Філософія – 8

1.Походження та поняття свідомості.

Свідомість - це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка
властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила
собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які
сформувалися в процесі еволюції живих організмів.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його
та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

тобто свідомість є результатом історичного процесу становлення й розвитку людини

та суспільства, вона є діяльним, активним відображенням дійсності, суб’єктивним
образом об’єктивного світу.

Існує декілька концепцій свідомості:

ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне

від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути
виведена із самої себе);
матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною
формою відображення дійсності);
дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з
матерією);
вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне
походження, а й матеріальну сутність і структуру);
феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її
корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);
суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);
структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»:
структури, несвідомого і мови);

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єктивність, цілеспрямованість,

творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність.
 Універсальність означає, що людина, в принципі, може відображувати будь-
які властивості будь-яких предметів.

 Об’єктивність означає, що свідомість може відображати речі такими, якими

вони є насправді.
 Цілеспрямованість характеризує схильність до цілепокладання, тобто до
створення проектів майбутнього і планів дій перед тим, як щось зробити.

 Творчість характеризує схильність до генерації нових ідей, конструктивних

дій, перетворення світу.
  Опосередкованість мовою проявляється у спиранні на весь попередній досвід
людства, який передається через мову.
 Соціалізованість означає залежність свідомості від ціннісних орієнтацій,
потреб, інтересів, історичного розвитку суспільства.
 Поліструктурність свідчить про наявність у свідомості, по-перше, певних
рівнів відображення (підсвідомість, усвідомлення, самосвідомість), по-друге,
компонентних елементів (знання, цінності, норми); по-третє, засобів трансляції
(природна мова, штучна мова, системи навчання, технічні засоби і непізнані форми
передачі інформації).

В контексті цього питання вважаю доцільним порівняти психіку тварин з свідомістю

людей, психіка високорозвинутих тварин – приматів, дуже подібні до людської
свідомості, однак остання як форма відображення дійсності характеризується
певними якісними відмінностями, а саме:

• Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких
знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також
відношення між ними.

• Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у

словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і
передаватися іншим людям. Сприймаючи слова або речення, сказані чи написані
кимсь іншим, людина знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості.

• Нарешті, свідомість може існувати у формі не лише індивідуальної свідомості, тобто

у формі понять або ідей якоїсь окремої людини, але й у формі групової (наприклад,
національної чи класової) та суспільної свідомості.

Органом, за допомогою якого людиною здійснюється свідоме відображення дійсності,

є мозок.

Тим не менш, наявності тільки мозку ще не досить для виникнення Свідомості. Для
розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з
ними. займатися різними видами діяльності. Це значить, що свідомість може
розвиватися лише в суспільстві. Тут ми вже підходимо до суспільної свідомості.
Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів,
почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони
вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й

творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного
буття.
Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній
активності. Вона пов'язана головним чином з науково-теоретичним рівнем
відображення дійсності, глибоким усвідомленням суб'єктом своєї відповідальності за
прогрес суспільства. Теорії, ідеї не можуть обмежуватись лише ідеальним
існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватись у
реальність, втілюватись у практику. Активність, функціонально-регулятивний зміст
цінностей суспільної свідомості слід розуміти як цілеспрямований вплив на суспільну
практику, на хід її розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої
соціальної активності. Важливим є Реалізація регулятивної функції суспільної
свідомості адже створює необхідні передумови для функціонування її як соціально-
перетворюючої сили, що справляє значний вплив на активно-творчу діяльність
людей, їхній світогляд, ідеали. Все це дає підстави говорити про те, що в сучасних
умовах докорінних, якісних змін у суспільстві процес розвитку суспільної свідомості
має розглядатися як важлива умова реалізації багатогранних завдань, що стоять
перед людством, як активний, мобілізуючий, інтегруючий фактор прогресу
суспільства, утвердження його свободи.

Важливо зазначити, що Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є

конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші
суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості – конкретних людей – вона
неможлива. Тому суспільна свідомість здатна існувати і повноцінно функціонувати
тільки в індивідуальному, тобто через індивідуальну свідомість, що є духовним
світом даної конкретної особистості, її поглядами, почуттями, уявленнями,
настроями.

Стосовно походження свідомості

Ні філософія (ні наука) не може дати точної відповіді стосовно походження свідомості
і безсумнівного розв'язання цієї проблеми, але тим не менш ми на сьогоднішній день
наявні на сьогодні авторитетні певні концепції походження свідомості, ці концепції
допомагають цю проблему висвітлити і зрозуміти певні важливі аспекти в
розвязанні цього питання.

До таких концепцій можна віднести:

 теологічну(релігійну),
 дуалістичну,
 еволюційну,
 трудову,
 теорію єдиного інформаційного поля.
Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи
людину, Бог "вдихнув у неї дух живий", надшивши, таким чином, людину часткою
божественного світла. Власне людська свідомість із її найпершими властивостями
постає вже наслідком відомого терміна із Святого Письма гріхопадіння: саме
внаслідок нього людина почала розрізняти добро та зло а, отже, почала сприймати
дійсність не цілісно, а частково, фрагментарно. Проте наявність в глибинах
свідомості частки божественного зумовлює людське прагнення до вищого, здатність
пізнавати істину і т. ін.

Безумовним позитивним моментом теологічної концепції постає те, що вона зводить

людську свідомість до трансцендентного, абсолютного, вищого, не обмежує її
аспектами існування людини та її виживання.

Проте вона залишає поза розглядом зв'язок свідомості із людським організмом,

соціальною історією, інформацією. Окрім того, вона, фактично, пояснює не
походження свідомості, а лише те, чому вона притаманна людині.

Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між

свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси
висновок про існування в світі двох родів явиш (або двох субстанцій) - матеріальних
та ідеальних. Вони існують у тісному переплетінні між собою, а всі явища дійсності
постають лише різними мірами їх єдності.

Дуалістична концепція може бути виправдана внаслідок того, що між свідомістю та

буттям справді пролягають настільки різкі межі, що звести їх одне до одного або до
якогось спільного кореня майже неможливо, і. Кант із цього приводу колись писав:
"Існують два основні стовбури людського пізнання, що зростають, можливо, з єдиного,
загального, але нам не відомого кореня... ".

Концепція єдиного інформаційного поля наголошує на тезі, яка не викликає серйозних

заперечень: будується на тому, що усі процеси світу супроводжуються обміном
інформацією. Тому логічно припустити, міркують її прихильники, що існує єдине
поле інформації в усіх світових процесів та явиш. Людська свідомість —один із
проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший. Як буде показано далі,
людську свідомість не можна звести до інформації, але, безперечно, вона має до неї
пряме відношення.

Зазначена концепція фіксує факт існування такого відношення, до того ж вона по-
своєму переконливо, із постаннями на новітні дані науки, пояснює зв'язок свідомості
із мозком людини. Вона стверджує, що людський мозок можна уподібнити до
складного приймача: його деталі необхідні для прийому радіохвиль, але вони не
мають нічого спільного із їх змістом. Соціальне середовище та соціальна діяльність
виконують функції "настроювання " мозку на необхідні параметри дії, тому поза
ними свідомість не виникає (сучасні вчені Я. Прибрам та Дж. Екклз).
Ця концепція безумовно виправдана, але навряд чи здатна пояснити складності та нюанси
реального функціонування людської свідомості, у тому числі, наприклад, єдність
свідомості та людських почуттів, переживань, прагнень до вищого та кращого.

Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Наприклад, так звана "теорія
панспермії4' стверджує, що насіння життя ("сперма") розвіяне по всьому Всесвіту. За
наявності сприятливих умов воно дає результат: розквіт форм життя і його свідомих
проявів.

У варіанті дарвінівської теорії стверджується, що внаслідок боротьби за існування та

пристосування до умов довкілля відбувається удосконалення видів живих
організмів, з'являються психіка та людська свідомість. Але сучасна генетика
заперечує можливість змін організмів лише через пристосування; ці зміни повинні
бути зумовлені на генетичному рівні й не інакше.

Концепція пристосування не підходить до людини, адже людина не стільки

пристосовується до зовнішніх природних умов, скільки змінює їх, засоби діяльності,
свої знання та навички.

