1. Поняття світогляду.

Раціональні і нераціональні елементи світогляду

Світогляд – сукупність уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє
місце в світі та життєве призначення.

Світогляд є формою загального людського самовизначення,він дає людині закони, знання

реальності з певною оцінкою та відношенням;

Предмет світогляду – відносини людини зі світом;

Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча поняття світогляд ширше. Філософія визначає себе,
як теоретичний світогляд. Світогляд властивий кожній людині, незалежно від того, чи є він
раціонально усвідомлений. Основою для світогляду можуть бути, наприклад, міфи.

Звідси випливає, що світогляд включає: цінності, переконання, знання, бажання, погляди,

принципи, життєві орієнтири.

Світогляд становить основне ядро особистості, бо він формує підґрунтя для намірів та планів
людини, життєві цінності, життєву позицію.

Цінності – мета, яка виступає для людини сталою та бажаною формою сприйняття.Завдяки
цінностям світогляд набуває духовно-практичного характеру, тобто будь які вияви реального світу
формують духовний світ людини, підлягаючи певним оцінкам.

Переконання – головний компонент світогляду, який характеризує його як форму самосвідомості.

Це є суб’єктивний набуток людини, що несе в собі мотив ставлення людини до світу.

За Імануілом Кантом Існує 4 основні питання світогляду:

1. що я можу знати? пізнавальне

2. що я повинен робити? практичне
3. на що я можу сподіватися? аксіологічне
4. що таке людина? антропологічне

Класифікація світогляду

За носієм: Індивідуальний; Колективний ; Національний;

За рівнем світобачення: Усвідомлений ;Неусвідомлений; Буденний; Філософський;

За історичними епохами:

Античний- космоцентризм- орієнт. на зовнішній світ, час-циклічний,нерівність людей-

природня(Арістотель)
Середньовічний - теоцентричний - світ набуває часового вектора,с\прямування,час втрачає
циклічність,рухається до страшного суду
Гуманістський (епоха ренесансу- відродження);
Новий (епоха нового часу); Новітній (новітній час);

За морально - ціннісними орієнтирами: егоїстичний; гуманістичний; антигуманний; шовіністичний;

Функції світогляду:

 Вписати людину у світ

 Надати життєвих орієнтирів
 Окреслити дійсність у людських уявленнях;
Філософствувати – означає не просто думати про проблеми світогляду, а й усвідомлювати їх
необхідність та зв’язки. Філософія спрямована на критичне осмислення та дослідження проблем
світогляду, з метою підвищення ступенів достовірності та надійності таких вирішень.

Знання і цінності,переконння- раціональні

Почуття, віра, емоційне ставлення до світу, самого себе- нераціональні

Структура світогляду

Світовідчуття; Світосприйняття; Світорозуміння;

 Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього

відтворюються у чуттєво-емоційній формі,за допомогою органів відчуттів. Переживання та
оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в
ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною
світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.
 Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна
реальність , яка певним чином організована та впорядкована. Емоції,оцінки ств. цілісний
образ.На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про
світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.
 Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація
світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє
надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває
цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання,
 Світобачення - це цілісне образне конструювання дійсності. Його представляють архаїчні
міфи та сучасні соціальні міфи

2. Світогляд як форма суспільної самосвідомості людини і спосіб духовного освоєння світу.

Кожен етап у розвитку людського суспільства — Стародавній Світ, Античність, Середньовіччя, Новий
час і т. д., кожна культура (глобальна чи локальна) характеризуються певними уявленнями про те, що
таке людина й довколишній світ, як вона повинна жити в ньому, до чого прагнути. Таке явище у
свідомості людей і духовній культурі має назву світогляд.
Причому характер цих відношень розкривається з погляду історично визначених соціально-
культурних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

Світогляд—це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й

оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе.
Філософія, відштовхуючись від загальнокультурного рівня епохи, накопиченого духовного досвіду
людства, виступає як інтегруюче ядро для світогляду людини. Філософія дозволяє логічно
аргументовано обгрунтовувати і критикувати свої переконання, погляди на життя, осмислено
використати отримані знання, а не просто констатувати

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й

суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та цінності
життя, вказують життєві орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне, навіть
перевірене наукою знання, є складовою світогляду.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів
відношення «людина — світ».
З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і
розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

1.Онтологічний (онтологія — вчення про буття).

У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини,
розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності.
Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким
чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність
людини, мету, цінності та способи її існування.
В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду —
міфологічним, релігійним, науковим.

2.Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне

ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі,
найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності
здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки
само пізнання — стихійний процес, в якому сумнів цілком природний.

Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так у філософському

вченні Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише
явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому непізнавані.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини

до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є
питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в
цілому..
У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для
реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізнавальної, виробничої
(наприклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4.Аксеологічний (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього
переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається
осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). .

3. Історичні типи світогляду та їх прояву світоглядові сучасної людини.

Світогляд—це система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення
людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві
позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації.

Міфологія- найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування
в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період
існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є
відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми
світогляду.

У численних міфах у символічній формі вперше постають спроби розкрити таємниці народження,
смерті, сну, душевних переживань. З'являються сюжетні оповіді про уявних героїв — предків,
вчинками котрих спричинений світ людських взаємин та відносин із природою.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:

 забезпечення духовного зв'язку поколінь;

  фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;
 спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Це перша спроба у вигляді алегорій, оповідей, легенд, фантастичних образах узагальнити

спостереження людини за природою, світом, досягненнями самої людини. За допомогою міфа
пояснюються виникнення, течія, наслідки побачених або можливих подій. Міф також виступав як
соціальний регулятор, відображаючись в звичаях, традиціях, табу. Характерною рисою міфа є
відсутність раціонального осмислення світу. Поняття мир, людина, думка, знання і т.д. виражені і
об'єднані в художніх образах. Саме притча, легенда, інакомовність і т.п. стають тією символічною
реальністю, тією мовою, тією понятійною базою, за допомогою образів якої людина пояснює те, що
відбувається навколо нього. У подібному світогляді не розмежовуються, об'єктивне і суб'єктивне,
людина і природа. Результатом також є відсутність відмінностей в представленні людини між
реальністю і фантазією, природним і надприродним. Прикладом міфологічного антропоморфизма
може служити образ шамана, мага і т.п., людину який несе в собі елемент надприродної і зв'язуючої
мир людини і мир міфа, що виражено в здатності підпорядковувати стихію, тлумачити волю
божеств і т.д.

Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду.
Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи
віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою
міфу. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є
подолання всезагального одухотворення природи.

Релігійний світогляд у своїх визначеннях світу виходить із створеності світу Богом —

надприродною потойбічною силою. Сама ж людина постає двояко, складаючись із безсмертної
душі та тимчасового смертного тіла (плоті, що зосереджує в собі не лише речовинне тіло, а й його
«тваринні» інстинкти, потяги тощо). Після смерті душа вивільняється з тіла і, нарешті, одержує
очікувану свободу в єднанні з Богом. Доля людини залежить від її поведінки в земному світі, від
дотримування нею релігійних приписів.

У релігії мир подвоюється. Відбувається чітке розділення на мир земний (природний), що

сприймається органами чуття, і мир небесний, надчутливий, надприродний.
Основу релігії складає віра, культ, непорушні догми, заповіді даровані богом, які будуються на образах
віри, використовують категорії дані божеством, як об'єктивним початком будь-якої істини, будь-якого
знання, тим самим, за допомогою надприродних принципів, пояснюючи те, що відбувається в природі і
суспільстві. Навпаки, раціонально філософське, наукове розуміння божественного заперечується.

Науковий світогляд. Основним положенням подібної форми світогляду стає затвердження про
основоположне значення природних наук і їх методології в розумінні світу, процесів керованих
суспільством і людиною. На перше місце тут висувається природне, природа, матерія, об'єктивна
реальність як така. Виробляється раціональна мова, яка покликана передавати образи максимально
точно відображаючі властивості і процеси досліджуваного об'єкта без домішки суб'єктивних впливів. .
Міф і релігія втрачають своє особливе значення, стаючи елементом становлення етносу і соціально-
історичного розвитку як такого, тобто перетворюються в один з численних феноменів об'єктивної
реальності доступній у вивченні науці.
Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань:
Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу?
Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як
фундаментальна здатність людини постає здатність до самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з
цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма
розв'язання світоглядних проблем.

Філософський світогляд виростає з міфа і релігії, а також спирається на теоретичні дані науки. Але
філософія відрізняється від них не об'єктом дослідження, так чи інакше і міф, і релігія, і наука загалом
звернені до вивчення проблем світобудови. Їх корінна відмінність складається в предметній області,
тобто позначення проблемної області пошуку, постановка питань, виборі відповідних методів їх
рішення і зрештою способом осмислення світобудови, суспільства, людини через запропоновані
концепції і теоретичні положення.
Наприклад, принциповою відмінністю філософського світогляду від міфа і релігії є той момент, що
філософське мислення вибудоване на розумі, інтелекті вільного від вимислу. Відмінність від науки
складається в тому, що філософія намагається розглянути загальну, «граничну» проблематику, яка
являє собою щось більше ніж, дані, узагальнення і теоретизации наукового знання.
Філософія сьогодні постає як школа людського мислення, самовизначення. Основна проблематика
філософствування — смисложиттєва — насичує людське існування духовними пошуками свого
ставлення до всього навколишнього, а тому філософія є центральним місцем (квінтесенцією,
серцевиною) особистого світогляду.

Питання самовизначення, світогляду постають перед кожною людиною впродовж її життя. Знання
історії філософської думки, філософської спадщини людства не тільки формують теоретичні підвалини
самосвідомості, а й допомагають людині грунтовно підходити до вирішення питань сьогодення,
визначаючи її місце у світі

4.Національне та загальнолюдське в світогляді. Поняття ментальності

За ступенем загальності розрізняють світогляд

 особистості
 груповий (професійний, класовий, національний тощо)
 загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).

Людство споконвіків мало єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя) –

людинолюбство, добротворення, свободу, духовну і фізичну досконалість, красу, справедливість,
щастя. Це – загальнолюдські цінності. Але кожна нація наближається до цього ідеалу своїм
неповторним шляхом, бачить і трактує його по-різному
Нація має спільні цінності, ідеали, традиції, риси характеру.

"Ментальність"-спосіб мислення ,загальна духовна налаштованість,установка індивіда,або соц.. групи,

до навколишнього світу.

На відміну від ідеології це не форма мислення, або оцінкове поняття , а ставлення,відношення ,

призма через яку людина дивиться на себе і світ.
Вона притаманна кожній людини незалежно від етн.приналежн.,соц. статі,мови.Формується залежно
від традицій культури,соц.структур.
Це душевний устрій характерний для людей даної культури,психолог.особливості яких лежать в
основі звичаїв,моралі.
ТЕРМІН ввів Леві Брюль,1922р.

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні

уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії
культурних індивідів, у сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико-
культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме - первісної, античної, середньовічної,
ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.
Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури визначає конкретна система цінностей і
світоглядних засад.
У сучасному філософському дискурсі широкого використання набув термін «ментальність».М. Блок,
один із основоположників теорії ментальності, визначає поняття «ментальність» як «.увесь той
комплекс основних уявлень про світ, за допомогою яких людська свідомість у кожну конкретну
епоху переробляє в упорядковану «картину світу» хаотичний і різнорідний потік сприйняття і
вражень». Однак надалі термін «ментальність» набуває дещо іншого тлумачення. Таку зміну можна
спостерігати вже у визначенні ментальності як характеристики «...специфіки сприйняття та тлумачення
світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб’єктів, що уособлюються
певними соціокультурними феноменами».

Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність, тобто це емоційні
орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і у цьому випадку, нації.

5.Риси української ментальності та їх відображення в світогляді. Українська міфологія.

Слід зазначити дослідження ментальності ук.нації в працях таких авторів як Костомаров,Нечуй-

Левицький,Шевченко.Особливо важливими є роботи Чижевського. Дмитро Чижевський виділяє
основні риси психічного укладу українця –
емоційність,сентименталізм,чутливість,ліризм,індивідуалізм,прагнення до свободи.

Особливості історії української філософії

До характеристики національного типу можна йти трьома шляхами.

Перший із них це дослідження народної творчості, другий — характеристика найбільш

«блискучих», яскравих, виразних історичних епох, які даний нарід пережив, третій —
характеристика найбільш значних, «великих», видатних представників даного народу.

По-перше безумовною рисою психічного укладу українця є емоціоналізм і сентименталізм ,

чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народного
життя і обрядовості, ще однією рисою є неспокій і рухливість.

У згаданих вище рисах ми бачимо в зародку тенденції історичного життя українського народу. Ці
історичні тенденції накладали відбиток на ті психічні властивості українського народу, що вже
існували у відповідний час. Найбільш важливими моментами історичного розвитку українського
національного характеру треба вважати постійне тло української історії — природу України та Два
періоди історичні — князівську добу та добу барокко.

Основним культурним з'явищем князівської доби було прийняття християнства та утворення на його
ґрунті письменства. Треба визнати, що християнство, узяте з Візантії, не принесло з собою специфічних
візантійських впливів. Основним був все ж вплив старохристиянської літератури (щоправда, у
візантійському виборі й освітленні).

Найвиразніші і найзначніші є впливи б а р о к к о. Впливи барокко дали на українському ґрунті розквіт

пластичного мистецтва та літератури; до цього ж часу належить і максимально інтенсивна релігійна
боротьба на українських землях і найширший розмах політичного життя.

Основа духовна риса барокко це «декоративність», що цінить більш широкий жест, ніж глибокий зміст,
— більше розмах і кількість ніж внутрішню якість, більше — вираз, форми вияву змісту, ніж зміст .
Але в психічній сфері стремління до «декоративности», до широкого жесту, до «імпозантності»
природно веде до певної ілюзорної пишноти , за якою може нема достатньої духовної підпори.

Безумовно характеристична риса психічної вдачі видатних українців це — на певний час в житті і в
певних умовах — ухил до духовного у с а м о т н е н н я.

Для характеристики української філософічної думки робить великі труднощі ще те, що українське-
культурне життя не завжди було різко та яскраво усамітнене і відокремлене. Мінявся і ступінь
політичної залежності і ступінь рівня національної свідомості, зокрема національної свідомості
інтелігенції.Наслідком цього було те, що значна частина видатніших представників української думки
працювала за межами України, а навпаки, на Україні брали живу участь в культурному життю чужинці.
Риси – козацька доба- берегині роду,ті хто лишався вдома, і мужні воїни

Наша ментальність – ми закриті,в собі,східний напрямок. Зосереджені на внутр.світі.

Ментальність українського народу формувалась під впливом складних історичних умов.

Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне існування, розчленованість народу у
минулому здебільшого визначили український менталітет. Основну роль відіграло геополітичне
розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь.
Ця обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців

 західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної)

 східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності.


Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як динамічної саморегульованої

системи, визначалось не державою, не ідеологією, не чисельністю народу, а міцністю збереження
господарсько-культурних і побутових традицій, силою зв’язку поколінь і точністю передачі
досвіду предків своїм нащадкам.

У наші дні проблема національного менталітету стає все більш актуальною. Розбудова української
державності нагально вимагає глибокого та об’єктивного вивчення особливостей нашого народу.
А знання базових рис конкретної нації виконують прогностичну функцію, дозволяють, придивившись
глибше до себе, зазирнути у майбутнє, адаптуватися до нього.

Поза основним масивом українських етнографічних земель розвивалось Закарпаття, що

обумовило специфіку ідентифікації регіону. Тут особлива ментальність та проблеми, породжені
поліетнічністю і прикордонним статусом. Певні етнічні групи мають локальну свідомість. На
етнокультурну домінанту регіону впливає низка економічних факторів – міграція трудових ресурсів,
однобічний розвиток аграрного сектора тощо.

Свого часу деякі дослідники Закарпаття, такі як О.Духнович, О.Бонкало, Ф.Потушняк, Й.Шелепець
визначили ряд характеристик закарпатської ментальності. Це архаїчно-сентиментальна вдача,
замріяність, наївна чесність, схильність підтримувати тих, хто краще зіграє на його почуттях,
богобоязкість, гордість за своє етнічне “я”, свою культуру, смиренність, працьовитість,
законослухняність, повага до влади.

Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та долинян. Згадувані

дослідники відзначають таку різницю: гуцули – аристократи гір, активні, заповзяті, настирливі,
працьовиті, невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться смерті, індивідуалісти,
наївні і довірливі. Натомість бойки – доброзичливі, надійні, послужливі, скромні, демократичні, схильні
до бійок і запальні, працьовиті, але не напружуються. За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко
примиряються зі своєю долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу, самолюбиві, не такі послужливі, як
бойки, працьовиті, швидко полонізуються і словакізуються. Долиняни – нерішучі, бо ще не мають
остаточної думки про свою належність до угорців, перейняли від мадярів багато з матеріальної і
духовної культури, охоче пристосовуються до угорської культури, релігійні, працьовиті,
законослухняні, ставляться до угорців як до панів.

Отже, розбіжності у цих груп українців Закарпаття дуже помітні, однак це не заважає їм співіснувати на
одній етнічній території. Отже, говорити про якусь цілісну лінію закарпатсько менталітету є складно,
однак ці риси щільно вплітаються у загальноукраїнський контекст.
Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі. Українська
сім’я відіграє значну роль у формуванні українського характеру та менталітету, оскільки йде мова про
вплив родинного життя, сім’ї на формування рис національного характеру [1, 73].

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної психології.

Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості
українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці
(співання традиційних латканок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець
молодої ) що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим
самим вона, як головна, приймає невісту до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у
поховальному обряді тощо)

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про
жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що,
зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до
рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і
побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Ще однією рисою ментальності українців є релігійність. Вона є головною складовою світогляду всіх
слов’янських народів .Прояв релігійності яскраво виявився в обрядовості , і родинно-побутового
циклів.

Основним виявом релігійності в обрядовості є чітке дотримання послідовності і атрибутики

обрядів.

Це стосується як обряду народин, хрестин, весілля, так і поховального обрядів .

Специфічними рисами українського менталітету є “кордоцентризм”, індивідуальний підхід до

тлумачення реальності та антеїзм (злитість людини з природою

Для українця характерна заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосмосу . В гірській

місцевості спостерігається особливе ставлення до землі та домашніх тварин.Чуттєве сприйняття
навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення
психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку
відіграє саме жінка в українській родині.

Традиційні риси менталітету українців протягом останніх років державності супроводжуються і

новаціями, зокрема, такими як очищення від рудиментів тоталітаризму, посткомуністичної
ідеології, радянського світовідчуття, малоросійства та ін.

6.Роль філософії у процесі відродження української нації.

У процесі національного відродження духовної культури українського народу важливе місце у

комплексі наук належить філософії.Коріння філософії України сягають у сиву давнину Київської
Русі. Це визначення джерел філософії дослідники обґрунтовують лише в другій половині XX ст.
Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX -початку XX стст. У 20-ті роки XX
ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї стверджує, що українська філософія починається з
періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка поділяється в «Нарисах історії
філософії на Україні». Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи
доводять, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-
Могилянській академії формується професійна філософія України, філософські ж ідеї формуються
ще в культурі Київської Русі.
Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності,
історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія
філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія
способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її
ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

Структура філософії України визначається в залежності від соціокультурного фону.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють три періоди

: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської
Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії;
по-друге, класичний період - від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії
кінця XIX ст.;
по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української
діаспори. Причому, особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії.

Своєрідність кожного з періодів історії філософії в Україні полягає в тому, що перший період
історії філософії в Україні охоплює існування Київської Русі. Тоді філософія ще не виділилась у
самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія, що становила невід'ємну
частину культури Х-ХІ стст. Основна її проблема: Людина-Бог.
Другий період історії філософії в Україні охоплює XVI-XVIII стст. і зв'язаний з діяльністю братств,
Острозького культурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії -період культури
українського барокко, що зумовила виділення характерних рис філософії в Україні. У її центрі
проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного
мислення. її вершина - філософія Григорія Сковороди.
Третій період - XIX - перша третина XX ст. — філософія культури романтизму з основною
проблемою: Людина-нація, включає професійно-філософське знання (Памфіл Юркевич) і
непрофесійну філософію, зв'язану з художньою літературою. Виникнувши на сході України, у Харкові,
філософія поширюється на захід до Києва та Львова.
Три типи української культури: греко-слов'янський, барокко та романтизм - зумовили своєрідність
окремих періодів історії філософії в Україні.

Погоджуючись з такою концепцією періодизації історії філософії в Україні, мабуть, варто

доповнити її четвертим періодом - від 30-х років XX ст. до кінця 80-х років. Це філософія в Україні
радянського періоду. При всій спільності з особливостями філософії інших народів Радянського
Союзу, філософія в Україні має й, власне, свої національно-ментальні особливості: характер мислення,
висунення та обґрунтування проблем, важливішою з яких є проблема індивідуальності історичного
процесу і п'ятий період, народження культури незалежної України і формування сучасної філософії
кінця XX століття.

7. Виникнення філософії: Індія, Китай, Греція.

Індія

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст
цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади.

Веди – стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед
входять "саліхіти" – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково
перемежаються прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення
одвічного смислу ритуалів.
Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і
обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується

органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан – найбільш поширений термін
староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати
через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому
слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті
даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса. веданта), називаються
астіка.

А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення
душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному
самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що
реалізується через безпосереднє

Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність

зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу.Міманса, виступаючи суперником
буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу,
миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і
незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати
і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої,
як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти
модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.У вирішенні
проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.

Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської

логіки і теорії пізнання.

Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів,
які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із
принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя
вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання:

1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не
визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне
визначає начала буття і сутність процесу пізнання.Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл
людського життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як
насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

Буддизм.

 Страждання і звільнення представлені в буддизмі як різні стани єдиного буття: страждання

- стан буття проявленого, визволення – невиявленого.
  Звільнення буддизм уявляє собі перш за все як знищення бажань, точніше - їх
пристрасності. Буддійський принцип так званого середнього (серединного) шляху
рекомендує уникати крайнощів - як потягу до почуттєвого задоволення, так і досконалого
придушення цього потягу.
 Концепція терпимості, відносності, з позицій якої моральні приписи не є обов'язковими і
можуть бути порушені.
 Моральний ідеал буддизму з'являється як абсолютне неспричинення шкоди
 Усувається відмінність між чуттєвою і розумової формами пізнання
 Практика медитації

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості.

 Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

 Своєрідність ставлення до Вед.
 Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.
 Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
 Народження логіки.
 Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
 ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і
тілесного, свідомості і матерії
 в суспільстві існував кастовий поділ це обумовлює, те що у практично у всіх течіях
філософії, людина повинна страждати і відмовитися від благ і своїх слабкостей, щоб
осягнути блаженство - таке трактування була вигідно людям що були при владі і багатим
членам суспільства;
 не без їх впливу були створені ортодоксальні течії, які грунтувалися на принципах
зазначених у «Ведах
 буддизм який не вітав кастового поділу, відсутність провини за провини, і аскетизм -
поступово був витіснений з Індії, але прижився за межами батьківщини. Зараз це одна зі
світових релігій.

2.

У стародавньому Китаї у VIII-VI ст. до н.е., в період формування і розвитку рабовласницького

суспільства, склалися дві тенденції в ідеології: консервативна та прогресивна

У розвитку філософії Стародавнього Китаю важливе значення мав Даосизм.

Даосизм - філософське вчення, основоположником якого за традицією вважають Лао-цзи, який жив в
кінці VII початку VI ст, до н.е.

Головна категорія філософського даосизму - дао (шлях) розуміється як загальний закон природи,
як першопричина всього сущого, як джерело всіх явищ матеріального і духовного життя. Дао
являє собою як би узагальнене поняття про закономірності розвитку світу. Все, що існує походить
від дао, щоб потім, зробити кругообіг, знову до нього повернутися. Дао не тільки першопричина, а й
кінцева мета і завершення буття.

Дао недоступне для чуттєвого сприйняття: те, що можна почути, побачити, відчути, зрозуміти, це не
дао. Ніхто не створив дао, але все походить від нього і повертається до нього. Проте все, що породжує
дао, проявляється через Де (чеснота), тому якщо дао - це загальна сутність світу, то де - її прояв в
дійсності. Завдання людини - пізнати дао, стати на шлях "природності", під якою мається на увазі
"гармонія світу" злиття людини з природою. Соціальна несправедливість у суспільстві
сприймається як одне з порушень гармонії. Своєрідним вираженням протесту проти соціальної
несправедливості є відлюдництво і аскетизм, інакше кажучи - повернення до "природності",
Відлюдники - даоси в усі часи усамітнювалися на лоно природи і прагнули злитися з нею для осягнення
"гармонії світу". Велике місце в книзі "Даодецзін" приділено принципом "недіяння", який наказує
людині відмовитися від будь-якої діяльності, не втручатися активно в життя вона повинна
розвиватися природно, як би сама собою. Лао-цзи ж вважав, що людська природа залишиться
непорочної, будучи надана самій собі. Ця теза і з'явився основою доктрини "недіяння". Важко
керувати народом, коли у нього багато знань. Тому управління країною за допомогою знань -
ворог країни, а без їх застосування - щастя країни ".

Конфуцій не залишив цільного письмового викладу своїх ідей. Йому приписують складання і
редагування знаменитого''П'ятикнижжя'', яке здавна розглядалося в Китаї як вихідний пункт
усієї китайської літератури. Особливе місце серед цих джерел займає книг ''Вислови'', складена
учнями Конфуція вже після його смерті. Вона складається головним чином з окремих афоризмів, що
починаються словами''Учитель сказав ... ''.

У цих афоризмах ми можемо знайти думки подібні з думками античних філософів, наприклад,
думки про ідеального правителя і ідеальну державу: якими вони мають бути:

Доброчесність,виправлення імен,божественне походження влади,але якщо правитель чинить погано –

можна його скинути.

Тобто ідеальний правитель повинен бути справедливим, прагнути до добра, тоді і народ піде за ним.За
словами Конфуція, на місці государя повинна стояти людина, якому від народження належить правити.
Якщо багатство розподілити рівномірно, то не буде бідних, якщо в країні встановити гармонію, то
населення не буде здаватися малим. Якщо ж народ буде перебувати в стані спокою, то державі не
будуть загрожувати ніякі небезпеки.

У силу історичних особливостей країни (збереження родових і патріархальних традицій, відсталість

рабовласницьких суспільних відносин) давньокитайські мислителі основну свою увагу приділяли
вирішенню соціально-етичних і політичних проблем. Боротьба філософських течій відбувалася тут
навколо розуміння «Дао» як шляху суспільного розвитку і долі людини.

Китайська філософія, як філософія Індії передбачає поділ на верстви суспільства, але в теж час
філософи Китаю починаються замислюватися над ідеальним суспільством, вони створюють такого
правителя який був би благородний, але в той же час добрий і справедливий, для свого народу - цим
філософія Китаю схожа на філософію Античності.

Греція

термін «давньогрецька філософія» охоплює час від зародження до елліністичної філософії.

- новий раціоналістичний спосіб бачення світу на противагу міфологічному світогляду.

- У своєму становленні вона спиралася на старогрецьку міфологію у давньогрецьке

мистецтво та поезію та на ті фізичні, математичні, астрономічні знання, які вже були
накопичені попередніми цивілізаціями Середземномор'я.

- схильність до космології, тобто до пояснення природи речей (психологія та етика

обґрунтовувалися космологією).

- цим вона відрізняється від філософій

Стародавньої Індії- основа: особисте вдосконалення людини на шляху до просвітлення

Стародавнього Китаю - основа: питання управління державою
Має фундаментальне значення для всієї західної філософії.
Виділяють:
-досократівський період,
-період класичної грецької філософії,
-період еллінізму,
- періодом неоплатонізму.
Досократівський період
-Перші школи - натурфілософських - міркування про те, як влаштований світ.
-Відомості про думки найбільш ранніх філософів Стародавньої Греції збереглися в основному в
переказах авторів пізніших століть.
-Для творів грецьких філософів характерний виклад у вигляді діалогів, що породило поняття
«діалектика».
Мілетська школа.Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.),
заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з
єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Філософія як самостійна галузь знань виникла
в стародавньому грецькому суспільстві в VI–V ст. до н. е.

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим
поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу.Таким началом він
вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей
до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки.

Визнання світу як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу
стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, , Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми,
Емпедокл – чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.

Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання,
тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія).

Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем пам'ятників, пірамід, храмів у
Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів.

Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала
– вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше
свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної
діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до
розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду
на природний світ.

