Результат-звіт

Практичне завдання №4.

Тема: «Методологія і методи наукового пізнання»

З курсу : «Логіка та методологія наукового пізнання»

1. Поняття методології.
Методологія - це вчення про систему методів наукового пізнання та перетворення
реальної дійсності. В буквальному розумінні методологія - це вчення про метод.
Головною метою методології є вивчення тих засобів, методів та прийомів наукового
дослідження, за допомогою яких суб’єкт наукового пізнання одержує нові знання про
реальну дійсність. Предмет її вивчення - це поняття і методи науки, їх сфера застосування.
Методологія науки може бути загальною або конкретно-науковою.
Загальна методологія науки досліджує закони розвитку наукового пізнання в цілому. Водночас
методологія ґрунтується на законах окремих наук, особливостях пізнання конкретних
процесів і проявляється у здійсненні теоретичних узагальнень, принципів методів
дослідження окремих наук. Тому вона виступає і як конкретно-наукова.
Методологія вивчає не тільки методи, але й інші засоби, що забезпечують
дослідження. Уся система методологічного озброєння вченого базується на сукупності знань,
одержаних раніше, і світорозумінні, що відбивають сучасний рівень, усталену картину світу.
Водночас, на сучасному етапі розвитку науки (він зветься “постнеокласичний”) в умовах
нерівноваженості, нестабільності, хаотичності світу чітко проглядається еволюція наукової
картини світу і категоріального апарату, що його відбиває. Це дозволяє вбачати в науковому
методі і методології науки не просто інструментальну конструкцію, а складну, досить
рухливу, адаптивну в принципі систему. При цьому арсенал методологічних засобів науки
відносно стійкий – вони не формуються для кожної пізнавальної ситуації, вони зазвичай
наявні і готові до застосування. Вибір їх у конкретних обставинах для конкретного об'єкта,
що пізнається, - це показник кваліфікації і методологічної культури дослідника.
Прийнято виділяти три рівні методології: філософський, загальнонауковий і окремий
науковий.
Кожний з цих рівнів досить самостійний і має відносну автономію. Методи кожного
рівня мають свою специфіку, не виводяться прямо з методів інших рівнів, а лише можуть
виступати їхнім проявом, виявленням. Тут діє загальний принцип ієрархії: найбільш
загальний рівень – філософська методологія – складає передумову дії інших рівнів,
втілюється в них як загальне в особливому та одиничному. Водночас стан цих нижчих рівнів
обумовлює буттєвість вищого.
Загальна методологія як вищий рівень – це галузь самої філософії, це філософське
вчення про методи пізнання і перетворення дійсності. Природа пізнавального процесу та
його результатів, організація когнітивних зусиль дослідників пояснюються тут у світлі
найбільш загальних зв'язків і відносин, якими характеризуються всі галузі реального світу,
увесь світ у його цілісності.
Категоріальний апарат цього рівня методології – гранично широкі поняття, такі
категорії, як: причина, наслідок, необхідність, випадковість, можливість, дійсність тощо.
Самі ці категорії (як і зв'язки, що ними відбиваються) мають статус загальності,
універсальності. Тому загальна методологія виражає передумови всього знання, вихідні
начала будь-якої науки – підстави, що задовольняють найвищі вимоги, достовірні і не
вимагають доказів у межах самої науки.
Загальна методологія – це спеціальна частина філософії, що виділилася у ХХ столітті,
вона не входить до структури жодної науки. Два інші рівні методології входять у науку як її
підструктури. Тут знаходить вираження вчення про методи й інші засоби наукового пізнання,
що розглядаються вже нефілософськими засобами і складають методологічну самосвідомість
науки. Однак, тут слід відзначити, що процеси повсякденного пізнання можуть бути описані
цим же понятійним апаратом.
Наступний рівень методології – це загальнонаукова методологія. Вона складається з
таких прийомів, операцій, методів, які вже описані наукою і застосовуються до всіх галузей
наук. Більше того, вони обов'язково входять у кожну науку, і ми виявляємо ці розумові
фрагменти у вигляді обов'язкових складових пізнавального процесу, звернених до будь-якої
галузі реальності, результатів його знань.
