3.4. Найвище піднесення держави часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Формування давньоруської київської держави.( в тетраде).

Київська Русь — слов’янська держава, що існувала протягом IX-XII ст. Вона утворилася
внаслідок об’єднання східнослов’янських племінних союзів навколо Полянського союзу з
центром у Києві.
Передумови створення держави:
1) економічний розвиток: зростання продуктивності праці внаслідок удосконалення
знарядь, піднесення міст як центрів ремесла і торгівлі, розвиток торговельного шляху «з
варяг у греки»;
Словник
Шлях «із варяг у греки» — шлях уздовж Дніпра зі Скандинавії до Візантії.
2) зростання майнової та соціальної нерівності; заміна родової общини сусідською, яка
об’єднувала маленькі сім’ї; виділення панівної верхівки (вождів племен, старійшин), у
залежність до якої потрапляла більшість селян та городян; формування феодального ладу;
3) до кінця VIII ст. завершилося формування союзів племен, які починають переростати в
племінні князівства;
4) необхідність боронити свої землі від нападів варягів, хозарів.
Походження назв «Русь», «Україна»
На думку українських істориків, Руською землею називали територію сучасних Київщини,
Чернігівщини, Переяславщини (землі
полян, деревлян, сіверян). Дослідники не мають одностайної думки
щодо походження назви «Русь».
Версії походження назви «Русь»:
— русами називали племена норманів («роотсі» — гребець, слово має
давньоскандинавський корінь «рос»). Вони заснували слов’янську державу і дали їй свою
назву. Авторів цієї теорії (німецьких учених XVIII ст. Г. Байєра, Г. Міллера і А.
Шльоцера) та її послідовників називають норманістами.
— Слово «Русь» має кельтське походження.
— Руси - слов’янські племена Середнього Подніпров’я, які дали свою назву річкам Рось,
Рос. «а, Роставиця.
— Рось, Росава, Роставиця мають не слов’янську, а іранську назву, тож у перекладі з
іранської «рос» означає «світлий».
— Рус — давньослов’янське божество.
— Руса — в праслов’янській мові «річка», Русь — «країна річок».
Слово «український» уперше зустрічається в XI ст., а назва Україна у значенні «край,
рідна земля» вперше згадана в Київському літописі 1187 р. щодо Переяславської землі.
Формування східнослов’янської державності
Із часом воєнна демократія перетворилася на княжіння: військовий вождь стає державним
правителем — князем.
Воєнна демократія Княжіння
Влада належить військовому вождеві, Влада належить князеві, віча збираються рідше
народним зборам (віче) та радам
старійшин
Суспільна організація — племінний Суспільна організація — племінне князівство з
союз центром у великому місті
Основа війська — народне ополчення Основа війська — княжа дружина з професійних
вояків, яка виконує роль армії, податкової служби,
особистої охорони. Згодом дружинники утворюють
боярську думу — дорадчий орган при князеві
 Таким чином, у VІІІ-ІХ ст. сформувалося кілька східнослов’янських князівств: полянське
з центром у Києві, словенське з центром у Новгороді, сіверське з центром у Чернігові,
кривицьке з центром у Смоленську тощо.
Саме об’єднання Київського і Новгородського князівств поклало початок
ранньофеодальній державі східних слов’ян, яку історики назвали Київська Русь (IX ст.).
Це цікаво! За літописною розповіддю, новгородські словени у 862 р. повстали проти
варягів і прогнали їх за Балтійське море. Проте не було в них «правди» — рід повстав
проти роду, почалися чвари. Тоді вони вирішили пошукати собі князя й відправили послів
за море до варягів, які називали себе «русь». У відповідь «вибралися» три брати — Рюрик,
Синеус і Трувор зі своїми родами. Так, за «Повістю времінних літ», і отримала свою назву
Руська земля.
Старший, Рюрик, сів спочатку в Ладозі, а згодом у Новгороді. Другий
брат, Синеус, отримав Білоозеро, а третій, Трувор, здобув Ізборськ. Князі з дружинниками
мали захищати свої землі, у тому числі й від «інших» варягів.
Рюрик помер у 879 р. і призначив спадкоємцем свого родича Олега, який мав правити
Руссю до повноліття Рюрикового сина Ігоря. Задумав Олег приєднати південні землі і в
882 р. попрямував до Києва.
Правителем Київського князівства був Аскольд (імовірно, він мав співправителя — князя
Діра). Відомо, що Аскольд здійснив такі заходи:
1) підпорядкував, окрім полян, деревлян, дреговичів, частину сіверян;
2) здійснив кілька вдалих військових походів на Візантію, яка змушена сплачувати Києву
данину;
3) разом з оточенням прийняв християнство;
4) звільнив полян від уплати данини хозарам.
Хитрістю Олег виманив князів Аскольда і Діра з Києва й убив їх. Сам Олег залишився в
Києві і назвав його «матір’ю міст руських».
Правління Олега (882-912 рр.)
1) Правив від імені Рюрикового сина Ігоря;
2) розширив кордон держави, приєднавши сіверян, радимичів, деревлян, а також
неслов’янські племена меря, чудь і весь;
3) звільнив підкорені племена від данини Хозарському каганату;
4) організував спротив угорським племенам, що проходили з Уралу в Подунав’я;
5) будував нові міста і фортеці;
6) здійснив вдалі походи проти Візантії в 907 р. та 911 р., наслідком яких став вигідний
торговий договір: руські купці торгували без мита та проживали в Константинополі за
рахунок імператора.
Значення діяльності князя Олега:
— об’єднав Північну та Південну Русь, що стало основою для загальноруської
державності;
— сприяв централізації Русі;
— укріпив військову могутність Русі, активізував її зовнішньополітичну діяльність.
Після смерті Олега київський престол посів син Рюрика Ігор.
Правління Ігоря (912-945 рр.)
1) Відновив владу над повсталими деревлянами й уличами;
2) дав відсіч печенігам, що з’явилися біля кордонів Київської Русі, і навіть найняв їх у
військо;
3) продовжував походи на Візантію, менш вдалі, ніж в Олега;
4) внаслідок походу на Закавказзя оволодів містами Дербент та Бердаа;
5) був убитий деревлянами, коли пішов збирати повторну данину.
Значення діяльності князя Ігоря:
— продовжив об’єднання слов’янських племен;
— жорстко укріплював центральну владу.
Загибель Ігоря привела до влади його молоду вдову, княгиню Ольгу, яка правила до
повноліття свого сина Святослава.
Правління Ольги (945-964 рр.)
1) Помстилася деревлянам за вбивство свого чоловіка Ігоря, спаливши древлянське місто
Іскоростень;
2) упорядкувала збір данини: встановила устави (порядок збору данини) і погости (місця
для збору данини (полюддя));
3) податки розділені на власне князівські та державні;
4) відвідала Константинополь, де прийняла хрещення під іменем Олена;
Це цікаво! Княгиня Ольга в XII ст. визнана Святою і шанується як рівноапостольна, бо
своїм життям дорівнялася до учнів Христа — апостолів.
5) уклала договір із Візантією, за яким Київська Русь допомагала імперії в боротьбі з
болгарами, норманами й арабами в обмін на данину;
6) відновила привілеї для руських купців у Візантії;
7) спробувала встановити дипломатичні контакти з Німецькою імперією.
Значення діяльності княгині Ольги:
— сприяла створенню єдиної держави;
— у зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії перед військовою силою;
— підвищила міжнародний авторитет Київської Русі.
Правління Святослава (964-972 рр.)
