Т е м а 1. Методологічні основи країнознавства.

План

1. Предмет, методи і завдання країнознавства. Функції країнознавства. Принципи

країнознавства.

2. Основні періоди становлення та розвитку країнознавства. Розмаїтість

підходів до країнознавства.

3. Класифікація і типологія країн світу.Сучасні типологічні схеми країн світу

4. Регіоналізація країн світу.

1. Предмет, методи і завдання країнознавства. Функції країнознавства. Принципи

країнознавства.

Країнознавство – це

1) наука і навчальна дисципліна, яка займається комплексним вивченням країн, систематизує

та узагальнює різнорідні дані про їх місцерозташування, природу, населення, господарство,
історію, право, культуру, зовнішню політику, місце в системі міжнародних відносин тощо;

2) комплексне вивчення країн або великих регіонів з метою виявлення на конкретних

територіях загальних закономірностей, які встановлюються політичною, фізичною і
економічною географіями.

Виділяються три напрями країнознавства: фізико-географічний, економіко-географічний і

соціально-політичний. Країнознавство поділяєтьсяна фізико-географічне, економіко-
географічне, політико-географічне, історико-географічне, воєнно-географічне, медико-
географічне та ін.

Предмет дослідження – це ті аспекти, властивості й відношення, що їх вивчає дана наука, а

також той кут зору, під яким розглядається об’єкт.

П. д. у країнознавстві виступають проблеми розвитку окремих країн і регіонів світу;

системоутворюючі (політична, правова, соціальна, економічна) країн; різні аспекти історії,
культури, релігії, демографії, господарства, зовнішньої політики сучасних держав; методологічні
основи, методи і методики країнознавчих досліджень.

Об’єкт дослідження – фрагмент дійсності, на який спрямована пізнавальна або практична

діяльність людини, тобто це те, що досліджує дана галузь науки.

О. д. у країнознавстві виступають насамперед країни як основні одиниці соціально-політичної

організації світу, а також їх великі частини (райони), окремі регіони світу і регіональні
угруповання (блоки, союзи держав).

Об’єкт пізнання – все те, на що спрямована діяльність дослідника, котрий протистоїть йому як
об’єктивній реальності. О.п. у країнознавстві виступає вся сукупність країнознавчих реалій і
аспектів розвитку, які становлять інтерес для дослідника.

Опитування – метод збору первинної вербальної (тобто усної, не поведінкової) країнознавчої

інформації, який ґрунтується на безпосередній (інтерв’ю) або опосередкованій (анкетне
опитування, тестування, соціометрія, експертні оцінки) соціально-психологічній взаємодії між
дослідником і опитуваним (респондентом). У будь-якому випадку цей метод заснований на
використанні опитувального листа у вигляді сукупності різних за змістом, формою і функціями
питань.

Метод – сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здійснюється якась конкретна

практична і/або теоретична діяльність; це комплекс різноманітних прийомів, які
використовуються в конкретній науці і дають змогу всебічно пізнати її предмет.

Виділяють чотири рівні методів:

1) філософський (загальнонауковий);

2) міждисциплінарний (спільний для кількох галузей знань);

3) конкретно-науковий (спеціальний);

4) методико-технічний.

Поєднання в певній пропорції методів зазначених вище рівнів – складова будь якого наукового
дослідження. На першому рівні наукового дослідження (філософському) використовуються
загальнонаукові методи (іноді їх називають підходами). Їх прикладом можуть бути системний і
діалектичний методи пізнання закономірностей розвитку суспільства і природи. До методів
другого рівнів (міждисциплінарного) належать історичний, аерокосмічний, математичний та
інші, якими користуються окремі галузі науки для виявлення та аналізу динаміки розвитку
процесів або явищ. Це – найпоширеніша група методів у дослідницькій роботі. Методи
третього рівня (спеціальні) використовуються зазвичай певними науковими галузями для
конкретно-наукових досліджень. До таких методів можна віднести статистичний,
картографічний когнітивного картування та деякі інші, що їх використовує країнознавство в
просторових та інших дослідженнях. Методи четвертого рівня (методико-технічні) дають змогу
виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності, формалізацію окремих явищ і
процесів за допомогою математичних формул і спеціальної символіки, що підвищує
репрезентативність (точність) дослідницьких результатів та їхнє практичне і наукове значення.

Методика – штучно створений на базі загальної методології й теоретико-методологічних

положень конкретної науки комплекс методів, призначених для вирішення певного класу
задач, щоб забезпечити високу ступінь стандартизації множини конкретних досліджень і
отриманих на їх основі результатів з наступним використанням таких результатів у
фундаментальній і прикладній науці та на практиці.

Методологія – в сучасній науці й теорії пізнання, по-перше, учення про систему принципів і
способів організації якоїсь сфери діяльності (як теоретичної, так і практичної), у тому числі
країнознавчої; по-друге, конкретний набір, комплекс, система принципів і способів організації
даної діяльності; по-третє, система філософських, пізнавальних і загальнотеоретичних
принципів, котрі визначають програму і способи досліджень, пояснень і доведень.

Парадигма – 1) вихідна концептуальна схема, модель постановки наукових проблем та їх

розв’язання; 2) строго наукова теорія, втілена в системі понять. П. у широкому розумінні слова
– це сукупність теоретичних і методологічних передумов, які визначають характер конкретного
наукового дослідження на даному історичному етапі. П. у вузькому розумінні слова – це стиль
(тип) або спосіб наукового мислення. З одного боку, П. є підставою для вибору проблеми
наукового пошуку, а, з другого – моделлю, зразком для вирішення дослідницьких завдань.
Термін П. ввів американський науковець Т.Кун, автор праці “Структура наукових революцій”
(1962 р.). Згідно його концепції, на першому етапі становлення будь-якої наукової дисципліни
відсутня єдина система цінностей і згода відносно цілей, теоретичних установок,
загальноприйнятих методів і фактів. Створення П. означає досягнення такої згоди на основі
прийняття загальних зразків знань і дослідницької методології з використанням специфічної
(замкнутої) наукової мови (наукового понятійного апарату).

Методи країнознавчих досліджень – сукупність прийомів та операцій, різні способи

здійснення наукових досліджень у країнознавстві. Існують різні підходи до виділення та
групування країнознавчих методів. Умовно можна виокремити кілька основних груп

М. к. д.:

1. Загальнологічні – аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, абстрагування,

узагальнення;

2. Теоретичні – експеримент мислений (у думці), гіпотетичний перехід від абстракції до

конкретності, аксіоматичний метод, математична формалізація;

3. Соціологічні – соціально-політичний експеримент, контент-аналіз, анкетування, інтерв’ю,

опитування, спостереження, вивчення соціальних настанов;

4. Соціально-психологічні – соціально-психологічний експеримент, спостереження, контент-

аналіз, соціометричне опитування, тестування, шкалірування;

5. Порівняльні (компаративні) – порівняльно-географічний і порівняльно-історичний,

конкретного аналізу, періодизації, хронологічний, ретроспективний, прогностичний,
послідовних порівнянь;

6. Емпіричні – практичний експеримент, статистичний (аналіз статистичного матеріалу),

конкретного моделювання;

7. Системно-функціональні – системний, інституціональний, функціональний, структурно-

функціональний аналіз, композиція, декомпозиція;

8. Діяльнісні – метод прийняття рішень, раціональний, змішано-скануючий, теорії груп, метод

дії;

9. Спеціальні – картографічний, метод збору країнознавчої інформації, експериментальне

країнознавче дослідження, “гра масштабами”, індексний метод тощо.

Методи, що використовуються у країнознавстві

Аналіз документів – спеціальний метод отримання первинної країнознавчої інформації, коли в

якості джерела останньої виступають документи, а інформація з них вилучається за допомогою
спеціальних процедур. А. д. може бути традиційний і формалізований. Традиційний
(класичний) метод А. д. становить всю багатоманітність розумових операцій, спрямованих на
інтерпретацію документальних відомостей з позицій дослідника-країнознавця.
Формалізований метод А. д. (контент-аналіз) спрямований на переведення в кількісні
показники текстової інформації через виявлення в текстах документів таких легких для
підрахунку ознак, які з необхідністю відображали б суттєві сторони їх змісту. В результаті
отримана інформація піддається статистичній обробці, дозволяє одержати узагальнені
країнознавчі показники.

Аналіз і синтез – у найзагальнішому значенні процеси розумового розкладу цілого (системи

міжнародних відносин, об’єкту країнознавчих досліджень) на складові частини (структурні
елементи) і відтворення цілого з частин.

Анкетування – метод і технічний засіб конкретного соціального (може бути й країнознавчого)

дослідження, який ґрунтується на складанні, поширенні, опрацюванні та вивченні анкет.

Біографічний метод – один із принципів дослідження, спосіб аналізу політичних біографій і

складання психологічних портретів індивідів.

Біхевіористичний метод (підхід) – спосіб дослідження країнознавчих явищ і процесів, який

виводить їх із природних властивостей і поведінки окремих особистостей або груп людей,
вирішальним фактором впливу котрих є прагнення до влади.

Діалектика – 1) метод пізнання дійсності (у тому числі країнознавчих реалій), який полягає в
необхідності розглядати явища в їх зв’язках, русі та розвитку; 2) загальне вчення про єдність
протилежностей в одному цілому; 3) мистецтво дискусії, насамперед вміння знайти істину
через розкриття і подолання суперечностей у міркуваннях опонента.

Експеримент – метод дослідження країнознавчих проблем, міжнародних відносин у цілому чи

їх елементів шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, які
відповідають меті дослідження, або шляхом зміни протікання процесів у потрібному напрямку.
По відношенню до сфери міжнародних відносин Е. може здійснюватися у формі теоретичного
моделювання міжнародних процесів або різних міжнародних систем і доповнюватися
моделюванням за допомогою електронно-обчислювальних машин.

Змішано-скануючий метод – один із методів ухвалення рішень, покликаний поєднати

фундаментальний процес ухвалення політичних рішень, які визначають шляхи, напрямки і
перспективи розвитку країни або її частин, з подальшою їх розробкою. Він уможливлює
раціональний аналіз найважливіших, ключових елементів будь-якої країнознавчої проблеми і
менш детальне дослідження її другорядних аспектів.

Івент-аналіз– метод прикладного вивчення динаміки політичних подій (ситуацій). Ґрунтується

на слідкуванні за ходом та інтенсивністю подій з метою визначення основних тенденцій
еволюції обстановки як в окремих країнах, так і на міжнародній арені взагалі. Конкретне
застосування цього методу передбачає створення інформаційного банку даних і побудову
системи класифікації міжнародних фактів і явищ.

Індексний метод – спосіб країнознавчого дослідження, зміст якого полягає в розрахунку

індексних показників, що можуть співставлятися і які характеризують різні сторони
економічного та соціального життя країн світу за певний проміжок часу і в сукупності дають
змогу визначити індекс розвитку людського суспільства взагалі.

Індукція – міркування, умовиводи, побудовані на виведенні загальних висновків із положень,

які виступають їх окремими випадками; дослідницький метод, який веде до узагальнення на
підставі окремих експериментів і спостережень фактів, а також формулювання та перевірка
гіпотез.
Інституціональний метод (підхід) – комплекс різноманітних прийомів, за допомогою яких
досліджується вплив політичних інститутів на розвиток окремих регіонів/районів, територій,
країн, груп країн тощо (Метод інституціоналізму).

Інтерв’ю – метод проведення опитувань, в тому числі країнознавчого спрямування, як

цілеспрямованої бесіди з опитуваним. І. поділяються на два види: вільні та стандартизовані
(формалізовані).

Історичний метод – спосіб дослідження, комплекс прийомів, направлених на аналіз всіх явищ
життя країн або окремих районів/регіонів у хронологічному розвитку, виявлення зв’язку
минулого, теперішнього і майбутнього.

Картографічний метод – дослідження певної території на основі використання різноманітних

доступних картографічних матеріалів, повноцінної картографічної інформації Для більш
глибокого усвідомлення своєрідності конкретної території корисно порівняння і накладення
різних тематичних карт (бажано в тому же масштабі). Для цієї мети корисні комплексні
географічні атласи. Карти з властивою їм особливо високим ступенем генералізації і відбору
найбільш істотного, що є на території, дають картографічну картину, свого роду модель. Вони
можуть і повинні взаємодіяти з текстовою характеристикою території, доповнюючи один
одного. Особливо важливо «читати» загальногеографічні і тематичні карти, «знімати» з них
максимально повну інформацію. К. м. забезпечує зв’язок між географією, картографією та
країнознавством.

Когнітивне картування – метод аналізу особливостей політичного мислення осіб, які беруть
участь у прийнятті політичних рішень. Дозволяє пояснювати та прогнозувати поведінку
індивідів у різноманітних ситуаціях, їхнє бачення певних політичних проблем. Центральним
поняттям виступає “когнітивна карта” – графічне зображення наявного у свідомості людини
плану (стратегії) збору, переробки та збереження інформації, який є основою її уявлень про
минуле, теперішнє і майбутнє.

Компаративізм – у найзагальнішому розумінні метод порівняння, який ґрунтується на

співставленні певних явищ, процесів, фактів на основі характерних ознак і проявів; широко
використовується в наукових дослідженнях, у тому числі країнознавчих.

