№ Тема 1.

Філософія як теоретична форма самосвідомості людини

План:
1. Філософія, її виникнення і значення у системі духовної культури людства.

Термін “філософія”, як і багато інших філософських термінів, грецького походження і

позначає найчастіше “любов до мудрості”. Але перш ніж говорити про мудрість,
безпосередньо про філософію, слід обговорити взагалі способи освоєння світу людиною, а
також загальне поняття, що виражає відношення людини до світу, – поняття світогляду.
Такий підхід має сенс ще і тому, що філософія – лише одна з форм (видів) світогляду,
причому історично не перша.
Існує принаймні три способи освоєння світу людиною. Перший – це практичне освоєння
світу, наприклад, у процесі трудової діяльності. Другий – це теоретичне (наприклад,
математичні чи логічні міркування) і духовне (наприклад, осмислення Бога) освоєння світу.
Третій – це ду- ховно-практичне освоєння світу людиною. Світогляд – це саме
духовнопрактичне освоєння світу.
Наш час постійно демонструє зростання динаміки соціального життя, часто-густо жахаючи
тими глибинними змінами, яким підлягають економіка, політика, культура. Давня спроба
вирішити одвічні питання, які визначив Е. Кант: “Що я можу знати? Що я повинен робити?
На що я можу сподіватися?” – зараз перейшли в більш конкретну царину: як взагалі людині
сьогодні вижити? Мета – створити на Землі “загальнолюдський дім”, де кожен знайде гідне
місце під сонцем, де доля кожного стане турботою всіх, – якщо й не знімається людством як
проблема, то, все ж таки, без глибокого осмислення питань, пов’язаних з місцем людини у
світі, її відносинами з іншими людьми, виглядає утопічною.
Роль філософії, особливо для студентської молоді, важко переоцінити, бо шукати істину у
лабіринтах нових суспільних процесів, збагнути зміст свого існування без духовного
стержня не можна. І в цьому сенсі правий Аристотель, що філософія є одночасно
найбезкориснішою та найпрекраснішою наукою: вона не потрібна в розумінні
вузькоутилітарному, прагматичному, вона не може замінити жодної конкретної науки, але
вона залучає до духовних цінностей, до розуміння сенсу життя та щастя.
Філософія є особливою духовною формою, відмінною від науки. Її функціональною
особливістю є задоволення світоглядних запитів людини, які не можуть бути уніфіковані і
запропоновані у формалізованому вигляді (подібно до наукових вимірів дійсності). Саме
багатоманітність людських осмислень дійсності породжує поліфонію філософських роздумів
і розумінь самої філософії. Навіщо філософія, яка є хиткою і непослідовною у своїх
роздумах, яка має у собі більше сумнівів, невпевненості, здатна заперечувати те, що
збиралась стверджувати, постійно шукає відповіді і не завжди їх знаходить, потрібна
людині? Чи не доцільно відмовитися від цієї суперечливої і чітко не окресленої пізнавальної
форми, що постійно сіє духовне сум’яття? Такі наміри в історії розвитку філософії постійно
були присутні. Від державних заборон до спроб перетворити філософію в політичну
доктрину, ідеологію та інші невластиві їй способи духовності. Але всупереч тому, що
філософію лають і постійно заперечують її існування, дві з половиною тисячі років вона
продовжує існувати і є невід’ємною рисою духовної культури людства.
Людство завжди прагнуло і прагнутиме мудрості. Філософія – це така любов до мудрості,
яка спонукає людину з її загострено совісним ставленням до світу шукати і знаходити
відповіді на головні питання свого буття.
Отже, філософія як любов до мудрості є реалізацією повноти життя людини, вона об’єднує
цінності істини, краси і добра.
Для осмислення “вищих”, актуалізуючих потреб потрібна філософська точка зору. Однак,
хоча філософія й аналізує “вищі” потреби, це не означає, що їх необхідне вивчення
приводить до самореалізації, творчості тощо. Філософія саме і допомагає цьому,
пропонуючи людині ідеал самоактуалізації або те, що американські філософи та психологи
називають ідеалом повнофункціональної особистості. Для того, щоб зрозуміти, як філософія
може сприяти її реалізації, потрібно розглянути основні характеристики
повнофункціональної особи як такої, що здатна до самоздійснення, самоактуалізації.
Перша ознака повнофункціональної особистості – здатність до самостійного мислення. Вона
може формувати власні переконання. Вона самостійна й незалежна, оскільки не поступає
залежно від того, що в ній запрограмовано або що від неї очікують інші.
Інша важлива характеристика – це глибока самосвідомість, вміст якої тісно пов’язаний з
розвитком філософського погляду на світ, на себе. Філософія закликає до постійного
випробування, позбавлення ілюзій, рефлексивної переоцінки базових інтелектуальних
передумов життя.
Наступна риса повнофункціональної особистості– це гнучкість. Кардинальні жорсткі зміни,
брак сталості у світі людського буття здатні зламати лише людину з жорсткими
переконаннями, але не в змозі розхитати особу, здатну до самоактуалізації.
Повнофункціональна, філософськи вихована людина, здатна до постійного самоконтролю,
до самоперебудови, може витлумачувати, враховувати й оцінювати впливи змін зовнішнього