Діалектика - це вчення про рух і розвиток, висхідний до античного філософа Геракліта, який учив
про єдність протилежностей.
Згідно діалектиці, джерело руху і розвитку будь-якого тіла може знаходитися тільки в ньому
самому

Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії : "Дихотомія",
"Ахілл", "Стріла" та ін. Останні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він
приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон
робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу
розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.
Піфагорійство. Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований
Піфагором у 6 столітті до н. е.). Коли мудреці з мілетської школи шукали речове, матеріальне
першоджерело світу, піфагорійці на перший план ставили закон, логос, започаткувавши
ідеалістичний напрям у філософії.
Атомізм. Представник школи атомізму Демокріт (5-4 століття до н. е.) поклали в основу всього сущого
атоми, що рухаються у порожнечі.
Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних
предметів. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. Через їхнього
противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і
престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики
Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену
помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на
безрезультатні суперечки.
У давньогрецькій натурфілософії людина ніяк якісно не виділялася із природи, що не могло
задовольнити софістів, які поклали саме людину, а не атом, у якості початку всіх речей. Крім того,
натурфілософія не виробила ніякого придатного світогляду, що забезпечував би свободу індивіда від
колективу, а навпаки, повністю підкоряла його інтереси інтересам держави. Софісти на відміну від
натурфілософів, поставили проблему буття не як проблему речовини, а як проблему свідомості.
Вони вперше висунули ідею про «буття для себе», у той час як раніше мова йшла про «буття в
собі». Якщо натурфілософія була заснована на безпосередньому сприйнятті кругообігу речовини у
світі, то у софістів об'єктивний, інтуїтивно даний космос відійшов у бік, поступившись місцем
суб'єктові і його звільненому мисленню.

Особливості світогляду софістів

Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами.
Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм
проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх.

Класична грецька філософія

Сократ.Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.), думки якого
відомі у переказі Платона. Сократ відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну
область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому.
Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної.
Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він
стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу
правду.
Вчення Сократа про довершений розум
Платон.Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії (піфагорійці,
Геракліт, Парменід), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність
буття, і вчення Сократа про довершений розум. Центральним для філософії Платона є світ вічних,
незмінних ідей, який єдиний є насправді реальним,ейдоси.

Вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу,
чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від
природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які
знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.

Концепція Платона – це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато

філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.
Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини
людини та світу. Згідно з його твердженням, світ – це всезагальний космос, він – завершений,
цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті.

При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської
душі. Будова всіх їх троїста:

– в космосі – це, по-перше, вищий вічний світ ідей (першообрази чуттєвих речей); по-друге, душа світу
(те, що об'єднує світ чуттєвих речей); по-третє, тілесний світ чуттєвих речей;

– в державі – це ієрархія трьох станів: філософи – правителі, воїни – стражники, вільні трудівники
(землероби і ремісники);

– в людині – це розумна, шалена (афектна) і пожадлива (хтива) душа.

Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до
народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних
ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування
того, що бачилося раніше.

Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном,

з'являється як результат властивих від народження людям потреб і самі стани (класи) держави
виникають в результаті розвитку природних потреб людини.

Платон вважає, що може існувати три основних форми правління – монархія, аристократія і
демократія. Кожна із них поділяється ще на дві:

– монархія (тиранія);

– аристократія (олігархія);

– демократія – влада всіх, може бути законною або беззаконною

"Ідеальна держава" – це рабовласницька аристократична республіка або монархія. Платон прагне

теоретично обґрунтувати аристократичну форму рабовласницької держави.

Арістотель.
Арістотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу — Лікей.

Не існує чистих ідей — вони здійснюються в реальних речах.

Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона
("Платон мені друг, але істина дорожча").
На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і
світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі.

Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.

Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);
– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття
форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою
причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих,
мають власну сутність.
Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне
буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона
є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему
телеології, тобто вчення про доцільність світу.

Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем,

логіка є органон, тобто власне людський винахід .Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення
якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної,
існування якої можливе лише в суспільстві.

Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі.

ПОЛІТІЯ

Криза грецької філософії

Стоїцизм. З виниклих у 4-3 століттях філософських шкіл переважний вплив отримали стоїцизм
(засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм. У центрі вчення стоїків (в систематичній
формі воно викладене Хрісіппом, 3 століття до н. е.) — етичний принцип покори світовому закону.
Епікурейство. Вчення Епікура також характеризується переважно увагою до проблем етики.
Скептицизм. Для давньогрецького скептицизму (Аркесілай, Карнеад, 3-2 століття до н. е.), пізніше
Енесідем і Секст Емпірик характерні ідеї сумніву в достовірності відчуттів, однакової доказовості
протилежних думок, з чого випливає утримання від будь-яких суджень.
8. Українська філософія: генеза і розвиток

При з'ясуванні витоків української філософії слід зважати на те, що вона формувалась під впливом
світоглядних уподобань етнічно неоднорідних племен, які багато століть населяли українські
землі, - скіфів, кіммерійців, аріїв, сарматів, трипільців тощо. Чимало звичаїв цих народів засвоєно
українською культурою.

Від скіфів, зокрема, бере початок традиція вшанування гостей хлібом-сіллю, вишивати одяг на
плечах, рукавах і грудях. Від них походить обряд побратимства. Це є свідченням того, що
тисячолітня історія української філософії сягає дохристиянської доби, її витоки можна
простежити в язичницьких (поганських) ритуалах і обрядах, притаманних магічному
світосприйняттю наших пращурів. З часом це світосприйняття набуло міфологічного характеру.
Однією з історичних памяток міфологічної минувшини праукраїнців є "Велесова книга". Представлена
у ній характеристика праукраїнців відображає типові ознаки язичницького світосприйняття, є
східнослов'янським варіантом магічного і міфологічного типів світогляду. Його основними складовими
були культ Природи, визнання законів Всесвіту, звичаєве право (Ява, Нава і Права). Однак деякі
історики і археологи висловлюють сумніви щодо достовірності "Велесової книги".
Праукраїнці контактували з Давньою Грецією, оскільки елліни (засновники європейської філософії),
починаючи з VII ст. до н. е., заснували в Чорномор'ї десятки міст-держав, через які в Україні
поширювалися перші філософські знання. Давньогрецькі історики (Таціт, Діоген Лаертський)
залишили багато описів і міркувань про світоспоглядання праукраїнців.

Натсупний період розвитку української філософії - князівська доба

починаючи з часів християнизації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-
Волинським князівством (з XI до сер. XIV ст.). Філософія у цей період ще не виокремилася як
специфічна форма духовної культури, вона була включеною в єдиний культурний комплекс
української духовності, що складався із сукупності релігійних (богословських), філософських,
етичних, естетичних ідей. Духовним джерелом філософської думки того часу була антична
спадщина і патристика (твори отців церкви -Іоана Златоуста, Григорія Нісського, Василія Великого,
Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Лествичника, Іоана Дамаскіна та ін.) Релігійно-етична
проблематика стає основною у цей період. Філософські роздуми торкаються проблеми знання і
мудрості. Саме у цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього
світу і своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і
гріховності людини, з поняттями плоті і душі, тіла і духу.
За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення
батьківщині, ролі християнства в історії.

Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козаччини (ХУІ-ХУШ ст.). Це так званий
період бароко в українській культурі.
Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю характерним є декоративність,
театральність, пишність; прагнення до контрастів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів,
жанрів, ідей, злам звичних уявлень; пафосність.
Риси духовності бароко залишилися в українському національному типі і досі, вважав Чижевський.
Щодо філософії, то стиль бароко найбільше виявився тут в поєднанні античної і християнської
духовних традицій, пафосі, які були притаманні творчості Сковороди. На філософську думку цього
періоду вплинули ідеї західноєвропейського Ренесансу і епохи Реформації. Саме у цей період вперше
виникає професійна філософія в Україні, пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської Академії
Київська братська школа під керівництвом митрополита П. Могили стає вищим навчальним закладом
(1632 р.), пізніше набуває статусу Академії. У діяльності Києво-Могилянської академії вирізняють два
етапи. Перший етап охоплює час від заснування до кінця XVII ст. Це був період відмежування
філософії від теології, від суто богословських проблем. Другий етап XVIII ст. позначений впливом
західноєвропейської філософії Нового часу і раннього Просвітництва.
У межах традиції Києво-Могилянської академії виникає філософська концепція її вихованця Г.
Сковороди.
Третій період української філософії визначається як філософія періоду романтизму (XIX поч. XX ст.).
Особливої ролі у філософії цього періоду набуває соціально-філософська проблематика, зокрема
проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації. З XIX ст. «філософія національної
ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».
У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. У розкритті таємниць
природи і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявам
людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.
Романтизму притаманна ідея неповторності і надзвичайної цінності особистості (антропоцентризм).
Романтичне світобачення є усвідомленням розладу між ідеалом і дійсністю і, разом з тим,
всеохоплюючою жадобою оновлення і досконалості, прагненням здійснити ідеал.
Початок періоду романтизму в українській філософії був пов'язаний з виникненням перших
університетів (у Харкові, Києві, Львові), з поширенням через них ідей французького та німецького
просвітництва, а також -німецького романтизму. Найбільш значним центром філософської думки
першої половини XIX ст. стає Київська духовна академія, а пізніше Київський університет, в яких
формується Київська релігійно-філософська школа (її представниками були О. Новицький,. Юркевич
та ін.).
П. Юркевич став одним із найвидатніших представників філософії періоду романтизму. Він піддав
критиці раціоналістичну просвітницьку ідеологію, Перша спроба розробки філософії української ідеї
належить представникам Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847рр.) М. Костомарову, П.
Кулішу і Т. Шевченкові. Громадянський рух другої половини XIX ст. сприяв філософській творчості
багатьох діячів української культури О. Потебні, М. Драгоманова, І. Франка, В. Вернадського,
М.Грушевського, В Винниченка та ін Свій внесок у філософську думку на межі ХІХ-ХХ ст. зробили
представники української еміграції -Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський.

Сучасна українська філософія, зокрема її розвиток у роки незалежності України, є логічним

продовженням класичної вітчизняної традиції. Цю плеяду українських філософів репрезентують
В. Юринець, М. Хвильовий, В. Винниченко, П. Когінін, В. Шинкарук, філософи Київської школи,
науковці Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя, інших міст України. Особливу роль у
філософському житті України відіграла університетська філософія середини XIX - початку XX ст.,
уособлена О. Козловим, Г. Челпановим, М. Трубецьким, О. Гіляровим, В. Зеньковським.

9. Предмет філософії. Зміна предмету філософії в ході її історичного розвитку.

Сьогоднішнє значення філософії в тому, що вона змушує нас усвідомити існування багатьох
питань, що не входять зараз до сфери науки

звернутися до історії філософії і подивитися, як там визначався предмет філософії.

Класичний підхід, (Аристотель 384-322 до н. е.), в якості критерію предмета філософії виділяв ступінь
"загального". Філософія займається загальними речами, "вічними" і "божественними"
першоосновами. Вона показує нам "першооснови буття і пізнання".
Філософія - це вчення про першопричини або про першосутність речей.
Так думали і мислителі Нового часу: Декарт, Гегель. Таке розуміння предмета філософії зберігалося
дуже довго і вважалося "класичним".

Філософія визначалася як " наука про загальні закони розвитку природи суспільства і мислення".
Філософія вчить нас мудро прожити життя і з гідністю завершити її. Більшість мислителів пов'язували
предмет філософії з щирим пізнанням речей (Локк, Гоббс).

У XIX-XX ст. предметом філософії називали "світове ціле", "сутність і закони суспільства",
"вивчення найбільш загальних понять", "пізнання Універсуму", науки про цінності, вивчення
найкращої системи суспільного устрою.

Філософія дає людині нове знання про ті чи інші явища, що веде до більш глибокого розуміння
життя і ставлення людини до навколишнього його дійсності, до вдосконалення його способу
бачення світу. Заняття філософією виробляють навички вільного творчого мислення, виховують смак до
нього. А це допомагає людині досягати успіхів у вирішенні найрізноманітніших життєвих і
професійних завдань.

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її

історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про
пізнання, то політичні чи етичні проблеми.

Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук,
окрім хіба що математики й медицини.

Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які
інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних
наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії
слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що
пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її
можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією.
Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського
існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При
цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії
тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до
всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів)
філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то
філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

Об’єкт філософії– це та сфера об’єктивної реальності, яка знаходиться у взаємодії з суб’єктом. Саме
виділення об’єкту пізнання здійснюється за допомогою форм практичної та пізнавальної діяльності, які
створені суспільством. Ідеальне відтворення об’єкту у системі понять та інше стає можливим в
результаті застосування суб’єктом певних способів пізнавальної діяльності, логічних операцій. Об’єкт
філософії – це певний матеріальний і духовний світ, який існує незалежно від філософів і разом з тим
включає їх у свій світ.

Суб’єкт у цій взаємодії виступає носієм предметно-практичної діяльності і пізнання, джерелом

активності, направленої на об’єкт; під суб’єктом може розумітись суспільство, соціальна група або
індивід. Саме суб’єкт, взаємодіючи з об’єктом, утворює предмет дослідження, в даному випадку –
філософії.

Предмет філософії – це категорія, за допомогою якої фіксується певна цілісність, виділена із об’єкту
суб’єктом в процесі людської предметно-практичної діяльності і пізнання. У загальногносеологічному
плані протиставлення предмету та об’єкту є відносним. Основна структурна відмінність предмету від
об’єкту полягає в тому, що у предмет філософії входять лише головні, найбільш суттєві властивості та
ознаки дійсності.

Предмет філософії має конкретно-історичний характер, він змінюється від однієї історичної епохи
до другої, від однієї суспільно-економічної формації до іншої, від певних регіональної цивілізації,
культури – до других.

Об’єкт та предмет філософії являють собою діалектичну єдність. Предметом філософії є дослідження
всезагальних і загальних конкретно-історичних сутностей, законів та закономірностей розвитку
природи, суспільства і людини, її діяльності – свідомості.

10. Етапи розвитку філософії: класична, некласична (модерна), постмодерна філософія.

З давніх часів, а особливо у Новий час, у центрі філософських міркувань знаходилась проблема
розуму (ratio). Найбільш вираженою ця тенденція стає у німецькій класичній філософії, яка виділяє два
рівня мислення:

 глузд, що базується на досвіді, міркуваннях й розрахунках;

 розум — мислення абстрактне, що піднялось вище досвіду

Інтелект — єдність Глузду і розуму.

Ще у XVIII ст. виникає культ розуму — віра у можливість справедливого, розумного

влаштування життя на основі ідеалів Свободи, Рівності, Братерства. Шлях досягнення цих ідеалів
— освіта народу, розвиток науки (цей напрям думки й отримує назву Просвіти).

Філософію раціоналізму розвивали французькі, англійські, німецькі й російські просвітителі та

матеріалісти.

Раціоналізм припускає наступне:

  раціональність (закономірність, причинність) бутя,та ходу історії;
 людина розглядається як раціональна істота (homo sapiens), звідки випливає впевненість у
можливості необмеженого пізнання світу, передусім, за допомогою науки;
 філософія зобов'язана займатися проблемами пізнання.

Важливу роль в історії філософії належить класичній німецькій філософії на межі XVIII – XIX століть.
На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового
часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття.

Основні риси німецької класичної філософії:

По-перше, всіх, представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі

філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана
критично пізнати людську життєдіяльність, зробити предметом спеціального філософського
дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель
 бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки
зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку
гуманістичного спрямування.
 представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та
диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька
класична філософія є високопрофесійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою
філософського освоєння дійсності.
 німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.
 німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного
розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши
деякі його загальні закономірності.
 розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо
принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні
проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги даного періоду розвитку світової філософії:
проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії,
філософії права, філософії релігії, етики, естетики

Класична філософія виходила з головного принципу раціоналізму - визначення розуму

основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є
розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних
засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм,
упевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі
проблеми, що стоять перед людством.
Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона
сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і
стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.
Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких
принципів, як розрізнення закономірностей розвитку природи і культури; активності суб'єкта;
історизму.

Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануїл Кант.

Некласична філософія

1. Варто пояснити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку: Перший
– формування некласичної філософії доби модерну XIX ст.

2. Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну (поч. - сер. XX ст.).
 3. Третій – становлення постнекласичної філософії доби постмодерну (кін. XX – поч. XXI ст.).

Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та

Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та
суспільства.

Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У

протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики,
звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму, відмовляються шукати
абсолютні принципи.

Основні течії західної некласичної філософії:

а) «філософія життя» Ф.Ніцше , Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Бергсон, З.Фрейд -

засновники напряму

У широкому розумінні філософія життя — це будь-яка концепція, що розглядає питання

смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання,
звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне «зрозуміти життя з
нього самого». Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищає
ірраціоналізм і містику від раціоналізму, споглядання від поняття, «творче начало» від механічного.
Засновниками сучасної філософії життя вважаються А. Шопенгауер і Ф.-В. Ніцше.

Філософія життя — підкреслено антираціональний напрям у філософії.Представники не дуже

переймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світ людини.

Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі,
як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Шопенгауер - суть особи становить
незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, що є проявом космічної світової волі, основою та змістом
усього сущого. Такий підхід отримав назву волюнтаризму.

б) філософська антропологія

Макс Шелер - вважається одним із фундаторів філософської антропології ХХ століттяЦе розділ

філософії, в якому вивчається людина, його відмінність від інших живих істот, його місце в
універсумі, особливості і сенс його існування та світосприйняття.

в) екзистенціалізм

Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та

німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін
Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр)
філософів та письменників.

д) релігійна філософія

Провідні представники напряму Ж.Марітен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський.)

Неотомізм- сформувався в 70-ті роки XIX ст. під впливом рішень І Ватиканського собору (1869-1879
рр.). Неотомізм відроджує схоластичну систему філософа XIII ст. Фоми Аквінського. Нині
неотомізм - офіційне філософське вчення Ватикану.

У неотомізмі чітко розрізняються дві течії: одна з них - "суворий томізм" - претендує на збереження
недоторканим вчення Фоми, вважаючи, що в ньому містяться відповіді на всі філософські питання;
друга - власне неотомізм - дотримується гасла "старе збагачується новим". Йдеться не про те, щоб узяти
систему святого Фоми і внести її такою, як вона є, у потік сучасної релігійної думки, а модернізувати її
шляхом звернення до вчення Канта та інших новітніх шкіл західної думки.

Некласична філософія пізнього модерну виникає на поч. XX ст. і проіснувала до другої половини
минулого століття. Для неї характерні:

 остаточна втрата академічності,

 інтеграція до загальної вищої освіти,
 публічність, відкритість та різноманітність напрямів,
 спроби переосмислити класичну філософію на нових засадах,
 відмова від пошуку абсолютів,
 центральною залишається проблема людини.

Постмодерна філософія

Нарешті окремо виділяється некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого

суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і
переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому
дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку
відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії
постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і
техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими
за розум, говорили про повернення до стану свідомості. Початок XX століття ознаменувався
революційними змінами в науці — відкриттям атома й електрона, побудовою теорії відносності та
квантової механіки, а також становленням психології фрейдизму.

На початку століття інтенсивно розвивалася філософія науки, представлена різними школами

позитивізму, серед яких виділяються логічний позитивізм та аналітична філософія, яку розробляли
члени віденського гуртка, Бертран Рассел, Людвіг Вітґенштайн, Рудольф Карнап, Поппер Карл та
інші.Важливим для подальшого розвитку філософії була побудова феноменології Гуссерля. Набрав
сили екзистенціалізм, серед визначних представників якого Мартін Гайдеггер, Карл Ясперс, Жан-Поль
Сартр, Альбер Камю та інші.Визначними представниками філософської антропології були Макс
Шелер, Мартин Бубер, П'єр Тейяр де Шарден. Неофрейдизм розвивали Альфред Адлер, Карл Юнг, Еріх
Фромм.ерменевтику, розділ філософії, що зосереджується на розкритті значення знаків та символів та
тлумаченні текстів, у двадцятому столітті представляли Фрідріх Шлеєрмахер, Вільгельм Дільтей, Ганс
Георг Гадамер, Карл Отто Апель, Емеріх Корет, Поль Рікер, Юрген Габермас.

У другій половині XX століття розвився структуралізм, серед представників якого Клод Леві-Строс,
Ролан Барт, Мішель Фуко. Постмодернізм у філософії представляли Жан-Франсуа Ліотар, Жиль Делез,
Жак Дерріда.

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях
знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге,
об'єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні
проблеми і т. д.

Тому основне завдання сучасної філософії − вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки
співвідношень між різними її сферами (наукою, технологією, політикою, мораллю та ін.) в усьому її
різнобарв'ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр
проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя і особливо проблему людини.

Отже, можна виділити три ідеї, що мали вплив на філософську думку XX ст.
  По-перше, людина − це істота, яка володіє даром створювати символи, жодна жива істота на
Землі не будує між собою і природою символічного середовища − це здатна робити тільки
людина (Е. Кассірер).

 По-друге, людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості

саморозвитку (М. Шелер).

 По-третє, спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби
знову відтворюють саму людину не тільки духовно й екзистенціально, а й як біологічний
вид (Е. Фромм).

Чим вищий рівень історичного розвитку і чим нагальнішим є вирішення суспільних проблем,
тим відповідальнішою стає роль філософії. Boнa становить світоглядну і методологічну основу
пошуку засобів і напрямів руху до майбутнього, розкриває соціальні риси найбільших ускладнень,
попереджує про небезпечну ілюзію недооцінки складнощів соціальних перетворень. Нині в центрі
філософії стоять проблемні ситуації, породжені людською цивілізацією у XX ст

По-перше, проблема виживання, зумовлена вступом людства в ядерну епоху.

По-друге, глобальні екологічні проблеми і зумовлена ними необхідність радикальних змін у ставленні
людей до природного середовища. Для сучасної філософської свідомості стало вірогідним те, що
головні аспекти людського буття — існування людини як частини природи і як діяльної істоти, котра
перетворює природу, перебувають у діалектично суперечливій залежності. У наш час ця суперечність
набула конфліктного характеру, оскільки сучасний техногенний тиск на природу створює небезпеку
виродження біосфери, а отже, загрожує і людству.

По-третє, внаслідок прискорення соціального розвитку в XX ст. надзвичайно гостро постала проблема
людських комунікацій, спілкування, подолання відчуження людини від породжених нею соціальних
умов життя. Ускладнення соціальних процесів і розширення поля людських комунікацій часто
спричинює посилення стресових навантажень, дегуманізацію соціальних зв'язків.

Ці та інші життєві проблеми сучасності мають світоглядний характер, і тому трансформуються в

постановку тих філософських питань, які кожна епоха по-своєму формулює і вирішує: питання
сенсу людського буття, призначення людини, проблеми волі, справедливості, моралі. Ніколи в
минулому людина не володіла такими знаннями, не була настільки технічно озброєною і
могутньою, як тепер, але ніколи вона не була настільки вразливою і розгубленою перед
глобальними і локальними проблемами.

Така суперечність і складність буття людини і суспільства у XX — на початку XXI ст. зумовили велику
різноманітність філософських напрямів, течій і шкіл.

У класичній філософії склалися два головних напрями:

 раціоналістичний (неокантіанство, неогегельянство, неотомізм, марксистська філософія)

 емпіричний (позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, структуралізм, герменевтика та
ін.).

У сучасній некласичній філософії головним напрямом є ірраціоналізм — напрям, основними

течіями якого є філософія життя, філософська антропологія, фрейдизм і неофрейдизм,
екзистенціалізм, феноменологія, релігійна філософія, постмодернізм, ін

11 Функції філософії. Філософія і філологічні науки.

Функції філософії. Філософія і філологічні науки.
Щоб повніше розкрити предмет і специфіку філософії, треба з'ясувати її функції, які органічно пов'язані
зі структурою філософського знання, а саме: світоглядну, методологічну, критичну, комунікативну
та прогностичну функції.
Світоглядна функція філософії дає змогу людині шукати відповіді на смисложиттєві питання, що
постають перед нею. Такі питання лаконічно сформулював німецький філософ XVIII ст. І. Кант: Що я
можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися? Ким є людина? Саме він увів у вжиток
термін "світогляд". Даючи аргументовані відповіді на поставлені запитання, філософія допомагає
осмислити людині: що є Що? І хто є хто? Тим самим вона формує інтелектуальну самостійність
людини, творчу силу її розуму, який освітлює шлях її життя й діяльності.
Ще у XVIII ст. І. Кант розкрив методологічну роль філософії, тобто її здатність маркувати та охороняти
межі різноманітних сфер знання, регулювати відносини наукового, позанаукового (релігія, мораль,
мистецтво) та філософського знання. Це був справжній перевороту філософській свідомості, бо
філософія, за І. Кантом, постала як знання про знання, як наука, що вивчає природу та рефлективну
здатність духу. У такий спосіб методологічна функція набула предметного статусу.
Починаючи з XVIII ст. від філософії відокремлювалися спеціальні дисципліни, кожна з яких
окреслювала свій предмет і метод дослідження. Відтепер учений не тільки не займався одночасно
різними науками, а спеціалізувався. Його наукові пошуки обмежувалися певним колом проблем,
успішне розв'язання яких потребувало надійних методів віднайдення достовірного знання. Розробка
спеціальних методів дослідження перетворила заняття наукою на самодостатню діяльність.
Критична функція філософії сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню
неупередженого ставлення до світу, інших людей і самого себе. Філософія, критично оцінюючи
перспективи буття людини, виявляє оптимальні варіанти життєдіяльності, прагне захистити людей від
оман, ілюзій та небезпек. Філософська мудрість завжди повернута на повсякденне життя людини, її
поведінку та вчинки. Через свою критичність філософія спонукає до розмірковування над тим, що існує,
та до розуміння тих можливостей, що йому притаманні. Вона ніколи ні до чого не змушує, а лише
радить діяти розсудливо та обачливо.
Комунікативна функція. Слова завжди мають силу у світі, зауважує П. Кемп. А це означає, що
філософування ніколи не буває тотально нейтральним. Одначе якщо філософія несе силу слова, тоді не
всі види філософування з необхідності будуть добрими для людськості. Двадцяте сторіччя
продемонструвало, наскільки деструктивними і катастрофічними можуть бути для людства
націоналістичні, фашистські та інші тоталітарні форми мислення. їх живив груповий егоїзм, який
поляризував людство на потенційних ворогів, що належать до іноземців, до різних груп, до різних націй
чи різних культур.
Найбільша проблема, продовжує П. Кемп, полягає у нестачі взаємного визнання між людьми різних
культур, різних мовних груп, різних історичних дійсностей, різних рас і різних релігій. Для нас,
європейців і американців, пропозиція визнання не буде коштувати ні грошей, ні капіталів. Незважаючи
на це, така практика видається нам значно важчою, ніж навіть відмова від матеріального достатку. Це
потребує покірності, якою ми не володіємо.
Прогностична функція визначає перспективи людини і людства в цілому. Використовуючи
філософські концепти і дискурс, як наголошує П. Кемп, ми вивчаємо і пам'ятаємо міркування
філософів, які були до нас, але намагаємося думати на свій манер, відповідно до умов нашого часу,
прагнемо переосмислити філософію сьогодні, коли описуємо, аналізуємо, аргументуємо, критикуємо,
навчаємо, пропонуємо і т. ін. А коли відкриваємо небезпеку, що виникає перед людством, перед світом,
перед індивідом чи перед уразливими групами, то маємо за обов'язок пропонувати спосіб
унеможливлення зла чи катастрофи і здатні попереджувати людство щодо прихованих деструктивних
сил або чиєїсь недбалості, які можуть принести катастрофу тощо.
Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміні
предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкта.
Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого
досвіду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі
суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих
поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов.
Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується
критична функція філософії у системі культури.
Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і
самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливо в умовах
загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів
діяльності.
Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію.
Експлікація призначена для виявлення найзагальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Тут важливе
місце займають: категорії, узагальнені способи буття — вчення про буття онтологія; теоретичне
усвідомлення ставлення до світу та людини; практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія),
ціннісні (аксіологія). Раціоналізації є у відображенні в логічній, у формі понять результатів людського
досвіду. Систематизація — теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.

12. Погляди Платона. Поміркований реалізм Арістотеля.

Платон (427–347 pp. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та
знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або
моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в
особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди
існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ
є блідою копією світу ідей.
Концепція Платона – це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато
філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.
Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини
людини та світу. Згідно з його твердженням, світ – це всезагальний космос, він – завершений,
цілісний, гармонійний.
При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі.

Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження
людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тому в
земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося
раніше. Тілесне начало має специфічно людські ознаки: людина є "...істота безкрила, двонога, з
плоскими нігтями єдина з істот, що здатна до сприйняття знань, які ґрунтуються на "міркуваннях" .

Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном, з'являється
як результат властивих від народження людям потреб і самі стани (класи) держави виникають в
результаті розвитку природних потреб людини. На його думку, суспільство складається з трьох станів:
філософів, які на основі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основним завданням
яких є охорона держави від внутрішніх та зовнішніх ворогів; робітників (землеробів і ремісників), які
підтримують державу матеріально.

