ВДП

1. Політологія як наука та навчальна дисципліна

Визначення політології.

Широке визначення:
Політологія – це наука про політику, тобто наука про особливу сферу
життєдіяльності людей, пов’язану з владними відносинами, з державно-
політичною організацією суспільства, політичними інститутами,
принципами, нормами, дії яких покликані забезпечувати функціонування
суспільства, організовувати взаємовідносини між людьми, суспільством і
державою

Вузьке визначення:

Політологія – це наука про закономірності діяльності з управління та

керівництва суспільством на основі публічної влади.

Об’єкт науки.

Об’єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя

(одна з чотирьох сфер суспільства), основний зміст якої складають політико-
владні відносини, тобто відносини з приводу влади в суспільстві.

Предмет політології.

Предмет науки – певний бік об’єкта (його частинка), яка вивчається однією
конкретною наукою.

Основні підходи до визначення предмету політології:

1) Інституціональний. Предмет політології – інститути, за допомогою

яких формується та функціонує політична влада. Відповідно до цього
підходу американська політична наука з самого початку концентрувала
свою увагу на вивченні діяльності держави, політичних партій, груп
тиску і розумілась як наука про державу (державознавство). Підхід був
домінуючим на межі ХІХ-ХХ ст.
2) Біхевіоралістичний. Предмет політології – тенденції та
закономірності поведінки людей в сфері політики, які є
найважливішими детермінантами політичних процесів. Основна ідея:
соціальні та політичні структури, інститути, політика і влада є
вторинними по відношенню до індивіда. Індивіди роблять політику,
тому треба вивчати саме їх (як фізика вивчає рух атомів, так і
 політологія повинна вивчати рух індивідів, щоб віднайти загальні
закони). Підхід був поширений з 30-х по кінець 60-х рр. ХХ ст.
3) Культурологічний. Предмет політології – політична культура, як
фундаментальна детермінанта політичних процесів. Функціонування
політики і влади неможливо розглядати у відриві від політичної
культури суспільства, яка закладає фундаментальні принципи взаємодії
владних структур та індивідів, має тривалий час формування і не
підлягає швидким змінам.
4) Системний. (започаткував Д.Істон). Предмет політології – політична
система суспільства. Політична система – це організована на єдиній
нормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин)
політичних суб’єків, пов’язаних зі здійсненням влади та організацією
суспільства. Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші
категорії політології – політичні інститути, політичні відносини,
політичні процеси, політичну культуру, а тому є центральною у науці
про політику. Цей підхід виник в 60-х рр.. ХХ ст. і залишається одним з
найавторитетніших по цей час.

Структура політології.

1) історія політичних учень (political thought) Iсторія політичних учень

досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей,
теорій тощо впродовж усього періоду існування державно-організованого
суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ,
Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.

2) теорія політики (political science) Головною складовою політологіїї є

теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої
внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної
системи і політичного процесy; типи і види політичної участі й політичного
лідерства; теорії політичних інститутів - державознавство, партологія;
концепції груп інтересів, бюрократії та еліт, теорії міжнародних відносин і
зовнішньої політики. Теоpія політики становить основний зміст політології
як навчатьної лисшипиіии дисципліни.

3) прикладна політологія (policy sciences) Прикладна ( або практична)

політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо стосується
процесів здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей,
методологічних принципів, методів і засобів дослідження, конкретних
програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне використання,
досягнення реального політичного політичного результату. Основний зміст
прикладної політології становить розробка політичних технологій: прийняття
політичних рішень; проведення виборчих кампаній; політичної реклами;
врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів;
лобіювання тощо. Практична політологія охоплює також політичне
прогнозування, планування й консультування, методику розробки експертно-
аналітичних матеріалів і політичних документів тощо.

4) Порівняльна політологія (comparative politics) Окрему галузь науки про

політику становить порівняльна, або компаративна політологія, яка
спрямована на порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних
держав, регіонів та епох.

Функції політології.

1. Теоретична (або концептуально-описова, гносеологічна,

пізнавальна) функція - розробка в межах політології різних теорій,
концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні
закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і
процеси політичного життя суспільства.
2. Методологічна функція (тісно пов’язана з теоретичною) –
накопичення дослідницьких схем, прийомів пізнання політичних явищ
для подальших досліджень світу політики самою політологією, а також
іншими науками (соціологією, психологією). Наприклад, категорії
„політика”, „політична влада”, „політична система суспільства”,
„політичний процес”, „політичний режим”, „політична партія”
розробляються саме політологією, однак широко використовуються й
іншими науками.
3. Практична (або прикладна) функція - вирішення конкретних
практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних
нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо
здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній.
Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній
політології, основний зміст якої складає розроблення різних
політичних технологій.
4. Виховна функція - формування світогляду індивіда на основі знань
про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права
і свободи, обов’язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє
вирішальну роль у політичній соціалізації індивіда (включенні індивіда
 у суспільство, засвоєнні індивідом певних знань, норм і цінностей),
впливає на формування навичок політичної поведінки.
5. Прогностична функція – передбачення та прогнозування перспектив
розвитку політичних процесів, найближчих й віддалених наслідків
прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції
передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне
проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на
предмет реальності очікуваного від них ефекту.

2.Методологічні засади та основні категорії політології.

«Метод» - це (від гр. methodos – шлях пізнання) – спосіб досягнення мети,

сукупність прийомів або операцій практичного чи теоретичного пізнання
дійсності. В широкому смислі під терміном «метод» розуміється спосіб
досягнення результату, вирішення поставлених задач. Метод передбачає
послідовність дій на основі свідомого, чітко сформульованого плану.

«Методика» - це комплекс засобів, призначених для вирішення певного типу

задач, які, як правило, часто повторюються. Методика відіграє особливу роль
в емпіричних дослідженнях. В завдання методики не входить теоретичне
обґрунтування отриманих результатів, вона концентрується на технічному
боці експерименту і правилах, яких повинен дотримуватись дослідник.

«Методологія» - це 1) особливий тип раціональної свідомості та образ дії,

спрямований на розробку та вдосконалення методів пізнання. 2) сукупність
методів дослідження, що використовується в тій чи іншій науці. За
допомогою методології вчений вивчає політичну діяльність на основі того чи
іншого теоретичного підходу (парадигми). Методологія – це поєднання
певної теорії з певними методами.

Типи методів дослідження політики.

1) загальнонаукові (філософські) – методи, якими ми користуємося

щодня і які використовують всі науки. Методами,які мають
загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз, синтез, ідеалізація,
узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, гіпотези
тощо. Індукція, дедукція, абстрагування, конкретизація, моделювання,
класифікація.
2) спеціальнонаукові – методи, розроблені різними науками для
вирішення спеціальних теоретичних завдань.
 Історичний метод – метод дослідження, заснований на вивченні
виникнення, формування та розвитку об’єкта у хронологічній
послідовності. Підхід допомагає відобразити реальну історію об’єкта,
виявити значущі історичні факти і стадії, що дозволяє в результаті
розкрити логіку і закономірності розвитку об’єкта.
Структурно-функціональний метод – сукупність дослідницьких
прийомів, які полягають у розділенні складного об’єкта на складові,
вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у
функціонуванні об’єкта як цілого, за умови збереження ним своєї
цілісності у взаємодії з зовнішнім середовищем.
Системний метод - сукупність принципів і положень теоретико-
методологічного характеру, які орієнтовані на розгляд об’єктів у
вигляді системи. Системний підхід орієнтує дослідження на розкриття
цілісності об’єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення
багатоманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх у єдину
теоретичну конструкцію.
Інституціональний метод – вивчення політичних інститутів,
формально-правових аспектів державного управління, зокрема
конституційних документів, та реалізацією їхніх положень на практиці.
Інституційний підхід передбачає виокремлення окремих інститутів
політичної системи і розгляд поточного стану кожного інститут
окремо, а потім і їх системи.
Біхевіоралістський метод – вивчення політичних явищ та процесів га
основі інформації, отриманої через спостереження за поведінкою
індивідів у політиці.
Міждисциплінарний підхід – сукупність методів різних (на перший
погляд несумісних) наук. Підхід дозволяє побачити політичні
відносини комплексно. Цей підхід використовує поряд з методами
традиційних наук – історією, економікою, правом, методи психології,
соціології, демографії, математики, лінгвістики.
3) емпіричні (прикладні) – методики, які призначені для вирішення
певного типу завдач, які часто повторюються.
(Спостереження,Опитування громадської думки)
Контент-аналіз – прикладна аналітична методика вивчення змісту
документів, виступів та інших комунікативно-значимих матеріалів.
1. Кількісний (частотний) контент-аналіз – стандартизована
процедура підрахунку виокремлених категорій. Метод полягає в тому,
що виокремлюються певні ключові слова і підраховується частота
їхнього використання в повідомленнях.
 2. Якісний контент-аналіз – поглиблене змістовне вивчення
текстового матеріалу, в тому числі з точки зору контексту, в якому
представлені виокремлені категорії. При проведенні якісного контент-
аналізу треба брати до уваги: 1) чи застосовується обране слово в
позитивному чи в негативному значенні, 2) тему, в якій
використовується слово: має воно першочергове значення чи ні тощо.
3. Структурний контент-аналіз – вивчення способу презентації
інформації, розташування та оформлення повідомлення, в якому
містяться виокремлені категорії.

