ЗМІСТ

ВСТУП..............................................................................................................................2

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ....................4

Теоретичні підходи до визначення сутності державної влади...........................4

Основні функції та принципи державної влади.................................................10

РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ..................................17

2.1. Поняття та ознаки механізму держави..........................................................17

2.2. Складові елементи структури механізму державної влади.......................20

РОЗДІЛ 3. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

ТА МЕТОДИ ЙОГО УДОСКОНАЛЕННЯ.............................................................27

ВИСНОВКИ..................................................................................................................35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................................39

 ВСТУП

Розбудова незалежної демократичної держави обумовлює потребу у

формуванні відповідної правової системи, державної влади. Україна, ставши на
шлях розвитку та становлення дійсно суверенної та незалежної країни, неухильно
орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за
своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування
державних інституцій, місцевого самоврядування тощо.

Права і свободи людини та їх гарантій визначають зміст і спрямованість

діяльності державної влади. Державна влада відповідає за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
державної влади та держави зокрема.

На сучасному етапі соціально-правового розвитку та в умовах інтеграції

держави в світову економіку невід’ємною складовою безумовно виступає апарат
державної влади та механізм її реалізації. Важливість дослідження і необхідність
вдосконалення сучасного механізму державної влади зумовлюють актуальність
теми для написання курсової роботи.

Проблемі ефективного функціонування механізму державної влади

присвячено чимало наукових праць як вітчизняних так і зарубіжних дослідників,
таких як В.І. Авер’янов, В.П. Єрмолін, О.В. Зайчука, Ф.М. Кирилюк, Б.І. Краснов,
В.Г. Кремень, Р.С. Мартинюк, Н.М. Оніщенко, Ю.М. Розенфельд, О.Ф. Скакун,
В.А. Шаповалов, О.І. Ющик, Б.О. Ярош та багато інших. Проте аналіз змісту
опублікованих робіт, матеріалів наукових конференцій і дискусій, які присвячені
розгляду методів удосконалення механізму державної влади, засвідчує, що є ще
багато недостатньо досліджених аспектів та проблем, які вимагають термінового
практичного вирішення.
 Мета написання роботи – висвітлити концептуальну сутність механізму
державної влади.

Відповідно до поставленої мети основними завданнями даного дослідження

є:

охарактеризувати теоретичні підходи до визначення сутності державної

влади;

визначити основні функції та принципи здійснення державної влади;

проаналізувати поняття та ознаки механізму держави;

розкрити складові елементи структури механізму державної влади;

дослідити актуальні проблеми механізму державної влади та методи їх

удосконалення.

об’єктом даної роботи виступає механізм державної влади.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, які в свою чергу

діляться на 5 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.

В першому розділі визначається сутність головного поняття роботи –

державної влади. Також виокремлюються основні теоретичні підходи, принципи
та співвідношення державної та політичної влади.

Другий розділ роботи присвячений поняттю та елементам механізму

державної влади.
 Третій розділ містить дослідження проблем механізму державної влади та
визначення пріоритетних напрямків його вдосконалення та розвитку з прив’язкою
до особливостей вітчизняного державного ладу.

Загальний обсяг курсової роботи – 35 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Теоретичні підходи до визначення сутності державної влади

У політиці, як відомо, центральне місце посідає проблема влади. Але, на

жаль, наука про владу досі не дістала належної розробки ні у вітчизняній, ні у
світовій науці. Відтоді, коли влада набула представницького характеру, тобто
конституювалася в особливий соціальний інститут, який стоїть над суспільством,
проблема влади вилилася в форму співвідношення прав держави, прав суспільства
і прав людини.

Відповідно до цього історично сформувалися три ідеології влади, які

розглядаються в політологічній літературі як державницька, демократична та
ліберальна. Критерієм їхніх відмінностей є те, чому вони надають пріоритет:
правам держави, правам суспільства чи правам людини.

Термін «механізм держави» або «державний механізм» давно посів міцне

положення в системі знань про право й державу. Однак
єдиного загальновизнаного визначення механізму держави поки не існує. Проте
не можна не помітити, що висловлені в літературі точки зору з цього питання
незмінно зв’язують між собою поняття механізму держави та державного апарату
(органів держави, державних органів).
 Проведений аналіз наукової літератури свідчить про наявність досліджень
вченими проблем механізму державної влади. Поняття влади різні науковці
висвітлюють по-різному. Наприклад В.Г. Кремень визначає владу як організовану
і регулятивно-контролюючу основу політики, одне з важливіших і
найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною
діяльністю, конкретним життям людини [14, 125].

У свою чергу Розенфельд Ю.М. зазначає, що влада – це здібність та

можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, чинити
відповідний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому
авторитет, право, насильство та інші засоби [20, 35]. Якщо ж заглянути у галузь
політичної філософії, то Мшвеніерадзе В.В. розуміє владу як контроль над
значущими для суспільства ресурсами через володіння ними з обмеженнями [18,
215].

Отже, влада – здатність певного суб`єкта (індивіда, колективу, організації)

підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб`єкта у своїх власних інтересах
чи інтересах інших осіб [19, 124].

Існує багато різних підходів та думок вчених щодо визначення понять

«державна влада» та «політична влада». Тому розглянемо підходи науковців до
визначення понять «політична влада» та «державна влада».

На думку Кирилюк Ф.М., політична влада – це політичні відносини, які

народжуються на різноманітних соціально-структурних інтересах, які виникають
на відносинах власності на засоби виробництва, що обумовлює соціальні переваги
та авторитет власника й таким чином приводить до створення суб'єкта і об'єкта
влади, тобто до відносин панування й підлеглості [10, 63].
 Ярош Б.О. вважає, що політична влада – це спроможність певної групи,
особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах
[31, 98]. Краснов Б.І. розглядає політичну владу як один із найважливіших проявів
влади характеризується реальною здатністю класу (групи, індивіда) проводити
свою волю, виражену в політиці [13, 25].

