Змістовий модуль 2. Контрольна робота.

1. Розкрийте системний характер норм та ідеалів наукової

діяльності. З‘ясуйте, які з них носять загальний, інваріантний
характер, а які є характерними для окремих наук та історичних
періодів?
Норма (лат. norma - правило, зразок) - одна з найбільш зрілих форм
наукового і морального вимоги, виступаюча як компонент дослідження, що
приймається науковим співтовариством як одного з найважливіших критеріїв
наукової діяльності та існування науки як системи знань і соціального
інституту. Ідеали і норми наукового пізнання - це сукупність
концептуальних, ціннісних, методологічних та інших установок, що
притаманні даній науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку.
Їх основна функція – організація та регуляція наукового пізнання, орієнтація
на більш ефективні способи, прийоми і форми досягнення істинних
результатів. Цілісна єдність норм та ідеалів наукового пізнання, що
домінують на певному етапі розвитку науки, ще може називатись стилем
мислення. Він виконує в науковому пізнанні регулятивну функцію, має
багатогранний, варіативний, ціннісний характер. Так, існує класичний,
некласичний, постнекласичний стиль мислення.
Наукова картина світу - цілісна система уявлень про загальні
властивості та закономірності дійсності, побудована в результаті
узагальнення і синтезу фундаментальних наукових понять і принципів.
Наукова картина світу завжди базується на певних філософських
принципах, але самі ці принципи не дають картини світу, картина світу
будується шляхом синтезу найважливіших наукових досягнень, філософські
принципи тільки систематизують і обґрунтовують отримані наукою
результати.
Вирізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про
всю дійсність (про природу, суспільство і саме пізнання), і науково-
природничу картину світу (фізичну, астрономічну, біологічну, хімічну).
Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових
теорій. Так, наприклад, механістична картина світу будувалась на
постулатах, згідно з якими світ складається із неподільних атомів; їх
взаємодія здійснюється як передача сил по прямій; атоми і тіла, з яких вони
утворені, переміщуються в абсолютному просторі. Перехід від
механістичної до електродинамічної, а потім квантово-релятивістської
картини фізичної реальності супроводжувався зміною системи
онтологічних принципів фізики.
У структурі наукової картини світу можна виділити такі компоненти:
• центральне теоретичне ядро, що має відносну стабільність;
• фундаментальні припущення − умовно прийняті за незаперечні;
• теоретичні моделі , які постійно добудовуються.
У системі наукових знань наукова картина світу виконує важливі
методологічні функції: систематизуючу, світоглядну й евристичну.
Систематизуюча функція пов’язана з тим, що наукова картина світу є
способом інтеграції наукового знання, поєднання його в єдине ціле.
Світоглядна функція проявляється в тому, що як узагальнений, інтегральний
образ світу, наукова картина світу є елементом світогляду, його
онтологічною основою. Евристична функція проявляється в тому, що
наукова картина світу виступає як один із суттєвих важелів наукового
пошуку, які дозволяють виявляти та інтерпретувати предмет науки, факти і
теоретичні схеми, нові дослідницькі завдання і способи їх розв'язання.
Наукова картина світу також є засобом трансляції наукових знань, виконує
парадигмальну функцію (задає систему установок і принципів освоєння,
накладає певні рамки на висунення гіпотез, впливає на формування норм
наукового дослідження).
Філософські підстави виражають ідеї та принципи, які є в науці та які
дають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності, виконують
евристичну і методологічну функції. Вони забезпечують:
 - включення нового знання у світогляд, соціокультурний контекст
епохи;
- обґрунтування здобутих знань;
- побудову нових теорій, перебудову нормативних структур науки і
картини реальності.
У структурі філософських підстав можна виділити дві підсистеми:
- онтологічну, що представлена категоріями, які слугують матрицею
розуміння і пізнання об'єктів (категорії: річ, властивість, відношення, процес,
причинність, необхідність, випадковість, рух, простір, час, тощо):
- епістемологічну, що представлена категоріями, які характеризують
пізнавальні процедури та їх результат (розуміння істини, методу, знання,
пояснення, доказу, теорії, факту тощо)
Філософські ідеї та уявлення об'єктивно наявні в науковому
дослідженні, незалежно від того, усвідомлює їх дослідник чи ні. Наукова
думка ніколи не була відокремлена від філософської.
Системний характер також носять етичні, методологічні та соціальні
норми наукової діяльності. Норми етики грають важливу роль в науковій
спільноті, визначаючи допустимі та недопустимі практики досліджень. Це
включає чесність в поданні результатів, унікальність досліджень та повагу до
прав людини в ході досліджень. Наукові ідеали включають принципи
об'єктивності та неупередженості. Дослідження повинні ґрунтуватися на
об'єктивних даних і виключати вплив особистих переконань чи інтересів.