4) Івент-аналіз (від англ. event – подія) – прикладна аналітична методика

вивчення динаміки розвитку подій або їхньої послідовності. Метою перших
проектів застосування івент-аналізу було визначення співпадіння періодів
економічного спаду та масових безпорядків для встановлення причинно-
наслідкової залежності між цими змінними.

5) Моделювання – це вивчення реальності за допомогою побудови її

спрощених образів (моделей) і при дотриманні правил проведення цієї
процедури. Моделювання політичних процесів в методологічному плані
схоже на експеримент в точних науках. (Див. книгу членів «Римського
клубу» Д.Медоуз, Й.Рангес «Межа зростання»)

6) Метод експертних оцінок

Експертна оцінка – авторитетна думка експерта з якої-небудь

проблематики, що знаходиться в сфері його компетенції. При отриманні
експертних оцінок, на відміну від опитувань громадської думки, питання
ставляться експерту напряму та формулюються таким чином, щоб отримана
відповідь була максимально конкретною.

Різновиди методу:

Індивідуальні експертні оцінки:

а) метод інтерв’ю

б) метод генерації ідей

Колективні експертні оцінки:

а) метод колективної експертної оцінки

б) метод експертних комісій

в) метод «Дельфі» (DELPHI)

3. Політика як суспільне явище.

Сутність політики та основні підходи до її розуміння.

Policy – програма, метод дій або сама дія, яка реалізується окремою людиною
або групою людей по відношенню до конкретної проблеми або сукупності
проблем, що стоять перед суспільством.

Politics – відноситься до тієї сфери суспільного життя, де конкурують різні

політичні напрями (програми, методи, тобто різні policy). Політика – це
сфера, в середині якої борються особистості та групи, що мають власні
програми (policy), тобто свої цілі, інтереси, світогляди.

Обидва значення терміну «політика» взаємопов’язані. Одні політичні курси,

тобто програми дій, можуть входити у суперечність з іншими. Програми дій
не обов’язково узгоджуються між собою. В цьому відношенні політика як
сфера суспільного життя завжди конфліктна, але в той же час не може
існувати без компромісів. Якщо політичні курси та цілі, які прагнуть
реалізувати окремі особистості та групи всередині суспільства повністю
суперечать один одному, це призводить до безкомпромісної боротьби, що
може стати причиною припинення існування суспільства.

Основні підходи до розуміння політики.

1 підхід: Політика як мистецтво (практичний підхід)

«Політика – не наука. Політика – це мистецтво»Отто фон Бісмарк, канцлер

Німеччини.

В цьому значенні політика розуміється як політичний курс, стратегія,

тактика і використовується в таких словосполученнях як «політика Маргарет
Тетчер», «політика Трампа», «політика авіакомпаніі», «політика розумнії
дружини по відношенню до чоловіка»

2 підхід: Політика як суспільна сфера (науковий підхід)

Політика – одна зі сфер життєдіяльності суспільства (поряд з економічною,

соціальною, духовно-культурною), пов'язана з діяльністю держави,
управлінням суспільними справами та використанням публічної влади.

3 підхід: Політика як боротьба за владу (ідеологічний підхід)

Політика – це боротьба за здобуття та утримання державної влади, знаряддя
регулювання і формування цих стосунків.

«По перше, існування класів пов'язане лише із певними історичними фазами

розвитку виробництва, по друге, класова боротьба із необхідністю приводить
до диктатури пролетаріату, по третє, ця диктатура сама є лише переходом до
знищення усяких класів та до суспільства без класів» Карл Маркс, німецький
флософ-матеріаліст

Функції політики.

1. Керівництво та управління суспільними процесами й забезпечення

завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.
2. Вираження і задоволення соціальних інтересів.
3. Інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів.
4. Раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване
вирішення через діалог членів суспільства між собою і з державою.
5. Соціалізація індивіда, тобто становлення його як члена людської
спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин.
6. Соціалізація індивіда, тобто становлення його як члена людської
спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин.
7. Теоретична ( або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна)
функція політології полягає в розробленні нею різних понять,
категорій, ідей, концепцій, теорій, формулюванні закономірностей, які
описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного
життя суспільства.
8. Методологічна функція полягає в тому, що категорії й поняття цієї
науки, а також формульовані нею закономірності використовуються
іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні
політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії політика, політична
влада, політична система суспільства, політичний процес, політичний
режим, політична партія тощо розробляються саме політологією,
однак широко використовуються й іншими науками.
9. Практична ( або прикладна) функція політології полягає в її
зорієнтованості на розв‘язання конкретних практичних політичних
завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних
положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення
політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній.
10.Виховна функція політології впливає на формування світогляду
індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя,
 політичні інститути, права, свободи та обов‘язки громадянина,
політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній
соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних
знань, норм і цінностей, впливає на формування навичок політичної
поведінки.
11.Прогностична функція політології полягає у її здатності передбачати,
прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі та
віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень.
Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і
відносин, завчасне проведення наукових експертиз політичних рішень
на предмет реальності очікуваного від низ ефекту.

Рівні організації політики:

1. Мегарівень. Діяльність діяльність міжнародних організацій ООН,

НАТО, АСЕАН.
2. Макрорівень. Держава як ціле, публічно примусова влада, її устрій в
центрі й на містах.
3. Мезорівень. Регіони, території країни.
4. Мікрорівень. Окремі організації, партії, профсоюзи, корпорації, фірми.

Суб’єкти політики.

Типи суб’єктів політики:

1. Суб‘єкт паройкіальний ( від грец. para – навколо та oicos – дім,

господарство). Цей тип суб‘єктів політики живе безпосередньо
інтересами найближчого оточення. У його представників украй
обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як
спеціалізованого утворення.
2. Суб‘єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу,
обов‘язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення
багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням
того, як вони можуть впливати на політичну систему.
3. Суб‘єкт-учасник (партисипент) - це найактивніший і найсвідоміший
суб‘єкт політики, що формує спеціальні ставлення до політичних
інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

Соціальні суб’єкти. Соціальними суб’єктами політики виступають індивіди

й різноманітні соціальні спільноти. Є п’ять основних груп таких спільнот:
соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні.
Головною їх особливістю виступає те, що вони сформувались у процесі
історичного розвитку об‘єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі
людей.

Інституціональні суб’єкти. Інституціональні суб’єкти політики, якими є

політичні інститути(організації), навпаки, виступають результатом свідомої
цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні
організації, як держава та її структурні елементи( глава держави, парламент,
уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, органи
місцевого самоврядування тощо. Оскільки інституціональні суб’єкти
політики похідні від соціальних, вони вважаються вторинними, тоді як
соціальні – первинними.

