ЛЕКЦІЯ 

3
Тема 3. Походження, сутність та основні риси держави і права.

                          План.
1. Соціальне призначення держави.
2. Ознаки   держави.
3. Причини виникнення держави і права.

1. Соціальне призначення держави.

Соціальне призначення держави – постійна  і досить дискусійна проблема.
Чимало мислителів намагалися охарактеризувати значення держави для
існування і розвитку суспільства. Так, Платон (з огляду на свої погляди на
суспільство, державу і право), стверджував, що призначення держави
полягає у підтримці моралі. Слід зазначити, що у багатьох мислителів
античного світу та середніх віків розуміння призначення  держави
залежало від їх філософських і політичних поглядів. Так, Г.Гроцій вважав,
призначення держави – це утвердження загального блага, а на думку Ж.-
Ж. Руссо це – забезпечення загальної свободи.
Питання про соціальне призначення держави радянській юрид. літературі
не було предметом глибокого вивчення. Більшість дослідників приділяли
увагу її класовій сутності. Оцінка соціального призначення держави,
державної влади тривалий час була визначеною: держава – це політична
організація панівного класу, що здійснює державну владу у власних
інтересах.
Зміст діяльності буржуазних держав почав зазнавати істотних змін лише в
XX ст. Причин, що спровокували такі зміни, було декілька: серйозні
економічні кризи, гострі класові сутички, зростання революційних рухів,
актуалізація проблем прав людини. Проте одним із наймогутніших
факторів, що вплинули на діяльність багатьох буржуазних держав,було
створення соціалістичного табору. В соціал. країнах достатньо швидко і
ефективно вирішувалися завдання поліпшення освіти, охорони здоров’я,
науки, культури, охорони материнства, успішно розвивалися інститути
залучення народних мас до управління державою. Для буржуазних держав
це було таким собі викликом, який обумовив швидке вирішення багатьох
соціальних завдань, що ґрунтувалися на достатньо міцній економічній
базі.
Крім того, слід враховувати й те, що після Другої світової війни до влади
в багатьох буржуазних країнах прийшли соціалісти і соціал-демократи
(Швеція, Австрія, Німеччина, Італія, Данія, Великобританія, Канада а
згодом Греція, Іспанія, Португалія). В ряді країн було сформовано солідну
державну власність, що дозволяло державам займати досить вагому
позицію щодо приватного капіталу.  
Крім того, після Другої світової війни більшість європейських країн
прийняли демократичні конституції, що дозволяли всім прошаркам
населення доволі активно впливати на результати виборів органів влади,
брати участь, боротися за свої права.
Насильство, подолання виступів проти влади в політиці відходять на
другий план, надаючи місце більш м’яким, розумним, правовим засобам
вирішення суперечностей.
У розвинутих західних демократіях у післявоєнні роки держава дедалі
більш стає засобом подолання суспільних протиріч не шляхом насильства,
а шляхом досягнення загального компромісу. Звідси – поширене
використання таких загальнодемократичних ідей і інститутів, як поділ
влади, верховенство закону висока роль суду. Все це дозволяє
охарактеризувати державу як засіб соціального компромісу – за змістом, і
як правову – за формою.
У наш час необхідно об’єктивніше підходити до оцінки соціального
призначення сучасної держави. Очевидно, що держава часто здійснює
заходи, що відповідають інтересам усього суспільства, всіх соціальних
груп (наприклад, будівництво шляхів, боротьба зі стихійними лихами,
охорона природи, боротьба зі злочинністю, охорона здоров’я ).
Таким чином, соціальне призначення сучасної держави полягає в її
різноманітті, широкій сфері діяльності,спрямованій на нормальне,
безконфліктне існування суспільства.
 Сучасна держава – соціальний арбітр, орган керівництва загальними
справами, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких
неможливе функціонування сучасного суспільства. Одне з провідних
місць у цьому процесі належить закріпленню, забезпеченню прав і свобод
людини, екологічній безпеці, безконфліктному існуванню суспільства,
підтримання науки, культури і освіти.
