1.

Передумови виникнення філософії-виникнення філософії пов'язане з тим,що людина почала осмислювати

свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Тому людина стала
приписувати природі певні риси. Виникла міфологія. Поступово складається міфологічний тип взаємодій і
відносин зі світом, який ґрунтувався на одухотворенні сил природи, приписуванні їм людських рис. В міфології
не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій.
Міфологія сприяла гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і
майбутнім уявлення соціальних спільнот про певну систему цінностей, норм поведінки; забезпечувала
духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі,
релігії. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи (в
міфологічній свідомості природа ще не відокремлена від людини), а в тому, що релігія визнає панування бога.
Природа - це реальність, а Бог - продукт людської уяви.

Лише з появою уявлень про богів як надприродних виникають хвалебні культи. Релігія рекомендує молитися..
Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді не було виділене в окрему галузь.
Проте новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне
знання - з іншого. Думка заглиблювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення.

Перед людством постало триєдине завдання:

- зрозуміти світ таким, яким він є;

- пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є;

- визначити місце людини в світі і на цій основі сформувати її цілі та завдання.

Вирішення першого завдання призвело до появи природничих наук (у лоні філософії). Вирішення другого - до
появи суспільних наук Вирішення третього - до визначення головної мети людини, обґрунтування її ідеалів,
оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань належав і належить філософії.

Уже в рабовласницькому суспільстві чітко вималювалася тенденція, згідно з якою предмет сприймали таким,
яким він є, без будь-яких вигадок. У XVII ст. з'явилась тенденція, відповідно до якої прагнули "розкласти"
предмети по полицях (створювалась застигла картина світу).

З появою виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших
типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, яке
передбачає зіставлення суб'єкта і об'єкта та з'ясування взаємовідношення між ними.

Проблеми формування полягає : Філософія формується в той період, коли сенс людського життя, його
звичний устрій і порядок виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири та настанови
відмовляються функціонувати, коли мораль вступає у конфлікт. Кризи в суспільстві, кризи у сфері духу, що
ними характеризується епоха зародження філософії, ставлять людину в жорстку неоднозначну ситуацію.

Проблемою виникнення філософії цікавилися вже деякі античні філософи. Ті чи інші аспекти цієї проблеми
притягали до себе увагу Платона й Аристотеля, Діогена Лаєрція й Олімпіодора.

2.Походження терміну філософія. Теорії походження філософії. Визначення філософії. Сутність філософії.

Філосо́ фія (дав.-гр. , дослівно: любов до мудрості) — дисципліна, що вивчає найбільш загальні суттєві
характеристики і принципи реальності і пізнання, буття людини, відносини людини і світу, про найзагальніші
суттєві характеристики людського ставлення до природи, суспільства та духовного життя у всіх його основних
проявах.

Саме так, як “любомудріє”, тлумачили давньогрецькі мислителі Піфагор та Платон цю науку. Досконала
мудрість притаманна тільки безсмертним богам; смертні ж люди можуть лише прагнути до такої справжньої
мудрості, яка залишається у своїй повноті недосяжною для смертних істот. Але навіть і найрозумніші серед
людей не можуть бути названі мудрецями, бо вони є лише “любомудрами” (шанувальниками мудрості).

Сьогодні, термін “філософія” має міжнародний статус і вживається у багатьох мовах світу, провідні філософи
різних країн та напрямів мислення знов і знов повертаються до цього терміну заради уточнення його змісту і,
через це, збагачують його новими тлумаченнями. Так, німецький філософ Гегель під філософією розумів,
науку про розум, що через усвідомлення глибинного змісту великих культур людства, поступово і закономірно
просувається в осягненні (пізнанні) самого себе. Ще приклад поняття про філософію: філософи-матеріалісти
радянських часів нашої історії, відштовхуючись від думок засновників теоретичного комунізму Маркса та
Енгельса, визначали філософію як науку про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та
мислення.

Як бачимо, наведені визначення філософії у головному не суперечать одне одному, хоч в них і зроблено
авторами визначень різний смисловий наголос. Інакше і не може бути, бо філософія єдина, але світоглядні
переконання та способи мислення її провідних представників повністю ніколи не співпадають. Різноманіття
точок зору у філософському мисленні завжди.

Отже, сучасне розуміння змісту філософії деякою мірою відрізняється від стародавнього ("любов до мудрості
чи наука про основи"), перш за все, своєю більшою конкретністю. Сьогодні філософію не плутають з наукою. І
це не дивно, бо за 3 тис. років своєї історії і наука, і філософія встигли досягти певної зрілості. Тепер кажуть, що
філософія – то є універсальний метод знаходження відповідей на основні питання про сенс людського буття.

Філософію можна розуміти не тільки як загальнолюдський метод пізнання та самоусвідомлення, але й як

фундаментальне вчення (теорію) про всесвіт взагалі та про зміст і призначення людського існування у цьому
всесвіті. Притім, нам слід обов’язково пам’ятати, що філософія, як і наука, є принципово раціональною
(логічно обгрунтованою) за своїм характером галуззю знань. Вона спирається суто на розум, нічого не
приймає на віру, відштовхуючись лише від переконливих фактів та логічних доказів.

3.Філософія і наука:проблема взаємовідносин. Аргументи і контрааргументи щодо наукової філософії:

Філософія виступає як знання,позбавлене чуттєвої конкретності. Власне це зближує її з такою формою, як

наука, адже остання також відображає світ у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії та
науки є те, що обидві прагнуть теоретично обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній
формі. І філософія, і наука принципово відрізняються від релігії

Філософія це не наука, а цілком самостійна, унікальна форма осягнення світу. Але філософія має ознаки
науковості, вона орієнтується на наукові критерії знання. Філософія є таким способом мислення, коли
пред¬мет пізнання (він може бути будь-яким від космосу і природи до інтимно-душевної сфери людини)
розглядається з позиції граничної мети існування людини, сенсу її життя, призначення у світі. А призначення
людини -реалізуватися, відбутися, стати людиною. Адже людина є істотою, символом чого є визнання її як
«образу і подоби Божої». Лише внаслідок такого призначення людини у світі і виникають всі світоглядно-

Що ж саме відрізняє філософію від науки? По-перше, як вже зазначалось, вони розрізняються змістом, колом
проблематики. Тому наука не може претендувати на цілісне бачення сві¬ту, а людину вона у змозі розглядати
тільки в її «речовій» проекції як об'єкт, а не як цілісну особистість, вільну і творчу істоту. На відміну від науки,
філософське пізнання це осмислення граничних засад мислення і буття, що передбачає усвідомлення сутності
людини та сенсу людського існування. Філософська проблематика виводить нас у сферу нескінченного. Тому
проблеми людського існу¬вання є центральними у філософському пізнанні.

4. Структура філософського знання. Способи буття філософії. Форми буття

Все різноманіття філософських проблем можна звести до п'яти основних груп: онтології, гносеології,
аксіології, праксеологии і антропології. Ці п'ять груп проблем формують структуру будь-якого філософського
знання. Онтологія - філософське вчення про буття і суще. Гносеологія - філософське вчення про пізнання.
Аксіологія - філософське вчення про цінності. Праксеологія - філософське вчення про дію. Антропологія -
філософське вчення про людину. Всі розділи філософського знання співіснують в кожній конкретній
філософської теорії: наприклад, неможливо побудувати концепцію дії - праксеологію, не вирішивши проблем
аксіології, антропології або онтології. Рішення онтологічних проблем неминуче виводить думку на проблеми
пізнання і істини. Антропологічна проблематика фокусує в собі все інші філософські теми, а гносеологія, як
говорив Іммануїл Кант, виникла із потреби вирішити антиномію людської свободи, тобто з антропології та
онтології.
Іммануїл Кант структуру філософії: вчення про чистому розумі - гносеологія, вчення про практичне розумі -
аксіологія і праксеологія, вчення про естетичну здатності судження - аксіологія. Всі три розділи підводять до
"останнього" філософського питання: "Що таке людина?", Тобто до антропології. Іммануїл Кант не говорить
окремо про онтологічну компоненті філософського знання, але проблеми онтології обговорюються у всіх трьох
його основних творах: "Критиці чистого розуму", "Критиці практичного розуму", "Критиці здатності судження".

Центральне місце в багатьох філос. вченнях минулого і сьогодення займає категорія буття. Проблема буття
розробляється вже в філософії Стародавньої Греції. Перші філос. концепції були запропоновані Гераклітом і
Демокрітом, Платоном. На думку Парменіда світ ділиться на дві частини: мінливу і текучу, яка сприймається
органами чуття людини і вічну. Протилежний погляд на цю проблему знаходимо у Геракліта, який під буттям
розуміє чуттєво-сприйнятливий матеріальний світ.. друге рішенння проблеми було представлено Демокрітом.
Він зіставляє буття з простим, розуміючи під останнім атом як найменшу неподільну фізичну частинку.
Демокріт признає кількість буття, оскільки признає існування великої кількості атомів. Ідеї Парменіда
отримали розвиток в концепції буття Платона. Він рахував, що буття є те, вічне і незмінне, що може бути
пізнане лише розумом. Визначаючи, як і Демокріт, кількісність буття, Платон розглядає його як ідеальне
безтілесне утворення – ідею. Погляди стародавніх мислителів на проблему буття є специфічні, всі філософи в
своїх вченнях розграничують буття і небуття.

Виникнення філософія покладає початок її буттю. Реальна філософія живе сполученням філософських ідей
різних часів і різних кінців світу; це реальне здій. філософської думки, це багатоманітне буття філософських
ідей. Головний спосіб буття філософії в культурі – це діалог логосу і міфа.

Логос – об’єктивний закон, чітке знання, сповнене змістом. Такий спосіб походження філософії називають
епістемним (гр.- „епістема” – знання) прагнення передусім логічно відтворити світ і людину в ньому шляхом
упорядкування наявного знання. Це вчення Аристотеля, Ф. Аквінського, Е. Канта, Гегеля, школа позитивізму ХХ
століття. У них філософська думка спрямована на упорядкування дійсності, орієнтується на знання наукового
типу.

Філософія – акт культурного сходження, подолання міфу, софійний спосіб буття: Платон, Августин, Кіркегор,
Ніцше. Для них філософські знання – це універсальний засіб самовизнання й само піднесення людини.
Софійнафілософія здатна висловлення практично нескінченної смислової глибини. Епістемнафілософія –
відіграє упорядковуючу, організуючу роль.Найпростіша форма буття філософії – філософськаідея. Це певне
поєднання одним смислом деякого шеренгу понять „цеглинка”, „клітинка”. Розгортання цієї ідеї,
обґрунтоване – перетворюється на філософське вчення Головна найширша форма буття філософії –
філософськатечія. В ній стверджується спільність деяких вихідних комплексів ідей і способів їх розгортання у
філософському знанні (позитивізм, екзистенціалізм).Найзагальніша форма буття філософії –
філософськийнапрямок, певна смислова єдність, яка забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів
світорозуміння (матеріалізм та ідеалізм).

5. Функції філософії. Які функції філософії найбільш затребувані у сучасному світі?

Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі.
На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших. До основних функцій філософії слід
зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що озброює людей знаннями про світ та про людину, про її
місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ,
на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя. Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту
(тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов'язково враховувати взаємозв'язок
знання про світ і людину із соціальним суб'єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому
знанні.За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під
світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка
для соціального суб'єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер
ставлення. Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні
принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними
орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість
практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на
пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів
його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого –
здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй
сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".Формуючись на основі досягнень
наукового пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної
свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального ставлення людини до дійсності, об'єктом якої
є відношення "людина – світ". Разом із тим зміст і результати філософського знання здійснюють вплив на
особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в
тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що
пізнання в будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення
"людина – світ".

6.Періоди формування, розвитку, занепаду античної філософії та основні філософські школи та їх персоналії

Антична філософія - це філософія давньої Греції і давнього Рима; виникла в VI столітті до н.е. у давньогрецьких
містах-державах (полісах) і розвивалася до VI століття н.е., коли римський імператор Юстиніан в 529 році
закрив останню Платонівську академію.

Періоди:

=Рання натурфілософія (філософія природи).Ранніх грецьких філософів цього часу називають досократиками,
тобто тими, хто не торкнувся впливом Сократа і заснованій ним традиції. Основними проблемами в цей
період виступають проблеми природи і космосу, речової, матеріальної основи природи (чотири стихії - вода,
повітря, вогонь, земля), проблеми виникнення космосу (космогонія) і наступного розвитку, але також тут
уперше розглядаються проблеми знання і його засобів.

Основними школами цього періоду були іонійська, мілетська школа (у Малій Азії, представники - Фалес,
Анаксімандр, Анаксімен) і італійські, піфагорійська і елейська школи (у Італії, представники - Піфагор,
Парменид, Зенон).

=Гуманістичний період головна увага приділяється етичної, моральної проблематики (проблема

справедливості і доброчесного способу життя), даються визначення суті людського буття; школи: Сократ і
сократики, софісти;

=Період класичної грецької філософії, синтетичний період (кінець V - кінець IV ст. до н. э) : відкриття
надчуттєвого (ідеального) світу, школи: академія Платона, ліцей Арістотеля. Цьому періоду належить заслуга
підведення підсумків усієї попередньої філософської традиції і створення найбільш розроблених філософських
систем : ідеалізму, діалектики Платона, метафізики, етики, політики Арістотеля;

=період елліністичних шкіл (епоха Олександра Македонського: рішення проблем трагічного людського
існування, розвиток попередньої проблематики раніше усього Платона, Арістотеля і Гераклита, залучення ідей
східної філософії - єгипетською, персидською, індійською. Провідними школами були: киники, епікурейці,
стоїки, скептики, еклектики;

=релігійний період : містично-інтуїтивне пізнання вищого, звільнення людини від гніту матеріального, аскеза
як шлях філософії і життя, школи: неоплатонизм (засновник - Гребель), що синтезував ідеї Платона і
Арістотеля.

=християнський період: досвід раціонального визначення догм нової релігії в мові категорій грецької
філософії. Проте перемога релігійного християнського світосприйняття була, по суті, подоланням способу
мислення древніх греків. Це підготувало грунт для середньовічної цивілізації.
7.ДОСОКРАТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Досократиками називають філософів, які творили до видатного старогрецького мислителя – Сократа. Вони
сформували кілька філософських шкіл та вчень.

У досократівський період включають: іонійську (мілетці, Геракліт), італійську філософію (піфагорійці, елеати,
Емпедокл), вчення атомістів Левкіппа – Демокріта, софістів.

Із знаменитих досократичних філософських шкіл найстарішою вважається у місті Мілеті (VI ст. до н. е.). Тут
творили Фалес, Анаксімен, Анаксімандр. Вони вбачали першопричину світу в речових формах. Перші
давньогрецькі філософи були натурфілософами

СОФІСТИ (Протагор, Горгій, Крітій, Продік). (ІІ половина V ст. до н. е.)

Особливе місце в досократичній філософії займають думки вчителів мудрості, які за плату навчали філософії,
логіки, красномовства, тобто знань, необхідних для суспільно-політичної та військової діяльності. Їх називали
софістами, і серед них було чимало визначних філософів. Чим вони відзначилися?

Завдяки творчості софістів:

1. Людина стала центром філософських пошуків;

2. Особливою темою філософування стало мислення;

3. Відповідно, особливої гостроти набула проблема мови;

4. Відбулася зміна традиційних моральних цінностей і на авторитеті розуму була сформована теорія моралі.

Софісти увійшли в історію як мудреці, яких не цікавила істина, а тільки перемога у суперечках, де вони могли
довести будь-що. Софісти поставили гносеологічну проблему про відношення думки до оточуючого світу, про
пізнаваність світу, але центральною проблемою стала проблема людини, суспільства.

8.Філософія Сократа

У центрі філософії Сократа – людина.

Сократ свої філософські пошуки зосередив на питанні, що таке людина та її свідомість, відмовившись від
пізнання природи.

«Пізнай самого себе» - головна ідея Сократа. Він вважав, що предметом філософії може бути лише те, що
доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Сократ є основоположником евдемоністичної традиції – він
вважав, що вище благо для людини – досягнення щастя. Щастя не у багатстві і роскоші, а у доброчинному
житті, що досягається розумними пристрастями і почуттями. Сократ намагався довести, що існують абсолютні
норми поведінки і вони є загальноприйнятими. Він вважав, що фундаментом знання є людський розум. Саме
через розум Сократ обгрунтував моральні цінності, їхню вічність та незмінність. Справжні знання слід шукати в
собі, оскільки безмежна душа людини. Головне завдання ф-ії на думку Сократа – пізнати душу людини та її
світ.

Сократ багато уваги приділяв з'ясуванню таких понять як справедливість, добро тощо. Сократ вважав ф-ю
вченням про те, як слід жити, і основне її завдання він вбачав у виявленні того, що таке добро і зло. Зло,
аморальні вчинки він розглядав як результат незнання істи¬ни, доброго і ототожнював їх з оманою,
помилкою. А помилок ніхто не робить добровільно, вважав він. Якщо людина знає, що таке добро, то вона
ніколи не здійснить поганого вчинку.

Тому уникнути їх людина може, коли знає напе¬вне, які вчинки є моральними і тоді вона ніколи не вчинить
погано.

9.Філософія Платона

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей
не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому
тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає
ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. Ідеєю всіх ідей, найвищою
ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа
безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу.
Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Оригінальні
думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою,
Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна
держава Платона".Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного
устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність
не відповідає природній нерівності людей.

Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні
прошарки: правителі; воїни; робітники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків
повинен якомога старанніше виконувати свої обов’язки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для
правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Твердження про необхідність жити заради
спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспільнення всіх
жінок і дітей.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати
нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи.

10.Філософія Арістотеля важка для розуміння((( взяла найлегше щоб запам’ятати

Арістотель (384—322 до н. е.) — один з найавторитетніших мислителів давньої Еллади. У 17-літньому віці він
прибуває до Афін і стає тут учнем Платона.

Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона . Йдеться про окреме від реальності речей існування
ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Критика Платона Арістотелем мала
принциповий характер (Арістотелю навіть приписують афоризм: «Платон мені друг, та істина дорожча»).

Будучи мислителем - енциклопедистом, Арістотель залишив твору по усіх важливих областях знання. Йому
належить заслуга уперше провести розмежування наук, виділивши для кожної з них спеціальні області
досліджень, і встановити відмінність між теоретичними, практичними і творчими науками. Теоретичні науки:
метафізика ("що після фізики") - вивчає першопричини усіх речей, першооснови усієї сущої; фізика - вивчає
стан тіл і певні "матерії"; математика - абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про
норму поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки, пов'язані з діяльністю творців, : поетика - теорія
віршування; риторика - теорія ораторського мистецтва.

Вчення про душу. Властива лише живій істоті.. Її мають тільки рослини (як не дивно) тварина і людина. Але в
кожному прояві душу носить своєрідний характер. "Рослинна душа" відає функціями живлення, зростання і
розмноження, загальними для живих істот. У тварин до функцій душі додається здатність бажання, тобто
прагнення до приємного і уникненню неприємного.

Розумну ж душу має тільки людина. Арістотель визначає розумну душу як таку частину душі, яка пізнає і
думає. Розум складає основний початок цієї душі. Він не залежить від тіла. Він безсмертний і знаходиться в
тісному зв'язку зі вселенським розумом.

Вчення про людину. Головна відмінність людини від тварини, по Арістотелю, грунтується на здатності людини
до інтелектуального життя.

Центральне поняття арістотелівської етики – доброчесніть. Доброчесність має не кожна людина, а лише той,
хто зумів її активно виявити, той, хто діє. Вищою формою діяльності є пізнавальна, теоретична. Людина
отримує вищу насолоду не в споживанні матеріальних благ, не в почестях, не в діяльності, спрямованій на
досягнення якихось цілей, користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні.
11.Поясніть вислів Арістотель: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Арістотель не приймав учення Платона про ідеї. "Платон мені друг, але істина дорожча" – відомий його
афоризм. Він прагнув подолати дуалізм Платона, в якого ідея і матерія (речі) існують окремо один від
одного. На ідеї він дивився так само, як і Платон – як на істинні сутності речей. Але ідеї, або як їх називає
Аристотель, форми, існують не самі по собі, окремо від речей, а як внутрішня сутність речей, тобто кожна
окрема річ є поєднанням форми і матерії, інакше, запитував філософ: "як можуть ідеї, що є сутностями
речей, існувати окремо від речей?" Іншими словами, ці "вічні форми" не виносяться ним за межі чуттєвого
світу (як це відбувається у Платона) і не сприймаються окремо від речей, за виключенням одного лише
Бога, який є безтілесна "форма", що перебуває поза світом. В матерії він бачив лише пасивне начало.
Речовина без форми є лише можливість (потенція). Отож, форми вічні та незмінні, але вони існують лише
в речах.

12.«Філософії життєвої мудрості» (стоїки, скептики, епікурейці).

Засновником епікуреїзму був Епікур. Його етичний девіз - живи на самоті. Мета життя людини, за
переконанням Епікура, відсутність страждань, здоров'я тіла і стан душевного спокою (атараксія). Пізнання
світу, на його думку, звільняє людину від страху перед смертю.

Порівнюючи епікуреїзм та стоїцизм, варто наголосити на основах світобудови в їх значеннях для людини;
висновках,що випливають для людини з такого розуміння світобудови; та на життєвих завданнях людини.

З точки зору епікурейців матеріальний речовинний світ складається з атомів, що рухаються хаотично. Людська
душа також складається з атомів. Оскільки в основі світу лежать невмирущі атоми, то смерті не існує. В цілому
сенс життя людини зводиться до отримання максимум насолод. Виходячи з такого розуміння світобудови, то
людям потрібно позбутися життєвих страхів, задля досягнення атараксії - душевної незворушності.

З іншого боку стоїки, які вважали, що весь світ - єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є
Бог. Бог-це творчий вогонь, тілесне дихання , життєва теплота(пневма), що розлита в тілі природи. У світі панує
фатум-невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Не варто опиратись фатуму: того,хто бажає,доля вабить,
хто не бажає - тягне. При цьому людина мусить бути незворушною і безпристрасною(апатичною). Треба
зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя.

Як і епікурейці, стоїки проповідували апатію, та якщо епікурейці вважали її наслідком втечі від світу, то
прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу.

Як філософський напрям скептицизм піддавав сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування
надійного критерію істини. Він часто поставав як критично-недовірливе ставлення до всього.

