МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

РЕФЕРАТ

Основи методології і методики наукових досліджень

Підготував

Студент I-го курсу

Денного відділу

Факультету історії та
міжнародних відносин
УжНУ

Спеціальність 014.03.
Середня освіта. Історія

Лендел М.І.

Ужгород-2022
 2

Зміст

1. Вступ………………………………………………….………………..………… 3

2. Розділ І. Загальне поняття методології і методики в процесі наукового

пізнання………………………………………………………………….…………. 4

3. Розділ ІІ. Основи методології досліджень теоретичного та емпіричного

рівня…….................................................................................................................... 7

4. Розділ ІІІ. Класифікація методів науково-дослідної роботи…………...…11

5. Розділ ІV. Правила аргументації, закони логіки в науковому

дослідженні…………………………………………………………………………17

6. Висновки. ………………………………………………………………..…….. 20

Вступ
 3

Для дослідників-початківців дуже важливо мати уявлення про

методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до
оволодіння навичками наукової роботи найбільше виникає питань саме
методологічного характеру. Передусім бракує досвіду у використанні методів
наукового пізнання, застосуванні логічних законів і правил, нових засобів і
технологій. Тому є сенс розглянути ці питання докладніше.
Не можна ігнорувати факти тільки тому, що їх важко пояснити або
знайти їм практичне використання. 3міст нового в науці не завжди бачить сам
дослідник. Нові наукові факти і навіть відкриття, значення яких погано
розкрите, можуть тривалий час лишатися в резерві науки і не
використовуватися на практиці.
При науковому дослідженні важливо все. Концентруючи увагу на
основних або ключових питаннях теми, не можна не зважати на побічні факти,
які на перший погляд здаються малозначущими. Проте саме такі факти можуть
приховувати в собі початок важливих відкриттів.
Мета даного реферату – ознайомитися із загальними поняттями
методології і методики в процесі наукового пізнання, а також ознайомитися з
основними методами наукового дослідження.
 4

Розділ І. Загальне поняття методології і методики в процесі наукового

пізнання

Слово-термін «методологія» (від грец. Methodos - дослідження і logos -

знання) позначає вчення про науковий метод пізнання, а також сукупність
методів, що застосовуються у будь-якій науці.
Методологія – це спосіб дослідження явищ, підхід до досліджуваних
явищ, планомірний шлях наукового пізнання і встановлення істини.
Методологія – це вчення про найбільш загальні принципи, структуру, логічну
організацію, методи та засоби пізнання і перетворення навколишнього світу.
Під методологією соціально-педагогічного дослідження мається на увазі
вчення про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної
соціально-педагогічної діяльності.
Спочатку методологія була неявно представлена у практичних формах
взаємин людей з об'єктивним світом. Надалі вона виділяється у спеціальний
предмет раціонального пізнання і фіксується як система соціально апробованих
правил і нормативів пізнання та дій, які співвідносяться з властивостями і
законами дійсності. Завдання накопичення і передачі соціального досвіду
зажадала спеціальної формалізації принципів і приписів, прийомів і операцій,
що містяться в самій дійсності.
У XX столітті відбувається швидке зростання методологічних
досліджень і тут особливий вплив на розвиток методології накладають –
процеси диференціації та інтеграції наукового знання, корінні перетворення
класичних і появу безлічі нових дисциплін, перетворення науки в безпосередню
продуктивну силу суспільства. Перед суспільством виникають 3 глобальні
проблеми екології, демографії, освоєння космосу та інші, для вирішення яких
потрібні великомасштабні програми, що реалізуються завдяки взаємодії безлічі
наук. Виникає необхідність не тільки пов'язати воєдино зусилля фахівців
різного профілю, а й об'єднати різні уявлення і рішення в умовах принципової
неповноти і невизначеності інформації про комплексні об'єкті. Ці завдання
зумовили розробку таких методів і засобів, які могли б забезпечити ефективну
 5