1) Зробив своїх синів намісниками в Києві, Овручі та Новгороді;
2) залишався прибічником язичництва, руйнував християнські храми;
3) приєднав племена в’ятичів (межиріччя Оки та Волги);
4) розгромив Волзьку Булгарію й Хозарський каганат, підпорядкував племена ясів і
касогів (Північний Кавказ);
5) здійснив два походи на Дунайську Болгарію, допомагаючи Візантії подавити
болгарське повстання; мав плани перенести столицю до болгарського міста Переяславця;
6) загинув від рук печенігів, найнятих Візантією.
Це цікаво! За переказами, печенізький князь Куря повелів зробити з черепа Святослава
чашу з написом: «Чужих бажаючи, свою погубив».
Значення діяльності князя Святослава:
— численні війни знесилили Русь;
— розгром Хозарського каганату відкрив шлях кочовикам, які завдавали великої шкоди
Київській Русі;
— втрачені дипломатичні зв’язки із західноєвропейськими державами;
— більшість завойованих територій після смерті Святослава були втрачені.
Розквіт Київської Русі
Після смерті Святослава Києвом почав правити його старший син
Ярополк. Проте між братами почалася міжусобна війна, переможцем з якої вийшов
наймолодший — Володимир.
Правління Володимира Великого (980-1015 рр.)
1) Своїх синів і вірних дружинників посадив у містах для контролю над місцевою знаттю;
на зміну родоплемінному поділу суспільства остаточно прийшов територіальний;
2) завершив формування території Київської Русі, приєднавши племена білих хорватів,
дулібів, в’ятичів, радимичів;
3) боронив Київську Русь від печенігів, для чого побудував застави з військовими
гарнізонами на кордонах держави;
4) здійснив військову реформу: сформував військо з дружинників- слов’ян, а не з варягів;
5) провів релігійну реформу: близько 980 р. спробував реформувати язичництво з метою
об’єднання племен навколо Києва, створив Пантеон, призначивши головним богом
Перуна, але ця спроба була невдалою; тоді у 988 р. прийняв хрещення і запровадив на Русі
християнство;
Словник
Християнство — це світова релігія, заснована на вірі в Божого сина Ісуса Христа, який
прийшов на землю і був розіп’ятий.
Це цікаво! У 988 р. Володимир захопив Корсунь (Херсонес) у Візантії і поставив вимогу
віддати за себе сестру візантійських імператорів Анну, погрожуючи взяти Царград.
Василь і Костянтин погодилися за умови хрещення Володимира. Князь хрестився у церкві
Святого Василя в Херсонесі. Херсонес було повернуто Візантії як вено (весільний
дарунок) за наречену.
6) сприяв розвиткові освіти;
7) розбудовував Київ як столицю держави: укріплена фортеця — «місто Володимира»,
церква Пресвятої Богородиці (Десятинна), князівські палаци;
8) першим почав карбувати золоті та срібні монети (срібники і златники), на яких
зображувалися образи Христа й Володимира та тризуб;
9) шляхом династичних шлюбів зміцнив дипломатичні зв’язки з Польщею, Угорщиною,
Чехією, Норвегією, Швецією.
Значення прийняття християнства:
— дало поштовх розвиткові ремесел, особливо в архітектурі;
— сприяло розвиткові кам’яного зодчества, іконопису, мозаїки, фрески, Русь
ознайомилася з античними традиціями;
— запроваджено слов’янську писемність (кирилицю);
— почалося літописання, поширилися книги;
— сприяло розвитку городництва;
— пом’якшилися звичаї;
— зміцнилося міжнародне становище Київської Русі;
— укріпилася князівська влада;
— сприяло створенню єдиного народу.
Значення діяльності князя Володимира:
— в основному завершив формування єдиної держави: територія Київської Русі
простягалася від Чудського, Ладозького, Онезького озер на півночі до Південного Бугу на
півдні, від Карпат на заході до межиріччя Оки і Волги на сході;
— укріпив князівську владу, створив сильну централізовану державу;
— охрестивши Русь, зрівняв її з провідними європейськими державами.
Після смерті Володимира у 1015 р. престол у Києві захопив Святополк, який убив своїх
зведених братів Бориса, Гліба та Святослава. Ярослав двічі воював зі Святополком і в
1019 р. почав князювати в Києві.
Правління Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.)
— До 1036 р. мав співправителем брата Мстислава: Правобережжя Дніпра належало
Ярославові, Лівобережжя — Мстиславові;
— сприяв відновленню сильної князівської влади;
— склав перше рукописне зведення законів — «Руську правду»;
Це цікаво! «Руська правда» визначала вартість життя певних категорій населення. Так,
найдорожче коштувало життя старших дружинників — 80 гривень; життя вільного
населення — 40 гривень, а життя раба — 5 гривень.
— опікувався будівництвом нових міст і розвитком тих, що вже існували;
— у Києві побудував Софійський собор, Георгіївську та Ірининську церкви, Печерський
монастир (майбутню Києво-Печерську лавру); місто обнесли валами з трьома брамами,
одна з яких — «Золоті ворота» — була парадним в’їздом;
Це цікаво! Собор Святої Софії побудований візантійськими архітекторами в 1037 р. Він
прикрашений мозаїками і фресками, які зображували не тільки сцени життя святих, а й
цілком світські сюжети: родину Ярослава, візит Ольги до Костянтина Багрянородного
тощо. Згодом Софійські собори були зведені у Новгороді і Полоцьку.
— сприяв обранню першого руського митрополита Іларіона (1051 р.);
— піклувався про розвиток освіти та культури: відкривалися школи, в тому числі для
дівчат, започатковано літописання, при Софійському соборі засновано бібліотеку, де були
зібрані твори античних авторів; про поширення освіти свідчать написи на стінах та
новгородські берестяні грамоти;
— розбив печенігів, які відтоді припинили нападати на Русь;
— здійснив похід на Візантію, внаслідок чого укладено договір про службу руських
дружин у Константинополі, а дочка візантійського імператора стала дружиною сина
Ярослава — Всеволода;
— розширив територію Русі за рахунок угрофінських племен (Прибалтика) і Червоної
Русі (Польща);
— сприяв укладенню династичних шлюбів із європейськими монархічними династіями:
сам був одружений із дочкою шведського короля Інгігердою, його доньки були одружені:
Анна — з королем Франції, Єлизавета — з норвезьким королевичем, Анастасія — з
угорським королем; сини уклали шлюби з німецькими принцесами. Значення діяльності
князя Ярослава Мудрого:
— Київська Русь досягла розквіту і стала однією з провідних держав Європи;
— сприяв посиленню єдності та централізації Русі.
Перед смертю, в 1054 р., Ярослав поділив Русь між своїми синами. Старші сини отримали
головні міста: Ізяслав — Київ, Святослав — Чернігів, Всеволод — Переяслав. Ярослав
наказував своїм синам жити в мирі та берегти державу.
Правління Ярославичів
1054-1073 рр. — співправління старших синів Ярослава — Ізяслава, Святослава і
Всеволода (тріумвірат). У 1068 р. па річці Альта половці (кочові племена) розбили
Ярославичів, що спричинило повстання киян. Встановити лад у Києві Ізяславу вдалося
тільки за допомоги польського війська.
1073-1078 рр. — почалися міжусобні війни між Ярославичами, спричинені зокрема
відсутністю єдиної системи престолонаслідування: князівський престол міг передаватися
від батька до старшого сина або від старшого брата до молодшого.
1078-1093 рр. — правління останнього сина Ярослава Мудрого — Всеволода. Його влада
поширювалася на західні та північно- східні землі. Воювати не любив, конфлікти
вирішував дипломатичним шляхом. Після його смерті в Києві посів Святополк Ізяславич,
останній онук Ярослава Мудрого. Святополк збирав князівські з’їзди.
