Тема 1

1. Що вивчає філософія? Особливості філософського мислення.

Сьогодні філософія допомагає студентові вузу сформувати:
а) здатність до проблематизації – уміння ставити питання, розглядати
парадокси, альтернативи, протиріччя;
б) здатність давати визначення – переходити від семантичного до
концептуального аналізу понять;
в) здатність формулювати, впорядковувати, послідовно аналізувати
свої думки.

Автор слова «філософія» – давньогрецький мислитель Піфагор (VI–V

ст. до н. е.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе
філософом (любителем мудрості, від грецького phileo – любов і sophia –
мудрість), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, оскільки під мудрістю
давні греки розуміли не просто мислення, а єдність способу мислення і
способу життя. Серед дослідників ХVІІ–ХІХ ст. філософію часто позначають
словом «любомудріє». Цей термін часто вживав Г. Сковорода.

З часів Піфагора у понятті «філософія» фіксується прагнення людини

до самовдосконалення, до досягнення ідеалу. Ідеал включає в себе три
найвищі цінності – Істину, Добро і Красу.

Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький

мислитель Сократ (470–399рр. до н. е.), який визначив подальший напрям
філософії своїми знаменитими запитаннями:
Чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина?
Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса?
Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро?
Цим Сократ дав поштовх розвиткові трьох основних дисциплін:
а) гносеологія – (пізнання), вчення про те, що таке істинне знання і які
шляхи його досягнення;
б) етиці – вчення про те, що таке добро і зло, як людина повинна
оцінювати свої вчинки;
в) естетиці – вчення про прекрасне.

Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії

вимагає осмислення самого способу його пізнання.
!!! Філософія – це певний світогляд. Філософія – це певний стиль
мислення.
Філософія – теоретична форма світогляду, спрямована на критичне
дослідження та вирішення світоглядних проблем.
Світогляд – це система уявлень людини про світ, місце людини у світі,
відношення людини до світу та до самої себе.
 Існує два типи мислення: продуктивне (творче, філософське),
репродуктивне.
Ознака репродуктивного мислення – відсутність сумніву, наявність
звички.
Філософське мислення – продуктивне (створює нові думки, ідеї).

І. особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює

проблематику філософії в цілому. Тому філософію не можна викладати, як
інші науки, – від більш простого до більш складного;
ІІ. особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не
тільки філософію в цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто
запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх
власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить, –
зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.
Риси:
1. Наявність сумніву.
Р. Декарт: «Я сумніваюсь, значить я мислю. Я мислю, значить я існую».
2. Прагнення до мудрості.
Сократ: «Я знаю, що я мало знаю».
«Чим більше я знаю, тим менше я знаю» (намалювати коло знання).
3. Діалогічний характер (діалогічний процес мислення можливий
лише тоді, коли існує взаєморозуміння, повага).
4. Поліфонічність – багатоголосся.
5. Світоглядний характер – оцінка світу і свого місця в ньому.
6.
2. Предмет філософії та її проблематика.
Об’єктом філософії є взаємовідношення людини і світу.
Предметом філософії є відношення мислення – буття.
Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет
філософії такими запитаннями:
Що я можу знати?
Що я повинен робити?
На що я можу сподіватися?
Що таке людина?

Немає однозначної думки про предмет ф.:

1) ф. існує пʼять тисяч років, постійно змінювалася, кожна епоха по-
своєму давала визначення;
2) вся історія філософії є предметом філософії;
3) предметом ф. є найбільш загальні принципи, закони, категорії
розвитку природи, суспільства, людини, а також процесів пізнання та
мислення.
У цій системі знань можна виділити основну проблему філософії:
«Відношення дюдини та світ», яка включає в себе три блоки:
1) Людина
 2) Природа
3) Людина = Природа
За Енгельсом основне питання філософії – це відношення свідомості до
матерії, природи; мислення до буття, яке розглядається з двох сторін:
Методи філософії:
1. Діалектика – метод філософського дослідження, при якому речі,
явища розглядаються гнучко, критично, послідовно з урахуванням їх
внутрішніх протиріч, змін, причин і наслідків, єдності і боротьби протиріч.
2. Метафізика – метод, при якому обʼєкти розглядаються відособлено
(самі по собі безвідносно до їх взаємодії); статично (ігноруються факти
постійних змін, розвитку); однозначно (ведеться пошук абсолютної істини,
незважаючи на протиріччя).
3. Догматизм – сприйняття навколишнього світу через призму догм
(ряд недоказових переконань), даних «згори», які носять абсолютний
характер (властивий теологічній середньовічній ф.).
4. Еклектика – метод, заснований на довільному поєднанні розрізнених
фактів понять, концепцій, у результаті чого досягаються поверхневі, проте
зовні правдиві, які здаються надійними, висновки (у середньов. Релігії, зараз
у рекламі).
5. Софістика – метод, заснований на виведенні з помилкових, але
майстерно поданих як правдиві думки, які вигідні для того, хто користується
цим методом (у Греції, як прийом ораторського мистецтва).
6. Герменевтика – метод правильного прочитання і тлумачення сенсу
текстів.