У загальнонауковій методології розглядаються логічні прийоми загального характеру,
закладені у фундаменті людського мислення: аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення,
індукція і дедукція, пояснення і розуміння, опис і визначення. Тут наявні процедури, що
складають пізнавальний процес емпіричного рівня, – спостереження з емпіричним описом,
експеримент і пояснення, що його завершує, емпірична гіпотеза, а також емпіричне
узагальнення. Складні комплекси прийомів, включені в побудову теоретичного рівня знання і
концептуального каркасу, також мають загальнонауковий характер. Такими є історичний і
логічний методи, що вступають у силу при народженні теорії про невідтворені у своєму
розвитку об'єкти. Такими ж є методи: системний, кібернетичний, синергетичний, котрі
самопороджуються під час дослідження особливо складних об'єктів сучасної науки.
У межах окремої наукової методології діють і одержують наукове пояснення власні
методи конкретних наук (наприклад, метод спектрального аналізу, електронної мікроскопії,
порівняльного аналізу в мовознавстві, описовий і генетичний методи в геології, методи
географії, археології тощо).
 Оскільки кожна наука відрізняється своїм об'єктом і предметною стороною його
вивчення, то й методи конкретних наук, насамперед, визначаються властивостями
досліджуваних об'єктів і характером завдань їхнього дослідження. Сам комплекс
теоретичних знань про об'єкт (чи відомостей про нього на дотеоретичному рівні)
трансформується в опис прийомів пізнання цього об'єкта, тобто теорія немов би
“перетворюється” на метод, і в структурі науки вибудовуються два самостійні блоки знання з
різними функціями.
На рівні окремої методології нерідко фігурує опис методики конкретної науки. На
відміну від методу, методика має характер прямого звертання до предмета, опису
безпосередніх операцій з ним, їхньої алгоритмізації (наприклад, методика лабораторної
роботи, методика уроку). Водночас, методика такого роду може супроводжуватися
обґрунтуванням, отож розмежування, принаймні чіткого, тут не існує.
Окремі наукові методи можуть виступати сполучною ланкою в механізмі інтеграції і
диференціації наук. Вони можуть набувати застосування на нових, “нічийних” об'єктах, на
об'єктах інших наук і при цьому утворювати на суміжних “прикордонних” зонах нові науки.
Тут же разом з окремими науковими методами діє весь арсенал загальнонаукової методології,
що функціонує у всіх пізнавальних актах, адаптований і модифікований відповідно до
конкретних пізнавальних ситуацій.
Як наслідок самим перебігом розвитку науки складається загальне, єдине і цілісне
поле науково-пізнавальної діяльності та її багаторівневого методологічного опису. Тут
методологія кожної конкретної науки перебуває у взаємовпливі з усім цілим і з кожною його
складовою зокрема.
2. Поняття методу.
Розвиток методології науки пов’язаний з розвитком методів наукового пізнання
дійсності.
Метод (від грец. теthodos - спосіб пізнання) – це спосіб, шлях пізнання та практичного
перетворення реальної дійсності, система прийомів та принципів, що регулюють практичну
та пізнавальну діяльність людей.
Таким чином, щодо наукового дослідження метод визначається як сукупність визначених
правил, прийомів, способів і норм пізнання певного суб'єкта чи явища.
Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової
думки (особливо з Нового часу) і обговорювалася в рамках різних учень. Нині питання
методу й методології широко ставляться й вирішуються в таких філософських напрямах, як
філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм,
постструктуралізм, пост-позитивізм тощо. Специфіка соціальної методології досліджується у
сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях (Г.
Гадамер, Г. Ріккерт, П. Рікьор та ін.).
Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил,
прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які
орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній
сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час,
рухатися до мети най-коротпіим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності
людини.
Проте не варто впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем
("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу,
перетворивши його на "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). У
сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів,
хоча вони й зустрічаються. Цікавою й досить популярною серед науковців є концепція
"методологічного анархізму" П. Фейєрабенда.
Існує думка (Р. Фейман, лауреат Нобелівської премії, фізик), що метод "живого"
дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, особа
дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного
релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні
певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої. Це означає, що
неможливо створити загального методу пізнання й, отже, жодної методології. Необхідно
щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, якими ми користувалися раніше,
не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття
потребує застосування нових методів і нової методологіїдослідження.
Зрозуміло, така позиція має як свої позитиви, так і негативи. Відомо, що розвиток і
ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів
дослідження. Проте навколишній світ, кожен об'єкт зокрема є діалектичною єдністю
індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного). Ці загальні риси,
зв'язки є істотнішими, ніж одиничні, індивідуальні. Тому й методологія їх дослідження
спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на
новітні, котрі враховують специфіку, особливості того чи іншого об'єкта. Мало того, практика
наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світу
притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості й характеристики, а й загальне,
закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів,
отриманих при вивченні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й
соціальної дійсності.