Любецький з’їзд 1097 р. прийняв такі рішення:
1) про припинення міжусобиць, щоб вони не послаблювали країну;
2) про наслідування князями своїх вотчин.
За ініціативи Володимира Мономаха, переяславського князя, були організовані походи
проти половців. Після смерті Святополка Ізяславича саме Володимир Мономах став
київським князем.

Володимир Мономах — онук візантійського імператора і Ярослава Мудрого. З 15 років

брав участь у військових походах. Після смерті батька, Всеволода Ярославича, який
князював у Києві, Володимир поступився київським престолом Святополку Ізяславичу, а
сам повернувся до Чернігова, а згодом — до Переяслава. Звідти він здійснив декілька
походів на половців і приборкав їх. У 1113 р. був запрошений киянами на князювання.
Дружиною Мономаха була англійська принцеса Гіта, батько якої, король Гарольд, загинув
у битві з норманами при Гастингсі.
Основні заходи правління Володимира Мономаха:
1) відновив централізовану одноосібну владу на Русі;
2) придушував князівські усобиці;
3) був переможцем в усіх походах проти половців;
4) знизив податки залежних верств населення;
5) зменшив відсотки за позиками лихварів;
6) опікувався розбудовою Києва, освітою;
7) написав знамените «Повчання дітям» про любов до рідної землі, батьків, ближніх;
змалював образ ідеального правителя, який має зберігати єдність і могутність Русі,
запобігати князівським чварам і захищати країну від нападників.
Це цікаво! За свідченням літопису, «половці лякали Мономахом дітей у колисці».
Значення діяльності князя В. Мономаха:
— загальмував процес розпаду держави;
— забезпечив її обороноздатність;
— відновив міжнародний авторитет Київської Русі.
Наступником Володимира Мономаха став його старший син — Мстислав
Володимирович (1125-1132 рр.)
Основні заходи правління Мстислава Володимировича:
1) зберігав єдність Київської Русі;
2) успішно відбивав напади половців;
3) здійснив переможний похід проти литовських племен;
4) підтримував династичні зв’язки з Норвегією, Данією, Візантією, Угорщиною.
Мстислав був останнім одноосібним правителем Київської Русі. Після його смерті
Київська Русь вступила в період феодальної роздробленості.
5. Занепад та роздробленність Київької Русі.( в тетраде).
Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль
основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості,
розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України
сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій
половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та
Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.
Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна
поділити на кілька етапів:
1) 1054–1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому
великокнязівської влади;
2) 1132–1204 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою
держави і поліцентризму;
3) 1204–1360 pp. — послаблення Києва, провідна роль на українських землях Галицько-
Волинського князівства, занепад торгівельного шляху з варягів в греки[1], поступове
захоплення руських земель іноземними державами.
До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського
суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок
землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у
процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі,
спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств
коштом сусідів.
Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами,
пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного
устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія
федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і
найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах —
снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність
території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися
об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із
зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.
Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним
поступом в історичному розвитку Київської Русі.
Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували
між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати
на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі
дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали
кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів,
Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над
завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні
володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив,
зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською
ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону
Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною
святинею Москви.
Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.).
Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний
кінець київського періоду історії України.
Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета
державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції
Київської Русі й стало її завершальним етапом.
 Київська Русь  – могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі
держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і
 европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від
кочових, войовничихплеменсходу. Руська держава зросла на власному фундаменті,
хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських.
Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних
етапівнаціональногодержавотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської
Русі  зокрема - мова,ментальність,звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д.
перейшли в наступні часи нашоїісторії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого
етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, їїполітичний,
економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя,
споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю
вміщається в рамки середньовічної Руси-України.
Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі
новоутворені північно-східнікнязівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а
Москви на той час небуло.
8. Галицько-волинське князівство та його роль в історії українського народу.(в
тетраде).
Галицько-Волинське князівство відігравало важливу роль не тільки в історії України, але
й впливало на розвиток інших європейських держав. Не дарма воно славилося своїми
могутніми правителями.
Галицько-Волинське князівство існувало рівно півтора століття – з 1199 по 1349 рік. На
чолі держави були князі трьох династій – Рюриковичі, П’ясти та Гедиміновичі.
Утворення Галицько-Волинської держави
До утворення єдиної держави Галицьке та Волинське князівства існували самостійно.
Це було ще в епоху Київської Русі. Спочатку Галицьке князівство було могутнішим, що
сталося внаслідок вмілої та розумної політики князя Володимира та його сина також князя
Ярослава. Люди дуже поважали особливо Ярослава та дали йому прізвисько – Осмомисл.
Він також дбав про дипломатичні стосунки Галицького князівства з іншими державами.
Це була одна з причин того, що він видав свою доньку заміж за угорського правителя.
Галицьке князівство зазнавало найбільшого розквіту за часів Ярослава, але після його
смерті воно втратило свою могутність через часті міжусобні перепалки галицький бояр
всередині держави.
На відміну від Галицького князівства Волинська держава була спочатку представлена
великою кількістю невеличких відокремлених одне від одного князівств. Тільки князь
Роман Мстиславович зумів об’єднати розрізнені князівства в єдине Волинське, та саме за
його ініціативою до Волинського князівства приєдналося Галицьке. Так і утворилася
могутня Галицько-Волинська держава.
1199-1205 роки – час правління князя Романа Мстиславовича на галицько-
волинських землях.
Роки правління Романа Мстиславовича можна віднести до найкращого часу для
Галицько-Волинської держави. Він охороняв князівство від ворогів та розширював
кордони. Отже, він переміг у боротьбі з польськими, полоцькими та литовськими князями,
підкорив бояр всередині держави та приєднав деякі Київські землі до свого князівства.
Все це сприяло економічному та культурному розвитку Галицько-Волинської держави.
«Добрий порядок» на Русі став однією з головних реформ Романа Мстиславовича. Він мав
прояв у припиненні міжусобної боротьбі князівств та організації центральної ради в
Давньоруській державі. Також «добрий порядок» знаходив своє відображення у процесі
вибору правителя. Адже в процесі вибору великого князя брали участь шість правителів
таких князівств, як суздальське, чернігівське, галицько-волинське, смоленське, полоцьке і
рязанське.
Роману не вдалося отримати ухвалення його пропозиції передати престол старшому
синові, бо раніше в історії українських князі завжди поділяли землі між всіма синами.
Роман же боявся того, що Галицько-Волинська держава може поділитися на 2 самостійні,
якщо правителями стануть його сини.
Проте після смерті Романа фактичним правителем Галицько-Волинської держави стала
його дружина Анна, що користувалася підтримкою волинських бояр. У Анни стався
конфлікт з галицькими боярами, які не хотіли об’єднання галицьких та волинських земель
в єдине князівство.
Анна не зуміла врятувати державу, і в 1205 році стався навіть тимчасовий розпад
Галицько-Волинського князівства. Він був викликаний посиленням боротьби місцевих
бояр за владу.
Бояри настільки прагнули влади, що цим навіть розвалили велику державу. Коли
малолітні сини Романа Данило та Василько були прогнані з галицько-волинських земель,
у владі стався розлад. Користуючись цим, поляки та угорці захопили міста Володимир та
Галич та мріяли про захоплення всієї Галичини та Волині.
Правителем Галичини став син угорського короля Андрія ІІ Коломан. Польський князь
зумів оволодіти Перемишлем. Князь Лешко Краківський мав на меті заволодіти всією
Галичиною, а тому добився головної посади новгородського князя Мстислава Удатного
там. У 1219 році Мстислав вигнав угорців із столиці Галицького князівства.
