Відповіді вставляємо в другому списку!

(нище)
ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА ІСПИТ

1. Соціокультурна зумовленість філософії

2. Філософське мислення та його специфіка
3. Об’єкт і предмет філософії
4. Історичні форми постановки основного питання філософії
5. Поняття світогляду та його структура
6. Особливості міфологічного світогляду
7. Загальна характеристика релігійного світогляду
8. Наука і філософія в контексті історичності світогляду
9. Класичні методи філософії
10. Сучасні філософські методи
11. Основні функції філософії
12. Категорії як універсальні форми мислення
13. Проблема систематизації філософських категорій
14. Категорії філософії як форми узагальнення та практичного освоєння
дійсності
15. Діалектичний характер категорій
16. Особливості філософської думки Стародавнього Сходу
17. Специфіка філософських ідей Античності
18. Загальна характеристика філософії епохи Середньовіччя
19. Особливості філософської думки епохи Відродження
20. Методологічна спрямованість філософії Нового часу
21. Фундаментальність класичної німецької філософії
22. Характерні риси посткласичної філософії
23. Основні філософські школи ХХст.
24. Особливості розвитку філософії наприкінці ХХ початку ХХІ століття
25. Своєрідність філософської думки в Україні
26. Поняття онтології
27. Метафізичний підхід до питання про буття
28. Філософський зміст категорії «матерія»
29. Поняття руху, простору і часу у філософії
30. Основні онтологічні категорії та їх зміст
31. Екзистенція як особливий спосіб буття
32. Тілесність як онтологічний концепт
33. Унікальність природи людини
34. Історичність філософських вчень про людину
35. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість»,
«індивідуальність»
36. Проблема людської свободи і відповідальності
37. Наративи смерті та сенсу життя у філософії
38. Поняття свідомості та її структури
39. Свідомість як найвища форма відображення
40. Феноменологічна концепція свідомості
41. Психоаналітичне розуміння свідомості
42. Поняття, рівні і форми суспільної свідомості
43. Поняття масової свідомості
44. Сутність та структура пізнавального процесу
45. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання
46. Межі та можливості людського пізнання
47. Істина та її критерії
48. Правда та постправда
49. Основні форми наукового пізнання
50. Поняття методу, методології та їх функції
51. Синергетика як трансдисциплінарна методологія
52. Особливості гуманітарного пізнання
53. Методологічний плюралізм як базовий принцип сучасної науки
54. Мова як об’єкт філософського дослідження
55. Мова як засіб комунікації та пізнання
56. Мова як єдність вербального і невербального, чуттєвого і раціонального
57. Знак, символ і значення в мові
58. Особливості предмету філософії історії
59. Філософський зміст поняття «історія»
60. Філософське розуміння суб’єкта історичного процессу
61. Рушійні сили історичного процесу
62. Періодизація історії та її критерії
63. Основні підходи до розуміння початку, спрямованості та кінця
всесвітньої історії
64. Розуміння свободи історичного вибору
65. Суспільство і соціум, суспільне та соціальне
66. Соціальна структура суспільства
67. Поняття етносу і нації, етнічного та національного
68. Поняття сім’ї, її історичні форми та функції
69. Рушійні сили соціального процесу та суспільний прогрес
70. Філософське розуміння духовності та її призначення
71. Філософське розуміння цінностей
72. Духовно-практичні виміри буття людини
73. Філософське розуміння економіки і виробництва
74. Власність як філософсько-економічна категорія
75. Капітал: філософсько-економічний зміст поняття
76. Багатство як соціокультурний феномен
77. Філософські основи бізнес-діяльності
78. Політика як суспільне явище
79. Поняття політичної системи та її структура
80. Поняття держави: філософські смисли
81. Громадянське суспільство і сучасна демократія
82. Поняття політичної організації суспільства
83. Філософське розуміння ідеології
84. Поняття культури
85. Глобалізація і культура
86. Національна ідентичність та загальнолюдські інтереси
87. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язання
88. Сучасні трансформації культури
89. Масова та елітарна культура
90. Поняття міжкультурної комунікації та її форми
 Відповіді

1. Соціокультурна зумовленість філософії

“Соціокультурне”– це все створене людиною, усім людством у процесі суспільно-

історичного розвитку, що набуло відповідного рівня значущості (цінності) або ціннісні
надбання людства на шляху виходу з органічного характеру свого існування у світ
штучних джерел самовизначення й самоствердження.

У соціокультурному аспекті зумовленість філософії визначається масштабністю

людського мислення, комунікативними процесами, модернізацією та економічним й
політичним життям людини і суспільства.

1. Масштабність людського мислення.

Завдяки мисленню людина дистанціюється від несуттєвого, що дозволяє їй зосередитись
на необхідному.
Визначеність “Ось Я - людина, а ось там - усе інше” - основа масштабності.

2. Комунікативні процеси.
Філософування в комунікативному просторі окреслюється бажаннями, потребами й
інтересами людини до “бесіди”, “розмови”, “обміну думками”, “мовленнєвої практики”.
Існування людини має місце в особливій сфері - “співбуття”. Феномен “співбуття”
вимагає філософського аналізу стосунків між людиною і людиною, людиною та світом,
людиною й культурою, людиною і Богом.

3. Модернізація.
Постійне бажання оновлення життя, нове відчуття часу, переваги “сучасного” над
“минулим” супроводжує існування людини. Людина того чи іншого типу суспільства,
модернізуючись, входить у сферу філософування, оскільки осяяна ідеєю безмежного
розвитку.

4. Економічне й політичне життя людини та суспільства. Економічне життя має

філософське обгрунтування яке відображає суспільний розвиток. Історичні трансформації
економіки впливають не лише на філософське мислення, а й на всі форми суспільної
свідомості, зокрема на політичні явища та процеси.

2. Філософське мислення та його специфіка

Філософське мислення - це специфічний вид розумової діяльності, який спрямований на
розкриття глибинних аспектів буття, пошук відповідей на загальні питання про сенс і
природу існування, сутність пізнання, мораль, етику, справедливість, та інші універсальні
проблеми.

Основні специфічні риси філософського мислення:

● Універсальність: Філософське мислення ставить перед собою загальнолюдські

проблеми та прагне до універсальних знань, що стосуються всіх.
● Системність: Філософія намагається створити системи ідей, які пояснюють усі
аспекти буття та взаємодії різних реальностей.
● Абстракція: Філософське мислення не зупиняється на конкретних фактах, а
виводить загальні принципи та ідеї, незалежні від конкретних обставин.
 ● Критичність: Філософія активно застосовує метод критики для аналізу різних
підходів та поглядів.
● Метафізичність: Філософія часто стикається з питаннями, які виходять за межі
наукового методу та простору.
● Методологічна вільність: Філософське мислення не обмежене строгими методами,
як, наприклад, у науці. Філософи можуть використовувати різноманітні методи.
● Спрямованість на глибину: Філософія зазwжди спрямована на вивчення глибинних
сутнісних питань.
● Парадоксальність: Філософія може надавати непрямих або параdоксальних
відповідей на запитання.

3. Об’єкт і предмет філософії

Реальність - це вияв суттєвого для нас, що існує у нас і поза нами. Наприклад, дорога,
приміщення,суспільство, думки

Місце існування будь-чого, а також те, як це будь що впливає або здатне вплинути на
людину, ми називаємо дійсністю
Дійсність є наявним або можливим впливом реальності на людину
Ось чому реальність може бути поза дійсністю, але дійсність завжди реальна
Реальність поза дійсністю - це те, де унеможливлюється звична життєдіяльність
людини і суспільства (потойбічна реальність)

Реальність отримує соціокультурне окреслення завдяки поняттю об’єкт.

Об’єктом, зазвичай, називають те у реальності, що заслуговує людської уваги.
Тобто об’єкт це те, на що спрямовується людська увага.

Суб’єкт по відношенню до об’єкта є особливим явищем. Людина, формоутворення її

спільності (сім’я,колектив, соц група) називається суб’єктом, тобто суб’єкт це
мисляча істота, яка формує, пізнає об’єкт, перетворюючи його
 Об’єктивна реальність проявляється у різних вимірах, і як
суб’єктивна реальність - це вияв суттєвого у людині і світі завдяки здатності свідомості
миттєво переорієнтовуватися відповідно до бажань, потреб та інтересів суб’єкта.

Віртуальна реальність - це особливий тип дійсності, який має властивості ефемерного

(недовговічного, швидко минущого) існування.
Має наступні властивості
- існує тільки тут і нині.
- Вона для індивіда є такою, що йому ввижається (тобто індивід безпосередньо
включається у ту чи іншу подію)
- Вона виявляється такою, що в ній людина все бачить тільки зі своєї точки зору.
- Вона є породженням самої людини, або пристрою, у якому змодельовано активність
людської індивідуальності.
- Об’єкти віртуальної реальності спостерігаються, сприймаються як дійсність, оскільки
вони створюють можливість для моделювання уявних ситуацій. Треба віднести таке
явище, як свобода

Об’єкт існує в будь якій галузі знання, і якщо його бачити із позицій об’єктивної
реальності виявляється, що об'єктом філософії є система ЛіС - людина і світ.

Коло основних проблем філософіі

Проблема - це такі питання, що з необхідністю вимагають свого розв’язання у
нестандартних умовах і неоднозначних вимірах
Проблема - це освідомлених але не розв’язана суперечність
Проблеми бувають основні і не основні. Основні - такі, від яких залежить доля
реального існування дійсності або розкриваються смисли існування такої дійсності.

До основних проблем філософіі відносяться питання хто така людина і яка її природа, в
чому полягає її сутність, чому відношення її до світу є джерелом самовизначення і
самостверджування.
Питання про те, що таке знання
Ґрунтовне визначення цих потреб і їх розв’язання привело до виникнення низки
філософських вчень - філософчськоі антропології, гносеологічні і т д

Предмет філософії
Окреслення людини і світу як об’єкту підкреслює, що центральним моментом в цій
системі є не а чи б, а І
Тобто якщо, об’єктом є те, на що спрямована увага людей, то предметом є те, що є
безпосередніми справами людини
Предметом філософії є - відношення людини до світу у найбільш загальному
розумінні
Якщо виходити з ідеї, що філософія – світогляд, то маємо таке:

● Якщо світогляд – цілісна картина світу, який головний сюжет відношення

людина/світ, а головна дійова особа – людина, то саме тому світогляд
філософський опредмечується як найвища форма самоусвідомлення людини і
відповідно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння.
● Якщо світогляд – духовність, то це певна позиція, за якою діє людина. Це все, що
скеровує суспільне життя людини у відповідному напрямку. Предмет філософії як
духовності – відношення людини до світу, яке окреслюється життєдіяльністю
 людини у системі, що є замкнуте коло з 3 точками – дух, душа, духовність.
Духовність тут це те в житті, що скеровує життєдіяльність в певному напрямку,
незалежно від волі та свідомості.
● Якщо світогляд – наука, то предмет філософії – найбільш загальні правила
розвитку природи, суспільства та мислення. Філософія бачить не все, а те, завдяки
чому світ є цілісністю як за об'єктивним характером існування, так і за способом
людського осмислення.

Філософія є матір’ю інших наук не тому, що вони від неї відбрунькувалися, а тому, що
філософське розуміння предмету дозволяє опредметитися кожній із галузей знань.
Світогляд?філософія? як методологія вказує, що це не просто вчення про метод, а
пошук оптимальних варіантів, способів данного моменту пізнання дійсності.
Філософія стверджує, що будь-яка методологія це організація та управління. За
таким розумінням предмету, філософія окреслилася як: історія філософії, філософія
історії, політики, права, культури, моралі, етики,, естетики, логіки …

4. Історичні форми постановки основного питання філософії

Основне питання філософії формулюється, коли окреслюються принципи, на яких воно

побудоване, і дається загальна характеристика.
До основних принципів відносяться

1. Первинності-вторинності вказує на те, що система людина\світ залежить від

конкретного виміру
2. Впізнаваності – ідея, що світ у відношенні до людини поділяється на пізнане та
непізнане, здатне бути пізнане та ще не можливе бути пізнане
3. Цінності – значення одного стосовно іншого
4. Практичності – практика це чуттєво-предметна, конкретно визначена діяльність
щодо перетворення дійсності

Основне питання філософії: це віднайдення людиною в абстрактній формі

однозначних відповідей щодо сутності, сенсу, цінностей світу, відношення людини
до світу та особливостей самовизначення та самоствердження людини у реальному
існуванні.
Стосовно предмету філософіі, то його по різноманітному вирішують різні філософські
напрямки, школи.

До найвідоміших принципів постановки основного питання філософії належать:

● Принцип первинності-вторинності. Це формування ідеї щодо начала існування

світу, людини. Адже людина завжди прагнула знайти відповідь на питання
стосовно того, що є джерелом, причиною існування будь-чого, як одні речі,
предмети, явища залежать від інших, чому людина народжується і помирає, хто
створив світ, людину, чим визначається характер їхнього існування тощо.
Зазначений принцип вказує на вічність змін, наявність закономірних і випадкових
взаємодій у світі.
● Принцип пізнаваності. Тут основоположною є ідея щодо того, як людина завдяки
мисленню творить образи дійсності, у якій вона існує, а головне, яким чином вона
образно означує в ній себе. Така ідея веде до розмислів про міру можливого й
дійсного у творенні цих образів, про те, де є межа, за якою ці здатності зникають.
 Саме тому зазначений принцип є своєрідним спонуканням до виокремлення в
межах філософії наріжних проблем, які описують через такі пари понять: пізнаване
– непізнаване, раціональне – ірраціональне, дискурсивне – інтуїтивне, чуттєве –
логічне, емпіричне – теоретичне.
● Принцип гуманізму. Згідно із цим принципом культивують ідею, що єдиною
унікальною істотою у світі є тільки людина, яка має сміливість визначати свою
неповторність та досконалість. Людина – найвища цінність, а людське життя є
безцінним – це центрове положення, на якому ґрунтується основне питання
філософії.
● Принцип практичності. Сутнісний аспект цього принципу зводиться до того, що
будь-яке питання ставиться людиною не так для того, щоб отримати на нього
відповідь, як для того, щоб віднайти себе та ствердитись в оптимальних вимірах
організації своєї діяльності. Людське життя постає не тільки як вибір способів,
шляхів досягнення нами цілей і мети, а, насамперед, як реалізація найвищої міри
результативності й ефективності в нашому самовизначенні та самоствердженні.

5. Поняття світогляду та його структура

6. Особливості міфологічного світогляду

Міф - це фантастичне уявлення про природу й соціальну дійсність, що грунтується на

визнанні органічної єдності людини і світу.
Міфологія - це історичний тип світогляду, у якому творення людиною цілісної картини
світу грунтується на абсолютизації ролі, значення природного стосовно людського.
У міфологічному світогляді:

1. людина ще не виділяє себе із навколишнього середовища - природного і

соціального;
2. існують елементи логічної непослідовності мислення, яке ще не здатне чітко
відокремитися від емоційної сфери життя людини;
3. має місце олюднення природного навколишнього середовища, антропоморфізм;
4. загальна персоніфікація і широке “метафоричне порівняння” природних і
соціальних об’єктів.

Міфологія органічно пов’язана з релігією, мистецтвом, наукою та філософією:

1. в лоні міфології зароджується ідея Бога, протиставлення природного й

надприродного; виробляється ідея святості, міфологія та релігія мають спільну
основу - віру;
2. міфологія продукує думку про нерозривну єдність людини і природи, яку наука
намагається розкрити через закономірності, функціонування її розвитку;
3. міфологія поєднує світоглядні і поетичні елементи; художність, естетизм і
тілесність відображаються в тематиці різноманітних міфів;
4. у міфологічному світогляді з'являються “зародки” суб’єкт-об’єктних відносин,
поділ дійсності на предмет і знак, річ і слово, істоту та її образ, сутність і явище;
5. поряд із релігією та філософією, міфологія є початком осмислення людиною світу
у його цілісності, з позиції його походження та будови.

7. Загальна характеристика релігійного світогляду

 Релігія – це історичний тип світоглядної культури, який за своєю сутністю є
відображенням людиною дійсності на основі віри в надприродні (потойбічні) сили й
абсолютизації їхньої ролі та значення у світі.
У релігійному світогляді:
людина вірить:
1. в існування надприродного (потойбічного) буття;
2. у надприродні зв’язки між природними явищами;

йому властивий:
1. фетишизм, монотеїзм, антропоморфізм, фаталізм;
2. символізм, у сенсі створення наочних образів;
3. креоціонізм, догмат про створення світу Богом з нічого;

спостерігаються:
1. елементи магії, віра в можливість незвичного перебігу подій і явищ, які суперечать
встановленому порядку;
2. розмисли про людину як суперечливу істоту, як єдність протилежностей - тіла і
душі;
3. системи моральних імперативів у вигляді заповідей, приписів, настанов разом з
ідеєю надприродного Бога та надчуттєвого буття;

актуальними є:
1. екзистенційні питання буття чи небуття Бога;
2. сенсу життя та смерті;
3. людської долі та страждання;
4. проблема свободи, самотності тощо.

8. Наука і філософія в контексті історичності світогляду

Під науковим світоглядом розуміють систему знань про ту чи іншу сферу об’єктивної
дійсності й людської діяльності, яка ці знання створила. Науковий свідогляд є системно
організований образ існування конкретної сфери об’єктивної реальності.
Науковий світогляд розглядають як сферу людської діяльності, де здійснюється перевірка
знань на предмет їх істинності, виробляються рекомендації для практичного перетворення
світу відповідно до потреб та інтересів людини. Науковий світогляд є система знань, що
перебуває в безперервному віднайдені істини в системі відношення “людина - світ”.
У більш широкому осмисленні:
наука - це система знань про людину і світ та спосіб перетворення їх на благо людини.

У науковому світогляді:

1. мають місце результати раціонального пізнання;

2. основним запитанням є “Чому?” відбуваються ті чи інші процеси в об’єктивній
реальності;
3. передбачається не лише контатація і опис фактів, а й пояснення їх відповідно до
системи понять конкретної науки;
4. вершиною наукової діяльності є передбачення;
5. суттєвою ознакою є системність, відтак сукупність знань, що впорядкована на
засадах відповідних теоретичних принципів;
6. наука є потужньою рушійною силою суспільного розвитку.

9. Класичні методи філософії

Кожна наука послуговується своїми методами пізнання й філософія не є винятком. У
найбільш загальному визначенні метод (від грец. μέθοδος – шлях через) є засобом
пізнання або способом відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Під
філософським методом розуміють такий спосіб побудови, або теоретичного осягнення
дійсності, що ґрунтується на притаманних виключно філософії принципах. У науковому
пізнанні метод виступає найістотнішою умовою отримання нових знань.

До числа головних методів у даному випадку відносять:

• діалектику;

• метафізику;

• догматизм;

• еклектику;

• софістику;

• герменевтику.

Давайте розглянемо ці методи філософії більш докладно.

Діалектика є методом філософського дослідження, при якому явища, а також речі

розглядаються критично, гнучко, дуже послідовно. Тобто при такому дослідженні увага
звертається на всі зміни, що відбуваються. У розрахунок беруться ті події, які стали
причиною змін, що відбулися. Дуже багато уваги приділяється питанню розвитку.

Метод філософії, що є прямою протилежністю діалектики, називається метафізикою. При

ньому об’єкти розглядаються:

• статично — тобто зміни, а також розвиток не грають ніякої ролі під час проведення
дослідження;

• відособлено, незалежно від інших речей і явищ;

• однозначно — тобто при пошуку абсолютної істини увагу суперечностям не

приділяється.

Методи філософії включають в себе також і догматизм. Суть його зводиться до

сприйняття навколишнього світу через призму своєрідних догм. Ці догми є прийнятими
переконаннями, відступати від яких не можна ні на крок. Носять вони абсолютний
характер. Відзначимо. Що даний метод був притаманний в першу чергу середньовічної
теологічної філософії. Сьогодні практично ніколи не використовується.

Еклектика, що входить в методи філософії, заснована на довільному поєднанні різних,

розрізнених, зовсім не мають загальних засад фактів, концепцій, понять, в результаті
якого можна прийти до поверхневих, але щодо правдоподібним, удаваним достовірними
висновків. Даний метод нерідко використовується для створення приватних ідей, які
допомагають міняти масову свідомість. З реальністю ці ідеї мають мало спільного. Раніше
даний метод використовувався в релігії, сьогодні ж він дуже популярний серед
рекламників.
Метод, який заснований на виведенні неправдивих, поданих під виглядом справжніх,
нових посилок, які за логікою будуть істинними, але зі спотвореним змістом. Думки,
відображені в них, не відповідають реальності, але вигідні особам, які користуються
даним методом. Інакше кажучи, софісти вивчали способи введення людини в омани під
час діалогу. Поширена софістика була в Стародавній Греції. Розбираються в ній були
практично непереможні в суперечці.

Основні методи філософії завершуються герменевтикою. Даний метод заснований на

правильному прочитанні, а також тлумаченні змісту текстів. Герменевтика є наукою про
розуміння. Широке поширення метод отримав в західній філософії.

10.Сучасні філософські методи

1. Інтердисциплінарність - це тенденція до міждисциплінарного дослідження

філософських проблем. Сучасні філософи часто використовують методи з інших
наук, таких як математика, логіка, психологія, соціологія, лінгвістика тощо.

2. Прикладний характер - це тенденція до прикладного використання філософських

методів для вирішення конкретних проблем. Сучасні філософи часто
використовують свої методи для дослідження таких проблем, як екологія,
технологія, політика, економіка тощо.

До сучасних філософських методів відносяться:

1. Діалектичний метод - це метод, який полягає у вивченні предметів і

явищ у їхньому розвитку та зміні. Діалектичний метод був розроблений Гегелем і
використовується в сучасній філософії для дослідження таких явищ, як історія,
суспільство, культура тощо.

2. Феноменологічний метод - це метод, який полягає у вивченні свідомості в її

безпосередньому досвіді. Феноменологічний метод був розроблений Гуссерлем і
використовується в сучасній філософії для дослідження таких явищ, як
свідомість, пізнання, мова тощо.

3. Структуралізм - це метод, який полягає у вивченні структури предметів і явищ.

Структуралізм був розроблений в 19 столітті і використовується в сучасній
філософії для дослідження таких явищ, як культура, мову, суспільство тощо.

4. Герменевтика - це метод, який полягає у розумінні текстів і інших культурних

явищ. Герменевтика була розроблена в 19 столітті і використовується в сучасній
філософії для дослідження таких явищ, як культура, релігія, мистецтво тощо.

5. Критична теорія - це метод, який полягає у критичному аналізі соціальних і

культурних явищ. Критична теорія була розроблена в 20 столітті і
використовується в сучасній філософії для дослідження таких явищ, як капіталізм,
імперіалізм, дискримінація тощо.
11.Основні функції філософії

філософія виконувала і продовжує виконувати цілу низку важливих для людства

функцій (від лат. functio – виконання, здійснення)
Так, через призму світоглядної функції філософія озброює людей знаннями про світ
та його устрій, про саму людину та суспільство, про її місце в світі і можливості його
пізнання та перетворення, одночасно допомагає людині чітко прописати загальні
орієнтири своєї життєдіяльності, піднятися до усвідомлення цілей та смислу свого
індивідуального буття. Оскільки світогляд завжди розглядається як узагальнена система
ідей та поглядів на світ, людину, а також на місце людини в ньому, він завжди базується
на певному розумовому матеріалі, системі науково-теоретичних знань та суспільному
досвіді.
В аспекті відношення «людина – світ» філософський світогляд вибудовує таку систему
знань про світ, які для окремого індивіда можуть перетворитися на його власний спосіб
бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, визначати цілі і сенс його життя, вчинків і дій.
Дана функція спонукає до побудови цілісної картини світу, в центрі уваги якої стоїть
людина та її традиційні світоглядні питання. Відтак, намагається відповісти на такі її
питання: що таке світ, як саме він влаштований та як змінюється?
Методологічна функція філософії упорядковує наші уявлення про світ, дозволяє
зрозуміти у який спосіб ми отримуємо знання, відображає головні механізми пізнавальної
діяльності, засоби отримання знань та розуміння тих чи інших речей, явищ та процесів, і в
той же час, рівень отриманого знання та його достовірність.
Філософія найбільш повно виявляє свою силу і велич, коли її основне призначення –
світоглядне та методологічне – беруться не окремо, а в нерозривній єдності.
Затребуваність філософії визначається багатьма іншими її можливостями у сенсі
формування високої культури мислення та осягнення світу. Не менш важливими, аніж
формування світогляду та розробка вчення про методи пізнання є її інтегративна,
пізнавальна, пояснювальна, прогностична, критична, логічна, аксіологічна, ідеологічна та
інші функції.
Інтегративна (синтезуюча) функція філософії дозволяє сформулювати
взаємозалежність між різними галузями знань. Для філософії характерне системне, цілісне
узагальнення та синтез різноманітних форм пізнання, практики, культури усього
людського досвіду в цілому. Дана функція полягає в об’єднанні практичного,
пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життєдіяльності людей. Це є необхідною
умовою гармонійного та збалансованого суспільного життя. Наприклад, повноцінна
політика повинна бути скорельована з наукою, моральністю. Вона немислима без
правового забезпечення, наукового обґрунтування, гуманістично-моральнісних
орієнтирів, без врахування національних, релігійних та інших особливостей різних
народів.
Пізнавальна функція філософії спрямована на вивчення категоріальної структури
мислення, принципи та методи теоретичного дослідження. Дана функція визначає
загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності в аспекті раціонального
знання. Тож, передбачає виявлення пізнавальних можливостей людини, спрямована на
пізнання світу і вірогідності (істинності) знання про нього. Через призму філософського
бачення людини світу філософія розглядає питання про сутність самого пізнавального
процесу.
Пояснювальна функція філософії розкривається через тлумачення світу (враховуючи
його істотні ознаки, походження, розвиток) та розуміння його меж. Дана функція
спроможна виявити та з’ясувати причинно-наслідкову взаємозалежність,
взаємовідношення, різноманітність зв’язків між різними явищами чи процесами, які
відбуваються в світі. В ході науково-теоретичної діяльності людина здатна осягнути суть
явищ та процесів які відбуваються в навколишньому світі, пояснити його будову, виявити
закони розвитку природи і суспільства. Відтак, філософія покликана «прояснити» буття і
сприяти його матеріальним та духовним змінам.
Прогностична функція філософії символізує її можливості будувати моделі
майбутнього, у зв’язку з чим сучасна філософія збагатилася футурологією – наукою про
перспективи розвитку суспільних та культурних процесів. Відтак, філософія здатна
формувати принципово нові ідеї, світоглядні образи, ідеали. Вона спроможна
вибудовувати, в думках «програвати» різні варіанти світобачення («можливі світи»),
створюючи пробні системи світогляду в майбутньому, оскільки останнє завжди
залишається загадковим, неясним, повним несподіванок.
Критична функція філософії пов’язана із притаманними філософії постійними
сумнівами щодо істинності існуючого знання та цінностей. Відомо, що у процесі
суспільного розвитку люди постійно відмовляються від застарілих поглядів, уявлень,
забобонів, стереотипів, цінностей, хибних та помилкових світоглядних настанов, що
постають на шляху до істинного пізнання об’єктивної реальності. Володіючи «критичним
розумом» філософія здатна руйнувати, розхитувати догми, застарілі погляди,
марновірство та інші перешкоди, які паралізують пізнання допитливого інтелекту, відтак,
критично осмислювати реальність.
Логічна функція філософії вчить концептуально мислити, гранично узагальнювати
знання про об’єктивну реальність, будувати структурно-логічні схеми стосовно предмета
філософії в аспекті відношення «людина – світ». На базі знань основних законів мислення,
спонукати до аргументованих висловлювань, міркувань, аналізу сучасних
соціокультурних процесів. Володіючи знаннями про сутність явищ та процесів світу не
тільки розмірковувати про них, але й бачити тенденції, перспективи їх розвитку в
майбутньому. Оперуючи узагальненими теоретичними знаннями про світ, розуміти
дійсний його стан, місце людині в ньому, смисл та призначення. Дана функція спонукає
до розширення світогляду, розвиває ерудицію, збільшує інтелектуальний рівень
особистості.
Аксіологічна (ціннісно-регулятивна) функція філософії дає можливість
виокремлювати загальнолюдські цінності (соціальні, ідеологічні, етичні, естетичні) життя,
моральні принципи, гуманістичні ідеали і вказує на відносний характер їх існування.
Найчастіше в перехідні періоди суспільного розвитку завжди виникає проблема
аксіологічного вибору, які цінності зберегти і від яких слід відмовитися. Так, уявлення
про універсальні цінності – добро, свобода, справедливість, істина, воля, багатство, влада,
любов, дружба, благо, чесність, краса та їх змістовність на кожному етапі розвитку
світової історії носить змінний характер залежно від ціннісної орієнтації особистості
стосовно навколишньої дійсності.
 Ідеологічна функція філософії фіксує та пропагує інтереси, цілі та програму дій
різних соціальних прошарків та груп суспільства. Іншими словами, вона відображає
суспільне буття крізь призму соціально-групових або класових інтересів.
Дана функція є специфічною, оскільки залежить від істеблішменту, який її
репрезентує. У кожній ідеології об’єктивно відображені і теоретично осмислені ідеї,
погляди, інтереси різних верств населення, які найчастіше представляються вищим його
прошарком в аспекті політичної, економічної, релігійної, правової ідеологій.

12.Категорії як універсальні форми мислення

Категорії - це базові концепції або універсальні принципи, за допомогою яких ми

класифікуємо та організовуємо світовий досвід. Вони є невід'ємною частиною нашого
сприйняття світу, надаючи нам засоби для розуміння та взаємодії з навколишнім
середовищем.

Аристотель досліджував категорії в своїй "Метафізиці", вважаючи їх основними

принципами класифікації реальності. Він виділяв такі категорії, як існування, кількість,
відношення тощо, які відображали різні аспекти буття.

Кант розглядав категорії як апріорні форми сприйняття, які належать до структури

розуму. Він вважав, що ці категорії, такі як час, простір, причина та наслідок, покладені в
людський розум перед будь-яким конкретним досвідом і допомагають організовувати
наше сприйняття.

Гегель розвивав ідею категорій через діалектику. Він вважав, що категорії зазнають
еволюції та розвитку, що відображається у розвитку самого світу. Для Гегеля категорії є
не статичними, а живими, що постійно змінюються.

Категорії, розглядані як універсальні форми мислення, утворюють фундаментальну

основу для сприйняття, класифікації та організації складного мозаїчного світу. Їх
універсальність полягає в тому, що вони перетинають різні галузі знань, необхідні для
розуміння та вивчення світу навколо нас.

У науці, категорії є ключовими для систематизації знань. Вони допомагають науковцям

упорядковувати накопичені дані, проводити класифікацію об'єктів та явищ, роблять
можливим формулювання гіпотез та розв'язання проблем. Наприклад, в біології категорії
допомагають класифікувати організми за їхніми загальними ознаками, що сприяє
розумінню їхніх характеристик та еволюційних зв'язків.

У філософії, категорії виступають як базові абстрактні концепції, за допомогою яких

аналізуються фундаментальні аспекти буття та знання. Вони допомагають вирішувати
філософські проблеми, структуруючи ідеї та аргументи для розвитку та обґрунтування
теорій.
У психології, категорії грають важливу роль у сприйнятті та організації інформації
людиною. Вони допомагають у розумінні ментальних процесів, дослідженні структури та
функціонування свідомості.

Категорії є основними засобами для узагальнення, класифікації та вивчення складних

явищ у різних галузях. Вони допомагають нас впоратися з потоком інформації, що
надходить до нас, оскільки дають змогу впорядковувати цю інформацію та робити
висновки на основі загальних шаблонів та закономірностей. Їх детальне вивчення
допомагає нам краще розуміти складні взаємодії та властивості різноманітних явищ у
нашому світі.

Категорії, як універсальні форми мислення, є основою нашого сприйняття світу. Вони

відображаються у філософських концепціях Аристотеля, Канта та Гегеля, а також мають
широкий застосунок у різних галузях знань. Розуміння категорій допомагає нам не лише
організувати світовий досвід, а й розвивати наші знання про нього.
13.Проблема систематизації філософських категорій

Філософія як наука постійно потребує розв’язання проблеми систематизації своїх

категорій і законів. В епоху античності перший системний перелік категорій склав
Арістотель. Він виділив десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце,
час, положення, стан, дія, страждання. Проте це був лише перелік (каталог) категорій,
механічна сукупність, у якій категорії не підпорядковувались ніякому висхідному
переконанню або закону. Вони не були пов’язані ні одна з одною, ні із
загальнофілософськими настановами. Ключові для Арістотеля категорії — «матерія»,
«форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій
було зумовлене історично першою логікою, яку він саме і створив. Це була формальна
логіка. Вона сприймає схожість і відмінність предметів за їхньою зовнішньою,
формально-кількісною ознакою і байдужа до якісно-зовнішніх їхніх особливостей.