Порівняльний метод – один з найпоширеніших країнознавчих методів. Використовується,

зокрема, як базовий при класифікації, генералізації, оцінюванні і прогнозуванні. Власне
пізнання будь-якого країнознавчого об’єкту або явища починається з виділення його
подібностей і відмінностей від інших споріднених об’єктів і явищ. Існують певні правила П.
м., яких необхідно дотримуватися: перше правило П. м. – порівнювати можна тільки
еквівалентні поняття, які відображають еквівалентні об’єкти і явища. Друге правило П. м. –
порівнювати треба спочатку за найбільш істотним ознакам і лише потім за істотними, менш
істотними і т.д. Загальною особливістю П. м. є зіставлення двох чи більше країнознавчих
об’єктів (або їх частин), що мають схожі характеристики.

Порівняння – спосіб країнознавчого аналізу, який проводяться в трьох площинах: в просторі, в

часі, а також в просторі і часі одночасно. П. в просторовому аспекті як виявлення
просторових відмінностей – найбільш традиційне в країнознавстві. Це ніби моментальна
фотографія певних властивостей країни або районів/регіонів. П. в часімає два аспекти:
порівняння з минулим (ретроспективний аналіз) і порівняння по відношенню до майбутнього
(прогнозування). В країнознавстві традиційна практика використання порівняльного підходу
для розвитку другого класичного в нашій науці підходу - історичного. Знаючи минуле і
теперішнє, країнознавці повинні навчитися визначати загальні тенденції і лінії розвитку (стан і
поведінку систем), які не можуть бути простою екстраполяцією від сьогоднішніх процесів, тим
більше що для розвитку характерна як просторова, так і часова нерівномірність. Науково-
технічна революція загострює нелінійність розвитку, тобто скачки в часі і територіальну
нерівномірність розвитку. Відносно новим підходом в географії є просторово-часові П., в яких
враховується реальна нерозривність (ергодичність) простору - часу. Розвиваються філософські і
теоретичні основи таких П. у країнознавстві. Особливе місце в країнознавстві займає
міжнародне П. При характеристиці концепції поєднання країнознавчих досліджень з
глобальними підкреслюється, що глобальний підхід орієнтує на порівняльні міждержавні
дослідження не тільки, щоб доказати відмінності, стільки використовує відмінності для проник-
нення в глибинну суть явищ.

Порівняльно-географічний метод – методичний країнознавчий прийом, що дає можливість

більш повно і глибоко уяснити багатогранність географічних форм і типів людської діяльності в
різних природних і соціально-економічних умовах. Порівняльно-географічний метод при
творчому використанні дозволяє аналізувати риси подібності далеких один від одного і зовсім
неподібних територій.

Порівняльно-історичний метод – спосіб країнознавчого дослідження, що дає змогу вивчити

країнознавчі події, явища, процеси, пов’язуючи їх з історичними умовами, а також якісними
змінами на різних етапах розвитку. П.-і. м. насамперед використовується для порівняння
генетично споріднених країнознавчих процесів, які відбуваються в певній історичній ситуації,
але за походженням прямо не пов’язані.

Контент-аналіз – метод аналізу змісту політичних документів, спосіб виявлення й оцінки

специфічних характеристик текстів. Найчастіше застосовується при наявності обширного за
обсягом і несистематизованого матеріалу, коли безпосереднє використання останнього
ускладнено.

Країнознавчий експеримент – метод, спосіб отримання первинної країнознавчої інформації

про кількісні та якісні зміни показників діяльності та характеристики країнознавчих об’єктів у
результаті впливу на них певних направлених факторів. У залежності від сфери країнознавства,
де здійснюється експериментування, виділяють наступні експерименти: економічні,
маркетингові, соціологічні, психологічні, педагогічні тощо. У залежності від методичних підходів
до організації та проведення розрізняють два основних види К.е. – натурний і мислений.
Натурний К.е. передбачає безпосереднє втручання експериментатора-дослідника в природній
хід подій. Мислений К.е. замість маніпуляції з реальними об’єктами передбачає оперування
дослідника з інформацією про події, що вже стались.

Культурологічний метод (підхід) – спосіб встановлення залежності країнознавчих процесів і

явищ, розвитку країн і регіонів/районів від рівня політичної культури населення.

Метод абстрагування – спосіб наукового дослідження, який ґрунтується на мисленому

виділенні суттєвих властивостей і зв’язків об’єкту і нехтуванні при цьому його другорядними
рисами й ознаками (у країнознавстві – виокремлення основних властивостей і зв’язків країн та
їх частин і т. п.). Основними різновидами М. а. виступають: 1) ізольоване абстрагування –
вичленення досліджуваного явища із певної цілісності; 2) узагальнене абстрагування – дає
узагальнену картину явища; 3) ідеалізація або ідеальне абстрагування – заміна реального
емпіричного явища ідеалізованою схемою. Протилежністю М. а. виступає метод конкретного
аналізу.
Метод аналогів – спосіб дослідження, при якому знання і дані про який-небудь країнознавчий
об’єкт виводяться з представлення, що вже склалося про інший подібний об’єкт.

Метод генералізації – методичний країнознавчий прийом, вимагає особливо ретельного

відбору найбільш істотних і специфічних для конкретної території матеріалів. Генералізація дає
можливість вибрати і представити основні риси розвитку і сучасного стану території,
природокористування і населення, господарства і територіальної організації суспільства.
Генералізація – це відсікання всього другорядного з метою виділення головного і
визначаючого. При зростаючих обсягах інформації значення генералізації суттєво зростає.

Метод дії – спосіб дослідження, направлений на аналіз країнознавчої картини в її динаміці на

основі виявлення певних етапів чи стадій розвитку як результату діяльності населення даної
країни (регіону/району) або окремих його груп.

Метод екстраполяції – метод, що ґрунтується на передбаченні майбутнього як

безпосереднього продовження теперішнього.

Метод композиції – у країнознавстві спосіб дослідження, який ґрунтується на аналізі об’єкта чи

його окремих сторін, явищ, процесів з точки зору єдності та цілісності їх компонентів.

Метод конкретного аналізу – науковий прийом, спрямований на виявлення суттєвих

(сутнісних) зв’язків і відносин об’єкта, закономірностей і тенденцій розвитку явищ, виходячи із
єдності та цілісності об’єкта. Теоретичне пізнання та дослідження при цьому здійснюється
шляхом просування від абстрактного до конкретного.

Метод конфігуративних досліджень – комплекс дослідницьких прийомів, які ґрунтуються на

використанні порівняльного аналізу для виявлення специфічних ознак країнознавчих об’єктів.

Метод періодизації – у країнознавстві спосіб поділу країнознавчих процесів і явищ з точки зору
їх розвитку на основні якісно відмінні один від одного періоди.

Метод послідовних порівнянь (“метод гілок”) – один із методів ухвалення рішень, який
полягає в ухваленні послідовних маленьких кроків для досягнення цілей з подальшим
зіставленням їх, порівняння їх з реальними потребами певних країн (або їх частин) і соціальних
груп, політичних сил тощо, які знаходяться на даній території. М. п. п. дозволяє постійно
коригувати діяльність, гнучко й ефективно реагувати на нові умови та обставини.

Метод ретроспективного аналізу – спосіб дослідження у країнознавстві, який дозволяє робити

об’єктивні висновки з попереднього та сучасного розвитку країни, території, регіону/району, а
також краще усвідомлювати його закономірності.

Метод теорії груп – у країнознавстві спосіб дослідження, зміст якого полягає у розгляданні як
об’єкта країнознавчого аналізу не окремої країни, а сукупності (блоків, союзів, об’єднань,
альянсів тощо) країн. При цьому особлива увага звертається на впливи та взаємодії між
різними групами країн, кожна з яких має свої інтереси та прагне їх реалізувати. Методологія
теорії груп полягає в аналізі політики об’єднань різних країн через призму їх зіткнення в процесі
прийняття різноманітних (насамперед політичних) рішень.

Моделювання – метод дослідження об’єктів пізнання, в тому числі країнознавчих, на моделях

або побудова й вивчення моделей існуючих предметів і явищ, а також передбачуваних
(конструктивних) об’єктів. М. спирається на принцип аналогій і дає змогу вивчати об’єкт,
складний для опанування, не безпосередньо, а через розгляд іншого, подібного й рівночасно
доступнішого об’єкта – моделі. Модель – це спрощене відтворення реальності, яке відбиває в
узагальненій формі її істотні властивості. Моделі можуть бути фізичними, аналоговими й
математичними. М. – комплексний засіб вивчення об’єкту країнознавчого дослідження шляхом
створення формально тотожних йому пізнавальних образів (моделей), які відображають певні
властивості об’єкту дослідження, що передбачає широкий набір конкретних методичних
засобів, головним із яких є системний підхід.

Нормативно-ціннісний метод (підхід) – спосіб країнознавчого дослідження, який орієнтує на

розробку ідеалу політичного устрою країни/держави, на необхідність використання у
практичній діяльності етичних цінностей і норм.

Проблемно-хронологічний метод – науковий прийом, зокрема і в країнознавстві, який

передбачає поділ певної доволі широкої теми на окремі вузькі проблеми, що розглядаються в
хронологічному порядку.

Прогнозування – прогностичний метод у країнознавстві, у якому використовується як

накопичений в минулому досвід, так і поточні припущення щодо майбутнього з метою його
визначення.

Регіонально-ціліснийпідхід – науково-теоретичний і методологічний фундамент, що дає

уявлення про регіон як про цілісність, єдність його природного та економічного середовища і
соціуму.

Синергетичний метод у країнознавстві (від грец. «сінергія» – співдружність, співробітництво) –

спосіб наукового дослідження, який ґрунтується на тому, що складні територіальні системи
(країна, район, інші території), можуть бути пізнані й охарактеризовані лише з допомогою
матеріалів різних наук (природознавчих, економічних, політичних), художньої літератури,
мистецтва.

Системний аналіз – сукупність методів і засобів (насамперед вироблення, прийняття й

обґрунтування рішень), які використовують при дослідженні та конструюванні складних і
надскладних об’єктів, у т.ч. міжнародних систем. Стадії системного дослідження включають:
чітке формулювання проблеми, визначення мети й критеріїв оцінки реалізації мети;
структурний аналіз досліджуваного об’єкта, розроблення концепцій його розвитку і
знаходження способів досягнення поставленої мети; аналіз проблеми, розроблення моделі та її
розв’язання, одержання варіантів дослідження; синтез досліджуваної проблеми й прийняття
рішень. Системний підхід– методологічний напрямок у науці, основне завдання якого полягає
в розробці методів дослідження та конструювання систем різних типів і класів, у т.ч.
міжнародних систем.

Соціокультурний підхід (теорія культурно-історичних типів, сучасна філософія історії) –

комплекс методів, зміст яких полягає у визнанні основним фактором розвитку людського
суспільства існування множини (сукупності) культур, кожна з яких має свою логіку і тенденції
розвитку (вчення Н.Я.Данилевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі та інших).

Спостереження – метод збору первинної країнознавчої інформації про досліджуваний об’єкт

шляхом безпосереднього сприйняття і прямої реєстрації дослідником усіх факторів, які
стосуються його і є значимими з точки зору відповідного дослідження. Існують два види С. –
включене і невключене. Включене С. передбачає безпосереднє входження дослідника в
середовище (або імітацію подібного входження), де відбуваються відповідні країнознавчі
процеси. Спостереження за ними відбувається ніби “зсередини”. Невключене С. відбувається
без активного впливу суб’єкта (дослідника) на країнознавчий об’єкт або міжнародні відносини.
Невключене С. передбачає реєстрацію дослідником процесів, подій “збоку”. У цьому випадку
він не бере участі у відповідній діяльності людей, за якими веде спостереження.

Статистичний метод – спосіб дослідження країнознавчої дійсності на основі аналізу певної

сукупності різноманітних статистичних, найчастіше цифрових, даних, які характеризують
розвиток чи певні сторони життя країни або її частин.

Структурно-функціональний аналіз– метод дослідження системних об’єктів у країнознавстві,

насамперед соціальних систем, до яких належать і різні міжнародні системи. Він ґрунтується на
виділенні в різних системах міжнародних відносин структурних елементів та їх ролі (функцій)
відносно як один одного, так і системи в цілому. Розробка цього методу зв’язана з іменами
західних соціологів Т. Парсонса і Р. Мертона. С.-ф. а. міжнародних відносин як складної системи
взаємозв’язків дозволяє здійснити її всебічне, конкретне дослідження шляхом аналізу функцій
(наприклад, самозбереження, інтеграції, адаптації і т.п.) окремих елементів.

Субстанційний або онтологічний підхід – метод дослідження, який вимагає виявлення та

аналізу першооснови, суті досліджуваних об’єктів, процесів, явищ. У країнознавстві такою
першоосновою з точки зору об’єкта дослідження виступає країна, а з точки зору предмету
дослідження – економічна, політична і правова її складові.

Функціональний метод (підхід) – спосіб аналізу життя країн (територій, районів/регіонів) з

усіма його суперечностями на основі дослідження функцій, які вони виконують або які їм
притаманні. Потребує досконалого вивчення залежностей між різними сферами суспільного
життя або відносин між країнами чи групами країн: їх економічними, політичними
відносинами, рівнями військових контактів або протистоянь, ступенем урбанізації населення,
його густоти, політичної активності, висоти морально-психологічного духу тощо.