Загалом Мстислав Удатний створив сприятливі умови для боротьби корінних галичан та
волинців проти Польщі. Для цього князь спирався на волинських бояр.
Тільки в 1238 році князю вдалося закріпитися в Галичі остаточно. Цей рік можна
назвати ключовим у возз’єднанні галицько-волинських земель. У цей рік під Дорогочином
сталася вирішальна битва між Данилом та тевтонськими лицарями. Тоді Данило
Галицький став князем.
У 1239 році Данило Романович приєднав до Галицько-Волинської держави землі
київські. А після нападу монголо-татарів він був змушений платити їм данину. В той
самий час це дарувало йому спокій та впевненість, що Золота Орда не буде робити набіги
на землі його держави.
Однак Данило Галицький не збирався підкорятися монголо-татарам та зробив наступне:
- уклав договір з королем Угорщини;
 - домовився з Папою римським про хрестовий похід проти монголо-татар;
- будував нові міста (Львів та Холм утворилися саме в цей період);
- організовував війська;
- робив укріплення старим містам.
Данило Галицький користується великою повагою істориків як розумний правитель,
проте він не зумів досягти мети своєї антимонгольскої кампанії – визволити Галицько-
Волинську державу від монголо-татар. Вони увійшли в міста та змусили князі зруйнувати
всі укріплення та платити їм подалі данину. Це дуже погано вплинуло на Данила,
пошкодило йому здоров’я та навіть спричинило його смерть в 1264 році.
У Львові є пам’ятник Данилу Галицькому на коні, адже він – засновник міста.
Після смерті Данила відбувається поступове ослаблення Галицько-Волинського
князівства. Хоча в князівстві правили спадкоємці Данила, фактично держава втрачала
минулу могутність. Вся політика князів виходила з залежності держави від Золотої Орди.
Для цього князі мали спрямовувати свою зовнішню політику на дипломатичні відносини з
Польщею, Литвою та Тевтонським Орденом, що дозволяло бути незалежними від
монгольських ханів.
Князь Юрій ІІ Болеслав став останнім князем Галицько-Волинської держави. Він
наполовину був поляком, і до правління був католиком. Набувши князівської влади Юрій
ІІ Болеслав прийняв християнство, але це не заважало йому проводити політику,
орієнтовану на західну культуру та традиції. Він сприяв переселенню німців та інших
народів на українські землі. Зовнішньою політикою Юрія ІІ Болеслава були не задоволені
українці, і в результаті невдоволені бояри отруїли князя.
На престол Галицько-Волинської держави увійшов литовець Люберт – зять попередника.
Таким чином, Галицько-Волинське князівство перестало існувати та увійшло до складу
Литовського князівства. Після цього польський король Казимир Великий розпочав
боротьбу за ці землі.
В 1349 році Казимиру Великому вдалося захопити частини Галичини та приєднати ці
землі до Польщі.
Отже, в 1340 році Галицько-Волинська держава перестала існувати та була поділена між
сусідніми державами.
Навіть після поділу земель у боротьбу вступила Угорщина. В 1370 році угорському
королю вдалося захопити Галичину та володіти нею протягом 16 років.
Галицько-Волинське князівство за 150 років свого існування перетворилося державу
світового значення. Проте не зуміло протистояти набігам Золотої Орди, експансії Польщі,
Литви, Угорщини та інших держав.
Значення Галицько-Волинської держави на світовій арені:
- це держава – спадкоємниця Київської Русі та друга за значенням після її розпаду;
- високий рівень культурного та економічного розвитку населення на українських землях;
- спричинило інтеграцію української культури з культурами західноукраїнських держав.
9. Перехід укр. Земель під владу Литви ( в тетраде).
На початку XIII ст. утворилася литовська держава — Велике князівство Литовське, яке
починає активно розширювати свої володіння, в тому числі за рахунок руських земель.
Етапи приєднання руських земель до Великого князівства Литовського:
— перший великий князь Міндовг (1230-1263 рр.) поширив свою владу на землі Західної
Русі (Білорусь);
— Гедимін (1316-1341 рр.) почав наступ на південно-руські (українські) землі, проте
зіткнувся з територіальними претензіями Польщі;
— у битві на річці Сині Води (1362 р.) Ольгерд Гедимінович (1341- 1377 рр.) завдав
поразки Золотій Орді і приєднав Чернігівщину, Київщину, Переяславщину, Поділля;
внаслідок боротьби з Польщею відвоював Берестейський, Володимирський і Луцький
уділи;
— Вітовт (1392-1420 рр.) заволодів Чорноморським узбережжям. 80 % Великого
князівства Литовського — це були приєднані землі (українські, білоруські).
Особливості статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського:
1) приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися
монгольського ярма;
2) система управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та
надавали збройну допомогу;
3) руська мова стала державною;
4) православна церква зберігала панівне становище;
Це цікаво! Десять із дванадцяти синів Ольгерда були православними. Литовські князі
правили за принципом «Старого не міняємо, нового ке вводимо».
5) збереглося руське законодавство («Руська правда»);
6) литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями;
7) панувала українська культура.
Оцінки перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського:
— В. Антонович: Велике князівство Литовське було продовженням і розвитком
князівського періоду.
— Д. Дорошенко: спочатку Велике князівство Литовське було фактично литовсько-
руською державою, але після підписання Кревської унії, коли відбувся поворот Литви до
Польщі, знищується незалежність України-Русі.
— М. Грушевський, І. Крип’якевич: Литва була загарбником, який позбавив Україну
незалежності.
— Сучасна оцінка (Я. Малик, В. Чуприна): українські землі мали обмежене
самоврядування (господарські відносини, суд, релігія), яке не поширювалося на державне
управління; князь був єдиним розпорядником земель та війська, тому Велике князівство
Литовське не було українською державою.
10. Укр. Землі під владою Речі Посполитої ( в тетраде).
У 1569 р. Польське королівство й Велике князівство Литовське підписали унію про
об’єднання. Ця подія мала доленосне значення не тільки для поляків і литовців, а й для
білорусів та українців.
Причини й передумови об’єднання Великого князівства Литовського і Польщі
1) Ослаблення Литви внаслідок московсько-литовських війн кінця XV — початку XVI ст.;
2) прагнення Польщі отримати українські землі й залежних селян;
3) прагнення українських, білоруських, литовських шляхтичів мати рівні права з
польськими землевласниками;
4) необхідність організації спільного ефективного захисту від турецько-татарських
набігів.
28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського та литовського сеймів у м.
Любліні було підписано угоду про створення Речі Посполитої.
Це цікаво! Річ Посполита дослівно означає «спільна справа».
Люблінська унія (1569 р.)
1) Польща та Литва об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту;
2) державу очолив один правитель — король польський і великий князь литовський;
3) король обирався польсько-литовським сеймом;
4) створено єдині органи державного управління;
5) запроваджувалася єдина монета;
6) польська шляхта отримала право на землеволодіння в Литві, а литовці — у Польщі;
7) Польща та Литва проводили спільну зовнішню політику;
8) українські землі переходили під владу Польщі й ділилися на 6 воєводств.
Таким чином, Литовське князівство зберегло певну автономію в судочинстві та
виконавчій владі.
Наслідки Люблінської унії для України:
— майже всі українські землі об’єдналися в одній державі;
— об’єднання сприяло інтенсивному розвитку економіки та, з іншого боку, посиленню
експлуатації селянства;
— українські міста перетворюються на магнатсько-шляхетські резиденції, центри
розвитку ремесел і торгівлі;
— українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через
Балтійське море;
— поширюється католицизм, почався наступ на православ’я.
