Виконала: студентка групи 535-мз

Тимченко Марія
Семінар 1
Тема: Публічне управління як системне публічне явище

1. Основні підходи до розуміння публічного управління та його

еволюція.
В «Енциклопедичному словнику з державного управління» публічне
адміністрування визначене як теорія та практика державного управління, яка
характеризується реалізацією адміністративних процедур шляхом публічної
діяльності, застосування інструментів демократичного врядування,
упорядкування суспільної діяльності та надання адміністративних послуг як
засобу реалізації прав та свобод громадян.
Публічне адміністрування (public administration) протягом ХХ ст.
розвивалось як невід’ємна частина політичної науки (political scienze) у
відриві від предметного поля і підходів, розроблених у менеджменті (generic
management). Як у вітчизняній, так і в закордонній науці та практиці
управління, проблема відносин бізнесу, влади і суспільства завжди була
однією з найбільш актуальних тем. На початку ХХІ ст. стало очевидно, що
сфери та інтереси бізнесу і політики, політики і суспільства, ринку і
суспільства стали все більше відокремлюватись один від одного. Аналогічна
тенденція до розділу і методологічної відокремленості проявлялась в
економічних, політичних і соціально-гуманітарних науках. Це знайшло
відображення і в підходах до публічного адміністрування. Класична теорія
менеджменту у державному секторі реалізувалася на практиці через модель
публічного адміністрування (англ. – public administration), неокласична теорія
менеджменту – через модель публічного управління (англ. – public
management), сучасна теорія менеджменту – через модель нового публічного
управління (англ. – new public management).
Ціла низка політичних, соціально-економічних та інституційних
факторів спричинила появу нової форми управління у публічному секторі.
Нові реалії вимагали застосування нових підходів до управління: заміни
традиційних способів управління, що базувалися на застосуванні владних
повноважень та чітких бюрократичних процедур, на такі, що зорієнтовані на
надання якісних публічних послуг. Трансформації урядів супроводжувалися
заміною традиційних механізмів управління на ринкові: “контролювати” на
“мотивувати та отримувати результат”. Підвищення продуктивності роботи
державних установ, запровадження ринкового стилю управління,
децентралізація, фокусування уваги на результатах, а не на процедурах –
основні чинники, що вплинули на появу нової форми управління у
державному секторі.
Публічне управління стосується ефективного функціонування всієї
системи політичних інституцій. У літературі можна знайти багато різних
визначень публічного адміністрування та публічного управління. У глосарії
Програми розвитку ООН знаходимо твердження про те, що термін “публічне
адміністрування” має два тісно пов'язаних значення:
1) цілісний державний апарат (політика, правила, процедури, системи,
організаційні структури, персонал тощо), який фінансується за рахунок
державного бюджету і відповідає за управління і координацію роботи
виконавчої гілки влади та її взаємодію з іншими зацікавленими сторонами в
державі, суспільстві та зовнішньому середовищі;
2) управління та реалізація різних урядових заходів, що пов’язані з
виконанням законів, постанов та рішень уряду та управління, що пов’язане з
наданням публічних послуг
Як якісно нова форма, «публічне адміністрування» має унікальні
властивості, а саме: транспарентність, легітимність, демократичність,
гнучкість. Зробимо висновок, що публічне адміністрування – це
цілеспрямована взаємодія публічних адміністрацій з юридичними та
фізичними особами з приводу забезпечення реалізації законів та підзаконних
актів і виконання частини основних функцій: орієнтуючого планування, що
визначає бажані напрямки розвитку; створення правових, економічних та
інших умов для реалізації інтересів учасників взаємодії; розподілу праці;
кооперування та координування діяльності; моніторинг результатів.

2. Предметна сфера публічного управління.

