1

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут

заочного та дистанційного навчання

кафедра теорії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

тема "Держава та політична система суспільства"

Виконала:
слухачка групи 1КА-1
Дубик Дар'я Володимирівна
Залікова книжка:
23-05 КЖТ
Мобільний телефон:
+380972722690

Київ-2024
 2
План

Вступ

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ

СИСТЕМ

1.1.Поняття та структура політичної системи

1.2. Типологія політичних систем

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ОРГАНИ ВЛАДИ, ЯК СКЛАДОВІ

ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА УКРАЇНИ

2.1. Держава як елемент політичної системи суспільства

2.2. Органи держави та самоврядування: аспекти співвідношення

Висновок

Список використаних джерел

 3
ВСТУП

Актуальність теми. У політичній системі суспільства держава займає

центральне місце, виступаючи центром зосередження широкого кола
політичних інтересів різних соціальних груп. Він також має унікальний статус
серед суб’єктів цієї системи через володіння владою, спеціалізованим
державним апаратом для виконання своїх функцій і виключним правом
виконувати закони на своїй території, встановлювати загальноприйнятні
суспільні норми, збирати податки та визначати виділення державного
бюджету. Крім того, уряд відіграє вирішальну роль у підтримці згуртованості
та стабільності політичної системи, використанні ресурсів суспільства та
регулюванні його діяльності, що має важливе значення як для суспільства, так
і для самої держави. Враховуючи ці фактори, можна зробити висновок, що
тематика даної роботи залишається актуальною та потребує подальшого
дослідження.
Розвиток політичної системи і державності нерозривно пов'язаний з
теоретико-правовими і практичними основами державно-політичної влади. Ці
інститути існують як незалежно, так і по відношенню один до одного.
Взаємодія політичної та державної влади є надзвичайно актуальною
проблемою з кількох причин. По-перше, це має вирішальне значення в
контексті розвитку державності та процесів державно-правового будівництва
в Україні. По-друге, необхідна наукова переоцінка сутності, значення, місця
та співвідношення держави в політичній системі суспільства. Крім того,
існуючі погляди на природу та зв'язок між політичною та державною владою є
предметом дебатів. Нарешті, необхідно удосконалити механізми правового,
соціально-економічного, мотиваційного, організаційного та державного
регулювання для забезпечення безперебійного функціонування політичної
системи. Це вимагає наукового розуміння різноманітних форм і методів
здійснення політичної та державної влади.

Праці різних авторів, у тому числі Н.Н. Алексєєва, М.І. Байтіна, О.М.
Бандурка, Д.О. Керімова, В.В. Копєйчикова, М.Н. Марченко, Л.С. Мамута,
 4
С.А.Осипяна, В.І. Пантіна, Ю.А. Тихомирова, В.Д. Ткаченко, та О.Ф. Коня,
заглибитись у теоретико-методологічні аспекти ролі та впливу держави на
розвиток та функціонування політичної системи. Ці публікації пропонують
уявлення про відносини та взаємодії в цій сфері.
О.А. Фісуна, М.В. Цвях і ще кілька осіб.
Дослідження зосереджено на меті та завданнях. Мета дипломного
дослідження полягає в тому, щоб забезпечити міцну основу в теорії та праві
щодо ролі держави в політичній системі суспільства. Крім того, він
спрямований на дослідження теоретичних аспектів взаємовідносин та
взаємодії між державними органами та інститутами громадянського
суспільства.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
провести дослідження поняття «політична система суспільства» та її
структури; аналіз типології політичних систем; надання характеристики
держави як первинної складової політичної системи суспільства; дослідження
функцій державної влади та визначення їх змісту; вивчення особливостей
політичної системи в Україні; опис тенденцій розвитку політичної культури
українського суспільства; та визначення механізмів, через які громадянське
суспільство впливає на політичну систему.

Основна увага дослідження зосереджена на соціальних зв’язках, які

виникають у зв’язку з функціонуванням урядових механізмів у політичній
системі суспільства. Основна сфера дослідження стосується теоретичних і
правових аспектів відносин і взаємодії між політичною та державною владою
в політичній системі суспільства.
Робота базується на поєднанні загальнонаукових і спеціалізованих
методів, які були використані для досягнення наукових і практичних
результатів. До таких методів належать порівняльний метод, метод
систематизації, абстрактно-логічний метод, графічний метод.
 5
РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

1.1. Поняття та структура політичної системи

На думку сучасних політологів, розуміння політичного життя виходить

за межі відносин між «державою» і «суспільством». Це означає, що терміни
«держава», «уряд» і «нація» мають різні та незалежні значення, специфічні
для кожного інституту суспільства. Вивчення державного управління зазнало
значних трансформацій після введення поняття «політична система», яке
набуло широкого вжитку завдяки комплексному охопленню політичних
аспектів суспільства. По суті, поняття «політична система» перевершує
поняття «державне управління», оскільки воно охоплює всіх осіб та
інституції, залучені до процесу державного будівництва.
Теорія політичної системи, створена американським політологом Д.
Істоном у 1950-х рр., ввела в науковий дискурс термін «політична система».
Цей термін охоплює суть того, що він представляє.
Автономія політики як окрема сфера суспільного існування складається
з різних взаємопов’язаних компонентів, таких як уряд, політичні партії,
лідери та ідеології.
Важливо зрозуміти динаміку політичних взаємодій із зовнішнім
середовищем, включаючи економічну, соціальну та культурну сфери, а
також інші держави. Запровадження поняття «політична система» мало
обмежене практичне значення, оскільки його мета полягала у виявленні
сприятливих елементів, які сприяють як «стабільності», так і «сталому
розвитку», які необхідні для досягнення успіху.
Розвиток цивілізації та встановлення цілісної політичної системи тісно
пов’язані з розвитком суспільства та впровадженням механізмів, які
сприяють примиренню між різними групами населення. Цей процес
передбачає формування та організацію різноманітних організацій, таких як
 6
політичні партії, профспілки, селянські спілки, асоціації промисловців та
міжгрупові асоціації. Ці групи виникають з метою представлення та захисту
потреб та інтересів різних верств суспільства. Через поступовий і
поступовий процес формується всеосяжна політична система [1, с.19].
Політична система — це складна взаємодія між різними елементами,
такими як політичні інститути, соціальні структури та цінності. Ці
компоненти взаємодіють один з одним для здійснення державної влади та
здійснення державного впливу. Структура політичної системи охоплює не
тільки державні інститути, такі як уряд, політичні партії та лідери, але також
включає економічні, соціальні та культурні інститути, а також традиції,
цінності та норми, які мають політичне значення та опосередковано
впливають на політичні процеси. процес. Кінцева мета цих державних і
суспільних інституцій полягає в розподілі ресурсів, будь то економічні,
грошові, матеріальні чи технологічні, і в забезпеченні того, щоб населення
визнало цей розподіл як обов’язковий для всіх.
У визначенні «політичної системи» розмежовуються соціологічні та
правові поняття. Соціологічна концепція розглядає політичну систему як
динамічний механізм, який передає впливи середовища та політичних
структур на формування політичної поведінки та громадянської позиції
індивідів. Одним із відомих прихильників соціологічної концепції є відомий
американський учений Девід Істон. Істон відомий своїми видатними
роботами, такими як «Політична система» (1953), «Концептуальна основа
політичного життя» (1965) і «Системний аналіз політичного життя» (1965).
Він першим застосував системний підхід до аналізу політики. У своєму
теоретичному дослідженні політичного життя Істон черпав натхнення з
біологічних моделей, які виявляють активну взаємодію як з іншими
системами, так і з навколишнім середовищем, що призводить до їх
стабільності. Такий акцент на активній системній взаємодії сприяє
стабільності політичної системи.
На думку Девіда Істона, політична система функціонує подібно до
біологічної системи, покладаючись на своє середовище для активного
розвитку та самозбереження. Істон класифікує середовище, яке впливає на
 7
політичну систему, на внутрішньосуспільні системи (такі як економічні,
культурні, соціальні та психологічні фактори) та позасуспільні системи, які
існують за межами певного суспільства (такі як міжнародна торгова система
та міжнародні організації). . Середовище політичної системи охоплює різні
соціальні системи, включаючи економічні, соціальні, духовні та ідеологічні
аспекти. Однак важливо визнати, що політична система якісно відрізняється
від інших соціальних систем через існування чітких меж, які полегшують
взаємодію між політичною системою та її середовищем. Отже, Д. Істон
визначає взаємодію між політичною системою та її середовищем як
первинну одиницю аналізу для розуміння політичної системи. Крім того,
політична взаємодія, на відміну від інших соціальних взаємодій, орієнтована
на вимушений розподіл цінностей у суспільстві.
Виходячи з цього аналізу, вчений розглядав політичну систему як
мережу обмінів, що здійснюються індивідами з метою встановлення
авторитетного розподілу як матеріальних, так і духовних цінностей. Це
вкрай важливо запобігає виникненню конфліктів між членами суспільства.
Отже, необхідно визнати, що основна функція політичної системи полягає в
тому, щоб ефективно поширювати цінності в суспільстві та подавати їх у
спосіб, який переконує громадян прийняти ці цінності як обов’язкові. Будь-
яке недотримання цього принципу з боку системи призводить до посилення
внутрішньої напруги та потенційно навіть до її погіршення.
У 1920-х роках німецький біолог Л. фон Берталанфі (1901-1972) ввів
термін «система» для опису обміну клітин між організмами та їх зовнішнім
середовищем. За Берталанфі, система складається з взаємопов’язаних
елементів, які функціонують як єдине ціле.
Концепція «взаємодіючих елементів» підкреслює взаємопов’язану
природу системи. Ця взаємозалежність означає, що будь-яка зміна окремого
елемента в системі призведе до відповідної зміни всієї системи.
Розвиток системи є результатом її чуйності на зовнішні сигнали та
внутрішні вимоги, які підтримують її цілісність.
Ідею застосування поняття «система» до аналізу суспільства
запропонував Т. Парсонс. Він запропонував, що суспільство можна розуміти
 8
як складну взаємодію чотирьох взаємопов’язаних підсистем: економічної,
політичної, соціальної та духовної. Кожна з цих підсистем виконує певні
функції та реагує як на внутрішні, так і на зовнішні вимоги. Разом вони
гармонійно працюють, щоб підтримувати загальне функціонування та
життєздатність суспільства.
При дослідженні політичної системи суспільства в західній політичній науці
існує два основних підходи: інституційний підхід і системний підхід. Інституційний
підхід визначає політичну систему, яка базується на державі, політичних організаціях,
мережі їх зв'язків і взаємодії. З іншого боку, системний підхід розглядає не лише
структуру та функції державних інституцій, а й правові норми та політичні ролі, що
проявляються в політичній поведінці. Незалежно від обраного підходу, у всіх
визначеннях терміна «політична система» підкреслюється його зв’язок із
застосуванням фізичного примусу в суспільстві, яке встановлюється через
верховенство права. Такі вчені, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Д. Істон і Р. Даль, розширили
ці ідеї, обговорюючи такі теми, як авторитарний розподіл цінностей, влада,
управління та авторитет. Ці визначення надають законні повноваження накладати
санкції на осіб, які не дотримуються встановлених «правил гри» в суспільстві.
Те, як політична система ставиться до насильства, є важливим аспектом, який
впливає на її загальну структуру. Саме цей аспект визначає «політичний» елемент
концепції. Крім того, термін «система» охоплює взаємозв'язок різних її компонентів, а
також встановлені межі, які відокремлюють її від зовнішнього середовища. Ці межі не
є фіксованими і можуть змінюватися. Під час війни, наприклад, кордони, як правило,
розширюються, оскільки держава мобілізує великі верстви населення та здійснює
більший контроль над галузями промисловості, які зазвичай менш регулюються в
мирний час.

