто
виступають як юридичні категорії;
3. Залежать від виконання обов’язків, якими наділені громадяни держави;

Юридичну відмінність між правом (суб'єктивним) і свободою провести

важко, оскільки і те і інше є мірою можливої поведінки особи. Право -
юридично_більш чітка категорія, тобто варіанти його використання позначаються в
нормативних актах, нерідко навіть вичерпним чином. Свобода – поняття більш широке,
може мати багато варіантів здійснення причому одні можливі, а інші —часто
неможливо відбити в законодавстві.
Свобода розглядається у широкому значенні, як звичайне становище людини,
яке характеризується можливістю діяти на власний розсуд.
Свобода розглядається у вузькому значенні,як суб’єктивну можливість людини
і громадянина вчиняти чи не вчиняти конкретні дії, засновані на його
конституційних правах і обов’язках.
Коли йдеться про свободу, мається на увазі заборона цю свободу заперечувати
або обмежувати, звернена до невизначеного кола суб'єктів, зобов'язаних поважати цю
свободу, тобто практично до будь-якого порушника свободи. Особа, чия свобода
порушена, має право вимагати захисту у держави від будь-якого суб'єкта, порушника
свободи. Все ж, коли мова йде про суб'єктивне право, передбачається наявність
більш менш визначеного суб'єкта, на якого накладено відповідний цьому праву
обов'язок. Наприклад, право на охорону здоров'я припускає наявність певних установ
охорони здоров'я, що дають можливість реалізувати таке право.

Позитивні та негативні права. Проте різниця полягає в тому, що негативні

права (свободи) визначають обов'язки держави і інших людей утримуватися від
тих або інших дій стосовно індивіда. Вони оберігають особу від небажаних, таких,
що порушують її свободу втручань і обмежень. Типовим прикладом цієї групи
прав і в цілому негативного характеру прав людини є «Білль про права» США 1791
р. Так, його перша стаття передбачає: «Конгрес не повинен видавати законів, що
встановлюють яку-небудь релігію або що забороняють її вільне сповідання,
обмежують свободу слова або друку або право народу мирно збиратися і

8
звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань». Позитивні права
фіксують юридичні обов'язки держави, осіб і організацій надавати кожній людині
або громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії. Характер позитивного
права носять всі економічні, соціальні і культурні права. Наприклад, ст. 54
Конституції України: «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої,
наукової і технічної творчості... Кожний громадянин має право на результати своєї
інтелектуальної, творчої діяльності...». Тобто громадянин не обмежений у своїй
діяльності в межах певної свободи, проте результати такої діяльності вимагають
чіткої законодавчої регламентації.
Звичайно, не існує правил без винятків. У надзвичайних ситуаціях держава
має право обмежити певні, визнані нею права і свободи населення. Проте такі
ситуації чітко визначені міжнародними договорами та зазвичай застосовуються на
певний, тимчасовий строк. Наприклад, ст. 18 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права проголошує у п. 1: «Кожна людина має право на
свободу думки, совісті і релігії...». Разом з тим п. З передбачає, що «Свобода
сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено
законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і
моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».

Громадянські (особисті) права- це природні, основоположні, невід'ємні

права людини, що мають в основному характер негативного права. Наприклад,
право на життя, право на свободу від катування, право на свободу від рабства
тощо.
Особисті права і свободи. Особисті права і свободи надаються людині як
фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином цієї країни. Західна
теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природні, даровані людині не
державою, а природою або Богом. На практиці ці права і свободи також мають
позитивний характер, тому що мають юридичну силу лише тоді, коли порядок
їхнього застосування встановлюється законом. Досить численні особисті права і
свободи можна умовно поділити на дві основні групи: права і свободи, що
захищають людину від сваволі з боку інших осіб, і права і свободи, що захищають
людину від сваволі з боку держави.
Ключовим правом, без якого неможливі не лише участь у державному житті, а й
саме існування людини, є право на життя. Під цим правом розуміється те, що
ніхто не може бути позбавлений життя. У країнах, де дотепер збереглася страта, до
цього формулювання додається слово “довільне”. Держави, що входять до
Європейського Союзу, виходять із того, що життя дароване людині Богом і тому
воно не може бути відібране за вироком державного суду. Із правом на життя тісно
пов’язана проблема евтаназії. Цей термін означає можливість добровільно піти з
життя невиліковно хворій людині та скористатися при цьому допомогою медичних
працівників (від грецького кореня єн—-Шляхетний і танатос — смерть). Уперше
це слово вжив англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), позначаючи
безболісний відхід з життя. З юридичної позиції розрізняється евтаназія активна
(передбачає дії лікаря або медичного персоналу, спрямовані на припинення
життєвих функцій пацієнта) і пасивна (включає тільки дії самого хворого). У
більшості країн світу активна евтаназія розглядається як злочин з боку лікарів і
прирівнюється до навмисного вбивства. У законодавстві Великобританії
безумовна заборона накладена на будь-яку форму евтаназії. У Нідерландах і
Австралії можлива лише пасивна евтаназія.
Право на свободу зазвичай витлумачується як заборона рабства та інших форм
підневільного стану. Відповідно до доктрини правової держави та “правління
права” держава не лише зобов’язана дотримуватися власних законів, а й не може
допускати яких-небудь актів сваволі стосовно своїх громадян.
Свобода і недоторканність особи становлять єдину концепцію. Свобода в
поєднанні з недоторканністю має на увазі насамперед гарантії від незаконного

9
втручання з боку державного органу. Іншими словами, недоторканність особи
означає фізичну безпеку, тобто свободу від арешту або позбавлення волі.
Свобода та особиста недоторканність — найважливіші права людини, яких вона
набуває від народження, які установлюються і міжнародними документами
обов’язкового характеру, і національним законодавством.
Так, відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини кожна людина має
право на життя, на свободу та на особисту недоторканність. У п. 1 ст. 9
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено: “Кожна
людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути
підданий довільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути
позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які
встановлені законом”.
Найважливішим юридичним принципом, що дозволяє здійснювати особисту
волю, вважають формально-юридичну рівність, тобто рівність усіх перед законом.
Якщо права і свободи утискалися в результаті зловживання ними з боку іншої
особи, держава надає можливість першій особі захистити свої права всіма
способами, не забороненими законом.
За цим принципом кожний громадянин, без жодної дискримінації і
необґрунтованих обмежень, має право і можливість:
» брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за
посередництва вільно обраних представників;
• голосувати і бути обраним на періодичних виборах, проведених на основі
загального та рівного виборчого права у таємному голосуванні та
виборцями, що забезпечують вільне волевиявлення;
• допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної
служби.
Недоторканність житла включає захист не лише від свавільних обшуків і
вилучень, постою солдатів, поліцейських вторгнень, а й від свавільних дій з боку
окремих осіб. Тут можна спостерігати, крім особистих гарантій, одну з форм
захисту приватної власності. Таємниця листування і телефонних розмов значною
мірою забезпечується закріпленою законом вимогою стосовно правоохоронних
органів одержувати спеціальний дозвіл суду для перлюстрації і прослуховування
телефонних розмов. Одним із найважливіших особистих прав людини є свобода
пересування та вибору місця проживання. Загальна декларація прав людини
формулює цю свободу так: “Кожна людина має право вільно пересуватися і
вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. Кожна людина має
право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою
країну” (ст. 13). Серед інших особистих прав і свобод, що надаються
законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне
укладання шлюбу, заборону катувань і надзвичайних покарань
Політичні права. Визначають можливості активної участі громадян в
управлінні державою і в суспільному житті. До них належать: право людини на
громадянство, виборчі права , свобода союзів і асоціацій, демонстрацій і зборів,
право на інформацію, свобода слова, думок, зокрема свобода друку, радіо і теле-
бачення, свобода совісті і деякі інші. Основне завдання політичних прав полягає в
тому, що вони визначають правове становище особи в системі суспільних
відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Найбільш широким
колом політичних прав і свобод наділяються тільки громадяни.
Відповідно до ст. 13 Загальної декларації прав людини визнається право
кожного на освіту. Під освітою розуміється цілеспрямований процес навчання та
виховання в інтересах особи, суспільства, держави, що супроводжується

10
констатацією досягнення визначених державою освітніх рівнів. Під здобуттям
громадянином освіти розуміється досягнення ним певного освітнього рівня, що
засвідчується відповідним документом

Система політичних прав і свобод громадян складається із двох

взаємозалежних підсистем. Перша з них включає права громадян, що містять
правочини-щодо участі в організації та діяльності держави і її органів. Сюди
відносять виборче право, право на референдум, право петицій. Друга група
суб’єктивних прав і свобод, що входять до системи політичних, складається із
правомочностей — невід’ємних прав громадян, метою реалізації яких є активна
участь індивіда в житті суспільства. До них належать свобода слова і друку,
свобода союзів, свобода зборів.
Найважливішим політичним правом є виборча правосуб’єктність
громадянина, яка складається з активного й пасивного виборчого права, що
відкриває для громадян не лише можливість брати участь у формуванні
представницьких установ, а й проводити до них своїх представників.
Особливе значення має група прав, що забезпечують свободу висловлення
думок. До цієї групи входять свобода слова, друку, право на одержання інформації,
а також свобода поширення інформації. Для сучасного суспільства головними є
правовідносини з приводу створення, передання, зберігання та використання
інформації. Як правило, у рамках національних правових систем на
конституційному рівні регулювання цих відносин починається із прийняття закону
про свободу інформації. 1966 р. такий закон було затверджено у Сполучених
Штатах. У 1970 р. цей приклад наслідували Норвегія й Данія. 1978 р. аналогічний
закон було прийнято у Франції, у 1993 р. — у Швейцарії, а в 1994 р. — у Бельгії.
При цьому свобода трактується як відсутність обмежень на збирання, зберігання та
поширення будь-якої інформації, за винятком визначеної відповідним законом
таємниці. Це право доповнюється захистом конфіденційних відомостей і
можливістю вільно ознайомлюватися з інформацією про себе в державних органах.
Разом із тим загальним правилом є те, що свобода висловлювання думок аж
ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США в 1931 р. у рішенні
за справою Heap проти штату Міннесота ухвалив: “Свобода слова і свобода пре-
си... не є абсолютними правами, і держава може карати за зловживання ними”.
Законодавство США передбачає покарання за такі види зловживань свободою
висловлювання думок: за наклеп і образу, за непристойність, за підбурювання до
вчинення злочину або правопорушення, за образу суду, за заколотні заклики. У
шведському Акті про свободу друку 1974 р. (зі змінами 1976 р.) наведено досить
докладний перелік злочинів проти свободи друку, караних відповідно до закону в
судовому порядку: висловлювання в друкованому засобі, що містять у собі
підбурювання до вчинення державної зради, зради батьківщині, підбурювання до
війни, кримінального злочину, невиконання громадянських обов’язків та ін.

Економічні права пов’язані із забезпеченням вільного розпорядження

індивідами предметами споживання і основними чинниками господарської
діяльності, інколи є посилання на справедливі і сприятливі умови праці.
Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною

11
власністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи
особи, а також — однією з основ конституційного ладу. Прагнення мати власність
і захищене право на неї з часу перших буржуазних революцій XVII ст. визнається
природним прагненням більшості людей. Власність є базою справжньої
незалежності людини та її впевненості у завтрашньому дні. Великі мислителі
минулого (Г.В.Ф. Гегель, І. Кант та ін.) обґрунтували вирішальний внесок
приватної власності у формування вільного громадянського суспільства. Сьогодні
конструктивний характер приватної власності в розвитку економіки, моральності
та соціальної справедливості визнається навіть у рамках соціал-демократичних
учень і програм.
У розумінні природи, ролі та меж приватної власності західне суспільство
значно еволюціонувало. Велика французька революція проголосила це право як
“священне й недоторканне”, але тепер про такий його характер уже не говорять,
хоча й не заперечуються невід’ємність і недоторканність. У ранніх конституціях
принцип священності й недоторканності приватної власності був доведений до
логічного закінчення, що набуло втілення в забороні яких-небудь конфіскацій або
реквізицій інакше, як у суворо встановлених законом випадках (як правило, за
вироком суду або з воєнною метою). Типовою щодо цього є ст. 11 бельгійської
Конституції 1831 р.: “Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як
для суспільної користі, у випадках і в порядку, установлених законом, і за умови
справедливого попереднього відшкодування”. Західне суспільство усвідомило
необхідність раціонального регулювання приватної власності, що зумовило певні
підстави для обмеження цього права. Такі обмеження були зумовлені потребами
державного регулювання економіки, розвитком трудового та соціального
законодавства. Суспільству стало очевидно, що необмежене право приватної
власності веде до господарської сваволі на підприємствах, до соціального
невдоволення і конфліктів, до несправедливого розподілу матеріальних благ. Це
сприяло утвердженню етичних обмежень, що стримують сваволю, та
підштовхувало державу до вжиття таких заходів, які б зробили власниками
більшість, а не вузький прошарок людей. Повсюдно було визнано можливість
відчуження власності для суспільних потреб (“соціалізація”), але, зрозуміло, з
відповідним відшкодуванням.
Це найбільш фундаментальне право забезпечено всіма способами
юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої
держави. Охорона права приватної власності здійснюється кримінальним,
цивільним, адміністративним та іншим видами законодавства. Ніхто не може бути
позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема, означає, що
державні органи не мають права, посилаючись на будь-яку доцільність і навіть
закон, позбавляти людину майна проти її волі. Власник завжди має право
звернутися в суд, доводячи неконституційність застосовуваних проти нього закону
або дій.
Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути
основою для примусового припинення права приватної власності. За надзвичайних
умов (стихійні лиха, епідемії тощо) можливі вилучення власності (реквізиція) за
рішенням державних органів, конфіскація в адміністративному порядку, але в
кожному разі передбачено право громадянина на звернення до суду для
відновлення свого права власності. Крім того, будь-які такі дії можуть бути
оскаржені в судовому порядку. Примусове відчуження майна для державних
потреб можливе лише за умови попереднього та рівноцінного відшкодування.
Право на економічну діяльність передбачає вільне використання людиною
своїх можливостей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом
економічної діяльності. У поєднанні з правом приватної власності така свобода

12
підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, що виключає
монополію держави на організацію господарського життя. Ця свобода в багатьох
країнах розглядається як одна з основ конституційного ладу. Особливу увагу
приділяють їй конституції країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу.
Під підприємницькою діяльністю розуміється самостійна, здійснювана на
свій ризик діяльність, спрямована на систематичне одержання прибутку від
користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг
особами, зареєстрованими в цій ролі у встановленому законом порядку
Соціальні права покликані забезпечити матеріальні умови і гідне життя
кожній людині.
трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці,
право на працю й на захист від безробіття, право на страйк, право на відпочинок.
Трудові права і свободи захищають людину від сваволі роботодавців, дають
можливість відстоювати свої гідність й інтереси. Зазначені права поширюються й
на осіб, що не мають громадянства. Ці положення відповідають ст. 23 Загальної
декларації прав людини. Після Другої світової війни в Італії, Данії, Індії, Японії та
інших держав було проголошено право на працю а основному законі.
Свобода праці розкривається як право кожного вільно розпоряджатися
своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності й професію. Людина має
право як працювати, так і не працювати. Людина вільна як у влаштуванні на
постійну роботу, так і у звільненні з неї, у переході на іншу, більш цікаву або
вигідну. Свобода праці реалізується через індивідуальну трудову діяльність,
заняття підприємницькою діяльністю тощо.
Свобода праці пов’язана із забороною примусової праці. Заборону
примусової праці передбачено ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права. Такою працею вважається не лише відверто рабська праця, що
нині трапляється вкрай рідко, а й будь-які форми примусу людини працювати на
недобровільно прийнятих умовах або під загрозою якого- небудь покарання.
Право на працю не означає чийогось обов’язку надавати роботу всім
бажаючим. В умовах ринкової економіки держава не в змозі пропонувати такий
обов’язок підприємцям. Найважливішим завоюванням трудящих є право на страйк,
що проголошується або визнається державним правом усіх демократичних країн.
Водночас закордонне трудове законодавство передбачає різні способи та методи
обмеження цього права. Особливо поширеною є заборона загальних страйків,
політичних страйків, страйків солідарності, пікетування. Широко застосовуються
примусовий арбітраж, арешт страйкових фондів, заборона або припинення страйків
судовими наказами тощо.
Право на захист від безробіття передбачає обов’язок держави провадити
економічну політику, що сприяє по можливості повній зайнятості, а також
безкоштовно допомагати громадянам, які не мають роботи, у працевлаштуванні.
Право на страйк узгоджується із правом на індивідуальні й колективні
трудові суперечки з використанням установлених законом способів їхнього
вирішення. Страйк — це припинення роботи працівниками для справляння тиску
на роботодавця з метою задоволення своїх економічних вимог. Страйк не свідчить
про бажання працівників розірвати трудовий договір, а тому неправомірна
заборона страйку розглядається як форма примусової праці. Відповідно до
конституції, а також до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні
права, право на страйк реалізується за законом. Тому закон має право заборонити

13
страйк у ряді галузей господарства (транспорт, громадське обслуговування та ін.).
Однак ця заборона стосується не всіх працівників галузі, а лише тих, припинення
чиєї роботи може завдати шкоди здоров’ю інших осіб, безпеці держави тощо.
Установлювати заборону на цих підставах може лише суд.
Право на відпочинок має кожна людина, але для тих, хто працює за трудовим
договором (тобто осіб найманої праці), конституція зазвичай гарантує певну
тривалість робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної
відпустки (щорічна відпустка надається всім працівникам зі збереженням місця
роботи та посади й середньої заробітної плати).
Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист
материнства, дитинства і сім’ї. Загальна декларація прав людини в ч. З ст. 16
констатує: “Сім’я є природним і основним осередком суспільства й має право на
захист з боку суспільства та держави”. Із загального конституційного положення
випливають сімейні права громадян, насамперед певні права матері та дитини.
Захист материнства і дитинства, сім’ї має комплексний соціально-
економічний характер і здійснюється шляхом вжиття різноманітних державних
заходів, спрямованих на заохочення материнства, охорону інтересів матері й
дитини, зміцнення сім’ї, її соціальну підтримку, забезпечення сімейних прав
громадян.
Держава захищає ці права, розвиваючи охорону здоров’я матері й дитини,
соціальне забезпечення, охорону праці працюючих матерів, законодавство про
шлюб і сім’ю та ін. Законодавство забезпечує особливу охорону трудових прав
жінок і створення їм сприятливих умов праці, що відповідають їхнім фізіологічним
особливостям. Держава всіляко сприяє зміцненню сім’ї, усуваючи дискримінацію у
вступі в шлюб, утверджуючи рівність прав чоловіка і жінки, що засновують
родину.
Незаперечним принципом демократичного суспільства є те, що кожна
людина зобов’язана забезпечити своє існування сама. Але в будь-якому суспільстві
живуть люди, які від народження, через хворобу або старість не можуть цього
робити. Недостатньо підприємливі люди, самотні жінки, інваліди, багатодітні
громадяни часто є малозабезпеченими, непрацездатні люди потребують догляду й
лікування тощо. Суспільство не може кинути таких людей напризволяще, а тому
створює державну систему їхнього забезпечення матеріальними благами за
рахунок суспільства. У цьому виявляються людська солідарність і гуманізм. Кожна
людина повинна пам’ятати, що рано або пізно вона може опинитися в скрутному
становищі, що вимагає суспільної допомоги.
Тому наступною важливою категорією є право на соціальне забезпечення.
Соціальне забезпечення гарантується кожному за віком, у випадку хвороби,
інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в деяких випадках,
установлених законом. Кожний із цих випадків (соціальних ризиків)
характеризується втратою заробітку або його недостатністю для життєзабезпечення
людини.
право на житло виражає сутність системи задоволення житлових потреб
суспільства, тобто є сутнісним, фундаментальним правом. Право громадян на
житло може бути зведене до трьох юридичних можливостей: стабільне, стійке,
постійне користування житловим приміщенням у всіх різновидах житлового
фонду; поліпшення житлових умов у будинках усіх різновидів житлового фонду;

14
забезпечення здорового середовища перебування, житлового середовища, гідного
цивілізованої людини (останнє випливає з норм міжнародного права).
Охорона здоров’я — комплексний інститут, що включає підготовку
медичних кадрів, численні соціальні, організаційні, економічні, науково-медичні,
санітарно-епідеміологічні й профілактичні заходи, яких зобов’язана вживати
держава в інтересах своїх громадян. Право на охорону здоров’я означає виконання
всієї сукупності цих обов’язків. Право громадян на охорону здоров’я
забезпечується охороною навколишнього природного середовища, створенням
сприятливих умов праці, побуту, відпочинку, виховання та навчання громадян,
виробництвом і реалізацією доброякісних продуктів харчування, а також наданням
населенню доступної медико-соціальної допомоги.
Право на медичну допомогу — суб’єктивне право людини на лікування в
поліклініках, лікарнях і спеціальних медичних установах. Право громадян на
сприятливі умови життя передбачає реальні можливості проживання в здоровому,
такому, що відповідає міжнародному й державному стандартам, навколишньому
природному середовищі, брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті
екологічних рішень, контролювати їх реалізацію, одержувати належну екологічну
інформацію, право на відшкодування збитку.

(Культурні права покликані гарантувати духовний розвиток людини. Вони

включають, доступ до культурних цінностей, свободу художньої і технічної
творчості і деякі інші. Право на участь у культурному житті означає, що кожна
людина має право на долучення до культурних цінностей, на доступ до державних
бібліотечних, музейних, архівних фондів, інших зібрань у всіх галузях культурної
діяльності.

У міжнародному праві, як і в національному, залежно від того, чи можливе їх

здійснення одноосібно (право на вільний вибір місця проживання; право на
свободу думки, совісті і релігії), чи вони вимагають спільних дій (право на мирні
збори; голосувати і бути обраним на виборах; право на свободу асоціації з
іншими), права людини поділяються на індивідуальні та колективні.
За властивостями регулятивних функцій розрізняють матеріальні та
процесуальні права людини. Матеріальні права, покликані забезпечити особам
певні блага і можливості, запроваджують їхні правила поведінки, наприклад право
кожної людини на рівний захист законом. Права, спрямовані на реалізацію
матеріальних прав, наприклад, бути судженим в його присутності і захищати себе
особисто або за посередництва обраного ним захисника або не бути приневоленим
до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним, є проце-
суальними.

Коли йдеться про права людини у міжнародному праві, перш за все ми маємо
на увазі взаємовідносини між людиною і державою. Відносини між людьми (у
суспільстві, на роботі, в сім'ї, між діловими партнерами тощо) є джерелами цілого
ряду прав і обов'язків, поняття прав людини до них не застосовується. Оскільки
все, що пов’язане з правами і свободами, відбувається на лінії взаємин людини з
владою, то слід згадати про три абсолютно різні підходи до природи цих відносин:
тоталітарний, патріархальний та індивідуалістичний.
Перша, тоталітарна модель таких взаємин виходить з ототожнення
суспільства і держави, з безумовного пріоритету цілого над частиною і повного
підпорядкування індивіда державі. Вона виключає саму постановку проблеми прав
людини, оскільки індивід розглядається тут як органічна, нерозривна частинка
цілого в складному державному механізмі, керованому центральною владою.

15
 Патріархальний тип взаємин індивіда і влади припускає складну ієрархію
прав і обов'язків людей, нерівність їх положення у відносинах з владою. Він ділить
суспільство на різні стани, касти і групи, нижчі з яких політично безправні, вищі ж
володіють максимальними владними повноваженнями, головним джерелом і
розподільником яких є авторитарний правитель: король, монарх і т п.
Індивідуалістичний спосіб взаємин особи і влади заснований на пріоритеті
індивіда у відносинах з державою. Найяскравіше він представлений в класичному
західному лібералізмі, який виходить з того, що вільна особа є кінцеве джерело
всякої влади в суспільстві, у тому числі і самої держави.
Сучасній теорії і практиці все більш притаманний інший підхід до взаємин
індивіда і держави. Він позбавлений крайнощів і не розглядає особу як
ізольованого, незалежного від суспільства індивіда, який разом з подібними собі
має створити державу і підкорятися їй у певних питаннях, а виходить з нероз-
ривності і суперечності взаємин між особою, суспільством і державою. В цьому
випадку сама проблема прав людини убачається не стільки в захисті індивіда від
державного втручання, а у використанні держави в цілях створення якнайкращих
умов вільного існування і розвитку особи.
Права людини розрізняють також за часом виникнення (покоління прав
людини).
Суттєвим для класифікації прав людини є введення поняття "трьох
поколінь" прав людини, котре запропонував французький правник Карел Васак.
Це перше покоління громадянських та політичних прав (liberté); друге покоління
економічних, соціальних та культурних прав (égalité) і третє покоління колектив-
них (солідарних) прав (fraternité).

До першого покоління відносять права, проголошені у період буржуазних

революцій — особисті (громадянські) та політичні права людини і основні
свободи, їх об’єднує ідея свободи індивіда, одного чи разом з іншими, від
зловживань політичної влади. Це такі права, як, наприклад, право на життя,
свободу та особисту недоторканність, свобода від рабства, катувань або
жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність людини, поводження та
покарання тощо. Це, в основному, негативні права (свобода від), а не позитивні
(право на). Вони гарантуються ст. 2—21 ЗДПЛ прав людини, і об'єднує їх ідея
свободи індивіда, одного чи разом з іншими, від зловживань політичної влади.
Кінець XVIIIст.

Друге покоління - відносять права, визнані у період після Першої світової

війни — проголошення економічних, соціальних і культурних прав людини і
основних свобод, які називають «позитивними», оскільки вимагають для їх
реалізації участі і допомоги держави. Ілюстрацією таких прав є, наприклад, право
на соціальне забезпечення, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо.
Ілюстраціями таких прав є ст. 22—27 ЗДПА, як, наприклад, право на соціальне
забезпечення, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо. Деякі з них не
можуть бути однозначно віднесені до позитивних прав (як от право на вільний
вибір роботи, право створювати професійні спілки і входити до їх складу тощо).

16
Тобто до 2 покоління входять соціально-економічні, а також права соціально-
культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися
досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості.
Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах
протягом XX ст. Не у всіх державах світу вона набула однакового значення.
Найбільшу увагу їй приділяла влада країн тоталітарного соціалізму. Нині вона
продовжує розвиватися. Слід зазначити, що держави, які приєдналися до
міжнародних договорів і конвенцій про права людини, автоматично беруть на себе
обов’язок привести національне законодавство у відповідність до світових
стандартів Ці стандарти виходять із положення, що внутрішнє законодавство не
може суперечити загальнолюдським цінностям, які були офіційно закріплені.
Однак фіксування того чи іншого положення в статті конституції або законі не
означає гарантію його дотримання

Третє покоління - відносять права, сформульовані після прийняття

Міжнародного Білля прав людини — проголошення колективних прав і вирішення
співвідношення прав людини і прав народу, національних меншин, корінних
народів, етнічних груп тощо. Натяки на ці права знаходимо в ст. 28 Загальної
декларації прав людини 1948 р.: «кожна людина має право на соціальний і
міжнародний порядок, за якого права і свободи, викладені в цій Декларації,
можуть бути повністю здійснені».

Нині виділяють шість колективних прав третього покоління. Три з них

відображають появу держав третього світу і боротьбу народів за незалежність, а
також їхню вимогу змінити розподіл влади, багатства та інших цінностей. Це такі
права, як право на політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення;
право на економічний та соціальний розвиток, а також право на користування
спільним спадком людства. Інші три права третього покоління — право на мир,
право на здоров'я та безпечне довкілля і право на гуманітарну допомогу. Всі шість
зазначених прав належать до колективних або „солідарних” прав, оскільки
реалізуються групами людей, включаючи народи, нації.
Тобто Третю групу прав складають колективні права, їх поява була зумовлена
загостренням у другій половині XX століття глобальних проблем, серед яких на
одне з перших місць виходить екологічна, а також вступом найбільш розвинутих
країн в епоху інформатизації. До цих прав належать такі права: право на безпечне
навколишнє середовище, на спадщину людства, право доступ до інформації та
забезпечення інформаційної безпеки тощо. Особливість третього покоління прав
полягає в тому, що вони можуть реалізовуватися сумісно. Безумовно, окрема
людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов’язана не з її
особистим статусом, а з її становищем як члена відповідної спільноти.
Тобто до третього покоління належать права і свободи, що забезпечують
якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і
свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким
доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права

17
стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними
проблемами — екологічною небезпекою й інформатизацією життя — у період
переходу до постіндустріального суспільства.

Наявний підхід до прав і свобод особи передбачає, що розвиток

законодавства не може вести до їхнього звуження. Таким чином, правові норми,
визначаючи конкретний зміст прав і свобод індивіда, не дають їхнього вичерпного
переліку. Передбачається, що обсяг прав і свобод може й повинен розширюватися.
Із цього випливає можливість зміни прав і свобод тільки у бік їхнього розширення,
вони є невідчужуваними і непорушними, їхній розвиток ґрунтується на принципі
верховенства права.

Головним принципом тут є розуміння свободи. Воно бере початок від

визначення вчених епохи Просвітництва і остаточно формується в період Великої
французької революції. Відповідно до цього визначення під свободою розуміється
можливість кожного здійснювати безперешкодний розвиток особистості, не
порушуючи прав, свобод і законних інтересів інших і виконуючи запропоновані
законом обов’язки.
Проте абсолютної свободи бути не може. З одного боку, можливі обмеження
прав і свобод, але тільки на підставі закону, на певний час і лише якщо це
викликано необхідністю захисту інтересів суспільства в цілому. У кожному
конкретному випадку це може бути продиктовано, наприклад, необхідністю
збереження громадського порядку, публічної моралі та здоров’я населення. З
іншого боку, неприйнятним уважається зловживання правами, тобто їхнє
використання для завдання шкоди інтересам інших осіб.

Ще виділяють Четверте покоління (група) прав пов’язана з виникнення

зворотної реакції на виклики XXI століття, коли мова піде про виживання людства
як біологічного виду, про збереження цивілізації, подальшу космічну соціалізацію
людини. Вона є правовою відповідю на ці виклики. Часто виникнення проблеми
четвертого покоління прав людини пов’язують із бурхливим розвитком науково-
технічного прогресу, генної інженерії тощо. Серед цієї групи прав слід зазначити
такі: право на заборону клонування людини, заборону проведення наукових
досліджень (без згоди особи) тощо.

Проблема пріоритету прав людини, тобто, чи є всі зазначені покоління прав

однаково важливими та необхідними для людей, обговорювалась науковцями та
практиками. Багато вчених поділяють права людини на основні (fundamental) та
другорядні (minor). Так, Д. Клейн вважає, що основні права люді пін слід відрізняти
від прав, які гарантуються конституціями чи законами окремих держав. Перші
належать до норм, які є основоположними, а тому визнаними в світі, як це видно в
міжнародних конвенцій та практики. Всі права, які отримали універсальне
визнання, можна вважати нормами jus cogens.

3.Універсальність людських прав.

Варто зазначити, що з давніх часів до сьогодення у сфері прав людини
найбільш дискусійними і важливими як з теоретичної, так і практичної точки
зору є питання про їх походження та універсальний характер.

18
 Щодо походження, то тут є дві концепції природнього та позитивного
права .Природні права людини — це не дарунок держави чи уряду, вони не
підкоряються вимогам будь-яких політичних режимів. Права людини з’явилися
до виникнення суспільства з логіки взаємодії законів природи як моральні
норми універсального характеру. Вони є природні, невід’ємні, належні кожній
людині від народження права, які держава повинна охороняти і які вона не
може ні обмежувати, ні скасовувати.
Позитивне ж право, навпаки, пов’язує права людини з їх закріпленням у
обов’язкових правових актах та прецедентах.
Широко визнана концепція універсальності прав людини ґрунтується на
традиційних положеннях класичної західної ПОЛІТИЧНОЇ філософії XVII СТ.
щодо природних прав ЛЮДИНИ. їх головна ідея полягає у тому, що всі люди
складають світове співтовариство — людство, яке підпадає під дію природного
права. Природне право складається з набору абсолютних, універсальних
принципів, які керують всіма людьми незалежно від часу і місця їх знаходження, і
домінує над правом їхньої країни. Ці постулати були запрацьовані у перших
політико-право- вих актах про права людини XVII — XVltt ст., коли були ухвалені
англійські Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Декларація
незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 p.), французька Декларація прав
людини і громадянина (1789 р.)*, Біль про права Сполучених Штатів (1791 p.).
Крилатим є вислів, проголошений у п. 1 та 2 французької Декларації прав
людини і громадянина: «Людина народжується і залишається вільною і рівною у
правах... Метою кожного політичного суспільства є збереження природних та
невід'ємних прав людини; такими правами є свобода, власність, безпека і опір до
утиску».
Підсумовуючи вищенаведене, можна констатувати, що, за_. концепцією
природних прав людини, вони є проявом загальних, 'незмінних вимог самої
природи людини. Природні права є незмінними та загальними для представників
всіх народів і націй. Це, так би мовити, ідеальні, бажані права для всіх без
винятку людей планети. Вони є основою і повинні враховуватися позитивним
правом — чинним національним і міжнародним правом.
Концепнія позитивних прав полягає у тому, що в певних правопорядках
(національних і міжнародному) діють чинні для різних країнах різні, юридичні
норми (закони), відмінні у часі та просторі.
Універсальний характер прав і свобод.

Загальна декларація прав і свобод людини 1948 р. підкреслила універсальний

характер прав і свобод, заборонивши будь-які винятки в їх наданні і поширенні
відносно будь-якої людини, незалежно від статусу, території проживання. Таким
чином народи колоній та іншії ч залежних територій уперше були проголошені
суб’єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила
поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні
соціально-економічні і культурні права, показала їх взаємозв’язок з громадськими і
політичними правами та їх необхідність для забезпечення гідності людини.
У 1968 р. на Тегеранській конференції з огляду стану ситуації з правами
людини було прийнято документ під назвою «Заклик Тегеранської конференції», в
якому знайшли відображення важливі положення універсальності і неподільності
прав людини, зокрема було підкреслено, що Загальна декларація прав людини
відображав загальну домовленість народів світу щодо невід’ємних і непорушних
прав кожної людини і є зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства.
Відповідно, підкреслена необхідність виконання державами своїх зобов’язань
дотримуватися і заохочувати повагу прав людини й основних свобод для всіх без

19
будь-якої дискримінації. Підкреслена неподільність цивільних і політичних прав, а
також економічних, соціальних і культурних прав при їх здійсненні. У даному
документі наголошується на заклопотаності світової спільноти у зв’язку з бідністю,
неписьменністю, дискримінацією жінок, дискримінацією за релігійною або
расовою ознакою і проблемами захисту сім’ї і дітей. Означені проблеми є
ключовими, так як вони за великим рахунком перешкоджають дотриманню такої
цінності, як універсальність і неподільність прав людини. Конференція підтвердила
прихильність усіх держав до універсальності та неподільності прав людини.
Універсальність прав людини підкреслена й у Віденській декларації 1993 р.,
відповідно якої «всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і
взаємопов’язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини
глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою. Хоча
значення національної та регіональної специфіки і різних історичних, культурних і
релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їх
політичних, економічних і культурних систем, несуть обов’язок заохочувати і
захищати усі права людини та основні свободи» (п.5). «Універсальність цих прав і
свобод має безперечний характер, і права людини й основні свободи є правами,
даними кожній людині від народження; їх захист і заохочення є найпершим
обов’язком урядів».
Фундаментальні права та свободи людини є універсальними, вони належать
кожному. Загальнолюдські цінності мають бути не просто важливими, вони
повинні бути призмою, крізь яку розглядатимуться всі суспільні події у будь-яких
державах, незалежно від форми правління, демократичного устрою, рівня
соціально-економічного розвитку, культури та традицій. Народи, які мешкають у
різних країнах світу, об’єднує те, що всі вони люди, і для кожного цінним є його
життя, права та свободи. Цінні для кожної людини права саме і покладено в основу
міжнародних стандартів прав людини.

Спірне питання стосується проблеми відповідності вимог універсальності

прав людини (західний лібералізм, західне уявлення про права людини) вимогам
культурних, релігійних та інших особливостей різних регіональних та
національних соціальних систем, в першу чергу азійським та африканським цін-
ностям у цій царині. Про таке свідчать декларації та застереження, зроблені
певними державами при підписанні та ратифікації МПактГПП, МПактЕСКП,
Конвенції про права дитини та ін., в яких є посилання на невідповідність їх
положень національному законодавству чи системі права. З точки зору таких
держав, вони не можуть дотримуватись певних єдиних стандартів у сфері прав
людини із західними державами через соціальні та культурні відмінності. Так,
наприклад, Афганістан у своїй декларації до ратифікації Конвенції про права
дитини наголосив, що «Уряд Республіки Афганістан залишає за собою право, щодо
Конвенції на застереження стосовно всіх положень Конвенції, які несумісні з
Ісламським Шаріатом та чинним місцевим законодавством».
Ісламські країни, і ті, в яких більшість населення складають мусульмани,
стверджують, що Шаріат (релігійний закон Ісламу, що не вбачає ніякої різниці між
релігією та життям, складаєть-. ся з кодексів індивідуальних і суспільних правил
поведінки) має перевагу над сучасними нормами права прав людини. Наприклад, за
ратифікації Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
Об’єднані Арабські Емірати зробили застереження до ст. 2 (f), 9, 15 (2), 16 и 29 (1).

20
Зокрема до ст. 2 (f), яка зобов’язує «вживати всіх відповідних заходів, включаючи
законодавчі, для зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і
практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок». ОАЕ зазначили, що цей
параграф порушує правила успадкування, що встановлені у відповідності з
приписами Шаріату, і тому не вважають себе зобов'язаними його змістом. Франція
зробила заяву про те, що такі застереження ОАЕ несумісні з метою договору.
Не виникає сумніву, що ідея універсальності прав людини історично
грунтується на західних філософських та політичних поглядах на людський світ як
сукупність індивідів, чиї права мають бути захищені між собою та від посягань
колективів і держави. Це перш за все політичні і громадянські права.
V Африканська і азійська_концепції прав людини байдуже, а інколи навіть
вороже ставляться до існування таких індивідуальних прав, вони, навпаки,
зацікавлені у встановленні колективних прав, які б обмежували індивідуальні
права, забезпечували державний суверенітет, міцну державну і релігійну владу.
Основною задекларованою метою таких країн є розвиток економіки та ріст
добробуту населення, що, на їхній погляд, потребує концентрації необмеженої
влади державного керівництва та уряду, а не обмеження такої влади на користь
індивіда. У таких країнах перевага надається соціальним і культурним правам, що
зміцнюють державні структури, колективну єдність народу, який у більшості з них
складається з представників різних національностей.

Таким чином, виникає питання про те, чи існує набір основних, універсальних
прав людини, що застосовуються до кожного індивіда, чи такі права залежать від
регіональних, релігійних, культурних та політичних особливостей різних
суспільств.

4. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй.

Співробітництво держав у галузі захисту прав людини на міжнародному

універсальному рівні почало формуватися після Першої світової війни. Створення
Ліги Націй Міжнародного бюро праці2 сприяло укладенню низки договорів у
галузі прав людини. Відправною точкою став Статут Ліги Націй, який містив
зобов’язання його учасників про таке: а) докласти зусиль щодо забезпечення і
збереження справедливих і гуманних умов праці для чоловіка, жінки і дитини на
своїх власних територіях, а також і в усіх країнах, на які поширюються їх торгові і
промислові відносини, до заснування та функціонування із цією метою
необхідних міжнародних організацій; б) забезпечити справедливий режим для
туземного населення на підпорядкованих їм територіях; в) доручити Лізі
загальний контроль над угодами з приводу торгівлі жінками й дітьми, торгівлі
опіумом та іншими шкідливими речовинами; г) доручити Лізі загальний контроль
над торгівлею зброєю і спорядженням щодо країн, у яких контроль над цією
торгівлею необхідний у загальних інтересах; д) докласти зусиль, щоб вжити
заходів міжнародного порядку для попередження хвороб і боротьби з ними (ст.
23).
У Статуті також знайшли своє закріплення принципи стосовно колоній
незалежних територій, а також гарантії для народів, що їх населяють. Серед таких
2
Створення Ліги Націй і Міжнародного бюро праці передбачено Версальським мирним договором, відповідно:
Частина 1 (ст. 1-26) і Частина 13, ст. 387-427, присвячені означеним інституціям //Мирный договор между союзными и
объединившимся державами и Германией і Версаль, 28 июня 1919 г.). 1Л1Ь: Ьир://ррІ.т/пе\У8ІехІ.р1і1т1?іс1=20302.

21
гарантій слід вказати такі: право на розвиток; заборона таких зловживань, як
торгівля рабами, торгівля зброєю і торгівля алкоголем; гарантування свободи
совісті і релігії без будь-яких обмежень, за винятком тих, які необхідні для
забезпечення публічного порядку і добрих звичаїв, крім заборони споруджувати
укріплення або військові чи морські бази і здійснення військового навчання
туземців, якщо це не робиться задля поліцейської служби і захисту території, які
будуть забезпечувати також іншим членам Ліги умови рівності обміну й торгівлі.
Передбачено запровадження опіки над цими територіями за допомогою
Мандатарія, наділеного відповідними повноваженнями, який повинен звітувати
перед Радою Ліги у щорічній доповіді (ст. 22).
Під егідою Ліги Націй було укладено Конвенцію про рабство (Женева, 25
вересня 1926 р.), якою визначено поняття «рабство» і «работоргівля»;
зобов’язання держав щодо запобігання та ліквідації навантаження, розвантаження
або перевезення рабів у їх територіальних водах і на судах, що плавають під їхнім
прапорами; надання одна одній можливого сприяння з метою скасування рабства і
работоргівлі; передбачення у національному законодавстві заходів для
запровадження суворого покарання, яке може бути застосоване до таких
порушень; повідомлення одна одній і Генеральному секретарю Ліги Націй про
будь-які закони і постанови, які вони можуть прийняти з метою реалізації
положень цієї Конвенції, тощо.
Низку актів було прийнято з метою захисту прав біженців, серед яких слід
вказати ті:;:: Угода про видачу посвідчень особи російським і вірменський
біженцям, про досягнення і внесення змін до Угоди від 5 липня 1922 р. і 31 травня
1924 р. (Женева, 1 травня 1926 р.); Угода про правовий статус російських і
вірменських біженців Ж'енева, ЗО червня 1928 р.); Угода про поширення на інші
категорії біженців деяких заходів, прийнятих на користь російських та
вірменських біженців (Женева, ЗО червня 1928 р.); Конвенція про міжнародний
статус біженців (Женева, 28 жовтня 1933 р.); . почасова угода про статус біженців,
що прибувають з Німеччини (Женева, 4 липня ‘ 936 р.); Конвенція про статус
біженців, що прибувають з Німеччини (Женева, 10 лютого 1938 р.); Додатковий
протокол до Тимчасової угоди від 4 липня 1936 р. і Конвен- дії про статус
біженців, що прибувають з Німеччини, від 10 лютого 1938 р.).

Слід зазначити, що Конвенція про міжнародний статус біженців (Женева,

28 жовтня 1933 р.) стала найперспективнішою спробою Ліги Націй визначити
відповідальність країн щодо біженців. Вона була створена на основі чотирьох
багатосторонніх угод між членами Ліги Націй, прийнятих у період з 1922 по 1928
р. з метою вирішення проблем із біженцями, викликаних Першою світовою
війною і різними пов’язаними з нею наступними конфліктами. Дія Конвенції
поширювалася на вірменських, російських і асимільованих біженців. Відповідно
до Конвенції кожна з договірних сторін зобов’язалася :-:г переміщати зі своєї
території або не перешкоджати допуску на неї шляхом застосування поліцейських
заходів, таких як висилка або недопуск на кордоні біженців, які отримали право
проживати там постійно, якщо тільки вищезгадані заходи не диктуються мір-
куваннями державної безпеки або громадського порядку. Вона стала першим
документом у міжнародному праві, який закріпив украй важливий принцип
«невидворення», що захищав біженців від примусової репатріації у випадках, коли
їх життю могла загрожувати небезпека.

22
 Учасники Конвенції також зобов’язалися в будь-якому разі не відмовляти у
в’їзді біженцям на кордонах країн їх походження; гарантувати біженцям певні
трава, включаючи можливість отримання нансенівських паспортів (тимчасове
міжнародне посвідчення особи, що дозволяло особам без громадянства і тим, хто
був позбавлений національних паспортів, в’їжджати в інші країни і проїжджати
через їх територію), забезпечувати захист прав на особистий статус, на судовий
захист, свободу праці і захист від експлуатації, доступ до освіти і соціального
забезпечення. Конвенцією акцентовано увагу на захисті вразливих категорій
біженців: безробітних осіб, які страждають фізичними або розумовими
захворюваннями; осіб похилого віку або немічних людей, нездатних заробляти
собі на життя; дітей, за якими не здійснюється належний догляд з боку їхніх сімей
або третіх осіб; вагітних жінок, породіль або годувальниць, стосовно яких
передбачено найбільш сприятливе положення, відповідне становищу громадян
іноземної держави, щодо такого сприяння і допомоги, які вони можуть вимагати,
включаючи лікарський догляд і лікування в лікарні (ст. 10).
У червні 1921 р. Лігою Націй було створено першу міжнародну організацію
по роботі з біженцями - Верховну комісію у справах біженців, - яку в подальшому
було замінено Нансенським міжнародним агентством у справах біженців (далі -
Нансенське агентство), яке отримало повноваження від Ліги Націй восени 1930 р.
і розпочало активну діяльність 1 квітня 1931 р. Ініціатором створення Агентства
став Фрітьоф Нансен (1861-1930), норвезький дослідник, учений і державний діяч.
У 1922 р. Фрітьоф Нансен отримав Нобелівську премію миру за «керівну роль,
енергію та ентузіазм» у справі надання допомоги біженцям.
Секретаріат Ліги Націй взяв на себе відповідальність за міжнародних
біженців та осіб без громадянства і доручив Нансенському агентству виконання
своїх обов’язків у цій сфері. Агентство було оточене величезними проблемами під
час його існування - серед них відсутність стабільного й адекватного
фінансування; наступ депресії, яка закрила можливості працевлаштування для
біженців; падіння престижу Ліги після подій 1931 і 1935 рр.; зростаюча кількість
біженців, в основному з Німеччини, Італії та Іспанії; небажання держав - членів
Ліги дозволяти діяльність Ліги від імені осіб, які раніше були громадянами своїх
країн. Серед досягнень Нансенського агентства слід вказати прийняття
чотирнадцятьма країнами Конвенції про міжнародний статус біженців 1933 р.;
поселення Саарських біженців у Парагваї після 1935 р.; будівництво сіл для
розміщення понад 40 000 вірмен у Сирії і Лівані та розселення ще 10 000 вірмен в
Єревані; і найголовніше, матеріальна, юридична та фінансова допомога, надана
майже мільйону біженців. У 1938 р. Нансенському агентству присуджено
Нобелівську премію миру
У 1933 р. Ліга Націй заснувала Вищу комісію у справах біженців, що
прибувають із Німеччини, оскільки проблема німецьких біженців після приходу
до влади в Німеччині націонал-соціалізму стала дуже гострою. Ця комісія, мандат
якої був згодом розширений для прийому як австрійських, так і судетських
біженців, повинна була бути розпущена 31 грудня 1938 р. одночасно з відділенням
Нансена. Обидві інституції були фактично розпущені в той самий день, а
наступного дня було відкрито нову установу Ліги Націй - Управління Верховного
комісара у справах біженців під захистом Ліги зі штаб-квартирою в Лондоні.
Положення Статуту Ліги стали базовим компонентом угод, які вона
реалізовувала з таких країнах і регіонах, як Австрія, Болгарія, Чехословаччина,

23
Греція, Угорщина, Туреччина та Югославія, відомі як договори про меншини.
Вони були спрямовані на те. щоб гарантувати захист життя і свободи всіх жителів
країн і регіонів, які є учасниками договору, а також забезпечувати рівність націй
перед законом у використанні цивільних і політичних прав. Ліга зажадала, щоб
Албанія, Фінляндія, Латвія і Литва до вступу в Лігу пообіцяли захист прав
меншин. Ці договори є важливими не тільки том}, що вони кодифікували такі
важливі норми, як заборона дискримінації, свобода релігії, право на мову, а й
тому, що вони заснували законність міжнародних відносин : іншими державами з
приводу поводження з громадянами в країнах, які взяли на себе певні
зобов’язання. Захист з боку Ліги Націй поширювався тільки на громадян тих країн
і регіонів, які були учасниками вищезгаданих договорів.
У результаті міжнародна система захисту меншин у системі Ліги Націй
юридично -поширювалася на групи меншин у 16 державах, (не рахуючи
мандатних територій) і охоплювала близько ЗО млн осіб, які говорять на 36 мовах,
що становило в цілому їдизько 25% населення цих держав. Система захисту
меншин, таким чином, спиратися на 18 міжнародних актів (5 спеціальних
договорів про меншини з Польщею, ЧехоСловаччиною, Югославією, Румунією і
Грецією; 4 мирних договори зі спеціальній розділами про меншини з Австрією,
Болгарією, Угорщиною та Туреччиною; : декларацій - Албанії, Іраку, Латвії,
Литви, Фінляндії та Естонії; Польсько-Данцигська конвеенція, Мемельська
конвенція і Німецько-Польська конвенція про Верхню Сілезію). Усі ці акти
містили положення, яким визнано Лігу спостерігачем і гарантом у виконанні їхніх
умов.
У 1922 р. Асамблея Ліги Націй висловила надію, що країни й регіони, які не
є сторо нами договорів, поширять такий самий захист на своїх громадян. Однак
Асамблея відмовилася прийняти пропозицію розробити універсальний договір,
який можна застосовувати до всіх членів, який би передбачав зобов’язання
держав-членів стосовно меншин.
Лігою Націй було також створено систему мандатів з метою захисту
свободи совісті та релігії в колишніх колоніях. Уряди, що контролювали
неавтономні території на підставі мандатів, обіцяли забезпечувати матеріальне і
моральне благополуччя, та соціальний прогрес їх жителів. Метою означених дій
була підготовка колоній до самостійної державності. Ці території могли стати
незалежними лише в разі їх готовності гарантувати захист релігійних, мовних та
етнічних меншин, а також права іноземців та свободу совісті. Вони включали
Палестину та Йорданію, керовані Британією, Сирію і Ліван, керовані Францією,
Камерун і Тоголенд, керовані Британією, Руанду, керовану Бельгією (згодом
система мандатів еволюціонувала з систему опікунства ООН). Так, зокрема,
відповідно до мандату Великобританії на управління Палестиною (колишньою
частиною Османської імперії) було передбачено створення єврейської держави,
про що йдеться у ст. 2: «Мандатарій зобов’язується створити в країні такі
політичні, адміністративні та господарські умови, які забезпечать створення
єврейського національного вогнища, як викладено в преамбулі, і розвиток
інститутів самоврядування, а також захист цивільних і релігійних прав усіх
жителів Палестини незалежно від національності і релігії». Наступні статті
документа були присвячені єврейській імміграції, державному управлінню,
доступу до священних місць і будівель релігійного значення, громадській охороні
здоров’я, торгівлі та іншим питанням. До мандату додавався меморандум, також

24
схвалений Радою Ліги Націй, у якому британський уряд підтверджував розуміння
того, що положення мандата, що стосуються створення єврейського
національного вогнища і сприяння єврейській імміграції, не застосовувалися щодо
частини підмандатної території, відомої під назвою Трансіорданії, тобто території
на Схід від річки Йордан. Відповідно до мандату Ліги Націй, виданого Франції на
управління Тоголенда (текст документа містив 12 статей), було визначено
географічні кордони переданої в управління території і зобов’язання держави-
мандатарія, які включають такі гідні схвалення цілі, як боротьба з работоргівлею,
забезпечення свободи совісті та віросповідання, а також повага до місцевих
законів і звичаїв. До мандату додається угода між британським і французьким
урядами для визначення межі між двома частинами Тоголенда.
Слід зазначити, що система мандатів у межах Ліги Націй сприяла
утвердженню прав народів на самовизначення.
Лігою Націй було засновано інституції у справі захисту меншин, зокрема
Комітет Трьох, Відділ (Секцію) з питань меншин у складі Секретаріату
організації, на який покладалася відповідальність за попередній розгляд петицій,
що надходили, отримання відповідей від держав, проти яких висувалися
звинувачення, і передача справ у спеціальний Комітет Трьох, який мав вирішити,
чи потрібно в конкретному випадку втручання Ради. У період з 1920 по 1939 р. до
Відділу було подано 883 петиції, проте лише 16 з 395 петицій визнані такими, що
підлягають розгляду, були передані до Ради, і тільки в чотирьох випадках Рада
вкрай неохоче визнала факт порушення прав з боку звинувачених країн.
У діяльності Ліги Націй також було приділено суттєву увагу забезпеченню
захисту прав вразливих категорій осіб, зокрема жінок і дітей. Серед таких
договорів слід вказати Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею жінками
та дітьми (відкрита для підписання в Женеві з 30 вересня 1921 р. по 31 березня
1922 р.), відповідно до якої договірні сторони зобов’язалися вжити всіх
необхідних заходів з метою розшуку і покарання осіб, які займаються торгівлею
дітьми обох статей, і тих, які вчиняють злочини; вжити всіх необхідних заходів
для видачі осіб, звинувачених у цих злочинах; створити агентства і бюро для
прийняття на роботу, а також для спостереження за цими агентствами і бюро,
видати регламенти для цієї мети, щоб забезпечити захист жінок і дітей, які
потребують роботи під час їх перебування в іншій країні; прийняти адміні-
стративні та законодавчі заходи з метою припинення торгівлі жінками і дітьми.
У1933 р. ;покладено Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею
повнолітніми жінками, якою передбачено покарання осіб, які для задоволення
пристрасті іншого схилили, втягнули або спокусили жінку або повнолітню
дівчину, хоча б і з її згоди, для розпусти за кордоном, навіть якщо окремі дії, які є
частинами цього злочинного діяння, були вчинені в різних країнах. Караними
також визнаються замахи на вчинення такого злочину і підготовчі до нього дії у
встановлених законом межах. Договірні сторони зобов’язуються вжити
необхідних заходів для того, щоб злочинні дії тягли за собою відповідне
покарання; повідомляти одна одній відомості про кожну особу тієї чи іншої статі,
яку звинувачено в тому, що вона вчинила або намагалася вчинити одну із
злочинних дій, передбачених цією Конвенцією; про судові вироки з усією іншою
корисною інформацією, яка могла б бути отримана про правопорушника,
наприклад, його громадянський стан, : опис прикмет, дактилоскопічні відбитки,
фотографія, судове досьє, відомості про його спосіб дій тощо; інформація про

25
прийняття таких заходів, як відмова в допуску в кратну або його вигнання.
Конвенція доповнила Угоду від 18 травня 1904 р., і Конвенції від 4 травня 1910 р.
і 30 вересня 1921 р. щодо заходів боротьби з торгівлею жінками та дітьми.
У 1924 р. Лігою Націй було прийнято Декларацію прав дитини, в якій
уперше на міжнародному універсальному рівні були сформульовані принципи, що
стали основою правого статусу дитини. Відповідно до Декларації, чоловіки і
жінки всіх націй визнають. що людство зобов’язане давати дитині краще, що воно
може дати, оголосити і прийняти його як свій борг, незалежно від раси,
національності або віросповідання. Дитині повинні бути надані засоби, необхідні
для її нормального розвитку, як матеріального, так і духовного; голодну дитину
треба нагодувати; хвору дитину треба годувати груддю; відсталій дитині потрібно
надати допомогу; правопорушник повинен бути виправлений; ::троти повинні
бути захищені; дитина повинна бути першою, хто отримав допомогу з тяжкі часи;
вона повинна мати можливість заробляти на життя і повинна бути захищеною від
будь-якої форми експлуатації; бути вихованою у свідомості того, що її таланти
повинні бути присвячені служінню ближнім.
Крім того, було досягнуто значних успіхів у захисті прав та інтересів жінок
і дітей молоді) у трудовій сфері, серед таких конвенцій слід зазначити такі:
Конвенція № 5 тт о мінімальний вік у промисловості (1919), Конвенція № 6 про
нічні роботи молодих : сто у промисловості (1919); Конвенція № 4 про працю
жінок у нічний час (1919), конвенція № 7 про мінімальний вік на морі (1920),
Конвенція № 10 про мінімальний вік ; сільському господарстві (1921), Конвенція
№ 13 щодо використання свинцевого білила у малярній справі (1921), Конвенція
№ 16 про обов’язковий медичний огляд дітей і підлітків, зайнятих на борту суден
(1921), Конвенція № 20 про нічну роботу в пекарнях (1925) (забороняє
використання праці підлітків молодших за 18 років), Конвенція № 45 про
використання праці жінок на підземних роботах у шахтах будь-якого роду 1937 р.
тощо.
Під егідою Ліги Націй в 1919 р. було засновано Комітет дитячого
благополуччя, до завдань якого входило вироблення попереджувальних заходів
щодо дитячої праці, безпритульних дітей, торгівлі дітьми та проституції
неповнолітніх. Комітет сприяв за активної участі міжнародних неурядових
організацій, прийняттю низки документів, що зачіпали окремі сторони правового
становища дітей зокрема в трудовій сфері, в протидії рабства тощо.
У добу Ліги Націй подальшого розвитку набув і захист жертв збройних
конфліктів. Відповідно до положень Статуту організації її члени зобов’язалися
заохочувати і полегшувати створення і співробітництво добровільних
національних організацій Червоного Хреста, дозволених відповідним чином, що
мають за мету поліпшення охорони здоров’я, і попереджувальну боротьбу з
хворобами, і пом’якшення страждань населення (ст. 25). Із дня свого заснування
Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) сприяв розробленню низки
міжнародних угод у галузі міжнародного гуманітарного права, зокрема, ним було
розроблено проекти Конвенцій про покращення долі поранених і хворих у діючих
арміях та Конвенції про поводження з військовополоненими, які були прийняті в
1929 р. Вони встановили принцип безкорисливої допомоги всім жертвам війни без
будь-якої дискримінації: пораненим, які потрапили в полон, або потерпілим від
корабельній аварії - всім тим, хто перестав бути ворогом, опинившись просто
страждаючою і беззахисною людиною. В основі кожної з цих фундаментальних

26
міжнародних угод лежить повага до особистості та гідності людини.
Ліга Націй також докладала зусиль щодо розвитку співпраці держав-членів
у сфері міжнародної охорони здоров’я, під її егідою була реалізована програма
«Обмін фахівцями в галузі охорони здоров’я» з метою надати «фахівцям в галузі
охорони здоров’я з різних країн можливість ознайомитися з організацією,
обладнанням і методами, що використовуються в системах охорони здоров’я
відвідуваних країн...» (1926). Програма передбачала відвідування фахівцями з
охорони здоров’я під егідою Ліги Націй країн задля вивчення ситуації про стан
справ в означеній сфері, запозичення позитивного досвіду; ознайомлення зі
станом справ у галузі лікування окремо взятих захворювань і надання відповідної
доповіді.
Організація сприяла взяттю під контроль торгівлі опіумом та іншими
сильнодіючими наркотичними речовинами, що завдають шкоди здоров’ю людини.
Перша спроба взяти під контроль торгівлю опіумом та іншими сильнодіючими
наркотиками (такими як морфій, героїн і кокаїн) на світовому рівні була пов’язана
з Міжнародною конвенцією про опіум, підписаною 42 країнами в 1912 р. Сторони
угоди погодилися обмежити ввезення таких наркотиків виключно в медичних і
наукових цілях.
Перш ніж ця Конвенція набрала чинності, розпочалася Перша світова війна,
але після її завершення Лізі Напій було доручено відновити дію Конвенції.
Незабаром стало очевидним, що для запобігання контрабанді наркотиків їх
виготовлення необхідно взяти під контроль їх виробництво. Для вирішення цієї
проблеми Ліга Націй організувала дві :>:; конференції з питань опіуму в 1924 і
1925 рр. На першій конференції була прийнята конвенція, що посилює умови
Гаазької конвенції 1912 р. На другій конференції до них були додані заходи
практичного контролю за виробництвом наркотичних речовин ( Угода стосується
виробництва, внутрішньої торгівлі та використання курильного опіуму від 11
лютого 1925 р., Міжнародна конвенція про опіум від 1-9 лютого 1925 р.).
13 липня 1931 р. було прийнято Конвенцію про обмеження виробництва і
про регла- ентацію розподілу наркотичних засобів від 13 липня, Угоду про
контроль над курінням опіуму на Далекому Сході від 27 листопада 1931 р. У 1936
р. міжнародне співтовариство ~ прийняло Конвенцію по боротьбі з незаконним
обігом шкідливих наркотичних речовин. Сторонами цієї угоди, яка набрала
чинності в жовтні 1939 р., стали тридцять п’ять держав.
Лігою Націй було засновано Комітет з питань охорони здоров’я, який після
її розпалу трансформувався у Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ зі
штаб- ніртирою в Женеві).
Міжнародне бюро праці (Міжнародна організація праці) із самого початку
свого н виникнення полегшувало укладання конвенцій стосовно прав трудящих,
наприклад, : -заборона примусової праці, дискримінації при прийнятті на роботу,
заборони работоргівлі (переважно жінками).
ТЕМА 1.2

ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ В ДІЯЛЬНОСТІ ООН

План

27
 1. Загальна характеристика ООН.
2. Статут ООН, Загальна декларація прав людини 1948 р.,
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.,
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966
р.
2. Рада ООН з прав людини

3. Верховний Комісар ООН з прав людини

4. Процедура 1235

5. Процедура 1503

6. Комітет із прав людини

7. Комітет із економічних, соціальних та культурних прав

8. Комітет із ліквідації дискримінації щодо жінок

9. Комітет із прав дитини

10. Комітет проти катувань

11. Комітет із ліквідації расової дискримінації

12. Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ

ООН)

1. Загальна характеристика ООН.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) - універсальна міжнародна організація,
створена з метою підтримки миру і міжнародної безпеки і розвитку
співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на
Конференції в Сан-Франциско і набув чинності 24 жовтня 1945 р. На даний
момент в ООН складаються 193 держави . Осннім в 2011р. став членом ООН
Південний Судан.

Статут ООН є єдиним міжнародним документом, положення якого

обов'язкові для всіх держав. На основі Статуту ООН виникла розгалужена система
багатосторонніх договорів і угод, укладених в рамках ООН. Установчий документ
ООН (Статут ООН) є універсальним міжнародним договором і закріплює основи
сучасного міжнародного правопорядку.

ООН переслідує такі цілі:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати
ефективні колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру і
придушення актів агресії;-
2) розвивати дружні відносини між державами на основі поваги
принципу рівноправності і самовизначення народів;

28
 3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних
проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у
заохоченні поваги до прав людини;
4) бути центром узгодження дій держав у досягненні цих загальних
цілей.
Для досягнення зазначених цілей ООН діє у відповідності з наступними
принципами:

1) суверенна рівність членів ООН;

2) сумлінне виконання зобов'язань за Статутом ООН;
3) дозвіл міжнародних суперечок мирними засобами;
4) відмова від загрози силою або її застосування проти територіальної
недоторканності або політичної незалежності або яким-небудь способом,
несумісним із Статутом ООН;
5) невтручання у внутрішні справи держав;
6) надання допомоги ООН в усіх діях, які здійснюються за Статутом,
забезпечення Організацією такого положення, щоб держави, які не є членами
ООН, діяли відповідно до принципів, викладених у Статуті (ст. 2), та низкою
інших принципів.
При цьому, якщо зобов'язання членів ООН за Статутом виявляться в
суперечності з їх зобов'язаннями за яким-небудь іншою міжнародною угодою,
переважну силу мають зобов’язання за Статутом ООН (ст. 103 Статуту).

Початковими членами ООН є держави, які, взявши участь у Конференції в

Сан-Франциско зі створення ООН або підписавши раніше Декларацію Об'єднаних
Націй від 1 січня 1942, підписали і ратифікували Статут ООН.

Членом ООН може бути будь миролюбна держава, яке прийме на себе
містяться в Статуті зобов'язання і яке, по розсуду ООН, може і бажає ці
зобов'язання виконувати. Прийом у члени ООН проводиться постановою
Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки.

У разі прийняття Радою Безпеки проти будь-якого члена ООН примусових

заходів Генеральна Асамблея, за рекомендацією Ради Безпеки, має право
припиняти здійснення прав і привілеїв, що випливають із членства в ООН.
Держава, систематично порушує принципи Статуту, може бути виключено з ООН
рішенням Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки.

В даний час ООН продовжує залишатися головним інструментом підтримки

міжнародного миру і безпеки; в рамках ООН розробляється велика кількість
міжнародних договорів, приймаються рішення щодо розблокування міжнародних
конфліктів і забезпечення правопорядку і законності в міжнародних відносинах.

Система органів ООН. Існує шість головних органів ООН: Генеральна

Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада з опіки, Міжнародний
Суд і Секретаріат.

1. Генеральна Асамблея складається з усіх держав - членів ООН.

Делегація кожної держави - члена ООН складається не більше ніж з п'яти

29
представників і п'яти їх заступників. Генеральна Асамблея правомочна в рамках
Статуту ООН обговорювати будь-які питання в межах Статуту, за винятком що
знаходяться на розгляді Ради Безпеки ООН, робити рекомендації членам ООН або
Раді Безпеки з будь- яким таким питанням.
Генеральна Асамблея, зокрема:
1) розглядає принципи співробітництва в галузі забезпечення міжнародного
миру та безпеки;
2) обирає непостійних членів Ради Безпеки ООН, членів Економічної та
Соціальної Ради;
3) за рекомендацією Ради Безпеки призначає Генерального секретаря
ООН;
4) спільно з Радою Безпеки обирає членів Міжнародного Суду ООН;
5) координує міжнародне співробітництво в економічній, соціальній,
культурній та гуманітарній сферах;
6) здійснює інші повноваження, передбачені Статутом ООН.
Генеральна Асамблея працює в сесійному порядку. Сесії Генеральної
Асамблеї проводяться щорічно, в жовтні - березні. На вимогу Ради Безпеки або
більшості членів ООН можуть бути скликані спеціальні або надзвичайні сесії
Генеральної Асамблеї. Робота сесії проходить у формі пленарних засідань і
засідань комітетів і комісій.

Кожен член Асамблеї має один голос. Рішення Асамблеї з важливих питань
приймаються більшістю у дві третини присутніх і голосуючих членів ООН, з
інших питань рішення приймаються простою більшістю членів.

Є сім головних комітетів Генеральної Асамблеї, в кожному з яких

представлені всі члени ООН: Комітет з політичних питань та питань безпеки
(Перший комітет), Спеціальний політичний комітет; Комітет з економічних і
соціальних питань (Другий комітет); Комітет з соціальних, гуманітарних питань
( Третій комітет); Комітет з питань опіки та несамокерованих територій (Четвертий
комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П'ятий комітет);
Комітет з правових питань (Шостий комітет).

Крім головних комітетів Генеральної Асамблеєю створено велика кількість

допоміжних комітетів і комісій.

2. Рада Безпеки є одним з головних органів ООН і відіграє основну роль у

підтримці міжнародного миру і безпеки.
Рада Безпеки складається з 15 членів: п'яти постійних (Росія, США,
Великобританія, Франція, Китай) і 10 непостійних, які обираються відповідно до
Статуту ООН. Перелік постійних членів зафіксований у Статуті ООН. Непостійні
члени обираються Генеральною Асамблеєю ООН на два роки без права негайного
переобрання.

Рада Безпеки уповноважений розслідувати будь-який спір або ситуацію, яка

може призвести до міжнародних тертя або викликати суперечку, для визначення
того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати

30
міжнародному миру і безпеці. У будь-якій стадії такого спору або ситуації Рада
може рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання.

Сторони спору, продовження якого може загрожувати міжнародному миру

або безпеки, має право самостійно прийняти рішення про передачу спору на
вирішення Ради Безпеки. Проте, якщо Рада Безпеки вважає, що продовження
даного спору може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, він може
рекомендувати такі умови вирішення спору, які вважатиме потрібними.

Держава, яка не є членом ООН, також може звернути увагу на будь-який

спір, в якому воно є стороною, якщо стосовно цього спору воно прийме на себе
заздалегідь передбачені в Статуті ООН зобов'язання мирного вирішення спорів.
Крім того, Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого
порушення миру або акту агресії і робить рекомендації сторонам або вирішує, які
заходи слід вжити для відновлення міжнародного миру і безпеки. Рада може
зажадати від сторін спору виконання тих тимчасових заходів, які він визнає
необхідними. Рішення Ради Безпеки є обов'язковими для всіх членів ООН.

Рада також уповноважений вирішувати, які заходи, не пов'язані з

використанням збройних сил, повинні застосовуватися для здійснення його
рішень, і вимагати від членів Організації здійснення цих заходів. Ці заходи можуть
включати повний або частковий перерва економічних відносин, залізничних,
морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів
повідомлення, а також розрив дипломатичних відносин.

Якщо Рада Безпеки вважатиме, що ці заходи виявляться або виявилися

недостатніми, він має право прийняти такі дії повітряними, морськими або
сухопутними силами, які виявляться необхідними для" підтримки або відновлення
миру і безпеки. Держави - члени ООН зобов'язуються надати в розпорядження
Ради необхідні для підтримки миру збройні сили.

При цьому необхідно враховувати, що Статут ООН жодною мірою не

зачіпає невід'ємного права кожної держави на індивідуальну або колективну
самооборону у разі збройного нападу на члена ООН до тих пір, поки Рада Безпеки
не прийме належних заходів з підтримання миру і безпеки.

Кожна держава - член Ради Безпеки має в ньому одного представника. Рада
Безпеки встановлює свої правила процедури, включаючи порядок обрання свого
Голови.

Рішення в Раді Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо

за них подані голоси дев'яти членів Ради. З інших питань рішення вважаються
прийнятими, коли за них подані голоси дев'яти членів Ради, включаючи
співпадаючі голоси всіх постійних членів Ради, причому сторона, що бере участь у
суперечці, повинна утриматися від голосування. Якщо при голосуванні з

31
Непроцедурного питання один з постійних членів Ради проголосує проти, рішення
вважається неприйнятим (право вето).

15 вересня 2004 тодішній Генеральний секретар ООН Кофі Аннан зробив

заяву про необхідність реформування Ради Безпеки ООН. Це призвело до
справжньої битві за статус постійних членів Радбезу. Відповідно до одного з
запропонованих К. Аннаном планів Японія, Німеччина, Бразилія та Індія можуть
стати постійними членами Ради Безпеки. У той же час згідно з іншим планом нові
члени Ради Безпеки будуть переобиратися через певний термін. Решта непостійні
члени змінюватимуться раз на два роки за принципом регіонального
представництва.

Бразилія, Німеччина, Індія та Японія вже з середини 1990-х рр.. наполягали

на реформі ООН і розширенні Ради Безпеки. Тоді ж Індонезія заявила, що вона
повинна бути представлена в Радбезі як найбільш населена (230 млн осіб)
мусульманська країна планети. А Італія виступила з пропозицією надати постійне
місце всьому Євросоюзу з правом передачі повноважень від однієї держави ЄС
іншому.

Про свої претензії заявили і три африканські країни - ПАР, Єгипет і Нігерія,
які збираються представляти в Радбезі свій континент. У травні 2005 р. вони
запропонували Генеральній Асамблеї ООН проект резолюції, що збільшує
кількість членів Ради безпеки з 15 до 25, а кількість країн, що засідають в ньому
постійно, - з п'яти до 11. Крім самих ініціаторів реформи на постійне членство
розраховували два африканських держави. Найбільш ймовірні кандидати - Єгипет,
Нігерія та ПАР. Пропонувалося також додатково ввести чотири місця непостійних
членів Ради безпеки, які обиратимуться «за принципом ротації» від Азії, Африки,
Карибського басейну, Латинської Америки та Східної Європи.

Проти розширення СБ виступали Китай і СІЛА. Вашингтон в принципі

заперечує проти збільшення числа членів Радбезу, оскільки це утруднить процес
прийняття рішень. Пакистан категорично проти членства в Раді свого
геополітичного супротивника - Індії, Китай з цієї ж причини не хоче бачити в
Радбезі Японію.

У колах ООН отримала ходіння й інша суперниця ініціатива п'яти країн

(Італія, Пакистан, Канада, Іспанія і Мексика). Вони запропонували обмежитися
відкриттям додатково 10 місць непостійних членів СБ

9 червня 2005 на розгляд Генеральної Асамблеї ООН «четвіркою» внесений

скоригований проект резолюції, за яким нові постійні члени Радбезу ООН будуть
позбавлені права вето на найближчі 15 років.

Питання розширення РБ ООН був неофіційно обговорено також на саміті

«великої вісімки» 6-8 июля 2005 р. в Гленіглз (Шотландія).

32
 Станом на 2008 р. реформування РБ ООН не сталося. Рада Безпеки часто
піддається критиці через права вето його постійних членів. Будь-яке важливе
рішення, що завдає какойлибо шкоди країні - постійному членові, може бути
заблоковано, а непостійні члени перешкодити цьому не можуть.

3. Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 членів ООН,

які обираються Генеральною Асамблеєю. 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно
строком на три роки. ЕКОСОР уповноважується вживати дослідження та складати
доповіді з міжнародних питань в області економіки, соціальної сфери, культури,
освіти, охорони здоров'я та інших питань. Відповідно до Статуту ООН нарівні з
Генеральною Асамблеєю відповідальність за виконання функцій організації в
галузі прав людини покладено й на Економічну і Соціальну Раду (ЕКОСОР).
Відповідно до ст. 62 Статуту ООН ЕКОСОР може «робити рекомендації з метою
заохочення положення і дотримання прав людини й основних свобод для всіх».
Вона також уповноважена «укладати угоди з Членами Організації та зі
спеціалізованими установами з метою отримання від них доповідей про заходи,
вжиті ними на виконання її власних рекомендацій і рекомендацій Генеральної
Асамблеї з питань, що належать до її компетенції», а також повідомляти
Генеральній Асамблеї свої зауваження щодо цих доповідей (ст. 64
ЕКОСОР уповноважений:
1) робити рекомендації Генеральній Асамблеї з метою заохочення
поваги прав людини;
2) готувати проекти конвенцій з питань своєї компетенції;
3) укладати угоди з різними спеціалізованими установами системи ООН
та інших міжнародних організацій;
4) скликати міжнародні конференції з питань, що входять в його
компетенцію;
5) здійснювати інші дії, передбачені Статутом ООН.
Кожен член ЕКОСОР має один голос. Рішення приймаються більшістю
голосів членів ЕКОСОР, присутніх і голосуючих. ЕКОСОР встановлює свої
правила процедури, включаючи обрання свого Голови, що обирається щорічно.

Допоміжний механізм ЕКОСОР включає в себе наступні функціональні

комісії: Статистичну комісію, Комісію з народонаселення, Комісію соціального
розвитку, Комісію зі становища жінок, Комісію з наркотичних засобів. Крім того:
1) п'ять регіональних економічних комісій (для Європи, для Азії і
Тихого океану, для Африки, для Латинської Америки, для Західної Азії);
2) шість постійних комітетів (за програмою і координації, з природних
ресурсів, по транснаціональним корпораціям та ін);
3) ряд постійних експертних органів з таких питань, як попередження і
боротьба зі злочинністю, міжнародне співробітництво в питаннях податків та ін
При ЕКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових
організацій з питань, що входять до компетенції ЕКОСОР.

Сферою діяльності ЕКОСОР є розгляд наступних питань:

- Стан світового економічного і соціального становища і міжнародна

торгівля;
- Проблеми навколишнього середовища;

33
 - Питання надання економічної та наукової допомоги країнам, що
розвиваються, а також аспекти стану в них продовольчої проблеми;
- Стан проблем соціально-економічної статистики, народонаселення та
природних ресурсів;
- Проблема планування і мобілізації фінансових ресурсів, а також ролі
державного та кооперативного секторів в економіці країн, що розвиваються;
- Проблеми регіональної співпраці.
Про важливість завдань, що розглядаються і вирішуються ЕКОСОР,
говорить той факт, що на діяльність його персоналу, а також на реалізацію
прийнятих програм припадає 70% всіх виділених бюджетних джерел фінансування
ООН.

Діяльність ЕКОСОР заснована на прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН

Декларації і Програмі дії за новим міжнародного економічного порядку в 1974 р.
Вперше вимога про встановлення нового міжнародного порядку було висунуто на
IV конференції у верхах неприєднаних країн в 1973 р. в Алжирі. Суть цієї
концепції зводиться до визнання форми боротьби країн за економічне звільнення,
за усунення у світовій системі нерівноправності і несправедливих відносин між
розвиненими і країнами, що розвиваються. З моменту прийняття Декларації та
Програми як сама проблема, так і стратегічні завдання перебудови міжнародних
відносин на справедливій основі стали головною темою в роботі ЕКОСОР, її
органів та організацій. Так, наприклад, Радою були розроблені та реалізовані
Програми десятиліть (1970-1980; 1980-1990; 1991-2000) з орієнтацією на країни,
що розвиваються.

4. Рада по опіці ООН - це один з головних органів Організації

Об'єднаних Націй, який був створений для спостереження за управлінням
підопічними територіями, що підпадають під систему міжнародної опіки.
Рада по опіці ООН складається з: держав, керуючих територіями під опікою;
постійних членів ООН, що не керуючих територіями під опікою; такого числа
інших членів ООН, які обираються Генеральною Асамблеєю, яке є необхідним для
забезпечення рівності між членами ООН, керуючими й не управляючими
територіями під опікою. Сьогодні Рада складається з представників усіх постійних
членів Ради Безпеки. Кожен член Ради має один голос.

Рада по опіці призупинив свою роботу 1 листопада 1994 Після того, як всі 11
територій під опікою отримали незалежність, остання з них - Палау - 1 жовтня
1994 Після цього Кофі Аннан запропонував даному органу ООН стати форумом
колективної опіки над навколишнім середовищем.

5. Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН. Міжнародний

Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є
невід'ємною частиною Статуту. Держави - не члени ООН також можуть брати
участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, що визначаються в кожному
окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.
Суд складається з 15 незалежних суддів, обраних з числа осіб високих
моральних якостей, що задовольняють вимогам, які висуваються в їхніх країнах

34
для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в
області міжнародного права. При цьому у складі Суду не може бути двох громадян
однієї і тієї ж держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками
держави свого громадянства. Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних
або адміністративних обов'язків і не можуть присвячувати себе ніякому іншому
заняттю професійного характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду
користуються дипломатичними привілеями та імунітетами.

Держави представляють список кандидатур у члени Суду Генеральному

секретарю ООН. Члени Суду обираються на роздільних засіданнях Генеральної
Асамблеї ООН та Ради Безпеки (в Раді для обрання необхідно отримати вісім
голосів). Термін повноважень суддів - дев'ять років, при цьому кожні три роки
переобираються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'яти суддів.

Стороною у справі, разбираемому Судом, може бути тільки держава.

Фізичні та юридичні особи звертатися в Суд не має права. До відання Суду
належать усі справи, передані йому сторонами, і питання, спеціально передбачені
Статутом ООН або чинними конвенціями.

За загальним правилом юрисдикція Суду факультативна. Іншими словами,

Суд має право розглядати конкретні спори за участю тієї чи іншої держави тільки
за його згодою. Однак держави можуть робити заяви про визнання обов'язкової
юрисдикції Суду з усіх правових спорів, які стосуються: тлумачення договору;
будь-якого питання міжнародного права; наявності факту, який, якщо він буде
встановлений, буде являти собою порушення міжнародного зобов'язання;
характеру та розміру відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання . У
цьому випадку Суд правомочний розглянути справу за заявою однієї із сторін.

Справи порушуються в Суді шляхом нотифікації (оголошення) угоди сторін

або письмовою заявою однієї із сторін. Судочинство в Суді складається з двох
етапів: письмового та усного. Письмове провадження полягає в повідомленні
Суду і сторонам меморандумів, контрмеморандум, відповідей на них, поданні
інших документів і триває, як правило, кілька місяців. Під час усного етапу Судом
заслуховуються свідки, експерти, представники сторін, адвокати та інші учасники
процесу. Цікавим є той факт, що Суд може вживати заходів до збирання доказів.
Так, Суд має право доручити виробництво розслідування або експертизи будь-якій
особі або органу за своїм вибором.

Розгляд справи в Суді проводиться публічно, якщо сторони не просять про

проведення закритих засідань.

Після закінчення виступів сторін Суд видаляється на нараду, яка

відбувається в закритому засіданні. Всі питання Судом вирішуються більшістю
голосів присутніх; в разі рівності голосів голос головуючого є вирішальним. За
підсумками судового розгляду виноситься рішення. У рішенні вказуються імена

35
суддів, міркування, на яких вона грунтується. Рішення підписується Головою та
секретарем Суду і оголошується у відкритому засіданні. При цьому судді мають
право на особливу думку.

Слід враховувати, що рішення Суду не має характер прецеденту і

обов'язково тільки до що у справі сторін і лише у даній справі. Рішення Суду
остаточне і не підлягає оскарженню, проте може бути переглянуте на підставі
нововиявлених обставин.

Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридичного

питання за запитом будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити
відповідно до Статуту ООН. Суд виносить консультативні висновки у відкритому
засіданні. Суд вирішує спори на підставі міжнародного права і застосовує:
міжнародні конвенції, встановлюють правила, визнані сперечаються державами;
міжнародні звичаї; загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, із
застереженням судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з
публічного права різних країн в якості допоміжного засобу для визначення
правових норм.

Офіційними мовами Суду є французька та англійська. Суд зобов'язаний за

клопотанням будь- якої країни надати їй право користуватися та іншою мовою,
проте рішення Суду виносяться на французькій і англійській мовах.
Місцезнаходження Суду - Гаага (Нідерланди).

Непоодинокі випадки, коли держава виступала в Суді на захист приватних

або комерційних інтересів своїх громадян. У 50-х роках минулого століття
Ліхтенштейн заявив майнову претензію Гватемалі від імені М. Ноттебома,
колишнього громадянина Німеччини, який у 1939 р, отримав громадянство Ліхтен-
штейну. Проте у винесеному у 1955 р. рішенні Суд ухвалив, що ця претензія не є
прийнятною, оскільки громадянство пана Ноттебома не грунтувалося на
справжньому попередньому зв'язку з Ліхтенштейном:, оскільки мета його
натуралізації полягала у придбанні статусу громадянина нейтральної країни під час
війни.
У зазначеній справі про компанію «Барселона трекшн» Суд мав справу, як
зазначалось, з претензією Бельгії до Іспанії у зв’язку з прийнятими деякими
органами Іспанії в 1948 р. рішеннями у справі про банкрутство компанії
«Барселона трекшн». «Барселона трекшн» була канадською компанією,
акціонерний капітал якої значною мірою належав бельгійським підданим. Уряд
Бельгії вимагав відшкодування за збиток, нанесений її підданим, проте у винесеній
в 1.970 р. ухвалі Суд зазначив, що Бельгія не володіє для цієї мети процесуальною
правоздатністю.
Міжнародний кримінальний суд. У 1872 р. Гюстав Муанье, співзасновник
і тривалий час Президент Міжнародного Комітету Червоного Хреста, запропонував
заснувати Світовий кримінальний суд. Першим міжнародним трибуналом, який
розглядав справи конкретних осіб, був трибунал у Лейпцигу, створений після
Першої світової війни для розслідування і покарання німецьких військових зло-

36
чинців. Але цей трибунал не мав належного впливу на громадську думку. Що
стосується трибуналів створених за наслідками Другої світової війни, то саме з них
розпочалася епоха універсальної юрисдикції світового співтовариства над
злочинами проти людства та військовими злочинами.
У 1996 р. під егідою ООН було призначено комісію із заснування
Міжнародного кримінального суду, а 17 липня 1998 р. в Римі дипломатична
конференція повноважних представників держав - членів ООН ухвалила Статут
Міжнародного кримінального суду, що стало рішенням про офіційне створення
цього правового інституту. Римський Статут Міжнародного кримінального суду
(назва за місцем прийняття документа) набув чинності 1 липня 2002 р. Проте у
складі МКС поки що, на жаль, немає трьох з п'яти постійних членів Ради Безпеки
ООН: США. Росії і Китаю, а також другої за чисельністю країни світу - Індії та ще
декількох держав із значною кількістю населення. Китай та Індія взагалі не
підписали Римський Статут. Україна, як і Росія, підписала, але поки не
ратифікувала. США 6 травня 2002 р. відкликали свій підпис. Міжнародний
кримінальний суд є незалежною міжнародною організацією з самостійною
міжнародною правосуб'єктністю, відносини якої з ООН були встановлені Угодою
про взаємовідносини від 7 вересня 2004 р. Місцеперебуванням Суду є Гаага
(Нідерланди). Суд складається з трьох Палат, а саме: Палати досудового розгляду.
Судової палати та Апеляційної палати, а також Канцелярії Прокурора та
Секретаріату.
Статутом передбачається, що Суд може здійснювати свою юрисдикцію у
трьох основних випадках: 1) за зверненням держави - учасниці; 2) за зверненням
Ради Безпеки ООН, що діє на підставі Глави VI і Статуту ООН і порушує питання
про проведення розслідування; 3) Прокурор самостійно розпочинає попереднє
розслідування на підставі отриманої інформації про вчинення злочинів, що
підпадають під дію Статуту та надає свої висновки разом з документами на їхню
підтримку Палаті досудового розгляду (ст. 13). У цьому зв'язку слід зазначити, що
відповідно до положень ст. 15 Римського Статуту та Правил процедури та доказів
Прокурор не може продовжувати розслідування без попередньої згоди на це
Палати досудового розгляду у складі не менше трьох суддів. Принциповим є те, що
Статут не передбачає індивідуальних звернень, повідомлень чи скарг фізич-
них осіб, проте Суд має юрисдикцією стосовно фізичних осіб у відповідності зі
Статутом. Особа, яка скоїла злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, несе
індивідуальну відповідальність відповідно до його положень (ст. 25).
Міжнародний кримінальний суд (МКС) - це, по суті, перший постійний
міжнародний судовий орган, який переслідуватиме і каратиме не державу, а
конкретну фізичну особу.
МКС підсудні такі злочини:.
- геноцид (ст, 6 Римського Статуту) - дії з наміром знищити, повністю
або частково, будь-яку етнічну, національну, расову або релігійну групу як таку;
- злочини проти людяності (ст.7) - дії в межах широкомасштабних або
систематичних, свідомих нападів на цивільних осіб;
- військові злочини - істотні порушення положень Женевських
конвенцій як у міжнародних, так і у внутрішніх конфліктам;
- агресія - визначення цього злочину ще не сформульовано, насамперед
внаслідок суттєвих розбіжностей між пропозиціями мусульманських держав
Близького Сходу, з одного боку, і США та Ізраїлю — з іншого.

37
 - Інші серйозні злочини проти прав людини - тортури, масові
згвалтування, політичні вбивства, позасулові страти тощо.
Головним принципом організації та діяльності Суду є принцип
комплементарності: МКС не замінює, а доповнює національні органи
кримінальної юстиції. На практиці це означає, що Суд здійснює свою юрисдикцію
лише у випадках, коли відповідні держави не можуть або не бажають забезпечити
ефективне переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні згаданих вище
міжнародних злочинів. При цьому критерії небажання або нездатності держави
чітко визначені у пн. 2 і З ст. 1.7 Статуту.
Окремо слід зупинитися на злочинах проти людяності, які визначаються як
будь-яке з перелічених у статті 7 діянь «коли вони здійснюються в рамках
широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і
якщо такий напад здійснюється свідомо». Римський Статут передбачає 11 таких
діянь, зокрема:
навмисне вбивство;
поневолення {здійснення права власності над людиною включно з торгівлею
людьми, зокрема дітьми та жінками);
- депортація, або примусове переміщення (переселення.) людей;
- затримання або інші жорстокі методи позбавлення волі, що
суперечать основним принципам міжнародного права;
катування - навмисне заподіяння фізичних або психічних страждань людині,
яка затримана або перебуває під слідством;
зґвалтування, сексуальне рабство, примус до проституції, примусове
запліднення, примусова стерилізація або будь- яка інша важка форма сексуального
насильства;
переслідування визначеної групи людей за політичними, расовими,
національними, етнічними, культурними, релігійними, статевими або іншими
ознаками;
примусове зникнення людей — арешт, затримання викрадення людини
державою або політичною організацією з дозволу або згоди держави або
організації, якщо це супроводжується відмовою підтвердити факт позбавлення
волі або відмовою дати інформацію про долю «зниклого» з метою позбавити
його захисту законом на тривалий час; апартеїд;
інші нелюдські дії подібного роду, що викликають серйозні страждання,
фізичні і психічні ушкодження.
Римський Статут приділяє значну увагу питанню захисту дітей: вилучення
дітей у батьків, торгівля дітьми, залучення дітей до 15 років у військові
конфлікти тощо. МКС не може бути підсудна жодна особа, якій на момент
вчинення злочину не виповнилося 18 років.
6. На Секретаріаті ООН лежить відповідальність за забезпечення
нормального функціонування інших головних і допоміжних органів ООН,
обслуговування їх діяльності, виконання їх рішень, втілення в життя програм і
політики ООН. Секретаріат ООН забезпечує роботу органів ООН, здійснює
опублікування та розповсюдження матеріалів ООН, зберігання архівів, проводить
реєстрацію та видання міжнародних договорів держав - членів ООН.
У Секретаріаті ООН є наступні підрозділи: Департамент з політичних
питань та справ Ради Безпеки, Департамент з економічних і соціальних питань,
Департамент у справах опіки та несамоуправляющимся територіям,

38
Адміністративна канцелярія Генерального секретаря, Канцелярія двох
відповідальних заступників за спеціальними політичних питань, Канцелярія
заступника Генерального секретаря з питань адміністрації та управління,
Адміністративно-управлінський відділ, Управління контролера, Управління кадрів,
Управління з правових питань, Відділ з Межорганізаційної питань, Відділ з прав
людини, Управління громадської інформації, Управління з обслуговування
конференцій, Управління загального обслуговування, секретаріати чотирьох
регіональних економічних комісій, інформаційні центри в 60 країнах світу
(включаючи Росію), Відділення ООН у Женеві.

Секретаріат очолює Генеральний секретар ООН, який є головною

адміністративною посадовою особою ООН. Генеральний секретар призначається
на п'ять років Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.

Генеральний секретар ООН:

1) здійснює загальне керівництво підрозділами Секретаріату;
2) представляє Генеральній Асамблеї доповідь про роботу ООН;
3) бере участь у роботі міжнародних конференцій, що проводяться під
егідою ООН;
4) призначає персонал Секретаріату і керує його роботою.
Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за
правилами, які встановлюються за Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в
Секретаріат і визначення її умов виробляються на договірній основі з урахуванням
необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності та
сумлінності. Внесення змін до Статуту ООН являє собою тривалий і складний
процес: поправки набувають чинності після того, як вони прийняті двома
третинами голосів членів Генеральної Асамблеї та ратифіковані двома третинами
членів ООН, включаючи всіх постійних членів Ради Безпеки. Восьмий
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй Пан Гі Мун (з 1 січня 2007 р.)
змінив на цій посаді Кофі Аннана. Кар'єрний дипломат, раніше займав пост
міністра закордонних справ і зовнішньої торгівлі Республіки Корея.

8. Спеціалізовані установи ООН

Спеціалізовані установи ООН (а їх всього 16) - це міжурядові організації
універсального характеру, що здійснюють співробітництво в спеціальних областях
і пов'язані з ООН.

Стаття 57 Статуту ООН перераховує їх характерні риси:

1) міжурядовий характер угод про створення таких організацій;

2) широка міжнародна відповідальність у рамках їхніх установчих актів;
3) здійснення співробітництва в спеціальних областях: економічної,
соціальної, культурної, гуманітарної та ін;
4) зв'язок з ООН.
Остання встановлюється й оформляється угодою, яка укладається ЕКОСОР
з Організацією і затверджується Генеральною Асамблеєю ООН. Така угода

39
становить правову основу співробітництва ООН зі спеціалізованою установою. В
даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН.

Статутом ООН передбачено, що Організація робить рекомендації за

погодженням політики та діяльності спеціалізованих установ (ст. 58). Так,
ЕКОСОР уповноважений: погоджувати діяльність спеціалізованих установ за
допомогою консультацій з ними і рекомендацій, а також Генеральній Асамблеї і
членам Організації; вживати заходів для одержання від них регулярних доповідей;
забезпечувати взаємне представництво Ради та установ для участі в обговоренні
питань в Раді, його комісіях і в спеціалізованих установах.

Третій комітет Генеральної Асамблеї (соціальні, гуманітарні та культурні

питання) розглядає широке коло питань, включаючи питання прав людини.
Комітет також обговорює питання, пов’язані з поліпшенням становища жінок,
захистом дітей, положенням корінних народів, поводженням з біженцями,
просуванням основних свобод шляхом ліквідації расизму і расової дискримінації, а
також право на самовизначення. Комітет також зачіпає важливі питання
соціального розвитку.
Спеціалізовані установи можна розділити на такі групи: організації
соціального характеру (МОП, ВООЗ), організації культурного і гуманітарного
характеру (ЮНЕСКО, ВОІВ), економічні організації (ЮНІДО), фінансові
організації (МБРР, МВФ, МАР, МФК), організації в галузі сільського господарства
(ФАО, ІФАД), організації в галузі транспорту та зв'язку (ІКАО, ІМО, ВПС, МСЕ),
організації в області метеорології (ВМО).

2. Статут ООН, Загальна декларація прав людини 1948 p.,

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 p.,
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.
Статут ООН
Бурхливий розвиток міжнародної правотворчості в галузі захисту прав і
свобод людини настав після закінчення Другої світової війни в рамках держав
антигітлерівської коаліції, як реакція на грубі і масові порушення прав людини
нацистською Німеччиною. У прийнятому в 1945 р. Статуті ООН вперше в історії
міжнародних правовідносин було закріплено обов’язок співробітництва у галузі
захисту прав людини на багатосторонній основі. Одна з головних цілей ООН -
здійснення міжнародного співробітництва у «вирішенні міжнародних проблем
економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру і в сприянні та
розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси,
статі, мови і релігії» (п. З ст. 1). Стаття 55 Статуту вимагає, щоб ООН сприяла «...
умовам економічного і соціального прогресу і розвитку; вирішенню міжнародних
проблем в економічній галузі, соціальній, охорони здоров’я і подібних проблем;
міжнародному співробітництву в галузі культури і освіти; загальній повазі і
дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі,
мови і релігії». Відповідно до ст. 56, всі члени організації зобов’язуються «вживати
спільних і самостійних дії... для досягнення цілей, зазначених у статті 55».
Статут ООН став першим юридичним документом у якому були конкретно
сформульовані положення про рівність чоловіка і жінки. Цей принцип отримав

40
подальший розвиток у Загальній декларації прав людини, як« була прийнята Г А
ООН 10 грудня 1946 р.
Загальна декларація прав людини 1948 р.
Одним із перших важливих досягнень ООН стало прийняття Генеральною
Асамблеєю 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини. Асамблеї
проголосила Декларацію як «завдання, до виконання якого повинні прагнути всі
народи і всі держави». Вона закликає держави-члени й народи світ) сприяти, повазі
і забезпечити ефективне визнання й дотримання прав і свобод, закріплених у
Декларації. Концепція прав і свобод людини, закріплена Загальною декларацією,
складається з таких компонентів: а) основні принципи прав людини; б)
класифікація прав і свобод людини; в) права людини й суспільство; г)
співвідношення прав особистості та держави. Відповідно до Декларації основним
елементом для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона
кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що властива «всім членам людської
сім'ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні
один до одного в дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна
людина повинна володіти ними «незалежно від раси, статі, мови, релігії,
політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на
території незалежної держави або на підпорядкованій території, чи території без
самоврядування» (ст. 2). Таким чином, Декларація виходить із розширеного
тлумачення прав і свобод людини як у суб’єктній, так і в територіальній сферах.
Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22
Декларації. У ст. З дається загальне розуміння громадянських і політичних прав,
що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. У
наступних статтях (4-21) вони перераховуються, трактуються і конкретизуються.
Причому зі змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з
приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому
вони рівною мірою поширюються на громадян та іноземців, які мешкають на
території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність
статусу громадянина держави.
До громадянських прав належать: неприпустимість рабства або
підневільного стану, неприпустимість катувань, жорстокого і такого, що принижує
людську гідність, поводження і покарання, право на правосуб’єктність, рівність
усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий
розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання,
презумпція невинуватості, право на особисте життя, недоторканність житла,
таємницю кореспонденції, право на вільне пересування і вибір місця проживання,
право шукати притулку, рятуючись від переслідування з політичних мотивів, право
на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право на
володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу
мирних зборів і асоціацій.
До політичних прав належить право на участь в управлінні країною
безпосередньо або через своїх виборців. Стаття 22 є вступною й узагальнюючою
щодо соціально-економічних і культурних прав. У ній підкреслюється їхня
значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і

41
визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля,
міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів.
Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на
працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній
життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на
освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового
прогресу (статті 23-27).
У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і
соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і
міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст.
28). Віддаючи пріоритет індивідуальним правам особистості, Декларація не
розглядає їх ізольовано від суспільства, в якому вона мешкає. Тому права осо-
бистості не мають абсолютного характеру, а обмежуються обов’язками перед
суспільством. У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов’язок перед
суспільством» (п. 1 ст. 29). Взаємозумовленість прав особистості та обов’язків
перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити
«вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29).
Відсутність детального трактування обов’язків особистості мотивується тим,
що Статутом ООН було поставлено завдання «знову затвердити віру в права
людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.
Трактуючи права і свободи людини як невід’ємну властивість особистості,
Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виняткову роль
держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні
конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.
Вони виявляються в такому: 1) грунтуються на законі; 2) здійснюються з метою
«поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, громадського порядку і
загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому,
допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках,
Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або
окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані на знищення
прав і свобод» (ст. ЗО). Декларація підкреслила універсальний характер прав і
свобод, заборонивши будь-які винятки в їх наданні і поширенні стосовно будь-якої
людини, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи
колоній та інших залежних територій уперше були проголошені суб’єктами
основних прав і свобод. У змістовому плані Декларація розширила поняття
основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-
економічні й культурні права, показала їх взаємозв’язок із громадськими і
політичними правами та їх необхідність для забезпечення гідності людини. У
зв’язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією
Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов’язковим. Разом із
тим через свій великий політичний і моральний авторитет положення Загальної
декларації почали включатися в конституції багатьох держав і в тексти
міжнародних договорів

42
 Тобто в Декларації знайшли своє закріплення такі положення, як: право на
життя, свободу і безпеку особистості; свободу волевиявлення, мирних зібрань,
асоціацій, релігійних переконань і рухів; захист від рабства, необґрунтованого;
затримання та арешту без справедливого суду, вторгнення в особисте життя.
Загальна декларація також містить гарантії дотримання економічних, соціальних і
культурних прав. На жаль, однак, реальна дія Декларації була обмежена наявністю
великою кількістю винятків і не включенням гарантій дотримання і примусу.
Значення цього документа чітко означено в Декларації, присвяченій шістдесятій
річниці прийняття Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною
Асамблеєю ООН 9 грудня 2008 р., зокрема в ній зазначено, що вона є «спільним
мірилом досягнень усіх народів і всіх країн у галузі прав людини. З моменту свого
ухвалення вона надихає людство і дозволяє жінкам і чоловікам в усьому світі
відстоювати свою людську гідність і свої права без будь-якої дискримінації за тих
або інших мотивів. Вона є джерелом прогресивного розвитку всіх прав людини і
залишиться таким. Загальна декларація прав людини закликає нас визнавати і
поважати гідність, свободу і рівність усіх людей. У постійно мінливому світі вона
залишається тим етичним компасом, який вказує нам шлях до вирішення
поставлених перед нами сьогодні завдань. Ця жива рушійна сила всіх прав людини
об’єднує нас заради спільної мети позбавлення світу від безлічі бід і негараздів, що
лютують у ньому..

День прийняття Декларації - 10 грудня вважається Днем прав людини.

Зважаючи на великий політичний і моральний авторитет положення Загальної
декларації почали включатися в конституції багатьох держав і в тексті
міжнародних договорів. Слід зазначити, що не є винятком і положення Розділу ГІ
Конституції України «Права, свободи й обов’язки людини і громадянина».
Після прийняття Загальної декларації прав людини було розпочато розробку
двох міжнародних пактів про права людини з метою надання юридично
обов’язкової сили правам, проголошеним у Декларації.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966
року та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року
Слідом за прийняттям Загальної декларації, Комісія ООН з Прав людини
підготувала Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні праві,
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Факультативний протокол
до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ( прийняті ГА в 1966 p.,
набрали чинності в 1976 p.), які разом із Загальною декларацією 1948 р.
йменуються Хартією (Міжнародним Біллем) про права людини, ЩО містить у собі
найбільш авторитетні приписи зобов’язань з прав людини, які гарантуються
державами-членами ООН.
Слід зазначити, що хоча Пакти базуються на Загальній декларації прав
людини, закріплені в них права не ідентичні. Два пакти відрізняються між собою
тим, що один спрямований на захист громадянських і політичних прав, а другий -
економічних, соціальних і культурних прав Громадянські і політичні права, такі як
свобода волевиявлення, право на захист від катувань та необґрунтованих арештів
можуть бути впроваджені в державах негайно. Щодо економічних, соціальних і

43
культурних прав держави повинні застосовувати заходи «в максимальних межах
наявних ресурсів ... щоб забезпечити поступово повне здійснення ... прав усіма
належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів».
Іншими словами, уряди, які ратифікували Пакти, зобов’язані негайно припинити
тортури своїх громадян, але вони не зобов’язані негайно нагодувати їх, одягнути і
надати їм житло. Ці пізніші зобов’язання повинні бути, за загальним правилом,
виконані поступово, у тій мірі, в якій дозволяють ресурси. Разом із тим, ст. 15 (3)
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права вимагає негайного
впровадження).
Одне із важливих прав, закріплене в обох Пактах і не включене в
Декларацію, - це право народів на самовизначення, включаючи право вільно
розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами.
На основі і з метою імплементації Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права 1966 р. створено один із найважливіших так званих «договірних
органів» у галузі захисту прав людини універсального характеру - Комітет з прав
людини.

2. Рада ООН з прав людини - у 2006 р. Комісія з прав людини була

перейменована в Раду з прав людини як допоміжний орган Генеральної Асамблеї
(A/RES/60/ 251). До складу Ради входять 47 держав-членів, кожна з яких
обирається більшістю членів ГА шляхом таємного голосування на основі принципу
справедливого географічного розподілу строком на три роки. Під час обрання
членів Ради держави-члени повинні брати до уваги внесок кандидатів у справу
сприяння і захисту прав людини та їх добровільне зобов’язання з цього приводу.
Працює сесійно. Рада несе відповідальність за сприяння загальній повазі і захист
прав людини й основних свобод для усіх без будь-яких розрізнень і на
справедливій та рівній основі. Вона повинна розглядати ситуації, пов’язані з
порушенням прав людини, включаючи грубі й систематичні порушення, і подавати
з приводу них свої рекомендації, сприяти ефективній координації та інтеграції
діяльності стосовно прав людини в рамках ООН. Перед Радою поставлено також
наступні завдання: сприяти навчально-просвітницькій діяльності у галузі прав
людини, а також діяльності з надання консультаційних послуг, технічної допомоги
і створення потенціалу, що буде здійснюватися в консультації з зацікавленими
державами-членами; слугувати форумом для обговорення тематичних питань з
прав людини; подавати рекомендації ГА щодо подальшого розвитку міжнародного
права в галузі прав людини; сприяти повному виконанню зобов’язань у галузі прав
людини, прийнятих державами, і здійсненню контролю за досягненням цілей і
виконанням обов’язків стосовно заохочування і захисту прав людини,
сформульованих у рішеннях конференції та зустрічах на вищому рівні ООН; на
основі об’єктивної та достовірної інформації проводити всеосяжні періодичні
огляди виконання кожною державою її зобов’язань та обов’язків у галузі прав
людини таким чином, що забезпечує універсальність охоплення і однакове
ставлення стосовно усіх держав; сприяти за допомогою діалогу і співробітництва
попередженню порушень прав людини і швидко реагувати на надзвичайні ситуації
у галузі прав людини; діяти у галузі прав людини в тісному співробітництві з

44
урядами, регіональними організаціями, національними закладами з прав людини та
суспільством.
3. Верховний Комісар ООН з прав людини (ВКПЛ) (посада
заснована ГА ООН у 1993 р.) - є посадовою особою ООН. Призначається на
чотири роки з правом повторного переобрання Генеральним секретарем ООН і
затверджується Генеральною Асамблеєю. На посаду призначається особа, яка
характеризується високими моральними устоями і чесністю та має досвід, у тому
числі в галузі прав людини, а також загальні знання і розуміння різних культур, що
особливо необхідно для безстороннього, об’єктивного, невибіркового й
ефективного виконання покладених обов’язків.
Верховний комісар призначає на той самий строк заступника Верховного
комісара, який не може бути громадянином того ж держави, що і Верховний
комісар. Персонал Управління Верховного комісара призначається Верховним
комісаром у межах наданих йому бюджетних асигнувань і несе перед ним
відповідальність за виконання своїх
обов'язків.
 ВКПЛ несе відповідальність за укріплення міжнародного
співробітництва у справі сприяння і здійснення захисту усіх прав
людини;
 координацію діяльності галузі прав людини в рамках системи ООН;
 здійснення нагляду за діяльність Центру з прав людини;
 сприяння у дотриманні і здійсненні захисту права на розвиток та
надання підтримки у цьому питанні з боку ООН;
 надання допомоги в розробці нових стандартів у галузі прав людини;
 сприяння ратифікації договорів з прав людини;
 надання через Центр прав людини та інші заклади консультаційних
послуг і технічної та фінансової допомоги в галузі прав людини;
 координацію освітніх програм і програм суспільної інформації ООН
стосовно проблем, пов’язаних із правами людини.
ВКПЛ також може вживати заходи щодо серйозних порушень прав людини і
попереджувальні дії.
Під керівництвом Генерального секретаря ВКПЛ подає доповіді Комісії з
прав людини, а через ЕКОСОР направляє їх Генеральній Асамблеї. З метою
забезпечення поваги прав і попередження їх порушень ВКПЛ вступає в діалог з
урядами держав. У рамках системи ООН він вживає заходи з укріплення і
впорядкування роботи механізму ООН з прав людини з метою підвищення його
оперативності й ефективності.
ВКПЛ вживає конкретні заходи з інституціоналізації співробітництва і
координації робота з органами ООН, до відома яких відносяться питання прав
людини, зокрема: Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ),
Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО),
Програма Розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН), Управління
Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) і Добровольці Організації
Об’єднаних Націй (ДООН).

45
 Управління Верховного комісара ООН з прав людини є координаційним
центром діяльності ООН з прав людини. Воно виконує функції секретаріату Ради з
прав людини, наглядових органів за дотриманням договорів (експертних комітетів,
які контролюють дотримання договорів) та інших органів ООН з прав людини.
УВКПБ також проводить роботу в галузі прав людини на місцях, надає
консультаційні послуги та технічну допомогу.
4. Процедура 1235
Процедура 1235 була затверджена резолюцією ЕКОСОР 1235 (XLI1) від 6
червня 1967 р. Резолюція 1253 дозволила Комісії з прав людини перевіряти
інформацію про серйозні порушення прав людини; проводити «ретельне вивчення»
випадків, що демонструють систематичні порушення прав людини. Резолюція не
визначила процедуру для розгляду повідомлень. Процедура 1235 дозволила Комісії
з прав людини створювати спеціальну робочу групу для публічного вивчення
грубих порушень прав людини. Відповідно до резолюції ЕКОСОР 1235, Комісія з
прав людини і Підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин були
уповноважені вивчати інформацію щодо грубих порушень прав людини та
основних свобод, як, наприклад, у результаті здійснення політики апартеїду,
прояву расової дискримінації, що міститься у повідомленнях, зазначених
Генеральним секретарем на виконання резолюції 728 (XXVIII) ЕКОСОР 1959 р.
Крім цього, резолюція постановила, щоб Комісія з прав людини в належних
випадках і після детального вивчення отриманої інформації здійснювала ретельне
вивчення ситуацій, які свідчать про систематичне порушення прав людини, як
наприклад, у результаті здійснення політики апартеїду і в результаті прояву расової
дискримінації й надавала доповідь разом із рекомендаціями ЕКОСОР. Резолюція
не передбачила можливості використання процедури 1235 індивідами.

5.Процедура 1503
Процедура передбачена резолюцією ЕКОСОР та є найстарішим механізмом
розгляду скарг у галузі прав людини в системі ООН. Згідно з цією процедурою
Комісія з прав людини, що складається з представників держав, зазвичай, розглядає
ситуації в країнах, а не окремі скарги.
У 2000 р. ЕКОСОР суттєво змінила цю процедуру, щоб підвищити її
ефективність, сприяти діалогу із зацікавленими урядами та забезпечити
продуктивне обговорення на заключних етапах розгляду скарги Комісією з прав
людини (Комісія).
Так, відповідно до процедури 1503 Комісія уповноважена розглядати
систематичні, достовірно підтверджені грубі порушення прав людини й основних
свобод, що здійснюються в будь-якій країні світу. Зі скаргою можуть звернутися
будь-яка особа або група осіб, які стверджують, що вони стали жертвою подібних
порушень прав людини, а також будь-яка інша особа або група осіб, які володіють
безпосередньою і достовірною інформацією про подібні порушення. Неурядові
організації також наділені можливістю подати скаргу, в такому випадку така
організація повинна також мати у своєму розпорядженні достовірні докази
ситуації, яку вона викладає. Після подання скарги, вона проходить первинну
перевірку процедурними органами 1503.

46
 Скарга має бути визнана прийнятною. У випадку, коли скарга не задовольняє
критерії, які до неї висуваються, вона може бути відхилена. Слід вказати, що
скаржник має надати відомості про себе, оскільки скарга не може бути анонімною;
викласти предмет заяви та права, які, як передбачається, були порушені. Факти,
імена передбачуваних жертв, дати, місця та інші відомості, зазначені у скарзі
мають бути викладені якомога детальніше, оскільки в рамках даної процедури
розглядаються головним чином систематичні порушення, а не окремі порушення
як такі. Скарга не має містити образливих або лайливих виразів, бути політично
мотивованою або суперечити принципам ООН. Також скарга має бути подана
протягом розумного строку після вичерпання існуючих засобів правового захисту в
державі та не повинна перебувати на розгляді або бути розглянутою в рамках
інших процедур системи ООН.
Подана скарга буде розглянута офіційними органами в рамках процедури
1503 у тому випадку, якщо вона проходить відповідну процедуру попередньої
перевірки. Так, скарга проходить декілька етапів: 1) первинна перевірка; 2) оцінка
Робочою групою з повідомлень; 3) розгляд ситуації Робочою групою з ситуацій; 4)
розгляд ситуації Комісією з прав людини.
Первинна перевірка (секретаріат разом з Головою Робочої групи з
повідомлень). Секретаріат проводить перевірку всіх скарг по мірі їх надходження.
Скарга може бути відхилена секретаріатом, що здійснює свою діяльність спільно з
Головою Робочої групи з повідомлень, на тій підставі, що вона недостатньо
обґрунтована. В іншому випадку скарга буде підтверджена і спрямована
відповідному уряду для надання ним зауважень. Відповіді урядів мають
конфіденційний характер і не повідомляються заявнику.
Робоча група з повідомлень проводить сесію для оцінки скарг, які пройшли
етап попередньої перевірки і були спрямовані відповідному уряду для зауважень.
Вона розглядає скарги і всі відповіді, отримані від урядів з тієї», метою, щоб
звернути увагу Робочої групи із ситуацій на будь-які ситуації, ЯКІ свідчать,
ймовірно, про систематичні і достовірно підтверджені грубі порушення прав
людини й основних свобод. Розгляд скарг Робочою групою І конфіденційними.
Вони проводяться на основі виключно письмових матеріалів, за відсутності
представників урядів і заявника скарги. Слід зазначити, що Ш більшості випадків
скарги не проходять далі цього етапу. Про рішення Робочої групи повідомляється
лише уряд.
Робоча група із ситуацій проводить сесію для розгляду ситуацій, про як!
вона була сповіщена Робочою групою з повідомлень. На підставі матеріалів,
отриманих після розгляду скарг на попередніх етапах даної процедури, Робочі
група приймає рішення про те, чи свідчить ситуація, передана на її розгляд про
наявність систематичних і достовірно підтверджених грубих порушень прав
людини й основних свобод. За результатами розгляду поданих ситуацій Робочі
група може: запропонувати Комісії з прав людини розглянути ситуацію (в такому
випадку, зазвичай, робить конкретні рекомендації щодо заходів); відкласти на
невизначений термін розгляд поданої їй ситуації або закрити цю справу. Розгляд
справ Робочою групою із ситуацій має конфіденційний характер, ґрунтується лише
на письмових матеріалах. Про рішення Робочої групи, включаючи будь-які
рекомендації, сповіщається виключно уряд.

47
 Комісія з прав людини на своїх закритих засіданнях розглядає ситуації,
передані їй Робочою групою із ситуацій. Представникам відповідних урядів
пропонується виступити перед Комісією і відповісти на запитання. На наступному
засіданні, яке також проводиться у закритому режимі, Комісія оголошує своє
остаточне рішення. Представники відповідних урядів можуть бути присутні на
цьому етапі розглядів. За результатами розгляду ситуації Комісія може: вирішити
продовжувати розгляд ситуацій або стежити за її розвитком і призначити
незалежного експерта; припинити розгляд даної справи відповідно до процедури
1503, розглядати її замість цього в рамках відкритої процедури; закрити дане
питання; за необхідності надати рекомендації ЕКОСОР. Після розгляду Комісією
ситуацій, Голова на відкритому засіданні оголошує назви країн, справи яких були
розглянуті в рамках процедури 1503, і країн, справи яких більш не розглядаються
згідно цієї процедури.
На підставі резолюції ГА ООН A/RES/60/251 у 2006 р. замість Комісії з прав
людини була заснована Рада з прав людини в якості допоміжного органу ГА ООН.
У 2007 р. Рада з прав людини прийняла документ «Рада з прав людини:
Інституційне будівництво» (резолюція 5/1), згідно з яким була встановлена нова
процедура розгляду скарг з метою реагування на систематичні і достовірно
підтверджені випадки грубого порушення прав людини й основоположних свобод
у будь-якій точці земної кулі та за будь-яких обставин. Як і попередня «процедура
1503», вона має конфіденційний характер і має на меті просувати співробітництво з
відповідною державою. Нова процедура скарг була вдосконалена, щоб забезпечити
неупередженість, об’єктивність, ефективність і своєчасність процесу, а також його
орієнтованість на інтереси жертв.

6. Комітет з прав людини - є одним із найважливіших так званих

«договірних органів» у галузі захисту прав людини універсального характеру,
створеним на основі і з метою імплементації Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 р. Фактично Комітет є самостійним
міжнародним органом, який складається з 18 незалежних експертів, що виступають
в особистій якості. Комітет має право здійснювати контроль над дотриманням
положень Пакту шляхом розгляду: періодичних доповідей держав-учасників про
прийняті ними заходи для реалізації положень Пакту; скарг держав-учасниць про
порушення положень Пакту; скарг індивідів у разі порушення державою-
учасницею прав, закріплених у Пакті.
Розгляд доповідей складає найбільш важливу форму спостереження за
виконанням державами своїх зобов’язань щодо Пакту. Кожна держава
зобов’язана надати Комітету початкову доповідь протягом одного року з
моменту набрання чинності для неї Пакту. Потім раз у п’ять років вона повинна
подавати чергові періодичні доповіді. Перед розглядом других і третіх періодичних
доповідей робоча група Комітету за допомогою Центру ООН з прав людини готує
перелік питань, які виникають щодо доповіді, які потім затверджуються Комітетом.
Комітет не виносить ніякого рішення щодо доповіді, не визнає її задовільною або
незадовільною. Члени Комітету не тільки у своїх питаннях і виступах щодо
конкретних статтей Пакту, але й головним чином у заключному слові дають оцінку

48
доповіді в цілому та її окремим положенням, роблять висновки про виконання
державою вимог Пакту.
Іншою формою контролю над дотриманням державами прийнятих
зобов’язань щодо Пакту є система індивідуальних повідомлень (скарг), що
стосуються порушення громадянських і політичних прав державами, які
приєдналися до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права (резолюція 2200А (XXI) ГА ООН від 16 грудня 1966
p.). Ратифікуючи Факультативний протокол, держави-учасниці Пакту визнають
компетенцію Комітету з прав людини приймати і розглядати повідомлення від осіб,
що підпадають під їх юрисдикцію, які стверджують, що вони є жертвами
порушення державами-учасницями прав, закріплених Пактом. Подавати скаргу до
Комітету можуть тільки індивіди, які знаходяться під юрисдикцією держави-
учасниці Факультативного протоколу. При цьому жертва порушення не
обов’язково повинна знаходитися на території даної держави. Розгляд повідомлень
складається з двох основних стадій: на предмет прийнятності та з питань по
суті. Скарга індивіда повинна стосуватися тільки факту порушення прав,
закріплених у Пакті, і не повинна бути анонімною. Повідомлення повинно мати
відношення до подій і фактів, які мали місце після набрання чинності Пакту і
Факультативного протоколу для даної держави. Крім того, особа, яка подає скаргу,
повинна вичерпати всі внутрішні засоби захисту порушеного права або довести, що
розгляд її справи затягується з визначеним наміром. Внутрішні засоби повинні
бути не тільки доступні жертві правопорушення, але й ефективні. Комітет не
розглядає індивідуальних повідомлень, поки не пересвідчиться в тому, що те ж
саме питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного
розгляду або врегулювання.
Додаткові вказівки щодо процедури, що проводиться Комітетом Скарги
відповідно до Факультативного протоколу до Пакту, які містять необхідні
елементи prima facie, передаються Комітету, який вирішує, чи слід реєструвати цю
справу і передавати її державі-учасниці для проведення спостережень. З огляду на
велику кількість скарг, поданих до Комітету, може бути відстрочка на кілька років
між початковим поданням і остаточним рішенням Комітету.
Відповідно до Факультативного протоколу немає обмежень щодо подачі скарг
Комітету. Однак для запобігання можливим зловживанням щодо цього Комітет
вводить правило у свої правила процедури (справжнє правило 96 (с)) щодо
затримок з поданням). Відповідно до цього затримка подання не буде автоматично
представляти собою зловживання правом подання. Однак може бути
зловживання, коли скарга подається через п’ять років після вичерпання
національних засобів правового захисту або коли це може бути застосовано, через
три роки після укладення іншої процедури міжнародного розслідування чи
врегулювання, якщо немає причин, які обґрунтовують затримку з урахуванням усіх
обставини справи.
Комітет з прав людини не може розглядати скаргу, якщо те ж питання
одночасно розглядається іншим механізмом міжнародного розслідування чи
врегулювання. Деякі держави-учасниці зробили застереження, щоб виключити
компетенцію Комітету не тільки стосовно розглянутих справ, а й у випадках, які
були розглянуті і прийняті іншим міжнародним механізмом. Комітет вважає, що

49
процедура розгляду скарг Ради з прав людини (раніше відома як процедура 1503) і
скарги, подані спеціальним доповідачам або робочим групам Ради з прав людини,
не є таким механізмом. Відповідно, скарга, подана до Комітету з прав людини не
буде визнана неприйнятною, якщо вона буде подана до таких механізмів.

7. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав є органом

незалежних експертів, що спостерігають за виконанням державами« учасниками
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні прав» 1966 р. Комітет
був заснований у відповідності до резолюції ЕКОСОР 1985/17 від 28 травня 1985 р.
з метою виконання функцій моніторингу, приписаних ЕКОСОР ООН у частині IV
Пакту. Всі держави-учасниці зобов’язані регулярно надавати Комітету доповіді про
виконання відповідних прав. Первинну інформацію держави повинні надати
протягом двох років після приєднання до Пакту, а в подальшому - кожні п’ять
років. Комітет вивчає кожну доповідь і викладає державі-учасниці свої міркування
і рекомендації у формі «заключних зауважень».
Крім процедури подання та розгляду доповідей Факультативний протокол до
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, який набрав
чинності 5-го березня 2013 року, наділяє Комітет повноваженнями отримувати і
розглядати повідомлення індивідуальних осіб, які стверджують, що їх права,
закріплені Пактом, були порушені. За певних обставин Комітет може також
проводити розслідування грубих або систематичних порушень економічних,
соціальних і культурних прав, закріплених Пактом, і розглядати міждержавні
скарги.
Комітет публікує тлумачення положень Пакту у вигляді загальних
зауважень.
Процедура відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту
про економічні, соціальні і культурні права
У 2012 р. Комітет затвердив правила процедури, які застосовуються до скарг,
поданих відповідно до Факультативного протоколу. Скарги можуть подаватися
окремими особами або групами осіб або від їхнього імені. Якщо скарга подана від
імені фізичних осіб або груп осіб, автор скарги повинен або показати докази своєї
згоди, або виправдати дії від їх імені без їх згоди.
Відповідно до Факультативного протоколу Комітет наділений компетенцією
сприяти дружньому врегулюванню скарг, переданих йому, в будь-який час
процедури і до прийняття остаточного рішення по суті. Процедура дружнього
врегулювання проводиться на основі згоди сторін і є конфіденційною. Комітет
може припинити сприяння процедурі, якщо він дійде висновку, що це питання не
піддається вирішенню, або будь-яка зі сторін не погоджується на його
застосування, вирішує припинити його або не висловлює необхідну рішучість (не
надає необхідні докази) для досягнення дружнього врегулювання на основі поваги
зобов’язань, викладених у Пакті. Як тільки обидві сторони прямо домовилися про
дружнє врегулювання, Комітет приймає рішення з викладенням фактів і рішення.
В усіх випадках дружнє врегулювання має ґрунтуватися на дотриманні
зобов’язань, викладених у Пакті. Якщо дружнього врегулювання не досягнуто,
Комітет продовжує розгляд скарги відповідно до звичайної процедури.

50
 Згідно з Факультативним протоколом держави-учасниці зобов’язані вживати
належних заходів для забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їх
юрисдикцією, не піддавалися будь-яким формам жорстокого поводження чи
залякування внаслідок зносин із Комітетом у зв’язку з поданою ними скаргою.
Якщо Комітет отримує достовірну інформацію про те, що держава-учасниця не
виконала це зобов’язання, він може звернутися до держави з проханням дати
роз’яснення і вжити заходів для припинення цієї ситуації.
Комітет може за необхідності відмовитися розглядати скаргу, якщо вона не під-
тверджує завдання явної шкоди, якщо тільки Комітет не вважає, що скарга
порушує серйозне питання загального значення.
Додаткові вказівки щодо процедури, що проводиться Комітетом
Факультативний протокол встановлює граничний термін для подачі скарг до
Комітету. Скарга має бути подана протягом одного року з моменту вичерпання
національних засобів правового захисту, за винятком випадків, коли автор може
довести що протягом цього терміну не було можливості подати скаргу.
У будь-який час після отримання скарги і до розгляду справи по суті Комітет
може ознайомитися з відповідною документацією, яка надійшла від органів,
спеціалізована* установ, фондів, програм і механізмів ООН та інших міжнародних
організацій, у то>г числі від регіональних інституцій з прав людини, які можуть
допомогти у розгляд: справи, за умови, що Комітет надасть державі-учасниці та
заявнику можливість прокоментувати таку документацію.
При розгляді скарг Комітет розглядає обґрунтованість кроків, зроблених
державою-учасницею шодо здійснення прав, закріплених у Пакті. При цьому
Комітет враховує, що держава-учасниця може вжити ряд можливих політичних
заходів для такого здійснення.
Комітет може просити державу-учасницю включити інформацію про будь-які
заходи, вжиті у відповідь на його міркування, рекомендації або угоди про дружнє
врегулювання в його періодичні доповіді про загальне виконання Пакту.

8. Комітет із ліквідації дискримінації щодо жінок - створений

відповідно з Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок
1979 р. у складі експертів з метою здійснення контролю за реалізацією положень
Конвенції, яка гарантує право всіх жінок на свободу від дискримінації та
встановлює зобов’язання для держав-учасниць, спрямовані на забезпечення
юридичного і практичного здійснення цього права. Конвенція є спеціалізованим
договором, який більш детально розглядає широке коло питань, що виникають у
цій галузі. Основні зобов’язання викладені у статтях 1-16 Конвенції, які містяться
частинах І—IV.
Механізм розгляду скарг щодо порушень Конвенції міститься у
Факультативному' протоколі, який було прийнято 6 жовтня 1999 р. Це окремий
договір, відкритий для держав-учасниць Конвенції. Держави, які стали учасницями
Факультативного протокол}, визнають компетенцію Комітету з ліквідації
дискримінації щодо жінок - групу з 23 незалежних експертів, яка збирається тричі
на рік - отримувати скарги від осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, у зв’язку
з порушеннями їхніх прав передбачених Конвенцією.

51
 Держави-сторони зобов’язані подавати Генеральному секретареві ООН для
розгляду Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні або інші
заходи, вжиті ними для виконання положень Конвенції, та про прогрес, досягнутий
у цьому напрямі. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральної
Асамблеї ООН про свою діяльність та може вносити пропозиції і рекомендації
загального характеру, що ґрунтуються на вивченні доповідей та інформації,
одержаних від держав-сторін. Такі пропозиції та рекомендації загального характеру
включаються у доповідь Комітету поряд із зауваженнями держав-сторін, якщо такі
є. Генеральний секретар надсилає Комісії доповіді Комітету щодо становища
жінок. При розгляді питань мають право бути представленими спеціалізовані
установи, якщо мова йтиме про виконання положень Конвенції, що відносяться до
сфери їхньої діяльності. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам
подавати доповіді про здійснення Конвенції в галузях, що входять до сфери їхньої
діяльності.
КЛДЖ може розглядати індивідуальні повідомлення про можливі порушення
Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок державами-
учасницями Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок.

Процедура відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції про

ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
Претензії, що розглядаються КЛДЖ в рамках процедури подачі скарг,
включають такі питання: жінки, які стали жертвами насильства в сім’ї, які не
користуються належним захистом з боку державних органів; примусова
стерилізація; стереотипи, що стосуються права жінок на справедливість і
справедливий судовий розгляд; відсутність законів і положень, що регулюють
доступ до терапевтичного аборту; умови утримання під вартою, що не адаптовані
до конкретних потреб жінок; або неадекватне медичне лікування у зв’язку з
вагітністю, що приводить до смерті жертви.
Скарги можуть подаватися окремими особами або групами осіб чи від
їхнього імені, що стосується порушення їх прав, які захищаються Конвенцією про
ліквідацію дискримінації стосовно жінок. Держава, проти якої спрямовано скаргу,
має бути учасницею Факультативного протоколу. Якщо скарга подана від імені
однієї або декількох осіб, автор повинен або показати докази своєї згоди, або
виправдати дії від їх імені без їх згоди.
Скарга повинна бути подана в найкоротші терміни після вичерпання
національних засобів правового захисту.
Додаткові вказівки щодо процедури, яка проводиться Комітетом
Скарга буде неприйнятною не тільки тоді, коли вона на даний час
розглядається в межах іншої процедури міжнародного розслідування чи
врегулювання, але і, якщо вона була розглянута відповідно до такої процедури.
Коли Комітет приймає рішення (формально зване «думками») по суті
справи, він також виносить рекомендації щодо засобів правового захисту, які
повинні бути прийняті державою-учасницею. Рекомендації можуть мати загальний
характер, зачіпаючи питання політики в державі-учасниці, які стосуються даної

52
справи. Види рекомендацій, які Комітет робить, включають: заходи з припинення
триваючих порушень щодо жертви; реституція, компенсація і реабілітація жертви;
законодавча реформа і зміни в політиці і практиці, які порушують Конвенцію;
заходи щодо запобігання повторення порушення.
Державі-учасниці потрібно протягом шести місяців з моменту отримання
рішення та рекомендацій Комітету надати письмову відповідь з детальним
викладенням будь-яких вжитих нею заходів. Згодом Комітет може запропонувати
державі-учасниці надати додаткову інформацію. Це може бути подано до Комітету
в оновленні в подальшій періодичній доповіді держави-учасниці (представленій
державами-учасницями відповідно до ст. 18 Конвенції) Комітету
9. Комітет з прав дитини - створений згідно з Конвенцією про права
дитини 1989 р., складається з 10 експертів, що відзначаються високими
моральними якостями та визнаною компетентністю в галузі, охоплюваній
Конвенцією. Членів Комітету обирають держави-учасниці з числа своїх громадян,
вони виступають в особистій якості, при цьому приділяється увага справедливому
географічному розподілу, а також головним правовим системам. Комітет
проводить регулярні засідання з метою здійснення контролю за виконанням
державами-учасницями взятих зобов’язань. Комітет може надавати пропозиції та
рекомендації урядам і ГА ООН щодо шляхів досягнення цілей, передбачених
Конвенцією. Держави-учасниці зобов’язані подавати Комітету через Генерального
секретаря ООН доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у
Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав. Комітет може
запитувати у держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується здійснення
цієї Конвенції. Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки надаються ГА
через ЕКОСОР.
Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїм доповідям у власних
країнах. З метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та заохочення
міжнародного співробітництва в галузі, охоплюваній цією Конвенцією: а)
спеціалізовані установи, Дитячий фонд ООН та інші органи ООН мають право бути
представленими при розгляді питань про здійснення таких положень цієї
Конвенції, які входять до сфери їх повноважень. Комітет може запропонувати
а)спеціалізованим установам, Дитячому фонду ООН та іншим компетентним
органам, якщо він вважає це за доцільне, подавати висновки експертів щодо
здійснення Конвенції у тих галузях, які входять до сфери їх відповідних
повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому
фонду ООН та іншим органам ООН подавати доповіді про здійснення Конвенції у
галузях, що входять до сфери їх діяльності; б) Комітет направляє, якщо він вважає
за доцільне, до спеціалізованих установ, Дитячого фонду ООН та інших
компетентних органів будь-які доповіді держав-учасниць, в яких вміщені прохання
про технічну консультацію чи допомогу або йдеться про потреби в цьому,
зазначені зауваження та пропозиції Комітету, якщо такі є, щодо таких прохань чи
зауважень; с) Комітет може рекомендувати Генеральній Асамблеї запропонувати
Генеральному секретарю провести від її імені дослідження з питань, що
стосуються прав дитини; d) Комітет може вносити пропозиції і рекомендації
загального характеру.