Досліджуючи проблеми управління в цілому, теорія державного
управління (публічного адміністрування) не підміняє і не дублює інші науки,
які займаються суміжною проблематикою. Самостійний предмет публічного
адміністрування складається із трьох великих елементів.
Перший становлять проблеми взаємодії різноманітних сторін
управління, які вивчаються іншими науками. Досліджуючи ці аспекти та
виявляючи їх закономірності, публічне адміністрування, як наука, досягає
більш повного та глибокого пізнання адміністративної реальності.
Другу частину становлять питання, що вивчаються виключно в рамках
та за допомогою інструментарію означеної науки.
Третя частина це проблеми, які не вивчаються жодною іншою галуззю
науки, а тому мають суттєве значення для вдосконалення публічного
адміністрування взагалі. Це питання наукової організації праці в сфері
виконавчої влади, запровадження в роботі державного апарату сучасних
інформаційних технологій, питання оптимізації процесів державного
управління та управлінських функцій, послуг тощо.
Відповідно в центрі уваги цієї науки перебувають такі наукові поняття і
категорії як функції, принципи, структура методи та форми діяльності
апарату державного управління, а предметом науки публічного
адміністрування є процеси, форми та закономірності, що пов’язані із
організацією державної влади та державного управління, та напрямки їх
розвитку та удосконалення.
Отже, наукова галузь «Публічне адміністрування» має своє чітко
окреслене об’єктно-предметне поле досліджень, а саме – один з основних
видів діяльності держави – здійснення виконавчої влади та надання
державних послуг. Воно синтезує соціально-політичний, історичний,
юридичний, соціологічний, економічний, психологічний підходи, не
обмежуючись і не зливаючись при цьому з жодним із них.

3. Співвідношення управління та адміністрування.

Виходячи із етимології понять управління та адміністрування, можна
засвідчити, що, не дивлячись на загальну синонімічність та вживаність у
практично однакових випадках, вони мають різне значення. Управління
передбачає імперативність у процесі його впровадження безумовність
виконання, та, як наслідок, прийняття управлінських рішень, обмеження прав
у певних випадках меншої частини суспільства. Адміністрування ж, слід
розуміти як форму надання управлінської послуги, при якій враховуються
інтереси всіх верств суспільства. Адміністрування має фундамент
діалогічності, гнучкості у питаннях формування як конкретних
управлінських рішень, так і стратегії розвитку держави або регіону в цілому.
У рафінованому вигляді, в адмініструванні чиновник виступає лише
найманим слугою який задовольняє потреби суспільства залишаючись при
цьому не заангажованим однією з сторін.
Наука публічного адміністрування досліджує три основні глобальні
підходи:
1) ринково-ліберальний, який сформульовано в концептуальних
моделях “нового менеджменту”, “оновленого управління”, що спирається на
ринкову модель, де громадянин виступає в ролі споживача або клієнта;
2) ліберально-комунітаріаністський, що розвивається в концепції
”політичних мереж” і спирається на розвиток структурних взаємовідносин
(договірних) між політичними інститутами держави і суспільства, які
визнають рівність громадян як і інших суб’єктів мережі;
 3) демократичного громадянства, що спирається на особливе
“рецептивне” адміністрування, яке має слугувати громадянину, а не клієнту і
споживачу (до останнього напряму належать концепція “рецептивного
адміністрування”). Усі три концепції конкурують одна з одною не тільки в
теоретичному плані, але і у практичному використанні в тій чи іншій області
або країні.
Головне, що складає зміст, теорію публічного адміністрування як
наукової дисципліни, – це вивчення найважливіших функцій держави як
інституту управління суспільством, закономірностей і принципів їх
реалізації, наукове обґрунтування державної політики як основи й системо-
утворюючого елементу управління.
Система публічного управління охоплює багато підсистем, а саме:
політичну, економічну, соціальну, адміністративну, правову, гуманітарну
тощо.
Під парадигмою публічного адміністрування слід розуміти сукупність
основних принципів та правил (писаних і неписаних), які визначаються не
лише регламентуючими документами, а й певним управлінським духом.
Вони виступають зразком, прикладом для суб'єктів управління іншими
людьми і діють часто не тільки на свідомому, але й на неусвідомленому
рівнях. І як висновок, публічне адміністрування, як сукупність знань являє
собою комплекс систематизованих даних, напрацювань та практичних
рекомендацій щодо процесів сучасного управління демократичним
суспільством.

4. Співвідношення економіки та політичної економії.

