ОДЕСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

Кафедра регіональної політики та публічного адміністрування

Дисципліна: МЕТОДИ АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 2
Метод порівняльного аналізу політики

Група: 192
ПІБ слухача: Матвієнко Кирило Олександрович

Мета: навчити застосовувати методи практичного політичного аналізу під час дослідження публічної політики та
політичної ситуації та закріпити отриманні знання під час виконання практичного завдання.
Навчальні цілі (уміння, навички, знання) що мають бути здобуті на практичному занятті):
- засвоєння порівняльного аналізу у практичній діяльності;
- придбання знання про складові порівняльного аналізу публічної політика;
- здатність використовувати основні вимоги та правила порівняльного аналізу;
 Форма звітності (теоретична складова):
Письмова Оформити опрацьований матеріал у вигляді конспекту виконання завдань
Визначення Порівняльний аналіз - це потужний і універсальний інструмент, який розширює можливості розуміння і опису
порівняльного політичних процесів і змін в будь-якій країні відповідно до наявної реальності, концепцій та цілей, що стоять перед будь-
аналізу та якою політичною системою. Він також стимулює створення спільних теорій політичних систем і відносин. Це, в свою
порівняльної чергу, дозволяє перевіряти будь-які політичні теорії, зіставляючи їх з досвідом функціонування державних і громадських
політики інститутів різних країн.
Слід зазначити, що порівняльний аналіз як метод у дослідженні політичних проблем і процесів політологами
використовується вкрай рідко. Причин тут багато. Деякі вважають, що методи, широко використовувані західними
вченими, не можуть бути в чистому вигляді перенесені в політичну науку тієї чи іншої країни. Однак це вірно лише
частково. З одного боку, західна політологія, що включає в себе дуже багато різних методик - з соціології, економіки,
історії та інших наук, має свої унікальні, специфічні риси, які важко сприймаються в іншій державі зі своїми
національними традиціями. З іншого боку, складність порівняння різних країн і робить важливими зусилля в цій області,
так якщо б не проводилися порівняння досвіду, політики, політичних систем, політичних режимів і тому подібного різних
держав, то країнам, що стикаються зі складними проблемами, було б неможливо почерпнути що-небудь з історії або
досвіду інших держав. Саме тому необхідно широко застосовувати метод порівняльного аналізу в політиці.
Між тим, метод порівняльного аналізу допомагає пояснити і більш об'єктивно аналізувати політичні процеси, що
відбуваються. Його наукове дослідження буде сприяти використанню позитивного досвіду щодо побудови демократичної
правової держави, накопиченого в різних країнах світу.
Метод порівняльного аналізу має давні традиції. Його активно застосовував ще давньогрецький філософ Аристотель, який
досліджував політичний устрій 158 відомих йому держав-полісів. У сьогоденні цей метод дозволяє перейти від описової
функції (що? де? коли?) до пояснення та виявлення каузальних зв'язків (як? навіщо? чому?).
Порівняння є фундаментальною основою для всієї людської думки, а також важливою методологічною основою наукового
дослідження. Порівняння власного досвіду з досвідом інших націй поглиблює перспективу вдосконалення і розвитку
політичної системи своєї країни. Дослідження політики в інших державах дає можливість бачити більш широкий діапазон
політичних альтернатив і шляхів розвитку, розкриває достоїнства і недоліки у нашому власному політичному житті,
значно розширює наше розуміння можливостей політики.
Логіка і принципи порівняльних методів, використовуваних політологами, подібні тим, що застосовуються в точних
науках. І хоча політолог не може абсолютно точно (як математик) створити модель будь-якої політичної системи, зробити
точний стовідсотковий політичний прогноз, тим не менш, він може досить об'єктивно аналізувати і пояснювати різні
політичні події (причини, хід, наслідки), що відбувалися в минулому і мають місце в сьогоденні.
Більшість засновників сучасної політичної науки другої половини XIX ст., робили ставку на порівняльний аналіз. Історія
показала, що вони не помилилися. Сучасна порівняльна політологія — мабуть, одна з найбільш розвинених дослідницьких
дисциплін на Заході, має потужний методологічний і методичний інструментарій і напрацьовану теоретичну основу. Як
 будь-який живий організм, вона розвивається, проходячи через точки кризи і підйому. Порівняльна політологія, не
претендуючи на всеосяжність політичної тематики, вивчає політичну реальність, прагнучи об'єднати емпіричний і
теоретичний рівні аналізу і сформулювати загальнозначущі судження про загальні взаємозв'язки політичного
світу.
