1.

Згідно з визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ),

«уразливі групи населення» – це певна група або частина суспільства з
вищим у порівнянні з іншими групами або іншим суспільством ризиком
піддатися заходам дискримінаційного характеру, насильства, стати
жертвами природних катастроф або економічних криз. Європейська комісія
ЄС визначає вразливі групи осіб,як «групи, які більшою мірою схильні до
ризиків бідності та соціальної ізоляції, ніж звичайне населення».
Вважається, що на формування вразливих груп населення впливають
зовнішні та внутрішні чинники. Зокрема, серед зовнішніх чинників можна
виокремити: бідність, що спричинена економічною кризою, екологічними
катастрофами; глобалізація соціальних, культурних, економічних і
політичних процесів у сучасному світі, яка вплинула на «глобальні
проблеми сучасності»; екологічні, демографічні, політичні процеси тощо.
Серед внутрішніх, притаманних для кожної групи населення чинників
уразливості, можна виділити: внутрішні індивідуальні фізичні або психічні
особливості (вік, гендерна приналежність, інвалідність тощо).
Стаття 1 Конвенції про статус біженців 1951 р. у редакції Протоколу щодо
статусу біженців 1967 р. визначає «біженця» як особу, яка внаслідок
обґрунтованого побоювання перед переслідуванням з причин расової,
релігійної, національної приналежності, членства в певній соціальній групі
або через політичні погляди, перебуває за межами країни свого
громадянства й не може або через визначене раніше побоювання не бажає
скористатися захистом цієї країни; або особу, яка, не маючи громадянства й
перебуваючи за межами країни свого колишнього звичайного місця
проживання, внаслідок визначених раніше подій не може, або через
побоювання не хоче повертатися до неї.
Внутрішньо переміщені особи – це особи або група осіб, які були вимушені
або зобов’язані тікати або залишити свої домівки чи місця проживання
винятково для того, щоб уникнути наслідків військового конфлікту, ситуації
масового насильства, порушень прав людини або природних чи
антропогенних катастроф, і які не перетнули визнаних державних кордонів.
2. Керівні принципи передбачають захист внутрішньо переміщених осіб від
недобровільного переміщення, допомогу під час переміщення, гарантії
безпечного повернення, переселення, а також визначають гарантії, що
повинні надаватися на всіх етапах процесу.
У Керівних принципах зазначено, що основний обов’язок і відповідальність
за надання захисту й гуманітарної допомоги внутрішньо переміщеним
особам покладається на національну владу. Насамперед потрібно
задовольняти потреби найбільш незахищених груп (діти, вагітні жінки,
особи похилого віку тощо). Влада повинна сприяти єдності сімей, пошукам
зниклих родичів тощо.
Важливим є положення про те, що влада зобов’язана видавати внутрішньо
переміщеним особам усі документи, необхідні для визнання й реалізації
їхніх прав, спростити заміну втрачених документів, не вимагати повернення
в місця попереднього проживання за залишеними там документами.
Внутрішньо переміщеним особам гарантується свобода пересування, тобто
можливість шукати безпечного місця на території своєї держави, а також
вільний виїзд за межі держави й пошук притулку за кордоном. Компетентні
органи несуть відповідальність за встановлення умов, які б забезпечили
внутрішньо переміщеним особам можливість повернутися до своїх домівок
або переселитися для проживання в іншій частині країни. Влада повинна
сприяти поверненню внутрішньо переміщеним особам їхнього майна, а
якщо це неможливо – надавати відповідну компенсацію. Значну увагу в
 Керівних принципах приділено діяльності гуманітарних організацій і
співпраці з ними.
До інституційного механізму забезпечення прав внутрішньо переміщених
осіб відносяться міжнародні органи, які покликані забезпечувати права і
свободи людини (Економічна і Соціальна Рада ООН, Рада ООН з прав
людини тощо). Спеціалізованим міжнародним органом, що опікується
питаннями внутрішньо переміщених осіб, є Управління Верховного
комісара ООН у справах біженців, для якого у 1972 р. Генеральна Асамблея
ООН розширила мандат на осіб, переміщених усередині власних держав.