У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій розробив І. Кант. Їхній склад
такий: кількість (єдність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення,
обмеження), відношення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість,
дійсність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структурно організована за
тріадичним законом: кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших
двох. Але вона має серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає
джерело виникнення і розвитку знання, зокрема джерело розвитку самих категорій, і по-
третє, категорії Канта — це апріорні поняття людського розсудку, тобто дослідні
здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнання. Категорії кантівської
філософії лише підібрані і формально упорядковані, але не виведені з якоїсь спільної
основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою
логікою, яку Кант назвав трансцендентальною.
Іншу, динамічну систему категорій навів Гегель. Він уперше ввів у розуміння категорій
ідею становлення. Категорії в такому розумінні вже не каталог, не таблиця, яка
спочиває, а живе ціле, яке розвивається. Вони пов’язані єдністю походження і розвитку:
кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необхідний результат.
Гегель виявив логічну основу, рушійну причину у розвитку категорій. Цей розвиток
здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого поняття,
так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей.
Розуміння категорій у Гегеля є містифікованим: категорії являють собою не засіб і
знаряддя людського пізнання, а насамперед сходини абсолютного духу. Таке тлумачення
категорій диктувалося новим способом розуміння, а також створеною Гегелем
діалектико-ідеалістичною логікою, логікою мислення, яка розвивається із самого себе.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей.

Відповідно у ній змінюється зміст і призначення філософських категорій; вони
визначаються як загальні нормативи пізнавально-світоглядного ставлення людини до
дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джерелом категорії — це
відображення суспільно розвиненого людиною реального предметного світу. Оскільки
категорії є відображенням об’єктивного в суб’єктивному, то вони мають відношення і до
об’єкта, і до суб’єкта, тобто є об’єктивними за змістом і суб’єктивними за формою. Їхня
суб’єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями свідомості,
притаманні тільки людині і мають смисл й практичну виправданість лише у колі
людського існування. Проте суб’єктивність категорій не означає їхню довільність,
випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і необхідні, отже, обов’язкові і
примусові для мислення кожного окремого індивіда. Загальність і необхідність їх
коріняться у соціокультурній генезі, а об’єктивність їх ґрунтується на колективному
людському досвіді.

Але завершеної і загальновизнаної системи категорій не існує, хоча висхідні точки

побудови такої системи є. Це, насамперед, принцип відображення, який утверджує
досвідне походження філософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і теорії
пізнання, згідно з яким категорії діалектики є водночас і універсальними формами буття,
і універсальними формами пізнання; принцип відповідності історичного і логічного,
який вимагає розглядати логічну послідовність категорій відповідно до їх історичного
виникнення і розвитку. Немає досі загальноприйнятої класифікації категорій, хоча
основа для такої класифікації є — це фундаментальні принципи діалектики, зокрема
принцип універсального зв’язку і розвитку. Категорії, що відображають усталений план
буття і свідомості, умовно можна назвати зв’язками структури, і, навпаки, категорії, що
відображають мінливий план буття і свідомості, — зв’язками детермінації.

14.Категорії філософії як форми узагальнення та практичного освоєння

дійсності
У філософії категорії є ключовими концепціями, що допомагають узагальнити та
упорядкувати різноманітні аспекти реальності. Ці категорії виступають як форми
відображення об’єктивної реальності в цілому, абстрагуючи від конкретних деталей та
фіксуючи загальні закономірності. Філософи різних епох поділяли цей підхід, що
відображався у їхніх роботах.

Наприклад, для Арістотеля категорії були основними загальними поняттями, що

утворювали основу для будь-якого знання. Його розуміння категорій у світлі логіки та
метафізики було ключовим для класифікації об'єктів і явищ.

Згодом, Гегель розвинув концепцію категорій як форми відображення світу, вказуючи на

їхній діалектичний характер. Він вважав, що категорії постійно розвиваються через
суперечності та взаємозв'язки між ними.

Теоретичне пізнання через ці категорії сприяє усвідомленню принципів та законів

розвитку світу, дозволяючи спростити складність дійсності та усвідомити її внутрішні
зв'язки. А практичне застосування цих категорій дозволяє трансформувати дійсність,
розробляти нові підходи до вирішення проблем та створювати нові системи цінностей.
Звісно, категорії у філософії — це глибоко універсальні концепції, які впливають на різні
сфери знань та мають значення як для теорії, так і для практики. На цьому етапі
осмислення цієї теми можна спостерігати вплив різних філософських підходів, які
спрямовані на розуміння та практичне застосування категорій у різноманітних сферах
життя та знання.

У Іммануїла Канта, наприклад, категорії виявляються як універсальні структури

апріорного пізнання, які дозволяють нам усвідомлювати світ, визначаючи спосіб, яким ми
сприймаємо об'єкти. Його "категорії розуму" визначають умови можливості нашого
досвіду та пізнання.

У сучасній філософії ідея категорій постійно розвивається. Наприклад, у філософії мови

та мислення, категорії вважаються основою структурування нашої уяви та способу, яким
ми організуємо світ навколо себе.

Категорії також відіграють важливу роль у філософії науки, де вони стають інструментом
для організації та аналізу наукових концепцій та теорій. Вони допомагають визначати
області знань та їхні взаємозв'язки, що сприяє розвитку наукових досліджень та
відкриттям нових перспектив.

Загалом, категорії у філософії відображають не лише теоретичне узагальнення та

усвідомлення різних аспектів дійсності, але й є ключовими для практичного застосування
знань, що спонукає до пошуку нових шляхів розвитку та розуміння світу.
Однією з головних функцій категорій у філософії є їхня роль у формуванні системи
цінностей та світогляду. Категорії, такі як "добро", "краса", "правда", стають основою для
рефлексії про мораль, естетику та істину. Ці поняття допомагають не лише розуміти світ,
а й визначати цінності, які керують нашим життям.
У філософії політики категорії грають важливу роль у формуванні понять про
справедливість, владу, свободу. Це не лише абстрактні поняття, але й інструменти для
аналізу суспільства та політичних процесів, які спрямовані на практичні рішення та зміни.
Також, категорії відіграють ключову роль у філософії технологій та розвитку. Поняття, які
описують "інновації", "технологічний прогрес", "етичність у використанні технологій",
допомагають нам усвідомити вплив технологій на сучасне суспільство та визначити
етичні межі їхнього використання.

Категорії у філософії є інструментами для створення системи предметного поділу світу.

Вони допомагають організувати та класифікувати різноманітні об'єкти, явища та ідеї за
певними загальними ознаками та властивостями.

Цей підхід використовується для створення систем, які дають змогу уявно розділити світ
на різні категорії, що полегшує розуміння та аналіз складних структур та зв'язків між
ними. Наприклад, у філософії науки, важливо розуміти різні категорії, такі як "природничі
науки" і "гуманітарні науки", як різні підходи до вивчення світу, кожен з яких має свої
методи та принципи.

Також, категорії допомагають у формуванні концептуальних моделей та теорій, що

дозволяє систематизувати та описувати різні аспекти дійсності. Наприклад, у філософії
мови використання категорій, таких як "морфологія" чи "синтаксис", допомагає
аналізувати та розуміти будову мови.

Загалом, категорії у філософії виступають як інструменти для організації знань та

упорядкування складної реальності, допомагаючи нам краще розуміти світ навколо нас
через їхню систематизацію та структурування.

Категорії у філософії сприяють не лише теоретичному пізнанню, але й практичному

перетворенню дійсності. Вони є не лише інструментами аналізу, але й фундаментальними
засобами для творення знань та розвитку.

У теоретичному плані, категорії допомагають структурувати та організовувати наше

розуміння світу. Вони виступають як форми узагальнення та систематизації різноманітних
явищ, дозволяючи нам усвідомлювати загальні закономірності та взаємозв'язки між ними.
Наприклад, у філософії науки, категорії "причинності" або "методології" допомагають у
розумінні та описі фундаментальних принципів та правил, які лежать в основі наукового
пізнання.
З іншого боку, категорії виступають як інструменти для практичного застосування знань у
реальному житті. Вони допомагають створювати підґрунтя для практичних дій та втілення
ідей у конкретні проекти. Наприклад, у філософії технологій, категорії "інновацій" чи
"етичного використання технологій" визначають принципи та межі застосування
технологічних досягнень у суспільстві.
15.Діалектичний характер категорій

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-

світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Буття

характеризується живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення відображає

всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення проявляється в

основних законах діалектики. Але складність універсальних зв'язків, відносин не

вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі

і неосновні закони, зміст яких полягає у співвідношенні певних категорій.

Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають

"полярні" сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу

філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки

можуть бути об'єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність –

явище", "причина – наслідок", "необхідність – випадковість", "можливість – дійсність".

Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це

такі категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина – ціле" тощо.

Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв’язок. Вони тісно пов'язані одна

з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні.

Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна

єдність світу.

Співвідносні категорії пов'язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими

словами, зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто,

якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з'ясували суть, то

лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю

шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого

шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д.

 Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні,

необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в

об'єктивній дійсності.

На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають,

що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не

відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й

поняття в їх русі, взаємозв'язках і взає-мопереходах.

Важливою особливістю філософських категорій є й те, що вони виступають вузловими

пунктами, ступенями пізнання. Фіксуючи всезагальні властивості й зв'язки, виявлені на

тій чи іншій стадії розвитку пізнання, вони відображають особливості кожної стадії і є

опорними пунктами людського пізнання. Це й підкреслює історичний характер категорій

діалектики. Принцип історизму допомагає встановити конкретні етапи досліджуваного

об'єкта (вихідний пункт, актуальний стан і перспективи розвитку). Цей принцип широко

використовується в науках і практиці. Діалектичний стиль мислення можливий лише на

основі глибоких знань і вмілого використання філософських категорій.

Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина,

незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці

категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому —

стихійно.

Отже, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні

зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і

аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.

16.Особливості філософської думки Стародавнього Сходу

Історія філософії – розвиток філософського знання, який вивчає закономірності

розвитку самої філософії,/філософської думки від її зародження до сьогодення.

Філософія Індії:
 · Зародилася у 6-5 ст. до н.е. Представлена 2 групами шкіл:
ортодоксальні (розвиваються на основі вчення Вед) та неортодоксальні
(буддизм, джаїнізм; не сприймають Веди, створюють власну філософію)
школи.
Буддизм – філософсько-релігійне вчення. Будда – стан просвітлення, якого досягає
людина.
Головні риси філософії:
· Єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії,
активно-діяльної сутності людини та цілісності світу

Філософія Китаю:
Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї відбувається вже в VІ -ІІІ
ст. до н. е. Видатними представниками китайської філософії були такі мислителі:
· Лао-цзи (VІ ст. до н. е.), який уперше в історії філософії висуває
проблему єдності сутності і якості речей та їхніх відмінностей;
· Конфуцій (VІ ст. до н. е.) основну увагу зосередив на питаннях
етики, яку він побудував на ґрунті релігійно-філософських уявлень
про навколишню дійсність. В основу моралі ним були покладені такі
принципи, як: людяність (жень), справедливість й обов’язки,
ритуальність (лі), знання (чжи), довіра (сінь), повага (сяо).
Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, що
становить основу доброчесності. Золоте правило Конфуція «Не роби
іншим того, чого не бажаєш собі» ;.
· Ван Чун (27–97 рр. н. е.) відкидав учення конфуціанства про
священність неба, доводячи, що небо і земля мають єдину природу,
єдине начало та єдине походження. Мислитель обґрунтовував
глибоку віру в силу людського розуму, у його пізнавальні здібності.

17.Специфіка філософських ідей Античності

Філософія Стародавньої Греції (VII -VI ст. до н.е.) вирізняється космоцентризмом,
акцентуванням уваги на проблемах першоджерела, виникнення та становлення світу,
буття, матерії тощо. Основні напрямки і світоглядні орієнтації філософії даного періоду:
науково-емпіричні- пошук першооснови світу (Мілетська школа, Геракліт, Демокріт,
Аристотель); субʼєктивна діалектика - пошуки істини в діалогічному методі спілкування
(Сократ - стиль маєвтики, Платон). Напрямки аналізу проблем буття: матеріалістичний
(Фалес, Анаксімен, Демокріт) відстоювали пріоритет матеріального над ідеальним;
ідеалістичний (Платон) визнавав первинним і основним світ ідей порівняно зі світом
речей.
Філософія Стародавньої Греції:
· 6-5 ст. до н.е. зародилася.

1. Натур-філософський (досократівський)
· і. Перша школа філософії «Мілецька школа». Засновник Фалес Мілецький.
Учні Анаксімандр і Анаксімен. Шукали першооснову сущого.
· іі. Їх ідеї підтримані «Еффеською школою». Геракліт Еффеський перший
вжив термін логос – основу буття, основу світу. «Все тече, все змінюється».

2. Період високої класики (сократівський)

● «Школа Софістів»
 ● Сократ. Перший зародив раціоналістичну філософію, коли в центр ставиться
людина. «Пізнай самого себе», «Я знаю, що я нічого не знаю». Сократ нічого не
писав сам.
● Платон. Найвидатніший учень Сократа, чиї погляди складаються у систему:

1. вчення про буття

2. вчення про бога
3. вчення про світ
4. вчення про походження світу
5. вчення про душу
6. вчення про пізнання
7. вчення про моральність
8. вчення про суспільство
Вважав, що є 2 світи – світ ідей і світ речей.
Концепція ідеальної держави з чітким устроєм (ремісники, воїни,
філософи).
● Аристотель. Ідея має бути втілена в речі.

Є творцем/батьком логіки, праці з неї «Логіка», «Знаряддя», збірка

його учнів «Метафізика». Загально філософські твори. Фізичні,
біологічні, етичні, економічні, мистецтвознавчі твори.
3 види душі: фізична, психічна, розумна.

Філософія еллінізму та Стародавнього Риму (з сер. VI ст. до н.е. до падіння Римської

імперії зосереджена на життєдіяльності окремої людини, досягнення нею щастя та інших
світоглядних питань. Основні філософські школи і представники: епікуреізм (Епікур. Тіт
Лукрецій Кар), скептицизм (Піррон. Секст Емпірик), стоїцизм (Сенека. Марк Аврелій),
неоплатонізм (Плотін).

Філософія доби еллінізму (римська)

● Епікуриїзм – Епікур надає своєрідне вчення натурфілософії. Визнавав існування
світу випадковостей. Мета пізнання – звільнення людини від невігластва і
забобонів, страху перед богами і смертю, оскільки вони перешкоджають щастю
людини.
● Скептицизм
● Стоїцизм
● Неоплатонізм – сполучають філософії з ідеями містицизму. Його ідеї
перетворюються на чисельних богів і демонів, а філософія в міфологію та
теософію.

Новим кроком уперед у розвитку філософії було вчення Тита Лукреція Кара (99–55
рр. до н. е.) – римського поета й філософа. Оригінальним ученням є етика Лукреція та
розуміння ним людини. На думку мислителя, людина – це дитя живої і творчої природи,
згусток сил і здібностей. У ІІІ–VІ ст. у Римській імперії поширилося вчення
неоплатонізму. Основне філософське джерело неоплатонізму – це вчення Платона, що
було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Усе наявне вони вважали різними
щаблями еманації (випромінювання Бога). Платонівські «ідеї» перетворилися на
численних богів і демонів, а філософія, у підсумку, виродилася в міфологію і теософію.

18.Загальна характеристика філософії епохи Середньовіччя

· 2-14 ст.
· Основна проблематика: співвідношення віри і розуму.

Виникненню середньовічної філософії передували важливі зміни не тільки у сфері

економічно-політичних відносин, а й передусім у світоглядній орієнтації тодішнього
суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності привів до перемоги християнства, що й
стало панівною ідеологією у Європі. Християнство, як і будь-яка інша релігія, прагнуло
знайти філософське обґрунтування своїм ученням.

1. Патристика (2-6 ст.)

Домінували ідеї Платона.

● Августин Блаженний. Філософія поза релігією є ніщо. Філософія Платона –
думки творця перед актом творіння, а світ ідей в ієрархію християнського неба на
чолі з Богом.

Одним із найяскравіших представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна

Африка) Августин (354–430), якого католицькі богослови нарекли ще й ім’ям Блаженний.
Августин вважав, що філософія поза богослов’ям – ніщо. Він намагався розгорнути
християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські ідеї
перетворюються в Августина на думки творця перед актом творіння, а надчуттєвий світ –
на ієрархію християнського неба із Богом на чолі. Августин пропагує верховенство
церковної влади над світською, намагається виправдати рабство й соціальну нерівність.
Аналізуючи співвідношення віри й розуму, філософ надає перевагу вірі. Розум може
помилятися, а віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога).

● Квінтентуріан. «Вірую, бо абсурдно».

2. Схоластика (7-14 ст.)

Домінували ідеї Аристотеля.

· Ф(Т)ома Аквінський. Намагався гармонізувати розум і откровення. «Віра в Бога

важливіша, ніж пізнання Бога».

Видатним представником середньовічної схоластики був Тома Аквінський (1225–1274). У

своїх основних працях він намагається підвести підсумки теолого-раціоналістичних
пошуків зрілої схоластики, поєднати віровчення із формами (істинами) здорового глузду,
наблизити християнське вчення до людини. Основний принцип філософії Т. Аквінського
– гармонія розуму й віри. Відповідно, філософія і теологія не заперечують, а
взаємодоповнюють одна одну. Мислитель з повагою ставиться до людини, особистість
для нього – найблагородніше у всій розумній природі. Т. Аквінський надає перевагу
інтелекту порівняно з волею. Він стверджує, що розум сам по собі вищий за волю, але в
житті людини любов до Бога важливіша, ніж його пізнання. У пізнанні філософ –
поміркований реаліст, оскільки вважав, що загальні поняття первинні щодо речей.
Мислитель був переконаним у тому, що людина зобов’язана жити в державі, виділяючи
шість форм правління: монархію, аристократію і «політію» (справедливі форми); тиранію,
олігархію, демократію (несправедливі форми). Філософську думку пізнього середньовіччя
представлено, насамперед, творчою спадщиною англійських мислителів – Роджера
Бекона, Дунса Скота і Вільяма Оккама.

Для епохи Середньовіччя актуальним залишалося питання про природу загальних

понять (універсалій). Спроба розв’язати порушене питання призвела до появи двох
напрямів номіналізм (послідовники творчості Аристотеля) та реалізм (наслідувачі ідей
Пазтона).

Номіналізм - філософський напрям, який розглядав "унівсрсалії", як загальні поняття -

імена речей , які виникають після самих речей. Іншими словами номіналісти допускають
реальне існування "універсалій» , загально існує лише після речей.

Реалізм - філософський напрям про "універсалії" як загальні поняття, що реально

існують, передуючи речам. Інакше кажучи, представники реалізму відстоювали
положення, що "універсалії" існують до одиничних речей.

19.Особливості філософської думки епохи Відродження

● · Відродження – переосмислення античної спадщини на нових засадах, що

обумовлені розвитком науки, мистецтва тощо.
● · Людина прекраснаАнтичність, але така, яка вона єтіло не закриваться як Середньовіччя.
● · Зміна світобудови з геоцентризму на геліоцентризм.
● · Копернік, Бруно, Кузанський, Леонардо да Вінчі, Макіавеллі.

Період ХІV– початку ХVІІ ст. в історії Європи прийнято називати епохою
Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance – відродження). Цей термін уживають для
позначення відродження античної культури під впливом суттєвих змін у соціально-
економічному та духовному житті Західної Європи. Проте надто спрощено було б
вважати, що поняття «відродження» відображає лише механічне перенесення на
тогочасний ґрунт культурних надбань античності.

Загалом же філософія Відродження – це створення принципово нового, якісно

відмінного від античності надбання. Філософське мислення зазначеного періоду прийнято
називати антропоцентричним, у центрі його уваги була людина, тоді як античність
зосередила увагу на природно-космічному житті. Людину з її тілесністю вперше в епоху
Відродження усвідомлюють і замальовують такою, якою вона є насправді: не тільки
носієм гріховності, а як вищою цінністю й онтологічною реальністю. Філософія цього
періоду надає перевагу формуванню нової самосвідомості людини, її активній життєвій
позиції, повазі до особистої сили й таланту. Однією із характерних рис епохи
Відродження є гуманізм, як нова система духовних цінностей, згідно з якою в суспільному
житті на перше місце висували особисті достоїнства, власну гідність, а не походження,
належність до соціального стану, багатство чи владу. Філософія Відродження переглядає
також середньовічне ставлення до природи. Характерними є погляди із цього приводу
відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493–1541), який розглядав природу як
живе ціле, що пронизане магічними силами. Справжній переворот в епоху Відродження
зробили Микола Коперник (1473–1543) та Джордано Бруно (1548–1600). Геліоцентрична
теорія, створена й обґрунтована М. Коперником відкривала принципово нові шляхи для
розвитку природознавства, зокрема фізики й астрономії. Дж. Бруно висунув ідею
безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, сформулював основний принцип
тогочасного природознавства: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не
знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. Нове бачення світобудови
вимагало пошуку й обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності.
Діалектичні тенденції у філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401–1464),
який розвивав принцип тотожності протилежностей, Бернардіно Тілезіо (1509–1588),
котрий стверджував, що все у світі відбувається через боротьбу протилежностей.
Гносеологія філософії Відродження висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття
як найважливіший, перший крок у процесі пізнання. Інколи у гносеології допускали як
компроміс пізнання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень (1533–
1592), П’єр Шаррон (1541–1603), виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології,
привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Мислителі епохи Відродження мали
оригінальні погляди на суспільство, зробили перші спроби обґрунтування ідеї
громадянського суспільства. Нікколо Макіавеллі (1469–1527) обґрунтовував необхідність
монархічної влади, абсолютизму для заснування й реформування держави, а
республіканський уряд вважав кращим для підтримки встановленого порядку. В епоху
Відродження з’являються перші тлумачення ідеї соціальної справедливості Томаса Мора
(1478–1535) і Томазо Кампанелли (1568–1639). Були сформульовані основні принципи
майбутнього суспільства, що базується на розумних «природних» засадах: планове
суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, здобутки якої розподіляють за
потребами; усі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; діти
мають право на безоплатну освіту, яка має бути тісно пов’язаною із трудовим вихованням
тощо.

20.Методологічна спрямованість філософії Нового часу

Період з кінця XVI поч. XVII до кін. XIX ст. своєрідний для класичної філософії.
Історико-філософський період Нового Часу ознаменований пошуками ефективного
методу наукового пізнання. Виникають основи напрями гносеологічної орієнтації:

~ ентрим - визначає чуттєвий досвід джерелом знання, зміст знання представлений як

опис цього досвіду або зведений до нього:

~ раціоналізм - визначає розум джерелом пізнання і критерієм істинності знань;

~сенсуалим - визначає відчуття головною основою достовірного знання. Методологічна

стратегія емпіризму наголошує на тому, що обʼєктом пізнання має бути природа,
предметом - збагачення життя людини справжніми науковими відкриттями, метою -
зміцнення влади людини над силами природи, а основними методами - експеримент,
індукція, де індукція визначається як процес руху думки від емпірії до теорії, від фактів до
закону. Методологічна стратегія раціоналізму визнає, що обʼєктом пізнання має бути
мислення як джерело існування людини, предметом - розум як логічна форма мислення,
метою - пізнання істини, а основними методами -Інтелектуальна інтуїції й дедукція.
Остання розуміється як процес руху думки від знання загального до одиничного, від
накопиченого до теоретично обґрунтованого матеріалу та послідовного того вивчення.

Фундаментальною філософською проблемою даного періоду є питання про

першооснову або першопричину всього існуючого, відтак питання про субстанцію. У
філософі Нового часу субстанція розглядається як засаднича основа усього сущого.

В залежності від того, як розуміють філософи субстанцію, виокремлюють такі типи

класичних онтологічних вчень: монізм (Спіноза), дуалізм (Декарт), плюралізм
(Ляйбніць).

1. Емпіризм.

· Засновник Френсіс Бекон, який вважав, що основою пізнання є досвід,

експеримент; методом пізнання є індукція; В знаннях немає нічого такого, чого б
раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Розум не приносить нічого нового в
процесі пізнання, його задача лише систематизувати. «Знання – це сила».
3 шляхи пізнання:
· Шлях мурахи – мураха збирає, але не може синтезувати у
знання. Це нагромадження фактів.
· Шлях павука – павук плете павутину з себе. Науковець
плете знання суб’єктивно і не зважає на критику.
· Шлях бджоли – уможливлює отримання істинного знання.
Збирає нектар з різних квітів і робить мед. ---істинний
шлях
Ідоли/примари розуму: роду; печери; площі; театру. 2 перші – вроджені,
2 останні – набуті.

· Джон Локк. 2 сфери досвіду: зовнішній досвід (об’єкт зовнішній світ) та

внутрішній (об’єкт діяльність душі людини). Свідомість людини від народження tabula
rasa – чиста дошка.

2. Раціоналізм.

· Рене Декарт (відомий математик) – засновник. Основа знання – раціо, розум.

«Мислю - існую». Піддавати все сумніву. «Будь-яке складне явище треба розкладати
на складові, які є самоочевидними».
Основна проблема філософії Нового часу – проблема з’ясування субстанції.
Підходи:
· Моністичний (Бенедикт Спіноза)
· Дуалістичний (Рене Декарт)
· Плюралістичний (Готфрід Ляйбніц)

Субстанція – гранична підстава (те, що в основі), що дозволяє багатоманітність всього

сущого зводити до чогось єдиного відносно сталого

21.Фундаментальність класичної німецької філософії

Класична німецька філософія. Іммануїл Кант (засновник). Гегель. Фіхте. Шеллінг,
Людвіг Феєрбах.
Кант визначає філософію – наука про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей
людського розуму. (що я можу знати (метафізика); що я повинен робити (етика); на
що я можу сподіватися (релігія)).
Філософія за Кантом ділиться на теоретичну (теорія наукового пізнання, яка містила б
у собі всі принципи чистого розуму) і практичну (філософія моральності, яка вивчає
нашу поведінку).
Знання за Кантом – судження, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через
свідомість. Виділяє 2 види знання:
1) досвідне знання (апостеріорне)
2) незалежне від досвідного (апріорне).
Процес пізнання має 3 рівні: 1- чуттєве споглядання; 2- розсудок (здатність мислити
предмет свого споглядання і одночасно як здатність мислити його незалежно від
чуттєвих вражень); 3- розум (здатність опосередкованого пізнання, що не пов’язане
ніяким чином з досвідом).
В практичній філософії (моральності, етиці) Кант вимагає керуватися категоричним
імперативом, яким звучить так: дій так, щоб максима твоєї волі лягла в основу
всесвітнього законодавства.

Фіхте. 3 принципи у своїй філософській система

1. я = я (самоідентифікація)
2. я = не я (я це суб’єкт, не я об’єкт)
3. я = я = не я (я, яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості; я це первинна
всеохоплююча визначальна реальність, яка є недосяжною повністю для нашої
свідомості, але з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсум;
абсолютне я усвідомлюється в результаті нашої діяльності)

Шеллінг. 3 підсистеми:
1. Теоретична філософія
2. Практична
3. Мистецтво

Гегель. Розбудовує філософську систему за принципом тотожності мислення і буття.

Мислення – є не лише суб’єктивною людською діяльністю, а й об’єктивною
сутністю незалежно від людини. Відчуджує своє буття у формі матерії, природи, яка
є інобуттям цього об’єктивно існуючого мислення або абсолютної ідеї.
Гегель сформував 3 складові своєї філософської системи: 1 – логіка, 2 – філософія
природи; 3 – філософія думки.

Людвіг Феєрбах. Критика релігії. Філософія і релігія взаємно виключають одне одного.
Філософія – наука, а релігія – спосіб мислення, що перешкоджає дослідженню
природи. Основа релігії – чудо, філософії – природа предметів.

