1. Предмет та методи загальної теорії права та держави.

Місце цієї науки системі

правознавства.

Кожна наука має свій предмет дослідження — явища та процеси

реального світу, які вона вивчає, те, на що спрямоване наукове пізнання.
Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною
наукою, тому її предмет — загальні і специфічні закономірності
виникнення, розвитку й функціонування держави і права, що
розглядаються як цілісні соціальні інститути.Будь-яка наука розглядається
і як дослідна діяльність, і як результат цієї діяльності. Предметом
дослідження теорії держави і права є не всі, а тільки загальні та
специфічні закономірності держави і права, тобто ті, що за своїм
характером є фундаментальними, системоутворюючими в існуванні явищ,
притаманних різним державам і системам права.
Наука теорії держави і права ніби виокремлює державу і право з усієї
системи суспільних явищ і досліджує їх внутрішні закономірності. Але і в
цьому випадку вони розглядаються у зв'язку з економікою, політикою,
мораллю, культурою та іншими суспільними феноменами. Елементами
предмета цієї дисципліни є:

 сутність та соціальне призначення політико-правових явищ;

 закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і
права;
 система категорій та понять (право, держава, їх сутність, функції,
форми тощо);
 принципи, аксіоми, презумпції, фікції теорії держави і права;
 правотворча, правозастосувальна та інтерпретаційна практика;
 прогнози та практичні рекомендації щодо удосконалення та
розвитку державно-правових явищ.

Методи пізнання держави і права — це певні теоретичні принципи

(підходи), логічні прийоми та спеціальні способи дослідження, які дають
змогу установити істинні знання про загальні та специфічні
закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права.

Методами науки теорії держави і права є:

1) загальнофілософські методи:
• діалектичний метод — вивчення державно-правових явищ у їх
розвитку, багатоманітності та зв'язку;
• метафізичний метод — розглядає державу і право як вічні й незмінні
інститути, не пов'язані один з одним та з іншими суспільними явищами
(економікою, політикою, мораллю тощо);

2) загальнонаукові методи:
• історичний метод — вивчення специфіки державно-правового явища
конкретного історичного періоду, розгляд динаміки його історичного
розвитку;

• системний метод — розгляд держави і права як систем, вивчення

різноманітних типів зв'язків у них;
• функціональний метод — вивчення державно-правових явищ через
дослідження їх функцій;
• соціологічний метод — вивчення державно-правових явищ на базі
конкретних соціальних фактів;

• статистичний метод — отримання, обробка, аналіз інформації, що

характеризує кількісні показники й закономірності життя суспільства;

3) загальнологічні методи:
• аналіз — розчленування (уявне або реальне) об'єкта на складники;
• синтез — з'єднання елементів в єдине ціле;
• індукція — умовивід від фактів до загального твердження;
• дедукція — умовивід від загального твердження до фактів;
• аналогія — схожість предметів або відносин, а також вивчення через їх
порівняння;

• абстрагування — відволікання від деяких ознак окремих державно-

правових явищ з метою узагальнення цих ознак та отримання цільного
знання про них;

4) спеціально-наукові методи;
• порівняльне правознавство — вивчення правових систем різних
держав через зіставлення однойменних державних та правових інститутів,
систем права, їх основних принципів тощо;
• правовий експеримент — апробація законодавчих нововведень в
обмеженому масштабі з метою визначення їх ефективності та можливості
подальшого використання у більш широких масштабах;
• правове прогнозування — вивчення конкретних перспектив розвитку
державно-правових явищ

2. Причини виникнення первісних та сучасних держав.

Причини виникнення держави – це умови розвитку суспільства, що
спричинили необхідність вдосконалення методів управління та
виникнення в рамках суспільства державної його організації.

Причини виникнення держави поділяють на дві групи:

1. Загальні, що визначають основні закономірності виникнення будь-

якої держави та характерні для державотворення в рамках будь-
якого суспільства;
2. Особливі, що відображають своєрідність процесу виникнення однієї
держави чи групи держав.

Оскільки основною умовою виникнення держави є розвиток суспільних

відносин, то загальні причини класифікують за сферами життєдіяльності
суспільства:

1. Економічні. Це умови розвитку матеріальних відносин в

суспільстві, що спричинили необхідність їх державно-правового
закріплення та охорони. Серед них:

 розподіл праці;
 поява надлишкового продукту;
 можливість купівлі-продажу праці;
 поява приватної власності та необхідність забезпечення інтересів
власника.

2. Політичні. Це умови ускладнення суспільних відносин, що

визначили необхідність їх єдиного регламентування.Серед них:

 поділ суспільства на соціальні групи;

 поява різноманітних соціальних інтересів;
 необхідність врівноваження цих інтересів та надання владі вождя
певних рис професіоналізму.

3. Соціальні. Це умови, що визначили неможливість існування

родоплемінної організації суспільства в нових історичних умовах.
Серед них:

 ускладнення взаємовідносин між людьми;

 неефективність управління в рамках сім’ї та необхідність
закріплення прав і свобод, що належать окремому індивіду.

4. Психологічні. Умови, що визначили особливості розвитку

психології людини. Серед них:
  поява відчуття провини;
 поділ свідомості на права і обов’язки та необхідність гарантування
закріплених на рівні суспільства прав.

5. Культурні. Умови, що відобразили рівень духовного розвитку

суспільства. Серед них:

 поява релігії та письма, а також необхідності спілкування не лише в

рамках соціальних одиниць суспільства, а й за їх межами.

Серед особливих причин розрізняють три форми виникнення держави:

 Афінська. Сутність її полягає у визначенні процесу виникнення

держави як боротьби інтересів соціальних груп, що утворюють
основні класи суспільства (класична);
 Римська. Характеризує процес виникнення держави як боротьбу
соціальних інтересів різноманітних груп, що не становлять основних
класів суспільства;
 Германська. Відповідно до неї, виникнення держави пов’язується з
процесом загарбання інших територій та необхідністю управління
ними.

3. Основні сучасні концепції держави.

Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з

двох позицій:
По-перше, яким чином в умовах родового суспільства зародилась
держава?
По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період
виникають нові держави?
Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись
історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати
щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського
Союзу, в тому числі і виникнення України.
Більш складніше питання — виникнення держави в “доісторичний”
період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось
письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В
зв'язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про
історичне походження держави. До таких теорій (концепцій) відносяться:
теологічна (божественна), космічна, договірна, патріархальна,
патримоніальна, завоювання (насильства), соціально-економічна
(класова).
1) Однією з найдавніших теорій є теологічна (теорія божественного
походження держави). Її суть зводиться до того, що держава
виникла по Божій волі, або визначена людині Богом. Підтвердження
цієї теорії ми можемо знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться
про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей
виводив євреїв з Єгипту. Ця теорія мала успіх у стародавньому світі:
в країнах Далекого Сходу, в Єгипті, Вавилоні, Сирії та інших.
2) Другою теорією є договірна теорія про походження держави, яка є
складовою частиною теорії “природного права” (XVII—XVIII
століття). Суть цієї концепції зводиться до того, що держава і право
виникли із людських угод, що вони створені по волі людей шляхом
суспільного договору для захисту власності, життя і свободи людей.
Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в
Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і
плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу —
угоди.
3) Третя — патріархальна теорія виводить походження держави від
сім'ї, яка шляхом розвитку переходить в рід, від роду до племені, до
об'єднання племен і до виникнення народності, як союзу племен.
Державна влада поступово виростає від влади батька в сім'ї до влади
Ради старійшин племені і досягає влади князя, короля або вождя.
4) Четвертою теорією є теорія “завоювання” або насильства. Її суть
зводиться до того, що держава виникла в результаті насильства і
завоювання одного племені іншим, одного народу іншим. Вона
розглядається як панування сильного над слабким. Ця теорія
розкриває зовнішні, політичні фактори виникнення держави, але
упускає соціальні причини виникнення держави.
5) Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є
соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Вона
пояснює причини розпаду родового суспільства виникненням
моногамної сім'ї, великими суспільними поділами праці, переходом
від родової (колективної) власності до приватної власності, а також
виникненням протилежних антагоністичних класів. З виникненням
антагоністичних класів і соціальних груп родове суспільство уже не
могло регулювати відносини між цими класами і соціальними
групами. В зв'язку із цим необхідна була нова організація влади —
державна влада та її апарат, чиновники, для яких управління і
примус були основною діяльністю або єдиною. Виникнення кожної
конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності:
 вникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних
антагоністичних класів.
6) В останні десятиліття розробляється космічна теорія виникнення
держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла і була
рекомендована іншими космічними цивілізаціями як вища
організація управління суспільством. Суть цієї концепції можна
знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль
космічних цивілізацій в житті земної цивілізації.
З усіх цих теорій найбільш обґрунтована соціально-економічна теорія
походження держави, оскільки розглядає соціальні і економічні причини
виникнення держави, а також частково політичні фактори. Ця теорія
виходить із внутрішніх факторів, але майже не враховує зовнішніх
факторів, які впливали на виникнення держави. До виникнення держави
необхідно підходити з різних позицій, розглядати як внутрішні, так і
зовнішні фактори, як причини, так і умови виникнення держави, а також
політичні, економічні, соціальні і природні фактори, які впливали на
виникнення держави.
Питання про виникнення права потрібно також розглядати з двох позицій:
права, яке створене державою, і права, як природного соціального явища.
Виникнення права, як загальних правил поведінки, не можна відривати від
соціально-економічних і політичних факторів життя суспільства. Воно
виникає як природне право членів суспільства, сім'ї, роду, племені і існує
в формі суб'єктивних прав і обов'язків, в формі правових звичаїв, які
мають моральний, релігійний, економічний і політичний зміст. З
виникненням держави багато правових звичаїв було пристосовано чи
санкціоновано нею і вони стали офіційними нормами права і законами.
Крім того, держава сама почала видавати нові нормативно-правові акти і
закони для регулювання нових суспільних відносин.

4. Поняття, ознаки та сутність держави, типи держав.

[ Держава — політична організація суспільства, яка його об’єднує,

управляє його важливими справами, усуває наявні соціальні
конфлікти та забезпечує правопорядок ]
На сьогодні існують різні тлумачення терміну "держава" юристами-
науковцями:
- це політична організація суспільства, що має владні повноваження з
управління територіально-організованим населенням з метою здійснення
загально соціальних справ;
- це суб'єкт міжнародного публічного права;
- це сукупність офіційних органів влади (державного апарату), що діють у
масштабах усієї країни;
- це особлива політико-територіальна організація суспільства, що володіє
суверенітетом, спеціальним апаратом управління і примусу та здатна
надавати своїм велінням загальнообов'язкової сили для всього населення
країни, яка створюється для керівництва суспільством і виконання
загальносуспільних справ.
Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу
краще розуміти це складне явище:
1) наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти,
єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і
незалежності у міжнародних відносинах. Державний суверенітет виникає
з моменту реалізації національного суверенітету - права нації самостійно
визначати свою подальшу долю, включаючи право на самовизначення і
створення суверенної держави. (Державний суверенітет України виник з
моменту прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення
незалежності України 24 серпня 1991 р., схваленого 1 грудня 1991 р.
всенародним голосуванням)
2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної
території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення
(народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках)
чи підданства (в монархіях). Варто зазначити, що територія сучасної
держави є не тільки просторово-географічним, але й духовно-історичним
виміром (на ній реалізовуються найважливіші потреби суспільства).
3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що
перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально
утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй
сукупності утворюють державний апарат, завданням якого є тільки
керування справами держави і суспільства.
Тут варто виокремити, що кожна держава має дві основні сторони свого
існування:
 Статичну( структурну) – державний апарат (система органів
державної влади);
 Динамічну (функціональну) – сукупність проблем та завдань, які
держава покликана вирішувати;
4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально
визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою
для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких
забезпечується державним примусом;
5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів
(обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові
фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими
законами порядку і використовуються для утримання державної влади і
вирішення загальних справ;
6) Факультативні ознаки держави: наявність громадянства; наявність
грошової одиниці; наявність кордону; наявність збройних сил; наявність
символіки; визнаність держави світовим співтовариством; наявність чітко
визначеної політики.

Підсумовуючи вище визначені ознаки можна охарактеризувати державу,

як суверенну, політико-територіальну цілісність, яка має найвищу
концентрацію влади в соціально неоднорідному суспільстві та здатна
вирішувати загальні справи.

Сутність держави - це внутрішній зміст її діяльності, що виражає єдність

(спільність, солідарність) загально-соціальних і вузько-класових інтересів
громадян.
Будь-яка держава, поряд з вирішенням вузькокласових завдань, змушено
виконує і загально-соціальні завдання, без яких не може функціонувати
жодне суспільство. До загально-соціальних завдань належить
забезпечення засобами транспорту і зв'язку, будівництво доріг,
іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю тощо.

З моменту виникнення держави визначилися дві сторони її сутності:

-класова - захист інтересів економічно панівного класу, здійснення
організованого примусу;
-загально-соціальна - захист інтересів усього суспільства, забезпечення
суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загально-
соціальних справ.
Співвідношення класової і загально-соціальної сутності держави не було
завжди однаковим. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була
на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно панівного
класу. До речі, в СРСР у 30-50-х роках XX ст. офіційна доктрина також
спиралася на розуміння держави як апарату класового панування. Із
середини XIX ст. в деяких цивілізованих державах Заходу у зв'язку з
розвитком громадянського суспільства зменшується частка класового
(соціально-групового) змісту сутності держави, соціальні суперечності
втрачають антагоністичний характер, усе більшого значення набуває її
загально-соціальна сторона - завдання забезпечення суспільного блага,
прав і свобод особи. У наші дні вона відіграє істотну роль у
посткапіталістичних державах, де не стало чітко виражених класів,
ліквідовано відчуження населення від засобів виробництва і результатів
своєї праці, а також від політичної, державної влади.

Типологія - теорія про типи тих чи інших явищ.

