Тема 4.

Велика феодальна сеньйорія у Франкській державі у VIII – IX

ст.

1. Структура світської та монастирської сеньйорії.

З утвердженням і оформленням до початку IX ст. великої феодальної власності на
землю відбуваються істотні зміни в господарській і соціальній організації франкського
суспільства. У VIII – на початку IX ст. основою її стає феодальна вотчина – сеньйорія,
що поглинула як вільні франкські громади, так і великі земельні комплекси галло-
римського типу.
Структура великого феодального землеволодіння, що склався в каролінзький період,
не була однорідною. Великі землевласники, як світські, так і духовні, мали землями
самого різного розміру і якості. Серед їхніх володінь були великі вотчини, які займали
суцільні території, що співпадали з цілої селом або складалися з ряду сіл. Вотчини
такого типу були найбільш широко поширені в північних областях Франкского
королівства – між Рейном і Луарою. Але і там іноді володіння навіть великих
землевласників складалися з невеликих вотчин, що включали частину великого села
або лежали в різних селах, або навіть з а окремих дворів, розташованих упереміж з
володіннями інших власників, іноді ще вільних селян. Такий тип був особливо
характерний для південних областей країни.
Різноманітність в структурі, великого землеволодіння пояснював тим, що як на
півночі, так і на півдні країни далеко не завжди великий землевласник ставав відразу
власником в села. Іноді він набував спочатку кілька дрібних селянських ділянок, а
потім поступово округляв свої володіння шляхом обміну, купівлі або прямого
захоплення, поки все село перетворювалася в його вотчину або її частину.
Джерела з історії великої феодальної вотчини каролінзького періоду (політики,
картуляріі, «Капитулярий про маєтках» (Capitulare de villis) Карла Великого) більш
повно малюють нам феодальну вотчину Франкського королівства. Вони показують,
що вже в цю епоху вона була організацією для присвоєння великими землевласниками
феодальної ренти – додаткової праці селян у формі оброков і панщини. Земля в
феодальній вотчині звичайно ділилася на дві частини: на панську землю, або домен
(від латинського dominus – пан), на якій велося господарство феодала, і на землю, яка
перебувала в користуванні залежних селян і складалася з наділів. На півночі домен в
таких вотчинах був досить великий, складаючи не менше 1/3 всіх входили до них
земель.
До складу панської, або доменіальної, землі входили панська садиба – будинок і двір з
господарськими будівлями, іноді з майстернями вотчинних ремісників, сад, город,
виноградник, обори та пташник сеньйора. З панської садибою звичайно були пов’язані
млини і церква, яка вважалася власністю феодала. Орні землі, луги і виноградники
вотчинника, розділені на дрібні ділянки, в північних областях королівства лежали
впереміж (чересполосно) з ділянками залежних селян. Частина лісових масивів і тих
пасовищ, лугів і пусток, які раніше належали вільної громаді, тепер також
перетворилася у власність феодала. Внаслідок черезсмужжя у вотчині панував
примусовий сівозміну з випасом худоби по пару і по стерні після зняття врожаю.
Обробка панської землі велася в основному залежними селянами, які працювали на
панщині зі своєю худобою та інвентарем, а також, хоча і в набагато меншому ступені,
дворовими рабами, які використовували інвентар і худобу вотчинника.
Землі, що знаходилися в користуванні селян, ділилися на наділи, що називалися в
західній частині Франкської держави мансі, в східній – гуфамі, а на півдні –
колонікамі. У кожен наділ входили: селянський двір з будинком і дворовими
будівлями, іноді сад і виноградник, що прилягали до двору, і польовий орний наділ,
що складався з окремих смуг ріллі, різних чересполосно із земельними ділянками
інших селян вотчинника. Крім того, селяни користувалися випасами, що залишилися в
розпорядженні громади, а іноді і в руках феодала (за плату). Таким чином, громадська
організація з примусовим севообототом і колективним користуванням неподіленими
угіддями не зникла з виникненням вотчини. Однак з вільної вона перетворилася тепер
в залежну, а сільський сход вільних общинників – в сход залежних селян. Він
проходив під головуванням призначеного сеньйором старости, який проводив в життя
вимоги сеньйора, але вмер ті з тим відстоював перед ним інтереси селян.
Наділи, на яких сиділи залежні селяни, були тягли, тобто на них лежали певні
повинності (оброк, панщина). На землях вотчини зазвичай були й вільні тримання –
прекарій і бенефіції посадових осіб вотчинної адміністрації, якими вони
користувалися як платою за свою службу, а також бенефіції дрібних васалів сеньйора.