Принципи країнознавчих досліджень – основні методологічні засади, на основі яких

здійснюються країнознавчі дослідження. До них належать: 1) принцип територіальності -
вивчення типу просторової зміни природних умов, групування природних ресурсів і
природокористування, матеріалізації виробничого процесу. Базується на властивостях
геопростору, серед яких головними є регіоналізм простору (розпад на окремі частини),
взаємодія компонентів, континуальність (неперервність розвитку структур регіону, регіонів і
простору в цілому) і дискретність, структурність, внутрішня суперечливість, інтегративність; 2)
принцип комплектності – забезпечення пропорційного і збалансованого розвитку. Це
взаємозумовлений і пропорційно взаємоузгоджений розвиток геосистеми як єдиного цілого
на основі поєднання інтересів суспільства і збереження природних умов; 3) принцип
регіональної цілісності - випливає з об’єктивного взаємозв’язку природних і соціально-
економічних процесів і явищ, що протікають у певному територіальному ареалі. Регіон як
частина географічного простору становить цілісність природного середовища, господарства і
населення. Різні типи регіонів формуються завдяки певним типам взаємозв’язків між цими
трьома середовищами; 4) принцип системності – розглядає країнознавчий об’єкт як складну
динамічну систему, під якою слід розуміти сукупність елементів, які перебувають у
відношеннях і зв’язках один з одним і утворюють певну цілісність, єдність. Необхідність
принципу системності в країнознавчих дослідженнях пояснюється тим, що пошук часто
проводиться в умовах невизначеності, яка виникає внаслідок значної кількості чинників, які не
завжди або не всі можна кількісно оцінити. Тому існує необхідність висунути альтернативні
рішення, а потім проводити їх аналіз з метою вибору найефективнішого. Принципи системного
аналізу дають змогу встановити вади старих традиційних підходів для постановки і вирішення
нових проблем чи завдань а також сформулювати нові завдання, проблеми, їхні структурні й
типологічні характеристики, обґрунтувати дослідницькі програми.

Завдання Країнознавства треба розглядати у двох основних вимірах: 1. Науково-теоретичному

– розробити цілісну концепцію розвитку та функціонування всього суспільства із врахуванням
співвідношення і взаємозв’язку між різними системами суспільної організації (політичною,
соціальною, господарською, правовою тощо); 2. Навчальному – озброїти студентів
теоретичними знаннями в галузі різних сфер життя окремих країн і регіонів, а також
практичними вміннями побудови комплексних країнознавчих характеристик із використанням
набутих знань і дослідницьких країнознавчих методів. Існують три підходи до К. з точки зору
його функціонального значення: 1. Наукове К., що виконує дослідницькі функції; 2.
Інформаційно-пошукове К., завдання якого полягає у відборі, систематизації, зберіганні та
спрощенні (для користування) різносторонньої інформації. Носить інформаційно-аналітичний
характер і розвивається на стику міжнародних відносин, міжнародної інформації, географії,
історії, політики, права тощо; 3. Публіцистичне (описове) К., яке спрямоване на ознайомлення
широкого загалу з основними характеристиками країн (регіонів) через пресу, періодику,
публічні виступи; вимагає літературного й ораторського таланту. К. і пов’язана з його
розробками та дослідницькими методиками типологія країн стають одними з найбільш модних
тем на сучасному ринку. Звідси, поєднання комплексного країнознавчого підходу до вивчення
країн, регіонів (районів), міст з методологією рейтингових оцінок має велику актуальність і
може порівняно швидко привести до створення нової сучасної професії, ядром якої будуть
фахівці в галузі комплексного К., зокрема міжнародники-країнознавці.

Функції країнознавства – існує два основних підходи до визначення ролі та призначення

країнознавства: І – за відомим країнознавцем М.Баранським – 1) ландшафтознавство; 2)
вчення про економічний регіон; ІІ – з точки зору сучасного наукового бачення і комплексного
підходу – 1) описова; 2) інформаційно-аналітична (методика одержання, обробки,
узагальнення та передачі країнознавчої інформації); 3) культурно-освітня; 4) науково-
дослідницька; 5) практична; 6) прогностична; 7) методологічна (розробка та використання
методів дослідження й аналізу країнознавчої інформації); 8) світоглядна.

2. Основні періоди становлення та розвитку країнознавства. Розмаїтість підходів до

країнознавства.

Епоха ранніх уявлень про нову географію. На зорі нової науки як плоду епохи Відродження,
коли панували емпіричне природознавство і механістичний матеріалізм, слідом за
революційними методологічними роботами англійського філософа Френсіса Бекона "Новий
органон" (1620) і французького мислителя, основоположника раціоналізму Рене6 "Правила для
керівництва розуму" (1701) в 1650 р. в Амстердамі з'явилася праця Бернхарда Варена
(Вареніуса) "GeographiaGeneralis" ("Загальна географія")1. Праця Вареніуса практично
одностайно визнається в методологічній літературі всіх західних країн як першу сучасну працю
з географії [Lukermann, 1999]. Як підкреслює Ф. Лукерманн, географія Вареніуса написана серед
і невіддільно від інтелектуальних течій свого часу, географія трактується в історичному
контексті розвитку науки в цілому, а не як ізольоване явище цієї наукової дисципліни. Це
твердження базується на п'яти основоположних досягненнях того часу, розвинених Вареніусом
стосовно географії і досі присутніх у методології географії:

1) геліоцентрична система Коперника;

2) порівняльно-описовий метод;

3) дуалістична концепція загального (універсального) та приватного (специфічного), яка пізніше

стане своєрідним каменем спотикання у методології географії;

4) методи епохи Відродження стосовно наукового доказу - визначення місця дисципліни у

пізнанні картини світу; поділ) - ідентифікація предмета спостереження та дослідження;
використання дедуктивної аксіоматичної процедури "від причини до слідства", а також
індуктивної процедури "від слідства – до причини";

5) історико-географічний аналіз, заснований на аналогії.

Вареніус вперше розділив географію загальну (систематичну) та регіональну. Останню він

назвав власне географією. Вона вивчає, за Вареніусом:

1) земні характеристики держав (кордону, зміни, величину, рельєф, природні характеристики

та інше);

2) небесні властивості (астрономічні характеристики та клімат);

3) людські властивості (населення, його життєдіяльність, доходи, науки і майстерність, чесноти

та злість, дотепність, звичаї, слово та мову, політичний устрій, населені пункти та інше).

Регіональну географію (у третій її частині, де вивчаються "людські властивості") Вареніус

називав порівняльною, тобто розглядаючи властивості в порівнянні одного місця з іншим.
Цікаво, що у XX столітті Н. Н. Баранський також визначав географію як науку про "відмінності
від місця до місця". Зупинимося на підходах до предмету та змісту краєзнавства тих
дослідників і шкіл, які набули найбільшої відомості і справили вплив на його розвиток,
передумовили як переваги, так і недоліки сучасного стану цієї дисципліни.

Російський історико-географ В. К. Яцунський називав першим науковим твором в галузі

економічної географії працю італійця Людовіко Гвіччардині, громадянина Флоренції, "Опис
Нідерландів" (1567). Гвіччардіні писав про конкурента в виробництві текстилю - Флоренцію.
Книга складається з загальної характеристики та опису 17 провінцій. Його праця, свідчать
історія, витримала 35 видань.

Найбільші закордонні школи регіональної географії та краєзнавства

Німецька школа описового державознавства зародилась в німецьких університетах у XVII-XVIII

ст. Інше ім'я цієї школи краєзнавства1 в отечественній літературі - "камеральна статистика". В
університетах всім навчаючимся необхідно було заучувати наизусть численні відомості про
країни і міста, території, населення, господарство, державний устрій, армію, фінанси тощо. Карл
Маркс назвав "камеральну статистику" мішанкою найрізноманітніших відомостей, "чистильним
вогнем якої повинен витримати кожний переповнений надією кандидат в німецькі бюрократи"
[Маркс, зібр. творів, т. 23, с. 13]. Коли з описового державознавства поступово вирізалися ряд
наук, таких як статистика, державне право, то в "дужках" залишалась, за висловом Баранського,
безконцептуальна географія, біч аспектам справжнього краєзнавства. Він назвав це напрямок
втраченою душею тілом, продовженням якого стало галузево-статистичне напрямок в
економічній географії, яке прийнялося й в Росії. Характерними рисами цього напрямку була
перевантаженість фактами та слабкість просторового аналізу зв'язків між ними. Близькими до
німецького краєзнавства були комерційна географія та комерційне краєзнавство, які суттєво
представляли собою товарознавство в його географічній інтерпретації. Оскільки зовнішня
торгівля країн-метрополій, які мали заморські колонії, потребувала захисту, то в комерційну
географію включалися і питання військової географії. Однак ці наукові школи не визначили
головного напрямку еволюції краєзнавства. Антропогеографія сформувалася як наукова школа
наприкінці XIX ст. Назва введена німецьким вченим Ф. Ратцелем, хоча напрямок розвивався і
до нього К. Ріттером (автор 19-томного твору "Землеведення"). Ріттер бачив у Землі "дім
виховання" людства. Ратцель (автор "Антропогеографії", "Політичної географії") сформулював
завдання антропогеографії як вивчення розселення в зв'язку з різницею оточуючого
географічного середовища, а також складається в процесі розселення образу життя людей. У
конкретних трудах цих двох видатних географів, безсумнівно, переоцінювалася роль
природних факторів у житті та розселенні людей, в розвитку держав. Ратцель стояв на чітких
позиціях соціального дарвінізму. Синтез в краєзнавчих описах базувався на географічному
детермінізмі та соціальному дарвінізмі.

В Росії наприкінці XIX - початку XX століття також були визначні антропогеографи, які вдало
перебороли детерміністські "завищення" німецьких антропогеографів: А. А. Крубер ("Загальне
землеведення. Біо- і антропогеографія", 1923), Л. Д. Синицький ("Очерки загального
землеведення; Антропогеографія", 1923). Тим не менше у 1930-х роках традиції
антропогеографії в СРСР були припинені з політичних причин [Преображенський та ін., 1994].
Навіть географію населення стали розглядати як частину економічної географії. Людину
розглядали переважно тільки як продуктивну силу або в кращому випадку - споживача.
Антропогеографів обвинувачували в тому, що вони переносять природні закони боротьби за
існування в біологічному світі на людське суспільство. Фактично в російській антропогеографії,
незважаючи на схематичні теоретичні підходи, стверджувалося, що у людини "з плином часу, з
розвитком мозку, винаходженням та удосконаленням інструментів та ускладненням суспільних
відносин фізичні адаптації до середовища відступили на другий план, і набагато більше
значення отримали адаптації в галузі матеріальної та духовної культури. Усі ці адаптації мають
місцевий відбиток і виявляють залежність від місцевих природних умов. Вивчення їх складає
одне з найважливіших завдань сучасної антропології" [Крубер, 1930, с. 108]. Загалом
правильний підхід в часи географічного волюнтаризму (крайній випадок відмови від будь-яких
проявів впливу природних умов на суспільний розвиток) в СРСР не мав права на існування.
Тому розвиток цього напрямку географії та краєзнавства був державою припинений та
оголошений немарксистським. Слід відзначити, що в 1940-х роках була зроблена спроба
повернутися до принципів антропогеографії в роботі відомого географа Р. М. Кабо "Природа і
людина в їх взаємовідносинах як предмет соціально-культурної географії" [1947], але в країні
розпочиналася "перебудова природи", а стаття була у розріз з її ідеологією.

Французька школа географії людини кінця XIX - початку XX століття характеризується

вираженою краєзнавчою спрямованістю. Її головний представник Відальде ла Блаш відомий,
передусім, своєю шедевральною "Картиной географії Франції". У цій роботі, зокрема, він цитує
слова відомого історика Жюля Мішле: "Франція - це особистість". І людині у цій школі географії
дійсно відводилося значне місце. Це перша відмінна риса французької школи - гуманістичний
підхід. Друга риса - велике мистецтво опису. У французькій страноведенні відсутня жорстка і
обґрунтована схема характеристики території. Матеріал викладався так, щоб читач відчував
"аромат" території. Принцип був наступним: вибиралися найбільш вражаючі деталі, які вразили
уяву, і вони наближалися одна до одної в тексті. В один ряд іноді ставилися далекі одне від
одного факти, наприклад, політичні, археологічні та кліматичні. Відальде ла Блаш пояснював
цей метод так: "Справа не в тому, щоб розглядати більше чи менше випадкові сходження, а
вивчати величезний розвиток людини в її оточенні"

Цікаві думки вченого про географічну специфіку території. Він відзначав, що "географічна
індивідуальність країни не передбачає однорідності її основи. Замість єдності в структурі
можна мати живу гармонію, в якій згладжуються реальні глибокі контрасти, що становлять
обличчя Франції. Своєрідність Франції є її різноманіття" [там же, с. 89]. Під гармонією
розумілося відсутність конфліктів між ландшафтом та діяльністю людини. Мова йде про їх
взаємне адаптування. Синтетичним вираженням взаємодії природи та людини під час адаптації
людини до природи Відальде ла Блаш вважав "образ життя", який він називав "первинним
основним" об'єктом дослідження. Слід попередити, що географи французької школи
страноведення вивчали передусім зовнішні вияви в ландшафті діяльності людини. Тому
незважаючи на всю свою назву - географія людини - в роботах школи акцентували на сферу, де
людина тісніше всього була пов'язана з природою, найбільше від неї залежала. Звідси
випливала прихильність до опису архаїчних образів життя. "Базуючи "географію людини" на
природному середовищі, висуваючи соціально-економічні явища лише в тій мірі, в якій вони
відображаються у ландшафті, Відаль та Брюн тим самим передбачають її консервативний
характер, тенденцію мати справу переважно з стійкими, повільно змінюваними явищами"
[Вітвер, 1998, с. 523]. Промислові райони та великі міста, як правило, залишалися поза увагою.
Французька географічна школа у сфері краєзнавства та студій краєзнавства не відрізнялася
глибоким теоретичним підґрунтям. Рецензуючи посмертно опубліковану книгу Відаль де ла
Блаша "Принципи географії людини" (1922), видатний французький історик Л. Февр відзначав:
"Відаль ніколи не відрізнявся талантами архітектора. Зрештою, цей дуже великий, дуже
проникливий географ відчував себе досить невпевнено і був дещо невдалою у сфері
теоретичних концепцій. Щоб здобувати перемоги, йому слід було не залишати, за висловом
Мішля, "доброї, міцної основи" - землі" [Февр, 1991, с. 160].