Є два підходи до типології держав: формаційний і цивілізаційний.
За формаційним підходом (заснований на марксистському вченні про
зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих
відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав).
• Рабовласницька держава
Виникла у ІV ст. до н.е. – Єгипет, Китай, Греція, та Месопотамія. Її
соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало
створення державної системи, яка здатна була б забезпечувати
насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала
можливість розвитку рабовласницької держави та культури шляхом
виникнення різних варіантів цивілізації ( раб - головна виробнича сила ).
• Феодальна держава
У зв’язку з малою продуктивністю рабської праці ( обумовлена
відсутністю зацікавленості в результатах праці ), відбувається
закономірний перехід до феодальних виробничих відносин. В умовах
феодалізму головною робочою силою стала земля, через що провідну роль
відігравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво:
закріпачені селяни були прикріплені до землі та перебували в прямій
юридичній залежності від феодалів.
• Буржуазна держава ( капіталістична )
Її соціальною базою стають приватні підприємці – власники основних
засобів виробництва. Ліквідується будь-яка позаекономічна залежність
виробника від власника виробництва [ економічна свобода – база для
створення громадянського суспільства ]
• Постіндустріальна держава
Держава соціально орієнтованого типу. Вирішальне значення – виконання
загальносуспільних справ, визнання рівного правового становища всіх
форм власності, прагнення бути правовою та соціальною державою.
• Соціалістична держава
Вона повинна служити народові, базуватись на суспільній власності на
засоби виробництва, будуватися на принципах гуманізму, демократії,
колективізму і справедливості( Китай, Північна Корея, Куба).
• Існують держави перехідного типу – темпоральна характеристика
міжтипового державного утворення, характерна для певних перехідних
етапів розвитку державно-організованого суспільства.

За цивілізаційним підходом:
• Первинні:
-Антська
-Візантійська
-Греко-римська
-Єгипетська
-Крітська
-Месопотамська
 -Центрально-американська
• Вторинні:
-Африканська
-Західна
-Ісламська
-Індуська
-Китайська
-Латиноамериканська
-Японська

За державним устроєм
унітарна
федеративна
За релігійним підходом
теологічна
світська
За формою держави
сегментарна
моністична
плюралістична
За ідеологічним підходом
комуністична
консервативна
ліберальна
націоналістична
за видом релігії
ісламська
індуська
іудейська
християнська (католицька; православна; протестантська)
за формою правління
Республіка:
парламентська
президентська
парламентсько-президентська
президентсько-парламентська
Монархія:
абсолютна
дуалістична
парламентська
[ Типологічна приналежність держави відображає її соціально-змістовну
суть, взаємозалежність так званих статики і динаміки ]
5. Функції держави: поняття, види.

Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких

відображаються та конкретизуються її завдання і цілі, виявляється
сутність та соціальне призначення держави у суспільстві.
В основу формування функцій держави покладені суспільні потреби й
інтереси. Функції держави відображають реалізацію загальносоціальних
або "спільних справ", що забезпечують об'єктивне існування людей.
Функції держави постійно розвиваються під впливом внутрішніх і
зовнішніх факторів. Одні функції виникають, інші змінюються, треті
зникають. Такими факторами можуть бути соціальні зміни в суспільстві;
зміни типу, форми держави; міжнародна обстановка тощо.
Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними
галузями наук. Теорія держави аналізує лише основні функції держави, які
можна класифікувати за такими критеріями:
1) за соціальним значенням державної діяльності:
•основні функції — найважливіші напрямки діяльності держави, які
мають пріоритетне значення у визначений історичний період розвитку
суспільства (захист прав і свобод людини, економічна, соціальна тощо);
•неосновні (додаткові) функції — напрямки діяльності держави по
здійсненню конкретних завдань, які мають супроводжувальний,
допоміжний або обслуговуючий характер (управління персоналом,
оподаткування, фінансовий контроль тощо);
2) за часом їх дії:
•постійні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються
впродовж тривалого часу і притаманні їй на всіх або більшості етапах її
існування, розвитку та функціонування (політична, соціальна, організація
оборони країни тощо);
•тимчасові функції — напрямки діяльності держави, які спрямовані на
вирішення деяких невідкладних завдань і здійснюються протягом певного
періоду її існування (боротьба з стихійним лихом, введення
надзвичайного стану тощо);
3) за сферою суспільного життя:
•гуманітарні функції — напрямки діяльності держави та її органів із
забезпечення кожній людині належних умов життя;
•економічні функції — напрямки діяльності держави та її органів щодо
регулювання сфери економічних відносин на ринкових засадах і
добросовісної конкуренції, створення умов для розвитку виробництва,
захист різних форм власності;
•політичні функції — напрямки діяльності держави та її органів зі
створення умов для формування і функціонування державної влади на
засадах демократії, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення
народовладдя;
4) за територіальною спрямованістю:
•внутрішні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються в
межах її території і в яких конкретизується її внутрішня політика відносно
економічних, ідеологічних, культурних та інших сторін життя суспільства:
- Економічна функція [формування та виконання державного
бюджету, складання та виконання програм економічного розвитку,
фінансування деяких галузей, забезпечення свободи конкуренції та
протидія монополізму, безпосереднє керівництво державним
сектором економіки]
- Правозахисна функція [конституційне закріплення особистих,
політичних і соціальних прав людини, діяльність держаних органів,
що захищають права людини і громадянина]
- Соціальна функція [забезпечення гідного рівня життя населення,
допомога громадянам держави, які з об’єктивних причин не можуть
брати участь у створенні матеріальних благ]
- Фіскальна функція [стягування податків і мита, виявлення та облік
доходів виробників матеріальних і духовних благ, контроль за
правильністю стягування податків та розподілу податкових коштів]
- Правоохоронна функція [забезпечення точного і повного здійснення
правових розпоряджень всіма учасниками правовідносин усередині
держави, залучення до юридичної відповідальності
правопорушників]
- Природоохоронна( екологічна ) функція [регулювання процесу
використання природних ресурсів, збереження та відновлення
природного середовища існування людини]
- Культурна функція [організація науки і освіти,забезпечення
збереження культурної спадщини і доступу громадян до неї]
- Інформаційна функція [організація та забезпечення системи
отримання, використання, розповсюдження та зберігання
інформації]
•зовнішні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються за
межами її території у взаємовідносинах з іншими державами та
міжнародними організаціями, в яких виявляється її зовнішня політика:
 - Функція забезпечення національної безпеки та оборони держави.
- Функція міжнародної співпраці та інтеграції зі світовою спільнотою.
Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх
держав. Внутрішні і зовнішні функції держав соціальнодемократичної
орієнтації можна класифікувати залежно від сфери впливу: в гуманітарній,
економічній і політичній сферах.
Форми здійснення функцій держави — це специфічні однорідні
напрямки діяльності держави, за допомогою яких реалізуються її функції.
1) правотворча діяльність — це діяльність компетентних державних
органів та їх посадових осіб щодо розробки, прийняття, зміни, скасування
та систематизації нормативно-правових актів, які регламентують процес
реалізації функцій держави;
2) правозастосовна діяльність — це діяльність компетентних державних
органів та їх посадових осіб щодо застосування правових норм і
винесення обов'язкових для виконання індивідуально-правових приписів;
3) правоохоронна діяльність(і правозахисна) — це діяльність
спеціально створених державних органів та їх посадових осіб щодо
нагляду і контролю за дотриманням норм права, їх охорони від
правопорушень, захисту наданих громадянам суб'єктивних прав і
забезпеченню виконання покладених на них юридичних обов'язків, а
також відновлення правового стану у разі нанесення шкоди інтересам
суспільства, правопорядку.

6. Функції сучасних демократичних та недемократичних держав.

Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної

орієнтації
У гуманітарній сфері.
Завдання: забезпечити кожній людині гідні умови життя на засадах
свободи, справедливості і солідарності.
Функції:
- гуманістична (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);
- екологічна (охорона природнього середовища);
- соціальна (охорона і відновлення здоров я, соціальне забезпечення та
інше);
- культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури,
обгрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо).
В економічній сфері.
 Завдання: сприяти формуванню соціально-орієнтованої ефективної
ринкової економіки.
Функції:
- господарсько-стимулююча (забезпечення умов для розвитку
виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби
виробництва);
- господарсько-організаторська (програмування і організація
виробництва на державних підприємствах, розпорядження об єктами
державної власності);
- науково-організаторська (організація і стимулювання наукових
досліджень).
У політичній сфері.
Завдання: створювати умови для формування і діяльності органів
державної влади на засадах демократії, тобто у відповідності з вільним
волевиявленням більшості народу.
Функції:
- створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і
врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема, для
діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських
організацій ( демократизаторська функція );
- забезпечення умов для збереження і розвитку національної
самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території
держави;
- охорона і захист державно-конституційного ладу, законності, та
правопорядку (охоронна функція).
Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації
У гуманітарній сфері:
- участь у міжнародному забезпечення і захисті прав людини;
- допомога населенню інших країн (у випадку стихійного лиха,
кризових ситуацій тощо);
- участь у міжнародному захисті природного середовища (екологічна
функція);
- участь у міжнародному культурному співробітництві.
В економічній сфері:
- участь у створенні світової економічної системи на основі
міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;
- участь у розв язанні глобальних господарських та наукових проблем
(енергетичної, збереження і використання світового океану, досліджень і
освоєння космосу тощо).
У політичній сфері:
- організація, підтримання і розвиток міждержавних договірних
відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;
- оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;
- участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;
- участь у боротьбі з порушенням міжнародного правопорядку
(включаючи і використання військових засобів).

7. Форма держави: поняття, елементи. Державне правління: поняття,

види. Форма правління сучасної Української держави.

Форма держави – явище, що характеризується єдністю структури і

територіальної організації держави, а також методів здійснення її влади.

Внутрішня – політичний режим.

Зовнішня – сукупність форми правління і форми державного устрою.

Форма держави визначається національним складом населення,

територіальними розмірами країни, історичними і культурними
традиціями народу та іншими факторами.
Форма держави не є раз і назавжди встановленою, вона постійно
змінюється і розвивається. Також постійно змінюється і розвивається і
уявлення про неї. У юридичній літературі не існує єдиного підходу
щодо визначення поняття та змісту форми держави. Згідно з одними,
зміст форми держави зводиться лише до характеристики форми
правління. Інші під формою держави розуміють тільки сукупність
форми правління та територіальної організації влади без урахування
державного режиму, оскільки він характеризує не стільки форму,
скільки суть держави.
Традиційно під формою держави розуміють порядок (спосіб) організації
і здійснення державної влади в країні, взяту в єдності взаємозалежних
трьох елементів: форми державного правління, форми державного
устрою, форми державного режиму.
Форма держави складається з трьох елементів:
- форма державного правління — це елемент форми держави, який
характеризує структурну організацію влади, порядок утворення і
повноваження вищих органів державної влади, їх взаємовідносини
 між собою, з іншими органами держави, з політичними партіями і
соціальними групами та населенням в цілому.
Форма державного правління має такі ознаки:
- характеризує порядок формування, структуру та терміни повноважень
вищих органів державної влади;
-визначає зміст принципу розподілу влади між вищими органами
держави;
-характеризує компетенцію вищих державних органів у процесі
здійснення ними владних повноважень та їх взаємодію між собою, з
іншими центральним і місцевими органами влади, органами місцевого
самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями,
населенням;

- форма державного устрою — це елемент форми держави, який

характеризує територіальну організацію влади, спосіб (порядок)
поділу території держави на певні складові частини та
співвідношення між ними.
Форма державного устрою має такі ознаки:
-визначає принципи розподілу території держави на складові частини;
-характеризує управлінську діяльність держави та організацію
населення на її території;
-дає можливість реалізації прав і законних інтересів національних
меншин щодо самовизначення шляхом надання тій території, де вони
проживають, певних пільг на самоврядування;
-характеризує взаємодію між центральними, регіональними та
місцевими органами влади;

- форма державного режиму — це елемент форми держави, який

характеризує політичну організацію влади, сукупність способів,
прийомів, методів здійснення державної влади у суспільстві
Форма державного режиму має такі ознаки:
-характеризує можливість участі громадян в реалізації державновладних
повноважень;
-забезпечує реалізацію прав і свобод людини і громадянина у процесі
здійснення органами державної влади своїх повноважень;
-характеризує співвідношення правових і організаційних (неправових)
способів здійснення владних функцій;
-визначає відношення між владою і населенням;
-характеризує стан законності і правопорядку в державі.

Усі елементи форми держави тісно пов'язаних між собою: будь-яка

зміна державного режиму призводить до зміни форми держави і,
 навпаки, зміна форми державного устрою та правління держави сприяє
зміні державного режиму.

Поняття форми держави розкриває особливості організації державної

влади. Складовими елементами форми держави є форма правління,
форма державного устрою, форма державно-правового режиму. Тобто,
форма держави — це спосіб організації та здійснення державної влади.
Форма правління — це спосіб організації державної влади, порядок
утворення та діяльності державних органів, компетенція і
взаємозв'язок між собою, а також взаємовідносини з населенням
країни (ступінь участі населення в їхньому формуванні).
Відомі дві форми правління: монархія і республіка.
Монархія — це така форма правління, за якої верховну владу в державі
повністю або частково здійснює одна особа (фараон, король, шах, цар,
імператор), котра здобуває її на основі кровноспорідненого успадкування
або пожиттєвого обрання.
Монархія має такі ознаки:
• влада глави держави існує історично і не делегується йому народом;
• влада монарха здійснюється безстроково і передається, як правило, у
спадщину;
• монарх не несе відповідальності за свої рішення.
Сьогодні в світі існує приблизно ЗО монархій.
Їх різновиди:
1)абсолютна монархія — це форма правління, за якої державна влада
зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха).
1. Зосередження усієї повноти державної влади в руках монарха,
відсутність будь-яких представницьких органів;
2. Уряд призначається монархом, виконує його волю.
Наприклад, Оман, Саудівська Аравія, Кувейт.

2)обмежена (конституційна) монархія — це форма правління, за якої

законодавча влада належить парламенту, виконавча — монарху (чи
кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються.
 1. Влада монарха обмежується Конституцією ( дуалістична або
парламентарна ).
1)В дуалістичних монархіях (Йорданія, Марокко, Непал)влада
поділяється між парламентом і монархом.
- Наявність одночасно двох політичних установ - монарха і
парламенту, які поділяють між собою державну владу.
- Монарх юридично і фактично незалежний від парламенту у сфері
виконавчої влади.
- Монарх призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним.
- Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого
впливу на формування і діяльність уряду він не має.
- Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на
користь монарха.
- Монарх користується правом абсолютного вето, яке парламент
подолати не може, а також правом розпуску парламенту та
призначення до його верхньої палати (існує двопалатний парламент:
нижня палата обирається населенням, а верхня – монархом).