53
 Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо процедури
повідомлень наділяє КПД (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 66/138 від 19
грудня 2011 р.) повноваженнями отримувати і розглядати індивідуальні
повідомлення про можливі порушення Конвенції про права дитини та
Факультативних протоколів до неї щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і
дитячої порнографії та щодо участі дітей у збройних конфліктах державами-
учасницями, Факультативного протоколу щодо процедури повідомлень.
У січні 2013 р. Комітет затвердив правила процедури, які застосовуються до
скарг поданих відповідно до Факультативного протоколу. Скарги можуть
подаватися окремою особою або групою осіб, які заявляють, що вони є жертвами
порушень Конвенції та / або Факультативних протоколів до неї, незалежно від того,
чи визнана їх правоздатність у державі-учасниці, проти якої подано скаргу. Скарга
може бути подана представниками або іншими особами, які діють від імені
передбачуваної жертви (жертв) за їх явною згодою. Відповідно до правил
процедури Комітету, коли існує стурбованість у зв’язку з тим, що представництво,
незважаючи на згоду потерпілого, може бути результатом неналежного тиску або
спонукання, Комітет може запросите додаткову інформацію або документи, у тому
числі зі сторонніх джерел, які показують, що подача скарги на ім’я передбачуваної
жертви не є результатом неналежного тиску або спонукання і відповідає
найкращим інтересам дитини.
Скарги можуть бути подані від імені передбачуваної жертви без явної згоди за
умови, що заявник може обгрунтувати свої дії, і Комітет вважає, що це відповідає
найкращим інтересам дитини. Якщо можливо, передбачувана жертва, від імені яке:
подана скарга, має бути проінформована про скаргу, і її думці буде приділено
належну увагу з урахуванням її віку та зрілості.
Комітет наділений компетенцію щодо сприяння дружньому врегулюванню
переданих йому скарг. Дружнє врегулювання має ґрунтуватися на дотриманні
зобов’язань, викладених у Конвенції та / або Факультативних протоколах до неї.
Комітет не погодиться на будь-яке дружнє врегулювання, що ґрунтується на
недотриманні такою зобов’язань.
Додаткові вказівки щодо процедури, що проводиться Комітетом
Факультативний протокол встановлює граничний термін для початкової
подач: скарги. Скарга має бути подана протягом одного року з моменту вичерпання
національних засобів правового захисту, за винятком випадків, коли заявник може
довести, що протягом цього терміну було неможливо подати скаргу.
Скарга вважається неприйнятною, якщо те ж питання вже було розглянуто
Комітетом або було чи перебуває на розгляді згідно з іншою процедурою
міжнародного: розслідування чи врегулювання.
Комітет може прийняти рішення запросити позивача і / або передбачувану
жертву, а також представників відповідної держави-учасниці для надання особисто
або за допомогою відео або телеконференції подальших роз’яснень або відповіді на
питання по суті справи, якщо Комітет вважатиме, що це відповідає інтересам
дитини. Будь-яке слухання має проводитися в закритому засіданні. Заслуховування
передбачуване: жертв не проводяться в присутності представників держави, якщо

54
тільки передбачувані жертви не попросять про це, і Комітет вважатиме це в
інтересах дітей. Комітет гарантує процедури, що враховують інтереси дітей, на
слуханнях передбачуване жертв і забезпечує їхні погляди отримали належну оцінку
відповідно до їхнього віку і зрілості.
10.Комітет проти катувань - створений згідно з Конвенцією проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження та покарання 1984 р. (склад 10 членів), яка вимагає від держав-
учасниць не повертати людей до країн, де вони можуть зіткнутись з тортурами.
Держави –учасниці повинні передбачити в національному законодавстві норми,
спрямовані на забезпечення того, щоб акти тортур, де б вони не відбувалися,
належним чином розслідувалися і піддавалися судовому переслідуванню. Основні
зобов’язання викладені у статтях 1-16, у тому числі в ч. І договору. Механізм
розгляду скарг про порушення прав відповідно до Конвенції міститься у ст. 22.
Держави-учасниці, які цього побажають, можуть зробити заяву відповідно до цієї
статті, визнаючи компетенцію КПК - групу з 10 незалежних експертів, яка
збирається два рази на рік - розглядати скарги від осіб, обвинувачених у порушенні
їх прав відповідно до Конвенції цією державою КПК отримує повідомлення від
держав-учасниць про вжиття заходів з попередження катувань.
Він розглядає такі повідомлення, дає загальні коментарі щодо цих
повідомлень та інформує про свою діяльність інших держав-учасниць та
Генеральну Асамблею ООН. КПК є координаційним центром у боротьбі з
катуваннями в державах-учасниця Конвенції. Держави, які приєдналися до
Конвенції, а також держави, які її ратифікували, зобов’язані кожні чотири роки
надавати звіт про заходи, направлені на виконання вимог Конвенції. Комітет
здійснює перевірку цих звітів і може висловлювати свої: думку стосовно них та
робити зауваження загального характеру. Комітет може розглядати повідомлення
про конкретні випадки порушення положень Конвенції державам;- КПК може
розглядати індивідуальні скарги на передбачувані порушення прав. закріплених
Конвенцією проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або такого, що
принижують гідність, видів поводження і покарання щодо держав-учасників, які
зробили необхідну заяву відповідно до ст. 22 Конвенції.
Процедура відповідно до Конвенції проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання
Додаткові вказівки щодо процедури, що проводиться Комітетом Скарга буде
оголошена неприйнятною не тільки в тому випадку, якщо вона буде розглянута
іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, але також якщо
те ж саме питання було предметом рішення в минулому відповідно до такої
процедури (див. п. 4 а) ст. 22, Конвенції 1984 p.). Крім того, в правилах процедури
Комітету йдеться про те, що скарга може бути відхилена як неприйнятна, яке на
час, що минув з моменту вичерпання національних засобів правового захисту, на-
стільки невиправдано затягується, що розгляд скарги Комітетом є складним.
При розгляді справи Комітет може на підставі своїх правил процедури
зажадати від сторін бути присутніми на вказаних закритих засіданнях Комітету, з
тим щоб дати додаткове роз’яснення або відповісти на питання по суті скарги.
Коли Комітет дійшов висновку про те, що дії держави є такими, що порушують
Конвенцію, тоді він спрямовує свої рішення державі-учасннці з проханням надати

55
інформацію про здійснення рекомендацій протягом 90 днів. У світлі представленої
інформації Комітет зробить такі подальші дії, які можуть бути доречними в межах
його подальшої процедури.

11.Комітет із ліквідації расової дискримінації - експертний орган у складі

18 членів, створений на підставі Конвенції про ліквідацію усіх форм расової
дискримінації 1969 р. Комітет розглядає доповіді держав-учасниць про заходи,
вжиті ними з метою реалізації положень Конвенції, обговорює доповіді з
представниками урядів і дає рекомендації загального характеру. Він може також
розглядати позови окремих осіб або групи осіб, у яких мова йде про порушення
Конвенції, за умови, що зацікавлена держава зробила заяву відповідно до Конвенції
про визнання компетенції Комітету приймати такі позови.
Держави-учасниці можуть зробити заяву відповідно до ст. 14 про визнання
компетенції КЛРД на розгляд скарг, поданих особою або групою осіб, які
стверджують про порушення їх прав, передбачених Конвенцією відповідною
державою.
Відповідно до п. 2 ст. 14 держава-учасниця може призначити національний
орган, який буде мати право на отримання і розгляд клопотань від окремих осіб і
груп осіб, які заявляють, що вони є жертвами порушення їх прав, викладених у
Конвенції, і які вичерпали інші доступні національні засоби правового захисту.
Додаткові вказівки щодо процедури, яка проводиться Комітетом
Скарги відповідно до Конвенції можуть бути подані не тільки фізичними
особами, групами осіб або від їх імені. Скарги повинні бути представлені протягом
шести місяців після винесення остаточного рішення національного органу по
справі.
Той факт, що те ж питання знаходиться на розгляді або було предметом
рішення відповідно до іншої міжнародної процедури, не розглядається як
перешкода для прийнятності скарги.
Після реєстрації скарги держава-учасниця має три місяці для подання заяв про
прийнятність скарги або, якщо вона не має заперечень проти прийнятності по суті.
Якщо держава-учасниця заперечує прийнятність, у заявника буде шість тижнів,
щоб прокоментувати зауваження держави-учасниці. Після цього Комітет приймає
рішення про прийнятність. Якщо Комітет зробить висновок про те, що справа є
прийнятною, у держави-учасниці є ще три місяці для подання зауважень по суті.
Потім позивач матиме шість тижнів для коментарів, перш ніж Комітет прийме
остаточне рішення по суті справи. Як альтернатива, якщо держава-учасниця не
заперечує щодо неприйнятності і надає свої матеріали виключно по суті, у заявника
також буде шість тижнів для коментарів, перш ніж Комітет прийме остаточне
рішення по суті.
Правила процедури (п. 5 правила 94) КЛРД дають йому право запрошувати
особу, яка подала скаргу (або її представника), і представників держави-учасниці

56
для участі в розгляді з метою надання додаткової інформації або відповідей на
питання по суті справи. Однак такі випадки є винятковими, а не рутинними, і
випадок не матиме упередженого ставлення, якщо заявник не зможе особисто бути
присутнім

12.Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ

ООН)
На підставі резолюції ГА ООН (№ 428 (V) від 14 грудня 1950 р.) засновано
посаду Верховного комісара ООН у справах біженців. Він обирається ГА ООН за
поданням Генерального секретаря ООН терміном на три роки. Управління
Верховного комісара у справах біженців (УВКБ) виконує дві основні функції:
надання міжнародного захисту біженцям і забезпечення вирішення їх проблем. З
метою ефективного вирішення проблеми біженців Верховний комісар керується
триєдиною стратегією, елементами якої є попередження, негайне реагування та
вирішення проблем. Верховний комісар забезпечує захист прав біженців,
піклування про яких віднесено до компетенції його Управління, шляхом: сприяння
укладанню і ратифікації міжнародних угод про захист прав біженців,
спостереження за виконанням цих угод і пропонування необхідних поправок до
них; сприяння за допомогою спеціальних угод з урядами виконанню будь-яких
заходів, що мають на меті полегшення становища біженців і скорочення кількості
біженців, що потребують захисту; сприяння урядовим і приватним зусиллям,
спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції в
нових країнах; полегшення допуску біженців на територію різних держав;
одержання від урядів інформації про кількість біженців на їх території та їх
становище, а також про закони і постанови стосовно них; підтримання контактів із
зацікавленими урядами і неурядовими організаціями.
Тема 1.3. Захист прав людини в Європі
1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.:
принципи тлумачення, особливості застосування в національному
правопорядку.
2. Європейський суд з прав людини: юрисдикція та процедура
звернення.
3. Контроль Комітету Міністрів Ради Європи за виконанням рішень
Європейського суду з прав людини.
4. Європейська соціальна хартія (переглянута).
5. Захист прав людини в Європейському Союзі. Хартія основоположних
прав Європейського Союзу 2000 р.
6. Міжнародно-правове регулювання захисту прав людини в рамках
Організації з безпеки та співробітництва в Європі.

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.:

принципи тлумачення, особливості застосування в національному
правопорядку.
Друга світова війна змінила погляди людства на гарантії миру у світі й
оголила цілу низку проблем з прав людини: мабуть, уперше у світовій історії
людство збагнуло справжню цінність демократичних засад суспільства, прав і

57
свобод людини. Панування нацистського режиму в Німеччині, який проявився у
страшенному геноциді, сприяло відродженню в повоєнні роки теорії природного
права, а негативне ставлення до расизму призвело до поширення ідеї про
невідчужуваність природних прав людини незалежно від походження, кольору
шкіри, майнового стану тощо.
Саме після Другої світової війни принципово оновилися інституційні
механізми захисту прав людини - вони перестали бути суто внутрішньою
компетенцією держав, а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї
утворення нового міжнародного правопорядку, основаного на повазі до основних
прав і свобод людини.
Для європейців, які прагнули до політичної єдності після Другої світової
війни, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року
представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції,
зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську
єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у
Лондоні утворили Раду Європи (РЄ – далі) – міжнародну організацію з метою
об’єднати Європу. Відповідно до ст. 1 та ст. 3 Статуту Ради Європи, метою цієї
міжнародної організації стало «досягнення більшого єднання між її членами для
збереження та втілення в житті ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням,
а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу», причому
кожний член РЄ обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та
здійснення прав і основоположних свобод людини всіма особами, що знаходяться
під його юрисдикцією, і має щиро та ефективно здійснювати співробітництво в
досягненні мети Ради.
З моменту заснування 5 травня 1949 р. Рада Європи в особі її головних
органів - Комітету Міністрів і Парламентської Асамблеї - плідно попрацювала над
розробкою поняття основних прав. Сьогодні їх визнають усі держави - учасниці
організації, на них базується загальноєвропейська модель. Права людини й основні
свободи в межах РЄ закріплюються міжнародними угодами та додатковими
протоколами до них. Угоди містять перелік прав, реалізація яких повинна
гарантуватися кожній людині, яка перебуває під юрисдикцією держави-учасниці,
та встановлюють європейські процедури нагляду й гарантії дотримання положень
цих договорів.
Правовий статус РЄ. Нині Рада Європи налічує 47 держав-членів.штаб-
квартира в Стразбурзі (Франція). Органами Ради Європи є:Комітет Міністрівта
Парламентська асамблея. Роботу цих двох органів забезпечує Секретаріат Ради
Європи.
Комітет міністрів - вищий орган Ради Європи, який складається з міністрів
закордонних справ держав-членів, що засідає 2 рази на рік та готує висновки та
рекомендації. Якщо міністр закордонних
справ не може бути присутнім на засіданні Комітету або за інших обставин, коли
це доцільно, замість нього може бути призначений замісник, який, у міру
можливості, має бути членом уряду його країни. Комітет Міністрів, з урахуванням
положень статей 24, 28, 30,
32, 33 і 35 Статуту Ради Європи про повноваження Консультативної асамблеї,
приймає обов'язкові до виконання рішення з усіх питань, що стосуються
внутрішньої організації та процедур Ради Європи. З цією метою Комітет

58
Міністрів затверджує необхідні фінансові та
адміністративні правила.
Парламентська асамблея - консультативний орган РЄ, що складається з
представників парламентів усіх держав-членів. ПАРЄ є найстарішим
в Європі органом міжпарламентської співпраці. Членів ПАРЄ призначають
парламенти держав-членів. П'ять найбільших держав (ФРН,Франція, Італія, Росія,
Великобританія) представлені в ПАРЄ 18 членами, мінімальне представництво — 2
члени від держави (Андара) У цілому в ПАРЄ входять 652 депутати з них 326
членів і 326 «заступників».У засіданнях беруть участь також 18 спостерігачів — від
парламентів Канади, Мексики та Ізраїлю. Асамблея приймає резолюції та
рекомендації на основі доповідей, що їх готують депутати. Серед важливих
повноважень Асамблеї — вибори Генерального секретаря РЄ та його
заступника, суддів Європейського суду з прав людини, прийняття висновків щодо
кандидатур нових держав-членів, моніторинг виконання ними зобов'язань, взятих
при вступі. ПАРЄ приймає висновки на проекти всіх міжнародних конвенцій, які
розробляються в Раді Європи. 
.
Один із вагомих документів РЄ - Конвенція про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 р. (СЄД № 005) (Конвенція 1950 р.), яка
започаткувала ефективний механізм захисту прав людини - Європейський суд з
прав людини. Права і свободи, передбачені Конвенцією 1950 р., обіймають
найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну
та соціальну спрямованість. Головні з них - право на життя, свободу, особисту
недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії,
виявлення поглядів, мирних зібрань і асоціацій, право на створення сім’ї, повагу до
особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, володіння
майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці,
неприпустимість покарання без закону.
Разом із тим Конвенція 1950 р. встановлює, що з метою захисту інтересів
держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі
суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або
заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені
Конвенцією 1950 р. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних
обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на
життя, обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії
закону.
В ст.15 Конвенції закріплено право держав-членів відступити від положень
передбачених Конвенцією. Так,  під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка
загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів,
що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких
вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її
зобов'язанням згідно з міжнародним правом.
Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод була
підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року. Конвенція про
захист прав людини і основоположних свобод набула чинності 3 вересня 1953

59
року. Конвенція була реакцією на серйозні порушення прав людини у Європі під
час Другої Світової війни і мала стати механізмом оповіщення європейських
держав про порушення прав людини у майбутньому з тим, аби була можливість
відреагувати на такі порушення.
Підписання Конвенції 4 листопада 1950 року викликало негативну
загальноєвропейську реакцію, яка була зумовлена не лише необхідністю
пристосувати право до нових умов, модернізувати його відповідно до природно-
правових ідей: справедливості, рівності, високих моральних стандартів, – а й
тотальним нехтуванням правами людини з боку фашистських режимів, що постали
на підвалинах необмеженої державної влади. Старій ідеї про захист прав людини
на підставі закону, на якій ґрунтувалася перша європейська правова позиція,
приходить на зміну нова ідея про необхідність захисту прав людини від закону, але
на підставі конституції. У цьому саме й полягала головна мета прийняття Конвенції
– забезпечити верховенство людини над державою, пріоритетність її прав перед
будь-яким правовим актом держави, запобігти поверненню фашизму, або іншого
тоталітарного режиму.
Тому з моменту ратифікації Конвенції в Україні (17.07.1997р.) питання
забезпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб’єкт не
тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру.
Ідея створення Європейського суду як регіонального міжнародного суду для
захисту прав людини виникла ще відразу після Другої світової війни, коли йшлось
про укладення Конвенції, проте функціонувати Суд розпочав лише у 1958 році .
Поява цього Суду була невипадковою. Адже на межі другої половини XX ст.
більшість держав демократичної орієнтації усвідомили гіркий досвід тоталітарних
режимів та не лише переконалися у необхідності міжнародно-правового захисту
прав людини, але й зробили важливі практичні кроки у цьому напрямі. Відповідно
до Статуту Організації Об’єднаних Націй держави-учасниці зобов’язалися
співпрацювати в галузі прав людини на багатосторонній договірній основі. У 1948
р. було прийнято Загальну декларацію прав людини ООН (далі – Загальна
декларація), на основі якої почала формуватися система міжнародно-правового
захисту прав людини, яка у другій половині XX ст. стала у глобальному масштабі
важливим фактором суспільного розвитку.
Вирішальну роль при цьому відіграла ідея «європейської єдності» або
«європейського єднання». Адже Західна Європа, що вийшла з Другої світової
війни із чималими економічними та соціально-політичними втратами, бачила своє
майбутнє в економічній і політичній інтеграції. Саме прагнення до європейського
єднання сприяло створенню й Ради Європи як форми суспільно-політичного
об’єднання, програмним документом якої стала Конвенція. За задумом її авторів
Конвенція не могла стати лише трохи зміненою копією Загальної декларації з прав
людини, декларативним актом. Вона мала внести щось принципово нове в систему
міжнародно-правового захисту прав людини, яка на той час формувалася.
І таким новим стало створення системи наднаціональної юрисдикції,
покликаної забезпечити конкретну й практичну реалізацію прав, передбачених
Конвенцією. Так, на відміну від Загальної Декларації прав людини, Конвенція
створила дієвий механізм, який знайшов реальну практичну реалізацію та зайняв
лідируючу позицію у захисті прав людини в Європі. Стержневою інституцією цієї
системи став Європейський суд з прав людини (Європейський суд; Суд – далі).

60
 Невипадково учасник підготовки Конвенції Лорд Лейтон заявляв, що
Конвенція "буде мати реальне значення тільки в тому випадку, якщо ми
переведемо її в режим дії, і щоб зробити це швидко та ефективно, варто надати їй
чіткі юридичні санкції"
Якщо звернутися до Конвенції, можна переконатися, що із більшості статей,
власне каталогу прав було присвячено менше двадцяти, в той же час, як переважна
більшість статей спрямована на встановлення порядку діяльності Суду –
особливого наднаціонального досить складного юрисдикційного механізму,
головне завдання якого – застосування норм Конвенції в контексті конкретних
ситуацій.
Принципово новим і важливим стало те, що Конвенція відмовилася від
традиційних уявлень про компетенцію постійних міжнародних судових органів, що
обмежувалися у своїй діяльності виключно розв’язанням суперечок між
державами. Адже саме ця Конвенція запровадила унікальну процедуру прямого
звертання громадян до створеного нею судового органу наднаціональної
юрисдикції. Судовий захист прав громадян припинив бути винятковою
прерогативою відповідних держав. Тому й невипадково Рада Європи називала
Конвенцію «безпрецедентним за своїм значенням міжнародним договором»,
оскільки нею було зроблено важливий крок на шляху визнання міжнародної
правосуб’єктності громадянина.
Іншими словами, державам-учасницям Конвенції було надано свободу
розсуду – визнати чи ні, і якщо визнати, то коли, за своїми громадянами або їх
об’єднаннями право на звернення до Суду зі скаргою на дії своєї влади. Зі
зрозумілих причин вони не поспішали. Так, із кола держав, що прийняли в 1950 р.
Конвенцію, Нідерланди визнали за своїми громадянами таке право лише в 1960 р.,
(тобто через десять років після прийняття Конвенції), Великобританія – у 1966 р.,
(через шістнадцять років), Італія – у 1973 р., (через двадцять три роки). Щодо
Франції, то вона встановила рекорд у цій частині, оскільки визнала це право більше
ніж через тридцять років – у 1981 р. У ст. 25 Конвенції не випадково було
сформульовано застереження, про те, що, зробивши заяву про згоду на
індивідуальну скаргу, держава зобов’язується жодним чином не перешкоджати
ефективному здійсненню цього права.
На відміну від прийнятої у 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальної
декларації прав людини, ідея Конвенції першопочатково полягала у створенні
дієвого механізму захисту задекларованих прав і свобод людини на наддержавному
рівні. Згодом Суд у справах «Санді Таймс Тішез проти Об’єднаного Королівства»
від 26.04.1979 р. та «Аірей проти Ірландії» від 09.10.1977 р. сформулював цілі
прийняття Конвенції: «Встановити певні міжнародні стандарти, яких повинні
дотримуватися Високі Договірні Сторони у їх взаємовідносинах з особами, що
знаходяться під їхньою юрисдикцією» та «забезпечити реальний і ефективний
захист прав і свобод людини».
Незважаючи на те, що первинний варіант Конвенції передбачав
факультативність юрисдикції Суду щодо розгляду індивідуальних заяв та
необхідність визнання юрисдикції Суду кожною з держав-учасниць Конвенції
шляхом вчинення спеціальної заяви про це, історичне значення цього документу
важко переоцінити. Конвенція не лише встановила перелік прав і свобод особи, як
це зроблено в Загальній декларації прав людини, але й створила спеціальні устано-

61
ви, що отримали повноваження здійснювати судовий контроль за дотриманням її
положень і розглядати індивідуальні заяви проти держав.
Вісім років знадобилося для того, щоб Суд почав діяти. Лише у 1958 р. було
зібрано вісім спеціальних заяв про визнання державами-учасницями Конвенції
юрисдикції Суду. А для того, щоб усі країни-учасниці Конвенції визнали право на
подання індивідуальних скарг, потрібно було близько 30 років. Зміни та
доповнення до Конвенції опосередковуються прийняттям Протоколів до неї.
Перший протокол прийнято 20 березня 1952 р. (набрав чинності 18 травня 1954 р.),
а останній (Протокол № 14) - 13 травня 2004 р. (набув чинності 1 червня 2010 р.).
Розвиток конвенційної системи захисту прав людини пройшов складні
історичні періоди, умовно їх можна поділити на такі етапи.
Перший етап: від 3 вересня 1953 р. до середини 1970-хроків. Протягом
цього періоду відбулося створення і становлення конвенційних контрольних
органів. Було створено Європейську комісію з прав людини (Комісія - далі) та
Європейський суд з прав людини згідно зі ст. 19 Конвенції у редакції 1950р. За
задумом авторів Конвенції, Комісія мала бути фільтром, тому вона розглядала
передусім питання про прийнятність заяв. Комісія розпочала роботу в 1955 р., але
перше рішення про прийнятність заяви ухвалила 9 червня 1958 р. у справі «Бекер
проти Бельгії». 1 січня 1959 року Комісія вперше прийнятною до розгляду
міждержавну справу «Греція проти Об’єднаного королівства». Кількість членів
Комісії дорівнювала кількості держав-учасниць Конвенції. Членів Комісії обирав
Комітет Міністрів РЄ абсолютною більшістю голосів строком на шість років із
можливістю подальшого переобрання.
Стаття 24 Конвенції у попередній редакції надавала право будь-якій Високій
договірній стороні передавати до Комісії через Генерального секретаря РЄ питання
про будь-яке можливе порушення положень Конвенції іншою державою. Водночас,
відповідно до ст. 25 Конвенції у попередній редакції, Комісія могла приймати від
будь-якої особи, неурядової організації, групи осіб скарги про порушення прав,
передбачених Конвенцією, за умови, що держава учасниця, стосовно якої подано
скаргу, визнала таку компетенцію Комісії. Працювала Комісія в режимі закритих
пленарних засідань. У разі прийняття заяви, Комісія спільно з представниками
сторін вивчала її для встановлення фактів. Одночасно вона надавала себе «в
розпорядження зацікавлених сторін з метою досягнення врегулювання справи на
підставі поваги до прав людини, визначених у Конвенції» (ст. 28 Конвенції у
попередній редакції), тобто виступала досудовим органом врегулювання спорів
сторін разом із Комітетом Міністрів РЄ., який здійснював нагляд за виконанням
рішень Суду.
Відповідно до ст. 48 Конвенції у редакції 1950 р., справу могли передати до
Суду (за умови визнання заінтересованою державою або заінтересованими
державами, якщо їх кількість було більше однієї, обов’язкової юрисдикції Суду
або, за відсутності такого визнання, - зі згоди відповідної держави чи держав):
Комісія, Висока Договірна Сторона, громадянин якої, можливо, є потерпілим в
розумінні Конвенції; Висока Договірна Сторона, що передала справу на розгляд
Комісії; Висока Договірна Сторона, щодо якої подано скаргу. Юрисдикція Суду
поширювалася на всі питання тлумачення та застосування Конвенції, передані
йому відповідно до ст. 48 Конвенції.
На відміну від Комісії, кількість суддів Суду дорівнювала кількості членів
РЄ, а не кількості держав-учасниць Конвенції (ситуацію було виправлено з

62
прийняттям Протоколу № 11). Судді обиралися Консультативною Асамблеєю РЄ
строком на дев’ять років із можливістю подальшого переобрання. Першим
головою Суду став британець лорд Арнольд Дункан МакНейр.
Другий етап: від середини 1970-хроків до початку 1990-х. За цей період Суд
істотно підвищив ефективність роботи, ухваливши понад 200 рішень,
постановивши перше рішення у міждержавній справі. Проте вже на початку цього
етапу стало зрозуміло, що основну увагу Суд приділятиме розгляду індивідуальних
скарг. Це призвело до трансформації процедурних правил розгляду справ Судом.
Під час розгляду справи «Лоулесс проти Ірландії» у 1961 р. на попереднє
запитання Комісії, чи повинен Суд ознайомлюватися з письмовими зауваженнями
заявника щодо її доповіді, Суд надав негативну відповідь, зазначивши, що участь у
справі заявника, а так само і надання ним письмових заяв не передбачені
Конвенцією. Через 10 років у справі про бродяжництво «Де Вільде Оомс і Версуп
проти Бельгії» (1971 р.) Суд дозволив адвокату заявників, всупереч запереченням
представника держави-відповідача, брати участь у слуханнях. У 1983 р.
представники заявників одержали статус самостійної Сторони процесу за новим
Регламентом Суду. У 1980-х роках Суд остаточно сформувався як авторитетна
міжнародна судова установа.
Третій етап: початок 1990-х років - 31 жовтня 1998р. У 1990-х роках було
остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу
самим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокрема, відповідно до
положень Протоколу № 9, який набрав чинності 1 жовтня 1994 р., заявникам було
надано право передавати справу до Суду та особисто брати участь у судових
засіданнях. Інше нововведення Протоколу № 9 полягало в тому, що у разі, коли
справа не викликала серйозних запитань щодо тлумачення й застосування
Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не
буде розглядатися Судом. У такому разі справа знову передавалася до Комітету
Міністрів для прийняття рішення про наявність чи відсутність порушення у
порядку колишньої ст. 32 Конвенції.
У 1990-х роках збільшилася кількість держав-членів РЄ Відтак збільшилася
кількість справ, що їх розглядав Суд. У 1992 р. прийнято рекомендацію
Парламентської Асамблеї РЄ про необхідність реформування контрольного
механізму Конвенції. Згодом, 11 травня 1994 р.,підписано Протокол № 11
Четвертий етап: 1 листопада 1998 р. - 31 травня 2010р. Протягом цього
етапу відбувалася реформа контрольного механізму та діяльності Суду. Від 1
листопада 1998 р. набув чинності Протокол №11. Головною його особливістю є те,
що він замінив дворівневий контрольний механізм Конвенції, який складався з
Комісії та Суду, єдиним - Судом, що перебрав на себе повноваження Комісії.
Юрисдикція Суду щодо тлумачення та застосування Конвенції стала обов’язковою
для всіх держав-учасниць Конвенції. Право фізичних осіб подавати скаргу втратило
факультативний характер. Таким чином, вони отримали можливість звертатися по
захист своїх прав безпосередньо до Суду. Комітет Міністрів РЄ зберіг повноваження
щодо контролю виконання рішень Суду, але його квазісудові повноваження було
скасовано.
П'ятий етап: від 1 червня 2010р. - донині. У лютому 2001 р. була створена
робоча група, завданням якої став пошук шляхів підвищення ефективності Суду. 13
травня 2004 р. підготовлено текст Протоколу № 14, який, на відміну від Протоколу
№ 11, не вносив істотних змін до механізму Конвенції: запропоновані зміни більше

63
стосувалися функціонування Суду, а ніж структури системи захисту прав, однак
сам Протокол№14 набув чинності лише 1 червня 2010р. запровадив зміни
процедури розгляду справ Судом.
Тобто, Європейська конвенція з прав людини (1950) - регіональний між-
народний документ, метою якого є зміцнення прав людини на регіональному рівні,
в межах юрисдикції держав-членів Ради Європи.
Структура Конвенції: складається:
 Преамбула;
 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з
прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59);
 Протоколи до Конвенції.
Зміст Конвенції:
Преамбула Конвенції –в перекладі з фр.-передмова. «Уряди держав – членів
Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, беручи до уваги Загальну декларацію
прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй
10 грудня 1948 року, беручи до уваги те, що ця Декларація має на меті забезпечити
загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав, беручи до
уваги те, що метою Ради Європи є досягнення тіснішого єднання між її членами і
що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і розвиток прав людини та
основоположних свобод, знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті
основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому
світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій
політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню
прав людини, від яких вони залежать, сповнені рішучості, як уряди європейських
держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів,
свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного
гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації»
Відповідно до Преамбули Конвенції, учасниками цього акта можуть бути
держави-члени РЄ, які поділяють мету прийняття Загальної декларації прав
людини, а саме «загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній
прав», а також мету РЄ - «досягнення тіснішого єднання між її членами», одним із
засобів якого є «забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод»,
які об’єднані спільним надбанням «політичних традицій, ідеалів, свободи і
верховенства права», а також прагненням «зробити перші кроки для забезпечення
колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації
[прав людини]».
Статті та розділи Конвенції.
Стаття 1 Конвенції «Зобов’язання додержувати поваги до прав людини»,
винесена за межі розділу 1. Вона має суттєве значення для окреслення цілей і
завдань, тлумачення та застосування Конвенції. Відповідно до ст. 1 Конвенції
«Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою
юрисдикцією, права і свободи, визначені в Розділі 1 цієї Конвенції». З цієї норми,
випливають такі положення:
1) учасниками Конвенції можуть бути лише держави;
2) держави, котрі ратифікували Конвенцію, взяли на себе зобов’язання
забезпечити певні права і свободи. Термін «забезпечити» означає визнання,
дотримання, забезпечення реалізації і ефективний захист відповідних прав та
свобод;

64
 3) Конвенція встановлює не взаємні обов’язки між її державами-
учасницями, а певний стандарт у сфері прав і свобод людини, який ці держави
зобов’язані гарантувати;
4) встановлений Конвенцією перелік прав та свобод гарантується
кожному, хто (що) перебуває під юрисдикцією держав-учасниць Конвенції.
Термін «кожен» означає, що права та свободи, перелічені в розділі 1
Конвенції, гарантуються будь-якій особі, незалежно від її правового статусу,
походження, соціального статусу, віку, дієздатності, статі, раси, кольору шкіри,
мови, віросповідання, політичних та інших переконань, національної належності чи
належності до національних меншин, майнового статусу чи будь-яких інших ознак.
Термін «кожен» включає в себе не лише фізичних осіб, а й неурядові організації,
незалежно від наявності чи відсутності у них статусу юридичної особи;
5) держава забезпечує права та свободи, закріплені в Конвенції, лише у
межах своєї територіальної юрисдикції. Проте, відповідно до ч. 1 ст. 56 Конвенції,
будь-яка держава може при ратифікації або будь-коли після цього заявити шляхом
повідомлення Генеральному секретареві РЄ про те, що дія цієї Конвенції
поширюється, з урахуванням ч. 4 цієї статті, на всі чи деякі з територій, за
міжнародні відносини яких вона є відповідальною. У деяких ситуаціях в поняття
території, що знаходяться під юрисдикцією держави, входить і територія, яка
фактично контролюється державою (див. рішення Суду у справі «Іліє Ілашку і інші
проти Молдови та Росії» від 04.07.2000 р., );
6) держава забезпечує лише ті права і свободи, які перелічені в розділі 1
«Права та свободи». Каталог прав, що гарантуються, був істотно розширений за
допомогою протоколів до Конвенції, які доповнили встановлений Конвенцією
перелік правом на захист власності, правом на освіту та багатьма іншими.
Протоколи є невід’ємною частиною Конвенції, проте ратифікація Конвенції не
означає автоматичну ратифікацію державою усіх чинних Протоколів, тому для
кожної держави каталог прав та свобод, закріплений у розділі 1 Конвенції,
доповнюється певними правами та свободами.
У розділі 1 «Права та свободи» перелічуються права та свободи, котрі
гарантуються Конвенцією, в тому числі і право на життя (ст. 2 Конвенції), право на
заборону катувань (ст. 3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність
(ст. 5 Конвенції) та ін. При цьому в одній статті Конвенції може бути закріплено
декілька прав. Наприклад, ст. 8 Конвенції гарантує право на повагу до приватного
життя, право на повагу до сімейного життя, право на повагу житла і право на
повагу кореспонденції. Каталог прав і свобод людини, закріплений у Конвенції,
доповнюють права та свободи, передбачені в Протоколах до Конвенції. Коло прав
та свобод, які закріплені у Конвенції та Протоколах до неї, є вичерпним і не
підлягає поширювальному тлумаченню.
Розділ 2 «Європейський суд з прав людини» присвячено створеному на
основі Конвенції контрольному органу - Суду, який виконує три основні функції:
розглядає індивідуальні та міждержавні заяви, котрі подаються у зв’язку зі
стверджуваним порушенням прав та свобод, передбачених Конвенцією та
Протоколами до неї; тлумачить і застосовує положення Конвенції та Протоколів до
неї до обставин розглядуваних скарг; готує консультативні висновки на запит
Комітету Міністрів РЄ. У цьому розділі визначено структуру, організацію
діяльності, компетенцію Суду, процедуру звернення до Суду та порядок розгляду
заяв. Розділ 2 Конвенції був змінений Протоколами № № 2, 3,5, 8, 9 і 10, а згодом і

65
Протоколом № 11, з набуттям чинності якого попередні протоколи втратили
чинність. Положення розділу 2 суттєво змінені Протоколом № 14, який
імплементовано в текст Конвенції.
Суттєвим доповненням до розділу 2 Конвенції у частині організації
діяльності Суду та процедури розгляду заяв є Регламент Суду, у якому докладно
регулюється процедура розгляду заяв Судом, повноваження та процедура
діяльності структурних підрозділів Суду та інші процесуальні питання. Регламент є
доволі динамічним документом і дуже часто змінюється і доповнюється Судом
(остання редакція 01.08.2018р.).
У розділі З «Інші положення» об’єднано статті, присвячені дії Конвенції в
просторі, застереженням до Конвенції, підписанню, ратифікації та денонсації
Конвенції та деяким іншим питанням. Відповідно до положень цього розділу,
Конвенція прийнята англійською та французькою мовами, причому обидва тексти
мають однакову юридичну силу і є в одному примірнику, який зберігається в архіві
РЄ. Генеральний секретар РЄ скеровує завірені копії тексту Конвенції кожній
державі, яка її підписала. Той факт, що Конвенція є двомовним документом,
створює певні проблеми у її тлумаченні, зокрема лінгвістичним способом. Хоча
рівень ідентичності англійського і французького текстів Конвенції є доволі
високим.

Протоколи до Конвенції.
Протокол до Конвенції - це міжнародний документ, який доповнює по-
чатковий текст Конвенції одним чи декількома правами або вносить зміни в певні її
положення. Протоколи, якими передбачаються додаткові права чи зобов'язання для
держав, є обов'язковими лише для тих держав, які їх підписали та ратифікували.
Протокол не має обов'язкової сили для держави, яка його підписала, але не
ратифікувала. Станом на 30 вересня 2015 року прийнято 14 додаткових протоколів.
Крім того, в 2013 році ще два протоколи було відкрито для підписання (Протоколи
№15 та 16).
Протоколи до Конвенції додають додаткові права та свободи (Протоколи №
№1, 4, б, 7, 12 та 13): захист права власності, право на освіту, на вільні вибори,
свободу пересування, право не бути притягненим до суду або покараним двічі);
забороняють смертну кару за будь-яких обставин (Протокол № 13); вносять зміни в
організацію чи механізм роботи органів Конвенції (Протокол №14).
Первинний текст Конвенції був істотно змінений і доповнений
п’ятнадцятьма Протоколами, котрі є невід’ємною частиною Конвенції. Протоколи
№№2, 3, 5, 8, 9, 10, 11, 14, 14-bis стосуються організації діяльності Суду і
процедури розгляду заяв. Протоколи № № 2, 3, 5, 8, 9, 10 втратили юридичну силу
з набуттям чинності Протоколу №11. Тимчасовий Протокол № 14 bis (повторний)
втратив юридичну силу у зв’язку з набуттям чинності Протоколу № 14. Протоколи
№ 1, 4, 6, 7, 12 і 13 розширюють каталог прав та свобод, що гарантуються
Конвенцією.
Протокол № 1 (Перший протокол) до Конвенції поширив міжнародно-
правові гарантії захисту на такі права: ст. 1 - право власності; ст. 2 - право на
освіту; ст. З - право на вільні вибори. Цей протокол підписано 20 березня 1952 р. в
Парижі. Він діє в редакції Протоколу № 11 до Конвенції.
Протокол № 4 до Конвенції, який гарантує деякі права і свободи, не
передбачені в Конвенції та у Протоколі № 1 до неї, підписаний 16 вересня 1963 р. в

66
Страсбурзі і діє в редакції Протоколу № 11 до Конвенції. Протокол № 4 доповнює
положення Конвенції наступними правами: ст. 1 - заборона ув’язнення за борги; ст.
2 – свобода пересування; ст. З - заборона вислання громадянина; ст. 4 - заборона
колективного вислання іноземців.
Протокол №6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари,
підписаний 28 квітня 1983 р. в Страсбурзі, діє в редакції Протоколу №11. Він
встановлює заборону на застосування смертної кари державами-учасницями
Конвенції. Водночас зазначений протокол передбачає винятки з цього правила.
Відповідно до ст. 2 цього Протоколу, держава може передбачити у своєму
законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни чи неминучої загрози
війни. Держави, котрі ратифікували Протокол № 6, не можуть скористатися своїм
правом на дерогацію(часткове скасування акту) положень Протоколу (право
відступити від взятих на себе зобов’язань), а також подавати щодо нього
застереження або заяви про тлумачення.
Протокол № 7 до Конвенції підписано 22 листопада 1984 р. у Страсбурзі.
Він діє в редакції Протоколу №11. Протокол передбачає процедурні гарантії, які
стосуються вислання іноземців (ст. 1), гарантує право на оскарження вироків у
кримінальних справах (ст. 2), відшкодування у разі судової помилки (ст. 3), право
не бути притягнутим до суду або покараним двічі (ст. 4); рівноправність кожного з
подружжя (ст. 5).
Протокол № 11 до Конвенції «Про реорганізацію контрольного механізму,
створеного відповідно до Конвенції» підписано 11 травня 1994 р. у Страсбурзі. Він
вносить суттєві зміни в організацію контрольного механізму Конвенції .
Протокол №12 до Конвенції, підписаний 4 листопада 2000 р. у Римі,
закріплює загальну заборону дискримінації. Цей протокол набув чинності 1 квітня
2005 р.
Протокол № 13 підписано 3 травня 2002 р. у Вільнюсі. У ньому
встановлюється загальна заборона застосування смертної кари. Ця заборона не
підлягає жодним виняткам і не може бути порушена за жодних, навіть
надзвичайних, обставин. Протокол набув чинності 1 липня 2003 р.
Протокол № 14 до Конвенції «Про посилення контрольної функції
Конвенції», підписаний 13 травня 2004 р. (набув чинності 01.06.2010р.) у
Страсбурзі, вносить зміни у вимоги до заяв до Суду та у процедуру розгляду заяв.
Основні новели протоколу:
1) підвищуються фільтраційні повноваження Суду , тобто рішення щодо
прийнятності заяви та про її вилучення з реєстру справ Суду може прийматися
суддею одноособово (раніше - лише Комітетом у складі трьох суддів). Таке
рішення є остаточним та не підлягає оскарженню. Судді, який засідає одноособово,
допомагає позасудовий доповідач (non-judicial rapporteur). На виконання положень
цього Протоколу щодо функцій судді, що засідає одноособово, на початку 2011
року в Суді створена Фільтраційна секція, яка займається новими заявами проти
п'яти держав з найбільшою кількістю заяв проти них (Росія, Туреччина, Румунія,
Україна та Польща - більше половини усіх заяв, поданих до Суду),
«відфільтровуючи» неприйнятні заяви;
2) якщо справа в значній мірі є подібною до тих, які вже раніше розгля-
далися Судом, і виникає по суті через те, що держава-член не змінює своє
національне законодавство з метою коригування питань, що вже раніше

67
порушувалися в попередніх рішеннях Суду («клонові справи»), вона може бути
розглянута Комітетом , а не Палатою, як раніше;
3) впроваджено новий критерій неприйнятності заяви - відсутність
«суттєвої шкоди» для позивача, за винятком ситуацій, коли повага до прав людини
вимагає розгляду справи по суті та якщо справа не була розглянута належним
чином на національному рівні;
4) судді ЄСПЛ обираються строком на 9 років, без права на переобрання;
5) введено право Комітету Міністрів РЄ за клопотанням пленарного
засідання Суду одностайним голосуванням і на певний строк зменшити кількість
суддів у складі палат до п’яти. Відповідно до ст. 19 Протоколу № 14, цей акт
набуває чинності в перший день місяця, наступного після спливу трьох місяців від
дати, коли всі держави-учасниці Конвенції висловлять згоду взяти на себе
зобов’язання за Протоколом відповідно до положень ст. 18 Протоколу № 14 до
Конвенції.
Протокол № 15 був відкритий для підписання 24 червня 2013 року. Він
вступить в силу після того, як усі держави-учасниці Конвенції ратифікують його.
Україна підписала, але поки що не ратифікувала його. Головні нововведення
Протоколу №15: додання посилання на принцип субсидіарності та доктрину
свободи розсуду в Преамбулі до Конвенції; зменшення строку подачі скарги до
Суду з шести до чотирьох місяців з моменту ухвалення остаточного рішення
національного суду або з моменту закінчення порушення; скасування права сторін
справи заперечувати проти рішення палати поступитися своєю юрисдикцією на
користь Великої палати у випадках, передбачених статтею 30 ЄКПЛ.
Протокол №16 був відкритий для підписання 2 жовтня 2013 року. Для
вступу Протоколу в силу необхідна згода принаймні десяти держав-учасниць
Конвенції. 14 держав (в т. ч. Україна) підписали Протокол, проте наразі жодна
країна не ратифікувала його. Головні нововведення Протоколу №16: вищі суди та
трибунали держав-членів РЄ зможуть робити за пити до ЄСПЛ щодо надання ним
консультативних висновків з питань тлу мачення та застосування прав,
гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї, у контексті справ, що
розглядатимуться зазначеними судами та трибуналами на національному рівні.
Запити розглядатиме Велика палата ЄСПЛ; консультативні висновки ЄСПЛ не
матимуть зобов'язальної сили.
Для тлумачення Конвенції, на думку Суду, слід керуватися такими
правилами, але із застереженням - без шкоди для Ради Європи.
1) Принцип ефективного тлумачення Конвенції випливає з Преамбули
Конвенції та втілюється у правовій позиції Суду, висловленій у рішенні у справі
«Аігеу v. Ireland» від 09.10.1979 p., а через рік повтореній у справі «Artico v. Italy»,
відповідно до якої: «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права,
які мають практичний вплив і є ефективними». Саме потреба здійснення на
практиці дієвого захисту прав і свобод людини обумовила застосування Судом
такого підходу до тлумачення норм Конвенції, який дає йому змогу постійно
розширювати встановлені Конвенцією гарантії. З огляду на це принцип
ефективності гарантій Конвенції у практиці Суду перетворився на спосіб
«експлуатації потенційних можливостей Конвенції».
Теза щодо існування принципу ефективного захисту прав людини випливає з
положень Преамбули Конвенції, де зафіксовано, що одним із засобів досягнення
більшої єдності між членами PC є захист і розвиток прав та свобод людини. На

68
розвиток цього положення у рішенні в справі «Soering v. the United Kingdom» від
07.07.1989 p. Суд підкреслив, що «під час тлумачення Конвенції необхідно
враховувати її особливий характер як договору про колективне гарантування прав
людини та основоположних свобод [...]». Предмет і мета Конвенції як правового
акту, що забезпечує захист прав людини, вимагає, щоб її норми тлумачилися й
застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними й ефективними
[...]. Крім того, будь-яке тлумачення прав і свобод, що гарантуються, має
відповідати «загальному духу Конвенції - правового акту, метою якого є
забезпечення й розвиток ідеалів і цінностей демократичного суспільства».
Специфічна природа Конвенції надає процесу тлумачення її норм особливої ці-
льової орієнтації. Досягнення саме ефективного захисту прав людини стає
головним критерієм «зважування» дій держави щодо реалізації або обмеження цих
прав.
Принцип ефективного тлумачення Конвенції застосовувався у різних
категоріях справ - починаючи від ефективності правової допомоги та
ефективності виконання позитивних обов’язків державою і закінчуючи
ефективністю Конвенції при тлумаченні змісту поняття «потерпілий». Проте
Суд не пояснює змісту поняття «ефективність», хоча відповідний термін є одним із
таких, що найчастіше застосовуються Судом. Виходячи з цілей прийняття
Конвенції та загальних тенденцій практики Суду, реальними та ефективними
гарантіями захисту прав людини вважаються такі, які б забезпечили практичний і
конкретний захист прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї,
як державами-учасницями Конвенції, так і Судом. Дотримуючись цього принципу,
Суд прагне підкреслити, що гарантії Конвенції не є теоретичними чи ілюзорними.
Результативність принципу ефективного тлумачення Конвенції також виявляється
в тому, що він дає змогу якнайкраще пристосувати положення Конвенції до со-
ціальних умов, які постійно змінюються. Тому дуже часто принцип ефективності
конвенційних гарантій застосовується разом із принципом еволюційного
тлумачення Конвенції.
2) Принцип еволюційного (динамічного) тлумачення Конвенції ви-
пливає з принципу ефективності гарантій Конвенції. Цей принцип зумовлює так
звану «динамічну», або «еволюційну», інтерпретацію конвенційних норм, що
застосовуються Судом. У його прецедентному праві вкоренилося положення про
те, що Конвенція є «живим інструментом», який повинен тлумачитися «у світлі
умов сьогодення», а також відповідно до понять, які «панують в наші дні у
демократичних суспільствах» (рішення у справі «Тугег v. the United Kingdom» від
25.04.1978 p.). Адже з 4 листопада 1950 p., коли було підписано Конвенцію, у її
перший розділ про права та свободи не було внесено жодної зміни. Каталог прав та
свобод людини розширювався лише шляхом прийняття протоколів до Конвенції.
При цьому Конвенція завжди відповідала сучасним для кожного періоду умовам
життя суспільства.
Принцип еволюційного тлумачення Конвенції та протоколів до неї означає,
що їх положення слід тлумачити з урахуванням мінливих політичних, економічних,
соціальних та культурних умов життя суспільства. Це вказує на динамізм як
суттєву характеристику європейської системи захисту прав людини. Зауважимо,
що стосовно практики Суду поняття еволюційного та динамічного тлумачення
здебільшого розглядаються як тотожні. Хоча окремі дослідники вказують на те, що
ці поняття мають різний зміст. Тоді як еволюційне тлумачення розглядається як

69
тлумачення норми у світлі умов сьогодення, динамічне тлумачення можливе лише
там, де аналогічна справа вирішувалася раніше в інший спосіб.
Незважаючи на цю дискусію, саме застосування еволюційного тлумачення
дало Суду змогу розглянути в рамках права на життя питання про клонування,
генну інженерію, евтаназію, котрі не враховувалися і не могли враховуватися
державами, які приймали Конвенцію.
Проте застосування принципу еволюційного тлумачення Конвенції, як
вказує Суд, має певні межі. Якщо Суд тлумачить норму, зміст якої чітко
визначений державами на момент прийняття Конвенції, Суд не може,
користуючись еволюційним тлумаченням, вивести з подібної норми «право, яке не
було включено в текст раніше» (рішення Суду у справі «Johnston and Others v.
Ireland» від 18.12.1986 p.). Однак ця правова позиція Суду не завадила йому
вивести з права на справедливий судовий розгляд, передбаченого ст. 6 Конвенції,
право на доступ до Суду, яке прямо в тексті Конвенції не зафіксоване. Причому
Суд мотивував це тим, що право на доступ до суду іманентно присутнє у ст. 6
Конвенції (рішення Суду у справі «Golder v. the United Kingdom» від 21.02.1975 p.).
Застосування принципу еволюційного тлумачення у процесі інтерпретації
конвенційних норм в кінцевому підсумку впливає на обсяг їхнього тлумачення.
Так, у практиці Суду чітко простежується тенденція щодо розширення прав і
свобод людини та звуженого розуміння компетенції держав-учасниць Конвенції
щодо обмеження прав і свобод людини. Водночас таке звуження прав держави
неодмінно веде до розширення її обов’язків перед людиною, що дає підстави
говорити про безпосередній «вихід» тлумачення норм за «обсягом» на зазначений
принцип. Так, у рішенні Суду у справі «Loizidou v. Turkey» від 18.12.1996 р.
зазначалося, що Конвенція повинна тлумачитися настільки широко, наскільки це
дозволяє зробити компетенція Суду та цілі Конвенції, оскільки лише в такому разі
можна забезпечити реальний та ефективний захист прав і свобод людини, що
гарантуються Конвенцією і протоколами до неї, відповідно до сучасних умов
життя суспільства. На думку Суду, обмежувальне тлумачення Конвенції
суперечить об’єкту і меті цього договору (рішення Суду у справі «Fey у. Austria»
від 24.02.1993 p.). Хоча у деяких випадках еволюційне тлумачення може за обсягом
бути обмежувальним. Зокрема, у рішенні Суду у справі «Cossey v. the United
Kingdom» від 27.09.1990 p. Суд дав тлумачення поняття шлюбу як традиційного
шлюбу між особами різної статі, мотивуючи це тим, що метою витлумачуваної
статті Конвенції (ст. 12) є захист шлюбу як основи сім’ї.
3) Принцип об’єктивного тлумачення Конвенції означає, що текст
Конвенції тлумачиться Судом насамперед відповідно до цілей Конвенції та
практики Суду через застосування до обставин конкретної справи. При цьому
положення національного законодавства держави-учасниці Конвенції як на момент
її ратифікації, так і наступні, а також тлумачення, яке дають національні органи
влади окремим положенням Конвенції, враховуються, але не є визначальними.
У рішенні в справі «Golder v. the United Kingdom» від 21.02.1975 p. Суд
зазначив, що «Конвенція повинна тлумачитися об’єктивно, а не так, як її могли
розуміти сторони на момент її ратифікації». Принцип об’єктивного тлумачення
Конвенції підкреслює безумовний пріоритет і самостійність Суду у питаннях
визначення змісту Конвенції та протоколів до неї, а також окремих юридичних
термінів, закріплених у цьому договорі. Об’єктивність тлумачення Судом
положень Конвенції та протоколів до неї не виключає зміни позицій Суду щодо

70
окремих правових питань, оскільки Суд ухвалює рішення з урахуванням змінних
політичних, економічних, соціальних і культурних умов життя суспільства.
Наприклад, тривалий час Суд розглядав заяви проти Австрії про порушення ч. 1 ст.
6 з урахуванням зробленого Австрією застереження, відповідно до якого
застосування стосовно Австрії вимог
ч. 1 ст. 6 Конвенції щодо публічності судового розгляду справи обмеж-
ується рамками цієї статті. Таким чином, з-під дії ч. 1 ст. 6 Конвенції виходив
розгляд справ у адміністративних судах та квазісудових органах. У 1987 р. в
рішенні у справі «Ettl and Others v. Austria». Суд визнав, що хоча відсутність
публічних слухань у справі суперечить ч. 1 ст. 6 Конвенції, це підпадає під дію
ратифікаційного застереження, а тому не є порушенням. Рівно через рік у рішенні у
справі «Stallinger and Kuso v. Austria» за аналогічною фабулою Суд не взяв до уваги
це ратифікаційне застереження, вказавши, що відмова Адміністративного суду Ав-
стрії від публічного розгляду справи є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції. Наведений
приклад підтверджує, що об’єктивність для Суду не є абсолютною, а стосується
певного періоду в часі та свідчить про динаміку рішень Суду у зв’язку зі зміною
реальних життєвих ситуацій.
Водночас із застосуванням принципу реальності й ефективності гарантій
Конвенції Суд у своїй діяльності керується 4) принципом правової визначеності,
який означає послідовний розвиток його практики та дотримання правила
прецеденту. Як підкреслив Суд у рішенні в справі «Rees v. the United Kingdom» від
17.10.1986 p., «в інтересах правової визначеності та регулярного розвитку
прецедентного права відповідно до Конвенції» він у більшості випадків
дотримується правила прецеденту. Це дає Судові змогу забезпечити реалізацію
5)принципу правової рівності всіх перед законом і судом, адже вирішення схожих
справ по-різному може призвести до порушення законних очікувань тих, хто шукає
захисту в правосуддя, а також рівноваги та стабільності суспільних правовідносин.
Суд змінює свою практику лише тоді, коли цього вимагають потреби забезпечення
ефективного захисту прав людини (з огляду на принцип ефективного та динаміч-
ного тлумачення конвенційних норм).
6)Принцип пропорційності та балансу інтересів. Гарантуючи усім
особам, що перебувають під юрисдикцією держав-учасниць Конвенції, певні права
та свободи, Конвенція допускає можливість їх обмеження державами. Ступінь та
характер обмежень держава визначає самостійно з огляду на принцип суверенітету.
Однак Суд має право оцінювати ці обмеження на предмет їх відповідності
принципам пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів.
За ступенем абсолютності та можливістю застосування обмежень вирізняють
три види прав людини та основні свободи, гарантовані Конвенцією:
1) абсолютні права та свободи, які не можна порушувати в жодному разі
- незалежно від умов, що існують у суспільстві (наприклад, право на життя;
заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);
2) права та свободи, до яких можна застосувати лише дуже вузькі
(специфічні) обмеження (наприклад, право на особисту свободу та недоторканість;
право на справедливий суд);
3) права та свободи, користування якими може бути пов’язане з низкою
дещо ширше сформульованих конкуруючих інтересів (наприклад, ст. 8, 9, 10
Конвенції).

71
 За винятком незначної кількості прав, які є абсолютними, при застосуванні
положень Конвенції Суд прагне до визначення належної рівноваги між різними
правами та інтересами (мається на увазі як рівновага між правами окремого
індивіда та суспільними або державними інтересами, так і баланс між правами
окремих осіб, інтереси захисту яких суперечать один одному - скажімо, між правом
на свободу вираження поглядів і правом на повагу до приватного та сімейного
життя).
Визначаючи зміст та обсяг конкретного права, закріпленого в Конвенції, Суд
аналізує співвідношення можливих обмежень конкретного права і принципу
домірності і пропорційності відповідно до цілей Конвенції. Необхідно підкреслити,
що у випадках, коли мова йде про обмеження тих чи інших прав і свобод, Суд
завжди звертає увагу на кілька параметрів, установлених Конвенцією, яким мають
відповідати застосовані державою заходи щодо цих прав, а саме:
- наявність правових підстав для обмеження прав і свобод (права та
свободи можуть бути обмежені лише в порядку, встановленому законом);
- наявність легітимної мети для застосування обмежень;
- пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав і
свобод з огляду на легітимну мету, якої держава намагалася досягти.
Відсутність першого з цих параметрів автоматично означає порушення
Конвенції. Одночасно будь-які застосовані заходи щодо обмеження прав людини
мають бути виправдані наявністю певної легитимної мети. У більшості випадків
відсутність такої мети дуже складно довести, тому ця вимога виключає, як
правило, лише застосування обмежень, взагалі ніяк не пов’язаних із легітимними
цілями, визначеними Конвенцією, а сумніви щодо наявності легітимної мети
можуть виникнути хіба що у випадках явної невідповідності. Зважаючи на це,
найбільше уваги Суд приділяє перевірці пропорційності вжитих заходів і
поставленої мети.
Чи не вперше термін «пропорційність» було використано Судом у рішенні у
справі «National Union of Belgian Police v. Belgium» від 27.10.1975 p. Зокрема, у
рішенні Суду, ухваленому з цієї справи, зазначено, що відмінності у ставленні до
особи повинні мати об’єктивне й розумне виправдання, тому слід зважати на мету і
конкретну природу заходів обмеження, беручи до уваги домінуючі у
демократичному суспільстві принципи. Різниця у застосуванні конвенційних прав
повинна мати не лише легітимну мету, але й пропорційний зв’язок між
застосовуваними заходами та їх метою..
Ще однією сферою застосування принципу пропорційності є права, які
забезпечуються накладенням на державу позитивних обов’язків у практиці Суду. їх
невиконання унеможливлює захист прав людини та основних свобод, тому
важливо визначити критерій, за яким можна встановлювати наявність чи
відсутність такого позитивного обов’язку держави. У рішеннях у справах «Cossey
v. the United Kingdom» від 27.09.1990 p. та «Rees v. the United Kingdom» від
17.10.1986 p. Суд підкреслив, що при визначенні того, чи існують у певному
конкретному випадку позитивні зобов’язання держави, «необхідно зважати на
справедливий баланс, який повинен бути встановлений між загальними інтересами
суспільства та інтересами особи», додавши, що «пошук такого балансу властивий
Конвенції в цілому». Таким чином, принцип пропорційності полягає у пошуку
балансу між інтересами суспільства (або держави) та інтересами окремої особи,
пронизує практику тлумачення та застосування Судом різних конвенційних норм і

72
має наслідком застосування так званого «тесту на пропорційність» для
встановлення наявності чи відсутності порушення Конвенції.
7) Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду. Специфіка
Суду як наднаціонального органу, покликаного здійснювати нагляд за
дотриманням державами зобов’язань, взятих ними відповідно до Конвенції,
вимагає від нього у кожному конкретному випадку обов’язково враховувати не
лише закріплені в Конвенції загальноєвропейські стандарти в галузі прав людини,
але й культурні, політичні, соціальні, економічні та інші особливості й реалії
країн, яких стосується відповідна справа.
Головне ж завдання Суду полягає у здійсненні контролю за тим, щоб дії
держав не виходили за встановлені Конвенцією межі. Іншими словами, національні
державні органи хоча й наділені певною свободою в питанні визначення точного
обсягу гарантованих Конвенцією прав і свобод, а також конкретних засобів їх
обмеження, повинні при цьому неодмінно враховувати принципи, закладені в
Конвенції та прецедентному праві Суду. Застосування принципу забезпечення
певних меж свободи національного розсуду дозволяє Суду тлумачити Конвенцію з
максимальною відповідністю не лише загальновизнаним європейським стандартам,
але й конкретним обставинам, за яких відбулося обмеження або порушення прав і
свобод.
Принцип автономного тлумачення сформувався з огляду на необхідність
пошуку спільного знаменника у розумінні понять, що їх використовує Конвенція.
Адже такі поняття можуть мати різний зміст у різних правових системах держав-
учасниць PC. Причому наявність законодавчого визначення того чи іншого поняття
в національному праві держави, яка виступає відповідачем у справі, ще не означає,
що результат розгляду справи є заздалегідь визначеним.
Скажімо, те, що в національному праві певної країни визначається як
дисциплінарний проступок, у розумінні Суду може кваліфікуватися як
«кримінальне обвинувачення» (див., наприклад, рішення Суду у справі «Engel and
Others v. the Netherlands» від 08.06.1976 p., у якому обвинувачення у вчиненні
дисциплінарного порушення, як це мало місце у національній правовій системі,
було кваліфіковане як «кримінальне обвинувачення» у розумінні Конвенції,
зважаючи на ступінь суворості покарання, яке могло бути відповідно до
законодавства застосовано до деяких із заявників).
2.Європейський суд з прав людини: юрисдикція та процедура звернення.
Європейський суд з прав людини - це міжнародний судовий орган
(міжнародна судова установа) регіонального рівня, який знаходиться на постійній
основі в місті Страсбург (Франція), в Палаці прав людини, де знаходиться і сама 
Рада Європи.. Наразі 47 держав-членів Ради Європи ратифікували Конвенцію.
Таким чином, ЄСПЛ стоїть на захисті близько 820 мільйонів європейців.
Відповідно до ст. 19 Конвенції для забезпечення додержання Високими
Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї
створюється Суд, який функціонує на постійній основі. Порядок формування та
діяльності Суду, його компетенція, процедура розгляду ним справ
регламентуються розділом 2 Конвенції та Регламентом Суду, який було суттєво
змінено з моменту набуття чинності Протоколом № 14 до Конвенції.
Суд розглядає індивідуальні (в основному) та міждержавні (рідше) заяви
(справи) та виносить рішення стосовно стверджуваних порушень прав,
гарантованих Конвенцією.

73
 Рішення Суду є обов'язковими для виконання країною-відповідачем, щодо
якої вони були винесені. Чимало рішень ЄСПЛ призвели до внесення суттєвих змін
у національне законодавство, судову чи адміністративну практику в багатьох
сферах. Завдяки практиці ЄСПЛ Конвенція залишається потужним та динамічним
інструментом, який здатен відповідати новим викликам та зміцнювати
верховенство права, а також демократію в Європі.
Кількісний склад Суду визначається у ст. 20 Конвенції, де вказано, що
кількість його суддів відповідає кількості Високих Договірних Сторін (47 суддів).
Судді обираються за загальним правилом строком на дев’ять років без
можливості переобрання Парламентською Асамблеєю PC від кожної держави-
учасниці більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих відповідною
державою. При цьому кандидати не обов’язково повинні мати громадянство
країни, від якої вони обираються. Наприклад, протягом 1980-1998 pp. суддею від
Ліхтенштейну був канадець Рональд МакДональд, з 1998 до 2006 р.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 Конвенції, строк повноважень суддів спливає, коли
вони досягають 70-річного віку, тому кандидат на посаду судді Суду не повинен
бути старшим за цей вік. Нагадаємо, що відповідно до положень Брайтонської
декларації пропонується замість передбаченого граничного віку суддів встановити
положення, згідно з яким вік судді у день вступу на посаду не повинен
перевищувати 65 років.
9-річний строк повноважень судді розраховується від дати його обрання на
Парламентській Асамблеї PC. Закінчення строку повноважень судді не завжди
збігається з днем спливу дев’яти років з дати його обрання на цю посаду. Цей строк
може виявитися дещо довшим, оскільки судді обіймають свої посади до заміни, а
заміна відбувається у той момент, коли новий суддя приводиться до присяги.
Судді розглядають справи та виносять рішення в складі наступних судових
утворень (формацій): в якості судді, що засідає одноособово, в складі комітету,
палати або Великої палати. При цьому всі судді ЄСПЛ закріплені за секціями, які є
адміністративними одиницями, до кожної з якої прикріплені різні юридичні
відділи, які є частиною Секретаріату Суду. Наразі в Судді 5 секцій (плюс
Фільтраційна секція). Кожна секція має свого Голову, Заступника Голови та певну
кількість суддів. Палата - це секція, створену на пленарному засіданні Суду на
визначений період відповідно до пункту Ь) статті 25 Конвенції.
Крім того, для розгляду окремих справ можуть залучатися, відповідно до
правила 29 Регламенту Суду, так звані судді ad hoc - будь-які особи, крім постійних
суддів, які обираються Високими Договірними Сторонами для участі в розгляді
конкретних справ у складі Великої палати або палати, якщо суддя від певної
держави-учасниці Конвенції не може взяти участі у розгляді однієї або декількох
справ з поважних причин. До таких поважних причин належать: тимчасова відсут-
ність судді від певної держави, зокрема коли строк повноважень судді сплинув, а
нового суддю ще не обрано; тимчасова відсутність судді з особистих причин (стан
здоров’я, сімейні обставини); суддя за родом своєї попередньої діяльності мав
відношення до розглядуваної справи; суддя з особистих мотивів вважає за
необхідне відмовитися від розгляду заяви (самовідвід).
Структура Суду. Функціонально Суд складається з Великої палати у складі
17 суддів, палат у складі 7 суддів, комітетів у складі 3 суддів та суддів, що
засідають одноособово (одноособовий склад Суду). Періодично проводяться

74
Пленарні засідання Суду. До того ж діють такі управлінські підрозділи, як: секції
Суду, Бюро та Секретаріат Суду.
І. Голова Суду має широке коло повноважень, на виконання таких
функцій: організаційно-управлінської (керівництво роботою та управління
справами Суду); представницької (відповідає за взаємодію з органами та
інститутами PЄ); судової (головує на Пленарних засіданнях Суду, на засіданнях
Великої палати).
Голова Суду обирається на Пленарному засіданні Суду строком на три роки
і може бути переобраний один раз.
Бюро Суду створене у 2003 р. шляхом внесення змін до Регламенту Суду.
Бюро покликане надавати допомогу Голові Суду у виконанні його функції зі
спрямування роботи та адміністрування Суду й обслуговуючих його підрозділів.
Бюро також сприяє координації дій між секціями Суду.
Пленарні засідання Суду - це вищий розпорядчий орган Суду. До складу
Пленарного засідання входять всі судді. Пленарне засідання скликається Головою
Суду з метою виконання функцій Суду згідно з Конвенцією та Регламентом Суду
щоразу, коли це необхідно для виконання його обов’язків або коли цього вимагає
не менше третини суддів. Пленарне засідання проводиться не рідше одного разу на
рік.
Відповідно до ст. 25 Конвенції, до повноважень Пленарного засідання
належать: обрання Голови Суду та його заступників строком на три роки з правом
переобрання; створення секцій Суду на встановлений строк; обрання голів секцій
Суду; прийняття Регламенту Суду; обрання секретаря Суду та його заступників;
звертання до Комітету Міністрів РЄ із клопотанням про зменшення кількості
суддів у палаті до п’яти осіб.
Секретаріат Суду очолюється Секретарем Суду, якого ще називають
Греф’є, і складається із секретаріатів секцій (відповідно до кількості створених
Судом секцій) та управлінь, необхідних для надання правових та адміністративних
послуг, для забезпечення діяльності Суду.
Секція Суду формується на підставі п. b ст. 25 Конвенції, яка передбачає
створення на Пленарних засіданнях Суду таких органів, як палати. У ч. 1 правила
25 Регламенту вказано, що ці палати поіменовані в Регламенті як секції. Метою
такого уточнення, закладеного в Регламенті, є внесення термінологічної ясності,
оскільки ч. 1 ст. 26 Конвенції також передбачає створення Судом Великої палати,
палат і комітетів.
Таким чином, секція Суду створюється строком на три роки відповідно до
п. b ст. 26 Конвенції за пропозицією Голови Суду. Кожний суддя є членом однієї з
секцій.
II. Велика палата Суду - це форма його функціонування, створена
відповідно до ст. 26 Конвенції у складі 17 суддів. До її складу входять:
Голова, заступники Голови Суду та голови секцій. Якщо заступник Голови
Суду або голова секції не може брати участь у розгляді справи у складі Великої
палати, то його замінює заступник голови відповідної секції;
Палати Суду створюються в межах кожної секції для розгляду справ,
переданих в одну із секцій Суду. Таким чином, палата Суду - це форма його
функціонування у складі семи суддів, створена відповідно до ст. 26 Конвенції для
розгляду справ. Відповідно до ч. 2 ст. 26 Конвенції, за рішенням Комітету

75
Міністрів РЄ кількість суддів у палаті може бути зменшена на певний строк до
п’яти осіб. Заклик до цього проголошується і у Брайтонській декларації.
Як правило, до складу палати входить суддя, обраний від Договірної
Сторони, якої стосується справа. За неможливості участі цього судді в розгляді або
у разі його відведення може бути призначений суддя ad hoc.
Комітети Суду - це форма його функціонування в складі трьох суддів,
створена відповідно до ст. 26 Конвенції строком на дванадцять місяців зі складу
членів кожної секції за ротацією, за винятком голови секції. Кількість комітетів не
є сталою і визначається Головою Суду та головами секцій Суду.
Суддя, який засідає одноособово, отримав самостійний статус після
набуття чинності Протоколу № 14 до Конвенції. При цьому такий суд дя не має
права розглядати заяву проти Високої Договірної Сторони, від якої його було
обрано.
Юрисдикція ЄСПЛ
зазвичай виокремлюють чотири традиційні види юрисдикції, притаманної
міжнародним судовим і квазі- судовим органам:
1) предметна юрисдикція (ratione materiae),
2) територіальна юрисдикція (ratione loci),
3) юрисдикція в часі (ratione temporis) та
4) юрисдикція за колом суб’єктів (ratione personae).
Предметна юрисдикція (ratione materiae). Згідно зі ст. 1 Конвенції, Високі
Договірні Сторони «гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією,
права і свободи, визначені в Розділі 1 цієї Конвенції». Отже, юрисдикція Суду
поширюється на справи про порушення прав, гарантованих як Конвенцією, так і
Протоколами до неї. Однак Суд не розглядає порушення прав і свобод, закріплених
в інших міжнародно-правових договорах (наприклад, у Загальній декларації прав
людини).
Суд не виконує функцій вищої судової інстанції щодо національних судів, а
тому не має права скасувати або змінити вирок чи рішення національного суду,
дати нову оцінку обставинам справи заявника, доказам, показам свідків, іншим
матеріалам справи. Суд не оцінює і не виправляє фактичні та юридичні помилки,
якщо тільки вони не потягнули за собою порушення прав та свобод, гарантованих
Конвенцією. Тобто предметна юрисдикція поширюється на право особи негайно
оскаржити в суді свій арешт або затримання; право на безперешкодний доступ до
правосуддя; право на незалежний і неупереджений суд; право на життя та заборона
смертної кари; заборона рабства та примусової праці;тощо.
Територіальна юрисдикція (ratione loci). Територіальна юрисдикція Суду в
контексті положень ст. 1 Конвенції тісно пов’язана з їхньою територією, але не
завжди обмежується суто цією територією. Крім того, територія держави охоплює і
ті об’єкти, які, згідно з нормами міжнародного права, прирівнюються до території
держави. А тому під юрисдикцію держави підпадають і дії посадових осіб держави
на території іншої держави.
У практиці Суду набув поширення екстериторіальний принцип визначення
юрисдикції. Принцип екстериторіальної юрисдикції застосовувався Судом і в
рішенні у справі «Ілашку and Others v. Moldova and Russia» від 08.07.2004 p. У
цьому випадку було подано заяву про порушення Молдовою та Росією положень
Конвенції у зв’язку з діями органів влади невизнаної Придністровської Республіки.
Суд зазначив, що заява, зроблена Молдовою при ратифікації Конвенції, про те, що

76
Молдова не контролює територію Придністров’я, не є належним застереженням у
розумінні ст. 57 Конвенції. З огляду на це фактична неможливість здійснювати
ефективний контроль у Придністров’ї не позбавляє Молдову відповідальності за
дотримання Конвенції на цій території. Вона повинна була всіма доступними
дипломатичними та правовими засобами із залученням інших держав і
міжнародних організацій продовжувати гарантувати права і свободи, передбачені в
Конвенції. Російська Федерація, зі свого боку, також повинна нести відповідаль-
ність за порушення Конвенції, адже вона надавала військову, політичну й
економічну підтримку сепаратистського режиму в Придністров’ї.
Юрисдикція в часі (ratione temporis). Юрисдикція Суду в часі визначається
датою набуття Конвенцією чинності для держави-відповідача у справі. Суд не
може розглядати заяви стосовно фактів, які мали місце до набуття чинності
Конвенцією щодо держави-відповідача та до моменту визнання останньою
можливості заявників звертатись до контрольних органів Конвенції з метою
подання індивідуальних заяв.
Юрисдикція за колом суб’єктів (rationepersonae). Суд має широку
юрисдикцію за колом суб’єктів, яка визначається нормами статтей 33 та 34
Конвенції. Суд має повноваження розглядати скарги проти будь-якої держави-
учасниці, подані іншими державами-учасницями або будь-якими особами,
неурядовими організаціями або групами осіб, що вважають себе потерпілими від
порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї.
Юрисдикція Суду щодо розгляду міждержавних справ дещо відрізняється
від традиційного в міжнародних відносинах права на дипломатичний захист. У ст.
33 Конвенції проголошено: «Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на
розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів
до неї, яке допущене, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною». Це
означає, що будь-яка держава-учасниця Конвенції може звернутися до Суду не
лише в разі порушення прав і свобод її громадян іншою державою, але й у всіх
випадках, коли вона вважає, що інша Висока Договірна Сторона порушує
положення Конвенції та протоколів до неї. До того ж таке звернення не можна
вважати втручанням у внутрішні справи держави, адже вони не є такими з огляду
на зобов’язання, узяті на себе державами-учасницями Конвенції.
На відміну від цього, право на дипломатичний захист передбачає можливість
держави порушити справу проти іншої держави в міжнародному судовому органі
лише в тому випадку, коли перша сама є об’єктом порушення або захищає права
свого громадянина (громадян), які вона вважає порушеними внаслідок
протиправної поведінки з позицій міжнародного права.
Порядок звернення до ЄСПЛ та умови прийнятності заяв в суді.
Індивідуальна заява - це право фізичної чи юридичної особи, закріплене в
статті 34 ЄКПЛ. Зокрема, у зазначеному положенні передбачено, що «Суд може
приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які
вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін
порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні
Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню
цього права». Оформлюється індивідуальна заява на офіційному формулярі заяви
до ЄСПЛ.
До Європейського суду може звернутися із заявою особа, якщо вважає, що
вона особисто і безпосередньо стала потерпілим від порушення прав і свобод

77
гарантій, зазначених у Конвенції або в Протоколах до неї. Заява має стосуватися
лише порушень, допущених однією з 47 держав-членів Ради Європи, на які
поширюється дія Конвенції.
Заявнику не обов'язково бути громадянином однієї з держав, які ра-
тифікували Конвенцію. Наприклад, громадянин Афганістану, який знаходиться на
території однієї з країн-членів Ради Європи (не важливо, на законних підставах чи
ні), може скаржитися на можливу депортацію, яка, в разі її виконання, може
призвести до порушення його прав за статтею З ЄКПЛ.
Порушення прав, на яке скаржиться заявник, повинно бути вчиненим однією
з таких держав в межах її «юрисдикції», що, зазвичай, означає в межах її території.
Однак якщо держава здійснює так званий «ефективний контроль» над частиною
території іншої держави, то особи, що знаходяться на такій території, можуть
звертатися до ЄСПЛ із заявою проти держави, яка здійснює контроль. Саме така
ситуація була, наприклад, у справах ЄСПЛ «Ілашку та інші проти Молдови та
Росії», «Catan та інші проти Республіки Молдова та Росії». Загальновідомим є й той
факт, що більшість заяв до ЄСПЛ, пов'язаних з порушенням прав людини в зоні
АТО (Донецька та Луганська області), подаються заявниками чи їхніми
представниками одночасно проти Росії.
Переважна більшість заяв до Суду подаються приватними (фізичними
юридичними) особами - вони і є індивідуальними заявами.Держава також може
подати заяву проти іншої держави-учасниці - така заява є міждержавною.
Суд дотримується процедури, що полегшує, наскільки це можливо,
звернення до нього.
Відповідно до правила 47 Регламенту Суду, кожна заява, про яку йдеться у
ст. 34 Конвенції, подається на формулярі, наданому Секретаріатом Суду, якщо
голова відповідної секції не вирішить інакше. Заява має містити:
- ім’я, дату народження, громадянство, стать, рід занять та адресу
заявника;
- ім’я, рід занять та адресу довіреної особи, якщо така є;
- найменування Договірної Сторони або Сторін, проти яких подається
заява;
- стислий виклад фактів;
- стислий виклад стверджуваного порушення (порушень) Конвенції та
відповідних аргументів;
- стислий виклад доводів, що підтверджують дотримання заявником
критеріїв прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і
правило щодо шестимісячного строку), наведених у ч. 1 ст. 35 Конвенції;
- предмет заяви.
Крім того, заявник повинен додати до заяви копії (а не оригінали) будь-яких
відповідних документів і передусім судових та інших рішень,які стосуються
предмета заяви, а також зазначити, чи подав він свої скарги на розгляд за будь-
якою іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання.
Недодержання цих вимог і вимог щодо форми заяви може призвести до відмови в
реєстрації та в розгляді справи Судом.
Перелік документів, які додаються до заяви, складається в порядку
датування з послідовною нумерацією біля їхніх скорочених найменувань
(наприклад: лист, наказ, судове рішення, апеляція тощо). Заявник також, якщо
якась інша його заява вже перебуває на розгляді в Суді, повинен поінформувати

78
про це Секретаріат, повідомивши номер цієї заяви. Усі листи та документи, що
надсилаються до Суду, не слід прошивати степлером, склеювати клейкою стрічкою
або скріплювати аркуші іншим чином. Усі сторінки мають бути послідовно
пронумеровані.
Заява має бути підписана заявником особисто. Якщо заяву підписує
представник заявника, до неї слід додати довіреність, яка б уповноважувала його
(або її) діяти від імені заявника. Відповідно до ст. 35 Конвенції, Суд не розглядає
жодної заяви, поданої в порядку ст. 34 Конвенції, якщо вона є анонімною. Заявник,
котрий не бажає розкривати свою особу перед громадськістю, повинен це
зазначити та викласти причини на виправдання такого відступу від звичайного
порядку доступу громадськості до інформації щодо провадження в Суді, а також
указати, чи бажає він позначення своєї особи ініціалами чи однією літерою
(наприклад, «X», «Y», «Z» тощо). Голова палати може надати дозвіл на анонімність
у виняткових і належним чином виправданих випадках.
Звертатися із заявою до Суду можна однією з офіційних мов Суду
(англійською або французькою) або офіційною мовою однієї з держав, що
ратифікували Конвенцію. Втім, слід пам’ятати, що подальший процес, за загальним
правилом, ведеться офіційними мовами Суду.
Суд приймає лише заяви, надіслані поштою, а не по телефону чи будь-яким
іншим чином. Якщо заяву було надіслано електронною поштою або факсом,
необхідно обов’язково упродовж 5 днів надіслати підписаний оригінал заяви
звичайною поштою за адресою: The Registrar European Court of Human Rights
Council of Europe F-67075 STRASBOURG CEDEX FRANCE.
Після отримання Судом заяви Секретаріат Суду надсилає заявникові
відповідь з повідомленням, що на його ім’я було відкрито справу, номер якої
потрібно вказувати в усіх наступних листах до Суду. Таке повідомлення
Секретаріату Суду не слід плутати з рішенням Суду про прийнятність заяви. Суд
розглядає заяви, подані в порядку ст. 34 Конвенції, безкоштовно.
Критерії прийнятності індивідуальної заяви. Зазвичай Суд розуміє під
«критеріями прийнятності» індивідуальних заяв ті критерії, які перелічені у ст. 35
Конвенції. Від них він відрізняє «критерії сумісності» індивідуальної заяви з
Конвенцією, які випливають зі ст. 34 Конвенції та юрисдикції Суду. У низці своїх
рішень та ухвал про прийнятність заяв Суд окремо досліджує критерії
прийнятності («applicability criteria») та критерії сумісності («compatibility criteria»)
заяви з Конвенцією. Проте наслідком невідповідності заяви як критеріям
прийнятності, так і критеріям сумісності заяви є проголошення такої заяви
неприйнятною, частково прийнятною або частково неприйнятною. Тому дуже
часто усі ці критерії - і прийнятності, і сумісності - називають критеріями
прийнятності індивідуальної заяви.
До критеріїв сумісності індивідуальної заяви з Конвенцією Суд відносить ті,
які випливають з його юрисдикції, а саме: ratione materiae, ratione temporis, ratione
loci та ratione personae.
До критеріїв прийнятності індивідуальної заяви належать наступні:
- правило вичерпання усіх ефективних національних засобів
юридичного захисту; заява повинна бути направлена до Суду не пізніше шести
місяців після ухвалення остаточного рішення національною установою (правило
шести місяців);
- заява має бути обґрунтованою та відповідати положенням Конвенції і

79
Протоколів до неї; звернення до Суду не повинно бути зловживанням правом на
подання заяви;
- заява не може бути анонімною;
- заява не може порушувати питання, яке вже було розглянуте Судом
або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи
врегулювання, якщо тільки вона не містить відповідної нової інформації;
- правило про неприйнятність заяв, за якими заявник не зазнав істотної
шкоди.
У ч. 1 ст. 35 Конвенції закріплене правило про вичерпання всіх національних
засобів юридичного захисту згідно із загальновизнаними принципами
міжнародного права. Мета правила щодо необхідності вичерпання всіх
національних засобів обґрунтовується бажанням надати національним органам і
насамперед судам можливість запобігати порушенням Конвенції або виправити їх.
Для того, аби була дотримана умова використання усіх національних засобів
правового захисту, заявник повинен застосовувати ті з них, які доступні для
заявника за правом, а не як привілей, а також ті, які принаймні теоретично здатні
відновити його порушене право. Доступність засобу захисту означає те, що
законодавство повинне чітко визначати компетенцію, повноваження, порядок і
строки звернення, юридичну силу рішення кожного органу, до якого може
звернутися заявник. Заявник повинен мати можливість ознайомитися з такою
інформацією, яка має бути викладена зрозумілою мовою. Заявник повинен мати
можливість звернутися до відповідного органу за захистом своїх прав самостійно, а
не через третю особу.
Правило про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту може бути не
дотримане заявником, якщо він доведе, що ефективного засобу правового захисту
не існує. Звільнення заявника від необхідності доводити відсутність засобу захисту
можливе за наявності реальної загрози життю заявника внаслідок екстрадиції.
Правило про вичерпання усіх внутрішніх засобів захисту має винятки:
1) коли вища за ієрархією інстанція ігнорує очевидно незаконні
адміністративні акти та не бажає вжити санкцій з метою припинення такої
практики;
2) ситуації, у яких ставиться під сумнів «розумність» тривалості
внутрішньої процедури у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки в них предметом
розгляду Суду може стати надмірна тривалість внутрішньої процедури;
3) існує значний ризик застосування до заявника репресивних заходів,
що може чи то випливати з пояснень заявника, чи то бути встановленим органами
Конвенції;
4) якщо заявник зможе довести, що використання засобу правового
захисту є неможливим через перешкоди, штучно створені державою-відповідачем.
Коли Уряд посилається на невичерпання національних засобів захисту, на
нього покладається тягар доказування, що заявник не вичерпав засобу захисту.
За результатами розгляду заяв (скарг) ЄСПЛ ухвалює рішення, одним з
різновидів яких є пілотні рішення. Пілотне рішення розглядається як засіб для
розгляду великих груп справ, що виходять з однієї базової проблеми. Механізм
процедури полягає в тому, що у разі, якщо Суд отримує значну кількість заяв, які
базуються на одній базовій проблемі, він обирає одну чи декілька як пріоритетні
для розгляду. Розглядаючи справу, він намагається ухвалити рішення, яке виходить
за рамки цієї справи або справ з метою охопити всі подібні справи, що базуються

80
на одній проблемі. Рішення у такій справі і є пілотним рішенням. Воно має на меті
допомогти органам влади держави усунути системні чи структурні проблеми, що
призводять до порушення Конвенції. Ця процедура передбачає можливість
перенесення або «замороження» розгляду всіх інших аналогічних справ на певний
час як заохочувальний засіб для держави вживати відповідних заходів на
законодавчому рівні. Ключова ідея пілотного рішення полягає в тому, що за
наявності великої кількості заяв стосовно однієї проблеми заявники отримують
відшкодування значно швидше, якщо ефективні засоби захисту права будуть
запроваджені на державному рівні, аніж якщо їх справи будуть розглядатися на
індивідуальній основі Судом.

3.Контроль Комітету Міністрів Ради Європи за виконанням рішень

Європейського суду з прав людини.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.
закріпила зобов’язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення Суду в
будь-яких справах, у яких вони є сторонами (п. 1 ст. 46). Нею також передбачено
норму, відповідно до якої остаточне рішення Європейського суду з прав людини
передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням (п. 2
ст. 46, зміни до положень Конвенції внесено на підставі Протоколу № 14 від
13.05.2004 р.).
Якщо Комітет Міністрів вважає, що нагляд за виконанням остаточного
рішення ускладнений проблемою тлумачення рішення, він може звернутися до
Суду з метою надання відповідного роз’яснення. Рішення про звернення
ухвалюється більшістю у дві третини голосів представників, які мають право
засідати в Комітеті.
.
Тобто відповідно до ст. 46 Конвенції, сторони зобов’язуються виконувати
остаточне рішення Суду у будь-якій справі, у якій вони є сторонами. Звідси
випливають такі обов’язки держави-відповідача у справі:
а) виплатити справедливу сатисфакцію, якщо така призначена Судом
відповідно до ст. 41 Конвенції (обов’язкові заходи);
б) вжити заходів індивідуального характеру на користь заявника з метою
припинення протиправного акту та виправлення наслідків його застосування;
в) вжити заходів загального характеру з метою запобігання виникненню
можливих схожих порушень у майбутньому (факультативні заходи, що віддаються
на розсуд держави) (рішення Суду у справі «Scozzari and Giunta v. Italy» від
13.07.2008 p.).
Порядок виконанням рішень Суду в Україні регламентується Законом
України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з
прав людини» від 23.02.2006 p., Законом України «Про виконавче провадження»
від 21 квітня 1999 року та іншими нормативно-правовими актами. На фоні
законодавства та практики західноєвропейських країн, де рішення Суду, як
правило, не визнається самодостатнім виконавчим документом, система виконання
рішень Суду в Україні істотно вирізняється. Зокрема, відповідно до п. 10 ч. 2 ст. З
Закону України «Про виконавче провадження», рішення Суду є виконавчим
документом, який підлягає виконанню державною виконавчою службою з

81
урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Остаточне рішення Суду направляється із супровідним листом Секретаріату
Суду до Комітету Міністрів PC, який здійснює нагляд за його виконанням
державою-відповідачем у справі. Відповідно до Регламенту Комітету Міністрів PC
обговорення виконання державою-відповідачем рішення Суду виноситься на
порядок денний найближчого засідання Комітету Міністрів PC з питань виконання
державами рішень Суду. Незважаючи на те, що засідання Комітету Міністрів
проводиться за зачиненими дверима, після кожного засідання його порядок денний
публікується разом з анотаціями, які містять інформацію про хід виконання
державами усіх розглянутих на засіданні рішень. Отримавши текст рішення,
Комітет Міністрів передає його представнику держави-відповідача, вказавши, що
від держави очікується інформація про своєчасне виконання рішення Суду.
Після того, як держава виплатила заявнику сатисфакцію і вжила, якщо це
необхідно, заходів щодо відновлення прав заявника, представник держави
повідомляє Комітету Міністрів про своєчасне виконання рішення Суду. Якщо, на
думку Комітету Міністрів, надана інформація підтверджує своєчасне та в повному
обсязі виконання державою рішення Суду, Комітет Міністрів приймає резолюцію,
яка і завершує справу.
Якщо держава не виконує, частково виконує чи виконує рішення Суду з
порушенням встановлених строків, Комітет Міністрів ставить це питання на
порядок денний найближчого свого засідання з питання контролю за виконанням
рішень Суду. Такі засідання проводяться один раз на два місяці.
За результатами розгляду питання про виконання державами рішення Суду
Комітет Міністрів ухвалює резолюцію, у якій нагадує про необхідність
якнайшвидшого виконання остаточного рішення Суду у повному обсязі. Якщо
держава продовжує ігнорувати рішення Суду щодо неї, Комітет Міністрів з
періодичністю раз на шість місяців повертається до обговорення цього питання,
поки не дійде висновку, що рішення є виконаним, і не завершить його розгляд
ухваленням резолюції про закриття справи.
Статут РЄ передбачає санкції за невиконання рішень Суду. Відповідно до ст.
8 Статуту РЄ, відмова держави виконати рішення Суду може призвести до
призупинення членства держави у РЄ, а далі - до виключення держави зі складу
цієї організації.
Якщо заявник вважає, що держава не виконала рішення Суду, ухваленого по
його справі, не виконала такого рішення у повному обсязі або у встановлений
строк, він має право звернутися до Комітету Міністрів з письмовими
зауваженнями. На основі інформації, отриманої від заявника, Комітет Міністрів
звертається до держави з проханням надати пояснення на зауваження заявника.
Якщо держава не виконує рішення Суду упродовж тривалого часу, вона надає
відповідні пояснення на запит Комітету Міністрів.
Якщо Комітет Міністрів вважає, що держава-учасниця Конвенції
відмовляється виконувати остаточне рішення у справі, в якій вона є стороною, він
може, після формального повідомлення цієї сторони і шляхом ухвалення рішення
більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в
Комітеті, звернутися до Суду з питанням про додержання цією стороною свого
зобов’язання згідно з пунктом 1 ст. 46 Конвенції. Якщо Суд встановлює порушення
п. 1 ст. 46 Конвенції, він передає справу Комітетові Міністрів з метою визначення

82
заходів, яких необхідно вжити. Якщо Суд не встановлює порушення п. 1, він
передає справу Комітетові Міністрів, який приймає рішення про закриття розгляду
справи.
4.Європейська соціальна хартія1961р. (переглянута)1996р.
У 1961 р. РЄ прийняла Європейську соціальну хартію 1961 р. (СЄД № 35),
яка була переглянута 3 травня 1996 р. (СЄД № 163), та додаткові протоколи до неї
від 5 травня 1988 p., 21 жовтня 1991 р. і Додатковий протокол, який передбачає
систему колективного оскарження від 9 листопада 1995 р.
Хартія гарантує права і свободи, що стосуються всіх людей у їх
повсякденному існуванні. Основні права, викладені в Хартії, можна розділити на
окремі сфери, зокрема:
1. Сфера зайнятості включає в себе такі права: право на працю, на
справедливі умови праці, на безпечні та здорові умови праці, на справедливу
винагороду, на створення організацій, на укладання колективних договорів, право
дітей та підлітків на захист, право працюючих жінок на охорону материнства,
право на професійну орієнтацію, право на професійну підготовку.
2. Житло: доступ до адекватного і доступного житла; скорочення числа
безхатніх; житлова політика спрямована на всі знедолені категорії; процедури
щодо обмеження примусового виселення; рівний доступ для негромадян до
соціального житла і житлових пільг; будівництво житла та житлові дотації,
пов’язані з потребами сім’ї.
3. Здоров’я: доступне й ефективне медичне обслуговування для всього
населення; політика, спрямована на попередження захворювань, у тому числі
гарантії на здорове навколишнє середовище; усунення ризиків професійних
захворювань із тим, щоб гарантувати, що здоров’я і безпека на робочому місці
передбачені законом і гарантовані на практиці; захист материнства.
4. Освіта: безкоштовна початкова та середня освіта; безкоштовні й
ефективні служби професійної орієнтації; доступ до початкової підготовки
(загальна і середня професійна освіта), університетська та неуніверситетська вища
освіта, професійне навчання, у тому числі підвищення кваліфікації; спеціальні
заходи для іноземних громадян; інтеграція в школи дітей з обмеженими
можливостями; доступ до освіти і професійної підготовки для осіб з обмеженими
можливостями.
5. Правовий та соціальний захист: правовий статус дитини; поводження з
неповнолітніми правопорушниками; захист від жорстокого поводження та
насильства; заборона будь-яких форм експлуатації (сексуальної або іншої);
правовий захист сім’ї (рівність подружжя в парі і щодо дітей, захист дітей у разі
розпаду сім’ї); право на соціальну безпеку, соціальне забезпечення та соціальні
послуги; право на захист від бідності та соціального відчуження; догляд за дітьми;
особливі заходи щодо харчування літніх людей. 6. Пересування людей: право на
возз’єднання сім’ї; право громадян на виїзд із країни; процесуальні гарантії уразі
висилання з країни; спрощення імміграційних формальностей. 7. Недопущення
дискримінації: право жінок і чоловіків на рівне поводження і рівні можливості в га-
лузі зайнятості; гарантія для всіх громадян та іноземців, які законно проживають

83
та/ або працюють, що всі права, закріплені в Хартії, застосовуються незалежно від
раси, статі, віку, кольору шкіри, мови, релігії, переконань, національного
походження, соціального походження, стану здоров’я або приналежності до
національної меншини; заборона дискримінації на основі сімейних обов’язків;
право інвалідів на соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства
Європейський комітет із соціальних прав (ЄКСП) створено на підставі
Європейської соціальної хартії 1961 р. (переглянута 3 травня 1996 р.) (СЄД № 163).
ЄКСП наділений моніторинговими та квазісудовими повноваженнями. Він діє за
підходом «дорожньої карти», що дозволяє кожній державі, у певних межах,
обирати найбільш застосовні положення Європейської соціальної хартії. У своїх
заявах, що стосуються сфери зобов’язань відповідно до Хартії, Комітет визначив
два рівні зобов’язання, зокрема: на першому рівні знаходяться ті, що можуть бути
реалізовані вжиттям досить простих заходів, які повинні бути прийняті негайно; на
другому рівні є ті, що оцінюються ЄКСП з точки зору готовності держави
реалізувати їх у розумний термін та з використанням наявних ресурсів. У його
нинішній структурі, ЄКСП має дві додаткові функції: оцінка періодичних
національних доповідей з невиконання та дотримання зобов’язань і розгляд
колективних скарг, що подаються відповідно до Протоколу 1995 р.
5. Захист прав людини в Європейському Союзі. Хартія основоположних
прав Європейського Союзу 2000 р.
Необхідно також приділити увагу діяльності Європейського Союзу в галузі
захисту прав людини. Джерельною базою у цій сфері є Хартія основоположних
прав Європейського Союзу 2000 p., Договір про Європейський Союз і Договір про
функціонування Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору 2007 р.)
і низка спеціалізованих нормативних актів, прийнятих ЄС.
Європейський Союз – це інтеграційне об’єднання (союз) держав-членів
Європейського Союзу створений згідно з Договором про ЄС від 1992р Нині 28
держав-членів ЄС.
Хартія основоположних прав Європейського Союзу 2000 р. (зі змінами і
доповненнями, внесеними Лісабонським договором 2007 р.) є невід’ємною
частиною джерел права ЄС, вона вперше в історії ЄС поєднала в одному документі
всі громадянські, політичні, економічні та соціальні права європейських громадян і
мешканців ЄС. Ці права розділені на шість розділів: Гідність. Свободи.
Рівноправність. Солідарність. Права громадян. Правосуддя 1. Вони базуються,
зокрема, на фундаментальних правах і свободах, проголошених Конвенцією про
захист прав людини і основоположних свобод 1950 p., конституційних традиціях
держав-членів, Європейській соціальній хартії, Хартії основних соціальних прав
робітників Європейського Союзу («Соціальна хартія») та інших міжнародних
конвенціях, учасниками яких є держави-члени ЄС або сам ЄС. Відповідно до нової
редакції Договору про Європейський Союз (в редакції Лісабонського договору
2007 p.), Хартія основоположних прав людини Європейського Союзу має таку ж
юридичну силу, що й установчі договори. ЄС здійснив прорив уперед на шляху до
інтеграції з прийняттям Хартії, зробивши доступним для громадян Союзу перелік
основних прав і свобод.
Договір про Європейський Союз (далі - ДЄС) визначив, що Союз
засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності,

84
верховенства права та поваги до прав людини, зокрема осіб, що належать до
меншин. Ці цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує
плюралізм, недискриміна- ція, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність
жінок і чоловіків (ст. 2). Союз надає своїм громадянам простір свободи, безпеки й
правосуддя без внутрішніх кордонів, на якому забезпечено вільний рух осіб (ч. 2.
ст. 3). Союз бореться проти соціального вилучення та дискримінації, підтримує
соціальну справедливість та захист, рівність жінок і чоловіків, зв’язок між
поколіннями, захист прав дитини. Союз поважає своє багате культурне та мовне
розмаїття й забезпечує захист та подальше збагачення культурної спадщини
Європи.
У своїх відносинах зі світом Союз підтримує та поширює свої цінності та
інтереси, сприяє захисту своїх громадян. Союз підтримує мир, безпеку та сталий
розвиток планети, солідарність та взаємну повагу народів, вільну справедливу
торгівлю, викорінення бідності та захист прав людини, зокрема прав дитини, а
також суворе дотримування й розвиток міжнародного права, зокрема дотримання
принципів Статуту ООН.
Союз приєднується до Європейської конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод. Основоположні права, що гарантуються Європейською
конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і які
випливають з конституційних традицій, спільних для держав-членів, є загальними
принципами права Союзу (розд. І «Загальні положення»),у всіх своїх діях Союз
дотримується принципу рівності своїх громадян, що отримують однакову увагу від
установ, органів, служб та агенцій Союзу Кожен громадянин будь-якої держави-
члена є громадянином Союзу. Громадянство Союзу є додатковим до національного
громадянства, не замінюючи його.
Функціонування Союзу засновано на принципі представницької демократії.
Громадяни безпосередньо представлені на рівні Союзу в Європейському
Парламенті. Держави-члени представлені в Європейській Раді головами держав або
урядів, а в Раді - їхніми урядами, демократично підзвітними національним
парламентам або їхнім громадянам. Кожен громадянин має право брати участь у
демократичному житті Союзу. Рішення приймаються якомога відкритіше та
ближче до громадян. Політичні партії на європейському рівні сприяють
формуванню європейської політичної свідомості та висловлюванню волі громадян
Союзу.
Установи належними засобами надають громадянам та представницьким
об’єднанням змогу висловлювати свої погляди в усіх сферах діяльності Союзу та
прилюдно обмінюватися думками. Установи підтримують відкритий, прозорий та
регулярний діалог з представницькими об’єднаннями та громадянським
суспільством. Європейська Комісія провадить широкі консультації із
зацікавленими сторонами, щоб забезпечити узгодженість та прозорість діяльності
Союзу. Щонайменше один мільйон громадян, що є громадянами значної кількості
держав-членів, можуть запропонувати Європейській Комісії в межах її
повноважень висунути будь-яку належну пропозицію з питань, щодо яких, на їхню
думку, треба ухвалити правовий акт Союзу на виконання Договорів (розд. II
«Положення щодо демократичних принципів», ст. 9 —II).

85
 Договір про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) містить низку
положень у галузі прав людини, зокрема: положення щодо усунення нерівностей та
сприяння рівності жінок та чоловіків; сприяння високому рівню зайнятості,
гарантіям належного соціального захисту, боротьбі проти соціального виключання
та високому рівню освіти, навчання та захисту здоров’я людей; норми щодо
протидії дискримінації на підставі статі, расового або етнічного походження,
релігії або віри, [фізичної або психічної] недієздатності, віку або сексуальної
орієнтації; право кожного громадянина Союзу, кожної фізичної або юридичної
особи, яка проживає або має юридичну адресу на території держави-члена, на
доступ до документів установ, органів, служб та агенцій Союзу, відтворених на
будь-якому носієві; право на захист своїх персональних даних. У цьому зв’язку
Договором зазначено, що Європейський Парламент та Рада, діючи згідно зі
звичайною законодавчою процедурою, встановлюють правила захисту фізичних
осіб під час обробки їхніх персональних даних установами, органами, службами та
агенціями Союзу та державами-членами у ході провадження діяльності в межах,
охоплених законодавством Союзу, а також правила щодо вільного руху таких
даних. Дотримання цих правил контролюється незалежними органами влади (ч. І
розд. IIДФЄС).
Частина II розділу II ДФЄС присвячена питанням громадянства і
недискримінації. Відповідно до закріплених положень у сфері застосування
Договорів та без шкоди їхнім будь-яким спеціальним положенням заборонено
будь-яку дискримінацію на підставі національної належності. Європейський
Парламент та Рада, діючи згідно зі звичайною законодавчою процедурою, можуть
затвердити правила, спрямовані на заборону такої дискримінації. Рада, діючи
одностайно згідно з особливою законодавчою процедурою та після отримання
згоди Європейського Парламенту, може вжити заходів, необхідних для боротьби
проти дискримінації на підставі статі, расового та етнічного походження, релігії
або віри, [фізичної або психічної] недієздатності, віку або сексуальної орієнтації.
Запроваджується громадянство Союзу Кожен, хто має громадянство однієї з
дер- жав-членів, є громадянином Союзу. Громадянство Союзу є додатковим до
національного громадянства, не замінюючи його. Громадяни Союзу мають права й
обов’язки, передбачені у Договорах. Вони мають, серед іншого: а) право на вільний
рух та проживання в межах території держав-членів; Ь) право обирати та бути
обраними на виборах до Європейського Парламенту та на місцевих виборах у своїй
державі-члені проживання на таких самих умовах, як і громадяни цієї держави; с)
право користуватися на території третьої країни, де не представлена держава-член,
громадянами якої вони є, захистом дипломатичних представництв і консульств
будь-якої держави-члена на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави; (і)
право на звернення до Європейського Парламенту, Європейського омбудсмена та
установ і дорадчих органів Союзу будь-якою мовою Договору та отримання
відповіді цією ж мовою; право на вільний рух та проживання на території держав-
членів з урахуванням обмежень та умов, встановлених Договорами та заходами,
ухваленими на їх виконання; кожен громадянин Союзу на території третьої країни,
де не представлена держава-член, громадянином якої він є, має право на захист
дипломатичних представництв і консульств будь-якої держави-члена на таких
самих умовах, що і громадяни цієї держави.

86
 Низка положень ДФЄС стосується забезпечення прав громадян ЄС у
соціально- економічній сфері, зокрема ним регламентовано право на заснування,
яке включає право започатковувати та вести діяльність, таку як самозайнятість
осіб, а також створення й управління суб’єктами господарювання, зокрема
товариствами. З метою спрощення започаткування та ведення діяльності
самозайнятими особами Європейський Парламент та Рада, діючи згідно зі
звичайною законодавчою процедурою, видають директиви щодо взаємного
визнання дипломів, сертифікатів та інших документів, що засвідчують
кваліфікацію, а також щодо узгодження положень, встановлених у законах,
підзаконних або адміністративних актах держав-членів про започаткування та
ведення діяльності самозайнятими особами (ст. 49, ст. 53 розд. IV).
Договір містить норму щодо сприяння досягненню високого рівня
зайнятості, заохочуючи співпрацю між державами-членами та підтримуючи, і у
разі необхідності доповнюючи їхні дії. На підставі спільного щорічного звіту Ради
та Комісії Європейська Рада щорічно розглядає ситуацію у сфері зайнятості в
Союзі та ухвалює висновки з цього питання. Союз та держави-члени мають своїми
цілями: сприяння зайнятості, поліпшення умов життя та праці для створення
можливості їх гармонізації, водночас підтримуючи процес вдосконалення;
належний соціальний захист; діалог між керівництвом та найманими працівниками
та розвиток людських ресурсів заради досягнення тривалого високого рівня
зайнятості та боротьби проти виключення. Союз підтримує та доповнює діяльність
держав-членів у таких сферах: а) покращення, зокрема, робочого середовища з
метою захисту здоров’я та безпеки працівників; Ь) умови праці; с) соціальне
забезпечення та соціальний захист працівників; d) захист працівників після
закінчення трудового договору; е) інформування та консультація працівників;
представництво та колективний захист інтересів працівників та працедавців,
включаючи право працівників брати участь у спільному управлінні; g) умови
працевлаштування громадян третіх країн, які на законних підставах проживають на
території Союзу; h) інтеграція осіб, виключених із ринку праці; і) рівність жінок та
чоловіків щодо їхніх можливостей на ринку праці та ставлення на роботі; j)
боротьба проти соціального виключення; к) модернізація систем соціального
захисту без шкоди пункту с). Кожна держава-член забезпечує застосування
принципу рівної оплати працівникам чоловічої та жіночої статі за однакову роботу
або роботу, що має однакову вартість (розд. X «Соціальна політика»).
Союз сприяє розвитку якості освіти, заохочуючи співпрацю між державами-
членами та, якщо необхідно, підтримуючи та доповнюючи їхні дії, при цьому
повною мірою поважаючи відповідальність держав-членів за зміст навчання та
організацію освітніх систем, а також їхнє культурне та мовне розмаїття.
Враховуючи особливу природу спорту, його структури, засновані на добровільній
діяльності, соціальну та освітню функцію спорту, Союз сприяє популяризації
питань європейського спорту.
Союз спрямовує свою діяльність на: розвиток європейського виміру в освіті,
зокрема через викладання та поширення мов держав-членів; заохочення
мобільності студентів та викладачів, inter alia, заохочуючи академічне визнання
дипломів та строків навчання; підтримку співпраці навчальних закладів; розвиток
обміну інформацією та досвідом із питань, спільних для освітніх систем держав-

87
членів; заохочення розвитку обміну молоддю та фахівцями з соціально-освітніх
питань та заохочення участі молоді в демократичному житті Європи; заохочення
розвитку дистанційного навчання; розвиток європейського виміру у спорті,
сприяючи чесним і відкритим змаганням, співпраці спортивних організацій та
захищаючи фізичну та моральну доброчесність спортсменів та спортсменок,
особливо молодих (розд. XII «Освіта, професійне навчання, молодь та спорт»).
Під час визначення та виконання всіх політик та заходів Союзу
забезпечується високий рівень захисту здоров’я людини. Діяльність Союзу, що
доповнює національні політики, спрямована на поліпшення охорони громадського
здоров’я, запобігання фізичним та психічним розладам та захворюванням і
усунення джерел небезпеки фізичному та психічному здоров’ю. Така діяльність
охоплює боротьбу проти тяжких хвороб, сприяючи дослідженню їхніх причин,
шляхів поширення та методів запобігання цим хворобам, а також інформаційну та
освітню роботу у питаннях охорони здоров’я та моніторингу, раннього виявлення і
боротьби проти серйозних транскордонних загроз здоров’ю (розд. XIV «Охорона
громадського здоров’я»).

З метою підтримки інтересів споживачів та забезпечення високого рівня

їхнього захисту Союз сприяє охороні здоров’я, безпеці та економічним інтересам
споживачів, а також підтримці їхнього права на інформацію, просвіту та
створювання організацій для захисту своїх інтересів (розд. XV «Захист прав
споживачів)

Хартія Співтовариства про основоположні права працівників, укладена

державами- членами Європейського Співтовариства 9 грудня 1989 р., прийнята з
метою необхідності сприяння поліпшенню життя та умов праці працівників з
метою зробити можливою їхню гармонізацію, продовжуючи водночас їхнє
поліпшення. Хартія містить низку основних соціальних прав працівників, серед
яких такі: 1) право на свободу пересування по всій території Співтовариства за
умови обмежень, виправданих громадським порядком, громадською безпекою або
громадським здоров’ям; 2) забезпечення справедливої заробітної плати, тобто
заробітна плата повинна бути достатньою для забезпечення гідного рівня життя; 3)
право на щотижневий відпочинок і щорічну оплачувану відпустку, тривалість яких
має підлягати прогресивній гармонізації відповідно до національної практики; 4)
право на адекватний соціальний захист, незалежно від статусу і розміру
підприємства, на якому працює особа, користування адекватним рівнем допомоги і
соціального забезпечення; 5) право на об’єднання з метою утворення за своїм
вибором професійних організацій або професійних союзів для захисту своїх
економічних і соціальних інтересів; 6) можливість доступу до професійного
навчання та користування таким навчанням протягом усього періоду своєї трудової
діяльності; 7) забезпечення рівності чоловіків і жінок та розвиток їх можливостей;
8) забезпечення інформування, консультації та участі працівників в управлінні; 9)
користуватися задовільними умовами охорони здоров’я та безпеки. Хартія містить
положення щодо забезпечення прав вразливих категорій працівників, зокрема

88
дітей, осіб похилого віку, інвалідів користуватися задовільними умовами охорони
здоров’я та безпеки.
Інституційна система захисту прав людини Європейського Союзу.
Лісабонським договором 2007р визначено 7 основних інститутів:
Європарламент, Європейська рада, Рада ЄС, Єврокомісія, Суд ЄС, Рахункова
палата ,Європейський центральний банк (ЄЦБ). Кожен з цих інститутів
здійснюючи свої повноваження впливає на систему прав людини в ЄС.
Зокрема, інститути ЄС приймають акти нормативного характеру обов’язкові
до виконання всіма державами-членами ЄС, так Суд ЄС. До складу Суду входить
один суддя від кожної держави-члена, їх 28 . Судові допомагають Генеральні
адвокати,їх 11, які готують висновки, що є свого роду альтернативний проект
рішення Суду. Суд Європейського Союзу згідно з Договорами: приймає рішення у
справах за позовами, які подають держава-член, установа, фізична або юридична
особа(ст. 263 ДФЄС справи, де оскаржуються законність актів, що мають пряме й
безпосереднє відношення до таких осіб; коли вони оскаржують регламентні акти,
які їх стосуються і які не вимагають виконавчих заходів); звернення судів або
трибуналів держав-членів виносить попередні рішення щодо тлумачення
законодавства Союзу. Поряд з Судом ЄС існує суд загальної юрисдикції з метою
розвантажити Суд ЄС і розглядає позови держав-членів, органів ЄС, фізичних та
юридичних осіб про бездіяльність інститутів, органів ЄС, про вирішення спорів
про відшкодування збитків у випадку позадоговірної відповідальності ЄС (ст. 268
ДФЄС) ін..
У межах Європейського Союзу також створено низку інституцій, до
компетенції яких належать питання захисту прав людини, зокрема, Агентство
фундаментальних прав Європейського Союзу (далі - Агентство) -
спеціалізований орган, створений з метою забезпечення підтримки та проведення
незалежної експертизи в питаннях, що стосуються основоположних прав людини і
правопорядку Європейського Союзу. Діяльність Агентства повинна слугувати
просуванню концепції основних прав і підвищенню рівня захисту від порушень
прав людини в ЄС.
Агентство здійснює координаційну та інформативну функції і не
уповноважене на розгляд індивідуальних скарг або прийняття обов’язкових рішень.
Незважаючи на це, воно відіграє велику роль у формуванні законодавчої бази, яка
враховує загальні принципи прав людини й ефективні механізми захисту прав
людини в рамках ЄС.
Агентство консультує інституції ЄС і національні уряди держав-членів,
надаючи їм незалежні консультації експертів і аналіз основних прав, особливо в
таких сферах, як: дискримінація, доступ до правосуддя, расизм і ксенофобія, захист
даних, права жертв, права дітей з метою покращення політики і законодавства, а
також прийнятих рішень у цій сфері. Воно створило мережі і встановило зв’язки з
партнерами на усіх рівнях із тим, щоб його рекомендації і дослідження були
адресовані особам, які приймають рішення в рамках національних урядів і ЄС.
Воно підтримує тісні робочі зв’язки з інституціями ЄС, національними урядами і
парламентами держав- членів ЄС, групами, організаціями, які працюють у сфері
прав людини, органами ООН з прав людини, ОБСЕ та іншими організаціями.
Структура: у своєму складі має 5 відділень, два з яких відповідають за надійність і

89
наукову обґрунтованість інформації, ще одне за активну взаємодію із
зацікавленими сторонами; Правління, яке визначає пріоритети роботи, затверджує
бюджет і контролює роботу Агентства. Має незалежних експертів, які
призначаються національними урядами, 2-х представників від Європейської комісії
та одного від Ради Європи. Засноване в 2007 р.
Омбудсмен - уповноважений з прав людини Європейського Союзу,
наділений правом приймати позови від будь-якого громадянина Союзу або іншої
фізичної чи юридичної особи, яка проживає або має зареєстрований офіс у будь-
якій державі- члені, стосовно випадків поганої організації діяльності інститутів та
органів ЄС, за винятком Суду або Суду першої інстанції, які виконують свою
судову роль. Заява може бути складена однією з офіційних мов ЄС і подана як
безпосередньо до офісу Омбудсмена, так і надіслана: листом, факсом або в
електронному варіанті (через спеціальну форму на сайті). Крім того, за бажанням
позивача, заява залишається конфіденційною.
Відповідно до своїх обов’язків Омбудсмен проводить розслідування, для
якого він знаходить підстави, або за своєю власною ініціативою, або на підставі
позовів, які надіслані йому безпосередньо або через члена Європейського
Парламенту, за винятком випадків, коли заявлені факти вже були предметом
судового розгляду. Задля належного проведення розслідування Омбудсмен
наділений правом доступу до будь-яких документів, необхідних для виконання
своїх обов’язків, за винятком випадків коли така інформація підпадає під дію
законів і регламентів про секретність або положень, що перешкоджають її передачі.
При цьому інституції ЄС зобов’язані надавати йому будь-яку інформацію і доступ
до відповідних документів.
У тому випадку коли Омбудсмен встановлює факт поганого управління, він
направляє справу до зацікавленого закладу, який повинен протягом трьох місяців
повідомити йому свою точку зору з приводу наведених фактів. Після цього
Омбудсмен направляє повідомлення Європейському Парламенту і зацікавленій
установі. Особа, яка подала скаргу, інформується про результати такого
розслідування.
Омбудсмен обирається Європейським Парламентом строком на п’ять років.
Він може бути достроково усунений з посади Судом за клопотанням Парламенту у
випадку, якщо він не відповідає умовам, необхідним для виконання функцій, або у
разі скоєння серйозного проступку. Щорічно він звітує в Європарламенті про
результати розслідувань, проведених упродовж року.

Омбудсмен виконує свої повноваження незалежно. При виконанні своїх

обов’язків він не запрошує і не приймає інструкції ні від якого уряду, інституту,
органу або закладу. Упродовж строку виконання своїх повноважень він не має
права займатися ніякою іншою професійною діяльністю, оплачуваною або
неоплачуваною. Рішення Омбудсмена не є обов’язковими, але мають значний
суспільний і політичний вплив
Агентство Європейського Союзу з надання притулку (до 2016 р.
Європейське бюро з надання притулку) (АЄСНП) створено на підставі Регламенту

90
(ЄЄ) № 439/2010 Європейського Парламенту та Ради від 19 травня 2010 р. з метою
сприяння покращенню імплементації Спільної європейської системи притулку
(далі - СЄСП), зміцнення практичної співпраці між державами-членами у сфері
надання притулку та надання і / або координування надання оперативної підтримки
державам-членам, на системи притулку та прийому яких чиниться особливий тиск.
АЄСНП організує, розвиває і координує заходи, що забезпечують обмін
інформацією та виявлення й об’єднання передового досвіду в питаннях надання
притулку між державами-членами; організує, розвиває і координує діяльність,
пов’язану з інформацією про країни походження; створює і розробляє навчання,
доступне членам всіх національних адміністрацій, судів і трибуналів, а також
національних служб, відповідальних за питання надання притулку в державах-
членах; за погодженням з Комісією, координує обмін інформацією та інші заходи,
прийняті з питань, що виникають у ході імплементації інструментів і механізмів,
пов’язаних із зовнішніми вимірами СЄСП; щоб бути у змозі оцінити потреби
держав-членів залежно від конкретного тиску, збирає, зокрема, на основі
інформації, наданої країнами-членами, УВКБ ООН і за необхідності іншими
відповідними організаціями, відповідну інформацію для ідентифікації, підготовки і
розробки надзвичайних заходів, зазначених у ст. 10, щоб витримати такий тиск; для
держав-членів, які стикаються з конкретним і непропорційним тиском на свої
системи притулку та прийому, зокрема, через їх географічну чи демографічну
ситуацію, АЄСНП заохочує, підтримує та координує обмін інформацією та інші
заходи, пов’язані з переміщенням у межах Союзу; координує та підтримує спільні
дії допомоги системам притулку та прийому держав-членів, які піддаються
особливому тиску, який висуває винятково важкі і невідкладні вимоги до установ
їх систем притулку та прийому. Такий тиск може бути охарактеризований як
раптове прибуття великого числа громадян третіх країн, які можуть потребувати
міжнародного захисту, і може виникнути в результаті географічної чи
демографічної ситуації в державі-члені; на прохання зацікавлених держав-членів,
АЄСНП координує дії з підтримки держав-членів залежно від конкретного тиску
на їх системи надання притулку та прийому; організовує, координує і сприяє
обміну інформацією між органами держав-членів з надання притулку і між
Комісією та органами держав-членів з надання притулку щодо імплементації всіх
відповідних інструментів acquis Союзу про надання притулку; на вимогу держави-
члена або держав-членів, що підлягають особливому тиску з боку мігрантів,
АЄСНП координує необхідну технічну та оперативну допомогу і розгортання,
протягом обмеженого часу, групи підтримки притулку на території цієї держави-
члена або держав-членів на відповідного основі оперативного плану; складає
щорічну доповідь про становище з надання в Союзі, з належним урахуванням уже
наявної інформації з інших відповідних джерел. У межах цієї доповіді проводить
оцінку результатів діяльності і проводить їх всебічний порівняльний аналіз з метою
поліпшення якості, узгодженості та ефективності СЄСП; ухвалює, діючи в тісному
співробітництві з його робочими групами і Комісією, технічні документи щодо
імплементації інструментів Союзу з надання притулку, включаючи керівні
принципи і посібники з експлуатації.
У межах Європейського Союзу створено низку спеціалізованих агентств /
органів, наділених компетенцією у сфері захисту персональних даних. Діяльність
цих органів регламентується, зокрема, Регламентом (ЄС) 45/2001 Європейського
Парламенту та Ради від 18 грудня 2000 р. про захист окремих осіб щодо обробки

91
персональних даних установами і органами Співтовариства і про вільне
переміщення таких даних, відповідно до якого передбачено заснування посади
Спеціаліста із захисту даних у межах кожної установи та органу Спільноти
(Офіцер із захисту даних (розд. 8)). Головним завдання такого спеціаліста є
забезпечення того, щоб процедури обробки даних не спричинили негативного
впливу на права та свободи суб’єктів даних. До компетенції Спеціаліста віднесено
повноваження щодо забезпечення інформування контролерів та суб’єктів даних
щодо їхніх прав та обов’язків; надання відповідей на запити Європейського
інспектора із захисту даних; забезпечення незалежного внутрішнього застосування
Регламенту 45/2001; ведення реєстру процедур обробки даних, що проводяться
контролером; повідомлення Європейського інспектора із захисту даних про
процедури обробки, які можуть спричинити певні ризики, тощо. Контролер також
може направляти Спеціалісту із захисту даних попереднє повідомлення щодо будь-
яких процедур обробки даних або сукупності таких процедур.
Регламентом 45/2001 також передбачено можливість проведення
попередньої перевірки у тих випадках, коли процедури обробки за своєю
природою, обсягом та цілями можуть спричинити певні ризики для прав і свобод
суб’єктів даних. Така перевірка здійснюється Європейським інспектором із
захисту даних, який гарантує дотримання установами й органами ЄС права на
приватне життя при обробці особистої інформації громадян в електронному,
письмовому або візуальному форматі - в ході виконання своїх обов’язків (обробка
включає в себе зібрання, запис, збереження, вилучення, передачу, блокування або
видалення даних). Завдання Європейського інспектора полягає в дотриманні
суворих правил конфіденційності, що регулюють цю діяльність і гарантування
дотримання установами й органами ЄС права на приватне життя та його повагу.
Слід зазначити, що правила захисту фізичних осіб під час обробки їхніх
персональних даних установами, органами, службами та агенціями Союзу і
державами-членами в ході провадження діяльності в межах, охоплених законо-
давством Союзу, а також правила щодо вільного руху таких даних встановлюються
Європейським Парламентом і Радою, відповідно до звичайної законодавчої
процедури (ст. 16 Договору про Європейський Союз). Європейський інспектор
керує обробкою адміністрації ЄЄ персональних даних із метою забезпечення
дотримання правил конфіденційності; консультує органи та інститути ЄС з усіх
аспектів обробки персональних даних і пов’язаних із ними політики і
законодавства; розглядає скарги і проводить розслідування; співпрацює з
національними владами держав - членів ЄС з метою забезпечення послідовності у
захисті даних; здійснює моніторинг нових технологій, які сприятимуть захисту
даних (гл. V).
Установи та органи ЄС не повинні обробляти персональні дані, які
стосуються расового або етнічного походження, політичних поглядів, релігійних
або філософських поглядів, профспілкового членства; дані про стан здоров’я або
сексуальної орієнтації, якщо вони не потрібні, за винятком випадків, коли вони є
необхідними з метою охорони здоров’я. У такому випадку це повинно бути
зроблено медичним працівником або іншою особою, яка присягалась зберігати
професійну таємницю.

92
 У разі порушення права на недоторканність приватного життя установою або
органом ЄС особа має право звернутися зі скаргою до Європейського інспектора
або до органу, який на думку особи скоїв порушення. Європейський інспектор
повинен вжити заходів щодо проведення розслідування (з’ясування обставин,
розгляду обставин справи), результати розслідування повинні бути повідомлені
особі, якщо результат розгляду скарги Інспектором не задовольняє особу, то вона
має право звернутися до Суду ЄС. Посада заснована у 2004 р.
У межах інституційної структури ЄС з метою забезпечення здійснення
положень Регламенту 2016/6792 також засновується Європейська рада із захисту
даних (далі - Рада) як орган Союзу, який має правосуб’єктність. До складу Ради,
яка очолюється Головою, входить по одному голові наглядового органу кожної
держави- члена та Європейський інспектор із захисту даних або їхні відповідні
представники.
Рада забезпечує послідовне застосування Регламенту 2016/679 шляхом
здійснення моніторингу і забезпечення його правильного застосування;
консультування Комісії з будь-якого питання, пов’язаного із захистом
персональних даних у Союзі; консультування Комісії щодо формату і процедур для
обміну інформацією між контролерами, операторами та наглядовими органами
щодо зобов’язальних корпоративних правил; заохочення співпраці та ефективного
двостороннього і багатостороннього обміну інформацією та кращою практикою
між наглядовими органами; сприяння спільним навчальним програмам і
забезпечення можливості обміну персоналом між наглядовими органами та за
необхідності з наглядовими органами третіх країн або з міжнародними
організаціями; сприяння обміну знаннями та документацією щодо законо- давства
із захисту даних і практикою з органами нагляду за захистом даних у всьому світі;
ведення загальнодоступного електронного реєстру рішень, ухвалених наглядовими
органами та судами.
За результатами діяльності Рада складає річний звіт, що містить перегляд
практичного застосування настанов, рекомендацій і прикладів кращої практики
щодо захисту фізичних осіб у зв’язку з опрацюванням у Союзі та, у відповідних
випадках, у третіх державах і міжнародних організаціях. Звіт оприлюднюється та
передається до Європейського Парламенту, Ради та Комісії.
У межах ЄС також було засновано Агентство Європейського Союзу з
питань мережевої та інформаційної безпеки (далі - ENISA, Агентство). До
структури Агентства входить Правління, Виконавчий директор і персонал, а також
Постійна група зацікавлених сторін. Основне завдання Агентства полягає у
забезпеченні високого рівня мережевої й інформаційної безпеки в Союзі 1. Крім
того, Агентство розробляє і підтримує високий рівень експертних знань; сприяє
установам, органам і відомствам Союзу щодо розробки політики в галузі мережевої
та інформаційної безпеки; сприяє установам, органам і відомствам Союзу та
держав-членів у здійсненні політики, необхідної для задоволення правових і
нормативних вимог в галузі мережевої та інформаційної безпеки; використовує
свій досвід для стимулювання широкого співробітництва між суб’єктами
державного і приватного секторів тощо.

93
 Питанню захисту персональних даних також приділено значну увагу в
діяльності Європолу –Європейському поліцейському управлінню - міжнародного
правоохоронного органу, метою існування якого є надання допомоги у запобіганні
та розслідуванні організованої злочинності, тероризму й інших форм тяжких
злочинів в ЄС. Європолом було створено Інформаційну систему (Europol
Information System), яка функціонує як база даних для обміну розвідувальними
даними та інформацією державами-члєнами через свої Національні підрозділи
Європолу (далі - НЦБ). Інформаційна система Європолу містить інформацію про
злочини, злочинні структури, підозрюваних і засуджених, а також засоби, які
використовуються для скоєння відповідних злочинів. Система використовується
посадовими особами Європолу, офіцерами зв’язку держав-членів, співробітниками
національних підрозділів Європолу та компетентними органами держав-членів.
Інформаційна система Європолу може використовуватися для надання
доступу до даних, що стосуються осіб, які є підозрюваними або яких було
засуджено за скоєння кримінального правопорушення, що належить до компетенції
Європолу; або осіб, факти щодо яких вказують на те, що вони готуються скоїти
такі правопорушення. Європол і НЦБ можуть як вносити дані безпосередньо до
Інформаційної системи Європолу, так і вилучати дані з неї. Правом змінити,
виправити або видалити дані, що містяться в інформаційній системі наділена лише
сторона, яка їх внесла У межах Європолу також створено Європейський центр
боротьби з кіберзлочинністю, який слугує інформаційним порталом ЄС з питань
кіберзлочинності та сприяє більш швидкому реагуванню у разі вчинення онлайн-
злочинів, розробляє та розгортає потенціал цифрової судово-медичної експертизи й
надає інформацію про передовий досвід розслідування кіберзлочинів.
Євроюст, створений у 2002 р. з метою сприяння судовому співробітництву у
розслідуванні та судовому переслідуванні тяжких злочинів, що стосуються
щонайменше двох держав-членів, також приділяє у своїй діяльності увагу питанню
захисту персональних даних. Він наділений повноваженнями в межах своєї
компетенції і для виконання своїх завдань, обробляти персональні дані за
допомогою автоматизованих засобів або в структурованих ручних файлах. Під час
здійснення такого опрацювання Євроюст має вживати необхідних заходів задля
гарантування рівня захисту персональних даних, який буде, щонайменше,
еквівалентним тому, що випливає із застосування принципів Конвенції № 108.
Євроюст встановлює Систему управління справами, яка складається з тимчасових
робочих файлів та індексу, що містить персональні та неперсональні дані. 7а:-:а
тема створена з метою підтримання управління та координації розслідувань та
переслідувань; полегшення доступу до інформації про поточні розслідування
полегшення моніторингу законності та дотримання положень стосовно обробки
персональних даних.
У межах Євроюсту також має бути призначено з числа персоналу
Співробітника з питань захисту даних, який здійснює свої повноваження,
самостійно та наділений правом доступу до всіх даних, оброблених Євроюстом.
Такий співробітник забезпечує законність обробки персональних даних; здійснює
письмову реєстрацію шодо передачі та отримання особистих даних; інформує
суб’єктів даних про їхні права. У випадку, якщо Співробітник вважає, що обробка

94
даних здійснювалася з порушенням Рішення 2002/187JHA він може, зокрема,
передавати це питання до Спільного наглядового органу.

6.Міжнародно-правове регулювання захисту прав людини в рамках

Організації з безпеки та співробітництва в Європі.
В 1975 р. 35 глав держав та урядів підписали в Гельсінкі Заключний акт НБСЄ
(Гельсінський акт). В цьому документі були викладені 10 принципів
взаємовідносин між державами, які отримали назву «принципи мирного
співіснування»: суверенна рівність, поважання прав суверенітету; незастосування
сили і загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав;
мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи; повага до прав
людини і основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, регалії і
переконань; рівноправність і право народів на самовизначення; співробітництво
між державами; добросовісне виконання зобов’язань з міжнародного права.
Заключний акт також містив заходи щодо зміцнення довіри між державами,
питання роззброєння, співробітництва у сфері економіки, науки, довкілля, у
гуманітарній та інших сферах. Заключний акт – це видатний міжнародний
документ, який заклав основи для забезпечення в Європі миру, стабільності та
співробітництва. Він набув чинності відразу після його підписання, тобто 1 серпня
1975 р.

1 січня 1995 р., згідно з рішенням  Будапештського саміту, Нарада з безпеки

та співробітництва в Європі змінила свою назву на Організацію з безпеки та
співробітництва в Європі (ОБСЄ) і набула статусу міжнародної організації. Штаб-
квартира в Австрії. До ОБСЄ входить 57 держав-членів. Після розпаду Радянського
Союзу Верховна Рада України, за правонаступництвом, з 30 січня 1992 року стала
повноправним членом Парламентській асамблеї Наради з безпеки і
співробітництва в Європі. ОБСЄ має складну і розгалужену систему органів.
Найвищим з них є Зустріч глав держав та урядів, яка визначає пріоритети й
основні напрями діяльності Організації.
Центральним виконавчим і розпорядчим органом ОБСЄ є Рада міністрів
(РМ), яка складається з міністрів закордонних справ держав-членів. РМ збирається
раз на рік. Поточними справами ОБСЄ займається Постійна рада у складі
представників держав-учасниць. Збирається щотижня у м. Відні (Австрія) для
політичних консультацій і прийняття рішень з питань, що стосуються Організації.
Функціонує Керівна рада, яка складається з директорів політичних департаментів
міністерств закордонних справ. Утворена вона для підготовки засідань РМ ОБСЄ
та контролю їх виконання. Засідала не рідше двох разів на рік у м. Прага (Чехія).
Однак у процесі інституціоналізації структур ОБСЄ значну частину її функцій
перебрала Постійна рада. Від 1997 р. Керівна рада збирається лише для
обговорення економічних питань. Постійним органом є Форум ОБСЄ зі
співробітництва в галузі безпеки (місцеперебування – м. Відень), утворений з
метаю проведення переговорів щодо контролю над озброєннями і роззброєнням,
зміцнення довіри та безпеки, розширення регулярних консультацій і активізації

95
співробітництва з питань, що пов’язані з безпекою, та зменшення небезпеки
виникнення конфліктів. Засідає щотижня.
Загальне керівництво оперативною діяльністю Організації покладено на
діючого голову ОБСЄ, яким є міністр закордонних справ держави, що приймала
останнє засідання РМ. Строк повноважень голови – рік. До його обов’язків входить
також підтримання контактів з Парламентською асамблеєю ОБСЄ.
Постійний адміністративний орган ОБСЄ – Секретаріат на чолі з
Генеральним секретарем, який призначається на три роки Радою міністрів
Організації. Генеральний секретар як найвища посадова особа Організації
співпрацює з діючим головою, керує структурами і операціями ОБСЄ, готує
проведення зустрічей глав держав та урядів, забезпечує реалізацію прийнятих
рішень і подає щорічну доповідь. У структурі Секретаріату – Центр запобігання
конфліктам (місцеперебування – м. Відень) для допомоги РМ ОБСЄ у справі
зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Важливим органом є Бюро з
демократичних інститутів та прав людини (місцеперебування – м. Варшава,
Польща). Воно сприяє проведенню демократичних виборів у країнах-учасницях
ОБСЄ шляхом спостереження за виборчим процесом, надає практичну допомогу в
зміцненні демократичних інститутів, бере участь у запобіганні конфліктам тощо.
Верховний комісар у справах національних меншин (місцеперебування – м. Гаага,
Нідерланди) забезпечує ранні запобіжні й термінові дії стосовно напружених
ситуацій, що пов’язані з проблемами національних меншин та потенційно можуть
перерости в конфлікт у регіоні ОБСЄ, через що вимагають уваги і дій Ради
міністрів або Керівної ради.
Діє Парламентська асамблея ОБСЄ (місце перебування – м. Копенгаген,
Данія), до якої входять 323 парламентаріїв (по 2 – 17 депутатів від національних
парламентів залежно від чисельності населення країни). Збирається на щорічні сесії
почергово в різних містах Європи. Обговорює питання, що належать до
компетенції ОБСЄ, і приймає відповідні рекомендації. Забезпечує
міжпарламентське співробітництво. Згідно з Конвенцією про примирення та
арбітраж у рамках НБСЄ від 15 рудня 1992 р. (набула чинності у грудні 1994 р.)
утворено Суд з примирення та арбітражу ОБСЄ (місцеперебування – м. Женева,
Швейцарія), до складу якої входять провідні фахівці в галузі міжнародних відносин
і міжнародного права. Сторони спору можуть обирати арбітрів і посередників зі
списку осіб, який складається секретарем Суду.
Характерними особливостями ОБСЄ як міжнародної організації є відсутність
традиційного установчого документа міжнародної організації (статуту) та
консенсус як один з обов’язкових організаційних принципів. З наведеного стає
зрозумілим, що наслідком таких особливостей стає складність процесу розробки та
прийняття політичних рішень в ОБСЄ.
Заключний акт НБСЄ 1975 року закріпив принцип поваги основних прав і
свобод , як принцип міжнародного права, встановлено баланс взаємодії
міжнародно-правового та національного регулювання прав людини. Документ
1975р. закріпив, що Держави-учасниці ОБСЄ будуть поважати права людини й
основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, для всіх,
незалежно від раси, статі, мови і релігії; заохочувати і розвивати ефективне
здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та
інших прав і свобод, які випливають з гідності, властивої людській особистості, і є
суттєвими для її вільного і повного розвитку. У цих межах держави-учасниці

96
будуть визнавати і поважати свободу особи сповідувати, одноосібно або спільно з
іншими, релігію або віру, діючи згідно з велінням власної совісті. Держави-
учасниці визнають загальне значення прав людини й основних свобод, повага яких
є суттєвим фактором миру, справедливості і благополуччя, необхідних для
забезпечення розвитку дружніх відносин і співробітництва між ними, як і між усіма
державами.
Вони будуть постійно поважати ці права й свободи у своїх взаємних
відносинах і будуть докладати зусиль, спільно і самостійно, включаючи
співробітництво з ООН, з метою сприяння загальній та ефективній їх повазі.
Вони підтверджують право осіб знати свої права й обов’язки в цій галузі і
діяти відповідно до них. У галузі прав людини й основних свобод держави-
учасниці будуть діяти відповідно до цілей і принципів Статуту ООН і Загальної
декларації прав людини. Вони будуть також виконувати свої зобов’язання, як вони
встановлені в міжнародних деклараціях і угодах у цій галузі, включаючи, в тому
числі, Міжнародні пакти про права людини, якщо вони ними пов’язані (розд. VII).
У документі Копенгагенської конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р.
вже затверджено домінуючу роль міжнародних стандартів у галузі прав людини.
Згідно із зазначеним документом будь-яка держава має право вільно обирати і
розвивати відповідно до міжнародних стандартів у галузі прав людини свої
політичні, соціальні, економічні і культурні системи. Держава повинна
забезпечувати, щоб її закони, адміністративні правила і політика відповідали
взятим нею зобов’язанням відповідно до міжнародного права. Крім того, окремим
особам або групам, які діють від імені держави, було надано право підтримувати
зв’язок з міжнародними органами, наділеними компетенцією отримувати і
розглядати інформацію, що стосується тверджень про порушення прав людини
(іншими словами, право оскаржити дії держави-порушниці.
Документ Московської конференції з людського виміру НБСЄ 1991 р.
підкреслив, що питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії,
верховенства закону мають міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і
свобод складає одну з основ міжнародного порядку. Вони категорично і остаточно
заявляють, що зобов’язання, прийняті ними у сфері людського виміру НБСЄ, є
питаннями, що представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-
учасників і не відносяться до числа винятково внутрішніх справ відповідної
держави (с. З). Таким чином було легалізовано інститут міжнародного захисту
прав людини. Функції міжнародного та внутрішньодержавного захисту прав
людини розмежовувалися в такий спосіб: на міжнародному рівні розробляються
міжнародні стандарти в галузі прав людини і діють контрольні органи за їх
дотриманням, а на національному рівні держави приводять своє законодавство до
міжнародних стандартів і гарантують їх виконання.

