Геральдика

1. Геральдика як спеціальна історична дисципліна.

2. Походження гербів, їх класифікація. Теоретична геральдика.

3. Догеральдичні знаки Київської Русі та устійнення геральдичних

традицій на українських землях в XIV-першій половині XVII ст.

4. Козацьке герботворення. Українські герби другої половини XVII-XIX ст.

5. Геральдика України ХХ ст. Українські державні герби.

6. Сучасна українська геральдика та емблематика.

7. Вексилологія.

1. Герби – це знаки, зображення, складені за певними законами та правилами, що

відповідали світоглядним, історичним і пануючим політичним і моральним принципам,
узаконені як своєрідний паспорт держави, землі, міста, родини, установи тощо.

Термін «герб» походить від німецького слова, що означає «спадщина». Вивченням гербів
займається геральдика.

Геральдика (гербознавство) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає генезис гербової

традиції, явища і події, пов'язані із засвоєнням та функціонуванням гербів, а також супутні
документи, що стосуються причин та обставин виникнення, еволюції соціальної ролі та
правового статусу гербів.

Назва походить від латинського heroldus, а потім німецького – herold (герольд), що означає
«глашатай».

Французька назва геральдики – «blason» – походить від німецького «blasen» – «сурмити в

ріг» і пояснюється тим, що коли лицар під'їжджав до бар'єра, огороджує місце проведення
турніру, він сурмив у ріг, щоб сповістити про своє прибуття. Тоді виходив герольд і на
вимогу суддів турніру описував уголос герб лицаря на доказ його права взяти участь у
турнірі.

Герольдом називали особу, яка перед рицарським турніром оголошувала перелік осіб, які
з’явилися для участі в турнірі, а потім управляла ним і стежила за порядком. Герольд не
лише називав ім’я рицаря, учасника турніру, а й описував знаки, що були у рицаря на щиті та
шоломі.

Герольд повинен був добре знати генеалогію шляхетних родин, чиї представники брали
участь у боях, і вміти розпізнавати герби лицарів, які з'їхалися на турнір. Так поступово
професія герольдів набуває суто геральдичний характер, а на турнірах народжується власне
геральдика.

Об’єктом геральдики є герб.

Відзначається період так званої живої геральдики, включно часи виникнення гербів від XII
ст. до кінця XV ст. Герби виконували свою первинну ідентифікаційну функцію на полі бою,
а еволюція їх зображень представляла відбиток реальних змін, що відбуваються у збройній
лицарській системі.

Теоретична, або формальна геральдика – це зведення правил створення й опису гербів.

Предметом дослідження теоретичної геральдики є зображення гербів і правила їх творення.

Знання геральдики допомагає вивчати історичні джерела, допомагає з’ясувати належність

того або іншого документа або речової пам’ятки певній особі, встановити автентичність тих
чи інших предметів. Кожен герб свідчить про рівень мистецтва, про певні досягнення науки.

2. Обов’язковою частиною герба є гербова емблема. Поява емблем – умовних символічних

позначень певних понять, ідей має давню традицію, наприклад звичай войовничих
германських племен наносити зображення тварин на шоломи.

Одною з причин появи гербів були особливості середньовічного обладунку, що закривали

обличчя лицаря, отже було складно встановити його особу. Тому на щитах лицарів почали
зображувати певні символи. Поступово зображення на лицарському гербі стали спадковими,
родовими. Лицарські турніри – популярні в середньовічній Західній Європі змагання
зумовили появу герольдів – осіб, завданням яких був опис гербів, зображених на щитах.

Спочатку герольди знали їх напам’ять, коли кількість гербів значно збільшилась – почали
з’являтися спеціальні трактати і довідники про герби.

Інша важлива причина появи гербів пов’язана з загальним цивілізаційним розвитком в

Західній Європі на зламі ХІ – ХІІ ст.(вважають появою гербів), з розвитком соціальних
процесів середньовічному суспільстві. Функцією герба визначалось показати місце його
власника в суспільстві, професію, право на володіння землею тощо.

Хрестові походи також дали поштовх розвитку геральдики, оскільки виникла ще більша
потреба у знаках, що мали виділяти лицарів-хрестоносців.

