Тема 1. Накопичення етнографічних знань. Становлення етнології.

1. Знання про народи в стародавні часи.

- Етнографічні знання цивілізацій Близького Сходу
- Давньогрецькі джерела
- Давньо-китайські та індійські джерела
2. Накопичення етнографічних знань у період середньовіччя та епоху Великих
географічних відкриттів
3. Інституціалізація етнографії в кінці XVIII – першій половині ХІХ ст.
Створення наукових товариств
Етнографічні колекції та музеї
Перші експедиції
Наукові журнали
Етнографія/антропологія в якості предметів в університетах в ХІХ ст.
4. Виділення етнології в якості окремої дисципліни (до появи еволюційного
вчення)

1. Знання про народи в стародавні часи.

Етнографічні знання цивілізацій Близького Сходу.
Етнологія сягає своїм корінням у глибоку давнину. Уже в первісну епоху
племена нагромадили знання про своїх близьких і далеких сусідів, їх культуру і
побут, зберігали і передавали їх усно та образотворчими засобами.
Уже в пам'ятниках давньосхідних цивілізацій відбилися відомості про різні
народи, принаймні про їхні назви, зовнішньому вигляді. Переможні написи
вавилонських, ассирійських, перських царів про підкорених ними різномовних
населень, зображення людей різного фізичного типу і в різному одязі на
давньоєгипетських пірамідах і храмах - це вже фіксація якихось ранніх
етнографічних спостережень.
Одним з найдавніших і найвидатніших писемних джерел, в якому
зберігаються багаті етнографічні відомості це – Біблія. Важливою складовою
оповіді Біблії є розповідь про родовід народів. Згідно з Книгою Буття пращуром
всіх людей були Адам та Єва. Після розселення їх нащадків стався Всесвітній
потоп в результаті якого залишились в живих Ной та його сини. Від старшого
сина Сима походять семітські народи, від Яфета — європейські і від
молодшого Хама — африканські. В подальшому розповідається як утворились
народи арамеїв, євреїв. арабів, ідумеїв та ін.