Розвиток ідей концептуального рівня Відаля отримав продовження у його учня Ж. Брюна. І. А.
Вітвер вказує на два основні принципи географії людини, розроблених Брюном.

 Перший - "принцип людської діяльності", в процесі якої неперервно змінюються

географічні факти.

 Другий - "принцип взаємозв'язку", що означає утворення географічного об'єкта

внаслідок взаємодії окремих елементів, а також взаємодії даного регіону чи країни з
іншими регіонами, країнами, світовою економікою. Брюн підкреслював, що "географія -
не інвентар, а історія; не перелік, а система" [Вітвер, 1998, с. 519].

Розвиток школи Відаль де ла Блаша був підготовлений діяльністю міжнародного колективу

вчених і громадських діячів, на чолі якого стояв великий організатор і автор багатотомних серій
"Нової всесвітньої географії" та "Земля і люди" Елізе Реклю. Ці популярні серії були перекладені
на багато мов і справили великий вплив на географічну освіту в багатьох країнах, включаючи
Росію. До цієї групи входили такі відомі російські вчені, як Л. І. Мечников ("Цивілізація і великі
історичні ріки", 1889), П. А. Кропоткін (на жаль, з його класичними працями з соціальної
географії російська географічна спільнота не ознайомлена).

Російське странознавство (до 1917 р.)

Походження російської странознавчої науки відстежується з кінця XVII ст., "коли на основі
матеріалів Сибірського приказу було складено коротке "Опис нових земель Сибірської
держави", в яке увійшли географічний огляд країни, деякі відомості з етнографії, і
повідомлення про Китайську державу, і, нарешті, історична повість про завоювання Сибірі
Єрмаком" [Міллер, 1999, т. 1, с. 18]. Під час Другої Камчатської експедиції, здійсненої в 1733-
1743 рр., своє ім'я навіки увіковічив географ С. П. Крашенинников, створивши
фундаментальний странознавчий труд "Опис землі Камчатки". Ю. Г. Саушкін назвав цю книгу
першою в світовій науці по-справжньому комплексним географічним странознавчим
дослідженням. До країнознавчих праць цього часу також відноситься книга П. І. Ричкова
"Топографія Оренбурзька".

Геніальні вчені Росії В. Н. Татищев і М. В. Ломоносов стали засновниками вітчизняної

економічної та соціальної географії, опираючись передусім на "Всезагальну географію"
Вареніуса. М. В. Ломоносов підходив до визначення географії широко, вважаючи, що
"географія всесвіту обширність одному погляду піддаває". У записці про географічні експедиції
він вперше застосував назву науки "економічна географія". У проекті "Економічного словника"
Ломоносов ставив у голову дослідження територіального поділу праці. Інший великий
російський політик, історик і географ В. Н. Татищев, опираючись на роботу Вареніуса, виділяв у
своєму класифікації географічних наук окремо регіональну та краєзнавчу географію. Він ввів у
класифікацію тривимірність: по ординаті "відкладалися" географічні дисципліни "за якостями":
математична (геодезія і картографія), фізична та політична (зводжена до економічної)
географія; по абсциссі - за масштабами дослідження (за ступенем узагальнення): планетарна,
краєзнавча та районна географія; по "стрілі часу", розрізняючи чисто умовно епохи "давню",
"середню" і сучасну [Татищев, 1950, с. 211]. До числа найвеличезніших досягнень у галузі
странознавства XIX ст. відноситься праця К. І. Арсеньєва "Статистичні нариси Росії" (1848). Цей
видатний учений дивовижно цілісно відтворив у десяти виділених ним "просторах" Росії цикл:
"природа - праця - результати праці - природні ресурси - освоєння їх - зміна природного
середовища господарською діяльністю". Він розвинув уявлення про радикальну структуру
територіального владарювання Росії з позиції "Центр - колонізована Периферія". У XIX ст.
видатні географи Росії П. П. Семенов-Тян-Шанський, Н. М. Пржевальський, П. К. Козлов та ряд
інших провели експедиційні роботи і створили комплексні характеристики Азійської Росії та
прилеглих до неї територій. Навіть накануні революції 1917 р. у Статуті Російського
Географічного Товариства (РГТ) як одне з перших завдань ставилось вивчення і опис Росії і
зарубіжних країн. Серед виданих видатних странознавчих праць були такі, як "Росія. Повний
опис нашої батьківщини", під редакцією П. П. Семенова-Тян-Шанського, і популярне
багатоілюстроване твір "Живописна Росія".

В період з 1918 по 1928 роки теоретичні розробки географів в бувшому СРСР відбувалися без
прямої ідеологізації. "До 1928 р. "різнобіжні погляди" - на рівні книжкових публікацій - не
супроводжувалися ідеологічним осудом опонентів" [Преображенський, Александрова,
Максимова, 1997, с. 53].

У 1928 р. було видано книгу В. П. Семенова-Тян-Шанського "Район і країна" як частину "Основ

странознавства". Цей труд так і не був повністю опублікований (частина рукопису зберігається в
архіві Російського Географічного товариства в Санкт-Петербурзі). У цій роботі автор розглядав
странознавство як "основну суть географії". При цьому він ставив питання про перехід від
описового методу до проблемного: географи повинні досліджувати на конкретних територіях
не лише питання "де", "куди", "звідки", а перш за все "чому саме тут, а не там". Вчений вважав,
що мета географії - в аналізі та синтезі даних галузевих і комплексних географічних досліджень
і численних суміжних наук. У цей час "в економічній географії стає все чутніше голос Н. Н.
Баранського", який гостро полемізував проти галузево-статистичної географії, яка була
персоніфікована і спрямована проти петербурзької традиційної школи професора В. Е. Дена.
"Отже, був зроблений перший крок до завершення періоду господарювання плюралізму
думок, різнобіжності". Дискусія в економічній географії кінця 1920-1930-х років завершилася
перемогою районного напрямку, очолюваного Н. Н. Баранським. Основоположною працею
цього напрямку стала його книга "Економічна географія Радянського Союзу. Огляд за галузями
Госплану" (1927). Баранський протиставив свою програму тій, що практикувалася тоді галузево-
статистичною географією. Методологічним ядром стала проблема районування країни.
Баранський склав спочатку програму-схему щодо застосування до вивчення госплановських
областей, яка містила нові підходи до дослідницької процедури в странознавстві.

В цій роботі вперше чітко були визначені наступні поняття:

1. Район розумівся як спеціалізована складова частина господарства країни.

2. Район обґрунтовувався як факт об'єктивного існування, а не конструкція суб'єктивного

мислення.

3. Формування районів пов'язувалося з утворенням "виробничих комплексів" і політико-

адміністративним поділом та управлінням.

4. Порівняльно-географічний підхід розглядався як ключовий.

5. Картографічний метод дослідження і характеристики країни та регіонів вважався

неот'ємною рисою комплексності.

Погляди Баранського були піддані критиці. Страноведення "за Баранським" було оголошено
"просторовою наукою", що суперечить марксизму-ленінізму; його обвинувачували в
географічному детермінізмі, тобто переоцінці ролі природного середовища в розвитку
суспільства.

Методологію районного странознавства викладено в статті Н. Н. Баранського "Страноведение и

география физическая и экономическая". У стислій формі її можна зводити до двох моментів.

1. Основна проблема, яку поставив Баранський в странознавстві того часу, - це проблема

дослідницького синтезу.

2. Страноведення, за Баранським, є синтезом різносторонніх рис, які показують специфіку

країни чи її регіону, для чого, як він вважав, необхідні спеціалісти-странознавці, а не
просто фізико-географи та економіко-географи.

Тим часом щодо странознавства Баранський іноді наводив у своїх висловлюваннях і

друкованих роботах вкрай протиріччя формулювання. Зокрема, важко погодитися з його
визначенням, що пропоноване ним странознавство, не претендуючи на роль окремої науки,
повинно бути лише організаційною формою, яка об'єднує різноманітні знання про територію.
Страноведення при цьому повинно "працювати" в дуже широкому тематичному діапазоні,
об'єднуючи знання "від геології до ідеології". Проте організація знань і дослідження - це все-
таки різні поняття.

Единої точки зору на зміст странознавства як наукової дисципліни, на жаль, не існує. Можна
виділити наступні трактування:

1. Странознавство - це наука, що вивчає конкретні території відмінно від галузевої

географії (за термінологією деяких дослідників, странознавство - це таксономічна наука,
а галузева географія - приватна).
 2. Странознавство - це "лабораторія", призначена для перевірки теорій та гіпотез,
розроблених приватною географією.

3. Странознавство - це наука, що вивчає повний комплекс географічних явищ на певній

території, відмінно від галузевої (приватної) географії, яка досліджує певну частину
географічної оболонки в масштабах всієї планети.

4. Странознавство - це наука, що вивчає повний комплекс географічних явищ на певній

території, але тільки в рамках фізичної або суспільної географії.

5. Странознавство - комплексна синтезуюча наука. У даному визначенні акцент зроблений

на методі в широкому розумінні - на синтезі.

6. Странознавство - це організаційна форма об'єднання різної інформації про певну країну

або регіон. Удар зроблено на інформаційному аспекті.

Розмаїтість підходів до країнознавства. Історично, в залежності від

виконуваних функцій, склалося кілька різновидів країнознавства (підходів до
країнознавства). Географічне країнознавство (RegionalStudies) має
багатовікові традиції і доволі струнку методологію та концепції досліджень.
Знаковими віхами розвитку цієї науки стали праці Б. Варенія (Вареніуса, 1622
—1650) "Загальна географія" (в XVII ст. декілька видань латиною, а в XVIII ст.
переклади англійською та російською), К. Ріттера (1779—1859)
"Землезнавство", Е. Реклю (1830—1905) "Земля і люди" — багатотомне
видання, яке й досі вважається класикою країнознавства, А. Гетнера (1859—
1941) "Країнознавство Європи" та "Географія: її історія, сутність та методи", М.
Баранського (1880—1963) "Економічна географія Радянського Союзу " та
численні перевидання однойменного шкільного підручника. Піонерами
країнознавства в Україні були П. Чубинський (1839—1884), якому належить
семитомне дослідження "Праці етнографо-статистичної експедиції в Західно-
Руський край", С, Рудницький (1877—1937) — автор відомої праці "Основи
землезнання України. Антропогеографія" (1926) та низки досліджень із
політичної географії України, В. Кубійович (1900—1985) — один із фундаторів
тринадцятитомної "Енциклопедії Українознавства", автор "Географії України
та суміжних земель" (1938). Географічне країнознавство відіграє важливу
просвітницьку роль, даючи системні уявлення про особливості життя різних
країн і народів. Водночас воно є синтезом суспільно-географічної науки.

Країнознавство розглядають також як певну форму об'єднання різнобічних

знань про ту чи іншу країну, її культуру, мову, історію тощо. У такому вигляді
(змістовому наповненні) — це лінгвістичне країнознавство (ArealStudies).

Зростає значення країнознавства й у сфері міжнародних економічних та

політичних зв'язків. Країнознавчі міжнародні дослідження
(InternationalStudies) — важливий інструмент забезпечення ефективності й
компетентності в міжнародних відносинах як на державному, так і на
приватному, бізнесовому рівнях (в Україні спеціальність "країнознавство "
організаційно належить до фахового напряму "міжнародні відносини”).
Інтенсивний розвиток туризму зумовив потребу в туристичному
(рекреаційному) країнознавстві, покликаному стати науковою основою
освоєння туристсько-рекреаційних ресурсів регіонів планети, забезпечувати
інформацією про країни і регіони багатомільярдну армію подорожуючих.

Особливе місце в системі країнознавчих досліджень посідає воєнне

країнознавство.

3. Класифікація і типологія країн світу. Сучасні типологічні схеми країн світу

Суть і правила класифікації та типології. Класифікація і типологія - два пов'язаних поняття.

Слово "classis" латинського походження і буквально перекладається як "розряд", точніше -
"робити розряд". Слово "typos" грецького походження перекладається як зразок, модель для
групи об'єктів.

У географії термін "тип" зазвичай відображає у собі узагальнені риси сукупності територіальних
об'єктів (наприклад, країни переселенського капіталу, Нові промислові країни, Центр -
Полупериферія - Периферія).

