Філософія (курс лекцій) – Буслинський

Авторський колектив:
Буслинський В. А., доктор філософських наук, професор;
Скрипка П. І., кандидат філософських наук, професор;
Алексєєв В. Ю., кандидат філософських наук, доцент;
Кусок Л. М., кандидат історичних наук, доцент.

Даний посібник є результатом узагальнення багаторічного досвіду викладання філософії авторами у

вищих навчальних закладах України, зокрема в Київському інституті “Слов’янський Університет”.
Здійснена спроба дати ґрунтовне, всебічне уявлення про особливості філософського знання, його
гуманістичну, предметно-дійову сутність, роль у духовному житті суспільства. Велика увага
приділяється розгляду напрямків світової і вітчизняної філософії, проблем людини і суспільства,
діалектики, соціально-практичної природи пізнання, культури, ціннісних орієнтацій людства на
зламі тисячоліть. Перевагою посібника є те, що складні філософські проблеми з’ясовуються в ньому
доступно, в чіткій і виразній формі.
Розраховано на студентів та аспірантів вищих закладів освіти, а також широке коло читачів.

Тема 1. Філософія, її сутність, особливості та функції

Філософія як мудрість. Філософія як форма суспільної свідомості. Особливості філософського
знання. Предмет філософії. Альтернативні способи осмислення проблем буття. Діалектика і
метафізика. Філософія і світогляд. Філософія і наука. Філософія і релігія. Філософія і право. Функції
філософії.

Тема 2. Історичний розвиток світової філософії

2.1. Антична філософія.
2.2. Філософія Середньовіччя (XIII – XV ст.).
2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XVI ст.).
2.4. Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).
2.5. Німецька класична філософія (XVIII – XIX ст.).
2.6. Марксистська філософія.
2.7. Основні напрямки сучасної світової філософії.
2.8. Основні риси української філософії.

Тема 3. Філософське вчення про буття (онтологія)

3.1 Філософське усвідомлення світу, його сутність та проблеми
3.2 Діалектика та її альтернативи

Тема 4. Специфіка людського буття (філософська антропологія)

Тема 5. Свідомість як людський феномен

Проблема свідомості з точки зору науки і філософії. Про дві концепції щодо розгляду проблем
свідомості. Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії. Свідомість і психіка.
Свідомість і мислення. Мислення і мова. Самосвідомість. Несвідоме. Підсвідоме. Структура
свідомості.

Тема 6. Соціально-практична природа пізнання (гносеологія).

Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості. Поняття істини. Об’єктивна,
абсолютна і відносна істини. Поняття практики. Структура практики. Практика як критерій істини.
Абсолютність і відносність практики як критерія істини. Поняття чуттєвого та раціонального у
пізнанні. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Основні форми і методи наукового
пізнання. Поняття конкретного і абстрактного на півнях емпірії і теорії.

Тема 7. Буття суспільства (соціальна філософія)

Поняття суспільства. Специфіка соціального пізнання. Соціальна філософія в системі суспільних
наук. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Біосфера і ноосфера.
Природа як сукупність об’єктивних умов існування людства. Економічне життя суспільства.
Матеріальне виробництво. Продуктивні сили. Виробничі відносини. Сутність і наслідки НТР.
Соціальне буття суспільства. Демографічна структура суспільства. Поселенська структура
суспільства. Професійно-освітня структура суспільства. Соціально-класова структура суспільства.
Етносоціальне буття суспільства. Політичне життя суспільства. Духовне життя суспільства.
Структура духовного життя суспільства. Суспільна та індивідуальна свідомість. Структура суспільної
свідомості.

Тема 8. Динаміка суспільного життя

8.1. Етносоціальне буття суспільства

Тема 9. Філософія культури

Поняття культури. Структура культури. Культура особистості. Функції культури. Культура і
цивілізація. Традиції і новації в культурі.

Тема 10. Політичне життя суспільства

Держава як базовий інститут політичної системи. Держава та громадянське суспільство. Політичні
партії в структурі політичної системи суспільства. Політична свідомість і культура як елемент
політичної системи.

Тема 1. Філософія, її сутність, особливості та функції

Філософія як мудрість. Філософія як форма суспільної свідомості. Особливості

філософського знання. Предмет філософії. Альтернативні способи осмислення проблем
буття. Діалектика і метафізика. Філософія і світогляд. Філософія і наука. Філософія і
релігія. Філософія і право. Функції філософії.

Філософія як мудрість. Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI
століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом
та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою.
Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості (слово “філософія” грецького
походження – від phileo – люблю і sophia – мудрість). Що це означає? Що таке мудрість?
Щоб з’ясувати ці питання слід мати на увазі, принаймні, три важливих моменти:
1) Філософія має справу з найбільш загальними, фундаментальними проблемами існування світу, а
саме: його єдності, природи, тенденцій розвитку тощо. Знання ж загального, фундаментального є
виключно важливим для пізнання істини, оскільки у загальному більше суттєвого, ніж у частковому.
Не випадково, патріарх світової філософії Аристотель, якого Гегель називав “вчителем людства”
стверджував, що “той, хто знає загальне, знає більше того, хто знає часткове”.
Пізнати, з’ясувати загальне – непросто, бо воно неочевидне. Загальне це таке, що не сприймається
на рівні відчуттів. Загальне є продуктом логічного мислення. Воно являє собою основну підвалину
наукового знання. Аристотель підкреслював, що “знанням в найбільшій мірі володіє той, хто знає
загальне. Мабуть, важче всього для людини пізнати саме це, найбільш загальне, бо воно дальше
всього знаходиться від чуттєвих сприйнять”.
Оскільки філософія досліджує найбільш загальні проблеми існування світу, остільки вона саме тому
здатна осягнути його в цілому, дати цілісне уявлення про світ, його розвиток, тенденції поступу. Це
торкається також і світу самої людини, її виникнення, розвитку, місця в природі тощо.
Уявлення про предмет в цілому, його цілісне бачення є надбанням розуму людини, свідченням
могутності її інтелекту, здатності з’ясовувати найбільш загальні закономірності розвитку всього
сутнісного. “Філософія, - відзначав Гегель, - займається не окремими ситуаціями, а загальним
мисленням, оскільки проникає в ціле (прослідковує загальні закономірності...)”. Подібну думку
висловлював також відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет: “Філософія, - говорив він, - є
універсальною і абсолютною наукою”, філософія – “ це пошук цілого, загального”, “це пізнання
Універсуму”.
Складні явища чи процеси людина може охопити в мисленні в цілому, але за умови, коли здатна
виділити найбільш загальне, суттєве, притаманне усім цим явищам чи процесам. В цьому контексті
філософія, як “пошук цілого, загального”, співвідноситься з мудрістю.
2) Філософія небезпідставно ототожнюється зі знанням першоначал, першопричин буття. Ці
знання, на думку Арістотеля, слід віднести до “мудрості”. Бо “мудрість є наука про визначальні
причини і начала”. І далі: “наставники більш мудрі не завдяки умінню діяти, а тому що вони
володіють узагальненими знаннями і знають причини”; “Жодне з чуттєвих сприйнять ми не
вважаємо мудрістю, хоча вони і дають важливі знання про одиночне, бо вони не вказують “чому”...
Мудрими вважаються не ті, хто має досвід, а ті, що “знають причину”; “Ми наставників у кожній
справі шануємо більше, вважаючи, що вони більше знають, ніж ремісники, і мудріші їх, оскільки
вони знають причини того, що створюється”. Аристотель пояснює, кого можна називати мудрим, і
якої науки це стосується:
“По-перше, ми припускаємо, що мудрий, настільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання
про кожний предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатний пізнати важке і
нелегко осягнене для людини (сприйняття почуттями властиве усім, а тому це легко і нічого
мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що більш мудрішим у будь-якій науці є той, хто
більш точний і більш здатний навчити виявленню причин”.
Філософія досліджує те, що “найбільш гідне пізнання – першоначала і причини, бо через них і на їх
основі пізнається все інше...”; “Отже, з усього викладеного випливає, що ім’я мудрості необхідно
віднести до однієї і тієї ж науки: це повинна бути наука, котра досліджує перші начала і причини”.
Такою наукою є філософія. “Філософія – найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання
першопричин, сутнісного і вічного”.
Отже, мудрість ототожнюється у філософії з пізнанням першопричин і першоначал, “сутнісного і
вічного”.
3) Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”,
дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Бо що таке закон? Закон – це відношення між
сутностями, найбільш загальний, установлений зв’язок між речами, який повторюється при
відповідних умовах і є об’єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. Оскільки
філософія займається з’ясуванням цього, остільки вона і має відношення до мудрості. Мудрість,
таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш
загальних зв’язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання. Не
випадково сучасний французький філософ Мішель Гуріна підкреслює, що мудрість – не що інше, як
вміння використовувати знання на практиці – “мистецтво жити”.
Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу;
першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених,
необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків. Таким чином, мудрість, як
філософський феномен, - це форма духовно-практичного осмислення дійсності, з’ясування причин,
тенденцій розвитку всього сутнісного, передбачування наслідків цього розвитку на основі
поєднання інтелекту та практичного досвіду.
Філософія як форма суспільної свідомості.
У суспільстві мають місце багатоманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові,
моральні, культурні тощо. Але не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини
складають основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб зрозуміти складні
взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною цього ще не достатньо. Бо люди у своїй
діяльності керуються не лише матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони
мають відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т.п. ідеї та погляди. Останні
виділяються, стають загальними для певних соціальних груп і носять суспільний характер. Вони
складають суспільну свідомість.
Суспільна свідомість – це сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів людей, котрі відображають їх
суспільне існування або буття. Оскільки суспільне буття людини є складним і багатоманітним,
остільки такою є і суспільна свідомість. Викристалізованими формами суспільної свідомості є
політична, правова, філософська, моральна, релігійна і т.п. Всі ці форми представляють собою
відображення різних сторін життєдіяльності людини і суспільства.
З теоретико-пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості, є формою
відображення дійсності у свідомості людини. Це відображення є складним, теоретичним. Скажімо,
людина відображає світ, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що дається у її відчуттях. Це
відображення дійсності на рівні “світовідчуття”, “світосприйняття”. Для філософії як форми
суспільної свідомості специфічним, притаманним їй, є “світорозуміння”, “світоз’ясування”. Останнє
здійснюється людиною лише в процесі її теоретичного мислення, шляхом абстрагування,
проникнення у найбільш суттєве, загальне. Такий спосіб осягнення дійсності дає можливість
з’ясувати те, що не сприймається на рівні відчуттів. Об’єктивні закони розвитку природи чи
суспільства не можна, наприклад, сприйняти з допомогою зору, дотику чи смаку. Вони
сприймаються лише на рівні мислення.
Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом
узагальнення – виділення найбільш загальних, суттєвих ознак, зв’язків, властивостей, відношень
речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної свідомості,
ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для
розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом Гегеля “є сучасна епоха,
котра осягнута в мисленні”. Бо епоху, її сутність, тенденції розвитку можна осягнути не в процесі
“світовідчуття”, а в результаті “світорозуміння” – теоретичного мислення. Це – єдиний спосіб
охопити в цілому таке складне явище, як епоха.
Особливості філософського знання. Філософія це система певних знань про природу,
суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають
свої особливості. В чому вони полягають?
Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються
спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі.
Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того,
що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким
предметом.
Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні
практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання –
розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно
встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від
нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки
відхиляємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від тих чи інших ознак предмета і є
ілюстрацією процесу абстрагування.
Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах.
Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Філософські поняття є
результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а
найзагальніше. Скажімо, в такому понятті, як матерія, відображається найбільш загальна
властивість оточуючої нас дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю, незалежною від
волі і свідомості людини. Як встановлюється така найзагальніша властивість поняття “матерія”?
Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних її властивостей і концентрації
уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних). Ось приблизний шлях такого
абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність: “ця”); троянда (тут ми вже
абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у
словосполученні “ця троянда”. Далі. Слово “квітка”. Воно охоплює всі квіти, що мають місце в
дійсності, тобто ми подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага
концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Далі. Слово “рослина” включає в себе весь
рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Але це ще не є найбільш загальним поняттям. Ми
можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш
загальним буде поняття “живе”. Останнє включає в себе не лише весь рослинній світ, але й
тваринний. Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття
“матерія” фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому фіксується все те, що існує об’єктивно, тобто
поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного, найвищий рівень
абстрагування.
Кожна наука має свій понятійний апарат, котрий дає можливість матеріалізувати знання. Однак на
відміну від понять філософії цей понятійний апарат може бути застосований лише до конкретної
галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”,
“прибуток”, “товар” і т.п. Вони відображають сутність економічних процесів. Однак не можуть бути
застосованими для з’ясування проблем теорії пізнання, логіки, діалектики тощо, бо мають інший,
відмінний від філософії рівень узагальнення. Так само закон вартості не може бути застосованим до
з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Що ж торкається понять
філософії, то вони використовуються в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки ці
поняття абстрагуються від усіх сфер буття, тобто в них виділяються найбільш загальні ознаки, що
притаманні усім речам і явищам об’єктивного світу. Тому поняття філософії мають найвищий рівень
узагальнення.
2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності,
людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання
загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.
3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного
апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.
Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є
абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні
до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни,
біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша
річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то
філософія повинна мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий рух
і розвиток.
Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм поняттям, дати точне уявлення про рух,
зміну, розвиток, взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому філософські поняття самі є
рухливими, біжучими; вони різко вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість
переходить в якість, а якість переходить в кількість; можливість стає дійсністю, остання ж є
основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною
для іншого явища, що зв’язане з ним; зміст визначається формою, але остання може бути змістом
для іншого процесу і т.д. і т.п.
Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно
відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.
4. І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою
якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.
Предмет філософії. Враховуючи вищевикладене, можна визначити і сам основний предмет
філософії.
Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола
проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії
такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні проблеми існування світу,
як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання,
осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої
філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення
“людина – світ”, його різні модифікації.
Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”, котра є ні
чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним розумом”.
“Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення, розумне мислення”; у філософії
екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується, перебільшується “світ людини”, її суб’єктивність.
“Немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”, - підкреслював
Ж. – П. Сартр; Едмунд Гуссерль, засновник так званої феноменологічної школи, в предмет
філософії включав лише “чисту свідомість” – відокремлену від існування і свідомості конкретної
людини; Л. Фейєрбах дотримувався іншої точки зору. Для нього “єдиним, універсальним і вищим
предметом філософії” є “людина і природа як базис людини”; філософські концепції, наприклад, Д.
Локка, П. Гольбаха та інших ґрунтуються на пріоритетності світу, природи, матерії, їх об’єктивності
тощо.
Отже , при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму
відношення “людина-світ”. Не випадково Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії,
вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї (Фіхте
називав такий підхід “догматизмом”) і від ідеї до речі (Фіхте називав такий підхід “ідеалізмом”).
Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у філософії –
матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Бо що таке матеріалізм?
Матеріалізм (від лат. Materialis – речовинний) – це філософський напрямок, який виходить з того,
що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. З точки зору
матеріалізму, світ як природа є матеріальним, об’єктивним, незалежним від людини, її волі,
свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є властивістю високоорганізованої матерії, її ідеальним
відображенням.
Ідеалізм (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний
матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є первинними, а природа, буття,
матерія – вторинними. Він поділяється на певні різновиди – об’єктивний ідеалізм та суб’єктивний
ідеалізм залежно від того, яке духовне першоначало кладеться в його основу. Об’єктивний ідеалізм
за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний
розум”, “чиста свідомість”). Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей
індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”.
В чому причини такого різнополюсного відображення дійсності? Які пізнавальні коріння такого
відображення?
Альтернативні способи осмислення проблем буття. Теоретико-пізнавальними основами
матеріалістичного відображення дійсності є матеріально-предметні діяльність людини, практика;
розуміння “вторинності” людини по відношенню до “первинності” природи незалежності останньої
по відношенню до людини, її свідомості.
Античні філософи, як правило, були стихійними матеріалістами. Вони бачили світ таким, яким він є,
а саме: що світ передує людині, а не навпаки, що він є об’єктивним, незалежним від її свідомості,
волі, бажань.
Про перших філософів Арістотель говорив, що вони прагнули з’ясувати “те, з чого сутнє
складається, з чого воно як першого виникає і в що, як в останнє воно повертається; те, що як
субстанція (першопочаток – В. Б.), залишається завжди одним і тим же і змінюється лише в своїх
визначеннях... Тому вони вважають, що жодна річ не виникає і не знищується, оскільки завжди
зберігається одна і таж природа”.
Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим.
Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:
1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки
речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людини на рівні відчуттів. Загальне ж –
на рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між
річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і
конкретним?
Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по різному.
Практична діяльність людини переконувала її в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є
породженням цього світу, природи. Саме тому античні філософи на перший план, як правило,
ставили природу, її самодостатність, незалежність від людини. Це і стало пізнавальною основою
об’єктивного, матеріалістичного відображення дійсності.
Щодо основ ідеалістичного відображення дійсності, то слід відзначити, насамперед, значні
труднощі, які зустрічає людина на шляху процесу пізнання, можливість створювати нею такі
пізнавальні образи і об’єкти, котрих немає у дійсності. Наприклад, ми маємо уявлення про речі, які
ніколи ніхто не бачив (міфологічні образи). Але вони є у свідомості.
В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з
приводу природи загальних понять (універсалій).
Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально
існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським
мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише не існують незалежно
від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.
Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття
існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими
духовними сутностями.
Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного.
Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно
існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.
Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого
раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що
засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії
пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).
Раціоналісти (Р. Декарт, Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може
бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам
розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що
істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання
на основі практики.
2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і
суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за
формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує
сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний
момент у пізнанні має, безумовно, важливе значення.
3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі,
оскільки такі межі мають конкретні речі.
Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або
недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення
дійсності.
Ідеалістичний спосіб відображення проблем буття якраз і ґрунтується на перебільшенні,
абсолютизації суб’єктивних моментів в процесі пізнання, ігноруванні або відкиданні його
об’єктивних моментів.
Це і є однією з підвалин альтернативного ідеалістичного відображення дійсності.
З’ясовуючи основи альтернативного відображення дійсності, необхідно вказати ще на одну таку
обставину – це перебільшення в процесі пізнання ролі самих понять. Питання стоїть так: що є
першим у пізнанні – створене в процесі пізнання поняття, чи те, що відображається цим поняттям.
З точки зору здорового глузду, висхідним у пізнанні виступає не поняття про речі, а самі ці речі, їх
загальні ознаки, які і відображаються цим поняттям. Бо що таке “поняття”? Поняття – це форма
мислення, в котрій відображаються загальні ознаки, властивості, відношення передмов. В процесі
абстрактної діяльності людина виділяє найбільш загальні моменти речей і фіксує їх у понятті про
дані речі.
Здавалось, що якщо відсутній сам предмет, то не може бути і поняття про нього, не може бути
уявлення про те, які загальні властивості йому притаманні. Однак ця очевидна істина сприймається
філософами по різному.
Платон, наприклад, вважав, що поняття про речі передують речам. Поняття є їх сутностями, самі ж
речі таких сутностей не мають. Речі – плинні, змінні, перехідні. Поняття ж про речі – вічні,
найважливіші.
Гегель теж поділяв подібну точку зору. Він писав: “Помилково думати, що спочатку предмети
утворюють зміст наших уявлень, а вже потім привноситься наша суб’єктивна діяльність, котра
через посередництво... операції абстрагування... утворює їх поняття. Поняття, навпаки, є істинно
першим... і речі мають сутність завдяки... поняттю”
Ніхто не заперечує важливу роль понять в науці. Вони є надійними засобами пізнання істини. Але
великою помилкою є перебільшення їх значення в процесі пізнання, відокремленості їх від тих
об’єктів, котрі вони відображають. Таке перебільшення, абсолютизація понять в процесі пізнання і є
складовою альтернативного ідеалістичного відображення дійсності у свідомості людини.
При розгляді альтернативних способів (осмислення) проблем буття слід мати на увазі і
альтернативність у визначенні самої суті процесу пізнання, а саме: чи здатна людина взагалі
пізнати оточуючий світ, чи їй це не під силу?
Філософи і цю проблему вирішували з альтернативних точок зору. Наприклад І. Кант вважав, що
сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що
“з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично
став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а –
заперечення його). Інший відомий філософ Г. Гегель, навпаки, глибоко вірив у здатність людини
пізнати оточуючий світ. Він підкреслював, що: “У прихованій і замкнутій сутності Всесвіту немає
сили, котра змогла б протистояти відважності пізнання; вона (сутність – В. Б.) повинна розкритися
перед нею (людиною – В. Б.), показати їй своє багатство і свої глибини і дати їй насолодитися
ними”.
Діалектика і метафізика. Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до
з’ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про
діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій. Почнемо з визначення
самих понять “діалектика” і “метафізика”.
Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька
визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки,
суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою
спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної
діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання.
“Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь
суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика”
розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це
теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про
зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише
“абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса,
яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6)
діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7)
діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і
зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми
знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво
таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє
загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною,
оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він
вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення
понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього,
зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо,
використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні
аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.
Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її
сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному
розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання.
Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке
метафізика?
Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує
проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення
складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка,
метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості
матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше
застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським
(1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою
назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.
Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це
вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2)
метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається
для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука
про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які
не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика –
це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика”
термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.
В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і
методів пізнання?
1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні метафізики і діалектики
виявляється в розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить
майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого
подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається
новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до
абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше.
Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку
нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці,
про що вже йшла мова вище.
2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни.
Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх”
як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з
точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній
суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.
3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу
переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як
процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними
змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.
4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку.
Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе
філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно.
Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі
спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було,
однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих
елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне
зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія
відображення дійсності.
5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення
дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість,
негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі
його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні.
Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.
6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо
діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез
його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-
або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.
7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання.
Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес. Останнє дозволяє охопити
суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні
переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.
8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до
побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення
його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності
на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору
діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.
Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що
метафізика – це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично
неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку
філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких
важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять,
суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки
метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу
пізнання, усвідомлення дійсності.
Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є
протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни;
розуміння зв’язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в
розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової
картини світу.
Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно,
накладають відбиток і на світогляд людини, її світоуявлення і світорозуміння.
Філософія і світогляд. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд?
Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У
сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної
відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів
на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “
світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння
світу”.
Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” –
багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище
наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості,
спосіб духовно-практичного освоєння світу.
Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним
світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є
системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія
як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-
політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно
(теоретично), так і практично.
Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає?
Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної
свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет
осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її
походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).
Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?
1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе
різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні,
етичні, естетичні і т.п.
2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”,
“світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії
найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.
3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію
пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються:
(досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).
4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як
система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може
ґрунтуватися на не наукових засадах.
5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами,
законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна.
Світогляд не має такої функції.
Філософія і наука. Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а
й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на
запитання, а чи є філософія наукою?
Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи
визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це
категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік,
Л. Вітгенштейн та інші).
Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього
напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним
наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою.
“Філософія, - писав Р. Карнап, - віднині не визнається як особлива галузь пізнання, котра стоїть
поряд з емпіричною наукою”.
М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як теоретичний засіб для
логічного аналізу мови – мови емпіричної науки. “Філософія не є наукою”, - підкреслював цей
філософ.
Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від
лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення
про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише
природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним
(дослідним) шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів (метод – шлях
дослідження, сукупність прийомів чи операцій практичного чи теоретичного пізнання). З такої
точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються
свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія
не є експериментальною наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі
методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.
Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє “поле”
дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом
розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх
відношення.
Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими
засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої,
суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.
Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості. Для хімії,
наприклад, таким предметом є перетворення речовин, зміна їх складу або будови. Предметом
фізики є, як відомо, природа, її властивості. Фізіологія вивчає життєдіяльність цілісного організму і
його окремих частин – клітин, органів, функціональних систем тощо.
Цілком логічно, що для пізнання сутності таких об’єктів, і їх властивостей, застосовуються методи,
прийоми, операції, що адекватні цим наукам, такі, скажімо, як рентгеноструктурний,
масспектрографічний, якісний, кількісний і т.д. Ці методи, безумовно, дають можливість отримати
досвідне знання, котре можна перевірити експериментально.
На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є,
як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про
загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш
загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних
принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні
діалектичного методу.
Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути
з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.
Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути
з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.
Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття?
“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація
об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості” (Советский энциклопедический
словарь. М., 1982, стор. 876).
“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять
про явища і закони дійсності... Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання
об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення (Див. Філософський словник. Друге
видання. К.,1986, стор. 416).
Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі складають її
предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею” (Див. Философский
энциклопедический словарь. М., 1983, стор. 403, підкреслення моє – В. Б.).
Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2)
закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4)
методи дослідження явищ і процесів дійсності.
Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку,
свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну
дійсність.
Що є спільним для філософії і науки?
Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2)
філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень
своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто
включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні
елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).
Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають
на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери
дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як
безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії
виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки
виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину
світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати
не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є
важливою складовою наукового світогляду.
Для більш змістовного з’ясування особливостей філософії, необхідно розглянути її взаємозв’язки з
іншими формами суспільної свідомості, наприклад, з релігією, правом, показати, що є для них
спільним і відмінним.
Філософія і релігія. Взаємозв’язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля
джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої
людини, як людини, її теоретичного мислення.
Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє
собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди,
віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є
спільним для філософії і релігії?
Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної
свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними
способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають
світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису
суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.
Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є
відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія
мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки,
діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї,
погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія
ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання,
способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення)
того, що є – відповідних догм і постулатів; по-п’яте, філософія орієнтується, насамперед, на
інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна
збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало
(апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало
– персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з
філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення
дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.
Філософія і право. В системі форм суспільної свідомості (про це мова йтиме більш детально в
подальших розділах книги) значний інтерес для розкриття специфіки філософії представляють
взаємозв’язки філософії і права (правосвідомості). Перш ніж розглянути ці взаємозв’язки необхідно
визначити саме поняття права, правосвідомості.
Право, насамперед, являє собою вольову систему, що складається із загальнообов’язкових норм,
розпоряджень і дій, обумовлених відповідними суспільними відносинами, з метою встановлення
режиму громадського порядку, що здійснюється з допомогою виховних заходів, а також
державного примусу. Коротше: право – це система соціальних норм і відносин, котрі охороняються
і захищаються силою держави.
Право і правосвідомість – це не тотожні поняття. Право – це норми, розпорядження, юридичні
закони, а правосвідомість – це знання і оцінка діючого права у суспільній свідомості. Нерідко
правова норма, юридичний закон, що приймається в тому чи іншому суспільстві не тотожні, не
рівнозначні з його оцінкою у суспільній свідомості. Закон, норма встановлює одне, а в суспільній
свідомості це “одне” відкидається як неприйнятне. Тому на практиці деякі юридична закони і норми
ігноруються, порушуються, оскільки у суспільній свідомості вони оцінюються негативно, як
несправедливі.
Отже, коли ми розглядаємо зв’язки філософії і права, то мова йде про право не як юридичну норму,
закон, а про право як форму суспільної свідомості.
Що є спільним для філософії і права?
Насамперед, філософія і право є формами суспільної свідомості; філософія і право підпорядковані
загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості, виступаючи як специфічне
відображення економічних, політичних та інших відносин даного суспільства; філософія і право
входять до духовної сфери суспільства як складові надбудови; філософія і право мають спільну
виховну функцію.
Окрім спільного, філософія і право мають суттєві відмінності. 1) У філософії і права – різні предмети
осмислення дійсності. Предметом філософії, як вже відзначалося вище, є найбільш загальні
проблеми буття, відношення “людина – світ”. Предметом права, як форми суспільної свідомості, є
оцінка конкретних норм, приписів, юридичних законів і т.п., що регулюють поведінку людей у
суспільстві; 2) у філософії відображаються об’єктивні закони розвитку світу. Що ж до права, то в
ньому знаходять відображення юридичні закони, які встановлюються людьми в інтересах певних
соціальних груп, класів тощо; 3) філософія і право мають різний рівень узагальнення.
Специфічними для філософії є, як правило, широкі абстракції – філософські поняття, закони і
принципи, котрі застосовуються при дослідженні права, з’ясуванні сутності правової свідомості –
філософії права. Відносно ж конкретних норм права, юридичних законів і юридичних понять, то їх
використання у філософії, її вивченні – обмежене; 4) філософія відображає економічну структуру
суспільства, його матеріальні відносини не прямо, а опосередковано – через політику, політичну
діяльність людей. Право відображає економічні відносини суспільства – безпосередньо. Право
відображає економічні відносини суспільства – безпосередньо. Право має прямий зв’язок з
економічними відносинами, насамперед, з відносинами власності; 5) І, нарешті, останнє. Філософія і
право мають різну структуру. Про структуру філософії мова йшла вище, коли було розглянуто
питання про співвідношення філософії і світогляду. Що ж до структури права як форми суспільної
свідомості, то вона включає в себе два важливих компоненти: а) правову ідеологію як систему
правових поглядів, теоретичну правову свідомість соціальної групи, класу; б) правову психологію –
несистематизовані правові погляди, уявлення, звички, традиції, почуття, емоції, що формуються в
практичній діяльності людей.
Функції філософії. Філософія відіграє важливу роль у суспільстві, насамперед, в розвитку
суспільної свідомості, та і самої людини, її сутнісних сил. Свідченням цього є найважливіші функції
філософії.
Функція (від лат. – виконання, звершення) – спосіб діяння якоїсь системи, органу, котрий
спрямований на досягнення певного результату. Філософія як форма суспільної свідомості, як
система певних знань, законів і принципів, має досить вагомий функціональний потенціал.
Давно помічено, що існує зв’язок, між рівнем розвитку філософії, і навіть її існування, і рівнем
розвитку свободи людини, політичної свободи, зокрема. Бо там, де розвинена філософія,
розвивається і свобода. Філософія створює сприятливий ґрунт для цього через розвиток духовних
підвалин суспільства. Вона впроваджує у суспільну свідомість загальнолюдські цінності – ідеї
свободи, невід’ємних прав людини, справедливості, соціальної рівності тощо.
Згадаймо Джона Локка, котрий наголошував, що людина від природи має три невід’ємнх права:
право на життя, право на свободу і право на приватну власність, набуту чесною працею. Ф. М.
Вольтер стверджував: “всі люди народжуються вільними”; Т. Гоббс: “природне право будь-якої
людини – це її свобода”. Г. Гегель: “Людина, як така, вільна. Свобода духу складає найголовнішу
властивість її природи”. Всю історію людства німецький філософ пов’язував з “прогресом в
усвідомленні людиною свободи”. “Приватна власність, - підкреслював Гегель, - є єдиною сутнісною
визначеністю особистості”; “Лише у власності (володінні нею) особистість є розум”. М. Бердяєв:
“людська свобода – самодостатня цінність. Немає нічого більш важливого, ніж свобода людини. Всі
форми суспільного ладу виправдані лише тоді, коли слугують свободі людини, її розвитку”. Ж.-П.
Сартр: “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна, або її
(людини) немає взагалі.”
Подібні ідеї поділяли і пропагували у свій час Ш. Монтеск’є, К. Гельвецій, Л. Фейєрбах, К. Ясперс,
М. Хайдеггер, Х. Ортега-і-Гассет та багато інших.
Філософи роками, століттями із покоління в покоління спроваджували ці ідеї в суспільну свідомість,
в правову систему, сприяли розвиткові свободи людини. Скажімо так: видатні філософи стояли біля
джерел європейської і світової цивілізації, сучасної демократії і тоді, і тепер, в наш час. Їх
діяльністю і визначався і визначається вплив філософії на суспільну думку, свідомість людини, її
культуру, на формування загальнолюдських цінностей. Філософія набула, таким чином, свою
важливу соціально-практичну (предметно-дійову) і виховну функції.
Важливою функцією філософії є її здатність з допомогою свого інструментарію створювати
понятійний апарат, проникати в сутність явищ, з’ясовувати об’єктивні, закономірні зв’язки між
ними. Тому філософія має теоретико-пізнавальну або логіко-гносеологічну функцію. Вона
здійснюється з допомогою багатьох форм і методів таких, як абстрагування, індукція і дедукція,
аналіз і синтез, моделювання, ідеалізація, формалізація, судження, поняття, умовивід, ідея,
проблема, гіпотеза тощо.
Елітною для філософії є функція загально-методологічна, котра полягає в тому, що її основоположні
принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь-яких сферах наукового
пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ. Чому можуть бути використані у будь-
яких сферах наукового пізнання? Тому що ці принципи, закони і т.п. є результатом абстрагування
(виділення найбільш загального), що притаманне усім сферам буття і тому вони застосовуються в
усіх сферах дійсності.
Візьмемо конкретний приклад. У філософії важливим принципом, що використовується в процесі
пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ
чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму
розвитку пройшло і чим стало.
У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових
вимог, а саме:
1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;
2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;
3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;
4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості,
відмінності;
5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний,
гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);
6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;
7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який
вони мали колись, і який мають тепер;
8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.
Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому
шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає. Бо
метод, його знання застосування – це річ виключно важлива в процесі пізнання.
“Метод – найперше, найосновніше, - писав відомий російський природодослідник І. П. Павлов. – Від
методу, способу дії залежить вся серйозність дослідження: при доброму методі і геніальна людина
буде працювати даремно і не отримає цінних, точних даних”.
І, нарешті, ще одна функція філософії – світоглядна. Філософія – це цілісний узагальнений погляд
на світ, людину, їх відношення, сутність походження, пізнання, а також на його межі, можливості,
значення тощо. З’ясовуючи ці проблеми на теоретичному рівні, філософія має фундаментальний
світоглядний потенціал.
Філософія, як відомо, належить до гуманітарних наук, які німці доречно називають “Schone
Wissenschaften” – дослівно “красивими науками”. Арістотель стосовно філософії висловлювався так:
“Філософія найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання істини – першопричин, сутнісного і
вічного. Всі інші науки необхідні..., але кращої за неї немає жодної”.
Філософія як наука, форма суспільної свідомості і світогляд, має потужний гуманістичний потенціал.
Це виявляється в тому, що вона, по-перше, розглядає людину як єдино можливий суб’єкт. Людина
включається в предмет філософії в контексті співвідношення “людина-світ”; по-друге, філософія
утверджує людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського, зокрема; по-
третє, філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять,
узагальнень, розвиває теоретичне мислення, мову, сутнісні сили людини, її пізнавальні можливості.
Не випадково відомий теоретик мовознавства Вільгельм фон Гумбольт вказував на нерозривний
зв’язок розвитку нації з розвитком її теоретичного мислення. “Нація тим розвиненіша, - писав він, -
чим більше розвинена її мова, теоретичне мислення”; по-четверте, філософія будь-яка, незалежно
від її спрямування і сутності – це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей,
ідей і явищ; по-п’яте, філософія завжди стояла біля джерел ідеології – могутнього фактору впливу
на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес; по-шосте, філософія з’ясовує
фундаментальні світоглядні проблеми (“що є що”, “чому”, “як”) і тому має ґрунтовний світоглядний
потенціал, є теоретичного основою будь-якого світогляду.
Позитивна роль прогресивних філософських ідей у суспільстві безперечна. Захист невід’ємних прав
людини, якими є право на життя, на свободу і приватну власність, формування ідеології такого
ґатунку – все це є важливим людським виміром філософії. Якщо сучасні європейські країни і мають
такий рівень демократичних свобод, таку правову систему їх захисту, то ці здобутки необхідно
віднести і на адресу європейських філософів і європейської філософії.

Контрольні запитання
1. В чому полягають особливості філософського знання?
2. Як співвідносяться філософія і наука?
3. Що таке світогляд?
4. Які основні структурні елементи світогляду?
5. Чим відрізняється філософія від релігії?
6. В чому полягають функції філософії?
7. Що є предметом філософії?
8. Які основні історичні типи світогляду?
9. Чим відрізняється діалектика від метафізики?

Теми рефератів
1. Філософія як форма суспільної свідомості.
2. Предмет філософії.
3. Філософія і світогляд.
4. Філософія і наука.
5. Філософія в системі культури.
6. Філософія і релігія.
7. Філософія і право.
8. Сутність діалектики.
9. Функції філософії.
10. Альтернативні способи відображення проблем буття.

Рекомендована література
1. Аристотель. Метафизика. Соч. в 4-х томах, т. 1, М., 1976, стр. 66, 67, 68, 69, 71.
2. Гурина Мишель. Философия. Перевод с французского, М., 1998, стр. 119.
3. Гегель. Энциклопедия философских наук, т. 1, М., 1974, стр. 347, 402.
4. Гегель. Лекции по истории философии. Соч. в 3-х томах, т. 3, М., 1976, стр. 66.
5. Гегель. Соч. в 3-х томах, т. 3, М., 1972, стр. 296.
6. Зотов А. Ф., Мельвиль Ю. К. Западная философия ХХ века. М., 1998, стр. 371.
7. Гумбольт Вильгельм. Избранные труды по языкознанию. М., 1984, стр. 230.
8. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. М., 1991, стр. 10.
9. Спиркин А. Г. Философия. Учебник для вузов. М., 2000.
10. Философский энциклопедический словарь, 2-е издание, М., 1989.
11. Конке В. А. Основы философии. М., 2000.
12. Філософія. Навчальний посібник, 2-е видання, перероблене і доповнене (за ред. І. Ф.
Надольного), К., 2001.

Тема 2. Історичний розвиток світової філософії

2.1. Антична філософія.

2.2. Філософія Середньовіччя (XIII – XV ст.).
2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XVI ст.).
2.4. Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).
2.5. Німецька класична філософія (XVIII – XIX ст.).
2.6. Марксистська філософія.
2.7. Основні напрямки сучасної світової філософії.
2.8. Основні риси української філософії.

2.1. Антична філософія.

Науки, котрі у нас є, майже всі мають джерелом греків
Френсіс Бекон.

Ми повинні “... знову і знову повертатися у філософії, як в усіх багатьох інших галузях, до
досягнень того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечила йому
в історії розвитку людства місце, на яке не може претендувати жодний інший народ... В
багатоманітних формах грецької філософії вже є в зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші
типи світоглядів”
Фрідріх Енгельс.

Кожному явищу матеріального і духовного світу об’єктивно притаманні внутрішні суперечності,