Що стосується поняття «державна влада», то О.Ф. Скакун зазначає, що

державна влада – це публічно-політичні, вольові відносини, що утворюються між
державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті
правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус [23, 54].

На думку Н.М. оніщенка, державна влада – це влада, яка здійснюється

тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю
та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх
організацій, що забезпечується державно-правовими методами [19, 98].

Державна влада – це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами

і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-
примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується
державно-правовими методами [16, 94].

До структурних елементів державної влади належать:

суб'єкт влади, тобто державу та її органи;

об'єкт влади – людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;

владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади

підлеглим;

наявність у суб`єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що

дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;
 нормативну систему, що регламентує владну діяльність [16, 124-125].

Політична влада і влада державна – поняття не тотожні. Політична влада –

це влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм
усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними
угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних
верств над усіма іншими. Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада,
вона нерозривно пов’язана з нею та є її продовженням. Державна влада –
основний типовий засіб здійснення політичної влади.

Разом з тим існують наступні відмінності політичної та державної влади:

1) Будь-яка державна влада має політичний характер, але не всяка політична

влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 p. – влада
Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, ради на той час не
мали самостійної державної влади. Інший приклад – політична влада в Анголі,
Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до
проголошення незалежності в 1974 і 1975 p.р.). Таку владу можна назвати
переддержавною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває
загального характеру.

2) Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними

соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні
справи». Держава – центральний інститут політичної влади. Ядром політики як
сфери діяльності, пов’язаної з відносинами між класами, націями та іншими
соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання
державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну
здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має
влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику – в
межах правових норм і за їх допомогою [?].
 Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона
здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних
організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі
інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та
ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної

спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил
суспільства або здійснювати «спільні справи».

3) Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна

влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має
владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених
державно-правовими методами.

Поняття влади є одним із центральних у сучасній політології. Воно дає ключ

до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики.
Визначення політичної влади, її сутності має найважливіше значення для
розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й
політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин. Влада – це основний
елемент, що зв’язує політичну систему суспільства в одне ціле.

Поняття «влада» в побуті і в науковій літературі розуміють по-різному.

Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи –
про владу соціальну, економісти – про владу господарську, психологи – про владу
людини над собою [?].

Політична влада як один з найважливіших виявів, характеризується

реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що
виражена в політиці. Залежно від засобів на які спирається політична влада
виділяють такі її парадигми як примус, легітимність та угода. На відміну від
політичної влади, державна влада не обов’язково використовує примус для
досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші
засоби впливу, однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб
примусити членів суспільства виконувати її задуми.

В сучасному цивілізованому світі влада використовує узаконені засоби

примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові
норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й незаконні:
обіцянки, підкуп, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій,
створення додаткових джерел залежності від влади [?].

Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних

програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними
угрупованнями. Державна влада – це влада, що здійснюється тільки державою.
Характерним для неї є суверенність, універсальність і здатність владопримусового
впливу на поведінку усіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-
правовими методами. Державна влада завжди є владою політичною, до того ж
такою, що здійснюється головним суб'єктом політичної системи – державою, але в
умовах формування громадянського суспільства і правової держави, а тим більше,
в умовах їх реального функціонування; найбільш широкі можливості у здійсненні
політичної влади повинні бути свідомо надані інститутам громадянського
суспільства (політичним партіям, громадським організаціям і рухам, трудовим
колективам).

Отже, політична влада – поняття більш широке, ніж державна влада.

Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політична
влада в суспільстві не мислима без держави. Держава є основним універсальним
акумулятором політичної влади. Політична влада – це здатність однієї людини або
групи осіб контролювати поведінку громадян і суспільства, а державна влада – це
влада, яка здійснюється тільки державою та її органами.

Основні функції та принципи державної влади

Організація та діяльність органів державної влади здійснюється за

принципом народного суверенітету, одним з елементів якого є поділ державної
влади на законодавчу (здійснює Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет
Міністрів України, міністерства та ін. центральні органи виконавчої влади, місцеві
державні адміністрації), судову (Конституційний Суд України та суди загальної
юрисдикції – Верховний Суд України, місцеві суди). окреме місце в системі
органів державної влади займає Президент України та органи прокуратури.

Порядок утворення прав і обов'язків, а також розподіл повноважень між

трьома гілками влади, іншими словами, устрій державного ладу і системи
державних органів, визначаються Конституцією держави та іншими нормативно-
правовими актами [12, 67].

Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів виконавчої

влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом
України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах,
передбачених Конституцією України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та

законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної
Ради України. До Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України,
Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри [11, 96].
 Верховна Рада України (далі ВРУ) – єдиний законодавчий орган державної
влади України, який має колегіальну будову і складається з чотирьохсот
п’ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п’ять років на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Функції Верховної Ради України – це основні напрями та види діяльності

даного органу державної влади, в яких має свій вираз сутність, зміст та соціальне
призначення парламенту, як провідної структурно-організаційної складової
частини механізму української держави, представницького органу всього народу
України, що здійснюються відповідно до визначеної Конституцією і законами
України його компетенції.

Усі функції парламенту тісно взаємопов’язані між собою і в сукупності

становлять цілісну систему діяльності парламенту. Реалізацію парламентом своїх
функцій можна представити як певний технологічний процес, у якому кожна із
функцій може реалізуватися лише у взаємодії з іншими функціями, які становлять
базис для ефективної та стабільної законотворчої роботи парламенту (див. табл.
1.1).

Таблиця 1.1

Функції парламенту України

Функція Характеристика

Представницька Функція ВРУ, як і парламентів переважної більшості

країн, забезпечується способом її формування, її
виборністю, а також складом Українського парламенту. Як
 загальнонародний орган, що легітимується всім народом,
парламент України на найвищому рівні представляє весь
український народ і покликаний відігравати роль форуму, у
якому відкрито, гласно, публічно обговорюються
найважливіші питання суспільного і державного життя.

