Мож МОВОЗНАВСТВО

1. Мовознавство як наука.Об’єкт та предмет дослідження мовознавства

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua "мова"), - наука
про природну людську мову загалом і мови світу як її представників.
Об'єкт мовознавства - мова в усіх її проявах, в усьому обсязі її властивостей та
функцій, її будова, функціонування та історичний розвиток.
Предметом мовознавства є мова в усіх її виявах та аспектах. Це багатогранне явище,
якому притаманні певні ознаки.
Мовні універсалії (лат. universalis — загальний) — спільні ознаки, притаманні всім
або багатьом мовам.
Абсолютними універсаліями являються, наприклад, наступні твердження:
1) в усіх мовах існують голосні і приголосні звуки;
2) в усіх мовах мінімальною комунікативною одиницею є речення (тобто усі люди
говорять реченнями);
3) в усіх мовах є власні назви;
4) якщо в цій мові існує відмінювання за граматичним родом, то в ній обов'язково
існує відмінювання за числом.
Отже, до мовних універсалій належать такі явища, як, наприклад, звук
(голосний/приголосний), слово, частина мови, ім'я, власна назва, дієслово, числівник,
займенник, речення, вираження в ньому відношень між суб’єктом (підметом) і
предикатом (присудком), категорії оцінки та ін. Прикладом статистичної
універсалії може бути той факт, що майже в усіх мовах в займенниках розрізняється
не менше двох чисел (виключення: древня і сучасна яванська мова).
2. Коротка історія формування мовознавства
1. Початковий етап розвитку мовознавства: Індійське і античне мовознавство
Початковий етап розвитку язикознаніяVIв до н.е.-XVIII ст. н.е.:
1. індійське мовознавство
2. античне мовознавство
3. мовознавство середніх віків
4. мовознавство відродження середніх віків.
У цей час були сформовані важливі проблеми мовознавства, що заклали основу
лінгвістичної термінології, накопичили матеріал по вивченню різних мов світу.
Древня ідея походження мови сходить до міфів і пов'язує появу мови з Богом- з
одного боку і з матеріальним світом-з іншого.
Древнє уявлення: в основі зародження світу лежить божественне начало, яке
перетворюється в матерію через логос (слово).«На початку було слово і слово було у
Бога».
Подання про наявність значення слова послужило поштовхом до розвитку науки про
мову.
Індійське мовознавство виникло в потребі тлумачення вед - священних книг Індуїзму
(Ведическое мовознавство). Найважливішою функцією древневедіческіх лінгвістів
було відмежування священного мови вед санскриту від народної мови пракріті.
Найвидатніша гідність індійського мовознавства - граматика Паніна (IV в. До н.е.)
граматика Паніна складається з 3996 сутр (віршованих творів).
У відмінності від індійського мовознавства для європейсько-античної лінгвістики
була важлива суть мови, його зв'язок з мисленням. Вчених цікавили природні
найменування. На першому місці був філософський аспект мови, сама теорія мови,
народжена в надрах філософії. Існує 2 теорії походження мови-найменування мови:
1. найменування по природі physei (Геракліт) походження назви заперечує саму суть
предмета.
2. по становленню thesei (Демокріт) речі називають речі так як влаштовані люди, не
відображаючи суті.
Свій внесок внесла і велика Древне Грецька трійця філософії: Платон, Сократ і
Аристотель.
Крім того на становлення мовознавства вплинули філософи стоїки та Олександрійські
граматисти.
2.Аспекти та розділи мовознавства:
 Часткове мовознавство займається вивченням окремих мов, певних груп
мов (споріднених і або ні) або їх сімей, наприклад: української, польської і
англійської, слов'янських, германських, усіх індоєвропейських і т. д.
 Прикладне мовознавство розвязує завдання практичного використання
мов, застосування лінгвістичних знань в практичній діяльності.
 Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано
від конкретних мов. До них належать суть мови, ЇЇ природа, походження,
закони розвитку, зв'язок із мисленням, культурою тощо. Воно вивчає
також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Отже,
предметом загального мовознавства, з одного боку, ємова як засіб
людського спілкування, а з іншого — загальні особливості всіх мов (тобто
воно є ніби узагальненням конкретних мовознавств).
 Теоретичне мовознавство включає  лише лінгвістичні проблеми, що
стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її
відношенні до інших явищ дійсності.
3. Загальне мовознавство. Об’єкт та предмет дослідження.
 Об’єкт та предмет внутрішньої лінгвістики - галузь мовознавства, що
вивчає системні стосунки мовних одиниць без звернення до внутрішньо
лінгвістичних чинників.
 Об’єкт та предмет зовнішньої лінгвістики, екстралінгвістика, галузь
мовознавства, що вивчає сукупність етнічних, соціальних, історичних,
географічних чинників, нерозривно пов'язаних з розвитком мови.
 Об’єкт та предмет компаративістики: порівняльний, порівняльно-
історичний методи, які застосовуються при вивченні споріднених
предметів і явищ (наприклад, мов - у літературознавчій теорії і практиці.
4.Галузі мовознавства
 Соціолінгвістика -  наукова дисципліна, що розвивається на перетині
мофознавства і соціології, соціальної психології і етнології. Вивчає комплекс
питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими
функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль,
котру відіграє мова  в житті суспільства. Найважливішими проблемами,
 якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова
і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культура, двомовність і
багатомовність,мовне планування, мовна політика тощо.
 Етнолінгвістика - це розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між
мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних
досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію
етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та
еволюції мови
 Комунікативна лінгвістика -розділ мовознавства, предметом якого є
процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а
також з урахуванням усіх наявних складових комунікації (фізичних,
фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.).
Предметом комунікативної лінгвістики є вивчення мови в реальних
процесах спілкування.
 Психолінгвістика -  це наука про мовленнєву діяльність людей у
психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне
дослідження психічної діяльності суб’єкта в засвоєнні та використанні
мови  як організованої та автономної системи. Адже значення будь-
якого знака  полягає, насамперед, у активізації когнітивних
процесів індивіду .Мета психолінгвістики − опис та пояснення
особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із
урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-
культурної діяльності особистості .
 Нейролінгвістика –галузь прикладної лінгвістики, що досліджує мозкові
механізми мовленнєвої діяльності, а також зміни у процесах мовлення,
що виникають при ураженнях мозку. Як наука тісно пов'язаназ
психолінгвістикою,нейропсихологією і неврологією .
 Структурна лінгвістика - мовознавча дисципліна, об'єктом якої є мова, а
предметом — формальна будова і організація мови загалом, а також
формальна будова її твірних елементів (у плані вираження та в плані
змісту). Виникла і розвинулася у І половині 20 століття. В межах
структурної лінгвістики мову визначають як комунікативну  семіотичну
систему, що має свою структуру, яка твориться відношеннями мовних
одиниць. Засновником структурної лінгвістики прийнято
вважати Фердинада де Сюсюра. Великий внесок в структурну лінгвістику
зробив Андре Мартіне.
 Когнітивна лінгвістика - розділ мовознавства, який розглядає функціонування
мови  як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні
механізми та структури людської свідомості  досліджує через мовні явища.
Метою когнітивних досліджень є побудова інтегральної картини,процесів
мовлення  та інтелектуальної поведінки  розумної людини . Когнітивній
лінгвістиці відводиться пріоритетна роль у когнітивній науці, тому що
когнітивний підхід ототожнюється саме з пізнанням  через мову, в центрі
 дослідження стоїть людина розумна , а мовна здатність є частиною людської
когнітивної діяльності.
 Статистична лінгвістика -дисципліна, що вивчає кількісні закономірності
природної мови, що виявляються в текстах.
 Ареальна лінгвістика -розділ етнолінгвістики, який вивчає явище народної
мови ,традицію матеріальної культури та духовної культури  з погляду географічного
їхнього поширення.
5.Методи дослідження мови
 Структурний метод. Він застосовується при дослідженні структури мови,
а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури,
елементи якої співвіднесені й пов’язані строгою системою відношень і
зв’язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках
лінгвістичного дослідження — дистрибутивній, безпосередніх складників,
трансформаційній і компонентного аналізу.
 Зіставний метод. Його об’єктом є вивчення різних мов — споріднених і
неспоріднених. Мета — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові
(ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов у
звуковій, словниковій і граматичній системах. Так, наприклад, зіставлення
дієслова в українській і англійській мовах виявить наявність в українській
мові категорії виду (доконаного і недоконаного) і відсутність її в
англійській мові, а зіставлення іменника — наявність в англійській мові
категорії означеності (виражається артиклем the) і неозначеності
(виражається артиклем а), якої немає в українській мові
 Описовий метод. Його мета — дати точний і повний опис мовних
одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних
одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему
якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки,
ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки),
відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні
поділити на сонорні й шумні, шумні — на дзвінкі й глухі
 Порівняльно-історичний метод. Його об’єктом є споріднені мови, тобто
ті, які мають спільного предка. Головне завдання цього методу —
відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За
його допомогою можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані
в пам’ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і
значення. Наприклад, порівняння східнослов’янської форми слова город
із польською grjd (ogrjd), болгарською град, литовською gardas,
німецькою Garten, англійською garden дало можливість реконструювати
індоєвропейську форму цього слова *gordъ
6.Поняття про синхронію та діахронію
 Діахронія (від грецьокої- δια — через, крізь і χρονος — час) — умовно
вертикальний зріз мови , при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає
історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або
 різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який
пройшов певний структурний елемент мови (мовний звук,слово,речення).
 Синхронія (від грецької- συν — спільно і χρονος — час) — горизонтальний
зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку,
який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення
передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на
сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст.,
але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови
привели до сучасного стану чи стану мови певної .
7.Зв’язок лінгвістики з іншими науками
Зв'язок мовознавства з історією очевидний, позаяк історія мови є частиною історії
народу. Крім того, мова в своєму словнику фіксує історичні факти життя народу, його
контакти з іншими етносами, розвиток культури тощо. Археологія постачає
мовознавству віднайдені при розкопках пам'ятки писемності, які розшифровують
лінгвісти. Етнографія, яка вивчає побут і культуру народу, допомагає в дослідженні
говірок. Ефективним є зв'язок мовознавства із соціологією — наукою про суспільство,
бо мова функціонує тільки в суспільстві й суспільство впливає на розвиток та
функціонування мови. Зв'язок мовознавства з психологією полягає в тому, що в мові
відображається психічний склад, менталітет народу — носія мови, а породженняі
сприйняття мовлення має психічне підґрунтя. З логікою, яка вивчає форми й закони
мислення, мовознавство поєднує те, що мова є найважливішим засобом мислення. Із
літературознавством — спільний об'єкт вивчення — слово (літературу називають
мистецтвом слова). Разом вони утворюють науку філологію (тр.рМіеб"люблю" і logos
"слово"). Особливо тісно з літературознавством пов'язані стилістика й історія
літературної мови.
Із природничих наук мовознавство пов'язане насамперед з фізіологією людини й
антропологією. Перша з них допомагає пояснити артикуляцію звуків, а друга -
походження мови. Мовознавство співпрацює також з медициною (мовознавчі факти
виявилися корисними у психіатрії, дефектології, логопедії, в лікуванні порушень
мовлення — різного роду афазій); фізикою (акустична характеристика звуків мови);
кібернетикою (мова є складною кібернетичною, тобто керуючою і
керованою,системою); математикою (в мовознавстві використовують математичні
методи); семіотикою, яка вивчає різні знакові системи (мова є однією із знакових
систем); географією (мовні явища наносять на географічну карту для показу зон їх
поширення). На стику мовознавства і цих наук виникли нейролінгвістика, інженерна
лінгвістика, математична лінгвістика, лінгвосеміотика, лінгвогеографія тощо.
Особливої уваги заслуговує зв'язок мовознавства з філософією, яка вивчає
найзагальніші закони природи, суспільства і мислення. Філософія дає мовознавству
методологію. Системний підхід до вивчення мовних явищ, принцип історизму в
поясненні мовних фактів, критерій перевірки одержаних результатів на практиці —
ось тільки деякі із засадничих передумов лінгвістичних студій. Доречно нагадати, що
мовознавство зародилося в лоні філософії і лише згодом виокремилося як наука.
Отже, мовознавство пов'язане майже з усіма науками, бо мова є невід'ємним
компонентом усіх без винятку видів діяльності людини й основним джерелом
збереження інформації.
8.Функції мови
Основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний
соціальний характер.
 Комунікативна функція спілкування. Мова й створена для того,щоб
спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспі-льстві. Мову вважають
найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну
функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані
тексти.
 Мислетворча функція — функція формування й формулювання думки.
Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому.
Обидві ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися,
потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
З комунікативною функцією пов'язані такіконкретні функції: фатична , тобто
контактоустановлювальна; репрезентативна— функція позначення світу речей;
емотивна — функція вираження почуттів, емоцій; експресивна — функція
самовираження, створення образу мовця, автора; волюнтативна — функція
волевиявлення; прагматична — функція, що вказує на ставлення мовця до
висловленого;естетична — функція вираження прекрасного, виховання естетичного
смаку; метамовна — функція використання мови для опису іншої мови, тобто
спеціальної наукової мови .
Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна , тобто пізнавальна, й акумулятивна
функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ і нагромаджує
знання про нього.

9.Мова і мовлення
У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості.
Водночас мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади:
 А). Мова — знакова система; знаки — це слова, звуки, морфеми,
словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Мовлення — це саме
спілкування, вираження думки.
 Б) Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає
винятки, саме у мовленні з'являються нові слова.
 В) Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-
мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в
ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є,
оскільки мовлення на відміну від мови — індивідуальне.
 Г) Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення,
будучи реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує
жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні
особливості людей.
  Д) Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє
тощо),мову — ні.
10.Мова і мислення
Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ
дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі
процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних
завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо.
Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою,одного боку,немає слова,
словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова — це не
мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З
іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально
(несловесно)
 ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними образами, картинами
(в мозку прокручується своєрідний фільм).Воно притаманне не тільки людині, а
й вищим тваринам —собакам, кішкам, мавпам тощо.
 ТЕХНІЧНЕ (ПРАКТИЧНО-ДІЙОВЕ) МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови.
Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині.
 ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні
поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й
культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматичних
структур Н. Хомського осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак
слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто
вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього
мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим,
зредукованим.
У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто
основним знаряддям мислення є мова.
11.Мова як універсальна знакова система
Мова є системою. Система — це сукупність взаємопов'язаних і
взаємозумовлених елементів.Кожна система має свою структуру.
Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так,
зокрема, мова має чотирирівневу будову. Найнижчим рівнем є
фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і
найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю:
фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-
семантичний -лексему (слово), синтаксичний — речення.Мовні рівні не є
автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються
морфеми, з морфем — лексеми, з лексем — речення. Отже, мова
складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови
Характеристика мовного знака. Ф. де Сосюра про характеристику мовного
знака: двостронність,лінійність,довільність,умовність,мінливість,незмінність
Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який е представником
іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі
 інформації.Як бачимо, основними ознаками знака є матеріальність (його
можна бачити, чути, тобто сприймати органами чуттів), використання його
для позначення чогось, що перебуває поза ним, інформативність.
Позначаючи якусь річ, знак не пов'язаний із нею природним зв'язком. Тут
зв'язок суто умовний і довільний, через що один і той самий знак може
використовуватися в різних знакових системах і відповідно мати різне
значення.Мова, будучи найважливішим засобом спілкування, також є
знаковою системою. Однак мова як знакова система відрізняється від усіх
інших знакових систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є
штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Ця
особливість стосується не тільки її структури, яка має багаторівневу
організацію, а й багатства її функцій. Будь-яку іншу знакову систему можна
передати мовою, а навпаки зробити неможливо
12.Система та структура мови
Мова є системою. Система — це сукупність взаємопов'язаних і
взаємозумовлених елементів.Кожна система має свою структуру.
Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так,
зокрема, мова має чотирирівневу будову. Найнижчим рівнем є
фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і
найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю:
фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-
семантичний -лексему (слово), синтаксичний — речення.Мовні рівні не є
автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються
морфеми, з морфем — лексеми, з лексем — речення. Отже, мова
складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови
13.Мовні рівні,одиниці мови та їхні функції
Мовними одиницями є різнотипні елементи мови, її складові. До основних,
визначальних мовних одиниць належать фонеми (звуки), морфеми (корені
слів, афікси), слова, словосполучення, члени речення і речення.
Усі мовні одиниці матеріальні за своєю природою, бо становлять
фізіологічно-акустичні складові частини мовлення, вимовляються й
сприймаються на слух або зором (будучи записаними). Така мовна одиниця,
як фонема, ніякого лексичного значення не має, але в складі слова виконує
словоутворювальну функцію.
Нефункціональних (які б не виконували жодної функції) мовних одиниць
немає. Хоча окремий звук сам собою нічого не означає, він усе ж набуває
певної функ¬ції в слові: досить усунути з нього хоча б один звук чи змінити
його місце, як слово зруйнується, спотвориться, пор.: книжка, але кижка чи
кинжка
У системі фонетико-фонологічного складу мови є й інші (крім фонем)
одиниці: склад слова і наголос, у словниковому складі мови виділяють
 лексеми , тобто повнозначні слова, або семеми; фразеологічна система
мови представлена фразеологізмами; граматична будова мови складається
з морфем (морфемної будови), морфологічних форм слів, граматичних
(морфологічних) категорій (відмінок, число, рід, час, вид, особа та ін.),
граматичних значень (називний відмінок, жіночий рід, недоконаний вид
тощо); стилістична система мови формується такими мовними одиницями,
як стилістеми .
Центральною мовною одиницею є слово. Однак оцінка мовних одиниць
умовна, бо, наприклад, без фонем (звуків) також не було б мови як засобу
спілкування, мислення.
Мовні одиниці якогось одного типу утворюють певний мовний рівень.
Розрізняють такі мовні рівні:
— звуковий рівень мови (утворений із звуків мови);
— фонологічний рівень мови (до його складу входять фонеми);
— акцентний рівень мови (формується з наголосів);
— морфемний рівень мови (його утворюють морфеми);
— синтаксичний рівень мови (утворений із членів речення, словосполучень і
речень);
— лексичний, або семантичний, рівень мови (складається з лексичних
значень слів);
— стилістичний мовний рівень (його утворюють стилістеми);
— графічний рівень мови (формується з графем — найменших писаних
знаків, літер, букв);
— орфографічний мовний рівень (утворюється з орфограм);
— пунктуаційний рівень мови (його формують пунктограми).