взаємодію та синтез методів різних наук (технічна кібернетика, системний

підхід, концепція В. І. Вернадського та ін.).
Якщо раніше поняття методології охоплювало здебільшого сукупність
уявлень про філософські основи науково-пізнавальної діяльності, то тепер йому
відповідає внутрішньо диференційована і спеціалізована область знання. Від
теорії пізнання методологію відрізняє акцент на методах, шляхах досягнення
істинного і практично ефективного знання. Від соціології науки і науковедення
методологія відмінна своєю спрямованістю на внутрішні механізми, логіку
руху і організацію знання.
Рівні методології – це складна система, в рамках якої між ними існує
певна супідрядність: філософський рівень виступає як змістовна підстава
всякого методологічного знання, визначаючи світоглядні підходи до процесу
пізнання й перетворення дійсності.
Загальноприйнята в сучасній науці типологія виділяє наступні рівні
методології:
1-й рівень (вищий) - філософський рівень, або рівень філософської
методології. Він включає в себе загальні принципи пізнання і категоріальний
лад науки в цілому (структурні компоненти), а також всю систему
філософського знання (функціональні компоненти);
II-й рівень - загальнонаукова методологія, або рівень методології
загальнонаукових принципів дослідження. Цей рівень включає в себе всі
теоретичні концепції, що застосовуються до всіх або більшості наукових
дисциплін;
III-й рівень - конкретно-наукова методологія, або рівень
конкретнонаукової методології. Він являє сукупність методів, принципів
дослідження і процедур, що застосовуються у тій чи іншій спеціальній науковій
дисципліні;
ІV-й рівень - технологічна методологія, або рівень методик і техніки
дослідження. Даний рівень становить сукупність методик і техніки
дослідження, тобто набір процедур, що забезпечують отримання 4 достовірного
 6

емпіричного матеріалу і його первинну обробку, після якої він може

включатися в масив наукового знання.
Методологічне знання може виступати або в дескриптивній (описовій),
або у прескриптивній (нормативній) формі.
Дескриптивна форма методологічного знання, або дескриптивна
методологія, - це вчення про структуру наукового знання, закономірності
наукового пізнання; орієнтир в процесі нових досліджень; ретроспективний
(звернення до минулого) опис реалізованих процесів наукового пізнання.
Прескриптивна форма методологічного знання, або прескриптивна
методологія, - це вчення про регуляцію діяльності наукового пізнання;
нормативний компонент методології, пов'язаний з конституцією і розробкою
позитивних рекомендацій і правил здійснення наукової діяльності1.

1
https://pedagogy.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/09/Лекція-1.pdf
 7

Розділ ІІ Основи методології досліджень теоретичного та

емпіричного рівня
Теорія пізнання. Гносеологія або теорія пізнання – це одна із складових
частин філософії, яка пов’язана з вивченням сутності пізнавального процесу,
його закономірностями та принципами, формами одержання знання, його
видами і типами; умовами та критеріями істинності знання, отриманого в
результаті 11 пізнавальної діяльності. Взагалі пізнання людиною
навколишнього світу включає донаукове і наукове пізнання. Донаукове, або так
зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, виникає разом з формуванням
людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх видів їх
життєдіяльності, воно визначає безпосередній зв’язок пізнання з практикою.
Гносеологія, що значно орієнтована на осягнення саме наукового пізнання,
вивчає структуру і методи пізнання, його рівні і способи одержання знань,
принципи їх систематизації та оформлення у наукові гіпотези, теорії, концепції.
Теорія пізнання тісно пов’язана з такими розділами філософії як онтологія
(вчення про буття), діалектика (вчення про найбільш загальні закони розвитку
буття та пізнання) і логіка. В основу гносеології закладена фундаментальна
філософська методологія, яка побудована на базових принципах та вимогах
діалектичного методу пізнання. Наукове пізнання є вища форма пізнання, в
результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й
для суспільства в цілому. Наукове пізнання розглядається як суспільно-
історичний процес, що спирається як на індивідуальний, так і
загальнолюдський досвід і суспільну практику. Наукове пізнання не існує поза
пізнавальної діяльності окремих індивідів, яка можлива завдяки опануванню
колективно-створеної, об’єктивної системи знань, що передаються від одного
покоління вчених до іншого. На думку Вернадського В.І., наукове знання
істотно відрізняється від інших форм людського мислення. Наукове знання
спирається на факти, ретельно аналізує та узагальнює їх, що надає йому
особливу достовірність, якої немає в інших формах знання. Наукові знання
характеризуються своєю об’єктивністю, достовірністю, завдяки їм
 8

