Тема 2.

Права людини: теоретико-правовий аспект

1. Поняття, ознаки та структура прав і свобод людини.

Основні права людини — гарантовані міжнародно-правовими актами загальносоціальні
(природні) і рівні можливості особи, що відповідно до досягнутого рівня еволюції
людства здатні забезпечити її існування і розвиток.

Ознаки основних прав людини

Це можливості які:
1. походять з природи людини, виникають природнім шляхом, а не за
допомогою держави.
2. не потребують обов’язкового нормативного закріплення у національному
законодавстві. Регламентуються та охороняються міжнародно-правовими
актами. Наприклад, Міжнародною Хартієї прав людини, прийнятою
Генеральною Асамблеєю 00Н.
До Хартії входять:
– Загальна декларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня
1948 р.);
– Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (прийнятий, як і
наступні акти, 16 грудня 1966 р.);
– Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;
– Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Загальна декларація прав людини на відміну від зазначених Міжнародних пактів та
Факультативного протоколу не потребувала схвалення (ратифікації) з боку держав.
Норми, що містяться в Загальній декларації, є рекомендаційними. Вона становить собою
систематизацію основних природних прав людини, тобто права в загальносоціальному
(природньому) розумінні.
1. належать людині від народження незалежно від території, національності і
держави де проживає.
2. покликані формувати і підтримувати в людині почуття власної гідності, її
індивідуальність.
3. природні (як повітря, земля, вода), а тому невідчужувані, не можуть бути
«забрані» державою, оскільки не «дані» нею.
4. людина може їх використовувати з метою задоволення своєї потреби,
чи утримуватися від їх реалізації.
5. залежать (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня
його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку.
Зрозуміло, рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, як і
потреби самої людини;
6. мають правовий характер, оскільки закріплюються в міжнародному та
національному законодавстві. Визнання, дотримання, охорона .і захист
державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на
міжнародному рівні, — показник того, що вони не тільки стали об’єктом
міжнародного регулювання, але і міжнародними стандартами.
Право людини – вимога суб'єкта до органу публічної влади чи іншої інституції,
наділеною аналогічними функціями і повноваженнями, забезпечити захист вільного
вибору варіанта поведінки щодо її доступу до матеріальних і духовних благ з метою
задоволення її потреб та інтересів.

Права людини як:

• універсальний характер - соціальна цінність, що зумовлює її зважування у
системі інших конституційних цінностей (рівність, свобода, справедливість,
солідаризм тощо);
• рівна міра – гідність як методологічна основа прав людини (конкуруючі
концепції: рівність , свобода);
• природний, невідчужуваний і невід'ємний характер;
• вираження приватної автономії особи (свободи вільного вибору поведінки);
• нормативність – зумовлює певні межі свободи вибору і відповідальність особи:
право = (межі вільного вибору (свобода волі) + гідність (вираження людської
природи)) / (відповідальність + співмірність);
• гарантованість = належна правова процедура
2. Місце прав людини в структурі міжнародно-правового статусу особи.

Принципи правового статусу особи – це основоположні права, на яких ґрунтуються

громадянство та права і свободи людини і громадянина

Громадянство – це стійкий правовий зв’язок між особою і державою, який проявляється

у їх взаємних правах і обов’язках.

Права особи — це певні юридичні можливості суб’єкта конституційно- правових

відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем
розвитку держави, які мають бути загальними і рівними для всіх людей.

Свобода людини і громадянина – це спроможність людини діяти відповідно до своїх

інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення.

Обов’язки людини і громадянина — це міра належної поведінки

Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його
компонен-тів - обовʼязків та відповідальності.

Права субʼєкта суспільних відносин у структурі правового статусу - це формально

визначені та юри-дично гарантовані можливості користуватися соціальними благами і
реалізовувати субʼєктивні інтереси. Це, по-перше, - певні можливості субʼєкта діяти
певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити власне
нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались.
Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини є
змінними. По-друге, зміст і обсяг можливостей субʼєкта залежать, насамперед, від
можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з
цього боку, права субʼєкта - явище передусім соціальне, що поро-джується самим
суспільством та тим ступенем і характером взаємодії субʼєктів, що сформувався. По-
трете, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і
предметом «дарування» з боку дер-жави або будь-якої іншої організації чи особи.

3. Класифікація прав людини.