світу, адекватно реагуючи на них закономірними і гнучкими змінами власного внутрішнього
єства. Така людина стає сильною, здатною постійно відновлюватись, бути стійкою перед
лицем безладдя, невизначеності й хаосу. Адже філософія з початку свого існування якраз і
подає світ у його перспективі, малює загальну картину дійсності, в якій є місце надії, вірі,
любові, що тільки й здатні утримати людину над прірвою небуття.
Важлива характеристика повнофункціональної особистості з функціональним світоглядом
полягає у їїздатності до творчості. Творчість може проявлятись багатьма способами і на
безлічі рівнях. Люди проявляють творчість, а філософія не тільки випробовує та перетворює
наші внутрішні засади, а й відмічає точку опори нашої рефлексії, яка надає можливість
співзв’язків Універсаму самим відкрити перспективи її розв’язання. Саме філософська
рефлексія та герменевтичне тлумачення є запорукою нашого розуміння світу, глибин його
буття.
Наступна риса повнофункціональної особистості, яка допомагає сформувати засвоєння
філософії, – це добре продумана система ціннісних уявлень у галузі мистецтва, політики
тощо. Оскільки з моменту свого виникнення філософія цікавиться цінностями у різних
сферах, вона надає можливість людям сформулювати і ціннісні орієнтири, усвідомити сенс їх
власного життя.
Філософія допомагає вирішувати різноманітні філософські питання. Філософські питання –
це питання не про об’єкти (природні чи створені людьми), а про відношення до них людини.
Не світ (сам по собі), а світ як обитель людського життя – ось вихідна точка зору
філософської свідомості. Філософські питання – це світоглядні питання, відповідь на які
людина шукає не в переказах пращурів (міфах), не у вірі в авторитет (релігії), а в доводах та
умовиводах розуму. Навіть коли філософ критикує розум, він робить це за допомогою
розуму.
Не філософи придумують ці питання. Їх “підказує” життя. Філософи в міру своїх сил та
здібностей вирішують ці одвічні, смисложиттєві питання. Сам характер філософських
проблем є таким, що простий, однозначний, кінцевий результат їх вирішення не можливий.
Філософські висновки завжди гіпотетичні, але кожен крок людської історії, кожен новий
рубіж отриманого соціального досвіду відкривають перед філософським розумом невідомі
раніше грані дійсності, дають можливість пізнавати все більш і більш вагомі аргументи в
філософських суперечках.
З чого і як “народжується” філософія? На це питання намагалися дати відповідь ще
давньогрецькі філософи. Так, наприклад, Аристотель вважав, що всі наші знання, а особливо
філософські знання, зобов’язані своїм походженням такій щасливій здібності людини, як
здатності дивуватися. Чим багатший та складніший духовний світ особистості, тим більше
розвиненою є в неї ця здібність: щиро, природно переживати радісне хвилювання від зустрічі
з ще не пізнаним, не розгаданим.
Але людина не тільки пізнає світ, вона живе в ньому. Людське ставлення до світу (і до
самого себе) є переживанням, а найглибшим і найсильнішим є переживання часу, тобто
кінцевості власного буття, переживання неминучості смерті. Саме смерть називає Сократ (V
ст. до н.е.) надихаючим генієм філософії. Тільки людина (навіть коли вона молода й здорова)
знає про неминучість власної смерті, і це знання примушує її думати про сенс життя – а це і є
філософствування.
Суто інтелектуальне джерело філософської мудрості– “аристотелівське здивування” –
становить науково-теоретичну компоненту філософського знання. Друге джерело – назвемо
його емоційно-ціннісним переживанням людиною себе та світу– споріднює філософію з
релігією та мистецтвом, тобто вже не з теоретичним, а з принципово іншим – духовно-
практичним – способом освоєння дійсності людиною. Специфіка, унікальність філософії в
тому, що в ній обидва ці способи людської життєвої орієнтації – науково-теоретичний та
духо- вно-практичний – об’єднані. Але кожен з них зберігає в цій єдності свою відносну
самостійність: теоретичний вектор філософії, спрямований за законами діалектичної логіки
до все більш повної та всебічної свідомості; вектор емоційно-ціннісний (духовнопрактичний)
зосереджує в собі моральний, соціальний досвід культури народу, нації. Його висновки в
якомусь розумінні не залежать від часу, вони вічні, як вічні, наприклад, творіння мистецтва.
Говорячи про специфіку та характер філософського знання, ми вже не одноразово зверталися
до понять соціального та духовного досвіду. Це неминуче, адже все наше знання (а не тільки
знання філософське) має зрештою одне універсальне джерело– людський досвід. Однак
досвід, на який спирається філософія, особливого роду. Він не є тією емпірією, яка являє
собою матеріал для повсякденної роботи наших почуттів. Він не є ні спостереженням, ні
експериментом вченого. Ніяка емпірія, ніякий експеримент не можуть бути основою для
всеохоплюючих, гранично широких філософських узагальнень, що нерідко тлумачаться
(скептиками, позитивістами) як аргумент проти самої можливості об’єктивного
філософського знання.

