МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра державно-правових дисциплін

Теорія держави і права

ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри державно-
правових дисциплін ОДУВС
Д.П. Калаянов
« » 2016 р.

Лекція до теми
«Держава: поняття, механізм та функції»
Галузь знань 08 «Право»
Спеціальність 081 «Право»
Факультет № 4

2016 рік
Лекція до теми «Держава: поняття, ознаки, сутність, типологія» для студентів
1 курсу факультету № 4 спеціальності 081 «Право».

29.08.2016 року - 16 с.

Розробник: Шаповалова І.О., к.ю.н., с.н.с., доцент кафедри державно-

правових дисциплін.

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри державно-правових дисциплін

Протокол від 29.08 2016 року № 1

Обговорено та схвалено навчально-методичною радою Одеського

державного університету внутрішніх справ
Протокол від 29.08 2016 року № 1
 План

ВСТУП
1. Держава, її ознаки та атрибути
2. Сутність держави: плюралізм підходів
3 Функції держави: поняття і класифікація
5. Форми здійснення функцій держави
ВИСНОВКИ

Навчальна мета лекції: формування уявлення про сутність держави,

ознайомлення з різними підходами до розуміння сутності держави,
поглиблення і систематизація знань про типологію держави. Поглиблення
знань про функції держави, різні критерії їхньої класифікації. формування
Література
Білоскурська О. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини –
головний обов’язок держави / О. Білоскурська // Право України. – 2011. – №
7. – С. 169-175.
Калиновський Б.В. Характерні ознаки місцевої публічної влади в Україні
/ Б.В. Калиновський // Науковий вісник Національної академії внутрішніх
справ. – 2012. – №1. – С. 18-24.
Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права: учебник / М.Н.
Марченко. – М.: Проспект, 2010. – 768 с.
Мирошниченко М. Системно-інформаційний підхід у дослідженні
правової системи // Право України. – 2006. - №8. – С.35-39.
Петришина О.В. Теорія держави і права. Посібник для підготовки до
державних іспитів / О.В. Петришина. – Х.: Право, 2014. – 208 с.
Петришина О.В. Теорія держави і права. Підручник / О.В. Петришина. –
Х.: Право, 2014. – 368 с.
Перевалов В. Д. Теория государства и права: Учебник / В.Д. Перевалов.
– М.: Юрайт, 2010. – 379 с.
Рассказов Л.П. Теория государства и права. Учебник. ― М.: РИОР:
ИНФРА-М, 2015. – 558 с.
Калиновський Б.В. Шляхи удосконалення конституційної моделі
адміністративно-територіального устрою та організації місцевої публічної
влади України: / Б.В. Калиновський // Часопис Київського університету
права. – 2011. – № 3. – С. 100-103.
 ВСТУП

Держава – це соціологічний, політичний та історичний феномен, який

поки що важко повністю усвідомити і дати повне, вичерпне визначення, як і
будь-якому складному соціальному явищу, що може мати десятки наукових
тлумачень. Поняття ―держава‖ – не просто юридичне або правове поняття, це
така наукова категорія, яка має універсальний філософський, соціологічний,
політичний, психологічний, історичний, юридичний і навіть космічний
характер.
Разом із тим, використовуючи загальнотеоретичну методологію
дослідження різноманітних концепцій походження держави, соціально-
економічних причин її виникнення, ознак держави, що відрізнять її від
суспільної влади родового ладу, можна, врешті, дійти і до розкриття поняття
―держава‖ та її основних ознак. Поняття ―держава‖ – не просто юридичне або
правове поняття, це така наукова категорія, яка має універсальний
філософський, соціологічний, політичний, психологічний, історичний,
юридичний і навіть космічний характер.
Держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу
— світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква
відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить
церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