Політична система будь-якого суспільства охоплює різні елементи, такі як

держава та її інститути, політичні партії, громадські організації та рухи, а також інші
об’єднання громадян. Ці компоненти разом із правовою базою та політичною
ідеологією працюють разом для досягнення відповідних цілей, завдань і функцій,
використовуючи різні методи, форми та ресурси.
Соціальна система є основою політичної системи, яка функціонує як підсистема
 9
всередині неї. Він визначає структуру та функціонування політичної системи,
формуючи її ключові атрибути та визначаючи ступінь її функціональності. Крім того,
він встановлює параметри для вирішення ключових суспільних проблем політичними
засобами.
У глибині політичної структури формується новий суспільний вибір,
мобілізуючи соціальні ресурси та енергію, необхідні для перетворення цих рішень у
відчутні соціальні дії. Цей процес передбачає створення інститутів, які мають
тривалий вплив на трансформацію різних компонентів соціальної системи. З цієї
точки зору політична система є найважливішим інструментом соціальної системи,
гарантуючи її стабільність, посилюючи індивідуальні функції та максимізуючи
ефективність вирішення конфліктів і протиріч.
Політична система діє незалежно та прозоро. Він підтримує постійні зв’язки та
взаємодію з іншими підсистемами суспільства. Подібно до економічної системи, існує
порівнянний обмін факторами, такими як витрати та вихід (вхід і вихід).
Т. Парсонс і Д. Істон були ключовими фігурами в розвитку політичної науки
саме в цьому напрямку. Парсонс заклав основу для комплексного аналізу соціального
життя за допомогою системного аналізу, тоді як Істон застосував принципи теорії
систем до вивчення політики. Примітно, що Істон наголосив на важливості підтримки
збалансованого співвідношення між вимогами та підтримкою в політичній системі.
Будь-який дисбаланс, будь то надмірні вимоги, недостатня підтримка або поєднання
того й іншого, може призвести до колапсу системи. Отже, політична система може
зазнавати різноманітних змін, таких як впровадження нових законів, постанов,
державне фінансування чи інформаційні кампанії.

На думку У. Мітчелла, включення вимог і підтримки не повинно бути єдиним

центром уваги при дослідженні політичної системи. Він стверджував, що також слід
враховувати очікування та ресурси, на які покладається система. Крім того, він
вважав, що результати системи слід розглядати як поєднання мети, цінностей і
регулювання. У цьому контексті регулювання стосується підходу, який
використовується для досягнення мети, підтримки цінностей і управління витратами.
Для подолання соціальної напруги та адаптації до мінливих обставин у
політичній системі необхідна «петля зворотного зв’язку». Цей механізм відіграє
 10
вирішальну роль у корекції поведінки політичної системи та, зрештою, зменшенні
суспільної напруги. У політологічних дослідженнях типологія політичних систем є
надзвичайно важливою, оскільки кожна система має свої відмінні характеристики та
унікальність.
Типологія Платона була однією з перших спроб провести порівняльний аналіз,
де він розмежував монархію та тиранію, аристократію та олігархію та демократію.
При цьому він утримався від позначення протилежності демократії, вважаючи її
найбільш несприятливою формою правління.
Щоб розширити концепцію Платона, Аристотель висунув два основні стандарти
для оцінки політичних систем: правлячий клас діє в найкращих інтересах усього
населення та правлячий клас діє виключно у власних інтересах. У першому сценарії
він визначив монархію, аристократію та «політику» як приклади, тоді як у другому
сценарії він ідентифікував тиранію, олігархію та демократію.
М. Вебер класифікував форми правління, засновані на здатності урядовців
стверджувати легітимність свого правління та готовності членів системи прийняти їх
через традиції, харизму та легітимність. Г. Алмонд розглядав англо-американську,
континентально-європейську, тоталітарну та доіндустріальну системи. Дж. Коулмен
проаналізував конкурентні, напівконкурентні та авторитарні системи. Д. Ептер
виділив диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку та прямо
представницьку системи.
Відповідно до точки зору Д. Істона, Г. Алмонд і Д. Пауелл, як уже зазначалося,
встановлюють зв’язок між політичною системою та суспільством. Вони пропонують
три чіткі аналітичні рівні для розуміння функціонування політичної системи.

Політична система суспільства охоплює різні аспекти, зокрема його взаємодію із

зовнішнім середовищем, внутрішнє функціонування, збереження та адаптацію.
Усередині політичної системи виділяють п'ять основних груп елементів: політичні
інститути, політичні відносини, політичні норми, політична свідомість і політична
культура [2, с. 32]. Ці елементи породжують різні підсистеми політичної системи, такі
як організаційно-інституційна, регулятивна, функціональна, комунікативна та
духовно-ідеологічна підсистеми, які разом утворюють її структуру.
Політична організація суспільства, яка виступає організаційною основою
 11
політичної системи, складається із взаємопов’язаних політичних інститутів у межах
інституційної підсистеми. До цих політичних інститутів належать держава та різні її
структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні
організації, церква, органи місцевого самоврядування. Важливо зазначити, що
політична система не охоплює всі громадські організації суспільства, а зосереджена
лише на тих, які безпосередньо беруть участь у функціонуванні політичної влади.
Залежно від рівня їхньої участі в політичних справах і масштабів впливу на них
можна виділити три типи організацій.
Основною метою політичних організацій, включаючи державу та політичні
партії, є здійснення політичної влади. Вони активно й безпосередньо беруть участь у
пошуку та використанні влади, роблячи її центральним аспектом своєї діяльності.
Прикладами політизованих або неналежно політичних організацій є громадські
організації, профспілки, народні рухи, асоціації підприємців. Ці організації
здійснюють політичну владу як один із компонентів їх загального функціонування.
За типових обставин неполітичні організації, такі як науково-технічні товариства,
а також аматорські товариства, такі як рибальські, мисливські та спортивні клуби, не
відіграють ролі в політичному управлінні. Формальна структура цих організацій не
передбачає жодної участі в політичних справах.
За певних обставин політичні інституції також можуть функціонувати як групи
тиску, таким чином беручи на себе політичну роль. Ці інституції, якщо їх розглядати
разом і у взаємозв’язку один з одним, становлять основоположну структуру
політичної організації суспільства, яка служить основою для політичної системи.
Держава відіграє центральну й істотну роль у цій системі, оскільки вона забезпечує
належне функціонування політичної організації. Політичні партії, з іншого боку,
займають особливу позицію в політичній системі, оскільки вони є основними
суб’єктами в переслідуванні, утриманні та використанні державної влади. Кожна
сторона прагне впливати на державну політику, якщо не прямо її визначати.
Інституційна підсистема має вирішальне значення не лише для загальної політичної
системи суспільства, а й для окремих її складових.
У рамках регулятивної підсистеми політичні відносини фактично регулюються
сукупністю політичних норм. Ці норми можуть навмисно встановлюватися державою
у вигляді правових норм, тоді як інші поступово виникають під впливом різних
 12
факторів, таких як політика, економіка, духовність, проявляючись у вигляді
моральних норм, звичаїв і традицій. Основним елементом нормативної підсистеми
суспільства є продиктовані норми національним законодавством.
Функціональна підсистема політичної системи проявляється через політичний
процес і політичний режим. У межах комунікативної підсистеми між індивідами та
їхніми спільнотами встановлюються політичні відносини щодо здійснення влади.
Інформаційно-комунікаційна підсистема охоплює засоби масової інформації, канали
зв'язку та розгалужену мережу інституцій, які займаються збором, аналізом і
поширенням інформації про політичні події. Ця інфраструктура відіграє вирішальну
роль у просуванні передових політичних і правових стандартів, формуванні
політичної свідомості та розвитку конкретної політичної ідеології.
Усередині політичної системи духовно-ідеологічна підсистема охоплює як
політичну свідомість, так і політичну культуру.

Виконання правил і законів є критично важливою функцією, яка забезпечує їх

виконання. Ця функція має велике значення, оскільки є випадки, коли діючі закони та
нормативні акти не виконуються ефективно.
Важливо визнати, що в багатьох політичних системах виконання цієї конкретної
функції слугує каталізатором як для виконавчих, так і для законодавчих органів. Як
наслідок, існує відсутність чітких меж між формулюванням нормативних актів та їх
подальшим виконанням.
Коли йдеться про роль політичної системи, дослідники виділяють такі основні
функції: 1. Функція нагляду за дотриманням норм охоплює тлумачення законів і
правил, а також заходи щодо запобігання їх порушенням. Хоча відповідальність за
моніторинг в першу чергу належить до юрисдикції судових органів, вкрай важливо,
щоб законодавча та виконавча гілки влади також віддали пріоритет цій функції.
Важливо визнати тісний зв'язок між цією функцією та законодавчою функцією.
Ілюстрацію цього можна побачити на прикладі Верховного суду Сполучених Штатів,
який через свої повноваження тлумачити Конституцію відіграє значну роль у
створенні законів. Це пояснюється тим, що Суд має повноваження скасовувати,
змінювати та визнавати чинними закони та нормативні акти, прийняті законодавчою
та виконавчою гілками влади на основі конституційних підстав.
 13
Поширення та передача політичної інформації між різними компонентами
політичної системи, а також між тими, хто перебуває при владі, і тими, хто керує, є
ключовими аспектами політичної комунікації.
Політична комунікація діє у двох напрямках, сприяючи обміну інформацією та
слугуючи засобом комунікації між політичною системою та громадськістю. Хоча це в
першу чергу розглядається як вихідна функція політичної системи, воно також
відіграє вирішальну роль у збереженні та адаптації системи. Це включає політичне
наймання, яке передбачає навчання та відбір осіб для виконання управлінських
функцій у політичній системі. Крім того, політична соціалізація є важливою для
сприяння засвоєнню суспільних норм, правових принципів і психологічних стандартів
серед індивідів.

Поняття політичного режиму, яке широко розглядається в розділах, присвячених

еліті та політичній соціалізації, охоплює нормативну основу організації та
функціонування політичної системи. Ця структура включає в себе конкретні
процедури та методи, що застосовуються інститутами влади та управління, а також
стиль прийняття державних рішень і відносини між державою та її громадянами. По
суті, політичний режим стосується того, як уряд здійснює свою владу, наглядає за
суспільними процесами та керує контролем.
Отже, беручи до уваги вищезазначене, політичну систему можна описати як
згуртовану структуру як державних, так і недержавних інституцій, відповідальних за
виконання визначених ними політичних завдань. Його головна мета — відстоювати
та представляти інтереси різноманітних соціальних груп, які здійснюють прямий чи
опосередкований вплив на державну владу.Структура політичної системи
складається з таких елементів (підсистем):

- організаційно-інституціональної,

- регулятивної,

- функціональної,

- комунікативної,

- духовно-ідеологічної.
 14

1.2. Типологія політичних систем

Актуальність типології політичних систем є центральною темою в рамках

цього дослідження. Сучасний стан типології політичної системи можна
простежити до біхевіористської революції, яка відбулася в галузі політичної
науки протягом 1950-х і 1960-х років у Сполучених Штатах. Поява
біхевіористського (біхевіористського) підходу була прямою відповіддю на
незадоволення традиційними методами, що використовуються в політології,
зокрема формально-інституційними підходами. Комітет з порівняльної
політології, створений у 1954 р. під керівництвом Г. Алмонда в рамках
Американської ради з досліджень соціальних наук, відіграв значну роль у
розробці нових методологій порівняльного політології.

