Розділ І

(Першоджерело Альберт Ейнштейн (1879–1955), Володимир

Іванович Вернадський (1863–1945))

Володимир Іванович Вернадський (1863–1945)

В. І. Вернадський (1863–1945) – видатний вчений-природознавець,
організатор та історик науки – зробив значний внесок у мінералогію та
кристалографію, радіогеологію та геохімію, створив біогеохімію, розробив
вчення про біосферу, намітив основи вчення про перехід біосфери в
ноосферу.

1. Як, на думку автора, співвідносяться між собою наукові

уявлення про реальність з релігійними, філософськими, соціально-
правовими та повсякденними уявленнями?
Автор уявляв, що традиційні уявлення про світ, що нас оточує, часто
наповнені елементами релігійних, філософських, історично-побутових та
соціальних конструкцій, які не завжди гармонізуються з науковим підходом і
часом враховуються в наукових дослідженнях окремими вченими або
науковими групами. Ці суперечності пронизують наукову думку, і намагання
зрозуміти реальність за допомогою наукових методів часто стикається з цими
традиційними уявленнями.
Пріоритетність наукової думки у своїй галузі, навіть якщо вона не
завжди визнається, є невід'ємною. Її добре засвоєні принципи мають
обов'язковий характер. Це не визначається нашою волею; це характерно
лише для наукової істини в дусі духовного життя людства. У випадках
конфлікту із здобутою науковою істиною інші уявлення про реальність, будь-
то релігійні, філософські чи соціальні, повинні бути переглянуті та
пристосовані до встановленої наукової істини.
2. Чому автор не вважає науку логічно-послідовною системою
знання?
 Автор уявляв, що Наука виникає як результат живого процесу. Вона
екстрагує матеріал для наукової істини з навколишнього життя, конвертуючи
його у форму, яка відзеркалює об'єктивні аспекти світу. Суть науки полягає в
творчому акту, який в першу чергу є виявленням та створенням.
Наука можна розглядати як фокус життя, де вона, по суті, творить його.
Вона взаємодіє з навколишнім середовищем, відображаючи істотні аспекти
людської існування у ноосфері. Наукова думка є результатом цього взаємодії,
втіленням інтелекту в навколишньому світі.
В суспільстві наука виступає як прояв загальної людської думки.
Наукова конструкція, хоча існує як реальна сутність, не завжди має логічну
структуру. У своїх основах вона представляє собою свідомо структуровану
систему знань, яка неперервно піддавалася впливу розуму. Це динамічне
явище, насичене безперервними змінами, виправленнями та протиріччями,
що рухається надзвичайно, аналогічно складному та динамічному характеру
самого життя, і є постійною нестійкою рівновагою.
3. Що Вернадський визначає основним змістом розвитку історії
науки?
Система науки, признаючи свої недоліки, завжди залишається об'єктом
логічного та критичного аналізу. Хоча лише частина цієї системи, така як
логіка, математика та науковий апарат фактів, незаперечно вирізняється
своєю недвозначністю, велика частина науки є піддається впливу
невизначеностей.
Існуючі науки, що відтворюються в історії людства та біосфері, завжди
переплетені з безліччю чужих для них філософських, релігійних, соціальних і
технічних узагальнень та досягнень. Ці узагальнення, часто вражаючи уяву
сучасників, стають не лише частиною наукового контексту, а й джерелом
трансформації, що суттєво визначає розвиток науки в історичному вимірі.
Таким чином, в історії науки, її розвиток визначається не лише власною
внутрішньою логікою, а й взаємодією з різноманітними філософськими
підходами, релігійними концепціями, соціокультурними та технічними
винятками. Такий переплетений контекст надає науці нестандартний та
динамічний характер, де трансформація відбувається не тільки всередині
самої науки, але й через взаємодію з іншими сферами знань та світогляду.
4. На чому базується припущення автора про формування нової
методики проникнення в невідоме?
Виникає новий, оригінальний підхід до освоєння невідомого, який
заслуговує визнання завдяки своєму успіхові. Цей метод можна уявити як
абстрактний «символ», створений інтуїцією. Цей символ, утім, виражає
несвідоме охоплення низки фактів, вводячи нове поняття, яке відповідає
реальності.
Наразі можливо лише ілюстративно уявити собі ці символи, оскільки
логічно чітко їх розуміння поки що виходить за рамки можливостей. Проте,
застосовуючи математичний аналіз до цих символів, ми можемо відкривати
нові явища чи розробляти теоретичні узагальнення, які піддаватимуться
перевірці в логічних висновках.
Особливо цікавим є те, що ми можемо враховувати ці символи не лише
кількісно, але й якісно, враховуючи їхню міру та число. Такий підхід
дозволяє нам пошукати нові шляхи в розумінні та вивченні реальності,
використовуючи абстракції, які на перший погляд можуть бути нерозуміні,
але що стають джерелом для творення нових теорій та висновків.
5. Яким чином автор пов’язує діяльність філософа і вченого?
Філософ, який глибоко вдумується у власний внутрішній світ і,
спираючись на систематичні роздуми, формує картину реальності, вносить у
неї вироблену поколіннями методику, що має логічну глибину. Ця глибина
недоступна науковому дослідникові в цілому, оскільки вона передбачає
специфічну підготовку, глибоке осмислення та витрату часу і зусиль, які
вчений не завжди може витрачати, зайнятий своєю спеціальною науковою
діяльністю.
Філософська праця включає аналіз основних наукових понять та вносить
логічні узагальнення, які можуть стати джерелом нових наукових відкриттів
чи теоретичних концепцій. Філософ може користуватися цим підходом для
своїх висновків, взаємодіючи критично з ним.
 Межа між філософією та наукою розмивається, особливо в контексті
загальних питань природознавства. У таких випадках наукові уявлення іноді
навіть отримують назву "філософії науки". Це викликає невизначеність у
розумінні об'єктів вивчення, проте обидва - і філософ, і вчений - одночасно
займаються спільними природничими питаннями, причому філософ
підкріплює свої висновки не лише науковими фактами, але і загальними
філософськими розглядами.
Вчений, у свою чергу, повинен залишатися в рамках наукових фактів і
не виходити за їх межі, навіть при підході до наукових узагальнень. Цей
тісний зв'язок між філософією та наукою в дослідженні загальних питань
природознавства, визначається терміном "філософія науки", і варто бути
усвідомленим, оскільки натураліст, при своїй науковій роботі, часто може
виходити за рамки точних наукових фактів, не завжди усвідомлюючи це.
Такий взаємозв'язок може стати джерелом нових досліджень та висновків,
дозволяючи розглядати науку як динамічне поле з інтеракцією філософських
та наукових підходів.
6. Що, на думку автора, утворює головну частину наукового
знання?
Накопичені наукові факти представляють собою безмежний океан знань,
що немов величезний пазл, влаштований з «мільйонів мільйонів фактів». Цей
обсяг інформації постійно збільшується, стаючи важливим елементом
наукового ландшафту, який систематизується та класифікується.