1. Держава, її ознаки та атрибути

Термін «держава» з’явився в XVI ст. Його ввів до наукового обороту
італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі. Зрозуміло, що
держава як суспільне явище до цього існувала вже тисячоліття. Нерідко як
синонім терміну „держава‖ використовується термін „країна‖. Але з
погляду юридичної науки ці поняття не є тотожними. Поняття „країна‖ за
своїм змістом є ширшим, ніж поняття „держава‖. Воно має не тільки
правове, але й географічне значення (гірська країна, рівнина тощо).
У правознавстві термін „країна‖ уживається в сенсі території, що
має певні кордони, володіє державним суверенітетом або перебуває під
владою іншої держави. Історично відомі такі види підвладних країн як
колонії, підопічні території. У наш час країнами нерідко називають
адміністративні або автономні частини держави. Наприклад, Країна Басків
є складовою частиною Королівства Іспанія.
Термін «держава» застосовується як тотожний поняттю «країна»
для позначення сукупності людей, території, на якій вони проживають, і
суверенної в межах даної території влади. Цей же термін уживається в
суто юридичному сенсі для позначення організації політичної влади,
головного інституту політичної системи суспільства, який направляє та
організовує за допомогою норм права спільну діяльність людей, захищає
їхні права та інтереси.
У світовій юридичній науці немає загальноприйнятого визначення
держави, що пояснюється складністю цього соціального та юридичного
явища. Суть найбільш поширених визначень держави можна звести до
наступних:
1) держава є організація правопорядку (Цицерон, Ханс Кельзен);
2) держава є сукупність людей, території та суверенної влади (Леон
Дюгі, Георг Еллінек, Габріель Шершеневич, Михайло Грушевській);
3) держава – форма співжиття людей, певний психічний зв’язок між
ними (Лев Петражицький, Федір Кокошкін);
4) держава – машина для придушення одного класу іншим (Карл
Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін);
5) держава – це велика сім’я (Конфуцій, Роберт Фільмер);
6) держава – це живий організм (Іоанн Солсберійський, Герберт
Спенсер).
Найчастіше в юридичній науці використовують формалізоване
(інструментальне) визначення держави.
Держава – це універсальна політична організація суспільства, що
володіє суверенітетом і здійснює управління суспільством на основі права за
допомогою спеціального механізму.
Зовнішні, відмітні ознаки держави можна розділити на дві групи.
Перша група ознак відрізняє державу від первісної соціальної організації. До
них відносяться:
1) публічна політична влада, інакше кажучи, влада, що виділилася із
суспільства, не співпадає з ним, така, що стоїть над ним і виступає від його
імені. Державна влада має свій особливий апарат у вигляді органів держави і
професійних управлінців (армія, поліція, чиновники, судді тощо);
2) державна скарбниця – тобто система збору, зберігання і розподілу
фінансових коштів (у вигляді данини, податків, зборів, різного роду
повинностей). Ці кошти необхідні для вирішення загальнозначущих проблем
(наприклад, оборони, будівництва громадських будівель і споруд), а також
для утримання державного апарату;
3) територіальна організація населення. У додержавному стані
індивід співвідносив себе з певним родом, враховуючи реальну або уявну
спорідненість. У державі кровноспоріднені зв’язки або зовсім не мають
значення, або відходять на другий план. Держава поширює свою владу на всіх
людей, які проживають на її території;
4) наявність системи загальнообов’язкових правил поведінки – права.
Друга група ознак держави відрізняє її від політичних партій та
громадських організацій:
1) народ – сукупність індивідів, об’єднаних правовим зв’язком з
державою. Цей зв’язок виражається в інститутах громадянства (у
республіках) або підданства (у монархіях). Сучасна держава виступає як
представник народу, як справа народу;
2) територія – матеріальна база держави. Це частина земної кулі, з
якою історично пов’язаний державний народ, що має кордони, визнані
міжнародним співтовариством. Територія держави – це простір, в межах
якого здійснюється державна влада, просторове буття держави;
3) державна влада – організаційно оформлена політична влада
крупної соціальної спільноти (народу, класу, стану), що володіє
спеціалізованим апаратом для регулювання суспільних відносин і
верховенством в суспільстві. Головне призначення державної влади –
керівництво загальнозначущими для народу справами.
Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної
влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і
рівноправність ззовні.
Відрізняють дві сторони державного суверенітету:
внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно
до усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне
право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах
усієї державної території;
зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта
міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами,
недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.
Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом,
оскільки він припускає право законодавчої влади видавати закони.
У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.
зазначені такі ознаки державного суверенітету України:
1) верховенство (інакше: прерогатива влади) -- відсутність іншої більш
високої суспільної влади на території країни: державна влада може
скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;
2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення
усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного
права;
3) повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на
всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;
4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість
влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу,
виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;
5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно
приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і
поважання суверенітету інших країн;
6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних
відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.
До зазначених ознак суверенітету слід додати:
7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості
легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом
можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого
самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам
місцевого самоврядування (у федеративній державі).
