Тема 7.

Скандинавське суспільство в період раннього Средньовіччя

План
1. Характеристика джерел.
2. Епоха вікінгів.
3. Особливості процесу феодалізації у Скандинавії.
4.Соціальна структура ранньоскандинавського суспільства.
5.Політичні інститути скандинавського суспільства. Роль та функції
конунга.
6.Вірування й культура норманів.
2. епоха вікінгів
Епоха вікінгів почалася наприкінці VІІІ ст. з набігів норманів на узбережжя Англії.
Формально її відлік прийнято вести з 793 р. – з нападу норманів на монастир св.
Кутберта на острові Ліндісфарне (Стрингольм, 2002, с.27–28). З того часу і до
середини ІХ ст. вони постійно здійснювали короткочасні грабіжницькі набіги на
поселення, церкви і монастирі, розташовані на узбережжі, після чого швидко
відступали в море і поверталися додому в Скандинавію. Особливо часто нормани
нападали на британські острови та Ірландію. Згідно з дослідженнями, їхні ватаги на
той час були відносно невеликими, до середини ІХ ст. нормани ніде, окрім Ірландії, не
осідали і не засновували постійних поселень. В кельтській Ірландії нормани застали
десятки дрібних королівств, які постійно ворогували між собою, а влада верховного
правителя була слабкою. Ватаги норманів (в основному норвежці) наймалися на
службу до місцевих королів. В ході королівських міжусобиць вони, користуючись
ситуацією, проникали по річках вглиб країни, нещадно грабуючи при цьому церкви та
монастирі та винищуючи монахів (Стрингольм, с.30–31).
Однак ці грабіжницькі рейди не позначалися на політичному становищі в країні
загалом. Ситуація змінилась у 840 р., коли норвезький конунг Тургейс, отаборившись
на північному узбережжі Ірландії, проголосив себе володарем усіх чужоземців. Він
заснував ряд фортець, зокрема Дублін, Корк, Лімерік, будував язичницькі святилища
на місці монастирів та церков. Згодом, скориставшись черговою міжусобицею
ірландських королів, Тургейс розширив свої володіння на південь, однак закріпитися
на них не зміг – в 845 р. ірландський король Міта захопив його і стратив (Гвин Джонс,
2010, с.200–202). Як уже зазначалось, у морських походах до Британських островів і
до франкського королівства в першій половині ІХ ст. були задіяні відносно невеликі
загони норманів. На думку сучасного англійського дослідника Гвена Джонса,
“людських ресурсів у них вистарчало для походів, але не для того, щоб встановити
свою владу на завойованих землях або заснувати життєздатні колонії”
Отже, на першому етапі епохи вікінгів, який у Західній Європі тривав до середини ІХ
ст., нормани обмежувалися раптовими короткочасними грабіжницькими набігами, не
роблячи спроб осісти на нових землях. Західні королівства, зокрема франкська імперія,
були неспроможні дати їм відсіч, оскільки не мали військового флоту. На початку ІХ
ст., уже після вторгнень норманів, Карл Великий, оцінивши нову загрозу, розпочав
будівництво бойових суден і виставив дозори у гирлах річок, через які нормани могли
проникнути вглиб його володінь.
У другій половині ІХ ст. почався наступний етап епохи вікінгів, спричинений
посиленням влади королів у Скандинавії і початком формування централізованих
держав. Частина норманської знаті, не бажаючи коритися зростаючій владі королів,
переселялася разом із сім’ями на нові землі, внаслідок чого у Західній Європі
утворилися перші норманські герцогства (Стрингольм, с.37–38, 61–62). Осідаючи на
території франкських королівств, де вже були тривалі традиції державності й
королівської влади, норманські ватажки отримували від королів у ленне володіння
землі та формально ставали їхніми васалами. Тобто, норманські герцогства сприяли
становленню особливої феодальної службової ієрархії і формуванню нових
феодальних сюзеренновасальних відносин, класичний варіант яких утвердився на
півночі Франції у Нормандії. У цьому насамперед і полягає їхня роль в історії
середньовічної Західної Європи.
Західноєвропейська і частково східноєвропейська історіографії особливо
наголошували на ролі норманів у державотворчих процесах у східній частині
континенту – їх вважали засновниками держав і правлячих династій у слов’янських
народів. Так, на думку прихильників норманської теорії, вихідці зі Скандинавії
заснували правлячу династію і середньовічну державу у поляків), а також були
творцями середньовічної Русі.
3. Особливості процесу феодалізації у Скандинавії.
