2.

Походження скіфів та їх розселення на території

України.

Про походження скіфів та їх появу на території України

інформацію подає Геродот, який зазначає, що скіфи, які у
28 років панували в Азії були витісненні звідти масагетами
(середньоазійські кочовики в описах скіфів). Їх корінні
землі античний автор вбачає на схід від Кімерії. Саме під
тиском більш войовничого племені скіфи, відступаючи і
наткнулись на слабший народ кіммерійців. Описувані
Геродотом події можна датувати 7 ст. до н е , згадки про
скіфів були і в асирійських джерелах (облога Ніневії).
Також це фіксується і в археологічні знахідки (скіфські
луки і стріли).

Кавказ:

Хоч згадки про скіфів можна віднайти повсюдно в Азії ,

проте є усі підстави віднести прабатьківщину скіфів т,зв
царство Ішкуза до території Кавказу степів і гірських
місцин, степу ПРикубанія, Краснодарського і
Ставропольського країв, Чечні, Інгуменії, Осетії., де є
найбільша концентрація найдавніших пам’яток.

 Проте під тиском обставин які описав Геродот центр

життя скіфів зміщується до Причорномор’я.
 Лихо не менше ніж війна з мідянами.

Північнопричорноморська Скіфія:
Переселення скіфів на землі Пн. Причорномр’я змусило їх
пристосування до нових умов життя. Вони заселяли
значний масив території, проте території нерівномірних за
ресурсами. Наприклад якщо порівнювати близькі за
хронологією Азійські і степові Українські поховання-то
можна простежити зменшення їх кількості , густоти і
загальне зубожіння.

 Проте, вище у зоні лісостепи, на основі

чорноморської місцевої культури скіфи і їх
цивілізація зазнає розвіту.

3. Господарство скіфів.

 Скіфію населяли племена,які розрізнялись між

собою способом життя, заняттям і особливостями
матеріальної культури.
 Степовий південь населяли кочові скотарі, тоді як
лісостеп-осілі землероби .Існуюче у Скіфії,
загальність :до речі була притаманна багатьом навіть
середньовічних Азійським народам.
Кочове скотарство:
o Про такий рід занять оповідає нам Гіппократ,
описуючи Скіфську пустелю-рівнині землі багаті
 трав’яною флорою, проте позбавлені дерев помірно
зрошені хоч через них і протікали великі річки.
o Скіфи які тут живуть не мають постійних жител,
живуть у шкурами запряженими волами. У таких
кибитках мандрують жінки і діти а чоловіки
постійно на конях і поганяють стада овець корів і
табуни коней. На одному місці вони стоять стільки,
скільки спас трави.
o Їдять вони варене м’ясо п’ють молоко кобил і
смакують і таку (сир із кобилячого молока). «Про
повітря води і місцевості»
o Цалкін дослідив худобу скіфів: наявність кіз овець і
ВРХ а також верблюдів і переважала низькорослі
проте високі на ногах особини. Практикували
кастрацію биків для отримання робочої худоби, коні
були звичайні степові, проте вирізнялись не
швидкістю а витривалістю.(Андріан- Про
полювання). Вівці та кози були набагато дрібніші за
сучасних.
o Про склад стада відомо що для одного скіфа було
потрібно: 15 коней, 6 голів ВРХ, 2 верблюда і= 50
овець та кіз.
o Лукіан у «Токрасисі або дружбі» дає свідчення що
кочові скіфи мали вести сутички або витримували
напади через пасовища- тому немає підстав для
сумніву що через кочовиків були хороші зброярі
ливарники і ковалі.
Землеробство:

 У осілих племен лісостепу домінувало орне

землеробство
 До часів скіфів орачів і землеробів відносять
перші дерев’яні плуги проте панівними
знаряддями лишались мотики а менш
поширеними були залізні плесла.
 У джерелах згадуються такі культури як пшениця
просо сочевиця часник цибуля а також коноплі. У
деяких поселеннях виявлені також льон жито
просо; є далі про існування садівництва.
 Збирали зерно за допомогою серпів а
переробляли за допомогою крем’яних
зернотерок;зберігали зерно в глиняному посуді у
спеціальних земляних підвалах.
 Скотарство не втрачало ролі і не набувало
масовості. На передній план виходили свині та
ДРХ, слабкою була роль мисливства і
рибальства(остеологічні поклади)

Металургія:

 Вивченням цього питання займались Граков і

Шрамко.
 Залізну руду добували із болотного залізняка проте
таке залізо було відносно неякісними через малу
вуглецеву насиченість а методи гартування сталі
скіфам були невідомими проте скіфські ковалі
 знайшли вихід у методиці цементації і
навуглецювання.
 До знарядь ковалів входили молоти, кувалди кліщі
напилки зубила і із міді робили кінне спорядження і
зброю.
 При добре розвинутій чорній металургії нема свічень
про обробіток кольорових металів-практично усі
готові вироби із золота мають античне походження.