Згідно з гносеологією скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі.
На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень. Сумнів і утримання від суджень
не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум
знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи
відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень
- спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.

Традиційну для античної філософії думку про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики вважають
неприйнятною. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не дуже близькі до істини. А якби навіть
вдалося знайти її, то це, вважали скептики, не тільки не наблизило б людей до щастя, а навіть віддалило б.
Істина є чимось всезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто не має
судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним, залишається незворушним.

У класичній філософії, скептицизм означає вчення, філософіської школи, представники якої стверджували, що
вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм —
філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм
поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі. У розвитку філософії після Арістотеля
відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням
диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання,
падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що
охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до
практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як
здатність до «незворушного» життя, як проста відсутність страждань).

З III століття до н. е. до І століття н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість
достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг
у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що
марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі.
Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення
потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. Такої
форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення
для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який
перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться
лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до
нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний.
На підставі цих міркувань, аргументів обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому
був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень.

13 .Середньовічна філософія: загальний аналіз.

Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (V-ХV ст.). У Західній Європі умовним початком
цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для Середньовіччя у соціально-економічному
плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної
релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи
притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична.
Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ.
Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно
виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець
XIII-XV ст.)2.

Апологетика

Апологетика (у перекладі з грецької άρολογια означає – захищати, обґрунтовувати ) – один із напрямів у

християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик в захист християнського
віровчення у боротьбі з язичництвом. Або ж точніше кажучи так називається частина християнської теології,
яка являє собою систематизоване аргументоване міркування для відстоювання непорушності християнської
віри, що торкається її божественного походження.

Патристика

На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики. Одним з
найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або Августин Блаженний. У своїх працях "Про
град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що
людина як своєрідний мікрокосмос поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу
і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний, що переклав Біблію
латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких
основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій,
твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру" доволі органічно поєднували грецьку
філософію із християнським світобаченням.

14. Філософія Августина Блаженного

Найвідомішим представником середньовічної філософії періоду патристики був Августин Аврелій (354-430 pp.
н. е.), прозваний Блаженним.

Інтелектуалізм Августина став визначальним духовним фактором середньовічного філософського мислення,

здійснив у подальшому вплив на всю християнську Європу. За його вченням, причина будь-якого виникнення -
Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Усе видиме є
реальним тільки завдяки Богові, який - Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання
здійснюється через промені божественного світла.

то світогляд Августина Аврелія був теоцентричним. Бог є найвищим благом і причиною будь-якого блага. Так
само як усе існує завдяки Богу, так і кожне благо виходить від Бога.

Душа у вченні Августина є самобутньою субстанцією, яка не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла.
Вона не містить у собі нічого матеріального, володіє лише функцією мислення, волі, пам'яті, але не має нічого
спільного з біологічними функціями. Від тіла душа відрізняється досконалістю, яка обумовлюється тим, що
душа близька Богу і безсмертна.

Істину про Бога не може пізнати розум; її може пізнати лише віра, яка скоріше належить до волі, ніж до
розуму. Підкреслюючи роль почуттів або серця, Августин стверджував єдність віри і пізнання. Віра і розум
взаємно доповнюють одне одного. «Розумій, щоб міг вірити, віруй, щоб розуміти» -це положення відповідає
духові християнства, і на цій основі могла будуватися наступна фаза - схоластика.

Дослідження вічного духовного буття Бога і постійної мінливості і загибелі одиничних речей і явищ привели
Августина до проблематики часу. Відповідно до його розуміння, міру зміни речей дав Бог. Августин пояснює
виміри часу: минуле, теперішнє і майбутнє. Ні минуле, ні майбутнє не мають дійсної орієнтації, вона властива
лише теперішньому, завдяки якому щось може мислитись як минуле або майбутнє. Минуле пов'язане з
людською пам'яттю, майбутнє полягає в надії. Тільки Бог раз і назавжди поєднує теперішнє з минулим і
майбутнім.

Августин заснував принципи нової християнської філософії. Він подає Бога як нескінченність, а світ - як продукт
надприродної сили і творення милості. Творчість мислителя була сполучною ланкою між філософією Платона і
мислителями середньовіччя.

14.Номіналізм та реалізм.

Характерною рисою середньовічної філософії є дискусія про універсали* - загальні поняття. У цій дискусії
обмірковувались як онтологічні проблеми: що є реально суще; чи володіє загальне ознаками реального буття
чи ні; як співвідносяться загальне і одиничне у світі; так і гносеологічні проблеми: яким чином існує ідеальне;
чи можливе раціональне понятійне пізнання; як співвідносяться мислення і дійсність.

У трактуванні сутності загального, співвідношенні загального і одиничного виділяються дві крайні позиції:
реалізм і номіналізм.

Реалізм - філософський напрямок, який визнає існування загального, загальних понять (ідей) поза речами, до
існування речей в божественному розумі. Концепцію реалізму в середньовічній філософії розвивали: Августин
Аврелій, Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий, Фома Аквінський.

Номіналізм (від лат. nomen - ім'я) - філософське вчення яке заперечує онтологічний зміст універсалій.
Номіналісти стверджують, що реально існують тільки одиничні речі, а загальне - це результат діяльності
розуму, який знаходить зв'язки між речами. Представники цього напрямку в середньовіччі; Росцелін, Іоанн
Дуне Скотт, Вільям Оккам, Микола з Отрекура, Іоганн Бурідан та ін.

Крайнощі двох протилежних позицій знімаються в концептуалізмі Абеляра.

Концептуалізм (від лат, conceptus - поняття) - філософське вчення, яке, не приписуючи загальним поняттям
самостійної онтологічної реальності, стверджує, що в одиничних предметах існує щось загальне, на підставі
чого в пізнанні виникає концепт - поняття, виражене словом.
Дискусія про універсалії виявила дві позиції філософів і на проблему створення світу. Реалісти вважають, що
розум - це головне і в акті творіння (Бог створює світ завдяки ідеям, зразкам, які споконвічно в нього існують),
так і в акті пізнання. Номіналісти ж стверджують, що головне в творінні світу не розум, а воля (Бог створює світ
в акті вільної волі).

15. Філософія Томи Аквінського.

-Вже в ранніх творах звертає увагу на безглуздість припущення, ніби Бог створив людину позбавлену здатності
розуміти природні істини без особливої божественної допомоги

-стверджував, що людина осягає те, чого вона не знає, світлом свого власного інтелекту та інтуїтивно
осягнутими нею принципами, початкових і найбільш загальних понять.

- Бог наділяє нашу природу своїми надприродними дарами (дарами благодаті), але робить це таким чином,
що ці дари не руйнують природу, а приводять її до досконалості. Тому світло віри не затьмарює вродженого
нам природного світла розуму.

- А отже, істини філософії не можуть суперечити істинам віри. В іншому разі або ті, або інші були б хибні, а
оскільки Бог є творець і нашої природи, і нашої віри, то він був би і творцем брехні в нас, а це неможливо».

-Віра не суперечить розуму, а є один з видів пізнання

- З іншого боку, те, що осягається інтелектуальної інтуїцією, наприклад початкові принципи пізнання, має
природну переконливість, і людина, яка пізнала, не вибирає, чи погоджуватися їй з ними чи не погоджуватися.
Тому знання (філософське і наукове) і віра повинні відрізнятися між собою і за суб'єктами, і за об'єктами.

Очевидно, що Тома Аквінський ставить віру вище розуму: він ніколи не пропускає нагоди підкреслити
трансцендентну природу і незрівнянну висоту слова Божого.

- Відповідно до Томи, існує лише один правильний метод пізнання, що припускає розгляд філософських
проблем з точки зору філософії, а теологічних - з точки зору теології. Може здатися, що цей метод містить в
собі протиріччя, однак для Томи Аквінського і віра, і філософія зростаються в органічне ціле, так як і те й інше
виникає з одного і того ж божественного джерела.

Основні філософські ідеї

Про філософію

Тома Аквінський перший спробував ясно описати різницю між філософською рефлексією та теологією. Є два
різновиди знання - природне (філософське, наукове) і надприродне (знання через віру - благодать). За Томою
Аквінським, філософія як школа природного споглядання є важливим елементом, необхідним для повного
розвитку людської природи.

Про філософію буття

Серцем філософії св. Томи Аквінського є метафізика, філософія буття. У кожному бутті він розмежовує сутність
(essentia) і існування (esse). Для нього кожна річ через існування стикається з Богом. Але для існування всіх
речей необхідно дещо таке, що само за своєю природою є існуванням. У ньому немає різниці між сутністю та
існуванням, тому що сутність цього щось є існуванням (essentia = esse). Це ядро будь-якого існування,
існування за сутністю, св. Тома називає Богом.

Відношення Бога до світу

Буття, сутністю якого є існування, є причиною всієї дійсності. Бог знаходиться біля джерела будь-якої речі і все
пронизує: "Бог є існування всього не за сутністю, але як причина". Сама філософія відкриває нам присутність
Бога абсолютно в кожній речі в якості джерела існування. Бог є те, чим "ми живемо, рухаємося, існуємо". Бог,
що знаходиться в самій глибині речей, одночасно з цим нескінченно перевищує кожну річ. Це таємниця, яка
не може бути осягнута.

Про щастя
Бог як шлях, істина і життя ототожнюється Томою Аквінським зі щастям: "Бог за своєю сутністю є щастям, яке
не належить нічому іншому". Ніхто за своєю сутністю не може бути щасливий, але може бути щасливий тією
мірою, в якій він наближається до Бога, тобто до Того, Хто є самим щастям.

Про людину

Людина, на думку св. Томи, має раціональну природу: "Розум є могутньою природою людини". Призначення
людини - розуміти й діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-
яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо - Бог.

Про свободу людини

В земному вимірі розум знає добро і зло у речах і діях, що нижчі від Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не
хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум - причина свободи. Людина вільна в
тому сенсі, що, йдучи до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна - вільна віддалятися
від мети і забувати універсальні закони, що відкриваються розумом і Одкровенням божества.

Про добро і зло

Для Томи Аквінського витік фізичного і морального зла - можливість кінцевого буття, в рамках якого нам
знайомі мутації і смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло - в
непокорі Богу, втраті зв'язку й пам'яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу і
свободи.

Про душу і здатність до пізнання

Тома Аквінський визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Початком цієї цілісності є душа. Душа містить
всю природу людини - від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніша в людині душа, чим більше душа
домінує над матерією, тілесним початком, тим більша в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого
чи розумового пізнання не існують в чистому вигляді.

Про пристрасті

У Томи Аквінського мова йде про те, щоб правильно зрозуміти природу пристрастей і пізнати те, чим вони є по
відношенню до тієї незмірно багатої і таємничої цілісності, якою є людина і її природа. Відповідно до Томи,
пристрасті не належать до сфери розуму. Для нього існує тільки дві розумові, дві духовні здібності - інтелект і
воля. Пристрасті, бажання, емоційні переживання знаходяться під позарозумною сферою людини, в тій сфері,
якою володіють як люди, так і тварини. Це та область, над якою повинна головувати освячена інтелектом воля.

