1

Тема 5. Історична хронологія

План
1. Предмет і завдання історичної хронології.

2. Становлення хронології як наукової дисципліни.

3. Основні одиниці обліку і виміру часу.

4. Семидобовий тиждень

5. Поняття і види ер

6. Давні календарі світу: єгипетський, вавилонський, давньогрецький,

римський.

7. Юліанський і Григоріанський календар. Новоюліанський календар.

8. Проблема єдиного світового календаря.

9. Відлік часу в Україні. Давні назви місяців, календарі.

Мета: З’ясувати як і коли зародилися одиниці виміру та обчислення
часу. походження календаря, різні види календарів, котрі виробило
людство, їх співвідношення в минулому та з сучасними одиницями виміру
часу.
Основні поняття: час, історичний час. одиниці вимірювання часу,
календар. ера..
Професійна спрямованість: навчити студентів використовувати
знання з історичної хронології у наукових дослідженнях, навчити
користуватися різними системами виміру часу в історії.

1. Предмет і завдання історичної хронології.

Всі історичні події відбуваються в часі і просторі, розміщуються у

певній послідовності та досліджуються хронологічно. Історичний час є
важливою категорією історичного пізнання.
Історична, хронологія разом із математичною допомагає встановити
коли відбулася історична подія. Математична або астрономічна
 2

хронологія, обчислює і досліджує точний астрономічний час за рухом

небесних тіл. Термін хронологія має грецьке походження і походить від
двох слів хронос – час та логос – наука, вчення. Отже, хронологія – це
вчення про час, наука про його облік та вимір.
Предметом спеціальної дисципліни історичної хронології є вивчення
різних систем літочислення в їх історичному розвитку. Її завданням є
переклад на сучасне літочислення дат різних календарних систем. Вона
займається також вивченням історії складання і розвитку різних систем
виміру часу, визначенням, уточненням, перевіркою дат історичних джерел.
Без знання послідовності подій неможливе правильне розуміння
історичного процесу. Існування багатьох систем літочислення у різних
народів у різні часи і необхідність їх розуміти та орієнтуватись в них
ставить хронологію на провідне місце серед інших допоміжних історичних
наук.
Формування історичної пам’яті, історичної свідомості, історичного
мислення невіддільні від питань хронології, яка показує, що немає
альтернативи історичному процесу і що історичний час незворотній, це
частина плинності, яка має точку відліку.
Крім того, час ставить перед людиною і суспільством деякі
філософські та психологічні проблеми, які певною мірою розв’язує
хронологія. Одна з таких проблем стосується усвідомлення і розуміння
плину часу людиною, інша – вимагає від неї вміння користуватись часом,
третя вчить як його вимірювати.
Згадані проблеми вивчаються у розділі „Історична хронологія”, але
найбільше уваги приділяється проблемі обліку та виміру часу і його
використанню як в житті суспільства так і в історичній науці.

2. Становлення хронології як наукової дисципліни.

Вчені і астрономи давніх часів були добре знайомі з послідовним

обчисленням часу. В основу його лічби покладались явища природи, котрі
 3

послідовно повторювались. В першу чергу при цьому використовували

три головні природні одиниці: добу, місяць, рік.

Лічбу часу вели в стародавніх державах: Асирії, Вавилоні, Єгипті,

Китаї, Греції, Римі. У стародавній Русі інтерес до хронології був
пов’язаний з літописанням. У XII столітті з’явилася праця диякона Кирика
Новгородця „Учение им же ведати человеку числа всех лет”. У ній
висвітлювалися питання хронології відповідно до людських потреб,
згадувалися поняття ери, простих і високосних років, ділення року на
місяці, тижні, про кількість днів, тощо.

Пожвавлення інтересу до хронології в середньовіччі підігрівалось ще

й тим фактом, що календарні довідники церковних свят були доведені до
7000 року від Створення Світу, або 1492 року від Різдва Христового, коли
мав відбутись „страшний суд” і настати „кінець світу”. У XV столітті був
складений „Круг миротворний”, до якого в другій половині XVI століття
увійшли питання про календар, сонячні роки, пори року, місяці, тижні, дні.
Робота над календарем включала також питання визначення церковних
свят.

Розвиток наукових знань і практичне застосування хронології

викликали різні думки з приводу її становлення як науки. С.І. Сєлєшніков
вважає, що хронологія як історична наука складалась у XVI столітті поряд
з розвитком історії. А. Проштейн і В. Кияшко доводять, що інтерес до
історичної хронології був викликаний у XVI – XVII століттях практичними
суспільними потребами і лише в кінці XVIII – на початку XIX століття
вона почала формуватись як самостійна наукова дисципліна.

Думку про те, що історична хронологія набуває наукового характеру у

XVIII – XIX століттях, стверджує О.І.Камєнцева, посилаючись на
зростання в цей період інтересу до історії, а разом з ним до проблем
хронології, у зв’язку з необхідністю датування історичних джерел і
правильного визначення дат при перекладі з інших систем літочислення на
 4

існуючу.

Питаннями хронології з метою наукового дослідження цікавились

історики, географи, філологи та інші вчені, в дослідженнях яких була
безпосередня необхідність визначення дат подій та наукових джерел.
Зокрема це такі вчені як В. Татіщев, Н.Карамзін, О.Соловйов, М.
Костомаров, А.Шахматов, І.Срєзнєвський, М.Грушевський та інші. Інтерес
до розробки проблем історичної хронології був зумовлений недостатньою
вивченістю давніх систем літочислення і відсутністю спеціальної
довідкової літератури, що було необхідно для правильного датування.

Спеціальні праці наукового і практичного характеру (література,

довідники, таблиці) з’являються у першій половині XIX століття. Особливе
місце серед них посідають хронологічні таблиці П.Хавського, за якими
можна було знаходити потрібні дати і робити уточнення та перевірки
подій. Пізніше були опубліковані й інші довідники з таблицями,
формулами і т. п., за якими визначались дати, дні тижня та перехідні свята.
Початок XX століття позначився певним пожвавленням розвитку
історичної хронології у зв’язку з проблемами запровадження в СРСР
григоріанського календаря і зростаючим інтересом до допоміжних
(спеціальних) історичних наук. Вийшли друком наукові та довідкові праці
Н.Степанова, Д.Святського, а у 20 – 40-х роках Н.Ідельсона, І.Полака,
В.Нікольського, А.Бережкова, Н.Устюгова, Л.Черепніна та інших. Значно
допомогли дослідникам хронологічні таблиці, створені у 30-х роках
Інститутом історії АН СРСР.
З 1954 року в Організації Об’єднаних Націй неодноразово ставилось
питання вироблення і запровадження єдиного всесвітнього календаря, що в
свою чергу актуалізувало розробку проблем хронології у різних країнах, в
тому числі і в СРСР. З’явились оригінальні проекти всесвітнього
календаря, але різні фактори соціального, політичного, релігійного
характеру стали перешкодою до його запровадження.
Питання історії календаря і хронології знайшли відображення у
 5

