18.

Особливості розвитку філософії в епоху Нового часу

1. Визначальною особливістю Нового часу (XVІІ – XVІІІ ст.) є народження і утвердження
нового суспільного ладу – буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади
людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі уваги нового світогляду вже не віра,
розум. Основні парадигми Нового часу: «Знання - то сила!»( в основі ставлення людини до
світу лежать знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності,
що базуються на науці й експерименті; друга парадигма – опануй природою в імя користі і
успіху самого життя( прагматично діловий підхід до світу, що виробляється на основі
впровадження науки в виробництво, типовим для Нового часу).
Машинне виробництво, яке витісняло ремесло потребувало точних знань про закономірності
природи. Схоластична філософія Середньовічччя вузловою проблемою мала Бога і мало
уваги звертала на поцейбічний світ, земний світ, тому вона і не виробила методології
пізнання цього світу. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки
методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із
центральних в філософії нового часу.
На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне природознавство,
виробляють кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають
спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти та основні на них індуктивні
умовисновки.
Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток
теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу
розвивається і раціональне, математичне мислення.
Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство,
тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання.
Емпіризм (від грец. «досвід») проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від
чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді
суб’єкта пізнання. Раціоналізм (від лат. rationalis — розум) наголошує, що основний зміст
наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції,
чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як
емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами
істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм
протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують
як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є
дуаліст Декарт.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів
наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології
наукового пізнання та гносеології.
У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т.
Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі
відкриття природничих наук.
Френсіс Бекон (1561—1626)— родоначальник нової форми англійського матеріалізму та
всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він сформулював поняття матерії, що
перебуває в русі, під яким він розумів активну внутрішню силу й назвав дев’ятнадцять
різновидів руху. Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму, глибоко
дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання. Бекон визначив систему
«ідолів»2, тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини. Бекон називав їх
«ідолами», або «привидами» (примарами), і виокремив чотири групи таких ідолів: 1)
«привиди роду», пов’язані з недосконалістю самого людського розуму; 2) «привиди печери»
— спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (вади) розуму
індивідів; 3) «привиди площі» — породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує
індивідам ті чи ті помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення; 4) «привиди
театру» — породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції.
Рене Декарт (1596—1650) — видатний французький філософ, фізик, математик, засновник
раціоналізму.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію1, тобто виявлення конкретних
істин із загальних посилань- принципів, які вічно та апріорно існують у розумі. Сутність
свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому
йдеться про висхідний пункт наукового пізнання — визначення принципів, або начал. У
другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну
складну проблему слід ділити на простіші й робити це доти, поки речі не стануть ясними та
очевидними. Третє правило вимагає дотримуватися певного порядку мислення, який полягає
в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово
доходити до складніших і важчих. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання,
на послідовність і ретельність дедуктивного виведення й вимагає повного переліку,
докладного огляду всіх ланок.
Декарт розробляв учення «вроджених ідей», які, на його думку, приховані в глибині
інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. До «вроджених ідей» Декарт
відносить ідею Бога, аксіоми математики та інші ідеї.
Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632— 1704) зробив спробу поглибити й
далі конкретизувати емпіричну методологію. Основна заслуга Локка в історії філософії
полягає в тому, що він розробив сенсуалістичний світогляд, тобто обґрунтував учення про
чуттєве походження знання й дав на цій основі критику теорії «вроджених ідей» Декарта.
Локк довів, що досвід складається з відчуттів і тим самим обґрунтував сенсуалістичні
напрями в теорії пізнання.
Локк доводив, що знання та ідеї людей не вроджені, а набуті й мають своїм джерелом
зовнішній світ. Душа людини від природи є «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій
«чуттєвий досвід малює свої візерунки»3. Усе, що ми знаємо, це результат впливу
зовнішнього світу, виховання і освіти. Процес пізнання Локк розглядав як результат
чуттєвого досвіду індивіда й поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід (джерело
відчуттів), і внутрішній (самодіяльність душі). Зовнішній досвід є основою чуттєвого
пізнання природи, а внутрішній — рефлексивного пізнання діяльності душі.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Томас Гоббс (1588—1679) —
представник матеріалізму й номіналізму. Він уважав, що реально існують тільки одиничні
речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Тому будь-яке знання має своїм джерелом
досвід, він є двох типів: перший як результат сприйняття, другий як знання про назви речей.
Джерелом другого досвіду є розум. На перший план Гоббс висував механічне тлумачення
реальності, жива чуттєвість перетворювалася в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ
— це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина — це машина з природними
властивостями, держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке керує людськими долями,
свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила».