Наприкінці 1950-х років Е. Шилс запровадив новаторську типологію в

рамках нової методології [16, с. 52-55]. Ця класифікація була важливою,
оскільки мала на меті визначення політичних систем у країнах третього світу,
які потрапили між традиційними полюсами демократії та тоталітаризму.
Шилс виділив дві проміжні форми: «охоронювана демократія», що
характеризується надмірною концентрацією виконавчої влади, і
«модернізована олігархія», що характеризується домінуванням військових або
цивільних бюрократичних груп. Крім того, також розглядалася класична
«традиційна олігархія», що призвело до п’яти основних політичних форм.
Політична демократія характеризується відносно незалежними
представницькими інститутами, виконавчою владою та різноманітними та
автономними групами інтересів.
Підкріплена демократія означає систему, де існують офіційні
демократичні інститути, але влада все ще зосереджена в бюрократичній
державі.
Модернізована олігархія описує ситуацію, коли демократичні інститути
 15
відсутні, а владу тримають військові та цивільні бюрократичні кліки,
зосереджені на економічній модернізації.
Тоталітарні олігархії характеризуються високою концентрацією влади в
правлячій еліті, відсутністю автономних груп інтересів і практикою повної
соціальної мобілізації.
Традиційні олігархії — це династичні або сімейні режими, які чинять
опір змінам і спрямовані на збереження існуючого порядку.

Г. Алмонд відомий розробкою різних типологій політичних систем.

Концептуалізуючи ідею політичної системи, він зміг провести порівняльний
аналіз різних типів політичних організацій на основі конкретних параметрів.
Цей параметр зосереджується на виконанні політичних функцій, які є
універсальними та необхідними для всіх суспільств, дозволяючи порівняти їх
функціонування в різних суспільствах, як розвинених, так і нерозвинених.

Замість того, щоб приймати ідею розвинутих проти нерозвинених,

сучасних проти примітивних або західних проти східних.
Г. Алмонд пропонує використовувати термін «політична система»
замість «держава», оскільки остання часто обмежується правовими та
інституційними тлумаченнями.
Термін «повноваження», який має переважно юридичне значення, тепер
замінюється на «функції». Так само ми переходимо від використання
«інститутів» до «ролей». Замість того, щоб зосереджуватися на формальних
нормах, ми зараз обговорюємо «структури». Крім того, замість формально-
раціональних термінів «громадська думка» та «громадянська освіта» ми тепер
віддаємо перевагу «політичній культурі» та «політичній соціалізації». Цю
оновлену термінологію вперше ввів Г. Алмонд у 1956 р. у статті [16, с. 4].
Класифікація політичних систем, як зазначає А. Лійпхарт [17], базується
на критеріях, викладених Г. Алмондом [18, с. 40]. Алмонд підкреслив
важливість політичної культури та рольової структури у визначенні характеру
взаємодії між різними політичними інститутами. На основі цих критеріїв
політичні системи можна розділити на чотири основні групи.
 16
Англо-американське суспільство відоме своєю єдиною світською
політичною культурою та високоспеціалізованою рольовою структурою. У
цьому суспільстві існують незалежні політичні партії, групи інтересів і засоби
масової інформації.
Складні суспільства, які зазвичай зустрічаються в континентальній
Європі, демонструють різноманітну та фрагментовану політичну культуру
внаслідок присутності автономних і конфліктуючих політичних субкультур.
Цей тип суспільства, поширений у країнах, що розвиваються, з
доіндустріальним або частково індустріальним характером, характеризується
недемократичними тенденціями, нестабільністю та існуванням численних
поділів за етнічною ознакою, расою, мовою, релігією тощо, що призводить до
інтенсивної соціальної конфлікти.
Тоталітаризм вирізняється єдиною політичною культурою та значним
ступенем соціальної згуртованості, що досягається шляхом застосування
насильства та придушення опозиційних голосів.

У 1960-х роках структурно-функціональний підхід досяг свого піку з

розробкою типології Г. Алмондом у співпраці з Б. Пауеллом, яка викладена в
їхній праці «Comparative Politics: Developmentalist Approach» [19]. Ця
типологія виділяється використанням багатьох змінних, більш детальною
категоризацією та спробою включити концепцію еволюції політичної
системи. Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної
диференціації та культурної секуляризації як основні критерії класифікації.
За певним критерієм політичні системи можна розділити на три основні
класи. Перший клас включає примітивні системи, що характеризуються
слабкою політичною структурою, мінімальною диференціацією та
домінуючою місцевою політичною культурою. Другий клас складається з
традиційних систем з диференційованими політичними структурами
управління та переважною громадянською політичною культурою. Нарешті,
третій клас охоплює сучасні системи з диференційованою політичною
інфраструктурою та політичною культурою участі [19, с. 215-216]. Для
подальшого розвитку цієї типології автори далі розділили політичні системи
 17
всередині кожного класу на основі іншої змінної: внутрішньосистемної
автономії. Внутрішньосистемна автономія стосується рівня розвитку та
незалежності політичної участі та структур контролю, таких як політичні
партії, групи інтересів та засоби масової інформації. Розглядаючи ступінь
організаційного розвитку та плюралістичну диференціацію, Г. Алмонд і Б.
Пауелл виділили загалом 16 підтипів у межах трьох основних класів
політичних систем.
У царині сучасних політичних систем, поряд із перехідною та майже
вимерлою формою стародавнього міста-держави, яка, як вважають деякі
вчені, породила певні елементи сучасної політичної інфраструктури та
культури, важливо розрізняти два різні типи: 1 ) мобілізаційний
демократичний і 2) мобілізуючий.

Існує три категорії демократій з точки зору мобілізації: 1) демократії з

високою внутрішньосистемною автономією, 2) демократії з обмеженою
внутрішньосистемною автономією та 3) демократії з низьким рівнем
внутрішньосистемної автономії. До першої категорії ми знаходимо такі
демократії, як США та Велика Британія, які мають добре розвинену систему
політичних партій, сильні групи інтересів і незалежну мережу ЗМІ. Друга
категорія включає такі демократії, як Третя і Четверта республіки у Франції,
Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової війни, де існує
відносний рівень автономії в політичній системі, але постійна тенденція до
створення коаліцій між організаціями та групами. зі схожими ідеологічними
нахилами. Нарешті, третя категорія складається з демократій, де одна
політична сила або партія домінує в партійно-політичній системі, як
визначено Г. Алмондом і Б. Пауелом.
На одному кінці спектру існують радикально-тоталітарні та
консервативно-тоталітарні політичні системи, прикладами яких є СРСР за Й.
Сталіна та Німеччина за А. Гітлера. Ці системи здійснюють повне політичне
панування над населенням, усуваючи будь-яку подобу автономних
організацій, груп інтересів і ЗМІ. Вони характеризуються переважанням
панівної ідеології та єдиної правлячої партії. З іншого боку, ми знаходимо
 18
консервативно-авторитарні та модернізовані авторитарні системи, які
забороняють політичний плюралізм. Ці режими активно мобілізують
населення на підтримку авторитарної держави, часто спираючись на
радикальні та націоналістичні ідеології та іноді вдаючись до військового
правління. Приклади включають Іспанію за Франко, Португалію за Салазара,
Іран за правління шаха, Бразилію після 1964 року та Чилі після перевороту
Піночета 1973 року.
Крім того, Г. Алмонд і Б. Пауелл конкретно виділяють іншу підмножину
політичних систем до мобілізації, класифіковану на два окремі підтипи.

У країнах, що розвиваються з міцними традиційними структурами,

демократичні системи виникають разом із слабкими та формальними
демократичними інститутами. Політичному управлінню в цих країнах бракує
повноцінної демократичної конкуренції та активної політичної участі
населення. Це помітно в багатьох країнах Тропічної Африки та Азії. З іншого
боку, авторитарні системи в країнах, що розвиваються, характеризуються
традиційними авторитарними структурами управління, які діють без
мобілізації населення для активної підтримки режиму. Ці системи
демонструють парафіяльну або громадянську політичну культуру та
обмежений рівень участі громадськості в політичному житті. Приклади таких
систем можна знайти в традиційних монархіях, таких як Саудівська Аравія,
Марокко, Катар, Оман та інші.
Широко визнана типологія політичних систем, розроблена Р. Далем,
послужила основою для його емпіричного дослідження поліархій. Р. Даль
побудував ідеальні моделі політичних систем на основі двох основних
факторів. Перший фактор – це ступінь лібералізації політичної системи, який
оцінюється через рівень суспільної конкуренції. Це охоплює допустимість
опозиції, чесність політичної конкуренції, відкритість політичних інститутів, і
наявність гарантій, які дозволяють особам в межах політичну систему для
утвердження свого впливу на суспільство. Другим фактором є рівень
політичної участі, також відомий як інклюзивність, який вимірює ступінь, до
якого населення має право брати участь у конкуренції за державну владу. По
 19
суті, перший критерій з’ясовує наявні можливості для участі в опозиції та
політичної ангажованості, тоді як другий критерій досліджує, як ці
можливості можна ефективно реалізувати [20, с. 9-13].
Аналіз політичних систем, проведений Р. Далем, виділяє чотири різні
типи на основі запропонованих критеріїв та їх вимірювання. Один із цих
типів, який називають закритою гегемонією, характеризується відсутністю або
майже відсутністю опозиції та політичної конкуренції. У такій системі участь
громадян у політичному процесі вкрай обмежена, без інституційних шляхів
залучення. Режим активно придушує будь-яку форму опозиції, докладаючи
всіх зусиль, щоб повністю її викорінити. Як наслідок, широкі верстви
населення фактично маргіналізовані та не мають значущих можливостей для
участі в політичному житті.

Населення в цілому відчуває себе відірваним від політичної сфери та не

має жодних засобів впливу чи регулювання соціальних, економічних і
політичних систем.

Залежно від рівня конкуренції та політичної участі системи можна

розділити на три типи. Інклюзивна гегемонія стосується систем, де конкуренція
низька, а населення бере активну участь у політиці. З іншого боку, конкурентна
олігархія описує системи з вищим рівнем опозиції та конкуренції, але лише
невелика частина населення бере участь у політичному процесі. Ці системи
характеризуються обмеженим використанням інститутів політичної участі
елітними групами. Нарешті, поліархія являє собою політичну систему, яка
характеризується значною політичною конкуренцією та опозицією, а також
велика частина населення має доступ до повних можливостей участі в
політичному житті. По суті, поліархія узгоджується із загальноприйнятим
визначенням демократичної політичної системи.

А. Лейпхарт зробив спробу посилити категоризацію демократичних

політичних систем, удосконаливши свою типологію. В основі його типології
лежать два різні критерії.
 20
На основі свого аналізу вони виділяють чотири різні типи демократичних
політичних систем, заснованих на двох ключових факторах: структурі
суспільства, незалежно від того, чи є вона однорідною чи плюралістичною, і
поведінкою еліт, незалежно від того, чи є вона конфронтаційною чи
коаліційною. Прикладами цих типів є різні країни.

Демократії, які були позбавлені своєї політичної природи, вирізняються

єдиною соціальною структурою та підходом до співпраці правлячого класу. Ці
системи виявляють надзвичайну стабільність, оскільки на процес прийняття
рішень у них не впливають ідеологічні, культурні та релігійні конфлікти. Тим
не менш, існування численних коаліцій у всіх секторах суспільства в цих
демократичних структурах, як зазначив А. Лейпхарт, сприяє появі нових форм
протесту та опозиції, які прагнуть порушити встановлену систему.

На думку А. Лейпхарта, доцентрові демократії відповідають англо-

американському типу, визначеному Г. Алмондом. Ці демократії
характеризуються єдиною соціальною структурою та єдиною політичною
системою.