Наукові факти, сплетені відомостями та закономірностями, становлять
основу наукового знання, і вони відіграють ключову роль у науковій роботі.
Ця величезна схованка фактів відображає різноманітні аспекти світу, що їх
вивчають. Кожен факт, як окрема перлина в цьому океані, сприяє розумінню
природи, суспільства та всесвіту.
Здобуті знання стають тим стовпом, на якому ґрунтується подальший
прогрес у науці. Вивчення та аналіз наукових фактів дозволяє науковцям
розробляти нові теорії, формулювати гіпотези та висувати передбачення. Цей
постійний розвиток наукових фактів утверджує важливість наукового методу
як інструменту для розкриття та розуміння таємниць навколишнього світу.
Таким чином, наукові факти є не лише фундаментом для наукового
дослідження, але й джерелом безмежної інтелектуальної обогащеності,
розширюючи межі нашого розуміння та допомагаючи нам проникати в
таємничі глибини природи та суспільства.
7. Що автор уважає основними рушіями розвитку науки?
Науковий апарат, що постійно розвивається та удосконалюється,
представляє собою систему систематизації та методологічної обробки, яка
дозволяє точно та вичерпно описати будь-які явища та природні тіла в
реальності. Це не просто важлива складова наукового знання – це його
основний стовп, який підтримує та забезпечує його функціонування.
Існування науки визначається ефективністю та правильністю цього
реєструючого апарату. Сила та потужність наукового знання напряму
залежать від того, наскільки глибоко, повно та оперативно відображено
реальність. Без наукового апарату, навіть при наявності математики та
логіки, наука втрачає свою сутність. Таким чином, розвиток науки тісно
пов'язаний із постійним удосконаленням та активною роботою наукового
апарату.
Математика та логіка, хоч і є важливими складовими, можуть
еволюціонувати лише при наявності постійно розширюючогося та
динамічного наукового апарату. Такий апарат стає фундаментом для
розгортання потужних математичних та логічних концепцій, що в свою чергу
сприяє подальшому збагаченню та розвитку наукового знання. Така
взаємодія між науковим апаратом, математикою та логікою є невід'ємним
компонентом наукового прогресу та визначає його напрямок та об'єм.
8. Як співвідносяться «робота» і «творчість» у науковій діяльності?
Знімання різкого розрізнення між "творчістю" та "роботою" може
вважатися зручністю логічного характеру. Проте очевидно, що в науковій
сфері не рідко саме наукова творчість відіграє ключову роль, перетворюючи
процес не тільки на методологічний, але і на справжній творчий етап.
Результати, досягнуті в науковій діяльності, набувають значущості саме
через виявлення творчого мислення, чи це виявляється у формі нового
узагальнення або в вражаючому доказі попередньо припущених теорій.
У науковій роботі завжди присутній хоча б малий елемент наукової
творчості, інтегрований у процес вивчення та дослідження. Однак
можливість творчого виявлення в науковій діяльності може визначати
основний характер цієї роботи. Відсутність жорсткого розділення між
творчістю та роботою надає науковому виробництву гнучкість та стимулює
науковців до активного та експериментального підходу до вирішення
проблем та вивчення нових областей знань. Така є природа наукового
прогресу, де творчість і робота нерозривно пов'язані, співпрацюючи для
досягнення великих висот у світі науки.
9. Розкрийте зміст цитати: «Наука одна для всього людства».
Ця цитата виражає ідею, що наука є універсальним джерелом знань та
розуміння, яке є доступним і корисним для всього людства. Зміст цієї фрази
полягає в тому, що наукові відкриття, принципи та методи мають загальний
характер і можуть служити благу всіх людей незалежно від їхнього етнічного
походження, культурного контексту чи географічного розташування.
Цитата наголошує на ідее об'єктивності та універсальності науки, яка є
спільною для всіх і може призвести до загального прогресу і розвитку. Вона
також може вказувати на важливість обміну науковими знаннями, співпраці
між націями та глобальному спільному вирішенні проблем, які стикаються
людство в цілому.
У цій фразі проголошується ідея важливості відкриттів та досягнень
науки для всіх народів і країн, що визнає необхідність спільного
користування цим колективним надбанням усім світом.
10. У чому погляди Вернадського на розвиток науки співпадають з
поглядами неопозитивістів, а в чому ні?
Напевно, в історії розвитку науки важливим є не лише поширення
здобутих знань та впровадження наукового світогляду в суспільство, але й
сама сутність наукової праці та творчості. Ці фактори є двигуном наукового
прогресу. Здається, що дещо парадоксальне, але поширення наукового
світогляду іноді може тормозити наукову роботу та творчість, оскільки воно
закріплює тимчасові наукові погляди і надає їм більшої важливості, ніж вони
насправді заслуговують. Це поширення завжди взаємодіє з іншими галузями,
такими як філософія, релігія, життя та мистецтво.
Важливо відзначити, що таке поширення тимчасового та інколи
невірного наукового світогляду може бути однією з причин спаду в розвитку,
як місцевого, так і загального. Відповідаючи на всі можливі питання, воно
може призводити до припинення пошуку нових знань. Це взаємодія може
сприяти втраті великих відкриттів і узагальнень, які стали видатними
вченими Паризького університету XIII–XIV століть та німецьких
університетів початку XIX століття.
Історія природничо-наукової думки є історією вчених пошуків, що
тривають століттями в межах розвинутих рамок природознавства,
підпорядкованих науковим методам. Тут зручно розрізняти наукову працю,
що може бути виконана механічно, в збиранні фактів та констатуванні явищ,
від наукової творчості, яка включає самостійну творчу думку. Важливо
враховувати, що якщо наукова робота може здійснюватися суто механічно,
збираючи факти та констатуючи явища, то її значення збільшується, коли
вона пов'язана із самостійною творчою думкою. Таке розрізнення допомагає
розуміти величезне значення наведених фактів для розвитку
природознавства.
Висновок: у висновку можна підкреслити, що ефективний розвиток
науки в історії залежить від гармонійного взаємодії між поширенням
наукового світогляду та самою науковою роботою. Хоча поширення знань в
суспільстві важливо, іноді воно може утруднювати науковий прогрес,
закріплюючи тимчасові погляди і заважаючи самостійній творчості.
Історія природничо-наукової думки свідчить, що наукова робота, яка
базується на механічному зборі фактів, стає дієвою тільки взаємодіючи із
самостійною творчою думкою. Такий підхід розкриває важливість
індуктивних методів та спостережень для природознавства.
 Також важливо визначити, що поширення наукового світогляду та
наукової освіти повинно бути відокремлене від наукової роботи та творчості,
особливо оскільки іноді це поширення може стати причиною занепаду чи
припинення пошуку нових знань. Таким чином, гнучкість та взаємодія між
цими аспектами сприяють стабільному та продуктивному розвитку науки.