Філософія Гоббса — типовий приклад тлумачення людини як частини природи, функції якої
зводяться до найпростішої (механічної) форми руху, а закони розуму як природної
властивості людини — до законів математики.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустріли великий опір з боку ідеалізму та
релігії. У цей період почав розвиватись і посилився суб’єктивний ідеалізм. Найвідомішими
виразниками суб’єктивного ідеалізму цього часу були англійські мислителі Берклі та Юм.
Джон Берклі (1684—1753) категорично відкидав існування матерії й стверджував, що речі
існують тому, що вони сприймаються відчуттями. Єдиний смисл, який має слово «існувати»,
є «бути сприйманим», адже єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись із
світом речей, є ті чи інші зорові, слухові відчуття (червоне, кругле, дзвінке, холодне, тверде
тощо) в певних комбінаціях і послідовностях. Позиція Берклі була суб’єктивно-
ідеалістичною.
Подібну суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Девід Юм (1711—1776), але дещо
інакше. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і встановити, що
лежить в основі речей — дух чи матерія. Гносеологічні основи агностицизму Юма —
абсолютизація психічних явищ людини. Згідно з Юмом, наука зво- диться до спостереження
та опису психічних фактів. Філософія Юма є не лише суб’єктивно-ідеалістичною, а й
агностичною.

19. Гносеологічні концепції в новочасній філософії: емпіризм Бекона та

раціоналізм Декарта.
Започаткував вивчення методів осягнення природи англійський філософ Френс Бекон (1561
– 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної
науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра
спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його
вченням, чуттєве пізнання – джерело будь якого пізнання.
Основною філософською працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 ), в якій він з’ясував
своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого
індуктивного методу пізнання.
В поглядах на природу Бекон притримувався вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких
природа була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала.
При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом.
На шляху пізнання природи є багато перешкод і хиб. Ці хиби Бекон називав «примарами» -
нереальними передсудами людського життя, які стримують науковий прогрес . Таких примар
у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.
- Примари роду – це помилки, властиві всякому людському роду. Вони зумовлені
спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму.
- Примари печери – це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму
індивідів.
- Примари ринку –це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за
допомогою слів. Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які не
рідко бувають далеко від істини, і сприяють хибам.
- Примари театру – це помилки , породжені сліпою вірою в авторитети, старовинні
традиції, хибні думки.
Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від
хиб, догм і передсудів. Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів,
Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове, без
пропусків, сходження від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших
уявлень про них. Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження
було видатним досягненням філософії 17століття.
Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в
центрі філософії, бо бог – предмет вивчення релігії. Завдання філософії є створення образу
природи, зображення того, що є в самій дійсності.
Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у
свідомості людини, основний ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент.
Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення. Однак, попри всі суперечності і
непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв
винятково важливу роль у подальшому розвитку світової філософії.
Такою особистістю ,яка могла поєднати знання отримані у процесі спостереження й
експерименту із здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень став видатний
мислитель Франції 17 ст. – Рене Декарт – один із основоположників науки і філософії нового
часу.
Рене Декарт (1596 – 1650 ) – філософ, математик, фізик механік, фізіолог, народився в родині
французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років
жив у Нідерландах де займався науковою діяльністю. У 1649 році після переслідування його
церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650 р. Р. Декарт – один із творців вищої
математики, аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний
закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології
один із перших описав рефлекторний акт тощо. Основні філософські праці Декарта:
«Розмірковування про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Начала
філософії» (1644).
Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявляється у
його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, для свого існування не
потребує причини. З іншого боку, філософ допускав матеріальну, ідеальну, «мислячу
субстанцію», котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних
начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм
У теорії пізнання Декарт виступав як реформатор, автор нового наукового методу пізнання –
дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і
встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі
деяких загальних принципів, постулатів та аксіом.
Філософствування як мислення має починатися із самого себе . Вимогу такого початку він
виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів.
Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:
1. Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що не підлягає сумніву.
2. Друге правило – ділити кожну складну проблему на більш прості і зрозумілі частини
для подальшого пізнання.
3. Третє правило – послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного
до складного, невідомого і недослідженого.
4. Четверте правило – необхідно проводити повний огляд всіх правил , фактів, систем,
гіпотез, предметів їх властивостей – того, що, вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не
пропущено.
На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії
будуть знайдені.
Декарт був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з
яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум.
Раціональні логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт
вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, а взяті
із самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. «Вроджені ідеї» Декарта включають в
себе загальні поняття, аксіоми математики та ідею Бога як найдосконалішу істоту.
Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий
досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи чуттів. Філософські погляди Декарта,
його наукові здобутки мали великий вплив на подальший розвиток науки і філософії.
Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характер математичного знання, не
став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як і прихильників так і
супротивників.

Класична німецька філософія

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений 80-ми
роками XVIII -XVIII сторіччя, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншої.