Давньогрецькі джерела.
Письмові пам’ятки античності засвідчують, як накопичувалися знання давніх
греків, а потім і римлян про близькі і далекі етноси тогочасного світу. Ці відомості
часто перемішувалися з легендами, вигадками та анекдотами, цікавими
бувальщинами. Поступово вони ставали все точнішими, змістовнішими і
об’єктивнішими. Повні й багаті етнографічні матеріали зібрали і впорядкували:
  Геродот (V ст. до н.е.) про скіфів, сарматів, етноси Кавказу і Середньої
Азії,
 Ксенофонт (кінець У-перша половина IV ст. до н.е.) — про етноси
Малої Азії,
 Цезар (І ст. до н.е.) — про кельтів і германців,
 Страбон (І ст. н.е.) — про етноси Південної і Центральної Європи,
Кавказу,
 Тацит (І ст. н.е.) — про германців.
Загалом античні автори зібрали багато точних відомостей про етноси Європи,
Північної Африки, Південної і Передньої Азії. Але при цьому вони дивились на
них, як на такі, що живуть за незрозумілими законами і дотримуються дивних
звичаїв.
Уже в античні часи окремі мислителі пробували узагальнити нагромаджений
матеріал. Так, роздумуючи про причини схожостей і відмінностей традиційно-
побутової культури різних етносів,
 Геродот пояснював схожості культурними взаємовпливами,
 Демокріт (V ст. до н.е.) — однаковими ступенями розвитку культури,
 Арістотель (IV ст. до н.е.) — однаковістю чи схожістю природно-
географічних умов і т.д.
Часом ставилися питання походження самих народів, спорідненості між
ними (Геродот, Тацит і ін.). У деяких авторів виклад етнографічних даних служив
навіть морально-повчальною метою (Тацит).
Давньокитайські та індійські джерела.
Китай.
Сучасні китаїсти не можуть поскаржитися на відсутність надійних джерел із
давньої історії Китаю. Джерела ці поділяються на дві основні групи:
 давньокитайські писемні пам’ятки;
 матеріали археологічних розкопок.
Повідомлень іноземців про Стародавній Китай не існує, бо європейці не
відвідували цю країну і мало що знали про неї. Їхні уявлення про Стародавній
Китай ґрунтувалися здебільшого на непевних чутках.
Найціннішими для китаїстики є писемні джерела, які відносно добре
датуються і розповідають про весь стародавній період китайської історії, тобто і
про найдавніший, гірше відображений археологією. Цей корпус джерел
поділяється на такі групи: пам’ятки епіграфіки, наукові (політичні та філософські)
трактати, історичні твори, юридичні тексти та матеріали офіційного діловодства.
Найдавніша китайська епіграфіка датується XIII—XI ст. до н. е. й стосується
світанкової доби давньокитайської цивілізації. Це запитання до оракула,
видряпані на кістках жертовних тварин і панцирах черепах. Селяни провінції
Хенань, які виявили ці писемні пам’ятки під час земляних робіт, називали їх
"кістками дракона" і вважали цілющими. Вони збували ці "кістки дракона"
пекінському провізору, від якого про них випадково довідались учені. Нині відомо
понад 100 тис. цих цінних пам’яток епіграфіки, що розповідають про господарське
життя та суспільну організацію держави Шан-Інь. До наукового обігу їх залучено
менш ніж половину.
Не набагато молодшими за шан-іньські написи для ворожіння є стислі
написи на ритуальних бронзових посудинах, які датуються кінцем II тис. до н. е.—
серединою І тис. до н. е. Вони виконувалися на замовлення чжоуських
аристократів з нагоди якоїсь важливої події в житті замовника (повернення живим-
здоровим з воєнного походу, підвищення в чині тощо). Ці оригінальні, як усе
китайське, тексти (їх збереглося близько двох сотень) були опрацьовані ще
середньовічними китайськими вченими.
Цінним історичним джерелом є китайська класична література, передусім
книги, написані чи впорядковані Конфуцієм. Серед них історична хроніка Чуньцю
— "Весна і осінь", коментарі до неї Цзочжуань — "Коментарі Цзо", збірка
нев’янущої давньокитайської народної поезії Шіцзін — "Книга пісень" — правдива
енциклопедія побуту і звичаїв давньокитайських племен на світанку цивілізації,
історичний трактат Шуцзін — "Книга історії" (його ще називають Шаншу —
"Книга Шан"), історичний збірник Гоюй — "Промови царств", князівський літопис
Чжушу цзінянь — "Бамбукові аннали" тощо. Використовуючи ці книги як джерело
історичної інформації, слід пам’ятати, що їхній текст неодноразово виправлявся в
дусі ортодоксального конфуціанства.
Історичну інформацію знаходимо також у працях давньокитайських
політиків і філософів, які мали звичку на підтвердження своїх рекомендацій у
сфері державної політики наводити приклади з далекого минулого країни, дуже
ідеалізованого ними, навіть почасти сакралізованого.
Однак найціннішим історичним джерелом є праці давньокитайських
історіографів, передусім фундаментальні "Історичні записки" (Ші цзі) "батька
китайської історіографії" Сима Цяня. Видатний учений створив "Історичні
записки" на базі писемних джерел, фольклорного матеріалу та власних
спостережень. До джерел він ставився критично, бо добре знав, хто, навіщо і як їх
складав. Слід підкреслити, що історію своєї батьківщини Сима Цянь висвітлював
відповідно до власного розуміння історичного процесу, будучи впевненим, що
існують об’єктивні закони розвитку суспільства, які не залежать від людей.
Продовжив виклад давньокитайської історії (Сима Цянь довів його до кінця III ст.
до н. е.) придворний історіограф ханського імператора Бань Гу в праці Цянь
Ханьшу — "Історія Ранньої Хань" (якщо бути точнішим, то цю фундаментальну
працю писала ціла родина Бань у складі батька, двох синів та доньки). "Історія
Ранньої Хань" відрізняється від Симацянівських "Історичних записок" передусім
своєю концептуальною основою, витриманою в дусі не лаоських ідей, а
ортодоксального конфуціанства. В ній нерідко цитуються документи ханьської
епохи, багато уваги приділено сусіднім племенам і народам, які тоді ще не мали
своєї писемності. В V ст. н. е. побачила світ праця історика Фань Є "Історія Пізньої
Хань" — Хоу Хань-шу, побудована на багатому фактичному матеріалі (в ній, до
речі, вперше йшлося про видатних китаянок).
 Індія.

