Результат-звіт

Практичне завдання №3.

Тема: «Наука в системі культури»

З крсу : «Логіка та методологія наукового пізнання»

1. Наукове пізнання та його специфіка.
Слова «наука» має багато значень. Наука – це творча професійна діяльність людей з
отримання нового знання, і саме знання, як результат цієї діяльності, наведене в
систематичну структуровану форму, процес отримання цих знань в систематизованій ідеї й у
понятійній формі. Сума різних хаотичних відомостей перестала бути наукою. Наука також
виступає як соціальний інститут зі своєю інфраструктурою, системою організації
професійної діяльності з отримання нового знання, професійні об'єднання вчених, ресурси,
фінанси, наукове обладнання, система наукової інформації тощо.
Науці як особливій формі осягнення світу характерні певні риси, які відрізняють науку
від інших форм пізнання дійсності (мистецтва, філософії, релігії, буденного пізнання).
Основне завдання наукового пізнання – відкриття об'єктивних законів дійсності. Вона
орієнтована на пізнання загальних, істотних властивостей предмета і зображення їх в
ідеалізованих об'єктах.
Найважливішою рисою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність
знань, зведених у певний порядок на основі однорідних принципів, які об'єднують знання в
системи. Знання стають науковими, коли їх цілеспрямоване збирання, опис і узагальнення
доводиться до рівня їх включення в понятійну систему, до складу теорій.
Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання – об'єктивна істина. Ця істина
осягається переважно раціональними методами, хоча і за участю живого споглядання.
Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну
діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів:
 пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного
рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні
установки з приводу своєї професійної діяльності;
 об'єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої
діяльності, а також практики в цілому;
 предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання і проявляється в певних
логічних формах;
 особливих методів та засобів пізнання;
 уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;
 результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових
гіпотезах;
 цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого
знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим
практично.
Наукове пізнання, таким чином, - це цілеспрямований процес, який вирішує чітко
визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою
чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого -
потребами розвитку самого наукового пізнання.

2. Поняття науки та класифікація наукового знання.

