Білет №1

1. Предмет навчальної дисципліни людські права

Предметом теорії прав людини, - навіть виходячи з самої назви, - є права людини, що охоплюють різні/всі аспекти
індивідуального і суспільного буття. При цьому сфера інтересів не обмежується юридичним виміром прав людини.
Поняття предмет окреслює ту сферу в якій виробляються і систематизуються знання про природнє і суспільне. В нашому
випадку це певне коло знань, що підлягають вивченню. Отже, правознавство об’єктом всього вивчення має право.
Предмет же специфічний кут погляду на право як реальність, це певні здобуті знання про право як таке. Причиною того
є природа самих прав, зв’язки права з політикою, мораллю, філософією ,релігією, економікою та іншим. Шлях від
об’єкта(право) до предмета(знань про права людини) завжди пролягає через методи.
Отже, предметом навчальної дисципліни є права людини як найвища соціально цінність людської цивілізації, це
певна сфера суспільних відносин, що формується з приводу закріплення, регулювання , охорони та захисту прав людини.
Наприклад, Е.А. Лукашева лаконічно визначає предмет – права людини як одна з найвищих цінностей людської
цивілізації, що охоплює різні аспекти індивідуального і суспільного буття.
На думку В.М. Капіцина, предмет прав людини як навчальної дисципліни – суспільні відносини, що формуються з
приводу закріплення, регулювання, охорони і захисту прав і свобод людини.

2. Політичні права та свободи людини і громадянина

Політичні права – можливості (свободи) громадянина брати участь в управлінні державою та суспільному житті,
впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій.
Усі політичні права можна, звісно – дещо умовно, класифікувати на дві групи:
1. Правочинності з участі в організації і діяльності держави та її органів через різні форми представницької та
безпосередньої демократії (виборчі права, право направляти звернення …).
2. Правочинності з участі в житті суспільства (свобода слова і думки, свобода об’єднань у політичні партії та
громадські організації, право збиратися мирно …).
ДО ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ І СВОБОД людини і громадянина традиційно ВІДНОСЯТЬ:
1. права на об' єднання в політичні партії та громадські організації є таке:
• громадяни України мають право на свободу об' єднання у політичні партії та громадські організації для
здійснення i захисту своїх прав i свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших
інтересів;
• політичні партії в Україні сприяють формуванню i вираженню політичної волі громадян, беруть участь у
виборах;
• членами політичних партій можуть бути лише громадяни України;
• громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових i соціально-
економічних прав та інтересів;
• ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об' єднання громадян;
• ніхто не може бути обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських
організацій;
• усі об' єднання громадян рівні перед законом;
• політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
2. право направляти індивідуальні письмові звернення;
усі мають право особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових i
службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення i дати обґрунтовану відповідь у встановлений
законом строк.
Суб'єктами цього конституційного права є усі фізичні особи: громадяни України; іноземні громадяни; особи без
громадянства.
Адресатами звернень (тими, до кого можуть бути направлені ці звернення) законом визначені:органи державної
влади (всіх трьох гілок: законодавчої, виконавчої та судової);органи місцевого самоврядування (насамперед голови та
виконавчі комітети місцевих рад );посадові особи державних органів та органів місцевого самоврядування;установи,
організації та підприємства (незалежно від форми власності);засоби масової інформації;
Законом передбачено види звернень :індивідуальні (особисті);колективні.
Чинним законодавством передбачено низку вимог щодо правильного оформлення звернень громадян. Не підлягають
розгляду анонімні звернення.
Під зверненням громадян законодавець розуміє викладену у письмовій або усній формі:пропозицію
(зауваження);заяву (клопотання);скаргу.
3. Право на участь в управлінні державними справами є не тільки правом людини , а й фундаментальним
принципом взаємовідносин між демократичною державою та її громадянами. Однак участь в управлінні державними
справами здійснюється не тільки через волевиявлення на виборах та референдумах, а й шляхом безпосередньої участі
громадян у роботі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Найважливішим компонентом цього права є
виборче право, що включає право обирати (активне право) та право бути обраним (пасивне право). Більшість
демократичних країн відмовились від різних цензів (майнового, статевого осілості) і намагаються максимально
гарантувати виборче право.

Вибори відбуваються за такими принципами: вони є загальними, рівними, прямими, вільними, таємними. Загальність
виборів означає, що в них може взяти участь дієздатний громадянин України, що досяг 18 років. Рівність виборів означає,
що громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, ніхто не має переваги за ознаками статі, кольору шкіри, мови,
майнового, соціального чи іншого становища. Кожен виборець має один голос. Прямі вибори - громадяни віддають
голоси безпосередньо за Президента, депутатів. Таємність виборів - голосування здійснюється бюлетенями, контроль за
голосуванням не допускається. Свобода волевиявлення - громадяни повинні самостійно визначитися із кандидатурою
обранця. Неприпустимий будь-який тиск на волевиявлення виборців. Другим компонентом права на участь в управлінні
державними справами є право на референдум. Це право найяскравіше ілюструє суверенітет народу та верховенство його
влади.
4. ПРАВО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ЗБИРАТИСЯ МИРНО, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації (ст. 39)
Зміст вказаного права конкретизується у таких можливостях:
1.Право на особисті позитивні дії (організація публічного заходу та участь в ньому).
2.Право вимоги (створення належних умов – визначення місць, облаштування їх, надання приміщень…).
3.Право домагання (юридична можливість у випадку необхідності звернутися за захистом і допомогою до органів
державної влади).

3. Людські права в умовах дії надзвичайного стану

ЄКПЛ (стаття 15): Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока
Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах,
яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним
правом. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов'язань, у повному обсязі
інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна
повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення
Конвенції знову застосовуються повною мірою.(ст 2 право на життя, ст 3 заборона катування, ст 4 п.1 нікого не можна
тримати в рабстві або підневільному стані, ст 7 ніякого покарання без закону)
Стан необхідності – це така ситуація, коли держава для захисту свого істотного інтересу, якому загрожує
безпосередня і неминуча загроза, змушена вдатися до варіанту поведінки, який суперечить його міжнародному
зобов'язанню щодо іншої держави (інших держав).
Дерогація – ситуація за якої закон, постанова, або рішення скасовується частково. Або у випадках, коли держава-член
вирішує не застосовувати особливе положення певної угоди чи закону, в таких випадках як надзвичайні ситуації та форс-
мажорні обставини.
Умови дерогації:
Матеріальні умови – виняткова загроза життю нації, принцип пропорційності, принцип недискримінації,
неприпустимість відступу від певних основних прав людини, принцип обмеженої тривалості введеного надзвичайного
стану, повага до інших зобов’язань за міжнародним правом.
Процедурні умови: офіційне оголошення надзвичайного стану, повідомлення про нього, парламентський контроль.
Під час введення і дії надзвичайного стану не можуть бути обмежені за будь-яких обставин: •Право на життя.
•Заборона катувань •Свобода від рабства. •Свобода від застосування закону. •Право на судовий розгляд справи. •Свобода
думки, совісті та віросповідання. •Гуманне ставлення до всіх осіб, позбавлених волі. •Заборона взяття людей у
заручники і утримання під вартою без суду і слідства. •Заборона пропаганди війни, національної, расової та релігійної
ворожнечі. •Процедурні гарантії та заходи, спрямовані на забезпечення цілісності судової системи.
Ведення надзвичайного стану не може бути підставою для: • застосування тортур, •жорстокого чи принижуючого
людську гідність поводження або покарання, •для будь-яких обмежень права на життя, свободу думки, совісті, релігії в
розумінні цих прав і свобод Міжнародним пактом про громадянські і політичні права і законами України.
 Білет №2
1. Методи вивчення прав людини
МЕТОД — систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити, щоб виконати певну задачу чи досягти певної
мети.
Існують такі методи вивчення людських прав:
1)дослідження(використовується у кваліфікованих роботах як дипломна ,курсова,дисертаційна.Розкриває систему
логічнихз в’язків(причина наслідок)
2)вивчення(опановуємо нові знання)
- системний ( напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в
сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як модель системи)
- історичний ( для того, щоб зрозуміти Сутність ЛП, треба прослідкувати еволюцію ідей про права людини в різних
народів в різні часи)
- порівняльний (використовується для порівняння об'єкта дослідження з подібними об'єктами чи процесами)
- соціологічний ( це система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур,
спрямованих на глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв’язків, залежностей між
соціальними явищами і процесами, формування на основі зібраної інформації нових знань та розробка заходів щодо
управління об’єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком)
- логічний ( використовується для вивчення та пояснення самого права в різних його проявах)(будується на законах
правильного мислення)
3)правового регулювання(заборона ,дозвіл, зобов’язання)

2. Зміст та обсяг особистих прав і свобод людини

Особисті (громадянські) права і свободи людини — це закріплені правом можливості фізичного існування і
духовного розвитку людини.
Особисті (громадянські) права і свободи – права, які покликані забезпечувати свободу і автономію індивіда як
члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання. Вони належать до
першого покоління прав людини, вони сягають ще витоків конституціоналізму. Були закріплені в конституційних актах
та конституціях в перебігу буржуазних революцій.
Відповідно до ст.1 Загальної декларації прав людини всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та
правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Особисті права і
свободи є загальновизнаними в усьому світі і закріплені, окрім Загальної декларації прав людини, у Міжнародному пакті
про захист громадянського і політичного права, Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод, Європейському соціальному стандарті та ін.
Відповідно до міжнародних стандартів Конституцією України передбачено такі особисті права: невід’ємне право на
життя (ст.27), право на повагу до його особистості (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на
свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34), право на свободу світогляду і
віросповідання (ст.35) та ін. Згідно із ст.22 Конституції України цей перелік не є вичерпним.
Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином певної
країни. Західна теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природні, даровані людині не державою, а
природою або Богом. Обов’язком сучасної держави є захист особистих прав.
Існуючий розрив між проголошеними в Конституції правами і свободами людини, а також закріпленими в ній
гарантіями цих прав і свобод, та повсякденною практикою їх реалізації і захисту можна пояснити тим, що головні
передумови ефективного забезпечення прав і свобод людини, якими є вільне громадянське суспільство і демократична
правова соціальна держава, ще не склалися.
Тільки подолавши всі труднощі становлення правової державності і створення основ вільного громадянського
суспільства можна підійти до реального розв'язання проблеми забезпечення прав і свобод особи в Україні.
Отже, враховуючи все вищесказане можна зробити висновок: за своєю значимістю особисті права і свободи,
безперечно, займають провідне місце в системі прав і свобод людини і громадянина. Вони очолюють список прав і
свобод людини і громадянина, а також є невідчужуваними та довічними. Дані права та свободи (особисті) спрямовані в
першу чергу на такий найважливіший аспект людського існування як саме життя, недоторканність особи і житла. Саме
особисті права і свободи дані людині з самого народження і до кінця життя. Для володіння цими правами не потрібно
мати громадянство якоїсь конкретної країни.

3. Юрисдикція і завдання Європейського суду із людських прав

До основних завдань ЄСПЛ належить забезпечувати дотримання статей державами-підписантами ЄКПЛ.
Європейський суд з прав людини має право  :розглядати індивідуальні та міждержавні скарги, подані до  Європейського
суду з прав людини проти одного або декількох держав — членів Ради Європи або проти Європейського союзу  ;
визнавати факт того, що було порушено, те чи інше право заявника  присудити заявнику виграну, справедливу 
компенсацію  ; тлумачити  Конвенцію про захист прав людини та основних свобод  ; встановлювати факт того, що будь-яке
 порушення  в  певній державі носить масовий характер через системної проблеми, у зв'язку, з чим наказувати цій  державі 
вжити заходів  щодо виправлення цього недоліку розглядати запит Комітету Міністрів Ради Європи з питання про те, чи 
не порушила  держава — відповідач своє зобов'язання по виконанню постанов (рішень) Європейського суду з прав людини
; давати т лумачення раніше винесеної постанови на запит Комітету Міністрів Ради Європи; виносити Консультативні 
висновки про тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод, з питань, не пов'язаних з розглядом справ
Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.
Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну
заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що
звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду. В палатах, на другому рівні організаційної структури Суду,
здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою —
суддю, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі
відсутності такого судді. Окрім створення комісій, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і
індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо
прийнятності окремо від рішення по суті. Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу
Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, до складу Великої палати входять
Голова Суду, заступники Голови, голови палат та інші судді, які визначаються відповідно до регламенту Суду. Велика
палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках, відповідно до статті
30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин: якщо справа, яку
розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, якщо вирішення питання,
яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше, якщо жодна зі
сторін у справі не заперечує проти цього.

Білет №3
1. Значення вивчення людських прав
Метою вивчення курсу „Права людини” є здобуття знань про ключову цінність західної цивілізації – права
людини. Курс покликаний ознайомити студентів з сучасним інститутом прав людини, його основними складовими та їх
характеристиками, ознайомити студентів з міжнародним, регіональним та вітчизняним конституційним законодавством в
галузі прав людини; механізмами захисту прав людини на відповідних рівнях. Засвоєння вищевказаної тематики
дисципліни має також своєю метою:утвердження в свідомості студентів доктрини про вроджені права
людини;оволодіння культурою прав людини;формування активної правової позиції студентів в ситуаціях, пов’язаних з
конкретними випадками порушення прав людини чи виникнення такої загрози; здатності до вчинення адекватних
правових дій;усвідомлення й сприйняття студентами ідеї про права людини як предмет їхньої загальної заклопотаності і
колективної відповідальності;Формування гуманістичного світогляду, тобто навків ставленя до людини, як до мети своєї
діяльності, найвищої цінності суспільства.
Права людини, як предмет дослідження юридичних наук, мають своєю кінцевою метою практичний результат,
який повинен відобразитися:
• у покращенні стану людини і громадянина,
• розширенні меж їх свободи,
• примноженні матеріальних засобів, необхідних для забезпечення цих прав,
• удосконаленні організаційних засобів забезпечення реалізації прав людини і громадянина.
Як наслідок, можна стверджувати:
  По-перше, прав людини і громадянина треба вчити всі верстви населення, вчити наполегливо й досконало, на
високому освітянському та професійному рівні.
 По-друге, вчити треба не тільки й не стільки «прав» як таких (саме життя змушує людину, як правило,
самостійно вивчати і знати свої права), скільки вивчати механізми їх реалізації та захисту.

2. Поняття і мета обмеження державою прав і свобод людини.

Обмеження права – це здійснюване у відповідності з передбаченими законом підставами обмеження його обсягу.
Якщо право – інструмент захисту особи від загроз з боку держави, то обмеження прав і свобод призначене для захисту
суспільства, прав і свобод інших осіб від свавілля правокористувача. Обмеження прав у цьому значенні має таке саме
природне виникнення, як і самі права та свободи. Таким чином, обмеження у всіх випадках повинні переслідувати мету –
знайти розумний компроміс між суспільною необхідністю та інтересами власника права. У процесі реалізації основних
прав стикаються різні інтереси суб'єктів цих прав, інших осіб, суспільства в цілому. В силу цього визначення меж
основних прав, умов їх реалізації і порядку вирішення можливого конфлікту інтересів – об'єктивна потреба нормального
функціонування соціуму, з одного боку, і свободи особи – з іншого. Визначення меж допустимого обмеження основних
прав і свобод належить до повноважень законодавця, але він не вільний у своїх рішеннях. Відповідність цих меж
встановленим конституцією критеріям може бути предметом судової перевірки, такі обмеження повинні відповідати
конституційним цілям обмежень, характеру і природі відносин держави і громадянина. Також конституції передбачають
можливість обмеження основних прав у відповідності з конституційним законом. Конституційно-правові обмеження
основних прав і свобод створюють окрему систему і включають:
1. обмеження загального характеру. Вони торкаються загального конституційно-правового статусу і визначають
допустимі межі вилучень з основних прав і свобод та цілі, яким такі вилучення повинні відповідати;
2. обмеження основних прав в умовах надзвичайного стану. Відповідно до конституцій в умовах такого стану
для забезпечення захисту громадян і конституційного устрою у відповідності з конституційним законом можуть
встановлюватися окремі обмеження прав і свобод з вказаним строком їх дії. Одночасно конституції визначають
межі розсуду законодавця, виконавчої і судової влади, перераховуючи права і свободи, які не можуть бути
обмежені;
3. обмеження основних прав і свобод, обумовлені особливостями основного статусу окремих категорій
громадян та їх відносин з державою. В останньому випадку межі можливих обмежень, як правило,
конституціями не визначені. Вони можуть встановлюватися законодавцем і повинні бути виправдані природою
цих відносин, а судом можуть перевірятися з урахуванням єдності конституції та її поширення на всіх громадян,
необхідності дотримання законодавцем принципу відповідності обмежень спеціальному статусу певних
категорій громадян.

3. Міжнародні механізми захисту людських прав

Міжнародні механізми захисту прав людини – це спеціалізовані міжнародні інструменти, організації та установи,
які безпосередньо займаються захистом прав людини.
Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини розрізняються:
• універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприклад, Рада ООН з прав людини; Комісія ООН з
прав людини; Комітет з прав людини ООН; Верховний комісар ООН з прав людини; Верховний комісар ООН у
справах біженців і т.д.);
• регіональні механізми, що діють на території певного регіону (наприклад, Організація з безпеки та
співробітництва у Європі; Європейський суд з прав людини тощо).
Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, спрямовані на захист прав людини,
поділяються на два види:
• конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини ООН
(діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.); Європейський суд з прав людини (діє на підставі
Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.); Комітет ООН з прав дитини (засновано
відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.
• органи утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення
мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій. До таких
органів відносяться Комісія ООН з прав людини, Комісія ООН зі становища жінок (засновані Економічною та
соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю
ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці).
 При цьому виділяється загальна та петиційна компетенція органів і організацій, діяльність яких спрямовується на
захист прав людини:
• Переважна більшість міжнародних органів та організацій, утворених з метою захисту прав людини,
наприклад Комітет з прав дитини, Комісія по положенню жінок, Верховний комісар ООН з прав людини,
Верховний комісар ООН у справах біженців, Європейська комісія з прав людини, мають загальну компетенцію.
• Діяльність цих органів спрямована на перевірку стану дотримання прав людини у тій чи іншій державі.
• Основними формами перевірок є прийняття від держав періодичних звітів та проведення інспекцій.
• Загальна компетенція, можуть виносити тільки рекомендаційні рішення.
• Органи петиційної компетенції розглядають індивідуальні або колективні скарги (петиції) на порушення прав
людини з боку певної держави. Такими органами, зокрема, є Комісія ООН з прав людини, Європейський та
Американський суди з прав людини тощо.
• В окремих випадках відповідні органи (організації) наділяються як загальною, так і петиційною
компетенцією. Наприклад, Комітет з прав людини ООН, згідно з Пактом про громадянські та політичні права
1966 р., наділений загальною компетенцією у сфері захисту прав людини, а згідно з І Факультативним
протоколом до Пакту 1966 р. – петиційною компетенцією. Таким чином, у відносинах з державами, які
приєдналися і до Пакту, і до І Факультативного протоколу, Комітет має загальну і петиційну компетенцію, а у
відносинах з державами, які приєдналися лише до Пакту – загальну компетенцію.
Європейський суд з прав людини є міжнародним органом, який за умов, визначених Конвенцією про захист прав
людини та основоположних свобод, може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав.

Білет №4
1. Зв'язок теорії людських прав з юридичними науками
Права людини і громадянина пронизують всю правову науку, вони вивчаються усією наукою про державу і
право. Усі державно-правові явища, в кінцевому рахунку, слід розглядати через призму вчень про людські права. Права
людини як явище знакове, всеохоплююче вивчаються всією наукою про державу й право. І це зрозуміло, тому що особа є
предметом дослідження гуманітарних наук у різних аспектах його сутності й діяльності. Юридична наука покликана
вивчати людину в її державно-правових зв'язках і опосередкуваннях. І в цьому змісті юристи вивчають не просто
абстрактні державні й правові форми, а явища й процеси, міцно уплетені в людське життя, у яких розкриваються
властивості індивіда, його зв'язки й залежності і які становлять суть буття людину. Усі найскладніші державно-правові
явища в остаточному підсумку кристалізуються в правах людини, що виступають основою, центральною ланкою
державному й правовому життя. Тому права людини виникають і розвиваються в різних регіонах світу різночасно
відповідно до характеру культури, філософії, релігії, суспільного світогляду, моралі, що визначають характер тієї або
іншої цивілізації. Наука про права людини розглядає їх не тільки як явище юридичне; вона розкриває зв'язок цих прав з
політикою, моральністю, філософією, релігією, оскільки права людини — це складне багатомірне утворення. У різні
епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, здобувала або релігійного, або етичного, або
філософського звучання.Теорія прав людини прямо пов’язана із такими юридичними дисциплінами, які розкривають всю
глибину її суті, а саме генезис, соціально-правова наука, філософія права, політика, правова етика і навіть релігія, у
контексті яких вивчається даний феномен. У теорії прав людини необхідно досліджувати їхній розвиток й збагачення,
появу нових "поколінь" прав людини й причини, що обумовили такий процес. Важливо розкрити структуру прав людини,
обумовлену специфікою сфери його діяльності: особистої (цивільної), політичної, соціальної, економічної й культурної.
Отже, при вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з іншими юридичними науками — теорією держави
й права, історією держави й права, історією політичних і правових вчень, усіма галузевими юридичними науками —
конституційним, цивільним, кримінальним, адміністративним правом і ін., процесуальними галузями знань —
кримінального, цивільного, адміністративного. Так, проблеми правового статусу особистості, правоздатності,
дієздатності вивчаються в загальній теорії права, у галузевих юридичних науках (галузевий правовий статус);
становлення й розвиток прав людини — в історії держави і права (зарубіжної й вітчизняної), в історії політичних вчень. У
теорії держави розглядаються проблеми взаємин людини й держави, що концентруються в правах людини. Природа
держави взагалі, правової й соціальної держави, зокрема, — також предмет загальної теорії держави; у той же час її
вивчення — найважливіший компонент теорії прав людини, що дозволяє розкрити їхню природу й сутність.
Права людини, в рамках нашої дисципліни, розглядаються:
1. Як історія прав людини: еволюція як явища.
2. Як юридична догматика прав людини: закріплення як норми.
3. Як філософія прав людини: удосконалення як ідеї.
 2. Критерії і принципи обмеження державою прав і свобод особи
У теорії держави і права важливе місце займає проблема обмеження прав і свобод особи державою. Якщо право
– інструмент захисту особи від загроз з боку держави, то обмеження прав і свобод призначене для захисту суспільства,
прав і свобод інших осіб від свавілля правокористувача. Обмеження прав у цьому значенні має таке саме природне
виникнення, як і самі права та свободи. Таким чином, обмеження у всіх випадках повинні переслідувати мету – знайти
розумний компроміс між суспільною необхідністю та інтересами власника права.
Конституції зазвичай встановлюють універсальний принцип: права і свободи людини і громадянина можуть бути
обмежені законом, і лише в тій мірі, в якій це необхідно в цілях захисту основ конституційного устрою, здоров'я, прав і
законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і держави.
Таким чином, визначення меж допустимого обмеження основних прав і свобод належить до повноважень
законодавця, але він не вільний у своїх рішеннях. Відповідність цих меж встановленим конституцією критеріям може
бути предметом судової перевірки, такі обмеження повинні відповідати конституційним цілям обмежень, характеру і
природі відносин держави і громадянина.
Також конституції передбачають можливість обмеження основних прав у відповідності з конституційним законом.
Конституційно-правові обмеження основних прав і свобод створюють окрему систему і включають:
• обмеження загального характеру. Вони торкаються загального конституційно-правового статусу і визначають
допустимі межі вилучень з основних прав і свобод та цілі, яким такі вилучення повинні відповідати;
• обмеження основних прав в умовах надзвичайного стану. Відповідно до конституцій в умовах такого стану
для забезпечення захисту громадян і конституційного устрою у відповідності з конституційним законом можуть
встановлюватися окремі обмеження прав і свобод з вказаним строком їх дії. Одночасно конституції визначають
межі розсуду законодавця, виконавчої і судової влади, перераховуючи права і свободи, які не можуть бути
обмежені;
• обмеження основних прав і свобод, обумовлені особливостями основного статусу окремих категорій
громадян та їх відносин з державою. В останньому випадку межі можливих обмежень, як правило,
конституціями не визначені. Вони можуть встановлюватися законодавцем і повинні бути виправдані природою
цих відносин, а судом можуть перевірятися з урахуванням єдності конституції та її поширення на всіх громадян,
необхідності дотримання законодавцем принципу відповідності обмежень спеціальному статусу певних
категорій громадян
Отже, обмеження прав є необхідним елементом правового регулювання.
Правообмеження можуть прямо передбачатися у законодавстві, або вони існують у вигляді заборони здійснювати свої
права на шкоду іншим особам. Це, так би мовити, позитивне обмеження прав. Хоча у правовій дійсності зустрічаються і
негативні, необгрунтовані обмеження прав людини.

3. Рішення ЄСПЛ як акти подвійної природи: міжнародно-правовий аспект та судово-

прецедентний аспект
Будучи замисленою у 1949/1950 pp. як інструмент запобігання рецидиву перетворення демократії на диктатуру,
Конвенція надалі була поширена на весь континент Європи. Спочатку її поступово сприйняла Західна Європа. А згодом
до неї приєднались усі країни Центральної і Східної Європи - «демократичні або не дуже, бажаючи або не дуже, але з
явною ознакою того, що їхні системи влади зазнали глибинних змін»
Одним з найголовніших досягнень Суду вважається зобов’язувальна сила його рішень.
Утім, попри цей величний здобуток, усе ще існує ризик того, що деякі держави можуть схилятись до визнання за
всіма гарантованими Конвенцією правами характеру «м’якого права». Але за такого підходу право втрачає свою міць,
підпадаючи під «суверенне вето» влади окремої держави. Останній тому приклад - рішення Конституційного Суду
Російської Федерації 14 липня 2015 p., за яким Росія може не виконувати рішення Європейського Суду з людських прав,
якщо вони суперечать Конституції РФ
Судово-прецедентний аспект:
Діяльність ЄСПЛ «ґрунтується на доктрині судового прецеденту, зміст якої полягає в обов’язковості для органів
судової влади їхніх попередніх рішень» та що Суд «із самого початку став на позицію доктрини судового прецеденту».
Доктрина скеровує суд на пошук такого судового рішення з минулого, котре може бути застосоване як керівне для
вирішення справи, що в поточний момент перебуває на розгляді. Це означає, що юридична норма, застосована в
минулому до справи, що містить факти, подібні до тих, що є в справі поточного періоду, має бути застосована для
вирішення спору.
Страсбурзький Суд є наднаціональним органом. Але йому не належить роль апеляційної або касаційної інстанції, як
це є в національних судових системах, де такі інстанції мають переглядати рішення суду нижчої ланки з метою
виправлення припущеної ним помилки.
 Суд у Страсбурзі не постановляє нового або остаточного присуду в справі, що її розглядали національні суди
кримінальної, цивільної або адміністративної юрисдикцій. Його юрисдикція дуже вузька: він стежить лише за тим, чи
дотримано приписи Європейської Конвенції.
Водночас діяльності Суду притаманні елементи, завдяки яким його рішення, виступають як «прецедентне право».
Принаймні три з них такі:
• упродовж усієї своєї понад 50 діяльності Суд постійно посилається на свої попередні рішення;
• рішення Суду є обов’язковими для держав-Сторін Конвенції;
• органи влади Договірної Сторони, зі свого боку, повинні керуватись рішеннями Суду, ухваленими не лише
відносно держави-відповідача, а й тими, що стосуються інших держав.
Суд має можливість відхилятись від своїх попередніх рішень із метою запровадження вищого рівня стандартів
захисту людських прав шляхом еволютивного тлумачення Конвенції.
Для відмови від своєї попередньої практики Суд послуговувався як результатами міжнародної юриспруденції (зокрема
рішеннями Міжнародного Суду ООН, Міжамериканського суду з людських прав), так і змінами в правознавчих підходах
у рамках національних юридичних систем.
У цьому аспекті яскравим прикладом цього, є нещодавнє рішення в справі Demir and Baykara v. Turkey. У ньому Суд
відмовився від своєї попередньої позиції, висловленої ще 1976 року в справі Schmidt and Dahlstrom v. Sweden, коли не
визнав за профспілками права на колективний договір із працедавцем як складову права на створення профспілок (ст 11
Конвенції.)

Білет №5
1. Поняття людських прав
ПОНЯТТЄВІ ГРУПИ ПРАВ ЛЮДИНИ:
У слов'янських мовах слово «право» вживається для позначення понять, котрі відображають різні соціальні явища:
1. По-перше, явище, що виникає та існує незалежно від держави і має загально-соціальну природу.
2. По-друге, наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення.
Зважаючи на це, необхідно розрізняти, відповідно, право загально-соціальне і, так би мовити, спеціально-соціальне чи,
умовно кажучи, юридичне.
ОТЖЕ, концепція прав людини включає у себе два поняття цієї ідеї, дві групи прав.
Перше полягає у тому, що невід'ємні і невідчужувані права належать людині тому, що вона людина:
• Це моральні, або природні права, які випливають з самої людської природи кожного індивіда,призначення
їхнє у тому, щоб підтримувати в людині почуття власної гідності.
• Це певні можливості учасників суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства
і мають бути загальними і рівними для всіх.
• Саме соціальні можливості суб'єкта і становлять онтологічну сутність його прав.
Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють:
- права людини; - права сім'ї; - нації (народу), - інших соціальних спільнот (класів, суспільних прошарків, груп,
громадських об'єднань, трудових колективів тощо); - права людства.
До другого поняття належать юридичні права:
• які встановлюються відповідно до нормотворчих процесів, які відбуваються як на національному, так і на
міжнародному рівні;
• основою таких прав є згода тих, на кого вони розповсюджуються, тобто згода суб'єктів права, у той час, як
основу першої групи прав складає природний порядок.
ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
Права людини – певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних
умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх
людей.
Інакше кажучи, це:
1. По-перше, певні свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від
певних учинків з тим, аби забезпечити собі (і своїй сім'ї) належне існування, розвиток, задоволення тих
потреб, що сформувались. І, якщо йдеться саме про основні права, то слід мати на увазі такі можливості, без
котрих людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється
біологічною й соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного
та соціального розвитку людини не є незмінними.
 2. По-друге, зміст та обсяг можливостей людини залежать насамперед від потенціалу усього суспільства, від
рівня його економічного розвитку. З цих позицій, права людини – явище соціальне: вони породжуються самим
суспільством.
3. По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей.
Лише тоді вони будуть правовими: відповідно до термінів або понять "праведний ", "правильний",
"справедливий", "правий" тощо.
4. По-четверте, вони (можливості) не повинні відчужуватися, відбиратись, ліквідовуватися будь-ким, не
можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.
Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо, що вони можуть бути зведені
у найзагальнішому вигляді до таких:
• права людини – це певним чином унормована свобода людини;
• права людини – це певні потреби чи інтереси людини;
• права людини – це вимоги людини про надання певних благ, адресовані суспільству, державі чи позитивному
законодавству;
• права людини – це певний вид (форма існування, спосіб вияву) моралі.