Сучасна держава виступає суб’єктом легалізованого примусу, тобто вона
повинна впливати на ті прошарки населення, групи, окремих людей, які є
суспільно небезпечними. ЇЇ компетентні органи зобов’язані стримувати
тих, хто характеризується небезпечною поведінкою, вони здійснюють
певний соціальний контроль за дотриманням законів, принципів, правил
людського співжиття.
Саме універсальний характер діяльності держави в сучасному світі
спонукає до виконання нею нових функцій, що не характерні для минулих
історичних епох. Однією з таких функцій є соціальна, Якщо її не
розвивати, це призведе до соціального безправ’я, серйозних конфліктів у
суспільстві.
 Сучасна держава проводить активну соціальну політику, що полягає у
вирішені соціальних проблем, досягаючи соц. справедливості у
відносинах між підприємцями, виробниками, споживачами
представляючи інтереси малозабезпечених прошарків населення, що
потребують соц. підтримки.

2. Ознаки   держави.
Держава -  це суверенна політико-територіальна організація публічної
влади, певних соц. сил (класів, груп, усього народу), що має апарат
управління і примусу, робить свої веління загальнообов’язковими і
вирішує як класові, так і загально соціальні задачі. Держава має ряд ознак,
що властиві їй як особливій організації політичної влади.
1. Порівняно з первісним суспільством держава є організацією
територіальною, тобто її характеризує поділ населення за
територіальними одиницями, організованими місцями проживання
людей. Поділ праці, поява деякої її спеціалізації (землеробство,
скотарство, торгівля) об’єктивно порушували кровноспоріднені зв’язки
людей. Більш необхідними та вигідними стають територіальні одиниці,
на яких могли оселитися і жити ремісники, майстри, де можна було
будувати житла, захищатися від ворогів. Така  територіальна
організація роз’єднала родоплемінну общину. Цією організацією ц
стала  держава, яка керувала вже не просто територією (територія була
і до появи держави) , а територіальними утвореннями, створюючи в
них органи влади і управління. Так формувалася субординація
державної системи органів влади, що існує дотепер.
2.  Наступною важливою ознакою держави є наявність публічної влади.
Для того, щоб можна було здійснювати управління, керівництво чи
підкорення, потрібні соціальні органи влади, що захищають і
охороняють інтереси тих, хто має владу. І такі органи були створені –
це армія (озброєні загони людей), поліція і суди, чиновники (особи,
наділені владними функціями, тобто повноваженнями управляти,
наказувати, вимагати). Названі органи влади і чиновники, що до них
входили, солдати, поліцейські, судді представляли відокремлену від
суспільства публічну владу. Наявність публічної влади, тобто влади,
відокремленої від суспільства, є ознакою, що характеризує державу як
політичну організацію влади. Держава стає інструментом, за
допомогою якого здійснюється панування одного класу, однієї владної
групи над усіма прошарками населення (а не тільки одного класу над
іншим класом), як це було прийнято марксистсько-ленінською теорією
походження держави.
3. Розглянута вище ознака держави обумовлює наступну – збирання
податків. Створені органи влади, їх чиновники, поліцейські не брали
участі у виробництві, не створювали матеріальних благ. Вони
управляли, забезпечували виконання вказівок вищестоящих органів,
охороняли інтереси верхівки, домагалися дотримання порядку. Для
утримання чиновників , армії, поліції, суддів були необхідні засоби, що
одержували переважно за рахунок податків, які державна влада
встановлювала в країні. З розвитком виробництва скарбниця держави
частково поповнювалася, бюджет також зростав за рахунок завоювань.
Сучасні держави мають більші можливості для одержання засобів на
утримання апарату влади. Це і прибутки від державної власності, позики,
збори за дозвіл займатися певним видом діяльності. Однак тим спільним,
що об’єднує їх з першими історичними державами, є утримання органів
влади за рахунок населення.