Альберт Ейнштейн (1879–1955)

Альберт Ейнштейн (1879–1955) – німецький фізик, теоретик, автор
теорії відносності та відомого рівняння E=mc². Нобелівський лауреат з
фізики за вклад у теоретичну фізику. Вчений також активно виступав за
мир і був емігрантом під час Другої світової війни. Його внесок в фізику та
гуманітарні питання робить його одним з найвизначніших вчених у світовій
історії.

1. Які духовні сили приводять людей до наукової діяльності?

Людей з якою мотивацією автор уважає негідними бути в «храмі
науки»?
Альберт Ейнштейн висловлює переконання, що людей до наукової
діяльності приводять різноманітні духовні сили. Зокрема, деякі особи
займаються наукою, відчуваючи гордість своєї інтелектуальної переваги,
розглядаючи її як відповідний вид спорту, який принесе повноту життя та
задоволення честолюбства.
Альберт Ейнштейн визначає категорії осіб, які вважає негідними бути в
"храмі науки". До таких осіб він відносить тих, хто присутність у "храмі
науки" використовує виключно в утилітарних цілях, які пропонується
принести лише плоди своїх думок для досягнення конкретних корисливих
мет.
Згадуючи третю категорію осіб, Ейнштейн висвітлює, що однією з
потужних сил, які приводять до мистецтва і науки, є бажання уникнути
буденного життя з його болісною жорстокістю і невтішною порожнечею. Він
розглядає це як потяг осіб з тонкими душевними струнами від особистих
переживань до світу об'єктивного бачення та розуміння. Таким чином,
Ейнштейн підкреслює, що ці духовні сили можуть надихати та
підштовхувати науковців до пошуку знань та розуміння світу.
2. Яке бажання, на думку Шопенгауера, спонукає людей
займатися мистецтвом та наукою?
Альберт Ейнштейн розглядає та спільно з Артуром Шопенгауером
підтверджує, що однією з найпотужніших мотивацій, що ведуть до розвитку
мистецтва та науки, є бажання втекти від буденності, яка сповнена болісної
жорстокості і відчуття порожнечі. Вони вбачають у цьому бажанні людей
вирватися з-під кайданів власних забаганок, які постійно зазнають змін. Ця
потреба підштовхує особистості з витонченими душевними струнами від
особистих переживань до вивчення об'єктивної реальності та розуміння її.
Людина, за словами Ейнштейна, має бажання створити в собі просту і
ясну картину світу, яка б допомогла відірватися від справжнього світу
відчуттів. Це намагання створити адекватну картину світу служить
своєрідною заміною реальності та допомагає спростити, або хоча б частково
замінити, цей світ з використанням створеної уявленнями картини.
3. Чим відрізняється картина світу, створена фізиками-
теоретиками від інших можливих картин світу?
Фізико-теоретична картина світу, створена фізиками-теоретиками,
відрізняється від інших можливих уявлень не лише своєю математичною
виразністю, а й здатністю задовольняти найвищим стандартам суворості та
точності у вираженні взаємозалежностей. Альберт Ейнштейн відзначає, що за
допомогою мови математики ця картина стає вищою за своєю акуратністю,
ясністю та впевненістю, а ці якості досягаються за рахунок повноти
представлення фізичних явищ.
Проте, фізик, зазначає Ейнштейн, змушений здійснювати сильні
обмеження щодо предмета своєї роботи, обираючи зображення лише
найпростіших явищ, доступних нашому досвіду. Це обмеження виникає
тому, що складні явища не можуть бути точно та послідовно відтворені
людським розумом з тією самою точністю, яку вимагає фізика-теорія. Таким
чином, висока акуратність та повнота досягаються за рахунок сильних
обмежень в обраному предметі вивчення.
4. Що автор уважає вищим обов’язком фізиків?
Альберт Ейнштейн вважав, що основним завданням фізиків є пошук
загальних елементарних законів, які можна вивести з чистої дедукції і які
надають повноту та точність картині світу. У XIX столітті відбулося
роз’єднання між вченими і філософами, проте А. Ейнштейн вважав, що це
роз’єднання було шкідливим і для філософів, і для вчених.
Вчені в той час ставилися з підозрою до філософських роздумів,
вважаючи, що вони часто бракує точності і мають мало спільного з
конкретними формулюваннями. На взаємодію із специфічними науками
дивилися із сумнівом. З іншого боку, філософи перестали цікавитися
конкретними науками, вважаючи їх результати занадто обмеженими.
Альберт Ейнштейн відзначає, що цей розкол призвів до того, що деякі
студенти, які присвятили себе серйозному дослідженню в області науки,
виявляли мало цікавості до філософських питань, які не відносилися
безпосередньо до їхніх наукових інтересів.
Проте, А. Ейнштейн визначає третю категорію осіб, яка виявляє інтерес
до філософських аспектів науки. Він стверджує, що творчі та обдаровані
мислителі, наділені різкими і незалежними судженнями, глибоко зацікавлені
в теорії пізнання. Ці особи, які виділяються не лише здібностями, але і
самостійністю мислення, активно займаються обговоренням аксіом та
методів науки, виходячи в захист своїх поглядів.
Альберт Ейнштейн підкреслює, що цей інтерес до філософської сторони
науки, виявлений творчими та обдарованими особистостями, є зрозумілим,
оскільки докорінні зміни в науці завжди супроводжувалися більш глибоким
зануренням у філософські основи. Історія науки свідчить, що кардинальні
зміни в наукових парадигмах супроводжувалися інтенсивним філософським
аналізом.
 Отже, для того, щоб розуміти науку XX століття повністю, необхідно
вивчати її філософські аспекти, і це стосується всебічного розуміння науки,
яке існувало в будь-який період.
5. Чим, на думку автора, обумовлюється відбір однієї переважаючої
теорії з числа створених на основі інтуїції теоретичних систем?
На думку Альберта Ейнштейна, відбір однієї переважаючої теорії серед
тих, що створені на основі інтуїції та теоретичних систем, обумовлюється
принципом "наперед встановленої гармонії". За його переконанням, ніхто,
хто справді глибоко занурюється у вивчення предмету, не заперечить того
факту, що теоретична система практично визначається світом спостережень.
Водночас важливо відзначити, що жоден логічний шлях не веде
безпосередньо від спостережень до основних принципів теорії.
Визнання "наперед встановленої гармонії" свідчить про те, що існує
певна внутрішня взаємодія між теоретичним підґрунтям та фактичними
спостереженнями, яка визначає вибір конкретної теорії. Це не означає, що
існує простий логічний шлях, який автоматично виводить теоретичну
систему з результатів спостережень. Замість цього, інтуїтивне відчуття,
глибока рефлексія та інтелектуальне віддання ведуть дослідника до обрання
певного шляху серед численних можливих варіантів.
Такий підхід до вибору теорії підкреслює необхідність гармонії між
теоретичним уявленням та результатами спостережень, що сприяє створенню
концептуальної цілісності в науковому дослідженні. Подібна "наперед
встановлена гармонія" стає суттєвим фактором у процесі формування та
прийняття теорії, яка на найкращий спосіб пояснює та узгоджує різноманітні
аспекти досліджуваного явища.
6. Що мотивувало М.Планка займатися загальними проблемами
науки?
Мотивацією М. Планка для вивчення загальних проблем науки було
його велике бажання сприяти виявленню встановленої гармонії у природі.
Альберт Ейнштейн, оцінюючи діяльність Планка, зауважує, що цей наукове
прагнення було джерелом наполегливості та невичерпного терпіння, з якими
вчений присвятив себе загальним проблемам науки. Важливим фактором в
його науковій діяльності було відсутність відступів на користь більш легких
та швидких досягненні цілей. А.Ейнштейн зазначає наступне: «…палке
бажання побачити цю встановлену гармонію є джерелом наполегливості та
невичерпного терпіння, з якими, як ми знаємо, віддався Планк загальним
проблемам науки, не дозволяючи собі відхилятися заради вдячніших і легше
досяжних цілей…».
Висновок: вплив Альберта Ейнштейна на розвиток наукового пізнання,
то можна відзначити, що його фундаментальні наукові ідеї та праці залишили
значний відбиток у філософії науки. Ейнштейнова епістемологічна концепція
була унікальною у тому, що вона відкидала ідею строго логічного шляху від
емпірії до теорії. Вона підкреслювала завдання фізика-теоретика в відкритті
фундаментальних законів природи, використовуючи інтуїтивне творче
узагальнення "безпосередніх даних емпіричного досвіду". Його підхід
передбачав виведення більш часткових тверджень, які б узгоджувалися з
існуючими емпіричними даними, з використанням виведення з "аксіом" або
фундаментальних принципів.