Наукова діяльність має бути систематичною та логічною. Дослідження
повинні слідувати заздалегідь розробленій методології та логікі наукового
підходу. Важливим аспектом наукових ідеалів є відкритість і обмін
інформацією. Дослідження та їх результати повинні бути доступні для інших
вчених для перевірки та використання.
Інваріантний характер норм та ідеалів наукової діяльності означає їх
стійкість та залишання без змін у часі, незалежно від технологічного,
соціокультурного чи іншого розвитку суспільства, а саме:
 - норми етики в науці залишаються стійкими інваріантами, незалежно
від часу. Принципи чесності, правдивості та поваги до учасників наукового
процесу залишаються незмінними;
- засади об'єктивності та неупередженості є постійними інваріантами.
Наукові дослідження мають базуватися на об'єктивних фактах, а дослідники
мають уникати впливу своїх особистих переконань чи інтересів. Дослідження
мають ґрунтуватися на системних та логічних підходах;
- дослідження та їх результати повинні бути відкритими для перевірки та
використання іншими вченими.
Характер норм та ідеалів наукової діяльності змінюється відповідно до
історичних періодів, технологічних досягнень, соціокультурних змін та
етичних стандартів суспільства. Наприклад, середньовіччя - наукова
діяльність була під впливом релігійних поглядів; відродження - інтерес до
античних знань, гуманістичні ідеали і підвищений інтерес до людської
природи, розвиток природничих наук та вивчення природних явищ; наукова
революція (17-18 століття) - методологічний розквіт, зростання значення
емпіричних даних та впровадження наукового методу, розвиток механічної
картини світу, робота над законами фізики; просвітництво (18 століття) -
акцент на правах людини, свободі думки та освіті, віра в універсальність
істини та раціональний підхід до розв'язання проблем; 19-20 століття -
індустріальна революція: зростання технічних можливостей та широке
використання наукових методів у промисловості, поява нових галузей науки
та зростання спеціалізації; 20-21 століття - глобалізація наукової діяльності,
зростання міжнародної співпраці, обмін науковою інформацією, збільшення
взаємодії різних наукових галузей.

2. Визначте базові атрибути власне наукового знання та поясніть їх

зміст. Наведіть приклади ненаукового знання.
Атрибутом називають невід'ємну властивість або складову певної
реальності чи об'єкта дослідження. Наука має кілька невід'ємних і досить
різнорідних властивостей та складових. Це збір достовірних фактів і
систематизація їх, пошук нових даних, суб'єкт-дослідник, об'єкт дослідження,
процес дослідження, засіб дослідження - метод, результат дослідження -
знання про об'єкт тощо. Кожна названа реальність є атрибутом науки і в свою
чергу може бути охарактеризована своїми невід'ємними, тобто
атрибутивними рисами. Таким чином, поняття "атрибут науки" - достатньо
загальне, воно потребує конкретизації.
Наука виникає всередині і в результаті буденного пізнання. Її головна
відмінність від буденного пізнання – здатність до довгострокового
прогнозування результатів практичної діяльності. Для цього наука вимушена
вийти за межі безпосереднього виробничого досвіду, пізнати об'єкти, що не
використовуються в практичній діяльності зараз, і, можливо, ніколи не
будуть використані і в майбутньому.
Характерні ознаки науки:
- Суб'єкт науки. Це - окремий науковець, науковий колектив, у
кінцевому результаті − суспільство в цілому.
- Об'єкт науки (предмет). Тобто те, що конкретно досліджує конкретна
наука.
- Система методів і прийомів, характерних для даної науки.
- Система опису й обґрунтування. Ймовірність повсякденних знань
обґрунтовується результатами їх безпосереднього використання. Наука
потребує особливих способів перевірки обґрунтування своїх припущень.
- Специфічна мова − як природна так і штучна (знаки, символи,
математичні рівняння, хімічні формули тощо). Повсякденна мова придатна
тільки для об'єктів, безпосередньо втягнутих у буденне життя. Вона
неоднозначна, конкретний сенс сказаного виявляється лише у зв'язку із
конкретною ситуацією. Наука потребує особливий понятійно-категоріальний
апарат, придатний для однозначного описування об'єктів наукового
дослідження, і який не використовується і не спостерігається в практичному
житті (атоми, гени, молекули тощо).
 - Етика науки. Етика професійної діяльності науковця містить принципи,
спрямовані на забезпечення її основної соціальної функції – отримання
нового знання. До них можна віднести таке:
- самоцінність знання;
- пріоритет нового знання;
- відсутність посилань на авторитет як доказ;
- чесність і точність під час описування результатів наукового
дослідження.
- Фактичний матеріал, взятий із емпіричного досвіду.
- Результати його концептуального узагальнення в поняттях та інших
абстракціях.
- Основані на фактах проблеми і гіпотези.
- Виведені з них закони, принципи, теорії, картини світу.
- Філософські установки (підстави).
