СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 1

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ РОЛЬ У ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

1. У зв’язку з тим, що людина є епіцентром світу, виникає необхідність охарактеризувати її, порівняти
її з іншими істотами світу.

В такому порівнянні вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини в світі:

1. Людина – істота розумна, яка здатна не тільки усвідомити світ і себе в ньому, а й створювати
засоби оцінки навколишнього світу і своєї діяльності.

2. Людина – істота біологічно неспеціалізована, що означає, що у будову людського організму,

при народженні не закладена програма її життєвих здійснень.

3. Людина – істота вільна. Це означає, що вона має можливість обирати вільно, певної міри
проектувати своє життя.

4. Людина – істота універсальна. Якщо людина не призначена ні для чого конкретного, то вона
потенційно може бути всім. Крім того завдяки універсальності людина може створювати
майбутнє та історію людства.

5. Людина усвідомлює свою смертність – життя надається лише одного разу, тому ціна
життєвого вибору фактично, оплачена ціною життя, тому тема смерті у людській думці не
віддільна від теми життя.

6. Людина реалізує себе як людину в процесі соціокультурної діяльності (участь у матеріальному

і духовному виробництві).

2.   Мова є основним засобом людського спілкування.  Без неї людина не мала б можливості
отримувати і передавати інформацію, яка несе велике смислове навантаження або фіксує в собі те,
що неможливо сприйняти за допомогою органів почуттів (абстрактні поняття, що безпосередньо не
сприймаються явища, закони і правила). Без письмової мови чоловік був би позбавлений можливості
отримати інформацію про життя попередніх поколінь, у нього не було б можливості передати іншим
свої думки і почуття. Завдяки мови як засобу спілкування індивідуальна свідомість людини, не
обмежуючись особистим досвідом, збагачується досвідом інших людей, причому в набагато
більшому ступені, ніж це можуть дозволити спостереження та інші процеси немовного,
безпосереднього пізнання, здійснюваного через органи почуттів: сприйняття, увагу, уяву, пам'ять і
мислення. За допомогою мови психологія і досвід однієї людини стають доступними іншим людям,
збагачують їх, сприяють їх розвитку.

Мова як засіб спілкування характеризується такими якостями, як. конструктивність,

рефлексивність, альтернативність і єдність групової думки, виділення головної ланки,
організованість вербального процесу, достатність в обміні інформацією, вміле поєднання
вербального і невербального (міміки, жестів рук, поз тіла).  Головним шляхом розвитку людської
мови є включення її в управління всіма пізнавальними процесами і взаимообщении. Мова активно
розвивається в ході навчання і виховання.

Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й
почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, гуртуються для захисту, створюють
матеріальні й духовні цінності. Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова,
якою не спілкуються вмирає.

У повсякденному сприйнятті «розумна істота» — це істота, що сприймає інформацію, мислить,

навчається, має бажання й емоції, робить вільний вибір й демонструє доцільну поведінку. Розум
характеризує загальний інтелектуальний розвиток, рівень пізнання.
3. Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт
світогля¬ду —світ як цілісність. А предмет світогляду — відно¬шення "людина — світ". Тобто центром
уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, ро¬зумної частини світу
(людини) зі світом — як об'єктивно існу¬ючою цілісністю (протилежністю людини). Співвідношення
"ми" (люди) і "він" (світ) можна розглядати як сутність світо¬гляду. Світогляд у сутнісному розумінні —
це сукупність об¬разів і уявлень чи система понять і категорій, яка підпоряд¬кована процесові
визначення місця людини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення.

А виходячи з природи людини, світогляд є системою уза¬гальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і

теоретичних по¬глядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до
світу, до самої себе і до інших людей. Водночас світогляд — це система основних життєвих наста¬нов
людини, певної соціальної групи і суспільства.

Отже, наявність світогляду є виявом системності духов¬ності людини, суспільства і водночас

показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи інших полі¬тичних сил.

Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське бачення

світу, розсуд і пе¬ресуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо. Розвиток світогляду
відбувається шляхом зміни форм прак¬тичного освоєння людиною світу і її теоретичного
самоусві¬домлення.

Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система

світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впо¬рядкованої системи є певний
категоріальний апарат і логічні вибудови доведень та обґрунтувань, духовно-практичне осво¬єння
світу. У світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і
сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переко¬нання, опосередковані
досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції.

Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна кар¬тина світу, в якій головний сюжет — відношення
"лю-дина — світ", а головна дійова особа — людина.

Як і будь-яке явище, світогляд має певну структуру. На¬гадаємо, щоструктура — це внутрішня будова
чого-небудь, спосіб закономірного зв'язку предметів і явищ природи і су¬спільства, мислення і
пізнання, сукупність суттєвих зв'язків між окремими частинами цілого, що забезпечує його єдність.