Функціональні суб’єкти. Функціональні суб’єкти політики є такими

суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а
беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у
взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія,
більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні
економічні об‘єднання тощо.

Види політики.

Внутрішня політика – це діяльність держави та інших політичних

інститутів, яка охоплює різні сфери суспільного життя і спрямована на
збереження, реформування або докорінну зміну існуючих суспільних
відносин всередині держави. Основні види внутрішньої політики
розрізняються залежно від найважливіших сфер суспільного життя. Такими
видами є економічна(спрямована на регулювання віносин в економічній
сфері суспільства. Різновиди: 1) промислова; 2) аграрна; 3) фінансова; 4)
інвестиційна; 5) структурна; 6) науково-технічна.), соціальна(Різновиди:
(розрізняється залежно від груп соціальних спільностей як її об’єктів): 2)
етнічна (національна) політика; 3) демографічна політика; 4) молодіжна; 5)
пенсійна; 6) регіональна.), культурна політика(спрямована на регулювання
відносин в сфері духовного життя суспільства. Різновиди: 1) політика в
галузі мистецтва; 2) у сфері науки; 3) у сфері освіти.). Кожен із цих видів
політики спрямований на регулювання певного виду суспільних відносин і
складається з низки різновидів.

Зовнішня політика – діяльність держави, спрямована на регулювання

відносин з іноземними країнами та міжнародними організаціями. Суб’єктом
у стосунках з цими державами та організаціями в цілому виступає лише
держава. Жодна інша політична організація країни не може бути самостійним
суб‘єктом зовнішньої політики виступати від імені держави загалом.

Концепції політики :

1. Консенсусна концепція політики. Сутність: досягнення цілісності та

узгодження суспільних відносин відбувається на основі загальної згоди
та консенсусу інтересів соціальних груп (в основу покладається баланс
інтересів). Представники: Т.Гоббс, Е.Дюркгейм “концепція соціальної
солідарності”.
2. Конфліктна концепція політики. Сутність: досягнення цілісності
суспільства відбувається на основі придушення однією групою іншої та
встановлення панування. Політика – це сфера боротьби за владу та
використання її в корпоративних або приватних цілях. Представники:
Н.Макіавеллі. ХХ ст.: К.Маркс, Ф.Енгельс, Р.Дарендорф.
3. Інституціональна концепція політики. Політика – це сукупність
владних взаємодій, впорядкованість яких досягається завдяки
існуванню політичних інститутів. Центральне місце в системі
політичних інститутів займає держава. Впорядковувати владні
відносини держава здатна завдяки таким характеристикам: 1) сильна
організація, 2) чітко організована система санкцій, які дозволяють
добиватися підкори; 3) володіння великими матеріальними силами для
втілення своїх рішень. Представники: М.Дюверже, М.Оріу.
4. Економічна концепція політики. Сутність: перенесення всіх
закономірностей функціонування ринкової економіки на політичне
життя суспільства. Економічний ринок – це ринок товарів, політичний
ринок – це ринок влади. Владу можна покупати і продавати,
враховуючи динаміку попиту та пропозицій, ціннісні орієнтації та
психологічний настрій споживача.
5. Психологічна концепція політики. В основі лежить припущення, що
потреба в тій чи іншій формі ігрової діяльності є однією з основних
природних потреб людини. Сутність: Політика – це гра, потреба в якій
супроводжує індивідів все життя. Якщо в дитинстві потреба в грі
проявляється відкрито та безпосередньо, то в дорослому віці «гра»
вимагає більш складних форм реалізації. Політика – найбільш
популярна та цікава «гра для дорослих».
 6. Технократична концепція політики. Політика – це діяльність з
виробництва, споживання та контролю інформації. О.Тоффлер «Третя
хвиля». В своїй еволюції людство пройшло три етапи: аграрний,
індустріальний, інформаційний. 3 етап почався після ІІ світової війни
(впровадження новітніх технологій, Інтернет). Сьогодні політика
пов’язана не тільки з процесом перерозподілу цінностей в суспільстві,
а й з процесом перерозподілу інформації. Політика переходить в
інформаційний простір. «Хто володіє інформацією – володіє світом».

4. Політична влада.

«Влада» та «політична влада»: співвідношення понять.

Влада - (взагалі, не політична) – це здатність її суб’єкта (окремої

особистості, групи людей, організації, партії, держави) нав’язувати свою
волю іншим людям, розпоряджатись та управляти їх діями за допомогою
насильницьких чи ненасильницьких засобів та методів.

(!) Влада виникає тільки у відносинах між двома чи більше людьми чи

групами людей і не може існувати сама по собі.

Політична влада - це реальна здатність і можливість одних людей

проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних
норм.

Універсальні ознаки влади.

1. Асиметричність – наявність якісних розбіжностей, ресурсів, прав,

повноважень та інших параметрів життєдіяльності, якими володіють наділені
владою особи та підвладні.

2. Інверсивність (перетворення на протилежність) – процес, в якому активна

діяльність підвладних постійно підриває становище володарів влади,
внаслідок чого їхні позиції можуть змінюватись.

3. Комбінований характер – влада формується на перетині зусиль, волі не

тільки домінуючої, але й підлеглої сторони.

4. Ресурсність – влада заснована на нерівномірному розподілі ресурсів.

5. Кумулятивність – прагнення суб’єкта до розширення свого впливу або

повноважень. У сфері владних відносин будь-який суб’єкт орієнтується на
свої власні інтереси (а не на інтереси партнера), намагаючись розширити
зону свого контролю та впливу.

6. Конструктивний характер – влада є джерелом соціальних перетворень,

свідомого проектування та корегування суспільних відносин. Влада є не
лише регулятором, але й конструктором соціального простору.

Форми влади.

1. Влада, заснована на силі. Означає здатність суб’єкта досягти

бажаного результату у відносинах з об’єктом або шляхом
безпосереднього впливу на його тіло та психіку (застосування зброї,
фізичної сили, психотропних речовин) або за допомогою обмеження
його дій (захоплення у полон). (!) Сила виключає можливість об’єкта
влади зробити вибір (підкоритись суб’єкту чи ні).
2. Влада, заснована на примусі. Означає загрозу застосування суб’єктом
негативних санкцій по відношенню до об’єкта у випадку відмови
підкоритися добровільно (зниження посади, звільнення, арешт).
3. Влада, заснована на переконанні. ґрунтується на аргументах, які
суб’єкт влади може використовувати для підкорення об’єкта. (!) В
цьому випадку як правило немає конфлікту між суб’єктом та об’єктом
влади. Об’єкт має вибір: прийняти аргументи суб’єкта чи ні. Об’єкт не
обмежений позитивними чи негативними санкціями у випадку
неприйняття аргументів суб’єкта влади.
4. Влада, заснована на маніпуляції. ґрунтується на здатності суб’єкта
здійснювати прихований вплив на об’єкт. При цьому об’єкт може
навіть не здогадуватись про існування суб’єкта влади та дії, що
спрямовані на нього. Порівняння: якщо при переконанні суб’єкт влади
хоче, щоб об’єкт мислив так, як він, то при маніпуляції суб’єкт навпаки
хоче приховати свої думки та свідомо обмежує подачу інформації
об’єкту.
5. Влада, заснована на авторитеті. ґрунтується на певних
характеристиках (якостях) суб’єкта, які змушують об’єкт підкорятися
наказам суб’єкта незалежно від їх змісту.
Види авторитету:
Персональний авторитет. Характеристики суб’єкта: знання,
професійність, моральні якості.
Легальний авторитет. Характеристики суб’єкта: його легальний
(правовий) статус: посада, права, привілеї.
 Традиційний авторитет. Характеристики суб’єкта: традиції, які дають
неформальне право суб’єкту нав'язувати свою волю: батьки та діти,
чоловік та жінка в мусульманських країнах

Види влади. Критерій класифікації: сфера суспільного життя.