2. Господарський лад сеньйорії.

Усе господарство каролінгської епохи носила ще натуральний характер, що
пояснювалося відсутністю суспільного поділу праці між ремеслом і сільським
господарством. Виробництво не було зорієнтоване на ринок його головна мета —
задоволення власних потреб феодалів і селян. Продавати могли лише надлишок
продукції. У великих королівських і церковних маєтках виготовляли зброю, кораблі,
вози. Але король не міг утримувати і споряджати армію, бо для ведення війни
скликалося ополчення по областях. Воїн з'являвся зі своєю зброю, спорядженням, щоб
їх вистачало на 6 місяців і харчами на 3 місяці. Двоє чи троє вони повинні були мати
один віз. Часто військову службу замінювали платнею, за ухилення від цієї повинності
загрожував величезний штраф ціною у 20 биків.
Вотчина була самодостатнім господарством, забезпечувала себе всім
необхіднішим. Досить яскраво це відображено в ‘Капітулярії про маєтки’. До Різдва
управляючі повинні були надати звіт про те, скільки було отримано продуктів за
господарства помістя, скільки надійшло оброку, штрафів, скільки витрачено в
господарстві і скільки відкладено на запис. До Пасхи повинні надійти гроші, виручені
від продажу товарів і від покарань. М'ясо, мука, птиця, яйця, очевидно відправлялися
до королівського двору у різні пори року, свічки — 2 рази на рік на початку зими та
під час великого посту. Управляючий час від часу приїжджав з вантажем і декілька
днів служив при дворі. Разом з ним повинен був з'являтися пивовар, щоб готувати
питво для короля і його світи. Король і сам їздив з 1 по місця в інше і тоді
приготовлені запаси споживалися на місці. Для цього створювалися спеціальні умови
для проживання короля впродовж декількох тижнів чи навіть місяців. Особливо любив
Карл зупинятися в Аахені, що був не містом, а величезним помістям.
Упродовж 8-го — 9-го століття франків тривав процес поліпшення обробітку
землі, вдосконалення знарядь праці, інтенсифікація виробництва. Йшла розчистка
лісів під оранку, збільшилися площі ріллі за рахунок цілини. Двопілля змінювалося
трипіллям. Широко розповсюджувалися культури льону, конопель, хмелю, плодових
дерев. Виготовлялося високоякісне вино з винограду, груш , яблук , ягід. На городах
висаджували редьку , огірки, моркву, буряк, часник, мак. У господарстві франки
використовували коси, вила, граблі. Повсюдно поширювалися плуги: мали легкий
плуг для обробітку кам'янистих грунтів, який лише різав землю на 2 борозни, і важкий
колісний плуг із залізним лемехом, який при оренді не лише різав але, й перекидав
землю. Боронування землі проводили за допомогою важкої деревини, яку волочили по
зоряному полю, розбиваючи грудки землі. Борона у вигляді дерев'яної рами із
залізними рубцями застосовується переважно при обробітку городів. Молотили зерно
палицями або дерев'яними ціпами. У тваринництві найбільші успіхи були досягнуті у
королівських і монастирських помістях, де поголів'я худоби доходила до декількох
тисяч. Переважно дрібна худоба, але овець стало більше, ніж свиней. Вівці різних
порід з різною якістю вовни стали основним видом худоби. Великої рогатої худоби
було мало, переважно воли — тяглова сила для орання і перевезень.
У королівських помістях майже повністю зосереджувалось і конярство. Коні
потрібні були для армії, тому їхні поголів'я постійно зростала, а порода покращилася
завдяки спарюванню з арабськими й іспанськими скакунами. Вони випасалися на
луках, площа яких збільшила через осушення боліт, розчистку полів від пнів і
чагарників. Постійних торгівельних зв'язків між окремими частина Каролінгської
імперії не було, хоча існували ринки і навіть ярмарки, на яких продавалися надлишки,
а купляли частіше за все те, що не можна було виробити у вотчині: сіль, предмети
розкоші, прянощі, зброю. Зовнішня торгівля теж була розвинута слабо, задовольняючи
потреби лише верхівки Каролінгського суспільства.

3. Категорії залежного населення.