Розділ ІІ
(Першоджерело Умберто Матурана (1928–2021), Стівен Еделстон
Тулмін (1922–1997))
Умберто Матурана (Umberto Maturana) був чилійським біологом і
когнітивним науковцем, який народився 14 січня 1928 року і помер 6 травня
2021 року. Він був одним із засновників біології пізнання та концепції
автопоезії, яка виникла в рамках системного підходу до біології та
когнітивної науки.
Матурана спільно з Франсіско Варелою розробив теорію автопоезії, яка
визначає живі системи як системи, що самостійно створюють і
підтримують свою власну структуру. Його роботи в біології пізнання та
теорії систем внесли важливий внесок у розуміння природи когнітивних
процесів та взаємодії між організмами і їхнім оточенням.
 Матурана також був активним у розвитку підходу, відомого як
"деконструктивізм" в контексті соціальних та філософських аспектів, де
він висловлював ідеї про взаємодію між спостерігачем і спостережуваною
реальністю.
1. У чому полягає новизна підходу автора стосовно природи
пізнання?
Автор новаторським чином переглядає природу пізнання, викликаючи в
читача рефлексію та відмову від абсолютної впевненості. Основна ідея
полягає в тому, що сприйняття світу тісно пов'язане із біологічною
структурою людини та культурними впливами. Автор підкреслює, що те, що
ми сприймаємо, насправді відбиває сліди нашої власної біологічної природи.
Зазначається, що західна культура акцентується на дії, а не на роздумах,
що часто заважає нам задуматися над тим, як саме ми здобуваємо знання.
Автор розглядає табу на самостійне пізнання, яке обмежує нашу
спроможність розпізнавати ілюзії та обмеження у нашому сприйнятті
навколишнього світу.
Цей підхід викликає необхідність переосмислення понять і переконань,
пов'язаних із сприйняттям, та наголошує на важливості усвідомлення впливу
біологічних і культурних факторів на наше розуміння світу.
2. Які положення класичної теорії пізнання є неприйнятними
для автора і чому?
Автор стверджує, що не можна розглядати пізнання так, ніби ми просто
сприймаємо об'єктивні "факти" або об'єкти в зовнішньому світі. Замість
цього, він підкреслює важливість взаємозв'язку між дією і досвідом, а також
нероздільність конкретного способу існування і способу, яким світ
відображається перед нами. Так він зазначає: «…до феномену пізнання не
можна підходити так, ніби у зовнішньому світі існують деякі «факти» або
об’єкти, які ми осягаємо та зберігаємо в голові. ...Цей взаємозв’язок між дією
та досвідом, ця нероздільність конкретного способу існування і того, яким
цей світ постає перед нами, свідчать, що кожен акт пізнання народжує якийсь
світ. « ... Будь-яка дія є пізнання, всяке пізнання є дія». ...Будь-яка рефлексія,
включаючи рефлексію основ людського знання, неминуче здійснюється в
межах мови, і це є нашою відмінністю як людей і як істот, що діють по-
людськи. З цієї причини мова також є нашою відправною точкою, нашим
когнітивним інструментом, пунктом, до якого ми постійно повертатимемося.
3. Де, на думку автора, криються корені когнітивного буття
людини?
На думку автора корені когнітивного буття людини виходить із самої
суті біологічної природи людини. Так він стверджує наступне: «…Механізм
народження нашого уявлення про світ – нагальне питання пізнання.
Наскільки б великим не був наш досвід, народження світу пов’язане з
найглибшим корінням нашого когнітивного буття. А оскільки це коріння
виходить із самої суті біологічної природи людини... народження світу
проявляється у всіх наших діях та у всьому нашому бутті. Воно свідоме і
найчастіше найбільш очевидним чином позначається на всіх аспектах нашого
соціального життя, а також на формуванні людських цінностей та переваг.
При цьому не існує розриву між тим, що соціально, і тим, що є надбанням
окремої людської особистості, та його біологічним корінням. Феномен
пізнання носить цілісний характер, і якщо розглядати його у всій широті, то
він усюди має ту саму основу».
4. Чому принцип роботи нервової системи не може бути ні
репрезентаціо-налістським, ні соліпсистським?
Причини, чому принцип роботи нервової системи не може бути
репрезентаціоналістським або соліпсистським, випливають з ряду ключових
факторів. Спочатку, виникнення нервової системи пов'язане із
філогенетичним дрейфом єдностей та скероване на їхню власну динаміку
станів. Це свідчить про те, що нервова система не була створена або
спроектована з метою представлення чи репрезентації зовнішнього світу.
Додатково, нервова система взаємодіє з довкіллям, і ці взаємодії
призводять до структурних змін в самій нервовій системі. Це свідчить про
активність нервової системи у взаємодії з зовнішнім середовищем, а не
просто у створенні внутрішніх репрезентацій.
Важливим аспектом є те, що нервова система не може мати традиційних
входів або виходів, оскільки при кожній взаємодії сам структурний стан
нервової системи визначає можливі зміни і збурення. Це приводить до
руйнування концепції про те, що нервова система просто отримує вхідні
сигнали, репрезентує їх та генерує вихід. Висновок полягає в тому, що сама
природа нервової системи не підтримує ідею її роботи на засадах
репрезентацій чи соліпсизму.
5. Що означає знати в контексті теорії пізнання У. Матурани?
На думку автора знання визначається як здатність до ефективної
поведінки чи реакції в конкретному контексті, який виникає у зв'язку з
питанням, яке постає. Так, автор підкреслює, що два спостереження,
здійснені над тим самим об'єктом в однакових умовах, але при різних умовах
постановки питань, можуть призвести до різних когнітивних оцінок
поведінки суб'єкта. Це вказує на те, що спосіб, яким ставиться питання чи
пояснюється контекст, може впливати на сприйняття та інтерпретацію знань.
Таким чином, знання визначається не лише самими фактами чи даними, але і
ефективністю дії та відповіді у конкретному контексті, залежно від способу
постановки питань.
6. Розкрийте зміст тез : «Жити означає пізнавати».
Теза "Жити означає пізнавати" витягається на поверхню глибокий
зв'язок між існуванням та пізнанням, який, на думку автора, визначає
сутність життя і живих істот. Згідно з авторською концепцією, живе
існування покладено в основу нерозривного структурного сполучення
організму.
Це обумовлено тим, що кожна взаємодія організму з його оточенням,
кожна спостережувана форма поведінки є, за визначенням, когнітивним
актом. Таким чином, життя і пізнання є нероздільними складовими.
Сприйняття і взаємодія з оточуючим світом стають не просто актами
існування, але й активним процесом пізнання, що формує якість життя живих
істот.
Автор підкреслює, що життя визначається здатністю робити ефективні
дії в сфері існування. Це не лише виживання, але й активне адаптивне
взаємодіяти з навколишнім середовищем, оптимізувати процеси та вчинки
відповідно до знань, які індивід здобуває в ході свого життєвого досвіду.
Таким чином, теза висловлює глибокий погляд на життя як на невід'ємну
частину процесу пізнання і активної взаємодії із світом.
7. Яку роль відіграє мова в процесі пізнання?
Мова, як ключовий фактор в процесі пізнання, виконує низку
різнобічних ролей, охоплюючи не лише сприйняття світу, але і
конструювання ідентичності, адаптацію до соціокультурного оточення та
взаємодію з іншими. Вона стає не лише інструментом передачі інформації,
але й втілює у собі важливий аспект формування культурно-пізнавального
простору.
Мова, за визначенням автора, викликає появу спостерігача як мовної
сутності. Взаємодіючи в лінгвістичному оточенні з іншими спостерігачами,
ця сутність породжує саму себе та свій контекст як лінгвістичні
розпізнавання участі у мовному просторі. Саме цей процес визначає наше
розуміння світу та формує особливу динаміку взаємодії.
Зміст виникає у нашому сприйнятті як результат відношень
лінгвістичних відмінностей. Взаємодія в мовному середовищі із врахуванням
цих відмінностей породжує концепції та реалії, які стають не лише
внутрішніми моделями, але й частиною нашого адаптаційного механізму.
Отже, мова, як визначаючий елемент, не тільки визначає наше
сприйняття і ідентичність, але й формує образ нашої участі в
соціокультурному просторі, узгоджуючи в собі складну мережу
взаємовідносин із світом та іншими істотами.
8. Яким чином спостерігач здійснює пізнавальний процес?
Спостерігач здійснює пізнавальний процес через взаємодію своєї
біологічної функції пізнання, культурного контексту, ефективних дій,
творчого створення свого світу та використання знань для впевнених дій у
взаємодії з оточуючим світом. Автор стверджує, що пізнання - це ефективна
дія. Це означає, що процес пізнання не обмежується лише отриманням знань,
але також включає практичні дії та взаємодію з оточуючим світом. Пізнання
не стосується об'єктів, але є активною дією, і в міру пізнання світу
спостерігач породжує самого себе. Це означає, що пізнання формує наше
сприйняття світу і впливає на наше власне становище в цьому світі. Знання
допомагає людині впевнено вчиняти дії, а пізнання направляє її дії.
Впевненість у своїх діях базується на біологічній функції пізнання та
здатності знаходити інформацію.
9. На які запитання традиційна епістемологія не могла дати
відповідь?
Традиційна епістемологія, за думкою автора, виявилася недатною
відповісти на ключові запитання: "Що означає пізнавати?" і "Як ми
пізнаємо?" Це свідчить про те, що класичні теорії пізнання не враховували
або недостатньо уточнювали натуральні процеси і механізми, які лежать в
основі нашого здатності сприймати та розуміти світ.
Традиційна епістемологія, ймовірно, була обмежена своїми рамками та
не звертала належної уваги на біологічні та культурні аспекти пізнання.
Отже, вона не могла надати адекватних відповідей на питання про сутність
пізнання та механізми, за допомогою яких воно здійснюється.
Автор підкреслює, що традиційний погляд на епістемологію не
враховував важливість динаміки взаємодії мови, культури і біології у процесі
пізнання. Таким чином, відповіді на запитання про природу та механізми
пізнання виявилися за межами традиційного підходу, що вимагає пошуку
нових концепцій та ракурсів для вивчення цих явищ.
10. Чи обмежується автор у своїй біології пізнання розглядом
когнітивних процесів людини?
Автор не зводить своє вивчення когнітивних процесів лише до людини,
але розглядає когнітивні системи як широкий аспект, застосовний до всіх
живих організмів. Його підхід визначає когнітивні системи як важливий
елемент, організація яких формує область взаємодій, де вони можуть
значущим чином впливати для забезпечення свого існування. При цьому акт
пізнання визначається як актуальна дія чи поведінка у цьому конкретному
контексті.
Автор розширює свій аналіз на всі живі організми, включаючи ті, які не
мають нервової системи, та визначає їх як когнітивні системи. Таким чином,
він враховує різноманіття живих організмів у своєму дослідженні, уникаючи
обмежень лише когнітивними процесами людини.
Висновок: У.Р. Матурана вносить важливі фундаментальні ідеї, зокрема
щодо пізнання, яке розглядається як постійне створення світу через процес
самого життя. Введено поняття автопоезі, що визначає самопобудову та
самовідтворення, як ключові аспекти теорії самоорганізації, тим самим
відкриваючи новий шлях для міждисциплінарного дослідження.