1. Економічна влада – це об’єктивно зумовлені матеріальними

потребами життя суспільні відносини, в яких власник засобів
виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу
виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як
безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також
грошові кошти, цінні папери, договірні зобов‘язання тощо.
Використовувані офіційно ці засоби мають відповідне правове
закріплення.
2. Соціальна влада – означає розподіл благ соціальних (на відміну від
благ матеріальних) і пов’язана з визначенням статусу різних груп у
структурі суспільства, посад, розподілом різноманітних пільг та
привілеїв. Вона пов‘язана з визначенням статусу різних груп у
структурі суспільства, посад, прав і обов‘язків, наданням соціальних
послуг у сфері освіти, охорони здоров‘я, забезпечення житлом тощо, а
також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв.
3. Духовно-організаційна влада – це організація духовного виробництва
в усіх його формах і здійсненні інформаційного та ідеологічного
впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-
інформаційного впливу на людей. Такими засобами може бути мораль,
релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання. Величезну владу над
людьми має церква. Але найбільшу духовно-інформаційну владу в
сучасному суспільстві мають ЗМІ – преса, радіомовлення, телебачення
та міжнародна інформаційна комп’ютерна мережа Інтернет. Вони є
головним чинником формування громадської думки і називаються ще
«четвертою владою» ‚ яка за силою впливу на суспільство
прирівнюється до законодавчої, виконавчої та судової влади держави.
Духовно-інформаційна влада може слугувати поширенню об‘єктивних
даних про стан суспільства, функціонування держави, її міжнародне
становище тощо, а може виступати засобом маніпулювання
громадською думкою, управління свідомістю і поведінкою людей в
інтересах певних політичних сил.
4. Політична влада – відносини, що складаються в політичній сфері
суспільного життя.
Ресурси влади.

Утилітарні ресурси (від лат. Utilitas – користь, вигода) – це матеріальні й

соціальні блага, пов’язані з задоволенням повсякденних інтересів і потреб
людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги
у сфері охорони здоров’я та освіти, пільги. За їх допомогою влада, особливо
державна, може залучати на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви
населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу
особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких
стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв.

Примусові (силові) ресурси – це заходи адміністративного і кримінального

впливу, які передбачають встановлення державою в законодавчому порядку
адміністративної та кримінальної відповідальності. У першому випадку
йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення -
винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила
прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила
полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть
бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів
контрабанди та ін. Силові ресурси є найбільш дієвими, оскільки їх
використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й
самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тiєю чи іншою
мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли вплив на
суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в
періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у
здійсненні влади відбувається в поліцейській державі.

Адміністративна відповідальність передбачена за винну дію або

бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного
режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства.

Кримінальна відповідальність передбачена за скоєння злочину і заходами

покарання може бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація
особистого майна і навіть позбавлення життя.

Нормативні ресурси – це різноманітні соціальні норми, що регулюють

багатоманітні суспільні відносини. В комерційні сфері – це корпоративна
етика. В політичній - правові й політичні норми, норми моралі, традиції,
звички, ритуали (Європейці знають, що не можна влаштовувати бійки в
парламенті – парламентська етика).

Ознаки політичної влади.

 1. Публічність (від лат. рublicus - суспільний, народний) політичної
влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На
відміну від наявної в невеликих групах приватної особистoї влади,
наприклад сімейної чи влади адміністрації підприемства або
недержавної установи, політична влада реалізується від імені й у межах
усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його
членів. Публічність є найважливішою особливістю політичної влади,
через що останню називають також публічною владою. Основними
формами публічної влади є влада держави і влада територіальної
громади, що pеалізується у формі місцевого самоврядування. У
західній політологічній і політико-правовій літературі зазвичай ідеться
не про політичну, а про публічну владу.
2. Моноцентричність політичної влади полягає в наявності єдиного
центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким
центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади
інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є
поліцентричними, здійснюються багатьма незалежними один від
одного підприємствами, соціальними фондами, засобами масової
центрами інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого
органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної,
соціaльної чи духовно-інформаційної влади.
3. Легальність (лат. legalis ної влади означає її законність, зокрема щодо
існування самої влади та застосування нею примусу. Докладніше про
легальність політичної влади мова йтиме нижче.
4. Багатоманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада
реалізується не тільки через право і примус, а й за допомогою багатьох
інших засобів - економічних, соціальних, духовно-інформаційних. При
цьому найважливішим засобом її здійснення є правові норми.
5. Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є ії
кумулятивний характер, пов'язаний із ресурсами влади. Кумуляцією
(від лат. cumulatio- скупчення) зазвичай називають концентрацію
енергії вибуху в певному напрямі, а у загальнішому плані – посилення
дії того чи іншого процесу внаслідок поєднання дії його складових.
Виявом комуляції є комуляційний ефект. Щодо влади косуля мовний
ефект виявляється у зростаючому нагромадженні влади і значному
посиленні її впливу внаслідок взаємодії різних видів і ресурсів влади.

Функції політичної влади.

 1. Керівництво та управління суспільством у цілому та його
складовими. Із цією метою політична влада розробляє відповідно до
конкретних умов, економічного й політичного становища країни
стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна
політика щодо різних соціальних спільнот, політика забезпечення
влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо. У результаті
реалізується така функція політичної влади як інтеграція суспільства на
основі врахування і узгодження соціальних інтересів. з функціями
різних політичних інститутів.
2. Оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань
правлячих сил. Tі сили, які оволодівають політичною владою,
прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних
ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на
інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати
обстановку у країні, уникати загострення політичного й соціального
протистояння. Забезпечення політичної стабільності у країні також є
однією з основних функцій політичної влади. У різних державах
політичній владі це вдається неоднаковою мірою. Однак реалізувати
цю функцію в кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада,
оскільки стабільність є основою її існування.

Політологічні концепції влади.

1. Телеологічна (від грец. telos, teleos – мета, результат, кінець)

концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених
цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють
досить широко — не тільки як відносини між людьми, a і як взаємодію
людини з навколишнім природним середовищем. У межах
телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над
людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція
наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте трактує її
занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.
2. Системна концепція влади розглядає її як системотворче відношення
в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній системі
виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле.
Основне призначення політичної влади полягає в тому, щоб
забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна
регулювати відносини між людьми й державно-політичними
інститутами, суспільством у цілому. Влада покликана вирішувати
суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві
 та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають
конфлікти. Вона з'єднує всі елементи політичної системи таким чином,
щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і
суспільства в цілому. Системний підхід до розуміння влади
застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в
цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.
3. Біхевіористська (від англ. Behaviour – поведінка). Біхевіоризм
розглядає владу як особливий тип поведінки, за якого одні люди
командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію влади
називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції
вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак
головну увагу зосереджує на психологічних особливостях людей,
мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. влади проголошується
домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну
поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль
відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. 3
набуттям влади пов'язано отримання матерiальних благ, свободи,
престижу, безпеки тощо. У межах біхевіористської концепції влади
розрізняють три основні моделі її трактування: силову, ринкову та
ігрову. Силова модель виходить із того, що головним мотивом
політичної поведінки людини є ї прагнення до влади. Набута влада, у
свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні
прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної
влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення,
баланс сил як владних вольових прагнень. Ринкова модель
біхевіористської концепції влади грунтується на тому, що за умов
ринкової економіки влада також стає товаром. Нa цей товар, як і на
будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. У
результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і
продавцями та менеджерами як посередниками між ними. Останні,
зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на
виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за
владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.
4. Реляційні концепції влади. (від англ. relation – відношення, зв'язок).
Влада – це відношення між двома або більше партнерами, коли один з
них – суб’єкт – справляє визначальний вплив на іншого – об’єкт.
Суб’єктом та об’єктом влади можуть виступати як окремі індивіди, так
і різноманітні групи і організації.
Концепція «супротиву». В її основу покладається веберівська ідея про те,
що влада за своєю суттю є застосуванням примусу та насилля. Вчені
розвили цю ідею і стали розуміти владу як дію, в якій суб’єкт влади
придушує супротив її об’єкта.