Оцінки значення Люблінської унії:
Люблінська унія мала велике політичне значення:
1) альтернативою входження до Речі Посполитої було приєднання до Московської
держави;
2) Річ Посполита мала обмежену королівську владу, гарантовані політичні права та
свободи, тому українці могли долучатися до управління державою;
3) ставлення до релігійного питання було досить терпимим;
4) українці змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури.
М. Котляр, С. Кульчицький підкреслюють такі наслідки Люблінської унії:
1) український народ зазнав закріпачення й тяжкого феодального гноблення;
2) насаджувався католицизм;
3) розгорнулася національно-визвольна народна боротьба;
4) виграла лише місцева шляхта, що отримала рівні права з польською шляхтою;
5) український народ втрачав свою політичну верхівку, яка полонізувалася та переходила
до католицької віри.
Державний устрій Речі Посполитої

Особливості устрою:
1) сейм розв’язував усі державні питання;
2) обов’язковим був принцип одностайності при прийнятті рішень сеймом
— liberum veto;
3) у період між сеймами державою керував король;
4) діяльність короля контролювалася призначеними сеймом сенаторами-резидентами;
5) король був зобов’язаний виконувати рішення сейму;
6) шляхта мала право не тільки не підкорятися владі короля, а й чинити збройний опір.
Таким чином, Річ Посполита була виборною монархією зі шляхетською демократією.
Особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої
— Українські землі остаточно втратили адміністративний поділ, що брав початок із часів
Київської Русі; натомість утворені Галицьке, Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське і
Подільське воєводства.
— Південні землі залишалися майже незаселеними через постійні набіги татар.
— 1557 р. — статут на волоки виділяв кращі землі під фільварки.
— Почалося формування фільварків. Головною причиною цього процесу стало зростання
попиту в Європі на зерно та загальне пожвавлення господарської діяльності. У ХVІ-ХVІІ
ст. Річ Посполита стає одним із найбільших експортерів зерна. Перехід до фільваркового
господарства супроводжувався посиленням феодального гноблення селянства: замість
грошового або натурального оброку селяни мусили відробляти майже щоденну панщину,
селянські наділи занепадали.
— Відбувається зміцнення політичного та економічного впливу польської шляхти в
державі. Польські магнатські роди й католицька церква захопили величезні площі
української землі. В Україні діяли польське феодальне право і Литовські статути. Статут
1588 р. закріпачив селян і встановив 20-річний термін розшуку селян-утікачів. Право
власності на землю отримала тільки шляхта.
11,12. Українське козацтво: виникнення, типи, історичне значення. Запорізька Січ.
( в тетраде).
Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця XV —
початку XVI ст. Перша згадка про українських козаків датована 1492 р.
Це цікаво! Слово «козак» уперше зустрічається в «Таємній історії монголів» у 1240 р. За
цим джерелом козак — це одинокий, не зв’язаний ані домом, ані сім'єю чоловік.
В українській мові слово «козацтво» визначає суспільний стан вільних від кріпосного
права людей, які займалися господарською діяльністю й обороняли Україну від іноземних
загарбників. Козаків називали запорозькими, оскільки основні їхні центри
розташовувалися нижче дніпровських порогів.
Причини виникнення козацтва:
— економічні: захоплення українських земель польськими та литовськими феодалами,
нестача власної землі у селян і як наслідок — переселення селян на «Дике поле», у
Запоріжжя та Нижнє Подніпров’я;
— соціальні: посилення феодального гніту, оформлення кріпосної залежності;
— політичні: намагання Польщі встановити контроль над утікачами в Подніпров’ї;
— національно-релігійні: політика спольщення, гоніння на православну церкву;
— військові: необхідність захисту кордонів від зазіхань Кримського ханства.
Козаками ставали передусім селяни, а також міщани і дрібна шляхта. За національним
складом козацька спільнота була дуже неоднорідною: до неї входили молдавани, литовці,
білоруси, росіяни і навіть татари, але найбільше було українців.
Основні заняття козаків: землеробство, скотарство, полювання, рибальство, торгівля.
Нерідко грабували татарських купців. Заможні козаки мали наймитів, у тому числі з
козацького середовища, які допомагали вести господарство.
Своєрідною столицею козаків була Запорозька Січ. Назва «Січ» походить від слова
«сікти» і означає «укріплення з дерева, хмизу, глини». Розташовувалися січі на
дніпровських островах. їх укріпляли ровами та високими валами з дерев’яним частоколом.
Фортеця мала великі башти з бійницями для гармат. Іноді до річки проривали підземний
хід. Першою з відомих січей називають Хортицю (1553-1557 рр.), створену Дмитром
Вишневецьким. Крім Хортицької, також відомі січі Вазавлуцька, Томаківська,
Чортомлицька, Каменецька тощо.
На січі були склади, арсенали. У центрі розташовувався майдан із церквою, від нього
відходили довгі будинки — курені, у яких жили січовики. Курінь водночас був і
військовою одиницею; всього їх налічувалося 38. Кількість самих козаків залежала від
пори року, епідемій, перебігу воєнних подій. Умови вступу до Січі були нескладними
(прийняття православної віри, бути неодруженим). Основними обов’язками козаків була
військова служба. Перебування жінок на території січі заборонялося.
Січ мала ознаки державності: територію, систему владних органів, військо і правові
звичаї.
Вищим органом влади виступала Січова Рада.
Повноваження Ради:
— оголошення війни і підписання миру;
— організація військових походів;
— покарання злочинців;
— розподіл угідь тощо.
Рішення Ради вважалися рішеннями всього війська і були обов’язковими для виконання;
проводилася вона 2-3 рази на рік: 1 січня, 1 жовтня та після Великодня. На радах обирали
і козацьку старшину:
— гетьмана, або кошового отамана, якому належала вища адміністративна, військова і
судова влада на Січі. Гетьман вступав у дипломатичні відносини, затверджував судові
вироки, очолював військо;
— воєнного суддю, який за відсутності гетьмана виконував його обов’язки;
— писаря, який очолював канцелярію;
— осавула, що відповідав за оборону Січі й організовував військову службу;
— обозного, який відав артилерією, займався комплектацією війська;
— військові служителі: довбиш, гармаш, товмач, кантаражний, шафар.
Вибори старшини відбувалися 1 січня. Символами влади були клейноди — хоругви,
булава, печатка, бунчук, литаври і пірнач.
Старшину обирала і кожна паланка (полк), до яких входили 6-7 куренів. Кількість паланок
змінювалася від 5 до 8.
Отже, Запорозька Січ (Кіш) мала низку ключових ознак державності, які згодом були
використані при розбудові держави, та стала захисником від татарських нападів.
Військове мистецтво козаків, на думку багатьох дослідників, не поступалося найкращим
європейським арміям.
Запорозька піхота вважалася найбоєздатнішою в Європі. Вона шикувалася у три шеренги:
перша стріляла, друга подавала рушниці, третя заряджала їх. Козацька кіннота наступала
лавою, тобто півколом, й атакувала ворога не лише з фронту, а й із флангів.
Ефективно працювали сторожова й розвідувальні служби. «Маяки», запалені сторожею,
створювали своєрідний світловий телеграф, яким повідомляли про наближення ворога.
Для оборони козаки використовували табір — чотирикутне рухоме укріплення з кількох
рядів зсунутих і скріплених між собою ланцюгами возів, усередині якого розташовувалося
козацьке військо. Табір використовували і в боях, і у переходах. У разі тривалої облоги
або кругової оборони вози могли засипати землею, створюючи вал, а довкола викопували
шанці («вовчі ями») із загостреними кілками на дні.