Стівен Еделстон Тулмін (1922–1997)

Ст. Тулмін (Toulmin) – відомий американський філософ науки, автор
багатьох плідних ідей в цій області. Народився у Великобританії, закінчив
Кембріджський університет, викладав в Оксфорді, Лидсе, після переїзду в
США працював у ряді університетів, включаючи Каліфорнійський, Чикаго,
читав лекції в університетах Австралії та Ізраїлю.

1. Що є спільним для етики та філософії науки?

У наш час значна частина філософів-аналітиків у своїх трудах
традиційно розділяє роздуми про моральність від висловлювань про науку.
Ця практика, безсумнівно, ускладнює сприйняття того, що саме в центрі
етики та філософії науки стоїть загальна проблема – проблема оцінки.
Поведінка людини може бути розглянута як прийнятна або неприйнятна,
успішна або невдалий експеримент, і може отримати визнання чи, навпаки,
спричинити осуд.
Це розділення аналітичної філософії створює певні труднощі в
усвідомленні того, як оцінка, враховуючи як аспекти моральності, так і
наукових висновків, є ключовим аспектом філософського дискурсу.
Здавалося б, що обидві сфери взаємодіють у сфері оцінки, де визначення
прийнятності або відхилень від стандартів визначається етичними та
науковими параметрами.
Цей підхід потребує уваги та обґрунтування, оскільки занепад
традиційного об'єднання думок про мораль та науку може призвести до
втрати повноти та комплексності розгляду центральних філософських
питань, пов'язаних із спробами оцінки наших дій та наукових переконань.
2. Яким чином логічні позитивісти намагалися вирішити проблему
інтелектуальних оцінок? Чи погоджується з ними автор?
Що ж до інтелектуальних оцінок учених, всі вони зазвичай аналізуються
іншим способом. Критерії суджень, що відносяться до наукових гіпотез
прийнято пояснювати на основі абстрактної та квазіматематичної схеми
«індуктивної логіки»: основна ідея при цьому (як я розумію її) полягає в
тому, щоб сформулювати позачасові та позаісторичні стандарти значимості
для перевірки аргументів або перевірки відповідності між аксіоматизованими
теоріями та незалежно від них отриманими достовірними фактами. Ніщо
інше (з цього погляду) не може бути прийнятною теорією підтвердження або
підкріплення. Замість витрачати час на суперечку з логічним емпіризмом, я
хочу запитати: «Чи можливий інший підхід до цієї проблеми? Навіщо ще
може звернутися філософія науки, обговорюючи питання наукової оцінки?»
Відповідно до цього основна мета цієї статті полягає в тому, щоб прояснити
питання, що постають у зв’язку з виробленням альтернативного логічного
емпіризму аналітичного підходу до «наукової оцінки». При цьому ми
виходимо з того, що «екологічна» думка прийнята у філософії моралі. У
статті спробую показати, що філософію науки слід розуміти не як
розширення математичної логіки, а як розвиток історії наукових ідей. Цю
позицію у минулому столітті захищав У. Уевелл.
3. Як оцінює автор роль загальних фундаментальних ідей
(передумов) у розвитку наукового пізнання?
 Значимість та прийнятність порівняно вузьких понять та концепцій
природознавства обумовлена значимістю та прийнятністю ширших понять та
концепцій. У будьякій природній науці найбільш загальні передумови
визначають базисні поняття та схеми міркувань, що використовуються в
кожній інтерпретації даного часткового аспекту природи, і, отже, визначають
фундаментальні питання, завдяки вирішенню яких просуваються вперед
дослідження в цій галузі. Як типовий приклад структури природничої науки
можна навести класичну фізику XIX століття, в основі якої лежить цілий ряд
неявних передумов, наприклад, припущень про те, що локальний рух тіл
можна пояснити, абстрагуючись від їхнього кольору та запаху, що «дії» та
«сили» можна ототожнювати зі змінами лінійної швидкості і т.п. Ці
припущення є фундаментальними та загальними гіпотезами чи
передумовами, і від них залежить значення спеціальних понять фізики ХІХ
століття.
4. Які проблеми, на думку автора, залишилися не вирішеними в
рамках моделей розвитку науки Куна і Колінгвуда?
Розгляд ідей Коллінгвуда і Куна показав, що ці мислителі стикаються з
тими самими проблемами. Перша із цих проблем полягає в наступному.
Будь-яка спроба охарактеризувати науковий розвиток як чергування чітко
розділених «нормальних» і «революційних» фаз містить у собі щось хибне,
саме думка про те, що теоретична схема або повністю переходить від її
творця до його учнів (як у «нормальній науці» Куна, в якій всі вчені повинні
лише додавати окремі деталі в існуючу схему), або взагалі не переходить від
одних вчених до інших (як у справжніх «революціях», коли прірва між
старим і новим є непереборною). Насправді ж передача в науці теоретичних
схем завжди є більш менш неповною – за винятком тих випадків, коли
йдеться про передачу схоластичних або зовсім скам’янілих понять. Друга
проблема, не вирішена Коллінгвудом і Куном, полягає в тому, що обидва
вони мають значні труднощі при спробі раціонально витлумачити зміни в
«абсолютних передумовах» або в парадигмах. У цьому відношенні їхнє
становище аналогічне ситуації, в якій знаходилися логічні емпіристи, хоча по
всіх інших пунктах їх позиція різко відрізняється від позиції логічних
емпіристів. Колігвуд зупинився на тому, що зміни в «абсолютних
передумовах» є, ймовірно, наслідком глибших соціальних причин. Проте
після робіт Куна та Коллінгвуда наша вихідна проблема збереглася: яке
точне місце раціонального вибору в процесі фундаментального
концептуального розвитку.
5. Які гіпотези пропонує автор для пояснення механізму
концептуальних змін?
Моя основна гіпотеза стосується концептуальних змін у рамках
інтелектуальних традицій. Я вважаю, що для розуміння цих змін слід
враховувати відмінність між концептуальними варіантами, що циркулюють у
дисципліні протягом певного періоду, та ефективними модифікаціями, які
дійсно впроваджуються в традицію. Для опису цього процесу я
використовую терміни "нововведення" і "відбір". Нововведення – це можливі
способи розвитку традиції, які пропонуються її прихильниками. Відбір – це
рішення вчених вибрати деякі нововведення для впровадження, тим самим
модифікуючи традицію.
Щоб розглядати концептуальний розвиток наукової традиції у двох
аспектах, я впроваджую поняття нововведень і відбору. Це веде до другої
моєї гіпотези, де я вказую на процес вибіркового закріплення
інтелектуальних варіантів, що нагадує дарвінівський відбір. Це передбачає
пошук критеріїв, за допомогою яких професійні групи вчених вибирають
нововведення на певний період часу, навіть якщо ці критерії не завжди чітко
визначені, особливо під час глибоких інтелектуальних змін.
Третя гіпотеза випливає з розгляду конкуруючих наукових теорій, де я
вказую на необхідність приділяти увагу критеріям відбору, які визначають
вибір між концептуальними нововведеннями в конкретний момент часу. Ці