У Декларації Будапештської зустрічі на вищому рівні 1994 р. «На шляху до

справжнього партнерства в нову епоху» підтверджено важливу роль людського
виміру в усіх видах діяльності НБСЄ і зазначено, що повага прав людини й
основних свобод, демократії і верховенства закону є необхідним компонентом

97
безпеки і співробітництва в регіоні НБСЄ. Воно повинно залишатися однією із
головних цілей діяльності НБСЄ. Надзвичайно важливе значення у сфері
людського виміру мають періодичні огляди щодо виконання зобов’язань, які
відіграють кардинальну роль у НБСЄ. Підкреслено важливість контактів між
людьми в подоланні спадщини колишніх розколів (п. 14.)

У Лісабонському документі 1996 р. зазначено, що прийнятий ОБСЄ

всеосяжний підхід до безпеки передбачає більш ефективне виконання всіх
зобов’язань у сфері людського виміру, зокрема в тому, що стосується прав людини
й основних свобод. Це сприятиме подальшому утвердженню в усіх державах-
учасницях загальних цінностей вільного і демократичного суспільства, що є однією
з головних опор нашої спільної безпеки. Серед гострих проблем людського виміру
загрозою для стабільності в регіоні ОБСЄ залишаються безперервні порушення
прав людини, зокрема у формі вимушеної міграції, а також незавершеність
демократичних перетворень, погрози на адресу незалежних засобів масової
інформації, махінації на виборах, вияви агресивного націоналізму, расизму,
шовінізму, ксенофобії та антисемітизму Держави-члени ОБСЄ засудили будь-яку
політику «етнічних чисток» або масового вигнання населення і зобов’язалися
утримуватися від подібної політики; створювати умови для безпечного і гідного
повернення біженців і внутрішньо переміщених осіб відповідно до міжнародних
норм. Декларацією акцентовано увагу на дотриманні і повазі принципу свободи
друку і засобів масової інформації, що є однією з головних передумов побудови
справді демократичного громадянського суспільства. Підтверджено намір держав-
членів продовжувати зусилля щодо вирішення цих проблем, (пп. 9-11).
У прийнятій у межах Стамбульського саміту ОБСЄ Хартії європейської
безпеки 1999 р. (далі - Хартія) підтверджено, що повага прав людини і основних
свобод, демократії і верховенства закону займає центральне місце в прийнятій
ОБСЄ всеосяжній концепції безпеки. Держави - члени ОБСЄ взяли на себе
зобов’язання протистояти таким загрозам безпеки, як порушення прав людини й
основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, і вияву
нетерпимості, агресивного націоналізму, расизму, шовінізму, ксенофобії й
антисемітизму. Захист і сприяння здійсненню прав осіб, що належать до
національних меншин, є найважливішими факторами забезпечення демократії,
миру, справедливості та стабільності в державах-учасницях і в стосунках між ними.
Держави-члени підтвердили свої зобов’язання забезпечити повну повагу
прав людини, включаючи права осіб, що належать до національних меншин;
вживати заходів по вихованню толерантності та побудови плюралістичних
суспільств, де усім, незалежно від їх етнічного походження, забезпечено повну
рівність можливостей. Акцентували увагу на праві кожної людина на громадянство
і що ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого громадянства, а також
зобов’язалися продовжувати зусилля з метою забезпечити, щоб кожен зміг
скористатися цим правом.
Хартія містить положення щодо захисту осіб без громадянства. Приділено
увагу правовому статусу рома та сінті, і необхідності прийняття ефективних
заходів, щоб домогтися повної рівності можливостей для осіб, що належать до

98
рома та сінті та акцентовано на нарощуванні спільних зусиль для забезпечення
того, щоб рома та сінті могли стати повноправними членами суспільства, а також
для викорінення дискримінації щодо них. Закріплено намір викорінити тортури, а
також жорстокі і нелюдські або ті, що принижують гідність, види поводження і
покарання в усьому регіоні ОБСЄ. З цією метою передбачено заохочення
законодавства, яке забезпечує процедурні та суттєві гарантії і засоби для боротьби
з подібною практикою; надання допомоги потерпілим і співпраця з відповідними
міжнародними організаціями та неурядовими організаціями. Заборонено будь-яку
політику етнічних чисток або масового вигнання. Підтверджено прихильність
повазі права на пошук притулку та забезпечення міжнародного захисту біженців
відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. та Протоколу до неї 1967 р., а
також сприяння добровільному, гідному і безпечному поверненню біженців і
внутрішньо переміщених осіб та створення умов для їх соціальної реінтеграції на
недискримінаційній основі.
Хартією акцентовано увагу на повному і рівному здійсненні жінками своїх
прав людини, що має найважливіше значення для зміцнення миру, процвітання і
демократії в регіоні ОБСЄ, закріплено зобов’язання зробити забезпечення рівності
між чоловіками і жінками невід’ємною частиною політики як на рівні держав-
членів, так і в межах ОБСЄ; вживати заходів щодо ліквідації всіх форм
дискримінації жінок і припинення насильства стосовно до жінок і дітей, а також
сексуальної експлуатації та всіх форм торгівлі людьми шляхом сприяння
прийняттю або зміцненню законодавства для притягнення винних у таких діях до
відповідальності і посилення захисту потерпілих.
Приділено увагу питанням удосконалення і здійснення заходів щодо
забезпечення прав та інтересів дітей у збройних конфліктах і постконфліктних
ситуаціях, включаючи дітей-біженців та дітей, переміщених всередині держави;
недопущення примусової чи обов’язкового рекрутування для використання в
збройних конфліктах осіб, молодших 18-річного віку.
Підкреслено зобов’язання щодо проведення вільних і чесних виборів;
означено роль незалежних засобів масової інформації, доступу громадськості до
інформації; акцентовано увагу на ролі, яку можуть відігравати неурядові
організації у сприянні утвердженню прав людини, демократії та верховенства
закону, зазначено, що вони є невід’ємною складовою сильного громадянського
суспільства (с. 6-8.)
В Астанінській ювілейній декларації на шляху до співтовариства співпраці
2010 р. було підтверджено необхідність зробити більше для забезпечення повної
поваги і виконання базових принципів функціонування організації і зобов’язань,
взятих державами-членами на себе в галузі військово-політичного, економіко-
екологічного та людського вимірів, особливо в галузі прав людини й основних
свобод (п. І)
У межах Мінської декларації 2017 р. Парламентська асамблея ОБСЄ
закликала держави - учасниці ОБСЄ дотримуватися людської гідності і рівних прав
усіх їх громадян за допомогою повного виконання прийнятих у межах ОБСЄ
зобов’язань щодо прав людини, основних свобод, плюралістичної демократії і
верховенства закону; висловила стурбованість з приводу виявів нетерпимості,

99
агресивного націоналізму, ксенофобії, антисемітизму, дискримінації стосовно
мусульман, християн або осіб, які сповідують інші релігії, переслідувань осіб зі
спільноти лесбіянок, геїв, бісексуалів і трансгендерів (ЛГБТ) і расизму та
підкреслила життєво важливу роль терпимості, розуміння і співпраці у справі
формування і збереження стабільних демократичних суспільств; закликала
держави-учасниці вжити робоче визначення антисемітизму на засіданні Ради
міністрів у Відні 7-8 грудня 2017 p.; наголосила на необхідності збереження
державами-учасниками верховенства закону, демократичних інститутів, заборон
тортур і громадянського нагляду над збройними силами, воєнізованими фор-
муваннями, службами безпеки і розвідки в процесі протидії загрозам національній
безпеці; закликала держави-учасники, що укладають з приватними військовими й
охоронними компаніями контракти про передачу на зовнішній підряд функцій або
завдань, дотримуватися своїх зобов’язань за міжнародним правом і запропонувала
парламентам розробити національне законодавство з метою ефективного
регулювання діяльності таких компаній всередині країни і за кордоном на підставі
діючих міжнародних стандартів в інтересах встановлення демократичного
контролю над приватними охоронними компаніями; закликла держави-учасники,
які застосовують смертну кару, оголосити про негайне введення мораторію на
страту і настійно закликала всі країни знову підтвердити, що вони ніколи не будуть
застосовувати це нелюдське і принижуюче гідність покарання; закликала держави-
учасниці, де це може бути застосовано, негайно покласти край переслідуванням,
ув’язненню, неналежному поводженню і зникненням стосовно політичних
опонентів, правозахисників, журналістів та інших членів громадянського
суспільства; закликала держави - учасниці ОБСЄ за будь-яких обставинах
гарантувати і захищати права парламентарів на повне здійснення своїх мандатів
відповідно до Тбіліської декларації; закликла держави- учасники гарантувати
повний доступ внутрішніх і міжнародних спостерігачів з метою
ознайомлення з умовами утримання у в’язницях; підкреслила, що свобода
вираження думок, включаючи політичну сатиру або ідеї, що представляються
шокуючими або образливими, повинні дотримуватися відповідно до міжнародних
зобов’язань держав-учасників; запропонувала надавати біженцям і мігрантам
можливості для розміщення, включаючи спальні приміщення для жінок і дітей, які
можуть закриватися зсередини; окремі, добре освітлені й охоронювані душові
кімнати, призначені виключно для жінок і дітей; а також усних перекладачів,
охоронців і соціальних працівників з числа жінок, яким жінки і діти могли б
повідомляти про торгівлю людьми; закликала враховувати вразливість релігійних і
етнічних меншин на додаток до інших критеріїв уразливості, таким як вік і стать,
при визначенні порядку черговості надання допомоги біженцям, внутрішньо
переміщеним особам і мігрантам або їх розселення; закликала до розширення
співпраці між державами-учасниками у справі попередження і припинення
організованих грабежів, контрабанди, крадіжок і незаконної торгівлі об’єктами
культурного значення і до їх повернення в країни походження; забезпечення прав і
свобод інвалідів; дотримання прав осіб, що належать до національних меншин,
тощо (с. 15-22)
У Берлінській декларації ОБСЄ 2018 р. Парламентська асамблея ОБСЄ
закликала дотримуватися міжнародного гуманітарного права і права прав людини
під час збройних конфліктів в умовах військової окупації, включаючи право

100
біженців і внутрішньо переміщених осіб на безпечне повернення в місця свого
проживання; до проведення розслідувань серйозних порушень прав людини в
зонах конфліктів і на окупованих територіях, зокрема тих, що зачіпають
внутрішньо переміщених осіб, які проживають в анклавах, а також осіб, зниклих
безвісти, і закликає до відновлення свободи пересування, свободи вираження
думок, а також майнових та освітніх прав, особливо стосовно дітей, які
перебувають у районах конфліктів; підтверджує, що державам - членам ОБСЄ слід
активізувати свої зусилля з метою викорінення тортур і нелюдських або таких, що
принижують гідність, видів поводження; закликає країни, в яких застосовується
смертна кара, негайно оголосити мораторій на смертну кару і розробити
законодавчі ініціативи з метою скасування смертної кари як міри покарання за
будь-які злочини тощо (с.14-22).
В аспекті захисту прав людини ОБСЄ приділяє суттєву увагу тендерній
проблематиці: у цьому напрямі організація керується положеннями резолюції Ради
Безпеки ООН 1325, яка визначає порядок денний з питань жінок, миру і безпеки.
Резолюція визнає ключову роль жінок у запобіганні та вирішенні конфліктів, а
також у постконфліктному відновленні. Організація приділяє увагу питанням
спеціалізованої спрямованості у сфері безпеки, таким як механізми раннього
попередження конфлікту, врегулювання конфлікту, посередництво і повноправна
участь жінок у постконфліктному відновленні. ОБСЄ проводить технічні брифінги
для урядів з метою надання сприяння у здійсненні резолюції, публікує матеріали по
просуванню більш широкої участі жінок на всіх етапах конфліктного циклу і
підтримує жіночі громадські групи з метою їх залучення до процесів вирішення
конфліктів і постконфліктного відновлення. Зокрема у 2000 р. було прийнято План
дій ОБСЄ з тендерних питань, що передбачав нарощування зусиль з метою
домогтися однакового ставлення до жінок і чоловіків в організації в усіх сферах,
включаючи набір персоналу, а також відображення тендерної проблематики в
діяльності організації. Цей план дозволив забезпечити більш глибоке усвідомлення
необхідності поліпшення становища в галузі тендерної рівності в ОБСЄ за рахунок
прийняття відповідних заходів Секретаріатом, інститутами і структурами на
місцях, а також державами-членами (Рішення № 353 Постійної ради від 1 червня
2000 р. (РС.БЕС/353/00)).
План дій по боротьбі з торгівлею людьми 2003 р. покликаний надати в
розпорядження держав-учасниць всеосяжний інструментарій, який буде служити
підмогою у виконанні їх зобов’язань по боротьбі з торгівлею людьми. Його мета -
дати державам-учасницям механізм для здійснення подальших кроків, який буде
також сприяти координації дій окремих держав-учасниць як у межах структур
ОБСЄ, так і з іншими міжнародними організаціями. План дій заснований на
багатовимірному підході до боротьби з торгівлею людьми. У ньому передбачається
комплексне рішення проблеми, включаючи захист жертв, попередження торгівлі
людьми і судове переслідування тих, хто скоює цей злочин або сприяє йому. План
містить рекомендації державам-учасницям і відповідним інститутам, органам і
структурам ОБСЄ на місцях щодо оптимальних шляхів вирішення ними цієї
проблеми в її політичних, економічних, правових, правоохоронних, освітніх та
інших аспектах. Крім того, План дій покликаний допомогти державам-учасницям у
застосуванні цих інструментів шляхом обліку накопиченого в регіоні досвіду
реалізації таких конкретних ініціатив та заходів, як ті, які здійснюються Цільовою
групою Пакту про стабільність по боротьбі з торгівлею людьми в Південно-Східній

101
Європі. План акцентує увагу на тому, що всеохоплюючий підхід до торгівлі
людьми передбачає необхідність зосереджувати увагу на залученні до
відповідальності винних у цьому злочині і на прийнятті ефективних заходів щодо
його запобігання, продовжуючи водночас виявляти гуманність і співчуття при
наданні допомоги його жертвам (Рішення № 353 Постійної ради від 24 липня 2003
р. (РС. ОЕС/557)).
2004 р. ознаменовано прийняттям Плану дій ОБСЄ з підтримки тендерної
рівності, яким було визначено пріоритети ОБСЄ щодо підтримки тендерної
рівності - як в організації, так і в державах-членах, - забезпечуючи при цьому
спостереження за його виконанням. План передбачає досягнення означених цілей
шляхом здійснення організацією заходів, політик, проектів та програм,
спрямованих на облік тендерної проблематики, а також надання допомоги з боку
ОБСЄ державам-учасницям в утвердженні тендерної рівності.
Крім того, діяльність щодо запобігання та протидії гендерному насильству
також здійснюється польовими операціями ОБСЄ в таких напрямах: обмін
професійним досвідом у проведенні законодавчих реформ; забезпечення жертвам
насильства доступу до правосуддя; тренінги для поліцейських співробітників,
органів охорони здоров’я, суддів, прокурорів, сприяння функціонуванню гарячих
ліній та центрів психологічної допомоги жертвам насильства.
Згідно Рішення 607 Постійної ради, держави-учасниці зобов’язуються:
прагнути до того, щоб їх правові системи сприяли безпечному середовищу,
вільному від цькування, насильства або дискримінації у будь-якій сфері життя.
На підставі Рішення 621 Постійної ради, держави-учасниці зобов’язалися
прагнути до того, щоб їх правові системи сприяли безпечному середовищу,
вільному від антисемітського цькування, насильства або дискримінації у будь-якій
сфері життя; у міру необхідності сприяти реалізації освітніх програм, спрямованих
на протидію антисемітизму; розглянути питання про прийняття або, відповідно,
посилення законодавства, що забороняє дискримінацію за ознакою раси, кольору
шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або
соціального походження, майнового, станового або іншого положення, а також
підбурювання до вчинення злочинів на ґрунті ненависті, мотивуватися цими
ознаками; підтримувати і за необхідності нарощувати просвітницькі програми,
націлені на виховання толерантності та боротьбу з расизмом, ксенофобією і
дискримінацією.
На підставі Рішення № 633 Постійна рада постановила, про таке: 1)
державам- учасницям слід вжити заходів до того, щоб Інтернет залишався
відкритим і загальнодоступним форумом, що забезпечує свободу думок і свободу
вираження, закріплених Загальною декларацією прав людини, і сприяти
розширенню доступу до Інтернету як через домашні підключення, так і через
навчальні заклади; 2) розслідувати випадки насильства, що мають злочинний
характер, погроз його застосування, мотивованих расистськими, ксенофобськими,
антисемітськими чи іншими пов’язаними з цим забобонами, поширюваними через
Інтернет і за необхідності забезпечувати переслідування винних відповідно до
закону; 3) забезпечити професійну підготовку співробітників правоохоронних
органів, а також прокурорів, з питань, що стосуються злочинів, мотивованих

102
расистськими, ксенофобськими, антисемітськими чи іншими пов’язаними з цим
забобонами, поширюваними через Інтернет.
З 2000 р. ОБСЄ приділяє підвищену увагу проблемі торгівлі людьми, в межах
організації було прийнято низку рішень у цій сфері, що містяться в різних
документах, зокрема Рішення № 1 Віденської зустрічі Ради міністрів 2000 p.,
Рішення № 6 Бухарестської зустрічі Ради міністрів 2001 р. і Декларація зустрічі
Ради міністрів 2002 р. у Порту, Рішення № 557 Постійної ради від 24 липня 2003 р.
Про затвердження Плану дій ОБСЄ по боротьбі з торгівлею людьми (PC.DEC /
557).
Прийнятий у 2003 р. План дій ОБСЄ по боротьбі з торгівлею людьми
покликаний надати в розпорядження держав-учасниць всеосяжний інструментарій,
який буде слугувати підмогою у виконанні їх зобов’язань по боротьбі з торгівлею
людьми далі - ТЛ). Його мета - означити державам-учасницям механізм для
здійснення подальших кроків, який буде також сприяти координації дій окремих
держав-учасниць як у межах структур ОБСЄ, так і з іншими міжнародними
організаціями.
З урахуванням нових реалій у розвитку ТЛ, а також відштовхуючись від
найбільш успішних і перевірених на практиці заходів щодо протидії ТЛ, держави-
учасниці почали розробляти новий Додаток до Плану дій (далі - Адендум-2013),
приділяючи при цьому особливу увагу формам експлуатації, що виникли останнім
часом у регіоні ОБСЄ. Адендум-2013 також є реакцією на появу менш очевидних
форм ТЛ, таких як ТЛ з метою експлуатації в домашньому рабстві, в тому числі в
будинках дипломатів, ТЛ метою експлуатації в жебрацтві, ТЛ з метою експлуатації
в кримінальній діяльності ТІ ТЛ з метою отримання органів.
Крім того, на десятій зустрічі Ради міністрів ОБСЄ (6-7 грудня 2002 p.,
Порту) було прийнято Декларацію про торгівлю людьми, в якій зазначається, що
«торгівля людьми є серйозним і огидним злочином, що зачіпає людську гідність,
підриває права людини й основоположні свободи та забезпечує підживлення
кримінальних мережевих структур» (с. 1-18). Документ містить заклик до держав
ратифікувати Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності
та Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і
дітьми, і покарання за неї; розробити на національному рівні засоби щодо
викорінення причин, які сприяють скоєнню цього злочину; створити умови з
надання допомоги жертвам цих злочинів тощо.
Інституційна система захисту прав людини Організації з безпеки та
співробітництва в Європі. У межах ОБСЄ також визначено механізми контролю за
дотриманням прав людини, які мають міжрегіональний характер, зважаючи на ту
обставину, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави
Центральної Азії і Північної Америки. Будь-яка держава - член ОБСЄ має право
запросити у будь-якого члена організації інформацію з конкретного порушення прав
людини. На прохання держави - члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії
експертів для розгляду визначених питань і можливого сприяння у вирішенні проблем
з прав людини на її території.
У межах організації з 1992 р. засновано посаду Верховного комісара у
справах національних меншин ОБСЄ, який відстоює права національних

103
меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав
людини. Крім цього, до його функцій входить виявлення ситуацій міжетнічної
напруженості, які можуть створювати загрозу миру, безпеці або відносинам між
державами - членами ОБСЄ. і сприяння їх швидшому врегулюванню.
Мандат Верховного комісара полягає в тому, щоб забезпечувати раннє
попередження і, там де необхідно, на якомога більш ранньому етапі вживати
термінових заходів, пов’язаних з проблемами національних меншин, напружених
ситуацій, які ще не вийшли з стадії раннього попередження, але потенційно здатні,
на думку Верховного комісара, перерости в конфлікт у регіоні ОБСЄ. Верховний
комісар уповноважений: а) збирати й отримувати з будь-якого джерела, в тому
числі від засобів масової інформації та неурядових організацій, інформацію про
становище національних меншин і ролі причетних до нього сторін; здійснювати
оцінку на якомога більш ранньому етапі ролі безпосередньо зацікавлених сторін,
характеру напруженості ситуації і пов’язаних з нею останніх подій, а також, коли
це можливо, потенційних наслідків для світу і стабільності в регіоні ОБСЄ;
відвідувати будь-яку з держав-учасниць та особисто вступати в контакт з
безпосередньо зацікавленими сторонами для отримання з перших рук інформації
про становище національних меншин і застосовувати превентивну дипломатію.
Слід зазначити, що під егідою Верховного комісара ОБСЄ розроблено низку
актів щодо забезпечення прав меншин, зокрема: Гаазькі рекомендації про права
національних меншин на освіту 1996 p., Ословські рекомендації про права
національних меншин щодо мови 1998 p., Лундські рекомендації про ефективну
участь національних меншин у суспільно-політичному житті 1999 p., Рекомендації
щодо використання мов меншин у радіомовленні 2003 p., Стандарти у галузі прав
національних меншин - Збірка документів ОБСЄ і Ради Європи 2007 p.,
Больцанські/Боценські рекомендації про національні меншини в міждержавних
відносинах 2008 p., Люблянські рекомендації щодо інтеграції різних суспільств
2012 р. тощо.
Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ (БДІПЛ)
знаходиться в Польщі(Варшава) відповідно до свого мандата надає допомогу
державам - учасницям ОБСЄ в забезпеченні повної поваги прав людини й основних
свобод; дотримуватися верховенства закону; просувати принципи демократії;
створювати, зміцнювати і захищати демократичні інститути; заохочувати
терпимість в усіх їх суспільствах. Бюро також відіграє важливу роль в активізації
діалогу між державами, урядами та громадянським суспільством. Воно проводить
щорічну Нараду з розгляду виконання, присвяченого людському виміру, три
додаткових наради і семінар, на якому аналізуються успіхи урядів і надаються
можливості неурядовим організаціям, які могли б вільно висловлювати свої побою-
вання.
БДІПЛ надає державам-учасницям і громадянському суспільству підтримку,
сприяння та експертну допомогу в багатьох напрямах. Зокрема, БДІПЛ працює над
створенням потенціалу державних посадових осіб і правоохоронних органів для
поваги і заохочення прав людини як засобу ефективного запобігання та боротьби з
тероризмом. БДІПЛ проводить експертний аналіз і надає підтримку державам-
учасницям на їхнє прохання в розробці законів із боротьби з тероризмом і

104
зміцнення чинного законодавства відповідно до міжнародних стандартів у галузі
прав людини.
Допомагаючи державам у створенні і зміцненні демократичних інститутів,
БДІПЛ прагне допомагати урядам ставати більш чуйними, підзвітними і
представницькими. Бюро працює з державними установами, політичними партіями
та парламентами і допомагає громадянському суспільству у виробленні політики.
БДІПЛ також підтримує зусилля держав-учасників щодо розширення участі жінок і
молоді в політиці, зміцненню парламентів, розвитку багатопартійних політичних
ландшафтів, поліпшення інтеграції мігрантів і модернізації систем реєстрації
населення. Ці заходи часто вживаються для надання державам допомоги у
здійсненні рекомендацій, зроблених місіями зі спостереження за виборами БДІПЛ.
БДІПЛ розробляє і реалізує програми допомоги державам-учасницям у
вдосконаленні законів, інститутів і демократичних процесів, приділяючи особливу
увагу зміцненню парламентів і забезпечення плюралістичної політичної партійної
системи. Бюро сприяє державам-учасницям у регулюванні фінансування
політичних партій відповідно до зобов’язань ОБСЄ та в розширенні можливостей
парламентів у здійсненні їх законодавчих, представницьких та наглядових функцій.
БДІПЛ сприяє розробці і впровадженню нормативно-правової бази, що
забезпечує дотримання права на свободу пересування і вільного вибору місця
проживання. Що стосується транскордонної мобільності, Бюро вивчає і контролює
політику держав - учасниць ОБСЄ щодо в’їзду і виїзду в контексті сприяння
контактам з людьми.
Повага прав людини є універсальною цінністю і принципом, важливим для
всіх громад на всій території ОБСЄ. Педагоги, будь то в школах або окремих
професіях, відіграють центральну роль у формуванні поведінки і відносин людей, з
якими вони працюють у суспільстві. БДІПЛ розробило ряд ресурсів для заохочення
поваги різноманіття та взаєморозуміння в школах і надання допомоги викладачам,
які працюють у різних професіях, у навчанні своїх колег у розумінні і захисті прав
людини та заохочення товариств, заснованих на повазі прав людини.
БДІПЛ проводить спостереження за виборами в державах - учасницях ОБСЄ
для оцінки того, наскільки вибори поважають основні свободи і характеризуються
рівністю, універсальністю, політичним плюралізмом, довірою, прозорістю і
підзвітністю. Довгострокова, всеосяжна, послідовна і систематична методологія
спостереження за виборами стала основою авторитету БДІПЛ у цій галузі.
Управління також надає підтримку органам влади в їх зусиллях щодо
вдосконалення виборчих процесів і виконання рекомендацій місій БДІПЛ зі
спостереження за виборами шляхом перегляду законодавства про вибори, надання
технічних експертних знань і підтримки діяльності груп спостерігачів-громадян.
БДІПЛ працює над зміцненням інститутів тендерної рівності, виявленням
дискримінаційних законів і політики та розширенням участі жінок у політиці і
виборчих процесах. Завдяки тендерній просвіті для парламентаріїв, громадянського
суспільства і персоналу сектору безпеки, а також шляхом заохочення найму і
просування жінок у лавах безпеки БДІПЛ підтримує ефективні інститути, політику
і програми, що відображають потреби та інтереси як чоловіків, так і жінок.

105
 У сприянні дотриманню прав людини БДІПЛ стежить за дотриманням
урядами своїх зобов’язань у сфері людського виміру. Бюро надає державам
консультації та допомогу, а також підтримує окремих осіб і громадянське
суспільство з цілеспрямованим навчанням і освітою. БДІПЛ охоплює широке коло
питань, починаючи від основних свобод релігії або переконань, пересування, зборів
і асоціацій, до подання інформації про використання смертної кари, контрольних
випробувань і запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження.
Досконале й ефективне законодавство є основою кожного функціонуючого
держави, заснованого на верховенстві закону. Закони повинні прийматися
демократичними процедурами і бути чіткими і короткими. Для забезпечення якості
й ефективності законів, пов’язаних з людським виміром, БДІПЛ підтримує
держави-учасниці шляхом аналізу їх законодавчих систем, відповідного проекту і
чинного законодавства. При наданні такої підтримки, Бюро використовує
законодавчі керівні принципи в конкретних галузях, таких як вибори, свобода
зібрань та законодавство політичних партій, а також ресурси законодавчої бази
Legislationline.org, онлайн-бази даних БДІПЛ.
На основі зобов’язань ОБСЄ БДІПЛ допомагає державам в оцінці, розробці і
здійсненні міграційної політики та законодавства, які враховують тендерні аспекти,
захищати основні права мігрантів та сприяти інтеграції мігрантів у суспільства, в
яких вони живуть. У цих сферах БДІПЛ визначає і полегшує обмін передовим
досвідом, зіставляючи їх з потребами, виявленими в державах-учасницях. За
запитом БДІПЛ також розробляє і реалізує проекти зі збору даних щодо міграції.
Історія дискримінації і переслідування підштовхнула циган та сінті до краю
суспільства, зробивши їх однією з найбільш уразливих і знедолених меншин у
Європі. Багато з них стикаються з поширеним расизмом і дискримінацією, мають
обмежений доступ до основних прав і послуг і не пропорційно представлені у
суспільному та політичному житті. Жінки і дівчата рома часто піддаються
множинним формам дискримінації. Контактний пункт ОБСЄ з питань рома та сінті
співпрацює з національними та місцевими органами влади, громадянським
суспільством і міжнародними організаціями з метою сприяння рівним
можливостям і захисту прав людини всіх рома та сінті.
Держави - учасниці ОБСЄ як і раніше потребують допомоги в розробці
систем правосуддя, які гарантують повагу основних прав і свобод кожної людини
за принципом справедливості і на незалежній основі. БДІПЛ підтримує судові і
законодавчі реформи з тим, щоб судові органи діяли вільно від необгрунтованого
впливу. БДІПЛ також сприяє реформі системи кримінального правосуддя, що
відповідає стандартам у галузі прав людини, в цілях сприяння розвитку стійких
юридичних професій. Для зміцнення гарантій справедливого судового розгляду
БДІПЛ використовує пробний моніторинг як інструмент оцінки для сприяння
проведенню реформ на принципах верховенства права в галузі кримінального,
цивільного та адміністративного правосуддя.
Расизм, ксенофобія та інші форми нетерпимості продовжують загрожувати
безпеці в усіх більш різноманітних суспільствах у регіоні ОБСЄ. БДІПЛ розробило
набір ресурсів і програм для підвищення обізнаності про дискримінацію, злочини
на ґрунті ненависті, антисемітизм та інші форми нетерпимості, в тому числі

106
стосовно мусульман, християн і представників інших релігій. Проводячи
консультації з питань політики і підготовки співробітників правоохоронних органів
і викладачів, Бюро працює над створенням потенціалу урядів у запобіганні і
реагуванні на цю проблему. БДІПЛ також працює над розширенням можливостей
громадянського суспільства контролювати і повідомляти про злочини, скоєні на
ґрунті ненависті та інші інциденти.
Представник ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації.
Діяльність Представника можна розділити на дві складові: спостереження за
ситуацією в галузі засобів масової інформації (ЗМІ) в межах виконання функції
раннього попередження та сприяння державам-учасницям у виконанні їхніх
зобов’язань у сфері свободи вираження поглядів та свободи ЗМІ. Сюди входять
також зусилля, спрямовані на забезпечення безпеки журналістів; надання сприяння
в розвитку плюралізму медіа; сприяння декриміналізації дифамації; боротьба з
мовою ненависті при збереженні свободи вираження думки; підготовка експертних
оцінок з питань регулювання ЗМІ і законодавства в галузі засобів масової
інформації; підтримка свободи в Інтернеті; а також надання сприяння процесу
переходу з аналогового на цифрове мовлення. Крім того, Представник проводить
щорічні регіональні медіа-конференції за участю журналістів, представників
громадянського суспільства й органів влади, а також академічної спільноти, на
яких обговорюються актуальні питання, пов’язані зі свободою ЗМІ.
Представники Діючого голови ОБСЄ. Чинний голова відіграє провідну
роль у справі запобігання конфліктам, регулювання криз і постконфліктного
відновлення в регіоні ОБСЄ, безпосередньо вступаючи в контакт зі сторонами. Він
займається організацією переговорів із врегулювання або проводить їх. З метою
врегулювання кризових ситуацій або забезпечення більш ефективної координації
зусиль держав-учасників у конкретних галузях, Голова може призначити
Особистих або Спеціальних представників. Особисті представники керуються
точним і чітким мандатом із зазначенням завдань, які вони повинні виконувати
(станом на лютий 2017 р. налічується 23 особи).
Бюро Спеціального представника і координатора з боротьби з
торгівлею людьми ОБСЄ (засновано в 2003 р.) підвищує інформованість
суспільства про торгівлю людьми в усіх її формах і сприяє зміцненню політичної
волі до боротьби з нею. На прохання держав-учасників допомагає їм у виконанні
прийнятих у рамках ОБСЄ зобов’язань і рекомендацій. Крім того, Бюро координує
зусилля в межах ОБСЄ з боротьби з торгівлею людьми та співпрацює з іншими
міжнародними організаціями, а також з відповідними суб’єктами громадянського
суспільства.
Бюро має за мету виконання таких завдань: співпраця з урядами, надання їм
допомоги в розумінні поставлених перед ними завдань з приборкання торгівлі
людьми і в прийнятті заходів для реалізації цих завдань; надання урядам допомоги
у виробленні рішень і політики та пропозиції рекомендацій з питання про
організацію боротьби з торгівлею людьми з метою виходу на рішення, що
відповідають потребам окремих країн і міжнародним стандартам; надання урядам
допомоги у створенні національних структур із боротьби з торгівлею людьми,
необхідних для ефективного внутрішньодержавного і транснаціонального
співробітництва; підвищення обізнаності з метою акцентування уваги на

107
складності цієї проблеми і необхідності пошуку всеосяжних рішень; розгляд усіх
вимірювань торгівлі людьми, а саме торгівлі з метою сексуальної експлуатації,
торгівлі з метою використання примусової і підневільної праці, включаючи
внутрішньодержавне рабство, торгівлю з метою примусу до насильницького
шлюбу, торгівлю органами і торгівлю дітьми; забезпечення ефективної взаємодії
всіх агентів і зацікавлених сторін, що беруть участь у боротьбі з торгівлею людьми,
від державних органів і співробітників правоохоронних органів до НУО та,
природно, міжнародних організацій, як установ, що надають підтримку шляхом на-
дання експертного потенціалу та технологій; гарантування максимально можливої
відкритості боротьби ОБСЄ з торгівлею людьми з метою залучення особливої
уваги до цієї проблеми. Спеціальний представник і координатор з боротьби з
торгівлею людьми ОБСЄ(посаду засновано у 2003 р.) відвідує країни з метою
стимулювання політичної волі до здійснення стратегій із боротьби з торгівлею
людьми та оцінки практичного стану справ у галузі боротьби з торгівлею людьми.
Завдання полягає в наданні державам-учасницям на їхній запит підтримки в
реалізації законів і загального курсу з протидії торгівлі людьми та у просуванні
заснованих на правах людини підходів при розробці стратегій та створення
відповідних структур, а також у виконанні обґрунтованих рішень із боротьби з
торгівлею людьми.
Спеціальний представник та його Бюро просувають підхід ОБСЄ до прав
людини у всій своїй діяльності з боротьби з торгівлею людьми, починаючи з
підготовки співробітників правоохоронних органів і закінчуючи боротьбою з
корупцією й організованою злочинністю.
Бюро надає урядам і компетентним органам підтримку в розробці
національних стратегій і програм, таких як розробка планів дій із боротьби з
торгівлею людьми, створення інститутів національних координаторів,
національних доповідачів, національних механізмів передачі та розгляду справ або
аналогічних структур. Крім того, Бюро бере участь у публічних дебатах з питань
політики, що стосується торгівлі людьми в регіоні ОБСЄ, а також надає пряму
допомогу і підтримку державам-учасницям у підвищенні обізнаності шляхом
забезпечення відкритості для засобів масової інформації та проведення різних
заходів з метою обміну інформацією та збору даних. Спеціальний представник та
його Бюро підтримують тісні партнерські відносини з відповідними міжнародними
інтеграційними утвореннями, такими як Європейський Союз, з міжнародними
організаціями, включаючи Раду Європи, ООН, МОМ, МОП, ЮНІСЕФ, а також з
УВКПЛ і УВКБ, і з НУО.
Спеціальний представник також очолює неофіційну партнерську мережу
міжнародних організацій і організацій громадянського суспільства під назвою
«Альянс проти торгівлі людьми».
Альянс проти торгівлі людьми є широким міжнародним форумом, до
складу якого входять міжнародні міжурядові та неурядові організації (МОП, МОМ,
Європол, Рада Європи, СНД, Хьюман Райте Вотч (HRW) Міжнародний центр
розвитку міграційної політики (МЦРМП), Міжнародний центр зниклих та
експлуатованих дітей (ІСМЕС), Міжнародна організація кримінальної поліції
(Інтерпол) тощо, що об’єднують сили для запобігання торгівлі людьми та боротьби

108
з нею. Він допомагає розробляти ефективні спільні стратегії, об’єднує
індивідуальні зусилля та надає державам-учасницям ОБСЄ і партнерам зі
співробітництва інноваційні та скоординовані підходи для посилення запобігання
торгівлі людьми і боротьби з нею. Щороку Спеціальний представник проводить
конференцію Альянсу високого рівня і два засідання Координаційної групи
експертів Альянсу.
ТЕМА 1.4

РЕГІОНАЛЬНІ СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

План

1. Міжамериканська система захисту прав людини

2. Африканська система захисту прав людини. Субрегіональні системи захисту

прав людини в Африці

3. Арабська система захисту прав людини

4. Захист прав людини в рамках АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної

Азії)

1. МІЖАМЕРИКАНСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Міжамериканська система захисту прав людини має два основних правових
джерела: Американську декларацію прав і обов’язків людини - нормативний акт,
прийнятий Організацією Американських Держав (ОАД) одночасно зі Статутом у
1948 р. і Американську Конвенцію про права людини, прийняту організацією в
1969 р. (чинна з 1978 p.). Організацією Американських Держав (ОАД) -
міжнародна організація на американському континенті. ОАД була заснована в 1948
році для виконання переважно комерційних функцій.Статут ОАД, укладений 1948
у м. Боготі (Колумбія); набув чинності 1951. Зміни до нього вносилися двічі: 1967
Протоколом у м. Буенос-Айресі (Аргентина; набув чинності 1970) та Протоколом
Картахени де Індіас (Колумбія), відкритим для підписання у 1985. За статутом
(хартією) ОАД — регіональна міждерж. організація, членами якої є 35 країни Пн. і
Пд. Америки.
Найвищим органом є Генеральна Асамблея, що складається з представників
держав-членів. Генеральна Асамблея ОАД скликається щорічно. Сесії
відбуваються почергово у столицях держав-учасниць. Виконавчий орган —
Постійна рада (в окремих джерелах — Генеральний секретаріат), розташована
у Вашингтоні (США).
У 1959 р. ОАД створила Міжамериканську Комісію з прав людини, однак до
1970 р. вона існувала тільки на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ОАД, яка

109
не надавала Комісії будь-яких конкретних повноважень. У 1970 р. відбулися зміни
у статуті ОАД, які трансформували Міжамериканську Комісію в один із головних
органів ОАД. Міжамериканська Комісія і Міжамериканський суд з прав людини є
органами, відповідальними за дотримання Американської конвенції.
Головними функціями Комісії є забезпечення поваги і захисту прав людини.
При виконанні мандата функції і повноваження Комісії полягають у наступному:
розвивати спільне розуміння прав людини у народів Америки; надавати
рекомендації урядам держав-учасниць у тих випадках, коли вона вважає це за
доцільне, для прийняття прогресивних заходів на користь прав людини в рамках їх
внутрішнього права і конституційних положень, а також належних заходів для
сприяння здійсненню цих прав; готувати такі дослідження або доповіді, які вона
вважає доцільними на виконання своїх обов’язків; запитувати в урядів держав-
учасниць інформацію про заходи, вжиті ними в галузі прав людини; надавати через
Генеральний секретаріат ОАД відгуки на консультації, що проводяться державами-
учасницями з питань прав людини і, в межах своїх можливостей, надавати цим
державам на їхнє прохання консультативні послуги тощо.
У разі отримання великої кількості скарг за обвинуваченням конкретної
держави в серйозному і поширеному порушенні прав людини, Комісія ініціював
вивчення ситуації в країні і готує звіт.
Крім того, Комісія може отримувати петиції від громадян зі скаргами про
порушення прав людини з боку держав-членів ОАД. Комісія визначає – чи є скарга
предметом для розгляду, проводить розслідування щодо виявлення фактів, робить
спроби щодо дружнього врегулюванню конфлікту, і в разі необхідності вирішує -
чи мало місце порушення Американської Конвенції або Американської Декларації.
Комісія може також направити справу, до якої залучено державу-учасницю
Американської Конвенції, до Міжамериканського суду з прав людини. Держава-
учасниця Конвенції зобов’язана визнати юрисдикцію Суду щодо спірної справи.
Крім того, Суд має широкі повноваження щодо прийняття рекомендацій, і за свою
історію прийняв ряд рекомендацій, що стосуються тлумачення Американської
Конвенції та інших правових актів, присвячених правам людини. На додаток до
статуту ОАД, Американської Декларації та Американської Конвенції, ОАД
розповсюдила кілька інших договорів і протоколів, що відносяться до економічних,
соціальних і культурних прав; страти, зникнень людей, тортур і насильства.
Американська декларація прав і обов’язків людини 1948 р.-  містить розділи,
присвячені правам і обов’язкам. Серед регламентованих актом прав слід вказати
такі: право на життя, свободу й особисту безпеку; право на рівність перед законом;
право на свободу віросповідання; право на свободу вираження думок; право на
захист честі, особистої репутації, захист приватного і сімейного життя; право на
сім’ю та на її захист; право на захист матерів і дітей; право на проживання і
пересування; на недоторканність житла; на недоторканність і передачу
кореспонденції; на збереження здоров’я і благополуччя; на освіту тощо (розд. І). До
обов’язків Декларацією віднесено такі: служити суспільству і нації; обов’язок
перед суспільством; обов’язок стосовно дітей і батьків; обов’язок отримати
інструкцію, обов’язок працювати тощо (розд. II).

110
 Американська конвенція з права людини, прийнята Організацією
Американських держав у 1969 р. (чинна з 1978 p.), закріплює зобов’язання держав-
учасниць поважати права і свободи, визнані у цьому документі, і забезпечувати
всім особам, які знаходяться під їх юрисдикцією, вільне і повне здійснення цих
прав і свобод без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі,
мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального
походження, економічного статусу, народження або будь-якого іншого соціального
стан}- та забезпечити заходи на законодавчому рівні щодо здійснення цих прав і
свобод. Конвенція закріплює низку громадянських і політичних прав (право на
життя, на гуманне поводження, свободу від рабства, право на справедливий
судовий захист, на компенсацію, на конфіденційність, на власність тощо) та
економічні, соціальні і культурні права. Конвенцією передбачено випадки
обмеження цих прав у випадках війни, суспільної небезпеки та інших
надзвичайних ситуацій. Характерною особливість цього договору є положення
щодо персональних зобов’язань. Зокрема Конвенцією зазначається, що «кожна
людини несе відповідальність перед сім’єю, суспільством, людством і що права
кожної людини обмежені правами інших, безпекою і справедливими вимогами
загального благополуччя в демократичному суспільстві» (ст. 32). Конвенція
передбачає створення органів, відповідальних за її дотримання - Міжамериканської
комісії з прав людини і Міжамериканського суду з прав людини.
У 1988 р. прийнято Додатковий протокол до Американської конвенції з прав
людини 1969 p., відповідно до положень якого держави-учасниці зобов’язуються
вживати необхідних заходів як всередині країни, так і за допомогою міжнародного
співробітництва, з тим щоб поступово і відповідно до їх внутрішнього
законодавства забезпечити повне дотримання таких прав, як: право на працю,
справедливі та рівні умови праці, соціальне забезпечення, охорону здоров’я,
харчування, освіту та ін.; надавати періодичні доповіді про прогресивні заходи,
вжиті ними для забезпечення належної поваги до прав, викладених у Протоколі.
У тому ж році було прийнято Міжамериканську конвенцію з протидії
тортурам, відповідно до якої держави-учасниці зобов’язалися запобігати тортурам і
криміналізувати це протиправне діяння в національному законодавстві.
1994 р. ознаменовано прийняттям Міжамериканської конвенції про
попередження, покарання і викорінення насильства щодо жінок, якою визначено
поняття та складові насильства проти жінок; встановлено, що жінки мають право
на життя без насильства і що насильство щодо жінок є порушенням прав людини та
основних свобод; що кожна жінка має право на визнання, здійснення та захист усіх
прав людини і свобод, закріплених у регіональних та міжнародних актах з прав
людини, зокрема: право на життя; на дотримання її фізичної, психічної та
моральної цілісності; на особисту свободу та безпеку; не піддаватися катуванням;
повага гідності; на рівний захист перед законом; на свободу асоціації тощо.
У ній вперше міститься заклик до створення механізмів захисту прав жінок
як необхідних для боротьби з явищем насильства щодо фізичної, сексуальної та
психологічної недоторканності жінок, будь-то у суспільній або приватній сфері, і
для утвердження цих прав у суспільстві.

111
 У 1994 р. також було прийнято Міжамериканську конвенцію про
насильницьке зникнення людей, відповідно до якої держави-учасниці зобов’язалися
не займатися, не дозволяти або не допускати примусового зникнення людей, навіть
за надзвичайних ситуацій і не призупиняти індивідуальні гарантії; б) покарати в
межах своєї юрисдикції осіб, які вчиняють або намагаються вчинити злочин
примусового зникнення осіб, та їх пособників; в) співпрацювати одна з одною
задля запобігання, покарання і ліквідації примусового зникнення осіб; д) приймати
законодавчі, адміністративні, судові та інші необхідні заходи й виконувати
зобов’язання, взяті на себе відповідно до Конвенції.
Необхідність дотримання прав людини й основних свобод, а також їх захист
підтверджені й Міжамериканською демократичною хартією (розділи II, III) від 11
вересня 2001р.).
У 2012 р. ОАД прийнято Американську соціальну хартію, відповідно до якої
народам Північної і Південної Америки гарантовано право на розвиток у межах
солідарності, рівноправності, миру та свободи; підтверджено прихильність держав-
ленів до загальної поваги та дотримання прав людини й основних свобод як важ-
ливих елементів для досягнення соціальної справедливості та зміцнення
демократії. Акцентовано увагу на економічному розвитку, який сприятиме
формуванню зайнятості в усіх секторах та зменшенню нерівності в доходах.
Важливими аспектом у цьому напрямі є боротьба з бідністю, зменшення соціальної
нерівності, заохочення рівних можливостей та покращення рівня життя. Приділено
увагу забезпеченню рівних можливостей; недопущенню дискримінації;
культурному розвитку; плюралізму тощо3.
2013 р. ознаменовано прийняттям Міжамериканської конвенції з протидії
расизму, расової дискримінації та пов’язаних форм нетерпимості, відповідно до
якої держави-учасниці зобов’язалися запобігати, ліквідувати, забороняти і
покарати відповідно до своїх конституційних норм та положень Конвенції всі акти
та вияви расизму, расової дискримінації та пов’язаних форм нетерпимості,
включаючи: державну чи приватну підтримку, яка надана для расової
дискримінації та расистської діяльності, або які сприяють нетерпимості,
включаючи їх фінансування; публікації, розповсюдження або розповсюдження у
будь-якій формі та / або засобами зв’язку, включаючи Інтернет, будь-яких
расистських або расової дискримінаційних матеріалів, які: а) захищають,
просувають або підбурюють ненависть, дискримінацію та нетерпимість; б)
забезпечують, виправдовують або захищають дії, які становлять геноцид або зло-
чини проти людства, як це визначено в міжнародному праві, або сприяють, або під-
бурюють до вчинення таких дій.
Держави-учасниці зобов’язуються прийняти спеціальну політику та
позитивні дії, необхідні для забезпечення здійснення або реалізації прав і основних
свобод осіб або груп, які піддаються расизму, расової дискримінації та пов’язаних з
нею форм нетерпимості з метою сприяння справедливим умовам для рівних
можливостей, включення та прогресу для таких осіб або груп; сформулювати та
здійснювати політику, мета якої полягає у забезпеченні справедливого поводження
та створення рівних можливостей для всіх людей відповідно до сфери застосування

3
Social Charter of the Americas. URL: http://www.oas.org/en/information_center/default.asp.

112
цієї Конвенції, включаючи політику освітнього характеру, трудових або соціальних
заходів або будь-який інший вид рекламної політики та розповсюдження
законодавства на цю тему всіма можливими засобами, включаючи засоби масової
інформації та Інтернет; забезпечити, щоб прийняття будь-яких заходів, у тому
числі тих, що стосуються питань безпеки, не було прямо чи опосередковано
дискриміновано проти таких осіб чи груп; забезпечувати, щоб їх політичні та
правові системи відповідно відображали різноманітність у своїх суспільствах для
задоволення законних потреб усіх верств населення відповідно до сфери
застосування цієї Конвенції; забезпечити, щоб жертви расизму, расової дис-
кримінації, а також пов’язаних з ними форм нетерпимості отримали справедливий і
недискримінаційний режим, рівний доступ до системи правосуддя, оперативний та
ефективний розгляд і справедливу компенсацію в цивільній або кримінальній
сфері, у відповідних випадках; проводити дослідження природи, причин і виявів
расизму, расової дискримінації, а також пов’язаних з ними форм нетерпимості у
своїх країнах, на місцевому, регіональному та національному рівнях, а також для
зібрання, узагальнення та поширення даних про становище груп або окремих осіб,
які є жертвами расизму, расової дискримінації та пов’язаних з ними форм
нетерпимості; відповідно до свого внутрішнього законодавства встановлювати або
призначати національну установу, яка відповідає за контроль за дотриманням цієї
Конвенції, та інформує Генеральний Секретаріат ОАД щодо цієї інституції тощо.
ОАД бере активну участь у боротьбі з торгівлею людьми на американському
континенті. На політичному рівні Генеральна Асамблея ОАД прийняла резолюції,
в яких виражено відповідне прагнення її держав-членів. На рівні секретаріату
Відділ ОАД по боротьбі з торгівлею людьми забезпечує спеціальну підготовку і
допомогу країнам- членам у галузі здійснення Палермського протоколу і
рекомендацій, які складаються за підсумками нарад національної влади країн ОАД
щодо проблеми торгівлі людьми.
Низку актів у межах ОАД присвячено консолідації зусиль у викоріненні
торгівлі людьми, зокрема План роботи з протидії торгівлі людьми в Західній
півкулі (на 2010-2012 pp., пізніше продовжений на два роки, і на 2015-2018 pp.),
Міжамериканську декларацію проти торгівлі людьми (Бразиліанську декларацію
2014 p.). Так, відповідно до Бразиліанської декларації держави - члени ОАД
зобов’язуються виділити адекватні ресурси для розробки, формулювання,
виконання та оцінки державної політики щодо злочину торгівлі людьми в усіх її
формах, а також для створення або посилення програм з профілактики, всебічної
допомоги, захисту та, за необхідності, соціальної реінтеграції жертв цього злочину;
зміцнення національних систем кримінального правосуддя, кримінального
переслідування злочинців задля протидії торгівлі людьми та надання комплексної
допомоги потерпілим, у тому числі захист та гарантії потерпілих і свідків, з
неухильним підходом до поваги та захисту їх прав людини: удосконалення або, у
відповідних випадках, оновлення національного законодавства, зокрема щодо
визначення цього злочину, та переслідування і покарання за правопорушення,
пов’язані з торгівлею людьми; просуватися вперед із впровадженням внутрішніх
механізмів координації й обміну інформацією та фінансування між національними
структурами та координації з організаціями громадянського суспільства, іншими
соціальними суб’єктами, що займаються цією проблемою (включаючи академічні
кола), та приватним сектором з тим, щоб суспільство та держава могли своєчасно

113
відреагувати на торгівлю людьми; заохочення неухильного здійснення державами-
членами інформаційно-просвітницьких кампаній щодо правил імміграції,
помилкових пропозицій щодо зайнятості, використання інформаційних та
комунікаційних технологій як інструментів набору персоналу та ризиків, які
останні висувають до секторів, найбільш уразливих до торгівлі людьми; а також
впровадження механізмів звітності та гарячих ліній безкоштовної профілактики та
допомоги мовою, яку жертви торгівлі людьми можуть зрозуміти; заохочення у
суспільствах культури цінностей та практики запобігання і повідомлення про цей
злочин на додаток до освітніх програм з метою зменшення соціальної вразливості,
сприяння справедливості, знань і поваги до основних прав людини та гідності
людей; сприяння захисту та допомозі жертвам, з особливим акцентом на їх
психосоціальну та продуктивну реінтеграцію, неревіктимізацію та активну участь у
цьому процесі з дотриманням поваги до їхньої гідності.
Бразиліанською декларацією також акцентовано увагу на сприянні
всебічному навчанню серед посадових і службових осіб у справах імміграції,
правосуддя, охорони здоров’я, закордонних справ, консульських установ, безпеки,
інспекції праці та секторів соціальних послуг з різними характеристиками торгівлі
людьми в усіх її формах, з метою посилення навичок у запобіганні, виявленні та
переслідуванні торгівлі людьми та наданні допомоги потерпілим; необхідності
більш широкого дотримання в регіоні Конвенції ООН проти транснаціональної
організованої злочинності (резолюція 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15
листопада 2000 р.); Протоколу про попередження та припинення торгівлі людьми,
особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює її (резолюція 55/25
Генеральної Асамблеї ООН від 15 листопада 2000 р.); і запросити держави-члени,
які ще не зробили цього, розглянути питання про ратифікацію Додаткового
протоколу до Американської конвенції з прав людини в галузі економічних,
соціальних та культурних прав (Протокол Сан-Сальвадор) та Міжамериканської
конвенції про попередження, покарання і викорінення насильства щодо жінок 1994
р.

Інституційна система захисту прав людини Організації Американських

Держав
Міжамериканська комісія з прав жінок (МКПЖ) створена в межах шостої
Міжнародної конференції Американських Держав (Гавана, 1928 р.), є консульта-
тивним органом ОАД з питань, що стосуються жінок у півкулі і головним
форумом, що формує політику в масштабах півкулі з метою заохочення прав жінок
і тендерної рівності. Мета МКПЖ полягає в тому, щоб забезпечити облік тендерної
проблематики в межах проектів, програм і політики організації, а також для
лобіюван- ня урядів з метою розробки державної політики та програм з
урахуванням тендерної проблематики з тим, щоб чоловіки і жінки могли
користуватися рівними можливостями в усіх сферах життя суспільства. Функції
МКПЖ полягають у такому: 1) підтримувати держави-члени на їхнє прохання в
виконанні ними відповідних міжнародних і міжамериканських зобов’язань щодо
прав людини жінок і тендерної рівності, включаючи здійснення міжнародних і
міжамериканських документів, положень, прийнятих спеціалізованими
міжнародними або Американськими конференціями, Генеральною Асамблея ОАД,
Самітів країн Америки та Асамблеї делегатів МКПЖ; 2) підтримувати зусилля

114
держав-членів щодо заохочення повного і рівного доступу, участі, представництва,
лідерства та впливу жінок у цивільній, політичній, економічній, соціальній і
культурній сферах; 3) сприяти участі і лідерству жінок у плануванні і реалізації
державної політики та програм; 4) консультувати Організацію з усіх питань, що
стосуються прав жінок і тендерної рівності;
5) співпрацювати з державами-членами, іншими міжнародними
організаціями, групами громадянського суспільства, науковими колами та
приватним сектором у підтримці прав жінок і тендерної рівності на півкулі; 6)
щорічно доповідати Генеральній Асамблеї про роботу МКПЖ, включаючи
відповідні аспекти становища жінок на півкулі, про прогрес, досягнутий у галузі
прав жінок і тендерної рівності, а також про конкретні проблемні питання в цих
галузях, і підняти конкретні рекомендації для держав-членів щодо вищезазначених
питань; 7) сприяти розвитку міжнародної та міжамериканської юриспруденції з
прав людини жінок і тендерної рівності; 8) сприяти розробці і прийняттю
міжамериканських інструментів визнання жінок як правовласників і агентів
демократії; 9) сприяти прийняттю або адап тації необхідних правових заходів для
ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок.
МКПЖ складається з 34 делегатів, по одному від кожної держави - члена
ОАД, які призначаються їх відповідними урядами. Ці представники зустрічаються
кожні три роки під час Асамблеї делегатів. Асамблея є вищим органом МКПЖ -
вона визначає політику і програму роботи Комісії. Асамблея також обирає
Виконавчий комітет у складі дев’яти членів, який збирається один або два рази на
рік для розгляду і вирішення повсякденних питань.
Міжамериканська комісія з прав людини (МАКПЛ) створена за рішенням
п’ятої Консультативної наради міністрів закордонних справ у Сантьяго, Чилі, в
1959 p., однак до 1970 р. вона існувала тільки на підставі резолюції Генеральної
Асамблеї Організації Американських Держав, яка не надавала Комісії будь-яких
конкретних повноважень. У 1970 р. відбулися зміни у Статуті ОАД, які
трансформували Міжамериканську Комісію в один із головних органів ОАД. Її
Правила процедури, вперше прийняті в 1980 p., були змінені в 2013 р.
Її 7 членів обираються Генеральною Асамблеєю строком на 4 роки і можуть
бути переобрані ще на один термін. Вони діють в особистій якості (гл. VII).
Головними функціями Комісії є забезпечення поваги і захисту прав людини.
При виконанні мандата функції і повноваження Комісії полягають у такому:
розвивати спільне розуміння прав людини у народів Америки; надавати
рекомендації урядам держав-учасниць у тих випадках, коли вона вважає це за
доцільне, для прийняття прогресивних заходів на користь прав людини в межах їх
внутрішнього права і конституційних положень, а також належних заходів для
сприяння здійсненню цих прав : готувати такі дослідження або доповіді, які вона
вважає доцільними на виконання своїх обов’язків; запитувати в урядів держав-
учасниць інформацію про заходи, вживаними в галузі прав людини; надавати через
Генеральний секретаріат ОАД відгуки на консультації, що проводяться державами-
учасницями з питань прав людини і, в межах своїх можливостей надавати цим
державам на їхнє прохання консультативні послуги тощо. У разі отримання великої
кількості скарг за обвинуваченням конкретної держави в серйозному і поширеному
порушенні прав людини, Комісія ініціює вивчення ситуації в країні і готує звіт.

115
 Крім того, Комісія може отримувати петиції від громадян зі скаргами про
порушення прав людини з боку держав - членів ОАД. Комісія визначає - чи є
скарга предметом для розгляду, проводить розслідування щодо виявлення фактів,
робить спроби щодо дружнього врегулюванню конфлікту, і в разі необхідності
вирішує - чи мало місце порушення Американської конвенції або Американської
Декларації. Комісія може також направити справу, до якої залучено державу -
учасницю Американської конвенції, до Міжамериканського суду з прав людини.
Так, будь-яка особа або група осіб чи будь-яка неурядова організація, яка юридич-
но визнана в одній або кількох державах - членах організації, може подати до
Комісії петицію, яка містить скаргу щодо порушення Американської конвенції з
прав людини державою-учасницею.
Будь-яка держава-учасниця може, коли вона передає на зберігання свою
ратифікаційну грамоту чи приєднання до Американської конвенції 1959 р., або у
будь-який пізніший час, заявляти, що вона визнає компетенцію Комісії одержувати
та перевіряти повідомлення, в яких держава-учасниця стверджує, що інша держава-
сторона вчинила порушення права людини, закріплене Конвенцією.
Повідомлення можуть бути прийняті та розглянуті лише в тому випадку,
якщо вони надані державою-учасницею, яка визнала компетенцію Комісії. Комісія
не може допускати ніяких повідомлень проти будь-якої держави-учасниці, яка не
зробила такої заяви.
Заява про визнання компетенції може бути дійсною на невизначений термін,
на певний період або щодо конкретної справи.
Заяви передаються на зберігання Генеральному секретаріату ОАД, який
надсилає його копії державам - членам організації.
Комісія визнає скаргу прийнятною за таких умов: вичерпання національних
засобів захисту; подання петиції або повідомлення протягом шести місяців з дати,
коли сторона, яка скаржиться на порушення своїх прав, була повідомлена про
остаточне рішення; петиція або повідомлення не є предметом розгляду в інших
міжнародних інституціях; петиція містить відповідну інформацію (відомості про
суб’єкта подання, громадянство, професію, постійне місце проживання та підпис
особи чи осіб або її (їх) законного представника суб’єкта подання клопотання).
Вищеозначені вимоги не застосовуються у випадку коли: а) внутрішнє
законодавство відповідної держави не надає належного процесуального права для
захисту права або прав, які ймовірно були порушені; б) сторона, яка скаржиться на
порушення своїх прав, позбавлена можливості доступу до засобів захисту
відповідно до національного законодавства або не змогла їх вичерпати; або с)
існувала невиправдана затримка в прийнятті остаточного рішення за
вищезазначеними засобами захисту.
Процедура розгляду справи
Коли Комісія одержує петицію або повідомлення, що передбачає порушення будь-
якого з прав, закріплених Американською конвенцією, вона діє таким чином: якщо
вона розглядає петицію або повідомлення як прийнятне, вона запитує інформацію
від уряду держави, зазначеної як відповідальна за передбачувані порушення, та
надає уряду протокол відповідних частин петиції або повідомлення. Ця інформація

116
повинна бути подана протягом розумного строку, який визначається Комісією
відповідно до обставин кожного конкретного випадку; якщо після отримання
інформації або після закінчення встановленого періоду інформація не була
отримана, Комісія перевіряє, чи існують підстави для петиції або повідомлення, за
їх відсутності, справа закривається; Комісія також може оголосити петицію чи
повідомлення неприйнятною або невідповідною на підставі отриманої в
подальшому інформації або доказів; якщо справ не була закрита, Комісія, з огляду
на сторони, розглядає справу, зазначену в петиції або повідомлення, для перевірки
фактів. У разі необхідності та доцільності вона проводить розслідування, для
ефективного ведення якого вона вимагає, а відповідні держави надають їй всі
необхідні засоби. Комісія може вимагати від відповідних держав надавати будь-яку
відповідну інформацію та за бажанням заслуховує усні заяви або отримує письмові
показання від зацікавлених сторін.
Комісія докладає зусиль з метою досягнення дружнього врегулювання
питання на основі поваги до прав людини, визнаних Конвенцією.
Однак у серйозних та невідкладних випадках лише для подання петиції або
повідомлення, що відповідає всім формальним вимогам про прийнятність,
необхідно, щоб Комісія проводила розслідування за попередньою згодою держави,
на території якої ймовірно було скоєно порушення.
Якщо дружнє врегулювання було досягнуто, Комісія готує доповідь, яка
надсилається скаржнику та державам - учасницям Американської конвенції, а
потім - Генеральному секретарю ОАД для опублікування. Доповідь має містити
стислий виклад фактів та досягнуте рішення. Якщо будь-яка сторона у цій справі
просить про це, їй надається повна інформація.
У разі якщо врегулювання не досягнуто, Комісія протягом строку,
встановленого її Статутом, виносить рішення із зазначенням фактів та викладенням
її висновків. Якщо таке рішення повністю або частково, не є одностайною згодою
членів Комісії, будь-який член може приєднати до неї окрему думку. Письмові та
усні заяви, зроблені сторонами, також додаються до звіту.
Звіт надсилається відповідним державам, які не можуть вільно публікувати
його.
При передачі доповіді Комісія може робити такі пропозиції та рекомендації,
які вона вважає за потрібне.
Якщо протягом тримісячного періоду від дати передачі звіту Комісії
відповідним державам це питання не було вирішено або подано Комісією або
відповідною державою до Суду та її юрисдикцію Комісія може шляхом
голосування абсолютної більшості своїх членів викладати свою думку та висновки
щодо питання, поданого на її розгляд.
У відповідних випадках Комісія виносить відповідні рекомендації та
встановлює термін, протягом якого держава повинна вжити заходів, які покладені
на неї для усунення розглянутої ситуації.

117
 Після закінчення встановленого періоду Комісія приймає рішення
абсолютною більшістю голосів своїх членів, незалежно від того, чи вжила держава
належних заходів та чи публікувати її звіт (гл. VII)
Міжамериканський суд з прав людини (далі - Суд) створено на підставі
Американської конвенції з прав людини (гл. VIII). Суд функціонує на підставі
Статуту прийнятий у 1979 р.), він також має свої Правила процедури (прийняті у
2009 р.). Держава - учасниця Конвенції зобов’язана визнати юрисдикцію Суду
щодо спірної справи. Крім того, Суд має широкі повноваження щодо прийняття
рекомендацій, і за свою історію прийняв ряд рекомендацій, що стосуються
тлумачення Американської конвенції та інших правових актів, присвячених правам
людини.
Суд складається із семи суддів, громадян держав - членів ОАД, які
обираються індивідуально з числа юристів, які мають найвищий моральний
авторитет і визнану компетенцію у галузі прав людини, володіють кваліфікацією,
необхідною для здійснення вищих судових функцій відповідно до законодавства
держави, громадянами якої вони є, або держави, яка пропонує їх як кандидатів.
Строк повноважень суддів - шість років з правом повторного переобрання.
Юрисдикція Суду включає всі справи, що стосуються тлумачення та
застосування положень Американської конвенції, які йому подаються, за умови, що
держави-учасниці цієї справи визнають або визнали таку юрисдикцію, чи то
спеціальною декларацією відповідно або спеціальною угодою.
Правом подачі скарги до суду наділені держави-учасниці і Комісія ОАД.
Якщо Суд визнає, що було порушено право чи свободу, захищені
Американською конвенцією, Суд постановляє, що потерпілій стороні буде
забезпечено здійснення її права або свободи, які було порушено. Також він, якщо
це доречно, визначає, що наслідки такого заходу чи ситуації, що становлять
порушення такого права або свободи, будуть виправлені, та справедлива
компенсація буде виплачена потерпілій стороні.
У випадках крайньої тяжкості та терміновості, а також, коли це необхідно
для уникнення непоправної шкоди особам, Суд приймає такі тимчасові заходи, які
він вважає за необхідне у питаннях, що розглядаються.
Країни - члени ОАД можуть звернутися до Суду з питання про тлумачення
Американської конвенції або інших договорів про захист прав людини в
американських штатах. У межах своєї компетенції органи, перелічені в гл. X
Статуту ОАД зі змінами, внесеними згідно з Протоколом Буенос-Айреса, можуть
так само звертатися до Суду.
Суд, на прохання держави - члена організації, може надати цій державі
думки стосовно сумісності будь-якого з її національних законів з вищезгаданими
міжнародними документами.
Рішення Суду є остаточним і не підлягає оскарженню. У випадку незгоди
щодо сенсу чи обсягу вироку, Суд повинен тлумачити його на прохання будь-якої

118
зі сторін, за умови, що запит буде подано протягом дев’яноста днів з дати
повідомлення про судове рішення.
Рішення Суду доводиться до відома сторін в обов’язковому порядку.
Держави - учасниці Американської конвенції зобов’язуються виконувати
рішення Суду у будь-якому випадку, якщо вони є сторонами справи. Суд подає на
кожну чергову сесію Генеральної Асамблеї ОАД звіт про свою роботу протягом
попереднього року.
У 1997 р. Міжамериканська комісія з прав людини заснувала Управління
Спеціального доповідача з питань свободи вираження думок. На виконання
свого мандата Управління уповноважене консультувати Міжамериканську комісію
з прав людини при здійсненні візитів до держав - членів ОАД для загального
спостереження за ситуацією і / або розслідування конкретної ситуації, пов’язаної з
правом на свободу думки і висловлювання; здійснювати рекламно-просвітницьку
діяльність щодо права на свободу думки і висловлювання; готувати тематичні
доповіді; сприяти прийняттю законодавчих, судових, адміністративних або інших
заходів, що є необхідними для ефективного здійснення права на свободу думки і
висловлювання; співпрацювати з національними правозахисними установами задля
перевірки і контролю за дотриманням умов, пов’язаних зі здійсненням права на
свободу думки і вираження в державах-членах; надавати методичну й технічну
консультативну підтримку органам ОАД тощо.
На підставі Міжамериканської конвенції про попередження, покарання і
викорінення насильства щодо жінок 1994 р. (Конвенції Белем-ду-Пара) у 2004 р.
створено Механізм подальшої діяльності для ефективного здійснення
Конвенції (далі - МЕ8ЕСУІ). МЕБЕСУІ - це систематична і постійна методологія
багатосторонньої оцінки, заснована на обміні і технічному співробітництві між
державами - учасницями Конвенції і Комітетом експертів. Вона аналізує прогрес у
здійсненні Конвенції з боку держав-учасниць, а також постійні проблеми
ефективного реагування держави на насильство щодо жінок.
Поряд із вищеозначеними інституціями, у межах ОАД функціонують
спеціалізовані інституції в галузі прав людини, які користуються повною
технічною автономією, але повинні враховувати рекомендації Генеральної
Асамблеї ООН, ЕКОСОР, Ради з прав людини. До них належить
Міжамериканський дитячий інститут (далі - МДІ) - це спеціалізована
організація, яка допомагає створювати державну політику по відношенню до дітей
у Північній і Південній Америці, сприяє партнерству між державою і
громадянським суспільством та культивує критичне розуміння проблем, які
зачіпають дітей і підлітків у цій галузі. Організація переслідує такі цілі: зміцнити
потенціал держав - членів ОАД та їхніх відповідних суспільств за допомогою
відповідних інституційних рамок задля всебічного забезпечення прав дитини;
розробити засоби та інструменти, які допоможуть державам у створенні
ефективних та всеохоплюючих стратегій і дій для сприяння та захисту прав
дитини; підтримати держави у їхніх завданнях щодо подальшої діяльності,
пропаганди та контролю за дотриманням прав дитини; сприяти обміну досвідом та
досвідом між державами регіону; зміцнити позицію МДІ як спеціалізованої
організації ОАД у галузі дитинства на регіональному та міжнародному рівнях, і в

119
той же час створити зв’язки та стати регіональним орієнтиром для системи ООН.
Правовою основою діяльності МДІ є Статут Міжамериканського інституту дітей та
підлітків (зі змінами і доповненнями) і Регламент.
У 1949 р. Інститут приєднався до Організації Американських Держав як
спеціалізована установа.

2. АФРИКАНСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ.

СУБРЕГІОНАЛЬНІ СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В АФРИЦІ

Африканська хартія прав людини і народів (Хартія 1981 p.), прийнята в 1981
p., закріплює низку громадянських, політичних, соціальних, економічних і
культурних прав людини, зокрема, право на рівність перед законом, право на
свободу асоціацій, право на свободу пересування, право на власність, право на
створення сім’ї тощо. Серед прав народів Хартією 1981 р. закріплено такі; право
всіх народів на рівність, право народів на існування, включаючи право на
самовизначення, право народів вільно розпоряджатися своїм національним
багатством, право на мир і безпеку тощо. Крім цього, Хартія 1981 р. містить
перелік обов’язків кожної людини перед своєю сім’єю і суспільством, державою та
іншими законно визнаними суспільствами і міжнародною спільнотою, зокрема,
підтримувати гармонічний розвиток сім’ї, служити своїй нації, не підривати
безпеку держави, зберігати та зміцнювати африканські культурні цінності та ін.
Хартія 1981 р. передбачає створення Африканської комісії з прав людини і
народів у складі 11 членів, метою діяльності якої є заохочення прав людини і
народів та забезпечення їх захисту в Африці. Для досягнення мети своєї діяльності
Комісія уповноважена виконувати такі функції: збирати документи, проводити
дослідження з проблем Африки в галузі прав людини і народів, організовувати
семінари, симпозіуми і конференції, поширювати інформацію, заохочувати
національні і місцеві установи, що займаються правами людини і народів, та за
необхідності, висловлювати свої думки або надавати рекомендації урядам;
співпрацювати з іншими африканськими і міжнародними установами, що
займаються заохоченням і захистом прав людини і народів тощо. Хартією 1981 р.
також передбачена можливість подання державами-учасницями письмових
повідомлень щодо порушень іншою державою-учасницею положень Хартії.
У 1998 р. прийнято Протокол до Африканської хартії прав людини і народів
про створення Африканського суду з прав людини (чинний з 2004 p.). Згідно з
Протоколом юрисдикція Суду, який складається з одинадцяти суддів - громадян
держав-членів ОАЄ, поширюється на всі справи і спори, передані йому щодо
тлумачення і застосування Статуту організації, Протоколу і будь-якого іншого
відповідного акта про права людини, ратифікованого відповідними державами.
Крім того, Суд може надавати консультативні висновки на прохання держави-
учасниці, ОАЄ, будь-якого з органів ОАЄ або африканської організації, визнаної
ОАЄ щодо юридичного питання, яке стосується Хартії або будь-якого іншого
відповідного акта з прав людини. Згідно з Протоколом 1998 р. суб’єктами
звернення до Суду можуть бути: Африканська комісія з прав людини і народів;

120
держава-учасниця, яка подала скаргу до Комісії; держава-учасниця, проти якої
була подана скарга до Комісії; держава-учасниця, громадянин якої є жертвою
порушення прав людини; африканські міжурядові організації. Звертатися до Суду з
позовною заявою можуть також неурядові організації, які мають статус
спостерігача при Комісії, а також громадяни тих держав, які зробили заяви про
визнання юрисдикції Суду (ст. 5 (3 )).
У 2003 р. був прийнятий Протокол до Африканської хартії прав людини і
народів про права жінок в Африці (чинний з 2005 p.), відповідно до якого держави-
учасниці мають здійснювати боротьбу з усіма формами дискримінації щодо жінок
за допомогою відповідних законодавчих, інституційних та інших заходів. Протокол
також закріплює принцип рівності чоловіка і жінки у шлюбі, під час розлучення, в
отриманні захисту і доступу до правосуддя тощо. У Протоколі 2003 р. акцентовано
увагу на таких положеннях: заборона операцій на жіночих статевих органах, що
калічать; неприпустимість укладення шлюбу за відсутності добровільної згоди;
закріплення мінімального віку для одруження жінок - 18 років; рекомендація
моногамії як привілейованої форми подружжя; захист і заохочення прав жінок у
шлюбі та сім’ї, в тому числі у полігамних шлюбних відносинах; необхідність
укладення шлюбу в письмовій формі та його реєстрація; заохочення участі жінок у
політичній сфері; підтримка місцевих, національних і регіональних ініціатив,
спрямованих на надання жінкам доступу до юридичних послуг, включаючи
юридичну допомогу; необхідність прийняття правових заходів для забезпечення
того, щоб вдова користувалася всіма правами людини, в тому числі, право вдови на
справедливу частку у спадкуванні майна її чоловіка; необхідність забезпечення
захисту жінок-інвалідів, жінок, які знаходяться в умовах збройного конфлікту та
тяжкому становищі.
У рамках організації також було прийнято Африканську хартію з прав і
благополуччя дитини 1990 р. (чинна з 1999 р.) та Конвенцію, що регулює конкретні
аспекти проблем біженців в Африці 1969 р. (чинна з 1974 p.).
У липні 2002 р. Африканський Союз (формально прийшов на зміну ОАЄ,
базується на моделі Європейського Союзу і спрямований на економічну
інтеграцію, соціальний розвиток і, в кінцевому підсумку, на політичну єдність) у
своїй діяльності ґрунтується на системі прав людини, закладеній Африканською
хартією прав людини і народів, також як це робила ОАЄ. Стаття 3 (h) основного
документа, що заснував Африканський Союз, визначає цілі держав, що входять до
нового Союзу і закріплює, що цілями Союзу будуть «просування і захист прав
людини відповідно до Африканської хартії прав людини і народів та інших
відповідних документів». Африканський Союз, таким чином, успадкував
Африканську хартію прав людини і Африканську комісію з прав людини,
засновану статтями 30-45 Африканської Хартії.
Інституційна система захисту прав людини Африканського
Союзу
Африканська комісія з прав людини і народів (далі - Комісія), створена на
підставі Африканської хартії прав людини і народів 1981 p., офіційно розпочала
свою роботу 2 листопада 1987 р. в Аддис-Абебі (Ефіопія) після того, як її члени
були обрані Асамблеєю Організації Африканської Єдності в липні того ж року.
Комісія складається з 11 членів, обраних Асамблеєю АС зі складу експертів,

121
запропонованих державами-учасницями, строком на шість років з правом
повторного переобрання. Члени Комісії працюють в особистій якості.
Метою діяльності Комісії є заохочення прав людини і народів та забезпечення
їх захисту в Африці. Для досягнення мети своєї діяльності Комісія уповноважена
виконувати такі функції: збирати документи, проводити дослідження з проблем
Африки в галузі прав людини і народів, організовувати семінари, симпозіуми і кон-
ференції, поширювати інформацію, заохочувати національні і місцеві установи, що
займаються правами людини і народів та за необхідності висловлювати свої думки
або надавати рекомендації урядам; співпрацювати з іншими африканськими і між-
народними установами, що займаються заохоченням і захистом прав людини і на-
родів, тощо. Хартією 1981 р. також передбачена можливість подання державами-
учасницями письмових повідомлень щодо порушень іншою державою-учасницею
положень Хартії.
Отримання та розгляд Комісією повідомлень про порушення прав людини
обумовлюється дотриманням (з боку заявника) певних умов, зокрема повідомлення
повинні бути: 1) не анонімні; 2) сумісні з Хартією і Статутом ОАС; 3) написані
мовою, яка не ображає державу-учасницю, її установи або ОАС; 4) не обґрунтовані
виключно на відомостях, які розповсюджуються засобами масової інформації; 5)
заявником вичерпано всі національні засоби правового захисту, за винятком
випадків явно затяжних;
6) подано протягом розумного терміну з дня вичерпання внутрішніх
засобів захисту;
не вирішені відповідними державами згідно з принципами Статуту ООН,
Статуту ОАЕ або Хартії прав людини і народів (ст. 56 Хартії). Результати розгляду
повідомлень, оформлені у вигляді доповіді, надаються Комісією зацікавленій
державі та Асамблеї глав держав і урядів. При цьому Комісія може супроводити
доповідь рекомендаціями, які вона вважатиме за потрібне в кожному конкретному
випадку. Мандат Комісії є квазісудовим і, зважаючи на цю обставину, його
остаточні рекомендації не є юридично обов’язковими, і не існує механізму, який
міг би змусити держави дотримуватися відповідних рекомендацій. Комісія може
використовувати свої «добрі послуги» для забезпечення врегулювання на будь-
якому етапі розгляду. У надзвичайних ситуаціях, коли життя жертви знаходиться в
безпосередній небезпеці, Комісія може посилатися на тимчасові заходи відповідно
до правила 111 своїх Правил процедури з проханням відкласти будь-які дії до
прийняття остаточного рішення з цього питання. Стаття 62 Статуту вимагає, щоб
кожна держава- учасниця кожні два роки надавала доповідь про законодавчі або
інші заходи, вжиті з метою здійснення прав і свобод, гарантованих Статутом
Комісія працює сесійно, проводить дві чергові сесії на рік, як правило, протягом
10-15 днів у березні / квітні та жовтні / листопаді. Також можуть проводитися поза-
чергові сесії. Робочі сесії можуть бути відкритими або закритими для
громадськості. Комісія може запрошувати держави, національно-визвольні рухи,
спеціалізовані установи, національні правозахисні установи (НПЗУ), неурядові
організації (НУО) або окремих осіб для участі в її сесіях.
Комісія подає доповідь про свою діяльність на всіх сесіях Асамблеї АС. Ці
доповіді розглядаються Виконавчою Радою від імені Асамблеї. Комісія може
публікувати інформацію про свою захисну діяльність тільки після того, як

122
Виконавча рада і Асамблея затвердили доповідь. Виконавча Рада може прийняти
рішення щодо скасування дозволу на публікацію цих звітів за певних обставин
(наприклад, якщо ці звіти містять інформацію, що може завдати шкоди потерпілим
особам і стосується аспектів торгівлі людьми, сексуального насильства, вразливих
категорій осіб тощо).
У 1998 р. прийнято Протокол до Африканської хартії прав людини і народів
1981 р. (чинний з 2004 р.) про створення Африканського суду з прав людини і
народів. Офіційно Суд розпочав свою роботу в Аддис-Абебі (Ефіопія) в листопаді
2006 р. Згідно з Протоколом, юрисдикція Суду поширюється на всі справи і спори,
передані йому щодо тлумачення і застосування Статуту організації, Протоколу і
будь-якого іншого відповідного акта про права людини, ратифікованого
відповідними державами. Крім того, Суд може надавати консультативні висновки
на прохання держави-учасни- ці, ОАС, будь-якого з органів ОАС або африканської
організації, визнаної ОАС щодо юридичного питання, яке стосується Хартії або
будь-якого іншого відповідного акта з прав людини.
Згідно з Протоколом 1998 р. суб’єктами звернення до Суду можуть бути:
Африканська комісія з прав людини і народів; держава-учасниця, яка подала скаргу
до
Комісії; держава-учасниця, проти якої була подана скарга до Комісії; держава-
учас- ниця, громадянин якої є жертвою порушення прав людини; африканські
міжурядові організації. Звертатися до Суду з позовною заявою можуть також
неурядові організації, які мають статус спостерігача при Комісії, а також
громадяни тих держав, які зробили заяви про визнання юрисдикції Суду (ст. 5).
Суд складається з 11 суддів - громадян держав - членів Організації, обраних
Асамблеєю зі складу африканських юристів, висунутих державами - учасницями
Протоколу. При обранні Асамблея враховує справедливе географічне
представництво, правову традицію і тендерне представництво. Судді працюють в
особистій якості. Вони обираються таємним голосуванням на шестирічний термін,
з правом повторного переобрання (за винятком деяких осіб, обраних на перших
виборах). Зі свого складу судді обирають президента і віце-президента, строком на
два роки, поновлюваних один раз.
У 2008 р. Асамблея ОАС на своєму саміті в липні прийняла Протокол до
Статуту Африканського суду з прав людини (Асамблея / AU / Dec. 196 (XI)), яким
передбачено об’єднання Африканський суду з прав людини і народів із Судом
Африканського Союзу і створення єдиного судового органу. Статтею 28 Протоколу
передбачено юрисдикцію судового органу щодо всіх справ і правових спорів, які
стосуються «тлумачення і застосування Установчих актів, союзних договорів і всіх
допоміжних правових документів, Африканської хартії і будь-якого питання
міжнародного права».
Внутрішньоорганізаційна діяльність Суду регулюється Регламентом Суду,
прийнятим у 2010 p., що визначають його юрисдикцію, процедуру формування
складу Суду, статус структурних одиниць і посадових осіб, їх повноваження;
порядок проведення судових засідань; порядок винесення рішень тощо. Крім того,

123
у 2012 р. Судом прийнято Практичні директиви, що являють собою керівництво
для потенційних учасників процесу.
У червні 2014 р. Асамблея прийняла Протокол про внесення змін до
Протоколу про статус Африканського суду з прав людини та Статуту (Асамблея /
AU / Dec. 529 (XXIII)), яким визначено структуру Суду: Президент; Канцелярія
прокурора; Секретаріат; Канцелярія (Офіс) захисника, визначено їх компетенцію.
Розширено юрисдикцію суду, зокрема зазначено, що він має компетенцію щодо
розгляду справ за загальною та апеляційною процедурою, крім того, його
юрисдикцію поширено на міжнародні злочини і злочини міжнародного характеру
(геноцид, злочини проти людства, військові злочини, піратство, тероризм,
корупція, відмивання грошей, торгівля людьми, агресія тощо), яку він здійснює
відповідно до положень Статуту. Внесено зміни до ст. 4 Статуту (кваліфікація
суддів), відповідно до якої Суд складається з неуперед- жених та незалежних
суддів, обраних з числа осіб, що володіють високими моральними якостями,
необхідною кваліфікацією, що висуваються до суддів у відповідних країнах для
призначення на найвищі судові посади або юрисконсульта з визнаною
компетентністю та досвідом у міжнародному праві, міжнародному праві прав
людини, міжнародному гуманітарному праві або міжнародному кримінальному
праві. Змінено структуру палат Суду, порядок їх функціонування, прийняття
рішень тощо. Розширено суб’єктний склад звернення до судового органу. Низка
положень стосується саме кримінальних аспектів діяльності Суду, зважаючи на їх
особливість (визначається статус особи, яка скоїла злочин, принципи кримінальної
відповідальності; діяльність Канцелярії прокурора щодо розслідування злочинів;
призначення покарання тощо. Передбачено подання судом Асамблеї річного звіту,
в якому зазначаються, зокрема, очікувані та завершені розслідування, судове
переслідування та рішення, а також випадки, коли сторона не виконала вимоги
вироку, покарання, наказ чи покарання Суду.
Суд засідає чотири рази на рік у двотижневі чергові (звичайні) сесії. Також
можуть проводитися позачергові сесії. Суд може приймати обов’язкові рішення, в
тому числі накази про компенсацію або відшкодування, в той час як Комісія може
давати лише рекомендації.
Африканський комітет експертів з прав і благополуччя дитини (далі -
Комітет) створено на підставі Африканської хартії з прав і благополуччя дитини
1990 р. з метою заохочення та захисту прав і добробуту. Відповідно до свого
мандата Комітет: збирає та документує інформацію, залучає міждисциплінарну
оцінку ситуацій на африкансько:.^- рівні щодо проблем у сфері прав та
благополуччя дитини; організовує зустрічі: заохочує національні та місцеві
установи, що займаються правами та благополуччям дитини, і, де це необхідно,
висловлює свою думку і робить рекомендації урядам; формулює та встановлює
принципи та правила, спрямовані на захист прав та добробуту дітей в Африці;
співпрацює з іншими африканськими, міжнародними та регіональними установами
та організаціями, що займаються питаннями заохочення та захисту прав і
добробуту дитини; контролює здійснення та забезпечення захисту прав,
закріплених Хартією; тлумачить положення Хартії на прохання держави-учасниці,
інституцій ОАС або будь- яких інших осіб або установ, визнаних ОАС або будь-
якої держави-учасниці; виконує інші завдання, які можуть бути йому доручені

124
Асамблеєю глав держав та урядів, Генеральним секретарем ОАС та будь-якими
іншими органами організації.
Кожна держава - учасниця Хартії (протягом двох років після набрання
чинності Хартії, а потім - кожні три роки) зобов’язується подати доповіді Комітету
через Генерального секретаря про заходи, здійснені нею відповідно до
Африканської хартії з прав і благополуччя дитини 1990 р. та прогрес, досягнутий у
здійсненні цих прав. Кожна доповідь повинна містити достатню інформацію про
впровадження Хартії та зазначені фактори та труднощі, якщо такі є, що впливають
на виконання зобов’язань, що містяться в Хартії. Комітет може отримувати
повідомлення від будь-якої особи, групи або неурядової організації, визнаної ОАЄ,
державою-членом або ООН, що стосується будь-якого питання, охопленого
Хартією. Кожне повідомлення Комітету повинно містити назву й адресу автора і
підлягає обов’язковому розгляду.
Комітет може звернутися до будь-якого відповідного способу розслідування
будь- якого питання, що підпадає під дію Конвенції і Хартії, запитувати від
держав-учасниць будь-яку інформацію, важливу для виконання Хартії і може
також вдатися до будь-якого відповідного методу розслідування заходів,
прийнятих державою-учасницею з метою реалізації Хартії.
Комітет подає на кожну чергову сесію Асамблеї глав держав та урядів кожні
два роки - звіт про свою діяльність та про будь-яке повідомлення, зроблене
відповідно до положень Хартії. Комітет публікує свою доповідь після того, як вона
була розглянута Асамблеєю держав-учасниць. Держави-учасниці роблять звіти
Комітету широко доступними для громадськості у своїх країнах.
У 2000 р. Африканська комісія з прав людини і народів створила Робочу
групу стосовно корінних груп населення/громад в Африці. Її діяльність включає
відвідування країн з метою вивчення питань, що стосуються корінних народів, пу-
блікацію практики з прав корінних народів в Африці і підвищення інформованості.
Спеціальний доповідач з питання про свободу вираження поглядів та
доступ до інформації в Африці - мандат Спеціального доповідача з питання про
свободу вираження поглядів та доступу до інформації засновано на підставі
резолюції Африканської комісії з прав людини 2004 р. До повноважень
Спеціального доповідача належить: аналіз національного законодавства, політики і
практики щодо діяльності засобів масової інформації в державах-членах; стеження
за дотриманням свободи вираження думок і доступу до інформаційних стандартів у
цілому і Декларації принципів свободи вираження думок в Африці зокрема, і
відповідним чином надання консультативних послуг державам-членам; виконання
місії щодо встановлення фактів у державах-членах, з яких отримано повідомлення
про системні порушення права на свободу вираження поглядів і про відмову в
доступі до інформації; надання відповідних рекомендацій Африканській комісії;
здійснювати місії, спрямовані на сприяння здійсненню права на свободу вираження
поглядів і розширенню доступу до інформації в Африці; вести належний облік
порушень права на свободу вираження поглядів і відмови в доступі до інформації
та публікувати таку інформацію в доповідях, що подаються Африканській комісії;
надавати Африканській комісії доповіді про стан здійснення права на свободу
вираження поглядів і доступу до інформації в Африці.

125
 3. АРАБСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Ліга арабських держав (далі - ЛАГ), яка об'єднує нині 22 держави, була
створена22березня 1945 року Єгиптом, Сирією, Іраком, Ліваном, Трансйорданією, 
Саудівською Аравією. Однак на відміну, наприклад, від Європи і Америки,
субрегіон, на який поширюється компетенція ЛАД, довгий час залишався без
власного механізму захисту прав людини. Разом з тим слід зазначити, що в цьому
регіоні за прогнозами до 2020 р проживатиме більше 400 млн осіб, для яких
наявність міжарабського регіонального механізму захисту прав людини зміцнило б
гарантії дотримання їхніх прав і свобод. Штабквартира ЛАД в Каїрі.
Для забезпечення ефективного виконання і реалізації визначених завдань і
функцій у ЛАД були створені три головні органи, якими є Рада Ліги, Постійні
комітети і Генеральний секретаріат. Усі вони забезпечують виконання "Угоди про
колективну безпеку", що була ратифікована в 1950 році. Крім головних органів,
Ліга створила спеціалізовані установи з метою об'єднання економічної і соціальної
політики, щоб таким чином відокремити себе від політичного впливу країн-членів.
У системі Ліги існують урядові ради з питань охорони здоров'я, туризму тощо. 
Арабська хартія прав людини - міжнародний договір, прийнятий Лігою
арабських держав (ЛАД) у 2004 році (набув чинності в 2008 p.). Хартія складається
з преамбули і 53 статей, якими закріплено: право народів на самовизначення: право
на національний суверенітет та територіальну цілісність; право на справедливий
судовий розгляд; право на свободу і особисту недоторканність; право на повагу до
приватного і сімейного життя; право вільного пересування і вибору місця
проживання; право на свободу думки, поглядів і релігії (за виключенням випадків,
передбачених діючих законодавством); право на отримання інформації; рівність
чоловіка і жінки щодо поваги людської гідності, прав та обов’язків у рамках
позитивної дискримінації, встановленої на користь жінок ісламським шаріатом,
іншими божественними законами та відповідними законами і правовими
документами; презумпція невинуватості; неприпустимість судимості двічі за один і
той же злочин тощо.
Громадянам гарантується: свобода політичної думки; право брати участь в
управлінні державними справами прямо або через вільно обраних представників;
право висувати себе або обирати свого представника на справедливій і рівній
основі серед всіх громадян для того, щоб гарантувати вільне вираження волі
громадянина; займати державні посади; свобода асоціацій; свобода мирних зібрань;
право на соціальне забезпечення тощо.
Крім того Хартією закріплено норми щодо неприпустимості всіх форм
расизму, сіонізму та іноземної окупації; дискримінації; заборона катувань, рабства і
торгівлі людьми, примусової праці, ув'язнення за борг.
Варто вказати, що відповідно до Хартії смертна кара не є забороненою,
проте може бути застосована виключно за скоєння тяжких злочинів згідно
законодавства, яке діяло на момент скоєння злочину та на підставі остаточного

126
рішення суду. При цьому особа має право вимагати амністію або заміни смертної
кари більм м’яким покаранням. До смертної кари не можуть бути засуджені: особи,
які не досягли 18 років, крім випадків, коли законодавством, яке діяло на момент
скоєння злочину передбачене інше; вагітні жінки, до тих пір, поки жінка не
перенесе свою вагітність; матір, яка годує груддю до закінчення строку двох років з
дня народження дитини.
Хартією передбачено створення Арабського комітету з прав людини,
Комітет складається з семи членів, які обираються шляхом таємного голосування
державами-членами Хартії.
Держави-члени надають Комітету через Генерального секретаря ЛАД
доповідь про заходи, вжиті ними для здійснення прав і свобод, викладених у
Хартії. Комітет розглядає таку доповідь у присутності представника відповідної
держави з метою її обговорення. Комітет робить свої зауваження і виносить
рекомендації, які є публічними документами.
У вересні 2014 р. Рада ЛАД прийняла Статут Арабського суду з прав
людини.
Крім того, в рамках ЛАД функціонує Постійний арабський комітет з прав
людини, створений у 1968 р. Комітет відповідає за заохочення, повагу і захист прав
людини в регіоні. Департамент з прав людини виконує функції технічного
секретаріату Постійного арабського комітету з прав людини і готує для його
засідань, розробляє свої проекти порядків денних, готує свої доповіді і
рекомендації і представляє ці рекомендації Раді ЛАД та стежить за їх здійсненням.
Крім цього, в структурі ЛАД діє також Департамент у справах жінок, сім’ї і
дитинства. Департамент справах біженців, емігрантів та імміграції.
Іншими регіональними правовими актами, спрямованими на боротьбу з
торгівлею людьми, є Арабський рамковий закон про боротьбу з торгівлею людьми
(2008), який є підґрунтям для прийняття заходів по боротьбі з такою торгівлею, й
Арабська хартія прав людини (2008), яка, зокрема, забороняє торгівлю людськими
органами; рабство і підневільний стан, примусову працю і торгівлю людьми з
метою проституції, сексуальної експлуатації або проституції третіми особами або
будь-які інші форми експлуатації, експлуатації дітей у ході збройного конфлікту;
передбачає широкі положення про право на вільний вибір гідної роботи і про право
на розвиток (п. 38-39).
Інституційна система захисту прав людини Ліги Арабських Держав

Арабський комітет з прав людини (далі - АКПЛ) створено відповідно до

Арабської хартії прав людини 2004 р. Держави-члени надають Комітету через
Генерального секретаря Ліги Арабських Держав доповідь про заходи, вжиті ними
для здійснення прав і свобод, викладених у Хартії. Комітет розглядає таку доповідь
у присутності представника відповідної держави з метою її обговорення. Комітет
робить свої зауваження і виносить рекомендації, які мають публічний характер. Він
складається з семи членів, які обираються шляхом таємного голосування
державами-учасницями Хартії (статті 45—48).

127
 Арабський суд з прав людини створено у 2014 р. як незалежний арабський
судовий орган з метою посилення бажання держав-учасниць виконувати свої
зобов’язання щодо прав і свобод людини. Статут та Правила регулюють його
склад, юрисдикцію та порядок роботи.
Суд складається з семи суддів, які є громадянами держав-учасниць, їх
кількість може бути збільшена до одинадцяти суддів, якщо цього вимагає Суд і
затверджує Асамблея держав-учасниць. Суд не може включити до свого головного
чи резервного складу більше одного судді одного й того ж громадянства. Судді
обираються на чотирирічний термін і можуть бути переобрані на другий термін, що
не підлягає відновленню.
Суд наділений юрисдикцією щодо всіх позовів та конфліктів, що виникають
внаслідок імплементації та інтерпретації Арабської Хартії прав людини або будь-
якої іншої арабської конвенції в галузі прав людини, яка стосується держави-члена.
Держави - члени ЛАД, які не є сторонами Статуту, мають право у будь-який
час заявити про своє прийняття юрисдикції Суду, як у конкретній справі, так і в
цілому. Декларація про прийняття може базуватися на взаємності, безумовності
або може бути обмеженою певним періодом. Ці заяви подаються Генеральному
секретареві, при цьому копії надсилаються державам - учасницям Статуту.
Суд вирішує будь-які суперечки, пов’язані з його юрисдикцією, при розгляді
справ, клопотань.
Суд може розглядати лише факти, які вчиняються після набуття чинності
Статутом стосовно відповідної держави.
Юрисдикція Суду є додатковою до національної судової системи і не замінює
її. Умовами неприйнятності справи Судом є такі: 1. Невичерпання національних
механізмів захисту, що існують у державі-відповідачі. 2. Справа знаходиться на
розгляді іншого міжнародного механізму захисту прав людини 3. Недотримання
строку передачі скарги (була подана через шість місяців після повідомлення
позивачу про остаточне рішення).
Держава-учасниця, громадянин якої вважає себе жертвою порушення прав
людини, має право звернутися до Суду, за умови, що як держава-позивач, так і
держава- відповідач є сторонами Статуту Суду або якщо вони визнали юрисдикцію
Суду відповідно до положень Статуту.
Суд - на будь-якому етапі позову - повинен мати можливість співпрацювати зі
сторонами, що сперечаються, з тим щоб досягти мирного врегулювання на основі
принципів і цінностей прав людини та правил правосуддя. Діяльність Суду у цьому
напрямі є конфіденційною.
Суд проводить публічні слухання, за винятком випадків, коли він вирішує
інакше, для найкращих інтересів різних сторін та для забезпечення застосування
правосуддя або за заявою зацікавлених сторін.
Обговорення Суду проводяться за закритими дверима, у повній
конфіденційності.

128
 Процедури, пов’язані з позовом, оформлюються письмово.
Усі Сторони мають право мати представника в Суді та мати право обрати
представника, як це передбачено Регламентом Суду.
Свідки та представники Сторін користуються юридичним та матеріальним
захистом, як це зазначено в Регламенті Суду, усім їм надаються посередницькі
обов’язки для виконання їхньої ролі у Суді.
Рішення Суду приймається більшістю суддів у термін шістдесят днів,
починаючи із закінчення судових дебатів. Суддя, який не згодний з рішенням,
може висловити окрему думку, яке додається до рішення Суду. Рішення є
остаточним та обов’язковим до виконання державами, яким воно адресовано.
Суд може надавати консультативні висновки щодо будь-якої юридичної
проблеми, пов’язаної зі Статутом або будь-якою іншою Арабською конвенцією з
прав людини, на підставі запиту ЛАД або будь-якої її допоміжної організації чи
влади. Суд повинен вказати причини для кожного консультативного висновку,
який він надає. Кожен суддя має право висловлювати свою особисту думку,
незалежно від Суду. Суд готує щорічний звіт про свою роботу, який
затверджується Асамблеєю ЛАД.
Крім вищеозначених інституцій, у межах ЛАД функціонує Постійний
арабський комітет з прав людини (далі - Постійний комітет), створений у 1968 р.
У 2007 р. його обов’язки було викладено в резолюції 6826, чергової сесії Ради
міністрів закордонних справ 1285. Постійний комітет несе відповідальність за:
встановлення правил співпраці між державами-членами у галузі прав людини;
формування арабської позиції з питань прав людини на регіональному та
міжнародному рівнях; розробляє договори про права людини, які повинні бути
передані на затвердження Ради міністрів закордонних справ ЛАД; вивчення
арабських угод, що стосуються прав людини, з тим щоб дати висновок щодо їх
сумісності з принципами та стандартами в галузі прав людини; сприяння
виконанню договорів і рекомендацій у галузі прав людини; надання рекомендацій з
будь-яких питань, пов’язаних із правами людини, які передаються Постійному
комітету Радою або Генеральним секретаріатом ЛАД або будь-якою з держав-
членів; сприяння співробітництву в галузі прав людини.
Постійний комітет складається з представників держав-членів (по одному від
кожної держави), який виступає як політичний представник. Збирається два рази на
рік в Каїрі, як правило, в січні / лютому і червні. Питання, які він розглядає в ході
цих нарад, обмежуються темами, зазначеними Радою ЛАД, Генеральним
секретарем або державами-членами. Рекомендації, підготовлені цими нарадами,
потім включаються у доповідь Ради міністрів закордонних справ.
Департамент з прав людини виконує функції технічного секретаріату
Постійного комітету. Готує його засідання, розробляє проекти порядку денного,
готує доповіді й рекомендації і представляє ці рекомендації Раді ЛАД та стежить за
їх виконанням. Крім цього, в структурі ЛАД діє також Департамент у справах
жінок, сім’ї і дитинства, Департамент у справах біженців, емігрантів та імміграції.

129
 4. ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ В РАМКАХ АСЕАН
(АСОЦІАЦІЯ ДЕРЖАВ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ)

Статут АСОЦІАЦІЇ ДЕРЖАВ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ (АСЕАН)

закріплює, що заохочення і захист прав людини, а також соціальної справедливості
є одним з принципів АСЕАН. Передбачає створення органу з прав людини
АСЕАН.
Так, у рамках АСЕАН функціонує Міжурядова комісія АСЕАН з прав
людини (Комісія). Комісія є міжурядовим органом і невід’ємною частиною
організаційної структури АСЕАН. Це консультативний орган. У своїй діяльності
Комісія переслідує такі цілі, як: заохочення та захист прав людини й основних
свобод народів АСЕАН; забезпечення права народів АСЕАН жити в мирі, гідності
та процвітанні; сприяння стабільності та гармонії в регіоні, дружбі та співпраці
серед держав-членів АСЕАН; заохочення прав людини на регіональному рівні,
враховуючи національну та регіональну специфіку і взаємну повагу до різних
історичних, культурних та релігійних особливостей, з урахуванням балансу між
правами та обов’язками; підвищення регіонального співробітництва з метою
доповнення національних та міжнародних зусиль щодо заохочення та захисту прав
людини; підтримання міжнародних стандартів у галузі прав людини, як це
передбачено Загальною декларацією прав людини, Віденською декларацією і
Програмою дій та міжнародними актами з прав людини, учасниками яких є
держави-члени АСЕАН.
Комісія уповноважена здійснювати такі функції: розробка стратегій щодо
заохочення і захисту прав людини й основних свобод, які доповнюють організацію
Спільноти АСЕАН; розробка Декларації прав людини АСЕАН; підвищення рівня
обізнаності громадян про права людини серед народів АСЕАН шляхом освіти,
дослідження та поширення інформації; сприяння розбудові потенціалу для
ефективного здійснення міжнародних зобов'язань за договорами з прав людини, що
застосовуються державами-членами АСЕАН; заохочення держав-членів АСЕАН
розглянути можливість приєднання та ратифікації міжнародних актів з прав
людини; надання консультативних послуг та технічної допомоги з питань прав
людини галузевим органам АСЕАН на запит; здійснення діалогу та консультацій з
іншими органами та організаціями АСЕАН; отримання інформації від держав-
членів АСЕАН щодо заохочення та захисту прав людини; розробка загальних
підходів та позиції з питань прав людини, що представляють інтерес для АСЕАН;
підготовка досліджень щодо тематичних питань з прав людини в АСЕАН. Крім
того, Комісія подає подання щорічний звіт про свою діяльність або інші звіти, якщо
це вважається необхідним, на засіданнях міністрів закордонних справ АСЕАН.
Під егідою АСЕАН було прийнято Декларацію з прав людини АСЕАН, яка
закріплює низку основоположних прав і свобод людини; Декларацію про
ліквідацію насильства щодо жінок та дітей в АСЕАН.
У рамках АСЕАН також діє Нарада міністрів країн АСЕАН зі становища
жінок.

130
ТЕМА 1. 5 ПРАВО НА ЖИТТЯ

1. Обсяг та складові права на життя

2. Зобов’язання держави щодо права на життя

3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на життя (справа

Макканн та інші проти Сполученого Королівства 1995р. справа "Лопеш де
Соуза Фернандеш проти Португалії" (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal), №
56080/13, рішення Великої палати 2017 р.))

1. ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ПРАВА НА ЖИТТЯ

З розвитком суспільства й держави зростає роль життя людини в
аксіологічному контексті. З кожним щаблем розвитку гуманнішим стає ставлення
суспільства до кожного свого члена. Відповідно, життя людини є в центрі охорони
з боку суспільства й держави загалом.
Право на життя є необхідною умовою інших прав і свобод. У цьому аспекті
право на життя має абсолютний характер. Саме тому положення про це право
закріплено в усіх найважливіших міжнародно-правових актах з прав людини.
Так, Загальна декларація прав людини у ст. 3 проголошує, що кожна людина
має право на життя, свободу та особисту недоторканність .
Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає:
«Право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється
законом. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений життя».
Регіональні конвенції також дотримуються усталеної традиції. Конвенція про
захист прав людини і основоположних свобод у ст. 2 передбачає: «Право кожної
людини на життя охороняється законом. Ніхто не може бути умисно позбавлений
життя, лише як на виконання смертного вироку, винесеного судом за скоєння
злочину, за який законом передбачено таке покарання» .
Американська конвенція про права людини, закріплюючи право на життя в ст.
4, основний зміст присвячує обмеженням застосування смертної кари. У пункті 2
вказано, що таке покарання може встановлюватися тільки за найбільш серйозні
злочини. Далі розшифровується, що воно не може бути призначене за політичні та
схожі з ними злочини.
Арабська хартія прав людини, подібно до Загальної декларації прав людини,
об’єднує в одній статті (ст. 5) право на життя, свободу та особисту
недоторканність, доповнюючи, що ці права захищені законом. Обмеження щодо
застосування смертної кари передбачено у ст. 10–12 .
У ст. 2 Каїрської декларації, життя людини визначається як дар від Бога і
право на життя гарантоване кожній людській істоті.
Право на життя невіддільне від сукупності прав людини. Очевидно, що
питання права на життя напряму пов’язані з проблемами існування самої держави і
права загалом. Тому можемо говорити про важливість права на життя як
інструментально-інституціонального явища політико-юридичної дійсності.
Для юридичного аналізу права на життя значущим є розгляд поняття «життя
людини», який здійснив С. Сивець. Він висвітлює відмінність понять «соціальне

131
життя» і «біологічне життя» . Про поняття «соціальне життя» він говорить лише
під час реалізації певних умов, а саме: народження людини («біологічне життя»);
знаходження людини в суспільстві йому подібних людей («соціальне життя»).
«Біологічне життя» – це вища форма існування людської матерії, закономірно
виникає за певних умов у процесі її розвитку. Неодмінними ознаками біологічного
життя є: обмін речовин, здатність до розмноження, росту, активної регуляції свого
складу та функцій, до різних форм руху, пристосованість до середовища.
«Соціальне життя» – це форма реалізації біологічного життя людини, що
виявляється в процесі його участі в різних суспільних відносинах. Невід’ємними
атрибутами соціального життя є численні права та обов’язки, які виникають у
нього на основі відносин і правовідносин з іншими людьми, а також суспільством і
державою.
У науковій літературі наявні різноманітні підходи до визначення права на
життя, і визначають їх залежно від того, інститутом якої галузі права називають
право на життя.
О. Мацегорін визначає право на життя крізь призму особистих немайнових
прав. На його думку, право на життя – це особисте немайнове природне право
кожної людини на власне життя, яке виникає з народженням. Водночас активне
життя можливе лише між народженням і смертю шляхом реалізації людиною своїх
прав та обов’язків. Абсолютне особисте право на життя містить в собі майбутнє
право на відтворення і безкінечне продовження життя нащадків. Як особисте
немайнове право розуміють право на життя також Л. Ольховик та Г. Миронова.
Вони вважають, що в сучасному розумінні право на життя розглядається як
особисте немайнове право фізичної особи, що виникає з приводу особистого
немайнового блага, яким є життя людини.
Т. Фомічова розглядає право на життя в аспекті стандартів Ради Європи як
комплекс активних дій усіх державних і громадських структур, кожної конкретної
людини зі створення та підтримання безпечних соціального і природного
середовищ існування та умов життя. І в цьому випадку важко провести межу між
власне правом на життя і, зокрема, правом на сприятливе навколишнє середовище .
Варте уваги визначення права на життя, яке запропонував О. Соловйов. Він
вважає, що право людини на життя – це закріплена нормами міжнародно-правових
актів та внутрішнього законодавства можливість певної поведінки людини,
спрямованої на забезпечення недоторканності свого життя з боку інших осіб та
свободи розпорядження ним .
Як бачимо, більшість визначень поняття права на життя виходить з його
позитивного закріплення. Тому існує поділ розуміння права на життя як права
об’єктивного та права суб’єктивного. Для обґрунтування цієї тези посилаємося на
твердження М. Матузова, що подвійне розуміння права як норми, закону,
державної настанови і права як можливості або правомочності суб’єктів діяти
певним чином в рамках цих настанов є суттю розмежування права на об’єктивне і
суб’єктивне. По-друге, розглядаючи право на життя як об’єктивно встановлене,
варто мати на увазі саме ті конкретні правомочності, якими наділена особа саме
завдяки такому нормативному закріпленню. По-третє, не варто забувати, що право
на життя – це лише констатація цього явища з боку держави, в тому сенсі, що

132
держава сама не може створювати нове життя, для цього необхідно волевиявлення
людини.
Право на життя в об’єктивному значенні – це сукупність цивільно-правових
норм, спрямованих на охорону життя людини, які встановлюють неможливість
самовільного позбавлення життя, заборону активної евтаназії, дозвіл на штучне
запліднення та імплантацію ембріона, а також самостійне вирішення жінкою
питання про материнство, зокрема й щодо штучного переривання вагітності.
Право на життя в суб’єктивному сенсі – це природна, невід’ємна від
особистості і гарантована нормами внутрішнього законодавства та міжнародно-
правовими актами можливість захисту недоторканності життя і свобода
розпорядження нею .
Окрім розуміння права в об’єктивному та суб’єктивному аспектах, у наукових
колах існує підхід до визначення права в широкому і вузькому розумінні.
У широкому сенсі право на життя означає не просто фізичне буття людини, а
можливість вести повнокровну, таку, що відповідає сучасним стандартам,
життєдіяльність. Іншими словами, право на життя – це право на гідне людське
існування. Визнання цього права має не тільки моральне, а й юридичне значення .
Тому його захист охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і
громадських структур, кожної конкретної людини зі створення і підтримання
безпечних соціального і природного середовища існування, умов життя .
У вузькому значенні право на життя охоплює можливість здійснення лише
«біологічних» властивостей та якостей життя, пов’язаних з існуванням людини як
автономної біологічної істоти .
Право на життя є основоположним. Так, В. Капіцин стверджує, що
першоосновою (або, за формулюванням Європейської Конвенції з прав людини,
«загальною умовою існування») всіх інших прав і свобод людини та громадянина є
право на життя. Це право можна характеризувати як абсолютну цінність світової
цивілізації, найперше право людини, бо всі інші права в разі смерті людини
втрачають сенс і значення .

Отже, ПРАВО НА ЖИТТЯ є невід’ємним правом кожної людини і

гарантується в низці міжнародних актів з прав людини універсального і
регіонального рівнів
 Загальна декларація прав людини 1948 p.,
 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
(МПГПП)1966 p.,
 Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 р.
 тощо.
Згідно МПГПП 1966 р. право на життя
охороняється законом;
ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
Дотримання права людини на життя безпосередньо пов’язано із
застосуванням смертних вироків щодо осіб, які скоїли злочин. Так, зокрема
МПГПП 1966 р. закріплює, що
 в країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть

133
виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час
вчинення злочину.
 Це покарання може бути призначене тільки на виконання
остаточного вироку, винесеного компетентним судом.
 При цьому, особа, засуджена до смертної кари, має право просити
про помилування або про пом’якшення вироку.
 У всіх випадках можуть бути даровані амністія, помилування або
заміна смертного вироку.
Разом із тим, у деяких міжнародних актах у галузі прав людини НЕ
ПЕРЕДБАЧЕНО ПОВНОЇ ЗАБОРОНИ ЗАСТОСУВАННЯ СМЕРТНОЇ
КАРИ (напр., Арабська хартія прав людини).
За загальним правилом, смертний вирок НЕ застосовується за злочини,
вчинені
I. особами, які не досягай 18-річного віку і
II. щодо вагітних жінок.

У Хартії фундаментальних прав Європейського Союзу 2000 р.

передбачено, що
 право на життя є невід’ємним правом кожної людини;
 ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений.

Виходячи з цього в міжнародних актах у галузі прав людини, право на

життя і безпосередньо пов’язані з ним права –
 фізична недоторканість,
 заборона катувань, насильства і рабства,
 повага людської гідності,
 гарантії справедливого правосуддя та
 низка інших
НЕ підлягають будь-яким обмеженням, у тому числі в умовах
I. надзвичайного стану або
II. збройного конфлікту.

Такий підхід закріплений у положеннях

1. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.
(ст. 4);
2. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950
р. (ст.ст. 15, 16),
3. Американської конвенції про права людини 1969 р. (ст. 4),
4. Африканської хартії про права людини і народів 1981 р. (ст. 4).

134
 Міжнародний суд ООН у Консультативному висновку від 8 липня 1996 р.
зазначив, що
ПОЛОЖЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ПАКТУ ПРО ГРОМАДЯНСЬКІ І
ПОЛІТИЧНІ ПРАВА 1966 p., (зокрема ст. 6, яка забороняє свавільне
позбавлення життя), ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ І ПІД ЧАС ВІЙНИ.
У положеннях Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 р. закріплено схожі норми щодо застосування смертної кари. Однак,
особливістю Конвенції є акцентування уваги на таких положеннях:
 позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на
порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного
застосування сили для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
 для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи,
яку законно тримають під вартою;
при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або
повстання.
Стаття 2 Конвенції, що передбачає право кожної людини на життя, має особливий
статус з-поміж інших положень Конвенції. Право на життя

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно

позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного
після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке
покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї

статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно
тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Вона тісно пов’язана зі ст. З Конвенції, оскільки вони разом захищають

одну з основоположних цінностей демократичних держав Ради Європи. Тому
тлумачення ст. 2 Конвенції повинно бути чітким (див. рішення Суду у справі
«McCann and Others v. the United Kingdom» від 27.09.1995 p.).
Проте право на життя не є абсолютним, на відміну від заборони катування,
передбаченої ст. З Конвенції. Винятком з права на життя є смертна кара, а тому ст.
2 тлумачиться Судом у зв’язці з Протоколами № № 6 і 13 до Конвенції, які
передбачають скасування смертної кари. Крім того, у ст. 15 Конвенції міститься
положення про неможливість відступу від зобов’язань, передбачених Конвенцією,
«під час війни або іншої надзвичайної ситуації у державі, яка загрожує життю на-
ції», окрім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій.

135
 Незважаючи на особливе місце права на життя з-поміж інших положень
Конвенції, його межі не є визначеними у тексті самої Конвенції. Однак Суд у своїй
практиці неодноразово висловлювався стосовно питань про початок права на життя
та його зникнення. Стосовно виникнення цього права національне законодавство
держав-учасниць Конвенції закріплює різні позиції: від надання жінці права
самостійно вирішувати питання про аборт - до заборони абортів.
У справі «Paton v. the United Kingdom» (1980) Комісія вказала, що штучне
переривання вагітності тривалістю десять тижнів з метою захисту фізичного чи
психічного здоров’я вагітної жінки за законодавством Сполученого Королівства не
є порушенням ст. 2 Конвенції. Комісія також стверджувала, що у ст. 2 Конвенції не
визнається абсолютне право на життя ненародженої дитини. Однак Комісія
залишила відкритим суперечливе питання про те, чи ст. 2 Конвенції не захищає
ненароджену дитину взагалі або ж чи зародок має право на життя, яке може
піддаватися певним обмеженням, одним з яких (про який і йшлося у цій справі) був
захист здоров’я вагітної жінки.
Позиція Комісії була нею уточнена, а скоріше, змінена у справі «Н V. Norway»
(1992). У цій справі законне переривання вагітності на чотирнадцятому тижні з
мотивів, що вагітність і народження дитини можуть поставити жінку у складну
життєву ситуацію, визнавалося таким, що не суперечить ст. 2 Конвенції. Обставини
справи Н відрізнялися від справи Paton тим, що переривання вагітності було
здійснено на більш пізньому строці вагітності, а також тим, що його мотиви були
радше соціальними, аніж медичними. Комісія зазначила, що обмеження,
передбачені як другим реченням ч. 1, так і ч. 2 ст. 2, за своєю природою є такими,
що стосуються лише народжених осіб і не можуть застосовуватися щодо дитини,
яка повинна народитися. Хоча ключем до рішення Комісії у справі «Н v. Norway»
було розуміння того, що національні законодавства держав-учасниць Конвенції з
питання абортів значно відрізняються. З огляду на це держави мають володіти
значною свободою розсуду в цих питаннях. Завдання конвенційних органів полягає
у тому, аби встановити, чи держави не перевищили меж такого розсуду. Норвегія,
на думку Комісії, їх не перевищила. Проте залишається незрозумілим, чи Комісія
дійшла б такого самого висновку у разі, якби закон, який надає вагітній жінці право
на переривання вагітності строком до 12 тижнів, не відповідав вимогам закону у
розумінні Конвенції. Втім, у цій же справі Комісія зазначила, що у разі, якщо знову
доведеться вирішувати питання про те, чи ст. 2 Конвенції захищає право на життя
ненародженої дитини, «не слід виключати того, що за певних умов можна надати
захист ненародженій дитині»; однак такі умови залишилися не уточненими. В
цілому ж підстави для переривання вагітності, визнані відповідними Конвенції у
справі «H v. Norway», є дуже широкими і такими, що можуть охопити багато
життєвих ситуацій.
У рішенні у справі «Vo v. France» від 08.07.2004 р. Суд підтримав позицію
Комісії у справі «H v. Norway», додавши, що «потенціал і здатність ембріона
людини стати людиною вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це
не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст.
2 Конвенції». На думку Суду, право ембріона на життя явно обмежене правами та
інтересами матері.

136
 Відтак, вирішення питання про те, коли ж починається життя людини,
віддається на розсуд держав-учасниць Конвенції з огляду на те, що їх відповідь на
нього є неоднозначною, та оскільки у межах держав Ради Європи поки що немає
консенсусу щодо наукового та юридичного визначення моменту виникнення
життя.
Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою
евтаназії. Вперше це питання постало перед Комісією ще у 1993 р. у справі
«Widmer v. Switzerland». У цій справі Комісія вказала, що ст. 2 Конвенції не
вимагає криміналізації пасивної евтаназії, тобто встановлення кримінальної
відповідальності за ненадан- ня лікування смертельно хворій людині. Кардинально
протилежною є відповідь на питання про відповідність ст. 2 Конвенції акту
активної евтаназії. Важливою у цьому випадку є згода пацієнта на евтаназію. Зі ст.
2 Конвенції не випливає обов’язок держави законодавчо заборонити евтаназію на
прохання пацієнта. У питанні про легалізацію евтаназії, так само як і у питанні про
аборти, саме державі надається значна свобода розсуду (margin of appréciation)
Питання про право людини самостійно завершити своє життя виникло у
контексті ст. 2 Конвенції і у справі «Pretty v. the United Kingdom» від 29.04.2002 p.,
у якій заявниця скаржилася на порушення права на життя через відмову їй органів
влади Сполученого Королівства в евтаназії за наявності відповідних медичних
показів для цього. Проте Суд відмовився визнавати порушення права на життя у
цьому випадку, оскільки: «ст. 2 без викривлення змісту не може тлумачитися як
така, що надає діаметрально протилежне право - право померти. Тому жодне право
на смерть чи то від рук третьої особи, чи за допомогою держави не може випливати
зі ст. 2 Конвенції. Підтвердженням цього є й Рекомендація 1418 Парламентської
Асамблеї Ради Європи». Тому Суд, збалансовуючи суспільний інтерес щодо
збереження життя людей та особисту свободу людини, віддав перевагу першому.

2.ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВ ЩОДО ГАРАНТУВАННЯ ПРАВА НА

ЖИТТЯ регламентується низкою міжнародно-правових актів універсального і
регіонального рівнів. Зокрема:
Другий Факультативний протокол до 45 Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права, спрямований на скасування смертної кари
1989 р. передбачає зобов’язання держав щодо попередження війн, акцентуючи
увагу на тому, що війни та інші акти масового насилля є лихом людства і
щорічно забирають життя тисяч невинних людей. Виробництво, випробування,
володіння, розгортання і застосування ядерної зброї мають бути заборонені і
визнані злочином проти людства. У зв’язку з цим, Комітет з прав людини
закликає всі держави, незалежно від того, чи є вони учасницями МПГПП 1966 р.
р. прийняти в односторонньому порядку і на основі угод невідкладні заходи, щоб
позбавити світ від цієї загрози.
Крім того, Другий Факультативний протокол до МПГПП, спрямований на
скасування смертної кари 1989 р. покладає на держав-учасниць зобов’язання
щодо вжиття всіх необхідних заходів для скасування смертної кари в рамках
своєї юрисдикції.

137
 Держави мають надавати Комітету з прав людини інформацію щодо
заходів, прийнятих ними для здійснення вищеозначених зобов’язань.
Конвенція про права дитини 1989 р. покладає на держав-учасниць
зобов’язання щодо забезпечення щоб:
 жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким,
нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання;
 смертна кара, довічне тюремне ув’язнення, які не передбачають
можливості звільнення, що призначалися за злочини, вчинені особами, які не
досягли 18 років.
Комітет ООН з прав людини у Зауваженні загального порядку № 6
зазначив право на життя як основоположне право, відступ від якого не
допускається навіть під час надзвичайного стану в державі, за якого існування
нації заходиться під загрозою... Право на життя є правом, яке неможливо
тлумачити вузько... Хоча з положень ст. 6 МПГПП 1966 р. слідує, що держави-
учасниці не зобов’язані повністю відміняти смертну кару, тим паче вони
зобов’язані обмежувати застосування або призначення цього покарання і,
зокрема, відміняти його в усіх випадках, за виключення «найтяжчих злочинів».
Держави зобов’язані вивчити питання про перегляд свого кримінального
законодавства в цьому світлі.
Протоколом № 6 до Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 p., який стосується скасування смертної кари
передбачено, що ДЕРЖАВА МОЖЕ ПЕРЕДБАЧИТИ У СВОЄМУ
ЗАКОНОДАВСТВІ СМЕРТНУ КАРУ ЗА ДІЇ, ВЧИНЕНІ ПІД ЧАС ВІЙНИ
АБО НЕМИНУЧОЇ ЗАГРОЗИ ВІЙНИ; подібне покарання застосовується
тільки у встановлених законом випадках і відповідно до його положень. При
цьому держава зобов’язана повідомляти Генерального секретаря Ради Європи
щодо відповідних положень національного законодавства.
Протокол № 43 до Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 p., який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин
закріплює, що відхилення від положень Протоколу на підставі статті 15 (Відступ
від зобов’язань під час надзвичайної ситуації) Конвенції не допускаються.
Протягом багатьох років було поширеним тлумачення ст. 2, згідно з яким
вона, окрім дозволу на застосування смертної кари, визначає й інші обставини, за
яких представники держави мають право або не мають права на легітимне
вбивство. Інакше кажучи, вона дає відповідь на запитання про те, за яких обставин
представники держави (наприклад, поліція) можуть для забезпечення правопорядку
застосовувати таку силу, котра призводить до летальних наслідків. Зі ст. 2 випли-
вають такі обов’язки держави: негативний - не вбивати; позитивний - захищати
право людини на життя; процесуальний - вживати певних заходів у разі смерті
людини. Розглянемо ці обов’язки докладніше.
Негативний обов’язок. Державні органи та посадовці не можуть позбавляти
людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним. У ч. 2 ст. 2
уточнюються цілі, задля яких можна застосовувати «летальну» силу (силу, яка
може спричинити смерть). У ст. 2 встановлено стандарт виняткової необхідності,

138
до якого потрібно звертатися при визначенні того, наскільки застосування сили
було виправданим за Конвенцією. Основним контекстом, у якому виникає питання
правомірності застосування сили, включаючи й летальну, є забезпечення
правопорядку.
Стаття 2 Конвенції передбачає такі випадки, коли позбавлення життя не є
порушенням Конвенції. Такими випадками є виключно необхідне застосування
сили:

а) при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно
тримається під вартою;

с) при вчинені правомірних для придушення заворушення або повстання.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 2 Конвенції правомірним є також

позбавлення життя на виконання смертного вироку суду, винесеного після
визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке
покарання.

Четвертий випадок обмеження прав на життя – смертну кару слід розглядати в

контексті положень Протоколу № 6 та Протоколу № 13. Зазначимо, що на момент
укладення Конвенції смертна кара вважалася прийнятним видом кримінального
покарання за найтяжчі злочини. Сучасне міжнародне право не забороняє смертну
кару з огляду на різноманітність національної практики держав у цьому питанні.

Європейські держави демонструють усталену тенденцію скасування смертної кари.

Так, 28 квітня 1983 року було Протокол № 6, який передбачив відмову держав-
учасниць від застосування смертної кари за злочини, скоєні у мирний час.

3 травня 2002 року був підписаний Протокол № 13, який містить абсолютну

заборону смертної кари і який набув чинності 1 липня 2003 року. Попри те, що не
всі держави-члени Ради Європи ратифікували Протокол № 13, Європу можна
вважати зоною, вільною від смертної кари.

Стаття 2 Конвенції в контексті положень Протоколу № 6 та Протоколу № 13

тлумачиться таким чином, що покладає на державу не лише обов’язок не
застосовувати смертну кару як вид покарання, але й утримуватися від екстрадиції
осіб у держави, де до них може бути застосована смертна кара.

Цей обов’язок залишає державі дві альтернативи: відмову від екстрадиції або її
здійснення за умови, що особам які видаються, смертна кара не загрожуватиме. В
останньому випадку держава, яка видає особу, має отримати від держави, яка
вимагає екстрадиції, підтвердження того, що у даному випадку смертна кара не
буде застосована. Так, зокрема, у справі «Айлар-Девис против Франции» (Aylar-
Davis v. France) висилка заявника до США (штат Техас) не порушила статтю 2

139
Конвенції, оскільки американська влада завірила, що смертна кара застосуватися не
буде.

Три випадки позбавлення життя, передбачені частиною 2 статті 2 Конвенції, є

різними, однак попри це, вони мають певні спільні ознаки:

по-перше, вони пов’язані із застосуванням сили, яка має бути виключно

необхідною;

по-друге, суб’єктом застосування сили є органи влади, представники її силових

структур – співробітники служби безпеки, поліції, військовослужбовці;

по-третє, застосування сили має переслідувати правомірну мету, тобто мету,

зазначену у пунктах “a”, “b”, “c” частини 2 статті 2; правомірною метою є
самооборона або захист третьої особи, арешт або запобігання втечі, придушення
заворушення чи повстання.

Більшість рішень Суду за статтею 2 Конвенції стосуються вирішення питання щодо

пропорційності та адекватності застосованої сили, а саме: чи була сила,
застосування якої спричинило позбавлення життя, пропорційною та адекватною.
Питання пропорційності сили є принципово важливим, оскільки навіть
відповідність випадків позбавлення життя ситуаціям, зазначеним у частині 2
статті 2, сама по собі, не звільняє державу від відповідальності – застосована сила,
згідно з текстом Конвенції, має бути виключно необхідною.

Так, у справі «Андронікоу та Константіноу проти Кіпру » (Andronicou and

Constantinou v. Cyprus) Суд зазначив: «…стаття 2 визначає одне з
найфундаментальніших прав Конвенції…. Її положення мають чітко
тлумачитись. Особливе значення це має для випадків, зазначених у частині 2
статті 2, яка стосується не тільки навмисного позбавлення життя, але й
ситуацій, за яких дозволено використовувати силу, що може мати
непередбачуваним наслідком позбавлення життя. Однак, використання сили
повинно бути лише “виключно необіхдним”…

У світлі цього використання словосполучення “виключно необхідне” в частині 2

статті 2 засвідчує, що до нього має застосуватись жорсткіший і
переконливіший критерій необхідності, ніж той, що зазвичай застосовується при
визначенні діяння держави як “необхідного в демократичному суспільстві”, згідно
з частиною 2 статей 8-11 Конвенції. Зокрема, використання зброї має бути
строго пропорційним досягненню цілей, визначених у пунктах “a”, “b”, “c”
частини 2 статті» .

У рішенні по справі «Стюарт проти Сполученого Королівства» (Stewart v.

UK) “абсолютно необхідна сила” визначається як сила, яка є «строго
співрозмірною досягненню правомірної мети.