У сучасній літературі можна знайти багато визначень науки. Одне з них таке: наука –
форма суспільної свідомості та духовної діяльності людей, яка націлена на виробництво
знань про природу, суспільство, людину і саме, пізнання, що має за мету досягнення істини і
відкриття об'єктивних законів дійсності на основі узагальнення реальних фактів у їх
взаємозв'язку, для того щоб передбачати тенденції розвитку дійсності та сприяти їх зміні.
Наука багатогранне явище. Його можна розглядати в таких вимірах:
- складний суперечливий процес отримання нових знань;
- результат цього процесу, тобто об'єднання отриманого знання в цілісну, органічну і
динамічну систему;
- соціальний інститут з усією своєю інфраструктурою: організація науки, наукові організації,
етос науки, професійні об'єднання вчених, ресурси, фінанси, наукове обладнання, система
наукової інформації, різного роду комунікації вчених;
- особлива сфера діяльності людини і важливий елемент культури.
Суттєві ознаки науки:
- об’єктом науки не може бути об’єкт буденного досвіду;
- безпосередня мета і вища цінність науки – об’єктивна істина;
- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до
рівня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі;
- єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;
- наявність методологічної операційної складової частини, за допомогою якої можна як
перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;
- наявність особливої мови;
- категоріальний зміст знання, тобто наявність орієнтовно-конструктивних понять, єдність
яких дає певний зріз іншої реальності;
- наявність висхідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в
основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;
- принципова можливість емпіричної перевірки;
- задоволення певної соціальної потреби.
Наука складається з великої кількості галузей конкретних наук. За предметом та
методом розрізнюють:
Науки про природу
Науки про суспільство
Науки про пізнання та мислення
Технічні науки
Спеціальні науки
Математичні науки
Існують і інші критерії класифікації наук. Це залежить від наближення до практики:
1.Фундоментальні- орієнтовані на практику
2.Прикладні- зв’язані з вирішенням практичних проблем
Кожна наука розвивається за власними закономірностями. Серед них: спадкоємність,
чергування щодо спокійних і революційних періодів розвитку, взаємодія науки і її методів.
Наука сама вивчає себе за допомогою комплекса дисциплін.
3. Особливості наукового пізнання (критерії науковості).
Питання критеріїв науковості є традиційним для теорії пізнання. Його постановка
пов'язана з прагненням з'ясувати гносеологічну природу наукового знання, що має певну
специфіку в порівнянні з численними продуктами пізнання.
Критерії науковості – це правила, за якими проводиться оцінка відповідності або
невідповідності певних знань узагальненим гносеологічним уявленням про встановлені
стандарти наукового знання.
Особливості наукового пізнання (критерії науковості):
1)Основне завдання наукового пізнання - виявлення об'єктивних законів дійсності:
природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення та ін.
2)Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання - об'єктивна істина, що осягається
переважно раціональними засобами і методами, але, зрозуміло, не без участі живого
споглядання і позараціональних засобів.
3)Наука більшою мірою, ніж інші форми пізнання, орієнтована на те, щоб бути втіленою на
практиці.
4)Наукове пізнання є складним суперечливим процесом відтворення знань, які утворюють
цілісну систему понять, що розвивається, теорій, гіпотез, законів та інших ідеальних форм,
закріплених в мові - природній або, що характерніше, штучній (математична символіка,
хімічні формули).
5)У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби, як
прилади, інструменти, так зване «наукове устаткування», використовуються такі ідеальні
(духовні) засоби і методи, як сучасна формальна логіка, діалектика, системний,
кібернетичний, синергетичний та інші загальнонаукові прийоми і методи. Указані засоби - і
матеріальні, і духовні - є предметом дослідження в науці.
6)Для наукового пізнання характерна строга доказовість, обґрунтованість одержаних
результатів, достовірність висновків. Водночас існує тут багато гіпотез, припущень,
імовірнісних думок.
7)Для науки властива постійна методологічна рефлексія.
4. Структура, рівні та форми наукового пізнання.
З точки зору взаємодії об'єкта і суб'єкта наукове пізнання включає в себе чотири
компоненти:
1.Суб'єкт науки. Це − окремий науковець, науковий колектив, у кінцевому результаті −
суспільство в цілому.
2.Об'єкт науки (предмет). Тобто те, що конкретно досліджує конкретна наука.
3.Система методів і прийомів, характерних для даної науки.
4.Специфічна мова − як природна так і штучна (знаки, символи, математичні рівняння,
хімічні формули тощо).
Під іншим кутом зору можна виділити такі елементи наукового пізнання:
1.Фактичний матеріал, почерпнутий із емпіричного досвіду.
2.Результати попереднього його концептуального узагальнення в поняттях та інших
абстракціях.
3.Основані на фактах проблеми і гіпотези.
4.Виведені з них закони, принципи, теорії, картини світу.
5.Філософські установки (підстави).
6.Соціокультурні, ціннісні та світоглядні підстави: методи, ідеали і норми наукового
пізнання, його еталони, регулятиви й імперативи.
7.Стиль мислення.
 У структурі наукового пізнання виділяють емпіричний, теоретичний і
метатеоретичний рівні. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з
позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів,
первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне
дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, воно здійснюється на основі
методів порівняння, виміру, спостереження, експерименту, аналізу тощо. Під емпіричним
дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної
інформації, осмислення результатів спостереження та експериментів, відкриття емпіричних
законів, проведення класифікацій тощо. Отже, емпіричне дослідження − це особливий вид
практичної діяльності, що потребує наявності специфічних умінь і навичок: мистецтво
експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності та такту
психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень тощо. Було б помилкою
вважати, що емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко
розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки слугують не факти самі по собі, а теоретичні
схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі,
аксіоми, принципи тощо. Англійський філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в
те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих спостережень», не маючи «чогось
схожого на теорію». Кожен крок експерименту становить дію, що планується і спрямовується
теорією.
Отже, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання вирізняються:
По-перше − гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному рівні
пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих
зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні
головним гносеологічним завданням є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами.
По-друге − пізнавальними функціями. Головною пізнавальною функцією емпіричного
рівня є описова характеристика явищ, теоретичного − їх пояснення.
По-третє − характером і типом отриманих наукових результатів. Результатами
емпіричного рівня є наукові факти, певна сукупність знань, емпіричних узагальнень,
закономірні взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються
у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та системних законів.
По-четверте − методами отримання знань. Основними методами емпіричного рівня є
спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж
рівня − аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного та
історичного, сходження від абстрактного до конкретного.
По-п'яте − співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у
пізнанні. На емпіричному рівні домінує чуттєво-сенситивний компонент, на теоретичному —
раціональний.
Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми. Головні з них:
проблема, гіпотеза, теорія. Проблема — форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане
людиною, але що потрібно пізнати. Фактично це знання про незнання; питання, яке виникає
в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її
вирішення. Гіпотеза — форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі
ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання має
імовірний, а не достовірний характер, і вимагає перевірки, обґрунтування. Теорія —
найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне
відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності. Основними
функціями теорії вважають:
синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину систему);
 пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об’єкта, законів його походження і
розвитку);
методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідження);
передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і
властивостей об’єкта);
практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).
У науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб
отримання цього результату — метод. Метод — це система приписів, принципів, вимог, які
орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату
пізнання і дії. Основна функція методу — регулювання різних форм діяльності (в тому числі
і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорія методів називається
методологією.
Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяється на
наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, загальнологічні (див. тему “Проблема
пізнання”), а також: спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які
виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки). Для сучасної науки характерне
намагання використовувати різноманітні методи і прийоми дослідження в їхньому поєднанні
і взаємодії.