Суверенітет - ознака держави, що визначає її незалежність, повноту влади
всередині країни, а також самостійність у зовнішніх відносинах з іншими
державами. Суверенітет дозволяє державі виступати від імені народу в
міжнародних відносинах, надає їй можливість виступати офіційним
представником країни у справах світової спільноти.
Термін “суверенітет” – походить від слова “суверен ” – той, що має всю
повноту влади, отже,є незалежним від будь яких сил і обставин.
Визначення суверенітету верховною владою відіграло свого часу
позитивну роль в об’єднанні держав, подоланні феодальної
роздрібненості, зміцнені миру між державами.
У сучасних умовах розвитку держави і міжнародних відносин, пов’язаних
зі створенням органів світового співтовариства і добровільним вступом
держави до цих органів (ООН, Рада Європи, Європейський Союз…),
поняття суверенітету зазнає певних змін. За збереження самостійності і
незалежності у внутрішніх і зовнішніх справах країни-члени названих
міжнародних органів добровільно визнають їх верховенство з певних
питань внутрішнього життя і міжнародних відносин: права людини,
екологія, безпека. 
Згідно з міжнародними договорами, конвенціями і угодами органи
міжнародних співтовариств  (ООН, Рада Європи),  можуть перевіряти стан
справ з окремих питань у середині держави – членів цих співтовариств.
Держави надають звіти про свою діяльність, необхідну інформацію,
зобов’язані виконувати приписи цих органів. Наприклад,  відповідно до
“Європейської конвенції із запобігання тортурам і нелюдяним чи
принижуючим гідність поводженням чи покаранням“ кожна країна
“дозволяє відвідувати будь-які місця в межах своєї юрисдикції, де
містяться особи, позбавлені свободи органами державної влади“ (ст.2)
До важливих ознак держави слід віднести можливість видавати закони.
Держава – єдина політична організація, що має право, здатність і
можливість видавати для всіх громадян приписи, а також вимагати і
забезпечувати їх виконання. Ні сильна   політична партія, ні
загальнонаціональні масові рухи не можуть і не здатні це зробити,
оскільки не мають необхідних атрибутів влади, а саме – відповідних
законодавчих і виконавчих, правоохоронних органів. Діяльність із
видання законів – це виключна прерогатива держави. Причому не тільки
законів у буквальному розумінні цього слова, а й будь-яких правових
актів загальнообов’язкового характеру, за невиконання яких до винних
можуть бути застосовані заходи державного примусу.
Серед ознак держав деякі правознавці називають також її нерозривні
зв’язки з правом. Держава, в принципі, не може поза правом здійснювати
свою діяльність. Засобами права визначається місце, роль, функції блоків
державного механізму, принципи їх взаємодій. Право забезпечує
раціональну побудову структури держави.
Держава не має іншого крім  права, засобу, щоб визначати статус своїх
органів, посадових осіб, закріпляти організацію їх діяльності, оформляти
територіальну організацію населення, успішно здійснювати свої функції.
Саме наявність права зумовлює правотворчу, право виконавчу і  
правоохоронну діяльність держави, а також поділ влади в ній.
Французький правознавець Л. Дюгі вважає, що право спрямовує
діяльність держави і є його основою.

3. Причини виникнення держави і права.

Держава i право iснували не завжди, а виникли на певному етапi розвитку
людства. Найбiльш ранньою формою об'єднання людей була праобщuна.
Згодом їй на змiну прийшла родова общuна (pід), люди, об'єднанi
кровноспорiдненими зв'язками, спiльнiстю майна та працi. У спiльнiй
власностi родової общини були земля, знаряддя працi та iнше майно, а
виробленi продукти розподiлялися мiж її членами. Вiдсутність
надлишкового продукту унеможливлювала використання чужої працi.