багатьох цікавих і глибоких дослідженнях С.Сєлєшнікова, О.Каменцевої,

А.Пронштейна, В.Климішина, В.Цибульського та інших дослідників другої
половини XX ст. Історична хронологія стала тією наукою, яка викладається
на історичних факультетах вищих навчальних закладів України.
Інтерес до хронології України пояснюється ще й тим, що протягом
віків українські землі входили до складу різних держав, які користувались
неоднаковими календарями. Тому письмові джерела минулого України
можуть бути вірно датованими лише при всебічному вивченні регіональної
специфіки та системи літочислення, якою користувались в державі, до якої
входив той чи інший регіон. Викладачам, вчителям, студентам,
краєзнавцям, дослідникам слід не лише знати хронологію, але й уміти
практично користуватись таблицями, формулами, довідниками для
переведення і уточнення дат історичних джерел та подій.

3. Основні одиниці обліку і виміру часу

Необхідність виміру часу виникла ще в сиву давнину у первісних
людей, які стикались із загадковими для них явищами природи:
чергуванням дня і ночі, періодичними змінами зовнішнього вигляду
Місяця та порами року. Люди помітили певні закономірності у природі, які
давали їм можливість вимірювати різні за тривалістю проміжки часу.
Розвиток державних відносин призводив до вдосконалення одиниць
рахунку часу, а також давав можливості його фіксації.
Астрономічні фактори і математичні розрахунки визначили основні
одиниці рахунку часу: доба – період обертання Землі навколо своєї осі,
місяць – період обертання Місяця навколо Землі, рік – період обертання
Землі навколо Сонця.
Вчені розрізняють зоряну і сонячну добу, що стало результатом
спостереження за рухом зірок, Сонця і Місяця. Зоряна доба – це проміжок
часу між двома послідовними розташуваннями однієї і тієї ж зірки, яка не
має помітного власного руху у визначеному пункті неба. Сонячна доба – це
 6

проміжок часу між двома послідовними розташуваннями Сонця у

визначеному пункті неба.
Кожна з цих діб різна за величиною. Сонячна доба приблизно на 4
хвилини триваліша зоряної. Це тому, що Сонце рухається серед зірок у
тому ж напрямку, що й Земля: із заходу на схід. Отже, за рік сонячних діб
буде на одну більше, ніж зоряних. В астрономії використовується поняття
зоряний рік. Це проміжок часу, за який Сонце приходить у той же пункт
неба до тієї ж зірки.
Державне, громадське, домашнє життя людей відбувається за Сонцем.
Але дійсний сонячний час досить неточний тому, що орбіта Землі має
форму еліпса, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце. Земля
знаходиться то ближче, то далі від Сонця і тому мусить рухатись то
повільніше, то швидше. Отже, видиме переміщення Сонця є
нерівномірним, а тому сонячна доба буває різної тривалості. У зв’язку з
цим для виміру часу користуються середнім сонцем, або середньою
сонячною добою, яка є основною одиницею виміру часу. Вона дорівнює 24
годинам.
Другою важливою одиницею виміру часу є тропічний, або
астрономічний, рік. Він визначається проміжком часу між двома
послідовними перебуваннями Сонця в точці весняного рівнодення.
Рівнодення ж настає тоді, коли промені Сонця рівномірно освітлюють
північну і південну півкулі Землі і тривалість дня дорівнює ночі. Це явище
буває весною 21 березня і восени 23 вересня. Тривалість тропічного року
стосовно середньої сонячної доби дорівнює 365,4422 доби або 365 діб 5
годин 48 хвилин 46 секунд. Тобто рік не має цілої кількості діб.
Основною причиною існування в світі різних календарних систем є та,
що середня доба несумірна з тропічним роком, що між часом обертання
Землі навколо своєї осі і часом її обертання навколо Сонця не існує точної
арифметичної залежності.
У давнину в багатьох країнах – Китаї, Вавилоні, Індії та інших – вели
 7

рахунок часу за Місяцем. Люди звернули увагу на те, що Місяць

періодично змінює свій зовнішний вигдяд послідовно від молодого Місяця
до першої чверті, потім – до повного Місяця, тоді – до останньої чверті і
знову – до молодого Місяця. Від назви небесного тіла – Місяця – виникла
назва одиниці часу місяць, яка дорівнює 29 добам 12 годинам 44 хвилинам і
3 секундам, або 29, 5306 доби.
Існування природних несумірних одиниць виміру часу породило
кілька календарних систем: місячну, де доба узгоджується з місяцем;
місячно-сонячну, де доба і місяць узгоджуються з роком; і сонячну, в якій
узгоджуються доба і рік. Календарі стали системами обліку і рахунку часу,
в основу яких була покладена періодичність явищ природи, що відповідала
видимому руху небесних тіл.
Місячні календарі до сьогодні збереглись у мусульманських країнах, в
основному з релігійних міркувань. Місячно-сонячні були в користуванні у
давні часи в Китаї, Іудеї, Вавилоні, Греції, Римі, ще й тепер таким
календарем користуються в Ізраїлі. Більшість народів світу нині
користуються сонячним календарем або двома календарями паралельно.
4. Семидобовий тиждень
Крім природних одиниць виміру часу, людство користується і рядом
штучних, вироблених в процесі господарської діяльності. Зокрема люди
широко користуються такими одиницями обліку часу як декада – 10 діб,
квартал – 3 місяці, півріччя – 6 місяців. Але одною з найбільш поширених
штучних одиниць виміру часу є семидобовий тиждень. Виникла ця
традиція ліку часу у державах Давнього Сходу. Відомо, що у Вавілоні цар
ухилявся від виконання держаних справ 7-го та 14-го дня місяця. Закон
мойсея вимагав від давніх євреїв не працювати кожен сьомий день. Від
вавілонян да євареїв цей звичай перейняли єгиптяни, а від них греки та
римляни, після того він набув поширення в Європі. В першу чергу
семидобовий тиждень мав поширення у тих народів, які користовулися
місячним календарем, оскільким він повязаний зі змінами фаз Місяця, які
 8

періодично повторюються кожні 29,5 доби. Якщо врахувати, що в період

фази молодика Місяця майже 1,5 доби не видно. То тривалість його
видимості становить 28 діб, тобто 4 тижні.
Крім того в уявленнях двавніх людей до числа 7 було особливе
ставлення. В багатьох міфологіях та релігіях воно вважалось священним.
Тому люди вважали, що це число може освячувати і час. В давнину
вважалось, що існує 7 планет, які обертаються навколо Землі: Місяць,
Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн. Кожна з цих планет
знаходилась під покровительством певного божества. І кожен день тижня
теж присвятили певній планеті, щоб і вони перебували під божи
мзаступництвом. В багатьох народів дні тижня отримали планетарні назви,
які збереглись і до сьогодні.
Лічбу часу семидобовими тижнями здійснювали і словяни, але в них
не прижилися планетарні назви днів. Вони походили від дня відпочинку –
неділі, дня, у який нічого не робили (немає діл), а відпочивали, потім
наставав понеділок (перший день по неділі), вівторок (другий, вторий день
по неділі), середа (середина тижня), четвер (четвертий день по неділі),
п’ятниця (п’ятий). Назва суботнього дня походить від давньоєврейського
слова саббат (шабаш), що означає спокій, відпочинок. Такі назви днів
тижня існують і тепер.