1. Характерні риси посткласичної філософії

2. Основні філософські напрями ХХ – початку ХХІ століть
3. Своєрідність філософської думки в Україні
Філософія українського духу. Українська філософія є особливим явищем:
 ● Має етико-моральне спрямування, в основі якого принцип кордоцентричності (від
серця). В центрі людина з її внутрішнім світом в органічній єдності в умовах її
самореалізації
● Це філософія антейності. Увага зосереджується не просто на людині, а на людині
землі(земній), де своє буття людина розглядає крізь призму єдності чуттєвого і
раціонального
● Органічна єдність віри надії і любові
● Прагнення до свободи
● Особливе ставлення до жінки

22.Характерні риси посткласичної філософії

Отже, якщо класичне, у філософському розумінні, – це взірцеве у тій чи іншій

сфері життєдіяльності людини й суспільства, воно є таким, що ніколи не минає, не
втрачається, його не можна забути, то посткласичне – це дещо інше. З одного боку,
посткласичне є збереженням, продовженням існування в будь-чому класичного, тобто
наявність взірцевого, неминущого й неминучого. А з іншого боку – це нове відношення як
до дійсності, так і до її тлумачення в класичному вимірі, а також визнання необхідності
змін, нетрадиційних підходів. Посткласичне є історичним і логічним завершенням
класичного.
Яскравим прикладом посткласичної філософії постає творчість Артура
Шопенгауера (1788–1860). Він вважав, що першоосновою буття й внутрішньою сутністю
світу є воля, тлумачив світовий процес як вияв творчої стихійної сили – волі до життя.
Емпіричний світ є волею в певній ієрархії її зовнішніх виявів – об’єктивацій, вершиною
яких постає самопізнання волі. Найнижчою сходинкою об’єктивації волі є життєві сили
природи, а завершує світову піраміду людина. Філософ розглядав людське існування як
невідворотну трагедію, що вкорінена в загальному характері буття світу й суспільства.
Вічне несвідоме прагнення, що лежить в основі сутності волі, знаходить у людині своє
максимальне вираження. Людина, завдяки бажанням і прагненням, приречена на
страждання, а її буденне життя постає як позбавлене перспективи марнування часу.
Істинне щастя не досяжне для людини як в індивідуальному житті, так і в історії, у якій
керує випадковість, егоїзм, дурість і зло. Подолання вольових імпульсів здійснюється, за
А. Шопенгауером, у сфері мистецтва. А найвищим із мистецтв є музика, мета якої полягає
не у відтворенні ідей, а у відображенні світової волі. За своїми соціально-політичними
поглядами А. Шопенгауер вважав найкращою державою спадкоємну монархію, а
ідеальним громадянином – людину, яка готова пожертвувати власним благополуччям
заради суспільного блага.
Оригінально представив посткласичну філософію Серен К’єркегор (1813–1855).
Намагаючись подолати теологічний раціоналізм Г. Гегеля, він сформулював
екзистенціалістський варіант християнської релігійності. Екзистенція, за С. К’єркегором,
це те, що фіксує відкритість людині її власного буття. Чільне місце у філософії С.
К’єркегора посідає проблема вибору, з’ясування якої розгортається на кількох рівнях –
естетичному, етичному та релігійному. Останній є найвищим рівнем, його можна досягти
не шляхом самопізнання, а через «стрибок» від етичного рівня до релігійного через віру.
 Значний внесок у посткласичну філософію здійснив Фрідріх Ніцше (1844–1900).
Філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи
філософії життя. Основа життя, на думку мислителя, – це воля. Життя є виявом волі, але
не абстрактної світової волі як в А. Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до
влади, що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм
життя. Воля людини побачити «знецінений» світ дає їй змогу поєднати прагнення власної
та світової волі. Згідно із Ф. Ніцше, сучасна людина – це перехід і загибель, тому образ
надлюдини розглядався ним як символ довершеності культури та породження нових
людських перспектив. Надлюдина – це представник нової аристократії духу, що
протистоїть не злій, а слабкій людині. Вона формується внаслідок удосконалення,
розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до
самозаперечення та самотворення, сприйняття трагедійності буття в коловороті «вічного
повернення» й бажання сягнути недозволеного. Надлюдина – це результат культурно-
духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її
інтелектуальними й моральними якостями.
Посткласичну філософію своєрідно представляють Огюст Конт (1798–1857) і
Герберт Спенсер (1820–1903). О. Конт є одним із засновників соціології та філософії
позитивізму. Він був одним із перших розробників органічної концепції суспільства.
Наука про суспільство в нього зосереджує увагу на дослідженні індивідів, створених із
них груп і спільнот та зв’язків між цими структурами. Учений наполягав на об’єктивному
вивченні соціальних фактів, на створенні й розвитку соціальної технології, спрямованої на
врегулювання соціально-політичних проблем. Як позитивіст О. Конт зауважував щодо
відмінності між емпіризмом і містицизмом: наука й філософія не повинні порушувати
питання про причини явищ, а тільки про те, як вони відбуваються. З огляду на розуміння
позитивізму як найвищого рівня інтелектуальної еволюції, О. Конт веде мову про три
стадії розвитку людства: теологічну, метафізичну та наукову (позитивну). Отримані за
допомогою позитивного способу мислення твердження доступні перевірці досвідом й
експериментами.
Ідеї О. Конта були розвинені Г. Спенсером, який розумів філософію як таку, що
займається феноменами, котрі мають чуттєвий характер та піддаються систематизації.
Відмінність між філософією та наукою, за Г. Спенсером, суто кількісна та залежить від
рівня узагальнення феноменальних даних.
Найпотужніше посткласичну філософію репрезентує марксизм. Засновники
марксизму: Карл Маркс (1818–1883) і Фрідріх Енгельс (1820–1895) – вдалися до
переосмислення деяких традиційних положень класичної філософії. Вони, зокрема,
нетрадиційно витлумачують і використовують діалектику як філософське вчення й метод.
Діалектика як учення постає в них логікою і теорією пізнання. А як метод – є способом
сходження від абстрактних форм мислення до конкретно-наукового мисленнєвого апарату
та є практикою чуттєво-предметного перетворення дійсності. Спираючись саме на таке
тлумачення діалектики, К. Маркс створив відоме дослідження, фундаментальну працю
«Капітал», у якій показав, як філософський (абстрактний) смисл понять «товар»,
«виробництво», «капітал» конкретизується через систему економічних категорій,
розкриваючи сутність капіталістичного способу виробництва. Ця сутність, виходячи із
діалектики К. Маркса, постає як єдність таких протилежностей: капіталізм у ролі
економічної основи будь-якої соціальної системи і капіталізм в іпостасі джерела
соціальних відносин, що ґрунтуються на культивуванні жорстокої експлуатації людини
людиною.
Розглядаючи капіталізм як економічну основу соціальної системи з позиції
сьогодення, необхідно визнати: К. Маркс мав рацію, стверджуючи, що капіталізм
породжує економічний і соціальний прогрес. З іншого боку, філософ досить прямолінійно
наголошував на тому, що жорстокої експлуатації можна позбутися в суспільстві, де буде
розв’язана суперечність між трудом і капіталом за рахунок присвоєння результатів праці
не за капіталом, а за трудом. Нині коректніше було б стверджувати, що жорстока
експлуатація людини людиною ліквідується тільки через присвоєння результатів праці як
за трудом, так і за капіталом.
У посткласичному вимірі діалектику витлумачує і Ф. Енгельс. Його позиція, на
відміну від Г. Фіхте і Г. Гегеля, полягає в такому положенні: об’єктивна діалектика – це
діалектика природи, а суб’єктивна – діалектика нашого мислення, тобто суб’єктивна
діалектика є відображенням об’єктивної діалектики.
Посткласичність філософії К. Маркса і Ф. Енгельса своєрідно виявилась у їхньому
тлумаченні й використанні метафізики. Метафізика К. Маркса найяскравіше постала в
його вченні про формаційний характер розвитку суспільства, а Ф. Енгельс свою
метафізику демонструє через абсолютизацію трудового процесу як основи перетворень
природи й суспільства.
Посткласичність марксизму знайшла своє відображення у таких філософів: у
відомого теоретика німецької соціал-демократії Карла Каутського (1854–1938) – ідея
парламентських методів боротьби за соціальний прогрес; у гуманістичній позиції Едуарда
Бернштейна (1850–1932) – концепція «етичного соціалізму»; у розумінні Володимиром
Леніним (1870–1924) матерії як філософської категорії; у вченні Дьйордя Лукача (1885–
1971), який вважав діалектику К. Маркса продовженням діалектики Г. Гегеля та в
багатьох інших мислителів.

23.Основні філософські школи ХХст.

Прикладом прогресивного розвитку світоглядної культури людства є вчення низки

філософських шкіл ХХ ст. Світська соціальна апокаліптика ХХ ст. спонукає до виходу на
перші ролі у філософії ірраціоналістичних доктрин, серед яких особливе місце посідає
екзистенціалізм. Сутністю філософії екзистенціалізму є те, що вона на перший план
висуває ідею абсолютної унікальності людського буття, що виявляється, насамперед, у
поступовому переході внутрішнього, душевного світу людини в зовнішній, соціальний
світ. Базовим принципом філософії екзистенціалізму є творення глибинного знання про
природу людини на основі усвідомлення нею власної недосконалості, плинності життя та
невідворотності смерті. Безсумнівним досягненням екзистенціалізму є прагнення осягнути
буття як повну нерозчленовану цілісність суб’єкта й об’єкта. І несправедливо було б
твердити, що екзистенціалізм не бачить об’єктивного моменту в існуванні всього сущого.
Просто «екзистенція» в цьому філософському вченні є буттям, що в підсумку спрямоване
до «ніщо», реальною точкою підрахунку якого є смерть.
Водночас людська екзистенція – це постійне, невмируще прагнення в майбутнє.
Окрім цього, конструктивність екзистенціалізму полягає в тому, що ця філософія по-
особливому тлумачить історичність людини й світу, де людина сама є історією, яка
своєрідно розгортається в суспільстві, природі, світі. І нарешті, найголовнішим в
екзистенціалізмі є розкриття людини в невід’ємному від неї «діянні». Адже людське
існування, насамперед, здатне не лише цікавитися буттям взагалі, а й дбати про себе,
творити власну сутність. Вершиною ж творчого характеру діяльності людини
екзистенціалізм бачить свободу. Ця філософія цілком справедливо декларує себе як
гуманістичний світогляд. Суть цього гуманізму полягає в тому, що екзистенціалізм
закликає людину вірити, любити і сподіватись не тільки на щасливе майбутнє, а й діяти
так, щоб у сьогоденні вона могла робити себе свідомою і хоча б на мить щасливою.
Основною ж обмеженістю екзистенціалізму слід вважати те, що ця філософська
течія майже ігнорує думку про прогресивність взаємозв’язку філософії і науки, про
раціоналізм як цінне надбання філософської історії.
Видатними представниками екзистенціалізму ХХ ст. є такі філософи: Карл Ясперс
(1883–1969), Мартін Гайдеггер (1889–1976), Жан-Поль Сартр (1905–1980), Альбер Камю
(1913–1960), Хосе Ортега-і-Гессет (1883–1955), Нікола Аббаньяно (1901–1990) та ін.
До основних філософських шкіл ХХ ст. необхідно віднести також ті, що подає нам
релігійна філософія. Більшість дослідників релігійної філософії вважає, що у ХХ ст.
найавторитетнішою школою є неотомізм, який оформився організаційно та змістовно як
офіційна філософська доктрина Ватикану.
Сучасний неотомізм характеризує Бога як тотожність сутності й існування. Адже
Бог створив світ, і тому світ є виявом його сил і можливостей. Водночас людина створена
за образом і подобою Бога, їй притаманні розум і свободна воля. Отже, Бог не лише
створив світ, він постійно керує ходом світових подій. Неотомісти вважають, що Бог,
створивши світ із нічого, наповнює його власною екзистенціальною повнотою й водночас
будує його за певним зразком. Перевагою неотомізму є розуміння людини як складної
духовно-матеріальної субстанції, оригінальної єдності душі і тіла.
Конструктивний характер неотомізму, як і всієї релігійної філософії загалом,
виявляється в дедалі ширшому залученні до своєї доктрини проблеми суспільства,
людини й науки. Нині неотомізм претендує на створення наукової феноменології, що
синтезувала б дані науки та релігійного досвіду для розкриття смислу Всесвіту,
продовженням якого є людина. Основною обмеженістю неотомізму, як і всієї релігійної
філософії, є нездатність сприйняти ідею саморозвитку і самоорганізації світу. До
провідних представників неотомізму належать такі: Жак Марітен (1882–1973), Етьєн
Жільсон (1884–1978), Еммеріх Корета (1919–2006), Юзеф Бохенський (1902–1995), Карл
Ранера (1904–1984), Кароль Войтила – Іван Павло ІІ (1920–2005) та ін.
Основними філософськими течіями ХХ ст. є прагматизм, неопозитивізм і
постпозитивізм. Найбільш яскраво прагматизм репрезентують Чарльз Пірс (1839–1914),
Джон Дьюі (1859–1952), Вільям Джеймс (1842–1910). Їхня філософія закликає займатися
проблемами, що стоять перед людиною в різноманітних життєвих ситуаціях. Відповідно
до цієї філософії всю навколишню дійсність ототожнюють із досвідом, а єдиним
критерієм істини є досягнення практичного результату. Проте найцікавішою і
найважливішою у філософії прагматизму є ідея, згідно з якою людина у своїй діяльності
не просто має спиратися на досвід, вона повинна цей досвід реконструювати. А основою
цієї реконструкції має бути віра людини в те, що вона робить. І ця віра не повинна бути
сліпою, а існувати у знанні, що має дати людині конкретна система освіти.
У ХХ ст. на перші ролі у філософії виходить також неопозитивізм. Зазначена течія
виникає як спроба розв’язання проблеми вироблення ефективних методів розрізнення
наукового й ненаукового знання. Неопозитивізм реально постає як:
 ● зведення філософії до логічного аналізу мови науки;
● розробка точних методів аналізу філософських міркувань;
● розробка систематичної теорії значень мовних виразів, що є одночасно теорією
розуміння;
● дослідження науки як феномена НТР;
● розв’язання проблеми синтезу наук тощо.
До основних представників неопозитивізму належать Моріц Шлік (1882–1936),
Рудольф Карнапа (1891–1970), Альфред Еєр (1910–1989), Людвіг Вітгенштайн (1889–
1951), Ян Лукасевич (1878–1956) та ін.
У 60–70-х рр. ХХ ст. виникає постпозитивізм, основними представниками якого є
Карл Поппер (1902–1994), Імре Лакатош (1922–1974), Томас Кун (1922–1996 ), Пол
Феєрабенд (1924–1994) та ін. Сутністю постпозитивізму є те, що ця філософська течія
займає позицію відходу від орієнтації на символічну логіку й звертається до історії науки.
Філософи відмовляються від ідеї розмежування наукового й ненаукового знання,
емпіричної науки й формальних наук, якими живе неопозитивізм. На противагу цьому
постпозитивізм займається проблемами правдоподібності наукових теорій,
раціональності, розуміння, соціології знання. Найвпливовішим ученням постпозитивізму є
критичний раціоналізм К. Поппера, суть якого полягає у визнанні того, що наукові теорії,
які вважаються доведеними наразі, у майбутньому можуть бути спростованими. Близькою
до критичного раціоналізму є герменевтика – школа сучасної філософії. Насамперед,
герменевтика постає як наукова теорія розуміння, учення про розуміння й інтерпретацію
текстів, що містять у собі смислові зв’язки, учення про передумови й засоби такого
розуміння. Водночас герменевтику розглядають як філософську течію, що намагається
вирішити питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в
розумінні. При розв’язанні цього питання герменевтика приходить до висновку:
специфічною рисою процесу розуміння є онтологія герменевтичного кола. Суть
зазначеного кола полягає у взаємообумовленості розуміння елементів якоїсь ситуації
буття загальним усвідомленням цієї ситуації, і навпаки – загальне усвідомлення буття
визначається пізнанням його компонентів.
Отже, за герменевтикою предметом розуміння є не смисл, укладений у текст
автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний цей текст (наприклад,
світ культури). Оцінюючи внесок філософської герменевтики до скарбниці світоглядної
культури людства, слід підкреслити: герменевтика потужна тим, що вона обґрунтовувала
ідею цілісності філософії культури, суспільства, створила своєрідний метод аналізу
культурних явищ та акцентувала увагу на необхідності повороту до загальнолюдських
цінностей. Основними представниками герменевтики є Х.- Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900–
2002), Юрґен Габермас (нар. 1929) та ін.
Наслідує традиції вивчення підвалин знання аналітична філософія. Її основні ідеї і
поняття сформулював німецький логік і філософ Готлоб Фреге (1842–1925). Однак
детальною розробкою методу й концепції аналітичної філософії займалися Джордж Мур
(1873–1958), Бертран Рассел (1872–1970) та ін. Філософи приділяли значну увагу
традиційним проблемам теорії пізнання, що вирішувалися ними в дусі реалізму: визнання
незалежності зовнішнього світу від його сприйняття, факту – від судження про нього
тощо. Стосовно методів дослідження згадані мислителі постали як аналітики,
стимулюючи «аналітичний» поворот у філософії. Б. Рассел зосереджував увагу на
аналітичних можливостях символічної логіки та дослідженні основ математики, а Дж.
Мур цікавився аналізом філософських понять і проблемами засобів звичайної мови та
здорового глузду. Їхня діяльність сприяла посиленню уваги до філософського реалізму й
обґрунтуванню та застосуванню аналізу як філософського методу пізнання.
24. Особливості розвитку філософії наприкінці ХХ початку ХХІ століття

Філософія третього тисячоліття не може відбуватися як особливе й неповторне

явище поза сучасністю всієї філософської культури людства. Водночас підкреслимо, що
сучасним й актуальним у філософії коректно було б називати ті її цінності минулого й
сьогодення, що набувають нині прогресивно-конструктивного характеру. Звичайно ж,
головною проблемою вітчизняної і зарубіжної філософії кінця ХХ – початку ХХІ ст.
залишається питання сутності, місця, ролі й значення людини у світі та їхнього
взаємовпливу. Однак це питання нині набуває особливого значення. Філософія нашого
часу (будемо вважати, що досить значуща для людини епоха, у якій існує нині земна
цивілізація, дозволяє називати її «наш час») почала набувати глобального характеру. Ця
глобальність виявилась (найімовірніше) у трьох основних формах.
По-перше, філософія кінця ХХ – початку ХХІ ст. охоплює низку різноманітних
учень, що виявилися інтегральною цілісністю. Сутністю цієї цілісності є те, що проблеми,
які вирішують, діаметрально протилежні за філософським кредо, течії – однакові.
По-друге, сучасна філософія характеризується ствердженням легітимності
національних філософських доктрин. Геополітичні зміни нашого часу є логічним
наслідком глобалізації такої філософської ідеї, згідно з якою кожна людина, нація, народ
прагнуть бути суверенними. Іншими словами, прагнуть виявити притаманну їм здатність
обирати власний шлях розвитку й бути в змозі реалізувати свій вибір.
По-третє, у філософії ХХ–ХХІ ст. людина досягла вершини в почутті й
усвідомленні своєї історичної місії. І сутність цього призначення всі без винятку
філософські течії вбачають у людині, як творцеві добра і зла. Отже, своєрідність філософії
нашого часу висвітлюється, насамперед, через такі тенденції в її розвитку.
Філософія нашого часу не обходиться без використання широкого поля світового
досвіду традиційного суспільства й техногенної цивілізації. У цьому вимірі на чільне
місце виходить таке бачення людини, що визначає її як особливий тип активності у світі.
Ця активність розподіляється за такими, протилежними у своїй сутності, векторами:

● Один вектор – на самоспоглядання, самовибір та самоконтроль.

● Другий вектор – на докорінне, радикальне перетворення суспільства, природи,
людини.

Зазначена тенденція філософії отримала назву дилеми сцієнтизму й

антисцієнтизму. Сцієнтизм – це світоглядна орієнтація на визнання науки, наукового
знання як таких, що є вершиною культурно-ціннісного бачення світу та критерієм
істинності всіх інших форм духовного осягнення буття. Під антисцієнтизмом більшість
сучасних філософів розуміє таку світоглядну орієнтацію, що ґрунтується на широкій
критиці науки як соціального інституту й форми осягнення світу.
Наступна тенденція філософії нашого часу характеризується розв’язанням
проблеми протистояння (вимушеного чи довільного) регіональних ментально-соціальних
філософій. Загалом зазначена тенденція окреслена спробою усвідомити національні,
регіональні, соціальні проблеми через звернення як до своєї традиції, так і до сучасної
світової філософії.
Однак всеохопною і найбільш потужною тенденцією сучасної філософії ХХІ ст. є
утвердження її як планетарного мислення. Сьогодні формується нова практична
філософія, що ґрунтується на принципі – «мислити глобально, діяти локально». Своє
основне завдання вона вбачає у поліпшенні буття людини, а способом такого поліпшення
обирає підвищення якості людського мислення.

25.Своєрідність філософської думки в Україні

Українська філософія як органічна складова української духовної культури.

Загальні особливості української філософії. Філософія – явище загальнолюдське. Вона
досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських
цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань. Українська філософія в реальному своєму
існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш
точно – процесу розвитку європейської філософії.
Як відомо, філософія в Київську Русь приходить із Візантії вже в досить розвиненому
стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по-
сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська
філософія.

Д.Чижевський, колишній ректор Вільного українського університету у Празі, казав, що

українській філософії тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще
зарано. Він вважав, що підставами для такої оцінки слугує те, що не існує таких
філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули
визнання, прийняття та поширення як явища світової культури.

І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г.Сковороди, деякі ідеї О.Потебні
та В.Вернадського), в цілому із цим твердженням можна погодитись. Але не можна не
звернути увагу й на те, що в історії цивілізованої України не існує періодів, на яких би не
була присутня філософія чи філософська думка; філософія супроводжує усю історію
України. Звідси можна зробити висновок про те, що українська філософія – це явище
переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто що вона виражала,
концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного
характеру та світосприйняття українців.

В наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення

набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної
долі народу. Тому питання про українській національний характер має своє виправдання
як в плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного
звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про
існування таких основних особливостей українського національного характеру:
емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної
свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.

Згадуваний вище Д.Чижевський вважав, що означені риси мають як позитивні, так і

негативні прояви. Так, емоційність та чутливість в позитивному виявленні постають в
якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві
вони приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунтувань,
послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування деталізованих програм дії.
Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її
виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної
поверховості, схильності до пишнот та декоративізму.

Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних

ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності,
схильності до психічного панікування.

Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у небажанні

українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте ця риса проявляє себе
негативно у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об’єднувати сили для
вирішення проблем життя. Українська релігійність була відзначена навіть
спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона
допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також
залишається певною мірою пов’язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично
не заглиблена, теологічно не деталізована.

Нарешті, ставлення до Землі та природи із любов’ю також далеко не завжди набуває

характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним
догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення
лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін.

Слід сказати, що реальність явища національного характеру визнається далеко не всіма

культурологами та соціологами, проте навряд чи варто відкидати (не брати до уваги)
провідні тенденції у типах поведінки, уподобаннях, звичаях та ціннісних орієнтирах
представників різних націй, народів, етносів, культур.
Просто слід враховувати, що це є саме провідні тенденції, а не такі властивості, що
обов’язково повинні бути притаманними кожному окремому представнику даного народу.
Як правило, умовно виділяють ядро нації (чи етносу) – так звану національну еліту, а
також “шари”, що розташовані навколо даного ядра: перший шар – ті представники нації,
що в основному “вписуються” у провідні тенденції національних проявів, та другий шар –
ті люди, що мають скоріше такі риси характеру, якими вони протистоять загальним чи
провідним національним тенденціям.

Проте варто зрозуміти, що це є цілком нормальне явище, яке спостерігається в реальному

житті будь-яких людських спільнот: народне, національне життя – це різнобарвне, а не
монотонне та одноманітне явище, а тому нормальним також слід вважати, що люди, що
належать до тої ж самої нації, є різні. Треба не відлучати когось від народу чи-то держави,
а вміти вести діалог, розмову із урахуванням відмінних позицій між людьми. Як свідчить
наша сучасність, на шляху до національного державотворення це дається багатьом людям
досить тяжко; значно легше вимірювати всіх “під себе” або вимагати, щоби люди були
такими, “як всі”.

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців

позначились і на певних особливостях української філософії. Українська філософія ніколи
не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди
проявлялись означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну
життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу.

Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії “серця над

головою”. А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла схильність до моральних
настанов та життєвого повчання. Українська філософія також переважно позитивно
ставилася до релігії, шанувала вищі духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні
дослідження, досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень
особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому, а тому вона певною
мірою вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок
зазначених загальних особливостей українська філософія завжди була досить сильно
інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та
міркування. Це все складає своєрідність української філософії.

26.Поняття онтології
Поняття «онтологія» складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення
цього поняття:
 • По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує
основні, фундаментальні принципи буття, першопочатку всього сутнісного. Саме
поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне,
найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови
буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
• По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для
з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж
матерія), рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).
• По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають
найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої,
надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля,
«критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто,
найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в
процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.
Зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого,
найзагальніші принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія»
знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони
існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає
сутність такого поняття, як «онтологія»

27.Метафізичний підхід до питання про буття

У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб:
онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється
нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання
«Яким та як є буття?», а метафізика – «Чому та що є буття?».

Буття — філософська категорія, що позначає:

1. все те, що ми бачимо, що реально існує;
2. все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі,
іонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);
3. все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне,
мітологічні образи);
4. реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа,
об'єктивні закони);
5. загальний спосіб існування людини, суспільства.

28.Філософський зміст категорії «матерія»

Поширеним визначенням є таке. Матерія - це філософська категорія для позначення

об'єктивної реальності, що надана людині у її відчуттях, яку вона може і намагається
пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини.
На пострадянському просторі і досі поширена формула, яку на початку XX століття
дав В. І. Ленін в єдиній своїй філософсько-публіцистичній праці «Матеріалізм і
емпіріокритицизм»

Марксизм-ленінізм визначає матерію як «філософську категорію для позначення

об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується,
відображується нашими відчуттями, незалежно від них»[1].
Все суще, все те, що існує об'єктивно, є різними формами існування та руху матерії у
просторі та часі. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об'єкти й тіла
природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі
 вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній світ є
матерією у її нескінченно різноманітних формах і проявах.
Наведене ленінське означення матерії не обмежує її будь-якими конкретними
елементами будови речей та Всесвіту, підкреслюючи тільки її матеріальність —
об'єктивне існування незалежно від людської свідомості.
Визнання первинності матерії над свідомістю є основою філософського напрямку,
який отримав назву матеріалізму.

29.Поняття руху, простору і часу у філософії

Рух - це спосіб існування сущого. Бути - значить бути в русі, зміні. Немає в світі
незмінних речей, властивостей і відносин. Світ складається і розкладається, він ніколи
не буває чимось закінченим. Рух несотворімо і незнищенне. Воно не привноситься
ззовні. Рух сущого є саморух в тому сенсі, що тенденція, імпульс до зміни стану
притаманні самій реальності - вона є причина самої себе. Оскільки рух несотворімо і
незнищенне, воно абсолютно, незаперечно і загально, проявляючись у вигляді
конкретних форм руху.
Якщо абсолютність руху обумовлена його загальністю, то відносність - конкретною
формою його прояву. Форми і види руху різноманітні. Вони відповідають рівням
структурної організації сущого. Кожній формі руху притаманний певний носій -
субстанція. Так, елементарні частинки є носіями різноманітних процесів
взаємоперетворення, елементи атомного ядра - носіями ядерної форми руху, елементи
атома - носіями внутрішньоатомної форми руху, елементи молекул і молекулярних
сполук - носіями хімічної форми руху і т.д., аж до соціальної форми, яка в ряду
відомих форм руху є вищою.
Рух будь-якої речі здійснюється тільки у відношенні до деякої іншої речі. Поняття
руху окремого тіла - чиста нісенітниця. Для вивчення руху будь-якого об'єкта потрібно
знайти систему відліку - інший об'єкт , по відношенню до якого можна розглядати
цікавить нас рух.
У нескінченному потоці ніколи не припиняється руху сущого завжди присутні
моменти стійкості, які проявляються перш за все в збереженні стану руху, а також у
формі рівноваги явищ і відносного спокою. Як би не змінювався предмет , поки він
існує , він зберігає свою визначеність. Річка не перестає бути річкою через те, що вона
тече - буття річки і полягає в її перебігу. Набути абсолютний спокій означає перестати
існувати. Все відносно покоїться неминуче причетне до якого-небудь руху і в
кінцевому рахунку - до нескінченних формам його прояви у всесвіті. Спокій завжди
має тільки видимий і відносний характер.
ПРОСТІР І ЧАС
Всі тіла мають певну протяжність - довжину, ширину, висоту. Вони по-різному
розташовані один щодо одного, складають частини гої або й ної системи. Простір є
форма координації співіснують об'єктів , станів матерії. Воно полягає в тому, що
об'єкти розташовані поза один одного (поруч, збоку, внизу, вгорі, всередині, ззаду,
спереду і т.д.) і знаходяться в певних кількісних відносинах. Порядок співіснування
цих об'єктів і їх станів утворює структуру простору.
Явища характеризуються тривалістю існування, послідовністю етапів розвитку.
Процеси відбуваються або одночасно, або один раніше або пізніше іншого; такі,
наприклад, взаємовідносини між днем і вночі, взимку і навесні, влітку і восени. Все це
означає, що тіла існують і рухаються в часі. Час - це форма координації змінюваних
об'єктів і їх станів. Воно полягає в тому, що кожне стан являє собою послідовне ланка
процесу і знаходиться в певних кількісних відносинах з іншими станами. Порядок
зміни цих об'єктів і станів утворює структуру часу.
Простір і час - це загальні форми існування
 координації об'єктів. Загальність цих форм буття полягає в тому, що вони - форми
буття всіх предметів і процесів, які були, є і будуть в нескінченному світі. Не тільки
події зовнішнього світу, а й всі почуття, думки відбуваються в просторі і в часі. У світі
все тягнеться і триває. Простір і час мають свої особливості. Простір має три виміри -
довжину, ширину і висоту, а час лише одне - напрямок від минулого через сьогодення
до майбутнього.
Простір і час існують об'єктивно, їх існування незалежно від свідомості. Їх властивості
і закономірності також об'єктивні, не є породженням завжди суб'єктивної думки
людини.

30.Основні онтологічні категорії та їх зміст

Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує
сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого - постійні
(атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір,
час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.
Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні
властивості предметів.
Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші
якості і властивості буття як реальності (наявного). Реальність світу багатогранна.
Вона охоплює світ природи і світ культури - того, що створено, породжено людиною.
Матерія (лат. materia - речовина) - філософська категорія, яка в натуралістичній
традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.
В історії філософії матерію трактують як речі (першо-матерія), якості і відношення.
Одне із найпоширеніших визначень матерії ототожнювало її з певною речовиною
(річчю - "реізм"). Поняття "річ" у філософському сенсі набуло широкого значення.
Обґрунтовуючи його, Арістотель виходив з того, що річ - це все те, чому притаманне
самостійне, незалежне, стихійне існування у просторі й часі.
Основними невід'ємними властивостями, атрибутами матерії є рух, простір і час.
Рух - спосіб існування матерії як процесуального (такого, що постійно змінюється)
явища.
Рух є загальним поняттям, яке об'єднує всі характеристики змін, переміщень,
взаємодій, перетворень, метаморфоз, що відбуваються з об'єктами (тілами, речами,
процесами). Арістотель у "Категоріях" розрізняє такі його види: виникнення,
зростання, зменшення, перетворення, переміщення і знищення
Простір - поняття, яке визначає буття матерії щодо її сталості, певної дискретності
(переривчастості), окремішності.
Ця форма буття речей характеризується співіснуванням різноманітних матеріальних
об'єктів та утворень внаслідок їхньої взаємодії, єдністю переривчастості та
безперервності, протяжністю та іншими ознаками. Розвиток природничого знання,
насамперед фізики і астрофізики, змінив первісне уявлення про простір як про
"порожнє вмістилище" тіл (І. Ньютон), доповнив концепцію тривимірного простору
вченням про багатовимірний простір, який нараховує від 4-х до 11-ти вимірів.

Час - філософська категорія, яка означає властивість матерії послідовно змінювати свій
стан і якості, тривалість свого буття, фази, етапи, цикли існування.
31.Екзистенція як особливий спосіб буття

«Людина знаходить у собі те, чого не знаходить будь-що у світі, — щось непізнаване,
неаргументоване, непередбачуване, таке, що «вислизає» від будь-якої дослідницької
науки». Екзистенція — «існування, яким воно саме існує, ніколи не є всезагальним і тому
не є випадком, який, як особливе, може бути підведений під загальне». Екзистенція «є
буття, яким я є сам, як існування. Воно є я, оскільки я не роблю себе об'єктом. У ньому я
знаю себе незалежно, без того, щоб бути спроможним бачити те, що я називаю своєю
самістю. Я живу в його можливостях тільки у їх здійсненні я є я сам

Людина є сутнім, що буття є серед сутнього, при цьому сутнє, яке не є вона, а також
сутнє, яке є вона сама, завжди відкриті. Цей спосіб буття людини ми називаємо
екзистенцією. Екзистенція є можливою лише на підставі розуміння буття. Екзистенція
розкриває себе і розкривається зусиллями “носія" буття протягом історії — чи то
індивідуальної, чи то соціальної.

В осмисленні буття, у здобутому через осмислення слові людина отримує вивільнення для
екзистенції, з якого саме й починається її історія. Це слово — не тільки "вираження"
думки, а й добре збережена структура істини сутнього в цілому. Чи багато хто мають слух
для того, щоб чути це слово, рахунок цьому не ведеться. Хто ті, що можуть чути це слово?
Відповідь на це запитання визначає місце людини в історії. Проте в той самий момент —
для світу визначений момент, який значиться як початок філософії, як раз і починається
яскраво виражене панування повсякденного розуму (схоластика).

Повсякденний розум посилається на безсумнівність очевидного відкритого сутнього.

Будь-яке питання відносно мислення він тлумачить як напад на здоровий людський глузд
та його чуттєвість.

Погляд на сутність при визначенні філософії є досить широким, щоб відкинути будь-яке
підпорядкування філософського мислення, найбільш безпомічний вид якого полягає у
спробі примусити дивитись на філософію як на "вираження" "культури" (Шпенглер) і як
на прикрасу людства, що творить.

Головне питання людського буття — навчитись осягати себе, а значить навчитись

мислити. Людина може мислити, оскільки має можливість для цього. Але одна лише ця
можливість ще не гарантує нам, що ми можемо мислити. Оскільки могти щось —· означає
допустити це щось в його сутність і невідступно тримати відкритим цей доступ. Проте ми
можемо завжди лише те, що є бажаним, те, до чого ми так розкуті, що його допускаємо.
Насправді для нас бажаним є лише те, для чого (чи для кого) ми самі є бажаними,
бажаними в нашій сутності.

Ця бажаність, прихильність є звернення, звертання, поклик. Це кличе нашу сутність,

викликає нас в нашу сутність і таким чином тримає нас у ній. Тримати значить власне
охороняти. Але те, що тримає нас в нашій сутності, тримає нас лише доти, доки ми. з
нашого боку, самі утримуємо те, що тримає нас. А ми утримуємо його, доки не
випускаємо його з пам'яті.

Пам'ять людини — це зібрання думок. Думок про що? Про те, що утримує нас в нашій
сутності постільки поскільки ми його мислимо. Коли ми осмислюємо його, ми
обдаровуємо його пригадуванням. Ми віддаємо його до царини пригадування, згадування,
оскільки воно є бажаним для нас як поклик нашої сутності. Власне, людина може мислити
лише тоді, коли бажає того, що повинно в собі осмислюватись.

Коли йдеться про те, що людина повинна вчитись мислити, то мається на увазі те, що
людина вчиться, коли вона приводить свій спосіб дії у відповідність з тим, що звернене до
неї у даний момент у своїй сутності. Мислити людина вчиться тоді, коли підпорядковує
свою увагу тому, що їй дається для осмислення.

Людська мова, стверджує Гайдеггер, називає те, що належить до сутності друга і з неї
виходить, що по суті своїй є дружнім. Відповідно, те, що в собі повинно осмислюватись, у
свою чергу вимагає осмислення. Все, що вимагає осмислення, дає людині змогу мислити.
Але воно тільки тому й підносить цей дар, що достеменно є тим, що повинно
осмислюватись.