Представники: Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен (англ. політологи)

Концепція «обміну ресурсами». На перший план висуваються ситуації,

коли має місце нерівний розподіл ресурсів між учасниками соціальних
відносин, внаслідок чого виникає гостра потреба в них з боку тих, хто їх
позбавлений. В цьому випадку індивіди, які мають “рідкісні ресурси”
можуть трансформувати їх надлишки в владу в обмін на бажану
поведінку.

Сила влади в цьому випадку залежить від таких характеристик ресурсів:

1) цінність ресурсів; 2) інформованість об’єктів про їх наявність; 3)
очікуванні наслідки від використання ресурсів. Також враховується
спосіб, за допомогою якого відбувається перехід до ефективної мобілізації
ресурсів (чим важче здобути ресурс, тим більшою є сила влади суб’єкта).

Представники: П. Блау (засновник), Д. Хіксон, К. Хайнінгс

Концепція «розподілу зон впливу».

Автор: Д.Ронг.

фокусує увагу не на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, а на

сукупності соціальних інтеракцій. При цьому підкреслюється, що ролі
учасників інтеракцій можуть змінюватись за різних обставин. Якщо в
одній ситуації владою наділений один індивід по відношенню до іншого,
то при трансформуванні сфер впливу позиції учасників змінюються. Д.
Ронг підкреслює, що індивіди, які взаємодіють один з іншим, постійно
міняються ролями володаря влади та її об’єкта. Один контролює іншого в
одних ситуаціях і сферах поведінки, інший – в інших.

5. Психологічна концепція влади. Головною особливістю цієї концепції

є пояснення владних відносин психологічними мотивами.
Представник: Г.Лассуел. Прагнення людини до влади пов’язується з
необхідністю суб’єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних
чи духовних вад. Влада – це універсальний засіб компенсації, який
допомагає людині перебороти різного роду конфлікти всередині
особистості, зняти напругу.
 - Конфлікт всередині особистості виникає в дитинстві (саме цей
період і є періодом визрівання комплексу влади). Г. Лассуел
виокремив 5 негативних почуттів у відношенні людини до самої
себе, які і призводять до «владної хвороби»:
- відчуття власної нікчемності, непотрібності (породжується через
нестачу любові у родині);
- відчуття моральної неповноцінності;
- відчуття слабкості (мається на увазі фізична слабкість від побоїв
одноліток);
- відчуття опосередкованості (нездатність виокремитись з одноліток
якимись успіхами та досягненнями);
- відчуття інтелектуальної неадекватності (це найбільш складне
переживання: спроба «сфантазувати» собі якусь велику місію,
уявити себе загубленим нащадком королівської родини, сином
космонавта тощо).
- Доросла людина, яка мала такі комплекси в дитинстві впевнена, що
реалізувати себе в первинній сфері вона не здатна і тому прагне
компенсувати свої невдачі і отримати це у вторинній сфері
(публічній).

5.Політична система суспільства.

Історія поняття.

Теорія систем була реакцією на жорсткий емпіризм, що панував в

суспільствознавстві на початку ХХ ст., на практику відірваного розгляду
тих чи інших елементів політичного життя (наприклад, офіційних
державних структур чи поведінки виборців).Теорія систем зародилась у
біології в 20-х рр. ХХ ст. Людвіг фон Берталанфі дослідив клітину як
«сукупність взаємозалежних елементів», зв’язану із зовнішнім
середовищем. Ці елементи «так зв’язані між собою, що якщо змінити один
елемент, то зміняться всі інші, і відповідно, це призведе до зміни всієї
сукупності». Пройшли десятки років, перш ніж системних підхід став
використовуватись у суспільствознавчих науках. А на сьогодні він є
одним з найавторитетніших в політології.

Політична система суспільства – сукупність державних і недержавних

інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють
взаємовідносини між громадянами, соціальними та етнічними групами,
забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.
 Системний аналіз Талкота Парсонса.

У своїй праці „Соціальна система” він розглядав суспільство як систему,

що складається з окремих, інтегрованих елементів, кожен з яких виконує
специфічні функції, спрямовані на підтримання цілісності всієї системи.
Він виокремив чотири великих підсистеми суспільства:

Елементи системи суспільства:

1) економічна підсистема (виконує функцію адаптації суспільства до

потреб у споживчих товарах);

2) політична підсистема (виконує функцію досягнення загальних

суспільних цілей за допомогою колективних дій, мобілізації суб’єктів та
ресурсів);

3) соціетальна підсистема (виконує функцію інтеграції членів суспільства,

встановлення та збереження зв’язків солідарності між його елементами);

4) культурна підсистема (виконує функцію відтворення культурних

зразків, передачі норм, правил та цінностей).

У свою чергу, кожна з підсистем може бути також представлена як система,

яка складається з деяких елементів, що виконують специфічні функції.

Елементи політичної системи:

Інститут лідерства (виконує функцію ініціювання суспільних змін та

залучення членів суспільства до реалізації поставленої суспільної мети);

Органи влади (виконують регулюючу функцію);

Інститут регламентації (виконує функцію видання норм та правил, які є

правовою основою для соціального контролю).

Однак модель Т.Парсонса була надто абстрактною для політології, оскільки

не могла пояснити всі процеси, що відбуваються в політичній сфері.

Д. Істон – засновник системного підходу в політології.

Робота Т. Парсонса була продовжена іншим відомим американським

політологом Девідом Істоном в працях „Політична система”, „Концептуальна
структура для політичного аналізу” та „Системний аналіз політичного життя”
(1965 р.). «Системний аналіз політичного життя заснований на понятті
системи, яку оточує зовнішнє середовище і яка зазнає від нього впливу. Щоб
вижити, система повинна мати здатність до активного реагування…»
Політична система - це сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в
межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл
цінностей у суспільстві.

Функції політичної системи:

- Розподіл цінностей та ресурсів.

- Забезпечення сприйняття зобов’язуючих рішень політичної системи
в якості обов’язкових більшістю громадян.

Функції входу:

1. Вимога – висунута владним органам пропозиція щодо бажаного або

небажаного розподілу цінностей в суспільстві (наприклад, вимога підвищити
мінімальну зарплату, вимога вчителів про збільшення асигнувань у сферу
освіти). Вимоги мають тенденцію послаблювати політичну систему!

2. Підтримка – позитивна реакція на дії владних органів, які перетворюють

вимоги середовища (суб’єктів, груп) на відповідні рішення (формами прояву
підтримки є чесна сплата податків, повага до державних інститутів,
проведення демонстрацій в підтримку правлячого режиму).

Функції виходу:

1. Політичні рішення – нові закони, заяви, регламенти тощо.

2. Політичні дії – конкретні заходи з регуляції та вирішення актуальних

проблем: економічних, екологічних, соціальних тощо

Комунікативна модель політичної системи Карла Дойча.

Перехід розвинутих країн до інформаційних технологій, масовим

впровадженням комп’ютерної техніки в різні сфери життєдіяльності
суспільства, сприяв використанню в аналізі соціальних систем механістичних
моделей. Для цього використовувалась кібернетика, яка відмічала подібність
моделі поведінки людини та поведінки машини. К.Дойч першим провів
аналогію між політичною системою та кібернетичною машиною. Політична
система – це сукупність комунікацій, спрямованих на координацію зусиль
для досягнення поставлених цілей.К.Дойч доповнив модель Д.Істона,
розглянувши не тільки зовнішні зв’язки політичної системи з оточуючим
середовищем, а й канали проходження та обробки сигналів всередині
політичної системи.
Структура політичної системи.

Інституціональна підсистема або організаційно-інституціональна

(держава та її структурні елементи (парламент, уряд), політичні партії,
громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування.
Інституціональна підсистема виступає основоположною як шодо політичної
системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це
зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які
виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема
визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме щодо неї політичні
ідеії, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції.