Нарешті, дослідження еволюціонування живих організмів не пояснює інформаційних

можливостей людського мозку і спрямованості самої еволюції до людини, мислення,
знання. Хоча, з іншого боку, було б невиправданим заперечувати зв'язок людського
організму із процесами життя у ширшому плані, а людської свідомості — із певними
особливостями будови людського організму, наприклад, існування людини у двох статях,
із особливостями вікового розвитку людини та ін.

Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці

враховують археологія та антропологія, і вона нібито має з їх боку численні
підтвердження. Але багато чого при цьому все одно залишається незрозумілим.
Наприклад, тут мова йде про те що найдавніші кам'яні знаряддя праці відстоять від
нас у часі на 2,5 млн років. Але справді помітні прояви людської свідомості, пов'язані
із спеціальними похованнями людей, наскальними малюнками та ін., з'являються в
інтервалі 100 -35 тис. років тому.

Отже, "трудова теорія" не пояснює, чому при наявності "праці із знаряддями "
історичний процес формування свідомості був фактично або взагалі відсутній, або
загальмований на дуже тривалий час.

Справедливі також але важливим зауваження є те, що згідно з якими саме

виготовлення знарядь праці потребувало досить розвиненого інтелекту. З іншого
боку, зв'язок мислення та пізнання з технологіями людської праці досить очевидний.
Отже, зв'язок є, але чи є він визначальний з боку праці щодо свідомості? Напевно, він
складніший, багатофакторний та неоднозначний.

Скоріше всього ні адже По сьогоднішній день всі спроби прилучити розвинених

тварин до стабільних дій із елементарними допоміжними засобами діяльності не дали
позитивних результатів; а головне те, що у тварин не формується предметне
сприйняття дійсності. Це свідчить про те, що задля того, щоби діяльність із
знаряддями привела до формування розвиненої свідомості і культурно-історичного
процесу, необхідно мати в наявності досить високо розвинений інтелект, або, хоча б,
зародки свідомості. Виходить, що свідомість повинна ніби передувати своїй власній
появі. Тому трудова концепція навіть у логічному плані залишається не коректною.

2.Структура свідомості.

Свідомість складається з певних елементів.

Першим елементом є знання. Це головний компонент, ядро свідомості, засіб її

існування. Знання - це розуміння людиною дійсності, відображення її у вигляді
усвідомлених чуттєвих і абстрактних логічних образів. Завдяки знанням людина може
"охопити", осмислити все те, що її оточує і становить предмет пізнання. Знання зумовлює
такі властивості свідомості, як спроможність через предметну діяльність цілеспрямовано
"творити світ", передбачати хід подій, проявляти творчу активність. Інакше кажучи,
свідомість - це ставлення до дійсності у формі знань з урахуванням потреб людини.

Другим важливим елементом структури свідомості є емоції. Людина пізнає

навколишній світ не з холодною байдужістю автомата, а з почуттям задоволення,
ненависті або співчуття, захоплення або обурення.

Третім структурним елементом свідомості є воля. Воля - це усвідомлене

цілеспрямоване регулювання людиною своєї діяльності. Це здатність людини
мобілізовувати і спрямовувати свої психічні та фізичні сили на досягнення мети, на
розв'язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання
суб'єктивних і об'єктивних труднощів та перешкод.

Важливим також є елементом, що входить до структури свідомості, як є також

мислення. Мислення - це процес пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується
узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності. Цей процес завершується
створенням абстрактних понять, суджень, які являють собою відображення суттєвих,
закономірних відношень речей на основі відомого, відчутного на дотик, почутого і т. ін.
Завдяки розумовій діяльності ми проникаємо в невидиме, у те, що не сприймається на
дотик і що не можна почути. Мислення дає нам знання про суттєві властивості, зв'язки і
відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від зовнішнього до
внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.

До структури свідомості належать також увага та пам'ять. Увага - це форма психічної

діяльності людини, що виявляється в її спрямованості та зосередженості на певних
об'єктах. Пам'ять - це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні і
відтворенні в мозку індивіда його минулого досвіду. Основними елементами пам'яті є
запам'ятовування, збереження, відтворення й забування.
У суб'єктивній реальності людини має місце така важлива під-структура,
як самосвідомість. Самосвідомість - це усвідомлення людиною себе як особистості,
усвідомлення своєї здатності приймати самостійні рішення і вступати на цій підставі у
свідомі відносини з людьми та природою, нести відповідальність за прийняті рішення й
дії. Інакше кажучи, це цілісна оцінка самого себе, свого морального обличчя, власних
знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за
допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну
самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання для
суб'єкта є він сам і його свідомість. Отже, людина - самооцінююча істота, яка без цієї
характеристичної дії не змогла б визначити себе і знайти своє місце в житті.

Рівні свідомості.

Якщо говорити саме про рівні свідомості та їх елементи, то можна виділити перш за
все .

1. чуттєво-афективний пласт(є Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості), до якого

належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ

об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;– сприйняття – образ
предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не

викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про
відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального
пізнання");– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні
подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:– воля – здатність людини ставити

перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;– емоції – ціннісно-забарвлені
реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби
особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає

в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів,

явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;– судження –
форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-
небудь ознак і зв'язків;– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень
виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей,
які є необхідною складовою будь-якої свідомості;– рефлексія – це така форма свідомості,
коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності
суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").

Якщо ми будемо розглядати предметний зміст свідомості, то його можна

структурувати за трьома скла- довими:

1) когнітивна підсистема або сфера знання; зміст під- системи: результати чуттєвого
(образи у формі відчуття, сприйняття, уявлення) та раціонального (знання у формі понять
та суджень) пізнання;

2) мотиваційна підсистема, яка включає в себе потреби, інтереси та цінності — все, що

стимулює людину до діяль- ності;

3) нормативно-проективна підсистема; її змістовне наповнення: норми, зразки, проекти

та програми діяль- ності.

Якщо основою для виявлення структури є діяльність свідомості, то виділяють

наступну структуру:

1) сфера мислення, яка забезпечує процес пізнання;

2) сфера волі, яка забезпечує вибір мети та засобів;

3) сфера пам’яті, яка забезпечує здатність актуалізації минулого.

Популярна також рівнева структура, складові якої виді- ляються за ознакою

можливості усвідомлення змісту сві- домості:

344

1) рівень несвідомого — його зміст нормативно не може бути усвідомлений людиною;

2) рівень підсвідомого — його зміст принципово до- ступний усвідомленню;

3) рівень свідомого — те, що безпосередньо усвідом- люється, знаходиться у фокусі уваги;

4) самосвідомість — змістом усвідомлення стає сама свідомість.

Виділяють ще рівень надсвідомого, як сферу здійснення інтуїтивної творчої

діяльності. Хоча за формальними озна- ками її слід віднести до дієвої структури.

Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і

стани людини. Далеко не все, що сприймається людиною і впливає на прийняття рішень,
їм усвідомлюється. Крім свідомості у людини є і сфера несвідомого.
Несвідоме - це ті явища, процеси, властивості і стани, які впливають на поведінку людини,
але не усвідомлюються ім.

Несвідоме початок представлено практично у всіх психічних процесах, станах і

властивості людини. У людини є несвідома пам'ять, несвідоме мислення, несвідома
мотивація, несвідомі відчуття тощо.

Співвідношення свідомості і несвідомого було вперше розглянуто З. Фрейдом. До

несвідомого в особистості людини він відносив такі якості, потреби і інтереси, які людина
не усвідомлює, але які знаходять свій вияв у різних його мимовільних діях і психічних
явищах. Це можуть бути помилки (застереження, описки і тому подібні явища),
мимовільне забування (імен, обіцянок, намірів, подій, фактів), це можуть бути фантазії,
мрії, мрії або сновидіння.

Питання про співвідношення свідомого і несвідомого залишається до цих пір одним з

найскладніших питань психології і не має однозначного вирішення.

Несвідомі явища разом зі свідомістю керують поведінкою людини. Однак роль їх у цьому
управлінні різна. Свідомість управляє найскладнішими формами поведінки.

Поняття несвідомого та підсвідомого

Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються

несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується

мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і
регулювання.

Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках,

спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д.

Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не

встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому
розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості
суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними
філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні
процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість.