Економіка і політика є двома підсистемами єдиної суспільної системи.
За загальним законом системності вони є взаємопов’язаними, і в той же час
відносно самостійними. Вони відносно самостійні остільки, оскільки
підкоряються своїм особливим законам розвитку.
Економіка і політика є двома підсистемами єдиної суспільної системи.
За загальним законом системності вони є взаємопов’язаними, і в той же час
відносно самостійними. Вони відносно самостійні остільки, оскільки
підкоряються своїм особливим законам розвитку. В той же час вони
взаємопов’язані, оскільки є предметом інтересів одних і тих самих людей і
соціальних груп – реалізація цих інтересів (перш за все матеріальних)
відбувається через відповідну форму взаємодії, розподілу і перерозподілу
економічної і політичної влади. Взаємообумовленість політики і економіки
на рівні систем є предметом соціології. Для політології важливі перш за все
взаємостосунки суб’єктів політичної та економічної влади, а також між
суб’єктами політичної влади з приводу економіки.
Економічна і політична влада розрізняються за сферою своєї дії і за
механізмом здійснення. Політична влада означає підкорення і примушення
людей до виконання певних законів, приписів, норм суспільного і
державного життя за допомогою політичного (державного) авторитету і сили.
Економічна влада є регулюванням взаємостосунків між людьми з приводу
виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ, в основі якого –
власність на засоби виробництва. Суб’єктами економічної влади є власники,
тобто окремі особи, або трудові колективи, групи співвласників, а також
держава та інші політичні або громадські організації. Взаємозв’язок і
самостійність економіки і політики проявляється вже в тому, що суб’єкти
економічної і суб’єкти політичної влади можуть як співпадати, так і існувати
окремо.
Економіка є найважливішим об’єктом політичної діяльності. З одного
боку – як основа політичної влади, в розумінні її економічної могутності (це
стосуєтся будь-якої держави, незалежно від характеру втручання держави в
економіку). З іншого боку – як основа авторитету політичної влади в
розумінні успішної економічної політики. Таким чином, економічна політика
є одним з головних напрямків діяльності держави, і, одночасно, одним з
головних предметів у програмах політичних партій.
Втім, політична влада завжди була засобом економічного збагачення –
держав, суспільних груп або окремих осіб. Використання політичної влади в
особистих або групових матеріальних інтересах називається корупцією (з
лат. corruptіo – підкуп). Це не тільки хабарництво державних службовців і
політиків, вона може виявлятись також у проведенні економічної політики у
власних інтересах, використанні державних ресурсів в особистих цілях,
прямому грабунку державних коштів або цінностей.

5. Публічне управління як напрям наукових досліджень,

сукупність знань, сфера діяльності та навчальна дисципліна.
Публічне управління – академічна дисципліна, що вивчає мистецтво і
науку управління, що застосовується у публічному секторі. Але це
традиційно йде поза відношенням до менеджменту та об’єднує в своєму
предметі політичне, соціальне, культурне та правове оточення, що впливають
на діяльність публічних інституцій. Як сфері дослідження, публічному
адмініструванню притаманна міждисциплінарна природа, тому що воно
містить в собі напрацювання політології, соціології, ділового
адміністрування, психології, права, антропології, медицини, лісового
господарства та інших галузевих наук. Публічне управління –
міждисциплінарна академічна сфера, що базується на теорії та концепціях
економіки, політичних наук, соціології, адміністративного права,
менеджменту.
У першому офіційному американському виданні «Вступ до вивчення
публічного адміністрування» (Леонард Уайт, 1926 р.) наведені чотири
вирішальних припущення, які формують основу публічного управління:
· Управління є процесом, який безперервно здійснюється на
державному та локальному рівнях.
· Основа для вивчення менеджменту, не права.
· Управління залишається мистецтвом, але ідеал перетворення на науку
є реалістичним і вартим.
· Управління стає і буде продовжувати бути серцевиною проблем
сучасного уряду.
Публічне управління – це професія, покликана використовувати
унікальне мистецтво та науку управління для вирішення проблем
суспільства. Але чи є це професією, такою як право, медицина, інженерія або
архітектура? Статус публічного управління як професії може бути
визначений за допомогою тесту на професіоналізм, який доводить, що йому
притаманні всі три ключові критерії, спільні для традиційних професій:
− комплекс академічних і практичних знань, які застосовуються для
обслуговування суспільства;
− стандарт успіху теоретично вимірюється задоволенням потреб
суспільства ніж намаганням досягти особистих цілей;
− система контролю за професійною діяльністю, яка регулює освіту
нових членів та підтримує етичний кодекс та відповідні передбачені законом
міри покарання.
Публічне управління є професійною категорією оскільки реалізується
публічними службовцями, які працюють у публічних організаціях і
виконують широке коло задач. Проте більшість людей у цій широкій
професійній категорії навіть не вважають себе публічними адміністраторами,
ототожнюючись з галузевими професіями та заняттями (лікар, інженер,
архітектор).
Публічні службовці – особи, що обіймають адміністративні посади,
пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих, консультативно-
дорадчих, контрольно-наглядових та інших управлінських функцій, а також
наданням адміністративних і публічних послуг. Одна з переваг професії
публічного службовця полягає у можливості брати участь у аналізі та оцінці
публічних програм, політики, законів та управлінських проблем.
 Поняття публічної та державної служби не є тотожними. Вітчизняними
вченими публічна служба розглядається як професійна, політично
нейтральна цивільна служба в органах державної влади та органах місцевого
самоврядування. Аналіз зарубіжної літератури доводить, що поняття
публічної служби є більш широким, оскільки включає в себе державну
службу, службу в органах місцевого самоврядування та службу в публічних
установах.