5. Поняття і види ер
Великий проміжок часу, який має точку відліку, називається ерою.
Проте термін ера виник як абревіатура від чотирьох початкових літер
латинського речення „Ab Escordio Regni Augusti” тобто „від початку
царювання імператора Августа” – „аега” – ера. Це означало, що в
Давньому Римі від 29 серпня 30 р до н.е., з часу початку царювання
імператора Августа, велась лічба часу за існуючою календарною
системою.
Історична хронологія не може існувати без поняття ери, тому що всі
 9

події слід визначити в часі і співвіднести з іншими, тобто мати відправний

момент ведення рахунку часу.
У первісних людей поняття ери існувало у розмитій формі, оскільки
точка відліку подій часто змінювалась. Рахунок могли вести від будь-якої
пам’ятної події: війни, землетрусу, повені тощо. У Єгипті та Вавилоні час
рахували за царюваннями, в Ассирії – за вищими чиновниками, в Римі –
за консулами, в Афінах – за архонтами, а це заважало правильному
веденню хронології, утруднює датування подій.
Всі ери, які відомі людству, мали умовне значення і поділялись на
дійсні, або справжні та міфічні, або фіктивні. Дійсною ерою вважається та,
яка має за основу відліку часу справжню подію, а фіктивною – вигадану,
міфічну.
В країнах Давнього Сходу літочислення вели за правителями.
Грецький історик Клавдій Птолемей (біля 87—165 рр. н.е.) створив
таблицю „Канон царів”, в яку були занесені імена Вавилоно-асирійських,
перських, македонських (грецьких) царів та римських імператорів.
Починається список ім’ям вавилонського царя Набонассара (747 р. до н.е.)
і завершується римським імператором Антонієм Пієм (138—161 рр. н.е.).
Ера Набонассара проіснувала до кінця III ст. н.е. і її замінила ера
Діоклетіана, яка бере початок від 29 серпня 284 р. н.е.. Нею користувались
в багатьох давніх країнах, в тому числі і в Єгипті, Східній частині Римської
імперії, а в наш час збереглась у коптів та ефіопів у церковних календарях.
У римській хронології датування подій тривалий час велося за
іменами консулів. У І ст. н.е. тут стали використовувати еру від заснування
міста Рим. Римський вчений Марк Терренцій Варрон (116 — 27 рр. до
н.е.) вважав, що Рим був заснований в перший рік 6-ої олімпіади. День
його виникнення відзначався навесні і відповідає 21 квітня 753 р. до н.е.
Ера від заснування Рима використовувалась істориками в Західній Європі
до кінця XVII ст. разом з юліанським календарем.
В України в давні часи використовувались переважно дві ери: „Від
 10

створення світу” (СС) і „Від народження Ісуса Христа” (РХ). Серед

світових ер найбільш поширеними були Александрійська, яка відносила
створення світу до 5501 р. до н. е., Антіохійська – до 5969 р. до н. е. і
Візантійська, яка витіснила обидві попередні і вважала датою створення
світу 5508 р. до н. е. Саме цим варіантом світової ери користувалися в
Київській Русі. Їй на зміну прийшла ера „Від Різдва Христового”. При
цьому слід пам’ятати, що в Речі Посполитій, куди входили українські
землі, як і в Західній Європі вона використовувалася з XV століття, а в
Росії введена у 1700 році указом Петра І.
Ера „Від Різдва Христового” була вирахувана папським архіваріусом
монахом Діонісієм Худим (Малим) у VI столітті, коли виникла потреба
складати нові пасхальні таблиці. Діонісій використав одну з легенд, згідно
якої Христос був розіп’ятий у віці 30 років і воскрес в день Благовіщення,
яке відзначалося 25 березня і сталося це у неділю. День воскресіння Христа
і став днем першої християнської Паски.
Свято Паски відзначається християнами у першу неділю після повного
місяца, який настає після дня весняного рівнодення. Великодні дні
припадають на одні і ті ж числа і дні тижня через кожні 532 роки, які є
періодом, який вміщує в собі певну кількість повних обертів Місяця
навколо Землі. Це число ми отримаємо, якщо помножимо 19 – Коло Місяця
(кількість років, за які Місяць здійснює повну кількість обертів навколо
Землі і фази Місяця знову припадають на ті ж числа місяця) на 28 – Коло
Сонця (числа місяця припадають на ті ж дні тижня). Тобто через 532 роки
співпадуть дні тижня, місяця і фази Місяця, тобто пасхальні дні випадуть
на одні і ті ж дати.
За розрахунками, Великодня неділя 25 березня мала знову настати у
279 році ери Діоклетіана, якою користувався Діонісій. Від цього числа він
відлічив 532 і вирахував першу великодню неділю – це був 31 рік від
Різдва Христового. Потім він відняв ще 30 років віку Христа і отримав рік
його народження, який став першим роком нової ери, а був на той час
 11

753 роком від заснування Риму.

Розрахунки Діонісія викликали недовіру навіть у церковників. Папа
Римський затвердив складені ним пасхалії, але не став запроваджувати
нове літочислення. Перші офіційні згадки про еру від Різдва Христового
зявляються в церковних документах лише в середині VІІІ століття (742
рік) поруч з посиланням на рік від „створення світу”. З Х століття вона все
частіше застосовується в церковних документах, а з ХV століття стає
обов’язковою в папських документах. До ХІХ століття її прийняли у всіх
християнських країнах. У наш час більшість народів світу користуються
саме цією ерою та григоріанським календарем, на які перекладаються всі
події минулого з інших систем літочислення. При цьому слід памятати, що
в цій ері немає нульового року. Існує правило умовного ототожнення з
нульовим першого року до н.е., так зване „правило Кассіні”, яке
запропонував у 1740 році французький астроном Жак Кассіні. Це правило
слід враховувавти при узгодженні років різних ер.
Поширеною є і мусульманська ера „Хіджра”, що означає втеча.
Літочислення за нею ведеться від втечі пророка Мухамеда з Мекки в
Медину, яке сталося в 622 році 16 липня (за іншими даними у вересні того
ж року). Існує також буддійська ера, яка веде відлік років від смерті Будди
– засновника буддійської релігії – від 543 р до н.е. (хоч в джерелах
зустрічаються і інші дати смерті Будди – від 2432 до 543 р до н.е)
Під час Великої Французької революції наприкінці ХVІІІ століття у
Франції 22 вересня 1792 року запровадили еру Республіки Франції, але
вона не прижилася.
6. Давні календарі світу: єгипетський, вавилонський, давньогрецький,
римський.