У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а

не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини
пріоритет віддавали несвідомому.
За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими
емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим.

Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності,

глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що
свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що
людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та
інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням
значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відіграють важливу роль у діяльності людини,

однак не настільки ж, щоб вона підпорядковувала їм свою волю, розум, свідомість.

Підсвідоме – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться

за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо).
Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме –
активний психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Що ж торкається
несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний бар’єр, навіть антагонізм –
несвідоме не може стати свідомим.

3.Основні функції свідомості.

Структурні елементи свідомості перебувають у взаємозв'язку та взаємодії і забезпечують

свідомості ряд життєво важливих для людини функцій.

Головною функцією свідомості є пізнавальна, або відображувальна, функція, тобто

здатність індивідуума отримувати знання про навколишній світ і про себе. Як пізнавальна
діяльність свідомість починається з чуттєво-образного пізнання і сягає аж до абстрактного
мислення. На етапі чуттєвого (емпіричного) пізнання накопичується різноманітний
фактичний матеріал, який пізніше узагальнюється за допомогою абстрактного мислення,
проникаючи таким чином у суть найскладніших явищ і встановлюючи об'єктивні
закономірності, яким вони підлягають. Ця функція є всеохоплюючою, і з неї випливають
всі інші. Пізнавальна функція має не пасивний, а активний, евристичний характер, тобто у
свідомості є властивість випереджального відображення дійсності.

Пізнавальна функція свідомості обумовлює акумулятивну (накопичувальну) функцію.

Вона полягає в тому, що в пам'яті людини накопичуються знання, отримані нею не тільки
з безпосереднього, особистого досвіду, а й такі, що здобуті її сучасниками або
попередніми поколіннями людей. Ці знання в міру необхідності актуалізуються,
відтворюються і служать засобом реалізації інших функцій свідомості. Що багатша
пам'ять людини, то легше їй прийняти оптимальне рішення.

Ще однією функцією свідомості є функція аксіологічна (оціночна). Людина не тільки

дістає дані про зовнішній світ, а й оцінює їх з точки зору своїх потреб і інтересів.
Свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання
дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою її як
пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість
вбирає в себе прояв суб'єктивного до дійсності як до світу свого життя, його оцінку,
усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою ціннісного ставлення до світу є
осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам
та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує
здебільшого ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то
ціннісне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних
роздумів і переживання істини.

Оціночна функція безпосередньо переходить у функцію цілепокладання (формування

мети). Здатність до цілепокладання - це специфічно людська здатність, що становить
кардинальну характеристику свідомості. Ціль - це ідеалізована потреба людини, яка
знайшла свій предмет; це такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі
якого передбачається результат діяльності людини. Цілі формуються на базі всього
сукупного досвіду людства і сягають вищих форм прояву у вигляді соціальних, етичних,
естетичних та інших ідеалів. Цілеспрямована діяльність людини обґрунтована
невдоволеністю людини світом і потребою змінити його, надати йому такої форми, яка
необхідна людині, суспільству.

Вищі можливості свідомості виявляються у творчій (конструктивній) функції.

Цілепокладання, тобто усвідомлення того, "для чого" і "заради чого" людина здійснює
свої дії, - необхідна умова будь-якого свідомого вчинку. Проте, як зазначав ще Гегель,
суть справи вичерпується не своєю ціллю, а своїм здійсненням. Реалізація цілі передбачає
застосування певних засобів, тобто того, що створюється і існує заради досягнення цілі.
Людина створює те, що природа до неї не породжувала. Вона створює принципово нове,
будує новий світ.

Дуже важливою є функція комунікативна (зв'язку). Вона зумовлена тим, що люди

беруть участь у спільній праці і потребують постійного спілкування. Цей зв'язок думок
здійснюється через мову (звукову), технічні засоби (тексти, закодовану інформацію). Слід
мати на увазі, що в письмових текстах (книгах, журналах, газетах і т. ін.) викладені не
знання, а лише інформація. Щоб інформація стала знаннями, вона повинна бути
суб'єктивованою. Ось чому поширення газет, журналів є лише умовою, але не гарантією
того, що викладена в них інформація стане знаннями. Необхідні додаткові зусилля,
спрямовані на перетворення інформації на знання, - суб'єктивне надбання.

Завершує логічний цикл свідомості особистості регулятивна (управлінська) функція.

На підставі оцінки факторів і відповідно до поставленої мети свідомість регулює,
упорядковує дії людини, а потім і дії людських колективів. Регулятивна функція
свідомості вплетена у взаємодію людини з навколишнім середовищем і виступає у двох
формах: спонукальної та виконавчої регуляції. Ідейний зміст спонукальних мотивів
поведінки та діяльності людей має дуже важливе значення. У міру того, як ідеї набувають
спонукальної сили, людина здійснює вчинки свідомо, цілеспрямовано, за своїми
переконаннями. Виконавча регуляція приводить діяльність людей у відповідність з їх
потребами, забезпечує розміреність мети і реальних засобів її регуляції.
Такими є головні функції свідомості. Лише гармонійний їх розвиток формує справді
цілісну в інтелектуальному та духовному плані особистість.

ДОП. Атрибутивні властивості свідомості.

До них належать: ідеальність, мислення та опосередкованість мовою,

інтенціональність, здатність до творчості, смислопородження та цілепокладання,
самосвідомість.

Ідеальність. Ця категорія характеризує особливість буття свідомості, яку не можна

спостерігати за допомогою органів почуттів або вимірювати за допомогою приладів. Існує
кілька тлумачень цього терміна в залежності від філософської традиції. Два з них є
домінуючими. Ідеальність свідомості розуміється як спроможність трансформації наочних
образів речей у форму знання про речі: сукупність сутнісних властивостей, ознак,
функцій. Другий підхід до розуміння ідеального фіксує спроможність свідомості
створювати ідеалізації предметів шляхом доведення їх характеристик до гранично
можливих.

Свідомість забезпечує процес переходу від реального до ідеального та від ідеального до

реального. Здатність людини розуміти включає в себе можливість виявлення ідеального
змісту, наприклад, предметів культури. Зворотний рух — опредметнення ідеального
включає в себе два процеси: предметно-практична діяльність та мовлення.

Мислення та опосередкованість мовою. Процес мислення розуміється як спроможність

до раціонального пізнання — відображення світу у формах понять, суджень та умовиводів
— та як здатність до інтелектуальних дій з предметним змістом свідомості (знання). За
межами ідеального зміст свідомості існує тільки в матеріальній формі свого вираження —
мові. Всі зовнішні прояви свідомості: знання, проекти, норми, цінності — актуалізуються
у формі мовного висловлювання. Особливе значення мова має для мислення, оскільки
вона виконує функцію організації та вираження думки. Не існує мови без мислення, як і
мислення без мови. Але їх не можна ототожнювати. По-перше, зміст свідомості не може в
повному обсязі реалізуватися в мовному акті, який обмежений власною матеріальною
формою та ресурсами, наприклад, наявністю потрібних слів. По-друге, структура
мислення і структура мови є різними. Закони математики та логіки єдині для всіх людей, а
мова завжди існує в конкретній формі — національна мова.

Мова також виконує й інші функції: є засобом спілкування (забезпечує можливість

комунікації), є формою збереження та трансляції знань у просторі та часі, є засобом
впливу (управління) на інших людей.

Інтенціональність (лат. intento — прагнення). Свідомість завжди є усвідомленням чогось.

Будь-який акт свідомості є змістовним. У цьому акті одночасно відбуваються дві інтенції:
одна спрямована на зовнішній світ, друга — на світ внутрішній. Це дозволяє надати
«схопленому» у сприйнятті предметові смисл (значення) та постійно утримувати межу
(різницю) між самим предметом і його значенням. Інтенціональність, таким чином,
забезпечує цілісність сприйняття при можливості розрізнення самого акту сприйняття та
його змісту.

Здатність до творчості. Свідомість спроможна утримувати та вільно відтворювати образи

речей тоді, коли ці речі не дані безпосередньо в чуттєвому сприйманні. У творчій уяві
(фантазії) людина може вільно переміщуватися у просторі та часі. За допомогою інтелекту
(мислення), інтуїції та уяви свідомість здатна створити у формі ідеального те, чого раніше
не було. Творчість є необхідною умовою розвитку людини та культури.

