МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1. Конституції, право, судові системи;

2. Право, мораль і політика.
3. Ми

Томас Пейн у роботі «Права людини» сказав, що «уряд без

конституції, це все одно що влада без закону». Конституція – це точний і
стислий опис існуючої системи правління, деяке найбільш загальне
уявлення про ключові інститути суспільства ї його функції, вона є
наріжний камінь демократії. Вона є певними рамками для політичної і
урядової діяльності.
Аналіз будь-якої системи правління краще за все починати з розгляду її
основного закону. Конституції є продуктом кінця 18 ст. (неписана
Британська конституція та «Білль про права»), американська конституція
1787 року (нараховує лише 7000 слів), Французька декларація прав
людини і громадянина 1789 р.
Класифікація конституцій:
1
 За формою бувають: писані: кодифіковані і неписані (традиції, звичаї –
зостались лише у Британії, якийсь час в Ізраїлі, Новій Зеландії, у
недемократичних – Бутан, Саудівська Аравія, Оман);
За адаптивністю до змін: жорсткі і м’які; Так, Конституція США
дійшла до наших днів, зазнавши усього 26 поправок, десять з яких – білль
про права, тоді як Франція за цей час мала не менше 17 Конституцій. У
Австрії, Данії, Ірландії, Іспанії для внесення змін у Конституцію
необхідно провести референдум.
За дією: писана та «конституція в дії»; Йдеться про те, чи виконується
конституція на практиці. Це залежить від двох аспектів: діяльність уряду
має відповідати Конституції, і друге – конституція має реально
обмежувати дію уряду. Так, радянська конституція містила в собі низку
прогресивних ідей, тоді як партія тримала під контролем судові та інші
інстанції. «Працюючі конституції є, з одного боку, продуктом певної
політичної культури, а з іншого – самі створюють цю політичну культуру.
Соціологічна школа права і правовий реалізм. Євген Ерліх вважав, що
право коріниться не в текстах законів, а в житті. Школа правового
2
реалізму виявляла контраст між правом, яким воно має бути, і правом,
яким воно є в реальності.
Конституція є законом прямої дії і є обов’язковою до виконання усіма
політичними інститутами, включаючи й законодавчу ладу.
Конституції можуть встановлювати: монархію (Абсолютна монархія
зберігається у Саудівській Аравії, Непалі, Марокко), республіку, за
територіальним устроєм Конституції можуть встановлювати унітарні і
федеративні. Конституції можуть встановлювати президентську і
парламентську форму. В парламентських системах виконавча влада
походить від законодавчої влади і підзвітна їй. Виконавча влада
формується парламентом. Президентська республіка характеризується
тим, що функції глави держави і уряду суміщаються в одній особі – у
президенті.
Цілі конституції:
1. Визначення сфери державної влади (визначає рамки державного
управління при виникненні нової держави, розпаду великої держави,

3
 об’єднання декількох держав у одну), вважається, що держави
народжуються тоді, коли ухвалюються конституції;
2. Установлення спільних цінностей і цілей (словник повсякденної
політики, так радянська конституція у 1977 року передбачала побудову
«соціалістичного суспільства»);
3. Контроль та нагляд за урядуванням (розподіл повноважень,
відповідальності і функцій між державними інститутами);
4. Захист прав і свобод (обмежує сферу діяльності держави для захисту
свободи особистості; йдеться про «класичні» громадянські права, такі
як право на життя, свободу, власність, свободу слова, віросповідання,
зібрання, пересування – це так звані «негативні права», існують ще й
позитивні права – це економічні, соціальні і культурні: медичне
обслуговування, освіту, працю. Ці права не скорочують, а дещо
розширюють роль держави. Третій клас прав – це політичні права);
5. Легітимація режимів (надають значення політичним режимам, як
передумова для визнання держави збоку інших держав, для