2)В парламентських монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія,

Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія) монарх юридично є главою
держави, але участі в управлінні державою фактично не бере.
- Влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так
виконавчої влади(«царює, але не править»).
- За монархом формально зберігалось право призначення глави уряду
і міністрів (але лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи
коаліції партій).

Республіка — це така форма правління, при якій державна влада в

державі належить представницьким виборним органам і здійснюється
ними.
Республіка має такі ознаки:
• влада глави та вищих державних органів делегується їм народом;
• повноваження глави обмежені певним строком;
• голова держави несе політичну відповідальність за свою діяльність.
Більшість сучасних держав — республіки.
Розглядають аристократичні та демократичні республіки. В
аристократичній республіці формальне право обирати і бути обраним
належить лише вищим верствам {наприклад, рабовласницькі республіки в
Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).
В демократичних республіках формальне право брати участь у виборах
органів влади належить всьому населенню країни, тобто всім громадянам,
які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не
обмежене на підставах, передбачених законом.
Відомо три види демократичних республік:
1) В парламентських республіках (Індія, Італія, Австрія, Німеччина,
Туреччина, Ірландія):
• президент обирається парламентом або спеціальними зборами;
• уряд формується з представників партій, що мають більшість у
парламенті;
• уряд підзвітний парламенту;
• парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його
відставку;
• президент формально є главою держави і має право розпускати
парламент, коли той не може сформувати уряд.
2) В президентських республіках (США, Бразилія, Мексика, Аргентина,
Нігерія):
• президент обирається всенародно або колегією виборців;
• президент є главою держави і главою уряду;
• уряд несе відповідальність перед президентом;
• президент має право відкладного вето та інші права (наприклад, право
розпустити парламент).
3) У змішаній (президентсько-парламентській) республіці є елементи як
президентської, так і парламентської форм правління (Україна, Франція,
Білорусь, Перу).
• президент обирається всенародно, але він не очолює уряд;
• уряд назначається президентом, але за згодою парламенту є підзвітним
президенту та підконтрольним парламенту.

Парламентсько-президентська республіка - одна з багатьох змішаних

форм правління, де перевагу у формуванні уряду має парламент.
Президент пропонує парламенту кандидата на посаду премʼєр-міністра,
має широкі повноваження у виконавчій владі (наприклад, впливає на
призначення урядових інституцій), та може мати у складі уряду кількох
своїх міністрів.
Змішані форми правління більш характерні для слабких демократій, у
яких ще до кінця не визначились, хто має бути головним у сімʼї
- парламент чи президент. Розвинуті демократичні країни здебільшого або
парламентські - як Австрія чи Німеччина, або президентські, як США.
Кожна змішана республіка має особливості.
Так, в Україні Верховна Рада має первинний вплив на формування уряду
та його роботу. Зокрема:
 призначає членів уряду, більшість яких пропонує премʼєр, і лише
двох - президент;
 за поданням премʼєра призначає голів урядових інституцій: Фонду
державного майна, Антимонопольного комітету, Держкомтелерадіо
та інших;
 затверджує програму Кабміну - короткий план дій уряду на час свого
призначення;
 затверджує Державний бюджет, кошторис діяльності уряду.

У свою чергу президент:

 вносить до парламенту подання про призначення премʼєра, міністра
оборони та міністра зовнішніх справ;
 призначає за поданням уряду голів місцевих державних
адміністрацій - керівників місцевих органів виконавчої влади;
 керує дипломатією та військами.

Як на практиці працює розподіл влад?

Недоліки такого розподілу повноважень можна визначити одразу.
Перше - уряд не є єдиним, бо його частинами формують премʼєр та
президент.
Друге - кабмін фактично усунений від двох надважливих сфер державної
політики - національної безпеки і зовнішніх відносин.
На практиці все значно гірше, бо розподіл влад працює досить умовно.
Ледь не кожен орган державної влади намагається перебрати функції
іншого органу або, ще гірше, ж наділити себе неконституційними чи
невластивими повноваженнями. I найбільше це стосується президента.
8. Форма держави: поняття, елементи. Державний устрій: поняття, види.
Державний устрій України.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-

територіальної, національно-територіальної єдності держави,
особливості відносин між її складовими.
Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні)
держави.
Унітарна держава (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) –
єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи
національно-територіальні одиниці, які не мають політичної
самостійності, статусу державного утворення.
У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і
управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох
унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних
адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими
повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з
окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не
суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від
центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія
не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав –
унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і
держава Україна.

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення

– суб’єкти федерації.
Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність.
Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні
митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності
конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і
громадянство (подвійне – для суб’єктів федерації). Проте суб’єкти
федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї
компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак
суб’єкти добровільно делегують центральним органам федерації частину
своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна
влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб’єкти федерації не
володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20
федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі,
Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і
напівкан-тони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних

держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних
спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для
координації своїх дій.
За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно
визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються
тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При
цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної
податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є
союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації
складаються із внесків її суб’єктів.
Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був
устрій у США (1776–1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815–
1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах
швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх
федерального устрою.

Форма державного устрою України

Відповідно до ст.2 Конституції України Україна є унітарна держава.
Принцип унітарності держави означає її єдність, соборність в
політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та
інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її
територіальна єдність. У Конституції щодо цього зазначається, що
територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою.
Поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має
політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці
мають адміністративну автономію і певні атрибути держави(Автономна
Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського
значення(міста Київ та Севастополь). Але це не впливає і не може
впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної
держави.
Тривалий час у ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла
проблема вибору форми держави за характером державного устрою.
Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок
об’єднання ряду областей були відкинуті. В умовах, коли наша держава і
суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідне
об’єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зусиль. До того ж
федералізація держави вважається доцільною лише тоді, коли вичерпані
можливості місцевого самоврядування та інших регіональних інститутів.
Вважається, що “...унітарна форма державного устрою для України є
найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу,
історичному минулому, економічним та культурним реаліям. Україна –
багатонаціональна держава, сьогодні процес становлення національної
єдності потребує подальшого розвитку шляхом усвідомлення
національної ідеї.
Таким чином, конституційне визначення державного устрою України
відображає територіальний й адміністративно-територіальний устрій
України на сучасному етапі державного будівництва.
“Офіційне” тлумачення державного устрою України, яке міститься в
Коментарі до Конституції України, базується на визначенні території
держави як невід’ємної ознаки державності, просторової межі державної
влади. Територіальний поділ держав, за Коментарем Конституції, – це
система територіальних складових частин , які становлять географічну
основу територіального устрою держави.
Поєднання централізації і децентралізації в здійсненні державної влади
проявляється в тому, що за центральними органами держави зберігається
право охорони та забезпечення загальнодержавних інтересів, а решта
функцій передається на місця, насамперед до компетенції органів
місцевого самоврядування.
Необхідно констатувати, що існуючий територіальний устрій України,
точніше її територіальний поділ, значно застарів і потребує оновлення.

9. Форма держави: поняття, елементи. Державний режим: поняття, види.

Державний режим в Україні.

Державний режим — це сукупність способів та методів здійснення

державної влади у суспільстві.
Поняття "державний режим" не тотожне поняттю "політичний режим",
хоча за значенням вони близькі одне до одного. Державний режим — це
 різновид політичного режиму, який має більш широке значення ніж
державний режим. До поняття "політичний режим" входять не тільки
методи діяльності державних органів, а й форми діяльності всіх елементів
політичної системи суспільства: політичних партій, громадських
організацій та інших об'єднань громадян.
На відміну від форми державного правління та форми державного устрою,
які характеризують організаційну сторону форми держави, державний
режим характеризує порядок діяльності держави, визначає її
функціональне спрямування. Державний режим є найбільш нестійким
елементом форми держави.
Залежно від наявності та розвитку інститутів демократії, державний
режим поділяють на демократичний та антидемократичний.

Демократичний режим — це вид державного режиму, при якому

державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян та їх
об'єднань у формуванні державної політики, утворенні й діяльності
державних органів, дотримання прав і свобод людини.
Демократичному режиму притаманні наступні ознаки:
безпосередня участь народу в здійсненні державної влади;
виборність вищих органів державної влади, існування інститутів
безпосередньої та представницької демократії;
плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах
життєдіяльності людей;
рівність усіх громадян перед законом, гарантування з боку держави
здійснення ними своїх прав та виконання своїх обов'язків;
демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права;
поєднання правління більшості та захисту прав меншості, існування
легальної політичної опозиції;
взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед
державою;
можливість створення і вільного функціонування політичних партій та
інших громадських об'єднань.
Демократичний режим існує у наступних формах:
1) ліберальнодемократичний, який заснований на системі гуманістичних
принципів здійснення державної влади, визнанні свобод і прав людини,
забезпеченні рівності всіх перед законом;
2) консервативнодемократичний, який заснований переважно на
демократичних принципах державного управління, що склалися історично
 та є характерними саме для цієї держави, яка не бажає перейти до нових
форм і методів державного управління;
3) радикальнодемократичний, який здійснюється шляхом постійного
введення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих
заходів щодо підвищення ефективності державного управління.

Антидемократичний режим — це вид державного режиму, при якому

державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи
осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами
шляхом порушення прав і свобод людини та усуненням можливостей для
вільного волевиявлення інтересів різних груп населення.
Антидемократичному режиму притаманні наступні ознаки:
відсутність правових механізмів та інших гарантій здійснення прав і
свобод громадян;
надмірна централізація державної влади, її концентрація в руках
неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи;
повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя;
застосування неправових засобів здійснення державної влади та
примусових методів управління;
ігнорування релігійних поглядів населення, інтересів національних
меншин та інших груп людей.
Антидемократичний режим існує у наступних формах:
1) деспотичний, який характеризується зосередження в руках однієї
особи (деспота) всієї повноти державної влади та повній безправності
підданих. Деспотія притаманна абсолютним монархіям періоду
рабовласництва;
2) тиранічний, який характеризується зосередженням в руках однієї
особи (тирана) всієї повноти державної влади, яку він, на відміну від
деспотії, одержав не за правом успадкування, а внаслідок узурпації,
насильницького захоплення влади шляхом державного перевороту. Для
тиранії характерне панування жорстких способів здійснення державної
влади, свавілля, беззаконня;
3) тоталітарний, який характеризується зосередженням державної
влади в руках правлячої верхівки або однієї особи, здійсненням диктатури
однієї партії та забороною діяльності опозиційних партій і організацій,
відсутність реальних прав і свобод громадян, принципу розподілу влади та
органів місцевого самоврядування, наявність всеохоплюючого контролю з
боку держави над усіма сферами суспільного та особистого життя,
нав'язування єдиної офіційної державної ідеології, відсутність вільного
волевиявлення і врахування інтересів усіх груп і верст населення, примат
держави над правом;
4) авторитарний, який характеризується значним зосередженням
державної влади в руках однієї або кількох осіб, звуженням політичних
прав і свобод громадян, політичних партій та громадських об'єднань,
недопущенням політичної опозиції, наявністю єдиної, обов'язкової
політичної ідеології, приниженням ролі представницьких органів влади,
використанням насильства і позасудових методів примусу людей,
спиранням на поліцейські та військові апарати.
Особливості соціальноекономічного, політичного розвитку країн світу
визначають різноманітність державних режимів, яких на сьогодні у
"чистому" вигляді практично не існує.
У сучасному світі, при будь-якому державному режимі завжди
проявляються поєднання рис авторитаризму і демократизму.

10. Механізм та апарат держави: поняття, склад.

Механізм держави - цілісна ієрархічна система державних владних
органів та організацій, установ і підприємств, завдяки яким держава
реалізує свої завдання і функції.
Механізм держави характеризується ознаками:
1) це система, що має визначену ієрархію, тобто підпорядкованість
одних органів іншим в залежності від владних повноважень;
2) це система, яка має свою структуру, взаємопов'язану з кожним її
елементом, яка діє на єдиних принципах для досягнення поставленої мети;
3) ця система органів та установ забезпечує найбільш ефективне
управління державою;
4) фінансовою основою діяльності механізму держави є бюджетна
система;
5) ця система реалізує завдання і функції держави визначеними
організаційними, матеріальними і функціональними засобами, а в разі
необхідності, застосуванням державного примусу.
До складу механізму держави входять:
а) апарат держави;
6) державні установи;
в) державні підприємства.
Державний апарат - це частина механізму держави, яка являє собою
систему всіх органів державної влади (законодавчих, виконавчих,
судових), які забезпечують виконання завдань і функцій держави.
Державний апарат може бути представлений через:
 апарат управління (державна адміністрація) - система органів
держави, що складається з державних службовців, котрі спеціально
займаються управлінням: вищі органи (уряд), центральні органи
(міністерства), місцеві органи (місцева державна адміністрація);
 апарат примусу - структурні підрозділи правоохоронних органів
(поліція), розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою) і
установи пенітенціарної системи (в'язниці, виправні колонії та ін.)

Апарат держави характеризується ознаками:

- він складається із державних органів, наділених владними
повноваженнями;
- кожний орган апарату держави створюється у встановленому законом
порядку;
- призначенням державного апарату є реалізація державної політики,
завдань і функцій держави;
- кожний орган апарату держави здійснює свою діяльність у межах
визначеної компетенції від імені держави;
- з метою недопущення узурпації влади одним органом чи однією особою
апарат держави розподілений на органи законодавчої, виконавчої та
судової влади;
- кожний орган апарату держави утримується за рахунок державного
бюджету, є суб'єктом державної власності, має свою внутрішню структуру
та штат, є юридичною особою.