Інші ремесла:

 Обробка шкіри :вуздечка,пояси ,сагайдаки, шкіряний

із хутром одяг. Основою служила шкура ВРх. Це є
складний процес: обробка, очистка, фарбування.
 Ткацтво із конопель і льону або шерсті
овець;хімічний аналіз залишків свідчить про
фарбування тканин.
 Гончарство-було характерним для осілого
населення . Виготовляли ґудзики, пряльні принадя;
проте застосовувались відносно примітивні методи,
що ще раз засвідчує про досить складне
пристосування до нових умов на нових теренах.

Висновок: у господарській структурі Скіфія поділялась

на степову із кочовим скотарством і лісостепову де
панувало землеробство. Обидві галузі були товарними.
Спостерігається усебічний розвиток ремесел як наслідок
осілості. Скіфські металурги змогли досягти значного
успіху у галузі навіть при нижчій якості сировини. Ну і
 звичайно як варто забувати про наявність такого
фактору як грецький імпорт, який за твердження
Шрамка на жаль став причиною того, що деякі галузі
ремесла перестали розвиватись.

Тема 2
1.Античні та візантійські автори про розселення
слов’янських племен.
Насамперед варто вказати, що найбільш ранні
відомості про слов'ян у античних письмових джерелах
відносяться до порівняно пізнього часу - до перших століть
нашої ери і ці дані досить уривчасті, а в географічному
відношенні не конкретні, але все таки для дослідження
проблеми походження та етногенезу ранніх слов’ян вони
мають допоміжне значення.
Уже в І–ІІ ст. з’явилися перші скупі писемні згадки
про слов’ян, яких античні автори називали «венедами», або
«венетами». Уперше ця назва трапляється в
енциклопедичній праці «Природнича історія», написаній
римським ученим Плінієм Старшим (23/24–79 роки). В
одному з її розділів він «розмістив» їх десь неподалік від
ріки Вісули (тобто Вісли), між сарматами. Історик VI в.
Йордан прямо свідчить, що «велелюдне плем'я венетів» в
його час було відомо під різними назвами: «... все ж
переважно вони називаються склавенами і антами» або «...
нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавенов».
Відомості про венедів також містить праця Тацита
«Германці», завершена в 98 році. Йому було невідомо, чи
належать венеди до германців. Однак автор зазначає, що
Цитата: «вони обходять розбійними зграями усі ліси і гори
між певкінами і фенами». Тацит коливався, чи відносити
венедів до сарматів або до германців. З одного боку, венеди
багато що запозичили з вдач і способу життя певкінов, які
сильно перемішалися з сарматами шляхом шлюбів, з іншого
- вони «споруджують собі будинки, носять щити і
пересуваються пішими, і притому з великою швидкістю, все
це відмежовує їх від сарматів, які проводять все життя у
візку і на коні ».
Згадка про венедів є також у творі грецького
географа й астронома Птолемея «Географічний порадник»
(третя чверть II ст. н. е.) Учений називає їх серед «великих
народів Сарматії» і локалізує в гирлі Вісли над Венедською
затокою. Птолемей згадує і плем’я ставанів, яке він
розмістив між західнобалтськими племенами ґаліндів і
супінів у межиріччі Вісли й Німану та аланами – одного із
сарматських племінних угруповань степової зони
Північного Причорномор’я. Цю назву лінгвісти, археологи
й історики-медієвісти схильні ідентифікувати з етнонімом
«слов’яни». Висловлювалася думка, що племінна територія
ставанів охоплювала Середнє Наддніпров’я та Подесення.
Відомості про них могли потрапити до Птолемея завдяки
купцям, які підтримували торговельні зв’язки з племенами
Південної Балтії та Півдня Східної Європи.
Ще одним джерелом інформації про венедів є
римська дорожна карта ІІІ ст., яка в історичній літературі
дістала назву «Пентівгерієві таблиці». На ній племена з
такою назвою розміщені у двох місцях: на північ від Карпат
і між нижнім Дністром і Дунаєм.  Мабуть, це - не дві окремі
венедські області, а скоріше свідчення про просторості
території розселення венедів. Та потрібно враховувати, що
античні джерела могли називали венедами не лише слов’ян
але й інші племена, які належали до інших етнічних