У Конституції України проголошується: «Суверенітет України
поширюється на всю її територію» (ст. 2).
 Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх
території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет
держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє
вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.
Держава має суверенні права:
право війни і миру;
право видавати закони;
право формувати державні органи;
право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);
право встановлювати податки;
право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних
організаціях;
право вступати до міждержавних союзів та ін.
Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо
інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам,
наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за
винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим
обмеженням свободи дій держави є юридичний обов'язок виконувати
укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою
договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає
керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну
систему права і свій власний суд, який виходить із принципу, що у разі
виникнення суперечностей між законами Союзу і законами держави-
учасниці пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени
Європейського Союзу залишаються суверенними державами.
Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і
суверенітету нації.
Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що
мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела
і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або
через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики
своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.
Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна
характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5
Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи
державної влади та органи місцевого самоврядування».
Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?
Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу.
Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з
наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди),
відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету
народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній
державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада
народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.
 Суверенітет нації[ означає повновладдя нації, яке реалізується через її
основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи
(можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства
спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у
вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.
Основні права нації:
— право на існування і вільний розвиток, володіння реальною
можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи
спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна
самоорганізація — аж до створення самостійної держави);
- право на вільний розвиток національних потреб — економічних і
соціальних;
- право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і
гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;
— право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на
своїй території;
— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
- право на екологічну безпеку та ін.
Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною
можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно
вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і
національних потреб, право на пбвагу національної честі і гідності, розвиток
культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ.
Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших
націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і
прав.
Український народ політичне самовизначився, створивши самостійну
незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку
української нації, збереженню історичної пам'яті, традицій і культури,
враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних
народів і національних меншин. Конституція України визначила українську
мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний
розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і вільний
розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин
(ст. 10).
Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в
багатонаціональних державах?
У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути
суверенітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі
обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують
паралельно з нею.
Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою,
має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація
здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об'єднання в
союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися,
досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які
поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад,
охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової,
податкової і оборонної політики).
Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала
назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав
представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка
національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.
Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно
поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права.
Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет.
Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і
правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а
також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обоє 'язково
припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму
культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною
мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі
народи, що входять до багатонаціональної держави, домагатимуться права
створення самостійної держави (державного суверенітету), то світ буде
утягнуто в хаос.
Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними
в демократичній державі.
Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет
держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права
на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель
національного суверенітету, що призводить до встановлення державного
суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.