Про кохання

Любов, стверджує Тома Аквінський, в основі своїй завжди є пристрастю і стає істинною любов'ю в тій мірі, в
якій вона перетворюється на акт волі, і з пристрасної любові переходить у любов духовну. Тома розмежовує
любов на два роди. Перший, нижчий, - це любов-пристрасть, в якій завжди є прагнення до нашої вигоди,
прагнення до відшкодування наших недоліків. Справжня любов ґрунтується на прагненні встановити єдність
між коханою і люблячим без роздумів про те, чи принесе це будь-яку вигоду чи ні. Цей пошук істинного добра
в приязні Тома Аквінськийназиває дружньою любов'ю.

У свою чергу, в монументальній праці "Сума теології" Фома Аквінський висунув п`ять відомих аргументів, які
отримали у подальшій традиції європейської філософії найменування "космологічних" і "фізико-теологічних"
доказів. Фома стверджував, що наш шлях пізнання Бога заснований па принципах природної теології, яка
передбачає визнання аналогії між задумом Творця і його втіленням в створеному світі. У цьому зв'язку його
докази були побудовані на апеляції до досвіду пізнання порядку Всесвіту і дисциплінарно ставилися до галузі
фізики в її середньовічному розумінні.

Перший доказ, або "шлях", як називав свої аргументи Фома Аквінський, - міркування від руху до визнання
існування перводвигателем. Усяке рухоме має певний джерело і причину руху - тоді щодо всієї системи
світобудови необхідно визнати наявність деякого вихідного рушійного начала, яке буде саме по собі
нерухомо. Це і є Бог.
Друге доказ грунтується на розгляді виробляють причин. Ніщо не може бути причиною самого себе, бо тоді
воно передувало б самому собі, будучи одночасно причиною і наслідком.

Так як у всякого сущого є причина, при цьому ланцюжок взаємодій вимагає наявності перше, середніх і
останніх причин, відповідно, якщо не буде першої причини, то не буде і наступних. Тому якщо порядок причин
йде в нескінченність, то не буде не тільки першою, але і ніяких причин взагалі. Звідси необхідно визнати
перший причину, яка буде основою для всього подальшого.

Третій аргумент виходить з понять можливості і необхідності. Все існуюче може бути або нс бути, тому воно не
може бути завжди, але якщо все може не бути, то коли-небудь нічого не буде, але не-суще приходить до буття
через щось існуюче, отже, є щось необхідне, яке існує саме по собі.

Четвертим аргументом Фома Аквінський доводить існування Бога через наявність ступенів досконалостей. Ми
можемо спостерігати у світі різні рівні прояву істинності і благородства створених речей. Але є щось досконале
найбільшою мірою, що володіє найбільшим буттям. Це і є причина блага і досконалості для всіх інших речей.

П'ятий "шлях" розгортається, виходячи з ідеї впорядкованості природи. У природі проявляється певна
доцільність, що вказує на наявність в нерозумних речах дій якогось керівника, що володіє свідомою волею,
який і іменується Богом.

Таким чином, аргументи Фоми Аквината грунтуються на принципах філософії Аристотеля: вони передбачають
наявність у світі ланцюжків причинно-наслідкових зв'язків, які схоплюються в логічних процедурах пізнання.
При цьому всі вони побудовані на важливому допущенні, що вивчення подібних взаємодій і ступенів
досконалостей не повинно йти в нескінченність і, отже, "потрібно зупинитися".

16. Філософія Відродження: загальний аналіз.

На зміну добі Середньовіччя приходить доба Відродження. Її поява зумовлена соціально-культурними

трансформаціями в житті Західної Європи(зростає авторитет міст, вони стають центрами торгівлі, освіти та
науки). Нові тенденції найповніше були представлені в Італії, де і постав Ренесанс, а в XV ст. отримав назву
доби Ренесансу, або Відродження. Представники: Данте Аліґєрі, Франческо Петрарка, Джовані Бокачо

Ознаки:

-осмислення античних творів, відмова від готових істин і певне їх наслідування

-орієнтація на всебічний розвиток людини, розкриття людського генія

-відтворення світу людського буття і його цінність

-прагнення до земної слави завдяки наполегливій творчій праці

-змалювання людини як вищої цінності, найвищого творіння Бога, призначення якої пізнавати і діяти

- антропоцентризм

-гуманізм(Бог творить світ і людину як креативну і мислячу істоту. Бог дав людині свобідну волю, і вона сама
має вирішити свою долю. Творча праця вперше стає мірилом людини, її самоцінності. Виникають такі поняття
як "фатум" (ДОЛЯ), "фортуна" (випадок)

- Пантеїзм (з гр. дослівно "всебоже")- це онтологічне вчення, згідно з яким Бог втрачає свій позаприродний
характер і зливається з природою

- гостра критика схоластики, софістики, релігії

-геліоцентризм – заперечення геоцентричної системи Птоломея

18. Філософія Миколи Кузанського (родоначальникик новоєвропейської діалектики.)

Н. Кузанський - німецький філософ і богослов , написав працю "Про вчене незнання" (1440), де дійшов до
висновку, що наш кінцевий розум, рухаючись шляхом уподібнень, не може в точності осягнути істину речей.
Адже істина полягає в чомусь неподільному, і нічим в точності виміряна бути не може. Не будучи істиною, наш
розум теж ніколи не осягає істину так точно, щоб уже не міг осягати її все точніше без кінця, і ставитися до
істині. Філософ стоїть на позиціях неоплатонізму і виходить із поняття Єдиного (Бога), що є можливістю всього.
Бог - це нескінченне єдине начало і водночас прихована сутність всього. У Бога немає розрізнення між тим,
чим він може бути, і тим, чим він є Світ, відповідно, є розгорнутою сутністю Бога. Тож природу Н. Кузанський
розуміє як божественну книгу, що розкриває людині Бога через Його творіння. Бог зливається зі світом, Він
пронизує всі створені форми буття. Тому Бог — це все. Бог є і максимум, і мінімум. Кузанський відкрив
принцип співпадіння протилежностей. Щоб зробити його більш наочним, він звертається до математичного
прикладу: якщо радіус кола збільшити до нескінченності, тоді коло стає нескінченною прямою, і з ним
співпадає і діаметр, і центр. Отже, центр (мінімум) і коло (максимум) співпадають.

19. Філософія Нового часу: загальний аналіз

Започатковує філософію Нового часу англійський дипломат і політичний діяч Френсіс Бекон. Історичні рамки
західноєвропейської філософії Нового часу - ХVІІ-ХVІІІ ст. Підвалини філософії - розум та впевненість в його
всесильності. Представники: Д. Барклі, Спіноза, Дідро, Жан Жак Руссо та Поль Гольбах. Необхідність появи
раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення
феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у
Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку
продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія
,насичена глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду
відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія
Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто
перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її
видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології,
розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку
матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу:

Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження, наукові відкриття

Коперніка, Галілея, Ньютона

Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції(логічний шлях руху пізнання, що

характеризує перехід від знання ознаки, яка повторюється, до висновку про наявність цієї ознаки у цілого
класу явищ) і дедукції(виведення знань, коли з істинності загальних положень виводиться істинність окремих,
індивідуальних).

Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

Визнання людського розуму вищим авторитетом

Просвітництво;

Механістичне розуміння людини

Гносеологічний оптимізм - це віра у всесильність людського пізнання, визнання його необмежених

можливостей

Гносеологічний скептицизм як сумнів у можливості достовірного пізнання. Скептики вважали, що

істинне знання принципово недосяжне.

Переорієнтація на гносеологічну проблематику

Деїстичний світогляд, згідно з яким Бог творить світ як велетенський механізм, надає йому перший
поштовх, а далі вже не втручається в перебіг природних і соціальних процесів

Метафізичні вчення та матеріалізм

 Критикування релігійного світогляду і церкви

Матеріалістичний фаталізм, який орієнтувався на те, щоб покірно чекати свою долю і мовчазно
витримувати її непередбачувані удари. По суті, людина не вільна, її долю визначає природна необхідність.

Вільнодумство і атеїзм

Матеріалістичний сенсуалізм (або емпіризм) джерелом знань -відчуття, через які дається нам
матеріальний світ (Локк)

Обґрунтування ідеї багатоякісності матерії та її нерозривний зв'язок з матерією (Ф. Бекон).

20. Філософія Ф. Бекона.( Започатковує філософію Нового часу)

У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав
про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головні гносеологічні проблеми своєї
доби філософ виклав у працях "Новий Орґанон" (1620) і "Про гідність і примноження наук" (1623). Саме він
сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у
русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Його знаменитий
афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі експериментальної науки, яка приносить людині
практичну користь. Він вказував на мету наукового пізнання - приносити користь людському роду. Наука має
збільшувати владу людини над природою. Ф. Бекон започатковує емпіризм(перевага в науковому пізнанні
надається чуттєвому досвіду). Ф. Бекон розробляє метод повної індукції, згідно з яким беруть до уваги всі
предмети даного класу і виявляють їхню загальну властивість. Індуктивний метод Ф. Бекона хибний через те,
що він недооцінював роль гіпотез. Щодо вибору звичайною людиною того або іншого виду поведінки Бекон
був переконаний, що на нього суттєво впливають:

1.Ідоли печери, зумовлені індивідуальними особливостями людини, її душевною і тілесною природою,

вихованням і звичками.

2.Ідоли театру є результатом віри в авторитети, аксіоми наук, у догми філософії, які спотворюють результати
пізнання.

3.Ідоли площі, закорінені в мові та спілкуванні людей. Вони проникають у розум зі словами й іменами.

4.Ідоли роду криються у людській сутності, її почуттях і розумі. Розум як викривлене дзеркало все перекручує,
що в ньому відображається . Він прагне пояснювати природні явища за аналогією з діями людини.

Він не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в
його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

21. Філософія Р. Декарта.

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший
розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання
одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є
об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна
субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”,
котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне.
В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм
субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка
зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних
посилань-принципів, які вічно існують в розумі.Декарт сформулював чотири основні правила наукової
дедукції:
Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто
слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє
правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко
пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і
ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути
усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними,
найдостовірнішим засобом пізнання може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був
засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм
джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного
знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах.

22. Філософія І.Канта.

Імануїл Кант – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Розрізняють два
періоди у творчій діяльності Канта – «докритичний» (до 1770р.) і «критичний».

У «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання
ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії Сонячної системи); наукові
відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння
відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення
матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо
завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

У «критичний період» творчість Канта набуває іншого гатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання
речей, їх сутності. У цей період Кант публікує ряд праць – таких, як «Критика чистого розуму»(1781), «Критика
практичного розуму»(1788), «Критика здатності суджень»(1790).

Головна ідея цих творів – це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж з’ясувати сутність
речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона може пізнати, а що не зможе. Це,
можна сказати, перша цеглинка у кантівську теорію незнання. Це – перший елемент ангостицизму.
Ангостицизм – (від грец. а – не,gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість
пізнання світу.

Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Другий елемент
агностицизму Канта – це розмірковування про несхожість, неідентичність самого предмета і його образу.
Предмети природи, за Кантом, існують поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що
виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами.

Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду
форми пізнання. Апріорі (лат. а priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються
знання, отримані до досвіду та незалежно від нього, і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант
стверджував, що такі категорії, як простір і час, є апріорними формами пізнання. Таке тлумачення Канта є
просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є
результатом пізнання узагальнення практичного досвіду.

Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем,
встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати
неможливо, що людина здатна пізнати лише явища.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої
12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин
не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку
діалектику взаємозв’язку категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи
і необхідності. Антиномія (грец.- суперечність у законі) – нездоланна суперечність, ускладнення.
Кант у своїй праці «Критика чистого розуму» розглядає чотири такі антиномії. Для прикладу розглянемо дві з
них:

1. Світ має початок у часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

2. Будь-яка скадна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність
вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю,
співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав тощо.

Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і
відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, вважав, що вони є «речами в собі», тобто непізнаванними.

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних,
протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність
між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання.

23.Некласична філософія кінця XIX-XX сторіччя (модерна й постмодерна): загальний аналіз.

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним
кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком.

Кінець XIX і XX ст. - Епоха некласичної філософії - дали плеяду чудових мислителів, що збагатили філософську
культуру глибокими і тонкими ідеями, що відбили досягнення павуки і інші сторони матеріального і духовного
розвитку людства. Західна філософія даного періоду - це величезне різноманіття філософів всіляких шкіл,
напрямків і концепцій. Щоб не опинитися в полоні загальних втікачів фраз - "про всі потроху і ні про кого
всерйоз", ми зупинимося на філософських поглядах найбільш помітних представників різних течій у філософії:
ірраціоналізму (А. Шопенгауер) і філософії життя (С. К'єркегор, Ф. Ніцше , А. Бергсон), американської філософії
прагматизму (Ч. Пірс, У. Джеймс, Дж. Дьюї), феноменології (Е. Гуссерль), герменевтики, філософської
антропології (М. Шелер, П. Тейяр де Шарлей), екзистенціалізму (М. Хайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр),
позитивізму і неопозитивізму (О. Конт, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн), структуралізму (К. Леві-Стросс), критичного
раціоналізму (К. Поппер).

Отже, особливостями некласичної західної філософії є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини;
по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу
взагалі. Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво
характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична, по-друге,
релігійна, по-третє, позитивістська. Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної
філософії. У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої, які значно посилились на початку 80-
х років XX ст. внаслідок загальної кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж
породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та ірраціональний характер самого
мислення.

24.Філософія А.Шопенгауера.

Двома основними напрямками некласичної філософії XIX в. були ірраціоналізм і "філософія життя" які,
головним чином, представлені творчістю А. Шопенгауера і Ф. Ніцше.

Основна ідея ірраціоналізму полягає в тому, що навколишній світ не має цілісності, внутрішніх
закономірностей, законів розвитку, не підконтрольний розуму і підкоряється іншим рушійним силам,
наприклад, світовій волі. Артур Шопенгауер (1788 — 1860) універсальним принципом своєї філософії
проголосив волюнтаризм,відповідно до якого головною рушійною силою, що визначає все в навколишньому
світі, є воля. Воля, по Шопенгауеру, - абсолютний початок усього сущого, ідеальна сила, здатна визначати все
суще і впливати на нього. Воля також є вищий космічний принцип, що лежить в основі світобудови й в основі
свідомості.
При поясненні волі як загальної сутності речей Шопенгауер спирається на теорію Канта, за якою у свідомості
відбиваються лише образи речей навколишнього світу, а їхня внутрішня сутність є непізнаваної ("річчю в
собі"). Шопенгауер використовує дану теорію з позицій волюнтаризму наступним чином:

• навколишній світ є лише світ представлень у свідомості людини;

• сутність же світу, його речей, явищ є не "річ у собі", а воля;

• світ явищ і світ сутності є, відповідно, світом представлень і світом волі;

• точно так само, як воля людини визначає її вчинки, так і діюча в усьому світі загальна воля, воля предметів і
явищ викликає зовнішні події у світі, рух предметів, виникнення явищ;

• воля властива не тільки живим організмам, але і неживій природі у вигляді "несвідомої волі;

• навколишній світ по своїй сутності є реалізація волі

Свідомість людини здійснює пізнавальний процес через представлення суб'єкта шляхом безпосереднього
пізнання; відстороненого рефлексивного пізнання; інтуїції. Незважаючи на те, що в основу людини і свідомості
Шопенгауер заклав волю, він не вірить у можливість людини панувати не тільки над природою, але і над
власною долею. Доля людини знаходиться в загальному світовому хаосі речей і явищ і підкоряється загальній
необхідності. Воля окремої людини слабкіше сукупної волі навколишнього світу і придушується нею.

Етика Шопенгауэра песимістична (від латів. pessimus - найгірший). Страждання, по Шопенгауэру, властиво
життя невідворотно. Те, що називають щастям, має завжди негативний, а не позитивний характер, зводиться
лише до звільнення від страждань, за яким повинні послідувати нове страждання або томлива нудьга. З
визнання домінуючої ролі страждання виходить співчуття в якості найважливішого етичного принципу
Шопенгауера. Протиборчим станом духу, що перешкоджає стражданню, є стан повної відсутності бажання.
Симптом цього - перехід до повного аскетизму.

25.Філософія Ф.Ніцше.

Вираженням повороту у філософії стала філософія Ф. Ніцше як основоположника "філософії життя".

Стрижневим поняттям його філософії є поняття життя ,що розуміється як реальність, що існує для конкретної
людини, а ціль філософії, за Ніцше, — допомогти людині максимально реалізувати себе в житті. Ніцше слідом
за Шопенгауером вважає життя, як воно є саме по собі, чимось жахливим і трагічним, що має потребу у
творчому перетворенні за допомогою мистецтва. Ніцше звертає увагу на два мотиви давньогрецької міфології:
діонісійський і аполонівський.

Ніцше протиставляв початок діонісійський – радісне, світле безпосереднє відношення до життя і початок
аполонівський — інтелектуальне умертвіння життя в ім'я пізнання і розуму. У грецькій трагедії, згідно Ніцше, ці
два начала знаходяться в єдності.

Якщо існування виправдане тільки як естетичний феномен, то цвітом народу будуть ті, хто перетворить
існування в такий феномен, тобто сильні й обдаровані натури. Ніцше стверджує, що саме вони складають
базис культури і називає їх терміном “надлюдина”.

Ніцше вважає, що життя – це воля до влади, де поняття влади вживається не в звичному значенні цього слова,
а у сенсі прояву сили творчого інстинкту. Є множинності воль, що можуть зіштовхуватися між собою і
конкурувати за панування над духовними силами людини. Але єдино реально існуючим фактом життя є влада
як сила творчої людини. Ніцше виділяє два основних типи влади: той, котрий виражає висхідний рух життя, і
протилежний йому, що втілює занепад життя.

Ф. Ніцше розрізняє два типи моралі: панську і рабську. Мораль "панів" стверджує цінність життя. Їй
протиставляється череда людей, що несе в собі інстинкт самозбереження, який реалізується як проти тих, хто
вироджується (злочинців), так і проти "піднесених над юрбою" творчих людей. Лише "вища раса" надлюдей
має почуття шляхетності, "аристократичності".
Найбільший інтерес у Ніцше викликають питання творення цінностей моралі через себе, а не через релігію і
суспільну думку. Він не відкидає мораль, а призиває до того, щоб мораль йшла не із зовнішніх джерел: релігія,
закони, правила поведінки тощо, а була породжена усередині людини, її власною свідомістю. Коли вона йде
від душі, а не внаслідок соціального примусу, тоді вона є щирою.

Ніцше виступає проти стадності і підпорядкування особистості юрбі, визначає мораль і поняття "добро і зло"
тільки як тлумачення соцальні, що ґрунтуються на неморальних цінностях, на державних інтересах. Ніцще
прагне обновити християнську віру, повернувши її до євангельських першовитоків. Тому свої думки Ніцше
вкладає у вуста одного з персонажів праці "Весела наука": "Де Бог? — вигукнув він. — Я скажу вам! Ми його
убили — ви і я! Всі ми убивці!.. Бог помер! Бог мертвий!" Філософ стверджує так тому, що там, де є юрба,
людина втрачає саму себе, а разом із собою і Бога, що призводить до виродження релігії.

Нічше вважає, що в основі життя лежить воля і виділяє кілька видів волі людини:

• "воля до життя";

• воля усередині самої людини ("внутрішній стрижень");

• некерована, несвідома воля - пристрасті, потяги, бажання;

• "воля до влади".

26. Філософія позитивізму та прагматизму.

Філософський рух прагматизму був започаткований у США як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його
головними представниками були Вільям Джеймс, Фердинанд Шиллер та Джон Дьюї. Прагматизм і гуманізм
настільки близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, другий будучи розширенням та експансією
першого. Шиллер пояснює це відношення: «Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до
теорії знання. Але гуманізм видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати
універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання.»
Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.

Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так,
постає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Якщо ідея, судження,припущення,
аксіома, постулат, теорія чи система «працює» і задовольняє розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише
тоді і лише настільки, наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.

В еволюції філософії позитивізму можна виділити кілька етапів.

Перший позитивізм.Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт
Мілль, Герберт Спенсер, Еміль Літтре, П'єр Лаффітт, І. Тен, Ернест Ренан та інші, склався в 19 ст. Передумовою
виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним
джерелом позитивізму виступало Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також
суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були
австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що
наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна
реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм. Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний
(інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,
повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид
неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності.
Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян
Лукасевич, Котарбіньский, Гілберт Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен,
А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф
Карнап, Отто Нейрат, Фрідріх Вайсманн, Герберт Фейгль, Ганс Ган, Віктор Крафт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та
інші).

Постпозитивізм

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення

вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці
науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану
методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту
науки.

27. Філософія С. К' єркегора

-Основна категорія філософії К'єркегора - "існування" - існування людини, його внутрішнього світу, переживанні ним своїх
почуттів і настроїв, що з'являються час від часу прагнень утвердитися у світі, в якому він живе і який для нього неясний.
-Людина постійно задає собі такі питання: "У чому сенс мого існування?"; "Як жити і що робити?"; Він болісно шукає відповіді на
ці питання і не знаходить їх, блукаючи у своїх переживаннях. Навколишній світ йому незрозумілий, загадковий і виступає для
нього як непізнавана, ірраціональна дійсність.
-Світ для нього є сукупність відчуттів людини.Кожна людина живе у світі власних відчуттів, які він постійно переживає, будучи
поглинутим самим собою.
- К'єркегор глибоко сприйняв ідеї суб'єктивного ідеалізму, обгрунтовані свого часу англійським філософом і теологом Джорджем
Берклі.

-Першорядним для К'єркегора було рішення проблеми істини. На противагу поняттю "об'єктивна істина" К'єркегор вніс у

філософію поняття "суб'єктивна істина". Він заявляв: "Я повинен знайти істину, яка є істиною для мене". Що є істина? По
К'єркегора, це вирішує суб'єкт. І це єдине вирішення питання про зміст істини і її критерію. Звідси визнання безлічі істин -
окремою істини для кожної людини, а також рівноправності (рівнозначності) взаємовиключних думок.
-Філософія Серена К'єркегора стала основою так званої філософії екзистенціалізму, що отримала всебічний розвиток у XX ст.