масивів. Більше вагомих письмових джерел про венедів
немає.
Підсумовуючи дані цих авторів, можна вважати, що в
перших століттях нашої ери слов'яни мешкали десь між
Балтійським морем і Карпатами, в басейні Вісли, а може
бути, і в більш східних районах. 
У III-IV ст. н. е.. їх територія розширюється,
охоплюючи області Подністров'я. Відомості про слов'ян
більш значні і різноманітні. Тепер слов'яни називаються
своїм ім'ям.
Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський,
Йордан, Менандр Протектор, Феофілакт Симоккита,
Маврикій Стратег знають їх під назвами венедів, антів і
склавинів, наголошуючи на їхній спорідненості за мовою,
звичаями, віруваннями й походженням «від одного кореня».
Цитата Прокопія Кесарійського :«Ці племена, слов’яни й
анти, не керуються однією людиною, але здавна живуть у
народоправстві, і тому в них щастя й нещастя в житті
вважаються спільною справою. В усьому іншому в обох цих
варварських племенах усе життя і звичаї однакові. Вони
вважають, що лише один бог, творець блискавок, є
володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і
здійснюють інші священні обряди… Вони пошановують і
ріки, і русалок, і всілякі інші божества, приносять їм всім
жертви, і за допомогою цих жертв здійснюють ворожіння…
У них одна й та сама мова, варварська, і за зовнішнім
виглядом вони не відрізняються один від одного. Вони дуже
високого зросту і величезної сили»
 Для дослідження проблеми етногенезу слов'ян більш
істотне значення має твір готського єпископа Йордану,
який жив у VI ст. «Getica» була закінчена в 551 р. Праця
присвячений історії готовий починаючи з того часу, коли
вони розселилися в гирлі Вісли, покинувши Скандинавію, і
кінчаючи серединою VI століття. У процесі викладу автор
робить ряд екскурсів в історію слов'ян.
За Йорданом, венеди жили на схід від верхів’я Вісли «на
безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем’я
венетів»; склавіни – «від міста Новієнтуна й озера, що
зветься Марсіанським, до Данастра, а на Північ – Віксли»;
анти – в межиріччі Дністра (Данастра) до Дніпра (Данапра),
«до того місця, де Понтійське (Чорне) море утворює вигин».
З цього випливає, що на початку другої половини І тис. до
н. е. слов’яни заселяли величезний ареал від Вісли на
заході, Прибалтики і Верхньої Наддніпрянщині на півночі,
басейну Дністра на південному заході, Нижньому Дніпрі і
узбережжі Чорного моря на південному сході. Східної межі
поширення слов’янських джерел візантійські автори не
знали. Твір Йордану цінно і тим, що в ньому є деякі
історичні відомості про слов'ян періоду IV-V ст.
2. Господарство східних слов’ян у 6-8 ст.
На життя східних слов'ян визначальний вплив надали
природно-кліматичний фактор і географічна среда. Основні
заняття - землеробство, скотарство, рибальство, полювання,
торгівля, набіги на сусідні племена. Вся життєдіяльність
слов'ян була пов'язана в першу чергу з лісом: в ньому
ховалися від ворогів; деревина використовувалася як
будівельний матеріал і паливо. великі лісові масиви
перешкоджали землеробства, але сприяли розвитку будь-
якого роду промислів: полювання, рибальство, бортництво.
Полюванням займалося як князі так і рядове населення, про
що свідчать археологічні знахідки. Полювали на
найрізноманітніших тварин, деякі з яких не дожили до
наших днів (наприклад, «буй тур» - дикий кінь та ін.). Річки
Східної Європи буяли рибою, яку слов'яни добували
різними способами: ставили пастки, били острогою і т.д.
Риба становила важливу частина раціону східних слов'ян.
широко практикувалося бортництво - видобуток меду диких
бджіл (борть – місце проживання рою бджіл). З меду
робили алкогольні напої. Але вміст алкоголю в них було
мінімально. хмільні напої у слов'ян були під забороною. Їх
вживали тільки у свята, та й то тільки чоловіки. Вперше
чоловік пробував хмільний мед тільки після народження
першої дитини. Літописець Нестор писав про
нерівномірності господарського розвитку