14.Типи відношень у структурі

мови:парадигматичні,синтагматичні,ієрархічні,асоціативні
Взаємопов’язаність елементів мови виявляється в тому , що між ними
встановлюються певні відношення – залежність , або кореляція.
Відношення :
 Фізичні – відношення за яких один елемент породжується іншим (братик –
брат ), або змінюються під впливом іншого ( кто – хто )
 Чисті – відношення елементів системи за яких ці елементи прямо не впливають
один на одного, а протиставляються один одному і завдяки цьому існують як
різні елементи ( наприклад протиставлення твердих і м’яких пригол в укр.
мові )
 Парадигматичні відношення визначаються як відношення між словами на
основі спільності або протилежності їх значень.
 Синтагматичні відношення слова — його лінійні, контекстні зв’язки, його
сполучуваність.
 Ієрархічні відношення – це відношення структурно простіших одиниць до
складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.
 Епідигматичні відношення виявляються у переосмисленні вже відомих лексем
та у дериваційно-смислових залежностях

Поняття про літературну мову. Її основні ознаки

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма
існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші
сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи,
пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона
вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова
характеризується такими ознаками:
 унормованістю;
 уніфікованістю (стандартністю);
 наддіалектністю;
 поліфункціональністю;
 стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).
Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто
наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих
зразків репрезентації мовної системи.
Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від
територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій
території України. Наддіалектність літературної мови допускає її
регіональне варіювання.
Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі
сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-
ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.
У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою
цілісність єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.
Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових
різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові
мовновиражальних засобів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми
однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні
загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що
пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із
форм.
Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної,
політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування
людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.
  Зачинатилем нової української літературної мови був І.П.
Котляревський .Основоположником сучасної української літературної
мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. 
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей
процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх
літературних норм.
15.Фонетика як розділ мовознавства.Завдання,які вирішує ця дисципліна
Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається
фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, —
найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує
для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень.
Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак
фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому,
що:

Фонема Звук

Явище
Явище соціальне
індивідуальне

Мовленнєва
Мовна одиниця
одиниця

Абстрактна
Конкретна одиниця
одиниця

Величина стала Величина залежна

Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й

закономірності їх поєднання (сполучуваність),фонетичні процеси (вплив
позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа
й структура складу, а також наголос та інтонація. Розрізняють фонетику
загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає загальні особливості,
характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика вивчає звуки певної
мови або якоїсь групи мов. Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і
в діахронічному (історичному) аспектах. Відповідно до синхронії і
діахронії розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика
вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку. Історична
 фонетика встановлює формування звукової системи мови, закономірності
й тенденції її розвитку

16. Три аспекти вивчення звуків

Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні,фізіологічні і лінгвістичні
явища. Фізичний аспект звука — це його звучання, акустика, фізіологічний —
творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний — його функція в мові.
Відповідно до цих аспектів у вивченнімови розрізняють акустичну,
артикуляторну й функціональну фонетику.

17.Фізичний аспект

Звук людської мови — фізичне явище. .Усі звуки, втому числі і

мовленнєві, — це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного
тіла. Коливальна хвиля сприймається вухом. Людське вухо здатне
сприймати від 16 до 20 000 коливань за секунду, тобто від 16 до 20 000
герців. Поширюється звук із швидкістю 340 метрів насекунду.
1. Фізичні параметри звука:
висота,сила,довгота,тембр,тон,обертон,резонанс
Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша
частота коливань, тим вищий звук. Голосові зв'язки утворюють звуки від 80
(дуже низький бас) до 1300 герців (найвище сопрано, колоратурне сопрано).
Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв'язки.
Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда,
тим звук сильніший. Так, скажімо, що сильніше ударити по струні, то більшою
буде й амплітуда коливання і відповідно сила звука. Сила звука вимірюється
белами. Десята доля бела називається децибелом. Гучність шелесту листя
дорівнює приблизно 10 децибелам, голосна розмова - 70 децибелам, а звук
літака - 100 децибелам.
Довгота звука залежить від тривалості звучання
Тембр (від фр. timbre "дзвіночок") - звукове забарвлення. Тембр виникає
внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від
основного. Такі тони називають обертонами (від нім. ober "верхній, вищий").
Якщо основний тон дорівнює 100 герцам, то виникають обертони в 200, 300,
400 герців.
Резонатор - порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного розміру (для
музичних інструментів - їх корпус, у людини - порожнина рота, носа і глотки).
Самі обертони є слабкими, але їх звучання може бути посилене резонатором -
тілом, у якому відбувається явище резонансу. Явище резонансу (фр. resonance
від лат. resonans "той, що звучить у відповідь") полягає в тому, що коливання
 звучного тіла викликають коливання іншого тіла, яке перебуває в замкнутому
просторі (в порожнині). Так, скажімо, гучний звук у горах відбивається (резонує)
відлунням; якщо камертон, який звучить, наблизити до іншого камертона, то
той також почне звучати.
2. Різниця між голосними,сонантами,дзвінкими та глухими приголосними
Голосні - звуки мови, що утворюються при вільному проходженні видихуваного
повітря через ротову порожнину, тобто мають вільну артикуляцію . В гортані
внаслідок ритмічного коливання напружених зв’язок утворюється голос
певного тону.
Сонорні — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос
переважає над
Дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом
Глухі — ці звуки складаються тільки з шуму
3. З якою метою у лінгвістиці вивчаються фізичні параметри звуки

19.Фізіологічний аспект

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним

явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний,
оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.
Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять
органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Творення
ними звуків мовлення — це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження.
Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними.Органи
мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо
беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи"
мовленнєвого апарату — нижній, середній і верхній. До нижнього
належить апарат дихання — легені, бронхи, трахея та діафрагма.
Середній поверх — гортань. Верхній поверх — надставна порожнина (її
ще називають надставною трубою), до якої належать порожнини глотки
(фаринкс), рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні
тони та шуми, тобто конкретні звуки.Ротову й носову порожнину
розділяють тверде (palatum)та м'яке піднебіння (velum), яке закінчується
піднебінною завісою і маленьким язичком (uvula). Коли м'яке піднебіння
опущене, порожнина рота змикається з порожниною носа і частина
повітря проходить через ніс.
4. Мовленнєвий апарат, мовленнєві органи — органи людини, які беруть участь у
творенні мовних звуків.Робота органів мовлення
називається артикуляцією.Органи мовлення складаються з органів дихання і
 органів, які беруть безпосередню участь у творенні звуків. Мовленнєвий апарат
не є окремим органом людського тіла, а являє собою поєднання органів
дихальної та травної систем. Умовно виділяють три поверхи мовленнєвого
апарату: нижній, середній і верхній.

Нижній поверх
 легені
 бронхи
 трахея
 діафрагма.
Вони виконують функцію накопичування і видихання необхідного для творення
звуків повітря.
Середній поверх
 Гортань:
 щитовидний хрящ
 персневидний хрящ
 пірамідальні хрящі
 голосові зв'язки.
На цьому поверсі твориться акустичний характер (співвідношення шуму і голосу)
звуків.
Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв'язок,
відповідно до яких творяться відповідні звуки.
 Видих. У цьому положенні голосові зв'язки розслаблені, пірамідальні хрящі
розсунуті, повітря вільно проходить гортанну щілину.
 Шепіт. У цьому положені голосова щілина звужена, міжхрящова залишається
доволі широкою, видихуване повітря створює слабкий шум.
 Голос. Пірамідальні хрящі зближені і міжхрящова щілина закрита. Міжв'язочна
щілина дуже вузька, голосові зв'язки напружені і коливаються ритмічно під тиском
повітряного струменя. У цьому положенні виникає тон.
Верхній поверх
 фаринкс (порожнина глотки)
 ротова порожнина
 носова порожнина
У цих порожнинах, які є своєрідними резонаторами,
творяться обертони і резонаторні тони та шуми, що породжує конкретні звуки.
 Поняття про екскурсію,витримку,рекурсію
Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного
звука, називається артикуляцією (від лат. articulatio "вимовляння").В
артикуляції розрізняють три фази — екскурсію, кульмінацію і рекурсію.
Екскурсія (від лат. excursio "вибігання, вилазка"), або приступ, —
початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до
вимови звука. Так, перш ніж вимовити звук [б], потрібно зімкнути губи,
 щоб потім видихуване повітря їх розімкнуло, а пе ред вимовою звука [з]
необхідно утворити щілину, щоб видихуване повітря могло вільно
проходити і тертися об стінки цієї щілини.
Кульмінація (від лат. culmen "вершина"), або витримка, положення
органів мовлення в момент вимовляння звуків.
Рекурсія (від лат. Recursio "повернення"), або відступ, - повернення
органів мовлення у вихідне положення.
За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні.
Активні органи мовлення є рухомими. Вони виконують головну роботу при творенні
звуків. До них належать:
 язик
 губи
 нижня щелепа
 м'яке піднебіння
 язичок.
Проте не у всіх випадках активні органи мовлення беруть участь у артикуляції звуків.
Зокрема язик — найактивніший орган мовлення — при вимові [б] чи [п] практично
залишається нерухомим.
Пасивні органи мовлення є нерухомими, і вони виконують допоміжну функцію при
творенні звуків. До них належать:
 зуби
 альвеоли
 тверде піднебіння
 задня стінка зіва
 верхня щелепа
 носова порожнина
 З якою метою у лінгвістиці вивчається мовленнєвий аппарат
20.Лінгвістичний аспект
Лінгвістичний аспект- розглядає функції звуків у мові. Для вивчення
потрібно використовувати протиставлення (опозиція) і зіставлення звуків
 Поняття фонеми
Фонема - мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для
розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць - морфем і слів.
Становить еталон звука.
 Загальна характеристика фонологічних шкіл
 Ленінградська фонологічна школа - один із напрямків у дослідженні звукового
рівня мови. Основоположником школи був видатний лінгвіст Л. В.
Щерба. Відповідно до його визначенням фонема розглядається як одиниця,
здатна диференціювати слова та їх форми. Мовну функцію фонеми Щерба
також пов'язував з її здатністю брати участь в утворенні звукового образу
значущої одиниці мови - морфеми, слова.Послідовники Щерби (Л. Р. Зіндер, С.
 І. Бернштейн, М. І. Матусевич) розвинули його ідеї про те, що система фонем
тієї чи іншої мови - не просто результат логічних побудов дослідника, а
реальна організація звукових одиниць, що забезпечує кожному носію мови
можливість породження і сприйняття будь-якого мовного повідомлення.
 Московська фонологічна школа, МФШ — напрямок у фонології, що виник в 20-
30-і рр. 20 ст Виходить з розуміння фонеми як значеннєворозрізнювальної
одиниці, яка є компонентом морфеми. Фонема є мовною одиницею , яка
представлена рядом звуків , що позиційно чергуються, і служить для
ототожнення і розрізнення слів та морфем . Використовує як критерій
ототожнення фонем ,критерій морфемної тотожності. Сучасна українська
фонологія базується переважно на теорії цієї школи. Загалом вчення
Московської фонологічної школи опиралося на теорії і праці польського
вченого Бодуена де Куртене І. О.

21.Принципи класифікації голосних звуків

Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При
вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи
по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок,
далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з
періодичними коливаннями і вільно виходить назовні .
За місцем творення  (береться до уваги рух язика в горизонтальній
площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього  ряду
([є], [и], [і]) та заднього  ([а], [о], [у]).
Залежно від положення язика голосні характеризуються за місцем
артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо спинка язика піднята вгору
найвище, утворюються голосні високого підняття ([і], [у]). Трохи нижче
піднімається язик при вимові голосного високо-середнього підняття [и].
Ще нижче при утворенні голосних середнього підняття: [е], [о]. Майже не
піднімається язик при вимові голосного низького підняття[а].
Щодо участі губ голосні поділяються на неогублені (нелабіалізовані), й
огублені, (лабіалізовані).Огубленими називаються голосні, при вимові
яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у]. При
вимові неогублених губи нейтральні. При цьому утворюються всі інші
голосні: [а], [е], [и], [і]. Нелабіалізовані голосні переднього ряду –
палаталізовані , заднього ряду – веляризовані.
Різні типи класифікації голосних пропонували : Геллваг , Щебра , Джоунс,
Світ .
У деяких мовах також розрізняють за положенням м‘якого піднебіння :
ротові ; носові ( enfant ) – мають лише 3 мови – французька, польська і
 португальська.
За ступенем м’язової напруги виокремлюють : - закриті ( напружені
голосні , утвор. завд. збільшенню м’язової напруги , відбув. підвищення
піднесення звука ( франц [е] - pre [pre]лука).
- відкриті ( ненапружені, м’язова напруга зменш. Що знижує піднесення
голосного ( франц [ɛ] –pret [prɛt]готовий) .

22.Принципи класифікації приголосних звуків

Приголосні  - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи
меншою часткою голосу або тільки шум.
В українській мові приголосні характеризують і класифікують за такими ознаками:
- за місцем творення (за активним мовним органом);
- за способом творення;
- за участю голосу і шуму в їх творенні (тобто за роботою голосових зв’язок);
- за додатковою артикуляцією
За місцем творення усі приголосні поділяються на : губні і язикові. 
Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або
верхніми зубами. До губних приголосних належать: [б], [п], [в], [м], [ф].
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика артикулює до пасивного
мовногооргана ( зубів, піднебіння, або задньої стінки глотки), поділяються на:
1. Передньоязикові. ( д д’ з з’ c c’ дздз’ ц ц’ ж ш дж ч р р’ л л’ н н’ )
2. Середньоязикові. ( й )
3. Задньоязикові. (Ґ х)
4. Глотковий, або фарингальний. При творенні корінь язика зближується із задньою
стінкою глотки (г).
За способом творення приголосні поділяються на три основні групи: зімкненні ,
щілинні і дрижачі. 
При вимові зімкнених приголосних активний орган ( нижня губа або язик) тісно
змикається з пасивним, при цьому утворюється характерний шум. Поділяються на
проривні і африкати.
До проривних належать: [б], [п], [д], [д?], [т], [т'], [Ґ], [к], [м], [н], [н']. При їх вимові в
ротовій порожнині утворюється тісне змикання , проте одночасно повітря вільно
виходить через носову порожнину. 
Африкати –це звуки складної артикуляції, першим компонентом яких є зімкнення, а
другим –щілина. До африкат в українській мові належать: [ч], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [дж].
При вимові щілиннихактивний мовний орган, наближаючись до пасивного, утворює
вузьку щілину. До щілинних належать: [в], [ф], [з], [з], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л].
При вимові дрижачих [р], [р'] кінчик язика періодично або притискається до
переднього піднебіння, або відходить від нього.
За участю голосу і шуму (тобто за роботою голосових зв’язок) приголосні діляться на
сонорні й шумні.
Сонорними називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою
голосу. До сонорних приголосних належать: [в], [й], [р], [р'], [м], [н], [н'], [л], [л'].
Шумними називають приголосні, що складаються з голосу і шуму з перевагою шуму
(дзвінкі приголосні) або з одного тільки шуму ( глухі приголосні ).
За додатковою артикуляцією : - пом’якшені(зсув язика до середнього піднебіння- с’
з’ т’ д’ )
- огублені( лабіалізовані, k g ch h до w )
- придихові (аспірати, додаткове звуження голосової щілини [ph ], [th] ).
23.Різниця між звуком,фонемою і буквою
Буква- графічний знак, який сам, або в поєднанні з іншими знаками
використовується для позначення на письмі звуків, фонем, їхніх основних
варіантів та їхніх типових послідовностей. Кількість літер в алфавіті
зазвичай не перевищує 50. Це вторинна знакова система.Найчастіше
літера відповідає звуку в усній мові, але це необов'язково. У літери може
існувати декілька рівнозначних варіантів написання, що не змінюють її
вимови і сенсу. Буква може бути 1. Фонема не завжди відповідає 1 букві :
я [йа]. Фонема і буква не співпадають.
Фонема- найменша одиниця мови , яка не має власного значення і
виконує функцію розрізнення значення морфем та слів. Фонеми
реалізуються в конкретних звуках і за їх межами існувати не можуть. Але
фонеми і звуки не збігаються вони є різними складовими. 
Фонема не виконує ніяких функцій поза межами одиниць мови
( морфема і слово ). 
Відмінності фонеми та звука :
- Звук є ширшою одиницею а фонема вужчою ( звук становить усе звукове
творення, а фонема – тільки частинку)
- Фонема – величина соціальна , звук – індивідуальна ( фонеми одинакові
для всіх мовців , а звуки кожна людина вимовляє по- своєму, водночас
звук є виразником фонеми)
- Звук – одиниця мовлення , фонема – одиниця мови 
- Фонеми виконують розрізнювальну , конструктивну і перцептивну
функції , а звуки – конструктиву та перцептивну (фонеми служать для
розрізнення значущих одиниць мови , наприклад розрізнення слів – сум і
шум )
- Звук – величина конкретна , фонема – абстрактна (звуки на відміну від
фонем можна почути)
- Звук – залежна одиниця , фонема – незалежна ( звук може змінюватися
залежно від його позиції в слові (дума і люлька – у )
- Звуки передають у фонетичній транскрипції , а фонеми у фонематичній.
24.Інтегральні та диференційні ознаки фонеми
Диференційні ознаки (від лат. differentia "різниця, відмінність") - ознаки
фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем.
Диференційними ознаками фонем можуть бути:
1) ознаки за участю голосу і шуму (дзвінкість/глухість)
2) ознаки за місцем творення (губність, передньоязиковість,
задньоязиковість, гортанність тощо)
 3) ознаки за способом творення (проривність, фрикативність,
африкативність, зімкнено- прохідність, вібрантність, плавність тощо)
4) твердість/м'якість
5) короткість/довгота
6)назальність/неназальність
7) відкритість/закритість голосних
Недиференційні, або інтегральні, ознаки (від лат. integralis "нероздільно
пов'язаний з цілістю") - ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи
морфем.
25.Позиції фонем: сильна і слабка
У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції
бувають сильними й слабкими.
Сильні позиції - позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем
досягають повної сили.
Слабкі позиції - позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім
зникає (нейтралізується).
Для голосних сильна позиція - наголошена, слабка - ненаголошена. Так,
наприклад, у слові села [села] фонема <е> знаходиться в сильній позиції,
а в слові село [се"ло] - в слабкій.
У слабкій позиції часто відбувається нейтралізація (від лат. neuter "ні той,
ні інший") двох чи більше фонем, тобто їх нерозрізнення, збіг в одному
звукові.
Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а
слабкою - перед іншими приголосними. 
26.Інваріант,варіант і варіація фонеми
Інварінт: - фонема в сильній позиції.
Відтінок – фонемав слабкій позиції
Варіант – звук,який належить двом або більше фонемам
Варіація – звук,який належить тільки одній фонемі(територіальні або
індивідуальні зміни)
27.Фонетичні історичні та синхронні процеси.Фонетичні закони
Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні
припиняють своє існування, інші з'являються.
Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних
процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших
сучасних мовах, акання в білоруській мові (Касіу Ясь канюшину, паглядау на
дзярчину), редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в
кінці слова в російській мові ([мьллкб], [дуп], [друк] тощо).
Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові
фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування
задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Слов'яни
не могли вимовити цих звуків перед [і], [е] та іншими голосними переднього ряду, і
внаслідок пристосування (акомодації) задньоязикові змінювалися на
передньоязикові. Тому виникли ці чергування (нога - ніженька - нозі, мука - мучний -
муці, муха - мушка - мусі). Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі
(стола - стіл, село - сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон - сну, день - дня),
перехід [е] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін. До V ст. в німецькій мові
живим було чергування [а] з [е] (останній звук на письмі передається буквою ä: tragen
"нести" - trägt "несе" - Träger "носій", backen "пекти" - bäckt "пече" - Bäcker "пекар"). У
XV ст. в англійській мові довгі голосні стали короткими ([е:] -" [і], [о:] -> [и] тощо, а
короткі дифтонгізувалися ([і] -"[аі]). Через те тепер на письмі зберігається стара
орфографія, а звучать інші звуки: child [t/arid] "дитина", bind [baind] "зв'язувати".
Прикладом історичних змін звуків є так зване друге пересунення приголосних у
німецькій мові. Глухі проривні [р], [t], [k ] після голосних перейшли в щілинні [f], [s],
[х], а після приголосних та на початку слова - в африкати [pf], [ts], [ch]. Дзвінкі [b], [d],
[g] трансформувалися в глухі [р], [t], [k). Пор. нім. schlafen "спати", laufen "бігти" і
готськ. slepan, hlaupan, англ. sleep, leap; нім. essen "їсти", Wasser "вода" і готськ. itan,
wato, англ. eat, water; нім. machen "робити" й англ. make; нім. Apfel "яблуко" й англ.
apple; нім. zwei "два" і англ. two; нім. Tochter "доня" й англ. daughter; нім. alt "старий"
і англ. old.
Фонетичний закон – фонетичний процес,завжди охоплює велику групу слів і є
регулярним.
Сутність фонетичних законів полягає в регулярностіфонетичних змін у мові на
певному етапі її розвитку ірегулярності фонетичних відповідників як у різних
споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких
приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах — це
фонетичнийзакон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові
відбувається якась фонетична зміна, то вонаохоплює всі випадки, в яких трапляються
ті самі звуки в однакових умовах.
28.Позиційні зміни звуків
Позиційною зміною звуків називається закономірне зміна їх в слові в
залежності від відмінності фонетичних умов.
У сучасній російській літературній мові розрізняються два принципово різних типу
позиційної міни звуків.
Перший тип являє позиційні міни, при яких утворюються
паралельні ряди звуків. У словах пат, спати, сплять, п'ять ударний звук [а]
знаходиться в різних фонетичних умовах і тому розрізняється за своєю якістю: між
твердими приголосними звук [а] виступає як голосний середнього ряду [а], перед
м'яким приголосним виявляється більш переднім в кінці своєї тривалості [а •], після
м'якого приголосного перед твердим приголосним стає більш переднім на початку
своєї тривалості [• а], між м'якими приголосними просувається вперед і трохи вгору
на всьому протязі своєї тривалості [а]. Позиційні міни звуку [а] в даних фонетичних
позиціях представлені низкою звуків: [а], [а •], [• а], [• а •].
У фонетичних положеннях, тотожних зазначеним вище позиціях звуку [а], точно
так само паралельно змінюються і звуки [о], [у]: пліт - плоть - батіг - палітурці (пліт
- пло • т '- пл' про • тк' - п 'ьр'і е пл ö т'ь], суду - судячи - сюди - сюсюкати [суд а - с у •
д'' - з' • уд а - з 'ÿ з' ук'т '].
 Другий тип представляють позиційні міни звуків, при яких утворюються
непаралельних ряди звуків, пересічні один з одним, мають один і більше спільних
членів. Прикладом непаралельних мен є обмін голосних звуків у залежності від місця
по відношенню до наголосу.Вони називаються варіантами голосних фонем.
Наявність у фонетичній системі двох типів позиційної міни звуків - паралельної і
непараллельной - є основою для розмежування понять сильної і слабкої фонеми,
сильних і слабких позицій.