Говорячи про структуру світогляду, потрібно зауважи¬ти, що вона досить різноманітна, має багато
аспектів свого існування.

Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння
світу і його тео¬ретичного усвідомлення, то основними структурними елемен¬тами
постають:погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра таідеали.

Дійсно, практичне людське світотворення починається з вибору людиною свого місця у світі,
орієнтації в ньому. Інши¬ми словами, щоб побачити світ у всій його цілісності, людина має кинути
погляд на ті чи інші речі, предмети, явища, які цей світ представляють. Тому й слід розглядати
погляди як одну з найголовніших елементарних складових світогляду.

Структура світогляду

1. Світовідчуття;

2. Світосприйняття;

3. Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього

відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до
світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає
прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка
певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання,
просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття,

що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та
орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння –
абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

Міфологія- найдавніший різновид світогляду, що пов'язаний з культурою первісного суспільства; світ

сприймається не таким, як він є , а таким, яким хотілося б його бачити. Особливістю міфу є
обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити зовнішній світ – значить
розповісти про його походження і тим самим задовольнитися.

Міфологічні знання передавались усно з використанням специфічних знаків і символіки. У межах

міфологічної свідомості виникає система форм первісних вірувань, до яких належали
фетишизм(поклоніння матеріальним предметам), тотеїзм(віра в надприродний зв'язок з тваринами і
рослинами), анімізм(віра в духів), магія(особливі дії, які впливають на явища природи, тварин чи
людину). Міф давав практичні поради щодо захисту від зла(хвороб, ворогів, хаосу). Майже повсюдно
універсальне уявлення про світ люди втілили у образ “світового дерева”. Цей образ зафіксовано у
текстах різного жанру, у образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка), у архітектурі. По
вертикалі дерево символізує три основні космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у
часовому відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у
поелементному відношенні – вогонь, вода, земля). До кожної частини дерева можна було віднести і
окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до середньої – копитні, до нижньої – змії,
миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам
світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Від самого початку міфи були
поліфункціональними, мали вони й сакральний характер, тобто були поєднані з релігійними
віруваннями.

Релігія — світовідчуття, світорозуміння, світобачення, а також відповідна до них практика віруючої

людини, в основі якої лежить віра в існування надприродної сили, яку в зрілих релігіях називають
Богом. Релігійний світогляд відрізняється тим, що подвоює світ на природний і надприродний. Існує
поділ на знання і віру. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш
дослідженою. релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається
характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики, яка стане
специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Віра в
існування надприродного абсолюту,з яким людина намагається встановити контакт з метою здобуття
гарантій щасливого життя і уникнення зла.Особливістю релігійного світогляду є його практичність,
оскільки віра без справ мертва. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості,
яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. Сучасна доба пов'язана з важкими
пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії
це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля.

Філософія- науково-теоретичний різновид світогляду, який вирізняється найвищим рівнем

раціональності, системності, наявністю логіки й теоретичного мислення. Філософський світогляд в
основі має знання, він рефлексивний(має можливість досліджувати сам себе), спирається на чіткі
поняття та категорії. Забезпечує цілісність наукового світогляду. Критичне осмислення навколишнього
світу, використовуючи достовірні знання,логічні категорії та критерії. Інтерес флософії спрямовується
не на окремі сфери буття,а на світ як цілісність.Предметом філософії є світ загалом у своїх
найузагальненіших закономірностях, що розглядаються з погляду відношення Людина-світ. Філософія
досліджує: природу й сутність світу; природу, сутність і призначення людини; систему людина-світ
загалом і конкретний стан, в якому вона перебуває.

4. Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі.

Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується
поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не
займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення. Її вихідні засади
пояснення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою.
Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого, просякнута пафосом
пізнання. Зрештою, світ як невідоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого
мислення проблем не існувало. Виникнення філософії засвідчило зрілість духу, його мужність не
тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певного часу нерозв'язаними. На цій
підставі можна стверджувати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість
на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з
найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами
наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції);
по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального
дослідження (природознавство оперує поняттями «закон», «причина», «істина»; гуманітарні науки
поняттями «прогрес», «культура» та іншими, не досліджуючи їх змісту); по-третє, ці загальні поняття
не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати математичною формулою, що властиво
науковим поняттям. Поняття «причина», «матерія», «ідеал» не мають фактичних відповідників. Якби
однозначно на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства важить більше,
ніж моральні цінності, чи навпаки, що закони науки притаманні самій природі, а не є конструкціями
нашого розуму, то філософія була б наукою, як й інші науки, лише з тією відмінністю, що вона оперує
найбільш загальними поняттями. Однак усі спроби такого обґрунтування філософського знання
зазнають краху. І по-четверте, цей надзагальний характер філософських понять надає їм ще одну
особливість: в їх інтерпретації може виражатись і виражається ціннісне відношення людини до світу.
Скажімо, в розумінні причини можна стверджувати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого
не залежить, а можна доводити, що світ — це різні можливості, реалізація яких залежить від людини.
Отже, розуміння причинності уже включає ціннісне ставлення до світу. Іншими словами, наукове
знання є об'єктивним, воно не залежить від переконань та ідеалів вченого, а філософське — пройняте
суб'єктивністю.