140
 Відтак застосування летальної сили може бути виправдане у разі, якщо існує
ризик для життя іншої особи або коли її життя у небезпеці через загрозу завдання
шкоди. Тому застосування летальної сили для припинення можливих злочинів у
майбутньому не становитиме «абсолютної необхідності». Так само і застосування
летальної сили не буде виправданим у разі захисту власності. Незрозумілим
залишається те, чи буде вважатися обґрунтованим, з позицій Конвенції, по-
збавлення життя особи, яка прагне зґвалтувати іншу особу.
Стаття 2 Конвенції охоплює як навмисне вбивство, так і ситуації, коли
допускається застосування сили, що здатна неумисно спричинити смерть. Хоча у
справі «Stewart v. the United Kingdom» (1984) Європейський Суд з прав людини
(Суд – далі) вказав, що ч. 2 ст. 2 Конвенції визначає в першу чергу не ті випадки, в
яких допускається навмисне позбавлення життя, а ті ситуації, у яких допускається
застосування сили, що здатна спричинити смерть (летальної сили). У цій же справі
Суд вказав, що застосування сили повинно бути виключним і домірним до вимог
публічного порядку, які послугували мотивом для такого застосування. Щоб
оцінити, чи є домірним застосування такої сили, слід, на думку Суду, врахувати:
1) характер окресленої мети;
2) ступінь небезпеки для життя та фізичної недоторканності людини
у конкретній ситуації;
3) ризик, якому піддається потерпілий у результаті застосування сили;
4) усі обставини смерті.
Так, застосування летальної сили (зокрема, для захисту будь-якої особи)
вважається таким, що не порушує ст. 2 Конвенції, якщо було дотримано
пропорційності між метою і засобом її досягнення, яка виявляється через
абсолютну необхідність застосування летальної сили (див., наприклад, рішення
Суду у справі «Diaz Ruano v. Spain» від 26.04.1994 p.). При цьому наявність чи
відсутність «абсолютної необхідності» оцінюється у кожній конкретній справі
залежно від конкретних обставин. Так, Суд не вбачає абсолютної необхідності у
застосуванні летальної сили з метою придушення заворушення, у результаті якого
загинув випадковий перехожий, котрий не брав участі у заворушенні. Суд мотивує
це тим, що застосування зброї у цьому випадку відбулося без відповідного наказу,
а отже, не було законним (справа «X V. Belgium» від 10.03.1981 p.).
Отже, практика Суду ставить застосування летальної сили у певні рамки. У
рішенні у справі «McCann and Others v. the United Kingdom» від 27.09.1995 p. Суд
начебто підсумував практику розгляду справ про застосування летальної сили,
визначивши основні принципи тлумачення ст. 2 у цьому контексті:
1) тлумачення ч. 2 ст. 2 Конвенції повинно бути обмежувальним,
оскільки це одна з основних статтей Конвенції;
2) застосування летальної сили повинно бути «абсолютно необхідним»,
як це вказано у ч. 2 ст. 2 Конвенції, а тому слід проводити більш сувору та
прискіпливу, ніж зазвичай, перевірку того, чи є дії держави «необхідними у
демократичному суспільстві», відповідно до ч. 2 ст. 8-11 Конвенції. Зокрема,
застосування сили повинно бути суворо домірним до цілей, викладених у пунктах
«а», «Ь» і «с»
ч. 2 ст. 2 Конвенції;

141
 3) з огляду на важливість цієї норми Суд повинен при розгляді
конкретної справи дуже детально вивчити випадки позбавлення життя, особливо у
разі, якщо сила, що здатна спричинити смерть, застосовується умисно;
4) при цьому слід враховувати не лише дії представників держави, котрі
реально застосовують смертоносну силу, але й усі супутні обставини, включно з
плануванням можливих дій та контроль за ними.
Суд вважає, що застосування сили представниками держави для досягнення
однієї з цілей, вказаних у ч. 2 ст. 2 Конвенції, може бути виправданим відповідно
до цієї статті Конвенції у випадках, коли воно базується на щирому переконанні,
яке може вважатися правильним на момент вчинення дії, але згодом виявляється
помилковим. Вирішити інакше означало би покласти надмірну відповідальність на
державу та працівників правоохоронних органів під час виконання ними обов’язків
і навіть поставити у небезпеку їхнє життя та життя інших людей.
Наявність порушення ст. 2 Конвенції через невиконання негативного
обов’язку держави було визнано Судом у рішенні у справі «Mikhalkova and Others
v. Ukraine» від 13.01.2011 p. з огляду на те, що Уряд не спромігся виконати
обов’язок із доказування обставин смерті потерпілого, яка сталася під час
доправлення його до витверезника Тому Суд визнав правдоподібною версію
заявниці щодо обставин загибелі потерпілого, зокрема те, що у результаті побиття
потерпілого працівниками міліції він отримав травми, які призвели до його смерті.
Позитивний обоє ’язок держави за ст. 2 Конвенції, захищати право людини
на життя через встановлення законодавчих положень, полягає у вжитті певних
заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що
перебувають під юрисдикцією держави. Насамперед держава повинна
встановлювати законодавчі положення, які б захищали життя людини, а відтак
встановлювати відповідальність за незаконне позбавлення людини життя. Вид
(кримінальна чи цивільна) та ступінь такої відповідальності не конкретизуються ні
Конвенцією, ні Судом. Адже принцип пропорційності вимагає, аби різна
відповідальність встановлювалася за необережне позбавлення життя внаслідок
необережного керування транспортним засобом та у разі навмисного отруєння. За
загальним правилом, кримінальна відповідальність повинна встановлюватися за
умисне позбавлення людини життя. Проте у будь-якому разі, закони, спрямовані на
захист життя людини, мають бути сформульовані достатньо чітко і зрозуміло, аби
громадяни могли самостійно регулювати свою поведінку (рішення Суду у справі
«Sunday Times v. the United Kingdom» від 26.04.1979 p., яке стосується тлумачення
поняття «закон» у ст. 10 Конвенції). У справі «W v. the United Kingdom» від
08.07.1987 p. Суд вказав, що відповідальність за позбавлення життя повинна
поширюватися на дії як приватних осіб, так і осіб, котрі діють від імені держави.
Позитивний обов’язок захищати право на життя шляхом встановлення
законодавчих положень включає й ефективне виконання законів. Відповідно на
державу покладається обов’язок вживати обґрунтованих заходів для запобігання
неправомірному позбавленню життя через діяльність відповідних державних
органів. Проте цей обов’язок держави має певні межі. Так, ще в 1973 р. Суд у
справі «X v. Ireland» зазначив, що ст. 2 Конвенції не може тлумачитися як така, що
покладає на державу обов’язок захищати людину протягом невизначеного періоду.
Той факт, що на певній території відбуваються вбивства, автоматично не означає

142
наявності порушення ст. 2 Конвенції. Адже зі ст. 2 Конвенції не випливає обов’язок
держави виключити будь-яке потенційне насильство проти людини (справа «W v.
the United Kingdom» від 08.07.1987 p.). У справі «Osman v. the United Kingdom» від
28.10.1998 p. Суд зазначив, що позитивний обов’язок захищати життя людини
виникає у разі, коли органи влади знали чи повинні були знати про реальний і
прямий ризик для життя певної особи чи групи осіб, зумовлений злочинними діями
третіх осіб, і вони не змогли вжити заходів у межах їх компетенції, які би
допомогли уникнути цього ризику. На заявника покладається тягар доказування
того, що органи влади не зробили того, що від них можна було очікувати, для
уникнення цього реального та прямого ризику для життя, про який вони знали чи
повинні були знати. За аналогічних обставин Суд визнав державу винною за
невиконання нею позитивного обов’язку із захисту життя журналіста, якого було
вбито через декілька місяців після звернення до поліції за захистом (рішення Суду
у справі «КІІІ9 v. Turkey» від 28.03.2000 p.).
До позитивних обов’язків держави, що випливають зі ст. 2 Конвенції, входить
і її обов’язок забезпечити право на життя, закріплюючи ефективні кримінально-
правові положення для припинення вчинення злочинів проти особи, що
підтримуються державним апаратом, створеним для запобігання, припинення і
покарання за порушення вказаних положень. Це правило поширюється також, за
певних умов, на обов’язок органів влади щодо вжиття оперативних запобіжних за-
ходів захисту особи чи осіб, життя яких знаходиться під загрозою злочину з боку
третіх осіб (рішення у справах «Кaya v. Turkey» від 28.03.2000 р. та «Mahmut Kaya
v. Turkey» від 28.03.2000 p.).
У справі «Mastromatteo v. Italy» від 24.10.2002 р. Суд додав до наведеного
вище положення обов’язок держави вжити превентивних заходів для захисту
особи, життя якої поставлено під загрозу злочинними діями іншої особи. Проте у §
68 рішення у цій же справі Суд ще раз застеріг, що це не означає, що з цієї норми
можна виокремити наявність позитивного обов’язку держави протидіяти будь-
якому потенційному насильству. Цей позитивний обов’язок треба тлумачити таким
чином, аби не покладати на органи влади непідйомний чи надмірний тягар,
враховуючи труднощі для поліції у здійсненні своїх функцій у сучасному
суспільстві, а також неможливість передбачити людську поведінку і оперативний
вибір, який повинен бути зробленим відповідно до пріоритетів та можливостей. У
зв’язку з цим будь-яка загроза життю не зобов’язує органи влади, з позицій
Конвенції, вживати конкретних заходів, щоб запобігти реалізації цієї загрози. Суд
визначив, що позитивний обов’язок має місце у разі, коли встановлено, що органи
влади знали чи повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози
життю однієї чи декількох осіб і що вони не вжили у рамках своїх повноважень
заходів, які, з розумних позицій, без сумніву, частково усунули б цю загрозу.
Питання адекватності й ефективності превентивних дій держави у контексті
виконання позитивних обов’язків вирішувалося, зокрема, при розгляді справи
«Едвардс поти Сполученого Королівства»( Edwards v. UK). По цій справі заявники
скаржилися на порушення статті 2 Великою Британією стосовно охорони життя та
розслідування смерті їхнього сина – Крістофера Едвардса. Тридцятирічний,
психічно хворий Крістофер був затриманий за дрібне хуліганство (чіплявся до

143
жінок на вулиці та ображав їх) та поміщений до однієї камери із затриманим
Річардом Лінфордом, який також був психічнохворим. Через кілька годин
перебування в одній камері Лінфорд забив на смерть Едвардса.

Заявники скаржилися, що держава не захистила життя їхнього сина в порушення

статі 2 Конвенції, оскільки не попередила ситуацію, коли дві психічнохворі особи
опинилися в одній камері.

У рішенні по цій справі Суд зазначив, що ув’язненні особи знаходяться у

беззахисному стані і повністю залежать від держави, тому на владу покладено
обов’язок захищати їх права. Суд підтримав позицію заявників, вирішивши, що
органи держави, включаючи лікарів, поліцію, службу судового переслідування
Корони й суди, своєчасно не передали тюремній адміністрації інформацію про стан
здоров’я та минуле Лінфорда, а тюремна адміністрація, у свою чергу, недостатньо
ретельно перевірила його, коли він прибув до в’язниці. У сукупності це призвело до
порушення позитивних обов’язків держави щодо захисту життя сина заявників
відповідно до статті 2 Конвенції.

Крім обов’язку держави вживати превентивні заходи, спрямовані на захист

життя усіх осіб, які знаходяться під її юрисдикцією, до позитивних обов’язків
належить також обов’язок проводити ефективне офіційне розслідування випадків
позбавлення життя. Проведення розслідування має на меті забезпечення
застосування норм внутрішнього законодавства, яке захищає право на життя, та
контролю за тим, щоб представники влади несли відповідальність за спричинену
смерть, якщо їхні дії мають відношення до справи
Не суперечить ст. 2 Конвенції застосування амністії щодо осіб, засуджених чи
підозрюваних у вчиненні вбивства. Це пояснюється тим, що таке застосування
амністії відображає справедливий баланс між інтересами держави за конкретних
умов оголошення амністії та загальною потребою у виконанні закону про захист
права на життя (справа «Dujardin and Others v. France» від 02.09.1991 p.).
Складним є питання про те, чи повинна держава застосовувати примусове
годування до позбавленої волі особи, яка голодує з метою протесту, з тим, аби
врятувати життя такої людини. Встановивши, що таке примусове годування не
порушує ст. З Конвенції, Комісія разом з тим зазначила, що «зі ст. 2 Конвенції
випливає обов’язок держави за певних умов вживати активних заходів для
рятування життя особи, яка була взята під варту державними органами. Проте, на
думку Комісії, держава не може нести відповідальність за ст. 2 Конвенції за
недогляд, пов’язаний з тим, що особа робить власний вибір у питанні життя чи
смерті. Зі ст. 2 Конвенції може випливати обов’язок зробити їжу та воду
доступними, але не більше» (справа «X v. Germany» від 02.03.1983 p.).
При тлумаченні Судом ст. 2 Конвенції постає питання про те, чи покладається
на державу позитивний обов’язок захисту життя людини у ситуаціях, коли дії
людини чи певні порушення призвели до можливості смерті через нестачу їжі або
медичної допомоги, небезпечні дороги чи робочі місця або через забруднення
навколишнього середовища. Таке питання постало (але залишилося без відповіді),

144
зокрема у справі про неповносправну дівчинку, якій держава не надавала
безоплатної медичної допомоги (справа «X v. Ireland», 1976 p.). Це було пов’язано з
тим, що дівчинка фактично отримувала допомогу такого ступеня, що її життю все
ж таки нічого не загрожувало. В іншій справі «X V. the United Kingdom» (1978 р.)
стверджувалося, що проведення добровільної загальної вакцинації дітей, у
результаті якої деякі з них померли, є порушенням ст. 2 Конвенції. Комісія ствер-
джувала, що перше речення ч. 1 ст. 2 Конвенції «спонукає державу не лише
утриматися від умисного позбавлення життя, але й вживати відповідних заходів
для охорони життя». Це можна тлумачити дуже широко, зокрема, як покладання на
державу обов’язку вживати заходів для забезпечення медичної допомоги,
харчування чи притулків або ж здорових умов праці чи життєвого середовища. Це
може означати лише те, що якщо держава бере на себе відповідальність за про-
ведення загальної вакцинації, то вона буде нести відповідальність за будь-яку
недбалість у цій сфері, що призвела до смерті. Однак у цій справі заява була
визнана неприйнятною з огляду на те, що держава вживала відповідних
управлінських заходів, які супроводжували процес вакцинації. Залишилися без
відповіді питання про те, чи держава несе відповідальність за ст. 2 Конвенції у разі
самогубства засудженої особи або ж у разі виникнення загрози від випробування
ядерної зброї чи витоку радіоактивних відходів.
Також на державу, відповідно до ст. 2 Конвенції, покладається від-
повідальність за те, щоб населенню була забезпечена належна турбота, аби життя
не було поставлено в небезпеку відсутністю санітарних умов (див., наприклад,
рішення Суду у справі «Oneryildiz v. Turkey» від 18.06.2002 p.), а також обов’язок
інформувати населення про ризики для життя і здоров’я.
Медична необережність у лікувальному закладі також може стати приводом
до виникнення проблеми у сфері права на життя. Адже зі ст. 2 Конвенції випливає
також позитивний обов’язок захищати життя пацієнтів лікарень. Такий обов’язок
охоплює і створення ефективної юридичної системи, котра би дозволяла
встановити причини смерті пацієнта медичного закладу, яка настала під час його
постійного перебування у цьому медичному закладі, а також ступінь відпо-
відальності працівників цього закладу. При цьому не є обов’язковим встановлення
саме кримінальної відповідальності на виконання цього позитивного обов’язку
держави. Достатнім, з позицій Суду, є встановлення можливості притягнення до
цивільної відповідальності осіб, які допустили медичну помилку, або ж можливості
розглянути цивільний позов у рамках кримінальної справи. На виконання цього
позитивного обов’язку може бути передбачена також можливість притягнення
винних до дисциплінарної відповідальності.
Крім того, ненадання медичної допомоги, що призвело до смерті особи, яку
тримають під вартою, також може становити порушення права на життя через
невиконання позитивного обов’язку за ст. 2 Конвенції. Так, у рішенні у справі
«Kats and Others v. Ukraine» від 18.12.2008 p. Суд зазначив, що ув’язнені особи
перебувають у надзвичайно уразливому становищі, а державні органи відповідають
за лікування таких осіб. Оскільки Конвенція вимагає від держави захисту здоров’я
та фізичного благополуччя осіб, які перебувають під вартою (наприклад, через за-
безпечення їх належною медичною допомогою), Суд вважає, що, якщо така особа
помирає внаслідок проблем зі здоров’ям, то саме держава повинна запропонувати

145
пояснення щодо причин смерті та щодо лікування, яке застосовувалося до особи
перед її смертю. За загальним правилом, що застосовується Судом, простий факт
того, що особа померла за сумнівних обставин, перебуваючи в ув’язненні, порушує
питання про те, чи держава виконала свій обов’язок із захисту життя особи. У
світлі обставин цієї справи, з огляду на вразливість ВІЛ-позитивної потерпілої та
наявність у неї інших серйозних захворювань, що лікувалися лише поверхнево,
Суд визнав відсутність адекватної медичної допомоги, що призвело до смерті
потерпілої.
Процесуальний обов ’язок держави, за ст. 2 Конвенції, випливає з норми про
те, що «право кожного на життя охороняється законом». Зміст такого
процесуального обов’язку - забезпечити ефективне (поглиблене, неупереджене і
прискіпливе) розслідування, яке дає змогу правильно встановити факти, які можуть
стати підставою для притягнення до відповідальності як представників держави,
так і тих, хто виявиться винним у такому посяганні. Вперше наявність
процесуального аспекту позитивного обов’язку держави захищати життя людини
була встановлена Комісією у справі «McCann, Farrell and Savage v. the United
Kingdom» (1991 p.), у якій зазначалося, що такий процесуальний аспект включає,
як мінімум, вимогу встановити механізм, який би забезпечував публічність,
незалежність та прискіпливість розслідування позбавлення життя представниками
держави. У вже згаданому рішенні у справі «McCann and Others v. the United
Kingdom» від 27.09.1995 p. Суд зазначив, що обов’язок охороняти право на життя,
який міститься у нормі ст. 2 Конвенції, розглядається у сукупності із загальним
зобов’язанням держав за ст. 1 Конвенції гарантувати кожному хто, перебуває під
їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені у розділі 1 Конвенції, і передбачає
необхідність в тій чи іншій формі мати можливість провести ефективне офіційне
розслідування у випадку загибелі людей у результаті застосування сили, в тому
числі й особами, що діють від імені держави. Цей обов’язок поширюється на всі
випадки позбавлення життя, незалежно від того, чи покладається відповідальність
на державу, чи ні. Проведення такого розслідування не повинно ставитися у
залежність від того, чи звертаються родичі загиблого або інші зацікавлені особи із
відповідними клопотаннями до уповноважених органів. Простий факт інформу-
вання органів влади про вбивство тягне обов’язок провести ефективне
розслідування обставин смерті. У протилежному випадку має місце по-
рушення процесуального обов’язку за ст. 2 Конвенції.
В рішенні у справі «Bubbins v. the United Kingdom» від 17.03.2005 p. Суд
вказав, що основною метою розслідування фактів позбавлення життя є
забезпечення ефективного виконання національних законів, що гарантують право
на життя, коли з відповідними подіями пов’язані державні органи чи службовці, а
також забезпечення контролю у випадках, коли сталася смерть особи. Таке
розслідування має бути прискіпливим, безстороннім та доступним для сім’ї
потерпілого, ефективним у тому сенсі, що повинно призвести до встановлення
того, чи було застосування сили у конкретному випадку виправданим, і до
встановлення та покарання винних.
Зобов’язання провести ефективне розслідування стосується, зокрема,
зникнення осіб - у той момент, коли вони контактували з представниками держави,

146
або смерті, що настала під час затримання. Очевидно, затримані особи опиняються
у важкому становищі, що ще більше підвищує відповідальність органів влади.
У сфері доказів у практиці Суду застосовується особливо суворий для
держави критерій: будь-яка смерть, що настала у цей час, дає підстави для суттєвих
непрямих доказів об’єктивної відповідальності органів влади. У рішенні у справі
«Ilhan v. Turkey» від 27.06.2000 p. Суд вказав, що ініціатива розслідування
покладається на державу, коли потерпілий загинув і обставини його смерті можуть
бути у значному ступені відомі лише представникам держави. У рішенні у справі
«Mastromatteo v. Italy» від 24.10.2002 р. Суд вказав, що при розслідуванні смерті,
яка ставиться у вину органам влади, необхідно, щоб особи, відповідальні за
проведення розслідування, були незалежними від тих осіб, які причетні до цих дій.
Це передбачає не лише ієрархічну чи інституційну, але й практичну незалежність.
У рішенні у справі «Tanrikulu v. Turkey» 08.07.1999 р. Суд висловився стосовно
рівня доказування під час розслідування обставин смерті особи таким чином: «...
належний рівень доказування може бути досягнутий завдяки сукупності непрямих
доказів та неспростовних презумпцій, достатньо серйозних, точних і таких, що
збігаються; їх доказова цінність повинна розглядатися стосовно обставин
конкретної справи, а також щодо важливості і природи зобов’язання, яке вони
покладають на державу- відповідача. Якщо події, про які йде мова у справі,
повністю чи значною мірою відомі лише органам влади, як у випадку, коли особи
затримані та знаходяться під контролем органів влади, поранення або смерть, що
настали під час затримання, дають привід для серйозних непрямих доказів. Через
це тягар доказування покладається на органи влади, які повинні надати задовільне
та переконливе пояснення». У рішенні у справі «Lyubov Efimenko v. Ukraine» від
25.11.2010 p. Суд вказав, що метою розслідування обставин смерті є забезпечення
виконання національного законодавства, яке захищає право на життя.
Розслідування, що дає змогу досягнути цієї мети, може бути різним залежно від
обставин, адже обов’язок провести розслідуванням стосується засобів, а не
результату. Органи влади повинні вживати усіх заходів для збереження доказів, які
стосуються справи, що розслідується. Тому будь-які недоліки у розслідуванні, які
можуть підривати його здатність встановити причини смерті особи чи винного у
вбивстві, суперечитимуть вимогам цього стандарту. Таке розслідування повинно
бути ретельним і швидким, навіть за наявності перешкод чи труднощів, які можуть
ускладнювати його у різних ситуаціях. Проте швидка відповідь органів влади
шляхом розслідування обставин смерті може розглядатися як основа забезпечення
громадської довіри до верховенства права.
В актах ОБСЄ акцентовано увагу на зобов’язаннях держав обмінюватися
інформацією в рамках Конференції з людського виміру щодо питання про
скасування смертної кари і продовжувати розглядати це питання; надавати
громадськості інформацію щодо застосування смертної кари; сприяти діяльності
неурядових організацій з питання смертної кари.
У основних принципах, що визначають політику ЄС у питанні смертної
кари щодо третіх країн, які наполягають на збереженні смертної кари,
міститься зобов’язання щодо дотримання ними таких мінімальних стандартів:
 призначення смертної кари тільки за найтяжчі злочини;
 незастосування щодо осіб, які не досягай 18 років на момент скоєння

147
злочину, вагітних жінок або матерів з новонародженими дітьми чи
психічнохворих людей тощо.
У прийнятому Керівництві про відповідальність 2013 р. зазначено, що
Європейський Союз іде шляхом загального скасування смертної кари в усіх
державах-членах; у тих державах-членах, де ще вона існує, ЄС намагатиметься
сприяти запровадженню мораторію на її застосування з метою подальшого
скасування; закликає до поступового обмеження цієї міри покарання, у тому числі
за рахунок скорочення числа правопорушень за які буде застосовано смертну кару і
виступає за те, щоб її застосування х ховалося з дотриманням мінімальних
стандартів, викладених у Керівних принципах. ЄС вимагатиме достовірної
інформації щодо застосування смертної кари, кількості засуджених до смертної
кари, кількості проведених страт, кількості поданих апеляцій про відміну смертної
кари тощо з метою проведення моніторингу та вироблення рекомендацій
відповідним державам.

Вельми актуальним є питання застосування смертної кари під час збройного

конфлікту. Як зазначено вище, у вказаних міжнародних актах з прав людини
містяться винятки у такому випадку із загальних правил. Будь-який збройний
конфлікт являє собою загрозу для життя людей. Тому значна частина норм
міжнародного гуманітарного права (далі - МГП) покликана забезпечити захист
життя, зокрема життя людей, які не беруть або перестали брати участь у військових
діях. Так, заборонено посягання на життя і фізичну недоторканність, зокрема, всякі
види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, тортури і катування; взяття
заручників; посягання на людську гідність, зокрема, образливе і принижуюче
звернення; засудження та застосування покарання без попереднього судового
рішення, винесеного належним чином заснованим судом, за наявності судових
гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями (ст. З Женевської
конвенції III, ст. 4 Додаткового протоколу II)
У той же час МГП не передбачає захист життя комбатантів, які беруть участь
у військових діях. Необхідно також підкреслити, що МГП накладає обмеження на
застосування смертної кари. Так, відповідно до ст. 101 означеної Женевської
конвенції III «у разі винесення військовополоненому смертного вироку останній
виконується не раніше, ніж після закінчення шестимісячного терміну з дня
отримання державою-покровителькою за вказаною нею адресою докладного
повідомлення Генеральному секретареві». Відповідно до ст. 107 інформацію про
будь-який вирок, винесений військовополоненому, негайно доводять до відома
держави-покровительки у вигляді короткого повідомлення, в якому також
зазначають, чи має військовополонений право подавати апеляційну або касаційну
скаргу на винесений йому вирок або прохати про перегляд справи. Таку саме
інформацію надсилають відповідному представнику військовополонених. Також її
надсилають самому військовополоненому мовою, яку він розуміє, якщо вирок не
було оголошено в його присутності. Держава, що тримає в полоні, також негайно
повідомляє державі-покровительці про рішення військовополоненого скористатися
своїм правом на апеляцію чи відмовитися від нього.
Крім того, у випадку, коли військовополоненого нарешті засуджено або коли
судом першої інстанції його засуджено до смертної кари, держава, що тримає в

148
полоні,якомога швидше надсилає державі-покровительці детальне повідомлення,
яке містить: 1. Точний текст вироку. 2. Короткий звіт про попереднє слідство та
про слухання справи, в якому, зокрема, наголошують на елементах обвинувачення
та захисту. 3. Повідомлення, у відповідних випадках, про місце, в якому
військовополонений буде відбувати покарання.
МГП забезпечує захист людського життя, адаптуючи цей захист до ситуації
збройного конфлікту. Більш того, воно йде далі в плані захисту життя, ніж власне
традиційне право на життя, яке передбачається правом прав людини. Так, МГП
забороняє використовувати голод серед цивільного населення як метод ведення
війни і знищувати об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення. МГП
передбачає заходи, що збільшують імовірність виживання цивільних осіб у період
збройного конфлікту, наприклад, створення особливих зон, у яких заборонено
розташування будь-яких військових об’єктів (статті 59-60). Воно встановлює
зобов’язання підбирати поранених і надавати їм необхідну допомогу, визначає
заходи, які повинні бути прийняті для того, щоб забезпечити якомога більш спри-
ятливі умови для життя людей під час збройного конфлікту. МГП містить спеці-
альні норми, що стосуються проведення операцій з надання допомоги та надання
коштів необхідних для виживання цивільного населення (розд. II. «Допомога
цивільному населенню»).
Проблемні питання права на життя (аборти, евтаназія)

Визначення моменту виникнення права на життя. Аборти.

З поняттям “право на життя” пов’язана довго триваюча дискусія щодо моменту

виникнення цього права – зачаття чи народження. Залежно від відповіді на це
питання, законодавство або забороняє аборти (з деякими винятками за медичними
покажчиками), або, навпаки, – надає жінці можливість самостійно вирішувати
питання свого материнства.

Як ні парадоксально, стаття 2 Конвенції, закріплюючи фундаментальне право

людини, не визначає часові межі його здійснення – вона нічого не говорить про
момент початку й закінчення життя.

Конвенція не містить положення, яке б однозначно й безпосередньо захищало

право на життя ненародженої дитини. Навідміну від статті 4 Американської
конвенції про права людини, яка передбачає, що захист права на життя
починається з моменту запліднення, у статті 2 Конвенції відсутнє визначення
моменту виникнення цього права, зокрема, не сформульовано поняття “кожний” та
“життя”.

Комісія дала наступне тлумачення статті 2, яке було сприйнято Судом:

«Обмеження, передбачені як другим реченням частини 1, так і частиною 2 статті за
своєю природою є такими, що стосуються лише народжених осіб і не можуть
застосовуватися щодо дитини, яка лише має народитися» [52].

149
На практиці проблема визначення моменту виникнення права на життя виникає в
контексті права на аборт, яке піддається сумніву в багатьох країнах. Судова
практика з цих питань є незначною й характеризується обережним підходом Судом
до вирішення цього питання.

Так, наприклад, у справі «Патон проти сполученого Королівства» (Paton v.

UK) Комісія визнала, що аборт на десятому тижні вагітності в інтересах захисту
фізичного та психічного здоров’я жінки, передбачений британським
законодавством, не суперечить статті 2 Конвенції. Страсбург відмітив, що стаття 2
не гарантує абсолютного права ненародженої дитини на життя. Відповідно,
проведення аборту на десятому тижні, особливо за медичними покажчиками, не
порушує права на життя. В іншому випадку життя плоду розглядалося б як більш
вагома цінність, ніж життя вагітної матері. Однак, на думку Суду, потреби матері
мають пріоритет над потребами ще ненародженої дитини.
Питання права на життя ненародженої дитини розглядалося також у справі «Во
проти Франції» (Vo v. France). Пані Во, громадянка Франції в’єтнамського
походження, яка знаходилася на шостому місяці вагітності, мала пройти
обстеження в лікарні. У той самий день іншій жінці, Тан Ван Во, у цій лікарні було
призначено видалення спіралі. Лікар переплутав цих двох жінок, оскільки обидві
вони мали однакове прізвище, й намагався видалити спіраль у вагітної жінки.
Остання погано розмовляла французькою і не змогла поспілкуватися з гінекологом.
Як наслідок, після медичного втручання пані Во була змушена зробити аборт.
Лікар, дії якого призвели до переривання вагітності, був виправданий на тій
підставі, що утробний плід, який не є людською істотою на піддає під захист
кримінального права.

По цій справі Суд зазначив, що не може дати відповіді на питання, з якого

моменту починається право на життя, й змушений залишити його вирішення
національним судам. Зокрема, Суд зазначив: «Враховуючи, що досліджені
конвенційними інститутами закони про аборти різних країн не визнають
ненароджену дитину “особою”, яка прямо підпадає під захист статті 2
Конвенції, Суд дійшов висновку, що, якщо у ненародженого є право на життя, це
право явно обмежене інтересами його матері».
Евтаназія- право на смерть

У 2002 році Суд зіткнувся з проблемою права на евтаназію, у світлі якого право на

життя набуває негативного аспекту, який є прямо протилежним традиційному
розумінню права на життя. Негативний аспект права на життя передбачає
вирішення питання, чи включає право на життя право на смерть, тобто право
вільно обирати коли і як піти з життя.

Питання “права на смерть” отримало свого вирішення у справі «Претті проти

Сполученого Королівства» (Pretty v. UK). [61]Заявниця, Діана Претті, страждала на
невиліковний нейрогенеративне враження рухомих відділів центральної нервової

150
системи. На момент звернення до суду її тіло було паралізоване нижче шиї,
внаслідок чого вона повністю втратила можливість рухатися і частково –
розмовляти. Однак, її інтелект і здатність приймати рішення не постраждали.
Остання стадія хвороби пані Претті супроводжувалася надзвичайними
стражданнями і перебуванням у стані, який не відповідає уявленням про людську
гідність. Заявниця мала намір здійснити самогубство за допомоги свого чоловіка.

Адвокат заявниці звернувся до прокурора з проханням дати письмове зобов’язання

не порушувати кримінальну справу проти чоловіка пані Претті у випадку, якщо він
надасть їй допомогу у вчиненні самогубства. Прокурор відмовив у задоволенні
клопотання, зазначивши, що він не має повноваження надавати імунітет від
кримінального переслідування за скоєння злочину, яке може бути вчинено в
майбутньому, не дивлячись на будь-які виключні обставини. Заявниця звернулася
до Суду з проханням встановити, що відмова у дозволі на здійснення евтаназії є
порушенням статті 2, оскільки право на життя включає право на його припинення.

На думку заявниці, положення Конвенції про права на життя, спрямовані на захист

життя від зазіхань з боку третіх осіб та держави, але не має на меті захист життя
особи від неї самої. Відповідно, право на життя включає в себе негативний аспект,
тобто право на смерть, який дозволяє уникнути фізичних та психічних страждань й
припинити існування, яке принижує честь і гідність людини. Однак, Суд не
погодився з позицією заявниці й відмовився визнати порушення у даному випадку
права на життя. «Суд, відповідно, вважає, що ніяке право на смерть, чи то від рук
третьої особи, чи за допомогою державної влади, не може випливати зі статті 2
Конвенції...»

3. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО

ПРАВА НА ЖИТТЯ (справа Макканн та інші проти Сполученого
Королівства 1995 р. справа "Лопеш де Соуза Фернандеш проти Португалії"
(Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal), № 56080/13, рішення Великої палати
2017 р)

Справа Макканн та інші проти Сполученого Королівства 1995 р. була

порушена за заявою батьків трьох підданих Сполученого Королівства, загиблих у
результаті контртерористичної операції повітрянодесантної служби Британської
Армії на Гібралтарі.
Владам Сполученого Королівства, Іспанії та Гібралтару стало відомо, що
Ірландська республіканська Армія (ІРА) планує провести терористичний акт на
Гібралтарі.
Їм були відомі особистості терористів і спосіб організації теракту - вибух.

151
 Коли потерпілі, припаркувавши свою машину в Гібралтарі, попрямували у
місто, за ними було встановлено стеження. Експерт зі знешкодження бомб після
побіжного огляду доповів, що у машині, можливо, закладена бомба.
Військовослужбовці, які стежили за постраждалими привернули їхню увагу і ті,
як здалося переслідувачам, потягнулися до кишень за механізмом дистанційного
управління вибухом, через що військові відкрили вогонь на ураження.
Коронером Гібралтару було проведено ретельне розслідування, заслухано безліч
свідків, експертів, фахівців з вибухових пристроїв і, нарешті, журі присяжних
винесло вердикт про правомірність застосування зброї. Європейський Суд з прав
людини (ЄСПЛ) були надані незаперечні докази, що троє загиблих були
активними учасниками терористичної організації і, що вони мали намір
здійснити вибух у Гібралтарі. Суд погодився з доводами держави-відповідача.
Разом із тим Суд констатував, що мало місце порушення ст. 2 Конвенції на
тій підставі, що органи, які знали про намір терористів, «не перешкоджали в'їзду
підозрюваних у Гібралтар, не змогли врахувати можливість помилковості своїх
розвідувальних оцінок, принаймні, у деяких аспектах, і ... застосували силу, що
тягне за собою позбавлення життя, яку не можна вважати необхідною для
захисту людей від незаконного насильства». Саме та обставина, що
правозастосовні органи, які знали про підготовлюваний акт, ще на кордоні
Гібралтару могли знешкодити терористів, не доводячи справу до застосування
зброї, і лягла в основу прийнятого рішення.
Таким чином, держава порушила право на життя внаслідок того, що
контртерористичну операцію не було сплановано належним чином. Спецслужби
мали можливість заарештувати підозрюваних до того, як останні дісталися
багатолюдного місця і встановили вибухівку, тобто спецслужби мали реальну
можливість попередити загрозу життю багатьох людей та уникнути необхідності
застосування зброї. Натомість, вони бездіяли, штучно створивши ситуацію, коли
офіцери були змушені стріляти.

У рішенні по справі «Маккан та інші проти Сполученого Королівства» (McCann

and Others v. UK) Суд розкрив зміст низки положень статті 2 Конвенції,
зазначивши, що:

1) тлумачення частини 2 статті 2 має бути звуженим, оскільки це одна з

основоположних статей Конвенції [49, п. 146];

2) текст статті 2, взятої в цілому, свідчить, що частина 2 головним чином визначає

не ті випадки, за яких хтось може бути навмисно позбавлений життя, а описує
ситуації, коли допускається застосування сили, яка може призвести до
ненавмисного позбавлення життя [49, п. 148];

3) враховуючи важливість статті 2, Суд має при розгляді справи піддати випадки
позбавлення життя найретельнішому дослідженню, особливо тоді, коли мало місце
застосування сили органами державної влади;

152
4) розглядаючи справи щодо права на життя, слід враховувати не лише дії
представників держави, які застосували силу, але й низку супутніх обставин,
включаючи такі питання, як планування силової операції та контроль за її
здійсненням;

5) обов’язок захисту права на життя включає також належний баланс між

необхідністю протидії існуючій загрозі та правом на життя підозрюваних.[49]

Отже, необхідною умовою пропорційного застосування сили є належне планування

силової операції та здійснення контролю за її проведенням. Цей принцип отримав
своє підтвердження у низці справ, зокрема, й у справі «Ісаєва, Юсупова та Базаєва
проти РФ» (Isayeva, Yusupova and Bazayeva v. Russia).

Рішення Великої палати 1995 р. Справа «Лопеш де Соуза Фернандеш

проти Португалії» (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal), №56080/13, рішення
Великої палати 2017 p.). Справа «Лопеш де Соуза Фернандеш проти Португалії»
(Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal), №56080/13, рішення Великої палати 2017 p.).
Справа була порушена за заявою Лопеш де Соуза Фернандеш проти Португалії.
Заявниця скаржилася відповідно до ст. 2 Конвенції 1950 р.
Чоловік заявниці, Антоніо Руї Калісто Фернандеш, помер 8 березня 1998 р.
через медичні ускладнення, що виникли після того, як йому зробили невелику
операцію з видалення поліпів у носі. У чоловіка заявниці розвинувся бактеріальний
менінгіт. Він був знову госпіталізований у лікарню декілька разів, страждаючи від
гострого болю в животі і діареї. Він помер через три місяці після операції від
наслідків септицемії, викликаної перитонітом і перфорацією внутрішньої
порожнини.
Заявниця стверджувала, що мав місце факт порушення права її чоловіка на
життя. Вона наполягала на тому, що її чоловік став жертвою зараження інфекцією в
лікарні, і що медичний персонал виявив недбалість і халатність при постановці
діагнозу і лікуванні, а також при виписці її чоловіка з лікарні. Зокрема, вона
скаржилася на затримки з наданням йому лікування і на прийом медикаментів у
надмірних дозах. Однак вона не ставила під сумнів виписку її чоловіка з лікарні,
дозволену доктором І V. Рішення про це було прийнято з її згоди і згоди її
чоловіка. Вона скаржилася на те, що органи влади не змогли встановити точну
причину раптового погіршення стану здоров’я її чоловіка, який до того був
абсолютно здоровий. Вона також скаржилася на тривалість внутрішньодержавного
розгляду і на те, що їй не повідомили точну причину смерті її чоловіка.
У 1998 р. заявниця написала лист органам влади, стверджуючи, що вона не
отримала жодної відповіді від лікарень для пояснення раптового погіршення стану
здоров’я її чоловіка та його смерті. У відповідь на її лист Генеральний інспектор з
охорони здоров’я розпочав розслідування, і в кінцевому підсумку у 2006 р. наказав
відкрити дисциплінарне провадження проти одного з лікарів; проте це
провадження було призупинене для очікування результату кримінального
провадження, розпочатого у 2002 р. Кримінальне провадження завершилося в 2009
р. виправданням лікаря за обвинуваченням у вбивстві через грубу недбалість. В
окремому провадженні Медична Асоціація регіональної дисциплінарної ради

153
прийняла рішення не вживати жодних дій після висновку стосовно відсутності
доказів неправомірного поводження або недбалості лікарів. Зрештою цивільний
позов про відшкодування збитків, поданий заявницею у 2003 р., був відхилений
рішенням від 2012 р., яке в кінцевому підсумку було підтримане Верховним
адміністративним судом у 2013 р.
Влада Португалії у цій справі вказала, що обґрунтованість твердження, яке
лежить в основі скарги заявниці, про те, що весь курс клінічного лікування її
померлого чоловіка був відзначений низкою взаємопов’язаних недоліків і помилок,
не було підтверджено в жодному з розглядів на внутрішньодержавному рівні.
Взагалі не було доведено, що смерть чоловіка заявниці була пов’язана з медичною
недбалістю. Влада Португалії стверджувала, що у сфері охорони здоров’я,
позитивний обов’язок, що випливає для договірних держав зі ст. 2 Конвенції 1950
р. з метою запобігання смерті в результаті медичної недбалості, має головним
чином процесуальний характер і включає обов’язок створити регулятивну
структуру, що вимагає, щоб лікарні, будь то приватні або державні, вчиняли
належні заходи для забезпечення захисту життя пацієнтів.
Палата Європейського Суду встановила, що мало місце порушення
процесуального аспекту ст. 2 Конвенції 1950 р. Вона перш за все встановила, що
правова система Португалії забезпечує громадянам заходи, які теоретично
відповідають вимогам ст. 2 Конвенції 1950 р. Однак щодо ефективності діючих
механізмів Палата Європейського Суду зазначила, по-перше, надмірну тривалість
розглядів; по-друге, вона визнала, що в жодному з прийнятих рішень, у жодній з
представлених оцінок експертів задовільним чином не розглянуто питання про
можливий причинно-наслідковий зв’язок між різними захворюваннями,
перенесеними пацієнтом через два дні після операції; нарешті, Палата
Європейського Суду зробила висновок, що, якщо менінгіт був можливим
ускладненням після цього типу операції, то внутрішньодержавними судами мало
розглядатися питання про те, чи був чоловік заявниці належним чином
поінформований про потенційні ризики з тим, щоб він міг дати свою усвідомлену
згоду.
Розглядаючи справу у Великій палаті, Суд зазначив, що чоловік заявниці,
який був здоровий, переніс рутинну операцію в лікарні і в підсумку захворів на
бактеріальний менінгіт, виразку, коліт, а також у нього виникли інші медичні
ускладнення, які призвели до його смерті через три місяці від септицемії,
викликаної перитонітом і проривом полого органу. З урахуванням вищезгаданої
послідовності подій Суд вважає, що у заявниці були очевидні підстави
підозрювати, що смерть її чоловіка могла стати результатом медичної недбалості.
Отже, в цій справі обов’язок держави-відповідача забезпечувати дотримання
процесуальних зобов’язань, що випливають із ст. 2 Конвенції 1950 р.
Суд вказав, що у справах про медичну недбалість законодавство Португалії
передбачає, крім можливості порушення кримінальної справи, можливість
порушення в адміністративних судах справ про притягнення до цивільно-правової
відповідальності державних лікарень. Лікарні, в свою чергу, мають право вимагати
відшкодування збитків від посадових осіб, які діяли з порушенням своїх
професійних обов’язків. Крім того, може бути подано заяву до Міністерства охо-

154
рони здоров’я та медичну асоціацію з вимогою встановлення дисциплінарної
відповідальності працівників охорони здоров’я. З огляду на це Суд прийшов до
висновку, що правова система Португалії пропонує сторонам засоби правового
захисту, які в теорії відповідають вимогам процесуальних зобов’язань за ст. 2
Конвенції 1950 р. Заявниця використала всі згадані вище процедури. Отже,
питання полягає в тому, чи адекватно правова система країни діяла щодо справи,
яка розглядається з урахуванням основоположного значення права на життя,
гарантованого ст. 2 Конвенції 1950 р.

Щодо розгляду в Генеральному інспектораті з охорони здоров’я Суд зазначив,

що розслідування не було оперативним. Розгляд тривав більше семи років і десяти
місяців до того, як заявницю поінформували про те, що дисциплінарну справу,
порушену стосовно доктора, буде призупинено в очікуванні результатів розгляду
кримінальної справи. Що стосується розгляду в Медичній асоціації, то Суд вважає,
що вона відреагувала оперативно на прохання заявниці, зажадавши висновки п’яти
зі своїх груп фахівців негайно після отримання медичної карти пацієнта. Однак
Суд вказав, що розгляд полягав лише у вивченні медичної документації пацієнта і
висновків груп фахівців; проводився в письмовому вигляді, і жодних доказів
заслухано не було. З цієї точки зору тривалість зазначеного розгляду також була
необгрунтованою. Суд також зазначив, що дисциплінарний розгляд у цій справі
навряд чи може вважатися ефективним для цілей ст. 2 Конвенції 1950 р. Щодо
ефективності кримінального провадження, Суд вказав, що кримінальна справа
стосувалася лише вузького кола питань, викладених у пред’явлених
обвинуваченнях, і не стосувалося жодного з інших випадків передбачуваної
медичної недбалості, на яку скаржилася заявниця. В цілому провадження по
кримінальній справі тривало шість років, вісім місяців і 19 днів. З огляду на це
провадження у кримінальній справі в цій справі також було неефективним для
цілей ст. 2 Конвенції.
На думку Суду, розгляд в адміністративних судах в принципі був здатний
забезпечити найбільш адекватне відшкодування у зв’язку зі смертю чоловіка
заявниці. Однак Суд не вважає, що це мало місце в цій справі з таких причин.
Відмінною рисою даного розгляду є його значна тривалість. Європейський Суд
звернув увагу на те, що провадження про стягнення компенсації в
адміністративному та фінансовому трибуналах тривало більше дев’яти років. Суд
також вказав, що в цій справі не було проведено детального вивчення обставин
смерті чоловіка заявниці, і внутрішньодержавні суди замість здійснення загальної
оцінки підійшли до розвитку подій як до послідовності медичних інцидентів, не
приділяючи особливої уваги тому, як вони могли бути пов’язані один з одним.
В цілому Суд зазначив, що внутрішньодержавна система Португалії,
зіткнувшись з доказовим випадком медичної недбалості, який спричинив смерть
чоловіка заявниці, не надала адекватної і своєчасної відповіді, що узгоджується із
зобов’язанням держави відповідно до ст. 2 Конвенції 1950 р. Суд підтвердив, що у
справі було допущено порушення процесуального аспекту ст. 2 Конвенції 1950 р
ТЕМА 6. ЗАБОРОНА КАТУВАНЬ, НЕЛЮДСЬКИХ АБО ТАКИХ, ЩО
ПРИНИЖУЮТЬ ГІДНІСТЬ, ВИДІВ ПОВОДЖЕННЯ ЧИ ПОКАРАННЯ

155
 План
1. Обсяг та складові заборони катувань, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження чи покарання
2. Зобов’язання держави щодо заборони катувань, нелюдських або таких, що принижують
гідність, видів поводження чи покарання
3. Практика Європейського суду з прав людини щодо заборони катувань, нелюдських або
таких, що 58 принижують гідність, видів поводження чи покарання (справа Сьорінг
проти Сполученого Королівства 1989 р.; справа "Гефген проти Німеччини" (Gafgen
v. Germany), № 22978/05, рішення Великої палати 2010 р.; "Каверзін проти
України", № 23893/03, 2012 р.).

1. ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ЗАБОРОНИ КАТУВАНЬ, НЕЛЮДСЬКИХ АБО ТАКИХ,

ЩО ПРИНИЖУЮТЬ ГІДНІСТЬ, ВИДІВ ПОВОДЖЕННЯ ЧИ ПОКАРАННЯ

Заборона катувань і жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність,

поводження і покарання закріплена в низці міжнародно-правових актів у галузі прав
людини.
 Так, положеннями Загальної декларації прав людини 1948 р. передбачено, що ніхто не
повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, чи такого, що принижує його
гідність, поводження і покарання (ст. 5).
 Аналогічна за змістом норма закріплена в Конвенції про захист прав і основоположних
свобод 1950 р. (ст. 3).

 Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП) 1966 р. означене

положення було доповнено пунктом, що жодна особа не може бути без її вільної згоди
піддана медичним чи науковим дослідам (ст. 7).

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що

принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. містить визначення терміну
«КАТУВАННЯ» під яким розуміється будь-яка дія, якою будь-якій особі навмисне
заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від
неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або
третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її
або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого
виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами
чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за
їх мовчазної згоди.
!!! В цей термін НЕ включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише
законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

156
 Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому,
що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р. передбачила створення
 ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ З ПИТАНЬ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ ЧИ
НЕЛЮДСЬКОМУ АБО ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ ЧИ
ПОКАРАННЮ.
Комітет, шляхом здійснення інспекцій, перевіряє поводження з
позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких
осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність,
поводження чи покарання.
Кожнадержава-учасниця конвенції про запобігання катуванням… дозволяє
інспектувати, відповідно до цієї Конвенції, будь-яке місце, яке знаходиться під її
юрисдикцією і в якому утримуються особи, позбавлені волі органом державної
влади. Інспекції здійснюються принаймні двома членами
Комітету. Комітет може, якщо вінв важаєце за необхідне,
використовуватипослугиекспертів і уснихперекладачів.

Жодні застереження щодо положень цієї Конвенції не дозволяються.

Комітет та компетентні національні органи відповідної держави
співпрацюють між собою.
Комітет складається із такого числа членів, яке відповідає
кількості держав-членів Конвенції. Члени Комітету відбираються із числа осіб,
які мають високі моральні якості, визнаний авторитет у галузі прав людини або
професійний досвід у питаннях, які охоплюються цією Конвенцією.
Серед членів Комітету не може бути двох громадян однієї і
тієї ж держави. Члени Комітету здійснюють свої повноваження у їхній
особистій якості, вони є незалежними і неупередженими і завжди
повинні бути готовими виконувати свої функції в Комітеті
ефективно. Члени Комітету обираються Комітетом міністрів Ради Європи
абсолютною більшістю голосів із списку осіб, що складає Президія
Консультативної асамблеї Ради Європи; національна делегація кожної держави-
члена в Консультативній асамблеї висуває трьох кандидатів, з яких принаймні
два повинні бути її громадянами.Така ж процедура застосовується під час
заповнення вакансій, що виникли.
Члени Комітету обираються строком на чотири роки. Вони можуть бути
переобрані тільки один раз. Однак строк повноважень
трьох з тих членів, які були обрані на перших виборах,
закінчується в кінці дворічного періоду. Члени, повноваження яких
мають закінчитися в кінці першого дворічного періоду, визначаються
Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після
перших виборів.
Комітет проводить своїзасідання за закритимидверима.
Кворум складає більшість його членів. Рішення Комітету ухвалюються більшістю
голосів присутніх членів за винятком положень пункту 2 статті 10 Конвенції, коли
якщо держава-член відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити
ситуацію у світлі рекомендацій Комітету, Комітет, після надання цій Стороні
можливості повідомити свою думку, можебільшістю у дві третини голосів своїх
членів прийняти рішення про оприлюднення заяви з цього приводу

157
 Секретаріат Комітету забезпечується Генеральним секретарем Ради Європи.
Комітет повідомляє уряд відповідної Сторони про свій намір
здійснити інспекцію. Після такого повідомлення він може
інспектувати будь-яке місце, зазначене у статті 2 Конвенції , в будь-який час.
З метою сприяння Комітету у виконанні його завдання
відповідна Сторона забезпечує Комітету:
a) доступ на свою територію і право подорожування по ній без
будь-якого обмеження;
b) повну інформацію про місця, де тримаються особи,
позбавлені волі;
c) необмежений доступ до будь-якого місця, де знаходяться
особи, позбавлені волі, включаючи право відвідування таких місць
без будь-якого обмеження;
d) іншу наявну у Сторони інформацію, яка необхідна Комітету
для виконання ним свого завдання. Запитуючи таку інформацію,
Комітет враховує норми діючого національного законодавства та
професійної етики.
Комітет може проводити з позбавленими волі особами бесіди
віч-на-віч.
Комітет може вільно спілкуватися з будь-якою особою, яка,
на його думку, може надати йому необхідну інформацію.
У виняткових випадках компетентні органи відповідної
Сторони можуть заявляти Комітету заперечення проти здійснення
інспекції у термін або до місця, що запропоновані Комітетом. Такі
заперечення можуть мотивуватися тільки інтересами національної
оборони, державної безпеки, серйозними заворушеннями у місцях
знаходження осіб, позбавлених волі, станом здоров'я відповідної
особи або проведенням термінового допиту у зв'язку із тяжким
правопорушенням.
Після таких заперечень Комітет і відповідна Сторона
невідкладно проводять консультації з метою з'ясування ситуації та
досягнення згоди про вжиття заходів, які дозволили б Комітету
швидко виконати свої функції. Такі заходи можуть включати
перепровадження в інше місце будь-якої особи, яку Комітет має
намір відвідати. До початку інспекції відповідна Сторона надає
Комітету інформацію про будь-яку відповідну особу.

Після кожної інспекції Комітет складає доповідь про факти,

які були встановлені під час інспекції, з урахуванням будь-яких
міркувань, які можуть бути висловлені відповідною Стороною. Він
подає останній свою доповідь, яка містить будь-які необхідні, на
його думку, рекомендації. Комітет може проводити з відповідною
Стороною консультації з метою внесення, у разі необхідності,
пропозицій про поліпшення захисту позбавлених волі осіб.
Інформація, зібрана Комітетом у зв'язку з інспекцією,
його доповідь та його консультації з відповідною державою-членом є
конфіденційними.

158
 Комітет публікує свою доповідь, а також будь-які коментарі
відповідної держави-члена на прохання цієї держави-члена.Однак особисті
відомості не публікуються без чітко висловленої згоди відповідної особи.
З урахуванням правил конфіденційності, Комітет кожного року подає
Комітету міністрів загальну доповідь про свою діяльність, яка надсилається
Консультативній асамблеї і оприлюднюється.
Члени Комітету, експерти та інші особи, послугами яких користується
Комітет, повинні, під час і після виконання ними свого мандата, зберігати
конфіденційність фактів або інформації, які стали їм відомі під час виконання
ними своїх функцій
Комітет, його члени та експерти, користуються привілеями та імунітетами:
a) імунітетом від арешту або затримання і від конфіскації
їхніх особистих речей, а також імунітетом від будь-якого
переслідування на підставі висловлених ними думок або
підготовлених матеріалів і всіх дій, здійснених ними в офіційній
якості;
b) імунітетом від будь-яких обмежень їхньої свободи
пересування при виїзді з країни їхнього постійного проживання та
поверненні до неї і при в'їзді до країни, в якій вони виконують
свої повноваження, та виїзді з неї, а також звільненням від
реєстрації іноземців у країні, яку вони відвідують, або через яку
вони прямують транзитом для виконання своїх повноважень.
Під час подорожей, здійснюваних для виконання їхніхповноважень, членам
Комітету, у питаннях, що стосуються митного та
валютного контролю, надаються:
a) їхнім власним урядом - такі ж пільги, які надаються
високим посадовим особам, що відбувають за кордон у тимчасове
відрядження;
b) урядами інших Сторін - такі ж пільги, які надаються
представникам іноземних урядів під час їхніх тимчасових офіційних
візитів.
Документи і матеріали Комітету, які стосуються діяльності
Комітету, є недоторканними.
Офіційна кореспонденція та інші офіційні повідомлення
Комітету не можуть ні затримуватися, ні підлягати цензурі.
Для забезпечення членам Комітету повної свободи слова і
повної незалежності у виконанні ними своїх обов'язків, імунітет
від переслідування на підставі висловлених ними думок або
підготовлених матеріалів і всіх дій, здійснених ними на виконання
своїх обов'язків, продовжує надаватися їм, навіть якщо відповідні
особи вже не виконують такі обов'язки.
Привілеї та імунітети надаються членам Комітету не для
їхньої особистої користі, а з метою забезпечення їм незалежності у
виконанні їхніх повноважень. Позбавити свого члена імунітету може
тільки Комітет; він не тільки має право, але й зобов'язаний
позбавити свого члена імунітету в усіх випадках, коли, на його
думку, застосування імунітету перешкоджатиме здійсненню правосуддя

159
 і коли імунітет може бути скасований без шкоди для цілей, заради
яких він був наданий.

Варто зазначити, що ЄСПЛ у своїй практиці щодо ст. 3 Конвенції про захист прав
та основоположних свобод 1950 p., класифікував ОСНОВНІ ФОРМИ ПОВЕДІНКИ, що
складають предмет регулюванні означеної статті, за ступенем їхньої тяжкості:
1) катування — це навмисне жорстоке поводження, що викликає серйозні страждання;
2) нелюдське поводження — це нанесення фізичних і моральних страждань;
3) поводження, що принижує гідність - це погане поводження, спрямоване на те, щоб
викликати у жертв почуття страху, болю і неповноцінності, які можуть принизити і
зганьбити їх і, можливо, зламати їх фізичний або моральний спротив.
!!! Суд також зазначив, що різниця між цими формами поведінки досить
розмита,критерії розпливчасті, а ці поняття багато в чому залежать від особистого
сприйняття жертв, обумовленого їхнім психологічним або фізіологічним станом, статтю,
віком, чи іншими чинниками, які повинні визначатися у кожному випадку окремо.
Практиці ЄСПЛ відомі скарги на порушення ст. 3, які стосувалися заборони читати книги
і журнали, стислості часу прогулянок, заборони носити годинник, власний одяг або вести
щоденник.
Положення ст. 3 Конвенції забороняє катування та нелюдське
або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від інших
норм Конвенції, які допускають можливість втручання держави, ст. 3 Конвенції не
передбачає жодних винятків,
і в цьому сенсі вона закріплює одну із основних цінностей демократичних
суспільств, що входять до Ради Європи. Згідно з тлумаченням її положень Судом,
вона гарантує захист від спричинення фізичного та/чи психічного страждання.
Держави-учасниці Конвенції взяли на себе відповідальність за дії всіх
представників держави. Тому органи влади не можуть посилатися на своє безсилля
- реальне чи гіпотетичне, аби примусити дотримуватися заборони піддавати
людину поводженню, забороненому ст. 3Конвенції.
Абсолютний характер гарантій, передбачених ст. З Конвенції, означає, що
стосовно цього права не може бути жодних винятків і не може існувати жодних
підстав для відступу держави від своїх зобов’язань за ст. З Конвенції під час війни
або іншої надзвичайної ситуації, що загрожує життю нації. Такий характер цієї
заборони підкріплюється тим фактом, що дії, які ставляться у провину
потерпілому, якими б неприйнятними чи небезпечними вони не були, жодним
чином не можуть виправдати будь-яке посягання на гідність, свободу та фізичну
недоторканність людини.
Для того, аби жорстоке поводження становило порушення ст. З Конвенції, воно
повинно досягнути мінімального рівня жорстокості. У рішенні у справі «IrelandV.
theUnitedKingdom» від 18.01.1978р. Суд зазначив, що «оцінка мінімального рівня
жорстокості має відносний характер; вона залежить від усіх обставин справи, таких
як тривалість даного поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких ви-
падках - стать, вік, стан здоров’я потерпілого та інші обставини». Суд виробив
певні принципи оцінки рівня жорстокості, які він застосовує у кожній конкретній
справі.

160
 По-перше, практика Суду виокремила три види поводження, заборонені ст. З
Конвенції:
а) таке поводження чи покарання, що принижує гідність;
б) нелюдське поводження чи покарання;
в) катування.
По-друге, Суд враховує при оцінці жорстокості поводження індивідуальні
характеристики потерпілого - його вік, стать, а також його зв’язок з тим, хто завдає
йому страждань (зокрема, співвідносність фізичної сили потерпілого з фізичною
силою особи, яка здійснює арешт). Відтак саме принцип мінімального рівня
жорстокості і визначає нижню межу страждань, зазнавши яких, людина вважається
такою, що її піддали поводженню, забороненому ст. З Конвенції. Верхньою ж
межею страждань, яких зазнає людина внаслідок порушення ст. 3 Конвенції, є
такий вид жорстокого поводження, як катування.
Стосовно сфери дії ст. 3 Конвенції слід зазначити, що хоча її норма не
передбачає, що поводження, заборонене нею, можливе з боку держави-учасниці
Конвенції, практика Суду поширила її дію і на випадки, коли держава вимушена
передати особу третій державі шляхом видворення чи екстрадиції. У цьому
випадку, якщо обставини справи дають підставу вважати, що заінтересована особа
може бути піддана поводженню, забороненому ст. 3 Конвенції, у цій третій
державі, держава-учасниця підлягає відповідальності відповідно до Конвенції,
оскільки може бути встановлено «потенційне» порушення.
За загальним правилом, поводження, заборонене ст. З Конвенції, саме по собі
суперечить внутрішньому законодавству. З огляду на це, воно зазвичай
розглядається в національних судах. Таке поводження є незаконним чи
анормальним. Навіть у найбільш складних випадках, таких як боротьба з
тероризмом та організованою злочинністю, органи державної влади повинні
утриматися від будь-яких дій, які можуть бути заборонені ст. З Конвенції. Таке
поводження ніколи не допускається, якими б не були його лякаючі наслідки,
реальні чи можливі, для ефективної боротьби зі злочинністю.

ВИДИ ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ

Заборона, встановлена у ст. 3 Конвенції, сформульована надто абстрактно.
Вона поширюється, як зазначалося, на ті види поводження та покарання, які
перелічені у тексті ст. 3 Конвенції і наповнені змістом саме практикою Суду
Найчастіше при розгляді конкретних справ перед Судом постає питання щодо
розмежування видів поводження, забороненого ст. з Конвенції (якщо, звичайно,
Суд дійшов висновку про те, що поводження із заявником чи застосоване
до нього покарання перевищило «мінімальний рівень жорстокості»,
а відтак є забороненим ст. з Конвенції).
Поводження чи покарання, що принижують людську гідність, є, умовно кажучи,
«найменш жорстоким» видом поводження, забороненого ст. з Конвенції. згідно з
позицією Суду, яка була висловлена у 1978 p., поводження чи покарання, що
принижують людську гідність, «спричиняє у потерпілого почуття страху, болісні
страждання й почуття неповноцінності, спроможні принизити його гідність і навіть
зламати його фізичний і моральний опір» (рішення Суду у справі «Irelandv.
theUnitedKingdom» від 18.01.1978 p.). Це було підтверджено й у 2000 р. у рішенні
Суду у справі «Kudlav. Poland» (рішення від 26.10.2000 p.): таким, що принижує
гідність, Суд назвав поводження, яке «мало на меті викликати у потерпілих

161
почуття страху, страждань і меншовартості, а відтак принизити та зневажити їх».
Водночас у рішенні у справі «Labitav. Italy» від 06.04.2000 р. Суд вказав, що
поводження чи покарання, яке принижує людську гідність, не обов’язково має бути
спрямованим на досягнення певної мети, оскільки «питання, чи було метою
поводження принизити або образити гідність жертви, є фактором, який також
повинен враховуватися..., але відсутність будь-якої подібної мети не може
остаточно виключити встановлення порушення ст. з». Крім того, у деяких випадках
для того, аби визнати певне поводження «таким, що принижує гідність», у значенні
ст. з Конвенції, необов’язково, щоб це приниження відбулося публічно. Ще у 1978
р. Суд вказав, що «може бути цілком достатньо, аби потерпілий був принижений у
власних очах, навіть якщо він не був принижений в очах інших людей» (рішення
Суду у справі «Тугегv. theUnitedKingdom» від 25.04.1978 p.). До прикладу, Суд ви-
знав таким, що принижує людську гідність, поводження із заявницею у справі
«Gongadzev. Ukraine» від 08.11.2005 p., оскільки їй було завдано страждань,
спричинених значними порушеннями прав людини, рівень і характер яких
відрізнявся від простого емоційного навантаження. Суд дійшов висновку, що
ставлення слідчих органів до заявниці та її сім’ї (яке полягало, зокрема, у
затягуванні розслідування у справі щодо зникнення чоловіка заявниці, відмові
надати їй доступ до матеріалів справи) справді завдало серйозних страждань, які
прирівнюються до поводження, що принижує гідність.
Доволі відносною є й оцінка призначеного особі покарання як такого, що
принижує людську гідність. Особа, якій суд призначив покарання за вчинення
злочину чи іншого правопорушення, може стверджувати про застосування до неї
покарання, яке принижує людську гідність, тільки тоді, якщо воно перевищує той
рівень приниження, що є невід’ємним складником будь-якого покарання. Оцінка
ступеню приниження через відбуття покарання залежить від усіх обставин справи
і, зокрема, від характеру та обставин покарання як такого та від способу його
виконання (рішення Суду у справі «Тугегv. theUnitedKingdom» від 25.04.1978 p.).
Особливе значення для цілей ст. з Конвенції має те, що особа зазнала приниження
не просто тому, що її засуджено, а тому, що таке приниження спричинило саме
виконання призначеного покарання. У своїй практиці Суд лише раз визнав, що
певний вид покарання є таким, що принижує гідність покараного. У вже згаданій
справі «ТугегV. theUnitedKingdom» від 25.04.1978 р. було визнано таким
покаранням, що принижує гідність, застосування, за рішенням суду, до 5-річного
хлопчика тілесного покарання у вигляді побиття різками. Разом з тим у справі
«Costello-Roberts v. the United Kingdom» від 25.0з.199з р. Суд дійшов висновку, що
застосування директором приватної школи щодо учня покарання у вигляді побиття
взуттям по сідницях не є покаранням, що принижує людську гідність, через
недосягнення ним мінімального рівня жорстокості.
Практика Суду окреслила випадки, в яких відповідне поводження з особами,
яких тримають під вартою з огляду на застосування до них відповідного
запобіжного заходу або через виконання призначеного судом покарання, порушує
вимоги ст. з Конвенції і становить поводження, яке принижує людську гідність.
Наприклад, у рішенні у справі «Melnikv. Ukraine» від 28.0з.1996 р. Суд визнав
наявність поводження, яке принижує людську гідність, з огляду на такі обставини
тримання заявника під вартою: переповненість камери, в якій утримувався заявник
(особистий простір заявника в камері становив 1-2,5 м2); заявник лише раз на
тиждень мав змогу приймати душ та прати білизну; тримання заявника у таких

162
умовах протягом тривалого часу. (Див. також рішення Суду у справі «Visloguzovv.
Ukraine» від 20.05.2010 p., у якому було визнано наявність такого, що принижує
гідність, поводження через неналежні фізичні умови тримання особи під вартою).
застосування насильства стосовно осіб, позбавлених свободи, принижує
людську гідність і є порушенням права, передбаченого ст. з Конвенції (див.,
наприклад, рішення Суду у справі «AfanasyevV. Ukraine» від 05.04.2005 p.).
Суд також вбачає поводження, яке принижує людську гідність, у триманні
людини з особливими потребами у незадовільних для неї умовах. Так, у рішенні
Суду у справі «Pricev. theUnitedKingdom» від 10.07.2001 p. було визнано наявність
поводження, що принижує гідність, щодо жінки-інваліда, яку тримали в умовах, де
вона страшенно мерзла, де їй загрожувало загострення хвороб через те, що її ліжко
було надто твердим або недосяжним для неї і де вона не могла користуватися
туалетом та підтримувати чистоту без величезних труднощів. Крім того, наявність
такого, що принижує гідність, поводження Суд визнав через неналежне медичне
забезпечення особи, хворої на туберкульоз, втрату маси тіла та хронічний гепатит
під час тримання її під вартою у СІзО м. Сімферополя у вже згаданому рішенні у
справі «Visloguzovv. Ukraine» від 20.05.2010 p.
Нелюдське поводження чи покарання може виявлятися як у свідомому застосуванні
фізичного чи психічного насильства щодо особи, так і в результаті невжиття
певних заходів. На відміну від катування, кваліфікація дій чи бездіяльності
державних органів як нелюдського поводження не вимагає наявності мети. У вже
згаданій справі «KudlaV. Poland» (рішення від 26.10.2000 р.) Суд провів
розмежування «нелюдського» і такого, «що принижує гідність», поводження,
вказавши, що нелюдське поводження має місце, «якщо, крім іншого, воно було
умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до
справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань».
Слід також звернути увагу на те, що у рішеннях про наявність поводження,
забороненого ст. з Конвенції (але такого, що не досягло рівня жорстокості
катування), Суд нерідко зазначає, що заявник зазнав нелюдського та такого, що
принижує гідність, поводження (див., наприклад, рішення Суду у справі «IorgovV.
Bulgaria» від 11.0з.2004 p.). Це можна пояснити тим, що поняття нелюдського
поводження поглинає поняття такого поводження, що принижує гідність.
Як нелюдське поводження Суд може кваліфікувати, зваживши усі обставини
справи, застосування сили під час затримання особи (див., наприклад, рішення
Суду у справі «Rehbockv. Slovenia» від 28.11.2000 p.).Так само й у рішенні у справі
«Ocalanv. Turkey» від 12.05.2005 р. Суд у складі його Великої палати визнав
наявність нелюдського поводження у зв’язку з ухваленням смертного вироку вна-
слідок несправедливого судового процесу з огляду на те, що через це особа
незаконно була піддана стражданням значного ступеню від страху бути страченою.
Ще суворішу оцінку Суд застосовує щодо поводження із психічно хворими
особами, котрі відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. застосування
щодо таких осіб дисциплінарної санкції у вигляді одиночного ув’язнення у
поєднанні з ненаданням належної медичної допомоги становить нелюдське і таке,
що принижує гідність, поводження та покарання (рішення Суду у справі «Keenanv.
theUnitedKingdom» від 0з.04.2001 p.).
Нелюдське й таке, що принижує гідність, поводження Суд може також вбачати у
недостатньому забезпеченні медичного догляду та лікування щодо хворої на
туберкульоз та ВІЛ особи, якій не забезпечують належних фізичних умов тримання

163
під вартою, сприятливих для одужання (рішення Суду у справі «Logvinenkov.
Ukraine» від 14.10.2010 p.).Суд також визнав наявність нелюдського і тако го, що
принижує гідність, поводження через відсутність необхідного, на думку лікарів,
медичного забезпечення особи протягом тривалого часу перебування її у СІзО м.
Житомира (рішення у справі «MikhanivV. Ukraine» від 06.11.2008 p.).
Нелюдське ж покарання може виявлятися у формі одиночного тримання під
вартою особи, оскільки «суцільна сенсорна ізоляція, поєднана зі суцільною
соціальною ізоляцією, може знищити особистість». Проте лише видалення із
співтовариства інших в’язнів через міркування безпеки, дисципліни або захисту не
становить нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання (див.,
наприклад, рішення Суду у складі його Великої палати у справі «RamirezSanchezv.
France» від 06.07.2006 p.).
Катування досить часто розглядається Судом у сенсі, що міститься у ст. 1
Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність, видів поводження і покарання, як «будь-яка дія, якою особі
умисно завдається гострий біль чи страждання фізичного чи психічного характеру,
з метою, наприклад, одержання від неї або від третьої особи відомостей чи зізна-
ння; покарання за дії, які вчинила вона чи третя особа або у вчиненні яких вона
підозрюється; або з метою залякування її чи третьої особи; або за вчинення
примусу; або з тієї чи іншої причини, пов’язаної з дискримінацією будь-якого
характеру, коли такий біль або страждання завдаються посадовою чи іншою
особою, що діє як офіційна особа; або коли такі дії вчиняються за підбурювання з
боку таких осіб чи з їхнього дозволу або мовчазної згоди» (див., наприклад, рі-
шення Суду у справі «Khokhlichv. Ukraine» від 29.04.200з p.).Водночас Суд у своїй
практиці ще у 1978 р. визначив поняття катування як «умисне нелюдське
поводження, яке спричиняє дуже тяжке й болісне страждання». Цим терміном не
охоплюється біль чи страждання, що виникають суто як наслідок застосування
законних санкцій і є їх невід’ємним складником чи неминуче супроводжують їх.
Для кваліфікації певного поводження як катування важливою є наявність
конкретної мети, що вимагає доказів перед Судом. При цьому поведінка
потерпілого від поводження не впливає на кваліфікацію останнього як катування за
наявності наведених вище його ознак.
Суд може визнати, що психічне страждання вже саме по собі становить
катування, коли воно досягає певного рівня жорстокості. Наприклад, ситуація, за
якої можна довести, що психічне страждання становить катування, є довготривале
тримання особи під вартою, упродовж якого їй говорять, що членів її сім’ї буде
піддано катуванню чи вбито, якщо вона не зробить відповідного зізнання.
з огляду на те, що для кваліфікації поводження з особою як катування,
необхідно встановити такі ознаки поводження, як умисність, наявність мети та
особливий ступінь жорстокості, тягар їх доказування покладається на заявника.
При цьому Суд оцінює надані заявником докази і визнає наявність катування (як,
зрештою, й інших видів поводження, забороненого ст. з Конвенції) у тому разі,
якщо такі докази є переконливими «поза розумним сумнівом» і випливають «із
сукупності достатньо сильних, ясних та узгоджених умовиводів або неспростовних
фактичних презумпцій такого ж характеру». При цьому у рішенні у справі
«Bursucv. Romania» від 12.10.2004 р. Суд вважає серйозним непрямим доказом той
факт, що особа зазнала насильства саме під час її контакту з органами влади, а тому
«Уряд повинен надати розумне пояснення стосовно походження цих ушкоджень і

164
 навести докази на підтвердження фактів, які ставлять під сумнів заяву потерпілого,
особливо в тому випадку, коли ці твердження підкріплюються медичними
довідками».
Суд не виробив формалізованих чітких критеріїв оцінки жорстокості
поводження, оскільки ретельно зважує всі обставини кожної конкретної справи
(див., наприклад, рішення Суду у справі «Aydmv. Turkey» від 25.09.1997 p.).за
відсутності таких ознак катування, як умисність поводження чи спеціальна мета,
останнє буде становити не катування, а просто нелюдське поводження (див.,
наприклад, рішення Суду у справі «Krastanovv. Bulgaria» від з0.09.2004 p.).
Щодо порушення ст. з Конвенції Україною, поводження із заявниками
відповідало ознакам катування у декількох справах. Так, у рішенні у справі
«Nevmerzhitskyv. Ukraine» від 05.04.2005 р. Суд кваліфікував як катування
примусове годування заявника, яке було здійснене під час його тримання під
вартою всупереч вимогам закону. У справі не було ні медичного висновку щодо
необхідності такого годування, ні обов’язкового протоколу цієї процедури. При
цьому для подолання опору заявника до нього застосовувалися такі обмежувальні
засоби, як кайданки, роторозширювач, а також гумова трубка, призначена для
встромляння у стравохід. Відтак поводження було визнано таким, що досягло
суворості катування. У справі «NechiporukandYonkalov. Ukraine» (рішення від
21.04.2011 p.)Суд знайшов ознаки катування
у діях працівників міліції щодо заявника, які полягали у застосуванні до нього
катування електричним струмом з метою отримання повторного зізнання у
вчиненні вбивства. До заявника також застосовували психічне насильство, яке
полягало у погрозах застосувати катування щодо його дружини. У пілотному
рішенні Суду у справі «Kaverzinv. Ukraine» від 15.05.2012 р. також було визнано як
катування застосування до заявника працівниками міліції жорстокого поводження
(яке полягало у завданні тяжких тілесних ушкоджень умисно) з метою отримати
зізнання у вчиненні злочину.
Кваліфікація певного поводження як катування є відносною: рівень страждання,
як критерій можливості кваліфікувати поводження як катування, не фіксований у
часі, тому що Конвенція є «живим інструментом» і має тлумачитися «у світлі умов
сьогодення». У рішенні у справі «Selmouniv. France» від 28.07.1999 р. Суд зазначив,
що «певні дії, які кваліфікувалися в минулому як нелюдське поводження, можуть у
майбутньому бути кваліфіковані жорсткіше».

2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ЩОДО ЗАБОРОНИ КАТУВАНЬ,

НЕЛЮДСЬКИХ АБО ТАКИХ, ЩО ПРИНИЖУЮТЬ ГІДНІСТЬ,
ВИДІВ ПОВОДЖЕННЯ ЧИ ПОКАРАННЯ

Конвенцією проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що

принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. закріплено низку
зобов’язань держав щодо вжиття ефективних законодавчих, адміністративних,
судових та інших заходів для запобігання актам катувань на будь-якій території
під її юрисдикцією.

165
 При цьому, жодні виключні обставини, якими б вони не були,
 стан війни чи загроза війни,
 внутрішня політична нестабільність чи
 будь-який інший надзвичайний стан
НЕ МОЖУТЬ БУТИ ВИПРАВДАННЯМ КАТУВАНЬ.

!!! НАКАз ВИЩОГО НАЧАЛЬНИКА АБО ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ НЕ МОЖЕ

СЛУЖИТИ ВИПРАВДАННЯМ КАТУВАНЬ.

зокрема, Конвенція 1984 р. містить ЗОБОВ’ЯЗАННЯ держав:

1) не висилати, не повертати чи не видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є
серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань;
2) забезпечувати розгляд усіх актів катування згідно з її кримінальним
законодавством як злочини;
з) сприяти взаємній правовій допомозі щодо розслідування таких злочинів;
4) забезпечувати захист жертв злочинів;
5) здійснювати екстрадицію;
6) включати навчальні матеріали та інформацію про заборону катувань до програм
підготовки персоналу правоохоронних органів, цивільного чи військового
медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть мати відношення до
утримання під вартою й допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту,
затримання чи ув’язнення або до поводження з ними;
7) включити таку заборону до правил чи інструкцій, які стосуються обов’язків і
функцій відповідних осіб;
8) забезпечувати проведення швидкого й неупередженого розслідування її
компетентними органами, коли є достатні підстави вважати, що катування було
застосоване на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією;
9) забезпечувати будь-якій особі, яка стверджує, що їй було завдано катувань на
території, що перебуває під юрисдикцією цієї держави, право на подання скарги
компетентним властям цієї держави та на швидкий неупереджений розгляд такої
скарги;
10) забезпечиш відшкодування жертвам катувань тощо.
ОБОВ'ЯЗКИ ДЕРЖАВИ, ЩО ВИПЛИВАЮТЬ ЗІ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
Негативний обов’язок держави вимагає від неї утримуватися від певних
заборонених дій. Держава несе відповідальність за дії всіх своїх органів і
посадових осіб, зокрема правоохоронних. Той аргумент, що державі не було відомо
про такі дії її органів, до уваги не береться. Вона може уникнути відповідальності

166
за поводження, заборонене ст. з Конвенції, якщо йдеться про окремі прояви недис-
циплінованості, стосовно яких держава вживає відповідних заходів.
Позитивний обов’язок держави вимагає від неї забезпечувати гарантії
недопущення поводження, несумісного зі ст. з Конвенції. Виконання такого
обов’язку може включати у себе, наприклад, проведення навчальних заходів із
персоналом, який відповідає за здійснення арешту чи затримання, а також
тримання під вартою. Держава не може скласти з себе відповідальність за дії тих,
кому вона делегувала свої повноваження. Наприклад, якщо у приватній школі
застосовуються покарання, суворість котрих досягає певного рівня, який уже дає
підстави для застосування ст. з Конвенції, то за такі заходи відповідає держава,
оскільки вона повинна забезпечувати право на освіту. Держава не звільняється від
такого обов’язку у разі, коли приватні особи - члени сім’ї завдають болю чи
тілесних ушкоджень дітям, котрі перебувають під їхньою опікою. Суд зазначав, що
держава зобов’язана створити умови, за яких приватні особи, що допустили
поводження, несумісне зі ст. з, підлягали б відповідному покаранню, або умови, які
б утримували цих осіб від подібних дій.
Щоб дії держави відповідали вимогам ст. з Конвенції, вона повинна
застосовувати до тих, хто допускає заборонене поводження або покарання,
відповідні санкції. за результатами розслідування відповідні особи мають бути
притягнуті до відповідальності й у разі визнання їх винними - покарані відповідно
до закону.
Позитивний обов’язок із захисту здоров’я осіб, позбавлених свободи, згідно зі
ст. з, також покладено на державу. Проте, як вказував Суд, «не можна тлумачити
цю статтю як таку, що накладає загальне зобов’язання звільняти взяту під варту
особу за станом здоров’я чи поміщати її до лікарні загального режиму для надання
їй якогось конкретного виду лікування [...]. згідно з цим положенням, держава
зобов’язана забезпечити особі такі умови тримання під вартою, які не суперечать
принципу поваги до її людської гідності, і щоб ні форма, ні спосіб здійснення
зазначеного заходу не завдавали їй душевних мук та інших страждань понад ту
неминучу міру, що зазвичай притаманна утримуванню під вартою, і щоб, зважаючи
на практичні вимоги ув’язнення, її здоров’я і загальний стан були належно
забезпечені, окрім іншого, і шляхом надання їй потрібної медичної допомоги» (див.
рішення у справі «Kudlav. Poland» від 26.10.2000 p.).
Як окремий різновид позитивного обов’язку держави виокремлюють обов’язок
процесуальний. Він полягає у проведенні розслідування за скаргами на жорстоке
поводження. У разі подання особою обґрунтованої скарги з твердженням, що вона
зазнала з боку державних органів забороненого ст. з Конвенції поводження, яке
мало серйозний характер і було неналежним ст. з у поєднанні зі ст. 1 Конвенції,
вимагають проведення ефективного розслідування.
При цьому Суд у своїй практиці встановив певні вимоги до такого
розслідування (див., наприклад, рішення Суду у справі «Bursucv. Romania» від
12.10.2004 p.).По-перше, таке розслідування має забезпечити можливість виявлен-
ня і покарання винних осіб. Інакше, незважаючи на фундаментальне значення
загальної законодавчої заборони катування або нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження, така заборона на практиці була б неефективною, і
в деяких випадках представники органів влади, користуючись майже цілковитою
безкарністю, могли б порушувати права осіб, які перебувають під їхнім контролем.
По-друге, розслідування фактів поганого поводження з боку працівників право-

167
 охоронних органів повинно бути ефективним і проводитися з необхідною
ретельністю. При цьому для того, аби розслідування фактів жорстокого
поводження з боку представників державної влади могло вважатися ефективним,
як правило, необхідно, щоб особи, які відповідають за розслідування, а також
особи, що проводять розслідування, були незалежними від тих осіб, котрі брали
участь у подіях, стосовно яких проводиться розслідування. Це означає не лише
відсутність будь-якого ієрархічного або інституціонального зв’язку, а й практичну
незалежність осіб, які проводять розслідування або ж відповідають за нього.

3. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ з ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО ЗАБОРОНИ

КАТУВАНЬ, НЕЛЮДСЬКИХ АБО ТАКИХ, ЩО ПРИНИЖУЮТЬ ГІДНІСТЬ,
ВИДІВ ПОВОДЖЕННЯ ЧИ ПОКАРАННЯ
(справа Сьорінгпроти Сполученого Королівства 1989 р., справа "Гефген проти
Німеччини" (Gafgen v. Germany), № 22978/05, рішення Великої палати 2010
р.; "Каверзін проти України", № 2з89з/0з, 2012 р.).)

30 березня 1985 p. 18-річний заявник ЙенеСьорінг скоїв убивство батьків своєї

подруги в їхньому будинку в окрузі Бедфорд, штат Вірджинія, США, після чого
зник, але був затриманий в Англії.
з квітня 1986 р. він перебував під вартою у Сполученому Королівстві.
31 липня 1986 р. уряд США зажадав екстрадиції пана Сьорінга відповідно до умов
Договору про видачу між цими двома країнами. Труднощі з екстрадицією виникли у
зв’язку з тим, що у США, на відміну від Англії, ЙеясуСьорінгу загрожувала смертна
кара.
11 березня 1987 р. уряд ФРН, де смертна кара скасована так само як і в Англії,
також зажадав видачі пана Сьорінга, щоб він міг постати у ФРН перед судом за вчинені
вбивства.
20 травня 1987 р. влада Сполученого Королівства поставила до відома уряд ФРН
про вимогу уряду США про видачу ЙенсаСьорінга не Німеччині, а США.
1 червня 1987 р. атторней штату Вірджинія по округу Бедфорд, обвинувач у справі
Сьорінга, повідомив, що у разі, якщо пан Сьорінг буде визнаний винним у скоєнні
вбивства при обтяжуючих обставинах, прокурор штату Вірджинія домагатиметься
смертного вироку в його справі, однак передасть судді подання від імені Сполученого
Королівства з проханням не виносити смертний вирок або не приводити такий вирок у
виконання, якщо він буде винесений.
16 червня 1987 р. у Магістратському суді в Лондоні відбувся розгляд у справі про
екстрадицію. Суд вирішив, що є достатньо підстав для екстрадиції пана Сьорінга, і
залишив його під вартою до розпорядження міністра внутрішніх справ про його передачу
владі США.
з серпня 1988 р. міністр внутрішніх справ підписав розпорядження видати пана
Сьорінга владі США. Однак у силу ряду заходів, зазначених у досьє справи у Страсбурзі
(розділи І.В і І.С нижче), екстрадиція до вирішення справи не була завершена.
8 червня 1988 р. пан Сьорінг подав до Комісії скаргу за ст. з Конвенції –

168
 про рішення видати його державі, в якій за скоєний ним злочин не скасована смертна
кара і про те, що чекаючи можливої видачі, він відчував «синдром камери смертників»,
що було нелюдським поводженням;
 п. з ст. 6 про те, що в разі видачі він не отримав би у штаті Вірджинія необхідної
юридичної допомоги.
Після отримання заяви пана Сьорінга Комісія довела до відома Уряду Сполученого
Королівства, що в інтересах сторін та належного проведення розгляду бажано надалі до
вирішення справи не видавати заявника Сполученим Штатам.
Суд визнав, що екстрадиція цієї людини до США суперечила б статті з Конвенції
1950 p., яка
зАБОРОНЯЄ КАТУВАННЯ, НЕГУМАННЕ ЧИ ІНШЕ ПРИНИЖУЮЧЕ ГІДНІСТЬ
ПОВОДЖЕННЯ АБО ПОКАРАННЯ.

!!! Одним із НАСЛІДКІВ цього рішення було поширення захисту громадян держав-
членів Ради Європи за межі Європи. Цей підхід, який повторився і в інших справах,
зокрема у справі Джабарі проти Туреччини (липень 2000 p.), також захистив осіб, які
шукають притулку, від висилки назад у країну, де їх життя виявилося б у небезпеці.

У науці під «СИНДРОМОМ КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ» розуміється така

обстановка, при якій на протязі декількох років на осіб, засуджених до смертної
кари, чиниться сильний психологічний вплив, який
- руйнує в людині особистість і
- призводить до погіршення здоров'я.
Справа «Гефген проти Німеччини» (Gafgenv. Germany), № 22978/05,
рішення Великої палати 2010 р. Справу було ініційовано громадянином
Німеччини МагнусомГефгеном. заявник 27 вересня 2002 р. заманив до себе в
квартиру і задушив Якоба фон Мет-цлера, одинадцятирічну дитину, сина добре
відомих у м. Франкфурт- на-Майні заможних батьків. Після скоєння вбивства
громадянин Гефген сховав тіло під пірсом на озері і зажадав від батьків Якоба
викуп розміром в 1 млнєвро. заявник отримав викуп з0 вересня 2002 р. і за ним
було встановлено стеження. Кількома годинами пізніше його було затримано.
Заявник був допитаний співробітником поліції і дав неправдиві свідчення
про місце знаходження хлопчика і про особу інших передбачуваних викрадачів. У
цей же час поліція провела обшук у будинку Гефгена, де вилучила частину грошей,
заплачених як викуп, а також записи, що свідчили про планування злочину. Допит
було відкладено до наступного ранку. Вранці за наказом заступника начальника
поліції інший слідчий попередив заявника про те, що до нього будуть застосовані
тортури, якщо він не відкриє місце знаходження дитини. заявник зізнався у
вбивстві і вказав точне місце знаходження тіла дитини. Співробітники поліції
разом із заявником прибули на озеро, де виявили тіло, а також вилучили сліди
покришок автомобіля заявника і сліди його взуття. Потім поліція за вказівкою
заявника виявила одяг, рюкзак і підручники, що належали хлопчику, а також
друкарську машинку, на якій було надруковано лист його батькам. Гефгену було
пред’явлено обвинувачення у викраденні і вбивстві дитини.

169
 Суд, який розглядав справу, виключив з числа доказів зізнання і заяви,
зроблені Гефгеном під час слідства в результаті загрози застосування тортур, проте
вважав допустимими докази, похідні від свідчень. На початку судового розгляду
заявник був повідомлений про право зберігати мовчання і про неможливість
використання його колишніх зізнань як доказів проти нього, однак, незважаючи на
це, знову зізнався у викраденні і вбивстві дитини. Оцінка судом обставин справи
була значною мірою заснована на цьому (повторному) визнанні, проте також
підкріплена доказами (включаючи результати розтину трупа і сліди покришок),
отриманими на основі первісного зізнання, і доказами, отриманими під час
стеження за заявником. У липні 200з р. суд визнав громадянина Гефгена винним і
засудив його до довічного ув’язнення без права на умовно-дострокове звільнення.
Скарги, подані паном Гефгеном до Федеральної судової палати і Федерального
конституційного суду Німеччини були відхилені.
Пізніше в рішенні від 14 грудня 2004 р. Федеральний конституційний суд
Німеччини підтвердив висновок суду першої інстанції про те, що погроза
заподіяння страждань з метою отримання зізнання заборонена національним
законодавством і порушує ст. з Конвенції 1950 р., але відхилив скаргу заявника як
необгрунтовану.
Два співробітники поліції, причетні до негуманного поводження з
заявником, були пізніше засуджені за вчинення тиску і підбурювання до вчинення
тиску при виконанні службових обов’язків і засуджені до незначних штрафів
умовно.
У грудні 2005 р. заявник звернувся до суду з клопотанням про надання йому
правової допомоги для подачі позову про відшкодування шкоди, завданої
застосуванням співробітниками поліції неналежних методів розслідування. Суд не
задовольнив клопотання, а в лютому 2007 р. апеляційний суд відхилив скаргу
заявника на рішення суду нижчої інстанції. Федеральний конституційний суд
Німеччини 19 січня 2008 р. скасував рішення апеляційного суду і повернув справу
на новий розгляд.
У заяві, поданій до Європейського суду 15 червня 2005 р., громадянин
Гефген скаржився на порушення його права не піддаватися тортурам і
нелюдському поводженню (ст. з Конвенції) у зв’язку із загрозою застосування
тортур під час допиту в поліції, а також на порушення його права на справедливий
судовий розгляд (ст. 6 Конвенції) у зв’язку з використанням доказів, отриманих у
результаті його зізнання, зробленого під тиском.
1 грудня 2008 р. справу було передано на розгляд Великої палати за
клопотанням заявника. 1 червня 2010 р. Велика палата постановила, що заявник
має статус жертви порушення ст. з Конвенції, і вимоги даної статті порушила влада
Німеччини.
Велика Палата підкреслила абсолютний характер заборони, передбаченої ст.
з Конвенції 1950 р., відхиливши аргумент держави- відповідача про те, що мета
негуманного поводження (отримання інформації, необхідної для порятунку життя
дитини) може виправдати застосування насильства. Велика Палата постановила,

170
що загроза застосування тортур склала негуманне поводження, не досягнувши
рівня жорстокості, достатнього для кваліфікації діяння як катування.
Однак Велика палата не погодилася з рішенням Палати про те, що заявник у
результаті позитивних дій влади Німеччини втратив статус жертви порушення.
Велика Палата зазначила, що дії національних органів влади не відповідали
повного мірою ні вимогам
проведення ефективного розслідування та покарання винних, ні вимогам
надання заявнику належного відшкодування за допущене порушення.
з одного боку, Велика палата Європейського суду зазначила, що: 1)
національний суд ясно і недвозначно визнав, що звернення з заявником порушило
вимоги ст. з Конвенції 1950 р.; 2) обставини цього порушення були належним
чином розслідувані; з) а двоє причетних до цього поліцейських були засуджені і
покарані. з іншого боку, з точки зору Великої палати, на те, що покарання було
«явно невідповідним порушенню одного з найбільш важливих прав, передбачених
Конвенцією», і воно не могло бути «стримуючим фактором щодо можливих
майбутніх порушень заборони неналежного поводження», вказували: 1 )
символічний розмір призначених штрафів і їх умовний характер; 2) подальше
призначення одного з визнаних винними поліцейських на керівну посаду. Крім
того, Велика палата взяла до уваги той факт, що клопотання заявника про надання
йому безоплатної правової допомоги для подачі позову про відшкодування шкоди
очікувало на розгляд понад три роки, що вказувало на відсутність у влади
прагнення вирішити питання про адекватну компенсацію шкоди, заподіяної
заявнику.

Справа «Каверзін проти України», №2з89з/0з,2012 р. 12 січня 2001 р.

заявника було затримано за підозрою у вчиненні низки злочинів. Під час
затримання до заявника були застосовані заходи фізичного впливу з боку
працівників УБОЗ УМВС України у Харківській області. У подальшому заявника
було доставлено до відділу міліції, де, як стверджує заявник, він був підданий
катуванню з боку невстановлених працівників міліції з метою отримання від нього
зізнання у вчиненні злочинів, та поміщений до ізолятора тимчасового тримання. Як
стверджується, внаслідок катування заявник отримав ушкодження ока, в результаті
чого він у подальшому втратив зір.
Наступного дня заявника було доставлено до лікарні, де його оглянув лікар,
який підтвердив наявність у нього тілесних ушкоджень. 15 січня 2001 р. заявника
було допитано прокурором Харківської області, який помітив у нього ушкодження
ока. Згідно з рапортом прокурора заявник стверджував, що він зазнав тілесного
ушкодження під час свого затримання, його не було піддано жорстокому
поводженню з боку працівників міліції після його затримання і що він добровільно
дав зізнавальні показання. 19 січня 2001 р. було проведено судово-медичну
експертизу, в результаті якої було констатовано наявність у заявника численних
тілесних ушкоджень, у тому числі ушкодження ока, і що деякі з них були завдані
йому тупими твердими предметами за три-чотири дні до огляду. 23 січня 2001 р.

171
заявника було поміщено до Харківського СІЗО №27, де його було оглянуто лікарем
та встановлено наявність тілесних ушкоджень.
26 січня 2001 р. заявник звернувся до того ж прокурора Харківської області
зі скаргою щодо катування, якого він зазнав з боку працівників міліції після його
затримання. Того ж дня прокурор виніс постанову про відмову в порушенні
кримінальної справи щодо працівників міліції посилаючись, зокрема, на показання
відповідних працівників міліції, судово-медичну експертизу від 19 січня 2001 р. та
твердження заявника від 15 січня 2001 р.
25 лютого 2001 р. заявника було поміщено до Хмельницького СІЗО № 29, де
його було оглянуто лікарем, який констатував у нього наявність тілесних
ушкоджень та повну втрату зору. з вересня 2001 р. заявнику почали надавати
офтальмологічну допомогу. 23 вересня 2002 р. заявнику було встановлено І групу
інвалідності.
1з листопада 2002 р. апеляційний суд Хмельницької області визнав заявника
винним у вчиненні низки злочинів та призначив покарання у вигляді довічного
позбавлення волі. Крім того, суд відмовив у задоволенні скарги заявника на те, що
його зізнавальні свідчення були отримані під фізичним та психологічним тиском з
боку працівників міліції, посилаючись на постанову прокурора від 26 січня 2001 р.
1з травня 200з р. Верховний Суд України частково змінив вищевказаний вирок та
відмовив у задоволенні скарг заявника щодо катування на тій самій підставі, що й
апеляційний суд.
12 серпня 200з р. заявника було поміщено до Дніпропетровської виправної
колонії № 89 для відбування призначеного покарання, де, як стверджується, до
нього застосовували наручники при виході з камери, зокрема під час прогулянок та
відвідування родичів, незважаючи на те, що він був сліпий.
Заявник скаржився до Європейського суду з прав людини за ст. з Конвенції
1950 р. на те, що він зазнав катування з боку працівників міліції під час його
перебування у відділі міліції, на неефективне розслідування його відповідних
скарг, ненадання йому адекватної медичної допомоги та умови тримання його під
вартою в Дніпропетровській виправній колонії № 89.
Порушення ст. з Конвенції 1950 р. було встановлено з огляду на те, що у
справі було підтверджено завдання заявнику тілесних ушкоджень працівниками
міліції після його затримання, зокрема, медичним оглядом від 1з січня 2001 р. та
судово-медичною експертизою від 19 січня 2001 р., і що державою-відповідачем не
було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. з огляду на тяжкість
тілесних ушкоджень заявника та умисний характер їх завдання Європейський суд
дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник з боку працівників міліції,
прирівнюється до катування.
Порушення ст. з Конвенції також було встановлено у зв’язку з
недотриманням національними органами обов’язку розслідувати скарги заявника
щодо його катування з огляду на те, що:
- перевірка прокуратурою обставин отримання заявником тілесних
ушкоджень не була ретельною, оскільки не було встановлено точного перебігу

172
подій та способу завдання заявнику тілесних ушкоджень, а в постанові від 26 січня
2001 р. не були розглянуті твердження заявника щодо його катування після його
затримання, а містились лише посилання на первісні твердження заявника про те,
що його не було піддано жорстокому поводженню;
- перевірка вищестоящою прокуратурою в 2005 р. не була спробою
перегляду тверджень заявника про катування, оскільки вона обмежувалася
дослідженням матеріалів попередньої перевірки, яку було завершено майже за
чотири роки до того;
- судами не були розглянуті неодноразові скарги заявника про те, що
зізнання у вчиненні злочину було отримано від нього в результаті катування, ані в
контексті оцінки допустимості цих визнавальних показань, ані в контексті окремої
перевірки. Суди відхиляли ці скарги заявника як необгрунтовані, спираючись
виключно на постанову прокурора від 26 січня 2001 р.
- Крім того, навіть якщо припустити, що тілесні ушкодження були
завдані заявнику під час намагань працівників міліції подолати його опір під час
його затримання, прокуратурою не було розглянуто питання щодо законності та
пропорційності застосування до заявника заходів фізичного впливу.
- Порушення ст. з Конвенції 1950 р. було встановлено з огляду на
відсутність адекватної медичної допомоги у зв’язку з ушкодженням ока заявника у
період з січня 2001 р., коли таке ушкодження було виявлено, до вересня 2001 р.,
коли заявнику почали надавати спеціалізовану медичну допомогу.
- Беручи до уваги системний характер проблем, які стали підставою
порушень у цій справі, Європейський суд зобов’язав Україну терміново
реформувати правову систему, щоб забезпечити викорінення практики катування
осіб, які тримаються під вартою, та забезпечити проведення ефективного
розслідування відповідно до ст. з Конвенції 1950 р. у кожній справі, в якій
заявляється небезпідставна скарга на жорстоке поводження, та ефективне
виправлення на національному рівні будь-яких недоліків такого розслідування.
- Порушення ст. з Конвенції 1950 р. було також встановлено у зв’язку з
тим, що застосування до заявника наручників у Дніпропетровській виправній
колонії № 89, зокрема, в положенні «руки за спиною», тоді, як він був сліпий та
потребував сторонньої допомоги у забезпеченні своїх життєвих потреб, становило
нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.
Беручи до уваги системний характер проблем, які стали підставою порушень у
цій справі, Європейський суд зобов’язав Україну терміново реформувати правову
систему, щоб забезпечити викорінення практики катування осіб, які тримаються
під вартою, та забезпечити проведення ефективного розслідування відповідно до
ст. з Конвенції 1950 р. у кожній справі, в якій заявляється небезпідставна скарга на
жорстоке поводження, та ефективне виправлення на національному рівні будь-яких
недоліків такого розслідування.
ТЕМА 1.7

ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ

План

1. Обсяг та складові права на свободу та особисту недоторканність

173
 2. Зобов’язання держави щодо права на свободу та особисту недоторканність

3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на свободу та

особисту недоторканність (справа Харченко проти України 2011 р. справа "Остін
та інші проти Сполученого Королівства" (Austin and Others v. United Kingdom) №
39692/09, рішення Великої палати 2012 р.))

1. ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ

НЕДОТОРКАННІСТЬ

Міжнародними актами з прав людини гарантується ПРАВО НА

СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ, що включає в себе,
зокрема:
 захист від довільного і незаконного утримання під вартою;
 необхідність повідомлення про причини арешту і будь-які
кримінальні обвинувачення;
 встановлення судового контролю за утриманням під вартою у
кримінальних обвинуваченнях;
 дотримання права на розгляд справи про звільнення від незаконного
або довільного утримання під вартою;
 право на компенсацію за незаконний або довільний арешт чи
затримання.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. визнає

і захищає як
 особисту свободу, так і
 недоторканність особи.

Згідно зі ст. 3 Загальної декларації прав людини 1948 р,

 кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту
недоторканність.

Під ОСОБИСТОЮ СВОБОДОЮ розуміється свобода людини від того,

щоб бути підданою фізичній ізоляції, а не загальна свобода дій.

Під ОСОБИСТОЮ НЕДОТОРКАННІСТЮ розуміється свобода від

заподіяння фізичних і психічних ушкоджень, або фізична і психічна безпека. Це
право гарантується кожному (дітям жіночої та чоловічої статі,
військовослужбовцям, інвалідам, лесбіянкам, гомосексуалістам, бісексуалам і
транссексуалам, іноземцям, біженцям та шукачам притулку, апатридам,

174
трудящимся-мігрантам, особам, засудженим за вчинення злочинів, а також
особам, які замішані в терористичній діяльності).

Деякі положення ст. 9 МПГПП 1966 р. (частина п. 2 і п. 3) можуть

застосовуватися лише у зв’язку з обвинуваченнями у скоєнні кримінальних
злочинів. Однак інші положення, зокрема важлива гарантія - право на визначення
судом законності взяття під варту, застосовуються по відношенню до всіх осіб,
позбавлених волі. Позбавлення волі передбачає більш серйозне обмеження руху
в більш тісному просторі, ніж просте обмеження свободи пересування.

Позбавлення особистої свободи передбачає, що воно має місце ЗА

ВІДСУТНОСТІ ВІЛЬНОЇ ЗГОДИ ОСОБИ. Людина, яка добровільно
з’являється до поліції для участі в розслідуванні і яка знає, що вона може піти з
неї за власним бажанням у будь-який момент часу, не вважається позбавленою
волі.
Право на особисту недоторканність захищає фізичних осіб від умисного
заподіяння тілесних ушкоджень або шкоди психічному здоров’ю незалежно від
того, перебувають вони під вартою чи ні. Право на особисту недоторканність
охоплює не всі ризики для фізичного або психічного здоров’я і не зачіпає
непрямого впливу на здоров’я людини того факту, що вона стає об’єктом
цивільного або кримінального судочинства.

!!! Право на особисту свободу НЕ Є АБСОЛЮТНИМ. Позбавлення волі

виправдано, наприклад, у контексті застосування кримінального законодавства,
не повинно бути довільним і має здійснюватися при повазі принципу
верховенства закону.

МПГПП 1966 р. встановлено дві вимоги в інтересах осіб, позбавлених

волі:
1) їм повинні повідомлятися при арешті причини арешту та
2) у терміновому порядку повідомлятися будь-які обвинувачення, які
пред’являються.
Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням
особа в терміновому порядку повинна буди доставлена до органу (посадової
особи), якій належить за законом право здійснювати судову владу.
Стосовно особи, яка позбавлена волі внаслідок арешту або тримання під
вартою, невідкладно має бути винесена постанова щодо законності її затримання
і розпорядження про її звільнення, якщо затримання є незаконним.
Кожна особа, яка стала жертвою незаконного арешту чи тримання під
вартою, має право на компенсацію, що має позовну силу.

175
 Стаття 5 Конвенції про захист прав та основоположних свобод.
Право на свободу та особисту недоторканність
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого
не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до про-
цедури, встановленої законом:
a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним
судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного
припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обоє 'язку,
встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою
допровадження її до компетентного судового органу за наявності
обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо
обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею
правопорушення чи її втечі після його вчинення;

сі) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою

застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затриман-
ня неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

е) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних

захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або
наркоманів чи бродяг;

Ґ) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її

недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура
депортації або екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований
зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке
обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями
підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою
посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому
має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або
звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене
гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання
під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання
встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо
затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого
всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на
відшкодування.

Суд у своїй практиці неодноразово підкреслював основоположний характер

176
гарантій прав людини, що містяться в ст. 5 Конвенції, оскільки вони призначені для
зведення до мінімуму ризику свавілля та гарантування верховенства права.
Стаття 5 Конвенції гарантує право на свободу та особисту недоторканність,
яке передбачає особисту свободу у її класичному розумінні, тобто фізичну свободу
Сферою дії цього права є «кожен», тобто це право стосується будь-якої фізичної
особи, незалежно від того, перебуває вона на волі чи у в’язниці. Метою ст. 5
Конвенції є захист особи від свавільного арешту і тримання під вартою, захист
публічного порядку, який вимагає забезпечення покарання осіб, що вчинили
злочин. Для того, аби звести до мінімуму ризик свавілля у діях державних органів,
ст. 5 Конвенції передбачає комплекс прав, які встановлюють, що позбавлення
свободи повинно знаходитися під незалежним судовим контролем і
супроводжуватися відповідальністю органів влади за свої дії.
Захист, передбачений ст. 5 Конвенції, є суттєвим з огляду на те, що ця стаття
дає вичерпний перелік випадків правомірного позбавлення свободи, які не можуть
бути піддані поширювальному тлумаченню, та визначає чіткі рамки дій держави
для того, аби захистити людину від свавільного взяття під варту. Інакше кажучи,
взяття під варту відповідає Конвенції тоді і тільки тоді, коли цей захід вживають в
одному з шести випадків, передбачених ст. 5 Конвенції.
Поняття свободи та особистої недоторканності дістало певне тлумачення у
практиці Суду. Ще Комісія в одному зі своїх рішень вказала, що «вислів «свобода
та особиста недоторканність» треба читати як одне ціле і так, щоб словосполучення
«особиста недоторканність» розглядалося у контексті «свободи». Поняття
«позбавлення свободи» у розумінні ч. 1 ст. 5 Конвенції містить як об ’єктивний
елемент - ув’язнення особи у обмеженому просторі протягом певного періоду, та
додатковий суб’єктивний елемент. Останній полягає у тому, що особа на законних
підставах не давала згоду на таке позбавлення свободи. Слід брати до уваги такі
істотні об’єктивні фак тори як можливість залишити обмежену територію, ступінь
нагляду та контролю за пересуванням осіб, ступінь ізоляції та доступність со-
ціальних контактів (див. рішення Суду у справі «Storck v. Germany» від 16.06.2005
p.). Якщо факти вказують на наявність позбавлення свободи у розумінні ч. 1 ст. 5
Конвенції, відносно незначна тривалість ув’язнення не впливає на цей висновок,
особливо якщо у здійсненні повноважень із затримання чи обшуку поліцією
присутній примус.
В рішенні у справі «Amuur v. France» від 25.06.1996 р. Суд вказав, що для
визначення того, чи була особа позбавлена свободи у сенсі ст. 5 Конвенції, слід
враховувати такі критерії: вид, тривалість, наслідки і умови виконання заходу з
позбавлення волі.
Щодо сфери дії ст. 5 Конвенції слід зазначити, що крім класичного випадку
арешту чи ув’язнення позбавлення свободи може набувати різних форм:
поміщення осіб до психіатричних чи соціальних установ, тримання у транзитних
зонах аеропортів, допиту в поліцейському відділку, затримання і обшуку поліцією,
протидії масовим безладам поліцією з підстав публічного порядку, домашнього
арешту.
Зі змісту права на свободу та особисту недоторканність випливає низка
обов’язків держави у разі втручання її органів у свободу та особисту

177
недоторканність осіб. До них належать, зокрема, позитивні - знати про місце
знаходження особи, якщо вона була взята під варту органами влади; надати
інформацію стосовно місця знаходження цієї особи (рішення Суду у справі «Cyprus
v. Turkey» від 10.05.2001 p.), вжити ефективних заходів для гарантованого
запобігання ризику зникнення людей; та процесуальні - без зволікань провести
ефективне розслідування за наявності скарги на те, що конкретна особа була
заарештована, після чого зникла (рішення Суду у справі«Kurt v. Turkey» від
25.05.1998 p.).
Гарантуючи право на свободу та особисту недоторканність, ст. 5 Конвенції
встановлює вимоги до позбавлення свободи, зокрема, умови правомірності та
законності позбавлення особи свободи.
Вимоги до обмежень свободи.
Законність позбавлення свободи означає таку законність з позиції
внутрішнього права. Критерій «законності», з погляду Суду, вимагає, щоб право,
як писане, так і неписане, було достатньо чітким для того, аби дозволити
громадянину, отримавши за необхідності юридичну консультацію у справі,
передбачити з розумним для певних обставин ступенем визначеності, ті наслідки,
які може потягнути за собою конкретна дія (рішення Суду у справі «Steel and
Others v. the United Kingdom» від 23.09.1998 p.). Затримані чи взяті під варту особи
мають право на перевірку дотримання процесуальних і матеріальних вимог,
необхідних для «законності» позбавлення їх свободи (рішення Суду у справі
«Nikolova v. Bulgaria» від 25.03.1999 p.).
Таким чином, на національні судові органи покладається обов’язок
тлумачити внутрішнє право у цій сфері. Це право має відповідати Конвенції,
оскільки повинні бути дотримані закладені у ній принципи. Зокрема, внутрішній
процес повинен бути справедливим і належним.
Правомірність позбавлення свободи означає відсутність свавільності такого
позбавлення свободи та його відповідність меті, передбаченій одним із випадків
вичерпного переліку ч. 1 ст. 5 Конвенції. При цьому, у багатьох своїх рішеннях Суд
вказав, що національне законодавство, яке регламентує позбавлення свободи
людини, повинне відповідати Конвенції, інакше позбавлення волі буде законним,
але не правомірним, тобто «свавільним» з точки зору Конвенції.

ПРАКТИКА СУДУ ЩОДО ВИПАДКІВ ПРАВОМІРНОГО

ПОЗБАВЛЕННЯ СВОБОДИ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ КОНВЕНЦІЄЮ
Стосовно п. ач. 1 ст. 5 Конвенції Суд дійшов таких ключових висновків.
Позбавлення свободи можливе внаслідок і на виконання обвинувального вироку.
Обвинувальний вирок має бути ухвалений компетентним судом (органом,
незалежним від виконавчої влади та сторін у справі, який має повноваження
вирішити законність ув’язнення особи та звільнити її, якщо ув’язнення є
незаконним) відповідно до закону. Під «засудженням» слід розуміти одночасне
визнання винуватості, що слідує за встановленням факту здійснення
правопорушення, і призначення покарання чи іншого заходу з позбавлення
свободи. Слово «після» у п. а не просто означає, що «ув’язнення» має слідувати за
«засудженням» у часі: «ув’язнення» повинно бути результатом, випливати та

178
г

залежати від чи відбуватися в силу «засудження». Причиново-наслідковий зв’язок,

якого вимагає п. а, може з часом бути розірвано, якщо рішення не звільняти чи
повторно ув’язнити буде ґрунтуватися на підставах, несумісних з цілями першого
рішення (суду, що призначає покарання) чи на оцінці, яка була необгрунтованою
крізь призму цих цілей. За цих обставин ув’язнення, яке з початку було законним,
перетвориться на свавільне на позбавлення свободи, а відтак, несумісне зі ст. 5
Конвенції (див., наприклад, рішення Суду у справі «М. V. Germany» від 17.12.2009
p.). Тримання під вартою особи після її засудження охоплюється цією нормою,
навіть якщо виходить від суду першої інстанції та якщо воно не є остаточним. Той
факт, що, відповідно до національного права, особа, яка оскаржила вирок, вва-
жається тимчасово взятою під варту, не має вирішального значення.
Стосовно п. b ч. 1 ст. 5 Конвенції Суд у своїй практиці визначив такі основні
положення. Ця норма дозволяє позбавлення свободи у двох окремих випадках:
- невиконання ухваленого відповідно до закону рішення суду;
- з метою забезпечення виконання будь-якого зобов’язання, пе-
редбаченого законом.
Стосовно першого випадку практика Суду виходить з того, що особа не
може відповідати за невиконання рішення суду, про яке вона не була
поінформована. Державні органи повинні дотримуватися справедливого балансу
між необхідністю в демократичному суспільстві виконувати рішення суду та
правом на свободу. У цьому випадку слід брати до уваги такі критерії як мета
рішення суду, його виконува ність та тривалість тримання під вартою.
Комісія та Суд застосовували цей пункт ч. 1 ст. 5 Конвенції у справах про
несплату судового штрафу, відмову пройти медичне обстеження психічного
здоров’я, призначення судом аналізу крові недотримання обмежень щодо місця
проживання та інших.
Практика Суду прагне обмежити наслідки, які можуть настати в результаті
занадто широкого тлумачення поняття «взяття під варту з метою примушування
особи виконати зобов’язання». Слова «забезпечення виконання будь-якого
зобов’язання, передбаченого законом» стосуються лише тих випадків, коли закон
дозволяє затримання особи, щоб примусити її виконати окреме і конкретне
зобов’язання, яке вона до того моменту виконати не змогла. Широке тлумачення
при звело б до наслідків, несумісних з ідеєю верховенства права, що лежить в
основі Конвенції. Воно б виправдало, наприклад, адміністративне затримання
особи, щоб примусити її виконати будь-яку вимогу на основі її загального
обов’язку дотримуватися закону.
Щодо п. с ч. 1 ст. 5 Конвенції Суд вказав, що ця норма стосується лише
позбавлення свободи, рішення про яке прийнято у кримінальному контексті.
Наявність мети допровадити підозрюваного до суду слід розглядати незалежно від
досягнення цієї мети. Стандарт п. с ч. 1 ст. 5 Конвенції не передбачає, що поліція
має достатні докази для висунення обвинувачення на момент арешту або коли
заявник перебував в ув’язненні. Ув’язнення відповідно до п. с ч. 1 ст. 5 Конвенції
повинно бути пропорційним до зазначеної мети. Поняття «компетентний судовий
орган» має таке ж значення, як і поняття «суддя чи інша посадова особа, якій закон
надає право здійснювати судову владу» у розумінні ч. З ст. 5 Конвенції.

179
 1) Судова практика підтверджує, що існує тісний зв’язок між цією
формою позбавлення свободи і гарантіями, які повинні її супроводжувати. Звідси
достатньо чітко випливає обов’язок будь-якої особи, затриманої чи взятої під
варту, постати перед судом. Проте повинні існувати серйозні підстави для
позбавлення свободи з цією метою. Конвенція передбачає, що лише обґрунтована
підозра особи у здійсненні кримінального правопорушення може виправдати
позбавлення свободи. Відповідно, обґрунтованість підозр є істотним елементом
конвенційного захисту від свавільного позбавлення свободи. Існування
«обґрунтованої підозри» передбачає наявність фактів чи свідчень, здатних
переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа могла вчинити
правопорушення. Те, що може вважатися обґрунтованим, залежить від сукупності
обставин. Проте не можна посилатися на існування обґрунтованої підозри в
причетності осіб до злочинних організацій для того, щоб вести політику загального
попередження, спрямовану проти осіб, які виявляються небезпечними через їх по-
стійну схильність до злочинних діянь. Мета, передбачена Конвенцією у цьому разі,
- дозволити державам застосовувати необхідні засоби для запобігання вчиненню
певного конкретного правопорушення. Що ж до тероризму не можна вимагати тієї
ж чіткості і надійності, які прийнятні для виправдання позбавлення свободи у
контексті звичайної злочинності. Стосовно змісту підозр, які дозволяють
затримання чи тимчасове взяття під варту, Конвенція передбачає три моменти:
вчинення правопорушення;
2) наявність достатніх підстав вважати, що необхідно запобігти
вчиненню правопорушення;
3) загроза втечі ймовірного автора правопорушення чи загроза спроби
вчинити кримінальне правопорушення (останній термін має автономне значення,
тотожне з терміном «кримінальне правопорушення» у ст. 6 Конвенції).
Пункт du. 1 cm. 5 Конвенції стосується взяття під варту неповнолітнього на
основі законної постанови для застосування наглядових заходів виховного
характеру або для допровадження його до компетентного органу. Поняття
неповнолітнього охоплює осіб, які не досягай 18 років у світлі європейських
стандартів. Пункт d є не лише положенням, яке дозволяє ув’язнення
неповнолітнього, а містить конкретний перелік обставин, за яких можна ув’язнити
неповнолітнього. Щоб взяття під варту для застосування заходів виховного
характеру відповідало Конвенції, воно повинне призводити до ефективного за-
стосування виховного режиму шляхом поміщення неповнолітнього в
спеціалізоване середовище, відкрите чи закрите. Якщо держава обрала систему
виховного нагляду, яка включає позбавлення свободи, вона зобов’язана
забезпечити наявність установ, які б відповідали вимогам безпеки та освіти у цій
системі для того, аби було дотримано вимог п. d ч. 1 ст. 5 Конвенції.
У другому випадку правомірного ув’язнення неповнолітнього у п. d ч. 1 ст. 5
Конвенції зазначається мета допровадження його до компетентного органу.
Відповідно до підготовчих документів до Конвенції (travaux préparatoires) це
положення мало за мету охопити ув’язнення неповнолітнього до цивільного чи
адміністративного провадження, тоді як ув’язнення у зв’язку з кримінальним
провадженням передбачено у п. с ч. 1 ст. 5 Конвенції.
У рішенні у справі «Ichin and Others v. Ukraine» (рішення від

180
 І
p.) Суд досліджував питання, чи поміщення заявників до виховної установи
для неповнолітніх охоплювало застосування наглядових заходів виховного
характеру або допровадження до компетентного органу у межах допустимого
винятку, передбаченого п. d ч. 1 ст. 5 Конвенції. Суд нагадав, що поняття
«наглядові заходи виховного характеру» не є тотожним шкільному вихованню, а
повинно охоплювати багато інших аспектів. Проте, поміщення особи до виховної
установи для неповнолітніх не означає застосування до неї наглядових заходів
виховного характеру» у розумінні Конвенції. Адже з національного законодавства
України, проаналізованого Судом, випливає, що такі установи забезпечують
тимчасову ізоляцію різних категорій неповнолітніх, у тому числі і тих, хто вчиняв
злочини. В актах, які регулюють діяльність таких установ, достатньо чітко не
визначеного, які саме заходи виховного характеру необхідно організовувати щодо
тих осіб, котрі там перебувають, натомість попереджувальна та освітня робота, що
здійснюється у таких закладах, включає суто збір даних про участь неповнолітніх у
злочинній діяльності.
Пункт е ч. 1 ст. 5 Конвенції передбачає можливість взяття під варту
психічнохворих, наркоманів, бродяг. Як уточнює практика Суду, мова йде про
«соціально неадаптованих» осіб, які часто потребують захисту від них самих, чим і
виправдовується позбавлення свободи.
Істотними критеріями оцінки «законності» ув’язнення особи «для
запобігання поширенню інфекційних захворювань» є: 1) чи поширення інфекційної
хвороби є небезпечним для здоров’я населення або безпеки та 2) чи ув’язнення
особи є крайнім заходом для запобігання поширенню хвороби, оскільки було
розглянуто можливість вжиття менш суворих заходів і встановлено їх
недостатність для охорони суспільного інтересу.
Взяття під варту психічнохворих було особливо проаналізовано Судом щодо
вимоги правомірності такого позбавлення свободи. Термін «психічнохворий» не
може мати точної дефініції, оскількипсихіатрія - наука, що постійно розвивається.
Однак це не означає, що можна надати дозвіл на ув’язнення особи лише через те,
що її погляди відхиляються від усталених норм. Для позбавлення особи свободи як
«психічнохворої» мають бути дотримані такі три умови: 1) особа може бути
позбавлена свободи, якщо переконливо продемонстровано у результаті об’єктивної
медичної експертизи, що вона є психічно хворою і необхідно обмежити її свободу;
2) слід довести, що позбавлення свободи є необхідним за конкретних обставин; 3)
психічний розлад, підтверджений об’єктивними медичними доказами, існує
протягом усього строку ув’язнення.
Об’єктивна медична експертиза повинна підтвердити наявність психічного
розладу, який повинен мати такий характер або ступінь, які б виправдали
обов’язкове позбавлення свободи. Особлива увага приділяється обставинам, якими
керувалися при позбавленні свободи, і, особливо, змісту висновку медичної
експертизи, оскільки об ґрунтованість тривалого позбавлення свободи залежить від
стійкості психічного розладу, який слугував підставою для первинного взяття під
варту. Контроль за законністю взяття під варту психічнохворо- го передбачає, що
останній може захищатися в законному порядку чи подати скаргу. Судова практика
визнає, що психічні хвороби можуть призвести до обмеження чи зміни права бути
зрозумілим при його здійсненні. Проте вони не можуть виправдати посягання на

181
саму його сутність, і повинні бути передбачені спеціальні процесуальні гарантії для
захисту тих, хто через психічний розлад не здатен повною мірою діяти самостійно.
Крім того, перевірка психічного стану особи повинна проводитися з достатніми
проміжками в часі з метою встановити, що цей стан виправдовує позбавлення
свободи.
Пункт е ч. 1 ст. 5 Конвенції не слід тлумачити як такий, що дозволяє липте
ув’язнення «алкоголіків» у обмеженому сенсі - осіб у клінічному стані
«алкоголізму». Держава може застосувати це положення до особи, яка зловживає
алкоголем з метою обмеження шкоди, що завдається алкоголем самій цій особі та
суспільству, або для запобігання небезпечної поведінки після споживання
алкоголю. Однак це не означає, що це конвенційне положення дозволяє ув’язнення
особи лише за споживання нею алкоголю.
Пункт f ч. 1 ст. 5 Конвенції стосується депортації чи екстрадиції особи, хоча
самі по собі ці питання не порушуються в Конвенції нього випливає, що вживання
заходів із депортації чи екстрадиції, навіть примусове супроводження до кордону,
не може як таке контролюватися Судом за умови дотримання прав і свобод,
передбачених Конвенцією. Позбавлення свободи, яке передбачається виконанням
заходів з депортації чи екстрадиції, є предметом спеціальної постанови і на цій
підставі належить до сфери Конвенції. Подібне позбавлення свободи дозволяється
лише з метою вислання іноземця. З цього також випливає, що ця процедура
повинна бути швидко проведена державними органами, оскільки занадто довге
тримання під вартою може позначитися на «законності» самого позбавлення
свободи. Так, порушення цього пункту ч. 1 ст. 5 Конвенції було визнано у рішен-
нях у справах «Soldatenko v. Ukraine» від 23.10.2008 р. та «Kaboulov v. Ukraine» від
19.11.2009 p. саме з огляду на тривалість тримання під вартою заявників та з огляду
на те, що українське законодавство не містить доступної, чіткої та передбачуваної
процедури, яка би дозволяла уникнути свавільного позбавлення свободи.
ГАРАНТІЇ ПРАВА ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ
НЕДОТОРКАННІСТЬ

У ч. 2 та ч. З ст. 5 Конвенції містяться такі гарантії права на свободу та

особисту недоторканність, як право негайно бути поінформованим про
причини арешту та право негайно постати перед суддею. Вимога «негайності» стала
предметом тлумачення Суду ще у ранніх його рішеннях (див. с. 128-129 цього
посібника).
Право на інформацію, закріплене у ч. 2 ст. 5 Конвенції, має своєю гарантією
кореспондентний йому обов’язок держави в особі судових чи поліцейських органів
повідомити особу, яку позбавлено свободи, про причини арешту. Мета цієї гарантії
очевидна: кожна особа має знати, за що вона затримана чи взята під варту. Ця
гарантія зобов’язує повідомити заінтересовану особу простою і доступною мовою
про юридичні та фактичні підстави позбавлення свободи для того, аби вона могла
здійснити право примусити суд перевірити законність взяття під варту.
Чи виконано обов’язок з інформування особи, оцінюють залежно від
обставин у кожній конкретній справі (рішення Суду у справі «Fox, Campbell and
Hartley v. the United Kingdom» від 30.08.1990 p.

182
 Понад те, ще в 1978 p., у справі «X. v. Germany» Комісія вказала, що ч. 2 ст. 5
Конвенції не вимагає того, аби особі, яку підозрювали у вчиненні злочину,
повідомляли про причини арешту у певній формі, а також повідомляли її щодо усіх
діянь, у яких вона обвинувачується. У разі, коли особу арештовують для подальшої
екстрадиції, інформація щодо причин арешту може надаватися у ще меншому
обсязі (справа «К. v. Belgium» 1984 p.). Однак у будь-якому разі така інформація
повинна надаватися особі в адекватний спосіб, аби особа зрозуміла причину
позбавлення її свободи (рішення Суду у справі «Van der Leer v. the Netherlands» від
21.02.1990 p.).
У вже згаданій вище справі «Fox, Campbell and Hartley v. the United
Kingdom» Суд визнав таким, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 5 Конвенції,
повідомлення особи про причини арешту через сім годин з моменту її затримання.
Порушення цієї норми визнавалося Судом у зв’язку з повідомленням
заарештованого про причини арешту як через 76 годин (рішення Суду у складі
Великої палати у справі «Saadi v. the United Kingdom»), так і через десять днів
(рішення Суду у справі «Rusu v. Austria» від 02.10.2008 р.) з моменту затримання.
Питання про до тримання ч. 2 ст. 5 Конвенції постало, зокрема, у справі «Kaboulov
v. Ukraine» від 19.11.2009 р. Суд визнав наявність порушення цієї норми, оскільки
докази про час повідомлення заявника щодо причин арешту були суперечливими.
Уряд стверджував, що заявника було поінформовано через 45 хвилин з моменту
арешту, тоді як, згідно з іншим документом, у цей час заявник перебував у
витверезнику, а про причини арешту дізнався, як він стверджував, лише через 21
день. В іншій справі «Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine» від 21.042011 p. першого
заявника взагалі не повідомляли про те, що він є підозрюваним у вчиненні
вбивства, натомість вказавши, що його підозрюють у вчиненні адміністративного
правопорушення. У справі «Lutsenko v. Ukraine» (рішення палати від 03.07.2012 р.)
Суд визнав порушення ч.2 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що заявника було
повідомлено про підстави арешту через двадцять годин після його затримання - на
судовому засіданні
27.12.2010 p., тоді як відповідна постанова була ухвалена 25.12.2010 р.
Право заарештованого або затриманого негайно постати суддею чи іншою
посадовою особою передбачене ч. З ст. 5 Конвенції. Якщо звільнення з-під варти не
відбулося через декілька годин після позбавлення свободи, то заінтересована особа
негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, наділеної судовою
владою. Вступ судового органу до процесу повинен бути автоматичним. Затримана
особа повинна фізично постати перед таким органом. Ця норма має за мету
забезпечення швидкої та автоматичної перевірки судом затримання, здійсненого
компетентними органами.
Орган, що має перевірити законність затримання, може не бути суддею в
прямому сенсі цього слова, хоча він має здійснювати судову владу. Для того, щоб
відповідати критеріям Конвенції, цей орган повинен відповідати певним вимогам.
Перша вимога полягає у незалежності від виконавчої влади та від сторін. До цього
додаються процесуальна та матеріально-правова вимоги. Процесуальна передбачає
обов’язок посадової особи особисто вислухати особу, доставлену до неї.
Матеріально-правова вимога передбачає обов’язок дослідити обставини, які
свідчать на користь або проти затримання, і якщо є необхідність, - обов’язок

183
ухвалити постанову про звільнення затриманого з-під варти. Виключається і те, що
неупередженість органу, від якого виходить рішення про позбавлення свободи,
може бути сумнівною. Такою вона видається у разі, коли цей орган може бути по-
кликаний для виконання інших функцій, наприклад, для вступу в наступний
кримінальний процес як сторони обвинувачення. Вимога швидкості доставки
заінтересованої особи до суду є особливо суворою і допускає лише обмежений
проміжок часу, визначений у годинах. Прислівник «негайно», таким чином,
виражає ідею безпосередньої близькості і покладає на державу чіткий обов’язок
пристосувати судову систему, а за необхідності - змінити відповідні положення
кримінально-процесуального законодавства таким чином, щоб застосовувані
законні положення відповідали вимозі швидкої та автоматичної перевірки будь-
якого позбавлення свободи в кримінальному контексті. Так, у рішенні у справі
«Kornev and Karpenko v. Ukraine» від 21.10.2010 p. Суд визнав порушення ч. З ст. 5
Конвенції з огляду на те, що заявника тримали під вартою протягом 8 днів до
моменту, коли він постав перед суддею для перевірки законності його тримання під
вартою. У справі ж «Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine» (рішення від 21.04.2011 p.)
надмірним було визнано тримання під вартою протягом 6 днів до моменту, коли
заявник постав перед суддею37.
У ч. З ст. 5 Конвенції міститься ще одна норма, яка виходить із загального
принципу ст. 5 Конвенції: законне тримання під вартою має бути розумним.
Конвенція вимагає, аби тримання під вартою до судового вироку не перевищувало
розумних строків. Хоч якою би була причина тримання під вартою, у кожному
випадку слід визначити, чи перетнув строк до ухвалення вироку щодо
обвинуваченого розумні межі, тобто межі надмірності, які, за обставинами справи,
могли бути розумно застосовані до особи, чия невинуватість презумується. Хоча
існування підозр, якими мотивували взяття під варту, є умовою, без якої немає
законності тримання заінтересованої особи під вартою, цього недостатньо для
виправдання, після спливу певного часу, продовження тримання під вартою.
Поняття «розумного строку» тримання під вартою до судового вироку не
піддається абстрактній оцінці, оскільки розумний характер тримання
обвинуваченого під вартою повинен оцінюватися у кожному випадку відповідно до
особливостей конкретної справи. Згідно з практикою Суду, зокрема з його
рішенням у складі Великої палати у справі «Labita v. Italy» від 06.04.2000 p.,
тримання під вартою є виправданим у певному випадку, лише якщо конкретні
ознаки розкривають наявність публічного інтересу, що переважає, по-при
презумпцію невинуватості, над повагою до особистої свободи. Національні судові
органи повинні розглядати всі обставини, що дають підстави ствердити наявність
публічного інтересу, який би виправдав виняток із загальної норми про повагу до
свободи людини. Крім того, у рішенні у справі «Jablonski v. Poland» від 21.12.2000
р. Суд вказав, що
ч. З ст. 5 Конвенції передбачає, що через певний проміжок часу на-
явність обґрунтованої підозри сама по собі вже не виправдовує обмеження
свободи, натомість судові органи повинні навести обґрунтовані підстави для
продовження тримання під вартою. Понад те, у рішенні у справі «Ilowiecki v.
Poland» від 04.10.2001 р. Суд додав, що такі підстави мають бути чітко зазначені
національним судом. Саме з огляду на порушення наведених вище вимог Суд
визнав наявність порушення ч. З ст. 5 Конвенції у справі «Shalimov v. Ukraine» від

184
04.03.2010 p., оскільки альтернативні запобіжні заходи окрім тримання заявника
під вартою навіть не розглядалися судом, натомість просто продовжувався строк
такого тримання, а також у справі «Khayredinov v. Ukraine» від
14.10.2010 р. з аналогічних причин. Перевищення строків тримання під
вартою визнано Судом і в таких справах як «Sergey Volosyuk v. Ukraine» від
12.03.2009 p., «Molodorych v. Ukraine» від 28.10.2010 p., «Osypenko v. Ukraine» від
09.11.2010 p., «Pleshkov v. Ukraine» від 10.02.2011 p.
Суд розглядає справу на основі мотивів, вказаних у рішеннях, що стосуються
заяв про попереднє звільнення, а також у світлі правдивих фактів, викладених
заявником у скарзі. Навіть якщо основи законного позбавлення свободи, вказані
національними органами влади, виявляться відповідними і достатніми, слід
переконатися в тому, що компетентні національні органи виявили бажання
вирішити питання під час судового розгляду.
Стосовно визначення строку тримання під вартою, який слід враховувати
при встановленні того, чи мало місце перевищення розумного строку, Суд у своїй
практиці уточнив, що початок його відліку збігається з днем затримання
заінтересованої особи. Кінцевою точкою цього строку є день ухвалення рішення
про обґрунтованість обвинувачення, навіть якщо воно прийняте лише в першій
інстанції.
Стосовно мотивів відмови особі, яку тимчасово взяли під варту, у звільненні,
на які посилаються національні судові органи, згідно з практикою Суду, основними
з них є: порушення публічного порядку, загроза втечі, небезпека таємної змови чи
повторного вчинення правопорушення.
Порушення публічного порядку своєю особливою тяжкістю і реакцією
суспільства на їх здійснення можуть викликати суспільні безлади, здатні
виправдати попереднє взяття під варту. Проте такий мотив може вважатися
належним і достатнім лише тоді, коли він грунтується на фактах, спроможних
довести, що звільнення взятого під варту може справді порушити публічний
порядок. Крім того, взяття під варту буде законним лише за умови, що є реальна
загроза публічному порядку; його тривалість не може випереджати покарання
позбавленням свободи.
Стосовно загрози втечі, - практика Суду уточнила: коли тяжкість покарання,
якому може бути підданий обвинувачений у разі засудження, можна законно
розглядати як таку, що може спонукати до втечі; можливості жорсткого
засудження недостатньо після спливу певного строку для виправдання тримання
під вартою, тим більше, що загроза втечі може з часом посилитись. Загроза втечі не
випливає з простої можливості для обвинуваченого перетнути кордон держави. Для
того, щоб вона мала реальний характер, потрібно, щоб інші обставини, які
стосуються, зокрема, характеристики заінтересованої особи, її морального образу,
місця проживання, професії, доходів, сімейних зв’язків, будь-яких зв’язків з
країною, в якій вона переслідується, могли або підтвердити наявність загрози втечі,
або зменшити її до такої міри, щоб попереднє взятгя під варту не буде
виправданим.

185
 Стосовно взяття особи на поруки практика Суду уточнює, що не відповідає
ч. 3. ст. 5 Конвенції визначення розміру гарантії, яку повинна надати взята під
варту особа, лише залежно від суми шкоди, яка ставиться їй у вину. Гарантія,
передбачена цією нормою, має за мету забезпечення не відшкодування шкоди, а
присутності обвинуваченого на судовому засіданні. Таким чином, її значущість має
бути оцінена головним чином стосовно заінтересованої особи, її доходів, її зв’язків
з особами, закликаними бути поручителями, і стосовно віри в те, що перспектива
втрати чи виконання поручительства у разі неявки до суду слугуватиме як пере-
шкода, достатня для уникнення будь-якої спроби втечі.
У ч. 4 ст. 5 передбачено право людини, яку позбавлено свободи, на перевірку
«законності» її взяття під варту. Перевірка судом законності взяття під варту у
кримінальному контексті підпорядковується правилам, які трохи відрізняються від
тих, що застосовуються до позбавлення свободи в цілому. Так, контроль може бути
охоплений первинним судовим рішенням, яким було передбачено взяття під варту,
оскільки у цьому випадку контроль, якого вимагає ч. 4 ст. 5 Конвенції, вже
інкорпорований у рішення суду. Ця норма не гарантує права на судовий контроль
настільки широко, щоб суд мав право за всіма аспектами справи підміняти розсуд
відповідного уповноваженого органу влади своїм. Однак контроль має бути
достатньо широким, щоб ухвалювати рішення з дотриманням тих умов, які є
необхідними для правомірності взяття особи під варту з огляду на розглядувану
норму. Конвенція передбачає, що справа повинна бути розглянута судом, який
може ухвалити рішення про звільнення особи у разі її незаконного взяття під варту.
Крім того, звернення до суду, про який іде мова, повинно бути безсумнівним,
достатнім для надання особі, про яку йде мова, належного захисту від свавільного
позбавлення свободи. У справі «Sergey Volosyuk v. Ukraine» від 12.03.2009 р. Суд
визнав порушення цієї норми з огляду на те, що заявнику не було забезпечено
можливості отримати ефективну судову перевірку законності його тримання під
вартою на різних стадіях процесу. Крім того, у справах «Molodorych V. Ukraine»
від 28.10.2010 p., «Pleshkov v. Ukraine» від 10.02.2011 p., «Kharchenko v. Ukraine»
від 10.02.2011 p., «Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine» від 21.04.2011 p. Суд вказав
на те, що проблемою України є відсутність чітко зрозумілої та передбачуваної
процедури судового перегляду законності тримання під вартою, зазначивши ті
суперечності, що існують у кримінально-процесуальному законодавстві.
Органи влади, які мають прийняти рішення, повинні бути судовими, тобто
незалежними як від виконавчої влади, так і від сторін, які беруть участь у справі.
Крім того, вони повинні надавати процесуальні гарантії. Зокрема, заінтересована
особа повинна мати можливість бути вислуханою особисто, або, у разі
необхідності, - через яку-небудь форму представництва. Серед основних
процесуальних гарантій є дотримання принципу рівності засобів, - одного з
головних принципів, властивих судовому розгляду з позицій Конвенції. Крім того,
компетентний суд повинен встановити дотримання не лише процесуальних
гарантій, передбачених національним законодавством, але й обґрунтованість
підозр, що послугували підставою для арешту, та легітимність мети арешту і
подальшого тримання під вартою (рішення Суду у справі «Grauslys v. Lithuania» від
10.10.2000 p.).