2. Сутність держави: плюралізм підходів

Поняття «сутність держави» звичайно уживається в трьох значеннях.
По-перше, це своєрідна моральна оцінка держави. У цьому сенсі
суспільно–політична думка сформувала дві метатеорії:
1) держава – це організоване насильство над індивідом, зло, хоча й
необхідне. Тому межі дії державної влади повинні бути мінімізовані.
Найяскравіше ця оцінка сутності держави представлена в працях ліберальних
філософів та юристів;
2) держава – це спосіб забезпечення загального блага. З позицій такого
підходу держава сприймається як агент по наданню суспільству позитивних
послуг (гарантування безпеки, соціальна допомога, виховання та освіта
населення тощо), як опікун суспільства та індивіда.
У сучасному світі ригоризм вказаних трактувань сутності держави
значно знизився. Ліберали більш не заперечують необхідності соціальної
функції держави, а прихильники патерналістської держави погодилися з
необхідністю обмеження державної влади.
По-друге, під поняттям «сутність держави» розуміють сенс існування
і роль держави в житті суспільства. «Сутність» як філософська категорія
характеризує те головне в явищі, що визначає його природу, що робить
явище самим собою: при зміні сутності об’єкт перестає бути тим, чим він є, і
стає іншим явищем. Вітчизняні учені у сутності держави виділяють класовий
(становий) і загальносоціальний (загальнолюдський) зміст. Як класова
(станова) установа держава захищає певні вузькокласові інтереси.
Наприклад, рабовласницька держава закріплювала юридичну безправність
рабів, за допомогою державного апарату утримувала їх під владою
рабовласників. У будь-якому випадку, проте, можна сказати, що з певного
моменту розвитку суспільства держава є необхідним способом його
організації, невід’ємною умовою його існування та життєдіяльності. Адже
кожна держава організує виконання загальних справ, важливих для всіх
членів суспільства, наприклад, оборону від зовнішніх ворогів, забезпечення
правопорядку. У міру розвитку загальносоціальний та загальнолюдський
зміст держави витісняє її вузькокласові функції.
І, нарешті, третє значення поняття «сутність держави» пов’язане з
проблемою приналежності державної влади певному соціальному шару, з
питанням про те, хто і в чиїх інтересах здійснює державну владу. У цьому
сенсі існують наступні концепції суті держави:
1) елітистська теорія (її родоначальники – Гаетано Моска, Вільфредо
Парето, Роберт Міхельс) оцінює державну владу як справу політичних еліт
(олігархій), що змінюють одна одну в управлінні державою. З цієї позиції
влада народу – демократія – нездійсненна. Сучасні елітисти допускають
демократичні засади у державній владі, стверджуючи, що єдиний інструмент
демократії – вибори тієї або іншої еліти;
2) технократична теорія (Джеймс Барнхем, Деніел Белл, Олвін
Тоффлер) бачить в державній владі різновид соціального менеджменту. У
постіндустріальному (інформаційному) суспільстві, мета якого – розширене
виробництво та споживання – менеджери стають новою економічною елітою,
оскільки саме вони управляють виробництвом. Отже, процес перерозподілу
продуктів виробництва та інші загальнозначущі для всього соціуму справи
повинні знаходитися в руках професіоналів–менеджерів;
3) демократичні теорії стоять на позиціях народного суверенітету. Із
їхньої точки зору єдиним джерелом державної влади є народ, а державна влада
повинна здійснюватися в інтересах і під контролем народу. Теоретики
плюралістичної демократії (Гарольд Ласкі, Моріс Оріу) стверджують, що в
сучасній державі відбувається дисперсія політичної влади: держава ділить
тягар ухвалення рішень з численними інститутами громадянського суспільства
(партіями, профспілками, корпораціями). Теорія репрезентативної демократії
(Ральф Дарендорф) розглядає демократичну державу як парламентарну
систему, де органи влади обираються народом. Теорія партисипітарної
демократії (демократії участі) оцінює державну владу як один з варіантів
участі громадян в управлінні суспільними справами;
4) теорія держави загального благоденства (Карл Гуннар Мюрдаль)
близька за своєю суттю до технократичних доктрин держави. З позицій цієї
теорії держава предстає як координатор економічної та політичної діяльності
суспільства. Завдяки спільним зусиллям держави та суспільних інститутів
інтереси всіх шарів суспільства в основному задоволені, досягнута рівновага
між інтересами особи та суспільства;
5) марксистська теорія розглядає державу як знаряддя панування
експлуататорського класу (рабовласників, феодалів, буржуазії). Класовий
підхід до сутності держави виявився вельми плідним для дослідження
додержавної держави, але до держави інформаційного етапу розвитку людства
слабо придатний.
Спори про сутність держави належать до «вічних» наукових проблем.
Рішення окремих аспектів цієї проблеми породжує нові питання про
призначення та роль держави в суспільстві.