Можна навести таку класифікацію основних прав, свобод людини і громадянина:

1. За роллю держави у реалізації прав людини і громадянина:

а) негативні – права, що охороняють особу від впливу влади (зловживання нею) шляхом
її обмеження. Передбачають право індивіда на захист від будь-якого втручання, у тому
числі і державного, у здійсненні особистих і політичних прав. Це історична перша,
основоположна група прав на незалежність від влади (свобода слова, преси, релігії,
пересування, вибору професії, право на недоторканність приватної власності; таємниця і
недоторканність листування; право на недоторканність житла і т.д.);
б) позитивні – права, що вимагають від держави захисту особи,
забезпечуються державою, передбачають „позитивне втручання” з боку держави у їх
здійснення. Це — економічні, соціальні і культурні права, що характеризують правову
державу новітнього періоду розвитку. До них відносяться: право на освіту, свобода будь-
якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання
своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття,
право на сприятливе навколишнє середовище, право на охорону здоров’я і медичну
допомогу, право на гідне життя і т.п.
2. За часом проголошення, права:
а) першого покоління – проголошені буржуазними революціями (ХVІІ-ХVІІІ ст.)
громадянські і політичні права, так звані „негативні”;
б) другого покоління – утвердилися у середині ХХ ст.. внаслідок боротьби народів за
покращення свого соціально-економічного, культурного статусу, під
впливом соціалістичних ідей та держав, так звані „позитивні” права;
в) третього покоління – виникнули після ІІ світової війни внаслідок
поглиблення екологічних та гуманітарних проблем людства, викликані глобальними
проблемами. Це колективні або солідарні права. Належать не окремому індивіду, а
націям, народам. До них відносяться: право на мир, навколишнє середовище,
самовизначення, інформацію, соціальний та економічний розвиток тощо.
3. В залежності від приналежності особи до певної держави, права:
а) громадян;
б) іноземців;
в) осіб без громадянства;
г) осіб з подвійним громадянством.
4. За ступенем розповсюдження, права:
а) загальні – притаманні всім громадянам;
б) спеціальні – залежать від соціального, службового положення, статі, віку тощо. Це
права службовців, неповнолітніх, жінок, біженців, ветеранів тощо.
5. За кількістю суб’єктів, що реалізують, права:
а) індивідуальні (право на життя, труд);
б) колективні (право на мітинги, страйки).
6. За сферами реалізації в суспільному житті, права:
а) громадянські або особисті – це природні, основні, невід’ємні права людини, що
мають, в основному, характер негативного права. Це можливості людини, необхідні для
забезпечення її фізичної і духовної індивідуальності. Відповідно доцього особисті права
поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність,
свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло
і т.д. Духовні права: на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний
суд.
б) політичні права — можливості (свободи) громадянина активно брати участь в
управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних
органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це — право обирати
і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування,
право створювати громадські об’єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода
демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода
друку, радіо, телебачення й ін..
в) економічні права — можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися
предметами споживання й засобами виробництва. Особливе місце серед економічних
прав займає право на приватну власність.
г) соціальні права — можливості (свободи) особи вільно розпоряджатися своєю
робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором, тобто право
на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні
розміри її оплати і т.п.), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний
рівень життя й ін.
д) культурні права — можливості (свободи) збереження і розвитку національної
самобутності людини, доступу до духовнихдосягнень людства, їх засвоєння,
використання й участі надалі у їхньому розвитку. До них відносяться: право на освіту;
навчання рідною мовою; право на використання вітчизняних І світових досягнень куль-
тури і мистецтва; право на вільну наукову, технічну і художню творчість.
є) екологічні права — можливості (свободи) користуватися сприятливим природним
середовищем. Це — права на сприятливе навколишнє середовище, відшкодування
шкоди, заподіяного здоров’ю і майну екологічними правопорушеннями, на
природокористування й ін.
4. Права людини та правова держава.

І верховенство права, і правова держава є доктринальними розробками ХІХ ст. Вони

привернули увагу до тієї самої проблеми, створеної модерною цен- тралізованою
державою, а саме до напруженості у відносинах між державною владою і правами
особистості. Обидві доктрини прагнули знайти у праві засоби запобігання довільному
використанню державної влади. Верховенство права є доктриною загального права, тоді
як правова держава — це продукт континентальної правової культури, що спирається на
кодифікацію, законодавство і писану конституцію.

Доктрини верховенства права і правової держави дечому навчилися одна від одної.
Наведу два приклади. Доктрина верховенства права — принаймні певною мірою —
визнала необхідність закріплених конституційних гарантій, тоді як доктрина правової
держави все більше усвідомлює нерозривний зв’язок між засобами правового захисту й
індивідуальними правами. Але доктрини і досі зберігають самобутні, відмінні риси.

5. Права людини та громадянське суспільство.