Смислопородження та цілепокладання. Соціальний спосіб буття виявляє в свідомості

людини таку властивість, як здатність до формування життєвих смислів, реалізації цілей
та завдань в контексті ставлення як до себе, так і до інших людей. Суспільство регулює
людські відносини за допомогою правових, моральних, релігійних та інших норм і правил.
«Я хочу» конкретної людини узгоджується з внутрішніми та зовнішніми нормами. Бути
свідомим в контексті соціального життя означає вільно і відповідально обирати мету та
спосіб її досягнення, спираючись на знання норм і реалізуючи ціннісні настанови. Бути
свідомим в контексті діяльності — вміти формувати ідеальний образ очікуваного
результату та розробляти послідовний план дій, спрямованих на його досягнення.

Самосвідомість. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через здатність до

самоусвідомлення. Самосвідомість («Я-концепція» мовою психології) проявляє себе в
двох аспектах:

1) як спрямованість свідомості на власне «Я» — усвідомлення людиною самої себе, свого

статусу, своїх інтересів та життєвих цілей;

2) як спрямованість свідомості на саму себе — усвідомлення змісту кожного акту

свідомості.

Можна також розрізнити морально-етичний аспект — совість як форма самоконтролю, та

когнітивний — рефлексія як форма самопізнання.

Самосвідомість включає в себе кілька складових: самовідчуття, самоспостереження,

самоаналіз, самооцінка, самоконтроль, самопізнання, самовиховання.

1. Розкрийте зміст раціоналістично-ідеалістичної концепції

свідомості.
Перша цілісна концепція свідомості формується одночасно з раціоналістичною
концепцією пізнання. Вона зводить повноту проявів свідомості до сфери знання. Все, що
усвідомлює людина, набуває форми знання. Це означає, що саме знання є сутністю
свідомості. Зрозуміло, що інші складові свідомості: емоції, волю, бажання – не можна
звести до знання. Але вони актуалізуються для людини тільки в акті усвідомлення,
наприклад, я знаю, що відчуваю. Це висловлювання одночасно фіксує зміст того, що я
відчуваю, і факт самого відчуття.
Спочатку такий підхід характеризує насамперед раціоналістичну традицію. Потім стає
найбільш поширеним у всій новоєвропейській філософії. Головні аргументи критики цієї
концепції: існування "неявного" знання, "непрозорість" свідомості для самої себе –
з'являються наприкінці ХІХ століття. З того часу більшість філософів визнає, що знання є
необхідною, але недостатньою умовою свідомості.

2. Дайте визначення філософському поняттю «трансцендентальне».

Трансцендентальне (від лат. transcendens — те, що виходить за межі) — те, що зв'язує
частини змісту, які перебувають по різні боки від деякої межі. Це поняття має довгу історію і не
одразу набуло того значення, яке є найбільш поширеним і яке наведене у визначенні.

Середньовічна філософія

У схоластиці своєрідним прототипом і першим вжитком слова «трансцендентальне»

були трансценденталії (лат. transcendentalia) — гранично загальні, філософські категорії,
за допомогою яких визначалося все суще. Трансценденталії — це різновид універсалій[1].
Так Тома Аквінський виділив 6 транценденталій: суще, єдине, істинне, благе, річ та щось.
У філософії Дунса Скота трансценденталії також були синонімами філософських
категорій[2].

Кант
У своїй філософії І. Кант трансцендентальними називає апріорні форми пізнання, які
обумовлюють і визначають можливість будь-якого досвіду та організовують наше пізнання.
Трансцендентальними формами чуттєвості є простір та час, трансцендентальними
формами глузду — категорії (субстанція, причинність та ін.), трансцендентальними
формами розуму — регулятивні ідеї чистого розуму (ідеї Бога, душі, світу як цілого).
Трансцендентальне (апріорне) протистоїть, з одного боку, емпіричному
(досвідному, апостеріорному), яке воно оформлює, а з іншого боку,
— трансцендентному — яке виходить за межі досвіду, речам у собі. Відповідно, суб'єкту
пізнання притаманна трансцендентальна єдність апперцепції. До
сфери трансцендентальної діалектики Кант відносить нерозв'язні вічні філософські
питання: про початок світу, Бога і нашу свободу.
Трансцендентальне пізнання, за Кантом, — це пізнання апріорних умов можливого
досвіду. Саме воно є завданням трансцендентальної філософії:
Я називаю трансцендентальним усіляке знання, що займається не так предметами, як
видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання повинно бути можливим a priori.
Система таких понять називалася б трансцендентальною філософією.[3].

Після Канта
Після Канта слово «трансцендентальне» набуло надзвичайної
популярності. Гуссерль говорив про трансцендентальну редукцію, а Дерріда про
трансцендентальне означуване[4].
У XIX столітті поняття «трансцендентальне» підхопили американські романтики-
трансценденталісти, які розуміли під цим словом щось споконвічне, незіпсоване,
незаймане та близьке до природи.
 Архієпископ Лука (Войно-Ясенецький) у своїй роботі "Дух, душа, тіло" під
трансцендентальним має на увазі духовні здібності людини, які є прихованими та
перебувають у неї на рівні підсвідомості. Також Войно-Ясенецький використовує епітет
"трансцендентальний" стосовно духовного, досяжного розуму світу.[5]

Трансцендентальне та трансцендентне
У строгому філософському сенсі «трансцендентність» означає перебування за межами
можливого досвіду (заграничність), тоді як «трансцендентальність» стосується пізнання і
умов нашого досвіду. Бертран Расселл порівнював трансцендентальне з призмою, через яку
ми дивимося на світ. Звідси все трансцендентальне на відміну від трансцендентного є
іманентним нашій свідомості й перебуває в нас «у голові», однак воно не доступне
спостереженню. Так, за Кантом, до області трансцендентального належать, наприклад, такі
поняття як простір та час, які характеризують не стільки світ, скільки нашу здатність сприймати
світ (Кант, «Критика чистого розуму», розділ «Трансцендентальна естетика»).

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ і ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ - поняття філософії Канта:

трансцендентальний означає: той, що зумовлює можливість пізнання, відповідає на
питання: "Як можливе пізнання?",
трансцендентний - той, що лежить поза межами свідомості й пізнання. Ці поняття
пов'язані з двома межами у пізнанні, що їх визнає Кант.
Першою є межа між формами споглядання (простором і часом) та мислення
(категоріями) і явищем як об'єктом пізнання. Форми споглядання і мислення разом із
необхідною єдністю свідомості ("Я") знаходяться по цей бік досвіду, передують йому та
його обумовлюють, що і робить їх трансцендентальними.
Другою межею у пізнанні, за Кантом, є межа між явищами і речами в собі, що
непізнавані. Ці речі Кант називає трансцендентними, тобто потойбічними. В обох
поняттях Кант виявив певні риси реального пізнання: активний дієвий характер
суб'єкта, носія пізнавальної діяльності, і відмінність явищ від речей в собі.

Перебільшення Кантом різкості зазначених меж мало певні підстави: він досліджував не
формування пізнання, починаючи з дитячого віку, а пізнавальну діяльність зрілої
людини, власне вченого, у якого і форми споглядання, і категорії, і єдність
самосвідомості давно сформувалися і передують досвіду, і який вирішує наукові
проблеми: "Як можлива математика, природознавство, метафізика?"
Кант повністю усвідомив також той факт, що людина - найбільш важлива істота серед
речей світу, що для пізнання вона має не менше значення, ніж об'єкти, і, отже, образи чи
поняття є синтезом цих двох факторів пізнання. Поняття трансцендентного вийшло на
одне із перших місць у західній філософській думці XX ст. і пов'язане у ній передусім із
сферою людського буття. При усій різнобарвності в інтерпретації даного поняття
різними філософськими напрямами їх об'єднує думка про специфіку людської
природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи
об'єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається.
Зокрема, йдеться про особливості гуманітарного пізнання у порівнянні із
природничонауковим, протиставлення ідіографічного та номотетичного методів
(неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (Шелер та його
послідовники) людина розглядається в ракурсі біологічної недостатності, що виводить
людину за межі її просторово-часової організації, її чисто тваринних потреб.
Людина характеризується як істота, яка "трансцендує" саму себе, свою
життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понаджиттєва здатність, яка
виражає можливість безмежного трансцендування. Значну увагу проблемі
трансцендентного приділили представники екзистенціалізму.
Гайдеггер визначає трансцендентне як фундаментальну характеристику людини, що
дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності і реалізовувати через
проходження низки граничних, межових ситуацій (страх, турбота, вибір і рішення,
совість тощо) істину буття.
Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на
піднесенні сьогодення до масштабів трансценденції, бо лише це уможливлює
реалізацію ідеї свободи.
Шлях трансценденції - це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що
виходить за його межі. В західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі)
терміном "трансценденція" позначають надприродне, потойбічне, що виходить за межі
того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке
розкривається через віру.
В атеїстичному екзистенціалізмі (Сартр, Камю) трансцендентне тлумачиться як ніщо,
через яке здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою спонтанного
творення людиною самої себе. Згідно з неофройдизмом (Фромм та ін. ), людина зазнає
постійної потреби трансцендування, перевищення свого становища пасивної істоти.М.
Вулатов