Стійкість суспільних цінностей залишається непорушною навіть за

наявності конфронтаційних елітних стосунків через відносну однорідність
культури. У консоціаційних демократичних системах фрагментована соціальна
структура врівноважується кооперативною поведінкою політичних еліт. Хоча
сегментовані або субкультурні поділи можуть існувати в суспільствах з
різними структурами та культурами, їхній вплив є двояким. З одного боку,
вони можуть дестабілізувати систему, навіть призвести до її краху. З іншого
боку, ці відмінності можуть сприяти стабілізації системи, якщо еліти різних
субкультур встановлюють довірливі стосунки та співпрацюють. Одночасно
еліти використовують принципи плюралізму, які охоплюють цінності всього
суспільства, для посилення власного авторитету та збільшення ймовірності
легітимізації населення для угод еліт.
 21
Політичні системи, які нагадують європейську континентальну модель,
запропоновану Г. Алмондом, відомі як відцентрові демократії. Ці системи
демонструють фрагментовану та суперечливу структуру соціальних цінностей і
поведінки політичних еліт. Це унікальне поєднання робить їх сприйнятливими
до ризиків нестабільності та безладу [18, с. 143-145].

Дж. Блондель запропонував більш складну та багатовимірну типологію

політичних систем, кинувши виклик лінійній класифікації Г. Алмонда.
Класифікація Алмонда, згідно з Блонделем, поміщає всі політичні системи в
єдиний континуум, прогресуючи від домодерних до сучасних форм.
Незважаючи на те, що Алмонд намагається уникнути спрощеного уявлення про
прогресивну еволюцію від традиційних до конституційно-демократичних
систем, його класифікаційна схема передбачає певну прогресію від
«несучасного» до «сучасного». Ця прогресія свідчить про те, що нові держави
вважаються «несучасними» через відсутність у них структурної диференціації,
і єдиний спосіб для них прогресувати — це стати «більш» сучасними.

На думку Дж. Блонделя, багато політичних систем сьогодні часто

розглядаються як сучасні, але насправді вони багато в чому повторюють
західну демократичну модель [21, с. 36]. Проте Блондель пропонує
альтернативний підхід, представляючи тривимірну типологію політичних
систем. Ця типологія дозволяє отримати всебічне розуміння політичних
систем, відображаючи їх уздовж кількох осей. У початковій ітерації його теорії
змінні використовувалися таким чином:

Дж. Блондель розширив свою типологію, визначивши три критерії: участь

у прийнятті рішень (на масовому чи індивідуальному рівні), засоби, що
використовуються для досягнення цілей (ліберальні чи авторитарні), і загальні
цілі реалізації політики (радикальна або консервативний). Ця багатовимірна
політична структура дозволяє нам точно розташувати західні ліберальні
демократії, країни, що розвиваються, комуністичні системи та традиційні
суспільства, підкреслюючи їх унікальні характеристики та дозволяючи
досліджувати перехідні та проміжні форми.
 22
Дж. Блондель класифікує політичні системи на шість різних типів на
основі взаємодії трьох змінних: політична конкуренція, структура еліти та
політична участь населення. Ці змінні включають характер політичної
конкуренції (відкрита чи закрита), структуру еліти (монолітна чи
диференційована) та рівень політичної участі (широка чи обмежена). Шість
типів політичних систем, виділених Блонделем, це традиційна, егалітарно-
авторитарна, авторитарно-бюрократична, авторитарно-нерівняльна,
конкурентна олігархія та ліберальна демократія [21, с. 108-109].

К. Ендрейн зробив захоплюючу спробу створити багатовимірну типологію

політичних систем, що охоплює численні підтипи. У своєму аналізі він
включив досягнення порівняльної політології 1980-х і 1990-х років [22].
Система класифікації побудована навколо трьох ключових параметрів.

Інтерпретація культурних цінностей та встановлення ієрархії культурних

цінностей відіграють вирішальну роль у формуванні політичної
відповідальності.

Вплив на політичний процес можна класифікувати за двома основними

факторами: структурним і поведінковим. Структурний фактор охоплює вплив
політичних та інституційних структур, таких як уряд, політичні партії,
соціальні групи та іноземні інститути. З іншого боку, поведінковий фактор
фокусується на поведінці як політиків, так і мас. При оцінці першого критерію
враховується злиття або диференціація духовно-моральних цінностей і
матеріальних інтересів.

При розгляді другого параметра враховується сила чи слабкість

структурної влади держави. Третій параметр визначає, чи характеризується
взаємодія між керівниками та керованими елітарним підходом (з великою
політичною дистанцією) чи егалітарним підходом (з невеликою політичною
дистанцією).

Спираючись на цю основу, гол. Ендрейн виділяє чотири різні категорії

політичних систем.
 23
Бездержавні суспільства, відомі як племінні системи, характеризуються
тісним зв’язком між матеріальною діяльністю та духовними та моральними
цінностями, особливо священними. У цих суспільствах різниця між правлячим
класом і рештою спільноти мінімальна, оскільки егалітаризм служить основою
їхніх стосунків. Політична влада є децентралізованою та розпорошеною, а
прийняття рішень є колективною діяльністю і не регулюється офіційними
інституціями. Натомість неформальні рольові групи відіграють вирішальну
роль у виконанні цих рішень. Через структурну однорідність суспільства
конфлікти виникають рідко, що робить політичний процес відносно
нескладним.

Бюрократично-авторитарні системи демонструють чітку ієрархічну

динаміку між тими, хто має владу, і широким населенням, водночас
підкреслюючи чітке розмежування між матеріальними інтересами та
духовними та моральними цінностями. Фундаментальним принципом, що
лежить в основі цих систем, є збереження порядку через придушення
конфліктів міцними державними інституціями. Під політикою розуміють
демонстрацію влади та влади, якою володіють державні структури. Держава
тісно пов'язана з централізованим адміністративним апаратом і здійснює
панування над соціальними групами. Більшість населення залишається
пасивною і відіграє незначну роль у політичній сфері.

В уніфікованих системах громадянські свободи найповніше втілюються

через реалізацію плюралістичної моделі. У цих системах розрізняються
матеріальні, духовні та моральні інтереси, а структури, які задовольняють ці
інтереси (такі як політичні партії, економічні структури та церква), діють із
високим ступенем автономії. Політичні лідери зберігають певну дистанцію від
пересічних громадян. Населення активно і охоче включається в політичний
процес. Підзвітність уряду підтримується через партійну конкуренцію, виборні
законодавчі органи та незалежні ЗМІ. Прийняття рішень здійснюється на
основі консенсусу. Визнається легітимність суперечливих інтересів. Державні
службовці представляють і захищають різні інтереси. В узгодженні цих
 24
інтересів співпрацюють урядові структури, автономні групи впливу та
політичні партії.

Масштабні перетворення досягаються за допомогою мобілізаційних

систем, які віддають перевагу цільовому підходу. Ці системи спираються на
політичну організацію мас і їх активну участь у політичному процесі.

Стратегічне використання ідеологічних цінностей у цій системі служить

механізмом мобілізації мас і залучення їх до вирішення матеріальних викликів
держави, таких як війна, індустріалізація, модернізація систем освіти та
охорони здоров’я. Проте соціальним групам надається обмежена автономія в
цьому процесі.

Уряд демонструє сильну централізовану державу, що призводить до

значного політичного розриву між правителями та підданими.

Намагаючись зробити чотири типи систем менш абстрактними, К.

Ендрейн пропонує метод класифікації їх на більш конкретні підтипи на основі
ступеня спеціалізації ролей у кожній системі. Це призводить до ідентифікації
менш спеціалізованої системи мисливців і збирачів і більш спеціалізованої
аграрної системи в межах групи народних (племінних) систем. Подібним
чином група бюрократичних авторитарних систем далі поділяється на аграрний
та індустріальний підтипи. Група сполучних систем складається з конкуруючих
олігархій і плюралістичних демократій. Нарешті, група систем мобілізації
складається з популістської та елітарної підгруп.
 25
У системі мисливців-збирачів не вистачає значної ролевої спеціалізації.
Проте в аграрно-племінному ладі політичні інститути стають більш
спеціалізованими. У цій системі різні групи та асоціації, наприклад ті, що
базуються на віковій чи таємній основі, мають певний рівень впливу на
політичний процес. На ці групи покладаються конкретні обов’язки, такі як
забезпечення дотримання законів, виконання функцій судових органів,
представництво інтересів на зборах, збір податків і сприяння політичному
посередництву.
Всередині аграрно-бюрократичної системи виникає окремий варіант
авторитарної фракції, що характеризується меншим ступенем спеціалізації.
Ефективне управління цією системою залежить від влади одноосібного
правителя, такого як король, імператор чи султан. Соціальний плюралізм
обмежується вузькими параметрами, що дозволяє лише вибраним елітним
групам впливати на прийняття політичних рішень. Крім того, вербування
політичних лідерів та еліти обмежено особами, які належать до вищих верств
суспільства.
Здійснення економічних перетворень є основним напрямком
індустріалізованої системи, яка є спеціалізованою формою авторитарного
правління. На відміну від аграрної бюрократії, ця система охоплює ширше
коло учасників управління, включаючи висококваліфікованих технократів.
Великі приватні корпорації користуються певним ступенем незалежності від
державних інституцій, тоді як політичні партії мають невелику владу і часто
діють підпільно або не мають впливу. Різні групи, такі як асоціації бізнесменів,
інтелектуали, студенти та релігійні фонди, можуть висувати свої вимоги до
урядової бюрократії. Конкурентна олігархія, яка складається з невеликого
сегменту суспільства, що переважно складається з вищого класу, відіграє
значну роль у політичному управлінні. Немає поширеної виборчої системи, а
партії мають обмежену діяльність і мінімальний вплив на прийняття
політичних рішень. Представницька система демонструє ієрархічну та класову
нерівність, оскільки плюралізація політичного простору співіснує зі
збереженням політичного домінування привілейованих груп.
Відмінною рисою плюралістичної демократії в мережі взаємопов’язаних
 26
систем є підвищений рівень політичної участі. Ця форма демократії передбачає
активну участь у процесі прийняття рішень.

Мета полягає в тому, щоб залучити до процесу якомога більше людей і

груп. Існують різноманітні спеціальні структури, такі як політичні партії,
профспілки та інші асоціації, які забезпечують активну участь простих
громадян у політиці. Важливість участі в економічних і соціальних
організаціях має пріоритет над приналежністю до родини чи етнічних груп.
Підтримуючи гнучку класову структуру, поляризація між різними групами
мінімізується, що призводить до оптимізованого узгодження інтересів.
У популістській мобілізаційній системі існує навмисне уникнення великої
ролевої диференціації з метою просування рівності. Цей підхід надає пріоритет
залученню звичайних громадян як активних учасників політичного процесу, а
не покладатись виключно на професіоналів. Як наслідок, держава в такому
типі системи демонструє колегіальну структуру керівництва та відносно
слабшу центральну владу.
На противагу цьому елітарна система мобілізації відрізняється значною
залученістю в політичну сферу спеціалізованих осіб, таких як бюрократи,
експерти, менеджери, технічні спеціалісти, офіцери, партійні функціонери.
Ідеологічна структура, яка регулює стосунки між лідерами та послідовниками,
також набуває ієрархічного характеру: провідна сила, будь то політична партія
чи рух, направляє політично необізнані маси в ухваленні рішень. Ця конкретна
система відзначається сильною централізованою державою на чолі з
харизматичною особою та безособовим адміністративним апаратом, керованим
прагматичними цілями.
Підсумовуючи, можна визначити, що сучасні класифікації політичних
систем охоплюють не лише сутність держави, а й засоби, за допомогою яких
політична сфера підтримується в її цілісності. Ці класифікації вийшли за межі
лише розгляду формальних конституційних атрибутів держави, таких як
демократія чи тоталітаризм, президентське чи парламентське правління.
Натомість більша увага приділяється розумінню рамок і відмінних
характеристик політичного процесу. Прийняття політико-системного підходу в
 27
дослідженні державного управління дозволило порівняльній політології вийти
за межі традиційних методологій.