Регулятивна підсистема (сукупність політичних норм, за допомогою яких

здійснюється регулювання політичних відносин: правові норми,
корпоративні норми, норми моралі). Її утворює сукупність норм, за
допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Політичні
норми є різновидом соціальних норм і вирізняються тим, що спрямовані на
регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано
створюються державою (правові норми), політичними партіями і
громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються й
розвиваються поступово, під впливом як політичних, так і економічних,
соціальних, соціокультурних чинників. До них належать норми моралі,
звичаї і традиції.

Функціональна підсистема (свій вияв функціональна підсистема знаходить

в політичному процесі й політичному режимі). Політична система
суспільства є неперервно функціонуючим соціальним утворенням. Складний
і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних
форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне
життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної
системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.
Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному
процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність
методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими
показниками політичного режиму є рівень демократії і реальний політико-
правовий статус особи.

Комунікативна підсистема (політичні відносини: Відносини між

соціальними спільностями, Відносини, однією з сторін яких є політична
організація, Відносини між політичними організаціями та установам).
Комунікативна підсистема політичної системи охоплює політичні відносини,
тобто ті зв'язки між людьми та їх різноманітними спільнотами, які
складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї
підсистеми входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах
права і регулюються ними, так і ті неформальні зв'язки, що не закріплені у
праві, але відіграють суттєву роль у політичному житті.

Духовно-ідеологічна підсистема (політична свідомість і політична

поведінка). Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність
стійких форм політичної свідомості й поведінки. Складовими політичної
культури є не вся багатоманітність проявів політичної свідомості й
поведінки, а тільки їх найпоширеніші, типові форми. Політична свідомість є
відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це
відображення відбувається у формі поглядів, уявлень, ідей, концепцій, теopій
тощо. Політична поведінка як складова політичної культури охоплює типове,
найхарактерніше в поведінці суб'єктів політики нітних соціальних спільнот
та організацій. Політична культура відіграє надзвичайно важливу роль у
функціонуванні політичної системи. 3 одного боку, політична система
детермінує форми і типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого зазнає
їх відчутного зворотного впливу. Політична культура впливає на форми і
функціонування політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку
індивідів і мас.

Функції політичної системи.

1. Функція політичного цілепокладання. Мета виступає як

передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та
іхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім
визначення власне політичних цілей, які стосуються зміцнення влади,
політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо.
Воно охоплює і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер
суспільного життя економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення
цілей у політичних документах партій, конституціях і законах означає
надання їм загального характеру.
2. Функція владно-політичної інтеграції суспільства. Для
забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної
системи необхідно, щоб вона, ураховуючи інтереси всіх учасників
суспільного життя та суперечності, які між ними виникають,
домагалася оптимального узгодження інтересів, координувала зусилля
наявних у суспільстві соціальних спільнот та їхніх організацій.
Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні соціальні
 інтереси і таким чином забезпечувати цілісність і єдність суспільства,
його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей.
3. Регулятивна функція. Вона пов'язана з потребами впорядкування й
регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в
утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп,
організацій, форм іх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання
спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на
базі політичних норм, які впроваджують ідеали й цінності, стимули і
мотиви суспільної поведінки, покликані допомагати уникненню й
подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспільних
порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, полягає не
лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у
виробленні таких стереотипів поведінки, слідування яким визнаєеться
зразком суспільно прийнятної і розумної поведінки.
4. Мобілізаційна функція. Забезпечує максимальне використання
ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку,
та дистрибутивну, спрямовану на розподіл ресурсів і цінностей у
суспільстві. До функцій політичної системи належить також
легітимація, під якою розуміють приведення реального політичного
життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм.
5. Дистрибутивна
6. Функція політичного рекрутування.

Типологія політичних систем.

Типологія Гебріеля Алмонда:

Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних

політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем:

1. Англо-американський

Характерні риси:

- гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що

політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє
більшість членів суспільства;

-толерантність громадян та політичних еліт один до одного;

-політична система стабільна, ефективна і здатна до саморегулювання.

2. Континентально-європейський
Характерні риси політ. системи:

- співіснування і взаємодія в політичній культурі елементів старих і

нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності
- вільне функціонування політичних партій у межах існуючих
конституційних норм
- наявність широкого ідеологічного спектру, який знаходить
підтримку суспільства
3. Доіндустріальний або частково-індустріальний

Цей тип політичної системи існує в багатьох країнах Азії, Африки і

Латинської Америки.

Характерні риси політ. системи:

- неоднорідність політичної культури, яка є сумішшю різноманітних і

нерідко несумісних елементів – східних та західних, традиційних та
сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних
особливостей;
- нестабільність системи та необхідність застосування насильства у
здійсненні влади.
4. Тоталітарний.

Існувала в фашистській Італії, нацистській Німеччині, СРСР, соціалістичних

країнах Центральної і Східної Європи.

Характерні риси:

- високий ступінь однорідності культури і єдності суспільства

- висока соціальна та політична активність громадян, яка досягається
недемократичними методами.

6.Держава як інститут політичної системи.

Сутність держави. Поняття держави у вузькому та широкому смислі.

Держава - це людська спільнота, організована органами вищої влади, яка
проживає на певній території
Держава – це організація, система установ, яка володіє верховною владою на
певній території.

Основні елементи держави.

1. Територія – це просторова основа держави. Закони та повноваження

держави поширюються на людей, що проживають на певній території.
Межі території визначаються її кордонами. Втрата території означає
припинення існування самої держави.
2. Населення – це людська спільнота, яка проживає на території держави
ї підпорядковується державній владі. Населення держави може
складатися з однієї нації, або бути багатонаціональним. Але соціальна,
особливо етнічна, політична і культурна інтегрованість населення
держави дозволяє визначити його як народ. Держави без народу
існувати не може, але є випадки, коли народ існує без держави.
3. Суверенна політична влада – це відносини пануванні та підкорення,
які існують між органами державної влади та суспільством. Механізм
державної влади забезпечується інститутами законодавчої, виконавчої
та судової гілок влади. Виокремлення та аналіз інших, крім території і
населення, ознак держави пов'язане саме із цією складовою і є
безпосереднім завданням політології. Держава в політологічному
розумінні складова політичної системи суспільства. Вона, як
політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві,
характеризується наявністю системи офіційних, тобто тим чи іншим
чином формально це політичний інститут, глави держави, парламенту,
уряду, міністерств, визначених, органів судів тощо, які реалізують
функції держави і становлять державний апарат, що є однією основних
політичних ознак держави.

Риси держави.

1. Суверенітет – це верховенство влади держави всередині країни та її

незалежність у зовнішніх стосунках. Таким чином, суверенітет має
внутрішній та зовнішній аспекти: 1) Внутрішній: можливість держави
розпоряджатися своєю територією та ресурсами, а також примушувати
підлеглих до виконання її настанов; 2) Зовнішній: полягає у
забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання в її
справи з боку зовнішніх сил.
2. Монополія на легальне застосування примусу та насилля. Діапазон
державного примусу пролягає від обмеження свободи до фізичного
знищення людини. Можливість позбавити громадян вищих цінностей,
якими є життя та свобода, визначають особливість державної влади.
Для виконання примусових функцій держава володіє спеціальними
засобами (зброя, в’язниці), а також органи – армія, поліція, служби
безпеки, суд, прокуратура.
3. Право на встановлення та стягнення податків. Податки необхідні
для утримання багато чисельних державних службовців та для
матеріального забезпечення державної політики: оборонної,
економічної, соціальної. За допомогою податків створюються соціальні
блага, якими може користуватись кожен громадянин безкоштовно
(наприклад, система противоракетної оборони захищає або всіх
громадян, або нікого, вона не може захищати лише частину населення;
міліція: вона охороняє всіх громадян без виключення і не може бути
приватною, захищати тільки тих, хто заплатить)
4. Інститут громадянства. Громадянство – стійкий правовий звязок між
особою і державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та
обов'язках, визначає правову належність особи до держави. Держава
визнає і гарантує права і свободи громадян, захищає їх за кордоном.
Громадянин зобов'язується дотримуватися законів держави та
сплачувати податки. Набуття громадянства відбувається або за
народженням (філіація) або в порядку натуралізації. Громадянство –
невід’ємне право людини.
5. Державна символіка. Державна символіка — офіційні емблеми
держави, що зображуються на печатках, бланках державних органів,
грошових знаках, які встановлюються конституцією держави.
Невід'ємним елементом суверенної держави є державні символи