Індологам доводиться користуватись убогою і вкрай ненадійною джерельною

базою, через що історія Стародавньої Індії порівняно з іншими старосхідними
цивілізаціями досліджена чи не найгірше. Джерела, на основі яких учені
здійснюють історичну реконструкцію староіндійського суспільства, поділяються
на чотири основні групи: староіндійські писемні пам’ятки, повідомлення іноземців
про Індію, пам’ятки матеріальної культури та живі традиції давнини в нинішній
сільській глушині.
Індійських писемних пам’яток збереглося дуже багато, проте вони не дають
надійної історичної інформації. Серед них відсутні документи господарської
звітності, світські закони, історичні хроніки, крім цейлонських хронік перших
століть нашої ери та "Кашмірської хроніки" XIII ст. Тому індологи мусять
задовольнятися майже виключно релігійно-філософськими й літературними
творами та науковими трактатами, які не піддаються точному датуванню і до того
ж замовчують тисячолітню історію країни Ведійської доби.
Цінним історичним джерелом служать також Шастри, які виникли на основі
Сутр і частково складені—для легшого запам’ятовування — у віршовій формі. З
цих наукових та політичних трактатів індологи особливо виділяють Дхармашастри
та Артхашастру. Дхармашастри — це релігійно-етичні правила, що пояснюють
дхарму — морально-етичні норми, взагалі весь спосіб життя кожної касти.
Найпоширенішою і найавторитетнішою Дхарма-шастрою були "Закони Ману"
("Ману-смрггі"), що їх склав, як запевняє традиція, "індійський Ной" — Ману (він
уцілів під час всесвітнього потопу і врятував священні тексти Вед). Черпати з них
історичну інформацію непросто, адже не можна впевнено сказати, що в них так і
залишилось напучуваннями, а що стало нормою життя. Артхашастра ж — це
великий соціально-економічний і політичний трактат, який містить поради царям
щодо знищення політичних конкурентів, ведення воєн, взагалі керування
державою. Авторство Артхашастри традиція приписує брахману Каутільї
(Чанак’ї), хоча історики вважають, що цей трактат, найімовірніше, складався
упродовж кількох століть. Використовувати Артхашастру для історичної
реконструкції доводиться вкрай обережно, бо важко з’ясувати, наскільки її
рекомендації втілювалися в життя.
Велику історико-пізнавальну цінність становлять грандіозні епічні поеми
Махабхарата та Рамаяна — справжні енциклопедії побуту й традицій стародавніх
індійців. Проте ані самі поеми, ані ті їхні сюжети, які можна вважати історичними,
не датуються.
Звертаються індологи за історичною інформацією також до буддійської та
індуїстської літератури, особливо до легенд-пуран (традиція налічує 18 пуран).
Староіндійська епіграфіка вкрай бідна: індійці неохоче вдавались до записів,
навіть торговельні договори укладали в усній формі. Все ж нечисленні епіграфічні
пам’ятки часом містять шину інформацію. Це стосується передусім едиктів (указів)
царя Адіоки (вони викарбувані на кам’яному стовпі), написів у печерах Аджанти
тощо.
 Багато повідомлень про Стародавню Індію залишили іноземці. З європейців
першим описав цю "країну тисячі чудес" у VI ст. до н. е. грек Скілак, однак по-
справжньому відкрили ЇЇ лише учасники індійського походу Александра
Македонського в IV ст. до н. є. На зібраному ними матеріалі побудували свій опис
Індії Плутарх, Курцій Руф, Помпей Трога, інші античні автори. Яскравий і
відносно правдивий опис цієї країни належить сирійському послу в індійській
державі Маур’їв Мегасфену (праця Мегасфена не збереглася, проте її часто
цитують чи переказують Страбон, Діодор, Арріан). Багату інформацію про Індію
втсгив у працях "Індіка" та "Анабазис" Арріан. Важливим історичним джерелом
служать також цейлонські хроніки, подорожні нотатки китайських паломників до
буддійських святинь — Сюань Цзана, Фа Сяня, І Цзіна та ін. Доводиться все ж
констатувати, що в повідомленнях іноземців про Індію часто трапляються явні
вигадки, тому до них слід ставитись критично.