3.Функції філософії:
1) людиномірна – філософія розглядає проблеми крізь людську
призму;
2) світоглядна – формує систему розуміння природи, людини,
суспільства;
3) пізнавальна – допомагає глибше проникнути в таємниці буття;
4) прогностична – філософія здатна проектувати життя людини;
5) методологічна – обґрунтовує форми організації процесу пізнання
соціальної дії;
6) онтологічна (вчення про буття) – вирішує проблему, яким є світ
безвідносно до людини;
7) гносеологічна (вчення про пізнання) – досліджує процес пізнання
світу людиною;
8) аксіологічна (вчення про цінності) – вказує на місце цінностей у
житті. Досліджує моральне й естетичне ставлення до дійсності;
9) праксеологічна (практична) – досліджує дієве активне ставлення
до світу.

4. Світогляд – це система уявлень людини про світ, місце людини у

світі, відношення людини до світу та до самої себе. Світогляд містить знання,
переконання, цінності, ідеали, організовані в єдину систему, в центрі якої
завжди перебувають уявлення людини про себе.
За способом розуміння людиною свого місця в світі можна виділити
кілька основних типів світогляду:
Міфологічний світогляд – результат практично-духовної діяльності
людини, яка не відокремлювала себе від речей природного світу, а окрема
людина не відокремлювала себе від суспільства в цілому. Не існувало чіткої
межі між мисленням і мовленням, свідомістю і реальністю, предметом і
думкою про предмет.
У міфологічних оповіданнях розповідається про людиноподібних істот
– богів та героїв, що уособлюють різні природні начала, оскільки в
міфологічному світогляді світ і людина були єдиним, нерозривним цілим.
Розрив цієї єдності призвів до роздвоєння людини, втрати нею гармонії зі
світом, що зробило можливим теоретичне ставлення до світу і виникнення
таких форм світогляду, як наука, релігія, філософія.
Науковий світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у
ньому об'єктивно розглядається таким, яким він є незалежно від людини, а
людина вбачається в ньому тільки частиною світу – природи чи суспільства.
Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині створити комфортний світ
цивілізації. Проте визначення людини тільки як частини світу дається не
тільки в світоглядному, а й у практичному аспекті: сучасні екологічні
проблеми, загроза ядерних аварій та вибухів, що ставлять під загрозу саме
життя людства. Таким чином, наука не спроможна подолати світоглядну
дисгармонію – досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію виконують
мистецтво, релігія та філософія.
Мистецький світогляд: мистецтво є практично-духовною діяльністю.
Мистецький світогляд дає суб'єктивний образ світу, в якому художник
досягає гармонії зі світом, тому навіть сучасне художнє бачення світу
близьке до міфологічного.
Релігійний світогляд чітко поділяє світ і людину, природне і
надприродне, земне й потойбічне. Людина, створена за образом та подобою
Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У
релігійному світогляді, через віру в потойбічне, надприродне божественне
начало, людина виробляє власні ставлення до світу, надає йому смислової
завершеності і таким чином досягає гармонії з ним.
Філософський світогляд. Філософія є теоретичною формою ставлення
людини до світу. Порівняно з наукою її особливість полягає тому, що вона
дає змогу об'єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини,
розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми.
Філософський світогляд дає змогу досягти людині гармонії з собою, зі своїм
баченням світу й самим світом. З цим пов'язані такі особливості філософії, як
і те, що вона будучи за формою діяльності наукою, не є наукою за своїми
функціями та значенням для людини. У філософії, на відміну від інших наук,
не існує єдиних, загальновизнаних теорій. Образно кажучи, філософій є
стільки, скільки філософів, проте існує єдиний теоретичний апарат, уявлення
про предмет, завдання, функції, які постійні перебувають у процесі
становлення і осмислення.