29.Комбінаторні зміни звуків

Комбінаторні зміни звуків, результат впливу навколишніх звуків у мовному
потоці.
Такі: асиміляція ((від лат. assimilatio), уподібнення, злиття,
засвоєння),дисиміляція (, один з видів комбінаторного зміни звуків у
потоці мовлення, коли один з двох тотожних або схожих звуків мови
(суміжних або несуміжних) замінюється іншим звуком, відмінним-менш
схожим з ним),акомодація (часткове пристосування артикуляції суміжних
приголосного і голосного)
30.Склад.Теорії,які пояснюють природу складу
Склад– об’єднувана вимовою фонетична одиниця, що складається з голосного
і прилеглих до нього приголосних або лише голосного звука.
Теорії про природу складу (мовознавці висунули декілька теорій щодо
природи складу: експіраторна, акустична, фонологічна, комплексна) :
- За експіраторною теорією склад утворюється в результаті м'язового
напруження голосових зв'язок, тож видихуваний струмінь повітря утворює
своєрідні поштовхи — тобто склади. Проте експериментального
підтвердження ця теорія не мала.
- За артикуляторною теорією, яку висунув російський мовознавець Лев
Щерба, склад утворюється завдяки артикуляторному м'язовому напруженню,
яке зростає у напрямі до вершини складу (тобто голосного), а потім спадає на
його межі. Цю теорію поділяли українські мовознавці М. Наконечний, В.
Лобода та ін.
- За акустичною теорією, яку ще називають теорією сонорності або гучності,
склад є сполученням звуків з більшим чи меншим ступенем гучності.
Складотворчий голосний, як гучніший звук, приєднує до себе нескладотворчі
приголосні. Кожен склад має два мінімуми гучності, які є його межами.
Акустичну теорію розробив данський мовознавець Отто Єсперсен. Її поділяли
Р. Аванесов та деякі українські мовознавці.
- За комплексною теорією, яку підтримують українські мовознавці М.
Жовтобрюх, В. Брахнов, Н. Тоцька, склад розглядається як комплексне явище,
що є наслідком дії низки чинників: акустично-артикуляторних, просодичних та
фонологічних.
Типи складів :
- Прикритий – починається з приголосного ( гілка ).
- Неприкритий – з голосного (ось ).
- Відкритий – закінчується на голосний (ночі ).
- Закритий – на приголосний (ніч ).
31.Наголос і його типи
Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць
за допомогою фонетичних засобів.
Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально
співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий,
логічний і емфатичний наголос.
СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває :
Динамічний - виділення (вимова) одного із складів слова більшою силою,
тобто сильнішим видихом струменя повітря (характерний для української
мови) . Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Буває :
фіксованим ( в усіх словах падає на певний склад - перший, останній) і
вільним (нефіксованим) - може падати на будь-який склад. Фіксований
наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської
мов.Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (замок — замок) і
форморозрізнювальну (виходити — виходити) функції. Наголос може
бути рухомим і нерухомим (стіл — стола ). Деякі слова можуть мати два
наголоси (перекотиполе).
Музикальний- виділення наголошеного складу інтонаційно,
підвищенням основноготону. Він властивий норвезькій, шведській,
литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській
мовам.Буваєполітонічним - наголошений склад може мати різні інтонації
( визхідний і низхідний наголос) .
Кількісний - виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий
наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких
голосних. Переважає в індонезійській мові .
ФРАЗОВИЙ НАГОЛОС — виділення певного слова у фразі.
ЛОГІЧНИЙ НАГОЛОС — особливе виділення якогось слова чи кількох слів
у всьому висловлюванні. (Брат прийшов до мене).
ЕМФАТИЧНИЙ НАГОЛОС —емоційне виділення тих чи інших слів у
висловлюваннінапруженою вимовою певних звуків. (Він чу-до-о-ова
людина! ).
32.Інтонація
Інтонація — рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання,
ритміко-мелодійний малюнок мовлення. Членування мовлення на фонетичні
відрізки пов'язане з інтонацією.
Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру
мовлення.
МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ— зміна частоти основного тону, його діапазонів,
інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз,
рівно ).
ІНТЕНСИВНІСТЬ — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть
виділити (логічний наголос).
 ПАУЗА — перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи
впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту.
(Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра — артистка в Києві. У першому
реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому,
що вона працює артисткою в Києві) .
ТЕМП МОВЛЕННЯ —швидкість мовлення, вимірювана кількістю
виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення
мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе
— швидше.
ТЕМБР МОВЛЕННЯ — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе,
сумне, грайливе).
Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.
Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці
фраз.
У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону
має попереджу вальну функцію: показує, що речення ще не закінчене
(Якби ви вчились так, як треба...) . Низхідний тон має завершальну
функцію: вказує, що речення закінчене(...То й мудрість би була своя (Т.
Шевченко).
У кожній мові інтонація має свої особливості.
Функції інтонації:
 розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь,
запитання,
спонукання),
 частини висловлювання за їх смисловою важливістю,
 оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи
його на ритмічні групи;
 виражає конкретні емоції;
 розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію
спілкування.
33.Граматика як розділ мовознавства
Грама́тика (грец. γραμματική, від γράμμα — «літера», «написання») — термін,
який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будова мови і як
розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.
Граматика, як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність
правил за якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення,
набираючи при цьому залежних від функції в реченні форм, а також
правил утворення слів. У граматиці мови
виділяють морфологічні одиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці
та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення.
Граматика конкретної мови на відміну від її лексики відносно стабільна,
однак і вона змінюється з часом під впливом різноманітних чинників за
загальними законами розвитку мови.
 Граматика, як наука про граматичну будову мови, вивчає спільні
закономірності граматик різних конкретних мов та відмінності між ними.
Вона складається з двох розділів: морфології та синтаксису. Деякі вчені
відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема питання про
способи морфологічного
словотворення — афіксацію і основоскладання, — що тісно пов'язуються з
ученням про частини мови.
Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні
форми і граматичні категорії.
34.План змісту і план вираження
Граматичні правила входять у загальну систему відповідностей між планом
змісту та планом вираження мови, тобто між значенням й особливостями
зовнішнього вигляду мовних одиниць, які формуються. Ті елементи змісту, які
стоять за граматичними правилами, називають граматичними значеннями.
Кожне слово має одне або більше граматичних значень. Граматичне значення
є обов’язковою ознакою слова. Окреме граматичне значення називають
грамемою. За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на
кваліфікаційні, синтаксичні та номінативні.
35.Граматичні категорії
Граматична категорія - система протиставлених одна одній однорідних
граматичних величин (граматичних форм із однорідним значенням).
Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До
морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу,
особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної
спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність),
стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного
способу.
Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на класифікаційні й
словозмінні.
Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких
виступають як рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є
категорія роду іменників і категорія виду дієслова, бо іменники не
відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до
одного певного роду), а дієслова розподіляються між трьома видовими
групами - дієсловами доконаного чи недоконаного виду або двовидовими.
Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може
набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До
словозмінних належить категорія роду прикметників, бо прикметники не
класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника
залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа,
велике враження). Суто реляційною є також категорія відмінка: кожна іменна
частина мови змінюється за відмінками.
У мовах світу найчастіше трапляються граматичні категорії роду, відмінка,
числа, означеності/неозначеності, ступеня якості, часу, виду, стану, способу й
особи.
Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за
двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх
відсутністю.
Вона є в більшості сучасних індоєвропейських мов. Немає її в англійській, фіно-
угорських, тюркських, японській та деяких інших мовах. В українській мові
категорію роду (чоловічого, жіночого або середнього) має кожен іменник. У
прикметниках, порядкових числівниках, присвійних, вказівних, питальних
займенниках, дієприкметниках і дієсловах у формі минулого часу ця категорія
є залежною від іменника, з яким названі класи слів поєднуються. В італійській,
французькій, іспанській і датській мовах іменники мають два роди - чоловічий
і жіночий. Категорія роду має формальне вираження. В слов'янських мовах -
це закінчення, в романських і німецькій - артиклі (нім. der, ein для чоловічого
роду, die, eine для жіночого, das, ein для середнього, фр. le, un для чоловічого,
la, une для жіночого, італ. il, un для чоловічого, la, una для жіночого роду.
Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні
відношення до інших слів висловлювання.
Кількість відмінків у різних мовах неоднакова. Є мови, в яких відмінків зовсім
немає: болгарська, італійська, французька, таджицька, абхазька та ін.
Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики
предметів думки.
У мовах світу категорія числа не збігається. С мови, в яких, крім однини і
множини, є двоїна і троїна. Двоїна була в давньоукраїнській мові (два стола,
див. залишки цих форм у діалектах: дві руці, дві селі тощо). Троїна є в деяких
папуаських мовах на острові Нова Гвінея. У давніх індоєвропейських мовах -
санскриті, давньогрецькій, давньогерманських було три числа: однина, двоїна
і множина.
Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія,
яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації
(означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів
(неозначеність).
Як уже зазначалося, ця категорія характерна для германських, романських,
болгарської, македонської та інших мов і виражається за допомогою артиклів.
Означеними є англійський артикль the, німецькі der, die, das, французькі le, la,
les (останній для множини), а неозначеними відповідно a; ein, eine, ein; un,
une. У болгарській, македонській, румунській і скандинавських мовах існують
постпозитивні артиклі, тобто артиклі, які стоять після слова, приєднуючись до
нього як постфікси. Пор.: болг. стол "якийсь стілець" - столгт "певний стілець",
маса "якийсь стіл" - масата "певний стіл"; село "якесь село" - селото "певне
село".
У тих мовах, де немає артиклів, значення означеності/ неозначеності
виражається лексично і контекстуально. Наприклад, в українській мові для
цього використовують вказівні займенники цей, ця, це, ці, той, та, те, ті, частки
тільки, ще (Тільки учитель цього не знав. Ще чашку!), неозначені займенники
якийсь, якась, якесь, якісь, прикметники певний, цілий, невідомий,
незнайомий, числівник один, порядок слів (перед присудком - означеність,
після - неозначеність: Хлопчик вийшов на вулицю; На вулицю вийшов
хлопчик), фразовий наголос (Ось зошит; Ось зошит). Найсильнішим засобом
вираження значення означеності/неозначеності є контекст. Як бачимо, в
українській мові категорія означеності/неозначеності є не граматичною, а
поняттєвою, оскільки тут немає морфологічних засобів її вираження.
Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає
ступінь якості, що характеризує предмет чи дію.
Розрізняють звичайний, вищий і найвищий ступінь. У деяких мовах є тільки
два ступені порівняння - звичайний і елатив, який поєднує значення вищого і
найвищого ступенів. Вищий ступінь указує на наявність в об'єкті якоїсь якості
більше, ніж в іншому, найвищий - більше, ніж у всіх інших. Звичайний ступінь
означає якість безвідносно до ступеня.
Ступені порівняння мають прикметники і прислівники (важкий, важчий,
найважчий; темно, темніше, найтемніше). У деяких мовах ступені порівняння
мають також іменники й дієслова. Наприклад, у мові комі кужо "вміє",
кужоджик "більше вміє".
Ступені порівняння виражаються афіксами (цікавий - цікавіший - найцікавіший;
англ. large "великий" - larger "більший" - largest "найбільший", нім. interessant
"цікавий" - interesanter "цікавіший" - interesantest "найцікавіший") і аналітично
(відомий - більш відомий - найбільш відомий, англ. difficult "важкий" - more
difficult "важкіший", (the) most difficult "найважчий"). У слов'янських,
германських і романських мовах є декілька співвідносних за значенням
прикметників та прислівників, які творять ступені порівняння від інших основ:
укр. добрий - кращий - найкращий; рос. хороший - лучше - наилучший; англ.
good - better - best, нім. gut - besser - best (am besten).
Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним
відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події
або стану, про які йдеться в реченні.
Ця категорія вказує на одночасовість, передування чи наступність події щодо
моменту мовлення. У більшості мов є три часи: теперішній, минулий і
майбутній. Це абсолютні часи. Крім них, у деяких мовах є спеціальні "відносні"
часи, які позначають події відносно якоїсь точки відліку, яка, в свою чергу,
визначається відносно моменту мовлення (передминулий час,
передмайбутній час, майбутній у минулому тощо).
Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка
узагальнено вказує на протікання дії в часі.
У слов'янських мовах граматично протиставлені доконаний і недоконаний
вид. Доконаний вид вказує на досягнення межі, тобто показує обмежену дію
або її результат (зашумів, написав). Недоконаний вид не вказує на граничність
дії (шумів, писав). У германських і романських мовах, на думку більшості
мовознавців, граматичної категорії виду немає, бо там немає формальних
морфологічних засобів (спеціальних суфіксів, префіксів) її вираження.
Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні
відношення.
У мовознавстві поки що немає загальноприйнятої класифікації станів, однак у
всіх класифікаціях згадується активний, коли носій дієслівної ознаки відповідає
суб'єкту (Учні виконують пісню), і пасивний, коли носій дієслівної ознаки
відповідає об'єкту (Пісня виконується учнями).
Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої
дієсловом дії до дійсності з погляду мовця.
Це оцінка мовцем дії як бажаної, можливої, передбачуваної (припущення)
тощо.
Різні мови мають різний набір форм способу. 6 усіх мовах є дійсний
(представляє дію як реальний факт), умовний (представляє дію як можливу,
бажану, передбачувану, обумовлену) і наказовий (служить для передачі
наказу, спонукання або прохання) способи. Західноєвропейські мови, крім
того, витворили особливі форми кондиціонала для позначення обумовлених
дій і для вираження допущення, можливості, бажаності і некатегоричного
твердження (нім. Ich würde es gerne tun "Я охоче зробив би це"). У балканських
мовах є ще переповідний спосіб (коментатив), що виражає дію, яку мовець
безпосередньо не спостерігав, а переказує її з уст інших. Цим способом
передають відтінок недовір'я, сумніву.
В аглютинативних мовах (наприклад, тюркських) налічують від чотирьох до
дванадцяти способів, які виражають повинність, підтвердження, намір, згоду
тощо.
Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення
суб'єкта дії до мовця.
Виконавцем дії може бути мовець, Його співрозмовник або особа, яка не бере
участі в розмові. Відповідно розрізняють першу, другу і третю особу (пишу,
пишеш, пише).
Категорія особи належить до узгоджувальних, словозмінних. Вона
виражається особовими закінченнями (я процюю, він працює; англ. / work, he
works). У деяких мовах (самодійських, палеоазіатських) категорія особи
характерна не тільки для дієслів, а й для імен у позиції присудка. Так, у
коряцькій мові г'оляйгым "чоловік-я", г'оляйгыт "чоловік-ти", г'оля "чоловік-
він"; нытуйгым "молодий-я", нытуйгыт "молодий-ти", нытуйкын "молодий-
він". Однак є й такі мови, в яких категорія особи загалом не виражена. До них
належать японська, китайська, індонезійська та деякі інші.
36.Граматичні значення
Граматичне значення не є приналежністю одного слова. Воно виконує
об’єднуючу функцію. Наприклад: парти, високих, співали, вони (граматичне
значення множини).Граматичне значення слова – це таке додаткове
абстрагуюче значення, яке виражає різні відношення слова, що
супроводжують його основний лексичний зміст. По відношенню до
лексичного значення, граматичне виявляє себе як загальне до окремого.
Граматичне значення відрізняється від лексичного такими
 особливостями:лексичне значення більш конкретне, ніж граматичне, оскільки
воно характеризує лише одне слово (радість, дерево, хода).
Граматичне значення є планом змісту граматичної форми, а граматична
форма – план вираження граматичного значення. Зміна граматичного
значення зумовлює зміну граматичної форми.
37.Граматична форма
Граматична форма слова - єдність граматичного значення і засобів його
вираження; співвіднесеність певного граматичного змісту з певним
граматичним способом у їх єдності.
Так, у фразах на крилах пісні і вдихнути нове життя цій пісні маємо дві різні форми -
пісні та пісні, бо в них реалізовані різні значення (значення родового відмінка в
першій формі і значення давального відмінка у другій). Форми читатиму і буду
читати також слід інтерпретувати як різні, бо, хоч тут однакове значення (значення
майбутнього часу, першої особи однини), але різне граматичне вираження (проста і
складна форма майбутнього часу).
Різні форми слова становлять його парадигму. Наприклад: читати, читаю, читаєш,
читає, читаємо, читаєте, читають, читав, читала, читало, читали, читатиму,
читатимеш, читатиме"., буду читати, будеш читати..., читав би, читали б, читай,
читаймо, читайте, хай читає, хай читають, читаючи і т.д.
Розрізняють синтетичні (прості) й аналітичні (складні) форми слова.
Синтетичні форми - форми, в яких граматичне значення виражене в межах слова,
тобто лексичне й граматичне значення синтезовані в одній формі.
Наприклад: праця (граматичне значення називного відмінка однини жіночого роду
виражене закінченням слова -а), важніший (граматичне значення вищого ступеня
виражене в межах слова за допомогою суфікса -іш), англ. foot "нога" - feet "ноги"
(граматичні значення однини й множини виражені в межах слова за допомогою
чергування звуків [и] Й [і:].
Аналітичні форми - форми, в яких лексичне і граматичне значення виражені різними
словами: лексичне - самостійним словом, а граматичне - службовим. Наприклад:
буду писати (лексичне значення виражене словом писати, а граматичне значення
першої особи однини майбутнього часу - службовим дієсловом буду); писав би
(лексичне значення виражене дієсловом писав, а граматичне значення умовного
способу - за допомогою частки би). Пор, ще: нім. Ich werde schreiben "Я буду
писати"; англ. J shall write "Я буду писати", I am writing "Я пишу (в даний момент)", /
was writing "Я писав"; more difficult "важніший". Як бачимо, в аналітичних формах
службові слова виконують роль словозмінного афікса.
Говорячи про форму слова, слід зазначити, що є слова одноформені (учора, над,
знов, вчасно, підтюпцем тощо) й багатоформені (див. вищенаведені форми дієслова
читати). У багатоформеному слові виділяють його постійну частину, яку називають
основою слова, і змінну частину, яку називають формантом:
Трапляються випадки, коли багатоформене слово не має єдиної основи для всіх
словоформ, і різні словоформи цього слова утворюються від різних коренів.
Наприклад: йде - йшов, я - мене, поганий - гірший, англ. good "добрий" - better
"кращий", нім. du "ти" - dich "тебе", лат. bonus "добрий" - optimus "найкращий". Це
явище називається суплетивізмом (від лат. "доповнюю", suppletivus
"доповнювальний").
38.Граматичний спосіб
Граматичні значення виражаються різними матеріальними засобами
(суфіксами, префіксами, закінченнями тощо). Ці засоби об'єднуються на
основі спільних характеристик у групи, які називаються способами. Для
всіх мов світу граматичні способи зводяться до таких: 1) афіксація; 2)
чергування; 3) наголос; 4) повтори; 5) словоскладення; 6) суплетивізм; 7)
спосіб службових слів; 8) спосіб порядку слів; 9) спосіб інтонації. Способи,
які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться у межах
слова, називають синтетичними, а способи, які виражають граматичні
значення засобами, що знаходяться поза словом, - аналітичними.
39.Типи граматичних способів