2. Специфіка філософського осмислення дійсності.

Найголовніша проблема людини – проблема виживання та розвитку. Люди успадкували її від

своїх далеких предків. Щоб вирішити, як діяти, необхідні були знання про навколишній світ і
про себе самих, про власні потреби і здібності та найголовніше здатність мислити. У такий
спосіб склався світогляд як система найзагальніших знань про світ і людину. Основним
питанням світогляду є питання про відношення людини і світу, про те, як людина повинна
розуміти світ і діяти, щоб вижити і розвивати свої здібності. Йдеться про людину як рід, її
життя слід розуміти як існування усього суспільства в єдності з життям кожної окремої
людини. Їх неможливо розділити: життя суспільства – це життя його членів, адже окрема
людина може одержати умови для людського життя лише завдяки суспільству, саме воно
робить людину людиною.
Люди поступово вдосконалювали своє мислення і досягли такого рівня, який дав змогу їм
«будувати» теорії. На цьому етапі виникла філософія як теоретичний світогляд, котрий
обґрунтовує свої положення. Це вже була наука, адже обґрунтованість є ознакою наукового
знання.
Філософія стала першою наукою, яка охоплювала всі знання людей тієї доби. Згодом,
набагато пізніше, з неї виділились окремі галузі, які стали самостійними науками.
Наприклад, фізика (яка тоді мала назву натуральної філософії) набула самостійності лише у
XVII ст., коли Ісаак Ньютон написав працю «Математичні засади натуральної філософії», у
якій застосував для розв’язання фізичних проблем математичні методи.
Основне питання філософії має особистісне значення. Основна проблема людини, як і
кожного живого організму – проблема виживання і розвитку. У цьому випадку
найпотужнішою зброєю людини є мислення. Тут доречно звернутись до міркувань С.
Франкла. Під час Другої світової війни він потрапив до німецького концтабору.
Спостерігаючи за іншими в’язнями, він зрозумів, що виживають тільки в’язні, які бачать у
тім, що відбувається, певний сенс. Він зацікавився цим феноменом і після війни почав його
досліджувати. Результатом стала праця «Людина у пошуках сенсу». Тут він пише, що
маленька дитина керується принципом насолоди, підліток – принципом могутності
(прагненням до самоствердження), а зріла особистість прагненням до сенсу. Доросла людина
повинна розуміти сенс свого життя.
Коли йдеться про сенс життя, то по суті мають на увазі не одне, а два питання: чи є в нашому
існуванні якийсь сенс, що виходить за рамки тваринного виживання; і якщо сенс є, то в чому
він полягає?
Питання про сенс життя має важливе значення для кожної людини. Утрата сенсу життя є
однією з основних причин суїциду. Відповідно і філософія має дуже важливе особистісне
значення. Вона подає широкий спектр міркувань і висновків видатних мислителів усіх часів і
народів щодо сенсу людського життя і кожна людина може обрати ті з них, які вона вважає
найбільш ґрунтовними, і визначити сенс свого власного життя.
Особистісне значення філософії виявилось від самого її виникнення. З давніх-давен
розуміння питань про світ загалом, про людину та її місце у світі, про сенс життя допомагало
людині знайти духовний спокій і гармонію, пережити душевні потрясіння. У цьому контексті