3.У чому полягає специфіка матеріалістичного вчення про

свідомість?
На відміну від дуалізму монізм стверджує, що існує тільки одна фундаментальна субстанція.
Більшість сучасних моністичних теорій є матеріалістичними, чи натуралістичними.
Натуралістичний монізм (або просто науковий натуралізм) стверджує, що єдиною реальністю є
та, яка описується сучасною природничою наукою. Іншими словами, сучасна наука описує світ
повним і вичерпним способом. Існує декілька різних підходів до розв'язання проблеми
свідомості в рамках цієї загальної установки.
Ідеалістичний монізм (ідеалізм), що зводить матерію до свідомості або духу, не користується
великою популярністю серед сучасних філософів. Однак на початку XX століття він короткий
час був поширений серед позитивістів у вигляді феноменології. Це теорія, згідно з якою
існують тільки репрезентації (або чуттєві дані) зовнішніх об'єктів у нашій свідомості, але не
самі ці об'єкти. Такий погляд, зокрема, був характерний для ранньої філософії Бертрана
Рассела.
Ще одна можлива позиція зводиться до того, що існує деяка первинна субстанція, яка не є ні
фізичною, ні ментальною. З цієї точки зору як ментальне, так і фізичне — властивості такої
нейтральною субстанції. Подібну точку зору в історії філософії вперше
сформулював Бенедикт Спіноза, в XX столітті її також розвивав Бертран Рассел. Вона стала
відома як нейтральний монізм.
Нижче будуть обговорюватися тільки основні різновиди натуралістичного монізму.
Епіфеноменалізм
Епіфеноменалізм стверджує, що ментальні феномени не можуть бути джерелом каузального
впливу. Фізичні події можуть впливати на інші фізичні події, а також на ментальні події, але
ментальні події не можуть каузально впливати на що-небудь, оскільки вони всього лише
інертні субпродукти (епіфеномени) фізичної реальності.
Психологічний біхевіоризм
Психологічний біхевіоризм виступав домінантним напрямком аналітичної філософії свідомості
протягом більшої частини XX століття. У психології біхевіоризм став реакцією на
неадекватність інтроспекціонізму. Інтроспективні звіти про чиєсь ментальне життя не можуть
бути предметом експериментального дослідження, і на їхній основі не можна робити коректних
узагальнень. Тому інтроспекція несумісна зі стандартним науковим методом. Вихід психології,
як це уявлялося біхевіористам, полягав у тому, щоб відмовитися від ідеї внутрішнього
ментального життя (і, отже, онтологічно незалежної свідомості), зосередившись на описі
спостережуваної поведінки.
Паралельно з таким розвитком психології розвивалися ідеї філософського або логічного
біхевіоризму. Його ідеї характеризувалися послідовним верифікаціонізмом і розглядали
неверифіковні твердження щодо внутрішнього ментального життя як безглузді. З точки зору
філософів-біхевіористів ментальні твердження насправді є одним із способів опису поведінки,
а також диспозицій до поведінки. Вони формулюються зовнішніми спостерігачами для того,
щоб пояснювати і передбачати поведінку інших агентів.
Психологічний біхевіоризм, головним представником якого був Б. Ф. Скіннер, почав виходити з
моди в 50—60-ті роки XX століття разом з виникненням когнітивізму.
Теорія тотожності
Фізикалістська теорія тотожності мозку й свідомості, яку вперше постулювали Джон
Смарт і Юллін Плейс, стала безпосередньою реакцією на невдачу біхевіоризму. Ця теорія
стверджувала, що деякий ментальний стан буквально тотожний певному стану мозку. Тобто,
бажання випити кави, наприклад, є тільки збудженим станом кількох нейронів мозку, й нічого
більше.
Теорія тотожності зустріла кілька критичних аргументів, одним з найвідоміших з них є
аргумент Гіларі Патнема про множинну реалізацію. Очевидно, що, наприклад, біль можуть
відчувати не тільки люди, а й амфібії. З іншого боку, вкрай малоймовірно, що всі різні
організми, які відчувають біль, здатні перебувати в ідентичному фізичному стані мозку. Тому
біль не може бути ідентичним деякому стану мозку, а теорія тотожності не знаходить
емпіричного підтвердження.
Елімінативний матеріалізм
Елімінативний матеріалізм є найрадикальнішою формою фізикалізму. Прихильники цієї теорії
вважають, що всі ментальні стани — це об'єкти, які постулюються помилковою емпіричною
теорією, так званою народною психологією (folk psychology). І подібно до того, як сучасна
наука відмовилася від інших хибних теорій, таких як, наприклад, концепція флогістону, вона
повинна відмовитися і від народної психології. Відмова від останньої буде означати й відмову
від усіх ментальних сутностей. Питання про співвідношення свідомості і тіла, таким чином,
виявиться псевдопроблемою: існують тільки ті об'єкти, які визнаються чинними науковими
теоріями.
4.Розкрийте суть проблеми «ідеального» в контексті філософії
свідомості.
У історії філософії приймалися ряд спроб розв'язання проблеми ідеального. Вперше
проблема ідеального виникає у часи античної філософії. Проблема ідеального має
важливе місце у філософії античності

Під ідеальним цей бачили дух, душа. У філософії Платона або Ньютона вперше виникає
трактування ідеального як нематеріального.

У Платона ідеальне первинне, є самостійною сутністю, яка творить світ образу і

протистоїть цьому матеріального світу. Концепція ідеального, котре виражається у
концепції душі, у Аристотеля розроблено понад ґрунтовно допрацьований і містить
низку позитивних моментів. Аристотель стверджує, що це, що знаємо, ми з наших
відчуттів. «Досягнуте розумом є у почуттях які сприймаються у формах... І тому істота, яка
не має відчуттів, нічого не навчиться, і щось зрозуміє».

Незалежність предмета враження стверджується Арістотелем категорично, але водночас

в ідеальному є схожість із матеріальним світом. «Щодо будь-якого почуття необхідно
взагалі визнати, що є те, що здатне приймати форми віжчутного без його матерії, аналогічно,
як віск сприймає відбиток персня без заліза чи золота». Душа визначається Арістотелем
формою. Відчуття ж - форма почуттєва які сприймаються якісно. Так само Аристотель
ототожнює душу, ідеальне з нематеріальним [3, c.125]

Інша велика спроба розв'язання проблеми ідеального робиться у німецькій класичної

філософії Гегелем. Гегелевске трактування ідеального власне теж не виходить межі
пояснення ідеального як не матеріального. Філософія Гегеля - філософія розвитку
абсолютної логічного ідеї. Ідеальне визначається у Гегеля як зняте, як засіб існування
кінцевого в нескінченному. Гегель постулює первинність ідеї, ідеального, що веде до
перетворення свідомості на самостійну сутність, створюючу світ. У історії філософії
вперше Гегель пов'язав ідеальне із нескінченним світовим процесом. Попри цінні
моменти, гегелівська трактування ідеального витримана у традиції Платона або
Ньютона. Ідеалістичним основами філософії Гегеля неможливо розкрити сутність
поняття ідеального.