28. Фундументальна онтологія М. Гайдегера

На граничні філософські основи техніки звертав особливу увагу Мартін Хайдеггер (1889-1976), засновник особливого
філософського вчення - фундаментальної онтології. У плані претензії на грунтовність його філософія, а точніше - критика
техніки, мабуть, не має конкурентів. Хайдеггер не претендував на конкретний аналіз особливостей техніки. Його цілком
задовольняв гостро поставлене питання щодо сенсу техніки, бо як не аналізуй феномен техніки, без цього не обійтися. Питання
ставилося так: не відходить людина в техніці від істини буття і не порушує він тим самим сокровенне у своєму власному бутті?
Буття є буття людини у світі. З цієї точки зору треба говорити не про буття людини у світі, а про бутті-у-світі - таке основне
поняття екзистенціалізму, самих різних його представників. Але, мабуть, Хайдеггер енергійніше всіх зазначав цілісність,
нерозривність буття-в-світі. Друга основна думка Гайдеггера полягала в підкресленні тимчасовість буття, його
темпоральности. За Гайдеґґера, тимчасовість - це відкритість буття, а не щось з фізики. У бутті приховані витоки все, що виникає,
утворюється або образуемо людиною. Звідси ясно, що сутність техніки пов'язана з непотаенностью буття, з істинністю: "Сутність
техніки зовсім не є щось технічне". Наївно бачити сутність техніки лише в сукупності артефактів, інструментів для людини.
Продовжуючи заглиблюватись в проблематику сутності техніки, Хайдеггер шукає філософську систему відліку для
осягнення технічного. Такою системою відліку не є філософія Нового часу, позитивістська по своїй спрямованості, бо
вона-то і привела до панування техніки. Більш доцільним є звернення до філософії Середньовіччя і особливо
Античності. Перші філософи стояли ближче до таємниць буття, не тікали від них у сферу науки. Так і наука в якості
системи відліку сутності техніки теж не годиться, бо вона сама технизирована. В результаті Хайдеггер приходить до
наступного висновку:
"Оскільки істота техніки не є щось технічне, сутнісне осмислення техніки і вирішальне розмежування з нею має відбутися в
області, яка, з одного боку, споріднена суті техніки, а з іншого - все-таки фундаментально відрізняється від нього. Однією з таких
областей є мистецтво. Звичайно, тільки в тому випадку, якщо художня думка, в свою чергу, не ізолюється від тій констеляції істини,
про яку ми ставимо питання". Цими словами Хайдеггер закінчив доповідь, прочитаний ним 18 листопада 1953 р. в головній
аудиторії Мюнхенського вищого технічного училища.
Хайдеггер різко критикував технічну цивілізацію, а про шляхи подолання кризовості говорив вкрай абстрактно.
Хайдеггер категорично відмовляв техніці (і науки) у здатності збереження істини буття.
 Висновки
1. М Хайдеггер був неповторний в критиці техніки, але він переглянув її позитивний зміст.
2. Філософія техніки М. Гайдеггера не наукова, а метафизична.

29. Екзистенційна філософія ( заг аналіз Ж.П Сартр, А.Камю, К. Ясперс)

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо
серед інтелігенції. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона
ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє
людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.Екзистенціалісти
не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати
моральним чи аморальним.
найбільший представник німецького екзистенціалізму - Карл Ясперс. Основні філософські твори Карла
Ясперса: "Психологія світоглядів" (1919), "Духовна ситуація часу" (1931), "
Темою його творчості стають людина і історія. Причому історія розглядається як початкове вимір людського буття. Щоб
зрозуміти історію треба усвідомити, що ж таке людина? А людське існування розкривається, у свою чергу, через час,
через історичність.
"Екзистенція, - вважає Ясперс, - є те, що ніколи не стає об'єктом, є джерело мого мислення і дії, про який я кажу в
такому ході думки, де нічого не пізнається; Екзистенція, на думку Ясперса, нерозривно пов'язана з трансценденції (або
Божеством). Екзистенція і є свобода, так як тільки в свободі корениться буття особистості, я. А досягається свобода
тільки через зіткнення з трансценденції, що виходить за межі чуттєвого світу.
Сенс філософії, за Ясперса, - у створенні шляхів загальнолюдської "комунікації" між країнами і століттями поверх всіх
кордонів культурних кіл. Ясперс доводить, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку.
Згідно Ясперса, справжня зв'язок між народами - духовна, а не родова, чи не природна. Звідси й особлива роль
філософії в сучасному суспільстві: вона сьогодні повинна зв'язати всіх людей за допомогою філософської віри.
Сартр
Свобода. Одним із центральних понять для всієї філософії Сартра є поняття свободи.
Діалектика. В розумінні Сартра діалектика можлива в двох формах — «критичній» і «догматичній». Першою є
«негативна» діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга —
«консервативна», «догматична», «недостатньо революційна» марксистська діалектика.
Відчуження.
Основні роботи: «Нудота». У своїх ранніх філософських працях Сартр зосереджується на емоціях, уяві та природі
особистості; він зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості, показує свою глибинну відразу до буржуазного
суспільства. Життя володіє по-сартрівськи принциповою «відкритістю» і потребує певної завершеності.
Філософія Альбера Камю – франц. філософ, який придбав прізвисько «Совість Заходу». У 1957 році став лауреатом
Нобелівської премії з літератури.Філософія Камю є актуальною для кожного, адже свої роботи він присвятив
саме життя людини. Розглянув її у важкі часи абсурду. Заявив, що людина не в силах змінити світ, але в силах
спробувати зробити це через бунт.
Основними філософськими проблемами виділив «абсурд» і «бунт». Камю приділяє у своїх роботах особливу
увагу взаєминам світу і людини, підкреслюючи безглуздість і трагічність існування.
У своїй творчості Камю відповідає на питання: як жити людині у світі без вищого сенсу? Єдино вірним відповіддю на
абсурдність людського життя, Камю вважає «відмова від примирення». Бунт проти брехні і насильства.
Головним проявом абсурду, за Камю, є спроби насильно поліпшити суспільство, нехтуючи людяністю і гуманністю,
такі як фашизм. Філософ вважав, що боротьба з насильством і несправедливістю подібними методами, може тільки
ще більше посилити несправедливість.
У своїй творчості Камю відстоював ідеали скромності, закликав людини залишатися гідним, яка вміє жити в гармонії
з собою і оточуючими людьми. Письменник вважав, що для того щоб бути щасливим, зовсім не обов'язково бути
багатим. Він був проти досягнення індивідуального щастя шляхом принесення нещастя іншим. Люди не повинні
переоцінювати себе і прирівнювати богам. Людина повинна жити і вмирати, відмовившись від того, щоб зробити себе
Богом.
30. Філософія психоаналізу (фрейдизм і неофрейдизм)
ФРЕЙДИЗМ
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз, або фрейдизм. Засновником психоаналізу в його класичній формі був
австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939). Основні погляди Фрейда викладені в його працях: "Три
нариси з теорії сексуальності" (1905), "По ту сторону принципу задоволення" (1920), "Я і Воно" (1923), "Тотем і табу" (1913),
"Майбутнє однієї ілюзії" (1927), "Незадоволеність у культурі" (1930) та ін. У названих працях яскраво виявляється перехід 3. Фрейда
від раціоналізму до ірраціоналізму. Він звернувся до аналізу психіки в цілому. На цій підставі у Фрейда формуються уявлення про
суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" він розгортає структурну концепцію психіки, визначаючи в ній такі сфери:

• а) несвідоме ("Воно") - це визначальний глибинний план людської психіки. Він функціонує на основі природжених, природних,
генетично первинних потягів;
• б) свідоме ("Я") - це розум людини, або "его". Воно виступає посередником між несвідомим та зовнішнім світом "Я", прагне
зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно";
• в) підсвідоме ("Над-Я") - це внутрішня особиста совість. Вона утворюється під впливом системи суспільних заборон. Якщо
"Воно" зумовлене генетично, "Я" - індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей.
Важливим складовим елементом вчення Фрейда було уявлення про існування в надрах "Воно", одвічних несвідомих інстинктів
сексуальної насолоди (лібідо). Вони вступають у конфлікт зі свідомістю, орієнтованою на принцип реальності, тобто на соціально
прийнятні форми поведінки та способи задоволення бажань. Свідоме "Я" і підсвідоме "Над-Я" прагнуть підкорити сферу несвідомого
"Воно". При цьому відбувається лише уявне розв'язання конфлікту, оскільки витіснені в несвідоме сексуальні бажання в будь-який час
можуть вирватися на поверхню і стати причиною нових конфліктів. Пошук їх реального розв'язання досягається шляхом свідомого
оволодіння бажаннями, їх безпосереднім задоволенням або сублімацією (від лат. sublimatio - високо піднімаю, підношу).
Сублімація - це особливий вид відхилення інстинктів (лібідо) від притаманної їм спрямованості і переключення їхньої енергії на
досягнення соціальних і культурних цілей. Сублімацією пояснює Фрейд виникнення релігії, мистецтва, суспільних інституцій. Сублімація,
за Фрейдом, виявляється у творчості. З позиції сексуальних поглядів Фрейд аналізує творчість Леонардо да Вінчі, Гете, Шекспіра,
Достоєвського.

Неофрейдизм
Найвідомішими послідовниками 3. Фрейда були засновники аналітичної психології швейцарський психолог, філософ і культуролог
Карл Густав Юнг (1875-1961), засновник індивідуальної психології австрійський психолог Альфред Адлер (1870-1937), засновник
сексуально-економічної теорії австро-американський лікар Вільгельм Рейх (1879-1957), німецький філософ, психолог та соціолог Еріх
Фромм (1900-1980), ідеолог "нових лівих" Герберт Маркузе (1898-1979) та ін. Ці філософи уточнили вихідні положення психоаналізу,
оновили їх, і тому їх концепція дістала назву неофрейдизму.
Засновники неофрейдизму вказали на неспроможність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і
суспільства. Наприклад, основного представника неофрейдизму Еріха Фромма не задовольняли біологізм і соціальний песимізм
Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу на соціальну філософію. З цією метою він звернувся до
попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л. Фейєрбаха і особливо до праць К. Маркса, що дало йому змогу критично
переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте,
вважаючи, що соціальна теорія К. Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити
марксизм психоаналізом.