- Соціокультурні, ціннісні та світоглядні підстави: методи, ідеали і
норми наукового пізнання.
- Стиль мислення.
Ненаукове знання включає в себе переконання, думки або інформацію,
яка не базується на наукових дослідженнях, емпіричних даних та
об'єктивному аналізі. Наприклад, вважати, що розбиття дзеркала призводить
до семирічного невезіння.

3. Розкрийте основний зміст класичної (кореспондентної),

когерентної та конвенціональної концепцій істини. Які проблеми
пов‘язані з кожною із них?
Питання теорії пізнання, так чи інакше, концентруються навколо
проблеми істини і її критеріїв. В системі понять, на яке спирається світогляд
людини, поняття істини є одним з основних і стоїть в загальному ряду з
«добром», «красою», «справедливістю».
 Концепція, згідно з якою істина є відповідність думок дійсності,
називається класичною. Вона називається так тому, що є найдавнішою з усіх
концепцій істини. Саме з неї і починається теоретичне дослідження істини.
Класична концепція істини філософськи неоднорідна. Вона отримала різні
філософські інтерпретації - як матеріалістичні, так і ідеалістичні. Ці
інтерпретації розрізнялися розумінням сутності пізнавального процесу,
природи дійсності. Однак при цьому їх об'єднувало переконання, що
дійсність може бути показана, відтворена в системі знань. Це переконання
завжди було основним принципом класичної концепції.
Незважаючи на свою філософську різнорідність, класична концепція
завжди стояла ближче до матеріалізму, ніж до ідеалізму. Спроби
пристосувати її до ідеалізму закінчувалися невдачею і в кінцевому рахунку
приводили до її перегляду. Лише в рамках матеріалізму вона отримала своє
найбільш повне розвиток.
Критеріями істини в класичній концепції істини є: відповідність і
дійсність. Під дійсністю в даній концепції мається на увазі як об'єктивна
реальність, так і суб'єктивний світ людини. Відповідність знань об'єктам і
предметів трактувалося як їх адекватне відтворення у свідомості людини.
Основні принципи класичної концепції істини були пов'язані з
гносеологічним оптимізмом, який допускав існування об'єкта пізнання
незалежно від суб'єкта і станів його свідомості. В якості основних положень
кореспондентського розуміння істини виділяють наступні:
1) дійсність, яка є предметом пізнання, в своєму існуванні не залежить ні
від суб'єкта, ні від знання;
2) існує принципова можливість встановити однозначну відповідність
між знанням і дійсністю;
3) є інтуїтивно зрозумілий і однозначний критерій, що дозволяє
встановлювати відповідність або невідповідність між знанням і дійсністю;
4) класична концепція істини претендує на статус логічно
несуперечливої системи знання.
 На відміну від класичної концепції істини, прихильники когерентної
концепції істини вважають, що умовами істинності є не відповідність, а
узгодженість даного твердження з більш загальною системою знання.
Когерентна концепція істини заснована на положенні про те, що знання
істинно, якщо воно внутрішньо узгоджено і несуперечливо. Наприклад,
положення істинно, якщо воно є елементом логічно взаємопов'язаної і
когерентної системи. Витоки цієї теорії можна виявити ще в античності у
Парменіда і Зенона, які вважали, що відповідність думки дійсності може бути
посвідчена лише шляхом встановлення несуперечності знань. Суперечлива
ідея не має референта в реальному світі. Разом з тим несуперечливість ідеї
гарантує правильний опис нею реального стану речей.
Для когерентної теорії істини характерно уявлення про те, що світ – це
єдине ціле, в якому все, навіть найдрібніші і незначні явища пов'язані між
собою і входять в це ціле. Тому знання про окремі речі або явищі повинні
відповідати і узгоджуватися з системою знання про світ в цілому.
Когерентна теорія істини застосовна в математиці, де головним у
визнанні істинності є узгодженість з уже прийнятими математичними
теоріями. Ця концепція істини відображає реальні механізми раціональної
прийнятності знання. Люди схильні приймати за достовірне і правдоподібне
таке нове знання, яке логічно не суперечить і добре узгоджується з уже
наявною у нас системою поглядів.
Однак у когерентної теорії істини виникають свої проблеми, головна з
яких формулюється наступним чином: на якій підставі система тверджень, з
якої узгоджується дане твердження, визнається дійсною? Можливо, вона
такою не є. Або можуть існувати дві різні або навіть несумісні між собою
когерентні системи - як тоді вирішити, яка з них - система істинних положень
і яку слід обрати як основу для перевірки інших суджень? Це реальна
проблема, яка зустрічається в науці.