котрі є коренем їхньої життєвості, джерелом будь-якого руху і розвитку. Не є виключенням в цьому
плані і філософія, котра, відображаючи ці суперечності, сама розвивається суперечливо – через
боротьбу ідей, концепцій, шкіл, напрямків. Свідченням цього є історичний розвиток світової
філософії – від її початку, понад 2500 років тому, і до нашого сьогодення.
Однак перш ніж перейти до конкретного розгляду історичного розвитку світової філософської
думки, необхідно відповісти на запитання: за якими ознаками, критеріями поділяється світова
філософія? Що кладеться в основу такого поділу?
Є різні підходи до цієї проблеми. Перший – формаційний. Згідно з цим підходом, світова філософія
поділяється в залежності від суспільно-економічних формацій, тобто типу суспільства, що базується
на певному способі виробництва. Історії відомі кілька суспільно-економічних формацій:
рабовласницька, феодальна, капіталістична тощо. Тому і філософія поділяється за таким критерієм:
філософія рабовласницького суспільства, феодального, буржуазного і т.д.
Другий підхід поділу філософії – цивілізаційний, тобто філософія поділяється з точки зору того,
який вплив на суспільне життя, його духовну сферу, мала та чи інша філософська система,
філософія на розвиток світової цивілізації. Цивілізація (від лат. – громадянський, державний) –
сукупність матеріальних і духовних досягнень матеріальних і духовних досягнень суспільства,
ступінь розвитку його матеріальної і духовної культури. Звідси і критерій поділу філософії: антична
філософія, філософія епохи Відродження, філософія Нового часу, західноєвропейська філософія,
марксистська філософія і т.п.
При цьому враховується вплив окремих видатних філософів, вчених, їхніх праць на суспільний
процес, їхніх праць на суспільний прогрес, розвиток науки і культури. Під цим кутом зору вивчають
праці Гегеля, Бекона, Ньютона, Ейнштейна та інших, оцінюючи їхній вплив на суспільний процес.
Візьмемо для прикладу твір відомого французького філософа Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778) “Про
суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762), в якій він захищає демократичні
права народу, протиставляє свавіллю владних структур ідею народного суверенітету, яким народ
володіє невід’ємно. Руссо одним із перших обґрунтував думку про неправомірність влади, котра діє
проти життєвих інтересів людей, захищає право народу на насильницьке повалення будь-якого
антинародного режиму. “Людина народжується вільною, а між тим скрізь вона в кайданах” – це
Руссо. Руссо – захисник свободи людини, її соціальної рівності. Своїми ідеями філософ на кілька
десятиліть випередив свій час, – передбачив ті демократичні перетворення у суспільстві, які
відбулися в Європі в кінці XVIII – початку ХІХ століття і продовжують здійснюватися в наші дні.
Визначальний вплив на подальший розвиток науки, духовної сфери людства, його культури, мала
також видатна праця Ісаака Ньютона (1643 – 1727) “Математичні начала натуральної філософії”
(1687), в якій він відкрив і обґрунтував основні закони класичної фізики, закон всесвітнього
тяжіння. Ця праця була одним з найвеличніших досягнень в історії людської думки, вона стала
біблією науки. Відомий англійський фізик Джон Бернал (1901 – 1971) про цю працю Ньютона
висловився так: “За переконливістю аргументації, підкріпленій фізичними доведеннями, книга ця не
має собі рівних в усій історії науки... Ньютон дав математичний ключ, котрий був придатний для
розв’язання фізичних проблем ще протягом 200 років (Див. Дж. Бернал. Наука в истории общества.
М., 1956, стор. 266, 268).
Тому і невипадково, що філософію в багатьох зарубіжних навчальних закладах, наприклад в США,
вивчають з точки зору того впливу, який здійснив той чи інший філософ на суспільний, духовний
прогрес людства, його культурні надбання.
В даному курсі лекцій тема “Історичний розвиток світової філософії” буде розглянута з точки зору
впливу останньої на суспільне життя, розвиток його духовних цінностей.
Антична філософія. Виникнення різноманітних філософських шкіл, напрямків в стародавній
Греції припадає на VI століття до нашої ери і було зв’язане з формуванням рабовласницьких
суспільних відносин, розвитком торговельних, політичних, культурних зв’язків грецьких міст-держав
між собою і країнами Сходу, особливо Єгипту та Вавилону. Центрами бурхливого розвитку ремесел,
торгівлі, культури античності стали такі міста-держави, як Мілет і Ефес (Мала Азія). В
енциклопедичному словнику про ці місця мовиться таке:
Мілет - це стародавнє місто в Іонії (Мала Азія), торговий, ремісничий і культурний центр античності
котрий відігравав провідну роль в грецькій колонізації (ним засновано біля 80 колоній). Строге
планування Мілета кінця V століття до нашої ери - один з кращих зразків містобудування (Див.
Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 814).
Ефес - стародавнє місто в Карії (на західному узбережжі Малої Азії), торговий, ремісничий і
релігійний центр. В Ефесі знаходиться одне з семи “чудес світу” – храм Артеміди Ефеської.
Заснований греками в XII столітті до нашої ери (там же, стор. 1575).
Саме тут, в цих містах-державах, і виникли перші філософські школи в стародавній Греції –
мілетська школа, яку заснував Фалес і ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл
характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції.
Філософські школи Мілета і Ефеса вели гострі дискусії з різними напрямками в філософії, зокрема з
піфагорійською і елейською школами, для яких характерними були тенденції містично-
ідеалістичного ґатунку. Ця боротьба точилася з широкого кола філософських проблем, як-то:
розуміння розвитку, руху, першоначал всього існуючого, сутності гармонії, протилежностей,
суперечностей діалектики, космогонії, релігії, об’єктивності природних явищ тощо.
Почнемо із з’ясування основних ідей Стародавньої філософії і, звичайно, необхідно почати з Фалеса
(624 – 547 рр. до нашої ери) - родоначальника не лише античної, а й взагалі європейської
філософії, одного з семи наймудріших філософів античного світу. Серед них, окрім Фалеса, були:
Солон, Біант, Піттак, Хілон, Клеобула і Періандр.
Щоб мати конкретне уявлення про цих філософів, слід викласти хоча б деякі їхні судження,
афоризми, оригінальні думки, настанови, які вони проголошували і яких вони, очевидно,
дотримувалися.
Солон: 1. Нічого надмірного; 2. Уникай задоволення, котре породжує страждання; 3.
Добропорядність вдачі дотримуй вірніше присягання; 4. Скріплюй слово печаткою мовчання, а
мовчання - печаткою підходящого моменту; 5. Не бреши, але говори правду; 6. Батьки завжди
праві; 7. Не поспішай набувати друзів, а набувши їх, – не поспішай від них відмовлятися; 8.
Навчившись підкорятися, навчишся управляти; 9. Чого не бачив, того не говори; 10. Поважай
друзів; 11. Знаєш – так мовчи; 12. Не будь зарозумілим; 13. Не приятелюй з дурними; 14.
Вимагаючи, щоб відповідальність несли інші, неси її сам; 15. Про таємне догадуйся по явному.
Біант: 1. Більшість людей є дурними; 2. Берись за справу не поспішаючи, а почате доводь до кінця;
3. Слухай побільше; 4. Бери переконанням, а не силою; 5. Говори доречно; 6. Набувай у молодості
благополуччя, а в старості – мудрість; 7. Безрозсудності не схвалюй; 8. Розсудливість – люби; 9.
Подивись на себе в дзеркало і коли виглядаєш прекрасно, – поступай прекрасно, а якщо виглядаєш
потворно, то виправляй природний недолік добропорядністю; 10. Набуваєш: справою своєю –
пам’ять про себе, належною мірою – обережність, характером – благородство, працею – терпіння,
словом – переконання, рішенням – справедливість, відвагою – мужність, діянням – владу, а славою
– верховенство.
Піттак: 1. Про те, що маєш намір зробити, не розповідай: не вийде – засміють; 2. Що обурює тебе у
ближньому, того не роби сам; 3. Покладайся на друзів; 4. Довірений тобі залог – віддай; 5. Друга
не ганьби і ворога не хвали: не обачливо це; 6. Володій своїм; 7. Що страшно пізнати? – майбутнє,
що безпечно? – минуле, що надійне? – земля, що ненадійне? – море, що ненаситне? –
користолюбство; 8. Плекай благочестя, виховання, самообладання, розсудок, правдивість, вірність,
досвідченість, вправність, товаришування, старанність, господарність, майстерність.
Хілон: 1. Знай себе; 2. Випиваючи, не базікай; 3. На обіди до друзів ходи повільно, на біди –
швидко; 4. Весілля влаштовуй дешеве; 5. Не ганьби ближніх, а то почуєш таке, від чого будеш
прикро вражений; 6. Небіжчика величай; 7. Старшого поважай; 8. До того, хто втручається у чужі
справи, май ненависть; 9. Віддавай перевагу втраті, ніж ганебному прибутку: перше засмутить
один раз, друге буде засмучувати завжди; 10. Над тими, хто потрапив у біду – не смійся; 11. Якщо
в тебе крута вдача, виявляй спокій, щоб тебе скоріше поважали, ніж боялись; 12. Будь захисником
своєї сім’ї; 13. Язик твій хай не випереджає розум; 14. Не бажай неможливого.
Клеобула: 1. Батька треба поважати; 2. Будь здоровий і тілом, і душею; 3. Будь любослух, а не
багатослів; 4. Будь стриманим на язик; 5. До несправедливості стався з ненавистю; 6. Плекай
благочестя; 7. Співгромадянам давай найкращі поради; 8. Силою не роби нічого; 9. Дітей виховуй;
10. Ворога народу вважай супостатом; 11. В достатку не чванься, в нестатку не принижуйся; 12.
Насмішкою дотепника не смійся, а то будеш ненависний тому, на кого вони спрямовані.
Періандр: 1. Що чудово? – спокій; 2. Що небезпечно? – необачність; 3. Старанність – все; 4.
Демократія ліпше тиранії; 5. Задоволення – смертні, доброчесності – безсмертні; 6. Нечесний
прибуток викриває нечесну натуру; 7. Стань гідним своїх батьків; 8. З друзями будь одним і тим же
і в удачі, і в біді; 9. Дав слово – дотримайся його; 10. Таємниці не розголошуй; 11. Невдачі
приховуй, щоб не радувати своїх ворогів (Див. Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1,
М., 1989, стор. 92 - 93).
Фалес: 1. Не збагачуйся нечесним шляхом; 2. Які послуги робиш батькам, такі і сам матимеш в
старості від дітей; 3. Що важко? – пізнати самого себе; 4. Що легко? – наставляти інших; 5. Що
приємно? – досягнення того, чого бажаєш; 6. Що шкідливо? – нестриманість; 7. Що стомливо? –
неробство; 8. Що нестерпно? – невихованість; 9. Учи і вчись кращому; 10. Дотримуйся міри; 11. Не
довіряй всім підряд; 12. Знаходячись при владі, управляй самим собою; Що є божество? – те, у
чого немає ні початку, ні кінця (там же, стор. 93, 103).
І насамкінець слід підкреслити, що ці фрагментарні настанови (імперативи) античних мудреців були
висловлені ними понад 2500 років тому, за 500 років до народження Ісуса Христа і його вчення, але
і насьогодні вони не втратили своєї актуальності. В них відображені педагогічні, психологічні,
моральні, виховні, глибокі життєві принципи античних філософів, котрі мають загальнолюдське
значення. Чи неправда?
Фалес. Найвидатнішим представником мілетської школи був, безумовно, Фалес. Його називали
“першим мудрецем”, “першим філософом”, “першим природодослідником”, “першим фізиком”,
“першим геометром”, “першим астрономом”. За свідченням його сучасників, Фалес “першим взявся
за філософію природи”, “першим відкрив, що затемнення Сонця відбувається внаслідок покриття
його Місяцем”, “першим зайнявся астрономією і передбачив сонячне затемнення”, “першим довів,
що діаметр Сонця складає одну сімсот двадцяту частину сонячної орбіти, рівно як і величина Місяця
складає одну сімсот двадцяту частину місячної орбіти”, “першим назвав останній день місяця
тридцятим”, “першим вписав в коло прямокутний трикутник”, “першим довів, що коло поділяється
діаметром навпіл”, “першим встановив, що при пересіканні двох прямих вертикальні кути рівні”.
Будучи в Єгипет, Фалес “першим виміряв висоту піраміди по її тіні, підмітивши момент, коли наша
тінь дорівнювала нашому зросту”, не маючи потреби в будь-яких інструментах (Див. Фрагменты
ранних греческих философов, стор. 100 - 101, 104, 113).
Фалес був видатною особистістю і тому з повною підставою його сучасники називали першим.
В письмовому вигляді філософ не залишив нічого, окрім “Морської астрономії”. Те, що ми знаємо
про Фалеса – це свідчення його сучасників. Помер Фалес на 78 році життя, спостерігаючи за
змаганнями атлетів, від тісняви і спеки. На могилі філософа його прихильники накреслили такі
слова: “Поглянь на цю могилу – вона мала, але слава глибокодумного Фалеса висока до неба”.
В чому сутність філософської концепції Фалеса?
Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність
речей і явищ він звів до єдиної загальної першооснови – води. Все з води, стверджував філософ, і
все в воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. Частина
води, котра випаровується стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді
ефіру; випадаючи в осадок, вода стає землею. Тому з чотирьох елементів (води, вогню, землі і
повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший
елемент природи.
Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснову всього існуючого, Фалес зазначає, що, по-
перше, начала, зародки всього живого – вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води; по-
друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються, плодоносять, а позбавлені цього –
засихають. Вода – основа, без чого не може існувати жодна істота; по-третє, сам вогонь Сонця і
зірок живиться водяними випаровуваннями, так само як і космос.
Космологічна концепція Фалеса зводилася до трьох основних положень: 1) Сонце, Місяць, зірки
мають землеподібну природу. Земля там розжарена; 2) Земля плаває на воді, подібно до шматка
деревини (Фалес пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання ґрунту, землетруси
тощо); 3) начало і кінець Всесвіту – вода.
Філософське значення концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства поставив
питання, котре в подальшому стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є
першим, єдиним, основоположним у цьому світі і дав відповідь на це: все є вода - матеріальний
елемент природи.
Анаксімандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало розвивали його учні. Серед них був і
Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. ери) – другий великий представник мілетської філософської
школи. На відміну від свого вчителя, основою всього існуючого Анаксімандр вважав не воду, а
якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало.
Один з сучасників Анаксімандра про відмінність його філософської концепції пише, що помітивши
взаємоперетворення чотирьох елементів, які були в основі всіх речей, за вченням філософів, –
води, повітря, вогню і землі, – він “не вважав жодного з них гідним того, щоб прийняти його за
субстрат інших, але визнавав таким субстратом щось інше, відмінне від них (Фрагменты..., стор.
117). Цим іншим був апейрон – загальна, нескінченна, невизначена першоречовина, суміш всіх
елементів, з котрих складається світ.
Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксімандр звертає увагу на дуже
важливу філософську проблему – про виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх
боротьбу. Протилежності (тепле і холодне, сухе і вологе) споконвічно наявні в речах і виділяються
з них. На думку філософа, апейрон “сім’ятворно” містить у собі самому народження всіх речей. Вони
виникають завдяки виділенню ними “протилежностей внаслідок вічного руху” (там же, стор. 117).
Вічний рух є причиною народження світів. Земля – матеріальне утворення, ніщо її не тримає, на
місці ж вона залишається внаслідок рівної віддаленості від усіх точок периферії космосу. Форма
Землі – кругла. Вона складається з двох плоских поверхностей; по одній ми ходимо, а інша їй –
протилежна. Все розвивається природно, без будь-якого втручання надприродних, божественних
сил, тобто для Бога Анаксімандр не залишає ніякого місця. Не випадково, відомий релігійний
філософ, єпископ і богослов Августін “Блаженний” Аврелій (V ст. н. ери) дорікає Анаксімандру за
те, що тай в своїй концепції народження нескінченних світів “не приділив ніякої ролі божественному
розуму” (“Фрагменты, стор. 123).
Анаксімандр був відомій в античному світі завдяки своїм науковим досягненням. Він першим
винайшов сонячний годинник (так званий гномон) – стародавній астрономічний інструмент, котрий
складається з вертикального стержня, встановленого на горизонтальній площині. За довжиною і
спрямуванням тіні даного стержня можна було визначити висоту і азимут Сонця. Анаксімандр
першим накреслив на карті заселену людьми частину Землі (ойкумену).
Анаксімен. Останнім видатним представником мілетської школи був Анаксімен (588 – 525 рр. до н.
ери). Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу.
Всі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ, виникають з повітря. Воно є
рухливим. Бо коли б воно не рухалося, то все що змінюється, ніколи не могло б змінитися. Рух
повітря є вічним, без нього неможливе ні виникнення, ні зникнення. Коли повітря урівноважене,
однорідно-усереднене, то воно себе нічим не виявляє і ми його не помічаємо. Повітря виявляє себе
лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим, рухливим. Тобто, відчутні відмінності повітря
набуває лише тоді, коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.
Всі речі природи виникають через протилежності гарячою і холодного, котрі є у самому повітрі. Це
здійснюється або шляхом розрідження повітря, коли воно нагрівається, або його згущення, коли
воно охолоджується. Все існуюче “розрідженням і згущенням” виникає. Розріджуючись, повітря стає
вогнем, згущаючись – вітром, поміж хмарою; згустившись ще більше стає водою, потім землею,
потім камінням, а з них – все інше, навіть Бог.
Уже відомий нам філософ-містик Августин “Блаженний” про це пише так: Анаксімен “богів не
заперечував, тільки він вважав, що не ними створене повітря, але самі вони виникли з повітря
(Фрагменты..., стор. 131). Тому, на думку Анаксімена, повітря повинно розглядатися як вище
першоначало у порівнянні з іншими простими елементами (водою, вогнем, землею).
Таким чином, повітря є найпершим, основоположним елементом всього існуючого, яке завдяки
своїм протилежностям – гарячого і холодного – породжує весь світ. Анаксімен не лише визначив
першоначало всіх речей, але й вказав на механізм їх утворення через взаємодію зовнішніх
протилежностей. Це була одна з перших наївних спроб з’ясування сутності руху, зміни через
взаємодію протилежностей, котрі внутрішньо притаманні усім цим речам і явищам об’єктивної
дійсності.
Більш глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в
творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.
Геракліт. Геракліт Ефеський (544 – 488 рр. до н. ери) – творець античної діалектики, оригінальний і
яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури.
Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку
надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист
своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього
існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона
(кінець VI – початок V ери). Останні виражали інтереси реакційної аристократії і вели
непримиренну боротьбу проти мілетської філософської школи і Геракліта.
Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою “Про природу” складається з трьох глав: про всесвіт,
про державу і про богослів’я. Філософ приніс його в дарунок храмові Артеміди (одне з “семи чудес
світу”), написавши його не дуже зрозумілою мовою, щоб книга була доступною лише здібним її
зрозуміти. Сучасник філософа свідчив, що твір цей здобув для Геракліта таку славу, що “від нього
пішли і послідовники його вчення, котрі були названі гераклітовцями” (Фрагменты..., стор. 177).
З твору Геракліта “Про природу” збереглося біля 130 фрагментів, суджень, висловлювань,
настанов. Вони є основою для з’ясування філософського вчення мислителя.
Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, бо “на вогонь обмінюється
все і вогонь – на все, як золото – на товари і на товари золото” (Див.Фрагменты..., стор. 49).
Вогонь, як першоелемент, лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий
ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде
вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий
виклад початків стихійної діалектики.
Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей,
протилежності та їхню боротьбу.
Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє
уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все
змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і туж річку” в один і той же час стосовно одного і того
ж суб’єкта, “бо протікає інша вода” (Фрагменты..., стор. 209, 211, 212).
Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в
одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і
висміював тих, хто цього не розумів. Ось судження філософа на цей рахунок: “ворогуюче
з’єднується, те, що розходиться – складає чудову гармонію, і все відбувається через боротьбу”; і
далі: “все відбувається через боротьбу і за необхідністю” (там же, стор. 42).
Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це
єдність протилежностей. “Одне і теж у нас – живе і мертве, не спляче і спляче, молоде і старе. Бо
це, що змінилось, є те, і навпаки, те, що змінилось, є це” (там же, стор. 49).
Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей
“логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом” (Див. Материалисты древней Греции. М.,
1955, стор. 41). Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про
сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню
боротьбу.
Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три
фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття
сутності діалектики та її розуміння:
1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.
2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх
єдність і боротьбу.
3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.
Таким чином, визначальним, своєрідним у античній філософії було те, що найперші філософи
стародавньої Греції були матеріалістами, вони бачили світ таким, яким він є, який розвивається
природним шляхом сам по собі, без втручання не лише людей, але й богів.
Патріарх античної філософії Арістотель (мова про нього йтиме далі) про перших древньогрецьких
філософів говорив таке: “Більшість перших філософів вважали начала, котрі відносяться до
розряду матерії, єдиними началами всіх речей: з чого всі речі складаються, з чого, як з першого,
вони виникають і в що, як в останнє, вони знищуються...” (Фрагменты..., стор. 109).
Зведення всього існуючого до єдиного загального першоначала, – котре здійснили перші філософи
Греції – це свідчення виникнення першої форми теоретичного філософського знання про цілісність
світу, його походження, природу, зміну та розвиток.
Проти Геракліта, його вчення про біжучість, плинність всього існуючого, єдність та боротьбу
протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, виступили відомий античний філософ і
математик Піфагор і представники так званої елейської філософської школи – Ксенофонт, Парменід
і Зенон.
Піфагор. Піфагор (580 – 500 рр. до н. ери) – засновник піфагорійської філософської школи. Він і
його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта про єдине матеріальне
начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.
Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це
гармонія чисел та їх відношень. Навіть душа є числом, котре само по собі спричиняє рух. Завдяки
числам утворюється “космічний порядок”. Пізнання світу – це не що інше як з’ясування чисел, які
цим світом управляють. Завдяки числам всі речі піддаються обрахункам, вони можуть визначатися
числами, наприклад, точка – це не що інше, як одиниця; лінія – двійка; поверхня – трійка; тіло –
четвірка і т.д. “Числу всі речі подібні” – підкреслював Піфагор (Див. Фрагменты..., стор. 149).
Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю, яку вони обожнювали.
Ось розміркування піфагорійців стосовно значення одиниці: одиниця, котра додана до парного
числа, дає непарне (2 + 1 = 3), а додана до непарного, дає парне (3 + 1 = 4). Отже, одиниця має
властивості робити парне і виходить, що сама повинна бути парною. Єдність таким чином сама в
собі містить різні визначення. Одиниця – “мати богів”, загальне першоначало і основа всіх
природних явищ.
Слід відзначити, що Піфагор і його послідовники, відкидаючи уявлення Геракліта про
протилежності, їх єдність і боротьбу, значну увагу приділяли протилежностям таким, як межа –
безмежно, парне – непарне, праве, ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, світло – темрява, пряме –
криве, добро – зло, прямокутник – квадрат тощо. Однак у вченні Піфагора – це зовнішні
протилежності і вони не переходять одна в одну, як це здійснюється у філософії Геракліта. З цього
приводу можна сказати так: тут ми маємо деякі елементи стихійної діалектики.
Слід також відзначити, що Піфагор і його школа мають певні заслуги перед наукою і філософією.
Вони сприяли розвиткові математичних, фізичних та астрономічних знань, особливо геометрії
(згадаймо “Піфагорову теорему”: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів).
Однак у вченні Піфагора і піфагорійців про числа та їхню сутність неприховано відображена
ідеалістична тенденція в древньогрецькій філософії, перебільшення, абсолютизація чисел,
перетворення їх у самостійні сутності, визнання за ними незалежного існування. Навіть сучасники
Піфагора ставили таке уявлення про числа під сумнів. Один з них, наприклад, писав: “елліни
вважають, що Піфагор говорив, що все народжується з чисел. Однак це вчення викликає подив:
яким чином те, що навіть не існує, мислиться таким, що народжує? (Фрагменты..., стор. 149)
Гегель у своїх лекціях з історії філософії наводить таке судження стосовно чисел і їх інтерпретації у
філософії Піфагора:
“Числа, де вони? Відокремлені простором, існують вони самі по собі в небі ідей? Вони не суть
безпосередньо самі речі, оскільки річ, субстанція є щось інше ніж число – тіло не має ніякої
схожості з останнім” (Цит. по В.И. Ленин. Соч., т. 38, стор. 247).
Ксенофан. Ксенофан (565 – 473 рр. до н. ери) – чільний представник елейської філософської
школи. Школа ця отримала свою назву від міста Елеї, розташованого в південній частині
Апеннінського півострова. Ксенофан – засновник цієї школи, родоначальник пантеїстичного
світогляду. Пантеїзм (від грец. дослівно: усе бог) – філософсько-релігійне вчення, згідно з яким бог
є безособовим началом і тотожній усій природі.
Ксенофан прожив довге життя. Сучасники свідчать що він помер, коли йому було 91 рік
(Фрагменты..., стор. 157).
У вченні Ксенофана важливе місце займає уявлення про бога, як про єдине ціле, нескінченне і
вічне. Бог начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розум,
свідомість. Бог внутрішньо притаманний усім речам і явищам – він “зрісся” з ними (Фрагменты...,
стор. 166). Цицерон свідчить, що Ксенофан “приписав Всесвіту не лише свідомість, а й
нескінченність і визнав його богом” (там же).
Ксенофан піддав критиці вчення про множинність богів. Бог один, стверджував філософ. Інакше не
може бути. Припустимо, що богів багато. Якщо при цьому вони в чомусь будуть переважати один
одного, а в іншому випадку – поступатися, то тоді вони не будуть богами, тому що божество за
своєю природою не терпить над собою панування. Якщо ж вони будуть рівними, то не будуть
володіти природою бога, тому що бог повинен мати перевагу над всіма, а не бути рівним. Тому,
завершує своє доведення Ксенофан, оскільки бог є, то він повинен бути лише один. Крім того, якби
їх було багато, то бог не мав би силу здійснити все, що він бажає. Отже, він лише один (там же,
стор. 160).
Виступаючи проти мілетських філософів стосовно вічності руху, Ксенофан доводив, що руху у
природі як такого не існує – “ніщо не рухається”, “все є одне, причому без змін”, “ ніщо не виникає,
не знищується і не рухається”. “Все є одне, воно не підвладно зміні і що це одне є Бог – ніколи не
народжений, вічний, кулеподібний” (там же, стор. 165). І далі: Бог “вічно на місці одному
перебуває, не рухаючись зовсім. Проходити то туди, то сюди йому не личить.” (там же, стор, 173)
Парменід. Ксенофан був засновником елейської школи. Але справжнім її родоначальником був
Парменід із Елеї (кінець VI – V ст. до н. ери). Мав аристократичне походження. Був знатний і
багатий. Своє філософське вчення він виклав у поемі “Про природу”.
Сутність його філософських поглядів: Світ – нерухомий, незмінний, постійний. Думка про те, що
речі і явища природи, як стверджує Геракліт, рухливі, біжучі є хибною. Єдиним, що заслуговує а
увагу, є “буття”. Все – буття. Небуття немає. Виходить, що немає і самого руху: куди ж йому
рухатися. Таке “буття”, за Парменідом, – не змінне, стабільне. Воно не виникає і не зникає. Воно
просто є. У нього немає ніяких суперечностей (це все спрямовано проти вчення Геракліта). Таке
буття рівне думці, воно тотожне їй. “Одно і теж думка і те, на що ця думка спрямована”. Фактично
Парменід ототожнював уявлене ним “незмінне буття” з мисленням. “Незмінне буття” Парменіда
було відірване ним від реальної природи і тлумачилося як самостійна, самодостатня абстрактна
сутність.
Парменід заперечував значення відчуттів як джерела знань, оскільки, на його думку, лише розумом
можна досягти знання, пізнати істину. “Розумом ти розв’яжи це надзвичайно важке завдання” (Цит.
по История философии, в 4-х томах, том 1, М., 1957, стор. 88). Це теж було все спрямовано проти
вчення Геракліта і його уявлення про роль відчуттів у пізнанні.
Таким чином, відкинувши думку про біжучість, плинність речей і явищ природи, ототожнивши
“незмінне, вічне буття” з мисленням, заперечивши значення чуттєвого пізнання, Парменід
фактично продовжував розвивати ідеалістичні антидіалектичні засади свого попередника
Ксенофонта.
Зенон. Зенон Елейський (490 – 430 рр. до н. ери) – учень послідовник Парменіда, яскравий і
оригінальний представник елейської філософської школи. Поділяв погляди свого вчителя, відомий в
історії філософії як автор багатьох апорій, спрямованих проти визнання істинності руху. Апорія (від
грец. – безвихідь) – утруднення у розв’язанні проблем руху, простору і часу. Сучасники Зенона
свідчать, що ним було визначено 45 апорій, з яких до нас дійшло лише 9. В чому суть цих апорій?
Як і його попередники – Ксенофан і Парменід – Зенон продовжував розвивати вчення елеатів про
нерухомість і незмінність буття. Він доводив, що “суще за необхідністю одне і є нерухомим”
(Фрагменты..., стор. 303). Визнання того, що це “суще” рухається призводить до нерозв’язних
суперечностей, до апорій.
“Дихотомія” (поділ навпіл) – перше заперечення Зенона проти руху. Суть: предмет, що рухається,
повинен пройти половину шляху, перш ніж досягнути його кінця, а перш ніж пройти цю половину
шляху, повинен пройти її половину і т.д. – без кінця. Звідси висновок: визнання руху призводить до
утруднень, які не можна розв’язати з допомогою мислення. Тому думка про рух належить до
хибних думок.
Помилка Зенона в цьому плані полягає в тому, що він абсолютизує неперервність руху, а він
одночасно і перервний. Бо коли ми йдемо, то, безумовно, проходимо відстань не зразу, а
частинами, відразу наближаючись до кінця шляху і кожна частина останнього нерозривно зв’язана
з цим кінцем, з неперервністю.
Таку ж помилку припускає Зенон в своєму розміркуванні про “стрілу, яка летить”. Зенон прагне
довести, що стріла, яка випущена з лука – не летить. Ось його доведення: віддаль, яку пролітає
стріла, складається з суми точок, які знаходяться у спокої. Тому і стріла, яка летить, теж повинна
знаходитися в такому ж стані – у спокої. Виникає запитання, як же з цілого ряду станів спокою
виникає рух? Це – абсурд. Виходить, що рух як такий відсутній, він не є істинним. Його не можна
відобразити з допомогою мислення, понять. Зенон розглядає рух як просту суму станів спокою, не
беручи до уваги єдність руху і спокою. І в цьому його помилка.
Третя апорія Зенона називається “Ахіллес і черепаха”. Суть: Ахіллес, бігун, ніколи не дожене,
черепаху, яка почала рух раніше його. Бо, щоб догнати черепаху, він повинен пройти половину її
шляху. Однак черепаха не стоїть на місці і поки Ахіллес пройшов половину її шляху, вона проповзла
ще далі і йому знову слід пройти половину цього шляху, щоб її наздогнати. Цей аргумент Зенона
також ґрунтується на поділові шляху до нескінченності, як і при “дихотомії”. Тобто, якщо є рух,
якщо черепаха рухається, то навіть самий швидкий бігун ніколи не дожене черепаху, а якщо це так,
та будь-який рух неможливий, його немає.
Апорія Зенона “Просяне зерно” – спрямована проти визнання істинності чуттєвого сприйняття,
оскільки “суще”, “Єдине буття” може бути пізнаним не почуттями, а виключно мисленням.
Щоб довести це, Зенон, як свідчать його сучасники, ставить перед софістом Протагором такі
запитання:
“Скажи мені, Протагор, чи видає шум при падінні одне просяне зерно при падінні чи одна
десятитисячна частина цього зерна? Той відповів, що не видає. А медимн (основна міра сипучих
речовин в стародавній Греції, що дорівнює 52,5 літра – В.Б.) – просяних зерен – видає шум при
падінні чи ні? Коли той відповів, що медимн видає шум, Зенон запитав: “Ну а чи немає пропорції
між медимном просяних зерен і однією зерниною чи його десятитисячною частиною? Той відповів,
що є. “Ну так не відносяться між собою їх шуми в цій же пропорції? – запитав Зенон. “Оскільки тіла,
що видають шум, співвідносяться між собою так само, як і їх шуми, чи не так? А раз так, то якщо
шумить медимн проса, то повинно шуміти і одна зернина і одна його десятитисячна частина” (Див.
Фрагменты..., стор. 313).
Арістотель з цього приводу зауважив, що розміркування Зенона, що “будь-яка частина просяного
зерна шумить при падінні” – хибна. Одна зернина проса “не приведе в рух ту кількість повітря, яке
приводить в рух при своєму падінні цілий медимн проса” (там же).
Як бачимо, Зенон був майстром зіставлень суперечливих думок, розміркувань, тез. Він один з
перших тлумачив діалектику як спосіб поєднання протилежних поглядів з метою знаходження
істини. Не випадково Арістотель назвав Зенона “винахідником діалектики” (там же, стор. 248). Хоча
в цілому Зенон був антидіалектиком, оскільки не визнавав руху, змін у природі, вів боротьбу проти
діалектики Геракліта і мілетської філософської школи.
Демокріт. Демокріт (460 – 370 рр. до н. ери) – видатний матеріаліст античності, “перший
енциклопедичний розум серед греків” (К.Маркс. Див. К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т. 3, стор. 126),
вершина давньогрецької науки, один з засновників атомістики.
У своїх творах Демокріт розглядав проблеми філософії, логіки, діалектики, математики, фізики,
астрономії, техніки, військової справи, медицини, біології, педагогіки, філології, риторики, етики.
Демокріт разом з Левкіппом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору
цієї теорії всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів.
Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і відрізняються
один від одного лише величиною, формою, порядком і положенням. Всі тіла – це різноманітне
поєднання атомів. Рухаючись в різних напрямках, вони з’єднуються, утворюють нові тіла, а коли
розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї багатоманітності речей і світів,
котрі не створені богом, а існують самі по собі, за необхідністю. “Атоми... носяться у всесвіті,
крутячись у вихорі і, таким чином, народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля” (Див.
Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 62).
У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. “Жодна річ не
виникає безпричинно, все виникає на якій-небудь основі і в силу необхідності” (там же, стор. 66).
Така концепція Демокріта була спрямована проти релігії і теології – вчення про те, що всі явища,
речі природи мають у собі цілепокладаючі начала, якісь душі. Виходить так, що нібито речі і явища
мають мету і її досягають. Це, безумовно, сумнівне вчення. Лише людина здатна свідомо ставити
перед собою мету і досягати її.
Все має свою причину. Це, дійсно, так. Але не все відбувається з необхідністю, бо є випадковість. З
точки зору діалектики, причина співвідноситься не з необхідністю, а з наслідком. Необхідність же
корелюється не з причинністю, а з випадковістю.
Однак, відкинувши випадковість і звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність з
необхідністю і довів свій детермінізм (причину обумовленість явищ) до фаталізму – точки зору на
те, що хід подій наперед визначений фатумом, долею людини, оскільки випадковостей не буває –
все “передбачено”. Демокріт не розкрив взаємозв’язку необхідності і випадковості, їхньої
діалектики.
Разом з тим слід відзначити, що ідеї Демокріта про атомну будову матерії, про нескінченність
всесвіту, вічність руху, причинність про їх об’єктивне існування, відіграли виключну роль в
подальшому розвитку і філософії, і природознавства.
Сократ. Сократ (469 – 399 рр. до н. ери) – один з найбільш відомих філософів стародавньої Греції,
перший крупний мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого
проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так званого
“сократичного методу”.
Сократ мав багаточисельний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з
них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме це було поставлено в
вину Сократу і стало приводом до його переслідування. Він був звинувачений в розтлінні юнацтва
вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. ери був страчений. В тексті
звинувачення було сказано, що Сократ “не визнає богів, котрих визнає місто і вводить інших, нових
богів. Звинувачується він в розтлінні молоді. Міра покарання – смерть.” Останні слова Сократа на
суді: “Вже пора йти звідси, мені – щоб вмерти, вам – щоб жити, а що з того краще, нікому не
відомо, окрім богів”. За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути (болиголова)
(Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 1, Сімферополь, 1996, стор. 175).
Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився
від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником
матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього
філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне
начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: “Пізнай самого себе”. Самопізнання є, таким чином,
головним завданням філософії.
Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних
проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і релігійно-
ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вчені про світовий дух, світовий розум,
Бога як верховного управителя світу.
Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх велике враження своєю логікою, почуттям
гумору, вмінням знаходити суперечності у розміркуваннях свого співбесідника і їх блискуче
спростовувати. Він відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий в його честь –
“сократичним”.
“Метод Сократа” – це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої знаходження “істини” в
бесідах, суперечках – шляхом постанови низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне
становище і, таким чином, довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел
діалектики.
Сократу належить крилата фраза: “Я знаю, що я нічого не знаю”. На його думку, такий сумнів
повинен стимулювати процес пізнання, “самопізнання”, поглиблення знань.
Знання – це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від
пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа – це пошук “загального”
не в об’єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних “доброчесних” вчинках. З допомогою
індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття такі, скажімо, як добро і
зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув
увагу на значення понять в процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише
для етики.
Таким чином, філософське вчення Сократа було в своїй основі ідеалістичним. Його характерними
рисами були: відмова від дослідження природи, віра в світовий дух, світовий розум, концентрація
зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.
Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон.
Платон. Платон (427 – 347 рр. до н. ери) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його
найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя
боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував в Південній Італії і Сіцілії. Тут
познайомився зі вченнями елейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував
філософську Академію, що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень
мілетської школи, Геракліта, Демокріта, проти науки.
Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати
зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон –
засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.
Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:
1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ
речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому
ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей –
стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування
“світу речей” “світові ідей”.
2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої
речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі
предмети об’єктивної дійсності.
3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється
раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.
4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і
сутність речі – тотожні.
Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть
собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі
проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний
світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ
речей – це тіж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є
їх сутністю.
Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво
сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують
речам і існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості.
На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування. Тому, щоб пізнати істину, необхідно
зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною, і котра може все згадати про “світ речей”.
Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще
один аргумент на користь його ідеалістичного вчення.
Як і елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак
допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій містять у
собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні
суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розміркувань, пригадування. Методом
виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон
розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді,
дискутувати.
Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять в процесі
пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди.
Платон з’ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати
істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не
існує. Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне,
незалежне існування.
Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і
особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки.
Арістотель. Арістотель (384 – 322 рр. до н. ери) – найвидатніший античний філософ,
енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля,
“вчитель людства”. Арістотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало
логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, економію, політику,
педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під
сумнів його ідеалістичну “теорію ідей”, спробу пояснити існування “світу речей” завдяки існуванню
“світу ідей”.
Арістотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить
крилата фраза: “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак святий обов’язок наказує віддати перевагу
істині”. Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий,
надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Арістотель був переконаний, що “ідеї”
Платона не можуть існувати окремо від самих речей. Він висунув проти “теорії ідей” Платона шість
заперечень.
Перше заперечення. Вчення Платона про сутність ідей – ускладнює розуміння, усвідомлення буття.
В арсеналі Платона “ідей більше ніж речей”, тобто, що ідеї можуть існувати і без речей. Однак
жодний із способів доведення не встановлює з усією очевидністю самостійного існування ідей без
речей.
Друге заперечення. “Теорія ідей” Платона – внутрішньо суперечлива, нелогічна. За вченням
філософа, кожна ідея відображає якусь конкретну річ. Однак є ідеї, котрі не мають свого
конкретного аналога, наприклад, ідея загального, абстрактного. В такому випадку повинні існувати
ідеї неіснуючого, нездійсненного, заперечного, знищуваного і т.п. А це вступає в глибоке
протиріччя з платонівською теорією ідей.
Третє заперечення. Речі стають сутностями, лише тоді, коли мають свої ідеї. Тоді виходить, що
існує лише один єдиний світ сутностей або ідей і що речі без ідей не існують, а це не відповідає
дійсності.
Четверте заперечення. Вчення Платона вимагає існування окремої ідеї для кожної окремої речі.
Однак кожна окрема річ – неоднозначна, багатогранна і тому вона повинна мати декілька ідей.
Наприклад, ідея людини: ідея людини як людини взагалі; ідея людини як живої істоти, що
відрізняється від інших істот; ідея людини як особистості і т.д. Це свідчить про те, що вчення
Платона про ідеї позбавлене сенсу.
П’яте заперечення. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Якщо ідея
тотожна сутності речі, то вона повинна знаходитися у самій речі. Якщо ж ідеї існують поза речами,
то вони не є їх сутностями.
Шосте заперечення. Якщо ідеї є розумовими, ідеальними аналогами речей, то цілком очевидно, що
вони не можуть бути джерелом зміни, руху самих речей. Бо рух притаманний лише реальному
буттю речей. “Якщо в ідеях міститься джерело руху, то тоді, очевидно, ідеї будуть рухатися; якщо ж
ні, то звідки рух з’явиться?” Ідеї рухаються тому, що рухається світ речей, а не світ ідей. Платон же
стверджує, що “ідея – це щось вічне, тобто не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні
збіднення, вона сама по собі, завжди в самому собі одноманітне...” (Див. П.С. Таранов. Анатомия
мудрости. Том 1, Симферополь, 1996, стор. 215)
На противагу Платону Арістотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. “Намагання
довести, що природа існує, смішне”, бо все це “відомо само по собі”. Матеріальний світ існує без
втручання будь-яких вигаданих “ідей”. Природа, на думку філософа, – це сукупність речей, що
знаходиться у вічному русі і змінах. “Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого
виникає яка-небудь річ” – це Арістотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень
ідеалістичного вчення Платона.
Разом з тим, визначаючи матерію як “перший субстрат” речі, Арістотель сам відступає від істини,
стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма.
Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається
лише за формою. Форма робить матерію тим чим вона фактично є. “Форма стоїть попереду матерії,
– підкреслював Арістотель, – і є щось в більшій мірі існуюче”. Вона визначає матерію, бо є
активним, рухливим, виразним началом. “Формою усіх форм” є світовий дух, бог. В цьому
виявляється непослідовність Арістотеля, його ідеалізм.
Великі заслуги має Арістотель в розвитку наук. Він є творцем формальної логіки, її важливих
принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього.
Арістотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і
дедукція – рух думки від часткового до загального (індукція) і від загального до часткового
(дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму
думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію
категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, місце, час, простір, володіння,
діяння, страждання).
Одним з найбільш цінних надбань філософії Арістотеля є його вчення про різні види (форми) руху
матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший,
збільшення, зменшення, переміщення.
Категорії у Арістотеля – рухливі, біжучі, переходять одна в одну. Арістотель пояснює це на прикладі
мідної кулі. Остання є єдністю матерії (міді) і форми (кулеподібності). Матерія і форма –
протилежності, але вони переходять одна в одну. Мідь є матерією по відношенню до кулі (як
форми). Однак таж мідь (як матерія) є формою по відношенню до своїх фізичних елементів, які її
складають. Мідь є можливість форми. Форма є дійсність того, чим виявляється мідь. Думка про
можливість руху понять, переходу одного стану в інший є геніальною.
Погляди Арістотеля на соціальні проблеми, на державу, її сутність та походження, ґрунтувалися на
вивченні ним солідного фактичного матеріалу – дослідженні устрою 158 грецьких міст-держав.
Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля
досягнення загального блага.
У своїй праці “Політика” Арістотель з’ясовуючи принципи державного устрою, виділяє три
правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархію
(влада одного, що переслідує загальне благо); аристократія (влада небагатьох, кращих
представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію (влада більшості, що
відбирається на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей. Неправильні форми
державного устрою: тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами;
олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну
вигоду; демократія – влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах виключно
цієї більшості. Демократія – “влада черні”. Арістотель був противником такої демократії. Найліпшою
формою державного устрою він вважав “політію”. Арістотель виражав інтереси середніх прошарків
рабовласницької знаті.
Філософ висловив дуже важливу думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь
лежить майнова нерівність людей. Завдяки цьому одні люди в суспільстві – щасливі, інші – нещасні,
одні мають більше благ, “ніж це необхідно” –живуть в радості, насолоджуються, інші вдаються до
грабіжництва від бідності. Арістотель розумів, що “коли в державі багато людей позбавлено
політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою
ворожо налаштованими елементами” (Див. Аристотель. Политика. Соч в 4-х томах, т.4, М., 1983,
стор. 122).
Арістотель вперше піддав аналізу форму вартості. Він прийшов до висновку, що у міновій вартості
товару лежить відношення рівності їх вартостей. Чому обмінюються товари? Тому що мають рівну
вартість. Це теж – Арістотель.
Такі основні ідеї античних філософів, котрі дають уявлення про змістовність і різноманітність їх
філософських вчень, які були розроблені ними понад 2500 років тому.
Враховуючи вищевикладене, можна визначити основні риси античної філософії.
Основні риси античної філософії. По-перше. Для античної філософії характерним є наявність
різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших
типів світогляду;
По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою;
По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;
По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність
філософського мислення взагалі;
По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття
(матеріальні і ідеальні).

2.2. Філософія Середньовіччя (V – XV ст.)

На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через
загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів
призвели до того, що в V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом
останньої рухнув рабовласницький лад, на розвалинах якого виникло нове, феодальне суспільство.
Відбулася зміна греко-римської культури – феодальною культурою, світоглядною основою якої
стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії.
Остання стає служанкою богослів’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками)
християнства.
Провідним напрямком в розвитку філософії феодального суспільства було схоластика (від грец. –
школа) – тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення,
котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету – обґрунтування і захист
теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були:
примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; бог як абсолютна сила і абсолютна влада; бог
як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної
філософії, особливо Платона і Арістотеля про вічність “ідей”, про бога як рушійну силу, “форму усіх
форм” і т.п.
Важливе місце в середньовіковій філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу
природи загальних понять, так званих универсалій.
Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот), у відповідності з вченням Платона, вважали, що
реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито,
поняття “будинок взагалі”, “людина взагалі” і т.п. існують до появи конкретного будинку, людини
тощо.
Номіналісти (Іоанн Росцелін, Пьер Абеляр, Вільям Оккам) дотримувалися інших поглядів. Вони
стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є
лише іменами, назвами речей (лат nomina – назва, ім’я). поняття утворюються в процесі пізнання
окремих речей і окремо від них не існують.
За цією здавалось би абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме, що
чому передує: об’єктивно існуючі речі поняттям про них, чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами
мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття, чи від поняття до речі.
Слід відзначити, що тут, в зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму і
ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.
Найбільш відомим представником середньовікової схоластики був італійський філософ і богослов
Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Основна ідея усіх його багаточисельних філософських праць,
виданих згодом у 18 томах, – це підпорядкування філософії релігії, знання – вірі, істини –
божественному одкровенню. Він відомий в церковному середовищі як теоретик богослів’я, котрий
обґрунтував п’ять способів доведення буття бога (про це мова буде йти далі в розділі,
присвяченому з’ясуванню сутності неотомістської філософії).
Фома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою
нерухомим центром всесвіту є земля, а всі інші планети – Сонце, місяць, зірки – обертаються
навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.
Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Ф.Аквінського, були
представлені у творчості Роджера Бекона (біля 1214 – 1294 рр.) і Дунса Скота (1265 – 1308 рр.).
По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з’ясування проблеми універсалій, пропонуючи
взамін їх пустоти і формалізму, дослідні методи, котрі “доходять до пізнання причин явищ”. По-
друге, на противагу правовірним схоластикам і Ф.Аквінському, вони звертали увагу на проблеми
природознавства. По-третє, вони прагнули розірвати зв’язок між філософією і теологією, до певної
міри вивільнити філософію від гніту церкви.
Основні риси філософії Середньовіччя. Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії,
культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча
падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було
прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для
подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та
соціальних відносин.
На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло
християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн.
Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?
Коротко, ці риси можна звести до наступних:
1. Засилля в усіх сферах життя релігії;
2. Схоластика як спосіб філософствування;
3. Теоцентризм;
4. Геоцентризм;
5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;
6. Слабкі паростки матеріалізму.

2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XIII ст.)

Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова
епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі
руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору
для подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки тепер, власне, закладались основи пізнішого
розвитку крупного виробництва. Диктатура церкви була зламана. Поступово зникали примари
Середньовіччя. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що
було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки,
астрономії, медицини. Це була епоха, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток
людства.
Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія.
Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку
культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.
У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в
центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок
одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).
У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика
схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму –
заперечення геоцентричної системи Птоломея.
На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог,
географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 –
1464).
Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди.
Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним з багатьох небесних тіл і подібно до
них сама рухається і не є центром всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у
порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне
обертання протягом доби. В цьому відношенні Микола Кузанський був одним з попередників
Коперника.
Істина, на думку філософа, досягається не в схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі
практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу
математичним методам пізнання.
Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити.
Він доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що
“всі речі складаються з протилежностей” і що вони мають реальне існування.
М.Кузанський був кардиналом католицької церкви, але мав своєрідний погляд на сутність бога,
відмінний від офіційного тлумачення цього. Він був пантеїстом, тобто вважав, що “бог в усіх речах
як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути –
нескінченність у просторі і часі. Це тоді, коли канонічна, теологічна точка зору полягала в тому, що
світ кінечний в просторі і в часі його творіння богом.
Філософські ідеї М.Кузанського мали в цілому прогресивне значення.
Видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи Відродження зробив
геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Він був великим художником, механіком,
інженером, математиком, астрономом і філософом.
Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в
Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних
винаходів тощо.
Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність
природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і
явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище природи, стверджував
мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка
природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки
Леонардо.
Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в
інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і
т.п. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є
у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те,
що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.
Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до
вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ.
Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.
У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на
встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.
Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам.
Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення
Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних
церковних догматів.
І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на
розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм
змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.
Корінний переворот в уявленнях про всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив
видатний польський астроном Микола Копернік (1473 – 1527) – творець геліоцентричного вчення
(“геліос” – грец. сонце). Він наніс найвідчутніший удар по теології, її догматам. В 1543 році у своїй
праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої
планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як
неспроможну.
Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його
об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського
вченого Джордано Бруно (1548 – 1600). У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої
погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви.
Не відмовившись від своїх переконань, у лютому 1600 року спалений живцем на центральній площі
у Римі.
Основні ідеї вчення Джордано Бруно: всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що
ми бачимо – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля - пилинка в
безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує
все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Д.Бруно утверджував матеріальну
єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної
філософії. В той же час він стверджував, що “природа – це бог в речах”, тобто, стояв на позиціях
пантеїзму.
Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух,
зміни, суперечності. Д.Бруно: “... знищення є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше
як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов...” (Див. Джордано Бруно. Диалоги. М., 1949,
стор. 291). І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає
мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей” (там же).
Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про
суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно відродити стихійну діалектику античних
філософів на основі геліоцентричного вчення. Це одна із характерних рис філософії Джордано
Бруно.
Нова епоха – епоха Відродження – вимагала нових підходів до з’ясування особливостей
формування держави, котра приходила на зміну феодальному державному управлінню. Необхідно
було визначити основні засади її розвитку і функціонування. Першим, хто звернув на це увагу, був
Нікколо Макіавеллі.
Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) – відомий італійський державний діяч, філософ, військовий
теоретик, історик і літератор. За своїм походженням – аристократ зі знатної, але збіднілої родини.
Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був
запідозрений в антиурядовій змові, попав в немилість до правителя, був висланий до свого маєтку,
де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.
Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є
слабкість її державного устрою, політична роздрібленість. Тому він намагався обґрунтувати таку
концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати.
Ідеал держави Макіавеллі вбачав в Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою
правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і
стабільність.
У своїй широко відомій праці “Государ” (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної і
могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей.
В таких випадках необхідно доводити, що держава – вищий прояв людського духу, а служба її – це
мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Государ може і не враховувати прийняті норми
моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.
У своєму трактаті “Государ” Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості,
обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.п. забезпечує зміцнення держави і
розширення своєї влади.
Государ не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну
владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки,
засвоєння яких дасть змогу Государям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за
добрі діяння Государю так же легко, як і за дурні вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі
намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними.
Кожний Государ хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Государ бажає
утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості.
Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Государі поступають милосердніше, ніж тоді, коли
допускають безпорядки, які ведуть до грабунків і насильства. Безпорядки є бідою для всього
суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні
бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням;
добродіяння ж повинні здійснюватися мало-помалу, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної
оцінки.
Передбачливий Государ не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов’язань, якщо таке виконання
буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов’язання, відпадуть.
Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки
люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Государя не особливо турбуються про
виконання своїх обіцянок перед ним, то і Государю відносно їх не слід бути особливо педантичним.
Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення,
ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує
нормами моралі. Невипадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори,
здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.
Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі
висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Государю створити
армію на основі загального військового обов’язку, на постійній основі, і яка була б підпорядкована
правителю. Бо армія найманців, на його думка, не може бути надійним захисником держави,
оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.
Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у
переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздрібленності держави, що було перешкодою для
об’єднання багатьох князівств в єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були
занесені церквою в так званий “Індекс заборонених книг”.
Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи
такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.
Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії
епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:
1. Гуманізм;
2. Геліоцентризм;
3. Критика схоластики;
4. Відродження античної діалектики;
5. Пантеїзм;
6. Повернення до матеріалізму;
7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних
суспільних відносин.

2.4. Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).

“Найкращим з усіх доведень є досвід, якщо тільки він корениться в експерименті”.

Ф. Бекон

Ми приступаємо до вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого

лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого
дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії
XVII – XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль в
цьому належить Ф.Бекону і Р.Декарту.
Англійська філософія XVII ст. Проблема методу наукового пізнання. Першим філософом,
котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був
англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626). Він став родоначальником англійського
матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу. Природознавство в його очах було
справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід – найважливішою частиною
природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь-якого пізнання. Дослідна
наука якраз і полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на
думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано
організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної
філософії.
Основною філософською працею Ф.Бекона є “Новий Органон” (1620), в котрий він з’ясував своє
матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу
пізнання.
У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких
природа була ніким не створеною вічною і нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При
цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, “який є істинно сутнім, володіє
матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом..., і який також при руйнуванні усіх
природних тіл залишається непохитним і вічним” (Див. Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах, т.2, М., 1972,
стор. 335).
Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів
середньовіччя, як на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють
суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета. Схоласт “... плете яку-
небудь наукову тканину, безперечно дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту
і ні на що не здатну”, – так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів (Див. Ф.Бекон. Соч., т.1,
стор. 125).
На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень. Ці заблудження Бекон назвав
“примарами” – нереальними передсудами людського пізнання, які “осаджують уми людей” і
стримують науковий прогрес (Див. Ф.Бекон. Соч., т.2, стор. 18). Таких примар у Бекона чотири
види: примари роду, печери, майдану і театру.
Примари роду – “знаходять основу у самій природі людини, в племені чи самому роді людей, бо
невірно стверджувати, що відчуття людини є міра речей” (там же, стор. 19). Тобто, людям, які
належать до певної спільності, притаманні невірні уявлення про щось і ці невірні уявлення
передаються із роду в рід.
Примари печери – це заблудження індивідуальне. “У кожного є своя особлива печера, котра
послаблює і спотворює світло природи” (там же).
Примари майдану – це передсуди, “котрі відбуваються як би в силу взаємної зв’язаності і
співтовариства людей” (там же). Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями,
які нерідко бувають далекими від істини, і сприяють заблудженню.
Примари театру – це заблудження, котрі виникають внаслідок засвоєння неправильних
філософських положень, філософських систем, “поставлених і зіграних комедій”, котрі
представляють “вигадані і штучні світи” (там же, стор. 20).
Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від
заблуджень, догм і передсудів.
Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно
проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове без пропусків, сходження від конкретних
багаточисельних фактів, їх властивостей, до найзагальніших аксіом.
Кожний предмет, річ, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад,
багаточисленні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її
виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв’язана з
властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформляються. В
такому випадку, форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним
носієм сутності.
На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його
індуктивний метод пізнання. Цей метод конкретизують три таблиці, які на думку філософа, дають
можливість отримати істинне знання: “таблиця сутності і присутності” – дослідник повинен дати
повний огляд усіх речей, явищ природи, в яких є та властивість, яка його цікавить; “таблиця
відхилень, або відсутності” – в ній дослідник повинен виходити з того, що відсутність певної
властивості у предмета означатиме відсутність її форми (сутності). Якщо предмет не має
властивості, яку необхідно дослідити, то він виключається з подальшого розгляду. І насамкінець,
остання таблиця індуктивного методу – “таблиця ступенів, або таблиця порівнянь”. Дослідник в цю
таблицю включає всі предмети, котрі відрізняються один від одного за ступенем властивостей,
форму яких необхідно знайти (Див. Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. т.2, стор. 93, 104).
Індукція Ф.Бекона є вченням про методи наукового експериментального дослідження на основі
присутності бо відсутності певних властивостей речей, на основі зміни ступеню (інтенсивності) цих
властивостей визначається їх форма, отже їхня сутність.
Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять і аксіом
природознавства, або, як він сам висловлювався, “природної філософії”.
Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним
досягненням філософії ХVІІ століття.
Заради справедливості, слід також відзначити, що індуктивний метод Бекона страждає
однобічності, бо зводить процес пізнання до лише аналізу, залишаючи поза своїм змістом уже
доведені наукою загальні аксіоми. Індуктивний метод Бекона не може дати уявлення про єдність,
цілісність природи.
Предметом філософії, за Беконом є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі
філософії, бо бог – предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи,
зображення того, що є в самій дійсності.
Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості
людини, основна ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух
від досвіду до вищого узагальнення.
Світогляд Бекона був суперечливим, неоднозначним. В одному випадку він визнавав вчення про
атомну будову речовини, в іншому – стверджував, що “все це є неправильним”, що матерія – це
“сукупність частинок” (Див. Бекон. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 90).
Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так він вважав, що на шляху пізнання природи слід
взяти за зразок “божественне творіння”, “божественну мудрість і порядок” (там же, стор. 36),
включав бога в предмет філософії і т.п.
Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного
пізнання природи, відіграв виключно важливу роль у подальшому розвитку світової філософії.
Філософія Френсіса Бекона – це уособлення англійського Відродження.