ТЕМА 2: ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

ПЛАН
І. Філософія Стародавньої Індії.
1. Ведична література.
2. Брахманізм.
3. Джайнізм.
4. Буддизм.
5. Чарвака.
6. Санкхʼя.
ІІ. Філософія Стародавнього Китаю.
1. Конфуціанство.
2. Легізм.
3. Даосизм.

І. Філософія Стародавньої Індії.

1. Ведична література
Духовним джерелом Стародавньої Індії вважаються найдавніші 4
збірники релігійних розповідей, що називаються «Ведами» (знати, відати),
які були записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е.
(найважливіші – «Рігведа», «Яджурведа», «Самаведа», «Ахтарваведа».) Сюди
входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання, у яких
описуються моральні ідеї осмислення становища людини у світі, шляхи
звільнення від кармічних законів долі. Найкращим шляхом є шлях дієвого
самовдосконалення.
Ідеї вед були спрямовані на звільнення людини від постійних
перевтілень – блукань душі і досягнення нею стану «мокші» – певної
моральної досконалості та блаженства.
Завершенням вед вважаються тексти «Упанішади» («сидіти поруч»;
мається на увазі поруч з учителем і отримувати знання) – найдавніші версії
виникнення світу, наприклад, виникнення світу із яйця, ідея про
самозародження всього.

2. Брахманізм
Брахманізм – одне з найдавніших ідеалістичних учень. Його
прихильники вважали, що світ складається з невидимого духу «брахмана»,
що немає ні початку, ні кінця. Тіло – це зовнішня оболонка душі (атман).
Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина привʼязана до свого тіла, до
земного існування, то душа людини підкоряється закону необхідності (кармі
– доля, рок). Карма змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до
іншого тіла, і душа людини завжди входить в оболонку, яка залежить від дій
у минулому житті. Сансара (перевтілення душі після смерті тіла) триває
безкінечно. Якщо ж людина може звільнитися від повсякденних життєвих
турбот, її душа втрачає звʼязок з цим тлінним світом і тоді відбувається
поєднання з Брахманом.

3. Джайнізм
Джайнізм («джіна» – переможець) – ця школа є фактичним
продовженням вед. ЇЇ представники закликають людину підпорядкувати своє
життя суворим аскетичним правилам. Якщо людина здатна це витримати, не
заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.
Джайністи стверджують, що всі люди талановиті від народження, і від
самої людини залежить ким вона стане у своєму житті. Сенс життя людини –
реалізувати карму.
4. Буддизм
Буддизм – релігійно-філософське вчення, яке виникло у VI–V ст. до н.
е. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та
ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сідхартха Гаутама –
майбутній Будда, який народився в заможній княжій сімʼї. Він навчався у
брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом.
Завдяки внутрішньому спогляданню він пізнав вічні чотири благородні
істини.
Благородні істини буддизму:
1. Життя – це страждання.
2. Страждання має свою причину.
3. Причина страждання – жадоба до життя.
4. Шлях виходу із страждання має вісім ступенів самовдосконалення:
1) правильне розуміння;
2) правильне прагнення;
3) правильна думка;
4) правильна мова;
5) правильна дія;
6) правильний спосіб життя;
7) правильні зусилля;
8) правильна зосередженість.
Цей шлях допомагає людині побороти свої бажання і досягти стану
нірвани (стан вічного блаженства). Це стан повного завершення процесу
перероджень і позбавлення страждань, які становлять сенс життя. Після
цього людина стає Буддою (просвітленим).
У буддизмі вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її
безперервне вдосконалення.
З точки зору буддизму, світ – це єдиний потік матеріальних і духовних
елементів – «дхарм».

5. Чарвака
Чарвака-локаята («чар» – чотири, «вак» – слово) – матеріалістична
школа Давньої Індії, засновником якої був Бріхаспаті (VІІ – VІ ст. до н. е.). За
основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів − земля, вода, вогонь,
повітря, а також іноді ефір. Реально існує лише те, що можна пізнати
відчуттями («лока»), а все існуюче – це поєднання чотирьох елементів,
зʼєднуючись у певних пропорціях ці елементи утворюють усі матеріальні
предмети. Свідомість – це поєднання цих стихій у тонкому вигляді.
Потойбічного світу і життя не існує, а тому варто насолоджуватися земним
життям. Чарвака утверджує єдину мету людського буття – одержання
насолоди.