Синтетичні способи
До синтетичних способів вираження граматичних значень належать афіксація,
чергування, наголос, редуплікація, словоскладення і суплетивізм.
Афіксація - це вираження граматичних значень за допомогою афіксів (суфіксів,
префіксів, закінчень тощо). Оскільки в мовах світу використовуються різноманітні
афіксальні засоби, то в афіксальному способі виділяють такі його різновиди:
а) суфіксація - вираження граматичних значень за допомогою суфіксів. Це один
із найбільш поширених способів вираження граматичних значень в
індоєвропейських і семітських мовах. Пор. укр. перечитати - перечитувати
(недоконаний вид), спати - спатоньки (значення пестливості), гарний - гарніший
(вищий ступінь); рос. стучать - стукнуть (доконаний вид), веселий - веселее
(вищий ступінь), сололіа - соломина (значення одиничності); нім Arbeit "робота" -
Arbeiter "робітник" - Arbeiterin "робітниця", krank "хворий" - Krankheit "хвороба";
англ. write "писати" - writing "який пише";
б) префіксація - вираження граматичних значень за допомогою префіксів. Це
основний спосіб вираження лексико-граматичних значень дієслів у
індоєвропейській мовній родині: укр. нести - занести, внести, принести, піднести,
перенести; рос. читать - прочитать, писать- написать; нім. gehen "йти"- vergehen
"проходити", entgehen "відходити"; болг. червен "червоний" - почервен
"червоніший";
в) конфіксація - вираження граматичних значень комбінацією з двох афіксів -
префікса й суфікса, які, хоча й являють собою дві морфеми, але діють сукупно,
разом. У німецькій мові за допомогою конфіксації творяться пасивні
дієприкметники: machen "робота" - gemacht "зроблений", schreiben "писати" -
geschrieben "написаний", fahren "їхати" - gefahren "який приїхав";
г) інфіксація - вираження граматичних значень за допомогою інфіксів, тобто
морфем, вставлених у середину кореня. Лат. vici "переміг" - vinco "перемагаю",
fidi "колов" - findo "колю", тагальськ. sulat "письмо" - sumulat "писати";
ґ) трансфіксація - вираження граматичних значень за допомогою трансфіксів,
тобто афіксів, котрі, розриваючи корінь, що складається з одних приголосних,
самі розриваються і служать "прошарком" голосних серед приголосних,
визначаючи словоформу й оформляючи її граматично. Трансфіксація характерна
для семітських мов. Дав-ньоєвр. гноб "красти" - ганаб "крав", гонеб "той, що
краде; злодій", гануб "украдене"; араб, катаба "написав", кутіба "написаний",
катібу "той, що пише", кітабу "написання", уктуб "пиши";
д) нуль-афіксація, тобто відсутність афікса в одній з форм парадигми за наявності
афіксів в інших формах. Укр. стіна - стін, робота - робіт; рос. бел - бела, вода -
вод, крестьянин - крестьяне. У тюркських мовах нульовий афікс є показником
називного відмінка однини іменників: казах, бала "дитина", балага "дитині",
балада "на дитині", балалар "діти", балаларга "дітям", балаларда "на дітях".
Говорячи про афіксацію, потрібно розрізняти фузію та аглютинацію. При фузії
афікси неоднозначні (пор. стіна, вола, рукава, де закінчення -а виражає називний
відмінок однини жіночого роду, родовий відмінок однини чоловічого роду і
називний відмінок множини чоловічого роду), нестандартні (стіни, пісні, імена;
тут закінчення -и, -і, -а виражають одне й те саме значення називного відмінка
множини), основи без афіксів, як правило, не вживаються (двер-і, грабл-і, ручк-и,
червон-ий), відбувається ніби сплав основи й афікса (козацький із козак+ськ(ий);
рос. проездить - проезжать, лисий - лисьего), причому корінь може змінюватися
у фонетичному складі (сон - сні/, друг - друзі).
При аглютинації, що є притаманною тюркським та фіно-угорським мовам, афікси
однозначні (казах, -га завжди позначає давальний відмінок, -лар - множину
тощо), стандартні, вони механічно приклеюються до основи, причому основа
вживається без афікса (am "кінь", бала "дитина", бат "голова") і ніколи не змінює
свій фонетичний склад.
Чергування (внутрішня флексія) - засіб вираження граматичних значень,
характерний для індоєвропейських мов. Так, зокрема, в українській та російській
мовах за допомогою чергування виражається граматичне значення виду (зібрати
- збирати, нарвать - нарывать), в англійській та німецькій - часу та числа (sing
"співати", "співаю" - sang "співав", drink "пити", "п'ю" - drank "пив"; foot "нога" -
feet "ноги", tooth "зуб" - teeth "зуби"; Mutter "мати" - Mutter "матері", Bruder
"брат" - Brüder "брати").

Чергування як спосіб вираження граматичних значень часто виступає в слові в

поєднанні з афіксацією. Наприклад: рос. спросить - спрашивать, укр. ходити -
ходжу; нім. Hand "рука" - Hände "руки", Gast "гость" - Gäste "гості", singen
"співати" - gesungen "заспіваний".
Наголос - фонетичний засіб вираження граматичного значення. Таку функцію
він може виконувати лише тоді, коли він рухомий і нефіксований. Таким він є в
українській, російській, білоруській, болгарській та інших мовах. У цих мовах
зміна місця наголосу в парадигмі слова є способом розрізнення форм цього
слова. Наприклад: руки (род. відм. однини) -руки (наз. відм. множини),
вирізати, насипати, виносити (недоконаний вид) - вирізати, насипати, виносити
(доконаний вид). Наголос як граматичний спосіб може поєднуватися з
афіксацією: (руки - рукам, ліс - ліси) і з чергуванням: (кричати - крикнути, рос.
стучать - стукнуть)"
Редуплікація - повне або часткове повторення кореня, основи або цілого слова
без зміни звукового складу або з частковою його зміною. Вона
використовується для вираження множини імен у китайській, японській і
корейській, а також в індонезійських, палеоафриканських, ав-стронезійських
мовах. Так, наприклад, в індонезійській мові orang "людина" - orangorang
"люди", sedulur "друг" - sedulur sedulur "друзі", kuda "кінь" - kuda-kuda "коні"; у
китайській жень "людина" - жень-жень
"люди", сін "зірка" - сін-сін "зірки". В українській та російській мовах чітко
вираженим граматичним способом повтори зрідка виступають для передачі
видових відтінків дієслова (тривалість дії): говориш-говориш, работаешь-
работаешь.
У тюркських мовах редуплікація служить засобом вираження найвищого
ступеня прикметників. Казахське Кызыл "червоний" - кызыл-кызыл
"найчервоніший", жак сы "гарний" - жаксы-жаксы "найкращий". Подібне маємо
і в слов'янських мовах, хоча це явище інтерпретується тут як підсилення ознаки.
Пор. укр. чистий-чистий, світлий-світлий; великий-превеликий (з префіксацією);
рос. белый-белый, синий-синий тощо.
У деяких мовах (переважно тюркських) для вираження збірності
використовуються неповні повтори (перший приголосний заміщується губним
б, п або м). Наприклад: казахське "верблюд" - туйё-муйё "верблюди та інша
скотина", кулак "багач, кулак" - кулак-мулак "кулачня". Таке ж явище
спостерігається в українській та російській мовах, однак повтори тут не
виступають засобом вираження граматичних значень: тари-бари, тури-мури,
фіглі-міглі, ґоґоль-моґоль, шурум-бурум. Зауважимо також, що в сучасних
мовах редуплікація найчастіше використовується у звуконаслідувальних словах:
укр. і рос. ку-ку, хрю-хрю, тук-тук, хлоп-хлоп; перські хор-хор "хрюкати", таг-таг
"стукати"; тамільські кубу-кубу "булькати", сала-сала "шльопати, ляскати".
Словоскладення - поєднання кореневої морфеми з кореневою, внаслідок чого
з'являється нове слово. Словоскладення - спосіб передачі тільки дериваційного
граматичного значення. Воно нагадує афіксацію, бо тут і там поєднуються
морфеми, але при словоскладенні поєднуються тільки кореневі морфеми.
Поєднуватися можуть повні корені й усічені, основи й цілі слова. У мовах світу
простежуються дві тенденції складення: 1) механічна (аглютинативна), коли
 значення складного слова дорівнює сумі значень складових його частин
(наприклад укр. стінгазета, рос. профработа, нім. Kopfschmerz "головний біль",
Augenapfel "очне яблуко") і 2) органічна (фузійна), коли значення цілого не
дорівнює сумі значень складових частин (англ. typewriter = не "шрифт" +
"писець", а "друкарська машинка", killjoy = не "убий" + "радість", а "людина, яка
псує всім настрій", франц. cachnez = не "ховай" + "ніс", а "шарф, кашне").
Не для всіх мов однаковою мірою характерне складення. Вирізняється зі всіх
мов багатством складень німецька мова: Taschenworterbuch "кишеньковий
словник", Kaufmann "купець", Handschuh "рукавичка", Wanduhr "стінний
годинник", Stundenplan "розклад уроків", Vergißmeinnicht "незабудка".
З історичним розвитком мови один із складових елементів складного слова
може втратити своє лексичне значення, перетворитися на суфікс або префікс.
Так, німецький суфікс -heit (Schonheit "краса", Wahrheit "правда" тощо) раніше
був іменником зі значенням "вид, спосіб", суфікс schaft (Wissenschaft "наука",
Gesellschaft "суспільство") означав "властивість, стан, якість". Англійські суфікси
-ful (useful "корисний", beautiful "гарний"), 'less (helpless "безпорадний", endless
"безкінечний"), -able (suitable "відповідний", companionable "компанійський,
товариський", valuable "цінний") ще й тепер мають омонімічні повнозначні
слова full "повний", less "менший", able "здатний". В українській мові суфікс ин
(киянин, міщанин, селянин тощо) колись був займенником инь із значенням
"той, один", через що цей суфікс не виступає в формах множини (кияни,
міщани, селяни). У німецькій мові є префікс ein- (einfahren "в'їжджати", einlegen
"вкладати", einkaufen "купувати", einschlafen "засинати", eindecken "вкривати") і
числівник ein "один".
Суплетивізм-утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних
коренів або від різних основ. Наприклад: брати (недоконаний вид) - взяти
(доконаний вид), говорити (недоконаний вид) - сказати (доконаний вид); рос.
садиться (недоконаний вид) - сесть (доконаний вид), класть (недоконаний вид)
- положить (доконаний вид), человек (однина) - люди (множина); нім. Der
Mensch "людина" - die Leute "люди".
Суплетивізм як єдиний спосіб вираження граматичних значень характерний для
парадигми особових займенників в індоєвропейських мовах: укр. я - мене, вона
- її, ми - нас; нім. ich - mich, sie - ihr, wir - uns, англ. / - me, she - her, we - us; фр. je
- те.
В індоєвропейських мовах спосіб суплетивізму використовується також при
творенні ступенів порівняння прикметників зі значенням "гарний" і "поганий":
укр. добрий - кращий, рос. хороший - лучше, нім. gut - besser, англ. good -
better, фр, bon - meilleur.

 Аналітичні способи
До аналітичних способів належить вираження граматичного значення за
допомогою службових слів, інтонації та порядку слів.
Спосіб службових слів.
Службовими словами, які виражають граматичні значення, є артиклі,
прийменники, післяйменники, допоміжні дієслова, слова ступеня, "пусті слова",
сполучники та частки.
Артиклі вживаються в арабській, романських та германських мовах. Вони
виконують такі функції:
а) виступають засобом частиномовного позначення. Приєднання артикля до
неіменних слів і форм переводять неіменні слова в іменники (явище конверсії):
нім. schreiben "писати" - das Schreiben "письмо", англ. to play "грати" - the play
"гра", фр. diner "обідати" - le diner "обід";
б) розрізняють граматичні категорії означеності/ неозначеності: нім. der Knabe
"визначений, певний хлопець" - ein Knabe "якийсь хлопець", англ. the man
"певна людина" - a man "якась людина", фр. le table "певний стіл" - un table
"якийсь стіл";
в) виражають категорію роду: нім. der Deutsche "німець" - die Deutsche
"німкеня"; der Frieden "мир, спокій", die Lampe "лампа", das Fenster "вікно";
г) виражають категорію числа: das Fenster "вікно" - die Fenster "вікна", das Buch
"книга" - die Bücher "книги";
ґ) служать способом вираження відношень між словами в реченні, тобто мають
функцію вираження категорії відмінка: нім. наз. відм. der Tisch, род. des Tisches,
дав. dem Tisch, знах. den Tisch. Крім препозитивних, у деяких мовах (болгарській,
шведській, румунській) є постпозитивні артиклі. Див. болг.: езикьт, земята,
небото.
Прийменники виражають відношення між словами в мовленнєвому ланцюжку,
тобто вказують на відмінок іменника. Пор. їду в метро (місцевий відмінок), піду
до метро (родовий відмінок). Таку ж функцію виконують післяйменники.
Відмінність між прийменниками й післяйменниками в тому, що післяйменники
знаходяться не перед іменником, а після нього. Післяйменники -- один з
найважливіших граматичних показників у тюркських, фіно-угорських,
монгольських і японській мовах. Наприклад: азерб. Йер балалар учгн "місце
дітей для", татар. Мин трамвай белон барам "я трамвай на їду"; лат. Omnia mea
mecum porto "Все своє ношу з собою" (тесит буквально "мною з"); угор. a haz
melletti kert "сад біля дому" (буквально "дому біля сад").
У російській мові як післяйменник вживається слово ради в деяких сполученнях:
шутки ради, потехи рада тощо. У німецькій мові постпозитивно можуть
вживатися прийменники zu, nach, gegenüber, entlang та ін.
Допоміжні дієслова служать для творення складних (аналітичних) дієслівних
форм і використовуються як граматичний спосіб вираження категорії особи,
числа, часу, стану і способу в сучасних індоєвропейських мовах. Наприклад: укр.
я буду читати, ти будеш читати, ми будемо читати, англ. / shall read "я буду
читати", / am reading "я читаю", J have read "я читав"; нім. ich bin gegangen "я
пішов", ich habe gelesen "я прочитав", schwarz werden "чорніти", schwarz machen
"чорнити".
Слова ступеня виступають як спосіб творення ступенів порівняння якісних
прикметників і прислівників у мовах різних родин. Такими словами в українській
мові є більш, менш, дуже, вельми (зручний - більш зручний, вигідний - менш
вигідний, цікавий - дуже, вельми цікавий), у російській - более, менее, очень
(красивый - более красивый, удачный - менее удачный, большой - очень
большой), в англійській more, most (interesting "цікавий" - more interesting
"цікавіший" - most interesting "найцікавіший").
Пусті слова - це повнозначні слова, які супроводжують інші повнозначні слова,
беручи на себе вираження їх граматичних значень. Наприклад: англ. he-cat (він-
кіт), she-cat (вона-кіт, "кішка"), укр. рись-самець, рись-самка, рос. ворон-самец,
ворон-самка.
Сполучники виражають граматичні відношення між словами в реченні і між
предикативними частинами речень.
Частки передають різні модальні значення, а також деякі інші відтінки
граматичних значень (запитання, заперечення, оклик, невизначеність та ін.).
Частка би в українській та російській мовах використовується для творення (і
вираження) умовного способу (читав би, пел бы).
Спосіб інтонації.
Інтонація є засобом вираження граматичних значень на рівні синтаксису. За
допомогою інтонації виражаються:
а) модальність речення (впевненість, запитання, сумнів, наказ або особисте
ставлення мовця до того, що він говорить тощо). Пор.: Він прийшов. Він
прийшов? Він прийшов! Він ... прийшов;
б) групування членів речення. Пор.: Читати довго/не міг. Читати/довго не міг.
Казнить, /нельзя помиловать. Казнить нельзя, /помиловать;
в) розрізнення простого й складного речення. Пор.: Бачу матір в садочку.
Бачу: /матір - в садочку;
г) розрізнення сурядності й підрядності. Пор.: Хмариться, дощ буде і Хмариться -
дощ буде (у першому випадку сурядність, у другому - безсполучникове речення з
різнотипними частинами);
ґ) актуальне членування речення (див. про це в темі "Словосполучення і
речення");
д) виділення вставних слів і речень. Пор.: Він безперечно має рацію і Він,
безперечно, має рацію; Он может быть здесь і Он, может быть, здесь.
Спосіб порядку слів.
Цей спосіб у деяких мовах у певних випадках розрізняє:
а) підмет і додаток. Пор.: Буття визначає свідомість і Свідомість визначає буття;
Якір зачіпає ланцюг і Ланцюг зачіпає якір; рос. Мать любит дочь і Дочь любит
мать; Дом загораживает флигель і Флигель загоражива ет дом;
б) означення и означуване. Пор.: глухі вчені і вчені глухі. Див. ще англ. stone wall
"кам'яна стіна", wall stone "стінний камінь", table tennis "настільний теніс", tennis
table "тенісний стіл".