2. Соціально-економічні людські права

Соціальні і економічні права відносяться до прав людини другого покоління. Вони стосуються підтримки і
нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда, визначають положення людини в сфері труда і
побуту, зайнятості, добробуту, соціальної захищеності. Їх обсяг і ступінь реалізованості багато в чому залежать від стану
економіки і ресурсів, і тому гарантії їхньої реалізації в порівнянні з громадянськими і політичними правами першого
покоління, є менш розвиненими. На відміну від інших видів прав людини особливостями соціально-економічних прав
є:
• -поширеність на певну галузь життя людини;
• -допустимість рекомендаційних, "нестрогих" формулювань базових положень (наприклад, "гідне життя",
"справедливі і сприятливі умови праці", "задовільне існування");
• -залежність реалізації соціально-економічних прав від стану економіки і ресурсів.
Обов'язок держав у сфері захисту соціально-економічних прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні
економічні і соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі і вигодах економічного розвитку,
використовувати свої ресурси для надання усім рівних можливостей користування даними правами.
Соціальні , економічні та культурні права в основному викладені в Міжнародному пакті про соціальні, економічні та
культурні права1966 року. До них залежать трудові права, право на соціальне забезпечення, право на сімейне життя,
право на достатній життєвий рівень, право на здоров’я, право на безоплатну освіту.
Стаття 6 Пакту визнає право на працю, визначене як «сприятлива можливість» кожного «забезпечити особі засоби для
існування» шляхом «вільно обраної або погодженої праці». Від держави вимагається вживати «підхожих кроків» на
забезпечення цього права, що включає в себе, зокрема, запровадження програм із професійно-технічного навчання та
здійснення економічної політики, скерованої на сталий економічний розвиток і досягнення повної зайнятості.
Стаття 9 Пакту визнає «право кожного на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування». Відповідно, це
вимагає від держави запроваджувати певний вид системи соціального страхування для захисту людей від ризиків, що
настають унаслідок недуги, непрацездатності, часткової втрати працездатності на роботі, материнства, безробіття чи
настання похилого віку.
Стаття 10 Пакту визнає сім’ю за «природню і засадничу одиницю гуртування в суспільстві», вимагаючи, щоб держава
надавала сім’ї «щонайширше - захист і допомогу». У державі мають бути гарантовані свобода утворення сім’ї та свобода
укладання шлюбу; примусовий характер шлюбу виключається.
Стаття 11 визнає право кожного на достатній життєвий рівень, що включає в себе: право на достатнє харчування,
одяг, житло, а також на «постійне поліпшення умов життя». Звідси походить також обов’язок держав співпрацювати для
подолання голоду у світі.
Стаття 12 визнає право кожного на «найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я». Держава повинна
захищати це право, Гарантуючи кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, доступ до визначальних для здоров’я
чинників, як-от: чиста вода, санітарні умови, їжа, годування та житло.
Стаття 13 Пакту визнає право кожного на безоплатну освіту, що передбачає: безоплатність - для початкової освіти; і
«поступальне запровадження безоплатності» - для середньої та вищої освіти. Це спрямовано на «повноцінний розвиток
людської особистості та почуття її гідності» і на те, щоб кожен мав можливість бути дієвим учасником суспільного
життя.

3. Ксенофобія в ракурсі людських прав

 Ксенофо́бія — різке несприйняття особою чи національною лінгвокультурною спільнотою чужої культури, мови,
поведінки, манери спілкування тощо.
Рамкове рішення 2008 ПВД Ради про боротьбу засобами кримінального права з окремими формами і проявами
расизму та ксенофобії:
1)Расизм і ксенофобія є прямими порушеннями принципів свободи, демократії, поваги прав людини та основних свобод,
а також принципу правової держави - принципів, на яких базується Європейський Союз і які є загальними для держав-
членів.
В статті 1 даного рішення визначені злочини,які стосуються ксенофобії і расизму. В статті 4-расові та ксенофобські
мотиви.
Поняття вперше набуло поширення в англійській літературі на початку 20 ст. Перше загальне визначення зустрічається у
словнику Вебстера (перше видання в 1841 р. в США):
«Ксенофобія є страх і ненависть до чужинців, будь-чого дивного та іноземного».
На думку тих (переважно вчених-вихідців колоніальних держав) хто вважає подібну філософію «хворобою» її
«клінічними проявами» є:
• -нав'язливий страх нового, чужого.
• -параноїдальна ворожість до всього чужого, особливо того, що належить іншій культурі
• -страх перед незнайомими особами, боязнь знайомитися чи зустрічатися з ними. Це можна спостерігати в
поведінці дітей, які «лякаються», ховаються в будинку, коли до батьків приходять незнайомі для дитини особи.
Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямована на групу всередині суспільства, що вважається чужою
та шкідливою для суспільства, наприклад, нові іммігранти, біженці, трудові мігранти, євреї, цигани, гомосексуальні
люди[5]. Об'єктом другої форми ксенофобії є головним чином культурні елементи, що вважаються чужими. Усі культури
підпадають під чужоземний вплив, але культурна ксенофобія є часто вузьконаправленою на певні прояви такого впливу,
наприклад, поширення нетрадиційної для даної країни релігії.
Расизм загалом розглядають як форму ксенофобії. Ксенофобія передбачає наявність віри в те, що об'єкт ворожості є
чужим.
З погляду біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження певної національно-
економічної формації.
Необхідність державної політики у розробці превентивних заходів протидії сучасним формам расизму було
закріплено рішенням №4/03 Маастрихтської зустрічі міністрів іноземних справ 55 країн у грудні 2003 року, яке визнало
за необхідне для країн ОБСЄ заохочувати толерантність та боротися із дискримінацією, у тому числі з усіма проявами
агресивного націоналізму, расизму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму та екстремізму.

Білет №6
1. Зміст і обсяг людських прав
ЯКІСНІ (ЗМІСТ) І КІЛЬКІСНІ (ОБСЯГ) ПОКАЗНИКИ ПРАВ ЛЮДИНИ:
• Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними якісними та кількісними показниками.
• ЯКІСНІ (ЗМІСТ ПРАВ) ПОКАЗНИКИ розкриваються, насамперед, змістом прав людини, кількісні - поняттям
обсягу прав людини.
• Звуження змісту і скорочення обсягу прав людини і є основним наслідком їхнього обмежування.
З філософських позицій:
• Зміст – це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. З наведеного
вище розуміння прав людини стає очевидним, що центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини:
можливості (умови і засоби) діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються
права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не
звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення.
У змісті прав і свобод людини як універсального феномену можна виокремити три складові, які відображають процес
їх функціонування у громадянському, політичному, соціально-економічному та духовному просторі:
• Перша складова – це ідеї та принципи, норми і цінності як теоретико-методологічні основи вивчення прав і
свобод людини.
• Друга складова – політико-правові норми, закріплені у загальновизнаних міжнародних документах, у
національному законодавстві.
• Третя складова – багаторівнева система заохочення і захисту прав людини (національний, регіональний,
міжнародний рівні).
КІЛЬКІСНІ (ОБСЯГ ПРАВ) ПОКАЗНИКИ прав людини можуть відображатися, як наголошувалось, поняттям обсягу
прав людини.
Кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь вияву
тієї чи іншої властивості.
Обсяг, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних
можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг тощо).
Отже, обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, яка відображається показниками відповідних можливостей,
виражених у певних одиницях виміру.
Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, у яких можна її
здобути, а також кількістю спеціальностей, за котрими готують фахівців у цих закладах.
Зазначені одиниці виміру якраз і можуть використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини.
Резюмуємо сказане вище:
1. Соціальні можливості, котрі є у розпорядженні людини, становлять онтологічну сутність її загально-
соціальних прав.
2. Ця сутність є сутністю лише, так би мовити, першого порядку (першого рівня).
3. Натомість більш глибокою сутністю явища, сутністю 2 рівня – є моральна сутність.

2. Британські документи
Magna Carta Безпосередній стосунок до ідеї людських прав, була славнозвісна англійська Magna Carta 1215 р. Слід
пригадати також, що найціннішими у цьому аспекті виступають приписи її глави 39 (у редакції тексту пізнішого часу -
глава 29), навіть попри те, що там немає жодного посилання чи навіть натяку на поняття людських прав.
Утім, як уже зазначалося, формула глави 39 навіть дотепер є засадниною для ідеї людських прав.
Такий характер її приписів обумовлюють два елементи: 1) із цієї глави постала широковідома в усьому світі формула
«справедлива юридична процедура»); 2) саме приписи цієї глави мали безпосередній вплив на формування в
майбутньому змісту передовсім таких прав особи, як право на життя, право на свободу, право приватної власності, а
також багатьох процесових прав як гарантій у сучасному їх розумінні не тільки англосаксонською системою права.
Тому укладення 1215 року славнозвісної Magna Carta можна вважати (хоча й дещо умовно) початком процесу
юридизації ідеї людських прав як у самій Британії, так і в історії людства загалом.
Відтоді в англійській юридичній системі веде відлік ідея, яка на той час ще не мала чіткого поняттєвого оформлення
та за своїм смисловим спрямуванням кількома століттями пізніше його здобула у вигляді Дайсієвої формули the rule
oflaw – як правовладдя.
Це власне Magna Carta є тим документом, що став англійським першоджерелом правовладдя в юридичному значенні,
відповідно до якого особа має бути захищеною від свавілля і зловживань влади. Саме задля цього в ній було викладено
певні дуже важливі права та виписано настанови стосовно діяльності судів.
Новизна і юридичне значення документа для тих часів полягає в тім, що він перетворив у на-письмі-установлені-права
те, що перед тим виступало як феодальні звичаї та практика.
Ясна річ, тоді аж ніяк не йшлося про намір задекларувати «права людини» в сучасному розумінні. Тоді за мету
ставився захист інтересів феодалів від королівської тиранії та узурпації влади монархом.
Головними бенефіціантами були клерикали, знать і буржуазія - вищі прошарки феодального суспільства. Хартія
закріпила свободу церкви. Вона гарантувала право на життя, свободу і процвітання - супроти свавільних примх
самовольця. Вона була спрямована на убезпечення феодального класу від зловживань правосуддям і його продажу.
Хартія повернула містам і фортам їхні стародавні права і звичаї. Купцям і торговцям було надано свободу їхньої
діяльності. Суди ставали доступними. У кримінальному правосудді запроваджувались принципи: nullum crimen sine lege
та nulla poena sine lege. Визнавалась свобода еміграції та імміграції.
Англійські біллі прав
У вже пізніші часи парламент Англії ухвалив кілька актів, які тією чи іншою мірою стосувалися прав. Це, зокрема,
Петиція прав 1628 p., Акт Habeas Corpus 1679 p., Білль прав 1689 p., Акт про терпимість 1689 р.
(а)Петиція прав 1628р.
Схвалена англійським парламентом Петиція прав від 7 червня 1628 р. стала відображенням руху Великої Хартії.
Петиція була скерована на те, щоб захистити права і свободи англійців від абсолютної влади монарха. Так, у ній
визначено, що запровадження податків мало відбуватись лише за ухвалою парламенту. Дуже важливим був припис в дусі
Великої Хартії про те, що позбавлення волі осо би було можливим лише на основі справедливої юридичної процедури,
чим було закріплено права і свободи англійців. Король визнав цю петицію юридично.
(б) Habeas Corpus Amendment Act 1679p.
Певним успіхом у боротьбі з королівським свавіллям стало ухвалення англійським парламентом Акта про
покращення забезпечення свободи та запобігання ув’язненню за морями 1679 p. Первісно Акт був покликаний обмежити
можливості свавільної розправи короля з прибічниками опозиції, але згодом набув загального значення. Ним було
спрощено процедуру отримання судового наказу стосовно допровадження арештованої особи до суду з метою перевірки
правомірності тримання під вартою. За кожним заарештованим закріплювалось право на звернення до суду із
клопотанням, щоб той видав наказ habeas corpus, звернений до посадовця, відповідального за тримання особи під вартою.
Отримавши такий наказ, відповідний посадовець зобов’язаний був допровадити заарештовану особу до суду, вказавши
правдиві підстави арешту. Після з’ясування обставин (мотивів арешту) суд міг ухвалити рішення про звільнення
арештованого на умовах грошової застави чи поруки, але зобов’язуючи його постати особисто перед судом для розгляду
справи по суті. Заборонялось переводити ув’язненого з однієї в’язниці до іншої та тримати під вартою без суду і слідства
у в’язницях, розміщених у заморських володіннях Англії.
Акт запровадив відповідальність посадових осіб і суддів за невиконання його приписів у вигляді штрафів великого
розміру на користь ув’язненого та звільнення їх із посади.
Цей Акт - поряд із Magna Carta 1215 p. – набув значення одного з конституційних документів Англії, що містить
низку принципів справедливого правосуддя: презумпції безвинності; правомірності (законності) затримання та арешту;
пришвидшеного правосуддя на засадах «справедливої юридичної процедури» та за місцем скоєння злочину.
(в) Білль прав 1689 р.
25 жовтня 1689 р. англійський парламент затвердив Білль прав: документ, якому передували Велика Хартія 1215 р. та
Петиція прав 1628p., називають «третьою великою хартією англійської свободи»1.
У його тринадцяти статтях викладено права і свободи підданих, а також порядок успадкування престолу
королівською владою. Білль засудив будь-який прояв свавільної влади з боку короля та визначив, що король не має права
порушувати «основоположні закони королівства». У документі було сформульовано ті свободи, які залишались
предметом діяльності парламенту - свободи слова та вільних виборів, а також право парламенту висловлювати свою
позицію та право на те, що його позицію король бере до уваги. Також було унормовано збереження Англіканської
церкви, права на особисту свободу від свавільного арешту, свавільного засудження та свавільного оподаткування.
Приписи цього Білля і досі є фундаментальними для англосаксонської системи влади.
(г) Акт про терпимість 1689р.
Цей Акт поклав край переслідуванням та численним утискам вірних Протестантської церкви, яких вони зазнавали з
боку Англіканської церкви. Це був головний прорив у боротьбі за релігійну свободу. Утім, то був лише частковий успіх:
римо-католиків не було урівнено в правах, а юдеям не було дозволено посідати місце в парламенті аж до 1858 р. Цим
Актом у принципі було визнано концепцію релігійної свободи, хоча його практичне застосування тривалий час ще було
проблематичним. Але, слід зауважити, цей англійський документ на ціле сторіччя передує Французькій Декларації 1789
р.

3. Проблема людських прав та міжнародного гуманітарного права

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване "право
Женеви" (3 Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення
долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з
військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право
Гааги" (4 -а Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права
й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних
цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).
Це універсальні норми права війни вст. основні обмеження на методи і засоби ведення війни. Вони захищають тих,
хто не бере участь у бойових діях, а також тих, хто більше не може брати в них участь. Для цього потрібно розрізняти
комбатів і некомбатів.
Головне правило – не допускати нападу на цивільних осіб, що є військовим злочином. До комбатантів належить
особовий склад збройних сил держави, а саме регулярні (сухопутні сили, військово-морські і військово-повітряні сили) і
нерегулярні сили(ополчення, особовий склад рухів опору, партизани, повстале населення) сторони, що перебуває у
конфлікті, і беруть безпосередню участь у бойових діях. Комбатантами стають з 15 р.
Некомбатантами є особовий склад, який правомірно перебуває у структурі збройних сил воюючої сторони та
допомагає їй у досягненні успіхів у бойових діях, але не бере безпосередньої участі в них. Це медичний та
інтендантський персонал, військові кореспонденти, духовенство, юристи, правоохоронні служби і т.д.
А тепер щодо тих,хто попав у полон. МГП забороняє тортури ті інші форми нелюдського поводження з полоненими.
До них повинне бути гуманне ставлення. Вони мають право на підтримання зв’язку з рідними.
Також медичні працівники завжди поза небезпекою. На Представники Червоного Хреста і Червоного півмісяця
заборонено нападати. Поранені і хворі мають право на мед, допомогу незалежно від того, до якої сторони вони належать.
Також існують обмеження на засоби і методи ведення війни. Ось наприклад, солдати однієї сторони вирішили налити
хімічних речовин у річку, яка протікає через табір противників і є основним джерелом воли у них. Чи правомірні такі їх
дії? (засоби впливу на природне середовище, які мають великі чи довготривалі серйозні наслідки;)
 Засоби ведення війни – зброя, снаряди, речовини, що застосовуються збройними силами воюючих сторін для завдання
шкоди й ураження противника.
Методи ведення війни – це порядок використання засобів ведення війни.
Серед засобів і методів ведення війни виділяють заборонені і не заборонені міжнародним правом.
За своєю сутністю МГП у цілому, кожна його норма є компромісом між двома протилежностями: гуманністю і
військовою необхідністю.
Принцип військової необхідності допускає застосування сили в межах, необхідних для досягнення законної мети
збройного конфлікту. Принцип гуманності забороняє заподіяння страждань і ушкоджень або заподіяння шкоди, які не є
необхідними для досягнення законної мети збройного конфлікту.

Білет №7
1. Ідея природніх та цивільних прав у творчості Томаса Пейна
Погляди Томаса Пейна на людину ґрунтуються на ідеї «єдності людини». Свою ідею «єдності людини» Пейн
виклав так: «людина – з усіма разом і кожна поодинці – є одного ступеня тому, відповідно, всі люди народжуються
рівними та з однаковими природніми правами. Такі «цивільні права людини», як мислив Пейн, є тими, що «походять від
природніх прав людини. Стосовно цього він міркував так: Людина увіходить до суспільства ані для того, щоб зробитись
там гіршою, ніж вона була перед тим, ані для того, щоб мати менше прав, ніж вона мала перед тим, а для того, щоб ці
права було краще збережено. Її природні права є основою всіх її цивільних прав. Природні права - це ті, що належать
людині на підставі її права на існування. До цього виду належать усі духові права, або права, що випливають із її
розумових здібностей, а також усі ті права, на підставі яких особа діє задля власного спокою та щастя і які не шкодять
природнім правам інших людей. Цивільні права- це такі, що належать людині на підставі її права на членство в
суспільстві. В основу кожного цивільного права закладено певне природне право, яке існувало в людині ще до того, як
вона увійшла до суспільства, але стосовно якого особиста сила/влада людини в усіх випадках є недостатньо значущою.
До цього виду прав належать усі права, які стосуються безпеки і захисту.
Із цього короткого огляду легко вирізнити той клас природніх прав, який людина зберігає за собою після того, як
увіходить до суспільства, і той, який вона вкладає в суспільне надбання як член суспільства.
Природніми правами, які вона зберігає за собою, є всі ті права, стосовно яких сила/влада для їх здійснення є такою ж
абсолютною в самій людині, як і саме право. Природніми правами, які не зберігаються за людиною, є всі ті права,
стосовно яких, попри абсолютність самого права в людині, сила/влада, що потрібна для їх здійснення, є недостатньою.
Вони не відповідають цілям людини. Людина - на основі свого природнього права - має право бути суддею у своїй
власній справі; і в тій частині, що стосується права, яке випливає з її розумових здібностей людини , вона ніколи ним не
поступається: але яка їй користь від свого суддівства, якщо вона не володіє силою/владою, необхідною для
відшкодування Тому вона депонує це право у спільне надбання суспільства і стає під захист сили суспільства, частиною
якого вона є, віддаючи їй перевагу та додаючи до неї власну силу. Суспільство нічого не надає від себе людині. Кожна
людина є власником у суспільстві, і вона залучає капітал, який належить їй по праву.
По-перше: кожне цивільне право проростає з природнього права; або. інакше кажучи, кожне цивільне право є
видозміненим природнім правом. По-друге: цивільна сила/влада, коли правильно її розуміти, - це зібраний докупи т о й
клас природніх прав людини, який стає недостатнім у людині з погляду сили/влади і який не відповідає її цілям; але,
зібраний у сфокусованому стані, стає достатнім для задоволення цілей кожного.

2. Специфіка позитивних і негативних прав

Позитивні права людини – право на те, щоб для вас щось зробили. Вони фіксують обов'язки держави, осіб і
організацій:
• надати громадянину ті або інші блага;
• здійснювати певні дії.
 Позитивні права потребують підтримки та забезпечення з боку держави. Такі права, як право на працю, право на
освіту, право на охорону здоров'я, право на соціальний захист, право на здоров'я та безпечне довкілля вимагають від
держави проведення постійної, цілеспрямованої політики по реалізації державних програм та потребують значних
матеріальних ресурсів держав.
Здійснення позитивних прав неможливо без наявності у держави достатніх ресурсів. Їх конкретне наповнення
залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи.
Негативні права людини – право на те, щоб з вами чогось не робили. Вони полягають у праві людини на захист від
будь-якого втручання і обмежень, в тому числі і з боку держави та в здійсненні особою своїх прав як суб'єкта
громадянського суспільства та політичних прав. Такі права є основними та абсолютними. Їх здійснення, реалізація не
залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціальноекономічного розвитку суспільства.
Негативні права це можливість бути незалежним від влади (право на приватне життя, свобода совісті та
віросповідання, свобода пересування, право на особисту свободу і недоторканність та недоторканність житла тощо)
Між негативними і позитивними правами є фундаментальна різниця:
Позитивні права гарантують забезпечення економічним (тобто обмеженим у кількості) благом. Людина не може бути
забезпеченою жодним економічним благом автоматично, блага мають бути вироблені. Так наприклад, позитивне право на
охорону здоров'я передбачає, що цю послугу треба комусь створити. Саме в цьому місці і лежить основна проблема. Щоб
забезпечити когось благами їх треба в когось взяти. Тобто неекономічність позитивних прав, їхня "безкоштовність",
насправді означає ніщо інше, як те що кінцевий споживач не зобов'язаний платити, а отже кінцевий продавець або той,
хто надає послугу, мусить надавати її або за свій рахунок, або за рахунок оплати третьої особи (третіх осіб). Тобто,
фактично, позитивні права означають порушення негативних прав або другої сторони, або третьої.

3. Національні механізми захисту людських прав

Механізм захисту людиною своїх прав – це взаємозв'язок носія права (тобто конкретної людини) на захист та органу
державної влади, що здійснюється в процесуальному режимі реалізації правоохоронного відношення з метою захисту
суб'єктивного права.
Кожному виду гарантій відповідає певний механізм захисту прав і свобод, а саме:
Національний механізм захисту включає в себе захист прав і свобод в межах певної держави. Складовими
національного механізму є організації, установи, відомства, які не підпорядковуються один одному, але які працюють в
одному напрямку. Саме тому життєво необхідним є узгодження та координування їх діяльності та зусиль. Крім того,
невід’ємною частиною національного механізму є неурядові та міжнародні організації, наукові та дослідні установи,
засоби масової інформації:
• Комітет Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин
• Інші комітети Верховної Ради України в частині діяльності по забезпеченню та захисту прав людини (Комітет
з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності)
• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
• Генеральна прокуратура України
• Інститут адвокатури (інститут надання правової допомоги)
• МВС України (в частині формування та розвитку внутрішньовідомчого контролю за дотриманням прав
людини а недопущенням катувань)
• Міністерство юстиції України (зокрема, Національне бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і
основних свобод людини)
• Інші ЦОВВ (в частині забезпечення та захисту прав людини)
• Правозахисні організації (національні та міжнародні)
• Науково-дослідні установи
• Засоби масової інформації
Уповноважений Верховної Ради має право:
• відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування
засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні,
• опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;
• перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними
органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
Особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників.
Звернення такої особи протягом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому.
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації
незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов’язані
співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:
 1. забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, визначених законодавчими актами
щодо захисту інформації з обмеженим доступом;
2. надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень;
Комітет ВРУ з питань прав людини, національних меншин і національних відносин. Комітет здійснює
законопроектну роботу, готує, попередньо розглядає питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України, та
виконує контрольні функції у таких сферах відання:
• додержання прав і свобод людини і громадянина;
• діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
• громадянство, статус іноземців та осіб без громадянства;
• регулювання збирання і використання персональних даних про особу (крім захисту інформації та
персональних даних в інформаційно-телекомунікаційних системах);
• етнонаціональна політика, міжнаціональні відносини та права корінних народів і національних меншин в
Україні;
• імміграція, біженці та надання притулку в Україні;
• законодавче забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;
• співробітництво з Радою Європи (РЄ), Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) у сфері
додержання (захисту) прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин;
Міністерство юстиції України:
• бере участь у розробці законодавчих актів
• здійснює керівництво виконанням судових рішень, …видає ліцензії особам на право займатись наданням
юридичної допомоги громадянам, організаціям, підприємствам та установам
• організовує роботу з професійної підготовки суддів
• здійснює судово-експертне забезпечення
• розробка державної політики у сфері захисту прав людини
• виявлення проблем у сфері захисту прав людини

Органи МВС: Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна служба України з
надзвичайних ситуацій, Національна гвардія України, Цілі і задачі міністерства:
• безпечне середовище (створення безпечного середовища життєдіяльності людей,
• протидія злочинності (зміцнення громадської безпеки і правопорядку в державі з
• права людини (мінімізування порушення прав людини і основних свобод Кордон та міграційна політика
(зміцнення безпеки державного кордону та дотримання встановленого міграційного режиму)
• Якісність і доступність послуг
• Ефективне врядування (функціонування стійкої, керованої, технологічно розвинутої системи МВС)
Адвокат сприяє законності та справедливості при наданні правової (юридичної) допомоги для необмеженого кола
осіб. Адвокат захищає громадянина від порушення закону щодо них. Передумовою успішної адвокатської діяльності є
демократія, законність, дотримання прав людини, повага до його індивідуальної свободи, честі та гідності.
Найбільш ефективною гарантією забезпечення прав і свобод людини є судовий захист. До Конституційного Суду
можна звернутися за тлумаченням окремих норм Конституції, проте не існує процедури подання індивідуальної скарги на
порушення прав людини, передбачених Основним Законом (Конституцією України). В суди загальної юрисдикції може
звертатися кожна людина щодо захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції.

Білет №8
1. Ознаки людських прав
ОЗНАКИ ПРАВ ЛЮДИНИ:
Основним правам людини притаманні такі ознаки. Права людини – це:
1. По-перше, можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій,
• спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;
2. По-друге, можливості, що обумовлені біо-соціальною сутністю людини,
• належать(основні права) людині від народження,
• не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, зокрема держави,
• не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею.
• це природні і невідчужувані права.
 3. По-третє, можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної
приналежності людини (наднаціональні):
• належать людині вже в силу того, що вона є людиною,
• є похідними від природи людини,
• покликані формувати і підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність.
4. По-четверте, можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства – рівня його
економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку.
5. По-п’яте, можливості, які мають правовий характер, оскільки втілені у законодавчих актів, що створені у
рамках держави й на міжнародному рівні.
Ознаки права:
• Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює
основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві.
• Нормативність - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою
норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави.
• Формальна визначеність - чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених
у законах, указах, постановах тощо.
• Системність полягає в тому, що право — це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі
елементи пов'язані та узгоджені.
• Вольовий характер - вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів.
• Загальнообов'язковість виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та
обов'язковими для всієї країни.
• Державна забезпеченість свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні
правила, які визнаються державою правовими.
• Стабільність - право повинно бути стабільно, інакше воно втрачає якість регулятора суспільних
відносин;
• Динамізм - право повинно розвиватися, інакше воно перетворюється на гальмо розвитку суспільства

2. Загальна декларація людських прав як утілення ідей природного права та «денатуралізація»

людських прав
Декларація ООН виглядає як синтез двох великих сил – індивідуалізму та колективізму. Перші 22 статті
визначають так звані «традиційні» чи «класичні» права у вигляді особистісних, громадянських і політичних прав особи,
пристосованих до сучасних концепцій демократії. Статті 23-28 визначають нові, так звані «прогресивні» права у вигляді
економічних, соціальних і культурних прав особи, які потребують визнання в умовах сучасного розвитку технічного та
індустріального прогресу. Слід усвідомлювати, що Декларація ООН охопила передовсім усю сукупність так званих
природніх прав - тих, що їх уперше було занесено до офіційного документа в період Просвітництва. Так, Декларація
ООН , зокрема, включила:
 ♦ право на особисту свободу, рівність і на свободу від дискримінації;
 ♦ право на життя, свободу і безпеку особи;
 ♦ право на свободу від рабства;
 ♦ право на свободу вираження (поглядів і переконань);
 ♦ право на свободу совісті;
 ♦ право на свободу об’єднання;
 ♦право на свободу зібрання;
 ♦ право на свободу від свавільного затримання, арешту і висилки;
 ♦ право на свободу пересування;
 ♦ право на рівний захист перед законом;
 ♦ право на ефективний захист у суді в разі порушення юридичних прав;
 ♦ право на отримання правничої допомоги;
 ♦ право на справедливий і відкритий судовий процес;
 ♦ право на презумпцію безвинності;
 ♦ право на недоторканність приватного життя.
Перелік прав, занесених до Декларації ООН , на цьому не вичерпується. У Декларації ООН містилась ще й низка
політичних прав, які також є співзвучними ідеям доби Просвітництва, передбачаючи: право особи на участь в управлінні
своєю країною; визнання того, що воля народу становить основу державної влади; право загального і рівного голосу;
право на вільні періодичні вибори; право створювати опозиційні партії тощо. Неабиякою особливістю Декларації ООН є
те, що в її преамбулі здобула втілення ідея природнього права людини на повстання в тому разі, коли вона в інший спосіб
не може захистити свої права через те, що на перешкоді стоїть тиранічний чи деспотичний режим (про що писав у своєму
«Суспільному договорі» Джон Лок). А отже, на глобальному рівні в документі офіційного характеру було визнано право
на опір як правомірну відповідь людини (людей) на зловживання владою правителями, на тиранію влади в будь-яких її
проявах.
Проте надзвичайно важливим є те, що в преамбульній формулі про право на повстання уже зазначено винайдений у
минулому філософами той дієвий інструмент, завдяки якому, за задумом її авторів, можна було б запобігти такому
небажаному станові, коли людина не має жодного іншого шляху, аніж вдатися до повстання,цей інструмент –
правовладдя. Отже, в цьому документі ООН було внормовано доктрину права на повстання, яка була витворена ще у
XVIII столітті й основу якої становила ідея забезпечення природніх людських прав як головного обов’язку створеної
людиною держави.
У Декларації ООН було втілено ідею людських прав як певне узагальнення про людську істоту. Проголошуючи, що
юридичні права надано кожній особі - кожному чоловікові та кожній жінці, кожній дитині та кожній людині похилого
віку, кожному працівникові в промисловій або аграрній галузях, кожному бізнесменові та кожному, хто належить до
якогось ще «племені», міжнародна спільнота визнала, що насправді всі людські істоти мають дещо спільне для них усіх -
гідність. Відповідно до преамбули, кожного з них визнано особою, гідність якої вимагає поваги. Важливо усвідомити:
дух і філософію Декларації ООН сфокусовано саме на окремій особі, на правах окремої особи (без яких її природня
гідність не уявляється) і на стосунках між окремою особою - з одного боку, та іншими особами і суспільством - з другого.
Це не виключає можливості застосовувати Декларацію ООН із метою захисту прав тієї чи іншої групи людей. Однак таке
мож- ¬ на робити лише у спосіб цілеспрямованого захисту прав, що належать кожній окремій особі, а не як захисту прав
якої-небудь колективності. Декларацію ООН слід сприймати як імператив, але імператив не теперішнього, а майбутнього,
бо вона чітко вказала на те, якими природні права мають бути, якщо їм надати форму «позитивного права». Таке бачення
випливає із самої суті природнього права, бо саме воно закладало основи «того, що має бути». Виходячи з того, що
«позитивне право» фіксує не «те, що має бути», а «те, що є», то ухвалення Декларації ООН сприймається як процес
«денатуралізації» людських прав. За такого процесу із стану «того, що має бути» їх було переведено у стан «те, що є».
Тобто Декларація ООН перенесла природні права (з того стану, в якому вони й були доти) в площину «позитивного права
майбутнього». Вона закладала «те, що мало би бути» в розумінні одночасно: «те, що повинно бути» та «те, що буде».
Кваліфікування Декларації ООН як імперативу майбутнього дозволяє її вважати позитивним правом.