Аналіз політичних систем традиційно обмежувався дослідженнями, які

проводилися в розвинених країнах Європи та Америки. Однак існує потреба
розширити це дослідження та вивчити унікальні характеристики політики
процеси в незах.обл. На щастя, теоретики аналізу політичних систем
розробили методологію, яка дозволяє всебічно вивчати та порівнювати
політичні системи, незалежно від їх типу чи рівня розвитку.
Дуже обнадійливий підхід до класифікації політичних систем полягає в
розвитку типології тривимірних координат. Цей інноваційний метод
перевершує спрощену лінійну категоризацію на основі критерію
«вищий/нижчий». Майбутні дослідження мають зосередитися на осмисленні
унікального становища посткомуністичних і пострадянських держав у цих
«координатних» рамках, оскільки їхні нетипові характеристики часто
суперечать традиційним схемам класифікації.
РОЗДІЛ 2

ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ОРГАНИ ВЛАДИ, ЯК СКЛАДОВІ ПОЛІТИЧНОЇ

СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА УКРАЇНИ

2.1. Держава як елемент політичної системи суспільства

Питання державності та виклики, які постають перед державою як

суспільною організацією, набули актуальності після здобуття Україною
незалежності. Тоді як у науковій літературі широко висвітлюються такі теми,
як сутність і роль держави, її устрій, сучасні тенденції розвитку держави (Н.Н.
Алексєєв, М.І. Байтін, О.М. Бандурка, Д.О. Керімов, В.В. Копєйчиков, М.Н.
Марченко, Л.С. Мамут, С.А. Осип’ян, В.І.Пантін, Ю.А.Тихомиров,
В.Д.Ткаченко, О.Ф.Скакун, О.А.Фісун, М.В.Цвік та ін.), точаться дискусії
щодо визначення, сутності та основних характеристик держави.
Політична система охоплює ряд державних і суспільних організацій,
 28
об'єднань, правових і політичних норм, організаційних принципів і здійснення
політичної влади в суспільстві.

Різноманітний спектр компонентів, включаючи соціально-політичні

інститути та організації (такі як держава, політичні партії, громадські рухи та
різні органи представницької та прямої демократії), охоплює
багатофункціональна структура. До цієї структури також входять ЗМІ,
асоціації та інші відповідні суб'єкти.
Функціональний аспект охоплює різні ролі та функції, які виконують
окремі соціально-політичні інститути та їхні відповідні групи. Це включає
різноманітні форми та підходи до політичної участі, а також методи, які
використовуються для здійснення влади та впливу на суспільне життя.
Регулятивний аспект охоплює встановлення політичних і правових норм,
а також інших механізмів, які регулюють взаємодію між різними суб’єктами
політичної системи. Це, серед іншого, включає Конституцію, закони, звичаї,
традиції, політичні принципи та перспективи.
Політична система складається з кількох окремих компонентів, кожен зі
своїми унікальними характеристиками та способами вираження. Ці
компоненти включають інституційний аспект, який стосується формальних
структур і організацій у системі. Іншим компонентом є правовий аспект, який
охоплює закони та нормативні акти, які регулюють функціонування системи.
Крім того, існує комунікативний аспект, який передбачає стосунки та
взаємодію між різними учасниками системи, зокрема щодо динаміки влади та
розробки політики. Нарешті, існує ідеологічний аспект, який охоплює
політичні ідеї, теорії та концепції, що формують систему, наприклад
політичну свідомість, політичну культуру та політичну соціалізацію. Кожен із
цих компонентів має свою власну структуру, внутрішню та зовнішню
організацію та способи вираження.
Одним із найвпливовіших політичних інститутів, який формує
політичний процес і впливає на суспільство, є держава, яка виступає
фундаментальним інститутом політичної системи суспільства. Держава як
політичний суб’єкт виникає на ранніх етапах розвитку суспільства, зокрема
 29
під час переходу від сімейного ладу. Проте важливо зазначити, що сам термін
«держава» виник у Новий час, насамперед у Європі. Спочатку воно
закріпилося в Іспанії як «estado» і у Франції як «etat», а пізніше прижилося в
Німеччині як «Staat». З самого початку концепція держави була сформована
еволюцією сучасної держави. Початковий латинський термін «статус»
поступово набував нового значення під впливом розвитку сучасної держави.

Протягом історії термін «держава» зазнавав різних визначень і конотацій.

Спочатку воно стосувалося тих, хто підтримував індивіда при владі, потім
воно еволюціонувало, щоб охопити фактичне володіння владою, і зрештою
воно охопило владу як соціальну функцію. У 17 столітті термін «держава»
також став позначати державну установу. Однак, окрім цього нового
значення, воно зберегло старі значення, які існували до сучасної ери, що
призвело до зникнення таких слів, як «республіка», «civitas», «режим» та
«імперія».
Концепція держави далеко не однозначна і являє собою складну
головоломку, яку потрібно розплутати. Ця складність зумовлена складною та
різноманітною природою держави як явища, а також різними тлумаченнями
державно-правових явищ серед науковців. Крім того, як проникливо зазначив
відомий австрійський правознавець Г. Кельзен, визначення поняття «держава»
ускладнюється ще й тим, що цей термін охоплює широкий спектр предметів і
явищ [24, с. 181].
Значення терміну «держава» різниться в різних філософських, правових,
соціологічних і політичних теоріях. Наприклад, Аристотель розглядав
державу як союз автономних громадян, відповідальних за управління
суспільством. Він вважав, що держава надає людині можливість реалізувати
своє вроджене бажання спілкування. З іншого боку, Є. Кант визначив державу
як колектив індивідів, пов’язаних правовими законами. За Кантом,
фундаментальна сутність держави полягає в дотриманні принципів права в її
системі та управлінні. Г.-Ф. Гегель, однак, вважав державу втіленням
раціональності, свободи і правових принципів. Гегель вважав, що справжня
природа держави проявляється через її абсолютну владу над індивідами,
 30
їхніми об’єднаннями та їхніми правами, що перевершує їхню індивідуальність
та обмежене існування.
Класова теорія держави, як підкреслювали К. Маркс і Ф. Енгельс,
висвітлює фундаментальну роль класу по відношенню до державної влади.
Відповідно до їх точки зору, державу можна розглядати як комітет, якому
доручено управління колективними інтересами класу буржуазії в цілому.
Правовий позитивізм, який пропагували К. Гербер і П. Лабанд у
Німеччині, А. Дайсі в Англії та А. Есмін у Франції, вважав, що держава є
виключно продуктом правових принципів. Згідно з цією точкою зору, держава
розуміється як «правова основа для спільного існування населення» і «вища
юридична особа».

Р. Ієрінг сформулював соціологічну теорію держави, описуючи її як

правову організацію, що представляє народ і персоніфікує націю. З точки зору
Ієрінга, держава функціонує як соціальний інститут, який володіє примусовою
владою, щоб віддавати пріоритет суспільним інтересам над індивідуальними.
Нормативна теорія права, створена Г. Кельзеном, зводить у відповідність
право і державу. Кельзен стверджує, що держава є структурою ієрархічних
відносин, де воля одних індивідів служить рушійною силою для інших. Ці
відносини характеризуються дотриманням регламентованої та організованої
системи норм і примусу. Отже, державу можна розуміти як централізовану
правову систему. Кельзен визнає, що кожна держава за своєю суттю є
правовою.
Теорію «тотальної держави» сформулював К. Шмідт, який висунув ідею
про те, що сильний і авторитетний політичний суб’єкт, відомий як державний
апарат, бере на себе повну відповідальність за вирішальний суспільний вибір
під час кризи. Шмідт стверджує, що створення «тотальної держави»
спирається на фундаментальні принципи єдності держави та національної
однорідності [25, с. 15-35].
У вітчизняній та східноєвропейській науці уявлення про природу
держави зазнали значного впливу концепції класової структури суспільства.
Ця точка зору розглядала державу як інструмент або машину, що
 31
використовується одним класом для придушення іншого, а також як
організацію, що обслуговує інтереси економічно панівного класу. Однак було
б некоректно жорстко дотримуватися цього класичного визначення держави і
вважати його загальнобезперечним. Сутність держави формується
унікальними історичними обставинами розвитку суспільства. Таким чином, в
епоху капіталізму, що характеризується чіткою класовою структурою та
антагоністичними класовими протиріччями, вчення про класову боротьбу
постало як основа розуміння держави. Зважаючи на ці історичні умови,
прийняття такої перспективи було виправданим.
Однак сучасна епоха суспільного прогресу вирізняється своєю
прихильністю до цілісного розвитку окремих людей, гарантуючи їм засоби до
існування, права та загальний добробут.

Поняття держави охоплює не тільки її класово-специфічні

характеристики, а й загальнолюдські цінності, що ґрунтуються на гуманізмі.
Це помітно в найрозвинутіших державах сучасності, які втілюють правові,
демократичні та соціально орієнтовані принципи. Такі вчені, як М.І. Байтін і
М.Н. Марченко підкреслює, що при визначенні держави вкрай важливо
враховувати як її класові функції, так і ширші обов’язки, які випливають із
природи будь-якого суспільства. Вони стверджують, що держава виступає як
організація політичної влади, завданням якої є виконання як класових цілей,
так і загальних суспільних потреб [26, с. 91; 27, стор. 14].
У науковій літературі до поняття держави підходили по-різному. Однак
під ним прийнято розуміти соціальне явище зі специфічною структурою, що
складається з первинних і вторинних елементів. Серед цих елементів
територія, населення та державна влада вважаються найважливішими.
Відповідно до класичних правових поглядів, наявність цих елементів відрізняє
державу від додержавних суспільств та інших соціальних утворень [28, с. 34].
Існування держави залежить від наявності території, оскільки вона є
фундаментальною матеріальною основою держави. Без території держава
просто не може існувати. Територія охоплює не просто тверду землю; він
також включає надра, повітряний простір і територіальні води. У межах цих
 32
різноманітних сфер держава здійснює свою суверенну владу та має право
захищати їх від зовнішніх посягань з обох сторін. інші держави та приватні
особи. Таким чином, територія функціонує як простір, у якому політична еліта
володіє своєю владою, керуючись правовими нормами.
Держава складається з населення, людської спільноти, яка проживає в її
межах і дотримується її влади. Важливо підкреслити, що це населення, яке
утворює єдину спільноту чи націю, існує виключно на території держави. У
багатьох західних країнах, особливо англомовних, терміни «народ» і «нація»
використовуються як синоніми. Термін «нація», що походить від латинського
слова «natio», що означає плем’я або нація, тісно пов’язаний з державою та
охоплює все населення, яке проживає в її межах, незалежно від етнічного
походження.

Єдність єдиного органу управління об’єднує різні етнічні групи

(іменовані національностями) в межах населення держави. Нерідко ці групи
ідентифікують себе як окремі нації.
Для того, щоб держава зберегла свою цілісність, вкрай важливо, щоб
народ, іншими словами, широкі верстви населення охоче підкорялися
встановленій владі. Будь-який поділ населення за такими факторами, як
соціальний клас, етнічна приналежність чи релігія, становить значну
небезпеку для існування держави. Коли виникають конфлікти, особливо між
етнічними громадами, які проживають в одній країні, зазвичай принаймні
одна сторона відкидає владу правлячої групи. Ця відмова часто призводить до
розколу нації на кілька незалежних держав.
Основною ознакою держави є політична влада. Держава має
повноваження нав’язувати свої власні мандати всьому населенню. Ці
доручення у формі правових норм або законів створюються уповноваженими
державними органами. Правляча політична група утверджує своє панування
над підлеглими через законодавчі органи держави. Населення зобов’язане
дотримуватись встановлених правових норм, що забезпечується діями органів
виконавчої влади, судів, інших правових установ, а також спеціалізованого
апарату примусу [29, с. 52-54; 30, стор. 25].
 33

Держава характеризується існуванням різноманітних інститутів, таких як

бюрократія, армія, поліція, розвідка та контррозвідка. Ці установи оснащені
ресурсами, необхідними для виконання своїх функцій, включаючи зброю,
будівлі та транспорт. Для того, щоб фінансувати свою діяльність, держава
створює бюджет, впроваджує систему оподаткування і навіть може брати
кредити, коли це необхідно. Крім того, кожна держава має свою унікальну
символіку, а саме державний герб і прапор [5, с. 35; 8, стор. 42].