31. Комунікативна Філософія

Самозавдання комунікативної філософії її засновники вбачають в дослідженні умов, що роблять можливою мовно -
комунікативне спілкування, інтеракцію між людьми; виявленні загальних норм, що складають підвалини комунікативної
практики і виникають у мовленевих взаємодіях людей, вироблення методології остаточного обґрунтування до реальної
життєвої практики, дослідження універсальної прагматики комунікативних актів, аналіз нормо творчого підґрунтя,
намагання знайти мову, яка б всіх об’єднувала. А також розробка комунікативної етики та вивчення можливостей
вивільнення продуктивних сил комунікації. Витоки ком.філософії - філософія Вітгенштейна, який вбачав головним
завданням філософії - прояснення значень слів та висловлювань нац.мов.
Основні поняття філософії:
0. Комунікація - це спілкування, з допомогою якого "Я" визначає себе в іншому. Розглядається, як свідомо
встановлена взаємозалежність, останнє підґрунтя свідомості, пізнання, суспільного буття. Для встановлення
комунікації оголошується дискусія, в ході якої люди розуміють, що їх роз’єднують загально - прийняті норми
мислення і об’єднує те, в чому вони є різними. В процесі комунікації значення та змісти розуміються наївно,
некритично, з метою обміну інформацією. Ком-ція проходить в толерантних формах. К. повинна знімати
категоричні, диктаторські, насильницькі форми. Ф-я переклала свою ком-цію на засоби масової інформації.
1. Дискурс (роздуми) - логічне, розсудкове, опосередковане пізнання, що представляє собою практику
комунікативних взаємин для досягнення згоди, через дискурс люди досягають єдності, темою стають
проблематичні претензії та значення, допустимі лише логічно достеменні мовні висловлювання, тлумачення
перетворюється на інтерпретацію, твердження на припущення, пояснення на теоретичне пояснення. (Хабермас
розрізняв 5 випадків дискурсу - як засіб комунікативної дії (отримання інформації), ідеологічне виправдання,
терапевтичний дискурс (розмова з лікарем), нормальний дискурс (напр. Наук.дискусія), нові форми дискурсу).
 2. Комунікативна раціональність - вивчення проблеми життевого світу , оріентованого на результат,
цілераціональної комунікаційної дії оріентованої на порозуміння. В процесі розвитку відбувається як
раціоналізація продуктивних сил так і нормативних структур.
3. Комунікативна спільнота
Карл Ясперс. "Комунікація".
• Комунікація наявного буття - життя людини серед інших людей.
• Справжня комунікація — в якій людина може більше дізнатись про своє буття. Соціальні стосунки між людьми можна
розглядати в трьох вимірах
1. У межах примітивної спільноти.
2. Предметної цілераціональності.
3. Раціональності, що є втіленням духовного змісту.
1. Наївне буття людини у спільноті означає, що її уявлення нічим не відрізняються від уявлень людей, що її оточують.
Людина не замислюється над своїм буттям, бо питання приносять із собою внутрішній розлад. Тому всі уявлення людини
про світ мають загальну природу, на них ґрунтується її усвідомлення власного буття. Субстанція спільного буття - це те,
що не піддається сумніву. Свідомість людини - прозора, самосвідомість - прикрита вуаллю. Особистість, яка живе у цій
спільноті ще не перебуває у процесі справжньої комунікації, бо не є свідомою особистістю.
2. Свідоме протиставлення себе світу та іншим людям. Виникає незалежність. Пов'язана з розвитком ясного
послідовного логічного мислення, за допомогою якого світ кристалізується у світ
певних сталих та повторюваних предметів і закономірностей. Після вивільнення незалежного "я" виникає запитання як
люди поводяться та розуміють один одного.
• Через загальне розуміння речей об'єктивного світу.
• Через загальні дії, вчинки, мета яких ставиться і досягається спільно.
• Можливість поводитись з іншими "я" як з речами. Інша людина - лише засіб для досягнення бажаного. Ця людина
розглядається як звичайний природний об'єкт, остаточний сенс якого невідомий. Отже, безособове ставлення до людини
можливе, коли людину розглядають як річ серед речей, а міжлюдські стосунки - як спосіб панування над людьми,
3. Я - не лише окремий носій загальної свідомості, а особистість. Можливість універсальної раціональності - для того,
щоб залишитися такожекзистенцією.
Межі комунікації
• У наївній спільноті межа комунікації - "я".
• Загальна ідея цілого - яка об'єднує, але не каузально, а ідеально.
• Екзистенція. Екзистенційна ясність приходить до мене через осягнення всієї моєї сутності, а не через осягнення наявного
буття.
• Вади іншого. Я не можу стати собою, коли цього не хоче інша людина. У комунікації я відповідальний не лише за себе,
але і за іншого.
Недостатність об'єктивної комунікації - вихідний пункт для філософських рефлексій. Недостатність комунікації на рівні
свідомості взагалі та на рівні загального буття.
• Свідомість пов'язана зі свідомістю інших людей, самосвідомість теж неможлива без самосвідомості
інших людей. Щоб перебувати у сфері внутрішньої комунікації треба спілкуватись з людьми. Але така комунікація - лише
засіб для буття, а не буття як таке.
• Вади самотньої людини - недостатність окремого я. Істина не може бути лише для мене.
Спонука до комунікації. Усвідомлення того, що ми припиняємо комунікацію чи мусимо терпіти її руйнування,
неможливість безболісним шляхом вирішити якісь проблеми, страх, породжуваний
переконаннями, яким підкоритися можна лише ціною власного життя - основа екзистенційної свідомості.

32. Структуралізм. ГЕРМЕНЕВТИКИ. Лінгвістична філософія

Структуралізм
Поняття структура (англ. Structure - пристрій) сьогодні використовується як в природничих і технічних науках, так у суспільних та
гуманітарних. У фізиці говорять про структуру ядра атома, в архітектурі про структурні композиціях, в анатомії про структурах тіла, в
соціології про стратифікаційних побудовах, в політології про структуру політичної влади і т.д. Можна прийняти точки зору щодо
розуміння структури, запропоновані Ж. Піаже і Л. Зеленовим: згідно з першою - структура це сукупність саморегулюючих
трансформацій; згідно з другою - структура це внутрішні відносини і зв'язки між її компонентами. Структура, по суті, - комплекс
закономірностей, що визначають область діяльності та предметні зв'язки між її компонентами. Структура визначає характер цих
відносин. Таке поняття "структури" вживається в більшості наук.
Однак існує дещо інший підхід до поняття структури, застосовуваний в структуралізму. Розробкою його займалися К. Леві-
Стросс, Л. Альтюссер, М. Фуко і Ж. Лакан в процесі критики екзистенціалізму, ідеалістичного суб'єктивізму, персоналізму,
історизму та емпіризму. Вони дали початок Структуралістський напрямку, який запропонував інші рішення старих філософських
проблем західної школи, що стосуються людського суб'єкта або "я" (з подавши йому свободою, відповідальністю, владою
переробляти історію) та історичного розвитку (із заздалегідь відомим змістом). Задум структуралістів був пов'язаний зі зміною
курсу дослідницької думки: не суб'єкт ("я", свідомість або дух) і його здатність до свободи, самовизначення, самотрансценденції
і творчості, а безособові структури, глибоко підсвідомі і всеопределяющіх, опинилися в центрі уваги. Ці мислителі задалися метою
зробити "істинно науковим" гуманітарне знання.
Узагальнено можна сказати, що основна ідея філософського структуралізму - не "буття", а "ставлення"; не суб'єкт, а
структура. Люди ніби шахових фігур, деяких лінгвістичних, математичних або геометричних одиниць: вони не існують вже
поза встановленими відносин, а лише специфікують вид поведінки. Суб'єкта в структуралізму замінює якась його форма,
яка не є субстанцією суспільства.
Однак структуралізм намагається пояснити сутність людини. Але, пояснюючи, одночасно проголошує, що людина мертва (за
аналогією можна згадати Ф. Ніцше і його заява про смерть Бога). Структуралізм говорить не про розвиток знання про людину
гуманітарними науками, а підкреслює умертвіння його ними. Згідно структуралістським поглядам наука про людину неможлива,
якщо не абстрагуватися від свідомості.
У зв'язку з цим К. Леві-Стросс в "неприручений думки" зазначав, що кінцева мета гуманітарних наук не в тому, щоб створити
людину, а в тому, щоб його розчинити.

ГЕРМЕНЕВТИКИ
Одним із різновидів сучасної філософії є герменевтика (від грец. germeneutike - мистецтво тлумачення) - теорія і практика
тлумачення текстів. Етимологію слова "герменевтика" пов'язують з іменем бога Гермеса - у давньогрецькій міфології
посланця богів і того, що тлумачив їхню волю. У давньогрецькій філософії і філології герменевтика-це мистецтво
розуміння і тлумачення текстів, думок, символів і т. ін. У християнських письменників і теологів - мистецтво тлумачення
Біблії.
Підстави філософської герменевтики були закладені німецьким теологом і філософом Фрідріхом Шлейєрмахером (1768-
1834). Визнаючи наявність "спеціальних" герменевтик: філологічної, теологічної, юридичної, він задається питанням: яка
необхідна умова розуміння?
Такою умовою, на його думку, є схожість і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно "споріднені",
то герменевтика є зайвою, якщо ж вони абсолютно різні - герменевтика неможлива. Таким чином, для того щоб розуміння
було можливим, необхідна певна міра "чужеродності" і "спорідненості" між автором і читачем.
Існує два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний метод розкриває розуміння, виходячи з "духу
мови", як пов'язане і обумовлене цим духом. Психологічне розуміння розкриває розуміння, виходячи з "душі того, хто
розмовляє", як його унікальний своєрідний образ мислення і відчуття. Розуміння полягає у проникненні, з одного боку, в
"дух мови", а з другого-в "душу автора". Граматичний і психологічний методи нерозривно пов'язані.
Розуміння, на думку Шлейєрмахера, можна вважати успішним, коли позиції автора і читача "врівноважуються". Читач і
в знанні мови (об'єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб'єктивна сторона) повинен зрівнятися з
автором.
Об'єктом дослідження в герменевтиці найчастіше виступає текст. Головною є проблема розуміння, тлумачення,
інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики має, принаймні, два варіанти формулювання: гносеологічний (яке
можливе розуміння?) і онтологічний (як влаштоване те буття, сутність якого полягає в розумінні?).
Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного трикутника і герменевтичного кола. За
допомогою першого з'ясовуються складні взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту.
У понятті герменевтичного кола виражається особливість процесу розуміння, пов'язаного з його циклічним характером.
Онтологічний характер герменевтичного кола, який виражає специфічну межу процесу пізнання, - початковий пункт
герменевтики як філософської течії. Ця ідея займає центральне місце у вченні німецького філософа Ханса Георга Гадамера
(1900-1991). Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння .
Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не значення, вкладене в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого
пов'язаний цей текст. За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського
буття, знання про світ і буття в ньому.

Лінгвістична філософія
, лінгвістичного аналізу філософія, філософія буденної мови, напрям аналітичній філософії .Виникло в 1930-х рр. і
отримало розвиток у Великобританії (Р. Райл, Дж. Остін, Дж. Уїсдом, М. Макдональд і ін.). Відомий вплив має також в
США (М. Блек, Н. Малькольм і ін.), в Австралії і в скандінавських країнах. Будучи однією з шкіл неопозітівізма, Л. ф.
заперечує світоглядний характер філософії і вважає традиційні філософські проблеми псевдопроблемами, що виникають
через дезорієнтуючий вплив мови на мислення. На відміну від прибічників ін. різновиду аналітичної філософії —
т.з. логічного аналізу філософії, представники Л. ф. убачають завдання «філософа-аналітика» не в тому, щоб реформувати
мову відповідно до деякої логічної норми, а в детальному аналізі дійсного вживання природної розмовної мови з тим,
щоб усувати непорозуміння, що виникають унаслідок неправильного вживання мови. Зокрема, згідно Л. ф., такий аналіз
приводить до виявлення причин постановки філософських проблем, які ніби то виникають в результаті неправомірного
розширення буденного слововживання. Заперечуючи проти будь-яких проявів техніцизму у філософії, зв'язаного з
використанням спеціального понятійного апарату, і відстоюючи «чистоту» вживання природної мови, Л. ф. виступає як
рішучий противник сциентізма у філософії, зокрема сциентізма логічних позитивістів.

33. Постмодерна філософія: загальний аналіз.