3. Людські права через універсалізм та культурний релятивізм

Культу́рний релятиві́зм — ствердження рівноправності всіх типів культур, відмова від виділених систем
культурних цінностей. Прихильники культурного релятивізму проголошують ідею неможливості порівняння культурних
типів різних народів, вимірювання їх єдиним масштабом, оскільки кожна культура — це унікальна система цінностей,
непорівнянних між собою. Кожна культура повинна розглядатися як закрита система специфічних форм існування.
Універсалі́зм — віра в те, що моральні цінності — наприклад, права людини — є значною мірою однаковими завжди
і всюди. Універсалізм є протилежністю релятивізму.
Культурний релятивізм у контексті теорії прав людини визначено як точку зору, згідно з якою місцеві культурні
традиції (включаючи релігійну, політичну та юридичну практику) детермінують існування громадянських та політичних
прав, що ними користуються особистості у певному суспільстві. Культурний релятивізм вбачає сутність історичного
розвитку не в поступовому виникненні єдиної всесвітньої цивілізації, а в ізольованому співіснуванні окремих культур,
які, на думку релятивістів, є сукупністю систем соціально-культурних цінностей, які не взаємодіють і не збігаються.
Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будь-яких універсальних юридичних або моральних
стандартів прав людини, котрі можна було б вважати надійним і об’єктивним критерієм, якому має відповідати
внутрішня політика кожної держави.
Прихильники концепції культурного релятивізму виходять із того, що кожну культуру можна оцінити лише на основі
її власних принципів, а не універсальних критеріїв. Права людини, зазначені в міжнародних документах, реалізуються в
тій або іншій країні з урахуванням її культурних (національних, релігійних) особливостей. Інакше кажучи, різні історичні
традиції, психологія й культура різних народів впливають на тлумачення прав людину й практику їхнього застосування.
Головною засадою релятивізму є теза про те, що системи моральних цінностей різних суспільств детерміновані
такими явищами, як історія, традиції, географічні обставини та світогляд. Людина як представник певного суспільства не
може оцінювати систему моральних цінностей іншого суспільства, оскільки її розуміння оточуючої дійсності сформоване
культурою її середовища настільки, що вона неспроможна «чисто» сприймати інші моральні цінності. Релятивісти
заперечують можливість дослідження феномена культури крізь призму природи людини, яка не може існувати у
позакультурному (позасоціальному) середовищі.
Різноманіття культур не виключає, а припускає універсальність прав людини як загальнолюдських цінностей.
Універсалізм прав людини припускає плюралізм їхнього сприйняття, інтерпретації, способів «вбудовуватися» у різні
культури з несхожими традиціями й цінностями.
 Права людини можуть бути реальними лише, якщо вони виражають головні цілі усього людства, а також коли вони
втілюють цілі кожної людини, породжені відносинами, які характеризують становище особистості, як фактичне, так і
правове, у кожній державі.
Історичний досвід показує, що пріоритет права та прав людини стосовно політики існує лише в умовах
демократичних режимів, коли правові норми засновані на універсальному принципі формальної рівності.
Тому це дає підстави зробити висновок, що більш плідно шукати шляхи розв’язання проблеми універсальності прав
та свобод не через відокремлений розгляд, протиставлення чи виділення головних елементів, які визначають зміст
інституту прав людини, а шляхом з’ясування всієї сукупності характеристик кожного з елементів – прав та моралі,
соціальних та інших умов, які можуть виступати як стимулюючі чи, навпаки, як гальмівні чинники для їх реалізації в
суспільстві. Адже права людини, індивідуальні за своїм характером, так чи інакше реалізуються у конкретних умовах
простору та часу.

Білет №9
1. Принципи людських прав
Принципи права – загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами правового
регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу і порядку.
ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПРИНЦИПІВ ПРАВ ЛЮДИНИ:
 У сучасні політико-правовій літературі існує декілька підходів до проблеми принципів прав людини, їх
артикуляції і класифікації.
 Перший(базовий) підхід відображений у Загальній декларації прав людини.
 У цих документах знайшли своє закріплення основні принципи прав людини, хоча сам термін «принцип» у
тексті не вживається:
• Принцип природності і невід’ємності прав, що випливає з притаманної людині гідності.
• Принцип визнання цінності людини, її прав і свобод.
• Принцип всезагальності (універсальності) прав людини.
• Принцип рівноправ’я всіх громадян.
• Принцип шанування, заохочення і дотримання прав людини.
• Принцип активних дій всіх держав, спрямованих на повне здійснення всіх прав і свобод людини і
громадянина.
 Другий підхід відображений у науковій доктрині:
• Принцип рівноправ’я всіх людей і заборони дискримінації.
• Принцип рівності прав чоловіків і жінок.
• Принцип дотримання фундаментальних прав і свобод у будь-якій ситуації, включаючи військові конфлікти.
• Принцип відповідальності за злочинні порушення прав людини.
В сучасних умовах, особливо враховуючи останні події в Україні, пріоритетними принципами прав людини повинні бути:
• Принцип універсальності (всезагальності) прав людини.
• Принцип врахування різних форм прояву прав людини.
• Принцип адекватної правозахисної діяльності, що зобов’язує кожну людину вимагати дотримання як
своїх прав, так і прав інших людей.
• Принцип відповідальності за будь-які порушення прав і свобод людини.

2. Гендерні аспекти людських прав

Декларація Прав Людини наділяє всіх чоловіків і жінок однаковими правами і рівною відповідальністю в силу
того, що вони – люди. Як відомо, концепція розвитку людського потенціалу включає в себе чотири основних елементи:
продуктивність, рівноправність, стійкість і розширення можливостей. В силу стереотипних уявлень про чоловіків і жінок
в суспільстві зберігається гендерна нерівність. У зв'язку з цим актуальною проблемою є в даний час розробка програми
по досягненню рівності статей, як одного з універсальних принципів в області прав людини. Основні його
характеристики:Рівний доступ до базових соціальних послуг, включаючи освіту та охорону здоров'я; Рівність
можливостей участі в процесі прийняття рішень у політичній та економічній сферах; Рівна оплата за рівну працю;
Рівність перед законом; Ліквідація дискримінації за ознакою статі та викорінення насильства щодо жінок; Рівність
громадянських прав у всіх сферах життя, як суспільного, наприклад, на роботі, так і приватної, наприклад, вдома.
Для того щоб усунути правову дискримінацію, в законах всіх держав повинен бути закріплений принцип рівності
статей.
 Декларативність законодавчих гарантій в сфері гендерної рівності. Незважаючи на наявність профільних законів
України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Про засади запобігання та протидії
дискримінації в Україні», «Про попередження насильства в сім’ї» тощо), їх норми залишаються переважно
декларативними через наступні причини:
1. а) низька обізнаність жінок (особливо в сільській місцевості) із міжнародними стандартами у сфері захисту
від гендерної дискримінації. Жінка часто не розуміє, що її права було порушено, особливо якщо йдеться про
випадки дискримінації
2. б) невміння представників юридичної професії, у тому числі суддів, ідентифікувати ті випадки, коли
порушення прав та законних інтересів жінки стає наслідком дії дискримінаційних положень законодавства або
гендерно нейтральних законодавчих актів, які на практиці призводять до дискримінаційних наслідків.
3. с) сприйняття текстів міжнародних документів як абстрактних конструкцій, які не пропонують конкретних
моделей вирішення реальних життєвих ситуацій.
Рекомендації:
— проведення широких інформаційних кампаній, спрямованих на подолання вкорінених стереотипів щодо
соціальних ролей жінок і чоловіків
— підвищення рівня обізнаності жінок, особливо в сільській місцевості, юридичної спільноти і в цілому широкої
громадськості щодо їх прав і механізмів їх реалізації.
— формування вміння представників юридичної професії, в першу чергу суддів, ідентифікувати ті випадки, коли
порушення прав та законних інтересів жінки стає наслідком дії дискримінаційних положень законодавства або
гендерно нейтральних законодавчих актів, які на практиці призводять до дискримінаційних наслідків, або ж
гендерних стереотипів, які існують в суспільстві.
— Державі необхідно звернути особливу увагу на проблему домашнього насильства і насильства щодо жінок.
— Необхідним є перегляд процедури проведення гендерної експертизи законодавства, яка на сьогодні
представляє собою суто формальний механізм. Існує потреба у виробленні належної методології її проведення і
доступу громадськості до визначення пріоритетних актів, які підлягають такій експертизі та результатів відповідного
аналізу.Укр має продовжити вироблення належних практик, які дозволять підвищити політ. представництво жінок.

3. Поняття і структура механізму захисту людських прав

Поняття «механізм» розкривається як система правових засобів, метою яких є захист прав людини :
• Потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правопорушення чи іншого протиправного
діяння.
• Це право є ніщо інше, як закріплена в законі можливість для уповноваженої особи:
• вимагати від зобов’язаної (зокрема і винуватої) особи не допустити порушення суб’єктивного права
• або ж його (тобто права) відновлення у випадку такого порушення.
ДЕФІНІЦІЯ: Механізм захисту людиною своїх прав – це взаємозв'язок носія права (тобто конкретної людини) на
захист та органу державної влади, що здійснюється в процесуальному режимі реалізації правоохоронного відношення з
метою захисту суб'єктивного права.
У широкому розумінні вказаний механізм складається з таких елементів:
• Правових норм, що встановлюють права і свободи людини й громадянина.
• Юридичних фактів (здебільшого – неправомірних дій) як підстави виникнення, зміни або ж припинення
правових відносин.
• Правових відносин як засобів втілення загальних моделей поведінки, втілених у нормах права, в
конкретизовані та індивідуалізовані акти поведінки суб’єктів права.
• Діяльності суб’єктів правозахисної діяльності, зокрема органів державної влади в межах наданих їм
повноважень, неурядових організацій і самої уповноваженої особи по захисту своїх прав і свобод.
• Застосування вказаними вище суб’єктами певних методів (засобів, способів) захисту порушених прав і
свобод.
• Соціальної, зокрема і юридичної відповідальності, до якої притягуються особи, які порушили права і
свободи людини й громадянина.
У вузькому розумінні механізм захисту прав і свобод є сукупністю гарантій захисту порушених прав і свобод людини
й громадянина.
Категорія «гарантія» - комплексне поняття, що складається з: суб’єктів правозахисної діяльності; форм захисту;
методів захисту:
• де форми – визначені законом умови для захисту порушених прав,
• а методи – засоби і способи впливу, за допомогою яких будь-який суб’єкт правозахисної діяльності може
захистити основні права і свободи.
 • Причому кожній формі захисту повинен відповідати певний спосіб або засіб захисту, тобто метод захисту
порушеного права.
За формою здійснення правовий захист – це завжди юридичний процес, як у широкому, так і вузькому розумінні: В
широкому розумінні: це система взаємопов’язаних правових форм діяльності органів держави та громадських об’єднань.
У вузькому розумінні: це система взаємопов’язаних, спеціально впорядкованих операцій, що відповідають спільній меті
й призводять за допомогою відповідних приймів і засобів до конкретної мети. Це правова активність. Це сама
правозахисна діяльність, й водночас міра цієї діяльності. Це діяльність, якій притаманна повага до права, добровільні і
творчі дії з використання суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків. Це складова правової роботи суб’єктів
державної влади і місцевого самоуправління, державних службовців і посадових осіб, а також громадських об’єднань, що
безпосередньо або ж опосередковано спрямована на охорону, на юридичну допомогу і захист прав людини з метою
створення високого рівня правової захищеності.
Варто розрізняти три рівня захисту прав і свобод, а отже, і три види гарантій, де критерієм відмежування є
власне територія їх застосування. Йдеться про:
1. Міжнародні гарантії.
2. Внутрішньодержавні (національні) гарантії.
3. Регіональні (місцеві) гарантії прав і свобод людини й громадянина, що забезпечують реалізацію прав і свобод
на території певної адміністративно-територіальної одиниці.

Білет №10
1. Міжнародні стандарти в сфері людських прав
Захист прав людини є одним з головних завдань світової спільноти. Тому у галузі прав людини існує близько 300
декларацій, конвенцій, хартій, у різний час створених і визнаних світовою спільнотою.
Міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини – це встановлені в договірному порядку правові норми
мінімально допустимого поводження держави з проживаючими на його території індивідами (громадянами, іноземцями,
апатридами).
Міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини різноманітні. По дії в просторі розрізняють універсальні (діють у
всьому світі) І регіональні (діють в певному регіоні земної кулі) стандарти.
До універсальних відносять, наприклад. Загальну Декларацію прав людини (1948), Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.). До регіональних
— Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (1950р.), Американську конвенцію прав людини
(1969 р.), Африканську хартію прав людини і народів (1981 р.). Як правило, регіональні стандарти більш детальні за своїм
змістом і, що особливо важливо, регламентують порядок захисту прав людини у разі їх порушення державою. Наприклад,
важливим гарантом дотримання прав і свобод людини в європейських країнах є Європейський Суд з прав людини, який
розглядає позови до держави індивідів, котрі зазнали утисків від влади.
Залежно від дії щодо певного кола осіб розрізняють загальні (що стосуються прав всіх людей) і спеціальні (що
стосуються прав окремих категорій населення) стандарти. Наприклад, Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права та Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод відносяться до загальних стандартів.
Прикладом спеціальних стандартів є Конвенція про права дитини, Конвенція про статус біженців, Конвенція про
запобігання рабству і схожим з ним інститутам. Спеціальні міжнародно-правові стандарти регулюють статус осіб,
об'єктивно самих незахищених: дітей, жінок, біженців, національних меншин.
Міжнародні стандарти права і свобод людини мають наступні функції:
1. визначення переліку прав і свобод людини, які у обов'язковому порядку повинні бути визнані державами-
учасниками тієї або іншої конвенції;
2. формулювання змісту прав і свобод, які повинні втілитись у конституціях і законах держав-учасників
конвенції. Наприклад, Міжнародний Пакт про соціальні, економічні і культурні права 1966 р. розкриває
поняття достатнього життєвого рівня. Це поняття включає достатнє харчування, одяг і житло для людини та
її сім'ї;
3. встановлення зобов'язань держав по забезпеченню реалізації проголошуваних прав і свобод. Наприклад,
приєднавшись до Європейської Конвенції по захисту прав людини і основних свобод, Україна була
зобов'язана скасувати смертну страту як вид кримінального покарання;
4. фіксація обмежень і заборон, пов'язаних з реалізацією прав і свобод людини. Наприклад, Міжнародний Пакт
про громадянські і політичні права 1966 р. забороняє пропаганду війни, насильства, національної, расової,
релігійної ворожнечі.
Україна є учасницею основних міжнародних конвенцій у галузі прав людини. З урахуванням їх норм створювалася
Конституція України. Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення
Конституції України - Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний договір про громадянські і політичні права
(1966), Міжнародний договір про економічні, соціальні і культурні права (1966), Європейська конвенція про захист прав і
фундаментальних свобод людини з протоколами (1950), Європейський соціальний статут (1961), Завершальний акт
Наради з питань безпеки і співпраці в Європі (1975), Завершальний документ Віденської зустрічі представників держав -
учасників Наради з питань безпеки і співпраці в Європі (1989), Документ Копенгагенського наради-конференції по
людському вимірюванню РБСЄ (1990) та ін.

2. Ідея людських прав в добу Середньовіччя

Учення Томи Аквінського о побудоване на тому, що всі люди мають укорінене Богом моральне сумління, яке
дозволяє їм розрізняти добро і зло. Отже, людина може бути свідомою засадничих принципів природнього права -
прагнути добра та не спричиняти шкоди. Відповідно - люди можуть знати про те, що їм заборонено, зокрема: вбивати
одне одного, красти те, що належить іншому, тощо. Водночас, як вважав Тома Аквінський, за природою існує велика
нерівність поміж людьми, бо в кожного своя природня здатність переробляти такі принципі на людські закони і
застосовувати їх на практиці.
На початку XVII століття стає відомою доктрина, виникнення якої пов’язують із творчою спадщиною видатного
голландського юриста і філософа Гуґо Ґроція(16-17 ст). Одностайно визнано, що саме він є «батьком» сучасної доктрини
природнього права. Ґроцій мовив про те, що «повсюдно існують певні неписані закони, запроваджені не людьми (позаяк
усі люди не могли б ані зібратися разом у тому ж самому місці, ані мати спільну думку), а дані їм Богом». За
твердженням Ґроція, «такі закони не є писаними, вони є вродженими», тобто природніми: «ми не вчилися їх, не
отримували й не читали їх, зате ми вирвали, витягли і вивели із самої природи; отримали їх не шляхом наказу, а набули їх
при народженні; вони нам дісталися не як навички, а як інстинкт».
Ідея природних прав у вченні Томаса Гобсса(16-17 ст) видатний англійський мислитель Томас Гобс, який належить
до плеяди класиків доктрини природнього права.Він же пояснював «природне право» (Jus Naturale) як «свободу»,
кажучи, що її має «кожна людина» стосовно використання своїх можливостей відповідно до власних бажань - задля
«збереження своєї природи». Із такого розуміння логічно випливало, що «природне право» - це «свобода» людини
вдаватись до будь-якої дії, котра видавалась їй «найпридатнішим засобом» збереження її «власного життя».. Отже, у
зміст свободи Гобс вкладав право - «використовувати будь-які засоби та чинити будь-які дії, без яких людина не може
себе зберегти».
Ідея природніх прав у вченні Джонна Локка(17 ст) – Ідеї природнього права у вченні Джона Лока Свою ідею «Закону
Природи» (котрий є «дохідливим і простим для розумної істоти» та є «навіть простішим» від «позитивного закону
держави», бо «розум легше піддається осмисленню», ніж те, що у вигляді «прихованого інтересу» людьми «викладено на
словах» використовує як сутнісну основу доктрини природнього права співвітчизник Томаса Гобса - Джон Лок.Утім, у
вченні Лока постає кардинально нова ідея, яка невідома творчості жодного з його попередників. У рамках свого вчення
Лок виснував теорію «правомірного опору» - право народу на повстання.За Локовою теорією, таке право настає тоді,
коли в системі влади відбувається її узурпація, яку мислитель характеризує як «завоювання», що веде до захоплення прав
однієї особи іншою Тому несправедливе застосування сили до людини з боку тих людей, які не мають влади над нею,
Лок не визнає як «підставу для влади» цих людей, роблячи висновок про те, що несправедливе і незаконне застосування
сили навіть законною владою не означає, що держава має владні права над своїми підданими, бо така влада - це
«узурпація», яка до того ж є ще й «тиранією»
Ідея природніх прав у вченні Руссо. Жан-Жак Руссо – один із найяскравіших мислителів не тільки епохи
Просвітництва, а й за всю історію політико-правничої думки світу. На перший погляд, у своїй творчості він
безпосередньо не торкається теми природнього права. Але концептуальне осмислення навіть однієї з багатьох праць усієї
його інтелектуальної спадщини очевидно доводить, що вся її філософська конструкція облаштована саме на ідеях,
притаманних ідеї природнього права. Це праця, що й донині належить до числа найвидатніших книг світу в царині
політичної філософії. Руссо залишає поза увагою традиційну для того часу концепцію «природнього приятельства»
людини – тієї концепції, що своїм походженням сягала ще часів античних мислителів і основна ідея якої полягала в тім,
що «в природньому стані» всі люди перебувають у стосунках «поваги одне до одного». Натомість головну увагу автора
прикуто до дослідження питання: чи може в умовах «цивільного порядку» існувати якийсь «правильний і законний за
походженням» спосіб здійснення влади, виходячи з даності, що «люди – такі, якими вони є»? Досліджуючи та
обґрунтовуючи природу «влади законного походження», Руссо виходив із того, що «людина не має природньої влади над
своїм побратимом» На цій основі Руссо висуває ідею: людина полишає «природній стан» та увіходить до «цивільного
стану», тим самим творячи «політичну організацію». Таке «цивільне об’єднання» автор називає «найдобровільнішим з
усіх актів», тому що «кожна людина народжується вільною та володарем самої себе»; «ніхто, під жодним приводом і за
жодних обставин, не може підкорити іншу людину без її згоди»; «вирішити, начебто син раба народжується рабом, - це
все одно що вирішити, начебто він народився не людиною». Однією з ознак, що надають його теорії своєрідності, є те, що
в основу своєї ідеї про природне право Руссо поклав ідею «власного я».
НА ЗАКОНОДАВЧОМУ РІВНІ ЦЯ ІДЕЯ ПОЧАЛА РЕАЛІЗУВАТИСЯ НАБАГАТО ПІЗНІШЕ:
 У 1215р. в Англії була прийнята Велика хартія вольностей:
• Вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини.
 • Хартія обмежувала абсолютну владу монарха.
• Закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне
додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду
та виїзду з країни та ін.
• В ній проголошувалися як права і свободи окремих станів, так і ті, які стосувалися широкого кола людей.

3. Виконання рішень ЄСПЛ в Україні

Відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людин и» виконанням рішень Європейського суду у справах щодо України є:
 виплата відшкодування, присудженого Європейським судом;
 вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, спрямованих на усунення конкретного порушення,
визначеного в рішенні Європейського суду;
 вжиття заходів загального характеру:
1. а) з метою забезпечення дотримання державою положень Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, порушення яких встановлено в рішенні Європейського суду;
2. б) для усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Європейським судом
порушення;
3. в) з метою усунення підстави для надходження до Європейського суду аналогічних заяв проти України у
майбутньому.
Випадків необґрунтованого невжиття необхідних заходів для виконання рішень Європейського суду не було.
Остаточні рішення Європейського суду передаються до Комітету міністрів Ради Європи (далі – КМ РЄ), який
здійснює нагляд за його виконанням, і у своїй діяльності керується Правилами щодо контролю за виконанням рішень
Європейського суду.
Рішення Європейського суду вважається виконаним після ухвалення відповідної резолюції (рішення). Таке рішення
виноситься після надання державою інформації про вжиття всіх належних заходів індивідуального та загального
характеру на виконання відповідного рішення Європейського суду.

Білет №11
1. Юридичний позитивізм як методологічна засада розуміння людських прав
Позитивізм як напрям виник у 19 ст. Засновником його вважається Джон Остін. Представниками також є Ганс
Кельзен, Герберт Харт.
Найсерйознішого нападу теорія природнього права зазнала з боку доктрини, котра відома як «юридичний позитивізм».
Філософія саме цього штибу стала панівною в юридичній теорії протягом більшої частини XIX століття. А в першій
половині XX століття її прихильників ще побільшало. Класичні позитивісти відкидають будь-яке апріорне джерело прав.
Натомість вважають, що все – стосовно влади, повноважень, компетенції чи обов’язків - походить від того, що приписали
держава та її посадові особи.
У рамках позитивістської теорії джерело людських прав міститься лише в актах законодавства з доданими до цього
санкціями. Поглядам стосовно того, яким закон, власне, повинен бути, немає місця в праві як системі норм. Із
пізнавальної точки зору, такі погляди є вартими уваги та вивчення, бо вони й понині є панівними у вітчизняній науці та
практиці.
По суті, позитивістський підхід до права заперечує моральнофілософську основу людських прав. Відокремлюючи
юридичну систему від етичних та моральних підвалин суспільства, позитивне право, з філософської точки зору, заохочує
таку ідею: закону треба дотримуватись за всяку ціну, не переймаючись тим, якою мірою він може бути аморальним.
Ганс Кельзен досліджував право без взаємозв’язку з іншими суспільними явищами. Право потрібно розглядати тільки
в прямому розумінні цього слова.
Той факт, що позитивістська філософія використовувалась для виправдання обов’язковості дотримання і виконання
несправедливих законів, був серцевиною критики на адресу цієї доктрини. Гостро критичне ставлення до позитивізму
ґрунтується на тому, що він не визнає провідної ідеї, яку обстоює доктрина природнього права, стверджуючи: закони,
позбавлені внутрішньої моральності, - це несправедливі закони; а тому вони не можуть вимагати лояльності до себе;
якщо ж законам бракує внутрішньої моральності - то вони не заслуговують на те, щоб називатись правом.
Позитивістська теорія та запроваджена на її основі практика були першопричиною того, що й на міжнародному рівні
впродовж XIX – першої половини XX століття не існувало таких гарантій стосовно людських прав, які можна було би
прирівняти до тих засобів, що в окремих країнах уже від другої половини XVIII століття стали доступними на
національному рівні. Юридичний позитивізм був домінуючою філософією міжнародного права у XIX - першій половині
XX століття.
 -м’який позитивізм(Герьерт Харт, Дж.Коулменс)
 -твердий позитивізм(Дж.Раз)- наявність у певної норми моралі якості ніколи не може бути критерієм
юридичної чинності.

2. Абсолютні права і свободи особи

За можливістю легітимного обмеження права людини поділяються на абсолютні та відносні.
Абсолютні права не підлягають обмеженням за будь-яких обставин. До абсолютних прав належать: право на життя,
здоров’я, честь, гідність, особисту недоторканність, освіту, працю, приватну власність, особисті немайнові права тощо. У
сфері публічного права до абсолютних прав належать: право держави на недоторканність своєї територіальної цілісності,
на визначення власного зовнішньо- та внутрішньо політичного курсу розвитку та інтеграції, участі в міжнародних
відносинах.
Абсолютні права кореспондують зобов’язання усім іншим особам утримуватися від будь-яких дій, що можуть
спричинити їх обмеження чи порушення. Проте носій абсолютних прав, здійснюючи їх, не повинен порушувати права та
свободи інших осіб і не виходити за межі передбаченої правореалізації.
Абсолютні права є своєрідною «серцевиною» системи права і системи законодавства, оскільки виражають потреби,
особливо значущі для нормальної життєдіяльності особи. вони – початкові, закладають основу національного правового
статусу особистості. Абсолютні права – невід’ємна частина конституціоналізму.
Для людини вони є необхідними передумовами забезпечення умов гідного і вільного існування особистості;
Тому абсолютні права і свободи не тільки визнаються державою, а й захищаються нею як необхідна умова її
існування.

3. Проблема людських прав в контексті біомедичної етики

Біомедична етика – це дисциплінарна наука, що займається вивченням моралі етичних соціальних і юридичних
проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини.
Фундатором біоетики вважається американський біолог В. Р. Поттер, який у 1971 р. опублікував книгу "Біоетика, міст
у майбутнє", де висвітлював цю науку в ракурсі біологічних знань і загальнолюдських цінностей.
На медичну діяльність все більшою мірою впливає процес гуманітаризації. Це виражається у тому числі і в підготовці
майбутніх лікарів. Гуманітарна підготовка медика може і повинна відрізнятися від гуманітарної підготовки фахівця
іншого профілю — тут йдеться про виховання професіонала, в руках якого знаходитимуться здоров'я і життя людини.
Чинниками, що свідчать про ширші можливості біомедичної етики порівняно з лікарською етикою, є:
 розгляд складних медичних питань у ракурсі міждисциплінарного підходу;
 висвітлення спектру соціальних питань, пов'язаних з громадською охороною здоров'я;
 вихід за межі життя і здоров'я людини, розгляд загальних проблем екологічної безпеки;
 яскраво виражений акцент на проблемах захисту прав пацієнтів при наданні медичної допомоги.
Серед проблем які актуалізують значення біомедичної етики слід назвати передусім:
1. Ставлення до аборту і контрацепції
2. Визнання правового статусу ембріона
3. Правові підстави і наслідки в застосуванні сурогатного материнства
4. Умови і наслідки застосування нових репродуктивних технології (штучне запліднення )
5. Клонування людських органів або біо об’єктів
6. Встановлення правового статусу тіла людини та його частини
Доцільно зупинитися на таких принципах біоетики, які тісно пов'язані з питаннями регулювання медичної діяльності
та вносять чіткість у розуміння зв'язку біомедичної етики і права. До принципів біоетики, які відповідають вказаним
ознакам, належать:
 Принцип пошани людської гідності
 Принцип справедливості
 Принцип визнання автономії особи
 Принцип не заподіяння зла
Під автономією особи пацієнта розуміють фізичну і психічну недоторканність при наданні медичної допомоги. Цей
принцип має тісний зв'язок з концепцією інформованої згоди. Ключова ознака автономії пацієнта - будь-які заходи,
спрямовані на проникнення крізь тілесну або духовну оболонку пацієнта, виправдані лише тоді, коли вони здійснюються
за його згоди. Етична цінність автономії пацієнта полягає в тому, що дії лікаря спрямовані на благо хворого з метою його
одужання, але які здійснюються всупереч його волі і бажанню, - недопустимі.
 Процес інформування пацієнта, завдяки якому останній набуває знань, повинен проводитися так, щоб у неосвіченої
спочатку людини з'явилася певна компетентність щодо стану свого здоров'я і тих маніпуляцій, які щодо нього планують
здійснити медики. Це положення знаходить у повній відповідності з принципом автономії особи пацієнта.
Важливо зазначити ту обставину, що принцип автономії особи пацієнта, як ключової у розумінні ролі і значення
біоетики в контексті соціальної регламентації сфери медицини, є свого роду сполучною ланкою між принципами
біоетики і однією з головних її проблем - взаєминами між лікарями і пацієнтами.
Принцип справедливості в галузі біомедичної етики полягає у тому, що кожен пацієнт, незалежно від соціального
походження, матеріального стану, інших чинників, має право на отримання рівного обсягу медичної допомоги і рівного
доступу до медичних ресурсів. Особливе значення принцип справедливості має у сфері трансплантації органів і тканин
людини і у військово-медичній практиці.

