Семінарське заняття 1.

1. Проблема походження філософії та особливості визначення її

предмета.

Філософія виникла раніше багатьох наук – як тільки людина почала серйозно

міркувати про навколишній світ. І, як будь-яку науку, викликала її до життя
потреба людини пізнавати і практично перетворювати навколишній світ.
Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе,
сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII–VI ст. до н.
е. в таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай,
досягнувши своєї класичної форми у стародавній Греції. Філософію як назву
специфічної галузі знань уперше вжив славетний давньогрецький філософ
Платон.

Спочатку філософія охоплювала весь комплекс людських знань про світ,

оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання
були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю
інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце у світі,
про щастя, сенс людського буття тощо. Так, філософи Давньої Греції
займались вивченням найзагальніших підстав, першооснов, закономірностей
світобудови, а під філософією мали на увазі науку взагалі.

Термін «філософія» має давньогрецьке походження, адже саме у Стародавній

Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної
діяльності та набула автономного характеру розвитку. Термін походить від
двох грецьких слів: «філео» – люблю і «софія» – мудрість. На питання «Що
таке мудрість?» філософи відповідали по-різному, визначаючи його по-
своєму. З цим пов’язано і різне тлумачення філософії. Зокрема, українські
філософи XVII–XIX ст., передусім Григорій Савич Сковорода, позначали
філософію словом «любомудріє».

Одним із перших, хто пояснив поняття «філософія» і «філософ», був відомий

давньогрецький мислитель Піфагор (друга пол. VI ст. – початок V ст. до н. е.),
якому належить висловлювання: «Життя... подібне до ігрищ: одні приходять
на них змагатися, інші – торгувати, а найщасливіші – дивитися; так і в житті
одні, подібні до рабів, народжуються жадібними до слави і наживи, тоді як
філософи – скупі до єдиної тільки істини». Піфагор був проти, щоб його
називали мудрецем, і вважав себе філософом («всього лиш» любителем
мудрості ), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, а люди здатні тільки
прагнути, поважати, любити мудрість. Щоб бути мудрим, недостатньо
життєвого досвіду й бажання – необхідно мати досконалий, наближений до
гармонії зі світом спосіб життя і ясний, організований розум. Саме досконале
життя засвідчує досконалість знання й надає настановам мудреця (носія
мудрості), його думкам, словам і вчинкам безперечного авторитету. Знання
стає частиною мудрості тільки якщо засвідчене досвідом і життєвим
прикладом. Причому зусилля розуму як заняття філософські, на думку
Піфагора, особливо сприяють очищенню, лікуванню душі людини. Ось чому
прагнення до мудрості, формування філософського відношення до життя є
також і шлях до спасіння. Мудрість – вища цінність культури кожного народу,
людини, людства. «Мудрість бо над перли дорожча і нічого, що можна
бажати, з нею не зрівняється», – проголошено в Біблії.

Отже, Піфагор тлумачив філософію не стільки як абстрактну любов,

прагнення до мудрості взагалі, а передусім як любов до пошуку істини,
ствердження добра, осягнення краси у своєму життєтворенні. Оскільки під
мудрістю давні греки мали на увазі не парадоксальність мислення, а
гармонійну єдність способу мислення та способу життя, то з часів Піфагора в
понятті «філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення,
самотворення, досягнення Ідеалу, що традиційно включає три найвищі
цінності – Істину, Добро та Красу.

Кардинально іншої позиції дотримувалися софісти (грецьк. sophistes –

майстер, художник), однак з другої половини V ст. до н.е. термін набув
спеціального змісту – платні вчителі мудрості). Головне завдання філософа,
на їх думку, – навчити своїх учнів мудрості, яку вони ототожнювали не з
пошуком істини, а з умінням доводити те, що вигідно, корисно для кожного
індивідуально. Для цього визнавали прийнятними будь-які засоби, навіть
різноманітні хитрощі, свідоме порушення законів логіки.

На противагу софістам давньогрецький мислитель, олімпійський чемпіон

Платон (429–347 рр. до н. е.) вважав, що завдання істинної мудрості,
філософії полягає в пізнанні вічних і абсолютних істин, що під силу лише
філософам, у яких від народження переважає мудра, розумна частина душі.
Тому філософами не стають, а народжуються.