***

За часів Бекона, експеримент, досвід, вважався найважливішим методом вивчення природи. Була
прийнята думка, що таке вивчення є найбільш істинним, достовірним. Однак розвиток науки все
вагоміше ставив на порядок дня питання про пошуки більш загальних синтетичних методі
дослідження природи, погляд на світ не як на випадкове нагромадження предметів, не зв’язаних
між собою, а як на єдине ціле.
Здійснити це могли лише видатні особистості з новим стилем мислення, котрий поєднував би
знання, отримані в процесі спостереження і експерименту, і здатністю до широких наукових
абстракцій і узагальнень.
Такою особистістю і став видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з
основоположників науки і філософії нового часу.
Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського
раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог,
народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував.
Останні 20 років жив в Нідерландах, де займався науковою діяльністю. В 1649 році після
переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650р.
Р.Декарт – один з творців вищої математики; аналітичної геометрії; сформулював ряд законів
механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі
непружних тіл; у фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.
Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” (1637), “Роздуми про першу
філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).
Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його
вченні про так звані субстанції.
З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого
існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.
З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує
незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне.
В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм.
В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання –
дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і
встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких
загальних принципів, постулатів і аксіом.
Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:
Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не
підлягає сумніву.
Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише засіб для знаходження
найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю,
отже існую”.
Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин,
наскільки це можливо для їх кращого розв’язання.
Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і
тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.
Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів,
систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого
не пропущено.
На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть
знайдені.
Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією достовірного пізнання. В
історії філософії ми маємо безліч фактів, коли філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні,
навіть протилежні судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про
першоначала буття, філософії.
Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими.
Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум,
інтелектуальна інтуїція.
Декарт так характеризує цю інтуїцію: “під інтуїцією я розумію не віру в хитке підтвердження
почуттів і не обманливе судження безладного уявлення, а поняття ясного і уважного розуму... Так,
наприклад, будь-хто може інтуїтивно осягнути розумом те, що він існує, що він мислить, що
трикутник обмежується трьома лініями, що куля має одну поверхність і подібні цим істини...” (Р.
Декарт. Правила для руководства ума, стор. 57 – 58).
Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання,
досвіду. Мислення – це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається
органами відчуттів. Воно первинно по відношенню до останніх. Тому єдиним, ясним, виразним
знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.
Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був
засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини
мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум,
rutionalis – розумний).
Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у
математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму,
його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує
пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.
Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід
людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.
Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив на подальший розвиток
науки і філософії.
Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став
загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.
Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про
“природженість ідей”, був Джон Локк.
Філософія емпіризму Джона Локка. Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ,
природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного
аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього
приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.
Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи” (1662 – 1664); “Два
трактати про державне управління” (1679); “Досвід про людське розуміння” (1690); “Думки про
виховання” (1693) та інші.
Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для
нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. “На досліді
ґрунтується все наше знання, – від нього воно врешті-решт походить” (Див. П.С.Таранов. Анатомия
мудрости. Том 2, стор. 233).
Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське
вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного
аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з
мислення, а з досвіду.
Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів
зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про
природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди
на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі
ідеї просто не існують.
Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише
матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.
Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм –
філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.
Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-
емпіриків, сенсуалістів.
Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості
речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать.
Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір,
фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це
те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до
з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент
на користь матеріалістичної теорії пізнання.
Основне завдання філософії – це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел
людського знання, їх природного походження.
Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.
Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада
короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана
йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна
причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану”
(Дж. Локк. Избр. Филос. произведения в 2-х томах, т.2, М., 1960, стор. 16).
Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права
особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від
природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у
природному стані.
Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на
власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої
трудової діяльності людини.
Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання
– видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.
Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна
приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.
Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п.
Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.
Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа
пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра
була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.
Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток
світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки,
емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.
Французька філософія ХVІІІ ст. Французька філософія займає чільне місце в історії
європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як
Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.
Франсуа Марі Арує Вольтер (1694 – 1778) – видатний французький просвітник-енциклопедист,
філософ, історик, блискучий літератор, правознавець, захисник обездолених. Всією своєю
багатогранною діяльністю боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей;
закликав до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає
свобода, ти народжений для неї” – це Вольтер. За критику антидемократичного правління регента
Франції, майже на рік, був заточений в Бастилію. Нерідко змушений був тікати від переслідувань за
кордон.
Опублікував низку філософських праць, таких як “Філософські листи” (1727 – 1733), “Метафізичний
трактат” (1734), “Розміркування про людину” (1737), “Основи філософії Ньютона” (1736 – 1738),
“Сократ” (1759), “Кишеньковий філософський словник” (1764) та багато інших. За життя Вольтера
вийшли друком 19 томів його творів посмертне, повне видання творів філософа налічувало аж 70
томів.
В цих творах Вольтера були закладені основи французької філософії і французького просвітництва.
Головний об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її
свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. clericalis – церковний), французького
судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму. Основний
девіз творчості Вольтера: “Чим люди більш освіченіші, тим більше вони вільні”. Не випадково
багато праць філософа викликали супротив владних структур, ряд з них за рішенням французького
парламенту було заборонено і спалено.
Вольтер розумів, що для розвитку просвітництва недостатньо лише заперечувати реакційну
теологію, засилля клерикалів. Тому він вдався до матеріалістичних вчень англійських філософів –
Бекона і Локка, праці яких добре знав.
Вольтер визнавав сенсуалістичну теорію Дж. Локка. Він відкидав твердження Берклі, англійського
філософа-ідеаліста, що речі існують лише у відчуттях самого суб’єкта. Предмети зовнішнього світу
існують реально, об’єктивно і своїм впливом викликають у нас певні відчуття. Твердження Берклі –
це “абсурд”, “Дотик в прямому значенні цього слова, – підкреслював Вольтер, – дає мені незалежно
від моїх відчуттів, ідею матерії” (Цит. по В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровский, А.Ф.Грязнов. Западно-
европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 186). І далі: “елементи світу матеріальні, інакше
кажучи, вони є протяжною і непроникливою субстанцією” (там же).
Разом з тим Вольтер визнавав існування бога як творця і упорядника Всесвіту. Бог його створив і
більше не втручається у його існування. Він вважав, що остаточне з’ясування. Він вважав, що
остаточне з’ясування походження природи не можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати
бога як її творця. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. deus – бог) – релігійно-
філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його
подальший розвиток і функціонування. Вольтер полюбляв цитувати висловлювання Ф.Бекона, що
“поверхова філософія схиляє розум до безбожництва, глибини філософії повертають уми людей до
релігії” (там же, стор. 191).
Вольтер доводив, що матерія свій рух “отримує ззовні” і це означає, що бог є. Однак згодом під
впливом англійських філософів-матеріалістів, він дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що
бог “іманентний самій природі”. Тобто перейшов на позиції пантеїзму.
Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність між його
матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і
його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.
Вольтер висунув і обґрунтував ряд плодотворних ідей стосовно предмету історичної науки. Він
вважав, що історики повинні вивчати не діяльність коронованих осіб, а життя народу; історики
повинні досліджувати його духовну культуру – мораль, філософію, право, науку, мистецтво,
літературу. Предметом історії повинна бути історія розвитку матеріальної культури людства.
Вольтер сам був автором ряду змістовних історичних праць таких, як “Історія Карла ХІІ” (1731);
“Епоха Людовика ХІV” (1751); двотомна “Історія Російської імперії за Петра Великого” (1709, 1763)
тощо.
Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ,
соціолог, літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є:
“Розміркування про походження і основах нерівності між людьми” (1755), “Суспільний договір”
(1762), “Еміль або про виховання” (1762).
Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж.Ж.Руссо, можна звести
принаймні, до таких визначальних для його вчення положень: 1) проблема людини її соціального
становища у суспільстві; 2) проблема походження і сутності соціальної нерівності і соціального
гніту; 3) проблема договірної теорії суспільства і держави; 4) проблема виховання громадян.
Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист обездолених верств населення. Він засуджує
соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення.
Філософ щиро вірив в те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях
“просвіченого правління”. Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального
поневолення – це просвітництво. Філософ був впевнений, що “народи залишаться зневажливими,
розбещеними і нещасними” лише до тієї пори, “поки влада, з одного боку, а просвіченість і мудрість
– з іншого, не вступлять у союз”. В цьому питанні Руссо стояв на позиціях “просвіченого правління”.
Далі. З’ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо
приходить до глибокого висновку: фундаментальним, критеріальним джерелом такого стану у
суспільстві є виникнення приватної власності.
“Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, сказала: “це моє” і
знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником
громадянського суспільства”.
Однак філософ, в принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише
проти її розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно
повернути людей до того стану, в якому не буде крупної приватної власності, а отже, і соціального
поневолення. Це, безумовно, “чітке” вирішення питання, але нездійсненне, ілюзорне.
Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей,
яка б захищала і охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного
громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра
основана на суспільному договорі. Він захищав думку про те, що народ має право на революційне
повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.
Значним вкладом Руссо в договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох
фундаментальних тез: 1) народ – суверен; 2) суверенітет народу невід’ємний і неподільний; 3)
законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються,
відображається “загальна воля” народу.
Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання.
Він вимагав, щоб її метою була підготовка добропорядних, чесних молодих людей, котрі могли б
утворювати високоморальну трудову сім’ю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним
чинником цього повинні ж бути переконання і апеляція до їх розуму.
У з’ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування
двох першоначал: і матерії, і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж.
Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну догматику усіх релігій, які суперечили
“суспільному договору” і разом з тим прагнув обґрунтувати свою “громадянську релігію”,
вимагаючи, щоб “кожний громадянин” мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм,
протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. В питаннях світогляду дотримувався теїзму
(від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив
світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом управляє мудра і могутня
сила, котра є благий бог.
Дені Дідро (1713 – 1784) – видатний французький філософ, просвітник, ініціатор і керівник
багатотомної Енциклопедії, письменник. Разом з Вольтером мав великий вплив на суспільно-
політичне життя Франції, французьку філософію і культуру.
Основні філософські праці присвячені з’ясуванню проблем походження природи, теорії пізнання,
психології, атеїзму, літератури і мистецтва. Серед них: “Філософські думки” (1746), “Думки до
пояснення природи” (1759), “Розмова Д’Аламбера і Дідро” (1759), “Філософські основи матерії і
руху” (1770) та багаточисельні статті в Енциклопедії.
За своїми філософськими переконаннями Дідро – матеріаліст. Він був переконаний, що природа
існує об’єктивно, реально, що “неможливо передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом”.
Відчуття є джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними по
відношенню до них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо в процесі досвіду. В теорії пізнання
Дідро стояв на позиціях сенсуалізму.
“Пам’ятай, – писав філософ, звертаючись до свого читача, – що відчуття складають джерело усіх
наших знань, що природа не бог, людина не машина, гіпотеза не факт; і будь певний, що якщо ти
побачиш у моїй книзі що-небудь, що суперечить цим принципам, це означатиме, що ти мене зовсім
не зрозумів” (Цит. по: Д.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 342).
Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі – три методи дослідження:
спостереження природи, розміркування і експеримент. “Спостереження збирає факти;
розміркування їх комбінує; досвід перевіряє результати комбінацій”.
І далі: “Достовірний метод філософствування був і буде полягати в тому, щоб розумом і
експериментом контролювати відчуття, відчуттям пізнавати природу” (там же, стор. 357).
З’ясовуючи сутність матеріальності природи, Дідро висловлював думку про можливість загальної
чутливості матерії. За цією теорією не лише людина, а й тварини мають психічні функції, наділені
здатністю відчуття і пам'яттю.
Дідро був переконаним атеїстом, піддавав ніщивній критиці засилля церкви у суспільному житті,
теологію, релігійні догмати. У своїй філософській еволюції філософ швидко пройшов шлях від
деїзму Вольтера до матеріалізму і атеїстичних поглядів.
Головною справою життя Дідро, безумовно, було видання “Енциклопедії або Тлумачного словника
наук, мистецтв і ремесел”, котра відіграла велику роль у пропаганді нових суспільно-політичних
ідей, наукових досягнень, розповсюдженні просвітництва, критиці схоластики та релігійного
мракобісся. У Дідро були величезні труднощі на цьому шляху, але він довів цю справу до кінця – 35
томів Енциклопедії були видані.
Енциклопедія стала одним з видатних наукових і культурних надбань ХVІІІ століття. Говорячи
словами Дідро, Енциклопедія набула значення “найрідшого з існуючих пам'ятників людського
розуму”.
Вплив Дідро на суспільну думку в європейських країнах був величезний. Спілкування з ним стало
бажаним для багатьох монархів, котрі намагалися показати свою просвіченість. Російська
імператриця Катерина ІІ не забарилась скористатися цим. Дідро був запрошений до Петербургу.
Протягом одинадцяти місяців (у 1774 р.) Дідро майже щоденно проводив двогодинні бесіди з
імператрицею про нагальні соціально-економічні проблеми європейських країн і Росії. Філософ
справив на Катерину ІІ позитивне враження. Та й Дідро теж не залишився у боргу перед
імператрицею, оскільки він вважав найкращим державним устроєм просвічену монархію і захищав
її.
Серед французьких просвітників-енциклопедистів ХVІІІ століття чільні місця займали видатні
філософи-матеріалісти К.Гельвецій і П.Гольбах. Основними проблемами їх філософського вчення
були проблеми природи, людини і суспільства.
Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії зокрема
сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він вбачав в тому, що англійський філософ за основу
людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: “Про розум” (1758), “Про людину”
(1773), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з’ясувати сутність людини і
суспільства.
Сутність вчення К.Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не
створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу, її предмети і явища з допомогою
відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це
досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак
до останніх не зводиться.
Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес
соціального середовища.
Гельвецій стверджував, що “жодна людина не народжується доброю” і що “жодна людина не
народжується злою”. Люди народжуються не лише без ідей, а і “без характеру і байдужі до
морального добра і зла...”. “Людина в колисці – ніщо і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті,
її таланти, її передсуди і, накінець, навіть почуття себелюбства – все в ній нажите” (Див.
К.Гельвецій. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 263, 271). І далі: “усім тим, чим ми є, ми зобов’язані
вихованню” (там же).
Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людині залежить від
соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного
виховання необхідно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх
корисними для нього. Нове законодавство повинно стати основою нової моральності і нового
виховання. Все суспільне життя на думку філософа цілком залежить від законодавства, а останнє
повинно враховувати думку людей. Слід також підкреслити, що Гельвецій визнавав наявність
закономірностей у розвитку суспільства, ототожнюючи їх з інтересами людей, котрі є “потаємною
причиною” його руху.
У своїй знаменитій праці “Про розум” Гельвецій піддав гострій критиці церкву, реакційну мораль
теологів протиставляючи їй “земну”, людську моральність. Не випадково Парижський архієпископ
різко засудив книгу філософа, яка “приймає за своє основне начало мерзотну доктрину
матеріалізму..., котра встановлює правила, зовсім протилежні євангельській моральності, котра
спрямована на порушення миру в державі, на обурення підлеглих проти влади і проти самої особи
їх государя; вона сприяє безбожникам, деїстам, всілякого роду невіруючим; відроджує майже всі
їхні безбожні системи, які повні ненависті до церкви і її служителів, які порушують побожне
благоговіння перед священним писанням і батьками церкви, і які є блюзнірськими, богохульними,
хибними і єретичними” (Цит. по: В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровський, А.Ф.Грязнов. Западно-
европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 303).
Промовиста характеристика вчення Гельвеція. Чи неправда?..
Паризький парламент засудив книгу Гельвеція “Про розум” до спалення. Однак це не зламало
філософа. Він продовжував працювати над проблемою людини. У 1770 році робота над новою
книгою була завершена. Гельвецій назвав її “Про людину”, але публікувати не наважувався,
боячись переслідування. Книга вийшла вже після смерті філософа, у 1772 році, в Голландії (до речі,
з допомогою російського посла у цій країні князя Д.Голіцина).
Серед великих французьких філософів-енциклопедистів Поль-Анрі Гольбах (1723 – 1789) був
найбільш яскравим, ґрунтовним і послідовним у своїх філософських поглядах. Написав ряд
змістовних праць таких, як “Викриття християнства” (1761), “Кишенькове богослів’я” (1768),
“Система природи або про закони світу фізичного і духовного” (1770), “Соціальна система” (1773),
“Природна мораль” (1776) та багато інших. За свою творчу діяльність в 1780 році був обраний
почесним членом російської імператорської академії наук.
Головною філософською працею Гольбаха була “Система природи”. В ній він дав розгорнуту, добре
обґрунтовану теорію матеріалізму.
Основні положення філософського вчення такі:
1. Природа існує сама по собі, реально, об’єктивно, незалежно ні від бога, ні від людини. Вона –
вічна, ніким не створена. “Слова бог і творіння не містять у собі ніякого реального змісту і тому їх
необхідно вилучити із вжитку”.
2. Основою природи є матерія і рух. “Матерія є все те, що якимсь чином діє на наші відчуття”. Це –
одне з найбільш важливих визначень матерії як речовини, що є у філософській літературі.
Рух – універсальний атрибут матерії, “спосіб її існування”. Рух необхідним чином випливає з самої
сутності матерії. Рух і матерія – взаємозв’язані. Немає матерії без руху як і руху без матерії.
“Природа отримала свій рух від самої себе”.
Гольбах розрізняв два види руху: а) рух як переміщення тіл, котрий ми спостерігаємо; б) рух як
внутрішня, прихована зміна. “Рух... є послідовна зміна відношень якого-небудь тіла до різних точок
простору” (Див. П.Гольбах. Соч. в 2-х томах, М., 1963, т.1, стор. 75). І далі: “Існує ще “внутрішній і
прихований рух, котрий залежить... від поєднання, дії і протидії невидимих молекул, з яких
складається... тіло” (там же, стор. 69).
Таким чином, Гольбах близько підійшов до розуміння руху як “зміни взагалі”.
3. В природі все причинно обумовлено. Безпричинних явищ не буває. Випадковість – це явища,
причини яких нам невідомі. Фактично, Гольбах заперечував випадкові явища, їх зв’язок з
причинністю, необхідністю.
4. Джерелом пізнання є природа. Наші відчуття – це образи тих речей, які ними відображаються.
“Будь-яка ідея – це образ предмета, від якого походять наші відчуття і уявлення”. Гольбах
солідарний з сенсуалістською теорією пізнання Дж. Локка.
5. Критика релігії і ідеалістичної філософії. Релігія виникла в результаті темряви, обману одних і
жахом перед невідомим – інших. “Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікання
їх думок від того зла, яке заподівають їм у цьому світі ті, що мають владу”. “Кожна людина, яка
розумно розмірковує, швидше стане атеїстом, бо з допомогою розміркування вона прийде до того,
що теологія є набором нісенітниць, що релігія суперечить усім принципам здорового глузду і
вносить несправності у людське пізнання” (Цит. по: В.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор
387).
Гольбах рішуче виступив проти ідеалізму англійського філософа Дж. Берклі (1685 – 1753), котрий
виходив з того, що існує лише те, що людина сприймає з допомогою відчуттів безпосередньо.
“Існувати означає бути сприйнятим” – основна теза беркманської філософії. Те, що не сприймається
відчуттями, отже, не існує. Без суб’єкта немає і об’єкта. Це, безумовно, нісенітниця. Таку,
“філософію” Берклі Гольбах називав “найсумбурнішою” із усіх ідеалістичних систем, бо вона
суперечить здоровому глузду.
6. Погляди на суспільство, його устрій. В основі їх – знання, освіта, просвітництво. Перетворення
суспільства у відповідності з цим – єдиний шлях до покращення життя людей. Вирішальна роль в
історії належить законодавцям, котрі повинні приймати “справедливі” закони. Бо лише такі закони
забезпечать людям щасливе життя. Був прибічником договірної теорії держави. Вимагав свободи
для функціонування приватної власності. Найліпшою формою державного устрою вважав
конституційну монархію, не відкидаючи при цьому і абсолютну монархічну владу, у випадку, коли
вона є “просвітницькою”. Буржуазне суспільство розглядав як “царство розуму”.
Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на
суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення
нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.
Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити
основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:
1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;
2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;
3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;
5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;
6. Просвітництво;
7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

2.5. Німецька класична філософія (ХVІІІ – ХІХ ст.)

“Все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії.”

Гегель.

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями (Фіхте, Шеллінг,

Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі
мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах.
Основні філософські ідеї І.Канта. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений,
родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині
ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був
доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки,
математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично
ерудованою людиною.
Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.
В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей
період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.
“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише
наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі
як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по
собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу
чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по:
П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).
В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія
неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант
пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій –
притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт
планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і
т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний
процес оновлення світу.
Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка.
Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.
В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі,
котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя,
котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на
світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.
Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і
діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної
історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого
обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і
відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі
існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом
знань.
В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях
заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика
чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).
Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати
сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а
що не зможе.
Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша
циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від
грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання
світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у
зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона
ввійде у воду.
Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого
предмету і його образу.
Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи
їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не
схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані
до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії,
котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно
притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними
формами пізнання.
Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними,
позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere –
переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому,
тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки
мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного
досвіду.
Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання
котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем,
встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її
пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища.
Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність
між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно
пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність.
Інакше бути не може.
Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-
природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з
іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення
пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій
загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не
переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив
глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини
і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна
суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?
Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:
1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.
3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у
світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все
здійснюється у світі тільки за законами природи”.
4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні
поза ним.
Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними,
антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати
іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.
Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про
необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну
торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав,
статус-кво кордонів тощо.
Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про
людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою
метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і
відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто
непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний
дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало,
творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти
релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі
різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення
Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю
людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).
Філософська система і діалектика Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один
з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії,
об’єктивний ідеаліст.
Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.
За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його
“світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від
кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою
гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку,
оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на
першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей
процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у
своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у
своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом
(тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі
“абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе,
свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці
“Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа –
абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її
пізнання.
Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає
власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує
ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і
визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра,
перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на
суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в
самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є
ні чим іншим як зображенням суперечності”.
У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів
діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення
закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність,
відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне,
різниця тощо.
Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової
філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення
людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.
Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно
утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і
одиничного, їх суперечливість.
Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття
“зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія
“знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у
попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.
Далі. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його
другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше
заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до
розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення.
Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон
заперечення заперечення.
Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм
змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей
метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод
передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості
категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.
Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого
предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей
зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху
цього методу” (Див. Гегель. Наука логики. Соч. т.1, М., 1970, стор. 108).
До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики,
розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище,
можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель
показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих
речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно
можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності
Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися
перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий
важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його
філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до
філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.
Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення
суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на
три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це
відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом
безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є
тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна
(відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний”
історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї
епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого
перекручення історичної правди.
Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності
проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім
іншої епохи.
Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною –
такою, яка не допускає апріорних вигадок.
Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в
ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.
Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-
правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи.
Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес
здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно (Див. Г.Гегель. Соч. т.8.
Философия истории. М., 1935, стор. 32 – 33, 92 – 94).
Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.
1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою.
З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку,
його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є
найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського
вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним
методом.
2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу
тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель
був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської
монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим
виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику
для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської
реакційної державної системи.
3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь
предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії
ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.
4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до
інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм
абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.
Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс
великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу,
там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.
Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг
Фейербах.
Матеріалізм і гуманізм філософії Л.Фейербаха. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький
філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії.
Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.
На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра
є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від
людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона
перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.
Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала
філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842),
“Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору
антропології (1846 – 1866) та багато інших.
Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:
1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух,
розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість
є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах,
т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)
2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;
3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні
спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його
основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується.
“Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор.
271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит.
твори, т.1, стор. 85).
4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це –
єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);
5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим
іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2,
стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же,
стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог –
це відокремлене від людини його Я”.
“Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);
6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити –
невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа –
людину.
Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався
надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.
Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства.
Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в
релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000
років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво,
феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних
змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.
Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі
пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає
сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг
Фейербіх, т.2, стор. 192).
Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну
концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є
найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.
Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав
людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не
зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що
людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла
безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт
культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266).
Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою,
критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну
мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?
Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.
В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста
совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає
таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і
безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста
совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор.
634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого
злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим
тільки у зв’язку з чужим щастям” (там же, стор. 635).
Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини,
набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв
не Ісус Христос, а людина.
Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним
з теоретичних джерел марксистської філософії.
Основні риси німецької класичної філософії. Насамкінець, необхідно визначити основні риси,
що притаманні німецькій класичній філософії ХІХ століття. Такими її рисами є:
По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і
принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного
ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте,
змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про
розвиток суспільства як закономірний процес.

2.6. Марксистська філософія

Філософи лише різним чином пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.
К.Маркс

Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною,

економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки,
політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс
(1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895).
Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні
умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.
Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних
відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого
класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.
Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт);
німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах); соціологічна концепція французьких і
англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден).
Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук.
Ф.Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у
50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль);
відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч.Дарвіна
щодо еволюційного походження живих організмів.
Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала
поступатися новій концепції – діалектиці.
Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела
марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті,
точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.
Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх
теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про
усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві
конкретному – буржуазному. Чому?
Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх
легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.
Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби,
оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.
Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її
творцями були французькі історики ХІХ століття – Француа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 –
1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба
класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі
пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас
(революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831),
чартистський рух в Англії (1839) і т.д.).
Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до
свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи
виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде
до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише
етапом на шляху ліквідації класів взагалі.
Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-
капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в
основі класової боротьби.
Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в
поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї
політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль
пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії
революційного перетворення суспільства, його філософії.
Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про
яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих
елементів?
1. Центральною ідеєю тез Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра
повинна лежать в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику
Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як
“революційну практику”.
Все суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію,
філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв’язання лише у людській практичній
діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини на відміну від попередньої філософії,
котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.
2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за
Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.
3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою
лише з її само суперечливості.
Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за
релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою
суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній
основі і є “суспільним продуктом”.
4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих
індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб
діяння.
5. точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське
суспільство або усуспільнене людство.
6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.
Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії марксистської філософії слід послатися
на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння
історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.
Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики
політичної економії”. Ось його стислий виклад:
У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні
відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних
продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру
суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій
відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя
обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає
їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку
матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими
відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих
відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці
відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить
виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних
сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній
надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах
виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди
усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему
людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити
про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з
суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами
і виробничими відносинами. Жодна суспільна форція не загине до тих пір, поки розвиваються її
продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини
ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах
старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6-7).
Це коротке, стисле формулювання основних положень, законів і принципів марксистської
соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі
життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її
різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать
від них.
Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно
зауважити наступне:
Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його
робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової
вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли
останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон
додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним
об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється
робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-
класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною,
необхідною і неминучою.
Маркс і його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейер
(1818 – 1866), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), Йосип Дідген (1828 – 1866), Поль Лафарг (1842 –
1911), Едуард Бернштейн (1850 – 1932), Карл Каумський (1854 – 1438), Г.В.Плєханов (1856 – 1918),
Димитр Благоєв (1856 – 1924), В.І.Ленін (1870 – 1924), Карл Лібкнехт (1871 – 1919), Й.В.Сталін
(1879 – 1953), Пальміро Тольятті (1893 – 1964), Мао-Цзе-дун (1893 – 1976), Моріс Кронфорт ( 1909
– 1980), Герберт Антекер (народ. 1915 р.), Луї Альтюсер (народ 1918 р.), Микола Трибаджанов
(народ. 1920 р.), Йожер Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.) та багато інших.
Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного
усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між
робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є
радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?
1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала
інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю.
Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.
2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є
найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.
3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного
життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну
основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність
суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.
4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.
5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства
(основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню
розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний
процес.
6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в
теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.
І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.
Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії,
які не витримали перевірки суспільною практикою.
Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну,
уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці
постулати не знайшли свого підтвердження.

2.7. Основні напрямки сучасної світової філософії.

“Свобода духу не є відокремленим проголошенням прав, а є вищим станом, який повинна

досягнути людина. Перемога над рабством є духовний акт”
М.Бердяєв

Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням

складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія,
неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська,
неопозитивістьська тощо.
Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три
напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська.
Почнемо з екзистенціальної філософії.
Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму. Екзистенціальна
філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється
тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.
Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині
(Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 –
1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905
– 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет
(1983 – 1955)).
Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є
теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра
потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як
людини, як виду.
Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо
сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у
майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було
знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?
Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа
С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням
цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає –
виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля
(1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і
створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не
спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя”
німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона
(1859 – 1941) тощо.
Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя
та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє
переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне
начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути
раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно
пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку
екзистенційної філософії.
Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер,
Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний
на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.
Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини
– ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний
(від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому,
раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення”
тощо.
Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя,
суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”,
“приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя”
тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є
предметом філософії екзистенціалізму.
Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування.
Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття.
Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування”
означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно
стурбованим самим собою... “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”.
“Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це
означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою
жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то
все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ,
“відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки
богов. М., 1990).
Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з
суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу
констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку
філософії.
Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама
“екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як
особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її
власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку,
у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і
завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).
Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини –
це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.
“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання
значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її
поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада
долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій
державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом”
(К.Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175).
Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це
поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?
Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне
розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того,
щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в
продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.
У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це
“буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися,
абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття
(М.Хайдеггер).
Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же
вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-
справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю (Див. А.Камю. Миф о
Сисифе. Сумерки богов, М., 1990, стор. 223).
Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її
свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо
Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”,
яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права,
проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину
робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її
свободу.
Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального
пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму.
Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути
ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас
немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це
шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального
пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська.
Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні
основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв..
“пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.
Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці
“Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а
лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не
знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже
до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі
практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.
Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина
спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона
визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр.
Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).
Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе
обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме
це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “... немає ніякого іншого світу, окрім людського
світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише
тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями,
можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.
Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває
гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є
безпідставним.
В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами
якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини,
абсурдність її існування тощо.
Неотомістська філософія. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних
віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення.
Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську,
ламаїстську і т.д релігійні філософії.
В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії.
Кожна з них має свої особливості.
Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму,
заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).
Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 – 1973) і Етьєн
Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911
р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.) – нинішній Папа Іван–Павло ІІ та інші.
Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі,
католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі,
Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д.
Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи
Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам.
Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна
філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.
Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і
постулати.
Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія –
служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що
“по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу
душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може
показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках,
коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність,
виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це
схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у
теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415).
Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і
знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно
повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині
абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого
богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.
Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”,
який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють
неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче
істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.
Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре
відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?
Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної
філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти,
чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.
Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних
постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи,
людина і суспільства.
Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав
філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для
обґрунтування теології.
У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував
Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:
1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає,
що є “причина причин”, нею є бог;
2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи.
Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав
бог;
3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть
необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;
4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим
найдосконалішим є бог;
5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише
підтверджує, що її може створити лише бог.
Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а
саме:
6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у
свідомості, то він є також і в дійсності);
7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник
світового морального порядку);
8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння
Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).
Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в
нього.
В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні
йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є
лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за
межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено
лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає
абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування.
Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання –
теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного
світорозуміння.
Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних
моментів.
Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне
людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.
Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського
зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала
можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний
Папою Іваном-Павлом ІІ.
Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську
діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних,
пригнічених.
Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не
проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на
думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині,
принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у
соціальному організмі”. Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа.
Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками,
злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми.
Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе
християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.
Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької
церкви.
Неопозитивізм: його сутність та принципи. Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере
свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ
Огюст Конт (1798 – 1957).
Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму,
оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна
філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).
Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно
бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична
повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи
знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна
бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.
Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного
мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних
проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично
відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”,
вважаючи таким предметом – класифікацію наук.
Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії
необхідно відкинути як псевдопроблеми.
Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра
повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем
співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів
світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід
і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський
філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія
“другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності.
Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології,
бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див.
Д.С.Таранов, т.2, стор.477).
Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких
філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 – 1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах
(1891 – 1953), Л.Вітченштейн (1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і
представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Коппер (1902 – 1994), Т.Кун (народ. 1922 р.),
П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.
Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-
природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього
напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-
експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує
іншими методами.
Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних
методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з
цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.
Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути
з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез,
логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою
діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення
текстів, їх пояснення.
Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму,
верифікації і конвенціоналізму.
Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження
одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом,
котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення,
скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип
редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.
Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору
неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці.
Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої
важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза.
Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно
того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо.
Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого
відбувається “домовленість”.
Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, пост-
позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні,
ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна
формалізація гносеологічних проблем.
Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в
розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів,
положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.
Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі
зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства,
людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних
технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього
формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів
людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський
Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році,
через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.
Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може
цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних,
ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;
2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній
декларації прав людини”;
4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого
з них;
5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;
6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

2.8. Українська філософія.

“Всіх наук сім’я всередині людини ховається, тут їх джерело затаєння.”

Г.Сковорода

З давніх-давен український народ був високорозвиненим етносом, про що свідчать висока

трипільська культура. (Середина 4 – 3-го тисячоліття до н.е.), а також видатна пам’ятка
українського народу V – ІХ ст. – "Велесова Книга". В ній, зокрема, чітко прослідковується
характерна риса філософського світогляду українців – непохитна віра у свої власні сили та
здібності. "А йдемо куди – знаємо...". "Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному
чоловікові"; "Правда така, що ми Дажбожі внуки..., а ум великий божий є єдиний з нами і тому
творимо і говоримо з богами воєдино"; "Маємо істину віру, що не потребує людської жертви"; "Ми
відважні, коли боремося за життя..."; "І одсічемо старе життя наше од нового..." (Див. "Велесова
Книга". - К., 1994. стор. 26, 18, 14, 39, 41, 47).
В цих висловлюваннях виявлені світоглядні орієнтації наших пращурів, їх цінності, які вони
сповідали: впевненість у власних силах, працьовитість, творчість, відважність, повага до життя
людини, рішучість у боротьбі за свободу, оптимізм, надія на краще майбутнє.

Філософія Київської Русі

В "Ізборнику Святослава" (1703 р.) серед інших перекладів знаходяться уривки з "Діалектики"
візантійського філософа VІІ - VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких дається таке визначення філософії:
"Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є
мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є бог".
Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив
філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. У платонівсько-
християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться як особистісне, а не абстрактне
значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а
християнство сприймається під знаком Софії". (Недаремно саме Софії - Мудрості в Київській Русі
було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку), а хрещення Русі
змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід "примудрості Божої" -
Софії. Тому мудрість є не просто "віданням", тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по собі,
а їхньої суті, яка є "божественним задумом" їх творіння.
Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї
доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV
ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо
розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність
філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів
культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного
освоєння світу.
Отже, державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема
формуються спочатку на власній родоплемінній основі, на перших порах без впливу більш
розвинених цивілізацій.
Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія
привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія,
християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії
давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через
християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається
русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий
період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури.
Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише
вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у
традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що
філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький
характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення
християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у
формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.
Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського
щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична
проблематика.
Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у
1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія
людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя,
свободи людини у світі на основі християнських догматів.
У творчості митрополита київського Климента Смолятича (серед. ХІІ ст.) філософська
проблематика представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми
буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і
філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину. У "Посланні Пресвітері Фомі"
Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини і робить висновок,
що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання. На думку автора,
найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і
славолюбство.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ
Туровський. Він народився (1130 р.) у заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, там пройшов його
життєвий шлях, який закінчився у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним,
очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються
"Бесіди", послання сучасним йому політичним і церковним діячам.
Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом, але й насичена глибоким
моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори Туровського
найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці
Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний мислитель.
Зрозуміло, що він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно
використовує традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила
безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з
античною спадщиною.
У вченні про буття (онтології) Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів
– земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі.
Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх
співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є
темрявою, внутрішнє – світлом.
Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії
Київської Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані
обидві сторони християнської картини світу.
Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який
є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові.
Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети,
якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи
свободи волі людини у виборі між добром і злом.
Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна
людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило
обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При
цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість
– адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа,
хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком Божого Духу. Душа, за
Туровським, є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа
підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.
Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є “Повісті про білоризця”, “Притча про
сліпця й хромця”, “Слово”.
Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед
них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль
розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній
діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У
цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення
людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум,
почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого,
сакрального світу.
Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської
думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш
за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.
У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві
суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та
міжусобиці в панівному класі суспільства. Тому основним спрямуванням теоретичних концепцій, що
виникають у зв’язку з осмисленням цих суперечностей, є прагнення до їх пом’якшення, до
гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери
моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести
до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в
Україні).
У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні
“Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал
української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в
цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та
своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності
людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.
За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення
батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи
(“благодаті”).
Українська філософія ХІV – ХVІ століття. Українська філософія ХІV – ХVІ століття
представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.
Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади,
підтриманої церквою. Єресі (від грец. – особливе віровчення) – різні відхилення від офіційного
віровчення.
Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Ю.Дрогобич
(1450 – 1494), П.Русін (народ. 1470 р.), С.Оріхоський (1513 – 1566) та інші. Характерною рисою їх
гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.
Другий гуманістичний напрямок мав зв’язок з діяльністю просвітників Острозької академії
(Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея
збереження і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для
становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.
В ХVІ столітті на Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так
звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного і соціального
пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі і католицької церкви.
Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах.
Характерними рисами діяльності братських угрупувань були: антиклерикальна, реформаційна
спрямованість – антикатолицизм; протест проти національного і соціального поневолення;
культурно-просвітницька діяльність; розгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і
духовного начал, єднання її з Богом.
Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості
православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.
Філософія Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія виникає на базі
Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями
митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став
академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія
викладалася окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії
розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей,
даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з
вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.
Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600
– 1683), Й.Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 –
1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.
Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно в значній мірі ґрунтувалося на
ідеалістичних, теософських началах. Теософія ( від грец. тео – бог, софія – мудрість) – релігійно-
філософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну
мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони як правило, визнавали першопричиною всього
існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”.
Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-
Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що
сама природа є богом. “Повне визначення природи, – писав найвідоміший філософ академії
Ф.Прокопович, – збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він
рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи..., але воно, очевидно, відноситься до
матерії і форми (Цит по: “Философская мысль в Киеве. К., 1982, стор. 123).
Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії і форми, хоч і
ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у
філософії Арістотеля. У останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою,
причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й.Кононович-Горбацький, в
противагу античному філософу, підкреслював, що “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а
активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” (там же, стор. 125).
“Матерія є активною і діяльною”, – погоджувався учень Кононовича-Горбацького – І.Гізель, – але
“активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої” (там же, стор. 126).
І. Гізель – самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена
богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не
зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. “Матерія, – писав
філософ, – є в однаковій кількості і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім,
перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева” (там же, стор. 127).
Таку ж думку поділяв і Ф.Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні
створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог напочатку світу...; в
якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди” (там же,
стор. 127 – 128).
Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності
матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не
можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. “Без
ґрунтовного розуміння руху, – писав Ф.Прокопович, – неможливо добре зрозуміти і всього іншого...,
бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність,
біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього
світу” (там же, стор. 128 – 129). Однак “причиною причин” цього руху, на думку філософа, є бог,
тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.
Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії
знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у
розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це
відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, – писав І.Гізель, – там
немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф.Прокопович, –
виникає з протилежного; тобто спокою.
Вся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться у спокої, то все це
обусловлюється самою природою, її “принципами”. Ф.Прокопович висловлював таку думку:
“Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється
природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа... тіла за своєю
природою або рухаються або знаходяться у спокої” (там же, стор. 130).
Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання.
Філософи академії які мали сумнів у можливостях людини пізнати оточуючий її світ, розуміли, що
здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони
надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. “Будь-
яке пізнання, – наголошував С.Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менше категоричним було
також судження Й.Кононовича-Горбацького: “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у
відчуттях” (там же, стор. 133).
Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає
можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна
діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність
конкретно, безпосередньо, а розум – опосередковано, узагальнено, абстрактно і це відображення
більш досконале. “Розум, – писав І.Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо
відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум – нематеріально і абстрактно” (там же, стор. 134).
Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень по теорії пізнання, настільки вони їй
в багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії
ХVІІ – ХVІІІ століття.
Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів
академії, двома шляхами – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто
таким, який надається людині богом, через його одкровення.
Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре
вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, –
наголошував Ф.Прокопович, – стають більш точними... через випробування їх органами відчуття”
(там же, стор. 133).
Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином
на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її
розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної
стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло
становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне
надбання української духовної культури.
Філософія Г.С. Сковороди. Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794),
вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в
історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського
Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час перебував у двірській капелі у
Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем
античної і патрістичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження
Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За
його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських
діалогів (“Наркіс”, “Симфонія наречена книга асхань”, “Жена Лотова”, “Потоп зміїн” та інші).
Філософська концепція Г.Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в
собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії – це проблема людини.
Його філософія “практична”, оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У
центрі уваги філософії “мандрівного філософа” – релігійні і моральні проблеми. Г.Сковорода
викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і
протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають
антитетичним.
Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь,
безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в
світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від Бога, а
кінцем – повернення до нього.
Г.Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він
розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли
дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є
філософія”, – стверджував Сковорода.
Провідними ідеями філософії Г.Сковороди стали:
– вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;
– вчення про три світи, які складають все існуюче;
– ідея подвійної природи трьох світів;
– “філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;
– етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.
По своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне,
зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно
доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого. “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе – це
основний мотив філософії Сковороди.
Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший є загальний світ,
“де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм;
другий світ – це мікрокосм людини; третій – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку
нашу до розуміння вічної натури”.
Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких – видима
(матеріальна), друга – невидима, тобто божественна, – вважав Сковорода. Невидима натура і є
Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже
говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній
божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з
тим, – правдиву, дійсну природу – людину як образ і подобу Божу. За символами Біблії, за
“видимою натурою” її тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс
божественного одкровення.
На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює вчення про “серце”, як
позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – це “безодня” людської душі, через яку
відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина
пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське
серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум і віра, розум і воля людини.
Таким чином, етичне вчення Г.Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини,
до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а
тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру
потрібно додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм характером, з власною
природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал
нерівної рівності, адже усі люди є лише “тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом
з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до
Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.
Українська філософія ХІХ – початку ХХ ст. Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття
представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898),
Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов
(1841 – 1895) та іншими.
Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології,
історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики.
Проф. Київського університету С.Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну
філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857). Проф. О. Новицький видав ряд
філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке
розуміння закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього, використовував його
судження. Так, у відповідності з гегелівською філософією, він стверджував, що філософія, “є наука,
тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе”, що філософські
вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках”
(порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо.
Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм
різкій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях
розуму”. Ця критика здійснювалася О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того,
що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії (там же, стор. 197).
Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою
його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна
антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики
національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні.
В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою
українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного
гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії
України і становить її славетну сторінку.
Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з позицій демократизму і
братерської єдності слов’ян.
Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм який зумовлює
сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань,
потреб і прагнень людини. Для нього цей світ уособлює Україна як екзестійний стан буття. Його
особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Ця філософія глибоко
індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його
ментальності. Улюблений герой Шевченка – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-
запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.
Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського
поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших творів належить його “Кобзар”.
Т.Шевченко – поет-пророк. Він вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть трудящій
людині, що їхні відкриття служитимуть трудовому народу. Майбутня Україна повинна стати світом,
звільненим від зла.
М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його
соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких
висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково
відродиться як самобутній культурний етнос.
У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси
української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має
свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема
російського.
Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич – ґрунтовний розробник
самобутньої концепції “філософії серця”.
П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело
людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в
думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що
розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті
духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.
Будучи релігійним філософом, П.Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно
від духу. “Матеріальне начало” є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про
“духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.
П.Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної
діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій
з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:
– серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;
– серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті, чи
інші проступки; в ньому виникають багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини
та її бажань;
– серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все
йде від серця;
– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;
– серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі
нюанси морального стану людини.
Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь
наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в
думках, словах і справах (Див. П.Д.Юркевич. Философские произведения. М., 1990, стор. 73).
“Філософія серця” П.Юркевича – філософія кардіоцентризму (від грец. кардіо – серце, в центрі).
М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його
філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні
праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній
світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для
пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних
елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії.
Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не
погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його
переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від
ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них
головна.
Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства
він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу.
Філософія І.Франка. І.Я.Франко (1856 – 1916) – видатний український письменник, філософ,
громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав вчену
ступінь доктора філософії, яку отримав у Віденському університеті (1893).
Світогляд І.Франка формувався в складних умовах пореформеної Галичини під вирішальним
впливом революційного демократизму Т.Шевченка, російських революційних демократів ХІХ
століття, тісного зв’язку з робітничим і демократичним рухом Західної України. За свою суспільно-
політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу
проти поневолення, Франко неодноразово піддавався ув’язненню з боку австрійських властей.
Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Він був знайомий з
“Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-
Дюрінг” тощо.
Свої філософські погляди Франко виклав в працях “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Що таке
поступ?”, “Про працю”, “Катехізис економічного соціалізму”, “Кілька слів о тім, як упорядкувати
наші людові видавництва”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та багатьох інших прозових,
поетичних та публіцистичних творах.
Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.
У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в
основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її
найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, – писав Франко, – все
підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”.
Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до
свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа
створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять
філософи-ідеалісти.
І.Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і
його закономірностей. “...Немає певних меж, – писав він, – котрі вказують людині: до сих пір
дійдеш, а далі – ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”.
Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб
бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія,
підкреслював І.Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх,
пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони суспільного
розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.
І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил
природи, а звертала свою увагу на безплідне розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ
є тільки відбитком нашої думки, похідним нашого “Я”. Подібні твердження, писав І.Франко,
породили у подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна філософія Шопенгауера або
Гартмана, що є запереченням усякої здорової науки.
В теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може
говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не
дають повного знання. Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на
детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”.
І.Франко розумів, що процес пізнання складний процес і його результати повинні підкріплюватися
практикою. Однак він не зміг збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння
практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко розумів як
критерій вірності відображення дійсності в художніх образах.
І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища
в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі
змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге..., що поступ веде до добра”. При цьому Франко
виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа причина розвитку лежить
в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця
внутрішня сила – суперечність, яка “... вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей
творить одноцільну єдність”. Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв’язку
явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об’єктивної дійсності.
І.Франко був близьким до розуміння причинного зв’язку матеріальних, економічних відносин і сфер
духовного життя суспільства. Так, в статті “Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює,
що суспільні і політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних відносин”.
Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки.
І.Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і духовні зміни у свідомості
людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості
людей мислитель пов’язував з боротьбою проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології,
соціального і національного гніту українського народу з боку царизму.
Виступи Франка проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його
філософського світогляду.
Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в
історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не “робили” і
не “роблять” історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з’явилися і стали необхідними
лише внаслідок певних соціальних передумов.
В галузі естетики І.Франко теж стояв на матеріалістичній основі. Джерелом цього були естетичні
погляди російських революціоністів-демократів 40-60 років ХІХ століття, естетика Т.Шевченка.
Для естетики І.Франка, як і для його сучасників – П.Мирного, П.Грабовського, М.Коцюбинського,
Л.Українки, – характерною є боротьба за реалізм, народність мистецтва. За основу останнього, за
висловом Франка, необхідно брати “життя як єдиний кодекс естетичний”.
Виступаючи проти Нечуя-Левицького, котрий проголошував вічність законів мистецтва і розглядав
літературу як надкласове явище, Франко наголошував, що такої літератури немає у світі, а “вічні
закони мистецтва” – це “старе сміття”, яке догниває на смітнику історії і яке перегризають тільки
платні віслюки-літератори, що пишуть на лікті свої повісті і фейлетони. Література повинна бути
живим відбитком сучасного життя народного, його образом – ось висновок, до якого приходить
І.Франко.
І.Франко, йдучи за Т.Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє
соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність
характеризується, насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що
відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко
займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням
української суспільно-політичної думки.
Основні риси української філософії. І, насамкінець, необхідно визначити основні риси
української філософії, що їй притаманні. Ними, принаймні, є такі:
– формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;
– суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;
– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до
єднання усіх руських земель;
– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з
християнськими цінностями;
– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття.
– “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб
пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу;
– захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;
– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму,
елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.
Українська філософія є філософією українського духу.

Контрольні запитання

1. В чому полягає предмет філософії екзистенціалізму?