Верховний комісар ООН у справах біженців є ключовою міжнародною
інституцією, яка цілеспрямовано займається питаннями забезпечення прав
внутрішньо переміщених осіб.
Дотепер зазначені Керівні принципи з питань переміщення осіб усередині
країни 1998 р. є єдиним цілісним документом, який врегульовує статус
переміщених осіб усередині держави. За відносно короткий термін цей
документ завоював міжнародне визнання й авторитет у світовій спільноті.
Регіональні організації в Європі, Африці та на Американському континенті
використовують положення Керівних принципів на практиці, їх застосовує
у своїй роботі переважна більшість неурядових організацій для моніторингу
й оцінювання національної політики та законодавства щодо захисту прав
внутрішньо переміщених осіб.
3. 28 липня 1951 р. у м. Женева (Швейцарія) на Міжнародній конференції
повноважних представників, скликаній відповідно до Резолюції 429 (V)
Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1950 р. була ухвалена Конвенція
про статус біженців. Цей документ є основним міжнародно-правовим
актом, що регулює правовий статус указаної категорії осіб, встановлюючи
мінімальні основоположні стандарти щодо визначення поняття біженців і
захисту їх прав і свобод. Основним здобутком цієї Конвенції є те, що в ній
вперше наголошено не на групі осіб, які знаходяться перед загрозою
переслідування за етнічною ознакою (як це було до ухвалення Конвенції), а
на конкретній особі – біженці. Тобто в Конвенції використано
індивідуальний підхід. Дотепер усі країни світу, приймаючи нормативно-
правові акти з питань захисту прав біженців, беруть за основу положення
Конвенції про статус біженців 1951 р. (Україна приєдналася до Конвенції 10
січня 2002 р.).
У Протоколі щодо статусу біженців 1967 р. було деталізовано поняття
«біженець» за часовою ознакою. Необхідність ухвалення названого
документа була зумовлена тим, що в Конвенції про статус біженців 1951
року існувало два обмеження до визначення поняття «біженець», що
створювали суттєві перешкоди для вирішення проблем біженців,
забезпечення їхніх прав і свобод на належному рівні:
 тимчасове (право вважатися біженцем не поширювалось на осіб, що
стали такими в результаті подій, які відбулися після 1 січня 1951 р.);
 географічне (вказані події означають або події, які відбулись у Європі
до 1 січня 1951 р. або події, які відбулись у Європі або в інших місцях
до 1 січня 1951 р.).
Таке вилучення часових і географічних обмежень у Конвенції щодо
визначення поняття «біженець» насамперед було необхідним в історичному
контексті з існуванням потоків біженців, спричинених деколонізацією.
4. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. має
важливе значення, оскільки, окрім рекомендацій, містить ряд зобов’язань
держав-учасниць щодо забезпечення та охорони рівних з чоловіками прав
 жінок у таких сферах, як освіта, праця, здоров’я, сім’я, вибір громадянства
тощо. Зокрема, держави-учасниці зобов’язуються:
 інтегрувати принцип рівності жінок і чоловіків у своє законодавство;
 скасувати закони, які дискримінують жінок;
 створити інституції, які б ефективно захищали жінок від
дискримінації;
 забезпечити захист жінок від дискримінації з боку будь-яких осіб,
організацій та підприємств;
 звітувати про законодавчі, судові, адміністративні чи інші заходи, які
здійснюються для виконання цієї Конвенції.
Станом на 2017 р. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок 1979 р. була ратифікована 189 країнами (Українська РСР підписала
Конвенцію 17 липня 1980 р., а ратифікувала менш ніж через рік – 12
березня 1981 р.).
5. Конвенція про права дитини була ухвалена Резолюцією 44/25 Генеральної
Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 р., а 26 січня 1990 р. почалося
підписання Конвенції. Ця Конвенція набула чинності 2 вересня 1990 р.