Німецька класична філософія послужила відправною точкою обох великих напрямів XIX - XX
ст.: некласичної філософії і філософії марксизму. У XX в. виділяють три великих течії у
філософії: аналітична філософія, філософія екзистенціалізму і марксизм. Проблема
ідеального є одним із критичних в оцінці цих течій сучасної філософії. Аналітична
філософія вважає єдиним можливим справою філософії аналіз мови науки. Центральної
проблемою постмодернізму стає осмислення тексту. У постмодернізмі немає
фундаментального поняття свідомості, це поняття зникла з філософії цього течії. [7, c.
413]

У центрі уваги екзистенціалізму - проблеми сенсу життя, індивідуальної свободи і

відповідальності. Основне поняття цього течії - поняття екзистенції як особистості.
Екзистенція - центральне ядро людського «Я» як конкретної неповторною особистості.
Людське існування - потік переживань, який має жодної раціональної організації,
законів та здорового глузду. Слід зазначити, що у своїх засадах екзистенціалізм немає
ніякої опертя матеріал приватних наук. [3, c. 263]

Глибокий розробку проблема ідеального отримало філософії марксизму. У розвитку

марксизму зазвичай виділяють два етапу.

Перший - етап К.Маркса, Ф.Енгельса, другий - В.І.Леніна. Науковість марксизму у тому,

що він принципово й остаточно вирішив важливі питання філософії, які можна
вирішити інакше. Матеріалізм минулого розумів людину тільки як частину природи,
тоді як і діалектичному матеріалізмі людина сприймається як соціальне істота, провідна
діяльність якого полягає - в праці.

Вперше послідовне матеріалістичний розв'язання проблеми ідеального було розроблено у

науковій філософії Марксом і Енгельсом. «…Ідеальне не що інше, як
матеріальне,пересаджене в людську голову і перетворене на ній».

Наступний крок у розробці матеріалістичного розуміння проблеми ідеального робить

В.І.Ленін у роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Найважливішим відкриттям
Леніна є спосіб визначення понять матерію та свідомості через протиставлення одна
одній. Ленін доводить матеріалістичну теорію відображення предметів свідомістю
людини. Відчуття - відображення речей, відчуття - зв'язок свідомості з зовнішнім світом.
Поза нами існують речі, наші сприйняття - образи цих речей. Перевірка цих образів,
відділення істинних від помилкових дається практикою, що підтверджує, що свідомість
має «зміст, яке залежить від суб'єкта, залежною ні від чоловіка, ні від людства».
Віддзеркалення головне властивістю свідомості.

Отже, у "класичному марксизмі в принциповому вигляді розкрили найважливіші риси

ідеального. Поняття ідеального вимагає подальшої розробки з урахуванням науково-
технічного прогресу XX в.

У XX в. було запропоновано нову форму діалектичного матеріалізму, що була названа

конкретно-загальною теорією діалектичного матеріалізму і є сучасної формою наукової
філософії. У основі конкретно-загальної теорії - концепція єдиного, закономірного
світового процесу (ЄЗСП), що спирається на дані приватних наук. Конкретно-загальна теорія
дозволяє пояснити закономірне поява чоловіки й вивести ідеальне із лідерів світового процесу
розвитку. У зв'язку з цим визначення ідеального отримує подальшу розробку. [7, с. 414]

«Ідеальне - предмет, позбавлений свого матеріального субстрату, безпосереднього

конкретно-почуттєвого буття й існуючий з урахуванням особливого матеріального
субстрату - людини». Цю ухвалу, з погляду, схоплює саму поняття ідеального.
Універсальність ідеальної форми у тому, що свідомість людини здатне заміщати будь-які
матеріальні субстрати. Свідомість людини вищої формою відображення об'єктивну
реальність.

Отже, наукова філософія наповнила поняття ідеального глибоким здоровим глуздом і

змістом. Наукове поняття ідеального, на погляд, дозволяє вирішувати фундаментальних
проблем психології. Психологія досі не знає критерію психічного, не знає, якою етапі
(рівні) розвитку живого з'являється психічне.

Особливого значення проблема ідеального купує сучасному розвитку науки, посилення роллю
у розвитку суспільств, з приходом комп'ютерна техніка. Концепція ідеального містить у собі
ключі до проблемі мозку і машини. Поява комп'ютера порушує питання специфіці людської
свідомості, його схожості і відмінності з діяльністю комп'ютера. На відміну від комп'ютера,
чоловік в багатофакторній ситуації не перебирає всі можливі варіанти рішень, оскільки це
пояснити неможливо через обмеження у часі, інших обставин, а будує її модель з обмеженою
кількістю елементів. Але це головна відмінність мозку людини від машини. Комп'ютер
повністю складається з фізичних систем, людина ж інтегральне соціальне істота, тому
нескінченно складніше комп'ютера. У комп'ютері відсутня ідеальне.

Розуміння ідеального як специфічного якості людської свідомості допоможе визначити місце

людини у світі, його ставлення до світу. У разі кризи цивілізації здатність людської свідомості
передбачити майбутнє грає особливо значної ролі. [2, c. 324]

5. Визначте основні концепти феноменологічної теорії свідомості.

Феноменологія (грец. - те, що з'являється, і logos - . вчення) - наука про свідомість як
специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості
і їх смисли, які можна аналізувати науково. ЇЇ представляють такі філософи, як Гуссерль,
Гегель.

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме
розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”. Поняття
“феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним,
на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен(з грецької)
– явище, єдине, унікальне, неповторне.

Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від

людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості
не має.

Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом,

незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може
бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку
“чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі
важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис,
біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є
Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші. Близька до матеріалістичної
концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова
Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина,
її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони
виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом
першолюдини– родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена,
це еволюційна система; а “основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі
теорії, гіпотези, системи”.

6. Вкажіть на відмінність між феноменологічним та

екзистенціальним підходами до проблеми свідомості.

7. Окресліть фундаментальні складові свідомості.

Основні складові свідомості.

Першим елементом є знання. Це головний компонент, ядро свідомості, засіб її існування.

Знання - це розуміння людиною дійсності, відображення її у вигляді усвідомлених
чуттєвих і абстрактних логічних образів. Завдяки знанням людина може "охопити",
осмислити все те, що її оточує і становить предмет пізнання. Знання зумовлює такі
властивості свідомості, як спроможність через предметну діяльність цілеспрямовано
"творити світ", передбачати хід подій, проявляти творчу активність. Інакше кажучи,
свідомість - це ставлення до дійсності у формі знань з урахуванням потреб людини.

Другим важливим елементом структури свідомості є емоції. Людина пізнає навколишній

світ не з холодною байдужістю автомата, а з почуттям задоволення, ненависті або
співчуття, захоплення або обурення. Третім структурним елементом свідомості є воля.
Воля - це усвідомлене цілеспрямоване регулювання людиною своєї діяльності. Це
здатність людини мобілізовувати і спрямовувати свої психічні та фізичні сили на
досягнення мети, на розв'язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають
свідомого подолання суб'єктивних і об'єктивних труднощів та перешкод. Слід також
наголосити і на такому елементі, що входить до структури свідомості,
як мислення. Мислення - це процес пізнавальної діяльності індивіда, який
характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності. Цей процес
завершується створенням абстрактних понять, суджень, які являють собою відображення
суттєвих, закономірних відношень речей на основі відомого, відчутного на дотик,
почутого і т. ін. Завдяки розумовій діяльності ми проникаємо в невидиме, у те, що не
сприймається на дотик і що не можна почути. Мислення дає нам знання про суттєві
властивості, зв'язки і відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від
зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.

До структури свідомості належать також увага та пам'ять. Увага - це форма психічної

діяльності людини, що виявляється в її спрямованості та зосередженості на певних
об'єктах. Пам'ять - це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні і
відтворенні в мозку індивіда його минулого досвіду. Основними елементами пам'яті є
запам'ятовування, збереження, відтворення й забування.
У суб'єктивній реальності людини має місце така важлива під-структура,
як самосвідомість. Самосвідомість - це усвідомлення людиною себе як особистості,
усвідомлення своєї здатності приймати самостійні рішення і вступати на цій підставі у
свідомі відносини з людьми та природою, нести відповідальність за прийняті рішення й
дії. Інакше кажучи, це цілісна оцінка самого себе, свого морального обличчя, власних
знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за
допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну
самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання для
суб'єкта є він сам і його свідомість. Отже, людина - самооцінююча істота, яка без цієї
характеристичної дії не змогла б визначити себе і знайти своє місце в житті.