Один із перших календарів з’явився близько 4 тисяч років до нашої

ери в Єгипті. Місцеві жителі велике значення при веденні господарства
надавали розливу Нілу, який співпадав з появою на небосхилі в час
літнього сонцестояння, найяскравішої зірки Сіріуса (Сотіс — грецькою
 12

мовою), яку можна було бачити кілька хвилин перед сходом Сонця. З
розливом Нілу починали новий господарський цикл, а передранкову появу
Сіріуса святкували за особливими обрядами.
Таким чином, співпадали три помітних явища природи: поява Сіріуса,
день літнього сонцестояння і розлив Нілу. Це справляло на єгиптян велике
враження. Необхідність лічби днів від одного розливу Нілу до наступного,
від попередньої появи Сіріуса до наступної зумовили створення одного з
перших сонячних календарів. Багаторічні спостереження жерців за появою
Сіріуса дали можливість визначити тривалість року в 360 діб і створити
календар із 12 місяців по 30 днів.
Рік поділяли на три сезони по чотири місяці кожен. Місяці мали такі
назви – 1. Тот 2. Фаофі 3. Атир 4. Хойяк 5. Тібі 6. Мехір 7. Фаменот 8.
Фармуті 9. Пахон 10. Пайні 11. Епіф 12. Месорі. Кожен з них поділявся на
три великих тижні по 10 днів і на шість малих тижнів по 5 днів. Річні
сезони мали такі назви: час розливу Нілу, час сівби і збирання врожаю.
Після дальших спостережень єгиптяни встановили, що сонячний рік
дещо довший і триває 365 діб. Щоб провести календарну реформу з
урахуванням цього уточнення, жерці використали легенду, згідно якої бог
Землі Геб і богиня неба Нут уклали між собою шлюбний союз. За це бог
Сонця Ра прокляв богиню Нут, яка йому теж подобалася і поклявся, що її
діти не будуть народжуватись в жоден із місяців чи днів року. Тоді Нут
звернулась до бога мудрості Тота. Тот зіграв у кості з богинею Місяця і
виграв у неї від кожного з 360 днів року по 1/72 частині її світла. З цих
частин Тот склав п’ять додатковим днів, які розмістив у кінці року, поза
місяцами. В ці п’ять днів у богині Нут народились діти Осіріс, Гор, Сет,
Ісіда і Нефтіда, які стали поважатись єгиптянами як боги. Щоб задобрити
бога Сонця Ра, ці п’ять днів були передані йому, і сонячний рік збільшився
до 365 днів. А оскільки богиня Місяця програла п’ять днів, то місячний рік
зменшився до 355 діб.
Тривалість єгипетського календаря була майже на 6 годин менша за
 13

тривалість тропічного року, а тому через кожні 4 роки Сіріус запізнювався

на добу, а через 120 років – на місяць. Це призводило до того, що початок
року теж перміщувався на різні сезони. Лише через 1460 (365 х 4) років на
1461 рік знову співпадали поява Сіріуса, розлив Нілу, літнє сонцестояння з
першим днем року – з першим числом місяця тота. Цей період у 1460 років
отримав назву період Сотіса і відігравав значну роль у єгипетській
хронології.
Для встановлення відповідності дат між єгипетським і юліанським
календарями слід пам’ятати, що схід Сіріуса, за юліанським календарем
припадає на 19 липня і співпадає з 1-м тота єгипетського „блукаючого”
року через 1460 років. Таке співпадання було в 140 р. н. е. Від цієї дати для
встановлення початку сотичного періоду необхідно послідовно віднімати
по 1460 років. Отже, початок „великого року” припадав на 1321 р. до н.е.,
2781 р. до н.е., 4241 р. до н.е. і т.д.
Літочислення єгиптяни вели за правліннями фараонів, царювання
першого з них Менеса припадає приблизно на 3000 р. до н.е. Список
фараонів склав історик Манефон (кінець IV — початок III ст. до н.е. ) у
книзі „Історія Єгипту”.
У Месопотамії в давнину кожне місто мало свій місячний календар.
Після об’єднання Вавилонії під владою царя Хаммурапі (1792—1750 рр.
до н.е.) офіційним стає календар міста Ур, який складався з 12 місяців по
29 і 31 днів, що мали такі назви: нісану, айру, сівану, дуузу, абу, улулу
ташріту, арахсамну, кісліву, тхабіту, шабатху і адару. Використовувався
семиденний тиждень, першим місяцем року був нісану, який відповідав
приблизно періоду з 22 березня по 22 квітня юліанського календаря.
Цей календар поступово перетворився на місячно-сонячний за
допомогою системи довільних вставок починаючи з XVIII ст. до н.е. і до
VI ст. до н.е. Після першого числа місяця улулу вставлявся другий місяць,
з такою ж назвою. Пізніше почали використовувати систему вставок за
циклами. За вісім років тричі вставлялися додаткові тринадцяті місяці –
 14

другий улулу або другий адару. З кінця IV ст. до н.е. вставляли сім
емболісмічних місяців у 19-річному циклі в 3-й, 6-й, 8-й, 11-й 14-й, 16-й,
19-й роки циклу. Цей місячний цикл вирахував астроном Кіденас.
Вавилонські астрономи відкрили також період під назвою сарос
(повторення), який визначається проміжком часу у 658І 1/3 доби, що
відповідає 223 синодичним місяцям і дає можливісії точно передбачати
затемнення.
Літочислення у Вавилоні велось за правліннями царів і часу правління
Набонассара. Пізніше у Вавилоні, Палестин Сирії використовувалась ера
селевкідів. Її початок рахують від 1 жовтня 312 р. н.е.. Селевк був
засновником царської династії після смерті Александра Македонського, як
один із його відомих полководців.