186
 Розгляд судом правомірності взяття під варту повинен бути «невідкладним».
Це поняття не може бути визначене абстрактно; його необхідно оцінювати у світлі
обставин справи. Ідея в тому, що кожен, хто позбавлений свободи, повинен мати
право на відносно швидке отримання судового рішення про звільнення, якщо
позбавлення свободи виявляється незаконним. Крім того, розгляд питання про
правомірність позбавлення свободи повинен супроводжуватися наданням
відповідних процесуальних гарантій, зокрема, рівністю засобів, якими
користуються сторони, а також правом заарештованого бути почутим.
У низці справ проти України Суд визнав порушення ч. 4 ст. 5 Конвенції з
огляду на те, що заявники, які були позбавлені свободи через рішення про їх
екстрадицію чи депортацію, не мали можливості ефективно оскаржити рішення
про їх тримання під вартою (див. рішення Суду у справах «Soldatenko v. Ukraine»
від 23.10.2008 p., «Svetlorusov v. Ukraine» від 12.04.2009 p., «Dubovikv. Ukraine» від
15.10.2009 p., «Puzan v. Ukraine» від 18.02.2010 p., «Nowak v. Ukraine» від
31.03.2011 p.). Частина 5 ст. 5 Конвенції передбачає право потерпілого від арешту
або затримання, здійсненого всупереч положенням ст. 5 Конвенції, на
відшкодування. Стаття 5 встановлює матеріально-правову норму. Відтак потрібно,
щоб особа могла звернутися до національного суду із заявою про відшкодування
шкоди у зв’язку з позбавленням свободи, здійсненим з порушенням положень ст. 5
Конвенції. Проте державам-учасникам Конвенції не заборонено підпорядкувати
надання компенсації визначенню зацікавленою особою шкоди, спричиненої в
результаті порушення (рішення Суду у справі «Wassink v. the Netherlands» від
27.09.1990 p.). Право на отримання відшкодування, встановлене у ч. 5 ст. 5
Конвенції, виникає, якщо порушення однієї з частин ст. 5 Конвенції
встановлюється або відповідним національним органом, або Судом. Відтак, якщо
Суд визнає наявність порушень інших норм ст. 5, це автоматично тягне за собою
право на відшкодування. У згаданих вище рішеннях у справах проти України
(«Soldatenko v. Ukraine» від 23.10.2008 p., «Svetlorusov v. Ukraine» від 12.04.2009 p.,
«Dubovikv. Ukraine» від 15.10.2009 p., «Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine» від
21.04.2011 p.) Суд визнав відсутність в Україні ефективних правових засобів, які б
дали змогу реалізувати право потерпілого від незаконного арешту на
відшкодування

2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПРАВА НА СВОБОДУ ТА

ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ

Держави ЗОБОВ'ЯЗАНІ:
1) вживати належних заходів для захисту права на особисту свободу від
його утиску третіми сторонами; захищати людей від викрадення або

187
примусового утримання злочинцями або незаконними групами, в тому числі
збройними і терористичними групами, що діють на їх території;
2) захищати людей від неправомірного позбавлення волі законно діючими
організаціями, такими як роботодавці, школи і лікарні;
3) докладати максимум зусиль для вжиття належних заходів щодо захисту
людей від позбавлення волі в результаті дій інших держав на їх території;
4) забезпечити потерпілим ефективні засоби правового захисту, якщо
довільне або незаконне затримання, або утримання під вартою все ж мали місце;
5) вживати належних заходів у відповідь на погрози вбивством на адресу
громадських діячів і в більш загальному плані захищати людей від
передбачуваних загроз для життя або фізичної недоторканності, що виходять від
державних або від приватних суб’єктів;
6) приймати як заходи, покликані запобігти майбутній шкоді, так і
ретроспективні заходи;
7) реагувати на систематичне застосування насильства до тих чи інших
категорій потерпілих, наприклад, залякування правозахисників і журналістів,
актів помсти щодо свідків, насильство щодо жінок, у тому числі домашнє
насильство, «дідівщина» у збройних силах, насильство щодо дітей, насильство
щодо осіб за ознакою їх сексуальної орієнтації або тендерної ідентичності і
насильство щодо інвалідів;
8) запобігати й усувати наслідки невиправданого застосування сили
правоохоронними органами і захищати своє населення від зловживань з боку
приватних служб безпеки, а також від ризиків, пов’язаних з надмірною
доступністю вогнепальної зброї.

У тому випадку, якщо держави застосовують утримання під вартою за

мотивами безпеки (адміністративне затримання або арешт) поза зв’язком з
переслідуванням за кримінальним обвинуваченням, то такий зміст пов’язаний із
серйозним ризиком довільного позбавлення волі. Держави повинні
продемонструвати, що утримання під вартою не перевищує встановленого
терміну, є абсолютно необхідним і при цьому дотримуються необхідні гарантії;
оперативний і регулярний перегляд судом є необхідною гарантією дотримання
цих вимог, поряд із доступом до незалежної юридичної допомоги.
Держави зобов’язані переглянути застарілі закони і практику в галузі
охорони психічного здоров’я затриманих осіб, з урахуванням їх особливостей,
для того, щоб уникати довільного утримання під вартою.
Держави зобов’язані вирішувати і полегшувати доступ до адвоката для
затриманих у кримінальних справах із самого початку їх утримання під вартою;
передбачати правові підстави для надання компенсації.

188
 3. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО
ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ
(справа Харченко проти України 2011 р. та Справа «Остін та інші
проти Сполученого Королівства» (Austin and Others v. United Kingdom)
№39692/09, рішення Великої палати 2012 p)

4 квітня 2001 р. щодо заявника було порушено кримінальну справу.

7 квітня 2001 р. прокурор Ватунінського району м. Києва санкціонував
взяття заявника під варту та в подальшому продовжив строк застосування цього
запобіжного заходу. Крім того, Деснянський районний суд м. Києва та
Голосіївський районний суд м. Києва продовжували тримання заявника під
вартою, посилаючись головним чином на тяжкість пред’явленого обвинувачення
та ризик ухилення заявника від слідства і суду.
Повертаючи справу на додаткове слідство, суд також не вказував
визначений строк, на який він продовжує тримання заявника під вартою.
Заявник тримався під вартою у Київському СІЗО № 13.
4 серпня 2003 р. прокурор Деснянського району звільнив заявника з-під
варти, змінивши запобіжний захід на підписку про невиїзд. 18 вересня 2004 р.
слідчий Деснянського РУ ГУ МВС України у м. Києві закрив кримінальну справу
щодо заявника.

Загальний строк досудового тримання заявника під вартою становив

приблизно два роки та чотири місяці.

Заявник скаржився до ЄСПЛ за ст. 3 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод –
 на умови його тримання під вартою;
 пп. 1 (с) та 3 ст. 5 - на незаконність та надмірну тривалість тримання
його під вартою;
 п. 1 ст. 6 та ст. 13 — на відсутність ефективних засобів юридичного
захисту стосовно його скарг щодо тримання під вартою та надмірну тривалість
провадження в його справі, а також
 на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо цього.

Порушення ст. 3 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що умови

тримання його у Київському СІЗО № 13 мали характер принижуючого гідність
поводження.

Порушення п. 1 ст. 5 Конвенції було констатовано,

189
 по-перше, оскільки строк тримання заявника під вартою було продовжено
прокурором, тоді як він не може вважатися незалежною посадовою особою, якій
закон надає право здійснювати судову владу;
по-друге, оскільки у період, коли заявник ознайомлювався з матеріалами
справи, та в період з дати направлення справи до суду та до вирішення судом
питання щодо запобіжного заходу заявник тримався під вартою без відповідного
рішення суду;
по-третє, оскільки суд, продовжуючи строк тримання заявника під вартою,
не надав належного обґрунтування та не вказував визначеного строку такого
тримання.
Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було констатовано з огляду на те, що
рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили
належних підстав для такого тримання та що національні органи влади не
розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.
Порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було констатовано, оскільки Суд не
забезпечив швидкий розгляд скарг заявника про звільнення з-під варти та не
надав належного обґрунтування їх відхиленню.
Заяви про відсутність ефективних засобів юридичного захисту стосовно
його скарг щодо тримання під вартою та надмірну тривалість провадження у
його справі, а також на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо
цього відповідно до п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції були визнані неприйнятними.

Враховуючи результати розгляду справи Суд постановив, що упродовж

трьох місяців від дня, коли його рішення у справі стане остаточним, ДЕРЖАВА-
ВІДПОВІДАЧ МАЄ
 виплатити заявнику 20 000 євро відшкодування моральної шкоди
з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми;
 ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-
відповідача за курсом на день здійснення платежу;
 зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного
розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної
позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме у період
несплати, плюс три відсоткові пункти.

Беручи до уваги системний характер проблем, які стали підставою

порушень у цій справі, ЄСПЛ також зобов'язав Україну протягом шести місяців
з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного, надати Комітету Міністрів
РЄ план заходів щодо вирішення вказаних проблем.

Справа «Остін та інші проти Сполученого Королівства» (Austin and

Others v. United Kingdom) №39692/09, рішення Великої палати 2012 p.

190
Справу було відкрито за заявою громадянки Великої Британії пані Лоіс Амелії
Остін («перша заявниця»); громадянина Греції та Австралії пана Джорджа
Блека («другий заявник»); громадянки Великої Британії та Австралії пані
Бронвін Ловенталь («третя заявниця») та громадянина Великої Британії
пана Пітера О’Ші («четвертий заявник»).
Заявники скаржилися на те, що їх утримання в поліцейському кордоні (захід,
відомий у Великій Британії під терміном «kettling») протягом семи годин у ході
проведення демонстрації в центрі Лондона складало позбавлення свободи в
порушення ст. 5 (1) Конвенції 1950 р Уряд стверджував, що ст. 5 (1) не
застосовується, оскільки позбавлення свободи не було. Як альтернативу він
стверджував, що будь-яке можливе позбавлення свободи було здійснено згідно зі
ст. 5 (1)(Ь)) та/або (с). Уряд також стверджував, що поліція не позбавляла заявників
свободи в розумінні ст. 5(1). Він підкреслив, що одним із найбільш важливих
принципів, властивих Конвенції, є те, що між інтересами суспільства та захистом
прав окремої особи повинен дотримуватися справедливий баланс. Необхідність
дотримання такого балансу є темою, присутньою повсюди в практиці Суду, і її
також слід брати до уваги при встановленні факту позбавлення свободи. На відміну
від статей 8-11 Конвенції, ст. 5 (1) не підлягає загальному положенню про
виправдання втручання. Тому важливо не тлумачити занадто широко поняття
«позбавлення свободи».
За твердженням заявників, для того, щоб встановити, чи мало місце
позбавлення свободи, необхідно об’єктивно оцінити конкретну ситуацію, в яку
потрапила особа, зокрема, чи мало місце «обмеження свободи в певному
обмеженому місці протягом досить значного проміжку часу», та чи «дійсно
погодилась» особа на те, щоб це трапилося. Якщо вжитий захід не був пов’язаний
із затриманням в класичному розумінні позбавлення волі, його слід розглянути з
посиланням на характер та ступінь обмеження свободи, порядок здійснення,
тривалість та вплив на заявника.
Стаття 5 (1) не стосується звичайного обмеження свободи пересування, яке
регулюються ст. 2 Протоколу №4. Для того щоб визначити, чи була певна особа
«позбавлена свободи» за змістом ст. 5(1), відправною точкою повинна бути
конкретна ситуація, і необхідно враховувати цілий ряд критеріїв, зокрема тип
певного заходу, йот тривалість, наслідки та спосіб його виконання. Відмінність між
позбавленням та обмеженням свободи є відмінністю у ступені або інтенсивності, а
не відмінністю в природі або суті.

Суд вказав, що примусовий характер утримання всередині кордону, його

тривалість, а також його вплив на заявників з точки зору фізичного дискомфорту
та неможливості залишити Оксфорд-серкус. вказують на позбавлення свободи.
Водночас Суд також звернув увагу на «тип» та «спосіб виконання» даного
заходу. Ситуація, в якій було здійснено захід, має велике значення. Тому
важливо відзначити, що захід було застосовано для ізоляції та утримання
великого натовпу в нестабільних та небезпечних умовах Суддя, який розглядав
справу, дійшов висновку, що враховуючи ситуацію на Оксфорд-серкус, поліція
не мала альтернативи для того, щоб запобігти реальній небезпеці серйозних
травмувань людей або пошкодження майна, окрім як встановити суцільний

191
кордон. Суд не знайшов підстав для того, що відійти від висновку судді про те,
що за відповідних обставин встановлення суцільного кордону було найменшим
та найбільш ефективним засобом втручання, який слід було застосувати. Суд не
визнав, що тих, хто знаходився всередині кордону, можна вважати такими, кого
було позбавлено свободи за змістом ст. 5 Конвенції про захист прав та
основоположних свобод.

ТЕМА 8

ПРАВО НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО Й СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ,

ЖИТЛА ТА КОРЕСПОНДЕНЦІЇ

План

1. Обсяг та складові права на повагу до приватного й сімейного життя, житла та

кореспонденції

2. Зобов’язання держави щодо права на повагу до приватного й сімейного життя,

житла та кореспонденції

3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до

приватного життя (справа "С. і Марпер проти Сполученого Королівства" (S
andMarper v. UnitedKingdom),  №№ 30562/04, 30566/04, рішення Великої палати
2008 р.; справа "Денісов проти України", № 76639/11, рішення Великої палати 2018
р.).

4.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до сімейного

життя (справа "Савіни проти України", № 39948/06, 2008 р.; справа "М.Р. і Д.Р.
проти України", № 63551/13, 2018 р.)

5.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до житла

(справа "Німіц проти Німеччини" (Niemietz v. Germany), № 13710/88, 1992 р.;
справа "Кривіцька та Кривіцький проти України" № 30856/03, 2011 р.)

6.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до

кореспонденції (справа "Роман Захаров проти Росії" (RomanZakharov v. Russia), №
47143/06, рішення Великої палати 2015 р.; справа "Барбулеску проти Румунії"
(Barbulescu v. Romania), № 61496/08, рішення Великої палати 2017 р.)

1. ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ПРАВА НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО Й

192
СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ, ЖИТЛА ТА КОРЕСПОНДЕНЦІЇ

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ 1948 Р. закріплює, що

НІХТО НЕ МОЖЕ

 зазнавати безпідставного втручання в його особисте і сімейне життя,

 безпідставного посягання на недоторканність його житла,
 таємність його кореспонденції або
 на його честь і репутацію.
Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких
посягань.
Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за
ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім’ю.
Вони користуються однаковими правами під час перебування у шлюбі і під час
його розірвання.
Шлюб може укладатися тільки за добровільної і повної згоди сторін, що
одружуються.
Сім’я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку
суспільства й держави (ст.ст.2, 16).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права(МПГПП )1966 р.

закріплює, що
ЖОДНА ОСОБА НЕ МОЖЕ БУТИ БЕЗ ДОБРОВІЛЬНОЇ ЗГОДИ

 піддана медичним чи науковим дослідам;

 що ніхто не міг зазнавати безпідставного і незаконного втручання в його
особисте і сімейного життя,
 свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла, таємницю
його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію;
 що кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких
посягань (ст.ст. 7, 17).
Недоторканність і конфіденційність кореспонденції мають бути гарантовані де-
юре і де-факто.
Кореспонденція повинна доставлятися адресату без перехоплення, не розкриватися
і не прочитуватися так чи інакше.
Має бути заборонено електронне чи інше спостереження, перехоплювання
телефонних, телеграфних та інших повідомлень, прослуховування і запис телефонних
розмов.
Обшук житла повинен обмежуватися пошуком необхідних доказів і не повинен
завдавати зайве занепокоєння особам, які проживають у цьому будинку.

193
 Що стосується особистого обшуку, то необхідно вживати ефективних заходів до
того, щоб цей обшук проводився так, щоб не ображати гідність особи, яку обшукують.
Особи, що піддаються особистому огляду державними посадовими особами чи
медичним персоналом, який діє за дорученням держави, повинні оглядатися тільки
особами тієї ж статі.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП)

1966 р. закріплює
 право на сімейне життя (ст. 10), яким визнається, що сім’ї, яка є природним і
основним осередком суспільства, має надаватися, за можливості, най ширша охорона і
допомога, особливо при її створенні;
 особлива охорона повинна надаватися матерям протягом розумного періоду до і
після пологів.
 Працюючим матерям має надаватися оплачувана відпустка або відпустка з
достатньою допомогою щодо соціального забезпечення.

У КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ

СВОБОД 1950 р. закріплено
 право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і кореспонденції,
 право укладати шлюб і створювати сім’ю і
 рівність подружжя (ст.ст. 8 і 12, ст. 5 Протоколу № 7).
Відповідно до Конвенції кожен має право на повагу до його приватного і сімейного
життя, до свого житла і кореспонденції.
Втручання публічної влади у здійснення цього права не допускається, за
ВИНЯТКОМ ВИПАДКІВ, коли це передбачено законом і є необхідним у
демократичному суспільстві в
 інтересах національної безпеки,
 громадського порядку або
 економічного добробуту країни,
 з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я або
моралі чи
 з метою захисту прав і свобод інших осіб.
При цьому згідно практики ЄСПЛ,
«сімейне життя» за змістом ст. 8, включає як мінімум зв’язок між найближчими
родичами, наприклад, між
 дідусями, бабусями й онуками,
оскільки такого роду відносини можуть відігравати суттєву роль у сімейному житті.
Тобто ст.. 8 Конвенції 1950р. Передбачає Право на повагу до приватного і
сімейного життя
1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до
свого житла і кореспонденції.

194
 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього
права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і
є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та
громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання
заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту
прав і свобод інших осіб.
ЗМІСТ ТА МЕЖІ ПРАВА НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО І СІМЕЙНОГО життя

Норми ст. 8 Конвенції належать, як зазначалося у загальній

частині посібника, до тих норм, котрі не встановлюють прямих заборон, а
встановлюють право й допустимі (встановлені зако-
ном та необхідні у демократичному суспільстві) обмеження цього
права з боку держави. При цьому обмеження прав, передбачених ст. 8
Конвенції, сформульовані досить загально, що і зумовлює найбільшу
кількість питань при розгляді конкретних справ Судом. Така специфі-
ка формулювання ст. 8 Конвенції зумовлює й особливості її тлумачен-ня, що
склалися у практиці Суду. У рішенні у справі «Kroonv. theNetherlands» від
27.10.1994 р. Суд визначив мету ст. 8 Конвенції - захист особи від свавільного
втручання з боку державних органів у приватне та сімейне життя.
Стосовно змісту цього права Суд сформулював низку положень у своїй
практиці. По-перше, норма, що міститься у ч. 1 ст. 8 Конвенції, сама по собі не
гарантує ні права на освіту, ні права батьків на виховання своїх дітей. Однак не
виключено, що заходи, вжиті у сфері.
освіти, можуть зачіпати право на повагу до приватного чи сімейного життя
або посягати на нього, або, якщо наслідком нових заходів буде порушення
приватного чи сімейного життя незаконним способом, зокрема, шляхом
свавільного віддалення дітей від батьків.
Визнано, що ст. 8 Конвенції захищає чотири види інтересів: приватне життя,
сімейне життя, житло та кореспонденцію.
Поняття «приватне життя» дістало наповнення відносно конкретним
змістом саме у практиці Суду. Суд вказував, що було би неправильно обмежувати
поняття приватного життя «внутрішнім світом», у якому особа може жити
особистим життям так, як забажає, і повністю виключати зі змісту цього поняття
зовнішні стосунки особи (рішення Суду у справі «Niemietzv. Germany» від 16.12.
1992 p.). Тому зміст поняття «приватне життя» охоплює як фізичну, так і моральну
сторони життя індивіда, тобто ту сферу, в якій людина може вільно здійснювати
розвиток та удосконалення власної особистості для розвитку міжлюдських
стосунків. Так, повага до приватного життя охоплює певною мірою право індивіда
вступати і розвивати стосунки з іншими людьми та із зовнішнім світом, право на
самоіден- тифікацію, включаючи сферу сексуального життя. Таким чином, Суд
розширив поняття приватного життя порівняно з його змістом в ан- гло-
американській концепції приватності, яка особливо наголошує на таємниці
інформації про особу та на праві на усамітнення.
Згідно з практикою Суду, немає підстав виключати з-під сфери дії ст. 8
Конвенції діяльність професійного чи ділового характеру. У згаданому вище
рішенні у справі «Niemietzv. Germany» Суд обґрунтував, що повага до приватного

195
життя повинна також включати право встановлювати і розвивати стосунки з
іншими людьми. Немає достатніх підстав для того, аби таке розуміння виключало
діяльність професійного і ділового характеру, адже саме у своїй роботі більшість
людей мають багато, якщо не найбільше шансів розвивати стосунки із зовнішнім
світом. Цей погляд підтверджується тим, що не завжди можна чітко розмежувати,
яка саме діяльність людини становить частину її професійного і ділового життя.
Тому особливо у випадку, коли особа займається професійною діяльністю у
гуманітарній сфері, її робота може стати невід’ємною частиною життя такою
мірою, що стає неможливо визначити, у якій якості вона діє у певний момент.
Під захист ст. 8 Конвенції у частині приватного життя включається також
моральна і фізична недоторканність особи, оскільки вплив
на фізичну чи моральну недоторканність (зокрема, фізичне насильство,
дисциплінарні і тілесні покарання) може мати негативні наслідки щодо приватного
життя особи. Крім того, втручанням у приватне життя охоплюються також
примусові медичні обстеження, незалежно від їх обсягу і характеру. У практиці
Суду такими втручаннями (які, однак, не завжди порушують ст. 8 Конвенції) були
визнані: примушування здати аналізи крові та сечі на предмет споживання
наркотиків чи алкоголю; проведення аналізу ДНК для встановлення батьківства;
запровадження обов’язкової вакцинації, обстеження зубів чи рентгенографії. У
рішенні у справі «FyodorovandFyodorovav. Ukraine» від 07.07.2011 p. Суд
установив, що втручанням у приватне життя можна вважати психіатричне
обстеження особи проти її волі та всупереч закону.
Поняттям «приватне життя» у розумінні Суду охоплюються також ім’я, стать,
сексуальна орієнтація і навіть стиль одягу особи. У рішенні у справі «Bulgakovv.
Ukraine» від 11.09.2007 р. заявлено порушення права на повагу до приватного
життя у частині права на ім’я. Заявник стверджував про порушення поваги до
приватного, а можливо, і сімейного життя з огляду на те, що у закордонному
паспорті його ім’я було записане як «Dmytro», а не «Dmitriy». Суд визнав
відсутність порушення ст. 8 Конвенції, мотивуючи це тим, що відмова судових
органів України у видачі закордонного паспорта із зазначенням бажаного імені
заявника не була свавільною чи необгрунтованою.
У цьому контексті розглядаються справи про транссексуалів, у яких йдеться
здебільшого про відмову особам, котрі змінили стать, внести виправлення у
відповідні юридичні документи. Крім того, за ст. 8 Конвенції, розглядаються
справи щодо нетрадиційної сексуальної орієнтації осіб. Так, у рішенні у відомій
справі «Dudgeonv. theUnitedKingdom» від 22.10.1981 p. Суд вказав, що сексуальне
життя є найбільш безспірним елементом приватного життя, а законодавство, яке
ставить добровільні гомосексуальні стосунки поза законом, втручається у приватне
життя. Однак таке втручання не є необхідним у демократичному суспільстві, яке
характеризується відкритістю і терпимістю, як непропорційне меті цього
втручання, а отже, порушує ст. 8 Конвенції. Непропорційним меті також (захисту
суспільної моралі, прав і свобод інших осіб) є встановлення державою відпові-
дальності за запис особою на відео своєї сексуальної поведінки (справа «A.D.T. v.
theUnitedKingdom» від 31.07.2000 p.). Тоді як в іншій справі «Laskey, Jaggard and
Brown v. the United Kingdom» Суд визнав

196
 добровільний садомазохізм таким, що може бути правомірно забороненим
державою, оскільки таке втручання у приватне життя є пропорційним поставленій
меті (охорона здоров’я осіб, що займаються садомазохізмом).
Захист інформації про особу (в тому числі і медичної інформації) також
входить у поняття приватного життя, яке підлягає захисту згідно зі ст. 8 Конвенції.
Наприклад, держави-учасниці Конвенції для захисту національної безпеки
потребують законів, які б уповноважували внутрішні органи влади збирати
відомості про приватних осіб. При цьому мова йде не лише про збір інформації про
особу, але і про її подальше зберігання чи використання. Проте така діяльність має
відповідати вимогам ст. 8 Конвенції. Так, відбитки пальців особи повинні бути
знищені, якщо в них немає потреби. У разі, якщо інформація про особу зберігаєть-
ся, то особа може і не мати доступу до неї. Однак, якщо особа зможе довести, що
збережена інформація про неї, є цінною для неї, держава може мати позитивний
обов’язок забезпечити цій особі доступ до неї.
Поняття «сімейне життя». Поняття сімейного життя, яке включається у
сферу приватного життя, є багатоаспектним у практиці Суду і таким, що зазнало
неабияких змін із розвитком медичних технологій, міграцією населення.
Гарантуючи право на повагу сімейного життя, ст. 8 Конвенції передбачає
наявність сім’ї. Поняття сім’ї стосується не лише сім’ї, створеної відповідно до
закону, але й до стосунків між членами групи людей, котрі визначаються як
цивільний чи фактичний шлюб. Це не означає, що з Конвенції випливає, що
держава зобов’язана надати не- зареєстрованим парам той самий статус, що й
зареєстрованим. Це також не означає, що незареєстровані пари можуть вимагати
особливих умов. Фіктивний шлюб за загальним правилом не захищається нормами
ст. 8 Конвенції. Повага до сімейного життя вимагає, аби біологічна реальність і
соціальна реальність переважали вимоги законності як у сфері точних фактів, так і
у сфері передбачень заінтересованих осіб, не надаючи нікому переваги. Для
визначення наявності сімейного життя у конкретній ситуації Суд досліджує такі
обставини: чи живе пара разом і протягом якого часу, чи має пара спільних дітей,
позашлюбних чи інших, докази їхніх взаємних обов’язків. Хоча за певних
виключних обставин сімейні узи можуть бути розірвані.
Поняття сім’ї охоплює також зв’язок між окремою особою та її дитиною,
законною чи біологічною, навіть за відсутності спільного проживання з нею. Про
наявність сімейного життя безумовно свідчить кровна спорідненість осіб за
наявності особистих стосунків. Сама відсутність біологічного зв’язку не є
перешкодою для визнання тісних особистих стосунків сімейним життям. Тоді як за
наявності кровної спорідненості і відсутності особистих стосунків наявність
сімейного життя не визнається. Так, зв’язок між донором сперми і народженою
дитиною не буде визнаватися сім’єю за відсутності тісних особистих зв’язків між
ними. Стосунки між матір’ю (незалежно від її сімейного статусу) і дитиною
охоплюються ст. 8 Конвенції. Ще в рішенні у справі «Marckxv. Belgium» від
13.06.1979 р. Суд звернув увагу на те, що Комітет Міністрів РЄ вважає матір
одиначку та її дитину єдиною сім’єю, яка нічим не відрізняється від інших сімей.
Основою юридичного тлумачення Судом поняття сімейного життя щодо
батьків і їхніх дітей є встановлення того значення, яке необхідно надавати

197
існуючим стосункам між дітьми і батьками. Поняття сім’ї, від якого
відштовхується ст. 8 Конвенції, передбачає, що дитина, народжена від такого
зв’язку, входить у ці стосунки повноправним членом, оскільки з моменту її
народження і лише завдяки самому факту її народження між нею і батьками існує
зв’язок, що закладає основу сімейного життя, навіть якщо батьки у цей момент не
живуть разом або якщо їхні сімейні стосунки на момент народження дитини
завершилися (рішення Суду у справі «Berrehabv.theNetherlands» від 21.06.1988 p.).
Таким чином, факт спільного проживання батьків з дитиною не є обов’язковим для
визнання наявності сімейного життя. Стаття 8 Конвенції не проводить розмежувань
між сім’ями з «незаконними» та «законними» дітьми. Таке розмежування, згідно з
аргументацією Суду, не відповідало би слову «кожен», і це підтверджується
забороною дискримінації за ознакою народження при реалізації прав,
передбачених ст. 14 Конвенції. Такі факти, як затримка визнання батьком своєю
дитини, віддання дитини під опіку родичам у зв’язку з еміграцією, не є
обставинами, які свідчать про відсутність сімейних зв’язків.
Основним елементом сімейного життя Суд вважає здійснення батьківських
прав. Стаття 8 Конвенції не повинна тлумачитися як така, що захищає вже існуюче
сімейне життя, вона повинна поширюватися, коли цього вимагають обставини, і на
взаємини, які можуть розвинутися між позашлюбною дитиною та її батьком. У
такому разі, слід брати до уваги природу стосунків між батьками позашюбних
дітей, а також інтерес і прив’язаність, які батько виявляє до дитини до і після
її народження.
Держави мають право застосовувати презумпцію батьківства, оскільки таким
чином більшої ваги надається інтересам дитини і сім’ї, у якій вона проживає, а не
інтересам заявника, який прагне встановити біологічний факт. Широка свобода
розсуду надається державам у справах щодо надання батьківських прав
транссексуалам, у справах, коли дитина, зачата за допомогою допоміжних
репродуктивних технологій, і слід установити, чиї ж інтереси переважають -
донора сперми на збереження його анонімності чи зачатої таким чином дитини на
те, щоб знати свого біологічного батька.
Не призводять до завершення сімейного життя окреме проживання батьків і
дитини чи передача дитини під опіку. Натомість усиновлення дитини чи вислання
батьків з країни проживання дитини можуть розірвати узи сімейного життя.
Найбільше питань щодо поваги до сімейного життя виникає у справах про
опіку над неповнолітніми. Передача дитини під опіку органам публічної влади не
може припинити природних сімейних стосунків. Хоча Суд визнає, що держави
мають широку свободу розсуду щодо визначення необхідності віддання дитини під
опіку держави. У цьому контексті слід ретельно дослідити інші обмеження, що їх
можуть застосовувати органи влади, як-от: обмеження прав батьків на спілкування
з дітьми і будь-яких правових гарантій, спрямованих на забезпечення ефективного
захисту прав батьків і дітей на повагу їхнього сімейного життя на предмет того, чи
не надмірно вони обмежують таке право.
Наявність чи відсутність сімейного життя є по суті питанням факту, в основі
якого лежать існуючі на практиці тісні особисті взаємини. Тому поняття сімейного

198
життя безумовно включає стосунки між близькими родичами, наприклад, між
братами чи сестрами, між дідусями, бабусями та онуками, якщо такі стосунки
відіграють істотну роль у сімейному житті. Стосунки ж між дядьком і племінником
можуть підпадати під поняття сімейного життя у разі, якщо наявні вагомі докази
тісних близьких взаємин між цими родичами. Стосунки між прийомними батьками
та дітьми можуть підпадати під поняття сімейного життя у розумінні ст. 8
Конвенції з урахуванням їх тривалості, наявності тісних взаємин між дитиною та її
прийомними батьками та, можливо, інших критеріїв, залежно від конкретних
обставин справи.
Хоча Суд більше зважав на соціальні аспекти при визначенні наявності
сімейного життя, ніж на біологічні, він лише раз визнав, що сімейне життя існує
між людьми, між якими немає кровної спорідненості. У справі «X, YandZv.
theUnitedKingdom» від 22.04.1997 p. Суд дійшов висновку, що стосунки між
транссексуалом чоловіком (який раніше був жінкою) і його дитиною, що
народилася у результаті штучного запліднення від донора, становили сімейне
життя. Таким чином, Суд за певних обставин може визнати наявність сімейного
життя, яке підлягає захисту за ст. 8 Конвенції, у неформальних союзах.
Таємниця кореспонденції, що підпадає під захист ст. 8 Конвенції, передбачає
право на безцензурний і безперервний зв’язок особи з іншими суб’єктами
насамперед для забезпечення приватного та сімейного життя. Через захист
кореспонденції Конвенція стверджує різновид окремого права, яке може
виражатися і в поштових чи телефонних повідомленнях. Тобто поняття
кореспонденції за ст. 8 Конвенції стосується не лише поштової кореспонденції, але
й телефонних розмов та телексних повідомлень. Повідомлення електронної пошти
також охоплюються ст. 8 Конвенції (див., наприклад, рішення Суду у справі
«Coplandv. theUnitedKingdom» від 03.04.2007 p.). Таємниця кореспонденції
відправника листа завершується у момент його отримання адресатом. Це саме має
стосуватися і телефонних розмов.
Найбільше питань щодо дотримання вимог ст. 8 Конвенції виникає, коли
йдеться про контроль за кореспонденцією осіб, що відбувають покарання у вигляді
позбавлення волі, або ж пацієнтів психіатричних закладів з юристами, що
представляють їх інтереси. Проте дії щодо перевірки такої кореспонденції не
повинні мати інших цілей, окрім законної мети - забезпечити певний порядок у
місцях позбавлення волі.
Право на повагу до житла особи невипадково підпадає під захист ст. 8
Конвенції. Адже саме у своєму житлі особа здійснює те, що охоплюється
поняттями приватного та сімейного життя. Поняття «житло» у розумінні ст. 8
Конвенції - це насамперед місце постійного проживання особи. Воно охоплює не
лише місце, де особа мешкає на постійній основі, незалежно від форми та правових
підстав такого проживання, але й місце роботи, службові чи комерційні приміщен-
ня. Останнє Суд аргументував тим, що не завжди можна розмежувати житло й
офіс, оскільки вести діяльність, яка належить до професійної чи ділової, можна
вдома, і навпаки, в офісі чи у службових або комер ційних приміщеннях можна
здійснювати не лише професійну діяльність (рішення Суду у справі «Niemietzv.
Germany» від 16.12.1992 p.).

199
 Проте поняттям житла охоплюються не всі види суто житлових приміщень.
Так, літні будиночки чи гуртожитки не завжди охоплюються цим поняттям. При
цьому поняттям житла охоплюється і те житлове приміщення, у якому особа
збирається проживати. Так, у рішенні у справі «Gillowv. theUnitedKingdom» від
24.11.1986 p. Суд вказав, що заявники, які володіють, але не проживають у своєму
домі протягом тривалого часу, можуть вважати цей будинок своїм житлом,
оскільки вони мали намір туди повернутися і в них зберігався достатній зв’язок зі
своєю власністю. Повага до житла означає більше, аніж недоторканність
домашнього життя, а включає також фізичну безпеку помешкання та власності.
Поняттям житла не охоплюється земельна ділянка, де особа планує спорудити
будинок, чи територія країни, у якій виросла людина. Натомість, якщо будинок
збудований на власній земельній ділянці без дозволу на будівництво, він вважа-
ється житлом (рішення Суду у справі «Buckleyv. theUnitedKingdom» від 25.09.1996
p.), адже у багатьох випадках те, чи власність має розглядається як «житло», є
питанням факту і не залежить від правомірності користування нею за національним
правом.
У рішенні у справі «AkdivarandOthersv. Turkey» від 16.09.1996 p. Суд додав до
змісту поняття житла ще одну ознаку: житло за ст. 8 Конвенції є житлом,
захищеним від нападів з боку держави чи навмисного руйнування її
представниками.
ВТРУЧАННЯ У ПРАВО НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО І СІМЕЙНОГО
ЖИТТЯ
Укожній конкретній справі Суд, аби оцінити наявність чи від-
сутність порушення Конвенції, насамперед повинен з’ясувати, чи було втручання у
право на повагу до приватного та сімейного життя.
Прослуховування телефонних розмов є одним із найбільш серйозних втручань
у приватне життя індивіда. Хоча у ст. 8 Конвенції прямо не згадується про
прослуховування телефонних розмов, але воно у практиці Суду включене до
поняття приватного життя та кореспонденції. Безперечно, прослуховування
телефонних розмов є серйоз ним втручанням в особисте життя індивіда. Однак
воно може мати законну мету і бути необхідним для запобігання кримінальним
правопорушенням та для їх переслідування. У такому разі практика Суду вимагає,
аби ясні і точні норми визначали способи, які повинні супроводжувати
прослуховування телефонних розмов з тим, аби уникнути, наскільки це можливо,
будь-якого ризику зловживання чи свавілля. Це ж стосується відстеження
користування мережею Інтернет (див. згадане вище рішення Суду у справі
«Coplandv. theUnitedKingdom» від 03.04.2007 р.).
Захист навколишнього середовища також підкреслює гарантії ст. 8 Конвенції.
Так, серйозні посягання на навколишнє середовище здатні за своєю природою
зачепити особу і у сфері права на повагу приватного життя та житла. Серйозна
шкода, завдана навколишньому середовищу, може негативно вплинути на
добробут однієї людини, може позбавити її можливості користуватися своїм
житлом, а отже, спричинити шкоду його приватному та сімейному життю. Таку
позицію Суд висловив, зокрема, у справі «Fadeyevav. Russia» від 09.06.2005 р. з
огляду на те, що органи влади не сприяли відселенню заявниці із екологічно

200
небезпечної зони, що порушило справедливий баланс між інтересами суспільства
та правом заявниці на повагу до її приватного життя.
За наявності втручання у таємницю кореспонденції, відповідність такого
втручання Конвенції потрібно оцінювати відповідно до нормальних і розумних
вимог щодо тримання особи під вартою. У рішеннях у справах
«DavydovandOthersv. Ukraine» від 01.07.2010 p., «SergeyVolosyukv. Ukraine» від
12.03.2009 p. Суд визнав наявність порушення ст. 8 Конвенції у частині таємниці
кореспонденції з огляду на те, що перехоплення кореспонденції потерпілих не мало
будь-яких правових підстав, а відтак не відбувалося «згідно з законом», як цього
вимагає ч. 2 ст. 8 Конвенції.
Особливо жорсткі критерії оцінки Суд застосовує у справах про листування
ув’язненого з адвокатом. Втручання у таємницю кореспонденції у частині
ознайомлення зі змістом листів ув’язненого до адвоката може бути застосоване
лише за наявності підстав вважати, що ув’язнений зловживає правом листування.
Суд також зазначає, що органи влади можуть лише відкрити листа, а не читати
його.
Суд визнає наявність втручання у право на повагу до приватного життя у разі
прослуховування як ділових, так і особистих розмов,
а також тоді, коли обшук житла здійснювався тільки у зв’язку з діловою
активністю особи.
Втручання у сімейне життя у практиці Суду має місце, коли держава
застосовує до батьків та дитини внутрішні заходи, які заважають їм «бути разом»,
оскільки можливість «бути разом» є основним елементом сімейного життя. Це
стосується також і тих випадків, коли дідусь чи бабуся дитини не повертають
дитину батькам. У справі «Магскх V. Belgium» від 13.06.1979 р. Суд вказав, що
коли держава встановлює режим певних сімейних відносин, наприклад, між нео-
друженою матір’ю та її дитиною, то він має бути продуманий так, аби зацікавлені
особи могли вести нормальне сімейне життя. Якщо законодавчі положення не
відповідають таким вимогам, то має місце порушення ст. 8 Конвенції.
Для визначення того, чи було втручання у сімейне життя заявника
«необхідним у демократичному суспільстві», Суд бере до уваги доводи, наведені
як обґрунтування вказаного втручання, на предмет їх відношення до справи та
достатності меті ч. 2 ст. 8 Конвенції у контексті певної справи в цілому. У кожній
справі визначальним має залишатися те, що відповідає інтересам дитини. Так, у
рішенні «SavinandSavinav. Ukraine» від 18.12.2008 p. Суд визнав таким, що не є
необхідним у демократичному суспільстві, поміщення дітей заявників до дитячого
будинку, незважаючи на те, що діти недоїдали та не отримували належного
догляду. Суд мотивував це тим, що відповідні висновки були зроблені, на його
думку, дещо поверхово, без дослідження усіх можливих доказів та без урахування
всіх обставин справи.
Крім того, втручання у сімейне життя може проявлятися в тому, що особі,
котру тримають під вартою, дозволяють обмежену кількість візитів родичів. Так, у
рішенні у справі «Shalimov v. Ukraine» від

201
 04.03.2010 р. Суд однозначно встановив, що тримання заявника під вартою
становило втручання у його право на повагу до приватного життя. Далі Суд
аналізував, чи відбувалося таке втручання відповідно до закону. З урахуванням
обставин справи, зокрема того, що заявнику не давали достатньої кількості
побачень з рідними, як цього вимагає національний закон, Суд дійшов висновку,
що втручання у право на повагу до сімейного життя не відбувалося відповідно до
закону, а тому не було потреби встановлювати, чи втручання було необхідним у
демократичному суспільстві.
Право на повагу приватного і сімейного життя також гарантоване Конвенцією
Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини 1995 р.
Ст..9
Кожна людина має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, на
недоторканність житла і таємницю листування. Не повинно бути ніякого втручання
з боку державних органів у користуванні цим правом, за винятком випадків, коли
втручання здійснюється згідно із законом і яке необхідним у демократичному
суспільстві в інтересах державної і громадської безпеки, громадського порядку,
охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб
(ст..9).
Американської конвенції з прав людини 1969 р.ст.2

Кожна людина має право на повагу до його честі і гідності. Ніхто не може зазнавати
безпідставного чи образливого втручання в його особисте і сімейне життя,
безпідставного або образливим посягання на недоторканність його житла, тайну його
кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист від
такого втручання або таких посягань.

2. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПРАВА НАПОВАГУ ДО

ПРИВАТНОГО Й СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ, ЖИТЛА ТА КОРЕСПОНДЕНЦІЇ

Держави ЗОБОВ’ЯЗАНІ:
1) не брати участь у здійсненні втручань в особисте і сімейне життя, у
здійсненні свавільних чи незаконних посягань на недоторканність житла, таємницю
кореспонденції чи незаконних посягань на честь і репутацію, забезпечувати правову
основу, яка забороняє такі дії з боку фізичних або юридичних осіб;
2) регулювати на законодавчому рівні регулювати збір і зберігання інформації
особистого характеру державною владою, приватними особами або органами в
комп’ютерах, банках даних та іншим чином;
3) вживати ефективних заходів для того, щоб інформація, яка стосується
особистого життя будь-якої особи, не потрапляла до рук осіб, які не мають дозволу на її
отримання, обробку та використання.

202
 Держава ЗАБЕЗПЕЧУЄ захист особистої гідності та репутації шляхом прийняття
в цих цілях належного законодавства. Кожному має бути забезпечено доступ до
ефективного захисту від будь-яких незаконних зазіхань.
Держави зобов’язуються надавати доповіді КОМІТЕТУ З ПРАВ ЛЮДИНИ із
зазначенням ступеню забезпечення законного захисту особистої гідності та репутації і
порядку надання такого захисту.Також, коли мова йде про захист сімейного життя,
держави ПОВИННІ викладати у своїх доповідях КОМІТЕТУ З ПРАВ
ЛЮДИНИтлумачення або визначення поняття сім’ї, її складу, як це прийнято в їх
правовій системі. З урахуванням існування різних форм сім’ї, таких, наприклад, як
незареєстровані подружні пари та їхні діти або самотні батьки та їхні діти, держави
повинні також повідомляти інформацію про те, чи визнаються і захищаються такі сім’ї
національним законодавством і практикою та в якому обсязі.
Оскільки в МПГПП 1966 р. також визнається право сім’ї на захист з боку
суспільства, держави ПОВИННІ вказувати в доповідях, яким чином необхідний захист
сім’ї забезпечується державою та іншими громадськими інститутами. У доповідях
держав слід також повідомляти про можливі обмеження і перешкоди у здійсненні права
на вступ у шлюб на основі таких особливих факторів, як ступінь спорідненості або
розумова відсталість. Хоча в Пакті не встановлюється будь-який конкретний шлюбний
вік ні для чоловіків, ні для жінок, він повинен бути таким, щоб згода могла вважатися
вільною, повною і особистою, у формі і на умовах, передбачених законом.
Політика планування сім’ї державою НЕ ПОВИННА мати дискримінаційний або
примусовий характер.
ДержавиПОВИННІ вживати належних заходів для забезпечення РІВНОСТІправ
і обов’язків подружжя
 по відношенню до вступу у шлюб,
 під час перебування в шлюбі і
 при його розірванні.
ОБОВ'ЯЗКИ ДЕРЖАВИ, ЩО ВИПЛИВАЮТЬ ЗІ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
Суд у своїй практиці виводить обов’язки держави щодо забезпечення прав,
передбачених ст. 8 Конвенції, при розгляді конкретних справ. При цьому він
керується загальним правилом про те,
що, крім негативних обов’язків щодо людини у цій сфері, існують ще й обов’язки
позитивні щодо ефективної поваги приватного та сімейного життя. Відповідно до
позиції Суду, неможливо чітко розмежувати позитивні й негативні обов’язки
держави у контексті ст. 8 Конвенції. Згідно з практикою Суду, ст. 8 Конвенції не
лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання (негативний
обов’язок), але й покладає на неї позитивні обов’язки створювати умови для поваги
до приватного й сімейного життя. В обох випадках необхідно дотримуватися
справедливого балансу між конкуруючими інтересами однієї особи, з одного боку,
та суспільства - з другого. В обох випадках держава користується певною
свободою розсуду.
Так, стосовно забезпечення права людини на повагу до приватного життя
такими обов’язками є вжиття заходів щодо поваги до приватного життя у
міжособових стосунках індивідів. Наприклад, держава зобов’язана вжити

203
законодавчих заходів для того, аби захистити фізичну цілісність людини щодо
сексуального насильства, а особливо - створити достатній захист неповнолітніх
щодо такого насильства. Суд у свої практиці вказав також, що зі ст. 8 випливають і
процесуальні обов’язки держави щодо справедливості процедури вироблення
рішення, яке призводить до втручання у право, передбачене ст. 8 Конвенції. У
справі «McMichaelv. theUnitedKingdom» від 24.02.1995 p. Суд зазначив, що
«процесуальне право, яке міститься у ст. 8 Конвенції, не лише покриває
адміністративні процедури, так само як і судові, але й нерозривно пов’язане з
більш широкою метою, що полягає в забезпеченні справедливої поваги, в тому
числі і до сімейного життя».
Суд вказує у своїй практиці на те, що зміст поняття «повага» є нечітким,
особливо щодо позитивних обов’язків держави, невід’ємних від нього. Тому Суд,
визначаючи, чи існує у конкретному випадку позитивний обов’язок держави, бере
до уваги справедливий баланс, який слід встановити між інтересами суспільства в
цілому та конкретної особи.
У сфері приватного життя позитивні обов’язки держави можуть включати в
себе вжиття заходів з метою вираження поваги до приватного життя, навіть
стосовно взаємин індивідів між собою. У рішенні у справі «Novoseletskiyv.
Ukraine» від 22.02.2005 р. Суд застосував загальні принципи оцінки втручання у
приватне життя до конкретної ситуації, що мала місце в Україні, визнавши, що
судові органи України не спромоглися забезпечити виконання позитивного
обов’язку за ст. 8 Конвенції, а саме - відновити порушене право на повагу до
приватного та сімейного життя через відновлення права на житло.
У сфері сімейного життя ст. 8 покладає обов’язок на державу розвивати й
посилювати зв’язки, які становлять основу сімейного життя, що випливає із самого
поняття «повага». У сфері опіки право на повагу сімейного життя передбачає
обов’язок державних органів ужити заходів для возз’єднання батьків і дитини. За
наявності сімейних зв’язків батьків з дитиною держава повинна діяти так, аби
розвивати ці зв’язки і створити законні гарантії, які б дозволили дитині влитися у
сім’ю від самого її народження.
Позитивні обов’язки держави, що випливають зі ст. 8 Конвенції у сфері
сімейного життя щодо об’єднання батьків та дітей, повинні тлумачитися у світлі
Гаазької конвенції від 25 жовтня 1980 р. про цивільні аспекти міжнародного
викрадення дітей.
Проте ст. 8 Конвенції не вимагає від держави на виконання позитивного
обов’язку щодо забезпечення відповідного права людини пропонувати необмежені
шляхи оскарження у цивільному процесі, аж до встановлення кримінальних
санкцій. Крім того, обов’язок органів влади вжити заходів для возз’єднання батьків
та дітей не є абсолютним. Якщо контакти з батьками суперечать інтересам дитини,
національні органи влади повинні стежити за справедливим балансом між
інтересами дитини і батьків.
У справах щодо забруднення навколишнього середовища також існують певні
позитивні обов’язки держави. Так, у рішенні у справі «DubetskaandOthersv.
Ukraine» від 10.02.2011 p. Суд установив, що до позитивних обов’язків держави, які

204
виникають у зв’язку із забрудненням навколишнього середовища викидами з
фабрики та внаслідок роботи шахти, належать обов’язок переселити людей, які
проживають у зоні забруднення, або іншим чином вирішити їхні проблеми. У
зв’язку із забрудненням навколишнього середовища радіацією існує ще й
позитивний обов’язок держави - надати заінтересованим особам всю необхідну
інформацію щодо цього.
БАЛАНС МІЖ ІНТЕРЕСАМИ ОСОБИ ТА СУСПІЛЬСТВА ЯК КРИТЕРІЙ
ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ ДЕРЖАВИ
У справах про порушення ст. 8 Конвенції Суд найчастіше вста-
новлює, чи дотримано справедливого балансу між інтересами особи щодо її права
на приватність та інтересами суспільства.
При цьому Суд визнає, що саме держава повинна мати значну сферу
розсуду для встановлення такої рівноваги, тоді як роль Суду полягає
лише у перевірці того, чи дотримано рівноваги (рішення Суду у спра-
ві «Kroonv. theNetherlands» від 27.10.1994 p.). Яскравим прикладом
цього є «екологічні» справи про порушення ст. 8 Конвенції. Так, ще
у справі «Raynerv. theUK» від 1986 p. (до правоположень якої Суд
звертався, ухвалюючи рішення у вже згаданій справі «Fadeyevav.
Russia» від 09.06.2005 р.) вказувалося, що шум від роботи аеропорту
може істотно впливати на самопочуття людини, а відтак і на її при-
ватне життя. Справедливого балансу між інтересами людини та інтер-
есами суспільства, які полягають саме у функціонуванні аеропорту,
буде дотримано в тому разі, якщо органи влади вживуть заходів для
зменшення шумового забруднення та виплатять відповідні компенса-
ції постраждалим (див. рішення Суду у справі «PowellandRaynerv.
theUK» від 21.02.1990 p.).
Алгоритм оцінки Судом дотримання справедливого балансу передбачає
встановлення того, чи «передбачене законом» втручання у приватне життя людини,
чи має «законну мету» і чи є воно «необхідним у демократичному суспільстві».
Нагадаємо, що поняття «закон» у практиці Суду взагалі позначає не лише акт
парламенту, але й будь-яке джерело права певної держави, в тому числі і
адміністративне законодавство, закони професійної етики, судове прецедентне
право. Тому останні також можуть вважатися «законом», який дає підстави для
встановлення обмежень за умови, якщо відповідні норми їх є чіткими й
доступними.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 Конвенції, метою втручання у приватне життя можуть
бути суспільні інтереси - національна та громадська безпека чи економічний
добробут країни, запобігання заворушенням чи злочинам, захист здоров’я або
моралі, захист прав і свобод інших осіб. «Необхідність втручання у
демократичному суспільстві» означає, що держава має довести перед Судом
«нагальну суспільну потребу» у такому втручанні та у встановленні відповідних
обмежень. При цьому така нагальна суспільна потреба повинна бути домірною до
законної мети, окресленої засобом втручання. Не даючи вичерпної відповіді на
питання про те, що ж Конвенція вважає «демократичним суспільством» у ст. 8
Конвенції, Суд вказує на такі його ознаки як толерантність, плюралізм,
верховенство права, відсутність свавільного втручання у передбачені Конвенцією
права людини (див. справу «Dudgeonv. theUnitedKingdom» від 22.10.1981 p.).

205
 Застосовуючи наведений вище алгоритм оцінки (тест на пропорційність), Суд
часто доходить різних висновків у межах, здавалося б, подібних справ. Згідно з
практикою Суду у справах щодо транссексуалів, ситуації, у яких заявники можуть
надати відомості про свою колишню!' стать, часто не є такими, які завдають
недомірного посягання на право заінтересованої особи на повагу до приватного
життя. Тобто, збалансовуючи інтереси суспільства щодо його поінформованості
про колишню стать транссексуала та право людини на конфіденційність таких
даних, Суд у більшості випадків віддає перевагу інтересам суспільства. Натомість
відмова органів влади юридично закріпити нову стать особи після санкціонованого
відповідними державними органами медичного втручання створює порушення ст.
8 Конвенції. Тобто, збалансовуючи право транссексуала на захист приватного
життя та суспільний інтерес, Суд віддав перевагу індивідуальному інтересу.
Суспільство ж може перетерпіти певні незручності, пов’язані з цим.
Суд застосував тест на пропорційність стосовно сфери сімейного життя,
зокрема, у рішенні у справі «Kurochkinv. Ukraine» від
20.05.2010 р. для збалансовування інтересів заявника та суспільства. Суд
насамперед установлював, чи втручання у сімейне життя здійснювалося згідно з
законом, чи мало воно легітимну мету та чи було необхідним у демократичному
суспільстві для досягнення цієї мети. При цьому поняття «необхідності» означає,
що втручання відповідає нагальній суспільній потребі та є пропорційним меті,
окресленій як результат такого втручання. Зокрема, втручання, яке полягало у
скасуванні всиновлення дитини судом, було здійснене згідно із законом, а саме -
відповідно до п. 1, 3 ч. 1 ст. 238 Сімейного кодексу України. На думку Суду, таке
втручання мало законну мету, а саме - «захист здоров’я чи моралі» або «захист
прав і свобод інших осіб». Однак Суд не визнав таке втручання необхідним у
демократичному суспільстві, оскільки національні суди, на його думку, не навели
вагомих і достатніх аргументів, аби виправдати таке втручання в сімейне життя
заявника, незважаючи на значну свободу розсуду національних органів влади у цій
сфері. Тому втручання не було пропорційним легітимній меті, поставленій таким
втручанням, і не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
20.05.2011 Наведені приклади засвідчують те, що знаходження
справедливого балансу інтересів окремої людини і суспільства в цілому є складним
процесом, який враховує встановлення того, чиї саме інтереси підлягають захисту,
які наслідки та соціальний результат втручання у права людини та інші фактори.
Проте це найдієвіший спосіб перевірки того, наскільки сумлінно держава виконує
свої обов’язки за Конвенцією.
3.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до
приватного життя (справа "С. і Марпер проти Сполученого Королівства" (S
andMarper v. UnitedKingdom),  №№ 30562/04, 30566/04, рішення Великої
палати 2008 р.; справа "Денісов проти України", № 76639/11, рішення
Великої палати 2018 р.).

Справа "С. і Марпер проти Сполученого Королівства" (S and Marper v.

UnitedKingdom),  №№ 30562/04, 30566/04, рішення Великої палати 2008
р.Справу було відкрито за заявами (№30562/04, №30566/04) громадян Сполученого
Королівства: пана С. («перший заявник») та пана Майкла Марпера («другий

206
заявник») проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії
(«Сполучене Королівство»), направленими до Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ, Суд).
Посилаючись на ст. 8 та ст. 14 Конвенції 1950 р., заявники скаржилися до
Суду на те, що органи влади держави-відповідача продовжували зберігати їхні
відбитки пальців, зразки клітин та профілі ДНК після того, як провадження за
кримінальними справами стосовно них або завершилося винесенням
виправдувального вироку, або було закрито.
Так, перший заявник, пан С., був заарештований 19 січня 2001 р., коли йому
було одинадцять років. Його обвинувачували у спробі крадіжки із застосуванням
насильства, зняли з нього відбитки пальців та взяли зразки ДНК. 14 червня 2001 р.
йому було винесено виправдальний вирок. Другий заявник, пан Майкл Марпер, був
заарештований 13 березня 2001 р. Він обвинувачувався в домаганнях до
співмешканки. У нього зняли відбитки пальців та взяли зразки ДНК. До
проведення досудового розслідування він помирився зі своєю співмешканкою, і
вона відкликала свою скаргу. 14 червня 2001 р. провадження у справі було
офіційно закрите. Обидва заявники просили знищити їхні відбитки пальців та
зразки ДНК, але в обох випадках поліція відмовилася це зробити. Заявники зверну-
лися до суду з проханням перевірити обґрунтованість рішень поліції не знищувати
вказані дані. 22 березня 2002 р. адміністративний відхилив їхню скаргу. 12 вересня
2002 р. Апеляційний суд залишив рішення без змін.
У даній справі заявники, посилаючись на ст. 8 Конвенції 1950 р., скаржилися
до Суду щодо зберігання їхніх відбитків пальців, зразків клітин та профілів ДНК
згідно з пунктом 1А статті 64 Акта про поліцію та докази у кримінальних справах
1984 р. Вони стверджували, що зберігання їхніх відбитків пальців, зразків клітин та
профілів ДНК становило втручання держави в реалізацію права на повагу до
приватного життя, оскільки ці дані нерозривно пов’язані з їх самоідентифікацією та
містять персональні дані, які вони мають право тримати під власним контролем.
Уряд зазначив, що відбитки пальців, профілі та зразки ДНК є «персональними
даними» за змістом положень Акта про захист персональних даних, та що ті, хто
здійснює їх обробку, можуть встановити особу людини. Однак, уряд вважав, що
право на повагу до приватного життя, яке гарантується ч. 1 ст. 8 Конвенції 1950 р.,
не розповсюджується на звичайне зберігання відбитків пальців, профілів та зразків
ДНК за умов, що їх використання обмежене цілями, які є припустимими з точки
зору ст. 64 Акта 1984 р. На відміну від первинного взяття цих даних, їх зберігання
не порушує фізичну та психологічну недоторканність особи; не порушує воно й
право на особистісний розвиток, право встановлювати та розвивати відносини з
іншими людьми та право на самовизначення.
У даній справі Суд дійшов висновку, що всі три категорії інформації
приватного характеру, яка зберігається органами влади, а саме відбитки пальців,
профілі ДНК та зразки клітин, є персональними даними за змістом положень
Конвенції про захист даних, оскільки вони стосуються встановлених осіб або осіб,
які можуть бути встановлені. Суд зазначив, що безумовний характер повноважень
органів влади, який не передбачає жодних відмінностей стосовно зберігання
відбитків пальців, зразків клітин та профілів ДНК осіб, які підозрювалися, але не

207
були визнані винними у скоєнні злочинів, у тому вигляді, в якому це було у
випадку з заявниками у цій справі, порушує справедливу рівновагу між
конфліктуючими публічними та приватними інтересами, та що у зв’язку з цим
уряд-відповідач вийшов за межі будь-якої припустимої свободи розсуду.
Відповідно, зберігання матеріалів, про які йде мова, являє собою непропорційне
втручання держави у реалізацію заявниками права на повагу до їхнього приватного
життя та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві. За
підсумками розгляду Суд постановив, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції
1950 р.
Справа «Денісов проти України», №76639/11, рішення Великої палати
2018 р. Справу було розпочато за заявою (№76639/11) громадянина України
Анатолія Олексійовича Денісова (далі - заявник) проти України. Заявник
стверджував, зокрема, що його звільнення з посади голови апеляційного суду не
було здійснене відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 р. та становило незаконне і
непропорційне втручання у його приватне життя всупереч ст. 8 вказаної Конвенції.
Суддівська кар’єра заявника розпочалась у 1976 р., коли він уперше був
обраний на посаду судді районного суду. Протягом своєї суддівської кар’єри
заявник обіймав посаду голови суду у декількох судах. 6 лютого 2009 р. Рада
суддів України призначила заявника головою Київського апеляційного
адміністративного суду.
У лютому 2011 р. Рада суддів адміністративних судів України вирішила, серед
інших питань, перевірити роботу Київського апеляційного адміністративного суду.
24 травня 2011 р. Рада суддів адміністративних судів України під головуванням
судді К. звернулася до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) з поданням про звільнення
заявника з посади голови Київського апеляційного адміністративного суду у
зв’язку з неналежним виконанням ним своїх адміністративних обов’язків. Подання
ґрунтувалося на результатах зазначеної перевірки.

14 червня 2011 р. ВРЮ розглянула справу за відсутності заявника та,

посилаючись на ст. 20 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» і ст. 32-1 ЗУ «Про
Вищу раду юстиції», вирішила звільнити його з посади голови суду. ВРЮ
зазначила, що «неналежний стан організації роботи суду є наслідком недотримання
головою суду А. Денісовим вимог чинного законодавства щодо здійснення своїх
адміністративних повноважень... недоліки в роботі заявника як голови суду
включали в себе «... відсутність належного планування, здійснення контролю,
ефективності використання кадрових ресурсів». 23 червня 2011 р. заявник був
звільнений зі своєї адміністративної посади, залишившись на посаді судді того
самого суду.
Заявник оскаржив рішення ВРЮ до Вищого адміністративного суду України
(далі - В АСУ), стверджуючи, що рішення про його звільнення було незаконним та
необгрунтованим. 11 жовтня 2011 р. ВАСУ відмовив у задоволенні позову
заявника щодо його звільнення з адміністративної посади у зв’язку з його
необґрунтованістю.

208
 У даній справі заявник, зокрема, скаржився за ст. 8 Конвенції 1950 р. на
порушення свого права на повагу до приватного життя внаслідок його звільнення з
посади голови Київського апеляційного адміністративного суду. Він стверджував,
що було порушено його право на повагу до приватного життя, оскільки його
кар’єра, репутація і соціальні та професійні зв’язки зазнали непоправної шкоди.
Крім того, зменшення його заробітної плати та майбутньої пенсії вплинуло на його
матеріальне благополуччя.
Уряд держави-відповідача стверджував, що право здійснювати
адміністративні функції в суді не підпадало під дію ст. 8 Конвенції 1950 p.,
оскільки заявник у цій справі з посади судді не звільнявся. З огляду на це скарга
була несумісною з Конвенцією 1950 р. за критерієм rationemateriae. Уряд також
доводив, що навіть якщо припустити, що ст. 8 Конвенції 1950 р. була застосовною,
звільнення заявника з його адміністративної посади мало дуже незначний вплив на
його приватне життя. Заявник, імовірно, змінив кабінет у тій самій будівлі суду та
отримував дещо нижчу заробітну плату. Отже, він не зазнав «суттєвої шкоди».
Суд у даній справі зазначив, що термін «приватне життя» є широким
поняттям, яке не має вичерпного визначення. Воно охоплює фізичну та
психологічну цілісність особи. Воно також може охоплювати різні аспекти
фізичної та соціальної ідентичності особи. Крім того, ст. 8 Конвенції 1950 р.
захищає право на особистий розвиток та право встановлювати і розвивати
відносини з іншими людьми та зовнішнім світом. Поряд із цим Суд був
покликаний визначити, чи має поняття «приватного життя» охоплювати право на
повагу до репутації, яке прямо не згадується у ст. 8 Конвенції.
Так, Суд дійшов висновку, що трудові спори perse не виключаються зі сфери
«приватного життя» у розумінні ст. 8 Конвенції 1950 р. Існують певні типові
аспекти приватного життя, на які такі спори можуть вплинути внаслідок
звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або інших подібних
несприятливих заходів. До цих аспектів входить: (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі)
можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та
(ііі) соціальна і професійна репутація заявника.
У таких спорах існують два напрями, за якими, як правило, виникають
питання, пов’язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного
заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або
через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід,
заснований на наслідках). При застосуванні підходу, заснованого на наслідках,
рівень суворості з огляду на всі наведені аспекти набуває вирішального значення.
Саме заявник має переконливо продемонструвати, що цей рівень був досягнутий у
його справі. Стаття 8 Конвенції 1950 р. є застосовною лише за умови, що ці
наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на його приватне життя.
Щодо встановлення та підтримки відносин з іншими людьми, то звільнення
заявника з посади голови Київського апеляційного адміністративного суду не
призвело до його відсторонення від професії. Він продовжив працювати як
звичайний суддя та залишався у тому самому суді разом зі своїми колегами.
Насамкінець, вбачається недоречним оцінювати ступінь та якість відносин у
приватному житті з точки зору адміністративних посад та функцій.

209
 Щодо професійної репутації заявника Суд зазначив, що його основною
професійною функцією була робота судді. Професія судді вимагала від нього
володіння спеціальними знаннями, освітою, навичками та досвідом. Основну
частину своєї заробітної плати заявник отримував саме за його роботу на цій
посаді. У той же час успішне виконання обов’язків голови суду чи
адміністративних повноважень у суді не є, власне кажучи, характерною ознакою
професії судді. Отже, об’єктивно судова функція становила основну роль професії
заявника. Зокрема, заявник не обґрунтував, яким чином його звільнення з посади
вплинуло на його подальшу кар’єру судді. Суд зазначив, що звільнення заявника не
виключало можливості його повторного призначення.
Таким чином, Суд вказав, що звільнення заявника мало обмежені негативні
наслідки для його приватного життя, проте не перевищували рівень серйозності
настільки, щоб порушити питання за ст. 8 Конвенції 1950 р. З огляду на те, що
причини звільнення заявника не були пов’язані з його «приватним життям» у
розумінні ст. 8 Конвенції 1950 p., і наслідки цього заходу не вплинули на його
«приватне життя», Суд дійшов висновку, що ця стаття не є застосовною.
4.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до
сімейного життя (справа "Савіни проти України", № 39948/06, 2008 р.; справа
"М.Р. і Д.Р. проти України", № 63551/13, 2018 р.).
Справа «Савіни проти України», №39948/06, 2008 р. Справу порушено за
заявою (№ 39948/06) громадян України Сергія Леонідовича Савіна і Валентини
Олександрівни Савіної проти України.
Заявники стверджували, зокрема, що передання їхніх трьох неповнолітніх
дітей під опіку держави порушило їхні права, гарантовані п. 1 ст. 6, ст. 8 і 14
Конвенції 1950 р.
Заявники - чоловік і дружина, є сліпими з дитинства. З 1990 до 2006 р. заявник
був офіційно працевлаштований на підприємстві Українського товариства сліпих,
громадської організації, мета діяльності якої, що здійснюється за фінансової
підтримки держави, - допомога інвалідам зору. Однак з 2001 до 2006 р. він
фактично працював не більше кількох днів на рік. У 2006 р. заявника, який до-сяг
пенсійного віку, було звільнено у зв’язку зі скороченням штатів. Заявниця не
працювала з початку дев’яностих років. З 1997 р. у розпорядженні сім’ї були дві
двокімнатні квартири з державного житлового фонду, хоча самі заявники
стверджують, що вони користувалися лише однією з них. Квартири обігрівалися
печами, але не були обладнані системами водоводу і гарячого водопостачання. За-
явники мали семеро дітей (від 1991 р. н. до 2001 р. н.).
У лютому 1998 р. чотирьох дітей передали під опіку держави у зв’язку з
неспроможністю заявників забезпечити їм належний догляд і виховання. Спочатку
дітей помістили до різних закладів; однак пізніше вони, за винятком П. С., якого
було усиновлено за згодою заявників, були вихованцями Роменської
загальноосвітньої школи- інтернату І—III ступенів для дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування, ім. О. А. Деревської. У 1997 р. найстаршого
сина, О. С., який залишався під їх опікою, також передали до зазначеного
інтернату.

210
 Батьки забирали їх додому на вихідні та на час канікул. У період з 1998 до
2004 р. представники служби у справах неповнолітніх і органу опіки та піклування
разом із кількома іншими комунальними службами приблизно десять разів
відвідували квартиру заявників і складали акти щодо придатності їхніх
матеріально-побутових умов для виховання дітей, які залишалися на їхньому
піклуванні. Згідно з цими актами зазначені умови були вкрай незадовільними.
5 січня 2004 р. прокурор м. Ромни, за клопотанням служби у справах
неповнолітніх, ініціював провадження щодо встановлення опіки держави над
трьома дітьми. 2 грудня 2004 р. суд задовольнив позов прокурора. У відповідній
частині судового рішення зазначено: «Належним утриманням та вихованням дітей
відповідачі не займаються. Діти брудні, голодні, часто знаходяться вдома самі без
догляду...». Заявники оскаржили це рішення. 14 лютого 2005 р. апеляційний суд
Сумської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявників. 22 березня
2006 р. Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги
заявників.
Так, у даній справі заявники скаржилися на те, що рішення суду від 2 грудня
2004 р. порушило їхнє право на повагу до сімейного життя, передбачене ст. 8
Конвенції 1950 р. Заявники погоджувалися, що їхні матеріально-побутові умови
дуже примітивні. Але вони не вважали зазначені умови настільки поганими, щоб
вони становили небезпеку для життя і здоров’я дітей та вимагали відібрання дітей з
батьківського дому. У підсумку заявники доводили, що національні органи могли б
застосувати менш суворі заходи, ніж відібрання
дітей, і держава могла б допомогти їм виховувати дітей, забезпечивши сім’ї
належні умови життя.
Уряд погоджувався з тим, що відбулося втручання у право заявників на
повагу до сімейного життя, гарантоване п. 1 ст. 8 Конвенції 1950 р. Однак Уряд
доводив, що втручання здійснювалося згідно із законом, мало законну мету -
захист інтересів дітей, і було пропорційним.
Розглядаючи вказану справу, Суд вказав, що право батьків і дітей бути поряд
один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи
національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права,
гарантовані ст. 8 Конвенції 1950 р. Суд також зазначив, що хоча національним
органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення
державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних
зв’язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за
виняткових обставин.
Суд вказав, що при вирішенні питання про встановлення опіки, яке
завершилося рішенням про роз’єднання сім’ї, суд повинен, зокрема, переконатися,
чи грунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі і чи
мали заінтересовані сторони, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у
вирішенні такого питання. Так, Суд зазначив, що мотиви, якими керувалися
національні органи при прийнятті рішення були безсумнівно доречними для
прийняття відповідного рішення. Проте, оцінюючи, чи були вони також
достатніми, Суд поставив під сумнів адекватність відповідної доказової бази для

211
висновку про те, що матеріально-побутові умови дітей були справді небезпечними
для їхнього життя і здоров’я. Так, протягом періоду здійснення провадження у
справі про опіку не було подано жодного клопотання про вжиття тимчасових
(проміжних) заходів і не було зафіксовано жодного факту завдання шкоди дітям.
Крім того, кілька конкретних висновків (наприклад, що дітей не годують)
ґрунтувалися виключно на доповідях, складених представниками відповідних
міських служб за результатами окремих, не систематичних перевірок помешкання
заявників. При цьому суд не розглядав ніяких доказів на підтвердження такої
інформації – не заслуховував самих дітей, не досліджував їхні медичні документи,
не звертався до висновків педіатрів чи показань сусідів. Поза тим, були відсутні
свідчення того, що судові органи якимось чином аналізували, якою мірою
стверджувану незадовільність виховання дітей зумовлювала саме непоправна
нездатність заявників забезпечувати належну опіку і піклування, а не їхні фінансові
труднощі, що можна було виправити за допомогою цільової фінансової та
соціальної допомоги. Щодо міри, якою незадовільність виховання дітей могла бути
зумовлена стверджуваною безвідповідальністю заявників як батьків, суди не
вдавалися до розгляду незалежних доказів (наприклад, експертного висновку
психолога), аби оцінити їхню емоційну чи психічну зрілість та мотивацію у
розв’язанні побутових проблем. Суд також зауважив, що на жодному етапі
провадження у справі судді не заслуховували дітей, і що внаслідок виконання
рішення про відібрання дітей від батьків їх не лише відокремили від родини, а й
помістили до різних закладів.
З огляду на наведені вище міркування Суд дійшов висновку, що, незважаючи
на доречність аргументів, якими національні органи обґрунтовували своє рішення
про відібрання дітей від батьків, ці аргументи не були достатніми для виправдання
такого серйозного втручання в сімейне життя заявників. Отже, було порушено ст. 8
Конвенції 1950 р.
Справа «М. Р. і Д. Р. проти України», № 63551/13,2018 р. Справу було
розпочато за заявою (№63551/13) громадян Чехії М. Р. (перший заявник) та його
сина Д. Р. (другий заявник) проти України.
Заявники скаржилися за ст. 8 Конвенції 1950 р. на незабезпечення органами
влади України повернення другого заявника до першого заявника, який проживає у
Чеській Республіці.
Перший заявник народився у 1958 р. та проживає у м. Празі. 17 жовтня 2003 р.
у м. Празі він одружився з Б., громадянкою України. 23 травня 2004 р. народився
їхній син, другий заявник. З 2004 р. по 2007 р. заявники та Б. проживали разом
однією сім’єю за місцем проживання першого заявника у м. Празі. У 2007 р.
подружжя розлучилось. Б. продовжила проживати разом з дитиною за іншою
адресою у м. Празі.
Рішенням районного суду м. Праги від 6 листопада 2008 р., яке було залишене
без змін апеляційною інстанцією, першому заявнику та Б. було надано право
поперемінного виховання другого заявника (зі зміною одного з батьків кожного
тижня). 27 червня 2009 р. Б. згідно з розкладом поперемінного виховання забрала
другого заявника до свого помешкання. Без згоди першого заявника вона виїхала

212
до України з другим заявником і поселилась у с. ДемешківціІвано- Франківської
області.
З метою повернення другого заявника до Чеської Республіки перший заявник
ініціював провадження за Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти
міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція). У жовтні 2009 р.
Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області в інтересах
першого заявника звернулося до Івано-Франківського міського суду з позовом про
повернення другого заявника до Чеської Республіки відповідно до Гаазької
конвенції. 2 липня 2010 р. суд задовольнив позов, визнавши вивезення другого
заявника з Чеської Республіки та його утримування в Україні незаконними у
розумінні ст. З Гаазької конвенції. Суд зобов’язав Б. повернути дитину до місця
проживання першого заявника у Чеській Республіці. Б. мала повернути дитину в
супроводі першого заявника. Апеляційний суд Івано-Франківської області залишив
рішення без змін. Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу Б.
Окрім свого попереднього рішення, яким батькам було встановлено право
поперемінної опіки над другим заявником, районний суд м. Праги переглянув
справу за нововиявленими обставинами, зокрема, у зв’язку з викраденням Б.
дитини, його утримуванням в Україні та відсутністю у першого заявника доступу
до дитини та встановив, що в найкращих інтересах дитини було проживання з
першим заявником, якому, відповідно, було надане право одноосібної опіки над
дитиною. 28 червня 2011 р. це рішення було залишено без змін апеляційним судом.
9 грудня 2013 р. Галицький районний суд Івано-Франківської області ухвалив
рішення за позовом Б. щодо визначення місця проживання другого заявника. Суд
зазначив, що рішення від 2 липня 2010 р. щодо повернення дитини виконано не
було, та встановив, що тим часом дитина адаптувалася у новому середовищі в
Україні. У зв’язку з цим суд послався на психолого-педагогічну характеристику,
згідно з висновком якої дитина була прив’язана до матері, а розмова про її батька
викликала у неї почуття тривоги. Суд також дослідив висновки місцевих органів
влади у справах дітей, які вказували, що дитина має проживати разом з матір’ю.
Суд встановив, що мати належним чином піклується про дитину та що в
найкращих інтересах дитини буде залишити її з матір’ю. Відповідно суд вирішив,
що дитина має проживати з Б. за місцем її проживання в Україні. Перший заявник
оскаржив це рішення, стверджуючи, що український суд не мав компетенції
визначати місце проживання дитини, оскільки права щодо опіки мали визначатися
органами влади Чехії. 6 березня 2014 р. Апеляційний суд Івано-Франківської
області залишив без змін рішення суду першої інстанції.
27 вересня 2010 р. державний виконавець Галицького районного управління
юстиції відкрив виконавче провадження за рішенням, яким було зобов’язано
повернути дитину, та у зв’язку з цим зв’язався зі сторонами. Б. відмовилася
виконати рішення про повернення дитини упродовж короткого періоду,
передбаченого для його добровільного виконання.
Оскільки Б. та дитину неможливо було знайти за місцем їх проживання, а
місцезнаходження дитини було невідоме, державний виконавець неодноразово
звертався до суду з поданнями про оголошення дитини у розшук та її тимчасового
влаштування до дитячого закладу.

213
 7 лютого 2013 р. державний виконавець закінчив виконавче провадження,
зазначивши, що в межах цього провадження на Б. було накладено штрафи та що 18
травня 2011 р. її було визнано винною в умисному невиконанні судового рішення
та призначено покарання у вигляді штрафу в розмірі 1000 грн. Апеляційний суд
Івано- Франківської області скасував постанову державного виконавця, дійшовши
висновку, що заходи, вжиті з метою виконання рішення, були недостатніми. 20
червня 2014 р. державний виконавець знову закінчив виконавче провадження. 23
лютого 2015 р. суд першої інстанції залишив без змін постанову державного
виконавця про закінчення виконавчого провадження. 9 квітня 2015 р. апеляційний
суд скасував постанову державного виконавця та зобов’язав провести подальші
виконавчі дії.
Так, у даній справі заявники скаржилися, зокрема, що органи влади не
виконали рішення українського суду від 2 липня 2010 р., яким було зобов’язано
повернути другого заявника до Чеської Республіки відповідно до Гаазької
Конвенції. Заявники наполягали на тому, що органи влади України не діяли
оперативно та для їхнього возз’єднання не вжили необхідних заходів. Вони
доводили, що під час виконавчого провадження органи влади мали повну
інформацію щодо місцезнаходження дитини, але не вжили належних заходів для
виконання рішення про повернення дитини від 2 липня 2010 р. Вони стверджували,
що рішення про повернення дитини залишалося законним та обов’язковим і мало
бути виконано відповідно до міжнародних зобов’язань Уряду незалежно від
подальших рішень, ухвалених українськими судами при вирішенні питання про
визначення місця проживання дитини.
Уряд держави-відповідача зазначив, що органи влади вжили всіх необхідних
заходів для возз’єднання заявників, та що рішення про повернення дитини від 2
липня 2010 р. не було виконано у зв’язку з поведінкою Б., яка ухилялася від
виконавчих дій. Уряд також підкреслив, що відповідно до рішення українського
суду від 9 грудня 2013 р., яке 6 березня 2014 р. було залишено без змін
апеляційною інстанцією, у найкращих інтересах дитини було подальше проживан-
ня з матір’ю. З огляду на цей висновок повернення дитини до Чеської Республіки
більше не було доцільним.
Розглядаючи дану справу, Суд вказав, що хоча основною метою ст. 8
Конвенції 1950 р. є захист особи від свавільного втручання органів державної
влади, додатково можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній
«повазі» до сімейного життя. Щодо обов’язку держави вживати позитивних заходів
ст. 8 передбачає право одного з батьків вживати заходів з метою возз’єднання з
дитиною та обов’язок національних органів влади здійснювати такі заходи. Проте
цей обов’язок не є абсолютним, оскільки возз’єднання
батьків з їхньою дитиною може не бути негайним і може вимагати підготовки.
Характер та обсяг такої підготовки залежатиме від обставин кожної справи, але
розуміння та співпраця всіх зацікавлених сторін завжди є важливими складовими.
Крім того, при виникненні труднощів, здебільшого внаслідок відмови одного з
батьків, з яким проживає дитина, виконувати рішення, яким зобов’язано негайно
повернути дитину, відповідні органи влади повинні накласти належні санкції у
зв’язку з відмовою у співпраці.

214
 Суд також вказав, що за результатами провадження за Гаазькою конвенцією,
порушеного в українських судах, було ухвалене рішення, яке зобов’язувало
повернути дитину до Чеської Республіки. Відповідно ключове питання, яке
необхідно з’ясувати у цій справі, полягає в тому, чи виконали органи влади
України свій позитивний обов’язок за ст. 8 Конвенції 1950 р. діяти з достатньою
оперативністю та ретельністю при розгляді заяви про повернення відповідно до
Гаазької конвенції та виконанні рішення про повернення. У зв’язку з чим Суд
акцентував увагу на ст. 11 Гаазької конвенції, яка вимагає, щоб відповідні судові та
адміністративні органи діяли оперативно під час проваджень щодо повернення
дітей, та вказує, що будь-яка бездіяльність, яка триває більше шести тижнів, може
бути підставою для звернення по надання пояснень причин затримки. Крім того,
Суд зауважив, що недоліки в діях національних органів влади були здебільшого
наслідком відсутності належних законодавчих та адміністративних механізмів.
У світлі зазначених міркувань Суд дійшов висновку, що було порушення ст. 8
Конвенції 1950 р.
5.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до
житла (справа "Німіц проти Німеччини" (Niemietz v. Germany), № 13710/88,
1992 р.; справа "Кривіцька та Кривіцький проти України" № 30856/03, 2011
р.)

Справа «Німіц проти Німеччини» (Niemietzv. Germany), № 13710/88,1992

р. Справу було відкрито за заявою М. Німітца проти Німеччини. Заявник
скаржився за ст. 8 Конвенції 1950 р.
М. Німітц, за професією адвокат, мешканець м. Фрайбургана Брізгау,
протягом декількох років був головою місцевої політичної партії «Bunte liste», у
складі якої діяла антиклерикальна робоча група.
9 грудня 1985 р. на ім’я судді районного суду у Фрайзінгу з поштового
відділення Фрайбурга факсом було відправлено від імені зазначеної
антиклерикальної робочої групи лист, що стосувався кримінальної справи, яка
знаходилася на розгляді в цьому суді. Під ним стояв підпис «Клаус Вегнер», як
виявилося, вигаданий. Лист містив погрози на адресу судді, обвинувачував його в
проклерікаль- ній позиції. Проти Клауса Вегнера було порушено кримінальну
справу. Оскільки пошта для «Bunte liste» прямувала на абонентську скриньку в
поштовому відділенні, а потім до 1985 р. пересилалася в офіс заявника, 8 серпня
1996 р. було видано ордер на обшук interaliaофісу заявника з метою знайти і
вилучити будь-які документи, що розкривають особистість Клауса Вегнера. Обшук
було проведено 13 листопада 1986 p., але він нічого не дав. Оскільки Клаус Вегнер
так і не був знайдений, кримінальну справу проти нього було згодом припинено.
У свою чергу, пан Німітц звернувся зі скаргою на підставі ст. 304
Кримінально-процесуального кодексу на незаконність проведеного в нього
обшуку. 27 березня 1987 р. 1-ий Земельний суд Мюнхена оголосив скаргу заявника
неприйнятною на тій підставі, що обшук уже був проведений і відсутній правовий
інтерес у визнанні ордера на обшук незаконним. Федеральний Конституційний Суд
відмовився прийняти скаргу заявника про незаконність ордера на обшук і рішення
Земельного суду.

215
 Пан Німітц стверджував, що обшук його адвокатської контори призвів до
порушення ст. 8 Конвенції 1950 р. Уряд стверджував, що ст. 8 не надає захисту від
обшуку в адвокатській конторі; Конвенція 1950 р. проводить чітку межу між
особистим життям і житлом, з одного боку, та професійним і діловим життям і
службовими приміщеннями, з іншого боку.
Розглядаючи цю справу, Суд керувався такими мотивами.
Так, зокрема Суд зазначив, що не вважає за можливе або за необхідне дати
вичерпне визначення поняття «особисте життя». Було б занадто жорстко обмежити
його інтимним колом, де кожен може жити своїм власним особистим життям, як
він вважає за краще, і тим самим повністю виключити зовнішній світ із цього кола.
Повага до особистого життя має також включати право встановлювати і розвивати
відносини з іншими людьми. Більше того, немає принципових підстав, щоб таке
розуміння «особистого життя» виключало діяльність професійного й ділового
характеру; саме у своїй роботі більшість людей мають значну, якщо не найбільшу,
кількість шансів розвивати відносини із зовнішнім світом. Ця точка зору
підтверджується тим фактом, що не завжди можливо чітко розмежувати, яка
діяльність людини становить частину її професійного або ділового життя. Таким
чином, особливо у випадку, коли людина має гуманітарну професію, її робота може
стати невід’ємною частиною її життя до такої міри, що стає неможливим
визначити, в якості кого вона діє в даний момент часу.
Позбавлення людини захисту за ст. 8 на тій підставі, що міра, на яку подано
скаргу, стосується професійної діяльності, як зазначає Уряд, у даному випадку
ризикує призвести до нерівності, оскільки такий захист міг би залишитися
доступним лише для того, чия професійна і непрофесійна діяльність настільки
тісно переплетені, що немає жодної можливості їх розмежувати.
Що стосується слова «житло» («home» в англійському тексті), Суд зазначає,
що в деяких державах-учасницях, а саме в Німеччині, воно поширюється на
службові приміщення. Більш того, таке тлумачення повністю співзвучне
французькому варіанту тексту, оскільки слово «domicile» має навіть ширше
значення, ніж «home», і може поширюватися на діловий офіс типу адвокатського.
Не завжди можна провести чітке розмежування також і з тієї причини, що вести
діяльність, яку можна віднести до професійної або ділової, можна з таким же
успіхом і зі свого місця проживання, і навпаки, можна займатися справами, які не
належать до професійної сфери, в офісі або комерційних службових приміщеннях.
Вузьке тлумачення слів «home» і «domicile» може привести до такої ж небезпеки
нерівності, як і вузьке розуміння «особистого життя».
Так, Суд визнав, що втручання мало правомірні цілі в сенсі ст. 8 Конвенції
1950 p., а саме запобігання злочину та захист прав інших осіб, зокрема, честі судді,
якому було адресовано лист. Абсолютно
справедливо, що правопорушення, у зв’язку з яким було проведено обшук,
являє собою не тільки образу, але також і спробу вчинити тиск на суддю. Однак
ордер містив занадто загальні приписи знайти і вилучити, без будь-яких обмежень,
«документи», що розкривають особистість автора образливого листа; цей факт має
особливе значення, оскільки обшук адвокатської контори не супроводжується

216
спеціальними процедурними гарантіями, такими як присутність незалежних
спостерігачів. Більше того, беручи до уваги природу розглянутих матеріалів,
очевидно, що обшук зазіхав на професійну таємницю тією мірою, яка не відповідає
даним обставинам; у зв’язку з цим необхідно нагадати, що посягання на
професійну таємницю адвоката може мати наслідки при здійсненні правосуддя і
тим самим порушувати права, гарантовані ст. 6 Конвенції 1950 р. На додаток до
цього, розголос міг мати негативний вплив на професійну репутацію заявника в
очах як його клієнтів, так і громадськості в цілому.
З огляду на вказане Суд дійшов висновку, що мало місце порушення ст. 8
Конвенції 1950 р.
Справа «Кривіцька та Кривіцький проти України», №30856/03, 2011 р.
Справу було порушено за заявою (№30856/03) громадян України пані Ганни
Семенівни Кривіцької (далі - заявниця) та пана Яна Федоровича Кривіцького (далі -
заявник) проти України.
Заявники стверджували, зокрема, що їхнє «право на житло» було порушено у
зв’язку із визнанням недійсною їхньої прописки та подальшим виселенням, а також
що, розглядаючи справу, національні суди належним чином не проаналізували їхні
основні доводи.
Заявники, мати і син, проживали у м. Києві. 16 липня 1992 р. Є. Б., 1908 р.н.,
прописала заявницю до своєї квартири як постійну мешканку, в березні 1993 р.
склала заповіт та заповіла квартиру заявниці. Натомість заявниця мала піклуватися
про Є. Б. 5 січня 1993 р. заявника, тоді неповнолітнього, як члена сім’ї своєї матері
також було прописано до квартири Є. Б. як постійного мешканця. Заявники пере-
їхали до квартири, дбали про її утримання, робили певні ремонтні роботи. Пізніше
дружину заявника та двох її дітей (заявник усиновив цих дітей у 1996 р.) також
було прописано як постійних мешканців у цій же квартирі.
18 грудня 1998 р. Є. Б. померла. Після її смерті заявниця дізналася, що у 1996
та 1998 рр. Є. Б. склала ще два заповіти та заповіла ту саму квартиру іншим особам.
12 березня 1999 р. заявниця звернулася до суду з позовом про визнання цих двох
заповітів недійсними з огляду на те, що з 1995 р. Є. Б. перебувала у важкому
стресовому стані, що призвело до погіршення її психічного здоров’я та здатності
приймати рішення. 26 лютого 2001 р. комісія експертів здійснила оцінку
психічного здоров’я Є. Б. та встановила, що в березні 1993 р., грудні 1995 р. та
жовтні 1998 р. Є. Б. страждала на органічні психічні розлади з помірно вираженим
інтелектуально-мнестичним зниженням та параноїдним синдромом. У результаті в
ці періоди вона була неспроможна «розуміти значення своїх дій і керувати ними».
На підставі цих висновків 3 квітня 2001 р. прокурор Ленінградського району м.
Києва, діючи в інтересах держави, приєднався до провадження у справі заявниці з
вимогою визнання недійсними всіх заповітів Є. Б., включаючи заповіт, складений
на користь заявниці. 8 червня 2001 р. Ленінградський районний суд м. Києва
задовольнив вимогу прокурора. Апеляційні скарги сторін на це рішення були
повернуті.
29 квітня 2002 р. Державна податкова інспекція Святошинського району м.
Києва зареєструвала право держави на квартиру Є. Б. як на майно померлої особи,

217
у якої немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом. 28 травня 2002 р. Державна
податкова інспекція звернулася до суду із позовом до заявників про визнання
їхньої прописки недійсною. У подальшому Державна податкова інспекція вимагала
виселення заявників, заявляючи, що їх проживання у квартирі перешкоджає
органам державної влади продати квартиру за найвищою можливою ціною.
Заявник подав зустрічний позов про визнання його законним наймачем квартири.
15 липня 2002 р. Святошинський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким
було задоволено вимоги Державної податкової інспекції у Святошинському районі
м. Києва. Апеляційний суд м. Києва та Верховний Суд України відмовили у за-
доволенні апеляційної та касаційної скарг відповідно.
Звертаючись із даною заявою, заявники зазначали, що квартира Є. Б. була
їхнім єдиним житлом і до виселення вони законно займали її близько десяти років.
Ретроспективне визнання недійсною їхньої прописки, а також їх виселення
становили серйозне, незаконне та неспіврозмірне втручання у їхні права,
гарантовані ст. 8 Конвенції 1950 р. На їхню думку, при наданні дозволу на найм
житла власниця квартири не мала психічних розладів і компетентні державні
органи в той час належним чином зареєстрували найм, не ставлячи під сумнів цей
факт. Заявники також зазначали, що при розгляді їхньої справи про виселення суди
не дотримали балансу між їхніми інтересами у збереженні квартири та інтересами
держави у звільненні приміщення.
Уряд зазначав, що у цій справі не було порушення прав заявників,
гарантованих ст. 8 Конвенції 1950 р. Зокрема, рішення про визнання недійсною
їхньої прописки та їх виселення було прийнято в результаті змагального
провадження, в якому всім сторонам було надано рівною мірою можливість
представити свої доводи. Крім того, заявники фактично не залишились
безпритульними.
Приймаючи рішення у цій справі, Суд керувавася такими міркуваннями.
Так, втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції 1950 р., якщо воно не
переслідує законну мету, не здійснюється «згідно із законом» та не може
розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав
підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого
закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх
термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти
свавільного застосування. Крім того, втручання у право заявника на повагу до його
житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному
суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній
необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
За твердженням Уряду, це втручання переслідувало законну мету захистити
інтереси власника. Оскільки власником була сама держава, виселення захищало її
інтереси та не може підпадати під виняток, передбачений п. 2 ст. 8 Конвенції 1950
р. Оскільки державні органи вимагали звільнення квартири з метою отримання
доходу, Суд може

218
 погодитись, що виселення розглядалося як покращення економічного
добробуту держави. Таким чином, було задоволено вимогу щодо «законної мети»
згідно з п. 2 ст. 8 Конвенції 1950 р.
Суд також зазначив, що рішення визнати недійсним договір найму заявників і
виселити їх було ухвалено компетентним судом у результаті змагального
провадження та мало чіткі підстави, передбачені положеннями національного
законодавства. У той же час, оцінюючи доводи заявників, що застосування цих
положень у їхній справі було непередбачуваним, Суд зазначив, що їх договір найму
було ретроспективно визнано недійсним як такий, що не мав законних підстав від
самого початку, після його десятирічної офіційної реєстрації компетентними
органами. Підставою для цього було встановлення того, що власниця квартири, яка
ніколи не була офіційно визнана недієздатною та, як видається, мала самостійний
спосіб життя, «не могла розуміти значення своїх дій та контролювати їх» у кон-
кретну дату 1992 р., коли давала дозвіл на проживання заявниці у своїй квартирі.
Суд вказав, що такий висновок потребує вагомої доказової бази, беручи до уваги,
зокрема, те, що його зробили після смерті власниці квартири через 10 років від
дати, про яку йдеться. Між тим в обґрунтуванні суди покладалися виключно на
висновок одного експерта, для формулювання якого, як видається, пішло що-
найбільше кілька годин і вивчення одного джерела доказів, а саме висновку
психіатричної експертизи, проведеної у 2001 р. щодо стану Є. Б. у березні 1993 р.
(пізнішої дати). Із цього випливає, що за обставин цієї справи така доказова база
призвела до гіпотетичної оцінки фактів і значною мірою завадила передбачуваності
застосування законодавчих норм щодо виселення мешканців, які самоправно за-
йняли жиле приміщення.
Суд також зазначив, що судам необхідно було встановити баланс між
інтересами родини заявників із двома неповнолітніми дітьми, які тривалий час
були наймачами квартири, та фінансовими інтересами держави в одержанні
максимального доходу від продажу квартири, набутої як майно померлої особи, у
якої немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом.
З огляду на ненадання державними органами належного обґрунтування для
відхилення доводів заявників щодо застосовності до їхньої справи законодавства
стосовно виселення мешканців, які самоправно зайняли приміщення, та відсутності
оцінки співрозмірності їхнього виселення, Суд вказав, що заявників було
позбавлено адекватних процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення щодо
їхнього права на житло. Отже, у цій справі мало місце порушення ст. 8 Конвенції
1950 р.
6.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на повагу до
кореспонденції (справа "Роман Захаров проти Росії" (RomanZakharov v.
Russia), № 47143/06, рішення Великої палати 2015 р.; справа "Барбулеску
проти Румунії" (Barbulescu v. Romania), № 61496/08, рішення Великої
палати 2017 р.)

219
 Справа «Роман Захаров проти Росії» (RomanZakharovv. Russia),
№47143/06, рішення Великої палати 2015 р. Справу було порушено за заявою
(№47143/06) громадянина Росії Романа Андрійовича Захарова (далі - «заявник»)
проти Російської Федерації.
Заявник стверджував, що система таємного перехоплення мобільних
телефонних повідомлень у Росії порушила його право на повагу до приватного
життя і листування, і що він не володів будь-якими ефективними засобами
правового захисту у цій ситуації.
Заявник користувався послугами декількох операторів мобільного зв’язку. 23
грудня 2003 р. заявник звернувся до суду проти трьох мобільних операторів зі
скаргою на порушення його права на конфіденційність телефонних розмов. Він
стверджував, що відповідно до Наказу №70 попередника Міністерства зв’язку,
Державного комітету зі зв’язку та інформаційних технологій, оператори
мобільного зв’язку встановили обладнання, що дозволяє Федеральній Службі
Безпеки (далі - ФСБ) прослуховувати телефонні переговори без надання судового
дозволу. Заявник скаржився, що Наказ № 70, який не був опублікований, надмірно
обмежував його право на недоторканність приватного життя. Він попросив Суд
видати припис, що вказує про зняття обладнання, встановленого відповідно до
Наказу №70, і забезпечити, щоб доступ до контролю мобільного зв’язку було на-
дано тільки уповноваженим особам.
5 грудня 2005 р. Василеостровський районний суд м. Санкт- Петербурга
відхилив скаргу заявника. 26 квітня 2006 р. рішення по апеляції було залишено в
силі.
У своїй заяві заявник скаржився, що система прихованого перехоплення
мобільних телефонних повідомлень у Росії не відповідала вимогам ст. 8 Конвенції
1950 р.
Уряд стверджував, що заявник не міг вважатися жертвою передбачуваного
порушення ст. 8 Конвенції, і що не було ніякого втручання в його права. Він не
скаржився на перехоплення повідомлень. Суть його скарги, поданої до
національних судів і Європейського суду з прав людини, в тому, що постачальники
послуг зв’язку встановили спеціальне обладнання, що дозволяє владі проводити
оперативно- розшукові заходи.
Заявник стверджував, що він міг вважатися жертвою порушення ст. 8
Конвенції 1950 р. в силу самого існування законодавства про таємне
спостереження, а також з причини його особистої ситуації. Закон про ОРД, разом із
законом ФСБ, Законом про зв’язок і наказами, прийнятими Міністерством зв’язку,
такими як Наказ №70, дозволяв службам безпеки перехоплювати за допомогою
технічних засобів розмови будь-якої особи без попереднього отримання судового
дозволу на перехоплення.
Розглядаючи справу, Суд зазначив, що заявник у даному випадку стверджує,
що мало місце втручання в його права в результаті простого існування
законодавства, що допускає приховане перехоплення мобільних телефонних
переговорів і ризик піддатися заходам перехоплення, а не в результаті будь-яких
конкретних заходів із перехоплення, застосованих до нього.

220
 Суд також вказав, що дотримується міркування у своєму прецедентному
праві, що Конвенція 1950 р. не передбачає заснування actiopopularis, і що зазвичай
її завдання полягає не в перегляді відповідного законодавства і практики in
abstracto, а у визначенні того, викликало їх застосування або вплив на заявника
порушення Конвенції 1950 р.
Суд зазначив, що оспорюване законодавство встановлює систему таємного
спостереження, за якої мобільні переговори будь-якої лю дини, що користується
послугами мобільного телефонного зв’язку, можуть бути перехоплені без її відома.
У цьому сенсі законодавство, про яке йде мова, безпосередньо впливає на всіх
користувачів телефонного зв’язку. Беручи до уваги таємний характер заходів
спостереження, передбачених оспорюваним законодавством, широку сферу їх
застосування, яка впливає на всіх користувачів мобільного телефонного зв’язку, а
також відсутність ефективних засобів, що дозволяють оскаржити передбачуване
застосування таємних заходів спостереження на національному рівні, Суд дійшов
висновку, що розгляд відповідного законодавства in abstractoє виправданим.
Крім того, Суд зазначив, що заявник має право стверджувати, що став
жертвою порушення Конвенції 1950 р., хоча він не міг стверджувати, що був
підданий конкретній мірі спостереження, на підтримку своєї заяви.
Приймаючи рішення, Суд прийшов до висновку, що російські правові норми,
які регулюють перехоплення повідомлень, не передбачають адекватних і
ефективних гарантій проти сваволі і ризику зловживання, що притаманні будь-якій
системі таємного спостереження, і які є особливо високими в системі, де
спецслужби й поліція мають прямий доступ, за допомогою технічних засобів, до
всіх мобільних телефонних переговорів. Зокрема, обставини, за яких державні
органи уповноважені вдаватися до таємних методів спостереження, не визначені з
достатньою ясністю. Положення про припинення таємних заходів спостереження
не передбачають достатніх гарантій проти свавільного втручання. Процедура
дозволу нездатна гарантувати, що до таємних заходів спостереження будуть
вдаватися, тільки в тих випадках, коли це «необхідно в демократичному суспіль-
стві». Такий нагляд за перехопленням не відповідає вимогам незалежності, влади і
повноважень, достатніх для здійснення ефективного і тривалого контролю,
громадського контролю та ефективності на практиці. Ефективність засобів
правового захисту зменшується через відсутність повідомлення про перехоплення
в будь-який момент, або належного доступу до документів, що належать до
перехоплення.
Зважаючи на недоліки, зазначені вище, Суд вказав, що російське
законодавство не відповідає вимозі «якості закону» і не здатне збе регти
«втручання» в межах того, що є «необхідним у демократичному суспільстві».
Відповідно, мало місце порушення ст. 8 Конвенції 1950 р.
Справа «Барбулеску проти Румунії» (Barbulescuv. Romania), №61496/08,
рішення Великої палати 2017 р. Справу було порушено за скаргою (№61496/08)
громадянина Румунії Богдана Барбулеску проти Румунії.
Заявник, зокрема, стверджував, що рішення його роботодавця про припинення
трудового договору було прийнято в порушення права заявника на повагу до

221
приватного життя і кореспонденції, гарантованого ст. 8 Конвенції 1950 p., і що
внутрішньодержавні суди не виконали свого зобов’язання щодо захисту
зазначеного конвенційного права.
Заявник з 1 серпня 2004 р. по 6 серпня 2007 р. працював у бухарестському
представництві румунської приватної компанії С. (далі - роботодавець або
компанія-роботодавець) інженером відділу продажів. На прохання роботодавця,
щоб відповідати на запити покупців, заявник створив електронну адресу для
спілкування в реальному часі в програмі обміну миттєвими повідомленнями
компанії Yahoo, в якій текст передавався Інтернетом у режимі реального часу. У
цій системі заявник також мав свій персональний чат.
Правила внутрішнього розпорядку компанії-роботодавця забороняли
використовувати працівникам в особистих цілях комп’ютери, копіювальні апарати,
телефони або телефакси. У правилах не згадувалася можливість того, що у
роботодавця буде можливість контролювати листування працівників. Заявник був
ознайомлений з правилами внутрішнього розпорядку компанії-роботодавиці і
підписав їх копію 20 грудня 2006 р.
З липня 2007 р. з головного офісу надійшов інформаційний лист від 26 червня
2007 p., який було поширено серед працівників представництва. Зміст листа
полягав у попередженні працівників не використовувати Інтернет, телефон або
факс у питаннях, не пов’язаних з роботою, та повідомленні, що за протиправною
поведінкою будуть ретельно спостерігати. 13 липня 2007 p., заявника викликав
роботодавець для дачі пояснень. Заявника повідомили про те, що його лис тування
в чаті програми обміну миттєвими повідомленнями компанії УаЬоо
контролювалося в режимі реального часу і що наявні докази свідчили про те, що
заявник користувався Інтернетом в особистих цілях. У той же день заявник
письмово повідомив роботодавця про те, що він користувався програмою тільки в
робочих цілях. Роботодавець знову викликав заявника для дачі пояснень,
надіславши лист з проханням пояснити, чому вся переписка, яку вів заявник
переслідувала особисті цілі, як видно з доданих 45 сторінок. Згадані 45 сторінок
складалися зі списку повідомлень, якими заявник обмінювався зі своїм братом і
своєю нареченою в період, коли він перебував під наглядом. Листи стосувалися
особистих питань.
13 липня 2007 р. заявник письмово повідомив роботодавця про те, що
компанія вчинила злочин, а саме порушила таємницю листування заявника. 1
серпня 2007 р. роботодавець розірвав трудовий договір із заявником. Заявник
оскаржив своє звільнення до суду. Суд відхилив скаргу заявника і підтвердив
законність його звільнення. Апеляційний суд також відхилив скаргу заявника.
Звертаючись до Європейського суду з прав людини, заявник стверджував, що
звільнення було здійснено в порушення його права на повагу до приватного життя і
кореспонденції і що не скасувавши це рішення, внутрішньодержавні суди
порушили це право. Заявник також стверджував, що оскільки він створив адресу в
програмі обміну миттєвими повідомленнями компанії УаНоо і був єдиною лю-
диною, яка знала пароль доступу до неї, він розумно очікував, що спілкування за
цією адресою буде носити приватний характер. Він також наполягав, що не

222
отримував заздалегідь повідомлення від роботодавця про те, що його листування
буде контролюватися.
Палата Європейського суду постановила, що було відсутнє порушення ст. 8
Конвенції 1950 р. Уряд Румунії стверджував, що заявник не міг очікувати
«приватності» стосовно листування, яке він здійснював у програмі обміну
миттєвими повідомленнями, створеній з робочими цілями. Заявник був
повідомлений не тільки про зміст правил внутрішнього розпорядку компанії, які
забороняли використовувати ресурси компанії в особистих цілях, але також і про
той факт, що роботодавець почав контролювати листування заявника.
Стверджуючи, що ст. 8 Конвенції 1950 р. була незастосовна в цій справі,
влада Румунії, посилалися на такі причини: 1 ) були відсутні докази того, що
розшифровка листування заявника була б передана колегам заявника; 2) влада
Румунії використовувала розшифровку листування як доказ, оскільки про це
просив заявник; 3) у листі для заявника містилося достатньо інформації, щоб він
усвідомив, що роботодавець міг контролювати його листування, і це позбавляло
повідомлення заявника будь-якого приватного характеру.
Розглядаючи цю справу, Суд підкреслив, що «особисте життя» є об’ємним
поняттям, яке не підлягає вичерпному визначенню. Поняття «особисте життя»
може включати в себе професійну діяльність. Обмеження професійної діяльності
особи можуть потрапляти у сферу дії ст. 8 Конвенції 1950 p., якщо вони впливають
на спосіб, яким зазначена особа формує свою соціальну особистість шляхом
розвитку відносин з іншими людьми. Слід відзначити в цьому зв’язку, що саме в
контексті свого робочого часу більшість людей мають значну, якщо не найбільшу,
можливість встановлювати відносини із зовнішнім світом. Крім того, в тому, що
стосується поняття «кореспонденція», необхідно відзначити, що в тексті ст. 8
Конвенції 1950 р. це слово не супроводжується будь-яким прикметником, на
відміну від слова «життя». В принципі це може бути застосовано до електронних
листів, що відправляються з робочого місця, на які також поширюється захист ст. 8
Конвенції 1950 p., як і на інформацію, отриману з перегляду результатів
використання людиною Інтернету. Застосовуючи вище- викладені принципи в
даному випадку, Суд насамперед вказав, що розглянута програма обміну
миттєвими повідомленнями є просто ще однією з форм спілкування. Відправлення
та одержання повідомлень підпадає під дію визначення «кореспонденція», навіть
якщо вони відправлені з комп’ютера роботодавця. Однак Суд зазначив, що робото-
давець дав вказівку самому заявникові і його колегам утримуватися від будь-якої
діяльності в особистих інтересах на робочому місці. Ця вимога роботодавця
знайшла своє закріплення в низці заходів.
Заявник був повідомлений про заборону на використання Інтернету в
особистих цілях, зазначену в правилах внутрішнього розпорядку компанії. Однак
недостатньо зрозуміло, чи був заявник повідомлений про перегляд його
повідомлень до того, як такі дії стали здійснюватися. Влада держави-відповідача
стверджувала, що заявник ознайомився з інформаційним листом роботодавця у
невстановлений день між 3 і 13 липня 2007 р. Проте внутрішньодержавні суди не
уточнили, чи був заявник повідомлений про контроль за листуванням до його
початку, враховуючи, що роботодавець записував повідомлення в режимі
реального часу з 5 по 13 липня 2007 р.

223
 З огляду на означене Велика палата визнала порушення ст. 8 Конвенції 1950 р.
та вирішила, що влада Румунії недостатньо захистила право заявника на повагу до
його приватного життя та кореспонденції.
ТЕМА 9. СВОБОДА ДУМКИ, СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЇ

План
1. Обсяг та складові права на свободу думки, совісті та релігії.
2. Зобов’язання держави щодо права на свободу думки, совісті та релігії.
3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на свободу думки,
совісті та релігії (справа Коккінакіс проти Греції 1993 р. справа "С.А.С. проти
Франції" (S.A.S. v. France), № 43835/11, рішення Великої палати 2014 р.; справа
"Евейда та інші проти Сполученого Королівства" (Eweida and Others v. United
Kingdom), №№ 48420/10, 59842/10, 51671/10, 36516/10, 2013 р.))

1. ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ПРАВА НА СВОБОДУ ДУМКИ, СОВІСТІ ТА

РЕЛІГІЇ
Світова спільнота у цілому і європейська зокрема, визнали за необхідне
закріпити у міжнародних документах ПОЛОЖЕННЯ ПРО СВОБОДУ ДУМКИ,
СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЇ, передусім у
 Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 18),
 Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП)
1966 р. (ст. 18),
 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р.
(ст. 9) (Конвенція-далі), а також у
 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації
на основі релігії чи переконань 1981 р.

Ст. 18 ЗАГАЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ закріплює, що

 кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії;
 це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і
свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноосібно, так і
спільно з іншими, публічним або приватним порядком у вченні,
богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

224
 МПГПП 1966 р. у п. І ст. 18 повторює наведене вище формулювання про
право на свободу думки, совісті і релігії та розширює, конкретизує і поглиблює
зміст цих прав у інших пунктах цієї статті. Так п. 2 закріплює:
 «Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу,
мати або приймати релігію і переконання на свій вибір», а
 п. 3 - «Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише
таким обмеженням, встановленим законом і необхідним для охорони
суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних
прав і свобод інших осіб».

КОНВЕНЦІЯ про захист прав та основоположних свобод 1950 р. стаття

9закріплює, що
 кожен має право на свободу думки, совісті і релігії;
 це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання й
свободу сповідувати свою релігію як індивідуально так і спільно з
іншими, публічним або приватним порядком під час богослужіння,
вчення і дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів.
 Свобода сповідувати свою релігію або свої переконання підлягає лише
таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними у
демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, охорони
громадського порядку, здоров’я і моральності, або для захисту прав і
свобод інших осіб (ст. 9).
ЗМІСТ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ У ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО
СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ (Суд-далі)
Свобода думки, совісті та релігії, яка охороняється ст. 9 Конвенції, є однією з
основ демократичного суспільства у розумінні Конвенції. Саме у її релігійному
вимірі міститься один із найбільш життєво важливих елементів самоідентифікації
віруючих і їх уявлення про життя (рішення Суду у справі «Otto-Preminger-Institut v.
Austria» від 20.09.1994 p.).
Згідно з практикою Суду, ст. 9 Конвенції стосується свободи віросповідання,
хоча думка і совість не обов’язково стосуються віросповідання. Застосування ст. 9
Конвенції значною мірою зводиться до сфери релігійних переконань та
організаційно оформлених релігій.
Практика застосування ст. 9 Конвенції була незначною до 1990- х років, коли
з’явилася значна кількість справ проти Греції, а згодом і з країн колишнього СРСР.
Структура ст. 9 Конвенції подібна до структури ст. 8, 10 та 11 Конвенції.
Проте, на відміну від останніх, ст. 9, передбачаючи у ч. 1 основне право, у ч. 2
передбачає обмеження тільки одного аспекту свободи переконань - свободи
відкрито сповідувати свою релігію чи переконання. Таким чином, Конвенція
визнає, що в демократичному суспільстві, в якому декілька релігій співіснують

225
серед одного населення, може бути необхідно встановити обмеження на цю свобо-
ду з метою узгодження інтересів різних соціальних груп і для забезпечення поваги
до вірувань усіх людей.

Свобода думки, совісті і релігії фігурує у релігійному вимірі як суттєвий

елемент особистості віруючих і їхніх уявлень про життя. Ця свобода включає в
себе свободу приєднуватися або не приєднуватися до релігії та свободу виконувати
чи не виконувати усі приписи релігії.
Поряд зі свободою вираження поглядів, свобода, що охороняється ст. 9
Конвенції, стосується аспектів духовної незалежності кожного, є одним із основних
елементів ідентичності віруючих та їх системи життєсприйняття, оскільки
безпосередньо стосується релігійної сфери.
Це правило, згідно з практикою Суду, є особливою цінністю і для атеїстів, для
агностиків, скептиків і байдужих до релігії людей. Як неодноразово підкреслював
Суд, це положення є наслідком плюралізму, завойованого дорогою ціною протягом
багатьох століть, і є невід’ємною частиною поняття «демократичне суспільство».
Практика Суду підкреслила подвійний характер релігійної свободи: загальне
право мати релігійні переконання, безпосередньо пов’язане з правом змінювати
релігійні переконання і правом сповідувати власну релігію як словами, так і діями.
У рішенні у справі «Кalac V. Turkey» Суд вказав, що коли свобода релігії належить
насамперед до внутрішньої сфери, то вона передбачає також свободу сповідувати
власну релігію не лише сумісно з іншими особами, публічно чи у колі тих, хто
поділяє такі релігійні переконання: користуватися цією свободою можна як окремо,
так і індивідуально. Суд також зазначив, що церковний чи релігійний орган може
як такий здійснювати від імені віруючих права, що гарантуються ст. 9 Конвенції.
Хоча релігійна свобода стосується насамперед «глибини душі», ст. 9
Конвенції перелічує різні форми, яких може набути сповідування релігії чи
переконань, а саме: богослужіння, навчання, відправлення релігійних і культових
обрядів. Однак ця стаття не захищає взагалі будь-якої дії, викликаної чи зумовленої
релігійними або ідейними переконаннями. Крім того, у користуванні правом
свободи сповідування тієї чи іншої релігії кожен має зважати на власні обставини,
що склалися. Організація державою здійснення культу сприяє релігійному миру і
терпимості. До цих положень у рішенні у справі «Kokkinakis v. Greece» Суд додав,
що ст. 9 Конвенції включає в себе право намагатися переконати інших людей,
наприклад, шляхом навчання. До того ж недотримання цього права, тобто «свободи
змінювати чиюсь релігію чи переконання», закріпленої у ст. 9 Конвенції, зробить
це положення мертвою нормою.
Проте ст. 9 Конвенції, як зазначив Суд у рішенні у справі «Larissis V. Greece»,
не захищає будь-якої дії, мотивованої, натхненної релігією чи переконаннями.
Зокрема, вона не захищає прозелітизму, який не викликає довіри, такий як
діяльність, що передбачає матеріальні чи соціальні переваги або здійснення зі
зловживанням тиску з метою отримання згоди приєднатися до церкви.

226
 Іншим аспектом свободи релігії, що випливає зі ст. 9 Конвенції, є можливість
відкрито демонструвати власні релігійні переконання у тому разі, коли на території
однієї країни діє декілька релігійних общин. Багато релігійних вірувань, які
сповідуються у європейських країнах, є одним із наслідків міграційного потоку,
який відриває від регіону носіїв його культури і традицій, в тому числі і релігійних,
і поміщає їх у середовище традицій і звичаїв цілком відмінних, а інколи навіть
протилежних, історично існуючих на території країни перебування іммігрантів.
Суд керувався положенням про те, що в демократичному суспільстві, де співіснує
декілька релігій, може виявитися необхідним обмеження свободи відкрито
демонструвати свої релігійні переконання для того, аби примирити інтереси різних
груп і забезпечити повагу переконань кожної з них. За таких умов особливо
важливим є принцип терпимості, який призводить до того, що доводиться
вислуховувати нападки з боку тих, хто сповідує ті ж погляди і переконання.
У рішенні у справі «Otto-Preminger-Institut v. Austria» від
20.09.1994 р. Суд вказав, що «ті, хто вільно вирішили відкрито сповідувати
власну релігію, попри те, належать вони до більшості чи до меншості, не можуть
очікувати, що вони будуть захищені від критики чи нападок. їм доведеться
терпляче ставитися до відмови інших сповідувати їхні релігійні вірування, а також
до поширення інших, ворожих їм віровчень. Все ж той спосіб, яким носії вірування
і віровчення виражають свою незгоду з іншими і протест, може потягнути за собою
відповідальність держави, особливо якщо мова йде про те, аби забезпечити тим,
хто сповідує подібні вірування і переконання, можливість користуватися правом,
гарантованим ст. 9 Конвенції. Насправді у крайніх випадках використання
особливих методів з метою протистояти поширенню релігійних вірувань чи
викорінити їх може призвести до того, що ті, хто до них належать, відмовляться їх
сповідувати чи відкрито виражати».
До сфери захисту ст. 9 Конвенції не входять усі погляди чи переконання,
зокрема щодо самогубства чи свідомої смерті від рук третьої особи. У питанні
організації життя релігійного об’єднання ст. 9 потрібно тлумачити у світлі ст. 11
Конвенції, яка захищає асоціативне життя від будь-якого невиправданого
втручання з боку держави. Відповідно, право віруючих на свободу релігії
передбачає, що суспільство може спокійно функціонувати без свавільного
втручання з боку держави. Практика Суду підтверджує, що автономія релігійних
об’єднань є необхідною для плюралізму в демократичному суспільстві.
Право на свободу віросповідання виключає будь-який розсуд держави при
оцінюванні легітимності релігійних вірувань чи способів її вирішення.
Релігійні спільноти традиційно існують у формі організованих структур. Вони
дотримуються правил, які розглядаються як такі, що мають божественне
походження. Релігійні обряди мають значення і суттєву цінність для віруючих,
коли вони здійснюються служителями культу, котрі на це уповноважені відповідно
до цих правил. Особистість служителів культу є важливою для будь-якого члена
суспільства. Участь у житті релігійної спільноти є сповідуванням релігії, у
розумінні ст. 9 Конвенції.

227
 Коли організація релігійної спільноти ставиться під сумнів, ст. 9 Конвенції
повинна тлумачитися у світлі ст. 11 Конвенції, яка захищає свободу об’єднання від
невиправданого втручання з боку держави. Відповідно, право віруючих на свободу
релігії передбачає, що спільнота може спокійно функціонувати без свавільного
втручання з боку держави. Практика Суду стверджує, що автономія релігійних
об’єднань необхідна для плюралізму в демократичному суспільстві і знаходиться у
самому центрі захисту, гарантованого ст. 9 Конвенції. Вона становить прямий
інтерес не лише для організації суспільства, але й для ефективного використання
усіма активними членами суспільства права на свободу релігії.
Якби організація життя суспільства не захищалася ст. 9 Конвенції, решта
аспектів свободи релігії індивіда виявилася б хисткою (рішення Суду у справі
«Hassan and Tchaouch v. Bulgaria»).
З огляду на різні форми, у яких може здійснюватися свобода релігії, обрядом
можна вважати і ритуальний забій тварин, який має за мету надати віруючим м’ясо
тварин, убитих відповідно до релігійних приписів, що є суттєвим елементом
виконання релігійних єврейських приписів.

ПОНЯТТЯ «СВОБОДА ДУМКИ, СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЇ», «АБСОЛЮТНА

СВОБОДА ПЕРЕКОНАНЬ»
Поняття свободи релігії є питанням свободи совісті кожного. Воно охоплює
також свободу сповідання будь-якої релігії. Поширення християнської
доброчинності словами і діями пов’язане з існуванням релігійних поглядів
(рішення Суду у справі «Kokkinakis v. Greece»).
Суд виокремлює три аспекти поняття «свобода думки, совісті, релігії». По-
перше, такі переконання є вирішальними для ідентичності особи. По-друге, це
поняття охоплює як традиційні релігійні погляди, так і нерелігійний світогляд. По-
третє, усі вірування та переконання визнаються Судом рівними. З огляду на
широкий зміст поняття «свобода думки, совісті і релігії», воно охоплює не лише
релігійні вірування, а й, наприклад, пацифізм (ухвала Комісії у справі «Arrowsmith
v. the United Kingdom»). Проте ці переконання мають відповідати певним
стандартам. Вони повинні стати не думкою особи на певний момент, а бути
вирішальними для її ідентичності, а також бути «поглядами, яким притаманна
певна переконливість, серйозність, послідовність і важливість; такі погляди
повинні стосуватися вагомих і суттєвих аспектів життя і поведінки людини»
(рішення Суду у справі «Campbell and Cosans v. the United Kingdom»)4. Якщо ж
певні погляди людини не відповідають наведеним вище вимогам, то вони не вва-
жаються переконаннями, що підпадають під захист ст. 9 Конвенції Такими, що не
підпадають під захист ст. 9 Конвенції, Суд визнав, наприклад, переконання в тому,
що голокост - це вигадка сіоністів, що євреїв не переслідували і не знищували,
переконання заявника про необхідність розвіяти свій прах на власній земельній
ділянці, відмова сплачувати податки на підставі пацифістських переконань - через
4
Грозєв Й. Поняття свободи віросповідання за статтею 9 Європейської конвенції з прав лю-
дини / Й. Грозєв // Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосу-
вання, український контекст / за ред. О. Л. Жуковської. - К.: ВІПОЛ, 2004. - С. 428-429.

228
те, що держава використовує ці кошти на утримання армії; відмова не вдягати
шолом під час водіння мотоцикла через релігійний обов’язок носити його.
У справі «Johnston and Others v. Ireland» Суд відхилив твердження заявників
про те, що, відмовляючи їм у розлученні і таким чином спонукаючи кожного з них
жити з іншою особою на власний вибір, попри те, що вони перебувають у шлюбі,
Уряд Ірландії примушує їх діяти всупереч власним переконанням. У справі «Zaoui
v. Switzerland» Суд визнав такою, що не підпадає під дію ст. 9 Конвенції, заборону
користуватися інтернетом та факсимільним зв’язком із метою запобігти діяльності,
яку Уряд вважав терористичною, оскільки пропаганда ісламістської організації,
членом якої був заявник, не була вираженням релігійних переконань. У справі
«Pichon and Sjous v. France» Суд зазначив, що не підпадають під захист ст. 9
Конвенції релігійні переконання заявників про необхідність заборони абортів та
використання контрацептивів, через які вони відмовлялися продавати останні в
своїй аптеці.
У справі «Cserjes v. Hungary» Суд вказав, що відмова судді розглядати справу
з огляду на можливу упередженість не є «переконанням» у розумінні ст. 9
Конвенції. Так само не підпадає під захист ст. 9 Конвенції прагнення заявників, аби
у їх посвідченнях особи було вказано їхню релігійну належність (справа
«Sofianopoulos and Others v. Greece»). Зміни зазнала практика Суду у справах щодо
відмови від військової служби на підставі релігійних переконань. Спочатку Суд
займав позицію, згідно з якою таке право відмови від військової служби не
підпадає під захист ст. 9 Конвенції. Проте у 2000 р. така позиція змінилася на
кардинально протилежну з прийняттям ухвали про прийнятність справи «Stefanov
v. Bulgaria».
Такими, що підпадають під захист ст. 9 Конвенції, Суд визнав, зокрема,
проповідницьку діяльність, облаштування місць для проведення богослужінь,
облаштування релігійного кладовища на території заповідника (справа «Johannische
Kirche and Peters v. Germany»), сплату церковного збору особою, яка не належить
до церкви (рішення у справах «Darby v. Sweden», «Lundberg v Sweden», «Bruno v.
Sweden»), жертвоприношення тварин у деяких релігіях, носіння хустки жінками-
представницями мусульманської релігії (справи «Dahlab v. Switzerland», «Sahin v.
Turkey», «Tekin v. Turkey»), втрату особою роботи чи зазнання нею збитків через
свої релігійну належність (рішення у справі «Pitkevich v. Russia»), організацію
життя релігійної громади (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria»).
Поняття «абсолютна свобода думки, совісті та релігії» було сформульоване у
практиці Суду з огляду на те, що ст. 9 не передбачає жодних обмежень, за
винятком свободи відкрито сповідувати свою релігію чи переконання. Тому
Комісія і Суд установили, що «абсолютна свобода», яка стосується внутрішніх
переконань людини, не може обмежуватися жодним чином, а «відкрите
сповідування», яке стосується прилюдного сповідування переконань, держава може
обмежити за певних умов.
Практика Суду засвідчила складність розмежування порушень абсолютної
свободи переконань від обмежень права відкрито сповідувати переконання.
Складність полягає в тому, що кінцевою метою і результатом будь-якого втручання
у право відкрито сповідувати переконання є заохочення до відмови від такого

229
сповідування. Це неминуче стримуватиме від подальшого відкритого сповідування
переконань та, ймовірно, сприятиме зміні переконань людини. Таким чином,
відбувається вплив відкритого публічного сповідування переконань на абсолютну
внутрішню свободу переконань, яка, згідно з Конвенцією та практикою Суду, є
недоторканною.
Порушення абсолютної свободи переконань, згідно з практикою Суду, може
відбуватися у двох формах:
1) держава примушує людину відкрито декларувати свої внутрішні
переконання, що може призводити до негативних для особи наслідків;
2) держава нав’язує особі певні переконання, насаджує їх всупереч внутрішнім
переконанням особи, намагаючись тим самим змінити останні.
Стосовно першої форми порушень абсолютної свободи переконань, Суд поки
що утримався від роз’яснення того, чи захищає Конвенція право не декларувати
публічно своїх переконань (див., наприклад, справу «Saniewski v. Poland»).
Стосовно ж другої форми порушень абсолютної свободи переконань органи
Конвенції зосередили свою увагу на з’ясуванні того, чи таке порушення шляхом
нав’язування переконань взагалі мало місце, зокрема, у справах про навчання й
виховання у дусі певних переконань та справи про встановлення обов’язку
сплачувати церковний збір.
ВТРУЧАННЯ У СВОБОДУ ВІРОСПОВІДАННЯ. КРИТЕРІЇ
ВІДПОВІДНОСТІ ТАКОГО ВТРУЧАННЯ КОНВЕНЦІЇ
Свобода релігії не є абсолютною, вона може підлягати, як і інші права,
обмеженням, які мають, законну мету і необхідні у демократичному суспільстві.
Таким чином, у суспільстві, де існує багато релігій, може виявитися необхідним
забезпечення цієї свободи обмеженнями, які зможуть примирити інтереси різних
соціальних груп і забезпечити повагу переконань кожного. Відповідно до за-
гальних принципів тлумачення Судом ст. 9 Конвенції (див., наприклад, рішення у
справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14.06.2007 p.), перелік підстав,
які становлять легітимну мету обмежень, є вичерпним. Свобода розсуду держав
щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте слід оцінити, чи передбачене
законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі»,
тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно
«правомірно поставленій меті» (легітимній меті).
Установленість обмежень законом передбачає, як і щодо тлумачення ст. 8 та
ст. 10 Конвенції, чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження.
Національне законодавство, яке служить основою для обмеження свободи
вираження поглядів, має бути достатньо доступним. Кожна людина повинна мати
відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного
права. Вимога чіткості закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету
- кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки.
Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-
якому разі не може передбачити усі можливі випадки, багато в чому залежить від
змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельності й статусу тих, кому
він адресований (рішення у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland»).

230
Терміно-поняття «закон» у практиці Суду взагалі та щодо тлумачення ст. 9
Конвенції зокрема позначає не лише акт парламенту, але й будь-яке джерело пози-
тивного права певної держави. Адміністративне законодавство, закони професійної
етики, судове прецедентне право також можна вважати «законом», який дає
підстави для обмеження свободи віросповідання за ст. 9 Конвенції, якщо такі
норми є чіткими та доступними. Крім того, у практиці застосування ст. 9 Суд
також вказав, що «закон повинен достатньо чітко визначати межі дискреційних
повноважень, що надаються компетентним органам влади, а також спосіб їх
здійснення» (рішення у справі «Hassan and Tchaouch v. Bulgaria»)). Ступінь перед-
бачуваності значною мірою залежить від змісту акта, який розглядається, сфери,
яку він має охопити, та кількості і статусу тих, кому його адресовано (див. рішення
Суду у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28.03.1990 p.). До
того ж у національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних
втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення
дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади у сфері
основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження
необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має
чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб
їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб
гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання (рішення Суду у
складі Великої палати у справі «Amann v. Switzerland» від 16.02.2000 p.).
Згідно з ч. 2 ст. 9 Конвенції обмеження права на свободу віросповідання
необхідно тлумачити вузько, таким чином, щоб їх перелік був абсолютно
вичерпним, а їх визначення обов’язково чіткими (рішення Суду у справі
«Sidiropoulos and Others v. Greece» від 10.07.1998 p.; рішення Суду у справі
«Kokkinakis v. Greece»). Легітимними цілями, вичерпний перелік яких містить ця
норма, є: інтереси громадської безпеки, охорона громадського порядку, здоров’я чи
моралі, захист прав та свобод інших осіб, тобто публічні та приватні інтереси. Ці
обмеження мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки,
наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдати
запровадження таких обмежень.
Будь-які такі обмеження мають відповідати «нагальній суспільній потребі» та
бути «пропорційними легітимній меті, яку вони мають» (див. серед інших рішення
у справі «Wingrove v. the United Kingdom» від 25.11.1996 p.). Пропорційність
оскаржуваного заходу нагальній суспільній потребі є результатом збалансування
рівня обмеження свободи віросповідання з законною метою такого обмеження або,
за термінологією Суду, нагальній суспільній потребі, що викликала необхідність
вжиття оскаржуваного заходу. У процесі такого збалансування певні аспекти
вжитого заходу, такі як міра втручання, альтернативні шляхи передавання
інформації, нейтральність регулювання, зважуватимуться стосовно суспільної
значущості сповідування переконань, якому чинилися перепони, відносно
суворості покарання та можливого впливу втручання на релігійну практику. У
кожному конкретному випадку є багато чинників, які мають значення в тому чи
іншому контексті, а остаточний результат визначається шляхом їх зважування.
Обмеження свободи думки, совісті та релігії у більшості випадків стосується
обмеження абсолютної свободи думки, совісті і релігії. Якщо Суд дійшов висновку

231
про наявність втручання в абсолютну свободу думки, совісті і релігії, то це
автоматично означає наявність порушення ст. 9 Конвенції, без установлення
відповідності такого втручання додатковим наведеним вище критеріям, які
зазвичай застосовує Суд.
Прикладами обмеження права сповідувати певні переконання у практиці Суду
були визнані факти притягнення до кримінальної відповідальності за: навернення
у свою віру (справи «Kokkinakis v. Greece», «Larissisis v. Greece»); діяльність
священика (справи «Serif v. Greece», «Agga v. Greece»); утримання молитовного
дому без дозволу (справи «Manoussakis v. Greece», «Penditis v. Greece»), а також
рішення державних органів про\ звільнення з посади за публічне вираження певних
переконань (справа «Kalaç v. Turkey»); відмову у видачі дозволу на будівництво
молитовного дому (справа «Manoussakis v. Greece»); відмову у реєстрації керівного
органу релігійної громади (справа «Hassan and Tchaouch v. Bulgaria»); відмову у
видачі ліцензії аудитора (справа «Thlimmenos v. Greece»); відмову в реєстрації
церкви (справа «Metropolitan Church of Bassarabia and Others v. Moldova»); відмову
в загальному звільненні учнів від відвідування школи в суботу (справа «Casimiro
and Ferreira v. Luxemburg»); покарання учня (справа «Efstratiou v. Greece»); відмову
у реєстрації змін до статуту релігійної організації без виправданих підстав (справа
«Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14.06.2007 p.); відмову у побаченні зі
священиком особі, засудженій до смертної кари (справи «Poltoratskyi v. Ukraine» та
«Kuznetsov v. Ukraine» обидві від 29.04.2003 p.).
Дух віротерпимості, однак, не може бути безмежним, особливо якщо
спостерігаються випадки зловживання віротерпимістю. Це відбувається у випадках
особливо образливого ставлення, яке зачіпає релігійні почуття частини населення.
У подібній ситуації держава користується широкими повноваженнями, аби вжити
обмежувальних заходів, спрямованих на захист не лише цього релігійного почуття,
а й релігійного порядку.
У рішенні у справі «Otto-Preminger-Institut v. Austria» від 20.09.1994р.Суд
вказав, що держава може на законних підставах вважати за необхідне вжити
заходів для приборкання певних форм поведінки, включаючи поширення
інформації та ідей, несумісних з повагою до свободи думки, совісті і релігії інших.
Можна на законних підставах вважати, що повагу до релігійних почуттів віруючих,
як це гарантує ст. 9 Конвенції, було порушено провокаційними виступами у місцях
релігійного поклоніння; подібні виступи можуть бути зловживанням принципом
віротерпимості, що повинно контролюватися демократичним суспільством.
Крім того, у рішенні у справі «Manoussakis v. Greece» від 26.09.1996 р. Суд
визнав, що держави мають право перевіряти, чи не здійснює який-небудь рух або
об’єднання через переслідування своїх релігійних цілей негативну для населення
діяльність. Держава може правомірно вважати за необхідне вжити заходів проти
певних форм поведінки, включаючи поширення інформації чи ідей, несумісних з
повагою до свободи думки, совісті і релігії. Правомірною є підстава вважати, що
релігійні почуття віруючих, що охороняються ст. 9 Конвенції, піддалися образі
внаслідок провокаційного зображення предметів релігійного культу. Подібне
зображення може розглядатися як навмисне порушення духу терпимості, який є
ознакою демократичного суспільства.