Етична концепція чарваки: добро і зло – ілюзорні, створені людською

уявою. Реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття.

6. Санкхʼя
Санкхʼя (обчислення, точне знання) – дуалістична філософська школа,
заснована Капілом (VII ст. до н.е.). Визначальними сутностями світу є
пракриті (природа – матеріальна складова) та пуруша (свідомість – духовна
складова). Ці сутності вічні, проте породжують світ лише у взаємодії. Звʼязок
між пракриті та пурушею нагадує союз сліпого та кульгавого: перший
переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу.

Ньяя (засновник Готама, III ст. до н. е.) – в центрі уваги школи

перебували питання логіки та пізнання. Тут докладно розглядали засоби
пізнання, форми умовиводів, знаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання
поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.

ІІ. Філософія Стародавнього Китаю.

1. Конфуціанство
Конфуціанство – ідеалістична філософська течія, заснована
Конфуцієм (551–479 рр. до н. е.) у VI–V ст. до н. е. Це морально-етичне
філософське вчення, яке проголошувало верховенство добра у світі і
захищало непорушність суспільних норм, визначених небом. «Небо» – це
прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи й
людини.
Ключовими були питання людини, її моралі, життя сімʼї та управління
державою.
Золоте правило К. – не роби іншим того, чого не бажав би собі.
Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, яка ґрунтується на
вихованні в людині високих моральних якостей і культури.
Шляхетна людина має життєві принципи:
«Жень» – гуманність, людинолюбство. Жень пропагує любов до людей,
повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Правителі
держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої
високоморальної поведінки, піклуватися про них.
«Сяо» – синівська повага до батьків, старших людей.
«Лі» – етикет – правила поведінки, які покликані регулювати поведінку
людини в різних життєвих ситуаціях.
 З точки зору Конфуція, життя і смерть визначаються долею, а багатство
та знатність залежать від неба.
2. Легізм
Легізм – засновники Шан Ян (390-338 р. до н. е.) та Хань Фей (288-233
р. до н. е.). Легісти виступають за те, щоб керувати суспільством шляхом
державного насилля, яке ґрунтується на законах. Легізм – філософія сильної
державної влади.
Основні ідеї легізму:
1) рушійною силою виступають егоїстичні інтереси людини;
2) держава – головний регулюючий механізм суспільства, який
може втручатися у будь-яку сферу;
3) держава повинна заохочувати законослухняних громадян та
жорстоко карати правопорушників;
4) правомірну поведінку стимулює страх перед покаранням;
5) основне мірило поведінки – закон;
6) закони повинні бути однакові для всіх.

3. Даосизм
Даосизм – матеріалістична філософська течія, заснована Лао-Цзи (VI–
V ст. до н. е.). Даосизм – філософське вчення, яке намагається пояснити
основи побудови та існування світу і знайти шлях, яким повинні йти людина,
природа та космос.
Дао – єдиний і універсальний початок буття, основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону дао. Згідно з
цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку,
перетворюється на свою протилежність.
Дао тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську
долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості).
Тобто дао пронизує собою усе, що існує, знаходячи, нарешті, своє виявлення
у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово дао передається
ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.
Дао – єдність інь та ян. Інь та ян – два протилежні початки всього, що
існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне – загалом
жіноче начало. Ян, відповідно, – активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче
начало. Їх обʼєднання дає частину ці – щось на зразок атома. Якщо в ній
переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян – ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці
утворюютъ пʼять стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі стихії
утворюють усе існуюче.
Конкретні виявлення дао в речах та процесах позначають як де, котре
постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини – осягнути дао
(своє і космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння дао випливає також
даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: «Не виходячи за
браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна
бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому мудрець не
шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім
відомий; не діє, але досягає успіху».
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості людини закону дао.
Сповідували захист природи, невтручання в її розвиток, наслідування її
законів.
Основні ідеї філософії даосизму:
1) все в світі взаємоповʼязане;
2) існує кругообіг матерії в світі (все виходить із землі та повертається в
землю);
3) матерія, з якої складається світ, єдина;
4) особа імператора священна, тільки через особу імператора на Китай та
все людство сходить «Де» – животворна сила і благодать;
5) шлях до щастя пізнання істини – звільнення від бажань та пристрастей;
6) потрібно у всьому поступатися один одному.