Те, що вимагає осмислення, виявляє себе в тому, що ми ще не мислимо. Все ще не

мислимо, хоча стан світу все більш настійливо вимагає осмислення. Здається, що хід
подій сприяє тому, щоб людина діяла, а не перебувала лише в самих уявленнях про те, що
повинно бути і як потрібно це зробити. Тобто в конкретних моментах життєдіяння людині
досить часто не вистачає передусім дії, а не мислення. Проте іноді досить підстав для
того, щоб стверджувати, що людина занадто багато діє і занадто мало мислить.

У сучасному світі, розмірковує Гайдеггер, мислення набуває особливого соціального,

суспільного тощо статусу. Про це свідчить поряд з іншими фактами той, що філософія, як
осередок мислительної дії, сьогодні привертає до себе неабияку увагу і перебуває в центрі
живого інтересу, який стає дедалі більш діяльним. Філософи — це мислителі. Вони
називаються так, тому що мислення у своїй довершеній, еталонній формі відбувається
саме у сфері філософствування.

Сучасна людина напрочуд активно цікавиться філософією, всім, що пов'язано з технікою

філософствування тощо. Філософія перебуває в центрі "інтересу". Interesse значить: "бути
серед речей, між речами, знаходитися в центрі речі і стійко стояти перед нею". Проте
сьогоднішній інтерес, вказує Гайдеггер, цінить лише цікаве. А воно є таким, що може вже
в наступний момент стати даремним і змінитися чимось іншим, що нас торкається дуже
мало. Сьогодні люди нерідко гадають, що, вважаючи якусь річ цікавою, вони наділяють її
своєю увагою. Насправді ж досить часто саме таке ставлення принижує інтересне, цікаве
до рівня даремного і досить скоро відкидає як нудне.

Досить часто інтерес до філософії зовсім не свідчить про готовність мислити. І те, що ми
роками досить настійливо вивчаємо твори великих мислителів, ще не гарантує того, що
ми мислимо чи хоча б готові вчитись мислити. Заняття філософією може навіть створити
ілюзію того, що ми мислимо, оскільки у такий спосіб "філософствуємо".

Твердження, що ми ще не мислимо, може означати не тільки відсутність уміння чи

готовності до цього. Досить часто ми не мислимо тому, що те, що вимагає осмислення, у
певний час постає таким, що ще не дає змоги мислити. Те, що вимагає осмислення, — це
те, що дає змогу мислити. Воно "кличе" нас, щоб ми до нього повернулись саме у
мисленні. Воно дає нам те, що має в собі. Воно має те, що є воно саме.

Сутнє кличе до себе, вимагає розуміння й осягнення себе. Адже через таке пізнавальне
ставлення до сутнього загалом, до буття людина отримує спроможність пізнати й
осягнути саму себе, свою буттєвість, свій світ, свою індивідуальність, власне "Я". Це
власне філософська рефлексія, яка, проте, може бути доступною не лише фаховому
способу пізнання. Вона тому і є "філософською" (у стародавньому, античному розумінні),
що відкриває людині спроможність самостійно осягнути світ.

32.Тілесність як онтологічний концепт

Тілесність, як онтологічний концепт, відноситься до існування чи сутності тіла в контексті

філософської онтології. Онтологія вивчає питання про те, що існує, як це існує, і які
взаємовідносини між різними формами існування.

Тілесність може бути розглянута з різних точок зору в залежності від філософської
традиції та підходу. Декілька аспектів, які можуть включати в себе тілесність як
онтологічний концепт:

Матеріалізм: Згідно з матеріалістичною онтологією, тіло розглядається як фізична

реальність, складена з матерії. Це може включати атоми, молекули та інші фізичні
частинки, які складають організми.
Феноменологія: Феноменологічний підхід розглядає тіло як той об'єкт, через який ми
сприймаємо світ. Феноменологія вивчає тілесний досвід, а також поняття
"тілесності" в контексті нашого сприйняття світу через тіло.
Екзистенціалізм: Деякі філософські школи, такі як екзистенціалізм, розглядають
тілесність як необхідну частину існування людини. Тіло може визначати
обмеження та можливості існування особистості.
Суспільна онтологія: У соціальній філософії тілесність може бути розглянута через
призму взаємодії з іншими тілами у суспільстві. Такі питання, як соціальна
конструкція тіла та його роль у визначенні соціальних статусів, можуть виникати в
цьому контексті.

Тілесність як онтологічний концепт важлива для розуміння природи людини, її взаємодії з

оточуючим світом і сприйняттям себе в контексті різних філософських течій.

33.Унікальність природи людини

Унікальність — це втілення людської здатності до трансцендування, до самотворення. Це

осмислення себе «не сьогодні», проте і не потім — не колись, а завжди. Унікальність
виражає невизначеність людської сутності і необхідність щомиті її стверджувати через
подолання відомих накреслень себе.

Проте унікальність людини не обмежується лише її самотворенням. Оскільки людина є

осердям і ядром думки, що осягає таємниці буття, вихідним пунктом при тлумаченні будь-
яких філософських проблем, питання її унікальності і призначення цікавить багатьох
мислителів і філософів. Так, наприклад, Протагор і М. Штірнер бачили в людині критерій
істини, Л. Фейєрбах, 1. Кант, М. Унамуно, С. Франк — єдиний, універсальний і вищий
предмет філософії, останню мету всієї людської думки. Філософсько-антропологічні
сюжети простежуються і в християнському вченні про боголюдство, в аксіології,
герменевтиці, в соціальній екології і багатьох інших соціально-філософських течіях. Всі
вони так чи інакше прагнуть проникнути в таємницю людини — «вінця природи», «чуда
світу», «краси всесвіту», «символічної», «релігійної», «політичної» тварини, істоти
«розумної», «умілої», «діяльної», одним словом самої унікальної і загадкової з усіх
унікальних і малорозгаданих. Проте сказане не виключає того, що на тлі філософського
антропоцентризму є й інші погляди на людину, в яких традиційні філософські уявлення
про унікальність людини, його близькості до Бога визначаються як міф чи вигадка.
Особливо характерним в цьому плані є погляд Ф. Ніцше, який бачив у людині
деградовану, біологічно збиткову тварину, «хворобу Землі», правила життєдіяльності якої
зрослися з законами жахливого сну.

Множинність образів людини, їхня безмірна складність і невичерпність зумовили значні

труднощі в філософському осягненні, в адекватно-дійсному віддзеркаленні людини. Та
все ж таки буття людини — унікальне.

Унікальність людського існування полягає у поєднанні та взаємодії трьох буттєвих

вимірів — біологічного, соціального та індивідуального.

Людина народжується як біологічна істота. Основна функція будь-якої біосистеми (її

специфічне відношення до навколишнього середовища) — це адаптація, пристосування до
змінних умов існування. На цьому рівні людина є біологічним індивідом, представником
виду homo sapiens.

Друге народження людини є результатом соціалізації. Людина постає як нормальний член

суспільства, який здатний до виконання соціальних ролей. Основна функція будь-якої
соціальної системи (її специфічний спосіб відношення до світу) — це перетворення світу
на основі власного вибору. На цьому соціологічному рівні людина постає як особистість у
вузькому соціологічному значенні цього слова, тобто як індивід, який інтеріоризував
суспільні відносини, що були задані на «вході» з набутими властивостями для виконання
соціальних ролей «на виході».

● філософи, такі як Сократ і Платон, наголошували на розумі та розумінні як

ключових характеристиках, що роблять людину унікальною. Вони
підкреслювали важливість моралі, етики та пізнання для формування
людської унікальності.
● Аристотель: Аристотель вивчав природу існування, визначаючи людину як
"зоон політикон" або "політичне тварину". Він підкреслював соціальні
аспекти людського існування та їх вплив на унікальність.
Екзистенціалізм:
● Жан-Поль Сартр: Екзистенціалісти, такі як Сартр, вбачали унікальність
людини у її здатності свідомо вибирати та творити власний шлях життя.
Існує визнання вільності та відповідальності як ключових характеристик
людської унікальності.
Феноменологія:
● Мартін Гайдеггер і Едмунд Гуссерль: Феноменологи досліджують тілесний
досвід та сприйняття світу через тіло. Унікальність в даному контексті може
визначатися специфічністю тілесного досвіду кожної особи.
Трансгуманізм:
● Трансгуманістська філософія: Трансгуманісти вивчають можливості
покращення людської природи через технології. Вони розглядають
унікальність людини як щось, що можна покращити або розширити,
використовуючи наукові досягнення.
Марксизм:
 ● Карл Маркс: У марксизмі унікальність людини може розглядатися через
призму соціальних відносин і виробничих можливостей. Люди
визначаються їхнім взаємовідношенням з матеріальним середовищем.

34.Історичність філософських вчень про людину

Історичність філософських вчень про людину визначається тим, що кожна епоха та

філософська школа ставить перед собою різні питання, наголошує на різних аспектах
людського існування і розглядає унікальність людини в різних контекстах. Нижче
наведені деякі основні етапи історії філософських вчень про людину:

Античність:
● Сократ і Платон: В античності філософія зверталася до питань моралі,
добра і справедливості. Сократ та Платон висловлювали погляди на те, як
розуміти ідеальне суспільство та роль індивіда в ньому.
● Аристотель: Аристотель вивчав природу існування та визначав людину як
"зоон політикон" або "політичне тварину", підкреслюючи соціальну
природу людини.
Середньовіччя:
● Схоластика: У середньовіччі християнська схоластика об'єднувала віру та
розум, намагаючись узгодити філософію з теологією. Людина розглядалася
як творіння бога.
Відродження:
● Гуманізм: Відродження висувало гуманізм, наголошуючи на індивідуальних
можливостях та потенціалі людини. Людина розглядалася як творець свого
власного долі.
Новий час:
● Декарт: Розпочавши новий етап в філософії, Декарт висунув принцип
"Cogito, ergo sum" ("Я мислю, отже, існую"), покладаючи акцент на
розумовій діяльності та суб'єктивній свідомості.
● Гоббс, Локк, Руссо: Філософи нового часу розглядали людину у контексті
соціальних договорів і прав людини.
XIX століття:
● Ідеалізм та романтизм: Філософія цього періоду намагалася висловити ідеї
про свободу, творчість та індивідуальність, часто розглядаючи людину як
творця свого власного світу.
● Марксизм: Карл Маркс висував ідеї про економічні та соціальні умови, які
визначають характер людини.
XX століття:
● Екзистенціалізм: Екзистенціалізм, представлений філософами, такими як
Жан-Поль Сартр і Альбер Камю, ставив питання про вільну волю,
відповідальність та пошук сенсу в існуванні.
● Структуралізм і постмодернізм: Філософські течії цього часу ставили під
сумнів сталий характер людської ідентичності та визначеність.

Кожне з цих етапів в історії філософії вносило свій внесок у розуміння та тлумачення
природи людини, відзначаючи зміни в соціальному, культурному та філософському
контексті.
Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних
проблем філософської думки.

Античний образ людини космоцентричний. У стародавній грецькій філософії людина

розглядається як частина космосу (єдиного надчасового "порядку" і "сутності" буття –
природи). Це "малий світ", мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту,
макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і
Душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції
(платонізм).

Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того щоб добре мислити, треба
вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є
природним (що досить дико для нас), щоб великий філософ одночасно міг бути
олімпійським чемпіоном.

Якщо античний образ людини космоцентричний, тo середньовічний – теоцентричний.

У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі

вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості,
внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Людина не
вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно
духовним світом. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими
вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням
гріха і печалі.

Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватися
треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення
надається промислу Божественному, прояву "божої волі" в усіх подіях у світі. Вважається,
що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні.

Епоха Відродження характерна пафосом автономії (самостійності) людини, її безмежних

творчих можливостей (Мірандола та ін.). Бог переміщається на периферію людського
життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Характерними в цей час є
думки французького філософа Декарта про людину. Сутність його відкриття – "людина є
мисляча річ". Мислення – це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт:
"Мислю, отже існую"). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість
людини, її сутність.

Декартівський дуалізм душі і тіла значною мірою визначав у подальшому характер

антропологічної проблематики. При цьому тіло розглядалося як автомат, машина,
однакова у людини і тварин (Ламетрі: "Людина – машина"), а душа ототожнювалася зі
свідомістю (Франклін визначає людину як "тварину, що виробляє знаряддя").

Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності

людини.

Кант вважає, що питання: "Що таке Людина?" – це основне питання філософії. На його
думку, людина – це істота, яка належить двом різним світам – природній необхідності й
моральній свободі (дуалістичний підхід). Кант розділяє антропологію в "фізіологічному'' і
"прагматичному" плані. Перша досліджує те "...що робить з людини природа...", друга –
те, що людина як вільна діяльна істота "робить або може і повинна робити з себе сама".
Гегель розвиває ідею історичності людського існування. В цілому, для німецької
класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної
діяльності, що створює світ культури, е носієм загальнозначущої свідомості,
всезагального ідеального начала – духу, розуму.

Фейєрбах, критикуючи ці ідеї німецького ідеалізму, здійснює антропологічну

переорієнтацію філософії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як
чуттєво-тілесну істоту.

Прихильники ірраціоналістичної концепції люка- ни XIX–-XX ст. вважають, що

домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили – почуття, воля тощо. Згідно з
Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом.
К'єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір,
завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям духовним,
самовизначальним.

В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема особистості є центральною в концепції

людини. Представники цих течій стверджують, що людину не можна зводити до якої-
небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенціалізмі і
персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і
протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й
особистості (як неповторного духовного самовизначення).

Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенціалізм, структуралізм та інші) стали основою

для виникнення філософської антропології. Остання характеризується спробою створити
цілісне поняття про людину шляхом використання і переробки розмаїтих предметних
знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками в кінці XIX – на
початку XX ст. – біологією, психологією, соціологією, етнографією тощо. Центром уваги
філософської антропології є сутнісна відмінність у способі існування людини і тварин. Цю
відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в
"дистанції" її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини
від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху,
сенсомоторних процесів, визначальною рисою людини вбачає її діяльність.

Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку

живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму
впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом.
Людина – це суб'єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в
сутності людини – здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно
створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального,
фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого.

Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини.

Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є тлумачення її як похідної від
суспільства, як продукта суспільної трудової діяльності.

35.Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість»,

«індивідуальність»
Ці поняття — "людина", "індивід", "особистість" та "індивідуальність" — можуть мати

спільні риси, але вони також різняться у своєму змісті та використанні в різних

контекстах. Нижче наведено загальний огляд кожного з цих термінів:

Людина:
● Загальне поняття: "Людина" вказує на представника людського виду,
біологічне створіння, яке володіє розумом, волею, соціальними
властивостями та іншими характеристиками, що визначають людську
сутність.
● Соціальний контекст: У соціальних контекстах "людина" може
використовуватися для позначення колективу або загальної ідеї про
людство.
Індивід:
● Загальне поняття: "Індивід" вказує на конкретну особу чи представника
виду, розглядаючи її як унікального і відмінного від інших.
● Біологічний аспект: У біологічному контексті "індивід" може позначати
окремого представника виду.
Особистість:
● Загальне поняття: "Особистість" вказує на індивідуальний психічний та
соціальний склад людини, який формується в процесі взаємодії зі світом.
Вона включає в себе характер, темперамент, цінності, переконання, способи
мислення та інші аспекти.
● Соціальний контекст: Особистість може виявлятися у взаємодії з іншими
членами суспільства.
Індивідуальність:
● Загальне поняття: "Індивідуальність" підкреслює унікальність та
неповторюваність конкретної особи. Це включає в себе унікальні риси
характеру, виражені таланти, індивідуальний підхід до життя.
● Виділення особистості: Індивідуальність може бути вираженою через
власність особистості та унікальний внесок в соціальні та культурні
контексти.

Враховуючи ці визначення, можна сказати, що "людина" є загальним терміном, "індивід"

позначає конкретну особу, "особистість" описує психічні та соціальні характеристики

індивіда, а "індивідуальність" акцентує унікальні та неповторювальні аспекти конкретної

особи. У всіх цих поняттях важливо враховувати їхні взаємовідносини та взаємодії у

контексті соціальних, культурних та філософських обгрунтувань.

36.Проблема людської свободи і відповідальності

Свобода – право людини на вибір життєвого призначення – одна з найголовніших

людських цінностей. Під свободою загалом розуміють наявність у людини
можливостей для максимального самовиявлення.
У цьому розумінні свобода протистоїть обмеженню. На перший погляд, свобода і є
відсутністю опору, відсутністю обмежень; тут свобода постає у своїх негативних
проявах. Але це не так, бо, по-перше, відсутність обмежень була б повною
невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність
зробила би невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі – оцінки
свободи як свободи. Свобода є радше подолання меж, розширення меж. Тобто свобода
не виключає необхідності. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в
межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода передбачає можливість
змінити необхідність, по-іншому її упорядкувати або спрямувати. Дії людини, яка не
звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати
згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть
сліпому невпорядкованому рухові.
В історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і
засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії
- Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки - свобода є змістом і метою людського існування.
Для представників середньовічної схоластики - Ансельма Кентерберійського і Фоми
Аквінського - свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за
межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає
точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і
справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П'єр Сімон Лаплас). Велику увагу
проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл
Кантпід свободою розумів недоступну чуттєвому пізнанню сутність людини; для
Фіхте свобода - єдина абсолютна реальність; а Гегель розумів під свободою
багатопланову реальність, що у всіх своїх проявах являє форму об'єктивації
абсолютного духу.
Вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і соціальною
відповідальністю за наслідки цього вибору. Тому справжній вибір відрізняється від
свавілля тим, що він є результатом складного синтезу об'єктивних можливостей
зовнішньої дійсності і суб'єктивного багатства внутрішнього світу людини,
накопиченого нею соціального досвіду. У процесі вибору розкривається справжній
зміст, духовне і моральне багатство особистості. Саме вільний вибір є випробуванням
на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність
тощо.
Відповідальність - це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивно-
історичний характер взаємин між особистістю і суспільством, особистістю і
соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило,
залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну
відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій - індивідуальну, групову,
колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до
особистості суспільство, соціальна група, колектив. Засвоєні особистістю, вони стають
основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї
почуття відповідальності, яке стає її головною рисою.
Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і відповідальності є
визначення межі свободи діяльності людини.Свобода є фундаментальною цінністю
для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям,
насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Таким чином,
межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а
також природи як природної основи існування суспільства.
У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й
інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства.
У даному разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що
не порушують інтересів суспільства. При збігу інтересів особистості і суспільства у
 стані свободи поняття "свобода" слід доповнити ідеєю врегулювання діяльності
людей.
Основні позиції у підходах до свободи:
• волюнтаризм – наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх
залежності виключно від бажання та волі.
• фаталізм – заперечення будь-якої свободи, віра в те, що все в людському житті
наперед однозначно визначено.
• детермінізм – визнання внутрішнього зв’язку свободи з необхідністю.
• оказіоналізм – заперечення можливості існування реальних зв’язків нашої свободи
волі з обставинами життя, визнання таких зв’язків виключно випадковими.

37.Наративи смерті та сенсу життя у філософії

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої
вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб
діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей
чи перед якимось авторитетом, Богом.
Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний. Людина завжди вільна у виборі
сенсу і в його реалізації. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс
свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за
своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй
допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на
Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими
ситуаціями.
З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм,
аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.
Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду.
Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини,
самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або
досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення
людини до щастя, що є головною метою життя. Корпоративізм сповідує груповий
егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне-
приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага.
Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли
воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму
спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне
щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм,
песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу.Життя і смерть,
любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і
самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно
чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.
Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми
сенсу життя в історії людської культури.
1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта
характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для
людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті.
Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального
добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і
подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як
писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.
2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших
людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини,
нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже,
що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх
нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності.
Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне
життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея
комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною
еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч
варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).
3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя
заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно
так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від
життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейської позиції полягає в тому,
що вона застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план
саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід
ставитися із вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність
власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до падіння,
відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя, якщо воно
позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині егоїстичну позицію
"життя заради себе" і веде до втрати відчуття його повноцінності.

З самого моменту свого виникнення філософія була націлена на розкриття таємниці

смерті. Так. легендарний Піфагор, котрий, імовірно, ввів у обіг саме поняття
«філософія», поєднує заняття останньою із запозиченою на Сході вірою у переселення
душ (метемпсихоз). Платон, вбачаючи в посмертному існуванні душі запорук" її
причетності до істинного світу ідей, висловлює у діалозі «Федон» думку про те, що
справжні філософи взагалі «зайняті, по суті, тільки одним – вмиранням і смертю». Зі
свого боку, Епікур формулює альтернативну, не менш радикальну концепцію, згідно з
якою «найстрашніше з нещасть, смерть, не має до нас жодного стосунку, оскільки
поки ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня. тоді нас нема» (Лист
до Менекея).
Культурно-історичний аспект проблеми смерті. Як платонівський, так і епікурівський
погляди на смерть знаходили собі прихильників упродовж тисячоліть. Перевагу,
однак, європейська культура наступних часів віддавала все ж точці зору, висловленій
Платоном (пізніше вже в християнському її тлумаченні), що передбачала настійну
увагу до смерті («пам'ять смертну») духовно виважене, позбавлене надмірної
екзальтації н сприйняття.
Смерть як чинник сучасного людського життя. Одним із наслідків тривалого
замовчування проблеми смерті, про яке йшлося вище, є переконання в тому, що
зустріч із нею не породжує для людини якісно специфічних проблем, потребуючи
лише певного медично-юридичного оформлення. Ц", у свою чергу, не могло не
позначитися як на поводженні з умираючими, так і на ставленні до вже померлих.
Щодо перших, показово, що виключну турботу про людину з передсмертному стані
протягом останніх століть бере на себе медицина. Безперечно, це примножило
можливості збереження і продовження людського життя.
Разом з тим цілковите зосередження на природному для медицини завданні
збереження життя призводить до того, що у випадку, коли засоби медичної боротьби зі
смертю виявляються вичерпаними, людину у певному розумінні залишають
напризволяще: ті, хто безпосередньо оточує її в цей момент, здебільшого виявляються
не в змозі належним чином підготувати її до самого прийняття смерті. Внаслідок
цього, згідно з авторитетним судженням видатного представника сучасної танатології
(науки про смерть) Е. Кюблер-Росс, «вмирання зараз у багатьох відношеннях стало
 процесом огиднішим, більш самотнім, більш механічним і дегуманізованим», ніж
раніше.

38.Поняття свідомості та її структури

Поняття свідомості та її структури Людина як істота, що володіє найскладнішими
проявами психіки, є носієм свідомості. Свідомість - це особливе утворення, що
сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного
виду людської діяльності, є формою цілеспрямованого психічного відображення.
Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та
одночасно знати про те, що вона знає або не знає.
Свідомість як категорія філософії та психології традиційно розглядається науковцями.
Зародження цих ідей почалося ще в античності, коли сформувались два філософські напрямки
- ідеалізм та матеріалізм. З точки зору першого - ідеалізму- свідомість трактується як власне
людська форма психіки, початок і умова буття, матеріалісти розглядають свідомість як
результат відображення людиною дійсності, продукт пристосування та активного ставлення до
буття.

Розглядаючи структуру свідомості слід розуміти певну умовність та відносність будь – яких
внутрішніх поділів. В свідомості можна виділити групи складових елементів, які умовно
можна віднести до сфер.
Пізнавальна сфера включає знання, мислення, пам'ять. Знання є ідеальне відображення
дійсності в свідомості людини. Вони поділяються на емпіричні та теоретичні.
Мислення – психічний пізнавальний процес направлений на встановлення зв’язків між
предметами, явищами, процесами та їх властивостями. Мислення забезпечує всій пізнавальній
діяльності предметний, усвідомлений характер.
Пам'ять – психічний пізнавальний процес направлений на збереження, утримання і
відтворення інформації. Важливе значення має увага, як здатність сконцентровувати
свідомість на об’єкті пізнання.
Емоційна сфера свідомості - включає емоції, почуття, афекти, пристрасті та самопочуття.
Емоції – відображення об’єкта у формі психічного переживання смислу явищ чи ситуацій.
Почуття - це вищий рівень емоційного переживання, який має предметно – ціннісний характер.
Афекти – це бурхливо протікаючи емоції, які можуть спричинити звуження свідомості.
В емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини,
суспільства, їх потреб, інтересів.
Мотиваційно-вольову сферу свідомості представляють мотиви, інтереси, потреби. Вони
спонукають людину сконцентровувати свідомість на певних об’єктах.
39.Свідомість як найвища форма відображення
Свідомість як найвища форма відображення
Людина як істота, що володіє найскладнішими проявами психіки, є носієм свідомості.
Свідомість - це особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного
розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, є формою
цілеспрямованого психічного відображення.
Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що
виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-
історичною діяльністю людей
Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його
та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.
Свідомість як категорія філософії та психології традиційно розглядається науковцями.
Зародження цих ідей почалося ще в античності, коли сформувались два філософські
напрямки - ідеалізм та матеріалізм. З точки зору першого - ідеалізму- свідомість
трактується як власне людська форма психіки, початок і умова буття, матеріалісти
розглядають свідомість як результат відображення людиною дійсності, продукт
пристосування та активного ставлення до буття. Однак щодо більш точної
інтерпретації цього поняття виникає величезна кількість невирішених питань, тому
 вивчення та трактування поняття свідомості і по сьогодні залишається відкритою
науковою проблемою.Ознаки свідомості:
• рефлексивна здатність, тобто спроможність людини відображати саму себе.
• мисленне уявлення дійсності – побудова схеми буття в психіці людини, причому
стосовно минулого і майбутнього
• використання мови для позначення психічних образів, здатність до комунікації
• найскладніші прояви інтелектуальної діяльності – абстрактне мислення
• регуляція окремих вчинків і поведінки в цілому.

Свідомість поза людським буттям неможлива: свідомість народжується в бутті,

створює буття, відображає буття. Таким чином, свідомість виконує такі функції:
• пізнавальна
• прогностична
• комунікативна
• рефлексивна
• регулятивна.
Так, пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та
використанні інформації щодо навколишньої дійсності; регулятивна-в контролі
поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутнього,
плануванні подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як
суб'єкта психічної діяльності; комунікативна функція свідомості полягає в організації
та підтриманні спілкування з іншими людьми.
40.Феноменологічна концепція свідомості
Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо,
що:
1.Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального
утворення;
2.Свідомість – вища форма відображення дійсності;
3.Свідомості передують більш прості форми відображення;
4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності;
свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.
5. Свідомість детермінована біологічно,генетично;
6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.
Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій
свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження–
земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама
людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.
У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості.
Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища.
Друга
– констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою
з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція– матеріалістична.
Друга– феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок– феноменологічний–
представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.
У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини.
Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю“Феноменологія духу”.
Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим
неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості.
Феномен (з грецької)– явище, єдине, унікальне, неповторне.
Під свідомістю феноменологія розуміє“чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від
людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї
свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним
 феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку
Гуссерля, може бути зрозумілою як“строга наука”, лише тоді, коли вона своїм
предметом має таку “чисту”свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології
залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її
походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники
послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден
та інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого
французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955).
Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є
складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом.
Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини–
родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це
еволюційна система; а“основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі
теорії, гіпотези, системи”.
41.Психоаналітичне розуміння свідомості
Психоаналітичне розуміння свідомості виникає з теорій видатного австрійського
психіатра і психоаналітика Зигмунда Фройда, який вперше сформулював концепцію
структури розуму та його непрямого впливу на поведінку людини. Згідно з психоаналізом,
свідомість — це лише поверхневий шар психіки, а під ним схована глибока структура
психіки, включаючи підсвідомі інстинкти, бажання, та конфлікти.
Фройд розглядав розум як поділений на три частини: ід, его та суперего. Ід
представляє базові інстинкти та бажання, суперего — моральні та соціокультурні
стандарти, а его намагається вирішувати конфлікти між ід і суперего, забезпечуючи
адаптацію до реальності. Ця модель стала відомою як теорія структури розуму.
Щодо свідомості, Фройд вважав, що лише малий фрагмент наших думок та
переживань проникає до свідомості, тоді як більшість залишається в підсвідомості.
Психоаналітики вивчають сновидіння, вільні асоціації та інші методи, щоб розкрити та
розібрати ті непрямі прояви підсвідомого, які впливають на поведінку та психічне
становище особистості.
Узагальнюючи, психоаналітичне розуміння свідомості допомагає осмислити внутрішні
психічні процеси, розкриває їхню взаємодію та вплив на поведінку людини, розширюючи
розуміння філософських аспектів психології та особистісного розвитку.

42.Поняття, рівні і форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм, таких як поняття, судження,
почуття, ідеї, уявлення, теорії, які охоплюють і відтворюють суспільне буття,
якістворюються людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. У теорії
пізнання враховується соціальна обумовленість свідомості.Філософія розглядає суспільну
свідомість як у пізнавальному, так і у соціальному аспекті. До основних форм суспільної
свідомості належать моральна свідомість,політична свідомість,правова
свідомість,естетична,релігійна тафілософська свідомість.
Основними елементами структури суспільної свідомості є її різні рівні: буденна і
теоретична свідомість, ідеологія і суспільна психологія. Елементи буденного рівня
суспільної свідомості: емпіричні знання про об’єктивні процеси, погляди, настрої,
традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі
емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне
проникнути в саму суть явищ об’єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього
розвитку та функціонування.
Політичну свідомість розглядають як відображення політичних відносин, політичної
діяльності, що відбувається у суспільстві. Політична свідомість є систематизованими
поглядами на політичний устрій суспільства, на форми державного управління, на
відносини між різними соціальними групами, на їх роль у житті суспільства, а також на
відносини з іншими державами. Правова свідомість як сукупність знань, поглядів на
юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. У тоталітарній
державі правова система, як у цілому й політична влада, зосереджені в руках однієї групи
людей, яка знищує в країні демократичні свободи, яка підкорює життя суспільства своїм
інтересам. У демократичній, правовій державі правова свідомість значної частини
населення виражає підтримку встановленій правовій системі.
Правова свідомість у структурі суспільної свідомості має місце як у сфері ідеології, так
і у сфері суспільної психології. У суспільній свідомості важливу роль відіграє мораль. Це
сукупність норм, правил поведінки, які пов’язані з уявленнями про добро і зло,
справедливість, гідність, обов’язок і т.п., що регулюють вчинки людини, визначають її
відношення до інших людей та суспільства. Без моральних норм неможливе існування
суспільства. Сфера дії моральних норм визначається у праці, побуті, суспільному житті.
Філософія визначає основні етичні категорії: добро, зло, справедливість, гідність,
толерантність, милосердя і т.п. Моральний ідеал, моральні норми і оцінки, погляди,
переконання виступають головними компонентами моральної свідомості. Релігія як форма
суспільної свідомостіохоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію.
Релігійна свідомість протягом історії розвитку людства набувала багатогранних форм,
відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів до
складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності. Релігія має не лише
соціальні, але й психологічні, емоційно-чуттєві, моральні витоки.
Естетична свідомість відображає об’єктивну реальність шляхом певних художніх
образів. Це ідеї, погляди, емоції і почуття людей, які виражають різноманітність життя за
допомогою художніх образів, на основі законів краси. Велика роль у формуванні
естетичної свідомості належить мистецтву: живопису, літературі, скульптурі, музиці,
театру і т.п. Мистецтво відтворює дійсність на противагу від науки не в абстрактних
поняттях і законах, а у художніх конкретно-чуттєвих образах та формах. Мистецтво
відіграє важливу пізнавальну роль у житті людини. Ще Аристотель розкрив пізнавальну
функцію мистецтва, визначив його вплив на гармонійний розвиток особистості. Він
вважав, що мистецтво є творчим відображенням природи, життя і здійснюється воно у
мистецтві різними засобами «ритмом, словом, гармонією». У сучасному суспільстві
спостерігаються дві тенденції у розвитку мистецтва. Перша пов’язана з існуванням
мистецтва для еліти, вибіркова частина суспільства. Це так звана «елітарна» культура,
відірвана від широких народних мас. А друга тенденція виражає «масову» культуру.
Завдяки суспільній свідомості відбувається реалізація знання у практичній діяльності, яка
формує суспільно-культурний простір.