можна говорити про так звану філософотерапію. Один з основних її принципів сформулював
Марк Аврелій: «Якщо тебе турбують якісь речі, зміни своє ставлення до них, і вони
перестануть тебе турбувати».
Заслуговують на увагу погляди представників стоїцизму. Вони наповнили філософське
вчення змістом містичного характеру, пропагуючи всеосяжність долі, фатуму, але водночас
надаючи індивідові можливості скористатися власною автономією на локальному рівні його
існування. Скептики, пропагуючи домінантність духовної людської сутності, фактично
виступали прихильниками «філософії неспротиву». Фактично всі філософські погляди
послідовників скептицизму наскрізь пройняті духом фаталізму, безнадійності та відчаю.
Скептик фактично «утікав» зі сфери світу фізичного, у якому він змушений був підкорятися
різноманітним життєвим обставинам, керуючись принципом неспротиву, – до світу
духовного, у якому він отримував змогу власного вираження, уникаючи будь-яких впливів
зовнішнього характеру, у чому і полягала, на думку скептиків, найвища сутність,
призначення та зміст існування людини – досягнення щастя, найвищим проявом якого
прихильники цього філософського напряму вважали незворушність – атараксію.
Пошуки сенсу життя – це пошуки своєї, особистісної ієрархії цінностей. Тут передусім слід
звернутись до загальнолюдських цінностей. Найвищими цінностями є повноцінне життя,
свобода, відповідальність, гідність, власність, рівність, справедливість тощо. Усі зазначені
цінності слугують умовами виживання кожної окремої людини і людства загалом, вони
мають величезний енергетичний потенціал і слугують аксіологічними константами, які
спрямовують всю діяльність людини. Вони взаємно пов’язані між собою і становлять
систему.
Життя вимагає від людини опанування найближчої сфери світу, у якому вона живе, –
матеріального, духовного, інтелектуального, – і перетворення її на свою власність.
Передусім, для життя людини як тілесної істоти потрібна матеріальна власність. Окрім того,
оскільки людина є і духовною істотою, вона прагне до духовного життя. Існує духовна
власність – у тому розумінні, у якому людину називають духовно багатою, якщо вона
досягла високого рівня духовної культури. Існує також й інтелектуальна власність, яка теж
потрібна для життя.
Визначення сенсу життя – двоєдиний процес. По-перше, людина встановлює, ким вона хоче
бути, що хоче робити в житті, й одночасно шукає у глибинах своєї особистості, ким вона є, у
чому її суть, для чого вона народилась на світ. У результаті вона доходить висновку, що хоче
робити в житті саме те, для чого вона народилась, тобто реалізувати глибинну суть своєї
особистості. Рухаючись двома шляхами, людина приходить до єдиного висновку щодо сенсу
свого життя. Знайомлячись із думками видатних мислителів щодо людського життя, людина
вибирає ті з них, котрі знаходять відгук в її душі, і з них вибудовує свій ідеал, який, власне,
виражає її глибинну суть, і намагається її реалізокрема Уся філософія є розгорнутою
відповіддю на основне питання філософії. Для кожної окремої людини філософія зрештою
має значення настільки, наскільки вона допомагає цій людині визначити сенс її життя.

3. Філософія як наука. Предмет і об’єкт філософського дослідження.