Кожний метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його
необхідноюпередумовою.
Сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії,
яка "співіснує з методом". Своєю чергою, метод розгортається в систему й використовується
для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації в практиці.
У науковому пізнанні, як зазначав К. Маркс, істинним повинен бути не лише його
кінцевий результат (сукупність знань), а й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод, який
сприяє дослідженню й підтверджує специфіку об'єкта. Тому не можна відокремлювати
предмет від методу. Будь-який метод виникає з реального процесу життя і знову входить у
нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки.
Отже, сутність методу зумовлена насамперед змістом об'єкта, предмета дослідження.
Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує окремо й поза суб'єктом. Останній завжди
включає метод і невідривний від нього. Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології"
(Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має
інструментальний характер і є системою регулятивів.
Метод існує, розвивається лише в діалектиці суб'єктивного й об'єктивного за
визначальної ролі останнього. У цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично
змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як сукупність
довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, на
основі якої він виростає.
Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які
можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед потрібно виокремити методи
духовної (ідеальної, теоретичної) і матеріальної діяльності. Водночас методи можна
класифікувати відповідно до філософських категорій на одиничні, особливі й загальні; за
сферою і масштабами застосування — на одиничні, специфічні, загальні та всезагальні
(універсальні).
Щодо методів науки, то основ їх поділу на групи, типи може бути декілька. Так,
залежно від ролі й місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й
змістові, емпіричні й теоретичні, методи дослідження й викладання тощо. Вирізняють ще й
якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні
й довільні тощо.
3. Класифікація методів.
У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева концепція методологічного
знання. У зв'язку з цим методи наукового пізнання за ступенем загальності й сферою
діяльності можна поділити на кілька основних груп:
1. Філософські методи, серед яких найзагальніпіими та історично першими є діалектичний і
метафізичний. До них належать також аналітичний (характерний для сучасної аналітичної
філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтич-ний та інші.
2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і
застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між
філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних
наук. До загальнонаукових найчастіше зараховують такі теоретичні конструкції, як
інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, опти-мальність тощо.
Характерними рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в їх
змісті окремих властивостей, ознак, понять, філософських категорій тощо; по-друге,
можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнення засобами математичної теорії.
На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи й принципи
пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології зі
спеціально-науковим знанням та його методами. До загальнонаукових принципів і підходів
належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірності та
моделювання, формалізація тощо. їхня роль полягає в тому, що внаслідок свого
"посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського та спеціально-
наукового знання.
3. Методи міждисциплінарного дослідження як сукупність ряду синтетичних, інтегративних
способів, які застосовуються на стиках наук, включаючи й групи наук, що функціонують у
межах певної форми руху матерії.
4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів, принципів пізнання досліджуваних
прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.
Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система
різноманітних методів різних рівнів, сфер діяльності, спрямованості, які реалізуються з
урахуванням конкретних умов.
4. Характеристика наукових методів емпіричного дослідження, методів теоретичного
дослідження, загальнологічних методів.
В сучасному наукознавстві успішно працює багаторівнева методологічна класифікація
методів наукового пізнання, згідно з якою за ступенем спільності та сферою дії методи
наукового пізнання поділяються на загальні філософські, загальнонаукові, окремо наукові,
дисциплінарні та міждисциплінарні методи дослідження.
Загальні методи - це система принципів, прийомів, що мають загальний, універсальний
характер, є абстрактними, суворо не регламентовані, не піддаються формалізації та
математизації і не замінюють спеціальних методів (методів окремих наук).
Методи окремих наук - це сукупність способів та принципів пізнання, прийомів і
процедур дослідження, що застосовуються в тій чи іншій науці.
Загальнонаукові методи дослідження можна класифікувати залежно від рівнів пізнання -
емпіричного або теоретичного, на яких вони (методи) застосовуються.
На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний
момент тут наявний, але має підпорядковане значення. Тому досліджуваний об’єкт
відображається переважно з боку зовнішніх зв’язків та проявів, що доступні живому
спогляданню. Збирання фактів, їх первинний опис, узагальнення, систематизація – характерні
ознаки емпіричного пізнання. До основних методів, які використовуються на емпіричному
рівні дослідження, можуть бути віднесені: спостереження, порівняння, вимірювання,
експеримент, абстрагування, аналіз і синтез.