6. Осмислення історичного досвіду державного управління в

Україні.
Перший історичний період, який необхідно зазначити, це часи від
виникнення Київської Русі до повного її роздроблення та перебування під
владою Литви і Польщі.
Припадає виникнення і розвиток давньоруської державності
родоплемінного суспільства, яке породило складання попервах примітивного
апарату управління, а з часом вже повноцінну структуровану одиницю
державного управління.
Двір монарха – виступає основним інститутутом державної влади, що
регулює економічні відносини, виступає осередком культурного, релігійного,
духовного життя та стимулює усі процеси, що відбувалися в державі.
За часів перебування України під владою Речі Посполитої, головним
результатом перетворенням державного устрою та реформування стало
ухвалення окремого Закону про управління, мав назву Конституція, даний
закон проголосив поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову й завершив
процес довголітнього реформування державного ладу країни.
Другий історичний період, це період існування Козацької держави,
Запоріжської Січі.
Запоріжська Січ представляла собою повноцінну державу, з чітко
розвиненою системою державної служби, яка мала ефективний інструмент
державного управління, з чітко зазначеним ієрархічним поділом посад
конкретного державного органу та з чітко визначеними функціями та
повноваженнями посадових осіб, відбувається становлення інституту
державної служби на теренах України.
Третій історичний період, це період перебування України в складі
Радянського Союзу.
Державна служба що існувала в Радянській Україні повністю
відповідала моделі побудови Радянського Союзу, слід зазначити, що якогось
певного кодексу «державної служби» чи законодавчого акта про державну
службу не існувало, були лише законодавчі акти, які регулювали сполучення
посад та спільну службу родичів у радянських установах, був розроблений
документ під назвою «Тимчасові правила про службу в державних установах
і підприємствах». Для ефективного управління державою керівна партія мала
увібрати до своїх лав усіх тих, хто лояльно ставився до нового режиму і міг
бути вправним управлінцем, що говорить про відсутність позитивного
розвитку інституту державної служби України, але дає підставу
стверджувати про початок формування відношення до державної служби та
державних службовців.
Четвертий історичний період, це розвиток інституту державної служби
України на сучасному етапі (з моменту здобуття Україною незалежності до
сьогодення в контексті сучасних умов та тенденцій європейської інтеграції).
Після проголошення незалежності України, розпочалося оновлення
всієї системи державного управління країни, формування законодавчої бази,
утворення нові та реформування вже наявних владних інститутів.
Був прийнятий Закон України «Про державну службу», в якому
детально було переосмислено призначення держави та державної служби
загалом, його зміст визначав загальні засади діяльності та статус державних
службовців, котрі працюють у державних органах та їх апараті. Для
забезпечення функціонального управління державною службою 2 квітня
1994 р. постановою Кабінету Міністрів України «Про управління державною
службою» було створено Головне управління державної служби при Кабінеті
Міністрів України, на даний час зазначена установа має назву «Національне
агентство України з питань державної служби (НАДС)».
Важливо звернути увагу на концептуальні документи, що визначали
рух щодо реформації інституту державної служби на шляху до впровадження
стандартів та принципів доброго врядування ЄС, а саме: Конституцію
України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР; Указ Президента України від 5 березня
№ 278/2004 яким схвалюється Концепція адаптації інституту державної
служби в Україні до стандартів Європейського Союзу, в якій вже
концептуально закріплено рух України до європейської інтеграції,
Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії
реформування державної служби та служби в органах місцевого
самоврядування в Україні на період до 2017 року та затвердження плану
заходів щодо її реалізації» від 18 березня 2015 р. № 227-р та інші
нормативно-правові документи.
Сьогодні, після тих подій соціально-політичного характеру, які
відбулись нещодавно в Україні, рух до Європейської інтеграції є основним
завданням та викликом не тільки для держави та її механізму, а й для
суспільства в цілому. У сьогоднішніх умовах державна служба має
будуватися на наукових основах, враховуючи сукупність суб’єктивних і
об’єктивних чинників, а саме дослідження історико-правового аспекту
розвитку інституту державної служби, дасть можливість оцінити позитивні і
негативні аспекти змін з урахуванням попереднього досвіду, адже головна
мета реформ полягає в утворення такої державної служби, яка б працювала
на основі професіоналізму, стабільності та політичної нейтральності, була
прозорою, відкритою, зрозумілою для громадян.