2. З’ясуйте основні принципи екзистенціальної філософії.
3. Що таке “екзистенція”?
4. У чому сутність неотомістської філософії?
5. З’ясуйте принципи неопозитивістської філософії.
6. Що таке принцип верифікації?
7. В чому полягають основні риси сучасної світової філософії?
8. З’ясуйте основні риси античної філософії.
9. В чому сутність стихійної діалектики Геракліта?
10. Розкрийте сутність філософського вчення Платона.
11. В чому полягає критика Арістотеля “теорії ідей” Платона?
12. Назвіть основні риси середньовічної філософії.
13. У чому полягає гуманізм філософії епохи Відродження?
14. З’ясуйте основні риси філософії епохи Відродження.
15. З’ясуйте сутність філософського вчення Декарта.
16. Що таке індукція і дедукція?
17. З’ясуйте сутність раціоналізму і емпіризму.
18. Що означає поняття “сенсуалізм”?
19. В чому полягає матеріалістичне вчення Дж.Локка?
20. З’ясуйте соціально-політичні погляди Дж.Локка.
21. Хто був засновником французького просвітництва?
22. В чому сутність соціально-політичного вчення Вольтера?
23. Яке визначення для поняття “матерія” П.Гольбах?
24. Які риси притаманні філософії Нового часу?
25. В чому полягає основна суперечність філософського вчення Канта?
26. З’ясуйте сутність діалектики Гегеля.
27. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?
28. В чому полягають основні риси марксистської філософії?
29. В чому сутність матеріалістичного розуміння історії?
30. На яких засадах формувалася українська філософія?
31. Охарактеризуйте особливості давньоруської філософії.
32. Яка проблематика була домінуючою в українській філософії?
33. В чому полягає дуалізм української філософії ХVІІІ століття?
34. В чому сутність пантеїзму Г. Сковороди?
35. З’ясуйте сутність “філософії серця”.
36. Розкрийте теоретичні основи світогляду І.Франка.
37. Що таке філософія українського духу?

Теми рефератів

1. Предмет, основні поняття та принципи філософії екзистенціалізму.

2. Проблеми людини та її свободи у екзистенціальній філософії.
3. Сутність релігійного екзистенціалізму.
4. Неотомізм – філософська доктрина католицької церкви.
5. Сутність томізму та його основні принципи.
6. Неопозитивізм, його сутність та особливості.
7. Принципи неопозитивізму.
8. Антична діалектика.
9. Філософія Платона.
10. Філософське вчення Арістотеля.
11. Етика Сократа.
12. Гуманізм філософії епохи Відродження.
13. Індуктивний метод Ф.Бекона.
14. Раціоналізм Р.Декарта.
15. Сенсуалізм Дж.Локка.
16. Матеріалізм П.Гольбаха.
17. Вчення про людину К.Гельвеція.
18. Агностицизм І.Канта.
19. Сутність діалектики Г.Гегеля.
20. Основна суперечність філософської системи Г.Гегеля.
21. Антропологізм Л.Фейербаха.
22. Марксистська філософія як радикальне оновлення світової філософії.
23. Передумови і джерела формування філософських уявлень східних слов’ян.
24. Філософія у Києво-Могилянській академії.
25. Філософська система Г. Сковороди.
26. Філософська спадщина Г. Сковороди і сучасність.
27. Етичне вчення Г. Сковороди.
28. Кардіоцентризм української філософії.
29. Гуманізм філософії Т.Шевченка.
30. Філософські погляди І.Франка
31. Проблеми філософського матеріалізму у творчості І.Франка.
32. Філософія України другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Рекомендована література

1. Бердяев Н.А. Царство духа и щарство кеаря. М., 1995.

2. Жильсон Э. Разум и Откровение в Средние века. Богословие в культуре Средневековья. К., 1992.
3. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990.
4. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. М., 1991.
5. Хайдеггер Мартин. Время и бытие. М., 1993.
6. Маритен Ж. Философия в мире. М., 1994.
7. Камю А. Бунтующий человек. М., 1990.
8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.
9. Философия ХХ века. М., 1997.
10. Современная западная филоиофия. Словарь. М., 1991.
11. Современная буржуазная философия. М., 1978.
12. Философский энциклопедический словарь. М., 1984.
13. Спиркин А.Г. Философия учебник. М., 1998.
14. Канке В.А. Основы философии. М., 2000.
15. Материалисты древней Греции. М., 1955.
16. Фрагменты ранних греческих философов. М., 1989.
17. Антология мировой философии, т.1, М., 1969.
18. Аристотель, Политика. Соч. в 4-х томах, т.4, М., 1983.
19. Макиавелли Никколо. Государь. М., 1990.
20. Бекон Ф. Новій органон. Соч. в 2-х томах, т.2, М., 1972.
21. Гегель Г. В.Ф. Энциклопедия философских наук в 3-х томах. т.1, М., 1 Наука логики. 1974.
22. Декарт Ф. Рассуждение о методе. Избр. произв. в 2-х томах, т.1, М., 1989.
23. Гельвеций К. О человеке. Соч. в 2-х томах, т.2, М., 1974.
24. Гольбах П. Система природы. Избр. соч. в 2-х томах, т.1, М., 1963.
25. Кант И. Критика чистого разума. Соч в 6-ти томах, т.3, М., 1964.
26. Локк Дж. Опыт о человеческом разуме. Избр. соч. в 2-х томах, т.1, М., 1969.
27. Гулыга А.В. Немецкая класическая философия. М., 1986.
28. Маркс К. Тезисы о Фейербахе. К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. т. 3.
29. Таранов П.С. Анатомия мудрости. 120 философов. Жизнь, судьба, учение, в 2-х томах.
Симферополь, 1996.
30. Фейербах Л. Основные положения философии будущего. Избр. филос. соч. в 2-х томах, т.1, М.,
1955.
31. Кузнецов В.Н., Мееровский Б.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия ХVІІІ века. М.,
1985.
32. Краткий очерк истории философии. М., 1960.
33. Александров Г.Ф. История западно-европейской философии. М., 1946.
34. Філософія. Навчальний посібник, 2-ге видання, перероблене і доповнене. За ред.
І.Ф.Надольного. К., 2001.
35. Велесова книга. К., 1994.
36. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. К., 1991.
37. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. К., 1996.
38. Історія філософії України. Підручник. К., 1994.
39. Сковорода Г.С. Повне зібр. творів у 2-х томах, К., 1973.
40. Франко І.Я. Зібр. творів у 50-ти томах, том 45, К., 1986.
41. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. К., 1992.
42. Юркевич П.Д. Философские произведения. М., 1990.
43. Философская мысль в Киеве (историко-философский очерк). К., 1982.

Тема 3. Філософське вчення про буття (онтологія)

3.1 Філософське усвідомлення світу, його сутність та проблеми

Матерія є причиною усіх причин, не будучи сама обумовлена ніякою причиною

Ф. Бекон

Ми закінчили розгляд різних напрямків світової філософії. Тепер приступимо до з’ясування однієї з
найважливіших тем філософської науки, яка має виключне значення для її розуміння. Мова йтиме
про онтологію.
Сутність онтології. Онтологія – це вчення про буття, розділ філософії у якому з’ясовуються
фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття “онтологія” не
має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне,
багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:
По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з’ясовує основні, фундаментальні
принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття “онтологія” у перекладі з грецької
мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто – суще, сутнісне, логія – вчення). Це
вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
По-друге, у марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з’ясування сутності явищ,
що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об’єктивні закони
і т.п.).
По-третє, у західній філософії в поняття “онтологія” теж включають найзагальніші принципи буття,
але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана
“трансцендентальна онтологія” Гуссерля, “Критична онтологія” Гартмана, “фундаментальна
онтологія” Хайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з’ясовуються
лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб’єкта і
об’єкта.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття “онтологія” складають основи,
витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини,
суспільства. У понятті “онтологія” знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та
першоначал, що вони існують об’єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це
складає сутність такого поняття, як “онтологія”.
Що означає поняття “буття”? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш
узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на
узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення
здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій. Найбільш загальною категорією
філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття “буття”.
Буття – філософська категорія, що позначає: 1) все те, що ми бачимо, що реально існує; 2) все те,
що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання,
електричне поле, внутрішня зміна тощо); 3) все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення
про ідеальне, міфологічні образи); 4) реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості
людини (природа, об’єктивні закони); 5) загальний спосіб існування людини, суспільства.
Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття
суб’єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).
Матеріальне та ідеальне. Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-
філософському аспекті є також уявлення про матеріальне та ідеальне, про “світ речей” і “світ ідей”.
По суті, мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та ідеального,
про те, що є первинним, а що похідним, вторинним. Не може бути сумніву, що ця проблема у
філософії існує. Навіть Йоган Готліб Фіхте (німецький філософ, суб’єктивний ідеаліст) стверджував,
що філософія може розвиватися лише двома шляхами: перший – від речей до ідей; другий – від
ідей до речей. Перший шлях Фіхте називав “догматизмом”. Другий – “ідеалізмом”. Себе філософ
відносив, звичайно, до останнього. Це не що інше як постановка фундаментального питання будь-
якої філософії, а саме: як йти у філософії – від речей до ідей (свідомості), чи від ідей (свідомості) до
речей.
Матеріальне – філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме
про його об’єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад,
природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).
Ідеальне – це філософська категорія для позначення суб’єктивного, образного нематеріального
відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між
образом і об’єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає
реально відчутні властивості об’єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої
тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір
(величину) тощо. Однак образ вишні, що ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не
має смаку, кольору, ваги, форми і т.п. Він не має жодного грама тілесності.
Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб’єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне
існує лише в актах свідомості.
Категорія “ідеальне” має, принаймні, чотири значення у філософії: 1) ідеальне, що існує як
результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо); 2)
ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма); 3) ідеальне
як результат ідеалізації об’єкту у людській пізнавальній діяльності. Наприклад, “точка”, “абсолютно
тверде тіло”, “ідеальний розчин” і т.п. Таких об’єктів у природі не існує. Бо що таке “точка”?
“Точка” – це ідеальний об’єкт, який створений в результаті абстрагування від принципової
неможливості побудувати даний об’єкт практично, бо вона не має ні висоти, ні ширини, ні довжини.
У природі не існує “ідеального розчину”, котрий не мав би певного об’єму і певної температури.
“Ідеальний розчин” – це ідеальна модель створена подумки, коли не беруть до уваги саме ці
конкретні ознаки – об’єм і температуру, щоб віднайти більш загальні, суттєві ознаки, що притаманні
усім розчинам. Це здійснюється в інтересах пізнання; 4) Ідеальне як об’єктивний феномен,
незалежний від людини, її свідомості (“абсолютний розум”, “абсолютна ідея” у Гегеля, “вічні ідеї” у
Платона тощо).
Тепер зупинимося на з’ясуванні особливостей матеріального як реального, об’єктивного, котре не
залежить від людини та її свідомості. Для позначення того, що є об’єктивним, незалежним від
свідомості людини у філософії вироблено уявлення про матерію.
Поняття матерії. Поняття “матерія”, його формування має свою історію. У найдавніший філософів
античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали
воду, повітря, вогонь, атом тощо. Міркування про це ми знаходимо, зокрема, у філософії Фалеса,
Анаксімена, Геракліта, Демокріта. Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не
мало тієї універсальності, всезагальності охоплення об’єктивної дійсності, котре характерно для
категоріального, філософського розуміння матерії.
Згадується розміркування англійського філософа XVII століття Френсіса Бекона про те, що “...древні
уявляли собі першу матерію як таку, що має форму і якість, а не як абстрактну, тільки можливу і
безформну...”, бо “...в той час ще не настало царство “категорій”, де б абстрактне начало могло
укритися під захистом категорій субстанції, і тому ніхто не насмілився придумати цілком уявлювану
матерію, а за начало приймалося тільки те, що могло б бути сприйнято почуттям...” (Див. Ф. Бекон.
Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305, 314).
Лише учень і послідовник Фалеса – Анаксімандр першим дійшов до висновку, що в усіх цих речей –
води, повітря, вогню і т.п. – повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути
всеохоплюючою, безмежною, вічною. Такою першоосновою він вважав “апейрон” (апейрон – з
грецької – безконечне, безмежне). Фактично це була перша спроба дати узагальнене уявлення про
першооснову всього існуючого, спроба категоріального визначення поняття матерії.
Пізніше, у Арістотеля, ми вже знаходимо розуміння поняття матерії як філософської категорії, котра
не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини. Арістотель
стверджував, що “матерія... чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо
на основі узагальнення наших спостережень” (Див. Анатомия мировой философии, т. 1, часть 1, М.,
1969, стор. 441).
Подібну думку стосовно поняття матерії поділяв також, вже відомий нам, Френсіс Бекон. “Матерія, -
писав він, - позбавлена будь-яких (конкретних – В.Б.) якостей... Вона є, очевидно,
найдосконалішою фікцією людського розуму...” (Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор.
305).
Отже, поняття матерії вищезгадані філософи пов’язували не з конкретними її властивостями, а з
чимось загальним, абстрактним, всеохоплюючим, безмежним. Такий підхід став важливим кроком
на шляху визначення поняття матерії як філософської категорії.
Однак не всі філософи поділяли подібне уявлення про поняття матерії. Насамперед, такий підхід
відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, “абсолютний розум”, свідоме
начало. До таких відносився англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1684 – 1753). Він
виступив з різкою критикою уявлення про матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього
Берклі присвятив “Трактат про начала людського пізнання” (1710). В ньому він не приховує того,
що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах. Чому? Тому, що Берклі
був філософом-ідеалістом, єпископом. Його фах вимагав спростування матеріалізму, основного
його поняття матерії, оскільки визнання останньої не залишало місця для Бога як творця всього
існуючого.
Аргументація Берклі проти поняття матерії як абстракції була нескладною. Вона зводилася до
проголошеної ним тези: “існувати означає бути сприйнятим”. Що це означає? Прослідкуємо за
логікою Джорджа Берклі. Все те, що реально існує, вважав Берклі, я сприймаю з допомогою органів
відчуття. Матерії, як поняття, я не сприймаю ні з допомогою зору, ні з допомогою дотику, а
оскільки це так, то вона не існує, а отже позбавлена сенсу. Ось його судження на цей рахунок: “В
тім, що речі, котрі я бачу моїми очима, чи відчуваю моїми руками, дійсно існують – я зовсім не маю
сумніву. Єдина річ, існування якої я заперечую, це те, що філософи називають матерією”. (Див.
Антология мировой философии, т. 2, М., 1969, стор. 518-519).
Однак це помилкове утвердження. Людина багато речей не сприймає з допомогою відчуттів, але це
не означає, що такі речі не існують. Ми не сприймаємо відчуттям магнітне поле, ультразвук,
радіохвилі тощо, але вони є. Про їх існування ми дізнаємося з допомогою відповідних приладів.
Закони природи теж не сприймаються на рівні відчуттів, однак ніхто не заперечує їх існування.
Поняття матерії теж не сприймається з допомогою дотику, зору, смаку і т.п. бо це абстракція,
узагальнене уявлення, в ньому на рівні мислення фіксується найбільш загальна, всеохоплююча
ознака дійсності, котра полягає в тому, що речі, предмети, природа існують реально, об’єктивно,
незалежно від людини, її свідомості. “Матерія, - писав Ф. Енгельс, - є чисте творіння думки і
абстракція. Ми відхиляємося від якісних відмінностей речей, коли об’єднуємо їх під поняттям
матерії. Матерія, як така, не є чимось чуттєво існуючим” (Ф. Енгельс. Анти-Дюринг. М., 1957, стр.
358).
Таким чином, поняття матерії вироблено у філософії для позначення об’єктивної реальності, котра
дається людині у її відчуттях. Ця об’єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як
матерія.
Види матерії. В яких видах зустрічається матерія як конкретна об’єктивна реальність? Існує така
класифікація конкретних видів матерії:
1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з
елементарних частинок, які мають масу спокою;
2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне;
радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види
матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи;
3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з
античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини
ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон
зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально
на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, анти
електрон тощо.
Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина
виглядає так:
неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з
грецьк. – надвелики, величезний);
органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина,
надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність
рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, як,
озеро тощо);
соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група,
суспільство.
І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її
видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали
через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?
По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це
окреме;
по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини.
Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;
по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а
по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її
конкретні види є логічною помилкою.
У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія
є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія
(тавтологія – визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити
лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення
людини: “Людина – суспільна істота, вища ступінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від
вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою” (Див. Философский словарь, М., 1963, стор.
499).
Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її
свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної
реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її
відчуттів.
Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує
вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість
матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так,
із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний
баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція – це те, з чого складається
світ).
Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в
античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це
фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає,
стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі.
Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії.
Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні –
інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура)
рух молекул фактично припиняється.
Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра,
так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість,
сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної
системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому
що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за
своєю спрямованістю.
Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і
одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не
лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.
Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:
1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);
2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);
3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);
4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);
5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба
інтересів різних соціальних груп тощо).
Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що
собою являють поняття “простір” і “час”?
Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими
моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише
тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю
простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти
(ширина, висота, довжина).
Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних
об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує.
Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і
час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.
Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні
(існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що
нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і
кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з
іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.
Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і
теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні.
Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про
матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним
(Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це
щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому
залишиться без змін.
Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття
було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).
Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині
завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника
уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і
простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.
Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що
сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку
сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників,
здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.
Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-
наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.
Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність
часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки
з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі
швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його
просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для
такого тіла протікає повільніше.
Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у
1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті
матиме такі характеристики:
Політ тіла тривалістю:
15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;
20 років – на Землі пройде 80 років;
30 років – на Землі пройде 1200 років;
50 років – на Землі пройде 4700 років.
Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто
проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та
знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.
Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони
об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів.
Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській
свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це
спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше.
Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.
Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої
картини, то так цим захоплювався, що цілу добу маг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу
ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.
Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його
утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час
завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі:
“Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на
гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас
протікати швидко. У другому – надто повільно”.
Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган
провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 –
50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три
хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин
дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25
хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх
людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково,
стабільно.
Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-
наукових понять.

3.2 Діалектика та її альтернативи

Діалектика є осягнення суперечностей у їх єдності

Гегель

Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є

сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у
своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у
Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є
теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним
предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку
природи, суспільства і мислення.
Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?
Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У
результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання.
Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.
Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як
розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.
Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо,
здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і
саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає
з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією
внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його
модифікують.
Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й
відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна
осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.
Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть
незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а
відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли
воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі
взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в
зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому
... там, а лише ... тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває...
Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є
рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна
вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку
зміну явища чи предмета.
Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок,
взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання
завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні
суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків
об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?
Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують
різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої
класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути
механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові,
національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і
суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними,
необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і
тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки
можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для
науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.
Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає
процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також
породження одних об’єктів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами,
коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною
причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.
У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її
певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її
зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй
притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої
властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про
філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність
елементів певної системи.
Поняття закону. Закон – це передусім, об’єктивність, те, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про
юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра – скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо
мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б
безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це
стосується також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність
суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну
роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що
він відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами, предметами, явищами.
Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі
розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов’язково пов’язане із старим,
стоїть на його “плечах”, не відкидає старого цілком, а з необхідністю “знімає” потрібне для
подальшого розвитку. Цей зв’язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і
таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв’язку. Можливість
узагальнення якраз і ґрунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть
відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв’язки між речами будуть зберігатися. В законі, за
висловом Гегеля, є “сталість, що зберігається”. Саме явище – змінне, нестабільне. Закон же –
спокійне, стійке відображення існуючого світу. “Царство законів, – писав Гегель, – містить у собі
лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого... “царство законів – це спокійне
відображення існуючого світу, що з’являється.
Закон – це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є: 1) об’єктивним; 2) необхідним; 3)
загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.
Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії
(закони механіки, хімії, біології тощо);
2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики,
кібернетики, закони збереження);
4) загальні, універсальні закони (закони діалектики).
Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються
через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть
ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.
Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не
рівнозначні. Оді діють завжди і скрізь, інші – лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у
філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.
Закони розвитку – це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної
форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу
виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної
свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні
закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.
Закони функціонування – це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у даний момент часу, на
даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов
існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як
загальне і особливе.
Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний
характер – “так, а не інакше піде процес розвитку”. У статистичних законах передбачення росять
імовірний характер” – “може бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових
факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної
системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно,
однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ
випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв’язку.
Динамічний закон – закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає
подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами
однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює загальну
тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком
визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між
станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює
загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих
явищ, зв’язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії
виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.
Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні – із сукупності нижчого
порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов’язані між собою, залежать одна
від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку сукупності, не
визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять статистичний характер і визначають
лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо
суспільної свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці окремої людини,
бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону
можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною
стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння,
поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного
характеру, тобто їх можна передбачити. з цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та
інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та
ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.
З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це – не тотожні поняття. Вони є
однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в
об’єктивній дійсності.
Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що
конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних
змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.
Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні
усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають
глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового,
зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.
Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища
набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та
внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно
від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою,
необхідною, такою, що неминуче повторюється.
Щоб з’ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння,
необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.
Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою
якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як
безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих
властивостей речі, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих
властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і
відчуття – це одне й те ж, вважав Л. Фейєрбах. Однак цього ще не досить для визначення якості як
філософської категорії. Бо в такому разі мова йде про з’ясування якості, коли окремі властивості
предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.
Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається
виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. І тому
цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета, який у
різних зв’язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у буденному і філософському
розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про
відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає
сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою
визначеність, тобто свою якість. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є
результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість – це “сутнісна
визначеність”.
Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число,
величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість
– це “знята визначеність”. Термін “зняти”, якому Гегель надавав великого значення, означає
“зберегти, покласти край”. Тому кількість як “знята визначеність” виступає запереченням якості, є її
діалектичною протилежність, що взаємодіє з нею.
До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають
увагу, зауважує Гегель. Але це лише так здається. Насправді ж, поняття “кількість” – “хитре
поняття”. Воно охоплює суттєве з тієї сторони, з якої якість начебто не зачіпається і, причому,
настільки не зачіпається, що, скажімо, збільшення розміру держави, яке призводить її, зрештою, до
нещастя, спочатку навіть здається її щастям. Однак, “держава має міру своєї величини,
перевершивши яку внутрішньо невтримно розпадається при тому ж державному устрої, котрий при
іншому розмірі держави становив її щастя й силу”. В сфері моральній, зауважує Гегель, “має місце
такий же перехід кількісного в якісне, і різні якості виявляються заснованими на відмінності
величин. Саме через “більше” і “менше” міра легковажності порушується і з’являється щось зовсім
інше – злочин, саме через “більше” і “менше” справедливість переходить у несправедливість,
доброчесність у порок”. Отже, зростання кількості веде до суттєвих перетворень існуючого.
Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін.
Іншого шляху до появи нового просто не існує. Можна навести багато фактів такої взаємодії
кількісних та якісних змін. Так, наприклад, якщо тілу надати швидкість 1000, 2000, 7000, 7910
метрів на секунду, то воно впаде на Землю. Якщо ж швидкість тіла збільшити лише на одну
одиницю і довести її до 7911 метрів на секунду, то тіло відірветься від Землі і стане її супутником.
Або візьмемо звичайну воду. Коли вона тече спокійно, то не викликає ніяких руйнацій. Але варто
збільшити тиск до кількох атмосфер, і струмінь води перетвориться на землекопа. Якщо ж
збільшити тиск до десятків атмосфер, то струмінь води перетвориться на забійника. Варто ж
довести тиск до 2000 атмосфер, і цей струмінь стане каменерізом. Вода буде різати граніт.
Щоб зробити поняття розвитку зрозумілішим, деякі філософи вдавалися до перебільшення
значення кількісних змін, котрі, за висловом Гегеля, можна “бачити власними очима”, чого не
можна сказати про якість як щось не зовсім зрозуміле. Гегель іронізував з цього приводу. Він
розглядав діалектику кількісних та якісних змін на прикладах, відомих у давні часи під назвою
“лисий” і “купа”: “Ставилось запитання: чи з’явиться лисина, якщо висмикнути одну волосину з
голови чи кінського хвоста або чи перестане купа бути купою, якщо віднімемо одну зернину?
Можна не задумуючись погодитися з тим, що при цьому не з’явиться лисина і купа не перестане
бути купою, оскільки віднімання становить лише кількісну і дуже незначну різницю...
Коли погоджуються, що віднімання однієї волосини не робить лисим, забувають не лише про
повторення, а й про те, що самі по собі незначні кількості, наприклад, незначні витрати статку,
сумуються, а сума становить якісне ціле, так що під кінець це ціле виявляється таким, що зникло,
голова – лисою, а гаманець – порожнім”.
Ми так широко використовуємо висловлювання Гегеля про діалектику переходу кількісних змін у
якісні, оскільки в наш час деякі філософи намагаються довести, що таке розуміння є помилковим і
властиве лише марксистській філософії. Звичайно, у гегелівській філософії взаємоперехід кількісних
змін у якісні виступає як закон мислення, логіки. Однак суть цього закону і полягає саме в тому, що
він має відношення не лише до мислення, логіки, а й до самої дійсності, її розвитку. Сам Гегель
показав це, наводячи блискучі приклади, взяті з життя.
Взаємозв’язок кількісних і якісних змін здійснюється і в процесі пізнання, мислення. Процес
збирання фактів, аналітична розумова діяльність є тією необхідною базою, котра передує новим
відкриттям, досягненню нових знань.
Французький неотоміст Тейяр де Шарден вважав, що в усіх сферах, коли яка-небудь величина
достатньо виросла, вона різко змінює свій вигляд, стан або природу. Крива змінює напрямок,
площина переходить у точку, стійке розвалюється, рідина кипить, яйце ділиться на сегменти,
спалах інтуїції освітлює нагромадження фактів. Критичні точки зміни станів, ступені по похилій лінії,
всілякі стрибки у ході розвитку – це єдиний, зате справжній спосіб уявити собі і відчути “перший
момент”. Отже, Тейяр де Шарден доходить висновку, що стрибки у розвитку – це єдиний справжній
спосіб зрозуміти суть змін, що відбуваються у ході розвитку.
Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні
зміни. “Зміна буття, – писав Гегель, – суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід
якісного в кількісне і навпаки”.
Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, що відбуваються шляхом
нагромадження; є кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, які
свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості (скажімо, поширення нового виду,
нагромадження елементів нової якості у суспільному житті тощо); існують кількісні зміни, що є
показником переходу якості у нову кількість.
Взаємний перехід кількості у якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в
об’єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до
іншого, то наше мислення, якщо воно претендує на точність відображення, має це відтворити,
тобто якщо світ рухається, то наші поняття про цей світ теж мають бути рухливими, інакше ми не
зможемо адекватно відобразити рух, зміни у самій дійсності.
Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. За Гегелем,
“міра є сутньою єдність кількісного і якісного”, “в мірі якісне кількісно”, “міра є у своїй
безпосередності звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину” і найбільш лаконічно:
міра – “якісно виражена кількість”. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто
якісно-кількісну визначеність.
Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як
сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі
його кількості та якості. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше.
Однак це закономірний процес. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова
міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього.
Дуже важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є
стрибок. У діалектиці взаємозв’язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої
якості до нової. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану
існуючого. Виникнення нової якості, хоч би як вона об’єктивно не народжувалася, завжди пов’язане
зі стрибком, переривом кількісної поступовості, незалежно від того, в якій формі відбувається якісне
перетворення. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності.
Стрибок у розвитку рівнозначний появі нового стану існуючого внаслідок суперечливого
взаємозв’язку кількості і якості, який підноситься до рівня істотного, необхідного і загального
зв’язку. Цей зв’язок з неминучістю, повторюється в процесах становлення найрізноманітніших
предметів і явищ об’єктивної дійсності.
Нове не може з’явитися тільки шляхом зростання чи зменшення того, що є. Воно потребує нового
простору для свого дальшого розвитку. Вихід за старі межі у процесі становлення нового не є,
однак, повним розривом із попереднім станом існуючого хоча б уже тому, що між кількістю і якістю
є взаємозв’язок.
Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент – коли
стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період – коли стара якість
змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.
Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Розглядають дві найбільш узагальнені
форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін; б) стрибки у формі поступових
якісних перетворень. Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному
житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі; анігіляція
тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення
людини; становлення і розвиток мови; перехід до ринкових відносин, зміна форм власності через
проміжні ланки – оренду, акціонування, викуп тощо. Поступовість якісних змін, що відбуваються в
процесі переходу до ринкових відносин, полягає в тому, що в проміжних формах відбувається
нагромадження елементів приватновласницьких відносин і відмирання елементів державної форми
власності.
Що ж впливає на модифікацію форм стрибків, якісних перетворень? Форми якісних змін залежать
від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його
розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові
суперечності, може відбуватися у різних формах – і разово, і поступово. Можна одноактно, разово
ліквідувати приватну власність і встановити державну чи суспільну, а можна цю приватну власність
перетворити на державну (суспільну) поступово, у формі поступових якісних змін через проміжні
ланки – державно-приватні підприємства, як це було і є, наприклад, у В’єтнамі, КНР. Якщо ж
економічні суперечності в тій чи іншій країні набувають антагоністичного характеру, то можливості
для поступового якісного переходу обмежуються, посилюється тенденція до одноразового,
одноактного перетворення.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд
категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст
як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової
якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином
відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.
Закон єдності та боротьби протилежностей. Уявлення про суперечливість розвитку всього сутнього
виникло ще в давнину (в VI ст. до нашої ери). Фалес Мілетський вважав, наприклад, що
навколишній світ складається з різних начал: рухомого й нерухомого, холодного й невидимого,
земного й небесного, скінченого й нескінченного. Геракліт, на відміну від Фалеса, вважав, що
суперечливі начала притаманні самим речам. На думку Геракліта, все в світі складається з
протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці
протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі.
Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються
розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність.
Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є
умовою існування упорядкованого космосу.
Гегель високо цінував ідеї Геракліта про боротьбу та єдність протилежних начал. Він підкреслював,
що використав усі ці ідеї грецького філософа у ході розробки своєї концепції суперечностей.
Гегелівська діалектика, будучи теорією розвитку “абсолютного духу”, проблему суперечностей
підняла до рівня всезагальності, глибокого філософського усвідомлення. Сама “абсолютна ідея”,
“абсолютний дух” для Гегеля є єдністю суперечливих начал – буття і ніщо, які й спричинюють рух,
зміну, розвиток “абсолютної ідеї”. Суперечність, за Гегелем, є взаємодією, взаємозумовленість
протилежних моментів, сторін, визначень, “принципом будь-якого саморуху”.
Гегель розглядав суперечність у динаміці, русі, зміні – як процес, котрий має свої стадії, ступені
розвитку. Перший ступінь – тотожність. Однак це конкретна тотожність, тому вона містить у собі і
відмінність, а відмінність розгортається і знаходить свою реалізацію у категоріях різниці,
заперечення, протилежності. Тотожність і відмінність – моменти єдиного. Але безвідмінність зникає
і залишається єдність сторін, що є відмінними, а відмінне вже виступає як протилежність у єдиному.
У протилежності позитивне і негативне зливаються у єдності. Оскільки кожна сторона має іншу і
одночасно заперечує її, то кожна з них у самій собі містить і позитивне і негативне. Мова, таким
чином, іде про взаємопроникнення суперечностей. Саме тому Гегель надавав великого значення
появі у фізиці уявлення про полярність, однак, висловлював жаль з приводу того, що фізики не
розуміють діалектики.
Розглядаючи суперечність як всезагальність, філософ разом із тим обмежував її дію, коли мова
йшла про пруську монархію, німецьку державу. Гегель не приховував суперечностей, притаманних
буржуазному суспільству. Він твердив, що громадянське (буржуазне) суспільство є полем боротьби
“всіх проти всіх”. Однак держава – це система опосередкованостей та всезагальність, в котрій
знаходять своє вираження інтереси усіх класів, соціальних груп, всього народу, і в такій державі
суперечності примирюються. В результаті “сама протилежність зводиться до видимості”, знімається,
а держава, таким чином, позбавляється суперечностей, а, отже, і джерела своєї “життєвості”.
Попри всі неузгодженості гегелівської теорії, він геніально вгадав діалектику речей у діалектиці
понять, дав теоретичне уявлення про суть взаємодії протилежностей як закону логіки, розвитку
абсолютного духу, котрий є також і законом розвитку всього сутнього. Закон єдності та боротьби
протилежностей відображає дуже важливу, фундаментальну особливість об’єктивної дійсності,
котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції,
сторони, що борються і взаємодіють між собою.
Для з’ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його
конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність – це рівність предмета самому собі.
Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів
(процесів, явищ тощо). Слід підкреслити, що тут мова йде не про формально-логічну тотожність
типу: “А” є “А”, а про конкретну, реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність.
Відмінність же визначає нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність
як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв’язку). Що ж є “нерівним” у конкретній тотожності?
“Нерівним, відмінним у предметі (процесі) є те, що “прагне” вийти за межі тотожності. Можна
сказати, що відмінність – це нерівність, внутрішня “стурбованість” предмета, його намагання вийти
за межі самого себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і
відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність
і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих
протилежностей, як писав Гегель, є суперечність. Таке розуміння суперечності є її категорійним
філософським визначенням. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання
самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у
собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття,
існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, “діяльні”, мають тенденцію до
руйнації своєї тотожності (рівності) – до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням
самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху
і розвитку. Тим самим в категорії “суперечність” як взаємодії протилежностей була знайдена
адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку.
У філософській літературі розрізняють поняття “джерело розвитку” і “рушійна сила розвитку”. При
цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані,
зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі – рушійними силами. Наприклад, джерелом розвитку
продуктивних сил є безпосередні причини (внутрішні суперечності), що ведуть до змін знарядь
праці, її технологічного оснащення, кваліфікації робітників, впровадження досягнень науки тощо.
До рушійних сил відносять зовнішні фактори, котрі стимулюють виробництво, сприяють його
розвитку (відповідні виробничі відносини, суспільні потреби і суспільні стимули, інтереси класів,
соціальних груп та ін.). останні впливають на безпосередні причини розвитку продуктивних сил не
прямо, а опосередковано. Безпосередня причина розвитку (джерело) є такою, яка його “здійснює”,
“робить”; опосередкована причина конкретно “не робить”, “не здійснює”, а є стимулом, мотивом,
метою розвитку продуктивних сил.
Поняття “джерело розвитку” і “рушійні сили розвитку” близькі за своїм значенням, бо є причинами
розвитку. Однак поняття “джерело розвитку” багатше за своїм змістом, оскільки воно є одночасно і
рушійною силою. Джерелом розвитку, як відомо, виступає суперечність, вона ж – рушійна сила
розвитку.
Саме суперечлива взаємодія між такими протилежностями, як “джерела” (безпосередні причини
розвитку) і “рушійні сили” (опосередковані причини) і є в решті-решт загальною причиною, котра
обумовлює саморух, саморозвиток матеріальних об’єктів.
Таким чином, за безпосередніми причинами (факторами) стоїть поняття “джерела розвитку”; за
опосередкованими – поняття “рушійні сили розвитку”. Відмінність цих двох понять, безумовно, не
слід перебільшувати. Джерело – це суперечність, внутрішній імпульс, збуджувач, причина
“саморуху”, “саморозвитку”. Однак повною мірою “саморух”, “саморозвиток” стають можливими
лише під час дії рушійних сил.
Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов’язані з набуттям у процесі свого розвитку певної
специфіки. У зв’язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2)
відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність. Тотожність-відмінність як зародкова
“ембріональна” суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті;
протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони
притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство, то тут соціальні
суперечності набувають нових форм, також, скажімо, як соціальний конфлікт, антагонізм.
Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно
протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.
Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується
гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у
значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В
природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону...
Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в
якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти... живуть лише тим, що
пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування
цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і
тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин,
ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.
Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант.
“Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, –
писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві...” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він
розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що
суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан
розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).
Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей
і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до
сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ
об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми
розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того
процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.
Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості.
Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.
Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної.
У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій
природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів.
Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення,
розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес
взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на
такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі
соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.
Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і
живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними
групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами,
за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.
Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших –
виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних
соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати
конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні
суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні,
соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.
З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці
суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах
суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як
зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку
нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю
за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не
збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність
набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.
Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1)
суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності
притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх
зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те,
що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають
свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.
Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї
категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж
взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна
йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна
суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою
діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.
В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності
виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У
суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому?
Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що
люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають
соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють
матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи,
методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей
мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.
Структура людської діяльності розкривається, як відомо, через а) потреби та інтереси людей; б)
мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес діяльності. У цьому зв’язку суб’єктно-
об’єктна ситуація може бути розглянута в таких варіантах: 1) відношення людства (суб’єкта) до
природи (об’єкта); 2) взаємні суперечливі відносини самих суб’єктів (класів, соціальних груп,
держави, трудових колективів, індивідів тощо); 3) внутрісуб’єктні відношення до наявної
суперечності, що обумовлюється неоднорідністю самої соціальної спільності (розумінням того, як
подолати ту чи іншу суперечність; коли; якими шляхами; які методи розв’язання обрати і т.п.); 4)
відношення соціального суб’єкта до існуючої суперечності в цілому як об’єкта практичної дії (воно
може бути різним: можна штучно зберігати виявлену суперечність в своїх групових інтересах, або
гальмувати її розв’язання, фальсифікувати, спотворювати справжню сутність тощо). Ставлення до
соціальних суперечностей у різних соціальних груп може бути різним, діаметрально протилежним.
Таким чином, до змістовної характеристики соціальних суперечностей відносяться: суб’єктно-
об’єктні відношення; інтереси і потреби людей; засоби, форми розв’язання суперечностей; їх
виявлення через предметно-практичну діяльність людей. Серед цих характеристик соціальних
суперечностей дуже важливою є та, котра стосується інтересів та потреб людей. Бо останнє – це
реальна, фундаментальна причина соціальних дій, звершень, що стоїть за безпосередніми
мотивами, ідеями індивідів, соціальних груп, політичних партій, класів тощо. Гегель писав:
“найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей випливають з їх потреб,
пристрастей та інтересів... і лише вони відіграють головну роль” (Гегель. Соч., т. VIII, М., 1935,
стор. 20). Інтереси людей – це їх усвідомлені потреби. Тому можна стверджувати, що
найважливішою, інтегративною ознакою соціальних суперечностей є те, що вони виступають як
суперечності інтересів.
Класифікація соціальних суперечностей може бути здійснена за різними ознаками. Найбільш
змістовною, на наш погляд, є така класифікація: 1) за ступенем загальності соціальні суперечності
можна поділити на загальні (для всього суспільного розвитку), особливі (для суспільства, що
знаходиться на певному етапі свого історичного розвитку); окремі (для конкретного етапу, фази
розвитку даного суспільства); 2) за ступенем загострення, характером – на антагоністичні та
неантагоністичні; 3) за роллю у суспільстві (на основні-неосновні, головні-неголовні); 4) за
відношенням до явища, процесу, їх природою (на внутрішні-зовнішні, безпосередні-
опосередковані); 5) за територіальною ознакою (інтернаціональні, національні, регіональні); 6) за
походженням, причинами виникнення (на об’єктивні-суб’єктивні) тощо. Можлива і інша
класифікація соціальних суперечностей, за іншими критеріями.
Загальною рушійною силою змін, що відбуваються у суспільстві, є, безумовно, людська діяльність, –
інтереси класів, політичних партій, соціальних груп, колективів, окремих осіб. Бо все те, до чого
немає інтересу, приречене на стагнацію. Коли ж є інтерес (особистий, колективний чи суспільний),
тоді він стає величезним рушійним фактором, тією силою, котра здатна прискорити процес,
подолати будь-які суперечності суспільного розвитку. У зв’язку з цим до рушійних сил розв’язання
соціальних суперечностей слід віднести більш конкретно таке: 1) матеріально-предметну діяльність
людей, які готують матеріальні передумови подолання суперечностей, що виникають; 2) діяльність
вищих економічних та політичних структур, які здатні об’єктивно оцінити проблемну, суперечливу
ситуацію, знайти форми і методи її подолання у суспільстві. Звичайно, мова йде про ефективну,
цілеспрямовану, творчу діяльність цих структур; 3) єдність суспільства, його соціальну злагоду, збіг
корінних соціальних соціальних інтересів на шляху розв’язання соціальних суперечностей. При
цьому слід підкреслити, що вирішальний вплив на розв’язання соціальних суперечностей має не все
суспільство, а лише та його частина, котра розуміє природу, сутність, причини виникнення цих
соціальних суперечностей, знає, як їх подолати, якими шляхами, в яких формах. Відомий
англійський історик Арнольд Тойнбі до рушійних сил розвитку людства відносив, наприклад,
діяльність “творчої еліти”, “творчої меншості”, котра є носієм “життєвого пориву” і котра здатна
повести за собою “інертну більшість”, для вирішення тих проблем, що стоять перед суспільством.
Не випадково, в сучасному українському суспільстві актуальною є проблема формування політичної
еліти, здатної здійснити необхідні соціальні перетворення на шляху подальшого поступу (Див. И.
Бекешкина. Есть ли в Украине общенациональные лидеры. “Политическая мысль”, 1994, №3).
Способи розв’язання соціальних суперечностей багатоманітні, як багатоманітне саме суспільне
життя. Кожна суперечність у суспільстві вимагає конкретного вивчення, з’ясування суті
взаємодіючих протиборствуючих сторін, знаходження форм і методів на шляху їх подолання. Це –
непроста, дуже складна соціальна проблема, яка виникає перед суспільством, особливо на
переломних етапах його розвитку і функціонування. Серед важливих засобів подолання соціальних
суперечностей є загальні, які виробило людство. Це – соціальна революція, реформа, компроміс,
конвергенція, заборона, обмеження, скасування того, що гальмує процес розвитку тощо. В
конкретних сферах суспільної діяльності, скажімо, в економічній для подолання реальних
суперечностей використовуються такі засоби як роздержавлення власності, приватизація,
націоналізація, акціонування, оренда, спільна виробнича діяльність суб’єктів різних форм власності
і т.п.
І ще одна проблема стосовно соціальних суперечностей має неабияке і практичне, і теоретичне
значення – це створення і реалізація механізму подолання соціальних суперечностей. Механізм
подолання предметної суперечності – це взаємодія усіх його структурних елементів, що
забезпечують рух, зміну, динаміку цієї суперечності на шляху її розв’язання. До них слід віднести:
предмет суперечності, суб’єкт її реалізації, соціально-економічні передумови, засоби розв’язання
суперечності.
Проблема соціальних суперечностей є актуальною і для зарубіжної філософії. Ця тема є предметом
дослідження для багатьох західних філософів і соціологів, таких як П.Сорокін, Л.Козер, Г. Зіммель,
Р.Дарендорф, Л.Козераце, К.Боулдінг та інших. В їх творах детально аналізуються різні
суперечливі, конфліктні ситуації у сучасному буржуазному суспільстві, з’ясовуються їх причини,
гострота, тривалість, особливості, форми, фази, функції, умови виникнення, вплив на подальший
розвиток суспільства тощо.
Однак слід підкреслити, що в цих дослідженнях, як правило, обминаються основні причини
соціальних конфліктів у суспільстві. Скажімо, Георг Зіммель причину таких конфліктів вбачає в
біологічній природі самої людини (в “інстинкти ворожнечі”); Люїс Козер вважає, що причини
соціальних конфліктів лежать “в системі розподілу у суспільстві дефіцитних ресурсів”; Ральф
Дарендорф має більш змістовне уявлення про причини соціальних конфліктів, коли називає такою
причиною “поляризацію інтересів людей в результаті поділу влади”. На думку Пітірима Сорокіна,
причинами соціальних конфліктів, “причинами повстань і революцій”, є “збільшення придушених
базових інстинктів більшості населення, а також неможливість їх навіть мінімального задоволення”.
Він називає 7 таких причин “повстань і революцій”, а саме: 1) “харчовий рефлекс, який
придушується голодом”; 2) “інстинкт самозбереження”; 3) “рефлекс колективного
самозбереження”; 4) “статевий рефлекс в усіх його проявах”, коли “відсутні умови для його
задоволення”; 5) “потреба в житлі, одежі”; 6) “приватно-власницький інстинкт мас”; 7) “інстинкт
самовиразу індивідуальності” (Див. П.Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992, стор.
272-273).
Все вищевикладене, звичайно, має місце при виникненні конфліктних ситуацій у суспільстві,
загостренні соціальних суперечностей, їх непримиренності. Однак основна причина “повстань і
революцій”, котра замовчується в дослідженнях П.Сорокіна, це суперечності з приводу влади і
власності, боротьба за їх перерозподіл в інтересах певних соціальних груп, класів. Бо, як відомо з
давніх часів, поляризація інтересів людей, їх антагонізм, відбувається передусім із-за їх власності,
майнових інтересів. Нікколо Макіавеллі ще в 1532 році писав, що люди можуть змиритися із
втратою політичної свободи, честі, влади, але ніколи не змиряться із втратою майна. “Люди
скоріше простять смерть батька, ніж втрату майна”, – підкреслював він (Никколо Макиавелли.
Государь. Москва – Харьков, 1998, стор. 94). Бо задоволення “базових інстинктів”, про які веде
мову П.Сорокін, здійснюється, насамперед, на основі майнових відносин, відносин власності на
засоби виробництва, того, хто ними володіє, розпоряджається і користується. Однак ця
критеріальна, революційно-утворююча причина якраз і не береться до уваги, ігнорується при
розкритті природи та сутності соціальних суперечностей в соціології революції П.Сорокіна.
Закон заперечення заперечення. Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний,
закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес
відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів
нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.
Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку
старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. “В
діалектиці, – писав Енгельс, – заперечувати – це не значить просто сказати “ні”, або оголосити річ
неіснуючою, або “знищити її будь-яким способом”. Спосіб діалектичного заперечення має бути
таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим
визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось
піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким,
щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це
означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для
кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид
заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають
діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв’язку старого і нового є вся
історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності,
поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.
У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон
всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює
філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом
зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є
чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі,
набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім
втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.
Відомий російський релігійний філософ С.Франк вважав, що в процесі заперечення заперечення те,
що заперечується не знищується повністю, бо “заперечення само по собі не може бути в
абсолютному розумінні заперечним..., воно повинно бути подолано у своїй абсолютності із
збереженням свого позитивного знання” (Див. С.Франк. Сочинения. М., 1990, стор. 302).
Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить від
природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі,
інша – в живій, ще інша – в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес
заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні – в процесі
свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що
відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже,
форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.
Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення,
конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш
конкретно деякі форми діалектичного заперечення.
Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі
суспільства. Об’єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку
суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають
як метод докорінного розв’язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного
заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його
основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв’язання соціальних суперечностей.
Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою
формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів
тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне
для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна
культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.
Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ
існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти
здійснюються в рамках даного суспільства “зверху” з метою збереження того, що є (старого)
шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв’язання
соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття,
обмеження, критика, удосконалення того, що є.
Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою
утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що
виникають як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об’єктивною
основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність
суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об’єднань і т.д.
Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв’язок старого і нового не є єдиним у
філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.
Метафізичне заперечення – це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того,
що було, з тим, що є. Це заперечення типу “ні” без з’ясування того, що є позитивним. Щось подібне
зробив Л.Фейєрбах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського
значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п’єси Гете “Фауст”, вважає, що “те, що
минуло” і “не було” тотожні між собою. “Минуле, – що це означає? – запитує він, – це всерівно, що
його і зовсім не було”. Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого – абсолютний розрив
його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки
виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а
“знімається” в сучасному.
Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б “червоних охоронців” (хунвейбінів) у Китаї,
які під час “культурної революції” знищували твори “буржуазних” письменників, композиторів,
художників тому, що вони були представниками “старого світу”. В нашій історії теж були спроби з
боку так званих “пролеткультівців” (організаторів “пролетарської культури”) повністю знищити
“буржуазну культуру” і створити свою, “пролетарську”. Але створити щось на голому місці, без
спадкоємності – неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється
багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що
створило людство у своїй історії.
Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший
розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства,
“критики задля критики” тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність
внаслідок повного розриву зв’язків між тим, що було, і тим, що стало.
Ми з’ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сутність
подвійного заперечення, що притаманне даному закону.
Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону
діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.
Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – перше заперечення буття. Поняття –
друге заперечення або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це
“зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття = синтез того й іншого
буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення. Гегель ілюструє
даний закон ще запереченням категорії “одиничного”, а категорія “загального” є другим
запереченням категорії “особливого”. “При абстрагуванні, – підкреслює Гегель, – має місце
заперечення заперечення”.
Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді,
Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної
логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумі їхнього
значення в об’єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці “Наука логіки”
(вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність,
про заперечення тощо “встановлюються як абсолютні закони мислення”. Тому у філософа
заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість – це не лише принципи, як
стверджують деякі філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.
Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном.
Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком.
Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий ґрунт,
то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє
існування і піддається самозапереченню: на його місці з’являється рослина, що заперечує зерно.
Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з’являються ячмінні зерна. Як тільки
вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим
запереченням. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі,
у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова
йде про якісно відмінні сфери об’єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це
надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та
мислення.
Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутнісних, суперечливих
елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності.
Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це запитання має не риторичний, а
суттєвий зміст. Бо якби не було зв’язку старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності,
а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (висхідну)
лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторяється в новому. Однак справа саме і полягає
в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча,
звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який ішла мова вище. З
одного зерна, на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис,
елементів старого на вищій основі і є особливістю закону заперечення заперечення. Оскільки має
місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а
начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і
віддаляючись від нового, оскільки це нове.
Закон заперечення заперечення – це закон великого масштабу. Він виявляється в повному своєму
обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно – стебло – нові
зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська “тріада”: теза – антитеза –
синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями даного закону є те, що він здійснює
свої “оберти”, коли є певний цикл.
І, нарешті, останнє. Закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальний
характер розвитку. І це теж є важливою особливістю даного закону діалектики. Поступальність у
розвитку – це, насамперед, спадкоємний зв’язок між попереднім і наступним його станами, коли,
останній, внаслідок набування нової якості, стає багатшим, вищим у порівнянні з першим. В цьому
процесі те, що наступне, за висловом Гегеля, “нічого не втрачає в результаті свого діалектичного
поступального руху, але забирає з собою все набуте” (Гегель. Соч., т. VI, М., 1935, стор. 315).
Принципи діалектики. Принцип (від лат. principium) – начало, основа, підвалина або внутрішнє
переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін
“принцип” набув широкого вжитку. Кажуть: “принципова людина”, тобто тверда, цілеспрямована,
непідкупна, непоступлива; “у нього немає ніяких принципів”, тобто немає стрижня, волі,
переконань тощо.
У філософському плані поняття “принцип” означає фундаментальне положення, первісне начало,
найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими
фундаментальними началами є принципи: загального зв’язку, розвитку, суперечності,
стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні
закони діалектики, діалектичне розуміння зв’язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення,
самозаперечення, форм переходу до нової якості.
Принципи діалектики мають великий методологічний, пізнавальний потенціал. Він виявляється,
насамперед, в певних імперативах стосовно самого процесу пізнання, а також інтерпретації його
результатів.
Візьмемо, для прикладу, принцип суперечності. Імперативними вимогами цього принципу є: 1)
розгляд будь-яких фактів, предметів, процесів чи явищ з точки зору того, що їх виникнення,
функціонування та розвиток є результатом певних суперечностей, що їм притаманні; 2) вимога
з’ясовувати природу, сутність, корені певної суперечності; 3) враховувати специфіку, особливості
суперечностей, котрі різні у різних сферах об’єктивної дійсності; 4) виділяти, вивчати конкретні
етапи, стадії, фази розвитку і функціонування суперечностей, розкриваючи їх особливості; 5)
знаходити необхідні форми, способи, шляхи розв’язання діалектичних суперечностей; 6)
з’ясовувати характер суперечностей, їх місце в класифікації суперечностей (основні – неосновні,
головні – неголовні, причинні – наслідкові, антагоністичні – неантагоністичні); 7) враховувати роль
конкретних суперечностей в подальшому розвитку тих чи інших явищ (до чого призведе їх
розв’язання – до гармонії чи до нових конфліктів) 8) розкривати основну тенденцію розвитку
суперечностей з метою передбачення, прогнозування наслідків їх розв’язання; місця цих
суперечностей в системі відносин, що складаються; 9) фундаментальною вимогою принципу
суперечності є вимога застосування до пізнання законів діалектики; 10) і останній імператив – це
вимога вивчати реальні суперечності неупереджено, як об’єктивну даність, необхідний внутрішній
імпульс будь-якого руху та розвитку, а не вважати це аномалією, перешкодою на цьому шляху.
Безумовно, що мова йде не про суперечності взагалі, а про діалектичні суперечності.
У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні,
фундаментальні принципи усвідомлення об’єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми,
коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні –
це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності
властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами
діалектики як теорії розвитку у зв’язку з її основними законами.
Категорії діалектики. З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як
зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність,
суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус
категорій. Що відображають такі категорії?
У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки,
властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки
виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні
операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати
мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову,
збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати
його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки
речей, не перевантажуючи пам’ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а
охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.
Виділення загального у речах і явищах дійсності – нелегка і складна справа. Людина має п’ять
органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі.
Загальне виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом мислення, а не
безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення, якщо загальне ми не
сприймаємо безпосередньо? Це питання було предметом тривалої дискусії між філософами.
Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у відчуттях,
є “вигадкою”. І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з’ясувати, оскільки суть речей
непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель, навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і
полягає в пізнання загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять – це, за
Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання. “Поняття, – писав він, – є істинно
першим, і речі суть те, що вони суть, завдяки діяльності притаманного їм... поняття”.
Перебільшуючи роль понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі
задовольнялися емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх “жуками”, що риються в купі гною.
Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на суть пізнання загального
(абстрактного) і одиничного (конкретного), на природу понять, категорій.
Як же утворюються поняття, категорії філософії в процесі переходу від чуттєвого ступеня пізнання
до раціонального?
Процес відчуття являє собою безпосередній зв’язок предмета і того образу, котрий він викликає,
діючи на органи відчуттів. Відчуття не вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова,
поняття чи категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у різних речах і
дати йому назву, коли треба виділити щось загальне не дане у відчуттях. Оскільки ми знайшли це
загальне, остільки ж необхідне певне слово, поняття як матеріальний носій цього загального.
Таку діалектику зв’язку між виділенням загального і поняттям про нього показав К.Маркс у
“Капіталі”. “Візьмемо, – писав К.Маркс, – два товари, наприклад пшеницю і залізо. Хоч би яким
було їхнє мінове відношення, його завжди можна виразити рівнянням, в котрому дана кількість
пшениці прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці = а центнерам
заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що в двох різних речах – 1 квартері пшениці і в а
центнерах заліза існує щось спільне... Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме
по собі не є ні першим, ні другим з них... Таким чином, те спільне, що виражається в міновому
відношенні... є їхня вартість”. Тобто слово “вартість” потрібне тоді, коли необхідно матеріалізувати
те загальне, що виділяється в процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку
пшениця і залізо, мають чуттєву осягненість, то “вартість” носить загальний, абстрактний характер.
На противагу чуттєво грубій предметності товарних тіл, у вартість не входить жодного атома
речовини природи. Ви можете обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним, що
вам завгодно, однак він як вартість лишається невловимим.
Мислення і мова нерозривно зв’язані між собою. Перше є вищою формою відображення дійсності;
друге – матеріальною формою, в якій здійснюється, закріплюється, об’єктивізується розумова
діяльність, людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками,
фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.). Однак універсальним засобом вираження
думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова,
і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.
Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про свого знайомого, то нам
досить назвати його ім’я, щоб мати уявлення про нього. Гегель говорив, що при вимовлянні слова
“лев” ми не маємо потреби ні в спогляданні цієї тварини, ні навіть у його образі, але назва його,
оскільки ми її розуміємо, є безобразним простим уявленням. Ми мислимо через опосередкованість
імен.
Мислення – це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах,
концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають
узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого,
обдарованого народу.
Що являють собою категорії? Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення
реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення
предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть
процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.
Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація
уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої
діяльності мислення. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає
абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до
уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них
є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи
іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.
У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Отже, не береться до уваги
те, що є у них конкретним, відмінним. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу
абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій категорії, як
матерія, відображається найбільш загальна властивість навколишньої дійсності, а саме те, що вона
є об’єктивною реальністю незалежно від волі і свідомості людини. Шляхом абстрагування,
відхилення в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на більш
загальних, аж до найзагальніших (всезагальних) і встановлюється така найзагальніша властивість
категорії, як “матерія”. Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну
визначеність – “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда”
фіксує більш загальне, ніж ми маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі долучаємо подумки
відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що
є у всіх квітів. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією.
Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху
більш загальним буде поняття “живе”, яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й
тваринний. Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття
“матерія” фіксує у собі найзагальніше, ба у ньому зібрано все те, що існує об’єктивно, тобто поняття
“матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного і тому має статус категорії.
Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він
може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі
поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар”, “госпрозрахунок”, “ціна” і т.д. Вони
застосовуються при з’ясуванні суті економічних проблем суспільного життя, однак не можуть бути
застосовані для з’ясування проблем діалектики, теорії пізнання, бо вони мають інший, відмінний від
діалектики рівень абстрагування, узагальнення. Так само закон вартості не може бути
застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Стосовно ж
категорій діалектики, то вони можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах
дійсності, оскільки вони абстрагуються від усіх сфер буття, тобто виділяють найзагальніше в усіх
речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Тому вони і мають статус всезагальності. З цього
випливає також методологічне значення категорій, використання останніх у процесі пізнання різних
сфер дійсності, предметно-практичної діяльності людини.
Оскільки категорії діалектики – це всезагальні форми мислення, форми абстрагування, то вони не
даються у відчуттях – їх не можна побачити, відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом
діяльності нашого мислення. Однак це зовсім не означає, що вони – продукт “чистої думки”,
“вигадка”. За своїм джерелом категорії діалектики об’єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі
відображаються в категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її
свідомості. Категорії діалектики суб’єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової
діяльності суб’єкта, людини. Категорії “простір”, “ час”, “якість” і т.д. існують не тому, що ми їх
вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою
свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом – об’єктивні, а за формою – суб’єктивні.
Об’єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.
У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали багаторазові повторення
зв’язків між речами, пізнавали характерні особливості речей, знаходили спільне і відмінне між
ними, і в процесі такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях. Скажімо,
було помічено, що коли терти дерев’яні речі одна об одну, то виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей
зв’язок, при якому одне явище з необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості
людини у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі предметно-практичної, пізнавальної
діяльності людей виникли філософські категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні
об’єктивно існуючі зв’язки між речами.
Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі суспільно-історичної практики людини і
відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі
розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони
збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна простежити на прикладі зміни уявлення
про категорію “матерія” від античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами
до розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як речовину (вода,
земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як про об’єктивну реальність, котра
включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це
пояснюється, насамперед, поглибленням наших знань про навколишню дійсність, виявленням
нових суттєвих зв’язків між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв’язку з цим виникають
нові категорії, поняття, такі як “структура”, “система”, “інформація”, “відображення”, “ймовірність”,
“зворотний зв’язок” та інші.
Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються в певній послідовності,
мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного
історичному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в
розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання, перехід від
одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими
категоріями, що виникли історично, були категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “зміна”, “простір”, “час”
і т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії
діалектики – це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людство піднімається до все нових
знань. Тому категоріям діалектики притаманна така особливість, як історичність.
Життя – змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є
абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в даній системі у спокої, то по відношенню до
іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни,
біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує, інша
річ – відобразити цей рух, зміну в мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як
теорія розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне уявлення про
такий рух.
Діалектика – це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух,
зміну, розкриває взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі,
біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість
переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей;
причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов’язаного з
ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність,
антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне,
причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле,
система, структура, елемент і т.п.
Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього макі її висхідні
категорії, як одиничне, особливе і загальне.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з
одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого
– кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох
явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій
одиничного і загального.
Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними
просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.
Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива
багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне
є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо.
Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його
момент. Ми говоримо: “Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” –
одиничне. “Людина” – загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм
загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому
зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно
пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно
відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним у предметах.
Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак
загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є
поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного.
Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до
загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі
– загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.
Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним
відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого
в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні індивідуальні
ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. “Івану” як людині
притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але “Іван”
може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики,
живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно
фіксує у собі і те, й інше.
Як взаємопов’язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в одне. Скажімо, суспільна
свідомість впливає на індивідуума, особу, формує їх – загальне переходить в індивідуальне, окреме.
Однак суспільна свідомість – це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками,
ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне, окреме. Тобто відбувається
зворотний процес – індивідуальне, окреме переходить у загальне, в суспільну свідомість.
Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно
приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а
уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що
індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання
продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії,
кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на
індивідуальний, одиничний, окремий.
У живій природі такий взаємозв’язок можна простежити на прикладі взаємодії онтогенезу і
філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом) переходить в онтогенез (індивідуальній розвиток).
І навпаки, онтогенез (індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості, котрі
набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку, передаються ним у спадок всьому
роду.
Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони
відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до
особливого і від особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і будь-яка
спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості.
Методами вивчення, з’ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть
індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня
загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до
окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання
властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ,
предметів, фактів. Узагальнення ґрунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в
результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального
мають зв’язок і єдність, то такий зв’язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга
втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, – є результат індукції.
У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення
переходимо до знання загального. Знання одиничного – наочно-конкретне. Воно є первинним.
Однак з допомогою такого знання не можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої
зміни і розвитку. Одиничне, окреме – більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним.
Знання – загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного,
ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію
розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в
процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той, хто знає загальне, краще знає щось,
ніж той, хто знає часткове”.
Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до
помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом
“дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, буз узагальнення їх не можна
зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до
відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до
суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що
веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних
пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з
допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі,
справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є
одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість
стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах – онтологічному,
гносеологічному і логічному.
Зробимо загальний висновок: категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких
відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності.
В категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського
суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію
результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є:
об’єктивність, всезагальність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість.
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про
категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій
належать категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність” і т.д. Вони фіксують
певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про
зв’язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії “матерія”, то ми
абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її “міри”, “стрибків” тощо.
Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття
безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов’язаними
одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши одну, не можна не
враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність,
частину і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов’язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв’язки між
ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то
вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з’ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу)
явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту
речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів,
наслідків і т.д.
Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв’язки
між ними як результат відображення необхідних зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.
Альтернативи діалектики. Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні
його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі
сторони – позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).
Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для
певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або “консервативна”) сторона. З
іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків,
“ліквідації” того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути
абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель
розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, –
діалектичний як “зняття”, тобто не просто знищення старого, а утримання того, що необхідне для
дальшого розвитку нового.
Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні
діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки,
займалися їх апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у підручниках про
“революційно-критичний” бік діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) “в позитивне
розуміння існуючого... включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі,
кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, і з її минущого боку, вона ні перед чим не
схиляється і за самою суттю своєю критична і революційна”.
Не згадували про це передусім тому, що під таку “критичну і революційну” зміну повинна була
підпадати і сама радянська система, “реальний соціалізм”.
Радянська філософія в цілому, як правило, “теоретично” обґрунтовувала вже здійснене, не
зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала “історичні” рішення з’їздів і
пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики
перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався.
На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики.
Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики.
Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль
Сартр.
Теодор Адорно (1903 – 1969) – німецький філософ, соціолог, представник так званої
“франкфуртської” школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як “Негативна
діалектика” (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні,
коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля “в руках” Адорно
перетворюється в антисистемну, “заперечливу діалектику” всього сутнього.
Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) – французький філософ і письменник, представник так званого
атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця
“Критика діалектичного розуму” (1960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах –
“критичній” і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки зору
філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга – “консервативна”, “догматична”,
“недостатньо революційна” марксистська діалектика.
Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів “негативної
діалектики” Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.
1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як
“негативна” діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні,
критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у
ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути
прийнятою. Отже, “негативній” діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного
боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. “Негативна” діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має
об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно
показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі
поняття, як “неприязнь”, “відсутність”, “жаль”, “стурбованість”, “розгубленість”, “жах”, “тривога”,
“неуважність” і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення
елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться
тільки до цього, до суб’єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким
чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим
нема, не було і не буде ніякого заперечення. “Я” – єдине джерело заперечення. Як стверджує
Сартр, “людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість”. Ця здатність заперечення
всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, “для-себе-буття”.
Таким чином, суб’єктивність заперечення в “негативній” діалектиці стає її принципом, висхідним
поняттям.
“Негативна” діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити
два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама
визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи,
умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини,
суб’єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно
для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції
“негативної” діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в
процесі розвитку.
4. “Негативна” діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про “заперечення
заперечення”, котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде
означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до
абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній “революційності”,
“консерватизмі”, оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.
Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса “негативної”
діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як
негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з’ясування позитивної ролі
заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження,
момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що “ця річ неякісна”, то цим я одночасно
підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.
5. Діалектика в концепції її “негативної” інтерпретації подається як тотальна критика всього
сутнього. Тотальний критицизм – це принцип і суть “негативної” діалектики. Безумовно, в такому
підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до
дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, наукових і
т.д. Однак, у “негативній” діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію,
метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли
їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької
психології людей тощо. У “Інтернаціоналі” є такі рядки: “Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи,
а потім ми наший, новий світ збудуєм...”
Свого часу відомий письменник В.Г.Короленко звертав увагу на таку руйнацію більшовиками всього
старого. В листах до наркома освіти А.В.Луначарського він писав, що старий лад – це не лише
експлуатація, соціальна несправедливість, які слід відкинути, а й управління, організація
виробництва, дисципліна, стимули до праці і т.п., більшовики ж “зруйнували фортецю”, а що потім?
А потім – розруха, безодня, безгосподарність, відсутність навиків управління. Зазначимо при цьому,
що на жодний з листів письменника Луначарський не відповів, очевидно тому, що Короленко був
правий.
Теоретик “негативної” діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру,
найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у
філософії Адорно до абсурду, до “дурної” безкінечності заперечення.
6. Визначальним принципом “негативної” діалектики є положення про “нетотожність” як
заперечення. “Нетотожність” в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність
всього сутнього. Адорно протиставляє принцип “нетотожності” таким категоріям, як “позитивність”
(творення), “зняття”, “становлення”, “заперечення заперечення”, оскільки вони не є негаціями в
розумінні цього філософа. Що ж до такої категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її
нетотожності (відмінності). “Тотожність”, на думку Адорно, фактично заперечує багатоманітність
речей, бо багатоманітність речей означає їх “нетотожність”. Тут, безумовно, має місце відступ від
діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (нетотожність), тобто у
Гегеля мова йде про конкретну тотожність, а не абстрактну, як у Адорно.
Таким чином, можна зробити висновок щодо змісту, суті і принципів так званої “негативної”
діалектики, котрий полягає в тому, що “негативна” діалектика – це однобічна, суб’єктивістська
концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього,
тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. “Негативна”
діалектика – це, по суті, антидіалектика.
Антидіалектикою є також метафізика (про альтернативність діалектики і метафізики як
протилежних філософських концепцій розвитку мова йшла у першому розділі).
Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди
метафізики.
Справді, софістика (з грецьк. – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за
багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному
виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з
несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип’ячуванні другорядних
властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому
відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і
метафізика – це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики,
не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Це по-перше. По-друге,
софістика як спосіб мислення має виключно суб’єктивістський характер. Властива їй свавільна
інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Що ж до метафізики, то це такий спосіб
мислення, котрий має об’єктивні основи, про які йшла мова вище. По-третє, метафізика є формою
світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. Софістика ж не має таких якостей. Вона
не є світоглядом. На цій підставі, можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізики в
цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього
слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми
відображення в мисленні розвитку об’єктивного світу.
Тепер коротко щодо еклектики. Еклектика (з грецької – вибираю) – це алогічна концепція, що
ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на
ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб’єктивістському поєднанні елементів, положень різних
вчень, концепцій. Шкіл, поглядів тощо. Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є
ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.
Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і
друга за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення,
відповідної інтерпретації фактів.
До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм (з грецької –
положення, що сприймається на віру, без доведення) – антиісторичний, абстрактний спосіб
розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини
місця, ні обставини часу.
Догматизм – це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає
закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.
Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть
збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом,
правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і
неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до
оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних
моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в
цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її
значенні – як теорії пізнання.
Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької – релятивний, відносний) –
теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини,
перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І,
звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм
має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її
альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи
момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи
момент її абсолютності.
Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і
“негативна” діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і
еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають
догматизм і релятивізм.
Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох основних положень.
1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні
процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь
навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має
виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі
з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому
діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні
зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування
діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах
об’єктивної дійсності істинне пізнання неможливе.
2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку,
а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів. Вона дає змогу
знаходити нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи усвідомлення дійсності, що
розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з
безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших
концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому
взаємному зв’язку, а, отже, і у взаємодії, та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і
відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій,
вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об’єктивні принципи
зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика,
еклектика, догматизм, релятивізм, “негативна” діалектика.
3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення об’єктивної дійсності,
що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з’ясування сутності речей,
виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання.
Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діалектики, її
категорій і принципів. Іншими словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й
законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.
4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять,
що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об’єктивній дійсності. Бо консерватизм думки,
схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що змінюється.
Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою
узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного
порядку до сутності більш високого і т.ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес
пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилежностей. Тому сама
логіка не може не бути діалектикою.
5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони становлять основний зміст
об’єктивної діалектики, яка знаходить свій вияв у мисленні людини і становить основний зміст
суб’єктивної діалектики. Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення
не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні
аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.
6. Не всі філософські течії, школи визнають діалектику. Окремі з них відкидають її як схоластику.
Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення і дослідження. Однак слід підкреслити, що
сучасна діалектика, її теорія і методологія, є видатним надбанням філософії ХХ-го століття. Без її
знання філософська освіта буде частковою і неповноцінною.