розкриваються і пояснюються, змінюються, прогнозуються явища у природі та

суспільстві. Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання. Наукове
пізнання неоднорідне і відрізняються по предмету, засобам та методам
дослідження у відповідності до його двох рівнів – емпіричного і теоретичного.
Діалектика емпіричного і теоретичного рівнів пізнання проявляється у процесі
подолання протиріччя між новими науковими фактами, емпіричними законами
і існуючими теоріями (або навпаки). Емпіричний рівень пізнання базується на
безпосередній практичній 12 взаємодії з досліджуваним реальним об’єктом так,
як він даний у спостереженні, вимірюванні, експерименті. Результати
емпіричного пізнання фіксуються органами чуттів або приладами, які їх
заміняють, і дають якісні та кількісні характеристики досліджуваних об’єктів та
явищ; формують уявлення, які викладаються у вигляді понять, знакових систем
тощо; встановлюють зв’язки у досліджуваних характеристиках. На їх підставі
формують емпіричні узагальнення та закономірності. Теоретичний рівень
пізнання забезпечує перехід від конкретного або конкретно-чуттєвого
дослідження до абстрактного, що дозволяє виявити й сформулювати суттєве,
головне. На цьому рівні відсутня безпосередня практична взаємодія з об’єктом,
він вивчається не в ході реальної дії, а опосередковано (уявно), шляхом уявного
експерименту, побудовою теорії, моделі тощо. На теоретичному рівні пізнання
узагальнюються емпіричні дані; виявляється співвідношення емпіричних даних
та існуючих теорій; формуються нові поняття, узагальнення. Завдяки
теоретичному рівню відбувається критичний перегляд та розвиток понятійного
апарату науки, методології та методів дослідження. Результат досліджень на
теоретичному рівні виступає у формі: - узагальнення результатів, виявлення
загальних закономірностей; - пояснення зав’язків між досліджуваним об`єктом
і зовнішнім середовищем (це також стосується параметрів і умов емпіричного
дослідження для оцінки їх впливу); - створення теорії; - розроблення концепції;
- формалізації результатів; - виявлення загальних закономірностей шляхом
обробки та інтерпретації даних; - поширення закономірностей на низку
подібних об`єктів
 9

1
Основи наукових досліджень [Електронний ресурс]: c. 10-12
 10

Розділ ІІІ. Класифікація методів науково-дослідної роботи

Вибір конкретних методів дослідження диктується характером
фактичного матеріалу, умовами і метою конкретного дослідження. Методи є
упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до
конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і
проведення операцій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій
послідовності.
В одній і тій же науковій галузі може бути кілька методик (комплексів
методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи.
Найскладнішою є методика експериментальних досліджень, як лабораторних,
так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що
збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак
цілі і методика їх реалізації різні.
Обов'язковою вимогою до наукових досліджень є їх достовірність. Якщо
результати наукових досліджень недостовірні, то це призводить до помилкових
висновків і, як наслідок, до неможливості використання їх під час розв'язання
практичних задач. Тому у кожному конкретному випадку потрібно вибирати ті
способи досліджень, які будуть відповідати поставленим задачам.
Способи дослідження, підходи до вивчення явищ, планомірний шлях
наукового пізнання до встановлення істини називають методом (від грец.
metodos — дослідження). Розрізняють всезагальний, загальнонауковий та
конкретно-науковий методи.
Всезагальний метод — це метод пізнання світу і конкретних об'єктів у
ньому, метод матеріалістичної діалектики. Головні риси методу полягають у
тому, що об'єкти, процеси, явища розглядаються: у взаємообумовленості та
взаємозв'язку; у динаміці та розвитку; у перетворенні постійних кількісних змін
у докорінні якісні, які викликають різкі переходи від одного стану до іншого у
властивих внутрішніх протиріччях, боротьбі протилежностей.
 11