Держава являє собою унікальну форму організації суспільства, що

вирізняється своїм всеосяжним характером. Він служить об’єднуючою силою,
об’єднуючи всіх членів суспільства та захищаючи колективні інтереси та
потреби населення в цілому.

Територіальний принцип є основою єдності громадян у суспільстві, а

територіальний устрій є матеріальною основою держави. Навпаки, інші
соціальні організації, такі як політичні партії, професійні спілки та бізнес-
асоціації, представляють лише окремі верстви населення, тоді як одна
організація охоплює все суспільство.

Офіційна організація, яка діє від імені суспільства і визнана такою іншими
державами, являє собою універсальне і найвище об'єднання. Він виступає як
найвища влада в суспільстві, йому підпорядковуються всі інші суспільні
організації в сфері суспільних інтересів. Внутрішня структура держави має
централізовану ієрархію, де нижчі організаційні структури підпорядковуються
вищим, що зрештою веде до національних органів. Хоча держава служить
формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не охоплює всіх
аспектів їхнього життя. Особливі та індивідуальні інтереси також
представляють, забезпечують і захищають відповідні громадські об'єднання
або самі особи.

Роль держави не втручатися в ці інтереси; радше, його відповідальність

 34
полягає в тому, щоб захистити їхню автономію та захистити їх від зовнішнього
втручання. Збереження незалежності для різних суспільних організацій та
індивідів разом із створенням охоронюваних державою доменів для їх
«незалежного» існування є вагомим показником цивілізованої держави та
суспільства.

Унікальність держави полягає в її ролі як чинного засобу ідентифікації та

прояву «загального» інтересу, слугуючи механізмом його захисту. У соціально
стратифікованому суспільстві держава функціонує як засіб артикуляції цього
інтересу та сприяння прямим діям.

Волевиявлення народу проявляється через референдуми, які

безпосередньо виражають волевиявлення громадян, а також через дії вищих
органів управління. Водночас «колективний» інтерес набуває чіткої форми
артикуляції у формі законодавства.

Закони держави служать для легітимізації, формалізації та гарантування

«загальних» інтересів через ефективний механізм реалізації. Держава
встановлює спеціалізований апарат влади (управління) для детальнішого
визначення «загальних» інтересів у різних аспектах суспільного життя,
конкретних регіонах, різноманітних життєвих ситуаціях.

До складу державних службовців входять особи, які, як громадяни, віддані

прийняттю точних рішень, які узгоджують загальний суспільний добробут з
окремими інтересами конкретних регіонів, секторів суспільного виробництва
та окремих громадян. Отже, стає обов’язковим створення асоціацій державних
службовців у різних державних установах, таких як міністерства, комітети,
департаменти та місцеві адміністрації. Завдяки цій домовленості держава
гарантує пріоритет «загальних» інтересів над окремими спеціальними
інтересами та індивідуальними проблемами.

Державна влада, як відображення суспільної організації, має такі відмінні

характеристики, як територіальне охоплення, універсальність, незалежність,
верховенство, легітимність і всебічність. Найяскравіше сутність державної
 35
влади виявляється в її суверенітеті, який охоплює її верховенство,
неподільність і незалежність від зовнішнього впливу. Вищий авторитет
державної влади належить людям, які є її єдиним джерелом, і вона діє
автономно, вільна від впливу будь-яких інших суб’єктів чи суспільств.

Політична природа державної влади стає очевидною, оскільки вона

поширюється на різні соціальні групи та індивідів під час здійснення політики.
Політика невід'ємно переплетена з функціонуванням держави та передбачає
активну участь у її справах. Крім того, політична влада є винятковою для
держави, яка є монополією. Хоча інші організації можуть займатися
політичною діяльністю, їхній вплив обмежується їхніми власними членами та
має окремий характер.

Основною складовою політичної системи суспільства є держава, що

охоплює всі політичні утворення всередині суспільства. Важливо зазначити,
що ця влада відрізняється від звичайної соціальної влади.

У демократичній державі основним джерелом сучасної державної влади є

народ. Ця влада узаконюється через делегування повноважень самим народом,
що відбувається шляхом вільних виборів, які проводяться відповідною
державною інституцією згідно з процедурами, визначеними в Конституції. Як
зазначено в Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада
України є виборним державним органом, який виступає виразником усього
населення України. Крім того, Президент України, як зазначено у статті 103
Конституції, є ще одним всенародно обраним представником народу. Усі інші
державні установи отримують свої повноваження від цих двох основних
органів.

Держава функціонує як політичний суб’єкт, який діє в певних суспільних

рамках, виступаючи визнаним представником усієї спільноти та
використовуючи спеціалізовані механізми для здійснення своєї політики.
 36
2.2. Органи держави та самоврядування: аспекти співвідношення

Взаємозалежність між органами державної влади та самоврядування

утворює взаємовигідні відносини, що забезпечують безперебійне
функціонування всієї системи. Для підтвердження цього фундаментального
принципу необхідним є ретельний аналіз його складових частин, виявлення як
спільних, так і унікальних характеристик. Тому вкрай необхідно заглибитися у
визначення понять «органи державної влади» та «органи місцевого
самоврядування», а також законодавчі основи їх існування.
На думку законодавця, державний орган - це суб'єкт управління, який
володіє державною владою, незалежно від того, чи є він колегіальним
державним органом чи іншим суб'єктом публічного права, незалежно від
статусу юридичної особи. Основною функцією цього органу, згідно із
законом, є здійснення владних управлінських функцій від імені держави, при
цьому його юрисдикція поширюється як на всю територію України, так і на
окрему адміністративно-територіальну одиницю [32].

У наківській громаді існує безліч точок зору щодо точного значення

терміну «державний орган». Деякі особи стверджують, що це стосується
«органу державної влади», а інші пропонують альтернативні тлумачення.
Однак ми зосередимося на представленні того, що ми вважаємо найбільш
фундаментальним визначенням.
Державний апарат утворює державний орган, який може утворюватися як
самою державою, так і групою державних службовців, у тому числі одним
державним службовцем. Ці особи обираються безпосередньо народом і
володіють державними повноваженнями, а також необхідними ресурсами та
технологіями для виконання обов’язків і обов’язків держави [33]. Як
зазначено в Основному Законі України, народ визнається головним носієм
суверенітету та єдиним джерелом влади в країні. Народ здійснює свою владу
як безпосередньо, так і через державні установи та органи місцевого
самоврядування [34].
 37
Самоврядування — це форма суспільного управління, де ті, якими
керують, є також відповідальними, що дозволяє населенню керувати своїми
справами, приймати колективні рішення та вживати заходів для їх реалізації.
Це спосіб організації людського співіснування на принципах свободи, рівності
та безпосередньої участі в управлінні. Самоврядування вирізняється
наявністю специфічних суб'єктів, які є насамперед суб'єктами громадянського
суспільства, а не державної влади. Крім того, він охоплює широкий спектр
об'єктів впливу, багато з яких, як правило, не пов'язані з державними
правовідносинами. Місцеве самоврядування є найпоширенішим рівнем
самоврядування, слугуючи політичним і правовим інститутом, через який
місцеві питання вирішуються через самоорганізацію місцевого населення за
схвалення та підтримки держави. В Україні Конституція визнає і гарантує
місцеве самоврядування (ст. 7).
У межах Конституції та законів України ст. 140 встановлює, що правом
на місцеве самоврядування користуються жителі села або добровільного
об’єднання жителів кількох сіл, селищ, міст. Це передбачає здатність
самостійно вирішувати питання місцевого значення.
На відміну від органів державної влади та їх посадових осіб, які можуть
обиратися чи призначатися без урахування побажань громадян, місцеве
самоврядування надає громадянам повноваження самостійно вирішувати
місцеві питання шляхом формування громади та збереження повноважень без
опори на державні інституції. Конституція України разом із законами та
іншими правовими документами є основою діяльності державних органів.
Місцеве самоврядування, як невід’ємна частина громадянського
суспільства, має діяти в межах Конституції та законів України, зокрема
Закону «Про місцеве самоврядування» та Закону «Про місцеві державні
адміністрації». Вкрай важливо, щоб дії органів місцевого самоврядування
залишалися законними та санкціонованими.
Демонструє децентралізований стиль управління, відсутність ієрархічної
структури.
Здійснює державну владу в межах певної географічної території для
прийняття та виконання рішень місцевого значення.
 38
Служить керівним органом, який забезпечує виконання місцевих питань
виборними представниками.
Керується виборними посадовими особами, які представляють жителів
певного регіону.
Функціонує як незалежний суб’єкт, відокремлений від державних
інституцій, має неурядовий характер.
Відповідає як перед населенням, так і перед державою за будь-яке
невиконання чи порушення обов'язків.
Органи державної влади та місцевого самоврядування мають як спільні,
так і відмінні характеристики.
Дієвий механізм захисту прав та інтересів громадян, який поєднує
державні органи та самоврядування, характеризується такими спільними
рисами, як спільне виконання державою та органами самоврядування функцій
з управління суспільством та встановлення гарантій.
Дії, які виконують індивіди, регулюються законами та правилами, які
окреслюють їхні специфічні здібності. Як держава, так і органи місцевого
самоврядування конституційно встановлені для виконання покладених на них
функцій. Ці органи приймають регуляторні рішення в межах наданих їм
повноважень, хоча ці рішення можуть бути визнані недійсними, якщо вони
суперечать Конституції. Обов'язки та методи здійснення влади чітко визначені
як державними органами, так і органами місцевого самоврядування у
відповідних сферах. Рішення, прийняті цими органами, мають авторитетну
вагу, охороняються та гарантуються певним чином. Органи державної влади
та самоврядування формуються шляхом виборів або призначень відповідно до
законних процедур. Вони діють за принципом розподілу влади та взаємодіють
певним чином під час виконання своїх обов’язків. Незважаючи на те, що між
цими компонентами багато подібності, є й відмінності, як зазначено в Додатку
А.
Дійсно, самоврядування має демократичну якість насамперед через
узгодженість цілей управління та самих людей. Виклики, пов’язані з
розподілом повноважень і динамікою між державними інституціями та
органами місцевого самоврядування в рамках місцевого самоврядування, є
 39
надзвичайно важливими.
З 1992 року існують органи влади. У той час роздержавлення місцевих
рад народних депутатів призвело до появи двох окремих систем органів
місцевого самоврядування: місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування. Закони, прийняті в цей період, мали на меті
створити структуру влади, яка б ефективно збалансувала виконавчу владу та
автономію органів місцевого самоврядування. Ці закони чітко розмежовують
відповідальність місцевих державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування. Це розрізнення необхідне з таких причин:
Існує нагальна потреба створити політичну та правову систему, яка б
сприяла здоровій конкуренції.