Порівняльна «Порівняльна публічна політика - є вивченням того, як, чому і з яким результатом різні уряди проводять спеціальний
публічна курс дій або бездіяльності» (Порівняльна публічна політика: Політика соціального вибору в Європі і Америці,
політика, її Heidenheimer, Heclo, Adams, 1990).
складові Відповідно до цього виділяються як би кілька взаємопов'язаних тем. Для відповіді на питання, як уряди вибирають свої дії,
досліднику необхідно зосередити увагу на структурах і процесах, за допомогою яких виробляються урядові рішення.
У загальному сенсі, наприклад, ми можемо сказати, що деякі країни є федеративними державами (США, Німеччина), інші
більш централізовані унітарні держави (Великобританія, Швеція, Японія та Франція). Звідси ми можемо зробити
висновок, що процес вироблення політики буде відрізнятися в цих двох групах країн.
Відповідь на питання, чому вибирається той чи інший курс, передбачає вивчення безлічі умов: історичний розвиток,
який чинить вплив на людей що приймають рішення; політична культура нації і політичні субкультури окремих
груп населення; мінлива громадська думка; рівень розвитку і наявність ресурсів; поточні політичні проблеми і т. д.
Багато чого в цій темі залежить від вивчення взаємодії політиків, бюрократії, різних груп інтересів; багато чого
залежить від того, якими ідеями керуються ті, хто приймають рішення.
Одним з головних інтересів дослідження публічної політики є порівняння результатів, до яких призводить діяльність
уряду, тобто мова йде про ефективність урядової стратегії і тактики. Очевидним результатом тут буде відповідь про
задоволення або незадоволення народом діяльністю уряду. Однак проблема ефективності набагато складніше. До того ж
на початковому етапі вироблення політики важко буває визначити її майбутню ефективність.
При порівняльному вивченні публічної політики мова йде насамперед про діяльність різних урядів, але не виключно.
Дослідники-компаративісти часто порівнюють не країни і уряди, а окремі регіони або локальні одиниці управління
всередині країн. Слід також зауважити і про роль приватного сектора, який бере участь у здійсненні публічної політики.
Таким чином, агенти публічної політики сьогодні більш різноманітні, ніж просто столичні політики.
Останнім елементом у визначенні є курс дії або бездіяльності, який, власне, і являє собою політику. Проте недостатньо
визначати курс через політичні та управлінські рішення або їх відсутність. Потрібно мати на увазі весь комплекс
практичних дій по реалізації рішення. Якщо ж говорити про бездіяльність уряду у якомусь питанні, то не завжди вона
виражає який-небудь особливий курс.
Основні В області методології порівняльного аналізу розроблені деякі загальні концепції, які включають в себе наступні
вимоги та положення:
правила 1) порівняння припускає абстракцію, конкретні ситуації та процеси ніколи не можуть порівнюватися як дані. Кожен
порівняльного феномен унікальний: будь-який прояв є унікальним; кожен процес, кожна нація, кожен індивід в певному сенсі є
аналізу унікальним. Порівняти їх, означає вибрати певні типи або поняття і, таким чином, «спотворити» унікальність і
 конкретність;
2) перед проведенням будь-якого порівняння необхідно не тільки встановити категорії і поняття, але ще й визначити
критерії релевантності компонентів соціальної та політичної ситуації аналізованій проблемі;
3) необхідно визначити критерії адекватного уявлення особливих компонентів, які включаються в загальний аналіз
проблеми;
4) при спробі розвитку теорії політики необхідно сформулювати гіпотези, що виникають або зі змісту концептуальних
схем, або з формулювання проблем;
5) формулювання гіпотетичних відносин та їх дослідження на даних, що перевіряються ніколи не зможуть привести до
доказу. Гіпотеза або серії гіпотетичних відносин вважалися б перевіреними (тобто верифікованим), якщо тільки вони
піддадуться фальсифікації;
6) необхідно формулювати серії гіпотез, а не окремі гіпотези. У кожному разі єднальна нитка між основними
гіпотетичними серіями і особливими соціальними відносинами повинна забезпечуватися визначенням умов, за яких
будь-яка або всі ймовірності, зафіксовані в цих серіях, імовірно будуть мати місце;
7) «одна з найбільших небезпек, що підстерігають нас, коли ми виробляємо гіпотези у порівняльному дослідженні,
полягає в проектуванні можливих взаємовідносин в чистому вигляді. Цього можна уникнути, якщо збирати дані до
формулювання гіпотез. Ці дані можуть самі по собі привести нас до усвідомлення іррелевантності встановлюємих
відносин. Саме по собі таке визнання робить більш керованим процес вивчення даних. Звідси деяка значимість
надається розвитку грубих класифікаційних схем до формулювання гіпотез».