Теоретичний рівень дослідження пов’язаний з більш глибоким аналізом фактів, з
проникненням у сутність досліджуваних явищ, з пізнанням та формулюванням законів, тобто
з поясненням реальної дійсності. До основних методів, які використовуються на
теоретичному рівні дослідження, можуть бути віднесені: індукція і дедукція, ідеалізація,
формалізація та інші.
 Спостереження – це цілеспрямоване, систематичне, планомірне, активне вивчення
предметів та явищ реальної дійсності, що знаходяться в природному стані або в умовах
наукового експерименту.
Під спостереженням також розуміють апробацію, обґрунтування висунутих гіпотез або
проміжних результатів дослідження. Вчений використовує спостереження з метою збору
наукових фактів для винайдення способу розв’язання проблеми (висування та доведення
гіпотези).
Наукові факти – відбиті свідомістю факти дійсності, причому перевірені, осмислені та
зафіксовані мовою науки у вигляді емпіричних суджень.
Порівняння - один із найбільш поширених методів пізнання, який дозволяє встановити
подібність та розбіжність предметів та явищ. Недарма говорять, що «все пізнається в
порівнянні». У результаті порівняння виявляється те загальне, що притаманне ряду об’єктів.
Різновидом порівняння є аналогія.
Аналогія - метод наукового дослідження; завдяки якому досягається пізнання одних
предметів і явищ на основі їх подібності з іншими.
Одним із різновидів методу аналогій є метод моделювання.
Моделювання - метод наукового пізнання, що ґрунтується на заміні предмета або явища,
що досліджуються, на їх аналог - модель, що містить істотні риси оригіналу.
Вимірювання - це метод дослідження, за допомогою якого визначається числове значення
деякої величини з використанням одиниці вимірювання об’єкта.
Експеримент – метод емпіричного дослідження, що базується на активному та
цілеспрямованому втручанні суб’єкта у процес наукового пізнання явищ та предметів
реальної дійсності шляхом створення контрольованих та керованих умов, що дозволяють
виділяти визначені якості, зв’язки в об’єкті, що досліджується, та багатократно їх
відтворювати.
Абстрагування - метод, який дає змогу переходити від конкретних питань до загальних
понять і законів розвитку.
Зміст цього методу полягає в суттєвому відволіканні від несуттєвих властивостей,
зв’язків, відносин, предметів та в одночасному виділенні, фіксуванні певних сторін цих
предметів, які цікавлять дослідника.
Конкретизація - метод дослідження предметів у всій їх різноманітності, у якісній
багатогранності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів.
Метод сходження від абстрактного до конкретного є загальною формою руху наукового
пізнання - це відображення дійсності в мислені. Згідно з цим методом процес пізнання ніби
розпадається на два відносно самостійні етапи: перший етап - від чуттєво-конкретного до
його абстрактних визначень; другий етап - сходження від абстрактних визначень об’єкта до
конкретного у пізнанні.
Аналіз - метод дослідження, що полягає в уявному або практичному розчленуванні
цілого на складові частини, кожна з яких аналізується окремо у межах єдиного цілого.
Синтез - метод вивчення об’єкта у його цілісності, у єдиному взаємному зв’язку його
частин. У процесі наукових досліджень синтез пов’язаний з аналізом, оскільки дає змогу
поєднати частини предмета (об’єкта чи явища), розчленованого в процесі аналізу, встановити
їх зв’язок і пізнати предмет (об’єкт чи явище) як єдине ціле.
Індукція - метод дослідження, при якому загальний висновок про ознаки множини
елементів виводиться на основі вивчення цих ознак у частини елементів однієї множини.
Дедукція - метод логічного висновку від загального до часткового, тобто спочатку
досліджують стан об’єкта в цілому, а потім його складові елементи.
Метод ідеалізації – конструювання подумки об’єктів, яких немає в дійсності або які
практично нездійсненні. Мета ідеалізації - позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм
властивостей і наділити (подумки) ці об’єкти певними нереальними і гіпотетичними
властивостями.
Формалізація – метод вивчення різноманітних об’єктів шляхом відображення їхньої
структури у знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад, мовою математики.
Історичний метод дослідження є важливим знаряддям пізнання суспільних явищ та процесів.
Його сутність полягає у вивченні всіх явищ та процесів у динамічному розвитку, становленні
та у зв’язку з конкретними етапами історії суспільства.