Саме суспільство (а точніше — накопичені ним матеріальні, соціальні, духовні та інші

ресурси) є основним джерелом задоволення життєво необхідних потреб людини,
«резервуаром» формування і здійснення тих можливостей людини, які, власне, складають
її права реальні індивідуальні шанси людини у доступі до цих ресурсів, у користуванні
«вирощеними» суспільством благами залежать від того, до якого соціального
угруповання, осередку належить дана людина, яке положення займає кожна з них у
суспільстві, які взаємовідносини, взаємовпливи існують поміж ними самими, а також між
ними і державою. А також права людини, їх здійсненність безпосередньо зумовлюються
тим, якою мірою, в який спосіб вони схвалені й «розподілені» носіями суспільної
(«публічної») влади — насамперед державою: чи в інтересах всіх і кожного, чи головним
чином в інтересах частини суспільства.

Громадянське суспільство є тотожним поняттю суспільства. Перше з них відображає

таке явище, яке виникає лише тоді, коли кожна людина офіційно визнається формально
(юридичне) рівноправною з усіма іншими людьми і перед державою та різноманітними
суспільними об'єднаннями, тобто коли державна влада вбачає в усіх людях, що
проживають на державній території, не підданих, а громадян — осіб, які мають
повноцінні політичні права. Така ситуація стала можливою лише з утвердженням
капіталістичного способу виробництва і зосередженням державної влади у його
прихильників, підтриманих, так чи інакше, більшістю населення.

Громадянське суспільство, яке існувало в Україні протягом кількох десятиліть до кінця

80-х років, було значною мірою деформоване внаслідок домінування над ним
недемократичної, тоталітаризованої держави. Сучасна Украіна прагне здійснити перехід
від такої ситуації до суспільства, де панує право, — до правового громадянського
суспільства.

Людина з її потребами й інтересами, правами й свободами — центральний суб'єкт

суспільства. Вона — активний діяч, має для цього необхідні можливості (матеріальні,
часові, освітні). Повага, пошана до людини є вищим принципом такого суспільства.

Це означає, що при вирішенні будь-яких соціальних проблем, справ, питань саме людині,
її існуванню й розвиткові надається абсолютний, беззаперечний пріоритет. А права
людини визнаються тим абсолютним, універсальним кордоном, переступати через який
не може ніхто: ні інші люди, ні громадські об'єднання, організації, ні, тим більше,
держава. Правове громадянське суспільство — це суспільство, олюднене. Проявом цього
є закріплення основних прав людини у Конституції та в інших законах держави. У
такому суспільстві права людини не тільки декларуються, офіційно визнаються, але й
здійснюються в максимальних межах наявних ресурсів. Перші кроки у цьому напрямку
нині намагається здійснити й Україна. Але реалізація цього гуманістичного наміру дуже
ускладнюється глибокою кризою в економічній і соціальній сферах, якою
супроводжується перехід України до повноцінного громадянського суспільства. Між
тим, вирішальною передумовою реальності багатьох прав людини, насамперед
соціально-економічних, є наявність у людини необхідних для цього матеріальних благ,
які не тільки забезпечують фізичне існування і розвиток людини, але й можливість
вибору нею, у тих чи інших межах, певного варіанту поведінки.

Права людини є фундаментальною цінністю громадянського суспільства. Це обумовлюється,

по-перше, тим, що вони в рівній мірі належать кожному члену суспільства та окреслюють йому
певний простір свободи, в якому можлива реалізація потреб людини, й межі, за якими
розпочинається відповідний простір інших. По-друге, права людини містять ідею гідності,
поваги і до інших, і до себе, передбачають ставлення до іншої людини як до такого ж носія прав,
тобто як до рівного. По-третє, ступінь захищеності прав людини, можливості їх реалізації є
показником ефективності громадянського суспільства, гарантією захисту індивідів від свавілля
як з боку інших людей, так і держави. По- четверте, однією з властивостей прав людини є їх
здатність вважатися універсальною цінністю, тобто, вони мають значення для будь-якого
суспільства громадянського типу, незалежно від національно-культурного контексту. До
особливостей реалізації прав людини в громадянському суспільстві відносяться наявність
різноманітних, альтернативних, засобів їх захисту, як за допомогою звернень до суду та органів
державної влади і місцевого самоврядування, так і використання для цього впливових
суспільних інституцій, а також відповідна суспільна активність носіїв прав, усвідомлення себе
їх володільцями та сприйняття прав як підстав відноситися до іншого члена суспільства як до
рівного.

Для українського менталітету поняття прав людини та громадянського суспільства є далеко не

визначальними. Закріплені в законодавстві як декларативні положення, вони, проте, не мають
чіткого змісту та належного застосування. Тому формування кожним громадянином
внутрішнього переконання в цінності та невідчужуваності прав та свобод людини, усвідомлення
себе носієм таких прав і свобод є необхідною умовою побудови громадянського суспільства в
Україні.