східнослов'янських племен. Найбільш цивілізованими серед
всіх він виділяв полян, проживали в Середньому
Подніпров'ї на чорноземних землях, порівняно з
сприятливим кліматом. Тут розвивалися давні традиції
орного землеробства, скотарства, железоделательное,
гончарне та інші ремесла. У землях новгородських слов'ян
словен, з великою кількістю річок, озер, добре
розгалуженою водної транспортної системою, орієнтованої,
з одного боку, на Балтику, а з іншого - на дніпровський і
волзький шляху, бурхливо розвивалися судноплавство,
торгівля, різні ремесла, що виробляють продукцію для
обміну. Новгородської-Ільменський край так само був
багатий лісами, там розквітав хутровий промисел;
важливою галуззю господарства тут здавна була рибна
ловля. У лісових хащах, уздовж берегів річок, на лісових
галявинах, де жили древляни, в'ятичі, дряговичей, ритм
господарського життя був уповільненим, тут люди
особливо важко освоювали природу, відвойовуючи у неї
кожну п'ядь землі для ріллі, луків
Існували дві системи землеробства. На південних родючих
землях в
лісостеповій смузі провідною системою був переліг.
Знаряддя праці рало, пізніше дерев'яний плуг з залізним
лемешем, які глибоко розрізали пласт землі і перевертали
його. У лісовій зоні (північні райони) панувала підсічно-
вогнева система: В перший рік дерева підрубували. На
другий рік висохлі дерева спалювали, а золу
використовували як добриво. Наступні 2-3 роки землю
засівали і отримували врожай, потім земля скінчився,
доводилося переходити на нову ділянку. Основним орним
знаряддям була соха, особливістю якої є те, що вона лише
проводить борозенки по поверхні землі, не заглиблюючись
в землю, обходячи численні камені і коріння. Знаряддя
праці також були сокира, мотика, борона-суковатка і заступ,
якими скородили грунт. Знаряддя праці поступово
удосконалювалися, на зміну кам'яним і бронзовим прийшли
залізні: плуг, сокиру, серп, заступ і ін. Вирощували слов'яни
жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо; з городніх культур
-ріпу, капусту, буряк, морква, гарбуз, редьку, а також
технічні культури. Велику роль в житті слов'ян відігравало
скотарство. Худоба у слов'ян виступав однією з форм мінових
грошей, а скарбниця називалася «Скотаркою». У давньоруській
мові слово «худобу» означало також «гроші». При тривалих і
холодних зимах свині, вівці, кози переважали над великою
рогатою худобою. Однак воли і коні використовувалися в якості
робочої сили. Що стосується ремесла, то його розвиток також
залежало від природних умов, точніше від тих джерел сировини,
якими могли розташовувати наші предки. Великого поширення
набуло железоделательное ремесло, а, отже, і обробка металу.
Так, поблизу одного з сіл у час археологічних розкопок знайшли
25 ковальських горнів, в яких плавили залізо і виготовляли з
нього до 20 видів знарядь праці. Сировиною тут служила болотна
руда, яка відкладається на коренях болотних і озерних рослин.
Пливучи на плотах, добувачі спеціальними черпаками діставали
руду з дна водойм. Для вироблення заліза з руди застосовувався
сиродутний процес. У спеціальних горнах руда відновлювалася -
доводилася до тістоподібного стану, а потім ці так звані «Криці»
оброблялися ковалями. Добре йшли справи й з сировиною для
гончарного ремесла: по берегах річок залягали різноманітні
глини, якість яких було добре відомо майстрам. З них
виготовлялася як груба кухонний посуд, так і красива їдальня.
цілком були забезпечені сировиною і такі ремесла, як шкіряна та
ткацьке, в яких східні слов'яни досягли великої майстерності.
Набагато гірше було з сировиною для ювелірного ремесла.
найближче родовище срібла знаходилося на території Волзької
Булгарії. Сировиною служили монети, які надходили в Внаслідок
обміну зі Сходом. З кожним роком ставала різноманітніше
продукція ремісників. Поступово їх праця все більше
відокремлювався від праці сільського. Ремісники тепер вже
могли містити цією працею себе і свою родину. Йшов поступовий
процес відділення ремесла від землеробства.