Основний офіційний документ у галузі біоетики - Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку з
використанням досягнень біології і медицини (Конвенція про права людини і біомедицини) 1996 р. проголошує, що
"сторони цієї Конвенції зобов'язуються при використанні досягнень біології і медицини захищати гідність й
індивідуальну цілісність кожної людини, гарантувати всім без виключення недоторканність особи і дотримання інших
прав і основних свобод". Слід зазначити, що, на відміну від більшості офіційних документів, що приймаються різними
громадськими організаціями, ця Конвенція має силу не тільки морального заклику – кожна держава, що приєдналася до
неї, зобов'язана реально утілювати положення Конвенції у власному внутрішньому законодавстві (Україна ще не
ратифікувала цей документ).

Білет №12
1. Природно-правовий підхід до визначення сутності людських прав
Витоки природньо правового підходу беруть початок з часів Античності (Аристотель, рим. юр.), Середньовіччя
(Тома Аквінський) та епохи встановлення європейських держав.
Основні представники даного типу: Гуго Гроцій, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Шталер, Роус, Ж. Ріте, Рабінович.
Основні положення ППТ:
  Право і закон не ототожнюються;
  Право існує само по собі, а закон приймається людьми;
  Право – сукупність вищих моральних цінностей;
  Фактично право і мораль єдині, основу права складають моральні цінності;
  Права людини мають природний характер, належать людині від народження і не залежать від волі
законодавця.
У Кодексі Юстиніана дається таке трактування природного права: «Природне право є таким, якому природа навчає
всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам... є загальновизнаним».
Серед принципів природно – правового підходу до визначення сутності людських прав називають такі: поваги до
людини, її людської гідності, принцип добра, справедливості, свободи, особливої цінності людського життя, принцип
первинності, а, отже, вищості права від закону, правової рівності, спільного блага тощо.
Відповідно до теорії природного права людина має невідчужувані від неї права на життя, свободу та приватну
власність (згодом перелік цих прав буде розширено), що зумовлені її природою і світом, у якому вона живе, а держава
існує для того, щоб ці права захищати. Ці ідеї поділяли в добу нового часу чи не всі великі уми Західної Європи.
Специфікою природно-правового чи юридичного праворозуміння є звернення його до ціннісного виміру, до вищих
гуманістичних цінностей. Цінності природного права є універсальними і мають абсолютний характер, і це є чи не
найважливішою їхньою особливістю. Універсальність їх полягає в тому, що вони поширюються на всіх, незалежно від
будь-яких ознак соціального, національного, професійного тощо плану. Вимоги і цінності природного права
забезпечують суб’єктові права вищу правоту, якщо він діятиме відповідно до них, і, навпаки, заперечення цих вимог,
правил, цінностей у природно-правовій свідомості асоціюється зі злом і руйнацією. Природно-правові цінності та вимоги
однаково «працюють» у всіх сферах людського буття, поширюються на всі види життєдіяльності особистості, присутні в
будь-якому часі та просторі. У природному праві дуже випукло простежується його спрямованість на захист, збереження
унікальності кожної особистості. У суб’єкта права складається враження, що універсальна імперативність норми
природного права «прямує з усією своєю силою, максимальною енергією в кожну конкретну соціальну точку, де
перебуває суб’єкт – носій індивідуальної природно-правової свідомості»
 право виступає засобом людинотворення, утвердження людської гідності, захисту людини та її життя, а
не винятково втіленням державної (групової) волі – і в цьому проявляється його гуманістичний потенціал;
  природно-правовий підхід стверджує невідчужувані права людини на життя, свободу і власність, повагу
до людської гідності, честі тощо – вони вважаються такими, що «видані» людині розумом, природою та
Богом, зумовлені її людською природою та сутністю, і з’являються разом із появою людини на світ, а
тому оголошені невідчужуваними. В позитивному праві ці права вважаються «виданими» людині
державою тією мірою і в тому порядку, в якому держава вважає за потрібне їх «видати».Держава,якщо
вважає за потрібне, може їх і відібрати;
 природне право знаходить відображення не лише у приписах позитивного права, а й існує в неписаному
вигляді у змісті релігійних і етичних вимог, тобто воно пов’язане з етикою та релігією.

2. Людські права і міжнародне право

Традиційне міжнародне право існувало до 2 світової війни. В рамках традиційного міжнародного права вважалося
об'єктом а не суб'єктом лп. Воно регулювало стосунки виключно між державами. Домінуючою теорією традиційного
міжнародного права була теорія невтручання у внутрішні сфери держави. Вона базувалася на доктрині державного
суверенітету.
Утворені традиційним міжнародним правом юридичні принципи створили основу для розвитку сучасного
міжнародного права у сфері лп.
Сучасне міжнародне право відрізняється від традиційного тим, що особу було поступово переведено з простого
об'єкта міжнародного права у стан суб'єкта міжнародних права.
З прийняттям Всесвітньої Декларації лп стають універсальними. ЛП розглядаються не тільки як національна категорія,
але і як юридична категорія міжнародного права.
Еволюція МП Відбувалася поступово та гармонійно . Увесь процес складається з кількох стадій:
 Традиційне міжнародне право до 2 світової війни
 Починається розвиток сучасного міжнародного права з набранням чинності статуту ООН
 Закінчується ухваленням міжнародних пактів у 1966 р. Це сучасне міжнародне, яке характеризується
прийняттям міжнародних стандартів ЛП.
 З 1966 і до сьогодні триває період нормативної консолідації міжнародного права у сфері ЛП спостерігається
інтернаціоналізація ЛП та гуманізація міжнародного права.
Сутність міжнародного права:
У світі існує майже двісті суверенних держав кожна держава самостійно ухвалює рішення в межах своєї юрисдикції.
Жодна держава не може нав'язувати свої приписи іншій державі . Саме тому існує об'єктивна причина в наявності певних
юридичних правил за допомогою яких можна було б регулювати і контролювати поведінку держав та їхнє співіснування .
Це називається міжнародним правом.
В сучасній науковій літературі МП розуміються як:
 Сукупність міжнародно правових норм , самостійну галузь права що регулює міжнародні відносини ідеї
внутрішньодержавні відносини.
 Як самостійна комплексна нормативна система права створена спільно державами шляхом узгодження їхніх
воль.
 3.Як особлива система юридичних норм що регулює міждержавні відносини.

3. Підстави міжнародно-правової відповідальності держав до порушення людських прав

Міжнародно-правова відповідальність індивідів розглядається переважно в сфері кримінального права. За
міжнародний злочин відповідальність несе як держава, винна в його вчиненні, так і її посадові особи, які брали участь у
злочинних діяннях. Офіційне становище особи в державній ієрархії (глава держави, глава уряду, міністр оборони і т. ін.)
не звільняє її від кримінальної відповідальності. Також не звільняє індивідів від кримінальної відповідальності та
обставина, що вони вчинювали злочинні діяння на виконання наказу свого командування або уряду. Значний поштовх
розвитку міжнародної кримінальної юстиції дала саме Перша світова війна. Створені в Бельгії, Великій Британії, Росії та
Франції спеціальні слідчі комісії встановили численні акти значного порушення Німеччиною законів і звичаїв війни. Це
були вбивства мирних жителів, катування військовополонених (у тому числі поранених), грабежі й руйнування. Німецькі
війська всупереч чинним нормам міжнародного права розстрілювали заручників з місцевого населення, а окупаційна
влада насильно гнала мирних жителів до Німеччини для примусової праці. Такі дії становили частину політики, що
планувалася і здійснювалася керівництвом Німецької імперії. Світова громадськість вимагала покарання не тільки
рядових виконавців злочинів, а й головних винуватців, насамперед самого німецького кайзера. Було зрозуміло що
суб’єктом міжнародного права повинна виступати не лише держава, а й конкретно особа, що чинила правопорушення,
вона ставала суб’єктом, що повинен нести відповідальність за свої злодіяння.
У 1968 р. під егідою ООН було прийнято Конвенцію про незастосування строку давності до воєнних злочинів і
злочинів проти людства.
 Перелік міжнародних злочинів, за які поряд з державами несуть відповідальність й індивіди, внесений до Статуту
Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі 1945,включає в категорію «міжнародних» три види злочинів проти
людства:
 злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни
 військові злочини, а саме, порушення законів чи звичаїв війни. До цих порушень належать: вбивства,
катування або відведення в рабство або для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства
чи катування військовополонених чи осіб, що знаходяться в морі; вбивства заручників; пограбування
громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст чи сіл; розорення, невиправдане військовою
необхідністю, та інші злочини;
 злочини проти людяності, а саме: Це вбивство, доведення до самогубства, побої, катування, ненадання
допомоги особі в небезпеці, незаконне позбавлення волі, захоплення заручників, торгівля людьми, експлуатація
дітей, зґвалтування, розбещення неповнолітніх.
Із часом цей перелік міжнародних злочинів було розширено. У Конвенції про запобігання злочину геноциду та
покарання за нього 1948 р. та Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р. геноцид і
апартеїд кваліфікуються як злочини проти людства, ві1дповідальність за які несуть поряд з державами й фізичні особи.
За чинними нормами міжнародного права головні винуватці вчинення міжнародних злочинів піддаються
кримінальному переслідуванню міжнародними кримінальними судами, створюваними на основі укладення спеціальних
міжнародних угод.
Інститут міжнародної кримінальної відповідальності індивідів за вчинення міжнародних злочинів є значним
стримувальним фактором сучасного міжнародного права щодо недопущення порушення його найбільш важливих норм.

Білет №13
1. Еволюція людських прав в Україні
Українська термінологія з прав людини бере витоки з Руської Правди, міжнародних договорів та інших
юридичних актів Київської Русі. За Руською Правдою в Київській Русі не було смертної кари, поважалось право
власності. Становище жінки за давньоруським правом було набагато вищим, ніж за давньогерманським та римським
правом.
Відомою юридичною пам’яткою в історії України є Конституція Гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. (преамбула і 16
статей), що включає статті про захист недоторканності законів та вольностей; про право власності не тільки Гетьмана, але
й ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб; про право обирати
вільним волевиявленням і голосуванням; про право вдів козаків, їхніх дружин і дітей-сиріт, жінок, чоловіки яких
перебувають на війні або на якихось військових службах, бути вільними від загальних повинностей та сплати податків.
В Конституції декларується ідея “природжених прав та вольностей”, відновлення “всіх природних прав та рівності”.
Творчість Г. Сковороди є великим внеском у розумінні сутності і призначенні людини, оскільки він розмірковував у
свої працях про певні принципи, що передбачають мораль і духовність людини, яка живе у соціумі, а отже і певні права і
норми яких необхідно дотримуватись кожному.
Основні політичні та історично філософські ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в програмних
документах, до яких належать „Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія”, „Книги буття українського
народу” та ін., а у даних документах були викладені ідеї суспільного розвитку слов’янських народів, що базувались на
рівноправ’ї і моралі.
Ідея прав людини, що базується на теорії природного права та знайшла своє втілення в нормативних актах Європи та
світу (Декларація незалежності США 1776 р., французька Декларація прав людини та громадянина 1798 р. тощо), була
визнана в колах українських суспільних діячів. Тарас Шевченко в поемах оспівував свободу людини. Михайло
Драгоманов передбачав конституційну свободу людини, забезпечення недоторканності особистості, повагу її гідності.
Наступним важливим кроком у проголошенні прав людини в Україні була доба УНР та ЗУНР. ІІІ Універсал Української
Центральної Ради проголошував “свободу слова, друку, віри, зібрання, союзів, страйків, недоторканності особи і
мешкання, право і можливість вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами”.
Згідно до Закону Української Центральної Ради “Про національно-персональну автономію” від 9 січня 1918 р. кожній
з націй, що населяли України, надавалось право в межах Української Народної Республіки на “самостійне влаштування
свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу.
Жодна європейська держава не мала такого закону. Конституція Української Народної Республіки 1918 р., значну
увагу приділяла правам громадян України. Включала статті про рівність прав чоловіків та жінок, заборону дискримінації
за походженням, вірою, народністю; про право особистої недоторканості, а також недоторканості мешкання; про
таємницю листування; зміни віросповідання; про право на свободу пересування тощо.
 Конституції УРСР 1937 та 1978 років включали окремі розділи з основних прав та обов’язків громадян, однак
розміщення їх після розділів з основ суспільного ладу і політики свідчило про пріоритет держави, суспільства над
особою, громадянином.
Прийняття Конституції України 1996 р. стало значним етапом в розвитку української термінології з прав людини.
Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” є повністю узгодженим з міжнародно-правовими актами з
прав людини.
Отже, поняття людських прав в Україні поступово розвивалося під впливом різних факторів, у ході багатьох епох які
кардинально різнились між собою.

2. Первинна юридизація людських прав: загальна характеристика

1) Велика Хартія
Magna Carta є тим документом, що став англійським першоджерелом правовладдя в юридичному значенні, відповідно
до якого особа має бути захищеною від свавілля і зловживань влади.
Цей документ було прийнято в умовах політичного конфлікту між королівською владою та пануючими верствами
населення які вимагали обмежити свавілля влади. Хартія встановлювала перші елементи рівності людей перед законом ,
закріплювалися важливі принципи відповідності діяння та покарання за нього.
2) Петиція про права 1628р. продовжується ідеї про захист підданих від сваволі королівської адміністрації. Була
сформована формула про прохання не порушувати законів і статутів анг. королівства та не чинити дії на шкоду народу.
Дуже важливим був припис в дусі Великої Хартії про те, що позбавлення волі особи було можливим лише на основі
справедливої юридичної процедури, чим було закріплено права і свободи англійців. Король визнав цю петицію
юридично.
3) Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув'язнення за морями 1679. Habeas Corpus
Amendment Act 1679 p..
Первісно Акт був покликаний обмежити можливості свавільної розправи короля з прибічниками опозиції, але згодом
набув загального значення. Ним було спрощено процедуру отримання судового наказу стосовно допровадження
арештованої особи до суду з метою перевірки правомірності тримання під вартою.
Цей Акт – поряд із Magna Carta 1215 p. - набув значення одного з конституційних документів Англії, що містить низку
принципів справедливого правосуддя: презумпції безвинності; правомірності (законності) затримання та арешту;
пришвидшеного правосуддя на засадах «справедливої юридичної процедури» та за місцем скоєння злочину.
4) Біль про права 1689
Документи спрямований проти абсолютизму та започаткував правові основи конституційної монархії , тобто вища
державна влада перейшла до парламентаризму .
У його тринадцяти статтях викладено права і свободи підданих, а також порядок успадкування престолу королівською
владою. Білль засудив будь-який прояв свавільної влади з боку короля та визначив, що король не має права порушувати
«основоположні за кони королівства». У документі було сформульовано ті свободи, які залишались предметом діяльності
парламенту - свободи слова та вільних виборів, а також право парламенту висловлювати свою позицію та право на те, що
його позицію король бере до уваги. Також було унормовано збереження Англіканської церкви, права на
5) Акти про терпимість 1689
Цей Акт поклав край переслідуванням та численним утискам вірних Протестантської церкви, яких вони зазнавали з
боку Англіканської церкви. Це був головний прорив у боротьбі за релігійну свободу. Утім, то був лише частковий успіх:
римо-католиків не було урівнено в правах, а юдеям не було дозволено посідати місце в парламенті аж до 1858 р. Цим
Актом у принципі було визнано концепцію релігійної свободи, хоча його практичне застосування тривалий час ще було
проблематичним. Але, слід зауважити, цей англійський документ на ціле сторіччя передує Французькій Декларації 1789
р.

3. Конвенція про захист людських прав і основоположних свобод: свобода думки і совісті,
свобода вираження поглядів, свобода миринихзібрань
Стаття 9 – Свобода думки, совісті і віросповідання
Кожен має право на свободу думки, совiстi i віросповідання; це право включає свободу змiнювати свою релiгiю або
свої переконання, а також свободу сповiдувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i спільно з iншими,
прилюдно чи приватно, в богослужiннi, ученнi, виконаннi та дотриманні релiгiйних i ритуальних обрядiв.
 Свобода сповiдувати релiгiю або переконання пiдлягає лише таким обмеженням, якi встановленi законом i є
необхiдними в демократичному суспiльствi в iнтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я
чи моралi або для захисту прав i свобод iнших осіб.
Право на свободу думки, совісті та релігії здійснюється всередині кожної людини, переважно в її почуттях та думках.
Лише коли людина виказує свої думки або переконання, держава дізнається про їх існування та характер. Але саме
здійснення виявлення думок або переконань може бути пов’язане з областю питання про свободу виявлення поглядів
(стаття 10) або з іншими статтями Конвенції. Коли у справах, які розглядались конвенційними органами, йшлось про
порушення положень статті 9 і при цьому робилось посилання на порушення інших статей, то Комісія і Суд завжди
обмежувались у своєму виборі розглядом можливих порушень цих інших статей.
Витлумачуючи закріплені у статті 9 терміни, Суд відмовився визнати як аргумент те, що “думка” та мова настільки
пов’язані між собою, що будь-яке обмеження державою використання обраної людиною мови є порушенням свободи
думки за статтею 9 (Бельгійська мовна справа (1968)). Комісія та Суд ніколи не розмежовували терміни “совість” та
“переконання”, але, як правило, погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або
інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів. Проте вияв переконання може і не потрапляти
під захист пункту 1 статті 9, якщо така дія не є виявом самого переконання, а лише здійснювалась під впливом або
внаслідок його.
Не розглядаючи спеціально ознаки “віросповідання” за змістом статті 9, Комісія визначила дві категорії питань, що
допомагають з’ясувати, які саме типи справ не підлягають захисту відповідно до положення статті 9 про свободу
віросповідання. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов’язана дозволяти якійсь певній релігійній секті
визначати свій офіційний статус в існуючій правовій структурі на власний розсуд, тому що члени секти можуть виявляти
свої релігійні переконання і поза межами обраної структури (Заява №8652/79). По-друге, Комісія визнала, що особа не
може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, що відповідають практиці даної релігії,особа
також не може оскаржувати загальну політику і стан державної церкви, тому що вона ( ця особа) може вільно залишити
цю церкву.
Положення статті 9 вимагають від держави впровадження механізмів, який дозволятимуть особі відійти від церкви.
Вона також дійшла висновку, що держава не має права накладати на особу зобов’язання підтримувати державну церкву
фінансово шляхом сплати податків чи в інший спосіб (Заява № 9781 /82).

Комісія розглянула кілька заяв, що торкались одночасно права на свободу совісті чи переконання відповідно до статті
9 та положень підпунктів пункту 3 статті 4, яка дозволяє Договірним Сторонам, але не зобов’язує їх визнавати відмову
від військової служби за власними переконаннями і разом з тим встановлювати обов’язкову альтернативну службу.
Свобода вираження поглядів та свобода інформації: стаття 10
Стаття 10
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів,
одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не
перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким
формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я
або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для
підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.
Право на свободу вираження поглядів є не лише наріжним каменем демократії, але й передумовою здійснення
багатьох інших прав і свобод, які гарантує Європейська конвенція. Оскільки це право є значимим, велика кількість справ,
у яких було встановлено критерії витлумачення принципів Конвенції, була пов’язана із статтею 10.
Хоч стаття 10 має аналогічну з іншими статтями структуру, оскільки в першому пункті наведено перелік
гарантованих прав, а в другому - підстави для обмеження їх здійснення, однак вона має кілька характерних рис, що
відрізняють її від інших статей, і це впливає на судову практику при її застосуванні. У першому пункті статті 10,
наприклад, з категорії «втручання органів державної влади» виключено поняття «ліцензування діяльності радіомовних,
телевізійних або кінематографічних підприємств». А в другому пункті державам начебто надано ширші межі розсуду у
порівнянні з іншими статтями, оскільки тут уточнюється, що «здійснення цих свобод пов’язане з обов’язками та
відповідальністю» і у зв’язку з цим «може підлягати» різним видам державного контролю.

Стаття 11
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднань з іншими, включаючи право створювати
профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах
національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для захисту здоров’я або моралі
чи з метою захисту прав і свобод інших людей і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає
запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або
органів державного управління.
Права, які гарантує стаття 11, пов’язані з політичними і соціальними цінностями демократичного суспільства або
грунтуються на них. Оскільки в цій статті захищається право на створення профспілок, що в свою чергу передбачає
захист певних економічних і соціальних прав, при тлумаченні положень часто використовується багато інших
міжнародних документів і декларацій, наприклад, конвенції Міжнародної організації праці.

Білет №14
1. Співідношення прав і свобод людини
Права людини в сучасному світі являють собою проблему, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності
міжнародного співтовариства і кожної держави.
Поняття про права людини включає два аспекти: природні права людини, неподільно пов'язані з її існуванням та
розвитком; набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус.
Свобода людини є вихідним поняттям проблеми прав людини-громадянина. Вона характеризується ознаками:
 всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах;
 людина має право робити все, що прямо не заборонено діючим законодавством;
 всі люди рівні в правових можливостях, правовому сприянні і правовій охороні;
 свобода людини - об'єктивна реальність, вона виходить за межі врегульовані правом, так як на неї впливають і
інші соціальні норми (моралі, етики, релігійні норми та інші).
Якщо ми звернемося до тексту Конституції, то переконаємося, що терміном «СВОБОДА» підкреслюються більш
ширші і об’ємніше можливості індивідуального вибору. Конкретний результат не окреслюється:
• Ч. 4 Ст. 15 «Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами
України».
• Ч. 1 Ст. 29 «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».
• Ч. 1 Ст. 34 «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань».
За допомогою же терміна «ПРАВО» законодавець визначає конкретні дії людини:
• Ст. 27 «Кожна людина має невід'ємне право на життя.
• Ч. 1 Ст. 28 «Кожен має право на повагу до його гідності».
• Ч. 1 Ст. 29 «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».
Але розмежування між правами і свободами провести досить складно. Причина відмінності у використанні
термінології – традиції, сформовані ще у XVIII-XIX століттях.
Отже:
• Співвідношення понять «право» і «свобода» характеризується насамперед тим, що значною мірою, - це (вони)
синоніми (все-таки). І право, і свобода – суб’єктивне право будь-якої людини або лише громадян України.
• Свобода – це самостійна поведінка носія свободи. При цьому для неї (поведінки) суспільство (держава)
визначає адекватну форму користування нею.
• Свобода людини забезпечується і захищається державою, проте не регламентується нею (державою).
• Право людини – це чітко визначена державою можливість свобідної (вільної) поведінки у тих рамках, які
визначені законом.

2. Основні та додаткові людські права

Основні права людини - гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня
еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна
і рівна для усіх людей.
Додаткові права людини- права, що містять додаткові можливості для розвитку особистості, самореалізації та
полегшують взаємодію з суспільством та державою, а також захищають інтереси, але не є життєво важливими для особи.
Ознаки основних прав людини:
1. можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на
задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;
 2. можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують
"дозволу" з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути "відібрані" за свавіллям влади
держави, оскільки не "дані" нею. Це природні невідчужувані права;
3. можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної
належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною.
4. можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства - рівня його економічного,
політико-соціа-льного, духовно-культурного розвитку.
5. можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах
держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод)
основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом
міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.
За сферою реалізації у суспільному житті права і свободи людини і громадянина поділяють на:
1. Особисті (громадянські) права— покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу
від свавілля з боку держави та інших людей.( Право на життя, на особисту свободу і недоторканність, на свободу
пересування і вільний вибір місця проживання, на захист від втручання в особисте та сімейне життя, на свободу
слова і переконань).
2. Політичні права – можливості (свободи) громадянина брати участь в управлінні державою та суспільному
житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій(право на громадянство, на
участь у політичному житті).
3. Економічні права - можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання та
основними результатами господарської діяльності: власністю і працею, проявляти ініціативу у реалізації своїх
здібностей, брати участь у виробництві матеріальних та інших благ.(право на приватну власність, підприємницьку
діяльність).
4. Соціальні права – можливості (свободи) людини і громадянина користуватися соціальними благами у сфері
матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров’я, відпочинку. (право на працю, на страйк, на
соціальне забезпечення, на достатній життєвий рівень).
5. Культурні права – (право на участь у культурному житті, право на освіту).
Додаткові людські права:
1) Права дитини—можливості (свободи) неповнолітньої людини, необхідні для її існування, виховання і
розвитку.
2) Права жінок.
3) Права етнічних, релігійних та мовних меншин.
4) Право народів на самовизначення— усі народи мають право вільно, без стороннього втручання, визначати
свою політичну долю та здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток; у боротьбі за
незалежність народи можуть користуватися усіма необхідними засобами.

3. Співвідношення державного суверенітету і дотримання людських прав

Проблематичність стосунків між ідеєю людських прав та ідеєю державного суверенітету було розв’язано
передовсім завдяки базовим принципам доктрини природнього права, а саме: людські права передують створенню
інститутів державної влади; людські права надають легітимності як самій державі, так і її владним інститутам. Розвиток
міжнародних відносин упродовж усього періоду по Другій Світовій війні засвідчує, що відтоді людські права вже
застосовуються для наступальних дій - для обґрунтування втручання у справи держав, а не для підтримання миру між
ними. Заснування ООН, судові процеси в рамках Нюрнберзького трибуналу, ухвалення Всесвітньої Декларації людських
прав - це ті історичні події, які відображали новий етап відомого вже світові погляду на людську природу. Але цей новий
етап уже знаного погляду спричинився до нового етапу в розвитку самого міжнародного права і до такої нової його
якості, відповідно до якої світ підпорядковано моральному порядкові, а не примхам державного суверенітету. Новий
міжнародний порядок було споруджено довкола двох, часто взаємовиключних принципів: 1) принципу особистих прав,
що їх можна було б захистити від своєї ж держави; 2) принципу державного суверенітету, який робить державу єдиною
здатною гарантувати права. Відтоді в ділянці людських прав поняття «державного суверенітету» зазнало істотних змін -
воно більше не є вільним від міжнародного впливу чи контролю. Національні кордони більше не вважаються
перешкодою для міжнародних дій на захист людських прав. Утім, виникнення в часи кризи людства в середині XX
століття «людських прав» як нормативного поняття, що має силу навіть поза межами державних кордонів, усе-таки наш
товхнулося на спротив із боку принципу державного суверенітету. Окремі держави навіть у Європі намагаються й досі
обстоювати свою позицію, спираючись саме на цей принцип.
Держави, в умовах глобалізації, відстоюючи власні інтереси, водночас вимушені вдаватися до самообмеження в
питанні реалізації окремих суверенних прав і повноважень, делегуючи право їх здійснення міжнародним організаціям
(наприклад, ООН, ОБСЄ або ж Раді Європі) або наднаціональним інституціям (наприклад, Європейському суду з прав
людини або Європейському Союзу).
• Ці організації та інституції певною мірою допомагають державам здійснювати їх функції, насамперед
охороняти права і свободи людини.
• Як наслідок захист прав людини виходить за межі відповідальності окремої держави.
Ключовими запитаннями, що потребують відповіді під час розкриття співвідношення суверенітету і прав
людини, є такі:
1. Чи є феномен прав людини певною універсальною константою для всього людства?
У західній політичній теорії і практиці ствердна відповідь «ТАК» на це запитання не викликає сумнівів. В решті країн
ця модель сприйняття прав людини вважається політичним інструментом західної цивілізації, що використовується для
геополітичного панування, - як механізм для виправдання порушень суверенітету інших держав.
2. Чи мають первинне значення культурні, національні, релігійні особливості, сформовані протягом століть в окремих
суспільствах?
Залежно від відповіді на ці запитання буде формуватися бачення співвідношення вказаних базових для будь-якої
держави категорій – «суверенітет держави» і «права людини». Конституційний принцип державного суверенітету, що
передбачає непідлеглість держави будь-якій іншій владі як усередині країни, так і за її межами, у ХХ столітті набув
універсального характеру. Паралельно з цим процесом відбувалося становлення системи міжнародних організацій, участь
у яких завжди певною мірою передбачає обмеження права національного уряду самостійно реалізовувати певні
повноваження або навіть окремі суверенні права.
Обмеження суверенітету може бути:
 Добровільним:
•  відбувається тоді, коли держави створюють міжнародну організацію або об’єднуються в союз;
•  таким державам доводиться узгоджувати з іншими державами-членами порядок реалізації окремих
своїх повноважень або передати право їх здійснення наднаціональним інституціям;
•  приклад, ЄС.
 Примусовим:
•  за свої характером неоднорідне;
•  може застосовуватися як легально – на підставі рішень Ради Безпеки ООН, так і без її санкції під
виглядом «гуманітарної інтервенції».
•  Статут ООН: «суверенітет може бути порушений, а стосовно держави застосовані різного роду
санкції, якщо Рада Безпеки ООН зафіксує у своєму рішенні факт порушення певною державою міжнародного
правопорядку, здійснення агресії щодо іншої держави».
ОТЖЕ:
1. Рівень забезпечення, охорони та гарантування основних прав людини є тим критерієм, який покладено в
основу оцінки ступеня цивілізованості держави, а відтак і ставлення до неї інших членів світової спільноти.
2. Міжнародне співтовариство прогресивно рухається у напряму від системи, для якої пріоритетом був
суверенітет, до ціннісно-орієнтованої, людино-вимірної системи.
Серед чинників, що обумовлюють процес втрати суверенітетом своїх класичних рис (абсолютність,
неподільність і необмеженість), можна назвати:
•  зниження здатності держави самостійно забезпечувати безпеку і добробут своїх громадян;
•  поява і загострення проблем планетарного значення, розв’язання яких потребує колективних дій;
•  зростання політичної значущості економічної та інформаційної влади, яка дедалі більше
непідконтрольна державі;
•  зростання чисельності і політичного впливу міжнародних організацій і ТН Корпорацій, що прагнуть
обмежити суверенітет у сфері економіки, прав людини, інформації та культури;
•  пріоритет прав людини над законами держави;
•  плюралізм державної влади та її поділ по вертикалі і горизонталі;
•  децентралізація державної влади внаслідок регіоналізації.