Класифікація гербів за власником:

 Особисті – герби лицарів, єпископів або інших вищих духовних сановників, їх

найбільше.
 Державні – герби держав, якими могли користуватися монархи, як власними.
 Місцеві – герби міст, єпископств.
 Кооперативні – герби корпорацій, цехів, освітніх закладів.
 Фамільні, родинні – герби, що успадковувалися представниками певного роду.
 Виділяють також жіночі герби, що мають деякі відмінності, зокрема форма щита
таких гербів – найчастіше овальна.

Інколи ще виділяють: союзні (шлюбні) – герби, що складаються з частин гербів осіб, що

укладають шлюб.
Претензії – герби, що демонстрували претензії на певне володіння. Наприклад, англійський
король Едуард ІІІ мав претензії на французьку корону змінив англійський герб, додавши до
нього зображення французького герба.

Згадка – герби країн, що не претендують на певні володіння, але зберігають їх геральдичну

фігуру.

Патронат – герби, даровані монархом, як знак заступництва.

Предметом теоретичної геральдики є сукупність правил і прийомів складання гербів, без

знання яких неможливо їх визначити. Відповідно з цими правилами герб складається з таких
частин: щита, шолома, корони, нашоломника, намету, щитотримачів, девізів, мантії і
прикрас навколо щита. Однак не в кожному гербі була обов'язковим одночасна наявність
всіх цих частин. Одні з них були головними і обов'язковими, інші – другорядними і
необов'язковими.

Головною частиною герба є щит. Розрізняють декілька видів геральдичних щитів:

французький, іспанський, варязький, італійський, німецький.

Як правило, герби були рельєфними, але могли бути площинними і кольоровими. Вони
складалися з металів, кольорових емалей (фініфті) і хутра. З металів застосовувалися тільки
дорогоцінні – золото і срібло. Використовували фініфті п'яти кольорів: червоного, голубого,
зеленого, пурпурового і чорного.

Основне правило складання гербів забороняло накладати метал на метал, фініфть на фініфть.
Можна накладати фініфть на метал або навпаки.

На гербах зображувалися також і людські фігури (в цьому випадку дозволявся ще тілесний

колір). З хутра при складанні гербів використовувалось два – з горностая і білки.

Також в геральдиці зустрічаються різні комбінації ділення щита. Кожна комбінація має свою
назву. Щит міг ділитися як пополовині (по горизонталі, по вертикалі і по діагоналі) так і на
чотири частини. Фігури, поміщенні на гербі, ділилися на геральдичні і негеральдичні.
Основних геральдичних фігур шість: голова щита, кінцівка або підніжжя, стовп, пояс,
перев'язь, кроква. Негеральдичні ділилися на фігури природні, штучні і легендарні. До
природних фігур відносять зображення живих істот і стихій. До штучних – різні предмети
створені людиною (лук, меч, стріли та ін.). Легендарні фігури представляли собою
зображення істот, які не існують в природі – дракон, двоголовий орел, єдиноріг та ін.

Всі інші частини герба є необов'язковими. Шолом часто поміщався над гербом, в основному
був двох видів – округлої форми і гостроверхий. Корона могла поміщатися як над шоломом
так і під ним. Інколи вона замінювала шолом. Нашоломник являв собою фігуру (як правило,
зображення тварини), яка виходила зверху з шолома чи корони. Мантія і намет – це
зображення плащів середньовічних рицарів. Мантія – оксамитове полотно, яке виходило з-
під корони. Намет – виходив з-за шолома. Щитотримачі – це природні або легендарні фігури,
які підтримували щит з боку. Девіз – короткий вислів (часто на латинській мові), що
характеризував певний принцип життя, переконання власника герба. Як правило він
поміщався на стрічці під щитом.
Таким чином, теоретична геральдика розглядає питання опису і складання гербів. Практична
геральдика розглядає питання класифікації гербів, їх походження, історії та приналежності.