Державні символи:

- державний прапор
- державний герб
- державний гімн
6. Збройні сили – це військова озброєна організація держави, що включає
регулярні і нерегулярні військові формування держави. Армія — в
найзагальнішому випадку це державні військові структури, призначені
для дій на суходолі: охорони і оборони держави і захисту його
незалежності від зовнішніх небезпек. Як правило, вони знаходяться у
відані спеціалізованого міністерства. До армії не зараховуються
 воєнізовані формування, що знаходяться у веденні поліції (внутрішні
війська), відомства прикордонної охорони (прикордонні війська,
берегова оборона) і спецслужб.
7. Грошова одиниця - це встановлений у законодавчому порядку
грошовий знак. Вона служить для вимірювання цін товарів та послуг.
Грошова одиниця встановлюється законодавством країни з
урахуванням соціально-економічних та історичних закономірностей її
розвитку.
8. Міжнародна легітимність - здатність того чи іншого політичного
режиму досягти міжнародного визнання як самостійного суб’єкта
міжнародних відносин та повноправного члена міжнародних
організацій.

Функції держави.

Внутрішні функції:

- Економічна (або господарсько-організаторська) функція. Держава

організує та регулює економічну діяльність за допомогою
визначення стратегії економічного розвитку, видання законодавчих
актів з регулювання економічної діяльності;
- Соціальна функція – узгодження багатоманітних соціальних
інтересів – класові, етнічних, професійних.
- Політична функція – визначення програмно-стратегічних цілей і
завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування
політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з
політичними партіями та громадськими організаціями.
- Культурно-виховна функція – створення умов для задоволення
культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування
особистості. Реалізується вона через державне фінансування
культурно-освітніх закладів, підтримку мистецтва.
- Правотворча та правоохоронна функція – регулювання
суспільних відносин за допомогою видання законів та наглядом за їх
виконанням.

Зовнішні функції:
 - Оборонна функція – захист безпеки держави, суверенітету та
територіальної цілісності від зовнішніх посягань.
- Дипломатична функція – встановлення, підтримка та розвиток
відносин з іншими держави та міжнародними організаціями.
- Функція співробітництва – здійснення зовнішньої торгівлі,
координація економічної діяльності з іншими державами, участь у
міжнародних економічних об’єднаннях.

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади,

зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів
держави – глави держави, парламенту та уряду.

Монархія - (від monos – один та arche – влада) – форма державного

правління, за якої главою держави є монарх, який отримує владу в порядку
престолонаслідування і здійснює її за власним правом, як правило, довічно.

В монархії формальним джерелом влади є одна особа. Глава держави

(монарх) отримує свою посаду в спадщину, незалежно від волі виборців, або
представницьких органів влади.Існує декілька різновидів монархічної форми
правління:

Абсолютна монархія – різновид монархічної форми державного правління,

що характеризується юридичним і фактичним зосередженням усієї повноти
державної влади – законодавчої, виконавчої і судової – в руках монарха.
(Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бруней, Оман,
Свазіленд).

Конституційна монархія – різновид монархічної форми державного

правління, за якого влада монарха здійснюється на основі та в межах
конституції. В такій формі д.п. існує парламент та незалежні суди.

Конституційні монархії, в свою чергу, поділяються на:

- дуалістична монархія – характеризується поділом влади монарха з

парламентом при домінуванні влада монарха. Монарх наділений
переважно виконавчою владою (призначає членів уряду) і лише
частково – законодавчою (Йорданія, Кувейт, Марокко, Непал,
Тайланд, Монако – вторинні ознаки дуалізму)
- парламентарну, де монарх хоча і вважається главою держави, але
фактично має лише представницькі функції і лише частково
виконавчі, а іноді має також право вето на рішення парламенту,
яким практично ніколи не користується. Переважна більшість
 сучасних демократичних монархій – це парламентарні монархії.
Уряд формується в них парламентською більшістю і є підзвітним не
монарху, а парламенту (Великобританія, Бельгія, Нідерланди,
Японія, Данія, Іспанія, Швеція)

Республіка – це (від лат. res – справа і publicus – суспільний, всенародний) –

форма державного правління, при якій суверенне право на владу належить
громадянам (народу), а вищі органи держави або обираються населенням, або
формуються загальнонаціональною представницькою установою
(парламентом).В сучасному світі існує три основних різновиди республіки:

1. парламентарна,
2. президентська,
3. змішана (або напівпрезидентська)

Хоча історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку,

аристократичну, радянську, теократичну.

Парламентська республіка.

1. Головна риса! Формування уряду на парламентській основі (зазвичай

парламентською більшістю) і його формальна відповідальність перед
парламентом (Головна риса!).
2. Формальне (юридичне) верховенство парламенту в системі організації
державної влади. Реально верховенство в системі влади може належати
не парламенту, а сформованому ним уряду. Так відбувається, зокрема,
за двопартійної системи та системи з домінуючою партією.
3. Обрання президента парламентом або утвореною на його основі
колегією. Президент обирається або парламентом, або зборами
виборців, або безпосередньо народом. Його політична вага майже не
залежить від характеру виборів і зазвичай обмежується
представницькими функціями, мало чим відрізняючись від функцій
глави держави в парламентарних монархіях.
4. Здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами,
наявність посади прем‘єр-міністра. Керівник уряду (прем’єр-міністр,
канцлер) офіційно не є главою держави, але реально він – перша особа
в політичній ієрархії. Президент же фактично займає в ній більш
скромне місце. (Німеччина: хто є канцлером Німеччини? Ангела
Меркель. А хто - президент? Крістіан Вульф).
5. Обмеженість владних повноважень президента і віднесеність реальної
компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави.
 6. Формування уряду парламентом за номінальної участі президента.
Парламент формує та підтримує уряд, вотує (затверджує) державний
бюджет (і тим самим встановлює фінансові межи діяльності уряду),
здійснює контроль над урядом і у випадку потреби може висловити
йому недовіру (що тягне за собою відставку уряду або розпуск
парламенту і проведення дострокових виборів). Також парламент
критикує урядову політику, пропонує альтернативні варіанти урядових
рішень і всього політичного курсу.
7. Політична відповідальність уряду перед парламентом.
8. Право президента розпустити парламент, яке контролює уряд. Уряд
має право подати президенту прохання про розпуск парламенту, яке
той зазвичай задовольняє.
9. Контрасигнування (скріплення підписом) актів президента прем‘єр-
міністром та/або відповідним міністром.

В Європі парламентарними республіками є Албанія, Греція, Італія,

Німеччина, Словаччина, Угорщина, Чехія, Швейцарія, з колишніх республік
СРСР – Естонія і Латвія. Парламентарну форму республіканського правління
мають також Ізраїль, Індія, Ліван, Пакистан, Південно-Африканська
Республіка, Туреччина.

Президентська республіка.

