2.

Різноманітність форм сучасної держави та їх загальна характеристика

Поняття та класифікація форм держави

В державному праві зарубіжних країн традиційно використовують декілька

понять, що з різних боків характеризують форму держави. Термін “форма
держави” має доктринальне походження, він пов’язаний з вченнями про
державу і тривалий час в конституціях не використовувався. Нові тенденції
конституційного розвитку свідчать про те, що форма держави як цілісне явище
стає предметом конституційного регулювання. В деяких конституціях
(Туреччини 1982 р., Ефіопії 1987 р., Сальвадору 1983 р.) є чи були глави з
назвою “форма держави”. Статті багатьох конституцій, в яких не застосовується
термін “форма держави”, разом з тим містяться синтезовані формулювання, що
включають форму правління, форму державно-територіального устрою, форму
політичного режиму.

Таким чином, під формами держави, як правило, розуміють сукупність

зовнішніх ознак держави, що визначаються її внутрішньою побудовою та
охоплюють форму правління, форму державного устрою і політичний режим.

Якщо категорія “сутність держави” відповідає на запитання: у чому полягає

головне, закономірне, що визначає в державі, то категорія “форма держави” –
хто і як править у суспільстві, як улаштовані і діють у ньому державно-владні
структури, як об’єднане населення на даній території, яким способом воно
зв’язано через різні територіальні і політичні утворення з державою в цілому, як
здійснюється політична влада, за допомогою яких методів, прийомів.

Форма держави – це її побудова, на яку впливає як соціально-економічні

чинники, так і природні, кліматичні умови, національно-історичні і релігійні
особливості, культурний рівень розвитку суспільства тощо. Елементами форми
держави виступають:

1) форма правління – характеризує порядок утворення та організації вищих

органів державної влади, їхні взаємовідносини один з одним і населенням;
2) форма державного устрою – відбиває територіальну структуру держави,
співвідношення між державою в цілому і його складовими територіальними
одиницями;
3) політичний (державний) режим – це система методів, способів і засобів
здійснення державної влади.
Причин різноманітності форм держави багато. Основні з них :

1) Історичні традиції розвитку національної державності.

Так, стійкість монархічних форм правління в країнах Великобританії, Швеції
пояснюється тим, що монархія в цих державах існувала на протязі багатьох
століть.

2) Історичні особливості становлення самої національної

державності. Наприклад: прийняття такими країнами як США, ФРН
федеративної форми державного устрою пояснюється історичними умовами
виникнення самої держави, а не національними моментами.
3) Національним складом населення даної країни. Саме ці обставини зумовили
встановлення федерації в таких багатонаціональних державах як Росія, Індія.

4) У колишніх колоніальних державах вибір тієї чи іншою державної форми в

значній мірі залежав від впливу метрополії. Наприклад: в багатьох колишніх
колоніях Великобританії після проголошення незалежності, була встановлена
монархічна форма правління (Канада, Пакистан, Ямайка), а в колишніх
Французьких колоніях – республіканська.

На відміну від теорії держави і права в конституційному праві для класифікації

форм держави використовується свій підхід – з позиції теорії розподілу влад та
єдності державної влади:

А. Полікратична (багатовладна) – розподіл влади між різними органами

держави (парламент – законодавча влада, глава держави та уряд – виконавча
влада, незалежні судді – судова влада), налагоджені способи взаємодії гілок
влади, система їх взаємних стримувань та противаг, самоуправління
територіальним колективом, демократичний державний режим, різні форми
участі населення в управлінні державою.

Б. Монократична (єдиновладна) – характеризується єдиновладдям певного

органу чи посадової особи. В конституціях може бути проголошено
повновладдя не одного органу, а певної системи однорідних органів (наприклад,
рад в умовах тоталітарного соціалізму). Але і в цьому випадку вважається, що
державна влада в центрі та на місцях належить лише їм, інші органи держави –
це органи не державної влади, а управління, правосуддя тощо. Повнота
державної влади може належати одній особі (наприклад, фюреру, дуче, каудільо
– в свій час в Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, монарху – в деяких
мусульманських країнах). В минулому в багатьох країнах Африки (Гвінеї, Заїрі,
Тунісі, Кенії) влада належала “довічним президентам”, які одночасно
були головами єдиної дозволеної (правлячої) партії, хоча в деяких конституціях
і були окремі положення про розподіл влад.