43.Поняття масової свідомості

Масова свідомість — один з видів суспільної свідомості, найбільш реальна форма її
практичного існування та втілення. Це особливий, специфічний вид свідомості
суспільства, властивий величезній кількості людей ("масі", "масам"). В "ідеалі" масова
свідомість мала б дорівнювати сумі свідомостей окремих індивідів, соціальних груп.
Однак об'єктивно це неможливо, а тому йдеться про масову свідомість як збіг (поєднання
або перехрещення) основних, найбільш значущих компонентів певної кількості
різноманітних (великих і малих) груп суспільства. Масова свідомість має специфічні
ознаки. Це якості, що відповідають певній масі людей у конкретний час. Інакше кажучи, у
масовій свідомості сконцентровані знання, уявлення, цінності, норми, які поділяє певна
сукупність індивідів. Вони формуються у процесі спілкування, спільного сприйняття
соціально-політичної інформації, визначення ставлення до неї.
Поняття "маси", як уже зазначалося, надто мінливе, ситуативне, а тому суб'єкт масової
свідомості не є сталим, цілісним утворенням. Інакше кажучи, масову свідомість слід
розглядати в контексті максимально визначеної "маси", часу, ситуації, бо типологізувати її
надто складно, а часом просто неможливо. За усієї суперечливості і неузгодженості
стосовно типологізації масової свідомості все-таки можна виокремити такі основні її
типи: ліберально-технократичний, ліберально-реформістський, лібертаристський,
традиціоналістський, неоконсервативний, радикал-лібертаристський, радикал-
ескапистський, право популістський, радикал-демократичний, радикал-бунтарський,
радикал-романтичний і радикал-соціалістичний. На формування суспільної думки
вирішальний вплив має суспільна свідомість, яка являє собою сукупність поглядів,
принципів, ідей, суджень, традицій, забобонів, знань, соціального емоційного досвіду, що
належать різним соціальним суб’єктам (відомим особам, соціальним інститутам, групам,
організаціям і т. д.) і вироблялися протягом усієї історії суспільного розвитку. Масова
свідомість не є окремим видом свідомості, який протистоїть суспільній. Це та сама
суспільна свідомість, але актуалізована в часі й просторі певною спільнотою під впливом
конкретних соціальних, культурологічних, політичних та інших чинників. Масова
свідомість розглядається як збіг у якийсь певний момент основних і значущих
компонентів свідомості різних груп та індивідів, але певним чином структурованих та
поєднаних. “Масова свідомість включає основний (первісний), емоційно-дійовий, і
вторинний, раціональний рівні. В основі масової свідомості, зазвичай, лежить яскраве
емоційне переживання якоїсь соціальної проблеми, що викликає загальну заклопотаність.
Це може бути війна, революція, масштабна економічна криза і т. д. Крайня межа
переживання проблеми виступає як системоутворювальний чинник масової свідомості.
Таке переживання, проявляючись у сильних емоціях або почуттях, закриває собою все
інше, звичні правила життя — групові норми, цінності і зразки поведінки. Воно породжує
потребу в негайних діях — тому і визначається як емоційно-чуттєва основа (іноді — як
“ядро”) масової свідомості”.
На основі емоційно-дійового рівня поступово формується раціональний —
загальнодоступні знання, інформація, що обговорюється, соціальні очікування людей,
оцінки подій, думки, соціально-політичні цінності. Раціональний рівень формується
переважно через чутки та ЗМК. Для формування масової свідомості роль ЗМК неоціненна.
Власне, продуктивно формуватися цей вид суспільної свідомості може тільки у
середовищі масового спілкування. Тільки це середовище може виокремити компоненти
суспільної свідомості, переформувати і трансформувати їх на основі емоційній, оскільки,
за висловом багатьох психологів, інтелекту, розуму, логічної аргументації немає місця в
масовій психології. Через це масова свідомість — емоційна, мозаїчна, рухлива й змінна,
завжди конкретна, неоднорідна, аморфна, суперечлива, лабільна (нестійка) й розмита.
Масова свідомість — “своєрідний позаструктурний “архіпелаг” в соціально-груповій
структурі суспільної свідомості, утворення не стійке, а ніби “плаваюче” у складі більш
широкого цілого… Це особлива, ніби “надгрупова” свідомість. Вона являє собою
ситуативну похідну від суспільної свідомості і трактується як сукупність свідомостей
основних груп, що утворюють соціальну структуру суспільства, але з уже зруйнованими
межами всередині такої свідомості” . Як наслідок міфотворчої діяльності ЗМК, масова
свідомість являє собою “мозаїчно-кліпово-міфологічну масовокомунікаційну
свідомість.На основі осколкових повідомлень і фантастичних зв’язків між ними ця
свідомість цілком успішно функціонує в масовому середовищі, породжуючи й
утверджуючи ілюзію всеохопного знання про світ і його події. А на цій основі
створюється гіпертрофований вплив, скажімо, телебачення на психологію мас. Цей уплив
і має вияв у виникненні особливої спільноти - наприклад “телевізійного електорату”, який
голосує не за програму кандидата у депутати, а за його імідж, створений ЗМК. З іншого
боку, явилася нова влада — “телекратія”, яка складається з найбільш рейтингових
телеведучих. “Така “телекратія” — це не віртуальноабстрактна “четверта влада”, яку ніхто
серйозно і не сприймає. Це зовсім конкретні люди, які більш чи менш успішно, але
керують-таки масовою свідомістю, і до яких тепер уже регулярно змушені ходити на
поклон політики, які мріють стати улюбленцями мас. Як правильно відмітив один із
найбільш відомих дослідників цих процесів Дж. Барбер, “із занепадом партій люди
звертаються до газет, журналів і телевізорів за керівництвом. І саме тут, у політичному
журналізмі, вони знаходять нову еліту”, яка володіє серйозною владою”.
На завершення слід зауважити, що масова свідомість визначає поведінку спільноти,
яка є її носієм. Масовій свідомості в рамках суспільної свідомості протиставляються
групова (свідомість соціальних груп як організованих та структурованих утворень) й
індивідуальна. Масова поведінка буває двох типів: звична, нормативна, передбачувана,і
незвична, ненормативна, стихійна. Нормативна поведінка — це поведінка мас, яка не
виходить за рамки уявлень про людську поведінку, прийняту в певному соціумі.
Ненормативна поведінка — це відхилення від прийнятих правил поводження в соціумі. У
такій поведінці є певний елемент стихійності з точки зору людини, яка спостерігає або
намагається керувати масою. Виділяють дві форми найбільш яскравої стихійної поведінки
— масова паніка та масова агресія, проте можуть бути й прояви соціально позитивного
спрямування.
З точки зору масової комунікації, для професійних комунікантів нормативна,
“планована” поведінка є звичним й очікуваним результатом їхньої роботи, адже завдання
масової комунікації керувати поведінкою членів маси чи мас, і вихід з-під контролю
членів маси вносить непорозуміння у роботу професіоналів. Але стихійна поведінка
становить особливе професійне зацікавлення, оскільки паніка й агресія або масова
ейфорія можуть теж провокуватися комунікантами чи несподівано виникати від
некоректної роботи фахівців із масового спілкування.

44.Сутність та структура пізнавального процесу

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості
людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом
дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання,
закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності;
передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони
його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.
Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу,
чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне
відображення дійсності.
Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало
назву агностицизму/Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує
пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища
(Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення
можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.
Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як системне утворення, слід
виокремити такі його елементи:
1) суб'єкт пізнання - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по
собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і
спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та
пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й
історично передає їх новим поколінням;
2) об'єкт пізнання - це той фрагмент (частина) об'єктивної реальності (соціальної,
природної, правової та ін.), який включений у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна
реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності,
у взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки явища природи та
суспільства, а й сама людина і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість,
пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт
пізнання - це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і
суспільства, те, на що спрямована людська діяльність;
 3) посередники пізнання - це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя
праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії,
художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії,
єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта
знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного світу; у
цілеспрямуванні процесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі
рецепторів, нервів і мозку.

45.Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання

Наукове пізнання є процес, тобто розвивається система знання. Вона включає в себе
ДВА ОСНОВНИХ РІВНЯ - емпіричний і теоретичний.
На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний
момент і його форми (судження, поняття та ін) тут присутні, але мають підпорядковане
значення. Тому об'єкт досліджується переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і відносин,
доступних живому спогляданню. Збір фактів, їх первинне узагальнення, опис
спостережуваних і експериментальних даних, їх систематизація, класифікація та інша
фактофіксірующая діяльність - характерні ознаки емпіричного пізнання.
Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо (без проміжних ланок) на свій
об'єкт. Воно освоює його за допомогою таких прийомів і засобів, як порівняння,
вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція (про ці прийомах - нижче).
Однак не слід забувати, що досвід ніколи, тим більше в сучасній науці, не буває сліпим:
він планується, конструюється теорією, а факти завжди так чи інакше теоретично
навантажені. Тому ВИХІДНИЙ ПУНКТ, ПОЧАТОК НАУКИ - це, строго кажучи, не самі
по собі предмети, не голі факти (навіть в їх сукупності), а теоретичні схеми,
«концептуальні каркаси дійсності». Вони складаються з абстрактних об'єктів («ідеальних
конструктів») різного роду - постулати, принципи, визначення, концептуальні моделі і т.
п.
Специфіку теоретичному рівні наукового пізнання визначає переважання
раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм і «розумових операцій».
Живе споглядання тут не усувається, а стає підлеглим (але дуже важливим) аспектом
пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх
універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, осягаються за допомогою
раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка включає в себе систему
абстракцій «вищого порядку», таких, як поняття, умовиводи, закони, категорії, принципи
та ін
На основі емпіричних даних досліджувані об'єкти подумки об'єднуються, осягається їх
сутність, «внутрішній рух», закони їх існування, складають основний зміст теорій -
«квінтесенції» знання на даному рівні.
Найважливіше завдання теоретичного пізнання - досягнення об'єктивної істини у всій
її конкретності і повноті змісту. При цьому особливо широко використовуються такі
пізнавальні прийоми і засоби, як абстрагування - відволікання від ряду властивостей і
відносин предметів, ідеалізація - процес створення суто уявних предметів («точка»,
«ідеальний газ» тощо), синтез - об'єднання отриманих в результаті аналізу елементів у
систему, дедукція - рух пізнання від загального до приватного, сходження від
абстрактного до конкретного та ін Присутність у пізнанні ідеалізацій служить показником
розвиненості теоретичного знання як набору певних ідеальних моделей.
Емпіричний та теоретичний рівні ПІЗНАННЯ взаємопов'язані, межа між ними умовна
й рухлива. У певних точках розвитку науки емпіричне переходить у теоретичне і навпаки.
Проте неприпустимо абсолютизувати один з цих рівнів на шкоду іншому.

46.Межі та можливості людського пізнання

Одна з центральних проблем гносеології - чи здатна людина, людство виробити знання,
що відбуваються в дійсності, отримати достовірне знання про дійсне? Більшість філософів
і вчених ствердно відповідають на це питання. І цю позицію можна назвати
гносеологічний оптимізмом.

Скептики сумніваються в можливості отримання достовірного і об’єктивного знання про

сутність навколишнього світу, заявляють, що людське «знання» не що інше, як вираження
думок, які можуть бути чи не бути істинними.

Вперше чітко висловили цю позицію софісти (Протагор, Горгій, Продік та ін.) Вони
виражали крайні сумніви з приводу отримання доствірного знання. Протагор: «Про богів я
не можу знати, чи є вони, чи немає їх, тому що дуже багато що перешкоджає такому
знанню, - і питання темний, і людське життя коротке». Софісти вважали, що ніхто не
здатен пізнати нічого, що було б щирим, а якщо навіть і пізнає, то виявиться не в змозі цю
істину передати. Вони вчили своїх послідовників як «жити» і досягати успіху в цьому
світі без достовірного знанія.

В епоху Відродження скептичні навчання розвивали Еразм Роттердамський, Мішель

Монтен та ін. Скептицизм конструктивно відіграв важливу роль у подоланні схоластичної
гносеології, заснованої на авторитеті і умогляді. Мішель Монтен (1533-1592),
висловлюючи скептичні настрої доби Відродження протиставив схоластичним
міркуваннням здоровий глузд, самостійне міркування, факти та дослідне дослідження
природи. Писання ми не повинні заперечувати, але можемо ставити під сумнів, вважав
Монтень. Все в світі суперечливо, змінюється й перетворюється на свою протилежність,
тому будь-яке знання про нього лише приблизно вірно, при цьому незнання він вважав не
кордоном, а джерелом нескінченного процесу пізнання.

Скептицизм є важливим моментом будь-якого серйозного аналізу знання: ніякий з видів

людського знання не є таким досконалим, щоб його достовірність не можна було
поставити під сумнів. Слід зазначити, що критична позиція в епістемології є доречною і
плідною, бо вона дозволяє уникнути як догматичних допущеній21, так і надмірної
підозрілості скептиків, які заперечують саму можливість для людини володіти
достовірним знанням.

Агностицизм не можна представляти як концепцію, заперечує сам факт існування

пізнання. Мова ведеться про з’ясування його можливостей і про те, що являє собою
знання в ставленні до реальної дійсності. Живучість агностицизму пояснюється тим, що
він зміг вловити деякі реальні труднощі і складні проблеми процесу пізнання, які й досі не
отримали остаточного рішення. Це, зокрема, невичерпність світу, неможливість повного
осягнення вічно змінюється буття, його субєктивне заломлення в органах почуттів і
мислення людини - обмежені за своїми можливостями і т.п. Світ дуже складний для
людського розуміння, в ньому завжди залишаються загадки, невирішені проблеми.

47.Істина та її критерії
Філософи й досі ведуть бесіди на тему істини. Деякі стверджують, що у такого поняття не
може бути критеріїв, але такий підхід не допоможе здати ЗНО за філософією. Тому
дізнаємося, що вважається основним критерієм істини.

Поняття істини

Розглянемо коротке визначення істини в філософії.

Істина — це об’єктивне знання, яке відповідає об’єкту пізнання та відображає його

реальні якості та властивості.

Є інші визначення істини:

■ відповідність знань дійсності;

■ те, що підтверджено досвідом;
■ угода, конвенція;
■ властивість самоузгодженості знань;
■ корисність отриманих знань для практики.

Види істини

Істина єдина, але в ній можна виділити абсолютний та відносний аспекти. Кожен із них
розглядається як відносно самостійні істини.

Абсолютна істина — це вичерпні достовірні знання про природу, людину та суспільство.

Такі знання ніколи не можуть бути спростовані.

Відносна істина — це неповне, неточне знання, яке відповідає певному рівню розвитку
суспільства. При цьому способи отримання цього знання залежать від певних умов, місця
та часу їх отримання.

Різниця між абсолютною і відносною істинами в мірі точності та повноти відображення

дійсності. Істина завжди конкретна: пов’язана з певним місцем, часом обставинами.
Наприклад, зміна уявлень про положення Сонця та Землі відносно один одного — від
геоцентричної системи Птолемея до геліоцентричної системи Коперника.

Критерії істини

Вчені досі ведуть суперечки щодо критеріїв істини. Одні вважають, що таке багатозначне
поняття не може мати критеріїв. Інші кажуть, що навіть у істини є особливі риси, які
виділяють її серед інших видів знань.

Критеріями істини є:

1. Відповідність логічним законам.

2. Відповідність раніше відкритим і доведеним законам і теорем наук.
3.
4. Простота, загальнодоступність формулювання.
 5. Відповідність фундаментальним законам та аксіомам.
6. Парадоксальність.
7. Практика.

Головним критерієм істини є практика. Поговоримо про неї докладніше.

Практика – головний критерій істини

Практика – цілісна органічна система активної матеріальної діяльності людей, яка

перетворює реальну дійсність і здійснюється у певному соціокультурному контексті.

У практики є певні форми існування:

Науково-експериментальна форма — спрямована на перетворення природи та суспільства.

Матеріально-виробнича форма — спрямована на перетворення лише природи.

Громадсько-політична форма — спрямована на перетворення суспільства в цілому

48.Правда та постправда
"Правда" та "постправда" є термінами, які визначають різні підходи до обробки
інформації у громадському сприйнятті. "Правда" вказує на об'єктивність та відображення
реальності на основі перевірених фактів. Вона є основою журналістики та наукових
досліджень, сприяючи формуванню об'єктивного світогляду.

Постпра́ вда — обставини, за яких об'єктивні факти є менш значущими при формуванні
громадської думки, ніж звернення до емоцій та суб'єктивних переконань. Постправда є
інформаційний потік, який навмисно конструюється у суспільстві з допомогою засобів
масової комунікації до створення віртуальної, на відміну від дійсності, реальності з
метою маніпулювання суспільною свідомістю[4]. Вперше це слово в 1992 використовував
американський драматург сербського походження Стів Тесич в есе про війну в Перській
затоці Потім у 2010 році термін використав блогер Девід Робертс у своїй колонці для
інтернет-видання Grist.

Цифрове середовище і політики, що медіатизувалися і політика актуалізували поняття

«постправди», коли істина стає не принципово важливою (в теорії медіа воно сусідить з
поняттям «симулякр», яке Жан Бодріяр застосовував до соціальної реальності, описуючи
недобросовісність медіа при висвітленні реальних подій і медіа). Одна з причин сучасної
«постправди» — обсяги «фейкових новин», які обрушилися на громадян, коли люди часто
нездатні протистояти інформаційному потоку і готові охочіше вірити придуманим,
мімікрірующим під новини, сумнівним повідомленням, ніж новинам «солідних» видань, або
принаймні сумніватися і перевіряти джерела.

Сьогодні можна виділити два типи «постправди».

У першому випадку політики кажуть одне, а роблять протилежне.

 Другий варіант — просто ігнорувати докази, як це було під час виборчої кампанії
Мітта Ромні, який заявляв, що він скасує пропозицію президента Барака Обами
скоротити фінансування оборони, знаючи, що витрати на оборону при Обамі зросли

49.Основні форми наукового пізнання

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та
засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності І

спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій,
основними з яких є:

● 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;

● 2) синтезування знання в цілісну систему;
● 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;
● 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в

себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного
перетворення світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер,
але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне,
спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності.

Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів:

знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є
відображенням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як
протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та
теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.

Проблема — це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка

відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є
одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми — це вихід із
сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод
проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з
істинними положеннями містить також і оману.

Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в

якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від
суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі
проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення
практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її
обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем
до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх.
Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з
можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена.
Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до
відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного.

Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної

проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення
суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки,
доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою
гіпотезою.

Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої,

навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає
необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності

формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення,

тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений
вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у
струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних,

глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає
цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта.

Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і

перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю
точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми
пізнавальними функціями.

Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності,
пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі,
прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії —
пояснення та передбачення.

Усі форми наукового пізнання (ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) діалектично
взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

50.Поняття методу, методології та їх функції

Метод (грец. metodos) у широкому розумінні слова - "шлях до чого-небудь", спосіб

соціальної діяльності в будь-якій ЇЇ формі, а не лише і пізнавальній. Проте не слід зводити
весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують ще й інші засоби та прийоми
пізнання.
Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової
думки і обговорюється в рамках різноманітних вчень. Особливо питання методу й
методології широко ставилось і розв'язувалось філософами Нового часу, діалектичного
матеріалізму, феноменології, структуралізму, постструктуалізму, постпозитивізмута ін.
Специфіка соціальної методології досліджується в сучасній герменевтиці, теорії
інтерпретації текстів та інших філософських концепціях.

Таким чином, метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил,
прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які
орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній
сфері діяльності. Метод - дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час,
рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності
людини.

Методологія- система принципів і способів організації і побудови теоретичної і

практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Це своєрідна система соціально
апробованих правил і нормативів пізнання і дії, які співвідносяться з властивостями і
законами дійсності.

Завдання накопичення і передачі соціального досвіду вимагали систематизації

принципів, операцій, прийомів, що містяться у самій діяльності. Перші методологічні
знання виявляються вже на ранніх ступенях розвитку культури. Так, геометрія у
Стародавньому Єгипті виступала у формі нормативних приписів, що визначали
послідовність вимірювання геометричних площ. З розвитком виробництва, техніки,
мистецтва методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої
виступає насамперед філософське осмислення принципів організації і регуляції
пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури і змісту знання, а також шляхів,
що ведуть до істини.

Методологія виконує такі функції:

● визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та

явища;
● направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-
дослідницька мета;
● забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що
вивчається;
● допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;
● забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;
● створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і
логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

Ці ознаки поняття "методологія", що визначають її функції в науці, дають змогу зробити

такий висновок: методологія — це концептуальний виклад мети, змісту, методів
дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної,
систематизованої інформації про процеси та явища.
51.Синергетика як трансдисциплінарна методологія
Синергетика (від грец. synergein - працювати разом)-це напрям міжгалузевих досліджень,
об'єкт яких - процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної,
екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної
рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини із зовнішнього середовища, створюється і
підтримується нерівновага. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до
їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і
самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природничо-науковим уточненням
принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що
розглядає матерію як застиглу, мляву масу (приводиться в рух зовнішньою силою), у
синергетиці виявляється, що за певних умов і системи неорганічної природи здатні до
самоорганізації. На відміну від рівновагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у
бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше
розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від
деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок нерівновагомості,
розхитують попередню структуру і приводять до нової: з безладдя виникає порядок.

Синергетика дедалі впевненіше прокладає шлях у методологію гуманітарних наук,

зокрема у філософію. Все більше у філософію входять і поширюються поняття
нерівновагомості, нестабільності, біфуркації, фазових переходів, нелінійності, маленьких
впливів, ат-тракторів і деяких інших. Синергетика намагається виступити як новий
світогляд, світосприйняття, що докорінно змінює розуміння необхідного (закономірного,
визначеного) і випадкового в самих основах побудови світу. По-новому з'ясовуються
причини і форми розвитку безжиттєвої матерії й історичних процесів в економічній,
політико-соціальній, військовій та інших сферах життєдіяльності суспільства і людини.
Формується нове розуміння випадку як самостійного фактора біологічної і соціальної
еволюції, визнання ролі випадку в самоорганізованих процесах.

Можливо, нова парадигма в методології суспільних наук, крім усього іншого, вбиратиме
або поглинатиме діалектику як окремий метод синергетики (і лише у визначених сферах)
чи взагалі замінить її принципово новими підходами до дійсності. Синергетика розвіює
безліч попередніх міфів, стереотипів.

По-перше, цілком очевидним є те, що складноорганізованим соціоприродним системам не

можна нав'язувати шляхи їхнього розвитку. Треба знати, як сприяти розкриттю їхніх
власних тенденцій розвитку, як виводити системи на ці шляхи. Важливо також збагнути
закони співжиття природи і людства, їхньої еволюції. По-друге, синергетика свідчить про
те, що будь-яка складноорганізована система має, як правило, не одиничний (окремий), а
безліч власних, відповідних її природі шляхів розвитку. По-третє, синергетика
демонструє, що хаос може виступати механізмом самоорганізації і самопобудови
структур, позбавлення надлишкового, механізмом виходу на відносно прості структури -
аттрактори еволюції.

Отже, проблема розвитку є однією з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє

людині краще зрозуміти навколишній світ, своє місце у світі. За всю історію існування
людства кращі уми виробили чимало концепцій процесу розвитку. Найбільш розробленою
з них є діалектика. Це зумовлено тим, що у вченні найглибше і найобгрунтованіше
розкривається зміст загальних зв'язків, загальні закономірності змін, що відбуваються у
світі, джерела, механізм і спрямованість процесів розвитку, інші універсальні зв'язки
буття. Усе це становить основу формування світогляду і діалектичного методу мислення.
52.Особливості гуманітарного пізнання
Навіть просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення
того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо
фіксованих процедур, алгоритмів, рецептів діяльності або ж методів. Поняття методу, як
правило, застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку, або ж для окреслення
таких інтелектуальних та практичних дій, які передбачають високий рівень усвідомлення
того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати саме такі
очікувані характеристики. За Гегелем, метод - це сам себе конструюючий шлях пізнання;
таке розуміння наголошує на тому, що метод виробляється всередині певного роду
діяльності, де він, власне, перевіряється, випробовується, вдосконалюється.На думку
Р.Декарта, метод є порядок та послідовність дій, що призводять до бажаного результату.
Метод неможливий поза усвідомленням, поза застосуванням та випробовуванням
всередині певного роду діяльності, але так само він неможливий без належного
внутрішнього впорядкування. Поза засвоєнням певних методів неможливо набути
навичок соціальної діяльності, метод інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний
досвід в зручній та стислій формі.Усвідомлення значущості та важливості методу
приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень. Серед них
найважливішими постають методологія та методика.

Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням,

осмисленням та обґрунтуванням методів, що в ній застосовуються.Методологія, таким
чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-
якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказує на те, що метод
може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому
інколи кажуть, що метод - це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод.
Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового
самоосмислення.На відміну від методології методика постає зібранням та розробленням
ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних
ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові
обґрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах.Сучасна
методологія виділяє основні складові методу та проводить класифікації методів пізнання.
Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову, що окреслює, яких
інструментів, допоміжних засобів, умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали
повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Що?" методу; 2)
операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій
послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як?" методу; 3) концептуальну складову,
що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обґрунтування самої можливості
певним чином будувати метод; це є "Чому?" метода.Досить часто метод зводять лише до
двох перших складових, проте сучасний розвиток науки і виробничої діяльності вимагає
використання і концептуальної. Методи поділяють на методи природничих, соціальних,
інструментальних та гуманітарних наук.

За широтою застосування методи поділяють на: - окремі, - частково-наукові, -

загальнонаукові; - всезагальні методи, тобто ті, що покладаються в основу самої дії
пізнання та в обґрунтування будь-яких методів.

У сучасній філософії спостерігається методологічний плюралізм: проблема методу тут

вирішується не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку,
шляхом вписування певних методів у найбільш поширені парадигми філософського
світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів.
Необхідність методу зумовлена, перш за все, тим, що: філософське пізнання не може бути
надійно підкріплене досвідом, емпіричними даними: сягаючи гранично широких
життєвих та інтелектуальних орієнтирів, воно утримується силою "несучої себе думки".
Потреба у філософському методі зумовлена:

- неможливістю сперти філософські твердження на досвід

- необхідністю дотримання предметної єдності певної філософської теорії

- потребою у контролюванні ходу міркувань

- необхідністю вводити філософські міркування у зв'язок із соціальними процесами

- намаганням філософії рухатись у своїх побудовах від очевидного до очевидного

Отже, філософський метод перш за все покликаний впорядковувати процеси мислення.

Філософський метод повинен бути адекватним предмету мислення; повинен засвідчувати
достовірність здійснених інтелектуальних розвідок, тобто виконувати контрольні функції.

53.Методологічний плюралізм як базовий принцип сучасної науки

Плюралізм у філософії означає «доктрину множинності», за якою існує кілька незалежних
основ буття чи істинного знання. Часто використовується як протилежність монізму
(«доктрина єдиності») та дуалізму («доктрині подвійності»). Термін має різні значення в
метафізиці та епістеміології.
У метафізиці плюралізм — це доктрина про те, що реальність складається з багатьох
базових субстанцій, у той час як монізм стверджує, що буття — єдина субстанція,
наприклад матерія (в матеріалізмі) чи розум (в ідеалізмі), а дуалізм стверджує, що існують
дві субстанції одночасно.
В епістемології плюралізм — це переконання, що існує не один правильний набір
істинних знань про світ, а багато. Напрямки, з якими плюралізм часто асоціюють:
прагматизм та культурний релятивізм.
У політології плюралізм — це характеристика політичної системи суспільства, за якої
соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників
у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що
відображають різноманітність інтересів у суспільстві. Інтереси можуть бути
суб'єктивними та інтерсуб'єктивними.

54.Мова як об’єкт філософського дослідження

Розглядаючи витоки та основні напрями розвитку філософії мови (та її впливу на
формування сучасної загальнокультурної парадигми самосвідомості), необхідно вказати
на визначальну роль античної філософії мови, зокрема на погляди Платона та Арістотеля,
що у подальшому вплинули на усі більш-менш значні філософські рефлексії мови. Тому
видається актуальним їх розгляд на основі філософсько-герменевтичних розвідок (М.
Гайдеггер, Г.-Г. Гадамер), в яких дослідження мови посідає виключно важливе місце.
Отже, метою та завданням даної роботи буде пошук та прояснення буттєвого виміру мови
через співвідношення понять „мова” та „логос”.

Загальновідомим є осмислення людини як субстрату форм соціальності, що неможлива

без комунікативної активності та комунікативного досвіду людства. Філософський зміст
поняття суспільства як соціальної єдності полягає у визначенні сукупності суспільних
зв’язків, поєднуваних в одне ціле. Аналізуючи тип суспільних зв’язків як матеріальних,
духовних, конвенційних можна визначити, що людина виступає субстратом усіх форм
соціальності, відтворюється, перш за все, в процесі комунікативної активності. Засвоєння
суб’єктом елементів мовної системи, загальнолюдських культурних цінностей, які
формуються шляхом взаємовпливу суб’єкта і суспільства у безперервності
комунікативного обміну, можна назвати соціалізацією.

Комунікативна діяльність разом з предметною діяльністю становить кардинальний рівень

суспільства, одним з пріоритетних напрямків сучасних філософських досліджень якого
постають філософія мови, аналіз когнітивних аспектів.

Різноманітні елементи мовної практики дають можливість вступати у комунікативний

обмін з суспільством,що перетворює людину на активного соціального суб’єкта. Мова у
процесі соціалізації людини виступає своєрідною універсалією, вибудовує соціальний
простір, символічний спосіб комунікації.

Однак у структурі сучасного гуманітарного знання (насамперед логіко-філософського і

лінгвістичного) статус філософії мови до сьогодні не визначений. Одні вчені вважають
філософію мови окремим напрямом досліджень живої людської мови (чи спеціальних
штучних мов), інші — розділом філософії, логіки або лінгвістики; суміжною сферою
досліджень згаданих наук; спеціальним підходом до мови загалом та її одиниць і
категорій; методологією мовознавчих досліджень; аналізом окремих філософських і
лінгвістичних проблем тощо [6, c. 27].

Чітка орієнтація на проблематику аналітичної філософії та філософії лінгвістики

представлена у відомій праці Ю. Хартнака «Мова і філософія». У ній розглядаються
питання, пов’язані із значенням мовних виразів у різних контекстах, інтенціональністю
(лат. intention — прагнення, намір) мовленнєвих актів, роллю мови у сприйнятті людиною
об’єктів світу, проблемами існування, моралі тощо. Американський філософ мови Дж.
Ламарк стверджує, що справжній розвиток лінгвофілософських ідей почався лише в 70—
80-ті роки ХХ ст. як поступове «перетікання» від лінгвістичної філософії оксфордської й
кембріджської шкіл до власне філософії мови, тобто такої, що вивчає проблеми значення,
правил, репрезентації, засвоєння мови тощо.

Здобутки вчених аналітичного та постаналітичного напряму в філософії так чи інакше

торкнулися важливих аспектів сутності мови, проте не сформували цілісний предмет
дослідження, який міг свідчити про окремий науковий напрям дослідження мови.

Отже, проблема мови філософії, як і засадова щодо її постановки проблема специфіки

того різновиду філософського знання, який є для філософії її автентичною формою,
вираженням її автономності як самодостатньої в цілісності та своєрідності її ключових
ідей, категоріального складу та її проблематики, тобто проблема необхідності створення
теоретичної філософії, “метафізики” XX сторіччя.