До XII в. селянство Скандінавських країн в масі своїй все ще не було феодально
залежним. Найважливішою особливістю скандінавського феодалізму, що відрізняла
його від феодалізму інших західноєвропейських країн, був більш уповільнений його
розвиток. Коли в Італії, Франції і Англії кріпацтво вже зникло, в Данії воно ще тільки
оформлялося. Цехова організація ремесла в Швеції з'явилася тоді, коли в Італії і
Німеччині вона ставала вже перешкодою капіталізму, що народжувався. Церква на
скандінавській півночі боролася з дохристиянськими культами в той час, коли в інших
країнах Західної Європи їй вже доводилося вести боротьбу з бюргерською єрессю.
Розквіт рицарської культури в Скандінавських країнах відносився до більш пізнього
часу, ніж раннє Відродження в Італії.
Найбільш швидко процес феодализации йшов в Данії, де до XIV в. основну масу селян
складали вже особисто залежні держателі, а в XV в. аграрний лад місцями мало чим
відрізнявся від северогерманского. Порівняно великий розвиток отримали в Данію і
великі маєтки, в яких земля оброблялася за допомогою барщинного труда найбідніших
держателів. Значно повільніше йшов процес феодализации в Швеції. У найстарішому
обласному законі цієї країни - "Вест'етської правді" почала XIII в. немає навіть
спеціальних шведських термінів для позначення феодалів, які виявлялися таким чином
як би приховані в формально рівноправній масі вільних власників - бондів. Особливо
довго в Швеції зберігалося рабство, а держателі чужої землі навіть в XV в. складали
меншину селян. Причина цього отставания Швеції від своїх скандінавських сусідів
укладалася, мабуть, в тому, що вона знаходилася в порівняльній ізоляції як від
Західної Європи, оскільки південна частина Скандінавського півострова в середні віки
була датською, так і від Східної, оскільки торгові шляхи "з варяг в греки" і в Середню
Азію прийшли в занепад. Розорення російських князівств внаслідок татаро-
монгольського нашестя непрямо позначилося і на Швеції.
Декілька по-іншому йшло розвиток Норвегії. Ряди селян-власників танули тут
швидше, і вже до кінця XIV в. 3/5 землі, що обробляються в країні зосереджувалися в
руках короля, світського і особливо духовного знання. У той же час Норвегія (як і
Ісландія) з її системою хуторів, видалених і ізольованих один від одного, і тією
важливою роллю, яку в економічному житті цієї країни грали морський промисел і
гірське скотарство, найбільш повно відобразила риси, що визначали відсутність в
Скандінавії тих основних ознак феодалізму, які були властиві таким країнам Західної
Європи, як Франція, Англія і інш. Процес феодализации, що почався в Норвегії
раніше, ніж в Швеції, як би зупинився на своїй первинній стадії. Тому, хоч в XV в. в
Норвегії селян - власників землі було менше, ніж в Швеції, їх права на землю були ще
ближче до повної власності, чим права шведських селян. Точно так само клас великих
землевласників-феодалів склався в Норвегії раніше, ніж в Швеції, але вже в XIV в.
виявився і малочисленнее і слабіше шведського.
Феодальний натиск на скандінавських селян, що виражався насамперед у введенні все
нових податків, викликав відсіч з їх сторони. Звичайно селянські повстання очолювали
дрібні власники, що платили подати королю і що дорожили своєю древньою
свободою. Нерідко повстання були направлені проти найбільшого феодального
землевласника - католицької церкви. У кінці XI в. повсталі датські селяни убили
короля Кнуда (Канута), який обклав їх десятиною. У 1249 р. введення важкої
поплужной податі викликало велике повстання датських селян проти короля Еріка, що
отримав прізвисько "Плужний гріш". У Норвегії у другій половині XII в. (1174 - 1184
рр.) сталося велике повстання так званих биркебейнеров ( Биркебейнерами, що означає
"березоногие", повсталі називалися, мабуть, тому, що, переховуючись в лісах,
виготовляли своє взуття з берести.), в якому об'єдналися дрібні феодали і селяни.
Успіх цього руху і запанування на норвезькому престолі вождя биркебейнеров Сверрі
привели до тимчасового ослаблення могутності норвезького знання і передусім
представників церкви - єпископів, а також до деякого зміцнення політичних прав
багатого селянства. Такий вихід руху биркебейнеров наклав свій відбиток на
подальший історичний розвиток країни: феодальне дворянство в Норвегії XIII в. -
нового походження; це - служиві люди, держателі ленов від короля. Пізніше усього
почалися селянські виступи в тій, що відставала по своєму економічному розвитку
Швеції.