1. Писемні джерела про суспільно-політичний

розвиток східних слов’ян у 6-8 ст.
Перші письмові звістки про слов’ян датуються І– ІІ ст. н.е. і
належать римським авторам. Пліній Старший, Корнелій
Тацит, Клавдій Птолемей писали про численні племена
венедів, що розселялися на берегах Вісли і на південному
узбережжі Балтійського моря поряд з германцями і
сарматами. Венеди – назва, під якою слов’янські племена
були відомі римським історикам. Етнонім “слов’яни ”
з’явився пізніше, в VI– VII ст., у творах візантійських
авторів, зокрема у Прокопія Кесарійського, Йордана,
Маврикія Стратега, коли слов’янські племена вже
розселилися на значній території Європи. У візантійських
авторів трапляється ще одна назва слов’ян – анти. Так
називали слов’янські племена, що розселялися по берегах
Дністра і на схід до Дніпра, тобто власне на території
України. Сучасні учені щораз більше схиляються до
гіпотези, що інформацію Геродота про скіфів-землеробів,
скіфів-орачів, або сколотів, можна також віднести до
праслов’ян, які в скіфські часи, тобто в середині І тис. до
н.е., розселялися в Середньому Подніпров’ї і в верхів’ях
Південного Бугу.
Ретельно збирав Прокопій і розповіді про слов'ян, причому
особливо уважно він аналізував і описував військову
тактику слов'ян, присвятивши їй багато сторінок свого
знаменитого праці "Історія воєн Юстиніана".
Рабовласницька Візантійська імперія прагнула підкорити
сусідні землі і народи. Візантійські правителі хотіли
поневолити і слов'янські племена. У мріях їм бачилися
покірні народи, справно платять податки, які постачають в
Константинополь рабів, хліб, хутра, ліс, дорогоцінні метали
і камені. При цьому візантійці не бажали боротися з
ворогами самі, а прагнули сварити їх між собою і з
допомогою одних придушувати інших. У відповідь на
спроби поневолити їх слов'яни неодноразово вторгалися в
межі імперії і спустошували цілі області. Візантійські
воєначальники розуміли, що боротися зі слов'янами важко, і
тому ретельно вивчали їх військова справа, стратегію і
тактику, шукали вразливі місця. У тому числі в цих творах
знайшло відображення і описі суспільного ладу слов'ян. "Ці
племена, склавини й анти, не управляються однією
людиною, але здавна живуть в народоправстві, і тому у них
щастя і нещастя в житті вважається справою загальним", -
писав візантійській пісатель і історик Прокопій
Кесарійський.
Особливо вразило византийца волелюбність слов'ян.
"Племена антів подібні за своїм способом життя, - відзначав
він, - по своїх звичаїв, за свою любов до свободи, їх аж ніяк
не можна схилити до рабства або підпорядкування у своїй
країні".
Найважливіші суспільні справи вирішувалися на народних
зборах (віче). Прокопій Кесарійський пише: «Слов'яни і
анти не мали единодержавной влади, вони мали
загальнонародне правління, народні збори, сходи, на яких
радилися по всіх військових питань».
Соціальний лад древніх слов'ян в VI ст. представляв собою
військову демократію. Слов'янські князі, їхні вожді і
воєначальники названі поруч візантійських джерел. Відомі
імена вождів Ардагаст, Пірагоста, князя Давріта, князя
Лавріти, посла Мезаміра і брата його Калагаста, князя
Акаміра. До моменту, коли Візантія увійшла в тісне
зіткнення зі слов'янами, їх пристрій було того типу, яке
Енгельс називав військовою демократією, то саме, що
спостерігав Прокопій Кесарійський у склавен і антів.
Військові походи слов'ян супроводжувалися грабежами і
полоном великих мас населення.
З іншого боку, поступово розкладалася родова система,
поступаючись місцем общинної. Прокопій Кесарійський
залишив суттєве зауваження: «У давнину обидва ці племені
називалися спорами, думаю, тому, що вони жили, займаючи
країну неуважно, окремими селищами». Цей факт дуже
важливий для нас характеристикою укладу життя слов'ян.
Кожна окрема сім'я на просторі заводила свою особливу
ріллю, мала свої особливі покоси, особливо полювала і
промишляла в лісах. Загальна родова власність переставала
існувати, коли розходилися сім'ї, які становлять рід. Вона
замінювалося власного сімейного.
Візантійський письменник VI століття Маврикій пише про
слов'ян в книзі «Стратегія». Його опису життя слов'ян дуже
схожі з описами Прокопія Кесарійського. «Племена слов'ян
і антів живуть разом, і життя їх однакова: вони живуть
вільно, і не дають нікому поневолити себе або підкорити. Їх
дуже багато в їх країні, і вони дуже витривалі, виносять
легко і спеку і холод, і дощ, і злидні ... У них немає спільної
влади, вони вічно ворожнеча між ними була одним.
2. Вірування, звичаї та обряди східних слов ’ян.