критерії неминуче залежать від контексту і можуть з часом прогресивно
вдосконалюватися, подібно до моральних та математичних стандартів.
6. Чи повинні філософи формувати принципи наукової діяльності?
 Якщо ми бажаємо сформулювати чіткі критерії для інтелектуального
вибору, які насправді використовуються в науці, тоді наш підхід до цього
завдання буде дуже конкретним і описовим. З цього випливають дві основні
наслідки. По-перше, філософи більше не можуть нав’язувати принципи,
згідно з якими вчені повинні вирішувати свої теоретичні завдання. Замість
цього, вони сприяють прогресу науки, беручи активну участь у вільних
дискусіях на рівних з іншими учасниками. По-друге, адаптація до
встановлених поглядів надає гарантії для наукового розвитку. Вибір між
існуючими концептуальними варіантами у певний час визначається
встановленими критеріями відбору і не завжди призводить до обов'язкової
модифікації теорії в кожному конкретному випадку.
7. Як пов’язані між собою індивідуальні думки і переконання
вченого з колективним концептуальним спадком?
Проблема людського розуміння (проблема пояснення того
інтелектуального авторитету, яким наші колективні методи мислення корис-
туються у мислячих індивідів) виявляє деякі досі мало помічені паралелі з
центральною проблемою соціальної та політичної теорії, а саме з проблемою
пояснення відповідного авторитету, який наші моральні правила та звичаї,
наші колективні закони та установлення мають в індивідуальних членів
суспільства. Користування особистими правами передбачає існування
нашого суспільства та можливе лише в рамках соціальних інститутів; і в
рівній мірі, могли б ми додати, членороздільний вираз індивідуальних думок
передбачає існування мови і можливе лише в рамках понять, що поділяються
з іншими людьми. Таким чином, парадокс політичної свободи,
проголошений Жан-Жаком Руссо, також повертає нас до області пізнання.
«Людина народжується вільною, але всюди вона у кайданах»; проте при
ближчому розгляді виявляється, що ці ланцюги – необхідний інструмент
ефективної політичної свободи. Інтелектуально людина народжується із
здатністю до оригінального мислення, але всюди ця оригінальність
обмежується межами специфічної концептуальної спадщини; при ближчому
розгляді виявляється, проте, що ці поняття є також необхідними
інструментами ефективного мислення.
8. Коли і де вперше раціональність була ототожнена з логічністю?
Чи є це ототожнення характерним для науки загалом?
Потреба в неупередженому форумі та процедурах була зрозуміла як
вимога лише однієї незмінної та єдино авторитетної системи ідей та
переконань. Перший зразок такої універсальної та авторитетної системи був
знайдений у нових абстрактних мережах логіки та геометрії. На цьому шляху
«об’єктивність» у сенсі безпристрасності була прирівняна до «об’єктивності»
вічних істин; раціональні переваги інтелектуальної позиції ідентифікувалися
з її логічною послідовністю, а для філософа мірою людської раціональності
стала здатність визнавати без подальших аргументів законність аксіом,
формальних висновків та логічної необхідності, від яких залежали вимоги до
авторитетних систем. Однак цей специфічний напрямок розвитку, який
прирівнював раціональність до логічності, ніколи не був обов’язковим.
Навпаки (як ми невдовзі побачимо), прийняття цього рівняння зробило
неминучим кінцевий конфлікт із історією та антропологією. На глибшому
рівні і абсолютизм Фреге, і релятивізм Коллінгвуда тлумачать вимогу
універсальної неупередженої точки зору в раціональному судженні як вимогу
системи об’єктивних або абсолютних стандартів раціонального критицизму.
Абсолютист стверджує, що на досить абстрактному квазіматематичному
рівні такі стандарти все ж таки можуть бути сформульовані як «вічні
принципи», тоді як релятивіст просто стверджує, що подібна точка зору не
може бути справді універсальною. Але це загальне їх припущення заважає їм
обом підійти до термінів раціональності концептуальних змін. Як же, отже,
ми повинні уникнути труднощів, які постають перед цими двома
протилежними позиціями? Перший крок полягає в тому, щоб перестати
пов’язувати себе логічною систематичністю, яка змушує бачити в
абсолютизмі і релятивізм єдині наявні альтернативи. Це рішення вводить нас
у сутність справи. Бо насправді завжди було помилкою ідентифікувати
раціональність і логічність, тобто думати, що раціональні цілі будь-якої
інтелектуальної діяльності, що історично розвивається, можна повністю
зрозуміти в термінах пропозиційних або концептуальних систем, в яких її
інтелектуальний зміст може бути виражений у той чи інший час. Проблеми
«раціональності» в точному сенсі слова пов’язані не зі специфічними
інтелектуальними доктринами, які людина чи професійна група приймає на
кожному даному етапі часу, але швидше з тими умовами та способом дій, які
готують його до критики та зміни цих доктрин, коли настає час. Наприклад,
раціональність науки втілюється не в теоретичних системах, поширених у
певний період, а процедурах наукового відкриття і концептуальних змін,
діючих протягом усього часу.
Висновок: Стефен Тулмін, англо-американський філософ та логік,
приніс важливий внесок у розвиток філософії науки та логіки аргументації.
Його підхід відрізняється від традиційних логічних моделей, оскільки він
акцентує на контекстуальних та конкретних аспектах аргументації.
Однією з ключових особливостей методології Тулміна є гнучкість та
адаптивність до різноманітних ситуацій у науці. Він визнає, що відсутній
універсальний метод, який відповідає всім випадкам, і наголошує на
необхідності врахування специфіки конкретного дослідження.
Тулмін вводить концепцію аргументації, що враховує не лише логічну
структуру аргументу, але й контекст, природу доказів та реальні умови
розвитку наукового знання. Він підкреслює важливість вагомості доказів та
ступеня впевненості в їхній достовірності для об'єктивної оцінки
аргументації.
Враховуючи неоднозначності у науковому дискурсі, Тулмін пропонує
процес розв'язання, який враховує контекстні умови та розглядає аргументи в
їхній конкретності. Він відмовляється від ідеї абсолютної об'єктивності та
визнає, що аргументи повинні бути адаптованими до конкретного наукового
оточення.
Тулмін підкреслює комунікативний аспект аргументації, вказуючи на
важливість зрозумілості та переконливості для аудиторії. Його метод слугує
не лише науковим дослідникам, але й тим, хто спілкується на різних рівнях
експертизи.
Узагальнюючи, можна сказати, що концепції Стівена Тулміна
дозволяють розширити уявлення про формулювання та розвиток наукових
аргументів, забезпечуючи адаптивний підхід до різних викликів наукового
дослідження. Його модель аргументації сприяє контекстуальному розумінню
та динамічному розвитку наукового знання.