3. В основу більшості укр. Лицарства лягли символічні знаки що виникли задовго до появи
епохи. Як родова так і приватна власність для свого позначення спричинили появу сотень
простих символів-хрестів,свастик,кіл,ромбів,трикутників,квадратів,зірок.До пізніших
символів пов’язаних із хрестовими походами й розквітом лицарства належить
стріла,підкова,меч півмісяць,серце,геральдичні звірі,квіти. Державна геральдикика в Укр.
Почалась розвивалась разом з європейською. Вже в князювання Ігоря (912-945) руські посли
мали свої печатки при укладені договорів з Візантією. Дружина Ігоря,Ольга як написано
«П.М.Л» розтравляла князівські знаки по всіх володіннях аж до Новгорода. Святослав
Ігорович (загинув 972р.) використовував печатку із зображенням двозуба. За Вол. Великого
на монетах поряд із портретом великого князя почали карбувати тризуб. Цей династичний
знак, зображували також на зброї,надгробках, цеглі, кераміці, він поширився по всій
території України, Звісно початково знак Рюриковичів був гербом не держави, а панівної
династії. За функціонування він зазнав значних трансформацій – мав вигляд не лише
тризуба, а й двозуба,подавався в оберненому вигляді, доповнювався іншими фігурами,однак
первісна основа залишалась незмінною. Після розпаду Київської Русі поступово вийшов з
ужитку тризуб однак у зміненому вигляді ( т. зв. Колони гедиміна) ще кілька століть
функціонував на території Вел. Князівства Литовського. Тризуб доповнений хрестом у
народному побуті зберігся до середини 20ст. Індивідуальним династичним знаком ,що
поступово набув рис державного герба,став галицький лев,що спирається на скелю. Вперше
у писаних джерелах він згадується як герб наданий новозаснованому м. Львову князем
Левом Даниловичем. Цей герб ймовірно належав нащадкам Вол-Гал.-володінням
Романовичам і в 14ст. став гербом Гал-Вол. Князівства,його використав Юрій Львович, його
сини Лев 2 і Андрій,врешті Юрій Болеслав. Згодом, після втрати незалежності цей знак
виступає як герб автономного руського королівства у складі Угорщини й Речі Посполитої,
його використовував литовський претендент на Галичину Любарт-Дмитро, угорський
намісник Володислав Опольський, його карбують на монетах Русі різні володарі протягом
1350-1410рр. У 14-16ст. коли укр. Землі перебували під владою Литви і Польщі,головними
геральдичними знаками цих земель стали архангел Михаїл(герб головного воєводства сх.
Укр.-Київського) «Руський лев» що спирається на скелю(герб головного зх.. укр.
Воєводства-Руського).Поєднання цих двох гербів стало символом боротьби за єдину Україну
і своєрідним замінником єдиного державного герба(1905р.галичани прикрашали ним
монументальну будівлю).Наприкінці 16 ст. під час активної участі укр.. козацтва у
державотворчих процесах та міжнародній політиці,виник ще один символ, що з часом набув
функцій державного герба – зображення козака з мушкетом на плечі. Вперше його
зображували на печатці гетьманській Г.Лободи зафіксоване 1595р. Початково цей герб
стосувався лише козацької організації-Війська Запорізького але в ході козацьких воєн,
перетворилася на загально державну символіку. У часи Хмельниччини його широко
використовували на печатках, прапорах, іконах і у друкованих виданнях,іменуючи «Гербом
Малоросії».

4. Нова епоха в історії української геральдики пов'язана з виходом на історичну арену

козацтва і формуванням ним нових політичних організмів та нового суспільно-політичного
устрою на центрально-українських землях. Доба козацького герботворення розпочалась з
кінця XVІ ст.(з появою першого запорозького герба) і тривала до кінця XVІІІ ст.(часу
скасування рештків автономії козацьких державно-політичних організмів – Війська
Запорозького (Гетьманщини), Війська Запорозького Низового (Запоріжжя), Слобідської
України).

Впродовж окресленого вище часу козацька геральдика набула рис яскраво своєрідної
системи, що знайшло своє відображення як в зовнішньому оформленні козацьких гербів, так
і в сфері їх суспільно-політичного значення, внутрішнього змісту та практичного
застосування. Самобутність козацького герботворення впадала у вічі ще історикам ХІХ ст. і
відтоді науковці незмінно повертаються до питання про причини самої появи такого
несподіваного феномену як козацька геральдика, адже на відміну від інших європейських
країн, геральдика яких в ранньомодерний період не зазнала суттєвих перетворень, а навпаки
вступила в добу занепаду, в Україні спостерігаємо бурхливий процес розквіту нових,
небачених ще досі, геральдичних форм.