Козаки вміли успішно штурмувати ворожі фортеці, здійснювали морські походи на своїх
суднах-чайках.
Реєстрове козацтво — це козаки, зараховані на військову службу Речі Посполитої й
записані у спеціальні списки-реєстри.
Ідея створення козацького реєстру належала польському королю Сигізмунду І, який у
1524 р. запропонував сформувати для захисту південних кордонів держави наймане
військо із запорозьких козаків.
Втілив цю ідею його наступник — Сигізмунд II Август. У 1572 р. 300 найманих козаків
були записані в реєстр і отримали назву реєстрових. Пізніше реєстр збільшувався і
становив, залежно від певних обставин, від 1 до 6 тисяч козаків (на середину XVII ст.).
Права та привілеї реєстрового козацтва:
1) право землеволодіння, заняття промислами і торгівлею;
2) отримували плату за військову службу;
3) звільнялися від уплати податків та виконання повинностей;
4) обирали гетьмана і старшину на козацькій Раді;
5) мали власну судову й адміністративну юрисдикцію;
6) в містечку Трахтемирів на Київщині мали власний монастир — як шпиталь і арсенал.
Реєстровці зобов’язувалися підпорядковуватися офіцерам, яких призначив король, і не
нападати самовільно на Кримське ханство.
Козацькі полки створювала і Московська держава: на Слобожанщині в середині XVII ст.
існувало 5 козацьких полків (у тому числі Харківський), що підпорядковувалися
російському командуванню.
Значення козацтва в історії України:
— засвоїли степові запустілі землі;
— були захисниками південних районів України від турецько-татарських нападів;
— брали участь у народних повстаннях;
— сформували основи козацької державності.
14. Національно визвольна війна.
Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на
меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
З-поміж основних її причин можна виділити наступні:
Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна
ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного
боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню
кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо
пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній
Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали
натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були
безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією
невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від
кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації
опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш
по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене
місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона
користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином,
майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.
Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у
правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до
того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому
імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали
їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.
Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю
Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски
православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву
широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.
Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст.
склались й об’єктивні умови.
По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали
українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну
самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.
По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для
розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.
По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого
феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.
Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей,
вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися
необхідні умови.
Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини
XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство,
міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також
потерпала від свавілля польських магнатів.
Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського
суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.
Виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни,
її характер визначають як: національно-визвольний; релігійний; антифеодальний
(соціальний).
Періодизація Національно-визвольної війни
Національно-визвольна війна тривала довго, розвивалася поступово і суперечливо. У
зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогодні залишається
дискусійним.
Спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних
істориків доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війни.
Перший етап (лютий – вересень 1648 року) – формується ідея автономії для козацького
регіону (центральна і південна частина Київського воєводства) в складі Речі Посполитої.
Очолив визвольну боротьбу українського народу Б. Хмельницький – козацький сотник,
талановитий полководець і дипломат, непримиримий ворог магнатсько-шляхетської
Польщі.
19 квітня 1648 року в урочищі Жовті Води було оточене шляхетське військо на чолі з С.
Потоцьким. До повстанців приєдналися реєстрові козаки на чолі з Ф. Деджалієм. 6 травня
біля Жовтих Вод відбувся вирішальний бій. Польські війська зазнали поразки. Блискуча
перемога відіграла величезну роль у розгортанні визвольної боротьби.
15 травня під Корсунем почалися бої з головними силами коронного війська. Засідка М.
Кривоноса в урочищі Горохова Діброва з кінною артилерією проти відступаючих
польських військ призвела до повної поразки поляків. М. Потоцький і М. Калиновський
потрапили в полон.
Чигирин став гетьманською резиденцією. Тут В. Хмельницький розгорнув величезну
роботу по організації та впорядкуванню козацької армії. На осінь 1648 року під Львовом
уже налічувалося 35 полків.
На початку червня 1648 року Хмельницький звернувся з листом до російського царя
Олексія Михайловича, де порушив питання про підданство цареві.
Другий етап (вересень 1648 – серпень 1649 рр.) завершується процес розроблення
політичної, програми, яка вперше в історії української політичної думки перебрала
створення незалежної держави в межах усіх етнографічних земель України;
усвідомлюється право на територіально-етнічну спадщину Київської Русі.
Під приводом боротьби з магнатами, які порушували перемир'я, Хмельницький вирушив
на Волинь (липень), де у вересні під Пилявцями зустрівся з коронним військом (понад 40
тисяч чоловік та 100 тисяч кованих шляхетських возів). Битва почалася 11 вересня, а
завершилася 13 повним розгромом польської армії.
Поразка польського війська під Пилявцями стала новим поштовхом для розвитку
визвольної боротьби українського народу на західних землях України.
26 вересня козацька армія взяла в облогу м. Львів. Зі Львову було взято контрибуцію у 200
тисяч злотих для сплати татарам, щоб не дати їм можливості грабувати це місто.
Хмельницький рушив до Замостя. 7 листопада королем Речі Посполитої було обрано Яна-
Казимира, а через тиждень Хмельницький отримав звістку про рішення сейму прийняти
його мирні пропозиції і зняв облогу Замостя й рушив у Придніпров'я.
Отже, укладене перемир'я під Замостям (листопад 1648 року) було наслідком взаємодії
складного комплексу чинників. Найголовніші з них – прогресуюча втрата боєздатності
козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської
армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні
кордони України, захист старшинами власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої
програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його соратниками ідеї "козацького
автономізму", нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення
незалежної української держави.
23 грудня 1648 року Київ радісно зустрічав козацьку армію.
У травні 1649 року поляки розпочали масовий наступ на українські землі. Річ Посполита
готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на
чолі з королем Яном Казиміром, Яремою Вишневеньким та литовським гетьманом
Янушем Радзивілом.
Третій етап (серпень 1649 – червень 1651 рр.) – крах, внаслідок позиції Кримського
ханства, спроб реалізації програми створення незалежної Української держави.
На початку серпня 1649 року Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом.
Становище поляків було катастрофічним, але підкуплені татари на чолі з ханом Іслам-
Гіреем змусили Хмельницького припинити бій і 8 серпня укласти з польським королем
мирний договір (Зборівський трактат).
Головними пунктами його було встановлено:
– 40 тисяч козацького реєстру;
– козацька територія обіймала воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське;
– всі учасники повстання підлягали амністії;
– київський митрополит діставав місце у сенаті;
– питання про унію повинен був вирішити найближчий сейм;
– основна маса українських селян повинна була повернутися до свого попереднього стану.
Четвертий етап (червень 1651 – березень 1654 рр.) невдачі у боротьбі за збереження
автономії козацької України у межах Речі Посполитої і пошук оптимального варіанту
шляхом прийняття протекції московського царя чи турецького султана. Укладення
Переяславського договору з Москвою про входження Української держави до складу
Московського царства в основному на принципах федерації.
Червень 1651 року – битва біля м. Берестечко. Козацькі війська разом з татарами
нараховували 150 тис. Чоловік, Польська армія – 150 тис. Чоловік., сильна артилерія і
добре навчена кавалерія. Зрада татар призвела до поразки козаків.
18 вересня 1651 року було укладено Білоцерківський трактат. Чисельність реєстрових
козаків знижувалася до 20 тисяч, а козацькою територією визнавалося лише Київське
воєводство. Шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Білоцерківський договір мав ще
більш умовний характер, ніж Зборівський.
У 1652 році (січень) до російського царя послано Івана Іскру.