Календар стародавньої Греції

Греки в давнину теж користувались місячним календарем, який

складався з 12 місяців, а рік починали з появою молодого Місяця після
літнього сонцестояння. Додатковий 13-й місяць вставлявся в кожному
місті за окремим розпорядженням правителів. Спроби реформ календаря
не мали успіху до тих пір, поки грецький вчений Летон не відкрив
незалежно від астрономів інших країн, що у 19 сонячних роках – 235
місячних місяців і що таким чином раз у 19 років співпадає фаза молодого
Місяця з днем літнього сонцестояння. В такому 19-річному циклі 7 років
мали по 13 місяців. Отже, давньогрецький календар поступово
перетворився на місячно-сонячний.
До середини І тисячоліття до н.е. літочислення в Греції велося за
іменами правителів. В Афінах архонти були головами виконавчої влади і
відповідали за точність календаря. У IV ст. до н.е. поширилося
загальноеллінське літочислення, пов’язане з Олімпійськими іграми.
Спортивні ігри проводились у місті Олімпії з 776 р. до н.е., як
правило, на початку року. Оскільки міста Греції мали різні календарі, то
загальним став рахунок часу за олімпіадами, який запровадив історик
 15

Тімей у 264 р. до н.е. і яким користувались майже сім століть до 394 р. н.е.,
коли імператор Феодосій І скасував Олімпійські ігри (відродились лише у
1896 році в Афінах). Початок загальноеллінської ери припадає на 1 липня
776 р. до н.е., що вважається першим днем перших Олімпійських ігор. У
літочисленні за олімпіадами роки позначались порядковим номером
олімпіади і номером року в чотириріччі. Наприклад, морська битва біля
острова Саламін, де греки отримали перемогу над персами, датується
цифрами 75.1, що означає 1-й рік 75-ої олімпіади. Щоб цю дату перекласти
на сучасне літочислення, слід використати формулу: а = 776 - [(01-1) х 4+
(т-1)]; а – потрібна дата, 01 – номер олімпіади, т – номер року в олімпіаді.
Коли підставити значення, отримаємо У=776 - [(75-1) х 4 К1-1)] = 480.
Таким чином, Саламінська битва відбулась у 480 р. до н.е. Якщо вираз у
дужках більший за абсолютну величину, то він означає роки нашої ери.

Римський календар
У часи правління легендарного засновника Риму Ромула в середині
VIII ст. до н.е. римляни користувалися календарем з десяти місяців, які
позначались порядковими номерами: перший, другий, третій, четвертий і
т.п. і назв не мали. Рік починався з весняного рівнодення. На кінець VII ст.
до н.е. деякі місяці отримали назви: перший місяць назвили Мартіус – на
честь бога війни Марса, другий – Апріліс „розкриватись”, пробуджуватись
(бруньки, природа), третій – Майус на честь богині Майї – матері бога
Гермеса, четвертий – Юліус на честь богині Юнони, дружини бога
Юпітера. Решта місяців зберегли назви порядкових числівників: Квінтіліс
– п’ятий, Сексті ліс – шостий, Септембер – сьомий, Октобер – восьмий,
Новембер – дев’ятий, Децембер – десятий.
Чотири з них: мартіус, майус, квінтіліс і октобер складалися з 31 дня,
а решта мали по 30 днів. Отже, календарний рік нараховував 304 дні, що
значною мірою не відповідало тривалості тропічного року. У часи царя
Нуми Помпілія в VII ст. до н.е. була проведена календарна реформа, за
якою до римського календаря додали ще два місяці: одинадцятий януаріус
 16

(на честь дволикого бога Януса) і дванадцятий фебруаріус (на честь бога
підземного царства Фебрууса) Завдання реформи полягало в тому, щоб
зрівняти римський календарний рік з грецьким, який мав 354 дні. Для
цього необхідно було додати до календаря 50 днів, але забобонні римляни,
як вважали парні числа нещасливими, вирішили додати 51 день. Проте з
такої кількості днів не можна було утворити два місяці, тому вирішили від
тих шести місяців, які мали по 30 днів, забрати по одному дню і утворити
януаріус з 29 днів і фебруаріус із 28 днів, які помістили за децембером.
Фебруаріус вважався „нещасливим” місяцем, він був найкоротшим і до
того ж мав парну кількість днів.
Отже, тривалість календарного року в 355 днів майже відповідала
місячному рокові, який мав 354,4 доби. Початок кожного місяця римляни
визначали за появою молодого місяця, про що спеціально оголошували
населенню. Але різниця в 10 днів порівняно з тропічним роком призвела до
того, що числа римського календаря все менше відповідали явищам
природи. Щоб вирівняти рахунок часу, кожні два роки між 23 і 24
фебруаріуса вставлявся додатковий місяць – марцедоній, який мав то 22, то
23 дні. Кількість днів у роках чергувалася таким чином: 355 днів; 377
(355+22) днів; 355 днів; 378 (355+23) днів.
Кожне чотириріччя складалось із двох простих і двох видовжених
років. У середньому календарний рік тривав 366,25 доби, що на добу
більше, ніж насправді. Для того, щоб ліквідувати розходження понтіфіки,
жерці відповідно змінювали тривалість місяців. Вони могли продовжувати
дні правління своїм друзям і вкорочувати – своїм ворогам, змінюючи
тривалість додаткових місяців. Плутанина відбувалась і у проведенні свят,
які мали відповідати певним сезонам. Вольтер так писав про цей календар:
„Римські полководці завжди перемагали, але вони ніколи не знали, якого
дня це сталось”.
У римському календарі рахунок днів у місяцях вівся за кількістю днів
до трьох визначених моментів кожного місяця: календ, нон та ід.
 17

Порядкового рахунку днів не було. Календи – це перші числа місяців.

Нони – 5-ті числа януаріуса, фебруаріуса, апріліса, августа, септембера,
новембера і децембера або 7-мі числа мартіуса, майуса, юліуса і октобера,
які співпадали з початком першої чверті фази Місяця. Іди – 13-ті числа тих
місяців, в яких нони припадали на 5-е число або 15-ті числа в тих, де нони
були 7-м.
Ще три дні, які передували календам, нонам та ідам, мали назву канун
– переддень. Наприклад, 28 фебруаріуса – канун березневих календ.
Лічба днів римлянами велася у зворотному порядку. Замість 15 юліуса
вони говорили – 17-й день від юліанських календ, 1 януаріуса – календа
януаріуса, 7 децембера – нона децембера, тощо.