40.Лексико-граматичні категорії
ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ РОЗРЯДИ (категорії) — це граматично важливі групи
слів у межах певної частини мови, які мають такі властивості:
 1) об'єднуються за спільною семантичною ознакою.Наприклад, лексико-
граматичні розряди становлять збірні іменники, речовинні іменники,
іменники — назви істот, іменники — назви неістот, власні назви, загальні
назви, зворотні дієслова, бо кожна така група має спільну семантичну
ознаку — збірність, речовинність тощо.
2) можуть мати і можуть не мати формальне морфологічне вираження.
Якщо, скажімо, деякі збірні іменники мають формальне вираження —
суфікси -ств(о), -j(a) (студентство, ганчір'я), зворотні дієслова — постфікс
-ся(умиватися, листуватися, обніматися), то власні та загальні назви,
речовинні назви, назви істот/неістот формальних показників не мають
(місто Орел і летить орел,масло і вікно, ворона і корона);
3) взаємодіють із пов'язаними з ними граматичними категоріями. Так, від
зворотності дієслів залежить категорія стану (зворотні дієслова не
належать до активного стану); від істоти/неістоти — категорія відмінка (у
назвах істот форма знахідного відмінка збігається з формою родового, у
назвах неістот форма знахідного відмінка збігається з формою
називного); від особи/неособи — категорія роду (назви осіб мають, як
правило, категорію чоловічого або жіночого роду, назви неосіб — усі три
роди); від власних і загальних назв — категорія числа (власні назви мають
форму лише однини або лише множини (Київ, Суми), загальні назви
мають форми однини і множини (стіл — столи, книжка — книжки);
4) можуть мати і можуть не мати протиставлені всередині розряду ряди
форм. Якщо, наприклад, власні назви протиставляються загальним, назви
істот — назвам неістот, перехідні дієслова — неперехідним дієсловам, то
всередині речовинних і збірних іменників подібного протиставлення
немає.
41.Відмінність між поняттєвими та граматичними категоріями
Граматична категорія є поняттям родовим щодо однорідних граматичних
значень: вона узагальнює однорідні граматичні значення конкретних
граматичних форм на основі опозиційних відношень. Наприклад, за
значенням граматичної категорії числа іменники утворюють ряди
взаємопротиставлених форм однини і множини (день — дні, горобець —
горобці, село — села, юнак — юнаки). Граматична категорія особи
дієслова

відображає протиставлення: 1-ша особа — мовець, 2-га — адресат і 3-тя

— та, що не бере участі у мовленнєвому акті чи є предметом мовлення,
повідомлення).

Якщо граматична категорія знаходить вияв у протиставлених одна одній

морфологічних формах, вона належить до морфологічних категорій. У
сучасній українській мові наявна система таких морфологічних категорій:
роду, числа, відмінка, ступенів порівняння ознак в іменних частинах мови;
виду, способу, часу, стану, особи, валентності у дієслові.

І. І. Мєщанінов, розглядаючи проблему взаємовідношення категорій мови і

мислення, висунув ідею про тісний зв'язок граматичних категорій із
поняттєвими (аспектуальності, темпоральності, квантитативності,
компаративності, персональності, статі, посесивності та ін.). Услід за ним
теоретична граматика трактує поняттєву категорію як замкнену систему
значень певної універсальної семантичної ознаки або окреме значення цієї

ознаки безвідносно до ступеня їх граматикалізації та способу вираження

(«прихованого» чи «наявного») (за Лингвистический энциклопедический
словарь. — М., 1990. — С. 216).

Поняттєві (мисленнєві, семантичні, філософські) категорії

характеризуються «польовою» структурою, у центрі якої перебуває
морфологічна категорія, а периферія може обслуговуватися різними
засобами інших рівнів мови. За концепцією О. В. Бондарка, смислові
компоненти поняттєвих категорій можуть реалізуватися як у мовному
змісті морфологічних категорій, так і в структурі функціонально-
семантичного поля

42.Відмінність між граматичним та лексичним значенням

У різних мовах світу «статус» того чи іншого значення слова може бути різним,
а саме лексичним або граматичним: наприклад, значення
визначеності/невизначеності в одних мовах (зокрема, в англійській, німецькій,
французькій) є граматичним (так як в них є спеціальні мовні засоби для його
вираження), а в інших (наприклад, у російській) - лексичним (так як тут артиклі
відсутні).
Таким чином, слово, що представляє із себе єдність форми і змісту, тобто
єдність звукової оболонки і сенсу, тим самим являє собою єдність
лексичного і граматичного значень.
Лексичне значення - зміст слова, що відображає у свідомості і закріплює в
нього уявлення про предмет, властивості, процесі, явищі і т.д. Лексичне
значення - продукт розумової діяльності людини. p align="justify">
Лексичні поняття класифікуються за загальними категоріями. Категорії ці
поділяються на дві групи. Перша - лексико-граматична, друга - лексико-
понятійна. Мова лише інтерпретує природу, а не відображає її
дзеркально. Наприклад, у мові слово вітер - ім'я речі, але в реальності -
процес. p align="justify"> Хоча поняття лежить в основі лекс...ичного
значення слова, однак знак рівності між значенням і поняттям поставити
не можна. Лексичне значення слова багатогранно. Крім поняття, до його
складу може входити емоційно-експресивна забарвлення. Це
пояснюється тим, що мова є не тільки засобом вираження і формування
думки, а й засобом вираження почуттів і настроїв. Наприклад, слова
сонце і сонечко характеризуються спільністю значення і відрізняються
тільки тим, що слово сонечко висловлює ласкаве, любовне ставлення
мовця до званому предмету. p align="justify"> Лексичне значення слова
тісно пов'язане з граматичним. Немає жодного слова, що володіє
лексичним значенням і не має соціального граматичного оформлення.
Для вираження граматичних значень є особливі матеріальні показники,
 які й надають слову граматичну оформленість. Так, наприклад, в дієслові
писати, ужитому в різних формах (писав, писала), лексичне значення
додатково ускладнюється граматичними значеннями минулого часу,
однини, чоловічого і жіночого роду, що виражається за допомогою
закінчення-а - для жіночого роду, нульового закінчення - для чоловічого
роду і суфікса-л-минулого часу.

43.Поняття про морфему,типи морфем: речові,реляційні,дериваційні

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення 
Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи),
та афіксальні (афікси).
Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-
якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати
слово як разом з афіксами, так і без них.
Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для
словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно
утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають
одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).
Класифікація афіксів
Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові.
Найпоширеніші в мовах світу два типи афіксів — префікси, що стоять перед
коренем, та постфікси, що стоять після кореня.
Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і
граматичне значення (наприклад, вид у дієслів).
В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються
на суфікси (що мають дериваційне, або словотвірне значення)
і флексії або закінчення (що мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок
з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та (частіше) граматичне
значення.
Є мови, в яких не вживаються префікси (тюркські, угро-фінські), а
всю граматику виражають постфіксами. В деяких інших мовах,
наприклад, суахілі (родина банту, Центральна Африка), використовуються
префікси і майже не використовуються постфікси. Індоєвропейські мови, до яких
належить і українська мова, використовують і префікси і постфікси, але з
перевагою останніх.
Окрім префіксів та постфіксів зустрічаються й інші типи афіксів. Інтерфікси —
службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування
коренів у складних словах (наприклад, вод-о-спад). Конфікси — комбінації
префікса з постфіксом, які завжди вживаються спільно, оточуючи корінь (як,
наприклад, в німецькій мові ge-lob-t — «хвалений»). Інфікси — афікси, що
вставляються в середину кореня, і служать для вираження нового граматичного
значення; зустрічаються в індонезійських мовах (наприклад, ta-n-
go) . Трансфікси — афікси, які, розривають корінь, що складається лише з
 приголосних, і визначають граматичне значення слова (характерні для семітських
мов, наприклад, для арабської).
44.Частини мови,критерії їх виділення
Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністюзагального
граматичного значення і його формальних показників.
Критерії:
1. Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова
або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан
тощо.
2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм
яких граматичних значень є слово.
3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення
воно найчастіше виступає.
4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та
словотворчі засоби.
Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і
граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як
одиницю мови.
45.Розуміння речення у лінгвістиці
Речення — мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє
й розрахована на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.На відміну
від слова і словосполучення, речення характеризується комунікативністю
(передає конкретнийзміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити
добудь-яких форм спілкування), відносною самостійністю(виражає
відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами) та
структурною цілісністю (будується за певною структурною моделлю).

46.Типи речень і типи зв’язків у реченні та словосполученні

ТИПИ РЕЧЕНЬ. Виділяють кілька типів речення на підставі різних
класифікаційних ознак:
1. За метою висловлювання: розповідне, питальне, спонукальне:
а) “Діялось се в тридцятих роках минулого століття» (М. Коцюбинський);
б) “Я думаю: чому мені так хороше?” (О. Довженко);
в) “Підійдіть до берега. Подумайте. Станьте на пісочку коло самої води, лівою
рукою торкніться води” (О. Довженко).
2. За емоційним забарвленням: окличне, неокличне:
а) “О, скільки є могил, де спить життя козаче!» (Л. Глібов);
б) “Вечоріє. Вечір. Сонце сховалося в хмарах” (О. Довженко). Примітка:
Речення за емоційним забарвленням можуть бути роз-повідними, питальними
або спонукальними:
“А це ми на зайців! Переказували, що біля Білої Церкви заєць сошу
перестрибнув!”(О. Вишня).
3. За відношенням до реальної дійсності: стверджувальне і заперечне:
а) “Сосюра-поет людського серця”(М. Рильський);
б) “Ні, вже не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле»
(П. Мирний).
4. За структурою: просте, складне:
а) “Долиною вітер віє” (У. Самчук);
б) “Коли я смуток свій на струни клала, з’являлась зграя красних мрій,
веселкою моя надія грала,
далеко линув думок легкий рій»(Леся Українка).
5. За нормативністю синтаксичної структури членоване, нечленоване:
а) “Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море?”
(М. Рильський);
б) “На майдані пил спадає. Замовкає річ… Вечір. Ніч» (Г. Ти¬чина).
6. За характером головних членів речення: двоскладне, односкладне
(означено-особове, узагальнено-особове, неозначено-осо¬бове, безособове,
інфінітивне, називне)
“На липах з’явилося свіже, молоде, пахуче листя» (В. Собко). “Дивишся й
не надивишся, дишеш і не надишешся тим час¬тим, гарячим та пахучим
повітрям»(і. Нечуй-Левицький). “Гірко заробиш, солодко з’їси”(Нар. тв.)
“І смеркає, і світає…” (Т. Шевченко).
“Треба діяти і не зволікаючи» (О. Довженко).
“Провесна” (І. Вільде).
7. Занаявністю/відсутністю другорядних членів речення: поширене,
непоширене:
а) “Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою
росою» (М. Коцюбинський);
б) “А народ жив” (М. Рильський).
8. За наявністю/відсутністю необхідних членів речення: повне, неповне:
а) “Люблю дивитися на Дніпро з його стрімких, високих круч” (В. Сосюра);
б) “Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати!
Уже прийшов, біжи! Швидше в хату!” (Т. Шевченко)
9. За наявністю/відсутністю ускладнення:
а) *На Зелені свята Гчат повернувся” (У. Самчук);
б) “Віктор глянув на батька, на його довгі вуса, на примру¬жені очі (їх так
мружив тільки тато), і серце огорнуло тепло і ніжність» (О. Донченко).
15.Синтагма
Синтаѓ ма (грец. Συντάγματος буквально ‘разом побудоване, з’єднане’) —
інтонаційно-смислова єдність, мінімальна інтонаційна одиниця мовлення,
що виражає у певному контексті однепоняття і може складатися із одного
слова, словосполучення і цілого речення.
Будучи мінімальною інтонаційною одиницею, в якій реалізуються
інтонаційні конструкції мови, структурно синтагма поділяється на ритмічні
групи, що об'єднуються словесним наголосом.
Синтагма виникає в результаті природнього членування мови. Вона
складається зі слів (іноді одного слова), але не збігається і не дорівнює в
синтаксичному аспекті словосполученню.
 Синтагма є вільною, випадковою асоціацією, що і відрізняє її від складного
слова з чітко визначеним усталеним значенням, закріпленим у словнику.
Основний спосіб поділу речення на синтагми — пауза. Неможливість
існування пауз в середині синтагми забезпечує її цілісність і визначає
акцентну структуру, що надає кожному слову синтагми той чи інший рівень
наголошуваності.
Одне із слів синтагми (зазвичай останнє) характеризується найсильнішим
наголосом, так званим «синтагматичним наголосом». Проте, логічний
наголос може виділити будь-яке слово синтагми, на якому потрібно зробити
акцент.
Виділення синтагм залежить від сприйняття читача, від його відчуттів,
розуміння тексту і загального рівня знань. При цьому далеко не завжди
синтагматичне членування тексту читачем збігається із синтагматичним
членуванням тексту його автора.

Складові частини синтагми

Синтагма складається із ядра і залежних елементів. Ядро синтагми є її центральним
елементом. Теоретично, синтагма може існувати лише як ядерна
структура, «включаючи від нуля до кількох залежних елементів».
Ядро синтагми завжди передає її категорію та функцію. Наприклад, у
синтагмі «розірвана шовкова сорочка», слово «сорочка» — ядро синтагми, що
позначає її номінальну природу і функцію.
Існують випадки, коли синтагма представлена двома або більше ядрами, що
позначають одну і ту саму функцію та категорію синтагми. Такі ядра називають
паралельними. Наприклад, у синтагмі «його неймовірні зачіска та одяг»,
слова «зачіска» та «одяг» — паралельні ядра.
Синтагма також містить залежні компоненти (або додатки, другорядні елементи), що
повністю залежать від її ядерної структури. Наприклад, у синтагмі «який чудовий
спектакль» слово«спектакль» — ядро, а прикметник «чудовий» і
займенник «який» складають її периферію.
Види синтагм
Відповідно до визначення приналежності ядра синтагми до певної частини мови,
синтагми поділяються на:
 Іменникові: Білий сусідський пес / гавкав цілу ніч. Синтагма «білий сусідський
пес» є іменниковою, оскільки її ядром є іменник «пес».
 Займенникові: Гості веселилися на святі,/ він також. Синтагма «він
також» є займенниковою, оскільки її ядром є займенник «він».
 Прикметникові: Це був твір,/ досконалий у всіх відношеннях.
Синтагма «досконалий у всіх відношеннях» є прикметниковою, оскільки її
ядром є прикметник «досконалий».
 Прислівникові: Згідно з законом,/ ми повинні покинути це приміщення.
Синтагма «згідно з законом» є прислівниковою, адже її ядром
є прислівник «згідно».
  Дієслівні: Я просто знесилений, падаю від втоми. Синтагма «падаю від
втоми» є дієслівною, адже її ядром є дієслово «падаю».
Тема та рема
47.Актуальне членування речення — це членування речення за змістом на дві
частини: предмет мовлення і те, що про нього говориться.
Речення має дві змістові частини: одна з них називає предмет мовлення, інша
позначає (повідомляє) якусь нову інформацію про нього. Друга частина є головною.
Вихідна частина висловлювання (дане, відоме) називається темою, а та частина, яка
щось стверджує про тему, — ремою. Ці дві частини відповідно ще називають
психологічним (логічним) суб'єктом і психологічним (логічним) предикатом.
Наприклад, речення Я приніс вам книжку шляхом інтонаційно-змістового членування
можна перетворити на чотири фрази, які матимуть одну й ту саму модель речення,
одне й те саме лексичне наповнення, але різне актуальне членування і відповідно
різний (смисловий) зміст;
Я приніс вам книжку. Ремою є я, і фраза має значення «не хтось інший, а саме я це
зробив»;
Я приніс вам книжку. Ремою є приніс, і фраза відображає ситуацію, за якої
співрозмовник вимагає повернути книжку, а мовець відповідаю йому, що, книжку він
уже повернув.
Я приніс вам книжку. Рема вам акцентує на тому, що книжка принесена саме для цієї
особи;
Я приніс вам книжку. Рема книжку передбачає, що комусь принесли декілька
речей — книжку, журнал, газету тощо і той хтось хотів би знати, що приніс йому
співрозмовник. Основними засобами актуального членування є інтонація (постановка
логічного наголосу) і порядок слів.
Актуальне членування речення служить одним із засобів зв'язку речень у тексті.
Існує два основних типи співвідношення тем у сусідніх реченнях:
1)послідовний (темою наступного речення є тема попереднього): В аудиторію
ввійшов декан.
Він сказав, що в суботу відбудеться конкурс читців. Читці повинні підготувати на
конкурс три твори — вірш, байку, прозовий уривок. Твори мають бути
високохудожніми і актуальними;
2)паралельний (одна й та сама тема повторюється в декількох реченнях):
Квіти цвіли всюди. Вони вишивали дивні візерунки на схилах Кримських гір. Вони
п'янили своїм густим ароматом на приморських бульварах. Вони чарували своїми
різнобарвними кольорами в парках і скверах. Квіти, квіти, квіти.
48.Словотвір
Словотвір (така ж деривація) — розділ мовознавчої науки, що вивчає
структуру слів і способи їх творення. (лексичні одиниці за структурою і
способом творення їх).
Словотвір вивчає словотворення (деривацію), тобто утворення від наявних у мові
нових слів з новим лексичним значенням:
1. Афіксами (префіксом: йти — за-йти, ви-йти, пере-йти, віді-йти, обі-йти, про-йти;
суфіксом: ліс — ліс-ов-ий; комбінаціями афіксів).
 2. Словоскладанням (гол-о-дранець) й словозростами (Велик-день).
3. Абревіатурою (сіль-рада, кол-госп, УНР — уенер).