1. Поєднання повноважень глави держави і глави виконавчої влади

(уряду) в особі президента і, як правило, відсутність посади прем‘єр-
міністра. Президент керує внутрішньої і зовнішньою політикою і є
верховним командуючим збройних сил.
2. Обрання президента на загальних виборах. Президент отримує мандат
від народу.
3. Жорсткий поділ влади і збалансована система стримувань і противаг.
Парламент не може висунути уряду вотум недовіри, президент же не в
праві розпустити парламент. Лише у випадках серйозних
антиконституційних дій або злочину з боку президента, йому може
бути об’явлений імпічмент – він достроково позбавляється
повноважень. Однак процедура імпічменту надто складна і рідко
застосовується. (В США процедура імпічменту була ініційована усього
три рази: у 1868 р. – президент Ендрю Джонсон, 1974 – президент
Річард Ніксон, 1999 – президент Біл Клінтон. Жодного разу не було
винесено звинувачульного вироку).
 4. Формування уряду президентом за обмеженої участі парламенту.
Президент США (за погодження Снату) призначає членів кабінету
міністрів, які несуть відповідальність перед ним, а не перед
парламентом.
5. Відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;
6. Відсутність права президента на розпуск парламенту;
7. Відсутність інституту контрасигнатури - скріплення актів президента
підписами міністрів;
8. Відсутність у президента права законодавчої ініціативи, тобто права
вносити до парламенту проекти законів, які він зобов’язаний
розглянути.

Змішана республіка.

1. Її головна типова риса – подвійна відповідальність уряду: перед

президентом і перед парламентом.
2. Обрання президента на загальних виборах.
3. Формування уряду за участі тією чи тією мірою парламенту.
4. Дуалізм виконавчої влади – розподіл повноважень із її здійснення між
президентом та урядом.
5. Незалежність президента від уряду (відсутність інституту
контрасигнатури або його формальний характер).
6. Право президента на розпуск парламенту за настання певних підстав.
7. Право президента на законодавчу ініціативу.

Класичним зразком напівпрезидентської республіки є Франція. В Європі

змішаними республіками є Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія,
Польща, Португалія, Румунія, Сербія, Словенія, Фінляндія, Франція,
Хорватія. З колишніх республік СРСР таку форму правління мають
Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Киргизстан, Литва, Росія, Україна.

Форма держави - – це сукупність найбільш загальних ознак кожної

конкретної держави, зумовлених інституціональними, територіальними і
функціональними способами організації влади.

В політології є три основних категорії, які розкриваються форму держави:

1. форма державного правління (інституціональна характеристика

держави
2. форма державного устрою (територіальна характеристика держави)
3. політичний режим (функціональна характеристика держави)
Форма державного устрою - це спосіб територіальної організації держави,
що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її
територіальних складових.

Унітарна держава – це єдине, політично однорідне утворення, що

складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної
державності. Воно має єдину конституцію та громадянство. (Данія)

Типологія 1:

1. централізовані (Великобританія, Швеція, Данія). На чолі місцевих

органів влади стоять призначені з центру чиновники, яким
підпорядковані органи місцевого самоврядування. Централізовані
держави надають досить широку самостійність місцевим органам
влади. Однак в них середні рівні не володіють значною автономією і
орієнтуються безпосередньо на виконання рішень центру.
2. децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія). Місцеві органи
державної влади обираються населенням і мають досить широку
автономію і навіть мають власні парламенти, адміністративні
структури і самостійно вирішують багато питань. Однак на відміну від
суб’єктів федерації у сфері оподаткування їх компетенція сильно
обмежена, що ставить їх в сильну фінансову залежність від центру.

Федеративна держава – це стійкий союз держав, самостійних в межах

розподілених між ними та центром компетенції, які мають власні
законодавчі, виконавчі та судові органи і, як правило, конституцію, а часто і
подвійне громадянство.( Мексика)

Федеративна держава з семетричним територіальним устроєм – політико-

територіальні одиниці, що утворюють державу, мають рівний статус (США,
ФРН).

Федеративна держава з асиметричним територіальним устроєм – суб’єкти

федерації є утвореннями з різним статусом. (Приклад: Росія – 21 республіка,
9 країв, 46 областей, 2 міста федерального значення, 1 автономна область, 4
автономних округа).

Сьогодні у світі нараховують 22 федеративні держави. Окрім згаданих

федераціями є: Австралія, Австрія, Бельгія, Індія, Канада, Швейцарія тощо.

Конфедерація – це добровільне об’єднання незалежних країн, за якого вони

повністю зберігають суверенітет та значну незалежність і передають частину
своїх владних повноважень спільним органам влади для координації певних
дій. До компетенції союзу передається вирішення таких питань, як оборона,
зовнішня політика, транспорт, зв’язок, грошова система. ( Європейський
союз)

Ця форма державного об’єднання є неміцною і, зазвичай, або еволюціонує в

федерацію, або розпадається.

Конфедерації існували в США (1776-1787 рр), Швейцарії (до 1848 р.),

Німеччині (1815-1867 рр.). Останніми сучасними конфедераціями були
Сербія і Чорногорія (2003-2006 рр), Союз Африканських держав (Малі, Гана,
Гвінея (1960-1962 рр), Об’єднана Арабська республіка (Єгипет-Сирія 1958-
1961 рр, Єгипет, Сірія, Ірак, 1963 р.).

Приклад сучасної конфедерації: Євросоюз – його досвід показує, що

довготривале об’єднання і зближення держав можливо лише на шляху
економічної інтеграції і поступового розвитку федеративних принципів.
Фактичною конфедерацією є Боснія та Герцеговина (законодавчо - м’яка
федерація).

Правова держава – це правова форма організації і діяльності публічної

влади та її взаємовідносин з індивідами як суб’єктами права.

Ознаки правової держави:

1. верховенство права – панування права в усіх сферах суспільних

відносин, підпорядкування усіх громадян і держави правовим законам.
2. відповідність законів принципам демократизму, гуманізму,
моральності та справедливості.
3. реальність прав і свобод індивідів (права людини – це природні,
невідчужувані права, що належать індивіду від народження. Це право
на життя, свободу, власність, безпеку, недоторканість особи, прагнення
до щастя, опір насильству. Свободи та права громадянина – це
демократичні політичні і правові норми, які визначають становище
людини в державі. Це: 1) свобода слова, друку, спілок, асоціацій,
зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті, 2)
право на освіту, право на працю, право на створення політичних
партій, тобто те, що дає людині держава);
4. організація і функціонування суверенної державної влади на основі
принципу поділу влади.
5. підзаконність державної влади, обмеження сфери її діяльності,
невтручання у справи ГС.
 6. незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту,
відсутність вибірковго правосуддя.
7. законний (легальний) шлях прийняття законів та змін до них (шляхом
референдуму або через представницький орган).

Громадянське суспільство – це сфера відносин вільних індивідів та

добровільно сформованих асоціацій і організацій громадян, яка обмежена
необхідними законами від прямого втручання та регламентації з боку органів
державної влади.

Ознаки високо розвинутого громадянського суспільства:

1. Наявність приватної власності (індивідуальної або колективної). Це

базисна умова свободи особи.
2. Наявність в суспільстві розвиненої, багатоманітної соціальної
структури, яка відображає всю багатоманітність інтересів різних груп
та прошарків населення. Наявність політичних партій, асоціацій
громадян.
3. Високий рівень інтелектуального та психологічного розвитку членів
суспільства, їх здатність до самостійної діяльності. («Втеча від
свободи» Е.Фромм).
4. Наявність публічного простору, засоів і центрів комунікації, наслідком
чого є формування сфери громадського життя і громадської думки.
5. Розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність
інститутів громадянського суспільства від держави в рамках свої
компетенції.
6. Свобода слова і ЗМІ
7. Відповідальність за наслідки своїх дій.

Функції громадянського суспільства:

1. Самоорганізація громадського механфзму для виконання суспільних

справ.
2. Противага владним структурам, запобігання узурпації влади.
3. Засіб соціалізації, що зменшує відчуження індивідів та орієнтує їх на
суспільно корисні справи.

Структура громадянського суспільства :

1. Економічна складова (суб’єкти: індивідуальні та колективні господарства:

акціонерні товариства, кооперативи, трудові колективи);
2. Соціальна складова (суб’єкти: класи, етнічні, демографічні, професійні
спільності. Первинна ланка - сім’я).

3. Політична складова (суб’єкти: політичні партії, громадські організації і

суспільні рухи, ЗМІ).

4. Духовна складова (суб’єкти: школа, церква, культурно-мистецькі заклади).