7. Особливості поведінки людей у економічній та політичній

сферах.
У соціальних і гуманітарних науках отримала велике поширення
концепція раціонального вибору, сутність якої полягає в перенесені
принципів ринкової економіки на інші сфери суспільного життя. Та чи інша
соціальна група, що діє в певній сфері суспільного життя з метою отримання
матеріальної чи іншої вигоди, як правило, визначає відповідні сфери
поширення і можливі варіанти своєї діяльності.
Особливо чітко цей принцип простежується в політичній сфері.
Ринкові принципи вибору в політичній сфері аналізуються в працях
Г.Тейлора, Дж.Бьюкенена, И.Шумпетера, Дж.Даунса та ін. Вони розглядають
уряд, парламент, партії і виконавчі органи як інститути і організації, які
складаються з індивідів, що переслідують у політичній сфері свої інтереси за
принципом ринкової конкуренції у сфері економіки. При цьому головна їх
мета – обрання на політичну посаду. Для здійснення власних цілей вони
пропонують привабливі програми. Політичні діячі, що беруть участь у ви-
борах, пропонують як товар свої політичні програми, в той час як виборці
купують цей товар, вважаючи, що він принесе їм вигоду. Оцінюючи цей
підхід, не можна репрезентувати таким чином: немов важелі економічної
вигоди превалюють над всіма іншими інтересами і політичні діячі від самого
початку керуються злочинними мотивами.
Згідно з Дж.Бьюкененом, людина, яка робить вибір, ототожнює свої
економічні інтереси з благами, що мають для нього суб'єктивну цінність.
Така поведінка характерна не тільки для ринку, а й для політики.
Застосування концепції обміну до аналізу політики спростовує відому
філософську помилку, що люди беруть участь у політичній діяльності для
устремлінь у пошуку добра, справедливості і краси. Політика також є ареною
жорсткої конкуренції. До того ж, у будь-якому державному утворені існує
конкуренція між службовцями в питанні просування по кар'єрній драбині.
Отже, конкуренція властива не лише ринку; а й політичному сектору.
 У політекономічній літературі, особливо тій, яка присвячена проблемі
соціального вибору, економічна поведінка людей трактується як устремління
до максимізації матеріальних благ шляхом взаємного обміну на ринку; а
політична поведінка – як участь їх у процесі голосування на періодичних
виборах і приєднання до різних зацікавлених груп та політичних партій.
Вважається, що в політичній сфері людина робить такий самий вибір
на ринкових принципах, як і в економічній. Рішення голосувати на виборах
за того чи іншого кандидата є таким самим вибором, як і купівля товару. Це
не означає повної тотожності економічної і політичної сфер, адже між ними є
відмінності. Вони зумовлені не цілями індивідів, а природою цих двох сфер.
Державні рішення розглядаються в цій моделі лише як засоби досягнення
цілі за аналогією з фірмою, яка ставить за мету отримати прибуток.