Пояснення цьому можна знайти взявши до уваги специфіку тогочасних соціальних процесів.
Так, якщо в більшості країн Європи бачимо або консервацію старих соціальних форм або
зміну старої аристократичної верхівки на еліту, що мала передусім економічне походження
(буржуазія), то в Україні на зміну шляхті приходить інша, ще більш змілітаризована, елітна
верства – козацька старшина, для якої геральдика стала тим самим чим вона була для
середньовічного рицарства – однією з головних ознак високого соціального статусу, формою
символічного висловлення власних суспільно-політичних амбіцій.

Разом з тим, варто відзначити, що козацька геральдика витворилася в умовах повної

децентралізації процесу герботворення, за відсутності будь-яких регулюючих чинників, що
докорінно відрізняє її від сучасного їй процесу герботворення в інших країнах Європи. На
тлі застиглих форм західно-європейського герботворення ранньо-модерного часу ще більшої
виразності набуває динамічність козацької геральдики, яка напрочуд точно відбила в собі
тогочасні суспільно-політичні та культурні особливості розвитку українського суспільства,
його світоглядні та ідейно-політичні погляди.

Очевидно, козацька геральдика виросла не на порожньому грунті, адже їй передувала

півтисячолітня традиція європейського герботворення загалом, і блискуча доба старо-
української (руської) геральдики зокрема. Козацька геральдика взяла від попередніх
геральдичних систем – руської (старо-української) та річпосполитської (що на той час
перебувала в процесі формування) в основному лише саму ідею герба (як засобу соціальної
ідентифікації), до певної міри – зразки зовнішнього оформлення, і лише в незначній мірі
внутрішнє наповнення (певні герби, окремі гербові фігури та ін.).

Звичайно, деякі зразки руського герботворення знайшли своє відображення в геральдиці

козацької доби, але подібні приклади знаходимо лише в ділянці родової геральдики і до того
ж бачимо ці герби в доволі трансформованому вигляді (під впливом річпосполитської та
самої козацької геральдичної практики). Дещо більший вплив козацька геральдика зазнала з
боку річпосполитської геральдичної системи. Але і ці впливи обмежувалися в основному
родовою геральдикою, а окрім того почали масово з’являтися лише від середини XVІII ст.
коли на зміну соціально мобільній козацькій старшині остаточно приходить малоросійська
шляхта як замкнена соціальна верства, що виразно повертається до річпосполитських
суспільно-політичних ідеалів та інститутів, в тому числі й до річпосполитської геральдики.
Першою, відомою на сьогодні, пам’яткою козацького герботворення є герб Війська
Запорозького Низового, зображення якого бачимо на печатці від 1592 року . Саме від цього
герба і від цієї дати веде свій родовід козацька геральдика. Показово, що вже в цьому,
першому, козацькому гербі виразно бачимо праобраз всієї системи козацької геральдики, яка
з’явиться в усій своїй повноті невдовзі по-тому, з усіма її характерними рисами, сюжетами та
ідеями. Якщо до сер. XVII ст. зразки козацького герботворення з’являються лише
спорадично, не творячи собою певного комплексу, то з початком Козацької революції
починається швидкий процес творення козацької геральдичної системи, що зумовлено як
виходом на історичну арену нової соціальної еліти – козацької старшини, так і докорінними
суспільно-політичними зрушеннями в цілому. Таким чином, революційні процеси в
суспільстві супроводжувалися аналогічними процесами і в сфері геральдики. Серед
найістотніших ознак козацького герботворення, що найяскравіше вирізняє його з-посеред
інших геральдичних систем, варто назвати наявність в більшості гербів козацької доби
зображення зброї або символів військової доблесті, мужності, шляхетності та перемоги.
Козак-рицар, його звитяжна зброя та рицарські чесноти – ось центральна постать та основні
сюжети козацької геральдики. Найрізноманітніші та незбагненні поєднання козацької зброї
(часто в перехрещеному вигляді, що мало символізувати перемогу), з символами
шляхетності (серце) та звитяги (зірка, півмісяць, хрест) можемо бачити практично на
кожному козацькому гербі. Інші сюжети, якщо й були присутні в козацькому герботворенні,
мали виразно другорядне значення, не раз виконуючи певні спеціальні функції, скажімо,
політичної символіки. Якщо говорити про зовнішнє оформлення козацької геральдики, то
перше, що впадає у вічі, так це широке застосування в герботворенні козацької доби
позащитових елементів повного герба. Звичайно, не можна також оминути увагою художню
стилізацію козацьких гербів, більшість яких виконано в блискучому стилі козацького бароко.
Козацька геральдика, як за формою так і за змістом, поза всяким сумнівом, являла собою
щось цілком своєрідне в порівнянні з попередніми та існуючими на той час геральдичними
системами, в тому числі й зі староукраїнською (руською). З огляду на це можемо
стверджувати, що історія української геральдичної традиції, являє собою унікальний
феномен, коли одна нація (і то без будь-якого помітного впливу центральних державних
установ) витворила дві геральдичні системи, кардинально відмінні як між собою, так і від
традицій герботворення інших країн Європи. Дана обставина дає підстави говорити, що
забуті світи руської та козацької геральдики є окрасою не лише української, але й загально-
європейської культурно-історичної спадщини.