Білет №15
1. Суб’єктивне право та юридичний обов’язок
Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин. Іншими
словами, це міра поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується
відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.
Ознаки суб'єктивного права:
• можливість певної поведінки;
• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів
уповноваженої особи;
 • наявне у правовідносинах;
• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;
• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;
• встановлюється нормами права;
• забезпечується (гарантується) державою.
Елементами суб'єктивного права є:
• право на здійснення певних дій (право на власні дії);
• право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);
• право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).
Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки учасника правовідносин. Іншими
словами, це міра належної поведінки зобов'язаної сторони в інтересах уповноваженої особи.
Ознаки юридичного обов'язку:
• необхідність певної поведінки;
• обов'язок, покладений лише на зобов'язану особу;
• покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи;
• існує лише у правовідносинах;
• є мірою необхідної поведінки;
• існує тільки відповідно до суб'єктивного права;
• встановлюється нормами права;
• забезпечується (гарантується) державою.
Структуру юридичного обов'язку становлять такі елементи:
1) необхідність здійснення або утримання від певних Дій;
2) необхідність виконання вимог уповноваженої сторони;
3) необхідність нести юридичну відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання
покладених зобов'язань.
Суб'єктивне право та юридичний обов'язок об'єднує те, що вони:
1. а) випливають з норм права;
2. б) забезпечуються державою;
3. в) існують у певних межах — це завжди міра поведінки.

2. Декларація незалежності США

Політичні лідери американського визвольного руху взяли на озброєння і почали застосовувати у своїй боротьбі
найрадикальніші політичні та філософські ідеї Локка, Руссо, Монтеск’є та інших європейських авторів, започаткувавши
процес інституціювання таких ідей. Американські «революціонери» створили «на порожньому місці» одинадцять
«конституцій de novo», позбавляючись у такий спосіб від надмірного тягаря феодального минулого.
Із першого ж рядка наслідкового документа війни за незалежність американських штатів від англійської метрополії -
епохальної Декларації незалежності 1776 p., за якою й досі визнається характер конституційного акта, себто установчого,
постає очевидне: в основу її духу та ідеології було покладено «мову закону природи і природніх прав».
Про це свідчать, зокрема, такі слова вступної частини Декларації:
«Коли в перебігу людської історії стає конче потрібним для одного народу розірвати політичні пута, які пов’язують
його з іншим народом, та посісти серед держав світу осібне і рівне становище, надане йому Законом Природи та
Божою Природою, гідне ставлення до думки людства вимагає, щоб він оголосив причини, що примушують його
відокремитись».
Широко відомо, що авторство проекту цього документа в основному належить членові делегації до Конгресу, який
існував за колоніального періоду, від штату Вірджинія - Томасові Джефферсону. Саме він очолював комітет, який
працював над текстом проекту документа.
В ідейну основу декларації лягло вчення Джона Локка. Проте заслуговує на увагу той факт, що, опрацьовуючи свій
текст, Джефферсон у Локковій «тріаді прав» - «життя, свобода, власність» - замінив третій складник: замість такого
невідокремного права, як «власність», Джефферсон запропонував занести до тексту Декларації «прагнення щастя».
Таку заміну зарубіжні критики пояснюють тим, що Джефферсон мав власне бачення концепції «природніх прав», у
рамках якої він розглядав «право кожної людини на збереження своєї особи» (право на життя) та «право кожної людини
на свою свободу» (право на свободу) як «внутрішню властивість людської природи чи істоти», через що їх не можна було
«внутрішньо відчужити», тобто їх не можна було «внутрішньо зректися».
У Декларації американський народ ясно визнавав походження свого життя, рівності і невід’ємних прав від Господа:
“Ми виходимо з тієї очевидної істини, що всі люди створені рівними, наділені Творцем певними невід’ємними правами,
до числа яких відносяться життя, свобода, прагнення до щастя”.
 Особливе концептуальне значення Декларації незалежності США в цій частині полягає в тім, що вона, проголосивши
концепцію «невідокремних природніх людських прав», тим самим заклала основу для розмежування «невідчуженного
права» та «відчужимого права».
А застосоване в Декларації формулювання про «Закони Природи і Природу Бога» є не чим іншим, як відображенням
давньої традиції християнських учень про роль закону і влади у Всесвіті та порядку, що їх створив Бог. Стрижнем
християнського вчення, як відомо, є ідея про те, що «всі людські закони та людська влада мають послідовно відповідати
Законові Божому».
Отже, американці у своєму «зошиті» - яким є Декларація незалежності - записали низку формул, які по своїй суті
були політико-юридичними принципами, що стали підґрунтям системи державної влади у США. Ці принципи стали
основоположними в нових взаєминах між людиною та державою.

3. Конвенція про захист людських прав і основоположних свобод: право на життя (ст. 2).
Життя є найціннішим благом, яке має правову охорону. У ст. 2 Конвенції визначено, що право людини на життя «... є
одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції і охороняє одну з основних цінностей демократичного
суспільства». Стаття 2 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має назву «Право на
життя» і встановлює таке:
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на
виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон
передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком
виключно необхідного застосування сили:
• для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
• для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
• при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Стаття 2 ЄКПЛ говорить, що право кожного на життя охороняється законом. Це означає, що над державою тяжіє
обов’язок зробити все для того, щоб людське життя перебувало у безпеці.
ЄСПЛ вперше розглянув справу щодо порушення ст. 2 Конвенції «Маккан та інші проти Сполученого Королівства» у
1995 р. У цій справі держава-відповідач була визнана відповідальною за порушення ст. 2 Конвенції через те, що служби
спецпризначення вчинили убивство трьох терористів Ірландської Республіканської Армії. У справі «Гонгадзе проти
України», ЄСПЛ зазначив: «Суд повторює, що перше речення п. 1 ст. 2 Конвенції зобов’язує державу не тільки
утримуватись від умисного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідних заходів для захисту
життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання держави щодо забезпечення права на життя
шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються
правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин
це також поширюється на позитивний обов’язок органів державної влади вживати заходів попередження для захисту
особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення кримінальних дій іншими особами» ( п. 164 рішення ).
Сфера застосування статті 2 Конвенції:
• усі випадки насильницької смерті чи зникнення особи;
• розслідування обставин смерті та зберігання матеріалів такого розслідування;
• планування та проведення операцій із застосуванням сили;
• виключно необхідне застосування сили;
• застосування зброї та спецзасобів;
• смерть під час військової служби;
• надзвичайні ситуації, бойові дії, військові навчання;
• загроза для життя у разі вислання (депортації, екстрадиції);
• безпечність спорудження та експлуатації об’єктів;
• компенсація у зв’язку зі смертю (зникненням).
Обов’язки держав за статтею 2 Конвенції:
• Негативні – утримуватися від умисного або незаконного позбавлення життя;
• Позитивні – вживати відповідні заходи для захисту життя тих, хто знаходиться під юрисдикцією держави:
Реагування держави на загибель особи: проведення ефективного розслідування. У справі, де мала місце загибель
особи за обставин, які потенційно можуть передбачати відповідальність держави, стаття 2 передбачає обов’язок держави
будь-яким чином забезпечити належну реакцію судової або іншої гілки влади для забезпечення того, що законодавчий та
адміністративний устрій захисту права на життя здійснюється належним чином і що будь-яке порушення цього права
припиняється та карається.
Обов’язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції визначається у поєднанні із загальним обов’язком
держави за статтею 1 Конвенції, яка зобов’язує «гарантування кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і
свободи, визначені у Конвенції» також опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування,
коли особу вбито в результаті використання сили.
Мета розслідування. Головна мета розслідування полягає у забезпеченні ефективного виконання національних
законів, які захищають право на життя, а у випадках, коли беруть участь представники держави або органи, у
забезпеченні їх відповідальності за смерті, в яких вони винні. Форма розслідування, яке досягне такої мети може бути
різною залежно від обставин. Проте, який би з методів не брався за основу, державні органи влади повинні діяти за своєю
власною ініціативою, у випадку коли вже якесь питання звернуло їх увагу. Вони не можуть перекласти це на ініціативу
родичів чи чекати подання формальної скарги або взяття кимось на себе відповідальності за проведення слідчої
процедури.
Вимоги до розслідування:
• Ефективність – система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування,
яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Розслідування повинне також бути ефективним у
тому розумінні, що воно має привести до визначення питання, чи використана сила була або не була виправдана за
тих обставин. Компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати
провадження, яке здатне, по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-
друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності
також застосовується у цьому контексті.
• Незалежність – ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність.
• Збереження доказів. Органи державної влади повинні були б вжити всіх заходів для збереження доказів, які
мають відношення до події. Прогалини у розслідуванні, які підривають його здатність встановити причину смерті або
відповідальних осіб, чи то прямих виконавців, чи то тих, хто замовив або організував злочин, створюють ризик
недодержання такого стандарту. Суд відмічає, що розслідування не буде ефективним доки всі докази не будуть
детально вивчені, а висновки не будуть обґрунтовані.

Білет №16
1. Взаємозвязок прав і свобод
Питання відповідальності має відношення передусім до кваліфікації (оцінки) наших дій як правомірних або
протиправних.
Юридична відповідальність відрізняється від інших видів відповідальності таким ознаками:
• Юридична відповідальність базується на правових нормах.
• Формальна визначеність.
• Чіткість, деталізованість та загальнообов’язковість.
• Гарантованість державою.
• Забезпеченість державним примусом.
• Наслідками такої відповідальності є схвалення і заохочення (позитивна відповідальність) або засудження
і покарання (негативна відповідальність).
• Юридична відповідальність здійснюється в процесуальній формі.
Без обов’язку немає юридичної відповідальності, відсутність обов’язку виключає як відповідальність так і форми її
реалізації.
Вказані права відображають різні аспекти свободи в одному випадку мається на увазі свобода від чогось в іншому
випадку для чогось.
Сьогодні, як ніколи, важливо пам'ятати про те, що свобода не може тлумачитися як вседозволеність, як можливість
робити що завгодно і як завгодно. Більше того, надання всім одних лише прав, без будь-яких обов'язків і
відповідальності, означало б фактичне скасування свободи і демократії. Тому важливо глибоко усвідомлювати
необхідність самообмеження на користь прав і свобод інших. Ми вільні тому, що взаємно зобов'язані. Взаємозв’язок прав
та обов’язків виражена в принципі єдності цих понять. У демократичній і правовій державі, кожному громадянину і
людині надаються певні права і свободи. Всі права, які вказані в конституції, є гарантованими з боку держави. Однак
права людини можуть породжувати обов’язки не тільки держави, а й інших приватних осіб. Яскравим прикладом є
укладення договорів. Дві сторони договору укладають між собою юридичну угоду, яка регулює права та обов’язки
людей.
ПОЗИТИВНА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ:
• П.Ю. Відповідальність – це усвідомлення обов’язку, почуття відповідальності.
• П.Ю. Відповідальність – це обов’язок відзвітувати за свої дії.
 • П.Ю. Відповідальність – це обов’язок дотримуватися приписів, вимог правових норм (обов’язок діяти
правомірно).
• П.Ю. Відповідальність – це відповідальність за належне виконання своїх обов’язків, морально-правового
обов’язку.
• П.Ю. Відповідальність – це реальна правомірна поведінка суб’єктів.
• Форма реалізації позитивної юридичної відповідальності – добровільна.
Наприклад, НЕГАТИВНА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (Підстава – за правопорушення):
• Ю. Відповідальність – це покарання, кара правопорушника.
• Ю. Відповідальність – це реалізація санкції правової норми, що порушили.
• Ю. Відповідальність – це заходи державного впливу, державний примус до виконання вимог права.
• Ю. Відповідальність – це реакція суспільства на правопорушення.
• Ю. Відповідальність – це обов’язок особи зазнавати певних обмежень державно-владного характеру,
передбачених законом, за скоєне правопорушення.
• Ю. Відповідальність – це обов’язок, що примусово виконується.
• Ю. Відповідальність – це правовідносини, що виникають між правопорушником і державою
(компетентними органами).
• Ю. Відповідальність – це оцінка дій правопорушника, що знаходить свій вираз у вироку суду або ж
іншого компетентного органу.
Форма реалізації юридичної відповідальності – державно-примусова.

2. Вторинна юридизація людських прав

Визнання потреби у спільних діях для забезпечення гарантій і за¬ хисту людських прав на світовому рівні було
головною рушійною силою, завдяки якій 1945 року постала сама Організація Об’єднаних Націй на основі власної
«конституції» - Статуту ООН.
Відтоді веде свій початок власне вторинна юридизація люд¬ських прав - уже не на національному рівні, а на
міжнародному. Адже саме на цій стадії юридизації ідеали людських прав поста¬ють ізнов як право, тільки цього разу - як
міжнародне. Здійснення юридизації (легалізації) ідеалів людських прав уже на міжнародному рівні - це надання
юридичної сили виникненню людських прав як чіткої підсистеми міжнародного права.
Активно друга юридизація людських прав почалася саме після Другої світової війни, в період загострення глобальних
світових проблем, які принесло це лихоліття.
Велася боротьба людей за покращення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. І, хоча ці
вимоги виникли ще після Першої світової війни, вони суттєво вплинули на подальшу демократизацію та соціалізацію
конституційного права країн світу та на міжнародне право. Досвід цих двох воєн продемонстрував той факт, що держава
на національному рівні не здатна повністю забезпечити та реалізувати всі людські права. Отож, вони потребують статусу
універсальних.
Статут ООН 1945 року, а через три роки і Загальна декларація прав людини і громадянина на міжнародному рівні
оголосила основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права. Вона заклала фундамент для
подальшого утвердження, розширення і конкретизації механізму забезпечення прав людини у всьому світі. Різні
суспільства мають неоднакові можливості для реального забезпечення прав людини. Вони залежать від рівня розвитку
певного суспільства, національних, релігійних та інших особливостей.
Право на участь в управлінні державою є невід’ємним від громадянства. Водночас усі права людини неподільні та
складають єдиний комплекс. Інакше «захист» однієї групи прав людини може привести до порушення інших прав та
свобод. Пріоритетом є право на життя, без якого втрачають сенс решта прав. Для підкріплення правової основи
Декларації та її понять, у 1966 році було прийнято два не менш важливих Міжнародних пакти про громадянські та
політичні; економічні, соціальні та культурні права. Міжнародно-правові зобов’язання, які розвивають та конкретизують
принцип поваги прав людини, вважаються універсальними стандартами прав людини. Головним чином вони визнані
ООН.
На даний момент, ці права продовжують бути закріпленими у міжнародних документах, проте важливим моментом є
і те, що часто вони тлумачаться згідно з динамічним розвитком суспільства та його потреб, а не завжди несуть в собі
чітку і тверду позицію.

3. Додаткові протоколи до Конвенції

Необхідність в додаткових протоколах обумовлювалася необхідністю розширення прав, які не включені до
Конвенції, міжнародними функціями членів Європейської Комісії з прав людини та Європейського суду, необхідністю
забезпечити їх незалежність при здійсненні ними своїх повноважень.
Наприклад, в Протоколі No 1 закріплені деякі права і свободи, які не включені до розділу 1 Конвенції - право на
вільне володіння своїм майном, право на освіту, право на вільні вибори.
 Протокол No 4 також гарантує деякі права і свободи, що не включені до Конвенції - заборона ув'язнення за борг,
свобода пересування, заборона вислання громадян та заборона колективного вислання іноземців. Протокол No 4 до
Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має назву «Про забезпечення деяких інших
прав та свобод крім тих, котрі вже включені до Конвенції та у Першому протоколі до неї». Він був прийнятий у
Страсбурзі 16 вересня 1963 року та вступив у законну силу 2 травня 1968 р.

Україна підписала Протокол No 4 без будь-яких застережень 19 грудня 1996. На території України Протокол No 4
вступив в законну юридичну силу з 11 вересня 1997 р.
Протокол No 4 складається з семи статей, що закріплюють додатковий перелік особистих прав людини, серед яких
нас цікавить ст. 1 «Заборона позбавлення волі за борги». У ній йдеться: «Нікого не може бути позбавлено свободи лише
на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов'язання». Отже цією статтею, автори Конвенції переслідували
мету посилити захист прав, гарантованих статтею 5 ЄКПЛ.
Протоколом No 6 було скасовано смертну кару.
Протокол No 6. Був прийнятий у Страсбурзі 28 квітня 1983 р. та вступив в законну силу 1 березня 1985 р. Станом на
1 вересня 2009 р. Протокол No 6 підписали всі держави-члени Ради Європи, а ратифікували майже всі (окрім Російської
Федерації). Україна підписала Протокол No 6 — 5 травня 1997 р., ратифікувала 4 квітня 2000 р., та в законну силу на
території України Протокол No 6 вступив 1 травня 2000 р.
Повна назва Протоколу «Протокол No 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який
стосується скасування смертної кари». Протокол No 6 включає 9 статей. У Преамбулі до Протоколу укладачі «вважають,
що розвиток подій у кількох державах — членах Ради Європи подає загальну тенденцію до скасування смертної кари»
тобто, можна зробити висновок, що прийняття норми про скасування смертної кари як загальноєвропейського стандарту
обумовлено об'єктивними чинниками.
У ст. 1 Протоколу No 6 закріплюється наступна диспозиція: «Смертна кара скасовується. Жодна людина не може
бути засуджена до такого покарання або страчена». Але ст. 2 обмежує сферу дії ст. 1 наступним чином «Держава може
передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке
покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє
Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону».
• 7)процедурні гарантії,що стосуються вислання іноземців, право НЕ бути притягнутим до суду або
покараним двічі, рівноправність кожного в подружжі
• 12) заборона дискримінації
• 13)заборона смертної кари

Білет №17
1. Людські права першого покоління
Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних ліберальних цінностях
права і свободи, які визначали межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і особистого життя
людей, відображали цілі буржуазних революцій — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на
участь в управлінні державою, на недоторканність особи тощо. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної
свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери,
врегульовані цими правами. Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини: Велика хартія
вільностей 1215 p.; Петиція про права (1628); Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679); Білль про
права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав
Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (США, 1791), а також
французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін. Відлік першому поколінню прав людини можна вести з
періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період
припадають розвиток буржуазних відносин і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише
тоді рівноправність з ідеальної категорії стала втілюватися в реальну дійсність, набувши конституційного або іншого
законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, надав їм
справді демократичного характеру.
Особисті права і свободи пов'язані з самою сутністю людини як фізичної особи, а тому і є основою правового статусу
людини й громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, а саме: не тільки є не відчужуваними, тобто не
можуть бути передані або подаровані іншим суб'єктам. При цьому і особа не може відмовитись від цих прав, а й не
підлягають обмеженню, тобто не можуть бути обмеженими чи скасованими органами влади. Такі права виникають від
народження людини та існують довічно. Кожну людину, які б істотні вади вона не мала, слід сприймати як особистість,
як самоцінність, як найвищу соціальну цінність. Вони спрямовані на забезпечення індивідуальних життєвих потреб
людини і реалізуються людиною переважно самостійно. При цьому в правовій теорії і на практиці такі права і свободи
розглядаються як свобода людини приймати рішення незалежно від держави. Крім того, як відомо, духовна і фізична
свободи віднайшли своє нормативне закріплення раніше від інших прав і свобод.
Умовно можна виділити дві основні групи вказаних прав і свобод: права і свободи, які захищають людину від
свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави.
Конституція України містить такий перелік особистих прав людини:
• ПРАВО НА ВІЛЬНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ (СТ. 23 КУ): Кожна людина має право сама визначати
свою долю, ставити перед собою визначені нею самою цілі, обирати засоби для досягнення цих цілей. При цьому
вона не повинна порушувати прав інших людей.
• ПРАВО НА ЖИТТЯ (СТ. 27 КУ): Проголошується всіма міжнародно-правовими актами щодо прав людини і
майже всіма конституціями країн світу як невід’ємне право людини, що охороняється законом.
• ПРАВО НА ПОВАГУ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ (СТ. 28 КУ): Ця якість людини рівнозначна обов’язку
поважати інших. Вона досягається формуванням особи, яка усвідомлює свою свободу, рівність та захищеність.
• ПРАВО НА СВОБОДУ І ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ (СТ. 29 КУ): Право на свободу є не що інше, як
сама свобода, тобто можливість вчиняти будь-які правомірні дії. Зокрема в Україні заборонені будь-які форми
особистої залежності, а саме - рабство і подібні до нього інститути (боргова кабала і т.ін.).
• НЕДОТОРКАННІСТЬ ЖИТЛА (СТ. 30 КУ): Житло є продовженням людської особистості, важлива гарантія
її свободи і недоторканності. Винятки з цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна
(наприклад, у разі пожежі, стихійного лиха), а також з метою переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні
злочину.
• ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ, ТЕЛЕФОННИХ ПЕРЕГОВОРІВ, ТЕЛЕГРАФНОЇ ТА ІНШОЇ
КОРЕСПОНДЕНЦІЇ (СТ. 31 КУ): Реалізація такого права забезпечується переважно нормами адміністративного,
кримінального і кримінально-процесуального права. Винятки (тобто ознайомлення з кореспонденцією посадових
осіб держави) можуть бути встановлені тільки судом з метою запобігти злочину чи встановити істину під час
розслідування кримінальної справи, якщо іншими засобами одержати інформацію неможливо.
• НЕВТРУЧАННЯ В ОСОБИСТЕ І СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ (СТ. 32 КУ): До змісту цього права належить охорона
таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких з тих чи інших причин вважається
небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стан здоров’я тощо).
• СВОБОДА ПЕРЕСУВАННЯ, ВІЛЬНИЙ ВИБІР МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ, ПРАВО НА ВІЛЬНИЙ В’ЇЗД В
УКРАЇНУ І ВИЇЗД З УКРАЇНИ (СТ. 33 КУ): Іноземний громадянин чи підданий, що порушує закони України,
може бути висланий за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозволі на в’їзд до України. У той же
час громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися до України, не може бути
висланий за межі України.
• ПРАВО НА СВОБОДУ ДУМКИ І СЛОВА, НА ВІЛЬНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ СВОЇХ ПОГЛЯДІВ І
ПЕРЕКОНАНЬ (СТ. 34 КУ): Свобода думки в принципі не може бути нічим обмежена - адже контролювати і
регулювати людське мислення неможливо. Відображає унікальність кожної людини, її неповторність.
• СВОБОДА СВІТОГЛЯДУ І ВІРОСПОВІДАННЯ (СТ. 35 КУ): Це право включає свободу сповідати будь-яку
релігію або не сповідати ніякої (бути атеїстом), правити релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати
релігійну діяльність.

2. Французька Декларація прав людини і громадянина

В основі подій, що спричинили і супроводжували Французьку революцію, лежало обурення повсталої нації
проти тиранії монарха. Коли абсолютистську монархію було повалено, перед учасниками революції стояло завдання
випрацювати та вписати в конституцію основоположні принципи, звернені передовсім до «французької нації». Першим
актом такого спрямування стала Декларація прав людини і громадянина.
Французька Декларація – це своєрідний звід радикально нового слова щодо природи стосунків між людиною і
державою, що згодом, як система політико-юридичних принципів, вийшов за межі національної політичної і юридичної
практики окремої країни.
Особлива смислова вагомість визнається за мотивувальною частиною Декларації, на що є декілька підстав:
• По-перше, тут сформульовано головну і єдину причину, яка лежить в основі нещастя перебування людини в
суспільстві – ставлення держави до людських прав, як невігластво, нехтування ними або ж їх зневажання. Тут
вперше в історії людства офіційно було вжито поняття «права людини» як єдину, цілісну і змістовно наповнену
політико-юридичну катеґорію.
• По-друге, у цій частині документа пояснюється, що для подолання нехтування або зневажання стосовно
людських прав, було вирішено викласти їх офіційно. А саме зафіксувати їх в офіційному документі, з огляду на
те, що саме такий спосіб їхньої фіксації дозволяв забезпечити:
• постійне нагадування членам суспільства про належні їм права
 • застосування цього документа як стандарту для перевірки дій влади на відповідність принципам лп
• законність вимог громадян, якими є власне ці принципи, а отже - людські права.
• І по-третє, тут офіційно проголошено людські права як природні, невідчуженні та священні, себто в розумінні
такими, що властиві людині за природою.
Універсальні принципи права, які закріплені у Декларації:
• Принцип свободи
• Принцип гарантій від свавільного кримінального переслідування
• Принцип підпорядкування державної влади меті забезпечення людських прав
• Принцип згоди народу на податковий обов'язок
• Принцип справедливого оподаткування
• Принцип участі громадян у визначенні обсягу, підстав, способу збору і тривалості оподаткування
• Принцип відповідальної влади
• Принцип поділу влади
• Принцип недоторканності власності
Основні права:
• Люди народжуються вільними та рівними в правах
• Свобода – робити все, що не шкодить іншому
• Людину не можна свавільно звинувачувати, арештовувати чи затримувати
• Суспільство, у якому немає гарантій прав чи поділу влади – не має конституції
• Вільне вираження думки і переконань

3. Місцеві механізми захисту людських прав

Регіональні міжнародні організації – такі організації, коли їх учасниками є держави, що знаходяться у межах
певного регіону світу. На сьогодні у світі існує три дієздатні регіональні системи захисту прав людини:
Міжамериканська, Африканська, Європейська.
1. Міжамериканська система діє в рамках Організації Американських Держав і представлена Міжамериканською
комісією з прав людини та Міжамериканським судом з прав людини. Правозахисна діяльність останнього зводиться до
розгляду скарг громадян та юридичних осіб. Висновки цього суду мають значний моральний вплив та, як правило,
враховуються державами, які винні у порушені прав людини.
2. Африканська система складається з Африканської комісії прав людини та народів, яка є органом Організації
Африканської Єдності (ОАЄ). Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі та інші шляхи по захисту
прав людини та розглядає заяви громадян та юридичних осіб про масові та систематичні порушення прав людини. По
ним комісія готує заключення для ОАЄ.
3. Європейська система діє в рамках Ради Європи, членом якої Україна є з 1995 року і базується в першу чергу на
Європейському суді з прав людини.
1)Захист прав людини Радою Європи
Система захисту прав людини ЄС.
Рада Європи – найбільш стара міжурядова організація в Європі, яка була створена 5 травня 1949 р., до сфери
діяльності якої, зокрема, входить захист та збереження прав та основних свобод людини.
Відповідно до пунктів «а» та «б» ст. 1 Статуту Ради Європи, «метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між
її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння
їхньому економічному та соціальному прогресу. Ця мета досягається за допомогою органів Ради шляхом обговорення
питань, що становлять спільний інтерес, шляхом укладання угод та здійснення спільних заходів в еконо- мічній,
соціальній, культурній, науковій, правовій та адміністративній галузях, а також у галузі захисту та збереження і
подальшого здійснення прав людини і основних свобод».
Основними органами РЄ, відповідно до ст. 10 Статуту Ради Європи є Комітет Міністрів, Консультативна асамблея.
Роботу цих двох органів забезпечує Секретаріат Ради Європи. Однак важливо зазначити, що з 1994 року замість назви
«Консультативна асамблея» використовується назва «Парламентська асамблея Ради Європи» (ПАРЄ).
Членами Ради Європи на даний момент є 47 держав, в тому числі Україна. РЄ в тісній співпраці з ЄС та ОБСЄ
формує європейську систему захисту прав людини, в якій особливе місце займає Європейська конвенція про захист прав
людини і основних свобод 1950 р., що, безперечно, є основним документом прийнятим РЄ у сфері захисту прав людини.
ЄКПЛ відіграє значну роль в процесі гармонізації стандартів у галузі захисту прав і свобод людини в Європі. Права,
закріплені в ЄКПЛ, в країнах Європи мають обов’язкову силу. Ці права визначають мінімальні обов’язкові стандарти, що
відповідають вимогам сучасного європейського законодавства
Діяльність РЄ по захисту прав людини можна поділити на такі основні блоки:
• Забезпечення прав людини, що здійснює Європейський суд з прав людини і Європейський комітет з
питань запобігання катуванням.
 • Просування прав людини, що здійснюється перш за все Комісаром з прав людини Ради Європи.
• Забезпечення рівності, різноманітності та прав вразливих груп. Перш за все мова йде про захист прав
національних та сексуальних меншин, інвалідів, дітей, жінок, біженців та інших категорій населення.
• Забезпечення соціальних прав людини .
Основним механізмом реалізації контролю РЄ над захистом прав людини у державах-членах РЄ є Європейський суд з
прав людини ЄСПЛ).

2)Європейський суд з прав людини

Згідно з початковою редакцією ЄКПЛ, ЄСПЛ був лише частиною триланкового механізму, що включав також
Європейську комісію з прав людини і КМ РЄ. Спочатку заявники повинні були звертатися зі скаргами в нині вже
неіснуючу Європейську комісію з прав людини, яка виступала своєрідною попередньої інстанцією, оцінюючи скарги на
предмет дотримання умов прийнятності, вивчаючи фактичні обставини справи, пропонуючи сторонам примирні
процедури і лише після цього передаючи справу в ЄСПЛ, який був створений в 1959 році.
До складу ЄСПЛ входять 47 суддів – по одному від кожного держави. Судді обираються ПАРЄ більшістю голосів за
списком з трьох кандидатів, терміном на дев’ять років без права переобрання.
Компетенція ЄСПЛ обумовлена, перш за все, метою його діяльності, яка закріплена в ст. 19 ЄКПЛ: забезпечення
дотримання зобов’язань, прийнятих на себе державами по ЄКПЛ та протоколами до неї. Для досягнення поставленої
мети ЄСПЛ наділений такою компетенцією:
• розглядати скарг на порушення прав і свобод людини, гарантованих відповідно до ЄКПЛ та протоколами до
неї;
• тлумачити і застосувати положення ЄКПЛ та протоколів до неї;
• готувати консультативні висновки за запитом КМ РЄ.
До компетенції ЄСПЛ входить розгляд двох категорій скарг: міждержавних справ (ст. 33 ЄКПЛ) та індивідуальних
скарг (ст. 34 ЄКПЛ). Переважна більшість звернень, що надходять до ЄСПЛ, це індивідуальні скарги, що направляються
приватними особами або групами приватних осіб.