Полягає у прийняті законів, внесені до них змін і

доповнень, внесені і доповнень до Конституції України,
визнанні законів такими, що втратили юридичну силу,
скасуванні або призупиненні їх дії. Таким чином, основним
Законодавча
змістом законодавчої функції Верховної Ради України є
прийняття закону, який є основним видом правових актів
держави. Це становить прерогативу ВРУ, як єдиного органу
законодавчої влади в нашій державі.

Суть цієї функції полягає в тому, що ВРУ вправі

засновувати органи інших гілок державної влади, органи
місцевого самоврядування, інші інститути й механізм
Установча
держави і державності. Це здійснюється шляхом внесення
змін та доповнень до Конституції України, якими
засновуються органи держави.

Відповідно до ст. 85 Конституції України, ВРУ

здійснює парламентський контроль в межах, які визначені
Конституцією та законами: контроль за виконанням законів
Контрольна
та інших прийнятих парламентом актів; контроль за
додержанням конституційних прав і свобод людини й
громадянина та їх захист; контроль за діяльністю Кабінету
Міністрів України; бюджетно-фінансовий та контроль за
 діяльністю Президента України, та органів, що формуються
парламентом за його участю [16, 213-218].

Судова влада України – нарівні з виконавчою та законодавчою гілкою влади

є однією з гілок влади відповідно до ст. 6 Конституції України. органи судової
влади здійснюють свої повноваження в межах, встановлених Конституцією
України та відповідно до Законів України [?].

Судова влада виконує дві функції – правосуддя та контроль. Суттю

правосуддя є діяльність органів судової влади з розгляду правових конфліктів.
Зміст функції правосуддя у кримінальних справах полягає у розгляді кримінальної
справи у судовому засіданні, повному, об'єктивному дослідженні матеріалів
справи, визначенні винуватості або невинуватості особи та призначенні
відповідного покарання у судовому вироку. Правосуддя у цивільних справах – це
розгляд спору, що виникає із цивільно-правових відносин у державі, пов’язаних із
захистом прав та свобод людини, інтересів суспільства і держави, і винесення
неупередженого рішення. У цивільних справах функція правосуддя поширюється
на встановлення фактів, які мають юридичне значення. До них належить: визнання
особи безвісті відсутньою, померлою, обмежено дієздатною – у разі зловживання
спиртними напоями, наркотичними засобами, психотропними речовинами або
прекурсорами або визнання особи недієздатною у випадках душевної хвороби.

Функція контролю з боку органів судової влади визначається Конституцією.

Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції уповноважені
здійснювати контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних
органів влади і управління та службових осіб. особливого значення судовий
контроль набуває у сфері кримінального судочинства, коли контролю підлягають
правові акти, що були прийняті органами виконавчої влади, законність яких
оскаржує прокурор [16, 43-44].

Прокуратура України становить єдину систему, на неї відповідно до

Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» покладаються такі
функції [?]:

підтримання державного обвинувачення в суді;

представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,

визначених законом;

нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-

розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у

кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [3].

Президент України являється главою української держави. обирається

народом України строком на п’ять років [?]. – Конституція України

Функції Президента – це основні напрямки діяльності (найважливіші

обов’язки) глави держави, які обумовлені його місцем та роллю в системі органів
державної влади. основні функції Президента як глави держави визначені в ст. 102
Конституції України. Так, Президент є гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод
людини і громадянина та наділяється особливими повноваженнями, такими як:

забезпечує державну незалежність, національну безпеку і

правонаступництво держави;

очолює Раду національної безпеки і оборони України;

 приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення
воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу,
небезпеки державній незалежності України [11, 32].

Здійснюючи функцію гаранта додержання Конституції України Президент

наділений правом законодавчої ініціативи, що дозволяє йому порушувати питання
щодо реалізації конституційних положень, приведення чинного законодавства ц
відповідність до Конституції України. Забезпечуючи додержання Конституції
України Президент може накладати вето на закони, прийняті ВРУ, направляє до
Конституційного Суду України звернення щодо встановлення конституційності
законів та інших актів ВРУ, скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти
ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Виступаючи гарантом прав і свобод людини і громадянина Президент

реалізує свою конституційну функцію шляхом:

здійснення свого права законодавчої ініціативи;

видає укази, які передбачають захист прав і свобод людини і громадянина,

окремих категорій населення;

приймає в разі необхідності рішення про проведення в Україні або в

окремих її місцевостях надзвичайного стану;

оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами

надзвичайної екологічної ситуації [16, 219-220].

Таким чином, функціонування трьох гілок влади регламентується

Конституцією України, яка визначає їх основні функції в управлінні держави. За
принципом народного суверенітету здійснюється організація та діяльність органів
державної влади, одним з елементів якої є поділ на гілки, а саме законодавчу,
виконавчу і судову. (МОЖНА ДОБАВИТИ ПРИКЛАДИ ОРГАНІВ)

РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

2.1. Поняття та ознаки механізму держави

Механізм держави – цілісна ієрархічна система державних органів, що

здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких
виконуються завдання і функції держави [22, 160].

Ознаки механізму держави:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації

та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи
держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування,
державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині

принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб’єктів
механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма
іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3) це система, яка має чітку структуру з певними зв’язками між її

елементами. Первинними елементами є державні органи. Як механізм годинника
складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у
собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу,
виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні
органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі,
але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави
утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави. Інша
підсистема – місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні адміністрації та їх
глави. особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи:
прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи,

державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою

якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством (по суті,
механізм держави створюється для виконання її функцій) [22, 160-161]

У літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апарату» держави.

Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за
складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у
функціонуванні – із усіма зв’язками, що існують і виникають між його частинами
[23, 576].

Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його

елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів,
функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі
перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї основної
функції – управління.

Слід відрізняти державні органи, що мають владні повноваження, і державні

підприємства і установи, що не мають владних повноважень. За цим критерієм
можна розмежувати механізм держави і апарат держави, які лише в своїй основі й
збігаються.
 Під «державним апаратом» розуміється система органів, які безпосередньо
здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього державно-владними
повноваженнями. Поняття «механізм держави» охоплює державні підприємства і
державні установи, що під керівництвом апарату держави практично здійснюють
функції держави у сфері виробничої діяльності, пов’язаної зі створенням
матеріальних цінностей держави (державні підприємства) і нематеріальних
цінностей (державні установи). Для державних установ типовою є невиробнича
діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, проектування,
навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо

Причиною того, що державні підприємства і державні установи не можна

віднести до державних органів є те, що вони відрізняються від державних органів
низкою ознак:

не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної

влади;

безпосередньо створюють матеріальні або духовні блага;

мають специфічну організаційну структуру: є організованими державою

трудовими колективами робітників і службовців на чолі з відповідальним
керівником, що діє на засадах єдиноначальності;

мають суворо позначене коло повноважень: адміністрація підприємств і

установ здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, в межах
підприємства або установи;

керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до законодавства.

Таким чином, механізм держави, як правило, вважається система органів

державної влади та інших основних інститутів держави. До механізму держави,
поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія,
бюджетна грошова і банківська системи, Збройні Сили та інші військові
формування держави, державні символи тощо. отже, механізм держави – це
система органів і організацій та інших інститутів держави, як складають її
організаційну основу: організаційно-політичну, організаційно-економічну та інші.

2.2. Складові елементи структури механізму державної влади

Державна влада як здатність або можливість держави здійснювати політичне

керівництво суспільством завжди організаційно оформлена і так чи інакше
виражена зовні. У зв’язку з цим виникає питання про механізм державної влади,
тому що своє організаційне вираження державна влада знаходить саме в певному
механізмі.

Що ж слід розуміти під механізмом державної влади? На це питання не

існує однозначної відповіді, оскільки сам механізм державної влади вивчено у
вітчизняній науці порівняно слабо. Навіть термін «механізм державної влади» у
науковій і навчальній літературі зустрічається вкрай рідко. Тим часом з’ясування
питання про механізм державної влади допоможе чітко уявити, у чому знаходить
своє організаційне вираження державна влада, хто може бути її безпосереднім
носієм, ким вона практично може здійснюватися.

У вітчизняній літературі механізм державної влади, як правило,

ототожнюють або з державним апаратом, або з механізмом держави, або з тим і
іншим відразу, оскільки між державним апаратом і механізмом держави нерідко
не проводять ніякої відмінності. Щоб у цьому розібратися, подивимося, що ж є
державний апарат та механізм держави і чи збігаються вони з механізмом
державної влади.

Державний апарат найчастіше публічно-правова інституціональна система

органів державної влади, їх територіальних та внутрішніх підрозділів, посад
державних службовців у цих органах. Іншими словами, державний апарат – це
взяті в єдності всі державні органи, які, виконуючи власні функції, забезпечують
виконання функцій держави в цілому [6, 21].

Іноді державний апарат розглядають у вузькому значенні, розуміючи під

ним лише органи виконавчої влади та державних службовців, що працюють в цих
органах. У цьому випадку органи законодавчої та органи судової влади поняттям
«Державний апарат» не охоплюються.

У сучасній науковій і навчальній літературі поряд з поняттям «державний

апарат» широко використовується поняття «механізм держави». Трактують вони
неоднозначно. одні цим поняттям позначають органи держави (державний апарат)
в єдності з іншими державними організаціями - державними установами та
державними підприємствами, які органами держави не є, але поряд з ними входять
в склад держави і виконують його економічні, соціально-культурні та інші
завдання та функції. При цьому в структурі механізму держави виділяють три
елементи: органи держави (державний апарат), державні установи та державні
підприємства. Інші вважають, що механізм держави – це і є державний апарат,
тобто система державних органів, але взятий в динаміці. Треті, теж ототожнюючи
поняття «механізм держави» і «державний апарат», включають в механізм
держави (державний апарат) поряд з державними органами державні установи та
підприємства, але розглядають останні як своєрідні речові придатки державних
органів. Зустрічаються й інші висловлювання з цього питання.
 Як видається, поняття «державний апарат» та «механізм держави» при всій
їх пов`язаності все ж таки потрібно розрізняти. Причому, щоб уникнути
плутанини у цьому питанні даними поняттями потрібно надати строго певне
значення.

На нашу думку, під державним апаратом найдоцільніше розуміти систему

тільки державних органів, а під механізмом держави систему всіх державних
організацій: органів держави, державних установ і державних підприємств. При
такому трактуванні даних понять державний апарат теж є механізмом держави,
але це не весь державний механізм, а тільки основна його частина. Іншою,
допоміжною його частиною є державні установи та підприємства, які мають
відносну самостійність, хоча і підпорядковані органам держави. Включати їх у
державний апарат поряд з органами держави немає достатніх підстав, тому що
вони якісно відрізняються від органів держави.

Органи держави – це організації, які уособлюють собою державну владу та

здійснюють управління або всім суспільством, або якою-небудь його частиною, а
державні установи та підприємства державну владу собою не уособлюють і їх
керівні органи здійснюють управління тільки трудовими колективами даних
установ і підприємств [11, 60-62].

У структурі ж механізму державної влади можна виділити три елементи:

органи держави (апарат держави);

державні установи та підприємства;

недержавні організації, які мають державно-владні повноваження.