2. Накопичення етнографічних знань у період середньовіччя та

епоху Великих географічних відкриттів
Падіння античної цивілізації, великі переселення народів, що
супроводжувалися руйнівними і винищувальними війнами, загальний і
господарський занепад спричинилися до сильного звуження етнографічного і
географічного світоглядів, до сильного занепаду гуманітарних наук у V-VI ст.
Науковий інтерес до проблем людської історії і культури майже повністю
обмежувався священними книгами і текстами. Лише у Візантії збереглися
залишки античних наукових традицій. У працях візантійських авторів — Прокопія
Кесарійського та Йордана (VI ст.) — знаходимо доволі широкі описи слов’ян і
етносів Кавказу, фрагментарні відомості про угро-фінські і тюркські етноси
Поволжя і Приуралля, Центральної і Передньої Азії. Певну інформацію про етноси
тогочасного світу зустрічаємо в численних історичних хроніках і літописах,
зокрема у вірменському літописі (VII ст.), “Бертинських анналах” (IX ст.),
“Баварському географі” (IX ст.), “Повісті минулих літ” (XII ст.), “Золотих луках”
Масуді (X ст.), працях Маврикія (IX ст.), Костянтина Багрянородного (X ст.),
церковних істориків ХІ-ХП ст. Адама Тітмара і Гельмольда та ін.
Практичні торгові, політичні і релігійні інтереси спричинили ряд подорожей
європейців у Центральну і Східну Азію. Так, у XIII ст. монахи Плано Карпіні і
Віллєм Рубруквіс (Рубрук) здійснили далекі подорожі до Монголії. Вони зондували
можливість укладення воєнного союзу християн з татаро-монголами проти
мусульман. Торгові інтереси венеціанського купця Марко Поло (XIII ст.) стали
причиною його далеких мандрівок до Китаю. Названі мандрівники привезли до
Європи численні етнографічні й географічні відомості про етноси Центральної і
Східної Азії, їх традиційно-побутову культуру. Усі названі писемні пам’ятки і
матеріали подорожей засвідчували дуже низький рівень розвитку наукової думки.
Перелом починається на рубежі ХУ-ХУІ ст., коли почався період повного
відкриття ойкумени європейцями. Наприкінці XV ст. Хр.Колумб (1492 р.) відкрив
Америку, а Васко да Ґама (1498 р.) — морський шлях до Індії. На 1519-1521 рр.
припадає перша кругосвітня подорож Маґеллана. Відкриття ойкумени майже в
сучасних межах увело в рамки європейської науки сотні нових етносів, про які
раніше не було жодних відомостей. Відкриття нових земель та їх підкорення
європейцями продовжувалось і у XVIII-XIX ст. Вони дали європейській науці нові
відомості про населення нововідкритих та підкорених земель.
У нововідкритих землях європейці звертали увагу переважно на культурно-
побутові відмінності між етносами, а тому в своїх записах вони найчастіше
описували особливості господарства і знарядь праці, житла, одягу, оздоб, художніх
виробів і культових предметів, домашнього начиння, їжі та ін. Водночас вони
звертали увагу на форми організації суспільства, громадський і сімейний побут.

3. Інституціалізація етнографії в кінці XVIII – першій половині ХІХ ст.

Створення наукових товариств.

Етнографічні колекції та музеї.