Всезагальний метод повинен враховуватися в першу чергу при

вирішенні проблем при фундаментальних дослідженнях, а взагалі - при
дослідженнях в усіх галузях науки.
Загальнонауковий метод об'єднує широкий спектр методів як
теоретичних, так і прикладних досліджень. Розвиток науки відбувається на
основі широкого використання саме загальнонаукових методів. До них
належать наступні:
Аналіз (від грец. analysis — розклад, розчленування) - це метод, який
полягає у тому, що предмет вивчення умовно або практично поділяється на
складові елементи, тобто на частини об'єкта, певні ознаки, властивості тощо.
Кожна частина досліджуються як частина цілого.
Синтез (від грец. syntesis — сполучення, складання) дозволяє поєднати
розчленовані та досліджені у процесі аналізу частини, встановити зв'язок між
ними і пізнати предмет як єдине ціле. Вже на початку аналізу дослідник має
певну уяву про предмет і процес. Тому вже на перших стадіях, отримавши якісь
дані, він їх оцінює, тобто застосовує синтез. Отже, аналіз і синтез дослідник
використовує паралельно у ході досліджень.
Індукція і дедукція. Наукова індукція (від лат. inductio — наведення) —
це така думка (умогляд), на основі якої загальний висновок про властивості
великої кількості елементів робиться виходячи з дослідження ознак у частини
даних елементів. При цьому для досліджень відбираються предмети, об'єкти і
явища методично за певним планом, а не беруться випадково чи стихійно. У
процесі наукового дослідження індукція завжди використовується нерозривно з
дедукцією. Дедукція (від лат. deductio — виведення) є формою наукового
пізнання, через яку висновок про окремий елемент з великої їх кількості
робиться на основі знань про властивості всієї кількості. Тобто, цим методом
здійснюється перехід від загальних уявлень до окремих. Процес наукового
пізнання рухається від індуктивного узагальнення до дедуктивного висновку.
Висновки перевіряються, більш глибоко узагальнюються і, таким чином,
процес дослідження може продовжуватися нескінченно.
 12

Індуктивний висновок про причини того чи іншого явища потребує

ретельної перевірки дослідного матеріалу, щоб розкрити суть. Найчастіше
помилки виникають через поспішність узагальнень без достатнього
обґрунтування, за другорядними ознаками, через підміни причиннонаслідкової
залежності звичайною послідовністю у часі, умовного безумовним тощо, тобто
не обґрунтованим розповсюдженням отриманого висновку за межі конкретних
умов, у яких він був отриманий. Все це потребує певної обережності від
дослідника при індуктивному заключенні. Наприклад, висновки, отримані при
вивченні елементів малого біологічного кругообігу поживних речовин у
свіжому субору, не можна переносити на такий самий процес в умовах бору та
діброви. Абстрагування і конкретизація.
Абстрагування (від лат. abstrahere — відволікати) — метод наукового
пізнання, що передбачає умовне уявлення ознак, зв'язків предмета або явища,
що цікавлять дослідника, їх умовного відволікання від інших. При цьому
відкидаються несуттєві, побічні, другорядні ознаки, зв'язки, які ускладнюють
проведення досліджень, тобто відокремлюється суттєве від несуттєвого,
випадкового. Так виникають абстракції, які бувають наступними.
1. Абстракція ототожнювання, яка отримується при встановленні
якихнебудь загальних властивостей, притаманних класові предметів. Ці
властивості відрізняють даний клас від інших.
2. Абстракція аналітична — утворюється при умовному відволіканні
певних властивостей та стосунків предметів, явищ з тими, з якими вони
безпосередньо зв'язані. Тут виникають поняття "точність", "надійність" тощо.
3. Абстракція ідеалізації. У результаті абстрагування утворюються
поняття, які в реальному світі не існують, але відображають реальну дійсність.
Наприклад, "крапка", "ідеальний газ", "абсолютно чорне тіло". Вони потрібні
для розробки різних теорій.
Абстрагування у процесі наукового пізнання тісно пов'язане з
конкретизацією (від лат. cocretus — густий, твердий) — методом дослідження
предметів в усій їх різнобічності, якісному різноманітті реального існування, на
 13