Державні підприємства – самостійні статутні організації, засновані на

державній власності, що мають статус юридичної особи і здійснюють виробничу
діяльність на засадах госпрозрахунку і самооплатності з метою створення
матеріальних цінностей і одержання відповідного доходу. Це зазвичай казенні
підприємства, що ґрунтуються на загальнодержавній власності та володіють її
часткою на праві повного господарського відання. Як юридичні особи вони мають
самостійний баланс, несуть самостійну майнову відповідальність.

Державні установи – організації, що здійснюють соціально-культурну,

наукову, навчально-виховну та інші види невиробничої діяльності з метою
створення духовних цінностей і фінансуються цілком чи частково за рахунок
державного бюджету. Це неприбуткові організації: дошкільні дитячі установи,
школи, училища, вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, театри,
музеї, лікарні, санаторії та ін. [?]..

Державні підприємства і державні установи відрізняються від державних

органів [?].:

не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної

влади;

безпосередньо створюють матеріальні чи духовні блага;

мають специфічну організаційну структуру: це організовані державою

трудові колективи робітників та службовців на чолі з відповідальним керівником,
котрий діє на основі єдиноначальності;

мають суворо визначене коло повноважень: управлінські функції

здійснюються адміністрацією підприємств і установ винятково у сфері своєї
діяльності, не виходячи за межі підприємства чи установи;

керуються у своїй діяльності власним статутом, складеним відповідно до

законодавства;
 утримуються (не винятково) за рахунок державного бюджету;

правовий статус їх працівників становлять не лише права та обов`язки, а й

гарантії зайнятості та соціального захисту.

Таким чином, державні підприємства і державні установи слід відрізняти від

органів держави, але їх не можна протиставляти один одному, оскільки усі вони є
державними організаціями, які діють у єдності та взаємозв’язку: державний апарат
забезпечує реалізацію функцій держави завдяки діяльності підприємств і установ,
якими керує.

Діяльність державних органів, підприємств, установ спирається на ресурси

організаційного характеру (економічні, політичні, соціальні, культурні та інші),
які представлені відповідними державними інститутами.

До недержавних організацій можна віднести благодійні, релігійні організації

чи фонди та фізичні особи, діяльність яких пов’язана з наданням соціальних
послуг. Управління цим сектором здійснюється впорядку, визначеному
законодавством та відповідними статутами. Ці організації найчастіше першими
беруть на себе вирішення нових соціальних проблем. Завдяки своїй мобільності,
творчим підходам вони здатні допомогти тим, хто в потребі, та одночасно
посприяти у наданні їм соціальних послуг. У демократичних країнах громадянське
суспільство є рівноправним партнером держави й бізнесу у вирішенні соціальних і
суспільних проблем. Держава бере на себе зобов’язання створити сприятливі
правові умови для діяльності організацій громадянського суспільства (далі – оГС),
фінансує значну частину їхньої діяльності та залучає до надання соціальних
послуг [19, 68].

Найхарактернішими функціями таких організації є – безпосереднє адресне

надання соціальних послуг на рівні громади; вивчення потреб і попиту споживачів
на послуги та зміни соціальної ситуації у громаді; участь у формуванні місцевих
соціальних програм та планування розвитку системи соціальних послуг на
місцевому рівні; здійснення громадського контролю за якістю надання соціальних
послуг та ефективністю місцевих соціальних служб та їхніх працівників.
Необхідно впровадити державні стандартів якості надання таких послуг для
кожної групи тих, хто в потребі [6].

Державний апарат (органи влади) являє собою систему органів, за

допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави,
досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим
елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і
громадськими справами. До структури апарату відносять: законодавчу, виконавчу
та судову влади, які вже були описані попередньому розділі.

Таким чином, підсумовуючи зазначене вище – механізм державної влади

являє собою комплексну систему державного управління. Структура механізму
державної влади виділяє три елементи: органи держави (апарат держави);
державні установи та підприємства; недержавні організації, які мають державно-
владні повноваження.

РОЗДІЛ 3. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: АКТУАЛЬНІ

ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДИ ЙОГО УДОСКОНАЛЕННЯ

У науковій літературі існують різні точки зору щодо питання визначення

держави, але ця дискусія не ставить під сумнів той факт, що сучасна правова
держава покликана бути гарантом стабільності, безпеки для своїх громадян,
забезпечувати впорядкованість і організованість суспільних відносин, визнання й
повне прийняття як вищу цінність людської особистості, її прав і свобод, що
повинне реалізовуватися в діяльності всього механізму держави в цілому.

Питання про визначення поняття механізму держави, його сутності,

структури, принципів формування й функціонування дотепер є проблемним,
представляючи певну складність, що можна пояснити не тільки урахуванням
суб’єктивного фактору, що полягає в неоднаковому сприйнятті різними
суб’єктами державності, але й з огляду на об’єктивний характер
багатоаспектності, багатогранності самого інституту держави й державноправових
явищ у різні історичні епохи.

Державна діяльність не повинна носити стихійний характер. Тільки

функціонування спеціальної системи органів і установ, що входять до державного
механізму, дозволяє організовано й ефективно реалізовувати завдання й функції
держави, її призначення в суспільстві. Механізм держави є важливим і необхідним
атрибутом будь-якої держави, її «матеріальною субстанцією» і «фізичним
втіленням державної влади» [15, 83].

Проблемою механізму держави є проблема реалізації принципу поділу

влади, забезпечення ефективного функціонування механізму системи стримувань і
противаг. Даній проблемі присвячено чимало наукових праць як вітчизняних так і
зарубіжних дослідників. Зокрема таких як О.М. Румянцев, О. В. Скрипнюк, Ю. М.
Тодика, В.М. Шаповал та інші.

Головною причиною такої проблеми, на їхню думку, є Конституція України.

Головна суперечність основного Закону нашої держави полягає в тому, що, з

одного боку, у ній закріплено достатньо широкий спектр конституційних прав і
свобод людини і громадянина, навіть у порівнянні з так званими розвиненими
демократіями світу, та, з іншого боку, закріплено таку організацію державної
влади, що не здатна забезпечити і гарантувати більшість із цих прав і свобод. Ця
внутрішня суперечність відображає об’єктивну суперечність між українським
суспільством та існуючою антидемократичною державною владою [?].