4
 перебування цієї держави у міжнародному співтоваристві; з іншого
боку – повага до себе збоку суспільства).
Значення конституцій полягає у тому, що вона приносить у суспільство
політичну стабільність, обмежує уряд, захищає права і свободи. Тож, з
одного боку, конституція має бути достатньо м’якою, щоб зберегти себе
впродовж тривалого часу, але не безкінечно м’якою, бо в такому випадку
вона перестане бути конституцією.
Судова влада. Чи впливають судді на політику? Судді тлумачать чи
в якійсь мірі конструюють закон? Сьогодні суди в рамках національної
держави зазнають обмежень збоку наднаціональних інстанцій:
Міжнародний суд у Гаазі (суперечки між державами), Міжнародний
кримінальний суд (у 2001 році заарештував президента Югославії
Слободана Мілошевіча), Європейській суд по правах людини у
Страсбурзі.
Чи є судді незалежними і неполітичними фігурами? Судді мають
бути над політикою, а саме право має бути відокремлене від політики.
Але з іншого боку – вирішуючи конфлікти і виступаючи від імені
5
держави, в цьому сенсі судді безумовно зайняті політичною діяльністю:
їх рішення завжди мають політичне значення. Тобто, чи є судді
політичними фігурами у тому сенсі, що на їх рішення не може не
впливати суто політичні міркування і політичні впливи? Чи роблять судді
політику в том сенсі, що тими чи іншими рішеннями вони втручаються у
компетенцію політиків?
Законодавчі збори. Законодавчими зборами називають Конгрес
(США), Національні збори (Франція), парламент. В українському
парламенті суб’єктами законодавчої ініціативи є депутат, президент і
НБУ.
Функції законодавчій зборів:
1. Законодавство (приймає закони, що обов’язкові до виконання);
2. Представництво (заміщають народні зібрання і представляє їх
інтереси);
3. Нагляд і контроль (підзвітність парламенту уряду, інших органів
влади);
4. Кадрова (вирощує майбутніх політиків, урядовців);
6
5. Легітимація режиму (через парламент суспільство сприймає систему
правління як законну);
6. Арена, де обговорюються суспільно-важливі питання, рішення.
Структура законодавчих зборів: Йдеться про розміри законодавчого
представництва, скільки громадян має представляти один депутат тощо.
Однопалатний і двопалатний парламент. Аббат Сієс у 1789 році сказав:
«якщо верхня палата погоджується із нижньою, то вона не потрібна, а
якщо не погоджується – то небезпечна».
Парламентські комітети. Комітет – це невелика робоча група депутатів,
які розглядають і допрацьовують перед ухвалення ті чи інші
законопроекти. Вони постійні. У парламенті можуть створювати
тимчасові слідчі комітети, для вирішення якоїсь конкретної задачі,
проблем, що турбують спільноти.
Роль законодавчих органів може визначатися кількома підходами:
1. Парламент впливає і творить політику;
2. Парламент творить політику, але здебільшого обслуговує інтереси
уряду, а значить не є цілком самостійним.
7
3. Надзвичайно слабко впливають на політичні процеси, лише
штампуючи рішення уряду.
Виконавча влада. Уряд.
Виконавча влада відповідає за виконання, тобто здійснення
«державної політики». Вищою політичною ланко є виконавчої влади є
прем’єр міністр, далі віце-прем’єри та прем’єри кабінету міністрів.
Виконавчу владу може формувати або парламент (більшістю) або
президент, або змішано. Виконавча влада у широкому сенсі включає як
діючий уряд, так і корпус державних службовців.
Монтеск’є писав, що ця «гілка влади, що завжди стурбована
швидкістю виконання, краще управляється одним чим багатьма». Основні
функції: здійснення політики, управління державною службою,
ухвалення рішень у кризових ситуаціях.
Президент. Є офіційним главою держави. В деяких (парламентських)
державах президент виконує символічні функції, виконавча влада
належить прем’єрові.

8
 Політичне лідерство. Лідерством називають модель поведінки, що
передбачає, що індивід чи група людей здійснює вплив на масу людей,
організує її і веде до намічених цілей. Вважається, що лідер повинен мати
певні якості, що дозволяють впливати на інших людей – харизма.
Лідерство виконує наступні функції:
1. Мобілізує і надихає людей, які в іншому випадку, залишалися
інертними і не знали б до чого прагнути;
2. Об’єднує людей, підштовхує їх до єдиної діяльності.
Недоліки:
1. Концентрує владу в руках однієї людини;
2. Може позбавляти масу людей ініціативи, самостійності, встановлює
патерналізм.
3. Привчає людей до того, що рішення «спускаються зверху», рівень
інтелектуального розвитку падає.
Демократія сьогодні змушує політиків виставляти напоказ свої
лідерські якості у боротьбі за електорат. Народ часто жадає
керівництва. Наскільки лідерство сумісне с принципами демократії і
9
 свободи? Воно надихає, мотивує людей чи позбавляє їх ініціативи і
притискає їх? Чи захоплюватися нам сильними лідерами чи уникати
їх?
Теорії лідерства.
1. Лідерство може бути рідкісним, але природженим даром. Аристотель
вважав, що «люди з першої хвилини народження долею призначені
для того, аби один повелівав, а інший – підкорявся». Йдеться про
харизматичних лідерів: Гітлера, Ф. Кастро, Тетчер, Рузвельт, Далай-
лама.
2. Інша (соціологічна) концепція стверджує, що лідерами не
народжуються, лідерами людей робить суспільство. Г. Лебон вважав,
що лідери завжди слідують за масою, натовпом, але ніколи навпаки».
3. Лідерство – це мистецтво, якому можна навчитися, а потім
практикувати.
Стилі лідерства. Це моделі і стратегії, за допомогою яких лідер
намагається досягти своїх цілей