3. Основні критерії типології держав. Історичні типи держав

Тип держави – це система істотних рис, властивих всім державам, які
відносяться до певної групи.
У сучасній науці існує декілька підстав для типології (класифікації)
держав. Перш за все, з урахуванням тривалого історичного розвитку
державності розрізняють історичні типи держав.
Існують й інші критерії для типології держав. Відповідно до форм
держави протиставляються монархія та республіка, єдині (унітарні) та
федеративні держави. Залежно від принципу побудови держави і ступеня
участі в цьому громадян розрізняють державу-установу та державу-
корпорацію. Держава-установа будується зверху вниз. Участь громадян в
цьому процесі є мінімальною, більше того, в ній реалізується принцип
державної опіки над людьми. Тому державу-установу часто називають
патерналістською (від лат. «pater» – батько). Держава-корпорація будується
від низу до верху, вона заснована на участі самостійних суверенних
індивідів. Таку держава можна назвати партиcипітарною (від англ.
«participation» – участь).
Відповідно до типів державно-політичного режиму розрізняються
демократичні та автократичні держави. Демократична держава позиціонує
себе як правління народу, яке здійснюється в безпосередній та
представницькій формах, на основі конституції. Форма правління – монархія
або республіка – в цьому сенсі значення не має. Автократична держава
виступає як влада окремого правителя (групи, партії), не зв’язана волею
народу та конституцією. Різновидами автократичної держави є партійна та
диктаторська держави. Партійна держава підпорядкована цілям та інтересам
однієї партії. Як правило, партійний і державний апарати в ній злиті воєдино
(нацистська Німеччина – як найбільш характерний приклад). Диктатура
предстає як організаційне оформлення одноосібної влади. Диктатура –
стародавнє явище, відоме з римських часів. У сучасному світі до таких
держав відносять Кубу, Північну Корею, багато африканських держав.
По відношенню до релігії та церкви розрізняють світські,
клерикальні, теократичні та атеїстичні держави. Світська держава базується
на принципі розділення сфер впливу церкви та держави. Релігійні організації
не мають права втручатися в державні справи, а держава, у свою чергу,
гарантує свободу совісті і невтручання у внутрішні справи релігійних
організацій. Інколи офіційний статус світської держави закріплюється
конституційно (Україна, Росія, Німеччина, Франція).
Клерикальна держава також передбачає свободу совісті своїх
громадян, але при цьому має офіційну релігію та церкву. Церква не
зливається повністю з державою, але має ряд юридичних повноважень, які
традиційно відносяться до держави (реєстрація актів цивільного стану,
контроль в області освіти, релігійна цензура засобів масової інформації). У
клерикальній державі офіційна церква має право брати участь в політичному
житті, зокрема – мати представництво в органах влади (наприклад, духовні
лорди у верхній палаті британського парламенту). До таких держав відносять
Велику Британію, Норвегію, Швецію.
У теократичній державі державна влада належить церкві (іншому
релігійному об’єднанню), релігійні тексти є основним джерелом права, а
норми релігії мають пріоритет перед нормами права та іншими соціальними
нормами. Глава держави виступає одночасно як релігійно-духовний лідер. До
таких держав відносяться Іран, Саудівська Аравія, Марокко.
Атеїстичні держави відрізняються гоніннями на релігію, церкву та її
священнослужителів. Атеїзм (точніше, безбожність) є офіційною ідеологією,
відступ від якої, принаймні, не рекомендується, а то й карається. Саме така
ситуація існувала колись в соціалістичних державах.
З інших підстав для типології важливим є розділення держав за
принципом співвідношення між державою і правом. За цим критерієм
розрізняються правова держава та етатістська держава; за принципами
фінансування – на бюрократичні та податкові держави.
Останнім часом деякі учені (С.А.Комаров) пропонують як підставу
для типології держав особистісний підхід, а саме – міру економічної,
соціальної, політичної і духовної (культурної) свободи особистості.
Держава, як і суспільство, є продуктом історичного розвитку
людства, що й обумовлює формування історичної типології держав. Існує
декілька основних підходів до історичної типології держави: формаційний,
цивілізаційний і технократичний.
З погляду формаційного підходу головною ознакою, що визначає
історичний тип держави, є тип соціально-економічних відносин, що склалися
в суспільстві. Формація – це історичний тип суспільства, заснований на
певному способі виробництва (соціально-економічних відносинах). Автори
формаційного підходу (Карл Маркс, Фрідріх Энгельс, Володимир Ленін)
вважали спосіб виробництва базисом, а державу, право, релігію, мораль,
мистецтво – надбудовними, похідними від базису явищами. Тому, із їхньої
точки зору, історичний тип держави обумовлений типом соціально-
економічних відносин. Наприклад, якщо в суспільстві панують
рабовласницькі соціально-економічні відносини, означає, і держава є
рабовласницькою і захищає переважно інтереси рабовласників.
 Маркс виділяв такі історично існуючі формації (і відповідні ним типи
держави): рабовласницька, феодальна, буржуазна. В майбутньому, з погляду
Маркса, в результаті соціалістичної революції повинна виникнути держава
диктатури пролетаріату, яка приведе до відмирання держави і права як
непотрібних в комуністичному суспільстві явищ.
З позицій цивілізаційного підходу (Микола Данилевській, Арнольд
Тойнбі, Освальд Шпенглер) історія людства – це історія народження,
розвитку і згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Кожна з цивілізацій
своєю основою має, перш за все, духовний початок («велику ідею», за
виразом Тойнбі): своєрідну релігію та культуру, національну психологію.
Кожна з цивілізацій має характерний тільки для неї тип держави.
Якщо з погляду Маркса всі народи Землі і всі держави пройшли (або
пройдуть) одні й ті ж стадії розвитку, то з погляду Тойнбі цивілізації ніяк не
пов’язані між собою і практично не впливають одна на одну. Тойнбі включав
до числа локальних цивілізацій єгипетську, китайську, еллінську, західну,
православну, мексиканську та ін. цивілізації, що породили відповідний
тільки їм історичний тип держави.
Технократичний підхід (Герберт Спенсер, Уолтер Ростоу, Деніел
Белл) до типології держави заснований на пріоритеті рівня розвитку
технології, який визначає тип суспільства і держави. Прихильники цього
підходу виділяють три рівні розвитку технології: аграрний, промисловий
(індустріальний) та постіндустріальний (інформаційний). Аграрний тип
технології побудований на позаекономічному примусі до праці, наприклад,
на рабстві, кріпацтві. Цьому технологічному рівню відповідає деспотична
держава. Індустріальний тип технології вимагає свободи та ініціативи особи.
Йому відповідає ліберальна держава, що визнає свободу і юридичну рівність
людей. Сучасним інформаційним технологіям, що залучають до виробництва
і управління переважна більшість населення, відповідає демократична
держава.
Кожний з підходів до історичної типології держави має свої сильні і
слабкі сторони, по-своєму висвічуючи різні аспекти складного шляху
розвитку суспільства і держави.