Недосконалість конституційних основ публічної влади в Україні має місце,

найперше, в організації верховної державної влади, яка виявляється розподіленою
між двома центрами влади: Парламентом та одноосібним главою держави –
Президентом України.

Якщо Парламент згідно Конституції України визначає загальні засади

внутрішньої і зовнішньої політики та затверджує програму діяльності Уряду як
вищого органу в системі виконавчої влади, то у Президента України залишаються
вирішальні владні засоби впливу на діяльність Кабінету Міністрів України. У той
же час Глава держави взагалі не відповідає перед Парламентом за будь-які свої дії
(окрім злочинних) [30, 36]. Ця суперечність є не лише джерелом постійної
напруженості у відносинах Президента з Верховною Радою України (насамперед у
визначенні політичного курсу держави), а й робить внутрішньо суперечливим
становище Уряду, а отже, істотно знижує ефективність державної влади загалом.

У відносинах Президента з Верховною радою можна виділити цілий ряд

проблем їхньої взаємодії.

Однією з перших таких проблем є відсутність у Президента України

можливості розпускати представницький орган. У більшості країн світу, де
функціонують парламентські чи змішані республіканські форми правління,
механізм впливу глави держави на парламент шляхом його дострокового розпуску
можна вважати одним з найважливіших важелів системи стримувань і противаг у
їхніх відносинах. В Україні, згідно ст. 90 Конституції України, Президент, окрім
права достроково припинити діяльність Парламенту у разі, якщо протягом
тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися,
іншої можливості для його розпуску не має [1].

Наступну групу проблем можна виокремити серед взаємовідносин

Президента та Парламенту у законотворчій сфері. Глава держави у даній галузі
володіє достатньо широким набором важелів впливу та втручання. Це стосується,
перш за все, права законодавчої ініціативи та права вето Президента.

Щодо права законодавчої ініціативи, то варто згадати про те, що окрім

подання законопроектів до Парламенту у звичайному порядку, він також має
право на подання законопроектів, що визначені ним як невідкладні та
розглядатимуться позачергово (ст. 93 Конституції України). Цікавим є також той
факт, що в силу того, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед
Главою держави, останній може втручатись у законодавчу діяльність Парламенту
шляхом подання законопроектів через Уряд, який у той же час замість втілення
власного права законодавчої ініціативи, натомість змушений враховувати
поставлені перед ним завдання Президента.

Іншим механізмом впливу на законотворчий процес є реалізація

Президентом України права вето. Глава держави може ветувати закони, ухвалені
Верховною Радою України. І хоча Парламент має формальну можливість
подолати вето Президента України за допомогою кваліфікованої більшості у дві
третини голосів усього складу Верховної Ради України, однак після цього закон
повинен бути промульгований Главою держави та оприлюднений протягом десяти
днів. На практиці цей механізм є абсолютно бездієвим через те, що Конституцією
України водночас не передбачено ніякої відповідальності Президента України в
разі непідписання закону навіть після подолання вето. оскільки без цього підпису
закон не може набути чинності, то Президент України може практично одноосібно
обирати на власний розсуд, які законопроекти в результаті таки будуть реалізовані
у вигляді законів, а які будуть ним просто проігноровані.

Ще однією проблемою виступає великий вплив Президента на виконавчу

гілку влади. Конституція України, як і більшість інших держав зі змішаною
президентсько-парламентською формою правління, не відносить Главу держави
до будь-якої з гілок влади, проте реалії свідчать, що Президент України є
ключовою складовою системи виконавчої влади. Характер його компетенційних
зв’язків з Кабінетом Міністрів України та усією гілкою виконавчої влади загалом
унаочнює домінантність ролі Президента України у сфері виконавчої влади [9,
106].

Глава Держави призначає Прем’єр-міністра України. Для цього потрібна

згода більшості у Верховній Раді України. Звільнити Прем’єр-міністра України
також може і Президент України (завжди), і Верховна Рада України (лише якщо
до цього вона не схвалила Програми діяльності Уряду). Як показує практика,
Президент, без згоди Верховної Ради, сам вирішує, чи буде певна особа
виконувати обов`язки Прем’єр-Міністра, чи ні.

Склад Кабінету Міністрів України призначає і звільняє також Президент

України за поданням Прем’єр-міністра України. однак оскільки сам Глава Уряду є
залежним від Глави держави та може бути звільнений ним у будь-який момент,
такі подання є скоріше формальністю, аніж реальним засобом впливу. Тобто,
фактично Президент України формує склад Уряду самостійно.

Подібна ситуація виникає у реалізації кадрових повноважень Президента. За

поданням Прем’єр-міністра України (яке скоріше є формальністю) Президент
України призначає і звільняє голів місцевих державних адміністрацій, а також
більшість керівників центральних органів влади.
 Залежність Кабінету Міністрів України від Президента України
підтверджується також і тим, що Глава держави може скасувати акти Кабінету
Міністрів України та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (далі – АРК)
без будь-якого вмотивованого пояснення таких дій.

Окрім того, закріплена за Урядом солідарна відповідальність перед

Парламентом унеможливлює звільнення Верховною Радою України якогось
конкретного міністра. Водночас такою можливістю володіє Глава держави [1].