Білет №18
1. Людські права другого покоління
ДРУГЕ ПОКОЛІННЯ (СОЦІАЛЬНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА КУЛЬТУРНІ ПРАВА)
Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей:
• за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. Ці вимоги виникли після Першої світової
війни , а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої
світової війни , коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення
соціальних потреб громадян.
Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без
організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення:
• Соціальні права і свободи.
• Економічні права і свободи.
• Культурні права і свободи.
• Гарантують людині гідні умови життя.
• Визначають обов'язки держави по забезпеченню нужденних мінімальними засобами існування.
• Встановлюють обов'язки з соціального забезпечення, необхідного для підтримки людської гідності,
нормального задоволення первинних потреб і духовного розвитку людини:
• право на працю,
• відпочинок,
• соціальне забезпечення,
• медичну допомогу,
• захист материнства і дитинства,
• підприємництво,
• страйки,
• право на участь у культурному житті тощо.
• Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у:
 • Загальній декларації прав людини 1948 р.
• Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966

2. Міжнародні пакти
МПГПП
Як випливав з офіційної назви Пакту, його сутність та призначення полягають у тому, що він виконує роль каталогу
громадянських і політичних прав особи. Типовими політичними правами є зазначені в Пакті такі права кожного
громадянина будь-якої держави: право голосу (активне і пасивне), право на рівний доступ до публічної служби та право
на участь у веденні суспільних справ у своїй країні. Громадянські права є дещо складнішим поняттям. Вони охоплюють
багато сфер: захист фізичного, духовного, юридичного та економічного буття особи (права на життя, фізичну
недоторканність таємницю приватного життя, гідність); свобода совісті, релігії та переконань; право на громадянство і
право на визнання особи як суб’єкта права; класичні свободи (свобода особи, свобода пересування, заборона рабства,
свобода вираж ення тощо); і наостанок - докладно деталізовані процесові Гарантії стосовно справедливого судочинства
та правовладдя загалом. У цьому комплексі політичних і громадянських прав виокремлюється особлива категорія прав,
що їх називають «політичними свободами», а саме: свобода об’єднання, свобода вираження, свобода зібрання, свобода
засобів масової інформації, свобода мистецької діяльності.
Тому саме завдяки такій своїй ролі категорія політичних свобод виступає як «єднальна ланка між громадянськими і
політичними правами» . Громадянські й політичні права часто називають людським, правами «першого покоління» чи
«першим виміром» людських прав, чим вони відрізняються від економічних, соціальних і культурних прав, а також від
колективних прав чи так званих « прав солідарності».
Згідно зі Статтею 1 Пакту, країни беруть на себе зобов’язання сприяти виконанню права на самовизначення народів і
поважати це право. У Пакті також визнається право народів вільно володіти, використовувати та розпоряджатися своїми
природними багатствами і ресурсами. Права осіб, гарантовані цим Пактом, включають:
• Стаття 2 Право на ефективний засіб правового захисту у випадку порушення прав, навіть коли це порушення
було вчинене особами, що діяли як особи офіційні.
• Стаття 3 Рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами.
• Стаття 6 Право на життя, помилування чи про пом’якшення вироку.
• Стаття 7 Свобода від нелюдського або принижуючого гідність поводження чи покарання.
• Стаття 8 Свобода від рабства і підневільного стану.
• Стаття 9 Право на свободу та особисту недоторканність і на свободу від свавільного арешту чи тримання під
вартою.
• Стаття 11 Свобода від позбавлення волі через борги.
• Стаття 14 Право на рівність перед законом, право вважатися невинним, поки винність не буде доведена, і
право на справедливе і публічне слухання справи безстороннім судом.
• Стаття 18 Свобода думки, совісті і релігії.
• Стаття 19 Право на свободу поглядів і вираження.
• Стаття 20 Заборона пропаганди війни чи національної, расової чи релігійної ненависті.
• Стаття 26 Право на рівність перед законом і рівний захист закону.
МПЕСКП
Отже, Міжнародний Пакт про економічні, соціальні й культурні права - це наслідок того компромісу, завдяки якому
(шляхом ухвалення двох конвенцій) поталанило впоратись із принциповим завданням: з одного боку - охопити всю
добірку проголошених Усесвітньою Декларацією ООН прав, а з другого - розмежувати такі дві загальні категорії прав, як
а) громадянські й політичні права; та б) економічні, соціальні й культурні права.
Пакт набрав чинності 1976 року. Здійснення контролю за його дотриманням покладено на Комітет ООН з
економічних, соціальних і культурних прав. Розмежування прав у рамках двох Пактів добре узвичаїлось великою мірою
завдяки тому, що воно відображає певний вид «багатоцільового» погляду на владу. Тут поєднано і класичний
(«ліберальний») погляд на права як природньо властиві («природні», «невідокремні», «невідчуженні») свободи особи, що
слугують обмеженням легітимних повноважень владних органів (держави), і «соціалістичний» погляд, який робить
наголос на обов’язку влади дбати про соціальну безпеку і соціальну рівність її громадян.
Слід зазначити, що навіть такий результат - відокремлення економічних і соціальних прав від громадянських і
політичних прав - не задовольнив США повною мірою. Свідченням того є відмова США ратифікувати будь-який із
Пактів. У Радянському Союзі та країнах Східної Європи, де панували комуністичні режими (інакше - режими
диктаторського соціалізму), практикою було акцентувати увагу на економічних і соціальних правах, демонстративно
наголошуючи на відданості режимів ідеї соціально-економічної справедливості. Ціною того стала політична свобода.
Проте така політика в підсумку не дала людям у цих країнах ані економічного добробуту, ані свободи.
Можна було б вважати, що після падіння комуністичних режимів ідеологічна сварка між Сходом і Заходом
закінчилась. Утім, навіть із крахом комуністичних систем досі ще не подолано те, що оцінюється як «надто стерильна
дихотомія між двома групами прав». Іще й досі в багатьох частинах світу економічні та соціальні права не визнано
належним чином: як окремі особи, так і окремі держави стверджують, що економічні та соціальні права не є властиво
людськими правами.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) разом із Загальною декларацією прав людини
(1948) і Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966) складають Міжнародний Білль про права
людини.
• Стаття 1 Усі народи мають право на самовизначення,
• Стаття 3 Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок
право користування всіма правами, передбаченими в цьому Пакті.
• Стаття 6 Кожна людина має право на працю, що включає право заробляти собі на життя працею
• Стаття 7Кожен має право на справедливі умови праці; справедливу зарплату, що забезпечує задовільне
існування для них самих та їхніх сімей; рівну винагороду за працю рівної цінності;
• Стаття 9 Кожен має право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.
• Стаття 10Сім’ї повинні надаватися охорона і допомога. Шлюб повинен укладатися за вільною згодою тих, хто
одружується. Особлива охорона повинна надаватися матерям.
• Стаття 11 Кожен має право на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє
харчування, одяг і житло. Кожен має право на свободу від голоду.
• Стаття 13 Кожен має право на освіту. Початкова освіта повинна бути обов’язкова і безплатна для всіх.
• Стаття 15 Кожен має право на участь у культурному житті; право на користування результатами наукового
прогресу.

3. Форми міжнародно-правової відповідальності держав за порушення людських прав

У доктрині міжнародного права існує декілька підходів до поділу відповідальності на види. Зокрема, за ознакою
ступеня шкідливості міжнародного правопорушення виділяються міжнародна кримінальна та міжнародна деліктна
відповідальність, залежно від підстав виникнення відповідальності розрізняється договірна та позадоговірна
відповідальність. Найбільш поширеним у практиці міжнародних відносин є поділ відповідальності залежно від її змісту
на нематеріальну (політичну) та матеріальну.
• Нематеріальна (політична) відповідальність, як правило, настає за приниження честі, гідності та престижу
потерпілої сторони (держави чи міжнародної організації).
• Матеріальна відповідальність настає удвох випадках – коли правопорушення заподіяло матеріальну шкоду
іншим суб’єктам або коли така шкода заподіяна правомірними діями.
Спеціальним різновидом матеріальної відповідальності є об’єктивна матеріальна відповідальність, тобто
відповідальність за правомірні дії. Зміст такої відповідальності полягає, з одного боку, в обов’язку держави на підставі
міжнародних договорів чи рішень міжнародних судових органів відшкодувати шкоду, заподіяну їх правомірною
діяльністю, а з іншого – у праві потерпілих сторін вимагати відшкодування такої шкоди.
Форми міжнародно-правової відповідальності – це конкретні способи, за допомогою яких реалізуються заходи
міжнародної відповідальності.
Виділяються такі форми нематеріальної (політичної) відповідальності:
 1)ресторація – відновлення державою-правопорушницею колишнього стану і ліквідація нею усіх
несприятливих наслідків.
 2)ординарна сатисфакція – задоволення нематеріальних вимог потерпілої сторони щодо відшкодування
шкоди, заподіяної її честі, гідності та політичним інтересам.
 3)надзвичайна сатисфакція – тимчасове обмеження суверенітету і міжнародної правосуб’єктності
держави-правопорушниці.
 4)репресалії – примусові заходи, що здійснюються державою, права та інтереси якої були порушені, щодо
держави-правопорушниці. До таких заходів можуть бути віднесені індивідуальна та колективна
самооборона, затримання судна за незаконний вилов риби тощо;
 5)реторсії – акції у відповідь на недружні дії, що не мають ознак міжнародного правопорушення,
наприклад, тимчасове відкликання свого посла внаслідок недружніх заяв з боку країни його перебування;
 6)санкції – колективні дії, які застосовуються щодо держав, котрі своїми діями створюють загрозу миру,
міжнародній безпеці чи порушують права і свободи людини. Як правило, санкції застосовуються на
підставі рішення Ради Безпеки ООН.
 7)виключення держави зі складу міжнародної організації за вчинення державою дій, несумісних з
принципами та завданнями відповідної міжнародної організації.
Формами матеріальної відповідальності є:
• реституція – відновлення матеріального стану, що існувало до вчинення правопорушення, яке здійснюється
шляхом повернення неправомірно вилученого майна
 • 2)субституція – передача потерпілому суб’єкту майна, рівноцінного втраченому, знищеному чи
пошкодженому за значенням та вартістю;
• 3)ординарна репарація – грошова чи натуральна компенсація збитків потерпілої сторони. Така репарація
найчастіше здійснюється шляхом виплати грошових сум, постачання товарів, надання послуг тощо;
• 5)анексія – насильне приєднання території однієї держави чи її частини до території іншої держави;
• 6)контрибуція – виплата переможеною стороною державі-переможцю витрат, пов’язаних із веденням війни,
незалежно від того, з чиєї ініціативи війна була розпочата.

Білет №19
1. Людські права третього покоління
У XX столітті зайшлося про так звані права «третього покоління». Вони стосуються прав певних груп
суспільства. Це так звані «колективні», чи «групові» права. їх ще називають «солідарними правами», або «правами
солідарності». Це такі права, як: власне «право народу на самовизначення» («самоствердження»), «право народів на
участь у культурному житті та економічному розвиткові», меншинні права. Вони містяться в міжнародних договорах,
стосуючись або особливих категорій прав (наприклад, щодо заборони дискримінації), або особливих груп (приміром,
дітей, етнічних менщин тощо). Найвиразніше вони представлені, зокрема, в такій конвенції, як Африканська хартія
людських прав і прав народів, що набрала чинності 21 жовтня 1986 р. Утім, однозначно, ця категорія прав не має такого
самого рівня захисту, що й навіть соціальні чи економічні права, не кажучи вже про політичні.
Поділ прав на категорії першого, другого та третього «поколінь» приблизно збігається з узвичаєним поділом
держав на:
1) держави першого світу (до них належать розвинуті держави з ліберальними та правдиво демократичними режимами);
2) держави другого світу (розвинуті держави із соціалістичними й авторитарними режимами);
3) держави третього світу (для них характерною є змішана система економіки, і вони все ще перебувають на шляху
розвитку).

У країнах третього світу, сучасна історія яких є відображенням їхнього колоніального минулого і залежності від
культур окремих європейських держав, наголос робиться на так званих «групових правах» та правах на національне чи
етнічне «самовизначення». Відповідно до цієї концепції ці права не є ні тим, що людина має від природи, ні історично
обумовленими речами, наданими державою. Натомість «вони походять від стосунків між особою та культурним
середовищем, у якому вона проживає, та від взаємодії між ними».
Через те що ці суспільства традиційно характеризували себе в рамках етнічних, расових, племінних чи мовних
общин, велика увага надавалась стосунку особи до общинних груп та «правам» цих груп на культурне самоствердження.
Головним нововведенням у рамках Усесвітньої Декларації ООН було поєднання громадянських й політичних - на
одному боці, та економічних, соціальних й культурних - на другому , з одночасним наданням певного значення третій
категорії прав - культурним правам, яка раніше взагалі не згадувалась у головних документах щодо людських прав.
Йдеться про такі «солідарні права» - право народу, право націй, право спільності, асоціації, - як:
• право на здоров’я і безпечне навколишнє середовище,
• право на користування економічним і культурним потенціалом людства, його спільним спадком,
• право на мир,
• право на гуманітарну допомогу,
• право на економічний та соціальний розвиток,
• право на політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення тощо.

2. Рада Європи і людські права

Уперше ідею створення Ради Європи висловив колишній прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль 19
вересня 1946 року під час виступу в університеті Цюриху. Констатуючи нерівномірні темпи відбудови повоєнної Європи,
він пропонував посилити співробітництво та закликав до створення "Сполучених Штатів Європи" на зразок Сполучених
Штатів Америки.
Статут РЄ визначав її мету, умови членства та основні функції її органів. Вона виступала майданчиком для
обговорення питань, що мали спільний інтерес у різних сферах життя, а також прав людини та основних свобод. Умовами
членства в ній було визнання принципів «верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма
особами», які знаходяться під юрисдикцією кожного члена РЄ, щире співробітництво в досягненні її мети.
Місцеперебуванням органів РЄ було визначено Страсбург (Франція), а фінансування спільної діяльності здійснюється
кожною країною пропорційно кількості її населення.
Структура: Головними статутними органами Ради Європи є Комітет міністрів та Парламентська асамблея.
Комітетами Конгресу Ради Європи є:
• Секретаріат Ради Європи забезпечує роботу головних органів Ради Європи та має постійний штат у складі
1200 осіб, які є представниками держав-членів Організації. Очолює Секретаріат та координує його роботу
Генеральний секретар.
• Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) є незалежним консультативним
органом. Особливого значення мають висновки Комісії з питань, які стосуються відповідності європейським
стандартам проектів законодавчих актів або законів.
• Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ)—створено з метою вдосконалення контрольного механізму
Європейської конвенції з прав людини. ЄСПЛ відводиться ключова роль у забезпеченні чіткого та дієвого
контролю за реалізацією державами-членами взятих на себе зобов’язань щодо захисту прав та основних свобод
людини.
Функції: Рада Європи є суто європейською організацією, яка не практикує поширення членства на інші континенти.
Вона виконує дорадчі функції. Головним завданням РЄ є координація законодавств країн-учасниць для забезпечення
норм ліберальної демократії, що викладені у її програмних документах. Мета Ради Європи — досягти більшої єдності
між її членами для захисту та впровадження ідеалів і принципів, які є їх спільною спадщиною, і сприяння їх
економічному та соціальному прогресу.

3. Культура людських прав

Культура людських прав, або ж, як її часто називають правнича культура має розмаїття визначень і тлумачень.
Іноді в неї вкладають поняття «менталітет». Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який
становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.
Серед правових цінностей — активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових
норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала юридична
техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему
цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у
структурному відношенні збігається з поняттям "правова система".
Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства включає:
1. культуру свідомості та правосвідомості — високий цикл соціальної активності правосвідомості, що містить
оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;
2. культуру правової поведінки — правову активність громадян, яка виражається в правомірній поведінці;
3. культуру юридичної практики — ефективну діяльність законодавчих, судових, правозастосовних,
правоохоронних органів.
Функції правової культури — це основні напрямки осягнення правових цінностей — вітчизняних і світових.
Основними функціями правової культури є:
1. пізнавальна — засвоєння правової спадщини минулого сьогодення — вітчизняної та іноземної;
2. регулятивна — забезпечення ефективного функціонував всіх елементів правової системи і створення
непохитного правопорядку;
3. нормативно-аксеологічна — оцінка поведінки особи, рівня розвитку законодавства, стану законності і
правопорядку відповідно до норм права держави і міжнародних стандартів.
Показником правового прогресу є високий рівень правової культури. Рівень розвитку правової реальності як
особливої системної якості і є правовою культурою. Правова культура в кожен даний момент «присутня» у кожній даній
крапці правової реальності, не збігається з нею цілком, але існує в ній як складова частина, здатна виступати у вигляді
показника (характеристики) рівня розвитку цієї реальності.

Білет №20
1. Четверте покоління прав людини
Покоління прав людини — це класифікація прав людини, відповідно до їх історичного розвитку. Традиційно, їх
прийнято ділити на три, але все частіше з'являється думка про відокремлення четвертого покоління.
 Четверте покоління прав людини –це незалежність і альтернативність особи у виборі правомірної поведінки, яка
базується на автономії людини, у межах єдиного правового поля, норм моралі та релігії. Це правова відповідь на виклики
XXI століття, коли мова піде про виживання людства як біологічного виду, про збереження цивілізації, подальшій
космічній соціалізації людини. Часто виникнення проблеми четвертого покоління прав людини пов’язують із бурхливим
розвитком науково-технічного прогресу, генної інженерії тощо.
У XXI ст. можна говорити про становлення четвертого покоління прав людини, котре пов›язане з науковими
відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втручання у психо-фізіологічну
сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення і
виношування дитини для іншої сім’ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин та ін.), яке, однак, не є
безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж).
До переліку прав людини можна включити:
• Зміну статі;
• Трансплантацію органів;
• Клонування;
• Використання віртуальної реальності;
• Одностатеві шлюби;
• Штучне запліднення;
• Евтаназію;
• Вільну від дитини сім’ю(фрі чайлд);
• Незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами;
• На доступ до Інтернету.
Виникнення даного покоління прав людини є ще одним підтвердженням постійного наукового, технічного розвитку
людського суспільства. Ці права, викликані науково-технічним прогресом, виникли в зв’язку з розвитком науки та
втіленням її розробок в життя. Дане покоління прав людини є закономірним етапом розвитку суспільства. Про який
захист, а тим більше порушення, наприклад, права на використання віртуальної реальності можна було б вести мову
років 40-50 тому назад. Хоча, досить багато точиться суперечок саме навколо того, чи потрібно на законодавчому рівні
закріплювати ці права, надаючи людині можливість скористатися такими неоднозначними благами, як зміна статі. Але як
показує історія, все нове переважно приречене на невизнання і зазнавало нищівної критики, яка з часом стихала.

2. Міжнародно-правова відповідальність індивідів

Міжнародно-правова відповідальність індивідів розглядається переважно в сфері кримінального права. За
міжнародний злочин відповідальність несе як держава, винна в його вчиненні, так і її посадові особи, які брали участь у
злочинних діяннях. Офіційне становище особи в державній ієрархії (глава держави, глава уряду, міністр оборони і т. ін.)
не звільняє її від кримінальної відповідальності. Також не звільняє індивідів від кримінальної відповідальності та
обставина, що вони вчинювали злочинні діяння на виконання наказу свого командування або уряду. Значний поштовх
розвитку міжнародної кримінальної юстиції дала саме Перша світова війна. Створені в Бельгії, Великій Британії, Росії та
Франції спеціальні слідчі комісії встановили численні акти значного порушення Німеччиною законів і звичаїв війни. Це
були вбивства мирних жителів, катування військовополонених (у тому числі поранених), грабежі й руйнування. Німецькі
війська всупереч чинним нормам міжнародного права розстрілювали заручників з місцевого населення, а окупаційна
влада насильно гнала мирних жителів до Німеччини для примусової праці. Такі дії становили частину політики, що
планувалася і здійснювалася керівництвом Німецької імперії. Світова громадськість вимагала покарання не тільки
рядових виконавців злочинів, а й головних винуватців, насамперед самого німецького кайзера. Було зрозуміло що
суб’єктом міжнародного права повинна виступати не лише держава, а й конкретно особа, що чинила правопорушення,
вона ставала суб’єктом, що повинен нести відповідальність за свої злодіяння.
У 1968 р. під егідою ООН було прийнято Конвенцію про незастосування строку давності до воєнних злочинів і
злочинів проти людства.
Перелік міжнародних злочинів, за які поряд з державами несуть відповідальність й індивіди, внесений до Статуту
Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі 1945,включає в категорію «міжнародних» три види злочинів проти
людства:
• злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни
• військові злочини, а саме, порушення законів чи звичаїв війни. До цих порушень належать: вбивства,
катування або відведення в рабство або для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства
чи катування військовополонених чи осіб, що знаходяться в морі; вбивства заручників; пограбування
громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст чи сіл; розорення, невиправдане військовою
необхідністю, та інші злочини;
 • злочини проти людяності, а саме: Це вбивство, доведення до самогубства, побої, катування, ненадання
допомоги особі в небезпеці, незаконне позбавлення волі, захоплення заручників, торгівля людьми, експлуатація
дітей, зґвалтування, розбещення неповнолітніх.
Із часом цей перелік міжнародних злочинів було розширено. У Конвенції про запобігання злочину геноциду та
покарання за нього 1948 р. та Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р. геноцид і
апартеїд кваліфікуються як злочини проти людства, відповідальність за які несуть поряд з державами й фізичні особи.
За чинними нормами міжнародного права головні винуватці вчинення міжнародних злочинів піддаються
кримінальному переслідуванню міжнародними кримінальними судами, створюваними на основі укладення спеціальних
міжнародних угод.
Інститут міжнародної кримінальної відповідальності індивідів за вчинення міжнародних злочинів є значним
стримувальним фактором сучасного міжнародного права щодо недопущення порушення його найбільш важливих норм.

3. Конвенція про захист людських прав і основоположних свобод: право на справедливий судовий
розгляд (ст. 6).
СТАТТЯ 6 ЄКПЛ
Право на справедливий суд
1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або
встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом
усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в
демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією
мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити
інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його
вину не буде доведено в законному порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
• бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини
обвинувачення, висунутого проти нього;
• мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
• захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд,
або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу
безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
• допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків
захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
• якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну
допомогу перекладача.
Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що право на справедливий суд включає в себе: право на доступ до
суду; принцип рівності, відповідно до вказаної статті, всі особи є рівними перед судами і трибуналами; розгляд справ
незалежним та неупередженим судом; гласність; презумпцію невинуватості; гарантії прав обвинуваченого тощо.
Зобов’язання держави щодо права на справедливим суд
У рекомендаціях щодо ефективного впровадження основних принципів незалежності судових органів, прийнятих
резолюцією ЕКОСОР ООН 1989/60 закріплено положення, згідно яких усі держави зобов’язані:
• прийняти та впровадити Основні принципи незалежності судових органів у відповідності до правил до
конституційного процесу країни та внутрішньої практики; заохочувати та сприяти проведенню семінарів,
запровадженню курсів щодо ролі суддів у суспільстві та необхідності у їх незалежності;
• повідомляти Генеральний Секретаріат кожні п’ять років про успіхи в імплементації Основних принципів.

Комітет з прав людини рекомендував державі гарантувати, щоб судді не піддавались будь-яким формам політичного
впливу в процесі прийняття рішень і щоб процес здійснення правосудця носив прозорий характер; гарантувати, щоб
органи прокуратури не брали участь в ухваленні рішень про дисциплінарні заходи щодо суддів і щоб судові
дисциплінарні органи не контролювалися виконавчою владою і не піддавалися будь-якому політичному впливу.
Практика ЄСПЛ (справа Олександр Волков проти України 2013 р.)
У 1983 р. заявника було призначено посаду судді місцевого суду. На той час законодавство не передбачало вимоги
щодо складання суддею присяги при призначенні на посаду. У 2003 р. заявника було призначено на посаду судді
Верховного Суду України , а потім - обрано Головою Військової палати ВСУ. У грудні того ж року З’їзд суддів України
призначив заявника членом Вищої ради юстиції України (далі - ВРЮ), проте заявник фактично не обійняв цієї посади у
зв’язку з незабезпеченням паном С.К., Головою Комітету ВРУ з питань правосуддя (далі - парламентський комітет),
можливості складання ним присяги.
У грудні 2008 р. пан С.К. та двоє членів парламентського комітету звернулись до ВРЮ з клопотанням провести
перевірку можливого порушення заявником його повноважень. Вони внесли до ВРЮ ще пропозицію про звільнення
заявника з посади судді у зв’язку з порушенням присяги. Про ці клопотання було повідомлено заявника.
26 травня 2010 ВРЮ розглянула ці клопотання та вирішила рекомендувати Верховній Раді України звільнити
заявника. Заявник не був присутнім у цьому засіданні.
17 червня 2010 р. ВРУ розглянула рекомендації парламентського комітету на пленарному засіданні та ухвалила
звільнити заявника.. Заявник оскаржив прийняте рішення до Вищого адміністративного суду України. 19 жовтня 2010 р.
спеціально створена Головою ВАСУ палата частково задовольнила позов заявника. Суд визнав рішення ВРЮ, прийняте
за наслідками розгляду результатів перевірки, проведеної паном Р.К., незаконним, проте не скасував його через
відсутність відповідних повноважень. Заявник подав до ЄСПЛ.
ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю незалежності та безсторонності розгляду
справи заявника парламентом України з огляду на те, що: розгляд справи про звільнення судді законодавчим органом
слугував надмірній політизації процесу та свідчив про його невідповідність принципу поділу влади; деякі з членів
парламентського комітету, зокрема пан С.К., були одночасно членами ВРЮ, яка була стороною у цій справі, а потім - у
розгляді справи заявника в обох цих органах, та не мали законодавчо забезпеченої можливості самовідводу, а отже не
могли вважатись безсторонніми.
Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції , а також постановив, що Україна має
сплатити заявнику 6000 (шість тисяч євро) відшкодування моральної шкоди і 12 000 (дванадцять тисяч євро) компенсації
судових витрат. Розгляд питання про матеріальну шкоду Суд відклав.

Білет №21
1. Ідея природних прав у вченні Жан-Жака Руссо
«Кожна людина народжується вільною, є володарем сама собі»
Жан-Жак Руссо – один із найяскравіших мислителів не тільки епохи Просвітництва, а й за всю історію політико-
правничої думки світу. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного
стану, в якому всі люди рівні. Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної нерівності
Руссо пов'язує з виникненням приватної власності, перш за все на землю. Люди, поступаючись своєю природною
свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції
Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять. Важливо відмінною в
поглядах Руссо на «природній стан» виступає саме ідея (яку з його попередників ніхто не висував) про те, що людина
стає «моральною істотою» лише в перебігу пристосування до життя «в цивільному стані» (тобто тільки залишивши
«природній стан»): лише живучи в суспільстві разом з іншими людьми, людина приходить до усвідомлення самої себе як
такої істоти, що має права та обов’язки; лише в «суспільному стані» людина розвиває в собі властивості, які роблять її
«моральною істотою»; місце «інстинкту в поведінці» займає «справедливість», яка «надає вчинкам людини морального
характеру, чого раніше їм бракувало». Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель.
Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи
такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився
від прав, що належали йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, базованих на
силі, отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Після укладення такого договору особа та її
майно поступають під захист спільноти. Індивідуальні права, таким чином, набувають юридичного характеру, оскільки
вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється
асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Як і Монтеск'є, він заперечує договір, як угоду між правителями і
тими, ким правлять. В його концепції договір — це угода між рівними суб'єктами. Підпорядковуючи себе спільноті,
індивід не підпорядковує себе нікому конкретно і залишається таким же вільним, як і був раніше. Свобода і рівність
учасників договору забезпечують об'єднання народу в єдине ціле — колективну особу, інтереси якої не можуть
суперечити інтересам окремої особи. Власне, в цьому суть ідеї Руссо про народний суверенітет, тобто приналежність
суверенітету народові, як базовий принцип республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним
законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ.
Свобода, згідно з Руссо, полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. А, даючи
визначення закону, він підкреслював: "Будь-який закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це
взагалі не закон". Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку Руссо, прийняття рішень, які б
спричинили шкоду окремому індивіду. При народному суверенітеті, відповідно, відпадає необхідність у тому, щоб
верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами служить загальна згода громадян. Загальне
благо, як мета держави, за переконанням Руссо, може бути виявлене тільки більшістю голосів. Характеризуючи народний
суверенітет, Руссо виділяє дві його важливі ознаки — він невідчужуваний і неподільний.
Невідчужуваність – прир. право на свободу
Зрікатися свободи=зрікатися себе

2. Міжнародні стандарти у сфері людських прав

Міжнародні стандарти прав людини — це закріплені у міжнародних актах і документах, текстуально уніфіковані й
функціонально універсальні (для певних міжнародних об’єднань держав) принципи та норми, які за посередництвом
вельми абстрактних, здебільшого оціночних, терміно-понять фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи
обсяг прав людини, зумовлювані досягнутим рівнем соціального розвитку та його динамікою, а також встановлюють
позитивні обов’язки держав щодо їх забезпечення, охорони й захисту та передбачають за їх порушення санкції політико-
юридичного чи політичного характеру.
В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету
держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх
людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за
умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини.
Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у
національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини. Міжнародні
стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права,
потім —економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Однак кожна
держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями,
а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав. Основу міжнародних стандартів у
сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед
законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:
— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;
— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя,
розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади
органів правосуддя.
Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.),
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та
культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976
p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й
міжнародного права.
МПГПП – комітет з прав людини
Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що
встановлюють:
• права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;
• обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час,
так і у період збройних конфліктів;
• загальні принципи природного права;
• відповідальність за злочинне порушення прав людини;
• напрями розвитку та розширення сфери прав людини;
• напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав
людини;
На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами
міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини. Саме вказана діяльність держав забезпечить
реальність та ефективність міжнародних стандартів у сфері прав людини.

3. Людська гідність як право та цінність

 Гідність– одне з нематеріальних благ, що належать людині від народження. Людина, що володіє позитивними
моральними якостями, стає цінністю як в очах інших людей так і в своїх власних. На цих оцінках ґрунтується
самосвідомість людини і визначається його ідентичність. Значимість людини піднімається або зменшується залежно від
того, наскільки моральні цінності стали для нього правилами, увійшли в його внутрішній світ.
Проблема людської гідності, особистої, громадянської, чоловічої, жіночої, національної тощо дуже важлива для
нинішнього суспільства в цілому. Розвинене почуття людської гідності є результатом еволюції людини, процесу
ствердження її як зрілого особистісного «я». Загальна Декларація прав людини акцентує, що «визнання гідності,
притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального
миру». Отже, якщо кожному притаманна людська гідність, то кожна людина повинна мати право на її захист.