До початку VIII ст. у франків вже склалися дві соціальниі верстви:
• перша - великі землевласники галло-римського і германського походження, які
володіли своїми землями переважно на правах приватної власності (алод);
• друга - залежні селяни, що не мали земельної власності і піддавались
експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили.
Значну частину цих залежних людей становили нащадки галло-римських рабів,
колонів, вільновідпущеників, германських рабів і литів.
Але водночас у франкському суспільстві ще були досить численні проміжні групи
населення: дрібні та середні алодисти селянського типу, що частково також
користувалися працею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони тримали землю у
вотчині як дрібні держателі феодального типу (дрібні вотчинники), що починали
тільки переходити до феодальної системи господарства.
Велику роль в обезземелення і втягуванні в залежність селянства відігравала церква.
Для розширення своїх земельних володінь поряд із прямим насильством вона
використовувала релігійні почуття селянських мас, вселяючи віруючим, що дарування
на користь церкви забезпечать їм відпущення гріхів і вічне блаженство в потойбічному
світі. Церковні установи, окремі прелати і перш за все самі папи широко практикували
підробку документів, щоб затвердити свої права на ті чи інші земельні володіння.
Існували прекарії декількох видів. Іноді таке умовне тримання передавалося людині, у
якої було недостатньо або зовсім не було землі (precaria data). Але іноді дрібний
власник сам, під тиском потреби і утисків з боку сусідніх великих землевласників,
передавав право власності на свою землю одному з них (часто – церкви) і отримував
цю землю назад в якості прекарій довічно або спадково – в межах одного-двох
поколінь (ргесапа oblatа) – на умовах несення певних повинностей.
Саме за рахунок розмивання цих проміжних шарів значною мірою і відбувався процес
аграрного перевороту VIII - початку IX ст. Зміни в соціальній структурі франкського
суспільства визначили політику наступника Піпіна Герістальського - мажордома
Карла Мартелла.
За правління Карла Мартелла була здійснена бенефіціальна реформа.
Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність
(алод), які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми
система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді "бенефіціїв"
(дослівно: "благодіяння").
Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби,
частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного
у спадкове володіння і протягом IX-X ст. набули характер феоду (лену), тобто
спадкового володіння, пов'язаного з обов'язком військової служби.
Карл Мартелл здійснив широке роздавання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку
землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він
провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику
кількість бенефіціаріїв.
Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:
• по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які
як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації;
вони були попередниками майбутнього рицарства. Разом із тим селянство, яке
становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення голов ної
військової сили, що підкреслювало його неповноправне становище в державі;
• по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної
власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю
разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на його користь панщину або
сплачували податок.
Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню
феодальних відносин у Франкській державі.
Інші великі землевласники також стали переходити до цієї форми пожалувань. Тому
масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню ієрархічної структури земельної
власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і створюючи
ієрархічні відносини всередині класу феодалів.

4. Надільна система і феодальна рента.