Конституція та закони розмежовують конкретні обов'язки цих суб'єктів,

забезпечуючи збалансований розподіл інтересів. Однак можуть бути випадки,
коли ця рівновага порушується, наприклад, коли між цими органами існують
нормативні прогалини або збігаються повноваження.
Межа між органами державної влади та органами місцевого
самоврядування на практиці не визначена належним чином. Між ними існує
дублювання повноважень: 16 повноважень дублюються повністю, а 12 —
частково. Частково така ситуація склалася через неузгодженість Закону «Про
місцеві державні адміністрації». Нелогічно, що Закон України «Про місцеве
самоврядування в Україні» включає повноваження 67 виконавчих органів
ради, а також делеговані повноваження.
Повноваження, якими володіють індивіди, зосереджені на вирішенні
питань, які є значущими в їхніх місцевих громадах, тоді як повноваження, які
передає держава, присвячені виконанню програм, які мають національне
значення [38, с. 32].
Ефективність юридичного поділу влади в системі місцевого
самоврядування залежить від політичної структури суспільства. Без міцного
політичного фундаменту, як показує досвід України, виконавча влада може
діяти незалежно від чинного законодавства та здійснювати зміни політики в
будь-якому напрямку. Таким чином, правове розмежування в системі
 40
місцевого самоврядування не є самодостатнім, оскільки практична політика
виконавчої влади може замінити закон. Вплив виконавчої влади на
законодавчий поділ влади зберігатиметься до тих пір, поки не будуть створені
механізми політичної структуризації. Незважаючи на формування
парламентської більшості у Верховній Раді України, все ще бракує політичної
відповідальності між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також
політичного арбітражу з боку Президента України. Крім того, виконавча влада
в першу чергу підзвітна вищим і центральним органам виконавчої влади.

Сфера політики, за винятком випадків надзвичайного чи воєнного стану,

має відповідати правовим нормам. Крім того, концепція політичної
відповідальності повинна бути інтегрована в рамки місцевого самоврядування
[39, с. 102].

Чинне законодавство в Україні вирішує важливе питання взаємовідносин

місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Конституція
України, а саме стаття 143, визначає особливості повноважень територіальної
громади та органів, які нею утворюються. Обласні та районні ради виступають
представниками колективних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст.
Ці ради делегують значну частину своїх повноважень обласним і районним
державним адміністраціям. Законом України «Про місцеве самоврядування в
Україні» додатково визначено 17 груп повноважень, які районними та
обласними радами делегуються місцевим державним адміністраціям. Крім
того, обласні ради делегують ще шість повноважень обласним адміністраціям.
Оскільки місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження, що
відображають спільні інтереси територіальних громад, існують певні гарантії
належного виконання цих повноважень. Для контролю за виконанням цих
повноважень голови місцевих державних адміністрацій щорічно звітують
перед відповідними обласною та районними радами.

Ради за звітами та підсумками сесій приймають рішення, якими дають

оцінку діяльності місцевої державної адміністрації та її посадових осіб щодо
 41
виконання делегованих повноважень. Ці рішення можуть передбачати
можливість висловлення недовіри голові ОДА або скасування ним делегованих
повноважень. Крім того, ради мають право оскаржувати до суду будь-які
незаконні дії місцевих органів виконавчої влади, які обмежують повноваження
рад та їх організацій. На думку експертів, наявність двовладдя на обласному та
районному рівнях не сприяє ефективному управлінню місцевою владою. Тому
вони підтримують пропозицію щодо ліквідації місцевих органів влади в рамках
реформи.

На місцевому рівні існує двовладдя, коли державні адміністрації та органи

місцевого самоврядування спільно створюють виконавчі комітети. Цей
механізм відіграє вирішальну роль у ефективному виконанні обов’язків,
пов’язаних з економічним і культурним зростанням, підвищенням рівня життя
в громадах і забезпеченням соціального добробуту населення.

Координація спільних дій є першочерговим механізмом, що забезпечує

ефективність взаємодії в органах місцевого самоврядування. Це досягається
шляхом координації діяльності та узгодження позицій між обома гілками
влади. Цінні висновки, отримані в регіонах України, дозволили визначити
основні організаційно-правові методи взаємодії місцевої влади.

Створення органів співробітництва на рівноправних засадах для реалізації

спільних програм і конкретних заходів у різних сферах місцевої діяльності.

Організація координаційних нарад та семінарів за участю керівників та

посадових осіб місцевих органів виконавчої влади та органів самоврядування.

Спільна робота над складними питаннями та планування, з чітким

розподілом обов’язків між учасниками.

Проведення спільних засідань колегії та президії, видання спільних

розпоряджень голови місцевої державної адміністрації та голови обласної ради.

Складання аналітичних оглядів спільної діяльності для виявлення та

впровадження позитивного досвіду.
 42
Створення спільних ЗМІ.

Спільна організація та проведення культурно-масових заходів.

Тісна співпраця між органами місцевого самоврядування та місцевого

самоврядування дає позитивні результати, оскільки забезпечує органами
державної влади необхідні умови для безперебійної діяльності органів
місцевого самоврядування, а ці органи також виконують численні державні
функції.

Проте під час взаємодії органів місцевого самоврядування та органів

місцевого самоврядування виникають питання. Особливий виклик полягає в
тому, що відповідно до Конституції районні та обласні ради віднесені до
органів місцевого самоврядування, які відповідають за захист колективних
інтересів територіальних громад, але не мають власних виконавчих органів.
Отже, ці ради змушені передати свої повноваження місцевим державним
адміністраціям. Це породжує одну з найскладніших дилем – розмежування
функцій і повноважень між місцевими органами державної виконавчої влади та
органами місцевого самоврядування.

На питання взаємовідносин місцевої влади впливають різні фактори, але

конституційно-правові основи місцевої влади, спільність територіальної основи
та об’єктів управлінської діяльності, функціональна близькість, соціальний тип
держави, сформована система Місцеве самоврядування справляє найбільш
істотний вплив на їх зміст і форму. У контексті законодавства України щодо
взаємовідносин органів місцевої державної влади та місцевого
самоврядуваннядержавних органів, можна помітити, що існуюча база є
недосконалою. Збіг повноважень, що виникає внаслідок різного тлумачення їх
меж, призводить до конфліктів між місцевими органами виконавчої влади та
органами місцевого самоврядування. Проте слід визнати, що навіть найповніше
законодавство не може повністю усунути спори щодо компетенції між цими
суб’єктами. Вирішення таких спорів полягає в судовому розгляді відповідних
справ. Фактично місцева влада має можливість подавати питання щодо
 43
тлумачення норм компетенції в Конституції та законах до Конституційного
Суду.

Практичне застосування зазначених ознак правового статусу та

повноважень сільських, селищних, міських рад у Конституції України та
законах України виявилося, як зазначалося раніше, досить складним. Зокрема,
спостерігається помітна консолідація повноважень на центральному та
регіональному рівнях, а розподіл повноважень між органами управління не є
чітким.

Метою нового порядку, встановленого постановою Кабінету Міністрів

України від 9 березня 1999 р., є посилення контролю за здійсненням
повноважень органами місцевого самоврядування та органами виконавчої
влади на місцевому рівні. Постановою під назвою «Про затвердження Порядку
здійснення контролю за виконанням органами місцевого самоврядування
делегованих повноважень органів виконавчої влади» [42] контроль за
виконанням делегованих повноважень покладено на відповідні місцеві
державні адміністрації. В окремих випадках, передбачених законом, до цього
контролю залучаються також міністерства, інші центральні органи виконавчої
влади, їх територіальні органи. Цей контроль здійснюється шляхом аналізу
актів органів місцевого самоврядування, надання ними інформації щодо
виконання наданих повноважень, проведення перевірок діяльності органів
виконавчої влади села, селища, міста. рад.

Крім того, бракує чіткості щодо розподілу повноважень між різними

рівнями місцевого самоврядування. Існуюче законодавство про місцеве
самоврядування, адміністративно-територіальний устрій та місцеву виконавчу
владу все ще є неадекватним і не здатне ефективно вирішувати практичні
питання. Застосування демократичних методів вирішення питань місцевого
значення, передбачених законом, не реалізується належним чином на
місцевому рівні (таких як референдум, органи самоорганізації населення,
громадські слухання тощо) [43, с. 3].
 44
Потребує вирішення питання консолідації територіальних громад та
забезпечення їх справжньої фінансової, ресурсної та організаційної автономії
[43, с. 6]. Між двома системами місцевого самоврядування часто виникають
конфлікти щодо юрисдикції. Однак ці суперечки часто вирішуються не через
законні канали, а через політичні переговори, неофіційні домовленості та вплив
звичаїв і традицій, успадкованих від радянської командно-адміністративної
системи, серед інших факторів.

Для посилення взаємодії органів державної влади та місцевого

самоврядування необхідно вжити певних заходів. Ці заходи передбачають
забезпечення загальної реалізації державної політики, надання цим органам
певного рівня незалежності щодо реалізації політики, посилення взаємодії між
урядом та органами місцевого самоврядування, створення ефективних
механізмів узгодження рішень між центральною та місцевою виконавчою
владою. органів, що впливають на інтереси місцевого самоврядування,
законодавчого вирішення питань делегування органам місцевого
самоврядування повноважень виконавчої влади, визначення принципів, умов і
порядку такого делегування, встановлення системи контролю за виконанням
делегованих органів. повноважень, а також притягнення до відповідальності як
органів виконавчої влади, так і органів місцевого самоврядування, а також їх
посадових осіб за невиконання або неналежне виконання делегованих
повноважень. Крім того, вкрай важливим є створення ефективного механізму
контролю за законністю виконання органами місцевого самоврядування
власних повноважень. Варто зазначити, що Європейський Союз успішно
вирішив питання взаємовідносин між державами, адміністраціями та органами
місцевого самоврядування.

У європейських країнах законодавство наголошує на важливості чіткого

розмежування ролей і відповідальності держави та місцевого самоврядування.
Місцеві адміністрації, відомі під різними назвами залежно від країни,
переважно мають повноваження щодо питань, які належать до юрисдикції
 45
штату. І навпаки, для органів місцевого самоврядування в країнах ЄС
поширене поєднання функцій як держави, так і органів виконавчої влади.

Як правило, повноваження делегуються в країнах ЄС у напрямку, який

переходить від державних адміністрацій до представницькі органи, а також між
органами місцевого самоврядування. Нечасто делегування повноважень,
особливо щодо виконання функцій держави, відбувається у зворотному
напрямку. Серед країн Європейського Союзу Естонія, Литва, Федеративна
Республіка Німеччина, Чехія перейняли практику делегування повноважень
органів державного управління органам місцевого самоврядування, що стало
найбільш поширеною.

Специфічний тип системи місцевого самоврядування визначає поділ

державного управління та місцевого самоврядування на різних рівнях
адміністративного устрою. У межах юрисдикції держави місцеві адміністрації
в більшості країн-членів ЄС виконують такі функції:

проходження:

а) Забезпечення дотримання органами місцевого самоврядування

національного законодавства [45, с. 190-191].

б) виконання повноважень, делегованих органам місцевого

самоврядування від центральних органів виконавчої влади (наприклад, країни
Балтії, Німеччина тощо).

В унітарних державах із відносно централізованою структурою ключовим

аспектом є координація діяльності центральних органів виконавчої влади,
таких як міністерства та відомства. Однак такий централізований підхід часто
призводить до обмеження самоврядування на регіональному рівні. Ці
обмеження можуть приймати різні форми.

Один із підходів до реструктуризації уривку може бути таким:

 46
– Представницький орган обмежується наданням порад, як це можна
побачити в релігійному контексті Польщі до 1998 року.

- Муніципалітети делегують окремі повноваження представницьким

органам. У Фінляндії, наприклад, можуть бути створені регіональні асоціації
муніципалітетів (часто добровільні), що дозволяє органам місцевого
самоврядування делегувати такі повноваження, як медичне та соціальне
забезпечення, професійна освіта, водо- та електропостачання.

Відсутність органів місцевого самоврядування на необхідних рівнях, де

діють місцеві державні адміністрації, зокрема в Болгарії, є поширеною
проблемою.