Платон вважає, що може існувати три основних форми правління – монархія, аристократія і демократія.
Кожна із них поділяється ще на дві:

– монархія – (тиран);

– аристократія – (олігархія);

– демократія – (незаконна)

Платон жив у період боротьби аристократії з демократією, яка наклала відбиток на його
філософування. Він переконаний, що найкраща держава - це царювання наймудріших і найбільш
богоподібних людей

Онтологія Платона ґрунтується на виокремленні двох площин буття: видимої і невидимої.

Видиме буття — це світ чуттєвих речей, це світ становлення, де все виникає і зникає. Це -
неістинне буття, воно плинне, часове, смертне, рухоме, подільне, завжди інше. Проте поза цим світом
існує ще істинне буття - це світ духовних сутностей - ідей (ейдосів ). Він вічний, незмінний,
безсмертний, неподільний, тотожний собі. Ідеї не знають ні народження, ні смерті, ні росту. Ідеям
підпорядкована і з них повстає все розмаїття дійсності. Кількість ідей величезна, але небезмежна: їх
стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Світ ідей знаходиться
поза простором і часом, без руху і змін. Світ ідей світ осягається лише розумом.
В онтології Платон вибудовує систему взаємодії речей та ідей. Ідеї - це взірці речей, а чуттєві речі
наслідують ідеї, подібні до них. Речі є тінями ідей, їхніми невиразними знаками. Кожна річ - це
єдність буття (ідеї) і матерії (небуття). Платон уперше вводить поняття матерії, розуміючи її як начало
змінного, плинного в речі. Вона невизначена і непізнавана.
онтологія Платона презентує дуалістичний підхід до розуміння природи існуючого. Під дуалізмом
розуміють таке філософське вчення, згідно з яким в основу всього існуючого (буття) покладено
два незалежні першопочатки.
Поряд з ідеями та матерією Платон вводить третє начало - душу космосу. Потреба в ній зумовлена
тим, що ідеї і матерію Платон трактує як пасивні першопочатки буття. Душа космосу — творче
начало, джерело руху, життя, духовності. Вона змушує речі наслідувати ідеям, а ідеї втілюватися в
речі.
Сутність людини визначає її душа, що є частиною космосу і пов'язує людину з ним. Завдяки душі
людина постає як цілісна істота. Платон постійно наголошує на особливій досконалості душі, її
подібності до ідей, що вона є джерелом Істини, Добра і Краси.
Мета життя людини - це щастя, а дорога до щастя кожної людини - це доброчинність. Платон
розглядає її як вияв різних частин душі. Кожна з них має свою форму досконалості, тому трьом
частинам душі відповідають три головні доброчинності: мудрість як доброчинність розумної душі;
мужність як доброчинність вольової, імпульсивної частини душі; поміркованість як доброчинність
пристрасної частини душі. Найвищою чеснотою людини є та, яка утримує ці три сили в гармонії, - це
справедливість.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) - один із найбільш славетних учнів Платона, який сімнадцятирічним
юнаком став слухачем Академії Платона та пробув там двадцять років. Аристотеля без перебільшення
можна назвати енциклопедистом античності.
Головною філософською працею безперечно є "Метафізика". Зміст "Метафізики" визначає вже її перша
фраза: "Всі люди від природи прагнуть до знань" . Цим Аристотель засвідчує напрям власних
теоретичних пошуків і намірів. Річ у тім, що "Метафізика" присвячена пошуку Знання, шляхів його
отримання та способів досягнення.
Аристотель чітко розрізняє так звану "першу філософію" і "другу філософію". Для нього фізика,
об'єктом якої є природа, - це "друга філософія". Предметом "першої філософії" (метафізики) є
істина (буття) як таке, або те, що притаманне йому само собою.
Якби природа та істина були тотожними, то метафізика не мала б власного предмета дослідження.
Предмет філософії, за Аристотелем, - буття як таке, його першопричини і першопочатки . Його
онтологія ґрунтується на вченні про чотири першопричини буття: формальної, матеріальної,
цільової та дійової.
Кожна річ містить у собі всі чотири причини. Наприклад причинами статуї є і скульптурне мистецтво, і
мідь: перша як джерело руху, друга як матерія. Одночасно діють ще дві причини: формальна і цільова.
Скульптор створюючи статую, надає їй певної форми, яка в його голові існувала як мета, що визначала
всі його дії. Успіх скульптора у реалізації задуманого в матеріалі і є ентелехією.
Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);

– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в
Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою
причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих,
мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі,
форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою
руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій
формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.

У трактаті "Про душу" Аристотель розробляє власну концепцію людини. У ній він виокремлює три
види душі: рослинну, тваринну і людську. Кожна з них має свою специфіку і наділена сукупністю
певних властивостей. Рослинна і тваринна душа характеризують людину як біологічну істоту. Завдяки
рослинній душі здійснюється живлення, ріст і розмноження; завдяки тваринній - людина здатна до
відчуттів. Проте людину характеризує розумна душа, властивістю якої є мислення. Аристотель називає
мислення "людською ентелехією", своєрідною духовною потенцією, що постійно реалізується в
діяльності людини.
Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем,
логіка є органон, тобто власне людський винахід.

Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного
буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.

Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля.
Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й
людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з
природи. Він не розумів, що це суспільне явище.

13. Феноменалізм І.Канта

Феноменалізм — філософське вчення про те, що ми пізнаємо не сутність речей, «речі в собі»(ноумени),
а лише явища(феномени)
суб'єктивно-ідіалістичне вчення; за яким можливе пізнання лише феноменів (явищ), а не сутності
речей. Деякі представники Ф. (І. Кант, О. Конт, Г. Спенсер та ін.) визнавали існування об'єктивних
речей та явищ, однак заперечували можливість пізнання їх такими, якими вони є насправді.
Звідси агностицизм.
"Епістемологічний феноменалізм" Канта, як його називають, вельми відрізняється від
попередньої онтологічної версії Берклі. На погляд Берклі, так звані "речі-в-собі" існують лише у
вигляді пучків відчуттів, які ми суб'єктивно сприймаємо, яким гарантована узгодженість і
сталість, оскільки їх постійно осягає своїм розумом Бог. Тоді як Берклі вважає, що об'єкти є лише
пучками відчуттів, Кант вважає (на відміну від інших послідовників цієї теорії), що об'єкти не
перестають існувати, якщо їх більше не сприймає якась людина або розум.
Згідно з теорією пучків, сказати, що груша переді мною існує, значить просто сказати, що деякі
властивості (зеленість, твердість тощо) сприймаються в цей момент. Коли ці характеристики перестає
сприймати хто завгодно, то об'єкт (в цьому випадку груша) більше не існує.
Основою феноменалізму є дослідження об'єктів пізнання з онтологічної та епістемологічної точок
зору.
одні властивості можна визнати постійними і первісними, інші — змінними і похідними. Так,
наприклад, густина або маса є постійною властивістю всіх матеріальних об'єктів порівняно з їх
кольором, формою та іншими властивостями, що надходять через органи чуття.
Такий самий стосунок можуть мати відчуття, почуття, уявлення та інші змінювані елементи свідомості
до душі або свідомості.

 Незмінні й основні властивості та стани виражають наявну сутність речей

 похідні ж і мінливі належать до сутності речей яка проявляє себе та виявляє ті чи інші
поверхневі видозміни свого буття. Все, що належить до другої категорії, визнається
явищами, або феноменами.
Віднесення речей і їх властивостей до сфери феноменів або до сфери дійсності залежить від
прийняття тієї чи іншої філософської або спеціально-наукової точки зору.

14. Абсолютний ідеалізм Геґеля.

Гегель називав свою філософську систему «абсолютним ідеалізмом». Абсолютний ідеалізм філософії
Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити весь універсум, весь природний і духовний світ
єдиним поняттям,що назив. «Абсолютна ідея».

Перше і основне визначення «Абсолютної ідеї», по Гегелю, є розум, мислення. У Гегеля

«Абсолютна ідея» є субстанція, яка складає суть і першооснову всіх речей. Таким чином,
«Абсолютна ідея» Гегеля є першооснова або субстанція всього того, що існує.

Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» розкривається у Гегеля на основі процесу
саморозвитку «Абсолютної ідеї». Вона існує вічно і містить в прихованому, «згорнутому» вигляді всі
можливі визначення природних, суспільних і духовних явищ. В процесі саморозвитку
«Абсолютна ідея» проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного — загальних
визначень до визначень, збагаченим конкретним змістом.

Першим етапом саморозкриття «Абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, по Гегелю, — це науково-

теоретичне усвідомлення «Абсолютної ідеї». Через логіку «Абсолютна ідея» розкривається в її
загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від самих загальних — буття, небуття,
наявного буття, якості, кількості і т. д., і закінчуючи конкретними, багатообразно визначуваними
поняттями — хімізму, біологізму, пізнання і т.д.. Гегель характеризував категорії як поточні чисті
думки, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху. Як формою, так і за змістом категорії
не потребують плотсько-сприйманого матеріалу. Як чисті думки і ступені розвитку ідеї вони, самі по
собі, змістовні і тому складають суть речей.

Наступний етап саморозвитку — природа — найбільш слабка частина його системи. Гегель
погано знав природознавство і тому у філософії природи можна зустріти багато неточностей,
помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідний в процесі
розвитку «Абсолютної ідеї», але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше,
перетворюючись на природу, «Абсолютна ідея» опредмечує себе, і, тим самим, відчужується від своєї
дійсної суті і стає у вигляді кінцевих плотських, тілесних одиничностей.

По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з природи виникла людина і разом з нею людський
дух.

Першою стадією розвитку людського духу є суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем
на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію,
що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі на свідомість по ступенях: свідомість —
самосвідомість — розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.

Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу
соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що підноситься над окремими людьми і
виявляється через їх різні зв'язки і відносини. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі,
моральності, державі, релігії, мистецтві.

Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель
розуміє сукупну духовну діяльність людства впродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Таким
чином, Абсолютний дух — це та ж Абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, в
діяльності всіх людських поколінь, це їх внутрішня ідеальна суть, прихована причина всіх діянь і
пізнань.

У Гегеля поняття Абсолютна ідея і Абсолютний дух нерідко уживаються в одному і тому ж значенні.
«Дух є завжди ідея», — пише Гегель. Але не слід упускати і відмінності у цих понять. Ідея — це
субстанція, чиста загальність. Дух — та ж ідея, але в її реальному виразі у вигляді різних форм
інтелектуальної діяльності людей, починаючи від нижчих, плотських форм і кінчаючи абсолютним
знанням. У Абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у
всьому різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження
суб'єкта і об'єкту, мислення і буття.

15. Механістичний матеріалізм 17-18 ст.ст.

Антропологічний матеріалізм

діалектичний і історичний матеріалізм

Механістичний матеріалізм 17-18 ст.ст. Досягнення механіки найбільше сприяли утвердженню

матеріалізму як філософського напрямку. Матеріалістична онтологія зумовлена розвитком науки і
природничо - наукового мислення. Матерію ототожнювали з речовиною та її структурою. Це стало
підґрунтям матеріалізму XVIII ст.
Утвердження матеріалізму як філософського напрямку відбулося насамперед завдяки французьким
філософам Жюльєну Ламетрі (1709-1751), Дені Дідро (1713-1784), Клоду Гельвецію (1715-1771), Полю
Гольбаху (1723-1789). Вони продовжили традиції раціоналізму, спираючись на принципи розумності
людини і розумності самої природи. Перший принцип означає, що людина може і повинна слідувати
природі, природному порядку. В цьому якраз полягає людська мудрість і вона цілком досяжна.
Принцип розумності природи зовсім не означав її одухотворення. У природи немає ні розуму, ні мети,
але вона породжує розумних людей. Віра релігії, наголошував Д. Дідро, несумісна з раціональністю
природи. Вона раціональна в тому сенсі, що людина, слідуючи законам природи, може і повинна стати
щасливою. Адже її бажання щастя собі відповідає законам природи. Природа була б абсурдною, якби її
творіння були приречені лише на муки, та це не так. Вона "розумна", бо розум людей визнає її закони,
рано чи пізно наслідуючи їх.
На думку філософів-матеріалістів, усе, що ми називаємо дійсністю, світом - це сукупність атомів та
їхніх сполук - молекул. Атоми, як і молекули, є дрібними частинками речовини. Завдяки руху атомів та
взаємодії молекул виникають нові тіла. Тому природа не потребує жодної істоти, яка би стояла над нею.
За П. Гольбахом, немає і не може бути нічого поза природою. Вона існує сама собою та діє згідно з
власного енергією. Природа була, є і буде тією силою, яка творить і руйнує, породжує і знищує речі,
слідуючи законам, що випливають із її необхідного існування.
Матеріалістична позиція Д. Дідро мала свою особливість. Зокрема, у праці "Філософські принципи
матерії і руху" (1770) він подав перше визначення категорії "матерія". Під матерією філософ розумів як
конкретну фізичну реальність, так і філософське поняття для позначення цієї реальності. Матеріальна
субстанція протяжна та містить у собі джерело руху.
Вся природа, за Д. Дідро, - це єдиний дієвий світ, вона постійно перебуває "за роботою". Річ у тім, що
матерії притаманний постійний нурт. Він зумовлений трьома видами сил: тяжінням, "внутрішньою
силою" молекул і молекулярними взаємодіями. Молекула сама в собі є активною силою, здатною
впливати та взаємодіяти з іншими молекулами. Кожна із них має свій спосіб ухиляння від попереднього
положення. Внутрішня сила молекул володіє невичерпним розмаїттям завдяки індивідуальній специфіці
кожної молекули та її властивостей. Всі молекули гетерогенні, переконаний Д. Дідро, позаяк із
гомогенної матерії не може постати все розмаїття світу речей.
Оскільки серед природничих наук у XVIII ст. найрозвиненішою була механіка, то під її впливом
матеріалізм набуває механістичних ознак. Зокрема, спостерігаємо редукцію всіх явищ природи і всіх
природних сил до механічних форм руху матеріальних частин. Принцип редукціонізму став засадним у
книзі П. Гольбаха "Система природи". Підсумовуючи в ній розвиток природознавства, філософ вивів
загальні закони руху природи:
1) закон притягування (притягування молекул = виникають тіла)й відштовхування, а шляхом
відштовхування - тіла руйнуються;
2) закон інерції, згідно з яким кожне тіло прагне зберегти свій наявний спосіб буття;
3) закон необхідності, згідно з яким немає наслідку без причини.
П. Гольбах теж розумів душу як властивість особливо організованої матерії, що зазнає тих самих змін,
що й тіло. На його думку, функції душі - це функції людського мозку і нервової системи.

Антропологічний

У контексті своїх роздумів Фейєрбах прагнув створити нову філософію - філософію людини
(антропологію)

Він вважав, що ця філософія повинна вивчати людину, дати розуміння людини і служити справі її
звільнення від релігійних заблуджень.

Вирішення цих завдань бачиться ним у площині усвідомлення й розуміння того, що людина не
творіння Бога, а частина світу природи.

Таким чином, складається і формується фейєрбахівська концепція антропологічного матеріалізму.

Мислитель відходить від механіцизму XVIII ст.

Об'єктивну і суб'єктивну реальність не зводить до механічного руху, а природу розглядає скоріше не

як механізм, а організм, тобто як біологічний рух. У центрі уваги Фейєрбаха не абстрактне
поняття матерії, а людина як єдність психічного й фізіологічного, душі і тіла.

В дусі матеріалізму мислитель стверджує, що тіло у його цілісності і складає сутність людського
"Я". Духовне начало в людини не може бути відділеним від тілесного, дух і тіло - дві сторони тієї
реальності, котра називається людським організмом. Логічно, що людська природа тлумачиться ним
переважно біологічно, а окремий індивід не як суспільна (історично-духовна) істота, а як окрема ланка в
розвитку людського роду.

Тлумачачи людину як природно-біологічну істоту, Фейєрбах не помічає соціально-історичного,

а відтак - ролі практики в житті людини і суспільства та в процесі пізнання. Не розуміє того, що
суспільне життя людей, по своїй суті, є практичним. Звідси логічно випливає незадоволення й недовіра
до абстрактного мислення та апеляція до чуттєвого (живого) споглядання.

У теорії пізнання Фейєрбах виступав як сенсуаліст, вважаючи, що відчуття складають єдине

джерело нашого пізнання. Мислитель стверджує: тільки те, що дане нам в органах чуття (зір, слух,
нюх, смак, дотик) - володіє дійсною реальністю. За допомогою органів чуття ми пізнаємо як фізичні
об'єкти, так і психічні стани людей. Фейєрбах не визнає існування надчуттєвої (надприродної)
реальності, відкидає можливість суто спекулятивного (абстрактного) пізнання за допомогою розуму,
вважаючи його витвором ідеалістичної, зокрема, гегелівської філософії.

Антропологічний принцип дав змогу Фейєрбаху по-новому тлумачити об'єкт пізнання. Згідно з
його філософією поняття об'єкта першочергово формується у досвіді людського спілкування.
Звідси ~~ першим об'єктом для будь-якої людини є друга людина, тобто "Ти". Таким чином, любов до
іншої людини - це шлях до визнання її об'єктивного існування, а там самим і до визнання існування
зовнішніх речей. На почуттях любові ґрунтується внутрішній, для Фейєрбаха, суспільний зв'язок між
людьми, виникає безкорисна мораль. Мислитель переконаний, що мораль повинна замінити ілюзорний
зв'язок "Я" з Богом. Любов до Бога, згідно з Фейєрбахом, є лише відчуженою, хибною формою любові -
любові до інших людей.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха - це реакція на ідеалізм. Фейєрбах не сприйняв ні

об'єктивного, ні суб'єктивного ідеалізму, але й не побудував послідовного матеріалізму. Проблеми,
порушені класичними німецькими філософами-ідеалістами, у філософії Фейєрбаха вирішуються
яскраво, хоча Й багато в чому слабкіше, ніж це мало місце у його попередників. Тому й правий Ф.
Енгельс, який писав, що його матеріалізм був більш дотепним, аніж глибоким. По суті, Фейєрбахом
завершується класична німецька філософія.

Діалектичний. Синтез матеріалістичного вчення Л. Фойєрбаха з діалектичним методом Ґ. Гегеля,

який здійснили К. Маркс і Ф. Енгельс, отримав назву діалектичний матеріалізм. У цьому вченні
гегелівська ідеалістична діалектика була перенесена в площину матеріального буття.
у К. Маркса, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в
ній.

 матеріалістична діалектика постала як вчення про найзагальніші закони розвитку

природи, суспільства та мислення. Згідно з діалектичним матеріалізмом, активність
притаманна самій матерії, оскільки в ній діють сили, "внутрішні суперечності", боротьба яких
призводить до нових синтезів і зв'язків, у яких знову виникають суперечності, а отже, і тенденція
до подальшого переформування та еволюції матерії.

 Засадничим принципом діалектико-матеріалістичного розуміння буття є визнання первинності

матерії та вторинності свідомості,
тобто протиставлення, з одного боку, матерії, природи, фізичного, об'єктивного, а з іншого, - свідомості,
духу, психічного, суб'єктивного. Це протиставлення Ф. Енгельс сформулював як основне питання
філософії: що первинне, що є справжньою основою світу - духовне чи матеріальне? Розв'язання
основного питання філософії, за Ф. Енгельсом, визначає собою принципові засади кожного
філософського вчення та поділяє філософів на два великі табори: матеріалістів й ідеалістів.
Принцип партійності є стрижневим у діалектико-матеріалістичній філософії, що особливо позначилось
на її соціально-антропологічній концепції та зумовило її трансформацію в ідеологію.
Історичний. Соціальна філософія марксизму (історичного матеріалізму) сформована її речниками
шляхом поширення матеріалістичного підходу на суспільні явища та створення
матеріалістичного розуміння історії. Засади соціального вчення виклав К. Маркс у "Капіталі"
Безперечно, К. Маркс і Ф. Енгельс здійснили науково об'єктивний економічний аналіз
капіталістичного суспільства і показали жахливе становище пролетаріату, що є головним
виробником матеріальних благ. Змальована К. Марксом жахлива картина економічної експлуатації
трудящого люду відповідала етапу першопочаткового нагромадження капіталу, коли пролетаріат за
безцінь продавав себе на ринку праці. Створюючи своєю працею додаткову вартість, робітники не
лише не покращували свого матеріального становища, а, навпаки, зростало їхнє зубожіння та
поляризація суспільства на багатих і бідних. Спираючись на ці дослідження та абсолютизуючи
економічні відносини, К. Маркс визначає суспільство як об'єктивно функціонуючу систему, в основі
якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ.
Суспільство - це продукт взаємодії людей. Загальновідомо, що марксизм абсолютизує предметно-
чуттєву діяльність у формі матеріального виробництва. Воно ототожнюється із у спільним буттям, яке
однозначно детермінує соціально-політичні та духовні процеси. Отже, історичний матеріалізм у
розумінні суспільства виходить із принципу первинності суспільного буття. Так, у процесі
матеріального виробництва люди вступають у певні, від їхньої волі незалежні, виробничі відносини.
Сукупність цих виробничих відносин складає реальний базис життя суспільства. Економічний базис
суспільства - це відносини власності, розподілу, обміну і споживання, які існують об'єктивно.
Економічний базис суспільства визначає його соціальну структуру. Над соціальною структурою постає
надбудова, що містить у собі ідеологію та соціальні інститути, які забезпечують її функціонування. Така
модель суспільства існує в історичному матеріалізмі.
На думку речників марксизму, в капіталістичному суспільстві всі класи зникають, окрім двох:
пролетарів і буржуа. Класи - це великі групи людей, яких "розрізняють за їх місцем в історично
визначеній системі виробництва, за їх відношенням до засобів виробництва і за їх участю в суспільній
організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є
в їх розпорядженні" . Класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом неминуча, вона - рушійна сила,
що визначає якась людина або розум.
16.Дуалізм начал в китайській і індійській філософії. Дуалізм Декарта.
Із самої назви стає зрозуміло, що мова йде про наявність двох начал. Тобто дуальність
(дуалізм) - це ідея про існування двох протилежних начал, які не можна звести одне до іншого, але
в той же час один без одного вони існувати не можуть. Дуальності приймають форму деяких
полярних конструктів в розумі людини. Адже люди оперують саме такими протилежними
поняттями, як добро і зло, біле і чорне і т.д. Принцип дуалізму полягає в твердженні, що в основі
всього, що є в цьому світі, лежать два протиборчі початку. Якщо йти далі, то саме життя є
боротьба протилежностей. У спокої немає життя, розвитку. У боротьбі народжується істина.
Метафізичне пояснення
Поняття про двох засадах всього сущого древнє, як сам світ. Дуалізм - це не поділ світу на два
рівні, плану, це нерозривний взаємозв'язок цих протилежних начал. Без одного немає іншого.
Одне пояснюється через інше. Наприклад, без світла немає темряви, без зла немає добра тощо.
Індійській філософії дуалізм також властивий, зокрема, філософії школи санкх’я: Санкх'я
належить до дуалістичних філософських систем. Вона розглядає Всесвіт як взаємодію двох
першооснов: пуруші (свідомості) та пракріті (матеріальних явищ)

Китайська філософська думка побудована на протиставленні принципів “інь ” та “ян”, які є водночас
антагоністичними, але й взаємодоповняльними. Ця пара протилежностей також виражає і релігійний
дуалізм стародавнього Китаю, оскільки “жіноча природа впізнається в усьому, що є інь, а чоловіча – у
всьому, що ян, тема ієрогамії виникає як у космічному вимірі, так і в релігійному.

Дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.

Декарт став одним із засновників європейського раціоналізму. Результати чуттєвого досвіду,

згідно з його філософії, сумнівні. У цьому переконують численні факти обманів почуттів. Згідно
Декарту, можна сумніватися взагалі в усьому, проте ніяк не можна піддати сумніву сам факт нашого
мислення, з яким нерозривно пов'язане переконання в нашому існуванні. Ця теза і висловлює
прославлений філософський афоризм Декарта: «Я мислю, отже, існую» («Cogito, ergo sum»).

філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську
систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла.

Суттєве місце у філософії Рене Декарта займає поняття субстанції, яку визначив як річ (будь-яке
суще), що не потребує для свого існування нічого іншого, крім самої себе.

Створений світ поділяє на два роди субстанції — духовну та матеріальну

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого
існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

Основні атрибути субстанції — мислення та протяжність.

 ознака духовної субстанції — неподільність -душа

 Духовна субстанція містить у собі ідеї, що властиві їй із самого початку, а не здобуті у
досвіді.Це нематеріальна, ідеальна, “мисляча субстанція”, котра існує незалежно, сама по
собі.

 Матеріальна- тіло
 матеріальної — подільність до безмежності,протяжність(к-кість)
 Матеріальна субстанція ототожнюється з природою і вважається, що все у природі
підкоряється суто механічним законам, що можуть бути відкриті за допомогою математичної
науки — механіки.
визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він
розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити
проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і
можливість пізнання навколишнього світу.

17.На початку 19 ст. на противагу класичній філософії на Заході починає домінувати некласична
філософія, суть якої полягає в наступному:

 нема віри у всесильність людського розуму,

 акцент йде на ірраціональні методи пізнання(інтуїція, воля),
 підкреслюється роль людини та її суб’єктивності в пізнанні.

Засновниками класичної філософії вважають Платона та Гегеля.

Найбільшим противником Гегеля був Шопенгауер. Якого вважають засновником некласичної філософії
19-20 ст. Закидає Гегелю відірваність від життя та абстрактність. Його філософія – повна протилежність
філософії Гегеля. Якщо у Гегеля вся дійсність – раціональний обєктивний дух, то в Шопенгауера –
субєктивна ірраціональна сліпа і несвідома воля. Якщо Гегелівський дух впорядковано
саморозвивається, прагнучи до Абсолютного духу, то шопенгаурівська воля рухається сліпо і
хаотично, пожираючи сама себе і рухаючись у ніщо. Воля породжує наші уявлення. За життя він не
мав більшої популярності, аніж Гегель.

Ще одним противником Гегеля був Фрідріх Ніцше. Для нього, подібно Шопенгауеру, дійсність – це
ірраціональна воля, що породжує уявлення. Але тут йде мова не лише про світову волю, але й людську.
Ця воля – воля до влади, прагнення панувати над іншими, що є цілком природне, а все що цьому
прагненню заважає треба відкидати. У майбутньому мають зявитись сильні люди, аристократи духу, які
не соромляться своєї волі до влади. Ніцше пророкує прихід «надлюдини», яку він називає сіллю
землі. Необхіднро переосмисли, тобто відкинути всі цінності та мораль, які культивують
слабкість та покірність, насамперед християнську мораль, аби стати Надлюдиною, людина
повинна сприймати вчинки не як добрі чи хлі, а як ті, що відповідають чи заважають прагненню
влади. Ніцше вважають предтечею екзистенціалізму, постмодернізму, фрейдизму, філос.
Герменевтики, антропології. Він є дав життя філософії 19 – першої половини 20

18.Феноменологія. Герменевтика.

Феноменологія – це філософський напрям, який займається переважно вивченням свідомості.

Засновником її є Едмунд Гуссерль

Одним з головних напрямків сучасної філософської думки є феноменологія, що буквально означає

вчення про феномени. Феноменологія не тільки ознаменувала новий поворот у вивченні проблеми
свідомості, але й визначила нові завдання філософської науки в цілому. Під феноменом у
філософії, починаючи з І. Канта, традиційно розуміють явище, котре осягається в чуттєвому
досвіді. Е. Гуссерль же розуміє під феноменом смисли предметів, які виникають у свідомості. Ця
вихідна установка, на якій будується феноменологічна філософія, прагне внести повну ясність у
питання про осягнення сутності речей, що реалізується через наукові поняття. Яким чином людині
вдається осягнути сутність речей?

Подолання всіх труднощів Е. Гуссерль вбачає у послідовній філософії, у феноменології.

Робота свідомості на думку Гуссерля починається з «інтенції» - намір-спрямованості на щось.

Свідомість на його думку завжди є свідомістю чогось, а пустої свідомості не існує. Свідомість і
феномени не можуть існувати одне без одного. Побачивши якийсь предмет свідомість осягає його
«сутність». Наприклад, коли ми бачимо перед собою, ми одразу пізнаємо, що це дерево, а не щось інше.
Це не відбувається за допомогою форми, будови чи призначення. Осягнути сутність – означає
осягнути ідею дерева. Сутність – це щось невловиме, що робить предмет даним предметом.
Властивість свідомості бачити сутність предметів Гуссерль називає сутнісним баченням, яке є
основою людського пізнання. Осягаючи сутність предметів свідомість нехтує емпіричними
аспектами( формою, якостями). Наукові знання ми отримуємо шляхом перебору різних емпіричних
варіантів, поки не доходимо до потрібних емпіричних ознак. Проте більш цінним є поняття сутності.
Він вводить поняття життєвого світу – сфера сутностей, які оточують людину, є донауковими та
допонятійними. Він вважав, що в сучасному світі науково-понятійне мислення витісняє сутнісне
споглядання, а поняття витісняють життєвий світ. Послідовниками Гуссерля стали Гайдеггер, який
створив фундаментальну онтологію, мав вплив на екзистенціалізм; Шелер – засновник філософської
антропології; Гартамн – творець філософського реалізму та нової онтології.