Контрольні запитання

1. З’ясуйте сутність основних понять, що характеризують діалектику як загальну, теорію розвитку.

2. Що являє собою поняття “закон”?
3. У чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні?
4. Що відображає закон єдності та боротьби протилежностей?
5. У чому полягає всезагальний та специфічний характер діалектичних суперечностей?
6. Розкрийте сутність закону заперечення заперечення.
7. Назвіть основні принципи діалектики.
8. У чому полягають особливості категорій діалектики?
9. Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

Теми рефератів

1. Діалектика як загальна теорія розвитку.

2. Діалектика кількісних та якісних змін.
3. Діалектична суперечність як джерело розвитку.
4. Особливості закону заперечення заперечення.
5. Категорії діалектики як універсальні форми мислення.
6. Метафізика – альтернатива діалектики як теорії розвитку.
7. “Негативна” діалектика, її сутність та основні принципи.
8. Софістика і еклектика – альтернативи діалектики як логіки.
9. Догматизм і релятивізм – альтернативи діалектики як теорії пізнання.

Рекомендована література

1. Аристотель. Метафизика. Соч. в 4 т., М. 1976, т.1, с.28 – 36, 50 – 89.

2. Гегель Г.Ф.В. Наука логики. Соч. в 3-х томах, М., 1970, т.1, с.137 – 168, 237 – 347; т.2, с.31 – 66,
121 – 138; т.3, с.30 –36.
3. Дарендорф. Функции социального конфликта, журн. “Социологические исследования”, 1994,
№5.
4. Енгельс Ф. Діалектика природи. Див. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т.20, с.128 – 136.
5. Кант И. Критика чистого разума. Соч. в 6-ти томах, т.3, с. 11 – 19, 31 – 68.
6. Ленін В.І. До питання про діалектику. Повн. зібр. творів, т. 29.
7. Строкин П. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992.
8. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990.
9. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. М., 1987.
10. Макиавелли Н. Государь. Москва – Харьков, 1998.
11. Шопенгауер А. Афоризмы житейской мудрости. М., 1991.
12. Якушевский И.Т. Диалектика и антидиалектика. М., 1984.
13. Философия. Учебное пособие. Издание второе, переработанное и дополненное (авторы –
Алексеев П.В., Панин А.В.). М., 1997, глава ХХ-я.
14. Філософія. Навчальний посібник. 2-ге видання, перероблене і доповнене (за ред. І.Ф.
Надольного). К., 2001, тема 7.

Тема 4. СПЕЦИФІКА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ (ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ)

Феномен людського життя. Людина... Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте.
Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє
людину з оточуючого середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в
тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки
ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія, виходячи за
межі “очевидності” й прагнучи осягнути сутність.
Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова.
Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті
чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють
серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт);
людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність
користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина
істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням
К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.
Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово,
залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує
людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його
вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що
кожна людина дає ці визначення сама собі.
Отже, філософську програму осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа:
“пізнай самого себе”. Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія розвитку
людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця
незавершеність породжена це первинним і найскладнішим питанням – про походження людини.
Вирішення ж цієї проблеми у світоглядній історії має гіпотетичний характер.
У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж
їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем – “його рід”): це
птах, рідко – рослина, найчастіше – тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого
залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема.
Тут відобразилось господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво,
мисливство, рибальство, тобто “присвоююча економіка”. З переходом до землеробства у міфології
з’являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все
живе, у тому числі і людину.
Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що
відображається у міфах: людина виникає або з глини, змішаної з кров’ю бога Абзу (Вавилон), або ж
титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та
мистецтву (Стародавня Греція).
У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного
творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: “І створив Господь Бог
людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”.
Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, але
там людина створюється не з “пороху земного”, а з глини.
Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні,
коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. Їх можна звести до
наступних:
– у Космосі знаходиться “Насіння життя”, яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься
на планети. Витоки такого підходу належать це до V ст. до н.е. – до вчення давньогрецького
мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдені всі
амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових
засадах;
– космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто
космічним явищем;
– життя людини є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.
У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт,
Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти на Землі (а, можливо, й на інших
планетах у інших зоряних системах), тобто людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і
свідомо регулює свій подальший розвиток.
Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію. Думки про
це з’явилися ще в Стародавній Греції (наприклад, Анаксімандр вважав, що люди, як і всі живі
істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти й землю; на думку Демокріта, всі речі і
живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок).
Але лише через понад дві тисячі років наукою було доведено походження людини від тваринних
предків.
Такі видатні вчені, як К.Лінней, Ж.-Б.Ламарк і особливо Ч.Дарвін переконливо довели, що людина є
останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з
людиноподібними мавпами.
Ця спільність проявляється у спільних рисах будови тіла, подібності у розвитку зародків людини і
тварин та інші, про що мова йшла у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомо-
фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови
людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель назвав
“знаряддям знарядь”, голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.
Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше,
є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовило розвиток її свідомості,
вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвитку пізнавальних можливостей, і
людина почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу.
Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони
певною мірою відображають сучасні науково-технічні досягнення людства, зокрема освоєння
космічного простору, створення роботів, вирощування зародків людини “у пробірках” тощо. В їх
основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій,
про “великого експериментатора”. І якими б неймовірними, навіть фантастичними на перший
погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумнозвісного
людству принципу: “Цього не може бути, тому що не може бути ніколи”.
Загалом же сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя.
Адже тіло людини, його склад, клітинна будова (як і всього живого на Землі), багато органів, їх
систем, будова тіла дуже подібні до тваринних – відмінність лише у їх складності,
високоорганізованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною,
енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.
Але перш ніж розглядати сутність людського життя, зупинимося на ще одному важливому і
невирішеному питанні сучасної науки – про місце людини в світі, або чи одні ми у Всесвіті? На це
питання різні типи світоглядів давали і дають два альтернативних варіанти відповідей.
У міфологічних уявленнях вся природа була населена людиноподібними істотами. Це пояснюється
тим, що в давнину люди наділяли явища і сили природи людськими властивостями.
Надалі, з розрізненням людиною тіла і душі, виникають уявлення про існування безтілесних істот,
“духів” не лише на Землі, а й у Всесвіті. Це пов’язано з виникненням релігійного світогляду – адже
всі релігії визнають існування й інших, крім людей, істот (добрих чи злих), наприклад, ангелів, котрі
можуть з’являтися між людьми, хоча знаходяться здебільшого “на небі”, у космосі.
Серед стародавніх філософів, у період Відродження була також досить поширеною думка про
існування безлічі світів, населених якимись істотами, подібними до людей чи несхожими на них.
Що ж криється за цими поглядами – прозріння, передбачення? Чи, можливо, достовірні знання,
першоджерела яких були втрачені з розвитком людства, зокрема, з переходом від язичництва до
християнства чи інших світових релігій? Адже священні книги донесли до нас лише вторинну
інформацію, первинна ж, очевидно, безнадійно втрачена.
Чи, може, це лише витвір людської фантазії? Так вважає багато наших сучасників. Звідси і
ставлення до НЛО, інших, непояснених сучасною наукою, таємничих явищ.
Але є і така точка зору, що ми маємо справу з розумними посланцями космічних цивілізацій. А тому
ці явища треба ретельно вивчати і прагнути встановити контакти з “братами по розуму”. На це
спрямована міжнародна програма СЕТІ, метою якої є на основі аналізу сигналів, що надходять з
космосу, виділити ті з них, які можуть мати штучне походження і свідчити про існування
високорозвинутих істот. На жаль, про наслідки цих “прослуховувань космосу” нам відомо досить
мало, багато з них засекречені відповідними відомствами. Отже, однозначні відповіді стосовно
цього питання ми маємо лише у фантастів.
Відсутність переконливих наукових висновків щодо існування інших, позаземних форм життя
призводить до переважання не оптимістичного, а песимістичного підходу до відповіді на це
питання, навіть серед астрофізиків.
Існуючі нині точки зору можна сформулювати так: земне життя виникло цілком випадково, як збіг
певних унікальних обставин, яких ніде і ніколи у космічному просторі не виникало. Але якщо
розумне життя виникло випадково у неосяжних просторах Всесвіту, то хто почує голос людства?
Хто допоможе йому у тій скрутній ситуації, в якій воно перебуває зараз?..
Друга точка зору полягає в тому, що життя і розумні істоти у космосі обов’язково існують, але ці
“острівці” високоорганізованої матерії надзвичайно віддалені один від одного. Крим того, вони
можуть бути “старшими” чи “молодшими” за нас, що практично зводить можливість розумного
контакту до нуля.
Із загальнофілософської ж точки зору можна зробити такий узагальнюючий висновок: існування у
космосі істот, подібних до людей, цілком імовірне і навіть закономірне, адже закони розвитку світу є
універсальними.
Природні, соціальні та духовні виміри людського життя. Раніше, особливо при розгляді еволюційної
гіпотези походження людини, вже йшла мова про природне походження людини. Тому у сучасній
філософії, як і в природознавстві, чимдалі усвідомлюється вплив природного середовища на стан
організму, психіки людини. Наше життя значно більшою мірою, ніж ми усвідомлюємо, залежить від
явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині якої постійно відбуваються ще не відомі нам
процеси, які впливають на нас, а сама Земля, як своєрідна порошнинка, мчить у своєму русі в
безоднях космосу. Нині залежність стану організму людини від природних процесів – від перепаду
температури, тиску, від коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної енергії – цілком
очевидна.
Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив
благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових
стресів або полегшенню деяких захворювань організму. Більшість же природних процесів на
людський організм до цього часу залишається ще невідомою, наука розпізнала лише незначну їх
частину. Так, відомо, що людина, поміщена в безмагнітне середовище, одразу гине.
Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос
у цілому, адже Земля, повторимося, не є ізольованим від Всесвіту космічним тілом. Сучасна наука
встановила, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що
будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов’язані з ними
електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну систему, на самопочуття
людини, її психіку. Ми живемо “в унісон” зі всім космічним середовищем, і будь-які його зміни
відбиваються на нашому стані. Тому актуальними і прозірливими є ідеї К.Є.Ціолковського,
В.І.Вернадського та О.Л.Чижевського, що набувають визнання у сучасній науці, про те, що ми з усіх
боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет
і Сонця.
У наш час зростає увага до проблем не тільки космічних, а й мікросвіту. Вивчаються дивні ритмічні
одноманітності, які підтверджують відносно синхронне “биття пульсу” в макро- та мікросвіті, в тому
числі в енергосистемах людського організму.
Згадаймо відомі з шкільного курсу загальної біології процеси спадковості й мінливості: у процесі
індивідуального розвитку людина, з одного боку, реалізує певну програму і відтворює певні ознаки,
які передані її батьками, а з другого – може певною мірою “відхилятися” від цих програм і набувати
нових ознак під впливом зовнішнього середовища.
Спадковість надає дитині не лише власне біологічні властивості та інстинкти. З самого початку
свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо.
Їй притаманна допитливість. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має
вроджений характер. А посмішка – це привілей людини. Отже, дитина з’являється на світ саме як
людська істота. І все ж на момент народження вона лише “кандидат у людину”, хоча і наділена
певними фізичними і психічними якостями від природи.
Сукупність цих психофізіологічних якостей людини називається її задатками – наприклад, музичний
слух, зорова пам’ять, міцний організм, вміння розрізнять кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки
є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності
– це залежить як від умов, у яких зростає людина, так і від її власних зусиль.
У розвитку науки про людину був період, коли перебільшувалася роль спадковості і вважалося, що
основні риси розвитку та будови людського організму визначаються лише певними структурами
зародкових клітин. Подібні погляди отримали назву преформізму, а свій початок вони беруть це від
античних мислителів (Гіппократа, Анаксагора та ін.). Подібні погляди були популярними у XVII ст. –
вважалося, що у зародку можна побачити вже сформовані частини дорослого організму.
Як завжди, метафізичне (однобічне) мислення призводило і до інших, протилежних висновків – до
заперечення ролі спадковості, до ідеї про те, що формування людського організму відбувається
лише шляхом послідовних новоутворень, мутацій. Це вперше висловлена ще Арістотелем ідея
епігенезу.
Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не лише
пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Адже те чи інше ставлення людей до
навколишнього світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання.
Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як хороші, так і погані
риси залежать від наших батьків, яких ми, загальновідомо, не обираємо. Отже, тут наявна
недооцінка умов, середовища, в якому ми живемо, тобто – марні всі зусилля як суспільства, так і
наші власні, спрямовані на вдосконалення людини.
Тому концепції філософської антропології, які ґрунтуються на такій методології, можна звести до
наступних основних уявлень:
– людина – злісна мавпа, яка отримала спадково від тваринних предків те найогидніше, що
накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа К.Лоренца:
“Людина – це горила з атомною бомбою у руках”);
– на противагу першому, людина від народження добра, альтруїстична, незлобива. Але її природні
задатки суперечать розвитку цивілізації, суспільність відіграла фатальну роль у долі людини,
змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних;
– людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити, “нейтральна”, “табула
раса”, на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.
Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо (тобто природному і
суспільному), теж не може бути прийнятою як істинна хоча б тому, що вона не враховує
індивідуальні якості людини, котрі здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість
тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує
здатності людини до самовдосконалення.
Своєрідною “золотою серединою” є погляди багатьох мислителів і письменників (Г.Сковорода,
Ф.Достоєвський, Л.Толстой та інші), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над
самою собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.
Отже, як висновок: і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на
самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування.
Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-
мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Це фізіологічні
процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Природне
начало в людині (а до нього належать також і особливості нейрофізіологічних процесів, що є
основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими
науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, котра вивчає механізм передачі від
покоління до покоління природних задатків.
Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми “спустимося” на
рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде
носієм лише біологічної форми руху матерії.
Тому вкрай необхідним є аналіз також соціального середовища людини як безпосереднього
людського оточення, до якого належить родина, друзі, сусіди та соціальні групи людей або людські
спільноти (класи, чи страти, народи, нації, суспільство), членом яких є людина. Сюди ж треба
віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.
Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх
цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і
вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві,
спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою
людиною. Ні Камала, і Амала, які провели своє життя в дитинстві з-поміж вовків, ні чотирирічний
Джон, знайдений серед мавп в Африці, як і інші (біля сорока – так званих “мауглі” – не змогли
навчитися навіть розмовлять людською мовою.
Соціальна обумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна
трактувати спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. У
такому розумінні людина – істота соціально-обмежена, вона обумовлена “зовні”, виступає
своєрідною “маріонеткою” соціальних сил і суспільного середовища. Адже її поведінка, свідомість
тощо обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними та іншими стереотипами, інтересами
та цінностями конкретного суспільства.
З іншого боку – людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії
людства та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна, істота людина поєднує
у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої
діяльності, тобто отримує духовний вимір.
Разом з тим абсолютизація лише соціальності людини приводить до так званого соціологізаторства,
тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливістю соціологізаторства
(теж наслідок метафізичного мислення) полягає в ігноруванні природно-біологічних чинників
людського життя, яким відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають
впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. Такий
підхід притаманний марксистській філософії: у процесі революційних перетворень, зміни
суспільного ладу має відбуватися і формування нової людини – “особистості нового типу”. Від
такого підходу ми не звільнилися ще й сьогодні...
Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського “Я”, адже саме як духовна
істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Якщо в свідомості людини
знаходити тільки відображення найелементарніших потреб, задоволення яких необхідне тільки для
підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинуті, то це
свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони
злиденні духом.
Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка
спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні
потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати
свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.
Духовність людини – це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи
зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на оточуючу дійсність, – це
один із найважливіших проявів духовності.
Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми
вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно
значущих цілей. Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І.Канта,
– закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа П.Гольбаха, – це наш “внутрішній
суддя”).
Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до
переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо.
Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального
(соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. Адже людина –
не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих
властивостей.
Будь-який феномен може бути осмислений двояко – або через його порівняння з іншими
сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не
є винятком. Тому сутність людини може розкриватися “збоку”, через осмислення відносин людини з
природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємницю людини
“зсередини” передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного
буття.
Релігія, як відомо, розглядає Бога як вищу цінність. Тому таємниця людини тут виявляється або
принципово недосяжною, або ж віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою
єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке. Так,
Августин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював її з людиною, а Фома
Аквінський розглядав людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною і ангелами.
Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а передусім прилучитися до
вищої сутності – Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому, що
афористично можна сформулювати так: людина – раба божа.
Філософи натуралістичної орієнтації, про що частково вже йшла мова, виходять з культу природи,
космосу (адже “натура” латиною природа). Тому людина вважається лише природною істотою,
вона нічим особливим не відрізняється від тварин. Сутність людини представники натуралізму
бачили лише в якихось незмінних біологічних чи психологічних властивостях. Так, З.Фрейд, відомий
австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих
інстинктів – еросу і танатосу (тобто кохання і смерті), які визначають всю життєдіяльність людей і
навіть їх історію.
Але людина – не Бог, не злочинець, не грішний ангел. Як продукт біологічного і соціального
розвитку (тобто антропосоціогенезу) людина містить у собі не лише надбання, а й тваринні начала
(а в цьому аспекті не можна, мабуть, не погодитися, що “найстрашніші дияволи – це грішні ангели”
та зі старокитайською мудрістю “не все людське є в звірові, але все звіряче є в людині”...).
Далі. Необхідно зупинитися також і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від
антропос – людина, релятивізм – відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до
безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена
відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.
Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм
життя над природними передумовами людського буття. Звідси робиться висновок, що людина є
вираженням формуючих її культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити
ті чи інші структури культури.
Ці філософські підходи ми розглядаємо в загальних рисах. Адже теоцентризм (культ Бога), як
правило, поєднується з вказівкою на передвизначення людини. Антропоцентризм (культ людини)
включає в себе тему верховної істоти, а звеличення Бога набирає власне антропоцентричних форм.
Природоцентризм і пов’язаний з ним принцип натуралізму оцінює людину як порошинку у Всесвіті і
водночас віддає належне своєрідності мислячої матерії.
Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людини – її сутність, тобто людська свідомість, розум, і
саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот (як тут не згадати відомий
афоризм Р.Декарта: “Я мислю, значить я існую”). Оскільки ж свідомість людини не залишається
незмінною, може удосконалюватися шляхом освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна
змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських
напрямів, у тому числі і для української філософії.
Насправді ж сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим
раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри
глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності
другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену
людини, її сутності:
– по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації –
зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;
– по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це – сутність наступного, другого порядку; сутність
людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);
– людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин – це сутність третього порядку,
тобто мова йде про суспільність людини;
– по-четверте, людська діяльність – праця – є усвідомленим процесом перетворення природи,
суспільства і самої людини (сутність наступного порядку);
– по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше і – на рівні
суспільства – відбудеться повернення до духовного життя людини і суспільства. Отже, це сутність
найглибшого у даному випадку порядку.
Безпосередній зв’язок того чи іншого розуміння сутності людини з сенсом людського життя
очевидний, адже сенс (значення) людського життя теж має історичний характер, розуміється по-
різному. В свою чергу, сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного
результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи
безчесного життя або життя за принципом “як усі”). Останній нерозривно пов’язаний з життєвою
позицією та способом життя (варто запам’ятати основне правило мудрого життя: “не бажай і не
чекай від життя неможливого”, тобто – надто багато).
Життєва позиція виражається у практичних діях – в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має
чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин
залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її
активності. Але остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає
єдність дій людини та її переконань.
Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини – на досягнення лише власного
добробуту чи на прагненні добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи
песимістичною.
Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для
чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в
цілому тощо (як тут не згадати філософський твір австрійського мислителя Е.Фрома “Бути чи
мати”...).
Особистість як соціально-культурна форма буття людини. Все сказане дає змогу знову повернутися
до визначення таких понять, як “людина”, “індивід”, “індивідуальність” та “особистість”. Людина –
біосоціальна істота (запам’ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто до
основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі,
свідомість, суспільність, діяльність. Отже, це – родове поняття, яке відображає загальні риси,
притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загальносоціальні. Людина є фактично
результатом п’яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити філогенез,
тобто історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, простіше – мати людську будову тіла. По-
друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію – вирости. По-третє, вона повинна
вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської
цивілізації, або хоча б свого племені, нації. По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну
біографію – чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя. Нарешті, по-п’яте,
людина не існує без душі – того, що “здатне самочинно починати певний стан”.
Поняття “індивід” (пізньолатинський переклад старогрецького поняття “атом”) означає одиничне на
відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи,
спільноти, суспільства в цілому.
З цим поняттям нерозривно пов’язане інше – “індивідуальність”, що визначає зміст особистого,
неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність
властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким
чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого –
наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого
шляху, який завжди є оригінальним.
В літературі часто вживається похідне від індивідуальності – поняття “індивідуалізм” – тип
світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з
протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм
виявляється як у реальній життєвій позиції – у вчинках, так і в різних концепціях – етичних,
філософських, ідеологічних, політичних тощо.
Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, в залежності від
прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо.
Духовна нерозвиненість, розмитість моральних цінностей при наявності соціальної активності здатні
породити людину-робота, кар’єриста, руйнівника, губителя природи тощо. На рівні індивіда це
може привести до примітивного гедонізму, нестримної хтивості, ненажерливості та інших явищ.
Поняття “особистість” фіксує соціальне в людині. У нього є два значення: перше – вихідне, ще з
минулого ХІХ століття: особистість – це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх (порівняємо
з латинським персона, що означає театральну маску, та з російським “личина”). Друге значення,
яке з’явилося у сучасній філософії та соціології, – це своєрідність людини як учасника суспільного
життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника,
власника, споживача, громадянина, сім’янина тощо.
Поняття “особистість” охоплює також всі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення
до суспільного обов’язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних
відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних
здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності.
Формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс –
суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та
цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Вплив соціального
середовища на індивіда є багатошаровим – до таких “шарів” або “пластів” відносяться:
– мегасередовище – величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що
торкаються інтересів всього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору
духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;
– макросередовище – велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем
помешкання, вихованням;
– мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп:
сім’ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів.
Найважливішою формою соціалізації є традиції (від латин. традітіон – передавання) – елементи
соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом
тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи
відносну самостійність, суттєво – позитивно чи негативно – впливають на формування особистості.
Традиції проявляються у вигляді усталених, стереотипізованих норм поведінки, обрядів, свят,
суспільних ідей, морально-етичних норм тощо.
Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання
діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути
прийоми в праці, форми взаємовідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і
безпосередньо включені в практичну діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб
дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманної
даному суспільству чи соціальній спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті
норми поведінки, які мають місце лише в даному суспільстві, спільноті; вони неофіційно “узаконені”
громадською думкою. Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають нравами.
Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це світ
звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в архаїчному
суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, в значний мірі визначає
ціннісні орієнтації особистості.
Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому суспільстві, є
державно-правові норми, які на відміну від звичаю завжди осмислені і законодавчо оформлені.
І, насамкінець, ще однією, настільки ж універсальною формою соціалізації є мова як особлива
інфраструктура суспільства, про що говорилося раніше, при розгляді взаємозв’язку свідомості й
мови.
Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та
трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати не просто людину, а людину-
громадянина.
Соціалізація включає в себе як соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на
особистість, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування.
Стосовно формування особистості можна звернутися й до такої схеми послідовності соціалізації:
– “Я – Я” як умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;
– “Я – ТИ” – сфера формування морального почуття, почуття любові, дружби, ненависті тощо;
– “Я – МИ” – формування групових, кастових, класових, національних, державницьких почуттів,
звичаїв, традицій, переконань;
– “Я – ЛЮДСТВО” – родова самосвідомість, приналежність до гомо сапієнс;
– “Я – СУСПІЛЬСТВО” – ставлення до світу створених речей та інших людей;
– “Я – ПРИРОДА” – формування екологічної свідомості та ставлення до навколишнього середовища;
– “Я – УНІВЕРСУМ” – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та
смерть.
І на завершення розгляду понять “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”, варто згадати термін,
запроваджений російським письменником і філософом Ф.Достоєвським, який вважав, що людина,
яка говорить одне, думає друге, а робить третє, виступає як безособистість. А також задуматися і
відверто відповісти самому собі на питання, чи завжди ми є особистостями.
Але повернемося знову до особистості, ґрунтовний аналіз якої передбачає розгляд ціннісних вимірів
людського життя (це стане предметом розгляду у заключному розділі навчального посібника);
понять смерть і безсмертя (адже “життя є опір смерті”), безсмертя ж можна розглядати в таких
варіантах, як безсмертя на атомно-молекулярному рівні (воно нікого і ніколи не влаштовувало);
безсмертя в своїх дітях, у відтворенні себе в них; безсмертя в творінні своїх рук, розуму, в тому, що
людина зробила для інших людей, тобто для суспільства і людства в цілому.
Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості як продуктивної
діяльності людей, яка породжує щось нове, раніше не існуюче (згадаймо наукову творчість,
технічну, художню та інші).
Поняттям, яке характеризує сутність людини як особистості, є також свобода та відповідальність
(але існує “свобода від...” і “свобода для...”); наявні філософські підходи фаталізму та
волюнтаризму; інколи – “втеча від свободи” – за нею невідступна відповідальність
(Ф.Достоєвський, Е.Фромм та ін.). Звідси – чи існує доля людини? В чому вона?
Насамкінець, проблема людського щастя. Хто не прагне до нього? Хто і як його розуміє? Але це
буде предметом розгляду на семінарських заняттях.

Контрольні запитання
1. Яка з гіпотез походження людини вам до вподоби і чому?
2. Як можна довести чи спростувати думку про те, що людина – космічний феномен?
3. Що таке природне середовище і який його вплив на людину?
4. Що таке соціальне середовище і яка його роль у формуванні людини?
5. Порівняйте за змістом поняття “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
6. Як ви розумієте народну мудрість: “Молода людина ще “буде”, людина середніх років – “є”, стара
людина – вже “стала”?
7. Що ви розумієте під соціалізацією людини?
8. Які засоби соціалізації людини?
9. У чому полягає значення соціальних норм у житті особистості?

Теми рефератів
1. Проблема особистості як соціального феномену історичного поступу.
2. Індивід як природна і соціальна істота.
3. Індивідуальність і її суперечливий характер.
4. Поліваріантність поняття “людська доля”.
5. Свобода людини і її прояви.
6. Соціальні норми як фактор впливу суспільства на особистість.
7. Повнота і щастя життя.
Рекомендована література
1. Бердяев Н.А. О назначении человека. – М., 1993.
2. Діалог культур і духовний розвиток людини: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної
конференції. – К., 1995.
3. Корженко В. Філософія виховання: зміни орієнтацій. – К., 1998.
4. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. – Свердловск, 1991.
5. Максимов С.І. особистість і суспільство. – Харків, 1993.
6. Проблема людини в українській філософії XVI – XVIII ст. – К., 1998.
7. Проблема людини в українській філософії XVI – XVIII ст. – К., 1998.
8. Пролєєв С.В. Духовність і буття людини. – К., 1992.
9. Человек: мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. ХІХ век. – М.,
1995.
10. Щедрова Г. Мета суспільства – людина // Віче, - 1995. – № 8. – С. 22-23.

Тема 5. Свідомість як людський феномен

Проблема свідомості з точки зору науки і філософії. Про дві концепції щодо розгляду
проблем свідомості. Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.
Свідомість і психіка. Свідомість і мислення. Мислення і мова. Самосвідомість. Несвідоме.
Підсвідоме. Структура свідомості.