Інший давньогрецький мислитель – Сократ (469–399 рр. до н. е.), якого

вважають одним із найгеніальніших мислителів усіх часів і народів,
стверджував, що мудрість є «пізнанням добра і зла». Істинний філософ
завжди зможе відрізнити, що є добром, а що – злом. Людина, яка усвідомить,
що таке добро, ніколи не чинитиме зла. Ті, хто чинять зло, не розуміють, що
роблять.

Учень Платона Арістотель (384–322 рр. до н. е.) також вважав, що софістика є

мудрістю хибною, ілюзорною, а не справжньою, і софістів називав тими, хто
вміє наживати гроші від вигаданої, несправжньої мудрості. На думку
Арістотеля, завдання філософії – осмислення загального у світі,
першопричин буття. При цьому філософія є єдиною наукою, яка існує заради
самої себе і становить «знання і розуміння заради самого знання та
розуміння».

Видатний філософ І. Кант (1724–1804) вважав філософію «природною

потребою душі», оскільки не хлібом єдиним живе людина: вона прагне
піднятися над звичаєвістю, подивитися на світ і на себе збоку, задуматися про
смисл, кінцеву мету того, що відбувається.

Предмет філософії змінювався відповідно до розвитку культури. На питання,

що таке філософія, мислителі відповідали по-різному. Але незважаючи на
всілякі історичні зміни, все-таки зберігався зв’язок між старими і новими
формами духовної діяльності, який характеризував філософську думку.
Гегель з цього приводу справедливо зауважив: скільки б не відрізнялися між
собою філософськи системи, вони подібні тим, що всі вони є філософськими
системами.

В центрі уваги філософів завжди була природа. Саме вона стала предметом
вивчення перших грецьких філософів. Їх цікавили космогонічні та
космологічні питання: виникнення і будова світу, Землі, Сонця, зірок. Ядром
філософії на різних стадіях розвитку, було вчення про першооснову всього
сущого. З цього приводу погляди мислителів були неоднаковими, але вони
прагнули пов‘язати людські знання в єдине, чим проблема першооснови
зливалася з важливою проблемою єдиного і загального. Отже, філософія тоді
існувала як філософія природи або натурфілософія.

Поступово у філософію ввійшли і стали постійним предметом питання

суспільного життя. Це засвідчують назви філософських праць: “Держава” і
“Закони” Платона; “Політика” Арістотеля; “Слово о законі і благодаті”
Іларіона; “Про громадянина” та “Левіафан або Матерія, форма і влада
держави церковної і громадянської” Т. Гоббса; “Два трактати про державні
напрямки” Д. Локка; “Про дух законів” Ш. Монтеск‘є; “Філософія права”
Гегеля тощо.

Предметом роздумів філософів була і сама людина, її природа, розум,

почуття, мова, мораль, пізнання, релігія, мистецтво і т.п. У грецькій філософії
відхід від космосу до людини зробив Сократ, для якого головними були
питання людського життя і смерті, смислу людського існування, призначення
людини, змісту знання, істини, справедливості. Утвердження людини як
центральної фігури в філософській проблематиці продовжувалося і пізніше.
Філософи різних епох загалом розглядали людину як “вінець творіння”,
найдивовижнішу істоту Всесвіту, котра здатна на подвиг, творчість,
благородство, альтруїзм, самопожертву і водночас – істоту, котра творить зло.
Так всебічно людину не розглядає жодна інша, крім філософії, система знань.
Звичайно, природу, суспільство, людину вивчають фізика, хімія, геологія,
біологія, історія, мовознавство, антропологія, фізіологія, психологія. Однак,
суб‘єкт, якого розглядаємо, поза відношенням до об‘єкта, втрачає свої
властивості, перестає бути суб‘єктом, перетворюючись просто на біологічну,
психологічну, і т.д. істоту. Отже, предметом філософії є природа, суспільство і
мислення у своїх найзагальніших закономірностях та взаємозв‘язках,
розглядувані під кутом зору відношення “людина – світ”. Тільки в такому
співвідношенні (а не сам собою світ, або сама собою людина) реальність є
підставою світогляду і справді філософського знання.

