Практична робота №1

1. Концепція прав і свобод людини. У сучасному світі питання, пов’язані з

правами людини, є першочерговими. Створення дієвого механізму
забезпечення прав людини має здійснюватися на науковій основі. Однак
серед правознавців дотепер немає єдиної точки зору щодо сутності прав
людини, характеру їх захисту та критерії в інституціоналізації цього
процесу. Відсутність чітких основних дефініцій, суперечливість
накопиченого досвіду, особливості історико-культурних і правових
традицій, політична заангажованість — ті чинники, які вплинули на спроби
теоретичного осмислення й трактування сутності природи прав людини та
створення механізму їхньої реалізації.
Уявлення різних народів світу про зміст, систему, межі, механізм
забезпечення прав людини стали передумовами формування трьох
основних концепцій прав людини: ліберальної (західної), колективістської
(азіатської, східної) та ісламської.

2. Ліберальна (західна) концепція є досить демократичною стосовно людини й

громадянина, тому широко використовується в більшості держав світу. Її
основоположні ідеї:
1) Всі люди народжуються вільними й ніхто не має повноважень
позбавляти їх особистих прав, навпаки, захист цих прав
розглядається як головне призначення держави;
2) Водночас свобода людини обмежена, тобто особа не може вчиняти
дій, які зашкодять іншій особі, адже всі люди рівні;
3) Основні межі свободи визначаються лише законом, який виступає
в ролі міри свободи: дозволено все, що не заборонено законом.

3. Колективістська концепція прав людини помітно обмежує особисті права

людини, адже основоположною її ідеєю є пріоритетність перед особистими
інтересами інтересів колективу, тобто певної суспільної групи — громади,
панівного класу тощо. Як довела недавня історія, приклади втілення цієї
концепції на практиці виявилися досить руйнівним, фактично, вони
призводили до дискримінації окремих категорій осіб, що обумовило
загальну антигуманність режимів, побудованих на колективістських
принципах. Крім того, громадяни повинні нести певні обов’язки перед
державою та суспільством, що, звісно, обмежує особисту свободу.
Колективістські ідеї також знайшли втілення в марксизмі-ленінізмі й
соціалістичному праві. Відомий французький учений, фахівець із порівняльного
правознавства та юридичної географії світу професор Рене Давид виділив
окрему«сім’ю соціалістичного права», яку він характеризує таким чином:
«Керівники соціалістичних держав декларують розбудову суспільства нового типу,
у якому не буде держави й права. Тому єдиним джерелом соціалістичного права є
революційна творчість законодавця, що втілює волю народу, керованого
комуністичною партією. Засоби виробництва націоналізовані. Приватне
правопоступається пануванню права публічного».

4. Ісламська концепція здебільшого поширена в країнах мусульманського

світу. В основі її положень — іслам. Джерелами мусульманського права,
загалом, і прав людини, зокрема, є священні книги мусульман — Коран і
Сунна, які складають ісламський Шаріат (комплекс приписів, що
визначають переконання, а також формують релігійну совість і моральні
цінності мусульман).
Для ісламської концепції характерний поділ прав для мусульман і немусульман.
Проте серед мусульман жінки значно обмежені в правах. Щодо теоретичних
напрямів ісламської концепції прав людини, то центральною категорією в ісламі є
не права індивіда, а його обов’язки. Іншими словами, «догмати віри не надають
прав мусульманину, у нього є лише зобов’язання перед Всевишнім» або можна
стверджувати, що людина у Шаріаті ніколи не відігравала жодної ролі.
Характеризуючи відмінності ісламської концепції від західної, британський та
американський історик, що спеціалізувався на сходознавстві, Б.Льюїс
стверджував, що основою сучасних міжнародних стандартів прав людини є
свобода й рівність, а центральними категоріями ісламської концепції —
богобоязливість і справедливість.
Принципова риса ісламської концепції прав людини полягає в тому, що якщо
західна теорія природного права шукає джерела права в природі людей і вважає
суб’єктивні природні права людини джерелом закону, то іслам, навпаки, —
джерелом прав і свобод людини визнає Шаріат, «Божественний закон». На
відміну від ліберальної (західної) концепції, що бачить основою сенс закріплення
прав людини в їх охороні від посягань із боку держави, іслам розглядає владу як
інститут, пов’язаний із Шаріатом і який відіграє головну роль у втіленні його
приписів, зокрема прав і свобод людини.

5. Під правами людини сьогодні розуміють гарантовану законом міру свободи

(можливості) особистості, яка відповідно до досягнутого рівня розвитку
суспільства здатна забезпечити її існування й розвиток і закріплена як
міжнародний стандарт, єдиний для всіх людей. В юридичній літературі
популярним є поділ на позитивні й негативні права. Негативні права
містяться в праві особи на захист від будь-якого втручання, зокрема
державного, у здійсненні громадянських і політичних прав. Ці права
захищають особу від небажаного втручання чи обмежень, які порушують її
свободу. Негативні права вважаються основоположними й абсолютними.
Вони з’явилися раніше інших прав і розвивались як група прав на
незалежність особи від влади (свобода віросповідання, свобода совісті,
право на винахід, на недоторканість власності, свобода думки, свобода слова
тощо). Ці права мають назву «права свободи», «права громадянських
свобод»,«громадянські права і свободи». Згодом з’явились політичні права
й свободи, або права на участь осіб у політичному житті держави (активне й
пасивне виборче право, право на участь в управлінні державними справами,
право на звернення до органів державної влади й місцевого
самоврядування тощо). Реалізація негативних прав не залежить від
державних ресурсів, соціально-економічного розвитку країни.
Позитивні права закріплюють права особи на покращення свого становища й
зростання культурного статусу, що забезпечується державою. Це — економічні,
соціальні та культурні права (право на освіту, свобода творчої діяльності, право на
інтелектуальну власність, право на соціальний захист тощо).
Обов’язком держави є створення належних умов для реалізації особами своїх
позитивних прав. Реалізувати ці права набагато важче, оскільки потрібні
відповідні ресурси держави (достатні грошові фонди в державному бюджеті,
наявність закладів освіти, достатня кількість лікарів тощо).