Проблема свідомості з точки зору науки і філософії. Проблема свідомості одна з

найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. По-перше, ця проблема
багатогранна, різноаспектна. Її вивчають психіатрія нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка,
релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д. По-друге, свідомість – специфічний об’єкт
пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення
свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-
яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими. По-третє, при дослідженні
проблем свідомості забагато суб’єктивного в оцінці різних її аспектів.
Візьмемо для прикладу сучасну психіатрію, її критерії оцінки психічних аномалій, за якими фахівці
відрізняють хворих людей від здорових. Такими критеріями є: прямолінійність, чудакуватість,
в'ялість, загострене почуття справедливості, невдоволеність, прожерливість, брутальність,
неохайність, роздратованість, образливість, вередливість, почуття неповноцінності, поява
особливого інтересу до релігії та філософії (Див. статтю “Закрытая тема”, “Комсомольская правда”,
11 листопада 1987 року).
Такі критерії надають психіатрам широкі можливості для зловживання, оскільки діагноз, котрий
вони ставлять хворому, залежить від їх суб’єктивної оцінки і тлумачення.
Відомий психіатр С.Грузман в статті “Вторгнення в мозок” наводить такий характерний приклад: “В
1971 році, працюючи в одній з провінційних психіатричних лікарень України, я запропонував трьом
своїм колегам оцінити текст, в якому були, зокрема, такі слова: “... так як природа поклала, щоб
система небесних тіл не зрослась у суцільну масу..., а була живим виразом розуму і її власним
відображенням, то тут народжується не реальне тіло, а лише ідеальне, тобто виникає квадрат з
криволінійного руху і тіло, в котре уберається лінія Планетної системи, є не чим іншим як
площиною, що описується небесними тілами в їх круговому русі...”. Всі троє відповіли однозначно,
що автор цих слів “шизофреник”. Цей діагноз мої колеги, котрі вважалися добрими фахівцями,
поставили Гегелю. Так вони оцінили уривок з його філософської дисертації, передрукований на
машинці (С.Глузман. “Вторження в мозг”. Журн. “Век ХХ и мир”, №5, 1990, стор. 40).
Не випадково, психіатрія, маючи такі критерії оцінки психічного стану людини, в тоталітарній
державі використовувалася як засіб придушення інакодумства, невдоволення людей існуючими
порядками. Бо будь-кого, хто критикував владу, хто висловлював своє негативне ставлення до неї,
можна було у будь-який час відправити у “психушку”.
Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:
1. Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;
2. Свідомість – вища форма відображення дійсності;
3. Свідомості передують більш прості форми відображення;
4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не
може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.
5. Свідомість детермінована біологічно, генетично;
6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.
Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не
знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження – земного чи неземного; не знаємо
того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише
гіпотетичні уявлення.
Щодо мозку людини, як матеріального носія свідомості, то є версія, що він інопланетного
походження (результат схрещування інопланетянина з істотою на Землі – гіпотеза сучасного
німецького вченого Вайнбахера).
Директор Інституту по вивченню мозку Російської Академії наук академік Бехтєрева з цього
приводу говорить так: “Якщо мене запитаєте, якого походження людський мозок – земного чи
космічного, то я відповім: не знаю”.
Про дві концепції щодо розгляду проблем свідомості. У філософії є дві найбільш відомі
концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність,
особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний
феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція
– матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок – феноменологічний
– представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.
У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме
розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”.
Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним,
на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) – явище,
єдине, унікальне, неповторне.
Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини,
незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль
вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її
суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як “строга наука”,
лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою
феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке
її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками
Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші.
Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа,
вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того,
що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони
виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом
першолюдини – родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це
еволюційна система; а “основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії,
гіпотези, системи” (Тейяр де Шарден. Феномен человека. М., 1987. стор. ).
Сама матерія є “матрицею”, на якій формується духовне начало. Тому останнє притаманне всьому
сутнісному. Воно властиве навіть молекулі. В живій природі свідомість набуває психічної форми, у
людини духовне начало стає “самосвідомістю”, бо людина “знає, що вона знає”.
Якісно відмінними етапами шарденівської еволюційної системи є: “попереднє життя”, “життя”,
“феномен людини”. Перший етап – це еволюція хімічних елементів і галактик, утворення складних
молекул і перших форм життя; другий етап – виникнення живого, біосфери, розвиток всіх форм
живих організмів, в тому числі і людини; третій етап – розвиток людини, її свідомості, історичний
поступ людства до наших днів. В цей період здійснюється формування “єдиного людства” зі своєю
сферою “духу” або “ноосферою”, через яку можливий вихід людини, як унікального феномену, до
“зверхжиття”, “універсуму”, до “крапки Омеги”, якою Тейяр де Шарден символічно позначив Ісуса
Христа. Еволюція людини, на думку філософа, є способом її Єднання з Всесвітом, виходом за межі
свого “Я”, для прилучення до Христа, котрий втілений у Всесвіті.
Є ще, власне, релігійна точка зору на проблему свідомості, в основі якої лежить уявлення про
божественне походження останньої: “свідомість дав людині Бог”. Красномовним у цьому зв’язку є
висловлювання Папи Івана Павла ІІ, котрий наголосив, що “еволюція людини – це щось більше ніж
гіпотеза... Тіло людини земного походження. Творінням Господа є не людське тіло, а людський
дух”.
Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії. Що передує свідомості як
вищій формі відображення дійсності? Які передумови цього?
Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути генезис (зародження), та розвиток форм
відображення на різних рівнях розвитку матерії.
Неорганічний рівень: носій відображення – просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганічна
природа має здатність відображати. Відображення – загальна властивість матерії відтворювати свої
ознаки, залишати “відбиток”, що фіксує особливості відображуваного предмету. Характер
відображення – відображення пасивне, дзеркальне.
Органічний рівень: носій відображення – жива природа (рослини, прості організми). Форма
відображення – подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об’єктивної
дійсності. Характер відображення – здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність.
Більш високі, якісні ознаки відображення характерні для тваринного світу. На цьому органічному
рівні носієм відображення є вищі тварини. Форма відображення – відчуття, розсудливість, психічна
діяльність. Характер відображення – психічна активність, розсудлива діяльність з елементами
індукції і дедукції, аналізу і синтезу тощо. Ф.Енгельс підкреслював, що “нам спільні з тваринами всі
види розсудливої діяльності: індукція, дедукція, аналіз незнайомих предметів (вже розбивання
горіха є початком аналізу), синтез (у випадку хитрих витівок у тварин) ...” (Ф.Енгельс. Діалектична
природа, стор. 176).
Соціальний рівень: носій відображення – людина як суспільна істота. Форма відображення –
психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова. Характер
відображення – понятійний (категоріальний), притаманний лише людині; ідеальний – постановка
мети з наперед уявлюваним результатом людської діяльності, спрямованої на перетворення
дійсності відповідно до усвідомлення людиною своїх потреб (цілепокладання).
Таким чином, виникнення і розвиток свідомості як вищої форми відображення дійсності має свої
біологічні та соціальні передумови. До перших слід віднести виникнення життя на Землі,
становлення і розвиток людини як виду. До других, в широкому розумінні цього слова, –
соціалізацію людини, бо сутність її визначається не лише тим, що вона біологічна істота, – вищий
ступінь у розвитку живих організмів, але й тим, що вона істота – суспільна, – продукт і суб’єкт
трудової діяльності і культури. Людина є природною істотою, але як писав К.Маркс, вона не тільки
природна істота, вона людська природна істота, тому сутність її визначається сукупністю всіх
суспільних відносин (Див. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 3, стор. 3).
Свідомість і психіка. Людина відображає об’єктивну дійсність не лише на рівні свідомості, але і на
рівні психічної активності. Ця активність виявляється як з зовнішньої, так і внутрішньої сторони.
Зовні – у тілесних рухах, жестах, міміці; внутрішньо – у процесах орієнтації, сприйняття, уваги,
уяви, фантазії, пам'яті, темпераменту, мислення тощо.
Свідомість і психіка – це не тотожні поняття. Перше, безумовно, є психічним процесом. Однак друге
не завжди є усвідомленим. Вищі тварини мають психіку, але вони не мають свідомості, котра
притаманна лише людині.
Свідомість і мислення. Свідомість і мислення – не тотожні поняття. Свідомість – вища форма
відображення дійсності, сукупність психічних процесів, з допомогою яких це відбувається.
Свідомість охоплює як чуттєве пізнання, так і раціональне. Мислення – це розумова, інтелектуальна
діяльність, процес відображення дійсності у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, концепціях.
Процес цей здійснюється в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до
абстрактного і навпаки. Це – ідеальна діяльність по духовно-практичному освоєнню світу через
розкриття сутності явищ, визначення тенденцій, закономірностей їх розвитку, через продукування
нових ідей, моделювання можливих ситуацій, планування дій, знаходження шляхів їх реалізації.
Основними операціями мислення є абстрагування, узагальнення, опосередкування.
Відправляючись від чуттєвого досвіду, мислення дає можливість отримувати такі знання про речі та
їх властивості, котрі недоступні безпосередньому емпіричному пізнанню. Пізнання на рівні
мислення дає можливість розкривати внутрішні, необхідні, суттєві зв’язки речей, що мають місце в
розвитку природи, суспільства і самого мислення.
І насамкінець слід підкреслити, що особливістю мислення є те, що воно має категоріальний
характер – знання, котре дістається в процесі пізнання, закріплюється, фіксується в категоріях.
Отже, поняття “свідомість” за своїм змістом більш широке, ніж поняття “мислення”. Останнє є
одним з складових структурних елементів першого.
Мислення і мова. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний ,
органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму
предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.
Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К.Маркс підкреслював, що
“мова є безпосередня дійсність думки” (Див. Маркс К., Енгельс Ф., Твори, т. 3, стор. 427). Поряд з
суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і
психіки взагалі. Саме це мав на увазі Мартін Хайдеггер, коли стверджував, що “сутність людини
виявляється у мові” (М.Хайдеггер. Время и бытие. М., 1993, стор. 259).
Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами,
знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова.
“Думки вимагають слів” (Б.Рассел. Человеческое познание. М., 1957, стор. 94).
“Про наші думки, – писав Гегель, – ми знаємо лише тоді..., коли даємо їм форму предметності...”.
Таку предметність надає думкам “... членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх...
справжнє наявне буття” (Гегель. Философия духа. Соч., т.ІІІ, М., 1956, стор. 272).
Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей
речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову
діяльність і може розглядати її результати як об’єкти (наприклад, художній твір, наукова праця
тощо).
Таким чином, інтелектуальна діяльність людини, цілком духовна, внутрішня, що проходить в
певному сенсі непомітно, завдяки мові об’єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття.
Завдяки мові, думки окремих людей стають надбанням інших.
Самосвідомість. Структурним компонентом свідомості є самосвідомість, самосвідомість –
унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе.
Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки,
почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині.
Самосвідомість – це друге “Я”, своєрідний “двійник” людини, її рефлексія на умови, в котрих вона
знаходиться. Це – здатність людини до “самороздвоєння”, самооцінки і самокритики.
Самосвідомість в широкому розумінні цього поняття – це усвідомлення людиною свого світогляду,
мету, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке явище, як
самосвідомість має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і
до інших – інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.
Несвідоме. Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються
несвідомо і нею не контролюються.
Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується
мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і
регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках,
спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються
автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція
захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не
представлені у свідомості суб’єкта.
Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними
філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси,
котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини,
її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші
(З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.
За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими
емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і
первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме
життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її
поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями,
потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням
значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.
Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відіграють важливу роль у діяльності людини, однак не
настільки ж, щоб вона підпорядковувала їм свою волю, розум, свідомість.
Підсвідоме. Підсвідоме – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності
знаходиться за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо).
Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме – активний
психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між
ним і свідомістю існує неперехідний бар’єр, навіть антагонізм – несвідоме не може стати свідомим.
Підсвідоме – важкодоступна, недостатньо вивчена сфера людської психіки.
Структура свідомості. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її
структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи: а) психічне
(несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення
(абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх
результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).
Отже. Свідомість – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв’язана з
їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом,
самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів
останньої.
Таким чином, проблеми, які ми розглянули, не мають однозначного вирішення та трактування.
Вони складні, багатогранні, важкодоступні для наукового з’ясування. Як у філософії, так і в науці,
вони розглядаються в основному на рівні припущень, наукових гіпотез та релігійних концепцій.

Контрольні запитання
1. Що таке свідомість?
2. В чому полягає структура свідомості?
3. Що таке “несвідоме”?
4. З’ясуйте сутність поняття “психічне”.
5. Чим відрізняється свідомість від мислення?
6. Що являє собою феноменологія?

Теми рефератів
1. Проблема свідомості у філософії і науці.
2. Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.
3. Свідомість як вища форма відображення дійсності людиною.
4. Свідомість і мислення.
5. Мислення і мова.
6. Структура свідомості.

Рекомендована література
1. Гегель Г. Феноменология духа. Соч., т. 4, М., 1969.
2. Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени. Соч., т. 1, М., 1994.
3. Дельгадо Х. Мозг и сознание. М., 1991.
4. Енгельс Ф. Діалектика природи (К.Маркс і Ф.Егельс, тв., т. 20).
5. Фрейд З. Психология бессознательного. М., 1984.
6. Хайдеггер М. Время и бытие . М., 1993.
7. Філософія. Навчальний посібник. Друге видання, перероблене і доповнене. За ред. І.Надольного.
К., 2001.

Тема 6. Соціально-практична природа пізнання (гносеологія).

Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості. Поняття істини.

Об’єктивна, абсолютна і відносна істини. Поняття практики. Структура практики.
Практика як критерій істини. Абсолютність і відносність практики як критерія істини.
Поняття чуттєвого та раціонального у пізнанні. Емпіричний та теоретичний рівні
наукового пізнання. Основні форми і методи наукового пізнання. Поняття конкретного і
абстрактного на півнях емпірії і теорії.
Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості. Пізнання – це процес
активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія
пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні,
методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.
У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його
джерела, здатності людського розуму відобразити істину.
Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат
останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної
дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку,
які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати
лише явища. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що
підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний
зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях
агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж
напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним.
Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі “немає сили”, яка могла б
“протистояти дерзанню пізнання”.
Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей
адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не
свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від
людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання
знаходиться за межами свідомості.
Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії
суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.
Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча,
цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна
діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ
того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.
Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:
Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні
будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це
вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за
межами людської свідомості і відображається нею.
Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його
можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх
становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.
Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії
останніх у свідомості людини.
Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили
пізнання, його мети та джерела. Про зміст, структуру поняття “практики” мова буде йти окремо.
Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її
можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге,
конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні
розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон
всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то
більшим є і притягання.
У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що
він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах,
саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.
У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових
вимог, а саме:
1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;
2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;
3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;
4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості,
відмінності;
5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний,
гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);
6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;
7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який
вони мали колись, і який мають тепер;
8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.
Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому
шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.
І, насамкінець, останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії
пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої.
Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.
Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать, принаймні, хоча б
такі моменти:
1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки
речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людині на рівні відчуттів. Загальне ж –
не рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між
річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і
конкретним?
Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по-різному.
В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з
приводу природи загальних понять (універсалій).
Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально
існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським
мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише існують незалежно від
речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.
Реалісти (Анстельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття
існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими
духовними сутностями.
Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного.
Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно
існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.
Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, Д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого
раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що
засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії
пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).
Раціоналісти (Р. Декарт, Г. Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не
може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело –
сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що
істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання
на основі практики.
2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і
суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за
формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує
сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний
момент у пізнанні має, безумовно важливе значення.
3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі,
оскільки такі межі мають конкретні речі.
Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або
недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення
дійсності.
Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не
може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес
пізнання.
Поняття істини. Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини. Що
таке істина?
Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях,
умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.
Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.
Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення.
Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ,
тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон
всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише
Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.
Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина?
Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях:
1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке
знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що
Земля обертається навколо Сонця: що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що
атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається
постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.
2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю.
Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770
року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату
народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях – юліанському,
григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними,
абсолютними, “вічними”.
“Вічними істинами” є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так,
абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється
(10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).
3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в
цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть.
Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ “не стоїть”
на місці, він “твориться”, розвивається – властивості Всесвіту не вичерпні. Отже, ніколи не буде
такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю і остаточно. Але при цьому
важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі і
вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є
гносеологічний принцип – людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод.
Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості
людини розумної – гідне її.
Пізнання людиною абсолютної істини “в цілому” – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає
не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи
абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.
Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання
уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо,
наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми
стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все – повністю, остаточно? Очевидно, що цього
ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об’єктивно, не упереджено.
Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не
завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони
представляють собою елементи, частинки, зерна абсолютного остаточного знання. Наприклад,
знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення
штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не
знаємо. Однак ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7910
м/секунду, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарату всього на 1
м/секунду, то останній стане штучним супутником Землі (7911 м/сек.).
Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак
ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне
виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом
заключає в собі колосальні енергетичні можливості.
Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в
тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи,
частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому.
Отже, пізнання істини – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин:
абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.
Істини у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого
знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту.
Наприклад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження
про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного
знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне
для релятивізму (від лат. relativus – відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву
догматизму (від грец. – думка, положення). Догма – це поняття, ідея, вчення, котре вважається
істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях,
коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування
конкретних його розвитку і реалізації.
Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка – це невідповідність знання
індивіда про об’єкт що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини,
її компетентністю, фаховим рівнем.
Поняття практики. Метою пізнання, як відомо, є досягнення об’єктивної істини. Це здійснюється з
допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії,
застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього
арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідний практичний
матеріал. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об’єктивні закони походження і
формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?
Поняття “практика” (від грец. – діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є
вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно,
недостатнім. Бо людська практика, це не лише експеримент. В широкому розумінні практика
розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в
поняття “практика” включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна,
політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має
своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це
сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-
споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.
В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які
вона опредметнює (створює свій “світ речей”). З іншого боку, людина в процесі практики освоює
результати попередньої людської діяльності – розпредметнює їх (збагачується предметним світом
інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого
розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб
освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.
Структура практики. Людська практика складна за своєю структурою. До неї входять ряд
елементів, які свідчать про це. Насамперед, основним елементом практики є праця як доцільна
діяльність людини по перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб; предмет
пізнання – речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі включені в процес
пізнавальної діяльності людини; мета – ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення
якого спрямовані пізнавальні дії; мотив – усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на
пізнання того чи іншого його об’єкту. Мотив – основа потреби; потреба – необхідність, що спонукає
суб’єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності; засоби пізнання – сукупність
прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в багатоманітних формах і
методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації,
формалізації і т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування
для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець, результат пізнання – сума знань,
котрі людина отримала в процесі пізнання.
Практика як критерій істини. Проблема критерія істини має виключно вагоме значення для
теорії пізнання. Адже суть пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати
знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій
цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?
Поняття “критерій” (від грец. kriterion – засіб для суджень) – ознака, на основі якої відбувається
оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність
того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.
Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні
філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалися звести цей критерій до
спостереження, експерименту; треті – виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути
лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є
“вольова діяльність ідеї”, тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями,
теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності
наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її
свідомості.
Більше того, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика,
матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини. Бо є й інші такі, які
використовуються в точних науках, – формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто мова
йде про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики.
Дійсно, в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-
логічним доведенням, висновки якої не вимогами безпосередньої практичної перевірки. Це
відноситься передусім до математичних методів доведення
Однак можливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення
зовсім не означає, що тут “діє” інший критерій істини – “логічний”. Справа в тому, що будь-яке
теоретичне положення, котре доведене формально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку
перевіряється (“веріфікується”) практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми
являє собою низку доведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми,
визначення, очевидні факти і т.п., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено
практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини в кінцевому рахунку є
практика. Бо якою б та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т.п. не була б за своїм змістом,
як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними,
коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.
Пояснимо це ще на такому прикладі. У XVIII столітті відомий німецький математик Е. Галлей
здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета з Сонячної галактики, котра пройшла
неподалік від Землі і викликала колосальне занепокоєння людей, повернеться через певний час
знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося
як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1758 комета таки знову з’явилася на горизонті Землі,
передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і
назвали “кометою Галлея”. До речі, в наш час “комета Галлея” вже вкотре пройшла неподалік
Землі (у 2000 році).
Таким чином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли? Тоді, коли це
було підтверджене не теоретично, не логічно, а реально, практично. Поки “комета Галлея” не
з’явилася поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли
практично – це стало реальним фактом, достовірним знанням.
Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.п. розрахунки не були
здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше
знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того
чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм
істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності в кінцевому рахунку є
практика як сукупна людська предметна діяльність.
Абсолютність і відносність практики як критерія істини. Практика як сукупна людська
предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише
тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним
критерієм перевірки знань на істинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини.
Відносність практики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути
підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах. Наприклад, теорію космічних
польотів в З0 роках ХХ століття розробив відомий російський математик К. Ціолковський, а
здійснили цей політ лише у 50-х роках ХХ століття. Чому? Тому що не було для цього необхідних
передумов (відповідної техніки, матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).
Практика є основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному його
етапах, так і на його рівнях – емпіричному і теоретичному. Практика є засобом удосконалення
фізичних та інтелектуальних сил людини, розвиту її здібностей, професійних навичок, вольових
якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильних фабриках здатні розрізняти до 40 відтінків
чорного кольору. Це все результат їхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К.
Маркс підкреслював, що 9/10 людської чутливості – це “... продукт історії, практичної діяльності”.
Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовлені вчені відкривають закони
природи, створюють наукові гіпотези і теорії. Шахіст, який не бере участі у змаганнях, який не
практикується втрачає форму.
Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не
може кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виключне
значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість корегування
пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології.
Далі. Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. Із потреб практики
виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових
напрямків, то воно це здійснює швидше і краще “ніж десятки університетів” (Ф. Енгельс). Бо має
матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох вчених для
розв’язання насущних завдань.
Практика має ще одну важливу особливість – вона є кінцевою метою процесу пізнання, його
завершальним етапом. Останній характеризується впровадженням наукових знань у виробництво,
духовну сферу людської діяльності, для подальшого розвитку сутнісних сил людини.
І, насамкінець, останнє. Це торкається гносеологічних функцій практики. Вони випливають з її
сутності. Такими функціями практики є те, що практика є: а) критерієм істини; б) основою процесу
пізнання на різних його етапах і рівнях; в) рушійною силою, джерелом пізнання; г) метою пізнання.
Поняття чуттєвого та раціонального пізнання. Пізнання як процес складається з двох
нерозривних моментів – чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду.
Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак,
нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття коли суб’єктом сприймаються окремі
сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і
уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала
безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами.
Раціональне пізнання (від латин. – rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення. Останнє є
процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як
поняття, судження, умовивід. Поняття – логічна форма, в якій відображаються загальні риси,
ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Наприклад, “сніг”, “стіл”, “держава” тощо. В
цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки (який “сніг” – пороша, брудний, чистий;
який “стіл” – письмовий, столовий, сосновий; яка “держава” – демократична, тоталітарна, правова і
т.п.), думка ж концентрується на загальному, що притаманне цим речам і явищам. Судження –
раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Наприклад, “Україна –
європейська держава”; “Штучний супутник Землі не є планетою”. Речення, котре не є
заперечувальним чи стверджувальним, не виражає судження. Наприклад, окличні, питальні
речення на зразок: “Принеси книжку!”, “Хто хоче дати відповідь на запитання?” Умовивід – форма
раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох
суджень. Наприклад,
1) В усіх вузах України вивчають філософію.
2) Слов’янський університет – вищий навчальний заклад республіки.
Висновок: В Слов’янському університеті вивчають філософію.
Універсальною формою мислення є, безумовно, категорії, в яких, як було показано вище,
відображаються найбільш загальні ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, явищ чи
процесів, що мають місце в об’єктивній дійсності.
Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, взаємодії. Не буває
раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним.
Свідченням їх нерозривної Єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого
пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення – це відтворення
у свідомості людини того, що колись було. Уявлення – це згадування того, що найбільш
запам'яталося, що є для суб’єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що
уявляється, тому, не всі ознаки баченого відтворюються.
Яскравим прикладом Єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як
інтуїція (від латин. – уважно дивлюся). Інтуїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити
ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так
би мовити, пряме “бачення” сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення
дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є: безпосередність (відсутні
перехідні логічні ланки доведення). Несподіваність (раптовість) спалаху думки, неусвідомленість
шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося.
Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Форми та основні методи
наукового пізнання. У філософії розрізняють рівні наукового пізнання – емпіричний та
теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.
Емпіричний рівень (від грец. – емпірія – досвід) – це наукове пізнання, котре окрім основних форм
чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття і уявлення) включає в себе специфічні методи пізнання:
спостереження, порівняння, обмірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід
про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання і емпіричний рівень – це нетотожні
поняття.
Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”.
Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження,
умовивід.
Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея,
проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.
Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована
на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про
реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у
собі і об’єктивні моменти, і суб’єктивні. Специфічним видом діяльності людини відповідають і
своєрідні за змістом ідеї – наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо.
Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення
(бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати
відносини власності і т.п. вимагає всього цього.
Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає,
що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування
суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад,
проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо).
Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні,
духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові,
сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність
здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її
найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.
Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його
результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна
інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка,
авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять:
теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує
автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми;
понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.
Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це
знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:
1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;
2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;
3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів,
враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;
4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних
наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про
походження планет тощо.
Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку
сукупність явищ та процесів. Безпосередня мета наукової теорії – пояснення і передбачення цих
процесів і явищ, які складають предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, в широкому
розумінні – теоретичне відображення дійсності. Наукова теорія має, принаймні, дві основні функції:
а) систематизації знань; б) відкриття шляхів для пошуку нових знань.
Теоретичний рівень наукового пізнання, окрім вищезгаданих форм пізнання, має свої методи
досягнення істини. Це – аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, історичний та логічний
методи, ідеалізація, формалізація, моделювання тощо. Розглянемо ці методи більш детально.
Аналіз і синтез – основні методи наукового пізнання, котрі входять як складова частина у будь-яке
наукове дослідження. Аналіз (від грец. – розкладання, розчленування) – прийом уявного, а іноді і
реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом,
який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності,
з’єднані, є синтезом. Синтез (від грец. – з’єднання, складання, сполучення) – з’єднування різних
елементів в єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони
необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності. Аналіз і синтез (розчленування та складання) у
своїй елементарній формі притаманні також вищим тваринам.
Індукція і дедукція – важливі методи наукового дослідження і типи умовиводів. Індукція (лат.
inductio – наведення) – логічний прийом, коли на основі вивчення окремих фактів здійснюють
узагальнення, тобто загальний висновок “наводиться” завдяки знанню окремого, конкретного.
Індукція – метод узагальнення експериментів на основі даних досвіду. Як тип умовиводу,
індуктивне мислення забезпечує можливість переходу від знання окремих посилок до загальних
висновків.
Дедукція (лат. deductio – виведення) – метод наукового дослідження і тип умовиводу, коли в
результаті знання загального “виводиться” знання про окреме (конкретне). Логічною основою
дедукції є аксіома: “Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу якихось
предметів, явищ чи процесів, те стверджується або заперечується відносно всіх окремих предметів,
явищ чи процесів цього класу”. В пізнанні індукція і дедукція взаємозв’язані. Вони доповнюють одна
одну. Заслуга в розробці теоретичних аспектів індукції і дедукції належить, насамперед, таким
філософам, як Арістотель, Френсіс Бекон, Рене Декарт.
Метод абстрагування. Абстрагування (лат. abstractio – відхиляння) – логічний процес відхиляння
думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях. Наприклад,
коли нам необхідно підняти якийсь предмет, то ми не звертаємо увагу на те, якого він кольору,
пофарбований він чи ні, яка його структура і т.п. Ми подумки відхиляємося від цих ознак і
концентруємо думку на тому, яка його вага, розміри, бо предмет, насамперед, потрібно підняти,
винести. Це і є простим актом абстрагування. Результатом абстрагування є різні поняття і категорії,
наприклад, рух, розвиток, матерія, суперечність, вартість і т.п. Бо що таке поняття як форма
пізнання? Як про це вже мовилося вище, поняття – це така логічна форма, в котрій відображаються
загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи процесів, тобто подумки людина
концентрує увагу на загальному і відхиляється від конкретного, того, що дається у відчуттях. Будь-
яке пізнання необхідним чином зв’язане з абстрагуванням. Без нього неможливе розкриття сутності
речей, проникнення в їх “глибину”. Розчленування предмета на складові частини, виділення
суттєвих його сторін і їх всебічний аналіз – все це результат абстрагуючої діяльності людського
мислення.
Історичний і логічний методи пізнання. Процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо
він здійснюється з точки зору науки, знаходиться у нерозривному зв’язку з процесом його
історичного розвитку, бо відобразити реальність необхідно такою, якою вона є насправді, а для
цього необхідно виходити з того, щоб логічний хід пізнання в цілому збігався (совпадал) з
історичним ходом розвитку явища, що вивчається. Логіка пізнання лише в тому разі може
відобразити сутність і закономірності розвитку того чи іншого явища, коли останнє розглядається з
точки зору того, як воно виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і в що перетворилося в
результаті. Логіка пізнання повинна відтворювати об’єктивну логіку руху, розвитку історичного
процесу. Оскільки пізнання явища чи процесу – це, насамперед, розкриття їх історії,
закономірностей розвитку, а звідси і самої їхньої сутності.
Історичний метод – це дослідження процесу становлення і розвитку певного об’єкту, його періодів,
– конкретних різноманітних проявів. Логічний метод є теоретичним, узагальненим відтворенням у
мисленні розвинутого об’єкту в його суттєвих, необхідних і закономірних зв’язках і відношеннях.
Логічний метод – це той же історичний, але “рафінований”, позбавлений “домішок” історії, бо
розкриває історичне але в усій його багатоманітності, а з’ясовує напрямки, тенденції розвитку і
функціонування історичного, тобто логічне дослідження є “виправленим” історичним, але
“виправленим” не довільно, а у відповідності з історичним процесом. В логічному дослідженні думка
концентрується на суттєвому, необхідному; вона не відображає всі зігзаги і випадковості, котрі
неминучі для історичного процесу.
Історичний метод відноситься до логічного методу як процес розвитку якого-небудь явища до його
результату. Їх єдність виражається в тому, що історичний метод включає в себе логічний метод в
тому сенсі, що має історичну спрямованість, загальну тенденцію розвитку, що призводить до
певного результату. Результат же містить у собі у “знятому” вигляді процес історичного розвитку
цього явища. Логічне заключає в собі історичне.
Логічний і історичний методи пізнання, безумовно, не збігаються повністю, цілком. Їхня
нетотожність, відмінність має об’єктивну основу. Бо у самій дійсності процес і його результат не
співпадають. Тому історичний і логічний методи пізнання відмінні за своїм змістом. Метою
історичного методу пізнання є розкриття конкретних умов розвитку і функціонування певних явищ
чи процесів в їх історичній послідовності, проходження певних стадій, фаз, періодів тощо. Мета
логічного методу – розкриття сутності тих чи інших явищ, подій, процесів, з’ясування їхньої ролі у
подальшому розвитку історичного процесу в цілому, в загальному. Оскільки ж ціле, загальне,
“зберігає” в собі всі суттєві ознаки, властивості свого історичного розвитку, остільки логічне,
відтворення у мисленні розвитку цілого стає ключем до розкриття його дійсної історії.
Ідеалізація (франц. ideal – зразок, щось найдосконаліше, вища мета прагнень) – спосіб логічного
моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об’єкти, котрі не можуть бути
здійснені на практиці експериментальним шляхом. Процес ідеалізації – це конструювання в думках
понять про речі, які не існують в дійсності. Неможливо, скажімо, знайти у світі об’єкт, котрий
представляв би собою “точку”, тобто такий об’єкт, який не має ніяких вимірів. Ідеалізованими
об’єктами є “абсолютно тверде тіло”, “ідеальний розчин”, “ідеальне суспільство” тощо. Поняття про
ідеалізовані об’єкти служать важливим засобом наукового аналізу, основою розкриття сутності
реальних (дійсних) об’єктів пізнання.
Формалізація (від лат. forma – зразок, зовнішнє окреслення, контур предмета) – метод
відображення результатів мислення з допомогою системи символів, формул, знаків. Завдяки цьому
складні змістовні відношення, процеси і структури певних речей і явищ виражаються в компактній і
узагальненій формі. Наприклад, змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна
формалізувати таким чином: E = mc2, де “Е” – енергія, “m” – маса, “с” – швидкість тіла. Саме
судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається, прямо пропорційна масі тіла і
квадратові його швидкості.
Формалізація як метод наукового пізнання широко використовується в математиці, кібернетиці,
формальній логіці, – там, де зміст знань в інтересах пізнання замінюють знаками, символами,
формулами – формалізованою мовою. В цьому сенсі формалізація протиставляється змістовному
мисленню. В процесі формалізації думка концентрується на формі предмета і відхиляється від його
змісту.
Моделювання (від лат. modelus – зразок, еталон, стандарт) – метод дослідження предметів, яких-
небудь явищ, процесів чи предметів шляхом побудови і вивчення їх моделей, використання
останніх для уточнення і раціоналізації способів побудови заново конструюваних об’єктів. Метод
моделювання – це відтворення властивостей об’єкту, що вивчається, на його побудованій моделі
(аналогові). Є речі в природі, які важко вивчати безпосередньо, навіть недоцільно або і просто
неможливо. Тому такі речі (об’єкти) замінюють аналогами (моделями), які експериментально
досліджуються. Наприклад, непросто вивчати таким чином проблему мислення людини, її
свідомості, інтелекту, функціонування мозку тощо. Це здійснюється на їхніх аналогах (моделях).
Отже, моделювання – це непрямий, опосередкований метод наукового пізнання таких об’єктів,
безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене або недоцільне.
Моделювання має свою структуру, до якої входять такі її елементи:
а) постановка самої проблеми вивчення;
б) побудова відповідної моделі, її дослідження;
в) екстраполяція одержаних результатів з аналога на оригінал.
Моделювання широко використовується в сучасній науці, особливо в техніці при створенні
електростанцій, кораблів, літаків, мостів, а також в дослідженні біологічних об’єктів, розумової,
психічної діяльності людини, проведенні соціальних експериментів. Принцип моделювання є однією
з важливих основ кібернетики.
Поняття конкретного і абстрактного на рівнях емпірії і теорії. Пізнання на емпіричному
рівні, як відомо, починається з конкретного, котре сприймається на рівні відчуттів людини.
Конкретне (лат. concrescere – зростатися) – багатостороннє, складне, складене. Конкретне –
суттєво сприйнята багатоманітність одиничних речей і явищ. На теоретичному рівні пізнання
починається з абстрактного. Абстрактне (лат. abstractio – відхилення) – сторона, частина цілого,
однобічне, нерозвинене. Абстрактне є відображенням неповноти, нерозгорнутості, нерозвиненості
предмета, оскільки він розглядається в загальному, в цілому. Абстрактне знання протистоїть
конкретному знанню як неповне, однобічне, нерозвинене, загальне.
Отже, початковим, вихідним, конкретним на емпіричному рівні є одиничне, окрема річ, факт, подія,
явища, що сприймається на рівні відчуттів. На теоретичному ж рівні пізнання починається з
нерозвиненого, нез’ясованого невивченого, однобічного – абстрактного, котре не сприймається на
рівні відчуттів. Абстрактне тоді стане конкретним, коли буде з’ясоване, вивчене. Наприклад, на
початковій стадії наукового дослідження будь-яка його тема є абстрактною, оскільки є ще
нерозкритою, невивченою. Щоб мати про таку тему конкретну уяву, необхідно її вивчити, розкрити
на фактичному матеріалі, наситити фактами, своїми оцінками, судженнями, висновками і т.п., тобто
зробити її конкретною. Доки цього не буде зроблено, тема залишиться нез’ясованою, нерозкритою
– абстрактною.
Таким чином, конкретне знання на рівні теорії є не вихідним моментом пізнання, а його
результатом, підсумком наукового дослідження. “В мисленні, – писав К. Маркс, – конкретне є
результатом пізнання, а не вихідним пунктом його” (Див. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 13, стор.
213).
Дійсне наукове пізнання не може обмежуватися лише чуттєво сприйнятими його об’єктами. Воно
повинно йти далі – від чуттєво сприйнятого об’єкту до його відтворення у мисленні в усій його
складності, розвиненості, багатоманітності – конкретності. Тому методом теоретичного пізнання є
процес цілісного відтворення у мисленні пізнавального об’єкту шляхом сходження від абстрактного
до конкретного, різноманітні сторони якого відображаються в логічних поняттях і категоріях. Метод
сходження від абстрактного до конкретного передбачає, таким чином, першопочаткове сходження
від конкретного, котре дано в спогляданні, відчуттях, до абстрактного, загального.
Конкретне на емпіричному рівні і конкретне на теоретичному рівні – це не одне і теж. Конкретне на
рівні емпірії – це те, що дано нам у відчуттях, сприйнятті, уявленні, що є осяжним, безпосереднім,
баченим, чуттєво відтвореним. Конкретне ж на рівні теорії – це пізнавальний об’єкт, котрий
з’ясовується з допомогою мислення, коли розкривається зміст цього об’єкту, його багатоманітні
сторони, особливості – те, що приховано від чуттєвого пізнання, що є суттєвим, необхідним,
закономірним. Тому в науковому пізнанні і розрізняють конкретне як вихідний пункт пізнання
(чуттєво сприйняте конкретне) і конкретне як досліджене, з’ясоване, як підсумок пізнання.
Таким чином, процес наукового пізнання проходить як би два етапи. Перший – це перехід від
чуттєво-споглядального, конкретного пізнання до абстрактного. І другий етап – перехід від
абстрактного (нез’ясованого) до конкретного (розкритого, вивченого) і об’єктивованого у
відповідних поняттях і категоріях.
Контрольні запитання
1. В чому полягають суперечності пізнавального процесу?
2. Що таке істина?
3. Яка діалектика абсолютної і відносної істин?
4. Як ви розумієте термін “істина конкретна”?
5. Що таке практика?
6. Які функції практики?
7. В чому полягає абсолютність і відносність практики як критерія істини?
8. Назвіть основні форми і методи наукового пізнання.
9. Що являють собою “конкретне” і “абстрактне” на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання?

Теми рефератів
1. Основні принципи наукової гносеології.
2. Поняття суб’єкта і об’єкта пізнання.
3. Сутність пізнавального процесу та його особливості.
4. Об’єктивна, абсолютна і відносні істини.
5. Практика як основа пізнання, його рушійна сила і критерій істини.
6. Поняття чуттєвого та раціонального у пізнанні.
7. Основні форми і методи наукового пізнання.
8. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
9. Конкретне і абстрактне у пізнанні.

Рекомендована література
1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. М., 1991.
2. Горский Д.П. О критериях истины. ж. “Вопросы философии”, 1998, № 2.
3. Ойзерман Т.И. Принцип познаваемости мира, ж. “Философские науки”, 1990. № 10.
4. Ярошовець В.І. Людина в системі пізнання. К., 1996.
5. Філософія. Навчальний посібник. Друге видання, перероблене і доповнене. За ред.
І.Ф.Надольного., К., 2001, розділ ІІІ.

Тема 7. Буття суспільства (соціальна філософія)

Поняття суспільства. Специфіка соціального пізнання. Соціальна філософія в системі

суспільних наук. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку
суспільства. Біосфера і ноосфера. Природа як сукупність об’єктивних умов існування
людства. Економічне життя суспільства. Матеріальне виробництво. Продуктивні сили.
Виробничі відносини. Сутність і наслідки НТР. Соціальне буття суспільства.
Демографічна структура суспільства. Поселенська структура суспільства. Професійно-
освітня структура суспільства. Соціально-класова структура суспільства. Етносоціальне
буття суспільства. Політичне життя суспільства. Духовне життя суспільства. Структура
духовного життя суспільства. Суспільна та індивідуальна свідомість. Структура
суспільної свідомості.