Межі (різниці) між класифікацією та типологією в значній мірі умовні, і використання одного чи
іншого з них в певних галузях знань в значній мірі залежить від історичних традицій (історичні
форми класифікації). Признається, що "гносеологічна теорія класифікації поки що не створена"
[Класифікація в сучасній науці, 1989, с. 9]. Її створення передбачає побудову теоретичної моделі
класифікації, відсутність якої зараз впливає буквально на кожному кроці.

Е. Б. Алаев в "Понятійно-термінологічному словнику" (1983) робить різницю між класифікацією

та типологією: А) Під класифікацією розуміється групування вивчених об'єктів на основі
кількісних ознак (наприклад, класифікація поселень за чисельністю населення). Б) Під
типологією - групування об'єктів за якісними ознаками (наприклад, функціональна типологія
поселень).

Варто сказати, що логічні основи як у першому (класифікація), так і в другому (типологія)

випадку однакові. Класифікація - це метод абстрагування і узагальнення. Вихідний пункт
класифікації - одиничні поняття. Класифікація (генетична) не тільки узагальнює, але може бути
основою для прогнозів.

Суть класифікації полягає в відокремленні від різниць кількох одиничних об'єктів і встановленні
їх тотожності на основі або однієї ознаки, або взаємозв'язаної сукупності ознак. Ця ознака або
сукупність ознак називається основою класифікації.

Выбор основания для классификации, дійсно, залежить від своєрідних властивостей об'єктів і в
цілях дослідження. При цьому завжди стоїть перед вченим завдання критерію суттєвості
основи. Наприклад, історію можна класифікувати за династіями, зміною царів, зміною
управлінських періодів лейбористів чи консерваторів, але це будуть підсумкові класифікації. К.
Маркс і Ф. Енгельс створили класифікацію на основі зміни суспільно-економічних формацій
(основний ознака - спосіб виробництва). Вони поділили всю історію людського суспільства на 5
генетичних етапів. Але і тут наука не стоїть на місці. Йде дискусія про неповну адекватність
"п'ятірки" (формаційний підхід) як інструменту дослідження. Виникає питання, як взаємодіють
між собою формації і цивілізації.
Прикладом класифікації історії Росії може бути періодизація за ознакою територіального
переміщення центру, розширення (колонізації) території і "вироблялися... складів общежития":

1. дніпровський;

2. верхньоволзький;

3. великоросійський;

4. всеукраїнський [Ключевський, 1987].

Це хороший приклад того, як зміна основи може дати різні періодизації історії, а підходи до
класифікації можуть варіюватися залежно від конкретних завдань та досліджень.

Два підходи до класифікації як методу

У логіці виділяються два підходи до класифікації.

1. Класифікація як встановлення родовидових відносин. В результаті отримується система

понять послідовно знижуючого рангу. У географії це часто виражається у відношенні
територіальних таксономічних одиниць: зона, район, підрайон, мікрорайон.

2. Класифікація як розбиття множини об'єктів на підмножини залежно від схожості та

відмінності їх в певному відношенні. Це, наприклад, виділення якісно відмінних
(типологічних) районів на одному таксономічному рівні. Великий досвід у цьому
відношенні існує при регіональному розподілі країн та регіонів.

Отже, у першому визначенні класифікацію розглядається як система понять, у другому - як

система множин. У першому випадку класифікація розглядається з точки зору змісту понять, у
другому - з точки зору обсягу понять. Д. Л. Арманд (1975) називав перший вид класифікації
"вертикальним" розділенням, або "таксономією в регіональному поділі", а другий -
"горизонтальним" поділом об'єктів, рівних за рангом (як вже відзначалося, поділ на одному
рівні таксономії - це виділення типів районів).

Районування як пізнавальна процедура - це частковий випадок класифікації. Воно включає дві

великі категорії:

1. Перший з них - класифікація за схожістю ознак, що призводить до виділення

однорідних географічних районів;

2. Другий - класифікація за зв'язками, що призводить до вузлового географічного

районування.

У логіці існують жорсткі правила класифікації, тобто операція поділу об'єму поняття
стандартизована спеціально розробленими і словесно сформульованими правилами ще з часів
Арістотеля. Всі класифікації підпорядковані чотирьом основним правилам поділу об'єму
поняття. Поняття, об'єм якого поділяється, називається родовим, а нові поняття, отримані в
результаті поділу, - видовими.

Правило 1. На одному і тому ж рівні поділу слід використовувати одне і те ж основу.

У географії існує багато труднощів, пов'язаних із невідповідністю основ класифікації і типології.

Наприклад, типологія територіальних структур країн ускладнюється невідповідністю сіток їх
територіального поділу, сіток економічного районування, що може бути пов'язане з різницею у
розмірах території та конфігурації.
Правило 2. Пропорційність поділу. Сума виділених видів (класів) повинна дорівнювати обсягу
класифікованого родового поняття: іншими словами, після класифікації (як поділу об'єму
поняття) не повинно залишитися "зайвого" або додаткового. Наприклад, родове поняття -
земельні сільськогосподарські угіддя - включає п'ять видових понять: 1) ора; 2) паю; 3)
багаторічні насадження; 4) сіножатки; 5) пасовища. Інші землі - не сільськогосподарські.

Правило 3. Неперетинання класів. Виділені види (класи) повинні виключати один одного, щоб
жоден з класифікованих об'єктів не можна було віднести до двох видів.

Правило 4. Неперервність поділу. Класифікація ("вертикальне" поділ) повинна бути

неперервною, тобто під час поділу не можна пропускати логічних етапів. Тому складні
класифікації будують у вигляді дерева ("коренем" вгору"). Цей графічний прийом називається
деревом логічних можливостей. Його застосовують для якісних класифікацій.

У полевих умовах роботи географа-краєзнавця дерево логічних можливостей, створене в

кабінетних умовах, перевіряється і перетворюється в дерево фактичних (регіональних)
можливостей або, точніше, в регіональне класифікаційне дерево. В ньому точки позначають
поняття, а лінії - зв'язки між ними. Використання "дерев" допомагає складати складні, але
логічно обґрунтовані легенди карт, робить класифікації зрозумілими.

Комплексні класифікації у географії завжди спрямовувалися на класифікації за більш-менш

значущим числом ознак. Це робилось так, що проводилася класифікація за якою-небудь однією
ознакою (наприклад, за валовим внутрішнім продуктом на душу населення), а інші ознаки
додатково приписувалися як супутні до визначальної.

Для класифікації найчастіше використовуються математико-статистичні методи, за допомогою

яких велика початкова кількість ознак (змінних) зменшується до значно меншої (зручної для
розгляду) кількості комплексних характеристик. На основі цих інтегрованих характеристик
здійснюється типологія вихідних територіальних одиниць. Один із найпростіших методів -
метод "вроцлавської таксономії", з яким можна почати ознайомлення з суттю багатовимірних
кількісних класифікацій [Жуков, Сербенюк, Тикунов, 1980; Тикунов,1997]. Набагато складніші
методи типології були розроблені в 1990-х роках [Тикунов, 1997].

В політико-географічному аналізі типізація держав здійснюється насамперед з урахуванням

таких структурно-територіальних параметрів як розміри, склад, конфігурація та географічне
положення території, форма державного устрою, етногеографічна структура, територіальна
організація релігійно-конфесійної сфери. Однак, й інші моделі типології, які безпосередньо не
спираються на відмінності територіальних вимірів, наприклад, поділ держав за формою
правління, рівнем економічного розвитку, також мають політико-географічне значення, але в
контексті особливостей розміщення цих типів держав на політичній карті.

Першорядне значення в політико-географічному аналізі має класифікація держав за розмірами

(площею, кількістю населення), яка здійснюється з урахуванням абсолютних значень та ліній
найбільшого розриву в ряду зростання чи спадання цих показників за державами світу. За
площею території, яка була і завжди буде чинником геополітичного впливу і базовим
природно-географічним ресурсом, виділяються:

надвеликі держави (понад 3 млн. км[1]), дуже великі держави (від 1 млн. км2 до 3 млн. км2),

великі (від 500 тис. км2 до1 млн км2),

середні (від 200 тис. до 500 тис.шм2),

малі (від 20 тис. шм2 до 200 тис.км2),

дуже малі (від 1 тис. им2 до 20 тис.км2),

мікродержави(менше 1 тис. км2). Найбільша питома вага у загальній площі суходолу належить
надвеликим державам (Росія, Канада, Китай, США, Бразилія, Австралія, Індія), які займають
площу 65,43 км (43,9% усього суходолу). У Північній Америці їхня частка становить аж 80%, а у
Євразії - 54,7%. Немає надвеликих держав лише в Африці. Значно більшою у світі є кількість
дуже великих держав (Аргентина, Казахстан, Судан, Алжир, Конго (Кіншаса), Саудівська Аравія,
Мексика, Індонезія, Лівія, Іран, Монголія, Ангола, Ефіопія, Мавританія, Малі, Чад, ПАР, Нігер,
Перу, Колумбія, Болівія, Єгипет), серед яких найбільше африканських (12 з 22). Водночас
найбільше (65) у світі є малих держав, частка яких у загальній площі суходолу є порівняно
незначною. Групу мікродержав (усього 25) формують насамперед острівні країни (найбільше
басейну Карибського моря (Антигуа і Барбуда, Барбадос, Гренада, Домініка, Сент-Вісент і
Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія) та Океанії (Кіриба-ті, Маршаллові Острови,
Федеративні Штати Мікронезії, Науру, Тонга, Тувалу), а також Індійського океану (Мальдіви,
Сейшельські Острови) та Перської затоки (Бахрейн). До мікродержав належать і деякі
територіально-політичні утворення Європи, які сформувалися в часи середньовічної
роздробленості і зберегли до сьогодні державний статус (Андорра, Сан-Марино, Ліхтенштейн).
Поширення різних за площею держав за великими історико-географічними регіонами на карті
світу є дуже нерівномірним. Зокрема, особливо великі контрасти у площі держав характерні
для Азії та Америки.

Групування держав за кількістю населення лише частково співвідноситься з групуванням за

площею, що пов'язано з помітною нерівномірністю розміщення населення за регіонами світу.
Отже, за кількістю населення також доцільно виділяти:

надвеликі держави (дві держави-гіганти (Індія та Китай (понад 1 млрд осіб), та дві держави
США й Індонезія людністю від 230 до 300 млн осіб),

дуже великі держави (100 - 200 млн. осіб: 7 держав (Бразилія, Пакистан, Росія, Бангладеш,
Нігерія, Японія, Мексика),

великі держави (50 - 100 млн осіб: 12 держав (Великобританія, Італія, Німеччина, Франція,
В'єтнам, Іран, Тайланд, Туреччина, Філіппіни, Ефіопія, Єгипет, Конго (Кіншаса),

середні держави (20 - 50 млн осіб: 24 держави),

малі (2 - 20 млн осіб: 91 держава),

дуже малі (300 тис. - 2 млн. осіб: 30 держав),

мікродержави(менше 300 тис. осіб: 24 держави).

Взаєморозміщення надвеликих, дуже великих і великих держав є одним з істотних орієнтирів у

виділенні наявних та потенційних регіональних та міжрегіональних держав-лідерів, а також, за
сприятливих умов, у прогнозуванні появи потужних регіональних об'єднань суміжних держав,
особливо у випадку, коли значний демографічний потенціал поєднується територіальним і
природоресурсним. У цьому контексті, наприклад, очевидним стане у перспективі зростання
ролі держав Південної Америки та Південно-Східної Азії.

За конфігурацією території, враховуючи геометричні параметри і абстрагуючись від реальної

суспільно-географічної пов'язаності, виділяються компактні держави (Іспанія, Польща, Румунія,
Франція та ін.), територія яких наближається до форми круга. Така конфігурація є найбільш
сприятливою в організації взаємин центр-регіони, у формуванні комунікаційних систем,

особливо у поєднанні з вдалим розташуванням головного міста держави. Переважно

компактний характер деяких держав, а до них належить й Україна, порушує витягнутість в
одному напрямі або наявність кількох ареалів, які вклинюються в територію інших держав.
Окрему групу складають держави з витягнутою формою (Італія, Норвегія, Лаос, Чилі, В'єтнам та
ін.). Формування державних територій із складною конфігурацією є результатом як географіч-
них (географія островів, великих рік, гірських хребтів, етнонаціональних ареалів), так і різних
суб'єктивних чинників, зокрема, волюнтаристських підходів у встановленні кордонів.
Особливим варіантом ускладнення конфігурації державної території є наявність анклавів -
частин державної території, які по суходолу відокремлені від ядра державної території і часто з
усіх боків оточені територією інших держав (Калінінградська область в Росії, Нахічеванська
Автономна Республіка в Азербайджані та ін.). Держави, компактність яких порушують різні
конфігураційні чинники, змушені докладати додаткових зусиль для налагодження
комунікаційних, соціально-економічних та політичних зв'язків.

За такими важливими в політичній географії складовими географічного положення, як

розміщення щодо континентів і океанів, а також з урахуванням складу території виділяють
внутрішньоконтинентальні держави, які не мають безпосередньо виходу до моря (Афганістан,
Австрія, Білорусь, Словаччина, Угорщина. Чехія, Швейцарія та ін.), приморські держави
(Аргентина, Болгарія, Бразилія, Грузія, Греція, Польща, Росія, Україна та багато ін.) та держави,
розташовані на островах і архіпелагах (Великобританія, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Японія
та ін.). Відсутність виходу до моря у минулому була переважно негативним чинником
соціально-політичного розвитку, а боротьба за контроль над морськими шляхами була в центрі
геополітики сили. Лише у випадку небезпеки вторгнення з моря континентальні держави
виглядали більш захищеними. В сучасних умовах модернізація наземного та повітряного
транспорту значною мірою вирівнює вихідні передумови приморських і континентальних
держав, хоча деякі переваги приморського положення, особливо щодо постачання
енергоносіїв, залишаються відчутними.