відміну від абстрактного, відверненого вивчення предметів. При цьому

предмети досліджуються в умовах їх існування, історичного розвитку. Метод
дозволяє досліднику перевірити правильність уявлень, отриманих
абстрагуванням, про властивості реально існуючих предметів, процесів,
наскільки достовірні отримані дані стосовно реально існуючих об'єктів,
предметів. Систематичний перехід від конкретного до абстрактного і навпаки
дозволяє впевнитись у достовірності отриманих даних, є обов'язковою умовою
глибокого вивчення об'єктів природи, процесів у рослинах тощо.
Аналогія та моделювання. Аналогія (від грец. analogia — схожість) —
метод наукового пізнання, на основі якого досягається знання про предмети,
явища, процеси, які мають схожість з іншими. Завдяки своїй наглядності, метод
аналогії широко використовується у науці і техніці. Метод аналогії, що
базується на схожості деяких сторін різних предметів і явищ, складає основу
моделювання.
Моделювання — це метод наукового пізнання, який полягає у заміні
предмета чи явища, які вивчаються, спеціально виготовленими аналогами, які
досліджуються. Модель повинна мати суттєві риси оригіналу. Це стосується так
званих фізичних моделей, які широко застосовуються в наукових дослідженнях.
Існують математичні моделі, які пов'язані з оригіналом тотожними рівняннями.
Математичне моделювання використовується при вивченні ходу росту, інших
процесів у лісових насадженнях.
Конкретно-наукові (спеціальні) методи пізнання. До них належать
специфічні методи конкретних наук — хімічні, фізичні, біологічні,
математичні, агрохімічні тощо. Розвиток наук на сучасному етапі
характеризується взаємопроникненням різних методів. Наприклад, дослідження
з лісознавства потребують застосування методів, розроблених для лісової
таксації, фізіології рослин, фунтознавства, інших наукових дисциплін.
Класифікація методів розроблена слабо.
Досить поширеним є поділ основних типів методів за двома ознаками:
мети і способу реалізації.
 14

За першою ознакою виділяються так звані первинні методи, що

використовуються з метою збору інформації, вивчення джерел, 50
спостереження, опитування та ін. Вторинні методи використовуються з метою
обробки та аналізу отриманих даних – кількісний та якісний аналіз даних, їх
систематизація, шкалювання та ін. Третій тип представлений верифікаційними
методами і прийомами, що дають змогуперевірити отримані результати. Вони
зводяться також до у кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру
співвіднесення постійних і змінних чинників.
За ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналітичні, візуальні
та експериментально-ігрові методи. До перших належать традиційні методи
дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють
один одного і можуть використовуватися з метою верифікації – перевірки
істинності гіпотез і висновків.
Візуальні, або графічні, методи – графи, схеми, діаграми, картограми та
ін. дають змогу отримати синтезоване уявлення про досліджуваний об'єкт і
водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-
наслідкові зв'язки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об'ємі. Ці
методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.
Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосуються реальних
об'єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для
прогнозування результатів. З ними пов'язаний цілий розділ математики –
"теорія ігор"; з їх допомогою вивчаються ситуації в політичних, економічних,
воєнних питаннях. Вони використовуються у психології ("трансакційний
аналіз"), соціології ("управління враженнями", "соціальна інженерія"), в
методиці нетрадиційного навчання.
У прикладних аспектах гуманітарних наук доцільно використовувати
математичні методи. Математичний апарат теорії ймовірностей дає можливість
вивчати масові явища в соціології, лінгвістиці. Математичні методи відіграють
важливу роль при обробці статистичних даних, моделюванні. Однак при цьому
слід зважати на різницю в природі об'єктів і категорій гуманітарних,
 15