Наприкінці XX ст. виявились аж ніяк не суб’єктивні труднощі пошуку критеріїв оцінки
особливостей взаємодії філософії і науки. А з цим пов’язана актуальність питань про види
філософського знання, про типологію зв’язків науки і філософії, про її вплив на наукову
діяльність: чи стоїть філософія «над» звичайним знанням і наукою як їхній теоретичний
компас, чи входить «у» них як суттєвий або випадковий їхній компонент, нарешті, чи
закладена вона «під» науку, а в деяких випадках і під звичайне знання як важливий системо
організуючий елемент наукової, пізнавальної діяльності та звичайного знання?
Спільним для філософії і науки є принципово теоретичний характер їх досліджень.
Спільність виявляється і в націленості філософії та науки на пізнання загального, яке тому і є
загальним, що включає у свій зміст не просто суму наявного (існуючого «тут» і «зараз»)
одиничного, але і містить у все багатство його (одиничного) можливих проявів. Тобто
загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було у минулому, але й усе те, що могло бути;
не тільки те, що дійсно тепер, а й усе те, що може бути.
Спільна націленість філософії та науки на пізнання загального спрямована принципово по-
різному. Наука «схоплює» загальне як таке, саме собою, безвідносно до людських інтересів
та оцінок. Щодо філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в
результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як можливе і дійсне, але і як
бажане. Таким чином, на відміну від науки філософія завжди є знанням «зацікавленим»,
«небайдужим», тобто світоглядним знанням.
Філософія і наука: єдність і відмінність по предмету і функціям
НАУКА ФІЛОСОФІЯ
У науці мислення предметне У філософії – порівняння,
 перехід із однієї предметної
області в іншу
Наукове мислення Філософське – підкорене
здійснюється в межах логіці як здоровому глузду
системи
Наукове мислення Філософське – на базі
здійснюється на основі категорій, які менш чіткі,
строгих наукових понять гнучкі й рухливі
Наука відповідає на питання Філософія пов’язана із
«Як?», «Чому?» цілепокладанням і системою
цінностей, відповідає на
питання «Навіщо?», «З якою
метою?»
Наукове мислення Філософсько-рефлексивне
абстраговане від будь-яких мислення відображає певні
проявів відношення людини відношення суб’єкта до
до світу об’єкта

Об’єкт і предмет філософії

Будь-яке систематизоване наукове знання має об’єкт і предмет. Основна відмінність
предмета від об’єкта полягає в тому, що предметові належать лише головні, найсуттєвіші з
огляду на конкретне дослідження, властивості, якості й ознаки об’єкта. Предметом будь-якої
науки є теоретичне відображення її об’єкта. Тобто об’єкт, відображений в теорії, є
предметом даної науки. Щодо філософії, то специфічним об’єктом філософського
осмислення дійсності є співвідношення «людина – світ», що передбачає такі «вічні»
проблеми:
1) природа та сутність світу;
2) природа й сутність людини;
3) взаємовідносини між світом і людиною.
Світ – філософська категорія, яка відображає все, що оточує людину (природні речі і явища,
соціальну дійсність), а також духовний стан власне людини (почуття, емоції, знання,
переконання, мрії, ідеали, вірування тощо). Розрізняють об’єктивний і суб’єктивний,
матеріальний і духовний світ. Відношення людини до світу слугує підґрунтям світогляду
загалом і філософського зокрема.
Суб’єктом же пізнання світу є людина як творча, діяльна істота. Тому обов’язковою
складовою предмета будь-якої філософської системи, будь-якого її напряму є відношення
«людина – світ» та його різноманітні модифікації.
Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень «людина
– світ», система знань про світ як ціле, універсальну основу світу, місце людини у світі та
смисли її існування. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу.
Предмет філософії є історично змінним, оскільки змінюються уявлення людини про саму
себе, своє місце у світі та відношення до нього. Якщо для античної епохи це відношення
здійснюється крізь призму понять людини та космосу, у Середньовіччі – людини та Бога, то
в Новітній час це відношення здійснюється крізь призму категорій «людина – соціум»,
«людина – людина». У зв’язку з тим, що предмет філософії є історично змінним, то фактично
до обсягу предмета філософії належить уся історія філософії, сукупність усіх філософських