Україна, будучи членом ООН та інших міжнародних організацій, чітко виконує зобов’язання за міжнародними
договорами, у тому числі й тими, що стосуються прав і свобод людини та громадянина. Підтвердженням тому є той факт,
що в Конституції України знайшли своє закріплення всі основні положення міжнародно-правових актів у сфері прав
людини, перш за все, Загальної декларації прав людини. Вже у преамбулі Конституції України закріплено принцип
«забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Стаття 3 Основного закону визнає людину, її життя та
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні. Розділ II Конституції,
який присвячений правам, свободам й обов’язкам людини та громадянина закріплює положення, згідно з яким усі люди є
вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21), а також право людини на повагу до її гідності (ст. 28)
Гідність – це поняття моральної свідомості, в якому виражається уявлення про самоцінність людської особистості, її
моральну рівність з усіма іншими. Під гідністю розуміють, передусім, внутрішню впевненість людини у власній цінності,
почуття самоповаги, яке виявляється у спротиві будь-яким намаганням посягнути на свою індивідуальність і
незалежність. З іншої точки зору, гідність людини розуміють як сукупність особистих прав, свобод, реалізація яких
дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю.
Людська гідність становить джерело, фундамент і основу цілого конституційного порядку в логічному, онтологічному
та інтерпретаційному розумінні. Тому людську гідність не можна тлумачити тільки як одне з багатьох прав або свобод,
оскільки таке розуміння гідності може призвести до звуження її змісту. З об’єктивної сторони гідність розглядають як
один із принципів права. Принцип людини, її життя, честі і гідності як найвищої цінності – це конституційний принцип
українського правового розвитку. Гідність виступає як основа невід’ємних прав і свобод людини та правової системи в
цілому.
Людська гідність є первинною та визначальною для всіх інших соціальних, а також правових цінностей, зокрема
свободи, справедливості та формальної рівності. Конституція України закріплює положення, згідно з яким гідність
людини є недоторканою. Законодавець встановлює межі, які не можуть бути порушені навіть у випадку
загальносуспільної користі, а тому, зазначене право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного
стану. Обмежень прав людини не повинно бути, якщо воно погіршує правове становище або якось інакше суперечить
законним інтересам учасників суспільних відносин.
«Гідність – це категорія етики, що характеризує самоповагу людини та її моральну рівноправність з іншими
людьми. Категорія гідності визначає безумовну самоцінність кожного і становить невід’ємну складову природних прав
людини» - зазначається в словнику з етики.
Отже, однією з найважливіших ознак демократичної держави є повага гідності людини та її прав, визнання людини
вищою соціальною цінністю. Поряд з цим, розвиток людини, яка будує своє життя на засадах вищих моральних
цінностей, можливий лише за умови поваги особи, її гідності. Існує велика потреба реалізувати в суспільстві шкалу
цінностей, на вершині якої знаходилась би така цінність як людина та її гідність. Повага гідності особи має характер
відносин, що ґрунтуються на нормах права та моралі, на принципах свободи та взаємовідповідальності. Тому охорона та
захист особи, її гідності, прав і свобод є першочерговим завданням правової держави – держави реальних прав людини. В
цьому й заключається співвідношення людської гідності як права та цінності.

Білет №22
1. Ідея природніх прав у вчення Джона Локка
Ідеологія соціального компромісу і політико-правові підсумки "Славної революції" 1688 р. одержали обгрунтування в
працях Джона Локка (1632-1704). Локк написав низку робіт: "Досвід про людське розуміння", "Два трактати про
правління", "Два трактати про уряд" (остаточний варіант - "Два трактати про державне правління", 1690 р.). До Англії
Локк повернувся після "Славної революції". Його роботи містять програмні положення з найважливіших державно-
правових принципів громадянського суспільства. Він подав критику теологічно-патріархальній теорії і виклав свою
концепцію природного права.
 Д. Локк виходив із уявлення про "природний стан". Він обґрунтовує ідею прав і свобод людини, що існують у
додержавному стані. Природний стан Локк розумів як стан повної свободи у відносинах та діях і розпорядження своїм
майном та особистістю і як стан рівності, при якому усяка влада і всяке право є взаємними, ніхто не має більше іншого.
До природних прав Локк відносив власність, що трактувалася досить широко: 1. Право на власну особистість
(індивідуальність). 2. Право на свої дії. 3. Право на свою працю і його результати. Саме праця відокремлює "моє", "твоє"
від загальної власності. Обгрунтування приватної власності було спрямоване проти зрівняльних теорій і вчень. У
природному стані усі рівні, вільні, мають власність. (З появою грошей з'явилась нерівність.) Природний стан - не стан
миру, безпеки і доброзичливості. Закон природи пропонує мир і безпеку. Однак будь-який закон має потребу в гарантіях.
Природні закони, як і будь-які інші, забезпечуються покаранням порушників закону. Найважливіша гарантія закону і
законності - це невідворотність покарання.
Для створення гарантій природних прав і законів, вважав Локк, люди відмовилися від права самостійно
забезпечувати ці права і закони. У результаті суспільної угоди гарантом природних прав і свобод стала держава. Вона
одержала можливість і право: 1. Видавати закони. 2. Використовувати силу суспільства для застосування цих законів. 3.
Налагоджувати відносини з іншими державами.
Держава створена для гарантії природних прав (свобода, рівність, власність) і законів (мир і безпека). Держава не
повинна зазіхати на ці права. У природних прав мають бути надійні гарантії. Головна небезпека для природних прав і
законів випливає з привілеїв, особливо з привілеїв носіїв владних повноважень.
Абсолютна монархія – завжди тиранія, тому що немає ніяких гарантій природних прав. "Як тлумачити і розуміти
зміст природних законів?", - ставив запитання Дж. Локк. Відповідь була такою: "Закон природи не є писаним законом і
його ніде не можна знайти, крім як у розумах людей". Коли хтось, вилучений з-під влади законів, має привілеї, то це
головна небезпека для природних прав і законів. Звідси Дж. Локк виводить одне з основних положень своєї політико-
правової теорії: "Ні для однієї людини, яка знаходиться в суспільстві, не може бути зроблене виключення з законів цього
суспільства".
Межі влади держави за всіх форм правління - природні права підданих. Державна влада не може брати на себе право
управляти за допомогою свавільних деспотичних указів. Навпаки, вона зобов'язана відправляти правосуддя і визначати
право підданого за допомогою проголошених законів і відомих, уповноважених на те суддів. Влада не може позбавити
будь-яку людину частини її власності без її згоди. Якщо влада буде зазіхати на природне право і свободу народу, він має
право почати повстання проти тиранічної влади.
Джон Локк теоретично обґрунтував концепцію поділу влади. Він розрізняв: законодавчу, виконавчу, союзну
(федеративну) влади. Гарантія і втілення свободи - рівний для усіх, загальнообов'язковий, непорушний і постійний закон.
Законодавча влада є вищою владою в державі. Вона заснована на згоді і довірі підданих.
Дж. Локк - прихильник представницької системи, прийняття законів представницькою установою, що обирається
народом і відповідальна перед ним, тому що народові завжди належить верховна влада відстороняти чи змінювати склад
законодавчого органу.
До прав законодавчої влади Дж. Локк відносив також призначення суддів. Законодавча і виконавча влади не повинні
знаходитися в одних руках. У противному випадку носії влади будуть приймати вигідні тільки для них закони і
виконувати їх. Небезпечно монарха й уряд наділяти законодавчою владою, тому що вся їхня діяльність буде спрямована
проти природних прав підданих.
Законодавча влада – вища влада в тому сенсі, що закони строго обов'язкові для уряду, чиновників і суддів. Монарх –
глава виконавчої влади. Має право розпускати і скликати парламент, право вето, право законодавчої ініціативи, право
удосконалювати виборчу систему. Але діяльність монарха й уряду має бути строго підзаконна, причому монарх не
повинен перешкоджати регулярним скликанням парламенту.
Обґрунтування природних прав, що виражали основні принципи громадянського суспільства в області права (свобода,
рівність, власність), принесло славу Джонові Локку як засновнику лібералізму. Дослідження гарантій цих прав, їх захисту
від сваволі влади, обґрунтування поділу влади ставить його в перші ряди теоретиків парламентаризму. Прагнення
обмежити діяльність держави охоронними функціями кладе початок ідеям правової держави.
Гуманістичний зміст політико-правового вчення Локка найбільш повно виражений у концепції природних прав
людини. Створена Дж. Локком концепція прав людини щодо свободи, рівності, власності, що не залежать від держави,
розвивалася і доповнювалася в нас.

2. Людські права і «м’яке право»

Слід брати до уваги, що в ділянці людських прав не тільки нормативні тексти (які мають зобов’язувальний характер)
є джерелом права - ненормативні акти, які зазвичай позначаються як «м’яке право» (“soft law”), можуть також становити
право. Вони (як «м’яке право») сприймаються як елемент розвитку спільного переконання стосовно конкретного
предмета людських прав. І якщо практика дотримується такого переконання, то в наслідку це може призвести до його
стану як звичаєвого права або навіть до народження загальних принципів права. Як уже докладно мовилося вище,
Всесвітня Декларація ООН 1948 р. не була нормативно зобов’язувальною. Але, як виявилось, її ідеологія була настільки
впливовою, що саме вона стала не просто конкретною віхою в подальшому розвитку людських прав, а тією вихідною
базою стандартів, на основі якої здійснювалось формулювання людських прав у юридично зобов’язувальних документах
у вигляді як приписів міжнародних договорів, так і національних конституцій. Ідеться про те, що своєї керівної дії (якій
властива зобов’язувальна сила) нормативні приписи можуть досягати за допомогою власне «м’якого права», чим є той
різновид резолюцій міжнародних організацій, що не має нормативно зобов’язувального характеру. У ділянці людських
прав найефективнішими кроками, зробленими політично, а не юридично, були Декларація незалежності США 1776 p.,
Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і Всесвітня Декларація людських прав ООН 1948 р. Названі
документи зазвичай сприймаються як свідчення того, що то є непоодинокий випадок, коли декларацію ненормативного
характеру не слід недооцінювати в частині її впливу на юридичні наслідки. Як доводить практика, вони можуть навіть
перевищити той вплив чи наслідки, що їх спричиняють конкретно зобов’язувальні норми.

3. Людська гідність і вітчизняна конституційна практика

Конституційне (позитивне) право гідності особи закріплює повагу до її гідності, а також заборону катування,
жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання, заборону медичних,
наукових чи інших дослідів над людиною без її вільної згоди.
Однак у суспільному і державному житті України тема людської гідності звучить дуже рідко. Це наслідок панування у
суспільно-правовому житті нормативістської правової концепції, яка розглядає це право суто формально, акцентуючи
увагу на його закріпленні у законодавстві. Стаття 28 Конституції України закріплює позитивне право особи на людську
гідність, яке має чітко визначений зміст. Але у більшості випадків поза увагою науковців та практиків залишається те, що
право на людську гідність також закріплюється статтями 3 і 21 Конституції України; це право входить до складу прав і
свобод, однак «стоїть начебто перед ними».
Таким чином, право на людську гідність фактично існує в українській правовій системі у двох вимірах: як конкретно
визначене, або позитивне (стаття 28 Конституції України), та як елемент провідного права особи (статті 3, 21 Основного
Закону України).
Ефективне застосування концепції провідного права особи в Україні може вимагати певної модернізації правової
системи з урахуванням філософії природного права. Найбільше це може стосуватися Конституційного Суду України та
судів загальної юрисдикції, які у разі впровадження такої концепції будуть визначати межі цього права.
Очевидно, що це далеко не повний перелік положень, які складають зміст цього права, адже в Конституції України
зазначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Однак у теорії та на практиці існують два концептуальні підходи до застосування права на людську гідність органами
публічної влади.
Перший підхід полягає в тому, що це застосування трактується у формальних межах статті 28 Основного Закону
України, яка закріплює позитивне право кожного на повагу до його гідності, тобто за такого підходу право на людську
гідність має розглядатися як «рівне з поміж інших» конституційне право особи.
Відповідно до статті 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності, яке належить до особистих
невід’ємних прав людини.
Держава формально має не лише утримуватися від посягання на гідність особи, а й зобов’язана забезпечити дієвий
захист усім особам від таких посягань з боку третіх осіб.
Захист права на людську гідність в Україні (як природного, так і позитивного) стосується діяльності судів загальної
юрисдикції і, насамперед, Конституційного Суду України, який неодноразово розглядав справи, пов’язані з гідністю
людини, та висловлював певні правові позиції.
Так, у Рішенні від 20 січня 2012 року Конституційний Суд України підтвердив, що згідно з Конституцією України
людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; усі люди є вільні і рівні у своїй гідності
та правах; кожен має право на повагу до його гідності і зобов’язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність
інших людей. Фактично цим Рішенням єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні зобов’язав усі органи і
посадові особи публічної влади дотримуватися провідного права особи.
У справах Конституційний Суд України врахував та утвердив положення Конституції України і законів України, що
визнають гідність особи однією з найвищих соціальних цінностей, а також поширив право на людську гідність на
наймолодших членів суспільства — дітей, обов’язок держави забезпечити належні умови для виховання.
Однак у своїй практиці Конституційний Суд України ще не виходить за межі позитивістського трактування права на
людську гідність. А це означає, що він залишає поза увагою природно-правові проблеми цього права.
Верховний Суд України зазначив, що «праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань відповідає обов’язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність,
честь чи ділову репутацію. Суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні
забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, з одного боку, та правом на повагу до
людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, з іншого боку». Як зазначено в
цій Постанові, «чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є
морально-етичними категоріями”
 Отже, аналіз вітчизняної судової практики свідчить про визнання та утвердження права особи на гідність. Однак суди
поки що не пов’язують порушень окремих прав і свобод людини і громадянина із захистом природного права на людську
гідність, яке порушується одночасно із порушенням інших конституційних прав. Нині судовий захист права на людську
гідність є певним засобом його забезпечення, але він не є достатнім, а тому це право вимагає розширення його захисту на
практиці.
Проведений аналіз правових норм і практики їх застосування в Україні свідчить, що природне право на людську
гідність є провідним правом особи, якому вітчизняна теорія та практика приділяє ще недостатньо уваги.
Керуючись наведеним вважаємо, що:
1) природне право на людську гідність офіційно має бути визнане провідним правом людини і закріплене у статті 1
Конституції України, тому що головною в суспільстві є людина, а не держава.
2) Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції при розгляді судових справ, пов’язаних з порушенням прав і
свобод людини і громадянина, повинні досліджувати ці порушення з урахуванням наявності фактів чи положень
законодавства, в яких принижується людська гідність;
3) наукові установи і навчальні заклади та факультети юридичного профілю повинні звернути увагу на необхідність
першочергового дослідження питань щодо природного права на людську гідність як першооснови доктрини захисту прав
людини;

Білет №23
1. Ідеологія людських прав: марксистський погляд
Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних поглядів німецьких мислителів Карла Маркса та Фрідріха
Енґельса на історію, політику та суспільство загалом.
Важливою характеристикою марксистської філософії є її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці.
Червоною ниткою через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної власності. Приватна власність, за
Марксом, є найглибшим джерелом, витоком усіх соціальних бід, і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті
Маркс будує концепцію "розумної держави й розумного суспільства" (комунізму), в якому всі люди будуть мати рівні
права, однакові соціальні можливості для реалізації сутнісних силМарксистський погляд на людські права - повна
протилежність доктрині природнього права. Тут людина (чоловік чи жінка) не виступає як автономна (суверенна) особа з
правами, які є або ж божественного походження, або ж притаманними людині за природою. Тут чоловік чи жінка - це
людина як «соціальна істота». Нічого природнього чи невідчуженного в людських правах марксизм не визнавав. Поняття
людських прав у суспільстві, в якому «капіталісти монополізують засоби виробництва», позиціонувалось як «буржуазна
ілюзія». Такі поняття, як право, справедливість, моральність, демократія, свобода тощо, вважались «історичними
категоріями, зміст котрих визначається матеріальними умовами та суспільними обставинами, в яких перебуває народ».
Марксизм стояв на тому, що «мірою зміни умов життя може змінюватись і зміст понять та ідей». Така теорія дивиться на
сутність особи як на «потенціал для щонайповнішого використання можливостей людини й для повного задоволення її
потреб» і твердить, що позаяк у капіталістичному суспільстві виробництво перебуває в руках лише кількох осіб, то таке
суспільство не може задовольнити потреби людини. Марксизм виключає можливість існування «прав особи, прикутих до
стану природи, який передує виникненню держави». За такого підходу існують лише «права, надані державою»; а
здійснення цих прав можливе лише за умови виконання особою «обов’язків перед суспільством і державою». Марксизм
(як це випливає з комуністичної доктрини) стоїть на тому, що побажання людини (чоловіка чи жінки) - хоч би якими
вони були - не мають жодного значення; а їхній правдивий вибір полягає в тому, щоб вибирати ті цілі, які встановила
сама держава. Таке розуміння не могло мати інакшого пояснення, ніж на основі базових інститутів «колективності» та
«класового суспільства», яке (відповідно до своєї природи) гарантує всім своїм членам рівні права стосовно задоволення
базових потреб. Такі історичні та концептуальні підходи мають прямий вплив навіть на сучасну політику та філософію в
царині людських прав. Натепер є чимало тих, хто й надалі дотримується марксистських поглядів у цьому питанні.

2. Американська регіональна система захисту людських прав

Американська регіональна система захисту людських прав – система законів та інститутів захисту прав людини
під егідою Організації американських держав (ОАД). Осн. актами цієї системи є Хартія ОАД, Американська декларація
прав та обов'язків людини, Американська конвенція прав людини. Хартія ОАД — багатосторонній договір, укладений
1948 у м. Боготі (Колумбія); набув чинності 1951. Зміни до нього вносилися двічі. За договором ОАД — регіональна
міждерж. організація, членами якої є 32 країни Пн. і Пд. Америки. Вона реалізує свої функції через Генеральну асамблею
та Тимчасову раду. Ген. асамблея — найвищий орган АС, в якому представлені всі члени організації. Збирається
щорічно. Кожна держава має один голос. Тимчасова рада складається з представників країн ОАД і є викон. органом
організації між засіданнями Ген. асамблеї. Хартія ОАД проголосила фундаментальні права особи незалежно від раси,
національності, походження і статі. Нею також передбачено, що країни—члени ОАД повинні поважати права особи та
«принципи універсальної моралі». Американська декларація прав та обов'язків людини проголошена 1948 дев'ятою
міжнародною конференцією американських країн. В преамбулі документа говориться про те, що «міжнародний захист
прав людини має бути одним з принципів еволюції американського права». Далі зафіксовано 27 прав і 10 обов'язків
людини. Перший перелік охоплює громадян., політ., соціальні, екон. права та права у сфері культури: право на життя,
право на свободу, право на безпеку особи, право на рівність перед законом, право на справедливий суд, право на захист
від незакон, арешту, право на притулок. Окремо виділені права на віросповідання, асоціації та об'єднання. Декларація
захищає право власності, право на здоров'я та освіту, працю, відпочинок, соціальний захист тощо. Перелік обов'язків
людини охоплює обов'язки щодо суспільства, дітей і батьків, обов'язок брати участь у голосуваннях, виконувати закони,
служити суспільству та нації, платити податки, працювати, утримуватися від політичної діяльності в інших країнах тощо.
Американська конвенція прав людини. Прийнята 1969 на міжамер. конференції у м. Сан-Хосе (Коста-Рика). Набула
чинності 1978. Членами конвенції є 21 країна ( Аргентина, Барбадос, Болівія, Колумбія, Ко-ста-Рика, Домініканська
Республіка, Еквадор, Сальвадор, Гренада, Гватемала, Гаїті, Гондурас, Ямайка, Мексика, Нікарагуа, Панама, Перу,
Суринам, Уругвай, Венесуела. США підписали документ. Конвенція закріпила: право на життя та людське поводження;
свободу від рабства та від законів, які не діють; право на компенсації у разі юридичної помилки; свободу асоціацій та
об'єднань; свободу релігії; право на національність і власність; свободу місця проживання та пересування; право на
рівний захист. Відповідно до конвенції утв. Міжамериканську комісію з прав людини та Міжамериканський суд з прав
людини. Обидва органи складаються з 7 осіб кожний. Місце перебування комісії-м. Вашингтон (США), суду — м. Сан-
Хосе (Коста-Рика). Протоколом 1970 комісію було зафіксовано як офіційний орган ОАД для нагляду за забезпеченням
прав людини та виконання консультативних функцій. Комісія з прав людини уповноважена також приймати
індивідуальні петиції. Водночас було обмежено коло прав та обов'язків людини, порушення яких можна було
оскаржувати в таких петиціях. Повноваження Міжамер. суду з прав людини визначені в Амер. конвенції прав людини (ст.
62). Відповідно до неї суд розглядає справи, які містять звинувачення тієї чи тієї країни у порушенні конвенції. Він також
уповноважений висловлювати консультативну точку зору, яка інтерпретує конвенцію та ін. договори у сфері захисту
прав людини. Конвенція не передбачає якогось механізму для контролю за виконанням рішень суду.

3. Географічний вимір універсальності людських прав

У рамках географічного виміру універсальність людських прав постає, по-перше, як нахил до глобального схвалення
людських прав. За такого розуміння лише з ухваленням 1948 року Всесвітньої Декларації людських прав та у зв’язку з
деколонізацією світу поняття «людські права» стає універсальним: у тому значенні, що воно призначене для застосування
не виключно для європейців, а для всього світу.
У цьому вбачається, так би мовити, територіальний (або зовнішній) вимір людських прав.
Зовнішній географічний вимір
У рамках такого територіального (зовнішнього) виміру можна вирізняти горизонтальне та вертикальне схвалення
людських прав. Горизонтальний вимір містить у собі нахил до схвалення людських прав у всіх географічних частинах
світу. Вертикальне схвалення людських прав відбувається на трьох рівнях: національному (локальному), регіональному
(міжнародному) та глобальному (міжнародному).
Внутрішній географічний вимір
Універсальність людських прав у рамках географічного виміру, по-друге, має також і внутрішній вимір, він
стосується вже їх якісної сторони perse, себто таких питань: хто наділений людськими правами?; хто має дотримуватись
людських прав?; яким є обсяг людських прав?; чи є людські права дієвими? тощо.
У рамках такого внутрішнього виміру вирізняють посутній (субстантивний) та функціональний аспекти.
Посутній аспект внутрішнього виміру включає в себе такі компоненти:
• людські права притаманні (властиві) кожній людині; цей компонент розглядається як активний аспект-,
• людські права мають бути захищені від будь-якого порушення; у цьому вбачається їх пасивний аспект-,
• засадничі цінності, як-от гідність людини, її свобода та автономія (суверенність), мають бути виразно
(експліцитно) або беззастережно (імпліцитно) захищені; у цьому полягає їх об’єктивний аспект.
Функціональний аспект внутрішнього виміру людських прав охоплює такі вимоги:
• якщо є потреба в застереженнях щодо прав (тобто в їх обмеженні), то при цьому слід поважати принцип
оптимізації людських прав (себто слід дотримуватися принципу найменш можливого обмеження);
• втручання в людські права повинні: бути засновані на приписах права; спиратися на легітимну підставу; бути
такими, що є неодмінними в демократичному суспільстві; бути єдиним цілком відповідним (адекватним) засобом
досягнення означеної легітимної підстави (себто відповідати принципу спів вимірності (пропорційності));
• стрижень (ядро) людських прав - тобто сама їхня природа, сама їхня сутність - не повинні зазнавати
ураження:
 • дієвий (ефективний) судовий захист людських прав є обов’язковим, що не припускає жодних винятків.
Іншими підходами до розуміння універсальності людських прав є, приміром, ті, в рамках яких ідеться про
універсалізм як ідею та універсалізм як нормативну реальність.

Білет №24
1. Ідея людських прав: ліберальний погляд
Під ліберальними ідеями маються на увазі прагнення до свободи, демократії, гуманізму. Лібералізм ґрунтується на
визнанні пріоритетності прав особи, яка є вищою цінністю порівняно з колективом, нацією, суспільством та державою.
Цей світогляд закріплює визнання святості та недоторканості приватної власності, ґарантії прав та свобод особи.
Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділу влади, такої організації
економічного господарювання, яка ставить на перше місце свободу та природні здібності особи тощо.
Для лібералізму притаманними є наступні ознаки:
• Взаємовідносини між владою та народом характеризуються взаємною критикою.
• Основним типом правового регулювання є принцип „Дозволено все, крім насильницького повалення
існуючого ладу. Наслідком цього дозволяється створення будь-якої організації, крім тих, що прагнуть повалити
існуючий лад насильницьким шляхом.
• індивідуальні потреби та права є природними, а значить домінуючими над колективними та загальними
правами та інтересами.
• Усі свої закони та цінності (у тому числі мораль) людина створює сама, а тому у них нема заздалегідь
закладеного статусу об’єктивної істини чи абсолютного добра. Об’єктивними є лише ті закони, що
відображаються у раціональній свідомості індивіда у вигляді наукових фактів.
• Свобода особистості відносно усіх суспільних інститутів, відповідальність особи як перед собою, так і перед
суспільством.
• Відмінність та відокремленість кожної людини від інших людей є безумовними та первинними, а будь-який
зв’язок та схожість з іншими - умовними та вторинними.
• Визнання суспільством і державою права усіх людей на самореалізацію.
• Поєднання принципів індивідуалізму та гуманізму.
• Свобода від обмежень з боку держави.
• Ототожнення свободи і приватної власності.
• Процеси перетворення торкається виключно політичні аспекти суспільного устрою. До відомих представників
лібералізму належать: Джон Лок, Джеремі Бентам, Бенжамен Констан, Джон Стюарт Мілль, Фрідріх фон Гайєк.
Отже, Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним
чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження
парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської
особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є
максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи
тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

2. Універсалізм людських прав

Універсалізм людських прав дуже часто розглядається як ідеологічне поняття – як ідея або як загальне уявлення
оскільки в універсальності вбачаються такі речі, що належать спільно всім людям.
Універсальний захист людських прав і досі сприймається як ідеологічне поняття, що, будучи глибоко вкоріненим в
історії окремих країн (зокрема США, Англії, Франції), мало вирішальний вплив на формулювання ключових
міжнародних інструментів (передовсім Статуту ООН 1945 р. та Всесвітньої Декларації ООН 1948 p.).
У Віденській декларації, прийнятій в червні 1993 року на Всесвітній конференції ООН з прав людини, закріплюється
загальний характер прав людини. У ній, зокрема, говориться: «Усі права людини універсальні, неподільні,
взаємозалежні…
Це означає, що політичні, громадянські, культурні, економічні й соціальні права людини варто розглядати в їхній
сукупності. Ніхто не може вибирати, які права заохочувати й захищати, всі вони рівноцінні й поширюються на всіх.
Універсальність прав людини гарантує рівність прав і свобод людини й громадянина, незалежно від статі, раси,
національності, мови, походження, майнового або посадового положення, місця проживання, релігійних й інших
переконань, приналежності до суспільних об’єднань, а також інших обставин.
Усі ми однаково потребуємо повітря, їжу і воду, жити в мирі, щасті і здоров‘ї на засадах рівноправ‘я.
 Універсалізм як нормативна дійсність полягає у тому, що людські пра ва, якщо їх і сприймали як ідеологічне поняття,
все-таки набули нормативних структур. Як на міжнародному рівні у пактах і документах, так і на національному рівні, у
конституціях.
Тобто, фактично універсалізм лп як нормативна дійсність – це перетворення ідеї лп у юридичну реальність.

3. Статут ООН і концепція людських прав

Визнання потреби у спільних діях для забезпечення гарантій і захисту людських прав на світовому рівні було
головною рушійною силою, завдяки якій 1945 року постала сама Організація Об’єднаних Націй на основі власної
«конституції» - Статуту ООН . Відтоді веде свій початок власне вторинна юридизація людських прав - уже не на
національному рівні, а на міжнародному. Адже саме на цій стадії юридизації ідеали людських прав постають знов як
право, тільки цього разу - як міжнародне. Здійснення юридизації (легалізації) ідеалів людських прав уже на
міжнародному рівні - це надання юридичної сили виникненню людських прав як чіткої підсистеми між народного
права.Попри те, що в міжнародному праві існували певні форми захисту прав людини ще до затвердження Статуту, все-
таки із заснуванням ООН та ухваленням її Статуту пов’язують формальний початок сучасної революції в міжнародному
праві з людських прав. Хоча сам Статут ООН і не містить якого-небудь формального проголошення прав, турбота про
них засвідчена певними приписами різних статей Статуту та преамбули. Зокрема, в преамбулі зафіксовано один із
принципів ООН : «віра в основоположні людські права, у гідність і цінність людської особи, у рівні права чоловіка і
жінки та націй - великих і малих...». У такий спосіб Статут ООН порушив проблему людських прав як предмет
занепокоєності з боку міжнародної спільноти. Відтоді ідея, відповідно до якої захист людських прав не знає міжнародних
кордонів, а також, що міжнародна спільнота має обов’язок забезпечити, щоб держави гарантували і захищали людські
права, де б не сталося їх порушення, - поступово заволоділа умами людства. Багато держав усе ще порушують людські
права значною мірою, і ще більше тих, що воліли б ніколи не нести відповідальності за свої дії. Проте факт залишається
фактом: вони дедалі сильніше потрапляють під тиск внутрішніх і зовнішніх чинників, які виступають інструментом
примусу держави відповідати перед міжнародною спільнотою за свої дії. Це насправді обмежує свободу дії держави і в
багатьох випадках (хоча й не в усіх) сприяє покращенню стану дотримання людських прав.
Чи є протиріччя у Статуті ООН?
Коли аналізувати Статут ООН як основу сучасного міжнародного права (принаймні, окреслюючи його основні
контури), то в площині людських прав можна навіть помітити наявне в цьому документі певне (але досить видиме)
протиріччя. Видимість такого протиріччя виникає внаслідок того, що у Статуті наголос зроблено на двох принципах:
суверенної рівностідержав, на якому заснована сама ООН (пункт 1 статті 2), та невтручання у справи, які належать до
внутрішньої компетенції будь-якої держави (пункт 7 статті 5). Це - з одного боку. З другого ж - предмет занепокоєння
стосовно людських прав у Статуті чітко вказує на міжнародний контроль за поведінкою держав щодо своїх громадян.
Цей контроль є дуже необхідним для того, щоб можна було досягти одну з цілей заснування ООН - успішно здійснювати
міжнародне співробітництво у сфері підтримання та заохочення поваги до людських прав і засадничих свобод (пункт 3
статті 1).У зв’язку з цим постає питання: а чи справді тут маємо справу з протиріччям? Ґрунтовний аналіз цього
установчого документа виводить на відповідь, що подається нижче. Статут ООН установив той юридичний порядок,
принципи якого випливають із цілей Організації. У Статуті йдеться про визнання міжнародного права як права між
націями, тобто державами. Через це юридична система відповідно і називається - міжнародною. Головне призначення цієї
системи - регулювати відносини між державами та утримувати їх у певних рамках стосовно одна одної. Таке інколи
називають статичним підходом у поглядах на міжнародний юридичний порядок. Фундаментальним для такого підходу є
поважання (дотримання) принципу державного суверенітету(зовнішнього), відповідно до чого держави зобов’язані
визнавати суверенітет інших держав - очікуючи, що у відповідь на поважання їхнього суверенітету буде також і вияв
поваги з боку інших держав. Це дуже важливо - особливо для визнання незаконним застосування сили (військової)
супроти інших держав (за винятком випадків самооборони). Це те, що стало головною опорою повоєнного міжнародного
правопорядку. Подальшим розвитком принципу поважання (дотримання) зовнішнього суверенітету є принцип
невтручання, який означає незаконність втручання однієї держави (чи груп держав) у внутрішні справи іншої. Принцип
державного суверенітету, принцип заборони застосування сили та принцип невтручання - це ті важливі принципи
міжнародного правопорядку, які не можна порушувати.
Але водночас, виходячи з того, що міжнародні зусилля на забезпечення поважання людських прав і засадничих
свобод вимагають успішної міжнародної співпраці, то чи можна визнавати таким, що є незаконним і небажаним, коли
йдеться про можливість втручання і невизнання державного суверенітету як абсолютного в разі порушення
міжнародного права стосовно людських прав? Адже такі порушення - це не що інше, як те, що підриває або ж руйнує між
народний юридичний порядок. Як убачається, на сьогодні вже майже загальновизнано всіма державами, що це питання
врегульовано завдяки такому тлумаченню Статуту ООН , відповідно до якого сприяння дотриманню людських прав
(пункт 3 статті 1) є чітко визначеною однією з цілей Організації, а сфера «внутрішньої компетенції» держави стосовно
людських прав уже не є тією, що не допускає втручання з боку міжнародної спільноти. Завдяки утворенню ООН та її
початковій діяльності, 1948 року на світ з’явився епохальний документ із ділянки людських прав - Усесвітня Декларація.
Саме приписи Статуту ООН становлять ту юридичну основу, на якій і було створено Декларацію. Статті Декларації
дійсно базуються на статтях Статуту ООН , хоча він і не містить приписів стосовно людських прав. На цій підставі
можемо впевнено казати, що у Статуті ООН немає протиріччя стосовно міжнародного прав в ділянці людських прав.