Правове становище, завдання і функції кожного органу апарату держави

визначаються Конституцією України, окремими законами, підзаконними
нормативними актами і включає в себе:
1) цілі, завдання, принципи діяльності та функції органу;
2) порядок створення органу, його структуру, підпорядкованість, можливу
реорганізацію і ліквідацію (організаційно-структурні питання);
3) сукупність владних повноважень та підвідомчість (компетенційні
питання);

Державний апарат має виняткове право представляти державу,

стимулювати, покладати юридичну відповідальність, дозволяти і
забороняти певні дії та ін. Лише за спеціальним дозволом державного
апарату недержавні структури та їх представники можуть здійснювати
його деякі приватні функції.

Організація і діяльність апарату держави базується на принципах:

-демократизму, активної участі громадян у формуванні органів державної
влади та участі у їх роботі;
- законності - у суворому дотриманні кожним органом влади, його
посадовими особами вимог закону. Державним органам дозволено лише
те, що передбачено законом, тобто входить до компетенції органу чи
повноважень державного службовця;
- розподілу влади на гілки. Стаття 6 Конституції України підкреслює, що
державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову;
- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості
справі державних службовців;
- пріоритету прав і свобод людини - цей принцип закріплений на
конституційному рівні як один із основних, так як права і свободи людини
та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З
Конституції України);
- гласності, тобто відкритості діяльності органів державної влади.

Первинним елементом державного апарату є державний орган - це

структурно відокремлений, створений народом чи державою
колектив державних службовців (Верховна Рада України), чи
одноосібний представник народу (Президент України - глава
держави), який наділений відповідно до закону владними
повноваженнями, фінансовими, матеріально-технічними та іншими
засобами для виконання покладених на нього завдань і функцій.
 -державні підприємства — це вид державних організацій, які
безпосередньо реалізують завдання і функції держави у сфері
матеріального виробництва. Вони створюються на основі державної
власності, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є
суб'єктами підприємницької діяльності і несуть самостійну майнову
відповідальність. До них слід віднести державні підприємства з
виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування
тощо;
-державні установи — це вид державних організацій, які
безпосередньо реалізують завдання і функції держави у сфері
нематеріального виробництва (освіта, культура, виховання, наука,
охорона здоров'я, соціальне забезпечення). Вони, як правило, не є
прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету.
До них слід віднести державні дошкільні дитячі установи, школи, вищі
навчальні заклади, лікарні, санаторії тощо. Державні підприємства і
державні установи відрізняються від державних органів низкою ознак, а
саме:
не мають державновладних повноважень, тобто не є носіями державної
влади;
безпосередньо створюють матеріальні та духовні блага;
мають специфічну організаційну структуру, тобто є трудовими
колективами робітників та службовців на чолі з призначеним державним
органом керівником, який діє на засадах єдиноначальності;
мають чітко визначене коло повноважень, тобто адміністрація здійснює
свої управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, у межах
свого підприємства або установи і виступає від його імені, а не від імені
держави;
керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до чинного
законодавства.

11. Орган держави: поняття, види. Проблеми формування сучасного

державного апарату України.
 Орган держави — це структурний елемент апарату держави,
створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив
державних службовців (або один державний службовець), які наділені
державновладними повноваженнями та необхідними матеріально-
технічними засобами для виконання завдань і функцій держави.
Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від державних
підприємств, установ, а також від недержавних структур. Основними
серед них є:
є структурним елементом апарату держави;
мають певну економічну і організаційну відокремленість і
самостійність;
створюється державою чи обирається безпосередньо народом;
наділені нормативно закріпленими державновладними
повноваженнями;
характеризуються відповідною організаційною структурою;
мають територіальні межі діяльності;
здійснюють свої функції від імені держави;
використовують символи держави у офіційному порядку;
мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'язкові
нормативні та індивідуальні акти;
характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі
взаємодії з іншими державними органами і установами;
спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну,
матеріальну та примусову силу держави;
забезпечують державновладні повноваження шляхом застосування
засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках —
заходів примусу;
До кожного державного органу входять особи, які здійснюють
керівництво, у відповідності до покладених на них обов'язків і надання їм
повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечують технічні
умови здійснення керівних управлінських функцій.
Різноманітність державних органів зумовлює їх класифікацію за
багатьма критеріями, зокрема:
1) за характером:
- первинні державні органи, що утворюються населенням і йому
підзвітні. До таких органів в Україні належить, наприклад, Верховна Рада
України, конституційний склад якої становить чотириста п'ятдесят
народних депутатів України, що обираються на основі загального, рівного
і прямого виборчого права шляхом таємного голосування;
- вторинні державні органи, що утворюються первинними органами та
їм підзвітні. Наприклад, відповідно до ст. 106 Конституції України
Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням
Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання
органів виконавчої влади;

2) за порядком утворення:
- органи, що обираються (населенням чи представницькими органами;
наприклад, населенням в Україні обирається Верховна Рада України);
- органи, що призначаються главою держави чи вищестоящим у
порядку підлеглості органом. Наприклад, відповідно до пунктів ст. 106
Конституції України Президент України призначає половину складу Ради
Національного банку України; половину складу Національної ради
України з питань телебачення і радіомовлення;
- органи, що успадковуються (в Україні відсутні);

3) за порядком прийняття рішень:

- колегіальні, що приймають рішення після обговорення шляхом
голосування (наприклад, відповідно до ст. 84 Конституції України
рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних
засіданнях шляхом голосування);
- єдиноначальні, рішення від імені яких приймаються керівниками
особисто (наприклад, відповідно до ст. 41 Закону України "Про місцеві
державні адміністрації" від 09.04.1999 р. із змінами голови місцевих
державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за
них відповідальність згідно із законодавством);

4) за особливістю повноважень серед органів державної влади

виділяють:
- парламент, що здійснює повноваження у сфері законотворчості;
- главу держави, що є представником інтересів держави;
- уряд та інші органи виконавчої влади, що реалізують повноваження у
сфері виконавчої діяльності;
- суди, що здійснюють діяльність у сфері правосуддя;
- контрольно-наглядові органи, що здійснюють нагляд за дотриманням
законності (наприклад, прокуратура);
- правоохоронні органи, що реалізують функції у сфері охорони
правопорядку;
- спеціальні органи, що захищають інтереси держави та створюють
умови для виконання функцій держави (наприклад, Рада національної
безпеки і оборони України, Рахункова палата тощо).
Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Стаття 75 Конституції України визначає єдиним органом законодавчої
влади в Україні парламент - Верховну Раду України.
Систему органів виконавчої влади утворюють Кабінет Міністрів України
як вищий орган у системі органів виконавчої влади ( ст. 113 Конституції
України). До системи центральних органів виконавчої влади відповідно до
Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17.03.2011
р. входять міністерства України та інші центральні органи виконавчої
влади. Виконавчу владу в областях та районах, містах Києві та
Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації ( ст. 118
Конституції України).
Судова гілка влади в Україні представлена Конституційним Судом
України та судами загальної юрисдикції, найвищим судовим органом у
системі яких є Верховний Суд України (ст. 124, ст. 125 Конституції
України).
Особливе місце в системі органів державної влади посідає Президент
України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади.
Особливим видом державних органів, який не належить до жодного виду
органів державної влади, є органи прокуратури.
Наявність у системі органів державної влади низки органів, що реалізують
владні повноваження від імені держави, однак не належать до жодної із
гілок державної влади в Україні, пояснюється давністю ідеї розподілу
державної влади на три гілки та значним урізноманітненням функцій
держави, на виконання яких державні органи створюються на сучасному
етапі.

Для підвищення ефективності і якості функціонування державного

апарату необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була чітко
окреслена та нормативно закріплена система принципів.
Принципи організації і діяльності державного апарату – це відправні
засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування
державних органів.
Серед основних принципів доречно виділити такі, як пріоритет прав і
свобод людини і громадянина, поділ державної влади, верховенство права,
відкритість та прозорість, підконтрольність та відповідальність
державного апарату, професіоналізм у державних органах, право громадян
на вільний доступ до служби в державних органах, змінюваність,
виборність та призначуваність, ієрархічність, суверенність державної
влади, народовладдя тощо. Отже, наявність та взаємодія зазначених вище
принципів зумовлює і забезпечує функціонування апарату держави як
системи взаємопов’язаних органів, що забезпечують ефективне виконання
владних повноважень.
На основі викладеного можна зробити висновок, що апарат держави - це
не механічне поєднання окремих органів цього апарату, а їх чітко
організована, суворо впорядкована цілісна система.
До числа чинників, що мають вирішальний вплив на функціонування і
постійний розвиток державного апарату як єдиної, цілісної системи,
входять: спільність економічної основи державних органів - системи
господарювання і різноманітних форм власності на засоби виробництва;
єдність політичної основи державних органів; наявність загальних
принципів побудови і функціонування різноманітних державних органів
як складових частин державного апарату; спільність кінцевої мети і
завдань, що стоять перед різними державними органами.

12. Політична система суспільства: поняття, елементи, типи.

Політична система суспільства — це система

об'єднань (організацій) людей, що виражають інтереси
соціальних спільнот та реалізовують політичну владу або борються
за її здійснення та утримання, зокрема — за посередництвом держави.
Структура політичної системи:
1) інституційний блок — суб'єкти політики: громадяни, партії,
громадські організації та рухи, профспілки, держава;
 2) нормативний блок — система політичних і правових норм і
принципів, що регулюють відносини між суб'єктами політичної системи.
Вони містяться в законодавстві, у програмних і статутних документах
партій, політичних деклараціях і договорах;
3) функціональний блок — політичні відносини, політичний процес,
політична діяльність, політичний режим, що визначає ступінь участі
суб'єктів політичної системи у формуванні та функціонуванні політичної
влади;
4) ідеологічний блок — політична ідеологія, політична свідомість і
політична культура, політичні погляди;
5) комунікативний блок — інтеграційні зв'язки між усіма елементами
політичної системи суспільства, а також між партіями, суспільством і
державою, між політичною та іншими системами — економічною,
правовою тощо.
Функція політичної системи — це дія, яка сприяє підтриманню
досягнутого стану суспільства і подальшому його розвитку.
Основні функції політичної системи:
1) цілепокладальна. Полягає у визначенні цілей та завдань суспільства,
виробленні програми його життєдіяльності;
2) організаторська. Полягає в мобілізації людських, матеріальних і
духовних ресурсів для досягнення поставленої мети;
3) інтеграційна. Означає об'єднання громадян та їх колективів навколо
загальних соціально-політичних цілей і цінностей панівної ідеології та
культури, узгодження різноманітних інтересів держави і соціальних
спільнот;
4)регулятивна. Полягає у встановленні «правил гри», тобто норм, на
основі яких функціонує політична система та окремі її суб'єкти;
5) дистрибутивна. Передбачає розподіл матеріальних і духовних
цінностей у суспільстві відповідно до інтересів збереження існуючої
системи власності та влади;
6) ідеологічна. Означає формування політичної свідомості, залучення
членів суспільства до політичної участі та діяльності.
При цьому основною функцією політичної системи виступає владне
опосередкування соціальних інтересів. Його необхідність пов'язана з
розривом між безперервно зростаючими потребами різних соціальних
спільнот і обмеженими ресурсами для їх повного або принаймні
справедливого задоволення. Активна опосередкуюча діяльність
політичної системи, перш за все, спрямована на те, щоб
запобігати можливим конфліктам, «знімати» їх гостроту і використо-
вувати «різницю потенціалів» політично виражених потреб для
забезпечення динамічного суспільного розвитку.
 Із погляду системного підходу, основна функція політичної системи
має узагальнюючий, інтеграційний характер щодо функцій її складових
компонентів, у тому числі — щодо функцій держави.

Існує безліч підходів до типології політичних систем. Найбільш

поширені з них:
1) залежно від типу культурної диференціації та культурної
секуляризованості суспільства (Габріель Алмонд, Пауелл)
— примітивні, традиційні та сучасні.
 Примітивні політичні системи володіють мінімумом
структурної диференціації (немає розподілу влади в державі, не
розмежовується суспільство та держава, церква не відокремлена від
держави, відсутні партії). Панує «парафіяльна» політична культура,
тобто політичні інтереси людей обмежуються місцем проживання.
 Традиційні системи мають розвинену диференційовану політичну
структуру і характеризуються «культурою підпорядкування». Люди
знають про існування політичної системи, але участі в ній не
беруть. Традиційні системи поділяються на патримоніальні (по-
літичні еліти, королівська сім'я), централізовані бюрократичні
(Імперія Інків, Англія за Тюдорів тощо) і феодальні політичні
системи.
 Сучасні політичні системи володіють і розвиненими політичними
структурами, і політичною інфраструктурою (перш за все засобами
масової комунікації). При такій системі функціонує вже не
«культура підпорядкування», а «культура участі». Громадяни
можуть впливати на політичну систему за допомогою виборів,
демонстрацій, мітингів, акцій громадянської непокори тощо
2) У свою чергу сучасні політичні системи розділяються за
типом політичної культури:
 Політична система англо-американського типу (СІЛА, Англія,
Канада, Австралія) характеризується однорідністю культури. Полі-
тичні цілі та засоби їх досягнення розділяють усі громадяни.
Більшість населення над усе ставлять свободу особистості, масовий
добробут і безпеку. Ця політична система чітко організована,
стабільна.
 Для політичної системи континентально-європейського
типу (Франція, Німеччина, Італія) характерна змішана політична
культура, співіснування нових і старих культур; характерна
наявність багатьох політичних партій із різною ідеологією та
старими традиціями, що мають значний вплив на суспільство.
 Доіндустріальній політичній системі (численні країни
Азії, '' Африки, Латинської Америки) також властива змішана
 політична культура, але вона дуже відрізняється від змішаної
політичної культури західноєвропейських систем, оскільки може
сполучати в собі найнесподіваніші протилежності: західні цінності,
етнічні та релігійні традиції. Для цієї системи властивими є
особистий авторитаризм, високий рівень насильства.
 Політична система ітарного типу (фашистська Італія, нацистська
Німеччина, країни «світової системи соціалізму») характерна
надмірною централізацією влади, високим ступенем насильства;
3)за характером взаємодії із середовищем:
 Відкриті системи активно взаємодіють із зовнішнім середовищем,
до певної міри перетворюючи її, і тим самим зберігають свою
відносну стійкість.
 Закриті політичні системи — системи без зворотного зв'язку і не
приймають жодних віянь ззовні;
4) за типом легітимності політичної влади:
 Традиційна політична система ґрунтується на вірі у
священний характер відвіку існуючих норм.
 Легальна політична система ґрунтується на принципі законності.
 Харизматична політична система ґрунтується на особистості
лідера, якому приписуються виняткові риси і якому поклоняються
маси.