232
 Право на свободу релігії виключає, крім виняткових випадків, оцінку
державою легітимності релігійних віросповідань або способів їх вираження. Вжиті
державою заходи щодо сприяння керівникові поділеної релігійної спільноти чи
примушення спільноти проти її волі бути під керівництвом певної особи також
становлять втручання у свободу релігії. В демократичному суспільстві держава не
потребує заходів, здатних гарантувати, аби релігійні спільноти залишалися чи були
поміщені під загальне управління (рішення Суду у справі «Hasan and Chaush v.
Bulgaria» від 26.10.2000 p.).
Обмеженням права на свободу релігії, яке порушує ст. 9 Конвенції, Суд
визнав примушення присягнути на Євангелії обраних для здійснення
парламентського мандата.
У рішенні у справі «Serif v. Greece» від 14.12.1999 р. Суд зазначив, що
покарання особи за те, що вона діяла як релігійний керівник групи, котра слідувала
за ним добровільно, не може бути сумісним з вимогами релігійного плюралізму в
демократичному суспільстві.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ ВСІХ ФОРМ НЕТЕРПИМОСТІ ТА

ДИСКРИМІНАЦІЇ НА ОСНОВІ РЕЛІГІЇ ЧИ ПЕРЕКОНАНЬ 1981 р. уточнює,
що
право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає, зокрема, такі
свободи:
 відправляти культи чи збиратися у зв’язку з релігією або
переконаннями і створювати й утримувати місця для цих цілей;
 створювати й утримувати відповідні благодійні або гуманітарні
установи;
 виробляти, набувати і використовувати у відповідному обсязі
необхідні предмети і матеріали, пов’язані з релігійними обрядами або
звичаями чи переконаннями;
 писати, випускати і поширювати відповідні публікації у цих сферах;
 здійснювати викладання з питань релігії або переконань у місцях,
придатних для цієї мети;
 просити й отримувати від окремих осіб та організацій добровільні
фінансові й інші пожертви;
 готувати, призначати, обирати або призначати за правом
спадкування відповідних керівників згідно з потребами і нормами тієї
чи іншої релігії або переконань;
 дотримуватися днів відпочинку і відзначати свята та відправляти
обряди у відповідності до приписів релігії і переконань;

233
  встановлювати і підтримувати зв’язки з окремими особами і
громадами у сфері релігії та переконань на національному та
міжнародному рівнях.

2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПРАВА

НА СВОБОДУ ДУМКИ, СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЇ

Аналіз міжнародних стандартів у сфері захисту свободи думки, совісті і релігії

дозволяє виділити КОЛО ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВ, серед яких:
1) забезпечувати, щоб їхні конституційні та законодавчі системи передбачали
адекватні й ефективні гарантії свободи думки, совісті і релігії для всіх без
будь-якої різниці, в тому числі шляхом надання доступу до правосуддя та
ефективних засобів правового захисту в разі порушення зазначених прав;
2) гарантувати всебічний захист свободи думки, совісті та релігії;
3) забезпечувати, щоб ніхто під їхньою юрисдикцією не позбавлявся через
релігію або переконання жодних прав, передбачених Міжнародним Біллем
про права людини, а також забезпечити можливість притягнення до судової
відповідальності усіх, хто порушує ці права;
4) покласти край порушенням прав людини щодо жінок, у тому числі при
здійсненні ними свого права на свободу думки, совісті і релігії та сприяти
пошуку практичних шляхів забезпечення рівності чоловіків і жінок;
5) забезпечувати, щоб ніхто не піддавався дискримінації на основі своєї релігії
або переконань при отриманні, зокрема, освіти, медичної допомоги, роботи,
гуманітарної допомоги або соціальних благ і щоб кожна людина володіла
правом і можливістю мати доступ на загальних рівних умов до державних
послугу своїй країні, без будь-якої дискримінації на основі релігії і
переконань;
6) контролювати існуючу практику реєстрації з метою забезпечити, щоб такі
практика не обмежувала право жодної особи сповідувати свою релігію або
переконання одноосібно або спільно з іншими, публічним або приватним
порядком;
7) забезпечувати, щоб не допускалися випадки невидачі офіційних документів
з причини релігійної приналежності або переконань, щоб кожні людина
мала право утримуватися від повідомлення в таких документах інформації
про свою релігійну приналежність проти її волі;
8) гарантувати право всіх осіб брати участь у богослужінні, збиратися або
вести викладання у зв’язку з релігією або переконаннями та їхнє право
створювати й утримувати місця для цих цілей і право усіх осіб шукати,
одержувати і поширювати інформацію та ідеї у цих сферах;

234
 9) забезпечувати повну повагу та захист свободи усіх осіб і членів груп
створювати й утримувати релігійні, благодійні або гуманітарні установи
тощо.

3. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЩОДО ПРАВА НА СВОБОДУ ДУМКИ, СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЇ
(СПРАВА КОККІНАКІС ПРОТИ ГРЕЦІЇ 1993 р.)

2 березня 1986 р. у будинку подружжя Кіріакакі, які сповідують

православ’я, поліція заарештувала Свідків Ієгови пана і пані Коккінакі.
Згідно фактам, які згодом були встановлені слідством, подружня пара
Коккінакі вступила у релігійну дискусію з пані Кіріакакі. Пан Коккінакі
імовірно спробував звернути її до своєї віри. Тоді чоловік пані Кіріакакі
викликав поліцію. Пізніше подружжя Коккінакі були обвинувачені у
прозелітизмі5 - правопорушення, що підпадає під дію розділу 4 Закону
№1363/1938.
20 березня 1986 р. кримінальний суд м. Лазіті виніс обвинувальний вирок і
призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 місяці для кожного з
обвинувачених. Міра покарання могла бути замінена грошовим штрафом.
17 березня 1987 р. апеляційний суд м. Крети виправдав пані Коккінакі, але
вирок її чоловіку залишив без змін. Касаційний суд відхилив його скаргу за
мотивами порушення норм процесуального права.
Розгляд справи ЄСПЛ стосувався того, ЧИ Є ВИРОК ПАНУ КОККІНАКІ
ПОРУШЕННЯМ ЙОГО ПРАВА НА СВОБОДУ ДУМКИ, СОВІСТІ І РЕЛІГІЇ,
яка гарантується ст. 9 ЄКПЛ.
Перш за все, Суд підкреслив, що свобода думки, совісті, і релігії є однією з
 основ демократичного суспільства,
 одним з його життєво важливих елементів,
що формують особистість віруючих і їхню концепцію життя. Але це також
цінність для атеїстів, агностиків, скептиків і байдужих.
Релігійна свобода має на увазі свободу проявляти свої релігійні переконання
не тільки у своєму власному співтоваристві, публічним чином і у колі людей, які
поділяють віру, але також індивідуально, у приватному порядку, включаючи в
принципі право намагатися звернути ближнього у свою віру.

5
ПРОЗЕЛІТИ́ЗМ (від грец. προσήλυτος — новоприбулий) — прагнення
завербувати якомога більше прихильників (прозелітів) якого-небудь вчення; палка
відданість новоприйнятому вченню, новим переконанням.

235
 В обставинах даної справи Суд визнав, що вирок, постановлений
національними судами, є втручанням у здійснення паном Коккінакі права на
свободу сповідувати свою релігію або переконання (ст. 9-1 ЄКПЛ). Варто було
визначити тому, чи було таке втручання виправдане у сенсі ст. 9-2 ЄКПЛ. У
даному випадну, засуджуючи прозелітизм, розділ 4 Закону №1363/1938,
переслідував законну мету щодо захисту прав і свобод інших громадян тільки тією
мірою, якою він був спрямований на переслідування зловживання прозелітизмом і
проводячи відмінність зі справжньою евангелізацією6.
Суд зазначив між тим, що у своїй аргументації грецькі суди недостатньо
конкретизували, в чому полягали невідповідні засоби, за допомогою яких заявник
намагався переконати пані Кіріакакі. У результаті СУД ВИЗНАВ, що
 не було встановлено те, що визнання заявника винним було виправдано
нагальною суспільною необхідністю.
 Засудження заявника не відповідало переслідуваній законній меті і,
отже, не було необхідним у демократичному суспільстві для захисту
прав і свобод інших.
 Відповідно, порушення права заявника на свободу думки, совісті і
релігії (ст. 9 Конвенції) мало місце.

Справа «С. А. С. проти Франції» (S. A. S. v. France), №43835/11, рішення

Великої палати 2014 р. Справу було порушено за заявою (№43835/11)
громадянки Франції проти Французької Республіки.
Заявниця, яка є правовірною мусульманкою, стверджувала, що носить
паранджу і нікаб (одяг, який вкриває все тіло, крім очей) відповідно до своїх
культурно-релігійних та особистих переконань, добровільно, коли перебуває в
громадських місцях або на самоті, але не систематично. Починаючи з 11 квітня
2011 р. (набрання чинності Законом №2010-1192) приховування обличчя в
громадських місцях було заборонено. Вона стверджувала, що відбулося серйозне
втручання у здійснення нею своїх прав за ст. 9, оскільки Закон №2010- 1192,
спрямований на заборону мусульманським жінкам носити у громадських місцях
паранджу, перешкоджає їй сповідувати свою віру, перебуваючи серед людей. Закон
№2010-1192 поставив заявницю перед дилемою: чи дотримуватися заборони і
таким чином утримуватися від носіння одягу, який відповідає її релігійним
переконанням, чи відмовитися від дотримання і зазнати кримінального покарання.
Уряд зазначив, що незважаючи на те, що заборону, запроваджену Законом,
сформульовано в загальних термінах, її можна розглядати - у значенні п. 2 ст. 9
Конвенції 1950 р. - як «обмеження» свободи сповідувати свою релігію або
переконання. Водночас Уряд доводив, що це обмеження має легітимні цілі і є
необхідним у демократичному суспільстві для реалізації цих цілей. Згідно з
6
ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ - (від грец. - Euan gelion - блага вість) - термін, що вживається
для позначення діяльності, спрямованої на звернення народів і від. людей в
християнство. Для обґрунтування Е. церква використовує наведений в Євангелії
від Матвія заповіт Христа своїм.

236
доводами Уряду перша з цілей - це забезпечення «громадської безпеки», а друга -
пов’язана із «захистом прав і свобод інших осіб» шляхом забезпечення «поваги до
мінімального набору цінностей відкритого і демократичного суспільства». Згідно з
доводами Уряду приховування людиною свого обличчя в громадських місцях
призводить до руйнування соціального зв’язку і декларує відмову від принципу
«жити разом» (le «vivre ensemble»). Уряд також доводив, що заборона мала на меті
забезпечення рівності між чоловіками і жінками.
Заявниця зауважила, що це втручання не можна вважати таким, що має
легітимну мету забезпечення «громадської безпеки», оскільки йдеться не про захід,
спрямований на вирішення конкретних проблем безпеки в місцях підвищеної
небезпеки, таких як аеропорти, а про повну заборону, яка поширюється майже на
всі громадські місця. Заявниця не погоджувалася з аргументом Уряду про те, що
мета заходу полягає в забезпеченні дотримання мінімальних норм життя в
суспільстві, тому що взаємно відкриті обличчя є основоположною нормою
французького суспільства, і стверджувала, що при застосуванні заходу не
враховано культурні традиції меншин, які не обов’язково поділяють такий
світогляд.
Що стосується питання необхідності з точки зору громадської безпеки, то Суд
вказав, що повну заборону на носіння в громадських місцях одягу, призначеного
для приховування обличчя можна вважати пропорційним заходом лише в умовах,
коли існує загальна загроза громадській безпеці. Мету, на яку послався Уряд,
можна було досягти шляхом запровадження вимоги показувати своє обличчя і
називати себе у конкретному випадку. Отже, неможливо дійти висновку про те, що
повна заборона, запроваджена Законом, є заходом, необхідним у демократичному
суспільстві для забезпечення громадської безпеки у значенні ст. 8 і 9 Конвенції
1950 р.
Щодо питань, які постають у зв’язку із забезпеченням дотримання
мінімальних норм життя в суспільстві у контексті «захисту прав і свобод інших
осіб», Суд зазначив, що йдеться про мету, якій органи влади надали великого
значення. Про це свідчить, зокрема, пояснювальна записка до законопроекту, в якій
зазначено, що «добровільне та систематичне приховування обличчя створює
проблеми, оскільки це взагалі аж ніяк не відповідає діючому у французькому
суспільстві основоположному принципу «жити разом» і що «систематичне при-
ховування обличчя у громадських місцях, несумісне з ідеалами братерства, (...) не
відповідає мінімальній вимозі цивілізованості, без якої неможлива соціальна
взаємодія» (...). Отже, Суд дійшов висновку, що оскаржувану заборону можна
вважати, по суті, обґрунтованою з огляду лише на те, що вона має на меті
забезпечувати дотримання принципу «жити разом». Однак необхідно було
з’ясувати, чи була заборона заходом, пропорційним до цієї мети.
Так, заборона торкалася лише невеликої групи жінок (у Франції наприкінці
2009 р. такий мусульманський одяг носили приблизно 1900 жінок, 270 з яких
проживали на території заморських департаментів Франції). Отже, реагування на
таку ситуацію шляхом запровадження повної заборони може здатися надмірним
заходом. Ця заборона значною мірою негативно позначається на становищі жінок,
які вирішили носити паранджу з причин, пов’язаних з їхніми переконаннями.

237
 Проте хоча заборона, запроваджена Законом №2010-1192, мала широку сферу
застосування, оскільки поширювалася на всі громадські місця (за винятком місць
відправлення культу), вона не зачіпала свободи носіння на публіці будь-якого
предмета одягу чи вбрання, якщо він не був призначений для приховування
обличчя. Суд вказав, що оскаржувана заборона зачіпає, головним чином, тих
мусульманських жінок, які хочуть носити паранджу, водночас заборона не
спрямована саме проти зазначеного одягу з огляду на його релігійне значення, а
стосується виключно одягу, який приховує обличчя.
Що стосується того факту, що за порушення заборони передбачено
кримінальне покарання, то цим наслідки такої заборони для тих, кого вона
стосується, безперечно, набувають серйознішого характеру. Проте міра покарання
є однією з найменших можливих мір (штраф у розмірі, який застосовується до
дрібних правопорушень другої категорії).
Крім того, заборонивши всім носити у громадських місцях одяг, призначений
для приховування обличчя, держава-відповідач певною мірою зменшила таким
чином простір для плюралізму, адже така заборона перешкоджає деяким жінкам
виражати свою індивідуальність і свої переконання шляхом носіння паранджі на
публіці. Проте Уряд зі свого боку вказує на те, що йдеться про реагування на
звичай, який, на думку держави, несумісний з діючими у французькому суспільстві
основоположними правилами соціальної комунікації та, загалом, не відповідає
принципу «жити разом». Виходячи з цієї точки зору, держава-відповідач
намагається захистити принцип взаємодії між людьми. Таким чином, питання про
те, чи доцільно дозволити носіння паранджі в громадських місцях, має вирішувати
саме суспільство.
Суд зауважив, що в питаннях загальної політики, щодо яких у де-
мократичному суспільстві може обґрунтовано існувати широкий спектр різних
думок, особливе значення має надаватися ролі національного органу, який приймає
відповідні рішення. Іншими словами, у справі, що розглядалася, Франція мала
широке поле розсуду. Тому, враховуючи, зокрема, широту меж розсуду держави-
відповідача, Суд визнав, що заборону, запроваджену Законом №2010-1192, можна
вважати заходом, пропорційним до поставленої мети, тобто до мети підтримання
умов для утвердження принципу «жити разом» як складового елементу «захисту
прав і свобод інших осіб». Оскаржуваний захід можна, таким чином, вважати
«необхідним демократичному суспільству». Отже, не було порушено ані ст. 8, ані
ст. 9 Конвенції 1950 р.
Справа «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida and
Others v. United Kingdom), №№48420/10, 59842/10, 51671/10,36516/10,2013 p.
Справу було порушено за чотирма заявами британських громадян: пані Наді
Евейди (Nadia Eweida), пані Ширлі Чаплін (Shirley Chaplin), пані Ліліан Лейдел
(Lillian Ladele) та пана Гарі Макфарлейн (Gary McFarlane; «заявники») проти
Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Заявники скаржилися, що національне законодавство належним чином не
захистило їхнє право на сповідування своєї релігії. Зокрема, пані Евейда та пані
Чаплін скаржилися на накладені на них обмеження з боку їхніх роботодавців на
відкрите носіння ними натільних хрестиків на шиї. Пані Лейдел та пан Макфарлейн

238
скаржилися на санкції, застосовані щодо них їхніми роботодавцями в результаті
висловлення ними своєї занепокоєності щодо виконання послуг, які, на їхню
думку, виправдовували гомосексуальний союз.
Перша заявниця, пані Евейда, є практикуючою коптською християнкою. З
1999 р. вона працювала співробітницею авіакомпанії «Бритиш Ейрвейз» (British
Airways Ріс; приватна компанія) та займалася реєстрацією пасажирів. Компанія
«Бритиш Ейрвейз» вимагала, щоб усі її співробітники, які знаходилися в контакті з
пасажирами, носили формений одяг. У 2004 р. компанія «Бритиш Ейрвейз» пред-
ставила новий формений одяг, що включав блузу з відкритим коміром, яку слід
було носити з хусткою. Керівництво з носіння форменого одягу включало розділ
під назвою «Жіночі аксесуари», згідно з яким будь-який аксесуар або предмет
одягу, який працівник носить з огляду на обов’язкові релігійні міркування, повинен
завжди бути прикритий форменим одягом. Однак якщо це зробити неможливо з
огляду на характер предмета та спосіб, в який його слід носити, необхідно
отримати дозвіл від місцевого керівництва щодо відповідності його дизайну.
До 20 травня 2006 р. пані Евейда носила на роботі натільний хрестик,
прикритий одягом. 20 травня 2006 р. вона вирішила почати носити хрестик
відкрито в знак прихильності до своєї віри. Керівник попросив її зняти хрестик та
ланцюжок або приховати їх під хусткою. Пані Евейда погодилася виконати
правило після обговорення. 20 вересня 2006 р. вона відмовилася приховати або
зняти хрестик, у результаті чого її було відправлено додому без оплати праці, поки
вона не погодиться виконувати свій обов’язок за контрактом щодо дотримання
кодексу форменого одягу. 23 жовтня 2006 р. їй запропонували адміністративну
роботу без контакту з клієнтами, яка не вимагала носіння форменого одягу, однак
вона не погодилася на цю пропозицію.
У середині жовтня 2006 р. з’явилася низка газетних публікацій про справу
пані Евейди, які піддали критиці компанію «Бритиш Ейрвейз». 24 листопада 2006
р. компанія «Бритиш Ейрвейз» сповістила про перегляд своєї політики форменого
одягу. З 1 лютого 2007 р. демонстрування релігійних та благодійних символів
дозволялося в разі їх затвердження. Пані Евейда повернулася на роботу, отримав-
ши дозвіл носити хрестик згідно з новою політикою. Разом з тим компанія
«Бритиш Ейрвейз» відмовилася виплатити їй компенсацію за втрату заробітку за
період, протягом якого вона вирішила не виходити на роботу.
Пані Евейда подала позов до суду, вимагаючи, серед іншого, виплати
компенсацію за шкоду. Суд з трудових спорів та апеляційний суд відхилили її
позов та апеляцію відповідно.
Друга заявниця, пані Чаплін, також є практикуючою християнкою. З моменту
своєї конфірмації у 1971 р. вона відкрито носила на шиї хрестик на ланцюжку в
знак вираження своєї віри. У 1981 р. пані Чаплін отримала кваліфікацію медсестри,
а з квітня 1989 р. по липень 2010 р. працювала в державній лікарні «Королівський
трастовий фонд національної служби охорони здоров’я Девона та Ексетера»
(«Royal Devon and Exeter NHS Foundation Trust»). Вона працювала в геріатричному
відділені. У лікарні проводилася політика носіння форменого одягу на основі
вказівок Міністерства охорони здоров’я. У червні 2007 р. в лікарні було
запроваджено формений одяг, який вперше включав туніку для медсестер з V-

239
подібним вирізом на шиї. У червні 2009 р. керівник пані Чаплін попросив її зняти
своє «намисто». Пані Чаплін наполягала, що хрестик є релігійним символом, і
домагалася отримання дозволу на його носіння. їй було відмовлено на тій підставі,
що ланцюжок та хрестик можуть призвести до травмування, якщо пацієнт літнього
віку потягне за нього. Заявниці було запропоновано прикріпити свій хрестик та
ланцюжок до шнурка, на якому висить її бедж. Усі співробітники були зобов’язані
носити бедж, однак вони були зобов’язані зняти бедж та шнурок при виконанні
клінічних обов’язків у тісному контакті з пацієнтом, і з цієї причини заявниця
також відмовилася від цієї пропозиції. У листопаді 2009 р. пані Чаплін було
переведено на тимчасову посаду, не пов’язану з виконанням функцій медсестри; у
липні 2010 р. ця робота припинила своє існування. У листопаді 2009 р. вона
звернулася до суду з трудових спорів. Суд з трудових спорів постановив, що
дискримінації не було.
Третя заявниця, пані Лейдел, є християнкою. Вона дотримується тієї думки,
що шлюб є довічним союзом чоловіка та жінки, і щиро вважає, що одностатеві
цивільні партнерства суперечать закону Божому. З 1992 р. пані Лейдел працювала
на місцевий орган влади в м. Лондоні, де проводилася політика рівності та
різноманітності «Гідність для всіх». У 2002 р. пані Лейдел стала реєстратором на-
роджень, смертей та шлюбів. 5 грудня 2005 р. набув чинності Акт «Про цивільні
партнерства» 2004 р. Акт передбачав юридичне оформлення цивільних партнерств
між двома особами однієї статі і надавав їм права та обов’язки, еквівалентні тим,
що надаються подружнім парам. У грудні 2005 р. Іслінгтон, де працювала
заявниця, прийняв рішення призначити всіх існуючих реєстраторів народжень,
смертей та шлюбів також і реєстраторами цивільних партнерств.
Спочатку пані Лейдел було дозволено неофіційно домовлятися з колегами
щодо обміну роботи таким чином, щоб вона не проводила церемонії реєстрації
цивільних партнерств. Однак у березні 2006 р. двоє колег поскаржилися, що її
відмова від виконання таких обов’язків є дискримінаційною. У травні 2007 р.
атмосфера на роботі погіршилася. Відмова пані Лейдел від здійснення реєстрації
цивільних партнерств призвела до нових проблем та до збільшення навантаження
на інших колег; крім того, гомосексуальні колеги скаржилися, що вони відчували
себе жертвами. У травні 2007 р. місцевий орган влади розпочав попереднє
розслідування, яке закінчилося рекомендацією про подання формальної
дисциплінарної скарги проти пані Лейдел. Пані Лейдел подала позов до суду з
трудових спорів, скаржачись на пряму та непряму дискримінацію за ознакою
релігії або переконань та на переслідування. Суд задовольнив скарги на пряму та
непряму релігійну дискримінацію, а також переслідування, вважаючи, що місцевий
орган влади «надав більшої ваги правам спільноти лесбіянок, геїв, бі сексуалів та
транссексуалів, ніж правам пані Лейдел як особи, що сповідує православну
християнську віру». Апеляційний суд з трудових спорів скасував попереднє
рішення суду. Апеляційний суд залишив у силі висновки апеляційного суду з
трудових спорів.
Четвертий заявник, пан Макфарлейн, є практикуючим християнином. Він
глибоко і щиро вірить, що в Біблії сказано, що гомосексуалізм - це гріх, і що він не
повинен робити нічого, що могло б безпосередньо схвалювати таке явище.

240
 Пан Макфарлейн працював в організації «Рілейт», що надає послуги з
конфіденційної терапії сексуальних проблем, а також консультування з питань
взаємостосунків, як консультант з травня 2003 р. по березень 2008 р. Спочатку він
був дещо занепокоєний питанням надання консультаційних послуг одностатевим
парам, однак після обговорення цього питання зі своїм керівником він погодився,
що просте консультування гомосексуальних пар не призводить до схвалення таких
стосунків, а тому він був готовий продовжити працювати. Згодом він без жодних
проблем надав консультаційні послуги двом лесбійським парам, хоча в жодному з
випадків не виникало питань чисто сексуального характеру. У 2007 р. пан
Макфарлейн почав учитися на післядипломних курсах із психосек- суальної терапії
організації «Рілейт». Восени того ж року у керівництва організації «Рілейт»
склалося враження, що він не бажає працювати з гомосексуальними парами з
сексуальних питань. У зв’язку з цим у жовтні 2007 р. генеральний менеджер
«Рілейт», пан Б., зустрівся з паном Макфарлейном. Заявник підтвердив, що йому
важко узгодити свою роботу з парами з питань одностатевих сексуальних
стосунків зі своїм обов’язком дотримуватися вчення Біблії.
5 грудня 2007 р. пан Б. отримав листа від інших терапевтів, які висловили
занепокоєння з приводу того, що неназваний консультант не бажає з релігійних
міркувань працювати з клієнтами-геями, лесбіянками та бісексуалами. 19 грудня
2007 р. пан Б. направив лист заявнику, в якому просив надати письмове
підтвердження, що він продовжуватиме консультувати одностатеві пари з питань
стосунків та психосексуальної терапії, за відсутності чого погрожував дис-
циплінарними санкціями. 18 березня 2008 р. пан Б. звільнив пана Макфарлейна за
прискореною процедурою за грубі проступки. 28 квітня відбулася зустріч з питання
апеляції. Апеляцію було відхилено.
Стосовно скарг першої, другої та четвертого заявників уряд стверджував, що
поведінка, мотивована або натхненна релігією чи переконаннями, але яка не є
актом релігійної практики в загальновизнаній формі, не підпадає під захист ст. 9.
Бажання першої та другої заявниць відкрито носити хрестик не є визнаною
релігійною практикою або вимогою християнства, а тому не підпадає під дію ст. 9.
Подібно цьому, заперечення пана Макфарлейна щодо надання психосексуальної
терапії одностатевим парам не могло вважатися практичним вираженням релігії в
загальновизнаній формі. Кожен з даних заявників мав право шукати іншу роботу;
більше того, нинішні роботодавці першої та другої заявниць запропонували їм інші
посади при тій самій оплаті праці, які не передбачали обмежень їхньої свободи
носити хрестик. Уряд також підкреслив, що перша та четвертий заявники
працювали в приватних компаніях. Тому їхні скарги були пов’язані не з прямим
втручанням з боку держави, а з твердженням, що держава зробила не все, що від
неї вимагається за ст. 9. В якості альтернативи за ст. 9 уряд стверджував, що вжиті
роботодавцями заходи були пропорційними законній меті в кожній справі.
Так, розглядаючи цю справу, Суд зазначив щодо першої заявниці таке. Ані в
національному судовому провадженні, ані в провадженні в цьому Суді сторони не
оскаржували, що наполягання пані Евей- ди на тому, щоб відкрито носити хрестик
на роботі, було мотивоване її бажанням проявити свою християнську віру.
Керуючись принципами, викладеними вище, Суд вважає, що поведінка пані Евейди
була сповідуванням її релігійних переконань у вигляді поклоніння та виконання

241
релігійних практик і ритуальних обрядів, та як така підлягала захисту за ст. 9. Пані
Евейда працювала в приватній компанії «Бритиш Ейрвейз». Суд вважає, що
відмова компанії «Бритиш Ейр- вейз» у період з вересня 2006 р. по лютий 2007 р. у
дозволі на те, щоб заявниця залишалася на своїй посаді, маючи при цьому
можливість відкрито носити хрестик, становила втручання в її право сповідувати
свою релігію. Оскільки втручання не було безпосередньо пов’язане з діями
держави, Суд повинен розглянути питання про те, чи виконали державні органи
влади за всіх обставин свої позитивні зобов’язання за ст. 9; іншими словами, чи
було достатньо гарантоване в національному правопорядку право пані Евейди
вільно сповідувати свою релігію і чи був дотриманий справедливий баланс між її
правами та правами інших. Сполучене Королівство не має правових положень, які
спеціально б регулювали носіння релігійного одягу та символів на роботі. Пані
Евейда подала позов до національних судів про відшкодування шкоди. У суді з
трудових спорів сторони провадження погодилися, що він не має компетенції
розглядати будь-який окремий або самостійний позов за ст. 9 Конвенції 1950 р.
Заявниця мала змогу послатися на ст. 9 в Апеляційному суді, хоча цей суд по-
становив, що жодного втручання в її права за ст. 9 не було. Тим не менш
зрозумілим є те, що легітимність кодексу носіння форменого одягу та
пропорційність заходів, вжитих компанією «Бритиш Ейрвейз» щодо пані Евейди,
були детально розглянуті. Тому Суд не вважає, що відсутність спеціального
захисту за національним законодавством сама по собі означала, що право заявниці
сповідувати свою релігію шляхом носіння релігійного символу на роботі було
недостатньо захищене. При розгляді питання про пропорційність заходів, вжитих
компанією «Бритиш Ейрвейз» з метою виконання її кодексу носіння форменого
одягу, національні судді кожного рівня погодилися, що мета кодексу була
законною, а саме - підтримка певного іміджу компанії та сприяння розпізнаванню її
бренду та персоналу.
Суд дійшов висновку, що справедливого балансу не було дотримано. На одній
чаші ваг знаходилося бажання пані Евейди сповідувати свої релігійні переконання.
Як зазначалося вище, це право є фундаментальним. На іншій чаші ваг знаходилося
бажання роботодавця створити певний корпоративний імідж. Суд вважає, що хоча
ця мета була безсумнівно законною, національні суди приділили їй занадто багато
уваги. Хрестик пані Евейди був непомітним та не міг пошкодити її професійному
вигляду. Жодних доказів того, що носіння іншими співробітниками інших, раніше
дозволених предметів релігійного одягу, зокрема тюрбанів та хіджабів, пошкодило
компанії «Бритиш Ейрвейз», не було. Більше того, той факт, що компанія змогла
внести зміни до кодексу форменого одягу аби дозволити відкрите носіння прикрас
релігійного значення, свідчить про те, що заборона, яка діяла до цього, не мала
вирішального значення. Суд прийшов до висновку, що за таких обставин, коли
немає жодних доказів реального посягання на інтереси інших, національні органи
влади не достатньо захистили право першої заявниці на сповідування своєї релігії,
в порушення позитивного зобов’язання за ст. 9.
Як і стосовно пані Евейди та відповідно до викладених вище загальних засад,
Суд вважав, що рішення другої заявниці носити хрестик з ланцюжком на роботі
було проявом її релігійних переконань і що відмова органу охорони здоров’я в
наданні їй дозволу залишитися на посаді медсестри та при цьому носити хрестик
була втручанням у її свободу сповідування своєї релігії. Суд вказав, що важливість

242
для другої заявниці отримати дозвіл сповідувати свою релігію, носячи свій хрестик
відкрито, повинна мати велике значення при здійсненні балансу. Однак причина, з
якої її попросили прибрати хрестик, а саме захист здоров’я та безпеки в
лікарняному відділенні, була за своєю суттю більш значущою, ніж та, що
застосовувалася щодо пані Евейди. Крім того, це - сфера, в якій національним
органам слід надавати широкі межі свободи розсуду. Керівники лікарні знаходять-
ся в кращій позиції для прийняття рішень стосовно безпеки в лікарні, ніж суд, а
тим більше міжнародний суд, який не вивчав жодних прямих доказів. Суд
зазначив, що не в змозі зробити висновок про те, що заходи, на які пані Чаплій
скаржиться, були непропорційними. Звідси випливає, що втручання в її свободу
сповідування релігії було необхідним у демократичному суспільстві, і що
порушення ст. 9 стосовно другої заявниці не було.
Щодо третьої заявниці, Суд зазначив, що не можна сказати, що коли заявниця
укладала свій трудовий договір, вона спеціально відмовилася від свого права на те,
щоб сповідувати свої релігійні переконання шляхом висловлення заперечень проти
участі у створенні цивільних партнерств, оскільки ця вимога була введена її
роботодавцем згодом. Проте, з іншого боку, політика місцевого органу влади була
спрямована на забезпечення прав інших осіб, які також охороняються Конвенцією
1950 р. Суд зазвичай надає національним органам широку свободу розсуду, коли
мова йде про забезпечення балансу між конкуруючими правами за Конвенцією.
Беручи до уваги всі ці обставини, Суд не вважав, що національні органи влади,
тобто роботодавець-місцевий орган влади, який порушив дисциплінарне
провадження, а також національні суди, які відхилили позов заявниці про
дискримінацію, переступили межі наданої їм свободи розсуду. Тому не можна
говорити про те, що стосовно третьої заявниці мало місце порушення ст. 14, взятої
в поєднанні зі ст. 9.
Стосовно четвертого заявника, Суд погодився з тим, що відмова пана
Макфарлейна безпосередньо була мотивована його православними
християнськими переконаннями про шлюб та сексуальні стосунки, і вважав, що
його відмова взяти на себе зобов’язання щодо надання консультативних послуг
гомосексуальним парам становила сповідування ним своїх релігійних вірувань та
переконань. Позитивне зобов’язання держави за ст. 9 вимагало від неї забезпечення
його прав за ст. 9. Для Суду найбільш важливим фактором було те, що дії
роботодавця були спрямовані на забезпечення реалізації своєї політики щодо
надання послуги без дискримінації. Тому державні органи користувалися широкою
свободою розсуду у вирішенні питання про те, як саме забезпечити баланс між
правом пана Макфарлейна сповідувати свої релігійні переконання та інтересом
роботодавця в забезпеченні прав інших осіб. Враховуючи всі ці обставини, Суд не
вважав, що в цій справі межі свободи розсуду було перевищено.
Таким чином, Суд не вважав, що відмова національних судів у задоволенні
позову пана Макфарлейна призвела до порушення ст. 9 Конвенції про захист прав
та основоположних свобод, взятої окремо або в поєднанні зі ст. 14 Конвенції1950р.
ТЕМА 10. СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ
План

243
 1. Обсяг та складові права на свободу вираження поглядів
2. Зобов’язання держави щодо права на свободу вираження поглядів
3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на свободу
вираження поглядів (справа Лінгенс проти Австрії 1986 р.; справа "Угорський
Гельсінський Комітет проти Угорщини" (MagyarHelsinkiBizottsag v. Hungary), №
18030/11, рішення Великої палати 2016 р.; справа "АксельШпрінгер АГ проти
Німеччини" (AxelSpringer AG v. Germany), № 39954/08, рішення Великої палати
2012 р.))
1. ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ
ПОГЛЯДІВ

ПРАВО НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ становить одну з

головних основ демократії та є необхідною умовою для здійснення багатьох інших
прав і свобод, проголошених міжнародними актами з прав людини.
Зокрема,

ЗАГАЛЬНОЮ ДЕКЛАРАЦІЄЮ ПРАВ ЛЮДИНИ 1948 р. закріплено, що

 кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх
виявлення;
 це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх
переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати
інформацію та ідеї будь-якими засобами, незалежно від державних
кордонів (ст. 19).

Ст. 19 Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП)

1966 р. розширює положення Декларації 1948 р. щодо
 права безперешкодно дотримуватися своїх думок, одночасно
обмежуючи це право за двома підставами:
 з метою поваги прав і репутації інших осіб, а також
 для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи
моральності населення.

КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

ЛЮДИНИ 1950 р. закріплює, що стаття 10 Свобода вираження поглядів.
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу
дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без

244
втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не
перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних,
телевізійних або кінематографічних підприємств.
2.Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов'язками і відпо-
відальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або
санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в
інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської
безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи
моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню
конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності
суду. Тобто:
 кожен має право на свободу вираження своєї думки.
 Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати
й поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної
влади, незалежно від державних кордонів.
 Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування
діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних
підприємств.
 Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і
відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам,
обмеженням або санкціям, що встановлені Законом і є необхідними у
демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадської безпеки, з метою запобігання
заворушенням чи злочинам, захисту здоров’я і моралі, для захисту
репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню
інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя (ст. 10).

ЗМІСТ СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ

Відповідно до практики Суду, свобода вираження поглядів становить істотне
підґрунтя демократичного суспільства та основну умову його прогресу й розвитку
кожної особистості. Суд вивів такі основні принципи розуміння свободи
вираження:
- Стаття 10 Конвенції застосовується не лише до інформації й ідей, що
схвально сприймаються або вважаються нешкідливими або незначними, але й до
такої інформації чи ідей, які дратують, шокують чи збентежують державу або будь-
яку частину суспільства. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти
поглядів, без яких не може бути «демократичного суспільства». Як визначено у ст.
10 Конвенції, ця свобода підлягає обмеженням, які, однак, мають тлумачитися
звужено, а необхідність застосування таких обмежень має бути переконливо
доведена (див., наприклад, рішення Суду у справах «Jersildv. Denmark» від 23

245
вересня 1994 p., «FuentesBobov. Spain» від 29 лютого 2000 p., «Lyashkov. Ukraine»
від 10.07.2006 p.).
- Система захисту свободи вираження, що встановлена в Конвенції, визначає
такі права, що підлягають захисту: свобода дотримуватися поглядів, свобода
розповсюдження інформації та ідей; право на одержання інформації.
- Стаття 10 визначає свободу вираження поглядів у подвійному значенні: а)
як надбання суспільства, що забезпечує вільні публічні дебати й, відповідно,
вважається основним елементом розвитку демократії (тобто як об’єктивна
суспільна цінність, а не тільки як суб’єктивне право); б) як особисте право, що
включає не тільки право кожного на отримання інформації та ідей, але й право
висловлювати думки та ідеї.
Така подвійна природа цього права означає, що порушення права на свободу
вираження стосується не тільки окремої особи, але й інтересів суспільства в
цілому.
Вираження, спрямовані проти самих цінностей, які лежать в основі Конвенції,
наприклад неонацистські твердження чи вираження, що становлять склад
міжнародного злочину, не підпадають під захист ст. 10.
Стаття 10 Конвенції не передбачає обов’язку держави розповсюджувати певну
інформацію, а має на меті захистити свободу вираження поглядів від
неправомірного втручання з боку держави.
Стаття 10 Конвенції прямо вказує на право одержувати й передавати
інформацію. Проте ці права є незалежними свободами, а не кореспондуючими
поняттями. Основою цієї конструкції є забезпечення вільного обігу ідей, поглядів,
думок: держава не повинна втручатися в інформаційний потік між джерелом
інформації та її аудиторією. Право на отримання інформації, закріплене в ст. 10
Конвенції, не включає кореспондуючого права на доступ до інформації чи
кореспондуючого обов’язку надання такої інформації, хоча такі права та
кореспондуючі обов’язки можуть виникати на підставі інших положень Конвенції,
зокрема її ст. 8. Суд не дає визначення понять інформації та поглядів у справах за
ст. 10 Конвенції, надаючи при цьому досить широкого значення поняттю захисту,
втіленому у ст. 10.
Будь-яка особа, котра здійснює право на свободу вираження, бере на себе
обов’язки та відповідальність, обсяг яких залежить від її становища та
використаного для здійснення свободи вираження технічного прийому.
Право на одержання інформації забороняє державі обмежувати громадянина в
отриманні інформації, яку інші особи бажають чи можуть бажати їй передати.
Свобода вираження поглядів може містити обов’язок держави поширювати
інформацію, що становить публічний інтерес. Проявом цього можуть бути заходи з
підтримки ЗМІ, недискримінаційні та нейтральні за своїм характером.
Єдиний факт того, що обмеженню чи втручанню було піддано вираження
поглядів на публічному політичному форумі або вираження поглядів з питань,
пов’язаних з функціонуванням демократичних установ держави, політичним

246
життям суспільства або іншими питаннями, що мають політичний елемент, є
достатнім для застосування Судом найжорсткішого стандарту розгляду.
СФЕРА ДІЇ СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ
Право на одержання та поширення ідей включає право на мистецьку свободу,
комерційну свободу та право на академічну свободу. Свобода художнього
вираження включає свободу передавати інформацію та ідеї, що дають змогу брати
участь у публічному обміні інформацією та культурними, політичними,
соціальними й іншими ідеями. Ті, хто створює, тлумачить, розповсюджує чи
виставляє художні твори, сприяють обміну ідеями та думками, необхідному в де-
мократичному суспільстві. Звідси випливає обов’язок держави не посягати
незаконно на їх свободу вираження.
Право на академічну свободу є юридичним засобом протидії державному
втручанню щодо визначення змісту навчальних програм та прийняття на роботу
професорів і вчителів. Будь-яке обмеження діяльності шкіл та університетів має
бути очевидно необхідним для досягнення правомірної мети.
Свобода політичної дискусії є стрижнем концепції демократичного
суспільства і прямо залежить від свободи преси. Преса відіграє важливу роль у
демократичному суспільстві. Хоча вона не повинна переступати певні межі,
зокрема, стосовно захисту репутації та прав інших, а також розголошення
конфіденційної інформації, однак обов’язком преси є поширення інформації та ідей
у спосіб, сумісний з її обов’язком і відповідальністю, щодо всіх питань, що
становлять громадський інтерес, включаючи питання правосуддя (див. рішення
Суду у справі «De Haes and Gijsels v. Belgium» від 24.04.1997 p.).
Стаття 10 захищає не лише ідеї як такі або висловлену інформацію, а також
форму, в якій їх подано (див. рішення Суду у справі «Oberschlick v. Austria» від
23.05.1991 p.). Свобода журналістських висловлювань також припускає певний
ступінь перебільшення чи навіть провокації (див. рішення Суду у справі «Prager
and Oberschlick v. Austria» від 26.04.1995 p.). Повідомлення новин, що грунтується
на інтерв’ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, є
одним із найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати
свою важливу роль «вартового пса суспільства» (див., наприклад, рішення у справі
«The Observer and The Guardian v. the United Kingdom», від 26.11.1991 p.). У таких
справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, а
коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за
участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі
сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись,
якщо для іншого немає винятково вагомих причин (див. рішення у справі «Thorgeir
Thorgeirson v. Iceland» від 25.06.1992 p.).
Свобода преси у контексті практики Суду є надзвичайно важливою.
Журналіст виконує почесну місію, що викликає суспільний інтерес, оскільки право
розповсюджувати інформацію та ідеї і право спільноти одержувати їх є
кореспондуючими. Поширювати подібну інформацію та ідеї - це не тільки завдання
преси; суспільство також має право отримувати їх. Інакше чи здатна була б преса
відігравати життєво важливу роль «вартового пса демократії» (див., наприклад,

247
рішення Суду у справі «Thorgeir Thorgeirson v. Iceland» від 25.06.1992 p.). Стаття 10
Конвенції захищає право журналістів розголошувати інформацію, яка становить
громадський інтерес, за умови, що вони діють сумлінно та використовують
перевірену фактичну базу; наводять «достовірну й точну» інформацію, як того
вимагає журналістська етика. Згідно з ч. 2 ст. 10 Конвенції, свобода вираження
поглядів пов’язана з «обов’язками та відповідальністю» засобів масової інформації,
навіть щодо питань великого суспільного значення. Понад те, ці «обов’язки та
відповідальність» мають особливе значення, коли йдеться про посягання на
репутацію названої особи та порушення «прав інших осіб» (див. рішення у справі
«Lindon, Otchakovsky Laurens and July v. France» від 22.10.2007 p.).
Доктрина «вартового пса», що застосовується у цій сфері, впливає і на обсяг
свободи розсуду держави, який є незначним, коли преса відображає турботи
громадян. Хоча преса і не повинна переступати межі, встановлені «в інтересах
національної безпеки» чи «для забезпечення авторитету правосуддя» або ж
«захисту репутації інших осіб» чи інших підстав, установлених ч. 2 ст. 10
Конвенції, проте на ній лежить обов’язок повідомляти ідеї та інформацію з питань,
що становлять суспільний інтерес.
Встановлення цензури ідей чи інформації, зокрема накладення на публікацію
судових заборон, можуть бути виправдані, з позицій Конвенції, як необхідні у
демократичному суспільстві за умови наявності законної мети. Проте ризики, які
виникають у разі таких заборон, вимагають детального аналізу, оскільки «новини -
це товар, що швидко псується», а відстрочення публікації, навіть на короткий
строк, може позбавити інформацію її цінності та інтересу до неї.
Захист журналістських джерел інформації є однією з основоположних умов
свободи преси. За її відсутності преса не змогла б надавати точну і надійну
інформацію з питань, що становлять загальний інтерес. Таким чином, була би
підірвана роль преси як вартового пса суспільства. Тому судовий наказ про
розкриття джерела інформації є таким, що порушує ст. 10 Конвенції, якщо він не
виправдовується важливішою вимогою суспільного інтересу.
Преса має обов’язки та відповідальність перед суспільством, коли існує ризик
посягання на репутацію приватних осіб чи порушення прав іншої особи. В силу
цих обов’язків та відповідальності, що супроводжують свободу вираження
поглядів, гарантією ст. 10 Конвенції є умова, що зацікавлені особи діють
добросовісно, таким чином, аби забезпечити правдивою та вартою довіри
інформацією з дотриманням журналістської етики.
Сфера розсуду, надана державам, обмежена інтересом демократичного
суспільства, який полягає в тому, аби дозволити пресі виконувати функцію
вартового пса і поширювати інформацію із серйозних пи тань, що становлять
загальний інтерес. Необхідність будь-якого втручання у свободу преси має бути
переконливо встановлена. Насамперед національні органи влади повинні оцінити,
чи існує нагальна суспільна потреба, що може виправдати таке втручання. Свобода
розсуду держав у цій сфері стикається з інтересом демократичного суспільства у
забезпеченні та підтримці свободи преси. Цьому інтересу слід надати особливої
ваги, визначаючи, чи відповідало втручання у свободу преси законній меті.
Завдання Суду - перевірити, чи були доводи, наведені національними органами

248
влади на виправдання втручання, достатніми та відповідними критеріям ч. 2 ст. 10
Конвенції.
Аби визначити, чи було втручання у свободу преси достатньо обґрунтованим,
«необхідним у демократичному суспільстві», слід врахувати аспект загального
інтересу, якого набула справа.
Ні Суд, ні національні органи влади не повинні втручатися в те, яку техніку
репортажу слід застосовувати журналістам, оскільки ст. 10 Конвенції, як
зазначалося, захищає і спосіб поширення ідей та інформації. Монополія держави на
аудіовізуальні засоби масової інформації не відповідає принципам Конвенції,
оскільки з усіх засобів забезпечення свободи вираження поглядів і плюралізму
вона накладає найбільші обмеження на свободу вираження. Адже вплив на
суспільство аудіовізуального засобу масової інформації є сильнішим, ніж преси.
Завдяки своїй роботі преса дає суспільству один із найдієвіших інструментів,
який дає змогу дізнатися і скласти уявлення про ідеї та позиції політичних лідерів.
Загалом свобода політичних дебатів, що має бути в самому серці побудови
демократичного суспільства, наскрізь пронизує Конвенцію. Межі допустимої
критики політиків як таких є ширшими, ніж приватних осіб. На відміну від
останніх, перші мають проявляти більший ступінь терпимості щодо прискіпливої
уваги до кожного свого вислова і кожної дії та сприймати живу критику на свою
адресу (див. рішення Суду у справі «Lingens v. Austria» від 08.07.1986 р.).
Межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли
йдеться про державного службовця, який виконує свої повноваження, ніж коли
йдеться про фізичних осіб. Проте не можна стверджувати, що державні службовці
свідомо піддають ретельному аналізу кожне своє слово чи дію тією самою мірою,
як це роблять політики, і, отже, до них мають застосовуватись ті самі механізми,
що й до останніх, коли йдеться про критику їх діяльності. Державні службовці
повинні користуватися громадською довірою в умовах, позбавлених надзвичайного
занепокоєння, що сприятиме вдалому виконанню ними своїх завдань. Отже, може
постати необхідність у їх захисті від образливих словесних нападок під час
виконання ними своїх обов’язків («Lyashko v. Ukraine» від 10.07.2006p.).
У контексті ст. 10 Конвенції виникає також питання про відправлення
правосуддя. Слід зробити так, аби преса не захопила прерогативи судової влади,
стежачи за тим, щоб вона не розпочала паралельного судового розгляду.
Псевдопроцес у засобах масової інформації (ЗМІ) може мати негативні наслідки
для визнання судів як єдиних кваліфікованих органів, що можуть ухвалювати
рішення у юридичних спорах. Тому Суд особливо підкреслює необхідність довіри
до суду, потребу в захисті його авторитету і безсторонності.
Питання свободи вираження у контексті Конвенції виникають і щодо
державної служби. Як і будь-яка особа, держслужбовець користується свободою
вираження поглядів. Однак цю свободу він може здійснювати лише з урахуванням
обов’язків бути обережним у висловлюваннях. Обов’язки і відповідальність
службовців мають особливе значення, яке виправдовує надання національним
органам влади свободи розсуду у цій сфері. Ці принципи діють також щодо
представників збройних сил та поліції.

249
 Захист моралі та релігійних поглядів є однією зі сфер, у якій постають
обмеження права на свободу вираження. Суд зазначає, що у державах-членах PC
немає єдиної європейської концепції значення релігії в суспільстві. Неможливо
дати вичерпне визначення того, що може становити допустиме посягання на
свободу вираження поглядів, якщо остання здійснюється всупереч релігійних
почуттів іншої особи. Те, що за своєю природою може сильно образити осіб певної
віри, дуже змінюється в часі й просторі, особливо за наявності багатьох вірувань та
конфесій.
Майнові аспекти свободи вираження поглядів виникають у контексті свободи
преси. Це може стосуватися одночасно економічних інтересів підприємства, які
можуть бути негативно представлені критичним поглядом, поширеним за
допомогою преси, та комерційної реклами в контексті конкуренції. Суд
підкреслює, що у ринковій економіці діяльність підприємства неодмінно
піддається контролю з боку конкурентів. Його комерційна стратегія і спосіб
виконання взятих на себе зобов’язань можуть викликати критику споживачів і
спеціалізованої преси. Щоб виконувати свої функції, остання повинна мати можли-
вість розкривати факти, які б зацікавили читачів, і таким чином сприяти прозорості
комерційної діяльності. Форма вираження, представлена рекламою, є для
громадянина засобом ознайомлення з послугами та майном, яке йому
пропонується. Однак ця особлива форма вираження може становити предмет
втручання, спрямованого, зокрема, на запобігання недобросовісній конкуренції чи
неправдивій рекламі.
РОЗМЕЖУВАННЯ ТВЕРДЖЕНЬ ПРО ФАКТИ І ОЦІННИХ СУДЖЕНЬ У
ПРАКТИЦІ СУДУ
Практика Суду проводить розмежування між твердженнями про факти та
оцінними судженнями. Існування фактів може бути доведене, тоді як істинність
оцінних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оцінних
суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою
частиною права, гарантованого ст. 10 Конвенції. Вона посягає на свободу думки,
яка є основним елементом свободи вираження поглядів. Тому не слід покладати на
журналіста обов’язок установлювати достовірність своїх оцінних суджень (див.
«Lingens V. Austria» від 08.07.1968 р.).
Навіть якщо висловлювання є оцінним судженням, пропорційність втручання
має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного
висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є
оцінним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого
фактичного підґрунтя (див. рішення «De Haes and Gijsels v. Belgium» від 24.02.1997
p.).
Розмежування тверджень про факти та оцінних суджень Суд здійснює у
кожній конкретній справі про порушення ст. 10 Конвенції. Наприклад, у рішенні у
справі «Lyashko v. Ukraine» від 10.08.2006 р. Суд розглядав статті заявника на
предмет природи тверджень і суджень, які в них містилися. Так, твердження
заявника про те, що звільнення п. Стогнієнка незаконне і зумовлене особистою
неприязню з боку п. Дурдинця, було визнано висловленими під час публічної
дискусії оцінними судженнями, що не потребують доведення. Натомість

250
твердження, що «незаконна діяльність пана С. є благословенного генералом Г.», є
оцінним судженням, яке за обставин справи не можна вважати таким, що
позбавлене будь-якої обґрунтованої основи. У Суду виникли питання при
встановленні природи твердження про нібито зустріч між паном Дурдинцем та
Генеральним прокурором, яке ґрунтувалося на факті, що саме Генеральна
прокуратура розпочала провадження проти заявника. Це твердження було
зроблено, коли заявник, вочевидь, не знав про парламентський запит, що ініціював
розслідування. З цього приводу Суд зазначив, що коли висловлюються твердження
про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти
різницю між оцінкою фактів та оцінними судженнями. Проте навіть оцінне
судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав
(див. рішення Суду у справі «Jerusalem v. Austria» від 27.02.2001 p.). Суд вважає,
що позицію заявника слід розглядати в контексті участі Генеральної прокуратури у
його справі, тоді як зазвичай на цей орган покладено розслідування «особливо
серйозних справ». Суд вважає, що твердження заявника, в той час і за тих
обставин, коли його було зроблено, не може вважатися таким, що позбавлено
раціонального підґрунтя. Більше того, сама сцена зустрічі між Прем’єр-міністром
та Генеральним прокурором була змальована в саркастичній манері та загальних
термінах, отже, читачі можуть це зрозуміти як таке, що змальоване з певним
ступенем перебільшення (див. рішення Суду у складі Великої палати у справі
«Bladet Tromso and Stensaas v. Norway» від 20.05.1999 p.).
Приклад тверджень про факти знаходимо у справі «Salov v. Ukraine» від
06.09.2005 р. Суд розглядав природу твердження про нібито смерть кандидата в
Президенти України Кучми від викликаної алкогольною інтоксикацією
міокардіодистрофії і наступний державний переворот, здійснений кримінальним
оточенням нібито померлого Кучми. Суд погодився з національними суддями, які
кваліфікували інформацію, що містилася у статті, як виклад фактів, тобто факту
смерті Кучми та підміни його схожою на нього людиною, а тому таким, що
перешкоджало виборцям обрати його Президентом. Суд також вважав, що ця
стаття також має бути визнана як така, що містить неправдиві твердження. Однак із
установлених національними судами фактів видно, що це твердження не було
підготовлене або опубліковане самим заявником - він просто посилався на нього у
розмовах з іншими особами як на особисту оцінку фактичної інформації, віро
гідність якої викликала в нього сумнів. Понад те, сама по собі ст. 10 Конвенції не
забороняє обговорення або поширення отриманої інформації, навіть якщо
виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності. Якби це було не так, то означало
б, що люди були б позбавлені права виражати свої погляди і думки про заяви,
зроблені у ЗМІ, а це накладало б необгрунтовані обмеження на свободу вираження
поглядів, гарантовану ст. 10 Конвенції.
У рішенні у справі «Ukrainian Media Group v. Ukraine» від 29.03.2005 p. Суд
також визнав порушення Конвенції з огляду на законодавчо встановлений
обов’язок доводити правдивість оцінних суджень. У цій же справі Суд зазначає, що
загалом національні суди сприйняли підхід практики за Конвенцією, що «критична
оцінка фактів [...] не може бути підставою для задоволення позовів щодо моральної
шкоди» (див., наприклад, рішення у справі «Marasli v. Turkey» від 09.11.2004 p.).
Проте у разі порушення права на добру репутацію особи, навіть якщо наклеп був
оцінним судженням, суди можуть призначити компенсацію моральної шкоди.

251
Таким чином, національне законодавство виходить з того, що захист честі, гідності
та репутації публічної особи переважує можливість відкритої критики щодо
нього/неї.
Таким чином, Суд дійшов висновку, що українські законодавство і практика
чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оцінні судження, справедливі
коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Отже, національне право
і практика містили негнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати
причиною прийняття рішень, які не узгоджуються зі ст. 10 Конвенції.
ВТРУЧАННЯ У СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ, КРИТЕРІЇ ВІДПОВІДНОСТІ
ТАКОГО ВТРУЧАННЯ КОНВЕНЦІЇ про захист прав та основоположних свобод.
Як втручання у право на свободу вираження поглядів розглядаються будь-які
обмеження чи санкції за здійснення права на свободу вираження.
Здійснюючи наглядову функцію, Європейський Суд з прав людини (Суд –
далі) повинен розглядати втручання у світлі справи в цілому, включаючи зміст
зауважень, висловлених проти заявника, та контекст, у якому їх було зроблено.
Втручання у право особи на свободу вираження поглядів становитиме
порушення ст. 10 Конвенції, якщо воно не підпадатиме під один з винятків,
установлених ч. 2 ст. 10 Конвенції. Відповідно Суд має провести так званий тест на
пропорційність, тобто послідовно розглянути, чи було втручання у цій справі
«встановлено законом», чи переслідувало воно ціль/цілі, яка/які є легітимними
відповідно до ч. 2 ст. 10 Конвенції та чи було воно «необхідним у демократичному
суспільстві» задля досягнення зазначеної мети (див. рішення у справі «Sunday
Times v. the United Kingdom (№ 1)» від 26.04.1979 p.). Суд має визначити, Чи було
втручання «пропорційним легітимним цілям, що були поставлені» та чи були
причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання,
«відповідними та достатніми» (див. рішення у справі «Barfod v. Denmark» від
22.02.1989 p.). При цьому Суд має переконатися, що національні органи
застосували стандарти, які відповідали принципам ст. 10, і, крім того, що їхні рі-
шення ґрунтувалися на прийнятній оцінці відповідних фактів (див. рішення у
справі «Jersild v. Denmark» від 23.09.1994 p.).
Установленість втручання законом випливає з принципу правової певності,
який є невід’ємною частиною ефективного захисту прав людини у конвенційному
порядку. Поняття «закон», як і в розумінні інших статтей Конвенції, включає не
лише законодавство, але й практику його застосування та інші джерела права.
Поняття, «встановлене законом», не тільки відсилає до національного права, але й
містить оцінний компонент щодо якості такого права. Конвенційний термін «згідно
із законом», відповідно до практики Суду, відсилає до внутрішньодержавного
права з дотриманням певної, належної цьому праву, процедури. При цьому
національне право має відповідати Конвенції. Тому в основі тлумачення цього
терміна лежить поняття справедливої і належної процедури й сама вимога, щоб
будь-який захід щодо обмеження свободи вираження поглядів визначався і здій-
снювався відповідним органом та не був свавільним. З метою запобігання
свавільним законам, на думку Суду, слід дотримуватися таких вимог: закон
повинен бути загальнодоступним для того, щоб громадянин знав, що за певних

252
обставин застосовується саме цей закон; норма не є нормою закону, поки вона не
сформульована достатньо чітко, щоб громадянин був спроможний регулювати
свою поведінку, а також міг, у разі надання йому кваліфікованої консультації,
розумно передбачити наслідки, до яких призведе певна дія. Тобто такі вимоги, як
доступність, ясність та передбачуваність закону, розглядаються Судом як
невід’ємна частина гарантій конвенційного права. Суд також визнав «неможливість
досягнення абсолютної визначеності» при розробці законів і ризик того, що
визначеність може викликати надмірну жорсткість закону Позитивне
законодавство, таким чином, має відповідати верховенству права. Правомірна мета
обмежень права на свободу вираження встановлена ч. 2 ст. 10 Конвенції. Проте,
згідно з практикою Суду, ця частина ст. 10 повинна тлумачитися вузько, а
необхідність будь-яких обмежень має бути переконливо доведена.
Термін «необхідний у демократичному суспільстві» в сенсі ч. 2 ст. 10
Конвенції передбачає наявність «нагальної суспільної потреби». У практиці Суду
це означає достатньо важливу потребу, яка переважає публічний інтерес у
забезпеченні свободи вираження поглядів. Держави - учасниці Конвенції
користуються певною свободою розсуду при з’ясуванні, чи є така нагальна
суспільна потреба наявною. Суд має компетенцію ухвалювати остаточні рішення
щодо того, чи узгоджується певне обмеження зі свободою вираження, як це
закріплено у ст. 10 Конвенції (див. рішення Суду у складі Великої палати у справі
«Janowski v. Poland» від 21.01.1999 р.).

2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПРАВА

НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ

Міжнародними актами в галузі прав людини на держави покладається низка

ЗОБОВ’ЯЗАНЬ щодо права на свободу вираження поглядів серед яких:
1) загальне зобов’язання дотримуватися свободи думок і їхнього
вираження усіма гілками державного управління та іншими органами
державної влади будь-якого рівня (національного, обласного чи
місцевого), а також напівдержавними утвореннями;
2) захищати людей від дій приватних осіб або недержавних утворень, які
перешкоджають користуванню свободою думок і правом на їхнє вільне
вираження;
3) забезпечувати включення у своє внутрішнє законодавство права на
свободу вираження поглядів;

253
 4) захищати думки з будь-яких питань, у тому числі з політичних,
наукових, історичних, моральних або релігійних питань;
5) забезпечувати заборону всіх форм примусу осіб до того, щоб вони
дотримувалися або не дотримувалися будь-якої думки;
6) гарантувати право на свободу вираження поглядів, у тому числі право
шукати, отримувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї,
незалежно від державних кордонів;
7) заохочувати незалежність і різноманітність засобів інформації;
8) забезпечувати незалежність і видавничу свободу служб державного
мовлення;
9) гарантувати широкий доступ до урядової інформації, що має
суспільний інтерес;
10)забезпечувати дотримання принципу свободи вираження думок у разі
встановленню будь-яких обмежень на здійснення права на вільне
вираження думок;
11)вживати ефективних заходів щодо захисту носіїв права на вільне
вираження своєї думки від катувань і примусу до мовчання;
12)надавати правове обґрунтування будь-якого обмеження, встановленого
на здійснення права вільного вираження думок;
13)встановити рівні і справедливі умови доступу на ринок інформації для
будь-яких ЗМІ;
14)вжити всіх необхідних заходів для попередження монополізації і
неналежного домінування з метою забезпечення різноманітності
джерел інформації і поглядів.

3. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЩОДО ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ
(СПРАВА ЛІНГЕНС ПРОТИ АВСТРІЇ 1986 р.; справа "Угорський
Гельсінський Комітет проти Угорщини" (MagyarHelsinkiBizottsag v. Hungary), №
18030/11, рішення Великої палати 2016 р.; справа "АксельШпрінгер АГ проти
Німеччини" (AxelSpringer AG v. Germany), № 39954/08, рішення Великої палати
2012 р.)

Австрійський журналіст Лінгенс опублікував у віденському журналі дві

статті з різкою критикою тогочасного канцлера пана Крайського за поблажливе

254
ставлення до одного колишнього гестапівця. Крайський обвинуватив журналіста у
дифамації7 і суди Австрії частково визнали його винним.
На звернення пана Лінгенса до ЄСПЛ уряд на свій захист висунув аргумент
про конфлікт двох гарантованих Конвенцією 1950 р. прав свободи слова і поваги
особистого життя, які в даному випадку рівнозначні.
Суд не погодився з таким трактуванням проблеми і зазначив, що вимоги
плюралізму, толерантності і лібералізму, на яких ґрунтується «демократичне
суспільство», набувають особливого значення в тому, що стосується преси. Саме
на неї покладена місія з розповсюдження інформації та ідей з політичних питань.
Якщо на пресу покладено завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, то
громадськість, зі свого боку, має право отримувати їх. У зв’язку з цим Суд не може
поділяти думку віденського суду про те, що завдання преси оприлюднювати
інформації, тлумачення якої залишається головним чином за читачем. Свобода
друку наділяє суспільство одним з найдосконаліших інструментів, що дозволяють
дізнатися і скласти уявлення про ідеї та позиції політичних лідерів. Тому Суд
визначив, що
 «межі допустимої критики щодо політиків як таких ширше, ніж у
відношенні приватної особи. На відміну від останнього, перший
повинен проявляти і велику ступінь терпимості до пильної уваги
журналістів і всього суспільства до кожного його слова і дії».
Це вірно з огляду на те, що поведінка політичного лідера, його слова і справи,
його позиція і рішення, на відміну від приватної особи, впливають на життя безлічі
людей, а також усього народу. Взявши на себе відповідальність за долю країни і
народу лідер, тим самим, поставив себе під соціальний контроль і суспільство має
право знати, куди поведе даний лідер свій народ. Суд зауважив, що статті Лнгенса
були спрямовані проти позиції канцлера Крайського, що стало реалізацією права
вираження своєї думки, а не загального права поширювати інформацію. Заняття ж
іншої позиції, наприклад тієї, яку зайняли владні органи Австрії, може нашкодити
прагненню журналістів робити свій внесок у публічні обговорення проблем, які
зачіпають життя суспільства. Виходячи з таких позицій, Суд сформулював своє
рішення, згідно з яким
втручання у здійснення свободи слова паном Лінгенсом НЕ було «необхідним
у демократичному суспільстві... воно було невідповідним поставленій законній
меті».
Справа «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» (Magyar
Helsinki Bizottsag v. Hungary), №18030/11, рішення Великої палати 2016 р.

7
ДИФАМА́ЦІЯ (лат. Diffamatio - обмова, ганьблення від лат.  diffamare -
поширювати плітки) — це поширення про особу недостовірної інформації, яка
принижує її честь та гідність, завдає шкоди діловій репутації. Дифамація є
синонімом до терміну «приниження честі, гідності та ділової репутації». Загалом,
українське законодавство не вживає термін дифамація, однак як лаконічне
змістовне слово іншомовного походження він активно використовується на
практиці та в законодавствах деяких інших країн.

255
Справа була порушена за скаргою (№ 18030/11) Угорського Гельсінського комітету
проти Угорської Республіки.
Угорський Гельсінський комітет (Hungarian Helsinki Committee) - неурядова
організація, заснована в 1989 р. Він стежить за дотриманням міжнародних
стандартів у галузі захисту прав людини в Угорщині, представляє інтереси жертв
передбачуваних порушень прав людини, сприяє навчанню та підготовці юристів в
Угорщині і за кордоном.
У 2009 р. у межах проекту «Заходи щодо забезпечення прозорості системи
призначення захисників у кримінальних справах» (Steps Towards a Transparent
Appointment System in Criminal Legal Aid) op- ганізацією-заявницею у співпраці з
колегіями адвокатів медьє (адміністративно-територіальна одиниця (район)
Угорщини) і деякими відділеннями поліції був проведений експеримент.
Ключовою особливістю експерименту була заміна існуючої системи призначення
захисників за списком випадкової комп’ютерної вибірки. У межах даного проекту
організація-заявниця запросила прізвища захисників, обраних у 2008 p., і кількість
справ, доручених кожному з них, у 28 відділеннях поліції, які знаходяться в семи
медьє. Ця інформація запитувалася з метою продемонструвати, чи існували
перекоси в практиці призначення захисників відділеннями поліції за списками,
наданими колегіями адвокатів. У відповіді на запит відділення поліції медьє
Хайду-Біхар відмовилося виконати прохання організації-заявниці, вказавши, що
«прізвища захисників не є ні публічною інформацією, ні даними, що підлягають
розкриттю в інтересах суспільства, згідно з п. 4 ст. 19 Закону про дані, оскільки
захисники не входять до складу органу, що виконує державні, муніципальні або
публічні функції. Таким чином, їх прізвища є особистими даними, які відповідно
до закону розкриттю не підлягають». Аналогічний запит організації-заявниці було
відхилено відділенням поліції м. Дебрецена.
Організація-заявниця скаржилася на те, що відмова влади надати доступ до
інформації, яку вона запросила від деяких відділень поліції, являє собою
порушення її прав, закріплених у ст. 10 Конвенції 1950 р.
Влада Угорщини вважала, що обмеження доступу до затребуваної інформації
переслідувало законну мету, яка полягала в захисті прав інших осіб. Захист
персональних даних сам по собі є правомірною метою, незалежно від того, йдеться
про репутацію суб’єкта цих даних чи ні. Крім того, даний захід можна вважати
необхідним для захисту репутації інших осіб за змістом ст. 10 Конвенції 1950 р.,
оскільки дослідження, проведене організацією-заявницею, містить критичні
відгуки про професійну діяльність захисників за призначенням. Що стосується
пропорційності заходу, влада Угорщини підкреслила, що, навіть якщо Суд
підтвердить позитивний обов’язок держави сприяти здійсненню свободи
вираження поглядів, держави повинні користуватися широкими межами розсуду в
питаннях забезпечення доступу до затребуваної інформації. Крім цього, влада
держави-відповідача заперечувала практичну цінність інформації про доручені
захисникам справи, стверджуючи, що потреби організації-заявниці задовольнили б
знеособлені витяги з відповідних документів.
Організація-заявниця просила Велику палату Європейського суду підтвердити
застосовність ст. 10 Конвенції в цій справі. Вона наполягала на тому, що, хоча в

256
Конвенції 1950 р. використовуються конкретні терміни «отримувати» і
«поширювати», ст. 10 включає в себе право шукати інформацію.
Розглядаючи справу, Суд зазначив, що організація-заявниця хотіла
реалізувати своє право поширювати інформацію з питання, яке становило
суспільний інтерес, і домагалася отримання доступу до інформації саме з цією
метою. Крім того, організація-заявниця наполягала, що інформація про прізвища
державних адвокатів і про справи, доручені кожному з них, необхідна для
дослідження і визначення можливих недоліків у роботі системи. Разом з тим
організація-заявннця зазначала, що найважливішим аспектом опублікованих нею
зауважень з питання про ефективність системи призначення захисників були
передбачувані диспропорції при розподілі їм справ.
На думку Суду, інформація, затребувана організацією-заявницею від відділень
поліції, безперечно, охоплювалася предметом дослідження. Для отримання
можливості підтвердити свої доводи організація-заявниця хотіла зібрати
інформацію про призначення окремих адвокатів, щоб довести наявність
сформованої практики їх призначення. Якби організація-заявниця обмежила свої
дослідження знеособленою інформацією, як пропонувала влада держави-
відповідача, вона, цілком ймовірно, не змогла б отримати результати, що підтвер-
джують її критичні зауваження з приводу існуючої системи.
Що стосується характеру розглянутої інформації, Суд зазначив, що влада
Угорщини взагалі не здійснила жодної оцінки того, який інтерес для суспільства
потенційно може становити запитувана інформація. Крім цього, Суд указав, що не
вважає, що в разі задоволення запиту організації-заявниці про надання інформації
постраждали б права державних адвокатів на приватне життя. Незважаючи на те,
що спірний запит дійсно стосувався персональних даних, у ньому не згадувалося
про інформацію, яка не є суспільним надбанням. Як вже зазначалося вище, мова
йшла тільки про відомості статистичного характеру, про кількість призначень
відповідних осіб для представництва інтересів обвинувачених у публічних
розглядах у кримінальних справах у межах загальноугорської системи надання
юридичної допомоги, яка фінансується державою. Відповідні положення зако-
нодавства Угорщини в тому вигляді, як вони трактуються компетентними
національними судами, виключають будь- яку серйозну оцінку дотримання прав
заявника на свободу вираження поглядів, передбачених ст. 10 Конвенції. У цій
ситуації обмеження наміру організації-заявниці опублікувати дослідження,
спрямоване на сприяння обговоренню питання, що становить загальний інтерес,
повинні були б підлягати ретельному контролю.
З огляду на вказане Суд дійшов висновку, що доводи, наведені владою
держави-відповідача, були хоча і доречними, але недостатніми для того, щоб
довести необхідність оскаржуваного у справі втручання в демократичному
суспільстві. Зокрема, Суд вважав, що, незважаючи на межі розсуду держави-
відповідача, в цій справі відсутнє розумне співвідношення пропорційності між
оскаржуваною мірою і поставленою законною метою. Відповідно, у справі було
допущене порушення ст. 10 Конвенції 1950 р.
Справа «Аксель Шпрінгер АГ проти Німеччини» (Axel Springer AG v.
Germany), №39954/08, рішення Великої палати 2012 p.). Справа була порушена

257
за заявою (№ 39954/08) товариства з обмеженою відповідальністю Axel Springer
AG проти Федеративної Республіки Німеччина.
Посилаючись на ст. 10 Конвенції 1950 p., компанія-заявник скаржилася на
покарання, накладене на неї у зв’язку з публікаціями про арешт і засудження
відомого актора за злочин, пов’язаний з наркотиками.
Заявник є акціонерним товариством, зареєстрований офіс якого знаходиться в
Гамбурзі. Компанія публікує Bild, щоденну газету з великим тиражем. Ця справа
стосувалася публікації в газеті двох статей про X, відомого телеактора. З травня
1998 р. по листопад 2003 p. X грав роль поліцейського суперінтенданта У, героя
телесеріалу, який транслювався на приватному телеканалі вечорами до 2005 р.
Середня оцінка глядацької аудиторії склала 18%.
14 червня 2003 р. компанія-заявник дізналася, що X був визнаний винним у
незаконному зберіганні наркотиків. Отримавши попередження від X, вона
погодилася, під загрозою штрафу, утриматися від публікації інформації, згідно з
якою в будинку X було виявлено чотири грами кокаїну, надіслані йому поштою з
Бразилії, за що він був засуджений до тюремного ув’язнення з відстрочкою на
п’ять місяців і оштрафований на 5000 євро.
Близько 11 години вечора 23 вересня 2004 p. X був заарештований на пивному
фестивалі в Мюнхені за зберігання кокаїну. У своїх свідченнях під присягою
журналіст компанії-заявника заявила, що вона запитала співробітників поліції, які
були присутні на місці події, чи був заарештований X і, якщо так, то на якій
підставі. Поліцейські підтвердили, не надавши жодних подробиць, що X був
заарештований у наметі Кафер за зберігання кокаїну. Відповідно до цих свідчень
журналіст потім зв’язалася з прокурором В. з прокуратури Мюнхенського
окружного суду, який був відповідальним за відносини з пресою, і попросила його
про інформацію. В. підтвердив, що X був заарештований в наметі Кафер за
зберігання кокаїну. Згідно з інформацією В., арешт стався близько 11 години
вечора 23 вересня і було порушено кримінальне розслідування.
Відразу ж після появи статті, X подав позов проти компанії-за- явника до
Гамбурзького окружного суду. Компанія-заявник додала до своєї початкової
відповіді заяву свого журналіста, а також численні газетні статті про X, у тому
числі ряд інтерв’ю, наданих ним, зокрема, журналу Bunte, разом з його
фотографіями. 11 листопада 2005 р. Гамбурзький окружний суд заборонив, під
загрозою штрафу, подальшу публікацію майже всієї першої статті. Суд прийняв
рішення, що компанія-заявник повинна виплатити 5000 євро як штраф за угодою і
відшкодувати судові витрати. 21 березня 2006 р. апеляційний суд відхилив скаргу
заявника. 7 листопада 2006 р. Федеральний суд відмовив компанії-заявнику в
подачі касаційної скарги.
15 серпня 2005 р. Гамбурзький обласний суд задовольнив позов X про
накладення судової заборони на подальшу публікацію другої статті.
Рішенням від 5 травня 2006 р. окружний суд задовольнив позов X в
основному розгляді, заборонив компанії-заявнику публікувати в подальшому ще
одну статтю під загрозою штрафу і зобов’язав її виплатити 449,96 євро судових
витрат, і пеню. 12 вересня 2006 р. Гамбурзький апеляційний суд відхилив апеляцію

258
компанії-заявника на підставах, наведених у постанові від 21 березня 2006 р. Суд
заявив, що, відповідно до рішення Федерального конституційного суду від 13
червня 2006 р., той факт, що людина була видатним діячем або широко відомою
особою, не є сам по собі достатнім фактором, щоб виправдати існування інтересу з
боку громадськості в отриманні інформації про його поведінку. У цій справі,
громадського інтересу в отриманні інформації, що випливає з того факту, що X був
відомою людиною і знявся в ролі суперінтенданта в телесеріалі, було недостатньо,
щоб виправдати втручання в його право самому вирішувати, яку інформацію він
готовий розкрити. 17 квітня 2007 р. Федеральний суд відмовив компанії-заявнику в
подачі касаційної скарги. Колегія у складі трьох суддів Федерального
конституційного суду відхилила конституційні скарги, подані компанією-
заявником проти судових рішень, винесених у першому і другому розглядах.
Компанія-заявник скаржилася на санкції, накладені на неї за публікацію
статей про арешт і засудження X. Компанія-заявник послалася на ст. 10 Конвенції
1950 р. та стверджувала, що на момент розгляду справи X був відомим актором,
який грав головну роль у кримінальному телесеріалі, який був надзвичайно
популярний, особливо серед молодих людей чоловічої статі; X, більш того, був
другим за популярністю актором у 2002 р. Тому він не був просто звичайною
людиною, яка не привертала увагу засобів масової інформації. За твердженням
компанії-заявника, вчинення кримінального злочину ніколи, за самою своєю
природою, не є суто особистою справою. Крім того, X був рецидивістом, оскільки
він вже був засуджений за зберігання наркотиків.
Уряд визнав, що оспорювані судові рішення є втручанням у право заявника на
свободу вираження поглядів. Проте втручання було передбачено законом і
переслідувало мету, визнану судом законною, а саме, захист недоторканності
приватного життя.
У цій справі виникає питання, чи було втручання пропорційним, і чи
відповідали заходи, прийняті національними судами для встановлення рівноваги
між правами компанії-заявника на свободу вираження поглядів та правом X на
повагу до його приватного життя, критеріям, встановленим прецедентним правом
Суду.
При встановленні рівноваги між правом на свободу вираження поглядів та
правом на повагу до приватного життя використовується ряд критеріїв,
сформульованих у прецедентному праві: 1) внесок у дискусію, яка становить
суспільний інтерес; 2) наскільки відомою є зацікавлена особа і яка тема публікації;
3) поведінка зацікавленої особи до публікації; 4) спосіб отримання інформації та її
достовірність; 5) зміст, форма і наслідки публікації; 6) тяжкість покарання.
Суд зазначив, що статті стосувалися затримання і засудження актора X, тобто
судових фактів, які до певної міри можуть вважатися предметом загального
інтересу. В принципі, громадськість має інтерес в отриманні інформації про
кримінальні розгляди, при дотриманні презумпції невинуватості. Суд також
зазначив щодо суперечливих висновків, зроблених національними судами при
оцінці того, наскільки відомою особою був X. Суд вважає, що, в принципі, саме
національні суди, в першу чергу, повинні оцінювати ступінь популярності особи,
особливо якщо ця особа, в основному, відома на національному рівні. Слід також

259
зазначити, що апеляційний суд не тільки послався на існування фан-клубів X, а й
заявив, що його шанувальники могли б захотіти наслідувати його, приймаючи
наркотики.
Що стосується теми статей, національні суди встановили, що
правопорушення, вчинене X, не було дрібним правопорушенням, оскільки кокаїн є
серйозним наркотиком. Однак правопорушення було визнано правопорушенням
середньої або навіть невеликої ступені тяжкості у зв’язку з невеликою кількістю
наркотику, знайденого у X. Суди прийшли до висновку, що інтерес компанії-
заявника в публікації оспорюваних статей був заснований виключно на тому, що X
скоїв злочин, який, якщо б він був вчинений особою, невідомою громадськості,
швидше за все, ніколи не потрапив би у поле зору преси. Суд, у цілому, погодився з
такою оцінкою. Слід зауважити, однак, що X був заарештований у громадському
місці, в наметі на пивному фестивалі в Мюнхені.
Ще одним фактором є поведінка X щодо ЗМІ до публікації. Він сам
розповідав про своє особисте життя в ряді інтерв’ю. На думку Суду, він таким
чином активно прагнув бути в центрі уваги і з огляду на те, наскільки він був
відомий широкому загалу, його «законні очікування», що його приватне життя
буде ефективно захищено, повинні були зменшитися.
Що стосується способу отримання опублікованої інформації, компанія-
заявник стверджувала, що вона повідомила про затримання
X тільки після розкриття органами прокуратури фактів і особи обви-
нуваченого. Уряд заявив, що прокурор В. підтвердив ці факти ЗМІ лише після
публікації статті компанією-заявником. Суд зазначив, що на підставі наявних у
його розпорядженні документів неможливо оцінити обґрунтованість тверджень
заявника про те, що до публікації першої статті була проведена прес-конференція
та випущений прес-реліз. Із судових рішень, винесених у даній справі, видно, що
цей момент не розглядався національними судами. Для цілей розгляду даної справи
Суд вказав, що компанія-заявник докладала до всіх своїх відповідей заяву одного з
її журналістів про те, як були отримані відомості, опубліковані 29 вересня 2004 р., і
що Уряд не заперечував істинність цієї заяви. У цьому контексті слід також
відзначити, що вся інформація, оприлюднена компанією-заявником у першій
статті, була підтверджена прокурором В. іншим журналам та телевізійним каналам.
Таким чином, на думку Суду, не було доведено, що компанія-заявник діяла
недобросовісно при публікації оспорюваної статті.
Суд зазначив, що перша стаття просто містила відомості про арешт X,
інформацію, отриману від В. та правову оцінку серйозності правопорушення, дану
експертом. Друга стаття повідомила про вирок, винесений судом за результатами
публічних слухань. Таким чином, статті стосувалися не подробиць особистого
життя X, а, в основному, обставин і подій, що послідували за його арештом.
Нарешті, щодо розміру покарання, накладеного на компанію-заявника, Суд
вважав, що, хоча покарання було досить м’яким, воно могло мати негативний
вплив на компанію-заявника. У будь-якому випадку, це покарання не було
виправдано у світлі факторів, викладених вище.

260
 У кінцевому підсумку підстави, висунуті державою-відповідачем, не
зважаючи на їх важливість, не були достатніми, щоб прийти до висновку, що
оскаржуване втручання було необхідним у демократичному суспільстві.
Незважаючи на свободу розсуду, якою користуються договірні держави, Суд
вважав, що в цій справі не було дотримано розумну співмірність між обмеженнями,
накладеними національними судами на право компанії-заявника на свободу
вираження поглядів, з одного боку, і переслідуваною законною метою - з іншого
боку. Відповідно, мало місце порушення ст. 10 Конвенції 1950 р.
ТЕМА 11
СВОБОДА ЗІБРАНЬ ТА ОБ’ЄДНАННЯ

План
1. Обсяг та складові права на свободу зібрань та об’єднання
2. Зобов’язання держави щодо права на свободу зібрань та об’єднання
3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на свободу
зібрань та об’єднання (Практика Європейського суду з прав людини щодо права на
свободу зібрань та об'єднання (справа "Веніамін Тимошенко та інші проти
України", № 48408/12, 2014 р.; справа "Букта та інші проти Угорщини"
(BuktaandOthers v. Hungary), № 25691/04, 2007 р.; справа "Баранкевич проти Росії"
(Barankevich v. Russia), № 10519/03, 2007 р.))

1. ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ПРАВА НА СВОБОДУ ЗІБРАНЬ ТА

ОБ’ЄДНАННЯ

ПРАВО НА МИРНІ ЗІБРАННЯ ТА ОБ’ЄДНАННЯ є одним з основних

прав у демократичному суспільстві й однією з підвалин такого суспільства.
Дане право охоплює
 як приватні зібрання,
 так і зібрання у громадських місцях,
оскільки сутність демократії полягає в тому, щоб дозволити висувати і
обговорювати різноманітні політичні програми, навіть ті, які ставлять під сумнів
той порядок, згідно з яким організована в даний час держава, за умови, що вони не
завдають шкоди самій демократії. Таким чином для заборони або обмеження права
громадян збиратися та об’єднуватися, держава повинна мати переконливі і вагомі
причини.

Свобода зібрань та об’єднання закріплені у

261
 ст. 20 ЗАГАЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ 1948 p., якою
передбачено, що
 кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій.
 Ніхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоціації.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП) 1966

р. закріпив у своїх положеннях ст. 21-22.
 право на мирні зібрання.
 Користування цим правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих,
які накладаються відповідно до закону і при цьому є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах держави або громадської
безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я та моральності
населення або захисту прав і свобод інших осіб.
 Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи
право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх
інтересів.
 Користування цим правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих,
які передбачаються законом і які є необхідними у демократичному
суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки, громадського
порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав і
свобод інших осіб.
 Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень
користування цим правом для осіб, що входять до складу збройних сил і
поліції.
 Ніщо в цій статті не дає: право державам, які беруть участь у
Конвенції Міжнародної організації праці 1948 р. щодо свободи
асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на
шкоду гарантіям, передбаченим у зазначеній Конвенції, або
застосовувати закон таким чином, щоб завдавати шкоди цим гарантіям.
У Американській конвенції про права людини 1969 р.(ст. 15): Визнається
право на мирні зібрання, без зброї. Користування цим правом не може піддаватися
жодним обмеженням, за винятком тих, що накладаються відповідно до закону та є
необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної або громадської
безпеки, громадського порядку або охорони здоров’я та моральності чи прав і
свобод інших осіб.
Хартія Європейського Союзу про основні права 2000р. ст. 12 передбачає
свободу приватних осіб збиратися вільно та мирно разом з іншими людьми. Проте
при цьому слід звернути увагу на те, що у названій статті право на свободу зібрань
закріплюється у логічній зв’язці з правом на об’єднання, й щодо них зазначається,

262
що вони реалізуються задля участі приватних осіб у політичному, профспілковому
та громадському житті.
У Конвенції про права дитини 1989р. (ст. 15): 1. Держави-учасниці
визнають право дитини на свободу асоціацій та свободу мирних зібрань. 2. Щодо
реалізації цього права не можуть застосуватися будь-які обмеження, за винятком
тих, що реалізуються відповідно до закону і які є необхідними у демократичному
суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку, охорони
здоров’я чи моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб.
Конвенції Співдружності незалежних держав про права та основні свободи
людини (Конвенції СНД) 1995р. (ст. 12): 1. Кожна людина має право на свободу
мирних зібрань і на свободу асоціацій з іншими, в тому числі право створювати
профспілки та вступати у них для захисту своїх інтересів. 2. Користування цим
правом не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що передбачаються
законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної та
громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я й моральності
населення або захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає
встановленню законних обмежень користування цими правами для осіб, які
належать до складу збройних сил, правоохоронних або адміністративних органів
держави.
Копенгагенському документі ОБСЄ 1990 (п. 9.2): Кожна людина має право на
мирні зібрання та демонстрації. Будьякі обмеження, що можуть бути передбачені
щодо реалізації цих прав, встановлюються законом та відповідають міжнародним
стандартам.
Керівні принципи зі свободи мирних зібрань (ОБСЄ) На окрему увагу
заслуговують Керівні принципи зі свободи мирних зібрань, розроблені
Організацією з безпеки та співробітництва в Європі (далі – ОБСЄ). Цей документ,
як справедливо наголошується в літературі, є унікальним джерелом європейської
міжнародно-правової доктрини, що ґрунтується на національному досвіді держав
регіону, нормах міжнародних угод та прецедентній практиці ЄСПЛ. Керівні
принципи разом із роз’яснюючими примітками було розроблено групою експертів
у сфері свободи мирних зібрань Бюро демократизації і прав людини ОБСЄ у
взаємодії з Венеціанською комісією, зокрема шляхом урахування рекомендацій її
членів.
У Керівних принципах виділяються сім основних принципів у сфері
організації та проведення мирних зібрань. Зазначені принципи становлять собою
обов’язкові правила поведінки для будь-яких адміністративних та судових органів,
які у процесі свого функціонування вирішують питання щодо реалізації
приватними особами названого права. Інакше кажучи, вони (принципи) не
потребують додаткового закріплення на рівні національних правових актів.
Водночас було б бажаним, щоб кожна держава знайшла можливість підтвердити їх
обов’язковий характер за рахунок включення їх до національного законодавства.
Наразі йдеться про такі керівні принципи зі свободи мирних зібрань.
1. Презумпція на користь проведення зібрання Оскільки право на свободу
мирних зібрань належить до основоположних прав, то його реалізацію необхідно,

263
за можливості, забезпечити без жодного регулювання. Все те, що в явній формі не
заборонено законом, необхідно вважати дозволеним, і від осіб, які бажають
зібратися разом, не слід вимагати отримання дозволу на проведення зібрання. У
законодавстві має бути чітко й недвозначно встановлено презумпцію на користь
свободи зібрань.
2. Позитивне зобов’язання держави щодо сприяння мирним зібранням та їх
захисту. Найважливішим обов’язком держави є створення необхідних механізмів
та процедур, що дають змогу забезпечити реальне здійснення свободи зібрань без
надмірного бюрократичного регулювання. Зокрема, держава завжди має
намагатися сприяти проведенню мирних зібрань у місцях, яким віддають перевагу
організатори, захищати ці зібрання, а також гарантувати відсутність перешкод для
поширення у суспільстві інформації про заплановані зібрання. Усі витрати,
пов’язані із забезпеченням достатніх заходів безпеки (в тому числі управління
транспортними потоками та великими скупченнями людей, а також надання
першої допомоги), мають повністю узяти на себе органи влади. Важливим є також і
питання здатності держави забезпечити безпеку зібрання та його учасників. З
огляду на це держава повинна мати у наявності достатні ресурси для охорони
громадського порядку з метою сприяння проведенню публічних заходів та
пов’язаних з ними одночасних зібрань, учасники яких знаходяться у зоні
«видимості та чутності» один одного.
3. Законність Будь-які обмеження мають засновуватися на положеннях закону
та відповідати Конвенції, а також іншим міжнародним інструментам у галузі прав
людини. У цьому аспекті надзвичайно важлива роль відводиться чітко
сформульованим положенням законодавства, що дають змогу визначати межі
розсуду влади. Власне закон має відповідати міжнародним стандартам у галузі
прав людини і бути достатньо конкретним з тим, щоб надати можливість кожній
особі визначати, чи є її поведінка порушенням закону, а також якими можуть бути
найбільш вірогідні наслідки такого порушення.
4. Пропорційність. Будь-які обмеження щодо свободи зібрань мають бути
пропорційними. Принцип пропорційності є засобом забезпечення балансу
інтересів.
5.Недискримінація. Кожен має право на свободу мирних зібрань. Під час
регулювання свободи мирних зібрань відповідні органи влади зобов’язані не
допускати дискримінації за жодною ознакою щодо будь-якої особи чи групи осіб.
6. Належна адміністрація Громадськість має бути поінформована про те,
який державний орган відповідає за прийняття рішень щодо реалізації свободи
зібрань, і ця відповідальність повинна чітко закріплюватися в законодавстві. Цей
орган забезпечує достатній доступ громадськості до достовірної інформації про
порядок його роботи. Організатори публічних зібрань і ті особи, на права та
свободи яких зібрання може вчинити прямий вплив, повинні мати можливість
усного або письмового звернення безпосередньо до адміністративного органу.
Адміністративні процедури повинні передбачати справедливу й об’єктивну оцінку
усієї наявної інформації. Про будь-які обмеження щодо конкретного зібрання
необхідно невідкладно повідомляти у письмовому вигляді організатору цього
заходу з поясненням причин кожного обмеження. Такі рішення мають прийматися

264
якомога раніше з тим, щоб будь-яка апеляція до незалежного суду могла бути
розглянута до дати, зазначеної у повідомленні про зібрання. 4.
7. Відповідальність адміністративних органів. Адміністративні органи
повинні виконувати свої правові обов’язки та нести відповідальність за будь-яке їх
невиконання – процедурне або по суті. Ця відповідальність має визначатися
відповідно до принципів адміністративного права та судового контролю щодо
зловживань владою

КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ

СВОБОД 1950 р. закріплює
 свободу мирних зібрань і свободу асоціацій практично у тих же
формулюваннях що і МППГП 1966 р.
Стаття 11 Конвенції Свобода зібрань та об’єднань
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднаний і Іншими
особами, включаючи право створювати профспілки та вступити до них для
захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що
встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах
національної або громадської безпеки, для запобігання порушенням чи злочинам,
для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця
стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих
прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних
органів держави.
ЗМІСТ ПРАВА НА СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ ЗГІДНО КОНВЕНЦІЇ
1950р.
Право на свободу мирних зібрань, передбачене ст. 11 Конвенції, є одним із
центральних прав, що забезпечує ефектніше функціонування демократичного
суспільства, оскільки воно забої
печує необхідні умови для діяльності політичних груп і партій, про
фесійних спілок та інших об’єднань громадян. Свобода вираження
поглядів, передбачена ст. 10 Конвенції, є однією з цілей свободи мир
них зібрань та об’єднань (див. рішення у справі «Vogt v. Germany» під
26.09.1995 p.).Свобода мирних зібрань є природним продовженням
свободи вираження поглядів, адже свобода мирних зібрань є однією
з форм, у яких виявляються тенденції суспільної думки.
Право на свободу мирних зібрань охоплює як публічні, так і мри ватні
зібрання. Це право належить кожному, хто бажає провести и брання. Не можуть
бути підставою для позбавлення права на про ведення мирних зібрань загроза
контрдемонстрації, загроза участі у зібраннях не членів об’єднання (якщо зібрання
проводить певне об’єднання), загроза актів екстремізму Ідеї та лозунги, які
проголошуються на зібраннях, можуть не збігатися з думками й поглядами інших

265
людей та викликати обурення у незгодних. Здійснення свободи мирних зібрань не
підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є
необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або
громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб Справжня свобода
мирних зібрань не може бути зведеною до невтручання держави: суто негативна
концепція ролі держави суперечить предмету і меті ст. 11 Конвенції; ст. 11
Конвенції іноді вимагає вчинення активних дій за необхідності, навіть у сфері
стосунків між фізичними особами.
Таким чином, зі змісту свободи мирних зборів, передбаченої ст. 11 Конвенції,
випливає позитивний обов’язок держави створити відповідні умови для
використання цього права, оскільки на державу покладається обов’язок захищати
тих, хто реалізує своє право на мирні зібрання, від насильства з боку груп, що
дотримуються протилежних поглядів (справа «Plattform “Arzte für das Leben” v.
Austria» від 21.06.1988 p.). Можливість виникнення безпорядків не може бути при-
чиною для втручання органів влади з метою обмеження права на основі ст. 11
Конвенції. Оскільки причина безпорядків може бути реальною, державні органи
мають право на реагування для зниження такої загрози, яке може виявлятися у
необхідності попереднього повідомлення органам влади про зібрання, надання
згоди на зібрання за дотримання певних умов чи як крайнього засобу - заборони на
проведення зібрання. Водночас, хоча в позитивні обов’язки держави за ст. 11
Конвенції і входить вжиття активних заходів для забезпечення мирного характеру
зібрання, вона не може надати абсолютні гарантії щодо виконання цього обов’язку;
ст. 11 Конвенції зобов’язує державу вживати заходів, але не зобов’язує її отримати
певні результати.
Процедура з вимогою попереднього повідомлення про публічні зібрання сама
по собі не порушує суті цього права (див. рішення Комісії у справі «Rassemblement
Jurassien and Unité Jurassienne проти Швейцарії» від 10.10.1979 p.). За особливих
умов, коли негайна відповідь у формі демонстрації на політичну подію може бути
обґрунтована, рішення про розпуск мирного зібрання лише через відсутність
повідомлення про нього без будь-якої протиправної поведінки його учасників,
становить непропорційне обмеження свободи на мирне зібрання. Якщо учасники
демонстрації не беруть участі у насильницьких діях, важливо, аби органи влади
продемонстрували певний рівень толерантності щодо мирних зібрань. Тоді право
на мирне зібрання не буде позбавлене своєї суті (рішення Суду у справі «Bukta and
Others v. Hungary» від 17.07.2007 p.).
З огляду на вищезазначене, органи державної влади повинні користуватися
широкою свободою розсуду у виборі методів використання своїх повноважень
щодо вжиття заходів на виконання позитивних обов’язків за ст. 11 Конвенції. А
тому заборона проведення зібрання потребує належного обґрунтування відповідно
до вимог ст. 11 Конвенції.
Стосовно співвідношення прав на проведення демонстрації та
контрдемонстрації у згаданому вище рішенні у справі «Plattform “Arzte fur das
Leben” v. Austria» від 21.06.1988 p. Суд вказав, що будь- яка демонстрація може
дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких
вона проводиться. Проте в учасників демонстрації повинна бути можливість

266
проводити її без небезпеки бути підданими фізичному насильству з боку своїх
противників; така небезпека може зашкодити об’єднанням чи іншим групам, які
мають спільні ідеї чи інтереси, відкрито виражати свої погляди з актуальних
питань, що стосуються суспільства. В демократичному суспільстві право на
проведення контрдемонстрації не може виливатися в обмеження здійснення права
на демонстрацію.
Право на свободу мирних зібрань стало предметом розгляду Судом у справі
«Trofimchuk v. Ukraine» від 28.01.2011 р. Заявниця, яка брала участь у пікеті проти
затримки виплат заробітної плати, була звільнена з роботи через відсутність її на
робочому місці протягом двох годин. У цьому вона вбачала порушення її права на
мирні зібрання. Суд, визнавши наявність втручання у це право заявниці, вважав це
втручання «передбаченим законом» і таким, що має «легітимну мету», мотивуючи
це тим, що право на страйк передбачене українським законодавством, яке містить
певні гарантії для учасників страйку, тоді як заявниця не дотримувалася
відповідної процедури і не аргументувала того, чому вона не дотримувалася норм
щодо страйку. А тому її звільнення з роботи має легітимну мету - захист інтересів
роботодавця за законодавством про працю, а порушення ст. 11 Конвенції не було.
Зміст права на свободу об’єднань
Свобода об’єднання з іншими полягає в можливості досягати
спільних цілей групи осіб, а також є однією з форм, якої може набути свобода
вираження поглядів. Громадянин повинен мати можливість поділитися своїми
думками у колективі єдинодумців. Мета свободи об’єднання - забезпечення того,
аби діяльність, яку здійсню-
ють колективно, була захищена так само, як і діяльність окремої особи.
Право на свободу об’єднання включає право створювати об’єднання,
право вільно вступати в об’єднання, добровільно обирати організацію
для об’єднання з метою досягнення спільної мети. Такі об’єднання,
як зазначав Суд, мають здатність володіти фундаментальними права-
ми, а держава повинна ці права гарантувати (справа «Plattform “Arzte
für das Leben” v. Austria» від 21.06.1988 p.).
Право на свободу об’єднання, відповідно до ст. 11 Конвенції, надається
«кожному», що охоплює як фізичних (незалежно від віку та належності до
громадянства певної держави), так і юридичних осіб, відповідно до загальної
логіки Конвенції. Відповідну діяльність можна вести шляхом реалізації особистих
прав та обов’язків, проте дієвіше спільних цілей можна досягти за допомогою
окремого утворення, яке має власну правосуб’єктність, відокремлену від
правосуб’єктності тих осіб, котрі входять до його складу. Таке утворення повинно
володіти базовими правами саме для досягнення спільних цілей. Це не виключає
надання такому утворенню й певних додаткових прав, за умови дотримання
принципу недискримінації.
Оскільки об’єднання, у розумінні ст. 11 Конвенції, покликане полегшити
реалізацію саме особистих прав осіб, у змісті цієї норми йдеться про об’єднання
приватного права. Об’єднання ж, які виконують публічно-правові функції
(об’єднання публічного права), не підпадають під захист ст. 11 Конвенції. На
приватно-правовому характері об’єднань, у розумінні ст. 11 Конвенції,

267
неодноразово наголошував і Суд, вказуючи, що метою свободи об’єднання є захист
приватного виду діяльності від втручання держави. У разі, коли перед Судом по-
стає питання про те, які функції виконує об’єднання (приватні чи публічні),
останній оцінює як співвідносяться повноваження та функції об’єднання і
державного органу. При цьому держава не може як завгодно тлумачити поняття
«публічного» об’єднання, аби усунути його від дії ст. 11 Конвенції, оскільки це
може призвести до результатів, несумісних з предметом та цілями Конвенції і
позбавити конвенційного захисту ефективності (рішення Суду у справі
«ChassagnouandOthersv. France» від 29.94.1999 p.).
Свобода об’єднання передбачає можливість як створювати об’єднання разом з
іншими особами, так і звертатися з проханням про вступ в уже існуючі об’єднання.
При цьому право створювати об’єднання становить елемент, невід’ємний від права,
передбаченого ст. 11 Конвенції, навіть якщо в останній прямо сформульовано лише
право створювати професійні спілки. Можливість створити об’єднання як
юридичну особу для того, аби діяти колективно у сфері захисту своїх інтересів, є
одним з найважливіших аспектів права на свободу об’єднання, без якого це право
було би позбавлене сенсу. Спосіб, у який національне законодавство закріплює
свободу об’єднань, і застосування останнього державними органами на практиці
викривають стан демократії в державі (рішення Суду у справі
«SidiropoulosandOthersv. Greece» від 10.07.1998 p.).
Поняття «об’єднання» має автономний зміст у практиці Суду, тобто його
розуміння Судом не залежить від національного законодавства держав-учасниць
Конвенції. Суд застосовує досить широкий підхід до розуміння змісту цього
поняття. У рішенні в справі «McFeeley v. the United Kingdom» Суд зазначив, що
об’єднання у розуміння ст. 11 Конвенції є чимось більшим, аніж групою людей, що
мають спільну мету, оскільки ст. 11 Конвенції не призначена для захисту
звичайного зібрання людей, яким просто подобається проводити час у компанії
один одного. А тому практика Суду пішла таким чином, що демонстрації та
громадські мітинги не вважаються проявом свободи об’єднання через їхню
нетривалість, але підпадають під захист норми про свободу зібрань (рішення у
справі «Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria» від
02.10.2001 p.). З огляду на це на заявника покладається тягар доказування трьох
обставин: по-перше, що група осіб сформована для досягнення певної мети; по-
друге, що така група є сталим утворенням і має певну організаційну структуру (яка
не обов’язково повинна бути офіційно оформленою); по-третє, що належність тієї
чи іншої особи до учасників групи можна об’єктивно визначити.
Практика Суду виробила основоположні принципи оцінювання мети
об’єднань. Насамперед при оцінюванні такої мети Суд виходить з того, що
об’єднання повинно мати змогу займатися будь-якою діяльністю, яку можуть вести
окремі особи. Тому, якщо діяльність і цілі об’єднання законні та демократичні, то
об’єднання повинно мати можливість сформуватися і займатися певною діяльністю
чи виконувати поставлені цілі. Поняття «законних цілей» об’єднання тлумачиться
Судом автономно і не означає тих цілей, які вважаються незаконними державою.
Це обґрунтовується тим, що межі допустимих обмежень прав людини, визнаних на
міжнародному рівні, не підлягають розширенню, а тому не можна перешкоджати
створенню об’єднань для досягнення законних, з позицій Конвенції, цілей. Крім

268
того, об’єднання може формуватися з метою пропагування необхідності змін до
законодавства, в тому числі і щодо конституційного устрою, за умови, що воно
прагне досягти цієї мети законними засобами (див., наприклад, рішення Суду у
справі «The Socialist Party and Others v. Turkey» від 25.05.1998 p.). Проте законні
цілі у будь-якому разі не можуть бути антидемократичними Під захист ст. 11
Конвенції у частині свободи об’єднань підлягають об’єднання, які офіційно
зареєстровані й мають статус юридичної особи, і такі, що не мають цього статусу,
за умови відповідності такого утворення трьом наведеним вище критеріям.
Закономірним наслідком свободи об’єднання є можливість визначити основу тако-
го об’єднання. Наявність статусу об’єднання, у розумінні Конвенції, має істотне
значення у разі неправомірної відмови такому об’єднанню у державній реєстрації
та наданні статусу юридичної особи. Тому держава не може ставити умову, що
свободою об’єднання повинні користуватися лише ті утворення, котрі мають
статус юридичної особи. Тобто, з одного боку, держава повинна забезпечити
об’єднанню можливість отримати статус юридичної особи, а з другого - вона не
має права наполягати на тому, щоб усі об’єднання мали статус юридичних осіб,
якщо група осіб, які створюють об’єднання, віддають перевагу менш формальному
статусу, крім випадків, коли, як це має місце у деяких країнах, отримання статусу
юридичної особи є автоматичним наслідком рішення засновників про створення
об’єднання.
Право групи осіб на державну реєстрацію об’єднання для надання йому
статусу юридичної особи, яке є одним з основоположних аспектів свободи
об’єднання, кореспондує з обов’язком держави забезпечувати як належну
підготовку тих, хто приймає рішення про таку реєстрацію, так і наявність
ефективної процедури судової перевірки відмов у реєстрації з урахуванням
тлумачення національного закону та його застосування. В рішенні у справі
«SidiropoulosandOthersv. Greece» від 10.07.1998 p. Суд зазначив, що рішення про
відмову в реєстрації об’єднання потрібно обґрунтовувати належним чином з метою
полегшення його судової перевірки. При цьому процедура судової перевірки має
бути організованою так, аби сама перевірка відбувалася без зволікань.
Крім того, до позитивних обов’язків держави входить забезпечення розумного
строку розгляду клопотання про реєстрацію об’єднання, аби затримки не
зашкодили досягненню цілей об’єднання. Критерієм «розумності» строків розгляду
клопотання є той строк, що застосовується до розгляду клопотання про реєстрацію
юридичних осіб, котрі займаються підприємницькою діяльністю. За загальним
правилом, що існує у більшості держав-учасниць Ради Європи, такий строк
становить декілька днів, а не декілька місяців.
СФЕРА ДІЇ ПРАВА НА СВОБОДУ ОБ'ЄДНАНЬ
Сфера дії права на свободу об’єднань має декілька аспектів
у практиці Суду. Насамперед слід з’ясувати, які угруповання
людей підпадають під поняття об’єднання у розумінні ст. 11 Конвен-
ції. Для відповіді на це запитання слід звернутися до такої ознаки
об’єднання у розумінні Конвенції, як мета, для досягнення якої воно
створюється.

269
 Критерію мети, для досягнення якої створюється об’єднання, що підпадає під
захист ст. 11 Конвенції, не відповідають цілі, що є неконституційними або
незаконними, а також об’єднання, що створюється з метою отримання прибутку від
підприємницької діяльності (за винятком об’єднання, котре здійснює
підприємницьку діяльність, але спрямовує доходи від неї на загальні цілі, а не
розподіляє їх між членами об’єднання). Це пов’язано з тим, що свобода об’єднання
є не економічним правом. Те, що профспілки, які захищають в тому числі й
економічні права їхніх членів, входять до поняття об’єднання у розумінні ст. 11
Конвенції, не суперечить практиці Суду, оскільки метою профспілки є власне
захист інтересів її членів.
Зі змісту поняття «об’єднання», за ст. 11 Конвенції, не можна виключати
політичні партії. Хоча у ст. 11 Конвенції йдеться про «свободу об’єднання,
включаючи право створювати профспілки», термін «включаючи» чітко вказує на
те, що у цій статті йдеться про один з прикладів форми, якої може набути
здійснення права на свободу об’єднання. З цього не слід робити висновок про те,
що, згадуючи профспілки з причин, які викликають спори на сьогодні, автори праг-
нули виключити політичні партії з-під сфери дії ст. 11 Конвенції, оскільки вони є
формою асоціації, життєво необхідної для належного функціонування демократії. З
огляду на важливість демократії в системі Конвенції не виникає сумнівів, що
політичні партії підпадають під дію ст. 11 Конвенції (рішення Суду у справі
«TheSocialistPartyandOthersv. Turkey» від 25.05.1998 p.).
Деякі об’єднання, визнані такими у межах національного законодавства, не
будуть вважатися об’єднаннями з позиції ст. 11 Конвенції. До них, зокрема,
належать структури, створені на основі закону, до яких зобов’язані вступати
представники певних професій (напри клад, лікарі, юристи). На думку Суду, такі
організації покликані регулювати ту чи іншу професійну діяльність, а тому не
підпадають під захист ст. 11 Конвенції. Такі утворення, як трудові комітети, також
не підпадають під поняття об’єднання у розумінні ст. 11 Конвенції, оскільки вони
створюються на підприємстві відповідно до законодавства обов’язково та для
забезпечення участі працівників в управлінні підприємством, а не для досягнення
спільної для групи людей мети (ухвала Суду щодо прийнятності справі «Karakurtv.
Austria» від 14.09.1999р.
Той факт, що об’єднання створене на основі закону, не означає, що воно не
буде вважатися об’єднанням у розумінні Конвенції. До таких об’єднань Суд відніс,
зокрема, об’єднання мисливців і власників земель чи власників прав на полювання
- приватних осіб, кожен з яких виявив бажання об’єднати свої землі з метою
організації полювання, мотивуючи це тим, що таке об’єднання не можна було
віднести до державних структур і воно жодним чином не пов’язувалося зі здій-
сненням владних повноважень.
Сфера дії ст. 11 Конвенції є транснаціональною у тому розумінні, що гарантії
цієї норми щодо свободи об’єднання поширюються як на об’єднання, що
створюються у межах певної держави, так і на об’єднання та права на членство у
них в інших країнах (див. рішення Суду у справі «Cyprusv. Turkey» від 10.05.2001
p.).

270
 Свобода об’єднання у розумінні Конвенції не передбачає і не захищає надання
об’єднанню інших прав для досягнення своїх цілей, якщо відсутність таких прав не
позбавляє об’єднання можливості працювати над досягненням поставлених цілей
(навіть якщо воно не може використовувати засоби, які вважає найдієвішими).
Тому об’єднання не може розраховувати на автоматичне отримання права
оспорювати законність певних видів діяльності в судах лише на тій підставі, що
така діяльність відбувається певним чином всупереч його власним цілям.
Наприклад, заяви екологічної групи про те, що певне будівництво здійснюється з
порушенням законодавства, не можуть бути достатньою підставою для оскарження
цією групою дозволу на будівництво.
ЗМІСТ ПРАВА НА СТВОРЕННЯ ПРОФСПІЛОК ТА НА УЧАСТЬ У НИХ
Право на створення профспілок посідає особливе місце в меж-
ах гарантій, передбачених ст. 11 Конвенції. Воно розглядаєть-
ся як окрема форма або окремий аспект свободи об’єднання. Держа-
ва не повинна створювати перешкод у створенні професійних спілок
чи надавати певні переваги окремим видам профспілок або вимагати
обов’язкового членства в них.
Право на створення профспілок у контексті свободи об’єднання не передбачає
включення у нього таких прав об’єднань: наполягати на укладенні колективного
договору на підприємстві (рішення Суду у справі «SchettiniandOthersv. Italy» від 09.
11.2000 p.), на проведенні консультацій з органами влади перед прийняттям
нормативно-правових актів (рішення Суду у справі «NationalUnionofBelgianPolicev.
Belgium» від 27.10.1975 p.), на участі своїх представників у національній трудовій
раді (справа «X v. Belgium»1978 p.), право на страйк («Scmidt&Dahlstromv.
Sweden» від 06.02.1976 p.).Суд аргументував такий підхід тим, що профспілки
можуть обстоювати власні інтереси й іншими засобами.
У рішенні у справі «Gustafssonv. Sweden» від 25.04.1996 р. Суд вказав, що ст.
11 Конвенції була витлумачена як така, що закріплює не лише позитивне право
створювати і вступати до профспілки, а й негативний аспект цієї свободи, а саме;:
право не вступати до профспілки чи вийти з неї. Не розглядаючи питання про те,
чи включений негативний аспект до змісту ст. 11 Конвенції поряд з позитивним
аспектом, Суд вважає, що хоча примушування кого-небудь до вступу у певну
профспілку не завжди може суперечити Конвенції, форма примушування, яка
зачіпає сутність свободи об’єднання, посягає на цю свободу. З цього випливає, що
національні органи влади можуть бути зобов’язані за певних умов втрутитися у
відносини між приватними особами, вживаючи розумних і відповідних заходів, аби
забезпечити ефективне дотримання права на свободу не вступати до профспілок.
Суд також нагадав, що, хоча ст. 11 Конвенції не забезпечує ні профспілкам, ні
їхнім членам особливого ставлення з боку держави, зокрема права укласти
колективний договір, слова «для захисту своїх інтересів», вжиті у ч. 1 ст. 11
Конвенції, вказують на те, що Конвенція гарантує свободу захищати професійні
інтереси членів профспілки шляхом колективних дій профспілки. Кожна держава
має вибір засобів, які може використовувати для досягнення цих цілей; укладення
колективних договорів та угод є одним з таких засобів, на думку Суду. Державі
надається широка свобода розсуду у виборі засобів для досягнення такої цілі, як

271
пошук справедливого балансу між різними інтересами, зокрема з посиленням
значущості системи колективних переговорів.
Суперечливим є питання про те, чи може держава ухвалювати закони, які
зобов’язують представників певних професій, як от лікарів, журналістів, юристів,
бути членами профспілок. У згаданій у § 2 цього розділу справі «Young,
JamesandWebsterv. theUnitedKingdom» Суд вказав з цього приводу, що право
держави на створення спеціального режиму для певних публічних професій не
підлягає сумніву, проте очевидним є також право індивідів на створення
альтернативних професійних об’єднань, які пропонують свій альтернативний
погляд на цей режим. Тобто будь-яка, навіть державна, монополія у цій сфері є
виключеною, з погляду Конвенції.
У разі коли держава виступає у ролі роботодавця, а не публічної влади, на неї
також поширюються положення ст. 11 Конвенції, незалежно від того, яким правом
регулюються відносини між державою- роботодавцем та працівниками -
приватним чи публічним. Більше того, держава зобов’язана забезпечити
дотримання ст. 11 Конвенції і приватними роботодавцями, а не лише державними,
що становить її позитивний обов’язок за ст. 11 Конвенції.

2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПРАВА

НА СВОБОДУ ЗІБРАНЬ ТА ОБ’ЄДНАННЯ

Міжнародні акти з прав людини покладають на держави такі

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ:
1) забезпечувати презумпцію на користь проведення зібрань. Оскільки право
на свободу мирних зібрань належить до основних прав, то його реалізацію слід
забезпечувати без будь-якого регулювання. Все те, що в явній формі не заборонено
законом, слід вважати дозволеним. У своєму внутрішньому законодавстві держави
повинні чітко і недвозначно встановлювати презумпцію на користь свободи
зібрань;
2) реалізовувати позитивне зобов’язання держави щодо сприяння мирним
зібранням та їхнього захисту;
3) створювати необхідні механізми і процедури, що дозволяють забезпечити
реальне здійснення свободи зібрань без надмірного бюрократичного регулювання;
4) сприяти проведенню мирних зібрань, захищати їх, а також забезпечувати
відсутність перешкод при поширенні у суспільстві інформації про майбутні
зібрання;

272
 5) гарантувати законність - будь-які обмеження щодо проведення зібрань
повинні бути засновані на положеннях закону і відповідати міжнародним
інструментам у галузі прав людини;
6) дотримуватися пропорційності — у процесі досягнення органами влади
законних цілей перевагу слід надавати заходам, які передбачають найменший
рівень втручання;
7) дотримуватися принципу недискримінації - при регулюванні свободи
зібрань відповідні органи влади зобов’язані не допускати дискримінації за будь-
якою ознакою щодо будь-якої особи або групи осіб;
8) забезпечувати належну адміністрацію - громадськість повинна бути
поінформована про те, який державний орган відповідає за прийняття рішень про
адміністрацію свободи зібрань і ця відповідальність повинна бути чітко закріплена
в законодавстві;
9) дотримуватися принципу відповідальності адміністративного органу -
адміністративні органи повинні виконувати свої обов’язки і нести відповідальність
за будь-яке їх невиконання.
Позитивний обов’язок держави відповідно до Конвенції про захист прав та
основоположних свобод 1950р.
Держава має право стежити за тим, чи відповідають цілі та діяльність
об’єднань нормам законодавства, але вона повинна використовувати це право
таким чином, аби це відповідало її конвенційним обов’язкам та за умови контролю
з боку органів Конвенції (див. рішення Суду у справах
«TheUnitedMacedonianOrganisationIlindenandOthersv. Bulgaria» від 19.01.2006 p.,
«RamazanovaandOthersv. Azerbaijan» від 01.02.2007 p.).Держава не може
встановлювати невиправдані обмеження на право осіб звертатися з проханням про
вступ до об’єднання. Це випливає з практики Суду у частині заборони примусового
вступу до об’єднання. Разом з тим із практики Суду випливає і так звана
«негативна свобода об’єднання», згідно з якою ніхто не може примусити особу до
вступу в об’єднання чи обмежувати права тих, хто не є членом об’єднання (справа
«Young, JamesandWebsterv. theUnitedKingdom» від 13.08.1981 p.).

ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ У ПРАВО НА СВОБОДУ ОБ'ЄДНАНЬ. КРИТЕРІЇ

ВІДПОВІДНОСТІ ТАКОГО ВТРУЧАННЯ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ТА
ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД 1950Р.
Право на об’єднання може бути предметом обмежень, які тлу-
мачаться обмежувально: їх перелік у змісті норми ч. 2 ст. 11 Конвенції є чітко
визначеним. Відповідно до практики Суду, обмеження свободи об’єднання може
встановлюватися залежно від віку,за умови їх пропорційності та відповідності
принципу правової пев-
ності. Проте слід взяти до уваги, що при встановленні таких обмежень
щодо дітей потрібно враховувати перспективу їх подорослішання,тобто будь-які

273
встановлені щодо дітей обмеження повинні зменшува-тися в міру їх
подорослішання.
Обмеження свободи об’єднання з мотивів неналежності до громадянства
певної держави може бути виправдане як допустиме з погляду Конвенції щодо
участі таких осіб у політичних партіях. Набагато важче довести допустимість
такого обмеження щодо об’єднань, які займаються не партійними питаннями, а
спортивними, культурними чи питаннями місцевого значення.
Питання про конвенційну правомірність обмеження права на об’єднання
постає і у зв’язку з ув’язненням особи. Таке ув’язнення має наслідком обмеження
здатності ув’язненого брати повноцінну участь у діяльності об’єднання, але це не
повинно створювати перешкоду для подальшого його членства у цьому об’єднанні
та у його діяльності. Адже позбавлення свободи навряд чи тягне за собою обме-
ження і свободи об’єднання (крім обмеження права ув’язненого брати участь у
засіданнях об’єднання, якщо такі мають місце). Для оцінки відповідності
обмеження свободи об’єднання поряд з обмеженням інших прав Суд застосовує
тест на необхідність. Проте до реалізації особою права на свободу об’єднання
можуть бути застосовані певні обмеження як покарання за ту чи іншу поведінку за
умови, що вони мають законну мету та є пропорційними такій меті (див. справу
«DeBeckerv. Belgium» від 27.03.1962 p.).
Хоча отримання статусу юридичної особи може бути наслідком утворення
об’єднання, вимога щодо процедури реєстрації такого об’єднання для отримання
статусу юридичної особи не вважається Судом порушенням свободи об’єднання.
Відмова національних органів державної влади надати статусу юридичної особи
об’єднанню громадян є втручанням у право заявників на здійснення права на сво-
боду об’єднання (див., наприклад, «GorzelikandOthersv. Poland» від 17.02.2004 p.).З
огляду на те, що наявність в об’єднання статусу юридичної особи значно полегшує
реалізацію цілей такого об’єднання, необгрунтована, з погляду Конвенції, відмова
уповноважених державних органів зареєструвати об’єднання, внаслідок чого воно
не може отримати статус юридичної особи, є порушенням свободи об’єднань (див.
рішення Суду у справі «SidiropoulosandOthersv. Greece» від 10.07.1998р.
Крім того, встановлені державою у законодавстві правила реєстрації
об’єднань (як набуття об’єднанням статусу юридичної особи, так і набуття ним
спеціальних юридичних форм для здійснення певної діяльності (релігійні
організації, профспілки) не повинні створювати невиправданих перешкод на шляху
досягнення об’єднанням своїх цілей. Вони мають бути чітко сформульованими і
давати можливість об’єктивно оцінити їх дотримання. Вислів «передбачений за-
коном» в ч.2 ст. 11 Конвенції не тільки вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була
передбачена національним законодавством, але й містить вимогу щодо якості
закону (див., серед іншого, «Maestriv. Italy» від 17.02.2004 p.). Закон має бути
доступним для конкретної особи і сформульованим з достатньою чіткістю для того,
щоб вона могла, якщо це необхідно, за допомогою кваліфікованих радників
передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може
спричинити означена дія. Щоб положення національного закону відповідали цим
вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання
органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які
стосуються основоположних прав, надання правового розсуду органам виконавчої

274
влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом
верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства,
гарантованих Конвенцією. Відповідно, закон має достатньо чітко визначати межі
такого розсуду у порядок його реалізації. Ступінь необхідної чіткості
національного законодавства, яке безумовно не може передбачити всі можливі
випадки, значною мірою залежить від того, яке саме питання розглядається, від
сфери, яку це законодавство регулює, та від кількості і статусу осіб, яких воно
стосується (див. рішення у справі «Maestriv. Italy»).
Ситуація, за якої було відмовлено у реєстрації об’єднання (Громадський
комітет) в Україні стала предметом оцінювання Суду щодо її відповідності
Конвенції у справі «KoretskyiandOthersv. Ukraine» від03.04.2008 p. Суд зазначає,
що, відповідно до ст. 16 Закону України «Про об’єднання громадян», «у реєстрації
об’єднанню громадян може бути відмовлено, якщо його статутний або інші
документи, подані для реєстрації об’єднання, суперечать вимогам законодавства
України». Закон не визначає, чи стосується це положення лише змістової не-
відповідності мети та напрямів діяльності об’єднання вимогам закону, зокрема, з
огляду на підстави обмеження утворення та діяльності об’єднань, що містяться в
ст. 4 цього Закону, чи також текстуальної невідповідності статуту відповідним
положенням законодавства. З огляду на зміни до тексту статуту, на яких наполягав
орган державної влади, Суд зазначає, що таке положення Закону дозволяє досить
широке тлумачення і що його можна розуміти як таке, що забороняє будь-який
відступ від відповідних національних норм, що регулюють діяльність об’єднань.
Таким чином, Суд вважає, що положення Закону України «Про об’єднання
громадян», які регулюють реєстрацію об’єднань громадян, є занадто розмитими,
щоб бути достатньо «передбачуваними» для зацікавлених осіб, та надають
державним органам занадто широкі межі розсуду у вирішенні питання, чи може
певне об’єднання бути зареєстрованим. За такої ситуації доступна заявникам
процедура судового перегляду не могла стати на заваді свавільній відмові у
реєстрації. Тому Суд вважав за необхідне продовжувати вивчення справи та
перейти до питання, чи переслідувало втручання одну чи більше легітимних цілей
та чи було воно необхідним у демократичному суспільстві. Зокрема, Суд має
перевірити, чи відповідають спеціальні обмеження діяльності об’єднань принципу
«нагальної суспільної необхідності» і, якщо так, чи є вони пропорційними постав-
леній меті. Загалом Суд зазначає, що матеріали справи, включно з аргументами
сторін, демонструють, що Громадський комітет мав мирні та суто демократичні
мету і завдання. Немає жодних ознак (і це не стверджувалось ні національними
судами, ні Урядом), що об’єднання використовувало б насильницькі та
недемократичні засоби задля досягнення своєї мети. Однак органи державної влади
вдалися до радикального за своїм впливом на заявників заходу, який не допустив,
щоб об’єднання заявників навіть розпочало свою основну діяльність. За цих
обставин Суд вирішив, що обмеження, які були застосовані в цій справі, не
переслідували «нагальну соціальну необхідність» та, відповідно, причини, на які
посилалися органи державної влади, відмовляючи у реєстрації об’єднання, не були
відповідними і достатніми. Тому втручання не можна вважати необхідним у
демократичному суспільстві.
Крім ситуацій, коли цілі та діяльність об’єднання суперечать законодавству
держави, відмова зареєструвати об’єднання може бути виправдана за наявності

275
обмеженого кола обставин, зокрема, якщо запропоновану назву об’єднання має вже
інша зареєстрована юридична особа або якщо така назва може вводити
громадськість в оману (див. рішення Суду у справі «GorzelikandOthersv. Poland» від
20.12.2001 p.).
Практика Суду у частині оцінювання обмежень свободи об’єднань йде таким
чином, що ст. 11 буде визнана порушеною, якщо законно встановлені обмеження
діяльності певного об’єднання дають йому можливість лише існувати і більше
нічого. Тому об’єднанню не обов’язково повинні надаватися всі гарантії
використання тих чи інших засобів, але сама суть об’єднання полягає в можливості
досягнення його цілей.
Вимога держави щодо отримання тим чи іншим об’єднанням статусу
юридичної особи вважатиметься виправданою у разі, коли це необхідно для
здійснення певного виду діяльності, зокрема профспілками чи релігійною
організацією, або якщо це є передумовою отримання певних пільг, зокрема
податкових. Це мотивується тим, що таким чином певному об’єднанню
забезпечується можливість мати і здійснювати певні права і обов’язки, а не лише
існувати. Рівень регулювання у таких випадках не повинен бути невиправдано
жорстким.
Одним із проявів втручання у свободу об’єднання є встановлення покарань за
членство в тому чи іншому об’єднанні, наприклад, звільнення особи з роботи у разі
її членства у профспілці чи будь- якому іншому об’єднанні. Держава у межах
виконання позитивних обов’язків за ст. 11 Конвенції повинна надати особі певні
засоби захисту від таких санкцій. Єдиним допустимим винятком є ситуація, в якій
членство в об’єднанні є явно несумісним з виконанням посадових чи інших
обов’язків (див. справу «Van der Heijdenv. theNetherlands» від 1985 p.).
Застосування санкцій за членство у певному об’єднанні не вважатиметься
виправданим, якщо немає прямих доказів несумісності і ця несумісність є лише
припущенням (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «KiiskinenandKovalainenv.
Finland» від 01.06.1999р.
Іншим проявом втручання держави у свободу об’єднання шляхом
регулювання його діяльності є встановлення відповідних законодавчих норм, котрі
б захищали членів об’єднання від зловживань з боку самого об’єднання, яке, так би
мовити, домінує над його членами. До таких норм належать правила, які
встановлюють засоби правового захисту від неправомірного позбавлення членства
в об’єднанні, від вжиття щодо члена об’єднання заходів, які ставлять його в
невигідне становище і таким чином створюють для нього «значні труднощі», від
правил об’єднання, які можуть тлумачитися як цілком необгрунтовані та свавільні.
Універсальним засобом захисту від наведених вище зловживань об’єднань є
можливість оскаржити відповідні дії в судовому порядку. Крім того, держава
повинна забезпечити відсутність примушування до вступу у певне об’єднання (див.
рішення Суду у справі «ChassagnouandOthersv. France» від29.94.1999 p.).
Найбільш серйозним втручанням у свободу об’єднання є ліквідація
об’єднання, яка має застосовуватися як крайній захід за наявності надзвичайно
переконливих підстав та відповідати принципу пропорційності, аби не порушувати
ст. 11 Конвенції. Примусова ліквідація об’єднання може бути пропорційною, а

276
відтак виправданою, з позиції ст. 11 Конвенції, у разі, якщо відповідне об’єднання
здійснює антикон- ституційну діяльність, не припиняє іншої незаконної діяльності
після відповідних попереджень або протягом тривалого часу не здійснює жодної
діяльності. У кожній конкретній справі, заява щодо якої визнана прийнятною
Судом, він оцінює конкретні обставини ліквідації об’єднання. Найбільш жорсткі
критерії оцінювання пропорційності Суд застосовує у разі ліквідації політичної
партії (див. рішення Суду у справах «UnitedCommunistPartyofTurkeyandOthersv.
Turkey» від 30.01.1998р.; «Socialist Party and Others v. Turkey» від 25.05.1998 p.).
Heможе бути виправданою ліквідація політичної партії у зв’язку з її назвою.
Виправданими підставами ліквідації політичної партії, на думку Суду, є заяви
політичних лідерів, які не відповідають положенням Конвенції, навіть якщо вони
ще не були втілені у конкретні діях, але у разі їх втілення можуть зашкодити
громадянському миру та демократичному режиму країни. При цьому небезпека від
таких заяв має бути не теоретичною та ілюзорною, а реальною (див. рішення Суду
у справі «The Welfare Party and Others v. Turkey» від 13.02.2003 p.).
Проте у разі коли ліквідація об’єднання видається виправданою, повинен
існувати ефективний засіб правового захисту від втручання у свободу об’єднання, а
саме - можливість ефективної судової перевірки цього заходу, при цьому процес
ліквідації має бути призупинений до моменту закінчення такої перевірки, аби бути
пропорційним меті такого обмеження. При цьому конфіскація майна об’єднання у
разі його ліквідації може бути визнана пропорційною при ліквідації об’єднання з
мотивів здійснення антиконституційної діяльності, а не з інших підстав.
У ч. 2 ст. 11 Конвенції встановлене право держави встановлювати обмеження
у здійснення відповідних прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції
чи адміністративних органів держави. За тлумаченнями Конвенції Судом найбільш
проблемним є питання правомірності запровадження таких обмежень щодо третьої
категорії осіб - тих, хто входить до складу адміністративних органів. Практика
Суду (рішення у справах «Vogt v. Germany» від 26.09.1995 p.; «Grande Oriente
D’Italia di Palazzo Giustiniani v. Italy» від 02.08.2001 p.)йде таким чином, що цю
категорію осіб слід тлумачити вузько. Вирішальним тут буде не отримання
заробітної плати від держави або формальне віднесення особи до державних
службовців. У кожному конкретному випадку Суд оцінює зв’язок між такою
особою та органом, у якому вона працює. Обмеження свободи об’єднання,
встановлені щодо представників збройних сил, поліції, адміністративних органів,
повинні бути передбачені законодавством, забезпечувати одну з цілей ч. 2 ст. 11
Конвенції та відповідати принципу пропорційності. У будь- якому разі вони є
ширшими, аніж правомірні обмеження свободи об’єднання щодо інших осіб.