Конвенціональна концепція істини оформилася при переході від
класичної до некласичної науці в кінці XIX - початку XX ст. Її виникненню
сприяло також поява неевклідових геометрій. Основоположником
конвенціональної концепції істини був видатний математик А. Пуанкаре. Він
вважав, що конвенціональний елемент в науці очевидний, але він анітрохи не
знижує об'єктивного характеру наукових теорій, досвід залишається єдиним
джерелом істини щодо фізичних теорій. З теоріями геометрії справа йде
складніше. Оскільки різні системи аксіом геометрій Евкліда, Лобачевського і
Рімана узгоджувалися з досвідом, то виникло питання про те, яка з них
відповідає дійсності, є істинною. На думку Пуанкаре, аксіоми геометрії є не
більш ніж зручними конвенціями, і було б нерозумно дошукуватися, істинні
вони чи хибні. Ці угоди тільки зручні. Конвенціональні угоди є невід'ємною
стороною науки, забезпечують її функціонування.
Аналіз концепцій істини показує, що жодна з них не може претендувати
на повноту розуміння істини: у питанні про істинність знання залишається
чимало проблем.

4. Охарактеризуйте співвідношення понять «проблема», «ідея» та

«гіпотеза». Розв‘язання якої наукової проблеми покладено в основу
Вашої магістерської роботи?
Ідея – інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної
аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв'язків, на основі яких
робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше
не помічені закономірності. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні
явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й
проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення
світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер,
але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і
належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне
перетворення дійсності. Ідея є основою творчого процесу, продуктом
людської думки. Вона народжується з практики, спостереження
навколишнього світу і потреб життя.
 Проблема - це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних
елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового
відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно виникає в
процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей
у будь-яких результативних практичних та теоретичних діях і незнанням
шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.
Матеріалізованим вираженням ідеї є гіпотеза - форма теоретичного
знання, яка містить твердження, що має статус припущення, що потребує
доказів. Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких
формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої
ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового
пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного,
неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в
контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з
метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення
суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення
перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію
або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило,
спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати
були негативними.
На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній
діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує
основну ідею теорії.
Наукова проблема, яка буде розв'язана в магістерській роботі, яку я
обрала "______________" полягає в визначенні механізму взаємодії між
_______________як впливають на _________
5. Які головні компоненти входять до складу наукової теорії? Які
типи наукових теорій виділяють в сучасній науці та які особливості їм
притаманні?
Основні компоненти, які входять до складу наукової теорії, включають:
 - визначення та опис ключових понять, які використовуються в теорії -
це стандартизовані та ясно сформульовані терміни, які визначають основні
елементи теорії;
- твердження або передбачення, які можуть бути перевірені
емпіричними дослідженнями та слугують основою для експериментів та
перевірки теорії;
- фундаментальні припущення або базові істини, які лежать в основі
теорії та вважаються безперечними для подальшого розвитку та будування
теорії;
- загальні закономірності та принципи, які описують стійкі та
повторювані властивості явищ, які досліджуються теорією;
- спрощені або стилізовані представлення реальних або теоретичних
ситуацій, які використовуються для пояснення або передбачення певних
аспектів явищ;
- опис взаємодії між різними частинами та елементами теорії, які
розкривають, як поняття і явища пов'язані одне з одним.
- здатність теорії бути перевіреною через спостереження, експерименти
та збір даних. Емпірична перевірка є важливим аспектом наукового методу;
- здатність теорії адаптуватися та розвиватися відповідно до нових
даних, висновків та відкриттів. Можливість теорії узагальнювати свої
принципи для пояснення різноманітних явищ та застосування їх у різних
областях.
Наукова теорія може бути визначена як системно пов'язана з собою
концептуальна система , елементами якої служать поняття і судження різного
ступеня спільності (узагальнення, гіпотези, закони і принципи). Всі
структурні компоненти теорії пов'язані двома видами логічних відносин:
по-перше, це логічні визначення, за допомогою яких вміст всіх
визначених понять прагнуть пояснити за допомогою первинних, вихідних
понять теорії;
 по-друге, відносини дедукції, за допомогою якої з аксіом, основних
законів або принципів теорії логічно виводяться теореми, похідні закони та
інші твердження.
Ця універсальна структура в різних типах теорій проявляється по-
різному, і не всі структурні елементи в конкретній теорії виявляються чітко
виявленими.
Наукові теорії можна класифікувати за різними підставами.
В якості найважливішого підстави класифікації виступає об'єкт
дослідження, тобто той фрагмент реальності, який вивчається цими теоріями.
Виділяються теорії:
- по-перше, що відображають об'єктивні властивості і закономірності
навколишнього світу: фізичні, біологічні, соціальні та інші теорії;
- по-друге, що відображають характеристики і властивості суб'єктивної
реальності: світу ідей, свідомості, думок, почуттів, емоцій; це теорії
психології, логіки, педагогіки і ряду інших наук.
Соціокультурна антропологія, в залежності від специфіки домінуючих
теорій, може бути віднесена до обох із зазначених типів. Історична
антропологія, різні варіанти еволюціонізму і діффузіонізму прагнуть
відобразити об'єктивні властивості соціальних і культурних систем.