концепцій, запропонованих різними філософами у різні історичні епохи.
Залежно від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людину, як правило,
цікавили не усі відразу, а ті чи інші сторони відношення людини і світу. Це були або
питання, пов’язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, про те, як світ
улаштований, або питання про місце людини у світі, питання пізнання світу. Однак, у якому
би плані й у якому би взаємозв’язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому
рахунку усі вони були підпорядковані осмисленню людиною сенсу свого буття.
Звичайно, формування предмета філософії не було швидким одноразовим актом. Це був
тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення
його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. У різні епохи у
філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні
проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто
зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XІX ст. все ще тривав
процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі
наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).
Філософію вирізняє різноманітність підходів до власного предмета, однак можна
вичленувати істотні моменти, властиві предметові філософії взагалі:
– дослідження найзагальніших підстав світу. При цьому сама проблема усвідомлюється в
універсальному сенсі;
– аналіз найбільш загальних питань пізнання (з’ясування того, пізнаваний чи непізнанний
світ; які можливості, методи й цілі пізнання; у чому полягає власне самого пізнання і що є
істина; який суб’єкт і об’єкт пізнання);
– вивчення найбільш істотних питань функціонування і розвитку суспільства;
– дослідження смисло-життєвих проблем людини.
Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була
давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Арістотель як «першу
філософію». «Перша філософія» у своєму предметному визначенні – це вчення про «перші
роди сущого» і своєрідна «наука» про надчуттєві принципи буття. Андронік Родоський (І ст.
до н. е.) запровадив термін «метафізика» (від гр. meta та physika – після фізики) для
позначення книги Арістотеля про «перші роди сущого». Метафізика Арістотеля – одна з
перших спроб самовизначення філософії у зіставленні з першими кроками становлення
конкретного знання. Але загалом в античній філософії визначальною є тенденція включення
до предмета філософії не тільки специфічної філософської «предметності», а й усієї
«предметності» об’єктів конкретного, в тому числі об’єктів виникаючого наукового знання.
У зв’язку з цим філософія античності у своєму предметному визначенні претендувала
бути наукою всіх наук. Упродовж тривалого часу філософія сприймалась як своєрідна
«цариця наук». У Стародавній Греції поняття «філософ» було рівнозначне слову «мудрець»
взагалі, тобто людина, яка має ґрунтовні знання в різних галузях.
На відміну від космоцентризму Античності, для якої було характерне розуміння буття як
дійсного космосу, у середньовічній філософії предмет філософії розуміли інакше.
Предметом філософії як раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським,
зрештою є Бог, відношення до Бога. Правда, пристосовуючи і переосмислюючи філософські
ідеї Арістотеля до католицько-християнської релігії, Фома фактично перетворює філософію
на прислужницю, «рабиню» теології.
Значні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці XVI –початку XVII ст.,
коли виникає експериментальне природознавство і починається процес розмежування
філософії та конкретних наук – спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та
математики, потім фізики, хімії, біології тощо. Крім того, необхідно враховувати вплив на
філософію і соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну
феодальному.
Визнаючи середньовічну філософію служницею богослов’я, філософія Просвітництва
наближає свій предмет до предмета природничих наук. Водночас він стає ще більш
людиновимірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття –
свободі, творчості тощо.
Отже, Предмет філософії містить у собі і відповідь на питання про те, як світ улаштований,
яка його загальна структура, які в ньому існують зв’язки і відношення, а також питання про
стан, у якому людина і світ знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає джерело
руху, розвитку.