4. Функції держави: поняття і класифікація

Функції держави – це основні напрями і сторони діяльності держави,
що виражають її сутність та соціальне призначення.
Функції держави класифікують за різними підставами.
1) залежно від принципу розділення властей розрізняють законодавчу,
виконавчо-розпорядчу, судову, контрольно-наглядову функції;
2) залежно від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові
функції держави;
3) залежно від значення розрізняють головні та другорядні функції
держави;
4) залежно від сфери додатку розрізняють внутрішні та зовнішні
функції держави.
 До внутрішніх функцій держави відносяться:
1) економічна функція (формування та виконання бюджету,
складання та виконання програм економічного розвитку, фінансування ряду
галузей, забезпечення свободи конкуренції та протидія монополізму,
безпосереднє керівництво державним сектором економіки);
2) правозахисна функція, або функція захисту прав і свобод людини
та громадянина (конституційне закріплення особистих, політичних і
соціальних прав людини, діяльність державних органів, що захищають права
людини та громадянина);
3) соціальна функція (забезпечення гідного рівня життя людини,
допомога громадянам держави, які з об’єктивних причин не можуть брати
участь у створенні матеріальних благ – діти, інваліди, люди похилого віку);
4) фіскальна функція (стягування податків і мита, виявлення та облік
доходів виробників матеріальних та духовних благ, контроль за правильністю
стягування податків та розподілу податкових коштів);
5) правоохоронна функція, або функція охорони правопорядку
(забезпечення точного і повного здійснення правових розпоряджень всіма
учасниками правових відносин усередині держави, залучення до юридичної
відповідальності правопорушників);
6) природоохоронна, або інакше – екологічна функція (регулювання
процесу використання природних ресурсів, збереження та відновлення
природного середовища існування людини).
7) культурна (духовна) функція (організація науки та освіти,
забезпечення збереження культурної спадщини і доступу громадян до неї);
8) інформаційна функція (організація та забезпечення системи
отримання, використання, розповсюдження і зберігання інформації).
До зовнішніх функцій держави відносяться:
1) функція забезпечення безпеки держави (захист країни від нападу
ззовні, захист загальнонаціональних інтересів від деструктивних дій
усередині країни);
2) функція міжнародної співпраці та інтеграції до світової
спільноти (спільна діяльність держав в політичній, економічній, культурній,
спортивній та інших сферах, членство та робота в межах міжнародних і
регіональних організацій).
У сучасному світі, коли суспільне життя все більш
інтернаціоналізується, грань між зовнішніми та внутрішніми функціями
поступово зникає. Практично кожна з функцій держави має як внутрішню,
так і зовнішню сторони. Тому ряд учених (наприклад, Л.І.Спіридонов)
висувають ідею про існування всього лише однієї – генеральної функції
держави, зміст якої полягає в забезпеченні нормального функціонування
громадянського суспільства. Генеральна функція розпадається на підфункції:
економічну, екологічну тощо.
Проблеми, що постали перед людством в ХХ ст., зумовили
виникнення глобальних функцій, для здійснення яких необхідне об’єднання
зусиль всіх держав. Найбільшою мірою глобалізація торкнулася екологічної
функції, функції захисту і охорони прав і свобод особи, функції підтримки
світового порядку.