Таким чином метод порівняльного аналізу в політичній науці є основою її специфічної галузі - порівняльної політології.
Розвиток порівняльних досліджень породив ряд методологічних проблем, за якими спори тривають і сьогодні. Вся їх
сукупність свідчить про суперечності, що існують між якісними і кількісними порівняльними дослідженнями.
Дискусійність порівняльного методу виражається також і у видах порівнянь, які в даний час пропонує порівняльна
політологія.
 Форма звітності (емпірична складова):
Опис ситуаційного Виконання завдання
завдання
Провести Інститут президенства
порівняльний аналіз Аналіз функціонування державно-владних інститутів у структурі політичних систем України та Білорусі дозволив
політичних систем: виявити спільні та особливі риси в їх трансформації від радянських часів. Розвиток інституту президентства в обох
Україна та Білорусь країнах визначається не стільки його юридичним статусом, скільки фактичним. Для обох країн характерними є:
намагання перерозподілу влади на користь президентських структур; невизначеність функцій різних гілок влади та
місця в їхній структурі президентської влади; активізація постноменклатурних політичних сил, їх консолідація
довкола президентської влади на тлі пониження авторитету інших суб’єктів політики. Звідси визначено, що саме
поза юридична специфіка цього інституту має перебувати в центрі уваги його дослідження, що дозволить віднайти
реально діючі механізми суспільного, парламентського та судового контролю за чиновницьким апаратом та
силовими структурами. В іншому випадку призначення суддів та силовиків президентом, поза правовий тиск
президентських структур на парламентарів, незалежно від юридичної схеми державної влади та політичних
персоналій, утверджуватимуть авторитарний або й диктаторський характер президентської влади. За умови руху
посткомуністичних суспільств у бік демократії, функції та явно завищені повноваження президентських структур
будуть піддані суттєвій корекції. У цьому контексті слід розглядати і процес політичної реформи.
Специфіка функціонування президентської влади визначається тим, що згідно із Законом України “Про внесення
змін до Конституції України” (від 08.12.2004 р.) повноваження Президента України суттєво звужено за рахунок
розширення відповідних повноважень Верховної Ради України і Кабінету міністрів України. Натомість, у Білорусі
гіпертрофований характер президентури не лише зберігається, а й набуває нових ознак авторитарності.
Парламент
Офіційна назва парламенту в Білорусі – Національні Збори, які є представницьким і законодавчим органом
Республіки Білорусь. Парламент складається з двох палат – Палати представників та Ради Республіки. Дана
структура відповідає усталеним стандартам парламентаризму.
Рада Республіки Національних зборів Республіки Білорусь є палатою територіального представництва і здійснює
поряд із законодавчою функцією ряд інших повноважень, перелік яких міститься у статті 98 Конституції
Республіки Білорусь.
Палата представників Національних зборів Республіки Білорусь представляє інтереси всіх громадян Республіки
Білорусь і складається з 110 депутатів, які обираються на основі загального, вільного, рівного, прямого виборчого
права при таємному голосуванні. Термін повноважень Палати представників – чотири роки.
Парламент України – Верховна Рада — представницький орган державної влади України, який має колегіальний
характер і складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на чотири роки на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Верховна Рада України є
єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони. Повноваження Верховної Ради України
реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її
сесій. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні
депутати України можуть добровільно об’єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не
менш як 14 депутатів.
За допомогою всебічного аналізу двопалатної структури білоруського парламенту з’ясовано негативний і
позитивний досвід бікамералізму найближчих сусідів, який необхідно використати в Україні у разі запровадження
аналогічної структури парламенту. Зокрема, з’ясовано, що в цілому сукупні повноваження двох палат білоруського
парламенту є близькими до повноважень Верховної Ради України. Відповідно, перехід до двопалатності не
обов’язково означатиме для України звуження компетенції парламенту як представницького інституту.
Особливості білоруського парламентаризму такі:
1) білоруський парламент не є єдиним законодавчим органом. Більшістю голосів від складу обох палат він може на
пропозицію президента делегувати йому законодавчі повноваження на видання декретів, що мають силу закону;
2) він має повноваження тлумачити конституцію та закони Білорусі – важлива функція, яка в Україні передана
Конституційному Суду;
3) білоруський парламент, точніше його верхня палата, продовжує як і в радянські часи виконувати роль вищого
органу у вертикалі рад усіх рівнів;
4) політичне структурування вищого представницького органу штучно (на рівні регламенту, а також
адміністративного контролю за виборчим процесом) знівельовано.