Розділ ІІІ (Першоджерело Карл Ясперс (1883-1969), Е. Агацці (1934))

Карл Ясперс (1883-1969)

Карл Теодор Ясперс - німецький філософ, психолог і психіатр, один з
основних представників екзистенціалізму. Доктор медицини (1909) та
доктор психології, професор в університеті Гейдельберга, а з 1948 р.
професор Базельського університету.

1. Чому автор відносить Біблейську релігію до духовних передумов

сучасної науки? Які три закорінених в релігійній вірі мотиви
спонукають вчених прагнути до досягнення остаточних цілей наукового
пізнання?
Карл Ясперс в своїй роботі "Происхождение современной науки"
відносить Біблейську релігію до духовних передумов сучасної науки через
три закорінені в релігійній вірі мотиви, які спонукають вчених прагнути до
досягнення остаточних цілей наукового пізнання:
Мотив пізнання істини: Біблія, як основний текст християнської віри,
підкреслює важливість пізнання істини, яка веде до пізнання Бога. Цей мотив
підтримує бажання вчених розуміти природу і всесвіт як частину великого
плану Божого створення.
Мотив віри в раціональний порядок світу: Біблія вчить, що Бог створив
світ за раціональним планом, і ця віра в раціональний порядок лежить в
основі наукового пізнання, яке спрямоване на виявлення цього порядку.
 Мотив моральної відповідальності перед Богом: Християнська віра
підкреслює моральну відповідальність людини перед Богом за її дії. Цей
мотив може стимулювати вчених до моральної відповідальності за
використання наукових знань та до пізнання природи для блага людства.
2. Які етапи розвитку пізнання виділив автор в історії людства?
У своїй роботі "Происхождение современной науки" Карл Ясперс
виділяє кілька етапів розвитку пізнання в історії людства:
Міфологічний етап: На цьому етапі людина використовує міфи та
легенди для пояснення природних явищ і явищ, що відбуваються в її житті.
Міфи є спробами висловити загальні уявлення про світ і його походження
через використання символів та алегорій.
Метафізичний (філософський) етап: На цьому етапі людина вже починає
використовувати абстрактне мислення та раціональний аналіз для пояснення
явищ природи та світу. Філософія стає інструментом для розуміння основних
законів природи та загальних закономірностей світу.
Науковий етап: На цьому етапі людина починає використовувати
емпіричні методи та науковий підхід для дослідження природи і отримання
знань про неї. Наука стає основним засобом пізнання світу і заміщує
міфологію та філософію в цьому відношенні.
3. У чому полягає особливість вияву загальних рис науковості
(методи, достовірність, загально значущість) в сучасній науці?
Сучасна наука виявляє особливість вияву загальних рис науковості через
наступні особливості:
Методологія: Сучасна наука базується на використанні систематичних
методів дослідження, які включають в себе спостереження, експеримент,
моделювання, аналіз та інші методи. Ці методи дозволяють науковцям
отримувати об'єктивні дані та формулювати наукові теорії.
Достовірність: Сучасна наука прагне до досягнення об'єктивності та
достовірності результатів досліджень. Це досягається за допомогою
використання перевірених методів, повторюваності експериментів та
перевірці результатів іншими науковцями.
 Загально значущість: Результати наукових досліджень мають бути
загально значущими, тобто вони повинні мати значення не лише для
конкретної області науки, а й для суспільства в цілому. Це означає, що
наукові відкриття можуть бути використані для вирішення різних проблем і
покращення якості життя людей.
4. Чому автор вказує на важливість створення такої науки, яка
чітко усвідомлює свої межі?
Ясперс, може вказувати на важливість створення науки, яка чітко
усвідомлює свої межі з кількох причин:
Обмеження функцій науки: Ясперс може вважати, що наука повинна
усвідомлювати свої обмеження і не втручатися в сфери, які виходять за межі
її компетенції. Це може стосуватися, наприклад, використання наукових
досліджень у політиці чи етиці.
Збереження автономії науки: Ясперс може підкреслювати важливість
збереження автономії науки як самостійної сфери діяльності, яка має свої
власні принципи та методи. Це може запобігти політичному або іншому
втручанню, яке може спричинити втрату об'єктивності та незалежності
наукових досліджень.
Уникнення перевищення компетенції: Ясперс може вважати, що чітке
усвідомлення меж науки допомагає уникнути перевищення компетенції і
випередження можливих негативних наслідків, які можуть виникнути
внаслідок некомпетентних втручань у наукові справи.
5. Що, на думку автора, є історико-соціальною причиною кризи
сучасної науки?
На думку Карла Ясперса, історико-соціальною причиною кризи сучасної
науки є перехід від класичної до сучасної епохи, який відбувся приблизно в
XVI-XVII століттях. Цей перехід призвів до того, що наука почала втрачати
своє позиціонування як фундаментальний джерело знань і почала бути
розглянута як один із багатьох можливих джерел.
Однією з головних причин цієї кризи, на думку Ясперса, є те, що наука
стала фрагментарною. У класичну епоху наука була більш інтегрованою, але
з появою нових наукових методів та досліджень вона розкололася на багато
різних спеціалізованих галузей. Це призвело до того, що загальні принципи
та цілі науки стали менш очевидними, а інтереси вчених розділилися між
різними напрямками.
Крім того, Ясперс вказує на те, що наука стала залежною від соціальних
та політичних факторів. Зокрема, він вважає, що наука стала під впливом
грошей, політики та інших соціальних чинників, що призвело до втрати її
об'єктивності та автономії.
Отже, історико-соціальною причиною кризи сучасної науки, на думку
Ясперса, є її фрагментарність та залежність від соціальних та політичних
впливів.
6. Що автор уважає справжнім смислом наукової діяльності?
Карл Ясперс у своїй філософії науки вважає, що справжній смисл
наукової діяльності полягає в пошуку істини та розумінні природи світу. Він
підкреслює, що наука має бути спрямована на розв'язання загальних проблем
і розкриття загальних закономірностей природи, які мають загальне значення
для всього людства.
Для Ясперса, наука повинна відображати постійну потребу людини в
знаннях та розумінні світу, що оточує нас. Вона має бути вільною від
догматичних уявлень та впливу зовнішніх факторів, таких як політика чи
релігія, і мати можливість висувати нові гіпотези та теорії, які ґрунтуються
на об'єктивних даних та емпіричних дослідженнях.
Таким чином, для Ясперса, справжній смисл наукової діяльності полягає
в пошуку істиною та розвитку знань про природу світу, що оточує нас.
7. Що залишається за межею можливостей науки?
За межею можливостей науки залишаються питання, які виходять за
рамки об'єктивної перевірки та дослідження науковими методами. Це можуть
бути питання, які стосуються особистісного вірування, емоційних аспектів,
моральних цінностей та інших аспектів, які не можна або складно об'єктивно
виміряти чи перевірити за допомогою наукових методів.
 Наприклад, наука не може визначити, які моральні цінності є
"правильними" або "неправильними", оскільки це питання відноситься до
сфери особистого вірування та культурних та історичних контекстів. Також
наука не може відповісти на питання про наявність чи відсутність вищих сил
чи божественності, оскільки це питання виходить за рамки області, яку
можна дослідити емпірично.
Отже, за межею можливостей науки залишаються питання, які
стосуються особистих переконань, емоцій та моральних цінностей, а також
питання, які стосуються метафізичних аспектів світу, які не можуть бути
об'єктивно досліджені та виміряні за допомогою наукових методів.

Е. Агацці 1934
Е. Агацці викладав математику в Генуї, філософію науки та
математичну логіку в Католицькому Університеті Мілана. Отримав звання
професора за спеціальністю філософія науки у Генуї у 1970 році. став
провідним спеціалістом з філософської антропології, філософії природи та
філософії науки в Університеті Фрібура у 1979 році.