Чи не єдиним відомим на сьогодні гербом запорозького кошового отамана є герб Костя

Гордієнка. Польське походження мали герби гетьманів: Павла Тетері – Радван (Radwan), і
Пилипа Орлика – Новина (Nowina). Старо-українське (руське) коріння бачимо в
гетьманських гербах Івана Мазепи та Данила Апостола. Найзнаменитішим геральдичним
знаком козацької родової геральдики був герб “единовладца и самодержца руского", "Божою
милостию великого государя Богдана Хмельницкого, гетмана Великого Войска Запорозского
и Великия Росии". Його вперше бачимо на титульному аркуші Реєстру 1649 року.

Починаючи з 1722р., проблемами геральдики в Росії стала займатись спеціально створена

Герольдмейстерська контора. Цей час відноситься до пізньогеральдичного періоду
одержання нових або підтвердження і поновлення (з деякими змінами) старих гербів
українських міст у загальноросійському масштабі. Затвердження гербів українських міст
пізньогеральдичного періоду розпочалося у другій половині XVІІІст. Незважаючи на спроби
уніфікації геральдичних символів і приведення їх до певної єдиної системи, надмірна
централізація часто призводила до протилежного - гербом міста міг стати якийсь випадковий
символ чи асоціація, пов'язана з назвою. Однак більшість міст Лівобережжя уникнули цієї
долі, оскільки своєчасно дали відповідь на спеціально розіслані Герольдмейстерською
конторою запити, в яких містилися питання про історію міста, походження назви і герба,
видатні події, що відбувалися в місті, наявність ремесел і розвиток торгівлі. Так, Стародуб,
Прилуки, Хорол, Лохвиця, Зіньків, Борзна, Миргород, Погар та ряд інших міст зберегли за
собою символи, надані ще польськими королями. Затвердження гербів міст, що потрапили до
складу Російської імперії, часто носило поверховий характер і містило в собі силу помилок з
точки зору геральдичних правил.В порушення принципу неможливості знаходження в гербі
міста герба держави дуже часто за основу брався герб польського періоду, який містився в
долішній половині перетятого щита; у горішній же містився імперський орел як символ
"приєднання краю до імперії". Перша половина XІX ст. характеризується в Російській імперії
відносним занепадом у геральдиці. На применшення значення герба як символа відносної
свободи міста вплинула також відміна магдебурзького права у 1831р. Надмірна централізація
імперії призвела до повного нівелювання залишків колишнього самоврядування, і в міському
положенні 1892р. згадка про герби вже була відсутня.Австрійський уряд дотримувався дещо
інших принципів в питаннях геральдики. Герб розглядався не лише як символ міста, а радше
як історична спадщина, до якої належить ставитися з повагою і пошаною. На державному
рівні цісарськими привілеями було затверджено ряд давніх гербів - наприклад, Чернівців
(1908р).