8. Дайте визначення поняттям «інтуїтивне» та «дискурсивне».

9. Розкрийте зміст базових категорій психоаналітичної філософії.

Ірраціоналістичні тенденції «філософії життя» продовжує та поглиблює психоаналітична
філософія. її емпіричною базою став психоаналіз, який виник у рамках психіатрії як
своєрідний підхід до лікування неврозів методом катарсису, або самоочищення.
Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр Зигмунд
Фрейд (1856-1939 рр.). • До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у
здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд
наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике
значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість
наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої
поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо - знаходить вираження
«несвідоме». Людська психіка, за Фрейдом, - структура з трьома головними рівнями:
несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як
комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт несвідомих нахилів,
сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego) - сфера
свідомого, яке відділилося від «Воно» в процесі еволюції з метою адаптації до
зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super
ego) 3являється в момент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в
людині, включає засвоєні індивідом соціально значущі норми і заповіді, соціальні
заборони влади, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й
актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я»
одержує енергію від інстинктивних прагнень, разом з тим «Над-Я» — саме та інстанція,
яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяльність «Я». «Над-
Я» - джерело почуття вини і мук совісті. «Несвідоме» Фрейд вважає центральним
компонентом, який відповідає суті людської психіки, а свідоме - лише особливою
інтуїцією, надбудованою над «несвідомим». На думку Фрейда, глибинний пласт людської
психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою
одержання найбільшого задоволення. Основою первісних потягів виступають сексуальні
нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють
усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до
батьківщини.

10. Опишіть основні форми суспільної свідомості.

У сучасній філософській літературі виокремлюється велика кількість форм суспільної
свідомості. Критерієм для їх виділення служать: предмет відображення, суспільні
потреби, що викликали появу цих форм, способи відображення буття у світі, роль у житті
суспільства, характер оцінки суспільного буття і т.д.

До числа основних форм суспільної свідомості найчастіше відносять:

1. Наукова свідомість. Серед форм суспільної свідомості особливий статус має наука.
Якщо в релігії, моралі, політиці й інших формах суспільної свідомості раціональне
пізнання дійсності є допоміжною метою, то в науці критерій раціонального
усвідомлення світу займає центральне місце. Це значить, що пріоритетною цінністю в
науці є Істина.

Єдина Наука як форма суспільної свідомості і діяльності містить в собі низку

конкретних наук, які у свою чергу підрозділяються на безліч наукових дисциплін.
Сучасні науки можна класифікувати по різних основам. По-перше, по предмету і
методу пізнання виділяються природні, суспільні, гуманітарні (науки про
людину), науки про мислення і пізнання; особливе місце займають тут технічні науки.
По-друге, по «віддаленості» від практики науки можна поділити на фундаментальні,
котрі пізнають основні закономірності дійсності, безпосередньо не орієнтуючись на
практику, і прикладні, що матеріалізують фундаментальні знання в предметні форми, в
технології і техніці, що відповідають інтересам і потребам людей.

За критерій науковості приймаються знання про природу (фізика, біологія, хімія й ін.),
тому що вони першими оформилися в самостійні наукові дисципліни, виділившись з
колись загального синкретичного знання. Статус науки суспільні і гуманітарні
дисципліни набули значно пізніше, доповнюючись крім критеріїв, що застосовувалися
в природничих науках, і новими, що відповідають їх специфічності.

Суспільні науки на відміну від наук про природу є по своєму об'єкту ідеологізованими.
Вони у певному змісті біполярні: з одного боку, їх завданням є розкриття сутності
суспільних явищ (тобто вони повинні дотримуватись принципу об'єктивності як
основоположного принципу науки); а з іншого боку, їх представники не можуть
досліджувати ці явища поза і незалежно від соціально-класових і групових
пристрастей, тобто від ідеологічних оцінок. У будь-якому випадку ця біполярність
виводить суспільні науки (хоча б частково) в область позанаукового знання.

Слід звернути увагу і на специфіку гуманітарного знання. Гуманітарні науки – це

науки про людину, її духовний, внутрішній світ і людські взаємовідносини. Дух є
неречовинним, нематеріальним, реально він виявляє себе в знаковому, текстовому
вираженні. Гуманітарне знання невідривне від герменевтики як мистецтва тлумачення
тексту, мистецтва осягнення чужої індивідуальності. Звідси - діалогічність як
характерна риса гуманітарного знання.

З'ясування специфіки науково-раціональної свідомості пов'язане з розумінням і інших,

зокрема, комплексних наук. До них відносяться: медичні, сільськогосподарські,
технічні науки, у яких формується особливе міждисциплінарне знання.

2. Філософська свідомість. Питання про специфіку філософії як форми суспільної

свідомості нерозривно пов'язане з загальнішим питанням про специфіку самої
філософії як особливої області духовної діяльності, спрямованої на постановку і
вирішення світоглядних проблем.

Будь-яка філософія є світоглядом, тобто системою найзагальніших поглядів на світ у

цілому і на відношення людини до цього світу, що дозволяють їй знайти своє місце,
знайти сенс і ціль життя. Однак, поняття «світогляд» ширше поняття «філософія».
Воно включає в себе й інші види світогляду, насамперед, міфологічне, релігійне.

Специфікою філософського світогляду є понятійне відображення дійсності, це

найглибший рівень осягнення світу, здійснюваний на основі раціонального мислення.
Світогляд на цьому рівні називають уже світорозумінням. Філософія завжди оформлена
у вигляді теорії, що поєднує в єдине ціле систему відповідних категорій,
закономірностей, методів і принципів пізнання, що поширюються одночасно на
природу, суспільство, людину і саме мислення. В останньому випадку філософія
виступає як мислення про мислення. Цю специфіку філософії вдало підмітив
В.І.Вернадський: «Філософія завжди заснована на розумі; міркування і заглиблене
проникнення в апарат міркування – розум – неминуче входить у філософську роботу.
Для філософії розум є верховний суддя; закони розуму визначають її судження».
Співзвучно цьому визначає філософію і сучасний російський філософ В.В.Соколов.
Його трактування таке: філософія – це найбільш систематизований, максимально
раціоналізований світогляд своєї епохи.

Філософська мудрість виявляється в безперервному, що ніколи не припиняється,

процесі пошуку істини. Підкреслимо, не оволодіння істиною, не перетворення яких-
небудь істин у догму, а пошук її – ось основна мета філософії. І в цьому відношенні
філософія протилежна науці. Якщо наука прагне очистити знання від суб'єктивності, то
філософія навпроти ставить людину в центр своїх шукань.

За сучасних умов, коли швидкими темпами наростає потік наукової інформації,

особливого значення набуває давня філософська сентенція – «багатознання розуму не
навчає». Коментуючи цей вислів мудрості, І.Кант писав: «Одне багатознання є
циклопічна вченість, якій не вистачає ока філософії». Циклопічна вченість – це
вченість однобічна, обмежена предметом, така, що спотворює картину світу. Тут вірно
помічена сутність мудрості. Мудрий розуміє, а не тільки знає, він здатний своєю
думкою охопити життя в цілому, не обмежуючи констатацією емпіричних її проявів,
встановленням тільки того, що «є насправді». Мета філософії – навчити людину
мислити, філософствувати. На відміну від науки, для філософії важливіше поставити
проблему чи звернути на неї увагу суспільної свідомості, культури в цілому.

3. Естетична свідомість. Термін "естетика" (від грецького aistetikos – відчуваючий,

почуваючий, почуттєвий) був уперше введений Олександром Г.Баумгартеном. З епохи
Просвітництва естетика стає самостійною областю знання, знаходить свій предмет
дослідження – людську почуттєвість, здатність індивіда образно, цілісно осягати світ,
бачити в унікальному загальне. Однак, вже в Стародавній Греції мислителі
конкретизували ряд естетичних понять: прекрасне, потворне, комічне, трагічне,
піднесене, низьке, художнє, естетичне і т.п. При цьому слід мати на увазі, що поряд з
цими фундаментальними категоріями античність сформулювала і більш «технічні»
естетичні поняття, що не втратили свого значення й у наш час. Маються на увазі
поняття мімесису (наслідування) і катарсису (очищення). У понятті мімесису
фіксується особлива форма наслідування світу, що властива ремеслам і мистецтву,
створючим другу (поряд із стихійною природою) реальність. Поняття катарсису
містить уявлення про психологічну силу мистецтва, що очищає, яка шляхом
емоційного потрясіння спонукає людину до співпереживання, естетичної насолоди.