У феодальному маєтку сеньйорія у франків він носив назву манора в Англії або
Марки у Німеччині), який можна назвати відповідною господарською формою,
комплексом феодальної земельної власності та прав феодала на залежних селян, земля
ділилася на дві частини:
Домен – панська земля, що використовується виключно на задоволення потреб
феодала-власника. Інакше кажучи, це було самостійне господарство феодала в якому
використовувалася примусова праця залежних селян. До складу такого господарства
входили рілля, угіддя, сади, будівлі, живий і мертвий реманент. Ліси та луки також
належали феодалові, але селянин міг ними користуватися за особливу платню, як
правило у натуральній або відробітковій формі. Друга частина маєтку складалася із
селянських надільних земель, які знаходилися у користуванні селян („держання”), за
що селяни й несли відповідні повинності. Такий наділ разом із господарством
селянина (садиба з господарськими будівлями, город, сад тощо) також мав різні назви
– манс у франків, віргата в Англії, гуф у Німеччині
Отже, селянин ставав утримувачем землі, отримував від феодала земельний наділ (вже
згадуваний прекарій), де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські
угіддя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної родини продукт. За
це користування (держання) він ніс певні повинності на користь земельного власника.
Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка виступала у трьох
основних формах: відробіткова (панщина), найбільш архаїчна та найменш ефективна
форма, що засновувалася на перерозподілі живої праці й передбачала високу ступінь
особистої залежності селянина від власника землі; продуктова, заснована на
перерозподілі натурального продукту; грошова (чинш) – найбільш прогресивна форма,
що передбачала відносно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі
доходу.
Розмір рентних платежів та умов панщини встановлювалися на тривалий термін, іноді
довічно як для селянина, так і для землевласника. Проте й після смерті учасників
угоди вона не раз просто відновлювалася. Такі умови виплати ренти надавали
безпосередньому виробникові певну свободу у веденні власного господарства, що
пізніше позитивно впливало на процес комутації, тобто переходу до грошової форми
ренти, коли селянин особисто реалізовував продукцію власного господарства. На
доповнення до чиншу та різноманітним трудовим повинностям, які приносили
феодалові чималий доход, встановлювались також баналітетні (монопольні) права на
користування колись громадськими млинами, пресом, хлібними печами, соляними
копальнями. Приносили доход феодалам й ярмарки та ринки, що влаштовувалися на їх
землі. Додатковими статтями доходів були також певні податки, що стягувалися за
користування шляхами, мостами та каналами, подорожня та підводна повинності.
Джерелом доходів були й права феодалів на здійснення суду.
В цей період частина селян, окрівм землеробства, займалася також ремеслом,
виробляючи з сировини, що була продуктом господарства, найпростіші але необхідні
предмети споживання – взуття, одяг, домашнє начиння тощо. Власне, ремесло
спочатку зароджується у патріархальних родинах, ремісничі вироби не виходили за
межі родини та не вироблялися на продаж. У процесі подальшого поділу праці ці
домашні промисли виділяються в окрему галузь – ремісництво, а ремісники поступово
починають працювати не лише на внутрішнє споживання патріархальної родини, але й
на продаж.
Це виробництво також обкладалося повинностями на користь феодала. Власне,
повинності були результатом економічної поземельної залежності селян від земельних
власників, користуючись якою останні вилучали у селян частину продукту їх
господарств. Засобом вилучення надлишкового продукту була особиста залежність
селян, яка різнилася відповідно до категорій селянства. В період з середини VІІІ до
середини ІХ ст. у державі франків можна виділити такі категорії залежних селян, які
відповідали категоріям земельних наділів (мансів): особисто вільні колони, які
отримують землю у користування та несуть за це повинності; літи, які також
утримують наділ у спадковому користуванні та знаходяться під протегуванням
феодала і є зобов’язаними перед ним; поземельно та особисто залежні серви, інакше
кажучи, раби. Особиста залежність безпосередніх виробників оформлювалася
законодавчо. В капітуляріях (указах) Карла Великого (768-814 рр.) прямо вказувалося,
що кожна вільна людина повинна шукати для себе покровителів і заступників.
Надзвичайно важливим документом цієї епохи, пам’яткою економічної думки є
„Капітулярій про вілли”, датований кінцем VІІІ ст. Він представляє собою указ або
інструкцію для управителів тих маєтків, що знаходилися у віданні королівського
двору та служили для задоволення потреб королівського дому і містить докладні
вказівки щодо ведення господарства у маєтках. Зміст капітулярію свідчить про
натуральний характер господарства королівських маєтків, адже навіть для короля вони
були основним джерелом доходу, і він був зацікавлений у взірцевому провадженні
господарської діяльності. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо
пов’язаних із землею, належить власникам маєтків, а безпосередні виробники повинні
були нести певні повинності виключно у натуральній формі [25, с. 62-66].
Отже, господарська система цього часу характеризується пануванням замкнених,
натуральних господарств, як селянських, так і панських. Такі господарства не
виключали певних відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні обмінні
операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися
по селах, в них приймали участь самі безпосередні виробники, селяни та сільські
ремісники. На них рідко відбувалися дійсно ринкові операції купівлі-продажу, в