Утворення централізованих монархій в Скандінавії і їх завойовна політика
Скандінавські країни не знали або майже не знали феодальної роздробленості.
Держателі королівських бенефициев (в Скандінавії їх називали ленами), як правило, не
стали тут спадковими власниками подарованих земель і не отримали над населенням
цих земель так широких прав (наприклад, судових), як німецькі або французькі
феодали. "Варварські" королівства епохи вікінгів безпосередньо розвинулися тут в
централізовані раннефеодальні монархії, остаточно що склався в Данії до середини XII
в. при королях Вальдемаре I і Вальдемаре II, в Норвегії - в середині XIII в. при
нащадках Сверрі, а в Швеції - в кінці XIII в. при сини ярла Біргера - Фолькунгах.
4. Соціальна структура ранньоскандинавського суспільства.
Основною фігурою в ранньому скандинавському суспільстві був бонд – вільний
самостійний хазяїн. Він займався землеробством, скотарством, різноманітними
промислами, брав активну участь в суспільному житті, був повноправним членом
общини, народних зборів і воєнного ополчення. Крім того бонд був главою сім’ї.
До VIII-IX ст. найважливішою соціальною і господарською ланкою скандинавського
суспільства була велика патріархальна сім’я. Її члени спільно проживали і вели спільне
господарство на землі одаля, яка вважалась невідчужуваним спадковим володінням.
До складу великої сім’ї окрім сім’ї бонда входили сім’ї його синів. Це був доволі
численний колектив, щонараховував інколи кілька десятків чоловік. Члени сімейної
общини були рівними між собою і підпорядковувались лише главі сім’ї. Наявність
великої кількості робочих рук в дозволяло бонду поєднувати господарську діяльність з
активною участю в житті племені.
Бонди, пов’язані господарськими інтересами і належністю до одного племені, брали
участь в зборах. Тут регулювали використання спільних угідь, вирішували спори,
приймали рішення про виплати за певні проступки. Так складалось звичаєве право, що
діяло потім сотні років. Ці збори називались тинги. Жителі окремих місцевостей
збирались також для виконання язичницьких релігійних обрядів, так як поклонялись
одному божеству. Кілька таких місцевостей складали округи – фюльки. В основі
таких об’єднань спочатку лежала приналежність до одного племені, а потім
проживання на спільній території. Виникнення фюлька значною мірою було
викликано необхідністю оборони. Справи фюлька вирішувались на відповідних
тингах.
Майнові відмінності між господарствами окремих бондів могли бути доволі великими
уже в ранній період, внаслідок неоднакових розмірів земельного володіння, кількості
тварин, робочих рук та ін. Ця фактична нерівність спочатку не приводила до
майнового розшарування, і всі бонди були повноправними. Бонди не перебували в
залежності від родової знаті, яка мала багатші садиби, численних рабів і володіла
дружиною.
Розмежування між воїнами і землеробами з числа вільних ще не було чітким в
початковий період походів вікінгів. В них на рівні зі знаттю і її дружинниками
важливе місце відігравали і бонди. Однак це положення поступово змінювалось.
Опираючись на бойові загони і володіючи значними багатствами, отриманими
внаслідок грабунків і торгівлі, військові ватажки із родової знаті встановлювали своє
верховенство над населенням окремих фюльків, а згодом і більш обширних областей.
Почався процес політичної консолідації під владою місцевих конунгів, що
піднялись над масою бондів.
Перші скандинавські королі повинні були заручитись підтримкою бондів.
Зазвичай претендент з’являвся на обласні тинги і просив їх учасників погодитись на
його верховенство, при цьому йому нерідко доводилось іти на поступки. Однак і після
проголошення конунга його влада була слабо забезпечена в матеріальному, судовому,
а інколи і в воєнному відношеннях. В окремих областях існували самостійні військові
ополчення, участь в них приймали всі чоловіки, і володіння зброєю було невід’ємною
ознакою вільної людини. Рішення відповідних питань належало компетенції обласних
тингів, де основну роль відігравали впливові бонди і родова знать. Під їх контролем
перебував і язичницький культ. Королівська влада залишалась відносно
малоефективною і навряд чи була здатна помітно впливати на внутрішнє життя.
Введення християнства змінило і характер древнього інституту кормління – вейцли. В
язичницькі часи вона виражала взаємність відношення між бондами і конунгами.
Конунг отримував вгощання від місцевих жителів, переїжджаючи з одного району в
інший; бонди влаштовували бенкети для короля і його дружини. Ці бенкети були
ритуально-магічними актами. Пряме спілкування між народом і правителем
вважалось гарантією благополуччя в країні і виконання королем його обов’язків.