1. Як автор визначає мету «чистої науки»? Чому заняття «чистою

наукою» є морально виправданим?
Е. Агацці вважає, що в науці є етичні виміри через те, що наукова
діяльність впливає на суспільство та людей. Результати наукових досліджень
можуть мати значний вплив на життя людей, їхнє здоров'я, добробут та
навколишнє середовище. Таким чином, наука повинна враховувати етичні
аспекти своєї діяльності, зокрема, враховувати можливі наслідки своїх дій
для суспільства та людей.
Щодо питання про те, чи вільна наука від цінностей, Е. Агацці вважає,
що наука не може бути повністю вільною від цінностей, оскільки вибір тем
досліджень, методи досліджень та інші аспекти наукової діяльності часто
ґрунтуються на науковцівських переконаннях, цінностях та припущеннях.
Також, враховуючи соціальний контекст, в якому функціонує наука, не
можна уникнути впливу соціальних, політичних та інших цінностей на
наукову діяльність.
У своїй роботі Е. Агацці визначає мету "чистої науки" як пізнавальну
діяльність, спрямовану на отримання об'єктивних знань про природу,
суспільство та світ. Заняття "чистою наукою" є морально виправданим через
те, що вона веде до розвитку знань та розуміння світу, що оточує нас, і може
мати позитивний вплив на суспільство та людей. Така діяльність має свою
цінність як самоціль у пізнанні, розумінні та розвитку людського знання.
2. Як визначає автор мету прикладної науки? Чому доцільно
розрізняти конкретну об‘єктивну ціль та суб‘єктивний намір вченого
при здійсненні моральної оцінки прикладних досліджень?
Е. Агацці, визначає мету прикладної науки як практичне використання
наукових знань для розв'язання конкретних проблем, задач або вирішення
практичних завдань. Основною метою прикладної науки є вироблення нових
технологій, методів, продуктів або послуг, які можуть бути використані для
поліпшення життя людей, розвитку економіки, охорони здоров'я, збереження
природних ресурсів та інших практичних цілей.
Щодо розрізнення конкретної об'єктивної цілі та суб'єктивного наміру
вченого при здійсненні моральної оцінки прикладних досліджень, Е. Агацці
вказує на те, що конкретна об'єктивна ціль прикладних досліджень може
бути оцінена з точки зору її відповідності певним критеріям ефективності,
практичності та корисності для суспільства. Суб'єктивний намір вченого, з
іншого боку, може включати особисті мотиви та цінності, що лежать в основі
його досліджень.
Враховуючи це, Е. Агацці вважає доцільним розрізняти об'єктивні та
суб'єктивні аспекти при моральній оцінці прикладних досліджень. Це
дозволяє більш об'єктивно оцінювати вплив досліджень на суспільство та
природне середовище, відділяючи об'єктивні результати від особистих
мотивів та цінностей дослідника.
 3. Чи виправдовують цілі наукового дослідження засоби його
реалізації?
Питання про виправданість цілей наукового дослідження та засобів його
реалізації є складним і потребує уважного розгляду. Зазвичай виправданість
цілей та засобів наукового дослідження оцінюється з декількох позицій:
Етична позиція: З етичної точки зору, цілі наукового дослідження та
засоби їх реалізації повинні бути виправданими з моральної точки зору. Це
означає, що дослідження не повинні завдавати шкоди людям, тваринам або
природному середовищу, а його результати повинні бути використані для
блага суспільства.
Наукова обґрунтованість: Цілі та засоби наукового дослідження повинні
бути обґрунтованими з наукової точки зору. Дослідження повинні бути
спрямовані на вирішення конкретних наукових питань або проблем, а їхні
результати повинні бути підтверджені емпіричними даними та логічними
аргументами.
Суспільна користь: Виправданість цілей та засобів наукового
дослідження також може оцінюватися з точки зору їхньої суспільної користі.
Дослідження, які призводять до розвитку нових технологій, методів
лікування або рішень для соціальних проблем, можуть вважатися
виправданими з погляду їхньої користі для суспільства.
4. У чому полягає відмінність засобів дослідження теоретичних
дисциплін та емпіричних наук? Стосовно засобів яких наук проблеми
моральної законності постають особливо гостро?
Відмінність у засобах дослідження теоретичних дисциплін та
емпіричних наук полягає в способах, за допомогою яких вони отримують
знання та підтверджують свої теорії.
Теоретичні дисципліни: У теоретичних дисциплінах, таких як філософія,
математика або теоретична фізика, засоби дослідження полягають у логічних
аналізах, розмірковуваннях, дедукціях та інших методах, які базуються на
розумовому або математичному обґрунтуванні. Такі дисципліни часто
працюють з абстрактними концепціями та моделями, що не вимагають
прямого спостереження або експериментального підтвердження.
Емпіричні науки: У емпіричних науках, таких як фізика, хімія, біологія
та інші, засоби дослідження базуються на спостереженнях, експериментах та
інших методах, які використовують конкретні дані та факти, отримані через
спостереження природних явищ.
У відношенні до проблем моральної законності, особливо гостро ці
питання постають у емпіричних науках. Це пов'язано з тим, що емпіричні
науки часто працюють з живими організмами, включаючи людей, тварин та
рослини, а також з природним середовищем. Це викликає ряд етичних
питань, пов'язаних з використанням тварин для експериментів, збереженням
природних ресурсів, впливом на довкілля та багато інших аспектів, які
потребують ретельного морального обгрунтування.
5. Чи доцільно обмежуватися лише аналізом намірів під час
здійснення моральної оцінки наукової діяльності?
Обмеження моральної оцінки наукової діяльності лише аналізом намірів
може бути недостатнім, оскільки наукова діяльність має багато аспектів, які
можуть мати моральні наслідки. Інші аспекти, які також можуть бути
важливими при моральній оцінці наукової діяльності, включають наступне:
Наслідки: Потенційні наслідки наукової діяльності можуть мати значний
вплив на суспільство, навколишнє середовище та інші аспекти життя. Ці
наслідки можуть бути позитивними, наприклад, виробництво ліків для
лікування хвороб, або негативними, якщо дослідження призводять до
небезпеки для здоров'я або навколишнього середовища.
Етичність дослідження: Спосіб, яким проводяться дослідження, також
може бути предметом моральної оцінки. Це включає етичні аспекти
використання людей або тварин у дослідженнях, дотримання прав людини та
етичних стандартів у проведенні досліджень.
Цілі дослідження: Мета наукових досліджень також може бути
важливою при моральній оцінці. Якщо дослідження спрямовані на
покращення якості життя або розв'язання соціальних проблем, їх можна
розглядати як морально виправданими.
Таким чином, хоча наміри науковця важливі, обмеження моральної
оцінки лише ними може бути недостатнім. Моральна оцінка наукової
діяльності повинна враховувати широкий спектр факторів, які включають не
лише наміри, а й наслідки, етичність та цілі дослідження.
6. У яких випадках доречно вести мову про моральну
відповідальність чистої науки?
Мова про моральну відповідальність чистої науки може бути доречною
в ряді випадків, коли наукова діяльність може мати значний етичний чи
моральний вплив на суспільство, людей чи природне середовище. Ось деякі з
таких випадків:
Експерименти на людях або тваринах: Якщо наукові дослідження
включають в себе експерименти на людях або тваринах, особливо якщо вони
можуть призвести до болю, страждань або негативного впливу на їхнє
здоров'я, то моральна відповідальність науковця перед об'єктами
дослідження стає важливою.
Соціальні наслідки досліджень: Якщо результати наукових досліджень
можуть мати великий соціальний вплив, наприклад, у сфері здоров'я,
економіки, екології або прав людини, то науковець може мати моральну
відповідальність за наслідки своїх досліджень.
Етичні аспекти досліджень: Якщо сама методика досліджень порушує
етичні норми, наприклад, щодо конфіденційності, приватності або безпеки
об'єктів дослідження, то науковець може бути відповідальним за це.
Використання наукових знань: Якщо науковий результат може бути
використаний для створення технологій або продуктів, які можуть мати
негативний вплив на суспільство або довкілля, то науковець може мати
відповідальність за етичність і відповідальність використання своїх
досліджень.
 В цих випадках науковець може бути вважатися морально
відповідальним за свою діяльність, і обговорення моральної відповідальності
чистої науки може бути важливим.
7. У чому полягає сутність регулювання наукової діяльності?
Основне завдання регулювання наукової діяльності полягає у визначенні
та впровадженні норм, правил та стандартів, спрямованих на забезпечення
ефективного, етичного та безпечного проведення наукових досліджень. Цей
процес включає кілька ключових аспектів, що сприяють забезпеченню
високого рівня якості та довіри до наукового досвіду.
По-перше, регулювання наукової діяльності передбачає встановлення
етичних стандартів, які регулюють поведінку науковців у процесі
досліджень. Це включає правила експериментування на людях та тваринах,
конфіденційність даних та відповідальне використання отриманих знань.
Другий аспект регулювання стосується стандартів безпеки, спрямованих
на захист науковців та оточуючого середовища від можливих негативних
наслідків досліджень. Це охоплює усілякі аспекти, від забезпечення
безпечних умов роботи до управління ризиками та забезпечення дотримання
встановлених норм.
Третім компонентом регулювання є адміністративні процедури, що
охоплюють всі етапи наукового дослідження. Це включає в себе процес
подання заявок на дослідження, отримання необхідних дозволів та інших
необхідних документів, що забезпечують легальність та ефективність
досліджень.
Крім того, регулювання наукової діяльності передбачає встановлення
відповідальності за результати досліджень та реалізацію систем обліку та
звітності. Це сприяє створенню прозорості та довіри до проведених
досліджень.
Нарешті, регулювання може включати в себе встановлення кодексів
поведінки для науковців, які визначають принципи та правила, якими слід
керуватися у своїй науковій діяльності. Це сприяє формуванню етичної
культури в науковому середовищі.
 В цілому, всі ці аспекти регулювання спрямовані на забезпечення
високих стандартів, етичності та безпеки наукових досліджень, а також на
визнання та дотримання науковцями встановлених норм та стандартів.
Висновок: Узагальнюючи, можна стверджувати, що успішна наукова
діяльність невіддільна від високих стандартів у сферах етики, безпеки та
відповідальності. Регулювання наукової діяльності виступає ключовим
інструментом для забезпечення додержання цих стандартів, впроваджуючи
комплекс правил, норм, стандартів та процедур.
Однією з основних складових регулювання є визначення етичних
стандартів, що визначають межі допустимого та недопустимого у науковій
діяльності. Це охоплює етичні аспекти, такі як експерименти на людях чи
тваринах, а також зобов'язання збереження конфіденційності та
відповідального використання наукових результатів.
Другий важливий компонент регулювання — встановлення стандартів
безпеки. Це не лише захист науковців від можливих ризиків, а й захист
оточуючого середовища від можливих негативних наслідків наукових
досліджень.
Адміністративні процедури стають ще однією важливою складовою
регулювання, охоплюючи весь цикл наукових досліджень — від процедур
подання заявок та отримання дозволів до ведення самого дослідження.
Регулювання також передбачає встановлення відповідальності за
результатами досліджень та ведення обліку та звітності. Це сприяє
створенню прозорості та довіри до вивчених питань.
Не останнім елементом є введення кодексів поведінки для науковців, що
визначають принципи та правила, що керують їхньою професійною
діяльністю.
Регулювання наукової діяльності визначається як важливий чинник для
гарантії якості та безпеки досліджень, а також для утримання довіри
громадськості до наукового співтовариства. Крім того, воно сприяє
впровадженню етичних і відповідальних підходів у використанні наукових
знань та технологій для вирішення соціальних проблем.