Психологічно орієнтовані теорії, а також символічна антропологія можуть
бути віднесені до другого типу наукових теорій.
Найбільш поширена класифікація наукових теорій по об'єкту
дослідження - їх розподіл на природничо-наукові (вивчають природу) і
соціально-гуманітарні (досліджують людину і суспільство).

6. Розкрийте основні відмінності та напрямки взаємодії емпіричного

і теоретичного рівнів наукового пізнання.
Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і
структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний
(дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів
забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На
емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій
зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів,
первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація.
Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження,
відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню,
експерименту, аналізу. Під емпіричним дослідженням розуміють також
практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації,
осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття
емпіричних законів, формування класифікацій тощо. Емпіричне дослідження
- це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така
діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво
експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої
контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням
досліджень. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження
відбувається без впливу теорії. Вихідним пунктом сучасної науки служать не
факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності,
тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи.
Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати
наукову діяльність з «чистих спостережень», не маючи «чогось схожого на
теорію». Кожен крок експерименту становить дію, що планується і
спрямовується теорією.
Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять,
теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне
пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних
внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною
обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм
мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії. Головна мета
теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від
спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів.
Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде
тіло, ідеальний тип, матеріальна точка), тому теорія користується аксіоматич-
ним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, структурно-
функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, методом
підіймання від абстрактного до конкретного.
Наукове дослідження у кожному зі своїх етапів рухається від емпірики
до теорії, а від теорії до практики.
Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за
засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спря-
мованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що ви-
користовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпіричним і
теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і
відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток
теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів
в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія
потребує емпіричної інтерпретації.
Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання вирізняються:
1) гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному
рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих",
чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та
відношення. На теоретичному ж рівні головним гносеологічним завданням є
розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами;
2) пізнавальними функціями. Головною пізнавальною функцією
емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного − їх
пояснення;
3) характером і типом отриманих наукових результатів. Результатами
емпіричного рівня є наукові факти, певна сукупність знань, емпіричних
узагальнень, закономірні взаємозв'язки між окремими явищами. На
теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних законів, теорій,
теоретичних систем та системних законів;
 4) методами отримання знань. Основними методами емпіричного рівня
є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення;
теоретичного ж рівня − аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи,
ідеалізація, єдність логічного та історичного, сходження від абстрактного до
конкретного.
5) співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального
компонентів у пізнанні. На емпіричному рівні домінує чуттєво-сенситивний
компонент, на теоретичному — раціональний.
Незважаючи на відмінності, емпіричний та теоретичний рівні
наукового пізнання органічно взаємопов'язані та взаємообумовлюють один
одного в цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне дослідження,
виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює
розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання.
Теоретичне дослідження, у свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи
теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та
передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання.
Емпіричне знання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання
вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного
дослідження, які параметри об'єкта мають бути виміряні та в яких умовах має
проводитись експеримент. Теоретичний рівень також виявляє і вказує
емпіричному ті межі, у яких результати його істинні, у яких емпіричне
знання може бути застосованим практично. Саме в цьому і полягає
евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

7. Дайте характеристику світоглядним позиціям сцієнтизму й

антисцієнтизму. Чи є можливості їх принципового примирення?
Сцієнтизм - концепція, що полягає в абсолютизації ролі науки в системі
культури, в ідейному житті суспільства. Ідеалом для сцієнтизму виступає не
всяке наукове знання, а насамперед результати і методи природничо-
наукового пізнання. Він почав складатися у філософії кінця XIX - початку
XX ст., коли в зв'язку з розвитком науки було поставлене питання про її роль
і місце в системі культури. Конкретним проявленням сцієнтизму служить
концепції науки, розроблювані в руслі неопозитивізму, технократичних
тенденцій, властивих деяким прошаркам бюрократії і науково-технічній
інтелігенції, а також цілеспрямуванням ряду представників гуманітарного
знання, які намагаються розвивати соціальне пізнання по образу
природничих наук.
Негативні риси сцієнтизму - не враховує складну системну організацію
громадського життя, у якій наука займає важливе, але не домінуюче місце.
Сцієнтизм у філософії знаходить вираження в недооцінці її своєрідності в
порівнянні з іншими науками, заперечення філософії як особливої форми
суспільної свідомості, що має свою специфіку в порівнянні з іншими
науковими знаннями.
Одночасно виникає протилежно-світоглядна позиція – антисцієнтизм,
який підкреслює обмеженість можливостей науки, а в своїх крайніх формах
трактує її як силу, чужу і ворожу справжньої сутності людини.