7. Юліанський і Григоріанський календар. Новоюліанський

календар

У 46 р. до н.е. римський політичний діяч і полководець Гай Юлій

Цезар став ініціатором проведення календарної реформи, в основу якої був
покладений єгипетський календар. Із цією метою була утворена група
александрійських астрономів на чолі з Созігеном. В основу нового
календаря було покладено річне переміщення Сонця між зірками з
середньою тривалістю року в 365 1/4 доби. Для того, щоб початок кожного
місяця припадав на 1-е календарне число, було вирішено рахувати три роки
по 365 днів, четвертий – 366, тобто вважати високосним. Созіген знав, що
тривалість тропічного року менша, тож і тривалість запровадженого
календарного року теж, але вирішив, що ця різниця не суттєва. Він поділив
рік на 12 місяців, залишив їх старі назви, а місяць марцедоній вилучив із
календаря. Першим місяцем року став януаріус, оскільки, починаючи з 153
р. до н.е., римські консули саме з 1-го януаріуса вступали на свою посаду.
Усі місяці були поділені на парні і непарні і, починаючи з януаріуса,
мали 31 або 30 днів, крім фебруаріуса простого року, який замість 30 мав
29 днів.
 18

Для того, щоб провести цю реформу і щоб усі свята збігалися з

відповідною порою року, римляни додали до календарного року, крім
марцедонія, ще два додаткових місяці з 33-х і 34-х днів та помістили їх між
новембером і децембером. Цей рік складався з 445 днів і отримав назву
метушливого, або хаотичного. Таким був 46 рік до н.е.
Новий відлік часу почався з 1 януаріуса 45 р. до н.е. і отримав назву
юліанського. За рішенням римського сенату в 44 р. до н.е. місяць
квінтіліс, в якому народився Юлій Цезар, був переіменований на юліус.
Реформа календаря передбачала вставки високосних днів через три
роки, але жерці чомусь вставляли через два роки на третій, і тому
календарний рахунок знову переплутався. У часи імператора Августа у 8
році до н.е. цю помилку помітили і за його наказом з 8 р. до н.е. по 8 р. н.е.
включно у високосних роках додаткові дні не вставлялися.
Римський сенат вирішив переіменувати місяць секстіліс і назвати його
на честь імператора августом. Але цей місяць мав 30 днів, нещасливе
число в уявленнях римлян. Тому було вирішено до августа додати один
день від фебруаріуса, в якому стало 28 днів у простому році і 29 у
високосному, а три місяці підряд – юліус, август і септембер мали по 31
дневі. Тому змінили порядок формування коротких і довгих місяців кінця
року. Септембер і новембер тривали по ЗО днів, а октобер і децембер – по
31 дню.
Інші імператори Риму теж хотіли внести свої імена до календаря, але
їм це не вдалося. Юліанський календар використовувався до кінця XVI ст.
у Європі, а в окремих країнах до початку XX століття, в тому числі в Росії.
Як вже зазначалось, він був неточним порівняно з тропічним роком на
11 хвилин і 14 секунд. Тому за кожні 128 років накопичувалася зайва доба.
У користуванні він простий і зручний, хоча з подальшим розвитком
суспільства виникла потреба ліквідувати його відставання і створити
досконаліший календар.
Григоріанський календар
 19

На Нікейському Вселенському соборі у 325 році юліанський календар

був прийнятий як обов’язковий для всіх християн. Тоді день весняного
рівнодення припадав вже на 21 березня, а в часи Юлія Цезаря – на 24.
День весняного рівнодення пов’язувався у християнській релігії зі святом
Паски, яке поступово пересувалось на середину весни і згодом могло стати
зимовим святом. У зв’язку з цим, було вирішено зробити Паску рухомим
святом, яке повинно було відзначатися після весняного рівнодення – 21
березня і не пізніше 25 квітня.
У XVI столітті весняне рівнодення перемістилося вже на 11 березня за
юліанським календарем. Тому католицьке духовенство вирішило провести
календарну реформу. Ініціатором її став Папа Римський Григорій XIII. В
основу реформи були покладені принципи, запропоновані у 1576 році
італійським ученим, лікарем і астрономом Алоїзієм Ліліо. В комісію з
реформи календаря ввійшли вчені астрономи і духовні особи. Основним її
завданням було повернути весняне рівнодення на 21 березня і надалі
запобігти накопиченню різниці між календарним і тропічним роком.
Реформу провели у 1582 році таким чином: після 4 жовтня слід було
рахувати не 5, а 15 жовтня. Отже, весняне рівнодення у наступному 1583
році поверталося на 21 березня. А щоб запобігти у майбутньому
запізненню календаря, було змінено систему вставляння високосних днів.
Порівняно з юліанським календарем, у григоріанському в кожні 400 років
вставляли на 3 високосних менше, а саме, зберігши попередню систему
високосу, не вважали високосними рубіжні роки століть, перші два числа
яких не діляться на 4. Наприклад, 1600, 1700, 1800, 1900 і 2000 у
юліанському календарі були б високосними, а у григоріанському лише ті,
(в цьому випадку 1600 і 2000), дві перші цифри яких діляться на 4. Решта
високосних років вставлялась, як і в юліанському календарі.
Григоріанський календар за тривалістю року на 24 секунди довший від
тропічного року, тому відставання на одну добу настане тільки через 3280
років, що буде мати практичне значення в далекому майбутньому.
 20

Рахунок часу за юліанським календарем стали називати старим

стилем, за григоріанським - новим стилем. Новий стиль був спочатку
прийнятий лише у протестантських і католицьких країнах, а в
православних – зберігався старий стиль.

Новоюліанський календар
У 1918 р. в православній Росії був запроваджений григоріанський
календар, і юліанський залишився лише в Греції, Румунії та Сербії.
Необхідність проведення календарної реформи зумовила у травні 1923
року на Константинопольському соборі православних східних церков
поставити питання про запровадження новоюліанського календаря. Його
розробив югославський учений, професор Бєлградського університету
Мілутин Міланкович (1879—1956).
Новоюліанський календар мав іншу, ніж у григоріанському, систему
високосу. В ньому вилучалися 7 діб за 900 років, серед рубіжних років
століть високосними ставали ті, які при діленні на 9 дають залишок 2 або 6.
Такими роками, якщо почати з 2000 року, є 2000, 2400, 2900, 3300 і т.п.
Перевага новоюліанського календаря була в тому, що він був
точнішим за попередні, і похибка на одну добу стосовно тропічного року
набігала за 43500 років. Проте рішення Константинопольського собору не
були виконані, бо Греція, Сербія і Румунія запровадили у себе не
новоюліанський, а григоріанський календар.