Естетична свідомість є сукупність почуттів, смаків, цінностей, поглядів і ідеалів, що

містять уявлення про прекрасне і потворне, трагічне і комічне, піднесене і низке.
Естетична свідомість підрозділяється на об’єктивно-естетичне і суб’єктивно-
естетичне. Об’єктивно-естетичне пов'язане з гармонією властивостей, симетрією,
ритмом, доцільністю, упорядкованістю, оптимальністю функціонування самих
систем. Суб’єктивно-естетичне постає у формі естетичних почуттів, смаків, ідеалів,
суджень, поглядів, теорій. Людина, зіштовхуючись із проявами естетичного як в
об'єктивному, так і суб'єктивному світі, гостро переживає їх. Прекрасне викликає
почуття задоволення, радості, насолоди, благоговіння, захоплення, справляючи на
людину дію, що духовно очищає.

Невід'ємною стороною естетичної свідомості є естетичні почуття. Естетичні

почуття – це емоційне переживання задоволення, насолоди, чи навпаки, невдоволення,
неприйняття - в залежності від того, наскільки об'єкт сприйняття відповідає смакам і
ідеалам суб'єкта. Позитивне естетичне почуття – це просвітлене почуття насолоди
красою світу й окремих його явищ. Естетичні почуття відносяться до вищих форм
душевних переживань. Вони розрізняються по мірі узагальненості і по силі впливу: від
помірного задоволення до естетичного захоплення. Розвинуте естетичне почуття не
тільки робить людину індивідуально неповторною, але й гармонізує його духовні
якості. Така людина небайдужа до природи, уміє бачити і створювати красу в праці, у
відносинах між людьми.

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну

достатність в особистісному ставленні до світу культури і цінностей. Наявність
естетичного смаку виявляється у відповідності внутрішнього і зовнішнього, гармонії
духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості[27] .
Естетичні ідеали – одна з форм естетичного відображення дійсності, що містить
«наочне належне». Естетичний ідеал тісним чином пов'язаний із соціальними і
моральнісними ідеалами, будучи прообразом для створення естетичних цінностей і
еталоном естетичних оцінок.

Естетична свідомість може виявляти себе в будь-якому прояві людської активності – у

науковому мисленні, виробничій діяльності, побутовій сфері. Естетичне ставлення до
дійсності стає предметом спеціального відтворення. Таким особливим видом людської
діяльності є мистецтво, у якому естетичне, втілившись в художньому є і зміст, і спосіб,
і мета.

Мистецтво – це професійна сфера діяльності художників, поетів, музикантів, у якій

естетична свідомість із супутнього елемента перетворюється в основну мету. На
відміну від інших видів пізнавального відношення до світу, мистецтво звернене
переважно не до розуму, а до почуттів. Мистецтво може відтворювати і суттєві, і часом
сховані сторони дійсності, але відбиває їх у чуттєво-наочній формі, що і дозволяє йому
надзвичайно сильно впливати на людину. Мистецтво (як спосіб реалізації естетичної
свідомості) відрізняється від інших форм пізнавальної діяльності неутилітарним
характером відображення дійсності. Мистецтво націлене не стільки на перетворення
дійсності, скільки на удосконалювання самої людини, роблячи його почуття, поведінку
і дії більш гуманними і високоморальнісними. Фундаментальною функцією мистецтва
є «олюднення людини» через залучення її до світу піднесеного і прекрасного.

Підводячи підсумок аналізу естетичної свідомості, необхідно відзначити, що вона є

об'єктом вивчення такої галузі філософського знання як естетика. Крім того, термін
«естетика» вживається в сучасній науковій літературі й у побуті, і в іншому значенні –
для позначення естетичної складової культури, у цьому значенні говорять про естетику
поведінки, тієї чи іншої діяльності церковного обряду, військового ритуалу, будь-якого
об'єкта тощо. Естетика також підрозділяється на теоретичну і прикладну (музична
естетика, технічна естетика).

4. Релігійна свідомість. Розуміння специфіки релігійної свідомості з необхідністю

пов'язане з питанням про походження і сутність самої релігії. Виходячи з ідеї
подвоєння світу, релігія вважає земний, емпіричний світ не самостійним, а творінням
всемогутнього Бога. Саме Бог є для віруючої людини вищою релігійною цінністю. Він -
творець всього сущого, об'єкт віри і найвищого поклоніння, безперечний і безумовний
авторитет. Релігія, виникнувши в стародавності і зазнавши різних змін, пов'язаних з
еволюцією людства, продовжує впливати на свідомість і поведінку сучасної людини.
До релігії і сьогодні причетна більшість населення нашої планети.

Під релігією звичайно розуміється особливий духовно-практичний зв'язок між людьми,

що виникає на основі загальної віри у найвищі цінності, що забезпечують їм
знаходження справжнього сенсу життя. Термін «релігія» доцільно тлумачити як
відновлення втраченого зв'язку, тому що, наприклад, відповідно до християнської
традиції, після гріхопадіння першої людини такий зв'язок був втрачений і
реабілітується Воскресінням Христовим, а остаточно відновлюється після другого
пришестя і повного відновлення людини і світу.

Основним способом релігійного сприйняття світу є віра. Віра розглядається як

світоглядна позиція й одночасно психологічна настанова, духовно орієнтованих на
набуття найвищого сенсу життя, не обмеженого земними біологічними і соціальними
потребами. Віра вселяє в людину абсолютну впевненість у досягнення бажаної мети
(порятунку душі, воскресіння, вічного життя і т.д.) у тому значенні, що вона не вимагає
ніяких аргументів, крім себе самої.

Питання про походження і сутність релігії не має однозначного вирішення в сучасній

науці. Вирізняють антропологічні, психологічні, соціокультурні, соціальні і
богословські (релігійно-філософські) концепції походження релігії.

Представником антропологічної концепції був Л.Фейєрбах, який обгрунтував

положення про те, що релігія є відображення людського буття. Психологічна
концепція сутності релігії знайшла себе в позиції З.Фрейда. Він визначав релігію як
колективний невроз нав'язливості, масову ілюзію, в основі якої лежить незадоволений
витиснутий несвідомий потяг. У.Джемс вважав релігійні уявлення вродженими, їх
джерелом є щось надприродне. З позицій соціокультурної концепції виступив
французький соціолог Е.Дюркгейм, який зараховував до релігії суспільні ідеї, уявлення
і вірування, що носять обов'язковий характер для всіх членів суспільства і пов'язують
індивіда із суспільством, підпорядковуючи його останньому. Соціальна концепція може
бути проілюстрована на прикладі марксистської філософії. Її основоположники
вважали, що релігія є фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил,
що панують над ними в повсякденному житті, відображення, у якому земні сили
приймають форму неземних. Релігія виникає на ґрунті залежності людини не тільки від
природних, але й соціальних сил. Релігія – це надія на порятунок від нелюдськості
соціального світу.

Знайомство з численними богословськими концепціями обмежимо поглядом протоієрея

Олександра Меня, що писав: «Слово «релігія» не випадково походить від латинського
дієслова religare – «зв'язувати». Вона є сила, що пов’язує світи, міст між тварним духом
і Духом Божественним. І зміцнена цим зв'язком людина стає активним співучасником
світового творення»[28]. О.Мень стверджував, що в єднанні з Богом людина знаходить
повноту буття, справжній сенс життя, що полягає в служінні вищому об'єктивному
Добру і мужньому протистоянню злу. «Релігія, - на його думку, - є справжня
основа моральнісного життя». Отже, релігія – це зв'язок людини із самим Джерелом
буття, що робить її життя повним смислу, надихає її на служіння, пронизує світлом усе
її існування, визначає її моральнісний облік.

Таким чином, релігія являє собою складне історичне і духовне утворення. У його
структурі виділяють три основні елементи: релігійна свідомість, релігійна культ,
релігійні організації.