Антисцієнтизм наполягає на обмеженості можливостей науки в рішенні
корінних проблем людського існування, у крайніх проявах оцінюючи науку
як ворожу людському існуванню. Філософія розглядається як щось
принципово відмінне від науки, що носить чисто утилітарний характер і
нездатної піднятися до розуміння справжніх проблем світу і людини.
Антисцієнтизм трактує соціально-гуманітарне знання виняткове як форму
свідомості, до якої не застосуються принцип об'єктивності наукового
дослідження. Крайні форми: Ницше, Хайдеггер, Бердяєв - прагнення
розглядати дійсність з позиції людини, що трагічно боре з іншим світом,
куди входить і наука.
Сцієнтизм висуває науку в якості абсолютного еталона всієї культури,
тоді як антисцієнтиз „третирує” наукове знання, покладаючи на нього
відповідальність за різноманітні соціальні антагонізми і ексцеси.
 Хоча сцієнтизм та антисцієнтизм мають свої особливості, багато
філософів вважають, що примирення між ними можливе. Таке примирення
може полягати в тому, щоб визнати різні форми знань та різні методи
отримання цього знання. Наприклад, призначити науковому методу своє
місце в вивченні природничих явищ, а в той же час визнати важливість
людського досвіду та інтуїції у сферах, де наука може бути менш
ефективною. Принципове примирення може полягати в розумінні, що різні
методи та підходи можуть взаємодоповнюватися, а не виключати один
одного.
8. Що таке науковий етос і чим відрізняються етоси класичної та
пост академічної науки? Чи може наука бути етично нейтральною в
сучасному суспільстві?
Поняття «науковий етос» уперше запропонував американський соціолог
Р. Мертон, основоположник соціології як самостійної наукової дисципліни.
Термін «етос» означає набір правил і норм, що діють у певному середовищі,
які аналогічні етичним, але не є такими за суттю (оскільки відсутні етичні
максими і регулятиви). Імперативи — це своєрідні мінімальні норми, що
гарантують чесну конкуренцію в науці, основу професійної поведінки;
норми, що регулюють поведінку вченого і виражають ставлення до його
поведінки і результатів роботи. Дотримуючись цих норм, учений розраховує
на адекватну реакцію з боку спільноти у своєму прагненні здобути наукове
визнання. Основні імперативи етосу науки забезпечують нормативну базу
наукової спільноти. Вони покликані виступати гарантом здорової
конкуренції в науці, забезпечувати основу професійної поведінки вченого,
створювати відповідні умови для наукових відкриттів тощо. Таким чином,
саме вони можуть виступати регуляторами, які мотивують, захищають,
підтримують та стимулюють наукову спільноту
У своєї концептуалізації етосу класичної науки, Мертон диференціює
наступні групи інституційних імперативів, які можна позначити, як ціннісні
принципи наукової діяльності:
 – комуналізм – це принцип спільності (загальнодоступності, відкритості)
отриманих результатів наукових досліджень. Отримане дослідником знання
має ставати загальним надбанням людства;
– універсалізм – це принцип абстрагування знань від конкретної
ситуації, у якій ці знання були отримані. Цей принцип заснований на
переконанні, що природні явища ізоморфні і взаємопов'язані, а тому
істинність тверджень відносно встановлених фактів не залежить від
конкретних умов їх отримання та персональних характеристик дослідника
таких як: вік, стать, раса, етнос, наукова репутація чи дослідницька школа,
тощо;
– безкорисливість (незацікавленість) – це принцип, який регламентує,
що вчений має бути емоційно відстороненим від власного дослідницького
проекту. На його дослідження не повинні мати вплив аніякі позанаукові
інтереси: політичні, релігійні, ідеологічні, економічні, або особистого
характеру. Вчений у своїй роботі не повинен шукати ніякої особистої вигоди
– престижу, слави, фінансів чи іншого. Пошук істини – головний мотив
наукової діяльності та цінність для вченого. Цей принцип забороняє всі інші
«винагороди», крім компетентного відгуку й оцінки колег, професійного
визнання;
– організований скептицизм – це принцип відповідальності наукової
спільноти та кожного науковця окремо за відкриту й публічну критичну
оцінку якості наукових здобутків як власних досліджень, так і досліджень
колег, попередників;
– оригінальність – це принцип, який визначає прагнення вченого
отримувати істотно нові результати дослідження, а не відтворювати наявні;
– смиренність (скромність) – це принцип інтелектуальної скромності,
який навпаки обмежує прагнення до отримання оригінальних результатів й
бажання засвідчити власну першість, та послаблює серед вчених
конкуренцію.
 Займан виклав концепцію етосу постакадемічної науки. За його версією
етос науки включає наступні компоненти:
– науково-дослідна робота на результати якої поширюється конкретне
право власності, патент;
– науково-дослідна робота, яка здійснюється для вирішення вузьких
конкретних завдань;
– завдання дослідження, яке визначається начальством;
– науково-дослідна робота, яка робиться на замовлення для досягнення
практичних цілей;
– науково-дослідна робота, яка реалізується обмеженим колом
експертів.