Умови життя первiсноi общини передбачали згyртованiсть членiв роду, а
також вiдповiднi формu органiзації влади i управлiння. 
Джерелом i носієм влади була вся община, а способом реалiзацii -
первісне самоврядування. Управління в родовій общіні здійснювалося
загальними зборами дорослих членів роду, які вирішували питання його
життєдіяльності і водночас виступали своєрідною судовою інстанцією,
розглядали спори, конфлікти. Розгляд деяких справ покладався на
старійшин (ради старійшин). Специфічні функції виконували жерці
(шамани). Будучи хоронителями звичаїв i культових обрядiв, вони значно
впливали на поведiнку первiсних людей. Рiд забезпечував свiй захист вiд
зовнiшнiх ворогiв за допомогою вiйськової сили i звичаю кровної помсти.
Таку органiзацiю первiсної общини називають потесmарною (від лат.
potestus - влада). Влада не була вiдокремлена вiд роду, грунтувалась на
шануваннi звичаїв i авторитетi старiйшин, вождiв, жерців. Примус
застосовувався не часто i виявлявся передовсім у вигнаннi з общини.
 На пiзнiх етапах iснування первiсного ладу виникають браmсmва
(фраmрiї), племена, союзи племен. Органiзацiя племiнної влади поступово
відокремлювалася вiд общини й утворювала iєрархiчну систему.
 Тип соціальної влади, який icнував на пiзньому етапi розвитку первiсного
ладу, отримав назву вождівсmва. Воно складалося з групи общинних
поселень, пiдпорядкованих центральному, в якому жив правитель (вождь).
Вождь контролював перерозподiл важливих ресурсів (земля, вода),
здiйснював вiйськовi, релiгiйнi функції. Для реалізації цих функцiй
створювався пiдпорядкований вождю аппарат уравління. Така органiзація
влади мала бiльш ефективні засоби примушування i була здатна в умовах
ускладнення соціальних відносин забезпечити  порядок i належне
функцiонування спiльноти. 
Життя первiсної общини впорядковувалося за допомою загальних правил
поведінки, на ocнові яких люди органiзовували спiльну працю, розподiл
продуктiв, вирiшення спорiв, функцiонування потестарних органiв тощо.
Цi недиференцiйованi правила називають лононормами вiд грец. mопоs -
єдиний, лат, поrmа - правило). Найчастiше вони мали характер mабу
(заборон) - обов'язкових i незаперечних приписiв, якi супроводжувалися
магiчними caнкціями i виступали важливим способом виховання людей,
стандартизацii iхньої поведiнки, Мононорми передавалися через ритуали,
обряди, мiфи.
 Рumуали mа обряди є правилами поведiнки, в яких акцентувалося на
зовнiшнiй суворо обов'язковiй формi ix виконання, наприкпад, обряди
ініціації, жертвопринесення. Важливе значення мали мiфи - пе- рекази,
оповiдi про духiв, богiв, героїв, предкiв. Мiфологiя виконувала piзні
функції: пiзнавальну (явища природи i суспiльного життя виражалися в
споглядально-обрчзній формi), регулятивну (мiфи мали нормативну
частину, яка концентрувала досвiд людства i доводила його до кожного
члена общини), iдеологiчну (мiфи виправдовували iснуючий порядок). 
Постyпово вiдбувається дuференціація мононорм, виокремлюються
звичаї, релiгiйнi норми, норми первiсної моралi. 
3вичаї - це правила, якi склалися iсторично, набули загального характеру
внаслiдок ix багаторазового й одноманiтного повторення. Звичаї
вiдображали життєвий досвiд, були частиною людськоi свiдомості,
передавалися з поколiння в поколiння, ставали стереотипом поведiнки;
виконувалися переважно добровiльно, у силу звички. Pелігійні норми - це
правила, якi регулюють вiдносини мiж людьми на ocнові уявлень про
надприродне, божественне. З розвитком первiсних вipyвань з'являються
священнослужителi (шамани, жерцi, знахарi). Первiсна релiгiя виконувала
компенсаторну функцiю, намагаю- чись пояснити незрозумiлi явища. У
подальшому вона набуває регулятивного значення.