4. Методи і функції філософії.

Методи філософського пізнання

Одними з перших загально філософських методів, які були започатковані ще в античності,
були діалектика та метафізика.
Взагалі поняття “діалектика” в античній філософії означало мистецтво суперечки,
суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника
з метою спростування його аргументів. Як філософський метод діалектика вивчає Всесвіт та
різні його сфери, враховуючи розвиток, шлях якісних змін, боротьбу протилежностей, на
основі універсального зв’язку всіх явищ, об’єктів, процесів.
Метафізика – це метод протилежний діалектиці, тобто при розгляді та вивченні світу не
враховуються розвиток, взаємозв’язки і таке інше. Сам термін “метафізика” дослівно означає
“після фізики”: 1) мета (від грец. між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний
стан речі, її зміну, переміщення тощо; у сучасній науці вживається для позначення складних
систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію); 2) Фізика – природа, наука про природу,
що вивчає загальні властивості матеріального світу.
Історико-філософські традиції різних країн щодо визначення методологічних засад науки
значно відрізняються. В Англії все ХХ ст. домінував і домінує аналітичний метод. Він
націлений на аналіз мови та понятійної структури наукового і повсякденного знання. У
першій половині ХХ ст. в Німеччині, а згодом у Франції та США значні позиції завоював
феноменологічний метод, який орієнтований на аналіз проблем людської свідомості та
буття людини.
Ще один метод – метод філософського структуралізму – орієнтує на виявлення структур та
їх елементів у різних сферах культури: історії, мові, соціальних установах та ідеях,
уявленнях тощо. Цей метод широкого розповсюдження набув у філософській школі
французького філософського структуралізму (К. Леві-Стросс, М. Фуко, Р. Барт).
Функції філософії
Основними функціями філософії є: методологічна, ідеологічна, гносеологічна,
світоглядна, практично-діяльна. У системі філософського знання всі без винятку функції
філософії перетинаються, тобто жодна частина філософського знання, яка реалізує кожну із
функцій філософії, не може ефективно розвиватись без ефективного розвитку інших. Так,
гносеологічні висновки щодо можливості або неможливості пізнання істини зумовлюють
різні і навіть протилежні світоглядні, онтологічні, праксеологічні, методологічні й
аксіологічні висновки.
Виокремлення методологічної функції як визначальної зумовлене тим, що філософія посідає
особливе місце в процесі духовно-практичного освоєння світу, усвідомлення буття в
структурі суспільної свідомості. Вона, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення
людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній
взаємозв’язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і
їхнього взаємозв’язку. Тому основні положення філософії є загальнозначущими, мають
методологічне значення для кожної із форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення
свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх сфер
дійсності і до самої себе. Отже, методологічна функція філософії полягає в тому, що її
основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані в будь-яких
сферах наук пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ.
Наступною функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам’ятати особливо в сучасних
умовах, коли спостерігається негативне відношення до ідеології як феномену політичного
управління. Ідеологічна функція уточнює, що філософські вчення і напрями виражають не
тільки «чисте прагнення до абсолютної істини», а й інтереси та позиції певних суспільних
сил, спільнот (держав, націй, класів тощо). Тому, переважна більшість філософських шкіл із
позицій певного класу формують світогляд і впливають на суспільну діяльність із певних
соціальних (класових, національних, групових тощо) інтересів.
Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне
відношення людини на розкриття природи й сутності світу, природи та сутності самої
людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує
людей знанням про світ, про людину, а з іншого - визначає загальну логіку пізнавального
відношення людини до дійсності: завдяки теорії філософського пізнання розкриваються
закономірності природних та суспільних явищ, досліджуються форми просування людського
мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших наук».
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями про
найзагальніші підстави світу і людини, про її місце у світі й можливості пізнання і освоєння
світу, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб’єктами
цілей і сенсу життя, а також орієнтації та мотивації в суспільному процесі.
Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя
активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона
відіграє важливу роль у визначенні цілі життєдіяльності, досягнення найважливіших умова
існування, функціонування і розвитку людини.
Виховна функція філософії показує, що оволодіння філософськими знаннями, філософським
мисленням сприяє формуванню в людини потреб і прагнень до розуміння світу й самої себе,
свідомого визначення свого місця у світі, своїх найвищих цінностей, ідеалів, життєвих
орієнтацій і цілей, сенсу життя.
Аксіологічна функція вказує на місце цінностей у житті, на структуру ціннісного світу,
тобто на зв’язок різних цінностей між собою, зв’язок із соціальними й культурними
факторами та структурою особистості. Вона досліджує моральне й естетичне ставлення
людини до дійсності.

5. Структура філософського знання; основні галузі сучасної філософії.