Білет №25
1. Людські права в античний період
Загальновизнано: первинні витоки сучасного розуміння сутності прав, що їх первісно в доктрині названо
«природніми», а в кінцевому підсумку офіційно було означено як «людські», містяться ще в ідеї «закону природи»
античного періоду. Як уже йшлося в попередніх лекціях, відтоді ідея «закону природи» органічно переростає в ідею
«природнього права», а вже з неї, власне, й походить саме поняття «природні права» (natural rights), яке здобуває своє
термінологічне оформлення спочатку через словосполучення «права людини» (“the rights of man”), а насамкінець - у
вигляді терміна «людські права» (“hum an rights”).
Узагалі, Західна доктрина трактує спадщину людських прав як нормативне моральне явище. За такою своєю сутністю
вона бачиться як те, що історично передує навіть класичній грецькій філософії.
Досить імовірно, що вона заснована на релігійних ученнях і на міфах ще античного періоду. Науковці зазвичай
простежують ідею людських прав ще від філософських починань періоду демократії.
Атен як держави та від впливу стоїків на юриспруденцію держави Стародавнього Риму. Адже головним інструментом
перенесення концепції стоїків про «природне право» до думки сучасної Європи через Церкву виявився Corpus Iuris
Civilis, укладений 534 року до н. е. візантійськими юристами, які працю вали за наказом імператора Юстиніана1.
Класики Стародавньої Греції розглядали природу як об’єктивний стандарт для скерування людської поведінки в
рамках суспільного існування. Людська поведінка і принципи природньої справедливості вважались такими, що самі є
керованими природнім правом, сутність якого може бути пізнана на основі системного опису того типу поведінки, який
мусить бути в суспільстві.
Політично лише громадяни держави-міста (а таких було менш е 50 відсотків населення Атен) належали до тих, хто
міг користуватися вигодами природнього права. За іронією долі, Платон та Аристотель, захищаючи таку нерівність,
увели у філософський дискурс численні означення рівності. Уведені ними ще тоді різноманітні поняття рівності в наш
час функціонують як ключові елементи теорії людських прав: це - рівне ставлення до всіх громадян ,рівність усіх перед
законом , рівність усіх стосовно політичної влади та у виборах, рівність у громадянських правах .Усі такі принципи
природнього права раннього періоду вваж ались нормами доброчесних суспільних стосунків. Вони утворили егалітарний
кістяк подальшого розвитку теорії людських прав та ще пізнішої ідеї про те, що концепція рівності черпає свою
посутність із Природи і тому варта збереження в суспільстві2.
Утім, усвідомлення людини як непорушного носія невідчуженних і священних прав (на життя, свободу та власність) в
античний період ще не відбулося. Боротьба за визнання людини саме такою була все ще попереду. Розуміння рівності в
Стародавньому Римі було дещо ширшим від традиції Стародавньої Греції. Але воно не змінювало узвичаєних грецьких
поглядів на Природу.
Найбільший внесок до теорії природнього права належить стоїкам. Відповідно до їхньої філософії, природа є
універсальною системою приписів - що фізичних (як-от закон тяжіння), що й моральних (як обов’язок усіх розумних
істот сприймати одне одного за рівних). Моральні закони надавались до пізнання завдяки тому, що їх тоді тлумачили не
лише як природній феномен, але і як моральний, із якого випливало, що обов’язок особи вдаватись до моральної
суспільної дії формується свідомістю особи, а не фізичною необхідністю. Розглядаючи всіх розумних (людських) істот як
таких, що їм природою надано право бути рівними поміж собою в цивільному статусі (себто в суспільстві), стоїки пішли
далі, аніж давні греки: обстоюючи думку, що закони природи були елементами «всесвітнього» порядку (втіленого в
суспільстві Стародавнього Риму), стоїки вважали, що всі особи - як розумні істоти завдяки своїй природі - мають бути
громадянами єдиної всесвітньої (Римської) спільноти. Така первинна ідея стоїків була втілена в працях римських юристів
(насамперед Ульпіана і Ґая) та філософів (передовсім Цицерона, Сенеки та інших). Погляди і тих, й інших чинили вплив і
на право, і на філософію. Юридична філософія Стародавнього Риму витлумачила корпус римського права як усесвітній .
Цим і виправдовувалось поглинання Римською імперією інших народів, які керувались лише загальноприйнятим правом
місцевого значення . Тим, що визначало моральні якості добра і справедливості, було всесвітнє право , яке, відповідно,
базувалось на природньому праві . Розвиток теорії права в період Стародавнього Риму досяг свого піка під виглядом
«концепції універсалістичної рівності»: доктрина природнього права давньоримського періоду приписала людству
«початковий цивільний статус», який слід було розуміти так: усі особи як члени світової спільноти є рівними.
За теоретиками Стародавнього Риму визнається особлива заслуга, бо, як вважається, саме їм належить авторство
терміна «природні права», котрий дістав своє формальне унормування у відомих юридичних документах відповідних
національних правничих систем США і Франції аж у XVIII столітті.
Однак у зарубіжній літературі досить чітко наголошується, що не американці і не французи винайшли цей термін та
не вони були першими, хто запровадив його в правничу мову своїх систем. Конкретно - його застосував Цицерон - як
оригінальний латинський термін jus naturale, котрий згодом уже було перекладено англійською як “natural right”
(українською: «природне право» - стосовно права особи). Цю думку він виклав так:
«Адже тим, кому природа дарувала розум , вона дарувала і здоровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і
закон, який є здоровим глуздом - як у веліннях, так і в заборонах. Тому якщо вона дарувала їм закон, то дарувала й право.
Розум же був даний усім. Отже, право було дано всім ». Відповідно до цього, право - це те, що закладено в природі
«вищим розумом», який указує людині «чинити те, що слід чинити», та забороняє протилежне, вказуючи на те, чого «не
слід чинити».

2. Веймарська конституція
Веймарська конституція заснувала в Німеччині республіку, що діє на принципах демократії та федералізму. Багато
засад Веймарської конституції були запозичені з Конституції Німецької імперії 1848, а потім в 1949 були схвалені
Основним законом ФРН. Складалася з преамбули, 2 частин та 165 статей. Веймарська конституція Німеччини від 11
серпня 1919 р. є однією з перших європейських конституцій початку XX століття, де здобувають проголошення певні
права особи. Це було зроблено відповідно до панівних на той час теорій та вчень. Приписи документа торкалися двох
сфер людського буття: особистісного та суспільного. Стосовно людини в її особистісному статусі було зафіксовано
засадничі права на свободу, рівність і на таємницю особистого життя, а також на свободу слова і вираження поглядів та
переконань. Стосовно людини в рамках суспільного життя було передбачено захист у таких сферах, як: сім’я, освіта,
преса, праця і трудові стосунки, релігія та релігійне суспільство. За оцінкою критиків, права людина у Веймарській
конституції було закріплено відповідно до головного ідеологічного спрямування цього документа, який був виписаний у
дусі «раціоналізації держави та її влади». Тут людина розглядалась «у контексті життя та праці», а конкретно - як
«соціально-політична тварина». Заслуга Веймарської конституції в царині людських прав полягає в тім, що її дух мав
певний вплив на соціально-політичну матерію і риси тієї конституції Німеччини, яка була витворена вже по Другій
Світовій війні.

3. Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д як міжнародний договір і як джерело
права в Україні
Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д - прийнята відповідно до Загальної декларації прав
людини з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав
та основоположних свобод людини. Вона запровадила судовий механізм захисту визнаних міжнародним правом
загальних стандартів політичних, економічних, соціальних і культурних прав та свобод людини в країнах-членах Ради
Європи. Конвенція сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє
собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її
законних інтересів та потреб.
У результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулися на Європейському континенті на тлі Другої
світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи - міжнародна регіональна організація європейських держав, які
проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво
з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.
Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за
захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист
широкого спектра громадянських та політичних прав.
Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який
запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.
Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську,
політичну, економічну та соціальну спрямованість(право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне
пересування, свободу думки, совісті, релігії, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці тощо).
Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного
добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням
країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є
абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя,
обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону.
Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами - учасницями Конвенції взятих на
себе зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини (далі
– Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним
Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних
правових систем.
Рішення Європейського суду є обов’язковими для держав – учасниць Конвенції.
 Україна зі вступом до Ради Європи 9 листопада 1995 року, ставши повноправним її членом, підписала Конвенцію. З
набранням Конвенцією чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року наша держава
визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації
правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.
Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває
під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення нашою державою, її органами,
посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України.

Білет №26
1. Ідея людських прав Нового часу(від 15 ст до поч 20 ст) .
Подальшим кроком на шляху до закріплення прав і свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так
званого Habeas Corpus Act ( Хабеас Корпус Акт):
• Встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи.
• Вводився інститут поруки та застави.
• Встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.
У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної
парламентської монархії:
• Гарантував право підданих звертатися з петицією до короля.
• Обмежив розмір судових стягнень і штрафів.
Документом, який розвинув і конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р:
• Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені
рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до
щастя”.
• В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лише підвалини американського
конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.
Основним пунктом в історії людства стала Велика французька революція, результатом якої є Декларація прав
людини та громадянина 1789 р.:
• Вперше на законодавчому рівні закріплено принцип формальної рівності всіх громадян перед законом.
• Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її
майна.
• Встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян
на опір гнобленню.
• Свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в
Декларації було закріплено загально-дозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що
прямо не заборонено законом”.-Томас Джеферсон.
Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше
втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку XX ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги
націй та Міжнародної організації праці, права людини почали виходити у сферу впливу міжнародного правового
регулювання. Питання захисту прав людини виходять за національні межі і стають об’єктом регулювання міжнародного
права.
Рубіжним правовим актом всесвітнього масштабу, що закріпив документально ідею прав людини, стала Загальна
декларація прав людини, яка була затверджена та проголошена Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Ця
дата сьогодні відзначається в країнах світу як День прав людини, з цього часу почала розвиватися теорія прав людини на
міжнародному рівні. Загальна декларація прав людини прискорила процес зміни характеру права, що почався раніше:
основним практичним призначенням права визначено утвердження свободи і справедливості у різних державах світу.
Вона містить широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних прав людини.
Загальна декларація прав людини була прийнята у вигляді резолюції Генеральної асамблеї ООН, і тому закріплені в
ній норми мають лише рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов’язкові для держав-членів ООН. Але
все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень декларації, слід враховувати те, що в міжнародному праві поряд з
договором важливу роль відіграє і звичай, який формується в результаті практики держав і поступово визнається ними
правовою нормою. І саме проголошені в Загальній декларації прав людини основні права і свободи розглядаються
сьогодні як юридично обов’язкові звичаєві або договірні норми. У конституціях багатьох країн світу містяться посилання
на цей документ і включається низка його положень.
Загальна декларація прав людини заклала фундамент для подальшого утвердження, розвитку, конкретизації,
розширення переліку та деталізації механізму забезпечення прав людини і громадянина практично в усьому
цивілізованому світі. Так, у 1966 році на рівні ООН були прийняті важливі документи з прав людини – Міжнародний пакт
про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Названі
міжнародно-правові документи називають «Міжнародний Білль про права». Норми поведінки, що закріплені в Пактах,
які по сутності є міжнародними договорами, вважаються обов’язковими для держав, що приєдналися до них. Засоби
щодо втілення положень Пактів у життя мітяться як в самих Пактах, так і в окремих документах – Факультативному
протоколі до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та другому Факультативному протоколі до
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Слід зазначити, що права закріплені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права в процесі градації
загальноприйнятих прав і свобод дістали назву «права першого покоління» (право на життя і здоров’я, на свободу та
особисту недоторканність, на вільне пересування, на свободу слова, думки, совісті релігії тощо), а права закріплені в
Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права – «права другого покоління» (право на соціальне
забезпечення, на достатній життєвий рівень, на справедливі і сприятливі умови праці тощо). Якщо для реалізації «прав
першого покоління» державі необхідно утримуватися під певних активних дій у взаємодії з людиною, або створювати
певні умови для реалізації цих прав, то щодо «права другого покоління» різні держави поставлені у залежність від свого
соціального-економічного розвитку, а тому, на жаль, далеко не всі держави можуть їх, в тій чи іншій мірі, забезпечити.
Із найважливіших міжнародно-правових документів у сфері прав людини не можна не оминути увагою прийнятою
Радою Європи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року із Протоколами, прийнятими до
неї, в якій закріплено всі основні визнані європейською та міжнародною спільнотою права людини і громадянина.
Положення даного міжнародно-правового документа є обов’язковими для України, яка в 1997 році ратифікувала
Конвенцію. Захист порушених прав громадян держав-учасниць Конвенції здійснюється Європейським судом з прав
людини. Необхідно зазначити, що з кожним роком кількість рішень, винесених Європейським судом з прав людини
проти держави Україна, збільшується, що не може не викликати занепокоєння.
Аналізуючи багатосторонні міжнародно-правові угоди, можна зробити висновок, що кожна країна світу, що взяла на
себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі з прав людини, повинна керуватися засадами і нормами
цих угод у своєму внутрішньому законодавстві, створювати умови для здійснення і захисту прав кожної людини.
Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, що у загальній формі гарантують непорушність
основних прав людини. Проте, як свідчать сьогоденні реалії, в різних державах, у силу неоднаковості їх соціально-
економічного і духовно-культурного розвитку, основні права людини в процесі реалізації наповняються різним змістом.

2. Африканська регіональна система захисту людських прав

На сьогодні контрольні механізми створені як на універсальному (Рада з прав людини, Комісія по правам жінок,
Комітет по правам людини та ін.) так і на регіональному (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд і
Комісія з прав людини, Африканський суд і Комісія з прав людини та ін.) рівнях.
Африканська система є наймолодшою серед відомих регіональних систем захисту прав людини. Питання захисту
прав людини є надзвичайно актуальним для Африки. Щодня в Африці відбуваються численні порушення прав людини,
які заподіюють величезну шкоду і страждання не лише окремим особам, але і цілим народам і меншинам Африки. Під
час війн в африканських країнах (Ангола, Руанда, Конго та ін.) грубо порушуються права і свободи людини, такі як право
на життя, особисту недоторканість, гідність та інші. Африканська регіональна система почалась формуватись з
прийняттям у 1981 р. Організацією Африканської Єдності (ОАЄ) Африканської Хартій прав людини і народів. Хоча на
Африканському континенті питання про прийняття хартії з прав людини і створення суду для контролю її виконання
обговорювалася ще у 1961 р. на зустрічі африканських юристів у Нігерії, проте Хартія прав людини і народів була
прийнята Асамблеєю глав держав Організації Африканської Єдності лише у 1981 р. Особливістю Хартії порівнно з
іншими регіональними документами є те що в неї включено права народів («третє покоління прав людини») а також
передбачені обов’язки прав індивіда щодо сімї, родичів, суспільства, держави й Африканського континенту. В основі
функціонування Хартії лежить діяльність Африканської комісії з прав людини і народів.
Хартія передбачала створення не суду, а Комісії, завданням якої стало згідно зі ст. 30 розвиток і захист закріплених
прав у Африці. При цьому, Комісія наділялася лише консультативними повноваженнями. Згідно зі ст. 45 функції Комісії
полягають у наступному:
 Сприяти розвитку прав людини і народів , і зокрема:
• збирати документи, здійснювати вивчення і дослідження африканських проблем в галузі прав людини і
народів, організовувати семінари, симпозіуми та конференції, поширювати інформацію, підтримувати
національні та місцеві організації, що займаються правами людини і народів, і в разі необхідності висловлювати
свою думку чи давати рекомендації урядам;
• формулювати і встановлювати принципи і норми, спрямовані на вирішення правових проблем, пов'язаних з
правами людини і народів та основними свободами, на основі яких африканські уряди можуть розробляти своє
законодавство;
• співпрацювати з іншими африканськими і міжнародними організаціями, що займаються розвитком та
захистом прав людини і народів.
  Забезпечувати захист прав людини і народів за умов, встановлених цією Хартією.
 Давати тлумачення всіх положень цієї Хартії на прохання держави - учасниці Хартії, будь-якої організації
ОАЄ або африканської організації, яка визнана ОАЄ .
 Виконувати будь-які інші завдання, які їй може доручити Асамблея глав держав і урядів.
Протокол Африканської Хартії прав людини та народів щодо утворення Африканського Суду з прав людини та
народів, набрав чинності після того, як його ратифікувала 15 країна континенту.
Це означає, що відповідно до умов цього Протоколу з 25 січня 2004 року Суд офіційно працює. Даний протокол про
утворення Суду був прийнятий ще в червні 1998 року.
Також на основі ст. 66 Африканської Хартії, був заснований Африканський суд прав людини і прав народів, як
судовий орган для втілення в життя положень Африканській хартії. Протокол передбачає, що суд складається з 11 суддів,
які є визнаними експертами у галузі цивільного, ісламського, африканського права і в області прав людини. До
юрисдикції Суду передусім відноситься тлумачення Африканської Хартії та інших правозахисних документів, таких як
Протокол з прав жінок в Африці і Африканська Хартія про права і благополуччя дитини. Також Суд може приймати і
розглядати скарги від Африканській Комісії, держав - членів Африканського Союзу, його органів, африканських
міжурядових організацій. Від неурядових організацій, що мають статус спостерігача при Суді, і від фізичних осіб. Суд
може приймати до розгляду скарги лише в тому випадку, якщо держава, на адресу якої направлена скарга, визнала таку
компетенцію Суду, прийнявши спеціальну декларацію. Це положення закріплене у ст. 34 ( 6 ) Протоколу. Рішення ж
Суду мають обов'язковий характер, і держави зобов'язані їх виконувати.

3. Конвенція про захист людських прав і основоположних свобод: заборона катувань,

нелюдського поводження і рабства (стаття 3, 4)
СТАТТЯ 3. Слід зазначити, що ст. 3 ЄКПЛ («Заборона катування») гарантує, що нікого не може бути піддано
катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або по- каранню. Ця заборона має
абсолютний характер. Зокрема, ЄСПЛ наголосив, що «стаття 3 Конвенції містить у собі одну з найголовніших цінностей
демократичних суспільств. Навіть за найбільш складних обставин, таких, як боротьба з тероризмом або з організованою
злочинністю, Конвенція забороняє в абсолютному виразі тортури чи нелюдське або принизливе поводження чи
покарання. На відміну від більшості важливих статей Конвенції і Протоколів No 1 та 4, стаття 3 не передбачає винятків і
скорочень, навіть у разі крайньої суспільної необіхідності, воєнного або надзвичайного стану, що загрожує життю нації.
Сфера застосування статті 3 Конвенції:
• усі випадки перебування особи під контролем держави, зокрема:
• усі питання перебування під вартою та/або під контролем
• державних органів;
• очікування покарання;
• затримання осіб, які мають серйозні фізичні вади;
• примусові заходи медичного характеру;
• вислання, депортація, екстрадиція;
• розслідування як фактів, так і скарг про погане поводження;
• загроза поганого поводження;
• застосування спецзасобів та зброї;
• надзвичайні ситуації, надзвичайний стан;
• надання медичної допомоги;
• зараження смертельною хворобою;
• зберігання медичної документації;
• поводження з особами, які мають психічні розлади;
• примусове годування;
• торгівля людьми, сексуальне рабство.

Відповідно до статті 3 Конвенції, держава зобов’язана дотримуватися як негативних, так і позитивних зобов’язань.
Суддя ЄСПЛ зазначає, що у практиці ЄСПЛ можна виявити констатацію недотримання негативних зобов’язань у трьох
основних категоріях порушень матеріального характеру:
1. неналежного поводження правоохоронних органів навмисного характеру (під час арешту і після, під час
допиту в поліції, фізичне і психологічне насильство стосовно осіб, які знаходяться під вартою)
2. неналежне поводження під час законних або незаконних дій посадових чи службових осіб держави (вислання,
екстрадиція в країну, де заявникам загрожує застосування дій, що порушують ст. 3; тілесні покарання, навмисне
знищення майна, неповідомлення рідним місця тримання під вартою чи ув’язнення та ін.);
 3. неналежне поводження як результат упущень чи бездіяльності посадових і службових осіб держави
(ненадання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, незвільнення ув’язненого через халатне
ставлення до обов’язків, коли термін ув’язнення закінчився та ін.).
Позитивні зобов’язання насамперед охоплюють:
1. проведення ефективного розслідування викладених у заяві скарг;
2. попередження, припинення і покарання за неналежне поводження з боку приватних осіб.
Відповідно до прецедентної практики Суду, погане поводження має досягати певного мінімального рівня
жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка мінімального рівня жорстокості є відносною; вона
залежить від усіх обставин справи, таких, як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив, а в деяких
випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого.
Стаття 3 Конвенції розмежовує такі види поводження:
• катування (поводження найвищого рівня жорстокості);
• нелюдське;
• таке, що принижує гідність.
Формами забороненого поводження є:
• фізичне насильство:
• побиття
• тягання за волосся
• обливання гарячою і холодною водою
• психічні страждання
• погрози – якщо достатньо реальні та безпосередні.

СТАТТЯ 4. Стаття 4 Конвенції, як і статті 2 і 3, охороняє одну з основоположних цінностей демократичного

суспільства.
Стаття 4 Конвенції каже, що «нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані». «Підневільний стан», як
його розуміє Конвенція, є обов’язком надавати свої послуги під примусом, і має пов’язуватись з поняттям «рабство» .
Саме поняття «підневільний стан» становить «особливо тяжку форму позбавлення свободи». Воно включає, «окрім
обов’язку надавати іншим свої послуги (...) ще й обов’язок для «невільника» жити у помешканні, що належить іншим, а
також неспроможність змінити свій стан»
Вона не передбачає винятків, чим відрізняється від більшості правових норм Конвенції, не може бути предметом
будь-яких відступів, навіть у випадку суспільної небезпеки, що загрожує життю нації.
Стаття 4 Конвенції забороняє примусову чи обов’язкову працю. Для цілей цієї статті значення терміна “примусова чи
обов’язкова праця” не поширюється:
a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5
цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення;
b) на будь-яку службу військового характеру або – у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів
особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, – службу, яка вимагається замість обов’язкової
військової служби;
c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує
життю чи благополуччю добробуту суспільства;
d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов’язків.»
Суд постановив, що зі статті 4 Конвенції неодмінно випливають позитивні зобов’язання держав. Стаття 4 вимагає, аби
держави належно карали будь-яке діяння, внаслідок якого особа може опинитись у рабстві або у підневільному стані, або
може бути примушена до примусової чи обов’язкової праці. Для того, щоб виконати це зобов’язання, держави повинні
запровадити належну нормативно-правову базу, яка б забороняла і карала такі діяння.

Білет №27
1. Ідея людських прав Нового часу
Обмеження прав людини – допустиме міжнародним правом та/або внутрішньодержавним правом втручання в права і
свободи людини, які відповідають вимогам законності, необхідності, доцільності і співрозмірності цілі, яка
переслідується.

Обмеження прав людини в ЄКПЛ:

• 1)обмеження під час надзвичайної ситуації (ст. 15);
• 2)обмеження політичної діяльності іноземців (ст. 16);
• 3)обмеження прав з метою заборони зловживання правами (ст. 17).
 Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року (стаття 29): При здійсненні своїх прав і свобод людина має
піддаватися тільки тим обмеженням, котрі встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й
поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в
демократичному суспільстві.

2. Регіональна система захисту людських прав на Близькому Сході

Близькиий Схід – назва регіону, розташованого в Західній Азії та Північній Африці. Назву дали європейці як
найближчому до них східному регіону. Система регіонального захисту, що існує на Близькому Сході, є найновішою з-
поміж усіх регіональних систем на даний момент. Вона представлена Арабською хартією людських прав, що її ухвалила
Ліга Арабських Держав 15 вересня 1994 р. Приписи Хартії великою мірою є схожими на ті, що містяться у Всесвітній
Декларації людських прав 1948 р. та двох Міжнародних Пактах 1966 р.. Цей міжнародний регіональний інструмент від
часу його укладення так ніколи і не був ратифікований жодною з держав-підписантів, але оновлений варіант Хартії був
ухвалений 22 травня 2004 р. За наявності семи ратифікацій Хартія набрала чинності 2008 р. Особливістю Хартії є те, що
вона починається з переліку так званих «прав усіх народів», до чого віднесено, зокрема: право на самовизначення; право
контролювати свої природні багатства і ресурси; право вільно обирати свою політичну систему; право вільно провадити
свій економічний, соціальний і культурний розвиток; право на державний суверенітет і територіальну цілісність. Окрім
того, «усі форми расизму, сіонізму та іноземної окупації і панування» визнано такими, що «виступають завадою людській
гідності та є головною перешкодою у здійсненні засадничих прав людей». На цій підставі за всіма народами визнано
«право на опір іноземній окупації»
Хартія включає засадничі гарантії стосовно людських прав: права на життя (статті 5-7); заборони катувань та
нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження (статті 8 та 9); заборони рабства, торгівлі людьми та
примусової праці (стаття 10); загальної гарантії рівності перед законом (стаття 11); прав на громадянство (стаття 24);
громадянських прав, як-от: право на таємницю приватного життя, свобода релігії та свобода думки (статті 21 та ЗО);
права власності (стаття 31). Хартія також містить перелік економічних, соціальних і культурних прав, включно з такими
як: право на працю (стаття 34); право на достатній рівень життя (стаття 38); право на здоров’я (стаття 39); право на освіту
(стаття 41). Хартія також визнає певні права меншин (стаття 25) та права неповносправних осіб (стаття 40).
Загалом Арабська хартія людських прав містить гарантії стосовно прав у спосіб, що є подібним до інших
універсальних або регіональних конвенцій. Водночас Хартія зазнавала критики, зокрема, внаслідок того, що її приписи
урівнюють сіонізм із расизмом, рівність чоловіка і жінки гарантовано не достатньо якісно, їй бракує приписів, якими б
запроваджувалася повна заборона на страту осіб, котрі скоїли злочин у віці до 18 років.

3. Конвенція про захист людських прав і основоположних свобод: право на свободу

Проголошуючи «право на свободу», стаття 5 передбачає фізичну свободу людини; її мета полягає в забезпеченні того,
щоб жодна особа не могла бути свавільно позбавлена свободи. Вона не пов'язана зі звичайними обмеженнями свободи
пересування, які регулюються статтею 2 Протоколу № 4.
Суд не вважає себе зв'язаним правовими висновками національних органів влади щодо того, чи мало місце
позбавлення свободи, та здійснює автономну оцінку обставин справи. Для того, щоб визначити, чи було особу
«позбавлено свободи» у значенні статті 5, відправною точкою повинна бути її конкретна ситуація, і необхідно
враховувати ряд критеріїв, таких, як тип, тривалість, наслідки і спосіб реалізації відповідного заходу.
Позитивні зобов’язання щодо позбавлення свободи
Перше речення статті 5 § 1 вимагає від держави не лише утримуватись від активного втручання у згадані права, але й
вживати необхідних заходів, спрямованих на забезпечення захисту від незаконного втручання у такі права для кожної
особи під її юрисдикцією. Отже, держава зобов'язана вживати заходів, що забезпечують ефективний захист уразливих
осіб, у тому числі робити розумні кроки для запобігання позбавленню свободи, про яке влада знала або повинна була
знати. Основною метою статті 5 є запобігання свавільному або необґрунтованому позбавленню свободи. Право на
свободу та особисту недоторканність має найважливіше значення в «демократичному суспільстві» за змістом Конвенції .
Для того, щоб відповідати вимогам законності, тримання під вартою має здійснюватися «відповідно до процедури,
передбаченої законом». Хоча тлумачення та застосування національного права є в першу чергу прерогативою органів
державної влади, особливо судів, ситуація є іншою у випадках, коли недотримання такого законодавства тягне за собою
порушення Конвенції. Вимога законності не може вважатись виконаною виключно на підставі дотримання відповідного
національного законодавства: саме національне законодавство повинне відповідати Конвенції. У ситуаціях з
позбавленням волі особливо важливим є дотримання загального принципу правової визначеності. Таким чином, дуже
важливо, щоб умови позбавлення свободи були чітко визначені у внутрішньому законодавстві, і щоб сам закон був
передбачуваним у своєму застосуванні.
Умови правомірного позбавлення свободи:
• Позбавлення свободи після засудження.
• Позбавлення свободи за невиконання судового рішення чи юридичного обов'язку.
• Попереднє ув'язнення.
• Затримання неповнолітнього.
• Затримання з медичних або соціальних підстав.
• Затримання іноземців.
Гарантії для осіб, позбавлених волі:
• Повідомлення причин арешту.
• Право негайно постати перед суддею.
• Право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення під час провадження.
• Право на розгляд судом без зволікання законності тримання під вартою.
• Право на відшкодування за незаконне позбавлення свободи.