58.Лексикологія як розділ мовознавства. Широке та вузьку розуміння терміну

Лексикологія - розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).
Лексикологія - багатоаспектна наука, яка вивчає природу й суть слова, його виникнення та зміну, визначення
значення слів та їх уживання, структуру словникового складу мови, шляхи його поповнення та ін.

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію. Загальна лексикологія

встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики. Конкретна лексикологія
вивчає словниковий склад однієї мови. Історична лексикологія займається історією словникового складу,
причинами й закономірностями його зміни. Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи
більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою
виведення спільних семантичних закономірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання укладання
словників, перекладу й культури мовлення.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:

1) власне лексикологія - наука про словниковий склад;
2) семасіологія - наука про значення слів. її ще називають лексичною семантикою. Під семантикою розуміють
а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсь її одиницею (морфемою, словом,
словосполученням, реченням); б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст, інформацію;
3) ономасіологія - наука, яка вивчає процеси найменування. її називають ще теорією номінації.
Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження. Якщо семасіологія
йде від позначення (слова) до значення, то ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про
них і до їх позначення мовними засобами;
4) етимологія - наука, яка досліджує походження слів;
5) фразеологія - наука про стійкі словосполучення;
6) ономастика - наука про власні назви, яка складається з антропоніміки - науки про імена людей і
топоніміки - науки про географічні назви та ін.;
7) лексикографія - наука про укладання словників.

Лексикологія як окремий розділ мовознавства виділилася пізніше від інших розділів, наприклад - граматики.
Ще в першій половині XX ст. деякі мовознавці, як, скажімо, американський мовознавець Леонард Блумфільд
(1887-1949) та його школа, вважали, що мовознавство загалом не повинно займатися семантикою, яка
насправді становить ядро лексикології. Термін лексикологія вперше введено французькою енциклопедією Д.
Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 р.

59.Термін «слово» в граматиці та лексикології

У підручнику О Реформатського визначення слова таке: «Слово-це значима самостійна одиниця мови,
основна функція якої-номінація ... воно має не тільки матеріальне, а й лексичне значеним». Усі основні
ознаки лексеми тут вказані. А от у визначенні слова, яке дають Є. Короткевич і Н. Родзевич говориться тільки
 про номінативну функцію слова: «Слово - оформлена за нормами певної мови неподільна на менші менші
подібні єдності мовна одиниця, що складається зі звука чи комплексу звуків і називає певні предмети.

Якщо відмовитися від терміна слово в лексикології, то за межі цієї науки треба буде вивести такі її складові як
ономастика та лексикографія. Адже укладачі словників певної мови враховують усі цільнооформлені з
лексико-граматичної чи лише граматичної точки зору мовні одиниці, тобто, у словнику фіксуються усі слова,
незалежно від їхньої функції у мові: виражати лексичні значення чи виражати граматичні значення. Крім того,
ономасіологія вивчає процеси номінації, які іноді не пов’язані з явищем вираження лексичного значення, а
ономастика вивчає- власні назви, які, як ми побачили раніше, не є лексемами. Отже. у межах цих дисциплін
доречно користуватися терміном слово.

Однак термін слово використовується не тільки у лексикології, а й у граматиці у граматиці термін слово
називає одиницю мови, яка виражає граматичне значення і тотожний терміну грамема. Оскільки способи
вираження граматичних значень є синтетичними й аналітичними. то в граматиці слова розглядають як прості-
писатиму та складні - буду писати. Однак єдності у такому підході немає, тому в граматиці правильним є й
розуміння цих складних граматичних форм як сукупності двох слів, а у лексикології слова писатиму та буду
писати однозначно є однією лексемою, оскільки виражають єдине лексичне значення ’‘зображати на папері
графічні знаки”.

Поняття про лексему. Поняття та лексичне значення

Лексема є центральною одиницею вивчення у лексикології. Автори різних підручників подають різні
визначення цього терміна, одне з них «Лексема- це номінативна одиниця, яка вказує на предмети і позначає
поняття про них» Отже, двома основними функціями лексеми є: 1) називати предмети, ознаки, процеси і тд;
2) виражати поняття про них (тобто, мати здатність виражати лексичне значення).
поняття

виражає
лексема
предмет
називає
Іншими словами, лексема - це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і
реалізаціях. Так, у реченні Людина людині друг є три слова і дві лексеми, бо слова людина і людині є
формами (варіантами) однієї лексеми.

Наприклад, слово вода називає предмет усі об’єкти дійсності ознаками «рідина', ‘безбарвна*. ’без запаху*,
‘прозора*. а також виражає лексичне значення "прозора, безбарвна рідина, що наповнює ріки, озера і моря*
Отже, слово «вода» лексема. Слово білий називає певний спектр кольору або певну ознаку за кольором і
виражає лексичне значення, який має колір крейди, молока, снігу. Отже, це теж лексема.

Поняття-категорія мислення, лексичне значення - категорія мови. Вони тісно пов'язані між собою, але не
тотожні. Зокрема поняття у своїй структурі містить обовязкові та достатні риси предмета, дії, ознаки і тд.
Лексичне значення може відображати у своїй семантичній структурі лише фрагмент цих рис Наприклад,
лексема холостяк виражає лексичне значення «неодружений чоловік’. Однак поняття "холостяк включає у
себе, крім ' "неодружений чоловік', ряд інших рис 1) "відповідного вікового цензу (умовно від ЗО до 55). 2)
"відповідного суспільного цензу’ (пала римський, монахи не холостяки, але не одружені). 3) "відповідною
соціального цензу' (Мауглі, Тарзан, люди з тяжкими психічними вадами не холостяки, вони поза людським
суспільством). 4) "відповідного матеріальною цензу (чоловік без жодних матеріальних можливостей
утримувати жінку і дітей - наприклад, сирота в народній культури не розглядався як бажаний жених, тому не
був холостяком). Отже, поняття ’холостяк’ окреслює чоловіка, який з точки зору суспільства може створювати
сім’ю і народжувати дітей, але з якихось причин цього не робить. Лексичне ж значення слова холостяк дуже
вузько передає цей поняттєвий зміст.

Лексичне значення - історично закріплена в свідомості людей. Лексичне значення слова є продуктом
мисленнєвої діяльності людини. Воно пов'язане з редукцією інформації людською свідомістю, з
порівнянням, класифікацією, узагальненням, віднесеністю слова з певним явищем дійсності.

60.Елементи семантичної структури слова: семема, сема. Лексико-сематичний варіант

Семантична структура слова (лексеми) - це взаємовідносини між різними семантичними елементами

(семем і семами) даного слова як складного цілого. Семантична структура слова твориться компонентами
різних видів: семемами та семами.

Семема - це одиниця лексико-семантичного рівня мови, конкретне значення певної лексеми Однозначна
лексема в своїй семантичній структурі містить одну семему багатозначна - кілька (наприклад. лексема поле:
1) семема ‘безліса рівнина. рівний безлісий простір’ - гуляв по полю; 2) семема ‘значна гьлоша чи д сіянка
землі. спеціально відведена пи гпо-небудь’ - поле зрошення. 3) семема ‘простір. у межах якого відбувається
якась дія або який знаходиться у межах якоїсь дії’ - поле бою і тдь). Сукупність таких семем у семантичній
структурі лексеми називається семантемою. Семема має складну значеннєву структуру, оскільки складається
з елементарних складових значення – сем. Наприклад, лексема тиждень складається і семеми одиниця
виміру часу від понеділка до неділі включно'. У свою чергу, ця семема складається з сем ‘понеділок’,
‘вівторок’, ‘середа’, четвер’, 'п’ятниця’, ‘субота’, неділя’. Семи в межах семантичної структури семеми
розмішені в ієрархічному порядку (наприклад. лексема чоловік- семема особа чоловічої статі’- семи
‘людина’, ‘чоловіча стать’, дорослий', 'молодий). Усі семеми багатозначного слова пов'язані між собою за
допомогою архісеми Саме архісема зумовлює цілісність семантеми Якщо семема втрачає спільну архісему,
то полісемне слово втрачає одне зі значень, натомість з’являється нове слово-омонім

Лексема, реалізуючись у мовленні, активізує лише якийсь фрагмент своєї семантичної структури - конкретну
семему Реалізована конкретна семема в мовленні називаються лексико-семантичним варіантом.

61.Типи лексичних значень: денотативне, конотативне, сигніфікативне, референційне, концептуальне,

контекстуальне

Однак лексичне значення має складнішу структуру, ніж поняття Воно може складатися з різного типу
значень: денотативного, конотативного, концептуального, контекстуального, прагматичного і т.д.

Денотативне значенння - частина значення лексеми, що відображає в узагальненій формі предмет та явища
позамовної дійсності. Денотативннй компонент містить у своїй основі поняття, яке характеризує позамовний
об'єкт – предмет. Віднесеність до предмета позамовного характеру - це основна риса денотатнвного
значення Денотативне значення-це актуальне, конкретне позначення предмета, явища, ситуації, поняттєве
ядро значення, тобто. «об'єктивний»» («номінативний», «зовнішньо ситуативний». «когнітивний»,
«репрезентативний». «фактичний» «дактальний»-. «предметно-реляційний») компонент смислу
абстрагований ви стилістичних, прагматичних, модальних, емоційних суб’єктивних. комунікативних і т.п.
відтінків. Наприклад, лексема кінь містить денотативне значення «велика свійська однокопита тварина». Усі
ознаки, відображені в структурі лексичного значення, вказують на групу предметів, оскільки притаманні усім
представникам цього виду тварин. У цьому значенні не зазначений колір коня, його висота, бо за такими
ознаками вони можуть відрізнятися один від одного. Денотативне значення було виділене в межах
структурної лінгвістики як протиставлення до конотативного значення.

Конотативне значення - це емоційні, експресивні, стилістичні відтінки, до основного значення слова, які
надають стилістичного забарвлення. Лексема кінь зі значенням «велика свійська однокопитім тварина» має
свій стилістичний відповідник – кляча- ‘хвора, немічна, стара велика свійська однокопитна тварина». Як
видно, у структурі останнього лексичного значення міститься денотативне, предметне значення і оціне-
конотативне значення. Відтінки конотативного значення вказують на сферу функціонування слова,
наприклад: капуста- 'гроші* (злодійський жаргон), зависати ‘довгий час перебувати в мережі інтернету
(молодіжний сленг).

Сигніфікативне значення - це ядро лексичного значення, що відображає поняття.

Концептуальне значення слова - це складна структура лексичних значень (денотативного, конотативного,

прагматичного, сигніфікативного й інших), що відповідає усьому комплексу поняття про певне явище
дійсності. Концептуальне значення обов'язково відображає культурний, прагматичний контекст і змінне у
часі. Так, поняття ‘холостяк як ядро лексичного значення лексеми холостяк у своєму фрагменті 'відповідного
вікового цензу’ зміним свої ознаки ви культури до культури, а навіть у межах однієї культури з плином часу
зазнає суттєвих змін. Наприклад, українські народні тексти засвідчують, що раніше українські парубки
одружувалися в нормі приблизно в 20 років, якщо цього не ставалося (вони переходили у розряд холостяків),
то народні звичаї млій цілу низку спонукальних заходів, дуже неприємних як для молодої людини, так і для її
батьків. Нині в українській культурі холостяком можна назвати чоловіка вже після 30.

62.Семантичні процеси: розширення, звуження, зміщення значень слова

Із перенесенням пов'язані такі явища, як розширення і звуження значення. Приклад розширення:

Слово стріляти спершу мало значення "випускати стріли", згодом, коли було винайдено інші види зброї,
розширило своє значення до сучасного "робити постріли". Ще частіше доводиться стикатися з випадками
звуження значення. Слово пиво, яке утворене від пити, означало все, що можна пити, а тепер означає
особливий напій. Слово балик у татарській мові означає "риба", тоді як у нас воно вживається у звуженому
значенні "просолена і прив'ялена (інколи ще й прокопчена) спинка великої красної риби". Слово квас
використовувалося на позначення всього квасного (кислого), тепер воно означає "кислуватий напій, який
готують із житнього хліба або житнього борошна з солодом". Англ. room спершу позначало простір, а тепер
кімнату, meat мало значення "їжа загалом" а тепер - "м'ясо". Нім. fahren колись означало взагалі "рухатися",
а тепер тільки "їхати".

Значення багатозначного слова реалізуються в контексті (пшеничне поле, футбольне поле, поле в шкільному
зошиті, капелюх з широкими полями, поле його інтересів, лексико-семантичне поле), у тому числі
ситуативному (слово поле у фразі мокре поле матиме різні значення в селі під час сівби і на міському
стадіоні). Основне значення слова є найменш контекстно зумовленим. Переносні значення залежать від
контексту більшою мірою. Дуже часто значення слів, особливо дієслів, визначається граматичним
контекстом, тобто різні значення слова мають різні граматичні поширювачі. Так, слово йти в прямому
значенні вимагає поширювача - обставину місця (йти додому), у значенні "функціонувати" - обставину
способу дії (годинник іде точно), у значенні "личити" - додаток у давальному відмінку (сукня вам іде), у
значенні "витрачати на кого-, що-небудь" - додаток у знахідному відмінку з прийменником на {На костюм іде
три метри цієї тканини), у значенні "гаразд, згода" це слово вживається без поширювачів у формі третьої
особи однини ("Пообідаємо?" - "Іде"). Переносне значення слова треба відрізняти від переносного
вживання, або оказіонального значення тобто випадкового, не загальноприйнятого вживання слова в
якомусь значенні. Наприклад, дівчину хтось може назвати кізочкою, хлопчика - шнурком, але такі значення
не є загальноприйнятими і не зафіксовані в словниках. Вони є фактами мовлення, а не мови. На відміну від
оказіональних значень переносні значення є одиницями мови і зафіксовані в словниках.

63.Основні типи переносе значень слова: метафора, метонімія, синекдоха

Є три типи перенесення: за подібністю, за функцією і за суміжністю.

Перенесення за подібністю називається метафоричним. Метафора за своєю суттю є прихованим

порівнянням (скороченим порівнянням). Так, за подібністю з'явилися значення "кулястий плід окремих
рослин на кінці стебла" в слові головка (головка маку, головка капусти, "нерухома відносно корпусу плоска
поверхня літака, що підтримує його в повітрі під час польоту" в слові крило (крило літака). Пор. ще нім.
Schlange "змія" і "черга", англ. eye "око" і "вушко голки". Метафоричним є перенесення назв тварин на
людей: змія, лисиця, осел тощо.

Перенесення за суміжністю називається метонімічним. Суміжність може бути просторовою (уважна

аудиторія, школа на канікулах), часовою (літературний вечір), причиново-наслідковою (чудовий переклад,
вивчення словотвору).

Загалом поширеними є такі регулярні моделі метонімічного перенесення:

1) форма (вмістище) - зміст (цікава книжка, випив дві чашки):
2) матеріал - виріб із нього (столове срібло, виставка фарфору, ходить у шовку);
3) місце - жителі цього місця, пов'язані з ним історичні події (все село у полі, герої Крутів);
4) місце - виріб із цього місця (мадера, панама, бостон);
5) дія - її результат (зупинка трамвая, рос. печенье);
6) знаряддя - продукт, що виник внаслідок використання цього знаряддя (гостре сатиричне перо);
7) ім'я - суспільне становище (Цезар - цісар, кесар, цар);
8) ім'я - виріб (маузер, браунінг, форд, макінтош, галіфе).

Особливим різновидом метонімії є перенесення назви з цілого на частину і навпаки (у стаді сто голів, в сім'ї
п'ять ротів, у загоні двадцять штиків, бігає за кожною спідницею, начальство [-начальник] веліло; див. ще
англ. foot - "нога" і "піхота", hand - "рука" і "робітник"). Таке перенесення називають синекдохою.

У різних мовах метафоричні перенесення не збігаються. Пор.: укр. вушко голки - англ. eye of the needle (око
голки)

4. Системні та структурні зв’язки на лексичному рівні

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми. Кожне слово
в своїй мікросистемі має певне місце, і його значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст
слова зумовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова іншим словам цієї ж
мікросистеми. Лексико-семантична система є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись,
вона має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала системності, що
необхідно для постійної комунікативної придатності.

Будь-яка зміна в лексичному складі мови позначається на системних відношеннях. Нерідко трапляються
випадки, коли слово, набуваючи нового значення, впливає на появу подібних значень у всіх інших
семантично пов'язаних із ним слів. Іншими словами, відбувається семантичне "зараження" слів певної
мікросистеми, внаслідок чого у системних об'єднаннях виникає паралелізм значень, а нерідко й форм. Так,
зокрема, коли якесь із слів, що позначало температуру, стало використовуватися для позначення почуттів, то
згодом цей семантичний процес охопив усю лексико-семантичну групу: теплі стосунки, гаряче серце, палке
кохання, вогонь душі, любові жар, холодний погляд, в його голосі чувся лід, "Вони зійшлися: тьма і промінь,
Пісні і проза, лід і пломінь (О. Пушкін у перекладі М. Рильського). Пор. ще назви музичних інструментів і
назви виконавців на цих інструментах: Він в оркестрі перша скрипка. Валторна, дайте звук Контрабас, вас
зовсім не чути.

Деякі з лексико-семантичних об'єднань мають дуже чітку, строгу системну організацію. Так, скажімо,
дієслова, що означають переміщення (рух) - це струнка система, елементи якої розрізняються за трьома
ознаками: 1) спосіб руху (йти, їхати, плисти, летіти тощо); 2) характер руху - самостійний, незалежний і
несамостійний, залежний (йти, їхати і везти, нести, тягти тощо); 3) напрямок руху (в'їхати, заїхати, з'їхати,
виїхати, від'їхати тощо).

Системність лексичного складу зумовлена не тільки комунікативними потребами (при формуванні фрази
мовець спершу згадує лексико-семантичне об'єднання, а вже потім відшукує в ньому необхідне йому
найточніше слово), а й системністю об'єктивного світу, який відображений у лексиці.

Як будь-яка система, лексико-семантична система базується на відношеннях. Як і в фонології, тут відношення

бувають парадигматичними й синтагматичними.