В. Проміжне місце займає сегментарна (лат. segmentum –

відрізок). Характеризується тим, що державна організація як ціле складається з
різних відрізків, але її об’єднує єдина природа державної влади, єдність
державної політики з принципових питань, єдині головні принципи організації
та діяльності. Органи державної влади формуються шляхом виборів, але число
партій обмежено (Індонезія – 3, Нігерія – 3, Сенегал – 4). Але вибори в
парламент не мають принципового значення, оскільки влада в руках президента
(Латинська Америка) чи іншої структури (військових в Таїланді). Можлива
автономія, але з обмеженими повноваженнями (Філіппіни).

3. Конституційно-правове регулювання референдуму, плебісциту і народної

законодавчої ініціативи в зарубіжних країнах

Референдум (від лат. referendum - те, що повинно бути оголошеним) становить

собою сукупність конституційно-правових норм, які регулюють процес
голосування виборців з проблем державного й місцевого управління.
У конституційному законодавстві зарубіжних країн отримала поширення і
категорія плебісцит (від лат. plebs - простий народ і scitum - рішення, тобто
рішення народу).

У науковій літературі відзначається, що з юридичної точки зору між

плебісцитом і референдумом немає різниці.

Народна законодавча ініціатива, право відклику виборцями своїх делегатів,

референдум, плебісцит є формами безпосередньої демократії, які забезпечують
повну реалізацію принципу народного суверенітету.

Так, німецькі державознавці під плебісцитом розуміють усі види голосування,

включаючи і референдум, і вибори.

Французькі вчені вважають, що за допомогою плебісциту громадяни схвалюють

або не схвалюють політику глави держави, а на референдумі вирішуються інші
питання.
У зарубіжних країнах застосовуються такі види референдуму:

1) за територією - загальнонаціональний, регіональний і місцевий (Конституції

Азербайджану (статті 2,3), Японії (ст. 96));

2) за предметом - міжнародно-правовий, конституційний, законодавчий

(Конституції Італії (статті 75, 132, 138), Франції (ст. 11));

3) за правовими наслідками – імперативний (рішення мають

загальнообов’язковий характер для виконання) і консультативний (не має
юридичної сили) (Конституції Іспанії (ст. 92), Угорщини (ст. 8));

4) за підставами проведення - факультативний (проводиться з ініціативи

певних суб’єктів) і обов’язковий (вирішення питання може бути здійснене
тільки шляхом референдуму) (Федеральна Конституція Швейцарської
Конфедерації статті 140, 141);

5) за суб’єктом ініціативи - петиційний (за ініціативою певної кількості

виборців) та за ініціативою органів публічної влади (Конституції Австрії (ст.
44), Словаччини (ст. 95), Словенії (ст. 90).

У Конституціях Бразилії (ст. 26), Італії (статті 50, 71), Іспанії (статті 81,131,134,
161), Латвії (статті 65, 78), Таїланду (ст. 163) Швейцарії (ст. 191) й ін.
передбачена народна законодавча ініціатива, яка встановлює право певної
кількості виборців вносити проект закону на розгляд представницького органу.
Конституційно-правове регулювання народної законодавчої ініціативи дозволяє
закріпити безпосередню участь носія суверенітету в процесі вироблення норм,
які регламентують життя громадян, а також відкриває шлях для представлення
на розсуд законодавчої влади тих норм, необхідність яких визнається
електоратом, проте не отримує вираження в діяльності парламентських
представників.