Істотні типологічні риси держав відображають їхні особливості щодо характеру та

територіальної структури державної влади. У цьому контексті особливе політико-географічне
значення мають відмінності держав за формою державного устрою, а з урахуванням
розміщення - і відмінності політичного режиму та форми правління. Отже, залежно від
історично-генетичного типу держав, характеру взаємовідносин центральної влади і
територіальних підрозділів історично сформувалися і функціонують на сьогодні дві основні
форми державно-територіального устрою - федеративна та унітарна. У минулому існували і
конфедеративні державні утворення, суб'єкти яких мали широкі повноваження, зокрема, в
галузі міжнародних відносин. І хоча конфедеративні держави з часом або розпались, або
трансформувались у федерації (як, зокрема, Швейцарська Конфедерація), в перспективі такі
державно-політичні утворення знову можуть появитися. Федерація як форма державно-
територіального устрою характеризується складною двоступеневою структурою, верхню ланку
якої становлять автономні державно-політичні утворення, що через конституційний договір
творять союзну
(федеративну) державу, нижню - адміністративно-територіальні одиниці різної ієрархії. Поряд з
такими чинниками, як розміри і конфігурація країни, історія формування держави і державної
території, одним з основних чинників формування федеративних держав є поліетнічний склад
населення, насамперед наявність значних за розмірами ареалів компактного розселення
автохтонних етнічних спільнот, які згідно з правом на політичне самовизначення прагнуть стати
суб'єктом державно-політичних відносин. На початок 2008 року у світі налічувалось 23
федеративні держави, трохи більше десятої частини від усіх незалежних країн світу, а 9 з них -
це федеративні держави, організовані за етнонаціональним принципом (чи з частковим його
урахуванням), і є поєднанням кількох етнополітичних центрів і відповідних регіонів. Тобто в
основі суб'єктів етнонаціональних федерацій, які мають широку автономію, лежать райони
розселення етнонаціональних спільнот чи груп, що дає змогу забезпечити їхні державно-
політичні прагнення. У федераціях, організованих за т. зв. територіальним принципом,
політичні одиниці виділяються або з урахуванням історичних територіально-політичних
традицій, або з огляду на природно-географічні реалії (острівні федерації). Іншим дер-
жавам, наприклад, Австрії, федеративний договір було нав'язано з певних міркувань ззовні.
Деякі з федеративних держав, організованих за територіальним принципом, еволюціонують до
унітаризму, наприклад, федеративні держави Латинської Америки, залишаючись
федеративними лише умовно. А загалом розвиток подій в кінці ХХ ст. ще раз підтвердив, що
федерація як особлива форма правового компромісу в історичних політичних процесах не
відзначається стабільністю.

Якщо у федераціях уся державна територія є комплексом політичних утворень з власними

законодавчими структурами, то в унітарних державах основним територіальним підрозділом є
адміністративні одиниці, які не виступають державно-політичними суб'єктами. Водночас
наявність однієї чи кількох автономій, якщо вони не охоплюють усієї території і не творять
спільних (союзних) органів, загалом не порушує унітарного типу держав, а є лише виявом
територіально-політичної децентралізації. До такого типу держав належить і Україна. Деякі
фахівці в галузі права, зокрема Ж. Зіллер, виділяють третю, перехідну форму державного
устрою - так звані обласні держави, зараховуючи до них Іспанію та Італію[2].

На відміну від територіально-політичного устрою, системи адміністративно-територіального

устрою різних держав не виділяються якимись характерними типологічними рисами, а лише
відрізняються за кількістю ієрархічних ступенів, пропорційністю адміністративних одиниць,
розподілом повноважень за різними рівнями, а також особливостями розміщення та впливу
політико-адміністративних центрів і меж, співвідношенням центральних і місцевих бюджетів,
кількістю і складом адміністративного персоналу.

Різнобічні взаємини держав, зокрема, в контексті встановлення партнерсько-союзницьких

зв'язків, геополітичних орієнтацій і контактів, помітно залежать від політичного режиму, який
визначається характером формування, поділу і функціонування владних структур, їхніми
взаєминами із суспільством, рівнем особистих свобод та прав громадян, наявністю та
роллюполітичних партій і громадських організацій. Попри велику різноманітність окремих
варіантів, все ж можна виділити такі основні типи політичних режимів: демократичний,
авторитарний, тоталітарний (комуністичний, фашистський, військової диктатури, апартеїду,
ісламського фундаменталізму). Розподіл держав на карті світу за характером політичного
режиму виявляє характерні тренди: а) поступове зростання кількості держав з демократичним
політичним режимом, ядром яких є європейські держави, мінімалізація кількості жорстко-
тоталітарних комуністичних режимів (Північна Корея, Куба) і деяка трансформація інших
комуністичних держав (Китай, В'єтнам); б) формування низки авторитарних режимів на
пострадянському просторі, особливо в азійській частині; в) збереження традицій
авторитаризму в Африці, Азії і частково в Латинській Америці; г) зростання небезпеки
формування авторитарних і тоталітарних політичних режимів на основі ісламського
фундаменталізму.

Враховуючи те, хто в державі є джерелом влади, у який спосіб здійснюється набуття і передача
верховної влади, виділяють дві форми правління - республіканську, яка забезпечує виборність
вищих органів влади, і монархічну, яка передбачає успадкування верховної влади суверена
(імператора, короля, еміра та ін.).

Залежно від повноважень суверена в законодавчій сфері монархії бувають абсолютні і

конституційні. А з огляду на співвідношення повноважень президента та парламенту
розрізняють президентські, президентсько-парламентські, парламентсько-президентські і
парламентські республіки. Типологічні відмінності держав за формою правління мають
порівняно менше політико-географічне значення, хоча їхнє відображення на політичній карті
світу також розкриває певну історично-географічну зумовленість. Зокрема, з огляду на історію
формування всі держави материкової частини Південної Америки (не враховуючи малих
острівних) є республіками. Лише три монархії (Лесото, Марокко, Свазіленд) є на
африканському континенті. Усі абсолютні монархії (Бруней, Катар, ОАЕ, Оман, Саудівська
Аравія) зосереджені в Азії. Політико-географічні чинники відіграють певну роль і у виборі під-
типів республіканської форми правління. Так, серед більших за розмірами республік
переважають президентські і президентсько-парламентські моделі правління, серед менших -
парламентські і парламентсько-президентські. (Німеччині та Італії, які в цьому аспекті
становлять виняток, парламентська модель була нав'язана за результатами Другої світової
війни). У цьому контексті саме президентсько-парламентська модель республіки найбільше
відповідає і параметрам України, і потребам подолання різнорідних зовнішніх і внутрішніх
викликів.

Враховуючи велике політико-географічне значення етнонаціонального чинника важливо

здійснити етногеографічнутипологію держав світу, враховуючи не лише співвідношення
кількості населення етнонаціональних спільнот і груп, але й співвідношення їхніх ареалів
розселення (етнічних територій, районів компактного розселення етнонаціональних меншин).
Оскільки в різних схемах поділу держав за етнонаціональним складом методологічно непросто
оцінити рівень поліетнічності, то в цьому контексті доцільно взятиза основу етногеографічні
критерії. А з етногеографічного погляду поліетніч-ність держави (як складний і своєрідний
феномен розвитку територіально-етнополітичних взаємин) визначається не самим фактом
наявності представників різних етнічних спільнот, а множинністю ареалів корінних етнічних
територій. Свої особливості має і поліетнічність переселенського типу, зумовлена
визначальним впливом історичних міграцій на процеси заселення (країни Америки, Австралія,
Нова Зеландія).

Отже, беручи за основу типологічні відмінності етногеографічної структури держав, ураховуючи

загальні кількісні співвідношення етнонаціональних спільнот і груп та історичні етногеографічні
передумови, можна виділити такі основні типи держав за особливостями етнонаціональної
структури населення:
1) моноетнічні держави, в основі яких є етнічна територія одного етносу за незначної частки (до
10%) етнічних меншин і малих корінних народів (Ісландія, Ірландія, Португалія, Норвегія,
Швеція, Угорщина та ін.);

2) переважно моноетнічні держави, понад 80% території яких - ареал розселення одного етносу
за наявності порівняно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин та малих
корінних народів; частка державоформуючого етносу в абсолютній кількості населення - понад
65%, а розселення етнічних меншин має переважно малокомпактний та дисперсно-змішаний
характер (Білорусь, Молдова, Румунія, Словаччина, Туреччина, Україна, Фінляндія, Франція та
ін.);

3) держави з наявністю двох домінуючих етнічних ареалів і порівняно незначною часткою (до
10%) етнічних меншин - здебільшого двоетнічні держави (Бельгія, Кіпр та деякі ін);

4) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів при кількісному
переважанні (понад 65%) одного з них (Велика Британія, Іспанія, Китай, Росія та ін.);

5) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів за відсутності

домінуючого (більше 65%) переважання одного з них (Індія, Індонезія, Пакистан, Нігерія та ін.);

6) поліетнічні держави колонізаційного (переселенського) типу із расово змішаним населенням

і порівняно великою часткою аборигенів (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Перу
та ін.);

7) поліетнічні держави колонізаційного типу із расово змішаним населенням і порівняно не-

великою часткою аборигенів (до 10%) (Австралія, Аргентина, США, Канада, Нова Зеландія та
ін.).

Запропонована модель загалом виключає варіанти неоднозначної типологізації держав. Лише

деякі застереження необхідно зробити щодо держав переселенського типу. Це стосується
передусім Канади, яку за характером заселення слід віднести до поліетнічних держав цього
типу з невеликою часткою аборигенів. Але на відміну від більшості інших подібних держав,
об'єднаних (попри плюралізм попередніх культурних впливів) переважно однією мовно-
культурною традицією, Канада виділяється наявністю двох культурних ядер - англомовного і
франкомовного. Так само окремі варіанти характерні для поліетнічних держав колонізаційного
типу з великою часткою аборигенного населення. У деяких з них, поряд з процесами
міжетнічної міксації і формування націй на основі єдиної державності, громадянства і
культурних традицій колишньої метрополії, спостерігається і консолідація корінних народ-
ностей, зокрема, народності кечуа. З огляду на це, такі держави, як Перу, Еквадор, Болівія,
набувають двоетнонаціонального вигляду, який формує, з

одного боку, єдина перуанська, болівійська і еквадорська нації та, з другого боку, - народність
кечуа.

Розподіл різних етногеографічних типів держав на карті світу є нерівномірним. Зокрема, в

Європі, як давньоосвоєному регіоні з високим ступенем сформованості та самосвідомості
етнонаціональних спільнот, давніми традиціями етнодержавотворення, особливо помітним є
переважання держав першого і другого типів. Азія відзначається більшою етногеографічною
строкатістю: поряд з давньосформованими народами з високим ступенем національної
самосвідомості залишається і багато етнічних спільнот на племінному рівні. Це зумовило і
більшу контрастність етногеографічних типів держав, хоча моноетнічні і переважно моноетнічні
держави становлять більше половини від загальної кількості. Як уже зазначалося, значна частка
населення Африки (за винятком північної частини) та Океанії представлена невеликими
етносами, у т. ч. і на племінному рівні. Ця обставина, а також історія формування держав (при
деколонізації не враховувались етнічні межі) зумовили їхній переважно поліетнічний характер.
Водночас держави Америки за своїми етногенетичними підставами належать до поліетнічних
держав колонізаційного типу, відрізняючись лише співвідношенням расовоетнічних типів.

Що ж до етнополітичної структури держав, то вона формується не лише етнонаціональним

складом населення, а насамперед органічною і генетичною єдністю етнонаціональних і
політичних компонентів, яка й творить етнополітичну систему. Типологічні особливості
етнополітичних систем сучасних держав світу визначаються багатьма етногеографічними та
історично-політичними чинниками (кількісним співвідношенням і розміщенням
етнонаціональних спільнот, їхніми культурно-цивілізаційними відношеннями, історичними
передумовами формування державності, функціонуванням державних та офіційних
регіональних мов, територіальною організацією державної влади, наявністю етнонаціональних
автономій та ін.). Якщо враховувати важливу структуроформуючу роль простору у
етнополітичних процесах, то в обґрунтуванні типу етнополітичної системи держави пріоритетне
значення має виявлення наявності, розміщення та ієрархічної пов'язаності різних форм
територіально-етнополітичного самовизначення (національні держави, федеральні землі,
виокремлені за етнонаціональною ознакою, етнонаціональні автономії). Очевидно, що на
сьогодні більшість моноетнічних держав функціонують як національні держави з єдиним
етнополітичним центром, що виявляється в їхній мовно-культурній інтеграції та в усіх інших
сферах життя. Територіальну етнополітичну організацію інших національних держав може
ускладнювати наявність етнонаціонально-територіальних автономій, які незалежно від свого
статусу, окреслюють окремий, але тісно пов'язаний з ядром держави, простір етнокультурного
й етнополітичного життя. Особливий етно-політичний тип становлять федеративні держави,
організовані за етнонаціо-нальним чи етнонаціонально-територіальним принципом, які є
поєднанням кількох етнополітичних центрів і відповідних територіальних одиниць. Водночас
необхідно підкреслити, що моноетнічні федеративні держави, організовані за територіальним
принципом (Німеччина, Австрія), будучи лише у правовому аспекті комплексом кількох
політичних утворень, в етнополітичному й етнокультурному аспектах функціонують як
національно-моноцентричні держави.