Герменевтика – це мистецтво тлумачення тексту. На неї мали вплив феноменологія та німецький

історизм. Текст – це сьогодні все, що має сенс, не лише написане на папері. Це може бути картина,
будівля, свідомість. Слово походить від грецького бога Гермеса, який ніби тлумачив знаки, що
посилали боги з Олімпу. В античності зявляються правила інтерпретації, в Середньовіччі –
екзегетика( тлумачення Біьлії), але як філософський напрям зявляється наприкінці 18- на поч. 19 ст.
Фрідріх Шлеєрмахер – основоположник сучасної герменевтики. Метою герменевтики є пізнання
індивідуальності, психології автора. Дільтай вважав, що треба проникнути у свідомість автора. Гайдегер
вважав, що філософія повинна бути методом пізнання способу життя людини у світі, а не тільки
психології автора.

20 ст – Ганс Гадамер казав, що герменевтика – тлумачення знаків, які посилає нам саме буття, пізнавши
їх, ми пізнаємо істину. Дюдина, яка тлумачить, живе в іншому середовищі, традиціях, тому не може
потрапити у свідомість автора. Тлумачачи текст, ми підходимо до нього з власними уявленнями,
стереотипами, які Гадамер називає пересудом. Переклад – суміш власних позицій і бачень з позиціями
автора. Перекладаючи частини тесту, ми їх аналізуємо, проте наприкінці ми об*єднуємо його у щось
єдине, однак і тут не позбавляємось пересудів. Ми не можемо повністю зрозуміти автора, який,
наприклад, жив у Середньовіччі.Поль Рікер вважав метод Фрейда своєрідною герменевтикою, метою
якої є зясування прагнень особистості.

19 Постмодерн і прощання з метафізикою.

Метафі́зика — філософія буття, роздуми про граничні і надчуттєві принципи і засади буття.

Термін метафізика походить від сполучення грецьких μετά (metá) (після) і φυσικά (фізика). Тобто
метафізика — це те, що йде після фізики.

Після Другої світової війни філософія зазнала змін – пертвориласть на постнекласичну(відміння від
класичної і некласично). Суть її полягає в тому, що: нема якоїсь ідеології, нема єдиновірного
бачення, пояснення; все колись вже було; нема правил та норм, є лиш хаос та різноманіття.
Постмодернізм домінує у філософії з 2 пол. 20 ст.Термін як філософське поняття вперше вжив Ліотар у
книзі «Ситуація постмодерну».

Дехто повязує зародження постмодернізму із Жаком Дерідою, який запропонував метод деконструкції
– ревізії всієї попередньої філософії, основного методу постмодернізму( спосіб визначення аксіом
європейської метафізики, за допомогою яких їх можна визначити, відкинути і перейти до мислення поза
ними). Він стверджує, що література, історія, людина – це безмежний текст, причому знаки можуть
бути пустими на думку Жана Бодріяра. Хтось повязує із постструктуралізмом(Фуко і Лакан), що
вказав на відсутність структури, хаос, різноманітність – основні поняття постм.
Постструктуралізм — напрям у філософських дослідженнях, що отримав розвиток в 1970—1980-ті
роки у формі критики та подолання структуралізму. Заснування постструктуралізму пов'язують з
політичною нестабільністю кінця 1960-х, тому у постструктуралізмі знайшов відображення
загальний стан духовної культури західного суспільства — падіння престижу науки, втрата віри в
соціальний прогрес, дегуманізація суспільних відносин Постструктуралізм розглядає світ
культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого
знаходиться і сам індивід.

У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта на перший план виходить колективне

«Я», мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне розчленування
понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури,
інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Жаком Дерріда,
«нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури.
Постструктуралізм виступає основою постмодернізму.

Постмодернізм виник із відокремленням від класичної, некласичної філософії, бажанням створити

новий напрям, який створений проте на основі вже баченого – постмодерністи не визнають нічого
нового. Постмодернізми відмовляються від універсалізму,створення всезагальної ідеології, яка
чомусь служить – дежаві, Богу; відмовляються від створення всезагальних і всепояснюючих
вчень на зразок метафізики, називаючи своє мислення постметафізичним.

Філософія більше не шукає першопричину чи мету, логічний сенс.

Умберто Еко вважає, що іронія – головна у пізнанні постмодернізму. Ми можемо називати речі
своїми іменами. Сенс висловлювання і замисл розбіжні.

Більше нема поняття бінаризму –розгляду понять як добро чи зло, істина чи хиба, жіноче чи
чоловіче.Людина виступає сукупністю різних поглядів. Автор письмового тексту не говорить сам
від себе, а ніби одягає Авторську маску. Митці того часу ніби відокремлені від суспільства та моралі,
маюсь свою екстравагантну поведінку, зовнішній вигляд.

Постмодернізм не визнає чогось сталого, єдиного, він критичний та іронічний; нівелювалось

поняття добра і зла, прекрасного і потворного, людина втрачає орієнтир

- Відмова від категорій істина, причинність, сутність

- Поняття “метафізика”, “трансцендентне постмодернізм протиставляє “іронію”, “імманентне”.
- постмодерн робить поняття “невизначеність” одним із центральних.
- орієнтується не на створення, творчість, синтез, а на “деконструкцію”, “деструкцію” попередніх
структур інтелектуальної практики.

20. Свідомість і несвідоме, проблема їх існування.

Свідо́ мість - це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і пов'язана з їх
психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і
діяльності та передбачування результатів останньої.

Свідомість - це одне з основних понять філософії, соціології і психології, що означає здатність людини
до ідеального відтворення дійсності за допомогою мислення; це вища форма психічного відображення і
саморегуляції, що властива людині як суспільно-історичній істоті, пов'язана з мовою ідеальна сторона
цілеспрямованої діяльності.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського
мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин. Формами абстрактного мислення є
поняття, судження та умовиводи.
Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині.

Можна виділити два основних, різних за змістом, розуміння терміна "свідомість". У найбільш
простому розумінні вона являє собою простий стан бадьорості, можливість контакту з зовнішнім
світом і адекватною реакцією на його події (те, що неможливе під час сну і порушується при деяких
хворобах). Філософи і психологи розуміють під свідомістю вищий прояв психіки, пов'язаний з
абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища і соціальних контактів з іншими
людьми. Поєднує ці два підходи розуміння свідомості як світу суб'єктивних відчуттів, думок і почуттів,
що утворюють духовний світ людини, її внутрішнє життя.

Також у спрощеному розумінні свідомість ще розуміється як: 1) розум; 2) ясне розуміння чого-
небудь; 3) думка про що-небудь, почуття, відчуття чого-небудь.

Свідомість людини має суспільний характер, оскільки вона розвинулася в процесі спільної,
суспільної трудової діяльності людей, разом зі становленням мовних функцій як засобу
комунікації і передачі знань між людьми.

Виділяють два види свідомості - індивідуальну і суспільну.

Індивідуальна свідомість являє собою процес усвідомлення людиною явищ оточуючого світу і
самої себе. Знання про оточуючий світ виражено у вигляді зовнішньої чи внутрішньої мови і має
властивість абстрагування й узагальнення. Свідомість являє собою не просте відображення явищ
оточуючого світу і знання про них, а й певне ставлення людини до цих явищ.

Суспільна свідомість являє собою систему ідей, тих чи інших традицій,, поглядів, що панують у
даному суспільстві, у певних умовах суспільного життя.

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій
людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної
реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. "Всі душевні процеси, по суті,
несвідомі",— наголошував 3. Фрейд.

Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений досвід і
залишається у пам'яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, "витіснені" бажання, прагнення
тощо.

У 20 столітті структуру свідомості вивчали такі філософські школи як феноменологія, психоаналіз,

екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Частина психічних процесів
і явищ усвідомлюється людиною, але існує велика кількість психічних процесів і явищ, перебіг і вияв
яких не відображається у свідомості людини. Ці процеси належать до групи неусвідомлюваних
процесів, або несвідомого.

Неусвідомлювані процеси почали вивчатися на початку XX століття. Перші дослідження цієї проблеми
показали, що проблема несвідомого досить широка. Усі неусвідомлювані психічні процеси прийнято
поділяти на три класи:

 неусвідомлювані механізми свідомих дій(неусвідомлювані автоматизми; явища

неусвідомлюваної установки; неусвідомлюваний супровід свідомих дій.)
 неусвідомлювані спонукання свідомих дій
 „надсвідомі" процеси
1.До неусвідомлюваних механізмів свідомих дій належать три підкласи: неусвідомлювані
автоматизми; явища неусвідомлюваної установки; неусвідомлюваний супровід свідомих дій.

Неусвідомлювані автоматизми — це звичайні дії або акти, які здійснюються без участі свідомості.
Вони мають подвійну природу. Одні процеси ніколи не усвідомлювалися, а інші спочатку були
усвідомлюваними, але потім перестали фіксуватися у свідомості. Перші процеси складають групу
первинних автоматизмів, або автоматичних дій. До неї належать вроджені дії та дії, сформовану
перший рік життя дитини. Це, зокрема, смоктальні рухи, хватання предметів, ходьба та ін.

Друга група явищ, що належать до підкласу неусвідомлюваних автоматизмів, називається

автоматизованими діями, або навичками. До неї належать дії, які спочатку були усвідомлюваними,
але в результаті численних повторень їх виконання перестало вимагати участі свідомості, вони стали
виконуватися автоматично. Прикладом може слугувати гра на музичному інструменті.

Третій підклас неусвідомлюваних механізмів - неусвідомлюваний супровід свідомих дій. До них

належать мимовільні рухи, міміка і пантоміміка, а також вегетативні рухи, що супроводжують дії та
стан людини. Наприклад, людина починає рухати ногою в такт музиці, обличчя людини, яка бачить
іншу людину, що порізала палець, набуває співчутливого виразу та ін.

2.Наступний великий клас неусвідомлюваних процесів — неусвідомлювані спонукання свідомих

дій. Дослідження цих процесів пов'язані з іменем Зигмунда Фрейда, який створив теорію несвідомого.
Згідно з цією теорією, у психіці людини існує три царини: свідомість, передсвідомість і несвідоме.
До свідомості він відносив усе, що усвідомлюється і контролюється людиною. До передсвідомості —
приховані, або латентні знання, тобто знання, які людина має, але які в даний момент відсутні у
свідомості і виникають при появі відповідного стимулу.

Царина несвідомого має інші властивості. Перша властивість полягає в тому, що її зміст не
усвідомлюється, але має суттєвий вплив на нашу поведінку. Друга властивість полягає в тому, що
інформації, яка існує у царині несвідомого, складно перейти у свідомість. Це пояснюється існуванням
механізмів витіснення і опору.

На думку З.Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головним з яких є сексуальний
(лібідо). Через існування соціальних заборон сексуальні переживання витісняються із свідомості і
живуть у царині несвідомого, оскільки свідомість чинить їм опір. Час від часу вони прориваються у
свідоме життя людини, набуваючи викривлених або символічних форм.

3.Фрейд виокремлював три головні форми вияву несвідомого: сновидіння, помилкові дії,
невротичні симптоми.

Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом

свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. В свою чергу велика кількість
усвідомлених дій набувають ознаки звички і зводяться до автоматизму, що не потребує втручання
свідомості. Такі дії забезпечує надсвідоме та підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість.

•самосвідомість – це здатність людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість.

На рівні самосвідомості людина здійснює оцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань ,
думок, ідеалів, мотивів, вчинків і т. ін. Самосвідомість є обовязковим елементом свідомості; без неї
людина не могла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами
самосвідомість – це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог «я» з
самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія – специфічний спосіб мислення, що його
можна назвати «подвійним баченням», тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого
мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань уявлень, цінностей і, відповідно, умова
конструктивної діяльності свідомості.

21) Структура свідомості та самосвідомість

Першим елементом є знання. Це головний компонент, ядро свідомості, засіб її існування. Знання -
це розуміння людиною дійсності, відображення її у вигляді усвідомлених чуттєвих і абстрактних
логічних образів. Завдяки знанням людина може "охопити", осмислити все те, що її оточує і становить
предмет пізнання. Знання зумовлює такі властивості свідомості, як спроможність через предметну
діяльність цілеспрямовано "творити світ", передбачати хід подій, проявляти творчу активність. Інакше
кажучи, свідомість - це ставлення до дійсності у формі знань з урахуванням потреб людини.

Другим важливим елементом структури свідомості є емоції. Людина пізнає навколишній світ не з
холодною байдужістю автомата, а з почуттям задоволення, ненависті або співчуття, захоплення або
обурення. Вона переживає те, що відображає. Емоції або стимулюють, або загальмовують усвідомлення
індивідом реальних явищ дійсності. Те, що тішить око, легше запам'ятовується. Але інколи надмірно
"райдужне" сприйняття світу може осліпити, породити ілюзії, видати бажане за дійсне. Деякі, особливо
негативні, емоції чинять опір збереженню ясності розуму. Почуття страху, наприклад, стає перешкодою
на шляху усвідомлення людиною того, що відбувається. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття
(наприклад, почуття любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими
соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом,
постійністю, незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера має значний вплив на всі прояви
свідомості людини, виконує функцію основ діяльності.

Третім структурним елементом свідомості є воля. Воля - це усвідомлене цілеспрямоване

регулювання людиною своєї діяльності. Це здатність людини мобілізовувати і спрямовувати свої
психічні та фізичні сили на досягнення мети, на розв'язання завдань, що постають перед її діяльністю і
вимагають свідомого подолання суб'єктивних і об'єктивних труднощів та перешкод. Виготовлення
знарядь людиною - це перша і найголовніша школа формування волі. Воля й мета взаємодоповнюють
одна одну. Без волі не можна досягти мсти; без доцільної діяльності немає волі. Воля - це усвідомлені
прагнення та спонукання до дії. Однак для людини характерні і неусвідомлені спонукання. Іноді буває
так, що людина кудись поривається, а куди і навіщо - сама не знає. Така підсвідома регуляція
залишилася від тварин.

Слід також наголосити і на такому елементі, що входить до структури свідомості, як мислення.

Мислення - це процес пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується узагальненим та
опосередкованим відображенням дійсності. Цей процес завершується створенням абстрактних
понять, суджень, які являють собою відображення суттєвих, закономірних відношень речей на основі
відомого, відчутного на дотик, почутого і т. ін. Завдяки розумовій діяльності ми проникаємо в
невидиме, у те, що не сприймається на дотик і що не можна почути. Мислення дає нам знання про
суттєві властивості, зв'язки і відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від
зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.

До структури свідомості належать також увага та пам'ять.

Увага - це форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості та зосередженості на

певних об'єктах.
Пам'ять - це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні і відтворенні в мозку індивіда
його минулого досвіду. Основними елементами пам'яті є запам'ятовування, збереження, відтворення й
забування.

У суб'єктивній реальності людини має місце така важлива під-структура, як самосвідомість.

Самосвідомість - це усвідомлення людиною себе як особистості, усвідомлення своєї здатності

приймати самостійні рішення і вступати на цій підставі у свідомі відносини з людьми та природою,
нести відповідальність за прийняті рішення й дії. Інакше кажучи, це цілісна оцінка самого себе, свого
морального обличчя, власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних
властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює
власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання для суб'єкта є
він сам і його свідомість. Отже, людина - самооцінююча істота, яка без цієї характеристичної дії не
змогла б визначити себе і знайти своє місце в житті.

Весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення , емоцій та
почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення – оперування предметним змістом, знання, це
означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Так скульптор
бачить у дереві майбутній витвір, хоча чуттєво йому надано, що це лише дерево.. Саме в знанні
дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць.

Так взаємодію свідомості і дійсності можна виразити як:

свідомість-

знання-

дійсність.

У певному розумінні свідомість і знання є схожими, проте свідомість – це ширше поняття Свідомість
оперує не лише рефлексією на дійсність, а й рефлексією на результати першої рефлексії, певні дії із
знанням, їх використання.

Сфера емоцій - це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що
виявляє стан особи до зовнішніх подій. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття.

Воля – здатність людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети,
яка не має безпосереднього біологічного значення (інакше спрацьовують інстинкти). Ознакою
вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси.

22) Свідомість і мова. Л. Вітгенштайн

Свідомість і мова

Мова – це головний спосіб організації та виразу думки. Свідомість і мова нерозривно пов’язані
між собою.

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям
людини. Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть
відображатися будь-які властивості предметів.Свідомості властива об'єктивність. Тобто
свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності.
Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою.
Мова виконує важливі функції:
 збереження знань (акумулятивна функція);
 зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція);
 засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання.

Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє
план дій.
Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності,
виділяє себе як суб'єкта такого ставлення.Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з
такою властивістю свідомості, як творчість. Людина прагне створювати нове. Активність передбачає
оцінювання не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини,
виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це
проявляється в самосвідомості. Отже, самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе
оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості.

Загальновизнано, що Вітґенштайн здійснив цілих дві революції в західній філософії.

 лінгвістичний поворот, або мовна революція — відбулася, коли його «Логіко-філософський

трактат» надихнув Віденський гурток на створення програми логічного позитивізму. Мова
констатує реальність(ескімоси- мова,поняття,слова,багато позначень снігу,тощо)

+дискурс-аналіз= значення,к-кість слів,контекст

 Друга сталася, коли його ідеї про природу й устрій мови, викладені в «Філософських
дослідженнях», породили британську лінгвістичну філософію, або філософію буденної
мови.Структурно «Логіко-філософський трактат» складається із семи афоризмів, що
супроводжуються розгалуженою системою пояснюючих речень. Змістовно він пропонує теорію,
що вирішує основні філософські проблеми через призму співвідношення мови і світу.

Мова і світ — центральні поняття всієї філософії Вітґенштайна.

У «Трактаті» вони предстають як «дзеркальна» пара: мову відображає світ.
Єдиною формою зв'язку людини з навколишнім його природним і соціальним світом є мова.
Людина пов'язана з світом і іншими способами, практичним (оре, сіє) емоційно, коли він
випробовує якісь почуття стосовно інших людей і речей, вольовим і т.п. Але його теоретичне,
інтелектуальне відношення до світу вичерпується мовним відношенням, або навіть є мовне
відношення. Інакше кажучи, картина світу , що людина створює у своєму розумі або в поданні,
визначається мовою, його структурою, його будовою й особливостями.

Всі речення, що порушують закони логіки або що не відносяться до спостережуваних фактів,

вважаються Вітґенштайном безглуздими.Так, безглуздими даремними виявляються речення етики,
естетики і метафізики.
Буденна мова багатозначна, це мова-гра лінгвістичними символами.
Прикладом розмаїття мовних ігор є: наказувати і чинити за наказом, описувати об'єкт, реконструювати
об'єкт за описом, повідомляти про подію, формулювати гіпотезу і розглядати її.
Слова і вирази, які зовні здаються однаковими, мають різне значення і вживаються залежно від
контексту.
Контекст - це завершений уривок письмової чи усної мови, який необхідний для визначення значення
окремого слова чи фрази. При цьому в контекст включається і мета того, хто говорить, і відношення
висловлювання до реальної ситуації його виголошення. Кількість мовних контекстів нескінченна.
Філософські проблеми виникають внаслідок нерозуміння різноманітност і її незводимості один до
одного певних мовних контекстів.
З мовних контекстів буденної мови не можна визначити однозначно значення слова. Звідси
випливає, що неоднозначність вживання слів у різних контекстах є джерелом псевдопроблем.
23.Самопізнання Сковороди

Григорій Сковорода – один з найвідоміших філософів України.

Філософія для Сковороди – це практична мудрість.
Дійсність складається з 2 натур – видимої(матерія, людське тіло) та невидимої(душа, Бог). Дійсність
складається з 3 світів: Великий(макрокосм), Малий світ(мікрокосм) та Біблії.
Метою людини є рух до невидимої натури. У самопізнанні людина відкриває божественний задум
у самій собі (коли пізнає в собі Бога - ідеали Добра, Краси, Правди) та працю, для якої її призначив
Бог. Таку працю Сковорода називав сродною(спорідненою). Якщо людина буде їй слідувати, то в
суспільстві пануватиме гармонія та лад. Якщо Сократ звертається до розуму людини, то Г. Сковорода
до її серця як осердя душевного життя людини, джерела самопізнання, що скеровує людину до
самовдосконалення. Мету людського життя Г. Сковорода вбачає у становленні її як істинної людини.
Істинною людина не народжується, а стає. Істину не досить знати, необхідно жити передовсім у
злагоді з нею. Центральне місце у філософії Г. Сковороди посідає принцип "Пізнай самого себе". Як
відомо, цей вислів був написаний на храмі Аполона в Дельфах, йому слідував Сократ. Для Г. Сковороди
діалог - це не лише форма викладу його творів, а й спосіб життя, сповнений пошуку шляхів до
досягнення людського щастя.
Вихідним принципом філософування Г. Сковороди є те, що життя—це філософія, а філософія - це
життя. Цей принцип він реалізував у своєму житті: жив як мудрець. У цьому, можливо, і слабкість його
філософії, бо він розчинив філософію у плині життя, не надаючи уваги теоретичному викладу та
систематизації своїх ідей. Саме тому його називають філософом без системи. Проте його філософія
цілісна, побудована за одним стилем та проникнута одним духом. Головна філософська проблема - це
щастя людини та шляхи його досягнення.На думку Г. Сковороди, щасливий той, кому вдалося знайти в
жорстокому ніжне, в гіркому - солодке, у лютості - милість, в отруті - їжу, в смерті - життя, в безчесті —
славу. Життя людське - це рух між цими суперечностям.
Людина є тим, чим є її серце. Тому філософ наголошує: не за обличчям треба судити, а за серцем.

2 Памфіл Юркевич.

Його філософія серця – це синтез платонізму з німецьким ідеалізмом, насамперед філософії Гегеля.

Як і Гегель, Юркевич визнає всю дійсність духом. В основі духу лежить ідея. Вся дійсність
утворюється рухом та розвитком ідеї, однак сама вона почала рухатись завдяки Богу.

Процес пізнання здійснюєтьмся 3 шляхами:

1) чуттєве споглядання;

2) пізнання через поняття;

3) пізнання через ідею, де чуттєве та понятійне пізнання зливаються.

Перед Богом розум поступається, Бога можна пізнати тільки серцем.

Написав роботу « Серце і його значення в духовному житті людини». Людина є скінченним
утворенням нескінченного вічного безумовного початку. Сферу духовного життя людини він
позначає символом "серце".

Будуючи свою філософію серця, П. Юркевич рішуче відкидає абсолютизацію розуму в духовному
житті людини. Обмеження душевного життя людини абстрактним мисленням є згубним для її
моральності. На філософію П. Юркевича значно вплинув А. Шопенгавер. Він вважав, що егоїзм
людини полягає в тому, що ми виключаємо з нашої діяльності інших людей і їхнє щастя або
дивимося на них при цьому як на засіб нашого щастя. Річ у тім, що в Західній Європі домінував
панраціоналістичний світогляд, що обґрунтовував розумний егоїзм. На думку П. Юркевича,
здійснення добра можливе лише як акт щирої душі, щирого серця. Оскільки душа людини
органічно пов'язана з тілом, то природно постає питання про тілесний орган духовної діяльності
людини. Таким органом є серце, під яким П. Юркевич розуміє той орган, що в духовному житті
людини репрезентує первісну силу душі. Він наполягав на гармонії між найважливішими центрами
душевного життя людини - головою і серцем.

Спираючись на авторитет Святого Письма, П. Юркевич вважає серце осердям духовного життя
людини. Серце символізує окремішність кожної людини як духовної істоти.

24 Критика Юркевичем антропологічного матеріалізму.

Чернишевський намагався перетворити етику на точну науку (як природознавство) й наполягав

на необхідності аналізу моральних категорій у дусі природничих наук. Іншими словами, він робив
спробу пояснити світ моральних явищ у раціональний спосіб, щоб ніщо не залишилось поза
увагою розуму й не було б ним пояснене. Це єдиний спосіб впливу на людину, на всі без винятку
форми її поведінки. Саме так Чернишевський розумів побудову суспільства на розумних началах,
де панували б рівність, братерство й щастя.

Основоположні ідеї праці М. Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії» були

ґрунтовно проаналізовані й розкритиковані Юркевичем на сторінках журналу «Труды Киевской
духовной академии» (1860). Ця праця була для Юркевича лише приводом для серйозної критики не
просто матеріалізму, а будь-яких спроб абсолютизації раціоналістичного принципу в поясненні
людини. Критика Юркевича толерантна й виважена. Він тлумачив популярність матеріалізму як
закономірний результат реалістичних настроїв сучасної йому цивілізації, адже цілком природним є
прагнення людини пояснити все в навколишній дійсності, як це робиться стосовно неживої
природи. Якби це було можливо, то легко було б знайти спосіб керувати долями людей, як,
наприклад, рухом машин. Отже, як зазначав Юркевич, невгамовна жадоба знання, прагнення
зробити все буття прозорим, не залишити жодного пункту в дійсності не розкладеним, не
виведеним, розрахувати й наперед визначити мислено будь-яке явище і його майбутність із
математичною точністю — ті психічні мотиви, які зумовили явище матеріалізму в середині XIX
ст. Критика Юркевича толерантна й виважена.. Безперечною заслугою П. Юркевича як філософа є те,
що він першим серед сучасників виступив проти спроб антропологічного матеріалізму замінити
філософське пояснення людини природничо-науковим. Він довів, що, відмовляючись від
метафізичних припущень про сутність світу, природознавство ніколи не зможе претендувати на
всеохопне вивчення духовних явищ. Більше того, П. Юркевич розкрив глибинний смисл намагань
пояснити всі явища життя за допомогою механічних законів. Антропологічний матеріалізм
намагався подати внутрішній світ людини прозорим, зрозумілим для науки, внести у сферу
духовного життя прозаїчну розсудливість. Якби ця спроба виявилася успішною, то були б знайдені
важелі для примусового керування долями людей. Саме у цьому крилася небезпека
антропологічного матеріалізму для конкретної людини і для суспільства загалом. У межах
світогляду, побудованого на таких філософських засадах, людина перетворювалась би із мети на засіб
досягнення певних соціально-політичних цілей.

На противагу цьому Юркевич обґрунтовував положення про самоцінність людини, причому не як

родової істоти, а як конкретного індивіда. Людина — носій ідеї особистого духу. Людський дух —
це власна ідея, а не ідея роду. Мислитель уважав, що в цьому ж контексті мають розв'язуватися й
проблеми моралі.

Полеміка з Чернишевським наочно показала, що «філософія серця» Юркевича була цілісною

філософсько-антропологічною концепцією, яка давала змогу її авторові знаходити переконливі
аргументи проти всіх принципів антропологічного матеріалізму. Учення Юркевича, «філософія
серця» зокрема, справили істотний вплив на подальший розвиток філософії. У цьому його
цінність та історико-філософське значення.
25 Карл Густав Юнг

Згідно з К. Юнґом, людина народжується з психологічним спадком так само, як і з біологічним. Вони є
важливими детермінантами поведінки і досвіду.

За К. Юнґом, психічне життя людини - це складна взаємодія трьох рівнів: свідомості, особистого
несвідомого та колективного несвідомого.

Свідомість: Ми бачимо, чуємо, відчуваємо смаки й запахи світу й у такий спосіб усвідомлюємо їх.
Центром свідомості є Я.

Особисте несвідоме є вмістилищем спогадів і переживань, які були колись свідомими, але згодом
утратили свою інтенсивність. Індивідуальне несвідоме (або, за терміном Юнга, особисте,
персональне несвідоме) відображає особистісний досвід окремої людини і складається з
переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер через забування або
придушування.

Одне з центральних понять аналітичної психології Юнга - колективне несвідоме - приховані сліди
пам'яті минулого людства: расова та національна історія, а також долюдське тваринне існування.
Це загальнолюдський досвід.Колективне несвідоме спільне для всіх людей як схеми ставлення до
світу у формі узагальнених образів, які склалися в архаїчні часи. Колективне несвідоме ідентичне
у всіх людей. Колективне несвідоме з'являється у фантазіях і сновидіннях. У символічній формі
воно пропонує розв'язання проблем, на які на рівні свідомості людина не знаходить відповіді.
Структура колективного несвідомого успадковується. Механізм його функціонування нагадує дію
інстинктів, що виявляються як імпульси до виконання дій із примусу, без мотивації, тобто без
найменшого уявлення про результат дії, без обдумування та розуміння того, що ми робимо.
Глибинний пласт колективного несвідомого складають апріорні, вроджені форми інтуїції, а саме -
архетипи сприймання та розуміння, що детермінують психічні процеси. Подібно до інстинктів, які
спонукають людину до стандартних реакцій, архетипи схематизують способи бачення та розуміння,
формуючи ставлення до світу у формі усталеного зразка.