5. На початку ХХ ст. в результаті української Національної революції та утворення

Центральної ради відбулося відродження давніх історичних традицій. Як державний герб
золотий тризуб на синьому тлі був схвалений у лютому 1918 року Малою Радою УНР у
Коростені і затверджений Центральною Радою 22 березня 1918 року. Тризуб став фігурувати
на державних печатках, банкнотах УНР, як герб зберігся в часи гетьманату
П.Скоропадського (1918 р.) та далі за Директорії (1918 – 1920 рр.). Після проголошення 22
січня 1919 р. Акта злуки тризуб став державним гербом об’єднаних українських республік –
УНР та ЗУНР(Герб ЗУНР представлял собою золотого льва в голубом поле, смотрящего
вправо). Протягом певного часу тризуб був відзнакою і в ЧУГА (Червоній Українській
Галицькій Армії).

Пізніше, у 20 – 40-х рр. ХХ ст., символіку із зображенням тризуба використовували різні

політичні організації Західної України, Буковини. Зокрема, золотий тризуб увійшов як
елемент до державного герба Карпатської України(червоний ведмідь на лівому срібному
півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на
середньому зубі), затвердженого сеймом 15 березня 1939 року.

Михайло Битинський на замовлення уряду УНР у1939 р виготовив ескіз середнього і малого
герба України.

19 лютого 1992 р. після гострих дискусій Верховна Рада України затвердила Малий герб
України – тризуб, знак княжої держави Володимира Великого Автори кінцевого варіанту
Малого Державного герба України - А. Гречило, І. Турецький, О. Кохан. А Конституція
України, прийнята п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р., закріпила
тризуб Малим гербом України.Конституцією України передбачена, крім малого герба, і
наявність великого. Великий Державний герб України, – говориться в статті 20-й, –
встановлюється з урахуванням Малого державного герба України та Герба Війська
Запорозького (козак з мушкетом (самопалом)).

1990 р в україні організовано Українське геральдичне товариство у Львові. Воно видає

свій науковий вісник «Знак» та проводить наукові конференції .З 1995 р це тов.-член
Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики.

У складі Секретаріату Президента України функціонує Служба державних нагород та

геральдики ,обов’язки та завдання якої визначено Указом Президента від 2000р

Ще 1906 р. у Львові було засноване Геральдичне товариство, на базі якого після Першої
світової війни виникло Польське геральдичне товариство

Ще одне таке товариство діяло в діаспорі в 1960-і рр. (Українське геральдично-генеалогічне

товариство).

Українське геральдичне товариство – організація, яка займається науково-дослідницькою

роботою в галузі таких спеціальних історичних дисциплін, як геральдика, вексилологія,
емблематика, сфрагістика, уніформологія та генеалогія, сприяє їх популяризації та
практичному застосуванню. УГТ надає консультації та допомагає з розробкою гербів,
прапорів, емблем тощо.

Утворене 9 липня 1990 р. у Львові невеликою групою дослідників. Ініціатором створення

УГТ було НТШ Львові. УГТ продовжило місцеву геральдичну традицію

Спершу УГТ об'єднувало дослідників із Львівщини та сусідніх областей. Досить швидко

діяльність Товариства поширилася на всю територію України, воно нав’язало контакти з
білоруськими, польськими, російськими, словацькими геральдистами й вексилологами,
з’явилися й зарубіжні члени-кореспонденти з Франції, США, Канади. 7 грудня 1993 р. УГТ
було зареєстроване Міністерством юстиції України як всеукраїнська громадська організація.
Тепер об'єднує провідних спеціалістів у галузі геральдики, прапорництва, емблематики,
уніформістики. Членами Товариства є понад 300чоловікАктивно працюють регіональні
відділення УГТ (особливо – Кіровоградське та Львівське).