Законодавці і представники виконавчої влади прагнуть не стільки виконати
вимоги і задовольнити інтереси виборців, скільки втілити в життя власні
інтереси.
Своїх корисливих цілей політики досягають за допомогою політичних
партій, які для них є засобами інформування своїх виборців з найменшими
витратами. Для забезпечення захисту інтересів своїх членів партії прагнуть
до збереження чи завоювання політичної влади шляхом отримання перемоги
на виборах.
Дж.Бьюкенен обґрунтував положення про те. що в політиці немає
такого децентралізованого обміну; як у ринковій економіці. Суб'єкти
політичного процесу не можуть керуватись звичайними правилами торгівлі,
адже споживачами суспільних благ є не лише окремий індивід, а суспільство
в цілому. Проте в політиці все ж існує аналог вільної торгівлі. Це згода між
людьми, що властиво будь-якому обміну.
П.Мілгром і Дж.Робертс писали, що виникнення будь-якого інституту
зумовлює виникнення певних цінностей, повноважень і процедур, що
передбачає матеріальні витрати на переговорні процеси і процеси прийняття
рішень. Водночас, якщо протягом певного часу відбувається регулювання
промисловості, вона буде розвиватися в тому напрямі, шо й низка провідних
підприємств, і перетвориться в захисників державного регулювання.
Політолог У.Нордхаус дійшов висновку; що кожний уряд у кінці
строку перебування при владі будь-якими методами прагне стимулювати
розвиток економіки.
Потрібно враховувати й той факт, що участь виборців у виборах
значною мірою залежить від розмірів видатків кандидата для проведення
своєї передвиборчої кампанії. Переважно ці видатки спрямовуються на
інформування виборців, рекламу кандидата та його програми. Компетентне
голосування вимагає від громадян більш високого рівня усвідомлення й
поінформованості щодо політичних реалій, ніж рішення, які приймаються в
ринковій сфері. Як правило, більшість виборців віддадуть свої голоси тим
кандидатам, які балотуються на більш високі посади, ніж тим, хто
балотується на менш знанні пости. У результаті активізації економічної
діяльності під час виборчої компанії рівень інфляції підвищується; після
проведення виборів інфляція знижується зв'язку із зниженням рівня діючої
активності. Стан економіки в рік виборів має значний вплив на їх результати.
У виборців також є ідеологічні уподобання, і вони надають перевагу
більш компетентній адміністрації. За певних обставин результат голосування
на виборах може залежати від уподобання "середнього виборця". Можна
мати комплекс політичних інститутів, але якщо вони не відповідають
уподобанням середнього виборця. їх слід змінювати до тих пір. поки вони не
будуть відповідати цим уподобанням. Серед таких інституцій можуть бути
політичні партії, платформи яких більшою мірою збігатимуться з позицією
середнього виборця.

8. Публічна сфера і публічна політика.