Типологічні особливості етнополітичних систем залежать і від етноге-нетичних основ

державності, насамперед від того, чи сучасні держави утворилися шляхом етнонаціонального
самовизначення (Болгарія, Греція, Словаччина, Чехія та багато ін.) та етнополітичної інтеграції
(Італія, Німеччина), чи внаслідок деколонізації етнічно різнорідних територій (більшість держав
Америки та Африки), чи шляхом трансформування середньовічних династичних держав і
колишніх імперій (Велика Британія, Іспанія, Португалія, Франція та ін.). Особливі труднощі
формування територіальної етнополітичної системи переживають держави, що утворились
після Другої світової війни на основі колишніх колоніальних володінь з етнічно строкатим
складом населення. Тому важливе значення у формуванні територіальних етнополітичних
систем держав світу має їхня приналежність загалом чи приналежність окремих їхніх частин до
різних культурно-цивілізаційних регіонів, яка часто визначає ступінь сформованості і
стабільності територіальних етнополітичних систем.

Отже, на основі послідовної реалізації зазначених методологічних принципів, абстрагуючись

водночас від деяких політико-правових засад (форми правління, політичний режим та ін.),
нами виділяються такі типи етнополітичних систем держав світу: 1) національні держави з
єдиним етнополітичним центром (уніфікованою територіально-етнополітичною системою):
Австрія, Єгипет, Ірландія, Ісландія, Греція, Німеччина, Туніс, Угорщина, Японія та ін.; 2)
національні держави з етнонаціонально-територіальними автономіями (децентралізованою
територіально-етнополітичною системою): Великобританія, Італія, Іспанія, Україна, Фінляндія,
Франція та ін.; 3) федеративні держави, організовані переважно за етнонаціональним чи
етнонаціонально-територіальним принципом: Бельгія, Боснія і Герцоговина, Індія, Пакистан,
Канада, Росія, Швейцарія; 4) держави колонізаційного типу з європейським культурним ядром,
що сформувались як політичні нації: Аргентина, США, Австралія, Нова Зеландія, Коста Ріка, Чилі;
5) держави колонізаційного типу із значною часткою аборигенного населення чи населення
африканського походження, що формуються як політичні нації: Болівія, Еквадор, Венесуела,
Колумбія, Перу, більшість держав Центральної Америки; 6) держави з несфор-мованими, але
відносно стабільними, територіально-етнополітичними системами (держави Африки і Азії, що
утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з етнічно складним, але етнокультурно
спорідненим складом населення, що формуються як політичні нації): Бенін, Мозамбік, Того,
Індонезія; 7) держави з несформованими і нестабільними територіально нополітичними
системами (держави Африки і Азії, що утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з
етнічно строкатим і культурно різнорідним складом населення): Судан, Конго, Нігерія, Філіппіни
та ін.

Ще у недалекому минулому поширеним варіантом етнополітичних взаємин були держави

імперського типу з домінуючою етнонаціональною спільнотою (іноді з прихованим
етнокультурним обличчям) і залежними етнонаціональними країнами чи регіонами, що
переважно не мали окремого територіально-політичного статусу. У сучасному світі відчутною є
нова хвиля етнополітичної активності. А тому формування територіальних етнополітичних
систем, що є складним і тривалим процесом, у багатьох державах ще не завершилось,
зумовлюючи і їхню суспільну нестабільність.

З огляду на помітну політизацію у сучасному світі релігійних взаємин важливо виділити і окремі
типи держав за релігійно-конфесійним складом населення та характером взаємин держави і
релігійної сфери, враховуючи поширення насамперед світових релігій, особливості їхнього
конфесійного поділу, а також характер взаємовпливу держави та релігійної сфери. Ідентифіка-
ція держав за релігійно-конфесійними ознаками ускладнюється посиленням міграційних
процесів, поширенням атеїзму та різних нових культів, що поглиблює релігійно-конфесійну
мозаїчність багатьох держав. Але все ж в загальних рисах в сучасному світі можна виділити
дво- і полірелігійні держави, держави з переважанням християнства, ісламу, буддизму,
національних та місцевих релігій. Дво- і полірелігійний характер мають, наприклад, такі
держави як Боснія і Герцоговина, Кіпр, Малайзія, Шрі Ланка та деякі ін. Серед християнських
держав є переважно католицькі (більшість держав Латинської Америки, південно-західної
Європи, деякі держави Центрально-Східної Європи та інших регіонів), переважно православні
(більшість держав південно-східної і східної Європи), переважно протестантські (більшість
держав північної Європи), дво- і поліконфесійні християнські держави (Нідерланди, Німеччина,
Угорщина, Україна та ін.).

Серед переважно ісламських держав істотне політико-географічне значення, враховуючи

складність, а іноді й антагонізм, стосунків, має співвідношення віруючих шиїтів і віруючих
сунітів. В цьому контексті велика більшість ісламських держав є переважно сунітськими. Це
зокрема і такі великі ісламські держави, як Алжир, Афганістан, Бангладеш, Єгипет, Індонезія,
Пакистан, Туреччина, Саудівська Аравія, усі пострадянські держави Центральної Азії
(Киргизстан, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан). Переважно шиїтськими
ісламськими державами є Азербайджан та Іран. Дво- і по-ліконфесійнийісламський характер
мають такі держави, як Бахрейн, Ірак, Ліван, Кувейт.

Переважно буддистськими є держави Східної (Монголія), Південної (Бутан) і Південно-Східної

Азії (Камбоджа, Лаос, М'янма, Таїланд). У деяких інших державах цих регіонів буддизм
поєднується з конфуціанством і даосизмом. Національні релігії переважають в Індії і Непалі
(індуїзм), Ізраїлі (іудаїзм), Японії (синтоїзм).

За характером взаємин держави та релігійної сфери усі християнські держави, не включаючи

сюди, звичайно, Ватикан, мають світський характер, хоча значення релігії може мати певне
законодавче закріплення. Особливо складними є взаємини релігійної і політичної сфер в
переважно ісламських державах, лише окремі з яких мають світський характер. Причому
зростання політичного значення релігійного чинника на сьогодні є відчутним у більшості
ісламських країн. Крайнім виявом цього процесу є утвердження або боротьба за утвердження в
деяких державах ісламського фундаменталізму, що передбачає повне підпорядкування
політичної системи релігійним канонам і релігійним структурам, виступаючи одним з основних
чинників дестабілізації в багатьох регіонах світу.

Враховуючи наростання політизації економічних взаємин, актуальними в політико-

географічному сенсі є різні моделі економічної типологізації держав чи їхнього групування за
деякими кількісними показниками економічного розвитку. В аналізі співвідношень впливу і
залежності важливими є групування держав за сукупним економічним потенціалом, в контексті
якого виділяються насамперед групи держав за обсягами валового національного продукту.
Особливо значущою є належність до першої п'ятірки чи першої десятки економічно
наймогутніших держав. У сучасних умовах політико-географічне значення має і виділення груп
держав-лідерів за запасами і за видобутком енергоносіїв та інших стратегічно важливих
ресурсів і продуктів. Складнішими є спроби інтегральної типологізації держав за рівнем
економічного розвитку, яка передбачає оцінку як деяких кількісних економічних параметрів,
зокрема, обсягів валового національного продукту на одну особу, так і якісних (співвідношення
різних секторів економіки, рівня галузевої диверсифікації господарства, рівномірності його
розвитку за регіонами, ступеня розбудови інфраструктури ринкової економіки, рівня культурно-
освітнього розвитку та ін.). Має тут значення і тип економічної системи, який визначається
роллю і рівнем впливу держави на економічні процеси, але враховуючи і той факт, що на
сьогодні майже всі держави світу або перейшли, або різною мірою намагаються здійснити
перехід на ринкові засади. А тому недоцільно виділяти як окремий тип т. зв. держави з
перехідною економікою, чи з плановою економікою. Це стосується й оцінок розмірів держав і
їхнього валового національного продукту, які є важливими в характеристиці сукупного
економічного потенціалу, але не мають першорядного значення в оцінках рівня економічного
розвитку. Отже, уникаючи надмірного ускладнення і деталізації, за рівнем економічного
розвитку можна виділити такі типи держав: 1) високорозвинуті держави з розгалуженою
структурою господарства (найбільші економічні гіганти: США, Японія, Німеччина,
Великобританія, Франція, Італія, Іспанія), розвинуті країни „переселенського типу" (Австралія,
Канада, Нова Зеландія, Ізраїль), малі держави Західної і Північної Європи); 2) розвинуті та вище
се-редньорозвинуті держави з високим рівнем розвитку кількох галузей (деякі
постсоціалістичні держави Центрально-Східної Європи (Словенія, Чехія, Польща, Словаччина,
Угорщина, держави Балтії), деякі держави Південної Європи (Греція, Кіпр, Мальта, Португалія)
та Південно-Західної Азії (Туреччина), нові індустріальні країни Латинської Америки (Аргентина,
Бразилія, Колумбія, Мексика, Уругвай, Чилі) та Східної і Південно-Східної Азії (Республіка Корея,
Сінгапур, Малайзія, Тайвань), а також Південно-Африканська Республіка; 3) держави з середнім
та нижче середнім рівнем розвитку господарства, достатньо розгалуженою його структурою,
але помітними галузевими і територіальними диспропорціями (більшість з пострадянських
(Білорусь, Росія, Україна, Казахстан) та деякі європейські поссоціалістичні держави (Болгарія,
Румінія, Сербія, Хорватія), а також низка держав Азії (Індія, Китай, Філіпіни), Латинської
Америки (Венесуела), Африки (Єгипет, Туніс); 4) держави з високими доходами на одну особу,
але спрощеною структурою господарства (малі держави-експортери нафти (Бахрейн, Бруней,
Кувейт, ОАЕ та деякі ін.); деякі малі острівні держави з високим рівнем розвитку рекреації й
банківсько-посередницьких послуг (Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Маврикій, Сейшели,
Тринідад і Тобаго та деякі ін.); 5) держави з нижче середнім рівнем розвитку економіки, основу
якої складає сільське господарство, переробна та гірничодобувна промисловість (Албанія,
Молдова, В'єтнам, Куба, Гана, Кенія,Сенегал, Конго (Браззавіль), Того та ін.); 6) слаборозвинуті
аграрні держави світу (Мозамбік, Судан, Нігер, Чад, Непал, Мянма, Лаос, Бангладеш та деякі
ін.) ); 7) найбідніші держави світу (Сьєрра-Леоне, Танзанія, Ефіопія, Сомалі, Камбоджа, Руанда,
Бурунді, Еритрея, Мадагаскар та деякі ін.).

І хоча ідентифікація усіх держав світу щодо приналежності до означених типів економічного
розвитку є непростою і передбачає неоднозначні варіанти, особливо з урахуванням
економічної динаміки, все ж очевидною є велика нерівномірність розподілу типологічно різних
держав на карті світу, адже територією поширення високорозвинутих і розвинутих країн є Євро-
па, Північна Америка і Австралія, а слаборозвинутих - більша частина Африки, значні простори
Азії, Центральної Америки. Така ситуація свідчить про поляризацію в рівнях економічного
розвитку, яка є чинником і негативних соціально-демографічних (міграційних) процесів, адже
саме на високорозвинуті держави світу припадає понад 70% ВНП. Прояви економічної
поляризації є також і чинником політичної нестабільності в окремих міжнародних регіонах та
загалом глобального міжрегіонального геополітичного напруження.

За більшістю якісних і кількісних характеристик господарства Україна належить поки що до

держав з нижче середнім рівнем розвитку господарства, суперечливо поєднуючи окремі риси
розвинутих держав (досить розгалужена промисловість, наявність таких наукомістких
виробництв, як ракетно-космічна індустрія, літакобудування, суднобудування та деякі інші) з
характерними особливостями держав з нижче середніми рівнями розвитку господарства і
навіть слаборозвинутих країн (структурні і територіальні диспропорції, високий рівень
зношеності основних фондів і низька частка новітніх технологій у більшості галузей, від'ємне
сальдо торгівлі та ін.). Але за більшістю об'єктивних передумов, хоч би частково розв'язавши
проблему залежності від імпортних енергоносіїв шляхом енергозбереження та нарощуванням
власного видобутку нафти і газу та добившись політичної стабільності, Україна уже найближчим
часом зможе увійти в групу середньо розвинутих.

У розумінні чинників і вектора політико-географічного розвитку на рівні держави важливо

виділяти країни із регіонально-зрівноваженою економічною системою (більшість розвинутих,
насамперед невеликих, держав), у яких відсутні величезні контрасти в рівнях економічного
розвитку за регіонами, і держави з регіонально поляризованою економічною системою (Італія,
Росія, Бразилія, Мексика, Казахстан, Китай, Туреччина та ін.), де яскраво виражений поділ на
економічну периферію і порівняно розвинуті регіони створює або може створити проблеми
територіально-політичної цілісності. У цьому контексті прояви нерівномірності економічного
розвитку України хоча і є помітними, але не мають регіонально поляризованого характеру,
вимагаючи лише посилення ефективності заходів щодо вирівнювання рівнів економічного
розвитку.
4.Регіоналізація країн світу.