Геральдисти-члени організації---львів’янин Гречило Андрій Богданович(голова УГТ з 1990р

«Затвердження гербів міст Правобережної України в 1791-92 рр» 1997; «Українська міська
геральдика» 1998; ),М. Битинський(розробив у30рр середній і малий герб України , і ще
великий герб Кубані), І. Турецький, О. Кохан. і інші

7. Вексилологія, або прапорознавство (від лат. vexillum — прапор та гр. λόγος – вчення,
слово, наука) вивчає прапори, стяги, знамена, хоругви, бунчуки, вимпели, штандарти та інші
вексиліуми як історичні пам’ятки, досліджує їхній символічний зміст, а також розвиває на
науковому рівні основи їх теоретичного і практичного застосування у сучасних умовах. Як
окрема спеціальна історична дисципліна вексилологія трактується з кінця 50-х років ХХ ст.,
коли уперше було застосовано цей термін. Іноді її продовжують вважати частиною
геральдики, у рамках якої ще від середини ХІХ ст. фактично відбувалося її наукове
становлення.Це зумовлювалося тим, що на давніх прапорах і знаменах використовувалися
переважно геральдичні символи. Звуження предметної області, а також політичні зміни після
Другої світової війни, які привели до розпаду колоніальної системи та появи нових держав,
ширшого застосування різних видів прапорів, росту зацікавлення прапорництвом і появи в
цій галузі спеціальних науково-дослідних організацій, прискорили виокремлення
вексилології у самостійну дисципліну.

Предметом дослідження прапорознавства є ґенеза та процеси становлення всіх різновидів

прапорів, з’ясування їхнього змісту й походження, вивчення взаємовпливів, оцінка
історичного значення та соціальної функції, а основним об’єктом — різні види полотнищ з
нанесеними на них малюнками чи інші, прикріплені до древка чи спеціального флагштока,
символи, які мають розпізнавальне значення. Як і геральдика, вексилологія при проектуванні
прапорів пов’язана з творчим процесом, обіпертим на засади основних принципів композиції
та колористики.

Українська вексилологія поєднує в собі сукупність прапорничих пам’яток, які територіально

й історично пов’язані з Україною. У наш час поглиблене вивчення вексилології
зумовлюється не тільки зростанням зацікавлення широкого загалу цією дисципліною, а й
широким її застосуванням у різних сферах громадського життя при розбудові Української
держави. Дана наука дає багато допоміжного матеріалу для вивчення політичної, соціальної,
військової історії, геральдики, емблематики. Зображення прапорів часто зустрічається на
картографічних матеріалах. Знайомство з вексилологією дозволяє збільшити інформаційну
віддачу досліджуваної пам’ятки і провести її атрибуцію за хронологічними та регіональними
ознаками. Під цим оглядом вексилологія тісно пов’язана із джерелознавством,
дипломатикою, музеєзнавством, картографією та генеалогією. Дослідження побудови та
сюжетних ліній дає змогу визначити різні культурні, релігійні та політичні впливи,
взаємозв’язок між різними національними традиціями. Вивчення художнього вирішення
прапорів дозволяє простежити розвиток мистецьких тенденцій на окремих етапах
історичного розвитку суспільства. . Перша вексилологічна праця була надрукована у Києві
1709 – “Таблица флагов”. Розвиток української вексилології як наукової дисципліни
пов’язаний з дослідженнями I.Крип’якевича(“Прапор Богдана
Хмельницького”), М.Макаренка “Запорозькі клейноди в Ермітажі”, В.Iванова “Прапори
слобідських полків”, Я.Ісаєвича “Козацькі прапори національно-визвольної війни середини
XVII ст.”. В останні роки вексилологічні дослідження, зокрема з козацького прапорництва,
помітно активізувалися: з’явилися праці Є.Турек, Ю.Савчука – ‘’Нові відомості про бойові
прапори козацького війська (середина XVII ст.)’’, “Прапор Б.Хмельницького зі збірки
Військового музею у Стокгольмі”, “Українська пам’ятка Північної війни”.

Вексилологія вивчає прапори у різних аспектах:

— як історичні джерела;

— як засіб джерелознавчих досліджень;

— як пам’ятки мистецтва.

Формування термінологічної системи вексилології ще не завершене і триває й досі.