природничих і математичних наук. Проблема полягає у визначенні конкретної

гуманітарної сфери, в якій застосування математичних методів дає результати.
Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функціональних
можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, й
універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять
спостереження, експеримент, а до другої – абстрагування, узагальнення,
дедукцію та індукцію та ін.
Розрізняють методи теоретичних та емпіричних досліджень. Такий
розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один
науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу1.

1
Каламбет С.В. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни «Методологія наукових досліджень». Електронний ресурс.
https://www.dstu.dp.ua/Portal/Data/7/36/7-36-kl28.pdf c. 44-51
 16

Розділ ІV. Правила аргументації, закони логіки в науковому дослідженні.

Головне у науковому дослідженні довести свої судження і спростувати

(якщо потрібно) доводи опонентів. Аргументація, побудована на законах
логіки, допомагає вченому вирішити ці завдання.
Аргументація — це сугубо логічний процес, сутність якого полягає в
обґрунтуванні істинності судження (тези доказу) за допомогою інших суджень
(аргументів або доводів).
Аргументація досягає мети, коли дотримуються
правила доказу.
Правило перше. Тезу доказу потрібно формулювати ясно і чітко. При
цьому не можна допускати двозначності. Наприклад, формулювання тези "За-
кони треба виконувати" двозначна, тому що не зрозуміло, про які закони йде
мова: про закони природи чи про закони громадського життя. Перші не зале-
жать від волі людей, тоді як юридичні закони залежать лише від волі громадян і
мають виконуватися.
Вимога, щоб у формулюванні тези не було двозначності, є дуже
важливою, оскільки будь-яка помилка у виборі слова, можливість двоякого
тлумачення фрази, нечітка форма викладу думки — усе це може бути
використане опонентами проти вас.
Правило друге. У ході доказу теза повинна залишатися незмінною, тобто
має доводитись те саме положення. Таким чином, протягом усього доказу не
можна відступати від початкового формулювання тези.
До аргументів, щоб вони були переконливими, висуваються такі вимоги:
по-перше, як аргументи можуть виступати лише ті положення, істинність яких
була доведена або вони взагалі не викликають сумніву, тобто аргументи мають
бути істинними; по-друге, аргументи повинні бути доведені незалежно від тези
— має виконуватись правило автономного обґрунтування; по-третє, аргументи
не повинні суперечити один одному; по-четверте, аргументи мають
бути достатніми.
Розглянемо ці вимоги більш детально.
 17

Вимога істинності аргументів викликана тим, що вони виконують роль

фундаменту, на якому будується весь доказ. Аргументи мають бути такими,
щоб вони не викликали сумніву в безперечності або були доведені раніше.
Досвідченому критику досить поставити під сумнів хоча б один аргумент, як
відразу ставиться під загрозу весь хід доказу.
Вимога автономності аргументів означає, що аргументи мають бути
доведені незалежно від тези. Інакше самий аргумент треба буде доводити. Тому
перед тим, як доводити тезу, варто перевірити аргументи.
Порушення вимоги достатності аргументів часто полягає в тому, що в
ході доказу використовують аргументи, які логічно не пов'язані з тезою і тому
не є істинними.
У науковому дослідженні часто доводять не істинність, а хибність
судження, тобто неправильність доказу інших дослідників, що має назву
спростування доказів.
Залежно від цілей критичного розгляду воно може бути виконано трьома
способами: критикою тези; критикою аргументів; критикою демонстрації.
Перший спосіб спростування — критика тези. Його мета — довести
неспроможність (хибність або помилковість) висунутої тези.
Спростування такої тези може бути пряме або непряме. Пряме спросту-
вання будується у формі міркування, яке отримало назву "зведення до абсурду".
Аргументація в цьому випадку будується так: спочатку умовно припускають
істинність висунутого положення і поступово логічно доходять протилежного
висновку. Таким чином, у процесі аргументації пряме спростування виконує
руйнівну функцію. За його допомогою доводять неправильність тези, не
пропонуючи замість неї жодної іншої ідеї. Непряме спростування будується
іншим шляхом: можна не прямо аналізувати тезу протилежної сторони, не
перевіряючи аргументи та демонстрацію, а зосередити увагу на ретельному і
всебічному обґрунтуванні власної тези. Якщо власна теза достатньо
обґрунтована, то це спричиняє другий крок — висновок про хибність першої
тези. Таке спростування можливе лише у тому випадку, коли теза й антитеза
 18