Етос постакадемічної науки, згідно Займану, характеризує вчених або
наукову спільноту як закриту групу фахівців, які прагнуть отримати зі свого
становища всі можливі прибутки матеріального й нематеріального характеру:
фінансування дослідницьких проектів, соціальне й академічне визнання,
легітимне право надавати суспільству експертні оцінки.
Ці дві системи норм – етос класичної науки Мертона та етос
постакадемічної науки Займана – визначають відповідні способи розвитку
кар'єри вченого: перший – індивідуальна кар'єра, мета якої професійне
визнання колег, другий – кар'єра в організації, науковому колективі, мета
якої більш висока посада в організаційній ієрархії. При цьому мова йде про
сучасні науково-дослідні організації, що займаються науково-практичними
дослідженнями та інноваційними розробками.
Сучасна наука не може бути повністю етично нейтральною. Різні
фактори та аспекти впливають на етичність наукової діяльності, і багато з
них пов'язані з соціальним, культурним та іншими контекстами.
9. Як змінилася соціальна роль науки з переходом техногенної
цивілізації до стадії "суспільства ризику" ? Чи означають ці зміни
зниження масштабів впливу науки і технології на розвиток суспільства?
 Наука визначається суспільним буттям, умовами та потребами
матеріального й духовного розвитку людства, вона впливає на всі сфери
життя й діяльності суспільства, виступає формою суспільної свідомості. Поза
суспільством наука не може ні існувати, ні розвиватися. Але й розвиток
суспільства неможливий без науки.
Суспільство погоджувалося з тим, що небезпеку представляє не саме
наукове знання, а його застосування з антигуманними цілями, приймаючи на
себе всю відповідальність за витрати "наукового прогресу". Розвиток науки і
технології асоціювався з ідеєю прогресу і процвітання.
Нині становище змінилося. Людина і людство перестали сприймати
прогрес науки і технології однозначно позитивно. Можливості розвитку
техногенної цивілізації на основі прогресуючого збільшення масштабів і
глибини технологічного перетворення навколишнього світу близькі до
вичерпання, можна звести до декількох глобальних проблем:
- удосконалювання зброї масового знищення, що зробило технічно
здійсненним самознищення людства в результаті військового конфлікту;
- глобальна екологічна криза, що вимагає створення принципово нових
способів взаємодії суспільства і природи в процесі господарської діяльності
людства;
- збереження автономії, гідності й ідентичності людської особистості в
умовах створення інформаційних і генетичних технологій, здатних
маніпулювати біосоціальною основою кожної людини і людства в цілому.
Принципова відмінність суспільства ризику від попередніх стадій
розвитку техногенної цивілізації в соціоекономічній сфері полягає в зміні
пріоритету – установка на нагромадження суспільного багатства заміняється
установкою на зменшення соціального ризику. Категорію соціального ризику
можна розглядати в зіставленні або з категорією надійність, або з категорією
небезпека. Надійність – є логіко-математична абстракція, недосяжна межа,
до якої прагне людина, приймаючи рішення в умовах неповноти об'єктивної
інформації, тоді як ризик – неминучий атрибут усякої людської діяльності чи
відхилення від активного діяння – завжди конкретний, хоча і навантажений
аксіологічним компонентом. Небезпека має зовнішнє, об'єктивне джерело
("зіставляється навколишньому світу").
Перехід техногенної цивілізації до фази "суспільства ризику" означає
зміну ментальних домінант – стимулу людської поведінки. Небезпека, що
виходить від природних стихій, витісняється у свідомості ризиком, що
виникає з діяльності. Страх завжди супроводжував людину протягом всієї
історії її існування. У ментальності техногенної цивілізації його головне
джерело знаходиться поза людським суспільством, поза культурою. Боротьба
за існування перетворилася в протистояння наділеної розумом людини і
нерозумної (хоча і не зловмисної) природи.
У суспільстві ризику причина страху переміщається усередину
соціуму, виходить від самої людини, від прийнятих в умовах неповноти
об'єктивних, отриманих наукою знань про процеси і явища рішень, що
стосуються їх використання. Протягом існування техногенної цивілізації
людина досягла вражаючих успіхів у "створенні Природи". Вихідні від
природних стихій небезпеки витіснялися за межі олюдненої природи
(культури). Ліквідовані чи узяті під контроль майже всі небезпечні
інфекційні хвороби – чума, холера, віспа тощо, від епідемій яких гинули
мільйони людей. Тривалість життя зросла в кілька разів. Проблема голоду не
вирішена в глобальному масштабі, але погроза голодної смерті ліквідована
принаймні для населення промислово розвинутих країн світу. Але погроза
існування людства не зникла, вона лише змінила форму – природні небезпеки
все більшою мірою витісняються ризиком від непередбачених чи
невідвернених наслідків розвитку науки і технології.