після ратифікації її двадцятьма державами (ратифікована Україною 27
лютого 1991 р., набула чинності для неї 27 вересня 1997 р.). Конвенція була
ратифікована найбільшою кількістю держав з-поміж усіх міжнародних
договорів про права людини в історії (станом на 2019 р. – 196 країн).
Структурно Конвенція про права дитини 1989 р. складається з 54 статей, які
згруповано в три частини.
Конвенція визначає політичні, економічні, соціальні, культурні права дітей
до 18 років (ст. 1 Конвенції містить визначення дитини як будь-якої
людської істоти до досягнення 18-річного віку, якщо за законом,
застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше),
проголошує право дитини на її захист та обов’язковість створення для цього
необхідних умов. Дбаючи про захист прав дитини, держави-учасниці
повинні не тільки створити скоординовану систему їхньої реалізації, але й
забезпечити застосування особливих механізмів їхнього впровадження.
Конвенція про права дитини 1989 р. містить повний перелік прав дитини:
право на життя (ст. 6); право на освіту (ст. 28); право на відпочинок (ст. 31);
право на свободу (ст. 14, 15); право на дозвілля (ст. 31); право на ім’я (ст. 7);
право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони
здоров’я (ст. 24). У Конвенції також йдеться про права дитини на набуття
громадянства (ст. 7); на піклування з боку батьків (ст. 7); на збереження
своєї індивідуальності (ст. 8); право бути заслуханою під час будь-якого
розгляду, що стосується дитини (ст. 12); право на особисте та сімейне життя
(ст. 16); недоторканність житла (ст. 16); таємницю кореспонденції (ст. 16);
користуватися благами соціального забезпечення (ст. 26); на рівень життя,
необхідний для її розвитку (ст. 27); на особливий захист: від викрадень та
продажу (ст. 35), від фізичних форм експлуатації (ст. 36), фізичного й
психічного насильства (ст. 19), участі у військових діях (ст. 38); право на
вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному й
психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою
зловживань або злочину (ст. 39).
Необхідно зазначити, що до Конвенції про права дитини 1989 р. було
прийнято три факультативні протоколи:
1. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо
участі дітей у збройних конфліктах, ухвалений Резолюцією 54/263
Генеральної Асамблеї ООН від 25 травня 2000 р. і набув чинності 12
лютого 2002 р. Держави-учасниці зобов’язалися вживати всіх
 можливих заходів для забезпечення того, щоб військовослужбовці
їхніх збройних сил, які не досягли 18-річного віку, не брали прямої
участі у військових діях і не підлягали обов’язковому призову до їхніх
збройних сил (ратифікований Україною 23 червня 2004 р., набув
чинності для неї 11 серпня 2005 р.).
2. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо
торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, ухвалений
Резолюцією 54/263 Генеральної Асамблеї ООН від 25 травня 2000 р. і
набув чинності 18 січня 2002 р. Держави-учасниці зобов’язалися
вживати всіх можливих заходів для заборони торгівлі дітьми, дитячої
проституції й дитячої порнографії (ратифікований Україною 3 квітня
2003 р., набув чинності для неї 3 серпня 2003 р.).
3. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо
процедури повідомлень, ухвалений Резолюцією 66/138 Генеральної
Асамблеї ООН від 19 грудня 2011 р. Протокол дає змогу розглядати
повідомлення від осіб або груп осіб, що знаходяться під юрисдикцією
держави-учасниці, або від імені таких осіб чи груп осіб, які
стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою-
учасницею будь-якого з прав, передбачених у Конвенції про права
дитини 1989 р., у Факультативному протоколі щодо участі дітей у
збройних конфліктах 2000 р., а також у Факультативному протоколі
щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції й дитячої порнографії 2000
р. (ратифікований Україною 16 березня 2016 р., набув чинності для
неї 2 грудня 2016р.).
Для здійснення контролю за дотриманням положень Конвенції про права
дитини 1989 р. було створено спеціальний міжнародний орган – Комітет
ООН з прав дитини.