3.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на свободу

зібрань та об'єднання (справа "Веніамін Тимошенко та інші проти України",
№ 48408/12, 2014 р.; справа "Букта та інші проти Угорщини" (BuktaandOthers
v. Hungary), № 25691/04, 2007 р.; справа "Баранкевич проти Росії"
(Barankevich v. Russia), № 10519/03, 2007 р.)
Справа «Веніамін Тимошенко та інші проти України», №48408/12, 2014 р.
Справу порушено за заявою (№48408/12), яку подали до Суду проти України

277
п’ятеро громадян України: пан Веніамін Вячеславович Тимошенко, пан Андрій
Миколайович Бородін, пані Ольга Валеріївна Іванова, пан Олег Петрович Пушняк
та пан Тарас Олександрович Товстий.
Заявники скаржилися, що заборона страйку працівників Директорату сервісу
пасажирів на борту повітряного судна авіакомпанії «АероСвіт» порушувала їхні
права, гарантовані ст. 11 Конвенції 1950 р.
9 вересня 2011 р. працівники авіакомпанії «АероСвіт», у тому числі заявники,
оголосили про проведення 28 вересня 2011 р. страйку з метою вирішення
трудового спору, що виник з керівництвом авіакомпанії «АероСвіт». Колективний
трудовий спір було зареєстровано в Національній службі посередництва і
примирення. Відповідні органи влади були повідомлені про рішення щодо
проведення страйку.
У жовтні 2011 р. після розгляду позову, поданого керівництвом авіакомпанії
«АероСвіт», Бориспільський міськрайонний суд Київської області визнав страйк
незаконним та заборонив його проведення.
Бориспільський міськрайонний суд Київської області посилався на ст. 44
Конституції, ст. 18 ЗУ «Про транспорт», відповідно до якої заборонено проведення
страйків, пов’язаних з перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно
діючих виробництв, а також коли страйк становить загрозу життю і здоров’ю
людини, та на ст. 24 ЗУ «Про порядок вирішення колективних трудових спорів
(конфліктів)», якою забороняються страйки, якщо це створює загрозу життю і
здоров’ю людей.
До Європейського суду заявники скаржилися за ст. 11 Конвенції 1950 р. на
безумовну заборону державними органами влади страйку на тій єдиній підставі, що
вони працювали у секторі пасажирських авіаперевезень. Заявники доводили, що
заборона страйку не мала належних законних підстав та не переслідувала будь-яку
легітимну мету. Вони стверджували, що заборона ґрунтувалась на застарілих
положеннях ЗУ «Про транспорт», які передбачали безумовну заборону страйків
для працівників підприємств-пасажироперевізників, що суперечили Конституції
України і ЗУ «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
Заявники зазначили, що страйк було організовано відповідно до процедури,
передбаченої Законом, що страйковий комітет повідомив про нього всі відповідні
органи влади та організації, та що навіть впродовж страйку працівники мали намір
надавати певні мінімальні послуги. Отже, заявники наполягали на тому, що страйк
не поставив би під загрозу здоров’я і життя пасажирів та єдиною небезпекою, яку
він становив, була втрата авіаперевізником прибутку.
Уряд визнав, що заборона страйку працівників підприємства «АероСвіт»
становила втручання у права заявників за ст. 11 Конвенції 1950 р. Проте
стверджував, що це втручання ґрунтувалося на положеннях Конституції України та
законів України, які, на його думку, були сформульовані з достатньою точністю та
ясністю. Уряд доводив, що на цій підставі втручання було законним. Насамкінець
Уряд стверджував, що якби страйк було проведено, то це поставило би під загрозу
життя і здоров’я пасажирів, чиї рейси були б скасовані. Тобто в цьому випадку, як

278
стверджував Уряд, втручання, щодо якого подано скаргу, переслідувало легітимну
мету та було необхідним у демократичному суспільстві.
Розглянувши скарги заявників, Суд зазначив, що таке втручання становитиме
порушення ст. 11 Конвенції 1950 р., якщо воно не було «встановлено законом», не
переслідувало одну або більше легітимних цілей та не було «необхідним у
демократичному суспільстві» для досягнення зазначених цілей.
Суд вказав, що національні суди обґрунтовували заборону страйку, щодо якої
надійшла скарга у цій справі, ст. 18 ЗУ «Про транспорт», ст. 24 ЗУ «Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та ст. 44 Конституції
України. Отже, з цього випливає, що втручання ґрунтувалося на національному
законодавстві. Суд не вбачав підстав сумніватися в тому, що вищезазначені
положення були доступними. Отже, необхідно було встановити, чи були вони
також достатньою мірою точними і передбачуваними.
Конституція України закріплює право на страйк як засіб захисту економічних
і соціальних інтересів працівників. Що стосується порядку здійснення цього права
або підстав для заборони страйку, то ці питання мають бути врегульовані
законодавством. Двома застосовними законами були вищезазначені закони
України. Суд зазначив, що ст. 24 ЗУ «Про порядок вирішення колективних
трудових спорів (конфліктів)» 1998 р., яка стосується трудових спорів у всіх
секторах, забороняє страйки у таких випадках: «якщо припинення працівниками
роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає
запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи
ліквідації їх наслідків». У цьому формулюванні ніщо не вказує на те, що цей
перелік є невичерпним. У той же час ст. 18 ЗУ «Про транспорт» 1994 р., до якого з
моменту ухвалення не вносилися зміни та який стосується лише транспортного
сектору, також передбачено випадки заборони страйків. Це положення є більш
обмежувальним - на додаток до випадків, коли страйк створює загрозу життю або
здоров’ю людей, його проведення забороняється також у випадках, «пов’язаних з
перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв».
Вартим уваги є факт, що хоча Прикінцевими положеннями ЗУ «Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачено, що інші
закони та нормативно-правові акти застосовуються тільки в тій частині, в якій вони
не суперечать цьому Закону, а також що вони повинні бути приведені у
відповідність із цим Законом, ЗУ «Про транспорт», тим не менш, і досі
продовжували застосовувати без внесення до нього змін - протягом майже шістнад-
цяти років з моменту набрання у 1998 р. чинності ЗУ «Про порядок вирішення
колективних трудових спорів (конфліктів)». Ситуація залишалася незмінною,
незважаючи на факт, що вже неодноразово
визнавалися вищезазначене протиріччя та необхідність привести ЗУ «Про
транспорт» у відповідність з Конституцією України і IV «Про порядок вирішення
колективних трудових спорів (конфліктів )»
Суд вказав, що наведених міркувань достатньо, аби дати ( суду змогу дійти
висновку, що втручання у права заявників за ст. 11 Конвенції 1950 р. не

279
ґрунтувалося на достатньо точних і передбачуваних законодавчих актах.
Відповідно було порушення ст. 11 Конвенції 1950 р.
Справа «Букта та інші проти Угорщини» (Bukta and Others v. Hungary),
№25691/04, 2007 p. Справа розпочата за заявою (№25691/04) проти Республіки
Угорщина, поданою трьома громадянами Угорщини - пані Деніз Букта (Dénesné
Bukta), паном Фердінан- дом Лашнером (Ferdinand Laczner) та паном Яношем
Толджезі (Jânosné Tôlgyesi) (далі - заявники).
Заявники стверджували, що їхнє мирне зібрання було розпущене поліцією
всупереч ст. 10 та ст. 11 Конвенції 1950 р.
1 грудня 2002 р. Прем’єр-міністр Румунії перебував з офіційним візитом у м.
Будапешті та давав офіційний прийом з приводу національного дня Румунії.
Прем’єр-міністр Угорщини вирішив взяти участь у прийомі, оприлюднивши це
рішення за день до події. Заявники були переконані в тому, що Прем’єр-міністру
слід утриматися від участі у прийомі, беручи до уваги те, що Національні збори у
м. Алба Юлія були сумною подією в історії Угорщини. Тому вони вирішили
організувати демонстрацію перед готелем «Кемпінскі» у Будапешті, де
планувалося проведення прийому. Вони не повідомили поліцію про свої наміри.
В обідній час 1 грудня 2002 р. близько 150 людей, включаючи заявників,
зібралися перед входом до цього готелю. Там також була присутня поліція. Перед
готелем був дуже значний рівень шуму, аж поки поліція не вирішила розпустити
зібрання, вважаючи, що воно становить ризик для безпеки прийому. Поліція
відтіснила учасників демонстрації назад до парку поруч з готелем, звідки вони
згодом розійшлися.
Справа «Букта та інші проти Угорщини» (Bukta and Others v. Hungary),
№25691/04, 2007 p. Справа розпочата за заявою (№25691/04) проти Республіки
Угорщина, поданою трьома громадянами Угорщини - пані Деніз Букта (Dénesné
Bukta), паном Фердінан- дом Лашнером (Ferdinand Laczner) та паном Яношем
Толджезі (Jânosné Tôlgyesi) (далі - заявники).
Заявники стверджували, що їхнє мирне зібрання було розпущене поліцією
всупереч ст. 10 та ст. 11 Конвенції 1950 р.
1 грудня 2002 р. Прем’єр-міністр Румунії перебував з офіційним візитом у м.
Будапешті та давав офіційний прийом з приводу національного дня Румунії.
Прем’єр-міністр Угорщини вирішив взяти участь у прийомі, оприлюднивши це
рішення за день до події. Заявники були переконані в тому, що Прем’єр-міністру
слід утриматися від участі у прийомі, беручи до уваги те, що Національні збори у
м. Алба Юлія були сумною подією в історії Угорщини. Тому вони вирішили
організувати демонстрацію перед готелем «Кемпінскі» у Будапешті, де
планувалося проведення прийому. Вони не повідомили поліцію про свої наміри.
В обідній час 1 грудня 2002 р. близько 150 людей, включаючи заявників,
зібралися перед входом до цього готелю. Там також була присутня поліція. Перед
готелем був дуже значний рівень шуму, аж поки поліція не вирішила розпустити
зібрання, вважаючи, що воно становить ризик для безпеки прийому. Поліція

280
відтіснила учасників демонстрації назад до парку поруч з готелем, звідки вони
згодом розійшлися.
16 грудня 2002 р. заявники звернулися до суду для розгляду правомірності дій
поліції та вимагали визнати такі дії поліції незаконни
ми. Вони стверджували, що розпущена демонстрація була цілком мирним
зібранням, а її єдиною метою було вираження поглядів її учасників. Більше того,
заявники наголосили, що було об’єктивно неможливим попередити поліцію про
намір провести зібрання за три дні до нього, як того вимагає Закон № 3 «Про право
на зібрання» 1989 р. (далі - Закон про зібрання). Адже Прем’єр-міністр оголосив
про свій намір відвідати прийом за день до самого заходу. Окружний суд відхилив
позов заявників. Суд також вказав, що обов’язок поінформувати поліцію
напередодні про публічне зібрання слугує меті захистити публічні інтереси та
права інших осіб, зокрема, вільний рух транспорту та право на свободу
пересування. Він зазначив, що організатори демонстрації навіть не зробили спробу
повідомити поліцію. Регіональний суд м. Будапешта підтримав рішення суду
першої інстанції.
Уряд не оспорював того факту, що заявник міг посилатися на гарантії ст.11
Конвенції 1950 р.; також не відхилявся той факт, що розпуск демонстрації становив
втручання у здійснення права заявника за цим положенням Конвенції. Уряд, однак,
стверджував, що втручання було виправданим на підставі ч. 2 ст. 11 Конвенції 1950
р. Уряд стверджував, що зібрання заявників було розпущене не через відсутність
попереднього повідомлення, а через вибух, який поліція вважала таким, що
становить ризик для посадовців, присутніх у готелі «Кемпінські».
Заявники стверджували, що їхня спонтанна демонстрація мала мирний
характер та була розпущена лише через те, що про неї не було попередньо
повідомлено поліцію, як цього вимагає ст. 14 Закону про зібрання. Такий захід не
може бути виправданий тим, що пролунав незначний вибух; встановити інше
означало б дозволити поліції розпускати будь-яке зібрання на такій підставі без
будь-якого додаткового обґрунтування.
Суд зазначив, що ч. 2 ст. 11 Конвенції 1950 р. надає право державам
встановлювати «правомірні обмеження» здійснення права на свободу зібрань. Суд
вбачав у рішеннях національних судів про правомірність подій, що правовою
підставою для розпуску зібрання заявників була лише відсутність попереднього
повідомлення про зібрання. Національні суди визнали дії поліції правомірними
лише на цій підставі та не взяли до уваги інший аспект справи, зокрема мирну
природу зібрання. На думку Суду, за особливих умов, коли негайна відповідь у
формі демонстрації на політичну подію може бути обґрунтована, рішення про
розпуск мирного зібрання лише через відсутність повідомлення про нього без будь-
якої протиправної поведінки його учасників становить непропорційне обмеження
права на мирне зібрання.
У зв’язку з цим Суд зазначив, що немає доказів, які дозволили б припустити,
що заявники становили загрозу для громадського порядку, окрім створення
незначних незручностей, які мають місце у будь-якому разі при зібранні у
публічному місці. Суд зауважив, що «якщо учасники демонстрації не беруть участі

281
у насильницьких діях, важливо, аби органи влади продемонстрували певний рівень
толерантності щодо мирних зібрань. Тоді право на мирне зібрання не буде
позбавлене своєї суті». З огляду на вищенаведені міркування Суд вважав, що
розпуск мирного зібрання заявників не може розглядатися як «необхідний у
демократичному суспільстві» для досягнення законних цілей, які переслідуються
встановленими обмеженнями. Відповідно, мало місце порушення ст. 11 Конвенції
1950 р.
Справа «Баранкевич проти Росії» (Barankevich v. Russia), №10519/03,2007
р. Справа була порушена за скаргою (№10519/03), поданою громадянином
Російської Федерації паном Петром Івановичем Баранкевичем проти Російської
Федерації.
У своєму зверненні до Європейського суду заявник скаржився на порушення
його права на свободу релігії і права на свободу мирних зібрань.
Заявник - пастор Церкви євангельських християн «Благодать Христова». 9
вересня 2002 р. заявник звернувся до адміністрації м.Чехова із заявою про видачу
дозволу на проведення публічного богослужіння між 11 і ІЗ годинами 22 або 29
вересня 2002 р.
20 вересня 2002 р. заступник голови адміністрації м.Чехова відмовив у видачі
дозволу. Зокрема, він вказав, що адміністрація м.Чехова в багатьох випадках
інформувала заявника про те, що організа ція богослужінь у публічних місцях не
допускається. Заявнику запропонували влаштовувати богослужіння та інші
релігійні обряди за зареєстрованим місцем знаходження Церкви євангельських
християн або в інших приміщеннях, що перебувають у власності або користуванні
прихожан цієї Церкви.
Заявник звернувся до Чеховського міського суду Московської області зі
скаргою на відмову адміністрації м.Чехова видати дозвіл на проведення публічного
богослужіння. Чеховський міський суд Московської області розглянув скаргу
заявника та залишив її без задоволення. Суд встановив, що згідно з нормами
російського законодавства на проведення публічних богослужінь та інших
релігійних обрядів потрібен дозвіл органу місцевого самоврядування. Судова
колегія у цивільних справах Московського обласного суду залишила без зміни
рішення суду першої інстанції.
У скарзі, поданій до Суду, заявник вказав, що відмова в дозволі на проведення
публічного богослужіння в міському парку є порушенням його прав, гарантованих
ст. 9 і ст. 11 Конвенції 1950 р.
Заявник стверджував, що втручання держави у здійснення права заявника на
свободу релігії і зборів не було передбачено законом, оскільки заступник глави
адміністрації м.Чехова не вказав причин для своєї відмови видати дозвіл на
проведення публічного богослужіння. Якщо влада вважала, що проведення будь-
якого зібрання в тому місці, яке він пропонував, могло порушити громадський по-
рядок, то влада могла б запропонувати інше місце або інший час. Невмотивована
заборона на проведення богослужінь у публічних місцях є невідповідною. Заявник
далі стверджував, що побоювання властей, що мирне зібрання могло порушити
громадський порядок, було необгрунтованим. У 1998 р. Церква євангельських

282
християн вже проводила богослужіння в публічних місцях в м.Чехові, що не ви-
кликали будь-яких порушень громадського порядку.
Держава-відповідач стверджувала, що заявник не був позбавлений
можливості проводити богослужіння в культових будівлях або в інших
приміщеннях, призначених для цих цілей. Йому було відмовлено лише в
проведенні богослужіння в публічному місці.
Заявник в основному скаржився з приводу відмови в дозволі провести
богослужіння в міському парку 22 або 29 вересня 2002 р., а не на будь-які загальні
обмеження його права сповідувати релігію. За таких обставин доводи держави-
відповідача про те, що заявник міг проводити служби в культових будівлях або
інших приміщеннях, спеціально призначених для цих цілей, не стосуються цієї
справи.
Держава-відповідач стверджувала, що в період часу, що фігурує у справі,
російське законодавство передбачало, що особа, яка бажає провести збори або
богослужіння в публічному місці, мала отримати на це попередній дозвіл влади. У
цій справі рішення про відмову в дозволі на проведення публічного богослужіння
було розглянуто російськими судами, які встановили, що це рішення було
законним і обґрунтованим. У будь-якому випадку в 2004 р. було введено в дію
новий закон про збори, мітинги, ходи і пікети, і вимога про необхідність отримати
попередній дозвіл влади була замінена положенням про повідомний порядку.
Держава-відповідач далі вказала, що богослужіння поза культовими
будівлями націлені на те, щоб вплинути на віросповідання інших осіб. Більшість
населення Чеховського району сповідує інші релігії, і влада повинна була
захистити їх свободу совісті та віросповідання. У Чеховському районі існує
вісімнадцять релігійних організацій різних конфесій, і богослужіння на
громадській території, що проводиться однією з них, могло викликати
невдоволення осіб інших віросповідань і привести до суспільних безладів.
Суд відзначив внесення змін у 2004 р. у Федеральний закон «Про збори,
мітинги, демонстрації, ходи і пікетування», на які посилається держава-відповідач;
в силу цих змін вимога про отримання попереднього дозволу влади була замінена
положенням про подачу простого повідомлення про проведення публічного заходу
до відповідного органу влади або місцевого самоврядування. Проте Суд звернув
увагу на те, що ці зміни відбулися після подій, про які йде мова в цій справі. У
період часу, що фігурує у справі, діяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28
липня 1988 р., який наділяв владу повноваженням забороняти збори, які
представлялися владі такими, що загрожу ють громадському порядку або безпеці
громадян. У цій справі міська адміністрація використала таке повноваження і
відмовилася видати заявнику дозвіл на проведення зборів. Суд вказав, що даний
акт втручання держави в здійснення заявником своїх прав був передбачений
законом і що втручання мало «законну мету» за змістом положень п. 2 ст. 9
Конвенції та ст. 11 Конвенції, мету запобігання заворушенням. Проте необхідно
було визначити, чи було це втручання «необхідним у демократичному
суспільстві».

283
 Російські суди виправдали необхідність втручання, посилаючись на ту
обставину, що Церква заявника сповідувала релігію, яка відрізнялася від інших
релігій, які сповідували більшість місцевих жителів.
Суд підкреслив, що лише той факт, що релігія євангельських християн
практикується меншістю жителів міста, не здатний виправдати втручання держави
у здійснення прав послідовників цієї релігії. Якщо використання меншинами прав,
закріплених у Конвенції, залежало б від того, що з цим згодна більшість, то такий
стан речей суперечив би цінностям Конвенції 1950 р. Будь це так, тоді права
меншин на свободу релігії, свободу вираження поглядів та свободу зібрань стало б
лише теоретичним, а не практичним і ефективним, як того вимагає Конвенція.
Суд зазначив про безперечно мирний характер релігійного зібрання,
запланованого заявником. Не було надано жодних доказів того, що хто-небудь із
учасників спровокував би акти насильства або вдався б до них. Таким чином,
громадські заворушення могли б бути викликані тими городянами, хто збирався
насильно перешкодити зборам євангельських християн у міському парку і вигнати
послідовників цієї релігії з публічного місця за допомогою погроз і насильства. Суд
підкреслив у зв’язку з цим, що свобода зібрань, як вона закріплена в ст. 11
Конвенції 1950 р., захищає демонстрації, які можуть спричинити неспокій або
нанести образу особам, які відкидають ідеї або вимоги, що відстоюють
демонстранти. Учасники демонстрації повинні мати можливість проводити її, не
побоюючись, що вони будуть піддані фізичному насильству з боку їхніх опонентів.
Таким чином, обов’язком відповідної держави є прийняття обґрунтованих і належ
них заходів для забезпечення того, щоб законно організовані демонстрації
проходили мирно.
За підсумками розгляду Суд дійшов висновку, що заборона на проведення
релігійних зборів, які планувалися заявником, не була «необхідною в
демократичному суспільстві». Відповідно, владою держави-відповідача було
допущено порушення вимог ст. 11 Конвенції 1950 р., витлумаченої в світлі
положень ст. 9 Конвенції 1950 р.
Тема 12. Право власності
План
1.Обсяг та складові права на власність.
2. Зобов'язання держави щодо права на власність.
3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на власність
(справа "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), №
№ 7151/75, 7152/75, 1982 р.; справа "Лоізіду проти Туреччини" (Loizidou v. Turkey),
№ 15318/89, рішення Великої палати 1996 р.; справа "Фонд "Батьківська турбота"
проти України", № 5876/15, 2018 р.)

1.Обсяг та складові права на власність.

284
 Право на власність гарантується низкою міжнародно-правових актів
універсального і регіонального рівнів.
Так, Загальною декларацією прав людини 1948 р. закріплено право кожної
людини володіти майном як одноосібно, так і спільно з іншими. При цьому
Декларація наголошує, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого
майна (ст. 17).
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
(МПГПП) містить лише положення, відповідно до якого держави зобов’язалися
гарантувати, що права, проголошені в Пакті, будуть здійснюватися без будь-якої
дискримінації, зокрема і щодо майнового стану (ст. 2(2)). МПГПП 1966 р. закріпив
неприпустимість пов’язувати обсяг прав людини з її майновим станом.
Норми щодо права власності містяться також у положеннях спеціальних
договорів у галузі прав людини, що стосуються захисту прав окремих категорій
населення (жінки, особи з інвалідністю тощо).
Так, згідно з положеннями Конвенції про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації 1965 р. держави-учасниці взяли на себе зобов’язання заборонити і
ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити рівноправність
кожної людини перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, національного
або етнічного походження, особливо щодо здійснення таких прав, зокрема як право
на володіння майном як одноосібно, так і спільно з іншими (ст. 5 ((і (у)).
У Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979
р.міститься положення, відповідно до якого держави-учасниці надають жінкам
однакову з чоловіками громадянську правоздатність і однакові можливості її
реалізації. Вони, зокрема, забезпечують їм рівні права при укладанні договорів і
управлінні майном... (ст. 15(2)). Крім цього, держави-учасниці вживають усіх
відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у всіх питаннях, що
стосуються шлюбу і сімейних відносин, і забезпечують на основі рівності чоловіків
і жінок рівні права подружжя щодо володіння, придбання, управління,
користування і розпорядження майном як безкоштовно, так і за плату (ст. 16 (h)).
Відповідно до Конвенції про права інвалідів 2006 р. держави-учасниці
зобов’язалися вживати всіх належних і ефективних заходів для забезпечення
рівних прав інвалідів на володіння майном і його успадкування, на управління
власними фінансовими справами, а також на рівний доступ до банківських позик,
іпотечних кредитів та інших форм фінансового кредитування і забезпечувати, щоб
інваліди не позбавлялися довільно свого майна (ст. 12 (5)).
Декларацією Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів 2007 р.
також закріплено, що корінні народи мають право на землі, території і ресурси,
якими вони традиційно володіли, які вони традиційно займали або іншим чином
використовували або набували. Корінні народи наділяються правом мати у
власності, використовувати, освоювати або контролювати землі, території і ресур-
си, якими вони володіють в силу традиційного володіння або іншого традиційного
заняття або використання, а також ті, які вони придбали іншим чином. При цьому
держави забезпечують юридичне визнання і захист таких земель, територій і

285
ресурсів. Таке визнання здійснюється з належною повагою до звичаїв, традицій і
систем землеволодіння відповідних корінних народів (ст. 26).
Серед актів регіонального рівня слід вказати Протокол № 1 від 20 березня
1952 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 p.,
яким було доповнено зміст Конвенції положенням щодо захисту власності. Так, в
означеній статті гарантується право кожної фізичної або юридичної особи мирно
володіти своїм майном; передбачається, що ніхто не може бути позбавлений своєї
власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і
загальними принципами міжнародного права; робиться акцент на тому, що
попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію
такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за
користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення
сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст. 1). Тобто означена стаття
включає в себе три чітких норми. Перша норма, яка має загальний характер,
проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків
позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам; третя норма визнає, що
держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до
загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають
необхідними для забезпечення такої мети (справа «Спорронґ і Льоннрот проти
Швеції»)
Крім цього, слід мати на увазі, при розгляді ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції
1950 р. поняття «власності» або «майна» інтерпретується дуже широко. Воно
охоплює низку економічних інтересів: рухоме або нерухоме майно, матеріальні або
нематеріальні інтереси, такі як акції, патенти, арбітражне рішення, право на
пенсію, право орендодавця на оренду, пов’язані з цим економічні інтереси з
управлінням бізнесом, правом на заняття професією, законним очікуванням, що
певний стан справ буде застосовуватися, судовим позовом тощо. Але захист цієї
статті не застосовується до тих пір, поки не буде можливо пред’явити претензію до
відповідного майна: захищається тільки існуюче майно, а не право на отримання
майна в майбутньому.
Поняття власності згідно Конвенції про захист прав та основоположних
свобод 1950р.
Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції гарантує кожному майнове право -
право власності. Насправді текст цієї норми прямо не вказує на це право, але
практика Суду встановила, що, визнаючи за кожним право на повагу своєї
власності, ст. 1 гарантує по суті право власності.
Визнаючи право кожного на безперешкодне користування своїм майном, ст. 1
Протоколу № 1 до Конвенції по суті є гарантією права власності. Щоб
скористатися захистом статті 1 Першого протоколу, особа повинна мати хоч якесь
право, передбачене національним законодавством, яке може вважатися правом
власності з точки зору Конвенції.
Поняття власності має автономне значення у практиці Суду, яке не залежить
від формальних кваліфікацій із внутрішнього права. За загальним правилом, воно
стосується наявного майна. Відтак ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції не гарантує

286
права на набуття майна, зокрема, шляхом спадкування чи дарування. Поняття
власності стосується передусім матеріальних речей (земельних ділянок та
нерухомого майна), а також нематеріального майна (акції та облігації). Вимоги,
визначені й такі, що можуть бути виконаними, так само, як і дозвіл на здійснення
певних видів господарської діяльності, також є майном у розумінні ст. 1 Протоколу
№ 1 до Конвенції. Тобто поняття власності не обмежується правом власності на
фізичні речі: деякі інші права та вигоди, що створюють майно, можуть також бути
розглянуті як «права власності» і, отже, як власність для цілей ст. 1 Протоколу № 1
до Конвенції. Остання охоплює і майнові цінності, включаючи право вимоги, за
якими заявник може претендувати, як мінімум, на законне очікування отримання
ефективного користування правом власності. Разом із тим, надія на збереження в
силі попереднього права власності, яке вже протягом тривалого часу неможливо
ефективно здійснювати, не може розглядатися як «майно» у сенсі ст. 1 Протоколу
№ 1 до Конвенції. Це ж стосується умовного права вимоги, яке погашене через
ненастання умови. Вимоги про відшкодування шкоди майнового характеру також
охоплюються ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
На питання про те, чи надає ліцензія на здійснення певних видів
господарської діяльності її власнику право, що захищається ст. 1 Протоколу № 1 до
Конвенції, ще Комісія вказала, що це залежить від того, чи можна цю ліцензію
розглядати як таку, що породжує у її власника законне й розумне очікування щодо
строку дії ліцензії і можливості продовжувати отримувати доходи від діяльності,
вказаної в ліцензії. Проте власник ліцензії не може мати розумних і законних надій
на продовження своєї діяльності, якщо умови, пов’язані з ліцензією, більше не
виконуються або якщо ліцензія відібрана відповідно до закону, який діяв на
момент видачі ліцензії. Майбутній дохід може вважатися майном лише у разі, якщо
він вже був отриманий чи є предметом певної вимоги.
Власністю вважається майнова цінність у комерційній справі, якою є для
підприємця коло клієнтів, що сформувалося у результаті його діяльності.
Власністю вважаються кошти, присуджені зацікавленій особі відповідно до
остаточного та обов’язкового рішення суду, щодо яких доведено, що вони можуть
бути витребувані. Так, у масиві однотипних рішень Суду про порушення ст. 1
Протоколу № 1 до Конвенції підставою для відповідного порушення є тривала
невиплата заборгованостей, які присуджені остаточним рішенням суду, що набуло
законної сили. Брак коштів не є виправданням для держави в разі невиконання нею
рішення суду або в разі значних затримок у виконанні такого рішення, адже тут
порушується справедливий баланс між загальним інтересом та правом заявника на
повагу до його майна (див., наприклад, рішення Суду у справах «Bezuglyi v.
Ukraine» від 22.12.2005 p., «Abramov v. Ukraine» від 10.07.2008 p., «Balandina v.
Ukraine» від 06.12.2007 p., «Batrak v. Ukraine» від 18.06.2009 p., «Vasylchuk v.
Ukraine» від 10.12.2009 p. «Suk v. Ukraine» від 10.03.2011 p. та ін.).
З погляду Суду, до сфери захисту ст. 1 Протоколу № 1 не входить частина
шкоди, яка ґрунтується на зменшенні вартості підприємства, оціненій шляхом
посилання на майбутні доходи, і яка фактично полягає у шкоді від втрати
майбутніх доходів.

287
 Будь-яке порушення права власності потрібно розглядати насамперед у світлі
окремих положень, що стосуються експропріації чи контролю за використанням
власності. Це означає, що будь-яка норма, котра обмежує право власності, може
бути розглянута у світлі принципу поваги до права власності.
Суб’єкти та об’єкти права на захист власності
Стаття 1 Протоколу № 1 розглядає в якості суб'єктів права на захист
власності фізичних та юридичних осіб, які постраждали від порушення їх прав,
тобто є жертвами в розумінні ст. 34 Конвенції. Відповідно до останньої
Європейський Суд може приймати заяви від будь - якої особи, неурядової
організації або групи осіб, які підтвердять порушення однією з країн-учасниць їх
прав, визнаних у Конвенції або протоколах до неї. При цьому країни - учасниці
Конвенції зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному
здійсненню права на звернення до Європейського Суду .
Для визнання особи жертвою вимагається, щоб заявник фактично був
жертвою правопорушення про яке він заявляє, так закріплено у рішенні Суду у
справі «Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини», де
Європейський Суд вказав, що ст. 25 Конвенції не дозволяє заявнику подавати
скаргу на закон тільки тому, що він вважає, що закон порушує його права, зокрема
право власності, без належних обґрунтувань своїх доводів.
Тобто прецедентна практика Суду виходить із того, що під жертвою
правопорушення відповідно до ст. 34 Конвенції розуміється особа чиї права
безпосередньо були порушені діями чи бездіяльністю державних органів або особа
яка ризикувала постраждати від оскаржуваних дій чи бездіяльності державних
органів.
Суб’єктами права на захист своєї власності можуть виступати не тільки
фізичні та юридичні особи, але й державні особи. Зокрема, в справі «Колишній
Король Греції та інші проти Греції» скарга була подана колишнім правлячим
монархом і членами колишньої королівської сім'ї у зв'язку з позбавленням
заявників належного їм майна без будь-якої компенсації з боку грецької держави.
Влада Греції стверджували , що «оскаржувана нерухомість була невід'ємно
пов'язана з інститутом Глави держави і тому не підпадала під поняття «володіння»,
що охороняється статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції ... найбільш видатною...
характеристикою правового статусу передбачуваної «королівської власності»
Грецької корони було те , що вона завжди носила квазігромадський характер».
Європейський Суд , аналізуючи представлені докази, вказав , що « хоча ... і
згоден з тим, що королівська власність в чомусь користувалася особливим
статусом , але той факт , що сама Греція неодноразово поводилася з нею як з
приватною власністю і не представила доказів, які регламентують її статус, як
державного об’єкту, тому це перешкоджає Європейському Суду прийти до
висновку, що вона є державною власністю і ніколи не належала колишньої
королівської сім'ї ».
У даній ситуації, на наш погляд, міжнародний законодавець продемонстрував
вірність захисту права власності, оцінивши обставини справи та доводи сторін в
сукупності, прийняв обґрунтоване рішення.

288
 Держава, виступаючи зовні в особі своїх органів, відповідає за дії останніх ,
але не за дії приватних осіб : « Відповідно до статті 34 Конвенції , - йдеться в
рішенні Європейського Суду у справі «Рейнбах проти Російської Федерації», - Суд
може приймати заяви, в яких стверджується , що мало місце порушення прав,
гарантованих Конвенцією, органами державної влади. Суд не уповноважений
розглядати скарги фізичних та юридичних осіб проти приватних осіб і компаній.
Аналогічний висновок міститься в рішенні Європейського Суду у справі «Боброва
проти Російської Федерації»: «Приватна компанія була зобов'язана виплатити
заявникові заборгованість ... згідно Конвенції держава, як така, не несе
відповідальності за зобов'язаннями приватних організацій. Більше того, принцип
обов'язкового виконання судових рішень не може розглядатися як примус для
держави замінити собою приватну особу в якості відповідача по справі. У цій
справі зобов'язання влади Російської Федерації відповідно до статті 6 Конвенції
було виконано шляхом надання заявнику права звернутися в службу державних
виконавців за примусовим виконанням винесеного на користь приватної особи
рішення суду. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3
статті 35 Конвенції і була відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35
Конвенції».
Однак відповідальність держави не обмежується тільки діями державних
органів. Визнаючи по одній з розглянутих справ неприйнятною частину скарги
заявника, що стосується виплати заборгованості по заробітній платі особі,
відкритим акціонерним товариством «Саха Авіалінії» , Європейський Суд в якості
обґрунтування вказав, що «…боржником є приватна компанія - відкрите
акціонерне товариство. Компанія не перебувала у власності держави, не
здійснювала суспільно значимих функцій,але була підконтрольна державі». Таким
чином, навіть приватна «неурядова» компанія може нести відповідальність за
порушення прав, гарантованих Конвенцією, у разі, якщо компанія буде
знаходитися у власності держави або буде їй підконтрольна.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини свідчить про
наявність позитивної відповідальності держави для захисту права власності
людини, зокрема міжнародний законотворець перш за все підкреслив, що в силу
статті 1 Конвенції кожна з Високих Договірних Сторін «забезпечує кожному, хто
перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції». Виконання
цього обов'язку може спричинити позитивні зобов'язання, які є невід'ємною
частиною забезпечення ефективного здійснення прав , закріплених Конвенцією.
Таким чином , в рамках статті 11 Конвенції, основною метою якої є захист особи
від свавільного втручання органів державної влади у здійснення нею своїх
охоронюваних прав, за певних умов національна влада може втрутитися у
відносини між приватними особами, шляхом прийняття обґрунтованих і належних
заходів для забезпечення ефективного здійснення їх прав. Ілюстрацією визнання
позитивних зобов'язань держави за ст. 1 Протоколу № 1 є рішення Європейського
Суду у справі «Енерийледз проти Турції» . Думка більшості суддів з урахуванням
конкретних обставин справи виразилося в тому, що «ефективне здійснення права,
що охороняється цією нормою ( ст..1 Протоколу), не залежить лише від обов'язку
держави не втручатися і може вимагати забезпечення позитивних заходів по
захисту, особливо якщо існує прямий зв'язок між заходами , прийняття яких
заявник має право очікувати від державних органів , і ефективного користування

289
його майном ... у цій справі не було сумнівів у тому, що встановлено причинно-
наслідковий зв'язок між грубою недбалістю з боку держави і тяжкими наслідками
для людей, що виникли у зв’язку із знесенням будинку заявника в результаті зсуву.
На думку Європейського Суду , пов'язані з цим порушення були не «втручанням» ,
а порушенням позитивного зобов'язання , так як державні органи та службовці не
зробили нічого від них залежного, щоб захистити майнові інтереси заявника ...
Європейський Суд ... визнав , що позитивне зобов'язання, що міститься в статті 1
Протоколу № 1 до Конвенції , вимагало від національних органів прийняття
вищезазначених заходів, щоб уникнути руйнування будинку заявника».
У справі «Плеханов проти Польщі » заявники виявилися « жертвами» після
проведення в Польщі адміністративної реформи і суперечливої судової практики:
їх позови до муніципалітету про компенсацію за здійснену в 1945р. націоналізацію
власності були відхилені з причини пред'явлення позову до неналежного
відповідача. Європейський Суд оцінив обставини справи таким чином: «... серйозні
адміністративні реформи в Польщі ... поставили перед судами завдання визначення
органу влади , відповідального за виконання завдань органів, які перестали
функціонувати ... Питання відповідальності за збитки, завдані незаконними
адміністративними рішеннями, було абсолютно неясним під час розгляду позову
заявників і в наступні роки. Хоча розбіжності в судовій практиці виступають
невід'ємним наслідком будь-якої судової системи ... завданням Верховного суду є
вирішення таких конфліктів. У цій справі , разом з тим , навіть практика
Верховного суду щодо спірних правових питаннях не була однаковою. Хоча не
викликає сумнівів складність самої проблеми, з якою зіткнулися суди в результаті
реформ, проте перекладення на заявників обов'язків встановлення компетентного
органу, до якого слід пред'являти позов, і , як результат , позбавлення їх
компенсації було невідповідною мірою ... позитивного зобов'язання держави по
наданню допомоги у встановленні належного відповідача, тому публічний орган
повинен нести відповідальність за збитки». Представляється , що заявники стали
жертвами адміністративних реформ , суперечливої судової практики і відсутності
правової визначеності та послідовності. Відповідно державою не дотримано її
позитивне зобов'язання по забезпеченню заходів, які би гарантували право
заявників на ефективне користування їх майна , і порушено « справедливу
рівновагу » між вимогами публічного інтересу та необхідністю захисту права
заявників.
У справах по тривалому невиконанню рішень , що набрали законної сили,
позиція Європейського Суду у питанні «позитивних зобов'язань» зводиться до того
, що ступінь відповідальності держави в рамках статті 6 Конвенції та статті 1
Протоколу № 1 до Конвенції різниться залежно від того, є чи боржником Висока
Договірна Сторона за змістом статті 34 Конвенції або приватна особа. У першому
випадку правозастосовна практика Європейського Суду виходить з того, що
держава повинна виконати відповідне судове рішення повністю і в строк. А якщо
боржником є приватна особа, тоді становище інше, оскільки держава зазвичай не
несе безпосередньо відповідальність за боргами приватних осіб і його зобов'язання,
але відповідальність, за зазначеним конвенційним положенням, зводяться до
забезпечення необхідної допомоги кредитору при виконанні відповідних судових
рішень по відшкодуванню коштів, наприклад , через службу судових виконавців
або процедуру банкрутства.

290
 Таким чином, якщо влада зобов'язана діяти так , щоб виконати судове
рішення, і не виконала свого зобов'язання, її бездіяльність може за певних обставин
спричинити відповідальність держави на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції та
статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Завданням Європейського Суду в таких
випадках є розглянути, чи були здійснені владою заходи належними та достатніми
для допомоги кредитору виконати рішення суду.
Однак, Європейський Суд з прав людини вважає, що бездіяльність судових
виконавців і нездійснення національними судами належного контролю за
ситуацією створюють постійну невпевненість у виконанні судового рішення,
винесеного на користь заявника та виплаті належного йому боргу. Отже, заявник
повинен справлятися з цією невпевненістю протягом тривалого періоду часу і
Європейський Суд дотримується точки зору, що характер виконавчого
провадження, його загальна тривалість і невпевненість, в якій знаходився заявник ,
порушили « сприятливий баланс» , який повинен дотримуватися між питаннями
публічного інтересу і необхідністю захищати права заявника на вільне володіння
власністю. Отже , держава не виконала свій обов'язок забезпечити заявнику
ефективне користування своїм правом власності , гарантованим статтею 1
Протоколу №1, що тягне за собою її позитивну відповідальність.
Підставою позитивної відповідальності за ст. 1 Протоколу № 1 може служити
порушення ст. 6 Конвенції в частині порушення судом розумного строку для
розгляду справи , так як держава зобов'язана « дотримуватися судової процедури»,
яка повинна втілювати в життя необхідні гарантії судового розгляду і яка, при
цьому, дозволить національним судам ефективно і справедливо вирішувати всі
питання між приватними особами.
Нездатність держави - відповідача у справі « «Совтрансавто Холдинг» проти
України » забезпечити права особи на справедливий судовий розгляд , предметом
якого виступили вимоги про оскарження низки рішень загальних зборів акціонерів,
прийнятих з порушенням закону і які послужили причиною того, що частка участі
заявника знизилася з 49 % до 20,7 % статутного капіталу, що на думку
Європейського Суду, було достатньою підставою для визнання факту порушення
«справедливого балансу » в рамках ст. 1 Протоколу № 1, в зв'язку з тим, що
держава не виконала своє зобов'язання по забезпеченню ефективного користування
заявником його правом власності.
Зв'язок позитивної відповідальності держави в рамках ст . 6 Конвенції та ст. 1
Протоколу № 1 виявляється також у необхідності забезпечення правових засобів
захисту порушених прав. Так , у рішенні по справі «Блумберга проти Латвії»
Європейський Суд підкреслив , що навіть якщо втручання в майнові права заявниці
виходить від приватних осіб , Суд вважає, що у держави - учасника виникають
позитивні зобов'язання щодо забезпечення правовою системою достатнього
захисту майнових прав та надання адекватних засобів правового захисту для
затвердження цих прав.
Крім того , якщо втручання має злочинний характер , це зобов'язання вимагає
від влади проведення ефективного кримінального розслідування . Це передбачає не
зобов'язання отримати результат, а зобов'язання вжити заходів. З іншого боку ,
можливість порушення цивільно-правового зобов'язання може надати жертві

291
альтернативні засоби забезпечення майнових прав, навіть якщо кримінальне
переслідування не дало позитивних результатів . За таких обставин держава -
учасниця може вважатися такою, що не виконала свої позитивні зобов'язання, якщо
цивільна вимога заявника не має перспектив як прямого наслідку у здійсненні
кримінального розслідування.
Таким чином, механізм , передбачений Конвенцією , розрахований на
ситуації захисту прав громадян та юридичних осіб, що зазнають безпосереднє
порушення своїх прав з боку держави. Тому держава повинна нести позитивну
відповідальність, а саме не втручатися в права осіб, а створювати умови для їх
безперешкодної реалізації. В питанні захисту прав і свобод, що становлять у
сучасних правових системах основу правового статусу особистості , судова влада
має забезпечувати верховенство права , вищим проявом якого є справедливість.
Страсбурзький суд визнає свою компетенцію при розгляді спорів проти держав -
членів Конвенції. При цьому він не пов'язує можливість застосування
міжнародного документа з формальними особливостями національного державного
устрою, а лише визнає відповідальність країни-учасниці за дії її органів, наділених
публічними повноваженнями , незалежно від рівня влади.
Що стосується об’єктів права власності людини, то концепція « майна» за
змістом ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції передбачає захист « свого» майна і як такий
« не гарантує право набуття власності ... не передбачає створення нового права
власності на майно». У рішенні по справі « Маркс проти Бельгії» Європейський
Суд вказав , що « дана стаття1 лише констатує право будь-якої особи на
безперешкодне розпорядження « своїм» майном , а отже , ця норма застосовна
тільки до існуючого майна конкретної особи і не гарантує право на придбання
майна шляхом успадкування за законом і прижиттєвого розпорядження» .
Зокрема, відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції не виникає право
на придбання майна; в прецедентному праві Європейського Суду неодноразово
встановлювалося, що до смерті відповідної особи передбачуваний спадкоємець не
має права власності на майно маючи лише сподівання на спадкування у разі смерті
, таким чином, це не прирівнюється до « власності».
Справа « Маркс проти Бельгії» , в якому Європейський Суд виключив
застосування ст. 1 Протоколу № 1 відносно дочки у зв'язку з обмеженнями
Цивільним кодексом Бельгії прав « незаконно народженої» дитини при спадкуванні
як за законом, так і за заповітом, а також у ситуації прижиттєвого розпорядження
спадкового мана, необхідно відрізняти від справи « Інце проти Австрії». В останній
йшлося також про спадкові права,але в ситуації, коли батько вже помер і син
вступив в права спадкування , проте в розмірі меншому, ніж йому б належало
спадкувати, якби він був народжений у законному шлюбі. Європейський Суд
провів розмежування між обставинами справ і відкинув аргумент влади Австрії про
незастосування ст. 1 Протоколу № 1 у зв'язку з тим , що якщо справа « Маркс
проти Бельгії» стосувалося обмежень потенційного права успадковувати дитиною ,
народженою матір'ю , яка не перебувала у шлюбі з її батьком , то в справі « Інце
проти Австрії» заявник фактично вже успадкував майно , тільки в меншому
розмірі.

292
 Статтю 1 Протоколу № 1 не можна розглядати як гарантію збереження
еквівалента вартості. Так, у справі «Володимир Михайлович Апполонов проти
Російської Федерації» заявником було поставлено питання про порушення ст.1
Протоколу № 1 у зв'язку з тим , що внаслідок російської економічної реформи
цінність його заощаджень, розміщених в Ощадному банку РФ , значно знизилася.
При цьому , за твердженням заявника , держава не виконала своїх зобов'язань з
переоцінки вкладів для компенсації наслідків інфляції . Європейський Суд у
рішенні з питання прийнятності зазначив , що « стаття 1 Протоколу № 1 цієї статті
не зобов'язує державі підтримувати купівельну спроможність грошових сум,
розміщених у фінансових інститутах». Отже, Європейський суд з прав людини
підтвердив свою позицію, що ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції не зобов'язує державу
підтримувати купівельну спроможність грошових коштів, розміщених в кредитних
установах.

У контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції Судом розглядалися

справи щодо порушення права власності, де об'єктами були:
• усе «власне» майно особи, що може входити до складу спадщини, і яке
можна заповісти («Маркс проти Бельгії» (the Marckx case), рішення від 27 квітня
1979 р., п. 64), тобто наявне майно ("existing possessions");
• нерухомість, зокрема, маєтки («Колишній Король Греції та інші проти
Греції» (The Former King Of Greece and Others v. Greece), заява № 25701/94,
рішення від 23 листопада 2000 р.), земельна ділянка та будинок, будинки
(«Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), рішення
від 23 вересня 1982 р., заяви №№ 7151/75; 7152/75, серія А, № 52) та інша
нерухомість;
• прибутки, що випливають з власності, зокрема, орендна плата (рента),
передбачена договором, добровільно укладеним відповідно до законодавства
(«Мелахер та інші проти Австрії» (Mellacher and Others v. Austria), заяви №№
10522/83; 11011/84; 11070/84, рішення від 19 грудня 1989 р.);
• рухоме майно, наприклад, картина (зокрема, «Портрет молодого селянина»
Ван Гога був предметом розгляду у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)
[GC] від 5 січня 2000 р., заява № 33202/96), або речі особи, що знаходяться в її
помешканні («Новоселецький проти України» (Novoseletskiy v. Ukraine), заява №
47148/99, рішення від 22 лютого 2005 р.);
• банківські внески («Гайдук та інші проти України» (Остаточна ухвала щодо
прийнятності заяв № 45526/99 [...], поданих Іваном Юрійовичем Гайдуком та
іншими проти України від 2 липня 2002 р.);
• частка у пенсійному фонді («Мюллер проти Австрії», ухвала щодо
прийнятності заяви № 6849/72, поданої Christian Muller v. Austria від 16 грудня
1974 р.;
• кошти/присуджені суми, належні до виплати заявникам на підставі
остаточного і обов'язкового до виконання арбітражного рішення («Грецькі

293
нафтопереробні заводи «Стран» та Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek
Refineries and Stratis Andreadis v.Greece), заява № 13427/87, рішення від 21
листопада 1994 р.);
• кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, які є остаточними та
підлягають виконанню («Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), заява № 59498/00,
рішення від 7 травня 2002 р., п.40);
Суд звертає увагу на свою практику, що неможливість для заявника домогтися
виконання рішення на його чи її користь становить втручання у право на мирне
володінням майном, як вказано у першому реченні пункту першого статті 1
Першого протоколу Рішення у справах «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia) від
7 травня 2002
р., заява № 59498/00, п.40; «Ясіуньєне проти Литви» (Jasiuniene v. Lithuania)
від 6 березня 2003 р., заява № 41510/98, п. 45.
• «активи», які можуть виникнути, зокрема, на підставі позову про
відшкодування шкоди, який виникає з її заподіянням («Прессос Компанія Нав'єра
С.А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium)
(1), заява № 17849/91, рішення від
28 жовтня 1995 р.;
• «правомірні очікування» / «законні сподівання» вчиняти певні дії відповідно
до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання
бути здатним здійснювати запланований розвиток території, з огляду на чинний на
той час дозвіл на промислове освоєння землі (Справа «Пайн Велі Девелопмент Лтд.
та інші проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява №
12742/87, рішення від 23 жовтня 1991 р.);
• майнові права, наприклад, набуте на підставі заповіту право на одержання
орендної плати (ренти) за користування земельною
ділянкою (ухвала щодо прийнятності заяви № 10741/84 S. v. the United
Kingdom від 13 грудня 1984 р.);
• приватновласницькі інтереси, визнані відповідно до національного права
(справа «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), рішення [GC] від січня 2000 р., заява
№ 33202/96);
• акцій компанії' (ухвала щодо прийнятності заяв №№ 8588/79 та 8589/79 Lars
Bramelid and Anne-Marie Malmstrom v. Sweden від 12 жовтня 1982 р.;
«"Совтрансавто-Холдинґ проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява №
48553/99, рішення від 25 липня 2002 р.;
• патенти;
• «гудвіл» (goodwill) - накопичені нематеріальні активи підприємства, що
включають її найменування, репутацію, ділові зв'язки (в тому числі клієнтуру),
товарні знаки та ін.; власність «фірми» (Ван Марле та інші проти Нідерландів»

294
(Van Marle and Others), заяви № 8543/79, 8674/79, 8675/79 та 8685/79, рішення від 3
червня 1986 р.;
• інше «майно», що «становить економічну цінність», зокрема, необхідні для
здійснення підприємницької діяльності дозволи чи ліцензії (справа «Тре Тракторер
Актіболаґ» проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden), рішення від 7 липня
1989 року, серія A, № 159).
Отже, поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має
автономне значення. Це, насамперед, означає, що національне законодавство
держав-учасниць Конвенції не може вважатися остаточним при з'ясуванні його
змісту, проте Суд може визнати за доцільне застосувати національне
законодавство. Водночас, це передбачає обізнаність - насамперед, на
національному рівні - з позицією Суду щодо тих чи інших питань. Особливо
зазначена проблема є актуальною, коли підхід Суду є більш широким, аніж у
національного законодавця.
Наприклад, визнання майном «правомірних очікувань» не вписується в
традиційну канву об'єктів цивільних прав за чинним Цивільним Кодексом України,
як і визнання економічних інтересів за ліцензією на право здійснення певного виду
діяльності. Тобто, документи дозвільного характеру можуть водночас визнаватися
«активами» та охоплюватися поняттям «майна». Такі ситуації вимагатимуть від
органів правосуддя, враховуючи вимоги Закону України «Про виконання рішень та
застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006
року № 3477-IV, вирішення справ з урахуванням не лише національного
законодавства, але й Конвенції та практики ЄСПЛ.
У рішенні у справі «"Інтерсплав проти" України» (Intersplav v. Ukraine) від 9
січня 2007 року, заява № 803/02 - ЄСПЛ визнав порушення статті 1Першого
протоколу, оскільки фактично постійні затримки відшкодування і компенсації у
поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої
адміністративної практики, так само як і стан невизначеності щодо часу
повернення коштів заявника, порушив «справедливий баланс» між вимогами
публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном.
Рішення у справі «"Україна-Тюмень" проти України» (Ukraine-Tyumen v.
Ukraine) від 22 листопада 2007 року, заява 22603/02, є показовим прикладом того,
що відповідаючи інтересам суспільства, певна дія, вчинювана органами влади, все
одно може порушувати права особи через її непропорційність.
Право держави регламентувати використання власності відповідно до
суспільного інтересу. У справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»
(James and Others v. the United Kingdom), рішення від 21 лютого 1986 р., серія A №
98, заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке
дозволяло деяким орендаторам житла, що орендували житло протягом тривалого
часу, купувати в орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну
від її ринкової вартості на час укладення угоди. Не знайшовши порушення права на
власність, Суд зазначив: «Поняття «суспільний інтерес» обов'язково має розширене
тлумачення... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкі межі розсуду, які
надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики,

295
поважає рішення законодавців стосовно того, що є «суспільний інтерес», коли ці
рішення будуть засновані на розумних міркуваннях.
Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої,
соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати «суспільним
інтересам» навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю
відчужену власність або не володіє нею».
Зміст захисту права власності людини згідно Конвенції 1950р.
Одним із важливих «джерел» розуміння права власності у «праволюдинному»
вимірі для держави є безперечно рішення Європейського Суду з прав людини.
Хоча право власності як окреме право не було виділене у Європейській конвенції
про захист прав та основних свобод людини, однак стаття 1 Першого протоколу
передбачила, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти
своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в
інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами
міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують
право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб
здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.
інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до практики Європейського суду ця стаття закріплює право
безперешкодного користування своїм майном (власністю), регулює умови
позбавлення власності, визнає право держав здійснювати контроль за
використанням власності відповідно до загальних інтересів. Тобто включає так би
мовити три окремі правила (принципи):
 перше, що виражається в першій фразі першого абзацу та несе в собі
загальний характер, виражає принцип поваги до права власності, мирне
володіння власністю;
 друге, що міститься в другій фразі того ж абзацу та має за об‘єкт
позбавлення права власності за певних умов;
 що стосується третього, то воно визнає саме можливість державам-
учасницям регламентувати на власний розгляд використання майна в
загальних інтересах.
Тим не менш, тут не йдеться про абсолютно не зв’язані між собою
правила. Друге та третє є особливими прикладами, що стосуються права власності;
крім того, вони повинні тлумачитися в світлі принципу, закріпленого першою
нормою. Так, У першому реченні йдеться про «мирне володіння», тобто порушення
принципу, встановленого у першому реченні може мати місце і за відсутності
прямого або фізичного втручання у право власності особи. Так, наприклад,
порушення може мати форму позбавлення можливості використовувати власність,
ненадання відповідних дозволів, або інших форм перешкоджання реалізації права
власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів
державної влади.

296
 Практика Суду свідчить, що принцип першого речення ст. 1 має два
компоненти: 1) процесуальний, який встановлює процесуальні гарантії проти
втручання у мирне володіння; 2) матеріальний, який надає захист проти свавільних
дій держави або покладання на особу надмірного тягаря. Саме в такому поєднанні
процесуальних та матеріальних засад повинен розумітися справедливий баланс між
громадськими інтересами та вимогами захисту права власності. Так у справі
«Іатридис проти Греції» Стразбурський суд встановив, що « заявник у якого була
спеціальна ліцензія на управління кінотеатром, що був орендований, був виселений
міською радою міста Іліополіс і не створив бізнесу в іншому місці, …не зміг
вернути кінотеатр у своє володіння, так як Міністр фінансів Греції відмовився
відмінити передачу кінотеатру міській раді… При таких обставинах, суд вирішив,
що було порушено право власності заявника відповідно до ст..1 Протоколу №1
Конвенції». Тобто виходячи з мотивувальної частини рішення Суд вирішив, що
кінотеатр, хоч і знаходиться в оренді, а не власності заявника, всеодно підпадає під
розуміння права власності передбаченого ст.1 Протоколу №1.
Мирне володіння своїм майном включає не тільки «класичне» право
власності, яке розглядається в Україні. Також Європейський Суд з прав людини
включає до мирного володіння своїм майном, до прикладу, виплати за трудовим
договором та інші виплати. Так як і в інших подібних справах, у справі "Баландіна
проти України" (заява N 16092/05, рішення від 6 грудня 2007 року) встановлено
порушення статті 1 Першого протоколу щодо мирного володіння своїм майном,
коли справа стосувалась заборгованості щодо виплати заробітної плати. Так 5
травня 2000 року Дзержинський районний суд м. Харкова зобов'язав колишнього
роботодавця заявниці - Державне комунальне ремонтно-будівельне підприємство з
ремонту житлового фонду Фрунзенського району м. Харкова виплатити їй 4489,02
грн заборгованості із заробітної плати та інших виплат, однак після ліквідації
підприємства заборгованість залишилась, у зв'язку з відсутністю коштів
підприємства-боржника.
Аналогічно у справі «Батрак проти України»(заява N 50740/06, рішення від 18
червня 2009 р.) встановлено, що 9 квітня 2004 року Автозаводський районний суд
міста Кременчука присудив заявниці 8636,45 гривень виплат, гарантованих
статтею 57 Закону України «Про освіту». Зазначені виплати, передбачені для
викладачів, не здійснювались через відсутність видатків на такі цілі у державному
бюджеті.
У справі «Безуглий проти України» Європейським Судом з прав людини
встановлено порушення статті 1 Протоколу № 1 у зв’язку із тим, що заявнику не
виплачено присуджені національним судом виплати щодо заборгованості із
заробітної плати. У справі «Білецька проти України» (заява № 25003/06, рішення
від 10 грудня 2009 року) встановлено порушення права на мирне володіння своїм
майном через невиконання рішення суду про виплату заробітної плати. 16 травня
2005 року Славутицький міський суд Київської області виніс рішення про
стягнення з державного підприємства «Центральне підприємство по переробці
радіоактивних відходів» на користь заявниці заборгованості з заробітної плати,
компенсації втрати частини заробітної плати та відшкодування моральної шкоди у
загальному розмірі 6057,34 грн. 16 червня 2005 року рішення набрало законної
сили, проте не було виконане.

297
 Друге правило змісту захисту права власності - це позбавлення володіння
майном, воно становить найсерйозніше обмеження права власності. Це є власне
предметом безпосереднього регулювання другого речення першої частини статті 1,
що вимагає, аби таке позбавлення відбувалося в громадських інтересах. Відповідно
до стандарту, розробленого в практиці Суду, для встановлення відповідності
певного урядового заходу вимогам цього принципу слід дослідити три критерії: чи
переслідувало позбавлення власності «громадський інтерес»; чи був захід
пропорційним переслідуваним цілям; чи був такий захід правомірним. Згідно із
усталеною практикою критерій відповідності загальним принципам міжнародного
права стосується, насамперед, питання захисту права власності іноземних громадян
та осіб без громадянства.
Позбавлення в розумінні другого речення п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції
розуміється насамперед як повне припинення права власності, що в практиці
міжнародного суду найчастіше являє собою експропріацію (націоналізацію)
державою майна, що знаходиться у приватній власності, наприклад земельних
ділянок, будинків або окремих квартир, тощо.
Так, в рішенні Європейського суду у справі «Папахелас проти Греції»
предметом спору стала ситуація, при якій влада Греції у відповідності до
Законодавчого декрету № 797/1971 «Про експропріацію власності» та Закону №
653/1977 « Про зобов'язання власників, чия нерухомість межує з місцями побудови
головних доріг», за рішенням міністра навколишнього середовища, регіонального
розвитку та громадських робіт конфіскували більше 150 об'єктів нерухомості для
будівництва нової головної дороги між населеними пунктами Ставросом і
Елефсіной. Земельна ділянка, що належить заявникам і яка була вилучена з боку
держави, становила територію в 8402 кв. м.
В іншому рішенні Суду по справі « Скордіно проти Італії» заявники , що є
спадкоємцями А. Скордіно успадкували від нього кілька ділянок землі у м. Реджіо-
ді-Калабрія (Італія). В 1970 році міська рада Реджіо-ді- Калабрії затвердив
загальний план розвитку території міста, який був схвалений Радою області
Калабрія в 1975 р. У цілях будівництва житла відносно одного з земельних ділянок
спадкоємців А. Скордіно площею 1786 кв. м було прийнято рішення про його
примусове відчуження відповідно до загального плану розвитку. У 1981 р. на
підставі виданого державними органами дозволу земельну ділянку заявників було
зайнято кооперативним товариством «Еділіція Аквіла», що виконувала будівельні
роботи.
В обох справах Суд відхилив вимоги заявників, оскільки останнім держава
компенсувала витрати за вилучення нерухомості, а питання правомірності розміру
компенсації заявники не оспорювали.
Однак, крім оскарження законності націоналізації фактичного нерухомого
майна чи компенсації за нього, Стразбурський суд розглядав і спори пов’язані із
правом «правомірного очікування» на майно. Зокрема, у справі «Брумареску проти
Румунії» влада націоналізувала будинок, побудований в м. Бухаресті в 1930 р., що
належав батькам заявника. У 1950 р. відповідно до Декрету № 92 / 1950 «Про
націоналізацію» останні були позбавлені свого майна. При цьому про причини
позбавлення права власності їм не повідомили, але їм було дозволено проживати в

298
одній з квартир будинку в якості наймачів у держави. Заявник ставив питання про
оскарження законності націоналізації і повернення будинку на тій підставі , що
Декрет № 92 / 1950 не міг бути застосований до його батьків як до осіб, які
працювали за наймом до моменту націоналізації майна. При розгляді справи в
національних судах Верховним судом Румунії було прийнято рішення про
скасування остаточного судового рішення, яким будинок був присуджений
заявнику і підлягав поверненню йому, що було кваліфіковано Європейським Судом
як позбавлення майна за змістом п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 і вказано на необхідність
повернення майна, на яке вони правомірно очікували.
Третій принцип, встановлений у статті 1, стосується не позбавлення власності,
а суверенних повноважень держави регулювати відносини власності. Важливим
аспектом застосування законодавства про захист права власності є межі
допустимого (розумного) втручання держави в справи власника. Питання
контролю за використанням власності може мати різні форми: планування міст,
регулювання орендних відносин, регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Відповідно до стандартів судової практики держава у випадках оскарження заходів
контролю за використанням власності має довести наявність «розумного
співвідношення пропорційності» між запровадженими заходами та переслідуваною
правомірною метою. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами
суспільства та вимогами дотримання основних прав особи. Іншими словами,
заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх
застосування. У будь-якому випадку Суд визнає за державами доволі широке поле
розсуду. Проте використання таких державних повноважень повинно відповідати
матеріальним і процесуальним гарантіям, які випливають із першого принципу
статті 1 Протоколу №1.
Зокрема, прикладом прояву третього правила контролю за використанням
власності є рішення в справі «Хуттен - Чапського проти Польщі», де заявниця була
однією з численних домовласників, щодо власності яких держава встановила ряд
обмежень з метою розв'язання складної житлової проблеми: зокрема, неможливість
розірвання договорів оренди квартир, заборона на підвищення орендної плати,
обов'язковість проведення ремонтних робіт з обслуговування домоволодіння і т.д.
Європейський Суд , аргументуючи позицію , вказав , що « заявниця ніколи не
втрачала свого права на продаж її домоволодіння . Не застосовувала влада будь-
яких заходів , що призвели би до втрати права власності. Однак, те , що заявниця
не могла здійснювати своє право користування власністю в фізичному сенсі,
оскільки будинок був зайнятий наймачами житла , і що її права відносно здачі в
найм квартир, включаючи право на стягування орендної плати та розірвання
договорів оренди житла, були обмежені низкою законодавчих норм. Ці заходи
контролю влади, на думку Суду не можна вважати юридичним або навіть
логічним відчуженням власності, вони представляли собою засоби контролю
держави над використанням власності мешканки, які належить розглядати в
контексті другої частини статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції», тобто тут явно
перевищені і не співмірні засоби контролю з боку держави. Тому Суд, вказав на
необхідність державі-відповідачу прийняти нормативно-правовий пакет, який би
дозволив власникам квартир отримати компенсацію за перевищений контроль з
боку держави та визначити механізм співмірного використання будинковолодіння.

299
 Таким чином, як свідчить практика Європейського суду з прав людини,
найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з
боку державних органів, зокрема органів виконавчої влади, іноді органів
законодавчої й судової влад, шляхом прийняття законодавчих актів чи при
винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого протоколу забороняє
будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути
законним, тобто здійснене на підставі закону. При цьому під законом Конвенція
розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» та «передбачуваним». Також
закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність» закону
означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та в окремих
осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки,
які можуть виникнути в зв’язку із застосуванням закону.
Розглядаючи питання захисту права особи на мирне володіння майном, необ-
хідно згадати позицію Європейського суду, за якою «позбавлення майна згідно із
другою нормою може бути виправданим тільки якщо доведена, крім іншого,
наявність «інтересів суспільства» та «умов, передбачених законом». Більше того,
будь-яке втручання у володіння майном повинно задовольняти принцип
пропорційності. Як Суд неодноразово зазначав, повинен бути встановлений
справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту
основних прав індивіда.
Із змісту ст. 1 Протоколу №1 Конвенції випливає, що кожному гарантовано
право на повагу до свого майна та передбачено певні гарантії прав приватних осіб у
випадку втручання держави в їхні права. Суд безпосередньо визнав, що «стаття 1
гарантує, по суті, «право власності»: Це є прямим наслідком використання слів
«володіння» та «використання власності». Таким чином, можна стверджувати, що
право власності позитивно закріплено в Конвенції як одно із основних прав
людини.
Зазначимо, що названа стаття визначає правові гарантії майнових прав і
регулює матеріально-правові відносини права власності. Окрім зазначеної статті,
частково захист майнових прав стосується і ст. 6 Конвенції, яка встановлює
гарантії судового захисту, а також ст. 13, яка забезпечує можливість ефективного
правового захисту порушених прав.
Більшість Рішень Європейського Суду з прав людини останнім часом навіть і
коли пов’язані із захистом права власності, здебільшого стосуються виконання
рішень національних судів. Фактично можна говорити про те, що жодне право в
Україні, в тому числі право власності, не може бути ефективно захищене, оскільки
не працює судова система та механізми виконання рішень національних судів.
Зокрема, у справі «Бочан проти України» (заява № 7577/02, рішення  від 3
травня 2007 року) встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у
відповідній частині, що передбачає: «Кожен має право на справедливий і
публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та
обов’язків цивільного характеру». Суд встановив, що справа заявниці
переглядалась тричі, внаслідок винесення заступником прокурора Хмельницької
області та заступником голови Верховного Суду України протестів, в загальній

300
кількості, шість послідовних рішень судів першої та другої інстанцій. Беручи до
уваги обставини справи, за яких ВСУ змінив територіальну підсудність, і
відсутність достатнього обґрунтування у рішеннях національних судів та
розглядаючи ці питання разом і в їх сукупності, Суд вважає, що право заявниці на
справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом у значенні пункту
1 статті 6 Конвенції було порушено. Відповідно мало місце порушення пункту 1
статті 6 Конвенції.
Також у всіх попередніх справах проблема полягала не у винесенні
неправомірних рішень судами України, а в їхньому виконанні. Як один із
прикладів можна навести наступний. У справі «Білокінь та інші проти України»
(заява № 14298/06, рішення18 червня 2009 року).  26 липня 2001 року Полтавський
міський суд задовольнив позов заявників до колективного підприємства та
зобов’язав відповідача повернути всім заявникам певне сільськогосподарське
обладнання вартістю 13 382 грн. 9 листопада 2001 року було відкрито виконавче
провадження. Жодних подальших заходів щодо виконання судового рішення вжито
не було. Європейський Суд з прав людини постановив, що у цій справі мало
місце як порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий
розгляд), так порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
У справі «Бочан проти України» (заява № 7577/02, рішення від 3 травня 2007
року) Суд не досліджував питання порушення статті 1 Першого протоколу,
відзначивши, що скарги відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції
прямо пов’язані зі скаргами, розглянутими відповідно до пункту 1 статті 6
Конвенції. Беручи до уваги факти, встановлені відповідно до пункту 1 статті 6
Конвенції, Суд робить висновок проте, що ця скарга є прийнятною, але не порушує
жодного питання, яке б відрізнялось від вище встановлених. Відповідно Суд не
вважає за необхідне розглядати скаргу заявниці відповідно до статті 1 Першого
протоколу до Конвенції («Глод проти Румунії», № 41134/98, п. 46, рішення від 16
вересня 2003 року, та рішення «Альбіна проти Румунії», № 57808/00, п. 43, від 28
квітня 2005 р.).
У результаті оцінки системних звернень громадян проти України до
Європейського Суду з прав людини, Суд застосував процедуру «пілотного
рішення» у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява N 40450/04,
рішення від 15.01.2010 р.) щодо невиконання рішень судів. Суть питання -
повторюваний і хронічний характер проблем, які лежать в основі порушень, велику
кількість потерпілих від таких порушень в Україні та нагальну необхідність
надання їм невідкладного й належного відшкодування на національному рівні. Про
системний характер проблем, на який указується в цій справі, свідчить той факт,
що на час  розгляду справи у Суді очікували розгляду приблизно 1400 заяв проти
України, які повністю або частково стосуються таких проблем, і кількість таких
заяв постійно зростає.
Суд відзначив, наявність численних аналогічних порушень Конвенції у зв'язку
з невиконанням або надмірною тривалістю виконання в державах-учасницях в
тому числі і в Україні остаточних рішень національних судів про відшкодування та
у зв'язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо
таких порушень. Як видно з практики, напрацьованої на сьогодні Судом при
розгляді таких справ, будь-яка особа, яка домоглася від національного органу

301
остаточного рішення, за виконання якого несуть відповідальність органи влади,
наражається на ризик бути позбавленою можливості скористатися вигодами від
такого рішення, що є неприпустимим відповідно до Конвенції.
Умови правомірності втручання у право власності людини
Згідно зі ст. 1 Протоколу 1 до цієї Конвенції не лише проголошується право
особи на «мирне володіння своїм майном», але й встановлюється загальне правило
щодо втручання держави в повноваження власника: вилучення майна чи
обмеження користування власністю можливі лише «в інтересах суспільства
(виходячи з «загальних інтересів») і на умовах, передбачених законом або
загальними принципами міжнародного права». У разі , якщо держава - учасниця
Конвенції не може привести правових підстав у національному законодавстві для
обмежень права власності, то «втручання в право власності» заявника не може
розглядатися як «законне» за змістом п. 1 Протоколу № 1 до Конвенції . Даний
висновок свідчить про відсутність необхідності розглядати питання про
дотримання справедливої рівноваги між вимогами інтересів суспільства та
вимогами захисту основних прав особистості, так як наявне порушення статті 1
Протоколу № 1 до Конвенції.
Зокрема, «зважаючи на відсутність у національних судів правових підстав для
вилучення суттєвої грошової суми», - йдеться у рішенні Європейського Суду у
справі «Бакланов проти Російської Федерації» , - і очевидне протиріччя
прецедентного права щодо національного законодавства , Суд вважає , що
проаналізоване національне законодавство не було сформульовано з такою
точністю, щоб заявник міг передбачити наслідки його дій та ризики за обставин,
що склалися. Отже , втручання в право власності заявника не могло розглядатися
як законне за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Практика Європейського Суду з прав людини в частині тлумачення цього
принципу формувалась поступово, оскільки ця проблематика значною мірою
визначалась загальним контекстом ситуації в політико-правовому і соціально-
економічному розвитку європейських країн. В основі підходу Суду лежить
принцип субсидіарності його оцінки ситуації в країні, оскільки національні органи
(як законодавчі, так і судові) наділені досить широкими повноваженнями для
оцінки того, наскільки виправданим є втручання в повноваження власника. Однак
це не є перешкодою для визначення Судом адекватності оцінки національними
органами наявності підстав для такого втручання, оскільки така оцінка має бути
«раціональною».
Підсумовуючи практику Суду, М. Карст–Фріск робить висновок про
існування певного алгоритму такої оцінки. Він включає такі стадії:
1) має бути визначено, чи належить об’єкт правового захисту до майна в
розумінні ст. 1 Протоколу 1;
2) має бути оцінено дії держави з точки зору наявності втручання у відносини
власності (Європейський суд з прав людини розрізняє види втручання, виділені в
самій конвенційній нормі, — позбавлення майна та обмеження повноважень
власника для забезпечення контролю за використанням майна або для забезпечення
сплати податків чи інших платежів; у подальшому Суд встановив, що таким

302
втручанням може бути і бездіяльність держави, якщо вона мала наслідком
порушення іншими особами права на повагу до власності);
3) має бути оцінено наявність легітимної мети з огляду на суспільні (загальні)
інтереси;
4) має бути оцінено пропорційність такого втручання, наявність
справедливого балансу між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і
вимогами щодо захисту основних прав особи;
5) має бути оцінено відповідність такого втручання критерію правової
визначеності або законності.
У рішенні у справі «Ятрідіс проти Греції» від 25 березня 1999 року Суд
наголосив на важливості оцінки законності втручання і зазначив, що це питання
має ставитись у першу чергу, бо за відсутності законних підстав для такого
втручання воно не може бути таким, що відповідає вимогам статті 1
Протоколу №1. Разом з тим у наведеному переліку стадій оцінки ця вимога стоїть
останньою, оскільки передбачається, що в більшості справ насамперед з’ясовується
питання про те, чи переслідувало обмеження легітимну мету і чи було воно
пропорційним.
При цьому під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути
«доступним» та «передбачуваним». Закон також має відповідати всім вимогам
нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо
цього закону в суспільстві та в окремих осіб. «Передбачуваність» означає
можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв’язку із
застосуванням закону.
У цілому Суд не дає вичерпного визначення «загального (суспільного)
інтересу», формулюючи лише загальний підхід, який застосовується динамічно та
ситуативно при розгляді окремих справ. Зазначимо деякі базові положення такого
підходу. Важливим є те, що Суд розрізняє «суспільний (загальний) інтерес» і
інтерес держави, вказуючи на можливість їх відмінностей і навіть конфлікту. Слід
керуватись саме загальним інтересом, однак він потребує раціонального
обґрунтування і не може зводитись, зокрема, до «думки більшості». Держава може
приймати «непопулярні» рішення, однак вони мають бути достатньо
обґрунтованими й адекватно відображати реальні потреби суспільного розвитку
(тобто відповідати критерію пропорційності — бути належним засобом вирішення
певної проблеми).
Досить показовим визнається рішення Суду в справі «Джеймс проти
Сполученого Королівства », де заявники (власники нерухомості) скаржились на
відсутність «загального інтересу» при вилученні їх майна на користь орендарів.
Суд не погодився з таким підходом і вказав, що примусовий перехід права
власності від однієї особи до іншої може здійснюватись з легітимною метою в
суспільних інтересах. Перехід права власності відповідно до політики, спрямованої
на зміцнення соціальної справедливості в суспільстві, є правомірним і таким, що
відповідає суспільним інтересам. Суд зазначив, що таке тлумачення може не
відповідати приписам національного законодавства. Цей висновок є важливим як

303
визнання необхідності враховувати не лише критерій «легальності» (визначеність
законом) але й «правомірності»
(відповідності принципу справедливості та іншим базовим принципам права).
Такий підхід, перш за все, передбачає аналіз правової ситуації з огляду на зміст
суспільного (загального) інтересу.
Важливе значення має проблема балансу суспільного (загального) інтересу та
приватних інтересів у контексті пострадянських правових традицій, які прямо чи
опосередковано віддають перевагу інтересу загальному. Однак, такий підхід
суперечить базовим засадам сучасних уявлень про соціальну правову державу. Є
всі підстави погоджуватись з висновком дослідника С.В.Старженецького про
активне формування на пострадянському просторі нових уявлень про модель
оцінки балансу публічних та приватних інтересів. В основі такої моделі не стільки
законодавчо визначені критерії такої оцінки, скільки «корекція існуючих засобів
правового регулювання засобами судової влади». Важко погодитись з висновком
про те, що «…право на судовий розгляд – це не самостійне право людини, а
сукупність організаційних, процесуальних передумов, які забезпечують гарантії
суб’єктивних прав людини». Така позиція матиме своїм наслідком визнання
необхідності «автоматичного застосування судом нормативних приписів» і відмови
від дискретних повноважень при застосуванні тих чи інших приписів.
Виходячи з відповідності цілей та результатів застосування правових заходів,
має бути забезпечено справедливий баланс публічних та приватних інтересів. Ця
вимога дає загальну межу втручання в приватні відносини, які відображають певні
взаємозв’язки держави та громадянського суспільства. Держава може в публічних
інтересах обмежувати право на вільне володіння власністю, але при цьому публічні
інтереси не повинні нівелювати інтереси приватних осіб та/або накладати на них
надмірні обтяження внаслідок втручання в повноваження власника.
Другим важливим аспектом застосування законодавства про захист права на
вільне володіння власністю є межі допустимого (розумного) втручання держави в
справи власника. Якщо звернутися до українського законодавства, то право
власності визначається через класичну формулу: власник може володіти,
користуватися і розпоряджатися майном у межах, передбачених законом. А
оскільки закон є продуктом перш за все державної діяльності, можна тлумачити
цей принцип, як можливість використання майна на свій розсуд у межах,
передбачених державою, або в межах, передбачених державою й закріплених у
законі. Загалом це відповідає засадам Конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод, оскільки вона визнає наявність у держави достатньо
«широких меж розсуду (самостійної оцінки)» у реалізації своїх соціально-
економічних рішень, у результаті яких відбувається обмеження права на власність.
Це позбавляє Європейський суд з прав людини можливості оцінювати
правомірність таких обмежень, що було зазначено вже в рішенні «Джеймс проти
Великої Британії»: «Хоча Суд не може підмінити власною оцінкою оцінки
національних органів влади, він покликаний розглянути оскаржуваний захід
відповідно до статті 1 Протоколу 1 і таким чином розібратися у фактах, відповідно
до яких діяли національні органи влади». Принцип «меж розсуду держави» має
загальне значення для Конвенції у цілому, а не лише для захисту права власності.

304
Його формулювання належить до важливих передумов ефективного застосування
Конвенції. Так у справі «Хендісід проти Сполученого Королівства Великобританії»
Суд наголосив, що механізм захисту прав людини, створений Конвенцією, є
допоміжним по відношенню до національним системам гарантій прав людини.
Конвенція залишає кожній Договірній державі, в першу чергу завдання
гарантування прав і свобод в ній відбитих. Інститути нею створені, вносять свій
внесок у реалізацію цього завдання і їх приводять в дію тільки після
національного судового розгляду спору і тільки після того, як використані всі
національні засоби захисту.
Так сама вимога про те, що будь-яке вилучення чи позбавлення власності
повинно здійснюватися в інтересах «суспільства», напряму згадана у ст. 1
Протоколу 1. Норма цієї статті також згадує «загальні» інтереси. А, отже, будь-яка
форма втручання в право на вільне володіння власністю, незалежно від того, яка
норма поширюється на неї, повинна відповідати вимогам про наявність законної
мети — інтересів суспільства.
Як справедливо стверджує Т. Н. Нешатаева , «... загальний ( публічний)
інтерес здатний служити засобом у реалізації цілі по обмеженню прав власності
лише в тому випадку, коли цей інтерес отримав позитивне вираження в
національному законі. Однак наявність законодавчо оформленого загального
інтересу не є панацеєю від порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції. Справа в
тому, що подібний закон повинен відрізнятися певними якостями, пропонованими
до нього міжнародним принципом - верховенства права : закон повинен бути
чітким , без зворотної сили, не допускати двозначного тлумачення». У той же час, з
одного боку Суд і вимагає від таких законів того, щоб суспільний інтерес,
переслідуваний при їх прийнятті, був достатній для захисту інтересу особистості та
охорони її прав. З іншого ж боку , Суд вказує , що національна влада, як ніхто, є
найбільш компетентною у вирішенні питань та прийняті рішень, що стосуються
інтересів суспільства.
Для того, щоб втручання в право на вільне володіння власністю вважалось
допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства,
а має бути розумна співмірність між використовуваними інструментами й тією
метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності.
Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та
вимогами дотримання основних прав особи. Іншими словами, заходи щодо
обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.
Найчастіше втручання з боку держави в право власності відбувається шляхом
прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як
ст. 1 Протоколу 1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Розглядаючи питання захисту права на вільне володіння власністю, необхідно
згадати позицію Європейського суду з прав людини, за якою «позбавлення майна
згідно із другою нормою може бути виправданим, тільки якщо доведена, крім
іншого, наявність «інтересів суспільства» та «умов передбачених законом». Більше
того, будь-яке втручання у володіння майном повинно задовольняти принцип
пропорційності. Як Суд неодноразово зазначав, повинен бути встановлений
справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту
основних прав індивіда.

305
 У плані забезпечення гарантій права власності проблемним питанням є
націоналізація майна. В Україні до цього часу відсутній законодавчий акт, яким би
встановлювалися правові засади (підстави, умови, порядок і правові наслідки)
націоналізації майна. Варто нагадати, що можливість націоналізації майна,
виходячи із принципів міжнародного публічного права, визнається одним з
елементів суверенітету держави, а відтак не заперечується як можлива підстава
припинення права власності приватних фізичних та юридичних осіб.
Інша річ, що, за загальним правилом, націоналізація здійснюється в інтересах
суспільного (публічного) порядку і на комерційних засадах. Відсутність в Україні
законодавства про націоналізацію, на нашу думку, слід оцінювати негативно,
оскільки держава сама не обмежена нормативними приписами стосовно й самої
процедури прийняття рішення про націоналізацію, і порядку реалізації цього
рішення. І, що найголовніше, не закріплені права і відповідні гарантії для власника,
чиє майно підлягає націоналізації. Така ситуація не може характеризуватися
інакше, як стан правової невизначеності.
Та обставина, що Конвенція захищає проголошені права переважно проти
втручань з боку держави, не означає, що вона не повинна надавати захист проти
порушень прав одних осіб, що спричинено діями інших осіб. Цей принцип отримав
назву «ефекту горизонтальної дії» Конвенції.
Вперше такий підхід було застосовано у справі «Янг проти Сполученого
Королівства», коли Європейський суд з прав людини зазначив наявність у держави
зобов’язання скасовувати правові норми, які легітимізували ситуацію
систематичного порушення прав окремих осіб іншими фізичними особами. Досить
довго Суд уникав застосування цього підходу при розгляді справ, пов’язаних з
проблемою власності. Але в другій половині 90-х років ситуація починає
поступово змінюватись. Вже в 1994 році у рішенні по справі «Гендріч проти
Франції» Суд дійшов висновку, що несправедливий характер судового розгляду
став причиною порушення права власності заявника в ситуації використання
податковими органами права на преференцію в купівлі. У справі «Нафтопереробні
заводи Страна та Стратіс Андреадіс проти Греції» (1994 рік) Суд встановив, що
держава порушила вимоги ст. 6 Конвенції і своїм втручанням у судовий процес
зупинила дію судового рішення, згідно з яким заявник отримував певні майнові
права. Це призвело до порушення ст. 1 Протоколу 1. У справі «Брумареску проти
Румунії» (1999 рік) втручання Генеральної прокуратури стало причиною
скасування судового рішення, згідно з яким заявник отримував майнові права.
Враховуючи ту обставину, що підсумкове рішення було скасоване через кілька
років після прийняття рішення судом першої інстанції з порушенням вимог ст. 6,
Суд визнав наявність порушень права власності заявника.
Таким чином, втручання у право розпоряджатися майном з боку органів дер-
жавної влади має здійснюватися в рамках певних критеріїв. Для визначення того,
чи у конкретній ситуації втручання у право власності шляхом його обмеження чи
позбавлення відповідало Конвенції, Суд застосовує критерії пропорційності та
ефективності.

306
 Принцип пропорційності втручання вимагає дотримуватися справедливої
рівноваги між загальними інтересами суспільства та нормами, прийнятими для
захисту основних прав.
Принцип ефективності права власності полягає у тому, що слід переконатися,
чи могла власність, яка стала предметом обмеження, підлягати, наприклад,
експропріації. Практика Суду уточнює, що необхідно враховувати наслідки і
оцінювати ситуацію по суті з урахуванням усіх її складових.
У сфері користування майном держава має широкі дискреційні повноваження
щодо вибору порядку здійснення обмежень і щодо оцінки виправданості їх
наслідків стосовно суспільних інтересів, мети слідувати завданням, встановленим
законом. Тому держави-учасниці Конвенції мають оцінювати необхідність
подібного втручання. Тут йде мова про менш серйозні обмеження права власності,
аніж експропріація, яка тягне перехід права власності до іншого суб’єкта.
Під контролем за використання власності Конвенція розуміє усі заходи, які
можуть будь-яким способом частково вплинути на зміст права власності. Такий
контроль має здійснюватися з метою забезпечити загальний інтерес або повинен
вводитися для того, аби забезпечити виплату штрафів та інших виплат. Таке
втручання повинне здійснюватися з дотриманням справедливої рівноваги між
вимогами інтересів суспільства та необхідністю захищати основні права особи
Правомірне позбавлення власності.
Позбавлення власності, яке слідує за формальним рішенням про це органів
державної влади, є найбільш радикальним втручанням у користування власністю.
Конвенція встановлює у таких ситуаціях чіткі вимоги щодо того, як повинно
відбуватися таке позбавлення:
1) причина має бути викликана суспільною необхідністю;
2) відповідно до умов, передбачених загальними принципами
міжнародного права;
3) відповідно до умов, передбачених законом.
Стосовно суспільної необхідності практика Суду є досить чіткою, хоча у цій
сфері держава наділена значною свободою розсуду. Зазначається, що органи влади
є найбільш поінформованими про стан суспільства та його потреби і можуть
компетентно оцінити, що саме відповідає суспільній необхідності всередині певної
країни. Тому національні органи влади мають дискреційні повноваження щодо
того, що стосується визначення ступеню зацікавленості суспільства у позбавленні
власності окремої особи і заходів, які слід для цього вжити. Рішення про прийняття
законів щодо позбавлення власності зазвичай вимагає, з погляду Суду, розгляду
політичних, економічних, соціальних питань, з яких у демократичному суспільстві
можуть існувати глибоко протилежні погляди. Звідси випливає, що національне
законодавство повинно володіти широкими повноваженнями для того, аби
проводити власну економічну та соціальну «політику. Слід зважати на те, яким
чином національне законодавство тлумачить вимоги суспільної необхідності,
наприклад, у сфері боротьби із соціальною несправедливістю, якщо його по-

307
ложення не суперечать здоровому глузду. Тому за державою визнається широке
коло дискреційних повноважень для здійснення її соціальної політики, особливо в
тому, що стосується урбаністичної політики.
Суд уточнює, що можлива експропріація не обов’язково повинна
здійснюватися на користь усього суспільства, як, наприклад, у разі націоналізації.
Перехід власності від однієї особи до іншої, що здій
снюється шляхом насильства, може за певних умов бути легітимним засобом,
що відповідає загальним інтересам.
Одним із принципів, що регулює процес позбавлення власності в загальних
інтересах, є те, що позбавлення власності не може бути виправданим без виплати
певної компенсації. Обов’язок виплатити компенсацію власнику
експропрійованого майна непрямо випливає із ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Стосовно розміру такої компенсації практика Суду зазначає, що ст. 1 не гарантує
права на повне відшкодування вартості експропрійованого майна. Компенсація
може бути меншою, аніж ринкова вартість майна, з метою законного забезпечення
суспільної необхідності здійснення економічних реформ та прагнення забезпечити
соціальну справедливість. Проте без виплати суми, яка розумно співвідноситься з
вартістю майна, позбавлення власності було б перевищенням розумних меж,
установлених Конвенцією.
Згідно з практикою Суду, загальні принципи міжнародного права, на які
посилається ст. 1 Конвенції, держава не може застосовувати у разі експропріації
майна, що належить певному громадянину. З погляду Суду, можуть існувати
розумні підстави для встановлення різного регулювання для громадян країни та
осіб без громадянства у питанні про компенсацію. Іноземці більш вразливі до дії
щодо них норм внутрішнього законодавства, оскільки вони не беруть участі у
виборах чи призначенні на посади тих, хто творить законодавство. Хоча
позбавлення власності завжди має здійснюватися в інтересах суспільства,
громадяни можуть обґрунтовано мати більше обов’язків щодо інтересів
суспільства, ніж особи без громадянства.
Питання про правомірність позбавлення власності стало предметом розгляду
Суду, зокрема у справі «Ukraine-Tyumen v. Ukraine» (рішення від 22.11.2007 p.).
Заявник стверджував, що його незаконно позбавлено власного будинку,
зазначаючи, що таке позбавлення було здійснено на підставі постанови Пленуму
Вищого арбітражного суду від 15.02.2001 p., яка суперечила принципу
верховенства права. Заявник також зазначив, що не існувало суспільного інтересу,
який би міг виправдати таке позбавлення майна. Визнавши наявність такого
втручання у мирне володіння майном, як позбавлення власності, Суд застосував
тест на пропорційність з тим, аби оцінити відповідність втручання Конвенції.
Насамперед Суд мав з’ясувати, чи втручання відбулося на підставі закону і чи
становило воно нагальну суспільну потребу. Оскільки дати однозначної відповіді
Суд не міг (адже будинок було передано до статутного капіталу заявника Фондом
державного майна України без відповідних повноважень для цього), Суд вирішував
питання про пропорційність втручання, тобто про дотримання «справедливого
балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту
основоположних прав особи. Суд зазначив, що заявник добросовісно отримав

308
будинок як внесок до статутного капіталу, не знаючи про те, що Фонд державного
майна не мав повноважень на його передавання, та й не було підстав для
передбачення, що заявник мав знати про це. Отже, наслідком рішення про
скасування передання ДП «Укрнафтопродукт» будівлі заявникові було
позбавлення заявника його первинного капіталу та, відповідно, частини його
активів. Суд не вбачає виняткових обставин, здатних виправдати відсутність
відшкодування у цій справі, і вирішує, що таким чином на заявника було покладено
індивідуальний та надмірний тягар, який порушив справедливий баланс, котрий
мав бути дотриманий між вимогами суспільного інтересу, з одного боку, та
захистом права на мирне володіння майном - з другого. Отже, мало місце
порушення ст. 1 Протоколу № 1.
Суд також визнав факт такого втручання у право власності як позбавлення
власності у рішенні в справі «Andriy Rudenko v. Ukraine» від 21.12.2010 p. На
думку Суду, заявника було позбавлено частки у трикімнатній квартирі на підставі
рішення суду в порушення норм Цивільного кодексу України, що призвело до
порушення другого речення ч. 1 ст. 1 Суд до Конвенції.
Право на власність також гарантоване Конвенцією Співдружності
Незалежних Держав про права та основні свободи людини 07.07.1995 р.( Ст..26)
Кожна фізична або юридична особа має право на власність. Ніхто не може
бути позбавлений свого майна, крім як в громадських інтересах, в судовому
порядку і при дотриманні умов, передбачених національним законодавством і
загальновизнаними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак,
ніяким чином не зачіпають права Договірної Сторони приймати такі закони, які
вона вважає необхідними для контролю над використанням предметів, вилучених
із загального обороту в державних і суспільні інтереси.
Спостереження за виконанням цієї Конвенції1995 р. здійснюється Комісією
але прав людини Співдружності Незалежних Держав (КПЧ СНД), Положення про
яку є невід'ємною частиною цієї Конвенції 1995 р..(ст.34)
У положеннях Американської конвенції з прав людини 1969 р. закріплено
кожна людина має право на використання майна, і володіння їм. Закон може
регламентувати таке використання і володіння з урахуванням інтересів суспільства.
Ніхто не може бути позбавлений свого майна, крім як за умови виплати
справедливої компенсації, на підставах, пов'язаних з суспільною корисністю або
соціальними інтересами, а також у випадках, які встановлені законом, і при
дотриманні форм, визначених ним. Лихварство і будь-яка інша форма експлуатації
людини людиною забороняється законом. (ст. 21).
2.Зобов’язання держави щодо права на власність.
Керуючись положеннями Конвенції 1950 р. та рішеннями ЄСПЛ, можна
сформулювати базові положення щодо захисту права на власність, які повинні бути
відображені в національному законодавстві і діяльності держав у цій сфері: 1)
забезпечувати визнання та реалізацію права на власність на національному рівні.
Оскільки право на власність належить до основних прав, то його реалізацію слід
забезпечувати в пріоритетному порядку. У своєму внутрішньому законодавстві
держави повинні чітко і недвозначно встановлювати презумпцію на користь права

309
на власність; 2) реалізовувати позитивне зобов’язання держави щодо сприяння
реалізації права на власність. Найважливішим обов’язком держави є створення
необхідних механізмів і процедур, що дозволяють забезпечити реальне здійснення
права на власність без надмірного бюрократичного регулювання. Зокрема, держава
завжди має прагнути сприяти захисту права на власність, а також має
забезпечувати відсутність перешкод при реалізації будь-якими особами їхнього
права на власність; 3) гарантувати законність - будь-які обмеження права на
власність повинні бути засновані на положеннях закону і повинні відповідати
міжнародним інструментам у сфері забезпечення прав людини. У цій сфері важли-
ву роль відіграє законодавство з питань визначення меж допустимих повноважень
для розсуду влади. При цьому згадане законодавство повинно відповідати
міжнародним стандартам у галузі прав людини і бути достатньо конкретним, щоб
дати можливість кожній особі визначити, чи є її поведінка порушенням закону і
якими можуть бути найбільш ймовірні наслідки таких порушень; 4) дотримуватися
пропорційності - будь-які обмеження щодо права на власність повинні бути
пропорційними. У процесі досягнення органами влади законних цілей перевагу
слід надавати заходам, які передбачають найменший рівень втручання необхідний
для досягнення публічних цілей; 5) до тримуватися принципу недискриміиації-
кожен має право на власність. При регулюванні цього права відповідні органи
влади зобов’язані не допускати дискримінації за будь-якою ознакою щодо окремої
особи або групи осіб. Право на власність повинно бути гарантовано юридичним і
фізичним особам незалежно від їх особистого статусу, якщо інше не встановлено
законом; 6) забезпечувати належну адміністрацію - громадськість повинна бути
поінформована про те, який державний орган відповідає за прийняття рішень про
адміністрацію прав на власність, і ця відповідальність повинна бути чітко
закріплена в законодавстві; 7) дотримуватися принципу відповідальності
адміністративного органу - адміністративні органи повинні виконувати свої
правові обов’язки і нести відповідальність за будь-яке їх невиконання - процедурне
або по суті.
3.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на власність
Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (SporrongandLonnrothv. Sweden),
№№7151/75, 7152/75, 1982 p.; справа "Лоізіду проти Туреччини" (Loizidou v.
Turkey), № 15318/89, рішення Великої палати 1996 р.; справа "Фонд
"Батьківська турбота" проти України", № 5876/15, 2018 р.)
Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (SporrongandLonnrothv.
Sweden), №№7151/75, 7152/75, 1982 p.;
Справу було розпочато за двома заявами проти Швеції, поданими
правосуб’єктом «Маєток покійного п. Е. Спорронґа» та пані І. М. Льоннрот.
Ці дві заяви стосуються наслідків довгострокових дозволів на експропріацію
та заборону щодо будівництва на території право- суб’єкта «Маєток покійного п. Е.
Спорронґа» та на ділянці пані І. М. Льоннрот, яким належить ця власність. Маєток
Спорронґа, який має правосуб’єктність, складається з нерухомого майна: земельна
ділянка, відома як «Ріддарен № 8», будинок на ній, побудований у 1860 р. Згідно з
податковою оцінкою 1975 p., оцінна вартість нерухомого майна становила 600 000
шведських крон.

310
 31 липня 1956 p., діючи згідно зі статтею 44 Закону 1947 р. про будівництво
(byggnadslagen- Закон 1947 p.), Уряд надав муніципалітету раді м. Стокгольма
зональний дозвіл на експропріацію, який стосувався 164 приватних маєтків, серед
них і маєток п. Спорронґа. Над однією з головних торговельних вулиць у центрі
столиці муніципалітет планував прокласти шляхопровід, з’єднаний з головною
об’їзною дорогою. Одна з опорних платформ шляхопроводу мала стояти на ділянці
«Ріддарен». Решта ділянки мала бути перетворена в автостоянку. Керуючись
Законом 1917 р. про експропріацію (Закон 1917 р.), Уряд встановив п’ятирічний
строк, упродовж якого можна було здійснити експропріацію; до закінчення цього
строку муніципалітет мав викликати власників цих ділянок до суду у справах про
нерухоме майно для визначення розміру компенсації. У разі недотримання цієї
умови зазначений дозвіл втрачав свою силу. Пізніше вказаний термін було кілька
разів подовжено. 14 травня 1971 р. Уряд визначив дату 31 липня 1979 р. як крайній
термін для порушення судового провадження щодо встановлення розміру
компенсації. З травня 1979 р. Уряд скасував дозвіл на експропріацію на прохання
муніципалітету. Власники маєтку Спор-ронга ніколи не робили спроб продати
нерухомість. Крім цього, 11 червня 1954 р. Стокгольмська окружна
адміністративна рада встановила заборону на будівельні роботи на ділянці
«Ріддарен № 8» на тій підставі, що використання цієї власності залежатиме від за-
пропонованого шляхопроводу та об’їзної дороги. Згодом рада продовжила
чинність цієї заборони до 1 липня 1979 р. Дозвіл на експропріацію та заборона на
будівельні роботи, які стосувалися ділянки «Ріддарен № 8», були, в загальному
підсумку, чинними упродовж двадцяти трьох та двадцяти п’яти років, відповідно.
Пані Льоннрот належало три чверті нерухомого майна, яке знаходилося на
ділянці «Барнхусет № 6». Цю ділянку займали два будинки, споруджені в 1887-
1888 рр. Згідно з податковою оцінкою 1975 р., оцінна вартість частки заявниці в цій
нерухомості становила 862 500 шведських крон.
24 вересня 1971 р. Уряд надав муніципалітету м. Стокгольма дозвіл на
експропріацію 115 приватних ділянок, включаючи ділянку «Барнхусет №6»,
визначивши 31 грудня 1979 р. як крайній термін для порушення судового
провадження щодо встановлення розміру компенсації. З травня 1979 р. Уряд
скасував згаданий дозвіл на прохання муніципалітету. Через своє фінансове
становище пані Льоннрот мусила спробувати продати свою нерухомість. Кілька
таких спроб вона зробила у період із 1970 до 1975 р., але потенційні покупці,
отримавши відповідну інформацію від муніципальних властей, від мовлялися від
купівлі. 29 лютого 1968 р. Стокгольмська окружна адміністративна рада вирішила
накласти заборону на будівельні роботи на ділянці «Барнхусет № 6» на тій підставі,
що на цій ділянці було заплановано створити автостоянку. Згодом рада продовжила
чинність цієї заборони до 1 липня 1980 р. У підсумку, дозвіл на експропріацію
земельної ділянки пані Льоннрот і заборона на будівельні роботи на ньому були
чинними протягом восьми та дванадцяти років, відповідно.
Так, заявники скаржилися на тривалість строку чинності дозволів на
експропріацію та відповідних заборон на будівництво, які зачіпали їхнє право
власності. На їхній погляд, це становило незаконне порушення права на мирне
володіння своїм майном, що гарантується ст. 1 Протоколу № 1.

311
 Заявники не заперечували, що дозволи на експропріацію та заборони на
будівництво, про які йдеться, були самі по собі законними. З іншого боку, вони
скаржилися на тривалість строків, які були встановлені для муніципалітету
Стокгольма. Вони стверджували, що згадані дозволи на експропріацію та заборона
будівництва надмірно обмежили їхнє право володіти та розпоряджатися своїм
майном і виключали будь-яку можливість компенсації. Отже, на їхню думку, поки
ці рішення залишалися чинними, їхнє право на власність було позбавлене сенсу.
Уряд погоджувався з тим, що ринкові закони можуть ускладнити продаж
майна чи передання його в оренду, якщо таке майно зазначено в дозволі на
експропріацію, і що чим довше такий дозвіл залишається чинним, тим
серйознішою є така проблема. Уряд також визнавав, що заборона на будівництво
обмежувала можливості нормального здійснення майнових прав. Разом з тим він
стверджував, що такі дозволи та заборони є властивою ознакою містобудівного
планування і не обмежують право власників «мирно володіти своїм майном», яке
гарантує ст. 1 Протоколу № 1.
Розглядаючи справу, Суд зазначив, що хоча дозвіл на експропріацію і не
зачіпав, з правового погляду, право власника користуватися своїм майном і
розпоряджатися ним, на практиці такий дозвіл все-таки значно обмежував
можливості власника здійснювати це право. Так, Суд мав з’ясувати, чи становило
втручання, наявність якого виявив Суд, порушення ст. 1 Протоколу № 1. Означена
стаття містить три окремі норми: перша норма проголошує принцип мирного
володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення майна і
підпорядковує його певним умовам; третя норма визнає, що держави мають право,
зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів,
шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення
такої мети.
Суд вказав, що органи влади Швеції до самої експропріації нерухомого майна
заявників не приступали. Отже, заявників ніколи не «позбавляли їхнього майна» у
встановленому для цього порядку: вони мали право використовувати свою
нерухомість, продавати, заповідати, дарувати чи зв’язувати її заставою. Зважаючи
на те, що фактичної експропріації не відбулося, Суд визнав, що потрібно
проаналізувати внутрішні, реальні обставини ситуації, яку оскаржують заявники.
На думку Суду, всі наслідки заходів, про які йдеться, випливають з обмеженої
можливості власників розпорядитися своїм майном. Проте, втративши певною
мірою свій зміст, саме право не зникло. Наслідки згадуваних заходів не є такими,
щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Отже, підстав для
застосування в цій справі другої норми немає.
Заборона на будівництво явно становила контроль «за користуванням
(заявниками) своїм майном». З іншого боку, дозволи на експропріацію не мали на
меті обмежувати чи контролювати таке використання. Скарги заявників
стосувалися передусім тривалості строків, встановлених для муніципалітету
Стокгольма. У Законі 1917 р. не міститься положень, які передбачали б чи то
тривалість встановленого строку, чи то продовження чинності дозволів. Заявники
стверджували, що оскільки в цій справі тривалість таких строків становила п’ять і
десять років, відповідно, то для видання первинних дозволів правової підстави не

312
існувало. У відповідь держава-відповідач зазначила, що це питання та подовження
строків чинності дозволів не суперечили праву Швеції.
Суд повинен був установити, чи було забезпечено справедливу рівновагу між
вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав
людини. Забезпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом всієї Конвенції, і
це також знайшло своє відображення у структурі ст. 1 Протоколу № 1.
Характерною рисою закону, який діяв у відповідний час, була його негнучкість.
Згадане законодавство не передбачало будь-яких засобів, за допомогою яких
можна було згодом змінити ситуацію власників нерухомості, яких стосувалися ці
дозволи. Упродовж цього періоду заявники залишалися в цілковитій
невизначеності стосовно долі їхньої нерухомості і не мали права розраховувати на
те, що Уряд Швеції візьме до уваги ті чи інші труднощі, з якими вони можуть
зіткнутися. Пані Льоннрот зверталася до Уряду з проханням скасувати дозвіл на
експропріацію. Муніципальна рада відповіла, що існуючі плани не допускають
будь- якого відхилення; Уряд, зі свого боку, відхилив це прохання, пояснюючи, що
він не може зробити цього без прямої згоди з боку ради. Суд не міг не враховувати
інтерес муніципалітету м. Стокгольма в тому, щоб мати можливість вибору
земельних ділянок для реалізації своїх планів. Разом з тим Суд не вважав
правильним виключення в законодавстві Швеції будь-якої можливості того, щоб
через розумні проміжки часу упродовж тривалого строку чинності кожного з цих
дозволів здійснювалася переоцінка інтересів муніципалітету та інтересів власників.
Суд також визнав, що існування протягом усього періоду заборон на
будівництво ще більше посилювало відчутність наслідків тривалої чинності
дозволів. Перешкоди здійсненню заявниками в повному обсязі свого права
власності існували протягом тривалого часу. У зв’язку з цим Суд указав на те, що в
1967 р. парламентський ом-будсмен визнав, що система, яка допускає спричинення
власникам майна шкоди внаслідок тривалої дії заборон, не може існувати в дер-
жаві, що керується верховенством права.
Поєднані у такий спосіб, ці дві низки заходів створили ситуацію, яка
порушила справедливу рівновагу, що має забезпечуватися між інтересами захисту
права власності та загальними інтересами: на «Маєток Спорронга» та пані
Льоннрот було покладено індивідуальний і надмірний тягар, який був би
правомірним лише тоді, якби вони мали змогу домогтися скорочення встановлених
строків або отрима ти компенсацію. Суд визначив, що дозволи, які ставили
заявників у складну ситуацію, становили порушення ст. 1 Протоколу № 1 стосовно
обох заявників.
Справа «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidouv. Turkey), № 15318/89,
рішення Великої палати 1996 р. Показовою, з юридичної точки зору, є ситуація,
пов’язана з реалізацією права на мирне володіння своїм майном, громадянкою
Кіпру, пані Лоізіду. Вона народилася і проживала на півночі країни, де володіла
кількома земельними ділянками. Коли вона вийшла заміж і стала проживати у
Ніко-сії, острів був поділений на грецьку і турецьку частини, і вона втратила
можливість доступу до своєї власності. Одного разу Лоізіду й інші, які перебували
в подібній ситуації, жінки, перейшли буферну зону та лінію розташування
турецьких військ. Частина з них була заарештована поліцейськими турецької
громади і звільнені лише за участю представників ООН.

313
 У своїй заяві до ЄСПЛ пані Лоізіду вказала, що з початку турецької окупації
їй було відмовлено у доступі до її власності і це є невиправданим втручанням у
здійснення її права, гарантованого ст. 1 Протоколу № 1. Уряд-відповідач заявив,
що пані Лоізіду фактично перестала володіти землею у зв’язку зі створенням на
півночі Кіпру нової держави - Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК) і
Туреччина не володіє на цій території юрисдикцією.
За заявою Уряду Кіпру протягом ряду років кіпрські греки позбавлені права
безперешкодно користуватися своєю власністю через окупацію, тим не менш, це не
привело до втрати права власності.
Вислухавши сторони, Суд констатував кілька аксіоматичних положень. По-
перше, резолюція S/RES/541 (1983) Ради Безпеки ООН оголосила створення ТРПК
юридично недійсним і закликала світову спільноту не визнавати іншої держави на
Кіпрі, крім Республіки Кіпр. Тому будь-які посилання на дії неіснуючої держави
безпідставні. По-друге, Суд не виявив жодних правових положень і норм, які могли
б спричинити втрату заявницею її права власності. Більш того, Суд поділяє точку
зору Уряду Кіпру, що греки-кіпріоти, які володіють нерухомістю на півночі Кіпру,
продовжують зберігати свій правовий титул і повинні мати можливість знову
вільно розпоряджатися нею.
По-третє, оскільки абсолютно очевидно, що Республіка Кіпр не може нести
відповідальність за стан справ на окупованій Туреччиною частині острова,
відповідальність за це лежить на Туреччині. Інакше північна частина Кіпру
становила би правовий вакуум у плані відповідальності за права людини. Визнання
такого факту суперечило б принципу ефективності захисту прав людини, який
лежить в основі Конвенції 1950 р.
Суд констатував безліч доказів того, що Туреччина повністю контролює
окуповану частину острова і має певну юрисдикцію. Тому зобов’язання
забезпечити на такій території права і свободи, гарантовані Конвенцією 1950 р.,
випливають із самого факту контролю над нею з боку держави - учасниці
Конвенції.
Через триваючу неможливість здійснити право доступу до власності, пані
Лоізіду фактично втратила над нею усілякий контроль, так само як і можливість
користуватися, продавати, заповідати, закладати, покращувати свою землю і
просто радіти життю на ній. Подібна ситуація, відповідно до практики ЄСПЛ, може
розглядатися як експропріація власності. За таких обставин мало місце і продовжує
існувати порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції 1950 р.
Справа «Фонд “Батьківська турбота”» проти України», №5876/15, 2018 р.
Заявник, Фонд «Батьківська турбота», є благодійною організацією, яка була
зареєстрована в 1999 р. У 2000 р. ор-ганізація-заявник заснувала центр соціальної
реабілітації для допомоги молоді. У серпні 2002 р. вона придбала частину
санаторію, яка належала Укрпрофоздоровниці (далі - УПО), створеній Федерацією
профспілок України для управління своєю власністю. Організація- заявник згодом
зареєструвала своє право власності на майно.
Проте у серпні 2011 р. прокурор, який діяв від імені держави, звернувся до
суду з проханням скасувати договір купівлі-продажу. Він стверджував, що продані

314
приміщення були державною власністю і держава ніколи не передавала їх УПО.
Суд першої інстанції задовольнив позов прокурора. Він виявив, що в 1960 р.
Українська Радянська Республіка передала санаторії та інші рекреаційні об’єкти, в
тому числі власність, про яку йде мова, профспілкам для їх використання, але не в
їх власність. Коли було створено УПО в 1991 р., приміщення, як і раніше, належали
державі. Суд відхилив посилання УПО на рішення суду від 1997 p., яке надавало
йому право на такі активи радянської епохи.
Організація-заявник подала апеляцію, стверджуючи, що вона була
bonafideпокупцем і витратила близько п’яти мільйонів гривень на ремонт
приміщень. Апеляційний суд прийняв рішення на користь заявника в квітні 2014 p.,
відхиливши позов держави щодо права власності, але це рішення було скасоване
Вищим господарським судом України у липні 2014 р. Верховний Суд відхилив
запит заявника про перегляд справи в жовтні того ж року.
Посилаючись на ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції 1950 p., органі-зація-заявник
скаржилася на порушення її права власності.
Розглядаючи справу, Суд зазначив, що будь-яке втручання у право власності,
як це відбулося у цій справі, повинно бути законним для того, щоб відповідати
Конвенції 1950 р. Термін «законний» означає, що будь-який захід повинен мати
основу в національному законодавстві та закон повинен бути доступним і
передбачуваним щодо його наслідків. Суд зазначив, що національне прецедентне
право щодо власності УПО було непослідовним, оскільки існували значні
відмінності між висновками судів у цій справі та іншими подібними справами. Це
відбувалося переважно тому, що не існувало закону щодо правового статусу майна
в Україні, яке належало громадським організаціям Радянського Союзу, таким як
профспілки.
Такі факти означали, що Суд мав серйозні сумніви в тому, чи втручання в
права організації-заявника відповідало вимогам Конвенції 1950 р. щодо якості
права.
Суд також установив, що дії держави викликали накладання непропорційного
тягаря. Організація-заявник придбала майно в 2002 p., через декілька років після
прийняття рішення судом в 1997 р. про підтвердження права власності УПО, проте
прокурор не подавав позов стосовно цього до 2011 р. Державі було відомо або мало
бути відомо задовго до цього про придбання приміщення.
Право власності організації-заявника також було належним чином
зареєстровано органами влади. Якщо була допущена помилка у про цесі, саме
держава повинна була нести відповідальність, за винятком існування чіткого
інтересу суспільства, який обґрунтовує втручання. Проте уряд не надав
переконливих доказів у зв’язку з цим. Уряд зробив лише загальні заяви про
відновлення права держави на власність, не демонструючи, чому їй була необхідна
ця власність на будь- якій особливій і переконливій підставі. Дійсно, лише в 2018 р.
держава зареєструвала своє право власності на санаторій.
Суд постановив, що втручання у право власності організації-за-явника
викликало серйозні сумніви щодо законності заходу і накладало непропорційний

315
тягар на заявника і, таким чином, порушило ст. 1 Протоколу № I Конвенції про
захист прав та основоположних свобод.
Тема 13.Заборона дискримінації
План
1. Обсяг та складові заборони дискримінації.
2. Зобов'язання держави щодо заборони дискримінації.
3. Практика Європейського суду з прав людини щодо заборони дискримінації
(справа "Пічкур проти України", № 10441/06, 2013 р.; справа "D.H. та інші
проти Чеської Республіки" (D.H. andOthers v. theCzechRepublic), № 57325/00,
рішення Великої палати 2007 р.).

1.Обсяг та складові заборони дискримінації.

Недискримінація, поряд з рівністю перед законом і правом на рівний захист
закону без будь-якої дискримінації, є основоположним і загальним принципом, що
стосується захисту прав людини. Дискримінація може здійснюватися за ознакою
статі, інвалідності та стану здоров’я, раси, національного чи етнічного походження,
за ознакою мови тощо. Дискримінацію поділяють на пряму та непряму. Під
прямою дискримінацією розуміють неоднакове ставлення до осіб, які перебувають
у відносно схожому становищі; під непрямою дискримінацією - однакове
ставлення до осіб, що перебувають у різному становищі.
Статут ООН 1945 р. проголошує, що однією з цілей, які переслідує
організація, є, зокрема, міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних
проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у
заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх,
незалежно від раси, статі, мови і релігії (ч. З ст. 1)
У Загальній декларації прав людини 1948 р. закріплено, що всі люди рівні
перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом.
Усі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації, що порушує
Декларацію, і від будь- якого підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Кожна
людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю (ч.
2 ст. 23).
Пункт 1 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права
(МПГПП) 1966 р. зобов’язує кожну державу-учасницю поважати і забезпечувати
всім, хто перебуває в межах її території та під її юрисдикцією права, визнані в
Пакті, без будь-якої різниці, зокрема: щодо раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального
походження, майнового стану, народження або за іншою ознакою. Ст. 26 не тільки
забезпечує всім людям рівність перед законом і право на рівний захист закону, а й
передбачає, що будь-якого роду дискримінація повинна бути заборонена законом, і
гарантує всім особам рівний і ефективний захист від дискримінації за будь-якою
ознакою.

316
 Принцип недискримінації є настільки основоположним, що ст. З зобов’язує
кожну державу-учасницю забезпечувати рівне для чоловіків і жінок право
користування всіма правами, передбаченими в Пакті. Хоча, згідно з п. 1 ст. 4
держави-учасниці під час надзвичайного стану можуть вживати заходів, що
відступають від деяких зобов’язань за Пактом, та ж стаття вимагає, зокрема, щоб
такі заходи не тягли за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору
шкіри, статі, мови , релігії або соціального походження.
У пункті 1 ст. 14 МПГПП 1966 р. передбачається, що всі особи є рівними
перед судами і трибуналами, а в пункті 3 цієї ж статті передбачається, що кожен
при розгляді будь-якого висунутого проти нього обвинувачення має, на основі
повної рівності, право на мінімальні гарантії, перераховані в підпунктах «а» п. 3.
Положення щодо заборони дискримінації закріплено й Міжнародним пактом
про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., зокрема, зазначено, що права,
проголошені в Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації, як-от щодо
раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань,
національного або соціального походження, майнового стану, народження або за
іншою ознакою.
Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять 1958 p., прийнята в
межах Міжнародної організації праці, ст. 1 містить визначення терміна
«дискримінація» в галузі праці.
«Дискримінація» в галузі праці охоплює:
a) будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що
робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії,
політичних переконань, іноземного походження або соціального
походження і призводить до знищення або порушення рівності
можливостей чи поводження в галузі праці та занять;
b) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що
призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи
поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним
членом Організації після консультації з представницькими
організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими
відповідними органами.
Будь-яке розрізнення, недопущення або перевага відносно
певної роботи, що грунтується на її специфічних вимогах,
дискримінацією не вважається. Відповідно до мети цієї Конвенції терміни
"праця" й "заняття" охоплюють доступ до професійного навчання, доступ до
праці та різних занять, а також оплату й умови праці.
Генеральна конференція Міжнародної організації праці, що скликана в Женеві
Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 4 червня 1958
року ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно дискримінації в галузі праці
та занять, беручи до уваги, що у Філадельфійській декларації
проголошується, що всі люди, незалежно від раси, віри чи статі, мають право на
здійснення свого матеріального добробуту та духовного розвитку в умовах

317
свободи й гідності, економічної сталості й однакових можливостей, вважаючи
далі, що дискримінація є порушенням прав, проголошених у Загальній
декларації прав людини.
Кожний член Міжнародної Організації праці, для якого Конвенція про
дискримінацію в галузі праці та занять є чинною,
зобов'язується визначити й проводити національну політику,
спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з
національними умовами й практикою, рівності можливостей та
поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої
дискримінації з приводу них.
Кожний член Міжнародної Організації праці, для якого Конвенція про
дискримінацію в галузі праці та занять є чинною,
зобов'язується методами, що відповідають національним умовам і
практиці:
a) прагнути забезпечити співробітництво організацій
роботодавців і працівників, а також інших належних органів у
справі сприяння ухваленню й дотриманню цієї політики;
b) ввести таке законодавство й заохочувати такі освітні
програми, які зможуть забезпечити ухвалення й дотримання цієї
політики;
c) скасовувати будь-які законодавчі положення і змінювати
будь-які адміністративні інструкції або практику, що не збігаються
з цією політикою;
d) проводити встановлену політику в галузі праці під
безпосереднім контролем державної влади;
e) забезпечувати дотримання встановленої політики в
діяльності установ з питань професійної орієнтації, професійного
навчання та працевлаштування під керівництвом державної влади;
f) зазначати у своїй щорічній доповіді про застосування
Конвенції заходи, проведені відповідно до згаданої політики, та
досягнуті за допомогою цих заходів результати.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є

обгрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю,
яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за
умови, що заінтересована особа має право звертатись до
компетентного органу, створеного відповідно до національної
практики (ст.4 Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять).
Особливі заходи щодо захисту чи допомоги, передбачені в
інших ухвалених Міжнародною конференцією праці конвенціях та
рекомендаціях, не вважаються за дискримінацію. Кожний член Міжнародної
Організації праці може після консультації з

318
представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі
організації є, встановити, що будь-які інші особливі заходи,
спрямовані на задоволення особливих потреб осіб, яких з міркувань
статі, віку, фізичної неповноцінності, сімейних обставин або
соціального чи культурного рівня звичайно визнають за таких, що
потребують особливого захисту чи допомоги, не вважатимуться за
дискримінацію.
Офіційні документи про ратифікацію Конвенції про дискримінацію в
галузі праці та занятьнадсилаються Генеральному директорові Міжнародного бюро
праці для реєстрації.
Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять діє тільки для тих
членів Міжнародної організації праці, чиї документи про ратифікацію
зареєстрував Генеральний директор.Вона набирає чинності через дванадцять
місяців після того, як Генеральний директор зареєструє документи про
ратифікацію від двох членів Міжнародної Організації праці. Надалі ця Конвенція
набуває чинності щодо кожного члена Міжнародної Організації праці через
дванадцять місяців після дати реєстрації його
документа про ратифікацію.
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965
року під поняттям «расова дискримінація» розуміє будь- яке розрізнення, виняток,
обмеження або перевагу, засноване на ознаках раси, кольору шкіри, родового,
національного чи етнічного походження, що мають на меті або наслідком
знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних
засадах прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній,
культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя (ч. 1 ст. 1). Конвенція
передбачає створення Комітету з ліквідації расової дискримінації.
Декларацією також передбачено: право на отримання особами, які належать
до корінних народів, особливо дітьми, державної освіти всіх рівнів і в усіх формах
без будь-якої дискримінації; право створювати свої власні засоби масової
інформації своїми мовами й отримувати доступ до всіх видів засобів масової
інформації, які не належать корінним народам, без будь-якої дискримінації; право
не піддаватися дискримінації щодо умов праці і, зокрема, зайнятості або заробітної
плати тощо.
Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх
сімей 1990 р. також містить положення, присвячені недискримінації (ст. 7).
У 2001 р. була прийнята Декларація про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації (Дурбанська декларація) і Програма дій, які стали самим
ґрунтовними документами, орієнтованими на практичні дії, що пропонують
конкретні заходи по боротьбі проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії і
пов’язаної з ними нетерпимості. У цих всеосяжних за своїм баченням документах
розглядається широке коло питань, і містяться далекосяжні рекомендації та
практичні заходи.
У Преамбулі Конвенції про права інвалідів 2006 р. зазначається про
загальність, неподільність, взаємозалежність і взаємопов’язаність усіх прав людини

319
й основних свобод, а також необхідність гарантувати інвалідам повне
користування ними без дискримінації. Конвенція містить визначення поняття
«дискримінація за ознакою інвалідності», яке означає будь-яке розрізнення,
виняток або обмеження по причині інвалідності, метою або результатом якого є
применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими
всіх прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній,
культурній, громадській або будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми
дискримінації.
Заборона дискримінації також закріплена в положеннях Декларації ООН про
права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних
меншин 2006 р.
Особи, що належать до меншин, мають право створювати свої
власні асоціації та забезпечувати їх функціонування та
підтримувати без будь-якої дискримінації вільні та мирні контакти
з іншими членами своєї групи та з особами, що належать до інших
меншин, а також контакти через кордони з громадянами інших держав,
з якими вони зв'язані національними, етнічними, релігійними або
мовними зв'язками (ст.2). Особи, що належать до меншин, можуть здійснювати
свої права, в тому числі права, викладені у цій Декларації, як індивідуально,
так і спільно з іншими членами своєї групи без
будь-якої дискримінації.
Використання або невикористання прав, викладених у цій
Декларації, не призводить до яких би там не було негативних
наслідків для становища будь-якої особи, що належить до меншини.
Держави вживають при необхідності заходів для забезпечення
того, щоб особи, що належать до меншин, могли повною мірою та
ефективно здійснювати свої права людини та основні свободи без
будь-якої дискримінації і на підставі повної рівності перед
законом. Держави вживають заходів для створення сприятливих умов,
які дозволять особам, що належать до меншин, виражати свої
особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та
звичаї за винятком тих випадків, коли конкретна діяльність
здійснюється з порушенням національного законодавства та
суперечить міжнародним нормам.
Держави вживають відповідних заходів на те, щоб там, де це
здійснимо, особи, що належать до меншин, мали належні можливості
для вивчення своєї рідної мови або навчання своїй рідній мові. Держави при
необхідності вживають заходів у галузі освіти
з метою стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури
меншин, що проживають на їхній території. Особи, що належать до
меншин, повинні мати належні можливості для отримання знань,
необхідних для життя у суспільстві (взагалі) і в цілому. Держави розглядають
питання про вжиття належних заходів
для того, щоб особи, що належать до меншин, могли повною мірою

320
брати участь у забезпеченні економічного прогресу та розвитку
своєї країни.
Питанню недопущення дискримінації було приділено увагу в Декларації ООН
про права корінних народів 2007 р. Так, у преамбулі Декларації вказано, що корінні
народи при здійсненні своїх прав повинні бути вільні від будь-якої дискримінації.
Особи, які належать до корінних народів, мають право без будь-якої дискримінації
користуватися всіма правами людини, визнаними в міжнародному праві. Статею 2
Декларації закріплено, що особи, які належать до корінних народів, і корінні
народи є вільні і рівні з усіма іншими народами й окремими особами з їх числа і
мають право бути вільними від будь- якої дискримінації при здійсненні своїх прав,
особливо дискримінації на основі їх корінного походження або самобутності.
Корінні народи та їх представники мають право належати до корінної общини
або народності відповідно до традицій та звичаїв цієї общини чи народності.
Здійснення такого права не може породжувати жодної дискримінації у будь-якій
формі.
Корінні народи мають право створювати та контролювати свої системи освіти
та учбові заклади, які забезпечують освіту на їхніх рідних мовах, таким чином, щоб
це відповідало притаманним їх культурі методам викладання та навчання.
Представники корінних народів, особливо діти, мають право на отримання
державної освіти всіх рівнів і в усіх формах без будь-якої дискримінації.
Держави разом з корінними народами вживають дієвих заходів для того, щоб
представники корінних народів, особливо діти, у тому числі ті, які проживають за
межами своїх общин, мали, коли це можливо, доступ до освіти з урахуванням їхніх
культурних традицій та на їхній мові.
Держави, консультуючись та співпрацюючи з відповідними корінними
народами, вживають дієвих заходів у боротьбі з упередженням, викоріненням
дискримінації та розвитком терпимості, взаєморозуміння та добрих відносин між
корінними народами зі всіма іншими верствами суспільства.
Держави разом з корінними народами здійснюють заходи для забезпечення
того, щоб жінки та діти, які є представниками корінних народів, користувались
повним захистом та гарантіями від усіх форм насильства та дискримінації.
Представники корінних народів мають право не бути підданими дискримінації
щодо умов праці та, зокрема, зайнятості або заробітної плати.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. також
закріплено норму щодо заборони дискримінації, зокрема, вказано, що
користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене
без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії,
політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, на-
лежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою
ознакою. Протокол № 12 до Конвенції містить положення щодо загальної заборони
дискримінації.