Між державами і територіями світу існують природні, господарські, етнічні та інші відмінності.
До того ж, важко охопити всю повноту й багатогранність суспільного і господарського життя
планети одним поглядом.

Історико-географічні регіони світуДля країнознавчого вивчення виділяють більш-менш

однорідні історико-географічні регіони.

Найбільшими регіонами є частини світу. В межах частин світу виділяють менші регіони, що
мають певну географічну єдність та спільність історичної долі. Так, для Європи традиційно це
— Західна, Центральна та Східна Європа. Країни Західної Європи сформувались у сталу
політичну єдність. Країни Центральної Європи нині — це група постсоціалістичних країн із
перехідною економікою, у складі колишніх соціалістичних країн Європи та молодих
незалежних держав, що були республіками СРСР (Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна,
Молдова). Східна Європа — це європейська частина Росії.

Азію поділяють на Північну (Сибір і Далекий Схід), Східну, Південно-Східну, Південну,

Південно-Західну (або Середній Схід) та Центральну. Території Південно-Західної,
Південної та Південно-Східної Азії давно склалися, й кожна охоплює країни, що тяжіють до
відповідних географічних регіонів Азії. До Північної Азії належить азійська частина
Росії. До Східної Азії входять території Японії, КНДР, Республіки Корея, Китаю, Монголії, хоча з
погляду фізичної географії та історії Монголія і Західний Китай — це Центральна Азія. Нині
до Центральної Азії входять також Казахстан, Узбекистан, Киргизька Республіка,
Таджикистан і Туркменістан.

В Америці виділяють Англо-Америку(США і Канада) та Латинську Америку, куди входять

країни материка Південна Америка, Центральної Америки та Вест-Індії.

Африка — це країни материка Африка. До Австралії та Океанії входять материк Австралія та всі
острівні держави й території в Тихому океані (див. рис. 8.1).

Історико-географічні регіони світу мають різний рівень внутрішньої єдності. Якщо Західна
Європа об'єднує доволі однорідні в політичному й господарському відношеннях країни, то,
наприклад, Південно-Західна Азія — на сьогодні все ще поле політичного протистояння.
Африка ж унаслідок величезних розбіжностей культурного, політичного та економічного
розвитку являє собою конгломерат країн, які в економічному відношенні мало пов'язані між
собою.

Рівень внутрішньої єдності регіонів значною мірою залежить також від природних
особливостей (наявність рівнин, комфортність кліматичних умов, транспортна доступність
тощо) та від спільності історичної долі. Проте основним чинником є рівень сформованості
регіональних ринків, активний обмін товарами та ресурсами, робочою силою, різноманітними
послугами.

Європа. В цій частині світу налічується 45 незалежних держав (включаючи Росію) та одна
колонія. Загальна площа Європи — майже 10 млн км2, населення — понад 700 млн чоловік
(табл. 8.1). Межа між Європою й Азією на фізичній карті досить умовно сприймається на
політичній карті світу. Росію, Туреччину, країни Закавказзя і навіть Казахстан, більша частина
території яких знаходиться в Азії, зазвичай розглядають у контексті європейських проблем.
Найбільший вплив на економічні та політичні процеси в Західній Європі мають два
міждержавні утворення: Європейський Союз (ЄС) та воєнно-політичний блок НАТО. Свого часу
організація НАТО виникла для оборони країн Європи й зони Атлантики. Цьому блоку
протистояло воєнно-політичне угруповання соціалістичних країн — Варшавський пакт. Після
ліквідації військового протистояння в регіоні більшість країн Центральної Європи, в тому числі
країни Балтії, стали членами НАТО, інші виявляють бажання співробітничати з ним у рамках
програми "Партнерство заради миру", прийнятої в 1994 р. З країн колишніх республік СРСР до
цієї програми долучаються Україна та Грузія.

Європейський Союз [попередня назва — Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС)] став

найпотужнішим регіональним інтеграційним утворенням світу. У 1949 р. до складу ЄЕС входили
шість країн — Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Нині ЄС об'єднує 27
країн, в яких мешкає близько 500 млн чоловік, а потенціал продукування становить понад 20 %
світового ВВП.

Азія — найбільша за площею (близько 44 млн км2) та населенням (більш як 3,9 млрд чоловік)
частина світу. В ній налічується 50 держав і країн, що фактично або юридично самостійні.

Країни і народи Азії з їхніми культурними традиціями та філософією — феномен, що визначає

суть поняття "Схід ", на відміну від поняття "Захід", за яким стоять країни, народи і традиції
Європи. Саме в цій частині світу виникли давні цивілізації, з глибин її території накочувалися на
Європу хвилі міграцій. Саме в Азії зародилися основні світові релігії — буддизм, християнство,
іслам. На території Азії виникли перші стародавні міста. Протягом тисячоліть існують державні
утворення на територіях Східної, Південної, Південно-Західної та Центральної Азії.Для сучасної
Азії характерні великі розбіжності в рівнях розвитку країн і диференціація регіональних
проблем. Традиційно найгострішими є проблеми Середнього Сходу (Південно-Західна Азія).
Проте останнім часом до них долучилися проблеми прилеглих до цього регіону країн
Закавказзя та Центральної Азії.

З інтеграційних утворень в Азії дієвим є лише АСЕАН — економічне та політичне об'єднання

країн Південно-Східної Азії, тісно пов'язане з капіталом Японії та США.

В арабських країнах Азії та Північної Африки особливий авторитет має Ліга Арабських
Держав, яка об'єднує 20 країн. Учасники Ліги створили Економічну раду, Раду спільної
оборони, різноманітні спеціалізовані комітети.

Америка. На території Північної, Центральної та Південної Америки розташовані 35

незалежних держав і 15 колоній. Цей регіон іноді називають Новим Світом на відміну
від Старого Світу, яким є Євразія. Нащадки корінних жителів нині становлять порівняно
невелику частку населення. Сучасна етнічна реальність стала фактично продуктом останніх
століть і творилася переселенцями та нащадками переселенців з Європи та інших частин світу.

В Америці формується кілька інтеграційних утворень, основними з яких є Організація

Американських Держав, НАФТА (Північноамериканський договір про вільну торгівлю між
США, Канадою і Мексикою), інтеграційне угруповання МЕРКОСУР.

Африка — материк молодих незалежних держав, що розвиваються. Нині тут налічується 54

суверенні держави і три залежні території. Найвпливовішою міжнародною організацією регіону
є Африканський Союз (АС), членами якого стали майже всі держави материка. При АС діють
спеціалізовані економічні та політичні комісії.
Австралія та Океанія. На величезних просторах Тихого океану сформувалося 14 незалежних
держав. Серед них — високорозвинуті Австралія, що займає цілий материк, Нова Зеландія та
ще 12 молодих незалежних держав, розташованих на архіпелагах й окремих островах. Іще 16
груп островів та архіпелагів — колонії і підопічні території США, Австралії, Нової Зеландії
таінших держав. В економічному відношенні ці країни дедалі більше долучаються до
інтеграційних процесів Азійсько-Тихоокеанського регіону.

З позицій цивілізаційного підходу особливий інтерес викликає модифікація вищенаведеного

більш-менш сталого історико-географічного районування. При цьому домінантними, поряд із
географічними, є також цивілізаційні відмінності регіонів світу

Класифікаційна схема географічних світів

Вукраїнських географічних виданнях версії цивілізаційного підходу присутні в типології О.І.

Шаблія та в перекладеній монографії "Географія: світи, регіони, концепти" (2004).

У типології українського географа О. Шабліяза основу взято "україноцентричний" підхід.

Згідно з ним виділяють такі групи країн:

1. Країни—сусіди України: Росія, Молдова, Угорщина, Румунія,

Словаччина, Польща, Білорусь.

2. Найбільші країни світу, зв'язки з якими у соціально-економічній та політичній сферах є

надзвичайно важливими для України:
ФРН, США, Велика Британія, Франція, Китай, Японія, Індія.

3. Країни світу зі значною українською діаспорою: Канада, Казахстан, країни колишньої

Югославії, Бразилія, Аргентина, Австралія.

Цей підхід учений у співавторстві з Г. де Блієм, Пітером Муллером інтегрував у класифікаційну

схему, основою якої є природний поділ Землі на суходіл і океани. Наступним рівнем є поділ
заселеної суші на географічні світи, базований як на суспільних, так і природних
характеристиках. Це своєрідні цивілізаційні світи, хоча прямого відношення до цивілізацій А.
Тойнбі вони не мають. Відчуваючи певну штучність такого поділу, автори одразу виділяють два
типи таких світів: а) ті, де чітко домінує якась країна, і б) ті, де таке домінування
відсутнє. Серед глобальних світів автори виділяють 12 основних: Європейський, Російський,
Північноамериканський, Середньоамериканський, Південноамериканський, Північна Африка,
Південно-Західна Азія, Африканська Субсахара, Південно-азійський, Східноазійський, Південно-
східноазійський, Австралійський, Тихоокеанський.

Регіони трактуються авторами як геопросторові частини окремих світів, що характеризуються

специфічними особливостями природи, історії, демографії, культури, господарського розвитку,
взаємодії суспільства і довкілля. При цьому класифікаційна схема грунтується на
горизонтальному (просторовому) принципі і являє собою доволі послідовну геопросторову
класифікацію, де одиниці нижчого рівня здебільшого входять в одиниці вищого таксономіч-
ного рангу з урахуванням як історико-культурної, так і природно-географічної специфіки.

Так, світ "Європа" поділений на регіони: Західна Європа (домінують Німеччина, Франція,
Бенілюкс, Альпійські держави); Британські острови (Сполучене королівство, Республіка
Ірландія); Північна (Скандинавська) Європа; Середземноморська Європа (Італія,
Іспанія і Португалія, Греція і Кіпр); Східна Європа (країни з виходом до Балтійського моря,
континентальний центр, країни з виходом до Адріатичного моря, країни з виходом до Чорного
моря, в т. ч. Україна).

Регіони Російського світу включають: Серцевинний ареал із периферією (Центральний

промисловий регіон, Поволжя, Уральський регіон, внутрішня південна периферія, зовнішня
південна периферія); Східне узграниччя(Кузнецький басейн, Прибайкалля); Сибір, Далекий
Схід.

Північноамериканський світ поділяється на Північноамериканську серцевину, Приморський

Північний Схід, Французьку Канаду, Внутрішній континентальний регіон, Південь,
Південний Захід, Західне узграниччя, Північне узграниччя, Тихоокеанський стрижень.

У межах Середньоамериканськогосвіту виділяють регіон країн Карибського басейну і

материкові регіони, перший з яких представлений однією країною — Мексикою, а другий
сімома країнами Центральної Америки (Гватемала, Беліз, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа.
Коста-Ріка, Панама).

Регіони Південноамериканського світу: Бразилія — гігант Південної Америки; Карибська

Північ (Венесуела, Колумбія), Андський Захід (Перу, Еквадор, Болівія), Південний
конус (Аргентина, Уругвай, Парагвай, Чилі).

Регіони Північної Африки/Південно-Західної Азії охоплюють Єгипет і басейн Нижнього

Нілу (в т.ч. північний, арабський Судан); Магріб і його сусіди (Марокко, Алжир, Туніс,
Лівія); Африканську

перехідну зону (узбережжя Західної Африки від Ліберії до Беніну, Північна Нігерія, Північний
Чад, Північний Судан, схід Еритреї, захід Гвінеї-Бісау, східна Ефіопія, Сомалі); Близький
Схід (Ірак, Сирія, Йорданія, Ліван, Ізраїль); Аравійський півострів (Саудівська Аравія, Кувейт,
Бахрейн, Катар, ОАЕ, Оман, Ємен); Імперські держави (Туреччина,
Іран); Туркестан (Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан,
Афганістан).

Світ Африканської Субсахариподіляється на такі регіони: Західна Африка (країни Західного

узбережжя і країни Сахари від Сенегалу та Мавританії на заході до Нігерії, Нігеру і частини
Чаду на сході); Екваторіальна Африка (Демократична республіка Конго, Республіка Конго,
Габон, Камерун, Центральноафриканська республіка та південні частини Чаду й
Судану); Східна Африка (прибережні країни — Кенія і Танзанія, континентальні держави
— Уганда, Руанда і Бурунді, а також більша частина високогірної Ефіопії); Південна
Африка (десять країн від південних кордонів ДРК і Танзанії до крайнього півдня
континенту, де виділяють північну групу і південні держави з домінантою — Південна
Африка).

У Південній Азії окремі регіони формують Пакистан, Індія, Бангладеш, а

також Непал і Бутан (Гірська Північ) і Південні острови (Шрі Ланка, Мальдіви).

Регіони Східної Азії включають власне Китай, Тібет, Сіньцзян, Монголію, Джакотський
трикутник (Японія, Корея, Тайвань).

Південно-східний азійський світ поділяється на материковий регіон (В'єтнам, Камбоджа,

Лаос, Таїланд, М'янма) та острівний регіон (Малайзія, Сінгапур, Індонезія, Східний Тімор,
Філіппіни).
У Австралійському світі виділяють Австралію і Нову Зеландію, а Тихоокеанський
світ поділяється на Меланезію, Мікронезію, Поліцезію