2. Поняття світогляду. Історичні форми світогляду. Світогляд і

філософія.
Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його
розвитком та ступенями зрілості. Світо́гляд — комплексна система поглядів
і уявлень про світ, самоусвідомлення людиною свого місця, оточення та
основних зв’язків у всесвіті, відображена в оцінках, принципах, знаннях,
поведінкових стереотипах тощо. Відомо, що ще в сиву давнину людина
почала осмислювати свої дії щодо природи та інших людей, бачила різницю
між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, помирати, тому
й діяли, щоб вижити. Виробляли програми таких дій, які б сприяли їх
виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій
були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати
природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи,
викликали її доброзичливе ставлення до себе. В результаті виникла
міфологія.

Міфічний тип світогляду ґрунтувався на уособленні та одухотворенні сил

природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвід
людей первісного суспільства. У міфології не було чіткого розмежування
людини й середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це
було недиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на
подолання фундаментальних суперечностей людського існування, міфологія
сприяла гармонізації індивіда, суспільства й при¬роди, пояснювала зв'язок
між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення
соціальних спільнот про певну систему цінностей, норм поведінки;
забезпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність
людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва,
науки.

Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в собі як свій

власний елемент. Основою міфології та релігії є уособлення, уподібнення
зовнішнього світу людині, перенесен¬ня в нього людських властивостей.
Відмінність релігії від міфології полягає не в тому, що міф визнає панування
природи над людиною (в міфологічній свідомості природа ще не
відокремлена від людини), а релігія визнає панування Бога. Природа — це
реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування природи і
соціальних процесів над людьми, відбиваючись у їхній колективній
свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і над
людиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим паче про єдиного Бога,
порівняно пізнього походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості
людей надприродне починає відокремлюватись від природного, тобто коли
відбувається роздвоєння світу на природний і надприродний (на ранніх
ступенях еволюції міфологічного світо¬гляду такого роздвоєння ще не було).

Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, які мають ознаки
особистості, — творців і володарів світу — формується й система дій,
покликаних впливати на богів, установлювати з ними "практичні" відносини.
На місці первісних магічних культів (а певною мірою переосмислюючи їх)
виникають характерні для релігії хвалебні й умилостивлюючі культи. Про ці
останні можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва — це
перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському
суспільстві після розпаду первіснообщинного ладу.

Та на зміну міфічним, релігійним, розпливчастим уявленням мали прийти

сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого,
породжує його.

З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною

виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було
виділене в окрему галузь, природа мислено не була розчленована. Проте
зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала те,
як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиб-
лювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення.

Перед людством постало триєдине завдання:

• осягнути й сприйняти світ таким, яким він є;

• пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є;

• визначити місце людини в світі й на цій основі сформува¬ти її цілі та

завдання.

Вирішення першого завдання спричинилося до появи природничих наук

(усередині філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук.
Вирішення третього — до визначення основної мети людини, обґрунтування
її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань
належав і належить філософії. Сюди ж зараховують ще й проблеми
методології .

Уже в рабовласницькому суспільстві чітко окреслилася тенденція, відповідно

до якої предмет сприймали таким, яким він є, без усіляких вигадок. У XVII
ст. з'явилась тенденція, згідно з якою прагнули "розкласти предмети по
поличках" (створювалась "застигла" картина світу). Проте існувала й
протилежна тенденція, формувався діалектичний метод дослідження. За його
допомогою людська думка проникала "вглиб" предмета. Річ розглядалася в її
відношеннях і розвитку, з різних сторін та граней. Удосконалювався його
апарат: формувалися наукові та філософські категорії. У межах філософії як
"науки наук" паралельно з філософськими виникали й розвивались наукові
знання. Вони були єдиною формою теоретичного осягнення дійсності,
рухалися від емпіричного до теоретичного рівня.

У XVII ст. почався процес виокремлення з філософії наукових знань. її

предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в
постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку
філософії й навпаки зав¬жди був плідним.