55.Мова як засіб комунікації та пізнання

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання
думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний х-р: нею
просто передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи дорожніми
знаками, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираження з
мовою.Багато вчених досліджували мову. К. Мангейма та його послідовники
досліджували спілкування як детермінуючий чинник пізнавальних процесів та ін.
 Відомому радянському психологові Л. С. Виготському належать важливі узагальнення
щодо впливу реального спілку¬вання на розвиток внутрішньої мови, а відтак –
мислення і свідомості людського суб'єкта.Не випадково у XX ст., коли зазначена роль
спілкування виявилася належним чином усвідомленою на рівні власне філософських
уза¬гальнень, у філософії відбувається справжній комуніка¬тивний поворот – поворот
від позиції єдиного само¬достатнього суб'єкта до прийняття принципів діалогу, інтер-
суб'єктивності як керівних засад осмислення людсько¬го буття і діяльності.Свій
внесок у становлення філософії спілкування, або комунікативної філософії, роблять і
інші визначні мислителі XX ст. Серед німецьких екзистенціалістів, зокрема, цікавою у
цьому відношенні є постать К. Ясперса, який висуває, як цент¬ральне у своєму
розумінні людини, поняття «комунікації». Протиставляючи «екзистенційну
комунікацію» повсякденному спілкуванню, Ясперс розглядає її як співвідношення
неповторних екзистенцій, як глибоко інтимне й особистісне співбуття в істині, за
допомогою якого дістає втілення людська автентичність .Оскільки спілкування
передбачає мову, огляд підходів до нього у філософії XX ст. неодмінно має торкнутися
сучасної філософії мови, що є чи не найпотужнішим чинником згаданого
«комунікативного повороту». Являючи собою надзвичайно широ¬ку й різноманітну
галузь досліджень на межі власне філософії, логіки та лінгвістики, філософія мови
загалом має на меті як філософське осмислення мови й мовлення, так і використання
певних закономірностей останніх для прояснення низки тради¬ційних філософських
проблем. Серед найвідоміших пред¬ставників філософії мови – Б. Рассел, Дж. Остін,
Н. Хомський та ін. Нарешті, важливо, що й у межах самої етики людсь¬ке
спілкування, комунікація постає останнім часом не лише як тема спеціального
розгляду, а й як методоло¬гічна парадигма дослідження щонайширшого спектра
проблем. Мова тільки тому служить для визначення думки, що мова є способом
перетворення первісних домовних елементів думки. Тому мова може бути засобом
створення думки. Мова як засіб пізнавальної діяльності є способом створення
естетичних і моральних ідеалів. А це означає: нормальний розвиток мови є однією з
передумов здорового розвитку нації, національного світосприймання. Міжнаціональне
спілкування на принципах взаємоповаги та рівноправності сприяє самостійному
розвитку нації. Кожна нація вносить вклад у розвиток духовної культури людства.

56.Мова як єдність вербального і невербального, чуттєвого і

раціонального

Чуттєве і раціональне. Співставляючи різні мови можна виявити, що вони

не однаково відображають почуття й переживання, взагалі душевний стан
людини. Установлення, цінності й очікування втілюються не лише в словах,
але й розповсюджених сполученнях, у стійких виразах, у граматичних
конструкціях, у прислів'ях і т.д..

В тій чи іншій мові слова виникають на основі чуттєвого досвіду людей, їх

повсякденного взаємовідношення з природою та спілкування між собою. Вже
в такому досвіді відбувається поєднання чуттєвості й розсудку, емпіричного
та логічного, одиничного й загального. Провідний український філолог
С.Б.Бураго наполегливо обстоював положення про те, що зміст того чи
іншого слова, текста сприймається не лише розсудком, але й почуттям. Те,
що говориться, і те, як говориться, одночасно апелює до розсудку й
чуттєвості читача, або, точніше, текст у його ідейно-стилістичній єдності
сприймається людиною в її раціонально чуттєвій єдності, і навіть в єдності її
свідомості й підсвідомого. Таким чином, людина може сприймати окремі
слова, речення й цілі тексти лише одночасно розумом і серцем відповідаючи
на них "порухом душі". Адже кожна людина сприймає чи промовляє
відповідні слова, вкладаючи в них не лише певний зміст, але й емоції,
почуття, переживання.

Разом з тим, у мовленнєвій діяльності виявляється не лише єдність чуттєвого

й раціонального, але й вербалізованого та невербалізованого. Це означає,
що процес мовлення супроводжується не лише моментами, які можна
описати, виразити за допомогою слова, але й такі, що не піддаються
вербалізації. Таким чином, виявляється, що мовлення більш багатогранне,
ніж мова як певна система знаків.

Невербалізований момент може бути присутнім і в самому мовленнєвому

акті, зокрема, в усному мовленні, коли деяка інформація передається не лише
через слово, а й через жести, міміку, паузи, манери, відповідний тон, темп
тощо. Письмова ж форма мовлення зв'язана зі словом. Проте в процесі
тлумачення того чи іншого текста читачем в його мисленні можуть виникати
образи, не описані автором, а зв'язані з індивідуальними особливостями
сприйняття прочитаного читачем. Іноді навіть раціонально осмислений зміст
текста важко піддати вербалізації, особливо ж коли треба передати деякі
почуття, емоції, настрої, афективні стани тощо. В таких випадках говорять:
"не вистачає слів для вираження почуттів". Тоді для передачі
невербалізованих моментів у процесі мовлення можуть застосовуватися
певні ілюстрації, не зв'язані зі словесним описанням.

Мислення є також образним. Його функція полягає в тому, щоб

одномоментно схопити нескінченну багатоманітність зв'язків
відображуваного об'єкта й створити його цілісний, повнокровний образ. При
цьому підключаються минулий досвід, сформована раніше картина
реальності, кожен елемент образа через свою багатозначність взаємодіє з
іншими відразу в багатьох планах. В результаті виникає не лише
усвідомлювана та здатна до описання словами, але й неусвідомлювана
інформація, яка, напевне, лежить в основі інтуїції й сприяє формуванню
перед-знання, перед-розуміння. Інтуїція як невербалізована складова
мовленнєвої діяльності має надзвичайно велике значення в творчій
діяльності людини, оскільки вона містить інформацію, яка згодом може
приводити до нових відкриттів.
57.Знак, символ і значення в мові

Термін "знак" позначає матеріальний предмет, (явище, подію), який виступає

представником (замісником) деякого іншого предмета або якоїсь його
властивості чи відношення для отримання, переробки й передачі відповідної
інформації про даний предмет.

Знаки бувають мовні та позамовні.

Мовні знаки складають певну цілісну знакову систему, яка

підпорядковується відповідним правилам та нормам.

Позамовні знаки бувають трьох видів: 1) знаки-копії (наприклад, фотографії,

відбитки пальців тощо); 2) знаки-ознаки (наприклад, симптоми хвороби,
прикмети якогось явища осені, зими і т.п.); 3) знаки-символи.

Термін "символ" використовується для позначення декількох різних явищ:

1) у стародавніх греків символ це умовний речовий розпізнавальний знак для

членів певної соціальної групи, таємного товариства і т.п.;

2) в літературі символ це художній образ, який втілює яку-небудь ідею;

3) в науці символ це умовне позначення якоїсь величини, прийняте

відповідною науковою галуззю (наприклад, символи в математиці це
позначення буквами грецького алфавіта певних величин). Тут символ означає
те ж саме, що й знак;

4) у мистецтві символ це універсальна естетична категорія, яка розкривається

через співставлення із суміжними категоріями, такими як художній образ або
алегорія;

5) в релігії символ віри це коротке викладення основних положень

відповідного віровчення .

Таким чином, символ утворює ціле поле різних сенсів.

Значення - це зміст, який зв'язують з тим чи іншим висловлюванням (або

виразом) певної мови (слова, речення, знака тощо). Значення мовних
висловлювань вивчається в мовознавстві, логіці, семіотиці (науці про знаки).
У мовознавстві під значенням розуміють зміст слова. В логіці й семіотиці під
значенням мовного висловлювання розуміють той предмет або клас
предметів, який позначається цим висловлюванням. Іноді значення
ототожнюють із сенсом, оскільки вони близькі за змістом і в латинській мові
вживаються як однопорядкові. Проте в логіці розрізняють ці терміни,
вважаючи, що значення спрямоване на зовнішне позначення предмета, тобто
на денотацію, а через сенс розкривається внутрішній зміст цього предмета,
тобто сенс зв'язаний із сигніфікацією. Значення має інтерсуб'єктивний
характер, а сенс надається самим суб'єктом.

58.Особливості предмету філософії історії

Предметом філософії історії є:

1) історичне буття як таке

2) пізнання історичної дійсності, вироблення тих інструментів, які

уможливлюють виявлення (формальна філософія історії вивчає методи,
способи, які уможливлюють)

Якщо філософія має своїм предметом взаємовідношення між людиною і

світом, і способом отримання знання про це взаємовідношення є
специфічний для філософії стиль мислення - філософування, то предмет
філософії історії - це історичне буття, пізнання історичної дійності.

Особливий статус філософії історії пояснюється тим, що вона досліджує

розвиток соціуму, єдність і різноманіття історичного процесу; розглядає
проблеми соціального детермінізму, встановлює істинність або вірогідність
історичних фактів і подій.

Загалом філософія історії – це філософське тлумачення та оцінювання історії

переважно через аналіз результатів історичного дослідження і викладення
історії.

59.Філософський зміст поняття «історія»

Історія - це вивчення і переосмислення історичного минулого для виявлення

втрачених можливостей для сьогодення.

Історію можна розглядати в таких аспектах як: наука, світогляд, ідеологія (те,
як вона подається суспільству), процес, пропаганда (засіб впливу).
Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер
основоположного для філософського осягнення історії.

Філософія історії вивчає масштабні соціокультурні перетворення, це галузь,

яка досліджує сутність історичного процесу, його спрямованість.

Термін «філософія історії» виник досить пізно, його сформулював і

запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник Вольтер.

В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті

часового руху в історії в ній можна виділити такі важливі її аспекти:

1) Минуле як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю;

2) Сучасне як жива дія, проте обмежена і зумовлена наявним станом речей,

постає нормою;

3) Майбутнє як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал.

Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії.

Історія постає реальністю лише за наявності в ній:

· єдності перервного та неперервного;

· історичної пам'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання

процесів людської життєдіяльності;

· свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;

· моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської

діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя;

· людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та

ідеалу.

60.Філософське розуміння суб’єкта історичного процесу

Суб'єкт – той, хто є рушієм історії, хто її змінює і спрямовує.

Є два напрямки для визначення суб’єкта: персоніфікований і аперсональний.

Персоніфікований: людина, держава, маси.

Аперсональний: людина лише знаряддя.

Хто конкретно може бути суб'єктом історії, хто здатен її змінювати і

спрямовувати? Рядова, історична і видатна особистість.

Рядова, тобто кожен із. Історична, тобто особистість, дії якої оцінюються в
негативному аспекті щодо наслідків (наприклад, Гітлер). Видатна, тобто
особистість, дії якої оцінюються в позитивному аспекті.

Хто є головним суб'єктом історії?

Прибічники різних концепцій по-різному відповідають на це питання.

Одні вважають головним суб'єктом - видатну особистість. Макс Вебер

стверджував, що в історії все вирішує харизматична особистість (харизма -
божественне приречення), яка відчуває розвиток суспільства. До цієї ж точки
зору примикають концепції еліти, які стверджують, що суспільство рухають
вибрані (еліта, аристократія).

Інші філософи і соціологи як основний суб'єкт вивчають соціальні групи.

Марксизм, наприклад, рушійною силою історії вважає народ, зокрема, більші
соціальні групи - класи. К.Маркс і Ф.Енгельс так формулюють закон
зростання ролі народних мас в історії: разом з обгрунтованістю історичної дії
буде, отже, рости і обсяг маси, справою якої воно є.

61.Рушійні сили історичного процесу

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні

явища: об'єктивні

суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці,

дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви
тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх
вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками
історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних
підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства
пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей,
соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті
діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують
лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність
людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це най-
суттєвіша властивість людської діяльності взагалі.
Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз
суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей,
завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і
репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов'язують з певною

спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Але такий підхід, мабуть, є
однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із
складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні
будь-яка Діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану,

професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного
соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її
органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім'ї, роду, племені, нації,
народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається

умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є
реальною причиною соціальних дій, подій звершень, що стоять за безпосередніми
спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які
беруть участь у цих діях.

Тому К.Гельвецій назвав інтерес "всесильним чарівником", який змінює вигляд будь-
якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону
руху, то світ духовний не меншою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку
П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами
людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль
інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих
країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес — стимул — реакція
на стимул — мотив дії — сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам

власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами
власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо)
відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації.
Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає
засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну
взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у соціальні групи. Інтереси

ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно "вплетені" в соціально-політичні,
моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги.
Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою озна-
кою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних

груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється
через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.
62.Періодизація історії та її критерії

Формаційний підхід розвитку суспільства.

Формаційний метод розробили марксистами, він становить основу матеріалістичного

розуміння суспільства.

Формація - певний тип суспільства, цільна соц. система, що розвивається та функціонує на

основі панівного способу виробництва за своїми законами.

Закони: загальні та специфічні.

Загальні - закони, що поширюються на всі формації (закон про визначальну роль

суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості, закон про визначальну роль
способу виробництва у суспільному розвитку).

Специфічні закони – закони, які у однієї чи кількох формаціях (закон пропорційного

розвитку народного господарства).

Основним критерієм опред. розвиток та зміну формацій є спосіб виробництва, який

представлений єдністю розвитку продуктивних сил та виробничих відносин. Після
способом виробництва змінюється і соціально-класова структура розвитку суспільства.
Розвиток суспільства здійснюється за висхідною лінією від первіснообщинного ладу до
рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного суспільства. Зміна
формації здійснюється з допомогою соц. революцій. Кожна формація має базис та
надбудову.

Базис - це сукупність виробничо-економічних відносин.

Надбудова – це сукупність ідей організації тверджень та ідеологічних відносин.

Основними категоріями формаційного підходу є спосіб виробництва, клас, суспільство.

Але ці категорії є категоріями високого ступеня абстрогування тому не відображають весь
спектр розвитку суспільства і формаційний підхід доповнюється двома іншими:
цивілізаційним та культурологічним.

(З практики) Формаційний підхід. Суспільство розвивається від нижчих формацій до

вищих. Формації відрізняються один від одного способом виробництва, який у свою чергу
змінюється завдяки продуктивним силам, ті у свою чергу змінюються за допомогою
знарядь праці. Проте теорія Маркса у деяких положеннях була хибною. Він вважав, що
продуктивні сили зможуть розвиватися після зміни капіталістичних виробничих відносин.
Формаційна теорія має активних прихильників і зараз. Наприклад: Уолтер Ростоу у своїй
теорії стадійного зростання розглядає прогрес як етапи розвитку техніки і тільки техніки.
Цікаву градацію запропонував Денієл Бел – 3 етапи розвитку:

1.доіндустіальне суспільство 2.індустріальне суспільство 3.технотронне інформаційне

суспільство.

У доіндустріальному суспільстві більшість населення зайнята сільським господарством. У

суспільстві більшість населення зайнята у промисловості. В обох цих стадіях люди не
можуть забезпечити себе всім необхідним. У технотронному суспільстві більшість
населення займається отриманням, обробкою і твором інформації. Це суспільство з
урахуванням ефективних технологій як забезпечує саме себе, а й забезпечує основний
світ.

Категорія культури є універсальною, Шпенглер розглядав цю проблему не як єдину

загальнолюдську культуру, бо як розколоту на 8 культур, кожна з яких виростає з
урахуванням свого прафеномена, тобто. способу переживання життя

Культура: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська, візантійсько-

арабська, культура майя і російсько-сибірська культура, що прокидається.

Кожна культура підпорядкована жорсткому біологічному ритму, який визначає основні

фази її внутрішнього розвитку: народження та дитинство, молодість та зрілість, старість
та захід сонця.

Кожна культура має 2 основні етапи:

1) сходження культури (власне культура),

2) сходження або цивілізація.

Перший характеризується органічним типом еволюції у всіх сферах людського життя:

соціальної та політичної, релігійної та етичної, художньої та наукової.

Другий етап характеризується механічним типом еволюції, що є окостеніння органічного

життя культури та її розпад.

Відмінність цивілізації та культури:

1) цивілізація – функціональна, технологічна, інституційна; культура – ціннісна, пов'язані

з постановкою мети.

2) цивілізація – засвоєння зразків прогресу; культура – спосіб освоєння досягнень у

національних рамках.

3) тип культури – виражає ставлення суспільства до світу; цивілізація – конкретну форму

реалізації цього у конкретних історичних умовах.

Цивілізація – це великі соціокультурні системи зі своїми закономірностями, які зводяться

до закономірностей функціонування країн, націй, соц. груп тощо.

Цивілізації можуть визначати матеріальне та духовне життя суспільства або на неї

впливати. Кожна цивілізація самобутня, живе своїм життям, має свою історичну долю,
свої інститути та цінності. Цивілізації взаємодіють між собою, при цьому не втрачають
своєї унікальності, запозичення може прискорити або сповільнити їх розвиток, збагатити
або збіднити їх. Етнографічні параметри цивілізації передаються з допомогою терміну
культурний ареал.

Функції цивілізацій:

1. реалізація єдності духовного життя великої спільності в історичній спадкоємності та на

певній території.

2. диференціація єдності культурного життя у тих межах місця і часу.

Специфіку цивілізації надає духовний чинник.

Відмінність формації та цивілізації:

1)для цивілізації характерна наступність і передача культури через механізм традицій.

2) формація не збігається з цивілізацією, т.к. цивілізація реалізує власну приймальність у

часі та з ін цивілізаціями у просторі.

Існують різні критерії визначення цивілізацій: за техніко-економічними параметрами,

виходячи з критеріїв духу та стилю, ментальності, етносу, масової колективної свідомості,
світогляду, культурного географічного ареалу тощо.

Цивілізація – це власне-соціальна організація суспільного життя та культури,

характеризується загальним зв'язком індивідів чи первинних, тобто. базисних спільностей

з метою відтворення суспільних багатств.

Британський філософ Тойнбі у 12-томному праці «Дослідження історії» розглядає

цивілізацію у вигляді культурно-історичної монадології, тобто. на основі уявлення про
самозамкнені дискретні одиниці, на які розпадається людство і

які він називає цивілізаціями. Ця вистава Тойнбі склалася під впливом німецького
філософа Шпенглера. Відмінність у теоріях Тойнбі і Шпенглера у цьому, що Тойнбі поруч
із природною необхідністю визнає за людиною здатність до самовизначення. А динаміку
цивілізації визначає законом виклику та відповіді, згідно з яким кожен крок уперед
пов'язаний з адекватною відповіддю на виклик історії. Адекватна відповідь – заслуга
творчої меншини, яка панує спочатку через свій авторитет, а потім перетворюється на
панівну меншість.

Виникнення цивілізації, її зростання, надлом, занепад, розкладання пов'язані зі здатністю

чи нездатністю творчої меншини знайти адекватну відповідь на виклик історії.

(З практики) Цивілізаційний підхід. Прихильники цивілізаційного підходу основою

розвитку ставлять не економіку і техніку, а соціокультурні особливості. Родоначальником
цього підходу вважається Маркс. Вебер - автор роботи "Протестантська етика та дух
капіталізму". В ісламі, як і особливої цивілізації, чіткіше і чітко ставлення до грошей не
схвалюється. Найвідоміша класифікація належить Арнольду Тойнбі. Він розрізняє 5
культур - Західно-християнська культура, православно-християнська, ісламська,
індуїстська та далекосхідна (конфуціанська). Цивілізаційний підхід також дуже багато що
пояснює у людській історії. Приклади сьогодення: боснійський конфлікт. Відмінностей
між сербами та хорватами в мові менше, ніж відмінності в російській та українській.
Боснійські мусульмани за національністю є сербами. Досі точаться суперечки про місце
Росії: чи ми належимо до православної культури, чи ми особлива цивілізація.

Є градація на дві цивілізації: Захід та Схід. За Чаадаєвим: ми перша азіатська цивілізація,

яка зіткнулася із Заходом і почала перетворюватися. Слов'янофіли вважають, що ми
унікальна культура, що поєднує в собі переваги як Заходу, так і сходу.
63.Основні підходи до розуміння початку, спрямованості та кінця
всесвітньої історії

Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту та

спрямованості історичного процесу. Її суть полягає в одержанні відповіді на
питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо «так», то в якому напрямку і
яка періодизація цих змін?

Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлювали три

найважливіших напрямки лінійної філософії історії: прогресивний, регресивний і
циклічний. Наприкінці ХIX – початку ХХ століть була обґрунтована так звана
нелінійна концепція історичного розвитку.

Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися

точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до
«золотого століття». Їх можна вважати засновниками прогресивного напрямку.
Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний
напрямок від «золотого» століття до залізного століття, для якого характерні повна
деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Платон, Арістотель,
Полібій та інші вважали, що суспільство рухається по висхідній, але по замкнутому
колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу.

Філософи середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є направленим процесом,

вважали, що її спрямування задане Богом.

Одним з перших дослідників, який у своїх роботах найповніше охопив проблеми

спрямування, а також співвідношення єдності і різноманітності в історичному
процесі, був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668–1744). У своєму трактаті
«Підстави нової науки про загальну природу націй» він показав світську концепцію
всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку
Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії – від первісного
варварства («століття богів») через феодалізм («століття героїв») до епохи
демократичної республіки чи представницької монархії («століття цивілізації»).
Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По
завершенні циклу розвиток відновляється і проходить ті самі стадії, але на більш
високому рівні. Таким чином, ідеї Віко лежать в основі теорій циклічності в
розвитку культур і цивілізацій (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).

У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і

спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний підходи.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує

всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес
послідовної зміни суспільно-економічних формацій.
64.Розуміння свободи історичного вибору

Філософія свободи історичного вибору є складною і глибокою темою, яка

стосується способу, яким історія розвивається через дії та рішення індивідів та
груп людей. Різні філософські течії та думки вносять різні внески в це розуміння.
Важливим є розглядання поглядів філософів на свободу взагалі та її вплив на
історичний процес.

Індивідуальна свобода:

Багато філософів підкреслюють важливість індивідуальної свободи в історії.

Це може включати свободу вибору, свободу вираження, свободу віри та
інші форми особистої свободи. За такого підходу, історія вирішується діями
свободних індивідів, які приймають рішення та впливають на хід подій.

Determinism (Детермінізм):

Інші філософські школи можуть підтримувати детермінізм, вважаючи, що

історія визначається об'єктивними факторами, такими як соціальні,
економічні та політичні структури. За такого підходу, історія має свої
закономірності, і індивідуальні вибори можуть бути обумовлені цими
структурами.

Марксизм:

Марксистська філософія відзначається важливим аспектом економічного

визначення історії. Вона вважає, що соціально-економічні умови
визначають розвиток суспільства, але також залишає місце для класової
боротьби та індивідуальних виборів.

Екзистенціалізм:

Екзистенціалізм підкреслює важливість індивідуального вибору та

відповідальності за свої вчинки. За такого підходу, людина створює сенс
свого існування через свої власні вибори, і це може впливати на хід історії.

Розуміння свободи історичного вибору може бути залежати від конкретного

філософського підходу, але взагалі це обговорює питання взаємодії між
індивідуальною свободою та об'єктивними обставинами в контексті історії.

65.Суспільство і соціум, суспільне та соціальне

Однак для конкретної людини найголовнішим є усвідомлення того, що суспільство — це
Ті (людини) природно-духовне буття, її існування в предметно-соціальному середовищі.
Саме такий вимір суспільства найяскравіше демонструють поняття "суспільне",
"соціальне", "соціум".

Суспільне — це реальність відносин, які створені людьми в суспільстві.

Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого

індивіда. Люди з необхідністю вступають у низку економічних, політичних, культурних,
релігійних та інших відносин, бо природно прагнуть задовольнити свої основні інстинкти,
природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Зазвичай, наприклад, під су
спільно-економічним процесом розуміється вся та низка відносин між людьми, яка
виникає у зв'язку з тим, що люди природно хочуть їсти, пити, одягатись, мати житло
тощо.

Поряд із природним у суспільному процесі існує нерозривно пов'язане з ним соціальне.

Соціальне — це реальність відносин, які створені особистостями в суспільстві.

Реальність соціального виникає завдяки соціалізації людини. Тобто природний процес

розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня —
соціального. Людина в натуральний процес відносин починає вносити корективи
особистого плану. Соціальне — те штучне, чим людина намагається виділитись у
середовищі собі подібних. Соціальним, наприклад, є не тільки прагнення влади людиною,
а й одночасно те, якої і чиєї влади прагне вона чи спільнота, до якої людина належить. А в
наведеному вище прикладі стосовно суспільно-економічного соціально-економічне — це
не тільки те, що людина хоче їсти, пити, одягатися тощо, а й насамперед, що їсти-пити, як
і для кого одягатись, яке мати житло і т. ін.

Таким чином, поняття "суспільне" і "соціальне" показу ють, що суспільство обов'язково

трансформується у своєму розвитку в певну форму свого соціального існування, що й
позначається поняттям "соціум".

Отже, соціум — це соціалізоване суспільство.

Сутність соціалізації того чи іншого суспільства показує, наскільки те, що створили люди
як особистості, відповідає їхній дійсній природі, споконвічно зорієнтованій на гуманізм,
гармонію людини і природи, прогрес людини і людства.

66.Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних
груп, спільнот, організацій, інститутів, об єднаних стійкими зв язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно

розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах,

до яких можна віднести:

багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства

(соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);
різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на
соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
наявність відносно стабільних зв’язків між складовими елементами соціальної структури
суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної
структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він
поєднаний соціальним зв’язком з іншими структурними підрозділами суспільства;
взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й
ті ж соціальні суб’єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства.
Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та
спільностей;
багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства
виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних
елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства.

67.Поняття етносу і нації, етнічного та національного

Поняття етносу і нації використовуються в науці про соціологію та антропологію

для опису та аналізу різних аспектів груп людей. Однак ці терміни можуть мати
різні відтінки значень в різних контекстах і в різних країнах. Ось загальні
визначення цих термінів:

Етнос:
● Визначення: Етнос - це група людей, яка об'єднана спільністю
культурних, мовних, релігійних або інших характеристик. Етнос може
включати в себе понаднаціональні або піднаціональні групи, які
відзначаються спільною ідентичністю.
Нація:
● Визначення: Нація - це соціальна спільнота, яка об'єднана спільністю
території, культури, історії, мови та інших факторів. Національна
ідентичність може бути сформована національною державою,
політичними інститутами, та іншими аспектами, що об'єднують
громадян.
Етнічний:
● Визначення: Етнічний відноситься до груп людей, які спільнувалися
через спільність етнічних характеристик, таких як походження, мова,
традиції, релігія тощо.
 Національний:
● Визначення: Національний відноситься до груп людей, які
спільнувалися через спільність національних або державних
характеристик, таких як громадянство, національна ідентичність,
політичні інститути тощо.

У багатьох випадках терміни "етнос" і "нація" використовуються як синоніми, але

інколи їх вживають з різними відтінками значень залежно від контексту.
Важливо враховувати соціокультурний та політичний контекст для розуміння
того, як ці терміни використовуються в конкретному випадку.

68.Поняття сім’ї, її історичні форми та функції

Сім'я - це базова соціальна одиниця, що складається з групи людей, які пов'язані

спільністю крові, шлюбом, прийняттям чи іншими формами взаємовідносин. Сім'ї
відіграють ключову роль у соціальній структурі суспільства.

Історичні форми сім'ї та їх функції можуть змінюватися від епохи до епохи та від
культури до культури. Однак можна виділити деякі загальні форми та функції сім'ї
на різних етапах розвитку суспільства:

Примітивна сім'я:
● Форма: Основна сім'я складалася з батька, матері та їхніх дітей.
● Функції: Забезпечення безпеки, споживання їжі, розведення
нащадків, спільна охорона від небезпек.
Розширена сім'я:
● Форма: Включала багато поколінь, включаючи бабусь, дідусів,
дядьків, тіток.
● Функції: Спільне господарювання, виховання дітей, допомога в часи
потреби.
Сім'я в середньовіччі:
● Форма: Орієнтована на шлюб, спираючись на економічні та
соціальні аспекти.
● Функції: Продовження роду, передача майна, укріплення
соціального статусу.
Нуклеарна сім'я:
 ● Форма: Складається з батька, матері та дітей, акцент на
найближчих родичах.
● Функції: Виховання та соціалізація дітей, емоційна підтримка.
Сучасна сім'я:
● Форма: Різноманітна, включає різні типи сімей (одностатеві,
блендерні, інші).
● Функції: Виховання, емоційна підтримка, економічна взаємодія,
задоволення психологічних та соціальних потреб.
Функції сім'ї в сучасному суспільстві:
● Економічна функція: Забезпечення матеріальних потреб членів сім'ї.
● Соціалізаційна функція: Виховання дітей, передача соціокультурних
цінностей.
● Емоційна підтримка: Надання емоційної підтримки та захисту.
● Репродуктивна функція: Продовження роду та генетична передача.

Звідси видно, що сім'ї виконують різноманітні функції в залежності від

культурних, історичних та соціальних умов. Форми та функції сім'ї можуть
продовжувати змінюватися в майбутньому відповідно до суспільних та
культурних змін.

69.Рушійні сили соціального процесу та суспільний прогрес

Рушійні сили соціального процесу та суспільний прогрес визначають та

впливають на розвиток суспільства, його структуру і функції. Ось деякі ключові
рушійні сили, які грають важливу роль у соціальних процесах та сприяють
суспільному прогресу:

Технологічний прогрес:
● Визначення: Зміни та вдосконалення в технології, які включають в
себе винаходи, інновації та технічні досягнення.
● Роль: Рушійна сила, що визначає економічний та соціальний
розвиток, поліпшення умов життя та сприяє створенню нових сфер
діяльності.
Економічні фактори:
 ● Визначення: Зміни в економічних системах, виробництві, розподілі
ресурсів та споживанні.
● Роль: Визначає рівень життя, розподіл багатства, структуру
зайнятості та інші аспекти соціального життя.
Культурні зміни:
● Визначення: Зміни в культурі, цінностях, мистецтві, науці, освіті та
інших аспектах суспільства.
● Роль: Культурні трансформації сприяють розвитку інтелектуального
потенціалу, створюють умови для самовираження та ідентифікації.
Політичні зміни:
● Визначення: Міністерські, соціальні, економічні та інші зміни в
системі управління та політичних структурах.
● Роль: Впливають на розподіл влади, права та обов'язки громадян,
формують політичну культуру та інші аспекти суспільного устрою.
Демографічні чинники:
● Визначення: Зміни в розподілі та розміщенні населення, рівні
природженості, смертності та міграції.
● Роль: Впливають на розмір та структуру населення, економічні
виклики, соціальні послуги та інші аспекти.
Екологічна усвідомленість:
● Визначення: Зміни в усвідомленості громадян щодо екологічних
питань та стійкого розвитку.
● Роль: Сприяє прийняттю відповідальних рішень щодо використання
природних ресурсів, зменшення викидів та збереження природного
середовища.

Рушійні сили соціального процесу взаємодіють та взаємопоєднуються,

створюючи динаміку розвитку суспільства. Взаємодія цих сил може сприяти або
гальмувати суспільний прогрес. Успішний суспільний прогрес часто вимагає
збалансованого управління цими рушійними силами та прийняття ефективних
стратегій розвитку.

70.Філософське розуміння духовності та її призначення

Філософія розглядає духовність як складову людського існування, що виходить

за межі матеріального та фізичного. Розуміння духовності та її призначення може
відрізнятися залежно від філософської традиції та індивідуального підходу
філософа. Однак можна виділити деякі загальні аспекти.

Духовність як пошук сенсу:

● Підходи: Екзистенціалістські та феноменологічні філософи
(наприклад, Ясперс, Сартр) розглядали духовність як пошук сенсу та
значення в існуванні. Вони вважали, що людина наділена свободою
вибору, і шлях до духовності пов'язаний із самопошуком та
осмисленням життя.
Духовність як внутрішній світ особистості:
● Підходи: Філософи, які підкреслюють внутрішній світ людини,
розглядають духовність як аспект особистісного розвитку та
самовдосконалення. Тут можна вказати на ідеї філософії східних
традицій, таких як індійська філософія чи китайський конфуціанізм.
Духовність як відношення до вищого:
● Підходи: Релігійні філософи розглядають духовність як відношення
до вищого, будь то Бог, або інше трансцендентне начало. Філософія
теїзму, наприклад, може розглядати духовність як спробу
встановлення зв'язку з Божественним та дотримання релігійних
норм.
Духовність та етика:
● Підходи: Деякі філософи вбачають духовність в тісному зв'язку з
етикою. Вони вважають, що розвиток духовності пов'язаний із
розвитком моральних якостей, сприяє внутрішній гармонії та
відповідальності перед іншими.
Духовність і психологія:
● Підходи: Деякі філософські школи, такі як гуманістична психологія,
розглядають духовність як аспект психологічного розвитку.
Духовність у цьому контексті може включати в себе
самосприйняття, пошук значення та розвиток особистості.