13. Місце та роль держави у політичній системі суспільства. Проблеми

взаємодії з іншими суб’єктами політичної системи.

Політична система суспільства - це структурно організована

сукупність людей та їхніх об'єднань, у результаті взаємодії яких
забезпечується здійснення політичної влади та досягнення соціальної
стабільності.
ЕЛЕМЕНТИ (СУБ'ЄКТИ) ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ:
1. люди;
2. держава;
3. політичні партії;
4. соціальні групи;
5. громадські організації;
6. нації;
7. недержавні організації;
8. органи місцевого самоврядування;
9. групи політичного лобіювання;

Будучи головним інститутом політичної системи держава здійснює

управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і
культурну сфери. Держава є центром (ядром) політичної системи
суспільства.

Це зумовлюється тим, що тільки держава:

- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього
населення, суспільства (хоча в дійсності вона представляє інтереси
насамперед певної його частини);
- є уособленням суверенітету народу (нації), природним реалізатором його
права на політичне самовизначення;
- здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто
перебуває на її території;
- спроможна задовольняти загальносоціальні потреби, виконувати
загальносоціальні функції у керівництві суспільством;
- має у своєму розпорядженні специфічний апарат, без якого виконати
зазначені функції неможливо;
- може встановлювати формально-обов'язкові для всіх суб'єктів загальні
правила поведінки — юридичні норми;
- володіє владою суверенною, тобто верховною, повною і самостійною,
формально незалежною.
Держава- альтернативна боротьба між різними соціальними групами.
Якщо виникають надзвичайні суспільні ситуації, особлива роль у їх
вирішенні випадає державі. Найбільш суттєвим є не об’єднання людей, не
територія, а володіння владою. Тому важливим є конструювання чіткого
правового механізму створення та здійснення державної влади.
Право - результат діяльності людини, який визначає межі її свободи.
Усі елементи політичної системи, зокрема сама держава, повинні
коригувати свої політичні домагання з урахуванням таких меж.
Держава постійно взаємодіє з іншими суб’єктами політичної системи.
Така взаємодія має відбуватися тільки на основі закону за такими
напрямами:
 Держава визначає юридичні, правові умови функціонування всіх
суб’єктів політичної системи (при цьому вона не повинна втручатися
у вирішення внутрішніх організаційних питань та обов’язків).
Застосування державно-політичних санкцій має здійснюватись на
 підставі закону.
Усі суб’єкти політичної системи зобов’язані виконувати Конституцію
та закони (не означає, що не можуть відігравати роль опозиції).
Необхідність досягнення суспільного консенсусу, що відбувається за
рахунок взаємодії держави з іншими суб’єктами політичної системи
– можливі певні протистояння.
Держава є виразником інтересів всіх політичних сил та організацій.

Органи місцевого самоврядування - це виборні або сформовані іншим способом

органи населення певної території, діяльність яких спрямована на розв'язання
завдань місцевого значення.

Група політичного лобіювання - це об'єднання громадян, що обмежується лише

цілеспрямованим впливом на державну владу (без її здобуття) для задоволення
власних інтересів.

14. Політичні партії: поняття, види, функції. Правовий статус політичних

 партій та їх місце у політичній системі України.

Політична партія - це добровільне об'єднання громадян, основною

метою якого є здобуття, утримання та вплив на державну владу чи місцеве
самоврядування відповідно до своєї програми розвитку.

ОЗНАКИ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ:

добровільне об'єднання громадян;
виражає інтереси певної соціальної групи (груп);
має політичну програму розвитку суспільства;
веде боротьбу за здобуття та утримання державної влади чи за вплив на
неї та має внутрішню організацію.
ВИДИ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ:
За правовим статусом у політичній системі: легальна, нелегальна.
За методами здійснення програми: революційна, реформаторська.
За ідейними засадами діяльності: прагматична, харизматична,
доктринальна.
За ставленням до відповідної ідеології: центристська, ліва, права.
За соціальною спрямованістю програми: державно-партютична; соціал-
демократична; ліберально-демократична; соціалістична; комуністична;
націоналістична; расова; нацистська.
За характером політичних дій: поміркована, консервативно-реакційна,
радикально-екстремістська.
За представництвом в апараті держави: правляча, опозиційна.

Функції партій:
представницька — виявлення, відображення й обґрунтування
інтересів певної частини суспільства;
програмна — розробка відповідно до цих інтересів політичної
програми суспільного розвитку;
ідеологічна — формування, розвиток і впровадження у суспільну
свідомість своєї ідеології, вплив на громадську думку;
владно-конкурентна — участь у змаганні (боротьбі) за державну
владу, за її утримання;
владно-практична — реалізація і захист через державну політику
інтересів відповідної частини суспільства;
владно-кадрова — підготовка, добір, висування кадрів для
державного апарату.
15. Громадська організація: поняття, види. Правовий статус громадських
організацій та їх місце у політичній системі України.
Громадське об'єднання - це добровільне формування людей, створене на
основі єдності інтересів для реалізації спільних цілей.

Громадські об'єднання розрізняють:

1) за порядком утворення та формами діяльності — громадські організації,
органи громадської самодіяльності, громадські рухи;
2) за критеріями (умовами) членства — об'єднання з формально
фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально
нефіксованим (недокументованим), вільним членством;
3) за кількістю членів (за ступенем залучення населення) — масові та
елітарні;
4) за внутрішньою організаційною структурою — централізовані
(ієрархізовані, внутрішньо субординовані) і децентралізовані; :
5) за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові,
екологічні, спортивні, мистецькі тощо;
6) за територією діяльності — місцеві (обласні, міжобласні, міські,
районні тощо), загальнодержавні (зокрема, республіканські), міждержавні
(у конфедераціях, союзах держав), міжнародні (всесвітні, регіональні);
7) за соціально-правовим статусом — легальні (юридично дозволені,
офіційно зареєстровані відповідною державою), долегальні (тимчасово
незареєстровані), нелегальні (офіційно заборонені відповідною державою,
підпільні);
8) за соціальною значущістю для існування і розвитку суспільства —
прогресивні, консервативні, реакційні.
Громадська організація - це добровільне об'єднання людей для
задоволення та захисту спільних інтересів.

Ознаки громадської організації:

є добровільним об'єднанням людей;
створюється для задоволення та захисту спільних інтересів;
створюється для задоволення суспільних, колективних чи особистісних
інтересів;
має внутрішню організацію та правове положення і не має на меті
здобуття державної влади.

16. Правова держава: сучасна концепція, поняття та основні ознаки.

Правова держава – організація політичної влади громадянського

суспільства , яка , насамперед , юридичними засобами забезпечує
права людини та свободи (рівні можливості існування та розвитку
особи) у всіх сферах суспільного життя.

Верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У

правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою
 мірою відповідальні перед законом. В ній: реалізуються всі права людини;
здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.
Тобто це така організація суспільства , де закон і правопорядок мають
пріорітет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної
влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека
складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і
піддаються зміні законним шляхом.
Правова держава – держава де діють справедливі і шляхетні закони,
усі люди рівні перед законом і судом, втілюється принцип верховенства
права, забезпечуються права і свободи людини, гарантується принцип
недопустимості звуження існуючих прав і свобод людини, та
відповідальності влади перед людиною, а реалізація принципу розподілу
влади забезпечує гармонізацію державного управління, злагоду в
суспільстві та створює умови недопустимості зловживань та повороту
до гіршого.
Концепція правової держави, визнана зараз ідеальною моделлю належного
політичного устрою, є певним узагальненням різних традицій.

Концептуальні засади правової держави:

- У взаємовідносинах держави і права первинним має бути право як
загально-соціальне явище;
- Система загальнообов'язкових правил поведінки , створених державою, які
повинні відповідати морально правовим цінностям суспільства;
- Основою є громадянське суспільство;
- Громадянське суспільство формується та функціонує на розвинутій
ринковій економіці;
- Існування демократичних інститутів;
- Існує ефективна система соціального захисту;
- Передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення
правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і
принципу законності;
- Людина є вищою соціальною та політичною цінністю;
- Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і
захистити свободу, честь і гідність людини;
- Правова держава насамперед є державою як соціальним інститутом, тобто
їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі;

Справді, правові держави характеризуються ознаками як соціального

змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними,
процедурними).
 Ознаки соціального змісту:
- юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та їх
фактичне забезпечення;
- верховенство в суспільному та державному житті права й закону;
- врегулювання відносин між особою і державою на основі загального
принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено
законом";
- взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;
- притаманність усім громадянам високої правової культури;
- демократичний плюралізм та гласність — діяльність легальних політичних
партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.

Формальні ознаки:
- чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними
спеціалізованими системами, її органами (принцип поділу влади);
- незалежне становище судових органів у суспільстві;
- режим законності та неухильне дотримання законності;
- юридична захищеність особи;
- верховенство громадянського суспільства та його представника —
парламенту — над державою та її апаратом, значуще становище судових
органів у суспільному та державному житті.

Правова держава може бути розбудованою лише там, де наявні інститути

громадянського суспільства, в центрі якого перебуває людина, її права,
свободи та інтереси.
Отже, правова держава - політична організація, що створює умови для
життєдіяльності індивідів, груп, інститутів громадянського
суспільства на основі права.
Зі становленням правової держави тісно пов' язане громадянське
суспільство. Вони формуються водночас. У правовій державі
виключається диктатура якогось класу, політичної партії, політичного
руху, бюрократії, відбувається вільне змагання суспільно-політичних
організацій в конституційних межах. У правовій державі вищим
авторитетом володіє закон. Його дотримання - святе, а покарання за його
зневагу - неминуче. Вся сила державної влади, вся могутність суспільної
думки, всі можливості засобів масової інформації спрямовуються на
захист закону, правопорядку. Інакше - неминучий правовий нігілізм, нові
варіанти свавілля владних або невладних суспільних структур. В умовах
правової держави реалізуються цивільні права людини на рівні
міжнародно визнаних норм.
 Зміст правової держави розглядається через призму її принципів.
По-перше, принцип розподілу влади. Принцип - це не просто висновок
прикладної політичної науки, а методологічна основа. Суть її у тому, що
де б і як би не функціонувала державна влада, її демократичності завжди
протистоїть політичний монополізм в усіх його проявах. Тільки принцип
розподілу влади створює гарантії проти узурпації, зосередження влади в
руках однієї особи або органу влади. Кожна з трьох влад - законодавча,
виконавча і судова - відносно самостійні та врівноважують одна одну.
По-друге, панування права, його пріоритет над державою. Держава
забезпечує торжество права, вимогам якого вона сама підкоряється.
Громадянський правовий стан ґрунтується на свободі кожного члена
суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданим,
самостійності кожного члена суспільства як громадянина. Громадяни та
держава взаємно відповідальні та рівні перед законом. Верховенство
закону припускає вираження соціальних інтересів і волі народу.

17. Громадянське суспільство: поняття, основні ознаки. Громадянське

суспільство та демократична правова держава.

Громадянське суспільство - це суспільство із розвиненими

економічними,політичними та духовними відносинами і
зв’язками ,яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах
демократії і права.

Ознаками громадянського суспільства є:

а) приватна власність, вільна праця, підприємництво;
б) існування вільних політичних партій, громадських організацій,
трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;
в) різноманітність виховання, освіти, науки, культури;
г) наявність незалежної системи засобів масової інформації;
ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;
д) переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і
здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та
суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто

така, у якій лише юридичними засобами забезпечуються верховенство
права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення
порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави
й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних
законів.
Громадянське суспільство виправдовує свою назву не тим, що складається
з громадян, а тим, що створює належні умови для реалізації їх
можливостей працювати, для розвитку економічних відносин.

Громадянське суспільство можна розглядати у таких аспектах:

 Інституційному ( характерне визначення громадянського суспільства
як мережі добровільних громадських (неурядових) організацій )
 Функціональному ( визначає громадянське суспільство через
функцію постійної опозиції до влади, або як певну замкнену
систему, що спрямована лише на забезпечення власної
життєдіяльності )

Як громадянське суспільство є межею владних повноважень та

втручання держави в життя індивіда, родина виступає межею ГС,
суспільного втручання в приватне життя людини. Таким чином,
громадянське суспільство як специфічний спосіб публічного спілкування
вільних індивідів з необхідністю утворюється там, де держава за
допомогою законів, владних постанов та примусу, з одного боку, та
родина за допомогою кровних зв’язків, з іншого, не можуть забезпечити
необхідної міжособистісної кооперації.
Громадянське суспільство – сукупність недержавних організацій, які
представляють волю та інтереси громадян. Громадянське суспільство
у виконанні своїх функцій покликане забезпечувати існування окремого
індивіда, в першу чергу, через приєднання його особистого суспільного
інтересу до інтересів групових та забезпечення можливостей для його
відстоювання і просування.

[ Місце проміжної ланки між приватним життям індивіда в межах

державної організації ]

18. Правовий статус нації (народу): поняття, види.

19. Основні сучасні типи праворозуміння.

 Праворозуміння – це відображення в людській свідомості тих явищ або
їх властивостей, які є істотними для існування і розвитку суб’єктів та
відображаються терміном-поняттям „право”.
Поняття права повинне бути єдине, а терміни, які його тлумачать можуть
бути різні.

Причини плюралізму праворозуміння:

 гносеологічні;
 соціальні.
Гносеологічні — це чинники, фактори, які пов’язані з пізнанням права.
Вони коріняться в тому, що право є явищем складним, багаторівневим.
Соціальні – яку роль те чи інше праворозуміння матиме для суб’єктів?
Різноманітність суб’єктів і потреб до життя дають по-різному тлумачення
праворозуміння, оскільки суспільство є соціально-неоднорідним – поділ
суспільства на окремі групи (це фактор історії). Кожна група має
специфічні інтереси, ідеї – тому правосвідомість не співпадає. Соціальна
неоднорідність і є соціальними причинами праворозуміння.