Філософське мислення:
• ♦ воно має дуже широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходить за межі буття та
небуття;
• ♦ воно є формою людського самоусвідомлення з точки зору людини, її життєвого вибору;
• ♦ філософське мислення може окреслювати дійсність не такою, яка вона є, а такою, якою вона
повинна бути;
• ♦ філософське мислення виступає одночасно як мисленням про реальність, так і мисленням про
саме мислення;
• ♦ воно виявляється взаємопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим;

Виникнення науки як сфери людської діяльності тісно пов'язано зі зростанням інтелекту людей. Ф.
Енгельс писав, що спочатку праця, а потім разом з нею і мова стали двома найголовнішими
стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський. Праця як діяльність
викликана спочатку боротьбою за виживання, а потім - прагненням до комфорту. Це лише одна з
рушійних сил прогресу. З іншого боку, коли задоволені перші потреби людини, прокидається друга
рушійна сила - цікавість, цікавість до самого себе, співпрацівників, оточуючого середовища, до
природи.Наука - це соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й
використання теоретично-систематизованих знань про дійсність. Наука є складовою частиною
духовної культури людства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети
оточуючого світу, людської думки та дії, а й певні форми та способи усвідомлення їх.Отже, наука
виступає як:- специфічна форма суспільної свідомості, основою якої є система знань;- процес пізнання
закономірностей об'єктивного світу;- певний вид суспільного розподілу праці;- процес виробництва
знань і їх використання.

Естетика – наука про національно, класово, історично зумовлену суть загальнолюдських цінностей, їх
створення, сприйняття, оцінку і опанування.

Тільки людина з високим рівнем естетичної культури пізнає світ за найбільш загальними принципами
опанування світу за законами краси. Якщо розглядати естетичну культуру як частину культури
суспільства, то слід зазначити, що вона характеризує стан суспільства з точки зору його здатності
забезпечувати розвиток мистецтва й естетичних відносин. Естетична культура – системне утворення,
що має складну структуру.

5. Все різноманіття філософських проблем можна звести до п'яти основних груп ', онтології,
гносеології, аксіології, праксеології і антропології. Ці п'ять груп проблем формують структуру будь-
якого філософського знання. Онтологія - філософське вчення про буття і суще. Гносеологія -
філософське вчення про пізнання. Аксіологія - філософське вчення про цінності. Праксеологія -
філософське вчення про дію. Антропологія - філософське вчення про людину. Всі розділи
філософського знання співіснують в кожній конкретній філософської теорії: наприклад, неможливо
побудувати концепцію дії - праксеологію, не вирішивши проблем аксіології, антропології або
онтології. Рішення онтологічних проблем неминуче виводить думку на проблеми пізнання і істини.
Антропологічна проблематика фокусує в собі все інші філософські теми, а гносеологія, як говорив
Іммануїл Кант, виникла із потреби вирішити антиномію людської свободи, тобто з антропології та
онтології.

Функція (від лат. – виконання, звершення) – спосіб діяння якоїсь системи, органу, котрий
спрямований на досягнення певного результату. Філософія як форма суспільної свідомості, як система
певних знань, законів і принципів має досить вагомий функціональний потенціал.

Найважливішими з них є світоглядна , методологічна, виховна , пізнавальна. Світоглядна функція

філософії виявляється в тому, що вона осмислює і обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює шляхи їх
досягнення. У філософії відбувається пізнання світоглядних проблем, виробляється понятійний
інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обґрунтування переваг одного
світогляду над іншим. Порівняння, обґрунтування неоднакових підходів до світу дає здійснюється за
допомогою загальних законів мислення, що і дає можливість виконувати світоглядну функцію.

Методологічна функція вказує на шляхи дослідження, пізнання та перетворення дійсності. Виробляє

загальні принципи і норми пізнавальної діяльності. Філософія пропонує метод діалектики з його
вихідними настановами аналізу всіх природних, соціальних і духовних процесів із визнання
універсального зв’язку всіх явищ , процесів, предметів їх розвитку як прояву єдності протилежних сил
і тенденцій, переходу кількісних змін в якісні та іншими.

Виховна функція прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до
самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку смислових сенсів.

Пізнавальна функція озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками

правильного руху на шляху до дійсних, достовірних знань.