Парадигматичні відношення - це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх

значень. Зокрема, тут можна виділити: 1) відношення смислової подібності (синонімія); 2) відношення
смислового протиставлення (антонімія); 3) відношення смислового включення (гіпонімія); 4) відношення
супідрядності (наприклад: ялина, сосна, кедр, береза, дуб, вільха, осика, клен, явір перебувають між собою в
сурядних відношеннях і в підрядному відношенні щодо гіпероніма дерево) і партитивності, тобто цілого та
його частини (сосна - шишка, людина - рука, кінь - грива, лисиця - хвіст).

Синтагматичні відношення - лінійні зв'язки слова, його сполучуваність, контекст. Кожне слово поєднується
не з будь-яким іншим словом, а тільки з певними словами. Так, наприклад, слова гайнувати'! розтринькувати
поєднуються тільки з одним словом - відповідно час і гроші, слово безпробудний - із двома лексемами - сон і
п'яниця.

64.Лексико-сематичні та лексико-тематичні групи. Синтаксичне поле

Лексико-семантичне поле - сукупність парадигматично пов'язаних лексичних одиниць, які об'єднані
спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну Й
функціональну подібність позначуваних явищ. Як приклад можна назвати такі лексико-семантичні поля: поле
спорідненості, поле переміщення (руху), поле розумової діяльності (мислення), темпоральне (часове) поле,
метеорологічне (погодне), поле сприймання, поле температури тощо.

Кожне поле має у своєму складі спільну (інтегральну) ознаку, яка об'єднує всі одиниці поля. Така ознака
називається архісемою і виражається лексемою з узагальненим значенням. Щодо названих вище полів
такими ознаками є 'спорідненість', 'мислення', 'темпоральність (час)', 'погода', 'сприймання', 'температура'.
Кожна окрема одиниця лексико-семантичного поля повинна відрізнятися від інших одиниць цього ж поля
хоча б однією диференційною ознакою. Наприклад, йти і їхати різняться диференційною ознакою 'спосіб
руху', йти й ходити - ознакою 'односпрямованість/різноспрямованість', йти й бігти - ознакою 'інтенсивність'
тощо.

Лексико-семантичні поля не е ізольованими об'єднаннями. Вони пов'язані між собою. Одним із засобів
міжпольових зв'язків є багатозначні слова, які окремими своїми значеннями належать до різних полів. Так,
скажімо, слово підійти одним значенням належить до лексико-семантичного поля переміщення, а іншим -
до поля розумової діяльності (підійти до висновку). Таким чином, лексико-семантичні поля перетинаються.
Зв'язок між полями забезпечує безперервність семантичного простору, об'єднує всі поля в одну лексико-
семантичну систему мови.

Склад і структура лексико-семантичних полів у різних мовах не збігаються. Пор.: рос. общий - укр. спільний і
загальний, англ. boat - укр. човен і пароплав, анг. dream - укр. снитися і мріяти, рос. любить - укр. любити й
кохати - нім. haben gern (про речі) і lieben (про людей) - англ. like, love, adore (різний ступінь почуття).

Лексико-семантичне поле має ієрархічну будову. Воно складається з лексико-семантичних груп, а лексико-
семантичні групи з менших за обсягом мікросистем - синонімічних рядів, антонімічних пар тощо. Так,
скажімо, в темпоральному лексико-семантичному полі виділяються лексико-семантичні групи назв точних і
неточних часових відрізків, а в межах цих лексико-семантичних груп виділяються мінімальні семантичні
об'єднання: синонімічні ряди (час, пора; день, доба), антонімічні пари (день - ніч, літо - зима, вічність - мить).
Найпоширенішими в лексико-семантичній системі є гіперо-гіпонімічні (родовидові) відношення (тюльпан,
гвоздика, гладіолус, ромашка... - квіти; квіти, кущі, дерева... -рослини; січень, лютий, березень... - місяці;
хвилини години, дні, місяці, роки... - час). Вони притаманні всім пластам лексики і є найважливішими
чинниками, які об'єднують і структурують лексико-семантичну систему.

65.Внутрішня форма слова: деетимологізація, народна етимологія, катехреза

Народна (побутова) етимологія - етимологізування за першим випадковим співзвуччям, без врахування

фонетичних законів, способів переходу значень, морфемного складу та його змін і переосмислення
невідомого (незрозумілого) чи маловідомого слова за випадковою подібністю з відомим і зрозумілим, що
призводить до хибного встановлення внутрішньої форми, а часто й до фонетичного "спотворення" слова. Так,
слово козак, яке є давнім запозиченням із тюркських мов, деякі "любителі етимологізувань" пов'язують зі
словом коза (мовляв, козаки високо і легко стрибали, як кози). Дуже часто факти народної етимології
трапляються в дитячому мовленні, що відзначено К. Чуковським у книжці "Від двох до п'яти": всадник - "это
который в саду", деревня - "где деревьев много.

Втрату словом своєї внутрішньої форми, тобто етимологічних зв'язків із спорідненими словами (відповідно й
первинного значення), називають деетимологізацією. Процес деетимологізації може бути спричинений
такими факторами: 1) зміною фонетичної будови слова (порівняйте, око- рос. Окно, укр. Вікно) ,
2) зміною морфологічної будови слова (укр. Предмет- будь-яке конкретне «матеріальне явище, шо
сприймається органами чуття тепер складається з двох морфем кореня предмет і нульового закінчення;
раніше це слово складалося з трьох морфем преф.- пред. кореня -мет- кидати і нульового закінчення та
означало щось кинуте перед чимось).
З) зміною семантичної структури слова (лексема стріляти-«робити постріли з якоїсь зброї» історично мала
значення робити постріли стрілами, а її внутрішньою формою була лексема стріла,
4) процесом запозичення слова (укр слово морг ‘ділянка поля, яку можна обробити за ранок є запозиченням
з нім. Morgen ранок'),
5) внаслідок «народної етимології» (рос свидетель на сучасному етапі співвідноситься з внутрішньою
формою (видить, спостерігати, отримувати знання, уявлення про щось; історично це слово мало внутрішню
форму ведать- знати та фонетичну будову сведетель). Нерідко в слові відбувається кілька змін одночасно,
наприклад у слові предмет змінялася морфологічна будова та семантична структура слова.

Внутрішня форма зникає внаслідок того, що вирішальну роль на лексико-семантичному рівні грають системні
зв'язки слова, мого приналежність до груп і структур у системі лексика, а не його походження

Катахреза — різновид гіперболічної метафори, в якій сполучаються слова, логічно між собою не узгоджені
(«червоне чорнило», «пекучий лід» тощо). Частіше подібні тропи називають оксиморонами, оскільки вони
створюються завдяки незвичайному використанню епітетів (назва збірки В. Стуса «Веселий цвинтар» тощо).
Подеколи катахреза вживається і в ширшому розумінні — як сполучення несумісних понять: «Я вже човен в
снігах. Я в сніги вже гребу» (М. Вінграновський).

66.Класифікація фразеологізмів

Існують різні класифікації фразеологізмів. Найвідомішою є класифікація фразеологізмів за ступенем

злютованості їх компонентів, яку розробив французький мовознавець Ш. Баллі і доповнив російський
мовознавець В.В. Виноградов (1894-1969). За цією класифікацією фразеологізми поділяють на фразеологічні
зрощення, фразеологічні єдності та фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення - семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає зі

значень їх компонентів. Наприклад: собаку з'їсти "бути майстром у якійсь справі". Тут власні значення слів
собака і їсти не відіграють жодної ролі, бо неможливо пояснити, чому знання й досвід передбачають
поїдання собак. До фразеологічних зрощень належать такі фразеологізми, як укр. точити ляси (баляндраси )
"вести пусті розмови", пекти раків "червоніти від сорому» польськ. dac deba "втекти" (буквально: "дати
дуба"), англ. a fishy story "видумка" (дослівно: "риб'яча розповідь, казка"). Фразеологічні зрощення
називають ще ідіомами під якими розуміють фразеологізми з повною втратою внутрішньої форми.
Пояснити, як склалося значення ідіом, - складна етимологічна проблема. Так, наприклад, англ. tit to tat має
значення "око за око", але пояснити, що означають слова tit і tat, ніхто не може.
Фразеологічні єдності-семантично неподільні фразеологічні одиниці, цілісне значення яких умотивоване
значенням їх компонентів. Значення фразеологічної єдності виникає внаслідок узагальненого переносного
значення вільного словосполучення. Це результат образного метафоричного переосмислення
словосполучення. Як приклади можна навести такі фразеологічні єдності: зробити з мухи слона
"перебільшити щось", пальцем не ворухнути "нічого не зробити", положить зубы на полку "голодувати,
відчувати нестаток". Як бачимо, для
фразеологічних єдностей характерна семантична двоплановість. В окремо взятих ізольованих від контексту
таких зворотах не можна однозначно встановити їх семантику, бо такі словосполучення можуть уживатися як
вільні у прямому значенні і як фразеологічні в переносному, тобто вони є омонімічними. Наприклад:
Стоматолог закінчив примірку і поклав зуби на полицю

Фразеологічні сполучення - звороти, в яких самостійне значення кожного слова е абсолютно чітким, але
один із компонентів має зв'язане значення. Наприклад: розквасити ніс, to make friends "подружитися"; нім.
die Kraft nehmen "позбавити сил", das Wort ergreifen "брати слово". У кожному наведеному звороті всі слова
мають своє значення, але одне зі слів реалізує таке значення, як правило, тільки в цьому звороті. Так,
скажімо, слово розквасити реалізує значення "розбити до крові" лише зі словами ніс, обличчя та їх
синонімами.

Ті мовознавці, що дотримуються широкого розуміння фразеології, тобто відносять до неї комунікативні

одиниці (речення) і будь-які влучні (крилаті) фрази, виділяють четвертий тип фразеологізмів - фразеологічні
вирази.

Фразеологічні вирази - стійкі за складом і вживанням семантично подільні звороти, які складаються
повністю зі слів із вільним значенням. Фразеологічні вирази - це прислів'я, приказки, афоризми відомих
політиків, письменників, діячів науки й культури: Не все золото, що блищить; Крапля камінь точить; Сім раз
відмір, один відріж; Любви все возрасты покорны (О. Пушкін); Перейти рубікон (Цезар). Фразеологізми - це
майже завжди яскраві, образні вирази. Вони є важливим експресивним засобом мови. Кожна культурна
людина повинна володіти цим скарбом літературної мови.

50.Генеалогічна класифікація

Генеалогічна класифікація мов - вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на
основі спільного походження від якоїсь прамови)
Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає: 1) у
встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних
форм; 2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку ; 3) у встановленні закономірностей у
зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

Німецький мовознавець Фрідріх Шлегель ( 1767-1845) у праці "Про мову і мудрість індійців" уперше
порівнював не слова, а морфеми (закінчення), що значно об'єктивізувало подібні дослідження і стало
значним кроком у методиці порівняльних досліджень. Інший німецький мовознавець Франц Бопп (1791-
1867), якого вважають одним із засновників порівняльно-історичного методу, порівняв дієвідмінювання в
санскриті, грецькій, латинській, готській мовах і встановив регулярні відповідники як між коренями, так і
закінченнями цих дієслів. Основний принцип Боппа - відповідність у граматичній структурі та в утвореному
нею мовному матеріалі - зберігає свою силу і в наш час. Бопп був автором першої "Порівняльної граматики
індогерманських мов" (1833).
Датський мовознавець Расмус-Крістіан Раск (1787- 1832) у праці "Дослідження давньопівнічної мови"(1815)
зіставив граматичну структуру ісландської мови зі структурами гренландської, баскської, кельтської,
норвезької, шведської, датської, німецької, грецької та латинської мов. Згодом залучив для зіставлення й
слов'янські мови. Вчений дійшов висновку, що ісландська мова є спорідненою з норвезькою, шведською,
датською, німецькою, грецькою і латинською мовами і не має спорідненості з гренландською, баскською та
кельтською мовами.
Німецький мовознавець Якоб Грімм (1785-1863) у "Граматиці німецької мови" (1819-1837) порівнює всі
германські мови в історичному плані, починаючи від готської й закінчуючи англійською. Це, по суті, перша
порівняльно-історична граматика.
Російський мовознавець О.Х. Востоков (1781-1864), порівнюючи слов'янські мови, відкрив історію юсів (ж і
а). Він дійшов висновку, що ці букви позначали носові звуки, які в давнину були характерними для всіх
слов'янських мов, а залишилися лише в польській (ст. сл. ржкъ - польськ. rqk, ст. сл. голябъ - польськ. golqb;
ст. слов, масо - польськ. mi$so). Востоков також довів необхідність порівнювати не тільки різні мови, а й різні
зафіксовані в пам'ятках писемності й збережені в діалектах стадії історичного існування однієї мови.
Отже, Ф. Бопп, Р.-К. Раск, Я. Грімм і О. Востоков незалежно один від одного і майже в один і той самий час
відкрили порівняльно-історичний метод.

За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї (максимальні об'єднання споріднених мов),
сім'ї - на групи (гілки), групи - на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову,
генетичних зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю.

У наш час виділяють приблизно 200 сімей мов, із них 22 - у Євразії, 20 - в Африці, інші - в Америці, Австралії,
Новій Гвінеї. Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім'ями є індоєвропейська, семіто-хамітська,
кавказька, фіно-угорська, самодійська, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська, китайсько-тибетська,
тайська, аустронезійська, аустроазіатська.

52.Типологічна класифікація

Типологічна класифікація мов - класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови
мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому мовному
матеріалі, а в принципах його організації).
Так, скажімо, румунський означений артикль -ul, І, le приєднується до іменників у вигляді закінчення: от
"якась людина" - omul "певна людина", codru "якийсь ліс" - codrul "певний ліс", lapte "молоко" -- laptele
"конкретне молоко". Матеріально цей артикль подібний до французького артикля V, le, la, les (від лат. Ule
"той"), але структурно до болгарського гт, та, то, який також стоїть в кінці іменника (французькі артиклі, як і
німецькі та англійські, стоять перед іменниками): болг. човек "людина" - человек "певна людина", гора "ліс" -
гора-та "певний ліс", мляко "молоко" - млякото "конкретне молоко".
Отже, якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови за їх походженням, то типологічна класифікація поділяє
мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження Й розташування в просторі.

Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі.
Фрідріх Шлегель (1772-1829) в 1808 р. опублікував працю "Про мову і мудрість індійців", у якій звернув увагу
на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні (які мають флексії) і нефлективні (які не
мають флексій). Його брат Август Шлегель (1767-1845) доопрацював цю класифікацію і виділив три групи
мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також поділив усі мови на більш ранні
(синтетичні) й пізніші (аналітичні).
Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Знання надзвичайно великої кількості
різноструктурних мов, у тому числі мов американських індіанців і народів Полінезії, широкий лінгвістичний
кругозір дали можливість йому здійснити вичерпну типологічну класифікацію. Узявши за основу
класифікацію А. Шлегеля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні,
інкорпоруючі і флективні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.

 Ізолятивні (кореневі) мови - мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом
прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів.

У цих мовах немає різниці між коренем і словом. Звідси й назва кореневі мови. Слово не відмінюється, тому
не має в собі жодних показників свого синтаксичного зв'язку з іншими словами в реченні. Воно є ніби
ізольованим, звідки другий термін - ізолятивні мови. Основний синтаксичний спосіб зв'язку - прилягання.
Речення, таким чином, являє собою певну послідовність незмінних і неподільних на морфеми слів-коренів.
Класичними зразками цього типу мов є писемна давньокитайська і в'єтнамська. До них також належать і
тибетська, бірманська, малайська, тагальська, яванська, бамана, сучасна китайська мова та ін.

Так, наприклад, у китайській мові налічується приблизно 500 коренів. Кожен корінь може мати декілька
десятків значень. Один і той самий корінь може означати предмет, дію, ознаку ознаки тощо. Так, скажімо, лу
означає "орати", "плуг", "віл, яким орють", у - "ворона", "не мати", "п'ять" і "туман"; ба - "пані",
"улюбленець", "ляпас" і "число З".
Значення визначається інтонацією. Інтонація тональна. Зокрема, в китайській літературній мові є чотири
музикальні тони.

А. Шлегель назвав кореневі мови аморфними, тобто безформними. Це неправильно. Форму мови не можна
зводити до афіксації. Якраз безафіксність і створює своєрідну форму кореневих мов.

 Аглютинативні мови (від лат. gluten "клей", agglutino "приклеюю") - мови, в яких граматичні значення
виражаються особливими афіксами - приклейками.

Афікси-приклейки позначають час, особу, число, спосіб, відмінок та інші граматичні значення. Кожен із
афіксів-приклейок має тільки одне суворо визначене значення. Приклейки суто механічно приєднуються
(приклеюються) до слова-основи. Таким чином, слово стає багатоморфемним, але межі між окремими
морфемами зберігаються чіткими, що не допускає фонетичних змін на стику морфем.
Розташовуються афікси в порядку за принципом: від афіксів із широким значенням до афіксів із конкретним і
вужчим значенням.

До аглютинативних мов належать усі тюркські, фіно-угорські, ескімоська, грузинська, японська, корейська,
банту, суахілі, монгольські, тунгусо-маньчжурські та інші мови Африки, Азії та Америки.
Щоб мати конкретне уявлення про аглютинативний тип мов, наведемо деякі приклади з тюркських і
угорської мов.
Так, у турецькій мові для утворення форми множини використовується стандартний афікс -lar, для місцевого
відмінка -da: masa "стіл", masada "на столі", masalar" masalarda "на столах"; baba "батько", babada "на
батьку", babalar "батьки", babalarda "на батьках"; (^"камінь", daçda "на камені", dallar "камені", daslarda "на
каменях".
У казахській мові, як і в турецькій, афікс -лар виражає граматичне значення множини, -da - місцевого
відмінка, a -ta - давального.
Наприклад: алма "яблуко", алмага "яблуку", алмада "на яблуці", алмалар "яблука", алмаларга "яблукам", ал-
маларда "в яблуках".

В угорській мові для вираження граматичного значення множини служить афікс -ak, а для місцевого відмінка
- -ba: hâz "будинок", hazba "в будинку", hazak "будинки", hazakba " в будинках".
Вважають, що аглютинативні мови не тільки один із найпоширеніших, а й один із найстійкіших типів мов.

 Інкорпоративні або полісинтетичні мови - мови, в яких різні частини висловлення у вигляді
аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється
службовими елементами.