Сейм не затвердив Білоцерківський договір, що розв’язало руки Хмельницькому. 22
травня 1652 року під Батогом (Поділля) Хмельницький оточив польське військо (20 тис.
чоловік) на чолі з М. Калиновським. Сам Калиновський, а також один з кращих
воєначальників Польщі Пшіємський та багато інших знатних шляхтичів загинули в бою.
Ця битва і перемога в ній Хмельницького порівнюється сучасниками з перемогою
Ганнібала над римською армією під Каннами – зразком мужності бійців і таланту
полководця.
Нова Кам'янецька угода 1653 року була укладена на умовах Зборівського трактату (лише
передбачених ним прав і свобод козаків), всі інші аспекти договору ігнорувались.
Жванецька компанія виявилась катастрофічною для козаків, завдяки знову ж таки татарам.
1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві вирішив прийняти Україну "під високу руку
царя" і розпочати війну з Польщею. 8 січня 1654 року відбулася Переяславська рада.
Україна вступила у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона. Було
укладено українсько-московський договір «Березневі статті».
П'ятий етап (березень 1654 – липень 1657 рр.) – боротьба уряду Б. Хмельницького за
возз’єднання західного регіону України з козацькою республікою, спочатку (березень
1654 – травень 1656 рр.) в союзі з Москвою, а пізніше (червень 1656 – липень 1657 рр.) в
коаліції із Швецією і Трансільванією та її невдача. Блискучі перемоги селянсько-
козацького війська у 1648 році привели до повного розгрому польських збройних сил і
ліквідації усієї адміністративно-політичної системи Речі Посполитої в Україні. Одним з
найважливіших наслідків визвольної війни було масове покозачення селянства і
міщанства. Кріпосницькі порядки в Україні були істотно підірвані. У процесі розгортання
національно-визвольних змагань (1648 – 1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в
історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульовані фундаментальні
основи національної державної ідеї:
– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його
проживання;
– незалежність і соборність Української держави;
– генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів,
традицій та культури княжої доби.
Ці положення лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького.
18. Політичні концепції мазепинців. ( в тетраде про мазепу)
16 квітня 1710 року новим гетьманом у екзилі було обрано Пилипа Орлика, який став
одним з подвижників української історії 18 століття. І хоча сам він був за походженням
напівчех, напівпольсько-білоруський шляхтич, все своє життя присвятив Україні,
залишивши після себе одну з найкращих пам'яток української правничої думки
— “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького”. Цей документ,
своєрідний договір між козаками і новообраним гетьманом щодо бажаного майбутнього
державного ладу України, був підготовлений П.Орликом, Г.Герциком, А.Войнаровським
та іншими прихильниками Мазепи. Особливе значення “Пактів і конституцій” полягає в
тому, що в них здійснена спроба не лише визначити права і обов'язки гетьмана і старшини
на майбутнє, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на
ґрунті соборності, звичаєвого права і військової демократії протягом двох століть
існування Запорізької Січі.
Автори конституцій не створювали нових державних моделей і не проголошували нових
принципів управління, проте творчо підійшли до досвіду своїх пращурів і систематично
виклали те, що пройшло апробуванням часом. Як відзначають сучасні дослідники, у
Конституції П. Орлика (так часто називають цей документ, хоча саме слово “конституція”,
ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак не можна вважати цей документ
конституцією в сучасному розумінні) визнані природні права і свободи людини, права
народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади
монарха, політичних прав громадян. Особливо необхідно наголосити, що у документі
зазначались можливості захисту права власності, особистих і майнових прав та
станових привілеїв. У Конституції здійснювалася спроба визначення кордонів України,
обґрунтовувалися Права запорожців на значну частину Дніпра. Також у
найзагальніших рисах було окреслено склад і компетенції Генеральної ради. Проте,
вочевидь, цей документ відображав виключно бажання козацької старшини. Таким чином.
Конституція П.Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні
кращих досягнень тогочасної юридичної думки, проте реальної сили на території України
вона так і не набула й назавжди лишилася в історії як своєрідна політична концепція
мазепинців.

19. Ліквідація української державності.(в тетраде есть)

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІ ст. був
тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу
полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до
складу імперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла
кілька етапів:
І етап (1708–1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Характерними
рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана І. Скоропадського та контроль за
нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження.
У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію з російських чиновників на чолі з
Вельяміновим. Вона відібрала всяку владу від гетьмана і козацької управи.
ІІ етап (1728–1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. Смерть Петра
І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру, діяльність
Малоросійської колегії зачепила інтереси всесильного О.Меншикова, який володів
величезними маєтками в Україні. У 1727 р. було скасовано Малоросійську колегію,
дозволено вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол. Але поновлення української
автономії носило формальний характер, фактично все суспільне життя перебувало під
контролем російської сторони.
ІІІ етап (1734–1750 рр.) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в
Петербурзі було прийнято рішення: нового гетьмана не обирати, владу було передано
Правлінню гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з кн. Я.П.Шаховським.
До Правління входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Характерними рисами
цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя,
русифікація українського населення.
ІV етап (1750–1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р.
останнім гетьманом України став брат фаворита імператриці Єлизавети Кирило
Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську
автономію.
V етап (1764–1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 1764 р. було
ліквідовано гетьманство, вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої
Малоросійської колегії на чолі з талановитим військовим і адміністратором Петром
Румянцевим. 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, а 1781/2 р. – ліквідовано полкову
територіально-адміністративну систему на Гетьманщині. За численними проханнями
козацької старшини у 1783 р. урядовим наказом були заборонені переходи селян і
юридично оформлено кріпацтво на Лівобережжі. Після оголошення у 1785 р. «Грамоти
про вільність дворянства» українська старшина (військові й цивільні чини ліквідованої
козацької автономії) фактично була зрівняна в правах з російським дворянством.
Останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського було заслано в Соловецький
монастир, де він і помер у 1803 р. у віці 112 років. А козаки перейшли в розряд державних
селян. Частина потрапила в залежність від нових землевласників, біля 5 тис. пішло в
Туреччину, осівши за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828 рр.). Перед
черговою війною з Туреччиною (1787–1791 рр.) царський уряд організував Чорноморське
козацьке військо з колишніх запорожців. З 1792 р. почалося переселення частини
запорожців-чорноморців на Кубань.
Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних
перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у
Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита,
до складу якої входила значна частина українських земель.
Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені
Галичина, частина Волині і Поділля, у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка
була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської
імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього
поділу (1795 р.) – Берестейщина.
Отже, українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської.
Об’єднання в межах Російської імперії більшості українських земель (майже 80 %),
етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у
суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці
ХVІІІ ст. автономії Лівобережжя не існувало, Правобережжя з-під влади одного
іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний,
динамічний розвиток краю. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити
Україну на звичайну провінцію імперії.

20. Криза феодальних відносин. Здійснення реформ 60-70 років XIX ст. в Україні
У першій половині XIX ст. в Україні відбувався швидкий розклад феодально-
кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад.
Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і
кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко проникали в
поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових
умов.
Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал
набував чіткого буржуазного вигляду, а підприємцям-капіталістам належала головна роль
у руйнуванні старих і встановленні нових буржуазних відносин.
З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного
розвитку були проведені буржуазні реформи.
Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII – першій половині XIX ст.,
наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого
економічного розвитку. Ще більше поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853–1856
pp.), яку Росія програла.
З січня 1857 р. було створено Таємний комітет, пізніше перейменований на Головний
комітет у селянській справі.
19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та
"Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими
документами, селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право
власності на землю.
У ході аграрної реформи територія України була поділена на регіони за специфікою
проведення: 1) общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю); 2) подвірне
землекористування (Лівобережна Україна).