 Згодом здатнiсть людей оцiнювати вчинки привела до формування норм
первiсної моралi - правил, заснованих на уявленнях про добро i зло. Змiст
цих норм був спричинений подiлом на “своїх”  i “чужих”. Людина не
вiдчувала докорiв сумлiння, якщо з ii вини страждала iнша людина, яка
нaлежaла до“чужого” племенi. 
Отже, нормативне регулювання первiсної общини було спрямоване на
забезпечення виживання людей у природному середовищi, пiдтримання
згуртованостi роду (племенi), надавало прiоритет колективним iнтepecaм
над особистими.
Держава виникає внаслiдок розпаду первiсного ладу, поступового
вiдокремлення вiд суспiльства верстви вождiв та наближених до них осiб,
зосередження в них управлiнських функцiй, pecypciв влади та соцiальних
привiлеїв. Як свiдчить iсторична наука, першi держави утворились на
межi IV-Ш тис. до н. е. на берегах Нiлу, у долинi Тигру i Євфратy пiзнiше
- в Iндii, Китаi. 
Держава формується в конкретно-iсторичних умовах, пiд впливом
економiчних, соцiальних, домографiчних, природно-клiматичних,
антропологiчних, психологiчних, релiгiйних та iнших чинникiв. 
Важливою економiчною передумовою формування держави став перехiд
вiд привласнювальноi економiки до виробничої економiки.
Удосконалення знарядь працi сприяло розвитку нових форм землеробства,
виникненню окремого роду занять - кочового скотарства (першuй
суспiльнuй розподіл працi). У ходi подальшого розвитку первiсної
общини були вiдкритi метали, що стимулювало промислову, ремiсницьку
дiяльнiсть (другuй суспiльнuй розподiл працi).
 Спецiалiзацiя видiв трудової дiяльностi спричинила зростання її
продуктивпостi. Виробництво надлишкового продукту створило
сприятливi умови для регулярного обмiну товарами, виникнення торгiвлi
(mреmiй суспiльнuй розподiл працi). З цього часу стає можливим
утримання групи людей, якi виконують суспiльно значущi функцii,
владно-управлiнськi функцii та не беруть участi у матерiальному
виробництвi.
 Ускладнення економiчних вiдносин обумовило майнове розшарування
населення i соціальну диференцiацiю. Родова община роздрiбнюється на
паmрiархальнi ciм'ї, якi вистyпають власниками знарядь i продуктiв працi.
Колективна власнiсть трансформусться в групову, а потiм - у сiмейну.
Кровнородиннi зв'язки замiнюються сусiдськuми. Виникають
територiальнi утворення, якi не збiгаються з родоплемiнною органiзацiєю.
Однiєю з перших форм територiального об'єднання людей стає місmо. 
Перехiд вiд первiсного ладу до держави прискорювався завоюваннямu
однuх племен іншими, якi супроводжувалися змiцненням влади вождiв. 
У рiзних народiв cвітy процес виникнення держави мав icтотнi
вiдмiнностi. Розрiзняють такі шляхи вuникнення держави. |
 1. Схiднuй ("азiйськuй") шлях. В Єгиптi, Вазилонi, деяких країнах Африки
виникнення держави значною мiрою було пов'язане з природно-
клiматичними умовами. Поливне землеробство вимагало проведення
значних суспiльних робiт (будiвництво, експлуатацiя, захист iригацiйних
систем та iн.) i спричиняло необхiднiсть виокремлення групи осiб, якi
виконують управлiнськi функцiї. 