Юнг вважав, що Фрейд неправомірно підвів усю людську діяльність до біологічно успадкованого
сексуального інстинкту, оскільки інстинкти людини мають не біологічну, а цілковито символічну
природу. Він припустив, що символіка є складовою самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми
або ідеї, які мають схематичний характер і становлять основу всіх уявлень людини. Ці форми не мають
внутрішнього вмісту, вони є формальними елементами, які здатні оформитися в конкретне уявлення
лише тоді, коли вони потрапляють на свідомий рівень психіки. Виділеним формальним елементам
психіки Юнг дає особливу назву - "архетипи", які начебто іманентно притаманні всьому людському
роду.

К. Юнг ввів поняття "архетип" та "колективне несвідоме", щоб розглядати природу несвідомого
з погляду не біології, а символічного позначення і схематичного оформлення структурних
уявлень людини. Таке трактування несвідомого сприяло його зверненню до міфології, релігії,
мистецтва, в яких ми зустрічаємо архетипні образи.

Якщо інстинкти є типовими способами реакцій на дію середовища, то архетипи - типовими

способами розуміння ситуацій. Архетипів стільки, скільки є типових життєвих ситуацій. Архетип
активізується лише у відповідних ситуаціях і він висправжнюється всупереч розуму й волі.
Архетипи й інстинкти настільки тісно переплетені, що це дало підставу К. Юнгові визначити архетипи
як моделі інстинктивної поведінки. Він найповніше охарактеризував ті архетипи колективного
несвідомого, які надто часто турбують Я та впливають на нього, зокрема це - Персона, Тінь, Аніма,
Анімус, Самість тощо.

Персона містить ті соціальні ролі, які виконує особа. Функціонування в соціумі вимагає від нас
грати ту чи ту роль, використовуючи прийоми. Кожна особа має соціальні маски , що репрезентують
її ролі. Якщо "Я" тотожне "Персоні", то особистість виступає як відчужена істота, яка відіграє певну
соціальну роль, нав'язану суспільством.

Тінь організовує і структурує навколо себе всі витіснені бажання, спогади й досвід, які несумісні з
персоною (соц.роллю )та суперечать соціальним стандартам й ідеалам. Це примітивна людина з її
бажаннями та емоціями, яку має в собі кожна людина(тваринно-інстинктивне). Тінь (Schatten) -
архетип, який складається із тваринних інстинктів і є зосередженням темних боків особистості.
Агресивні й антисоціальні спрямування "Тіні" можуть не виявлятися у відкритій формі, оскільки вони
приховані під маскою "Персони" або витісняються в індивідуальне несвідоме.

Функції несвідомих регуляторів взаємин між чоловіками та жінками виконують архетипи Аніма та
Аюмус . Кожен чоловік має у собі образ жінки певного типу, і так само кожна жінка - образ чоловіка
певного типу. Наприклад, образ Аніми чи Анімуса несвідомо проектується на кохану людину і є однією
із причин пристрасного захоплення нею чи зневаги.

Самість виражає неповторність особистості, її центр. До К. Юнга стрижнем особистості вважали Я

(еgо) - самосвідомість.
Це центральний архетип особистості, навколо якого концентруються всі психічні особливості
людини.
Сфера "Самості" - дещо проміжне між свідомим і несвідомим, центр тотальної особистості.
Самість — архетип цілісності особистості, самість об’єднує свідоме і несвідоме, що взаємно
доповнюють одне одного до цілісності. За Юнгом, самість означає всю особистість. Але вся
особистість людини не піддається опису, тому що її несвідоме не може бути описане. В концепції Юнґа
це найважливіший архетип. Розвиток самості — головна мета людського життя; самість об'єднує
всі вияви душі.

Одним з елементів аналітичної психології є теорія комплексів, тобто психічних сил індивіда, які,
перебуваючи у несвідомій формі, постійно нагадують про себе.
У несвідомому, на думку Юнга, завжди є комплекси спогадів індивідуального минулого,
передусім батьківські, дитячі комплекси, комплекси влади та ін.

Вони є своєрідними "психологічними демонами", які свідчать про силу влади несвідомого над
свідомими процесами.

26 Людина у суспільстві. Особа та особистість.

Людина завжди сприймала себе як частину людського загалу: чи то сімї, чи роду, чи нації. Арістотель
називав людину, до прикладу, істотою суспільною.

Людина і суспільство – це одне і теж, просто в різних виявах;людина на першому плані,

суспільство – на другому; суспільство – найперша сила, людина його одиниця.

Людина не може бути людиною поза суспільством, оскільки:

 Лише суспільство може накопичувати та передавати набутий досвід;

 тільки в суспільстві можуть стати значними здібності людини;
 тільки тут наша діяльність може розвиватись в різних напрямах;
 тільки воно може ставити перед людиною цілі, завдання, що перевершують індивідуальні
потреби та бажання;
 тільки суспільство може керувати надскладними видами діяльності;
 тільки в суспільстві виробляються засоби людської комунікації, символічні норми і стандарти
поведінки.

Реальним носієм процесів та здобутків сьогодні є людина, а суспільство виконує функцію

людського середовища.

Співвідношення понять "людина - індивід - особа - особистість -індивідуальність

 Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові
відмінності від усіх інших істот.
 Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому
властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості
 Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Як звичайно, до
поняття особи включають два найважливіших моменти.

По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються
соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних
соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає
представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.).

По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її

темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку
можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову
особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.Оскільки особа постає як певна якість
людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і
виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як
такої, особи як родової характеристики людини.

 Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість".

вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у
 особи такої "самосітї" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє
характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну
особистість.Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та
переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею.
 Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності
особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості
немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис
індивідуальності.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких

асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення,
без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і
не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність,
усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише
у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в
чомусь - не такі.

27. Сутність свободи. Свобода вибору. Право на свободу.

Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини,
що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не
внаслідок якогось примусу.

Від часів Античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим
філософським системам. Тож у певному розумінні філософія - це вчення про свободу.Для більшості
представників античної філософії - Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки - свобода є змістом і метою
людського існування.

Для представників середньовічної схоластики - Альберта Великого і Фоми Аквінського - свобода

розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж їхня свобода являє собою
єресь, тяжкий гріх.

У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної
рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах).

підстава свободи як феномену людського життя.

Кант вважає, що свобода – це не вседозволеність, а слідування категоричному імперативу.

Сказати «я повинен» всеодно, що сказати « я вільний». Мораль міститься в природі самої
людини. Мораль – це функція розуму. Ніщо зовнішнє не може встановлювати моральні закони, ні
виховання, ні задоволення, ні воля Божа.

Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не
стати свавіллям, насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Таким чином,
межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як
природної основи існування суспільства.

У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не
завжди збігаються з інтересами суспільства. У даному разі особистість під впливом законів суспільства
змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства.

Люди мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент
звичайно існує не одна, а кілька реальних можливостей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою
вільні у виборі засобів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і
перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншого плану дій. Що чіткіше усвідомлюють
люди свої реальні можливості, що більше засобів для досягнення поставленої мсти вони мають, то
більшою є свобода. У цьому і полягає об'єктивна

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найвідоміших представників

екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум,
проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує
долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться
з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а
ставленням людини до речей. Людина - вільна істота. Все залежить від того, ким вона захоче
бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед
собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з
місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як
підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає
речам. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна, бо вона обдарована розумом. Проте
свобода є не тільки благом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися
свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на
природу, на історію або на Бога. Існує лише один шлях втечі від свободи - смерть. Філософія свободи
Сартра трагедійна.

28. М. Вебер і К. Поппер. Суспільство як продукт взаємодії індивідів

Карл Поппер . «Відкрите суспільство та його вороги» — головна його книга. Вона являє собою
надзвичайно велику сукупність тлумачень до понять, які принципово важливими у формуванні
сучасного «відкритого» суспільства. На думку Карла Поппера «відкрите» суспільство – це вища
форма організації суспільства, яку він називає «великим», «благим» суспільством.
Концепція Карла Поппера, що викладена у творі допомагає відповісти на основне питання, що
постає перед відкритим суспільством – як можливо організовувати маси в спільноти без зайвого
обмеження свободи особистості під владою суспільства, без втрати цієї свободи повністю.
Відкрите суспільство – це суспільство, яке базується на визнанні того факту, що ніхто не має монополії
на істину, що різні люди мають різні погляди та інтереси, і що існує потреба в установах, які б захищали
права усіх людей і давали б їм змогу жити разом в мирі і злагоді.
Основними рисами, що характеризують відкрите суспільство, є
 верховенство права,
 демократично обрана влада,
 інститути громадянського суспільства,
 захист прав меншин.
Базові цінності відкритого суспільства — індивідуалізм, рівність у свободі, віра в розум. Головна
ідея відкритого суспільства — ідея правління закону.

Макс Вебер
Німецький соціолог Макс Вебер вважається засновником розуміючої соціології та теорії
соціальної дії.
Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує
рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені,
скеровані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди
роблять, а те, чому вони щось роблять.
Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує
поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів.
Соціальна дія передбачає два моменти:
 суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи
 орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає “очікуванням”.
 Не всі дії людей носять соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, — це просто
випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною
дією, бо велосипедист у своїй поведінці орінтується на поведінку іншого.

Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

• традиційну (визначається звичкою);
• афективну (визначається емоціями і почуттями);
• ціннісно-раціональну ( визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо
цінність поведінки незалежно від її успіху);
• цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням
цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення
успіху).

З цих чотирьох типів соціальної дії лише дві останні є суто соціальними та раціональними,
характерними для сучасного індустріального суспільства.
Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в ній співпадають сенс людської
діяльності та суть особистості діючої людини. По мірі зменшення раціональності соціальна дія стає
менш зрозумілою і недоступною для соціології.
Таким чином, М.Веберу належить центральне місце у класичній соціології. Його ідеї залишаються
актуальними і в сучасних умовах, що дає підстави говорити про “веберівський ренесанс”, або
відродження значущості його творчої спадщини нині, наприкінці XX ст.
Для соціології найбільш важливими є такі його положення:
• суспільство є автономна реальність, докорінно відмінна від природи;
• ця відмінність полягає у тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку
якої покликана досліджувати у свій специфічний спосіб соціологія;
• специфіка дослідницького методу соціології полягає у намаганні зрозуміти сенс вчинків та саму
діючу особу;
• з розвитком суспільства і самої людини в її діях зростає момент раціональності;
• зростання раціональності в ході історичного розвитку виступає одною з головних тенденцій поступу
людства в цілому;
• соціологія як наука повинна бути вільною від суб'єктивних оціночних суджень;
• професійна етика соціолога вимагає унезалежнення від пануючих в суспільстві ідеологій та власних
пристрастей і симпатій.
Наукова вага М.Вебера у розробці гуманістичної соціології полягає у тому, що він поставив людину,
її активність і творчість у центр наукового дослідження. На межі ХІХ-ХХ століть це знаменувало
початок принципового відходу від ідей позитивістського натуралізму, прорив до визнання
пріоритетності проблематики людини у соціологічному вченні. Саме Вебер змінює уявлення про
суспільство як цілісний організм на розуміння його як атомізований соціум, що складається з
соціальних дій індивіда. Вебер виступає одним із засновників формальної соціології з виробленням
оригінального аналітичного апарату. Він вводить у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної
поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробляє категорії влади, бюрократії, адміністрації
тощо.

29. Концепція індустріального і постіндустріального, технотронного і інформаційного суспільства

1.Родоначальником концепції «індустріального суспільства» вважається Дракер. Також у 60 рр. цю
теорію розробляли Ростоу, Еллюль та Арон.
 Дракер стверджує, що індустріальна система була встановлена десь у 20 ст. на основі великих
підприємст та корпорацій, що здійснювали масове виробництво. Виділяє суспільство
капіталістичне – вільне, соціалістичне – рабське
 Ростоу виділяє 5 стадій економічного зростання: традиційне суспільство-підготовка передумов
для піднесення-піднесення-рух до зрілості-ера високого масового споживання(ця стадія не
завершена, мають переважати сімейні та інтелектуальні цінності). Четверта стадія
характеризується постійним прогресом, удосконаленням техніки, поширенням нової технології
на всю сферу господарської діяльності, більш швидким зростанням випуску продукції порівняно
зі зростанням кількості населення. стадію Ростоу називає «індустріальним суспільством».
Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого
 користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не
виробництво, а «споживання і благоденство в самому широкому розумінні»
 Арон - в індустріальному суспільстві має переважати велика промисловість, існує технологічний
поділ праці, притаманний прибуток, різниця індивідуальних доходів через різну заробітну
плату .
Виділяє капіталістичне та радянське суспільство.
Капіталістичному притаманна приватна власність та поділ на власників та наймачів.
 Еллюль – концепція технологічного суспільства – техніка панує над суспільством і людиною,
всма сферами людського життя, вона є вирішальним фактором економічного розвитку.
 Гелбрейт – теорія врівноваженого капіталу. Виділяє великі корпорації та дрібне виробництво.
Корпорації здійснюють планування; нова класова структура – нема бідних та багатих, є освічені
та неосвічені чи малоосвічені, критикує мілітаризм.

2.Постіндустріальне суспільство – нова стадія суспільного розвитку, яка, на переконання західних

учених, приходить на зміну індустріальному суспільству. Концепцію постіндустріального суспільства
розробляють американські соціологи Д. Белл, А. Тоффлер.
Згідно з концепцією постіндустріального суспільства розвиток людського суспільства охоплює
три стадії:
аграрну (доіндустріальну)- на першій стадії переважає первинна сфера економічної діяльності –
сільське господарство; - Основними інститутами (формами соціальної організації) на першій стадії були
церква і армія
індустріальну - на другій – вторинна сфера – промисловість- на другій – корпорація
постіндустріальну- на третій – сфера послуг- на третій – університети
В основі такого поділу – передусім рівень розвитку техніки і суспільний поділ праці.
Науковий потенціал визначає могутність держави. влада зосереджується в руках учених.

Тоффлер - книга “Шок майбутнього”. Її осн. ідея: прискорення соціальних і технологічних змін
створює все більше труднощів для адаптації, надають шоковий вплив на індивіда . В даних умовах
збереження демократії можливе лише на основі її розширення і визнання плюралізму як осн. принципу
у всіх сферах товариств. життя. Кризу Т. пояснює переходом до нової цивілізації “третьої хвилі” (перша
- аграрна цивілізація, друга-індустріальна).
Ключова роль належить інтелектуальній власності та інноваційним технологіям.

3.Сформульована американським політичним діячем Збігневим Бжезинським (нар. 1928). У своїй

праці «Між двома століттями: роль Америки в технотронній ері»(1970)він запропонував власне
бачення майбутнього розвитку так званої капіталістичної цивілізації на технократичній основі.
Формування технотронного суспільства, на його думку, безпосередньо залежатиме від розвитку
техніки, особливо електроніки, зокрема комп'ютерів і засобів масової інформації, а політична
боротьба і соціальні конфлікти при цьому втратять своє значення.

4.Інформаційне суспільство – теоретична концепція постіндустріального суспільства. Головними

продуктами цього суспільства мають стати інформація та знання. Характерними рисами
суспільства є: збільшення ролі знання в житті суспільства, зростання кількості людей, зайнятих
інформаційними технологіями, зростання їх частвки у ВВП, зростання ролі інформаційних
технологій в суспільних та господарських відносинах, створення глобального інформаційного
простору, який забезпечує інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних
ресурсів.
Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства,
засновниками якої були З.Бжезинський, О.Белл, О.Тоффлер
Інформаційне суспільство – орієнтоване на людей, відкрите для всіх суспільство, в якому кожен
може створювати інформацію, мати до неї доступ, обмінюватись з іншими, реалізовуючи свій
потенціал .
суспільство, економіка якого базується на інформаційних технологіях, вся робота з
інформацією( використання, розповсюдження) становисть значну частину ще й культурної,
політичної діяльності; суспільство, створене внаслідок нової індустріальної революції на базі
інформаційних технологій, інформації, яка є виразником знань людей. Теорію інформаційно-
технічного суспільства розробив Еллюль: відмова від застосування політичної сили; всебічне
розгортання здібностей, руйнування спеціалізації, однобічності в професійній діяльності;
скорочення робочого часу; нові соціокультурні цінності.

30. Етнос і нація. Теорії нації.

Різниця між нацією і етносом

відмінність нації від етносу полягає в наступному:

 Нація є вищою формою етносу, що прийшла на зміну народності.
 Якщо існування етносів простежується в ході всієї світової історії, то періодом формування
націй стало Нове і навіть Новітній час.
 Нація, як правило, включає в себе відразу кілька етносів, зведених один з одним історичною
долею.
 Головною цінністю етносу є приналежність до стійкої групі, тоді як нація прагне вийти на новий
рівень розвитку

Етнос, етнічність – спільнота, в якій люди об’єднані вірою у спільне походження та наявністю
культурної єдності – мови, звичаїв, міфів, епосу і т.п.
Підставою віри у спільне походження можуть бути як деякі реальні, так і уявні обставини:
найчастіше ця віра ґрунтується на уявних обставинах, тобто на міфі про спільне походження.
Поняття етнос поєднує в собі об’єктивний складник – культурну спільність з суб’єктивним – етнічною
самосвідомістю

Етнічна самосвідомість – це усвідомлення індивідом своєї належності до даної спільності як

чогось відмінного від інших спільнот.

Ознаки, які спільнота використовує для того, щоб відрізнити себе від інших

 антропологічні (фізичні)
 ознаки побуту чи поведінки
 мова, вірування
 звичаї

Суч. англ.. дослідник Е. Сміт виокремлює такі ознаки етнічної ідентичності:

1) групова власна назва;

2) міф про спільних предків;
3) спільна історична пам’ять;
4) один або більше диференційованих елементів спільної культури;
5) зв’язок із конкретним “рідним краєм”;
6) почуття солідарності у значної частини населення.

Чим більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути, тим більше воно відповідає ідеальному
типу етнічної спільноти.

Етнічні нації – особливе етнічне утворення: в його виникненні етнічний чинник відіграє дуже
важливу роль, але доконче у сполученні з іншими чинниками, як-от: професійна культура,
ідеологія, політика та право.

Нація – спільнота людей, об’єднаних низкою чинників, серед яких найважливішим є етнокультурні
та політико-правові.

Сміт - нація – це колектив людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та
історичну пам’ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні
права та обов’язки для всіх членів.
 Що стотується європейських Н., то із чинників, які відіграли найважливішу роль у становлення
Н., це територія , етнічний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов’язаний
суб’єктивний чинник – національна самосвідомість

За умови, коли, за винятком хіба що компактного проживання на певній території, не існує ніякий
спостережуваних особливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної
політичної традиції тощо), але існує сильно виражене усвідомлення своєї громадянської згуртованості
та окремішності, можна твердити про існування політичної Н.Але це крайній випадок: переважно
національна свідомість тримається завдяки наявності деяких спільних і бажано унікальних (для даного
колективу людей) особливостей (або принаймні деякого унікального поєднання об’єктивних ознак,
кожна із яких, взята окремо, може бути спільною в даної Н. З іншими Н.)

ТЕОРІЇ
Комунікативна –Дойч,комунікація,комплементарність
Етатиська Гідденс,територія
Етнологічна-Сміт –етнос- розвиток-нація + територія,культ.риси,свої /чужі,відносни з іншими
спільнотами ,велике чис.нас.
інструменталістська – Андерсен, Гобсбаум - держ.влада конструює націю за допомогою масової
свідомості, задля досягення своїх цілей.

 Комунікативна
була сформульована Карлом Дойчем у праці "Націоналізм та соціальна взаємодія". Одне з
базових понять К. Дойча — взаємна відповідність або "компліментарність" , здатність елементів
певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного.
Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твердить К. Дойч, є спільнотою
компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами
для цього процесу є історична пам'ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі
всім членам спільноти. Компліментарність комунікативних навичок є першоосновою
внутрішньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня
суспільної комунікації індивідів.

 Етатистська теорія нації- заснована на принципі ототожнення нації з державою,

територіально-політичною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґідденс
твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію,
яку вважає об'єктом свого суверенітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній
науковій літературі: "Нація — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її.

 Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етніцистська) концепція нації

сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє такі ознаки нації:

 відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити "своїх" і "чужих";

 наявність історично успадкованої спільної території;
 відносно велика чисельність населення;
 зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;
 наявність спільних колективних почуттів;
 безпосереднє членство в групі з різними правами громадянства для всіх її членів;
 Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза потребує етнічного підґрунтя.
Існування етносу є необхідною передумовою виникнення нації.

Вчений-етнолог Михайло Тиводар твердить, що нація — це особливий стан розвитку етносу,

пов'язаний з творенням державності, національно-державних атрибутів, національної
свідомості і культури. Тобто, нація — це політизована етнічність.

 Інструменталістська теорія нації.

Ерік Гобсбаум та Бенедикт Андерсон
Критикуючи об'єктивістські концепції, вони формулюють суб'єктивістський підхід.
"нація — це уявлена спільнота",вони звернули увагу на психологічні чинники формування
нації.
На їхню думку, нації конструюються, оскільки державна влада прагне "втиснути" у масову
свідомість спільні цілі, ідеї, цінності, символи спільноти. Тому нація — це продукт
уявлення, сконструйована спільнота.

31. В Україні тривають складні процеси творення нації. Це процеси регулювання не тільки
соціальних, але й етнічних взаємовідносин у суспільстві.

За національним складом Україна відноситься до мононаціональних держав. Українці

становлять абсолютну більшість населення України. Більшість українців проживає на своїх
етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці завжди мали
чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами.
Слід мати на увазі, що в будь-якому сучасному суспільстві серед розмаїття соціальних
структур (вікової, статевої, освітньої, класової, професійної, поселенської, майнової тощо)
надзвичайно важливою є етнонаціональна. Вона може бути більш або менш виразно
окреслена, але однозначно можна стверджувати, що зовсім етнічно неструктурованих,
моноетнічних або, так би мовити, „етнічно чистих” суспільств у нинішньому світі не існує.
Зокрема, такі поняття, як „етнос”, „етнічна група”, „етнічна меншина”, „національна меншина”,
„етнічна спільнота”, „етнічна спільність”, часто використовуються як синоніми.

Українці становлять абсолютну більшість (понад 90%) у 13 з 27 регіонів України та переважну

більшість (70-90%) — в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60% лише у двох
областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка
українців не досягає 50% і становить 24,3% .

За даними першого перепису населення найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є

росіяни. Вони становлять близько 23 % загальної чисельності населення України. Найбільше
росіян проживає в Автономній Республіці Крим. Це єдиний регіон України, де вони становлять
більшість (58,3%). До 40% загальної чисельності населення регіонів становлять росіяни в
Луганській та Донецькій областях і представляють близько третини усіх росіян України.

Близько 5% населення України представлене західними (поляки, чехи, словаки) та південними

(болгари) слов'янами, романомовними (молдовани та румуни), фіноугорцями (угорці та естонці),
тюркомовними (татари, кримські татари, азербайджанці та гагаузи) народами.

До окремих етнічних спільнот належать в Україні євреї, вірмени та греки. Проте кількість
населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1% загальної чисельності
населення держави.

Серед компонентів етнонаціональної структури українського суспільства більшість

фахівців виокремлюють домінуючий або титульний компонент – український етнос, який
дає назву державі.
У процесі державотворення брали участь не лише українці, а й ті громадянами України, які
не є українцями за етнічним походженням (на момент проголошення суверенітету держави
вони складали 27 % населення країни).
Етнонаціональна група – людська спільнота поліетнічного суспільства, яка визнає свою
належність до певного етносу, при чому її представники можуть між собою безпосередньо
не взаємодіяти, але їх дії узгоджуються з метою творення нації на основі різнорідних
етнічних утв.
Моніторинг міжетнічної ситуації, здійснений 2002 р., свідчить, що у нас спостерігається
безконфліктний, інтегративний тип розвитку міжнаціональної взаємодії. З перших днів
 незалежного існування Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та
активної участі в соціально-економічному житті представників усіх меншин (22% від усього
населення України), котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру
суспільства.
Підтримання атмосфери толерантності, усунення чинників міжнаціональної напруженості і
конфліктів є одним з головних завдань України як демократичної держави.
Найважливішою передумовою гармонійного розвитку всіх етносів в українському суспільстві є
вирішення економічних проблем, подолання системної кризи, яку переживає Україна. Така
криза в поліетнічній державі може призвести до девальвації національних цінностей,
ксенофобії, проявів сепаратизму.
Процес етнічної ідентифікації України багато в чому унікальний. Наша держава являє собою
нетиповий (за європейськими стандартами) зразок держави з неповторними ознаками
етнополітичного поля: етнічна карта України, що підтвердили дані Всеукраїнського перепису
населення 2001 року, складається різних груп , що може використовуватися підставою для вимог
як національно-культурної, так і національно-територіальної автономії;

кількісно найбільший етнос – українці – мають дискримінований статус рідної мови;

асиміляційну загрозу становить не етнічна більшість, а етнічна меншість – росіяни
(йдеться про асиміляцію в російську культуру);
зосередженість основних продуктивних сил України в регіонах, де домінує культура (мова)
національної меншини;
суспільно-політична розчленованість держави має виразний регіональний вимір.

В етнонаціональній струтурі українського суспільства можна виокремити усталені та

неусталені етнонаціональні групи
Усталені етнонаціональні групи – це групи, які живуть в Україні протягом двох чи більше
поколінь. Усталеною етнонаціональною групою можна вважати групу, якщо її
представники другого (чи більше) покоління досягли працездатного віку. Якщо жоден
представник цієї групи, що народився в Україні, не досяг працездатного віку, то ця
етнонаціональна група є неусталеною .
До усталених етнонаціональних груп належать: титульна (або материнська)
етнонаціональна група – це українська етнонаціональна группа; етнонаціональна група, яка
може мати статус національної меншини, невизначений статус або статус корінного народу.
Неусталені етнонаціональні групи складаються з іммігрантів, які в палітрі поліетнічного
суспільства відрізняються своєю етнічною належністю від вищезазначених етнонаціональних
груп.
Отже, етнонаціональна структура складається з етнонаціональних груп, які є спільнотами
поліетнічного суспільства, котрі визнають свою належність до певного етносу. Представники
етнонаціональної групи можуть між собою безпосередньо не взаємодіяти, але їх дії
узгоджуються з метою творення нації на основі гетерогенних угруповань.