Реформою було збережене велике поміщицьке землеволодіння. Селяни отримали
економічні права (купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, зводити
фабрики).
Однак селянство залишалося нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.
Унаслідок земельної реформи селяни на півдні та сході втратили 30 % своїх наділів. На
Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20 % з метою привернути селян на свій
бік і послабити польську шляхту.
Протягом 49 років селяни мали сплатити викупні платежі. На Правобережжі викупна
плата була зменшена на 20 %. Впроваджувалася система селянського управління: сільські
громади об'єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.
Наслідки реформи:
 1) відбулися корінні зміни в розподілі земельної власності;
 2) товаро-грошові відносини ставали домінуючими в господарствах поміщиків та
заможних селян;
 3) чіткішою стала спеціалізація окремих районів України;
 4) були поширені різні методи використання землі (оренда, ведення власного
господарства);
 5) підвищилась урожайність сільськогосподарських культур унаслідок
використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.
У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого
самоврядування. На Лівобережній Україні було створено шість губернських і 60 повітових
земських управ. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджене в
1911 р. Органами самоврядування в земських управах були губернські земські збори.
Виконавчі органи – губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за
майновим цензом на три роки.
Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали
статистичні дані, упорядковували дороги.
У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і закритого суду, ввели
позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні судді. Суд відбувався за
участю двох сторін: захисту та обвинувачення. В Україні було створено три судові палати:
Київську, Харківську та Одеську. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути
оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв'язували
дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.
У 1864 р. почали реформу освіти. За "Положенням про початкові народні училища",
запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали
класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за навчання була дуже високою. Право
вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники жіночої
гімназії прав на вступ не мали.
У 1865 р. була здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури. У
1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали міські думи. Вибори
проводили на основі майнового цензу. Виконавчим органом думи була міська управа, на
чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.
Протягом 1864–1883 pp. відбувалася і військова реформа. В Україні було утворено три
військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно зміцнила армію.
Почав діяти новий військовий статут. Запроваджувалась загальна військова повинність
(строк служби шість років, на флоті – сім). Духівництво звільнялося від служби. Було
відкрито військові училища та гімназії, юнкерські училища. Відбулося переозброєння
армії.
У результаті фінансової реформи (1860–1864 pp.) було створено державний банк, введено
єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено
податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, у яких були
зосереджені всі прибутки й витрати держави.
Реформи 1860–1870-х pp. були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони
створили умови для економічного та політичного розвитку країни в нових умовах.
Розвивалася промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське
населення залучалося в промисловість. Був відкритий шлях до становлення
індустріального суспільства.

21.Україна в роки першої російської революції 1905-1907 pp.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної
економічної кризи (1899–1903 pp.) додалася поразка в російсько- японській війні (1904–
1905 pp.). Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що мали
здебільшого політичний характер.
Причини революції:
 • невирішеність аграрного питання;
 • самодержавство, відсутність демократичних свобод;
 • колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.
 9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-
Петербурзі. Загинуло близько тисячі чоловік. Петербурзький розстріл викликав
обурення робітників, невдоволення поширилось на армію і село. У січні в імперії
застрайкувало 440 тис. чол. (із них в Україні 70 тис. чол.). У червні 1905 р.
починаються селянські виступи, які відбулися в 64 із 91 повітів 9 українських
губерній.
У червні виступи населення перекинулись і на армію – останню опору режиму. 14 червня
повстали матроси броненосця "Потьомкін". На кораблі було піднято червоний прапор.
Повсталі, не маючи чіткої програми дій, 24 червня здались румунським властям.
На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи
придушити його, уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, у тому числі Києві і
Харкові. Університети було закрито, на фабрики і заводи введено поліцію і війська. В
Україні в страйку взяло участь 120 тис. чол.
Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар
Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи – недоторканість
особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої
Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір:
прихильники ліберальних поглядів вважали революцію завершеною і закликали до
розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили
закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.
Під час жовтневого політичного страйку постали політичні організації робітничого класу
– ради. Загалом по імперії їх виникло близько 50. В Україні перша рада з'явилась у
Катеринославі (очолював Г. Петровський). Згодом ради виникли в Києві, Одесі,
Миколаєві, Єнакієвому. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів
влади: парламентаризму (Державна дума) і диктатури пролетаріату (ради). Крім рад, в
Україні з'явились і профспілки, яких налічувалося близько 80. Вони об'єднували кілька
десятків тисяч чоловік.
Революція 1905–1907 pp. сприяла короткочасному розквіту українського національного
життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в
Одеському та Харківському університетах. Почала створюватися мережа "Просвіт". У
1905 р. з'явилася перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох
невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада", ίΐ видавцем був Є. Чикаленко. У
1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М.
Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.
Відбулися зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на
марксистські позиції і перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП,
лідери В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП
виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП
об'єднались в УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських
поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська
партія соціалістів-революціонерів (УПРС).
Українці взяли активну участь у виборах до І та II Державних дум. У І Думі українська
громада налічувала 45 депутатів, у II – 47.
У грудні 1905 р. у Донбасі спалахнуло збройне повстання, яке було швидко придушено. У
1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П.
Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але всі ці
розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні
запанувала реакція.

22.Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Після придушення революції 1905-1907 рр. царський уряд збагнув, що лише репресіями
неможливо зняти соціальну напругу. Аграрне питання було однією з головних причин
революції, вирішити яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П.
Столипін. У листопаді 1906 р. він підготував указ, який був затверджений царем і став
законом 14 червня 1910 р. Цей закон містив основні положення аграрної реформи.
П. Столипін при розробці реформи опирався на те, що ліквідація поміщицького
землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а згодом знову постане
проблема малоземельності. Столипін запропонував реформувати сільське господарство
шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь
заможних селян (куркулів). Куркулі мали стати опорою царського режиму і одночасно
виробниками додаткового товарного хліба.
Столипінська реформа передбачала:
 руйнування общини, яка відігравала активну роль у виступах селян під час
революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем
земельної ділянки, яка йому належить;
 надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;
 переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої
Азії.
Селянин одержуючи надільну землю у власність, мав змогу об’єднати свої ділянки в один
так званний відруб, а також залишитись на старому помешканні, або виселитися на хутір,
побудований на власній землі.
У проведенні земельних реформ Столипін зустрів сильний опір як з боку правих, не
зацікавлених у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо
есерів, більшовиків), які не бажали зменшувати соціальну напругу на селі у зв’язку з
бажанням майбутньої революції. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі.
В Україні ці реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907-1915 рр. в
індивідуальну власність землю на Правобережжі закріпили 48% селян, на Півдні – 42%, на
Лівобережжі –16,5%. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів.
У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського земельного банку, який
протягом 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно
поміщицької. Столипінська реформа також збільшила переселення з українських земель
на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ). Протягом 1906-1912 рр. переселилось
близько 1 млн. осіб, але майже чверть їх повернулась.
Однак незважаючи на такі успіхи, столипінська земельна реформа так і не виконала
головного завдання – вона не стала опорою царському режиму, не ліквідувала соціальної
напруги на селі, і навпаки ще більше її загострила. 
Економічні наслідки реформи були вражаючі:
1. збільшилось виробництво товарного хліба;
2. місто за рахунок розорення частини селян поповнилось дешевою робочою силою;
3. були освоєні нові території на Сході.
Завершити свої реформи Столипіну так і не вдалося. 1 вересня 1911 р. він був застрелений
у Києві в оперному театрі. Поховано П. Столипіна на території Києво-Печерської Лаври.