Перша галузь філософської діяльності має назву «онтологія» - вчення про першооснову
буття, сфери буття і категорії. Ця галузь описує категоріальний кістяк світу і будь-якого
явища, при цьому ставлячи питання: «Що таке світ?», «Як він улаштований?», «Як можлива
людина у світі?» Буття в онтології означає :
1. Все те, що ми бачимо, що реально існує;
2. Все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, іонізуюче
випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);
3. Все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, мітологічні
образи);
4. Реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа,
об'єктивні закони);
5. Загальний спосіб існування людини, суспільства.
Виходячи з цього, основними формами буття є: буття речового або матеріального; буття
суб'єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).
Якщо існує світ і людина, то чи може вона пізнати світ ? Це питання ставить перед собою
гносеологія - теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу пізнання, однак на
відміну від інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні
механізми, які діють в психіці, що дозволяють певного пізнавального результату, а загальні
підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний,
дійсний стан речей. Гносеологія пропонує 3 відповіді на питання чи пізнаваний світ узагалі :
1. Оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.
2. Агностицизм — світ непізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує
віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.
3. Скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів
постійно вводимо себе в оману.
Найзагальнішим, абстрактним відображенням дійсності філософії є також уявлення про
матеріальне та ідеальне, їх співвідношення та визначення первинного і похідного
(вторинного). Цю тему досліджує аксіологія - вчення про цінності, яке досліджує природу
духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними,
культурними чинниками та особистістю людини. Основне питання «У чому цінність і сенс
життя?» Аксіологія звертаю увагу на аналіз феноменів особистості та індивідуальності,
«людського в людині», сенсів і виправданню людського буття, його ідеалам і імперативам. В
даний час Аксіологія як теорія доповнюється феноменологією цінностей.
Феноменологія — напрям, що розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній
відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але
вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою
свідомістю. У своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для
об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її
проявів, як судження, сприйняття та почуття. За допомогою систематичних міркувань вона
ставить собі за мету визначити суттєві властивості структур свідомості та її проявів.
Важливим поняттям у цій галузі є поняття інтенціональності — думка про те, що свідомість
завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом.
Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак тощо. Хоча всі ці
різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж
відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.
Близькою до Аксіологія є етика, яка вивчає морально-цінне відношення до світу, і ставить
собі питання «У чому полягає сутність добра і зла?». Оскільки ця галузь розглядає
індивідуальну мораль, що відноситься до захищених підсвідомістю механізмів, глибокий
аналіз цих процесів ускладнюється спрацьовуванням психологічного захисту, що блокує
критичний аналіз підсвідомих установок. Як термін етика також часто вживається як
визначення норм поведінки, сукупності моральних правил певної суспільної чи професійної
групи.
В осмисленні людини філософія створює такі галузі філософської діяльності як соціальну
філософію і філософську антропологію, що аналізують картину суспільства (сукупної
людини), і людину як цілісну особистість. Ці обидві реальності розглядаються з позицій
співвідношення в них об’єктивної та суб’єктивної реальності, скінченного та нескінченного.
Соціальна філософія - вчення про сутність суспільства і його структуру загалом, у найбільш
загальних законах його розвитку, основне питання якої «Що таке суспільство?».
Антропологія - вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи
та культури, яка намагається відповісти на такі основні питання як «Хто така людина?», «Яке
місце посідає людина?»
Для філософії важливим є естетичне освоєння, в якому людина гармонізує власний
зовнішній та внутрішній світ відповідно до ідеалів краси, і релігійне ставлення до світу, що
порушує питання про наявність у світі основ, більш високих, аніж усе те, що зв’язане із
скороминучим задоволенням людських потреб. Ці моменти осмислюються в естетиці і
філософії релігії. Естетика - наука про красу, що ставить перед собою питання «У чому
полягає сутність краси й гармонії?». Філософія релігії — наука філософського циклу, яка
займається філософською інтерпретацією релігії. Виділяють дві основні форми розгляду
філософії релігії:
1. Філософське релігієзнавство. Головне завдання — філософське осмислення феномену
релігії, релігійного відношення людини до дійсності, в першу чергу, до божественної
реальності.
2. Філософська теологія. Головне завдання — філософсько-релігійні концепції буття
віруючого і витікаючі з цього контексту проблеми свободи волі, необхідності і
випадковості, суті й існування, атрибутів Бога.
Близько пов'язаною із філософією релігії є герменевтика — напрям філософії, пов'язаний з
дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних,
історичних і релігійних текстів. Це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом
відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів. Тут зовнішні прояви — це
тексти, складанні зі слів, які є відображенням нейронних зв'язків автора, тобто його
свідомості.
З осмисленням та перетворенням інформації тісно пов'язані логіка та діалектика. На шляху
перетворення, спілкування, пізнання людина неминуче відтворює фундаментальні
суперечності власного буття у чому їй допомагає Логіка. Логіка - наука про мислення, що
вивчає форми, закони та норми правильного мислення. Це спосіб судження, що полягає в
отриманні висновку з набору припущень або ж процес, що продукує нові твердження з уже
встановлених. Діале́ктика — як філософський метод вивчає Всесвіт та різні його сфери,
враховуючи розвиток, шлях якісних змін, боротьбу протилежностей, на основі
універсального зв’язку всіх явищ, об’єктів, процесів. На стику цих двох галузей колись
з'явилася діалектична логіка. Мотивація, що спонукала до вивчення логіки в давні часи,
полягала у бажанні навчитись розрізняти хороші та погані аргументи, що, як вважалось, дає
змогу краще сперечатись, переконувати та бути ліпшим промовцем, а можливо, також,
кращою людиною. Ця мотивація досі діє, хоча вона сьогодні не розглядається як головна,
зараз вона розглядається у контексті критичного судження.
І, нарешті, філософія і сама потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив. Це
завдання вирішується в історії філософії, вивчає історичні досягненя філософської думки від
античності до сьогодення.
Таким чином, філософія постійно наближується до більш повного розуміння
фундаментальних принципів буття та пізнавальних можливостей людини. Як результат —
філософія має на меті не лише осмислити, а й спрогнозувати глобальні проблеми, які
визначають зміст і спрямованість розвитку сучасної цивілізації. До них належать
суперечливі перспективи науково-технічного прогресу, організація соціального життя та
міжнародної співпраці, вирішення проблем екології, демографії тощо.