Речення в цих мовах нагадують складні слова, через що їх можна було б назвати словами-реченнями.
До полісинтетичних мов належать чукотська, ітельменська, коряцька і більшість мов корінного населення
Північної Америки (до цього типу мов не належать ескімоська та алеутська мови, хоча в деяких підручниках
їх помилково характеризують як полісинтетичні).
Класичною інкорпоративною мовою є чукотська, на прикладі якої проілюструємо своєрідність цього типу
мов. Так, наприклад, для вираження значення так званого супровідного відмінка в чукотській мові служить
конфікс гама, в середину якого включають необхідні в кожному конкретному випадку іменники,
прикметники, займенники тощо.
Як бачимо, граматична побудова висловлювання водночас виявляється завершенням граматичної побудови
слова.
Одиницею будови полісинтетичних мов є не слово і не речення, а щось середнє, що прийнято в мовознавстві
називати інкорпоративним комплексом.
Отже, інкорпорація - явище морфолого-синтаксичне. Це ще одне свідчення того, що типологічну
класифікацію не можна вважати суто морфологічною. Як вдало висловився В. Гумбольдт, полісинтетичні
мови порушують межі слова, поширюючи їх на речення.

 Флективні мови - мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія
(закінчення).

До флективних мов належать індоєвропейські та семі-то-хамітські.

На відміну від аглюнативних мов, де афікси (приклейки) є однозначними, стандартними і механічно
приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним (у слові стола закінчення -а
має три значення: чоловічий рід, однина, родовий відмінок), не стандартним (значення родового відмінка
можуть виражатися й іншими закінченнями; вод-и, земл-і, стол-ів, сімей), приєднується до основи, яка
зазвичай без флексії не вживається (земля, чорний, звемо), і органічно зливається з основою, утворюючи
єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися різні зміни (рука, руці; робити - роблю;
киянин - кияни). Формальне взаємопроникнення контактуючих морфем, яке призводить до стирання меж
між ними, називають фузією (від лат. "сплавлення"). Звідси друга назва флективних мов - фузійні.

Флективні (фузійні) мови поділяють на синтетичні та аналітичні.

Синтетичні мови (від гр. synthesis "поєднання") - мови, у яких граматичне значення синтезується з лексичним
у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій і формотворчих афіксів, чергування
звуків і суплетивізму).
Аналітичні мови характеризуються тенденцією до окремого (аналітичного) вираження лексичних і
граматичних значень (лексичне значення виражене повнозначними словами, а граматичне - службовими
словами, порядком слів, інтонацією).
Пор.: українські синтетичні форми стіл, стола, столу і т.д. і французькі та англійські аналітичні форми de la
table "стола", à la table "столу", sur la table "на столі"; to the table "до стола", under the table "під столом"; укр.
читатиму, іди, книжка студента й англ. shall read, let go, the book of the student; укр. Собор Паризької
Богоматері і фр. Notre Dame de Paris.
До синтетичних мов належать українська, російська, білоруська, польська, чеська, литовська, німецька,
старослов'янська, санскрит, давньогрецька, латинська, готська та ін.
Аналітичними мовами є всі романські, англійська, датська, таджицька, новоперська, гінді, урду та ін. Із
слов'янських до аналітичних належать болгарська та македонська мови (див. болг. Майката на Ботев "мати
Воте-ва", да пием "випиймо", сегашно време на глаголите от първо спрежение "теперішній час дієслів
першої дієвідміни").
Як бачимо, аналітизм - це відсутність у повнозначних словах показників зв'язку між ними, а синтетизм -
наявність таких формальних показників. Вираження граматичних значень у синтетичних мовах при
узгодженні повторюються в різних членах речення. Пор. нім. Die kleinen Kinder laufen, укр. Маленькі діти
біжать, англ. The little children run. У німецькому реченні множина виражена чотири рази: один раз
аналітично за допомогою артикля die і три рази синтетично за допомогою закінчень (усі ці засоби в тексті
виділені). В українському реченні-еквіваленті множина виражена тричі синтетично, в англійському - один раз
синтетично.
У мовах синтетичної будови вилучене з речення слово зберігає всю граматичну характеристику (біжать -
третя особа, множина, теперішній час), тоді як в аналітичних мовах граматично охарактеризувати слово
можна лише в складі речення (run - визначити особу, число і час неможливо).
Закінчуючи огляд типологічної класифікації мов, слід зробити два важливих застереження:
1. Чистих типів мов не існує.
Типологічна класифікація будується на переважанні якихось структурних рис. Так, скажімо, в аглютинативній
турецькій мові в низці дієслівних форм поряд із приклейками використовуються закінчення, які поєднують
значення особи і числа (okuyor-um "читаю", okuyoruz "читаємо"). В українській, російській і німецькій
флективних мовах є риси аглютинативності (укр. вчиться, рос. трудящий сяу нім. Kinder-chen "діточки", де
після закінчення йде однозначний афікс-приклейка) та ізольованості (Рано вранці тут тепло; йду вот бистро
домой). В аналітичних і синтетичних мовах поєднуються риси аналітизму і синтетизму (укр. важніший і більш
важкий, читатиму і буду читати; англ. nicer "гарніший" і more beautiful "красивіший").
З історичним розвитком мови може змінюватися її тип. Так, англійська і болгарська мови були синтетичними,
а стали аналітичними. Англійська мова поступово втрачає ознаки флективності й швидко посилює ознаки
кореневого (ізолятивного) типу.
2. Жодному з типів мов не можна надавати перевагу.
В. Гумбольдт, який остаточно виділив кореневі, аглютинативні, полісинтетичні й флективні мови, вважав, що
ці чотири типи відображають сходження народного духу від низьких до вищих форм, і намагався
представити різні структурні типи мов як етапи єдиного процесу розвитку мови загалом, як рух від менш
досконалого до більш досконалого стану. Типологія Гумбольдта, таким чином, мала оцінний характер,
оскільки поділяла мови на примітивні й розвинені. Різні типи мов, за Гумбольдтом, відображають різний
культурний рівень розвитку народів. Флективні мови, на його думку, є вершиною мовної творчості.
Ця оцінка різних типів мов була піддана нищівній критиці М.Г. Чернишевським (1828-1889). Чернишевський,
зокрема, вказав, що, за Гумбольдтом, виходить так, ніби аморфні (кореневі) мови - це "мови глупих народів",
"аглютинативні - це мови не зовсім глупих, але й не розумних народів", а флективні - це "мови народів дуже
розумних". На думку Чернишевського, така оцінка типів мов є абсолютно неправильною, і річ не в тому, які
форми мови, а в тому, який розумовий рівень народу, що розмовляє тією чи іншою мовою. Та й, зрештою, всі
спроби мовознавців дослідити перехід кореневих мов у аглютинативні, а аглютинативних у флективні
виявилися безуспішними. Стара схема розвитку типів мов (кореневі -> аглютинативні -> флективні) є
неправильною. Отже, типологічна класифікація не є історичною, тому не можна говорити про закономірності
переходу одного типу мов у інші.

53.Ареальна класифікація

Серед існуючих класифікацій мов особливе місце займає ареальная класифікація, яка іноді називається
також географічної, оскільки здійснюється з урахуванням територіального (географічного) розташування
носіїв класифікуються мов. Ареальної класифікацією мов називається їх розподіл на певні класи на підставі
загальних ознак, які виникають у них в результаті тривалих контактів народів, які розмовляють цими мовами.
Відмінною особливістю ареальної класифікації мов є те, що вона поширюється не на всі мови світу, а лише на
мови окремих регіонів, або ареалів, в той час як генеалогічна і типологічна класифікації охоплюють (або
прагнуть охопити) всі мови світу. Об'єднання мов, які виділяються при ареальної класифікації, завжди
розташовуються "в межах єдиного географічного простору", тобто займають суміжні території, в той час як
різні угруповання мов, що розрізняються за генеалогічної і типологічної класифікації, можуть бути
територіально розділені, відокремлені один від одного територіями поширення мов інших типів.

Угруповання мов, які виділяються при ареальної класифікації, називаються мовними спілками. Це такі
об'єднання мов (як споріднених, так і неспоріднених), які поширені на певній території і мають загальні мовні
риси, що сформувалися в результаті тривалих контактів народів, які розмовляють відповідних мовах. За
визначенням В. П. Нерознака, " Мовний союз - особливий тип ареальноісторіческой спільності мов, що
характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріальних ознак, набутих в результаті
тривалого і інтенсивного контактного і конвергентного (тобто пов'язаного зі зближенням або збігом. - В. Н. )
розвитку в межах єдиного географічного простору ". Подібність мов, що утворюють мовні союзи,
проявляється на різних рівнях - морфологічному, синтаксичному, фонетичному, лексичному і ін.

У лінгвістичній літературі називаються і описуються (у різному ступені) такі мовні союзи, як, наприклад:
балканський мовний союз (об'єднує мови Південно-Східної Європи, такі як болгарський, македонський,
албанський, румунську, молдавську, грецький, частково сербо-хорватська), поволзький, або волго-камський
(башкирський, татарський, чуваська, марійський, удмуртський), центрально-азіатський, або гімалайський
(іранські, индоарийские, дравідські, тибетської-китайські) і ін. Зверталася увага на те, що на території
колишнього СРСР в роки радянської влади існував радянський мовна спілка, або, інакше, мовна спілка СРСР,
мовна спілка національних мов радянських соціалістичних націй.

Найчастіше в якості прикладу мовних спілок наводиться балканський мовний союз. Вхідні в нього мови
об'єднуються спільністю цілого ряду рис, так званих балканізмов, що відносяться до різних мовних рівнях. В
області фонетики, наприклад, їх об'єднує відсутність протиставлення голосних фонем по довготі - стислості
(за винятком сербо-хорватської мови і частини діалектів болгарського і македонського мов), експіраторное
наголос і т.д. У морфології такими рисами є збіг форм родового і давального відмінків, освіта ступенів
порівняння аналітичним способом, вживання артикля в постпозиції, аналітичне освіту форм майбутнього
часу дієслова за допомогою допоміжного дієслова зі значенням "хотіти", втрата інфінітивної форми дієслова,
заміна її різними синтаксичними конструкціями. Лексика характеризується великою кількістю загальних
запозичень з грецької, латинської, турецького і інших мов.

54.Соціолінгвістична класифікація

Соціолінгвістична класифікація мов— класифікація мов за оцінкою їхніх етнічних носіїв та іншомовних
етносів. Цінність мови в суспільстві визначається її поширеністю, практичним значенням, зокрема обсягом і
важливістю одержуваної завдяки їй інформації. При потенціальній рівності всіх народів і мов у кожний
історичний момент через нерівномірність розвитку людства, окремих народів їхні мови можуть займати
різне місце на шкалі соціолінгвістичної оцінки. Коливання в соціолінгвістичній оцінці мов скидається «на курс
валют» (порівняння Л. Булаховського), що також перебуває у пост, русі, то підносячись, то спадаючи.
Значення мови передусім залежить від успіхів народу, зокрема в спеціальних, пріоритет, галузях науки і
техніки, що сприяють економічному прогресу. При великому обсязі інформації, одержуваної через
найпоширеніші мови, і нерентабельності (отже, неможливості) швидкого й повного перекладу всього
опублікованого з цих важливих галузей, при потребі безпосереднього спілкування з відповідними
фахівцями, носіями цих мов, виникає необхідність у їх знанні, що підносить і їхню цінність. Чим менша
практична вага мови (поширеність, значення як джерела інформації тощо), тим нижча її соціолінгвістична
оцінка.

Всі мови світу можна поділити на 4 групи: 1) мови часткового територіального поширення; 2) мови повного
територіального поширення; 3) мови позатериторіального поширення; 4) екстериторіальні мови.
До мов часткового тер. Поширення належать мови народів, що не здобули або втратили власну
незалежність, державність, тому знання їхньої мови стало більш-менш факультативним для народів, що
живуть на їхній етн. території, або й для самого народу, який є носієм такої мови. У межах цієї групи мов
також існує градація: мови з поширеністю навіть серед її носіїв, наближеною до нуля: прибалт.-фінська
водська (бл. 50 носіїв);

мови часткового етн. поширення: білоруська, ерзя-мордовська і мокша-мордовська; мови, які охоплюють
весь народ, що сприяє поширенню їх серед носіїв ін. мов на відповід. території: польс. мова доби поділів
Польщі, литовська, естонська, латиська в СРСР. Найважливішим тут є поділ на два підвиди мов часткового
тер. поширення: а) мова повного етн. поширення (литовська, латиська, естонська), що на етн. території
охоплює весь народ; б) мова часткового етн. поширення (білоруська, ерзя-мордовська, мокша-мордовська),
яка навіть на етн. території народу поширена тільки серед його частини (друга частина розмовляє мовою ін.
етносу, в даному разі російською). До мов повного тер. поширення належать мови народів із власною
незалежною державою, але з незначною кількістю нац. меншин у ній і з малою поширеністю поза межами
держ. території. Є відмінності й серед цієї групи: частина мов в усіх сферах застосування мало відома 631
поза своєю територією (болгарська, румунська, новогрецька), частина ж у певних галузях широковідома
фахівцям (польська як мова славіст, студій, італійська як мова вокалістів). Випадки, коли держ. мова не
дістала повного тер. (і навіть етнічного) поширення (ірл. мова в Ірландії), є наслідками колон, минулого й
асимілятор, політики колонізаторів.

До мов позатер. поширення належать мови широковідомі поза етн. територією народу їх носія, бо вони
належать провідним (панівним) народам багатонац. держав або набули значного поширення поза межами
держав народів, носіїв цих мов. Є серед них такі, що їх знання і практ. використання обмежуються певними
регіонами (китайська — Китаєм, раніше також Кореєю, Японією, В'єтнамом, іспанська — Іспанією, Лат.
Америкою). Є й такі, з якими завдяки великим успіхам носіїв у різних галузях, поза зоною їх практ.
використання, можуть бути обізнані, принаймні пасивно, в різних місцях земної кулі (англійська, німецька,
французька, російська).

До екстер. мов належать мови нейтральні, мертві, кол. етнічні (латинська) або планові (штучні мови),
призначені як допоміжні до всесв. вжитку і не пов'язані з етносом та етн. територією. Всесв. призначення їх
зумовлює тяжіння до одномовності, коли якась одна мова витісняє решту [з мертвих — латинська, що
витіснила давньогрецьку; з планових — есперанто, що витіснило (або витісняє) такі планові мови, як
волапюк, ідо, латіна сіне флексіо- не, окциденталь, інтерлінгва]. У перспективі за сприятливих екстралінгв.
обставин екстер. мовам гарантована найбільша поширеність. Нині через сильну конкуренцію відносно
невеликої кількості позатер. мов вони, хоч і використовуються у світі повсюдно, проте дуже малою кількістю
мовців. Серед екстериторіальних розрізняють мови спеціаліз. вживання (латинська як мова медиків,
особливо фармацевтів, фахівців з класич. філології, юристів, біологів-си- стематиків) і мови універсальні,
призначені як розмовні й писемні для використання в усіх сферах люд. життя (есперанто). Укр. мова
належить до мов часткового тер. поширення, проте неоднаковою мірою по території України. У Зх. Україні
(особливо в Галичині й на зх. частині Волині) вона є мовою усіх українців, а через це її знання потребує й
неукр. населення. У Сх. Україні (особливо на Сході й Півдні) не всі українці розмовляють рідною мовою;
зокрема, вона не набула належного поширення у великих містах, що знижує її популярність серед неукр.
населення названих регіонів. Цей стан пояснюється як наслідками колон, асимілятор, політики Рос. імперії,
так і її, по суті, замаскованим продовженням у наст, (радянський) період («розстріляне відродження» у роки
сталінщини, репресії у часи брежнєвсько-сусловського застою) за актив, співучасті тодішніх керівників
України.

55.Типи письма: піктографічне, ідеографічне, фонографічне

Письмо-вторинна графічна система, завдання якої фіксація і зберігання живого мовлення.

Пікторграфічне- це схематичне зображення чогось, за яким закріплене певне значення. Це перший вид
письма, який є подібним до малюнка.

Ідеографічне-ще більш схематизований малюнок, який мало зберігає зв'язок з образом предмети.
Ієрогліф ( з точки зору передачі інформації)- засіб передачі поняття, це не слово в нашому розумінні. Ієрогліф
не прив’язаний до звучання, він просто передає поняття.

Фонографічне- це передача звука (фонеми), письмо, яке передає звукову матерію мови.

56.Фонографія: поскладове та позвукове письмо

Ділиться на 2 типи: 1) поскладове-використовуються значення, що передають цілий склад;

2) позвукове- конзонантне і вокалічне

57.Алфавіти, їх походження та історія функціонування

Алфавіт - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному

порядку. Таку ж мотивацію мають і синонімічні назви алфавіту — азбука (перші букви кирилиці аз і буки) та
абетка (перші букви українського алфавіту а і бе).

Майже 75 відсотків населення Землі користується буквено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфаві-
тів: латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків), До
латинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20 азіатських і 20 африканських.

Латинська абетка, історично — відгалуження етруської абетки, яка у свою чергу виникла з грецької.
Виникнення латинської абетки відносять до 7 ст. до н.е. Напрямок письма: спочатку справа наліво і, через
рядок, зліва направо, після 4 ст. до н.е. — зліва направо. Форма знаків в основному склалася в 1—5 ст. н.е.

Грецька абетка — абетка, що використовується в грецькій мові для письма з 9 ст. до.р.х. Грецька абетка є
подальшим розвитком фінікійської абетки. Вона була найпершою абеткою у вузькому сенсі. На основі
грецької було створено латинську та кирилічну абетки. На сьогодні, грецька абетка складається із 24 літери.

Кирилиця— одна з двох абеток староцерковнослов'янської мови, що лягла в основу деяких слов'янських
алфавітів.

На початок 11 ст. на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому
алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до 9
ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Крім православних слов'ян кирилицю використовували румуни (до об'єднання Волощини з Молдавією
(1861)), католики і мусульмани з Боснії (босанчиця), католики з південної Далмації.

Арабська абетка відіграє важливу роль у світі як абетка ісламу і Корану. Вона поширювався разом з
поширенням ісламу. На сьогодні арабське письмо є найбільш розповсюдженим у світі після латиниці.
Арабську абетку використовують такі мови: арабська, перська, пашту, курдська, урду, малайзійська, джаві

Арабська абетка складається з 28 букв , кожна з яких представляє приголосний звук. Слова пишуться зправа
на ліво. Форма кожної букви варіюється в залежності від того, чи є ця буква одною, знаходиться на початку, в
середині чи в кінці слова. Існують три короткі і три довгі голосні (a, i, u; ā, ī, ū).

1. Внутрішні закони розвитку мови: морфологічні і фонологічні

Фонетичний закон-фонетичний процес, який є регулярним і охоплює велику кількість слів.

Морфологічний процес: спрощення, перерозклад, аналогія, аглютинація, граматизація.

Спрощення-процес, коли зникає один із морфологічних елементів, спрощується морфологічна будова.

Пересклад-процес, коли морфологічна система перебудовується.

Аналогія- процес, коли під впливом однієї граматичної парадигми з’являється аналогічний елемент в іншій
парадигмі.

Аглютинація-граматичний процес злиття двох повнозначних слів, одне з яких стає граматичним показником

Граматизація- злиття двох повнозначних слів в одну граматичну форму, де одне з цих слів стає граматичним
показником.