Дані літописів, знахідки археологів, записи старовинних

звичаїв і повір'їв, зроблені вченими XIX ст., Дозволяють
буквально по крихтах відтворити релігійну систему східних
слов'ян. Насамперед варто вказати що сх. Слов’яни були
язичниками. Язичництво - релігійне вірування, що
відрізняються тим, що у кожного племені, народу було
безліч власних богів. У ті далекі часи людина найкраще
знав самого себе, тому на всі інші істоти і явища він
переносив людські властивості. Язичництво з'явилося, коли
люди стали замислюватися про навколишній світ.

У другій половині I тисячоліття н. е. головним божеством

східних слов'ян був ПЕРУН, бог блискавки, грози, війни,
зброї. С. М. Соловйов, видатний історик XIX ст., Вважав,
що Перун носив ще й інше ім'я - СВАРОГ; деякі дослідники
називають Сварога богом неба або небесного вогню. Сварог
породив двох синів, двох Сварожичей: Сонце і Вогонь. В
Іпатіївському літописі сказано: «І по цьому (т. Е. Після
Сварога) царював син його, ім'ям Сонце, його ж називають
Дажбог ...» Братом Сонця, сином СВАРОЖЕ називають
також і вогонь: «Вогню моляться, звуть його Сварожичем» .
Сварог-Перун в народній уяві представлявся божеством-
воїном, зброя якого було направлено проти злих духів;
ймовірно, дії злих духів приписували згущення атмосфери,
припинялися після грози. Народні звичаї виявилися
настільки сильні, що ще в XIX в. більшість людей, особливо
в сільській місцевості, під час грози зачиняли вікна,
перекидали догори дном судини (наприклад чайні чашки і
чарки), вірячи, що злі духи, гнані блискавкою, намагаються
сховатися в якомусь отворі. На зв'язок Сварога-Перуна зі
зброєю вказує звичай клястися перед Перуном, поклавши
поруч зброю.

Серед слов'ян було поширене поклоніння Сонцю. Бог Сонця

називався ХОРІ (Хорос) або ЯРИЛО. Обожнювалися також
місяць і зірки, що знаходилися з Сонцем в «родинних»
стосунках.

 ВОЛОС (Велес) вважався покровителем худоби. У

літописі він названий «Худоба» богом.
 Бог вітру і повелитель вихорів звали СТРИБОГ.
 МОКОША (Макошь) - жіноче божество, до сих пір
залишається не розгадав до кінця.

Важко сказати, чи були у східних слов'ян жерці, - точних

відомостей про них немає. Лише зрідка літопис називає
таємничих «волхвів», явно пов'язаних з язичницькими
віруваннями і довгий час боролися проти християнства.
Однак їх роль в релігійних обрядах неясна. Швидше за все,
культові ритуали відбувалися старійшинами племені і роду
або князями. У княжому кургані Чорна Могила, поряд з
іншими речами, археологи виявили предмети культового
призначення - бронзового ідола, жертовний ніж, гральні
кістки, що служили, ймовірно, для обрядових гідний.

У літописах немає ніяких звісток про язичницьких храмах.

Однак археологічні розкопки дають деяке уявлення про те,
як виглядали східнослов'янські язичницькі святилища.
Знайдені залишки в Києві, Новгороді, хоча вони були дуже
примітивними.