10
1. Стиль невтручання. Коли лідер дає підлеглим велику міру
самостійності, тут легко виникає командний дух, лідер само
віддаляється.
2. Стиль координатора. Активна і більш ревна участь лідера у
управлінні. Лідер подібне до менеджера. Хоча такий, як правило, без
чітких принципів і ясних цілей.
3. Радикальний реформатор. Це натхненники, пророки, вожді. Вони
мають переконання і політичну волю до втілення в життя своїх
переконань. Вони безкомпромісні. Такі лідери створюють власні
легенди і сила такого лідера залежить від того, в якій мірі він втілює
цю легенду і в якій мірі ця легенда може повести за собою суспільство
(Тетчер, Де Голь). Вони можуть бути схильні до популізму. Здатні
проводити радикальні реформи. Не рідко таке лідерство закінчується
авторитаризмом.
Як то кажуть, кожен народ має тих лідерів, яких заслуговує.
2. Право, мораль і політика.

11
 Право впливає на людей зовнішньо, а мораль – внутрішньо.
Політика впливає на людей також зовнішньо, але не через примус, а
через переконання. Закон – об’єктивний, а мораль – суб’єктивна.
Макіавеллі очищав політику від моралі, вважаючи, що для досягнення
цілі слід застосовувати будь-які засоби. Право може стояти над
політикою, або слугувати цілям політики. Міл вважав, що сферу дії
закону слід обмежувати, бо закон добрий лише тоді, коли він розширює, а
не обмежує свободу людини». Хоча він і визнавав, що суспільство має
повне право підтримувати суспільну мораль за допомогою законів.
Вчення Кельзена про справедливість і право.
Кельзен вважає, що справедливість не тотожна праву. Відтак,
справедливість не може вона відігравати визначальну роль у процесі
правотворення. Досліджуючи проблематику, Г Кельзен встановлює і
виступає проти розповсюдженої думки відносно того, що позитивне
право може вважатися чинним лише тоді, коли його запровадження
відповідає вимозі справедливості. Звідси, у Кельзена думка, що чинне
право – це завжди справедливе право.
12
 Кельзен заявляє, що чинність позитивного права повинна бути
незалежна від чинності норми справедливості. Отже, справедливість як
така не повинна виступати мірилом чинності права. Г.  Кельзен
говорить про те, що позитивне право не можна засновувати на
справедливості, адже існує безліч різних норм справедливості, які,
можливо, суперечать одна одній. Відтак, оскільки справедливості не
притаманна абсолютна цінність, а лише відносна, – говорить Г Кельзен,
то будь-який позитивний правовий порядок неодмінно увійде в
протиріччя з котрою-небудь із цих численних норм справедливості, з
огляду на що позитивний правопорядок можна розглядати як не чинний.
Г. Кельзен формує свою точку зору так: «будь-який позитивний
правопорядок має відповідати хоча котрій-небудь з цих норм
справедливості, але така відповідність не повинна розглядатися як основа
його чинності».
Хоча позитивний правопорядок можна розцінити як справедливий
або несправедливий, то це є мірки, що мають відносний характер. За
Г. Кельзеном, універсального розуміння справедливості не існує, це не є
13
категорією права, а лише моралі; мислителем фактично ж припускається
дуже багато відмінних одна від одної, й, можливо, протилежних одна
одній норм справедливості. Тому, коли правовий порядок оцінювати за
однією з багатьох цих норм справедливості, він може бути визнаний як
справедливий або несправедливий. Тому, правовий порядок у своїй
чинності є незалежним від тієї норми справедливості, за якою він
оцінюється. Основу чинності правового порядку не можна знайти в
котрійсь із багатьох норм справедливості. Позиція Г. Кельзена заснована
на тому, що «припущені людьми норми справедливості, котрі
репрезентують ідеали, закладені в їхніх чуттях справедливості, є вельми
різними й суперечливими». Окрім того, із факту, що люди мають
суб'єктивне почуття стосовно того, що котресь конкретне обходження є
справедливим, ще не випливає, нібито ось це обходження і є об'єктивно
справедливим.
Фуллер (1902-1978) визначив ідею природного права як ідею
необхідного зв'язку між правом і мораллю. При цьому Фуллер
говорить як про внутрішню, так і про зовнішню мораль права. Під
14
внутрішньою мораллю права він мав на увазі вісім принципів
створення і застосування юридичних норм. Вони вимагають, щоб правила
були: 1) загальними; 2) опублікованими; 3) передбачуваними (не
ретроспективними); 4) зрозумілими; 5) не суперечливими; 6)
здійсненними; 7) постійними; 8) дії посадовців мають відповідати