В нових обставинах вейцла поступово втрачає риси добровільності, взаємності і
набуває характеру примусового податку. З XI ст. вона представляє собою не що
інше, як спосіб забезпечення короля і його службовців. Віднині король розпоряджався
отриманими доходами на свій розсуд, не рахуючись з традиціями. Він міг надати
право збору кормління своєму дружиннику. Ця служила людина отримувала від
конунга адміністративні повноваження і здійснювала від його імені владу над
місцевими жителями. Частину зібраних податків він віддавав в казну, іншу залишав
собі. Ці повноваження надавались на все життя і не були спадковими. Так поступово
оформилось право верховної власності короля на всю територію країни.
З часів Олафа Харальдссока (1015-1028) можна уже говорити про соціальну групу, на
яку спирався король. До її складу входили крупні бонди і мало імущі представники
знаті, що розраховували на королівській службі покращити статус і укріпити своє
матеріальне становище. Королі- християнізатори також використовували підтримку
духовенства.
Нарівні з духовенством, тісно зв’язаним з монархією, значну роль в королівстві грали
королівські посадовці – лендрмани. До їх обов’язків в першу чергу входила
організація ополчення бондів. Виконання цієї функції невідворотно вело за собою
втручання лендрманів в місцеве самоуправління, хоча звичаєве право і ставило їм
певні перепони. Лендрманами призначались переважно представники старої знаті, які
виражали готовність служити королю. Таким чином, інститут лендрманів був плодом
компромісу між королівською владою і частиною старої знаті.
Багато бондів старались взагалі ухилитись від несення воєнної служби і відвідування
тінгів. В кінці кінців королівській владі довелось реорганізувати обласні тінги, і зі
зборів всіх дорослих чоловіків вони перетворились на збори представників бондів.
Разом з тим народне ополчення почало заміняти професійне кінне військо рицарського
типу. І хоч бонди не були повністю звільнені від воєнної служби, іноді замість явки в
ополчення вони могли заплатити податок. Так в Норвегії з’явився перший постійний
податок – лейданг (термін одночасно означав і саме морське ополчення). В
результаті цих
змін старовинні права-обов’язки вільної людини перетворились на повинності, які
населення повинно було нести на користь держави, самі бонди стали податним
населенням, а основна їх маса виявилась усунута від участі в суспільному житті.
Наряду з рядовими вільними, з’являється новий соціально- правовий шар – хольди,
найбагатші і найдієздатніші сільські власники. Вони зберігали землі одаля і повні
права, брали активну учать в суспільному житті, тоді як інші бонди деградували в
соціально-юридичному, і частково в майновому відношенні. Хольди виявились в
привілейованому становищі, саме на цю групу в середовищі селян скандинавські
королі орієнтувались в першу чергу.
Одночасно з підвищенням хольдів в другій половині ХІІ і особливо ХІІІ ст. помітно
зросла вага тої частини селян, які уже не були власниками своїх наділів і вели
господарство на орендованій землі. В Норвегії їх називали лейлендінгами.
Лейлендінги були в кожного більш-менш забезпеченого хазяїна.
6. Вірування й культура норманів.
Для тих, чиї землі розоряли нормани, вони були варварами-язичниками, руйнівниками
високої християнської культури. Проте скандинави створили власну самобутню
культуру. Так, вони створили власну писемність, багатою була народна епічна
творчість. Острів Ісландія, заселений вікінгами в ІХ – Х ст., — місце унікальних
пам’яток культури германських племен Північної Європи. З давніх часів ісландці
зберегли саги про подвиги вікінгів та їхніх давніх богів. Співцями цих сан були
скальди. Поети і воїни одночасно. У ХІІІ ст. ці легенди були записані у книгах, з яких
ми можемо відтворити побут, духовний світ і образи героїв давніх германців.

До прийняття християнства і поширення латинських букв у Скандинавії

використовувалося рунічне письмо. Руна у перекладі означає таємниця. Руни –
особливі знаки, літери, яких у ІХ ст. нараховувалося 24, а згодом – 16. Абетка
називалася фатарк: саме так вимовлялися перші шість рун. Руни були утлуватої форми
і як правило вирізалися на зброї, предметах культу. Каменях. Вважалося. Що вони
можуть захистити в бою, допомогти одужати тощо. Руни використовувалися і для
гадання жрецями. Згідно з легендами руни з підземного царства приніс бог Один.