Він не є майданчиком для суперництва влади і опозиції, для маніфестації програмових позицій політичних сил –
отже, зокрема, не може повноцінно виконувати контрольну та законодавчу функцію. Отже, порівняно з Україною,
баланс у відносинах президент – парламент тут відчутно зміщений на користь першого.
Уряд
Уряд Білорусі фактично є додатком до інституту президентства. Президент за згодою Палати представників
(повністю підконтрольній йому) призначає на посаду прем’єр-міністра, визначає структуру уряду, призначає на
посаду і звільняє з посади заступників прем’єр-міністра, міністрів і інших членів уряду, приймає рішення про
відставку уряду та ін.
Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує суверенітет та економічну незалежність
України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів
Президента України; розробляє і здійснює загальнонаціональні (загальнодержавні) програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави; здійснює управління об’єктами державної
власності; розробляє проект Державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження Державного
бюджету парламентом України); здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності України,
національної безпеки держави, безпеки громадського порядку, а також заходи боротьби зі злочинністю; організовує
митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; забезпечує проведення фінансової,
цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти,
науки й культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; вживає заходів для забезпечення
прав і свобод людини та громадянина тощо. На Кабінет Міністрів України покладено також обов’язок
спрямовувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.
Щодо впливу на Кабінет Міністрів України, то слід відзначити постійну критику його дій з боку не тільки
законодавчої, президентської і судової влади, а й інших опонентів. Саме це змушує його лавірувати або займати
вичікувальну позицію. Кабінет Міністрів України та інші структури виконавчої влади не можуть ефективно діяти
поза межами єдиної системи. В Україні виконавча вертикаль функціонує на підставі чіткої субординації і
підпорядкування.

Щодо діяльності виконавчої гілки влади, то форма правління, що є основою політичних систем України та Білорусі,
провокує основні неузгодженості та кризові ситуації в її системі. Співіснування двох паралельних владних структур
– президентської та урядової – зумовлює неефективну роботу останньої як в Україні, так і в Білорусі. Одночасно
з’ясовано певну відмінність у розвитку виконавчої влади двох країн. В Україні президент є фактичним главою
виконавчої влади в силу наданих йому повноважень, а Кабінет Міністрів, виконуючи весь обсяг організаційної
роботи по реалізації функцій і повноважень виконавчої влади, позбавлений реальної самостійності і змушений
постійно враховувати позицію Президента з усіх основних питань своєї діяльності. Щодо Білорусі, то тут внаслідок
стійкої тенденції нині діючого президента Олександра Лукашенка до адміністративно-командного стилю
управління виконавча влада потрапила в цілковиту залежність від владно-вольових зусиль, компетенції та
специфіки діяльності глави держави та виконує, по суті, технічну роль в реалізації політики президента – здійснює
поточне керівництво народним господарством.
Політичні партії
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала
економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, на які поділяла значна частина населення нашої держави,
призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії
громадян політичні цінності. Як свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження суспільної
думки, більшість населення є байдужою до політики і політиків. В Україні склалася досить парадоксальна ситуація,
коли тільки зареєстрованих політичних партій налічується вже близько двохсот, але жодна з них немає достатнього
впливу в загальнодержавному масштабі. Значна кількість зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій
поки ще не стали міцними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати інтереси різних верств населення.
Ці партії ще не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на
суспільство.
Одна з причин цього – негативний образ партій у масовій свідомості. Як свідчать соціологічні дослідження, 63%
опитаних вважають, що політичні партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть влади.
Безумовно, прихід до влади законним шляхом є метою будь-якої політичної партії. Але тривожить те, що 34%
опитаних вважають партії організаціями, далекими від реальних проблем народу, і тільки 17% – такими, що
обстоюють його інтереси; 20% навіть убачають у партіях організації, що виконують волю мафії, і тільки 17% –
організації, діяльність яких сприяє розвитку демократії і політичної стабільності в Україні; 11% упевнені, що
діяльність партій дестабілізує становище в державі.

Ставши незалежною державою Білорусія стала на шлях багатопартійної системи і соціально-економічного

розвитку. Перехід до багатопартійної системи відбувався у республіці протягом чотирьох років. Тільки на початку
1996 р. у Республіці Білорусь існувало понад 60 громадських об’єднань, однак лише половина з них набули статусу
політичних партій. Вони представляли широкий політичний спектр партій від комуністичної і соціалістичної
орієнтації до проведення радикальних реформ капіталістичного спрямування.