Загальна ідея полягає в тому, що духовність відображає бажання людини

розуміти своє місце у світі, природу своєї існування та розвивати внутрішній світ.
Призначення духовності може бути прагненням до внутрішньої гармонії, росту
моральності, осмислення життя та реалізації вищого сенсу.

71.Філософське розуміння цінностей

Аксіологія — філософська дисципліна, що вивчає сутність, типи і функції цінностей.
Кожній сфері буття людини відповідають певні цінності.
До цінностей відносять передусім усе те, що природа надала в користування людині —
чисте повітря, воду, корисні копалини, родючі ґрунти, ліси, багаті на рибу ріки і моря. Це
— природні цінності. Негативними природними цінностями є брудне повітря, землетруси,
вулкани, смерчі та інші природні явища, які завдають шкоди господарській діяльності.

Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, вітальні цінності), а її антиподом —

хвороба. Цінностями є певні душевні стани (психічні цінності) — відчуття комфорту,
піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Протилежними їм є переживання смутку,
нещастя, горя.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, злагода в суспільстві, порядок, мир,

демократія, їм протистоять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеали людства (добро, прекрасне, істина,
свобода, справедливість, святість) і предмети культури, в яких вони об'єктивувались
(художні твори, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові теорії), їх антиподами є
зло, неістина, потворне, несправедливість, гріховність і явища, в яких вони втілились.

Цінність — феномен, який об'єктивно, за своєю природою є благом для людини,

спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.

Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей — об'єктивістський. Воно
не бере до уваги суб'єкта, його свідомість.

У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від свідомості суб'єкта, оскільки нею

вважають лише те, що суб'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що
корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями,
оскільки люди (суб'єкти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-поміж інших
з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб'єктивістської позиції, цінністю є все, що
люди вибирають, чому свідомо надають перевагу

Концепції

Об'єктивістські концепції цінностей. Визнання і сприйняття цінностей з

об'єктивістських позицій пов'язане із з'ясуванням, хто визначив цінності, надав значення
блага певним феноменам. Прихильники цієї позиції вважають, що джерелом цінностей є
Бог, природа, культура (історія). Так, представники об'єктивного ідеалізму, неотомізму, а
також німецький філософ, який застосував феноменологічний метод Е. Гуссерля у сфері
етики, культури, релігії.

Суб'єктивістські концепції цінностей. Позиції суб'єктивізму дотримується насамперед

психологізм — течія, представники якої визначають цінності через психічні стани суб'єкта.
Як відомо, ще софісти проголосили людину, взяту на рівні психічних інтересів, мірилом
всіх речей — корисного, справедливого тощо. Найвпливовішою серед сучасних
психологістів є концепція засновника прагматизму, американського філософа Чарлза-
Сандерса Пірса, який розглядав цінність як те, що задовольняє потребу людини.

Функції

1. Функція конституювання сенсу життя. З'ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина,

справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його
духовну основу.

2. Орієнтаційна функція цінностей. У житті людини і суспільства цінності визначають

напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно
прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на
піднесення над буденною реальністю.

3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Як

відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на користь
добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей. Норми — це
правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності.

Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і

норми, єднають суспільство духовно.

72.Духовно-практичні виміри буття людини

Виміри духовного буття можна поділити на певну кількість розділім, які окремо
можуть бути самостійними елементами, але в сукупності і утворюють духовно-
практичні виміри буття.
Духовність - один з інтегруючих елементів суспільства.
На думку А. Запісоцкого, найважливішою для духовності, що розвивається, є
"ціннісно-нормативна сфера свідомості особистості". Система цінностей входить в
ядро особистості і виступає як світоглядна основа всіх сфер та аспектів її
життєдіяльності.
Ядро особистості - це повноцінне, гармонійне внутрішнє "Я" людини, або в науково-
філософській термінології - це внутрішній абстрактний образ, крізь призму якого
людина сприймає зовнішній світ.

Поняття "духовно-практичні виміри буття людини" відноситься до різних аспектів

життя, які об'єднують духовність та практичність. Це може охоплювати широкий
спектр сфер, включаючи філософію, релігію, етику, освіту, мистецтво та інші аспекти
людського існування. Ось деякі ключові аспекти цих вимірів:

Духовність:
● Релігія та духовна віра: Це включає в себе віру в вищу силу або
надприродні принципи. Людина може шукати значення життя через віру в
Бога або інші духовні концепції.
● Особистий розвиток: Цей аспект передбачає самопізнання, розвиток
внутрішньої гармонії та вдосконалення духовних якостей, таких як любов,
милосердя та терпіння.
Практичність:
● Професійна діяльність: Це охоплює сферу праці та кар'єри, де людина
витрачає свій час і енергію на здійснення певних функцій для забезпечення
матеріальних потреб себе та своєї родини.
● Раціональне мислення: Вміння аналізувати ситуації, розв'язувати проблеми
та приймати обґрунтовані рішення, що враховують практичні обставини.
Інтеграція:
● Співвідношення духовності та практичності: Це вимагає узгодження
духовних цінностей з реальними викликами повсякденного життя. Людина
може шукати гармонію, вплітаючи свою духовність у всі сфери свого
існування.
● Суспільна відповідальність: Це включає в себе розуміння та виконання
обов'язків перед суспільством, а також прагнення допомагати іншим та
приносити користь громадськості.
Етика та Мораль:
 ● Поведінкові норми: Здійснення дій у відповідності з етичними принципами
та моральними стандартами, які можуть бути визначені як суспільними, так
і особистими.
● Сумісність з внутрішніми цінностями: Це важливий аспект, який полягає в
тому, щоб узгоджувати свої дії із власними переконаннями та духовними
цінностями, несучи відповідальність за свої вчинки.

Ці виміри створюють унікальний підхід до життя кожної людини, враховуючи її власні

досвід, переконання та бажання. Взаємодія цих аспектів може формувати глибокий і
багатогранний підхід до особистого розвитку та взаємодії з оточуючим світом.

73.Філософське розуміння економіки і виробництва

Філософія економіки — новітній напрям сучасної соціальної філософії.

Філософія економіки - різновид прикладного філософського знання про сутність

економіки як специфічної сфери суспільного життя, складної системи господарювання.

Філософія економіки - розгляд економіки з філософської точки зору, особливо

дослідження цінностей економічного фактора у зв'язку з культурою взагалі, а також
зв'язків між загальними світоглядними принципами й економічними теоріями якої-небудь
епохи.

"економіка" позначає сферу людської життєдіяльності, що забезпечує задоволення потреб людей

та суспільства шляхом створення і використання необхідних життєвих

Термін

«філософія економіки» вводить у вжиток італійський філософ Б. Кроче.

Він розглядає економічну сферу соціальної діяльності, як таку, що «почала розвиватися як

філософія одразу після усвідомлення своїх фактів як економічних».

Сутнісний вимір філософського дослідження економічної сфери соціального буття він

обґрунтовує крізь призму аналізу поняття «корисність» (utile). Такий аналіз сутності
економічних відносин у суспільстві сприяє формуванню концепції утилітаризму як основи
розподілу економічних благ.

Завдання філософії економіки.

● Філософія економіки покликана досліджувати та розв'язувати проблеми таких

сутнісних вимірів економічного життя суспільства, як власність, вартість, праця,
капітал тощо.
● Філософія економіки функціонує як сфера проблематизації методологічних засад
економічного знання та формування узагальненої системи економічних категорій.
● Сучасна філософія економіки розвивається по декількох напрямах: філософія
господарства, філософія бізнесу, філософія власності, філософія товару і грошей,
філософія економічної політики, господарська етика.
● Сучасна філософія економіки здійснює філософсько-методологічний аналіз основ
економіки та економічних категорій

Предмет філософії економіки.

"Філософія економіки" - це одна із складових соціальної філософії, це особлива сфера
знання про людину і суспільство, їх життя і господарську діяльність.

Філософію економіки можна назвати і економічною антропологією, оскільки це не просто

філософська інтерпретація економічного життя, але й знання про історичні долі людини і
світу, про цілі, сенси, прагнення людини як суб'єкта, що господарює і творить у світі.

Оскільки під поняттям "економіка" розуміється і наукова дисципліна, то "філософія

економіки" - це також і філософія економічної науки, її філософсько-метологічний аналіз.

Отже, предметом філософії економіки є - антропологічний та соціально-культурний

аспект економічної діяльності, а також методологічний аналіз економічного пізнання.

Основні галузі філософії економіки:

Економічна онтологія (розуміння об'єктивної природи економічного буття) визначає

ставлення людини, суспільної та індивідуальної свідомості до проблеми співвідношення
планового та ринкового ведення господарських справ.

Економічна гносеологія (пізнання сутності різновидів, функцій економіки) тісно

взаємодіє з філософсько-економічною прогнозологією і теорією економічної практики
(праксеологія).

Економічна культура . Проблема філософії економіки природно стосується і таких

розділів економічної діяльності людини, самостійних галузей економічного знання, як
менеджмент і маркетинг.

Філософія бізнесу. Це міркування стосується і маркетингу, певної філософії бізнесу,

відповідно до якої діяльність суб'єкта виробництва орієнтована на задоволення потреб
людини-споживача.

Філософія (аксіологія) грошей. Предметом філософського аналізу є не лише економіка,

господарювання, а й окремі її елементи, наприклад гроші.

Виробництво - це діяльність сукупна, суспільна, це єдність пізнавальної та практичної

діяльності. Ці характеристики виробництва передбачають їх розгляд як єдності
матеріальних і духовних знарядь виробничої діяльності, матеріального і духовного
способів освоєння природного та соціального.

Поняття "суспільне виробництво", якому К.Маркс надав велике значення, фіксує той факт,
що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь в
суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні
відносини, групи і інститути, а в кінцевому випадку суспільство і самих себе, свою власну
суспільну сутність.

Матеріальне виробництво - передусім це діяльність, спрямована на освоєння

навколишнього природного середовища. Провідну роль в системі матеріального
виробництва відігравали:

● аграрне виробництво;
● промислове виробництво;
● інформаційне виробництво.
Саме на третьому етапі розвитку виробництва відбулася зміна пріоритетів: виробництво
ідей, знань, інформації, тобто духовне виробництво виходить на перший план.

Головні процеси способу виробництва такі:

● безпосереднє виробництво;
● розподіл;
● обмін;
● споживання.

Кожна з цих частин відіграє певну роль у системі виробництва. Якщо є якісь вирішення у
хоча б одній ланці способу виробництва, це веде до спотворення способу життя людей у
суспільстві.

Марксисти перебільшували роль виробництва, деякі західні вчені - роль споживання. В

результаті вийшли два спотворені способи життя.

74.Власність як філософсько-економічна категорія

Виробничі відносини. Центральним їх моментом є відносини власності.

Власність – відносини між людьми, стосовно присвоєння ними матеріальних умов

суспільного виробництва.
Сенс, сутність і цінності власності вимірюються у родовому (природа), видовому
(вигляд), типовому (як одне відрізняється від іншого) і формоутворюючих (організація
і управління змістом) вимірах.

1. В родовому відношенні з філософської точки зору будь-яка власність є приватною,

така її природа. Приватне – (з давногрецької, інтимне, не відкрите для всіх, не
публічне). Словами приватна власність стверджується думка про те, що в системі
відношення людина-світ нічого нічийного немає.

2. В видовому відношенні є 2 прояви власності: особиста і суспільна. Особиста –

(визначення власності), що продиктовані інтересами особистості. Суспільна –
(визначення власності), які ґрунтуються на двох основних принципах: 1 спільне
обговорення проблем і прийняття рішень; 2 особиста відповідальність за виконання
прийнятих рішень.

3. В типовому: виробником і невиробником. Виробник – особа, що результати

виробничої діяльності спрямовує в соціальне русло (як особисте, так і суспільне).
Невиробник – результати праці використовує лише в власних інтересах.

4. В формоутворюючому: індивідуальна, особиста, колективна, акціонерна, державна,

корпоративна …

75.Капітал: філософсько-економічний зміст поняття

Капітал – це соціальна, розширено-самовідтворювальна на основі додаткової вартості
продуктивна сила суспільства.
Ця якість капіталу обумовлена ринково-конкурентним середовищем його обігу, яке
підштовхує його власників до створення найкращих умов для більш продуктивного
функціонування свого капіталу.

"Капітал” – сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, за

яких засоби праці, певні матеріальні блага, гроші, об’єкти інтелектуальної власності та
різні види цінних паперів тощо є знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої
неоплаченої праці

Осмислення поняття капіталу починається із визнання виняткового, у методологічному

аспекті, значення твердження К. Маркса, що капітал – це вартість, яка здатна приносити
додаткову вартість, що капітал – це економічна категорія, що відображає відносини
капіталістичного способу виробництва. "У капіталу одне єдине життєве прагнення –
прагнення збільшити свою вартість, створювати додаткову вартість, залучати своєю
додатковою вартістю, засобами виробництва, можливо більшу масу додаткової праці.
Капітал – це мертва праця, яка, як вампір, оживає лише тоді, коли вбирає живу працю і
живе тим повніше, чим більше живої праці він споживає"

К. Марксом структурний поділ капіталу на постійний і змінний, функціонування капіталу

у різноманітних формах. "Якщо ми залишимо в стороні речовий зміст товарного обігу,
обмін різноманітних споживчих вартостей, і будемо розглядати лише економічні форми,
що породжуються цим процесом, то ми знайдемо, що гроші являють собою його кінцевий
продукт. Цей останній продукт товарного обігу є першою формою появи капіталу"

Таким чином, капітал – одна з фундаментальних категорій, сутність якої наукова думка
з’ясовує протягом низки сторіч. Спочатку капітал розглядався як основне багатство,
майно.

Однак, з розвитком філософської та економічної думки це первісне абстрактне й

узагальнене поняття капіталу наповнилося конкретним змістом, що відповідає пануючій
парадигмі економічного аналізу розвитку суспільства. Ускладнення характеру
економічної діяльності в сучасних умовах вимагає нових горизонтів у методологічному
осмисленні поняття "капітал". Суть новизни полягає у тому, що категоризація цього
поняття на сьогодні вимагає знання не тільки економічних залежностей, а, насамперед,
знань про соціальну сферу, розуміння процесу формування нової ментальності людини
постіндустріального суспільства.

Якщо фізичний капітал є реально відчутним, оскільки втілюється в очевидні матеріальні

форми, то людський капітал є менш відчутним, але не меншовартісним по відношенню до
фізичного. Адже він в основному проявляється через знання і навички, які надбані
індивідом. Соціальний же капітал є взагалі не відображуваним органами чуття людини.

Соціальний капітал – це, насамперед, здатність індивідів розпоряджатися обмеженими

ресурсами на основі свого членства в соціальній структурі. Отже, беручи до уваги, що
"соціальний капітал не є суспільним благом, а скоріше особистим благом", можна
стверджувати, "що сучасна ринкова економіка буде увесь час створювати соціальний
капітал"

76.Багатство як соціокультурний феномен

Багатство є складним соціокультурним феноменом, який має багатогранне
значення. Воно може розглядатися як економічна категорія, соціальний
інститут, культурний символ тощо.

Поняття багатства

Багатство – це сукупність матеріальних і нематеріальних благ, які належать

індивіду, групі людей або суспільству в цілому.

Економічне поняття багатства пов'язане з обсягом матеріальних благ, які є у

власності людини або суспільства. Матеріальні блага можуть бути у вигляді
грошей, нерухомості, обладнання, сировини тощо.

Соціальне поняття багатства пов'язане з соціальним статусом людини або

групи людей. Багатство може бути джерелом влади, впливу, престижу тощо.

Культурне поняття багатства пов'язане з культурними цінностями, які є у

власності людини або суспільства. Культурні цінності можуть бути у вигляді
мистецтва, літератури, музики, науки тощо.

Функції багатства

Багатство виконує такі функції:

● Економічна функція – забезпечення матеріальних потреб людини або

суспільства.
● Соціальна функція – забезпечення соціального статусу людини або
групи людей.
● Культурна функція – забезпечення культурного розвитку людини або
суспільства.

Соціально-культурні аспекти багатства

Багатство є одним із найважливіших чинників соціальної нерівності. Багаті

люди мають більше можливостей для задоволення своїх потреб, отримання
освіти, доступу до медичних послуг тощо. Це може призводити до соціальної
напруженості та конфліктів.

Багатство також може мати негативний вплив на культуру. Наприклад,

надмірне накопичення багатства може призводити до марнотратства,
гедонізму тощо.
З іншого боку, багатство може сприяти культурному розвитку. Наприклад,
багаті люди можуть фінансувати культуру, мистецтво, науку тощо.

● Аристотель у своїй "Політиці" розглядає багатство як один із видів

добра, який може бути використаний як на благо, так і на зло. Він
стверджує, що багатство має бути розподілено справедливо, щоб усі
члени суспільства мали рівні можливості для досягнення щастя.
"Багатство - це одна з форм добра, але не єдина і не найвища. Воно
може бути використане як на благо, так і на зло. Якщо багатство не
використовується на благо, то воно може викликати злобу,
заздрість і соціальну напруженість". (Аристотель, "Політика")

● Томас Мор у своїй "Утопії" пропонує ідеальну модель суспільства, в

якому багатство розподілено справедливо і використовується на благо
всіх. У його утопії немає приватної власності, і всі люди мають рівні
можливості для задоволення своїх потреб.
"У нашій країні немає приватної власності, і всі речі належать усім.
Люди працюють не заради наживи, а заради задоволення своїх
потреб. У нашій країні немає бідності, і всі люди живуть у
достатку". (Томас Мор, "Утопія")

● Карл Маркс у своїй "Капіталі" розглядає багатство як продукт

суспільного виробництва. Він стверджує, що багатство створюється
робітниками, але привласнюється капіталістами. Маркс критикує
капіталізм за несправедливе розподіл багатства і за те, що воно
використовується на користь невеликої групи людей.
"Багатство - це продукт суспільного виробництва, але воно
привласнюється капіталістами. Робочі працюють, щоб створювати
багатство, але вони не отримують за це справедливу винагороду.
Капіталісти привласнюють надлишок вартості, створений
робітниками". (Карл Маркс, "Капітал")

77.Філософські основи бізнес-діяльності

Філософські основи бізнес-діяльності – це сукупність філософських ідей і

принципів, які визначають цілі, завдання, методи та засоби бізнесу.

Поняття філософських основ бізнес-діяльності

Філософські основи бізнес-діяльності включають такі елементи:

 ● Цінності – це те, що є важливим і цінним для бізнесу. Наприклад,
бізнес може цінувати прибуток, соціальну відповідальність, екологію
тощо.
● Мета – це те, чого прагне бізнес. Наприклад, мета бізнесу може бути в
тому, щоб максимізувати прибуток, задовольнити потреби клієнтів,
зробити світ кращим місцем тощо.
● Завдання – це те, що бізнес повинен робити, щоб досягти своєї мети.
Наприклад, завдання бізнесу можуть бути в тому, щоб виробляти
товари та послуги, продавати їх, конкурувати з іншими бізнесами
тощо.
● Методи – це те, як бізнес досягає своїх завдань. Наприклад, бізнес
може використовувати методи маркетингу, виробництва, управління
тощо.
● Засоби – це те, що бізнес використовує для досягнення своїх цілей.
Наприклад, бізнес може використовувати гроші, обладнання, персонал
тощо.

Функції філософських основ бізнес-діяльності

Філософські основи бізнес-діяльності виконують такі функції:

● Орієнтовна функція – філософські основи бізнесу визначають, в якому

напрямку буде розвиватися бізнес.
● Нормативна функція – філософські основи бізнесу встановлюють
норми і правила, яким має дотримуватися бізнес.
● Критична функція – філософські основи бізнесу дозволяють оцінювати
діяльність бізнесу з точки зору її відповідності певним цінностям і
принципам.

Соціальні аспекти бізнесу

Бізнес є важливою частиною суспільства. Він впливає на життя людей у

різних аспектах:

● Економічний аспект – бізнес створює робочі місця, виробляє товари та

послуги, забезпечує економічне зростання.
● Соціальний аспект – бізнес впливає на рівень життя людей, соціальну
структуру суспільства, соціальні відносини.
● Екологічний аспект – бізнес впливає на навколишнє середовище,
природні ресурси.

Філософські концепції бізнесу

Існує багато різних філософських концепцій бізнесу. До них належать такі:

 Класична філософія бізнесу – ця концепція розглядає бізнес як економічну
діяльність, яка спрямована на отримання прибутку.
Соціальна філософія бізнесу – ця концепція розглядає бізнес як
соціальний інститут, який має відповідати певним соціальним цінностям і
принципам.
Екологічна філософія бізнесу – ця концепція розглядає бізнес як фактор,
який впливає на навколишнє середовище, і вимагає від бізнесу
відповідати принципам сталого розвитку.
78.Політика як суспільне явище

Політика є одним із найважливіших явищ у суспільному житті. Вона

пов'язана з управлінням суспільством, розподілом влади та вирішенням
конфліктів.

Поняття політики

Політика – це діяльність, пов'язана з управлінням суспільством, розподілом

влади та вирішенням конфліктів.

Політика може розглядатися з різних аспектів:

● Соціальний аспект – політика пов'язана з відносинами між людьми,

соціальними групами, класами тощо.
● Економічний аспект – політика впливає на економічний розвиток
суспільства, розподіл ресурсів тощо.
● Юридичний аспект – політика пов'язана з законодавством, правами і
свободами людини тощо.
● Культурний аспект – політика впливає на культуру суспільства,
духовні цінності тощо.

Функції політики

Політика виконує такі функції:

● Управлінська функція – політика спрямована на управління

суспільством, забезпечення його функціонування і розвитку.
● Контрольна функція – політика здійснює контроль за діяльністю
суспільства, запобігає виникненню конфліктів і соціальної
напруженості.
● Регулююча функція – політика регулює відносини між людьми,
соціальними групами, класами тощо.
 ● Ідеологічна функція – політика формує ідеологію суспільства, визначає
його цінності і цілі.

Соціальні аспекти політики

Політика є важливою частиною суспільства. Вона впливає на життя людей у

різних аспектах:

● Політика впливає на рівень життя людей. Наприклад, економічна

політика може призводити до зростання або падіння добробуту
населення.
● Політика впливає на соціальну структуру суспільства. Наприклад,
соціальна політика може сприяти зниженню соціальної нерівності або,
навпаки, посилити її.
● Політика впливає на соціальні відносини. Наприклад, політичні
конфлікти можуть призводити до соціальної напруженості і навіть до
громадянської війни.

Філософські концепції політики

Існує багато різних філософських концепцій політики. До них належать такі:

● Реалістична концепція – ця концепція розглядає політику як боротьбу

за владу, яка не підпорядковується жодним моральним принципам.
● Ідеалістичну концепція – ця концепція розглядає політику як
діяльність, спрямовану на досягнення ідеального суспільства.
● Консервативну концепцію – ця концепція розглядає політику як
діяльність, спрямовану на збереження традиційних цінностей і
інститутів.
● Ліберальну концепцію – ця концепція розглядає політику як діяльність,
спрямовану на захист прав і свобод людини.

Цитати відомих філософів

Аристотель (384-322 до н.е.): "Політика – це наука про те, як управляти

державою".
Ніколя Макіавеллі (1469-1527): "Політика – це мистецтво можливого".
Іммануїл Кант (1724-1804): "Політика – це наука про те, як досягти миру".
Джон Локк (1632-1704): "Політика – це наука про те, як захистити права
людини".
 Карл Маркс (1818-1883): "Політика – це концентрація всіх суспільних
відносин".

79.Поняття політичної системи та її структура

Політична система – це сукупність взаємопов'язаних політичних інститутів,

норм, цінностей і відносин, які забезпечують управління суспільством,
розподіл влади та вирішення конфліктів.

Поняття політичної системи

Політична система включає в себе такі елементи:

● Політичні інститути – це організації та установи, які займаються

політичною діяльністю. До них належать:
○ Органи державної влади: парламент, уряд, суд.
○ Недержавні політичні організації: політичні партії, громадські
організації, рухи тощо.
● Політичні норми – це правила, які регулюють політичну діяльність. До
них належать:
○ Конституція.
○ Закони.
○ Моральні норми.
● Політичні цінності – це те, що є важливим і цінним для суспільства в
політичному аспекті. До них належать:
○ Свобода.
○ Рівність.
○ Справедливість.
● Політичні відносини – це взаємодії між політичними інститутами,
нормами та цінностями.

Структура політичної системи

Політичну систему можна розділити на такі структурні елементи:

● Інституційна структура – це сукупність політичних інститутів, які

здійснюють політичну діяльність.
● Нормативна структура – це сукупність політичних норм, які регулюють
політичну діяльність.
● Ціннісна структура – це сукупність політичних цінностей, які
визначають цілі і завдання політичної системи.
● Структура політичних відносин – це сукупність взаємодій між
політичними інститутами, нормами та цінностями.
Взаємозв'язок елементів політичної системи

Елементи політичної системи тісно взаємопов'язані між собою. Наприклад,

політичні інститути створюють політичні норми, які регулюють політичну
діяльність. Політичні норми, у свою чергу, визначають цілі і завдання
політичної системи. Політичні цінності визначають, що є важливим і цінним
для суспільства в політичному аспекті.

80.Поняття держави: філософські смисли

Поняття держави: філософські смисли

Держава – це один із найважливіших феноменів людської історії. Вона

виникла в ході розвитку людського суспільства і є його невід’ємною
частиною.

Філософія розглядає державу з різних аспектів, зокрема з таких:

● Онтологічний аспект – розглядає державу як об’єктивно існуюче

явище.
● Гносеологічний аспект – розглядає можливості пізнання держави.
● Аксіологічний аспект – розглядає цінності та ідеали, які лежать в
основі держави.
● Нормативний аспект – розглядає норми та правила, які регулюють
діяльність держави.
● Еволюційний аспект – розглядає розвиток держави в часі.

Онтологічний аспект

Держава розглядається як об’єктивно існуюче явище, яке має певні ознаки та

властивості. До таких ознак належать:

● Територія – це певна частина земної поверхні, на якій поширюється

влада держави.
● Населення – це люди, які проживають на території держави.
● Влада – це право і можливість приймати рішення, які є обов’язковими
для виконання всіма членами суспільства.

Гносеологічний аспект

Держава є складним і багатогранним явищем, тому її пізнання є непростою

завданням. Філософи виділяють такі підходи до пізнання держави:
● Описовий підхід – полягає в описі зовнішніх ознак і властивостей
держави.
● Аналітичний підхід – полягає в аналізі структури і функцій держави.
● Системний підхід – полягає в розгляді держави як системи, яка
складається з взаємопов’язаних елементів.

Аксіологічний аспект

Держава має певні цінності та ідеали, які визначають її природу і характер.

До таких цінностей і ідеалів належать:

● Свобода – це право і можливість людини самостійно визначати своє

життя.
● Рівність – це рівність усіх людей перед законом.
● Справедливість – це справедливий розподіл благ і обов’язків між
людьми.

Нормативний аспект

Держава регулює свою діяльність за допомогою норм і правил, які

називаються правом. Право визначає права і обов’язки людей, а також
порядок їх взаємодії.

Еволюційний аспект

Держава розвивається в часі, змінюючись під впливом різних факторів.

Філософи виділяють такі етапи розвитку держави:

● Первіснообщинний лад – це період, коли не існувало держави, а

суспільство було організовано за принципом родового самоврядування.
● Державний лад – це період, коли в суспільстві існує держава.

Філософські концепції держави

Існує багато різних філософських концепцій держави. До таких концепцій

належать:

● Консервативна концепція – розглядає державу як необхідний інститут,

який забезпечує порядок і стабільність у суспільстві.
● Ліберальна концепція – розглядає державу як інститут, який повинен
обмежувати свою діяльність, щоб не обмежувати права і свободи людини.
● Соціалістична концепція – розглядає державу як інструмент, який
повинен використовуватися для досягнення соціальної справедливості.
Висновок

Поняття держави є складним і багатогранним, яке має важливе значення для

філософії. Філософія розглядає державу з різних аспектів, зокрема з таких:
онтологічного, гносеологічного, аксіологічного, нормативного та
еволюційного. Крім того, філософія виділяє різні філософські концепції
держави, які відображають різні погляди на природу і роль держави в
суспільстві.

Цитати відомих філософів

Аристотель (384-322 до н.е.): “Держава – це не тільки сукупність людей, які

живуть на певній території, а й організація, яка забезпечує справедливість і
благо суспільства”.
Ніколя Макіавеллі (1469-1527): “Держава – це організація, яка забезпечує
захист своїх громадян від зовнішньої загрози і внутрішніх конфлікт

81.Громадянське суспільство і сучасна демократія

Словник “Філософія політики” визначає поняття “громадянське суспільство” як
“механізм соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого (особливо
родини), різноманітних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації.
Громадянське суспільство означає також цінності, відмінні від національних та
соціальних. Більше, ніж це роблять націоналізм чи соціалізм, громадянське
суспільство – деякі його форми – цінує плюралізм, самообмеження і самоосмислення.
Громадянське суспільство розуміють як місце соціальної дії, відносно автономної від
держави”.
Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його
головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними
суб’єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової
саморегуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez
faire, laissez passer! Адама Сміта – таким було головне гасло раннього капіталізму, яке
й досі використовується як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу. Проте це
не означало, що держава не відігравала жодної ролі в становленні громадянського
суспільства. Її функції полягали в творенні та впровадженні в життя законів, що були
втіленням загальної волі громадян, оберігали непорушність їхніх прав та свобод. У
цьому полягає одна з найважливіших цінностей громадянського суспільства –
автономія і саморегуляція громадянами їх життя. У ХVІІІ ст. поряд з економікою
з’явилась інша автономна сфера суспільного життя: сфера громадянського
неполітичного спілкування з власною громадською думкою. Усі справи, що
вважались об’єктом, громадської зацікавленості, було визнано і сферою
громадянської активності, в яку також не повинна втручатися держава. Приватне
життя остаточно відокремилося від громадського (публічного), а публічна сфера
поділилася на дві: політичну і громадянську (сферу відкритості) 6. З того часу існує
переконання, що саме регульована економіка і громадська думка є тими двома
шляхами, якими суспільство може дійти до деякої єдності поза межами політичних
структур. Таким чином, другою цінністю громадянського суспільства можна
визначити недоторканність приватності і право на активне виявлення і захист
приватних інтересів у публічній сфері. Окрім ствердження первинності й
автономності громадянського суспільства стосовно держави, значна увага в цей
період була приділена обґрунтуванню його моралі, етики та цивілізаційної ролі (слова
цивільний і цивілізований – одного кореня). Адам Фергюссон, зокрема, чітко
протиставив громадянське (цивільне) суспільство суспільствам диким і варварським, а
головну ознаку цивілізованості вбачав у повільному, але невпинному усуненні
насильства із взаємин між людьми7 . Саме звідси бере початок тенденція етизації
поняття “громадянське суспільство”, особливо в англійській соціальній філософії,
наголошення на ролі в ньому моральності, вихованості, повсякденної та політичної
культури. Третьою цінністю громадянського суспільства виступає, таким чином,
толерантність до іншої позиції та утвердження вищості соціальної різнорідності
(плюралізму). Нероздільність моралі і права як ще одну цінність громадянського
суспільства, яка повинна втілюватись у принципах правової держави, що створює
сприятливі умови для функціонування громадянського суспільства, обґрунтовували
німецькі філософи Іммануїл Кант та Г.В.-Ф. Гегель. Боготворячи державу як втілення
всезагальності, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Гегель усе ж таки вважав
ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за
кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних,
формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, реалізація яких робила
можливим функціонування громадянського суспільства. Його Гегель пов’язував зі
системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка
певним чином узгоджувала і регулювала їх задоволення. Елементами громадянського
суспільства, за Гегелем, є система потреб; система правових установ, що здійснює
судочинство; поліція та корпорації8 . Сучасні дослідники громадянського суспільства
найбільше цінують у спадщині німецького філософа те, що він звернув увагу на
складність та неоднозначність громадянського суспільства, вказав та притаманні йому
суперечності і, в певному сенсі, був провісником концепції плюралізму. З іншого
боку, його ідеї стають нині у пригоді тим, хто намагається окреслити нову модель
громадянського суспільства, яка відповідала б умовам і потребам держави загального
добробуту. Інститути такого суспільства, турбуючись покращанням добробуту
громадян, мусили б бути задіяні у певних формах зв’язків з урядом, поєднуючи
індивідуалістичні вартості з підходами, що притаманні м’яким формам
корпоративізму. Чи не найбільш актуальним для нашого часу з усіх творів цього
періоду є книга французького дослідника Алексіса де Токвіля “Демократія в
Америці”, що була написана у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв’язок (і в
певному розумінні тотожність) громадянського суспільства та демократії. Токвіль
започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що
акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських
асоціацій, зайнятих вирішенням повсякденних “малих” справ. Саме ці організації
формуюють “місцеві й особисті свободи”, створюють необхідне для демократії
активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а
також створюють ситуацію наявності “пильного громадського ока”, що повсякчас
слідкує за владою11. Така інтерпретації видається найбільш плідною під час розгляду
 громадянського суспільства як “стратегії переходу” до демократії в
посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних
функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити заборолом
проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру,
формувати сприятливе для демократії соціальне середовище). Отже, громадянське
суспільство – це, з одного боку, об’єктивно існуюча суспільна реальність, підсистема
суспільства як цілого, яка розвивається в політичному просторі і часі, має свої стадії
та географічно-територіальні різновиди. З іншого боку, – це теоретична абстракція,
“ідеальний тип”, за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше
осмислити суспільну систему під певним, специфічним для теорії громадянського
суспільства кутом зору. Отже, громадянське суспільство – це давня, але дуже
актуальна теоретична концепція, котра усе ще “володіє значним аналітичним,
нормативним і політичним потенціалом”.