Місця, де поклонялися ідолам, називалися «капища» (від

старослов'янського «капь» - зображення, ідол), а ті, де
приносилися жертви (треби), - «требища». Можливо,
спочатку, в далекій давнині, жертовниками служили гори,
скелі, каміння величезної величини, дерева з великими
кронами. Одне з таких святилищ, присвячених Перуну,
згідно Новгородського літопису, знаходилося в урочищі
Перинь поблизу озера Ільмень, недалеко від Новгорода. Тут
стояв дерев'яний ідол Перуна, який, як повідомляє літопис,
після хрещення Русі в 988 р був зрубаний і скинутий у річку
Волхов.

У слов'янських поселеннях знаходять кам'яних і дерев'яних

ідолів - фігури богів. Так званий Новгородський ідол,
виявлений в 1893 р під час розчищення русла Шексни і
Білозерського каналу, висічений з граніту. Його висота -
0,75 м. Примітивним рельєфом виконані очі, рот і
підборіддя. Голова ідола увінчана шапкою.

Східні слов'яни-язичники приносили в жертву ідолам

тварин, зерно, різні подарунки: відбувалися і людські
жертвоприношення. Біля зображень язичницьких богів
відбувалися ворожіння, ритуальні жеребки, давалися
клятви.

Спочатку хотіла б озвучити, що саме підрозуміває під

собою термін ЗВИЧАЙ-це правило поведінки, що склалося
внаслідок фактичного застосування протягом тривалого
періоду часу. ОБРЯДИ- комплекс символічних дій,
пов’язаних з побутовими традиціями або виконання
релігійних настанов.
Слов'янські язичницькі свята тісно пов'язані з природою, зі
змінами в ній. Так, в кінці грудня, коли дні починають
прибувати, а сонце довше тримається на небосхилі, слов'яни
відзначали свято Коляди, пізніше який співпав з Різдвом
Христовим. У цей день ряджені з піснями і примовками
ходили по дворах, збирали милостиню (ймовірно, для
колективної жертви) і славили божество. Крім того, на стіл
клали рукоять плуга, для того щоб миші і кроти не псували
ниви.

Наприклад свято: 24 червня (7 липня)- в день літнього

сонцевороту святкували Івана Купала який був божеством
достатку, земних плодів. В цей день зазвичай, приносили в
жертву білого півня - птицю, вітає світанок, бажану Сонця,
збирали трави, яким приписували чудодійну силу; купалися
в річці і вірили, що це зцілює від недуг. Вночі спалахували
купальські вогнища, через які стрибали хлопці і дівчата, що
означало ритуал очищення, якому як би допомагав
священний вогонь.
Слов'яни обожнювали не тільки явища природи, а й померлих
предків. Вони вірили в Рода і Рожаниць. Деякі вчені навіть
вважають, що Рід в давнину був верховним божеством у слов'ян.
Під ім'ям Рода малася на увазі, ймовірно, душа померлого
родоначальника; він був покровителем всього роду і кожного
родича. Рожаниці опікали будинок, плекали дітей; за це
слов'янські жінки приносили їм в жертву сир, хліб, мед, варили
кашу, віддавали Зістрижені дитячі волосся.
Тотожними Роду божествами були щур, дід, прадід, пращур.
Слово «щур» мало також форму «чур» - під такою назвою відомо
божество, яке охороняє рід, будинок. Це божество закликали під
час небезпеки; звідси походить вигук: «Цур мене!».
Складними релігійними обрядами обставлялися народження,
весілля, похорон. Так, відомий похоронний звичай східних
слов'ян ховати разом з прахом людини (слов'яни спалювали на
вогнищах своїх небіжчиків, поміщаючи їх спочатку в дерев'яні
човни; це означало, що людина спливає в підземне царство) одну
з його дружин, над якою відбувалося ритуальне вбивство; в
могилу воїна клали останки бойового коня, зброю, прикраси.
Життя тривало, за поданнями слов'ян, і за труною. Потім над
могилою насипали високий курган і відбувалася язичницька
тризна: родичі і соратники поминали померлого. Під час сумного
бенкету також проводили в його честь військові змагання. Ці
обряди, зрозуміло, стосувалися лише племінних вождів.
Отже, висновком є те, що дійсно, східні слов'яни задобрювали
богів самими різними способами, проводили
жертвоприношення, влаштовували свята. А це значить, релігія
впливала на їхнє життя. Язичництво дуже цікава релігія, з
неповторними обрядами, іноді жорстокими, проте вона
представляла найважливішу частину життя наших предків.