У ході польового збору етнографічних матеріалів виявляють значну кількість
предметів матеріальної і духовної культури. їх вилучають із повсякденного вжитку
і беруть до музейних етнографічних збірок. Такі матеріали нагромаджені у фондах
і експозиціях практично всіх історичних і краєзнавчих музеїв. Кожен з таких музеїв
може створити свою невелику чи достатньо значну етнографічну експозицію, що
висвітлюватиме якісь окремі аспекти традиційно-побутової культури. Формування
етнології як науки сприяло створенню етнографічних музеїв, що згодом ставали
важливими центрами наукових досліджень. Уже в 1852 р. було відкрито Німецький
музей (м. Нюрнберг), що демонстрував колекції традиційно-побутової культури і
народного мистецтва німців. У 1855 р. було відкрито аналогічний Новий музей (м.
Берлін), що мав великий етнографічний відділ. Нині це відомий Музей етнографії у
Берліні. Впродовж 60-х років XIX ст. етнографічні відділи було відкрито майже в
усіх великих європейських і американських історичних музеях. У 70-ті роки XIX
ст. етнографічні музеї краєзнавчого напряму набули повсюдного поширення. Тоді
ж відкриваються і спеціалізовані етнографічні музеї. У 1878 р. було засновано
етнографічний музей Трокадеро в Парижі, що з 1930 р. відомий як Музей Людини,
а у 1880 р. почав свою роботу знаменитий Етнографічний музей Оксфордського
університету Пітта Ріверса. У Росії до аналогічних музеїв належать заснований у
1879 р. Петербурзький музей антропології і етнографії та етнографічний відділ
Російського музею (1897 р.). В Україні етнографічне музеєзнавство починається з
1894 р., коли було влаштовано етнографічну виставку, з якої почав свою діяльність
нині відомий Музей етнографії і художнього промислу в м. Львові. Всі ці та інші
аналогічні музеї, етнографічні відділи історичних, краєзнавчих та історико-
краєзнавчих музеїв (тільки в Україні їх понад 120) дають багатий матеріал для
вивчення етносів та їх традиційно-побутової культури. Поглиблена зацікавленість
народною культурою породила в другій половині XIX ст. ефективну і своєрідну
форму збереження пам’яток традиційно-побутової культури — етнографічні музеї
під відкритим небом (етнопарки). Ідея створення таких музеїв виникла у 80-ті роки
XIX ст. у Швеції* Місце, відведене під музей, було вкрито окопами (шведською
мовою — “скансени”).Це слово закріпилось за музеями під відкритим небом, які
нині часто називають “скансенами”. В Україні розбудова таких музеїв розпочалася
з середини 60-х років XX ст. Провідну роль у створенні таких музеїв в Україні
відіграли українські етнологи, які підійшли до таких музеїв як до найбільш
раціональної, доступної і дійової форми комплексного показу пам’яток народної
архітектури, предметів побуту і знарядь праці у природному оточенні. Уже в 1964
р. в Україні почав працювати під відкритим небом музей у Переяславі-
Хмельницькому (понад 230 архітектурних об’єктів), у 1970 р. — в Ужгороді, в
1971 р. — у Львові, 1976 р. — у Києві, 1978 р. — музейскансен у Чернівцях. Крім
названих, в Україні нині функціонують такі історико-етнографічні музеї:
Державний історико-культурний заповідник на о. Хортиця (м. Запоріжжя),
Історико-архітектурний музей в с. Манява (Івано-Франківська область),
Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини (м. Коломия), Державний
музей українського народного декоративного мистецтва (м. Київ), Переяслав-
Хмельницький державний історикокультурний заповідник (м. Переяслав-
Хмельницький), Переяслав-Хмельницький музей українського народного одягу (м.
Переяслав-Хмельницький), Музей етнографії і художнього промислу (м. Львів),
Острозький історико-культурний заповідник (м. Острог, Рівненська обл.).
Етнографічні колекції історичних, краєзнавчих, історико-краєзнавчих та
спеціалізованих етнографічних музеїв достатньо повно репрезентують традиційно-
побутові культури народів світу, їх експозиції характеризують історично
сформовані особливості культури і побуту, виявляють шляхи історичного розвитку
традиційно-побутової культури кожного з етносів і фіксують її локально-
територіальні особливості, висвітлюють процеси взаємовпливів етнічних культур і
т.п. Особливо виразно комплексність таких експозицій виявляється в
етнографічних музеях під відкритим небом. Загалом музейні експонати несуть
різноманітну, інколи приховану інформацію. їх вивчення, у поєднанні з іншими
даними, дає змогу робити глибокі наукові висновки і узагальнення про етноси, їх
етногенез, традиційно-побутову культуру, етнічні стереотипи тощо.
Перші експедиції.
Збір етнографічних матеріалів шляхом проведення експедицій потребує
розробки чітких програм їх проведення: визначення проблематики і тематики,
району і термінів роботи, складу учасників, обсягу робіт і конкретних тем для
кожного з них, попереднього знайомства учасників експедиції з літературою про
об’єкти дослідження, розробки анкет і питальників, визначення кількості одиниць
обстеження тощо. Польові дослідження ведуться шляхом організації стаціонарних,
тривалих та короткотермінових експедицій.
 Найбільш повні і точні матеріали збираються під час проведення
стаціонарних експедицій, що передбачає постійне проживання дослідника в
етнічній спільноті упродовж 14–15 місяців, тобто “етнографічного року”. Такий рік
триваліший від календарного на 2–3 місяці. Перші 2–3 місяці відводяться для
первісного знайомства і адаптації етнолога, а потім він спостерігає і вивчає життя
досліджуваного об’єкта упродовж календарного року. При цьому вивчаються усі
аспекти багатогранного господарського і культурно-побутового життя етнічних
спільнот у всі пори господарсько-календарного року.
Нині в етнології переважають тривалі експедиції, розраховані на кілька
місяців, один чи кілька сезонів. Дослідники можуть працювати кількома
самостійними загонами, користуватися спільними чи окремими програмами,
питальниками, анкетами тощо. Щоб охопити якомога більшу територію
досліджуваної етнічної спільноти, дослідники широко користуються проведенням
(організацією) маршрутних і кущових експедицій. Перші проводяться так, що
експедиційний загін пересувається за певним, заздалегідь визначеним, маршрутом.
Члени загону перебувають у населеному пункті кілька днів, потім рухаються до
наступного.
Під час кущових експедицій вибирають основний населений пункт як
базовий. У ньому проводять найбільш повний, часто комплексний збір матеріалів.
Зі своєї бази етнологи роблять короткотермінові виїзди до навколишніх сіл. Там
вони уточнюють і перевіряють зібрані матеріали. Зібраний польовий матеріал дає
хороші результати під час розв’язання тематичних (конкретних) проблем, тобто під
час вивчення одного-двох аспектів традиційно-побутової культури. Слабкість
методики тривалих експедицій зумовлена тим, що виїзди плануються у зручний
для дослідника час (переважно влітку), а це не дозволяє проводити пряме
спостереження життя етнічних спільнот восени, взимку чи навесні. Загалом
етнологічний матеріал, зібраний кущовими, маршрутними і маршрутно-кущовими
експедиціями, за умови поєднання його з іншими джерелами дає можливість
достатньо повно вивчити окремі явища господарського життя і традиційно-
побутової культури етносів.
Короткотермінові експедиції є вкрай обмеженими за часом і тривають всього
кілька тижнів чи навіть днів. Збір чи уточнення польового матеріалу здійснюється
шляхом проведення маршрутних чи кущових експедицій. Працюючи з
інформаторами, етнолог може зібрати достатньо повний матеріал із питань
традиційної обрядової культури, громадського і сімейного життя, матеріальної
культури. Але на їхній основі не можна дати загальної характеристики етнічних
спільнот. Поєднуючи стаціонарні, тривалі і короткотермінові експедиції, польова
етнографія дає можливість зібрати достовірні матеріали з етнології. Ними є
письмові записи та зафіксовані на малюнках, схемах, магнітофонних записах,
фотографіях, кіноматеріалах знаряддя праці, житло, їжа, начиння, одяг, предмети
культу, народного мистецтва, традиції, обряди, звичаї, вірування, фольклор тощо.