У Латвії співпраця між державними установами та органами місцевого

самоврядування є рідкісним явищем. На регіональному рівні ця співпраця
міцно налагоджена. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого
самоврядування зобов’язані узгодити свої рішення в різних сферах, у тому
числі щодо розробки проектів законів та нормативно-правових актів, що
регулюють діяльність місцевих органів влади. Крім того, вони повинні
визначити розподіл загальних і цільових коштів на фінансовий рік, визначити
фінансові ресурси, необхідні для адміністрування додаткових функцій,
покладених на місцеву владу, і вирішити будь-які інші питання, що стосуються
місцевого самоврядування [46, с. 145].

У державах-членах ЄС виконавчі функції місцевого самоврядування не

здійснюються адміністрацією, а також не надаються повноваження, делеговані
представницькими органами. Отже, висловлення органом місцевого
самоврядування недовіри голові місцевої державної адміністрації не
передбачено. Європейський Союз вирішує питання забезпечення справжньої
автономії місцевого самоврядування та надання фінансової підтримки для
виконання його повноважень через фінансову незалежність системи місцевого
самоврядування. Крім того, обсяг повноважень органів місцевого
самоврядування залежить від таких факторів, як рівень бюджетних асигнувань
 47
на одного жителя відповідної територіальної громади [45, с. 85].

Досліджуючи аналіз викликів у взаємовідносинах між органами державної

влади та місцевого самоврядування, а також рішення, які реалізуються в
країнах Європейського Союзу, можна визначити декілька напрямів посилення
взаємодії між цими суб’єктами в Україні. Зокрема, йдеться про внесення змін
до законів "Про місцеві державні адміністрації" та "Про місцеве
самоврядування в Україні" щодо врегулювання питань їх взаємодії, а також
про перетворення окремих делегованих повноважень органів місцевого
самоврядування на самоврядні.

З метою посилення взаємодії між органами державної влади та органами

місцевого самоврядування під час реформ, що тривають в Україні,
запропоновано декілька заходів. Це, зокрема, створення механізмів визначення
та узгодження повноважень місцевих органів державної влади, вирішення
питання територіального устрою шляхом реформування адміністративно-
територіального устрою, вирішення спорів між місцевими адміністративними
центрами в судовому порядку, реструктуризація органів виконавчої влади з
метою пріоритетності контрольно-наглядових функцій, утворення
координаційних рад на регіональному рівні для сприяння взаємодії державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Реалізація цих заходів,
поряд з іншими, безсумнівно, сприятиме покращенню взаємовідносин органів
державної влади та місцевого самоврядування в Україні.

Незважаючи на те, що органи державної влади покликані діяти як

представники народу, їхні дії часто нехтують інтересами своїх виборців через
корупцію та вплив заможної еліти. Відсутність довіри до державної влади
призводить до зниження участі громадськості в державних справах, що
призводить до ослаблення уряду, погіршення фінансових умов і почуття
невдоволення серед населення.

ВИСНОВКИ
 48
Провівши масштабні дослідження та успішно досягнувши поставлених
цілей, тепер можна зробити наступні висновки: шляхом всебічного аналізу
теоретико-методологічних засад, враховуючи внески видатних науковців,
встановлено, що «політична система суспільство» можна визначити як
згуртовану структуру, що включає як урядові, так і неурядові інститути, які
виконують свої визначені політичні функції. Його головне призначення —
захист інтересів різних соціальних верств, які здійснюють прямий чи
опосередкований вплив на органи державної влади. По суті, він виступає як
складний соціальний інститут, який сприяє політичному життю суспільства
шляхом вирішення конкретних політичних інтересів і вимог.
Дослідження показало, що політична система суспільства охоплює різні
істотні елементи, а саме організаційний аспект (включає державу, політичні
партії, рухи, групи тиску тощо), сферу політичної свідомості (включає
політичну психологію та політичну ідеологію), політичні відносини. і
політична практика. Структуру політичної системи можна далі класифікувати
на окремі підсистеми, включаючи організаційні та інституційні компоненти,
регуляторний аспект, функціональний елемент, комунікативний вимір, а
також духовні та ідеологічні аспекти.
Дослідження типології політичної системи показало, що сучасні
типології розглядають не лише природу держави, але й засоби, за допомогою
яких політична сфера підтримується. Очевидно, що ці типології вийшли за
межі лише розгляду формальних конституційних характеристик держави,
таких як демократія чи тоталітаризм, президентське чи парламентське
правління. Основна увага при визначенні сучасних типологій політичних
систем зосереджена насамперед на структурі та атрибутах політичного
процесу. Застосовуючи політико-системний підхід до вивчення державного
управління, порівняльна політологія змогла вийти за рамки традиційних
досліджень, обмежених розвиненими країнами Європи та Америки,
дозволивши аналізувати відмінні характеристики незахідних політичних
систем.

Теоретики, які спеціалізуються на аналізі політичних систем, розробили

 49
методологію, яка дозволяє всебічно досліджувати та порівнювати політичні
системи, незалежно від їх типу чи рівня розвитку. Емпірично встановлено, що
центральною складовою політичної системи суспільства є держава. Це
пов'язано з тим, що держава функціонує як організація політичної влади, що
представляє все суспільство і забезпечує реалізацію його політики через
спеціалізований апарат. У сфері правових досліджень інститут влади є
специфічним предметом дослідження, тісно пов’язаним із більш широкими
правовими явищами, що дозволяє всебічно досліджувати його динаміку.
Вплив державної влади на громадські інститути та досягнення загального
блага та суспільних інтересів було добре встановлено. Це проявляється в
управлінській діяльності органів державної влади, які керуються певними
критеріями. Ці критерії включають легітимність, яка охоплює як законність,
так і визнання в суспільстві. Крім того, правова база оформляє владні
відносини та надає повноваження державним органам. Організуючий вплив
державної влади також має вирішальне значення, оскільки він забезпечує
узгодження приватних і корпоративних інтересів, водночас захищаючи
суспільні інтереси.
Наукова переоцінка співвідношення державних і правових інститутів, а
також умов політичного життя в суспільстві має вирішальне значення для
розвитку державності та політичної системи в Україні. Ця переоцінка не лише
встановить основоположні елементи, але й визначить аспекти, які керують
їхнім прогресом у нинішній епосі суспільних трансформацій. За роки
незалежності Україна пройшла складний шлях становлення. Ключові віхи
включають викорінення політично-державного моноцентризму, який
втілювала КПРС, і конституційне визнання політичної свободи. Ці
фундаментальні принципи закріплені в Основному Законі країни.

Дослідження зосереджено на структурі та діяльності політичних партій, а

також принципах політичної та ідеологічної різноманітності в суспільстві.
Дослідження дослідило модель демократичної політичної культури, до якої
переходить українське суспільство, та виявило кілька ключових
характеристик.
 50
Суспільство та влада виявляють високий рівень толерантності до
опозиційних сил та противників, визнаючи свою легітимність як значущого
політичного суб’єкта в системі. Існує явна схильність до прийняття
різноманітних думок і позицій, що охоплюють багатопартійну систему та
різні ідеології, за винятком тих, що суперечать гуманістичні принципи і
закони. Наявність відносно слабкої класової свідомості та поширеного
тяжіння до політико-ідеологічного центру виховує прагнення вирішувати
конфлікти цивілізовано, не вдаючись до насильства. Крім того, громадяни
добре розуміють принцип «держава для громадянина», і існує загальне
зобов’язання дотримуватись закону, незалежно від посади чи статусу.
тощо
Політична культура українського суспільства демонструє різний ступінь
виявлених показників. Тим не менш, майбутній ріст і становлення цієї
культури пов’язані зі становленням демократичного громадянського
суспільства, яке підтримує громадянські свободи, надає пріоритет правам
своїх громадян і дотримується принципів правової системи.
Розвиток державної та політичної влади в Україні тісно пов’язаний із
ширшими закономірностями розвитку громадянського суспільства.
Партисипативна (громадянська) підсистема, яка функціонує через
неформальну самоорганізацію, виступає механізмом впливу на політичну
систему суспільства, працюючи в парі з різними механізмами, структурними
елементами та функціональними складовими, задіяними в організації
регулювання.

Для того, щоб сприяти розвитку демократії, наявність громадянського

суспільства є обов’язковою. Це суспільство слугуватиме стриманням
можновладців, водночас активно сприяючи зусиллям із вирішення проблем.
Ключовими напрямами, визначеними для розвитку сучасного громадянського
суспільства в Україні, є: вдосконалення правової бази, яка регулює відносини
між владою та суспільством, сприяння співпраці між громадськими
організаціями та суспільством для задоволення потреб населення та
підвищення рівня політична свідомість і культурні цінності громадян нації.
 51

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №
30. Ст. 141.
2. Про політичні партії в Україні. Закон України від 05.04.2001. //
Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 23. - Ст. 118.
3. Андреев С. С. Политические системы и политическая организация
общества // Социально-политические науки. – 1992. – № 1. – С. 25-28.
4. Анохин М. Г. Политическая система: переходные процессы. – М.:
Инфомарт, 1996.- 301с.
5. Букач В.В. Нормативно-правове регулювання конституційних
політичних прав і свобод людини та громадянина в Україні. // Право і
суспільство. – 2009. – № 1. – С. 8-12.
6. Галлей С. Д., Рутар С. М. Основи політології: навчальний посібник. –
К.: Знання, 1999.− 426 с.
7. Горлач М. І. Філософія: структура, функції та типи політичної системи
суспільства. – http://www.readbookz.com/book/179/6220.html
8. Дзюбка І. С. Політологія: теорія політичної системи суспільства. –
http://www. readbookz.com/book/180/6287.html
9. Іванило О. Політико-правові норми як регулятори суспільно-
політичної діяльності. // Політична наука в Україні: стан і перспективи:
матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007
 52
року) / Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.
10. Кельман М.С., Мурашин. О.Г. Загальна теорія держави і права:
Підручник. – К.: Кондор, 2006. – 477 с.
11. Мазіна А.В. Політична система як наукова категорія та суспільно-
політичний феномен. // Стратегічні пріоритети. – 2007. – №4. – 56-61.
12. Михайловська О. Г. Роль інститутів громадянського суспільства у
забезпеченні модернізації державної влади в Україні. // Ученые записки
Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – 2008. –
Том 21 (60). №3. – С. 225-232
13. Оксамытный В.В. Теория государства и права.- М.: Омега-Л., 2005. –
563с.
14. Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. –
К.: Либідь, 1995. – 336с.
15. Політологія: Підручн. для вищих навч. Закладів / За заг. ред. Ю. І.
Кулагіна, В. І. Полурізка. – К.: Альтерпресс, 2002. – 612с.
16. Політологія: Підручник / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського.
– К.: Вища школа, 1998. – 304с.
17. Політологія: Підручник / За заг. ред. проф. Кремень В. Г., проф.
Горлача М. І. – Харків: Друкарський центр «Єдинорог» , 2001. – 344с.
18. Ребкало В.А., Гонюкова Л.В. Партії та громадсько-політичні рухи:
світовий досвід і Україна. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - 88 с.
19. Регушевський Е.А. Загальні теоретико-правові проблеми розвитку
прав і свобод людини і громадянина // Держава і право: Зб. наук. праць.
Юридичні і політичні науки. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького
НАН України. – 2002. – № 15. – С. 153-156.
20. Семків О. І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. – 516с.
21. Слюсаренко А.Г, Томенко М.В. Історія української конституції. – К.:
Знання, 1993. – 312с.
22. Сутність, структура та функції політичної системи./
http://st.zu.edu.ua/polit/ lekciya_8(7).htm
23. Тимохін М.Г. Правові засади діяльності політичних партій в Україні
та їх впливу на здійснення державного управління. // http://www.nbuv.gov.ua/e-
 53
journals/DUTP/2007-1/txts/07tmgdpp.htm 2
4. Юристовський О.І. Короткий політологічний словник. – Львів:
Видавничий Дім «Панорама», 2003. – 100 с.