Значним недоліком, що також унеможливлює ефективну реалізацію

принципу поділу влади в Україні, є відсутність парламентської інвеститури Уряду.
Функціонування цього механізму покликане надати реальну можливість
представницькому органу брати участь у формуванні Уряду. Він є фактично
способом висловлення довіри кандидатові посаду Прем'єра, а також програмі дій
нового Уряду. Парламентська інвеститура передбачає, що не лише прем’єр-
міністр постає перед парламентом, але він у визначений строк подає програму
діяльності уряду, і тільки тоді, коли програму затверджено, уряд приступає до
виконання повноважень. До того часу уряд не важається легітимним. Згаданий
інститут основним Законом України не передбачений, що надає змішаній формі
правління в Україні особливої виключності. До прийняття Закону України «Про
Кабінет Міністрів України» у 2006 р. Україна була єдиною країною зі змішаною
формою правління, де Програму діяльності Уряду можна було затвердити будь-
коли, тобто Уряд міг функціонувати з незатвердженою Програмою.

Відсутність існування цього механізму в Україні частково пов’язане з іншим

недоліком вітчизняної політико-правової практики. Парламентська інвеститура
уряду за своєю природою покликана примусити главу держави під час процедури
формування уряду зважати на те, щоб його склад міг завжди опиратися на
парламентську більшість. Конституція ж України не висуває жодних вимог
стосовно існування у Парламенті постійної більшості, хоча ефективна діяльність
Кабінету Міністрів України як теоретично, так і практично вимагає законодавчого
забезпечення з боку Верховної Ради України та існування в Парламенті стабільної
проурядової більшості. Роль більшості (у сенсі арифметичної більшості голосів
при голосуванні) зводиться до затвердження поданої Президентом України
кандидатури Прем’єр-міністра України, затвердження Програми діяльності Уряду
та можливості висловити йому недовіру [17, 72].

Існування формального впливу Парламенту на формування складу Кабінету

Міністрів України та припинення його повноважень не лише спричиняє ситуацію
відсутності конструктивного зв’язку представницького органу та Уряду, але й
також слугує додатковим фактором, який позбавляє особливих стимулів до
утворення постійної коаліційної більшості у Парламенті [1].

Певні проблеми існують також і у сфері взаємодії Конституційного Суду

України з іншими вищими органами державної влади. Як відомо, склад
Конституційного Суду України призначається Президентом України, Верховною
Радою України та з’їздом суддів України. Кожен з трьох органів призначає рівну
кількість суддів (6 суддів), що сприяє досягненню незалежності самого Суду та
його тісної взаємодії з Главою Держави, Парламентом та судами загальної
юрисдикції. Проте, у разі, коли будь-який з трьох повноважних органів не
призначають свою квоту суддів, ані Конституція України, ані Закон «Про
Конституційний Суд України» не передбачають жодних механізмів реагування та
усунення такої ситуації. Її виникнення є достатньо небезпечною та ставить під
загрозу повноцінне функціонування Суду. Такий прецедент вже мав місце в
українських державно-політичних реаліях, коли у 2005 році у зв’язку з
закінченням терміну дії повноважень 16 суддів Президент України та з’їзд суддів
України призначили свої квоти, а Верховна Рада України з певних політичних
мотивів цього не зробила.

Отже, підсумовуючи усі проблеми реалізації принципу поділу влади в

Україні на сучасному етапі, головними потрібно назвати такі:

загальна незбалансованість системи поділу влади;

низький рівень політичного впливу Верховної Ради України як

представницького органу;

фактичне підпорядкування виконавчої влади (Кабінету Міністрів України та

місцевих адміністрацій) Главі Держави, який, проте, не несе жодної
відповідальності за результати її діяльності;

відсутність ефективних механізмів взаємозв’язку та впливу Верховної Ради

України на Кабінет Міністрів України, що значно погіршує рівень їхньої
конструктивної взаємодії

З метою ж недопущення системної кризи влади необхідно передбачити

конституційно-правовий механізм, при якому жоден орган влади або політична
організація не можуть ігнорувати або припиняти діяльність конституційно
закріплених інститутів, безконтрольно здійснювати виконання владних функцій,
прагнути скасування конституційного ладу. З цією метою доцільним бачиться
встановлення персональної відповідальності осіб, які безпосередньо розробляють
законопроекти, за порушення в них норм Конституції і інших законів, у тому числі
і тих, що встановлюють загальні принципи організації державної влади.
 ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дослідження можна дійти до наступних висновків:

1. Влада – здатність певного суб`єкта (індивіда, колективу, організації)

підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб`єкта у своїх власних інтересах
чи інтересах інших осіб.

Політична влада – поняття більш широке, ніж державна влада. Державна

влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політична влада в
суспільстві не мислима без держави. Держава є основним універсальним
акумулятором політичної влади. Політична влада – це здатність однієї людини або
групи осіб контролювати поведінку громадян і суспільства, а державна влада - це
влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується
суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на
поведінку всіх людей та їх організацій.

2. Функціонування трьох гілок влади регламентується Конституцією

України, яка визначає їх основні функції в управлінні держави. За принципом
народного суверенітету здійснюється організація та діяльність органів державної
влади, одним з елементів якої є поділ на гілки, а саме законодавчу, виконавчу і
судову.

3. Механізм держави – цілісна ієрархічна система державних органів, що

здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких
виконуються завдання і функції держави.

До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також

громадянство, територія, бюджетна грошова і банківська системи, Збройні Сили
та інші військові формування держави, державні символи тощо. Таким чином,
механізм держави, як правило, вважається система органів державної влади та
інших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно-
політичну, організаційно-економічну та інші.

4. Структура механізму державної влади виділяє три елементи: органи

держави (апарат держави); державні установи та підприємства; недержавні
організації, як мають державно-владні повноваження.

Органи держави – це організації, які уособлюють собою державну владу та

здійснюють управління або всім суспільством, або якою-небудь його частиною, а
державні установи та підприємства державну владу собою не уособлюють і їх
керівні органи здійснюють управління тільки трудовими колективами даних
установ і підприємств

Державні установи – організації, що здійснюють соціально-культурну,

наукову, навчально-виховну та інші види невиробничої діяльності з метою
створення духовних цінностей і фінансуються цілком чи частково за рахунок
державного бюджету.