Публічна сфера – за визначенням Юрґена Габермаса – це сфера
соціального життя, у якій безпосередньо формується громадська думка.
Іншими словами це є арена, форум публічного дискурсу з приводу соціально-
політичних проблем життя і розвитку суспільства загалом.
За визначенням американських вчених Ф. Шмітера та Т.-Л. Карла,
публічна сфера є тією сферою, в якій формуються колективні норми, що
зв'язують суспільство і підтримуються державним насиллям.
Державна (публічна) політика – принципове керівництво до дії для
органів державної влади, насамперед органів виконавчої влади, що
стосується певних напрямків їх діяльності, відповідне законам і соціальним
звичаям. Підставами державної (публічної) політики є конституційні закони і
правила, тлумачення законів і правове регулювання.
Державну (публічну) політику визначають також як «систему дій,
регулятивних заходів, законів, і фінансових пріоритетів з того чи іншого
напрямку, проголошену органом державної влади або його представниками».
Державна (публічна) політика зазвичай втілюється в «конституціях,
законодавчих актах і судових рішеннях».
В Україні поняття «державної політики» в дев'яностих роках отримало
нове значення під впливом англомовних джерел, тому часто його можна
зустріти у вигляді словосполучення «публічна політика» (англ. public policy).
Окремі дослідники вважають поняття «державна політика» і «публічна
політика» різними, наголошуючи на більшій демократичності поняття
«публічна політика».
Оскільки поза науковими колами словом «політика» прийнято називати
водночас і набір заходів для втілення певної державної мети, і політичну
боротьбу за голоси виборців та державні посади, окремі науковці
пропонують називати ці явища термінами «державна політика» та «політична
конкуренція» відповідно. Втім, у науковій літературі також можна зустріти ті
самі поняття позначені термінами «державна політика» та просто «політика».
Суспільні проблеми виявляються і вирішуються шляхом створення
нової державної політики або шляхом реформування існуючої державної
політики . Суспільні проблеми виникають в самих різних формах і вимагають
різних заходів у відповідь (наприклад, регламенти, субсидії, квоти і закони)
на місцевому, національному або міжнародному рівні.
Вироблення державної політики є безперервним процесом з
механізмами зворотного зв'язку. Перевірка і оцінка мають важливе значення
для функціонування цієї системи . Суспільні проблеми, які впливають на
формування державної політики, можуть бути економічного, соціального або
політичного характеру. Кожна система знаходиться під впливом різних
суспільних проблем і тому вимагає різної державної політики .
У виробленні державної політики численні індивіди і групи інтересів
конкурують і співпрацюють, щоб вплинути на політиків і спонукати їх діяти
певним чином . У процесі вироблення державної політики беруть участь різні
актори, такі як політики, державні службовці, лобісти, фахівці предметної
області і представники промисловості. Вони використовують різні тактики і
інструменти для досягнення своїх цілей, в тому числі відстоюючи свої
позиції публічно, намагаються впливати на прихильників і противників і
мобілізувати союзників з того чи іншого питання . Багато актори можуть
грати важливу роль в процесі вироблення державної політики, проте, останнє
слово залишається за державними чиновниками. При цьому передбачається,
що державні чиновники дотримуються етичних норм, прийняті в державному
секторі і враховують потреби всіх зацікавлених сторін .
Державна (публічна) політика вважається сильною, коли вона вирішує
проблеми якісно і ефективно, служить справедливості, підтримує урядові
установи і їх діяльність, і стимулює активну громадянську позицію .
Зміни в суспільстві, що відбулися в останні десятиліття, привели і до
змін у сфері формування державної політики. Сьогодні державна політика
стає більш цілеспрямований, націленої на вимірні результати і цілі, з
акцентом на рішення, які повинні бути прийняті негайно. Крім того, масові
комунікації і технологічні зміни призвели до того, що система державної
політики стає все більш складною і взаємозалежної. Всі ці зміни ставлять
нові завдання для поточної державної політики, і надають на неї тиск з тим,
щоб вона розвивалася і залишалася ефективною і дієвою.

9. Загальні засади належного врядування.