1. буквально означає те, що після "модерна", або сучасності

2. Широке використання терміна "постмодернізм" відзначається у кінці 60-х років
3. 1979 р. в книзі "Стан постмодерну" вперше у загальному та рельєфному вигляді Ліотар виявив основні
риси постмодернізму, що надало йому філософського та глобального виміру.
4. Варто зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки постмодернізм у
філософії виник якраз із радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно-
теоретичної і жанрової єдності.
5. Доречно говорити не про "філософію постмодерну", а про "ситуацію постмодерну"
6. Ця ситуація має онтологічні, гносеологічні, історично-культурні та естетичні параметри.
7. Подія завжди випереджає теорію.
8. Нове, "постмодерністське" мислення- (суб'єкт - об'єкт, ціле - частина, внутрішнє - зовнішнє, реальне -
уявне), воно не оперує звичними стійкими цілісностями (Схід - Захід, капіталізм - соціалізм, чоловіче -
жіноче).
9. у постмодерністському світогляді немає стійкого внутрішнього ядра.
10. Важливою рисою постмодерну є театралізація, оскільки всі суттєві події набувають форми шоу,
яскравого спектаклю; навіть політика із сфери активної та серйозної діяльності людини-громадянина
перетворюється на видовище, місце емоційної розрядки. У постмодерному суспільстві не може бути
революцій, бо немає глибоких протиріч, достатньої енергії та пристрасті; політика все більше
наповнюється азартом, грою, все менше опікується розробкою програм, висуненням стратегічних
цілей, осмисленням об'єктиного стану суспільства.
11. Представники- Жан Франсуа Ліотар(постмодерн відчуває "недовіру до метаоповідань".) Жиль Дельоз
(1926) спирається на маргінальну філософську традицію (стоїцизм, спінозизм) Жак Деррід (1930)
презентує постструктуралістський варіант постмодернізму. Мітель Фуко (1926-1984) розробив
концепцію європейської науки та культури.

34. Українська філософії: загальний аналіз.

Філософія України другої половини XIX - поч. ХХ ст. Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала
творчість О.П.Потебні (1835-1891) дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення.
Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з
мисленням, а й з психікою в цілому. П.Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які
сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї
мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини
пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людиниМ. П.Авенаріус, М.С.Ващенко-Захарченко,
Д.О.Граве, 181 Г.Г.Де-Метц, В.П.Єрмаков, Й. Й. Косоногое, Т.Ф.Осиповський, М.В.Оспіроградський, С. М.
Реформатський, О. М. Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні
положень про об'єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу.Вони обґрунтували прогресивні
погляди на рух, простір і час як форми існування матерії. Перебуваючи на передовому краї світової науки,
видатні вчені-природознавці пропагували ідею єдності світу, яка передбачала тлумачення людини як
невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окремого від усієї природи індивіда.

35.Філософія Києво-Могилянської академії.

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи
свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює
моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували
на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею
такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії
зробили значний внесок у розвиток філософії права.

Представники- Феофан Прокопович У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні
елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється,
тотожне в речах, що відтворюється в поняттях.Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення
невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися
логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне.Так, на думку
Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність
і нестатки із щастям несумісні.

Інокентій Гізель - розумів філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини
речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину ототожнював з вищим
буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності
світу, професор академії шукав істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Стефан Яворський- Філософський курс Яворського вибудований відповідно до правил Другої схоластики. У
ньому є в наявності неодмінні розділи (діалектика, логіка, фізика і метафізика). Метафізика викладається
трохи докладніше, ніж в інших професорів. У ній містяться пролегомени до метафізики, трактати про
акцидентальне і потенційне сущне, про протилежності, роди і види реально сущого. Специфіка філософії
Яворського визначається декількома моментами. Матерію і форму він визнавав рівноцінними принципами
(початками) природних речей, тоді як ортодоксальні томісти віддавали перевагу формі

36.Філософська думка Т. Шевченка.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України
виникає філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і
бунтарства.Філософський подвиг Т.Шевченка полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо
мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію.Життя цієї надії починається
з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що
безстрашних співців свободи народжують най похмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних
низів. Вінець Шевченкової творчості — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної
передумови людського поступу, добробуту й щастя. Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-
поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому
зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка
народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились
художникові-професіоналові.

37.Філософія Г. Сковороди.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний укр. філософ Г. Сковорода (1722-1794).Основне

спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя
Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають
релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської
традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін.
Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні
грані людської діяльності. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри
обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією
єдністю. "Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо,
не вперше з'являється у Сковороди Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у
Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на
розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її
радість, кураж.Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх
антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за
допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має
справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. Людина як мікрокосм містить у собі також
два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть
дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись
тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в
кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює,
воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна
точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина
не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

38.Філософія І. Франка.

-дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства( пісня і праця, дух і матерія,
книжка і хліб.)

- Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто
людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер".

-Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання.

-Філософія замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою",
дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух
істинно франківський, каменярський, молодий і переможний.

- філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у
муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей
несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

-Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства.,

-В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть
від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

37. Філософія української національної ідеї ///

дивитися пдф файл у групі від Насті під назвою 6

38. Трансгумані́зм — раціональний, заснований на осмисленні досягнень та перспектив науки, світогляд, який
визнає можливість і бажаність докорінних змін у становищі людини, за допомогою передових технологій
задля позбавлення їх від страждання, старіння та смерті, а також значного посилення фізичних, розумових і
психологічних можливостей людини.

Основні цілі: всіляко підтримувати технічний прогрес;

вивчати досягнення науки і техніки, вчасно передбачати й усувати небезпеки і моральні проблеми, які можуть
супроводжувати впровадження цих досягнень;

розширювати свободу кожної окремо взятої людини, використовуючи науково-технічні досягнення;

як можна більш віддалити, а в ідеалі — скасувати старіння і смерть людини, дати їй право самій вирішувати,
коли вмирати і чи вмирати взагалі;

Технології поліпшення людини— технології, які можуть бути використані не просто як компенсуючі або
заповнюють недоліки функцій інвалідів та хворих людей, але також можуть підвищити здібності і можливості
людини на новий, недосяжний раніше рівень – (Вирощування органів, Штучні орггани,Репродуктивні
технології, Допінг ,Пластична хірургія)

Очікувані технології -Генна інженерія людини, Завантаження свідомості, Ізольований мозок

39. Тілесність

Мова піде про тілесності людини і тієї середовищі людського буття, яку дала людині природа, а головне тієї
середовищі, яку людина створював протягом тисячоліть, особливо тієї, яка властива сучасному
високоіндустріальною, інформаційного століття, століття високих технологій, століттю глобалізації.

людина як тілесне істота народжується, живе і вмирає в певному середовищі (природно-соціальної),

передаючи у спадок (генетично за двома аллелям - чоловічому і жіночому) усталені біологічні ознаки роду.

Останнім часом, особливо з другої половини XX ст., Людина посилено вторгається в природу, порушуючи її
природна істота. Екологічні проблеми можуть набути характеру некерованості. Людина як тілесна істота все
більш і більш відчуває це на собі: генна мутація, зниження народжуваності, зменшення тривалості життя,
імунні хвороби, фізичне виснаження (голод).

На початку XXI ст. на планеті було близько 40 млн осіб ВІЛ-інфікованих, щодня в світі інфікується до 20000
чоловік; в Зімбабве щотижня помирає від СНІДу близько 2500 чоловік; в місті Дзержинську Нижегородської
області (хімічна промисловість), були випадки народжуваності дітей з серйозними захворюваннями
мутаційного рівня.

Людина методично створює штучне середовище (свою другу природу - тих але екологічну), яка багато в чому
чужа природно-природному середовищу і руйнує останню. Породжується криза тілесного та емоційного буття
людини (наприклад, у першій половині XX в. Чоловік з сільської місцевості, потрапляючи в місто, просто
губився, бо це була чужа для нього середу. Зараз людина як тілесне істота найчастіше втрачається в просторі
техніки і технічних систем , наукомістких технологічних пристосувань. Емоційне буття людини на межі стресу:
число суїцидів неухильно зростає саме у містах).

40. Свобода волі — філософське питання про те, чи розум вільний у своїх діях або рішеннях, чи вони визначені
наперед, детерміновані.

Філософські школи відрізняються в поглядах на те, чи всі події детерміновані (детермінізм проти
індетермінізму) й у поглядах на те, чи може свобода співіснувати з детермінізмом (сумісність проти
несумісності). Так, наприклад, жорсткий детермінізм стверджує, що Всесвіт детерміністичний, що зумовлює
неможливість свободи волі.

Принцип свободи волі має релігійні, етичні й філософські наслідки. Наприклад, у вотчині релігії, свобода волі
може означати те, що всемогутня божа сутність не нав'язує свого впливу на вибір і волю особи. В етиці,
свобода волі може означати те, що особа несе моральну відповідальність за свої дії. В царині науки цей
принцип може означати те, що дії тіла, включно з мозком та розумом, не цілком визначені фізичною
причинністю.

Основні філософські напрямки щодо проблеми свободи волі (відп. на два питання):

1.Чи світ детерміністичний?

2) Чи існує свобода волі?

Погляд, за яким існування свободи волі сумісне з детермінізмом, називається компатибілізмом.

Протилежний йому погляд, за яким детерміністичність світу жодним чином неможливо сумістити з вірою у
свободу волі, називають інкомпатибілізмом. Жорсткий детермінізм — це варіант інкомпатибілізму, який
приймає детерміністичність світу і заперечує думку про те, що люди мають будь-яку свободу волі.

Причинний детермінізм стверджує, що всі майбутні події з необхідністю зумовлені минулими і теперішніми
подіями та законами природи. Такий детермінізм часто ілюструють уявним експериментом під назвою демон
Лапласа. Уявіть собі істоту, яка знає всі факти минулого й усі закони природи, яким підкоряється всесвіт. Така
істота могла б передбачити майбутнє до найменшої подробиці.

Логічний детермінізм притримується думки, що усі твердження щодо минулого, сучасності чи майбутнього є
або істинними, або неправдивими.

Теологічний детермінізм стверджує, що існує Бог, який вирішує, що зроблять люди або за допомогою
всевидіння або ж визначаючи їхні дії наперед своєю волею.

З точки зору біологічного детермінізму наша поведінка, віра й бажання зумовлені нашими генами.

Компатибілісти вірять, що дет-зм і свобода волі сумісні. Стратегія, до якої вдаються класичні компатибілісти,
такі як Томас Гоббс, в тому, що людина діє вільно тільки тоді, коли дія є результатом її волі, й вона могла
вчинити інакше, якби вона так вирішила. Ілюструючи свою позицію, компатибілісти вказують на очевидні
випадки, коли когось позбавл. свободи волі зґвалтув., убивством, кражею чи іншими формами насильства.

«Жорсткі детерміністи», нарпиклад Гольбах, приймають детермінізм і заперечують свободу волі.

«Метафізичні лібертаріанці», такі як Томас Рейд, Роберт Кейн теж є інкомпатибілістами, але вони приймають
свободу волі й заперечують детермінізм, притримуючись думки про справедл. однієї з індетерміністичних
теорій.

Один із традиційних аргументів на користь інкомпатибілізму ґрунтується на понятті «помпи інтуїції» — якщо
вибір дій людини визначений наперед, то вона повинна бути подібною до механічних речей, поведінка яких
наперед визначена: заводних іграшок, більярдних куль, маріонеток чи роботів. Оскільки ці речі не мають
свободи волі, тоді люди теж її не мають, якщо приймати за істину справедливість детермінізму.

THANK U FUCKING NEXT,

BITCH