Державні підприємства – самостійні статутні організації, засновані на

державній власності, що мають статус юридичної особи і здійснюють виробничу
діяльність на засадах госпрозрахунку і самооплатності з метою створення
матеріальних цінностей і одержання відповідного доходу.

До недержавних організацій можна віднести благодійні, релігійні організації

чи фонди та фізичні особи, діяльність яких пов’язана з наданням соціальних
послуг.

На сучасному етапі розвитку України без створення умов по забезпеченню

принципу єдності влади, розподіл влади перетворюється на глибокий внутрішній
конфлікт, який призводить до певних проблем і затягує з часом в себе суспільство.
Для недопущення системної кризи влади необхідно передбачити конституційно-
правовий механізм, при якому жоден орган влади або політична організація не
можуть ігнорувати або припиняти діяльність конституційно закріплених
інститутів, безконтрольно здійснювати виконання владних функцій, прагнути
скасування конституційного ладу.

З цією метою доцільним бачиться встановлення персональної

відповідальності осіб, які безпосередньо розробляють законопроекти, за
порушення в них норм Конституції і інших законів, у тому числі і тих, що
встановлюють загальні принципи організації державної влади.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28

червня 1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року 
№ 2453-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 41-42, № 43, №44-
45, ст. 529.

Про Прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII //

Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, №53, ст. 793.

Абдулаев М.И. Проблемы теории государства и права / М.И. Абдулаев, С.А.

Комаров. – СПб., 2003. – 365 с.

Авер’янов В. Б. органи виконавчої влади в Україні / В.Б. Авер’янов – К.:

ІнЮре, 1997. – 48 с.
 Авер’янов В. Б. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи
реформування / В.Б. Авер’янов, О.Д. Крупчан. – Х.: Право, 1998. – 36 с.

Атаманчук Г. В. Теория государственного управления / Г.В. Атаманчук. –

М.: Издательство: Омега-Л., 2004. – С. 160-162.

Бойко-Бойчук О.В. Механізми державного управління: узагальнена модель

[Електронний ресурс] / Режим доступу: http://concept.at.ua/_ld/0/34.pdf.

Єрмолін В.П. Конституційні засади виконавчої влади в Україні (проблеми

теорії і практики): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук / В.П. Єрмолін. – К.: Українська Академія державного
управління при Президентові України, 2003. – 427 с.

Кирилюк Ф. М. Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І., М. Г. Хилько та інші; За

ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004 р. – 776 ст.

Кириченко В. М. Теорія держави і права: модульний курс [Текст]: навч.

посіб. / В. М. Кириченко, О. М. Куракін. – К.: Центр учбової літератури, 2010. –
264 с

Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник. / В.В.

Кравченко – К.: Атіка, 2000. – 320 с.

Красов Б. І. Аксіоми влади // За ред. І. О. Ільїн, 1994 р.

Кремень В. Г. Політотлогія. Підручник / За ред. проф. В. Г.Кремень, М. І.

Горлача – Харків: Друкарький центр «Єдиноріг», 2002 р.- 640 с.

Козлов А.Е. Конституционное право: [Учебник] / отв. ред. А.Е. Козлов. – М.:

Издательство БЕК, 1997. – 435 с.
 Майданник О.О. Конституційне право України: Навч. посіб. /
О.О. Майданник. – К: Алерга, 2011. – 380 с.

Мартинюк Р. С. Інститут парламентської більшості у вітчизняній політико-

правовій практиці [Текст] / Р. С. Мартинюк // Вибори та демократія – Київ:
«Києво-Могилянська академія», 2010. – № 2-3. – С. 69-77.

Мшвеніерадзе В.В. Політологія (теорія та історія політ. науки) / За ред. П.

П. Шляхтун. Підручник. – К: Либідь, 2002 р. – 576 с.

Оніщенко Н.М. Загальна Теорія держави і права: (основні поняття, категорії,

прав. конструкції та наук. концепції): Навч. Посіб. / За ред. О.В. Зайчука, Н.М.
оніщенко. – К.: Юрінком інтер, 2008. – 400 с.

Розенфельд Ю. М. Політологія: підручник / Ю. М. Розенфельд, М. І.

Панова, Н. П. осипова – Харків, 2001 р.

Рудич Ф.В. Політична система сучасної України: особливості становлення,

тенденції розвитку / Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін. – К.: Парлам. вид-во,
1998. – 352 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / О.Ф. Скакун. – Харків:

Консум, 2001. – 656 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. /

О.Ф. Скакун – Харків: Еспада, 2006. – 776 с.

Фризький О.Ф. Конституційне право України / О.Ф. Фризький. – К.:

Юрінком Інтер, 2002. – 227 с.

Фолес А. М. Механізм сучасної правової держави: доктринальні аспекти / А.

М. Фолес // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. –
2013. – № 3. – С. 37-43.
 Харченко Н.П. Поняття механізму держави, наукові пошуки теоретико-
правової дефініції / Н.П. Харченко // Ученые записки Таврического национального
университета им. В.И. Вернадского. – Серия «Юридические науки». – Том 20 (59),
№ 2. – 2007. – С. 278-284.

Шаповал В. М. Із досвіду організації виконавчої влади у зарубіжних

країнах / Державне управління в Україні. (Навчальний посібник). За заг. ред. В.Б.
Авер'янова. — К., 1999. — С. 207-217.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / П.П.

Шляхтун. – К.: Либідь, 2002. – 576 c.

Шульга Є.І. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи.

Аналітична доповідь [Текст] // Національна безпека і оборона: [журн.] / гол. ред.
Є. Шульга. К.: Центр Разумкова, 2007. – № 1 (85). – С. 3-42.

Ющик О.І. – Питання державотворення: чи відбудеться в Україні правова

реформа? / О.І. Ющик // Віче – К.: «Віче», 1992 – № 8. – С. 36-38.

Ярош Б. О. Загальна теорія політики: [Навч. посібник] / Луцьк ,2005 р.