82.Поняття політичної організації суспільства

Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як сукупність взаємозалежних
організацій. Воно організовується в усіх сферах життя. Політична система, що охоплює
політичну сферу й надає їй певної логічної завершеності зв'язків, характеризується також
системою організацій. Всі політичні організації функціонують автономно. Зростає їхня
диференціація. Однак це не означає, що вони існують самі по собі. Еволюція сучасного
розвитку становить двоєдиний процес: диференціацію і взаємозалежність політичних
інституцій і організацій. Усі вони у своїй сукупності взаємозв'язків створюють політичну
організацію суспільства.
Політична організація суспільства — це сукупність взаємозалежних і взаємовпливових
державних, партійних організацій, громадських об'єднань, що створені та діють з метою
формування і функціонування системи владарювання й упорядкованості політики або
мають вплив на неї.
Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма
організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної
системи суспільства в цілому. Держава і влада її —та вісь, на якій виникає, тримається і
функціонує політична система. Навколо держави формуються інші організаційні
структури. Поза зв'язком з державою вони не мають політичних властивостей. А тому
держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній
організації суспільства й у всій його політичній системі.
Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається
призначенням її в суспільстві. Вона виступає як:
> політична організація громадянського суспільства;
> носій влади в суспільстві;
> представник усього населення на даній географічній території;
> форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які
стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;
> джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;
> виразник загального інтересу;
> інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;
> творець загальних цілей у суспільстві;
> основний стабілізатор суспільного життя;
 > головний суб'єкт політичного суверенітету.
Отже, держава має складний механізм, а функціонування її багатогранне.
Усі ми живемо в державі, відчуваємо на собі її вплив, підкоряємося її владі, користуємося
послугами державних органів, тому, здавалося б, визначення держави для кожного має
бути простою справою. Однак політична література ще зі стародавніх часів наводить
безліч визначень держави. І це не випадково, оскільки держава — надзвичайно складне
політичне явище і вмістити в поняття таку багатоскладність надто важко.
Багатоваріантність визначення держави зумовлена також і тим, що, розвиваючись, вона
набуває нових рис і поглиблює зміст свого функціонування.
Так, ще за Арістотеля суспільне життя слугувало державі, а сама держава розглядалася як
об'єднання для управління суспільством. Благо держави було первісним стосовно блага
індивіда, людини, яка «за своєю природою є істота політична» (Арістотель).
Ідеї Арістотеля про державу приваблювали Н. Макіавеллі і Ж. Бодена. Н. Макіавеллі
розглядав державу як втілення сильної світської централізованої влади. Ж. Боден визначав
державу як правове управління багатьма сторонами життєдіяльності суспільства.
Визначення правового принципу держави і найважливішої ідеї — ідеї державного
суверенітету — було прогресивним явищем того часу.
Марксистсько-ленінська концепція держави спиралася на класове насильство, яке
розглядалося як сутність політичних і правових явищ. Політична ідеологія класового
насильства не була витвором марксової уяви. Відомо, що ще з давніх часів політична
думка розрізняє дві сторони держави — організоване насильство і загальне благо (те, що
нині називають суспільним, або загальним, благоденством). Абсолютизація однієї із
сторін підводила того чи іншого мислителя до теорії, згідно з якою с сутністю держави є
або насильство, або такий спосіб організації соціуму, який забезпечує загальне благо. На
основі цього формувалися або теорія насильства, або вчення про благе життя.
Марксистська теорія держави як органу насильства історично зрозуміла, оскільки вчення
про класову боротьбу як метатеорія уявлень про державу формувалося в період
становлення індустріального суспільства. В той час соціальна структура мала яскраво
виражений класовий характер. Класові антагонізми породжували революційні виступи
пролетаріату, а держава уособлювала й обстоювала інтереси переважно економічно
панівного класу.
Однак за умов індустріального суспільства марксистська «теорія насильства» непридатна
для аналізу державності. Це пояснюється тим, що сучасне суспільство є складною
соціальною структурою, де насильство дедалі більше відходить на задній план у
результаті звуження соціальних суперечностей, а на передній виступає загальносоціальна
діяльність держави. Навколо проблеми держави і суспільства й сьогодні у світовій
політології точаться гострі дискусії. За аналізом американських політологів Р.
Бенжаміната Р. Дюваля, склалося п'ять авторитетних концепцій держави:
1. Держава — це «діюча» або «владна» сила. Відповідно до цього вона приймає рішення і
робить політику в суспільстві.
2. Держава — це втілення певних «організаційних принципів», що надають структурної
узгодженості й цілісності різним інституціям управління. Це концепція держави як
організова ного цілого, структурно оформленого державного апарату.
3. Держава — втілення реально існуючих соціальних відносин, участі у здійсненні влади в
суспільстві з боку різних соціальних сил. Держава розглядається як втілення волі
правлячого класу.
 4. Держава — це система управління в суспільстві. Вона є втіленням законів як de jure,
так і de facto. Держава — це машина, яка усуває конфлікти, регулює соціальні відносини,
управляє суспільством.
5. Держава є втіленням домінантної системи ідей і нормативного порядку в суспільстві.
Держава і суспільство по суті нерозривні.
Сучасна загальна теорія держави, що склалася після Другої світової війни у Західній
Європі, розглядає засади державності в правах народів. Вона пов'язує поняття державної
влади з категорією прав людини, тобто основних дозаконотворчих і позазаконотворчих
вимог певного ступеня свободи, первинних відносно влади. Ці вимоги і права народів
визнано і зафіксовано в принципах і нормах міжнародного права.
З позицій міжнародного права держава є правовою формою організації і функціонування
політичної влади. Цей підхід змінює зміст усталеної теорії, згідно з якою держава
характеризувалася наявністю таких основних ознак: 1) народу (населення); 2) території; 3)
публічної державної влади, що спирається на матеріальні умови здійснення її.
Зміна змісту характеристик держави полягає насамперед у новому підході до розуміння
їх. Так, сучасна теорія ознак держави:
1. Субстанціональний елемент держави: наявність народу як етнічної спільноти, що
політично визначається. Будь-який етнос, що усвідомлює себе як історична на цій
території нація, має право створити свою суверенну або автономну організацію публічної
влади. Це право визнається міжнародним правом.
2. Територіальний елемент держави: наявність країни, географічного середовища, з яким
історично пов'язана нація як суб'єкт права на політичне самовизначення. Ця територія є
для нації батьківщиною. Право на батьківщину є первинним щодо інших чинників, що
визначають кордони території, на якій відбувається політичне самовизначення нації.
3. Інституційний елемент: держава є головним суб'єктом політичної влади і політичних
відносин. Вона є головний інсти-туціональний, організаційний елемент політичних
взаємовідносин, найбільш організована політична форма суспільства. Держава —
організація публічної політичної влади, обмежена правами людини. Інакше кажучи,
держава є інституція, що покликана забезпечити вільне спільне політичне, економічне й
духовне буття людей. Якщо держава не тоталітарна, вона має уособлювати загальну волю,
а не інтереси і потреби окремої соціальної групи, запобігати конфліктам, а якщо вони
виникли, розв'язувати їх на основі консенсусу.
Зауважимо, що згідно із загальною теорією держави організація політичної влади, яка
відкрито зневажає, нехтує правами людини (наприклад, не визнає права на життя,
свободу, недоторканність особи, здійснює терор проти народу своєї країни), не є
державою в сучасному розумінні цього поняття.

83.Філософське розуміння ідеології

Ідеологія – (від гр. idea – ідея і logos – вчення) – це сукупність суспільних ідей, теорій і
поглядів, які відображають соціально-економічні умови життя людей з позицій певної
соціальної спільності, а також програми із закріплення або зміни існуючих суспільних
відносин. Ідеологія виступає як теоретично систематизована свідомість окремої соціальної
групи чи суспільства в цілому.
Ідеологія – складне духовне утворення, яке включає певну теоретичну основу, а також
програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що випливають з цієї
теоретичної основи. Вона тісно пов'язана із суспільною психологією. Але це вищий рівень
суспільної свідомості, який є систематизованим, теоретично обґрунтованим духовним
відображенням корінних інтересів певного соціального суб'єкта. По-перше, якщо
суспільна психологія формується в процесі повсякденного практичного життя, то
ідеологія не виникає з повсякденної діяльності людей, а створюється ідеологами,
соціальними мислителями, політиками. По-друге, складовою суспільної психології є
почуття і настрої людей, емоційне ставлення соціального суб'єкта (особистості чи
соціальної групи) до певного явища суспільного життя. Ідеологія ж завжди виражається у
формі ідей, концепцій, теорій тощо.
Будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільноти, має певні інтереси, вона
завжди сприймає явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні
відображають істинний стан справ, тоді знання, погляди, ідеї будуть об'єктивними за
змістом. Але в суспільстві існують різні соціальні суб'єкти з різними інтересами. Тому не
може бути єдиної ідеології. Ідеологічні концепції суперечать одна одній, спостерігається
боротьба між ними. Носії ідеологій прагнуть нав'язати свої погляди, ідеї, теорії іншим
соціальним групам. Утопічний вигляд поки що мають твердження про можливість
формування такої ідеології, яка б відображала інтереси всього суспільства, всіх
соціальних груп у цілому.
Ідеологія визначається соціально-економічними умовами життя людей, суспільним
буттям, що формує певні суспільні інтереси, які є, як уже говорилося, основою
ідеологічного відображення дійсності. Ідеологія виступає у формах політичних, правових,
релігійних, естетичних і філософських поглядів.
Однак ідеологія щодо суспільного буття має і відносну самостійність. Економіка лише в
кінцевому вигляді визначає ідеологію. Відносна самостійність ідеології проявляється в
тому, що кожна нова ідеологічна система, яка по суті є відображенням суспільного буття,
за формою виступає як продовження попереднього розвитку думки, залежить від
накопиченого раніше запасу знань та уявлень. Ідеологія здатна впливати на всі аспекти
суспільного життя, в тому числі на матеріальну основу, що породила її.
Наслідком наявності такої риси ідеології, як її відносна самостійність, є надзвичайно
важлива роль ідеології в суспільному житті. Ідеологія здійснює величезний вплив на
суспільне буття, на все життя і розвиток суспільства. Усвідомлення інтересів суспільства є
необхідною умовою розв'язання завдань суспільства, що виникають перед ним.
Ідеї, погляди, теорії, що потребують своєї реалізації, втілюються у розробці відповідних
планів. Останні виступають як керівництво до реальних дій. У свою чергу, реальні,
конкретні плани є необхідною основою формування суспільних відносин, виховання
певного світогляду, моральних, естетичних якольністю перетворення природи, і як вищий
прояв людського буття, пов'язаний передусістей людини, розв'язання тих нових
фундаментальних соціальних завдань, які формує ідеологія. Ідеологія, яка оволодіває
людьми, відображаючи їхні інтереси, стає могутньою силою в суспільному житті.

84.Поняття культури
Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура
тлумачиться і як штучне, породжене людською діям з людським духом. Саме від
просвітників XVIII ст. йде протиставлення "культура - натура", тобто "культура -
природа". Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури
людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали
тоді освіченістю.
Наприкінці XIX - у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на
людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної
самореалізації людини, вираження її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб
освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток
людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що
відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин,
культуру у найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику
людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в
людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти.
До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну
;
ціннісну
, ;
теологічну, пов'язану з
релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської
діяльності.
Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до
загального, всеохопного розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко
проглядаються три основних підходи.
Емпіричний, описовий підхід, згідно з яким культура є сукупністю, результатом всієї
людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат.
Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється у статичному вигляді - у
вигляді певного "набору" речей та цінностей, застиглих продуктів людської
життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна й духовна сфера культури, про
що йтиметься далі.
Аксеологічний, тобто оцінний підхід, за якого "культурність" і "некультурність", отже, і
рівень культурності, оцінюється порівнянням з певним еталоном. За такого підходу
оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх
останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного
середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і
будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все
пізнається у порівнянні) й оцінювати.
Діяльнісний підхідрозглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності,
"позабіологічний" за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим
способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння
культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов'язане перш за все з
тим, що він не відкидає два попередніх - описовий та оцінний, а включає в себе їх
раціональний зміст.

, ,
розвитку, втілюються у повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її
соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.
У вужчому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює
систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації,
які забезпечують означені процеси: школи, вищі навчальні заклади, музеї, театри,
бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.
Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини,
рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку
фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо.
Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується
через усебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.
Таким чином, культура - це художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення
та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість та
вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах
суспільного життя.
Усе ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Такого
роду явища, відносини, процеси, поведінку називають "антикультурою". Вона є проявом і
результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від
загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що
базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству,
брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативну оцінку, розглядають їх
як антицінності, антикультуру.

85.Глобалізація і культура
Глобальна соціальна реальність розмиває межі національних культур. В зв’язку з цим
теоретики глобалізації розглядають питання о тенденції і інтенції процесу глобалізації у
відношенні конкретних культур: чи призведе прогресуюча гомогенізація культур до їх
сплаву в єдиному котлі «глобальної культури», чи не зникнуть деякі культури, а зміниться
тільки контекст їх існування?
Останнім часом значна увага дослідників сконцентрована на вивченні культурного
аспекту глобалізаційних процесів. Більшість західних соціологів і політологів трактують
процес глобалізації позитивно й оптимістично, вважаючи, що він веде до консолідації,
подоланні конфліктів, соціальної стабільності.
Під поняттям «культурна глобалізація» ми розуміємо активізацію культурних
взаємозв’язків у світі, інтеграцію культур, що призводить до виникнення глобальної
масової культури. Означену проблему досліджували Т. Адорно, Д. Белл , М. Маклюен , О.
Гофман, Т. Кшишот , О. Гриценко , А. Данилюк, І. Дзюба, Н. Колосова, В. Шейко , В.
Шапко та інші науковці. Вони по різному оцінюють роль масової культури в сучасному
суспільстві. Наприклад, В.Шапко відзначає позитивність масової культури, вважаючи її
засобом масової психотерапії, що виконує в суспільстві складні функції адаптації людей
до соціокультурних змін. Натомість, чимало українських та зарубіжних науковців,
культурологів, громадських діячів занепокоєні домінуванням масової культури у
суспільстві та її впливам на світогляд людей, зокрема дітей та молоді.
Культурна глобалізація означає залучення великої частини людства в єдину відкриту
систему суспільно-політичних, економічних і культурних зв’язків на основі модерних
засобів інформатики і телекомунікацій . Культурна глобалізація – це новий етап
інтеграційних процесів у світі, її процеси стосуються всіх сфер життя суспільства – від
економіки і політики до культури і мистецтва. Культурній глобалізації передбачено стати
одним з найважливіших факторів, який буде визначати умови розвитку духовного життя у
ХХІ столітті.
Сучасна соціокультурна глобалізація полягає передусім у формуванні нового
соціокультурного поля, яке формується під впливом наступних факторів: по-перше, це
зміна світосприйняття у споживача культури; по-друге, формування нових наук, що
змінюють сучасну наукову парадигму; по-третє, глобалізація суспільного життя і від’ємна
на неї реакція значних мас населення; по-четверте, наростання соціальної апатії у частини
населення, що стало наслідком неприйняття стереотипів у розвитку культури, і
виникнення почуття власної неповноцінності.
Сучасна соціокультурна глобалізація суспільства – це, на жаль і передусім, уніфікація
цінностей і знецінення національно-культурної ідентифікації особистості. З огляду на таки
чинники, сформувалась категорія людей, так званих «громадян світу», які не
ідентифікують себе за культурно-соціальними критеріями як частину певного
національного культурного об’єднання.
Сучасний етап соціокультурної глобалізації характеризується формуванням нових наук.
До них можна віднести тотальну інформатизацію та комп’ютеризацію суспільства,
утворення філософії постмодерністської людини та інше. Ці науки, чи то пак, елементи
соціокультурного поля людини, неможливі без існування глобальних інформаційних
зв’язків. Суспільство, під впливом глобалізації, поступово дисоціює на еліту і масового
споживача. Крім того, серед населення поширюється негативне відношення до
глобалізації як явища. Поступово наростає соціальна апатія через неприйняття
стереотипів соціального і культурного розвитку.
Варто акцентувати увагу на позитивних рисах культурної глобалізації: по-перше, це
зростання доступності загальнокультурних цінностей; по-друге, культурна консолідація,
що, однак, може бути і негативним фактором; по-третє, подолання глобальних світових
культурних протиріч і протистоянь.
На жаль культурна глобалізація має низку негативних чинників, серед яких варто
виділити: де ідентифікацію особистості; уніфікацію цінностей, зростання впливу масової
культури; насадження чужої для багатьох культурної ідеології; породження внутрішніх
конфліктів та диференціації між різними соціальними та культурними утвореннями тощо;
культурне зубожіння значних мас населення; усунення розмаїття культур, створення
культури одного зразка.
На закінчення можна дійти висновку, що сучасні соціологи, філософи, антропологи, які
досліджують зміст і тенденції процесу глобалізації, перш за все приділяють увагу
проблематики того, як зміниться культурна ідентичність, як національні, соціальні рухи,
туризм, міграція, міжетнічні та міжкультурні контакти між суспільствами призводять до
формування нових транслокальних ідентичностей .

86.Національна ідентичність та загальнолюдські інтереси

Національна ідентичність – це відчуття належності людини до певної нації. Слово пішло
від пізньолатинського identitas («однаковість») або ж від idem («однаковий»).

Національна ідентичність:

1. Здебільшого розглядається як сукупність культурних, історичних, мовних та

соціальних аспектів, які визначають особливості ідентифікації окремої нації.
Філософи вивчають, як національна ідентичність впливає на свідомість, вірування
та самовизначення особистості.
2. Міжкультурний підхід: Деякі філософські концепції, наприклад, космополітизм,
висувають ідею важливості взаєморозуміння та терпимості між національностями.
3. Критика націоналізму: Філософи можуть аналізувати явище націоналізму,
обговорюючи, наскільки воно може бути конструктивним чи деструктивним для
суспільства.

Загальнолюдські інтереси:

1. Космополітизм: Філософські течії, такі як космополітизм, вважають, що існують

загальнолюдські цінності та інтереси, які переважають національні різниці.
 2. Етика глобалізації: Філософи можуть обговорювати етичні виміри глобалізації та
пошуку балансу між національними інтересами та загальнолюдськими потребами.
3. Гуманітарна філософія: Аспекти солідарності, соціальної справедливості та
людської гідності розглядаються у філософії як загальнолюдські цінності.

87.Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язання

Сам термін «глобальні проблеми» увійшов до міжнародного лексикону в другій
половині 60-х рр. ХХ ст. Він походить від латинського «глобус» – тобто Земля. За своїм
характером глобальні проблеми сучасності є різними: від загрози ядерної війни до
екологічної катастрофи, від зростаючого розколу світу на «багаті» та «бідні» країни і
народи до перспективи виснаження традиційних і необхідності пошуку нових джерел
енергії.

Отже, мають місце три групи глобальних проблем сучасності: загальносвітові глобальні
проблеми, загальнопланетарні глобальні проблеми, загальнолюдські глобальні проблеми.

Перша група глобальних проблем виростає з відносин між основними соціальними

спільнотами сучасного людства (суспільно-економічними системами та їх складовими:
державами, класами, націями), тобто система «суспільство – суспільство»; друга – з
відносин «людина – природа»; третя – з відносин «людина – суспільство».

В основі такого підходу до типології лежить методологія паралельного вивчення двох

ліній відносин, що визначають усю життєдіяльність людей. Кожна з них складається з
певної кількості типів глобальних проблем, які, у свою чергу, включають конкретні
різновиди однотипних глобальних проблем.

Перша група глобальних проблем пов’язана з перебудовою міжнародних відносин

згідно з вимогами подальшого прогресу людства. Їх можна виділити під назвою
«загальносвітові глобальні проблеми», або «інтерсоціальні проблеми». Ця група включає
чотири типи глобальних проблем.

По-перше, це проблема запобігання світовій війні, що загрожує загибеллю цивілізації і

самому існуванню життя на планеті. Вона передбачає спектр дочірніх проблем:
приборкання гонки озброєнь, заборона нових систем зброї, роззброєння, установлення
без’ядерних зон, заходів довіри тощо.

По-друге, це проблема встановлення нового економічного міжнародного порядку на

принципах рівноправного і взаємовигідного співробітництва для усунення відставання
слабкорозвинених країн. Тут також є декілька окремих проблем: подолання технологічної
залежності країн, що розвиваються, від розвинених держав Заходу; перебудови
міжнародних економічних відносин та ін.

По-третє, це проблема боротьби за прогресивні форми економічної інтеграції та

інтернаціоналізації для поглиблення міжнародного поділу праці і вирівнювання рівнів
соціально-економічного розвитку країн земної кулі. Зі складових її окремих проблем
можна виділити питання про ліквідацію існуючих диспропорцій у світовій торгівлі та
обмежень несправедливого характеру в міжнародному економічному обміні.

По-четверте, це проблема управління науково-технічним розвитком, його

гуманістичною спрямованістю на глобальному рівні.
 Другу групу глобальних проблем сучасності становлять проблеми оптимізації,
гармонізації та гуманізації ставлення суспільства до природи з метою збереження та
примноження ресурсного потенціалу людства. Їх можна визначити, наприклад, як
«загальнопланетарні глобальні проблеми» і виділити вісім типів:

● проблема запобігання стихійним лихам антропогенного або змішаного походження

(ерозія ґрунту, опустелювання тощо);
● проблема раціонального та економічного використання природно-сировинних
ресурсів;
● демографічна проблема;
● продовольча проблема;
● проблема оптимального господарського використання необжитих територій;
● проблема попередження енергетичної кризи;
● проблема захисту та механізмів його самовідтворення
● проблема освоєння багатств Світового океану, освоєння використання космосу в
мирних цілях.

Третя група глобальних проблем відображає процеси гуманізації відносин суспільства

та особистості, питань звільнення та різнобічного розвитку останньої, гарантій її кращого
майбутнього. Ці проблеми, зокрема, можна йменувати «загальнолюдськими» глобальними
проблемами. До їх числа слід віднести:

● проблему ліквідації антигуманних тенденцій у використанні науки і техніки;

усунення перешкод на шляху всебічного і планомірного розгортання науково-
технічного прогресу в інтересах людини;
● проблему викорінення епідемічних захворювань, хвороб цивілізації;
● проблему подолання негативних тенденцій урбанізації;
● проблему ліквідації неписьменності та розвитку освіти, тобто динамічного
множення інтелектуального потенціалу людської діяльності;
● проблему гарантій прав людини, перш за все права на життя, на існування в
здоровому середовищі.

У контексті виживання із глобальних проблем сучасності виникає необхідність у

неординарних політичних рішеннях та акціях, узгоджених із можливостями біосфери. Це
може включати створення всесвітнього економічного механізму та перебудову способу
життя для відповіді на нові виклики. Такий перехід може призвести до більш суворого,
брутального та економічно обмеженого способу життя, що вимагатиме обмежень
особистості на користь суспільної необхідності. Також передбачається зміна відносин
власності. Необхідно зазначити, що тотальна відмова від благ сучасної цивілізації є
непрактичною, і жорстка система заборон, ймовірно, не допоможе вирішити кризу. Для
реального виходу із ситуації необхідні глибокі духовні та матеріальні зміни всередині
суспільства, які забезпечать реальний вихід із кризи. Процеси цієї перебудови можуть
бути важкими, але вони передбачають свідому підпорядкованість індивідів суспільним
потребам та новим моральним принципам. Таким чином, необхідно переосмислити
цінності та змінити життєві підходи, зміщуючи акценти із засобів життя на цілі життя.
Великі випробування можуть призвести до перетворень не тільки в бутті, але й у
духовному плані. Якщо такі випробування будуть успішно пройдені, "глобальна
катастрофа" може обернутися не загибеллю, а сходженням на новий щабель розвитку для
світової спільноти. Однак ключовим питанням залишається, чи буде світова спільнота
здатна використати цю можливість для збереження себе і життя на планеті.

Отже, для оптимального розв’язання глобальних проблем сучасного етапу суспільного

розвитку необхідні дві групи передумов: науково-технічні та соціально-політичні. Зміст
перших полягає в забезпеченні науково-технічного прогресу в межах, необхідних для
регулювання природних процесів; других – у створенні таких соціально-політичних умов,
які дадуть можливість практично розв’язувати глобальні проблеми.

88.Сучасні трансформації культури

Сучасні трансформації культури у філософії відображають складні та швидкі зміни в
суспільстві та його ціннісних орієнтаціях. Декілька ключових аспектів цих трансформацій
включають:

1. Глобалізація та Культурний Плюралізм:

○ Характеристика: Зростання взаємозалежності та обміну між різними
культурами у світі.
○ Вплив на філософію: Філософія стикається з викликами, пов'язаними з
розумінням та взаємодією між різноманітними культурними підходами.
2. Технологічна Революція:
○ Характеристика: Зміни у технологічному ландшафті, особливо в
інформаційних та комунікаційних технологіях.
○ Вплив на філософію: З'явлення нових питань щодо етики та впливу
технологій на культуру, а також нові можливості для висловлення та
поширення філософських ідей.
3. Постмодернізм та Релятивізм:
○ Характеристика: Скептицизм щодо універсальних істин та настанов,
підкреслення різноманітності та контекстуальності.
○ Вплив на філософію: Філософія почала розглядати культуру як поле
невизначеності, де різні інтерпретації можуть існувати паралельно.
4. Інтеркультурна Філософія:
○ Характеристика: Зосередження на вивченні та взаємодії різних культурних
філософських традицій.
○ Вплив на філософію: Зростання інтересу до філософії різних регіонів світу,
а також створення нових підходів, які поєднують різні культурні контексти.
5. Феміністична та Постколоніальна Критика:
○ Характеристика: Аналіз культурних явищ через призму гендеру та
постколоніальних взаємин.
○ Вплив на філософію: Відкриття нових шляхів для розуміння культури,
зосередження на взаємодії влади, ідентичності та культурного спадку.

Ці трансформації вказують на розширення філософського обгрунтування ролі культури у

сучасному світі та визначення нових викликів і можливостей для філософії.

89.Масова та елітарна культура

Масова культура - це сукупність культурних виявів, що спрямована на широкі верстви
населення, є загальнодоступною та призначеною для широкого кола людей.

Особливості:

· Розповсюдженість: Широкий охоплюючий характер, доступність для масової

аудиторії.
 · Комерціалізація: З часом може підпадати під вплив комерції та ринкових вимог.

· Елементи поп-культури: Масова культура часто включає елементи популярної

культури, розважальних форматів, які приваблюють велику аудиторію.

Елітарна культура - це культурні прояви та цінності, спрямовані на вузький верхній шар

суспільства або еліту.

Особливості:

· Ексклюзивність: Наділення елітарної культури особливою цінністю, що може

виникати з історичної традиції, вишуканості чи вищого статусу.

· Спрямованість: Зазвичай представляє собою висококультурні форми мистецтва,

літератури, філософії, до яких має доступ обмежений кількісно та кваліфікаційно
обмежений шар суспільства.

Обидві форми культури грають важливу роль в суспільстві. Масова культура забезпечує
загальнодоступний культурний досвід та інтеграцію, тоді як елітарна культура зберігає
вишуканість, глибину та традиції. Взаємодія між ними визначає культурний ландшафт
конкретного суспільства.

Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на «культуру усіх» і

«культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали
культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі
загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною
культурою «грамотних» людей і фольклорною (народною, етнічною культурою). В XX
столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.

Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої

частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає
образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків
суспільства.

Об’єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно важкий

зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і вимагають для свого
розуміння певних розумових зусиль і відповідного рівня знань.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття,

спрощенність, розважальність. Її світ багатоликий: пригодницька і детективна література,
любовна лірика, кінематографія з бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-музика
рок, реп, реггі, популярні очерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи,
зразки техніки, магазини, сенсаційні новини, реклама, спорт, містика… Масова культура
не вимагає від людини ні знань, ні роздумів — навпаки, під її впливом вона деградує, бо її
знання спираються на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається
до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що
сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем» (чаклунство, астрологія,
гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, більшовистські утопії).
 У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й
бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому
відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до
існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання
підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з
коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця XX ст. друга
тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати про зростання мідкультури —
культури середнього рівня. Проте розрізнення між масовою та елітарною культурою так
само залишається гострою проблемою.

Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів масової комунікації – газет,

популярних часописів, радіо, грамзапису, кінематографу, телебачення, магнітної і
відеомагнітного запису. Завдяки цим засобам на ринок хлинули численні бойовики,
«мильні опери» і бестселери. Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку,
вони призвели до демократизації культури, відкривши до неї доступ широкої аудиторії.

З іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації обумовила використання

ряду прийомів, що знижують її творчий потенціал, що опошлюють високу культуру.
Індивідуальна культура – міра соціальності людини. Яка людина, така і її культура. Вона
характеризується в поняттях рівня культури, її наявності або відсутності. Індивідуальна
культура може мати більш-менш системний характер, але може бути і «мозаїчною», що
складається під впливом безлічі випадкових розрізнених чинників. Людина – не тільки
витвір, але і творець культури. Вона культурна, оскільки освоює і реалізує вищі цінності
суспільства, перетворює їх у своє внутрішньо духовне надбання. Про людину можна
судити не тому, які в неї судження про культуру, а тому, як вона реалізує ці уявлення.

90.Поняття міжкультурної комунікації та її форми

Міжкультурна комунікація - це обмін інформацією, ідеями та цінностями між
представниками різних культур. Це обмін інформацією, почуттями, думками
представників різних культур.У філософії це поняття розглядається як ключовий
аспект розуміння та взаємодії між культурними групами. Міжкультурна
комунікація враховує вплив культурних різниць на сприйняття,
взаєморозуміння та взаємодію між людьми.
Форми міжкультурної комунікації у філософії можуть бути різноманітними:

1. Діалог між культурами:

· Опис: Активний обмін ідеями та поглядами між представниками

різних культур з метою розширення розуміння та сприяння гармонійній
спільності.

· Філософський аспект: Аналіз різниць у світоглядах та цінностях для

досягнення більшого розуміння інших культур.

2. Філософська антропологія:
 · Опис: Вивчення впливу культурних чинників на формування
світогляду та ідентичності людини.

· Філософський аспект: Розглядання, як культурні фактори

впливають на спосіб мислення та існування людини.

3. Пізнавальна толерантність:

· Опис: Прийняття та повага до різниць у світоглядах та культурних

особливостей.

· Філософський аспект: Розгляд важливості взаємоповаги та

відкриття для різноманітності в процесі міжкультурної комунікації.

4. Етика взаємодії:

· Опис: Розгляд питань етики та моралі у контексті культурно

зумовленої взаємодії.

· Філософський аспект: Розвиток етичних стандартів для сприяння

взаєморозумінню та уникнення конфліктів між культурами.

5. Культурна рецепція:

· Опис: Осмислення та взаємодія з іншими культурами через вивчення

їх мистецтва, філософії, літератури тощо.

· Філософський аспект: Розуміння культур через їх творчі вираження

для поглиблення взаєморозуміння.

Міжкультурна комунікація у філософії покликана розкрити та зрозуміти культурні

особливості, щоб сприяти гармонійному співіснуванню різних груп у сучасному світі.