Тип праворозуміння – сукупність основних засад, що визначають певний

підхід до розуміння змісту та сутності права.

Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння

вважаються правовий позитивізм і теорія природного права.
1)Правовий позитивізм ( право – система юридичних норм,
встановлених та забезпечених державою )
Переваги:
 Визначає прямий зв’язок права з державою;
 Дієвість права пов’язана з нормативною природою та формальною
визначеністю норм права;
 Ефективність регулятивного впливу визначається чітким
встановленням меж дозволеної та забороненої поведінки;
 Норми є обов’язковими до виконання;
Недоліки:
 Перебільшення ролі держави в нормотворенні;
 Недооцінювання зв’язку права з економікою, політикою та іншими
соціальними явищами;
 Абсолютизація юридичної форми та недооцінювання змісту;
 Не охоплює «діяльнісні» аспекти ( живе право );
2)Соціологічна юриспруденція( право – зумовлена суспільними
відносинами система юридичних норм, що впорядковують реальну
поведінку суб’єктів суспільного життя )
Переваги:
 Визначає пріоритет суспільних відносин, що зумовлюють зміст
права;
 Розкриває залежність права від соціальних факторів;
 Орієнтує на реалізацію права, впорядковує реальну поведінку
суб’єктів суспільних відносин;
 Охоплює «діяльнісні» аспекти (живе право);
 Збільшує кількість суб’єктів нормотворення;
Недоліки:
 Соціальний детермінізм викликає обмеженість та однобокість
розуміння права;
 Втрачаються чіткі критерії правомірного і неправомірного;
 Недооцінювання ролі спеціальних правотворчих суб’єктів;
 Абсолютизація ролі судових та адміністративних органів у
правотворенні;

3)Природнича юриспруденція ( право – система природно-соціальних

та правових цінностей, які необхідні людині для її існування та розвитку
в конкретних історичних умовах )
Переваги:
 Заснована на пріоритеті прав людини, ідей справедливості та
рівності;
 Право пов’язане не з державою, а з природою людини;
 Є ціннісною характеристикою права;
 Розмежовує право та закон;
Недоліки:
 Формальна невизначеність права, яка принижує його регулятивні
властивості;
 Ототожнення права та моралі;
 Зниження можливості права як загального стандарту поведінки;
 Не дає змогу встановити чіткі критерії між правомірним і
неправомірним;
 Допускає доволі вільне тлумачення змісту права;
20. Юридичний позитивізм.

Характерними рисами правового позитивізму як способу філософського

осмислення права є:
1.Ототожнення права і позитивного права, або правопорядку, що
розуміється як система встановлених норм і історично сформованих
інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають виключно
феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми,
виражені в законах, і т. д.
2.Тенденція до абсолютизації державного суверенiтету, ототожнення
права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», - таке кредо
правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж.
Остіном.
3.Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні
норми устанавліваются законодателем згідно з формальним критерієм. Ці
уявлення протиставляються традиції природного права, яка розглядає
право в поняттях справедливості і загального блага.

(Концепція юридичного позитивізму є прямим антиподом до принципу

верховенства права)

21. Природнича юриспруденція.

Діаметрально протилежним позитивістської є «природно-

правове» праворозуміння.
В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що усі існуючі
правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних засадах,
підставах, що не залежать від волі людини (суспільства).

Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення являє

собою відповідь на запитання «що є право?» - в його автентичності, тобто
відповідь на основне питання філософії права.
У цьому аспекті сутність власне правових явищ ( «феномена права»)
розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове
мислення виконує функцію пояснення суті та розуміння змісту
права.Тут розв'язується задача виявлення принципів справедливості (ідеї
права) і здійснення їх філософсько-світоглядного обгрунтування.
У аксіологічному аспекті здійснюється оцінка позитивного права
( «закону»), виходячи з уявлення про сутність (сенс) права. Тут
природничо-правове мислення по відношенню до «закону» (правопорядку
в цілому) виконує критичну функцію.Ці два аспекти, дві функції
природничо-правового мислення тісно переплітаються між собою, бо
мають на увазі одне й те саме - шукати справедливості як сутності права і
критерію оцінки закону.
Отож можна сказати, що сутність природно-правового мислення
полягає у філософській і, насамперед, моральній критиці права та
держави.У процесі цієї критики відбувається вимір правових і державних
відносин на відповідність їх суті та змісту. Таким чином, ця критика
спрямована на легітимацію і обмеження права та держави.

Реальність природного права представляє собою реальність людського

імперативом досягнення «раю людяності», іншими словами, ідеального
гармонічного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такої
життєвої вимоги, що пред'являється самому собі в процесі людського
співіснування кожним, хто став людиною хоч в якійсь мірі. Таким чином,
те спільне, що притаманне різноманітним формам природного права,
може бути виражено формулою «критика держави і права» і «боротьба за
гуманізацію правопорядку». У цьому полягає дійсний (гуманістичний)
сенс природного права, в горизонті якого і здійснюються пошуки підстави
критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є
«вічним», але реалізація цього імперативу здійснювалася в різних формах,
інколи навіть таких, в яких ця спрямованість отримувала зовсім
протилежне втілення.

22. Соціологічна юриспруденція.

Для представників соціологічного напряму право є явищем динамічного

життя, а не незмінним зібранням законів, установлених у певній
формі.

Прихильники цього типу праворозуміння вимагають "мобільності"

(пристосування), "пластичності" (гнучкості) права і доводять шкідливість
точних формулювань у законодавчих актах. Зв'язаність судді певними
нормами вони вважають неприпустимою. Відповідно, юридична наука має
перенести центр тяжіння своїх досліджень зі сфери норм права на процес
дії та застосування права в реальних суспільних відносинах. Завдання
права - врегулювати цю боротьбу інтересів на основі "соціального
компромісу" в суспільствах, де постійно присутній конфлікт інтересів,
суперництво окремих індивідів, груп індивідів, асоціацій у прагненні
задовольнити свої інтереси та потреби. Понад те, право має здійснювати
"соціальний контроль" над поведінкою людей заради збереження
цивілізації, воно існує для обмеження "агресивного" інстинкту людини,
який діє поряд із "соціальним" інстинктом індивідума.

До сильних сторін соціологічного праворозуміння слід віднести таке:

• право набуває відповідної суспільної динаміки;

• визнається: пріоритет дійсно існуючих суспільних відносин над

юридичною формою; обумовленість права суспільними відносинами, які
панують на конкретному етапі розвитку суспільства;

• приділяється велике значення процесуальним аспектам права, у тому

числі у сфері правореалізації;

• через волевиявлення окремого судді або адміністратора, оформленого у

судове або адміністративне рішення, право може стати основою для
протидії (обмеження) та/або припинення свавілля з боку держави в цілому
або її окремого органу (посадової особи);

До слабких сторін соціологічної школи права слід віднести:

• відсутність міцної чітко формалізованої юридичної основи для поведінки

суб'єктів права;

• наявності реальної можливості інтерпретації права на користь

економічно чи політично сильнішого суб'єкта права;

• можливість реальної небезпеки отримати некомпетентне рішення від

недостатньо кваліфікованого та професійно нездатного судді чи
адміністратора;

• можливість сваволі з боку правозастосовних органів9+;

• приниження ролі правотворчої функції, а отже, відповідних державних

органів (насамперед вищих законодавчих органів держави);

23. Позитивне (об‘єктивне) право: поняття, сутність, ознаки,

призначення.

Об’єктивне ( юридичне ) право – система норм (правил поведінки) і

принципів, сформованих у суспільстві і визнаних більшістю як
справедлива міра свободи і рівності, закріплених і забезпечених
державою в якості регуляторів суспільних відносин.
( Створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства
і держави з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди та
порядку )

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль

громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор
суспільних відносин з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди
та порядку. Право - це реальне соціальне явище, своєрідний ефективний
накопичувач пізнавального соціального досвіду, продукт культурно-
історичного життя суспільства, його нормативно-ціннісна система. Поза
суспільством, у природі, право не існує.

Ознаки права:

Соціальні:

 Втілює справедливу міру свободи і рівності, визнану більшістю

населення і підтримувану активною меншістю.

Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і

оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у
відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода
завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають
антигромадських актів "користування свободою". Суспільство,
забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня,
обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в
суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня для її
повного самовираження, і водночас перешкоджає будь-яким спробам
особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству,
державі, співгромадянам.

Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї

міри, встановлює пропорційність між претензією і обов'язком,
свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і
винагородою (справедлива міра свободи і рівності)

Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміжними,

оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а
свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає цінність права як
системи норм, розрахованої на визнання народом.
  Виступає регулятором суспільних відносин, що є його основним
соціальним призначенням; впливає на свідомість і поведінку осіб;
узгоджує індивідуальні, соціально-групові й суспільні інтереси.

Юридичні:

 Нормативність - складається з правових норм і принципів як

основних (базових) елементів її будови.

За допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься

єдність - право виступає як загальний масштаб (регулятор)
поведінки людей. Завдяки нормативності встановлюються межі
досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному
ступені суспільного прогресу.

 Системність - є системою погоджених, упорядкованих норм і

принципів.

Право - це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де

об'єктивно всі елементи пов'язані і несуперечливі. Системність праву
надає сама реальність як сукупність суспільних відносин (їх
одночасність, зв'язаність і однорідність), а ієрархічність є
результатом систематизації, що у будову права надходить
законодавством.

 Волевстановленість і погодженість воль (інтересів) - виражає

волю владарюючих з урахуванням волі підвладних, тобто
консенсуальні (погоджені) волі (інтереси).

У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес,

зумовлений потребами суспільства, його соціально-економічним
розвитком. Створюється ілюзія, що право творить держава.
Насправді право формується у суспільстві в процесі повторювання
фактичних відносин, а держава, якщо вона демократична,
конкретизує, впорядковує відносини конкуренції, запобігає
конфліктам, погоджує потреби й інтереси різних соціальних груп з
метою встановлення людської взаємодії, компромісу, забезпечення
соціальної цілісності і стабільності.
 Загальність і загальнообов'язковість - встановлені правила
поведінки є загальними і обов'язковими для кожного суб'єкта права,
котрий вступає в типові суспільні відносини.

Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними і

стосуються всіх тих, кому вони адресовані, без винятку.
Загальнообов'язковість означає неухильне виконання норм права
тими, на кого вони поширюються. Загальнообов'язковість,
загальність надає праву те, що в праві виражаються узгоджені
інтереси учасників регульованих відносин.

 Формальна визначеність - право має переважно письмові форми

зовнішнього існування.

Цими формами є нормативно-правові акти, прийняті державою

{позитивне право)', правові (судові та адміністративні) прецеденти
(прецедентне право); правові звичаї (звичаєве право); нормативно-
правові договори (договірне право); правові доктрини (доктринальне
право); релігійно-правові тексти (канонічне право, мусульманське
право та ін.). Вираження норм у приписах законів, інших
нормативних актів - це основна ознака формальної визначеності
права. Формальна визначеність виявляється й у тому, що в
зазначених формах права чітко закріплюються права і обов'язки;
юридичні поняття ("злочин", "корупція" тощо); санкції, що
застосовуються до правопорушників; заохочення, що спрямовані на
стимулювання правової активності, та ін. Однак, деякі вчені
вважають, що поза названими формами, право може існувати у
вигляді природних прав людини (природне право безвідносно до
того, чи закріплені вони в нормативно-правових актах, чи не
закріплені.

 Забезпеченість державою - створення спеціальних умов для

практичного втілення правових норм, що розраховані переважно на
добровільне виконання.

Але далеко не всі норми права дотримуються і виконуються

добровільно, через внутрішнє переконання. У такому разі держава
застосовує примус, спираючись на самі норми, що стоять на сторожі
 їх порушення і мають здатність примушувати до виконання вимог,
що в них містяться.

24. Функції об’єктивного права: поняття, види.

Функції права - основні напрями впливу права на суспільні відносини

та поведінку особи з метою їх упорядкування, охорони і захисту.
Ознаки функцій права:
1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне призначення в
різних сферах суспільного життя;
2) відображають напрями активного впливу права на суспільні відносини;
3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас
гнучкістю змісту відповідно до мінливості суспільних відносин;
4) мають на меті упорядкування суспільних відносин у повній
відповідності з задумом нормотворця (законодавця) і очікуваннями
адресатів правових норм;
5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства і
вважаються реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі
завдання і досягнуті результати правового регулювання;
6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових способів
(дозволів, зобов'язань, заборон, заохочень, покарань тощо).

Функції права можна класифікувати так: загально-соціальні і

юридичні (спеціально-соціальні).
Загально-соціальні функції права:
 інформаційно-пізнавальна - інформування громадян, тобто
доведення до відома адресатів про напрямки регулювання
суспільних відносин, про їхні права, обов'язки та відповідальність,
пізнання сутності права (правова інформація);
 ціннісно-орієнтувальна - визначення критеріїв для правомірної
поведінки; орієнтація громадян на правомірні настанови, які
 пропонують оцінку права і готовність діяти відповідно до його норм
(правомірна поведінка);
 ідеологічно-виховна - здійснення загально-правового впливу на
духовну сферу, виховання поваги до права, формування правового
світогляду (правове навчання);
 культурно-історична - відображення культурних традицій,
духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності в праві
(правова культура);
 комунікативна - встановлення зв'язків між учасниками суспільних
відносин; забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між
соціальними групами, підтримка стабільності соціальної системи
(правопорядок).