4. Виділення етнології в якості окремої дисципліни (до появи

еволюційного вчення)
Становлення етнології як науки припадає на 60-70-ті рр. XIX ст. і пов’язане із
загальним успішним розвитком природознавства та гуманітарних наук в країнах
Європи і Америки. На цей час запас етнографічних матеріалів досяг величезних
обсягів і подальший розвиток етнології вимагав їх систематизації і узагальнення,
розробки наукових концепцій їх інтерпретації. На середину XIX ст. багато
європейських держав перетворились на великі колоніальні імперії. Управління
населенням колоній вимагало хоча б елементарних знань про традиційно-побутову
культуру підкорених етносів. Інтереси колоніальної торгівлі також вимагали
систематизованих і осмислених етнографічних знань. Ці практичні інтереси
збігалися з науковими, суспільними та ідейними потребами формування наукових
етнологічних центрів, товариств, часописів, виданням таких науково-популярних і
теоретично-узагальнюючих праць з проблем етносів та їх традиційно-побутової
культури, які спираються переважно на етнографічні матеріали. Тоді ж
природознавчі науки розробили ряд важливих проблем антропогенезу, а Ч.Дарвін
уже в 1859 р. сформулював основні принципи еволюційної теорії. Все це вплинуло
на характер мислення тих дослідників, які вивчали проблеми традиційно-побутової
культури.
Формування етнології як самостійної науки було спричинено як
необхідністю теоретично осмислити відмінності культурного розвитку етносів,
виявити механізми формування і розвитку етнічних культур, пояснити причини
взаємозв’язків етнічних особливостей і суспільного устрою, їх розквіту і занепаду,
так і практичними інтересами колоніального панування і торгівлі. Наукове
розв’язання цих проблем привело до виникнення різних теорій і концепцій,
формування наукових напрямів і шкіл, що поступово трансформувалось у науку
про етноси — етнологію.
Упродовж всього XIX ст. етнологія розвивалась як наука про бездержавні
(“відсталі”) етноси. Лише з перших десятиріч XX ст. починають вивчатися всі
етноси, складається теорія етносу, що при характеристиці етнічних спільнот почала
концентрувати увагу не лише на умовах їх соціально-економічного розвитку, а й на
біологічних чинниках їх формування.