У Конституціях Ірландії (ст. 47), Японії (ст. 96), Італії (статті 75, 132, 138),
Швейцарії (статті 140, 141), Словаччині (ст. 95), Таїланду (ст. 165) й ін.
встановлено наступні положення щодо проведення референдуму (плебісциту):
право громадян брати участь у референдумі виходить із принципу народного
суверенітету;

питання, які вирішуються виключно на референдумі (повний та частковий

перегляд конституції, вступ країни до міжнародних організацій безпеки, зміна
адміністративно-територіального устрою держави);
питання, які не можуть бути предметом референдуму (податки, державний
бюджет, амністія, помилування, запровадження надзвичайного стану тощо);
категорії осіб, які мають право брати участь у референдумі (виборці);
суб’єкти, які мають право ініціювати проведення референдуму (вищі органи
державної влади, суб’єкти федерації, громадяни тощо);
статус органів влади, які контролюють законність і правильність проведення
референдуму (органи конституційного контролю, суди загальної юрисдикції);
юридичну силу законів, прийнятих на референдумі (рішення, прийняті
безпосередньо народом, не потребують подальшого схвалення органами
державної влади).

4. Конституційні принципи економічних відносин

Вступ

Конституційні принципи економічних відносин зарубіжних країн - це

основоположні начала, які закріплюють у конституціях держав і визначають
характер та спрямованість економічного розвитку. Ці принципи мають суттєвий
вплив на формування економічної системи країни, регулювання економічної
діяльності та захист економічних прав і свобод громадян.

Основні конституційні принципи економічних відносин:

Свобода економічної діяльності: Цей принцип передбачає право громадян і

юридичних осіб на вільне виборі сфери діяльності, заснування та ведення
бізнесу, володіння, користування та розпорядження майном.

Рівність перед законом: Всі суб'єкти економічних відносин, незалежно від

форми власності та організаційно-правової форми, мають рівні права та
обов'язки.
Приватна власність: Конституції гарантують право на приватну власність, а
також захист майна від незаконного заволодіння.

Свобода договору: Сторони вільні укладати договори та визначати їх умови.

Соціальна відповідальність: Держава може втручатися в економічну діяльність з
метою захисту соціальних прав і свобод громадян, забезпечення екологічної
безпеки та інших суспільно значущих цілей.
Вільна конкуренція: Забороняється монополізація та недобросовісна
конкуренція.
Державне регулювання: Держава може здійснювати регулювання економічної
діяльності з метою забезпечення сталого розвитку, стимулювання
інвестицій, захисту прав споживачів тощо.

Особливості конституційного регулювання економічних відносин в

зарубіжних країнах:

Різноманіття моделей: Існують різні моделі конституційного регулювання

економічних відносин, які залежать від історичного розвитку, політичного
устрою та економічного становища країни.

Рівень деталізації: Конституції можуть закріплювати лише загальні принципи

економічних відносин або ж детально регламентувати економічну систему
країни.

Еволюція принципів: З часом конституційні принципи економічних відносин

можуть змінюватися під впливом економічних, політичних та соціальних
факторів.

Приклади конституційних положень про економічні відносини:

Конституція України (стаття 42): "Громадяни мають право на вільне

підприємництво, володіння, користування та розпорядження майном, а також на
результати своєї праці."

Конституція США (14-та поправка): "Жодна держава не повинна ... позбавляти

будь-яку особу життя, свободи або власності без належного процесу
судочинства; не повинна також відмовляти будь-якій особі під її юрисдикцією в
рівному захисті законів."

Конституція Німеччини (стаття 14): "Власність та право спадкування

гарантуються. Вміст та межі цього права визначаються законами."

5. Конституційно-правові основи соціальної й духовнокультурної сфери

Конституційно-правові основи соціальних відносин - це сукупність

конституційно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у
суспільстві між різними соціальними верствами з приводу їх участі в управлінні
справами суспільства і держави.
Конституційно-правові основи духовно-культурної сфери - це сукупність
конституційно-правових норм, які регулюють відносини між людьми,
суспільством і державою з приводу розпорядження духовно-культурними
цінностями.

У конституціях Італії (статті 39, 40). Швейцарії (ст. 28), Преамбулі Конституції
Франції 1946 р., французькій Хартії навколишнього середовища,
Конституційному акті Канади 1982 р. (частина 2 «Права корінних народів
Канади») й ін. визначаються такі засади соціальних відносин:

1) принципи взаємин між працею та капіталом (працюючими і роботодавцями),

що реалізуються через: право ведення колективних переговорів та укладення
договорів між робітниками і роботодавцями; право працівників брати участь в
управлінні підприємствами; право на соціальний конфлікт, яке виражається у
праві на страйк та проведення локаутів;

2) норми, які пов’язані із якістю життя людини та закріплюють: право на

соціальне забезпечення; право на соціальне страхування; право на охорону
здоров’я; право на державну опіку родини, материнства, дитинства та
заохочення шлюбу; право на захист прав споживачів; право на екологічну
безпеку;

3) норми, які регулюють міжнаціональні відносини: принцип рівності та

заборони дискримінації за національною ознакою; захист прав національних
меншин; захист прав корінних народів; створення національно-територіальної
та національно-культурної автономії; формування національно-територіальної
федерації.