5. Форми здійснення функцій держави

Діяльність держави і його органів по реалізації функцій держави
здійснюється в різних формах. Існує декілька класифікацій форм здійснення
функцій держави.
Звичайно виділяють правові та організаційні форми здійснення
функцій держави. Правові форми – це діяльність органів держави, пов’язана
з ухваленням і виданням правових актів, а саме: правотворча,
правозастосовча, правоохоронна, правоінтерпретаційна.
Організаційні форми здійснення функцій держави – поточна
технічна, господарська, статистична діяльність, направлена на рішення
конкретних задач.
Кожна функція держави здійснюється одночасно і в правових, і в
організаційних формах. Наприклад, щоб провести в життя функцію охорони
правопорядку, потрібно видати відповідні законодавчі акти (правотворча
форма діяльності держави), забезпечити їх виконання (правозастосовча
форма), притягати до відповідальності порушників (правоохоронна форма). В
той же час, наприклад, в процесі ухвалення закону, необхідна певна
організаційна робота (складання проекту, скликання засідання парламенту,
робота рахункових комісій в процесі голосування по законопроекту тощо), в
чому й виражаються організаційні форми діяльності держави.
З урахуванням розподілу влади виділяють наступні форми здійснення
функцій держави:
1) законодавча – полягає у виданні представницькими законодавчими
органами законів, які формулюють цілі та напрями державної діяльності,
визначають засоби та методи досягнення цих цілей;
2) управлінська (виконавчо-розпорядча) – є оперативною,
повсякденною реалізацією органами виконавчої влади приписів законів і
підзаконних актів у різних сферах державного управління;
3) судова – судові органи беруть участь у реалізації функцій держави
шляхом здійснення правосуддя;
4) контрольно-наглядова – контрольно–наглядові органи держави
(органи конституційного контролю, прокуратура, органи галузевого нагляду)
спостерігають за точним та одноманітним виконанням і застосуванням
законів.
 ВИСНОВКИ

Дослідивши основні ознаки держави, та простеживши еволюцію її

розвитку, установивши загальні закономірності, причини та умови переходу
від одного типу держави до іншого, дозволяє, врешті, виявити чинники
занепаду і розквіту держав і суспільств.
Упродовж історичного розвитку цей процес відбувався і відбувається
безупинно, оскільки повсякчас держави виникають (зароджуються),
досягають свого розквіту, удосконалюють свої політичні форми і структуру,
змінюють свої завдання і функції, свій державний устрій, форму правління,
адміністративно-територіальний поділ, державно-правовий режим, проводять
політичні реформи, об’єднуються, розпадаються або гинуть, а на їх місці
виникають нові держави, з новими інститутами та ідеологіями.
При цьому, слід звернути увагу на те, що тривалий час за радянської
правової системи існувало єдине вчення (моновчення) про типи держав,
засноване класиками марксизму, в основі якого була теорія про суспільно-
економічну формацію, що започаткувала існування так званого
формаційного підходу до класифікації держав на певні історичні типи. У
сучасних умовах розвитку людства актуалізується цивілізаційний підхід до
типології сучасних держав. Його актуальність зумовлена ставленням
суспільства до індивіда як неперевершеної загальнолюдської цінності.