Основні юридичні функції права:

 Регулятивна (впорядковувальна) - функція упорядкування

суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх
певними правами та обов'язками.
Розрізняють статичну і динамічну регулятивні функції.
Регулятивна статична (закріплювальна) - упорядковує суспільні
відносини фіксуванням основних прав і свобод особи, компетенції
державних органів і посадових осіб (наприклад, норми конституційного
права про право людини на відпочинок, освіту). Здійснюється за
допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють
правовідносини пасивного типу.
Регулятивна динамічна (стимулююча) - забезпечує розвиток бажаних
відносин, стимулює активну поведінку суб'єктів права (наприклад,
покладання обов'язку платити податки, відбувати військову повинність).
Здійснюється за допомогою зобов'язувальних норм, які спричиняють
правовідносини активного типу.
 Охоронна (попереджально-обмежувальна) - це функція
установлення і гарантування державою профілактичних і
запобіжних заходів, порядку їх покладання і виконання, що мають на
меті усунення (витіснення) шкідливих, небажаних для суспільства
відносин, їх обмеження, та охорону позитивних.
Охоронно-обмежувальний (попереджальний) вплив права здійснюється за
наявності конфліктів, спорів про право, не доведених до правопорушення,
і пов'язаний з установленням заборон, що спрямовані на охорону
суб'єктивних прав та забезпечення соціальної справедливості. Охоронна
функція виражається у фізичному і психічному примусі, іноді винятково у
психічному (переконанні), нерідко потребує обвинувальної діяльності
(привід, арешт майна, затримання як підозрюваного).
 Захисна (відбудовна) - це функція установлення і гарантування
державою засобів юридичного впливу, пов'язаного із спричиненням
шкоди суб'єктам права, посяганням на їх правовий стан і "захисною"
реалізацією права - спрямованістю на захист суб'єктивних прав.
Захисний вплив права виявляється за наявності правопорушення,
вчиненні шкоди суб'єктам права; іноді виражається у застосуванні
примусових заходів (фізичного примусу - позбавлення волі особи, котра
вчинила злочин) і, як правило, потребує оборонної діяльності, діяльності з
побудови, відновлення, порушених прав та інтересів, правового стану
(поновлення на роботі чи посаді незаконно звільненого працівника; сплата
аліментів; захист особи від необґрунтованого обвинувачення, осуду,
обмеження її прав і свобод; самозахист прав тощо).
На рівні суб'єктів права слід розмежовувати поняття "охорона" і "захист".
Іноді один і той самий орган наділений правом охорони і захисту. Так, суд
чи інший юрисдикційний орган, а також його уповноважена посадова
особа мають право (правомірність) не тільки захищати суб'єктів права, але
й охороняти їх за допомогою установлених законом заходів правового
впливу. Адвокати, а також фізичні, посадові і юридичні особи, котрі не
наділені законом юрисдикційними повноваженнями, не мають права
займатися "охороною". Вони можуть здійснювати тільки правовий
"захист". Правоохоронні органи, їх посадові особи наділені правами
(правомірностями) охорони і захисту прав та свобод суб'єктів права.
Отже, охоронна і захисна функції права не дублюють одна одну, але вони
взаємопов'язані і витікають одна з одної, бо немає об'єктів, які б тільки
охоронялися чи тільки захищалися.

25. Принципи права: поняття, види. Загальноцивілізаційні

(загальнолюдські) принципи права.

Принципи права – це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в

законі, мають загальну значущість, вищу імперативність і
відображають суттєві риси права.

ОЗНАКИ ПРИНЦИПІВ ПРАВА:

-формування відповідними суб'єктами правовведення;
-нормативність;
-загальнообов'язковість;
-об'єктивна зумовленість;
-вираженість у формах інших джерел права;
-забезпечуваність державою (державами);
-засадничий характер;
-первинність щодо норм права;
-високий ступінь абстрагованості;
-стабільність;
-внутрішня впорядкованість;
-наявність юридичної сили похідної від суб'єкта правотворчості.

Вони впливають на весь процес підготовки нормативно-правових актів, їх

видання, встановлення гарантій дотримання правових вимог. Вони є
основним критерієм для правотворчої, правозастосовної та
правоохоронної діяльності державних органів. Вони об’єктивно зумовлені
економічним, політичним та соціальним ладом суспільства, що існує в
певній країні, соціальною природою держави і права, характером
пануючого політичного і державного режиму.

ВИДИ ПРИНЦИПІВ ПРАВА:

ЗАЛЕЖНО ВІД РІВНЯ ФУНДАМЕНТАЛЬНОСТІ
(ОСНОВОПОЛОЖНОСТІ):
- загальноцивілізаційні принципи (універсальні засади);
- загальноправові принципи (спільні засади для декількох правових
систем);
- загальні принципи системи права (для міжнародних чи національних
правових систем)
ЗА СФЕРОЮ ДІЇ:
- загальні принципи права (спільні засади правового регулювання для
національних чи міжнародних правових систем);
- міжгалузеві (спільні для кількох галузей);
- галузеві (засади, що визначають сутність правового регулювання у
межах певних галузей права);
- інститутів права
ЗА ТЕРИТОРІЄЮ ПОШИРЕННЯ:
- міжнародні; (співробітництва, невтручання у внутрішні справи держав)
- національні (внутрішньодержавні)
ЗА ПРЕДМЕТОМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ:
- конституційного права;
- цивільного права;
- кримінального права
 [ Загальноцивілізаційні принципи ]
Як правило, принципи права закріплюються прямо в законодавчих актах
або ж випливають із змісту конкретних правових норм (вони
відображають систему цінностей суспільства і повинні мати правову
форму вираження і забезпечення ).
 Принцип загальнообов’язковості норм права для всього населення
країни і пріоритету цих норм над іншими соціальними нормами;
 Принцип рівності перед законом і судом;
 Принцип законності та юридичної гарантованості прав і свобод
особи, зафіксованих у законі, охоплення нормами закону діяльності
усіх службових осіб та державних органів;
 Принцип справедливості – юридична відповідальність адекватна
допущеному правопорушенню;
 Принцип юридичної відповідальності за винну протиправну
поведінку і визнання кожного невинним до тих пір, поки вина не
буде встановлена судом – принцип презумпції невинуватості;
 Принцип недопущення зворотної сили законів, які встановлюють
нові або більш тяжку юридичну відповідальність, гуманності
покарання, що сприяє виправленню засудженого.

26. Правовий статус особи: поняття, види. Тенденції розвитку

правового статусу особи в сучасних демократичних державах.

Правовий статус особи – це закріплені у відповідних джерелах права і

гарантовані державою суб‘єктивні права та юридичні обовязки особи.

Ознаками правового статусу є такі:

1) залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і
функціонує; зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і
власність як основа формування громадянського суспільства;
2) виступає як юридична міра соціальної свободи суб'єкта права;
3) установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його
зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб'єктів права, на яких
він поширюється;
4) відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених
у приписах нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів
та в інших джерелах (формах) права;
5) має визначену структуру, ядро якої становлять суб'єктивні права,
законні інтереси, обов'язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного
виду;
6) встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка
людини в суспільстві.

Види правових статусів людини:

Загальний (конституційний) - статус людини як громадянина держави,

що закріплений у конституції і конституційних законах.
 є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від
національності, релігійних переконань, соціального стану;
 характеризується стабільністю і визначеністю;
 передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед
законом;
 виступає базовим для всіх інших статусів;
 слугує основою для набуття конкретних суб'єктивних прав,
покладання обов'язків і понесення відповідальності.

Спеціальний - статус людини як представника тієї чи іншої соціальної

групи, відособленої за певними юридично значущими підставами (родом
діяльності, віком та ін.), що наділений відповідно до законів та інших
нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та обов'язками.
 зумовлений особливостями становища людини і потребами її
функціональної спеціальної активності(студент, пенсіонер,
військовослужбовець, інвалід, посадова особа та ін.); є загальним
для певного кола осіб;
 доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста)
загальний правовий статус, тобто коригує його;
 на відміну від загального статусу, що є постійним, спеціальний
статус піддається змінам, має минущий характер.

Індивідуальний - статус конкретної людини, пов'язаний з її

персональними якостями, здібностями і фізичними особливостями (стать,
вік, сімейний стан, стан здоров'я тощо).
 поєднує статуси загальний і спеціальний;
 у кожного суб'єкта права має бути певне співвідношення загального
і спеціальних правових статусів, як результат безлічі варіантів
(багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто
загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість
індивідуалізації - стосуються конкретної людини, виражають її
індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і обов'язки.
Скільки людей, стільки й індивідуальних правових статусів - вони різні, як
і самі їхні носії.
Суб’єктивне право – це закріплена у нормах права та забезпечена
державою можливість певної поведінки субєкта, спрямована на
задоволення власних інтересів.

Ознаки суб'єктивного права:

• можливість певної поведінки;
• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається
для задоволення інтересів
уповноваженої особи;
• наявне у правовідносинах;
• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням
правом;
• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;
• встановлюється нормами права;
• забезпечується (гарантується) державою.

Юридичний обов‘язок - це закріплена у нормах права та забезпечена

державою необхідність певної поведінки субєкта, спрямованої на
задоволення власних інтересів.

Ознаки юридичного обов'язку:

• необхідність певної поведінки;
• обов'язок, покладений лише на зобов'язану особу;
• покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи;
• існує лише у правовідносинах;
• є мірою необхідної поведінки;
• існує тільки відповідно до суб'єктивного права;
• встановлюється нормами права;
• забезпечується (гарантується) державою.

Суб'єктивне право та юридичний обов'язок об'єднує те, що вони:

а) випливають з норм права;
б) забезпечуються державою;
в) існують у певних межах — це завжди міра поведінки.

Сучасні тенденції розвитку правового статусу особи.

1. Збільшення обсягу прав і свобод особи.
2. Розширення змісту прав і свобод особи шляхом впровадження
природно-правових цінностей.
3. Дедалі більше держав закріплюють природно-правові цінності в
конституційно-правовому статусі особи.
4. Посилюється гарантованість прав і свобод особи.
5. Зростає гарантованість міжнародно-правового захисту.
6. Підвищується проінформаність світової громадськості про стан
дотримання прав людини.
7. Зростає активність неурядових організацій у захисті прав і свобод
особи.

27. Правосвідомість: поняття, склад. Правова культура: поняття,

елементи.

Правосвідомість — явище ідеальне, безпосередньо не спостерігаєме.

Воно являє собою сферу свідомості, що відбиває правову дійсність у

формі юридичних знань і оцінних відносин до права і практики його
реалізації, соціально-правових установок і ціннісних орієнтації, що
регулюють поводження {діяльність) людей у юридично значимих
ситуаціях.
Свідомість виникає в процесі будь-якої діяльності і виявляється в ній.
Тому функції призначення правової свідомості можуть бути зрозумілі з
результатів діяльності його суб'єктів.
Відповідно до теоретичної концепції, поділюваної багатьма авторами,
основні функції правосвідомості — пізнавальна/ оцінна і регулятивна. Всі
інші функції практично охоплюються ними, зокрема інформативна,
прогностична й ін.
Пізнавальній функції відповідає визначеній сумі юридичних знань, що є
результатом інтелектуальної (розумової) діяльності і “правова підготовка,
що виражаються в понятті,”.
Оцінна функція викликає визначене емоційне відношення особистості до
різних сторін і явищ правового життя на основі досвіду і правової
практики.
Регулятивна функція правосвідомості здійснюється за допомогою
правових установок і ціннісно-правових орієнтацій, що синтезують у собі
всі інші джерела правової активності. Результат цієї регуляції —
поведінкова реакція у виді правомірного чи протиправного поводження.
Правова підготовка людей не вичерпується їх формальними юридичними
знаннями. Можна мати знання, але не вміти ними користатися.
Відомі різні види правосвідомості.

По суб'єктах правова свідомість підрозділяється на: індивідуальну,

групову, суспільну.
Індивідуальна і групова правова свідомість носить суспільний
(соціальний) характер. Суспільна і групова правосвідомість не існує поза
індивідуальним.
З погляду глибини відображення правової діяльності звичайно виділяють
три рівні правосвідомості: повсякденна (емпірична), наукова
(теоретична), професійна.
 Повсякденна правосвідомість складається стихійно, під впливом
конкретних умов життя, особистого життєвого досвіду і правового
утворення, доступного населенню.
 Теоретична (наукова) правосвідомість, на відміну від
повсякденного, формується на базі широких і глибоких правових
узагальнень, знання і закономірностей і спеціальних досліджень
соціально-правової дійсності. Саме наукова правосвідомість
повинна бути безпосереднім джерелом правотворчості, служити
удосконалюванню юридичної практики, тому що немає нічого
більш практичного, чим гарна теорія.
 Професійна правосвідомість — це правова свідомість юристів. У
залежності від предмета відображення в правосвідомості юриста
утворяться сфери, що відповідають різним галузям правових відносин
(наприклад, господарським, комерційним).
Внутрішня структура правосвідомості містить у собі два основних
елементи:
 Правова ідеологія — є систематизоване наукове вираження
правових поглядів, принципів, вимог суспільства, класів, різних
соціальних груп і шарів населення, окремих індивідів.
 Правова психологія — це сукупність правових почуттів, настроїв,
ціннісних відносин, бажань і переживань, характерних для всього
суспільства в цілому чи конкретній соціальній групі.
Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, у тому числі
філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як
цілісного явища, яке має свою власну цінність.
Особливістю правової ідеології є те, що вона розробляється і
впроваджується у суспільну свідомість певними структурами —
державою, політичними партіями або іншими об'єднаннями громадян.
Правова психологія формується, як правило, стихійно, тому відображає
право поверхнево, проте через неї реалізуються традиції, звичаї, вміння
особи критично оцінювати свої дії з точки зору правомірності. Правова
психологія характеризується своєрідним настроєм думок і відчуттів, в
яких поєднується певне розуміння існуючих у суспільстві правових норм і
ставлення до них людей. Правова психологія — найбільш
"розповсюджена" форма усвідомлення права, вона притаманна переважно
усім суспільним відносинам.
правомірна поведінка формується за такою схемою: знання норми
права → визнання її соціальної цінності → формування настанови →
додержання норми.

У разі деформації правової свідомості особи відбувається відхилення від

цієї схеми. Як наслідок особа: а) не знає змісту норми права або
неправильно її розуміє; б) знає зміст норми, проте ставиться до неї
негативно; в) знає зміст норми та усвідомлює її соціальну цінність, однак
не має настанови щодо виконання її приписів.