321
 ЗМІСТ ЗАБОРОНИ ДИСКРИМІНАЦІЇ. НЕСАМОСТІЙНИЙ ХАРАКТЕР
ПРАВА НА НЕДИСКРИМІНАЦІЮ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 14
КОНВЕНЦІЇ про захист прав та основоположних свобод 1950 р.
Практика застосування ст. 14 Конвенції Судом є неоднозначною. Можна
виокремити два взаємовиключні напрями у застосуванні ст. 14 Конвенції Судом,
що склалися:
1. Стаття 14 Конвенції не має автономного статусу у конвенційній системі
захисту прав людини, її потрібно застосовувати у поєднанні з іншими
положеннями Конвенції.
Стаття 14 Конвенції не містить загальної заборони будь-якої дискримінації ні
щодо фактів, ні щодо права. Вона забороняє лише дискримінацію в користуванні
правами, визнаними Конвенцією. Тому сфера її дії є вужчою порівняно з іншими
нормами Конвенції, оскільки вона тлумачиться і застосовується у поєднанні з
іншими положеннями Конвенції, захист яких підсилює ст. 14 Конвенції (рішення
Суду у справі «Marckx v. Belgium» від 13.06.1979 p.). Понад те, ст. 14 Конвенції має
за мету доповнити інші нормативні положення і є невід’ємною частиною кожного з
положень, що гарантують права та свободи. Стаття 14 Конвенції стосується усіх
прав, передбачених самою Конвенцією або протоколами до неї. Проте на неї не
можна посилатися з приводу того чи іншого права, яке визнане Конвенцією і щодо
якого відповідна держава внесла застереження або стосовно того чи іншого права,
яке надається протоколом, що не був ратифікований відповідною державою.
Положення ст. 14 Конвенції не надає захисту щодо права, не визнаного
Конвенцією. Статтю 14 Конвенції не можна застосовувати також, якщо фактична
сторона спору не підпадає щонайменше під одну зі згаданих умов Конвенції.
Для того, аби ст. 14 Конвенція могла діяти, необхідно, щоб оскаржувані факти
належали до сфери гарантованого права або до сфери дозволених заходів, яких
вживають для обмеження того чи іншого права. Тому перш ніж з’ясувати, чи
відмінне поводження було свавільним, необхідно спочатку визначити, чи підпадає
питання щодо вияву такої відмінності під дію права, визнаного Конвенцією. Зре-
штою органи Конвенції прийняли розширювальну концепцію. Крім права, прямо
визначеного текстом Конвенції, та різних способів його здійснення, під його дію
підпадають різного роду складники того чи іншого права, яке держава зобов’язана
гарантувати згідно з Конвенцією, а також додаткові складники такого права, які
держава вирішила забезпечувати і які підлягають контролю органів Конвенції.
Тільки з’ясувавши, чи підпадає заява стосовно дискримінації під дію
Конвенції, Суд може оцінити характер її належності до сфери дії ст. 14 Конвенції.
Найчастіше після констатації порушення основного права Суд висловлює думку,
що він не повинен ухвалювати рішення за скаргою на підставі ст. 14 Конвенції.
Суду доводилося розглядати також скарги за ст. 14 Конвенції, якщо явна нерівність
у поводженні при здійсненні відповідного права є засадничим складником справи, і
за необхідності ухвалювати рішення про порушення права і наявність
дискримінації, коли Суд вважає, що цей останній аспект відіграє вирішальне
значення у конкретному випадку (рішення Суду у справі «Marckx V. Belgium» від
13.06.1979 р.) 48. У деяких справах Суд ухвалював рішення відповідно до ст. 14
Конвенції, хоча цей елемент скарги і не був головним (див. рішення Суду у справі

322
«Chassagnou and Others v. France» від 29.04.1999 p.), тоді як відмовляв у розгляді
скарги за ст. 14 Конвенції у справах, де нерівність у поводженні могла б бути
розцінена як основний елемент скарги до Суду (див., наприклад, рішення Суду у
справі «Ozgur Gundem v. Turkey» від 16.03.2000 p.). Тому, практика Суду щодо
застосовуваності ст. 14 Конвенції видається дослідникам суперечливою, порівняно
з практикою застосування інших статтей Конвенції.
2. Стаття 14 має автономний характер: незважаючи на неможливість
окремо посилатися на ст. 14 Конвенції, вона може бути окремим предметом
порушення.
Суд вперше визнав автономність ст. 14 Конвенції у справі «Belgian Linguistic
Case» (рішення від 23.07.1968 p.). Він установив, що рішення національного
органу, яке саме по собі відповідає вимогам статті Конвенції, що закріплює право,
може, однак, порушувати цю статтю у поєднанні зі ст. 14 Конвенції через його
дискримінаційний характер. Тому може мати місце порушення ст. 14 Конвенції без
порушення іншої статті Конвенції (див. рішення Суду у справі «Abdulaziz, Cabales
and Balkandali v. the United Kingdom» від 28.05.1985 p.). Крім того, заявник може
скаржитися на дискримінацію, не посилаючись при цьому на порушення того чи
іншого гарантованого права (див. рішення Суду у справі «Inze v. Austria» від
28.10.1987 p.). Проте Суд може як констатувати спільне порушення ст. 14 та статті,
що гарантує відповідне матеріальне право, так і утриматися від констатування
порушеного права, взятого окремо (див., наприклад, рішення Суду у справі
«Salguiero da Silva Mouta v. Portugal» від 21.12.1999 p.).
Суд визнавав у своїй практиці наявність дискримінації щодо права, яке прямо
не гарантується, але яке можна імпліцитно вивести з тексту Конвенції, зокрема,
права на матеріальну допомогу, яке може бути віднесене до сфери захисту ст. 1
Протоколу № 1 до Конвенції.
Передумовою повної автономізації ст. 14 Конвенції стало те, що Суд інколи
констатував наявність дискримінації щодо здійснення прав, які не гарантуються
Конвенцією, а закріплюються іншими актами PC, зокрема, Європейською
соціальною хартією (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Gaygusuz v. Austria»
від 16.09.1996 p., яка стосується права на соціальну допомогу неподаткового
характеру, котра, зазвичай, не становить поняття «майно» у розумінні ст. 1
Протоколу № 1 до Конвенції). Дедалі більше питань, що стали предметом розгляду
у Суді, стосуються питань дискримінації при призначенні виплат соціального
характеру, які Суд кваліфікує як «майнове право», зокрема, квитки на проїзд у
транспорті, трудові пенсії, пенсії за старістю, допомога вдовам (див. рішення Суду
у справах «Matthews v. the United Kingdom» від 15.07.2002 p., «Buchen v. the Czech
Republic» від 26.11.2002 p., «Wessels- Bergevoet v. the Netherlands» від 04.06.2002
p.).
ПОНЯТТЯ ТА МОТИВИ ДИСКРИМІНАЦІЇ.
Конвенція не містить визначення поняття дискримінації. Тлумачення цього
поняття викликало труднощі з огляду на те, що французький та англійський
варіанти тексту Конвенції мають розбіжності у формулюванні ст. 14. Французький
фрагмент тексту ст. 14 дослівно перекладається як «без жодного розрізнення», а

323
англійський - «без дискримінації». У першій же справі за ст. 14 Конвенції, що
стосується певних аспектів законів про використання мов у освіті в Бельгії 50
(рішення Пленарного засідання Суду від 23.07.1968 р.) Суд віддав перевагу
формулюванню, запровадженому в англійському варіанті Конвенції, оскільки
буквальне тлумачення французької версії могло б призвести до гіперболізованої
заборони будь-якої диференціації. Суд, зокрема, зазначив, що «попри надто
загальне формулювання французької версії, ст. 14 Конвенції не забороняє
відмінного поводження при здійсненні визнаних Конвенцією прав і свобод.
Французький текст ст. 14 Конвенції слід тлумачити у світлі більш обмежувального
англійського тексту. Крім того, існує небезпека абсурдних наслідків, якщо
тлумачити ст. 14 так широко, як це пропонується у французькій версії. Довелося б
визнавати такими, що суперечать Конвенції, законодавчі та підзаконні положення,
які не забезпечують усім цілковиту рівність у поводженні при здійсненні прав та
свобод».
Згідно з класичною концепцією дискримінації, запровадженою у практиці
Суду, остання полягає в застосуванні без об’єктивного та розумного обґрунтування
різного поводження щодо осіб, які пере
бувають в однаковій ситуації, тобто йдеться про незаконну відмінність у
поводженні з особами, що перебувають у подібній ситуації. У своїй практиці Суд
зазначив, що дискримінаційне поводження має своєю основою або мотивом
особисті ознаки («ситуацію»), якими одні особи чи групи осіб відрізняються від
інших. Суд також зауважив, що «згідно зі ст. 14 Конвенції поняття дискримінації
зазвичай охоплює випадки, коли та чи інша особа чи група осіб зазнають без
адекватного обґрунтування гіршого поводження, ніж інші, навіть якщо Конвенція й
не вимагає сприятливішого поводження». Відповідно, «необхідно встановити, що
особи, які перебувають в аналогічному чи подібному становищі, користуються
кращим поводженням і що така відмінність немає жодного об’єктивного чи
розумного пояснення». Держави користуються свободою розсуду при визначенні
того, чи відмінність між однаковими в інших аспектах ситуаціями виправдовує
відмінність у юридичному поводженні. Межі такого розсуду визначаються
конкретними обставинами, сферою застосування права за контекстом; при цьому
наявність чи відсутність спільного знаменника між правовими системами держав
може розглядатися як істотний чинник. Таким чином, у класичній концепції
дискримінації остання пов’язується з відмінністю у поводженні щодо осіб, які
перебувають в однаковому становищі, при здійсненні того чи іншого права,
визнаного Конвенцією, тоді як така відмінність не визначає законної мети й не
забезпечує розумну пропорційність ужитих заходів та поставленої мети.
Згідно з новою концепцією дискримінації, останню пов’язують з однаковим
поводженням щодо осіб, які перебувають у різному становищі, при здійсненні того
чи іншого права, визнаного Конвенцією, тоді як таке однакове поводження не
ставить законної мети і не забезпечує розумної пропорційності ужитих заходів та
поставленої мети. В рішенні у справі «Thlimmenos v. Greece» від 06.04.2000 р. Суд
вказав, що класичне тлумачення дискримінації «не вичерпує змісту заборони будь-
якої дискримінації. Право на здійснення прав, гарантованих Конвенцією, на
недискримінаційній основі також порушується, якщо держави не застосовують без

324
об’єктивного та обґрунтованого пояснення різного поводження щодо осіб, які
перебувають у суттєво відмінному становищі».
Незалежно від того, яка концепція дискримінації береться за основу, слід
констатувати, що в обох випадках вона передбачає категорію «розумності». Це
означає, що Суд, виходячи з обставин справи, оці
нює, чи був пропорційним той або інший захід, передбачений законною
метою.
Дискримінаційне поводження може мати різні мотиви. У своїй практиці Суд
розглядав дискримінацію з таких мотивів, як стать, раса або колір шкіри, мова,
релігія, політичні та інші переконання, національне чи соціальне походження,
належність до національної меншини, майновий стан, народження. Проте перелік
критеріїв дискримінації, що міститься в ст. 14 Конвенції, не є вичерпним. Тому Суд
у своїй практиці розглядав справи щодо відмінності у застосуванні
дисциплінарного стягнення в армії за ознакою військового звання; звільнення учнів
від відвідування уроків з релігійної освіти, на відміну від уроків зі статевого
виховання, що є обов’язковими в державних школах; відмінності у підходах до до
різних компаній, встановлені на законодавчому рівні, щодо дозволу на забудову
міст; відмінність у поводженні щодо орендарів майна, яке належить приватним
особам, з одного боку, і державі - з другого; особливості правового статусу батька
багатодітної сім’ї залежно від того, чи перебуває він у шлюбі; дискримінації,
пов’язаної із сексуальною орієнтацією.
Стаття 14 Конвенції не забороняє будь-які прояви різного поводження щодо
осіб, на яких поширюється захист Конвенції. Тому ст. 16 Конвенції передбачає, що
держави можуть встановлювати обмеження щодо політичної діяльності іноземців,
не порушуючи при цьому ст. 14 Конвенції.
Стаття 14 Конвенції не забороняє відмінного поводження щодо осіб, котрі
перебувають у різному становищі. Визнається, зокрема, що іноземці перебувають у
відмінному від громадян держави становищі, а тому не можуть претендувати на
однакові з ними права. Через те немає порушення Конвенції у разі встановлення
різних правил щодо всиновлення дітей іноземців з мотивів небезпеки виникнення
проблеми інтегрування. Проте ст. 14 Конвенції не перешкоджає диференціації між
аналогічними чи ідентичними видами становища. Вона також не зобов’язує за-
безпечувати відмінне поводження за будь-яких обставин щодо осіб, які
перебувають у різному становищі. Держави повинні користуватися певними
межами розсуду для визначення того, до якої міри ситуація може виправдовувати
юридичну відмінність у поводженні.
Конвенція прагне заборонити виключно прояви свавільної дискримінації,
тобто прояви відмінного поводження без об’єктивного і розумного пояснення.
Для визначення межі між законним та забороненим Суд користується
традиційними для нього критеріями оцінки: критерієм законності мети і критерієм
пропорційності між вжитими заходами та поставленою метою. Проте, як уже
зазначалося вище, держави мають певну свободу розсуду стосовно встановлення
різних юридичних щодо відмінного поводження у однакових ситуаціях та

325
однакового поводження у різних ситуаціях, які (межі розсуду) можуть бути неодна-
ковими і доволі широкими залежно від обставин, сфери застосування та контексту.
У деяких своїх справах Суд вказував на те, що забороняється і непряма
дискримінація, оскільки вона може бути результатом установлення тієї чи іншої
норми, котра, не будучи дискримінаційною сама по собі, фактично порушує у
непропорційний спосіб права представників окремої групи. Це може стосуватися,
наприклад, обов’язку мотициклістів надівати шолом, який становить
дискримінацію представників індійської громади сикхів. Проте у цьому разі слід
зважити інтереси представників цієї громади та інтереси громадської безпеки.
Тягар доказування наявності відмінного поводження стосовно двох категорій
(осіб чи обставин), що мають аналогічний характер, покладається на заявника.
Держава-відповідач повинна доводити виправданість установлення такої
диференціації.
Перш ніж з’ясовувати наведені вище критерії законності мети та
пропорційності, суд установлює, чи ситуації, про які йдеться у заяві до Суду,
можуть бути предметом порівняння взагалі. Відтак у практиці Суду накопичився
певний пласт, який дозволяє систематизувати підхід Суду до того, які ж ситуації
щодо виявлення дискримінаційного поводження можна порівнювати, а які - ні. Не
можна порівнювати ситуації, якісно відмінні між собою з огляду на їх суб’єктів,
територію, на якій вони відбуваються, історичну епоху, у якій вони мають місце
тощо. Наприклад: націоналізація майна та експропріація; націоналізація майна
Францією та Алжиром; власники і наймачі; преса і члени парламенту; уклади
цивільного та військового життя; офіцери високого рангу та нижчі чини; чоловіки і
жінки стосовно обов’язкової цивільної служби, одружені пари і самотні; батько й
мати щодо встановлення спорідненості; одружені чи неодружені гетеросексуальні
пари та одностатеві пари; пацифісти, що відмовляються від цивільної служби з
релігійно-етичних міркувань, та свідки Єгови (з огляду на надзвичайно суворі
правила цієї секти); різні правові норми, що співіснують у різних районах однієї
держави; неповнолітні вбивці й повнолітні недієздатні вбивці; особи, засуджені за
загальні кримінальні злочини, та політв’язні; засуджені заочно та обвинувачені,
яких судять у змагальному процесі; іноземці з країн, які не є членами ЄС, та
громадяни ЄС; релігійна освіта і статеве виховання; потерпілі через умисне
вчинення певних дій та випадкові потерпілі; шпигунство на користь ФРН та
шпигунство на користь НДР.
Можна порівнювати ситуації, відмінності між якими не створюють нової
якості, наприклад: франкомовні та голландськомовні школи в районі Брюсселя;
громадяни Сполученого Королівства чоловічої та жіночої статі, які бажають
отримати дозвіл на в’їзд іншого з подружжя; повнолітні гомосексуалісти, які
бажають мати статеві стосунки за добровільною згодою з неповнолітніми 14-
річного віку, і повнолітні гетеросексуали або лесбіянки, які бажають мати статеві
стосунки за добровільною згодою з неповнолітніми 14-річного віку; позашлюбні
батьки та розлучені батьки.
Положення щодо заборони дискримінації закріплено й в актах, прийнятих
під егідою ЄС, серед яких:

326
  Директива Ради 79/7/ЄЕС про поступове запровадження принципу
однакового підходу до чоловіків та жінок у сфері соціального
забезпечення 1978 р.; Рекомендація Комісії 92/131/ЄЕС про захист
гідності жінок та чоловіків у трудових відносинах 1991 р.;
 Директива 2006/54/ЄС Європейського парламенту і Ради про
реалізацію принципу рівних можливостей і рівного ставлення до
чоловіків та жінок у питаннях зайнятості та професійної діяльності
(нова редакція);
 Директива Ради 2000/43/ЄС про реалізацію принципу рівного
ставлення до осіб, незалежно від їхньої расової чи етнічної належності
2000 р. та ін.
Дискримінація – процес(и) виявлення різниці між людьми, приписування цій
різниці негативних конотацій (значень) та «закріплення» на цій підставі людей за
певними соціальними категоріями, зокрема з метою або наслідком обмеження
доступу цих груп до користування правами та ресурсами, можливостей для
самореалізації та прийняття значимих рішень. Дискримінацію як процес можна
представити у вигляді восьми основних динамічних складових, які знаходяться у
тісному зв’язку одна з одною, мають тенденцію до комбінування та
взаємопосилення; у жодному разі прояви будь-якої з цих складових у конкретній
соціальній ситуації не виключає проявів інших.
Складові дискримінації
1. Стереотипізація – приписування певних негативних характеристик
соціальним групам з метою обґрунтування подальшого обмеження їхніх прав.
2. Маргіналізація – виключення певних соціальних груп з «мейнстріму», де
відбувається прийняття ключових соціальних, економічних, політичних рішень,
розподіл ресурсів тощо. Прикладом маргіналізації є створення або неврахування
факту існування фізичних бар’єрів, які обмежують можливості людей з
інвалідністю, відмова від вжиття позитивних заходів задля включення в
політичний процес мовних меншин і т.д.
3. Інвізибілізація (від англ. invisiblize – «робити невидимим») – свідоме
усунення або ігнорування певних груп та їхніх інтересів в процесі публічного
діалогу або під час створення візуальних, зокрема медійних образів. Прикладом
інвізибілізації є уникнення згадок про ЛГБТ, етнічні меншини, людей старшого
віку в рамках громадського обговорення суспільно важливих подій (служба ЛГБТ
людей у зоні АТО, ЛГБТ з числа переселенців і т.д.), репрезентація жіночих образів
в медія як таких, що мають підпорядковане, вторинне значення відносно чоловічих
образів.
4. Інфантилізація (від англ. infant – «немовля») – приписування представникам
певної соціальної групи статусу подібного до дитячого, що символізує їхню
неспроможність самостійно приймати важливі рішення та обґрунтовує обмеження
їхніх прав і свобод. Наприклад, використання звернення «дівчата» по відношенню
до жінок – «дівчата в нашому офісі», спілкування з людиною, яка супроводжує
людину з інвалідністю, про останню замість того, щоб звернутися до неї

327
безпосередньо. 5. Патронаж – створення образу представників певних соціальних
груп, як таких, що потребують опіки, постійного догляду, або соціальних виплат
для задоволення їхніх потреб, зокрема замість усунення перешкод, які заважають
цим групам брати участь у соціальному, політичному, економічному або
культурному житті на рівних підставах з іншими. Патронатного ставлення зазвичай
зазнають люди старшого віку та люди з інвалідністю.
6. Медикалізація – приписування статусу «хворого» представникам певних
соціальних груп або описування певного суспільного феномену, пов’язаного з
такими групами, як «хвороби». 7. Дегуманізація – ставлення або описування людей
як речей або станів, наприклад «інвалід», «діабетик», «СПІДозник» і т.д.
8. Тривіалізація – концентрація на дрібних речах з метою применшення
значення проблеми. Наприклад, проблеми сексизму тривіалізуються
зосередженням надмірної уваги на питаннях того, чи можна чоловікові подавати
руку жінці, яка спускається сходами, або відчиняти перед нею двері.
2.Зобов’язання держави щодо заборони дискримінації
Згідно з положеннями Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм
расової дискримінації 1965 р. держави-учасниці зобов’язуються заборонити і
ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити рівноправність
кожної людини перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, національного
або етнічного походження.
Конвенція покладає на держав-учасниць обов’язки щодо проведення політики
ліквідації всіх форм расової дискримінації шляхом таких зобов’язань: не
здійснювати стосовно осіб, груп або установ будь-яких актів чи дій, пов’язаних з
расовою дискримінацією, і гарантувати, що всі державні органи і державні
установи діятимуть відповідно до цього зобов’язання; не заохочувати, не захищати
і не підтримувати расову дискримінацію; вживати ефективних заходів для
перегляду політики уряду, а також для виправлення, скасування або анулювання
будь-яких законів і постанов, що ведуть до виникнення або увічнення расової
дискримінації; за допомогою всіх належних засобів, у тому числі і законодавчих
заходів, залежно від обставин, заборонити расову дискримінацію, що її проводять
будь-які особи, групи чи організації; заохочувати в належних випадках об’єднавчі
багаторасові організації і рухи (ст. 2).
Крім цього, держави-учасниці Конвенції мають засуджувати всяку пропаганду
і всі організації, засновані на ідеях або теоріях переваги однієї раси чи групи осіб
певного кольору шкіри або етнічного походження і зобов’язуються вжити негайні
заходи, спрямовані на викорінення всякого підбурювання до такої дискримінації чи
актів дискримінації, і з цією метою вони: оголошують караним за законом, всяке
поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті, всяке підбурювання
до расової дискримінації, а також усі акти насильства або підбурювання до таких
актів, спрямованих проти будь-якої раси або групи осіб іншого кольору шкіри або
етнічного походження, а також надання будь-якої допомоги для проведення
расистської діяльності, включаючи її фінансування; оголошують протизаконними і
забороняють організації, а також організовану і всяку іншу пропагандистську
діяльність, які заохочують расову дискримінацію та підбурюють до неї, і визнають

328
участь у таких організаціях чи в такій діяльності злочином, що карається законом;
не дозволяють національним чи місцевим органам державної влади або державним
установам заохочувати расову дискримінацію або підбурювати до неї.
Держави-учасниці також повинні забезпечити кожній людині, на яку
поширюється їхня юрисдикція, ефективний захист через компетентні національні
суди та інші державні інститути в разі будь-яких актів расової дискримінації.
Крім цього, держави-учасниці зобов’язуються подавати Генеральному
секретарю ООН для розгляду Комітетом з ліквідації расової дискримінації доповіді
про вжиті законодавчі, судові, адміністративні чи інші заходи, за допомогою яких
проводяться в життя положення Конвенції.
Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. містить
зобов’язання держав-учасниць засуджувати дискримінацію щодо жінок в усіх її
формах та здійснювати політику ліквідації дискримінації шляхом: включення
принципу рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або інше
відповідне законодавство; вжиття відповідних законодавчих та інших заходів,
включаючи санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію
щодо жінок; встановлення юридичного захисту прав жінок на рівній основі з
чоловіками; утримування від вчинення будь- яких дискримінаційних актів або дій
щодо жінок; вжиття відповідних заходів, включаючи законодавчі, для зміни або
скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою
дискримінацію щодо жінок тощо.
Крім цього, держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів для
ліквідації дискримінації щодо жінок у політичному, суспільному, економічному і
соціальному житті держави, у сфері освіти, зайнятості, охорони здоров’я, у випадку
одруження або народження дитини та ін. Держави-учасниці зобов’язуються
подавати Генеральному секретарю ООН для розгляду Комітетом з ліквідації
дискримінації стосовно жінок доповідь про законодавчі, судові, адміністративні чи
інші заходи, вжиті ними для виконання положень Конвенції, і про досягнутий
прогрес.
Конвенція про права дитини 1989 р. покладає на держав-учасниць обов’язок
поважати і забезпечувати всі права, передбачені Конвенцією, за кожною дитиною,
яка перебуває в межах їхньої юрисдикції, без будь-якої дискримінації, незалежно
від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань,
національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану
здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь
інших обставин. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для
забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на
підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини,
батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї.
Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних,
релігійних і мовних меншин 1992 р. також містить положення щодо
неприпустимості дискримінації.
Відповідно до Конвенції про права інвалідів 2006 р. держави- учасниці
зобов’язуються забезпечувати і заохочувати повну реалізацію всіх прав людини й

329
основних свобод всіма інвалідами без будь- якої дискримінації за ознакою
інвалідності. З цією метою держави- учасниці зобов’язуються, зокрема: вживати
всіх належних заходів, у тому числі законодавчих, для зміни або скасування
існуючих законів, постанов, звичаїв та підвалин, які є дискримінаційними стосовно
інвалідів; враховувати в усіх стратегіях і програмах захист і заохочення прав
людини інвалідів; вживати всіх належних заходів для усунення дискримінації за
ознакою інвалідності з боку будь-якої особи, організації або приватного
підприємства; проводити або заохочувати дослідну та конструкторську розробку, а
також сприяти наявності й використанню нових технологій, включаючи
інформаційно- комунікаційні технології, засоби, що полегшують мобільність для
інвалідів; надавати інвалідам доступну інформацію про засоби, що полегшують
мобільність, пристрої та допоміжні технології тощо.
Держави-учасниці також вживають ефективних і належних заходів для
усунення дискримінації щодо інвалідів у різних сферах суспільного життя, таких
як: шлюб, сім’я, батьківство, материнство та особисті відносини; освіта;
забезпечення здоров’я; праця і зайнятість; соціальний захист; політична і суспільна
сфери життя; культурне життя, дозвілля, відпочинок і заняття спортом.
Декларація Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів 2007 р.
закликає держави забезпечувати ефективні механізми попередження і правового
захисту щодо пропаганди в будь-якій формі, що має на меті заохочення або
розпалювання расової або етнічної дискримінації, спрямованої проти них; у
консультації та співробітництві з відповідними корінними народами вживати
дієвих заходів по боротьбі із забобонами, викоріненню дискримінації і розвитку
терпимості, взаєморозуміння і добрих відносин між корінними народами і всіма
іншими верствами суспільства та ін.
Конвенція про захист прав та основоположних свобод 1950р. передбачає
позитивне зобов’язання держави. ПОЗИТИВНІ ОБОВ'ЯЗКИ ДЕРЖАВИ ІЗ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА НЕДИСКРИМІНАЦІЮ ТА «ДИСКРИМІНАЦІЯ
НАВПАКИ» («ПОЗИТИВНА ДИСКРИМІНАЦІЯ»)
Згідно з практикою Суду, зі ст. 14 Конвенції випливають негатив-
ний (не піддавати громадян дискримінації у своїх офіційних актах) та позитивний
(забезпечити дієве користування захистом прав
без дискримінації) обов’язки держави. Проте сумніви щодо наявності
негативного обов’язку держави у практиці Суду не виникали. Практи-
ка Суду щодо позитивних обов’язків держави є неоднозначною. З од-
ного боку, в рішенні у справі «Thlimmenos v. Greece» від 06.04.2000 p.
Суд установив принцип, згідно з яким «для різних обставин застосову-
ється різне право» і визнав, що Греція не внесла відповідних винятків
у національне законодавство, тим самим не виконавши позитивного
обов’язку за ст. 14 Конвенції, порушила цю норму. Однак такий підхід
не дістав підтвердження у наступних рішеннях Суду.
Крім того, позитивним обов’язком держави, що випливає зі ст. 14 Конвенції, є
також обов’язок щодо вжиття заходів з метою захистити громадян від
дискримінаційних дій з боку приватних осіб. Наявність такого обов’язку
підтверджена ще в рішенні Комісії, за яким та чи інша партія не повинна бути

330
позбавлена можливості користуватися ЗМІ, навіть приватними, у період виборчої
кампанії, якщо інші партії мають до них доступ. В рішенні у справі«Otto-Preminger-
Institut v. Austria» від 20.09.1994 р. Суд зазначив, що держави повинні вживати
позитивних заходів у випадку грубого посягання приватних осіб на релігійні
почуття іншої частини населення.
З позитивних обов’язків держави, за ст. 14 Конвенції, випливає питання про
позитивну дискримінацію, тобто про такі дії держави, коли вона ухвалює
дискримінаційні заходи для того, аби виправити фактичну нерівність через
установлення правової нерівності. У вже згаданій справі «“Relating to certain aspects
of the laws on the use of languages in education in Belgium” v. Belgium» (рішення від
23.07.1968 p.) Суд вказав, що з метою забезпечення розподільної справедливості
держава може ухвалювати дискримінаційні заходи, якщо вони грунтуються на
об’єктивному і розумному поясненні, зокрема, встановлювати податкові пільги
одруженим жінкам тощо.
На початку своєї діяльності Суд обстоював позицію, що Конвенція не
покладає на державу обов’язку проведення тієї чи іншої політики позитивної
дискримінації. Уперше розглядаючи це питання за скаргами циган, що посилалися
на право на повагу до їхнього традиційного укладу, Суд відмовився визнавати
такий обов’язок держави (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Buckley v. the
United Kingdom» від 25.08.1996 p.). Згодом Суд змінив свою позицію в кількох
подібних справах щодо британських циган. Суд констатував, що «уразливість
циган, зважаючи на те, що вони становлять меншину, вимагають особливої уваги
до їхніх потреб та їхнього укладу, як у рамках нормативної бази з питань
упорядкування території, так і прийняття рішень у конкретних випадках» (див.
рішення Суду у справі «Chapman v. the United Kingdom» від 18.01.2001 p.). Однак
така практика не є сталою. Узаконення ж Судом державного втручання на користь
тієї чи іншої частини населення означало б відкриття шляху політиці позитивної
дискримінації.

3.Практика Європейського суду з прав людини щодо заборони

дискримінації Справа «Пічкур проти України», №10441/06, 2013 р. Справу
було розпочато за заявою (№10441/06), яку подав громадянин України п.
Анатолій Андрійович Пічкур (далі - заявник) проти України
З 1996 р. заявник почав отримувати пенсію в Україні, з 1999 р. він доручив
своїй матері отримувати його пенсію, а в 2000 р. емігрував до Німеччини. З 1
вересня 2005 р. рішенням управління Пенсійного фонду України у Ленінському
районі м. Запоріжжя (далі - УПФУ) виплата заявнику пенсії була припинена
відповідно до ст. 47
та ст. 49 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з
огляду на те, що він постійно проживав за кордоном. 6 квітня 2006 р. рішенням
Ленінського районного суду м. Запоріжжя було задоволено позов УПФУ до
заявника та зобов’язано останнього відшкодувати 10 872,40 грн незаконно
отриманих пенсійних виплат. Це рішення набрало законної сили, але не було
виконано. 7 жовтня 2009 р. Конституційний Суд України (далі - КСУ) визнав

331
неконституційними положення законодавства, на підставі яких заявнику було
припинено виплату пенсії.
12 жовтня 2009 р. заявник звернувся до УПФУ з заявою про поновлення
виплати його пенсії. Листом від 10 лютого 2010 р. УПФУ, посилаючись на лист
Пенсійного фонду України від 28 грудня 2009 р. щодо порядку застосування
зазначеного рішення КСУ, повідомило заявника, що рішення КСУ не має зворотної
дії, а тому немає законних підстав для відновлення виплати йому пенсії.
Посилаючись на рішення КСУ, заявник подав до суду заяву про перегляд
рішення цього ж суду від 6 квітня 2006 р. за нововиявлени- ми обставинами.
Аналогічну заяву в інтересах заявника до того ж суду подала Прокуратура
Запорізької області. Суд відмовив у задоволенні цих заяв у зв’язку з тим, що
рішення КСУ не мало зворотної дії та не могло кваліфікуватися як нововиявлена
обставина.
12 лютого 2010 р. прокуратура Ленінського району м. Запоріжжя подала в
інтересах заявника позов до суду про поновлення заявнику виплати пенсії. 15
квітня 2011 р. цей позов було задоволено та зобов’язано УПФУ поновити заявнику
виплату пенсії з 7 жовтня 2009 р.
До Європейського суду заявник скаржився за ст. 14 Конвенції 1950 р. у
поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції 1950 р. на те, що його було
позбавлено права на отримання пенсії за віком на підставі його місця проживання.
Європейський суд установив порушення ст. 14 Конвенції 1950 р. у поєднанні
зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції 1950 р. у частині заяви, яка стосується
періоду з 29 серпня 2000 р. до 7 жовтня 2009 р., з огляду на те, що право заявника
на отримання пенсії було поставлено в залежність від місця його проживання,
внаслідок чого склалася ситуація, коли заявник, пропрацювавши багато років в
Україні та роблячи обов’язкові внески у пенсійний фонд, був позбавлений права на
пенсію; також державою не було надано пояснень щодо існування різниці у
ставленні державних органів до пенсіонерів, які проживають на території України,
та які виїхали за кордон.
У своїх висновках Суд звернув також увагу на те, що збільшення мобільності
населення, зростання міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток
банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не
виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують
соціальні виплати, проживаючи за кордоном.
Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно постановив, що було
порушення ст. 14 Конвенції 1950 р. у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу.
Справа «D. Н. та інші проти Чеської Республіки» (D. Н. andOthersv.
theCzechRepublic), №57325/00, рішення Великої палати 2007 р. Справа була
порушена за заявою (№57325/00), поданою вісімнадцятьма громадянами Чеської
Республіки (далі - заявники) проти Чеської Республіки.
Заявники, громадяни Чеської Республіки циганського походження,
скаржилися, серед іншого, на те, що в результаті їх поміщення до спеціальних шкіл

332
(спеціальні школи були створені після Першої світової війни для дітей з
особливими потребами, включаючи тих, хто страждає на психічні розлади або
належить до соціально вразливих груп; до 1989 р. більшість циганських дітей
навчалися в спеціальних школах) вони стали жертвами дискримінації за ознакою
раси або національного походження на порушення принципів ст. 14 Конвенції 1950
р. у поєднанні зі ст. 2 Протоколу № 1 (право на освіту).
У період з 1996 р. по 1999 р. заявники були поміщені до спеціальних шкіл в м.
Остраві або з самого початку, або після певного терміну навчання в
загальноосвітній початковій школі. Батьки заявників надали згоду на поміщення
своїх дітей до спеціальних шкіл, а в деяких випадках прямо звернулися з цим
проханням. Згода надавалася шляхом підписання заздалегідь заповненого
формуляра заяви. У випадку деяких заявників заяви були датовані більш пізньою
датою, ніж рішення про поміщення дітей до спеціальних шкіл. Рішення про
поміщення приймалися потім директорами відповідних спеціальних шкіл з
посиланням на рекомендації освітньо-психологічних центрів. Письмові рішення
про поміщення до спеціальних шкіл направлялися батькам дітей.
29 червня 1999 р. заявники отримали листи від шкільної адміністрації з
повідомленням про можливість переведення зі спеціальної школи до початкової
школи. Четверо із заявників успішно пройшли вступні випробування і згодом
продовжили навчання в загальноосвітніх школах.
15 червня 1999 р. усі заявники (за винятком чотирьох) звернулися до
Управління освіти м. Острави з клопотанням про перегляд адміністративних
рішень про своє поміщення до спеціальних шкіл. Вони вказали, що тестування
їхніх інтелектуальних здібностей не було достовірним, а їх законні представники
не були достатньо поінформовані про наслідки надання згоди на їх поміщення до
спеціальної школи. Управління освіти повідомило про те, що рішення відповідають
вимогам законодавства. Конституційний суд Чеської Республіки відмовив у
задоволенні скарги заявників.
На думку заявників у цій справі, все, що мав встановити Суд, - це той факт,
що вони піддалися менш сприятливому, ніж діти іншого етнічного походження,
поводженню в аналогічній ситуації без об’єктивного і розумного обґрунтування, і
це в їхньому випадку становило собою непряму дискримінацію.
Палата Європейського суду постановила, що у цій справі не було допущено
порушень вимог ст. 14 Конвенції в поєднанні з вимогами ст. 2 Протоколу № 1 до
Конвенції. На її думку, державі-відповідачу вдалося продемонструвати Суду, що
система спеціальних шкіл у Чеській Республіці не була створена виключно з метою
навчання циганських дітей.
Велика палата, розглядаючи справу, зазначила, що в результаті своєї
бурхливої історії і постійних переселень цигани стали соціально вразливою
меншиною, та з цієї причини вони потребують особливого захисту, який
поширюється і на сферу освіти.
Питання в цій справі полягало в тому, чи призвело те, як законодавство
застосовувалося на практиці, до поміщення в спеціальні школи непропорційно

333
високого числа циганських дітей - включаючи заявників - без обґрунтування і чи
виявилися в результаті такі діти в істотно несприятливих умовах.
Факти у цій справі свідчили про те, що система шкільної освіти для
циганських дітей не була забезпечена гарантіями, які могли б дозволити, щоб при
реалізації своєї свободи розсуду у сфері освіти держава брала до уваги їхні
особливі потреби як членів уразливих груп суспільства. Більш того, у результаті
функціонування цієї системи заявники були поміщені до шкіл для дітей з
розумовими розладами, де використовувалася більш обмежена навчальна
програма, ніж у звичайних школах, і де вони були ізольовані від своїх однолітків. У
результаті вони отримали освіту, яка поставила під загрозу їх подальший
особистісний розвиток, замість того щоб допомогти їм у вирішенні їхніх реальних
проблем, в інтеграції до звичайних шкіл.
Законодавство, що застосовувалося в обговорюваний період часу, мало
непропорційно несприятливі наслідки для циганського співтовариства, з огляду на
що Європейський Суд указав, що заявники, як члени спільноти були жертвами
дискримінаційного поводження. У цій справі владою держави-відповідача було
допущено порушення вимог ст. 14 Конвенції в поєднанні з вимогами ст. 2
Протоколу № 1 до Конвенції щодо кожного із заявників.
Тема 14. Право на справедливий суд та на ефективний засіб
юридичного захисту
ПЛАН
1. Обсяг та складові права на справедливий суд та на ефективний засіб
юридичного захисту.
2. Зобов'язання держави щодо права на справедливий суд та на
ефективний засіб юридичного захисту.
3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на
справедливий суд та на ефективний засіб юридичного захисту
(справа "Олександр Волков проти України", № 21722/11, рішення
Великої палати 2013 р.; справа "Бурмич та інші проти України", №№
46852/13, 47786/13, 54125/13, рішення Великої палати 2017 р.)

1.Обсяг та складові права на справедливий суд та на ефективний засіб

юридичного захисту.
Загальна декларація прав людини 1948 р. проголошує, що кожна людина має
право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в
разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Кожна
людина для визначення її прав та обов’язків і для встановлення обґрунтованості
пред’явленого їй кримінального обвинувачення має право на основі повної рівності
на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог
справедливості незалежним і безстороннім судом (статті 8, 10).

334
 Положення ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
(МПГПП)1966 р. закріплюють низку прав, зокрема, рівність перед судами та
трибуналами і право кожного на справедливий і публічний розгляд справи
компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Положення ст. 14 застосовуються до всіх, як звичайних, так і спеціальних, судів і
трибуналів, що охоплюються статтею.
Так, відповідно до вказаної статті, всі особи є рівними перед судами і
трибуналами. Кожен має право при розгляді будь-якого кримінального
обвинувачення, висунутого проти нього, або при визначенні його прав і обов’язків
у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд його справи
компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.
Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його з
міркувань моралі, громадського порядку або національної безпеки в
демократичному суспільстві або коли того вимагають інтереси приватного життя
сторін, або - тією самою мірою, в якій це, на думку суду, суворо необхідно, - за
особливих обставин, коли публічність розгляду може зашкодити інтересам
правосуддя; однак будь-яка судова постанова в кримінальній або цивільній справі
повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх
вимагають іншого чи коли справа стосується матримоніальних спорів або опіки
над дітьми.
Частина 2 ст. 14 МПГПП закріплює, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні
кримінального правопорушення, має право вважатися невинуватим, поки його вина
не буде доведена згідно із законом.
Крім цього, означена стаття закріплює мінімальні гарантії особи, проти якої
висунуто кримінальне обвинувачення, серед яких: право бути в терміновому
порядку і детально поінформованим мовою, яку особа розуміє, про характер і
підставу пред’явленого їй кримінального обвинувачення; мати достатній час і
можливості для підготовки свого захисту і зноситися з обраним ним самим
захисником; бути судимою без невиправданої затримки; бути судимою за її
присутності і захищати себе особисто або за допомогою обраного нею захисника;
якщо особа не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного
захисника в будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя топ вимагають,
безоплатно, коли особа не має достатньо коштів для його оплати; допитувати
свідків обвинувачення або мати право на те, щоб їх допитали, а також вимагати
виклику і допиту її свідків на тих же умовах, які існують для свідків, що дають
показання проти неї; отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо особа
не розуміє мови, яка використовується в суді, або не говорить цією мовою; не
примушуватися до дачі свідчень проти самої себе чи до визнання себе винною.
МПГПП також гарантує, що кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має
право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищою судовою
інстанцією згідно із законом. У тому випадку, якщо будь-яку особу остаточним
рішенням було засуджено за кримінальний злочин і якщо винесений їй вирок був
потім скасований або їй було даровано помилування на тій підставі, що будь-яка
нова або нововиявлена обставина беззаперечно доводить наявність судової
помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження,
отримує відшкодування згідно із законом, якщо не буде доведено, що зазначена

335
невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з вини
особи.
Істотним є положення МПГПП, згідно з яким ніхто не повинен бути вдруге
засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або
виправданий відповідно до закону і кримінально-процесуального права кожної
країни.
Конвенція про захист прав та основоположних свобод 1950 р. стаття 6 та
Протокол № 7 до неї також гарантують право на справедливий суд.
Стаття 6 Право на справедливий суд
1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упро-
довж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом,
який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або
встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального
обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка
можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або
його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в
демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або
захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо
необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити
інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення,
вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному
порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має
щонайменше такі права:
a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про
характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу за-
хисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для
оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно,
коли цього вимагають інтереси правосуддя;
ф допитувати свідків обвинувачення або щоб їх допитали, а також ви-
магати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків
обвинувачення;
е) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє
нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.
Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що право на справедливий
суд включає в себе: право на доступ до суду; принцип рівності; розгляд справ

336
незалежним та неупередженим судом; гласність; презумпцію невинуватості;
гарантії прав обвинуваченого тощо.
Перша норма ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає право на «справедливий і
публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом, який
вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або
встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального
обвинувачення». З цієї норми випливає значний пласт практики Суду як у частині
компонентів закріпленого права людини, так і у частині тлумачення понять «права
та обов’язки цивільного характеру», «кримінальне обвинувачення», «суд,
встановлений законом», «незалежний і безсторонній суд», «розумний строк» та ін.
Перше право, яке у практиці Суду було виокремлено з ч. 1 ст. 6 Конвенції,. -
це право на суд. Суд у своїй практиці застосування ст. 6 Конвенції зазначає, що
право на суд має два аспекти: право на розгляд цивільного спору в суді та право на
розгляд у суді справи про кримінальне обвинувачення «Golder v. the United
Kingdom» від 21.02.1975 p.). Елементами права на суд є право на доступ до суду,
тобто можливість ініціювати судовий розгляд у цивільній праві («Prince Hans-Adam
II of Liechtenstein v. Germany» від 12.07.2001 p.), право на проведення
справедливого судового розгляду та право на виконання остаточного судового
рішення.
Ключовими принципами, які мають скеровувати тлумачення ст. 6 Конвенції, є
верховенство права, правова певність і належне відправлення правосуддя. Суд
неодноразово зазначав у своїй практиці (див., наприклад, його рішення у справах
«Ryabykh v. Russia» від
24.07.2003 p., «Svitlana Naumenko v. Ukraine» від 09.11.2004 p.), що право на
справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно
тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права
спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основних аспектів
верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, вимагає, щоб
остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність
передбачає дотримання принципу res judicat, тобто принципу остаточності
рішення, неприпустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи. За цим
принципом, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і
обов’язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи.
Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення мають бути використані для
виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не для заміни
рішень. Перегляд у порядку нагляду не можна розглядати як приховану апеляцію, і
сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного
розгляду. Відхилення від цього принципу можливе тільки тоді, коли воно
спричинене незалежними і непереборними обставинами. Суд вважає, що право
сторони на суд було б абсолютно примарним, якби внутрішнє законодавство
Високих Договірних Сторін передбачало можливість скасувати остаточне рішення,
яке вступило в законну силу, судом вищої ланки за поданням посадової особи.

337
 Поняття суду. Різні гарантії, зазначені у ст. 6 Конвенції, передбачають
наявність суду. Поняттям «суд» Конвенція позначає орган, який характеризується в
матеріальному сенсі своєю роллю, що стосується відправлення правосуддя:
вирішення на основі норм права і по завершенні належного процесу будь-якого
питання, що стосується його компетенції. Цей орган, згідно з практикою Суду,
повинен відповідати іншим вимогам: бути незалежним, особливо щодо виконавчої
влади, бути неупередженим, передбачати тривалість мандату його членів, надавати
достатні процесуальні гарантії, бути компетентним вирішувати як питання факту,
так і питання права, мати право змінити рішення державних органів («Gradinger v.
Austria» від 23.10.1995 p.). Для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-
яким судом, має розцінюватися як складова частина поняття «суду» (див. рішення
Суду у справах «Hornsby v. Greece» від 19.03.1997 p., «Romashov v. Ukraine» від
27.07.2004 p.).
У низці своїх рішень Суд включив до поняття «суд» також суди третейські та
комісії з трудових спорів. Зокрема, в рішенні у справі «Regent Company v. Ukraine»
від 03.04.2008 p. Суд визнав, що Міжнародний комерційний арбітраж при Торгово-
промисловій палаті України є судом у розуміння Конвенції. А в рішеннях Суду у
справах «Romashov v. Ukraine» від 27.07.2004 p., «Bukhovets v. Ukraine» від
08.11.2005 p. він вказав, що рішення комісії з трудових спорів може бути
прирівняне до судового рішення і що держава несе відповідальність за його
невиконання. Крім того, державна виконавча служба, що відкрила виконавче
провадження на підставі посвідчення комісії, несе відповідальність за його
виконання.
Відповідно до прецедентно!' практики Суду, термін «суд, встановлений
законом», у ст. 6 Конвенції означає гарантування того, «що судова гілка влади у
демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але
керується законом, що приймається парламентом» (див. рішення у справі «Zand v.
Austria» від 12.10.1978 p.). У країнах з кодифікованим правом організація судової
системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає,
що суди не мають певної свободи тлумачення відповідного національного
законодавства (див. рішення у справі «Coeme and Others v. Belgium» від 22.06.2000
p.).
Суд ще у згаданій раніше справі «Zand v. Austria» вказав що, словосполучення
«встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого
існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють
його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції
передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що
належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». З огляду на це, не вважається
«судом, встановленим законом», орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб
на підставі своєї ж практики, яка не передбачена законом (згадане рішення у справі
«Coeme and Others v. Belgium»). У справах проти України, зокрема «Sokurenko and
Strygun v. Ukraine» (рішення від
p.), «Veritas v. Ukraine» (рішення від 13.11.2008 p.), мала місце аналогічна
ситуація, у якій Верховний Суд України, керуючись конституційним принципом
законності та своєю власного практикою, залишав у силі постанову Апеляційного

338
суду, тоді як на підставі норм Господарського кодексу України зобов’язаний був
скасувати постанову Вищого господарського суду, повернути справу на новий
розгляд до нижчого суду або припинити провадження у справі. У цьому контексті
слід також зазначити, що у деяких випадках Суд визнавав, що найвищий судовий
орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко
визначене законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і
зазначений судовий орган надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового
відступу від застосування своїх визначених повноважень.
У наведених вище справах проти України Верховний Суд не надав жодних
аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень
шляхом свідомого порушення Господарсько-процесуального кодексу, і ухвалення
такого роду рішень стало звичайною практикою Верховного Суду України. Права
та обов’язки цивільного характеру8. У тексті Конвенції немає ознак поняття «права
та обов’язки цивільного характеру». У низці своїх рішень Суд зазначав, що це
поняття не повинно тлумачитися шляхом простого відсилання до внутрішнього
права держави-від- повідача, воно має дістати «автономне» визначення у практиці
Суду.
Частина 1 ст. 6 Конвенції поширюється на «спори», які стосуються «прав»,
визнаних у внутрішньому праві, незалежно від того, чи захищаються вони
додатково Конвенцією. Такий «спір» повинен бути «реальним і серйозним»; він
може стосуватися як існування права, так і сфери його дії, і умов його здійснення.
Зрештою, результат процесу має бути «визначальним» для такого права.
Якщо спочатку практика Суду вказувала на те, що слід було, щонайменше,
включити до поняття «прав та обов’язків цивільного характеру» права і обов’язки
приватного характеру у класичному значенні цього слова, то згодом вона значно
змінилася. Зараз будь-який позов, що має майновий предмет і ґрунтується на
посяганні на права також майнові стосується «прав та обов’язків цивільного
характеру». У рішенні у справі «König v. Germany» від 28.06.1978 р. Суд вказав,
що питання про те, чи буде право розглядатися як цивільне у сенсі Конвенції,
залежатиме не від його кваліфікації у внутрішньому законодавстві, а від того, який
матеріальний зміст вкладений у нього цим законодавством і які наслідки з цим
пов’язуються. Таким чином, неважливою є природа права, щодо якого повинен
бути розглянутий спір (торгове, цивільне, адміністративне) і природа органу,
компетентного у цій сфері (загальна юрисдикція, адміністративний орган).
Зрештою, розгляд справи національним судом стосується ст. 6 Конвенції, навіть
якщо він відбувається в Конституційному суді, якщо його результат є
визначальним для прав та обов’язків цивільного характеру.
У своїй практиці Суд розглядав різні ситуації стосовно спорів, які мають
майновий аспект, вважаючи їх такими, що стосуються «прав та обов’язків
цивільного характеру», від спорів, що стосуються здійснення професійної
діяльності, до спорів, що стосуються різних переваг соціального характеру, на які
можуть претендувати громадяни.

8
Докладніше про поняття прав та обов’язків цивільного характеру див.: Рабінович П.М.. Права людини: критерії
«цивілістичності» (у світлі практики Стразбурзького суду) / П.М. Рабінович, Р. Б. Сивий // Вісник Академії правових
наук. - 2007. - № 4. - С. 19-29.

339
 Зокрема, Суд визнає застосовуваність ст. 6 Конвенції до спорів у сфері
соціального страхування, хоча у законодавстві та судовій практиці держав-
учасниць Конвенції є розходження з питань розуміння юридичної природи права
на соціальне страхування.
Частина спорів між державними службовцями і державною адміністрацією у
практиці Суду також стосуються прав і обов’язків цивільного характеру Суд
уточнив свою практику у цій сфері, розглядаючи справу «Pellegrin V. France» від
08.12.1999 p., вважаючи, що критерій, який грунтується на майновій природі спору,
залишає місце для свавілля. Для цієї категорії справ Суд прийняв функціональний
критерій, який враховує точний характер повноважень і обов’язків, здійснюваних
державним службовцем. Визначальним елементом є пряма і непряма участь
держслужбовця у здійсненні державної влади і повноважень, спрямованих на
охорону спільних інтересів держави та інших державних утворень, наділених
правосуб’єктністю. Спори, що вписуються у ці рамки, виключаються зі сфери дії
ст. 6 Конвенції, хоч яким би був майновий зміст спору Навпаки, спори щодо
службової особи, яка втратила особливий зв’язок із адміністрацією, підпадають під
сферу дії ст. 6 Конвенції.
Практика Суду підтвердила також, зокрема у справі «Ferrazzini v. Italy» від
12.07.2001 p., що податковий спір, який хоч і має майновий характер, не підпадає
під дію ст. 6 Конвенції, оскільки податкова сфера є прерогативою державної влади
і публічний характер відносин між платником податків і державою є домінуючим.
З-поміж спорів про права та обов’язки цивільного характеру Суд вказав і на
такі:
- дисциплінарні справи, предметом яких є право здійснювати професійну
діяльність; спори щодо здійснення різноманітних професій (бухгалтера, адвоката),
не пов’язаних із державною службою;
- справи, у яких спірна вимога стосується суто майнового права (виплати
зарплати, пенсії);
справи про компенсації у вигляді збільшення земельних ділянок;
- спори щодо дозволів на експропріацію;
- спори щодо ліцензії на перевезення пасажирів;
- спори щодо можливості для психічнохворих управляти майном та інші
категорії справ.
Поняття «кримінальне обвинувачення» також має автономний зміст у
практиці Суду і не залежить від його розуміння законодавствами держав-учасниць
Конвенції. Стаття 6 Конвенції не проводить розмежування між кримінально
некараними діяннями та іншими злочинами: вона діє щодо будь-якої особи, котра
звинувачується у вчиненні правопорушення. За загальним правилом, держави-
учасниці Конвенції залишаються вільними у визначенні як кримінального пра-
вопорушення будь-якої дії чи бездіяльності, що відхиляється від нормального
здійснення одного з прав, які захищає Конвенція. Практика Суду виробила
матеріальне, а не формальне поняття обвинувачення. Під «обвинуваченням» Суд

340
розуміє офіційне повідомлення особі компетентним органом державної влади про
наявність припущення про те, що ця особа вчинила кримінально каране
правопорушення. Проте Суд не в усіх випадках вимагає, щоб мав місце факт такого
повідомлення. Натомість самі дії щодо особи певних державних органів можуть
свідчити про те, що особа підозрюється, а тому обвинувачується, у розумінні
Конвенції, у вчиненні кримінального правопорушення. Так, у рішенні у справі
«Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine» від 21.04.2011 p. Суд визнав, що
адміністративне затримання заявника насправді було частиною тримання його під
вартою як підозрюваного у кримінальній справі про вбивство, але без забезпечення
його процесуальних прав як підозрюваного. Крім того, як вказував Суд у рішенні
«Imbrioscia v. Switzerland» від 24.11.1993 p., слова «при встановленні
кримінального обвинувачення» у ч. 1 ст. 6 не означають, що ця стаття не
застосовується до стадії досудового слідства.
ПРАВО НА ДОСТУП ДО СУДУ
Як зазначалося, право на доступ до суду було виокремлене Судом як елемент
права на суд у справі «Golder у. the United Kingdom» від 21.02.1975 р. У ч. 1 ст. 6
Конвенції не йдеться про право на доступ до суду. Натомість Суд повинен був
встановити за допомогою тлумачення, чи є право на доступ складовою права,
зазначеною у ч. 1 ст. 6 Конвенції. Обираючи спосіб тлумачення, Суд звертався до
положень ст. 31-33 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» від
23.05.1969 р. (хоча цей документ і не мав зворотної сили, але Суд дійшов висновку
про необхідність керуватися його положеннями без шкоди для відповідних правил
Ради Європи, оскільки правила тлумачення, що викладалися у її статтях, були
визнані у міжнародному праві та вже застосовувалися Судом). Спочатку Суд зав,
що терміни, використані у ч. 1 ст. 6 Конвенції, взяті у контексті, дають підстави для
висновку, що право на доступ включене у гарантії ч. 1 ст. 6 Конвенції. Суд
установив мовні значення деяких конвенційних термінів ч. 1 ст. 6 Конвенції
французькою та англійської мовами, відповів на зауваження уряду з приводу
тлумачення і звернувся до Преамбули Конвенції для з’ясування предмета цілей
цього договору для тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції. На думку Суду, саме поняття
верховенства права, вжите у Преамбулі, «проливає додаткове світло» на ч. 1 ст. 6
Конвенції. Адже верховенство права важко собі уявити без можливості дістати
доступ до правосуддя у цивільно-правових справах. Крім того, враховуючи
загальні принципи права, важко уявити, аби ч. 1 ст. 6 Конвенції детально описувала
процесуальні гарантії сторін і не захищала те, що дає можливість практично
користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Такі характеристики процесу,
як справедливість, публічність, динамізм, позбавляються сенсу, якщо немає самого
судового розгляду.
Суд дійшов висновку, що право на доступ до суду є однією з невід’ємних
складових права, гарантованого ч. 1 ст. 6 Конвенції. Суд наголосив на тому, що це
не розширювальне тлумачення ч. 1 ст. 6, яке накладає нові зобов’язання за
Конвенцією, а висновок, зроблений на основі аналізу термінології першого речення
ч. 1 ст. 6 Конвенції, з урахуванням предмета і мети Конвенції як нормативного
договору та загальних принципів права.
Відтак праву на доступ до суду кореспондує позитивний обоє ’язок держави
забезпечити ефективність права доступу до правосуддя (рішення Суду у справі

341
«Аігеу v. Ireland» від 09.10.1979 p.). Згідно з практикою Суду, така ефективність
може забезпечуватися встановленою державою системою надання юридичної
допомоги (рішення Суду у вже згаданій справі «Аігеу v. Ireland»), спрощенням
певних процедур. Право на доступ до суду передбачає і право на отримання
остаточного рішення у справі. Неможливо припустити, щоб ч. 1 ст. 6 Конвенції
детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме:
справедливий, публічний і швидкий розгляд, та водночас не гарантувала сторонам,
що спір щодо їх прав та обов’язків цивільного характеру буде остаточно вирішено
(див. рішення Суду у справі «Multiplex v. Croatia» від 10.07.2003 p.,
«Sukhorubchenko v. Russia» від 10.02.2005 p., «Balatskyi v. Ukraine» від25.10.2007
p.). Тлумачення ст. 6 як такої, що стосується виключно доступу до суду та ведення
судового розгляду, було б схоже на ситуацію, несумісну з принципом верховенства
права, який Високі Договірні Сторони зобов’язались поважати, підписавши
Конвенцію (див. рішення Суду у справі «Hornsby v. Greece» від 19.03.1997 p.).
Право на доступ до суду не є абсолютним як у цивільно-правовій, так і у
кримінально-правовій сфері. Це право за своєю природою вимагає державного
регулювання, яке може змінюватися залежно від часу і місця, відповідно до потреб
і ресурсів як суспільства, так і конкретних осіб. Держава має певну свободу
розсуду щодо встановлення обмежень у цій сфері, особливо щодо встановлення
умов прийнятності скарги. Проте право на доступ до суду не може бути обмежене
таким чином чи до такого ступеню, аби сама його сутність виявилася зачепленою.
Якщо право на звернення до суду обмежене з огляду на закон або фактично, Суд
розглядає питання про те, чи мало таке обмеження законну мету та чи існувало
розумне співвідношення співмірності між використаними засобами та поставленою
метою. Ці обмеження будуть відповідати ч. 1 ст. 6 Конвенції за умови, що вони
мають легітимну мету і що існує розумна співмірність між використовуваними
засобами та поставленою метою (рішення Суду у справі «Garcia Manibardo v.
Spain» від 15.02.2000 p., «Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine» від 21.12.2010 p.).
Тобто для встановлення наявності чи відсутності порушення права на доступ до
суду Суд застосовує тест на пропорційність.
Серед легітимних обмежень права на доступ до суду фігурують строк
позовної давності, забезпечення виплати штрафів, положення про обмеження
доступу до суду неповнолітніх та осіб, що страждають на психічні розлади. Серед
легітимних обмежень зацікавлена особа має також можливість відмовитися від
здійснення права. Однак відмова від здійснення права, гарантованого Конвенцією,
за умови, що вона є законною, має бути здійснена в однозначний спосіб і не пови-
нна бути здійснена під примусом.
Юрисдикційний імунітет є однією із ситуацій, коли право на суд може
піддаватися суттєвим обмеженням. Це саме стосується юрисдикційних імунітетів,
визнаних за державою у міжнародному праві. Проте не в усіх випадках наявність
юрисдикційного імунітету автоматично означає відсутність порушення ч. 1 ст. 6
Конвенції. Так, у рішенні у справі «Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine» від
12.03.2009p. йшлося про залишення заяви без розгляду через те, що вона була
подана проти районного суду. У цій справі Суд звернув увагу і на те, що немає
потреби встановлювати, чи було обмеження права заявників на доступ до суду - як
наслідок особливого імунітету суддів і судів від юрисдикції щодо зазначеного

342
вище позову - пропорційним у світлі обставин справи, оскільки існують більш
очевидні підстави для сумніву в тому, що право заявників на доступ до суду було
дотримано. Зокрема, позов заявників було подано не лише проти районного суду,
який справді мав імунітет від цивільного позову, але і проти ДПІ, яка такого
імунітету не мала. Суд вказує на те, що в позові заявників ДПІ була зазначена як
ще один відповідач і стверджувалось, що вони не мали змоги домогтися
повернення автомобіля і пшениці з ДПІ після винесення судом рішення в
адміністративній справі, тобто, коли вже не було юридичних підстав для
подальшого утримування їхнього майна і що під час перебування в розпорядженні
ДПІ майно істотно зіпсувалося. Ці скарги не мали жодного стосунку до районного
суду і були явно адресовані ДПІ. Однак національні суди не відреагува- ли на цю
частину позову і не пояснили, чому її не можна було розглянути в рамках
змагального судового процесу. Зокрема, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу
заявників, не давши жодних пояснень з цього приводу. Порушення ч. 1 ст. 6
Конвенції випливає з того, що національні суди не вирішили в судовому порядку
вже поданий позов заявників, а не з відсутності загальної можливості вчинення
позову проти ДПІ.
Як у цивільних, так і в кримінальних справах національна правова система
може передбачати декілька ланок судової системи, створення якої є виключною
компетенцією держави. Конвенція не примушує держави створювати апеляційні чи
касаційні суди. Проте держава, яка створила такі юрисдикції, повинна стежити за
тим, щоб сторони спору користувалися при цьому фундаментальними гарантіями,
передбаченими ст. 6 Конвенції. Це стосується як апеляції, так і касації. Однак
спосіб застосування цієї норми в апеляції та касації залежить від процесуальних
особливостей. Сумісність обмежень, передбачених внутрішнім правом, з правом
доступу до правосуддя залежить від особливостей певної стадії судового процесу
та процесу в цілому. Так, у справі «Levages Prestations Services v. France» від
23.10.1996 p. та деяких інших Суд вказав, що умови прийнятності в касаційній ін-
станції можуть бути більш суворими, аніж в апеляційній. Норми, що регулюють
строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного
здійснення правосуддя і юридичної визначеності.

343
 Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані.
Водночас такі норми та їх застосування не повинні перешкоджати учасникам
провадження використовувати доступні засоби захисту (див. рішення у справі «Melnik v.
Ukraine» від 28.03.2006 p.).
Відповідно до усталеної практики Суду щодо України, зазначені гарантії,
закріплені у ст. 6 Конвенції, є застосовними до провадження у суді апеляційної та
касаційної інстанції як у цивільних, так і в адміністративних справах (див., наприклад,
рішення у справах «Melnik v. Ukraine» від 28.03.2006 p., «Peretyaka and Sheremetyev v.
Ukraine» від
21.12.2010 p.). Проте обмеження права на доступ до суду в апеляційній та касаційній
інстанціях не завжди є пропорційними окресленій меті. Так, у згаданій справі «Peretyaka
and Sheremetyev v. Ukraine» Суд вказав, що заявники мали доступ до суду касаційної
інстанції в тому, що скарги дійшли як до Верховного Суду, так і до Вищого
адміністративного суду. Однак їхні скарги не були розглянуті, оскільки Вищий ад-
міністративний суд установив, що вони були подані після закінчення строку на
касаційне оскарження. Але ж у рішеннях апеляційних інстанцій було вказано на
двомісячний строк їх касаційного оскарження. Суд дійшов висновку, що рішення
Вищого адміністративного суду застосувати одномісячний строк у кожній справі з
урахуванням змін у законодавстві, що призвело до відмови у розгляді по суті касаційних
скарг заявників, не було пропорційним меті процесуального обмеження, про яке
йдеться. Інший висновок був би надто формальним і суперечив би принципу
практичного та ефективного застосування Конвенції. В рішенні у справі «Mushta v.
Ukraine» від 18.11.2010 p. непропорційною, а отже такою, що суперечить ч. 1 ст. 6
Конвенції, визнано відмову у поновленні строку касаційного оскарження щодо
заявника, який пропустив строк оскарження через несвоєчасне отримання рішення
апеляційного суду. У рішенні Суду у справі «Volovik v. Ukraine» від 06.12.2007 р.
непропорційною було визнано відмову суду першої інстанції передати апеляційні
скарги заявника до апеляційного суду через недодержання вимог до їх форми та змісту.
ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СУДУ
Стосовно принципу справедливого судового розгляду Суд розглядає чи не
найбільшу кількість справ. Щодо меж своєї компетенції Суд вказав, що це право не
зумовлює підміни функцій національних судових органів. З правом людини на
справедливий судовий розгляд кореспондує певний обов ’язок держави в особі судових
органів провести ефективне дослідження доводів, аргументів і доказів сторін. Вимога
справедливості судового розгляду стосується процесу в цілому, а не тільки змагальних
слухань.
Принцип «справедливого судового розгляду» застосовується одночасно як у
цивільних, так і у кримінальних справах.
Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у справах щодо прав та
обов’язків цивільного характеру Суд сформулював у своїй практиці дві вимоги -
змагальності та рівності сторін, які вказують на справедливість процесу. В судових
процесах, де зіштовхуються протилежні приватні інтереси, рівність сторін, згідно з
практикою Суду, передбачає, що кожна зі сторін повинна мати розумну можливість
представити свою справу в умовах, коли жодна зі сторін не має явної переваги. Сторони
344
повинні мати можливість висловити свої аргументи під час публічного слухання справи.
Так, у рішенні в справі «Stryzhak v. Ukraine» від 08.11.2005 р. Суд визнав порушення ч. 1
ст. 6 Конвенції з огляду на те, що заявника не було повідомлено про час і місце розгляду
його цивільної справи, і питання про це взагалі не розглядалося Судом. Крім того,
справедливість судового розгляду цивільної справи вимагає, аби судові рішення
достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони грунтуються. Межі такого
обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі
обставин кожної справи (див. рішення Суду у справі «Ruiz Torija et Hiro Balani c.
Espagne» від 09.12.1994 p.). Конвенція не гарантує захисту теоретичних та ілюзорних
прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення «Artico c. Italie» від
13.05.1980 p.). Право може вважатися ефективним тільки тоді, коли зауваження сторін
насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (див. рішення Суду у
справах «Dulaurans c. France» від 21.03.2000p.; «Donadzü c. Güorgie» від 07.03.2006 p.).
21.03.2000 Проте при розгляді питання про справедливість провадження в цивільній
справі у справах «Pronina v. Ukraine» від 18.07.2006 p., «Boghatova v. Ukraine» від
07.10.2010 p. Суд звернув увагу на те, що, ігноруючи конкретний, доречний і важливий
аргумент заявника, національні суди не виконали своїх зобов’язань за ч. 1 ст. 6
Конвенції.
Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду в кримінальному праві
Суд сформулював фундаментальну доктрину, з якої випливають загальні принципи
тлумачення справедливого судового розгляду та його гарантії.
Положення ч. 1 ст. 6 розглядаються щодо кримінального обвинувачення як загальні
щодо ч. З ст. 6. У справі «Belziuk v. Poland» від
25.03.1998 р. Суд сформулював принципи ч. 1 у її зв’язку з ч. З ст. 6 Конвенції:
1) кримінальний процес становить одне ціле, а захист, передбачений ст. 6
Конвенції, не припиняється з прийняттям рішення у першій інстанції; держава повинна
стежити за тим, аби гарантії ст. 6 Конвенції поширювалися і на апеляцію;
2) при розгляді справи у першій інстанції поняття справедливого судового розгляду
означає, за загальним правилом, можливість обвинуваченого бути присутнім на
засіданні. Така присутність підсудного не обов’язково має таке саме значення в
апеляційній інстанції, оскільки ст. 6 Конвенції не завжди передбачає право на відкритий
судовий розгляд, а також право на особисту присутність в апеляційній інстанції;
3) принцип рівності сторін та змагальності у кримінальному процесі, зокрема, право
на змагальний судовий процес передбачає як для обвинувачення, так і для захисту
можливість ознайомитися із доказами, представленими іншою стороною, і відповісти на
них.
Органічні гарантії справедливості судового процесу передбачають певні обов’язки
держави, які роблять можливим ведення справедливого судового розгляду (до них
належать: публічність процесу, незалежність і безсторонність суду). Функціональні
гарантії спрямовані на рівність сторін та змагальність процесу протягом усього його
перебігу. Саме ці останні гарантії якнайкраще передають характер справедливості, яким
повинен бути просякнутий рух як цивільного, так і кримінального процесу. Ці гарантії
мають регулювати судовий розгляд таким чином, щоб забезпечити його справедливість
345
на всіх процесуальних стадіях. Динаміка руху процесу свідчить про те, що судження про
справедливість судового розгляду може залежати лише від розгляду усіх дій, здійснених
у ході цього розгляду.
Стосовно функціональних гарантій практика Суду розмежовує принципи рівності
та змагальності судового розгляду. Елементами поняття «справедливого судового
розгляду», на думку Суду, є саме принцип рівності сторін у процесі та фундаментальний
принцип змагальності процесу. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні
«справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася
розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у
суттєво невигідне становище порівняно з другою стороною. Принцип змагальності
процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з
усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них
(стосовно змісту цих принципів див. рішення Суду у справах «Ruiz-Mateos v. Spain» від
23.06.1993 р., «Dombo Beheer В. V. v. the Netherlands» від 27.10.1993 р., «Ankerl v.
Switzerland» від 23.10.1996 р., «Salov v. Ukraine» від 06.09.2005 р.).
Принцип змагальності у практиці Суду стосується насамперед сфери доказів.
Стосовно ж сфери доказів судова практика виробила такі принципи, які лише
підтверджують принципи, що регулюють кримінальне судочинство у демократичних
країнах. Тягар доказування повинен бути покладений на сторону обвинувачення, а будь-
які сумніви мають тлумачитися на користь обвинуваченого. З цього випливає, що на
обвинувачення покладається зобов’язання надання доказів, достатніх для обґрунтування
заяви про винуватість підсудного. Докази повинні надаватися обвинуваченому на
відкритому засіданні з метою забезпечити принцип змагальності. У справі «Brandstetter
v. Austria» від 28.08.1991 р. Суд вказав, що для того, аби кримінальний процес був
змагальним, сторони обвинувачення та захисту повинні мати можливість ознайомитися
із зауваженнями та доказами, пред представленими іншою стороною, і відповісти на
них. Національне законодавство може виконати цю вимогу по-різному, але
передбачений у ньому спосіб повинен гарантувати, щоб протилежна сторона знала про
надані зауваження і могла їх коментувати. Непряма та чисто гіпотетична можливість для
підсудного прокоментувати доводи обвинувачення, включені у текст рішення, не може
вважатися справжнім еквівалентом права на їх безпосереднє дослідження та
оспорювання. Усі докази зазвичай мають бути представлені у відкритому слуханні
справи в присутності обвинуваченого для забезпечення можливості надати аргументи
іншій стороні. Існують винятки з цього правила, але вони не повинні порушувати права
захисту. Як загальне правило, ч. 1 та ч. З (d) ст. 6 вимагають надання підсудному
відповідної та належної можливості заперечити, а також ставити запитання свідкові
обвинувачення або під час давання свідчень, або на пізнішому етапі (див. рішення Суду
у справі «Ludi v. Switzerland» від 15.06.1992 p.). Обвинувачення не повинно
ґрунтуватись виключно чи вирішальною мірою на тих свідченнях, які сторона захисту
не могла оскаржити (див. серед інших рішення Суду у справі «Doorson v. the
Netherlands» від 26.03.1996 p.).
Одну з основоположних засад судового розгляду та принципу змагальності сторін
становить право кожного обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення на
ефективний захист адвоката, який у разі потреби може бути призначений офіційно. Крім
того, вимоги ст. 6 Конвенції можуть бути застосовними ще до того, як справу передано
на розгляд суду, і тією мірою, якою недотримання таких вимог на самому початку може
346
серйозно позначитися на справедливості відповідного судового розгляду. Спосіб
застосування ч. 1 і ч. З (с) ст. 6 Конвенції на етапі слідства залежить від особливостей
відповідного провадження та фактів конкретної справи. Згідно зі ст. 6, як правило, вже
на початку поліцейських допитів обвинуваченому має надаватися можливість
користуватися допомогою захисника. Права захисту буде непоправно порушене, якщо
при засудженні його судом використовуватимуться викривальні свідчення, отримані під
час допиту без присутності захисника (рішення Суду у складі Великої палати у справі
«Salduz v. Turkey» від 27.11.2008 p., рішення Суду у справі «Shabelnik v. Ukraine» від
19.02.2009 p.).
Стаття 6 Конвенції не регламентує допустимості доказів, оскільки допустимість
доказів стосується сфери внутрішнього права. Зокрема, національні судові органи,
особливо суди першої інстанції, повинні оцінювати надані докази. Проте органи
Конвенції мають з’ясувати, чи був справедливим судовий розгляд у цілому, включаючи
спосіб надання обвинувачувальних та виправдальних доказів, а також спосіб отримання
доказів (див. рішення Суду у справах «Jalloh v. Germany» від
11.07.2006 p., «Lutsenko v. Ukraine» від 18.12.2008 p.).
Як неодноразово встановлював Суд (див. серед інших зазначене вище рішення
«Ludi v. Switzerland» від 15.06.1992 p.), за деяких обставин необхідність посилання на
свідчення, дані на стадії досудо- вого слідства, може бути виправданою. Якщо
обвинуваченому була надана відповідна й належна можливість заперечувати такі
свідчення - або під час їх надання, або на пізнішому етапі, - прийнятність їх як доказів
як така не суперечить вимогам ч. 1 та ч. З (d) ст. 6. Відповідно, якщо засудження
ґрунтується виключно або вирішальною мірою на показах свідків, яких обвинувачений
не мав можливості допитати або вимагати їхнього допиту - як під час розслідування, так
і під час судового розгляду, - право на захист настільки обмежене, що стає несумісним з
гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції (див. рішення Суду у справах «Unterpertinger
v. Austria» від 24.11.1986 p.; «Luca v. Italy» від 27.02.2001 p., «Zhoglo v. Ukraine» від
24.04.2008 p.).
Стосовно показів свідків, яких неможливо допитати в присутності підсудного чи
його адвоката, ч. 1 ст. 6 в поєднанні з ч. З вимагає від держав-учасниць дій з надання
підсудному реальної можливості допитати або вимагати допиту свідків обвинувачення
(див. рішення Суду у справі «Sadak and Others v. Turkey» від 17.07.2001 p.). Однак за
умов, коли державні органи не можна звинуватити у відсутності сумлінності в
забезпеченні підсудному можливості допиту свідків, недопит свідків не обов’язково має
привести до припинення провадження (див., зокрема, рішення Суду у справах «Artner v.
Austria» від 28.08.1992 p.; «Mayali v. France» від 14.06.2005 p.). Пояснення, взяті y
свідків в умовах, коли права обвинуваченого не дотримуються тою мірою, як цього
вимагає Конвенція, мають бути досліджені надзвичайно уважно (див. рішення Суду у
справі «Visser v. the Netherlands» від 14.02.2002 p.). У будь-якому разі, засудження
обвинуваченого не може ґрунтуватись виключно на показах таких свідків (див., зокрема,
зазначене вище рішення у справі «Мауаіі v. France» від 14.06.2005 p.).
Право на мовчання та право не свідчити проти себе становлять загальновизнані
міжнародні стандарти, які лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за
ст. 6 Конвенції. Встановлення таких стандартів пояснюється, з-поміж іншого,
необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від
347
неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок
правосуддя та сприяти реалізації цілей ст. 6 (рішення Суду у справі «Nechiporuk and
Yonkalo v. Ukraine» від 21.04.2011 p.). Право не свідчити проти себе вимагає, зокрема,
від сторони обвинувачення в кримінальній справі не допускати при спробах доведення
своєї версії проти обвинуваченого використання доказів, здобутих за допомогою мето-
дів примусу або тиску всупереч волі обвинуваченого (див., зокрема, рішення у справі
«Saunders v. the United Kingdom»Bifl 17.12.1996 p.). У разі виникнення сумнівів стосовно
достовірності певного джерела доказів відповідно зростає необхідність підтвердження
його доказами з інших джерел (див. у відповідній частині згадане вище рішення у справі
“Jalloh v. Germany” від 11.07.2006 p.). Хоча вирішення питання про допустимість доказів
є в принципі прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінюванням
загальної справедливості провадження, докази, здобуті за допомогою заходу, який
визнано таким, що суперечить ст. З Конвенції, потребують окремого підходу Згідно з
практикою Суду, допустимість як доказів свідчень, здобутих за допомогою катувань, з
метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до
його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того,
чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом (див.
рішення Суду у справі «Gafgen v. Germany» від 01.06.2010 р.).
Принцип рівності сторін має за мету запобігти, зокрема у кримінальному процесі,
тому, аби обвинувачений не виявився у «невигідному становищі» щодо обвинувачення.
Це «невигідне становище» може випливати із законів, які передбачають різне становище
обвинуваченого і прокурора щодо процесуальних гарантій (наприклад, при
апеляційному чи касаційному розгляді справи). Таке становище саме по собі суперечить
поняттю справедливого судового розгляду, тим більше, що практика Суду визнала
«збільшену чутливість суспільства до гарантій належного правосуддя» (див. рішення
Суду у справі «Borger v. Belgium» від 30.10.1991 p.). Тут, так само як в інших аспектах
ст. 6, важливість того, що є під загрозою для заявника, буде критерієм для оцінки
адекватності та справедливості провадження (див. рішення Суду у справі «А. В. v.
Slovakia» від 04.03.2003 p.).
Ще раз наголосимо, що принцип процесуальної рівності сторін вимагає, щоб
кожній стороні надавалась розумна можливість представляти свою позицію за таких
обставин, які не ставлять цю стороЗа загальним правилом, поняття справедливого
судового розгляду передбачає можливість для обвинуваченого бути присутнім на
засіданні. Ця можливість випливає з об’єкта і мети ст. 6 Конвенції, оскільки здійснення
прав, гарантованих ст. 6 Конвенції, передбачає можливість обвинуваченого бути
вислуханим, а також необхідність перевірити точність його тверджень і зіставити їх з
показаннями потерпілого, інтереси якого підлягають захисту, а також з показами
свідків. Це право презумується самим поняттям змагального провадження і також може
походити з гарантій, установлених пунктами с, d та е ч. З ст. 6 Конвенції (див. рішення
Суду у складі Великої палати у справі «Sejdovic v. Italy» від 01.03.2006 p.).
Законодавець має позитивний обов’язок запобігти невиправданому відстороненню
обвинуваченого від участі в судовому засіданні. У справі «Poitrimol v. France» від
23.11.1993 р. Суд зазначив, що судовий розгляд кримінальної справи за відсутності
підсудного в принципі несумісний з Конвенцією. Хоча пізніше підсудний може добити-
ся того, аби суд ухвалив рішення знову, після того, як вислухає його, як про фактичну,
так і про правову обґрунтованість обвинувачення. Постає питання про те, чи існує ця
348
остання вимога, коли зацікавлена особа відмовилася від свого права бути присутньою на
засіданні. Але навіть у цьому випадку подібна відмова, для того аби її враховувати з
позицій Конвенції, має бути недвозначною.
Заочний розгляд справи про кримінальне обвинувачення, передбачений у деяких
правових системах, створює серйозні проблеми з огляду на справедливість судового
розгляду. З практики Суду випливає такий принцип: коли національне законодавство
дозволяє рух процесу, незважаючи на відсутність «обвинуваченого», останній повинен
мати право на перегляд справи щодо обґрунтованості пред’явленого йому
обвинувачення за його присутності. «Право бути вислуханим» не обмежується першою
інстанцією, а й поширюється на апеляцію та касацію за умови наявності таких інстанцій
у конкретній державі (рішення Суду у справі «Constantinescu v. Romania» від 27.06.2000
p.).
За загальною вимогою справедливого судового розгляду рішення суд повинен
мотивувати свої рішення. Згідно з практикою Суду (рішення у справі «Van de Hurk v.
the Netherlands» від 19.04.1994 p.), я. 1 ст. 6 Конвенції вимагає від судді мотивувати свої
рішення, але це не можна тлумачити як вимогу докладної відповіді на кожен аргумент.
Суд продовжив тлумачення цього положення у справах «Ruiz Torija v. Spain» від
09.12.1994 p., «Ніго Balani v. Spain» від 09.12.1994 p., вказавши, що обсяг цього
обов’язку суду може змінюватися залежно від природи рішення. Крім того, потрібно
враховувати різноманітність засобів, які може використовувати сторона процесу, і
різницю між державами-учасницями Конвенції щодо законів, звичаїв та доктринальних
положень оформлення і складання судових рішень та постанов. Тому питання про те, чи
виконав суд обов’язок мотивувати своє рішення, потрібно розглядати у світлі обставин
конкретної справи.
Стосовно органічних гарантій справедливості судового розгляду, які стосуються як
цивільного, так і кримінального процесу, Суд зазначає, що публічний судовий розгляд є
однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду. Вона захищає підсудних
від непублічно- го правосуддя без контролю з боку громадськості та є одним із засобів
збереження довіри до суду. Здійснення правосуддя і, зокрема, судовий процес
набувають легітимності завдяки гласності. Забезпечуючи прозорість здійснення
правосуддя, гласність таким чином сприяє реалізації мети ч. 1 ст. 6 Конвенції, а саме,
справедливому судовому розгляду, забезпечення якого є одним з основоположних
принципів демократичного суспільства у значенні Конвенції (див. рішення Суду у
справі «Belashev V. Russia» від 04.12.2008 р. з наведеними посиланнями).
Правило про публічність розгляду не є абсолютним, а може бути піддане
обмеженням. Це випливає з самого тексту ч. 1 ст. 6 Конвенції, який передбачає, що
«преса і громадськість можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього
судового розгляду або його частини в інтересах [...] національної безпеки в
демократичному суспільстві [...] або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною,
- коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам
правосуддя». Отже, за ст. 6 Конвенції іноді може виявитися необхідним обмеження
відкритості й публічності процесу, наприклад, для забезпечення безпеки свідків чи
нерозголошення відомостей про них або сприяння.
Право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом також є гарантією
права на справедливий судовий розгляд. Для вирішення питання про те, чи можна
349
конкретний суд вважати незалежним, з позицій Конвенції та практики Суду, слід взяти
до уваги спосіб призначення його членів, строки перебування їх на посадах, існування
гарантій від зовнішнього тиску і наявність в органу зовнішніх ознак незалежності
(рішення Суду у справах «Findlay v. United Kingdom» від 25.02.1997 p., «Bochan v.
Ukraine» від 03.05.2007 p.). Серед обставин, які ставлять під сумнів незалежність судді,
Суд виокремив незмінність суддів протягом строку їх повноважень, право приймати
обов’язкові рішення, які не можуть бути змінені несудовою владою на шкоду стороні у
справі, є невід’ємним правом самого суду та невід’ємним компонентом його
незалежності.
Відповідно до суб’єктивного критерію безсторонності, жоден з членів суду не має
виявляти будь-якої особистої прихильності або упередженості. Щодо об’єктивної
безсторонності навіть зовнішні ознаки можуть набувати вирішального значення. Так,
будь-який суддя повинен заявити самовідвід, якщо щодо нього існує можливість
відсутності безсторонності. Суд у своїй практиці нерідко зазначає, що не в усіх випадках
можна розмежувати неупередженість і безсторонність суду в конкретній справі, як це
мало місце у справі «Bochan v. Ukraine» (рішення від 03.05.2007 p.). Це пов’язано з тим,
що як незалежність суду, так і його безсторонність можуть обгрунтовуватися заявником
на підставі однакових фактів. Тому у такому випадку Суд розглядає питання
незалежності та безсторонності суду одночасно, встановлюючи існування переконливих
фактів, які б могли піддати сумнівам як незалежність, так безсторонність судів. Так, у
рішенні у справі «Feldman v. Ukraine» від 08.04.2010 р. було визнано відсутність
неупередженості і безсторонності суду з огляду на безпідставну та всупереч закону
зміну територіальної підсудності справи заявника. У цій справі Суд зазначив, що,
незважаючи на наявність чітких підстав зміни територіальної підсудності, встановлених
у Кримінально-процесуальному кодексі, рішення про передання справи заявника до
Артемівського суду не було обґрунтоване жодною з них. З матеріалів справи не вба-
чається, що заявника було повідомлено про причини або юридичні підстави обрання
територіальної підсудності у його справі. Суд також зазначає, що побоювання заявника
щодо упередженості національних судів при розгляді його справи також підтримувались
публічними заявами Президента та голови Державної податкової адміністрації.
ПРАВО НА РОЗГЛЯД СПРАВИ УПРОДОВЖ РОЗУМНОГО СТРОКУ ТА ПРАВО
НА ВИКОНАННЯ ОСТАТОЧНОГО СУДОВОГО РІШЕННЯ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
СУДУ.
Поняття «розумного строку» як однієї з гарантій справедливого судового розгляду
стосується усіх судових розглядів. У цивільних справах швидкістю, якої вимагають від
суду, прагнуть запобігти становищу затягнутої неясності, яке можна протлумачити як
відмову у правосудді. В кримінальних справах ця вимога набуває ще більшого значення
з врахуванням наслідків, яких зазнає будь-яка особа, що притягується до
відповідальності у кримінальній справі. Конвенція примушує держави-учасниці вжити
всіх відповідних заходів, щоб дозволити їхнім судам відправляти правосуддя зі швидкіс-
тю. Слід враховувати, що держава відповідає за всі свої структури, а не тільки за суди.
Усе державне управління має бути поставлене на службу правосуддю.
Тривалість кримінального судочинства починається з моменту, коли особа стає
обвинуваченою у розумінні Конвенції. Мова може йти про дату, що передує прийняттю
справи до розгляду судом: якщо мало місце позбавлення свободи, яке послідувало за
350
наказом про арешт, у разі обвинувачення чи внаслідок відкриття попереднього слідства
щодо зацікавленої особи. Стосовно завершення тривалості кримінального судочинства
практика Суду уточнює, що йде мова про дату рішення, ухваленого по суті (як щодо
факту, так і щодо права) обвинувачення.
Розумність тривалості провадження має оцінюватись у світлі обставин справи і за
такими критеріями: складність справи, поведінка заявника і відповідних державних
органів (див. серед багатьох інших джерел рішення Суду у складі його Великої палати у
справі «Pelissier and Sassi v. France» від 25.03.1999 p.). Крім того, Суд зазначає, що
обвинувачений у кримінальному провадженні повинен мати право на розгляд його
справи з особливою сумлінністю, особливо якщо його тримають під вартою (див.
рішення Суду у справі «Nakhmanovich v. Russia» від 02.03.2006 p.).
Стосовно тривалості цивільного процесу в розумінні Конвенції (що може включати
також адміністративні процедури) Суд зазначив, що моментом початку строку
тривалості є дата, коли судова влада прийняла позовну заяву. Кінцевою датою
тривалості процесу вважається дата ухвалення рішення стосовно спору. Критеріями,
якими керується Суд, аби оцінити «розумність» тривалості процесу, є: складність
справи (стосовно предмета справи), поведінка сторін (позивачів та відповідачів),
поведінка органів судової влади, а також управлінських органів, якщо такі втрутилися у
судовий процес. До цих критеріїв практика Суду додала ще один: важливість предмета
судового розгляду для заінтересованої особи, наприклад, у сфері трудових та сімейних
спорів. Тривалість цивільного процесу охоплює також виконавче провадження у справі.
Право на виконання остаточного судового рішення є окремим елементом права на
суд згідно з практикою Суду. В рішенні у справі «Immobiliare Saff v/ Italy» від
28.07.1999 р. Суд вказав, що, коли внутрішнє законодавство держави допускає
невиконання остаточного судового рішення на шкоду одній зі сторін, право на судовий
розгляд стає ілюзорним. Неприпустимо, щоб ч. 1 ст. 6 Конвенції докладно описувала
процедурні гарантії, надані сторонам, такі як публічність, справедливість, ефективність
розгляду, і при цьому не забезпечувала виконання судового рішення. Тлумачення ст. 6
лише як такої, що гарантує право на доступ до суду та проведення судового розгляду,
може призвести до ситуацій, несумісних з принципом верховенства права.
Виконання судового рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатись як
невід’ємна частина судового розгляду у сенсі ст. 6 Конвенції. Провадження в суді та
виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження
(див. рішення Суду у складі його Великої палати «Scordino v. Italy»). Таким чином,
виконавче провадження не може бути відокремлене від судового, і ці обидва
провадження потрібно розглядати як цілісний процес (див. рішення Суду у справах
«Estima Jorge v. Portugal» від 21 квітня 1998 p., «Sika v. Slovakia» від 13 червня 2006 p.,
«Krutko v. Ukraine № 2»/
Виконання судового рішення не можна затримувати. Не є виправданням тривалого
невиконання остаточного судового рішення такі обставини: брак коштів у бюджеті
держави (рішення Суду у справах «Voitenko v. Ukraine» від 29.06.2004 p., За загальним
правилом, встановленим у практиці Суду, тягар забезпечення виконання рішення суду
проти держави покладається насамперед на державні органи та починається з дати, коли
рішення стає обов’язковим і таким, що підлягає виконанню (див., наприклад, пілот- не
рішення Суду у справі «Burdov v. Russia (№ 2)» від 15.01.2009 p.). Особа, яка отримала
351
рішення проти держави, не повинна розпочинати виконавче провадження за окремою
процедурою (див. рішення Суду усправі «Metaxas v. Greece» від 27.05.2004 p.). У таких
справах дер- жава-відповідач має бути вчасно поінформованою про таке рішення і
повинна мати можливості для вжиття всіх заходів для його виконання чи передачі його
до іншого компетентного державного органу, відповідального за виконання.
ПРЕЗУМПЦІЯ НЕВИНУВАТОСТІ: ТЛУМАЧЕННЯ СУДОМ ЧАСТИНИ 2
СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
Принцип презумпції невинуватості, закріплений у ч. 2 ст. 6 Конвенції, є одним з
аспектів права на справедливий судовий розгляд кримінальної справи, гарантований ч. 1
ст. 6 Конвенції. Презумпція невинуватості відображає ідею, відповідно до якої той, хто
підозрюється чи формально обвинувачується у вчиненні кримінального
правопорушення, має право на незалежне і безстороннє правосуддя, суттєвою рисою
якого має бути терпимість духу.
Презумпція невинуватості спрямована насамперед на захист обвинуваченого від
обвинувального вироку, якщо останній не будезаконно встановлений. Вона діє протягом
усього кримінального процесу, незалежно від результату розслідування, а не тільки при
розгляді обгрунтованості обвинувачення. Вона вимагає, аби при здійсненні своїх
повноважень судді відійшли від упередженої ідеї, що підсудний вчинив злочинне
діяння, оскільки обов’язок доведення покладено на сторону обвинувачення, і будь-який
сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого.
Практика Суду надала принципу презумпції невинуватості змісту, який виходить за
рамки суто процесуального аспекту. Презумпція стосується не лише судді у
кримінальній справі, її зміст є набагато ширшим і стосується адміністративних та
дисциплінарних правопорушень. Цей принцип гарантує будь-якій особі те, що
представники держави не можуть розглядати її як винну у вчиненні правопорушення,
якщо це не буде встановлено компетентним судом на основі закону. Тому посягання на
презумпцію невинуватості може виходити не лише від судді чи суду, але і від інших
органів державної влади.
Проте презумпції невинуватості у розумінні ч. 2 ст. 6 Конвенції, як і, зрештою, інші
положення Конвенції, не дає особі, «обвинуваченій у вчиненні злочину», право на
відшкодування її витрат або право на компенсацію за законне утримання під вартою у
випадку, коли провадження проти неї було закрито (див. серед інших рішення Суду у
справі «Capeau v. Belgium» від 13.01.2005 p.).
ПРАВА ОБВИНУВАЧЕНОГО У ПРАКТИЦІ СУДУ ЯК ГАРАНТІЇ ПРАВА НА
СУД

Частина 3 ст. 6 Конвенції містить лише перелік окремих випадків застосування

загального принципу справедливого судового розгляду, проголошеного у ч. 1 ст. 6,
Конвенції. Права, перелічені у ч. З ст. 6 не є вичерпними і становлять аспекти поняття
справедливого судового розгляду у кримінальних справах. Тому ч. З ст. 6 Конвенції
повинна тлумачитися з урахуванням загальної частини ст. 6. Це означає, що дуже часто
Суд береться до розгляду заяв на основі ст. З у світлі цієї норми та більш загальної
норми ч. 1 ст. 6 Конвенції, яка гарантує одночасно право на справедливий судовий
352
розгляд. Гарантії, що містяться у ч. З ст. 6 Конвенції, покликані забезпечити дотримання
принципу змагальності у кримінальному процесі і тим самим - дотримання принципу
справедливого судового розгляду. Ці гарантії самі по собі не є метою; вони повинні
тлумачитися у світлі функції, яку вони виконують у загальному контексті судового
розгляду.
Суд наголошує на тому, що, хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні
злочину на ефективний захист, наданий захисником, який у разі необхідності
призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак
справедливого судового розгляду (див. рішення у справі «Krombach v. France» від
13.02.2001 p.).
ЗМІСТ ПРАВА НА ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ. КРИТЕРІЇ
«ЕФЕКТИВНОСТІ» ТАКОГО ЗАСОБУ

Незважаючи на лаконічне формулювання, ст. 13 Конвенції вважається одним із

найменш ясних положень Конвенції з огляду на її абстрактність. Складність тлумачення
цього положення Конвенції обумовлюється також змішаним, матеріально-
процесуальним, характером цієї норми Право на ефективний засіб юридичного захисту
включає, по- перше, право на подачу скарги до державних органів у разі порушення
ними прав та свобод, передбачених Конвенцією, а також розгляд такої скарги по суті.
Досить тривалий час було не зрозуміло, чи є право на ефективний засіб юридичного
захисту самостійним, чи повинно воно бути прив’язаним до інших норм Конвенції. Крім
того, національні засоби юридичного захисту у державах-учасницях РЄ мають різну
основу, традиції, постійно розвиваються, що не може не впливати на розуміння цієї
норми. По-друге, право на ефективний засіб юридичного захисту включає можливість
компенсації шкоди, якщо її було завдано (див. рішення Суду у справах «Amann v.
Switzerland”.
У рішенні у справі «Peck v. the United Kingdom» Суд вказав, що за наявності
органів, які могли розглянути скаргу заявника, але не мали повноважень призначати
належне відшкодування цій особі, має місце порушення права на ефективний засіб
юридичного захисту.
з
Проте ст. 13 Конвенції не гарантує обов’язкового задоволення на національному
рівні будь-якої скарги особи, що звертається за захистом свого права, оскільки може
виявитися, що така скарга є безпідставною. Норма ст. 13 Конвенції вимагає наявності
ефективних процедурно-процесуальних засобів і можливостей для оскарження
порушення прав людини на національному рівні. У рішенні у справі «Van der Ven, Lorsu
and Others v. the Netherlands» від 04.02.2003 p. Суд вказав, що поняття «засобу» у
контексті ст. 13 Конвенції не означає засіб, який може призвести до позитивного
вирішення скарги особи, а лише передбачає існування доступної можливості звернення
до установи, яка повноважна вирішувати скаргу по суті. Вичерпання національних
засобів юридичного захисту без достатньої сатисфакції для заявника не становить
порушення ст. 13 Конвенції, а є критерієм прийнятності індивідуальної заяви в Суді.

353
 Стосовно юридичної природи засобів юридичного захисту, гарантованих ст. 13
Конвенції, Суд у справі «Leander v. Sweden» 1987 p. вказав, що вони не обов’язково
повинні бути судовими. Це можуть бути і органи законодавчої й виконавчої влади, які
відповідають ознаці «достатньої незалежності». Крім того, такий орган повинен воло-
діти необхідною компетенцією та процесуальними гарантіями, які можуть бути
показниками ефективності засобів юридичного захисту. Такий орган повинен також
мати право ухвалювати обов’язкові рішення. При вирішенні питання про ефективність
засобів юридичного захисту слід також брати до уваги право звернення зі скаргою до
суду та можливість використання одночасно декількох засобів юридичного захисту.
Ще одним критерієм ефективності засобу юридичного захисту, який Суд установив
у своїй більш пізній практиці (рішення Суду у справі «Kudla v. Poland» 1993 p.), є
реальна можливість отримання компенсації при вирішенні скарги на користь особи. Цей
критерій став вирішальним при розгляді Судом справи «Merit v. Ukraine» на користь
заявника. У справах щодо України, у яких підставою для невиконання остаточного
судового рішення був брак коштів у бюджеті, Суд визнав, що у заявників не було
ефективних засобів юридичного захисту, які б могли сприяти відшкодуванню шкоди,
завданої затримкою у виконавчому провадженні (див., зокрема, рішення у справах
«Romashov v. Ukraine» від 27.07.2004 p.,
2.Зобов ’язання держави щодо права на справедливий суд та на дієвий
(ефективний) засіб юридичного захисту. У Рекомендаціях щодо ефективного
впровадження основних принципів незалежності судових органів, прийнятих
резолюцією ЕКОСОР ООН 1989/60, закріплено положення, згідно з якими усі держави
зобов’язані: прийняти та впровадити Основні принципи незалежності судових органів
відповідно до правил до конституційного процесу країни та внутрішньої практики;
заохочувати та сприяти проведенню семінарів, запровадженню курсів щодо ролі суддів
у суспільстві та необхідності в їх незалежності; повідомляти Генеральний Секретаріат
кожні п’ять років про успіхи в імплементації Основних принципів, враховуючи рівень їх
розповсюдженості, впровадження в національне законодавство, проблеми, труднощі та
перепони на шляху до їх впровадження та про можливу необхідність допомоги
міжнародної спільноти тощо.
У Рекомендації № 11(94)12 Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність,
дієвість та роль суддів» урядам держав-членів рекомендується вжити всіх необхідних
заходів, зокрема: має бути гарантована незалежність суддів відповідно до положень
Конвенції 1950 р. та конституційних принципів, наприклад, через запровадження
відповідних положень до конституцій чи інших законодавчих актів, або через
включення положень цієї рекомендації до системи внутрішнього права; мають бути
вжиті всі належні заходи для гарантії безпеки суддів; судді повинні бути вільними у
створенні об’єднань, які самостійно або спільно з іншим органом оберігають
незалежність суддів та захищають їхні інтереси, тощо.
У рекомендації СМ/Кес(2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам -
членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, Комітет Міністрів
рекомендує урядам держав-учасниць вжити заходів для забезпечення застосування
положень, що містяться в Додатку до Рекомендації, що заміняє рекомендацію Яес(94)12,
у своєму законодавстві, політиці та практиці, а також надати суддям можливість
виконувати свої функції згідно з викладеними в ній положеннями, серед яких:
354
забезпечення зовнішньої та внутрішньої незалежності; виділення судам достатньої
кількості ресурсів, приміщень та устаткування, щоб вони могли функціонувати
відповідно до стандартів, викладених у ст. 6 Конвенції 1950 р.; впровадження системи
оцінювання суддів органами судової влади; забезпечення судам відповідних засобів для
гарантування ефективного виконання суддями своїх функцій при розгляді справ, до
яких залучені іноземні або міжнародні органи, а також підтримка міжнародного
співробітництва між суддями тощо. Комітет з прав людини у Заключному зауваженні із
сьомої періодичної доповіді України зазначив про прийняті заходи щодо реформування
судової системи та висловив стурбованість тим, що судді, як і раніше, залишаються
вразливими до зовнішнього тиску через недостатні заходи щодо забезпечення захисту їх
статусу. Комітет висловив занепокоєність тим, що держава-учасниця не повного мірою
забезпечує незалежність суддів від виконавчої та законодавчої гілок влади і що їх статус
не захищений належним чином законом. З урахуванням цього Комітет рекомендував
державі гарантувати, щоб судді не піддавалися будь-яким формам політичного впливу в
процесі прийняття рішень і щоб процес здійснення правосуддя носив прозорий
характер; прийняти закон, який передбачатиме прозорі процедури й об’єктивні критерії
просування по службі, тимчасового та повного відсторонення від посади суддів;
гарантувати, щоб органи прокуратури не брали участі в ухваленні рішень про
дисциплінарні заходи щодо суддів і щоб судові дисциплінарні органи не
контролювалися виконавчою владою і не піддавалися будь-якому політичному впливу.
У міжнародному гуманітарному праві судові гарантії також займають особливе місце.
Передбачені цим правом гарантії будуть застосовуватися з початку будь-якого зброй-
ного конфлікту, будь-то збройний конфлікт міжнародного або внутрішнього характеру.
Таким чином, навіть якщо в разі надзвичайного стану, що загрожує життю нації, буде
призупинено застосування судових гарантій, передбачених правом прав людини, з по-
чатком збройного конфлікту ці гарантії знову будуть застосовуватися у повному обсязі,
на цей раз на підставі початку застосування міжнародного гуманітарного права.
Детальний перелік судових гарантій, що застосовуються в період міжнародного
збройного конфлікту, наведено у ст. 75 Додаткового протоколу І. Відповідно до її по-
ложень особі, визнаній винною у вчиненні кримінального правопорушення, пов’язаного
зі збройним конфліктом, не може бути винесено жодного вироку, і вона не може бути
піддана жодному покаранню, крім як за постановою неупередженого й відповідним
чином створеного суду, що дотримується загальновизнаних принципів звичайного
судочинства, які включають таке: а) процедура повинна передбачати, щоб обвинува-
чений був без затримки проінформований про деталі правопорушення, що ставиться
йому за вину, й надавати звинуваченому до і під час суду всі необхідні права та засоби
захисту; Ь) жодна особа не може бути засуджена за правопорушення, крім як на підставі
кримінальної відповідальності; с) жодна особа не може бути звинувачена у вчиненні
кримінального правопорушення або засуджена за нього на підставі будь- якої дії чи
бездіяльності, які не є кримінальним правопорушенням згідно з нормами національного
законодавства або міжнародного права, дія яких поширювалася на цю особу під час
вчинення такої дії чи бездіяльності; також не може накладатися суворіше покарання,
ніж те, яке було застосоване в той час, коли було вчинено це кримінальне
правопорушення, якщо після вчинення правопорушення законом встановлюється легше
покарання, то дія цього закону поширюється й на даного правопорушника; d) кожний,
кому пред’являється звинувачення у правопорушенні, вважається невинним доти, доки
його вина не буде доведена на підставі закону; е) кожний, кому пред’являється
355
звинувачення у правопорушенні, має право на судовий розгляд у його присутності; f)
жодна особа не може бути примушена до подання свідчень проти самої себе або ви-
знання себе винною; g) кожний, кому пред’являється звинувачення у правопорушенні,
має право допитувати свідків, які дають свідчення проти нього, або вимагати, щоб
свідки були допитані, а також право на виклик і допит свідків на його користь на тих
самих умовах, що й для свідків, які дають свідчення проти нього; h) жодна особа не
може переслідуватися або каратися тією ж стороною за правопорушення, за яке згідно з
тим самим законом і судовою процедурою даній особі раніше було винесено вирок, що
виправдовує чи засуджує її; і) кожний, хто є переслідуваним у судовому порядку за
правопорушення, має право на те, щоб вирок суду було оголошено публічно; j) при
винесенні вироку засудженому має бути повідомлено про його право на оскарження в
судовому чи іншому порядку, а також про строк, протягом якого він може скористатися
цим правом та ін.

У випадку збройного конфлікту неміжнародного характеру залежно від ступеня

інтенсивності конфлікту будуть застосовуватися гарантії, встановлені ст. 6 «Кримі-
нальне переслідування» Додаткового протоколу II, або ж загальний принцип, перед-
бачений загальною для чотирьох Женевських конвенцій ст. 3. Так, відповідно до ст. 6
«жодне судове рішення не виноситься й жодне покарання не накладається щодо особи,
визнаної винною у правопорушенні, крім як на підставі вироку суду, що забезпечує
основні гарантії незалежності й неупередженості, зокрема: а) процедура має перед-
бачати, щоб звинувачений був без затримки інформований про деталі правопорушення,
що ставиться йому за вину, та надавати звинуваченому до і під час суду над ним усі
необхідні права й засоби захисту; Ь) жодна особа не може бути засуджена за право-
порушення, крім як на підставі особистої кримінальної відповідальності; с) жодна особа
не може бути визнана винною у зв’язку з будь-якою дією чи бездіяльністю в будь-якому
кримінальному правопорушенні, яке не було кримінальним правопорушенням за
законом під час його вчинення; також не може накладатися суворіше покарання, ніж те,
яке було застосовне, коли було вчинено дане кримінальне правопорушення; якщо після
вчинення правопорушення законом встановлено більш легке покарання, то дія цього
закону поширюється й на даного правопорушника; d) кожний, кому пред’явлено
звинувачення у правопорушенні, вважається невинним доти, доки його вина не буде
доведена згідно із законом; кожний, кому пред’явлено звинувачення у правопорушенні,
має право на судовий розгляд у його присутності; f) жодна особа не може бути
примушена до подання свідчень проти самої себе чи до визнання себе винною. Під час
винесення вироку засудженому має бути повідомлено про його права на оскарження в
судовому чи іншому порядку, а також про строк, протягом якого він може скористатися
цим правом та ін.
Слід зазначити, що навмисне позбавлення військовополоненого чи іншої особи, яка
знаходиться під покровительством, права на неупереджене і нормальне судочинство, є
серйозним порушенням і військовим злочином відповідно до Женевських конвенцій і
Додаткового протоколу І, а держави зобов’язані переслідувати в кримінальному порядку
осіб, винних у скоєнні подібних діянь. Це порушення також віднесено до числа
військових злочинів, передбачених Статутом Міжнародного кримінального суду, і отже,
може бути об’єктом міжнародного переслідування, здійснюваного цим постійно діючим
356
судовим органом. Зокрема ст. 8 Статуту передбачає відповідальність за навмисне
позбавлення військовополоненого або іншої особи, що охороняється, права на
справедливе і нормальне судочинство (п. a) vi п. 2) та винесення вироків і приведення їх
у виконання без попереднього судового розгляду, проведеного створеним у
встановленому порядку судом, що забезпечує дотримання всіх судових гарантій, які за
загальним визнанням є обов’язковими (п. с) iv п. 2 ст.).
Зі змісту ст. 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод Суд вивів
позитивний обоє ’язок держави створити таку правову систему, яка б забезпечила
ефективне дотримання положень Конвенції, у тому числі й за допомогою судового
нагляду. Водночас ст. 13 Конвенції не гарантує наявності у правовій системі держави
такого засобу юридичного захисту, як звернення до державного органу для визнання
закону таким, що не відповідає Конвенції. Крім того, стосовно певних категорій справ
Суд вказав на наявність процесуального обов’язку держави провести ефективне
розслідування кримінальної справи, особливо якщо працівник правоохоронних органів
підозрюється у вбивстві особи, що перебувала під слідством, або у заподіянні їй
тілесних ушкоджень.
Не будь-яке твердження про порушення права, гарантованого Конвенцією, дає
особі право на ефективний засіб юридичного захисту. У справі «Silver v. the United
Kingdom» Суд пояснив, що зобов’язання держави за ст. 13 Конвенції виникає тоді, коли
заявник має «оспорювану» вимогу про те, що він є потерпілим від порушення Конвенції.
Тобто, заява не повинна бути явно необгрунтованою і цілком не підтвердженою
певними доказами.
Суд вивів зі змісту ст. 13 Конвенції ще й процесуальний обов’язок держави у
певних категоріях справ - провести ефективне розслідування обставин загибелі
потерпілих. У разі коли розслідування кримінальної справи (особливо коли працівники
правоохоронних органів підозрюються у вбивстві особи, що перебувала під слідством,
або у заподіянні їй тілесних ушкоджень) не дало жодних результатів, презюмується
відсутність ефективних засобів захисту для потерпілих від вчиненого цими
працівниками щодо нього злочину, якщо держа- ва-відповідач не доведе протилежного.
Це обґрунтовується тим, що люди під арештом перебувають у вразливому становищі, а
держава має обов’язок захищати їх. У більшості справ цієї категорії розслідування
проводилося дуже неефективно, а якщо і доводилося до судового розгляду, то
обвинувачені виправдовувалися за недоведеність вини.
У своїх ранніх рішеннях Суд не розглядав стверджувані порушення ст. 13
Конвенції окремо, оскільки вважав, що вирішення справи за так званими
«матеріальними» статтями (зокрема, ст. 2, З чи 8 Конвенції) робить непотрібним розгляд
порушень за ст. 13 Конвенції.
Згодом Суд змінив свою позицію. У справах «Klass v. Germany» та «Soering v. the
United Kingdom» Суд вказав, що ст. 13 Конвенції означає, що індивід повинен мати на
національному рівні можливості для правового захисту у разі порушення прав,
передбачених Конвенцією. Не викликає також сумнівів той факт, що ст. 13 має
допоміжний (субсидіарний) характер щодо заяв про порушення певного іншого права,
передбаченого Конвенцією, а відтак не виконує самостійної ролі. Це дещо звужує сферу
застосування ст. 13 Конвенції. Суд при цьому відзначив, що «ефективний засіб

357
юридичного захисту» означає засіб захисту «настільки ефективний, наскільки це
можливо» з урахуванням обставин.
Право на ефективний юридичний засіб захисту вважається порушеним і тоді, коли
національний судовий орган не захищає порушене право, мотивуючи це тим, що,
відповідно до внутрішнього законодавства, воно не підлягає захисту (див., наприклад,
рішення Суду у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova» від
13.12.2001 p.).
Стаття 13 Конвенції вважається Судом порушеною і у разі, якщо певна установа чи
державний орган приймають рішення, яке неможливо оскаржити, або якщо таке
оскарження є неефективним (рішення Суду у справах «Costello-Roberts v. the United
Kingdom» від 25.05.1993p., «Peck v. the United Kingdom» від 28.01.2003 p.).
Статтю 13 Конвенції застосовують і у сфері превентивного захисту від можливих
порушень, коли порушення ще фактично не сталося, але є загроза, що воно станеться і
завдасть людині шкоди. Відповідно до вимог ст. 13 Конвенції, як установила практика
Суду, особа повинна мати право на перегляд на національному рівні рішення уповно-
важених органів про її депортацію в іншу державу (див., наприклад, рішення Суду у
справах «Jabari v. Turkey» від 11.07.2000 p.,.
3.Практика Європейського суду з прав людини щодо права на справедливий
суд та на дієвий (ефективний) засіб юридичного захисту (справа Олександр Волков
проти України 2013р.9 і справа Бурмич та інші проти України 2017р.10).
Олександр Волков проти України .У 1983 р. заявника було призначено на посаду
судді місцевого суду. На той час законодавство не передбачало вимоги щодо складання
суддею присяги при призначенні на посаду. У 2003 р.заявника було призначено на
посаду судді Верховного Суду України (далі - ВСУ), а ЗО березня 2007 р. - обрано
Головою Військової палати ВСУ. У грудні того ж року З’їзд суддів України призначив
заявника членом Вищої ради юстиції України (далі - ВРЮ), проте заявник фактично не
обійняв цієї посади у зв’язку з незабезпеченням паном С. К., Головою Комітету ВРУ з
питань правосуддя (далі - парламентський комітет), можливості складання ним присяги.
У грудні 2008 р. пан С. К. та двоє членів парламентського комітету звернулися до
ВРЮ з клопотанням провести перевірку можливого порушення заявником його повно-
важень. 16 грудня 2008 р. член ВРЮ пан В. К. вніс до ВРЮ пропозицію про звільнення
заявника з посади судді у зв’язку з порушенням присяги. У березні 2009 р. член ВРЮ
пан В. К, після проведення перевірки, вніс до ВРЮ ще одну пропозицію про звільнення
заявника з посади судді у зв’язку з порушенням присяги. Про ці клопотання було
повідомлено заявника.
26 травня 2010 р. ВРЮ розглянула зазначені вище клопотання та вирішила реко-
мендувати ВРУ звільнити заявника з посади судді. Заявник не був присутнім у цьому
засіданні, стверджуючи, що отримав повідомлення про його проведення лише 28 травня
2010 р. 16 червня 2010 р. парламентський комітет під головуванням пана С. К. розглянув

9
Європейський суд з прав людини. Рішення. Справа «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11). URL:
http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_947.
10
Рішення у справі «Бурмич та інші проти України» (Case of Burmych and others v. Ukraine) (Заява № 46852/13 та інші).
URL: https://rm.coe.int/attachment-l-judgment-burmych-gc-46852-13-ukr-translation- /168078еЬ76.
358
відповідні подання ВРЮ та прийняв рішення рекомендувати звільнити заявника з
посади судді.
17 червня 2010 р. ВРУ розглянула рекомендації парламентського комітету на пле-
нарному засіданні та ухвалила звільнити заявника. Заявник був присутнім у цьому
засіданні. Заявник стверджував, що під час голосування не всі народні депутати були
присутніми у залі засідань і голосування відбувалося із порушенням встановленої
процедури, зокрема щодо вимоги особистого голосування.
Заявник оскаржив прийняте рішення до Вищого адміністративного суду України
(далі - ВАСУ). 19 жовтня 2010 р. спеціально створена Головою ВАСУ палата частково
задовольнила позов заявника. Європейський суд визнав рішення ВРЮ, прийняте за
наслідками розгляду результатів перевірки, проведеної паном В. К, незаконним, проте
не скасував його через відсутність відповідних повноважень. Клопотання пана В. К. та
подальші пов’язані з ним процедури, так само як і процедура розгляду подання ВРЮ
парламентським комітетом, були визнані законними. Щодо незаконності прийнятого
ВРУ рішення у зв’язку з порушенням процедури голосування Європейський суд
зазначив, що він не має повноважень переглядати конституційність постанов ВРУ та що
це є компетенцією Конституційного суду України.
Як стверджував заявник, на час розгляду справи строк повноважень Голови ВАСУ
сплив, чинне на той час законодавство не передбачало процедури обрання суддів на
адміністративні посади, а здійснення ним повноважень відбувалося на підставі рішень
Президії ВАСУ та Зборів суддів адміністративних судів України. Відповідно, створена
Головою ВАСУ палата не була повноважною розглядати його справу.
З огляду на означене, заявник скаржився за такими статтями Конвенції: п. 1 ст. 6,
що справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом;
що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у ВРУ було
порушено; що заявнику не було забезпечено право на суд у зв’язку з відсутністю
у ВАСУ повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також що мало місце
порушення принципу рівності сторін; ст. 13, що заявник не мав ефективних засобів
юридичного захисту щодо його незаконного звільнення. Заявник також подав інші
скарги.
Європейський суд встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю
незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об’єктивні (процедура формування та
персональний склад ВРЮ) та суб’єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ)
критерії.
Європейський суд також встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з від-
сутністю незалежності та безсторонності розгляду справи заявника парламентом
України з огляду на те, що: розгляд справи про звільнення судді законодавчим органом
слугував надмірній політизації процесу та свідчив про його невідповідність принципу
поділу влади; він головним чином зводився до висловлення загальних думок на підставі
попередніх висновків ВРЮ та парламентського комітету й ухвалення обов’язкового
рішення народними депутатами, які не обов’язково є фахівцями в галузі права, здатними
вирішувати складі питання фактів і права; деякі з членів парламентського комітету,
зокрема пан С. К., були одночасно членами ВРЮ та брали участь в ініціюванні, а потім -
359
у розгляді справи заявника в обох цих органах, і не мали законодавчо забезпеченої
можливості самовідводу, а отже не могли вважатись безсторонніми.
У контексті порушення п.1 ст. 6 Конвенції 1950 р. Європейський суд також зазна-
чив, що перегляд ВАСУ рішення про звільнення заявника не був достатнім та не за-
безпечив виправлення допущених порушень, оскільки ВАСУ: не мав повноважень
скасувати рішення щодо звільнення, а лише міг визнати їх незаконними, що створює
невизначеність щодо юридичних наслідків такого визнання; не розглянув з належною
ретельністю важливі аргументи заявника, зокрема щодо відсутності безсторонності
членів ВРЮ та парламентського комітету; не оцінив доводів заявника щодо незакон-
ності процедури голосування у ВРУ, розтлумачивши їх як такі, що мають бути роз-
глянуті Конституційним судом України.
Крім того, Європейський суд зазначив, що оскільки судді ВАСУ також підпадали
під дисциплінарну юрисдикцію ВРЮ, вони не були незалежними та безсторонніми,
розглядаючи справу, стороною якої була ВРЮ, що також становить порушення п. 1 ст. 6
Конвенції.
Європейський суд також визнав, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала
справу заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались
Головою ВАСУ, строк повноважень якого перебіг, а отже, це не був «суд, встановлений
законом» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.
Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно постановив, що було пору-
шення п. 1 ст. 6; було порушення ст. 8 Конвенції; відсутня потреба розглядати скаргу за
ст. 13 Конвенції. Суд також постановив, що Україна має забезпечити якнайшвидше
поновлення заявника на посаді судді Верховного Суду України.
У справі «Бурмич та інші проти України», Велика палата Європейського суду
прийняла рішення рішення, яке стосується системної проблеми невиконання державою
судових рішень.
Європейський суд постановив вилучити із реєстру справи п’яти заявників, які
скаржилися на невиконання чи надмірно тривале виконання рішень національних судів
та відсутність ефективних засобів правового захисту, а разом з ними усі інші заяви, які
стосуються таких самих порушень, загальна кількість яких складає 12143. Це означає,
що Європейський суд не буде розглядати по суті однотипні індивідуальні скарги, а
передасть їх на розгляд Комітету Міністрів Ради Європи. Більше того, Суд постановив,
що у подальшому усі заяви проти України щодо невиконання судових рішень не будуть
розглядатися, а переадресовуватимуться Комітету Міністрів.

ТЕМА 15. Правомірне обмеження прав людини та відступ держав від своїх
зобов’язань у сфері прав людини під час надзвичайного стану, становища або
ситуації

ОБМЕЖЕННЯ ПІД ЧАС НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ: ОРІЄНТИРИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 15

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

360
Орієнтири щодо застосування статті 15 Конвенції - відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації
були підготовлені відділом досліджень Європейського суду з прав людини.

Стаття 15 Конвенції. Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації

«1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна
Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих
межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її
зобов’язанням згідно з міжнародним правом.

Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті
внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.

Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов’язань, у
повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх
вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи
перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою».

Стаття 15 визначає обмеження відступів. Ця стаття дає змогу Договірним Державам у виняткових
випадках уводити обмеження на свої зобов’язання у певний підконтрольний спосіб з метою
забезпечення певних прав і свобод відповідно до Конвенції.

Стаття 15 узгоджується зі змістом статті 4 проекту Пакту Організації Об’єднаних Націй з прав людини, яка
згодом стала статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП).

Стаття 15 складається з трьох частин. Стаття 15 § 1 визначає обставини, за яких Договірні Держави
можуть правомірно відступати від своїх зобов’язань відповідно до Конвенції. Це також обмежує заходи,
яких вони можуть вжити, відступаючи від зобов’язань. Стаття 15 § 2 захищає певні основні права в
Конвенції від будь-яких відступів. Стаття 15 § 3 встановлює процедурні вимоги, яким має слідувати будь-
яка держава, що відступає від зобов’язань.

Вводячи обмеження, не обов’язково повинна бути концесія у тому, що Держава не зможе гарантувати
права, визначені Конвенцією. Дійсно, існує практика, коли Держава, вводячи обмеження, повинна
заявити про те, що заходи, які вона вживає, можуть включати в себе відступ від Конвенції. З цієї причини
у будь-якому разі, коли заявник скаржиться, що його права за Конвенцією було порушено під час
відступу, Суд спочатку розгляне, чи були заходи, які вживалися, виправданими відповідно до основних
статей Конвенції. Тільки, якщо вжиті заходи не були виправданими, Суд буде тривати, щоб визначити, чи
був такий відступ правомірним (наприклад: «А. та інші проти Сполученого Королівства» [GC], § 161;
«Лоулесс проти Ірландії» (№ 3), § 15).

Стаття 15 § 1 встановлює три умови для чинного відступу:

1) події мають бути під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації;

2) заходи, прийняті у відповідь на війну або іншу суспільну небезпеку, не повинні виходити за межі, якої
вимагає гострота становища;

3) такі заходи не повинні бути несумісними з іншими зобов’язаннями держави згідно з міжнародним
правом.

А. «... Війна або інша суспільна небезпека, яка загрожує життю нації ...»

Суд не зобов’язаний трактувати значення "війни" в пункті 1 статті 15; у будь-якому разі будь-яке суттєве
насильство або насильство без війни, швидше за все, підпадає під дію другої частини пункту 1 «суспільна
небезпека, яка загрожує життю нації».

361
Природне й звичайне значення «суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації» ясне й належить до
«виняткової ситуації під час кризи або надзвичайної ситуації, яка стосується усього населення та
становить загрозу для організованого життя спільноти, з якої складається держава» («Лоулесс проти
Ірландії» (№. 3), § 28).

Надзвичайна ситуація повинна бути справжньою або неминучою; криза, яка стосується тільки
конкретного регіону держави, може досягати надзвичайної ситуації, що загрожує «життю нації» (див.,
наприклад, відступи щодо Північної Ірландії у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», § 205, і
щодо Південно-Східної Туреччини у справі «Аксой проти Туреччини», § 70); до того ж криза або
небезпека повинні бути винятковими, оскільки звичайні заходи або обмеження, які допускаються
Конвенцією для забезпечення громадської безпеки, здоров’я й порядку, є явно недостатніми («Данія,
Норвегія, Швеція й Нідерланди проти Греції» («Грецький випадок»), доповідь Комісії, § 153).

На сьогодні прецедентне право Суду містить вимогу про те, що надзвичайна ситуація повинна носити
тимчасовий характер, і, дійсно, деякі випадки демонструють, що для "суспільної небезпеки" згідно зі
змістом статті 15 така ситуація може тривати упродовж багатьох років (див. ситуації у сфері безпеки у
Північній Ірландії: «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Бранніган і Макбрайд проти Сполученого
Королівства», «Маршалл проти Сполученого Королівства»; а також положення щодо безпеки на місці
після терактів Аль-Каїди у Сполучених Штатах Америки: «А. та інші проти Сполученого Королівства» [GC],
§ 178).

Як правило, Конвенція орієнтує національні власті до здійснення оцінки щодо того, чи існує виняткова
ситуація. Як зазначив Суд у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», § 207,«вимога стосується
кожної держави, яка підписала Угоду та несе відповідальність за життя своєї нації», щоб визначити чи
загрожує життю суспільно небезпечний випадок»

Тероризм у Північній Ірландії відповідав нормам суспільної небезпеки, так як протягом багатьох років
він був «особливо далекосяжним і викликав гостру небезпеку для територіальної цілісності Сполученого
Королівства, інститутів шести країн [Північної Ірландії], життя мешканців провінції»

( §§ 205 і 212; «Бранніган і Макбрайд проти Сполученого Королівства», § 48; «Маршалл проти
Сполученого Королівства»). Такий самий вплив мав РКК з терористичною діяльністю у Південно-Східній
Туреччині («Аксой проти Туреччини», § 70) і був безпосередньою загрозою серйозних терористичних
актів у Сполученому Королівстві після подій 11 вересня 2001 року («А. та інші проти Сполученого
Королівства» [GC], § 181). Хоча є вимога невідворотності, однак не слід тлумачити цю норму так вузько,
щоб вимагати від держави очікування загрози страйку, перш ніж вживати заходів щодо боротьби з нею
(там само, § 177).

Незважаючи на загальний підхід поваги до оцінки дій і рішень державної влади, така повага не є
безмежною: наприклад, у «Грецькій справі» (доповідь Комісії, §§ 159–165 і 207)), порушеній проти Греції
у відповідь до «полковників» перевороту у 1967 році, Комісія дійшла висновку, що відповідно до
наявних у справі доказів відступ було виправдано суспільною небезпекою. Слід зазначити, що існування
"суспільної небезпеки" не було оскаржено у вказаних вище випадках та безпосередньо у ситуаціях, які
виникли у Північній Ірландії та на Південному Сході Туреччини, що міститься у деяких частинах
«Грецької справи» щодо спроб відступу від військового уряду Греції.

Стаття 15 має за мету дозволити державам вживати обмежувальні заходи щодо захисту свого населення
від майбутніх ризиків; існування

362
загрози для життя нації має оцінюватися, насамперед, з урахуванням тих фактів, які були відомі під час
відступу. Суд такі факти не виключає, однак бере до уваги інформацію, яка стає відомою згодом («А. та
інщі проти Сполученого Королівства» [GC], § 177).

Однак, якщо заходи вживаються за межами території, щодо якої застосовується відступ, то уряд не
зможе обґрунтувати правомірність таких заходів («Сакік та інші проти Туреччини», § 39; «Садак проти
Туреччини», § 56; «Юртас проти Туреччини», § 58; «Абдульсамент Йаман проти Туреччини», § 69).

Що стосується екстериторіального застосування Конвенції, то Суд визнав: «Хоча є ціла низка військових
місій за участю Договірних Держав, що діють екстра-територіально з моменту ратифікації ними
Конвенції, жодна держава ніколи не робила відступу відповідно до статті 15 Конвенції щодо таких видів
діяльності. Нехтування (...) були необхідні через внутрішні конфлікти або терористичні загрози
Договірної Держави» («Хасан проти Сполученого Королівства» [GC], § 101).

Б. «...Заходи ... конче необхідні у зв’язку з гостротою ситуації...»

Суд зазначив, що обмеження його повноваження на перегляд є «особливо очевидними» стосовно статті
15 («Ірландія проти Сполученого Королівства», § 207):

«Насамперед він покладає відповідальність на кожну державу за «життя [її] нації», щоб визначити, чи є
«надзвичайний стан» загрозою для життя, а якщо так, то наскільки далеко треба йти у спробі подолати
надзвичайну ситуацію. Унаслідок прямого й постійного контакту з нагальними потребами, державна
влада в принципі у кращому становищі, ніж міжнародний суддя, щоб вирішувати, як про наявність
такого надзвичайного стану, так і про характер і масштаби відступів, необхідних для його запобігання. У
цьому питанні пункт 1 статті 15 (...) залишає зазначеним органам широкі межі для розсуду».

Проте держави не користуються необмеженою владою в цьому відношенні: Суд має право винести
рішення про те, чи вийшли держави за межі "ступеня суто викликаного гостротою" кризи (див. там
само).

Установлюючи, чи вийшла яка-небудь держава за чітко визначені межі, Суд буде приділяти увагу таким
факторам, як характер прав, порушених відступом, обставини, що призвели до надзвичайної ситуації, і її
тривалість («Бранніган і Макбрайд проти Сполученого Королівства», § 43; «А. та інші проти Сполученого
Королівства» [GC], § 173).

Суд при цьому розглядає такі питання:

- чи будуть звичайні закони достатніми для запобігання небезпеки, зумовленої надзвичайною ситуацією
(«Лоулесс проти Ірландії» (№ 3), § 36; «Ірландія проти Сполученого Королівства», § 212);

363
- чи є заходи справжньою відповіддю на надзвичайну ситуацію («Бранніган і Макбрайд проти
Сполученого Королівства», § 51);

- чи заходи було вжито для визначених цілей («Лоулесс проти Ірландії» (№ 3), § 38);

- чи відступ обмежений характером і причинами, якими він обгрунтовувався («Бранніган і Макбрайд

проти Сполученого Королівства»,

§ 66);

- чи тримали питання необхідності відступу на контролі (там само, § 54);

- застосування ослаблення у введених заходах («Ірландія проти Сполученого Королівства», § 220);

заходи за умови дотримання гарантій (там само, §§ 216-219; «Лоулесс проти Ірландії» (№ 3), §
37; «Бранніган і Макбрайд проти Сполученого Королівства», §§ 61-65; «Аксой проти Туреччини», §§ 79-
84);

- важливість права визначити межу і більш широку мету судового контролю щодо реалізації цього права
(там само, § 76);

- чи був судовий контроль за практичними заходами (там само, § 78; «Бранніган і Макбрайд проти
Сполученого Королівства», § 59);

- відповідність заходів та чи буде їх запроваджено за будь-якої невиправданої дискримінації («А. та інші

проти Сполученого Королівства» [GC], § 190);

- думки будь-яких національних судів, які розглядали питання: якщо вищий національний суд у
Договірній Державі дійшов висновку, що заходи не були конче необхідними, Суд буде виправданим в
досягненні протилежних висновків, тільки якщо обґрунтує, що національний суд неправильно
витлумачив статтю 15 чи судову практику суду відповідно до цієї статті або ж дійшов висновку про
необґрунтування (там само, § 174).

Вказані фактори, як правило, оцінюються не минулим, а на основі «умов і обставин, коли рішення
стосовно відповідних заходів спочатку було прийнято, а згодом реалізовано» («Ірландія проти
Сполученого Королівства», § 214). Проте Суду не забороняється з урахуванням інформації, яка стає
відомою згодом, надавати оцінку, чи був надзвичайний стан («А. та інші проти Сполученого
Королівства» [GC], § 177, у якому Суд прийняв до розгляду справи вибухів і спроби вибухів у Лондоні в
липні 2005 року та який відбувся за кілька років після повідомлення про відступ у 2001 році).

«... За умови, що такі заходи не є несумісними з [Високою Договірною Стороною] іншими

зобов'язаннями за міжнародним правом»

Суд керуватиметься цією частиною статті 15 § 1 за своєї ініціативи, якщо це необхідно («Лоулесс проти
Ірландії» (№ 3), § 40), навіть якщо він не знайшов будь-яких невідповідностей між обмеженнями прав та
іншими зобов'язаннями держави за міжнародним правом.

У справі «Бранніган і Макбрайд проти Об'єднаного Королівства» Європейський Суд встановив, що у

своєму поданні заявники вважають, що офіційне проголошення – це вимога для обмеження прав
відповідно до статті 4 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (МПГПП), і відсутність
такого проголошення означало обмеження прав Об'єднаного Королівства, яке не відповідає своїм
зобов'язанням за міжнародним правом. Суд відхилив це припущення. Було встановлено, що це не його
роль – намагатися визначити значення терміна «офіційно проголошеними» згідно зі статтею 4 МПГПП. І
все ж суд повинен був вивчити, чи існує правова підстава для подання заявників. Було встановлено, що
заява Міністра внутрішніх справ у Палаті громад щодо обмеження прав «добре узгоджується з поняттям
офіційного оголошення» (§§ 67–73).

364
У справі «Маршалл проти Об'єднаного Королівства» заявник спирався на спостереження Комітету з прав
людини Організації Об'єднаних Націй, що введення надзвичайних станів у Північній Ірландії були
«надмірними» актами та що виключення обмежень відповідно до статті 4 МПГПП слід передбачити. Суд
заявив, що він нічого не знайшов у цих посиланнях, щоб припустити, що уряд повинен порушувати свої
зобов'язання за МПГПП, підтримуючи їх обмеження після 1995 року. У зв'язку із цим заявник не може
стверджувати, що продовження чинності обмежень було несумісним із зобов'язаннями влади
відповідно до міжнародного права.

У справі «Hassan проти Об'єднаного Королівства» [GC] Суд повинен був вирішити, чи слід за відсутності
обмежень у контексті міжнародного конфлікту по-новому інтерпретувати положення Конвенції
відповідно до принципів міжнародного (гуманітарного) права. Суд відповів ствердно, визнаючи, що хоча
інтернування було у недозволених місцях позбавлення волі згідно зі статтею 5, будь-яка Договірна
Сторона не зобов'язана відступати від своїх зобов'язань, передбачених статтею 5, у цілях забезпечення
інтернування військовополонених і цивільних осіб, що представляють загрозу для безпеки у контексті
конфлікту, тому що стаття може тлумачитися та застосовуватися у відповідності з принципами
міжнародного гуманітарного права, а саме Третьої та Четвертої Женевських конвенцій.

Таким чином, існує достатньо орієнтирів для прийняття рішення щодо обґрунтованості обмежень під час
надзвичайного стану, яких притримується Європейський суд з прав людини.

Тема 16. Міжнародний захист прав людини під час збройних конфліктів

Відповідно до визначення, запропонованого Міжнародним комітетом червоного

хреста, збройний конфлікт – це збройне протистояння, що відбувається між державами,
або тривале збройне протистояння між урядовою владою та організованими збройними
угрупуваннями, або ж лише між організованими збройними угрупуваннями. Своєю
чергою, внутрішній (неміжнародний) збройний конфлікт – це збройний конфлікт, що
відбувається на території однієї держави і в якому війська жодної іншої держави не
беруть участі. Прикладом внутрішнього збройного конфлікту може бути застосування
збройних сил держави проти дисидентських або повстанських угрупувань або збройне
протистояння двох або більше збройних угрупувань, що відбувається на території однієї
держави, але не обов’язково із залученням регулярних збройних сил
Так, збройні конфлікти поділяються на міжнародні і внутрішні (неміжнародні).
Кваліфікація збройного конфлікту як міжнародного або внутрішнього має надзвичайне
значення з точки зору права, оскільки застосовуються різні норми і правила ведення
війни. У контексті внутрішніх збройних конфліктів постає одне загальне питання, як
збройна група може бути зобов’язана нормами міжнародного права, що були ухвалені
державами проти яких вони ведуть бойові дії. Відповідь криється у фундаментальному
принципі: міжнародні договори укладаються не від імені урядів, а від імені держав, що
правомірно представляють свої народи. Звичаєве міжнародне право базується на
практиці держав та opinio juris і відповідно є обов’язковим для їх народів. Загальні
принципи права так само є обов’язковими для окремих осіб. Отже можна однозначно
стверджувати, що права і обов’язки держав є правами та обов’язками народів, що

365
формують ці держави. Це однозначно стосується норм і принципів гуманітарного
захисту
Кожна зі сторін внутрішнього збройного конфлікту зобов’язана дотримуватися
основоположних гуманітарних принципів, закріплених у статті 3 спільній для всіх
чотирьох Женевських конвенцій 1949 року
Зазначені положення розвинуті та доповнені Другим женевським протоколом 1977
року
Стаття 3, спільна для Женевських конвенцій, і Другий Женевський протокол мають
однакову юридичну силу для всіх сторін внутрішнього збройного конфлікту (як для
урядових військ, так і для повстанців). Крім того, як урядові збройні сили, так і війська
повстанців мають дотримуватися положень окремих міжнародних договорів, що
поширюють свою дію на внутрішні збройні конфлікти, зокрема, Протоколу про
заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв 1996 року та
Конвенції про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі
протипіхотних мін та про їхнє знищення 1997 року
Застосовується також і звичаєве міжнародне право, насамперед це стосується
основних принципів права збройних конфліктів (гуманізму, рівного ставлення,
недискримінації, обмеження, захисту жертв війни, добропорядності і законності).
Міжнародний Суд ООН зазначив, що положення спільної статті 3 відображають
елементарні міркування гуманності, що застосовуються, відповідно до звичаєвого
міжнародного права, під час будь-яких збройних конфліктів. У контексті нашого
дослідження необхідно розкрити питання про те, як співвідноситься і взаємодіє
міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини. Обидві галузі
міжнародного права застосовуються під час внутрішніх збройних конфліктів,
міжнародне гуманітарне право з огляду на спеціальні положення та звичаєвий характер
окремих норм, право прав людини з огляду на те, що воно встановлює правовий режим
відносини між державою та її громадянами. Однак між правом прав людини та
міжнародним гуманітарним правом є суттєві відмінності.
Поперше, гуманітарне право покликане обмежити лиха війни, а право прав людини
захистити людину від свавільних дій. Ці дві галузі права розвивалися паралельно і
сьогодні лишаються відокремленими, хоча й тісно пов’язаними, галузями міжнародного
права. По-друге, гуманітарне право, застосовне під час внутрішніх збройних конфліктів,
є обов’язковим для всіх сторін конфлікту (як для урядових військ, так і для
організованих збройних груп), тоді як право прав людини створює зобов’язання лише
для уряду. Потретє, міжнародне гуманітарне право є обов’язковим і немає жодних
виключень, тоді як міжнародні договори у сфері захисту прав людини часто містять
положення, що передбачають можливість відступу від закріплених прав за певних
обставин. Як приклад можна навести Міжнародний пакт про громадянські та політичні
права. Відповідно до частини першої статті 4 під час надзвичайного стану в державі, за
якого життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується,
держави-учасниці Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов’язань, але
лише тією мірою в якій це вимагає гострота становища, за умови, що такі заходи не є
несумісними з їх іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою
дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи
соціального походження
366
 Подібне положення можна знайти у статті 15 Європейської конвенції про права
людини: «Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-
яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань
за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за
умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним
правом»
Міжнародні правила, що регулюють відносини між воюючими державами,
виникли у глибокій давнині і тривалий час існували у вигляді міжнародних порядків, а,
починаючи з ХІХ століття, стали перетворюватися у договірні норми на спеціальних
конгресах і конференціях (Паризький конгрес 1856 року, Гаазькі конференції миру 1899
та 1907 років). І хоча деякі з них уже не повністю відображають рівень сучасних засобів
ведення війни, значення їх полягає не в окремих положеннях, а в закріпленні основного
принципу – гуманізації ведення бойових дій. Із появою більш могутніх засобів ураження
та ускладненням збройної боротьби війна набуває все більш винищувального та
руйнівного характеру. При цьому неухильно зростає чисельність жертв серед мирного
населення.
Міжнародне право, яке контролює використання сили в міждержавних стосунках,
розподілено на правила, що застосовуються у мирний час, і правила, що застосовуються
під час війни. Але сучасні концепції війни і миру настільки переплітаються чи
доповнюють одна одну, що не завжди можливо їх чітко розділити. У ХХІ сторіччі
воєнні дії (збройні конфлікти) розпочинаються і виникають у багатьох куточках світу,
однак лише деякі з них супроводжуються оголошенням війни. З кожним роком спектр
таких конфліктів розширюється і стає дедалі складнішим. Варто зазначити, що закони
збройного конфлікту застосовуються більшістю цивілізованих країн світу до всіх
обставин, за яких збройні сили ведуть бойові дії, незалежно від того, чи є вони
оголошеними або іншим чином визнаними воєнними діями.
Отже, закони війни мають застосовуватися до всіх воєнних дій із використанням
збройних сил, незалежно від характеру, напруженості або тривалості конфлікту. Як
галузь міжнародного права, право війни є сукупністю міжнародно-правових норм, що
застосовуються воюючими сторонами в міжнародних і не міжнародних збройних
конфліктах, що регулюють застосування засобів і методів ведення збройної боротьби,
забезпечують захист поранених, хворих, військовополонених і цивільного населення,
встановлюють міжнародно-правову відповідальність держав та кримінальну
відповідальність окремих осіб за їх порушення. За сучасних умов у період швидкого
розвитку військових технологій і оперативної майстерності, поширення збройних
конфліктів різної інтенсивності, підтримки окремими країнами тероризму стає
поширеною практика відмови таких країн визнавати право війни як обов’язкове. Брак
досконалості в поняттях традиційного права, а також невизначеність його тлумачення
зумовили необхідність оформлення права війни письмовими міжнародними
нормативно-правовими актами, такими як угоди та конвенції, які відіграють основну
роль у розвитку права збройних конфліктів. Норми права, визначені міжнародними
угодами та конвенціями, є обов’язковими лише для тих країн, що їх ратифікували.
Україна як суб’єкт міжнародного права взяла на себе правові зобов’язання
безумовного дотримання міжнародних правових актів, що підписані нашою державою, в
т.ч. конвенцій, договорів та угод, які регулюють право збройного конфлікту (право
367
війни). Безперечно, для дотримання правил збройного конфлікту їх потрібно знати не
лише військовослужбовцям усіх рівнів, а й цивільному населенню, на території якого
може спалахнути такий конфлікт. Предметом регулювання права війни, що стосується
збройних конфліктів, є як відносини між державами у період збройної боротьби, так і
відносини у зв’язку з такою боротьбою (режим поранених, військовополонених,
укладання угод про перемир’я, підписання мирних договорів). До числа основних
міжнародно-правових актів, що регулюють відносини між державами в період збройних
конфліктів, належать: - Паризька декларація від 16 квітня 1856 року про морську війну; -
Декларація 1868 року про відміну вживання вибухових і запальних куль; - Декларація
1899 року про невживання куль, що легко розгортаються або сплющуються; - Гаазькі
конвенції (ГК) 1899 і 1907 років; - Лондонська декларація від 26 лютого 1909 року про
право морської війни; - Женевський протокол від 17 червня 1925 року про заборону
застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і
бактеріологічних засобів; - Правила про дії підводних човнів по відношенню до
торгових суден у воєнний час (Додаток до Протоколу, підписаного у Лондоні 6
листопада 1936 року); - Конвенція 1948 року про попередження геноциду і покарання за
нього; - Женевські конвенції (ЖК) 1949 року про захист жертв війни і Додаткові
протоколи № 1 і № 2 до них. Перша Женевська конвенція – про поліпшення долі
поранених і хворих у діючих арміях. Друга Женевська конвенція – про поліпшення долі
поранених, хворих і осіб, які зазнали аварії корабля, із складу збройних сил на морі.
Третя Женевська конвенція – про поводження з військовополоненими. Четверта
Женевська конвенція – про захист цивільного населення під час військових дій.
Додатковий протокол № 1 до Женевських конвенцій (102 статті) регулює міжнародні
збройні конфлікти. Основні положення стосуються захисту цивільного населення від
небезпеки війн не вибіркового характеру і наслідків тотальної війни. Цивільне
населення не повинно зазнати нападу, забороняються так звані «килимові»
бомбардування міст. Заборонено руйнування і знищення об’єктів, необхідних для
виживання цивільного населення; використання голоду, як засобу боротьби проти
цивільного населення; напад може бути спрямованим лише проти військових об’єктів.
Додатковий протокол № 2 до Женевських конвенцій (28 статей). Цим протоколом
регулюються ситуації збройних конфліктів не міжнародного характеру, тобто
внутрішніх конфліктів, цивільних війн, у ході яких зіштовхуються урядові війська і
повстанці.
Протокол установлює повагу фізичної і моральної недоторканості індивідуума
(заборона катувань), гуманне поводження з особами, позбавленими свободи. Розроблене
положення про турботу та захист жінок і дітей, сприяння возз’єднанню роз’єднаних
сімей. У Женевських конвенціях зазначено, що ці Конвенції будуть застосовуватись за
сприяння та під контролем держав-заступниць, на яких покладається охорона інтересів
сторін, що знаходяться у конфлікті. Гаазькі конвенції умовно можна поділити на чотири.
Перша Гаазька конвенція визначає форми, способи та правила ведення сухопутної та
морської війн. Друга – форми, способи та правила ведення повітряної війни. Третя –
заборонені методи та засоби ведення війни. Четверта – спрямована на захист культурних
цінностей, які опинилися в районі ведення війни чи збройного конфлікту. Україна,
ратифікувавши усі міжнародні угоди з права війни (збройного конфлікту), сумлінно
виконує обов’язки, які на неї покладаються щодо впровадження норм права в
національне законодавство. Право війни (збройного конфлікту) перебуває у тісній
взаємодії з внутрішньодержавним (національним) правом. Для забезпечення реалізації
368
міжнародних зобов’язань на національному рівні передбачене застосування його у
відповідних положеннях, законах та інших нормативно-правових актах держави.
Україна є учасницею більшості міжнародних договорів з питань права війни (збройного
конфлікту). Слід зазначити, що згідно зі ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України».
Права поранених та хворих у військових конфліктах. Поранені та хворі, незалежно
від кольору шкіри, релігії, статі, національного або соціального походження, політичних
та інших переконань, користуються однаковим заступництвом конвенцій. Сторони, що
знаходяться у конфлікті, зобов’язані здійснювати такі дії стосовно поранених, хворих:
ставитися з повагою, гуманно, вони повинні бути захищені від несправедливості та від
небезпеки, від наслідків воєнних дій, а також від можливостей посягання на
недоторканість їх особистості. По відношенню до всіх поранених і хворих, незалежно
від того, до якої сторони вони належать, забороняються такі дії: медичні або наукові
експерименти, хірургічне вилучення органів для пересадки, усякі види вбивств,
фізичного каліцтва, тортури, мордування, взяття заручників, посягання на людську
гідність (образливе чи принизливе поводження), застосування покарання без
попереднього судового рішення. Заступництво конвенцій поширюється також на всіх
осіб, які рухаються слідом за збройними силами та входять до їх складу, а також на
військових кореспондентів, особовий склад робочих команд і служб, на які покладено
побутове обслуговування збройних сил, на членів екіпажів торговельного флоту, на
населення не окупованої території, що при наближенні неприятеля стихійно береться за
зброю для боротьби з військами противника, які вторглися і відкрито носять зброю,
дотримуються законів і звичаїв війни. Поранені та хворі, які опинилися на території
нейтральної держави, підлягають інтернуванню (інтернування – примусове вислання
іноземних громадян в особливі місця (поселення) у зв’язку зі збройним конфліктом), а
ті, які потрапили під владу неприятеля, вважаються військовополоненими і до них
застосовуються відповідні норми міжнародного права.
Відповідальність за порушення норм права війни (збройного конфлікту).
Відповідальність може бути колективною та індивідуальна відповідальність конкретних
правопорушників. Кожна країна, що підписала Конвенції, бере на себе зобов’язання
ввести у своєму законодавстві в дію норми, що забезпечували б ефективне кримінальне
переслідування осіб, які скоїли або наказали скоїти ті чи інші серйозні порушення, що
передбачені Конвенціями. У главах ХІХ «Злочин проти встановленого порядку несення
військової служби» ХХ «Злочин проти миру, безпеки людства та міжнародного
правопорядку» Кримінального кодексу України знайшли своє відображення обов’язки
держави з виконання Женевських конвенцій щодо кримінального переслідування осіб,
винних у серйозних порушеннях. Статті даних розділів передбачають кримінальну
відповідальність за мародерство, насильство над населенням у районах воєнних дій,
погане поводження з військовополоненими, незаконне носіння знаків Червоного Хреста
і Червоного Півмісяця та зловживання ними. Однак, хоча закон і ставить покарання в
залежність від обтяжуючих обставин злочину, але іноді ступінь скоєних злочинів
(порушення прав людини) не знаходить адекватного співвідношення з відповідальністю
за їх порушення.

369
370
371