Спостерігається переосмислення і часткове звуження змісту історичних термінів. Так,
повертається літописний термін “стяг”, який із ХІV ст. фактично вийшов з ужитку. Значення
загального поняття “хоругва” звузилося лише до визначення церковних вексиліумів.
Натомість узагальненим для всіх видів стало визначення “прапор”. Дискутується зміст
терміну “знамено” — або як великий парадний прапор у національних кольорах з гербом,
або як прапор військового підрозділу, або як синонім до слова “прапор”. З розвитком
української морської термінології влилися й запозичені терміни — “ґюйс”, “вимпел”, “брейд-
вимпел”. Запозичене визначення “штандарт” вживається тепер у значенні прапор посадової
особи.Стабілізується визначення окремих частин прапорового полотнища та порядок опису
прапорів. В описі зазначається форма полотнища та співвідношення його основних
параметрів, далі вказується колір поля та зображених на ньому елементів. Якщо прапор
складається з кількох смуг чи полів, то їх порядок подається при горизонтальному
розташуванні — згори донизу, при вертикальному — від древка до вільного краю. Для
графічних зображень прапорів запроваджено рекомендовану Міжнародною федерацією
вексилологічних товариств (FIAV) систему кодифікації колористики.

Методологічну основу вексилологічних досліджень становить системний підхід

опрацювання матеріалу та вивчення предмету в контексті тих процесів і явищ, які найбільше
впливали на його ґенезу. Поряд із загальнонауковими методами застосовується
джерелознавчий аналіз у поєднанні з прийомами та елементами порівняльно-історичного,
статистичного методів. Метод порівняння й систематизації дозволяє узагальнити основні
типи прапорів визначити їхні спільні та відмінні характеристики. Метод аналізу та синтезу
дає змогу окреслити основні тенденції розвитку прапорництва. Також використовуються
методи, напрацьовані геральдикою, сфрагістикою та іншими СІД.

Джерельну базу вексилології становлять збережені пам’ятки з музейних колекцій. На жаль,

чимало експонатів було знищено протягом радянського періоду як “націоналістичні” чи такі,
“що не мають історичної цінності” .Багато українських прапорів, хоругв і знамен
знаходяться за межами України — в музеях Росії, Польщі, Швеції, Словаччини, США,
Канади та ін. Окремі реліквії тепер повертаються на Батьківщину.

Специфіка вексилології полягає в тому, що основні джерела — оригінальні прапори, знамена

чи штандарти — є недовговічними. Тому для вивчення та досліджень пам’яток давнішого
періоду необхідно залучати не лише речові, а й писемні описові джерела та іконографічні
матеріали, які зберігаються у фондах архівних установ чи рукописних збірках бібліотек.

Вивчення прапорів у світі велося в рамках різних геральдичних організацій. Першою

вексилологічною науковою організацією став Центр дослідження прапорів (Flag Research
Center), заснований 1962 р. в США, який ставив за мету зібрати різноманітні прапорничі
джерела, сформувати бібліографічні покажчики з дисципліни, видавати періодичний
бюлетень (“The Flag Bulletin”, перше число вийшло ще у 1961 р.). У 1965 р. в Мюйдерберзі
(Нідерланди) відбувся Перший вексилологічний конгрес, під час якого заслухано було 17
доповідей, а також вирішено заснувати міжнародну організацію. Ці конгреси стали
періодичними (проводяться раз на 2 роки). У Бостоні (США) під час Третього
вексилологічного конгресу 7 вересня 1969 р. було утворено згадувану вище FIAV (Fédération
Internationale des Associations Vexillologiques). Нині вона об’єднує понад 50 організацій з
різних країн світу, більшість з яких веде активну дослідну роботу і видає власні друковані
часописи.

Науковий розвиток вексилології в Україні пов’язано з Українським геральдичним

товариством , утвореним 9 липня 1990 р. у Львові. Від 1991 р. УГТ проводить щорічні
наукові геральдичні конференції, на яких розглядаються також питання вексилологічної
термінології, методики досліджень та інші. Від 1993 р. видається вісник УГТ “Знак”, в якому
регулярно приділяється багато уваги мілітарному, муніципальному, територіальному,
державному та організаційному прапорництву. У 1995 р. УГТ стало членом FIAV,
представники Товариства беруть участь у міжнародних вексилологічних конгресах.

Завдяки діяльності УГТ активізувалися вексилологічні дослідження в університетських,

музейних і архівних установах, а також академічних інституціях, в яких працюють члени
Товариства: ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ та Інституті історії України .У ЛНУ ім. І.
Франка для студентів історичного факультету від 1999 р. опрацьовано й читається спецкурс
А.Гречилом — або окремо, або в рамках спецкурсу “Українська геральдика та вексилологія”.