Якщо взяти партії, найбільш помітні на політичній арені України, то впадає в око, що їх найпотужніші обласні
організації зосереджені у певних регіонах. Захід України став заповідником націонал-демократів, на Сході ж
отаборилися комуністи разом з іншими поборниками “єдиної і неділимої”, яким подекуди протистоять центристи, а
центральний регіон став ареною боротьби “всіх проти всіх”.

Сукупний рейтинг білоруських демократичних партій складає 35,8 відсотка, але це, швидше, статистична, аніж
політична величина, оскільки він увібрав у себе десятки партій. Довіряють опозиційним партіям і політикам 18,4 %,
не довіряють – 55 %. Думаю, на такі невтішні для демократів показники впливає пресинг державної пропаганди,
негативний стереотип Зенона Позняка – лідера Білоруського Народного фронту, який емігрував на Захід, – і
переконаність виборця в тім, що опозиціонерів цікавить насамперед мова і культура, а не газ і ковбаса.
Виборчі системи
Стаття 69 Конституції України визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та
інші форми безпосередньої демократії. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності
складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: “Про вибори
народних депутатів України” від 24 вересня 1997 р., “Про вибори Президента України” у редакції від 24 лютого
1994 р., “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14 січня 1998р. У цих
нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого
виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й
відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до
кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.
Вибори організовують і проводять: Центральна виборча комісія; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії.
Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом. Вона визнається юридичною особою, має
печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. До складу Центральної виборчої комісії
входять 15 членів, призначуваних Верховною Радою України за поданням Президента України.
Для організації голосування виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а в містах
Києві та Севастополі – відповідними місцевими державними адміністраціями, по кожній виборчій дільниці,
складаються списки виборців, які передаються дільничним виборчим комісіям не пізніш як за 45 днів до дня
виборів. Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 7-ї до 22-ї години. Про час і
місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів.

Дещо інша ситуація з організацію та проведенням виборів в Білорусі. Доводиться говорити, що на базі
виборчих комісій і структур державної влади створено багаторівневу систему фальсифікації результатів
голосування, яка працює відмінно. Ця система в Білорусі має свою правову основу – у вигляді Виборчого кодексу,
написаного зумисне туманно, а до того ж складеного із значними прогалинами та шпаринами. Наприклад, є в ньому
така корисна для фальсифікацій річ, як інститут дострокового голосування, – тож білорусам можна засвідчити свій
вибір за п’ять днів до виборів. А за цього не врегульовано порядок зберігання урн та бюлетенів, що, очевидно, й
було використано владою як засіб фальсифікації: бо після підрахунку голосів виявилося, що понад 95% з тих, хто
проголосував достроково, віддали свої голоси Лукашенкові.
Наступною сходинкою системи викривлення результатів народного волевиявлення є виборчі комісії, утворені
місцевими адміністраціями з “надійних людей”. Ви не зустрінете в них представників незалежних від держави
громадських об’єднань та політичних партій, хоч Виборчим кодексом це і передбачено. Понад те, формування
комісій здійснювали органи президентської вертикалі за участі спецслужб! Зрозуміло, до них увійшли лише
чиновники, члени підконтрольних владі квазігромадських організацій, працівники соціальних служб і державних
підприємств. А відмова включити до складу виборчих комісій представників широкої демократичної громадськості
хоч і спричинилася до зневіри населення, зате відкрила шлях до масових підтасовок. Домінуючим мотивом роботи
комісій стало прагнення вислужитися перед владою, тож між ними розгорнулися справжні змагання з порушення
виборчого законодавства, приписування голосів Лукашенку та прямих фальсифікацій. (Щось схоже спостерігалося
і в Україні фактично на всіх виборах. Ситуація кардинально змінилася під час виборів президента 2004 року, коли
масові фальсифікації і “відмінна” робота тодішньої ЦВК спричинила масові протеси і стала початком так званої
“помаранчевої революції”).
Вершиною ж лицемірства стало розміщення на стендах перед кабінами для таємного голосування зразка
заповненого бюлетеня, де галочка, яка засвідчує, що виборець віддає перевагу даному кандидатові, стояла якраз у
“потрібному” квадратику.
Окрім маніпуляцій з бюлетенями власне підтасовка результатів здійснюється у територіальних (районних та
міських) комісіях. Цим керують співробітники КДБ, які не лише незаконно присутні при прийманні протоколів
дільничних комісій, але й дають вказівки щодо коригування отриманих цифр.