8. Проблема єдиного світового календаря

Григоріанський календар з астрономічної точки зору є достатньо
точним і по суті не вимагає серйозних поправок. Проте ряд недоліків цього
календаря зумовлюють потребу його реформування. Ці недоліки: 1)різна
тривалість місяців – від 28 до 31 доби, рік має 4 місяці по 30 діб, 7 місяців
по 31 добі і 1 місяць 28 або 29 діб; 2) Місяці різної тривалості чергуються
безсистемно, через що довжина кварталу змінюється від 90 до 92 діб.
 21

Перше півріччя на три доби коротше від другого. 3) Одні й ті ж числа

місяця припадають на різні дні тижня, бо семидобовий тиждень не
узгоджується ні з місяцем ні з кварталом, ні з роком. 4) Кожен новий рік
починається з іншого дня тижня, кількість робочих днів у місяцях одного й
того ж року різна і коливається в межах від 23 до 27 днів.
Ці недоліки ускладнюють роботу господарських та фінансових
органів, вимагають витрат на щорічне видання календарів. Тому вже з ХІХ
століття розробляють проекти такого календаря, який би не мав цих
недоліків. Проблема не в тому щоб змінити тип календаря, а в тому щоб
перегрупувати дні в році так. Щоб вирівняти довжину місяців, кварталів,
півріч, щоб новий рік завжди починався в один і той же день тижня і щоб
дні місяця припадали на ті ж дні тижня.
Розробка таких проектів триває вже понад 150 років. У 1923 році при
Лізі Націй було утворено спеціальний комітет у справах календарної
реформи. Після Другої світової війни цю проблему передано до
Економічної і Соціальної ради ООН. Було подано багато проектів. Суть їх
зводиться до вибору між двома типами календаря – 13-місячним та 12-
місячним.
Проект першого запропонував у 1849 році французький філософ
Огюст Конт. На його думку, календар слід було б поділити на 13 місяців,
кожен з яких мав би 4 тижні по 7 діб і всього нараховував би 28 діб. Кожен
місяць розпочинався б у неділю, а закінчувався б у суботу. Рік таким чином
мав би 364 доби і до нього слід було б додавати ще один день без назви як
день відпочинку після суботи останнього 13 місяця. У високосний рік
додавали б іще одну добу без назви після суботи шостого місяця . Але і
цей календар не позбавлений недоліків: рік із 13 місяців не можна
розділити на півріччя і квартали, не поділивши місяців.
Зручнішим вважають інший проект календаря, запропонований
французьким астрономом Гюставом Армеліном. Він поділив рік на 12
місяців, які об’єднуються в чотири трьохмісячні квартали по 91 добі в
 22

кожному. Квартал має 13 семидобових тижнів. Перший місяць кожного

кварталу повинен мати 31 добу, а два інших – по 30. Перші числа року і
кварталу завжди припадають на неділю. Кожен місяць нараховує 26
робочих днів. Рік за таким календарем має 364 дні. А після 30 грудня
пропонувалось вставляти ще один день без числа як Міжнародний день
Миру і Дружби, а у високосному році – ще один святковий День
високосного року – після 30 червня.
Проект цього календаря був схвалений свого часу СРСР, Індією,
Францією, Югославією та іншими країнами. Однак він не був
запроваджений ООН з релігійних міркувань.

9. Відлік часу в Україні. Давні назви місяців, календарі

До нашого часу дійшла невелика кількість пам’яток писемності, які

дають уявлення про лічбу часу у східних слов’ян. Деякі відомості про
хронологію і назви місяців знаходимо у „Остромировому Євангелії”
(1057р), „Ізборнику Святослава” (1076р), „Хронологічних статтях” Кирика
Новгородця (1110 - рік народження невідомий), "Повісті минулих літ”
(1113) Нестора та з інших історичних джерел.
Східні слов’яни, займаючись землеробством, стежили за зміною пір
року і первісний рахунок часу у них був за сезонами, з якими
пов’язувались язичницькі обряди, деякі з них пізніше вплинули на
формування християнських свят.
Так, масниця вважалася святом весняним, Купала пов’язувався з
поверненням сонця до зими, а з початком подовження зимового дня
святкувалась Коляда. Період від сезону до сезону, який становив
найбільшу одиницю часу, мав назву літо, оскільки повний кругообіг
сезонів означав повернення до нового літа. Слов’яни, як свідчать
стародавні джерела, знали ділення року на місяці, назви яких збереглися до
сьогодні в окремих календарях і, зокрема, українському. Їм були відомі і
 23

назви місяців давньоримського календаря, про що свідчать угоди,

укладенні київським правителем Олегом із греками. Місяць поділявся на 4
тижні по 7 діб у кожному.
Назви місяців у давніх словян:

Давньоруські українські білоруські російські

Сєчень, просєнец січень Студзень Январь
Люты бокогрей Лютий Люты Фехраль
Бєрєзозоль Березень Сакавік Март
Цвітень, квітень Квітень Красавік Апрель
Травєнь, травный Травень Май Май
Червень, ізок Червень Червень Июнь
Липець Липень Ліпень Июль
Серпень, зорінчак Серпень Жнівень Август
Вересень, рюень Вересень Верасень Сентябрь
Листопад,грязник Жовтень Кастричнік Октябрь
Грудень Листопад Лістапад Ноябрь
Студінь Грудень Снежань Декабрь

У 988 р. Русь офіційно прийняла християнство, а разом із ним –

юліанський календар і еру від створення світу, яка використовувалась у
Візантії і започатковувалася від 5508 р. до н.е.
З 1492 року (7000 р. за ерою від створення світу) новоріччя на землях
Московської держави перемістилось на 1 вересня з 1 березня. А в 7208
року 20 грудня була проведена реформа, за якою Новий рік починався 1
січня а рахунок років став вестися за ерою від Різдва Христового. Це був
1700 рік за юліанським календарем. Таким чином, початок року рахувався
з березня – до 1492 року, після того і до 1700 року з вересня, і з січня після
1700 року.
Важливими для дослідника є питання використання в хронології
літописання березневого і ультраберезневого датування, які в різних
феодальних центрах вживались не одночасно. Ультраберезневий рік
починався до 1 вересня, а березневий – після. Ультраберезневий (старший
березневий) рік з’явився у літописах на початку другого десятиріччя XII
 24

ст. З 1110 року – у Лаврентіївському, Симеонівському і Кенігсберзькому, а

з 1125 року – в Іпатіївському літописах. У XIV ст. ультраберезневий рік
всюди зникає і з’являється вересневе датування, яке з кінця XV ст. всюди
замінює березневе позначення років.
Наприклад, про відомий похід князя Ігоря на половців говориться у
Новгородському, Псковському та Іпатіївському літописах під 6693 роком.
У Лаврентіївському і Никонівському — під 6694 роком. Щоб точно
перевести дату на сучасне літочислення, необхідно звернути увагу на
затемнення Сонця, яка відбулося під час походу 1 травня.
Крім того, відомо, що затемнення було в середу. Отже, дату
березневого чи ультраберезневого стилю слід перекласти на сучасне
літочислення: березневий рік ультраберезневий рік
6693 6694 6693 6694
5508 5508 5509 5509
1185 1186 1184 1185
За спеціальними таблицями перевіряємо, коли було затемнення Сонця,
і знаходимо середу 1 травня 1185 р. Це означає, що в літописах немає
помилки, а лише подано дату в березневому та ультраберезневому стилях.
Визначення дат за принципом вруцеліто
Існує багато різних прийомів відносного датування давніх подій та
історичних джерел. Для цього використовуються прямі і непрямі ознаки,
які можна знайти за допомогою не лише хронології, але й інших наук, а
саме: палеографії, сфрагістики, геральдики, за методами визначення
пасхалій. У церковних календарях кожному рокові була приписана буква.
Букви розташовувалися за особливим принципом і належали до
кириличної абетки.
Біблійні оповіді вказують на те, що першим днем створення світу була
п'ятниця, 1-го березня; 2-го березня – субота, 3-го березня – неділя. Неділя
позначалась буквою „А”. Наступні дні тижня отримали для свого
позначення решту букв у зворотному порядку:
 25