У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання,

позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Як і
наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від
неї. Відрізняється й від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення
сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.

З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому

філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона
реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності,
протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу
дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності
міфу — свідомий пошук і вибір своїх відносин і тверджень на основі
особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теoретичне ставлення до
дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування
взаємовідношень між ними.
3. Методи філософування та функції філософії.
Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія
покликана тримати увесь час у полі уваги та актуальному стані всі основні
виявлення людини як людини, але практично всі концепції та напрямки
включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які
безпосередньо і складають частини і розділи філософського знання, що
представляють структуру сучасної філософії.

Структура:

- Онтологія (вчення про першооснову буття, сфери буття і категорії, основне

питання: „Що таке світ ” „Як він влаштований ”)

-Гносеологія (теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу пізнання,

основне питання – „Що означає пізнати ” „Що таке пізнання ”)

-Антропологія (вчення про сутність людини, а також про співвідношення в

людині природи та культури, основне питання „Хто така людина”, „Яке місце
займає людина ”)

-Аксіологія (вчення про цінності, яке досліджує закономірності побудови

сфери цінності, осн. питання „У чому цінність і сенс життя ”)

-Соціальна філософія (вчення про сутність суспільства і його структуру в

цілому, у найбільш загальних законах його розвитку, осн. питання „Що є
суспільство ”)

-Етика (вивчає морально-цінне відношення до світу , осн. питання „В чому

сутність добра і зла ”)

-Естетика (наука про красу, „В чому суть краси і гармонії ”)

-Логіка (наука про мислення, вивчає форми, закони та норми правильного

мислення, осн. питання „ Яка природа людського мислення ”)

-Історія філософії (вивчення істор. Досягнень філософської думки від

античності до сьогодення , осн. питання „ Як розвивається філософська
думка ”).
Функції філософії:

-Світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та

понятійним поясненням світу)

-Методологічна (сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у

вирішенні конкретних та практичних завдань)

-Гносеологічна (розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу)

-Прогностична (формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і

свідомості, людини, суспільства)

-Критична (у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих

поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов)

-Аксіологічна (виявляється у допомозі людині визначити цінності і

самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо
в умовах загострення глобальних проблем сучасності)

-Гуманістична (полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії

для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та
ідеалів).

Крім того філософія виробила спеціальні методи, які можуть бути застосовані
у будь – якій сфері і форми реальності для побудови практичної і
теоретичної програмної діяльності. Виділяють наступні методи у філософії:

1) Критичний;

2) Герменевтичний;

3) Діалектичний.

Критичний метод необхідний для того, щоб налізувати позитивні і

негативні сторони об’єкта, його мети, засобів досягнення.

Герменевтичний метод потребує правильного підходу до об’єкта наукового

дослідження, що не лише аналізує якісь ознаки у ньому, а й інтерпретує
існуючий контекст та його специфіку, взаємовідносини з суб’єктом пізнання
– людиною.
Діалектичний метод необхідний для розгляду даного об’єкту дослідження
у глибокому і повному вільному вигляді. Тобто розглядає сам об’єкт
безпосередньо у його розвитку. Таким чином методи філософії прямо
направлені на пізнання взаємовідносин суб’єкта і об’єкта пізнання. Тому
необхідність виникає лише тоді, коли потрібно переглянути старі теорії або
ж створити нові.

Звідси можна зробити такий висновок: методологія філософії розглядає

об’єкт свого пізнання на відповідному до цього рівні існування, задає
необхідні правила, принципи теоретичної побудови, виробляючи істинні
критерії, певні установки, співвідношення теорії і практики,
переосмислюючи основу взаємовідносин суб’єкта і об’єкта пізнання, і
уявлень про нього.

4. Специфіка соціально-гуманітарного знання та його

методологія.

Соціально - гуманітарне знання - соціальне пізнання, що здійснюється

групою наук, які називають суспільними (економічна теорія, соціологія,
політологія, правознавство тощо). Іноді їх відносять до гуманітарних наук,
ставлячи знак рівності між назвами "суспільні" і "гуманітарні".