Спроби оскаржити явно незаконні рішення ЦВК у суді дали вражаючий результат: виявилося, що її постанови
насправді не може переглядати жоден орган. Таке положення було закріплено доповненнями до Конституції від
1996 року, що їх не було визнано ані внутрішньою опозицією, ні світовим співтовариством. Наприклад, ЦВК було
надано статус незалежного органу за того, що половину її членів призначає безпосередньо сам Президент, а
половину – верхня палата парламенту, до якої громадяни кооптуються місцевими адміністраціями (а глав цих
адміністрацій теж призначає, зрозуміло, сам Президент).

Щодо самої системи виборів, то на сьогоднішній день в Україні діє пропорційна система з закритими партійними
списками, яка, на думку багатьох дослідників даної проблематики, зруйнувала зміст представництва парламенту.
Як наслідок, падіння кваліфікованості та зацікавленості депутатів у політичному процесі, необ’єктивне формування
парламентської коаліції (причина – закриті списки), підвищення рівня авторитарності управління парламентськими
фракціями, неефективне функціонування парламенту.
В Білорусі діє мажоритарна виборча система. Депутатів обирають безпосередньо виборці. У свою чергу, перемагає
та кандидатура, за яку проголосувала більшість. Щоб вибори були визнані такими, що відбулися в першому турі, на
дільниці повинні прийти більше 50% громадян, внесених до списків виборців. Причому по кожному округу окремо,
тому що в даному випадку має значення саме рівномірна явка виборців по всій Білорусії, повідомили в ЦВК країни.
У нижню палату білоруського парламенту обираються 110 депутатів – відповідно до кількості виборчих округів у
республіці. Середня чисельність виборців на округ – трохи більше 64 тисяч чоловік. Виборчі дільниці для
білоруських громадян створені також у 32 державах світу.
Громадські організації
Громадські організації відіграють стратегічно важливу роль у формуванні сучасного громадянського суспільства в
Україні, становленні демократії, захисті прав і свобод громадян, вивчаючи й озвучуючи суспільні потреби,
пропонуючи державним інститутам нові ідеї, варіанти дій. Стосовно специфічних проблем, які супроводжують
розвиток неурядових організацій в Україні та Білорусі, то до основних системних прорахунків українських
політиків належить зафіксована на початку 90-х рр. у формулі “розбудова держави” ілюзія про те, що надмогутня
держава, створена за рахунок утиску суспільних інтересів, громадянських прав і свобод, є життєздатною
конструкцією. Стрімкий розвиток державних інститутів в Україні значно випередив становлення структур
громадянського суспільства. На рівень розвитку структур громадянського суспільства в Україні справила
негативний вплив незавершеність побудови української політичної нації. Головною перешкодою стало блокування
громадянської самоорганізації з боку провладних груп корпоративних інтересів. Саме це й стало причиною того,
що протест громадянського суспільства проти існуючого стану речей набув наприкінці 2004 р. революційної
форми. Перелік зазначених вище проблемних питань переконує, що на сьогодні в Україні наявні окремі елементи
громадянського суспільства, яке проте знаходиться на стадії активного становлення.
Перебіг процесу становлення громадянського суспільства в Білорусі зумовлений переважно тим фактом, що з
 середини 1990-х рр. політичний устрій цієї країни почав набувати виразно авторитарних рис. Одночасно з
встановленням харизматичної, популістської президентської влади було взято курс на встановлення державного
контролю над усіма процесами в суспільстві. Широкомасштабний тиск на неурядові організації розпочався у 1997р.
Як результат, у Білорусі відродився феномен “неформальних організацій”.
Варто зазначити також, що у посткомуністичних країнах і, зокрема, в сучасній Україні та Білорусі, співтовариство
неурядових організацій може розглядатися як ядро, центральна частина громадянського суспільства, тому, що саме
в цьому співтоваристві найбільшою мірою зберігся пріоритет моральних цінностей. Саме звідси моральна
нормативність поширюється на політичне співтовариство – у вигляді заперечення імморалізму в політиці, і на
економіку – у вигляді нової етики бізнесу та корпоративної моралі.
На розвиток неурядових організацій в обох країнах серйозний негативний вплив справили: пасивність основної
маси населення; адміністративний централізм, який став на заваді поширенню демократії з державно-владного на
суспільно-особистісний рівень; правовий нігілізм; наявність консолідованої номенклатури, яка свідомо протидіє
громадянській самоорганізації.