4 березня, понеділок – (З)

5 березня, вівторок – (S)
6 березня, середа – (Е)
7 березня, четверг – (Д)
8 березня, п'ятниця – (Г)
9 березня, субота – (В)
10 березня, неділя – (А)
Отже, буква „А” була вруцелітом для першого року від створення
світу, бо відповідала у цей рік усім дням неділі. Таким чином, вруцеліто
дає можливість визначити неділі будь-якого року. Кожний рік має 52 тижні
і один день, а високосний – 52 тижні і два дні. Тому в другому році від
створення світу перша неділя припадала на 2 березня , і вруцелітом року
буква „В”, наступного року – „Г” і т.д. Лише після високосного року
стрибок настане через одну букву.
За допомогою вруцеліта можна визначити будь-який день тижня, якщо
відомо число, місяць і рік. На цьому принципі побудовано вічний календар.
Визначення дат за індиктами
Індикт – це порядкове місце року в 15-літньому циклі. Такий рахунок
часу вівся ще із Римської імперії. Він застосовувався при збирання
податків, розмір яких переоцінювався кожні 15 років. У середньовічній
Європі і на Русі також користувались індиктами. П’ятнадцятирічні цикли
не нумерувалися, а лише вказувався рік циклу. З XVIII століття рахунок
індиктами зберігався лише в церковних документах.
Початок року кожного індикту припадав на 1 вересня, яке було
початком календарного року до 1700 р. Лічба циклів розпочиналася з 5508
р. до н.е. Тому, щоб визначити індикт, необхідно дату від створення світу
поділити на 15, і залишок від ділення вкаже на порядковий номер року в
межах певного 15-річного циклу. Якщо дата належить до ери від Різдва
Христового, до неї тоді слід додати 3, і суму поділити на 15. Залишок від
ділення і буде індиктом. Існують також спеціальні таблиці, за якими
 26

можна визначити рік за індиктами або перевірити правильність вказаного

року чи індикту.

Датування за допомогою Кола Сонця та вруцеліта

Окремі джерела та історичні пам’ятки дають вказівку на день тижня,

який допомагає датувати події. Кожний рік складається з 52-х тижнів і
одного або двох днів, а тому на одні й ті ж самі числа припадають різні дні
тижня кожного наступного року. Лише через 28 років ця послідовність
повторюється.
Ці 28-річні періоди називають циклами Сонця, а місце, яке займає в
кожному з них окремий рік, називають колом Сонця цього року, Щоб
визначити коло Сонця року, слід дату від створення світу поділити на 28, і
залишок вкаже на коло Сонця. Так, цикл Сонця 6452 р. становить 230, а
коло Сонця – 12. Знаючи коло Сонця, можна визначити вруцеліто за
спеціальними таблицями.
Датувати події і визначити дні тижня можна також за формулами.
Найбільш універсальною формулою, яка дає можливість встановити день
тижня, є формула М.Бережкова, яка підходить для дат за обома ерами – від
СС і РХ, і за січневим, березневим, ультраберезневим та вересневим
календарними стилями.

Н-Р Х = (Н + ——+ Т + Г) : 7;

Н – число відомого року, Т – число днів, яке пройшло з початку

відомого року; Х – порядковий номер дня тижня, якщо починати лічбу днів
із неділі (неділя – 1, понеділок – 2, вівторок – 3 і т.п., субота – 8. Р —
березневого року дорівнює О, січневого, вересневого і ультраберезневого
років – 1, Г – ультроберезневого – 3, березневого – 4, січневого і
вересневого – 5.
1 – понеділок, 2 – вівторок, 3 – середа, 4 – четвер, 5 – п’ятниця, 6 – субота.
Якщо при складанні знайдених циф число дорівнюватиме більше шести, то
його слід поділити на сім, а залишок від ділення вкаже на день тижня. Для
 27

того, що визначити дати, необхідно знати, яким календарем, на яких

українських землях, коли користувались, тобто у складі якої держави вони
знаходились.

Держава Останній день за Перший день за

юліанським григоріанським календарем
календарем
Польща 4 жовтня 1582 15 жовтня 1582
Австрія 6 січня 1584 17 січня 1584
Угорщина 21 жовтня 1587 1 листопада 1587
Росія 31 січня 1918 14 лютого 1918
Румунія 18 січня 1919 1 лютого 1919
Отже, різні дати історичних подій, фактів із різних джерел, які
стосуються українських земель, необхідно звіряти з тим літочисленням,
яким користувалась держава, переводити на сучасні еру та календар.
Особливо це стосується часів з кінця XVI — до початку XX століття, коли
змінювалися кордони між державами. Існує таблиця поправок між
юліанським і григоріанським календарями.

Література
Бережков Г. Хронология русского летописания. – М.: Изд-во АН СССР,
1963.
Бикерман З. Хронология древнего мира.—М.: Наука, 1976.
Буткевич А., Зеликсон М. Вечные календари. — М.: Наука, 1969. – 120 с.
изд. 2-е. – М.: Наука, 1984. – 206 с.
Володомонов Н. Календарь: прошлое, настоящее, будущее. — М.: Наука,
1977. – 80 с.
Ермолаев И. Историческая хронология. – Казань: Изд-во Казанского
университета, 1980. – 248 с.
Каменцева Е. Хронология. – М.: Высшая школа, 1967. – 187 с.
Климишин И. Календарь и хронология. – М.: Наука, 1990. – 478 с.
 28

Куликов С. Нить времен: Малая знциклопедия календаря с заметками на

полях газет. – М.: Наука, 1991. – 228 с.
Перехрест О. Історична хронологія: Навчальний посібник. – Черкаси:
Відлуння, 1999. – 144 с.
Пронштейн А., Кияшко В. Хронология. – М.: Просвещение, 1981. – 189 с.
Селешников С. История календаря и хронология. – М.: Наука, 1977. – 224с.
Стрельський В., Титаренко П. Історія календаря. – К.: Знання, 1975. – 48 с.
Титаренко П. Історія календаря в Росії і на Україні в зв’язку з загальною
історією календарів. – К.: Знання, 1972. – 72 с.
Хронологический справочник (XIX—XX века). – Л.: Наука, 1984. – 37 с.
Цыбульский В. Календари и хронология стран мира. – М.: Просвещение,
1982. – 128 с.