основному мав місце обмін продукту на продукт або оплата продукту певним
місцевим еквівалентом, адже загальний грошовий еквівалент був відсутнім.
Зміни в господарській системі періоду феодальної роздробленості
Другий етап
розвитку господарської системи середньовіччя припадає на ХІ – XV ст.ст. і його
характеризує значний прогрес у господарському житті Європи. Цей прогрес, перш за
все проявляється у
розширенні землеробства „ушир”
, коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були
незайманими, вкритими лісами або болотами. Ці процеси були найтісніше пов’язані з
певними демографічними зрушеннями, адже населення Європи протягом вказаного
періоду збільшилося майже вдвічі, хоча ці процеси й переривалися численними
епідеміями та війнами, що забирали життя багатьох людей. Варто лише згадати
епідемію чуми середини XIV ст. яка охопила майже всю Європу, або феодальні
усобиці та війни (зокрема Столітню війну (1337-1453) між Англією та Францією), які
несли численні людські жертви. Проте загальна тенденція до зростання чисельності
населення залишилася визначальною і стимулювала зростання потреби у продуктах
харчування та ремесла, зумовлюючи й розширення площ під
землеробствоВраховуючи недостатню забезпеченість селянства землею (за деякими
даними мінімально необхідною кількістю землі для забезпечення особистих потреб у
ХІІІ ст. мали можливість користуватися лише 60 % її утримувачів), стає зрозумілим,
що від збільшення ріллі безпосередньо залежав рівень життя більшості європейського
селянства.
Ці процеси прискорювалися й розвитком міського ремесла, адже більшість своїх
потреб у продуктах харчування та сировині ремісники забезпечували через ринок
Зростання потреби у сільськогосподарській продукції викликало й кардинальні зміни в
системі землеробства. Тодішня перелогова система, що прийшла на зміну підсічній не
могла забезпечити задоволення цих потреб, адже для неї бракувало вільних земель, та
й надто великі площі і на значний термін вилучалися з господарського процесу. За цих
умов все більшого поширення набирає трипільна система, яка надовго, в деяких
країнах до кінця ХІХ ст. стала основою європейського землеробства. Трипільна
система передбачала поділ ріллі на три ділянки, на одній сіяли озимі, на другій – ярові
культури, а третю залишали „під паром”. Така система давала можливість збільшити
посівні площі („під паром” залишали лише третину ріллі), і валові збори зернових
істотно зросли. Змінився й склад зернових, на зміну полбі приходить пшениця, істотне
місце займає жито, а поширення кінського тягла сприяло зростанню посівів вівса.
Спостерігається й зростання врожайності, що обумовлювалося як сівозмінами, так і
поширенням посівів бобових, які збагачували грунти азотом та сприяли підвищенню її
родючості. В цей же час розпочинають угноювати паровий клин, вносити у землю не
лише гній, але й мергель та торф. Завдяки всьому цьому врожайність зросла у два - два
з половиною рази.
Використання у землеробстві органічних добрив підвищило роль тваринництва, а
поряд з ріллею все більшого значення набувають луки та пасовища. Отже,
відбувається певна модернізація структури сільськогосподарського виробництва, яка
виявляється також у порайонній його спеціалізації. Так, у Франції в центральних
районах переважно вирощують зернові культури, в північних – технічні (льон, коноплі
тощо), а в південних поширюється садівництво та виноградарство. Такі самі зміни
відбуваються й в інших країнах. І хоча спеціалізація лише зароджується, вона істотно
підвищила ефективність сільського господарства, адже вона дозволяла значно краще
використовувати кліматичні умови та якісні показники грунтів.
Якісні зміни відбуваються й у технічному оснащенні сільськогосподарського
виробництва. І хоча як і раніше переважає ручна праця та кінне тягло, але набір
знарядь праці стає істотно більш різноманітним, пристосованим до місцевих умов, а
отже й більш продуктивним. Значного поширення набуває вдосконалене
(верхньобійне) водяне колесо, яке застосовується не лише у сільському господарстві, а
й у багатьох інших господарських галузях. Але у сільському господарстві його роль
набула особливої ваги і збереглася до ХІХ ст. Тут воно стало основним двигуном у
процесах переробки сировини (виноробстві, сироварінні, борошномельному
виробництві). Усі ці зміни зачіпали перш за все селянське господарство, збільшували
зайнятість селянина на власному наділі та негативно впливали на ефективність його
праці у панському господарстві. Та й дедалі більші грошові потреби земельної
аристократії, зумовлені цілою низкою причин, зокрема формуванням абсолютистських
держав, зростанням у цих умовах „престижного” споживання потребували грошей, а
не натуральної та відробіткової ренти. І остання поступово витісняється рентою
грошовою, відбувається процес так званої „комутації ренти”. Така грошова рента у
Франції стала називатися цензивою, а селянин, який поступово викупав свою особисту
свободу - цензитарієм. Вже у ХІІІ ст. особиста залежність у Франції фактично
повністю була витіснена поземельною.
Грошова рента (чинш) вимагала від селянського господларства зміни його структури,
суто натуральний його характер поступово змінювався, зростала частка виробленої
продукції, що йшла на продажд. Це, у свою чергу, стимулювало зростиання з’язків
селянина з ринком, вимагала збільшення товарної частки у виробленній продукції,
стимулювало розвиток великої ярмаркової торгівлі, яка поступово витісняла дрібні
місцеві ринки з їх напівнатуральним обміном. У селі з’являється постать купця-
скупника, який збирає продукцію селянських господарств та реалізовує її на ярмарках.
Таким чином, у господарській системі середньовіччя починають отримувати місце
зародки ринкового господарства.
6. Система сеньйоріального управління.