Провести Політичний транзит нових незалежних держав, утворених після розпаду СРСР, призвів до формування нових
порівняльний аналіз політичних режимів, більшою мірою авторитарних, всупереч задекларованому курсу на швидку демократизацію.
політичного режиму Керівництво колишніх республік, а нині нових держав, встановило необхідні правила політичної діяльності, за яких
України та Білорусії стало можливим впровадження в дію всієї повноти влади, що дісталася у спадок від попередньої системи.
Політичний режим – це спосіб функціонування та взаємозв’язку основних елементів політичної системи
суспільства.
Критеріями характеристики режиму виступають такі його ознаки:
 співвідношення повноважень у владному трикутнику «президент-парламент-уряд»;
 державного уряду та органів місцевого самоврядування; спосіб формування органів влади;
 правовий статус особи; становище політичних партій та громадських організацій, зокрема опозиційних;
 стиль прийняття політичних рішень;
 порядок функціонування силових структур держави;
 легітимність як визнання режиму громадськістю та відповідність діяльності політичної влади суспільним
цінностям.
Відповідно до наведених вище критеріїв, політичні режими класифікують, як демократичні та недемократичні.
Демократичний режим являє собою такий стан політичного життя суспільства, за якого державна влада
здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної
політики, формуванні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини. Для демократичного
розвитку тих держав попри всі їхні національні особливості і відмінності, спільним є демократичний режим.
Натомість недемократичні режими – це режими, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і
порушення формально проголошених прав і свобод людини. Недемократичні режими, у свою чергу, можуть бути
тоталітарними і авторитарними. До основних ознак таких режимів в умовах сьогодення належать:
 формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян за відсутності правових
механізмів та інститутів й гарантій їх здійснення;
 надмірна централізація державної влади;
 тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади;
 застосування примусових методів управління;
 протиправне використання силових структур;
 контроль державою усіх сфер суспільного життя (економіки, ідеології, ЗМІ, духовно-культурного розвитку
тощо).
Для визначення нових типів політичного правління, які функціонують у пострадянських республіках і які
неможливо класифікувати за допомогою існуючих типологій (як повністю демократичні або недемократичні),
застосовується термін «гібридні політичні режими», що характеризує спосіб функціонування політичної системи,
який поєднує певний набір демократичних процедур та інститутів з авторитарним стилем організації та
функціонування цих інститутів, а також взаємодії між владою та громадянським суспільством.
Політологічна наука виділяє два типи «гібридних політичних режимів». Перший виникає тоді, коли процес
переходу до демократії застигає на стадії лібералізації. Такий різновид гібридного режиму визначається як
«опікунська демократія», яка, незважаючи на запровадження демократичних інститутів та втілення у політичну
практику демократичних процедур, перебуває під контролем державного апарату. Характерними ознаками такого
режиму є проведення непрямих (багатоступеневих виборів), формування частини парламенту шляхом призначення;
правові обмеження щодо утворення і діяльності опозиційних партій. Мета подібного режиму полягає не у
формуванні демократичного політичного механізму, а у збереженні влади правлячої еліти та збільшенні її впливу у
майбутньому. Демократична опозиція позбавляється ресурсів для подальшого існування, і політичний режим з
назвою «опікунська демократія» функціонує і надалі.
Наступним видом гібридного політичного режиму є «керована (маніпулятивна) демократія». У тому разі, коли
демократизація випереджає лібералізацію, спостерігається не сформованість структур громадянської
самоорганізації, відсутність впливових демократичних партій та незалежних засобів масової інформації, що
призводить до зосередження політичних ресурсів у руках однієї політичної групи. Отже, владна верхівка починає
ефективно маніпулювати електоральною поведінкою громадян. За умов такого режиму, хоча вибори проводяться
на багатопартійній основі й за участю опозиційних партій, проте внаслідок залучення адміністративного,
фінансового та інформаційного тиску владною верствою, програмуються й досягаються бажані для неї результати.
Таким чином, аналізуючи політичні режими колишніх радянських республік, можемо класифікувати їх як гібридні.
Адже за цих умов у багатьох країнах формально існують демократичні інститути, але вони не виконують своїх
безпосередніх функцій і використовуються владою для легітимізації власного правління.
Варто зауважити, що для характеристики пострадянських політичних режимів також застосовується поняття
«процедурна демократія». Цим терміном визначається практика становлення демократичного режиму, коли у
політичній практиці вже застосовуються демократичні процедури формування політичної влади, тобто проводяться
вільні конкурентні вибори, але ще не сформовано структурне підґрунтя власне демократичного режиму.