Належне врядування має вісім основних характеристик. Ними є участь,
орієнтація на консенсус, відповідальність (підзвітність), прозорість, належне
реагування, ефективність і результативність, рівність і врахування інтересів
та відповідність принципу верховенства права. Воно засвідчує, що корупція є
мінімізованою, погляди меншості враховано та голоси найбільш
незахищених верств суспільства почуто під час ухвалення рішень. Воно
також є відповідним до чинних і майбутніх потреб суспільства.
У країнах-учасницях ЄС щодо принципів належного врядування
погодженою є позиція, що вони встановлюють стандарти та стимулюють
публічних службовців на забезпечення публічного інтересу. При цьому їх
формальна легалізація здійснюється в різного рівня нормах
адміністративного права – від конституцій до окремих нормативних актів і
судових прецедентів.
Тим самим значення принципів належного врядування для публічного
адміністрування полягає в тому, що вони встановлюють стандарти та
стимулюють публічних службовців на забезпечення публічного інтересу.
Сутнісною відмінністю принципів належного врядування в країнах-
учасницях ЄС та України є те, що вони – не просто ідеї, засновані на чиїсь
добрій волі, а реально виконуються на всіх рівнях публічного
адміністрування, дієво захищаються від порушень незалежними органами
контролю, системою юстиції, судовою владою та парламентським
контролем.
Таким чином, сутністю принципів належного врядування в країнах-
учасницях ЄС є те, що вони реально виконуються на всіх рівнях публічного
адміністрування, адже дієво захищені від порушень – громадським
контролем, виконавчим контролем системи органів юстиції, судовою владою
та парламентським контролем.
У сфері права Європейського Економічного Співтовариства
Європейський суд визначив багато принципів адміністративного права,
давши посилання на його загальні принципи, характерні на сьогодні для
держав-членів ЄС.
У судовій практиці Європейського суду з прав людини визначаються
вагомі принципи, що мають виконуватися всіма державами-членами ЄС,
зокрема це: принцип адміністрування через закон; принципи пропорційності,
юридичної визначеності, захисту законних очікувань, недопущення
дискримінації, право на слухання в ході адміністративних процедур щодо
ухвалення рішень; забезпечувальні заходи; справедливі умови доступу
громадян до адміністративних судів; позадоговірна відповідальність
публічної адміністрації.
Також у системі принципів належного врядування вагому роль
відграють висвітлені у «Білій Книзі» Європейського врядування п’ять
принципів ефективного врядування: відкритість, участь, підзвітність,
ефективність і злагодженість. Кожен принцип є важливим для більш
демократичного врядування, адже вони підтримують демократію та принцип
верховенства права в державах-членах ЄС та можуть бути застосовані на всіх
рівнях влади – світовому, європейському, національному, регіональному й
місцевому.
Відповідно до Програми розвитку ООН можна охарактеризувати
основні складові, притаманні «належному врядуванню», а саме:
1. Участь (Participation). Усі громадяни мають право голосу. Участь
може бути як безпосередньою, так і опосередкованою, через легітимізовані
посередницькі інституції та представників.
2. Верховенство права (Rule of law). Правова система повинна бути
справедливою і діяти однаково для всіх, особливо стосовно забезпечення
прав людини.
3. Прозорість (Transparency). Свобода інформації, її повнота і
доступність для всіх, хто в ній зацікавлений.
4. Відповідальність (Responsiveness). Діяльність органів державної
влади має служити інтересам усіх членів суспільства.
5. Орієнтація на консенсус (Consensus orientation). Дотримання балансу
інтересів для досягнення широкого консенсусу як з місцевих (локальних), так
і загальнодержавних питань та процедур.
6. Справедливість (Equity). Добробут суспільства залежить від
врахування інтересів кожного члена суспільства.
7. Ефективність та результативність (Effectiveness and Еfficiency).
Максимально ефективне використання ресурсів для задоволення потреб
громадян.
8. Підзвітність (Accountability). Органи державної влади на усіх рівнях
та органи місцевого самоврядування мають бути підзвітні у своїй діяльності
громадянам.
Аналізуючи європейський досвід впровадження принципів належного
врядування, можна зазначити, що зарубіжні країни впроваджують принципи
належного врядування лише після повної їх адаптації до умов діяльності
конкретного органу публічної влади, враховуючи особливості території,
забезпечення життєдіяльності територіальних громад, культурні, історичні,
ментальні традиції та підготовчу інформаційно-просвітницьку роботу.
Адаптація європейського досвіду належного врядування до умов
діяльності, наприклад, органів місцевого самоврядування (обласних та
районних рад) дає змогу забезпечити: відкритість та прозорість роботи цього
представницького органу; встановлення прозорих правил контролю за
дотриманням законності рішень районної ради через внутрішній та
громадський контроль, а також контроль з боку компетентних органів;
активізацію партисипативної демократії (демократії участі) з надання більш
якісних соціальних, житлово-комунальних та інших послуг населенню
району; гармонізацію відносин між владою, бізнесом і громадянами;
створення умов для розбудови громадянського суспільства. Отже, головним
завданням впровадження належного врядування є поєднання та
розповсюдження інформації і кращих практик на місцевому рівні, зміцнення
спроможності органів місцевого самоврядування, підвищення ефективності
їх діяльності тощо.