регулюються принципом "третього не дано", тобто правильним може бути

лише одне твердження.
Інший спосіб руйнації доказу має назву "критика аргументів". Якщо
вдається довести хибність або сумнівність аргументів, то істотно послабляється
позиція пропонента, оскільки це засвідчує необґрунтованість тези.
Критика аргументів може відбуватись через вказування на неточний
виклад фактів, двозначність процедури узагальнення статистичних даних,
сумнів у авторитетності експерта тощо. Обґрунтовані сумніви в достовірності
доказів переносяться на тезу, яка випливає з таких доказів і тому вона теж
розцінюється як сумнівна.
Критика демонстрації — третій спосіб спростування. У цьому випадку
показують, що у міркуваннях пропонента немає логічного зв'язку між аргу-
ментами і тезою. Теза, яка не випливає з аргументів, є необґрунтованою.
Як критика аргументів, так і критика демонстрації самі по собі лише
руйнують доказ. Наголошувати на тому, що тим самим спростовується і теза
протилежної сторони, не можна. Про неї можна лише сказати, що вона вимагає
нового обґрунтування, тому що спирається на непереконливі докази або такі,
які не мають прямого відношення до тези.
Досить велике значення для науковця також мають правила побудови
логічних визначень. Щоб дати правильне визначення будь-чому, треба дотри-
муватись правила домірності, яке вимагає, щоб поняття були тотожними. Якщо
при визначенні поняття ми застосовуємо інше, яке, у свою чергу, визначається
за допомогою першого, то таке визначення містить у собі коло або тавтологію,
де визначальне поняття повторює обумовлене1.

1
Електронний ресурс https://studfile.net/preview/9690523/page:20/
 19

Висновки

Знання необхідні людині для орієнтації в навколишньому світі, для

пояснення і передбачення подій, планування і реалізації діяльності та розробки
інших нових знань. Знання найважливіший засіб перетворення дійсності. Вони
становлять динамічну систему, що швидко розвивається, темпи зростання якої
в сучасних умовах перевищують темпи зростання будь-якої іншої системи.
Говорячи про знання, мають на увазі вищий рівень інформації, що функціонує в
суспільстві. При цьому знання — це не вся інформація, а лише та її частина, яку
людина перетворила і опрацювала особливим чином. У процесі перетворення
інформація повинна набути знакової форми або бути представленою в цій
формі за допомогою інших знань, накопичених у пам’яті, інформація повинна
отримати суть і значення.
В нових соціально-економічних умовах спостерігається підвищення
інтересу до наукового дослідження. Однак, прагнення до наукової роботи все
частіше наштовхується на недостатнє оволодіння дослідниками системи
методологічних і методичних знань. Цей факт істотно знижує якість виконання
наукових робіт, не дозволяючи їх авторам в повній мірі реалізовувати свої
можливості.
Для дослідників-початківців дуже важливо не тільки добре знати
основні положення, які характеризують наукову роботу, але й мати хоча б
загальне уявлення про методологію та методику наукової творчості, тому що,
як показує сучасна навчальна практика вищих навчальних закладів, у таких
дослідників на перших кроках до оволодіння навичками наукової роботи
найбільше виникає питань саме цього характеру.
 20