Характеризуючи пострадянські держави, зокрема Республіку Білорусь, слід відзначити, що тут процес
демократичної трансформації у ряді випадків стає зворотнім. Саме тому функціонуючий політичний режим
варто визначити як інверсійна демократія, тобто режим, що внаслідок певних причин поступово втрачає свої
демократичні властивості. Адже специфікою функціонування політичного режиму у цій державі є фальсифікація
виборчого процесу, тобто використання демократичних процедур волевиявлення громадян для пролонгації влади, а
також маніпулювання громадською думкою і масове порушення прав і свобод людини.
За структурно-функціональними характеристиками Україна є республікою зі змішаною формою влади і управління.
Ця форма влади і управління закріплена у різних варіантах Конституції України, в законах про функції елементів
політичної системи, владних інституцій. Але цілісної системи політичної влади і форми правління в Україні досі не
існує, оскільки політична система зазнає перманентних змін. Українська пануюча верства постійно змінює
Конституцію, визначальне законодавство щодо політичної системи країни, повноваження гілок влади тощо. Тобто,
з цього боку законодавча влада є фактором політичної нестабільності і конфліктогенності в суспільстві.
Суттєвим чинником політичної нестабільності в країні є низький рівень політичної та правової культури
політичних акторів. Конституції не дотримується жодна з гілок влади, в тому числі Конституційний Суд, який
тлумачить конституційні норми під політичне замовлення або багатозначно.
Можна було б перерахувати й інші фактори нестійкості політичної системи в Україні. Не входячи в деталі, слід
зазначити, що за таких умов найбільшою мірою стан політичного режиму в Україні визначає діяльність інституту
президенства за допомогою як конституційних, так і позаконституційних механізмів влади. Часто виходить ще й
так, що суттєвого значення набувають особисті риси президентів. А це не сприяє стабільності політичної системи, є
обтяжуючим її чинником. Водночас, демократичні виміри як влади, так і політичного режиму з кожним новим
президентом у нашій державі все більше набирають ознак демократичних.
На відміну від України, в Білорусі сформувався авторитарний політичний режим, основою якого є доволі сильні
позиції глави держави, що тяжіють до умов диктатури.
Скажімо, специфікою та рисами політичного режиму в Білорусі є як постать її глави, так і особистісні його якості.
Зазначимо, що політичний режим тут ґрунтується не лише на харизмі чинного незмінного президента Олександра
Лукашенка, але й на високому рівні суспільної підтримки. Адже протягом тривалого періоду рейтинг й підтримка
цього лідера сягає рівня близько 70% опитуваних.
З кожною наступною каденцією президенства О. Лукашенка у країні набирає дедалі чіткіших ознак своєрідна
білоруська модель політичного режиму, що тяжіє до авторитаризму. У різних сферах політичної системи
посилюється тиск на незалежні від виконавчої влади структури, відбувається концентрація в її руках важелів
впливу на політичне та економічне життя країни. Якщо раніше була помітною діяльність опозиційних владі сил,
політичних рухів, то нині їхній вплив мінімізований.
Також варто наголосити, що для політичного режиму Республіки Білорусь вагоме значення має державна ідеологія,
яка спирається на чимало запозичень ще радянської доби. Так, Білорусь – єдина держава в Європі, де відзначають
річницю Жовтневої революції як державне свято. В усіх структурах влади Білорусі, а також у армійських штабах
створено відділи з ідеологічної роботи. В адміністрації президента функціонує управління з ідеології. В багатьох
вузах цієї держави вивчається курс «Основи ідеології білоруської держави».
Вплив політичного режиму, основу якого становить політика президента, на ці важливі, а то й доленосні складові,
їх еволюцію вельми відчутний. У країні саме за цього владного органу створена потужна адміністрація, Рада
національної безпеки і оборони, Інститут стратегічних досліджень, чимало дорадчих і консультативних формувань.
Кожна з цих структур розробляє проекти відповідних політик, які досить часто стають політичними практиками.
Характерними рисами утвердження сучасного політичного режиму в Республіці Білорусь стали значне вивищення
ролі президента, тяжіння цього інституту до домінування над іншими владними державними інститутами;
піднесення значення адміністративно-командних методів розв’язання багатьох існуючих проблем і ролі
адміністративних структур у білоруському суспільстві; чіткий курс на нівелювання ролі політичних партій та
системи інститутів громадянського суспільства, або утримання їх у формально-зародковому стані; підпорядкування
більшості ЗМІ, посильне заохочення їх до провладної орієнтації та діяльності.