32.Фукуяма

У книзі "Кінець історії і остання людина" Ф. Фукуяма намагається відповісти на питання: "Чи має
історія напрямок, і чи є сенс думати, що може існувати універсальна еволюція у напрямку ліберальної
демократії і чи дійсно майже всі суспільства розвиваються в певному напрямку або їхні історії
рухаються по циклічним або просто випадковим шляхах?". В якості передбачуваного механізму
спрямованих історичних змін він обирає природні науки, так як завдяки науковому знанню
відбуваються різні історичні зміни, змінюється форма виробництва, культура, освіта і так далі. Ф.
Фукуяма вважає, що першим із способів, яким сучасна наука породжує зміни, це військове змагання.
Другий спосіб - це прогресивне підкорення природи з метою задоволення бажань людини, по-іншому це
називається економічним розвитком. За його словами, загроза війни змушує держави вибудовувати свої
соціальні системи за кресленнями, найбільш вигідним для створення і впровадження технологій.
Сучасна наука дає вирішальну військову перевагу тим товариствам, які можуть розробляти, виробляти і
впроваджувати технології найбільш ефективно, і відносна перевага зростає разом зі зростанням
швидкості технологічних змін. На його думку, саме ці обставини спонукали радянський уряд вжити
фундаментальні реформи в економіці, щоб надалі зберегти конкурентоспроможність в економічній і
військовій сфері. У своїх міркуваннях Ф. Фукуяма приходить до висновку, що науки породжують
спрямованість історії. Далі у нього виникає інше питання, якщо науки створюють спрямованість історії,
"чи може людство в цілому звернути спрямованість історії шляхом втрати наукового методу або
заборони на нього?". Це питання він ділить на два: 1. Чи може наука бути свідомо знехтувана
сучасними товариствами? 2. Чи може глобальний катаклізм послужити причиною мимоволі втрати
сучасної науки?
Розмірковуючи над цими питаннями, він приходить до висновку, що свідомо від благ цивілізації, які
створюються за допомогою наукових досягнень, людство не відмовиться. Навіть глобальний катаклізм
не може стати причиною втрати сучасної науки: "Оскільки, навіть, якщо вдасться знищити сучасну
зброю і накопичені знання, що дозволяють його створити, не можна знищити пам'ять про метод, який
зробив цю зброю можливою. Залежність людини від науки після катаклізму може навіть посилитися,
якщо вона виявиться за своєю природою екологічною, тобто якщо лише з допомогою науки можна
зробити Землю знову населеною " [10, с.256]. Він приходить до висновку, що циклічна історія можлива
тільки в тому випадку, якщо існуюча цивілізація зникне повністю, не залишивши ніяких слідів.
Поступальний ж рух науки породжує спрямованість історії. На йоо думку панування сучасної науки
навряд чи можна звернути назад, при будь-яких обставин. Західні інститути, так само як і науковий
метод, який був відкритий на Заході, володіють універсальним застосуванням. Існує глибинний
історичний механізм, який веде до довгострокової конвергенції поверх культурних кордонів: по-перше,
найбільш сильно в економіці, а потім у сфері політики, і нарешті - в культурі. В першу чергу цей процес
рухається вперед завдяки сучасній науці і технологіям, здібності яких створювати матеріальне
багатство, і знаряддя війни настільки великі, що роблять науку і технології необхідними для всіх
товариств. Розвиваючи своє припущення Фукуяма, не замислюється про негативні наслідки наукового
прогресу.
Першим хто засумнівався, на благо науки був Ж.Ж. Руссо. Французький філософ XX століття Рено
Генон вважає, так само як і Руссо, що наукові досягнення ведуть сучасний світ до загибелі. Він казав:
"Нові винаходи, число яких з кожним днем зростає, стають все більш і більш небезпечними завдяки
тому, що вони апелюють до таких сил, чия істинна природа залишається зовсім невідомою для
використовують їх людей. І більш ніж імовірно, що саме завдяки цим тривожним винаходам сучасний
світ сам породит причину власної загибелі, якщо рух у цьому напрямку не буде зупинено в найближчим
часом, поки це ще можливо ". Аналізуючи працю, А. Цофнас написав: "Історія по Фукуямі
розгортається, головним чином, в економіко- ідеологічній площині, як вектор реалізації двох людських
прагнень - до задоволення матеріальних потреб і до теоретичному обгрунтуванню свого місця в
суспільстві та державі". Ф. Фукуяма переконаний, що саме наука веде до капіталізму в сфері економіки
і до лібералізму у сфері політики. Але є такі країни, які пройшли перші етапи індустріалізації, стали
економічними розвинутими, урбанізовані, що володіють сильними державними структурами, але при
цьому не стали ні капіталістичними НЕ демократичними. До них відносяться держави з центральним
плануванням економіки і комуністичним режимом. Яскравим прикладом такої держави може служити
Радянський Союз. Завдяки ідеологічної пропаганди серед малограмотного населення, Радянський Союз
почав не тільки швидкими темпами розвиватися, але й поширювати свою ідеологію. На думку Е.
Чорана щоб виділятися серед інших народів, знайти своє неповторне обличчя, народу потрібна
божевільна ідея, яка, ставлячи перед ним мети, веде його вперед. Так комуністичне вчення діє як
стимулятор: штовхає вперед, сприяє розширенню. Ф. Фукуяма вважає, що саме поширення комунізму
перешкодили становленню демократії в XX столітті, так як вона діяла на зачатки демократії в
відстаючих країнах. Комуністичні ідеї особливо в повоєнний час поширювалися з неймовірною
швидкістю. Він сказав: "Вважалося, що тоталітарна держава може не тільки вічно продовжувати своє
існування, але розмножуватись по всьому світу, перетворюючи себе як вірус. Коли комунізм був
занесений в Східну Німеччину, на Кубу, у В'єтнам, в Ефіопію - він всюди з'являвся утримуваним
авангардною партією, централізованими міністерствами, поліцейським апаратом і ідеологією, що
охоплює всі сторони життя. І ці інститути діяли незалежно від національних чи культурних традицій
розглянутих країн " [10, с.379]. Щоб не допустити поширення комунізму, демократичні держави почали
поширювати свою політику. Основна думка, полягає в тому, що західна ліберальна демократія - вот та
ідейна основа, єдина ідеологічна модель, яка, перемігши інші, забезпечить нам безконфліктний,
несуперечливий світ. Це протистояння увійшло в історію як "Холодна війна". Цей термін був введений
в обіг У. Черчіллем в Фултоні 5 березня 1946 року. У своєму зверненні він констатував, що Європа
виявилася розділеною "залізною завісою", і закликав західну цивілізацію оголосити війну "комунізму".
У ході "Холодної війни" триває постійна гонка озброєння, застосовуються економічні заходи тиску,
здійснюється організація військово-стратегічних плацдармом і баз. Гонка озброєнь сприяла розвитку
економічної кризи в соціалістичних країнах, які на власному досвіді переконалися в неефективності
центрального планування. Незабаром були зроблені деякі реформи, які призвели до розпаду
Радянського Союзу і зникнення комуністичних ідей. "Ідеологічна загроза, яку вони представляли для
ліберальних демократій, зникла, а після відходу Червоної армії зі Східної Європи багато в чому зникла і
військова" [10, с.380]. Ф. Фукуяма бачить у повороті соціалістичних країн до демократичних цінностей,
до використання ринкових механізмів у економіці, торжество ліберально-демократичних ідей. Він має
всі підстави вважати цю перемогу остаточною, і тому висуває гасло про "кінець історії". Теза кінця
історії базується на двох основних постулат: ідеї остаточної перемоги лібералізму над комунізмом в
ідеологічній боротьбі і на представленні сучасного західного суспільства як деякого демократичного і
егалітарного ідеалу, який і досягнутий завдяки лібералізму. З падінням комунізму історичне завдання
людства була вирішена, і більше немає, і не може бути загрози ліберальної демократії у світовому
масштабі і історичному сенсі. Ідеологія лібералізму - основа для об'єднання людей Землі в єдине
Людство. А її єдино можливі наслідок - універсальна і остаточна форма правління у вигляді ліберальної
демократії західного зразка.

«Кінець історії та остання людина» (1992) – одна з найпопулярніших політичних праць кінця ХХ ст.
Книга написана на основі статті «Кінець історії?» (1989), у якій Фукуяма стверджував, що «за останні
роки у світі виник небувалий консенсус із приводу легітимності ліберальної демократії як системи
правління» (який підсилювався поступовою поразкою конкуруючих ідеологій – фашизму, комунізму та
ін.).
Прагнучи спрогнозувати характер і напрямок розвитку сучасного світового політичного процесу, Ф.
Фукуяма стверджує, що поширення по всьому світу західних (демократичних) цінностей і ліберальних
принципів функціонування економіки неминуче приведуть до формування ліберальної демократії, що
являє собою «кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства».
Історія людства, за Фукуямою, закінчується разом із політичним протистоянням періоду “холодної
війни”, що давав найбільший імпульс розвитку цивілізації. Вчений висуває модель повного
домінування ліберальних цінностей, реалізація якої призведе до «кінця історії» – закінчення періоду
політичного та ідеологічного протистояння, створення глобальної ліберально-демократичної
цивілізації.

Ідеї лібералізму з якими Фукуяма пов’язує кінець історії:

 вільні вибори всіх інститутів влади,

 створення системи стримування і противаг,
 правова держава,
 рівність громадян перед законом,
 вільний ринок і конкуренція, що дозволять людині реалізувати свою ініціативу і самостійність не
лише в економічному житті, а й в усіх сферах його суспільних відносин,
 рівність можливостей кожного члена суспільства.
 головним є самоцінність індивіда.
33 Історія суспільства як предмет філософського пізнання.

Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна

модель, що виникла в епоху рабовласництва. Суспільство, як і окрема людина, крізь призму даної
моделі розглядалися в системі загального світового (Божого) порядку - космосу (Бога), що
виступає джерелом і першоосновою всього сущого. Стихійна реалізація історичної необхідності
породжувала і підтримувала в людей упевненість в існуванні долі, у Божій обумовленості існуючих
відносин, порядків, а також усіх змін, що відбуваються. Тому Боже (космічне) першоджерело
існування суспільства і діючих у ньому законів і моральних норм - основна тема древніх міфів.

Історики і філософи Античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що

розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття. Звідси випливає релігійно-
міфологічний характер їх поглядів.

Якщо релігійно-міфологічна концепція виникла на ґрунті античної філософії, то теологічна концепція

зародилася в надрах схоластичної філософії. Середньовічне ж мислення було теоцентричним:
реальністю, що визначає усе суще, у тому числі і в громадському житті, для нього була не
природа, а Бог.

У найбільш повному вигляді ця концепція набула розвитку у вченні Аврелія Августина, а пізніше Фоми
Аквінського. Августин вважав, що вся історія визначається Божою волею, а всі вади суспільства
пояснюються первородним гріхом Адама і Єви. Розвиваючи ці ідеї, Фома Аквінський стверджував, що
нерівність людей є вічним принципом громадського життя, а поділ на стани встановлений Богом.

У Новий час поширилась натуралістична концепція громадського життя, представниками якої були
Ісаак Ньютон, Рене Декарт, Шарль Луї Монтеск'є, Джон Локк та ін., хоча перші натуралістичні ідеї
можна знайти ще у творах давньогрецьких філософів. Так, наприклад, Демокріт висловлював думку про
те, що все громадське життя має природне походження, Аристотель же висунув ідею про природне
походження соціального розшарування людей.

У чому ж сутність даного підходу? Натуралізм (від лат. natura - природа) як філософський принцип
розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних і т. ін.
Відповідно до даного принципу тип суспільства і характер його розвитку визначаються кліматичними
умовами і географічним середовищем (географічна школа - Лев Мєчников, Василь Ключевський та ін.),
біологічними, расовими, генетичними особливостями людей (соціальний дарвінізм: Томас Мальтус,
Людвіг Гумплович, Вільям Самнер; расово-антропологічна школа: Жозеф Артур де Гобіно й ін.),
космічними процесами і ритмами сонячного випромінювання (Олександр Чижевський, Лев Гумільов).
Таким чином, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину - до рівня тільки природної
істоти. Головний недолік даної концепції полягає в ігноруванні якісної своєрідності людини, у
приниженні людської активності, у запереченні людської волі.

На відміну від натуралістичної концепції ідеалістична модель ізолює людину від природи, перетворює
духовну сферу громадського життя на самодостатню субстанцію. Такс ідеалістичне розуміння історії
виникає в результаті абсолютизації духовного фактора в людському бутті і знаходить своє відбиття в
принципі: "Ідеї правлять світом".

Вершиною об'єктивно-ідеалістичної моделі розуміння суспільства є погляди Гегеля, який висловив ряд
геніальних здогадів про закономірності розвитку суспільства. За Гегелем, історія рухається вперед не як
стихійний процес. Вона складається з дій окремих людей, кожна з яких прагне реалізувати свої
здібності та егоїстичні цілі. Однак внаслідок дій людей, що дбають про свій інтерес, виникає щось нове,
що відрізняється від їхніх первісних задумів. У цьому, вважає Гегель, і полягає "хитрість історичного
розуму", саморозвиток і самопізнання якого і являє собою власне історичний процес.
Таким чином, якщо з погляду натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в
ідеалізмі функцію творчого початку виконує світовий розум (об'єктивний ідеалізм), нічим не обмежена
людська активність, насамперед духовно-вольова (суб'єктивний ідеалізм).

Недоліки натуралістичної й ідеалістичної моделей намагалися розкрити творці діалектико-

матеріалістичної концепції розвитку суспільства, німецькі філософи, соціологи Карл Маркс і Фрідріх
Енгельс.

У чому полягає сутність соціальної концепції марксизму? З погляду марксизму, що ґрунтується на

роботах Чарльза Дарвіна, Льюїса Моргана, процес формування суспільства своїм вихідним пунктом має
виокремлення людини з тваринного світу при формуванні у предків людини соціально-спонукальних
мотивів у поведінці. Завдяки цьому, крім природного добору, вступає в силу і соціальний добір. У
процесі такого "подвійного" добору виживали і вважалися перспективними ті найдавніші спільності
людей, що у своїй життєдіяльності підкорялися певним соціально значущим вимогам, наприклад, бути
згуртованими, допомагати одне одному, турбуватися про долю нащадків і т. ін. Так поступово в ході
історичного розвитку людина, образно кажучи, ставала на рейки соціальних законів, сходячи з колії
біологічних закономірностей.

Процес соціалізації людини здійснювався в першу чергу в процесі праці, навички до якої постійно
вдосконалювалися, передавалися від покоління до покоління, утворюючи таким чином речовинно-
фіксовану "культурну" традицію. Праця, стимулюючи людей до спільної діяльності, обумовила
виникнення і розвиток різноманітних видів спілкування, виникнення членороздільної мови, утворення
виробничих відносин. Таким чином, праця і виробничі відносини, що виникли на її основі, є головними
матеріальними силами, які привели до появи і вдосконалення власне людської форми існування -
суспільства.

К. Маркс, аналізуючи закономірності розвитку вже сформованого суспільства, значно розширює сферу
дії матеріалізму і поширює її на сферу суспільних відносин. Цей підхід надалі почали називати
матеріалістичним розумінням історії. Відповідно до цього підходу система виробничих відносин
становить у суспільстві першооснову - базис, на якому формуються всі інші відносини людей - правові,
політичні, ідеологічні і т. д.-надбудова

Тепер кілька слів про сучасні підходи до суспільства. Усі сучасні соціально-філософські і соціологічні
концепції людини і суспільства так чи інакше розглядають його як сукупність соціальних взаємозв'язків
і взаємодій людей у процесі задоволення їхніх потреб. Наприклад, одна з найвідоміших концепцій
суспільства, створена Максом Вебером (1864-1920), зветься інтерпретацією соціальної дії. Головною
ідеєю веберівської концепції, та й усієї його соціології, є обґрунтування можливості максимально
раціональної поведінки, що виявляється у всіх сферах людських взаємин. Згідно з цією концепцією
соціальна дія має зміст, якого вона не має в природі. Для розуміння цього змісту необхідна відповідна
інтерпретація. У цьому і полягає головна ідея Вебера: завжди і скрізь, в усі епохи природу суспільства
необхідно розуміти як тлумачення змісту соціальних дій людей. Необхідно додати, що під соціальною
дією мають на увазі не будь-яку дію, а дію, "суб'єктивний зміст якої належить до поведінки інших
людей". Виходячи з такого підходу, не можна вважати дію соціальною, якщо вона є суто наслідуваною,
афектною чи коли вона орієнтується на яке-небудь природне явище.

Ще одна з відомих сучасних концепцій людини і суспільства-так звана концепція методологічного

індивідуалізму, що склалася на основі ідей марксизму, тейярдизму, неофрейдизму і соціобіологізму,
розглядає суспільство як продукт індивідуальної взаємодії. На думку Карла Поппера (1902-1994), суть
даної концепції полягає в тому, що кожне колективне явище ми повинні розглядати як результат дій,
взаємодій, цілей, надій і думок окремих людей і як результат створених і охоронюваних ними традицій.
Відповідно до цього розуміння соціальна сутність індивіда запрограмована не тільки суспільством, а й
космо-природно-товарно-соціальним буттям, оскільки людина є космо-природно-товарно-соціальною
істотою. Тут потенційна духовність космосу реалізується людиною в його об'єднаннях.
Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що
розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття

людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати,
розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає
спільність, союз, співпраця.Добре відомо, що людина не може існувати поза суспільством. Адже,
як помітив ще Аристотель, поза суспільством може жити тільки геній чи божевільний. Тому
природно, що одне з найважливіших місць серед філософських проблем посідає проблема
людського суспільства чи просто суспільства
Як специфічна форма матеріального світу, особливий різновид діяльності, суспільство є не лише
матеріальним, а й духовним утворенням, носії якого єдино відомі суб'єкти, усвідомлюють свою
життєдіяльність.

Соціальна філософія при вивченні суспільства акцентує увагу на сутності і закономірностях

розвитку суспільства, на цілях, рушійних силах, змісті і спрямованості історичного процесу.

Соціальна філософія під поняттям "суспільство" має на увазі продукт цілеспрямованої і розумно
організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а на
основі спільних інтересів і договору.

Суспільство існувало не завжди. Воно виникає на певному етапі розвитку й має свою історію.
Важливу роль у цьому зіграло природне середовище, яке є основою виникнення життя, підставою
формування сфери живих організмів, в тому числі й людиноподібних істот, та передумовою для
розгортання матеріально-виробничої діяльності. Завдяки праці, трудовій діяльності, мові,
спілкуванню та іншим факторам відбувається соціалізація людиноподібної істоти, формується й
утверджується нова, - відмінна від природно-біологічної, - соціальна реальність. Витіснення й
обмеження "зоологічного індивідуалізму" супроводжувалося формуванням і набуттям власне
людських якостей. Колективізм, згуртованість, взаємодопомога, турбота про рідних, близьких,
майбутні покоління та інші соціальні фактори й спонукальні мотиви викликали до життя появу
моральних норм (табу), які закріплювалися як шляхом відбору, так і передачею й успадкуванням
досвіду. Цьому найбільше сприяли колективна знарядійно-трудова діяльність, навички до якої
постійно удосконалювалися, набуваючи свідомих, цілеспрямованих дій - тобто людської праці.
Вони, передаючись від покоління до покоління, заклали фундамент для формування культурної
спадщини людства.
Активно вплинув на цей процес і спосіб діяльності, який історично розпочався з моменту
виготовлення й застосування знарядь праці. Усвідомлена, цілеспрямована діяльність стала
колективною працею, витісняючи дотрудову діяльність, надавала їй життєвої сили і сенсу. Праця,
виготовлення знарядь праці стали "вагомим чинником соціалізації людини та її формування (в
першу чергу, виробничих відносин). Завдяки їм стає можливим регулювати Й контролювати процес
обміну речовини з природою. Поряд з цими процесами йшов процес становлення власне людської
мови, як засобу спілкування, обміну думками й розвитку мислення. "Вплітаючись" у контекст
трудової діяльності, вони впливають на функціонування трудового процесу, ускладнюють його
структуру і розширюють можливості соціалізації людини.
Ці та інші фактори лягли в основу формування суспільних відносин, соціальної сутності людини.
Цим самим, цей процес постає як одночасне становлення людини і суспільства, у ході якого
утверджувалася система історично визначених форм суспільних відносин, котрі формувалися й
виникали у ході діяльності людей по перетворенню природи, свого власного єства та життя.
Виникнення суспільства -двоєдиний процес, у якому соціальні сторони: людина і суспільство
взаємообумовлюють і передбачають одна одну. Суспільство виникає лише за наявності
соціальних "атомів" - індивідів та колективів людей. Без людини ніяке суспільство відбутися не
могло б, але й власне людина ставала соціальною істотою лише у суспільстві, творячи його.
Становлення суспільства - це виникнення й набуття нової, соціальної якості, яка істотно
відрізняється не лише від світу неживої, а й живої природи. Діяльність суспільства чи окремої
людини є одухотвореною, просякнутою сенсом життя й наявністю конкретних цілей (мети). Тільки
для них властива єдність матерії й духу, і тільки завдячуючи цьому матеріальний світ одержує
можливість бути осяяним духовно. Тому, продуктами діяльності людини, суспільства є як
матеріальні, так і духовні цінності. Специфічність суспільного проявляється і в раціональному
наслідуванні, здатності успадковувати культурну спадщину, відбираючи і втілюючи в життя кращі
зразки та трансформуючи їх, зберігати й передавати новим поколінням від однієї цивілізації
(формації) до іншої. Завдяки знаковим системам (мові, писемності й таке інше) стало можливим
отримувати, засвоювати, зберігати й передавати інформацію. Спілкування між епохами стає
можливим завдяки соціальним факторам.
В своєму розвитку суспільство послідовно гфоходить різні стадії якісних перетворень, набуваючи все
досконаліших форм. Воно є явищем цивілізаційного процесу, а відтак - конкретно-історичною
сукупністю взаємодіючих суб'єктів та умов їх життєдіяльності. В цьому сенсі не існує абстрактного
суспільства, а були, є і будуть конкретні форми соціальної організації людей. Суспільство завжди має
обов'язкові риси, властивості, які відрізняють його від інших утворень.

34 Стадійні моделі історії. Гегель і Маркс. Ю.Габермас.

Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії історії із середини XVII ст. Теорія
стадійного розвитку виходила з того, що процеси розвитку проходять послідовними, якісно
відмінними етапами - стадіями. Теорія стадійного розвитку - це вчення про закономірності
індивідуального розвитку людських спільнот. Вона передбачає наявність певних визначених стадій
історичного розвитку людства. У той же час ідея стадійності розвитку людства має бути доповнена
баченням унікальності окремих цивілізаційних систем.

Головна увага приділяється вивченню історичних процесів у часі, на основі внутрішніх

механізмів розвитку. Це погляди авторів Стародавнього Риму, доби Відродження та Просвітництва
(Д. Віко, А, Ж. Ж. Руссо, А. Сен-Сімона, Г. Гегеля, О. Конта, М. Костомарова, М. Грушевського, В.
Винниченка, М. Драгоманова, І. Франка, К. Маркса, В.І. Леніна.

В основу марксистського підходу до аналізу світового історичного процесу покладено ідею про
шість (п'ять у радянській інтерпретації) суспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої
історії:
 первіснообщинна,
 азійська,
 антична (рабовласницька),
 феодальна,
 капіталістична,
 комуністична
Визначальною основою кожної з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер
суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства.
Їх особливості безпосередньо пов'язані з інтересами певних соціальних груп людей, що мають різне
відношення до суспільної власності, передусім до засобів матеріального виробництва.
Одні з них володіють такими засобами (експлуататори), інші позбавлені їх (експлуатовані).
Відповідно різною є їхня роль у суспільній організації праці, а отже, різна міра і форми користування
результатами (продуктами) суспільної праці. Такі протилежні соціальні групи Маркс назвав
класами, пов'язавши їхнє існування з певними історичними фазами розвитку матеріального
виробництва.
Особливості відносин між класами зумовлені динамікою суперечностей між продуктивними
силами і виробничими відносинами, що мають об'єктивний характер. Тому відносини між класами
неодмінно загострюються, призводять до класової боротьби, внаслідок якої порушується
домінуючий статус певного панівного класу, який з часом, під тиском загострених суспільних
суперечностей, поступається місцем новому зріючому класу.

Зміна панівної верстви зумовлює і зміну сутнісної ознаки експлуатованих верств, тобто
протиборство одних антагоністичних класів неодмінно породжує нову антагоністичну пару
історичних суб'єктів, які, у свою чергу, через класову боротьбу готують появу інших. З огляду на
це боротьбу між рабами і рабовласниками, кріпаками і феодалами, пролетарями і буржуа Маркс (у
контексті гегелівської діалектики боротьби протилежностей, що зумовлює розвиток як перехід на
вищий щабель через їх подолання) розглядає як рушійну силу світового історичного прогресу, суть усіх
антагоністичних формацій, головну причину переходу від однієї формації до іншої.

Основи наукової типізації історичного процесу заклав Гегель. Він вважав, що історію роблять
люди, але в той же час в ній здійснюється деяка об'єктивна логіка. Східці історії - це етапи
самопізнання світового духу, прогрес у свідомості свободи. При цьому кожен ступінь знаходить
найбільш адекватне вираження у дусі певного народу, який і реалізує цей ступінь своєї історії. Гегель
виділяв три таких історичних ступеню і відповідно три типи суспільства :

 східний світ,
 античність,
 німецький світ.

Одночасно він бачив і усю складність стосунків кожного історичного типу з реальністю: різні
країни в різній мірі утілюють сутнісні характеристики того або іншого історичного суспільства.

Заслуговує уваги теорія соціальної еволюції, що запропонована Юргеном Хабермасом, який

вважає головними людськими формами життєдіяльності не працю, а спілкування і мову. Мова,
мовна комунікація і мовне розуміння є тим надприродним явищем, що забезпечує рівень
соціокультурного розвитку, формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Все
залежить від характеру комунікації.

Ось чому історію форм праці Юрген Хабермас намагається замінити історією комунікативних
процесів у трьох основних сферах людської діяльності:
праці,
мові
владі.

І тут визначальну роль відіграє розуміння людиною суті соціального, тобто знання. Тому
історичний процес є соціокультурним процесом навчання, освітою, а фундаментальна основа
соціальності - навчання кожного індивіда. Рівнем навчання визначається еволюція суспільства,
що пройшла чотири суспільні формації –

 передвисококультурну,
 традиційну,
 капіталістичну
 посткапіталістичну (державно-соціалістичну).

Перехід від однієї до наступної формації відбувається шляхом політичної дискусії, свідомої заміни
принципів суспільної організації, а не шляхом революції

35 Цивілізаційна унікальність розвитку людства. О.Шпенглер. Д.Тойнбі

Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження,
розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній
організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та
ідеали, ментальність (світогляд).

Цивілізації А. Тойнбі
Успішно розвиваючися цивілізації проходять стадії виникнення, зростання, надлому і розкладання.
Розвиток цивілізації визначається тим, чи здатна творча меншість цивілізації знаходити відповіді на
виклики природного світу і людського середовища. Тойнбі відзначає наступні типи викликів:
 виклик суворого клімату (єгипетська, шумерська, китайська, майянська, андская цивілізації),
 виклик нових земель (мінойська цивілізація),
  виклик раптових ударів від сусідніх товариств (еллінська цивілізація),
 виклик постійного зовнішнього тиску (російська православна, західна цивілізація)
 виклик утиску, коли суспільство, втративши щось життєво важливе, спрямовує свою енергію на
вироблення властивостей, що відшкодовують втрату.

Кожна цивілізація дає сформульований її «творчою меншістю» Відповідь на Виклик, киданий їй

природою, соціальними протиріччями і особливо іншими цивілізаціями.
На стадіях виникнення і зростання творча меншість знаходить відповідь на виклики оточення,
авторитет його зростає і відбувається ріст цивілізації.

На стадіях надлому і розкладання творча меншість втрачає здатність знаходити відповіді на

виклики оточення і перетворюється в еліту, яка стоїть над суспільством і керуючу вже не силою
авторитету, а силою зброї. Більшість населення цивілізації перетворюється у внутрішній пролетаріат.
Правляча еліта створює універсальне держава, внутрішній пролетаріат - вселенську церкву, зовнішній
пролетаріат створює мобільні військові загони.

На відміну від Шпенглера, якого зовсім не цікавили ніякі інші культури, крім виділених їм восьми
«великих», Тойнбі як історик стурбований тим, щоб описати все історично існували цивілізації.

Вчення про культуру і цивілізацію О.Шпенглера

У поглядах Данилевський зближувався зі Шпенглером, який також дотримувався думки, що

історія є послідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць,
назвавши їх «культурами». «Античність і Захід, поряд з Індією, Вавилоном, Китаєм, Єгиптом,
арабською та мексиканською культурою, — це окремі світи становлення, що мають однакове значення
в загальній картині історії" — зазначав Шпенглер. Однак, на відміну від Данилевського, він
виокремив усього вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку:
античну, арабську, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, китайську й
культуру майя.

Найдокладніше Шпенглер проаналізував життєвий цикл лише античної, арабської,

західноєвропейської та індійської культур.

Кожний з виділених ним культурних світів має ідентитний життєвий цикл, що нагадує життєвий
цикл організму:
зародження, зростання, розвиток» занепад і загибель.
Тому у кожній культурі виділяють —
 дитинство (варварство первісного суспільства), юність (початок розвитку політичної
організації, мистецтва й науки),
 зрілість (розквіт усіх важливих сфер суспільного життя)
 старість з її неодмінним супутником — смертю.

Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції внутрішньої

деталі окремо взятої культури, адже послідовність фаз у межах кожної культури має в собі не
більше історичності, ніж наступність у декількох фазах життя комахи

Кожна фаза в будь-якій культурі Шпенглера автоматично переходить у наступну, як тільки

настає її час. Фіксованим є не лише цикл фаз, а й час, призначений для нього.
Внутрішню цілісність кожної культури забезпечує її природний набуток, трансцендентний
«прафеномен», що розвиває свої творчі можливості на стадіях вростання — розвитку, а вичерпує їх на
стадіях старіння і смерті, зумовлюючи перехід її до нетворчої фази, на рівні буття якої не виникає вже
нічого нового.
Шпенглер називає фазу творчого занепаду культури «цивілізацією», на проти вагу розумінню
цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Цивілізація в його розумінні—це
період творчого безпліддя конкретної культури, ще уподібнюється до сухого дерева.
Характерними її особливостями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, домінують
відверті скептицизм і нігілізм. Для західноєвропейської культури, за прогнозом Шпенглера,
настане така пора через два—три століття.