ХХ століття ознаменувалося народженням поняття небезпечного
знання, ризикованої науки. Небезпечним знанням може бути визнана
отримана в ході наукових досліджень інформація про людину і її
навколишній світ, негативні наслідки застосування якої суспільство на даній
фазі свого розвитку не здатне ефективно контролювати. Небезпечне знання –
передумова виникнення соціального ризику.
Відзначаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше
використання її в різноманітних сферах людської діяльності, не можна
прагматично розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна
чекати певної користі. Наукове знання є цінністю як результат людської
праці, як основа формування наукового світогляду людей.

10. Проаналізуйте розвиток соціології знання з моменту

зародження і до сьогодення. Чи можна виявити (якщо можна, то які)
тенденції у цьому розвиткові?
Наука є частиною людської культури й розвивається у
загальнокультурному процесі. Це проявляється через вплив філософських,
метафізичних, світоглядних, естетичних та інших культурних впливів на
розвиток наукового знання. Розвиток науки неможливо зрозуміти поза
такими впливами.
Наприклад, умоглядність античної науки була глибоко укорінена в усій
античній культурі, з її масовими видовищами й орієнтацією на зовнішній
світ. Антична культура бачила насамперед світ тілесних форм і нічого – поза
ними. Східна культура була іншою. Індійська постійно схилялася до думки
про ілюзорність усього наявного світу, що цей світ є ілюзією,
підпорядкованою закону карми. Треба тільки прокинутися від сну, позбутись
ілюзії. Цій меті й була підпорядкована індійська наука. Відповідно
досягнення її знаходяться в сфері трансформації душі, а не зовнішнього
світу. Це такі досягнення, як йога, медитативні техніки тощо. Давні китайці
бачили світ у вигляді єдиного гігантського організму, в якому все гармонійно
пристосоване одне до іншого. Усі проблеми – від порушення
першопочаткової гармонії. Відповідно завдання науки полягало у пошуку
шляхів досягнення гармонії, внутрішньої й зовнішньої. Звідси такі здобутки
китайської науки, як геомантія, цигун, фен-шуй тощо.
 Європейська наука тісно пов'язана з трьома культурними складовими.
Це грецька раціональність, римське право та іудеохристиянська релігія. Від
християнства сучасна європейська наука успадкувала тверду віру в
реальність матеріального світу, якої не було, приміром, у Давній Індії, де
нікому й на думку не спало б досліджувати зовнішній ілюзорний світ.
Римське право, також через призму християнства, дало уявлення про закони
природи, а грецька раціональність заклала методологічну основу
європейської науки.
Наука ґрунтується на метафізиці, і не тільки в плані своєї світоглядної
основи. Відомо багато випадків з історії науки, коли ті чи інші досягнення
були чи не напряму зумовлені філософськими поглядами своїх авторів. Так,
Альберт Ейнштейн у молодості перебував під сильним впливом
емпіріокритицизму Маха, який він, щоправда, переінтерпретував по-своєму,
однак цей вплив є безсумнівним, зокрема, в запереченні об'єктивної
одночасності, що послужило основою для всієї теорії відносності. Один із
фундаторів квантової механіки, а також авторів сьогочасної моделі атома Н.
Бор перебував під значним впливом філософії С. К'єкегора, в якого він
запозичив ідею діалектичних стрибків, використану в так званій борівській
моделі атома. Загальновизнаним є також вплив ідей Мальтуса на еволюційну
теорію Ч. Дарвіна з її тезами про боротьбу видів за існування та природний
відбір. У своїй теорії Дарвін багато в чому спирався на досягнення
селекціонерів свого часу. Тобто більшість явищ, з якими він мав справу,
належали до області штучного, а не природного відбору.
Неформальні міркування в науці залежать від таких фундаментальних
(тематичних) передумов, що надихають і направляють діяльність вченого.
Вони можуть призводити до хибних висновків, але разом з тим дозволяють
ігнорувати несприятливі свідчення в пошуках того, що може виявитися
правильною інтерпретацією.
Друга половина ХХ ст. характеризується появою якісно нових підходів
до систем знань. Ці підходи роблять наголос насамперед, на умовності й
плюралізмі будь-якого можливого знання, віддаючи перевагу історичному
аналізові над гносеологічним і логічним. Їх поява пов'язана з розширенням
обріїв наукового пізнання, яке врешті-решт призвело до розуміння
недосяжності єдиної універсальної системи знання та розуміння.
Крім цього, поява й бурхливий розвиток інформаційних технологій у
другій половині ХХ століття в черговий раз продемонстрували інформаційну
(тобто через уже наявне знання) і прагматичну обумовленість правил
легітимізації систем знання. Знання перестає розглядатися у вигляді
об'єктивного відображення дійсності, а розглядається як різновид мовної гри
чи дискурсу.