Головним богом (асом) був Один (давні германці називали його Вотаном). Саме до
його володінь, у Валгаллу, небесні діви — валькірії — приводять душі загиблих у бою
воїнів. Тут, в очікуванні вирішальної битви проти сил зла, вони відпочивають і
бенкетують. З інших богів найвідомішим був Тор (давньогерманський Донар). Він
кидав свій важкий молот у хмари і викрешував блискавки. Дружиною Одина (Вотана)
була Фрейя — богиня добрих врожаїв і родючості, покровителька родини і шлюбу.
Сили зла уособлювали богиня смерті і потойбічного світу Хель, жахливий дракон
Фафнір і вовк Фенрір. Кривдили людей також маленькі злі тролі, які стерегли
багатства земних надр.
Германці й скандинави ставилися до своїх богів досить незвично. Вони приносили їм
жертви (інколи навіть людські) на кам’яних вівтарях у священних гаях. Але вони не
просили у богів захисту і допомоги, а вимагали його. Якщо боги не виконували того,
що від них вимагалося, то їх могли полишити і звернутися до інших. Пісні про давніх
богів, записані в Ісландії, увійшли до збірника “Едда”. Містяться в ньому й пісні про
давніх героїв, про їхні звитяги та боротьбу проти сил зла.
Релігійні ритуали стали важливим елементом повсякденного життя північно-
європейських народів. Місця, у яких вони поклонялися богам, вважалися священними.
Як правило, це відбувалося під відкритим небом — у гаю чи на узгір'ї, на галявині чи
біля скелі, на луці чи біля потічка. Мали скандинави також святилища — освячені
храми. проте вони не збереглися до наших днів, бо внаслідок християнізації були
повністю знищені.
Найвідоміший давній герой із оспіваних в “Едді” — Сігурд. Він убив величезного
жахливого дракона Фафніра і викрав золото нібелунгів — підземних карликів-ковалів.
За легендою, той, хто володів тим скарбом, мав величезну владу і талан у всіх справах.
Але золото нібелунгів не принесло щастя Сігурду. Заздрісний король Гунтер вирішив
заволодіти скарбом. Разом із братами Гунтер убив володаря золота і захопив скарб
нібелунгів, схований Сігурдом на дні Рейну. Але цим боротьба за “рейнське золото” не
завершилася. Король гунів Аттіла вбив Гунтера та його брата і заволодів чарівним
скарбом. Помститися за Гунтера вирішила його сестра Гудрун, яка була дружиною
Аттіли. Ця помста була приголомшливою за своєю жорстокістю. Гудрун повбивала
власних синів, дітей Аттіли, нагодувала чоловіка стравою з їхнього м’яса, а вночі
вбила Аттілу його власним мечем і спалила будинок.
Крім головних, у скандинавів були й інші боги, а також ельфи, добрі та злі духи тощо.
Особливо цікавими є легенди про потворних маленьких тролів, які оберігали заховані
в скелях або під землею скарби.
За однією з легенд, саме з підземного царства бог Один приніс руни — оригінальні
знаки-символи, специфічні літери, які стали основою писемності скандинавських
народів. Деякі літери нагадували латинські, а інші мали таку форму, яка дозволяла
легко вирізати їх на дереві чи кістці. Рунічні тексти викарбовували також на
спеціальних каменях і використовували в релігійних церемоніях. Час від часу
рунічними написами прикрашали вироби з дорогоцінних металів. Перші шість літер
рунічної писемності утворювали слово футарк, тобто те, що в українців називається
абеткою. Повністю скандинавський футарк складався з 16 рун. Із поширенням
християнства його було витіснено латинським алфавітом.
На ґрунті цих легенд у ХІІІ ст. в Німеччині з’явилася “Пісня про Нібелунгів”.
Головною відмінністю її від легенди з “Едди” є те, що герої — середньовічні німецькі
рицарі.
Скандинавська міфологія сповнена похмурих образів. У них відбилася сурова драма
реального життя. У „Передбаченнях вельви” передбачалася загибель світу. Спочатку
загине добрий бог Бальдр. Це призведе до всесвітньої катастрофи. Люди знищать один
одного у братовбивчій війні. Вовк Фенрір зірветься з цепу і зїсть Одіна. Фафнір
підніметься з океану і ядовитим диханням вразить Тора. Зрештою загинуть всі і люди і
боги. Але з попелу виникне нове життя, встановиться мир, добро і щастя.
Ісландські саги містять також описи реальних історичних подій. Саме з них історики
дізналися про відкриття Північної Америки Лейвом Щасливим, про давніх правителів
Норвегії, про завоювання норманами Англії.