церковної гегемонії, як засіб для реалізації своїх політичних і економічних інтересів.
Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс - Пер.) філософію.
У філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської
волі і рівності в період до французької революції французької революції.
У німецькій класичній філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у
Фіхте, основи природної спекуляції в Шеллінга, його ж концепцію "динамічного процесу" у
природі, близьку до матеріалістичної діалектики, діалектичну концепцію діалектичну
концепцію Гегеля концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму
ідеалізму далеку від її.
Починаючи з Гердера, німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим
самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи.
Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої
ноетичної позиції.
У філософії Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, але і суб'єктивної
діалектики.
Зворотним боком цих позитивних результатів є світоглядне твердження більшості філософів
в ідеалізмі.
Ця тенденція зв'язана з поруч обставин, що лежать у концепції ідеалізму, де не потрібно
строго наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій.
Матеріалістична позиція висуває великі вимоги до точності викладу, до строгості
формулювань, що припускає визначений часовий період.
Ідеалізм німецької класичної філософії зв'язаний з доведенням концепції до абсурдних
результатів усупереч чи досвіду емпіричним доказам.
На противагу онтологічної позиції древньої і середньовічної філософії середньовічної
філософії, як недостатньо обґрунтованої, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш
істотним моментом, з якого філософія повинна почати, є вірогідність самого що пізнає Я.
У філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб'єкта.
Гердер брав участь у спінозівської дискусії своїм трактатом "Бог" (1787), у якому спробував
модернізувати спінозизм (замінив "поширеність " "органічними силами", моделлю для який
служить скоріше жива істота, чим фізичний об'єкт).
На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози, що почав Якобі, Гердер захищає
пантеїстичне поняття бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння).
Спінозівська дискусія показує, що послякантівска філософія містила в собі і ті філософські
напрямки в Німеччині, що розвивалися незалежно від Канта.
У соціальному плані німецька філософія - свідчення ідейного пробудження "третього стану "
Німеччини.
Значення німецької класичної філософії німецької класичної філософії було почасти
знецінене ідеалістичною формою, що згодом стала для неї фатальний.
Разом з тим вона сприяла - незважаючи на свій неконкретний, що містифікує характер, що
виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому, що відображення
нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що, як
говориться, вона миттєво реагувала на нові стимули.
22. Філософія І. Канта
Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької
класичної філософії. Народився у м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив
теологічний факультет Кенігзберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім
професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики,
механіки, фізики, географії, антропології, загальної історії. Був енциклопедично ерудованою
людиною.
 Розрізняють два періода у творчій діяльності Канта – «докритичний» (до 1770р.)
«критичний».
У «докритичний» період Кант виступав як знаний вчений, теоретик, природодослідник. У
цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.
У «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і
теорія неба»(1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження Сонячної системи.
Кант пояснював процес виникнення Сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій
– притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів
Коперника. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа не має ніякої історії у часі.
У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця
і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі
внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою
для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу
роль у розвитку діалектики.
У «критичний період» творчість Канта набуває іншого гатунку. Він фактично став на шлях
заперечення пізнання речей, їх сутності. У цей період Кант публікує ряд праць – таких, як
«Критика чистого розуму»(1781), «Критика практичного розуму»(1788), «Критика здатності
суджень»(1790).
Головна ідея цих творів – це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж
з’ясувати сутність речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона
може пізнати, а що не зможе.
Уже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна
сказати, перша цеглинка у кантівську теорію незнання. Це – перший елемент ангостицизму.
Ангостицизм – (від грец. а – не,gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково
заперечує можливість пізнання світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель
у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того,
як вона ввійде у воду
Другий елемент агностицизму Канта – це розмірковування про несхожість, неідентичність
самого предмета і його образу. Предмети природи, за Кантом, існують поза нашою
свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не
ідентичні з предметами, так само, як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем,
на сам біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як «чисті»,
апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. а priori – первісно) – термін
ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду та незалежно від
нього, і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як
простір і час, є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії
трансцендентальної логіки є «чистими», апріорними, позбавленими «домішок» досвіду,
практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить,
«переступає», за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке
тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне,
апостеріорне походження. Вони є результатом пізнання узагальнення практичного досвіду.
Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що, на відміну від апріоріті,
означає знання, котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і
явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю
в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак, з точки зору
діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим,
що пізнано, і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно
пізнаємо і його сутність. Сутність, таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про
сутність. Інакше бути не може.
 Кант у своїй праці «Критика чистото розуму» розглядає чотири такі антиномії. Для
прикладу розглянемо дві з них:
1. Світ має початок у часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка скадна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.
Тобто Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є
нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами, «чистий розум» може довести одну
частину антиномії і спростувати іншу, й навпаки, може довести іншу і спростувати одну.