Ця сфера суспільного життя піддається конституційній регламентації меншою

мірою, адже мова йде про внутрішній світ людини.

Норми, які присвячені освіті:

проголошується мета освіти - всебічний розвиток особистості;

кожному гарантується право на освіту;

встановлюється обов’язковість та безоплатність початкової світи;

визначається автономія університетів;

закріплюється право викладачів і батьків брати участь в управлінні
навчальними

закладами та контролювати їх діяльність;

Тому в конституціях зарубіжних країн (Основний Закон ФРН (ст. 7),

Конституціях Індії (розділ «Право на свободу релігії»), Іспанії (ст. 27), Польщі
(статті 6, 37) й ін.) особлива увага приділяється питанням освіти, науки,
культури та релігії.

Норми, які регламентують релігійні відносини:

проголошується свобода совісті та свобода віросповідання;

залежно від участі церкви в політичному житті визначаються відносини між

державою та церквою.

Норми, які регламентують питання науки і культури:

фіксується свобода науки, мистецтва, творчої діяльності;

закріплюється обов’язок держави охороняти історичну й художню спадщину

;
гарантується вільний доступ до світових і національних культурних цінностей
та розвиток культурно-просвітницьких установ;

діячам науки гарантується право приймати рішення у питаннях наукової істини

та визначати наукову цінність праць.

Новели у конституційно-правовому регулюванні права власності пов’язані з

розвитком соціальної орієнтації держави, яка бере на себе відповідальність за
забезпечення в країні соціальної справедливості і захищеності.

Вже у Веймарській Конституції 1919 р. право власності трактується як засада

господарського життя, що докорінно змінює природу цього права.

Зокрема, ст. 153 не містить формулювання про священний і невід’ємний

характер власності, перетворюючи право власності на соціально обґрунтоване
— «Власність забезпечується конституцією. Її зміст і межі походять із законів».
З’являється нова функція власності - соціальна, яка передбачає, що володіння
власністю не може завдавати шкоди суспільним інтересам, а навпаки
користування нею повинно слугувати спільному благу (закріплено в чинному
Основному Законі ФРН (ст. 14, 15).
Конституційні принципи економічних відносин - це сукупність конституційних
норм, які регулюють відносини, що виникають з приводу власності,
виробництва, розподілу і обміну матеріальних благ.

4. Конституційні принципи економічних відносин

У сучасних основних законах Румунії, Австралії, Японії, Іспанії, Монако,

Португалії й ін. закріплено наступні засади економічної системи:
принципи ринкової економіки:
- вільність торгівлі,
- захист добросовісної конкуренції,
- свобода підприємницької діяльності,
- визнання різних форм власності та їх рівний захист законом,
- соціальна функція власності;
експлуатацію природних ресурсів відповідно до національних інтересів;
право на працю;
принцип державного планування економічного життя суспільства;
принцип державного регулювання фінансової, митної, податкової, банківської
систем.

Важливою конституційною засадою економічних відносин є право власності.

У перших конституційних актах право власності знаходилося на однаковому

рівні з такими природними правами, як: право на життя, право на свободу,
право на безпеку та опір пригноблюванню (Поправка V Конституції США, ст. 2
Декларації прав людини та громадянина 1789 р.).

У конституціях соціалістичних країн (КНДР (статті 18,19); КНР (статті 7, 8);

Куби (ст. 23) й ін.) закріплено такі принципи економічних відносин:

провідна роль держави у регулюванні економікою;

планомірний перехід до державної ринкової економіки;

дія соціалістичної системи господарювання;

соціалістична власність на засоби виробництва є основною формою власності;

праця є почесним обов’язком;

тощо.