Поняття суспільства. Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної

філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко
розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й насьогодні поняття “суспільство” вживається
у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:
– Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство
стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини).
Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин,
розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі,
є “соціальним організмом”.
– Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад,
поняття “європейське суспільство”).
– Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне,
інформативне).
– Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто
людство в цілому.
Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців
чимало труднощів. Сутність проблеми заключається у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди
пов’язані з суспільством? Яка природа цих зв’язків і виникаючих між людьми відносин? Що визначає
у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та подібні до них
питання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.
У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто
пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних,
біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)
Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину – лише на рівень природної істоти, як
“соціального атома”, а суспільство – до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені
лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та
егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо
“Людську комедію” О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).
У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення
суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і
космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної
активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного
середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду
(соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння
природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до
руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає
можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К.Ціолковський).
Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу
суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих
тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів
тощо (звідси принцип “Ідеї правлять світом”).
Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г.Гегеля, в якій
абсолютний дух відображає себе в “усвідомленні свободи” в людській історії (тобто свобода є для
духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь.
Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм),
як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного
устрою, в основі яких – ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.
В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну
істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка
визначається поняттям “суспільство”.
Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов’язує не спільна ідея чи
спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини, про що йтиме
мова далі. Останні складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці ж
чинники, у свою чергу, залежать від природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови,
культури тощо. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна “соціальна матерія”,
яка є реальним процесом життя людей.
Матеріалістичне розуміння історії спирається на об’єктивність процесів, які відбуваються у
суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми
матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до
природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як
природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує суб’єктивного фактору в історії,
тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, об’єктивні
умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних зв’язків знаходиться
система матеріальних відносин.
Поняття “суспільні відносини” в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають
на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві
(у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між
великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі,
міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Саме такі відносини і є
соціальними, хоча у першому випадку поняття “соціальне” є синонімом “суспільного”.
Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті
“соціум”. Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних
відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі).
Характеристиками соціальної системи є наступні:
– існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи:
планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інші.
Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;
– головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх
утворюють, але притаманна системі в цілому;
– людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з
них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;
– соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи,
інститути, норми тощо).
Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які
визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.
Соціальними нормами (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані
правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість,
регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це – регулятори взаємовідносин між людьми,
соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і,
особливо, – мораль і право.
Специфіка соціального пізнання. Складним і суперечливим є процес пізнання природних явищ
і процесів, про що йшла мова раніше, при розгляді гносеологічних проблем. Суспільство ж, є
надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка
породжується об’єктом пізнання. Власне, суспільство “пізнає само себе”, тобто водночас воно є і
суб’єктом, і об’єктом пізнання – пізнання є самопізнанням. Звідси актуально й сьогодні звучать
слова античних філософів: “Пізнай себе” і “Людина – міра всіх речей”. В суспільстві діють люди,
звідси – скільки людей – стільки й ідей поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини
приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка
соціального пізнання заключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у
суспільстві людини.
Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного
фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини?
Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у
суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, якими і як ми бачимо ці
речі і відносини, відображається й наш рівень розвитку, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові
методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали.
Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її
внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний зв’язок з психологією,
літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати суб’єктивний світ людей і
проектувати його на пізнання суспільства.
Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між
законами природи і законами суспільства є спільне – їх об’єктивність, існують і суттєві відмінності
між ними: довговічність або ж вічність законів природи – і недовговічність законів суспільства, адже
вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють
стихійно, незалежно від людей, – закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей;
закони суспільства мають більш складний характер, вони пов’язані з високим рівнем організації
соціуму як форми руху матерії.
Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина завжди живе суспільним
життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві. Але історичне пізнання ніколи
не може бути засвоєним наступними поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота
інформації: щось завжди невідоме, щось ніколи не може бути відтвореним повністю, як, наприклад,
духовна атмосфера того часу, так звана “аура” тощо.
Тому соціальне пізнання в історичному плані є складним процесом, більш того, воно залежить від
того, які питання ставить суспільство сьогодні, пізнаючи минуле. Адже у минулому ми шукаємо
відповідей, важливих для нашого сьогодення, ми заглядаємо у минуле, прагнучи зрозуміти
теперішнє становище. Людина завжди є представником не лише свого часу, але й свого
середовища, своїх потреб та інтересів, тому і відповіді на поставлені питання є різними у різні часи і
в різних народів.
Отже, знання історії дає можливість визначити тенденції розвитку (а особливістю законів
суспільства є те, що вони проявляються як тенденції. Тому у минулому соціальне пізнання цікавить
те, що впливає на сучасність: нас мало сьогодні цікавлять хрестові походи, але питання
становлення держави, менталітету, свободи людини є актуальними для нас і сьогодні, особливо для
сучасного українського суспільства.
Накінець, третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з природними явищами
чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній
системі категорій. І якщо у природничих науках використовуються штучні мови – чіткі й однозначні
– то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які
вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні. Адже сам характер соціальних явищ та процесів
не дає можливості точних і однозначних оцінок: наприклад, такі поняття, як “доброта”,
“благородство”, “справедливість”, “рівність” та інші не можуть бути точно визначеними. Але така
невизначеність, нечіткість мови соціального пізнання об’єктивна, пов’язана зі складністю предмету
соціальної філософії.
До сказаного можна, мабуть, додати ще одну специфічну рису соціального пізнання – обмеженість
застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничонауковому
пізнанні, різновиді суспільної практики. Людству сумновідомі масові експерименти, які проводилися
у нацистській Німеччині (холокост та ін.), у сталінські часи в СРСР (Гулаг, масові депортації народів
тощо); їх трагічні наслідки відчуваються й сьогодні, у тому числі і в Україні...
Соціальна філософія в системі суспільних наук. Наголошуючи знову і знову на надзвичайній
складності суспільства як природно-історичного процесу, на його динамізмі (а про це ще буде мова
у наступних лекціях), можна зробити висновок, що його пізнання не може здійснюватися засобами
якоїсь однієї чи декількох наук. Суспільство як соціальна система пізнається системою суспільних
наук, його пізнання вимагає комплексного підходу. Ці науки (їх називають і соціальними, останнім
часом – гуманітарними) мають один об’єкт – суспільство, але їх роль у цьому пізнанні зводиться до
того, що предметом дослідження є окремі сфери суспільства -–матеріальні чи духовні.
Отже, суспільствознавство є сукупністю наук про суспільство, його функціонування та розвиток.
Кожна з цих наук вивчає:
– процес виникнення суспільства (такими є антропологія як наука про виникнення й розвиток
людини як суспільної істоти); історія первісного суспільства, археологія, яка вивчає пам’ятки
матеріальної культури минулих суспільств та інші);
– процес функціонування суспільства у відповідності з видами суспільних відносин: економічні
науки (від політичної економії до економік галузей виробництва – промисловості, її галузей,
сільського господарства та інших); соціально-політичні науки (політологія); юридичні науки;
психологічні науки тощо.
У вивченні суспільства значна роль належить соціології як науці про закономірності виникнення і
розвитку соціальних утворень, соціальних систем, форм спільності тощо. Філософія історія
розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, вивчення
специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.
Пізнання суспільства неможливе без пізнання його історичного розвитку, тобто його історії.
Історична наука займається описом історичних подій у їх взаємозв’язку і послідовності;
прослідковує дії загальних закономірностей в конкретній історії різних країн та народів; розкриває
власне історичні закони, які визначають своєрідність історичних подій.
Отже, кожна з суспільних наук досліджує один і той же об’єкт – суспільство, але з різних сторін,
тобто кожна з них має власний предмет пізнання і свої засоби пізнання.
Специфіка ж підходу до вивчення суспільних явищ з позицій соціальної філософії виявляється у
розгляді суспільних явищ з точки зору причин їх виникнення, у з’ясуванні найбільш загальних
законів їх розвитку і функціонування. Якщо говорити про своєрідний “стрижень” соціальної
філософії, то ним є вивчення відносин людини і суспільства у всій складності їх відтінків, тобто
суспільного буття людини.
Отже, головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що вона вивчає не ту чи іншу
сторону життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. Соціальний
філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває
інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня
розвитку, функціонує у тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних та
інших, коротко кажучи – матеріальних та духовних факторів.
Соціальна філософія є світоглядною наукою, оскільки вивчає закономірності й проблеми розвитку
суспільства через визначення місця і ролі в ньому людини. До числа її ключових проблем
відносяться:
– проблеми людського начала: як виникла людина? Які основні визначальні чинники її появи та
існування? Природне в людині та суспільстві тощо;
– проблеми індивідного начала в суспільстві: яким чином можливе перетворення індивідного в
суспільне і навпаки? Взаємодія індивідів як основний елемент соціуму;
– проблеми розвитку та функціонування законів соціальної системи;
– проблеми способів людського буття у суспільстві: діяльності, праці, виробництва;
– проблеми соціальних форм духовного, його об’єктивації та індивідуального освоєння;
– накінець, проблеми спрямованості людської історії.
Соціальна філософія, таким чином, є розділом філософії, який включає в себе вивчення якісної
своєрідної суспільства, його відмінностей від природи, відношення до держави, релігії, моралі,
духовної культури; його цілей, суспільних ідеалів, генези і розвитку соціальної історії, її долі і
перспектив.
Розглянувши це питання, перейдемо до аналізу природного, економічного, соціального та
етносоціального, політичного та духовного буття (життя) суспільства.
Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Етимологічно,
тобто відповідно до первісного значення слова, поняття “природа” є похідним від слів “при роді”
(тобто родовій общину), “при родах”, “при родильниці” (тобто при народженні, адже природа
породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.
У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У
цьому значенні поняття “природа” охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття
“матерія”. Природа не має ні початку, ні кінця, безкінечна у просторі і часі, перебуває в
безперервному русі, змінах. Про це говорив І.Кант, підкреслюючи, що природа у загальному
розумінні слова є існування речей, підпорядкованих законами. У цьому сенсі природа включає в
себе і суспільство.
В іншому розумінні природа – це об’єкт науки, точніше – сукупність об’єкт “наук про природу”,
природознавства.
Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства,
оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть
суспільству. Саме у цьому розумінні поняття “природа” вживається для характеристики її місця і
ролі в системі відношень людини і суспільства до об’єктивної дійсності, розуміння якої протягом
розвитку людства історичного змінювалося.
Таким чином, поняття “природа”, “природне середовище” мають важливе практичне та
психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є
людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа
як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет
людської діяльності, середовище людського існування.
Протилежне поняттю “природа” – поняття “культура”. Не розглядаючи останнє детально (про це
йтиме мова в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура – це освоєне,
перетворене людиною, природа ж – те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не
залежними від людини законами. Культура, таким, чином, є природою, що перетворена людиною.
Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне,
штучне. Саме у цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського існування в світі.
Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням
великої “матері-природи”. Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому
культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні
передумови суспільного життя.
Але природа для людини – не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності.
На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім
практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук,
оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У
сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за
збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і
стає дедалі ширшою.
Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї
входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що
йтиме мова далі.
Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття “навколишнє
середовище”, або сучасне – “довкілля”. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне
навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від
людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним
об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають “натуральною природою”), і другу, тобто
природу, як вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем
культури.
До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли
поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком
освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий
ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем.
Поняття “географічне середовище” було введене у географію та соціальну філософію французьким
вченим Ж.Реклю (1830 – 1905) та російським природознавцем Л.І.Мечніковим (1838 – 1888),
братом видатного фізіолога, і до початку космічної ери воно більш-менш адекватно відображало
сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту
частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі; воно
охоплює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему
природного середовища існування людини, про що йшла мова в одному із попередніх розділів
цього посібника.
Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти
естетичного і морального становлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною,
які не існують у природі; рослини, тварини, виведені людиною завдяки природному добору чи
генній інженерії; суспільні відносини, пов’язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані
через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне
середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до
суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби “двох світів” –
природного й штучного.
На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів
продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини,
який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть
свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.
Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і
вихідним об’єктом виробництва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому
ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами,
воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.
Біосфера та ноосфера. Поняття “біосфера” вперше вжито австрійським геологом Е.Зюссом ще в
1875 р. Але глибокого наукового змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після видання
праці видатного українського природознавця В.І.Вернадського (1863 – 1945) “Біосфера”.
Біосфера (від. грец. біос – життя і сфейрос – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям
і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і
сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних та глибинних підземних
енергій. Просторово біосфера охоплює: тропосферу, тобто нижню частину атмосфери до 10-15 км;
кору вивітрювання на 2-3 км вглибину від поверхні Землі та всю гідросферу до її максимальних
глибин. За деякими підрахунками фахівців, жива речовина – “біомаса” – важить приблизно
2.42.1012 тонн.
Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок
нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою
на наукових засадах, а наука – пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини
з природою. Отже, поняття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.
Поняття “ноосфера” (від грец. ноос – розум і сфейрос – сфера) виникло у 20-х роках минулого
століття. Воно запропоноване французькими філософами Е.Леруа та Тейяром де Шарденом, які під
“сферою розуму” розуміли вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив
В.І.Вернадський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна
людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану
колективним розумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати
вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.
Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються
у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик
природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде не про
руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і
щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.
Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскільки людство ще далеке від такого
стану. В своїй останній праці “кілька слів про ноосферу” він визначив деякі загальні умови,
необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й
економічному зв’язках; ноосфера – явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до
цілковитої рівності рас, народів тощо; ноосфера не може бути створена до припинення війн на
Землі.
Теорія ноосфери сформувалася в 20-30 роках ХХ ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних
елементів: природа – людина – суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент –
техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті (так звана
техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як
велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему –
одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйнація
відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній
план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.
Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно
переплетені ціннісні та буттєві підходи без будь-якого їх розмежування. Тому потрібно розрізняти
розуміння ноосфери як утопії і як реального стану, одне не повинне заступати собою інше. І
виходячи з реального стану відносин людини з природою, слушною можна вважати думку деяких
сучасних вчених, у тому числі й вітчизняних, про те, що ноосфера знаменує собою початок
низхідного етапу розвитку людства.
Природа як сукупність об’єктивних умов існування людства. Людина, суспільство
безпосередньо пов’язані не з усією природою, а з її певною частиною – географічним середовищем,
тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та
тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті
суспільства.
Ідея визначальної ролі природних умов у житті суспільства висувалася ще античними авторами
(наприклад, Платоном), проте набула поширення лише в період становлення капіталізму.
В XVII – XVIII ст. сформувався географічний детермінізм (від латин. детермінаре – визначати) як
напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне середовище
вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї чи іншої країни, того чи іншого
народу. Його засновник французький мислитель Шарль-Луї Монтеск'є (1689 – 1755) у своїй праці
“Про дух законів” висловив глибоку на той час ідею про загальну закономірність, якій
підпорядковані всі явища природи й суспільства, вважав, що характер народу, суспільно-
політичний устрій країни, релігійні уявлення, становище жінки, форма сім’ї, тобто весь спосіб життя
людей зумовлений передусім характером поверхні Землі, ґрунтами і особливо – кліматом. Влада
клімату, вважав він, “сильніша від усіх влад”. Представник цього ж напряму був також англієць
Г.Бокль (1821 – 1862), який у своїй праці “Історія цивілізації в Англії” визначив вже чотири чинники
життя та долі людства: клімат, ґрунт, ландшафт, їжа.
З погляду сучасної науки у цих мислителів ми бачимо перебільшення ролі одного чи кількох
чинників у житті та розвитку суспільства, хоча для свого часу їх вчення були прогресивними.
Водночас безсумнівним є той факт, що людина живе на Землі в межах її тонкої оболонки –
географічного середовища. Більш того, сама людина є природною істотою, яка живе за законами
природного світу. Адже людина у всіх видах діяльності, щоб вона не робила і що б не
перетворювала, чинить як істота природна.
Природа є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови
можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його. Ця залежність
була особливо відчутною в період становлення людства – за первіснообщинного ладу. Адже надто
сприятливі природні умови, які давали чи дають нині людям все необхідне для життя, не
потребуючи певних зусиль від людей, як і надто суворі, що зумовлюють напруження всіх її
життєвих сил для підтримання лише свого фізичного існування, негативно позначилися на бутті
суспільства.
Зовнішні стосовно людини природні передумови поділяються на загальні, які діють протягом всієї
історії на всі покоління (космічні явища, геологічні та кліматичні чинники), та специфічні, до яких
можна віднести запаси мінералів, корисних копалин, пального, природні засоби комунікації та інші,
які діють у різні періоди історії людства з різною силою і справляють неоднаковий вплив на народи,
що існують одночасно.
Природні умови впливають на суспільство передусім своїми процесами, явищами, силами як
постійними (склад атмосфери і води, припливи і відпливи, наприклад), так і тимчасовими,
поодинокими (метеорити, зміна географічних і магнітних полюсів та інші), які діють і
безпосередньо, й опосередковано, тобто самі собою й за участю людей.
Водночас природні передумови забезпечують можливість довготривалого існування і розвитку
суспільства потрібними йому резервами. До них можна віднести запаси корисних копалин та
енергетичних ресурсів Землі, а з часом – і Космосу, ресурси води та кисню в атмосфері тощо.
Іншими словами, людство нерозривно пов’язане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів
та процесів, що відбуваються в біосфері.
Матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через
людську працю. Природа є загальною умовою і предметом людської праці. Природні умови
справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їх напрям. Суттєвим є вплив природних умов на
форми і темпи історичного процесу. Адже відомо, що природні цикли (доби, пори року) визначають
ритм життєдіяльності людини, від них залежить продуктивність людської праці. Засухи, повені,
виверження вулканів, землетруси можуть знищувати результати людської праці й гальмувати
розвиток суспільства.
Сімейно-побутова сфера людської життєдіяльності має також природний характер. Відомо, що
народжуваність дітей різної статі в певній статистичній пропорції природно визначена, хоча цей
чинник має свої суспільні вияви. Такі соціальні інституції, як шлюб, медичні заклади також
безпосередньо пов’язані з природою людини.
Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми
розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо. Від цих умов
залежить також необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін.
Природні чинники відігріють значну роль і в соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних
спільнот як світ зв’язків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного. Розглянемо це на
конкретних прикладах.
Починаючи з періоду розкладу первіснообщинного ладу, одним з первинних осередків людського
суспільства є сім’я – своєрідний мікроколектив, який має виняткову соціальну стійкість.
Найважливішою ж функцією сім’ї є відтворення людського роду, тому цілком зрозуміло природне
начало як найважливіша основа сім’ї.
Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього
неможливий висхідний розвиток людства.
Проявом природних визначальних чинників є расовий подів суспільства. Расова ж приналежність і
розділяє людей (різних рас), і водночас об’єднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних
механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості
вплетені у суспільне життя – адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної
расової солідарності.
Однією з найскладніших проблем сучасного світу є проблема етнонаціональних спільнот і їх
взаємозв’язок. Адже у сучасному світі відбувається своєрідний “етнічний ренесанс”. Про характер
цих спільнот мова буде далі, тому обмежимося лише констатацією того незаперечного факту, що
нації, як правило, розглядаються лише як соціальне (або лише духовне) явище, у тіні залишається
природність національних спільнот. Але ж нації складаються з людей, які, проживаючи, діючи на
одній території протягом століть, постійно спілкуються між собою. Тому в процесі багаторічної
етнонаціональної еволюції формуються певні природні характеристики людей – їх фізичний вигляд,
фізіологічні характеристики їх темперамент, менталітет тощо. Доречно зазначити, що одна з
концепцій нації, запропонована Л.М.Гумільовим, ґрунтується на положенні, що нація має природне
(біологічне) походження.
Врахування природної складової в національних спільнотах, можливо, проллє світло на особливу
життєстійкість цих спільнот, високу прихильність до них людей.
Наявні певні аспекти природного і в соціально-класових поділах суспільства, хоча вони на сьогодні
ще мало досліджені і не мають яскраво вираженого характеру. Можна лише констатувати певні
аспекти розподілу праці між чоловіками й жінками, різну питому вагу цих груп у соціальному
управлінні тощо.
Стосовно політичної сфери суспільства поширена думка, що політичні механізми соціального
управління й самоуправління зовсім не пов’язані з природними чинниками, що вони функціонують
лише як утворення суспільні. Дійсно, у самих політико-управлінських структурах проявів
природного небагато, їх можна звести лише до територіально-природних факторів, регіональних
особливостей території країни. Щодо природного об’єкта політико-управлінської діяльності можна
констатувати, що вона включає в себе природне як безпосередньо, так і опосередковано.
Проблема освоєння нових земель і в цілому землекористування, захист здоров’я людей і
регулювання зростання народонаселення, організація суспільних форм захисту природи,
рослинного та тваринного світу та інші – ці питання завжди входили в орбіту політичних інтересів і
ставали метою діяльності і турботою політичних інституцій.
Змістовним є взаємозв’язок духовної сфери суспільства і природи. Отже, навіть короткий розгляд
проблеми свідчить про те, що природне начало проявляється в усіх сферах суспільного життя, і
форми його прояву багаті та різноманітні.
З розвитком людства – удосконалення знарядь праці, нагромадження знань – вплив природи на
розвиток суспільства ставав менш значним. Водночас посилювався вплив суспільства на природу,
зумовлений зростанням кількості населення Землі, у результаті розвитку самих людей, постійним
зростанням їх потреб.
Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від
одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у
продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:
– неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої “присвоюючої економіки”
до виробничої”;
– промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення
промисловості);
– науково-технічна революція.
Відповідно до цих “вузлових точок” у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії
суспільства з природою та їх наслідки для природи:
Перший етап охоплює період від виникнення виду гомо сапієнс до появи землеробства і скотарства,
тобто період “присвоючої економіки”, коли людина жила полюванням, рибальством та
збиральництвом. Його характерна риса – єдність людини і природи, – людина не виділялася з
природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало
природну, екологічну та демографічну детермінацію
Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство,
а в деяких місцях – скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин
суспільства з природою – людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння
нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності
між натуральною, “незайманою” природою та штучним, “олюдненим” середовищем.
Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На
завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння
людини природі. Цей етап і є наслідком неолітичної революції.
Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво
підпорядковує сільське господарство промисловості, село – місту. Саме в цей час виникає ідея
панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф.Бекона). Щодо технології
машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на
природу стає згубним, набуває глобального характеру.
Четвертий етап пов’язаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ
ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне
забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення
штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних
речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по
світу і, що найнебезпечніше для людини, – накопичуються в її організмі. Але найголовніше –
колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.
Сферою життя людини стала практично вся планета. Попередні, локальні чи регіональні, екологічні
кризи стали передумовою для сучасної глобальної, всепланетної, загальнолюдської трагедії.
Причинами ж глобальної екологічної кризи є: нераціональне, споживацьке ставлення людства до
природи; забруднення людської свідомості хибними злочинними ідеями зверхності одних рас,
народів над іншими; мілітаризація, а також підпорядкування цим ідеям наукових пошуків та
досліджень.
Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство
стало перед альтернативою – або перейти до якісно нового (тобто п’ятого) етапу взаємодії з
природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі,
етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе.
Поряд з довкіллям природним чинником розвитку суспільства є народонаселення, постійне
відтворення людей. Цю складову природи людини вивчає демографія (від грец. демос – народ і
графо – пишу). Але народонаселення має два рівні – власне соціальний і соціоприродний, тобто
демографічний. Загрозливим у цьому аспекті є той неспростовний факт, який мовою ООН
називається “парадоксом відсталості”, адже сучасний “демографічний вибух” локалізований у
регіонах Африки, Азії та Латинської Америки, тобто у найбільш відсталих країнах світу, що свідчить
про парадоксальність поведінки людини. На сьогодні населення Землі складає вже 6 млрд. 100 млн.
чоловік, а на 2050 р., за прогнозами, воно вже складатиме близько 10 млрд. чол., тобто досягне
граничної для планети межі.
Отже, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні
варто пам’ятати і про певні надії, передумови подолання глобальних кризових явищ, блокування і
відведення вселенської загрози для людства. Основними чинниками цього є: розгортання
інформаційної (комп’ютерної), біотехнологічної революції як технічної основи можливого виходу із
ситуації “виживання”, подолання перешкод на шляху об’єднання людства, тобто створення нової
цивілізації.
– Формування змішаної ринкової й соціально орієнтованої економіки як домінуючого типу світового
господарства. Вона дасть можливість зміцнити світові господарські зв’язки, вирішити глобальні
проблеми.
– Становлення принципу ненасильства і демократії у внутрішній і зовнішній політиці держав, у
групових і навіть міжособистісних стосунках людей – тобто це потреба переходу від культу сили до
діалогу, компромісів, консенсусу.
– Необхідність об’єднуючих процесів у духовному житті – як релігійному, так і світському варіанті,
тобто пошуки шляхів ідейного зближення, взаєморозуміння між країнами і народами.
– Інтегративні процеси, які вже охопили всю планету.
– Насамкінець, вже можна бачити певні “прориви” у сфері інтелектуальних пошуків; ми
напередодні інтелектуальної революції, перед обличчям нового Всесвіту, нової природи і відповідно
нової людини, про яку мріяли мислителі минулого.
Отже, стратегічні й тактичні шляхи виживання людства існують, розум людський відкриває їх, хоча
вони звивисті й тернисті.
Економічне життя суспільства. У попередньому розділі суспільство розглянуте як надскладна
система суспільних відносин. Подальший аналіз цієї системи передбачає розгляд кожної сфери
суспільного життя, її роль в житті людини і суспільства, виділення основної, визначальної сфери,
яка не тільки була історично першою, але й “прародильницею” всіх інших сфер життя суспільства –
природної, соціальної, політичної, етносоціальної та духовної. Такою є економічна сфера
життєдіяльності, його матеріальне виробництво.
Матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів
суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та
ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи
відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу
особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто “виробництво
людини”, формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом
потреб.
Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й
умова їх розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільного
виробництва.
Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей, які з допомогою
наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ,
необхідних для задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно
спрямоване і на перетворення природи, і на суспільне “самоперетворення” людини.
В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного
боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.
Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між
собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний,
– це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству
нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб
виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом
вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості,
будівництва, транспорту тощо.
Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми
відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між
людьми у процесі освоєння ними природи.
Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у
рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в
процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і
складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці;
по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.
Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все
це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною
силою їх розвитку.
Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці)
елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім
людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу
(інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги,
освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Предмети праці у сукупності з
засобами праці складають засоби виробництва.
Розглянемо ці елементи продуктивних сил детальніше.
Знаряддя праці є зміненою частиною природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва
впливає на предмет праці. До них відносяться різноманітні механічні, фізичні, хімічні, біологічні та
інші засоби зміни речей і явищ у природі.
Вони втілюють у речовій, матеріальній формі технічну сторону прогресу продуктивних сил, що
забезпечує можливість передачі досягнень одного покоління до інших. Епохи розрізняються не тим,
що виробляється, а тим, як вони виробляють, якими знаряддями праці здійснюється процес
виробництва. Але самі по собі знаряддя праці, які разом з предметами праці утворюють речову
форму продуктивних сил, не можуть саморозвиватися, більш того, вони втрачають свої корисні
якості, якщо не охоплені живою працею людини.
Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини для виробництва речей.
Вони поділяються: на первинні, характерні в основному для добувної промисловості (вугілля,
нафта, газ, які видобуваються із землі; цілинні землі, які обробляються та ін.); вторинні як
необхідний компонент обробної промисловості, в якій вже вкладена людська праця: перероблена
сировина і напівфабриками, метал, бавовна тощо.
Предмети праці є найбільш пасивним елементом продуктивних сил. Але за його “асортиментом”
можна робити висновки про міру освоєння суспільством природи, адже кількість різних речовин і
явищ природи, які є предметами праці – це показник того, наскільки природні ресурси включені у
суспільне виробництво.
Становлячи цілеспрямований процес, виробництво не може функціонувати, якщо воно не
використовує поряд з матеріальним і Духовні чинники, не забезпечує поєднання науки з
виробництвом. Наукові програми, довгострокові плани і прогнози, науково-технічні рішення
практичних завдань, система наукової організації управління виробничими процесами, технологічні
цикли, які відображають якісні і кількісні зміни об’єктивних і суб’єктивних факторів праці,
особливості їх взаємодії – все це невід’ємні складові сучасного виробництва.
Отже, теоретичною основою практичної виробничої діяльності постає наука, котра виступає
духовним регулятором виробництва і в процесі свого розвитку чинить істотний вплив на всі основні
елементи продуктивних сил, в тому числі і на людину. Ось чому мова сьогодні йде про те, що наука
перетворилася (чи перетворюється) в безпосередню продуктивну силу.
Виробничі відносини. Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих
відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають
соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні
характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.
Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які
проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з
приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник
повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того,
кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.
Отже, відносини власності є головною, визначальною стороною виробничих відносин.
По-друге, відносини людей з приводу речей поширюються і на вироблені продукти, які створені для
використання. А для цього вони повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і,
насамкінець, спожиті.
Тобто, відносини розподілу, обміну і споживання є важливими складовими виробничих відносин.
Але ж ці відносини залежать від власності, визначаються нею. Власник засобів праці завжди
присвоює вироблений продукт; в залежності від характеру виробничих відносин вироблені
матеріальні блага розподіляються та споживаються або спільно – як у первісному суспільстві, або ж
пануюча меншість присвоює додатковий продукт.
Таким чином, продуктивні сили того чи іншого суспільства в їх історично конкретному поєднанні з
виробничими відносинами утворюють економічний спосіб виробництва. При цьому продуктивні
сили виступають як його зміст, а виробничі відносини – як його форма, у якій люди здійснюють
виробництво. Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим, необхідним,
стабільним. Він є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність
виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Об’єктивна, матеріальна
природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не волею і бажаннями людей,
а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Як і будь-яка форма, виробничі відносини
здійснюють активний зворотний вплив на розвиток продуктивних сил. Це можна уявити таким
чином: продуктивні сили створюються і розвиваються, зберігаються чи виходять з ладу в
результаті практичної діяльності людей, які керуються певними мотивами й конкретним чином
організовані для суспільного виробництва, а це все визначається існуючими виробничими
відносинами. Активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили може бути
подвійним: вони можуть прискорювати суспільний прогрес (за умови їх відповідності) і суттєво
гальмувати розвиток суспільства (коли між ними виникає невідповідність, а тим більше – конфлікт).
Таким чином, основним соціологічним законом, дія якого прослідковується на протязі всієї історії
людства, є закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті. Адже зі зміною
способу виробництва змінюється само суспільство: трансформуються соціальна структура, про що
йтиметься у наступному розділі; відбуваються зміни у системі управління, виникають нові
організації, установи; змінюються погляди людей, їхня психологія – формується певний тип
особистості.
Сутність і наслідки НТР. У 50-х роках ХХ ст. починається науково-технічна революція. В своїй
основі вона є докорінним, якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення
науки в провідний чинник суспільного виробництва в цілому, матеріального – зокрема. Замінюючи
все більшою мірою фізичну працю людини, відсторонюючи її безпосередню включеність у
виробничий процес, НТР суттєво змінює всю структуру й елементи продуктивних сил, умови,
характер і зміст праці. Втілюючи у собі зростаюче об’єднання науки, техніки і виробництва, НТР
разом з тим впливає на всі сторони життя сучасного суспільства, включно управління
виробництвом, освіту, культуру, психологію людей, взаємовідносини між суспільством і природою.
Як соціальний феномен, НТР має такі особливості:
– по-перше, це докорінні якісні зміни як у науці, так і в техніці; в минулому не було такого
взаємозв’язку відкриттів у науці з якісними змінами в техніці;
– по-друге, якщо раніше якісні зміни відбувалися в окремих сферах науки і техніки, то НТР є
всеохоплюючими якісними змінами у всіх основних сферах науки і техніки;
– по-третє, змінюються зв’язки науки з виробництвом: якщо у XVII – XVIII ст. наука відставала від
техніки в своєму розвитку, йшла “слідом” за виробництвом, вирішувала лише його “замовлення”, то
в ХІХ ст. наука починає наздоганяти техніку, йти “поруч” з нею, втілюється в нових засобах
виробничого процесу, поступово перетворюється у безпосередню виробничу силу. В процесі ж НТР
наука все рішуче випереджує техніку, ставить і вирішує такі завдання, які розв’язуються практично,
впроваджуються у виробничий процес, тобто наука все більшою мірою, повніше стає
безпосередньою продуктивною силою;
– по-третє, це якісні зміни характеру праці: людина все більше звільняється від нетворчої
продуктивної діяльності, за нею зберігається творча сторона участі у виробництві.
Для більш змістовного розуміння феномену НТР розглянемо її основні напрямки.
1. Автоматизація виробництва як вища форма механізації, яка знаходить свій вираз у використанні
сукупності технічних засобів, що утворюються без безпосередньої участі людини і дозволяє
здійснювати виробничі процеси безперервно, в оптимальному технологічному режимі, і забезпечує
одержання найкращих результатів при найменших затратах. Автоматизація є технологічною суттю
НТР; зміна ж у результаті автоматизації місця людини в системі виробництва, характеру і змісту
праці людини є соціальною сутністю НТР.
2. Відкриття і використання нових джерел енергії, перш за все атомної, а в перспективі, на що
спрямована одна із міжнародних програм – і екологічно чистої термоядерної енергії.
3. Хімізація промисловості й сільського господарства. З одного боку – виготовлення штучних,
синтетичних матеріалів із наперед заданими властивостями, тобто нових предметів праці.
4. Якісна зміна транспорту, зв’язку, комунікацій. Створення ракетної техніки й освоєння космосу,
надпотужних повітряних та океанських лайнерів, телебачення, лазерні засоби зв’язку та інше – все
це революціонізувало цю сферу.
5. Впровадження біології у виробництво. Так звана “біологічна революція” привела до широкого
застосування у промисловості, сільському господарстві біологічних технологій найбільш ефективних
і економних. Успіхи сучасної генетики дозволили не лише “заглянути” у таємниці життя, але й
покращувати породу тварин, їх клонування, збільшувати врожайність сільськогосподарських
рослин, по-новому підійти до самої людини аж до зміни її спадковості та лікування шляхом генної
інженерії тощо.
6. Освоєння космічного простору, тобто “космізація” науки, виробництва. Рисами космізації
виробництва є:
- відтворення та використання у виробничій сфері процесів, умов, аналоги яких у їх природному
вигляді існують переважно в космосі (вакуумну, кріогенна техніка, потужна радіація, плазма,
надвисокий тиск та температура тощо);
- розвиток ракетної та космічної техніки і втілення їх досягнень в інші галузі виробництва
(створення нових матеріалів, приладів, технологічних та виробничих процесів);
- винесення в космос, наприклад, на орбіти супутників Землі та космічні станції, частини
виробничо-технічних комплексів, супутників прикладного значення, в перспективі – використання
енергії космосу задля подальшого розвитку земного виробництва.
Отже, під космізацією виробництва ми розуміємо свідому діяльність людей, у якій безпосередньо чи
опосередковано використовується процеси і явища космосу або ж знання про них, а також
пов’язана освоєнням з космосу техніка.
7. Революція в техніці розумової праці, тобто кібернетизація або комп’ютеризація виробництва та
управління. Ця революція привела до створення складних кібернетичних пристроїв (ЕОМ), які стали
не лише помічниками людини у збиранні, обробці, зберіганні та використанні інформації, в
управлінській і прогностичній діяльності, але й замінюють людину в її рутинних, нетворчих видах
діяльності, а в перспективі – і в багатьох її творчих процесах.
Таким чином, НТР перетворює продуктивні сили, але, згідно з раніше сформульованим законом, їх
докорінна зміна неможлива без відповідних перетворень виробничих відносин. Тому сьогодні мова
йде про якісно нове, інформаційне суспільство, про соціальні наслідки НТР.
До таких наслідків відносяться проблеми зайнятості, робочого часу; зміна галузевої структури
виробництва; географічне розміщення продуктивних сил; зростання і розвиток міст, тобто
урбанізаційні процеси; форма, структура управління підприємствами і організація праці, зміна її
змісту та характеру, покращення умов; проблеми підготовки та перепідготовки робітників,
інженерно-технічних працівників та менеджерів; це також проблеми побуту та сім’ї, демографічних
процесів; насамкінець, це проблема культури, зокрема формування масової культури, про що йтиме
мова у відповідному розділі цього посібника.
Соціальне буття суспільства. У попередніх розділах суспільство розглянуте не як механічна сума
індивідів, а як соціальна система, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ. В
межах цієї системи формуються й функціонують різні спільноти і групи, великі й малі,
взаємовідносини яких і складають власне соціальну структуру. Тому остання існує як сукупність
демографічної, поселенської, класової (чи стратифікаційної), професійно-освітньої та етносоціальної
структур.
Розглянемо коротко кожну з них.
Демографічна структура суспільства. Народонаселення – безперервно відтворююча себе
сукупність людей, основна спільнота демографічної структури. В цьому плані мова йде про
народонаселення Землі, окремих країн, регіонів тощо.
Поряд з природним середовищем воно є найпершою умовою життя і розвитку суспільства,
передумовою й суб’єктом історичного процесу. Прискорені чи уповільнені темпи суспільного
розвитку значною мірою залежать від таких демографічних показників, як загальна кількість
населення, його густота, темпи зростання, статевовікова структура, стан психофізичного здоров’я,
міграційна мобільність тощо.
Народонаселення не просто заповнює собою весь соціальний простір, воно невід’ємно пов’язане зі
всіма іншими складовими суспільства, перш за все з економікою. Можна виділити два напрямки
взаємодії демографічних та економічних процесів і станів: населення – економіка і – населення.
Останній краще відображений у літературі, простіше засвоюється буденною свідомістю, адже
нівкого з нас, наприклад, не виникає сумнів відносно того, що народжуваність визначається перш
за все рівнем економічного добробуту, забезпеченістю житлом, участю жінок в суспільному
виробництві (хоча тут науковий аналіз виявляє парадокси надзвичайно високих темпів
народжуваності за низького економічного й культурного розвитку суспільства).
Прискорення чи уповільнення темпів економічного розвитку залежить вже від такого начебто
поверхового показника як загальна кількість населення. Помітний вплив на економіку робить і
густота народонаселення. До найбільш активно впливаючих на економіку демографічних факторів
належать темпи приросту народонаселення, які визначаються не тільки показниками природного
приросту населення, але і його статевовіковою структурою, темпами і спрямованістю міграції.
Зрозуміло, що для нормального розвитку суспільства і перш за все його економіки однаково
шкідливі і мінімальні, і максимальні темпи.
Ці темпи багато в чому залежать від статевовікової структури населення, адже порушення
пропорцій між чоловічою та жіночою частинами населення, старіння населення, тобто збільшення
частки нездатних до дітонародження вікових груп безпосередньо відбиваються на темпах
зростання народонаселення, а через них – і на розвиток економіки.
Міграційна мобільність населення дає можливість більш рівномірно розподіляти населення у
соціальному просторі, його перерозподіл сприяє вирівнюванню професійно-виробничого досвіду
людей. Але ефект міграції – позитивний чи негативний – у кожному конкретному випадку,
залежить від її темпів, спрямованості й структури міграційних потоків.
Погіршення психофізіологічного здоров’я населення призводить до зниження продуктивності праці,
вимагає додаткових видатків на охорону здоров’я, утримання інвалідів тощо. Але найстрашніше –
якщо здоров’я населення погіршується з покоління в покоління, починається деградація генофонду
народу; поряд з депопуляцією, скороченням тривалості життя це стає суворим попередженням для
суспільства.
Вплив демографічних чинників виявляється у всіх складових суспільства, він не обмежується лише
економікою: відбиваючись у моралі, політиці, праві, в суспільній психології, менталітеті.
Поселенська структура суспільства. Це поняття відображає стосунки людей з територією їх
помешкання, точніше – відношення людей між собою у зв’язку з їх приналежністю до одного й того
ж, або до різних типів поселення. За поселенським принципом індивіди розмежовані у просторі,
вони, в залежності від типу поселення, є або міськими, або сільськими жителями.
Суттєві відмінності між містом і селом виростають із причин технологічного плану, але основні
причини цього зумовлені економічним способом виробництва, для якого характерним є розподіл
населення на класи. Нерівномірність розвитку міста і села перетворюється у протилежності, тобто у
відносини підпорядкування і експлуатації.
Феномен протилежності міста і села має й міжнародний аспект, адже продовжує існувати поділ
планетарного простору на “світове місто” (умовно – Північ) і “світове село” (умовно – Південь).
Тому вся історія цивілізації може бути розглянута як історія урбанізації (від латин. урбаніс –
міський), тобто як процес зростання ролі міст, поглинання ними все більшої частини населення,
залучення навіть тих, хто залишився жити в селі, до матеріальних і духовних цінностей міської
культури.
Професійно-освітня структура суспільства. Професії та освіта з’явилися в результаті
виділення ремесла (гончарного, ковальського тощо), торгівлі, відособлення праці по управлінню
общинними справами й здійсненню культурних функцій, та з тих початків трудового навчання, які
обов’язково були присутні у вихованні це первісної людини.
Суспільство набуває професійно-освітню структуру тільки в результаті трьох великих суспільних
розподілів праці – відокремлення скотарства від землеробства, ремесла і торгівлі від сільського
господарства, праці розумової від праці фізичної.
Наслідком цих розподілів праці – особливо останнього – стало виникнення інтелігенції (від латин.
інтелігенс – розуміючий, мислячий, розумний), яка ніколи не була класом і поділяється на
культурно-творчу, інженерно-технічну, військову, управлінську тощо. Є і такі закони інтелігенції, які
обслуговують інтереси суспільства в цілому: в науці, управлінні, освіті, охороні здоров’я, обороні
країни, мистецтві.
У вітчизняній філософській та соціологічній літературі знайшла широке розповсюдження версія про
інтелігенцію як прошарок. Вона є спільністю людей, які займаються розумовою, переважно
складною, творчою працею. Інтелігенція є одночасно і професійною, і освітньою спільнотою.
Внаслідок високого освітнього рівня саме в інтелігенції сконцентрований основний інтелектуальний
потенціал суспільства. Отже, суспільство, яке не розуміє цього, і ставиться до інтелігенції зі
зневагою, не має майбутнього.
Соціально-класова структура суспільства. Опорним при дослідженні питання про соціальну
структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній
праці англійського філософа Т.Гоббса “Левіафан”: соціальна група – це сукупність людей,
об’єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту,
але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої
ролі у розвитку суспільства.
Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких відносяться сім’я, шкільний клас чи
академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські
спільності тощо) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й
неформальні групи.
Середні групи більші за кількістю, вони об’єднують виробничі об’єднання працівників одного
підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад, мешканців одного села,
району тощо. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.
Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже
саме вони є багаточисельними об’єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів,
фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого
життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією,
і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.
Класові суспільства почали складатися понад 5 тисяч років тому. Наприкінці IV тис. до н.е. виникли
держави в долині Нілу та в Месопотамії; в середині ІІІ тис. – в басейні Інду; в ІІ тис. – в басейні
Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе; в І тис. до н.е. – на більшій
часині території Старого світу і в Центральній Америці.
Класи виникали двома шляхами: шляхом перетворення полонених у рабів та внаслідок виникнення
економічної нерівності в общині, суспільного розподілу праці, виділення груп людей, які виконували
соціальні функції і використовували своє становище для збагачення за рахунок інших.
Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов’язували
його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські
економісти кінця XVIII – початку ХІХ ст. Специфіку історичного процесу як боротьби класів
розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів
розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби
виробництва) пов’язане марксистське визначення класів.
Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:
- існування класів пов’язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей
у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок – С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та
інші);
- класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та
інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);
- класи є відносно самостійними групами людей, що об’єднуються на основі фактично розрізнених
інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер);
- як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками:
місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва,
роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна
класоутворююча ознака – це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів).
Це визначення найґрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи.
Вважати, що класи пов’язані лише з матеріальним виробництвом, сьогодні є недостатнім, про що
свідчить досвід становлення класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві.
Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а
вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти,
що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці
конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-
політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.
Отже, класова боротьба – реальний факт суспільного життя, хоча її роль по-різному трактувалася в
соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, і
всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій,
здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою,
більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.
Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в
ортодоксальному марксизмі набула, скажімо так, антигуманного характеру. Під цим кутом зору
розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Він виключав з
історичного процесу середні класи суспільства, заперечував їхню творчу діяльність у суспільному
розвитку. Це призводило до затушовування єдності суспільства як соціального організму, до
ігнорування єдності соціальних об’єднань, їхніх багатоманітних і складних контактів.
Отже, класова боротьба відігравала як конструктивну роль, так і була “демонічною силою історії”,
яка не сприяла її розвитку. Досвід ХХ ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш
природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький – це історичний
виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві.
У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, управлінсько-
адміністративні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи. Що ж торкається соціально-
економічних, типу класів, то вони “стають”, формуються. Це один з характерних наслідків
колишньої тоталітарної системи. Відбулося “розселянювання” селянства, і “розкласування”
робітничого класу: гасла “Землю – селянам!”, “Заводи і фабрики – робітникам!” – були лише
деклараціями.
Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде
здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із
нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть нові соціально-економічні спільності. Про
формування ж “середнього класу” за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це
– наше майбутнє.
До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або
перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) –
наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).
У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі і значення у житті суспільства
інтелігенції як “посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством”. Поняття
“інтелігенція” (від латин. інтелігенс – знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу,
стало вживатися понад сто років.
Інтелігенція – це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і
має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з
поняттям “інтелігентність” як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення,
інтелігенція складається з підсистем; про це йшла мова при розгляді професійно-освітньої
структури суспільства.
В західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій
соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії
соціальної стратифікації та соціальної мобільності.
Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише
деякі соціальні “пласти”, або шари, тому замість поняття “класи” треба користуватися поняттям
“страти” (від латин. стратум – шар, пласт, геологічний термін); ознаки стратифікації довільні – рід
занять, зайнятість, стать, приналежність до політичної партії, розмір прибутку, ставлення до певних
соціальних проблем, освіта, кваліфікація тощо; кількість стратів різні автори визначають по-різному
– 4, 5, 6, 7, 8, і більше (до 12). До них інколи додають це й престиж (а американці –
національність).
Друга, певною мірою похідна теорія, що пов’язана з першою і відображає соціальну динаміку, – це
теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про
існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби
між ними не підтверджується; мають місце лише відмінності між стратами та їхня висока
мобільність, рухливість, пов’язана з переходом з однієї страти до іншої.
Відповідно до сказаного існують “соціальні ескалатори”, або “ліфти”, з допомогою яких люди
можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища, – це “вертикальна мобільність”.
“Ліфтами” такої мобільності є: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або
навіть мільярдером); політика – можна зробити політичну кар’єру; армія (пригадаймо стару
приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква – тут також є шанси пробитися у вищу
церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху
вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити
карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.
Окрім “вертикальної мобільності”, коли люди “підіймаються та спускаються, як ліфти в установах”
(за термінологією американського філософа та економіста Ст.Чейза), існує і так звана
“горизонтальна мобільність”, коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється,
а лише пов’язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи
погіршення економічного становища людини.
Отже, соціальне буття суспільства є складним, багаторівневим історично мінливим утворенням.
Духовне життя суспільства. Важливою стороною розвитку функціонування суспільства є
духовне життя. Воно може бути змістовним, внаслідок чого виникає сприятлива духовна атмосфера
життя людей, хороший морально-психологічний клімат. Воно ж може бути бідним і невиразним, а
інколи у ньому панує справжня бездуховність. А в змісті духовного життя суспільства виявляється
його справжня людська сутність, адже духовне притаманне лише людині, виділяє й підносить її над
світом.
Структура духовного життя суспільства. Духовне життя суспільства надзвичайно складне.
Воно не обмежується різноманітними проявами свідомості людей, їх помислів та почуттів, хоча
свідомість є стрижнем, ядром духовного життя людини і суспільства.
До основних елементів духовного життя суспільства відносяться духовні потреби людей,
спрямовані на створення певних духовних цінностей, духовне виробництво в цілому. До елементів
духовного життя відноситься також споживання духовних цінностей; сюди ж відноситься і
міжособистісне духовне спілкування.
Основу духовного життя суспільства складає духовна діяльність, яку можна розглядати як
діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та
уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей
на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних
принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних
обрядах, ритуалах і т.п.
Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння
людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості культури. Тому важко
переоцінити діяльність, пов’язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де б і як
вони не здійснювалися: у сім’ї, школі, вузі чи в трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є
формування духовного світу людей і, відповідно, – збагачення духовного життя суспільства.
Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби – внутрішні спонукання людини
до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного
спілкування. Вони об’єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і
відображають об’єктивну необхідність духовного освоєння оточуючого природного і соціального
світу. Водночас духовні потреби суб’єктивні за своєю формою, оскільки є проявом внутрішнього
світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.
Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання
тих духовних цінностей, про які йшла мова раніше і йтиметься більш детально у заключному розділі
цього посібника. Споживання цих цінностей спрямовано на задоволення духовних потреб людей.
Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують
відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою
передумовою формування різноманітних духовних потреб людини.
Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама
обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав’язуватися людям
рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається
маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків
багатьох людей.
Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони
існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей, тобто – схвалює
вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей: до їх виробництва,
розповсюдження, споживання, збереження.
Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяються такі види
духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші. Отже, вони є перш за все
відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї
дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному
міжособистісному спілкуванні людей у будь-яких сферах їх життєдіяльності – у сімейній,
виробничій, міжнаціональній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний
фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст.
Суспільна та індивідуальна свідомість. Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв,
різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона
має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої,
сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди
осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх
відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності
людей.
Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди, теорії спрямовані на
глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях, аж до їх безпосереднього споживання або ж
іншого використання, наприклад, з метою естетичної насолоди ними тощо. У кінцевому результаті
зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений людьми, стає змістом їх суспільної
свідомості. У цьому заключається соціальна природа суспільної свідомості і її основна особливість.
Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків
зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної
свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених
задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна
свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних
явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних
орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості
людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості
характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини
соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей,
проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.
І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і
суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному
зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних,
національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво
матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього
виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі
відображають суспільне буття і визначаються ним.
Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від суспільного буття має відносну
самостійність. Вона полягає в тому, що:
- суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює його, розкриває сутність
суспільних процесів. Вона має тенденцію відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення
буття стає можливим лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою мірою.
Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне буття: спираючись на аналіз тих чи
інших суспільних явищ, можна віднайти найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;
- суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки,
мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій
зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного
життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою
внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток
науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;
- відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її активному впливу на
суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції, політичні доктрини, моральні принципи, напрямки
у сфері мистецтва і релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у розвитку
суспільства. вони можуть сприяти духовному збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку,
або вести до руйнації і деградації особистості і суспільства.
Структура суспільної свідомості. Структуру суспільної свідомості можна розглядати в різних
аспектах, найголовнішими з яких є наступні. Суттєвим принципом розгляду структури суспільної
свідомості є її поділ за рівнем, ступенем та глибиною проникнення у дійсність, узагальненого
відображення суспільного буття.
В цьому аспекті структуру можна і потрібно розглядати як в гносеологічному (пізнавальному) плані,
так і в соціологічному. Звідси – подів суспільної свідомості на суспільну психологію та ідеологію.
І, насамкінець, в структуру суспільної свідомості органічно включені її форми.
У структурі суспільної свідомості як складного духовного явища виділяються різні сторони, кожна з
яких є відносно самостійним духовним утворенням і водночас пов’язана з іншими його сторонами як
прямо, безпосередньо, так і опосередковано. Тому суспільна свідомість є структурною цілісністю,
окремі складові (сторони) якої взаємопов’язані між собою.
У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи) суспільної свідомості:
- буденна і теоретична свідомість;
- суспільна психологія й ідеологія;
- форми суспільної свідомості.
Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати
нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів,
рівнем їх розуміння.
Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства,
людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю.
Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний,
індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо;
різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін.
Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної
діяльності на основі їх емпіричного досвіду, тобто повсякденної життєвої практики, і являє собою
стихійне, відображення людьми всього процесу соціального життя без будь-якої систематизації
суспільних явищ і розкриття їх сутності. Буденна свідомість включає в себе також такі специфічні
компоненти, як норми моралі, звичаї, цінності, норми, так зване “природне право”, реалізм у
поглядах на світ тощо. Коли ж люди позбавлені наукового розуміння якихось явищ суспільного
життя, вони роздумують про ці явища на рівні своєї буденної свідомості. А таких прикладів у житті
кожної людини та людських спільнот досить багато, бо далеко не всі ми мислимо науково.
Чим нижчий освітній рівень людей, тим більшою мірою процес відображення явища суспільного
життя відбувається на рівні буденної свідомості. Але далеко не кожна грамотна людина мислить
про все науково, тому сфера функціонування буденної свідомості досить широка. Вона дозволяє з
достатньою достовірністю, на рівні “здорового глузду” розглядати явища й події суспільного життя
й приймати на цьому рівні в цілому вірні рішення, які підтверджуються життєвим досвідом. Цим
визначається роль і значення буденної свідомості в житті людей і розвитку суспільства. У буденній
свідомості, яка базується на повсякденному життєвому досвіді, знаходиться велика кількість
корисних відомостей, конче необхідних для орієнтації людей в оточуючому світі, для їх виробничої
та іншої діяльності. Ці відомості стосуються властивостей природного світу, трудової діяльності, сім’ї
та побуту людей, їх економічних відносин, моральних норм, мистецтва тощо. Народне мистецтво й
зараз майже повністю засноване на буденних уявленнях людей про красу. Разом з тим у буденній
свідомості багато ілюзій, неточних, а навіть помилкових суджень і забобонів.
Буденну свідомість не можна ототожнювати з масовою свідомістю. Остання включає в себе і
наукове пізнання, яке проявляється в індивідуальній діяльності. Отже, буденна свідомість є
елементом, складовою масової свідомості.
Теоретична свідомість, на відміну від буденної, є усвідомленням явищ суспільного життя через
розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної,
політичної та духовної сфер життя суспільства. тому теоретична свідомість – це більш високий
порівняно з буденним рівень суспільної свідомості.
Суб’єктами теоретичної свідомості є далеко не всі люди, ними можуть бути вчені, фахівці,
теоретики різних сфер знань, тобто люди, здатні науково аналізувати відповідні явища суспільного
життя.
Буденна і теоретична свідомість взаємодіють, наслідком чого є розвиток того й іншого. Так,
збагачується зміст буденної свідомості, в який включається все більш наукових відомостей і
суджень про різні явища суспільного життя. Тому сучасна буденна свідомість суттєво відрізняється
від тієї, якою вона була, наприклад, сто чи двісті років тому.
Отже, обидва рівні суспільної свідомості – буденний і теоретичний – відіграють свою значну роль у
житті та діяльності людей і в розвитку суспільства.
Своєрідними структурними елементами суспільної свідомості є також суспільна психологія та
ідеологія.
Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів,
їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. В них вкорінені мотиви економічної, політичної і
моральної поведінки, прихильність людей до певного способу життя й соціально-економічних
стандартів. Але в ній наявні і безпосередня реакція груп чи спільнот на економічні, соціально-
політичні та культурні події.
У суспільній психології можна легко віднайти психологічний аспект, до якого відносяться установки,
настрої і переживання, які впливають на поведінку людини як в соціальній групі, так і суспільства в
цілому. Разом з тим у ній наявний соціальний аспект, бо акцентується увага на переживаннях і
настроях, звичаях і обрядах суспільних груп. Такими можуть бути і молодіжні об’єднання любителів
музики чи фанатів футбольних команд, союзи ветеранів, трудові колективи, соціальні прошарки
(бюрократія, театральна інтелігенція), суспільний клас (робітники, капіталісти) тощо. Отже,
соціальний аспект надзвичайно важливий, суспільний образ групи визначає структуру переживань і
настроїв, емоційні відносини до “чужих” та конкурентів.
Розглянемо більш конкретно відмічені “зрізи” суспільної психології. До якої б суспільної групи не
відносилася людина, вона має вроджені потяги, природні за своєю основою. До них відносяться
реакція на самоствердження, статевий, батьківський, оборонний та стадний інстинкти. Ці потяги
проявляють себе і в груповій поведінці. У стані безпорядку, паніки, мітингової анархії, самосуду,
бушування натовпу, заклопотаності черги, масової ейфорії індивідуальні потяги багаторазово
посилюються й поширюються на великі маси людей. Об’єднані обмеженим простором і часом люди
спільно переживають неспокій і страх, надію і відчай, радість і горе, розчарування й агресію, любов
і ненависть, захоплення й солідарність. Наприклад, очікування кінця світу, пришестя антихриста
породжує масові самогубства; страх перед нечистою силою – охоту на відьом; любов до рідної
землі – масовий героїзм, аж до самопожертвування. А це вже не біологічні, а соціально-культурні
чинники поведінки людей.
Відповідно до структури суспільних відносин можна виділити деякі аспекти структури суспільної
психології: за ознакою суб’єктів суспільних відносин, тобто носіїв свідомості (психологія класів,
націй, професій, соціальних груп тощо); за ознакою видів суспільних відносин (психологія
виробничих, моральних, політичних та інших відносин); за відносинами між особистістю та
соціальною групою (нестійкі об’єднання типу публіки, приятельських груп тощо); за ознакою станів
суспільної психології (групові думки, настрої, наслідування, мода тощо). Соціальна психологія у
будь-якому суспільстві виконує пізнавальну, регулятивну, комунікативну та виховну ролі.
Ідеологія відображає об’єктивні потреби та інтереси різних соціальних груп, націй, але на більш
високому рівні. Як система поглядів та установок, ідеологія є теоретичним відображенням
соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних
соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і
рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних
інститутів тощо.
Отже, ідеологія, яка виступає у вигляді теоретичних концепцій, повинна науково відображати
процес суспільного розвитку, розкривати сутність політичних, правових та інших явищ та
закономірностей їх розвитку. Але у кожній ідеології є частка однобічності, суб’єктивізму, класової чи
станової обмеженості, яка не дає можливості зрозуміти і тим більше повністю відобразити інтереси
всього суспільства.
Науковим змістом наповнюється ідеологія тих соціальних груп, інтереси яких відповідають
основним тенденціям розвитку суспільства і співпадають з інтересами прогресивного розвитку,
тобто зі справжніми інтересами більшості членів суспільства. тому ідеологія може бути науковою і
ненауковою, прогресивною й реакційною, радикальною й консервативною, – все залежить від її
соціально-класового змісту, форм та способів її втілення в життя.
На відміну від соціальної психології, яка формується головним чином стихійно, ідеологія
створюється ідеологами свідомо. У ролі ідеологів виступають ті чи інші теоретики, мислителі,
політики. Потім за допомогою відповідних механізмів – різних систем освіти та виховання, засобів
масової інформації та ін. – ідеологія вноситься у свідомість великих мас людей. Таким чином,
процес створення ідеології та її поширення у суспільстві від початку і до кінця є усвідомленим і
цілеспрямованим. При цьому більшого поширення набуває та ідеологія, яка відповідає інтересам
переважної більшості суспільства. однак нерідко ідеологія насильницьким шляхом нав’язується
масам навіть тоді, коли вона не відображає їхніх справжніх інтересів.
Ідеологія формується під впливом об’єктивних і суб’єктивних умов розвитку суспільства, в тому
числі і суспільної психології. Водночас вона суттєво впливає на суспільну психологію. Під її впливом
може значною мірою змінюватися емоційний настрій, вся система соціально-психологічних мотивів
діяльності соціальних груп. Отже, ідеологія має, таким чином, пізнавальну, організуючо-
мобілізаційну, виховну та комунікативну функції.
Форми суспільної свідомості, на відміну від “вертикальної”, тобто рівневої, структури, про що мова
була раніше, створюють так звану “горизонтальну” структуру суспільної свідомості. До них
відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова,
історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.
Кожна з них відображає відповідні сторони суспільного життя, відтворюючи їх духовно. При цьому
зберігається відносна самостійність всіх форм, які тією чи іншою мірою впливають на ті політичні,
економічні та інші процеси, що відбуваються у суспільстві.
Які ж критерії виділення й розмежування за предметом відображення, в кожній з них
відображається та чи інша сфера суспільного життя: в політичній свідомості найповніше
відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані
з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та
їх оцінкою: моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична –
естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”) тощо.
Форми суспільної свідомості розмежовуються також за способом відображення (наука відображає
світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як прояв
естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних
переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а
також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та
релігійних поглядах.
Накінець, форми суспільної свідомості розрізняються також за їх роллю і значенням у житті
суспільства. Це визначається тими функціями, які виконує кожна з них. Мова йде про пізнавальну
(наприклад, наука, філософія), естетичну (мистецтво), виховну функції, а також про функції
морального, правового, політичного регулювання поведінки людей та їх суспільних відносин.
Варто відмітити й таку функцію, як збереження духовного спадку суспільства в науці, мистецтві, а
також прогностичну функцію науки, філософії та інших форм суспільної свідомості, їх здатність
передбачати майбутнє й прогнозувати розвиток суспільства у близькій та віддаленій перспективі.
Кожна форма суспільної свідомості має певний набір вказаних функцій. В їх реалізації проявляється
її роль і значення у житті суспільства.
Розглянемо коротко зміст названих форм суспільної свідомості.
У кожному суспільстві, крім первісного, найважливішою формою суспільної свідомості є політична
свідомість як відображення політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в
суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших методів, за
допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів суспільних
процесів.
Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість як сукупність знань, поглядів
на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Вона тісно пов’язана з
правовими нормами та законами у відповідності з пануючими уявленнями про законність, порядок,
справедливість.
З правосвідомістю тісно пов’язана інша форма суспільної свідомості – моральна свідомість. Мораль є
сукупністю, системою норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм,
норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регулюються в суспільстві силою громадської
думки.
Важливе місце належить естетичній свідомості, яка відображає життя у художніх образах. На
відміну від наукового пізнання, що відображає буття у формі логічних понять і теорій, естетична
свідомість відображає його в конкретній чуттєво-наочній формі, художніх образах, які впливають на
наші органи чуття, викликають певну емоційну реакцію, оцінку.
Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Вона
охоплює релігійну ідеологію – більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ, яка
розробляється, як правило, теологами, та релігійну психологію, яка складається головним чином
стихійно, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані з
вірою в надприродне тощо.
Економічна свідомість є продуктом усвідомлення людьми економічних умов життя, діяльності та
відносин у вигляді економічних ідей та поглядів, теорій та концепцій, інших духовних утворень, що
відображають відношення до економічної дійсності.
Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній країні та в глобальному
масштабі, розумінням необхідності переходу від “панування” над природою до розумного до неї
ставлення. Її формування насьогодні – одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів
масової інформації, навчальних закладів.
Історична свідомість – це усвідомлення минулого та його впливу на сьогодення і через нього – на
майбутнє. Вона є важливим чинником формування самосвідомості народу й людини, патріотизму,
національної гідності тощо.
Про філософію як форму суспільної свідомості мова йде з самого початку її вивчення, перш за все
як теоретичну основу світогляду людини й суспільства.
Отже, суспільна свідомість як складне соціально-духовне утворення і соціальне явище, необхідність
її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумовили її
важливу роль в духовному житті суспільства. Як найважливіший елемент духовного виробництва,
суспільна свідомість здійснює суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери
суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства в цілому,
динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи. Отже, ускладнення процесів суспільного
розвитку, посилення їх динамізму, перехід до нових форм життя вимагає підвищення творчої
активності людей. Ця активність повинна бути глибоко усвідомленою, спиратися на ясні цілі і
переконання. Таким чином, зростає роль і значення всіх рівнів і форм суспільної свідомості, через
які відбувається осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя і формуються способи
активного впливу на них. Особливо актуальним це є для нашого сучасного українського
суспільства.