Деформація правосвідомості – це викривлене ставлення до права та

юридичної практики, спотворення ціннісної орієнтації щодо юридично
значущої поведінки.
Виявами дефектної правосвідомості є правовий інфантилізм, правовий
ідеалізм, правовий дилетантизм, правова демагогія, правовий нігілізм та
"переродження" правосвідомості.
Правовий інфантилізм виявляється у несформованості правових знань
або їх недостатній глибині, однак за умови особистої переконаності в
наявності належної юридичної підготовки.
Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким станом
правосвідомості, за якого переоцінюються реальні можливості права
впливати на суспільні відносини.
Правовий дилетантизм означає вільне поводження із правом (поверхове
або неадекватне тлумачення правових норм, відсутність системного
підходу та ін.) або неправильне оцінювання юридичної ситуації,
зумовлене легковажним ставленням до права.
Правова демагогія передбачає вплив на свідомість суб'єктів права з метою
формування однобічного чи викривленого уявлення про правову
дійсність.
Найпоширенішою формою викривлення правової свідомості є правовий
нігілізм, який має широкий діапазон виявів: від скептичного ставлення до
права, негативного оцінювання правових засобів, заперечення соціальної
цінності права аж до свідомого ігнорування вимог закону. Правовий
нігілізм характеризується зневажливим, скептичним сприйняттям права,
багатоманітністю форм вияву, поєднанням з популізмом та ін. Правовий
нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики законодавства,
юридичної практики, яка сприяє виявленню існуючих недоліків і
спрямована на їх усунення.
 Під правовою культурою необхідно розуміти, різновид загальної
культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у
галузі права і стосується правової реальності певного суспільства.
Ознаки правової культури:
 виступає засобом правового регулювання суспільних відносин,
заснованих на законах, формах взаємодії їх учасників;
 органічно пов’язана та взаємодіє із законодавством;
 використовується як інструмент покращення стану правового життя
суспільства в цілому;
 сприяє спілкуванню суб’єктів політичного й правового життя суспільства,
що виражається в різних формах правомірної поведінки та мислення,
побудованого на вільному виборі гарантованих законами правових засобів
досягнення поставлених цілей.
Таким чином, правова культура включає:
 правосвідомість, що формується під впливом об’єктивних та
суб’єктивних факторів суспільного розвитку. На неї впливають не тільки
історичні та соціальні процеси, а й геополітична ситуація в державі і
духовна сфера суспільства. Якщо правова система функціонує в умовах
законності, свободи, соціальної справедливості, поваги до права, то це
сприяє підвищенню рівня правосвідомості всіх суб’єктів;
 повагу до права;
 правові знання та уявлення;
 традиції, потреби, навички діяльності у відповідності до закону;
 реальну діяльність громадян, відповідно до правових установок і
переконань (режим законності);
 правову активність населення, посадових осіб і законодавців, урядовців
та ін.

Залежно від носія правової культури розрізняють такі її види:

1. правову культуру суспільства;
2. правову культуру особи;
3. правову культуру професійної групи.
Виділяючи три види правової культури, варто пам’ятати, що в реальному
житті вони тісно переплетені: правова культура, як соціальне явище,
єдина; правова культура суспільства не існує поза правовою культурою
його членів (особистості, групи); вона є умовою, формою і результатом
культурно-правової діяльності громадян та їх професійних груп.
Правова культура суспільства – це різновид загальної культури, що
представляє собою своєрідну систему правових цінностей, що
відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і
відображають у правовій формі стан свободи особи, інші
найважливіші соціальні цінності.
Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури.

28. Права людини: поняття, сутність, види. Юридичні гарантії прав

людини: поняття, види.

Основоположні права людини - правові можливості особи, здатні

забезпечити її розвиток у конкретно-історичних умовах, що
закріплені як міжнародні стандарти, загальні і рівні для всіх людей і
гарантовані законами держави як невідчужувані.

Ознаки основоположних прав людини:

1) є правовими можливостями - сферою автономного існування людини

у взаєминах з іншими особами, суспільством і державою, набутими на
певному етапі історичного розвитку; показником соціального і правового
рівня життєдіяльності людини як члена суспільства і суб'єкта права.
Соціальний рівень життєдіяльності людини залежить від характеру і рівня
соціально-економічного розвитку суспільства, членом якого вона є, і
визначається сукупністю таких соціальних факторів: а) інтерес людини,
справедливо збалансований з інтересами суспільства; б) мораль
суспільства, що переважає в певний період; в) ступінь досягнутої свободи
певного суспільства і відповідність їй засобів, використовуваних
державою (реалізація, забезпечення та обмеження) для захисту прав
людини. Правовий рівень життєдіяльності людини, а отже, її правові
можливості зумовлюються тим, що будучи соціальними, вони одночасно
виступають своєрідними правовими благами, але не безмежними, а
такими, які існують як міра свободи особи; формуються у процесі
розвитку людства, є здобутком нагромадження, набуття людством
правових цінностей;

2) належать їй від народження, є природними і не мають потреби в

"дозволі" з боку будь-кого, зокрема держави. Вони визнаються
зумовленими біосоціальною природою людини, пов'язуються з фактом
народження та життя людини. Права і свободи не обмежені територією
держави (позатериторіальні) і національністю людини (наднаціональні),
а належать їй вже тому, що вона є людиною, й покликані формувати і
підтримувати в ній почуття власної гідності, індивідуальність;
3) є невідчужуваними: вони не можуть бути свавільно "забрані"
владою держави, оскільки не "дані" нею. Це природні невідчужувані
права. Їх можна лише тимчасово обмежити в законодавчому порядку у
певних конституційно передбачених випадках, як от: введення
надзвичайного і воєнного стану, загроза суспільній і державній безпеці,
основам конституційного ладу, здоров'ю населення, моральності
суспільства тощо. Без прав і свобод людина не може існувати як суб'єкт
права, вступати у відносини з іншою людиною, суспільством і державою.
4) є необхідними для задоволення основних потреб, без яких людина
неспроможна нормально існувати і розвиватися. Це - життєвий
достатній рівень для кожної людини і її сім'ї: достатнє харчування, одяг і
житло; постійне поліпшення умов життя; справедливі і сприятливі умови
праці, винагорода за працю, справедлива зарплата, право на пенсію та ін.;
5) є загальними і рівними для всіх людей, тобто даються в однакових
"дозах" усім людям незалежно від національності, статі, релігії,
політичних переконань, службового становища.

6) закріплені як міжнародні стандарти, котрі повинні реально

гарантуватися державою - принципи і норми про зміст і обсяг прав
людини зафіксовані в юридичних актах і документах міжнародних
організацій (або їх органів), є обов'язковими або рекомендаційними
настановами для внутрішньодержавної юридичної практики; водночас
вони слугують правовою основою для інших прав, які є не менш
значущими, ніж основоположні.

Види прав і свобод людини і громадянина за сферою їх реалізації в

суспільному житті:
 Громадянські (особисті) права і свободи - це природні,
основоположні, невід'ємні права людини.
Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від
народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну
автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших
людей. Ці права дають людині змогу бути самою собою у стосунках з
іншими людьми і державою. Ці права є загальними, надтериторіальними
і наднаціональними.
До громадянських (особистих) прав зазвичай належать можливості
людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної
(духовної) індивідуальності. Відповідно до цього особисті права
поділяють на фізичні і духовні.
Фізичні права і свободи: на життя, особисту недоторканність і
недоторканність приватного життя, свободу пересувань, вибір місця
проживання, безпечне навколишнє природне середовище, житло та ін.
Духовні права і свободи: на ім'я, честь і гідність, свободу думки
(світогляду), свободу віросповідання.

 Політичні права і свободи - можливості (свободи) громадянина

брати активну участь в управлінні державою та у громадському
житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також
громадських організацій політичної спрямованості.
Це право обирати і бути обраним до представницьких органів державної
влади і місцевого самоврядування, право на утворення громадських
об'єднань і участі в їхній діяльності, право звернення до органів держави,
свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода преси, радіо,
телебачення та ін.

 Економічні права і свободи - можливості (свободи) людини і

громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися предметами
споживання і основними чинниками господарської діяльності:
власністю (право на власність) і своєю робочою силою (право
вибору роду занять), використовувати її самостійно або за трудовим
договором (право на працю), виявляти підприємливість та ініціативу
в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування,
беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (свобода
підприємництва).
Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав - право на приватну
власність (володіти, користуватися і розпоряджатися нею), на
підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою -
зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи і
поєднували їх із правами особистими (громадянськими). У сучасних
конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше
називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу,
однопорядкову з правами громадянськими (особистими), політичними.

 Соціальні права і свободи - можливості (свободи) людини і

громадянина бути соціально захищеним державою: право на
отримання належної зарплати (стипендії); право на соціальне
забезпечення у разі хвороби, каліцтва, втрати годувальника; право на
охорону здоров'я та медичну допомогу; право на захист материнства
й дитинства; право на соціальне страхування; право на відпочинок,
право на гідний рівень життя; право на страйк та ін.
  Культурні (гуманітарні) права і свободи - можливості (свободи)
збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу
до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та
участі у подальшому розвитку.
До них належать права на: освіту; вільний вибір мови спілкування,
виховання, навчання і творчості; доступ до культурних цінностей; вільну
наукову, технічну і художню творчість; охорону інтелектуальної
власності; інформацію про культурне життя.
До означених прав і свобод людини можна додати як самостійні
екологічні, інформаційні тощо.

Існує також класифікація прав і свобод людини і громадянина

залежно від спрямованості потреб щодо сфери суспільних відносин:
 фізичні (право на життя, охорону здоров'я, медичну допомогу та ін.);
 особисті (на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності,
на свободу думки і слова);
 політичні (право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні
партії тощо);
 економічні (право на власність, на підприємницьку діяльність та ін.);
 гуманітарні (право на освіту, свободу творчості, авторські права
тощо);
 права на соціальний захист (зокрема, право на соціальне
забезпечення, право на житло).

Класифікація прав і свобод людини:

а) за способом здійснення - активні, пасивні;
б) за суб'єктним складом здійснення - індивідуальні (право на свободу
віросповідання, право на здобуття вищої освіти); колективні (право на
створення політичних партій, свободу демонстрацій); змішані
(індивідуально-колективні).

Загальнолюдські (всесвітні) гарантії - засоби перетворення в

реальність юридичних можливостей у сфері прав людини, закріплених
в міжнародних актах-документах (конвенціях, пактах, договорах,
угодах тощо).
Основні міжнародні акти-документи у сфері прав людини:
 Загальна декларація прав людини,
 Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 р.,
 Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966
р.,
  Міжнародна Конвенція про ліквідацію усіх форм расової
дискримінації 1966 р.,
 Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979
р.,
 Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або
таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984
р.,
 Конвенція про права дитини 1989 р.

Права людини на всесвітньому рівні забезпечуються інституційною

системою - системою міждержавних органів, організацій, структур:
комісії, комісари, комітети, що спостерігають і контролюють дотримання
прав і свобод; суди, трибунали, що здійснюють їх захист.
Основні міждержавні органи, організації: ООН; її головні і допоміжні
органи (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Міжнародний суд та ін.);
також організації, що функціонують під егідою ООН (ЮНЕСКО -
Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, МОП -
Міжнародна організація праці).
У межах ООН діють різні спеціалізовані установи:
 Комітет з прав людини ООН - має повноваження приймати та
розглядати індивідуальні чи колективні повідомлення про
порушення прав, що закріплені в Міжнародному пакті про
громадянські та політичні права згідно зі ст. 1 Факультативного
протоколу до цього Пакту. Україна приєдналася до цього Протоколу
постановою Верховної Ради Української PCP від 25.12.1990;

 Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації - має

повноваження розглядати індивідуальні скарги про порушення прав,
що передбачені Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм
расової дискримінації 1966 р. Конвенція підписана Українською PCP
07.03.1966, набула чинності для УРСР 07.04.1969. Вона є чинною в
сучасній Україні згідно зі ст. З Закону України "Про
правозаступництво України" від 12.09.1991 p.;

 Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок - має

повноваження розглядати повідомлення осіб або групи осіб про
порушення прав і свобод, що передбачені Конвенцією ООН про
ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок відповідно до ст. 1-2
Факультативного протоколу до цієї Конвенції. Цей Протокол
ратифікований Законом України від 05.06.2003;
  Комітет ООН з прав дитини - має повноваження раз на п'ять років
розглядати доповіді кожної країни-учасниці про хід виконання
Конвенції про права дитини 1989 р. та Факультативних протоколів
до неї. Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради України
27.02.1991, набула чинності для України 27.08.1991.
На жаль, питання про виконання рішень частини з названих міжнародних
структур із захисту прав і свобод людини не врегульована законодавством
України.

Регіонально-континентальні гарантії - засоби перетворення в

реальність юридичних можливостей у сфері прав людини, закріплених в
нормативно-правових актах-документах регіональних утворень певних
континентів світу (Європейський Союз, Рада Європи, Рада прибалтійських
держав, Організація африканської єдності, Асоціація держав Південно-
Східної Азії, Співдружність Незалежних Держав), їх установами
(Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини,
Африканська комісія з прав людини і народів, Організація "Ісламська
конференція").
Регіональні акти-документи у сфері прав людини: Європейська
конвенція про захист прав та основних свобод людини 1950 p.;
Африканська хартія прав людини і народів 1981 p.; та ін.

Європейська система захисту прав людини має таку організаційну

структуру:
1. Європейський Суд з прав людини - постійно діючий суд у Страсбурзі,
створений державами-учасницям підписання Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 р. Україна ратифікувала
Конвенцію і Протоколи до неї законом від 17.07.1997.
Суддя від України представлений у Європейському Суді з прав людини.
Європейська система захисту прав людини передбачає дві можливості
(два права): право особи подавати індивідуальні петиції (скарги); право
держав учасниць Європейської системи захисту прав людини ініціювати
судочинство зі справ про порушення прав будь-яких людей, включно з
іноземцями.
Обов'язковість виконання рішень Європейського суду з прав людини
передбачена ст. 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини" від 17.04.2006.

2. Комітет міністрів Ради Європи - здійснює функції нагляду за

виконанням остаточних постанов Європейського Суду; складається з
міністрів зарубіжних країн-членів РЄ.
Згідно зі ст. 55 Конституції України, кожний громадянин має право після
використання всіх національних засобів правового захисту звертатися по
захист своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або
учасником яких є Україна.