Гуманітарні науки (соціальні) прагнуть виявити об'єктивні закони, що

виражають істотні, загальні і необхідні зв'язки явищі процесів. Гуманітарне
знання як продукт цих наук — це насамперед знання про відносно стійкі і
систематично відтворені відносини між народами, класами, соціально
демографічними і професійними групами тощо. Наприклад, економічна
теорія розкриває стійкий зв'язок, з одного боку, між співвідношенням на
ринку попиту та пропозиції, а з іншого боку ціною товару; соціологія виявляє
повторювані істотні зв'язки демографічних процесів із соціально-
економічним розвитком; політологія виявляє закономірні зв'язки політики з
інтересами класів, націй і інших суб'єктів суспільно-політичного життя тощо,
оскільки соціальні закони, на відміну від законів природи, здійснюються
через діяльність людей.

Як і в природничих науках, в соціально-гуманітарному пізнанні

використовується метод порівняння (Або компаративістський метод) з
метою виявлення загального та особливого в розвитку будь-якого явища або
різних явищ. Компаративістський метод знайшов широке застосування в
психології, культурології, релігієзнавстві, філософії, історії.

Разом з тим, гуманітарне пізнання спирається на методи, специфічні тільки

для нього і відрізняються від загальнонаукових. До таких прийнято відносити
біографічний метод, в якому біографія, особисте життя, особисті документи
стають об'єктом аналізу з метою пояснення подій, ситуацій, в яких проживав
герой, наприклад, літературного тексту, або розглядається біографія автора
тексту знову ж з метою розуміння і раціонального пояснення тих чи інших
перипетій і подій, викладених в тексті.

До специфічних для гуманітарного пізнання методів відносять також діалог,

За допомогою якого народжується новий сенс - етап життя, традиції і
особливості самого тексту. Діалог дозволяє виявити з тексту смисли,
співвідносні з сучасністю.

Специфічним тільки для гуманітарних наук визнаний ідеографічний метод

(В. Віндельбанд). Його мета - фіксація унікальних, неповторних фактів,
виявлення їх специфіки в однократності, в неповторності.

Ріккерт сформулював ідею про два методи : «Генералізуючий» и

«Індивідуалізаційний». Природознавство, користуючись генералізуючим
методом, шукає загальні закони, керуючись лінійним мисленням, в той час як
гуманітарне пізнання азайняте пошуком особливого,випадкового,
індивідуального.

Таким чином, можна говорити як про загальні, так і специфічні методи

природних і соціальних наук, які необхідно застосовувати на основі
принципу додатковості.

В принципі, можна вказати також методи:

- герменевтичного кола (Флаціуса) - вимога тлумачення цілого, виходячи зі

змісту частин , які входять до нього (рух в якомусь «колі», оскільки, по-
перше, розуміння цілого виникає не з розуміння частин і, по-друге, частини
можуть інтерпретуватися з уже понятого цілого) ;
- метод попереднього розуміння (Шлейермахер) - герменевт заздалегідь
знає, що йому необхідно зрозуміти, оскільки тільки так і можна що-небудь
розуміти;

- розуміння - Метод наук про дух (Дільтей) - безпосереднє осягнення деякої

духовної цілісності, проникнення у внутрішній світ автора тексту, яке
нерозривно від процедури реконструкції культурного контексту останнього.

- деконструкції(Хайдеггер) - метод прояснення сущого, який прихований в

мовних конструкціях (не в сенсі руйнування, а в сенсі виявлення та оголення
первинних смислів слова, смутно просвічують крізь завісу латинських,
арабських, сучасних перекладів). На прикладі деконструкції таких понять, як
«буття», «екзистенція», Хайдеггер показує, як тлумачення цих слів в
сучасному значенні веде від фактичності буття, відчужує від буття,
перетворює буття всього лише в слово, первісне значення якого зникло.

- метод феноменологічної редукції- Вміння виокремити один феномен і

розглянути його в специфічності й унікальності, вписавши при цьому в інші
структури і системи.

Некласична філософія Ніцше - метод генеалогії, Коли розвиток різних форм

духовного життя розглядається поетапно. Кожен наступний феномен життя
щось вбирає від старого, комбінує, але і приносить щось нове.