Контрольні запитання
1. Що таке суспільство?
2. Що є предметом соціальної філософії?
3. З’ясуйте сутність поняття “суспільні відносини”.
4. В чому полягає специфіка соціального пізнання?
5. Яке місце займає соціальна філософія в системі суспільних наук?
6. З’ясуйте зміст понять “природа”, “географічне середовище”.
7. Що таке ноосфера?
8. Що таке біосфера?
9. В чому полягає сутність географічного детермінізму?
10. Охарактеризуйте сучасну екологічну ситуацію у світі. Назвіть її головні чинники.
11. Як ви розумієте поняття “матеріальне” та “духовне” виробництво?
12. Яка структура продуктивних сил?
13. Яка структура виробничих відносин?
14. В чому полягає основний соціологічний закон?
15. У чому сутність науково-технічної революції?
16. Які найважливіші наслідки НТР?
17. Яка структура суспільства?
18. Який зміст вкладається у поняття “соціальна група”?
19. Причини виникнення й існування класів.
20. Що включається в поняття “середній клас”?
21. У чому сутність теорії соціальної стратифікації?
22. Які види соціальної мобільності?
23. Які основні складові духовного життя суспільства?
24. Які елементи структури суспільної свідомості?
25. У чому полягає головний зміст буденної і теоретичної свідомості?
26. Які основні відмінності суспільної психології та суспільної ідеології?
27. Які головні форми суспільної свідомості і в чому їх особливості?
28. У чому полягає відносна самостійність суспільної свідомості?

Теми рефератів
1. Предмет соціальної філософії.
2. Специфіка соціального пізнання та його методологічні засади.
3. Сенс історії.
4. Суспільство як система і життєдіяльність людини.
5. Основні закони розвитку суспільства.
6. Людина і Всесвіт.
7. Природа як матеріальна передумова виникнення людини і суспільства.
8. Біосфера та ноосфера.
9. Основні фактори впливу суспільства на природу.
10. Екологія, мораль, політика.
11. Людина як головна продуктивна сила.
12. Взаємозв’язок продуктивних сил та виробничих відносин як рушійна сила суспільного розвитку.
13. Діалектика виробництва та споживання.
14. Сутність та основні напрямки науково-технічної революції.
15. Основні соціальні наслідки НТР.
16. Діалектика форм духовного освоєння світу.
17. Духовне життя суспільства та його структура.
18. Духовне виробництво як виробництво свідомості.
19. Суспільна свідомість як соціальна пам’ять народу.
20. Діалектика форм суспільної свідомості.
21. Демографічна ситуація в Україні.
22. Соціальні групи, їх роль в суспільстві.
23. Сутність класів, їх роль в суспільному розвитку.
24. Сучасність: класова боротьба чи класове партнерство?
25. Становлення середнього класу в Україні.
26. Місце і роль інтелігенції в суспільстві.

Рекомендована література
1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. К., 1996.
2. Бердяев Н.А. Смысл истории. М., 1990.
3. Келле В.Ж., Ковальзон М.Я. Теория и история. Проблемы теории исторического процесса. М.,
1981.
4. Філософія. Навчальний посібник. 2-ге видання, перероблене і доповнене. К., 2000, тема 11.
5. Чинакова Л.И. Социальный детерминизм. М., 1986.
6. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.
7. Алексеенко И.Р., Нейсевич Л.В. Последняя цивилизация? – К., 1997.
8. Баландин Р.К., Бондарев Л.Г. Природа и цивилизация. – М., 1988.
9. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. – М., 1989.
10. Злобін Ю.А. Основи екології. – К., 1998.
11. Крисаченко В.О. Людина і біосфера: основи екологічної антропології. – К., 1999.
12. Межерін В.О. Учення про ноосферу: утопія чи наука // Вісник НАН України. – 1991. - № 11.
13. Печчеї А. Людські якості. – К., 1998.
14. Петров В. Походження українського народу. – К., 1992.
15. Проблемы экологии и основные пути их решения. – К., 1993.
16. Чижевский Л.А. Колыбель жизни и пульсы Вселенной // Русский космизм: Антология
философской мысли. – М., 1993.
17. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1992.
18. Вебер М. Вибрані твори. – Ч. 3, розділ: Наука як покликання і професія. – К., 1999.
19. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М., 1988.
20. Мочерний С.В. Основи економічних знань: Запитання і відповіді. – К., 1996.
21. Логутін В.Д. Людина і економіка: Соціоекономіка: Навч. Посібник для вузів. – К., 1996.
22. Маркс К. До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 13.
23. Пахомов Ю. Філософія української кризи: культ “невидимої руки”? // Віче. – 1995. – № 5-6.
24. Волович В.І. Проблеми соціального розвитку українського суспільства // Вісник Київського
університету. Серія: Філософія, політологія, психологія, психологія. – К., 1993.
25. Классы и социальные слои: исторические. – М., 1990.
26. Маркс К. Йосифу Вейдемейєру, 5 березня 1852. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 28.
27. Принципы организации социальных систем: теория и практика. – К., 1988.
28. Сорокин П. Социальная стратификация и мобильность. Человек. Цивилизация. Общество. – М.,
1992.
29. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник. – К., 1998.
30. Духовне оновлення суспільства. – К., 1990.
31. Духовное производство. – М., 1981.
32. Здравомыслов А.Т. Потребности. Интересы. Ценности. – М., 1986.
33. Материальное и духовное в социальном развитии. – М., 1986.
34. Общественное сознание и его формы. – М., 1986.
35. Пролеев В.С. Духовность и бытие человека. – К., 1992.
36. Уледов А.К. Духовная жизнь общества. – М., 1980.
37. Федотова В.Г. Практическое и духовное освоение действительности. – М., 1989.

Тема 9. Філософія культури

Поняття культури. Структура культури. Культура особистості. Функції культури.

Культура і цивілізація. Традиції і новації в культурі.

Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток, догляд,
розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі
це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У
римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що
філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у
випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що
культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з
другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи
ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб
звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського
філософа і державного діяча, полягає її головна функція.
Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які
виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”.
Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як
штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського
буття, пов’язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення
“культура – натура”, тобто “культура – природа”. Поняттям культури позначалися у той час всі
досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і
все те, що називали тоді освіченістю.
Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері
культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної
цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її
результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській
діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності
тварин, культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику
людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині,
характеризує її розвиток як суспільної істоти.
Але й на сьогодні серед фахівців немає загальновизнаного розуміння як походження культури, так і
її визначення.
До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну – культура як процес і результат
людської діяльності; ціннісну – культура розуміється як система цінностей, їх набуток; теологічну,
пов’язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської
діяльності.
Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у
літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як
археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується близько 500
визначень культури. І в цьому немає нічого дивного – культура є явищем складним і
багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень.
Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального,
всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три
основних підходи.
Емпіричний, описовий підхід, згідно до якого культура є сукупністю, результатом всієї людської
діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність
цього підходу в тому, що культура тут уявляється в статичному вигляді – у вигляді певного
“набору” речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того,
розмежовуються матеріальна та духовна сфера культури, про що йтиметься далі.
Аксеологічний, тобто оціночний підхід, за якого “культурність” і “некультурність”, отже, і рівень
культурності, оцінюється співставленням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають
відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не
враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і
соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і будь-який підхід, не може бути відкинутим:
досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оціночний момент.
Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, “позабіологічний”
за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця
діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій
літературі. Це пов’язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх – описовий та
оціночний, а включає в себе їх раціональний зміст.
Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних,
практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку,
втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних,
естетичних та інших характеристиках.
У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою
систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які
забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а
також творчі спілки тощо.
Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень
оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості
людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є
людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується через всебічний розвиток людини,
виявлення її сутнісних сил і здібностей.
Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена
суспільного життя, осягнення джерела походження культури – суспільної праці, засобами якої
людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-
предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні
вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку,
все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву
людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою
природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.
Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта,
результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це
також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.
Все ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Подібного роду
явища, відносини, процеси, поведінку називають “антикультурою”. Вона є проявом і результатом
дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей,
пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому
людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають
негативне оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.

Структура культури. Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну.

Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.
У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура
– досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона
охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх
безпосереднього впливу на природу.
Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке
включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального
споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства
суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.
Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою
мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток
суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури.
Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби
споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від
безпосередньо виробничої сфери.
Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру
побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одежі, житла побутових речей не
можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його
розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і
як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і
багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.
Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання,
тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які
застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про
“культуру праці” різних історичних епох.
Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя:
оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому,
медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.
Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов’язані з рівнем духовного розвитку
людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам’яток матеріальної
культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.
Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура –
результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання
природа і суспільства, ширину світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань.
До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:
- явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські,
політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, “культурні
форми спілкування”, культура почуттів), естетична культура (література і мистецтво, художнє
конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.
Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та
мистецтва.
Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) – також характеризують духовну
культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого “зоологічного
індивідуалізму”, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами
духовної культури.
- Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і
спрямовують культурно-історичний процес у відповідності з політикою держави.
- Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення
досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості – поліграфічна, паперова;
книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв’язку, масової
інформації тощо).
Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і спрямовуючим чинником у системах цілісної
людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім
сферам діяльності людини, в тому числі сфері матеріального виробництва.
Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини – почуттів, розуму,
волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов’ю, яка є
вищим проявом і реалізацією духовної людини.
Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої
практично і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи свій власний, надприродний
світ, у якому вона живе.
Людський світ величезний, строкатий і різноманітний – політика, економіка, релігія, наука,
мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера
є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери “по частинах”.
Політична культура в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної
перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного
узгодження їх інтересів тощо.
У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь,
справедливість, обов’язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують
соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості
і переконання.
Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне,
величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття
полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймається перш за все
чуттєво, у їхній зовнішній виразності.
Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку
переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у
природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої,
політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної
системи.
Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та
ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура
спілкування, органічно пов’язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.
Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозумілим є й те, що
предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва,
наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно
існують. Але разом з тим і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх
єдності. Адже у матеріальній культурі заключене формуюче її духовне начало, оскільки вона
завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини; продукти ж духовної культури завжди втілені у
матеріальній формі, і завдяки цьому вони можуть існувати, передаватися від покоління до
покоління.
Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та
духовну. Такий відхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного
зв’язку з розвитком всього суспільства.
Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську,
російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.
Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура
Середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова,
економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т.д.
Можна зустріти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи,
наприклад, масова культура, елітарна, молодіжна та ін., або ж офіційна культура.
На початку ХХ ст. В Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку
створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки,
вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як
високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо,
телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими
культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.
Метою масової культури є інформування населення (тобто “мас”) про можливості культури, її мову,
про навички, які необхідні для сприйняття мистецтва, але вона не може замінити “причасність”
людей до високої, так званої елітарної культури. Адже до культури тягнуться мільйонні маси
народу. Негативний же сенс такої культури заключений у тому, що здебільшого не масам надається
можливість піднятися до рівня справжньої культури, а, навпаки, сама культура, орієнтуючись на
примітивні смаки окремих відсталих прошарків населення, занепадає: спрощується і деформується
до рівня примітивізму – масі пропонується щось сіре, або навіть безглузде (на жаль, цього не
уникнула й сучасна Україна).

Культура особистості. Як уже відмічалось, біологічно людині дається лише організм, який має
певні задатки, можливості тощо. Оволодіваючи існуючими у суспільстві нормами, звичаями,
прийомами і способами діяльності, людина освоює й змінює свою культуру. Отже, міра її
причетності до культури визначає міру її суспільного розвитку, міру людського в людині.
Особливе місце у світі культури займають її морально-етичні та естетичні аспекти. Мораль регулює
життя людей у різних сферах – у побуті, сім’ї, на роботі, в політиці, науці та ін. В моральних
принципах і нормах відкладається все те, що має всезагальне, тобто загальнолюдське, значення,
що складає культуру міжлюдських відносин. Є універсальні, загальнолюдські уявлення про добро і
зло (наприклад, такі, як “не вбий”, “не вкради” та інші, зафіксовані в Біблії). Є групові, історично
обмежені уявлення про те, що погане і що гарне. У будь-якому випадку практика міжлюдських
стосунків осмислюється через добро, благородство, справедливість. Естетичне ставлення людини
до дійсності має всеохоплюючий характер, адже краса, прекрасне, гармонійне, витончене – всі ці
цінності людина знаходить і в природі, і в суспільстві, і в інших людях. Тому естетичне сприйняття,
естетичне переживання, естетичні смаки притаманні кожній людині, хоча безсумнівним є те, що
ступінь розвинутості, досконалості естетичної культури у різних людей різний. Історично змінливим
є й ідеал краси. Але у будь-якому суспільстві існують певні норми естетичної, моральної та інших
видів духовної культури. Ці норми є тим невидимим каркасом, який скріплює суспільний організм у
єдине ціле.
Отже, людина, “входячи у суспільство”, тобто соціалізуючись, засвоює культурні норми як певні
взірці, правила поведінки та дії. Ці норми формуються, утверджуються вже в буденній свідомості
суспільства, тому велику роль відіграють у їх виникненні традиційні і навіть несвідомі моменти.
Звичаї і способи сприйняття формуються тисячоліттями і передаються від покоління до покоління
як соціальна естафета. У переробленому вигляді культурні норми втілюються в ідеології, етичних та
релігійних вченнях, входячи у структуру світогляду людини.
Зокрема, моральні норми виникають у самій практиці масового спілкування людей, щоденна
виховуються силою звички, громадської думки, оцінок близьких нам людей. Згадаймо, що маленька
дитина за реакцією батьків, дорослих членів сім’ї розуміє межі того, що “можна”, а чого “не можна”.
Величезну роль у формуванні норм культури і їх засвоєнні відіграють схвалення і осудження, які
виражають оточуючі, а також сила особистого і колективного прикладу, наочні взірці поведінки –
чи вони описані у словесній формі, чи у вигляді взірців поведінки.
Нормативність культури підтримується у процесі міжособистісних взаємостосунків людей і в
результаті функціонування різноманітних соціальних інституцій. Величезну роль у передачі
духовного досвіду відіграє система освіти. Людина, яка вступає у життя, засвоює не тільки знання,
а й принципи, норми поведінки, сприйняття, розуміння і відношення до оточуючої дійсності.
Культура особистості є мірою соціальності людини. Яка людина, така і її культура. Вона
характеризується в поняттях рівня культури, її наявності чи відсутності. Ця культура може бути
більш-менш систематизованою чи “мозаїчною”, складаючись під впливом багатьох розрізнених
чинників. Людина – не тільки творіння культури, але й творець культури. Особистість є культурною
настільки, наскільки вона засвоює і реалізує у своїй життєдіяльності вищі цінності суспільства,
перетворює їх у своє внутрішнє духовне надбання. Отже, людину можна сприймати, розуміти не по
тому, які у неї судження про культуру, а по тому, як вона особисто реалізує ці уявлення практично.
Таким чином, культура є явищем, яке розкриває сутність, природу, життєдіяльність людини. Поза
людиною у відриві від неї культура просто не існує. Особистість повинна мати в сучасному
суспільстві високу культуру мислення, у формуванні якої визначальна роль належить філософії.
Інтелігентна людина (а це не обов’язково інтелігент за соціальним станом) є носієм культури
почуттів – найменш керованої сфери свого внутрішнього світу. Адже володіння наукою і
мистецтвом управління емоціями і почуттями має для людини виключне значення.
У нашому українському суспільстві на сьогодні особливо актуальними є проблеми формування
політичної культури – культури громадянина, культури демократії взагалі; економічної культури,
перш за все культури ринкових відносин; подолання правового нігілізму і становлення правової
культури.
У всіх сферах життєдіяльності сучасної людини важливе місце займає комунікабельність,
майстерність людського спілкування як на особистісному рівні, так і на рівні спілкування між
націями і народами. На жаль, на сьогодні у нас тут більше втрат, ніж здобутків.
Практичним же проявом всіх видів культури, притаманних особистості, її світоглядних орієнтирів є
культура поведінки, у формуванні якої перш за все спроможна сама людина.

Функції культури. Будь-який зовнішній вияв культури – господарська діяльність чи наука,

архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична,
людино-творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.
Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше
пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства і
перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про
оточуючі речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як
знання, трудові навички, звичаї, і закони логіки тощо. Їх засвоєння допомагає оволодіти
нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися в оточуючому як природному, так і соціальному
середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою в культурному розвитку людини.
Суспільно-перетворююча функція культури визначається тим, що культура слугує цілям
перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворюючої діяльності людей в
інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби
праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.
Виховна і нормативна функція культури заключається у формуванні певного типу особистості, а
також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог
суспільства. Існують завжди, наприклад, норми поведінки у виробництві, побуті, сім’ї, у
міжособистісних стосунках тощо. Такі норми закріплюються в юридичних актах, в кодексах моралі,
статутах.
Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через культурну
спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми
(мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Вона пов’язана з тим, що
культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо.
Вирішено цих завдань сприяє мова, засоби зв’язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо,
телебачення і – особливо в наш час – комп’ютерні засоби, Інтернет.
Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором
суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.
Нарешті, інтегративна функція культури проявляється у здатності об’єднувати людей незалежно від
їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності, а народи – у світову цивілізацію.
Культура і цивілізація. Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але
переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти.
У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке
людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація
починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки.
Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива,
тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з
моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І.
Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її
совість.
Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на
співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки
про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.
Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння
культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його
специфіку.
Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.
Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній,
соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше
відбувається ототожнення культури і цивілізації.
Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і
вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія
людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.
Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі,
способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття
їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-
філософських традицій.
Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з
особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та
інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного
центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними
рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в
духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу
(Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.
На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної
свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями
суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство
зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.
Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і
єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики.
Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах
авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого
в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій
життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.
Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного
світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова
раціональність як особлива самодовліюча цінність.
Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом
чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову
культуру.
Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища.
В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу,
спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Традиції і новації в культурі. Культура має у собі як стійкі, так і змінливі моменти. До стійкого в
культурі відносяться традиції. Як складові культурної спадщини – способи світосприйняття, ідеї,
цінності, звичаї, обряди тощо – традиції зберігаються і передаються від покоління до покоління.
Вони існують у всіх формах духовної культурі, тому мова йде про наукові, релігійні, моральні,
національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки кожне
нове покоління не винаходить заново так звані “велосипеди”, а засвоює вже досягнутий людський
досвід, норми культури.
Система традицій відображає цілісність, стійкість суспільства. Адже вони є елементами соціальної і
культурної спадщини, зберігаються протягом тривалого часу, мають відносну самостійність і
впливають – позитивно чи негативно – на формування особистості. Тому нехтування традиціями
порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас
сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і,
відповідно, культури. Варто застерегти також, що грубе ставлення до системи традицій може
порушити тонкі і складні механізми культури. Так зване “покращення” духовного життя суспільства,
тотальна руйнація старих духовних цінностей, історичної пам’яті неминуче приводять до
нігілістичного ставлення як до культури, так і до власної історії.
Водночас культура не може існувати без оновлення – творчість, зміни є другою стороною розвитку
суспільства. Отже, єдність традицій і оновлення є загальною характеристикою культури.
Людина, про що неодноразово йшла вже мова, є суб’єктом творчої діяльності в культурі. Але не
кожна новація стає фактом культури. Новизна заради новизни не має творчого змісту,
перетворюється часто на блюзнірство. Створення культурних цінностей завжди має
загальнозначущий характер. Наукове відкриття, художній твір повинні поширитись у суспільстві,
отримати відгук в умах і серцях людей. Тому будь-яка новація в культурі, яка має глибокий зміст і
цінність, яка перевірена часом (а він є найкращим суддею) заново оцінюється і сприймається
кожним наступним поколінням людей.
Отже, питання про традиції у культурі і про ставлення до культурної спадщини стосується не лише
збереження, а й розвитку культури, створення нового, прирощування культурного багатства у
процесі творчості, тобто новацій. Але нове не є синонім прогресивного, більш досконалого.
Створення “нового” стає творчістю культурних надбань лише тоді, коди це нове набуває
соціального значення, сприймається іншими людьми. Звідси можна дійти до висновку, що
відкидання попередньої культури, її традицій тощо, як це було у свій час у Радянському Союзі
(діяльність так званого “Пролеткульту”) призводить до руйнації культури, її деградації.
На підставі різного співвідношення традицій і новацій відбувається поділ суспільств на традиційні і
сучасні.
У традиційних суспільствах традиції переважають над творчість, оновленням. Якщо зміни в межах
традиції і відбуваються, то вони є випадковими і безсистемними.
У сучасних суспільствах основною цінністю є оновлення, новації. Повторення, копіювання
оцінюється суспільством, як правило, негативно, плагіат – засуджується. Істинний художник чи
вчений є завжди творцем нового, оригінального. Кожна культурне надбання має неповторний,
унікальний характер. Можна навіть сказати, що сучасне суспільство пронизане гонитвою за
новаціями.
Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що розвиток культури є суперечливим процесом, як і все в
світі. Водночас в культурі існує і прогресивне, і регресивне (чи навіть реакційне). Наприклад, тип
науково-технічної культури, який спочатку склався в Європі, а потім поширився у всьому світі,
сприяв розвитку свободи людини. Водночас він має і свої вади: технологічна цивілізація, втрачаючи
духовність, існує на основі такого взаємовідношення між людиною і природою, за яким природа є
об’єктом людської діяльності, об’єктом необмеженої експлуатації. Їй притаманний такий тип
розвитку, який можна виразити лише одним словом – “якомога більше”.

Контрольні запитання
1. Що таке культура?
2. взаємозв'язок
3. Яка роль культури в житті людини і суспільства?
4. Що являє собою масова культура?
5. Який взаємозв’язок традицій і новаторства у розвитку культури?
6. Що таке культура особистості і як вона формується?
7. Які існуючі підходи до співвідношення культури і цивілізації?

Теми рефератів
1. Національне та загальнолюдське в культурі.
2. Єдність та багатоманітність культур.
3. Людинотворча сутність культури.
4. Масова культура: сутність, характер, роль у житті суспільства.
5. Українська духовна культура: діалектика національного й загальнолюдського.
6. Єдність і розмаїття слов’янських культур.
7. Проблема українського національного відродження і культура.

Рекомендована література
1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996.
2. Антонович Д. Українська культура. – Мюнхен, 1988.
3. Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму. – К., 1994.
4. Історія світової культури. – К., 1994.
5. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів. – К., 2000.
6. Культурне відродження в Україні. – К., 1993.
7. Огієнко Іван. Українська культура. – К., 1991.
8. Стан культурної сфери та культурної політики в Україні (Аналітичний огляд). – К., 1995.
9. Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995.
10. Фромм Э. Иметь или быть. – К., 1997.
11. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1992.

Тема 10. Політичне життя суспільства

Держава як базовий інститут політичної системи. Держава та громадянське суспільство.

Політичні партії в структурі політичної системи суспільства. Політична свідомість і
культура як елемент політичної системи.

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов’язане з

поділом суспільства на класи та з виникненням держави.
Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних
інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких
реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої
приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на
всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною,
правовою тощо. Політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей –
політикою.
Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і
задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства
засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу
партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі
є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада
державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним,
відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку
поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також
в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.
Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні
інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього
суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та
зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього
суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління
суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову
систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок
людей, які професійно зайняті в сфері управління.
Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й
політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади,
політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.
До політичних інститутів і політичних організацій відносяться, насамперед, держава та її установи,
партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації.
Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами, соціальними групами,
націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв’язку з виробленням і реалізацією
політики. Тому вони виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і реалізуються в
системі суспільних відносин, визначають ступінь участі суб’єктів політики в здійсненні управління
політичною та державною владою.
Політичні відносини – це завжди відносини з приводу захоплення, утримання та використання
державної влади в інтересах певних політичних сил. В них концентруються політичні інтереси
головних суб’єктів політики.
Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і
завдань політичної системи. Вони закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в
основних законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб’єктів політичної
системи. Політичні норми характеризують політичний режим, форми державного управління,
сукупність загальнообов’язкових правил поведінки.
Держава забезпечує виконання правових норм засобами державного впливу через адміністративне,
цивільне і кримінальне право.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість, яка є відображенням політичного
життя суспільства в ідеях, поглядах, традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу.
Вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок, про що мова буде далі.
Значну роль в політичній системі суспільства відіграє політична культура. Політична система
функціонує та розвивається через суб’єкти політики, а вони вносять в політику свої орієнтації,
інтереси, настанови. Політична культура, як система політичних знань, орієнтацій і настанов
включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні рішення. Без формування і
утвердження політичної культури суб’єктів політики неможливий демократичний розвиток
політичної системи суспільства.
Політична система у будь-якому суспільстві виконує такі основні функції:
– інтегруючу – об’єднує всі соціальні сили суспільства, узгоджуючи чи підкоряючи їх політичним,
суспільним цілям;
– регулятивну – направляє політичну волю соціальних груп на створення політичних механізмів
регулювання життя суспільства;
– мотивуючу – формує мотиви політичної діяльності;
– соціального контролю – забезпечує необхідну контрольну діяльність з метою підтримання
законності;
– об’єднуючу (консолідуючу) – забезпечує політичну та юридичну участь у формуванні органів
влади та інших суспільно-політичних структур;
– легітимізуючу – спрямовану на узгодження політичної системи;
– політичної соціалізації – забезпечує включення людини в політичну діяльність та ін.
Таким чином, головні функції політичної системи – це визначення цілей і завдань даного
суспільства, а також мобілізація ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму
політичної діяльності. Здійснюючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний
вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
З функціями політичної влади безпосередньо пов’язана і проблема її ефективності, адже
ефективність – це здатність влади здійснювати свої функції так, як їх розуміє народ, його впливові
групи.
Політичний режим – це способи й методи здійснення політичного володарювання, порядок
взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади.
Це поняття дає можливість проаналізувати реальні механізми, засоби та методи функціонування
держави і політичної системи суспільства.
Загальноприйнятим є виділення тоталітарних, авторитарних та демократичних політичних режимів.
Тоталітарний режим характеризується повним контролем, що проникає у сфери суспільного життя,
пануванням єдиної загальнообов’язкової ідеології, централізованою системою контролю та
управління економікою, монополією на всі засоби збройної боротьби, репресіями. Характерною
рисою тоталітарного режиму є панування ідеології, яка монополізує право на істину і забезпечує
будь-який прояв іншої суспільної думки і поглядів, повний контроль з боку партійно-державного
апарату за діяльністю засобів масової інформації і змістом самої інформації, спрощений і
примітизований погляд на розвиток суспільства. влада формується на всіх рівнях командно-
бюрократичними засобами. Різко обмежується значення закону і права в державному і суспільному
житті. Прикладами таких режимів був режим в фашистській Німеччині, режим Муссоліні в Італії,
режим Франко в Іспанії. Риси тоталітарного режиму були закладені в 20-х – початку 30-х років у
колишньому Радянському Союзі.
Авторитарний режим поєднує в собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Тому часто він
виступає як перехідний від тоталітарного до демократичного режиму. Цей режим базується на
владі харизматичного лідера. Терор не набуває тоталітарного характеру і спрямований в основному
проти противників режиму, допускається наявність певної опозиції у вигляді близьких за поглядами
політичних партій, профспілок, безроздільно панує виконавча влада (звідси накази і команди).
Політичні права громадян і політичних організацій звужені і обмежені, політична діяльність
багатьох суб’єктів політики значно регламентована. Такий режим був характерним в 50-80-ті роки
ХХ ст. для таких країн, як Парагвай, Панама, Болівія, Чілі, Аргентина.
Демократичний режим уособлює найбільш прогресивний устрій політичного життя і громадянського
суспільства. за такого режиму формується правова держава і створюється механізм громадянського
суспільства, досягається юридична рівність громадян, забезпечується широке коло особистих
громадянських та політичних прав і свобод, здійснюється чіткий подів державної влади на
законодавчу, виконавчу, судову, дотримується верховенство закону, гарантуються права меншості
та запобігання свавіллю більшості, легальна діяльність політичних партій та громадський
організацій (діяльність яких не суперечить Конституції), тощо.
В сучасних умовах демократичний режим панує в багатьох постіндустріальних країнах світу. Він
може поєднуватися з різними формами правління – парламентською, президентською республікою,
конституційною монархією.
Демократичний режим в значній мірі відповідає соціальній природі і соціальній сутності людини.
Розгляд основних напрямів розвитку політичної системи має важливе практичне значення,
особливо для тих країн, в яких лише формуються демократичні елементи життя суспільства.
використання досвіду, практики функціонування політичних систем сучасного світу дає можливість
визначити основні тенденції в розвитку політичної системи України, яка починає розбудову своєї
політичної системи на основі демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та культури
політичної відповідальності всіх суб’єктів демократичного режиму.
Держава – базовий інститут політичної системи. Держава – основний і найважливіший
інститут політичної системи суспільства. вона володіє владою і визначає її верховенство щодо всіх
інших організацій (партій, профспілок, громадських об’єднань, трудових колективів, що становлять
політичну систему суспільства), направляє діяльність людей на зміцнення суспільства, цементує
суспільство, розділене на класи, верстви, прошарки, етнічні і культурні групи.
Виникає держава з додержавних форм влади вождя племені чи союзу племен. Важливими
факторами, які сприяли утворенню держави, були: суспільний поділ праці, поява приватної
власності, соціальна диференціація суспільства і виникнення класів, майнової нерівності.
Перші держави виникли наприкінці IV – початку ІІІ тисячоліть до н.е. в долині Євфрату і Тигра, а
потім в Стародавніх Індії та Китаї.
У VІІІ – VІ ст. до н.е. формуються давньогрецькі держави-поліси. Східноєвропейські слов’яни
організовували суспільне життя в формі князівств. Утворення Давньоруської держави у часі
збіглося з виникненням інших держав Європи.
Варто відмітити, що процес об’єднання народів у держави ще не закінчився.
З виникненням держав виникають вчення про державу. Один з перших мислителів древності –
Платон, наприклад, дав характеристику тогочасних форм держави та їх класифікацію, обґрунтував
провідну роль політичних знань у державному правлінні, обґрунтував власну концепцію ідеальної
держави.
Учень і послідовник Платона Арістотель в дослідженнях держави пішов значно далі свого учителя.
Він розумів державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами
суспільства. всі форми держави він поділяє на доцільні (монархія, аристократія, політія) і недоцільні
(демократія, олігархія, тиранія).
Впродовж наступних віків мінялися форми держав, з’являлись нові тлумачення їх суті.
Узагальнюючи наявні історичні підходи до визначення сутності держави і співставляючи їх з
реальною практикою державотворення, можна визначити державу як територіальну сутність
класового суспільства, яка з допомогою механізму публічної влади забезпечує основи існування
людини й суспільства, а також суверенітет народу.
Основними ознаками держави є:
– організація влади за певним територіальним принципом на тій, чи іншій основі;
– зобов’язання підтримувати внутрішній мир і порядок, захищати власну територію, регулювати
класові, соціальні, національні, економічні відносини;
– виключне право видавати обов’язкові для всіх закони, здійснювати емісію грошових знаків,
визначати і стягувати податки з громадян для формування загальнонаціонального бюджету,
здійснювати бюджетну політику;
– створювати, утримувати і виконувати особливу систему органів, установ і знарядь примусу (армія,
поліція, суд та інші), які здійснюють функції державної влади;
– здійснювати зовнішню політику.
Ці характерні ознаки держави обумовлюють систему її головних функцій:
– захист існуючого державного ладу, її суверенітету та цілісності;
– попередження і усунення небезпечних соціальних конфліктів;
– регулювання економічних та інших суспільних відносин;
– здійснення спільної для країни внутрішньої політики (економічної, соціальної, наукової,
фінансової, освітньої, культурної тощо);
– захист інтересів країни в зовнішньополітичній діяльності;
– оборона країни та ведення збройної боротьби.
З функціями держави пов’язана форма державного правління. Поняття “форма державного
правління” розкриває спосіб організації державної влади в країні, структуру і функції державних
органів та їх взаємодію з громадянами. Розрізняють дві основні форми державного правління –
монархія (абсолютна або конституційна) і республіка (влада народу).
За монархічної форми правління головою держави, носієм верховної і державної влади виступає
монарх. Влада є спадковою і переходить від одного представника монаршого роду до іншого у
встановленому порядку.
Роль монарха у більшості є суто символічною. Він є главою держави і уособленням єдності нації,
призначає главу уряду і міністрів, але робить це у відповідності з пропозиціями партійних фракцій у
парламенті. Монарх може видавати або затверджувати закони, його іменем чиниться правосуддя,
він представляє державу у міжнародних стосунках.
Республіканська форма державного правління ґрунтується на виборності органів влади, що
обирається всіма громадянами на визначений термін. Республіками є більшість сучасних держав.
Різновидами республіканської форми правління може бути парламентська, президентська та
президентсько-парламентська.
Суттєвими ознаками парламентської республіки є наступні:
– уряд формується парламентом на партійних засадах з числа представників партій (партії), які
мають більшість у парламенті;
– президент є главою держави, але виконує переважно представницькі функції, обирається
парламентом або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту та члени
представницької влади областей, штатів, земель;
– вищим органом виконавчої влади є уряд на чолі з прем’єр-міністром.
Парламентська республіка існує сьогодні в Німеччині, Італії, Греції та інших країнах.
У президентській республіці президент обирається на прямих і загальних виборах або особливою
колегією виборців, членів якої обирає населення. Він одночасно є головою держави і головою
уряду. Президент цілковито володіє виконавчою владою, а парламент – законодавчою владою.
Уряд формується через призначення його членів президентом незалежно від партійного складу
парламенту.
Президентська республіка існує в США, Мексиці, Уругваї, Пакистані та інших країнах.
Змішана форма правління – президентсько-парламентська, – існує у Франції, Фінляндії, Португалії,
Україні та інших країнах. Для неї характерні такі риси: президент обирається всезагальним
голосуванням, займається питаннями міжнародної політики, оборони, національної безпеки,
пропонує склад уряду, який має затверджуватись парламентом, призначає і приймає відставку
прем’єр-міністра, який очолює виконавчу владу.
Форми державного устрою, як і типи політичного режиму та форми правління, обумовлюються
умовами виникнення держави, історичними традиціями, співвідношенням соціальних сил, рівнем
культури громадян, соціально-економічного розвитку суспільства та іншими факторами. По формі
державного правління держави діляться на унітарні, федеративні та конфедеративні.
Унітарна держава – це така держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні
одиниці (області, райони, департаменти). В унітарній державі функціонують єдині для всієї держави
система права, єдина судова система, організація та побудова органів влади, єдина Конституція,
єдине громадянство.
Україна за Конституцією визначається як унітарна держава з автономним утворенням Крим.
Територіальний устрій ґрунтується на засадах єдності, неподільності, недоторканості державної
території.
До унітарних держав належить також Франція, Чехія, Польща та інші.
Федеративна форма державного устрою – це єдина союзна держава, в якій національно-державні
утворення, що складають її як суб’єкт федерації, мають суверенітет, зберігають політичну
самостійність. Основними ознаками федерації є: єдиний уряд, законодавство і громадянство
(подвійне для членів федерації), єдина територія, єдині збройні сили, єдина грошова і податкова
система, спільна Конституція при наявності конституційних повноважень видавати закони,
встановлювати податки та інше.
До федеративних держав належать – США, ФРН, Канада, Австрія, Індія та інші.
Конфедерація – це союз суверенних держав, які зберігаючи свою незалежність, об’єдналися для
досягнення певних цілей (економічних, зовнішньополітичних, воєнних). Правовою основою
конфедерації є союзний договір, а не конституція. Конфедерація це стан і нестійка форма
державного об’єднання.
До конфедеративних держав можна віднести Швейцарію, яка є союзом юридично суверенних
кантонів, але остання все більшою мірою стає федерацією.
Держава та громадянське суспільство. Ідея громадянського суспільства своїми коріннями
сягає стародавньої Греції і Риму. Саме в той час складаються перші уявлення про громадянство та
громадянина, в повсякденний вжиток входять поняття “суспільство” (громада) як сукупність
громадян, з’являються перші ідеї відокремлення державного і приватного життя громадян.
З’ясувати сутність і взаємозв’язок держави і громадянського суспільства в більш пізній час
намагались такі мислителі як Т.Гоббс, Дж.Локк, М.Монтеск’є, І.Кант, Ф.Гегель, Жан-Жак Русо,
В.Липинський та інші.
Особливо актуальною є проблема співвідношення держави та громадянського суспільства на
сучасному етапі розвитку державності, коли фактично в постіндустріальних країнах таке
суспільство уже діє. Громадянське суспільство – це сукупність усіх громадян, їх вільних об’єднань та
асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної
свідомості та політичної культури, які перебувають за межами впливу держави, але охороняються
та гарантуються нею. Тобто, громадянське суспільство розглядається як таке, що протистоїть
державі. Його можна розуміти як організацію інтересів громадян незалежно від держави.
Громадянське суспільство від суспільства загалом відрізняється тим, що воно:
– залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей,
досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до офіційних осіб;
– виступає посередником між приватною сферою та державною;
– об’єднує формальні та неформальні організації тощо.
Таким чином, в громадянському суспільстві складаються якісно нові стосунки між суспільством і
державою, між суспільством і особистістю, між державою і особистістю.
Серед основних ознак громадянського суспільства виділяються такі:
– розвинута система ринкових відносин, вільна конкуренція, свобода обміну діяльністю та її
продуктами, між незалежними власниками;
– відповідний до вільних ринкових відносин суспільний лад та політична система, в якій держава є
похідною від громадянського суспільства, знаходиться під його впливом і постійним контролем, а
інші силові структури підзвітні і підконтрольні органам держави і суспільства;
– властивість саморегуляції суспільних дій безпосередньо самими же громадянами, на основі
традицій, домовленостей та моральних норм;
– правова визначеність сфер пріоритетів державної діяльності і громадянського суспільства,
недопустимість втручання державних органів в приватне життя громадян;
– економічний, політичний і ідеологічний плюралізм суспільного життя, повага до громадянських
прав людей, які вважаються вищими цінностями суспільства;
– визнання реальних потреб і інтересів людей, як основного мотиву їх діяльності є моральною
нормою громадянського суспільства.
Таким чином, громадянське суспільство свою політичну сутність виражає тим, що воно створює
державу, делегує їй відповідні політичні повноваження, і таким чином, відокремлює себе від
держави. Тобто, виходячи з базових теоретичних положень про діалектику розвитку суспільства і
держави, можна стверджувати, що не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а
громадянське суспільство створює і підпорядковує своїм інтересам державу.
В сфері громадянського суспільства залишаються природні права людини, що не делеговані
державі, право вибору діяльності, приватне життя та сфера свободи волі і духовності. До сфери
держави відносяться встановлені закони, реалізація державної політики, публічне життя та
суспільні обов’язки. Це означає, що і держава і громадянське суспільство повинні базуватись на тих
самих моральних засадах, реалізовувати і дотримуватись у своєму розвитку тих самих моральних
принципів і, насамперед, загальнолюдських моральних цінностей.
Нині в Україні державу можна охарактеризувати як напівправову і напівсоціальну. Демократична,
соціальна, правова державність ще залишається більше орієнтиром, ніж реальністю.
Суспільна система, що нині формується в Україні, тільки тоді зможе довести свою ефективність,
коли будуть вирішені проблеми організації суспільного життя на демократичних засадах, принципах
права, справедливості, реальному забезпечені цілісного комплексу прав людини і громадянина.
Політичні партії в структурі політичної системи суспільства. Політичні партії є найважливим
досягненням суспільного розвитку. Адже партія – це організована група людей, які мають спільні
політичні інтереси, ідеологію, програму і беруть участь у боротьбі за завоювання, розподіл,
утримання політичної влади, або її заміну.
Виникнення партій припадає на кінець XVIII – ХІХ ст. В сучасному розумінні вони остаточно
сформувались лише в ХХ ст. одночасно з розвитком виборчого права. У сучасному світі налічується
більше 800 партій, які об’єднують близько 100 млн. людей і існують в усіх країнах світу.
Політичні партії мають свою програму, систему цілей, розгалужену організовану структуру,
покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки.
Зміст і суть політичних партій розкривається через їх класифікацію в основу якої можуть бути
покладені різні критерії:
– за класовим характером – робітничі, селянські та інші
– за формами і методами правління – ліберальні, демократичні, диктаторські;
– за принципами організації і членства – кадрові та масові;
– за місцем у системі влади – легальні та нелегальні;
– за ідеологічним спрямуванням – комуністичні, соціалістичні, ліберально-демократичні,
націоналістичні;
– за віросповіданням – християнські, мусульманські тощо.
У сучасному суспільстві політичні партії виконують важливі функції:
– розробляють і поширюють у масах свою ідеологію, здійснюють політичне виховання громадян;
– виступають знаряддям у боротьбі за владу, як в центрі так і на місцях;
– здійснюють підбір партійних і державних діячів і формують всі ланки влади в державі;
– беруть участь у розробці програмних документів влади, їх реалізації (вже через силу законів) та
інші.
Характерною рисою політичного життя суспільства є співвідношення однопартійності та
багатопартійності. Політичний досвід свідчить, що однопартійність характерна політичному життю
суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, відстала економіка, низький рівень
політичної культури більшості громадян, а демократія знаходиться в початковому стані.
У сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні системи, що свідчить про
демократизацію всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного
плюралізму, який віддзеркалює різноманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що
виявляються в політичній сфері.
Політична свідомість і культура як елемент політичної системи. Політична свідомість
віддзеркалює політичне життя суспільства. На неї впливають соціально-економічні, історичні та
культурні особливості суспільства, а також загальнолюдські проблеми. Про це буде мова надалі при
розгляді суспільної свідомості.
Поняття “політична свідомість” і “політична культура” близькі за своїм змістом, але не тотожні.
До сфери політичної культури відносяться:
– знання політики, її фактів та зацікавлення ними;
– оцінка політичних явищ, подій;
– емоційна сторона політичної позиції (любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів, тощо).
Отже, політична культура – невід’ємна частина загальнолюдської культури. Але про це буде мова в
розділі “Філософія культури”.

Контрольні запитання
1. З’ясуйте суть таких понять: політична система, політичні інститути, елементи політичної системи.
2. Порівняйте характеристики громадянського суспільства і держави.
3. Що таке політика?
4. Які функції політичної системи?

Теми рефератів
1. Поняття політичної системи суспільства.
2. Політичні режими і їх типологія.
3. Громадянське суспільство і його структура.
4. Політика і мораль.
5. Місце і роль політичної культури в житті суспільства.