2. Анmичний шлях. Основними чинниками утворення держави у Давнiй
Грецiї i Давньому Римi були постyповий розпад родової органiзацiї влади,
перехiд вiд колективної до приватноi власностi на землю, засоби
виробництва, класове розшарування. Саме так виник Афiнський полiс
(давньогрецькuй шлях). У Давньому Римi процес формування держави
супроводжувався боротьбою плебеїв iз римською родовою аристократiею
- патрицiями (давньорuмськuй шлях), 
3. Германськай шлях. Виникнення франкської держави було прискорене
завоюваннями германськими племенами (варварами) значних територiй
Римської iмперii, що виявило неспроможнiсть управлiння в нових умовах,
привело до формування держави ранньофеодального типу. 
4. Слов'янськай шлях. Унаслiдок розпаду первiсноi общини у слов'ян
виникає ранньофеодальна держава. Головною формою державного
впорядкування у схiднослов'янських племен були князiвства. В умовах
ускладнення економiчних вiдносин, подiлу працi, ви- никнення приватної
власностi, товарного виробництва й обiгу моно- норми первiсноi общини
поступово втрачають свою ефективнiсть. Диференцiацiя суспiльства, його
подiл на соцiальнi групи з нерiвним майновим i соцiальним станом,
неоднорiдними iнтересами посилювали суперечностi i породжували
конфлiкти, вирiшити якi за допомогою iснуючих правил стає неможливим.
 Водночас вiдбувається еволюцiя свiдомостi. У людей формуються
здiбностi розрiзняти характер норм, усвiдомлювати необхiдність
регулювання поведiнки для розмежування iнтepeciв, захисту cвoїx прав та
iнтepeciв. Протистояння общин перешкоджало їx подальшому розвитку i
потребувало бiльш ефективних нормативних регуляторiв, здатних
припинити (пом'якшити) його i забезпечити мирнi сусiдськi
взаємовiдносини. Потреба в унiфiкацiї порядку серед людей, що
проживають на спiльнiй територiї, обумовлювала необхiднiсть 
універсальних, загальнообов'язкових нормах. 
Спочатку цi правила поведiнки iснували в уснiй формi, у подальшому
вони закрiплюються у письмових джерелах. Першi письмовi джерела
права з'явилися приблизно в III-II тис. до н. е. в Месопотамii, Єгиптi, Iндii
у формi агрокалендарiв та iнших спецiальних правил органiзацii процесу
працi та подiлу її результатiв. 
Розрiзняють такi шляхu формування права.
 l. Переmворення звuчаїв, що склалися в первiснiй общинi, на правовi
звuиаї. Держава неоднаково ставиться до рiзних звичаїв: вона санкцiонує
тiльки тi з них, якi узгоджуються з її рiшеннями, загальними  засадами
життєдiяльностi суспiльства. Водночас з'являються такi норми, якi
закрiплювали cтановi привiлєї, порядок розподiлу благ та обов'язкiв.
Частина правових звичаїв втiлюється письмову форму, що надає
додаткових гарантiй їх додержання. На ocновi правових звичаїв
складаеться звичаеве право.
 2. Сmворення судовими opганами правових норм. Суб'єкти, якi
здiйснювали судовi функцiї (жерцi, правителi та iн.), пiдтверджували
своїми рiшеннями iснуючi правила, а також створювали нові правила
вирiшення конкретних справ. Цi правила набували нормативного
характеру, а вiдповiднi рiшення ставали обов'язковими при розглядi
аналогiчних справ у майбутньому, Так, рiшення преторiв та iнших
магiстратiв у Давньому Римi вважалися обов'язковими зразками при
розглядi аналогiчних справ, унаслiдок чого склалася система преторського
права.
 З. Сmворення правил поведiнки акmами державної влади. Hoві проблеми,
що постали перед суспiльством, вимагали виправлення та уточнення
iснуючих правил, а також розроблення нових правил, що покладається на
державну владу. Вони закрiплюються в письмових документах, якi
приймаються органами державної влади й офiцiйно оприлюднюються.