36 Європа як філософське поняття Україна і Європа

Характеризуючи філософію культури як витвір європейської думки, ми не вбачатимемо в європеїзмі

квазіісторичного означення, наділеного високими моральними рисами, але утопічного ідеалу. Під
Європою ми розумітимемо не стільки соціально-економічну систему й лад життя, скільки метод,
якому відомий досвід культури як критичного розумування. Перенесення акцентів з ідеалу на
метод дасть можливість критично поглянути на засновки та висновки європейської думки. Адже
"місце" Західної Європи не зайняте цілковито самим Заходом Європи. Подібно до території
"фаустівської душі" (О. Шпенглер), воно не простягається від Рейну на сході Європи до Тахо на її
заході.
Проте ми не можемо не визнати наявності в Європі чогось унікального, що відчувається не
лише нами, а й іншими відламами людства, якогось первня, що змушує їх європеїзуватися,
незважаючи на наполегливе прагнення зберегти духовну автономію. Слід зважити також на
ентузіазм, із яким нині обговорюється проблема "Україна-Європа", що супроводжується
закликами "йти до" або, навпаки, "тікати від" Європи. "І вся справа в тім, — застерігає М. Зеров,
— як ми цей процес об'європеювання, опанування культури переходитимемо: як учні, як несвідомі
провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє, — чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу,
дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх ізсередини, в їх культурному єстві"
Уявлення про філософію культури як культурну самосвідомість європейської людини
легко вкладається в європейську парадигму особи-самосвідомості, або особи-відповідальності.
Виявлене й осмислене у Європі, таке коло уявлень найбільше споріднене з європейським духом,
саме звертаючись до нього, можна осягнути духовний зміст великих "осьових" культур. Адже,
якщо ці культури не знали притаманної новоєвропейській добі явленої зверненості свідомості до самої
себе, це не означає, що там не існувало цієї глибинно-інтуїтивної зверненості...
В основі економічного та соціального процвітання Європи лежить перш за все культура,
цивілізація. Саме Європа створила сучасний світ таким, яким він є, саме тут були закладені
основи сучасного державництва, громадянського суспільства, ефективної ринкової економіки,
системи соціальної справедливості.
Європейська історія – це історія війн, перемог, технічних досягнень, але передусім – це
історія народження ідей, цінностей і великої культури. Саме тому Європа виглядає такою
привабливою для "інших світів".
Україна не зможе інтегруватися до Європейського Союзу, допоки українське суспільство
не почне інтегруватися в європейську систему цінностей. Допоки ми з вами не почнемо такі цінності
поділяти і сповідувати.
Це красномовно доводить досвід країн Східної Європи. Вони досягли успіху у своїх реформах не
тільки тому, що просто щиро хотіли повернутися до європейської родини, а тому що приєдналися до
європейських цінностей.

37 Онтологія і гносеологія. Предмет гносеології і її методи

Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття
світу, глибинну основу всього сущого - постійні і змінні властивості світу речей: матерія, рух,
розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості
предметів.
Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші якості і
властивості буття як реальності. Реальність світу багатогранна. Вона охоплює світ природи і світ
культури - того, що створено, породжено людиною.
Серед основних форм буття виділяють:
а) буття речей (тіл), процесів (стан природи), вироблених людиною культурних цінностей;
б) буття людини, що поділяється на власне людське (справжнє) існування і перебування людини у світі
речей (несправжнє), функціональне існування;
в) буття духовного (ідеального), яке існує на індивідуальному і позаіндивідуальному рівнях;
г) буття соціального, яке має індивідуальний (окремішність) і суспільний (колективний) виміри.
Категорія буття - це гранично загальна абстракція, яка об'єднує за ознакою існування
найрізноманітніші явища, предмети і процеси природи, людські колективи та окремих людей,
соціальні інститути, рівні, форми і стани людської свідомості.

Гносеологія — це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх

властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності
пізнавального процесу.
Передусім в питанні про пізнанні важливим є поняття знання. "Знання" - об'єктивна реальність, дана
у свідомості людини, яка у своїй діяльності відбиває, ідеально відтворює об'єктивні зв'язки
реального світу.

Поняття істинне знання і знання можуть не співпадати, оскільки останнє може бути недоведеним,
неперевіреним або неістинним.

Пізнання якраз спрямоване на придбання знання, його постійне поглиблення, розширення і

вдосконалення. Це така взаємодія об'єкта і суб'єкта, результатом якого є нове знання.

У пізнанні існують різні рівні: чуттєве пізнання, раціональне пізнання (мислення), емпіричне
(досвідчене) і теоретичне.

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

а) відчуття - відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів
організму внаслідок їх впливу на рецептори;
б) сприймання - цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх
вплив на рецепторні поверхні органів чуття;
в) уявлення - образи предметів і явищ дійсності, створені внаслідок їх впливу на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як глузд (початковий рівень
мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і
розум (вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче оперування абстракціями і
рефлексією). Його формами є:
а) поняття - форма мислення, яка відображає предмети з їх загальними та істотними властивостями;
б) судження - форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки
предметів з їх властивостями або відношення між предметами чи їх множиною;
в) умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) отримують нові думки
(висновки).

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в

людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступенями, а двома моментами єдиного
пізнавального процесу.
У розгляді проблеми - чи пізнаваний світ - виділяють такі навчання як агностицизм і скептицизм.
Представники агностицизму (Юм) заперечують (повністю або частково) принципову можливість
пізнання об'єктивного світу. Прибічники скептицизму, не заперечуючи таку можливість, проте або
сумніваються в цьому, або розуміють процес пізнання як просте заперечення пізнаваності світу.

Процес пізнання здійснюється на науковому і донауковому (позанауковому) рівнях. Донауковий

(позанауковий) рівень репрезентує мислення звичайної людини, яка не обтяжує себе думками про
правильний вибір найкращого способу пізнання. Буденне пізнання спирається на повсякденний
життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду ("наївний реалізм"). Цим воно відрізняється від
наукового пізнання (логічний реалізм). Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин,
висококваліфікований науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує. І
на донауковому, повсякденному рівні, і на підставі свідомо обраного методу суб'єкт пізнавальної
активності завжди прагне достовірного знання, шукає істину.
Предметом теорії пізнання (гносеологія) як філософської дисципліни являються: природа
пізнання як цілого, його можливості і межі, відношення знання і реальності, знання і віри,
суб'єкта і об'єкту пізнання, істина і її критерії, форми і рівні пізнання, його соціокультурний
контекст, співвідношення різних форм знання. Суб'єктом теорії пізнання є людина як громадська
істота.

Методами гносеологія, за допомогою якої вона досліджує свій предмет, являються передусім
філософські методи - діалектичний, феноменологічний, герменевтика; також загальнонаукові
методи - системний, структурно-функціональний, синергетичний, інформаційний і імовірнісний
підходи; загальнологічні прийоми і методи : аналіз і синтез, індукція і дедукція, ідеалізація, аналогія,
моделювання і ряд інших.
Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи одержання
знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному
(науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання (наукові дані), а й метод
його одержання. Важливим завданням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які надають світові
цілісності, з'ясування глибинних причин постійного розвитку всього сущого - природи, суспільства,
людини та її мислення.

39 Роль інтуїції в пізнанні. Інтелект і інтуїція: А.Бергсон.

В отриманні нового знання велику роль відіграє логічне мислення, способи і заходи утворення
нових понять, закони логіки. Але досвід пізнавальної діяльності свідчить, що для вирішення наукових
проблем недостатньо індуктивного або дедуктивного мислення. Важливе місце в цьому процесі посідає
інтуїція (лат. пильно дивлюся), яка надає пізнанню новий імпульс і напрям руху.
В історії філософії поняття інтуїції вміщувало різний зміст. Під інтуїцією розуміли форму
безпосереднього інтелектуального знання або споглядання (інтелектуальна інтуїція). Так, Платон
стверджував, що споглядання ідей (прообразів речей чуттєвого світу) є видом безпосереднього знання,
яке приходить як раптове понадчуттєве прояснення, до якого веде тривала підготовка розуму.
Починаючи з античності, інтуїція протиставлялась не тільки чуттєвим формам пізнання, а й логічному
мисленню. Декарт, наприклад, розумів під істиною "не хиткі свідоцтва чуття і облудне судження
безладної уяви, а поняття ясного і уважного розуму".
Отже, інтуїція - це своєрідний тип мислення, коли окремі ланцюги процесу мислення
проносяться у свідомості більш-менш підсвідомо, а чітко усвідомлюється тільки результат думки -
істина. Інтуїції буває достатньо для того, щоб угледіти істину, але її замало, щоб запевнити в цій істині
інших і самого себе.
Таким чином, інтуїція - це здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без
доказового обґрунтування. Інтуїції притаманні раптовість і неусвідомленість. Нерідко рішення проблем
(пошук нового поняття, теми, ідеї та ін.) приходило раптово, випадково в непридатних для творчості
умовах, які контрастують з умовами цілеспрямованого наукового пошуку. Інтуїтивне "вбачання"
здійснюється не тільки випадково і раптом, але й без чіткої усвідомленості засобів і шляхів, які
приводять до результату.
Інтуїція містить такі етапи:
♦ накопичування і неусвідомлений розподіл образів і абстракцій у системі пам'яті;
♦ їх неусвідомлене комбінування і переробка для вирішення певного завдання;
♦ чітке усвідомлення завдання;
♦ несподіване для даної людини знаходження рішень.
До загальних умов формування і виявлення інтуїції належать такі:
♦ фундаментальна професійна підготовка суб'єкта, глибоке знання проблеми;
♦ стан проблемності, пошукова ситуація;
♦ напружені зусилля вирішити проблему;
♦ наявність "підказки", що є "пусковим механізмом" для інтуїції.
Важливість для інтуїції підказів, за якими стоять аналогії, загальні схеми, принципи, веде до певних
практичних рекомендацій: суб'єктові, який знаходиться в творчому пошуку, необхідно прагнути не
тільки до максимуму інформації зі своєї спеціальності і суміжних дисциплін, але й до розширення
діапазону своїх інтересів, включаючи музику, живопис, художню, науково-фантастичну і детективну
літературу, науково-популярні статті, суспільно-політичні журнали; чим ширший світогляд людини,
тим більше буде факторів для дії інтуїції.
Концепцію інтуїтивізму розробив філософ Анрі Бергсон (1859-1941 рр.). Його інтуїтивізм -
складна суперечлива теорія, в якій інтуїція трактується не як один з можливих етапів у процесі пізнання
дійсності, а як основний, нічим не обмежений, нічим не визначений шлях проникнення в таємниці світу.
Своєрідним фундаментом, на якому будується інтуїтивізм, є вчення про інстинкт та інтелект. Інтуїція не
виступає першорядним компонентом теорії, а з'являється на одному з етапів розгортання логічної
структури теорії Бергсона. Цим філософ прагне підкреслити динамічність пізнання, яке здатне
ускладнюватись, видозмінюватися, здобувати нові форми. Разом з тим це прагнення залишається тільки
декларацією, оскільки по суті інстинкт та інтелект - це допоміжні категорії, необхідні Бергсону як
фундамент, на якому поступово виникає «велика і світла побудова - інтуїція». Вчення Бергсона про
інтелект наче передбачає приниження свідомої сфери людської психіки, доведення її нікчемності,
примітивності. Характеризуючи інтелектуальне пізнання, Бергсон розвиває думку про повну
відсутність у ньому творчого начала

Вчення про інтелект та інстинкт приводить Бергсона до проголошення визначальної ролі інтуїції
в людському житті. Інтуїція у Бергсона — це і є інстинкт, але такий, що усвідомлює себе, здатний
розмірковувати про предмет. Прийшовши до цього висновку, Бергсон замінює в теорії пізнання
інстинктивну форму пізнання інтуїтивною, вважаючи останнє поняття ширшим, глибшим, здатним
розкрити таємниці життя, ввести «всередину самого життя».
Характерною рисою інтуїції Бергсон називає здатність здійснювати абсолютне пізнання, не
користуючись зовнішнім впливом, без допомоги понять і уявлень людини, які сформувались раніше.
Роль і значення інтуїції в процесі пізнання, в процесі усвідомлення внутрішнього сенсу речей, за
Бергсоном, важко переоцінити. Не існує жодної галузі знання, жодної «системи», діяльність якої б «не
оживлялась інтуїцією». Більше того, філософ стверджує, що в кожній системі інтуїція - «те, що є
кращим за саму систему і що її переживе».
39 Поняття пізнання. Види знання.
Теорія пізнання – це найважливіша частина філософії, яка виступає всезагальним методом
психологічно-наукового пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) досліджує умови, механізми, принципи i форми пізнавальної

діяльності людини.
Пізнання - це процес здобуття, переробки, передачі та використання знання про навколишній світ.
Головним в теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу:
чи спроможна наша свідомість ( мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення
дійсності?

Два основних підходи до вирішення цієї проблеми:

1) гносеологічний оптимізм стверджує можливість об’єктивного пізнання світу таким, яким він є
насправді, існує поза людською волею і свідомістю;
2) агностицизм(І. Кант, Д.Юм) повністю або частково заперечує пізнання світу.

Структуру процесу пізнання складають суб’єкт та об’єкт пізнання.

При осмисленні розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не
свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її миттєвими проблемами, можливостями,
бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об’єкта та суб'єкта.
Конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спрямована пізнавальна активність людей,
прийнято називати об'єктом пізнання.

Людина, яка здійснює пізнавальну діяльність, називається суб'єктом пізнання. При цьому слід
враховувати активну роль цього самого суб'єкта пізнання. Суб'єктом може бути окремий індивід,
соціальна група, клас, суспільство.

Пізнання має три основні змістові акценти:

1) інформативний аспект пізнання (процес здобування знань, створення образів),
2) вольовий аспект пізнання (прагнення оволодіти реальністю),
3) смисловий аспект пізнання (бажання досягнути найважливішого, найпозитивнішого для
людини стану досконалості).
Таким чином, пізнання – це відображання дійсності в свідомості людини.

Види пізнання, в яких окреслена його багатоаспектність:

• миттєво-досвідне пізнання – постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської

життєдіяльності. Воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за
формами існування. Тут емоції переплетені зі знаннями, бажаннями, поглядами
• мистецьке пізнання– окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає
не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає
простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини
• наукове пізнання – культивується спеціально через усвідомлення ролі знання, воно є спеціалізованим
та спеціально організованим,
• релігійно-містичне пізнання – часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне проведення,
особливе просвітлення
• екстрасенсивне пізнання – інтерес до якого особливо зріс наприкінці
ХХ ст. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що
незрозуміла.

Знання можуть бути науковими і позанауковими.

Наукові знання можуть бути:

 емпіричними, отриманими на основі досвіду або спостереження
 теоретичними, отриманими на основі аналізу абстрактних моделей.теоретичні знання —
абстракції, аналогії, схеми, що відображають структуру і природу процесів, що протікають у
предметній сфері. Ці знання пояснюють явища й можуть використовуватися для прогнозування
поведінки об'єктів.
 повсякденно-практичними — що доставляли елементарні відомості про природу і навколишню
дійсність
буденне знання

Буденне включає і здоровий глузд, і прикмети, і повчання, і рецепти, і особистий досвід, і традиції.
Воно хоч і фіксує істину, але робить це не систематично і бездоказово. Його особливістю є те, що воно
 використовується людиною не усвідомлено
 не вимагає попередніх систем доказів
 принципово неписьменний характер.

40 Повсякденне знання і повсякденна мова.

Найбільш поширеною формою ненаукового пізнання є повсякденне (буденне пізнання). Буденне -
це пізнання, що спирається на здоровий глузд людей, воно є узагальненням їх життєвого
повсякденного досвіду. Воно включає в себе різні форми уявлень про навколишній світ:
вірування, прикмети, традиції, перекази, повчання, передчуття. Також буденне пізнання включає
розрізнені наукові дані, естетичні, моральні норми і ідеали. Однак це пізнання, на відміну від
наукового,

Повсякденне знання:

 ґрунтується на життєвому досвіді та здоровому глузді;

 не припускає постановку будь-яких пізнавальних завдань, які б йшли далі потреб
повсякденної практики;
 усвідомлюється не в повному обсязі, і, як правило, не формалізується;
 обумовлено соціальними, професійними, національними, віковими особливостями
носія;
 навантажено моральними та естетичними нормами та ідеалами, релігійними
віруваннями, поширеними в даній культурі;
 результати виражаються та закріплюються у досвіді, системі інтелектуальних
навичок
 не організовано і не систематизовано.

У структурі буденного знання зазвичай розрізняють практичне і духовно-практичне знання.

 Практичне знання виникає і функціонує в контексті різних практик (обробка землі,
будівництво будинку, догляд за дитиною, виховання, лікування хворих і т.д.). Це знання
поставляє елементарні відомості про природу, а також про самих людей, умови їхнього
життя, спілкування, соціальні зв’язки і т.д. Отриманні на цій базі знання носять хоча і
чіткий, але хаотичний характер, представляючи собою простий набір відомостей, правил, і
т. д.
 Духовно-практичне знання - це нормативне, ціннісно-світоглядне знання. Воно є
результатом накопичення, обробки та передавання пізнавального досвіду, даного в
контексті людського світу. Малюючи картину світу крізь призму інтересів і потреб людини,
духовно-практичне знання говорить про те, як слід ставитися до світу, до інших людей, до
самих себе. Основні форми (і функції) духовно-практичного знання - унормування,
цілепокладання і побудова ідеалів діяльності. Воно виражається в притчах, ритуальних дій,
легендах, культових зображеннях. Критерієм його прийнятності є погодженість з системою
суспільних відносин.

Лінгвістична філософія –це філософія буденної мови - галузь аналітичної філософії, прихильники
якої вбачають коріння традиційних філософських проблем в способах повсякденного спілкування
і займаються його дослідженням в цілях прояснення цих проблем, а також задля поглиблення
знань про мову.

Склалося у середини XX в. і отримало поширення у Великобританії і США. Основоположними для

лінгвістичної філософії стали ідеї Дж. Мура і Л. Вітгенштейна, продовжені в роботах Дж. Остіна,
Г. Райла, Д. Уіздома, Р. Хеара та ін.

 Мур, слідуючи «філософії здорового глузду», розглядає ужиткові вислови й свідомо

використовує їх для спростування філософських парадоксів. У вивченні мови він бачить
ключ до її розуміння. Вітгенштейн вважає, що завдання філософії – усунення метафізичних
труднощів за допомогою лінгвістичного аналізу.

 Джон Остін розробив концепцію, в основі якої лежить ідея аналітичної філософії про те, що
головною метою філософського дослідження є тлумачення виразів повсякденної мови. У
нього відносно мало опублікованих робіт, тому що аналіз повсякденної мови здійснювався
більше в обговореннях, ніж у пресі. Студенти зібрали й обробили його лекції, які були видані
посмертно. Багато лекцій Дж. Остіна були спрямовані проти неправильного вживання слів і
цілих фраз окремими філософами, що порушує логіку повсякденної мови.

41 Гносеологія і епістемологія
Гносеологія — це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх
властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності
пізнавального процесу.
Передусім в питанні про пізнанні важливим є поняття знання. "Знання" - об'єктивна реальність, дана
у свідомості людини, яка у своїй діяльності відбиває, ідеально відтворює об'єктивні зв'язки
реального світу.

Поняття істинне знання і знання можуть не співпадати, оскільки останнє може бути недоведеним,
неперевіреним або неістинним.

Історично, епістемологічні уявлення і проблематика виникають раніш гносеологічних і

формуються вже в античності. Такі, наприклад, «ідеї» Платона і запропонована ним референційна
концепція «істини», апорії Зенона, тропи скептиків, логіка Арістотеля. Античні уявлення про знання
мали не стільки описовий, скільки проблематизуючий і нормативно-методологічний характер.
Наприклад, апорії Зенона фіксували факт віднесення суперечливих знань до того самого об'єкта і
задавали в такий спосіб епістемологічну проблему.

Епістемологія (від грец. «епістеме» — знання, і «логос» — вчення) є філософсько-методологічною

дисципліною, в якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і
розвиток. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення
епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях.

Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт - об'єкт», то для епістемології
базовою є опозиція «об'єкт - знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з

об'єктивних структур самого знання. Головні проблеми епістемології порівняно з гносеологією
такі: як влаштоване, вибудоване знання? Які механізми його об'єктивізації (співвіднесення з
об'єктивною реальністю), реалізації в науковій і практичній діяльності? Які бувають типи знань
(гіпотези, концепції, теорії)? Як розвиваються («ростуть») знання? По-третє, відсторонена від
проблеми гносеологічного суб'єкта епістемологія лише опосередковано зачіпає і механізми
свідомості . Навіть об'єкт епістемологія розглядає лише як елемент структури самого знання
(ідеальні об'єкти на зразок «ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «абсолютний вакуум» тощо), або
те, до чого відносять знання у процесі їхньої об'єктивації. По-четверте, якщо гносеологія оперує лише
поняттям істинності знань, то епістемологія доповнює (а інколи — заміщає) класичну істинність
поняттями «несуперечливість», «повнота», «інтерпретованість», «здійснюваність».

Якщо філософсько-гносеологічна підготовка науковця забезпечує загальне світоглядне

орієнтування, то епістемологія є більш приземленою до конкретних питань наукової галузі, де
йому належить працювати. До XX ст. епістемологія не мала власних інституціональних форм, а
відповідна їй проблематика розвивалася в основному в логіку (насамперед в англійській
аналітичній традиції) і в рамках гносеології. Однак уже з кінця XIX ст. епістемологічна
проблематика починає емансипуватися від гносеологічної.

42 Наука як спеціалізована форма пізнання.

"Існують два основні стволи людського пізнання, що зростають, можливо, з одного загального, але
невідомого нам кореня, а саме чуттєвість і розум : за допомогою чуттєвості предмети нам даються,
розумом же вони мисляться". І.Кант

Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості : науці, філософії, міфології,
політиці, релігії і т. д. відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від усіх різноманітних
форм знання наукове пізнання - це процес отримання об'єктивного, істинного знання, спрямованого на
віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом,
поясненням і пророцтвом процесів і явищ дійсності.

Внутрішніми чинниками розвитку науки служать зміни елементів самої науки : емпіричних даних,
законів, принципів і філософських передумов. Емпіричні дані початку наукового пізнання в кожній
області обмежені і забезпечують описовий рівень наукового знання. Тому першому етапу розвитку
науки на основі емпірії властиві бідність емпіричної опори, пов'язана з поверхневим і обмеженим
практичним освоєнням світу, описовість знання розрізнених областей світу і умоглядність пояснень,
причому умоглядність вважалася вищою гідністю знання. Хронологічно це відбито наукою
Стародавнього світу і Середньовіччя. Практика епохи Відродження і Нового часу розширила емпірію
науки і зумовила зростаючий попит на емпіричні ці науки (пророцтва, наслідки), надавши досвіду
вирішальну роль в обмеженні наукових умоглядів. Нова роль досвіду була зафіксована у філософії
позитивізму О. Конта і його послідовників, що проголосила: уява має бути поставлена під контроль
спостереження в досвіді. Це другий етап розвитку науки на основі емпірії. До сьогодення, третьому
етапу розвитку науки емпірія, зберігаючи свою роль кінцевого засобу контролю наукової уяви, набула
опосередкованого теоретичними тлумаченнями характеру.

Періодизація розвитку науки можлива залежно від зміни пануючих в ній законів, що розрізняються по
мірі і видам математизації, емпіричної значущості і міри універсальності (широті охоплення явищ).
Першому етапу, початку науки відповідають суто описові і вузько емпіричні закони з елементарною
математизацією. Такі астрономія і механіка від Птолемея і Архімеда до Кеплера і Галілея,
термодинаміки трьох начал, фізика електрики від Ома до Ампера, хімія законів збереження ваги і
кратних стосунків, еволюційна біологія Дарвіна і так далі. Другому етапу розвитку науки на основі
зміни пануючих в ній законів властива опора на закони в розвиненій математичній формі
(диференціальних і інтегральних рівняннях, стосунках між матрицями), на універсальні закони
збереження. Такі механіка від Ньютона до Гамильтона, електродинаміка Максвелла, термодинаміка
кінетична і статична, квантова і релятивістська механіки, хімія після Менделєєва, генетика і так далі.
Нарешті, можна виділити третій етап розвитку науки, що підкоряється її законам системності і руху
інформації. На цьому етапі оцінка, відбір і рішення проблем науки ставляться в залежність від
податливості до законів системності і інформаційних процесів.

Роль парадигм в науці. Т.Кун.

Парадигма (від грец. - зразок) - це система норм, базисних теоретичних поглядів, методів,
фундаментальних фактів і зразків діяльності, які визнаються і поділяються усіма членами даного
наукового співтовариства як логічного суб’єкта наукової діяльності. Вчений, згідно з Куном, може бути
зрозумілий як учений тільки по його приналежності до наукової спільноти, члени якого дотримуються
певної парадигми.
Створення парадигми означає досягнення згоди з питання про загальні зразках теоретичних
і емпіричних знань, методології дослідження. Як правило, парадигма знаходить своє втілення в
класичних працях учених і підручниках і на багато років визначає коло проблем та методів їх рішення в
тій чи іншій галузі науки. Тому більшість вчених звільнено від роздумів про найбільш
фундаментальних питаннях своєї дисципліни: вони вже «вирішені» парадигмою. Головна їхня увага
спрямована на вирішення невеликих конкретних проблем (у термінології Куна - «головоломок»).

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє все, що не
відноситься до даної парадигми і не узгоджується з нею, з іншого - стимулює дослідження в певному
напрямку.

Згідно з Т. Куном, парадигми несумісні, тобто неможливо логічно вивести одну з іншої, позаяк вони
формально-логічно суперечать одна одній. Несумісність парадигм зумовлена ще й тим, що вони
використовують різні поняттєві мови теорії та спостережень, а також різні методи досліджень та оцінки
отриманих результатів. Саме тому вибір тої чи тої теорії на роль парадигми, на думку Т. Куна, не є
раціонально-логічним процесом, адже ні за допомогою логіки, ні теорії ймовірності неможливо
намовити тих, хто не хоче увійти в коло однодумців. Подібно до участі в політичних революціях, у
виборі парадигми немає інстанції, вищої за згоду відповідного співтовариства.

Наукові співтовариства є засновниками і творцями наукового знання, а тому розвиток науки, за Т.

Куном, постає як конкурентна боротьба, яку він розглядав як чергування епізодів змагань між ними.
Такими епізодами є нормальна наука (період неподільного панування парадигми) та наукова революція
(зміна парадигми).

Під нормальною наукою вчений розуміє період досліджень, коли науковці мають справу з парадигма

льною теорією, ігноруючи альтернативні. У цей період уточнюються факти, поповнюється емпірична
база науки, зіставляються факти з теорією, розвивається теорія в рамках заданої парадигми.

Нові факти, які несумісні з теорією, сприяють прогресу науки, тоді як альтернативні гіпотези заважають
йому. Отже, нормальна наука є акумулятивним етапом розвитку, суть якого полягає в постійному
розширенні знання та його уточненні на основі емпіричних фактів. Доки парадигма дає змогу успішно
розв'язувати проблеми, наука розвивається нормально. Цей етап, за Т. Куном, є необхідною
передумовою наукової революції.

Під науковою революцією Т. Кун розуміє некумулятивний (ненакопичув.,.нестійкий) етап розвитку

науки, у процесі якого стару парадигму замінюють новою несумісною з попередньою. Безперечно, нова
парадигма народжується зі старої і зазвичай вбирає в себе значну частину як концептуальних, так і
експериментальних принципів, термінів, прийомів. Але в рамках нової парадигми старі терміни,
поняття та експериментальні дані постають у нових відношеннях, що веде до перебудови наукового
знання.

44 Н'ютоно-картезіанська парадигма. Парадигма некласичної науки

Отже, уявлення про природу як величний годинниковий механізм, що заводиться Божим
першопоштовхом, яке зародилося ще у Кеплера та Галілея, у Рене Декарта остаточно оформлюється у
філософську картину світу, що одержала назву картезіанської (латинське ім'я Декарта — Картезіус),
складала основу філософії та природознавства аж до початку XIX ст.

Р. Декарт і І. Ньютон остаточно оформили ті базисні підходи, які сьогодні розуміються як

механістичні.

Р. Декарт виступає за цілісне ставлення до науки. За його уявленнями, вона повинна виступати в
якості єдиної системи, яка об'єднує різні розрізнені відомості і дані областей пізнання. Однак саме
знання групується навколо великих сфер:

 метафізики (в центрі її пізнання - неподільна субстанція «розум»)

 фізики (з подільною субстанцією - матерією).

Така класифікація двох областей знання - гуманітарного та природничо існує по нинішній день.

Однак інтеграція даних областей відбувається на основі загальних підходів до процесів оцінки і
пізнання різних реальностей. Розуміння світу здійснюється на основі принципу аналогій, коли
навколишня реальність - і матеріальна і метафізична - постає у вигляді гігантської системи
різноманітних машин. Механістичний підхід до парадигми науці при цьому мав не тільки
метафізичне обгрунтування, а й дослідно експериментальне.
Ньютон з позицій механістичної фізики пояснює великий обсяг того емпіричного матеріалу, який
накопичено людством. В основі всіх фізичних явищ лежать фундаментальні закономірності, а
події та процеси жорстко визначені причинно наслідковими зв'язками і відносинами. Вони
висловлюють сутність взаємодії матеріальних явищ і можуть бути представлені у вигляді законів.