проголошеним правилам. Дотримання цих принципів уможливлює право
як таке, а недотримання хоча б одного з них робить правову систему
аморальною, а тому свідчить про відсутність правової системи взагалі. Ці
принципи виражають вимоги справедливості, або чесності. Свою
інтерпретацію природного права Фуллер називав процедурним
природним правом, розуміючи під ним те, що дає змогу сконструювати
систему правил для підкорення людської поведінки і управляти нею.
Проте його концепція не накладає жодних обмежень на зміст юридичних
правил, які можуть бути і несправедливими. Під зовнішньою
моральністю права він розумів етичні принципи, яких дотримує
суспільство і які лежать в основі правових інститутів, забезпечуючи їх
функціонування. Внутрішня і зовнішня моральність взаємопов'язані.
15
Аморальна правова система не може існувати довго, бо не матиме
підтримки суспільства.
У роботі «Концепція права» Харт пояснює, що «теорія права як
сукупності примусових наказів із самого початку наштовхується на
заперечення, що в усіх системах є безліч законів, які в трьох головних
частинах не відповідають цій характеристиці». По-перше, закони можуть
накладати обов'язки як на громадян, так і на тих, хто їх видає. По-друге,
окремі закони не схожі на накази тому, що вони не вимагають від людей
виконання обов'язків, а надають їм права. По-третє, деякі норми права
походять від звичаю і не зобов'язані своїм правовим статусом жодному з
відомих законів.
Яким же чином можна відрізнити правові норми від інших
суспільних норм? Харт пропонує робити це за допомогою «правила
визнання. Він пояснює, що правова система є комбінацією правил двох
типів: первинних і вторинних правил. Первинні правила вимагають від
людей виконання або утримання від виконання певних дій незалежно від
їхнього бажання. У свою чергу вторинні правила передбачають, що люди
16
можуть вводити нові правила первинного типу, анулювати або змінювати
старі, різними способами визначати сферу їхньої дії або контролювати
їхні юридичні наслідки. Серед вагомих недоліків первинних правил
(звичаї, традиції) є невизначеність, статичність, та відсутність інстанцій,
що вирішує спори.
Іншими словами, вторинні правила стосуються первинних правил:
вони визначають способи, в які первинні правила можна остаточно
з'ясовувати, вводити, виключати, змінювати, а також остаточно визначати
факт їхнього порушення. Саме появу вторинних правил Харт розглядає як
крок уперед, не менш важливий для суспільства, ніж винайдення колеса.
На його думку, це був крок з доправового в правовий світ.
Серед вторинних правил Харт виокремлює: 1) ті, що надають
повноваження творити закони («правила змін») — вони уповноважують
якусь людину або групу осіб запроваджувати нові первинні правила та
скасовувати старі правила; 2) ті, що надають повноваження судити
(«правила винесення вироку») — вони уповноважують окремих осіб
авторитетно вирішувати питання, чи було порушено первинне правило в
17
тому чи іншому конкретному випадку, а також визначатимуть належну
процедуру винесення подібного вироку; 3) «правило визнання» — воно
не надає повноважень, а визначає умови, які слід виконати, щоб певну
норму можна було вважати частиною права суспільства. У кожній
правовій системі правило визнання може набувати самобутньої форми.
Наприклад, юридична чинність норм може бути пов'язана з тим фактом,
що їх затвердив конкретний орган, або з їхнім давнім існуванням у формі
звичаю, або їхнім зв'язком із судовими постановами.
Крім того, Харт деякою мірою пом’якшує важливий постулат
класичного правового позитивізму про відокремлення права від моралі.
На його думку, узгодження права з мораллю відбувається на основі так
званого мінімального змісту природного права — загальновизнаних
принципів поведінки, що ґрунтуються на елементарних істинах стосовно
людей, їхнього природного оточення та цілей. Такими істинами є (1)
людська вразливість, яка обмежує застосування насильства шляхом
убивства чи заподіяння тілесних ушкоджень, (2) приблизна рівність, що
робить очевидною необхідність системи взаємного утримування від дій
18
та компромісів, (3) обмежений альтруїзм, який робить систему взаємного
утримування від дій і необхідною, і можливою, та (4) обмежені ресурси,
що створюють необхідність у певній мінімальній формі інституту
власності та повазі до неї. їх порушення слід розглядати як malum in se
(зло саме по собі).

19