Вчення Канта про антиномії «чистого розуму»відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі,
об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, вважав, що вони є «речами
в собі», тобто непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога як архітектора Всесвіту Кант разом з тим стверджував, що
божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є
вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув
обмежити науку, щоб зберегти релігію. «Я повинен, - писав Кант, - потіснити знання, щоб
надати місце вірі».
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній
системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність
філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей,
явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання.
Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Георга Гегеля. Воно
характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю
поставлених проблем. Основні праці Гегеля такі: “Феноменологія духу” (1807), “Наука
логіки” (1812 –1816), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія природи”
(1817), “Філософія права” (1821).
   Філософську систему Гегеля називають системою об’єктивного ідеалізму. В основі світу,
за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислення, яке він називає абсолютною ідеєю,
абсолютним духом, чи абсолютним розумом. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона
мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани (схема 2.12.): 
а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у
стихії чистого мислення і виступає як світ понять, системи логіки;
     б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям
абсолютної ідеї”;
в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу. 
Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу є та сама абсолютна
ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в
людському дусі, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. Як же реалізується механізм
діалектичного руху понять,  категорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух понять,
категорій, таких, наприклад, як якість,  кількість і міра.
Для матеріаліста вони є відбиттям об’єктивних сторін дійсності, тобто
якостей, кількостей, мір об’єктів, процесів світу. Однак, за Гегелем, ці категорії
– доприродні, досуспільні сутності, перед якими в “вихідному пункті” Абсолютної ідеї як
попередні розвиваються ще абстрактніші сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступені
розвитку – це тріада, якій нарівні з багатим діалектичним змістом притаманна й догматична
вимога ідеалістичної системи німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула
вираження така важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне збагачення
мисленого змісту тези й антитези. Отже, на рівні синтезу здійснено становлення якісно
нового етапу діалектичного розвитку, який включає попередні елементи як свої. Категорія
“зняття” виражає взаємозумовлені в процесі розвитку моменти спадковості і заперечення.
З іншого боку, парадокс розуміння розвитку в Гегеля полягає в тому, що згідно з його
системою саме на етапі природних процесів відсутнє становлення, оскільки природа не
розвивається в часі, а лише виявляє свою різноманітність у просторі. Таким чином,
філософська система Гегеля перетворилася на метафізичні кайдани, які не дали змоги його
геніальним діалектичним ідеям і положенням повною мірою розвернутися й адекватно
виразити все своє багатство.
До останніх належать і закони діалектики. В законі переходу кількості в якість надзвичайно
глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування
механізму розвитку, змісту стрибків – якісних переходів у процесі розвитку. Закон
заперечення заперечення розкриває напрямок розвитку. У законі єдності та боротьби
протилежностей всебічно розкриваються протиріччя як джерело саморозвитку явищ,
предметів, процесів.
 Взагалі, протиріччя постають “душею” всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо
протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні
стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних
якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних
виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але
різноманітним і суперечливим виявленням. Саме таке бачення засад світу називається
діалектикою. Внаслідок цього гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а
самого Гегеля як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ
рухливий і змінний саме через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та
призначення протилежних визначень реальності, створив вчення про протилежності.
Водночас, у вченні про логіку очевидним компромісом з “консервативною” філософською
системою був висновок про те, що протилежні сторони протиріччя примиряються.  У
філософії історії, поступаючись вимогам філософської системи, в якій іманентно було
викладено визнання кінцевих, остаточних результатів як пізнання, так і історії, Гегель
фактично не може запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в
пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична
історія людства завершує себе в сучасній Гегелю Прусській державі.
 До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:
          1) він дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому
власний діалектичний метод;
2)   виклав на ідеалістичній основі головні закони й категорії діалектики і за новим методом
побудував енциклопедію філософських наук, намагаючись у кожній з них простежити
виникнення, розвиток і розв’язання суперечностей;
3)   склав філософську систему, яка увібрала в себе основні сфери життєдіяльності та
пізнання (схема 2.13). 
   Проте філософія Гегеля не вільна від певних недоліків. Головний з них – це суперечливість
між його системою та методом:
а) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі розвитку, то його
філософська система заперечує загальність розвитку. Природа, за Гегелем, не розвивається в
часі, а лише урізноманітнюється у просторі;
б)  якщо діалектика Гегеля вважає, що процес пізнання нескінчений, то
консервативна система покликана дати закінчене абсолютне знання дійсності;
в) якщо діалектика стверджує, що розвиток суспільства не має меж, то
система обмежує цей розвиток прусською монархією, яка вважалась  вищим етапом такого
розвитку.
Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї були сприйняті не однозначно.
Він має багато послідовників і супротивників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель
практично з позиції об’єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, людини,
суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.