Рух, простір, час, матерія - стають базовими домінантами парадигми науки. Знаючи точне
розташування тіл, їх початкові і кінцеві координати, можливо визначити і будь-яку поведінку
тіла, його знаходження в минулому і майбутньому. В даному випадку механістична діалектика
висуває на перше місце силу розуму. З цією вірою в розум формується механістичний світогляд
практично у всіх областях знання - від філософії до психології

Таким чином, базисні принципи ниотоно-картезіанської науки можна звести до наступних

положень:

 Об'єктивне існування матерії;

 Тривимірність простору;

 Лінійність часу, що протікає в одному напрямку - від минулого в майбутнє;

 Наявність прямої залежності між об'єктами і процесами, що знаходяться в причинно-

наслідкових зв'язках і відносинах;

 Детермінованість явищ і процесів наявністю фундаментальних закономірностей.

Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою
релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності
як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки
між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків
розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу.
Некласична наука
Підриву класичних уявлень в природознавстві сприяли деякі ідеї, які зародилися ще в середині XIX
століття, коли класична наука перебувала в зеніті слави. Серед цих перших некласичних ідей, в першу
чергу, слід зазначити еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Ці та інші революційні з точки зору класичної
науки ідеї привели на самому початку XX століття до кризи природознавства, корінний переоцінці
цінностей, що дісталися від класичної спадщини.
Наукова революція, що ознаменувала перехід до некласичного етапу в історії природознавства

Буквально протягом першої чверті століття був повністю перебудований весь фундамент
природознавства, який в цілому залишається досить міцним і в даний час.
Як реакція на кризу механістичного природознавства і як опозиція класичному раціоналізму в кінці XIX
ст. виникає напрям, представлене В. Дільтея, Ф.Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсоном, О. Шпенглером та ін,
- "філософія життя". Тут життя розуміється як первинна реальність, цілісний органічний процес, для
пізнання якої неприйнятні методи наукового пізнання, а можливі лише ірраціональні способи -
інтуїція, розуміння, відчуття та ін..
45.Рівні наукового пізнання

Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, внаслідок якого одержується

нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому.

Існує два основних рівні наукового пізнання: емпіричний і теоретичний

емпіричний
1. Об’єкт пізнання вивчається з боку зовнішніх
зв’язків
2. Метою пізнання є протокольна фіксація різних
вимірів явища
3. Логічною формою відображення знання є
просте судження
4. Сфера застосування отриманого знання
вузька, вона обмежена кількістю вивчених явищ
теоретичний
1. Об’єкт пізнання вивчається з боку внутрішніх
зв’язків
2. Метою пізнання є з’ясування сутності явища
3. Логічною формою отримання знання є
умовивід
4. Сфера застосування отриманого знання
широка, вона обмежена лише законами даної
теорії

емпіричний рівень знання — це таке знання, зміст якого одержано переважно з досвіду (зі
спостережень та експериментів), що піддається певній раціональній обробці, тобто
сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що
він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів
або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами.

теоретичний рівень пізнання — це, по-перше, логічне узагальнення практичного досвіду людей, по-
друге, протилежні емпіричним методам наукові методи пізнання. Теоретичне знання має
загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережних
явищ. На цьому рівні можна отримати певні знання не тільки за допомогою досвіду, а й
абстрактного мислення.
Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, спеціальні й загальні теорії.
Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального закону і може
передбачити майбутнє.

Відмінності між емпіричним і теоретичним рівнями наукового пізнання.

1. Розглянуті рівні розрізняються по предмету. Дослідник на обох рівнях може вивчати один і той
же об'єкт, але "бачення" цього об'єкта та його подання в знаннях одного чи іншого рівня будуть
не одними і тими ж.
Емпіричне дослідження в своїй основі спрямовано на вивчення явищ і (емпіричних) залежностей
між ними. Тут більш глибокі, сутнісні зв'язки не виділяються ще в чистому вигляді: вони
представлені у зв'язках між явищами, що реєструється в емпіричному акті пізнання.
На рівні ж теоретичному має місце виділення сутнісних зв'язків, які визначають основні риси і
тенденції розвитку предмета. Призначення теорії в тому і складається, щоб, розчленувавши
спочатку цю сукупність законів і вивчивши їх окремо, потім відтворити за допомогою синтезу їх
взаємодія і розкрити тим самим суть досліджуваного предмета.
2. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються по засобам
пізнання. Емпіричне дослідження ґрунтується на безпосередньому взаємодії дослідника з
досліджуваним об'єктом. Теоретичне дослідження, взагалі кажучи, не передбачає такого
безпосереднього взаємодії дослідника з об'єктом: тут він може вивчатися в тій чи іншій мірі
опосередковано, а якщо і йдеться про експеримент, то це "уявний експеримент", тобто ідеальне
моделювання.
3. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються за характером
використовуваних методів.Методи емпіричного пізнання націлені на як можна більш вільну від
суб'єктивних нашарувань об'єктивну характеристику досліджуваного об'єкта. А в теоретичному
дослідженні фантазії і уяві суб'єкта, його особливим здібностям і "профілю" його особистісного
пізнання надається свобода, нехай цілком конкретна, тобто обмежена.

Між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання є істотний зв'язок. Без теорії дослідник не знав
би, що він власне спостерігає і для чого проводить експеримент, тобто що він шукає і що вивчає.

46

Поняття методу пізнання. Методологія як теорія методу.

Метод пізнання - це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання
про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також
практичного освоєння дійсності.

Відмітною рисою методу пізнання є те, що він як сукупність пізнавальних процедур має відповідати
об'єкту пізнання.

Різні об'єкти та їхні властивості вимагають різних способів пізнавальної взаємодії суб'єкта з об'єктом

У цілому методи пізнання слід вважати сукупністю прийомів, способів та знарядь, за допомогою
яких вивчають світ, отримують істинне знання про нього.

Можлива різна класифікація методів пізнання.

По-перше, їх традиційно поділяють на емпіричні й теоретичні.

 До методів емпіричного - вимірювання, спостереження, експеримент.

 теоретичного - дедукцію, аналіз, синтез, метод аксіоматизації, математичного моделювання

абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції

Методологія -систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що

застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед
визначеної мети.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне

знання.

 Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

 всезагальні методи (діалектика і метафізика);

 загальні методи;

 спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Формалізація — метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові.

Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому
вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які
приймаються без доведення.

Формалізація доведень дає можливість звільнитися від звертання до інтуїтивних засобів, що має
вирішальне значення для строгості обгрунтувань.
Формалізація є необхідною умовою побудови штучних (формалізованих) мов. Одержані з допомогою
формалізації результати мають важливе філософське значення, зокрема для розв'язання проблеми
співвідношення формальних і змістових компонентів у науковому знанні. Формалізація є засобом
виявлення і уточнення змісту наукового знання. Разом з тим необхідно зазначити, шо будь-яка
формалізація не може вичерпати все багатство змісту знань.
Формалізована мова будь-яка сукупність деяким чином спеціалізованих мовних засобів з
фіксованими правилами утворення «виразів і приписування цим виразам певного сенсу
(семантика).
Наприклад, вирази «Н 2 Про», «вода», «eau», «water», «Wasser», «vesi» і т.д. можна, в принципі, в
рівній мірі вважати елементами «Ф. я. хімії».

47 Наука і логіка.

Логіка – наука про мислення. Назва її походить від грецького слова logos – “думка”, “слово”, “закон” і
т.д. Термін “логіка” вживається також для позначення закономірностей об’єктивного світу (наприклад
“логіка фактів”, “логіка речей” і т.д.); для позначення строгості, послідовності, закономірності процесу
мислення (“логіка мислення”, “логіка міркування”).
Закономірний характер мислення є своєрідним відображенням об’єктивних закономірностей.
Логіки мислення є відображення логіки речей (змістовно). Але на відміну від інших наук,
вивчаючих мислення людини, наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка
вивчає мислення як засіб пізнання. Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб
пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему
знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне
пояснення).

Як самостійна наука логіка склалася більше двох тисяч років назад в ІV ст. до н.е. Її засновником є
давньогрецький філософ Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Арістотелівське вчення про силогізм
склало основу логіки предикатів (математична логіка). Античні стоїки доповнили теорію силогізму,
описавши складні умовиводи (Зенон, Хрисипп та ін.). Розроблені методи наукової індукції,
систематизовані пізніше англійським філософом і логіком Д.С.Міллем суттєво укріпили позиції логіки
як окремої науки. Тим самим дедуктивна логіка Арістотеля і індуктивна логіка Бекона-Мілля склали
основу загальноосвітньої дисципліни названої формальною логікою. Подальший розвиток логіки
пов’язаний з іменами таких видатних філософів як Р.Декарт, Г.Лейбніц, І.Кант.
Р.Декарт (1569-1650) розробив ідеї дедуктивної логіки, сформулювавши правила наукового
дослідження. Г.Лейбніц (1646-1716) сформулював закон достатньої підстави, висунув ідею
математичної логіки. В другій половині ХІХ ст. в логіці починають широко застосовуватися
математичні методи ви числення. Теоретичний аналіз дедуктивних міркувань методами ви числення з
використанням формалізованих мов отримав назву математичної, чи символічної логіки.
Символічна логіка включає багато “логік”, таких як: багатозначна логіка, модальна логіка,
ймовірнісна і часова логіка. Особливе значення для правознавства має деонтична логіка, яка досліджує
структури мови наказів (приписів), тобто висловлювань зі значенням “обов’язково”, “дозволено”,
“заборонено” і т.д., які широко використовуються в юриспруденції.
Виділяють ще окрім формальної логіки діалектичну логіку, яка вивчає не самі форми мислення, а
мислення в його виникненні, зміні, розвитку. Вперше розроблена вона була Гегелем (1770-1831).
Методологічні принципи, які формуються на основі діалектичного підходу виявляють об’єктивність і
всебічність розгляду предмету, принцип історизму, роздвоєння єдиного на протилежні частини,
сходження від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного і ін. Ці дві логіки
доповнюють одна одну.
 В теперішній час правила щодо вироблення логічних норм розмірковувань, доказування і
визначення все більше ув’язуються із сучасною математичною логікою. Хоча, не відкидається і
класична формальна логіка. Власне, ця логіка і її методи дають змогу розкрити внутрішні ознаки
пізнання, зв’язки його елементів, їх взаємодію.
Результатом застосування логіки як методології є розчленування цілісного предмету на складові
частини, вивчення їх, зокрема властивостей і зв’язків, місця в системі. Пройшовши цей стан
пізнання розчленовані і досліджені частини предмету (як цілого) знову об’єднуються. При цьому знання
про предмет вже є більш повним і якісним. Приведене стосується таких логічних прийомів і методів як
аналіз и синтез. Це найбільш прості, але і найбільш ефективні логічні методи пізнання. Крім цього
в пізнанні застосовуються такі логічні методи як індукція і дедукція, абстрагування, моделювання,
сходження від загального до конкретного і від конкретного до загального тощо

48 Загальні методи пізнання. Індуктивний метод.

Наукове пізнання відзначається своєю упорядкованістю завдяки тому, що вчені використовують методи
наукового пізнання, своєрідні дороговкази у складному лабіринті осягнення дійсності. Кожен метод
включає в себе сукупність засобів, що поєднуються певними регулятивними принципами.

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

 всезагальні методи (діалектика і метафізика);

 загальні методи;

 спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають

можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне
знання.

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять

досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для
пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за
умови, що воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим уданій науці способом — у вигляді
протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо. Спостереження широко застосовуються в
багатьох природничих та суспільних науках. У сучасній науці в процесі спостереження дедалі частіше
використовують різноманітні прилади, які ніби доповнюють органи чуття людини, розширюють
можливості сприймання, — мікроскоп, телескоп та ін. На відміну від спостережень, які мають місце у
повсякденному житті, наукове спостереження завжди пов'язане з вирішенням відповідного
теоретичного завдання, перевіркою певної гіпотези тощо.

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що

експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до
експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з
досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних
емпіричних даних. Свідомо і планомірно підбираючи умови, в яких відбувається досліджуване явище
чи протікає процес, регулюючи, багатократно повторюючи його, вчений виявляє в ньому істотне і
абстрагується від неістотного.

Експеримент використовують не лише для одержання емпіричних даних. Іноді до нього вдаються і тоді,
коли виникає потреба підтвердити або спростувати певні наслідки, що випливають з існуючої теорії.

Експеримент дає загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із
спостереженням. Правда, при цьому виникає можливість привнесення суб'єктивного начала в
пізнавальний процес, перекрученого відображення дійсності.
Крім названих, до методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і
помилок та ін.

Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про
подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні
характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, здопо-могоюякого визначається відношення однієї,

вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод
вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору
відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання
мір, опис процедури вимірювання.

Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є
справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й
узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей

явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві
ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки
до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення
перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо.

Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення
між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового
дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник
переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також
властивостей.

Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез
є наступним етапом пізнання після аналізу.

Синтез має багато різних форм. Так, будь-який процес утворення понять грунтується на діалектичному
взаємозв'язку аналізу і синтезу. Аналізуються, а потім синтезуються та узагальнюються і емпіричні дані
в процесі наукового дослідження. В теоретичному науковому знанні синтез виступає у формі
взаємозв'язку теорій, що відносяться до однієї предметної сфери. Для сучасної науки характерні
процеси синтезу не лише в середині окремих наукових дисциплін, але й між різними дисциплінами —
міждисциплінарні. Так, процеси синтезу відіграли суттєву роль у процесі формування біофізики,
біохімії тощо.

Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень
окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх
предметів чи явищ відповідної предметної сфери.

Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною —

пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів.
Логічні схеми, що застосовуються в припущенні, вказують на те, що осмислювані явища не є
випадковими, а статистичні — грунтуються на припущенні про те, що ці явища є випадковими.

Історично першим видом міркувань за індуктивною схемою була індукція, що грунтувалася на факті
простого повторювання зв'язків між явищами. Це так звана популярна (народна) індукція. Вона виникає
в ситуації, коли в окремих випадках вбачається певна регулярність, зокрема у формі повторюваності
явищ, процесів, подій, що дає можливість сформулювати цілу низку одиничних суджень, у яких
узагальнюється ця регулярність. За умови відсутності суперечливих випадків ця сукупність одиничних
суджень розглядається як підстава для загального висновку.

Індукція поділяється на повну і неповну. Індукція, в якій висновок про всю множину предметів роблять
на підставі знання кожного елементу цієї множини, називається повною. Повна індукція дає достовірні
висновки. Так, знаючи, що Земля обертається навколо Сонця, Марс обертається навколо Сонця, Венера
обертається навколо Сонця і т.д., на основі знання дев'яти одиничних суджень, суб'єктами яких
виступають поняття, що позначаються відповідними іменами (назвами планет сонячноїсистеми),
робиться висновокза повною індукцією: "Отже, всі планети сонячної системи обертаються навколо
Сонця".

Індукція, завдяки якій на основі знання лише деяких елементів множини предметів роблять висновок
про всю множину, називається неповною. Неповну індукцію називають науковою лише за умови, що,
крім формального, дається і реальне обгрунтування її висновків шляхом доведення їх не-випадковості,
насамперед з допомогою виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, що досліджуються.
Загалом же неповна індукція дає ймовірні висновки, які свідчать про необхідність діалектичного зв'язку
між індукцією і дедукцією. Значний вклад у розвиток індуктивного методу належить перш за все
Ф.Бекону і Дж.С.Міллю.

Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень,
одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання,
тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають
Арістотеля. Бекон та Мілль негативно ставилися як до дедуктивного умовиводу, вважаючи його
другорядним методом, так і загалом до дедукції.

Сучасна наука враховує діалектичний взаємозв'язок індукції та дедукції.

49 Методи пізнання в мовознавчих науках, в теорії перекладу.

Особливої уваги заслуговує зв'язок мовознавства з філософією, яка вивчає найзагальніші закони
природи, суспільства і мислення. Філософія дає мовознавству методологію. Системний підхід до
вивчення мовних явищ, принцип історизму в поясненні мовних фактів, критерій перевірки одержаних
результатів на практиці - ось тільки деякі із засадничих передумов лінгвістичних студій. Доречно
нагадати, що мовознавство зародилося в лоні філософії і лише згодом виокремилося як наука.

Отже, мовознавство пов'язане майже з усіма науками, бо мова є невід'ємним компонентом усіх без
винятку видів діяльності людини й основним джерелом збереження інформації.

Спільними для всіх наук є вихідні підходи до дослідження явищ - індукція й дедукція. їх часто
називають методами.

Індукція (від лат. inductio "наведення") - метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про
окреме роблять висновок про загальне.

Дедукція (від лат. deductio "виведення") - метод дослідження, згідно з яким на основі загальних
положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти.

У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод. До дедуктивного вдаються

здебільшого в тому випадку, коли досліджують явища, які безпосередньо не можна спостерігати,
наприклад, механізм сприймання і породження мовлення. Дуже часто в мовознавчих дослідженнях
індукцію й дедукцію використовують одночасно, що робить результати дослідження достовірнішими,
об'єктивнішими.

Описовий метод.
 Його мета - дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та
систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь
мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний список
(інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити
на сонорні й шумні, шумні - на дзвінкі й глухі тощо). Цей метод має велике практичне значення,
оскільки пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено так необхідні описові
граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод.

Його об'єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка. Головне завдання цього
методу - відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою
можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці - звуки,
слова, їх форми і значення. Наприклад, порівняння східнослов'янської (української, російської,
білоруської) форми слова город із польською grod (ogrod), болгарською град, литовською gardas,
німецькою Garten, англійською garden дало можливість реконструювати індоєвропейську форму цього
слова "gordi" (при реконструкції цієї форми враховували фонетичні закони, тобто закономірні зміни
звуків, які мали місце в різних мовах після розпаду індоєвропейської прамови). Якщо описовий метод
застосовують до вивчення сучасного стану мови, то порівняльно-історичний - до минулого, до того ж
дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами. Саме на основі порівняльно-історичного
методу вчені дійшли висновку, що у далекому минулому існувала індоєвропейська мова-основа
(прамова), відтак спільнослов'янська (праслов'янська) мова, з якої розвинулися всі слов'янські мови. На
основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і
етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).

Зіставний метод.

Його об'єктом є вивчення різних мов - споріднених і неспоріднених. Мета - шляхом зіставлення
виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов у
звуковій, словниковій і граматичній системах. Так, наприклад, зіставлення дієслова в українській і
англійській мовах виявить наявність в українській мові категорії виду (доконаного і недоконаного) і
відсутність її в англійській мові, а зіставлення іменника - наявність в англійській мові категорії
означеності (виражається артиклем the) і неозначеності (виражається артиклем а), якої немає в
українській мові. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в
методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні
типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники.

Структурний метод.

Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної
функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов'язані строгою системою відношень і
зв'язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження -
дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Трансформаційний

Його суть полягає в тому, що основою класифікації мовних одиниць є їх здатність чи нездатність
перетворюватися (трансформуватися) на інші одиниці. Якщо одна з досліджуваних одиниць допускає
якусь трансформацію, а інша - ні, то такі одиниці належать до різних класифікаційних рубрик.

Компонентний

Застосовується для опису значень слів. Суть його полягає в розщепленні значення слова на його
елементарні смисли, які називають семами, або компонентами. Ці компоненти - своєрідні атоми
значення.
 Дистрибутивний аналіз

(Від лат. distributio "розподіл"). Опирається на положення про те, що різні мовні елементи мають
різне оточення (дистрибуцію). Оскільки оточення кожного елемента є своєрідним, специфічним,
неповторним, то на його (оточення) основі можна докладно вивчити досліджуваний мовний елемент.
Почувши слово вудити, кожен легко вгадає його "партнера" рибу. Перед англійським am завжди
знаходиться тільки І, а перед німецьким bist - du. Маючи текст, ми можемо вивчати дистрибутивні
властивості мовної одиниці (звука, морфеми, слова), навіть не знаючи, як вона вимовляється і що вона
означає. У невідомому тексті на основі дистрибуції можна визначити межі слова, відокремити основу
від закінчення (закінчення в тексті буде частіше траплятися, ніж основа), визначити суфікси, префікси,
голосні та приголосні звуки.

Дистрибутивний аналіз є корисним для машинного перекладу (на основі оточення визначають
значення багатозначного слова) і для дешифрування невідомих текстів.

Аналіз за безпосередніми складниками.

В його основу покладено поступове членування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на
складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи.

50 Онтологія і аксіологія. Виникнення проблематики вартостей

Аксіолóгія - наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших
цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини;
розділ філософії.
Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм,
канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у
структурі особистості.
Аксіологія виховання — орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню потреб людини та
відповідають особистим запитам і нормам у певній історичній та життєвій ситуації.
Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття
світу, глибинну основу всього сущого - постійні і змінні властивості світу речей: матерія, рух,
розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості
предметів.
Філософська теорія цінностей (аксіологія)

Уперше в історії філософії до проблеми цінностей звернувся Арістотель. На його думку, засадничим
поняттям, яке зумовлює існування людських уявлень про "бажане" і "належне", є поняття "благо".
Благом "називають або те, що є кращим для кожного сущого..., або те, що робить благами інші причетні
до нього речі, тобто ідею блага" ("Велика етика", Арістотель). Платон, розвиваючи цю концепцію,
визначив існування двох світів (сфер) буття:

1) фізичну (природну) реальність, чуттєве буття;

2) ідеальну (надприродну) реальність, буття ідей (ейдосів), доступну лише розуму.

Ці два світи, за Платоном, пов'язує єдине начало - благо. Ідея блага й уявлення про його досягнення в
реальному житті людини стали основою європейської традиції осмислення проблеми цінностей.

Аксіологія як окремий розділ філософського знання, теорія виникає значно пізніше, ніж постає
проблема цінностей.

Аксіологія (грец. - цінність і - вчення) - філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості
предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби, інтереси, запити і бажання людей.
Одним із її засновників був німецький філософ Рудольф-Герман Лотце (1817-1881), який надав поняттю
"цінність" категоріального сенсу, застосував як одну із визначальних характеристик цінностей (у т. ч. в
етичних, естетичних концепціях) поняття "значення". Цінністю є все, що для людини значуще, має
особистісний або суспільний смисл. Послідовники Лотце розвинули, збагатили концепцію цінностей,
доповнили базові категорії аксіології- "благо" і "цінність" - поняттями "оцінка", "вибір", "ціна", "успіх",
"бажане", "належне", "краще", "гірше" тощо.

Теорія цінностей насамперед прагне з'ясувати питання природи цінностей. Існують різні погляди на
природу цінностей - здатності речей задовольняти людські потреби, бажання, уявлення, які породжують
надії людини, очікування, сподівання. Важливими залишаються питання про: об'єктивний чи
суб'єктивний зміст цінностей; існування краси, красивого, благородного, чесного самого по собі;
обумовленість цінностей смаками, психологічними вподобаннями індивіда (ціннісний суб'єктивізм і
релятивізм).

Прихильники
 онтологічного аксіологізму- цінності існують самі по собі, вони об'єктивні
 Р.-Г. Лотце, Г. Коген, Г. Ріккерт, Н. Гартман, Ф. Брентано, М. Шелер

 суб'єктивістської аксіології - суб'єктивістському змісті ціннісних суджень

 В. Дільтей, Ф. Адлер, О. Шпенглер, А.-Дж. Тойнбі, П. Сорокін

Поширеними є твердження, що цінності взагалі не піддаються визначенню й алгоритмізації.

Об'єктивістська і суб'єктивістська концепції цінностей зумовили формування двох основних напрямів їх

подальшого осмислення. Об'єктивісти прагнуть з'ясувати сенс "справжньої цінності", довести, що
далеко не завжди те, що особистість цінує, варте поціновування (проблема хибних цінностей).
Суб'єктивісти наполягають на тому, що цінності належать до психічних об'єктів, їхні джерела - наші
почуття (емотивізм), ставлення (прагматизм), інтереси (утилітаризм).

Сучасна філософська аксіологія послуговується положенням про суб'єкт-об'єктну природу цінностей,

світ яких (аксіобуття) утворює сама людина. Завдяки цьому людина наділяє навколишнє середовище
значеннями культури, емоційно-психологічно "перетворює" його. Однак цінності не притаманні, не
іманентні самому природному буттю, вони належать до ідеальних сфер розуму. Предмет набуває
аксіологічного значення ("благо", "краще", "щастя" тощо), якщо суб'єкт виявляє до нього схильність,
надає йому перевагу. Суб'єктивісти доводять, що ціннісна свідомість не цікавиться, чим є об'єкт сам по
собі, для неї важливо лише те, яке значення він має, у чому його корисність для людини. Прекрасне і
потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне, добро і зло, справедливе і несправедливе не існують
самі по собі. Вони сприймаються людьми як оцінки, набувають у зв'язку з цим морального значення.
Діалектика об'єктивного і суб'єктивного у змісті ціннісних уявлень проявляється в усіх видах цінностей.

Світ цінностей багатоманітний. Він охоплює матеріальні і духовні, соціальні і політичні, естетичні та
етичні цінності. Інколи їх поділяють на "нижчі" (матеріальні) і "вищі" (духовні). Однак матеріальні,
біологічні, вітальні, тобто життєво необхідні, життєво забезпечувальні цінності не менш важливі для
людини, ніж духовні, інтелектуальні, моральні, естетичні. Протиставляти ці класи цінностей недоречно
і некоректно. Нерідко одні види цінностей, зокрема матеріальні, абсолютизуються.

Цінності поділяють також відповідно до їх носіїв на: індивідуальні, групові (колективні, національні),
вселюдські. До вселюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, істини, правди,
творчості, краси, корисності, віри, надії, любові. Індивідуальними цінностями є життя (вітальні
цінності), щастя, благополуччя, здоров'я, родинний добробут. Національні цінності охоплюють такі
доброчесності, як незалежність, добросусідство, патріотизм, гідність, соціальний спокій, мир тощо. У
будь-якій сфері людського життя і діяльності функціонує своя система цінностей.
Основною формою, у якій функціонують цінності, є ідеали - уявлення про щось неіснуюче, уявне,
досконале, бажане. У змісті ідеалів проявляються такі особливості цінностей, як надії, сподівання на
краще майбутнє, очікування бажаного. Такими є ідеали всебічно розвиненої особистості або
суспільства, у якому будуть задоволені всі розумні потреби людини. Ідеали як ціннісні установки
виконують функцію духовних і соціальних орієнтирів, спонук до практичної діяльності людини,
спрямованої на "наближення" майбутнього. Ціннісне проектування людиною своїх життєвих
устремлінь у бажане майбутнє, вчення про форми і способи цього планування є одним із основних
призначень аксіології. Серед усіх ціннісних механізмів людини аксіологи виокремлюють волю - вияв
бажання людини здійснити свою цілеспрямовану, ціннісно визначену діяльність, спрямовану на
досягнення власної мети. Згідно із вченням Шопенгауера і Ніцше, воля є найважливішою серед усіх
цінностей.

Цінності за своїми функціями не лише націлені у майбутнє. Вони діють також як культурні традиції,
звичаї, усталені норми, завдяки чому забезпечують зв'язок з минулим, що має особливе значення до
виховання патріотичних почуттів, успадкування родинних обов'язків в їх моральному значенні. Ціннісні
уявлення регулюють поведінку людей і стосовно сучасних їм реалій, "спрямовують" її. Обираючи
спосіб життєдіяльності, оцінюючи привабливість політичних стратегій, порівнюючи запропоновані
суспільні моделі розвитку, громадяни визначають власну програму діяльності, моделюють певний
спосіб ставлення до влади, держави, безпосереднього оточення.

Поняття "цінність" пов'язане з аксіологічною категорією "оцінка" - вимірювання (поцінування чи

заперечення) цінності. Вона стимулює практичне ставлення до суспільних, політичних, економічних,
культурних подій життя.

Німецький філософ Пауль-Фердінанд Лінке (1876- 1955) вважав, що цінність є предметом інтерпретації
(витлумачення). Пояснюючи цінність як інтерпретацію, він доводить, що саме засобами інтерпретації
людина надає перевагу певній речі або способу дії. Проблема інтерпретації цінностей, вибору
"найкращих" з них, перетворення ціннісних уявлень на власні переконання є складною і внутрішньо
суперечливою інтелектуально-вольовою процедурою. Адже, як зазначають аксіологи, цінності не
піддаються логіці раціонального пізнання і виявляються переважно в особистісних почуттях добра і зла,
симпатії і презирства, любові і ненависті, дружелюбності або ворожнечі. Створюючи світ цінностей
(аксіобуття), людина мимоволі потрапляє у залежність від нього. Аксіологія наголошує, що такі
цінності, як істина, добро і краса, до яких людина прагне заради них самих, виявляються в цінностях-
благах культури (наука, право, мистецтво, релігія), що "нормують", "оформлюють" ціннісний зміст і
повертаються до самої людини як суб'єкта ціннісних узагальнень в якості вимог належної потреби.